Впровадження положень болонського процесу в Україні

У травні 2005 року Україна підписала Договір про приєднання до Болонського процесу. Нагадаємо, що Болонський процес зародився в травні 1998 року, коли в чотирьох європейських країн (Англії, Німеччині, Італії та Франції) виникла ідея про підвищення конкурентоспроможності європейської освіти. Як європейську молодь, так і азіатську, дедалі більше приваблювала американська система освіти. У ній був акцент на практичні знання, а це давало можливість якнайшвидше почати працювати. А класична освіта прославлених європейських університетів була розрахована на ґрунтовну підготовку з базових наук, що й відштовхувало молодих прагматиків. Більшість європейських країн приєдналися до Болонського процесу ще в 1999 році. Вони домовилися про те, що не створюватимуть єдиної схеми освіти для всіх країн, але зроблять можливим перехід студента (і викладача) з вищого навчального закладу однієї країни до вищого навчального закладу іншої, а дипломи будь-якої країни, яка входить до Болонського процесу, будуть загальновизнаними на територіях цих держав. До 2010 року освітній простір Європи передбачається перетворити на єдиний, і таким чином наблизити створення єдиного європейського ринку праці. У вищих навчальних закладах країни вводиться кредитно-модульна система. Згідно з нею увесь масив знань із предметів поділений на окремі частини — модулі. Спеціальні комісії стежать за тим, щоб один і той самий матеріал не вивчали на різних курсах і щоб студент мав можливість моделювати траєкторію власного навчання, враховуючи сполучення того, що вже вивчив, із тим, що хочеться опанувати в майбутньому. Для цього в кожному вузі для кожної спеціальності розробляють такі собі пакети-навігатори, що допомагають орієнтуватися в нових правилах навчання. Уже цього року зміниться й співвідношення між самостійною роботою студентів і роботою з викладачем на користь першої. Усі зміни, пов’язані з приєднанням до Болонського процесу, будуть націлені на створення прямого зв’язку ринку праці з ринком освітніх послуг. Наскільки ж наші вітчизняні стандарти вищої школи відповідають часу? Що позитивного та негативного можна чекати від участі нашої країни в Болонському процесі?

Якщо Україна взяла курс на євроінтеграцію, то майбутнє нашої вищої освіти — за Болонською системою. До неї вже приєдналися більшість європейських країн, і число учасників постійно зростає. Болонська система повинна зрівняти у правах і можливостях випускників всіх європейських вузів, значно розширити можливості для їхнього працевлаштування.

Нова система навчання розширює можливість отримання знань, особливо у гуманітарній сфері. В той же час особливої уваги потребує розвиток природничих і фізико-математичних наук, оскільки за останні роки рівень знань у випускників шкіл у цих сферах значно знизився, і ми отримуємо недостатньо підготовлений контингент. Як все нове, Болонська система має свої «плюси» і «мінуси». Безперечно, позитивним є те, що кредитно-модульна система організації навчального процесу стимулює навчання студентів, змушує їх працювати систематично, а не лише на сесії. Всі навчальні курси розбиті на теми (модулі), за кожну із яких студент отримує певну кількість балів. Хоча в Болонській системі немає іспитів, багато українських вузів вирішили залишити їх, але на іспитах студент може отримати лише 30 балів, це так званий підсумковий модуль. Решту 70 він повинен отримати впродовж семестру. Позитивну оцінку гарантує щонайменше 60 балів, а на «відмінно» їх треба отримати більше 90. Позитивним є також той факт, що студенти зможуть навчатися більш мобільно. Скажімо, провчитися курс в одному університеті, на наступний перейти до іншого в будь-якій країні, яка приєдналася до Болонської декларації, без додаткових іспитів. З часом українські випускники повинні отримувати європейський додаток до диплому, який дозволить їм працевлаштуватися в Європі. «Мінуси» нової системи навчання відчули найперше викладачі. Значно збільшився обсяг роботи при збереженні колишнього навантаження та заробітної плати. Їм довелося змінювати навчальні програми, напрацьовувати методичне забезпечення, по-іншому підходити до опитування студентів. Вони не звикли працювати в такому режимі, а перейти до нової організації роботи непросто. Потрібно змінити психологію викладацького складу. Студентам цей процес дався значно легше, адже вони вчаться по-новому з першого дня перебування у вузі. Але у нас є певні напрацювання, які будуть вдосконалюватися, втілюватися у життя по мірі запровадження кредитно-модульної системи на всіх п'яти курсах.

