ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ СТАНДАРТІВ ОСВІТИ

Основною умовою посилення політичної і економічної ролі України і підвищення добробуту її населення є забезпечення зростання національної конкурентоспроможності. У сучасному світі, що йде шляхом глобалізації, здатність швидко адаптуватися до умов міжнародної конкуренції стає найважливішим чинником успішного і стійкого розвитку. Головна перевага високорозвинутої країни пов’язана з її людським потенціалом, який багато в чому визначається освітою. Саме в цій сфері на сучасному етапі знаходиться ключ до забезпечення стійкого економічного зростання країни в середньо- і довгостроковій перспективі.

Сьогодні в нашій країні тільки закладаються засади цілісної стратегії розвитку освіти, яка б визначала цільові орієнтири держави в цій сфері, а відтак більш прозоро висвітлювала питання змісту, якості, соціальної доступності освіти, механізмів та обсягів її фінансування. Однак і зараз вельми проблематично виявити актуальні напрями розвитку сфери освіти, тому що незрозуміло, за якими критеріями виявляти першочергові задачі відповідної політики. В цих умовах і наукову, і практичну значущість має проблема розробки соціальних стандартів освіти.

Проблемі соціальної значущості освіти, державній освітній політиці присвячено дослідження багатьох вчених, зокрема Б. Данилишина, В. Дзоза, Ю.Терещенка, В. Ніколаєва [1-4]. Основні напрямки розвитку освіти окреслюються Президентом України та урядом [5-8]. Однак науково обґрунтована концепція соціальних стандартів освіти поки що не отримала належної розробки у наукових та державних колах.

У цьому контексті становить інтерес проблема методики вироблення соціальних освітніх стандартів, тобто принципів формування стандартів, способів їх операціоналізації і т.д.

Основною метою статті є теоретико-методологічне обґрунтування значущості та концепції соціальних стандартів освіти як основи політики держави в освітній сфері.

Основоположним соціальним стандартом є стандарт бідності і добробуту. Проте саме цей комплекс показників в Україні по суті і не розроблений. Стандарт бідності в першу чергу потрібний для розробки інших соціальних стандартів. Стандарти забезпечення соціальних прав, таких як освіта, охорона здоров’я, житло, взаємопов’язані із загальним стандартом благополуччя і бідності.

Початковою посилкою міркувань для нас стає положення про те, що будь-який напрям соціального розвитку пов’язаний з усіма іншими, а, відповідно, соціальні стандарти, які задають певну шкалу вимірювання соціальних проблем і шляхів їх вирішення, також повинні мати системний характер. Сучасне розуміння бідності далеко відійшло від виключно економічних показників. Бідність вбудована в такі явища, як дискримінація, ексклюзія, обмеження соціальної мобільності. Тому і вимірювання бідності набуває комплексного характеру. Бідність і соціальну нерівність визначають через інші соціальні проблеми. За допомогою аналізу забезпечення прав на освіту, охорону здоров’я, працю і житло оцінка бідності набуває якості соціальної політики, орієнтованої на оцінку ресурсної бази (тобто не тільки встановлення проблеми, але і визначення шляхів її вирішення).

Можна говорити про мультикомплексність соціальних освітніх стандартів, які навіть при розгляді включають декілька видів оцінки. По-перше, це міждисциплінарне оцінювання, засноване на застосуванні різних соціальних наук для розробки критеріїв оцінки однієї і тієї ж проблеми. По-друге, це комплексність проблеми освіти, яка складається з цілої низки проблем, напрямів розвитку, більш-менш пов’язаних один з одним. По-третє, це стандарти якості, які найбільш наочно зв’язують стандарт бідності і стандарт реалізації того або іншого соціального права. Як і інші соціальні проблеми, проблема освіти може бути розглянута в рамках даних оцінок.

