Книга Господарське право України. Смолин. Загальна частина.

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Имя

Выберите тип работы:

Принимаю Политику конфиденциальности

Скидка 25% при заказе до 11.11.2024

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Г.В. Смолин

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

УКРАЇНИ

загальна частина

Навчальний посібник

Львів

2008

ББК 67.99

УДК 346

Рекомендовано вченою радою Львівського державного університету внутрішніх справ (протокол № 2 від 25 вересня 2008 р.)

Рецензенти:

Коссак В.М. – доктор юридичних наук, заслужений юрист України, професор Львівського національного університету імені Івана Франка;

Моршнєв Є.І. – кандидат юридичних наук, доцент Львівської коиерційної академії;

Кашуба Я.М. – кандидат економічних наук, Голова представництва Державнго комітету з питань регуляторної політики та підприємництва України у Львівській області, радник Голови Держкомпідприємництва України

Смолин Г.В.

Господарське право України. Загальна частина:

Навчальний посібник. - Л

У навчальному посібнику, згідно з програмою навчальної дисципліни «Господарське право» висвітлено основні правові інститути його Загальної частини щодо державного регулювання господарської діяльності та підтримки підприємництва. Розглянуті господарські правовідносини, поняття, предмет, принципи та методи господарського права. Значну приділено видам і правовому статусу суб’єктів господарювання, їх створенню, реєстрації та ведення їх обліку, ліцензуванню, патентуванню і припиненню, у тому числі по причині банкрутства. Визначені особливості господарських зобов’язань і договорів та господарсько – правової відповідальності.

Розрахований на студентів та викладачів юридичних вузів і факультетів, економічних та інших вищих навчальних закладів, які вивчають курс господарського права, підприємців, юрисконсультів, а також усіх, хто цікавиться питаннями правового регулювання господарювання.

ББК 67.99 © Г.В. Смолин, 2008

__________________________________________

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………….......7

ГЛАВА 1. Поняття предмет і джерела господарського

права………………………………………………………………….....9

§ 1. Господарська діяльність: поняття та види………………….........9

§ 2. Підприємництво як спосіб господарської діяльності………….20

§ 3. Господарські правовідносини, їх ознаки та види……………....27

§ 4. Поняття, предмет, принципи та методи господарського права........................................................................................................35

§ 5. Поняття і система господарського законодавства……………...40

§ 6. Господарське право як галузь правової науки і навчальна дисципліна……………………………………………………………..48

Контрольні запитання…………………………………………………53

ГЛАВА 2. Державна підтримка підприємництво………………………….55

§ 1. Регулювання підприємницької діяльності як засіб підтримки підприємництва……………………………………………………......55

§ 2. Дерегулювання підприємницької діяльності…………………...64

§ 3. Фінансування заходів державної підтримки підприємництва…74

Контрольні запитання…………………………………………………84

ГЛАВА 3. Правовий статус суб’єктів господарських правовідносин…...85

§ 1. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин……………………………………………………….....85

§ 2. Громадяни – підприємці як суб’єкти господарських правовідносин……………………………………………………….....91

§ 3. Поняття та види організаційно – правових форм підприємства………………………………………………………….98

§ 4. Поняття та види господарських товариств…………………….123

§ 5. Поняття та види кооперативів………………………………….150

§ 6. Господарські об’єднання………………………………………..160

§ 7. Господарські організації – органи господарського керівництва…………………………………………………………...171

Контрольні запитання………………………………………………..178

ГЛАВА 4. Державна реєстрація суб’єктів господарювання…………….180

§ 1. Загальні умови створення господарських організацій………..180

§ 2. Установчі документи……………………………………………192

§ 3. Правове значення і порядок державної реєстрації……………198

§ 4. Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців…………………………………………………………...222

§ 5. Державна реєстрація змін до установчих документів………...231

Контрольні запитання………………………………………………..238

ГЛАВА 5. Ліцензування і патентування господарської діяльності…….239

§ 1. Поняття та види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню…………………………………………………………239

§ 2. Процедура одержання ліцензії………………………………….245

§ 3. Нагляд та контроль у сфері ліцензування……………………...252

§ 4. Патентування деяких видів підприємницької діяльності…….255

Контрольні запитання………………………………………………..268

ГЛАВА 6. Припинення діяльності суб’єкта господарювання…………..269

§ 1. Поняття і способи припинення діяльності суб’єкта господарювання………………………………………………………269

§ 2. Поняття, суб’єкти і підстави банкрутства……………………..274

§ 3. Стадії провадження у справі про банкрутство………………..281

§ 4. Судові процедури, які застосовуються до боржника…………288

§ 5. Особливості банкрутства фізичної особи – підприємця.……..306

§ 6. Державна реєстрація припинення суб’єкта господарювання………………………………………………………309

Контрольні запитання………………………………………………..314

ГЛАВА 7. Правовий режим майна суб’єктів господарювання…………316

§ 1. Загальні положення про право власності та інші речові права суб’єктів господарювання…………………………………………..316

§ 2. Склад та правовий режим майна підприємництва………………………………………………………326

§ 3. Правовий режим майна господарських товариств……………331

§ 4. Правовий режим майна кооперативів………………………….339

§ 5. Правовий режим майна господарських об’єднань……………345

Контрольні запитання………………………………………………..347

ГЛАВА 8. Правове регулювання приватизації…………………………...348

§ 1. Поняття і головні засади приватизації…………………………348

§ 2. Об’єкти та суб’єкти приватизаційних правовідносин………...353

§ 3. Порядок та способи приватизації………………………………361

§ 4. Договірні відносини у процесі приватизації…………………..367

Контрольні запитання………………………………………………..373

ГЛАВА 9. Зобов’язальні відносини у сфері господарювання…………...374

§ 1. Поняття, підстави виникнення та види господарських зобов’язань……………………………………………………………374

§ 2. Виконання господарських зобов’язань………………………...379

§ 3. Способи забезпечення виконання господарських зобов’язань............................................................................................383

§ 4. Поняття і підстави припинення господарських зобов’язань…389

Контрольні запитання………………………………………………..393

ГЛАВА 10. Господарський договір…………………………………………394

§ 1. Поняття, ознаки та функції господарського договору………..394

§ 2. Зміст господарського договору………………………………...402

§ 3. Класифікація господарських договорів………………………..406

§ 4. Способи укладання господарських договорів…………………411

§ 5. Виконання господарських договорів…………………………..421

Контрольні запитання………………………………………………..426

ГЛАВА 11. Відповідальність у господарських правовідносинах……….427

§ 1. Поняття, підстави та функції господарсько – правової відповідальності……………………………………………………...427

§ 2. Види господарсько – правової відповідальності……………...438

§ 3. Класифікація господарсько – правової відповідальності……..441

Контрольні запитання………………………………………………..456

Список використаної літератури……………..…………………………….457

ВСТУП

Набуття українською державою членства в СОТ та бажання увійти на ринок ЄС, інтеграція у світове господарство обумовлюють необхідність забезпечення адаптації національного законодавства до європейських і світових стандартів та пріоритету правового регулювання над стихійними, нерегульованими ринковими процесами. Визначальною правовою формою та інструментом регулювання становлення і розвитку господарських зв'язків, а також засобом поєднання суспільних та державних інтересів є господарське право як засіб удосконалення господарського законодавства, утвердження правопорядку у сфері господарювання.

Перед усіма суб'єктами, котрі здійснюють господарську діяльність, підприємницьку чи організаційно-господарську, виникає питання її відповідності господарському законодавству. Оскільки незаконні господарські операції не дають позитивних господарських наслідків, усе набуте у результаті їх проведення у тій чи іншій формі вилучається в дохід держави, а винні притягуються до юридичної відповідальності.

У зв'язку з тим, що майбутній юрист будь-якої сфери народного господарства буде причетним до організації та здійснення господарської діяльності або контролюватиме її проведення, виконуючи службові обов'язки, він повинен знати засадничі положення господарського права. Його знання допомагають краще захистити інтереси держави, суб’єкта господарювання та права споживачів.

Якраз навчальна дисципліна «Господарське право» повинна забезпечити опанування студентами і курсантами основних знань з правового регулювання суспільних відносин щодо організації, безпосереднього здійснення, регулювання та контролю господарської діяльності.

Враховуючи, що «Господарське право» є комплексною галуззю права вивчення її студентами і курсантами має ґрунтуватися на вже одержаних ними знань з теорії держави та права, конституційного, адміністративного, цивільного та інших галузей права, що вивчаються на попередніх курсах.

У посібнику на основі чинного законодавства і відповідно до програми курсу розглянуто основні правові інститути її Загальної частини. Зокрема, правове регулювання господарської діяльності (принципи, методи, види), правовий статус суб’єктів господарювання, створення, реєстрація, ліцензування, патентування та їх припинення тощо. Розглянуто зобов’язальні відносини між суб’єктами господарювання у тому числі господарські договори за допомогою яких опосередковуються господарські зв’язки. Виділено можливі правопорушення у сфері господарювання і, відповідно, підстави, види, функції та форми господарсько – правової відповідальності.

