Рікардо, як і Сміт, не зміг розрізнити додаткову вартість та її форми - прибуток, процент і ренту. Він змішував обіг мета­лічних грошей з паперовими і вважав, що в обігу може бути будь-яка кількість металічних грошей. Якщо він спочатку виходив з того, що кількість грошей в обігу при даній вартості товарів за­лежить від вартості грошей, то потім став на позиції кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей залежить від їх кількості. Це був відступ від теорії вартості, від закону вартості. Як виразник інтересів класу буржуазії Д. Рікардо не зміг до кінця розкрити реальні суперечності капіталізму.
Своєрідне місце в історії економічної теорії займає Сімон де Сісмонді (1773-1842), якому, з одного боку, належить завершен­ня класичної буржуазної політичної економії, а з іншого - започаткування нового напряму - економічного романтизму. Його основна праця «Нові початки політичної економії або про багат­ство у його відношенні до народонаселення» (1819). Він стояв на позиції трудової теорії вартості, вважав, що праця є єдиним джерелом багатства, що гроші - це такий же продукт праці, як і інші товари. Сісмонді значно різкіше поставив питання про те, що прибуток є вирахуванням з продукту праці робітника, підкрес­лював її експлуататорську природу. Хоча робітники є творцями всього  багатства,  але  вони  позбавлені  нормальних  умов  життя і розвитку. Він гостро поставив питання про глибоко супереч­ливу природу капіталізму, про кризовий характер його розвитку. Але показавши суперечності між виробництвом та споживанням, розробляє програму повернення до минулого, що не тільки не можливо, але й носить реакційний характер. Сісмонді, як і Рікардо, сприйняв «догму Сміта», за якою вартість сукупного суспіль­ного продукту визначається доходами — прибутком і заробітною платою (v + m), зовсім ігноруючи постійний капітал (с). На цьо­му базувалась йото теорія реалізації, за якою, щоб увесь вироб­лений товар був реалізований, необхідна відповідність виробницт­ва товарів і доходів суспільства. Оскільки доход робітників від­носно скорочується, то це, мовляв, неминуче обмежує споживання і веде до скорочення внутрішнього ринку, до того, що виробницт­во перевищує споживання і частина виробленого продукту зали­шається нереалізованою. Тим самим він намагався довести, що капіталізм не може розвиватися, що йому властива перманентна криза надвиробництва. Ідеалом Сісмонді було дрібне виробницт­во. Розорення дрібних товаровиробників різко скорочує внутріш­ній ринок і, на його думку, прискорює загибель капіталізму.
Як видно, Сісмонді звужував процес капіталістичного відтво­рення, зводив його лише до споживання, недооцінював процес нагромадження капіталу, що робить величезний вплив на роз­виток внутрішнього ринку.
3. Післякласична буржуазно-політична  економія
 
Коли     капіталістичне    суспільство   у своєму   розвитку  досягло   високого  ступеня загострення внутрішніх суперечностей, коли заявив про себе робітничий клас, тоді прийшов кінець класичної буржуазної полі­тичної економії. Її заступила апологетична буржуазна політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкри­ти внутрішню суть явищ буржуазного суспільства, то вульгарна економія зосереджується на вивченні поверхових явищ. Не можна не бачити, що вона домоглась чималого у аналізі механізму від­творення капіталу, форм і методів капіталістичного господарю­вання, регулювання капіталістичної економії. Це дозволило пев­ною мірою і тимчасово розв'язати суперечності, пом'якшувати їх, зберігати життєздатність буржуазного ладу. Адже, як було по­казано, в системі поглядів А. Сміта, Д. Рікардо є зачатки вуль­гарних теорій, що дозволяло їх розвинути. Так, Жан Батист Сей (1767—1832) у своїх працях «Трактат політичної економії» (1803) та шеститомному «Курсі політичної економії» (1828—1830) ста­ранно розвинув слабкі сторони вчення А. Сміта. Передусім, він розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю трьома факторами усякого виробництва,  поза  спеціальними   суспільними  формами,а буржуазні відносини — вічними, природними. Він відступав від наукових досягнень класиків, протиставляв теорії вартості «тео­рію корисності». Тим самим ототожнюється вартість із спожив­ною вартістю, змазується специфічно суспільна форма вартості. Теорія розподілу Сея побудована на тому, що кожний фактор виробництва створює відповідний доход: праця — заробітну пла­ту, капітал — прибуток, земля — ренту. Це дозволяє йому замас­кувати капіталістичну експлуатацію, ту принципову обставину, що саме праця найманих робітників створює вартість, а всі доходи є не що інше, як елементи цієї вартості. На відміну від класиків буржуазної політекономії, особливо Сісмонді, Сей за­перечував можливість загальних криз надвиробництва, доводив гармонійний та необмежений розвиток капіталістичної економіки. Життя довело, що все це немає нічого спільного з реальними процесами.