Міждисциплінарна природа освітніх стандартів свідчить про те, що, як і будь-яка інша соціальна проблема, проблема освіти вимагає розуміння у світлі найрізноманітніших дисциплін і підходів. Соціальні стандарти освіти можуть включати: економічні і фінансові показники; організаційні і інституційні умови функціонування системи освіти в Україні; політичні і законодавчі основи, які забезпечують здійснення освітніх реформ і діяльність сфери освіти; соціально-психологічні стандарти.

У бюджеті України 2007 р. витрати на освіту становлять приблизно 33 млрд грн проти 25,7 млрд в минулому році, тобто темп приросту дорівнює 28%. Якщо взяти, скажімо, 2004 р., то витрати складали всього 18 мільярдів, тобто проти 2005 р. зростання відбулося у 1,55 раза. Зараз витрати на освіту складають 6,4% ВВП, а в 2006 р. складали 5,9%, в 2004 р. - 5,3%, були роки, коли вони складали менше 4%. При цьому декларується, що державна політика спрямована на доведення витрат на освіту до 10% ВВП.

Не можна не погодитись з тим, що освіта нині не є загальнодоступною, незважаючи на збільшення різноманітності її видів за профілем, формою власності та ін. Загальноосвітні навчальні заклади відвідують в Україні 78,6% дітей та підлітків віком 6-17 років. При цьому найнижчий показник спостерігається у одному з найбільш промислово розвинених регіонів - Донецькому (70,4%) [9].

Хоча прийом дітей у дошкільні навчальні заклади проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють (стаття 34 Закону України „Про освіту” [10]), це не звільняє державу від зобов’язання забезпечити обов’язкову початкову освіту. Крім того, недостатнє державне фінансування та скорочення у зв’язку з цим мережі державних та комунальних дошкільних освітніх закладів призвело до того, що громадяни, не маючи можливості влаштувати дітей у ці заклади, водночас неспроможні оплатити дошкільну освіту в закладах іншої форми власності. У зв’язку з цим Конституційний суд України в рішенні № 5-рп від 04.03.2004 р. зазначає, що право на освіту - це право людини на здобуття певного обсягу знань, культурних навичок, професійної орієнтації, які необхідні для нормальної життєдіяльності в умовах сучасного суспільства. Ст. 53 Конституції України гарантує освіту кожному, причому держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах. У рішенні зауважується також, що при тлумаченні терміна „доступність навчання” слід виходити з визначення доступності як „доступу для всіх отримати, користуватись, набувати щось”. На цій підставі „доступність дошкільної та загальної середньої освіти є гарантією права кожного на здобуття такої освіти, якому кореспондує обов’язок держави забезпечити реалізацію цього права. Доступність вищої освіти у закладах державної та комунальної форм власності полягає у створенні державою відповідних умов для їх функціонування і розвитку, за яких особа змогла б реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на основі конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів у вільному виборі типу вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності, профілю навчання” [11]. Слід зазначити також, що безоплатність здобуття освіти забезпечується фінансуванням навчальних закладів державної та комунальної форм власності за рахунок державних і місцевих бюджетів згідно з визначеними нормативно-правовими актами, нормативами їх фінансового та матеріально-технічного забезпечення, що, однак, не виключає можливості фінансування галузі за рахунок розвитку позабюджетних механізмів залучення додаткових коштів, як це визначено законодавством про освіту.

Таким чином, в контексті положень ст. 53 Конституції України [12], ст. 14, 34 Закону України „Про освіту” [11], ст. 8, 18 Закону України „Про дошкільну освіту” [13]:

- на органи управління системою дошкільної освіти покладається обов’язок ведення обліку дітей дошкільного віку та контроль за виконанням вимог щодо їх навчання, окрема родина зобов’язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в родині відповідно до вимог базового компоненту дошкільної освіти;

-держава зобов’язана забезпечити доступність та безоплатність повної загальної середньої освіти, фінансування за визначеними нормативами матеріально-технічного та інших видів забезпечення передбачає покриття витрат на навчально-виховний процес за рахунок коштів відповідних бюджетів згідно зі стандартами освіти, держава повинна фінансувати у повному обсязі процес навчання учнів у межах Державного стандарту загальної середньої освіти;

- реалізація права громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах здійснюється на конкурсній основі; законодавством надається можливість здобуття вищої освіти за рахунок позабюджетних джерел фінансування в межах ліцензійного обсягу прийому до ВНЗ.

