Статья на тему Грузія після революції троянд
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-06-14Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Володимир Петровський,
доктор історичних наук, професор кафедри історіографії, джерелознавства і археології Харківського національного університету ім. Каразіна
Грузія після "революції троянд"
У статті подано історичний аналіз економіко-політичних процесів у Грузії від початку її існування як самостійної держави з 1990 р. Автор доходить висновку, що сповідування європейських цінностей для цієї країни є досить далекою перспективою, оскільки спершу треба вирішити нагальну проблему територіальної цілісності і зовнішніх стосунків з країнами-сусідами, передовсім з Росією.
Дослідження сучасної історії країн пострадянського простору - актуальна проблема історичної науки. Мета цієї розвідки - відстеження й аналіз економіко-політичних процесів у Грузії за останні п'ятнадцять років та оцінка європейських перспектив цієї країни.
Останні 10-12 років ХХ ст. були для Грузії періодом балансування між "колапсом " та "реконструкцією". Шостого квітня 1989 р. (за два дні до кривавої трагедії в Тбілісі) на мітингу активістів товариства імені А.Церетелі було прийнято звернення до президента, конгресу США та керівництва НАТО з проханням надати допомогу Грузії для її виходу зі складу СРСР. В разі необхідності автори документа не виключали дислокації військ євроатлантичного альянсу на грузинській території [7, с.60]. Добре відомі події 8 квітня прискорили створення Комітету національного порятунку, масовий вихід з лав КПРС (зокрема це зробили 40 письменників республіки). Знову, як навесні 1956 р., спостерігалася хвиля русофобії, до кінця 1989 р. всі російські назви вулиць та площ у Тбілісі були замінені на національні [37]. Після того, як 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії оголосила відновлення державної незалежності, Москва організувала економічну блокаду республіки, наклепницьку інформаційну війну, активізувала діяльність агентури КДБ. Такі дії допомогли перемозі на президентських виборах 26 травня 1991 р. ставленику націоналістів З.Гамсахурдіа з його тезою "Грузія - тільки для грузинів". Він передбачав, що на початку 1996 р. республіка стане незалежною де-факто і де-юре. Протягом 1991-1992 рр. у Грузії друкували карти, де російське узбережжя Чорного моря, включаючи Сочі, вказувалось як частина історичної Грузії. Підтримка грузинським президентом Чечні, відмова від членства країни в СНД коштувала йому влади. 2 грудня 1991 р. війська Закавказького військового округу, частина військовослужбовців Національної гвардії Грузії почали штурм резиденції З. Гамсахурдії, будівель Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Їм на допомогу прибули підрозділи Тверської дивізії, 4 тис. кримінальних злочинців, випущених на свободу. Шостого січня 1992 р. президент, члени уряду й парламенту вирвалися з Тбілісі і емігрували до Чечні. У грудні 1993 р. при нез'ясованих до кінця обставинах З.Гамсахурдіа загинув [ 55, с. 211-212; 93, р. 181].
Режим Е.Шеварднадзе сформував напівдемократичну, клептократичну структуру влади, пронизану корупцією, своєрідну "державу-невдаху"(failing state). На початку ХХI ст. майже всі дорослі громадяни Грузії не довіряли представникам владних інституцій. Величезний рівень безробіття, політичне свавілля, неможливість збуту товарів призвели до масової міграції працездатного населення - в основному до Росіїї. Якщо у 1989 р. у Грузії налічувалося 5 млн 445 тис. жителів, то в 2002 р. - на мільйон менше. За рівнем життя Грузія скотилася на 170 місце (на 171-174 знаходились такі країни, як Мозамбік, Бурунді, Нігерія, Сьєрра-Леоне), навіть Буркіна-Фасо займала кращу позицію [68].
Незважаючи на вступ Грузії у 1993 р. до складу СНД, допомогу Росії в боротьбі зі звіадистами, грузинсько-російські стосунки постійно погіршувалися. Е.Шеварднадзе не дозволив російським ВПС використати у бойових діях проти Республіки Ічкерії військовий аеродром Вазіані біля Тбілісі та інші бази. Розгніваний Кремль у грудні 2000 р. санкціонував візовий режим для громадян Грузії. З його боку постійно лунали скарги на те, що Тбілісі начебто абсолютно не контролював кордон з Чечнею, хоча вони були необґрунтованими. Адже для ефективного контролю своїх кордонів з сусідами (а це більше 1500 км) вимагалися величезні матеріальні та фінансові видатки, тисячі навчених прикордонників. Що стосувалося закидів Москви у підтримці чеченських бойовиків, то справа виглядала ще складнішою. В кінці 1999 р. - на початку 2000 р. десь 7 тисяч біженців з Чечні, перейшовши кордон, отаборилися у Ахметському районі Грузії. На його території проживали чеченці-кистинці, для яких 85-кілометрова Панкіська ущелина стала рідною домівкою сотні років тому. Росія звинувачувала Тбілісі в тому, що відсутність контролю в населених пунктах ущелини призвела до розквіту там криміналу, переховування збройних загонів Р.Гелаєва (чеченського польового командира) і міжнародних терористів. У свою чергу, керівництво Грузії заявляло про причетність російських військових на базах республіки до масового продажу зброї та боєприпасів чеченським бойовикам. Хоча представники А.Масхадова у Тбілісі переконували, що їм набагато простіше купувати зброю, особливо новітніх зразків, на російській території. Крайню роздратованість Кремля у листопаді 2001 р. викликало висловлювання Е.Шеварднадзе щодо Р.Гелаєва як добре вихованої людини.
Керівництво Грузії категорично відкидало запевнення Москви, начебто у Панкісі переховувався організатор підриву будинків у Москві терорист А.Гочіяєв. П'ятого серпня 2002 р. Е.Шеварднадзе запевняв: абсолютна більшість населення в ущелині - мирні люди, хоча не заперечував і наявності у деяких зброї. Однак для гірських регіонів Кавказу навіть володіння гранатометом чи кулеметом стало звичайною справою. Втім, Тбілісі у січні та кінці серпня 2002 р. спробував з допомогою армійських та поліцейських підрозділів встановити контроль над Панкіською ущелиною. Сумнівно, щоб він міг бути дієвим, адже жодного арешту чи затримання влада не зафіксувала. Кілька разів бойові літаки Росії бомбардували ущелину (напевне, останній раз 23 серпня 2002 р.), але говорити про якісь наслідки цих акцій важко. Нарешті у січні 2003 р. голова служби державної безпеки Грузії Н.Лаліашвілі заявив про існування зв'язку між арештами терористів у Лондоні та їхніми спільниками у Панкісі [82, р. 30-33].
Досить яскраво рівень ставлення до Росії серед грузинської еліти відображено у підручниках з історії республіки, які друкувалися до "трояндової революції" 2003 р. У них Росія показана першим серед інших загарбником, що знищив державність Грузії, стимулював асиміляцію місцевого населення і русифікаторські тенденції. Підкреслюється, що у 1801 р. створена Олександром I повноважна комісія експертів зробила згубний для Грузії висновок: Картлі-Кахетинське царство не в змозі існувати самостійно. Потім за 1803-1864 рр. до складу Російської імперії увійшла й Західна Грузія, а в 1864 р. ліквідовано Абхазьке князівство. Автори наголошують на глибоких коренях національно-визвольного руху, визнанні незалежної Грузії на початку 1921 року 25-ма країнами світу. Гордістю грузинського народу вважається поразка XI армії радянської Росії під командуванням О.Геккера на підступах до Тифліса 16 травня 1920 р. Вказується на підступність більшовицьких лідерів, які за 1921-1927 рр. передали Туреччині, Росії, Вірменії, Азербайджану 16641,56 кв. км грузинської території з населенням у 162137 осіб. Досить докладно розповідається про заворушення проти диктатури у Сванетії, партизанський рух у Кахетії, Кахетинсько-Пшавсько-Хевсурське повстання, виступ 1924 р. під керівництвом К.Чолокашвілі. На думку авторів підручників, лише в 1937 р. було репресовано не менше 30 тис. грузинів, тисячі людей були вбиті й поранені 5-7 березня 1956 р., коли Москва ввела в республіці військовий стан [74, с. 250-262, 264-265].
Намагаючись втримати владу, Е Шеварднадзе всіляко маневрував: у листопаді 2002 р. в Парижі він оголосив про необхідність вступу Грузії до складу НАТО, водночас швидко відновлюючи економічні зв'язки з Росією. Криза влади в кінці жовтня 2001 р., незадоволення стилем управління Е.Шеварднадзе сприяло зростанню впливу колишнього міністра юстиції М.Саакашвілі, колишньої голови парламенту Н.Бурджанадзе, майбутнього прем'єра З.Жванія. За півтора роки опозиційні сили сформували масову організацію "Новий національний рух" на чолі з М.Саакашвілі у складі 20 тис. членів.
Восени 2003 р. виникло тимчасове зрощування персоналістських опозиційних партій, серед лідерів яких найбільшу популярність мала Н.Бурджанадзе. Водночас стрімко зріс авторитет колишнього співробітника юридичної фірми Манхеттена в Нью-Йорку, випускника Колумбійського університету М.Саакашвілі, якого колишній Генеральний секретар "Союзу громадян Грузії", потім - спікер грузинського парламенту З.Жванія загітував працювати в державних структурах на батьківщині. Завдяки надзвичайно вдалим публічним виступам і використанню яскравих символів майбутній президент Грузії швидко став відомим усій країні.
До червня 2003 р. правляча партія "Союз громадян Грузії" розпалася на фракції, а невдалі реформи призвели до її програшу на муніципальних виборах. Громадяни республіки надали перевагу "Новому національному руху", новим правим, незважаючи на всі махінації виборчих комісій. Щоб втриматися при владі, клан Е.Шеварднадзе у вересні 2002 р. наказав Міністерству фінансів встановити жорсткий контроль над банківськими рахунками всіх неурядових організацій. А 18 лютого 2003 р. Міністерство державної безпеки підготувало проект "Про призупинення діяльності, ліквідацію і заборону екстремістських та інших організацій, які знаходяться під іноземним контролем". Однак для забезпечення чесних виборів Агентство міжнародного розвитку США надало Грузії 1,5 млн доларів для комп'ютеризації виборчого процесу. Уряди Європи й керівництво у Вашингтоні організували безпрецедентну кількість спостерігачів для виборчої кампанії у республіці. Національний демократичний інститут США забезпечив неурядову організацію "Чесні вибори" значною сумою коштів для проведення паралельного підрахунку голосів та екзит-полів. За ініціативою Д. Сороса до Тбілісі навесні 2003 р. було направлено керівника експертного кабінету з питань проведення революційних дій ненасильницького характеру (м. Бєлград) 30-річного О.Марича. Разом з 20-ма молодими грузинами він створив опозиційний рух "Кмара", що складався в основному зі студентів. У квітні 2003 р. його активісти вночі розклеїли у Тбілісі та ще дев'яти містах країни сотні плакатів з критикою правлячого режиму. Незграбні спроби Е.Шеварднадзе по дискредитації "Кмари" лише сприяли зростанню популярності руху. Фонд Д.Сороса "Відкрите суспільство" виділив кошти для поїздки групи членів організації до Сербії, де вони знайомилися з досвідом молодіжного об'єднання "Отпор". Саме ця молодіжна структура у 2000 р. відіграла ключову роль у поваленні влади С.Мілошевича. Символом "Кмари", як і "Отпору", став стиснутий кулак. Влітку 2003 р. під керівництвом одного з лідерів "Кмари" Г.Канделакі на території одного з колишніх піонерських таборів біля Тбілісі пройшло навчання тактиці революційних дій для 700 активістів організації [80, р.113-115; 4, с. 56-58; 23].
Хоча в липні 2003 р. Е.Шеварднадзе під час зустрічі з колишнім державним секретарем США Д.Бейкером, М.Саакашвілі та Н.Бурджанадзе пообіцяв дотримуватись паритету при формуванні виборчих комісій між представниками різних політичних сил, але зберігати вірність даному слову не збирався. Осінні парламентські вибори 2003 р. уявлялися тодішньому президенту Грузії лише репетицією до президентських у квітні 2005 р., на яких він, як і раніше, планував перемогти. У виборах 2 листопада 2003 р. брали участь дев'ять блоків та 12 партій. Необхідно уточнити: грузинський електорат був вдячний Е.Шеварднадзе за створені його апаратом умови, в яких могло реально розвиватися громадянське суспільство. В республіці існувало дійсно незалежне телебачення, а це суттєво допомогло опозиції набрати силу й перемогти. За даними голови Центральної виборчої комісії Н.Девдаріані, за Е.Шеварднадзе віддали голоси 228639 громадян, за "Новий національний рух" - 218715. Але телекомпанія "Руставі-2" повідомила: за даними "опитувань на виході" (exit polls) перемогла опозиція. Професор міжнародних відносин, директор Інституту "Центральна Азія-Кавказ" в університеті Дж.Гопкінса (Вашингтон) Ч.Фейрбенкс молодший, який був спостерігачем в районі Марнеулі (Південна Грузія), був свідком масових порушень виборчого закону в ході виборів. Саме вони дозволили місцевій владі доповісти про значну перевагу партії "Союз громадян Грузії": вона начебто отримала там 90% голосів. В Аджарії кількість осіб, що проголосувала, перевищила число раніше зареєстрованих виборців. У ніч на 3 листопада в Тбілісі пройшла перша протестна акція опозиції, її лідери закликали громадян не визнавати офіційних результатів виборів. Спершу на них виходили не більше 10 тисяч жителів, однак безцеремонне нахабство влади у відстоюванні фальсифікованих даних призвело до швидкого зростання кількості протестуючих. До 20 листопада на вулиці виходили до 100 тис. громадян. Саме в цей день державний департамент США вперше публічно звинуватив керівництво Грузії у перекрученні народного волевиявлення. Обурення мас підсилювало загальне погіршення матеріального становища. Спроби міністра економіки В. Папуа та польського фахівця Л. Бальцеровича оздоровити господарство Грузії раніше закінчилися фіаско. Адже до 2003 року більше 75% економіки республіки знаходилося в тіні, в середньому кожний підприємець витрачав на хабарі по 200 доларів. У серпні 2003 Міжнародний валютний фонд припинив реалізацію програми економічної допомоги Грузії через величезний рівень корупції, безпорадність управлінців, масове безробіття [80, р.115 - 117; 24].
На десятий день після виборів блок "За нову Грузію" згодився визнати перемогу опозиції, але переговори були зірвані. М.Саакашвілі та його найближчим соратникам потрібна була голосна й рішуча перемога, а не поступки. Деякий час протистояння продовжувалося: 17 листопада Е.Шеварднадзе заявив на прес-конференції, що його повноваження закінчуються лише у квітні 2005 р. Наступного дня на вулицях столиці десятки тисяч молодих громадян з атрибутами "Кмари" (раніше на кошти грузинського фонду Д.Сороса (Д'єрдя Шороша) було закуплено 30 тис. майок, кепок і сумок з написом "Кмара") рушили до будівлі парламенту.
Спроба Е.Шеварднадзе ввести надзвичайний стан не спрацювала, бо коли 22 листопада опозиційні сили, що були готові навіть до збройної боротьби, прорвалися до Державної канцелярії, парламенту, поліція не чинила опору. Перемагала навіть символіка: 22 листопада - це день Святого Михаїла, а день відставки президента 23 листопада - свято Святого Георгія Побідоносця. Потім інавгурація М.Саакашвілі - нового президента Грузії - відбулася 25 січня 2004 р., тобто в день народження Е. Шеварднадзе [22, с. 49; 36; 19; 27, с.206 - 209].