Бідування робітничого класу, яке ніс з собою капіталізм, ви­магало теоретично обгрунтованої відповіді. Перші спроби дати пояснення цьому зробили представники утопічного соціалізму. Саме вони дали гостру критику капіталістичного способу вироб­ництва, приватної власності на засоби виробництва. Вони обгрун­тували позицію, згідно з якою буржуазні відносини не є вічними і природними. І в їх теоріях знайшли відбиття мрії трудящих про перебудову суспільства, про створення суспільства без експ­луатації і гноблення. Безперечно все це сприяло усвідомленню робітничим класом свого становища, вело на боротьбу за поліп­шення умов праці і життя. Із розгортанням класової боротьби ставав, з одного боку, очевидним нереальний, утопічний характер вчення соціалістів-утопістів, а з іншого - загострювалась потре­ба захисту існуючих капіталістичних порядків. Це завдання спро­бував виконати Мальтус (1766-1834), який у своїй праці «Досвід про закон народонаселення» (1803) намагався обгрунтувати, що населення зростає у геометричній прогресії, а засоби існування - в арифметичній, що неминуче веде до погіршення становища трудящих. Тому не капіталістичні виробничі відносини, не експ­луатація капіталістами найманих робітників, а природний закон зростання народонаселення визначає життя трудящих. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальні реформи не можуть змі­нити становища. Є лише один вихід - це скорочення чисельності населення. Для цього придатне все: і утримання від шлюбу, і голод, і хвороби-епідемії, і навіть війни.
Апологетичний, вульгарний характер теорії Мальтуса очевид­ний. Якщо класики буржуазної політичної економії бачили у праці, у зростанні населення, що виробляє матеріальні блага, джерело багатства країни, то Мальтус відступає від цієї позиції, фальсифікує статистичний матеріал, невиправдано бере за основу зростання населення у США, яке відбувалось передусім за рахунок еміграції європейців і тим самим намагається «обгрунту­вати» природний і вічний закон народонаселення, з допомогою якого виправдати важке становище трудящих у тодішньому ка­піталістичному суспільстві.
Вульгарний характер «теорії» Мальтуса полягає і в тому, що він, як і Сей, начисто відкидає специфічно суспільну форму про­яву руху народонаселення, яке визначається виробничими відно­синами. Скажімо, капіталізму властивий своєрідний характер руху населення, коли разом із нагромадженням капіталу неминуче утворюється і зростає зайве населення, армія безробітних. Це не вічний і не природний, а специфічний закон народонаселення, властивий саме даному способу виробництва.