Можна виділити комплекс соціально-психологічних характеристик, який характеризує ставлення більшості українців до освіти. Вища освіта стала нормою для переважної більшості випускників шкіл, через що кількість вступників до вищих навчальних закладів щороку збільшується. В умовах, коли через необхідність фінансового виживання більшість вузів «закриває очі» на рівень підготовки абітурієнтів, які подали заяву на контрактну форму навчання, в Україні за падіння народжуваності і існування великої кількості соціально-економічних проблем чисельність студентів на 10 тис. чол. населення зростає (рис. 1).

Рис. 1. Кількість студентів на 10 тис. чол. населення

При цьому однією з відмітних особливостей поведінки студентів та їх батьків стає ідеал освіти, який не регулює реальну поведінку на ринку освітніх послуг, тобто вони хочуть того, чого, швидше за все, досягти не можуть. Так, більшість абітурієнтів йдуть до певного вузу не за покликанням, а через його престиж, або з інших міркувань. В результаті досить часто негативне ставлення до опанування нецікавих знань, відсутність будь-яких зусиль з опанування невірно обраної професії призводять до намагання студента отримати оцінки незаконним шляхом, низької якості знань випускників та їх незатребуваності ринком праці. У більшості студентів відсутня мотивація до освітнього процесу, оскільки їм це нецікаво (з різних причин), вони можуть „вирішити проблему” іншим шляхом, окрім демонстрації належних знань, відсутня відповідальність за наслідки витраченого марно часу у вищому навчальному закладі. Очевидно, що американський студент, сплачуючи своє навчання за власний кошт, взявши кредит у батьків або у банку, буде набагато уважніше ставитись до навчання, оскільки тільки його знання і особистісні якості виступатимуть критерієм оплати праці, коштом якої він поверне кредит на навчання. В Україні ж патерналістська колективна модель відповідальності обумовлює той факт, що батьки за можливості знайдуть своїм дітям роботу, не0зважаючи на їхню професійну компетентність. На жаль, подібні явища спостерігаються і в шкільній освіті. Таким чином, в даний час відсутність у сфері освіти інституційних механізмів, що забезпечують зв’язок розвитку людського капіталу із зростанням добробуту громадян країни, призводить до того, що система освіти відтворює утриманське ставлення громадян до держави, не формує, а деколи стримує активність особи на ринку праці. Освіта, яка не позначається на успішності громадян, ефективності економіки, не призводить до посилення позицій держави на світовій арені, не може вважатися якісною.

Слід зауважити, що в умовах інтеграції України до освітнього простору Європи відповідним стандартом доступності має стати освітня та професійна мобільність. Інститут освітньої політики (Educatіonal Polіcy Іnstіtute) опублікував глобальний рейтинг вищої освіти-2005, у якому вперше представлена привабливість і доступність вищої освіти в різних країнах. Відповідно до дослідження, Швеція є найбільш привабливою в плані одержання вищої освіти. За нею ідуть Фінляндія та Нідерланди. Англомовні країни Канада, Австралія, США, Велика Британія та Нова Зеландія зайняли місця з 11 по 15 через високу вартість одержання освіти та постійну тенденцію до її збільшення. Що ж стосується доступності освіти, то тут перші три позиції зайняли Нідерланди, Фінляндія та Велика Британія. І хоча доступність освітньої мобільності визначається і має визначатися на конкурсній основі, держава має забезпечити належний рівень стандартів якості навчання.

Для забезпечення якісної освіти, її однакової доступності для всіх громадян необхідна інституційна перебудова системи освіти на основі ефективної взаємодії освіти з ринком праці. Економіка завтрашнього дня - це інноваційна економіка знань, інвестиційних проектів і наукомістких технологій. Для подолання розриву, що збільшується, між змістом освіти, освітніми технологіями, всією структурою і інфраструктурою освітньої сфери, рівнем кадрового потенціалу системи освіти і потребами економіки в нових умовах необхідно створити механізми, орієнтовані не тільки на внутрішні соціально-економічні потреби країни, але і на забезпечення конкурентоспроможності України на світовому ринку праці.

