Шпаргалка Шпаргалка по Международной эеономики
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-29Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
20.Соціально-культурне середовище. Фізіологічна поведінка Соц.-культурне серед-ще займає особливе, специф. місце у розвитку міжнар. ек-ки.
Узагальнено соц.-культ. серед-ще можна звести до ф-рів, що випливають з поведінки людини, яка являє собою діалектичну єдність фізіологічної та соц-ної поведінок, бо людська поведінка формується саме під впливом фізіологічних і соц-них засад.
Фізіолог. поведінка людини-це внутрішньоприродна її поведінка, яка спонукається нейрофізіологічними особл-стями чуттєвих органів, тобто причинно зумовляється особл-стю її відчуттів. Основу фізіолог. людської поведінки складають відчуття голоду, смаку, запаху, звуку і його тембру, світла і його відтінків, спектру кольорів, дотику, холоду чи тепла. Переваги тих чи інших чуттєвих особл-стей у великих группах людей (нас-ня регіону, нації, народності) зумовлюють виникнення певних нужд і потреб цих людей, що відповідно впливає на їхні запити і в кінцевому випадку відбивається на їхніх зовнішньоек. відносинах.
Соц-на поведінка людини-це поведінка індивідума, яка причинно зумовлена його х-ром, що склався під впливом його соц. статусу протягом певного проміжку часу. Соц. поведінка людини залежить від таких осн. соц. засад, як стать, вік, сімейний стан, каста, раса, етнос, нац-сть (задані хар-тики); професія, ідеологія, релігія (набуті хар-тики). Поєднання таких засад у різні комбінації породжує різноманітність соц. статусів людей і їхніх запитів.
Поєднання фізіолог. і соц. засад породжує такі похідні хар-тики людської поведінки, як політ. орієнтація, вегетаріанство, патріотизм та інше, що також справляє вплив на МЕВ.
Основними хар-тиками соц.-культ. серед-ща є:
1.Розвиток форм мотивації до праці. Чим розвиненіша країна, тим більше прогресивних видів заохочення до праці там використовують, тим краще там труд. законод-во. Це набирає великої значущості в ЗЕД, з одного боку, і приваблює висококваліфік. труд. ресурси, з іншого боку.
2. Ще однією важливою хар-тикою соц.-культ. серед-ща є мовні (вербальні) та немовні (колір, дистанція, час, імідж) комунікації.
3. Окремо слід виділити ще такий елемент соц.-культ. серед-ща, як морально-етичні норми поведінки людини. (Напр., тепер бізнесмен чи велика ТНК повинні бути максимально чесними і пунктуальними, якщо хочуть надовго закріпитися на світ. ринку.)
4. Помітний вплив на МЕВ здійснює культура (пануюча в сусп-ві с-ма моральних цінностей, звичаїв, традицій, що розділяються усіма або абсолютною більшістю сусп-ва), а також
5. менталітет і особл-сті уподобань суб’єктів МЕВ, від урахування яких досить часто залежить підписання ділового контракту чи виконання якихось спільних програм.
23.Інфраструктура сучасних міжнародних відносин. Як і всяка с-ма, МЕВ потребують існ-ня інфраструктурного забезпечення, яке б здійснювало регулювання їхнього функціонування і розвитку.
Інфраструктурне забезпечення МЕВ-це сукупність правових інституцій (конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, орг-цій) і правових норм. вироблених ними, котрі забезпечують регулювання МЕВ на різних рівнях.
Слід розрізняти міжнац-ні й наднац-ні органи регул-ня МЕВ.
Міжнац-ні органи регул-ня МЕВ-це такі інституції, які виконують рекомендаційно-координаторські ф-ції, постанови яких бажані для виконання.
Наднац-ні органи регул-ня МЕВ-це інституції (як пр., блокових обєднань), які здійснюють наказово-координаторські ф-ції і їхні постанови моють виконуватись беззаперечно.
Міжнар. конференції, конгреси, наради в основному являють собою інститути, які виробляють норми в певних напрямках розвитку міжнар. відносин, створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще рідше періодично. Напр., конференції ГАТТ чи валютні конференції.
Міжнар. комітети та комісії мають визначений статус, хоч і бувають в основному представницькими чи виконавчими органами. Це-постійно діючі інститути, завданнями яких є втілення в життя рішень і намірів, ухвалених на міжнар. нарадах, конференціях, конгресах, а також комітетами і комісіями називають підрозділи орг-цій. Працюють, як пр., постійно, але бувають тимчасові комісії,завдвнням яких є виконання одного якогось завдання. При одному з гол. органів ООН - ЕКОСОР працює 5 комітетів і 5 регіон. комісій.
Міжнар. орг-ції (МО)-це стійкі, міцно зорганізовані інститути, зі своїми органами упр-ня, що діють на основі чітко вироблених статутних засад. МО можна класифікувати наступним чином:
Þ за юр. природою: міжурядові, позаурядові;
Þ за складом учасників: універсальні, регіональні;
Þ за масштабом д-сті: заг. х-ру, спец. компетенції;
Þ за х-ром д-сті: оперативно діючі, координуючі, консультативні;
Þ за терміном д-сті: постійно діючі, періодично діючі, тимчасові.
Кожна з цих інституцій по-своєму впливає на розвиток ек. відносин, але всі вони разом складають упр-ську с-му, котра регулює їх.
Слід відзначити, що інколи упр-ські інститути, особливо на нац-ному рівні, не сприяють нормальному розвитку МЕВ. Напр., корумповані уряди деяких країн сприяють задоволенню інтересів тільки окремих кланів, дозволяючи займатись незаконним бізнесом чи чимось подібним. Заважає розвитку МЕВ і протекціоністська політика багатьох країн, надзвичайно високі митні тарифи.
26
Специфічні риси міжнародної торгівлі. Значення міжнародної торгівлі.
Міжнародна торгівля — історично перша форма міжнародних економічних відносин, що являє собою обмін товарами та послугами між державами. Для національного господарства участь у міжнародній торгівлі набуває форми зовнішньої торгівлі.
Зовнішня торгівля— це торгівля однієї країни з іншими країнами, яка складається з вивозу (експорту) та ввозу (імпорту) товарів та послуг. У сукупності зовнішня торгівля різних держав утворює міжнародну торгівлю.
Міжнародна торгівля — це складна соціально-економічна категорія, яку можна розглядати в двох аспектах: 1. Як процес безпосереднього обміну товарами та послугами між субєктами МЕВ 2. Як особливий тип суспільних відносин, що виникають між державами в процесі та з приводу обміну товарами.
Для оцінки маштабів, темпів, тенденцій, напрямів розвитку міжн торгівлі використовують систему показників, яка складається з 6 груп:
1. Абсолютні показники: експорт (реекспорт), імпорт (реімпорт), зовнішньоторговельний обіг (ЗТО), «генеральна» торгівля,«спеціальна» торгівля, фізичний обсяг зовнішньої торгівлі.
2. Структурні показники: товарна структура експорту та імпорту, географічна структура експорту та імпорту.
3. Показники інтенсивності торгівлі: обсяг експорту, імпорту чи зовнішньоторговельного обігу на душу населення; експортна, імпортна чи зовнішньоторговельна квота.
4. Підсумовуючі показники: сальдо торговельного балансу, сальдо балансу послуг та некомерційних операцій, сальдо балансу з поточних операцій, індекс «умови торгівлі».
5. Показники динаміки 6. Показники зіставлення.
Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими особливостями:
1. Різким зростанням обсягів експорту та імпорту 2. Зростанням ролі зовнішньої торгівлі в економічному розвитку більшості країн, про що свідчить зростання експортної квоти країн 4. Зміни в товарній структурі світової торгівлі:
• збільшення питомої ваги готових виробів та напівфабрикатів;
• зростання частки машин, обладнання та транспортних засобів;
• інтенсифікація обміну продукцією інтелектуальної праці (ліцензіями, «ноу-хау», інжиніринговими послугами).
Зрушення в географічному розподілі товарних потоків.6. Розповсюдження сталих та довгострокових відносин між постачальниками та покупцями, зростання питомої ваги внутрішньофірмових постачань у межах ТНК.7. Зростання ролі країн, що розвиваються, у світовій торгівлі. 8. Послаблення позицій США, Великобританії, Франції, Італії при істотному зміцненні позицій Японії та нових індустріальних країн. 9. Посилення конкуренції між трьома центрами світового економічного розвитку: США, Японією та країнами ЄС. 10. Активізація (починаючи з другої половини 70-х років) зустрічної торгівлі.11. Посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньо-економічній політиці більшості країн.12. Поява тенденції до створення замкнутих економічних просторів
Нині жодна країна світу не може обійтися без зовнішньої торгівлі. За допомогою зовнішньої торгівлі національна економіка взаємодіє з господарствами інших країн. Водночас вона є основним каналом, за допомогою якого світовий ринок через посередництво інтернаціональної вартості, світових цін впливає на національне виробництво, диктуючи конкурентні техніко-економічні параметри виробництва, рівень витрат, стандарти якості, критерії ефективності тощо. Світова торгівля є рушієм виробництва як окремих країн та регіонів, так і світового господарства в цілому, оскільки вона забезпечує раціональніше використання матеріальних та людських ресурсів на всіх рівнях господарювання. Світове виробництво, як і виробництво окремих країн та регіонів, протягом останніх ЗО років стало дедалі більше залежати від зовнішньої торгівлі.
Міжнародна торгівля слугує важливим засобом збалансованості між виробничими можливостями та перевагами споживачів, дозволяє отримувати продукти, в яких відчувається дефіцит, і реалізувати надлишок, який не поглинається внутрішнім ринком. Тим самим міжнародна торгівля дає змогу досягти вищого рівня задоволення потреб для населення кожної з торгуючих країн (хоча, може, і не однаковою мірою).
25
Економічна основа міжнародної торгівлі. Теорії міжнародної торгівлі.
У теорії міжнародної торгівлі центральними є проблеми: 1) чому існує торгівля, якими є її економічні основи? 2) наскільки
вигідна торгівля для кожної з країн-учасниць? 3) що обрати для економічного зростання: свободу торгівлі чи протекціонізм?
Пояснення першопричин, що породжують міжнародну торгівлю, ґрунтується на законі порівняльних (вартісних) переваг. Суть його полягає в тому, що кожна країна має порівняльні переваги у виробництві якого-небудь товару (тобто виготовляє його з меншими витратами) і отримує виграш, спеціалізуючись на його виробництві і обмінюючи на товари, які вона сама неспроможна ефективно виготовляти. "Якщо яка-небудь чужа країна може постачати нас яким-небудь товаром за дешевшою ціною, ніж ми самі у змозі виготовляти його, набагато краще закуповувати його в неї на певну частину продукту нашої власної промислової праці, що докладається в тій галузі, в якій ми володіємо деякою перевагою" .
В теорії міжнародної торгівлі докладно розглянемо різні аспекти порівняльних переваг та їх роль у міжнародному поділі праці та спеціалізації виробництва.
Теорія меркантилізмуПредтечею класичних теорій є теорія меркантилізму.Меркантилізм - це напрям економічної думки, розроблений європейськими вченими в ХVII-ХVIII ст., який підкреслює товарний характер виробництва. Теорія абсолютних переваг. Розвиток міжнародної торгівлі в період переходу провідних країн до великого машинного виробництва зумовив появу теорії абсолютних переваг. Теорія порівняльних переваг.Правило міжнародної спеціалізації залежно від абсолютних переваг виключало з міжнародної торгівлі країни, які таких не мали. Д. Рікардо в праці «Початок політичної економії й оподаткування» (1817) розвинув теорію абсолютних переваг і довів, що в окремо взятій країні завжди знайдеться товар, виготовлення якого більш ефективне, ніж виробництво інших за існуючого середньосвітового рівня витрат.Теорія співвідношення чинників виробництва та її тестування В. Леонтьєвим У класичних теоріях торгівля між країнами пояснюється різними в них абсолютними та відносними витратами праці на виробництво товарів, тобто порівняльна перевага виникає лише в умовах міжнародної відмінності продуктивності праці. Однак у цих теоріях не пояснено причин походження порівняльних переваг, які має та чи інша країна — торговельний партнер.