З подальшим загостренням суперечностей капіталізму посилю­ється його апологетика, буржуазна політекономія стає все більше вульгарною. Вона все далі відступає від досягнень класичної шко­ли. Адже висновки, наприклад Д. Рікардо, про суперечності капі­талізму, про прибуток як частку вартості, створюваної найманими робітниками, все ширше використовувались соціалістами у бо­ротьбі проти класу буржуазії, капіталізму. Потрібні були нові форми і методи апологетики буржуазного ладу. І вони з'явились. Нассау Вільям Сеніор (1790-1896) у своїй праці «Нариси науки політичної економії» (1836) та інших розробив «теорію утри­мання», за якою робітники жертвують своєю працею, а капіта­лісти— капіталом. Винагородою за ці витрати є заробітна плата і прибуток. Саме в такий спосіб він зображує буржуазне суспіль­ство не як антагоністичне класове, а навпаки,— як таке, що базу­ється на взаємних жертвах робітників і капіталістів. Не менш вульгарною є спроба обгрунтування, що начебто протягом майже всього робочого дня відтворюється вартість авансованого капі­талу і лише в останню годину створюється прибуток. Теорія «останнього часу» Сеніора виправдовувала надмірне подов­ження робочого дня, посилення експлуатації найманих ро­бітників.
Французький економіст Фредерік Бастіа (1801-1850) у своїй праці «Економічні гармонії» всіляко намагався обгрунтувати «гармонію» між працею і капіталом, відкинути вчення Рікардо про протилежність прибутку і заробітної плати, довести начебто частка робітників зростає швидше, ніж частка капіталістів. Він зображує буржуазне суспільство як гармонійне співробітництво «різних класів, які надають один одному певні послуги».
Американський економіст Генрі Чарльз Кері (1793-1879) теж обстоював теорію «гармонії інтересів». Але якщо Ф. Бастіа її базував на нічим не обмеженій вільній конкуренції, то Кері... на захисті протекціонізму. Тим самим віч відстоював інтереси американської буржуазії проти політики Англії, яка намагалась утвердити свою промислову монополію у світі, У Німеччині Фрідріх Ліст (1789-1846) у своїй праці «Націо­нальна система політичної економії» (1841) піддав гострій кри­тиці класичну школу. Всупереч їх розумінню економічних законів як загальнозначущих, виходячи із особливостей розвитку своєї країни, він розвивав вчення про «національну економію», яка за­перечувала загальні закономірності розвитку капіталізму і робила спробу довести, що начебто економіка в кожній країні розвива­ється за своїми власними законами і завдання «національної еко­номії» полягає у визначенні особливих шляхів економічного роз­витку певної країни. Тим самим Ліст вихолощував політичну економію як науку, заперечував її всезагальний характер, обме­жував національними кордонами. Ідеї Фр. Ліста про національну економію знайшли продовження у німецькій історичній школі в політичній економії, яка закликала до відмови від економічної теорії, до заміни її економічною історією.
4. Економічна думка національно-визвольного та революційно-демократичного руху
 
 У першій половині XIX ст. розвивались по шляху капіталізму лише Англія і Франція. Тому для багатьох країн актуальною була боротьба   проти феодалізму та за звільнення від іноземного гніту, за національний еко­номічний і політичний розвиток.
В Італії рух очолювала таємна організація «Молода Іта­лія» на чолі з Дж. Мадзіні, яка ставши на чолі Римської рес­публіки, провела чимало реформ, спрямованих проти феодальних порядків, але все ж не змогла розв'язати головне аграрне питан­ня. Угорська революція 1848-1849 рр. під керівництвом Лайоша Кошута знищила барщину, відмінила кріпацьке право, просунула суспільство по шляху антифеодального розвитку. В Росії декаб­ристи спрямовували зусилля проти кріпацтва, за соціально-еко­номічні перетворення суспільного ладу. Найбільш радикальні перетворення були передбачені П.І. Пестелем у його праці «Русь­ка Правда», які спрямовувались на подолання кріпацтва, перед­усім поміщицького землеволодіння. Декабристи передбачали значний розвиток промисловості і торгівлі. Велику увагу вони приді­ляли впорядкуванню фінансів, кредиту та грошового обігу. М. Тургенєв у своїй праці «Досвід теорії податків» (1818), виступаючи проти кріпосної залежності селян, обгрунтував зміни у податковій політиці, осуджував інфляцію, висловив глибокі міркування від­носно фінансів та грошей.