Прискорення темпів оновлення технологій призводить до необхідності розробки адекватного змісту освіти і відповідних технологій навчання. Успішність розвитку змісту і технологій навчання багато в чому пов’язана з тим, наскільки ефективно скорочуватиметься зростаюча невідповідність якості освіти вимогам працедавців, що висуваються до неї. Дане відставання в першу чергу виражається у відсутності адекватної реакції системи професійної освіти на потреби ринку праці. Більше половини випускників установ середньої професійної освіти не працевлаштуються за одержаною в навчальному закладі спеціальністю. А у разі працевлаштування на роботу за фахом вони не володіють сучасними і ефективними способами діяльності на виробництві.

Сучасна українська система освіти характеризується фактичною відсутністю відповідальності навчальних закладів за кінцеві результати освітньої діяльності. Не розвинені достатньою мірою незалежні форми і механізми участі громадян, працедавців, професійних співтовариств у вирішенні питань освітньої політики, зокрема в процесах незалежної суспільної оцінки якості освіти. Існуючі, наприклад, у вищій освіті підходи до оцінки якості освітньої діяльності є переважно формальними (чого варті показники якості знань, які оцінюються за кількістю п’ятірок і четвірок на контрольних заходах).

Слабка інтеграція освітньої і наукової діяльності в перспективі може привести до значного скорочення кадрового потенціалу наукової сфери. Відсутність повноцінних зв’язків професійної освіти з науково-дослідною і практичною діяльністю призводить до того, що зміст освіти і освітні технології стають все менш адекватними сучасним вимогам і задачам забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної освіти на світовому ринку освітніх послуг. Це негативним чином впливає на готовність України до інтеграції в світовий освітній і економічний простір.

Проблема негнучкості та інерційності системи освіти багато в чому пов’язана з проблемою дефіциту викладацьких і управлінських кадрів необхідної кваліфікації. Через низький рівень заробітної платні державна система освіти стає все менш привабливою сферою професійної діяльності. Низький рівень офіційної заробітної платні і нерозвиненість механізмів додаткового легального заробітку приводять до зростання обсягу тіньових фінансових потоків у системі освіти. Зниження престижу професії вчителя і викладача є основною причиною відпливу кваліфікованих кадрів в інші сфери діяльності. Система перепідготовки і підвищення кваліфікації, яка відстає від реальних потреб галузі, не дозволяє здійснювати розвиток кадрового потенціалу, здатного забезпечити сучасний зміст освітнього процесу і працювати, використовуючи сучасні освітні технології. Найпривабливіший для викладача варіант кар’єрного зростання пов’язаний з перспективою призначення на адміністративні посади, проте ефективні механізми ротації управлінських кадрів в системі освіти не розроблені. Низька кваліфікація значної частини адміністративно-управлінського персоналу не дозволяє здійснювати розвиток системи освіти на підставі упровадження ефективних форм і технологій організації і управління.

Слабка сприйнятливість традиційної системи освіти до зовнішніх запитів і дефіцит кваліфікованих кадрів є наслідком невідповідності діючих у цій сфері механізмів державного управління завданням створення сприятливих умов для розвитку системи освіти. В той же час недостатньо розвинені механізми залучення суспільних і професійних організацій до питань формування і реалізації освітньої політики. Відсутні умови для розвитку незалежних форм оцінки якості освіти, а також механізми визначення, підтримки і розповсюдження кращих зразків інноваційної освітньої діяльності.

Основною стратегічною метою соціального стандарту освіти є забезпечення умов для задоволення потреб громадян, суспільства і ринку праці в якісній освіті шляхом створення нових інституційних механізмів регулювання у сфері освіти, оновлення структури і змісту освіти, розвитку фундаментальності і практичної спрямованості освітніх програм, формування системи безперервної освіти.