27.
Територіальний аспект структури та динаміки міжнародної торгівлі. Географічна структура світової торгівлі відображає як загальний стан світової економіки, так і її структуру, що ґрунтується на класифікації країн, котра використовується в дослідженнях і розрахунках установ та організацій ООН. За цією класифікацією країни поділяються на три основні групи (з підгрупами):
• в промислово розвинуті країни (ПРК) з ринковою економікою та високим рівнем доходів населення;
• країни з перехідною економікою (колишні країни з централізовано плановою економікою);
• країни, що розвиваються, включаючи нові індустріальні країни (НІК).
Після Другої світової війни домінуюче становище в торгівлі займали США. У 1953 р. їх експорт перевищував сумарний експорт Англії, Франції та Німеччини. З тих пір частка США в міжнародній торгівлі знизилась майже наполовину. З 1989 р. їх випереджає ФРН, яка посідає перше місце серед світових експортерів. Знизилась частка Англії, а Японія, яка у 1963 р. посідала лише 14-те місце, перемістилась на 3-є місце, істотно наблизившись до США. Поліпшили свої позиції Франція та Італія. В групі країн, що розвиваються, зростання експорту відбулося в країнах Перської затоки - виробників нафти. У Південне-Східній Азії значно збільшили експорт Тайвань, Гонконг, Південна Корея та Сінгапур. Вчотирьох вони реалізують 9,6% світового експорту проти 6,5% Японії. Ці країни забезпечують 16% загального імпорту промислової продукції в США та 29% для Японії (головним чином високотехнологічні товари). Такі країни, як Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія, а тепер і Китай, мають досить місткий національний ринок. Одні з них (Бразилія, Мексика) більше орієнтовані на експорт , інші (Індія, Аргентина) - більше на внутрішній ринок.
Конкуренція НІК проявляється на трьох рівнях: на внутрішньому ринку деяких з них, на внутрішніх ринках усієї сукупності країн, що розвиваються, і на ринку промислово розвинутих країн. На ринку ПРК країни, що розвиваються, завойовують такі сектори, як текстиль, одяг, шкіри, транзистори, телевізори тощо.
Закон порівняльних переваг невблаганно розширює в ПРК ринки збуту для трудомісткої продукції країн, що розвиваються.
До першої десятки лідерів світової торгівлі за станом на 1990 р. належали такі країни
29.
Структура міжнародної торгівлі за товарними формами. Традиційно об'єкти міжнародної торгівлі розподіляються на товар-продукт (паливно-сировинні, сільськогосподарські, промислові товари) та товар-послугу, котрий на відміну від товару-продукту не набуває уречевленої форми, а виготовляється і споживається в основному одномоментно і не підлягає зберіганню . Відтак більшість видів послуг ґрунтується на прямих контактах між виробниками та споживачами. Ця обставина відокремлює міжнародну торгівлю послугами від торгівлі товаром-продуктом. Проте ряд послуг продається в комплекті з товаром-продуктом. Особливо це стосується торгівлі наукомісткими товарами.
Із самого початку найбільшу частку вагу в міжнародному товарообігу займали товари-продукти. В міру розвитку міжнародного поділу праці і розгортання науково-технічної революції зросла роль експорту та імпорту послуг (так званого невидимого експорту). Світовий ринок послуг став важливим сегментом світової торгівлі. За даними Світового банку, експорт послуг у 1980 - 2002 рр. збільшився у 4,3 рази (до 1 570 млрд. дол. СІЛА - у середньому на 8% за рік). Частка послуг у структурі міжнародної торгівлі зросла з 15,8% у 1980 р. до 20,0% у 2002 р. Серед власне послуг виключно швидкими темпами зростають інжинірингові, комунікаційні, банківські послуги, страхування, реклама. Значно повільніше відбувається розвиток транспорту і туризму.
Особливе місце в торгівлі послугами займають послуги, що обслуговують інновації (ліцензії та "ноу-хау").
Протягом останніх десятиліть світова торгівля ліцензіями розвивається швидшими темпами, ніж торгівля товарами-продуктами, особливо у ПРК та НІК. На частку цих країн припадає 99% світового експорту ліцензій і патентів та 85% їх імпорту. Розвинуті країни на купівлю ліцензій витрачають у середньому 10% загальних витрат на науково-дослідницьку діяльність. Лідером є СІЛА, частка яких становить 2/3 продажів. Виробництво за американськими ліцензіями за кордоном у 2,5 рази перевищує товарний експорт США.
Подальша еволюція товарних форм пов'язана з товаром-групою, товаром-об'єктом та товаром-програмою.Товар-група Поширення товару - групи на світових товарних ринках відбувається у двох формах:
• перетворення товарної маси в товари групового асортименту;
• об'єднання товарів у комплектні поставки.
Ця форма панувала на світовому ринку до початку 80-х років. Найбільшими експортерами комплектного устаткування в цей період були Японія, ФРН та США.Товар-об'єкт Товар-об'єкт (підприємство) пов'язаний із створенням великих підприємств різного призначення, що реалізуються на світовому ринку. Провідним постачальником товару-об'єкта на світовий ринок є США.Товар-програма Товар-програма пов'язаний з різко вираженим зростанням наукомісткості, з проривом у галузі нових ідей і технологій. Цей товар починається з ідеї, яка в подальшому стикується з необхідною матеріально-речовою базою, трудовими ресурсами, кредитно-фінансовими можливостями (наприклад, програма створення літака-аеробуса А-ЗХХ).
31.
Дві тенденції в міжнародній торговельній політиці
Дві тенденції в міжнародній торговельній політиці
Центральне питання торговельної політики — що обрати для забезпечення економічного зростання і добробуту нації; свободу торгівлі чи протекціонізм?
Класичні теорії міжнародної торгівлі відповідають на це питання однозначно — свободу торгівлі. Критикуючи протекціонізм, прихильники торгівлі без обмежень стверджують, що він шкідливий для національної економіки, оскільки знищує конкуренцію, обмежує можливості споживачів задовольняти свої потреби, призводить до зростання цін. Свобода торгівлі, що ґрунтується на принципі порівняльних переваг, навпаки, сприяє економічному розвитку країни і світової економіки ц цілому, оскільки уможливлює міжнародну спеціалізацію і завдяки цьому дозволяє повністю використати потенціал кожної країни для створення багатства, стимулює конкуренцію і обмежує монополію, розширює коло товарів і послуг, пропонованих споживачам.
Класична модель вільного міжнародного обміну досить переконлива і в цілому знаходить підтвердження в торговельній практиці, але, головним чином, промислове розвинутих країн з ринковою економікою. Після Другої світової війни ці країни послідовно усували (і продовжують усувати) обмеження на шляху взаємного обміну і досягли значного економічного та соціального прогресу. А відтак у західному світі концепція вільної торгівлі залишається переважаючою. Водночас твердження, що лише вільна торгівля оптимізує використання чинників виробництва, вже ніким беззастережно не визнається. Багато економістів-теоретиків при розгляді проблеми вибору торговельної політики застерігають від безоглядного застосування принципів вільної торгівлі, вважаючи, що дотримання їх повинно погоджуватися з реальним станом світового господарства і реальними умовами конкретної країни. Зберігаються дві тенденції в розвитку міжнародних торговельних відносин. Одна тенденція — до розширення зони вільної торгівлі, друга — до періодичного посилення протекціоністських заходів, застосування практики "селективного протекціонізму", коли ті чи інші галузі захищаються від конкуренції. Лібералізація міжнародної торгівлі як переважаюча тенденція відноситься тільки до ПРК, і для них, головним чином, політика вільної торгівлі забезпечує значне економічне зростання, У цих країнах панує розуміння того, що розвиток національної економіки відбувається внаслідок і шляхом розвитку міжнародного обміну, що нині міжнародна торгівля є базовим моментом економічного життя країн і що, в кінцевому підсумку, лише конкурентоспроможність може слугувати єдиним справжнім арбітром в торгівлі, вона має бути головною метою економічної політики будь-якої країни.
34.
Державний вплив на міжнародну торгівлю.
Загальна характеристика країн світу в напрямку соціально-орієнтованої ринкової економіки породжує дві тенденції в державному регулюванні економіки. Одна тенденція - це послаблення економічної влади держави над суб'єктами ринкової економіки, особливо над ТНК, котрі, можна сказати, набули майже повної незалежності від своїх урядів. Друга - наростання особливої значущості державних рішень щодо міжнародної торгівлі (так само як фінансової і валютної) для внутрішньо соціально-економічного розвитку країни. Національне виробництво і споживання (особливо у ПРК) стає дедалі залежнішою від зовнішньої торгівлі, щораз більшою мірою інтегрується в міжнародний обмін: зростаюча частина виробництва товарів і послуг призначається для експорту, а споживана - імпортується. Далі, стан платіжного балансу країни впливає на можливості економічного зростання і добробуту нації. Нарешті, необхідність у ході господарської інтеграції координації соціально-економічної політики різних країн неминуче вимагає державного втручання у всі ЇЇ напрямки, в тому числі і в торговельний.
Державний вплив у галузі міжнародної торгівлі може здійснюватись по лінії розширення або обмеження торгівлі за допомогою управління торговельними бар'єрами або по лінії мобілізації внутрішніх можливостей (ресурсів) конкурентної позиції національних фірм у різних сегментах світового ринку.
Необхідність забезпечення оборони
Захист у мирний час галузей, необхідних для військового виробництва, зтим, щоб під час війни не залежати від зарубіжних постачальників. Звучить досить переконливо. Однак при детальнішому розгляді цього аргументу з'ясовується, що, по-перше, під категорію необхідної для військового виробництва практично можна підвести будь-яку галузь; по-друге, така політика може бути дієвою, якщо допустити, що не буде заходів у відповідь, що мало ймовірно. Відтак більшість економістів вважає, що альтернативні методи (наприклад, прямі субсидії) захисту стратегічних галузей більш ефективні як в економічному, так і в соціальному плані.
Збільшення внутрішньої зайнятості
Серйозною причиною застосування протекціоністських заходів є безробіття. Безробітні утворюють найпотужнішу групу тиску на підтримку обмеження імпорту як умови збільшення зайнятості всередині країни.
При прийнятті рішення про обмеження імпорту слід порівнювати витрати, пов'язані з можливим підвищенням цін, з витратами, які спричинили безробіття, маючи при цьому на увазі ще й соціальні витрати, які торкаються людей і посилюються тим, що потенційними кандидатами на звільнення найчастіше виявляються ті, хто неспроможний знайти альтернативну роботу.
Диверсифікація заради стабільності
Суть цього протекціоністськогоаргументу полягає в тому, що торговельні бар'єри необхідні для промислової диверсифікації, котра лежить в основі зменшення залежності країни від соціально-економічної і політичної кон'юнктури, яка складається на світових ринках тих чи інших продуктів. Справді, диверсифікація допомагає захистити внутрішню економіку від впливу міжнародних політичних подій, спаду виробництва за кордоном, від випадкових коливань попиту і пропозиції на один чи два конкретних товари і, таким чином, забезпечує велику внутрішню стабільність. Але слід мати на увазі, що економічні витрати диверсифікації можуть бути дуже значними і вкрай неефективними (особливо в країнах з монокультурною економікою). Крім того, аргумент диверсифікації заради стабільності практично не може бути застосованим до ПРК з уже диверсифікованою структурою економіки.