Герцен (1812-1870) та Огарьов (1814-1898) пішли далі декабристів, стали на шлях революційного демократизму. У своїх працях, опублікованих за кордоном у журналі «Полярная Звезда» та газеті «Колокол», вони заперечували феодальну власність поміщиків на землю, поставили питання про перетворення общин­ної власності у єдину форму власності у майбутньому суспільстві,
В.І. Ленін вважав, що «зрівняльний поділ землі» відбивав рево­люційні устремління селян до рівності. Община, на їх думку, була зародком соціалізму. Герцен та Огарьов різко критикували капіталізм на Заході та його апологетів. Особливій критиці Гер­цен піддав людиноненависницьку теорію Мальтуса.
Значний внесок у розвиток економічної теорії зробив М.Г. Чернишевський (1828-1889), в творах якого дана глибока критика буржуазної політичної економії та західноєвропейського капіта­лізму, розвинуті політекономічні погляди революційно-демокра­тичного характеру, спрямовані на визволення передусім селян­ства від кріпосної залежності, перехід суспільства до нового ладу. Вже в першій своїй економічній роботі «Про землю як елемент багатства» він піддав критиці вульгарну буржуазну полі­тичну економію і висловив думку про необхідність нової науки, яка б виражала інтереси трудящих. Для цього він висуває потре­бу аналізу становища трудящих, щоб виробити шляхи і методи його поліпшення. Він бачить, що для розв'язання цього завдання необхідні революційні зміни. Стосовно Росії це означало знищен­ня кріпосного права, феодальної земельної власності, усу­нення класу дворян-поміщиків від влади, тобто здійснення глибоких революційних соціально-економічних перетворень. Чернишевський сформулював, що найкращою формою земельної власності є та, яка органічно поєднує власника, господаря і пра­цівника в одній особі. Чернишевський обстоював принципи кла­сиків буржуазної політичної економії у боротьбі з вульгарною політичною економією. Це передусім стосується теорії ренти Рікардо та інших принципово важливих їхніх досягнень.
Разом з тим слід зазначити, що Чернишевський жив у період переходу Росії від феодалізму до капіталістичного способу ви­робництва, коли робітничий клас лише почав формуватися_; тому він залишився соціалістом-утопістом, який мріяв про перехід до соціалізму через стару селянську напівфеодальну общину. Він був глибоко переконаний, що на зміну капіталізму шляхом на­родної революції прийде новий суспільний лад - соціалізм. Його думки про соціальний переустрій суспільства викладені у статті «Капітал і праця», в романі «Що робити?» та інших працях.
 
5. Створення і розвиток пролетарської політичної економії
 
Розвиток капіталізму і становлення пролетаріату як класу, як   самостійної сили   зумовили    необхідність    створення теорії та ідеології нового класу, яка б висвітлила мету та шляхи боротьби за її здійснення. Створення революційної теорії робіт­ничого класу, в тому числі пролетарської політичної економії, здійснене Марксом і Енгельсом. Вони спирались на все створене німецькою філософією, англійською політичною економією та французьким соціалізмом. Вони  вважали, що робітничий   клас, покликаний історією революційно перетворити суспільство, зни­щити експлуатацію людини людиною, класи, створити нове соці­алістичне суспільство. Вони розробили новий метод досліджен­ня - метод діалектичного матеріалізму і застосували його до аналізу економічного життя суспільства, що забезпечило розгляд суспільства у процесі його безперервного розвитку і змін на ос­нові діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих від­носин, базису і надбудови. Маркс і Енгельс обгрунтували, що економічні зміни є виразом суспільно-виробничих відносин. Тому вони не можуть бути вічними і незмінними, вони мають історично перехідний характер.
Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосіб виробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, в яких вони ви­ступають на поверхні капіталістичної дійсності. Розкриття тайни додаткової вартості - одне з найбільших відкриттів Маркса. Маркс розкрив сутність закону вартості, механізм його дії за умов простого товарного і капіталістичного господарства. В пра­цях Маркса вперше розкрита сутність капіталу, його поділ на пос­тійний і змінний капітал, його функціонування, суспільне відтворення капіталу.
