Герменевтичний аналіз п’єси І.П.Котляревського «Наталка Полтавка»

За два століття сценічної біографії п’єса Івана Котляревського “Наталка Полтавка” не втратила первозданної притягальної сили та громадянської актуальності.

Чи всі розставлені автором знаки питання відшукало допитливе око дослідника? Чи на всі питання дано відповіді? Чи вони правильні? І чи є об’єктивні сенси їх оприлюднювати на нашому суперечливому формаційному переломі постколоніально-квазісуверенного суспільства?

У цій розвідці ми ще раз пройдемо сторінками п’єси, спробувавши у давно відомому відкрити непізнане, нове і, безперечно, цінне і в духовному, і в національному вимірі.

У сучасних підручниках для середньої школи образ Наталки подається в одновимірному ідеалізованому світлі. Здається, витлумачення цього персонажа не змінювалося упродовж століть ні за яких часів та режимів. Проте і в мальованій людською рукою іконі є метафізичне, наприклад, - оновлення чи мироточивість. Спробуємо підійти до художнього витвору Котляревського як до ікони.

Від кінця ХV до кінця ХVІІІ століття тривала на Україні епоха Козаччини. Саме епоха, бо так багато значила вона в історії нашої Батьківщини. Ми і досі в архетипних глибинах козацький народ. І степи наші козацькі, і серця, що породили козацькі пісні, козацьку журбу і козацький характер. Сам дух українства у своєму універсумі – козацький.

Захищаючи рідну землю, козаки виробили повнокровну і цілісну систему інституцій, які забезпечували виживання у найскладніших умовах, коли українці не мали власної держави і їм загрожувало цілковите знищення. Це і особлива військова організація, і ефективна система управління, і економічний прогрес.

Нас, звичайно, цікавить духовно-моральний світ людини тієї епохи. Віра в Бога, любов до рідної землі, презирство до смерті, закони козацького побратимства, космос народної моральності – ось що визначало їхні помисли та вчинки.

Але не так сталося, як гадалося. Чвари гетьманів та гетьманчиків, віроломство Московії спричинили страшну добу Руїни. Духовно-моральні редути глибин народної душі почали розмиватися новою – малоросійсько-манкуртською пошестю, якій піддалися спочатку верхи, еліта, потім середня адміністративно-керівна ланка суспільства, а згодом і певна частина народної маси.

У “Наталці Полтавці” змодельовано в основних параметрах саме цей напівзруйнований двома століттями імперської навали понятійний світ людей двох станів: місцевої царської адміністрації (Возний та Виборний) та пересічних, як зараз кажуть, представників суспільних низів.

Колоніальна дійсність примушувала українців масово пристосовуватися до нових умов. Витворилися цілком нові типи характерів. Наші герої лише діють в одній часовій площині. Насправді ж вони живуть у різних світоглядних системах. Розрізняємо такі типи характерів за їх ідеаційністю: Возний та Виборний – манкуртсько-колоніальний, Наталка та Микола - козацький , мати і Петро – хліборобський.

Подаємо коротке пояснення до кожного типу характеру.

Манкуртсько-колоніальний світогляд – результат дії самодержавно-імперської машини, відзначається прийняттям національної дефективності, “малоросійства”, духовним виродженням, мовним колоніалізмом.Фактично цей тип характеру став внутрішнім українським знаряддям боротьби проти свого ж народу.

Козацький тип характеру презентують кращі представники народу, які не втратили високих громадянських та особистісних ідеалів, внутрішнього аристократизму, шляхетності індивідуальної свободи, високості помислів і, що особливо важливо в нашому випадку, дій та вчинків.

Хліборобський тип характеру втілює збереження питомих національних залог праці стародавніх оріїв – святість чесно заробленого шматка хліба, фізичну витривалість, сакралізовану духом землі моральність. Проте системний ієрархічний устрій патріархально-хліборобського світогляду був підданий жахливій, катастрофічній ерозії з боку тієї самої колоніально- імперсько-кріпацької навали.

У центрі конфлікту – звичайна дівчина Наталка. Проте не зовсім звичайна, бо саме вона волею автора є носієм козацьких архетипних залог. Одна з питомих рис людей козацького типу характеру – перебуваючи у світі володіння, виборювати високі мети світу буття. Події зовнішнього сюжету твору аж ніяк не спонукають героїв до примноження етнонаціональних духовних цінностей. Там, де воловодить насильство, вигода, самоприниження, зневага до елементарних засад людської гідності, – там культивується, за висловом О.Потебні мерзозапустіння душ.

Наталка має рідкісний талант перетворювати події зовнішнього світу у явища світу духовного. Вона шукає і віднаходить нову їх сутність. Змінюється сам спосіб їх протікання – ініціатива переростає в пошук, а пошук відкриває нові варіанти з позірної безвиході зовнішніх життєвих обставин. Люди далеко не завжди усвідомлюють, що в основі своїй буденне життя символічне, тому що воно значливе. Якби звіра, що дрімає у Возному, можна було зупинити погрозою, все одно, суду чи Божої кари, за апофеоз людяності слугував би примітивний бич дресирувальника, а не дівчина, яка жертвує собою (хай не у зовсім природний, не у зовсім святенницький спосіб). Але в тому і мудрість, що людина олюднилася не через хлист, а через неосягненне: непереборність беззбройної істини, принадність її прикладу. Жертвування собою заради утвердження істини, спілкування зі смертними через дефініцію самопожертви і є духовне життя. Такою обітницею зв’язує себе Наталка, розв’язуючи не лише зовнішній, ситуативно-подієвий конфлікт, але вирішуючи високе моральне покликання, яке нарешті – у фіналі – виступає творцем життєвої правди, духовного безсмертя.