Захист молодих галузей
Логіка аргументу на захист молодих галузей полягає в тому, що їх виробництво стає конкурентноспроможним лише через деякий час. Підприємства галузі повинні досягти конкурентного рівня витрат виробництва за рахунок ефекту масштабу виробництва з часом, підвищення з часом кваліфікації і досвіду працівників тощо, і лише тоді можна зняти протекціоністські заходи.
33.
Торговельна політика країн з перехідною економікою
У всіх країнах з перехідним типом економіки, про які йшла мова у цій статті, лібералізаційні та стабілізаційні заходи 1990-х рр. складали основу, що сприяла швидкому розширенню нового приватного сектора, підтримувала скорочення і реструктуризацію державного сектора, глибоку переорієнтацію і швидкий розвиток міжнародної торгівлі. У більшості цих країн показник ВВП на душу населення становив близько 15% (порівняно з 30% – показником США на початку ХХ ст.), він все ще перебував на тому ж рівні до кінця століття. Економічні зміни, що відбулися в останньому десятилітті, значно сприяли досягненню стратегічної мети щодо створення такої економічної системи, з допомогою якої можна було б суттєво скоротити різницю між рівнями доходів у ХХІ ст.
Приголомшливі макроекономічні дисбаланси і надзвичайно великі структурні спотворення були основними проблемами, успадкованими 25 постсоціалістичними країнами Центральної Європи та колишнього Радянського Союзу. Їх вони змушені були вирішити у першому десятиріччі періоду. Пакети реформ, ухвалені більшістю країн Центральної Європи та Балтики, великою мірою стосувалися гостроти макроекономічної кризи і важливості цих успадкованих структурних проблем. Вони були спрямовані на відновлення макроекономічної стабільності шляхом швидкої лібералізації цін, торгівлі та входження в ринок і розбудови інфраструктури інституцій та законів, здатних обслуговувати добре діючу, конкурентоздатну ринкову економіку.
Стратегія реформ, прийнята більшістю країн СНД, містила значну, але менш масштабну лібералізацію PTE і передбачала швидку приватизацію ще до встановлення макроекономічної стабілізації. У країнах СНД структурні спотворення від початку були значно більшими, приватні сектори меншими, а перші ринкові реформи – обмеженішими. Ці вельми несприятливі початкові умови мали величезний вплив на реформи, політику та прогрес економічних перетворень. Однак відмінності у стратегіях реформування цих двох груп і різниця у межах кожної групи суттєво зменшились у другій половині 1990-х рр.
28.
Структура міжнародної торгівлі за групами та видами продукції Товарна структура світової торгівлі значною мірою визначається законом порівняльних переваг. "Недостатні елементи", необхідні для відтворюваного процесу, країни імпортують з-за кордону. Для покриття імпорту товари, за якими країна має порівняльні переваги, ідуть на експорт.
Протягом останніх десятиліть у світовій торгівлі відбувся значний розвиток спеціалізації у виробництві товарів, яка супроводилася структурними змінами як основних груп товарів (продовольчі товари та сировина; руди, мінерали та кольорові метали; паливо; промислові товари), так і окремих видів усередині груп товарів. За період 1963 - 1987 рр. частка промислових товарів у світовому експорті зросла з 52 до 69 і до 75% у 2002 р. Частка продовольчих товарів, а також руд, мінералів та кольорових металів зменшилась майже наполовину. Серед промислових товарів особливо швидко зростала торгівля виробами електроніки, електромеханічними, текстильними та хімічними товарами. Значно змінилася частка готових виробів (з 51% у 1960 р. до 75% у 2002 р.). Науково-технічний прогрес дедалі більше впливає на динаміку структури світової торгівлі. Нині переважна частина інноваційної продукції створюється і реалізується всередині ПРК. Водночас у торгівлі промисловими виробами з'явились товарні потоки, які перейшли з експорту ПРК в експорт країн, що розвиваються. Формування таких потоків пов'язане з "життєвим циклом" нових товарів. Новий товар, як правило, з'являється у ПРК з високим рівнем доходів, оскільки економічно новітні товари належать до предметів розкоші. З часу, коли продукт стає більш стандартизованим, його виробництво в країні з високим рівнем технології втрачає сенс. Виробництво цього товару переміщується в інші країни, котрі можуть використати стандартну технологію і дешеву робочу силу. Нарощуючи випуск, ці країни (наприклад, КР) набувають порівняльної переваги і в певний час можуть стати експортерами цього товару. А батьківщина інноваційного товару може втратити свою порівняльну перевагу, (якщо не з'являться нові інновації), і перетвориться на імпортера цього товару.
Відзначимо і ще один напрям структурних змін у світовій торгівлі. Він характерний для ПРК з високим рівнем доходів, у торгівлі між якими збільшується частка предметів розкоші - товарів тривалого користування - та зменшується частка предметів першої необхідності. Зокрема, знижується частка продовольства.
30.
Структура міжнародної торгівлі за рівнем ; торговельних потоків У зв'язку із зростанням ролі ТНК у світовій економіці поряд з рівнем товарообміну між країнами швидко розвивається наднаціональний рівень товарообігу. Це - внутрішньокорпораційний обмін, тобто торгівля між підприємствами однієї і тієї ж транснаціональної корпорації, які знаходяться в різних частинах світу.
Наднаціональна торгівля охоплює значну частину стратегічного поверху світової торгівлі і має справу значною мірою з новими товарними формами. За внутрішньокорпоративним обміном - майбутнє світових торговельних відносин. На сьогодні його частка становить понад 1/3 світових товарних потоків.
Зростання частки внутрішньокорпораційного і міжкорпораційного обміну висунув основний метод світової торгівлі торгівлю - напрямки (без посередників). Поява у світовому товаропотоці нових товарних форм, особливо таких, як товар-об'єкт і товар-програма, сприяє трансформації торговельних посередників у безпосередніх учасників довготривалих угод.
Торгівля - напрямки ведеться в основному на верхньому, стратегічному поверсі світового товарообміну. Нині торгівля - напрямки становить близько 50% товарообігу. На торговельних посередників, які діють в основному на кон'юнктурному поверсі світового обміну, припадає понад 50% світової торгівлі.*
32.
Проблеми орієнтації торговельн
ої політики країн, що розвиваються
Для країн, що розвиваються, за всіх відмінностей між ними, вибір торговельної політики має особливі труднощі, пов'язані з рядом обставин: а) залежністю їх становища від ПРК ; б) перехідним станом економіки, незважаючи на загальну орієнтацію на формування розвинутих ринкових відносин; в) в цілому нижчим рівнем розвитку продуктивних сил; г) такою структурою економіки, котра вимагає експортно-імпортної орієнтації.
З одного боку, країни, що розвиваються (КР), зацікавлені в лібералізації торговельних відносин, оскільки їхня інвестиційна політика залежить від імпорту з ПРК. Частка імпорту інвестиційного товару (засоби виробництва) у внутрішніх інвестиціях КР приблизно вдвічі перевищує аналогічну частку в розвинутих країнах. А головне, цей імпорт є наслідком недостатньо ефективної спеціалізації (як у ПРК) і, найчастіше, - наслідком структурних диспропорцій. Крім того, КР важко конкурувати з ПРК на ринку сільськогосподарської продукції, оскільки в ПРК діє система урядової підтримки і захисту свого сільського господарства, яка дозволяє встановлювати експортні ціни нижчими від витрат виробництва. Наскільки збільшується конкурентоспроможність сільськогосподарської продукції ПРК, настільки ж зменшуються порівняльні переваги сільськогосподарського виробництва країн, що розвиваються (так само, як і країн з перехідною економікою). Скасування або обмеження цих заходів поліпшили б позиції КР на ринку сільськогосподарських товарів. По-третє, більшість КР залежить від імпорту енергоносіїв і, природно, зацікавлені в лібералізації торгівлі цим товаром.
З іншого боку, з ряду причин, головною з яких є дискримінаційний характер торговельних політик ПРК по відношенню до КР, рівень протекціонізму в КР набагато вищий, ніж у ПРК, де середня ставка тарифів становить 5%. В КР пересічна ставка тарифів становить 24%, досягаючи в деяких країнах (на приклад, у Південній Америці) 34%. Справа в тому, що для покриття своїх імпортних потреб КР повинні нарощувати свій експорт, і тут вони зіштовхуються з політикою протекціонізму з боку ПРК, котрі прагнуть захистити свої ринки від товарів країн, що розвиваються. Внаслідок цього частка останніх у міжнародній торгівлі скорочується. Прагнучи захистити свої інтереси, КР (незважаючи на те, що протекціонізм як форма захисту національного підприємництва і місцевого ринку - складне явище, яке часто призводить до протилежних від очікуваних наслідків) дедалі частіше застосовують протекціонізм як реакцію у відповідь.
35.
Протекціоністські інструменти торговельної політики
Вибір інструментів, які застосовуються для обмеження торгівлі, залежить від двох основних чинників: співвідношення сил груп тиску, що наполягають на реалізації тих чи інших заходів, а також від можливих заходів у відповідь з боку урядів інших країн.
Обмеження торгівлі може бути досягнуте за допомогою тарифних і нетарифних бар'єрів. Тарифні бар'єри впливають на ціни, нетарифні - або на ціни, або безпосередньо на обсяг товарів.
Тарифи Найпоширенішим інструментом протекціоністської політики є тариф або мито, - державний податок, застосовуваний при ввезенні (ввізне мито), вивезенні (вивізне мито) або провезеній товарів через крашу (транзитне мито). Найпоширенішим є ввізне мито. Якщо тариф вводиться лише для того, щоб добути гроші для держави, він називається фіскальним..
Податок на імпорт може стягуватись різними способами. У зв'язку з цим виділяють вартісний тариф і специфічне мито.
• Вартісний тариф - це податок, представлений у вигляді відсотка від вартості товару. Наприклад, вартісний тариф розміром в 10% від ціни імпортованого автомобіля в 3000 доларів становитиме 300 доларів.
• Специфічне мито - це податок, який стягується у відповідності з фізичною величиною імпорту. Так, податок за кожну тонну імпортованої пшениці є специфічним митом.
Як же впливає митний тариф на добробут різних груп населення і країни в цілому?
• Митний тариф завжди вигідний виробникам товарів, що конкурують з імпортом, навіть якщо сукупний добробут нації при цьому знижується. Але це лише в тому випадку, якщо введення тарифу справді призводить до обмеження імпорту і підвищення внаслідок цього цін на вітчизняний товар або обсягу продаж, або того й іншого. Митний тариф, якщо він не є заборонним, приносить дохід державі, може бути використаний на соціальні потреби, і тоді він слугуватиме зростанню добробуту нації.
Квоти Найпоширенішим видом регулювання імпорту та експорту в кількісному вираженні є встановлення квоти яка визначає загальну кількість товару, що надходить у зовнішню торгівлю за певний період часу або розподіляє кількість товару по країнах.
Імпортні квоти застосовуються для захисту вітчизняних виробників або для диверсифікації імпорту з метою уникнення залежності від будь-якої країни. Імпортну квоту розцінюють як більш ефективний (у порівнянні з митом) інструмент стримування міжнародної торгівлі, бо вона повністю забороняє імпорт товару понад певну кількість.