Для досягнення вказаної мети повинні бути вирішені наступні стратегічні задачі: вдосконалення змісту і технологій освіти; розвиток системи забезпечення якості освітніх послуг; підвищення ефективності управління у сфері освіти; вдосконалення економічних механізмів у сфері освіти.

Розв’язання стратегічної задачі вдосконалення змісту і технологій освіти має забезпечуватися шляхом реалізації програмних заходів щодо наступних напрямів:

- забезпечення функціонування системи освіти дітей старшого дошкільного віку з метою забезпечення рівних стартових можливостей для подальшого навчання в початковій школі;

- оптимізація навантаження загальноосвітніх установ і розширення можливостей додаткової освіти дітей; введення профільного навчання в старшій школі з наданням можливості вибору індивідуального навчального плану;

- впровадження нових державних освітніх стандартів загальної освіти на основі компетентнісного підходу; розширення самостійності навчальних закладів, особливо в системі вищої освіти, наповнення варіативної частини освітньо-професійних програм підготовки (наприклад, сучасні програми магістерської підготовки за напрямом «Менеджмент» передбачають 55 % нормативної частини переліку дисципліни, 32% - за вибором ВНЗ, 13% - за вибором студентів, причому механізм останнього остаточно не вироблено);

- впровадження моделей безперервної професійної освіти, що забезпечує кожній людині можливість формування індивідуальної освітньої траєкторії для подальшого професійного, кар’єрного і особистісного зростання (за деякими оцінками, середньорічний темп приросту нових знань складає 4-6 %; це означає, що близько 50% професійних знань фахівець повинен одержати після закінчення навчального закладу; обсяг часу, необхідний для оновлення професійних знань для фахівців з вищою освітою, складає 28% загального обсягу часу, який працівник має протягом всього працездатного періоду);

- введення нового переліку напрямів підготовки (спеціальностей) професійної освіти і відповідних державних освітніх стандартів, розроблених на основі компетентнісного підходу, з метою формування освітніх програм, адекватних світовим тенденціям, потребам ринку праці і особи;

- упровадження нових освітніх технологій і принципів організації навчального процесу, що забезпечують ефективну реалізацію нових моделей і змісту безперервної освіти, зокрема з використанням сучасних інформаційних і комунікаційних технологій;

- реалізація системи заходів із забезпечення участі України в Болонському процесі з метою підвищення конкурентоспроможності професійної освіти на міжнародному ринку освітніх послуг і забезпечення можливості участі українських студентів і випускників освітніх установ в системі міжнародної безперервної освіти.

Вирішення стратегічного завдання забезпечення якості освіти досягається шляхом реалізації програмних заходів щодо наступних напрямів:

- вдосконалення державної системи оцінки діяльності освітніх установ і організацій з метою гармонізації показників сучасної системи освіти і нормативно-методичного і інформаційного забезпечення процедур ліцензування, атестації і державної акредитації освітніх установ (зокрема за кількістю та затребуваністю випускників, обсягами господарської наукової роботи, кількістю публікацій тощо, здатністю реально забезпечити матеріально-технічні, санітарно-гігієнічні умови проживання та навчання і т.ін.);

- розвиток нових форм і механізмів оцінки і контролю якості діяльності освітніх установ з реалізації освітніх програм, зокрема із залученням громадськості і професійних об’єднань для забезпечення об’єктивності, достовірності і прозорості процедур оцінки діяльності освітніх установ;

- завершення експерименту і перехід до поетапного введення в практику єдиного державного іспиту, що дозволить підвищити доступність професійної освіти, об’єктивність вступних іспитів, забезпечити спадкоємність загальної і професійної освіти, а також державний контроль і управління якістю освіти на основі незалежної оцінки рівня підготовки випускників;

- створення загальнонаціональної системи оцінки якості освіти, спрямованої на створення механізмів об’єктивної оцінки якості освіти на всіх рівнях і ступенях освіти, що, в кінцевому підсумку, дозволить забезпечити якість і доступність освіти;

- вдосконалення системи державної атестації наукових і науково-педагогічних кадрів з метою підвищення якості і результативності системи підготовки кадрів вищої кваліфікації і забезпечення відтворення і розвитку кадрового потенціалу освіти і науки, а також приведення у відповідність з міжнародною практикою вітчизняних процедур атестації наукових і науково-педагогічних кадрів.