Все це знайшо втілення у створенні та опублікуванні таких праць, як «Капітал» К. Маркса, «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса, «Критика Готської програми» К. Маркса та багатьох інших.
В. І. Ленін розкрив перехід капіталізму в нову, монополістич­ну стадію, народження і швидке зростання державно-монополіс­тичного капіталізму, міжнародних форм панування найбільш монополістичних об'єднань, що зараз привело до виникнення транснаціонального капіталу, посилення міжнародної капіталіс­тичної інтеграції. Ленін відкрив закон нерівномірності економіч­ного і політичного розвитку різних країн в епоху монополістич­ного капіталізму.
Узагальнення безпосереднього післяреволюційного досвіду да­ло можливість обгрунтувати роль товарно-грошових відносин і закону вартості у перехідний період, необхідність поєднання пла­номірності і вартості, плану і госпрозрахунку.
Ленін обгрунтував рішучі повороти у розвитку країни, її еко­номіки - від воєнного комунізму до непу, від продрозверстки до продподатку, від переважно адміністративних до економічних методів господарювання та управління.
Проте, необгрунтовані спроби видати усуспільнення за універ­сальний закон, а державну власність за загальнонародну привели до того, що в наших країнах утвердилась сталінська модель со­ціалізму, яка означає деформацію суспільних відносин, пануван­ня адміністративно-командної системи, відчуження людей від за­собів  виробництва  і результатів   праці,   від   управління   виробництвом і державою. Це неминуче призвело до відриву економіч­ної теорії від життя та практики господарського будівництва, до посилення догматизму і схоластики.
Революційна перебудова суспільства, перехід від адміністра­тивно-командної до ринкової економіки зумовлюють швидкий розвиток економічної теорії. Життя вимагає прискорення проце­сів подолання догматизму і схоластики у економічній теорії, зба­гачення її світоглядного та методологічного арсеналу з тим, щоб забезпечити обгрунтування шляхів і форм переходу до ринкової економіки, виходу її на новий рівень організації та ефективності, для утвердження демократичного і  гуманного суспільства.
 
 
6. Економічна думка в Україні
Вона бере початок з суспільно-екокомічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток давнини, як «Русская Правда» Ярослава (XI ст.), «Поучение» Володимира Мономаха (XII ст.), «Слово о полку Игореве» (XII ст.), літопису «Повесть временных лет» (кі­нець XI — початок XII ст.), «Киевская летопись» (XII ст.), «Галицко-волынская летопись» (XII—XIII ст,), «Моленье Даниила Заточника» (XIII ст.). В цих творах містяться важливі еконо­мічні думки щодо організації та функціонування феодального господарства, регулювання економічних відносин з боку держави. Вони спрямовані на подолання феодальної подрібненості земель, посилення древньокиївської держави.
У XVI - поч. XVII ст. суспільно-економічна думка спрямову­ється на захист національної незалежності українських земель, які були захоплені шляхетською Польщею. Серед цілої плеяди мислителів-публіцистів виділяється І. Вишенський, який мріяв про суспільство майбутнього як «царство боже», де всі люди бу­дуть рівні, не будуть володіти власністю, вести «иноческое житие».
Розгортання національно-визвольної боротьби у XVII ст. було пов'язане не лише із звільненням від гніту Речі Посполитої, а й створенням сприятливих умов для розвитку селянського госпо­дарства. Ці потреби суспільно-економічного розвитку знайшли вираз у економічній політиці Б. Хмельницького, яка була спрямо­вана на обмеження великої земельної власності, на послаблення феодальної залежності селян, розвиток ремесел, промислів, тор­гівлі.