Експортні квоти встановлюються з метою забезпечення вітчизняних споживачів достатньою кількістю товарів за низькими цінами, попередження виснаження природних ресурсів, підвищення цін на експорт шляхом обмеження обсягу поставок.
Тип квотування, який повністю забороняє торгівлю певними видами товарів або всіма товарами, називається ембарго.
Ліцензування
У багатьох країнах потенційні імпортери та експортери повинні одержати дозвіл на торговельні операції від органів державної влади. Ця процедура називається торговельним ліцензуванням. Підвищуючи ціну ліцензій і обмежуючи їх кількість, можна добитися не лише обмеження імпорту або експорту, й погіршення умов торгівлі у зв'язку з додатковими витратами, затримками в часі і невизначеністю, що зумовлюються цією процедурою.
Підсумки. Використання протекціоністських інструментів у торговельній політиці має своїх переможців і переможених. Споживачі програють, коли не одержують більше дешевих іноземних товарів. Платники податків програють, якщо платять за експортні субсидії. Світовий банк підрахував, що об'єднані протекціоністські заходи США, Західної Європи та Японії лише на продукцію сільського господарства коштують споживачам і платникам податків у 100 млрд. доларів щорічно.
36.
Економічні інститути, що регулюють міжнародну торговельну політику
Світоторговельні зв'язки - це досить розгалужена система, яка регулюється різними спеціалізованими міжнародними економічними інститутами. Найважливішими з цих інститутів є: Світова організація торгівлі (СОТ), Конференція Організації Об'єднаних Націй з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Міжнародний торговельний центр (МТЦ), Комісія Організації Об'єднаних Націй з прав міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародні організації з урегулювання світових товарних ринків.
Світова організація торгівлі - СОТ (World Trade Organization - WТО) - головний міжнародний регулятор світової торгівлі. Вона перетворена з Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) у 1995 р. Оскільки основні положення й принципи ГАТТ увійшли до СОТ, іноді організацію означають спільною абревіатурою: ГАТТ/СОТ.
Прийняття статуту планувалось на конференції ООН у Гавані, яка відбувалася в 1947 - 1948 рр. Але статут так і не був ратифікований через суперечливість у його тексті й через неоднаковість підходів до вирішення проблеми серед країн, що зібрались у Гавані (їх тоді було 23). Отож, утворення МТО не відбулося; проте залишився в силі один документ - протокол про тимчасову угоду, що регулює міжнародні торговельні відносини до ратифікації статуту. Цей документ мав назву
Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Досягнення цієї мети забезпечить зміцнення світової економіки, зростання інвестицій, розширення торговельних зв'язків, підвищення рівня зайнятості й доходів в усьому світі.
Функції СОТ:
• нагляд за станом світової торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;
• забезпечення механізмів улаштування міжнародних торговельних спорів;
• розробка й прийняття світових стандартів торгівлі; • нагляд за торговельною політикою країн; • обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі [97,
Основні принципи діяльності СОТ:
Принцип найбільшого сприяння (принцип недискримінації). Він полягає в тому, що країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі привілеї, які вона надає будь-якій іншій державі. Якщо уряд країни застосовує якусь нову пільгу в торгівлі з іншою державою, то ця пільга обов'язково поширюється на торгівлю з рештою країн - членів СОТ. Тобто не може бути односторонніх пільг, бо це означатиме дискримінацію інших партнерів.
Принцип національного режиму. Його суть у тому, що країни-учасниці повинні встановлювати для товарів своїх партнерів по СОТ такий самий режим, як і для своїх товарів, на власному ринку.
Принцип захисту національної промисловості. Якщо все ж таки країна мусить ввести імпортні тарифи для захисту своєї промисловості, то це мають бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо). Справа в тому, що багато урядів країн намагаються адміністративне обмежити імпорт. Іноді вони вдаються до дотепних заходів. Так, у 60-х роках, у розпал "автомобільних війн" між розвинутими державами,
Принцип утворення стійкої основи торгівлі. Це означає, що тарифні рівні, які узгоджені в рамках СОТ, не можуть переглядатися окремою країною-членом в односторонньому порядку.
Принцип сприяння справедливій конкуренції має відношення до субсидій і демпінгу. Ці заходи засуджуються. Якщо ж якась країна їх застосовує, то її торговельний партнер має право використати компенсаційні заходи, які нівелювали б ці дії. Але основна позиція СОТ полягає в забороні застосування субсидій та демпінгу.
37.
Альтернативні методи підвищення конкурентоспроможності світового ринку
Зусилля СОТ, спрямовані на лібералізацію міжнародної торгівлі, дали змогу значно знизити тарифні бар'єри, регламентувати нетарифні перешкоди торговельного обміну, реалізувати ідею Спільного ринку. Але це ще не означає, що усунено суперечності міжнародної торгівлі, повною мірою діє принцип недискримінації і заборони прямого і зворотного демпінгу. Завдяки цьому зберігається необхідність державної політики захисту національної економіки від впливу негативних наслідків міжнародної конкуренції. Країни-учасниці СОТ в рамках принципів цієї організації розробляють механізм зменшення залежності від "обов'язкового" (з точки зору економічного зростання) імпорту* і стимулювання експорту, що є альтернативною протекціоністським методам.
Обмеження "обов'язкового" імпорту
Після нафтових шоків 70-х років, багато ПРК (а також Україна після розпаду СРСР) відчули негативний вплив на економічне зростання зовнішньої залежності з енергії.
Для зняття або послаблення цієї залежності в ряді великих західних країн розроблено торгівельну політику обмеження імпорту нафти шляхом:
• розвитку національного виробництва енергії і пошуку нових джерел енергії: геотермальної, енергії сонця та вітру тощо;
• формування стимулів економії енергії, які починалися з кампаній у засобах інформації, включали премії тим інвесторам, які забезпечували економію енергії, і надання кредитів на пільгових умовах та податкові переваги; : »державного контролю над виробництвом і постачанням продукції енергетичного сектора економіки;
• диверсифікації географічних джерел імпорту енергії;
• формування національного гарантійного запасу з метою обмеження ризику від перебоїв у поставках. Альтернативна політика, спрямована на розвиток експорту, включає в себе сукупність гарантій, страхування кредитів та податкові механізми стимулювання підприємств до роботи на зовнішній ринок. Ця політика розроблюється і її реалізація підтримується організаціями, що займаються зовнішньою торгівлею під контролем уряду. Зовнішньоторговельні організації визначають загальний напрям торгівельної політики і керують механізмом підтримки експортерів, надають інформаційні та консультаційні послуги підприємствам-експортерам, рекламують товари і послуги за кордоном, організують участь підприємств у ярмарках та виставках.
Основою політики підтримки експорту є страхування торгівельного ризику на випадок неплатоспроможності або банкрутства покупця, а також ризику повного або часткового розриву контракту. Не менш важливу роль відіграє страхування валютних ризиків, страхування досліджень та ін.
У ПРК кредити для міжнародної торгівлі носять спеціальний характер: вони дозволяють експортерам пропонувати своїм клієнтам не лише товар на продаж, а й кредитування цієї купівлі на пільгових умовах, а у певних випадках (наприклад, для країн, що розвиваються) - за рахунок державних фінансів. Умови експортних кредитів є однією із складових конкурентоспроможності товарів і ефективним важелем просування експорту, особливо в країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою.
38.
Суть та причини прямих іноземних інвестицій (ПІІ)
Прямі іноземні інвестиції (ПІІІ) займають особливе місце серед форм міжнародного руху капіталу. Це зумовлено двома основними причинами:
• прямі іноземні інвестиції - це реальні інвестиції, які, на відміну від портфельних, не є чисто фінансовими актами, що виражені в національній валюті. Вони здійснюються у підприємства, землю та інші капітальні товари;
• прямі іноземні інвестиції, на відміну від портфельних, звичайно забезпечують управлінський контроль над об'єктом, в який інвестовано капітал.
До виникнення транснаціональних корпорацій (ТНК) всі приватні іноземні інвестиції були в основному "портфельними". З появою ТНК (тобто підприємств, що є власниками або контролюють виробництво товарів та послуг за межами країни, в якій вони базуються) частина міжнародного руху капіталу набуває форми ПІІ.
ПІІ - це різновид іноземних інвестицій, призначених для виробництва і забезпечення контролю над діяльністю підприємств завдяки володінню контрольним пакетом акцій. Пропорція, що визначає підконтрольність, є різною в різних країнах. У США формально визнається прямим зарубіжним інвестуванням будь-яке вкладання капіталу, якщо інвестор має або отримує 10% власності. ПІІ охоплюють усі види інвестування - чи то придбання нових акцій, чи просте кредитування, аби тільки інвестуюча фірма мала понад 10% акцій зарубіжної фірми. Частка участі в акціонерному капіталі фірми може бути отримана і в обмін на технологію, кваліфіковані кадри, ринки тощо.
Прямі іноземні інвестиції становлять основу панування ТНК на світовому ринку. Вони дозволяють транснаціональним корпораціям використовувати підприємства в зарубіжних країнах для виробництва і збуту продукції і швидко розповсюджувати нові товари і нові технології в міжнародному масштаб тим самим підвищуючи свою конкурентоспроможність. Для них ПІІ мотивовані в кінцевому підсумку прибутком.
Основні чинники прямих іноземних інвестицій
Маркетингові чинники
1. Розмір ринку.
2. Зростання ринку.
3. Прагнення утримати частину ринку.
4. Прагнення добитися успіху в експорті материнської компанії.
5. Необхідність підтримувати тісні контакти з покупцями.
6. Незадоволеність існуючим станом ринку.
7. Експортна база.
8. Слідування за покупцями.
9. Слідування за конкуренцією.
Торговельні обмеження
1. Торговельні бар'єри.
2. Надання місцевими покупцями переваги вітчизняним продуктам.
Вартісні чинники : 1. Прагнення бути ближче до джерел постачання.
2. Наявність трудових ресурсів.
3. Наявність сировини.
4. Наявність капіталу і технологій.
5. Низька вартість праці.
6. Низька вартість інших витрат виробництва.
7. Низькі транспортні витрати.
8. Фінансові та інші стимули з боку уряду.
9. Більш сприятливі рівні цін.
Інвестиційний клімат
1. Загальне ставлення до іноземних інвестицій.
2. Політична стабільність.
3. Обмеження на власність. :
4. Регулювання валютних курсів.
5. Стабільність іноземної валюти.
6. Структура податків.
7. Добре знання країни.
Загальні
1. Очікування високих прибутків.
2. Інші.
Форми ПІІ. ПІІ здійснюються у формі передавання капіталу з однієї країни в іншу за допомогою або кредитування, або придбання акцій у зарубіжного підприємства, що перебуває значною мірою
у власності інвестора чи під його контролем, або ж шляхом створення нового підприємства. А відтак ПІІ, як правило, означають високий рівень зобов'язань інвестора перед підконтрольною йому фірмою щодо передавання нових технологій, управлінського ноу-хау, забезпечення кваліфікованими кадрами. Немайнові, рухомі активи стають у сучасних умовах досить розповсюдженою формою ПІІ . Вони можуть бути при невеликому первісному фінансуванні або навіть і без будь-якого переміщення фінансового капіталу за кордон.
39.
Технологічний трансфер означає не лише появу на ринку нового устаткування, й володіння технікою виконання операцій на ньому. В галузях промисловості, в яких роль інтелектуальної власності істотна, таких як фармакологія, освіта, медицина, наукові дослідження, доступ до ресурсів і розробок материнської компанії приводить до отримання вигод, можливо, таки, що набагато переважають ті, які могли бути отримані внаслідок вливання капіталу. Це пояснює інтерес багатьох урядів до того, щоб ТНК розміщували науково-дослідні центри (потужності) в їх країнах. Інтегральною частиною технологічного трансферу є менеджерські здібності, які виступають найбільш значним компонентом ПІІ.