У кінці 2003 р. Е.Шеварднадзе стверджував: "Це був план Сороса. Все розписано. І гроші. Скільки треба. Існує ціла концепція, як проводити вибори, щоб до уряду потрапили інші люди". Зауважимо, що саме в листопаді цього ж року у Москві невідомі особи у камуфляжі увірвалися до офісу інституту Д.Сороса "Відкрите суспільство" і вчинили там дебош. У Ташкенті 14 квітня 2004 р. ця структура 75-річного фінансиста не була перереєстрована. Навпаки, президент А.Акаєв нагородив його орденом Манаса третього ступеня, але саме Д.Сорос був присутнім у Бішкеку 26-27 квітня 2004 р. після революційних подій у Киргизстані. Безумовно, більше 40 млн доларів, виділених фондом "Сорос-Киргизстан", діяльність Американського університету з осені 2002 р. у столиці республіки суттєво зміцнили позиції киргизьких опозиціонерів [1, с.29 - 33].
Дивно, що опозиційна "Нова сила" І.Сарішвілі-Чантурія пояснювала події 23 листопада 2003 р. "підступами міжнародного вірменського лоббі". Начебто ця впливова сила підтримала М.Саакашвілі в обмін на його обіцянку змінити маршрут трубопроводу "Баку - Джейхан" на користь Вірменії. Однак раніше ще Е.Шеварднадзе переконав Захід: доцільніше вести його через Грузію, бо через конфлікт щодо Нагірного Карабаху між Єреваном та Баку кандидатура Вірменії неприйнятна [41, с.53-54].
Перемога М.Саакашвілі 4 січня 2004 р. (96% голосів) на президентських виборах була закономірною. Республіка втомилася від масштабної діяльності "злодіїв у законі", які опанували не лише бізнес, але й політику. Громадян обурювало безсоромне збагачення клану Е.Шеварднадзе. До 2003 р. рівень тіньової економіки досяг небезпечного рівня, заробітна платня прокурорів, поліцейських, військовослужбовців, прикордонників не перевищувала 50 доларів на місяць. Не дивно, що кримінальні дії, рекет складали ледь не основне заняття у багатьох структурах, особливо МВС. У 2000 р. понад 80% бензину й солярки, що використовувалися в Грузії, складала контрабанда. Після того, як у 1992 р. вийшов декрет про свободу торгівлі, вона стала стихійною, абсолютно неконтрольованою, запанувала антисанітарія. Особливо грандіозне скупчення вуличних торговців спостерігалося в Тбілісі біля Центрального супермаркету - так званий Дезертирський ринок. Всі його учасники добре знали, що поліцейські беруть з кожного продавця два ларі на день, з автомашини 30 ларі. Громадяни, які займалися валютним обміном, повинні були виплачувати по 20 ларі, жебраки - по 50 тетрі, тобто 0,25 долара. Наче й невеликі кошти (два ларі дорівнювали тоді одному долару), але ж щоденно кількість торговців дорівнювала там 15 - 20 тис. осіб. Новий міністр внутрішніх справ Г. Барамідзе у грудні 2003 р. заявив: поліція відмовляється від таких незаконних прибутків, хоча тбілісці запевняли, що змінилися після цього лише "такси". Наприклад, з валютних спекулянтів поліцейські брали не по 20, а лише по 5 ларі. Скарги жителів Тбілісі на неконтрольовану торгівлю примусили владу 29 січня 2004 р. заборонити вуличну торгівлю. Зробити це було нелегко, обурені торговці загрожували спецназівцям прибити гвіздками їхні ноги і зашити роти. Звичайно, це були типово емоційні для грузинів "вихлопи" безсилого гніву. Після 2 лютого 2004 р. вулична торгівля перемістилася на ринки, а указом М.Саакашвілі їхніх учасників на рік звільнили від базарного податку [79,р.111 - 114; 11].
Хоча приватний сектор у Грузії склав у 2000 році не менше 60% [91, р.45], але відсутність високої правової культури, корупція як невід'ємна частина стилю життя робили його діяльність неефективною. Будь-які надії на вирішення проблем порушення законів через суди виглядали чистісінькою утопією через максимальну корумпованість судової системи. Їй не довіряють більшість громадян Грузії і в другій половині 2005 р. На противагу цьому, жителям грузинської столиці раніше було добре відомо: керівник сакребуло (орган міської влади Тбілісі) М.Саакашвілі безкоштовно надавав необхідне обладнання початковим школам, регулярно виплачувалась грошова допомога на новонароджених, поліпшилося функціонування "швидкої допомоги". доктор історичних наук, професор кафедри історіографії, джерелознавства і археології Харківського національного університету ім. Каразіна
Грузія після "революції троянд"
У статті подано історичний аналіз економіко-політичних процесів у Грузії від початку її існування як самостійної держави з 1990 р. Автор доходить висновку, що сповідування європейських цінностей для цієї країни є досить далекою перспективою, оскільки спершу треба вирішити нагальну проблему територіальної цілісності і зовнішніх стосунків з країнами-сусідами, передовсім з Росією.
Дослідження сучасної історії країн пострадянського простору - актуальна проблема історичної науки. Мета цієї розвідки - відстеження й аналіз економіко-політичних процесів у Грузії за останні п'ятнадцять років та оцінка європейських перспектив цієї країни.
Останні 10-12 років ХХ ст. були для Грузії періодом балансування між "колапсом " та "реконструкцією". Шостого квітня 1989 р. (за два дні до кривавої трагедії в Тбілісі) на мітингу активістів товариства імені А.Церетелі було прийнято звернення до президента, конгресу США та керівництва НАТО з проханням надати допомогу Грузії для її виходу зі складу СРСР. В разі необхідності автори документа не виключали дислокації військ євроатлантичного альянсу на грузинській території [7, с.60]. Добре відомі події 8 квітня прискорили створення Комітету національного порятунку, масовий вихід з лав КПРС (зокрема це зробили 40 письменників республіки). Знову, як навесні 1956 р., спостерігалася хвиля русофобії, до кінця 1989 р. всі російські назви вулиць та площ у Тбілісі були замінені на національні [37]. Після того, як 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії оголосила відновлення державної незалежності, Москва організувала економічну блокаду республіки, наклепницьку інформаційну війну, активізувала діяльність агентури КДБ. Такі дії допомогли перемозі на президентських виборах 26 травня 1991 р. ставленику націоналістів З.Гамсахурдіа з його тезою "Грузія - тільки для грузинів". Він передбачав, що на початку 1996 р. республіка стане незалежною де-факто і де-юре. Протягом 1991-1992 рр. у Грузії друкували карти, де російське узбережжя Чорного моря, включаючи Сочі, вказувалось як частина історичної Грузії. Підтримка грузинським президентом Чечні, відмова від членства країни в СНД коштувала йому влади. 2 грудня 1991 р. війська Закавказького військового округу, частина військовослужбовців Національної гвардії Грузії почали штурм резиденції З. Гамсахурдії, будівель Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Їм на допомогу прибули підрозділи Тверської дивізії, 4 тис. кримінальних злочинців, випущених на свободу. Шостого січня 1992 р. президент, члени уряду й парламенту вирвалися з Тбілісі і емігрували до Чечні. У грудні 1993 р. при нез'ясованих до кінця обставинах З.Гамсахурдіа загинув [ 55, с. 211-212; 93, р. 181].
Режим Е.Шеварднадзе сформував напівдемократичну, клептократичну структуру влади, пронизану корупцією, своєрідну "державу-невдаху"(failing state). На початку ХХI ст. майже всі дорослі громадяни Грузії не довіряли представникам владних інституцій. Величезний рівень безробіття, політичне свавілля, неможливість збуту товарів призвели до масової міграції працездатного населення - в основному до Росіїї. Якщо у 1989 р. у Грузії налічувалося 5 млн 445 тис. жителів, то в 2002 р. - на мільйон менше. За рівнем життя Грузія скотилася на 170 місце (на 171-174 знаходились такі країни, як Мозамбік, Бурунді, Нігерія, Сьєрра-Леоне), навіть Буркіна-Фасо займала кращу позицію [68].
Незважаючи на вступ Грузії у 1993 р. до складу СНД, допомогу Росії в боротьбі зі звіадистами, грузинсько-російські стосунки постійно погіршувалися. Е.Шеварднадзе не дозволив російським ВПС використати у бойових діях проти Республіки Ічкерії військовий аеродром Вазіані біля Тбілісі та інші бази. Розгніваний Кремль у грудні 2000 р. санкціонував візовий режим для громадян Грузії. З його боку постійно лунали скарги на те, що Тбілісі начебто абсолютно не контролював кордон з Чечнею, хоча вони були необґрунтованими. Адже для ефективного контролю своїх кордонів з сусідами (а це більше 1500 км) вимагалися величезні матеріальні та фінансові видатки, тисячі навчених прикордонників. Що стосувалося закидів Москви у підтримці чеченських бойовиків, то справа виглядала ще складнішою. В кінці 1999 р. - на початку 2000 р. десь 7 тисяч біженців з Чечні, перейшовши кордон, отаборилися у Ахметському районі Грузії. На його території проживали чеченці-кистинці, для яких 85-кілометрова Панкіська ущелина стала рідною домівкою сотні років тому. Росія звинувачувала Тбілісі в тому, що відсутність контролю в населених пунктах ущелини призвела до розквіту там криміналу, переховування збройних загонів Р.Гелаєва (чеченського польового командира) і міжнародних терористів. У свою чергу, керівництво Грузії заявляло про причетність російських військових на базах республіки до масового продажу зброї та боєприпасів чеченським бойовикам. Хоча представники А.Масхадова у Тбілісі переконували, що їм набагато простіше купувати зброю, особливо новітніх зразків, на російській території. Крайню роздратованість Кремля у листопаді 2001 р. викликало висловлювання Е.Шеварднадзе щодо Р.Гелаєва як добре вихованої людини.
Керівництво Грузії категорично відкидало запевнення Москви, начебто у Панкісі переховувався організатор підриву будинків у Москві терорист А.Гочіяєв. П'ятого серпня 2002 р. Е.Шеварднадзе запевняв: абсолютна більшість населення в ущелині - мирні люди, хоча не заперечував і наявності у деяких зброї. Однак для гірських регіонів Кавказу навіть володіння гранатометом чи кулеметом стало звичайною справою. Втім, Тбілісі у січні та кінці серпня 2002 р. спробував з допомогою армійських та поліцейських підрозділів встановити контроль над Панкіською ущелиною. Сумнівно, щоб він міг бути дієвим, адже жодного арешту чи затримання влада не зафіксувала. Кілька разів бойові літаки Росії бомбардували ущелину (напевне, останній раз 23 серпня 2002 р.), але говорити про якісь наслідки цих акцій важко. Нарешті у січні 2003 р. голова служби державної безпеки Грузії Н.Лаліашвілі заявив про існування зв'язку між арештами терористів у Лондоні та їхніми спільниками у Панкісі [82, р. 30-33].
Досить яскраво рівень ставлення до Росії серед грузинської еліти відображено у підручниках з історії республіки, які друкувалися до "трояндової революції" 2003 р. У них Росія показана першим серед інших загарбником, що знищив державність Грузії, стимулював асиміляцію місцевого населення і русифікаторські тенденції. Підкреслюється, що у 1801 р. створена Олександром I повноважна комісія експертів зробила згубний для Грузії висновок: Картлі-Кахетинське царство не в змозі існувати самостійно. Потім за 1803-1864 рр. до складу Російської імперії увійшла й Західна Грузія, а в 1864 р. ліквідовано Абхазьке князівство. Автори наголошують на глибоких коренях національно-визвольного руху, визнанні незалежної Грузії на початку 1921 року 25-ма країнами світу. Гордістю грузинського народу вважається поразка XI армії радянської Росії під командуванням О.Геккера на підступах до Тифліса 16 травня 1920 р. Вказується на підступність більшовицьких лідерів, які за 1921-1927 рр. передали Туреччині, Росії, Вірменії, Азербайджану 16641,56 кв. км грузинської території з населенням у 162137 осіб. Досить докладно розповідається про заворушення проти диктатури у Сванетії, партизанський рух у Кахетії, Кахетинсько-Пшавсько-Хевсурське повстання, виступ 1924 р. під керівництвом К.Чолокашвілі. На думку авторів підручників, лише в 1937 р. було репресовано не менше 30 тис. грузинів, тисячі людей були вбиті й поранені 5-7 березня 1956 р., коли Москва ввела в республіці військовий стан [74, с. 250-262, 264-265].
Намагаючись втримати владу, Е Шеварднадзе всіляко маневрував: у листопаді 2002 р. в Парижі він оголосив про необхідність вступу Грузії до складу НАТО, водночас швидко відновлюючи економічні зв'язки з Росією. Криза влади в кінці жовтня 2001 р., незадоволення стилем управління Е.Шеварднадзе сприяло зростанню впливу колишнього міністра юстиції М.Саакашвілі, колишньої голови парламенту Н.Бурджанадзе, майбутнього прем'єра З.Жванія. За півтора роки опозиційні сили сформували масову організацію "Новий національний рух" на чолі з М.Саакашвілі у складі 20 тис. членів.
Восени 2003 р. виникло тимчасове зрощування персоналістських опозиційних партій, серед лідерів яких найбільшу популярність мала Н.Бурджанадзе. Водночас стрімко зріс авторитет колишнього співробітника юридичної фірми Манхеттена в Нью-Йорку, випускника Колумбійського університету М.Саакашвілі, якого колишній Генеральний секретар "Союзу громадян Грузії", потім - спікер грузинського парламенту З.Жванія загітував працювати в державних структурах на батьківщині. Завдяки надзвичайно вдалим публічним виступам і використанню яскравих символів майбутній президент Грузії швидко став відомим усій країні.
До червня 2003 р. правляча партія "Союз громадян Грузії" розпалася на фракції, а невдалі реформи призвели до її програшу на муніципальних виборах. Громадяни республіки надали перевагу "Новому національному руху", новим правим, незважаючи на всі махінації виборчих комісій. Щоб втриматися при владі, клан Е.Шеварднадзе у вересні 2002 р. наказав Міністерству фінансів встановити жорсткий контроль над банківськими рахунками всіх неурядових організацій. А 18 лютого 2003 р. Міністерство державної безпеки підготувало проект "Про призупинення діяльності, ліквідацію і заборону екстремістських та інших організацій, які знаходяться під іноземним контролем". Однак для забезпечення чесних виборів Агентство міжнародного розвитку США надало Грузії 1,5 млн доларів для комп'ютеризації виборчого процесу. Уряди Європи й керівництво у Вашингтоні організували безпрецедентну кількість спостерігачів для виборчої кампанії у республіці. Національний демократичний інститут США забезпечив неурядову організацію "Чесні вибори" значною сумою коштів для проведення паралельного підрахунку голосів та екзит-полів. За ініціативою Д. Сороса до Тбілісі навесні 2003 р. було направлено керівника експертного кабінету з питань проведення революційних дій ненасильницького характеру (м. Бєлград) 30-річного О.Марича. Разом з 20-ма молодими грузинами він створив опозиційний рух "Кмара", що складався в основному зі студентів. У квітні 2003 р. його активісти вночі розклеїли у Тбілісі та ще дев'яти містах країни сотні плакатів з критикою правлячого режиму. Незграбні спроби Е.Шеварднадзе по дискредитації "Кмари" лише сприяли зростанню популярності руху. Фонд Д.Сороса "Відкрите суспільство" виділив кошти для поїздки групи членів організації до Сербії, де вони знайомилися з досвідом молодіжного об'єднання "Отпор". Саме ця молодіжна структура у 2000 р. відіграла ключову роль у поваленні влади С.Мілошевича. Символом "Кмари", як і "Отпору", став стиснутий кулак. Влітку 2003 р. під керівництвом одного з лідерів "Кмари" Г.Канделакі на території одного з колишніх піонерських таборів біля Тбілісі пройшло навчання тактиці революційних дій для 700 активістів організації [80, р.113-115; 4, с. 56-58; 23].