Вирішення стратегічного завдання підвищення ефективності управління у сфері освіти забезпечується шляхом реалізації заходів щодо наступних напрямів:

- впровадження моделей інтегрованих освітніх установ, що реалізовують освітні програми різних рівнів освіти, а також університетських, навчально-науково-дослідницьких і навчально-виробничих комплексів для забезпечення адекватної реакції системи освіти на потреби особи, що динамічно змінюються, суспільства, економіки;

- впровадження механізмів взаємодії установ професійної освіти і працедавців, що забезпечують залучення в сферу освіти додаткових матеріальних, інтелектуальних та інших ресурсів;

- впровадження моделей суспільно-державного управління в освітніх установах, що сприяють розвитку інститутів суспільної участі в освітній діяльності як важливої умови відкритості й інвестиційної привабливості сфери освіти;

- підвищення ефективності інституційного управління в умовах зміни організаційно-правових форм діяльності навчальних закладів і, відповідно до пріоритетів розвитку сфери освіти, яка забезпечить умови для зростання економічної самостійності освітніх установ, посилить їх відповідальність за кінцеві результати діяльності, підвищить результативність і прозорість фінансування сфери освіти;

- організація сітьової взаємодії освітніх установ для розвитку мобільності у сфері освіти, вдосконалення інформаційного обміну і розповсюдження ефективних рішень;

- вдосконалення системи управління освітою.

Розв’язання стратегічного завдання вдосконалення економічних механізмів у сфері освіти має забезпечуватися шляхом реалізації програмних заходів щодо наступних напрямів:

- впровадження моделі фінансування освітніх організацій всіх рівнів освіти, яка б забезпечувала багатоканальне надходження коштів і розширення самостійності їх використовування;

- впровадження механізмів, які сприятимуть розвитку економічної самостійності освітніх організацій (установ) для підвищення ефективності використання ресурсів, що виділяються на освіту;

- реалізація комплексу заходів щодо підвищення інвестиційної привабливості освіти, які сприяють припливу інвестицій, фінансових, матеріальних, інтелектуальних та інших ресурсів у систему освіти і послідовному переведенню її розвитку на принципи розробки і реалізації інвестиційних проектів.

Соціальні ефекти, одержувані в процесі і за наслідками реалізації програми, можуть бути оцінені в таких напрямках:

1) підвищення якості шкільної освіти:

- вирівнювання можливостей вчитися (збільшення кількості дітей віком 5 - 6 років, які одержують дошкільну освіту відповідно до практики розвинених країн, зменшення кількості неуспішних і другорічників у початковій школі);

- підвищення функціональної письменності випускників загальноосвітньої школи (зростання рівня письменності читання, математичної письменності, природно-наукової письменності учнів);

2) поліпшення соціальної орієнтації учнів і досягнення рівності в отриманні освіти:

- профілізація шкільної освіти (збільшення кількості учнів, які навчаються за профільованими програмами);

- збільшення кількості учнів з передпрофільною підготовкою;

- зниження відмінностей між міською і сільською освітою (за наслідками єдиного державного іспиту);

- розширення можливості отримання професійної освіти дітьми з малозабезпечених сімей (збільшення кількості дітей вказаної категорії, що навчаються за програмами професійної освіти);

- розширення можливості отримання освіти дітьми з обмеженими можливостями (збільшення кількості дітей вказаної категорії, що здобули загальну середню або професійну освіту);

- розширення можливості отримання освіти дітьми-сиротами, дітьми, що залишилися без піклування батьків, і дітьми, що опинилися в складній життєвій ситуації (збільшення кількості дітей вказаних категорій, що здобули загальну середню або професійну освіту);