До принципів технологічного трансферу звичайно відносять:
1. Корисність відповідної технології.
2. Сприятливі соціальні й економічні умови, що забезпечують її передавання.
3. Готовність і здатність приймаючої сторони використати і пристосувати (адаптувати) технологію.
В індустріальних країнах складні технологічні процеси економічно виправдані, а спеціалісти цих країн спроможні вирішувати проблеми, що виникають, та розвивати техніку. Проблеми виникають у менш розвинутих країнах з невеликим індустріальним досвідом. Виробничі потужності повинні бути пристосовані до виробництва маленькими серіями; устаткування і операції мають бути граничне спрощені через нестачу кваліфікованого і підготовленого персоналу. У більшості випадків у цих країнах якість тільки-но досягає світових стандартів. Для подолання такого роду проблем, наприклад, такий гігант з виробництва електроніки, як "Філіпс", створив спеціальний експериментальний завод. Завод сприяє тому, щоб численні елементи, що визначають можливість функціонування виробництва, були пристосовані до місцевих умов, і таким чином необхідні ноу-хау та інші елементи були передані країнам, що розвиваються.
Технологічний трансфер, ймовірно, зростає разом із зростанням індустріалізації, яка створюватиме не лише потребу в нових технологіях, а й ускладнюватиме процеси і технології в уже існуючих секторах економіки.
40.
Основні тенденції розвитку ринку прямих іноземних інвестицій
У сучасному світі практично всі країни залучені до процесів міжнародного співробітництва. Усталений економічний розвиток неможливий без ефективного використання переваг від залучення ПІІ з-за кордону.
Важливою тенденцією, що визначає розвиток міжнародного ринку інвестицій і полегшує міжнародну міграцію капіталу, є проведення національними урядами і міжнародними організаціями політики лібералізації міжнародного інвестиційного простору і вироблення уніфікованих норм державного регулювання інвестиційних процесів. Вони містяться як у двосторонніх, так і в багатосторонніх міждержавних, регіональних угодах про захист і заохочення капіталовкладень, які діють у рамках міжнародних економічних організацій зокрема СОТ. До норм державного регулювання ПІІ можна віднести:
• по-перше, надання державних гарантій як країною базування, так і приймаючою країною. Гарантією інвестицій на багатосторонньому рівні займається Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій, створене під егідою Світового банку. Гарантії інвестицій зафіксовані в Ломейській конвенції, підписаній між країнами ЄС і багатьма країнами, що розвиваються. В угоді "Про торговельні аспекти інвестиційних заходів (TRIMS), підписаній країнами-членами СОТ, міститься пряма заборона на використання по відношенню до іноземних інвесторів заходів державної промислової політики;
• по-друге, врегулювання інвестиційних спорів. Так, у рамках країн-членів ОЕСР прийнято принцип міжнародного арбітражу, оскільки часто врегулювання спорів на базі національного законодавства не влаштовує як країни базування, так і приймаючі країни; у структурі Світового Банку створено Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС);
• по-третє, усунення подвійного оподаткування;
• по-четверте, страхування зарубіжних інвестицій;
• по-п'яте, дипломатична й адміністративна підтримка. Наприклад, практикуються урядові переговори із зарубіжними партнерами про створення найсприятливіших умов за рубежем для національних інвесторів або запрошення представників міжнародного бізнесу до складу міжнародних делегацій для обговорення економічних питань.
В умовах фінансової глобалізації інвестиційні ресурси переміщуються згідно з принципом господарської доцільності і концентруються в регіонах, де можна досягти найбільшої ефективності. Приплив ПІІ стає одним з ключових критеріїв статусу країни, успішності її включення до світового господарства.
Темпи приросту залучених ПЗІ на кінець 90-х років у цілому у світі різко прискорились. Якщо в 1993 - 1996 рр. залучені інвестиції збільшувались у середньому на 20,2% за рік, то в 1997 -1999 рр. - на 34,1%. У 2000 р. загальносвітовий обсяг ПІІ становив приблизно 1,1 трлн. дол., однак у. 2001 р. він скоротився більш ніж у два рази - до 535 млрд. дол., що стало найістотнішим зниженням за останні ЗО років .
Основною тенденцією розвитку ринку ПІІ є підвищення частки розвинутих країн і зниження частки країн, що розвиваються. Так, у сфері імпорту інвестицій близько 73% припадає на промислово розвинуті країни, понад 24% - на країни, що розвиваються, і менше як 3% - на країни Центральної і Східної Європи.
У сфері експорту інвестицій розвинуті країни концентрують понад 90%, країни, що розвиваються - 8%, а країни Центральної і Східної Європи - менше як 1%.
Основна частка загального обсягу вивозу (92%) і ввозу (80%) інвестицій припадає на США, Європейський Союз та Японію.
Особливістю світового ринку інвестицій є висування на роль провідника на міжнародному ринку інвестицій саме Євросоюзу. Країни ЄС - найбільші інвестори завдяки обміну капіталами між собою. Близько 80% усього експорту ПІІ припадає на європейські країни: Велику Британію, Німеччину, Францію, Нідерланди та Швейцарію. За обсягом залучених інвестицій перше місце посідають США, а потім ідуть Німеччина, Велика Британія, Бельгія.
Особливо високим приростом обсягу залучених ПІІ (майже у 4 рази за 1995 - 2000 рр.) відзначається Німеччина, яка за рівнем інвестиційної привабливості може невдовзі наздогнати США.
Країни, що розвиваються, істотно поступаються промислово розвинутим країнам за масштабами міжнародного інвестування. В основному транскордонне інвестування в цих країнах здійснюється в рамках інтеграційних об'єднань, а вивезення капіталу з країн, що розвиваються, в розвинуті країни незначне.
Масштаби руху ПІІ в країни, що розвиваються, у 2002 р. були різноспрямованими: зниження припливу капіталу в Азію і Латинську Америку супроводилося зростанням інвестицій в Африку (в основному в Анголу, Мозамбік, Судан).
Країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою прагнуть привернути інвестиції за рахунок створення пільгового режиму господарювання для іноземного інвестора, використовують заходи промислової політики, пов'язані зі стимулюванням між фірмової кооперації між вітчизняними та іноземними інвесторами, заохочують експортну діяльність підприємств з іноземною участю тощо.
Найбільш ліберальний підхід до залучення ПІІ серед країн, що розвиваються, характерний для Латинської Америки.
Серед країн, ринок яких ще формується, найпривабливішими для іноземного інвестора є Бразилія, Аргентина, Мексика, Польща, Чехія.
Важливою тенденцією є зростання масштабів міждержавного злиття і поглинання національних фірм.
Злиття і поглинання (включаючи поглинання іноземними інвесторами державних підприємств, що приватизуються) стали головним видом інвестиційних операцій. Обсяг транскордонного злиття і поглинання зріс зі 100 млрд. дол. у 1987 р. до 720 млрд. дол. у 1999 р. Однак у 2001 р. цей процес уповільнився: відбулося лише 113 злиттів компаній, які знаходились у різних країнах, у порівняно зі 175 у 2000 р., що вплинуло на зниження загальносвітового обсягу ПІІ.
Ринок злиттів і поглинань, що формується, охоплює переважно розвинуті країни і слугує основою зростання інтернаціонального виробництва.
Країни, що розвиваються, цей ринок охоплюють значно менше, тут інвестиції у створення нових підприємств є провідним способом розвитку.
Наслідки прямих іноземних інвестицій
Прямі іноземні інвестиції істотно впливають як на соціально-економічний розвиток країн-інвесторів (звідки відходить капітал)* і приймаючих країн (куди спрямовується капітал), на становище різних соціальних груп у цих країнах, так і на стан та динаміку розвитку світового господарства в цілому та окремих його регіонів.
Вплив ПІІ на приймаючі країни і країни-інвестори звичайно розглядається за такими напрямками: накопичення капіталу; оволодіння сучасною технологією та управлінськими ноу-хау; стан платіжного балансу; рівень зайнятості та заробітної плати; реалізація національних економічних планів; культурні зміни; урядова соціальна та економічна політика тощо.
За всіма цими напрямами вплив іноземних інвестицій може бути як позитивним, так і негативним, різним для приймаючих країн і країн базування, для розвинутих країні країн, що розвиваються, країн з перехідною економікою. Знаючи загальний характер потенційних наслідків того чи іншого напряму ПІІ, слід мати на увазі, що це "загальне" - не завжди обов'язкове для всіх країн. Інакше кажучи, загальні положення про вигідність чи невигідність ПІІ не можуть бути застосовані до будь-якої країни. Конкретна ситуація в конкретній країні, супровідна ПІІ (а саме: розміри інвестицій та їх використання, рівень зайнятості, стан платіжного балансу, розподіл доходу від застосування ПІІ, вплив на навколишнє середовище та соціально-політичний клімат тощо) визначає як приватний, так і загальний характер ефекту від прямих іноземних інвестицій.
Більшість економістів поділяють думку, що потенційна вигідність ПІІ найбільш очевидна для промислове розвинутих країн, виступають вони в ролі інвесторів чи в ролі приймаючої країни. Як країни базування вони отримують доходи у формі відсотків, дивідендів, ліцензованих платежів та платежів за управлінські послуги, що збільшує можливість накопичення капіталу, кількість робочих місць, надходження податків до бюджету і т. ін. ПІІ для цих країн означають розширення експортних ринків, доступ до сировини та дешевої робочої сили, можливість реалізації специфічних переваг фірм-інвесторів в технології та управлінні, мінімізації оподаткування та, як наслідок, підвищення конкурентоспроможності.
Країна-інвестор може зазнавати і збитків внаслідок відпливу капіталу. Це відбувається в тому випадку, якщо доход від ПІІ не надходить до країни базування. Але головний негативний момент для країни базування стосується зайнятості: експорт ПІІ - це експорт робочих місць. Реальною є й така небезпека: ноу-хау, які супроводять зарубіжні інвестиції, можуть бути використані в приймаючій країні проти цієї фірми.
1. Світове господарство як частина світової економіки. Генезис і етапи розвитку світового господарства.
Світове господарство як сукупність національних господарств: міжнародний поділ праці, міжнародна спеціалізація, міжнародне виробниче кооперування; світове господарство як єдиний наднаціональний простір: світогосподарський поділ праці, транснаціональна спеціалізація і кооперування; структура єдиного світогосподарського простору: технологічна підсистема, економічна підсистема, правова підсистема, соціально-культурна підсистема; багатомірність системи світового господарства.
6
Суб'єкти міжнародної економіки
Для того, щоб дати системне визначення предмета міжнародної економіки, нам залишилось визначити основні її суб'єкти.
До суб'єктів міжнародної економіки належать організації, діяльність яких (торгівля, виробничо-інвестиційна, валютно-фінансова) виходить за національні кордони. Це різноманітні підприємства, фірми, держава (як господарський суб'єкт), транснаціональні корпорації і транснаціональні банки. Регулювання відносин, котрі складаються між цими суб'єктами, здійснюється на різних рівнях різними інститутами:
• на внутрішньонаціональному - державою;
• на регіональному - органами регіонального співробітництва;
• на глобальному - всесвітніми економічними організаціями (СОТ, ЮНКТАД, спеціалізовані організації, установи і фонди при ООН).