Хоча в липні 2003 р. Е.Шеварднадзе під час зустрічі з колишнім державним секретарем США Д.Бейкером, М.Саакашвілі та Н.Бурджанадзе пообіцяв дотримуватись паритету при формуванні виборчих комісій між представниками різних політичних сил, але зберігати вірність даному слову не збирався. Осінні парламентські вибори 2003 р. уявлялися тодішньому президенту Грузії лише репетицією до президентських у квітні 2005 р., на яких він, як і раніше, планував перемогти. У виборах 2 листопада 2003 р. брали участь дев'ять блоків та 12 партій. Необхідно уточнити: грузинський електорат був вдячний Е.Шеварднадзе за створені його апаратом умови, в яких могло реально розвиватися громадянське суспільство. В республіці існувало дійсно незалежне телебачення, а це суттєво допомогло опозиції набрати силу й перемогти. За даними голови Центральної виборчої комісії Н.Девдаріані, за Е.Шеварднадзе віддали голоси 228639 громадян, за "Новий національний рух" - 218715. Але телекомпанія "Руставі-2" повідомила: за даними "опитувань на виході" (exit polls) перемогла опозиція. Професор міжнародних відносин, директор Інституту "Центральна Азія-Кавказ" в університеті Дж.Гопкінса (Вашингтон) Ч.Фейрбенкс молодший, який був спостерігачем в районі Марнеулі (Південна Грузія), був свідком масових порушень виборчого закону в ході виборів. Саме вони дозволили місцевій владі доповісти про значну перевагу партії "Союз громадян Грузії": вона начебто отримала там 90% голосів. В Аджарії кількість осіб, що проголосувала, перевищила число раніше зареєстрованих виборців. У ніч на 3 листопада в Тбілісі пройшла перша протестна акція опозиції, її лідери закликали громадян не визнавати офіційних результатів виборів. Спершу на них виходили не більше 10 тисяч жителів, однак безцеремонне нахабство влади у відстоюванні фальсифікованих даних призвело до швидкого зростання кількості протестуючих. До 20 листопада на вулиці виходили до 100 тис. громадян. Саме в цей день державний департамент США вперше публічно звинуватив керівництво Грузії у перекрученні народного волевиявлення. Обурення мас підсилювало загальне погіршення матеріального становища. Спроби міністра економіки В. Папуа та польського фахівця Л. Бальцеровича оздоровити господарство Грузії раніше закінчилися фіаско. Адже до 2003 року більше 75% економіки республіки знаходилося в тіні, в середньому кожний підприємець витрачав на хабарі по 200 доларів. У серпні 2003 Міжнародний валютний фонд припинив реалізацію програми економічної допомоги Грузії через величезний рівень корупції, безпорадність управлінців, масове безробіття [80, р.115 - 117; 24].
На десятий день після виборів блок "За нову Грузію" згодився визнати перемогу опозиції, але переговори були зірвані. М.Саакашвілі та його найближчим соратникам потрібна була голосна й рішуча перемога, а не поступки. Деякий час протистояння продовжувалося: 17 листопада Е.Шеварднадзе заявив на прес-конференції, що його повноваження закінчуються лише у квітні 2005 р. Наступного дня на вулицях столиці десятки тисяч молодих громадян з атрибутами "Кмари" (раніше на кошти грузинського фонду Д.Сороса (Д'єрдя Шороша) було закуплено 30 тис. майок, кепок і сумок з написом "Кмара") рушили до будівлі парламенту.
Спроба Е.Шеварднадзе ввести надзвичайний стан не спрацювала, бо коли 22 листопада опозиційні сили, що були готові навіть до збройної боротьби, прорвалися до Державної канцелярії, парламенту, поліція не чинила опору. Перемагала навіть символіка: 22 листопада - це день Святого Михаїла, а день відставки президента 23 листопада - свято Святого Георгія Побідоносця. Потім інавгурація М.Саакашвілі - нового президента Грузії - відбулася 25 січня 2004 р., тобто в день народження Е. Шеварднадзе [22, с. 49; 36; 19; 27, с.206 - 209].
У кінці 2003 р. Е.Шеварднадзе стверджував: "Це був план Сороса. Все розписано. І гроші. Скільки треба. Існує ціла концепція, як проводити вибори, щоб до уряду потрапили інші люди". Зауважимо, що саме в листопаді цього ж року у Москві невідомі особи у камуфляжі увірвалися до офісу інституту Д.Сороса "Відкрите суспільство" і вчинили там дебош. У Ташкенті 14 квітня 2004 р. ця структура 75-річного фінансиста не була перереєстрована. Навпаки, президент А.Акаєв нагородив його орденом Манаса третього ступеня, але саме Д.Сорос був присутнім у Бішкеку 26-27 квітня 2004 р. після революційних подій у Киргизстані. Безумовно, більше 40 млн доларів, виділених фондом "Сорос-Киргизстан", діяльність Американського університету з осені 2002 р. у столиці республіки суттєво зміцнили позиції киргизьких опозиціонерів [1, с.29 - 33].
Дивно, що опозиційна "Нова сила" І.Сарішвілі-Чантурія пояснювала події 23 листопада 2003 р. "підступами міжнародного вірменського лоббі". Начебто ця впливова сила підтримала М.Саакашвілі в обмін на його обіцянку змінити маршрут трубопроводу "Баку - Джейхан" на користь Вірменії. Однак раніше ще Е.Шеварднадзе переконав Захід: доцільніше вести його через Грузію, бо через конфлікт щодо Нагірного Карабаху між Єреваном та Баку кандидатура Вірменії неприйнятна [41, с.53-54].
Перемога М.Саакашвілі 4 січня 2004 р. (96% голосів) на президентських виборах була закономірною. Республіка втомилася від масштабної діяльності "злодіїв у законі", які опанували не лише бізнес, але й політику. Громадян обурювало безсоромне збагачення клану Е.Шеварднадзе. До 2003 р. рівень тіньової економіки досяг небезпечного рівня, заробітна платня прокурорів, поліцейських, військовослужбовців, прикордонників не перевищувала 50 доларів на місяць. Не дивно, що кримінальні дії, рекет складали ледь не основне заняття у багатьох структурах, особливо МВС. У 2000 р. понад 80% бензину й солярки, що використовувалися в Грузії, складала контрабанда. Після того, як у 1992 р. вийшов декрет про свободу торгівлі, вона стала стихійною, абсолютно неконтрольованою, запанувала антисанітарія. Особливо грандіозне скупчення вуличних торговців спостерігалося в Тбілісі біля Центрального супермаркету - так званий Дезертирський ринок. Всі його учасники добре знали, що поліцейські беруть з кожного продавця два ларі на день, з автомашини 30 ларі. Громадяни, які займалися валютним обміном, повинні були виплачувати по 20 ларі, жебраки - по 50 тетрі, тобто 0,25 долара. Наче й невеликі кошти (два ларі дорівнювали тоді одному долару), але ж щоденно кількість торговців дорівнювала там 15 - 20 тис. осіб. Новий міністр внутрішніх справ Г. Барамідзе у грудні 2003 р. заявив: поліція відмовляється від таких незаконних прибутків, хоча тбілісці запевняли, що змінилися після цього лише "такси". Наприклад, з валютних спекулянтів поліцейські брали не по 20, а лише по 5 ларі. Скарги жителів Тбілісі на неконтрольовану торгівлю примусили владу 29 січня 2004 р. заборонити вуличну торгівлю. Зробити це було нелегко, обурені торговці загрожували спецназівцям прибити гвіздками їхні ноги і зашити роти. Звичайно, це були типово емоційні для грузинів "вихлопи" безсилого гніву. Після 2 лютого 2004 р. вулична торгівля перемістилася на ринки, а указом М.Саакашвілі їхніх учасників на рік звільнили від базарного податку [79,р.111 - 114; 11].
Відвідавши Гелатський монастир у Західній Грузії 24 січня 2004 р., президент республіки М.Саакашвілі урочисто поклявся відновити цілісність держави. Зробити це буде нелегко через позицію Абхазії, Південної Осетії, вірменського населення у Самцхе-Джавахеті. Так, вузол абхазсько-грузинських протиріч зав'язувався все тугіше навіть тому, що абхази та грузини - не споріднені народи. Перші належать до абхазо-адигської групи - як абазини, адиги, кабардинці, черкеси, шапсуги, тоді як другі - до картвельської групи1. Незважаючи на цей безперечний висновок, у Грузії вперто відносять абхазів до картвельської групи. Ще в лютому 1931р., коли була скасована Абхазька Соціалістична Радянська Республіка, її населення дізналося про причини такого акту. Виявляється, Й.Сталін вважав: примітивні абхази повинні просто розчинитися серед культурного грузинського народу. Саме такий план і виконувався досить тривалий час, що й стало основним чинником тривожного факту: Абхазька автономія перетворилася в Радянському Союзі на одне зі 164 вогнищ етно-територіальних конфліктів. Якщо в 1897 р. абхази на своїй землі складали 58697 осіб, то в 1970 р. не набагато більше - 77276, зате грузинів налічувалося відповідно: 25875 і 199595. Суттєво зросла і кількість росіян - за 73 роки більше ніж у 17 разів [ 41, с.54; 32, с.5; 33, с.278-288; 89, р.6, 18].
У 1983 р. консультант ЦК КПРС акад. Е.В.Баграмов подав Ю.Андропову доповідну записку "О некоторых вопросах национальной политики КПСС". У ній, зокрема, йшла мова про конфлікти між абхазами й грузинами, осетинами та інгушами, вірменами і азербайджанцями, карачаївцями та черкесами тощо. На прийом до Генерального секретаря йому потрапити не вдалося, а секретарі Центрального Комітету КПРС М.В.Зимянін та І.В.Капітонов умовляли вченого не хвилюватися, адже "провалів у національній політиці немає" - типова позиція страуса. Ситуація значно погіршилася у кінці 80-х-на початку 90-х років. Виступаючи 10 листопада 1990 р., майбутній президент Грузії З.Гамсахурдіа з гнівом говорив: у Кахетії завжди переважали грузини, тепер підняло голову татарство (азербайджанці - В.П.), лекство (леки-аварці - В.П.), вірменство, осетинство, "і вони ось-ось проковтнуть Кахетію". Полум'яний Звіад закликав: "Вони повинні бути виселені, повинні бути випалені розжареним залізом з грузинської нації, ці зрадники та запроданці… всіх злих ворогів, не грузинів, які знайшли тут пристанище, виженемо з Грузії". Дійсно, на початку 90-х років з Грузії вислали російських духоборів, лезгинів, турків-месхетинців. Потім Е.Шеварднадзе за допомогою суперників З.Гамсахурдіа, розв'язавши війну в Абхазії, розгромив звіадистів у Мегрелії, посилив свою владу в Тбілісі. Невдачі в ході військових дій дозволили йому арештувати прихильників скинутого президента Д.Іоселіані, Т.Кітовані та інших діячів. Для боротьби з Грузією російські військові навчали чеченських бойовиків, які воювали на боці Абхазії, відмовились покласти край етнічним чисткам чи допомогти в репатріації 250 тисяч грузинів-біженців з Абхазії. Б.Клінтон та Е.Шеварднадзе прирівняли злочини, які мали місце в Абхазії щодо грузинського населення, з геноцидом у Косові. Всього абхазько-грузинська війна забрала життя у 20 тис. жителів та військовослужбовців, включаючи кілька сотень громадян України [ 47, с.18-19; 33, с.284-285; 85, р.29-30].
Перший крок до об'єднання країни було зроблено після того, як у лютому 2004 р. в Аджарії почалися переслідування опозиційних до А.Абашидзе сил. 20 лютого в Батуму відбулися мітинги та погроми, побиття журналістів, які критикували діяльність "аджарського лева". На мосту "Чолокі" зупинили групу членів "Кмари" з Тбілісі і теж побили, іншу частину молоді заарештували. Активістка "Кмари" Т.Тутберідзе, дізнавшись про ці події, заявила: якщо А.Абашидзе бажає побачити в Аджарії революцію, ми йому допоможемо. В цей же день, крім зняття з авіарейсу "Тбілісі-Париж" о п'ятій годині ранку Р.Джохтарберідзе - зятя Е.Шеварднадзе, - відбулася перевірка заарештованих раніше рахунків Чорноморського банку, власником якого був А.Абашидзе [70; 10; 57]. Однак 14 березня на територію Аджарії не пропустили машини з М.Саакашвілі й міністрами Грузії. На мосту через річку Чолокі їх зупинили близько 100 озброєних людей та військова техніка. Довелося візитерам поїхати до Поті. За наказом А.Абашидзе на дорогах почали ставити перешкоди - бетонні блоки, роздавали зброю та боєприпаси довіреним особам. В цей час керівник Аджарії знаходився у Москві, а М.Саакашвілі погрожував збити літак, на якому "Бабу" ("Дід"), тобто А.Абашидзе, повертатиметься на батьківщину. Грузинські урядовці обурювалися побиттям в Аджарії тих журналістів, які збирали дані про дійсно 100-мільонні статки сім'ї А.Абашидзе. З'явилися чутки про появу в Аджарії 15 автомобілів "Урал" начебто з російською зброєю. Все ж 18 березня М.Саакашвілі вдалося прибути до Батуму. Натовп жителів біля будинку Верховної Ради скандував: "Бабу! Бабу!", у приміщення люди не допустили охорону президента, лише її начальника. В результаті важких переговорів керівництво Аджарії згодилося провести 28 березня вибори до парламенту Грузії [71; 72].
Через те, що у двох округах Аджарії вибори виявилися зірваними, крім того, А.Абашидзе відмовився роззброювати напіввійськові формування, М.Саакашвілі 22 квітня 2004 р. заявив: у Аджарії панують наркобарони і злочинці. Через дві доби на території автономії було оголошено надзвичайний стан і комендантську годину з 23.00 до 6.00 ранку, а 27 квітня - загальну мобілізацію. Всі ці заходи були марними, бо навіть особиста охорона А. Абашидзе почала покидати його. До Тбілісі на службу в Оріхівській військовій частині виїхали з Батуму сотні службовців 25 мотострілецької бригади. Там вони одержували значно більшу оплату - по 200 - 300 доларів щомісячно. Комбриг Р. Думбадзе залишився на боці А.Абашидзе і був оголошений грузинською владою злочинцем. В ніч на 6 травня 2004 р. закінчилося 13-річне правління А.Абашидзе, і він у цей день святого Георгія Побідоносця вилетів до Москви разом з секретарем Ради безпеки Росії І. Івановим. Захистити його готові виявилися тільки 200 родичів, але коли А. Абашидзе зник з республіки, вони просто розійшлися. Наступного дня населення дізналося, що на даху кінотеатру "Тбілісі" в Батуму знаходилася зенітна гармата, у колишнього міністра державної безпеки С. Гогітідзе знайшли склад зброї не менш ніж на 500 тис. доларів, а також старовинні ікони, багато комп`ютерів. Обшуки в деяких квартирах виявили п`ять гранатометів, 261 автомат, 200 гранат, боєприпаси [2; с.73].