Найвище моральне покликання християнина – любов і боротьба за неї. Любов –це та сила, яка встановлює рубікони самопожертви, створюючи метафізичний простір безсмертя духу. Доречно навести мудру сентенцію, що любов сама по собі не має смислу, але передає смисл високого. Наталка, по-перше, мала цей смисл, а по-друге усвідомлено боролася за нього. У чому ж, на нашу думку, особливості Наталчиного почуття?

За чотири роки очікування судженого дівчині відкрилася мудрість зрілого серця: кохання – початкова стадія взаємин двох людей, перейшло в любов. Любов – сутнісно вищий етап етичних стосунків. У коханні домінують бажання плоті, фізичної близькості, підсвідомого поклику до продовження себе у просторі та часі – любов виходить із вівтаря совісті, в якому найдорожча ікона – жертовність. Кохання летить на гребені пристрасті – любов керується кодексом честі, яка є моральною втіхою совісті. У коханні вирують вулкани емоцій, свідків невтоленого бажання – любов освітлена свічадом гідності, стійкої спромоги волі, спрямованої на досягнення гармонії з предметом симпатії. Любов переводить людину в найвищі сфери духовного буття, тоді як кохання – лише необхідна передумова такого переходу. Кохання може бути гріховним, егоїстичним, хворобливим, обмеженим, забобонним, гордивим, заздрісним... Любов – апофеоз духовного самовідродження і позбавлена недоліків генези морального.

В умовах, що склалися, Наталці залишилося терпіти і боротися, боротися і терпіти – без нарікань, сумнівів та спокус. Терпіння тут вживаємо в значенні страждання у відповідності до біблійної семантики. Але слово “страждання” в побутовому тлумаченні обтяжене “низьким” змістом, тому у випадку з Наталкою точніше вжити поняття терпіння в його сакральному вимірі. Дівчина не замінить важкого щастя обраного нею душестояння на ерзац облаштування на рівні фізично обумовлених атрибутів сім’ї, достатку, навіть материнства. Світ володіння безсилий перед дівчиною, бо в ній відкрилися овиди буття.

У чому вбачаємо запобіжник відступу, здачі моральних позицій? У повноті архетипних закладин етнонаціонального козацького типу характеру, який за вкрай нестерпних зовнішніх умов забезпечує збереження внутрішнього суверенітету особистості.

Відчайдушний вибір Наталкою позамежних способів боротьби проти насильства свідчить про її духовне подолання смерті. Тому життя окремої людини, соціально рядової, без претезій на привілеї, не те, щоб із нею поводилися шляхетно, стає Божою повістю, вічною темою мистецтва.

Колоніально-бюрократична система зламала демократичні традиції козаччини в Україні. Що пропонують Наталці? Обміняй свободу на рабське життя. За тебе думають, а ти підкоряйся. Про тебе піклуються, правда, в обмін на це піклування ти прирікаєш себе на незворотне духопадіння. Про це прямолінійно і цинічно заявляє Возний: він хоче “без отсрочок, волокити, проторов і убитков получити во вічноє і потомственноє владініє ...движимоє і недвижимоє іменіє для душі моєй – з правом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі... розпоряжать”.

У рабів тверді переконання. Тоталітарна свідомість догматична і не сприймає ні відступів, ні винятків. Возний – світоглядний раб свого адміністративно-бюрократичного становища. Зрозуміло, що з погляду етно-національного волелюбна Наталка не хоче стати на рівень “движимого і недвижимого іменія” і не сприймає порядку, за яким вона, самодостатня людина, потрапить у сімейний феод Возного. І.П.Котляревський, який вчинив благородно і гуманно зі своїми кріпаками, недвозначно окреслює власну позицію у такому дражливому питання як кріпацтво. Бо у праві тодішнього поміщика перифраз “вічноє і потомственноє владініє” означав не що інше, як повну, беззастережну залежність. Монолог Возного демаскує справжні симпатії автора, який не хоче розв’язувати основний конфлікт лише на рівні побутовому (звичаї-традиції) чи соціальному (бідність-багатство), але залучає контекст демократичного устрою тогочасного суспільства, тобто контекст політичний.

Правове “безголосся” українського села прямо екстраполюється у нерівноправність сімейних стосунків, а глибше – у ментальну кризу ідентичності, що , як геологічний розлом, розколола самі підмурівки українського етносу.

Коли програні баталії на театрах позиційних національних битв, поле бою переміщується у серця людей, у їх свідомість. Саме там пролягають останні лінії оборони, саме там зводяться останні редути боротьби за демократичні права, за етнонаціональну свідомість. Недарма логіка Наталчиного монологу в шостій яві побудована за принципом від особистого - до загального:

1. людина повинна “завести хазяйство і сімейство”;

2. “жити люб’язно і дружно”;

3. бідна Наталка за багатим Возним “буде гірше наймички..., буде крепачкою”. “Крепачка” – символ безправності. Бачимо чітко сформульовану опозицію: краще безпросвітна бідність на волі, ніж кріпацьке животіття за матеріального достатку.

Не зайве поміркувати про змістовне наповнення теми смерті для людини козацького типу характеру. Статистика дає відомості, що зі ста козаків до природного фізичного фінішу доходило лише двадцять, а вісімдесят гинули у безперервних боях. Які запобіжники їх берегли, які стимули кидали їх на герць?

Ми, люди ХХІ століття, захлеснуті товщею часу, захоплені його потоком, у навальному плині днів здебільшого не помишляємо про опір часовій захланності – все це проголошується як єднання з часом. Випасти з цього річища – немислима трагедія. Смерть – візія остаточного знеособлення людини поза реальним часом.