Болонська система відправила у минуле кваліфікацію «спеціаліст», майбутні випускники будуть або бакалаврами, або магістрами.

Студенти вчаться чотири роки для отримання ступеня бакалавра, потім здають вступні іспити в магістратуру, або задовольняються дипломом бакалавра. Доцільно дещо змінити співвідношення тривалості навчання на різних ступенях. На мою думку, для отримання ступеня бакалавра достатньо трьох років навчання, а для магістра — два. Нинішня система «чотири + один» не достатньо ефективна. Для здобуття магістерського ступеня одного року замало, адже студенти повинні поглибити свої знання за спеціальністю, прослухати чимало спецкурсів. А для бакалавра чотирьох забагато — отримати базовий рівень знань за спеціальністю можна і за три роки. Аргументом на користь такої системи є той факт, що вона цілком виправдала себе в більшості європейських вузів. В минулому році в Україні було запроваджено тестування випускників шкіл, яке проводять незалежні центри тестування. Його результати враховуються при вступі. Абітурієнти можуть подавати свої документи у різні вузи на різні спеціальності, й вступати туди, де дозволяє прохідний бал. Це ще один крок до Європи — там вищі навчальні заклади не займаються вступом, вони просто визначають свій прохідний бал та вибирають студентів згідно із отриманими документами. Українським вузам було б легше, якби їм не доводилося займатися вступною кампанією — припинилися би різні неприємні інсинуації навколо неї, нашим працівникам не доводилось би переривати свою відпустку у зв'язку із вступними іспитами. Безперечним «плюсом» такого тестування є те, що воно виключає таке негативне явище, як хабарництво і при закінченні шкіл, і при вступі до вузів, але за умови, що воно справді буде незалежним. З іншого боку, жодне тестування не покаже глибину мислення випускника, його інтелектуальний рівень та об’єктивну картину знань. Окрім того, випускникам слід враховувати, що результати тестів дійсні впродовж року. І якщо людина цього річ не вступила за набраними балами до вузу, наступного року їй доведеться перескладати тести, на відміну від колишніх випускних іспитів у школі. Наша освіта має доволі високий рейтинг у світі, але завжди треба прагнути більшого, зважати на вимоги часу. Тому завдання — адаптувати наші напрацювання до нової системи навчання. Ми повинні взяти те краще, що було у нас, і поєднати з досвідом європейських країн.

Негативом Болонського процесу може стати те, що багато студентів будуть виїжджати за кордон, їхня кількість становить близько 1/5 від тих, хто бажає навчатися за кордоном. Проте знову ж таки, це зумовлює розвиток освітніх закладів, запровадження інноваційних методик, підвищення якості освіти та менеджменту з метою приваблення абітурієнтів та навчання.

Оскільки Україна стала учасницею Болонського процесу у травні 2005 року, напрацьованого значного досвіду впровадження реформ вищої освіти відповідно до міжнародних принципів немає. Ті ж реформи, які здійснюються у нашій державі “в ім’я Болонського процесу”, насправді не передбачені жодним міжнародним договором у рамках цього процесу. Наприклад, у більшості ВНЗ гуманітарного та медичного спрямування відбувається “відторгнення” тестування як засобу контролю знань студента. Водночас у технічних ВНЗ тестування застосовувалося ще за часів навчання наших батьків і є досить зручним для оцінювання. Проте найцікавіше те, що жоден документ Болонського процесу не містить такої вимоги як запровадження тестувань. У Болонських документах визначені основні принципи Європейського простору вищої освіти (мобільність студентів, привабливість європейської освіти, якість освіти, поєднання дослідження та навчання, кредитно-модульна система), проте засоби впровадження визначаються державами-учасницями самостійно.

Отож негативне ставлення студентів до Болонського процесу є насамперед результатом алогічної, непослідовної державної політики його впровадження, а також неврахування думки студентів, які зокрема, у Болонських документах проголошуються “конструктивними, повноправними і компетентними” партнерами.