Після безкровного встановлення Тбілісі контролю над Аджарією М. Саакашвілі запропонував 22 травня 2004 р. керівництву Республіки Апсна (Абхазії) 3 млн доларів за добровільне повернення до складу Грузії. В центрі Сухумі була інспірована демонстрація противників голови Кабінету міністрів Абхазії Р. Хаджімби під гаслом "Мишо, помири нас!" [75, c.2]. Між тим ситуація у абхазькому суспільстві в цей час суттєво ускладнилася, насамперед через корумпованість режиму президента В. Ардзінби, обурливу поведінку його родичів. Щоб зірвати плани В. Ардзінби (останні роки він через серйозну хворобу фактично не керував автономією) щодо передавання влади випускнику Вищої школи КДБ Р. Хаджимбі, було створено опозиційний виборчий блок. До його складу увійшли: рухи "Айтайра" ("Відродження"), "Амцахара" ("Родові вогнища") - сюди включились ветерани війни з Грузією, а також організація "Єдина Абхазія" на чолі з С. Багапшем. Як відомо, вибори президента Абхазії у жовтні 2004 р. склалися надто драматично, з захопленням прихильниками голови "Черноморенерго" С. Багапша студії телебачення в Сухумі, а виборцями Р. Хаджімби - в Гудауті й Піцунді, збройним пікетуванням ветеранами грузино-абхазької війни будівлі ЦВК. Силові акції продовжувалися і в листопаді. Відповіддю на них було введення Росією з 15 листопада 2004 р. жорсткого пропускного режиму на кордоні з Абхазією, уповільнилось оформлення пенсій жителям автономії (станом на березень 2003 року 32721 громадянин Абхазії мали російські паспорти). Москва будь-якою ціною бажала посадити у президентське крісло Р. Хаджімбу. З ранку 29 жовтня за наказом В. Ардзінби відключили системи телебачення й радіомовлення, відбулося побиття одного з членів Верховного суду (він прийняв рішення про повторне голосування). Зреагував на складнощі і уряд Абхазії на вигнанні на чолі з Т. Мжавія, частково переїхавши до Зугдіді - якомога ближче до абхазького кордону. У складі урядової команди Т. Мжавія були співробітники МВС та спецназу. Відмовилась коритися наказам абхазької влади частина міліції, у грудні 2004 р. прогриміла серія вибухів біля закритого на реконструкцію готелю "Ріца" в Сухумі. У багатьох громадян Абхазії зберігалася зброя, що загрожувало громадянською війною. Протистояння вирішилося компромісом: згідно з результатами виборів 13 січня 2005 р. С. Багапш став президентом, надавши Р. Хаджімбі посаду віце-президента [34, c. 156-165; 83, p. 125-126; 16; 52].
Нове керівництво Абхазії намагається викоренити корупційну спадщину В. П. Ардзінби, суттєво підвищити рівень життя населення Ці проблеми, незважаючи на зусилля С. Багапша та нового прем`єр-міністра А. Анкваба, вирішуються зі значними труднощами. Надто важко доводиться долати ланцюг корупції у вигляді угод місцевих кланів, російських військових, лідерів етнічних груп, інших "брокерів від влади". До того ж більша частина з них шукала високих заступників у Москві. Ще й 8 лютого 2005 р. виник опозиційний "Форум народної єдності", у складі якого об`єдналися сили, що не бажають радикальних реформ. Свій внесок додають і керівники Грузії, закликаючи іноземців не відпочивати в Абхазії, хоча до літнього сезону 2005 р. були підготовлені 36 оздоровчих закладів, для зміцнення порядку закуплено органам внутрішніх справ 40 автомобілів [65, c. 130, 136; 42, c. 79; 56].
До другої половини 2005 р. на території Абхазії залишилося 70 тис. громадян титульної нації, решта виїхали на заробітки - в основному до Росії. Протягом 2004 - 2005 рр. прикордонні катери Грузії затримували сейнери Росії, України, Туреччини, які вели вилов риби біля берегів Абхазії, обстрілювали абхазькі катери. Учасників подібних операцій потім нагороджували у Тбілісі. Однак на початку липня 2005 р. міністр закордонних справ Абхазії С. Шанба твердив: "Время покажет, кто способен выдержать это напряжение, силой нас не взять". Заслугою абхазької влади він назвав факт повернення майже всіх біженців-грузинів на територію Гальського району. Втім, останні скаржаться на те, що в пошуках призовників молодь затримували на вулицях, на роботі. Якщо виявлялося, що особа мала право не служити у збройних силах, відпускали, але вимагаючи хабара у 12 тис. російських рублів [6; 43; 33, c. 287 - 288].
Коли М. Саакашвілі пообіцяв, що наступну річницю незалежності Грузії у 2006 р. він відзначатиме в Сухумі, віце-прем`єр та міністр оборони Абхазії С. А. Сосналієв (кабардинець за національністю) нагадав: у наших резервістів вдома постійно зберігаються автомати, кулемети, гранатомети й боєприпаси. Якщо ж матиме місце збройна акція Тбілісі проти Абхазії, останній на допомогу обов'язково прийдуть загони з Карачаєво-Черкесії, Адигеї, Чечні. Про неминучість саме такого кроку свідчить вся ситуація навколо проблем Південного Кавказу та його сусідів [69, c. 10; 92, p. 382; 77]. Таким чином, абхазько-грузинські стосунки знаходяться у стані "стійкої стабільності глухого кута". Близько 300 тис. грузинів з Сухумі, Сухумського, Гульріпшського, Очамчирського, частково, напевне, й Гальського районів вибули до Грузії або Росії. У Зугдидському районі продовжує існувати "уряд Абхазії в екзилі", що складається з грузинів та мінгрелів [46, c. 4]. До вересня 2005 р. Абхазія посилила свою берегову оборону, встановивши артилерійські установки типу КС-19. Вони забезпечили обстріл всієї прибережної смуги Чорного моря на відстані 20 км. Радник уряду Грузії Н. Чікхелашвілі, що знаходилась у жовтні 2005 р. в Берліні у фонді Фр. Науманна, твердила: "Вирішення грузино-абхазького конфлікту блокує Росія". Тбілісі висловив незадоволення тим, що російські та абхазькі залізничники, не допустивши 9 грузинських спеціалістів, провели обстеження 194 км грузинської залізниці на території Абхазії. Москва згодилась не лише відновити ділянку дороги Сухумі-Сочі, але й допомогти у відновленні Інгурської ГЕС. Ще навесні 2003 р. Абхазія намагалась стати асоційованим членом Російської Федерації, йшла мова і про широку автономію у складі Грузії або кондомініум (подвійний протекторат, який, напр., має Андорра). [9, с.108, 111; 86; 49]
Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк 21 квітня 2005 р. пропонував замінити російських миротворців на кордоні з Абхазією українськими військовими. В цьому зацікавлені країни Прибалтики, Польща, Румунія, країни Європейського Союзу. Але керівники Абхазії висловилися категорично проти такого кроку. Абхази не бажають відмовлятися від історичної пам'яті про негрузинську Самурзакані, а Тбілісі намагається підготувати ґрунт для приєднання їхньої території до складу Грузії. Не даремно М.Саакашвілі, представляючи в 2004 р. нового міністра оборони І.Окруашвілі, заявив: "Він залишатиметься міністром найближчі 5 років, доки буде відновлена цілісність Грузії". С.Багапш відреагував таким чином: "Протягом найближчих ста років питання про возз'єднання Абхазії з Грузією стояти на порядку денному не буде". [94, с. 15]
Масову появу невизнаних світом державних утворень, яка мала місце в 90-х роках ХХ ст., британець Т. де Вааль назвав "світовим рекордом". Для Тбілісі ще однією болючою проблемою у цьому відношенні залишилась автономія Південної Осетії. Вона має територію 3,9 тис. кв. км, у кінці 80-х років минулого століття тут проживали 100 тис. людей, включаючи третину грузин. На початку ХХІ ст. близько 80% з 68 тис. осетинів мають російське громадянство. Серед них президент Російської Федерації В.Путін більш популярний, ніж власний голова держави - 39-річний Е.Кокойти. На виборах 14 березня 2000 р. за кандидатуру В.Путіна віддали свої голоси 98% виборців Південної Осетії. Протягом листопада 1989 - червня 1992 рр. столиця автономії Цхінвалі перетворилася на своєрідне "Сараєво Кавказу", коли в боях між грузинами та осетинами загинуло більше 1100 осіб. Після закінчення воєнних дій Цхінвал постійно охороняють 1500 добровольців - осетинів, грузинів, росіян. Частина жителів Південної Осетії, осетини з внутрішніх районів Грузії переселилися на територію Північної Осетії - Аланії - в основному за 1990 - 1991 роки. Потім у кінці 2003 р. представники південно-осетинської еліти (так само, як абхазької та аджарської) прибули до Москви. Існує думка, що до початку 2004 р. на землях Південної Осетії сталася справжня гуманітарна катастрофа, ледь не децимація, бо з 70 тис. осетин там начебто лишилось десь 15 тис. (невірна оцінка). Соціологічні дослідження спеціалістів Школи державознавства ім. Д. Кеннеді при Гарвардському університеті, проведені у 1997- 1999 та 2002 роках у зоні грузино-осетинського конфлікту, продемонстрували тривожний результат. Якщо за конфедеративний зв'язок з Грузією висловлювалися в 1999 році близько 21% жителів Південної Осетії, то в 2002 - лише 7%, а серед 20 - 29-річних громадян жодний не підтримав таку думку. У свою чергу, один з грузинських діячів, роздратований незговірливістю "Самачабло" (недружнє прізвисько Південної Осетії у грузинів), говорив: "Одного сина відправлю воювати за повернення Абхазії, іншого - Південної Осетії, а сам одягну військову форму і спатиму в казармі". По-войовничому був налаштований і М.Саакашвілі, який вважав, що осетинська влада у змозі контролювати лише Цхінвалі, а це всього 15 - 20 тисяч осіб. [84; 38, с. 123-132; 39, с. 7-9]. Столиця Південної Осетії затиснута, дійсно, поміж грузинськими за складом жителів населеними пунктами, які фактично не підлягають владі автономії.
Щоб прискорити процес приєднання Південної Осетії до складу Грузії, Тбілісі підкуповував місцеву еліту, було відновлено залізничне сполучення з Цхінвалом, надсилалась гуманітарна допомога, велась інформаційна пропаганда. Влітку 2004 р. справа дійшла до збройних сутичок, причому проти грузинської поліції, членів "Кмари" воювали не лише осетини, але й найманці з Росії, козаки, яким не перешкоджали прибувати до Південної Осетії російські миротворчі сили. Зокрема 19 серпня 2004 р. осетини відбили висоту Павук, що знаходилась біля спаленого у попередній війні села Тліакан. Грузини обстрілювали Цхінвалі, було побито 14 осетин, яких попередньо затримали 31 серпня у селі Ередві, взято до полону 50 грузинських поліцейських, арештовано 3-х "шпигунів" з Тбілісі тощо [21, с. 185-187; 22, с. 51; 61].
4 грудня 2004 р. Південна Осетія прийняла закон "Про воєнний стан". Більшість населення Південної Осетії не бажала мати грузинське громадянство вже тому, що восени 2004 р. російська пенсія дорівнювала 1700 руб., а грузинська - лише 276 руб., тобто була меншою ушестеро. Жителі пам'ятали також, що Тбілісі протягом майже 14 років проводив економічну блокаду Південної Осетії. При таких умовах не дивно, що значна частина населення жила від контрабанди, нелегальної торгівлі горілкою та зброєю, а президент Е.Кокойти вважався горілчаним магнатом. Від Чорного моря до Джвари на абхазько-грузинському порубіжжі, з Ергнеті під Цхінвалом до Грузії надходила контрабанда. Через Рокський тунель перевозили бензин, інші товари, потім доставляли на стихійний Ергнетський ринок, де все реалізовувалось без митного оформлення. Щоденно до Тбілісі прибували до 150 легкових автомобілів з контрабандними товарами - щорічно на суму 200 млн ларі. Коли в 2005 р. Ергнетський ярмарок закрили, незадоволеними були як осетини, так і грузини [42, с.79; 17, с.170-171].
Керівна верхівка Південної Осетії налаштована різко негативно щодо включення автономії до складу Грузії. Так, віце-спікер парламенту Ю.Дзіццойті заявив: "Хоча Рада Європи схиляє нас до федерації з Грузією, однак ми досягнемо незалежності, і саме мирним шляхом". Президент автономії Е.Кокойти запевняв, що до 2007 р. Південна Осетія буде визнана незалежною і увійде до складу Росії. На зустрічі у Цхінвалі з групою міжнародних експертів 29 жовтня 2004 р. він стверджував: "Грузія активно і тісно співпрацює з міжнародним тероризмом". Але його доказ був надто слабким, бо він послався на участь у терористичній акції в Беслані на початку вересня 2004 р. одного грузина, по якому в його рідному селі у Панкіській ущелині справили панахиду. Майже через рік Е.Кокойти вимагав, щоб Грузія взяла відповідальність за геноцид осетинів, відмовилась від націоналістичної ідеології [75; 28]. На думку керівника Північної Осетії Т.Мамсурова, обидва осетинські регіони повинні об'єднатися. Більш категорично й різко висловився секретар Ради безпеки Південної Осетії О.Албаров. Він нагадав, що Грузія так і не оволоділа штурмом Джавськими висотами, не висадила десант у Рокському тунелі, не змогла зіштовхнути інгушів з Північною Осетією. Нарешті О.Албаров пообіцяв потенційних нападників "на майдані у Тбілісі" поставити "на коліна разом з Саакашвілі" (натяк на поставлених на коліна у Цхінвалі 2004 року 39 грузинських полонених). Представник Південної Осетії у Російській Федерації Д.Медоєв 9 липня 2005 р. теж не вагався, заявивши, що його народ ніколи не згодиться увійти до складу Грузії. Між тим М.Саакашвілі вже 11 вересня 2005 р. вкотре підтвердив, що кордони Грузії необхідно обов'язково повернути до періоду 80-х років XX ст., тобто по річці Псоу та Рокському тунелю.
Безумовно, Південна Осетія орієнтується на підтримку Росії. Значна частина ключових посад у автономії належить особам з Російської Федерації, систематично надається гуманітарна допомога. Скажімо, у кінці червня 2005 р. мер Москви Ю.М.Лужков відправив південним осетинам 44 вагони з вантажем: 8 автобусів, 4 "швидкі допомоги", 12 автомобілів УАЗ, шкільний інвентар, борошно, ліки, одяг. Тбілісі образило те, що керівництву Грузії про це не було повідомлено. В той же час 63% росіян - за нейтралітет своєї країни у вирішенні статусу Південної Осетії. Символічним доказом рішучості невизнаних суб'єктів став парад у Цхінвалі, на якому були присутніми в кінці вересня 2005 р. представники Абхазії, Нагірного Карабаху, Придністров'я та Північної Осетії. Він пройшов під девізом "Північна й Південна Осетії повинні об'єднатися!" [26; 59; 20, с.А3; 92, р. 383].
Водночас треба зазначити: більше 8 років збройні сили Грузії активно навчають тактиці сучасної війни спеціалісти Німеччини, США, Великобританії, Туреччини, інших країн. З 1 квітня інструктори США почали навчати 3 тис. грузинських військових, причому курс підготовки триватиме 18 місяців. Туреччина взяла на себе турботу щодо тренування бригади піхоти, що дислокуватиметься у Горі й Ахалцихі. В кінці вересня 2005 р. грузинський парламент розробив проект постанови про недоцільність перебування у конфліктних зонах Абхазії та Південної Осетії російських миротворців. Їх звинуватили у контрабанді, захопленні заручників, мілітаризації регіонів, навіть у допомозі терористам. Такий крок виглядає логічним після досягнутої домовленості щодо ліквідації останніх двох військових баз Росії у Грузії до 2008 року. Грузія має найвищий воєнний бюджет серед країн Південного Кавказу. Крім того, більш ніж п'ята частина американської військової допомоги колишнім республікам Радянського Союзу дістається саме Грузії. Весь її флот складається з подарованих Росією, Україною, Болгарією, Грецією, США, Литвою кораблів малого тоннажу. За 2004-2005 рр. Україна, Чехія й Болгарія, Македонія й Угорщина, Узбекистан та США поставили Грузії 237 танків, близько тисячі артилерійських систем, тисячі одиниць стрілецької зброї, боєприпаси тощо. У найближчий період надійде озброєння з Литви, Єгипту, Румунії, Німеччини, Угорщини. Однак боєздатність грузинської армії поки що залишається невисокою, і воювати водночас проти обох автономій вона не в змозі (Абхазія й Південна Осетія мають договір про взаємодопомогу на випадок збройної агресії) [46, с.5-6; 45; 48]. Зазначимо, що міжнародне право нічого не говорить про право на самовизначення територій, які входять до складу федеративної держави або колишньої метрополії. Декларація ООН 1970 р. забороняє будь-яке право на відокремлення регіону зі складу незалежної держави [89, р.7].