Доба Київської Русі, Козаччини інтегрувала людину в понадчас. Позірне сьогоднішнє наше єднання з часом у давні епохи було замінюване на опір йому. Імперативи високих суспільних ідей концентрували у собі осягнення часу, вивищували людину, сакралізуючи офіру фізичної людської сутності в ім’я високої ідеї, роблячи примат самопожертви ідеаційним у царині суспільної свідомості. Саме тому латинських часів прислів’я – “qulсе et qecorum est pro patria morі” – “солодко і почесно вмерти за Вітчизну” – мислиться не абстрактно-відсторонено, а в конкретному, людському, особистісному наповненні. У Наталки від усього того, що номінувалося як Вітчизна, залишився один плацдарм – її Любов. Ось тому рішення офірувати себе в ім’я Любові, не віддавши на поталу ворогу власну внутрішню гідність (теж незганьблену субстанцію Вітчизни), для неї є прийнятним. Нагадаємо, що тут йдеться про духовне подолання смерті. Інше питання, як суїцид, за християнською катехізою гріх, вмонтовано у християнський світ Наталки.

Риси характеру дівчини можна аналізувати лише через призму релігійних переконань. Мотиви, логіка її вчинків, безумовно, сублімується на межі взаємопроникнень релігійного та світського. У цьому і сила, і слабкість її як особистості. Спробуємо з’ясувати деякі ключові моменти Наталчиного богорозуміння.

Обґрунтовуючи апологію християнського служіння, Серафим Саровський висунув тезу: “Спасися сам – і круг тебе спасуться тисячі”. Наталка теж служить – ідеалам вірності, любові, морального та життєвого стоїцизму – цілком у світлі вимог Заповідей Божих.

У прикладанні цієї формули до чеснот Наталки Полтавки маємо на увазі не просто витворення зразка чи певного феномена для наслідування. Кожна людина, яка потрапляє у духовне поле дівчини, змушена визначати свою життєву позицію і обстоювати її, виходячи з особистісної повноти втілення християнського начала. Незаперечний облагороджуючий вплив на ближніх Наталчиної духовної аури, момент християнського очищення душі, центром і генератором якого є дівчина.

Не можна не бачити, що її несхибність у протистоянні із колоніально-ментальною системою корениться зокрема у твердості релігійних переконань. І тут не лише віра в те, що буде так, як визначено Богом, не лише надія на волю Божу та промисел Божий. Люди, які насильно віддають її заміж, чинять богопротивні дії. Обов’язок християнки – обстоювати засади справедливості любові, як Божої даності, у чому дівчина не має ні тіні вагання.

Повнота прийняття людиною Бога метафоризується через дві позиції.Перша: “Якщо можеш – зціли” – виражає формулу зневіри. У ній закладено сумнів, який є кроком до хибного самовизначення. Друга: “Скажи лише слово – і станеться” – цілковито вводить індивідуальну волю та свободу у волю Божу.

Терпилиха. Аякже! Скілько хороших людей сваталось за тебе – розумних, зажиточних і чесних, а ти всім одказала; скажи, в яку надежду?

Наталка. В надежду на Бога.

Доводиться тільки дивуватися бездоганному художньому чуттю Котляревського, який далі, на розвиток попередньої думки, подає голос серця Наталки: “Петро не такий; серце моє за його ручається, і воно мені віщує, що він до нас вернеться. “Серцебачення” – традиційний національний кордоцентризм - вимагає деяку первісну узгодженість між буттям Божественним і людським, незважаючи на всю їх безмірну відмінність. Проте ця узгодженість – результат тривалого внутрішнього індивідуального розвитку конкретної особистості. Людина без цього розвитку перебуває у змішанні розуму і почуття, що є поєднанням протилежностей, і в такому стані не здатна до інтуїтивного проникнення у майбуття. Лише даний від Бога досвід розділення раціонального та духовного, досвід вищої Премудрості дозволяє передбачати природний розвиток природного – Божий промисел. Наталка не просто наділена цією здатністю до “серцебачення” – саму основу своєї концепції душестояння вона засновує на вірі, що Петро не може не з’явитися, що ситуація розв’яжеться не інакше, як через явлене чудо. У цій вірі – джерело її сили та незламності, оскільки Наталчина людська сутність розгортається як у Божому задумі(а не всупереч йому), так і в історичному процесі.

За християнським вченням Бог посилає людині випробування не для того, щоб вона втікала від них у будь-який спосіб. Страждання – запорука очищення від скверни, бо не пізнаєш духа, що вбиває, - не пізнаєш і Духа животворного, як твердить християнський катехізис. Людина слабка під гнітом труднощів може зламатися, відступити, озлобитися, зневіритися – упасти у ще більше зло. Сильний духом утверджується на стезі Любові. Так само, як Бог за безмірної любові Своєї, на всі помилки людини відповідав самопожертвою, так і людина з Богом у серці у самопожертві може бачити противагу злу, до якого схиляються ті, хто її оточує. Адже сила зла – в узгодженні з ним волі людини, що добровільно прийняла щлях зла. Все, викладене вище, безумовно, стосується Наталки, яка в онтологічному плані могла виставити, за Котляревським, найвищу ціну за відстоювання Бога у собі – своє життя.

Надзвичайно цікавим видається аналіз п’єси з боку архетипності системи образів-персонажів. Ця тема – предмет іншого ґрунтовного дослідження. Тому обмежимося констатацією фактів.

У світлі архетипних значень Наталці дісталася роль... мудрого старого. На перший погляд, таке твердження здається абсурдним і невмотивованим, але це справді так. На початок ХІХ століття світ українського універсуму виявився настільки деформованим в умовах кріпацько-конформістської неволі, що дівчина змушена була “взяти на себе” таку не властиву для жінки, незвичну, проте знакову функцію – виконувати архетипну роль мудрого старого. І знову подивуємося провіденційності автора, який не знайшов у тому хронотопі чоловіка, який би був гідний місії вожака.