З другої половини XVII ст. центром культури та освіти стала Києво-Могилянська колегія (а з 1701 р.- Академія). Видатними її діячами були І. Гизель, Л. Баранович, Ф. Прокопович, а голов­ним напрямом їхньої діяльності була боротьба проти загарбниць­кої політики польських панів та католицької церкви, проти жорстокостей кріпосного права. У другій половині XVIII ст. найрішучіший протест проти кріпосництва висловив Г. Сковорода, видат­ний мислитель. Він бачив велику несправедливість у тому, що багатії зосереджують у своїх руках матеріальні блага, а «біднячня» не має елементарного достатку. Такий стан суспільства по­роджує ворожнечу між цими основними верствами населення. Як і всі гуманісти, Г. Сковорода за найвище благо проголошував свободу людини. В цьому він бачив «головну міру» життя на­роду. Його мрією було подолання кріпосництва, але не насильно, а в результаті об'єктивного суспільно-економічного розвитку і утворення демократичної республіки, яка б втілювала свободу і братство між людьми. Особливого значення у цих процесах Г. Сковорода надавав розвитку освіти і культури, вихованню народу.
Наприкінці XVIII ст.- у першій половині XIX ст. сформувався поміщицько-ліберальний напрямок в економічній думці, який від­бивав кризу кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин. Видним представником цього напрямку став В. Н. Каразін, відомий вчений, засновник Харківського університету. Він створив аграрну програму, яка мала з допомогою реформ забез­печити перетворення поміщицького, феодального господарства в капіталістичне. Він категорично виступав проти барщини, за за­міну оброку грошовою рентою, за передачу частини поміщицької землі селянам у довічне спадкоємне користування. Поряд з аграр­ною економікою В. Каразін приділяв велику увагу розвитку про­мисловості, зміцненню грошового обігу і фінансів. Але, ед жаль, наприкінці свого життя В. Каразін став на позиці! захисту крі­посництва.
На початку XIX ст. з'явилась дворянська революційна течія, до якої належали декабристи. Їхні економічні погляди на Україні відбито у програмі «Південного товариства» і «Товариства об'єд­наних слов'ян», які у 1825 р. злились в єдину організацію. Основ­ну причину відсталості країни вони бачили у кріпосництві, нази­вали його рабством, вимагали усунення його разом з царизмом і утворенням демократичної республіки. Звільнення селян від кріпосної залежності і наділення їх землею для декабристів «Пів­денного товариства» було справою обов'язковою. Що стосується поміщицьких господарств, то значну частину земель вони зали­шали за ними, а другу частину хотіли забрати шляхом посту­пового викупу та її перерозподілу серед селян. Одночасно декабристи економічний розвиток пов'язували з розвитком промис­ловості, торгівлі. Але треба визнати, що їхня програма не була послідовною, а їхня діяльність була нерішучою, бо вони боялися антифеодального визвольного руху.
В середині XIX ст. економічна думка посідає важливе місце в університетах України (Київському, Харківському, Новоросій­ському), де викладали політичну економію і статистику Т. Ф. Степанов, І. В. Вернадський, Г.М. Цехановецький, Д. П. Журавський. Вони представляли буржуазно-ліберальний напрямок еконо­мічної думки. До речі, Степанов видав перший курс політичної економії («Записки о политической экономии», ч. І-II, 1844-1848 рр.). Його економічні погляди склались під впливом класич­ної політичної економії і тому він вважав, що капіталізм може долати внутрішні суперечності без катаклізмів.
У 50-60 рр. XIX ст. створюється і сильно заявляє про себе революційно-демократична течія економічної думки. Її видатним представником є Т. Г. Шевченко, який у своїх творах гостро за­судив кріпосництво, панщину, неволю, закликав народ до рішучої боротьби проти феодального рабства, приниження людини, за створення нового суспільства «сім'ї вольної, нової».
Традиції університетської економічної думки у другій полови­ні XIX ст. продовжили професори Н.X. Бунге, Д.І. Піхно, А.Я Антонович, О.Д. Білімович, які створили київську школу в політичній економії.