Вимагають автономії, більш справедливого адміністративного поділу майже 500 тис. вірмен, які проживають переважно у Самцхе-Джавахеті. Цей регіон відомий як "кавказький Сибір", "картопляний рай". Незалежності від Грузії бажає тільки вірменська радикальна група "Вірк", але вона не користується масовою підтримкою. Водночас грузинські вірмени, вірменська діаспора, націоналісти у Вірменії впевнені, що Тбілісі не поспішає розвивати два райони в Джавахеті та чотири - в Месхеті (Самцхе), ізолює їх від світу, хоча переконливих свідчень такої політики не наводять. 23 серпня 2005 р. було створено Джавахський громадянський форум для захисту інтересів вірменської меншини. В районі Ахалкалакі основною валютою є російські рублі, вірменські драми, а грузинських ларі зовсім небагато. Більшість вірмен не володіє грузинською мовою, зате у вчителів, що викладають її, заробітна плата втричі вища, ніж у інших. З Грузією сам Ахалкалакі зв'язаний двома шляхами, які взимку непрохідні. Якщо раніше в Ахалкалакі проживало більше 20 тис. громадян, то в 2005 році - десь 8 тис. Живуть вони в основному за кошти іммігрантів, що працюють у Росії, промисловість зруйнована. Серед вірменського населення Грузії потенційних емігрантів - у 4-5 разів більше, ніж у вірмен, які проживають у Вірменії, грузинів чи азербайджанців. Ситуація в Самцхе-Джавахеті почала дещо поліпшуватися матеріально лише з кінця 2004 - початку 2005 років [31, с.149-150; 60; 54].
Незважаючи на візит до Ахалкалакі у грудні 2004 р. М.Саакашвілі, його намагання вирішити деякі болючі для вірменської меншини питання, багато проблем все ще турбують населення. Зокрема у місцевих школах заборонено викладання історії Вірменії, вірменські церкви й монастирі нерідко оголошуються грузинськими, знищуються хачкари (камені - хрести з вірменськими підписами). На 140 вірменських населених пунктів працює лише п'ять церков (дві в Тбілісі, одна в Батуму, дві - в Джавахеті), а лише у грузинській столиці живуть понад 100 тис. вірмен. Крім того, на території Грузії налічується 600 церковних споруд, які належать вірменській християнській монофізитській церкві, але більшість з них не функціонує. Півмільйонне вірменське населення Грузії має всього 12 священиків. Фіксуються інциденти: після того як 17 липня 2005 р. у церкві Святого Геворка села Самсар грузинські студенти розбили хачкари, вірмени громили грузинську школу в Ахалкалакі. Щоб дещо зарадити конфліктам, за наказом М.Саакашвілі у вірменських селах почалася масова закупівля продовольства для грузинської армії. Це рішення спрямоване у майбутнє: забезпечити можливість отримання коштів для тих вірмен, які втратять роботу на російській базі в Ахалкалакі. Адже близько 40% працівників та службовців у російському гарнізоні - місцеві жителі [62; 63; 64].
Директор Інституту політичних студій у Москві С. Марков називає події кінця листопада 2003 р. у Тбілісі "дореволюцією", тобто спробою завершити революцію 1991 р. і переорієнтувати країну геополітично. Однак його характеристика "трояндової революції" як виключно політичної, а не соціальної, не зовсім вірна. Адже до початку 2005 р. зростання прибутків бюджету мало місце, і суттєво - у 2,5 рази. Зросла мінімальна пенсія, хоча й не до 60 доларів, як обіцяв президент. До 1 липня 2005 р. були повністю погашені борги по зарплатні й пенсіях у сумі 150 млн доларів. Нагадаємо: до 2004 р. весь бюджет Грузії не перевищував 400 млн доларів, нова ж влада поставила за мету мати його у розмірі не менше ніж 2,5 млрд. Відомо, що поліпшення стану у сфері оплати праці та виплати пенсій було досягнуто методом державного рекету. Колишній керівник залізниць республіки, щоб визволитися з в'язниці, заплатив 8 млн доларів, яких могло вистачити для ремонту п'яти великих станцій. Керівник дорожнього департаменту відбувся 3,6 млн доларів, зате Г.Джохтаберідзе (зять Е. Шеварднадзе) одержав свободу за 26 млн. Щоб знищити епідемію хабарництва, з Міністерства внутрішніх справ звільнили 15 тис. співробітників, було замінено увесь склад автоінспекції, після чого працівникам різко підвищили платню. Щоправда, антикорупційна стратегія має загальний характер, та й розроблена нещодавно. Але якщо за всі роки існування незалежної Грузії від приватизації було отримано 25 млн доларів, то тільки за грудень 2003 - грудень 2004 років державі дісталося понад 200 млн. Лише за три підприємства, що продавалися "в пакеті", російський "Євразхолдинг" заплатив 135 млн доларів. Все ж на початку 2005 р. податкова служба працювала неефективно, зате автоінспекція стала "найулюбленішим органом у народі". Звичайно, економічне становище поки що важке, надто високий рівень безробіття, ледь не мільйон жителів Грузії працюють за кордоном. Лише з Росії вони надсилають рідним більше 1 млрд. доларів щорічно. Почастішали випадки, коли, маючи туристичні візи до Франції, люди там і залишаються. Електроенергія в містах подається за графіком, занедбана житлово-комунальна сфера. Державний борг Грузії досяг на початку 2005 року 2 млрд. доларів [18; 20, с.А4; 50; 35, с.39-41; 58; 66].
Доктор політичних наук А.А.Чачія, який очолює "Народний рух "Самегрело", стверджує, що протягом 2005 р. влада планує закрити 60% дитсадків, багато шкіл з безоплатною системою навчання, залишити у Тбіліському університеті всього шість факультетів замість 23-х. Росія постачає природний газ за ціною 60 доларів за 1 тис. м3, а населення його купує за 150 доларів. Аналогічна ситуація з електроенергією: її собівартість - 2 центи за одну кіловат-годину, а такса жителям - по 7-8 центів. Фінансова підтримка Грузії з боку США стала вкрай важливим чинником, уже в 2004 р. за її рівнем на душу населення республіка поступалася лише Ізраїлю, Єгипту та Чорногорії. До 2010 р. Грузія одержить від Вашингтона ще 300 млн доларів [30; 83, р.122-123]. Але сумнівно, щоб у 2008 р. М.Саакашвілі вдалося реалізувати свою обіцянку - забезпечити населенню європейський рівень життя. Зауважимо, що заради вирішення проблеми з пальним М.Саакашвілі у кінці жовтня 2005 р. назвав суто авторитарного лідера Азербайджану І.Алієва своїм братом.
Політично в Грузії мало що змінилося, за рівнем свободи слова вона скотилася до 2005 р. на 23 пункти вниз. Далеко не всі громадяни схвалюють призначення президентом на важливі посади родичів лідерів "трояндової революції", своїх друзів та знайомих. Не випадково підкомітет по європейському сусідству у Комітеті з іноземних справ сейму Литви влітку 2005 р. вирішив "експортувати" демократію, принципи прав людини не лише до Білорусі, Азербайджану, Вірменії, України, але й до Грузії. Не всіх влаштовує принцип, за яким населення вибирає лише керівників районних адміністрацій. Губернатори провінцій будуть і далі призначатися, і навіть мера Тбілісі вибиратимуть не городяни, а законодавчий орган міста - сакребуло. У законодавстві Грузії надто широка недоторканість парламентарів та народних депутатів, а їхня відповідальність - чисто символічна. Дуже нечітко визначені можливості й межі права на захист парламентарів, тому їх легко використовувати для діяльності, абсолютно не пов'язаної з депутатською роботою. У законі відсутнє поняття "депутатське звернення", в Конституції Грузії немає вимоги щодо обмеження участі у виборах депутатів для осіб, які мають непогашену чи не зняту в установленому порядку судимість [3, с.55; 76; 67, с.4-5, 8].
Вуличних акцій влітку 2005 р. у Тбілісі стало стільки ж, як два роки тому. Юрист Т.Хідашелі у липні 2005 р. відзначала "ігнорування точки зору інакомислячих", претензію влади на "монополію у проповідуванні істини". До цього часу, зокрема, рідні З.Жванія, який загинув 3 лютого 2005 р., і батько Р.Юсупова, що помер разом з ним, не згодні з висновком про їхню випадкову смерть. Брат покійного прем'єр-міністра Георгій Жванія заявив в ефірі каналу "202", що влада Грузії навмисне сфальшувала звіт американського ФБР щодо причин смерті Зураба та Рауля. Рідні З.Жванія вважають підозрілою поведінку охоронника прем'єра М. Дзадзамія, халатністю - дії начальника охорони К. Харчіладзе [44; 29; 53]. Преса повідомляла про певний тиск на Н. Бурджанадзе у зв'язку з безладом у департаменті прикордонних військ, який очолює її чоловік Б. Біцадзе [12]. Лідери грузинської колонії в Москві вважають, що М. Саакашвілі намагається "клан кланом вибивати". Більше того, за висловом одного з відомих російських аналітиків "В последние 10 лет Грузия производит впечатление демократического государства. Но больше она ничего не производит". Недавній висновок представника Європейського Союзу був невтішний: Грузія вступить до ЄС не раніше ніж через 20 років, і це мінімальний термін [5; 43]. Однак, виступаючи у вересні 2005 р. в Колумбійському університеті, М.Саакашвілі заявив: "Безперечно, ми вступимо до Європейського Союзу раніше, ніж людина побуває на Марсі, а вона опиниться на Марсі досить скоро". Але ж спеціалісти передрікають такий політ десь у 2030 році! Щодо членства в НАТО, тут перспективи значно кращі. Згідно з планом індивідуального співробітництва Грузії з альянсом, прийнятим у жовтні 2004 р. (терміни його виконання і конкретну допомогу НАТО не розголошують), в кінці 2006 р. Тбілісі має надію одержати статус кандидата на вступ в цю організацію.
За 16 місяців перебування при владі "Національного руху" М. Саакашвілі з'явилося розчарування. Згідно з опитуванням, проведеним у квітні 2005 р., його політику назвали вірною 31% респондентів. Це значно менше, ніж у кінці 2003 р., коли цей показник досягав 97%. Зокрема тбілісці вкрай незадоволені тим, що після руйнівного землетрусу квітня 2002 р. будинки не ремонтуються, а лише фарбуються; сакребуло захопилося будівництвом бізнес-центрів, а не житлових будинків. Адже бюджет столиці на 2005 р. виріс на 20 млн ларі [29; 13].
Опозиційними до влади є "нові праві", "консерватори", партія "Справедливості", а в парламенті - Республіканська партія. М.Аргвадзе-Гамсахурдіа (вдова покійного президента) з липня 2005 р. організувала постійну акцію протесту біля будівлі "Відкритого товариства Грузії". Дебати опозиціонерів у парламенті, як правило, закінчуються бійкою. На наступні президентські вибори 2008 р. від опозиційного "уряду майбутнього" вже фігурує кандидатом 38-річний випускник Колумбійського університету Г.Маісашвілі - один з авторів теорії соціальної солідарності. Під час виборчої кампанії в США він працював економічним радником Д.Керрі. У своїх виступах Г. Маісашвілі особливо натискає на проблему безробіття, яку уряд, на його думку, не здатний вирішувати, а також на некомпетентність міністрів. В одній з промов він заявив: "Грузія часів Саакашвілі - це потьомкінські села та бутафорська політика". Підкреслено патетично, нереально лунав його заклик зробити самого президента безробітним [51; 14]. Лунає критика на адресу М.Саакашвілі і з боку Заходу. Аналітик Ніксонівського центру в США З.Берон зауважувала, що президент Грузії надто нетерплячий у справах міжнародної політики, проявляє надмірну емоційність. Внутрішні реформи, - підкреслює П. Лавель, - проходять дуже повільно, позитивні результати від них дістаються лише тбіліському електорату. Член Британської Гельсінської групи з прав людини М.Алмонд засуджує надмірне уславлення М.Саакашвілі, яке нагадує шеварднадзівські традиції [25]. Різноманітні чутки серед населення та світової громадськості викликав інцидент президента Грузії з журналісткою Інгою Григорія [8]. Надто низький рівень має сучасна Грузія за свободою економічного розвитку - 100 місце, у той час як Вірменія - друге, а Естонія - четверте [40].
Важка спадщина, особливо через відчайдушну бідність (не менше 52% у 2004 р.), яка не сприймає ринкових принципів і представників нової буржуазії, що дивляться на Захід, посилює соціальну напругу. В органах масової інформації зникла критика дій уряду. Проведені через слухняний президенту парламент поправки до Конституції залишили суди і законодавчий орган без будь-яких незалежних прав. На думку проф. Ч. Фейрбенкса, "суперпрезидентська Конституція Шеварднадзе перетворилася на гіперпрезидентську Конституцію Саакашвілі" [80, Р.117-118].
Грузинська православна церква залишається державною з 14 жовтня 2002 р., втративши зв'язок з іншими православними церквами. Її стосунки з державними структурами не відповідають вимогам сучасного європейського права. Напруженими є стосунки з католицькою меншиною, недарма у вересні 2003 р. мала місце відмова грузинської православної церкви від конкордату з Римом [78, S.15; 81, S.18].
Серед більшості населення відсутня повага до законів, хоча Цивільний кодекс Грузії - приклад для інших пострадянських держав. У судовій системі, зміненій ще в лютому 2004 р. за американськими зразками, посилилася роль присяжних повірених, існує система захисту свідків. Однак свавілля держави посилилося, а демократичні свободи погіршилися реально. До цього часу грузинське населення віддає перевагу регіональній, а не загальнонаціональній ідентичності: свани, кахетинці, самгрели, імеретинці. Сім'я, клан залишаються більш важливими, ніж нація. Саме тому влітку 2005 р. за ініціативою М. Саакашвілі були створені табори для грузинської молоді для виховання там національної самосвідомості [90; 88].
Таким чином, Грузія не може розраховувати на швидкий прорив до сповідування європейських цінностей як у духовній, так і матеріальній сфері. Необхідно нормалізувати стосунки з сусідами, вирішити без кровопролиття проблему Абхазії та Південної Осетії. Не менш важливим питанням є стосунки з Росією, яка все ще побоюється, що після ліквідації нею баз № 12 і № 62 туди увійдуть війська НАТО...
4 грудня 2004 р. Південна Осетія прийняла закон "Про воєнний стан". Більшість населення Південної Осетії не бажала мати грузинське громадянство вже тому, що восени 2004 р. російська пенсія дорівнювала 1700 руб., а грузинська - лише 276 руб., тобто була меншою ушестеро. Жителі пам'ятали також, що Тбілісі протягом майже 14 років проводив економічну блокаду Південної Осетії. При таких умовах не дивно, що значна частина населення жила від контрабанди, нелегальної торгівлі горілкою та зброєю, а президент Е.Кокойти вважався горілчаним магнатом. Від Чорного моря до Джвари на абхазько-грузинському порубіжжі, з Ергнеті під Цхінвалом до Грузії надходила контрабанда. Через Рокський тунель перевозили бензин, інші товари, потім доставляли на стихійний Ергнетський ринок, де все реалізовувалось без митного оформлення. Щоденно до Тбілісі прибували до 150 легкових автомобілів з контрабандними товарами - щорічно на суму 200 млн ларі. Коли в 2005 р. Ергнетський ярмарок закрили, незадоволеними були як осетини, так і грузини [42, с.79; 17, с.170-171].