41
Проблеми і перспективи ПІІ в Україні
Іноземні інвестиції відіграють важливу роль в будь - якій економіці, і українська не є винятком. Важливо, що вони не лише дозволяють певною мірою компенсувати дефіцит національних коштів, але й є провідником сучасних технологій виробництва та управління, своєрідною "перепусткою" на світові ринки товарів, капіталів та технологій.
За даними Державного комітету статистики, в 2003 р. в економіку України іноземними інвесторами було вкладено 1319, 9 млн. дол., у т.ч. з держав СНД надійшло 69,0 млн. дол. (5,2% загального обсягу), з інших країн світу - 1250,9 млн. дол. (94,8%). Основними формами залучення капіталу були грошові вкладення, які становили 754,3 млн. дол. (57,1% вкладеного обсягу) та внески у формі рухомого й нерухомого майна - 483,6 млн. дол. (36,6 %).
Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.01.2004 р. становив 6657,6 млн. дол., або 140 дол. на одного мешканця України.
Україна є країною з привабливим простором для інвестиційної діяльності завдяки багатим природним ресурсам, значному людському потенціалу, розвинутій інфраструктурі, потенційній ємності внутрішнього ринку. Проте дуже низькі реальні обсяги інвестицій на практиці свідчать про недостатнє використання інвестиційного потенціалу України. Іноземні інвестиції найактивніше і стабільно йдуть не туди, де вже інтенсивно здійснюються капіталовкладення, забезпечуючи динамічне зростання економіки і швидке вдосконалення економічної структури. Тобто іноземні інвестиції притягуються внутрішніми інвестиціями і перспективами одержання прибутків. Над актуальним завданням є створення сприятливих умов для функціонування національних інвесторів, початок діяльності яких слугуватиме важливим індикатором для іноземних інвесторів.
42.
Сутність міжнародного кредиту
Міжнародний кредит - це рух позичкового капіталу за національними кордонами держав між суб'єктами міжнародних економічних відносин, пов'язаний з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, терміновості та виплати відсотка. Кожна країна є експортером і імпортером капіталу. Міжнародний кредит бере участь у кругообігу капіталу на всіх його стадіях, опосередковуючи перехід його з однієї форми в іншу (грошову у виробничу, виробничу - у товарну, а товарну - знову у грошову).
Міжнародний кредит розглядають як особливий вид міжнародної торгівлі. Ця торгівля - не обмін товару на товар, а обміном сьогоднішнього товару на товару в майбутньому. Такий обмін називають міжчасовою торгівлею.
В економіці завжди існує проблема вибору між поточним і майбутнім споживанням. Як правило, виготовлена продукція негайно цілком не споживається, частина її використовується як виробничий капітал на розширення виробництва, щоб збільшити обсяг споживання в майбутньому. Іншими словами, мова йде про вибір між виробництвом споживчих товарів нині і в майбутньому.
Міжнародний кредит дає можливість торгувати в часі. Якщо країна-кредитор надає позику, то вона продає нинішнє споживання за споживання в майбутньому. Країна-позичальник, беручи позику, отримує можливість витратити сьогодні більше, ніж зароблено, в обмін на зобов'язання виплатити компенсацію в майбутньому за сьогоднішнє споживання. Які країни беруть позики, а які їх надають визначається виробничими можливостями. Країни, які мають добрі поточні інвестиційні можливості, Країни, які мають відносно великі фінансові ресурси порівняно з можливістю їх прибуткового застосування всередині країни, можуть збільшити свій національний доход за рахунок надання кредиту країнам, у яких вища норма доходу на капітал (відсоток, дивіденд). Країна-імпортер капіталу отримує можливість збільшити свій національний дохід за рахунок зарубіжних інвестицій, одержаних на вигідніших, порівняно з внутрішніми, умовах кредитування. В цілому за допомогою міжнародного кредиту відбувається максимізація світового продукту за рахунок загального приросту світового виробництва.
Основні форми міжнародного кредиту
В основу класифікації міжнародного кредиту можна покласти різні ознаки: джерела, призначення, валюту позики, строки кредиту та ін.
Основними формами міжнародного кредиту вважаються:
• товарний, або комерційний кредит;
• валютний, що видається банками у грошовій формі.
Міжнародний комерційний кредит надається на закупівлю певних товарів або оплату послуг і має, як правило, "пов'язаний" характер, тобто чітко цільовий, закріплений у кредитній угоді.
Банківське кредитування експортера й імпортера виступає у формі позик під заставу товарів, товарних документів, векселів та обліку тратт. Інколи банки надають великим фірмам-експортерам банківський кредит, тобто без формального забезпечення.
Експортний кредит - це кредит, який видається банком країни-експортера банку країни-імпортера для кредитування поставок машин, устаткування і т. ін. Видається він у грошовій формі і має "пов'язаний" характер: позичальник зобов'язаний використати позику виключно для закупівлі товарів у країни-кредитора. Однією з форм експортного кредиту є кредит покупцеві, за якого банк експортера безпосередньо кредитує фірми країни-імпортера та їхні банки. Такі кредити пов'язуються з придбанням товарів і послуг у певної фірми.
Банківський кредит дає можливість закуповувати товари на будь-якому ринку. Найчастіше він не пов'язаний з кредитуванням зовнішньої торгівлі, а призначається для погашення зовнішньої заборгованості, підтримки валютного курсу, поповнення рахунків в іноземній валюті.
43Сучасні форми міжнародного кредитування
При веденні міжнародного бізнесу управління рахунками до отримання фірмою-позикодавцем і рахунками до оплати фірмою-боржником утруднене через те, що вартості валют постійно змінюється. Відтак міжнародні фірми, щоб уникнути ризику великих витрат і вартості оформлення акредитиву, використовують факторинг для фінансування експорту.
Факторинг - це операція з продажу зарубіжних рахунків до отримання постачальниками експортної продукції комерційним банкам або спеціалізованим компаніям. Факторинг може здійснюватися з правом регресу і без нього. Факторинг з правом регресу означає, що за невиконання умов угоди фінансова організація, яка купила рахунки, може відшкодувати збитки з компанії, що продала їх. Однак зазвичай факторинг зарубіжних рахунків до отримання здійснюється без права регресу.
Особливості факторингу: приймаються вимоги угод до 1 року, немає обмежень щодо суми; використовуються в основному на внутрішньому ринку; можливий регрес вимог на покупця; використовується широке коло валют; не завжди потребуються додаткові гарантії.
Факторингові послуги звичайно надають факторингові компанії, багато яких належать банкам. Вони скуповують рахунки в експортерів зі скидкою. Вони можуть негайно сплатити готівкою до 85% номінальної вартості рахунків експортерів. Решта суми виплачується після сплати рахунків імпортерам. Вигода для імпортера полягає в тому, що він отримує можливість не мати справу з акредитивом.
44.
Інституціональна структура міжнародного кредиту Міжнародний рух позичкового капіталу забезпечується особливою інституціональною структурою. Суб'єктами цієї структури виступають професіональні посередники між кінцевими позичальниками та кредиторами різних країн. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі та ін. кредитно-фінансові установи. Вони акумулюють величезні грошові накопичення, що надходять на світовий ринок капіталу від офіційних інститутів: приватних фірм, страхових компаній, пенсійних фондів тощо. Основними клієнтами кредитно-фінансових установ, що виступають позичальники на світовому ринку капіталу, є транснаціональні корпорації, держава, державні органи, міжнародні регіональні організації.
Останнім часом в інституціональній структурі міжнародного кредиту помітно зросло значення міжнародних валютно-кредитних організацій.
До організацій, що мають усесвітнє значення, належать насамперед спеціалізовані інститути ООН - Міжнародний валютний фонд, Світовий Банк,, а також Міждержавний Банк міжнародних розрахунків (БМР), Паризький клуб та регіональні банки розвитку і валютно-кредитні організації ЄС.
46.
Світова криза заборгованості. Проблеми зовнішньої заборгованості України У попередніх питаннях ми розглянули суть та механізм функціонування міжнародного кредиту як міжнародного руху позичкового капіталу. Загальний висновок свідчить про те, що нормально функціонуючий міжнародний кредит, як і лібералізація торгівлі або міграція праці, сприяють більш ефективному розвитку продуктивних сил світу, зростанню добробуту країн, залучених до міжнародної економіки.
Проте практика міжнародного кредиту з усією очевидністю свідчить, наскільки реальний розвиток міжнародного ринку кредиту не узгоджується з такими умовами нормальної роботи кредитної системи, як стабільність та своєчасна виплата боргів.
Вагомим підтвердженням цього - світова криза заборгованості.
Головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмови від платежів по боргу суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники доходять висновку, що виконання всіх платіжних зобов'язань не забезпечує більше чистого припливу коштів у майбутньому, з'являється стимул відмовитись від частини або від усіх платежів по боргу, аби тільки уникнути відпливу ресурсів з країн. Існування такого стимулу до відмови від платежів допомагає пояснити неодноразові випадки відмови від платежів латиноамериканських країн на початку XIX ст., одночасні масові відмови платити в 30-х роках і події 1982 р., коли величина сум обслуговування боргу збільшилась до розмірів нових надходжень капіталу і багато боржників вимагали перегляду строків платежів.
50.
Регулювання міжнародних міграційних процесів. Міжнародна Організація Праці
І. Міжнародні міграційні процеси регулюються країнами, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю та регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду" і виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили: визначення обсягу та структури міграційних потоків дедалі більше виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи.
Вербування іноземної робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, до функцій яких входить ретельний відбір кандидатів для роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації.
Важливим елементом державної імміграційної політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як в міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус не надає іноземним працівникам політичних прав, обмежує здебільшого їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування іммігрантів у приймаючій країні.
Різноманітні аспекти трудової міграції і статусу іноземних працівників віддзеркалюються у двосторонніх та багатосторонніх угодах, відповідних національних законодавчих актах та урядових постановах.
Засоби і методи реалізації державної міграційної політики змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах застосовувались державні заходи заохочення імміграції, у тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси підприємства породили потребу в зниження рівня імміграції, державне регулювання поставило бар'єри новому припливу іноземних працівників.
II. Регулюванням міжнародної міграції робочої сили займається також Міжнародна Організація Праці (МОП). МОП (International Labor Organization- ILO) була утворена в 1919 р. як автономна організація в складі Літи Нації; з 1946 р. стала спеціалізованим закладом ООН. До неї входять 170 країн-членів, в тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних організація, є те, що представництво кожної країни-члена складається з трьох соціальних верств: від урядовців, від підприємців, від трудівників.
.
51
Сутність поняття "валюта" і види валют
Під валютою слід розуміти будь-який товар, здатний виконувати функцію засобу обміну в міжнародних розрахунках. У вужчому розумінні - це наявна частина грошової маси, яка переходить з рук у руки в формі грошових банкнот і монет.
Валюта забезпечує зв'язок і взаємодію національного та світового господарства.
Залежно від статусу валюта поділяється на національну, іноземну, міжнародну (регіональну).
Національна валюта - це встановлений законом платіжний засіб даної країни.
Так, валюта України - це:
а) грошові знаки у вигляді банкнот, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України; вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу; кошти на рахунках, у внесках банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;
б) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України. Національна валюта є основою національної валютної системи.
Іноземна валюта - це грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розрахунках.
Міжнародна (регіональна) валюта - міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, платіжний та резервний засіб. Наприклад, СПЗ - спеціальні права запозичення, які є міжнародними платіжними засобами, що використовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках і розрахунковою одиницею МВФ; євро - регіональна міжнародна розрахункова одиниця, введена у 1999 р. у межах Європейської валютної системи і є повноцінною валютною одиницею країн ЄС з 2002 р.
б) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, По відношенню до валютних запасів країни розрізняють резервну валюту.
Під резервною валютою розуміють іноземну валюту, в якій центральні банки певних держав нагромаджують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків по зовнішньоторговельних операціях та іноземних інвестиціях. Резервна валюта є базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, вона використовується для проведення валютної інтервенції з метою регулювання курсу валют країн-учасниць світової валютної системи.
За режимом використання розрізняють вільно конвертовану, частково конвертовану, неконвертовану валюту.
За матеріально-речовою формою валюта буває готівковою і безготівковою.
За принципом побудови - "кошикового" типу і звичайною.
Валютний кошик - це метод співмірності середньозваженого курсу однієї валюти щодо до визначеного набору інших валют. Важливим моментом розрахунку валютного кошика є визначення його складу, розміру валютних комп
52
Валютний курс та його кількісні показники
"Обмінний валютний курс" - це:
• кількість одиниць однієї валюти, яка необхідна для придбання одиниці іншої валюти;
• ринкові ціни однієї валюти, виражені в іншій валюті;
• сукупність цін валют, взаємопов'язаних тристороннім арбітражем.
Змістом валютної операції - це обмін валюти однієї країни на валюту іншої. Кожна національна валюта має певну ціну, яка виражається в грошових одиницях іншої країни. Наприклад, 1 дол. коштує 132,08 єни. Ця ціна валюти називається валютним курсом. Ціни валют щоденно публікуються. Таким чином, валютний, або обмінний, курс має кількісну визначеність, яка являє собою співвідношення кількості обмінюваних валют. Так, якщо ви обмінюєте 100 грн. на 20 американських доларів, то 100 грн. ділять на. 20 дол., що дорівнює 5 грн за 1 дол. Обмінний курс - це результат ділення кількості валюти, яку ви обмінюєте, на кількість валюти, яку ви отримуєте в обмін. Якщо ми знаємо обмінний курс гривні (0,20 дол. за 1 грн.), то можемо підрахувати, скільки доларів можна отримати за 200 грн. Для цього потрібно 200 грн. помножити на обмінний курс гривні, тобто на 0,20. За 200 грн. можна отримати 40 дол.
Визначення курсу валют називається котируванням. Існує два методи котирування іноземної валюти до національної: пряме і непряме. При прямому котируванні курс одиниці іноземної валюти виражається в національній валюті (1 дол., = 5 грн.). Так визначається курс іноземної валюти. При непрямому котируванні курс одиниці національної валюти виражається в іноземній валюті (1 грн. = 0,20 дол.). Так визначається курс національної валюти. Звичайно валютний курс розглядається як ціна іноземної валюти в національній валюті.
При котируванні валют встановлюється базова валюта, тобто валюта відносно, якої котируються інші валюти та валюта котирування, тобто валюта, яка котирується до базової. Як правило, всі валюти (за винятком англійського фунта стерлінга та кошика валют) порівнюються з доларом США. Використання долара як базової валюти відображає роль американської валюти як загальновизнаної розрахункової одиниці.
При аналізі динаміки валютних курсів враховують метод котирування. Оскільки валютний курс - це ціна грошей, то його зміни означають подорожчання або знецінення грошей. Національна валюта дорожчає, коли валютний курс, визначений методом прямого котирування, знижується (був 5,6 грн./дол., став 5,4 грн./дол.) і знецінюється при зростанні валютного курсу.
53
Розрахункові види валютних курсів
Для оцінки темпів економічного розвитку використовують кілька розрахункових видів валютних курсів.
1. Номінальний валютний курс. Це - курс між двома валютами, тобто відносна ціна двох валют (пропозиція їх обміну однієї на іншу). Наприклад, номінальний валютний курс долара до фунта дорівнює 2,00 дол./ 1 фунт. Визначення номінального валютного курсу співпадає з загальним визначенням самого валютного курсу і встановлюється на валютному ринку. Він використовується у валютних контрактах і є найпростішим базовим визначенням валютного курсу. Однак для довгострокового прогнозування він не зручний, оскільки вартість іноземних і національних валют змінюється одноразово із зміною загального рівня цін в країні.
2. Реальний валютний курс. Це - номінальний валютний курс, скорегований на відносний рівень цін у своїй країні і в тій країні, до валюти якої котирується національна валюта.
Для його розрахунку використовується формула
3. Номінальний ефективний валютний курс. Він розраховується як співвідношення між національною валютою і валютами інших країн, зваженим у відповідності з питомою вагою цих країн у валютних операціях даної країни.
4. Реальний ефективний валютний курс. Це номінальний ефективний валютний курс, скоригований на зміну рівня цін або інших показників витрат виробництва, який показує динаміку реального валютного курсу даної країни до валют країн - основних торговельних партнерів
. Фіксовані та гнучкі (плаваючі) валютні курси
У ринковій економіці ціни на товари і послуги визначаються попитом та пропозицією, тобто є ринковими цінами. Валютні курси - це ціни валют. Чи визначаються вони, як і ціни інших товарів, попитом і пропозицією?
Режим валютного курсу, встановлений сучасною валютною системою, характеризується тим, що:
1) вона дозволяє використовувати як фіксовані, так і плаваючі валютні курси або їх змішаний варіант;
2) країни-члени МВФ при проведенні курсової політики повинні дотримуватись основних принципів, вироблених
МВФ:
а) валютний курс повинен бути економічно
обґрунтованим;
б) інтервенція центрального банку здійснюється з метою згладжування значних хаотичних короткострокових курсових коливань;
в) при проведенні
інтервенції враховуються інтереси інших країн.
Режим фіксованих валютних курсів - це система, за якої валютний курс фіксується, а його зміни під впливом коливання попиту і пропозиції усуваються проведенням державою стабілізаційних заходів. Класичною формою фіксованих курсів є валютна система "золотого стандарту", коли кожна країна встановлює золотий зміст своєї грошової одиниці. Валютні курси при цьому являють фіксоване співвідношення золотого змісту валют.
Фіксований валютний курс може фіксуватись різними способами:
1. Фіксація курсу національної валюти (до курсу найбільш значущих валют міжнародних розрахунків). Наприклад, до долара США фіксують курс багато країн Латинської Америки, Африки.
2. Використання валюти інших країн законного платіжного засобу. Так, більшість республік колишнього СРСР у 1992 - 1994 рр. використали російський рубль у якості законного платіжного засобу.
3. Фіксація курсу національної валюти до валют інших країн - головних торговельних партнерів. Наприклад, Бутан - до індійської рупії, Намібія, Свазіленд - до південноафриканського ранду.
4. Фіксація курсу національної валюти до колективних валютних одиниць, наприклад до СПЗ (Лівія, М'янма, Сейшельські Острови).
Гнучкі або вільно плаваючі валютні курси - режим, за якого курси обміну валют визначаються безперешкодною грою попиту і пропозиції. Ринок валют урівноважується за допомогою цінового, тобто курсового механізму.
Перевагою ринкових валютних курсів є те, що вони внаслідок вільного коливання попиту на валюту і її пропозиції автоматично коригуються таким чином, що в кінцевому підсумку усуваються незбалансовані платежі; у спекулянтів немає можливості отримувати прибуток за рахунок центрального банку; у центрального банку немає потреби здійснювати валютні інтервенції. До недоліків можна віднести те, що ринки не завжди працюють з ідеальною ефективністю і тому існує ризик, що валютний курс перебуватиме протягом тривалого часу на необумовленому економічними прогнозами рівні; невизначеність майбутнього валютного курсу може створити труднощі для компанії у сфері планування та ціноутворення; свобода проведення незалежної внутрішньої грошово-кредитної політики може бути порушена (наприклад, якщо уряд не має засобів протидіяти зниженню валютного курсу, він може проводити інфляційну, бюджетну та грошово-кредитну політику).
Компромісні валютні курси - це режим, за яким поєднуються елементи фіксування і вільного плавання валютних курсів, а регулювання валютного ринку лише частково здійснюється рухом самих валютних курсів.
54
Попит і пропозиція валюти
Попит на іноземну валюту виникає внаслідок необхідності купівлі товарів і послуг за рубежем. Попит на валюту будь-якої країни на валютному ринку свідчить саме про те, що існує попит іноземців на товари і послуги цієї країни. Величина попиту на валюти залежить від ціни на пропонований товар. Зі зниженням ціни на товар дедалі більше покупців забажають і зможуть його купити.
Покупцям, які бажають придбати іноземний товар, буде потрібна валюта країни - продавця товару в обмін на національну валюту за ціну, що склалася на ринку, тобто за обмінним курсом. Попит на валюту продавця товару залежатиме від ціни валюти (валютного курсу). Пропозиція валюти з боку країни-продавця виникає, у свою чергу, внаслідок необхідності купівлі товарів (тобто попиту на товар) у країни - покупця ЇЇ товарів.
Іншими словами, взаємний попит на дві (і більше) валюти і їх пропозиція виникають внаслідок торговельних операцій між. двома (і більше) країнами.
Розглянемо криві попиту і пропозиції іноземних товарів та іноземної валюти, які ілюструють висловлені вище положення
Крос-курс та тристоронній арбітраж
Кожна валюта має не один валютний курс, а стільки, скільки існує валют. Обмінні курси валют, маючи різне числове вираження, взаємопов'язані і становлять сукупність цін, взаємопов'язаних тристороннім арбітражем. Арбітраж - це операція обміну двох валют через третю з метою отримання прибутку, використовуючи різницю між обмінним курсом і крос-курсом. Він називається тристороннім, оскільки до нього залучені три валюти .
Крос-курсом називається курс обміну двох валют (А і В) через третю валюту (С). Визначення крос-курсу відбувається шляхом конвертації валюти А спочатку у валюту С, а потім - валюти С у валюту В.
(А/С) х (С/В) = А/В
Наприклад, потрібно обміняти американські долари на українські гривні. Припустимо, що обмінний банківський курс долара - 5,4 грн. за 1 дол. Але можна обміняти долари на гривні через іншу валюту, наприклад, через євро. Якщо курс долара в євро - 0,9658 євро за 1 дол., а 1 євро обмінюється на 5,88 гри., то за таких обмінних курсів крос-курс долара дорівнюватиме. Таким чином, при обміні доларів на гривні через євро ми отримаємо за 1 долар не 5,4, а 5,67 грн.
Арбітражер, купуючи за обмінним курсом банку долари за 5,4 гривні і негайно продаючи їх за крос-курсом, тобто через євро, за 5,67 грн. отримує дохід у розмірі 0,27 грн. за кожний долар. Якби обмінний курс перевищував крос-курс, то арбітражер отримав би прибуток, купуючи за крос-курсом і продаючи за обмінним.
55.
Визначення ціни іноземних товарів та послуг в іноземній валюті
Розуміння суті валютних курсів і видів їх котирування дозволяє порівнювати експортну ціну товару з ціною внутрішнього ринку і тим самим з'ясувати, наскільки вигідний продаж того чи іншого товару чи послуги на певному іноземному ринку.
Припустимо, що українська фірма виготовляє товар X, який на національному ринку коштує 21,6 грн., і хоче дізнатися про експортні можливості цього товару на німецькому та англійському ринках. Для цього фінансовий менеджер дізнається в банку про обмінні курси української, німецької та англійської валюти в доларах. Обмінні курси такі: 1,6 дол. за фунт стерлінгів - у вигляді зворотного котирування і за 1 дол. - 5,6 грн. 0,9658 євро за 1 дол. - у вигляді прямого котирування. За таких обмінних курсів фірма отримає від продажу товару дохід у 3,93 дол. (21,6 : 5,5 = 3,93 дол.). Щоб отримати дохід від продажу товару на суму 3,93 дол., він повинен бути проданий на німецькому ринку за 3,8 євро (3,93 х 0,9658 = 3,8), а на англійському - за 2,46 фунта (3,93 х 1/1,6 - 2,46).