Вони розглядали приватну власність на засоби виробництва як природну умову економічного прогресу, прославляли позитив­ну роль ринку і конкуренції, негативно ставились до соціалізму і економічного вчення К. Маркса. В 80-ті роки Д.І. Піхно одним з перших у літературі досліджував проблеми зміни вільної кон­куренції на Заході різними формами монополій в промисловості, вивчав економіку залізничного транспорту (тарифи, види і вар­тість послуг тощо), О.Д. Білімович виступив прихильником психологічної теорії цінностей,  займався економічними розробками.
Процес ідейного та теоретичного розмежування в суспільстві в 60-80-ті роки XIX ст. знайшов своє відбиття в творчості М.І. Зібера, доцента, а потім професора Київського університе­ту. Він виступив першим пропагандистом і захисником марксизму в Росії. У 1885 р. вийшла книга доцента Київського університету М. І. Зібера «Давід Рікардо і Карл Маркс у їхніх суспільно-еко­номічних дослідженнях», в якій розкрив внутрішні вади капіта­лізму, проблеми його розвитку.
Важливою віхою у розвитку суспільно-економічної свідомості українського народу стала діяльність видатного мислителя М.П. Драгоманова, економічна і політична програма якого була спрямована на утворення і розвиток незалежної України, її еко­номіки, освіти, культури.
Революційно-народницька думка у 70-х - початку 80-х років була представлена у творах В.К. Дебогорія-Мокрієвича, І.Ф. Фесенка, Я.В. Стефановича, В.Ф. Волховського та ін. У ці ж роки до середини 90-х років XIX ст. поширився революційно-демокра­тичний напрямок суспільно-економічної думки, представниками якого були І.Я. Франко, О.С. Терлецький, М.І. Павлик та ін. У їхніх працях проаналізовано коло питань: розвиток капіталіз­му, його соціально-економічні наслідки у сільському господарстві та промисловості, становище трудящих мас, шляхи подолання жорстокої експлуатації, зубожіння і поневолення народу, трудя­щих, шляхи побудови демократичного, гуманного суспільства.
Ця революційно-демократична течія знайшла продовження у художніх творах, публіцистичних статтях, у всій діяльності П.А. Грабовського, М.М. Коцюбинського та ін. Вони виступали за знищення залишків феодально-кріпосницького ладу, за утверд­ження свободи й національної гідності свого народу. Величезний внесок у розробку історії українського народу, його економіки і культури, його майбутнього внесли М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Донцов та ін.
В 90-ті роки XIX - на початку XX ст. значний вплив на роз­виток економічної думки справив М.І. Туган-Барановський - гибокий і оригінальний вчений-економіст, організатор науки, педагог.
За його безпосередньою участю була організована Українська Академія наук (1920), в складі якої діяло одне з перших у світі відділення соціально-економічних наук. М. І. Туган-Барановський був обраний академіком по спеціальності «теоретична економія». В останні роки свого життя він працював проректором і деканом юридичного факультету иївського університету, головою Цент­рального кооперативного українського комітету і Українського наукового товариства економістів. Головна тематика досліджень, розробка якої принесла йому світове визнання: проблеми теорії инків, промислових криз і розподілу, розвитку капіталізму, со­ціалізму і кооперації, історії економічних вчень. М.І. Туган-Барановський намагався поєднати теорію граничної корисності авст­рійської школи з теорією трудової вартості. Він передбачив ряд складних соціально-економічних проблем будівництва соціалізму в нашій країні.
Напередодні революції, в роки утвердження радянської влади в Україні активними пропагандистами та захисниками марксист­ської теорії побудови соціалізму виступили Є.Б. Бош, Я.Б. Гамарник, Д.3. Мануїльський, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар та багато ін.