Керівна верхівка Південної Осетії налаштована різко негативно щодо включення автономії до складу Грузії. Так, віце-спікер парламенту Ю.Дзіццойті заявив: "Хоча Рада Європи схиляє нас до федерації з Грузією, однак ми досягнемо незалежності, і саме мирним шляхом". Президент автономії Е.Кокойти запевняв, що до 2007 р. Південна Осетія буде визнана незалежною і увійде до складу Росії. На зустрічі у Цхінвалі з групою міжнародних експертів 29 жовтня 2004 р. він стверджував: "Грузія активно і тісно співпрацює з міжнародним тероризмом". Але його доказ був надто слабким, бо він послався на участь у терористичній акції в Беслані на початку вересня 2004 р. одного грузина, по якому в його рідному селі у Панкіській ущелині справили панахиду. Майже через рік Е.Кокойти вимагав, щоб Грузія взяла відповідальність за геноцид осетинів, відмовилась від націоналістичної ідеології [75; 28]. На думку керівника Північної Осетії Т.Мамсурова, обидва осетинські регіони повинні об'єднатися. Більш категорично й різко висловився секретар Ради безпеки Південної Осетії О.Албаров. Він нагадав, що Грузія так і не оволоділа штурмом Джавськими висотами, не висадила десант у Рокському тунелі, не змогла зіштовхнути інгушів з Північною Осетією. Нарешті О.Албаров пообіцяв потенційних нападників "на майдані у Тбілісі" поставити "на коліна разом з Саакашвілі" (натяк на поставлених на коліна у Цхінвалі 2004 року 39 грузинських полонених). Представник Південної Осетії у Російській Федерації Д.Медоєв 9 липня 2005 р. теж не вагався, заявивши, що його народ ніколи не згодиться увійти до складу Грузії. Між тим М.Саакашвілі вже 11 вересня 2005 р. вкотре підтвердив, що кордони Грузії необхідно обов'язково повернути до періоду 80-х років XX ст., тобто по річці Псоу та Рокському тунелю.
Безумовно, Південна Осетія орієнтується на підтримку Росії. Значна частина ключових посад у автономії належить особам з Російської Федерації, систематично надається гуманітарна допомога. Скажімо, у кінці червня 2005 р. мер Москви Ю.М.Лужков відправив південним осетинам 44 вагони з вантажем: 8 автобусів, 4 "швидкі допомоги", 12 автомобілів УАЗ, шкільний інвентар, борошно, ліки, одяг. Тбілісі образило те, що керівництву Грузії про це не було повідомлено. В той же час 63% росіян - за нейтралітет своєї країни у вирішенні статусу Південної Осетії. Символічним доказом рішучості невизнаних суб'єктів став парад у Цхінвалі, на якому були присутніми в кінці вересня 2005 р. представники Абхазії, Нагірного Карабаху, Придністров'я та Північної Осетії. Він пройшов під девізом "Північна й Південна Осетії повинні об'єднатися!" [26; 59; 20, с.А3; 92, р. 383].
Водночас треба зазначити: більше 8 років збройні сили Грузії активно навчають тактиці сучасної війни спеціалісти Німеччини, США, Великобританії, Туреччини, інших країн. З 1 квітня інструктори США почали навчати 3 тис. грузинських військових, причому курс підготовки триватиме 18 місяців. Туреччина взяла на себе турботу щодо тренування бригади піхоти, що дислокуватиметься у Горі й Ахалцихі. В кінці вересня 2005 р. грузинський парламент розробив проект постанови про недоцільність перебування у конфліктних зонах Абхазії та Південної Осетії російських миротворців. Їх звинуватили у контрабанді, захопленні заручників, мілітаризації регіонів, навіть у допомозі терористам. Такий крок виглядає логічним після досягнутої домовленості щодо ліквідації останніх двох військових баз Росії у Грузії до 2008 року. Грузія має найвищий воєнний бюджет серед країн Південного Кавказу. Крім того, більш ніж п'ята частина американської військової допомоги колишнім республікам Радянського Союзу дістається саме Грузії. Весь її флот складається з подарованих Росією, Україною, Болгарією, Грецією, США, Литвою кораблів малого тоннажу. За 2004-2005 рр. Україна, Чехія й Болгарія, Македонія й Угорщина, Узбекистан та США поставили Грузії 237 танків, близько тисячі артилерійських систем, тисячі одиниць стрілецької зброї, боєприпаси тощо. У найближчий період надійде озброєння з Литви, Єгипту, Румунії, Німеччини, Угорщини. Однак боєздатність грузинської армії поки що залишається невисокою, і воювати водночас проти обох автономій вона не в змозі (Абхазія й Південна Осетія мають договір про взаємодопомогу на випадок збройної агресії) [46, с.5-6; 45; 48]. Зазначимо, що міжнародне право нічого не говорить про право на самовизначення територій, які входять до складу федеративної держави або колишньої метрополії. Декларація ООН 1970 р. забороняє будь-яке право на відокремлення регіону зі складу незалежної держави [89, р.7].
Вимагають автономії, більш справедливого адміністративного поділу майже 500 тис. вірмен, які проживають переважно у Самцхе-Джавахеті. Цей регіон відомий як "кавказький Сибір", "картопляний рай". Незалежності від Грузії бажає тільки вірменська радикальна група "Вірк", але вона не користується масовою підтримкою. Водночас грузинські вірмени, вірменська діаспора, націоналісти у Вірменії впевнені, що Тбілісі не поспішає розвивати два райони в Джавахеті та чотири - в Месхеті (Самцхе), ізолює їх від світу, хоча переконливих свідчень такої політики не наводять. 23 серпня 2005 р. було створено Джавахський громадянський форум для захисту інтересів вірменської меншини. В районі Ахалкалакі основною валютою є російські рублі, вірменські драми, а грузинських ларі зовсім небагато. Більшість вірмен не володіє грузинською мовою, зате у вчителів, що викладають її, заробітна плата втричі вища, ніж у інших. З Грузією сам Ахалкалакі зв'язаний двома шляхами, які взимку непрохідні. Якщо раніше в Ахалкалакі проживало більше 20 тис. громадян, то в 2005 році - десь 8 тис. Живуть вони в основному за кошти іммігрантів, що працюють у Росії, промисловість зруйнована. Серед вірменського населення Грузії потенційних емігрантів - у 4-5 разів більше, ніж у вірмен, які проживають у Вірменії, грузинів чи азербайджанців. Ситуація в Самцхе-Джавахеті почала дещо поліпшуватися матеріально лише з кінця 2004 - початку 2005 років [31, с.149-150; 60; 54].
Незважаючи на візит до Ахалкалакі у грудні 2004 р. М.Саакашвілі, його намагання вирішити деякі болючі для вірменської меншини питання, багато проблем все ще турбують населення. Зокрема у місцевих школах заборонено викладання історії Вірменії, вірменські церкви й монастирі нерідко оголошуються грузинськими, знищуються хачкари (камені - хрести з вірменськими підписами). На 140 вірменських населених пунктів працює лише п'ять церков (дві в Тбілісі, одна в Батуму, дві - в Джавахеті), а лише у грузинській столиці живуть понад 100 тис. вірмен. Крім того, на території Грузії налічується 600 церковних споруд, які належать вірменській християнській монофізитській церкві, але більшість з них не функціонує. Півмільйонне вірменське населення Грузії має всього 12 священиків. Фіксуються інциденти: після того як 17 липня 2005 р. у церкві Святого Геворка села Самсар грузинські студенти розбили хачкари, вірмени громили грузинську школу в Ахалкалакі. Щоб дещо зарадити конфліктам, за наказом М.Саакашвілі у вірменських селах почалася масова закупівля продовольства для грузинської армії. Це рішення спрямоване у майбутнє: забезпечити можливість отримання коштів для тих вірмен, які втратять роботу на російській базі в Ахалкалакі. Адже близько 40% працівників та службовців у російському гарнізоні - місцеві жителі [62; 63; 64].
Директор Інституту політичних студій у Москві С. Марков називає події кінця листопада 2003 р. у Тбілісі "дореволюцією", тобто спробою завершити революцію 1991 р. і переорієнтувати країну геополітично. Однак його характеристика "трояндової революції" як виключно політичної, а не соціальної, не зовсім вірна. Адже до початку 2005 р. зростання прибутків бюджету мало місце, і суттєво - у 2,5 рази. Зросла мінімальна пенсія, хоча й не до 60 доларів, як обіцяв президент. До 1 липня 2005 р. були повністю погашені борги по зарплатні й пенсіях у сумі 150 млн доларів. Нагадаємо: до 2004 р. весь бюджет Грузії не перевищував 400 млн доларів, нова ж влада поставила за мету мати його у розмірі не менше ніж 2,5 млрд. Відомо, що поліпшення стану у сфері оплати праці та виплати пенсій було досягнуто методом державного рекету. Колишній керівник залізниць республіки, щоб визволитися з в'язниці, заплатив 8 млн доларів, яких могло вистачити для ремонту п'яти великих станцій. Керівник дорожнього департаменту відбувся 3,6 млн доларів, зате Г.Джохтаберідзе (зять Е. Шеварднадзе) одержав свободу за 26 млн. Щоб знищити епідемію хабарництва, з Міністерства внутрішніх справ звільнили 15 тис. співробітників, було замінено увесь склад автоінспекції, після чого працівникам різко підвищили платню. Щоправда, антикорупційна стратегія має загальний характер, та й розроблена нещодавно. Але якщо за всі роки існування незалежної Грузії від приватизації було отримано 25 млн доларів, то тільки за грудень 2003 - грудень 2004 років державі дісталося понад 200 млн. Лише за три підприємства, що продавалися "в пакеті", російський "Євразхолдинг" заплатив 135 млн доларів. Все ж на початку 2005 р. податкова служба працювала неефективно, зате автоінспекція стала "найулюбленішим органом у народі". Звичайно, економічне становище поки що важке, надто високий рівень безробіття, ледь не мільйон жителів Грузії працюють за кордоном. Лише з Росії вони надсилають рідним більше 1 млрд. доларів щорічно. Почастішали випадки, коли, маючи туристичні візи до Франції, люди там і залишаються. Електроенергія в містах подається за графіком, занедбана житлово-комунальна сфера. Державний борг Грузії досяг на початку 2005 року 2 млрд. доларів [18; 20, с.А4; 50; 35, с.39-41; 58; 66].
Доктор політичних наук А.А.Чачія, який очолює "Народний рух "Самегрело", стверджує, що протягом 2005 р. влада планує закрити 60% дитсадків, багато шкіл з безоплатною системою навчання, залишити у Тбіліському університеті всього шість факультетів замість 23-х. Росія постачає природний газ за ціною 60 доларів за 1 тис. м3, а населення його купує за 150 доларів. Аналогічна ситуація з електроенергією: її собівартість - 2 центи за одну кіловат-годину, а такса жителям - по 7-8 центів. Фінансова підтримка Грузії з боку США стала вкрай важливим чинником, уже в 2004 р. за її рівнем на душу населення республіка поступалася лише Ізраїлю, Єгипту та Чорногорії. До 2010 р. Грузія одержить від Вашингтона ще 300 млн доларів [30; 83, р.122-123]. Але сумнівно, щоб у 2008 р. М.Саакашвілі вдалося реалізувати свою обіцянку - забезпечити населенню європейський рівень життя. Зауважимо, що заради вирішення проблеми з пальним М.Саакашвілі у кінці жовтня 2005 р. назвав суто авторитарного лідера Азербайджану І.Алієва своїм братом.
Політично в Грузії мало що змінилося, за рівнем свободи слова вона скотилася до 2005 р. на 23 пункти вниз. Далеко не всі громадяни схвалюють призначення президентом на важливі посади родичів лідерів "трояндової революції", своїх друзів та знайомих. Не випадково підкомітет по європейському сусідству у Комітеті з іноземних справ сейму Литви влітку 2005 р. вирішив "експортувати" демократію, принципи прав людини не лише до Білорусі, Азербайджану, Вірменії, України, але й до Грузії. Не всіх влаштовує принцип, за яким населення вибирає лише керівників районних адміністрацій. Губернатори провінцій будуть і далі призначатися, і навіть мера Тбілісі вибиратимуть не городяни, а законодавчий орган міста - сакребуло. У законодавстві Грузії надто широка недоторканість парламентарів та народних депутатів, а їхня відповідальність - чисто символічна. Дуже нечітко визначені можливості й межі права на захист парламентарів, тому їх легко використовувати для діяльності, абсолютно не пов'язаної з депутатською роботою. У законі відсутнє поняття "депутатське звернення", в Конституції Грузії немає вимоги щодо обмеження участі у виборах депутатів для осіб, які мають непогашену чи не зняту в установленому порядку судимість [3, с.55; 76; 67, с.4-5, 8].
Вуличних акцій влітку 2005 р. у Тбілісі стало стільки ж, як два роки тому. Юрист Т.Хідашелі у липні 2005 р. відзначала "ігнорування точки зору інакомислячих", претензію влади на "монополію у проповідуванні істини". До цього часу, зокрема, рідні З.Жванія, який загинув 3 лютого 2005 р., і батько Р.Юсупова, що помер разом з ним, не згодні з висновком про їхню випадкову смерть. Брат покійного прем'єр-міністра Георгій Жванія заявив в ефірі каналу "202", що влада Грузії навмисне сфальшувала звіт американського ФБР щодо причин смерті Зураба та Рауля. Рідні З.Жванія вважають підозрілою поведінку охоронника прем'єра М. Дзадзамія, халатністю - дії начальника охорони К. Харчіладзе [44; 29; 53]. Преса повідомляла про певний тиск на Н. Бурджанадзе у зв'язку з безладом у департаменті прикордонних військ, який очолює її чоловік Б. Біцадзе [12]. Лідери грузинської колонії в Москві вважають, що М. Саакашвілі намагається "клан кланом вибивати". Більше того, за висловом одного з відомих російських аналітиків "В последние 10 лет Грузия производит впечатление демократического государства. Но больше она ничего не производит". Недавній висновок представника Європейського Союзу був невтішний: Грузія вступить до ЄС не раніше ніж через 20 років, і це мінімальний термін [5; 43]. Однак, виступаючи у вересні 2005 р. в Колумбійському університеті, М.Саакашвілі заявив: "Безперечно, ми вступимо до Європейського Союзу раніше, ніж людина побуває на Марсі, а вона опиниться на Марсі досить скоро". Але ж спеціалісти передрікають такий політ десь у 2030 році! Щодо членства в НАТО, тут перспективи значно кращі. Згідно з планом індивідуального співробітництва Грузії з альянсом, прийнятим у жовтні 2004 р. (терміни його виконання і конкретну допомогу НАТО не розголошують), в кінці 2006 р. Тбілісі має надію одержати статус кандидата на вступ в цю організацію.
За 16 місяців перебування при владі "Національного руху" М. Саакашвілі з'явилося розчарування. Згідно з опитуванням, проведеним у квітні 2005 р., його політику назвали вірною 31% респондентів. Це значно менше, ніж у кінці 2003 р., коли цей показник досягав 97%. Зокрема тбілісці вкрай незадоволені тим, що після руйнівного землетрусу квітня 2002 р. будинки не ремонтуються, а лише фарбуються; сакребуло захопилося будівництвом бізнес-центрів, а не житлових будинків. Адже бюджет столиці на 2005 р. виріс на 20 млн ларі [29; 13].