Запропонований навчальний посібник підготовлений з використанням підручників, посібників, монографій і науково – практичних коментарів Господарського кодексу України академіка НАН України В.К. Мамутова, членів – кореспондентів АПрН України Г.Л. Знаменського, В.С. Щербини, професорів А.Г. Бобкової, О.М. Вінник, Н.О. Саніахметової, О.П. Подцерковного та інших.

ГЛАВА 1

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І ДЖЕРЕЛА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

§ 1. Господарська діяльність: поняття та види

Поняття «господарської діяльності» є визначальним для подальшого розуміння і засвоєння форм та методів державного регулювання виробництва суспільно – необхідних матеріальних благ, яке є результатом діяльності людини і одночасно засобом забезпечення її життєдіяльності та суспільних потреб. На початку розвитку людства воно відбувалося шляхом ведення натурального господарства. При такому способі господарювання продукти праці використовувалися не для обміну на ринку, а для задоволення особистих і власних господарських потреб самих виробників.

Удосконалення знарядь праці та диференціація трудової діяльності призвели до поділу праці, що означає відокремлення якісно відмінних видів трудової діяльності за функціональними, технологічними, професійними і кваліфікаційними ознаками. Відповідно до цих ознак суспільне виробництво поділене на відповідні галузі – сільського господарства, будівництва, промисловості, транспорту, зв’язку та інші. Поділ праці також розрізняється як горизонтальний, що є результатом обміну виробленими товарами між суб’єктами господарювання одного рівня і вертикальний – поділ та координація зусиль шляхом регулювання відносин між суб’єктами господарювання та суб’єктами управління різних рівнів.

Зазначені обставини зумовлюють товарне виробництво, коли товари і продукти виробляють не для власного споживання, а для товарного обігу в результаті якого формуються товарно - грошові відносини. Узагальнюючим показником виробництва і реалізації, які виражаються через господарську діяльність, є прибуток як її кінцевий підсумок. Тобто відносин, що обумовлюють оплатний перехід матеріальних благ від виробників до споживачів шляхом відчуження і набуття прав на продукцію (і товари) в процесі товарообігу. За таких умов формується економіка держави (грец. – мистецтво ведення господарства) на думку древньогрецького філософа Аристотеля, економіка – вид господарювання, мета якого придбання благ для життя і для домашнього господарства, а також для державних нестатків (потреб).

Держава як один із суб’єктів макроекономіки, головною функцією якого є організація виробництв суспільних благ. У такій якості вона забезпечує регулювання економіки, визначає умови і правила проведення господарської діяльності, встановлює певні вимоги і обмеження діяльності господарюючих суб’єктів, включаючи їх відповідальність за правопорушення у сфері господарювання.

Державна економічна політика, як зазначає Г.Л. Знаменський, головним чином визначає стратегію і тактику соціально – екномічного розвитку, реалізує державні програми модернізації господарювання, стимулює інвестиційно – інноваційні напрями діяльності. здійснює контроль за діяльністю монополій.¹ Світовий досвід показує, що державне регулювання економіки має особливості, які відображають національні умови господарювання та конкретні завдання певного етапу розвитку.

Головним результатом переходу економіки України від пострадянської планово-розподільчої до ринкової неухильно пов’язано з формуванням оптимального державного регулювання економічних процесів. В даному випадку корінним і визначальним є розв’язання протиріччя між інтересами держави забезпечувати реальності ринкової економіки та вирішувати проблеми у сфері господарювання на основі створення умов виробництва, розподілу і реалізації продукції, виконання робіт та надання послуг, здебільшого через взаємодію попиту і пропозиції на ринку.

За таких обставин державне регулювання економіки спрямоване на створення економічних, організаційних та правових умов господарювання ______________

¹Знаменський Г. Економічна політика і законодавство // Право України. – 2008. - № 7. – С. 40.

і товарно - грошового ринку. Основні напрями державної економічної політики для їх забезпечення визначені статтею 10 Господарського кодексу України (далі - ГК), а саме:

структурно – галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково – технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;
інвестиційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно – галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;
амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко – технологічній основі;
політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь – яких протизаконних економічних структур;
цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;
антимономопольно – конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростання ефективної соціальної орієнтованої економіки;
бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;
податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
грошово – кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;
валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;
зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Держава також здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення. Крім цього відповідно до ч. 2 ст. 50 Конституції України кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення.

З врахуванням наведеного вище і відповідно до ч. 1 ст. 3 ГК, на нашу думку, прийнятним є таке поняття господарської діяльності :

Господарська діяльність – це діяльність суб’єктів господарювання у сфері товарного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт, надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність з метою досягнення економічних і соціальних результатів.

З наведеного визначення можна сформулювати такі ознаки господарської діяльності:

її здійснюють суб’єкти господарювання зареєстровані в установленому порядку;
виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не тільки для власних, а для задоволення суспільних потреб;
господарська діяльність виконується на професійних засадах;
результати господарської діяльності набувають форми товарів мають цінову визначеність і реалізуються за плату, тобто функціонують у сфері товарно – грошових відносин;
поєднання в ній приватних інтересів виробника та публічних інтересів держави, суспільства, значних прошарків населення.

Господарська діяльність (господарювання) здійснюється на загальних принципах, перелік у яких встановлено в ст. 6 ГК. До них належать:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання;
свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
обмеження державного регулювання економічних процесів в зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
захист національного виробника;
заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Залежно від мети і способу організації та здійснення господарської діяльності, ч. 2 ст. 3 ГК виділяє два її види – господарську комерційну діяльність і некомерційну господарську діяльність.

Комерційна господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти такої діяльності - підприємцями.

Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку некомерційна господарська діяльність. Вона спрямована на створення і підтримання необхідних організаційних, матеріально – технічних умов її функціонування спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети отримання прибутку.

Однак не слід вважати, що критерій поділу господарської діяльності на підприємницьку (комерційну) та некомерційну не є вичерпним. Науково – технічний прогрес обумовлює удосконалення, модернізацію і виникнення нових видів господарської діяльності, що вимагає їх типізації і правового забезпечення. Класифікація видів господарської діяльності також передбачена в ст. 259 ГК. Відповідно до ч. 1 цієї статті вид господарської має місце у разі об’єднання ресурсів (устаткування, технологічних засобів, сировини та матеріалів, робочої сили) та поєднання дій для створення виробництва певної продукції або надання послуг. Окремий вид діяльності може складатися з єдиного простого процесу або охоплювати ряд процесів, кожний з яких входить до відповідної категорії кваліфікації і кодування техніко – економічної та соціальної інформації. Класифікація видів економічної діяльності (далі – КВЕД) затверджується центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації і має статус державного стандарту. З цією метою наказом Держстандарту від 22.10.1996 р. № 441 і введений в дію з 1 липня 1997 р. Державний класифікатор України ДК 009 – 96 «Класифікація видів економічної діяльності». Впровадження КВЕД, серед іншого, передбачає види господарської діяльності, забезпечує реалізацію та облік суб’єктів господарювання за видами господарської діяльності в єдиному державному реєстру підприємств і організації. Що не менш важливо, передбачена термінологія та визначення щодо статистичних показників відповідає показником, прийнятих у ЄС. Об’єктами класифікації КВЕД є всі види господарської діяльності суб’єктів господарювання – як юридичних осіб, так і громадян.

Правове регулювання господарської діяльності здійснюється за допомогою відповідних прийомів або способів державного впливу. Сюди відносяться:

Дозвільні засоби (правовстановлюючі норми). Надають суб’єктам право на здійснення передбачених законом позитивних дій. Наприклад, право самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально – технічних, фінансово та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону - (ст. 44 ГК).
Зобов’язальні засоби (обов’язкові норми). Зобов’язують суб’єктів господарської діяльності виконувати передбачені законодавством позитивні дії. Наприклад, відповідно до ст. 153 ГК суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов’язаний використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного при їх наданні (придбанні). Законом можуть бути визначені й інші обов’язки суб’єкта господарювання.
Заборонні засоби (заборонні норми). Встановлюють зобов’язання суб’єктів господарювання утримуватися від певних дій. Наприклад, заборона дій, віднесених законодавством до недобросовісної конкуренції – (ст. 32 ГК, Закон України від 07. 06. 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції»).

Перелічені засоби правового регулювання господарської діяльності(дозвіл, зобов’язання, заборонна) ефективно діють системно, тобто в тісному взаємозв’язку. Так, дозвільний засіб щодо певної поведінки суб’єкта у процесі господарської діяльності буде реальним лише за наявності обов’язків інших суб’єктів господарювання задовольняти потреби, які в цьому зв’язку виникли в уповноваженого суб’єкта.