Після Жовтневої революції і громадянської війни перед економічною наукою постали гострі проблеми відновлення народного господарства, освоєння народногосподарського управління і планування, розміщення продуктивних сил. Розв'язання цих проблем пов'язано насамперед з іменами О.Г. Шліхтера, К.Г. Воблого, Л. Н. Яснопольського, М.В. Птухи, II.І. Лященка. До речі, у 1919-1938 рр. в Україні працював Інститут демографії, очолю­ваний М.В. Птухою, який багато зробив для наукового дослід­ження проблем руху населення, народжуваності, тривалості жит­тя, смертності і т. п. У 20-30-ті роки методологічні проблеми розвитку політичної економії (вчення про предмет і метод, економіч­ні закони тощо) успішно розробляли українські вчені Д.Б. Наумов, О.3. Александров, М. Волобуєв та ін. Значний внесок у економічні науки (насамперед демографію, статистику, конкретні економіки) внесли В.Ф. Левитський, П.О. Фомін, О.С. Слуцький, І. Дашковський та ін.
У 1936 р. у складі АН України був створений Інститут еконо­міки,   який   став провідним центром економічної науки в республіці.
У післявоєнний період економічна наука одержала подальший розвиток. Поряд з Інститутом економіки була значно розширена Рада по вивченню продуктивних сил України, створені Інститут економіки промисловості (1969), Науково-дослідний економічний інститут (1962), Український НДІ науково-технічної інформації та технічно-економічних досліджень (1966), УкрНДІ. економіки та організації сільського господарства ім. О.Г. Шліхтера, УкрНДІ торгівлі та громадського харчування (1946), Інститут соціальних та економічних проблем зарубіжних країн (1978) та ряд філіалів союзних інститутів - цін, нормативів праці і т. ін. Діяльність цих інститутів пов'язана з іменами академіків І. І. Лукінова, О. М. Алимова, М. Г. Чумаченка, М. М. Паламарчука, В. К. Мамутова, А. М. Шлєпакова, С. М. Ямпольського, Ю. М. Пахомова.
Економічні дослідження проводяться також в економічних відділах, секторах та лабораторіях галузевих НДІ та установ, на більш як 130 економічних кафедрах університетів та інших вузів України. Координацію наукових досліджень у галузі економічних наук здійснює відділення економіки Академії наук України, яке було створене у 1976р. Треба зазначити, що розвитку економіч­ної науки в Україні великої шкоди завдала адміністративно-ко­мандна система, що існувала, надмірна ідеологізація економічної науки, обмеження методологічного арсеналу та ізоляція від сві­тової економічної науки. Зараз розгортаються багатоманітні про­цеси глибокого осмислення минулості й майбутнього незалежної України, наповнення реальним змістом її державного сувереніте­ту в процесі кардинальної перебудови її економіки, створення нової системи ринкових відносин.
.
 
 
Висновок
 
Отже, ми розглянули розвиток економічної думки в різних країнах, державах і можна прийти до такого висновку, що всі ці мислителі намагалися знайти і вирішити ті питання, які були загострені в роки їхнього життя. Вони намагалися поліпшити і створити систему, яка б врегулювала ту чи іншу проблему і дала поштовх до нових відкриттів.
Арістотель досліджував товарно-грошові відносини, він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та їхній рух як грошового капіталу і був найкращим серед античних мислителів. Адам Сміт до­водить, що разом із поділом праці розвивається обмін, що гро­ші - це не вигадка людей, а породження самого обміну, що вони є не чим іншим, як товаром, розрізняє споживну та мінову вартість. Жан Батист Сей розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю трьома факторами усякого виробництва,  поза  спеціальними   суспільними  формами,а буржуазні відносини — вічними, природними. М.Г.Чернишевський висуває потре­бу аналізу становища трудящих, щоб виробити шляхи і методи його поліпшення. Карл Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосіб виробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, в яких вони ви­ступають на поверхні капіталістичної дійсності, розкриття тайни додаткової вартості - одне з найбільших відкриттів Маркса.
Всі ці мислителі належать до різних класів, угрупувань, до різних років життя, до різних методів вивчення економіки, але вони дали ґрунт для сучасних економістів, які продовжують вивчення і створення нових економічних думок.
Отже, що ж таке економіка? Економіка – це сфера життя суспільства, в якій на основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво товарів та послуг.