В образі української дівчини показаний тип національного характеру, загнаний у неприйнятні, невластиві, нестерпні для нього умови конформізму – пристосовництва, пасивного підкорення панівним аморальним суспільним порядкам, втрати елементарної внутрішньої і зовнішньої свободи. Конформізм є відсутність власної позиції, небажання її відстоювати. Конформізм – це безпринципне і некритичне слідування за усталеним зразком, який має найбільшу силу психологічного тиску (думка більшості, визнані авторитети, традиції, що склалися за певних суспільних умов).

Чи могла Наталка добровільно-примусово піти проти совісті, відмовитися від боротьби для досягнення небесної волі своєї душі?

Дослідимо індивідуально-особистісні фактори.

За рівнем інтелекту Наталка не переважає своїх опонетів. Але є одна субстанція, яка вивищує дівчину над оточенням. Від природи вона наділена тонкою інтуїцією у поєднання зі здоровим глуздом (не плутати з раціо). Опоненти заперечать: хіба Возний чи Терпилиха позбавлені славнозвісного здорового глузду? Адже вони всі свої життєві концепти обґрунтовують, виходячи з міркувань саме “здорового глузду”. Та не все так однозначно й одновимірно. Глузд характеризується тим, що у його межах поняття не перебувають у процесі перетворення, але зберігають стійку форму; вони виступають як готові “теоретичні мірила” для емпіричного матеріалу, для конструювання діяльності людини.

Ось тут і відмичка... Живучи в одному часі, Наталка, мати і Возний мають різні типи характерів – козацький, хліборобський, манкуртсько-колоніальний. Тому навіть схожі словесно оформлені концепти їх “здорового глузду” мають абсолютно різні гносеологічні корені. Особливо протистоять Наталка та Возний – вони вихідці з різних світоглядних систем. Гравітаційно ці світоглядні світи змушені взаємодіяти, але площини їх орбіт далеко віддалені. І гіпотетичне злиття їх у сімейному колі знаменувало б катастрофу, як падіння однієї планети на поверхню іншої. Це добре розуміє Наталка. У контрпозиції – Терпилиха і Тетерваковський. Зрозуміло, їх “здоровий глузд” – продукт конформістських стандартів. У його межах людину можна зігнути хочби і в баранячий ріг – аби у відповідності до узвичаєних міщанських уявлень про щастя. Уже тут чітко прокреслюються ескізи тоталітарно запланованого благополуччя епохи комуноідеології, з дрібничкою-нестиковкою, коли тетерваки з партбілетами мільйонами знищуватимуть носіїв українського світу оріїв. Злий жарт утнула історія над однодумцями , матір’ю та Возним – десь через сто років. Хто би здогадався, що зав’язка, вперше художньо осмислена в нашій літературі , - на вулиці у селі біля Полтави – під пером великого Котляревського.

Позиція зденаціоналізованої особи – облаштуватися у злі. Це Возний, Виборний, мати. Сім’я, побудована на злі, - апологія звичайного біологічного синтезу. За цією сім’ю, як вислід її розтлінного впливу, - зруйнована етносвідомість молодого покоління, дітей. Тобто у “Наталці Полтавці” І.П.Котляревський викрив один із активних способів руйнівного впливу розполюсованого класового суспільства на осереддя українського світу – на патріархальну українську сім’ю.

Наталка не хоче вживатися у зло, не хоче облаштовувати себе во злі, бо це означало б для неї зрадити питомі моральні засади, загубивши які, дівчина втрачала б сенс буття. Пристосувати до зла – це означає самому собі прищепити комплекс меншовартості, у якому сьогодні і барбається “пересічний українець”.

За ступенем навіюваності Наталка зовсім не піддається на засоби психологічної обробки, що до неї застосовуються. Виваженість, усвідомлення сутності своєї позиції, чітка логічна арґументація – ось її природні заборола в обстоюванні внутрішньої і зовнішньої незалежності. Контроль над підсвідомими залогами морального – пряма ознака архетипності її світоглядних закладин як незіпсованої особистості, представниці питомої етнонаціональної культури. Більше того, Наталка схильна швидше до самонавіювання: над нею гніт обов’язку перед матір’ю – величина, яку дівчина не може ігнорувати. Знаменно, що уповання її звернені не до світу людського, а до найвищої етичної інстанції – до Бога. Котляревський чутливо добирає лексичні відповідники, щоб найочніше передати психологічний стан героїні. “Чудо” – тільки у такому розумінні Наталка вбачає суму своїх душевних перетворень на догоду домагань матері та Возного. “(Стає на коліна і , піднявши руки догори каже ). “Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за Возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до Возного, а без сього чуда я пропаду навіки...”

Наталка має розвинене почуття самоповаги. У людей козацького типу характеру гонор – властива ознака лицарської шляхетності. У зв’язку з цим не можемо не згадати Святе Письмо, у якому гординя вважається одним із трьох великих гріхів, поряд із заздрістю і жадібністю. Так, у запалі протистояння людині легко впасти у крайнощі, передавши куті меду, поставивши себе на невигідний щабель гордування. Ні погордливості перед матір’ю, ні гордування-коверзування у розмовах із Возним не бачимо. Більше того, первинне, чим надихається духовний світ Наталки, мотиви її поведінки виключають гординю з арсеналу можливих засобів оборони. Та і соціальний її статус не тотожний рівню Тетерваковського. А ось природної чистоти у дівчини ніхто не відніме.

Як не відніме і сталості в самооцінках, твердості у поглядах та рішеннях. Наталка – дівчина з характером. Характер виявляється у тому, як людина ставиться до себе, до ближніх, до роботи та речей тощо. Характер має суспільно-психологічну природу, тобто залежить від світогляду особистості, її знань, досвіду, від засвоєних моральних принципів та взаємодії з іншими людьми.