Опозиційними до влади є "нові праві", "консерватори", партія "Справедливості", а в парламенті - Республіканська партія. М.Аргвадзе-Гамсахурдіа (вдова покійного президента) з липня 2005 р. організувала постійну акцію протесту біля будівлі "Відкритого товариства Грузії". Дебати опозиціонерів у парламенті, як правило, закінчуються бійкою. На наступні президентські вибори 2008 р. від опозиційного "уряду майбутнього" вже фігурує кандидатом 38-річний випускник Колумбійського університету Г.Маісашвілі - один з авторів теорії соціальної солідарності. Під час виборчої кампанії в США він працював економічним радником Д.Керрі. У своїх виступах Г. Маісашвілі особливо натискає на проблему безробіття, яку уряд, на його думку, не здатний вирішувати, а також на некомпетентність міністрів. В одній з промов він заявив: "Грузія часів Саакашвілі - це потьомкінські села та бутафорська політика". Підкреслено патетично, нереально лунав його заклик зробити самого президента безробітним [51; 14]. Лунає критика на адресу М.Саакашвілі і з боку Заходу. Аналітик Ніксонівського центру в США З.Берон зауважувала, що президент Грузії надто нетерплячий у справах міжнародної політики, проявляє надмірну емоційність. Внутрішні реформи, - підкреслює П. Лавель, - проходять дуже повільно, позитивні результати від них дістаються лише тбіліському електорату. Член Британської Гельсінської групи з прав людини М.Алмонд засуджує надмірне уславлення М.Саакашвілі, яке нагадує шеварднадзівські традиції [25]. Різноманітні чутки серед населення та світової громадськості викликав інцидент президента Грузії з журналісткою Інгою Григорія [8]. Надто низький рівень має сучасна Грузія за свободою економічного розвитку - 100 місце, у той час як Вірменія - друге, а Естонія - четверте [40].
Важка спадщина, особливо через відчайдушну бідність (не менше 52% у 2004 р.), яка не сприймає ринкових принципів і представників нової буржуазії, що дивляться на Захід, посилює соціальну напругу. В органах масової інформації зникла критика дій уряду. Проведені через слухняний президенту парламент поправки до Конституції залишили суди і законодавчий орган без будь-яких незалежних прав. На думку проф. Ч. Фейрбенкса, "суперпрезидентська Конституція Шеварднадзе перетворилася на гіперпрезидентську Конституцію Саакашвілі" [80, Р.117-118].
Грузинська православна церква залишається державною з 14 жовтня 2002 р., втративши зв'язок з іншими православними церквами. Її стосунки з державними структурами не відповідають вимогам сучасного європейського права. Напруженими є стосунки з католицькою меншиною, недарма у вересні 2003 р. мала місце відмова грузинської православної церкви від конкордату з Римом [78, S.15; 81, S.18].
Серед більшості населення відсутня повага до законів, хоча Цивільний кодекс Грузії - приклад для інших пострадянських держав. У судовій системі, зміненій ще в лютому 2004 р. за американськими зразками, посилилася роль присяжних повірених, існує система захисту свідків. Однак свавілля держави посилилося, а демократичні свободи погіршилися реально. До цього часу грузинське населення віддає перевагу регіональній, а не загальнонаціональній ідентичності: свани, кахетинці, самгрели, імеретинці. Сім'я, клан залишаються більш важливими, ніж нація. Саме тому влітку 2005 р. за ініціативою М. Саакашвілі були створені табори для грузинської молоді для виховання там національної самосвідомості [90; 88].
Таким чином, Грузія не може розраховувати на швидкий прорив до сповідування європейських цінностей як у духовній, так і матеріальній сфері. Необхідно нормалізувати стосунки з сусідами, вирішити без кровопролиття проблему Абхазії та Південної Осетії. Не менш важливим питанням є стосунки з Росією, яка все ще побоюється, що після ліквідації нею баз № 12 і № 62 туди увійдуть війська НАТО...
Література:
1. Абдурахимов С. Джордж Сорос в Центральной Азии // Центральная Азия и Кавказ (Лулео, Швеция). - 2004. - № 4. - С. 27-34.
2. Аджария: второй весенний призыв // Ноев ковчег (Ереван). - 2004. - № 5. - С. 9.
3. Апрасидзе Д. Бюрократическо-патримониальное государство в Грузии: новые шансы после "революции роз" // Центральная Азия и Кавказ. - 2004. - № 1. - С. 48-55.
4. Баазов З. Грузия: власть и неправительственные организации накануне парламентских выборов // Центральная Азия и Кавказ. - 2003. - № 4. - С. 56-62.
5. Бабулян С. "Я человек обучаемый…" // Северный Кавказ (Нальчик). - 2004. - № 7. - С. 3,9.
6. Багапш С. Мы готовы к сотрудничеству со всеми // Кабардино-Балкарская правда (Нальчик). - 2005. - 30 июня.
7. Бритвин Н.В. "Время поставит все на свои места…" // Время перемен, время надежд… - М.: ПолиМедиа, 1999. - С. 55-66.
8. Вардапетян А. Можно ли защититься от темперамента Саакашвили? // Северный Кавказ. - 2005. - № 23. - С. 8.
9. Вешапидзе П. Грузино-абхазский конфликт: что впереди? Взгляд с левого берега Ингури // Центральная Азия и Кавказ. - 2003. - № 6. - С. 107-111.
10. Гогидзе В. Атака на кланы Шеварднадзе и Абашидзе началась // Северный Кавказ. - 2004. - № 8. - С. 7.
11. Гогидзе В. Торговать или голодать // Северный Кавказ. - 2004. - № 5. - С. 7.
12. Гордели Л. Тбилисское эхо парижского скандала // Северный Кавказ. - 2005. - № 21. - С. 7.
13. Гордели Л. Как выбрать мэра // Северный Кавказ. - 2005. - № 23. - С. 9.
14. Гордели Л. Правительство будущего. О конкурентах президента // Северный Кавказ. - 2005. - № 20. - С. 6.
15. Гордели Л. Грузия: "Веселая карусель" Саакашвили // Северный Кавказ. - 2004. - № 51. - С. 7.
16.Гордиенко А. Выборы со стрельбой // Независимая газета (М.). - 2005. - 13 января. - С. 5.
17. Гоциридзе Р. Грузия: конфликтные регионы и экономика // Центральная Азия и Кавказ. - 2004. - № 1. - С. 169-177.
18. Григорян М. ISAB или дискредитация революций // Голос Армении (Ереван). - 2005. - 12 июля. - С. 5.
19. Грузия: новые страницы истории // Свободная Грузия (Тбилиси). - 2003. - 25 ноября.
20. Денисенко Л. Грузия, 52-й // 2000 (К.). - 2005. - 30 сентября. - С. А3-А4.
21. Дзугаев К.Г. Республика Южная Осетия: война - продолжение политики? // Непризнанные государства Южного Кавказа и этнополитические процессы на юге России. Южнороссийское обозрение № 29. Сб. научн. статей (под ред. В.В. Черноуса). - Ростов-на-Дону: изд-во Северо-Кавказского центра высшей школы, 2005. - С. 185-195.
22. Дуднік О.Я. Зовнішня політика Республіки Грузія в контексті сучасної геополітичної ситуації // Вісник Київського міжнародного університету. Серія: міжнародні відносини. Вип. 3. - К., 2004. - С. 42-58.
23. Жовер В. Творцы революции - проамериканские Че Гевары // Голос Армении (Ереван). - 2005. - 27 августа. - С. 5.
24. Запад не спешит инвестировать в Грузию // Республика Армения (Ереван). - 2005. - 9 февраля. - С. 5.
25. Западные СМИ о президенте Грузии // Азия и Африка сегодня (М.). - 2005. - № 1. - С. 19-20.
26. Интервью секретаря Совбеза Южной Осетии О. Алборова // Северный Кавказ. - 2005. - № 20. - С. 6.
27. Кара-Мурза С.Г. Экспорт революции. Ющенко, Саакашвили. - М.: изд-во Алгоритм, 2005. - 528 с.
28. Коротко // Голос Армении. - 2005. - 1 сентября. - С. 4.
29. Корчилава Б. Нарушенное соглашение // Кіевскій телеграфъ. - 2005. - 13-19 мая. - С. 14.
30. Котенок Ю. Президент Грузии ведет нацию к деградации // Голос Армении. - 2005. - 19 июля. - С. 5.
31. Кочикян А. Прошлое и настоящее грузино-армянских отношений // Центральная Азия и Кавказ. - 2003. - № 6. - С. 146-153.
32. Крылов А.Б. Религия и традиции абхазов. - М.: Институт востоковедения РАН, 2001. - 404 с.
33. Крылов А.Б. Грузино-абхазский конфликт: история и современность // Кавказский сборник. Т. 2 (под ред. Н.Ю. Силаева). - М.: НПИД "Русская панорама", 2005. - С. 278-291.
34. Крылов А.Б. Президентские выборы в Абхазии: надежды Тбилиси и трудный урок для России // Аналитические записки (М.). - 2004. - С. 155-166.
35. Крылов А.Б. Непризнанные государства в геополитическом контексте // Непризнанные государства Южного Кавказа… - С. 36-51.
36. Ломсадзе Т. Дети капитана Гранта // Свободная Грузия. - 2004. - 11 ноября.
37. Любарский К. Грузинский апокалипсис // Страна и мир (Мюнхен). - 1989. - № 2. - С. 38-42.
38. Магометов А.А. Межнациональные отношения. Интернациональное и патриотическое воспитание: этнопсихологический аспект. Учебное издание. - М.: Москов. психолого-социальн. институт, 2004. - 530 с.
39. Майоров М. Конфликты на Южном Кавказе: осознание глубины болезни и стремление ее лечить - начало исцеления // Центральная Азия и Кавказ. - 2004. - № 2. - С. 7-14.
40. Мало, но очень много // Республика Армения. - 2005. - 12 января. - С. 3.
41. Малышева Д. Центральная Азия и Южный Кавказ: региональная безопасность в эпоху нового миропорядка // Центральная Азия и Кавказ. - 2004. - № 2. - С. 51-60.
42. Марголина С. Невидимый третий // Internationale Politik (М.). - 2005. - № 1. - С. 74-83.
43. Мекравишвили С. "Мы возвращаемся в Европу" // Свободная Грузия. Неделя. - 2005. - 8 июля. - С. 6.
44. Мекравишвили С. Сила есть, а понимание… // Свободная Грузия. Неделя. - 2005. - 8 июля. - С. 3.
45. Мовсесян Г. Грузия предъявляет ультиматум // Республика Армения. - 2005. - 16 марта. - С. 5.
46. Морозов Ю. Кавказ без нас? // Азия и Африка сегодня. - 2005. - № 5. - С. 2-10.
47. Мякишев А.П. Современная отечественная историография. Проблемы взаимодействия власти и этносов в СССР в послевоенный период // Историографический сборник. Межвузов. сборник научн. трудов. Вып. 21. - Саратов: изд-во Сарат-го гос. унив-та, 2004. - С. 18-37.
48. Мясников В. Грузинская армия стремительно набирает мощь // Независимое военное обозрение (М.). - 2005. - 30 сентября - 6 октября. - С. 2.
49. Новости // Свободная Грузия. - 2005. - 6 сентября. - С. 3.
50. Нозадзе Б. "Самые коррумпированные - налоговый и таможенный секторы" // Свободная Грузия. Неделя. - 2005. - 8 июля. - С. 2.
51. Обзор грузинской прессы // Свободная Грузия. - 2005. - 2 июля. - С. 2.
52. Перевозкина М. Сергей Багапш: "Могла начаться гражданская война" // Московский комсомолец (М.). - 2005. - 12 января. - С. 7.
53. Перевозкина М. Чисто грузинское убийство // Компромат (К.). - 2005. - № 8. - С. 20.
54. По страницам грузинской прессы // Свободная Грузия. - 2005. - 3 сентября.
55. Петровский В.В. Этносы и политика на исчезающем постсоветском пространстве. - Харьков: "Золотые страницы", 2005. - 424 с.
56. Свободная Грузия. - 2005. - 1 июля. - С. 6.
57. Северный Кавказ. - 2004. - № 2. - С. 7.
58. Семёнова М. Грузинский репортаж // Журналіст України (К.). - 2005. - № 1. - С. 47-48.
59. Симонян Ю. Пуля для госминистра // Независимая газета. - 2005. - 19 июля. - С. 5.
60. Степанян Л. Ахалкалаки борется за выживание // Республика Армения. - 2005. - 16 февраля. - С. 6.
61. Суанов С., Лагнуев Р. Один день в Цхинвале // Северная Осетия (Владикавказ). - 2004. - 3 сентября. - С. 4.
62. Тер-Саакян К. Армянским священникам трудно в Грузии // Республика Армения. - 2005. - 11 февраля. - С. 5.
63. Тер-Саакян К. Как там, в Джавахке? // Республика Армения. - 2005. - 12 января. - С. 7.
64. Тер-Саакян К. Грузинские псевдопатриоты воюют с хачкарами // Республика Армения. - 2005. - 11 марта. - С. 5.
65. Трапш Н.А. Непризнанная республика на историческом переломе: первые результаты деятельности новых абхазских властей // Непризнанные государства на юге России... - С. 129-138.
66. Турадзе Э. Аджария: куда идут деньги // Северный Кавказ. - 2004. - № 48. - С. 10.
67. Убері Т.П. Конституційно-правовий статус парламентів України та Грузії (порівняльний аналіз). Автограф. дис… канд.. юрид. наук. - К., 2005. - 20 с.
68. Хоштария А. Некоторые особенности миграционных процессов в Грузии // Свободная Грузия. - 2005. - 7 июля. - С. 4.
69. Цагоев И., Васильченко Д. "Мы мирные люди, но наш бронепоезд…" // Северный Кавказ. - 2005. - № 23.- С. 10.
70. Циклаури Г. Тревожные будни "Аджарского льва" // Северный Кавказ. - 2004. - № 8. - С. 6.
71. Циклаури Г., Гогидзе В. События в Аджарии // Северный Кавказ. - 2004. - № 11. - С. 2.
72. Циклаури Г. В Аджарии процесс пошел // Северный Кавказ. - 2004. - № 12. - С. 7.
73. Циклаури Г. Вторая грузинская революция // Северный Кавказ. - 2004. - № 19. - С. 7.
74. Цихистави Н. Россия в грузинских учебниках истории // Россия и страны Балтии, Центральной и Восточной Европы, Южного Кавказа, Центральной Азии: старые и новые образы в современных учебниках истории. Научн. доклады и сообщения (под ред. Ф. Бомсдорфа, Г. Бордюгова). - М.: фонд Ф. Науманна; "АИРО-ХХ", 2003. - С. 243-269.
75. Шакарянц С. Что задумал Саакашвили для Абхазии //Северный Кавказ. - 2004. - № 24. - С. 2, 6.
76. "Экспортом" демократии соседям Литвы займется комитет сейма Литвы // Литовский курьер (Вильнюс). - 2005. - 28 июля - 3 августа. - С. 3.
77. Baev P. The South Caucasus. A Challenge for the EU. - Paris: Institute for security Studies EU, 2003. - 205 p.
78. Bryner E. Wechselvolle Geschichte // G2W. Okumenisches Forum fur Religion und Gesellschaft in Ost und West (Zurich). - 2005. - № 3. - S. 13-15.
79. Darchiaschvili D. Georgian Security. Problems and Policies // The South Caucasus: a Challenge for the EU. - Paris: Institute for security Studies EU, 2003. - P. 107-128.
80. Fairbanks Ch. H. Georgia's Rose Revolution // Journal of Democracy (Baltimore). - 2004. - Vol. 15, № 2. - P. 110-123.
81. Fleischmann-Bisten W. Kirchen in Georgien // G2W… - 2005. - № 3. - S. 16-20.
82. German T.C. The Pankiski Gorge: Georgia's Achilles Heel in Its Relations with Russia? // Central Asian Survey (Abingdon). - 2004. - Vol. 23, № 1. - P. 27-39.
83. Heinrich H.-G. Russia's Policy toward the "Near Abroad" // Russia - Continuity and Change (eds. by G. Hinteregger, H.-G. Heinrich). - Wien; New York: Springer, 2004. - P. 119-130.
84. Klussmann U. Verschmahte Liebe // Der Spiegel (Hamburg). - 2004. - № 30. - S. 94-95.
85. Kuzio T. Promoting Geopolitical Pluralism in the CIS. GUUAM and Western Foreign Policy // Problems of Post-Communism (Washington). - 2000. - Vol. 47, № 3. - P. 25-35.