Після того, як визначені ціни, що забезпечують дохід від продажу товару на іноземних ринках не нижче від доходу на національному ринку, фірма повинна виявити реальні експортні можливості товару на цих ринках.
Зміна валютних курсів, тобто знецінення або подорожчання валют, приводить до зміни цін на експортовані й імпортовані товари.
Так, у нашому прикладі підвищення курсу гривні по відношенню до долара з 5,4 до 5,2 грн. за 1 дол. приводить до подорожчання товару української фірми на німецькому ринку до 4,0 євро (21,6 : 5,2 = 4,15 дол. - дохід від продажу на національному ринку; ціна товару на німецькому ринку, яка забезпечує дохід від продажу в розмірі 4,15 дол., становитиме 4,15 х 0,9658 = 4,0 євро).
Загальний висновок такий: знецінення валюти країни, за інших рівних обставин, здешевлює її товари для іноземців і дорожчає імпорт з-за кордону. Підвищення курсу валюти країни здорожує товари для іноземців і здешевлює імпортні товари.
56
Сутність та види валютного ринку
Сукупний фінансовий ринок включає в себе ринок іноземної валюти, євровалюти, ринки хеджування (ф'ючерсів та опціонів), міжнародний ринок цінних паперів (облігацій, акцій). Найбільший ринок - це валютний ринок. Особливість цього ринку полягає в тому, що він:
• нематеріальний;
• не має конкретного місцезнаходження;
• механізм його функціонування - обмін валюти однієї країни на валюту іншої країни;
• є міжбанківським ринком;
• завдяки процесу телекомунікації та інформатики є глобальним, тобто розгорнутим у масштабі всього світу.
Прямі зв'язки між головними центрами торгівлі валютами (Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Франкфурт, Сінгапур) за допомогою телефонів, факсів і комп'ютерів перетворюють кожний з цих центрів на частину єдиного світового ринку, що функціонує цілодобово. Економічні новини, які з'являються у будь-який час доби, передаються по всьому світу і спричиняють негайну реакцію валютного ринку. Звичайно угоди укладаються за усною домовленістю. При необхідності документи, які підтверджують угоду, надсилаються пізніше. Вирішальним чинником є швидкість отримання необхідної інформації, оскільки курси валют змінюються протягом лічених секунд.
Головні учасники міжнародного валютного ринку - комерційні банки, корпорації, які займаються міжнародною торгівлею, небанківські фінансові установи (фірми з управління активами, страхові компанії), центральні банки.
Центральною ланкою міжнародного валютного ринку є комерційні банки, оскільки більшість операцій з валютами передбачає обмін банківськими депозитами, деномінованими в різних валютах.
57
Спотовий ринок та обмінний курс "спот"
Спотовий ринок - це ринок, на якому здійснюються операції поточного, негайного (або касового) обміну валютами між двома країнами. Дві сторони домовляються про обмін банківськими депозитами і негайно здійснюють угоду. До недавнього часу для здійснення валютної операції "спот" потрібно було два дні. Нині, за бажанням клієнта, за допомогою електронних засобів конвертування валют відбувається в день укладення угоди.
Курси негайного обміну валют називаються поточними (спот) курсами. А самі операції утворюють ринок готівкової валюти.
При обміні іноземних валют використовуються дві ціни (курси) валют: курс покупця і курс продавця. При купівлі валюти у банку або у дилера потрібно заплатити за валюту вищу ціну, ніж та, за яку можна продати ту ж саму кількість валюти тому ж самому банку чи дилеру.
Банківські і дилерські курси покупця - це ті ціни, які банк, дилер готові заплатити за іноземну валюту. Курси продавця - це ціни, за якими банк, дилер готові продати іноземну валюту. Ці два курси котируються парами. Наприклад, якщо банк котирує долар як 5,437 - 5,598, то це означає, що він готовий купити долари за 5,437 грн. за долар і продати їх за 5,598 грн. за долар. Вища ціна завжди відноситься до ціни продавця, а нижча - до ціни покупця.
Спред визначає дохід банку (дилера) і операційні витрати клієнта при конвертації валюти.
Територіальний арбітраж, який залучає три і більше валюти, забезпечує рівновагу валютних курсів в усіх ринкових центрах.
Валютні операції з негайною поставкою найбільш розповсюджені і становлять до 90% обсягу валютних угод, а курс "спот" є базовим для інших валютних курсів.
За допомогою операції "спот" банки забезпечують необхідною іноземною валютою своїх клієнтів, переливання капіталів, а також здійснюють арбітражні і спекулятивні операції.
58
Форвардний ринок та форвардний курс
Форвардний ринок - це ринок, на якому здійснюються термінові валютні операції з іноземною валютою. Термінові (форвардні) угоди - це контракти, за яких дві сторони домовляються про доставку домовленої кількості валюти через певний строк після укладення угоди за курсом, зафіксованим у момент її укладення.
Інтервал у часі між моментом укладення і виконання угоди може бути від 1-2 тижнів, від 1 до 12 місяців, до 5-7 років. Курс валют за терміновою угодою називається форвардним обмінним курсом. Він фіксується в момент укладення угоди.
Курс валют за терміновими угодами відрізняється від курсу "спот". Різниця між курсами "спот" і "форвард" визначається як скидка з курсами "спот", коли курс термінової угоди нижчий, або премія, коли він вищий від курсу "спот". Премія означає, що валюта котирується дорожче за угодою на строк, ніж за готівковою операцією. Дисконт означає, що курс валюти за форвардною угодою нижчий, ніж за угодою "спот".
59
Ф'ючерсний ринок та ф'ючерсний курс
В 70-х роках на ряді бірж з'явились ф'ючерсні і опціонні валютні операції - нова спеціальна форма спекулятивних угод і хеджування валютних ризиків з великими банками.
Валютні ф'ючерси й опціони, як і форвардні контракти, передбачають майбутній обмін валютами. Однак строки, а головне, умови обміну відрізняються від умов форвардних контрактів, що дозволяє більш гнучко уникати валютних ризиків.
Відмінність полягає насамперед у тому, що валютні ф'ючерси ліквідні, їх можуть купити і їх можуть продати більшість суб'єктів бізнесу на біржовому ринку. Крім того, ф'ючерсні контракти можна перепродати на ф'ючерсному ринку в будь-який час до строку їх виконання; ф'ючерсні контракти стандартизовані (наприклад, 62 500 ф. ст., 100 тис. дол., 125 тис. євро) і їх виконання гарантоване за рахунок гарантійного внеску в кліринговий дім. Це - депозит, як вноситься клієнтами готівкою.
За ф'ючерсним контрактом покупець валютного ф'ючерсу бере на себе зобов'язання купити, а продавець - продати валюту протягом певного строку за курсом, домовленим при укладенні контракту.
Ефективність ф'ючерсної угоди визначається маржею після кожного робочого сеансу на біржі. Продавець валютного ф'ючерсу виграє, якщо з настанням строку угоди він продає валюту дорожче від курсу котирування на день її виконання, і несе збитки, якщо курс дня укладення угоди виявиться нижчим від курсу її виконання
60.
Валютні опціони
Валютні опціонні контракти схожі на ф'ючерсні угоди. В них визначаються кількість валют, строк погашення і ціна виконання. Так само як ф'ючерси, опціони, котрими торгують на біржі, вимагають стандартизованої форми контрактів і гарантії їх виконання. Кількість валюти, з якою оперує кожний опціон, дорівнює половині тієї, котра встановлена для ф'ючерсних контрактів. Однак опціони мають одну важливу особливість: інвестор має право (а не зобов'язаний) здійснювати валютний обмін. Якщо за ф'ючерсним контрактом обмін валюти є обов'язковим навіть у тому випадку, коли операція виявилась для інвестора невигідною, опціон передбачає право вибору: якщо операція вигідна - зробити обмін, якщо операція невигідна - відмовитись від нього.
Існують два основних типи опціонів: опціони "колл" та опціони "пут". Опціони "колл" дають своїм власникам право, але не зобов'язання купити валюту за ціною, вказаною в контракті, яка називається ціною виконання опціону. Опціони "пут" забезпечують своїм власникам право, але не зобов'язання продати валюту за ціною, вказаною в контракті. Американські опціони можуть бути використані в будь-який момент до закінчення строку, а європейські - лише за настання строку.
Опціони як вид хеджування привабливіші, ніж форвардні і ф'ючерсні контракти, але вони мають високу ціну виконання. Покупець опціону повинен платити високу надбавку до них, яка фіксується в опціонному контракті.
Спекулятивні валютні операції
Строкові валютні угоди використовуються в спекулятивних цілях. Валютного спекулянта не цікавить реальність валютних курсів і наслідки, до яких можуть призвести спекулятивні операції. Для нього валюта - такий самий біржовий товар, як акції, сировина тощо. Спекулянта цікавить можливість отримання прибутку внаслідок зміни в короткочасній перспективі валютного курсу.
Спекулянти валют впливають на стан валютного ринку цілеспрямовано, купуючи або продаючи валюту, щоб добитися зниження валютного курсу або його підвищення. Граючи на підвищення або зниження курсу валют, вони можуть отримати прибуток або зазнати збитків. Валютна спекуляція досягає інколи таких масштабів, що їй безсилі протистояти валютні інтервенції центральних банків, хоча вони можуть здійснюватись на декілька мільярдів доларів на день.
Спекуляція на форвардному валютному ринку ґрунтується на припущенні про підвищення валютних курсів "спот" у майбутньому в порівнянні з форвардним курсом. Щоб уникнути ризику помилки відносно майбутнього курсу "спот", професійний спекулянт валютою вкладає тисячі форвардних валютних угод, і, якщо передбачення про загальний характер змін валютних курсів справдяться, його операції виявляться прибутковими
Валютні ризики
Всі учасники міжнародного валютного ринку піддаються валютним ризикам, тобто небезпеці втрат при здійсненні тих чи інших операцій. Валютні ризики пов'язані з інфляцією і коливанням валютних курсів. Якби обмінні курси були фіксованими, то не існувало б валютних ризиків. Об'єктивною основою валютного ризику є те, що в довгостроковому плані валютні курси залежать від економічного становища різних країн, а в короткостроковому - від рішень державних органів з економічних питань, спекулятивних операцій, чуток і очікувань, політичних подій і, нарешті, від неправильних рішень дилерів.
Експортери потерпають від збитків при зниженні курсу ціни по відношенню до валюти платежу, оскільки вони отримують меншу реальну вартість у порівнянні з контрактною. Для імпортера ризики виникають, якщо підвищується курс валюти по відношенню до валюти платежу.
Для банку, який купує одну валюту і продає іншу, можливість ризику залежить від його валютної позиції, тобто від співвідношення вимог і зобов'язань банку в іноземній валюті. Якщо вимоги і зобов'язання щодо конкретної валюти рівні, то валютна позиція вважається закритою, а при незбігу - відкритою. Відкрита валютна позиція може бути короткою, якщо пасиви і зобов'язання по проданій валюті перевищують активи і вимоги до неї, і довгою, якщо активи і вимоги по купленій валюті перевищують пасиви і зобов'язання. Відкрита позиція, як довга, так і коротка, завжди пов'язана з ризиком втрат, якщо до моменту купівлі раніше проданої валюти і продажу раніше купленої курс цих валют зміниться в несприятливому для банку напрямі