- розширення можливості отримання додаткової освіти відповідно до запитів населення (збільшення кількості учнів віком до 15 років, що навчаються за програмами додаткової освіти);

- збільшення кількості молоді, зайнятої у сфері економіки (збільшення кількості працевлаштованих або тих, що перейшли на наступний ступінь освіти випускників учбових закладів із спеціальними освітніми програмами);

- забезпечення доступності освіти (зменшення кількості неповнолітніх віком 8-15 років, що не навчаються в освітніх установах, збільшення кількості молоді віком до 22 років, що здобула середню освіту, збільшення кількості учнів і студентів, які одержують стипендії за адресним принципом);

3) підвищення конкурентоспроможності професійної освіти:

- підвищення ролі працедавців у підготовці професійних кадрів (збільшення кількості установ початкової, середньої і вищої професійної освіти, що пройшли експертизу освітніх програм, яка проводиться працедавцями, а також установ професійної освіти, що перейшли на освітні стандарти нового покоління, розроблені за участю працедавців, громадських і професійних об’єднань);

- збільшення кількості молоді, зайнятої в різних сферах економіки (зменшення кількості безробітних віком 16-29 років і серед випускників установ початкової, середньої і вищої професійної освіти, зменшення кількості випускників установ середньої професійної освіти і вузів, що не одержали роботу протягом 6 місяців після закінчення навчання);

- збільшення кількості молоді, що навчається на першому ступені вищої професійної освіти, включилася в активну трудову діяльність;

- збільшення кількості людей, які одержують додаткову освіту, беруть участь у програмах перепідготовки і підвищення кваліфікації;

- відповідність структури підготовки фахівців з рівнів професійної освіти потребам держави і вимогам ринку праці (порівняння з аналогічними показниками індустріально розвинених країн і регіональних ринків праці);

4) оновлення і якісне вдосконалення кадрового складу системи освіти:

- зміна вікового цензу викладацького складу (зменшення кількості працівників пенсійного віку серед учителів середньої школи, збільшення кількості викладачів віком до 30 років в установах початкової, середньої і вищої професійної освіти);

- зниження плинності кадрів у сфері освіти;

- підвищення рівня кваліфікації викладацького складу (збільшення кількості професорсько-викладацького персоналу, що має вчені ступені і звання, публікації у фахових вітчизняних та закордонних виданнях, бере участь у виконанні господарсько-договірних тем, збільшення кількості вчителів (викладачів), що пройшли підвищення кваліфікації і перепідготовку);

5) інтеграція в європейський освітній простір, підвищення мобільності професійної освіти, зростання експорту освітніх послуг:

- розширення співпраці з європейськими країнами у галузі забезпечення якості освіти (збільшення кількості вузів, що пройшли інституційну і спеціалізовану акредитацію і впровадили системи управління якістю на основі міжнародного стандарту);

- збільшення кількості вузів, які пройшли валідізацію за міжнародними вимогами;

- зростання академічної мобільності студентів, академічного і адміністративного персоналу (збільшення кількості виданих позик і грантів для фінансового забезпечення академічної мобільності студентів і викладачів, збільшення числа громадян України віком до 30 років, що беруть участь у міжнародних обмінах);

- зростання експорту освітніх послуг (збільшення числа громадян інших держав, що навчаються в закладах освіти Російської Федерації);

6) підвищення ефективності фінансування освіти:

скорочення числа учбових закладів, учбово-матеріальна база яких вимагає капітального ремонту або які знаходяться в аварійному стані;

зростання інвестицій, що направляються на модернізацію основних фондів і приріст нефінансових активів у галузі освіти (зростання частки недержавних фондів у фінансуванні освіти, збільшення витрат на освіту за рахунок коштів всіх джерел (у відсотках від внутрішнього валового продукту), зростання питомої ваги фінансування освіти за рахунок коштів недержавних джерел в загальному обсягу фінансування, зростання числа великих інвестиційних проектів, питома вага витрат по яких за рахунок коштів недержавних джерел вища 10 відсотків);