Одним з напрямів оптимізації правового регулювання економічних відносин є визначення меж державного втручання у господарську діяльність, яке визначається поняттям дерегулювання. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у таку діяльність може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, зазначено у ч. 3 ст. 8 ГК. Вона визначається такими двома параметрами, як контроль над господарською діяльністю шляхом державної реєстрації її суб'єктів та визначення сфер державного контролю і нагляду за господарською діяльністю. Ці сфери діяльності належать до тих, які, згідно з пунктами 7 - 9 ч. 1 ст. 92 Конституції України, визначаються виключно законами. Наприклад, правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов’язки та відповідальність суб’єктів господарювання регулюються Законом України від 05 04. 2007 р. «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі – Закон). Сфера дії цього Закону поширюється на відносини, пов’язані зі здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, щодо яких він вперше визначив принципи, вимоги, консультаційну підтримку, громадський захист і право на одержання їх рішень. Критерії, за якими оцінюється ступінь ризику від здійснення господарської діяльності і періодичність проведення планових заходів відповідно абзац 4 ч.2 с.5 Закону затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням органу державного нагляду (контролю).

Так, на його виконання Кабінет Міністрів України постановою від 14 11. 2007р. затвердив Порядок розподілу суб’єктів господарювання за ступенем ризику їх господарської діяльності для безпеки життя і здоров’я населення, навколишнього природного середовища, щодо пожежної безпеки (далі – Порядок). За цим Порядком суб’єкти господарювання за ступенем ризику їх діяльності щодо пожежної безпеки розподілені на три категорії: з високим, середнім та незначним ступенем пожежного ризику. Відповідно установлено, що планові перевірки суб’єктом господарювання з високим ступенем ризику проводяться щороку, з середнім – один раз на три роки, з незначним – один раз на п’ять років. Встановлення такого Порядку дає змогу врегулювати і відповідно, захистити суб’єктів господарювання від однієї з найбільш поширених, разом з органами державної податкової та санітарно-епідеміологічної служби перевірок, які у 2006 році були на кожному другому підприємстві. Аналогічні порядки Кабінетом Міністрів України також встановлені щодо інших видів суб’єктів господарювання.

Для вдосконалення державного регулювання господарської діяльності та забезпечення гарантування конституційного права кожного громадянина на підприємницьку діяльність, недопущення порушення цього права, спрямовані заходи, передбачені Концепцією вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, затвердженою Указом Президента України від 03.09. 2007 р. В ній є визначені пріоритетні напрями і завдання щодо вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, спрямованих на забезпечення реалізації права кожного на підприємницьку діяльність та системне правове розв'язання існуючих у цій сфері проблем. Зокрема, передбачено, що пріоритетними напрямами вдосконалення державного регулювання господарської діяльності мають стати: усунення необґрунтованих підстав для здійснення заходів державного нагляду (контролю) органами державної влади та органами місцевого самоврядування; спрощення дозвільної системи та мінімізація видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню; удосконалення системи оподаткування, зокрема, шляхом скорочення кількості видів податків, зборів, спрощення адміністрування податків, зборів, реформування законодавства з питань оподаткування податком на додану вартість; збільшення фінансово-кредитної підтримки для стимулювання розвитку підприємництва; недопущення неправомірного втручання державних органів та органів місцевого самоврядування у діяльність суб'єктів господарювання.

Розвиток економіки України в сучасних умовах коли вона відповідно до Закону України від 10. 04. 2008 р. «Про ратифікацію протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі» (далі - СОТ) вступила в цю організацію передбачає розширення масштабів діяльності держави та посилення її ролі в сфері регулювання господарських відносин відповідно до вимог ринкової економіки. При цьому все більш очевидним є той факт, що мета української держави за таких умов не коректувати ринковий механізм, а створювати умови його вільного функціонування. Беручи до уваги цей історичний факт і положення ст. 9 Конституції України про те, що ратифіковані міжнародні договори є частиною національного законодавства України, СОТ справлятиме значний вплив на адаптацію економіки України до вимог європейської ринкової економіки. Зокрема, вступ до СОТ впливатиме на формування правил торговельно – економічної, інвестиційної, зовнішньоекономічної та інших видів діяльності на міжнародному рівні в рамках регіональних угрупувань. Членство України в цій організації матиме значний як позитивний, так і негативний вплив на різні варіанти її державної політики в різних галузях народного господарства. Наприклад, за даними Міністерства економіки України очікується, що серед всіх галузей промисловості членство України в СОТ буде найбільш корисним для металургійної коксохімічної та хімічної промисловості, зв’язку і готельного бізнесу. Негативним є те, що вітчизняним товаровиробником доведеться навчитися працювати без дотацій та преференції, в умовах більш жорстокої конкуренції.

Наступним кроком до поглибленої європейської інтеграції є набуття членства українською державою в зоні вільної торгівлі з Європейським Союзом (далі – ЄС). Порядок адаптації законів установлений «Загально державною програмою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», затвердженою Законом України 18 березня 2004 року. Ця Програма визначає механізм вироблення єдиних підходів до нормо проектування, зобов’язує враховувати вимоги законодавства ЄС в правотворчому процесі і при підготовці фахівців, зазначає необхідні законодавчі умови для забезпечення цього процесу. Процес адаптації включає певні етапи, на кожному з яких повинен досягатися конкретний ступінь відповідності національного законодавства правовій системі ЄС. Передбачено, що у разі дотримання передбачених заходів угоди про зону вільної торгівлі України з ЄС будуть визначені до кінця 2008 року.

§ 2. Підприємництво як спосіб господарської діяльності

Конституційні засади підприємницької діяльності передбачені ст. 42 Конституцією України. Так, згідно з цією статтею кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У той же час така діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, правоохоронних органів, військовослужбовців обмежується законом. Визначальні нормативні приписи, які є відправними у здійсненні правового регулювання передбачені ГК.

При визначенні поняття «підприємництво» слід виходити з економічної сутності цього явища, яка полягає в тому, що його передумовою є розходження між попитом і пропозицією на товарному ринку. Таке розходження призводить до визначення стратегії, направленої на виготовлення матеріальних благ і надання послуг, купувати чужі товари за певними цінами, а продавати за більш високими з метою задоволення суспільних потреб та одержання прибутку. У науковий обіг його увів французький банкір – економіст Р. Кантильон на початку XVІІІ століття. До підприємців він зараховував людей, які були зайняті економічною діяльністю в умовах економічної нестабільності та готові до ризику. Вагомий внесок в дослідження підприємництва зробив австрійський економіст Н.А.Шумпетер. У відомій роботі «Капіталізм, соціалізм і демократія» в основу забезпечення економічного розвитку він ставить фігуру підприємця, функції якого відрізняються від ролі як капіталіста, так і робітника. Підприємець здатний мобілізувати фактори виробництва, реалізує досягнення технічного прогресу, знаходить нові потреби, ринки збуту і т. д. У результаті за виявлену ініціативу він винагороджується прибутком, а народне господарство у цілому одержує поштовх до розвитку¹. З огляду на викладене підприємництво

¹ Див. : Шумпер, Йозеф А. Капіталізм. Соціалізм і демократія / Пер. з англ. В. Ружицького та П. Таращука. – К.: Основа 1995 – С. – 171 – 172.

здійснюється у сфері господарської діяльності і є її різновидністю. Відповідно ці поняття за змістом співвідносяться як часткове з цілим і є нерівнозначні. Тому підприємництво слід розглядати як підгалузь господарської діяльності на яке поширюються загальні вимоги щодо регулювання, але з урахуванням її комерційного характеру.

Підтвердженням тому є ст. 3 ГК, яка визначаючи поняття господарської діяльності, передбачає її поділ на підприємницьку, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку і як таку, що може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційну господарську діяльність). Цей поділ також підтверджується ст. 42 – 51 глави 4 цього кодексу яка називається «Господарська комерційна діяльність (підприємництво)» і ст. 52 – 54 глави 5 – «Некомерційна господарська діяльність».

В користь запропонованого поділу свідчить дефініція, що міститься в ст. 42 ГК «Підприємництво як вид господарської діяльності». Згідно з цією статтею: підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Предметом правового регулювання підприємництва, як будь – якої іншої підгалузі права, є специфічне коло суспільних відносин. Вони виникають у процесі або у зв’язку із провадженням підприємницької діяльності та її суб’єктами – носіями взаємопов’язаних прав і обов’язків, передбачених Законом. Отже, правові норми які регулюють підприємницьку діяльність складають підгалузь господарського права.

Згідно зі ст. 44 ГКПідприємницька діяльність здійснюється на основі принципів:

вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності. Суб’єкт підприємницької діяльності самостійно вирішує, якими видами діяльності йому займатися з огляду на потреби ринку із урахуванням обмежено, встановлених чинним законодавством;

самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально – технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;
вільного найму підприємцем працівників. Цей принцип обмежується положеннями спеціального законодавства про зайнятість, що містить положення, якими обмежуються трудові права іноземних громадян та осіб без громадянства. Зокрема, 8 Закону України від 01 03. 1991 р. «Про зайнятість населення» передбачена необхідність отримання ними дозволу на працевлаштування у державній службі зайнятості України;
вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. На практиці цей принцип суттєво обмежується шляхом встановлення правил щодо цільового використання коштів суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи, обмежень на проведення операцій у готівкових коштах та ін.;
самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Цей принцип обмежується, зокрема, положеннями Закону України від 23. 09. 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», ст. 1 якого встановлені правила щодо обов’язкового зарахування на їх валютні рахунки в уповноважених банках виручки резидентів у іноземній валюті у терміни виплати заборгованостей, зазначених в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується.