Щоб глибше збагнути спектр проблем, пов’язаних із інтеграцією України в європейський освітньо-науковий простір, варто нагадати основні принципи Болонської декларації, яку Україна підписала у травні 2005-го року в норвезькому містечку Берген. Тут слід наголосити, що наша країна була серед останніх держав, які виявили політичну волю робити єдиний простір європейської освіти та науки гармонійним, привабливим і конкурентоспроможним на світовій арені. Отож, зобов’язання і відповідальність, які взяла на себе Україна, вимагають передусім, щоб до 2010 року завершити процес упровадження визначальних принципів Болонської декларації: визнання єдиної системи наукових ступенів, перехід на два цикли навчання, запровадження європейської системи трансферу кредитів, сприяння мобільності студентів та викладачів, формування європейських стандартів якості освіти, творення єдиного європейського простору освіти та науки. На кожному саміті міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу щоразу доповнюють завдання та цілі єдиного освітньо-наукового простору Європи. Відповідно було сформульовано потребу в скасуванні обмеження віку для навчання, що мало б сприяти реалізації ідеї пожиттєвої освіти, а також наголошено на необхідності створення всіх умов для привабливості європейського простору вищої освіти. У Євросоюзі зрозуміли, що вища освіта стає регульованим людським капіталом, тому для всіх очевидно, що Болонський процес має як освітньо-наукові та культурницько-просвітницькі, так і політичні й економічні цілі. Звісно, що про успішність реалізації основних принципів Болонської декларації та завдань Болонського процесу в Україні треба говорити лише у контексті виваженого, але динамічного, застосування гнучких механізмів гармонізації нашої системи освіти та науки з міжнародними освітньо-науковими системами та необхідної зміни освітнього законодавства відповідно не лише до вимог Болонської декларації, а й відповідно до стрімких змін як на вітчизняному, так і на світовому ринку праці.

Академічна мобільність вимагає чималих фінансових затрат. Це якщо брати до уваги великі масштаби студентського обміну, обміну викладачами, регулярного наукового стажування, участь у престижних міжнародних симпозіумах, конгресах та конференціях. Бо, насправді, академічна мобільність є симптоматичною ознакою фінансового становища в українських ВНЗ та стану науки в них. Яка мобільність, коли держава фінансує тільки зарплату викладачам, стипендію студентам і частину коштів на комунальні витрати? Університети надалі перебувають на межі виживання, а не розвитку. Найяскравішою ілюстрацією фінансового становища наших ВНЗ є, зрештою, стан їхніх гуртожитків. Звісно, що є кошти окремих програм, Євросоюзу, різних міжнародних фондів, які сприяють академічній мобільності. Однак цих коштів замало, щоб задовольнити всіх.

У всьому світі якісна освіта не є дешевою. Але в усьому світі усвідомили взаємозалежність між економічним зростанням, підвищенням соціальних стандартів і великими інвестиціями в освіту та науку. Тому і ми не повинні економити на таких стратегічно важливих резервах, як освіта та наука. Не варто переконувати вже нікого, що умови викладання та навчання вимагають постійного оновлення, що навчально-педагогічний і науковий персонал пролетаризується при сьогоднішньому рівні оплати праці й тому прагматично погоджується на кон'юнктурні заробітки, які часто не вписуються в традиційне розуміння академічних цінностей, — тобто інтелектуали раптом опинилися на суспільних маргінесах, шукаючи свого клаптика землі під сонцем у нових умовах ринкової економіки. Але увесь парадокс полягає в тому, що в Україні рівень освіти населення зростає незалежно від змін у структурі зайнятості та навичок, яких вимагає ринок праці. Інакше кажучи, щоразу частіше у нас рівень освіти визначається часом, проведеним в освітніх закладах. Наша вища освіта впродовж шістнадцяти років незалежності України була перевантажена численними соціальними, а не академічними, завданнями — поділити та соціалізувати молодих осіб відповідно до різних життєвих цілей, іноді забезпечити «притулок» для когось на декілька років та розважити інших, щоб позбутися багатьох потенційних негативних наслідків для суспільства. «Дипломна хвороба», що охопила нашу суспільну свідомість, потребує окремого аналізу. І цей феномен має два аспекти: по-перше, завдяки йому маємо зниження якості освіти, тому глибоке та змістовне викладання та навчання не обов'язково є пріоритетом для багатьох ВНЗ. По-друге, наші проблеми часто прагматично використовувала Європа, в якій постійно зростає кількість робочих місць, що вимагають університетського диплома, а не необхідної освіти. Тому доволі часто академічна мобільність є соціальною мобільністю. Якщо українські університети соціалізують нашу молодь, то Європа доволі часто соціально їх мобілізує...