86. Leithauser J. Warnung vor den Russen // Frankfurter Allgemeine Zeitung. - 2005. - 12. Oktober. - S. 12.
87. Minderjahn B. Georgien auf Amerika Kurs // Das Parlament (Berlin). - 2005. - 11./18. Juli. - S. 9.
88. Minderjahn B. Chauvinismus und Clanstrukturen // Das Parlament. - 2005. - 10. Oktober. - S. 15.
89. Murinson A. The Secessions of Abhazia and Nagorny Karabagh. The Roots and Patterns of Development of Post-Soviet micro-Secessions in Transcaucasia // Central Asian survey. - 2004. - Vol. 23, № 1. - P. 5-26.
90. Muth J. Den Menschen fehlt es an Vertrauen // Das Parlament. - 2005. - 10. Oktober. - S. 14.
91. Schoenmann R. Captains or Pirates? State-Business Relations in Post-socialist Poland // East European Politics and Societies (Berkeley). - 2005. - Vol. 19, № 1. - P. 40-75.
92. Shevtsova L. Putin's Russia. Revised and expanded Edition. - Washington, DC: Carnegie Endowment for international Peace, 2005. - XIII + 455 pp.
93. Trenin D. The End of Eurasia. Russia on the Border between Geopolitics and Globalization. - Washington; Moscow: Carnegie Endowment for international Peace, 2002. - XI + 350 pp.
94. Ukraine bietet Georgien Soldaten an // Frankfurter Allgemeine Zeitung. - 2005. - 22. April. - S. 5.
1. Абдурахимов С. Джордж Сорос в Центральной Азии // Центральная Азия и Кавказ (Лулео, Швеция). - 2004. - № 4. - С. 27-34.
2. Аджария: второй весенний призыв // Ноев ковчег (Ереван). - 2004. - № 5. - С. 9.
3. Апрасидзе Д. Бюрократическо-патримониальное государство в Грузии: новые шансы после "революции роз" // Центральная Азия и Кавказ. - 2004. - № 1. - С. 48-55.
4. Баазов З. Грузия: власть и неправительственные организации накануне парламентских выборов // Центральная Азия и Кавказ. - 2003. - № 4. - С. 56-62.
5. Бабулян С. "Я человек обучаемый…" // Северный Кавказ (Нальчик). - 2004. - № 7. - С. 3,9.
6. Багапш С. Мы готовы к сотрудничеству со всеми // Кабардино-Балкарская правда (Нальчик). - 2005. - 30 июня.
7. Бритвин Н.В. "Время поставит все на свои места…" // Время перемен, время надежд… - М.: ПолиМедиа, 1999. - С. 55-66.
8. Вардапетян А. Можно ли защититься от темперамента Саакашвили? // Северный Кавказ. - 2005. - № 23. - С. 8.
9. Вешапидзе П. Грузино-абхазский конфликт: что впереди? Взгляд с левого берега Ингури // Центральная Азия и Кавказ. - 2003. - № 6. - С. 107-111.
10. Гогидзе В. Атака на кланы Шеварднадзе и Абашидзе началась // Северный Кавказ. - 2004. - № 8. - С. 7.
11. Гогидзе В. Торговать или голодать // Северный Кавказ. - 2004. - № 5. - С. 7.
12. Гордели Л. Тбилисское эхо парижского скандала // Северный Кавказ. - 2005. - № 21. - С. 7.
13. Гордели Л. Как выбрать мэра // Северный Кавказ. - 2005. - № 23. - С. 9.
14. Гордели Л. Правительство будущего. О конкурентах президента // Северный Кавказ. - 2005. - № 20. - С. 6.
15. Гордели Л. Грузия: "Веселая карусель" Саакашвили // Северный Кавказ. - 2004. - № 51. - С. 7.
16.Гордиенко А. Выборы со стрельбой // Независимая газета (М.). - 2005. - 13 января. - С. 5.
17. Гоциридзе Р. Грузия: конфликтные регионы и экономика // Центральная Азия и Кавказ. - 2004. - № 1. - С. 169-177.
18. Григорян М. ISAB или дискредитация революций // Голос Армении (Ереван). - 2005. - 12 июля. - С. 5.
19. Грузия: новые страницы истории // Свободная Грузия (Тбилиси). - 2003. - 25 ноября.
20. Денисенко Л. Грузия, 52-й // 2000 (К.). - 2005. - 30 сентября. - С. А3-А4.
21. Дзугаев К.Г. Республика Южная Осетия: война - продолжение политики? // Непризнанные государства Южного Кавказа и этнополитические процессы на юге России. Южнороссийское обозрение № 29. Сб. научн. статей (под ред. В.В. Черноуса). - Ростов-на-Дону: изд-во Северо-Кавказского центра высшей школы, 2005. - С. 185-195.
22. Дуднік О.Я. Зовнішня політика Республіки Грузія в контексті сучасної геополітичної ситуації // Вісник Київського міжнародного університету. Серія: міжнародні відносини. Вип. 3. - К., 2004. - С. 42-58.
23. Жовер В. Творцы революции - проамериканские Че Гевары // Голос Армении (Ереван). - 2005. - 27 августа. - С. 5.
24. Запад не спешит инвестировать в Грузию // Республика Армения (Ереван). - 2005. - 9 февраля. - С. 5.
25. Западные СМИ о президенте Грузии // Азия и Африка сегодня (М.). - 2005. - № 1. - С. 19-20.
26. Интервью секретаря Совбеза Южной Осетии О. Алборова // Северный Кавказ. - 2005. - № 20. - С. 6.
27. Кара-Мурза С.Г. Экспорт революции. Ющенко, Саакашвили. - М.: изд-во Алгоритм, 2005. - 528 с.
28. Коротко // Голос Армении. - 2005. - 1 сентября. - С. 4.
29. Корчилава Б. Нарушенное соглашение // Кіевскій телеграфъ. - 2005. - 13-19 мая. - С. 14.
30. Котенок Ю. Президент Грузии ведет нацию к деградации // Голос Армении. - 2005. - 19 июля. - С. 5.
31. Кочикян А. Прошлое и настоящее грузино-армянских отношений // Центральная Азия и Кавказ. - 2003. - № 6. - С. 146-153.
32. Крылов А.Б. Религия и традиции абхазов. - М.: Институт востоковедения РАН, 2001. - 404 с.
33. Крылов А.Б. Грузино-абхазский конфликт: история и современность // Кавказский сборник. Т. 2 (под ред. Н.Ю. Силаева). - М.: НПИД "Русская панорама", 2005. - С. 278-291.
34. Крылов А.Б. Президентские выборы в Абхазии: надежды Тбилиси и трудный урок для России // Аналитические записки (М.). - 2004. - С. 155-166.
35. Крылов А.Б. Непризнанные государства в геополитическом контексте // Непризнанные государства Южного Кавказа… - С. 36-51.
36. Ломсадзе Т. Дети капитана Гранта // Свободная Грузия. - 2004. - 11 ноября.
37. Любарский К. Грузинский апокалипсис // Страна и мир (Мюнхен). - 1989. - № 2. - С. 38-42.
38. Магометов А.А. Межнациональные отношения. Интернациональное и патриотическое воспитание: этнопсихологический аспект. Учебное издание. - М.: Москов. психолого-социальн. институт, 2004. - 530 с.
39. Майоров М. Конфликты на Южном Кавказе: осознание глубины болезни и стремление ее лечить - начало исцеления // Центральная Азия и Кавказ. - 2004. - № 2. - С. 7-14.
40. Мало, но очень много // Республика Армения. - 2005. - 12 января. - С. 3.
41. Малышева Д. Центральная Азия и Южный Кавказ: региональная безопасность в эпоху нового миропорядка // Центральная Азия и Кавказ. - 2004. - № 2. - С. 51-60.
42. Марголина С. Невидимый третий // Internationale Politik (М.). - 2005. - № 1. - С. 74-83.
43. Мекравишвили С. "Мы возвращаемся в Европу" // Свободная Грузия. Неделя. - 2005. - 8 июля. - С. 6.
44. Мекравишвили С. Сила есть, а понимание… // Свободная Грузия. Неделя. - 2005. - 8 июля. - С. 3.
45. Мовсесян Г. Грузия предъявляет ультиматум // Республика Армения. - 2005. - 16 марта. - С. 5.
46. Морозов Ю. Кавказ без нас? // Азия и Африка сегодня. - 2005. - № 5. - С. 2-10.
47. Мякишев А.П. Современная отечественная историография. Проблемы взаимодействия власти и этносов в СССР в послевоенный период // Историографический сборник. Межвузов. сборник научн. трудов. Вып. 21. - Саратов: изд-во Сарат-го гос. унив-та, 2004. - С. 18-37.
48. Мясников В. Грузинская армия стремительно набирает мощь // Независимое военное обозрение (М.). - 2005. - 30 сентября - 6 октября. - С. 2.
49. Новости // Свободная Грузия. - 2005. - 6 сентября. - С. 3.
50. Нозадзе Б. "Самые коррумпированные - налоговый и таможенный секторы" // Свободная Грузия. Неделя. - 2005. - 8 июля. - С. 2.
51. Обзор грузинской прессы // Свободная Грузия. - 2005. - 2 июля. - С. 2.
52. Перевозкина М. Сергей Багапш: "Могла начаться гражданская война" // Московский комсомолец (М.). - 2005. - 12 января. - С. 7.
53. Перевозкина М. Чисто грузинское убийство // Компромат (К.). - 2005. - № 8. - С. 20.
54. По страницам грузинской прессы // Свободная Грузия. - 2005. - 3 сентября.
55. Петровский В.В. Этносы и политика на исчезающем постсоветском пространстве. - Харьков: "Золотые страницы", 2005. - 424 с.
56. Свободная Грузия. - 2005. - 1 июля. - С. 6.
57. Северный Кавказ. - 2004. - № 2. - С. 7.
58. Семёнова М. Грузинский репортаж // Журналіст України (К.). - 2005. - № 1. - С. 47-48.
59. Симонян Ю. Пуля для госминистра // Независимая газета. - 2005. - 19 июля. - С. 5.
60. Степанян Л. Ахалкалаки борется за выживание // Республика Армения. - 2005. - 16 февраля. - С. 6.
61. Суанов С., Лагнуев Р. Один день в Цхинвале // Северная Осетия (Владикавказ). - 2004. - 3 сентября. - С. 4.
62. Тер-Саакян К. Армянским священникам трудно в Грузии // Республика Армения. - 2005. - 11 февраля. - С. 5.
63. Тер-Саакян К. Как там, в Джавахке? // Республика Армения. - 2005. - 12 января. - С. 7.
64. Тер-Саакян К. Грузинские псевдопатриоты воюют с хачкарами // Республика Армения. - 2005. - 11 марта. - С. 5.
65. Трапш Н.А. Непризнанная республика на историческом переломе: первые результаты деятельности новых абхазских властей // Непризнанные государства на юге России... - С. 129-138.
66. Турадзе Э. Аджария: куда идут деньги // Северный Кавказ. - 2004. - № 48. - С. 10.
67. Убері Т.П. Конституційно-правовий статус парламентів України та Грузії (порівняльний аналіз). Автограф. дис… канд.. юрид. наук. - К., 2005. - 20 с.
68. Хоштария А. Некоторые особенности миграционных процессов в Грузии // Свободная Грузия. - 2005. - 7 июля. - С. 4.
69. Цагоев И., Васильченко Д. "Мы мирные люди, но наш бронепоезд…" // Северный Кавказ. - 2005. - № 23.- С. 10.
70. Циклаури Г. Тревожные будни "Аджарского льва" // Северный Кавказ. - 2004. - № 8. - С. 6.
71. Циклаури Г., Гогидзе В. События в Аджарии // Северный Кавказ. - 2004. - № 11. - С. 2.
72. Циклаури Г. В Аджарии процесс пошел // Северный Кавказ. - 2004. - № 12. - С. 7.
73. Циклаури Г. Вторая грузинская революция // Северный Кавказ. - 2004. - № 19. - С. 7.
74. Цихистави Н. Россия в грузинских учебниках истории // Россия и страны Балтии, Центральной и Восточной Европы, Южного Кавказа, Центральной Азии: старые и новые образы в современных учебниках истории. Научн. доклады и сообщения (под ред. Ф. Бомсдорфа, Г. Бордюгова). - М.: фонд Ф. Науманна; "АИРО-ХХ", 2003. - С. 243-269.
75. Шакарянц С. Что задумал Саакашвили для Абхазии //Северный Кавказ. - 2004. - № 24. - С. 2, 6.
76. "Экспортом" демократии соседям Литвы займется комитет сейма Литвы // Литовский курьер (Вильнюс). - 2005. - 28 июля - 3 августа. - С. 3.
77. Baev P. The South Caucasus. A Challenge for the EU. - Paris: Institute for security Studies EU, 2003. - 205 p.
78. Bryner E. Wechselvolle Geschichte // G2W. Okumenisches Forum fur Religion und Gesellschaft in Ost und West (Zurich). - 2005. - № 3. - S. 13-15.
79. Darchiaschvili D. Georgian Security. Problems and Policies // The South Caucasus: a Challenge for the EU. - Paris: Institute for security Studies EU, 2003. - P. 107-128.
80. Fairbanks Ch. H. Georgia's Rose Revolution // Journal of Democracy (Baltimore). - 2004. - Vol. 15, № 2. - P. 110-123.
81. Fleischmann-Bisten W. Kirchen in Georgien // G2W… - 2005. - № 3. - S. 16-20.
82. German T.C. The Pankiski Gorge: Georgia's Achilles Heel in Its Relations with Russia? // Central Asian Survey (Abingdon). - 2004. - Vol. 23, № 1. - P. 27-39.
83. Heinrich H.-G. Russia's Policy toward the "Near Abroad" // Russia - Continuity and Change (eds. by G. Hinteregger, H.-G. Heinrich). - Wien; New York: Springer, 2004. - P. 119-130.
84. Klussmann U. Verschmahte Liebe // Der Spiegel (Hamburg). - 2004. - № 30. - S. 94-95.
85. Kuzio T. Promoting Geopolitical Pluralism in the CIS. GUUAM and Western Foreign Policy // Problems of Post-Communism (Washington). - 2000. - Vol. 47, № 3. - P. 25-35.
86. Leithauser J. Warnung vor den Russen // Frankfurter Allgemeine Zeitung. - 2005. - 12. Oktober. - S. 12.
87. Minderjahn B. Georgien auf Amerika Kurs // Das Parlament (Berlin). - 2005. - 11./18. Juli. - S. 9.
88. Minderjahn B. Chauvinismus und Clanstrukturen // Das Parlament. - 2005. - 10. Oktober. - S. 15.
89. Murinson A. The Secessions of Abhazia and Nagorny Karabagh. The Roots and Patterns of Development of Post-Soviet micro-Secessions in Transcaucasia // Central Asian survey. - 2004. - Vol. 23, № 1. - P. 5-26.
90. Muth J. Den Menschen fehlt es an Vertrauen // Das Parlament. - 2005. - 10. Oktober. - S. 14.
91. Schoenmann R. Captains or Pirates? State-Business Relations in Post-socialist Poland // East European Politics and Societies (Berkeley). - 2005. - Vol. 19, № 1. - P. 40-75.
92. Shevtsova L. Putin's Russia. Revised and expanded Edition. - Washington, DC: Carnegie Endowment for international Peace, 2005. - XIII + 455 pp.
93. Trenin D. The End of Eurasia. Russia on the Border between Geopolitics and Globalization. - Washington; Moscow: Carnegie Endowment for international Peace, 2002. - XI + 350 pp.
94. Ukraine bietet Georgien Soldaten an // Frankfurter Allgemeine Zeitung. - 2005. - 22. April. - S. 5.