- оновлення учбово-матеріальної бази установ освіти (збільшення питомої ваги навчальних витрат у загальному обсягу фінансування освіти, збільшення числа освітніх установ, що мають учбово-лабораторну, комп’ютерну і технологічну базу відповідно до сучасних вимог і норм);

- підвищення рівня оплати педагогічної праці (зростання середньої заробітної платні по галузі);

- розширення системи програмно-цільового фінансування освіти (зростання числа регіонів, що фінансують освіту на основі середньострокових і довгострокових цільових програм, зростання питомої ваги державних освітніх установ, що фінансуються на основі середньострокових і довгострокових цільових програм);

7) розширення соціального партнерства і використання наступних принципів в управлінні освітою:

- забезпечення відвертості вичерпної фінансової звітності і інформації про діяльність усіх освітніх установ (організацій);

- розвиток суспільно-цивільних форм управління в системі загальної освіти (збільшення питомої ваги освітніх установ, що мають опікунські й керуючі громадські ради);

- розвиток суспільно-цивільних форм управління в системі професійної освіти (збільшення частки установ професійної освіти, що мають інститути суспільно-цивільної участі в управлінні освітою);

- зростання участі молоді в управлінні освітою (питома вага некомерційних молодіжних організацій і дитячих об’єднань, що беруть участь в управлінні освітою);

- розвиток системи суспільної експертизи, державно-суспільних консультацій, суспільного моніторингу стану і розвитку освіти.

Таким чином, за результатами проведеного дослідження можна зробити висновок, що основними елементами соціального стандарту освіти виступають доступність, безоплатність та якість навчання. Разом з тим інституційне забезпечення соціального стандарту освіти (нормативно-правова база, засади державної освітньої політики) не відповідає об’єктивним вимогам ринку праці в частині його реалізації та адекватності вимогам роботодавців та економіки в цілому. На основі аналізу стану складових соціального стандарту освіти пропонується низка цільових орієнтирів, а саме: вдосконалення змісту і технологій освіти; розвиток системи забезпечення якості освітніх послуг; підвищення ефективності управління у сфері освіти; вдосконалення економічних механізмів у сфері освіти. Їх досягнення можливе за рахунок оптимізації кількості та організаційних форм навчальних закладів з розширенням можливостей освітньої, наукової та простійної реалізації.

Література

1. Данилишин Б. Інноваційна модель економічного розвитку: роль вищої освіти // Вісник Національної академії наук України. - 2005. - №9. - С. 26-35.

2. Дзоз В. Освітня справа як складник гуманітарної політики держави // Вища освіта України. - 2004. - №4.- С. 36-39.

3. Терещенко Ю. Відправні засади філософії політики у сфері освіти // Вища освіта України. - 2005. - №3. - С. 27-31.

4. Ніколаєв В.П., Буткевич Я.М. Економiчнi роздуми про освіту // www.oko.com. ua/okorus/publications/articles/aboutedu.html

5. Ющенко В. Я буду тим президентом, який щорічно збільшуватиме фінансування вищої школи: виступ Президента України В. Ющенка на колегії МОН України, 24.03.05 // Освіта України. - №24. - № 24. - С. 2-4.

6. Кінах А. Освіта - основа стабільності соціально-економічного життя: виступ прем’єр-міністра, голови Федерації роботодавців України А. Кінаха на форумі „Професійний розвиток трудового потенціалу України” // Освіта України. - 2005. - №34-35. - С. 14.

7. Болюбаш Я. Чинники оптимізації освіти // Урядовий кур’єр. - 2004. - № 196.- С. 6.

8. Жовта І. Колегія МОН уперше зібралася разом з громадською колегією // Освіта України. - 2005. - №73. - С. 2.

9. Данилишин Б., Куценко В. Інтелектуальні ресурси в економічному зростанні // Економіка України. - 2006. - №1. - С. 71-79.

10. Закон України „Про освіту”.

11. Рішення Конституційного суду України № 5-рп від 04.03.2004 р.

12. Конституція України.

13. Закон України „Про дошкільну освіту”.