Крім принципів підприємницької діяльності в ГК (ст.47 передбачені спеціальні норми про гарантії підприємницької діяльності, а саме:

забезпечення захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання;
гарантія усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально – технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів;
забезпечення підприємця матеріально – технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок, робіт чи послуг для пріоритетних державних потреб;
захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів. Іншого майна допускається лише відповідно до чинного законодавства.

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених ст. 48 ГК:

надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;
сприяють підприємцям в організації матеріально – технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;
здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;
стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;
подають підприємцям інші види допомоги.

Для визначення поняття підприємницька діяльність як підгалузі господарської необхідно передусім виявити її характерні ознаки. З економічної точки зору найважливішими ознаками підприємництва є підприємливість суб’єктів господарювання, ризик, мобільність, динамічність підприємницьких дій, інші додають до цих ознак ініціативу, відповідальність, активний пошук рішень.

В юридичній літературі виділяються такі основні ознаки підприємницької діяльності:

Перша ознака підприємницької діяльності - її економічна ініціативність і самостійність, це означає, що підприємці активно обирають ініціативу, а також свідомо ставлять себе у таку ситуацію коли вони персонально відповідальні за успіх або невдачу справи, вважають, що успіхи і невдачі вони здатні контролювати та впливати на результати своїх вчинків. Ця риса поєднується з ініціативою у запровадженні мотиваційного управління, прагненням до персональної відповідальності.

Зміст цієї ознаки як зазначає Н.О.Саніахметова пояснюється в літературі по - різному. Так, в економічній літературі суть ознаки самостійності і незалежності господарюючих суб'єктів вбачається в тому, що кожна людина, ставши підприємцем, вирішує самостійно всі питання діяльності свого підприємства, виходячи з економічної вигоди і ринкової кон'юнктури. В юридичній літературі, на думку одних учених, термін «самостійність» підкреслює той факт, що втручання в підприємницьку діяльність органів влади й управління можливе лише у встановлених законом межах. Інші вчені під ініціативністю розуміють те, що підприємець починає діяльність на свій розсуд. На думку третіх, ознака ініціативності і самостійності вказує на вольове джерело підприємницької діяльності, оскільки суб'єкти самі ініціюють цю діяльність в нормативно-явочному порядку і самостійно, тобто своєю владою і в своїх інтересах, здійснюють її¹.

___________________

Див.: Саніахметова Н.А. підприємницьке право: Навч. посібн. – 3 – тє вид., переробл. і доп. – К., А. С. К., 2005. – С. 16 – 17.

Ініціативність і самостійність підприємницької діяльності визначена в ГК. Зокрема ч. 1 ст. 43 ГК передбачено, що підприємці мають право без обмежень здійснювати будь – яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. Їх суть відображена в принципах підприємницької діяльності, які передбачені у ст. 44 ГК. В кінцевому рахунку вона полягає в реалізації гарантованої ст. 42 конституції України свободи підприємницької діяльності.

Друга ознака - творчий та інноваційний характер, що виявляється у пошуку нових можливостей, орієнтації на нововведення. Підприємець діє й оцінюється як незалежний і значною мірою такий, що покладається на самого себе, інноватор. Інноваційний характер є найважливішим, що характеризує підприємництво, зважаючи на його соціальну перспективу, інновація є центральною характеристикою підприємця. У сучасній зарубіжній літературі інновація (нововведення) розуміється як основна функція процесу підприємництва.

Третя ознака – систематичність (регулярність, професійність, постійність).

Учені - економісти інколи не вважають систематичність характерною ознакою підприємництва, а, навпаки, відносять її до короткочасних, тактичних способів дії, що здебільшого вписуються у відносно короткотривалі угоди. Учені - юристи одностайно визнають ознаку систематичності необхідною рисою підприємництва, однак називають її по-різному. Деякі вчені називають постійність, інші підкреслюють професійну основу діяльності, треті підкреслюють її регулярний характер. На практиці, особливо податкові органи, при визначенні самостійності, керуються Декретом Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. № 24 – 93 «Про податок на промисел». За змістом ст. 1 цього Декрету систематичним вважається продаж вироблених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів, який здійснюється більше чотирьох разів протягом календарного року.

Четверта ознака - ризиковий характер, тобто готовність підприємця до

тягаря не передбачених несприятливих наслідків (понести збитки чи упустити вигоду т. п.) та вжиття заходів щодо їх превенції або усунення, що пов’язане з умінням координувати і комбінувати всі фактори виробництва з метою недопущення ймовірних збитків та неплатоспроможності.

П'ята ознака - цільове спрямування на одержання прибутку. Деякі автори підкреслюють, що метою підприємницької діяльності є одержання не прибутку взагалі, а саме підприємницького прибутку. Підприємницьким прибутком в літературі називається особливий вид доходу, винагороди за заповзятливість, специфічну творчу активність у сфері приватного бізнесу. Вважається, що прибуток підприємця складається з двох елементів: звичайного прибутку ділової людини та надлишку над звичайним прибутком. Другий елемент і є підприємницьким доходом (прибутком) у вигляді форми суспільної винагороди за інноваційний пошук, новаторство у виробництві. Мету одержання прибутку як ознаку підприємницької діяльності визнають як законодавець, так і вчені (майже одностайно). Якщо її метою не є отримання прибутку, вона не може бути віднесена до підприємницької. Водночас, інколи заперечується визнання мети одержання прибутку як обов'язкової ознаки підприємництва. Аргументується це тим, що можна моделювати ситуацію, в якій будь-який підприємець тимчасово здійснює виробництво і реалізацію товару нижче собівартості для завоювання ринку і така діяльність не буде розглядатися як підприємницька.

Важко погодитися з такою позицією, оскільки тут відбувається певною мірою змішування мети підприємницької діяльності й результату такої цілеспрямованої діяльності. Та чи інша діяльність не може бути віднесена до підприємницької, якщо її метою, не є одержання прибутку. Проте якщо прибуток не отриманий, незважаючи на цільове спрямування діяльності на її досягнення, то сам по собі цей факт не може служити підставою для вилучення її з числа підприємницької.

Шоста ознака підприємницької діяльності - социально - відповідальний характер. Соціальна відповідальність розуміється як суспільна відповідальність, тобто очікування того, що підприємці мають діяти в інтересах суспільства і робити свій внесок у вирішення суспільних і соціальних проблем. Важливим тут є розуміння ними необхідності здійснювати свою діяльність вживаючи всіх заходів для мінімалізації негативного впливу на навколишнє середовище (екологічний аспект).

Умови, обсяги сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання підприємницької діяльності визначаються ГК, іншими законодавчими актами, а також програми економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до чинних нормативно – правових актів, що буде розглянуто окремі (Гл. 2).

Самі по собі правові засоби, закріплені у чинному законодавстві, не можуть забезпечити підприємницьку діяльність без відповідного і якісного організаційного механізму їх застосування у практиці, що включає в собі наявність певної організаційної структури, повноважень відповідних органів, підготовка кадрів тощо. Не достатньо лише нормативного регулювання, а необхідне належне їх застосування, що неможливо без відповідного функціонування державних органів, які застосовують правові засоби. Усунення зазначених недоліків та дальше забезпечення конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність усунення адміністративних перешкод при її здійсненні передбачені Указом Президента України від 06. 08. 2008 р. № 698/2008 «Про невідкладні заходи щодо вдосконалення державного регулювання господарської діяльності».

§ 3. Господарські правовідносини, їх ознаки та види

Виходячи з того, що сфера господарювання не є однорідною у складаються різноманітні відносини, пов’язані з господарською діяльністю. Оскільки така діяльність неможлива без вступу її суб’єктів у взаємодію, в господарські відносини, господарсько – правова концепція визначає їх у власному (спеціальному) відносно економіки розумінні, а саме: господарськими є відносинами як між господарюючими суб’єктами, так і органами управління, які утворюються у процесі організації і безпосереднього здійснення господарської діяльності. Якщо такі відносини врегульовані нормативно – правовими актами вони стають господарськими правовідносинами В даному випадку вони характеризуються такими елементами:

суб’єкти, серед яких один носій правоспроможний, інший правозобов’язаний;
суб’єктивні права і обов’язки, які складають зміст правовідносин;
об’єкти права з якими пов’язане виникнення, зміни і припинення правовідносин.
вони складаються в сфері економіки різного рівня (державного, регіонального, локального);
їх змістом є - безпосереднє здійснення господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, надання послуг) та/або організація/керівництво такою діяльністю;
обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкт господарювання - споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. 1 ст. 2 ГК);
поєднання в них майнових та організаційних елементів, так, створення господарської організації вимагає: сукупності організаційних дій засновників у формі укладення засновницького договору (якщо засновників двоє і більше), скликання та проведення установчих зборів (у передбачених законом випадках), здійснення державної реєстрації новостворюваної організації, отримання необхідних ліцензій та інших дозволів; наділення новостворюваної організації необхідною для започаткування та здійснення відповідної (окресленої установчими документами з врахуванням вимог закону) господарської діяльності майновою базою з визначенням правового титулу майна (право власності, право господарського відання чи право оперативного управління, а щодо відокремлених підрозділів - право господарського використання із зазначенням конкретних майнових повноважень суб'єкта цього права);
значний ступінь правового регулювання на рівні актів законодавства в поєднанні з локальним регулюванням, що зумовлено суспільним значенням сфери господарювання, складністю господарських та пов'язаних з ними зв'язків.