Випробування не розхитують підвалин життєвої позиції дівчини. Навпаки, вона стає духовно сильнішою: “Скреплю серце своє, перестану журитися, осушу сльози і буду весела”. Про силу її характеру свідчить і те, що вона у горі не втрачає здатності відчувати нещастя інших : “А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер”.Наскільки несхожі два характери – Петро і Наталка, коли у перші хвилини зустрічі письменник виставляє , як вони оцінюють ситуацію, що склалася .

Петро. Наталко! В який час тебе я встрічаю!.. І для того тілько побачились, щоб навіки розлучитись.

Наталка. Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не піду, та й кінці в воду!

На людину великі, інколи вирішальні впливи мають мікросоціальні фактори. Для Наталки мікросоціальна група – це її сім’я. Віртуально у колі її сімейних уявлень перебуває і Петро. Вже в першій яві дівчина заявляє: “Я тебе любила і тепер люблю. І я стала така бідна, як і ти”. Цікаво, що тут не жалкування з приводу бідності, але аргумент: нічого тепер не стоїть на заваді їх шлюбу. У людини козацького типу характеру домінуючими є не матеріальні, а духовно-моральні засади.

Наталка “поважає матір свою”, “себе і матір свою на світі держить”. Мати рада б висватити дочку за Возного, а за Петра батько, “умираючи, не дав свого благословенія”, тому і мати не дає. Але всі розуміють, що головна причина у бідності парубка. Авторитет батьківського заповіту потрібен для надання більшої категоричності материному слову. Дочка наполягає на своєму, отже, формально порушує батьків передсмертний заповіт, що за нормами ієрархічної системи сімейних відносин українського селянства вважалося за великий гріх. Як могла високоморальна Наталка так чинити? Розглянемо цю колізію детальніше.

Терпило – міщанин. Сімейні стосунки будував аж ніяк не за скрижалями предків. Спочатку по-християнськи бере “якогось сироту Петра за годованця”. Зазначимо, що в добу Козаччини, коли, як уже згадувалося, з десяти дорослих чоловіків лише двоє доживали до природної старості, діти часто втрачали батьків. Народна традиція виробила інститут годованства, завдяки якому у тому мілітаризованому суспільстві не було явища дитячого бродяжництва, на відміну від сучасної України.

І тут Котляревський показує розтлінний вплив на міщан, учорашніх козаків чи селян, нових “малоросійських” порядків, коли манія збагачення, зневажання свого простого громадянського чину, бажання випнутися поближче до кокардоносіїв правили за еталон поведінки, еталон успіху для тодішніх “нових українців”. Терпило “зачав знайомитися не з рівнею..., з повітчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами..., мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому...”

З позиції громадянської, і морально, і за християнської етики – Терпило скоїв великий гріх. Заборона на шлюб з Петром вчинена батьком у переступі моральних законів колишнього часу. Колишнього, підкреслюємо, а не нового, в якому живуть Наталка та мати, коли капіталізм ось-ось вилупиться із шкаралущі імперського феодально-кріпосницького яйця.

Наталки ніде, навіть напівнатяком, не піддає критиці батьківське рішення. Навпаки, вона, у повній відповідності до християнської традиції все, що скоїлося, виводить із волі Божої.

Мати. ...Покойний твій батько довів нас до сього (бідності).

Наталка. І, мамо! ...Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старості, а умерти бідним; він не виноват.

Проте...мертві не повинні тримати за ноги живих у ситуаціях, коли живим заповідається нести гріхи мертвих. Християнська практика знає інше положення: обов’язок живих – відкупляти гріхи предків – чи замовляючи літургію в церкві, чи даючи подаяння, чи ставлячи свічку за упокій душі, чи – дією, реальною дією, адже живим, на відміну від небіжчиків, дано право добродійності.

Мати, яка щойно картала покійного, заявляє: “Ти не забула, як... батько... не злюбив Петра і ... не дав свого благословення на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде”.

Чому осуд і потвердження ідуть поряд? Зрозуміло: мати хоче будь-що видати дочку за Возного. Але за хвилину відбувається ще одна знаменна одміна – звучить пісня Наталки “Ой мати, мати!” І вражена Терпилиха каже: “Правда, Петро добрий парубок, та де ж він?...Він не лежень, трудящий, з ним обідніти до злиднів не можна”. Як бачимо, якби Петро отут з’явився, мати не проти б назвати його зятем. (Запам’ятаймо цей епізод. Як же знову зміниться позиція матері у фінальній сцені, коли Петро таки з’явиться!) Проте одразу мати висуває ще одну контрпозицію: “...Хто відає – може, де запропастився, а може, і одружився де...Тепер так буває, що одну нібито любить, а о другій думає”. Наталка – заручниця серця, відповідає, що її серце ручається за коханого і віщує, що він повернеться.

Як бачимо, нові часи – нова мораль. Невірність, порушення даного слова мати пов’язує із суспільними змінами: якби не страшне майнове розшарування, молоді люди не шукали б заробітку деінде і Петро був би під боком.

Четверта ява закінчується тим, що Наталка упокорюється. Але як! “Я покоряюсь вашей волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду замуж ...”. Приреченість, неминучість, фатум, блюзнірство, лицемірство – всі похідні від конформізму сконденсовано у цьому вимушеному зізнанні. Напрошується природне питання: чи здатна особистість козацького типу характеру на конформізм? ( Не плутати з поняттям компромісу як тактичної угоди заради стратегічного виграшу). І обернене твердження: якщо особистість допускає можливість безповоротної здачі позицій боротьби духу та моралі – чи є вона обстоювачем високих чеснот козацького чину?