Тепер пора вже повертатися до академічних цілей чи до забезпечення якості знань. А це справді вимагає зміни моделі управління ВНЗ, реструктуризації навчального процесу, високотехнологічного оснащення наших лабораторій, створення умов для фундаментальних наукових досліджень тощо. Інакше кажучи, потрібна нова парадигма освітньо-наукової політики. Приємно були чути, коли Президент України Віктор Ющенко нещодавно під час зустрічі з ректорами вищих навчальних закладів Криму буквально наголошував: якщо ми програємо освітню політику — ми програємо все. Якщо найвищі посадові особи держави усвідомлюють необхідність змін у ставленні до освіти та науки, то тепер просто потрібне консолідування зусиль на рівні державних органів влади й академічна солідарність на рівні всіх ВНЗ. Якщо ми наголошуємо на якості викладання, то чому досі найболючішим питанням є педагогічне навантаження викладачів? Відповідно до Закону «Про вищу освіту» максимальне навантаження науково-педагогічного викладача впродовж навчального року сягає 900 годин, а в європейських країнах — втричі менше. Про яку якість можна говорити, якщо викладач за таких умов просто перетворюється в машину для говоріння. Чи стає тоді лекція для студентів подією, а чи просто черговим прослуховуванням інформативного, а не аналітичного матеріалу? А чи може такий викладач писати цікаві наукові монографії та проводити серйозні наукові дослідження? Мабуть, український парламент просто зобов'язаний переглянути ці «стаханівські» норми для академічного світу, які є не результативними і шкідливими для всіх учасників навчального процесу. І, звісно, оплата викладачів має бути гідною їхнього академічного статусу.

Сьогодні українське суспільство має чимало викликів: низькі соціальні стандарти життя, демографічний спад, швидке старіння нації, девальвація духовних цінностей тощо. На цьому тлі Болонський процес не є ні загрозою, ні викликом, а, передусім, можливістю. І якщо ми прагматично не використаємо цю можливість

Література

1. Андрущенко В. Педагогічна освіта України в стратегії Болонського процесу: Бесіда з ректором педагогічного університету ім. М. Драгоманова В. Андрущенком / Вела М. Корюненко // Освіта України. – 2005. - № 13. – 17 лютого. – С. 4.

2. Байденко В.И. Болонские реформы: некоторые уроки Европы // Высшее образование сегодня. – 2005. – № 2. – С. 14-19.

3. Булавко В. Україна буде учасником Болонського процесу // Освіта України. – 2003. - № 88. – 25 листопада. – С. 2.

4. Головенкін В. Щеплення від споживацтва, або Чим можна замінити сесії? // Освіта. – 2006. - № 3. -14-21 січня. – С. 4-5

5. Денисенко В. У рамках Болонського процесу // Освіта. – 2004. - № 20. – 21-28 травня. – С. 8.

6. Жовта І. Реформування вищої освіти і Болонський процес // Освіта України. – 2003. - № 92. – 9 грудня. – С. 3.

7. Журавський В. Проблеми модернізації освіти України в контексті Болонського процесу. // Освіта України. – 2004. – № 16. – 27 лютого. – С. 1-2.

8. На підтримку Болонського процесу // Світ. –2004. - № 10-12 – Березень. – С. 1.

9. Степко М. Вища освіта стане доступнішою. // Освіта України. – 2006. - № 38. – 27 травня. – С. 5.

10. Степко М. Ми маємо йти в Європу вже знаними // Освіта України. – 2004. - № 36. – 11 травня. – С. 3.