Визначення господарських правовідносин закріплено у ст. 1 ГК, оскільки йдеться про те, що вони складають предмет правового регулювання цього кодексу. Тобто ця стаття передбачає, що саме регулюють норми господарського права у процесі організації та здійснення господарської діяльності. виходячи з приведеного, господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Відповідно до ч. 4 ст. З ГК сферу господарських відносини становлять господарсько-виробничі, організаційно – господарські та внутрішньогосподарські.

Поділ господарських відносин на господарсько - виробничі та організаційно - виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. Зокрема, господарсько – виробничі відносини складаються при здійсненні господарської діяльності. Організаційно – господарські у сфері державного регулювання господарської діяльності.

Так, згідно з ч. 5 ст. 3 ГК господарсько - виробничими відносинами є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, виконання робіт і надання послуг). Частіше за все вони виникають на основі господарського інтересу і опосередковуються господарськими договорами.

Організаційно - господарськими є відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (п. 6 ст. 3 ГК). вони ґрунтуються на актах державних органів, власників майна, в т. ч. щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування, патентування, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання і т. п.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарські відносини (п. 7 ст. 3 ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії — всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, органами, між організацією в особі органів управління та їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами).

За взаємним становищем сторін відносини є:

горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);
вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

За галузями народного господарства і сферами управління, в яких вони виникають і функціонують, виділяють такі правовідносини:

у галузі промисловості;
у галузі сільського господарства;
у галузі транспорту;
у галузі капітального виробництва;
у сфері приватизації;
у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання;
у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

За інтегрованим критерієм, що має ключове значення в механізмі господарсько-правового регулювання і відображає всю сукупність зазначених правовідносин у їх єдності і багатоманітності вони поділяються на такі види:

Абсолютні речові господарські правовідносини виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності суб'єктом власником засобів виробництва на основі використання цих засобів. Особливість саме цього типу господарських правовідносин обумовлена правом суб'єкта вільно, незалежно від інших осіб в межах закону володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном з господарською метою. Суб'єкт-власник, будь то приватний підприємець або приватне чи кооперативне підприємство, господарське товариство, держава або територіальна громада тощо, реалізуючи це право повноважний приймати будь-які рішення (в межах закону) щодо використання його майна і розпорядження ним. Контрагентами суб'єкта-власника у таких правовідносинах можуть виступати усі і кожний, тобто необмежене коло осіб, які зобов'язані не порушувати право власності цього суб'єкта, не чинити йому перешкод у реалізації ним свого права.
Абсолютно-відносні речові господарські правовідносини, їх наявність обумовлена тим, що господарську діяльність здійснюють не тільки власники засобів виробництва, а й суб'єкти, які володіють, користуються і розпоряджаються відповідним майном, закріпленим за ними чи переданим ним власниками, на праві господарського відання, оперативного управління, оперативного використання, оренди чи іншому речовому праві відповідно до законодавства (Гл. 14 ГК). Господарські правовідносини за участю цих суб'єктів є абсолютно-відносними, оскільки контрагентами зазначених суб'єктів виступають як невизначене коло осіб, щодо яких державою забезпечується рівний захист майнових прав вказаних суб'єктів аналогічно захисту права власності, так і водночас власники, з якими ці суб'єкти знаходяться у правовідносинах відносного характеру.
Абсолютні господарські правовідносини з ведення власної господарської діяльності. Вони виникають у зв'язку з веденням суб'єктом власної господарської діяльності, яка виступає об'єктом цих правовідносин. Зміст останніх обумовлений правами і обов'язками абсолютного характеру суб'єкта у сфері господарювання. Усі і кожний (невизначене коло осіб) зобов'язані утримуватися від дій, що перешкоджають здійсненню суб'єктом своїх прав (самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність не заборонену законом, самостійно формувати програму діяльності, вибирати постачальників і споживачів, залучати необхідні ресурси, встановлювати ціни на продукцію та послуги відповідно до закону, вільно розпоряджатися чистим прибутком тощо).
Відносні зобов'язальні господарські правовідносини або господарські зобов'язання. Цей вид господарських правовідносин має особливе значення в економіці. Адже саме у юридичних формах господарських зобов'язань і тільки у цих формах реалізується господарський обіг - процес переміщення товарів (результатів виконаних робіт, наданих послуг) із сфери виробництва у сферу обігу, і через неї у сферу споживання. У юридичних формах господарських зобов'язань здійснюються також певні організаційно-господарські (управлінсько-господарські) дії.

Немайнові абсолютні господарські правовідносини. Вони виникають з приводу немайнових благ, що використовуються суб'єктами господарювання в процесі здійснення господарської діяльності (фірмові найменування, торгівельні марки, комп'ютерні програми, комерційна таємниця тощо). Але ж треба підкреслити, що зазначені правовідносини є такими лише у процесі нормальної реалізації відповідних прав. У разі порушення останніх виникає охоронне відносне правовідношення майнового характеру (наприклад, відшкодування збитків, застосування адміністративно – господарських санкцій відповідно до Закону України від 07. 06. 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції». Тобто господарські правовідносини немайнового характеру містять у собі майновий потенціал і захищаються засобами майнового характеру.

Елементи господарських відносин мають місце (або можуть мати місце) в діяльності особистих селянських господарств. Суміжними з господарюванням є народні промисли, якими також притаманні риси цієї діяльності.

Критерії правового регулювання господарських відносин закріплені в ст. 258 ГК. Такими критеріями є:

сфера суспільного виробництва (матеріального або нематеріального), в якій складаються ці відносини;
особливості галузі господарювання (будівництво, енергопостачання, фінансова, господарсько – торгівельна діяльність, тощо);
вид господарської діяльності (підприємницька чи непідприємницька);
економічна форма результату господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, надання послуг та їх оборотоздатність);
простір, на якому вони складають (внутрішньому чи зовнішньому ринку).

Правовою підставою виникнення господарських правовідносин, є також державні замовлення та державні завдання (ст. 13 ГК), господарський договір (ст. 184 ГК), організаційно – господарський договір (ст.186 ГК), спільне виробництво та реалізація суб’єктами господарювання продукції, виконання робіт, надання послуг тощо.

Проте, об’єктивно у сфері регулювання економіки виникають й інші відносини, що не є господарськими і відповідно не регулюються ГК. Такими, відповідно, до ст. 4 ГК є:

майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України (далі — ЦК). Так, відповідно до ст. 1 ЦК, відносини, що регулюються цивільним законодавством - це особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. У ст. 9 ЦК встановлено, що положення цього Кодексу застосовуються для врегулювання відносин, що виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом можуть передбачатись тільки особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання;
земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання и охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря (регулювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та законами: Земельним кодексом , Кодексом «Про надра», Лісовим кодексом ,Водним кодексом, законами: «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про природно-заповідний фонд України», «Про охорону атмосферного повітря»);
трудові відносини - Кодексом законів про працю та іншими актами трудового законодавства;
фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом та іншими законами і підзаконними нормативно-правовими актами);
адміністративні та інші відносини управління за участю суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання (регулювання таких відносин здійснюється Кодексом законів про адміністративні правопорушення, низкою законів: «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про міліцію» та ін.)

§ 4. Поняття, предмет, принципи і метод господарського права

Загальноприйнято в юридичній науці та правозастосуванні, що галузь права є основним елементом структури права. Як частина цілого кожна галузь права взаємодіє з іншими галузями і з системою права в цілому. Головними критеріями поділу права на галузі є певний вид суспільних відносин, предмет і метод правового регулювання. В свою чергу, предметом будь – якої галузі права є вид суспільних відносин.

З’ясуємо, які саме з них є предметом регулювання господарського права. Насамперед слід зазначити, що господарське право сформоване як самостійна, кодифікована і відокремлена галузь права, з властивим їй предметом сформована з прийняттям 16 січня 2003 р. і набранням чинності 1 січня 2004 р. Господарського кодексу України. Як передбачено в Преамбулі, ГК встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності, яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності. Він має на меті забезпечити зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.

Власне предмет регулювання господарського права визначено в ст. 1 ГК. В цій статті, в першу чергу, встановлено, що воно визначає основні засади господарювання в Україні. І далі, що предметом правового регулювання господарського права є господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

З урахуванням вище приведеного можна запропонувати таку дефініцію галузі господарське право. Господарське право – це галузь права, яка є системою господарсько – правових норм, що регулюють відносини у сфері організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності або керівництва нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибутку. Його завданням як зазначає академік НАН України В.К.Мамутов у Великому енциклопедичному юридичному словнику 2007 р. господарське право - це системне правове забезпечення господарської діяльності, яка здійснюється на професійній основі. Таке забезпечення є однією з неодмінних умов ефективного функціонування народного господарства країни, комерційного й некомерційного господарського обігу¹.