Можна припустити два шляхи розвитку внутрішнього світу Наталки: або вона справді, прирікши себе на повільну і неминучу духовну погубу, зрадить імперативи честі, або... або щось має статися – екстраординарне, що виходить за межі міщанської психіки і не піддається методам логічного обрахунку. Можливо, координатна сітка морального у таких випадках перестає виконувати абсолютну регулятивну функцію: коли жива істота загнана у глухий кут її реакція-розпач, реакція-афект, реакція-відчай, реакція-вибух на насильство набуває непередбачуваних форм.

Ще у кінці четвертої яви Наталка каже: “О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй!” Терпилиха відчутно реагує на крик душі дочки : “Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити?”

Залишається гадати, яку погубу мала на увазі дівчина – духовну чи фізичну? З матір’ю ясно – вона переводить розмову в матеріальну площину, і з’ясування можливої двозначності Наталчиної репліки не відбувається.

У шостій яві під час розмови з Виборним дівчина мимохідь зауважує: “Чи уже ж ви хочете спихнути мене із мосту та в воду?” Виборний не зреагував – він продовжує розмірковувати про сенс заміжжя. І ця невипадкова репліка Наталки “списується” на фразеологізм – народну приказку.

У сьомій яві звучить пісня “Чого вода коломітна...” . Кінець пісні :

За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.

Проте і за цим разом думка “мушу пропасти” сюжетно не розвинена, не увиразнена, хоча поставлена у кінці тексту. Принагідно хочемо слушно зауважити, що жанр п’єси визначений Котляревським як “опера малоросійська у двох діях”. В опері головна художня ідея передається через музику та спів, хоча не виключається і говоріння-декламація. Тому, виходячи з авторської позиції, значення пісенних текстів у п’єсі ми розглядаємо на рівні з драматичною прозою, а не як щось другорядне, супровідно-розважальне.

У десятій яві Наталка в бесіді з Миколою заявляє: “Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бідна! (Помовчавши , показує на річку). Бачиш , Ворскло?... Або там, або ні з ким”. Тут однозначно розставлені всі акценти. Дівчина замислила самогубство. І Микола її зрозумів. Це підтверджує, що, по-перше, репліка Наталки зовсім не випадкова, і, по-друге, оприлюднює авторські наміри свідомо провести через твір лінію самогубства героїні. Микола парирує: “Бачиш ту сторону? Отже і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш”. Він натякає, що з’явився Петро.

Наступна згадка про самогубство – у дуеті закоханих. Дівчина співає:

Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладію,

Коли Петро мій не буде, то смерть заподію.

Як бачимо, категоричність на кожному черговому контрапункті наростає – тепер у пісенній партії. І обґрунтовано, адже експресивно-чуттєва сфера людини яскравіше виявляється через мелодію.

Смерть на доведення тривіальної істини – не метод облаштування життя, не спосіб обстоювання власної правоти.

Але чи думав про небезпеку Тарас Бульба, шукаючи люльку в густій траві? У світі раціо люлька – ніщо, а Тарас Бульба – фанатик-самогубець. На першому- ліпшому ярмарку чималий вибір пристроїв для паління. Проте у сфері лицарської гідності, честі, козацького аристократизму люлька – то клейнод, позбувшись якого козак, як військова одиниця за втрати прапора, підлягає розформуванню чи деініціації. Віддатися за Возного для Наталки означало скласти свої священні клейноди, кинути цвіт серця свого на потоптання та знищення. Матеріальна тілесна оболонка для дівчини, як і у випадку із полковником-запорожцем, втрачає питому онтологічну цінність, бо на кону набагато важливіше – суверенність духу. Лицар, не важливо якої статі, ні на мить не допускає навіть умоглядно перемоги суперника, незалежно від статусу супротивника.

Протистояння, справді, не на життя, а на смерть. Чи з ворогом-чужоземцем, чи на полі сімейно-побутовому. І там, і там нація відстоювала життєвий простір. Хто присягнув на честь – стоятиме до кінця. Такий тестамент козацького світогляду, у якому хронотопі він не діяв би – чи у сімнадцятому столітті, чи на початку дев’ятнадцятого. У якій формі той дух не перебував би – чи у плоті загартованого воїна, чи у тендітній статурі дівчини з-під Полтави.

У яві одинадцятій, на кульмінаційному піку конфлікту, Наталка , на перший погляд, у незвичайний спосіб пробує розв’язати вузол суперечностей: “І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за Возним ніколи не буду”. Виборний реагує на це дивними словами: “От вам і Полтавка! Люблю за обичай!” Він не може стримати свого захоплення самовладанням Наталки – це природно. Але про який “обичай” мовиться? Дівчина бере у свої руки вирішення проблеми. Це було звичайно у часи Козаччини, коли дівчатам надавалися права вибирати собі нареченого, а ось хлопцеві навіть не дозволялося відкидати вибір дівчини. Зрозуміла логіка народної традиції: в умовах значних людських втрат потрібно всіляко стимулювати природне бажання жінки до продовження роду, обставивши зав’язку шлюбних стосунків моральними засторогами. Цей звичай успішно спрацював за певних конкретно-історичних умов, виконавши покладену на нього функцію. Саме там дівчині надавалося право повної індивідуальної ініціативи. Ось звідки спонтанне, для необізнаного ока невмотивоване зізнання Виборного. Він, згадавши давні традиції, висловив свою внутрішню оцінку діям Наталки: “Люблю за обичай”.

“Ще декілька століть тому українські дівчата сватали хлопців. Цікавий звичай, притаманний саме українцям. “Прийміть мене, мамо, я ваша невістка”, - такими словами, як не дивно, дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це право, як і хлопець.

Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Виняток становили українці. У їхньому середовищі він зажив новим життям. Цьому сприяло те, що через постійні війни чоловіки на- довго йшли з рідної домівки, а сім’ю очолювали жінки. З огляду на це зростали їхні права у родині, у тому числі пріоритет у сватанні. Недарма тоді побутував вислів: “взяти заміж” – замість пізнішого “піти заміж”.

Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою. І їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що доіснував у козаків до вісімнадцятого століття: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка. У міру того, як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі звичаї поступово забуваються. Вже у дев’ятнадцятому столітті ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором’язливого колупання печі та подавання рушників чи гарбуза”.¹

У Петрі вже закладена програма малоросійського меншовартісного холопства. Він – продукт нового часу, імперсько-кріпацького виродження етносу. Від лицаря у ньому лише його чоловіча статура та фізична сила.

У Петра не відбереш ні великодушності, ні любові, ні християнських чеснот. Але...- Котляревський задає складну і на той час одкровенну формулу: не можна зраджувати свої генетичні національні корені і залишатися у християнській катехізі. Петро теж заявляє про добровільний відхід із життя: “Прощай! Шануй матір нашу, люби свого суженого, а за мене одправ панахиду”.

Воістину – ні про кого не забув, забув про свою гідність і честь – і відкрилася брама смертного гріха! Невмолима і гірка, очевидна логіка процесу відпадіння українського світу від цивілізаційного прогресу, від демократичних закладин етнонаціонального. Петро тут не войовник нації, а явище маси, натовпу, середовища, маргінесу поструїнної свідомості, безхребетного пристосовництва знедоленого українського селянства.

Його ще збережені моральні чесноти у загальниках об’єктивної реальності Російської імперії неминуче рудиментують через кілька поколінь – треба лише зазирнути на ту сторінку вже історичної п’єси, що присвячена українській трагедії ХХ століття.

І тут настає найвищий злет, апофеоз Наталчиної місії : “Не треба мені твоїх грошей. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші... І моєй жизні конець недалеко...” Отже, третя заявка на самогубство. Це вже не випадок, не діагноз – це реальність. І не спишиш на відкуп сентиментально-класицистичній традиції. І не скажеш, що, мовляв, Котляревський “недогледів...”

Навпаки, автор дуже точний. Лабораторно виважене слово “вороги” в устах героїні звучить не випадково, не ситуативно, але з переконливістю соціологічного терміна.

Вороги! Найстрашніші з можливих! Духовні вороги. Представники місцевої царської адміністрації (Возний), підкопитної “громади” (Виборний), яка давно позбулася головних засад громади – громадянськості, моральності, захисту членів її від утисків системи. Це ті конкретні особи, чиїми конкретними руками творилося конкретне беззаконня. Вони не лише смішні, а страшні й огидні. Їм належать вершки благ і почестей. Взяти жмутком цвіт дівочої душі – це узаконене право місцевих узурпаторів-законоправів.

Доводиться читати про кордоцентричність натури Возного, про його щирі почуття до Наталки, про те, що цей вовк в овечій шкурі “от рождєнія ...расположен к добрим ділам”, про його чулість, зворушливість, ледве не христосоподібну любов до ближнього. Все дуже просто і дуже примітивно.

Возний моментально прокрутив у “здоровому глузді”, що трапиться , коли на його стерильну репутацію буде “навішено” два трупи – Петра і Наталки. Вони щойно при свідках про це заявили. В Одесі про такі ситуації кажуть: “А воно мені треба?” (А в літературі, слід визнати, узвичаєні характеристики-штампи, на жаль, рясніють і на таких документах художнього космосу українства, як п’єса-опера “Наталка Полтавка”).

Підігнувши хвоста, ретируватися з театру баталії? Це не у звичаях лицеміра-жмикрута. Він і тут по-лисячому вивернувся, вправивши екзальт ованим обивателям свої “размишлєния предовольно... поступок всякії страсті...”

Іван Котляревський приклепав до ганебного стовпа представників української лжееліти, котрі, століттями паразитуючи на тілі народному, були виконавцями, інструментом зденаціоналізації етносу, духовно-морального його розкладання.

Взагалі Возний виділяється бажанням виокремитися з народної маси (поведінка, одяг, моральні принципи, мова). Возний і в коханні – знаряддя боротьби проти народу. Процес відпадіння від етносвідомості колись починався з найвищих сфер, з еліти, з магнатів. А Возний не магнат, отже, перед нами процес у кінцевій фазі розвитку.

Яку зброю обрали наші закохані? Неморальну.

З ворогами поводяться, як з ворогами. Зброя моральна у поєдинку з ними не дієздатна. Зброя виторгу недоступна – одні багаті, бо накралися, другі злидарі. Залишається зброя відчаю (у Петра) і зброя козацької лицарської честі (у Наталки). Не плутати! Самогубство самогубству не рівня. І перше і друге – поза межами космополітичних моральних принципів, не кажучи вже про християнські заповіді. І лише в конкретно-історичному розтині стають зрозумілими механізми великої боротьби, великого прямостояння, великих перемог і поразок від поля суспільно-громадського до царини маленького людського серця.

Почнемо з поразок. Петро апіорі мав би втілювати концентрацію сили, мужності, опірності та ініціативи. До цього спонукає його соціальний статус – глава майбутньої сім’ї, представник сильної статі, зрештою людина із чесно заробленим майбутнім – грошима. Наявні всі компоненти спонуки до відстоювання свого суверенітету, включаючи і закохане, віддане Наталці серце. Він тяжко працював, збив якусь копійчину, чотири роки невідступно йшов до мети. Він знаходив силу і наполегливість – там. І там виявляв справді козацькі душевні спромоги.