Забезпечення системності правового регулювання господарської діяльності вимагає поєднання у його методі приватно – правових і публічно – правових основ, елементів припису, заборони, дозволу, рівного підпорядкування усіх суб’єктів господарювання вимогам суспільного господарського порядку.

Важливим засобом тлумачення норм господарського права є його принципи.

Принципи господарського права – це керівні начала, що визначають спрямованість правового регулювання господарської діяльності. Такими

принципами є:

свобода господарської діяльності та ініціативи у рамках суспільного

__________________

¹ Див.: Великий енциклопедичний юридичний словник / За редакцією акад. НАН України Ю.С. Шемчушенка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2007. – С. 136.

господарського порядку;

свобода руху капіталу, товарів та послуг;
демонополізація економіки та розвиток конкуренції;
рівний захист державою прав усіх суб’єктів господарювання;
обмеження втручання державних органів у господарські відносини;
забезпечення народногосподарських (національних) інтересів шляхом державної підтримки науково – технічного прогресу;
забезпечення правопорядку та законності в господарській діяльності;
державний та суспільний захист інтересів споживача;
декриміналізація та детенізація економіки.

З метою рівного підпорядкування усіх учасників господарських правовідносин нормативно – правовим актам залежно від умови господарювання застосовуються відповідні методи господарського права.

Методи господарського права – це сукупність, передбачених законодавством способів регулюючого впливу норм господарського права на господарську діяльність господарюючих суб’єктів з метою задоволення суспільних потреб.

Методи господарського права характеризуються такими ознаками:

стосуються тільки господарсько – правових норм;
забезпечують єдність правового регулювання господарських відносин;
гарантується у передбачених випадках засобами державного примусу;
є критерієм визначення господарського права як галузі права.

Концептуально методи господарського права базуються на двох принципах: загальнодозвільному («дозволено все, що передбачено законом»), за якими діють підприємства і громадяни - підприємці, та зобов'язуючому («суб'єкти господарського права зобов'язані і мають вчиняти те, що на них покладено законом»). Зазначимо, що другий принцип в основному стосується таких суб'єктів, як органи державного управління і власників майна щодо підпорядкованих суб’єктів господарювання.

Природа господарських відносин є подвійною (поєднання в них організаційних та майнових елементів), що обумовлює наявність кількох методів правового регулювання, що є особливістю господарського права.

Розрізняють ключовий і чотири основних методів правового регулювання господарських відносин, а саме:

Ключовий метод господарського права - метод підпорядкування суб'єктів господарювання суспільному господарському порядку, тобто встановленому у суспільстві укладу матеріального виробництва, заснованому на положеннях Конституції, нормах права, моральних принципах, ділових правилах та звичаях, що схвалені законодавчою владою у стратегічних економічних рішеннях, які забезпечують гармонізацію приватних та публічних інтересів та створюють партнерські та доброзичливі взаємовідносини у господарюванні.

До основних методів належать:

Метод приписів – передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію; видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприємствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Згідно з цим діяльність (поведінка) суб'єктів підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Він заснований на виконанні вимог закону при моделюванні поведінки суб’єктів господарювання при їх взаємовідносинах з державними органами.
Метод автономних рішень ґрунтується на можливості суб'єктів господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення і передбачає обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень, які не суперечать законодавству України. Це означає, що суб'єкти господарських відносин самостійно: планують свою господарську діяльність; в межах законодавства вільно обирають контрагентів і предмети господарських договорів і визначають зобов'язання в них та всі необхідні умови господарських взаємовідносин.
Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом компромісу при укладення господарських договорів.
Метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами адресованих суб'єктам господарювання пропозицій (рекомендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) в сфері господарювання. Тобто, держава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Це примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій в т.ч. відкритих акціонерних товариств. Наприклад, зразкові форми договорів щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації відносно окремих видів діяльності у сфері господарювання - це приклади застосування державою зазначеного методу.

Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу держави стосовно тих або інших господарських відносин та інших факторів для регулювання господарського життя можуть використовуватися будь-які із зазначених методів, виходячи з того, який з них буде найефективнішим.

Таким чином, своєрідність предмета і методу правового регулювання визначає господарське право як комплексну галузь права, в якій наявні правові норми конституційного, адміністративного цивільного права та інших галузей права стосовно одного предмета правового регулювання – господарської діяльності.

§ 5. Поняття і система господарського законодавства

Господарське законодавство - це система нормативно-правових актів, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва такою діяльністю органами державної влади або місцевого самоврядування.

Розглянувши це питання насамперед зазначимо, що нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері господарювання, закріплених в ст. 3, 8, 13, 14, 15, 41, 42, 50, 55, 56, 57, пункти 7, 8, 9, ч. 1; п. 1, 3, 8, ч. 2 ст. 92. В ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ця стаття закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів та ґрунтується на відповідних положеннях Конституції України щодо:

забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ст. 13);
права власності українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені українського народу органами державної влади та органами самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);
права кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону (ст. 14);
забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, недопущення використання власності на шкоду людині й суспільству (ст. 14)
права кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);
визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності ( ст. 14 і 41);
економічної багатоманітності, права кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 15 і 42);
забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (ст. 41 і 91);
забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України (ст. 50);
належних, безпечних і здорових умов праці, захисту прав споживачів (ст. 43);
взаємовигідного співробітництва з іншими країнами (ст. 8 і 43);
визнання і дії в Україні принципу верховенства права (ст. 8).

Норми господарського права як загальні правила поведінки суб’єктів господарських відносин функціонують завдяки своїй нормативній формі (у формі нормативно – правових актів), які в сукупності складають господарське законодавство.

Визначеність та функції господарського права проявляються в господарському законодавстві, яке становить нормативну основу господарського правопорядку - правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство України характеризується такими ознаками:

значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів;(за різними підрахунками понад 1600 законів і підзаконних актів), що обумовлено різноманіттям господарського життя та врегулюванням господарської діяльності;
переваг комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які стосуються одного предмета правового регулювання страхування. Наприклад, закон України від 04. 10. 2001 р.«Про страхування»;
кодифікованість, що визначається прийняттям 16 січня 2003 р. ГК, який набув чинності з 01.01.2004 р. одночасно з новим ЦК. Складаються з дев’яти розділів, сорок однією глави і 418 статей, які визначають основи господарювання, різноманітність суб'єктів господарювання на основі різних форм власності, функціональні і галузеві форми господарської діяльності та керівництво нею;
наявність значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих, регіональних, локальних.

наявність нормативних актів вже неіснуючої держави - СРСР Наприклад. Положення про поставки продукції науково-технічного призначення, Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені Постановою Ради Міністрів СРСР №888 від 25.07.1988р. тощо. Застосовуються за умов, визначених Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР». З набуттям чинності Цивільним та Господарським кодексами України більшість таких актів або їх положень втратила свою чинність.

Все це переконує у тому, що господарському законодавству України притаманні риси, що свідчать про недоліки правового регулювання. Насамперед, наявність застарілих положень, прогалин, колізійних норм, надмірно велика кількість нормативно-правових актів. Численні вади господарського законодавства засвідчують необхідність його вдосконалення.

За юридичною силою нормативних актів, відповідно до ст. 7 ГК, система господарсько-правових актів складається з:

положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України, права громадян на підприємницьку діяльність та приватну власність, щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері економіки;
законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких займають кодифіковані акти: ГК і ЦК та інші закони України, що визначають основні засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин та відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також особливості правового регулювання в окремих галузях та сферах господарювання), і т. п. наприклад. Закон України від 15. 03. 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» і т. д.;
указів Президента України. Наприклад, від 03.09 2007 р. «Про затвердження Концепції вдосконалення державного регулювання господарської діяльності» та ін.;
актів Уряду України. Наприклад, постанова від 11.03.2004 р. «Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результативності регулятивного акта» та інші;
- відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства, певної категорії суб'єктів або певної сфери економіки. Наприклад, Положення про реєстр неприбуткових організацій та установ, затверджений наказом Державної податкової адміністрації України від 11.07.1997 р. № 232. і т. п.
- регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень та встановленого порядку, (регіональні правила переважно щодо генеральних планів забудови населених пунктів та територій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів, а також регіональних будівельних норм та правил; порядок приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів капітального будівництва тощо;
- локальних нормативних актів, що приймаються безпосередньо суб’єктами господарювання або їх засновниками. До них належать статути, засновницькі договори, положення про органи правління та інші документи, що регулюють діяльність суб’єкта господарювання.

Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою, а також міжнародні торговельні звичаї згідно ділових відносин. Зокрема, принцип застосування звичаїв ділового обороту, що стосується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності.

Господарсько-правові норми - це встановлені формально обов’язкові правила господарської діяльності та керівництва нею, які встановлюються державою і мають загальнообов’язкове значення.

Різноманітність господарсько-правових норм як визначила О.М. Вінник зумовлює доцільність їх класифікації, зокрема, за критерієм структури норми на:

норми з традиційною структурою (гіпотеза, диспозиція, санкція);
норми з неповною структурою.