Чому ж у зіткненні із сильними світу цього вся його звитяга змалилася до рішення вчинити суїцид? Чому порушена цілісність характеру? Чому в одній людині два типи – борець і безхребетник? Через образ Петра Іван Котляревський чи не вперше у нашій літературі провів ідею неминучого впливу імперсько-кріпосницького рабства на свідомість вчора ще вільної, гордої нації. Сам на сам із життєвими тяготами Петро - герой, перед особою Возного- упокорений християнський проповідник. Страшно подумати—він не зважає і на рішучу позицію коханої. Якого ще стимулу, здавалось би, і бажати парубкові? Ось так два століття малоросійщини підрубали кореневу систему козацького духу в українцеві. Той, хто за всіма канонами суверенної особистості мав би вести перед, заховався за дівочою спідницею.

Отож на Наталку звалилася невластива у часопросторі початку ХІХ століття роль і генератора, і провідника боротьби у двобої із захланними порядками та нормами старої-нової феодально-кріпосницької моралі. Чи були факти насильницької видачі заміж дівчат за доби Козаччини? Звичайно, траплялися. Але це становило той природний виняток, який присутній у складних соціально-економічних системах і який не переходив певної межі критичної маси, бо панівною була демократична сімейна традиція.

І в Наталці є багаторазово підкреслюване автором коливання у виборі моделі поведінки. З одного боку, голос серця. Палке почуття надихає дівчину на безумовне відстоювання свого права на щастя.

По-друге, вимоги християнських заповідей. Недарма у творі 32 рази вжито поняття Бог. І Наталка сама не раз звертається до Бога як до вищої, визначальної інстанції, щоб перебороти свої почуття. Отже, у верхньому шарі розвитку конфлікту дотримана вимога християнських чеснот, але є третій, неосягненний чинник, дію якого не усвідомлює навіть її носій – Наталка. Це архетипні матричні закладини у сфері несвідомого, питома вага яких зрештою визначає і тип характеру особистості, і кінцевий вибір її поведінки в екстремальних ситуаціях. Біда для одних , щастя для інших у тому, що ці архетипні засади у Наталці – питомо національні, глибинно українські, незнищенно козацькі. Ні, не раптом, і не випадково дівчина звертається до заявок на самогубство. Смерть – це єдиний і природній спосіб за тих умов не зрадити своє природне покликання, свою внутрішню сутність. У тім то і найбільша трагічність ситуації, що закони дійсності покликані зруйнувати у дівчині самі основи її духовності, яка є носієм неупокореного, незламного, генно закодованого етнотипу. У Наталці відсутні коефіцієнти згинання сумнозвісних наших кирпогнучкошиєнків. Не той матеріал! Або вистояти, або зійти з арени і не брати участі у колективно-сімейному маразмі.

До честі Котляревського, у змаганні двох світоглядних систем – національно-етнічної та християнсько-релігійної – у нього перемагає перша. Хто знає, чи усвідомлював сам автор, людина глибоко віруюча, такий свавільний фортель улюбленої героїні? Безумовно, талант генія інтуїтивно підказав йому, як розставити знакові акценти у поведінці Наталки, не викликавши ані тіні підозри у концептуальному богохульстві.

Не можуть не привернути увагу аналітика слова із пісні Наталки у кінці п’єси:

Я Петра люблю душею,

Він один владієть нею.

Теолог одразу висловить застереження, що людина своєю волею не може розпоряджатися душею. По-перше, онтологічно душа неосягненна для людської свідомості, бо безсмертна; по-друге, дається вона людині від Бога і лише йому належить; по-третє, віддати душу будь-кому у земному світі – рівноцінно запродати її дияволу.

Поет підкреслить, що взагалі-то люблять серцем. Особливо українці. А любити душею – просто гіперболічна метафора. Звичайно ж – у фінальній сцені, як останній емоційно-експресивний знак оклику, виставлена винятковість почуття героїні – у річищі класицистично-сентиментальної традиції. На хвилі сугестивного крещендо у сементичній зв’язці з першим рядком художньо умотивовано з вуст дівчини зривається одкровення – “він один владієть нею”.

Літературознавець має свою позицію. Не забуваймо, що кількома хвилинами перед піснею Наталка (втретє!) заявила: “І моєй жизні конець недалеко”. Взагалі система гріха має трирівневу структуру: найменший – у думці, значніший – матеріалізований у слові, остаточний – у дії людини. Нахваляння на самогубство в ім’я любові до Петра – це якраз і є віддавання душі ім’ям Петра і волею Наталки... не казатимемо, кому, але ж однозначно не Богу і не Петру. Тому останні слова дівчини – екстраполяція з такого близького минулого, яке могло статися, але, на щастя, не скоїлося.

Крім того, шлюб, злиття двох в одну плоть, включає досягнення єдності двох начал, внутрішнє зростання, духовне спільнодушшя. Не треба доводити, що Наталка досягла такого вищого гармонійного духовного спільнодушшя з Петром ще до фізичного шлюбного з ним поєднання.

Постсоціалістична ідеологія України доби первісного накопичення капіталу паразитує на двох крайніх точках: одні ностальгічно стогнуть за втраченим раєм з “окремими недоліками”, інші – огульно очорнюють, відкидають уроки соціалізму. Ставимо елементарне питання: чи не турляємо ми Наталку з її п’єдесталу як символу загальнолюдських чеснот, до якого звикли, який возведений у ранг неосудної ідеологеми? Зовсім ні!

Навпаки, у нас мало літературних святинь, які працювали б у режимі активного відновлення етнонаціональної свідомості. Компрадорській буржуазії, осатанілій у бажанні докрасти недокрадене і перекрасти вже вкрадене, чужі і чужді національні символи будь-якого рівня – чи від прапора, чи від літератури.

Хотілося б, щоб Наталка сказала всю правду, щоб вона стала ще зрозумілішою, ще дорожчою. Сказати нам про нас – хіба не для цього на землю сходять із небес генії, хіба не для цього їх безсмертні творіння!