Останні (серед господарсько-правових норм вони становлять більшість), у свою чергу, поділяються на:

норми-заборони (напр., заборона здійснення підприємницької діяльності органам державної влади та органам місцевого самоврядування (ч.4 ст.43 ГК), а також посадовим особам цих органів (ч.2 ст. 64 Конституції України; ч.4 ст.43 ГК);
норми-принципи, що є принципами господарювання (ст.6 ГК); принципами свободи підприємницької діяльності (ст.44 ГК); принципами діяльності виробничого кооперативу (ст. 96); принципами зовнішньоекономічної діяльності - ст. 2 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991р.; принципами приватизації державного майна - ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992р.) тощо;
норми-визначення (більшість прийнятих протягом останніх 4-х років законів має спеціальну статтю «Визначення термінів», в якій розкривається зміст основних термінів, що застосовуються у відповідному законі, - ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992р. (в ред. Закону від 30.06.1999р.); ст. 3 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001р.; ст.2 Закону України «Про кооперації» від 10.07.2003р.);
компетенційні норми, що визначають компетенцію суб’єктів господарювання напр., про управління підприємством (ст. 65 ГК), господарським товариством (ст. 89 ГК), управлінні об’єднанням підприємств (ст. 122 ГК). Закон України від 07.03.1996р. (в ред. 04.10.2001р.) «Про страхування» тощо);
техніко-економічні норми, що визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри і вихідні величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови і т. п.;
норми-рекомендації, які є юридично обов'язковими для суб'єктів господарювання, орієнтують їх на бажану для суспільства (держави) поведінку у сфері господарювання (примірні статути, примірні договори тощо)¹.

Беручи до уваги вищенаведені ознаки сучасного господарського законодавства України, можна констатувати, що запровадження в економіку України нових для неї ринкових відносин, в тому числі повязаних з вступом в СОТ, ще не зазнали відповідного законодавчого врегулювання і вимагають його впорядкування.

Найближче вдосконалення правового регулювання господарської діяльності передбачене як вже зазначалося в Концепції вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, затвердженої Указом Президента України від 3 вересня 2007 р. Зокрема, у ній передбачено.

Здійснити підготовку пропозицій та забезпечити прийняття законів про внесення змін:

до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності щодо спрощення процедур одержання документів дозвільного характеру, встановлення вичерпного переліку документів, необхідних для їх одержання, забезпечення реалізації декларативного принципу та запровадження принципу «мовчазної згоди»;
до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» щодо унеможливлення необґрунтованого розширення переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню;
до ГК (436 – 15), ЦК (435 – 15),Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» щодо забезпечення скорочення та прозорості процедури припинення юридичної особи, зменшення можливості з майном під час припинення суб’єктів господарювання, зниження адміністративних

_______________________

¹ Див.: Вінник О.М. Господарське право: Навчальний посібник – 2 – ге вид., змін. та доп. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 43 – 44.

бар’єрів, спрощення порядку здійснення під час припинення суб’єктів господарювання відповідних заходів контролюючими органами;

до нормативно – правових актів, які забезпечать реалізацію Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»;
до Земельного кодексу України, ЦК, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» щодо зменшення надмірного адміністративного контролю у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обмежень;
до Законів України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності», «Про підтвердження відповідності» щодо скорочення переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації продукції до оцінки відповідності, приведення процедур, пов’язаних із технічним регулюванням, у відповідність з вимогами Світової організації торгівлі та Європейського Союзу, прискорення гармонізації національних стандартів із міжнародними та європейськими;
до Законів України «Про безпечність та якість харчових продуктів»;
«Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» щодо забезпечення відокремлення системи державного регулювання безпечності та якості харчових продуктів і продовольчої сировини від системи технічного регулювання;
до нормативно-правових актів щодо подальшого дерегулювання господарської діяльності та посилення ролі уповноваженого органу державної влади у сфері державної регуляторної політики;
визнання таким, що втратив чинність, Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію»;
забезпечити прийняття Податкового кодексу України та Законів України «Про перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» та «Про ринковий нагляд».

На часі прийняття нового ринкового законопроекту «Про загальні засади державно – приватного партнерства в Україні», розробленого Міністерством економіки України. На разі законопроект допрацьовується і стане нормативним актом, що закріпить концепцію державно – приватного партнерства між державою та суб’єктами господарювання недержавної форми власності, тощо.

Прийняття цих законів матиме не лише економічний, а й соціальний ефект, бо сприятиме дерегулювання господарської діяльності, формулюванню оптимальних відносинах суб'єктів господарювання з органами державної влади та місцевого самоврядування, поліпшенню реалізації громадянами України їхнього конституційного права на підприємницьку діяльність, розвиток і підвищення .ролі малих та середніх підприємств економіці, а їх власників й у політиці.

§ 6. Господарське право як галузь правової науки і як навчальна дисципліна

Крім галузі права і галузі законодавства господарське право є також галуззю правової науки та однією із правових навчальних дисциплін.

В теорії права правова наука розглядається як система знань про об’єктивні закономірності розвитку держави і права та їх місце у суспільному житті, відокремлюючи її як самостійну галузь суспільних наук на вітчизняний і зарубіжний досвід, ідеї та цінності правової держави. В цілому вона є багатовекторною, пов’язана з правовим дослідженням наявних і перспективних галузей права. Однією з них є галузь науки господарського права.

Наука господарського права відображає історію встановлення і розвитку державного регулювання економіки. Вона теоретично відображає найбільш глибоку сутність господарських відносин ринкової економіки і спрямована на розв’язання сучасних проблем їх розвитку в умовах обмеженості природних ресурсів. У найбільш загальному розумінні мета науки господарського права це теоретичне відображення усіх проявів господарського регулювання в економіці. Наука господарського права, як справедливо визначає член кореспондент АПрН України Г.Л. Знаменський. завжди тримала в центрі уваги таку проблематику, виконуючи при цьому функції теорії господарського законодавства. Наука господарського права створює і такі інструменти, які закладають міцну наукову основу для практичного вивчення дієвості результативності, корисності, а в цілому ефективності господарського законодавства¹.

Господарське право як наука вивчає історію встановлення та розвитку системи правового регулювання господарських відносин в Україні та за кордоном, виявляє закономірності, тенденції, прогалини правового регулювання господарських відносин та напрацьовує рекомендації щодо вдосконалення як правового регулювання, так і правозастосовчої практики.

Завданнями науки господарського права є:

забезпечення обґрунтованості та ефективності нормотворчого процесу;
визначення критеріїв оцінки відповідності господарського права (як галузі права) закономірностям і принципам правового регулювання;
розробка найбільш оптимальних механізмів реалізації норм господарського права;
створення єдиного понятійного апарату господарського права;
пояснення правотворчих та право застосовних рішень та прогнозування наслідків порушення закономірностей правового регулювання.

Предметом науки господарського права є:

____________________

¹Проблеми господарського права і методика його викладання: Зб. Наук пр. / НАН України. Ін – т економіко правових досліджень редкол.: Мамутов В.К. (відп. Ред.) та ін. – Донецьк: ТОВ «Юго – Восток, ЛТД», 2006. – С. – 408 – 410.

історія розвитку господарського законодавства і науки господарського права (у дорадянський, радянський та після радянський час);
правове регулювання господарської діяльності і, зокрема, формування господарського законодавства та його правового застосування;
закордонні системи господарського права (західної Європи, США, Японії і т. д.);
методи вивчення чинного господарського права;
організація реалізації господарського права у народному господарстві тощо.

Наука господарського права виконує такі суспільно – необхідні функції:

економіко – політична, що виражається в тому, що господарське законодавство розглядається як важливий засіб економічної політики держави;
константаційна, що полягає у реальній норм господарського права;
інтерпретаційна, яка полягає у поясненні норм господарського законодавства та інших господарсько – правових явищ;
систематизації знань про господарське законодавство і право у зв’язку з необхідністю об’єднання знань про господарське право в єдину систему, підпорядкування їх єдиним науковим цілям, завданням і принципам;
інструментальна, яка полягає в тому, що наука господарського права створює інструменти для практичного вивчення дієвості та корисності господарського законодавства і права;
практична організаторська, яка полягає в розробці конкретних методів і засобів перетворення господарських відносин для забезпечення економічних реформ і адаптації українського законодавства до законодавства Європейського союзу, а також до міжнародних правових стандартів;
прогностична, що спрямована на підготовку прогнозу розвитку господарського законодавства на перспективу.

Правові проблеми науки господарського законодавства є об’єктом досліджень юридичних науково – дослідних установ, і насамперед, академічного рівня: Національна академія наук України, Інститут держави і права імені В.І.Корецького, Інститут економіко – правових досліджень НАН України, Інститут приватного права і підприємництва АПрН України, Академія правових наук України та галузеві академії. Широкий спектр господарсько – правових досліджень проводиться у вищих юридичних навчальних закладах та юридичних факультетах, у яких є відповідні кафедри.

Навчальна дисципліна господарське право юридично визначена і конкретніше представлена у навчальних планах вищих навчальних закладів і юридичних факультетів спеціальності «правознавство», а також в економічних. управлінських та інших. Хоча назва дисципліни цієї не однакова («господарське законодавство», «підприємницьке право»), але її зміст визначають конституційні засади, ГК і господарське законодавство, хоч у різних обсягах навчального матеріалу, залежно від рівня акредитації вузу і профілю підготовки майбутніх спеціалістів.

Предметом господарського права як навчальної дисципліни є ті суспільні економіко – правові відносини, в які вступають суб’єкти господарювання з метою здійснення своєї виробничо господарської підприємницької діяльності.

Господарське право як навчальна дисципліна вивчає сутність знань і навичок правового регулювання господарської діяльності та використання відповідних правових норм у практиці професійної юридичної діяльності.

За такого розуміння зміст навчальної дисципліни господарське право відображений в ГК і на його базі господарському законодавстві України та міжнародних нормативно – правових актах. Тут доречно зазначити, що відповідно до закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 14 вересня 1992 року , коли міжнародні договори ратифіковані Верховною Радою України, то вони складають невід’ємну частину національного законодавства України і застосовується в законному порядку, передбаченому для норм українського законодавства. В зв’язку з ратифікацією ці питання стають більш актуальними.

Традиційно навчальна дисципліна, в тому числі господарське право має своє логічну структуру і поділяється на загальну та особливу (спеціальну) частину.

В загальній частині передбачено вивчення і засвоєння студентами матеріалів про засадничі положення правового забезпечення регулювання господарської діяльності. Це, зокрема, такі розділи і теми:

Глава 1. Поняття, предмет і джерела господарського права.(2 теми).

Тема 1. Господарська діяльність.

Тема 2. Поняття, предмет господарського права та господарське законодавство.

Глава 2. Державна підтримка підприємництва (1 тема).

Глава 3. Правовий статус суб’єктів господарських правовідносин. (3 теми).

Тема 3.Загальна характеристика суб’єктів господарських правовідносин.

Тема 4. Правове становище підприємств і господарських товариств.

Тема 5. Правове становище кооперативів і господарських об’єднань.

Глава 4. Державна реєстрація суб’єктів господарювання (2 теми).

Тема 6. Загальні умови створення і порядок державної реєстрації суб’єктів господарювання.

Тема 7. Правові наслідки державної реєстрації.

Глава 5. Ліцензування і патентування господарської діяльності (1 тема).

Глава 6. Припинення діяльності суб’єкта господарювання (3 теми).

Тема 8. Поняття, способи і наслідки при припиненні діяльності суб’єкта господарювання.

Тема 9. Поняття, підстави і стадії провадження у справі про банкрутство.

Тема. 10. Судові процедури, які застосовуються до боржника і державна реєстрація припинення суб’єкта господарювання.

Глава 7. Правовий режим майна суб’єктів господарювання (2 теми).

Тема 11. Загальні положення про право власності та речові права суб’єктів господарювання.

Тема 12. Правовий режим майна суб’єктів господарювання.

Глава 8. Правове регулювання приватизації (1 тема).

Глава 9. Господарські зобов’язання (1 тема).

Глава 10. Господарський договір (2 теми).

Тема. 13 Поняття, ознаки, функції і класифікація господарських договорів.

Тема. 14. Види господарських договорів, порядок їх укладання і виконання.

Глава 11.Відповідальність у господарських правовідносинах (1 тема).

У спеціальній частині господарського права як навчальної дисципліни буде запропонований матеріал щодо правового регулювання функціональних видів господарської діяльності (економічної конкуренції, ринку цінних паперів, цін і ціноутворення, інвестиційної та інноваційної діяльності, іноземного інвестування) та в окремих галузях і сферах господарського життя (електроенергетики, аграрно – промислового сектору, будівельної діяльності, харчовій промисловості, торгівельної діяльності та побутового обслуговування тощо).

Контрольні запитання

Чим обумовлена господарська діяльність?
Визначте поняття та ознаки господарської діяльності?
Що складає зміст господарської діяльності?
Назвіть види господарської діяльності?
В чому полягає зміст підприємництва як спосіб здійснення господарської діяльності?
Які ознаки підприємницької діяльності Ви знаєте?
Назвіть і поясніть принципи підприємницької діяльності?
В чому полягає некомерційна господарська діяльність?
Які Ви знаєте умови розвитку малого підприємництва?
Які види господарських правовідносин Ви знаєте?
Визначте зміст і особливості організаційно - господарських правовідносин?
Які методи державного регулювання господарських відносин Ви знаєте?
Визначте поняття господарського права.
Що є предметом правового регулювання господарського права?
Які Ви знаєте методи господарського права?
3а якими принципами функціонує господарське право?
Поясніть поняття та ознаки господарського законодавства?
Що складає систему господарського законодавства?
Які основні напрями вдосконалення господарського законодавства?
У чому зміст галузі правової науки господарського права?
У чому мета викладання господарського права?

ГЛАВА 2.

ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ПІДРИЄМНИЦТВА

§ 1. Регулювання підприємницької діяльності як засіб підтримки підприємництва

Регулювання підприємницької діяльності розглядається як форма державного впливу на господарську діяльність господарюючих суб’єктів. Воно виражається у державній регуляторній політиці держави, спрямованій на забезпечення умов збалансованості її втручання у розвиток підприємництва. Здійснення державного регулювання господарської діяльності у тому числі підприємництва, встановлені Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 01.09.2003 р. (далі — Закон).

У ньому державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності визначена як напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є:

доцільність — обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;
адекватність — відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;
ефективність — забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;
збалансованість — забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави;
передбачуваність — послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;
прозорість та врахування громадської думки — відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Підставою державного регулювання підприємництва є ст. 42 ГК, у якій передбачена необхідність забезпечення реалізації та охорони публічних (державних та суспільних) інтересів.

Таке регулювання діяльності суб'єктів підприємництва має бути збалансованим і спрямованим для досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку підприємцем. Співвідношення публічних та приватних інтересів при здійсненні державного регулювання підприємницької діяльності має виявлятися у такому державному впливі, яке надає можливість суб'єктам підприємництва ефективно розвиватися, і при цьому забезпечує необхідні публічні потреби та інтереси.

Здійснення державної регуляторної політики відповідними регуляторними органами інтерпретується як порядок планування діяльності з підготовки регуляторних актів, розгляду проектів цих актів, забезпечення принципу прозорості та врахування громадської думки у реалізації цієї політики, а також порядок відстеження результативності та перегляду прийнятих регуляторних актів. При цьому проводиться системний аналіз впливу факторів, які суттєво впливають на якість регуляторних актів. Вони розділяються на нематеріальні (духовні) та матеріальні (інституціональні), які в свою чергу ще структуруються. До інституціональних чинників відносять : відповідні державні органи, державні силові структури, бізнесові й політичні кола, політичні партії, деякі громадські організації, засоби масової інформації, підприємницьку еліту, а також кримінально-мафіозні угрупування, церкву та ін. До нематеріальних факторів впливу на регуляторні акти відносить звичаї, в тому числі і ділові, культурні традиції тощо, основою яких є духовні засади. Йдеться, зокрема, про добро (зло), справедливість (несправедливість), добросовісність (недобросовісність), моральність взагалі тощо. Згідно з Програмою діяльності Кабінету Міністрів «Назустріч людям», затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 04.02.2005 р. № 115 на сучасному етапі завданням Уряду є встановлення простих, чітких, зрозумілих для всіх «правил гри», забезпечення їх загального дотримання, створення умов для вільного доступу до всіх елементів ринку за єдиними правилами, гарантування всім суб’єктам підприємницької діяльності захисту їх законних прав та інтересів у відносинах з іншими суб’єктами та органами влади. Можливостей самоорганізації кожного громадянина тощо.

Як відомо, сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрігосподарські відносини. При цьому предметом державної регуляторної політики можуть бути лише організаційно-господарські відносини (відносини між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю). Інші господарські відносини належать не до державної регуляторної, а до іншої політики, наприклад недержавної корпоративної. Метою правового забезпечення державної регуляторної політики є створення правопорядку у сфері господарювання. Цей порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність і визначення України як суверенної та незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Сам процес правового регулювання господарської діяльності складається кількох стадій:

Правова регламентація підприємницької діяльності. На цій стадії передбачається розробка правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки при здійсненні підприємницької діяльності.
Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — перехід від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих суб'єктів.
Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних справ і юридичних обов'язків.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Відповідно до ст. 12 ГК основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання і підприємницької діяльності є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Зміст основних засобів регулювального впливу ш діяльність суб'єктів господарювання полягає у наступному

Першим з перелічених засобів є державне замовлення. Державне замовлення відповідно до ст. 13 ГК є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування. Поставки товарів, робіт та послуг для виконання регіональних програм забезпечується за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної республіки Крим і місцевих бюджетів.

Загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт надання послуг для задоволення державних потреб визначається законом. Таким нормативно - правовим актом, який визначає правові та економічні засади у цій сфері у зв’язку з тим, що Верховною Радою України на 20 березня 2008 р. прийнято Закон «Про визнання таким, що втратив чинність Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» є постанова Кабінету Міністрів України від 28.03.2008 p. № 274. Згідно з цією постановою затверджено розроблене Міністерством економіки Тимчасове положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, яким встановлено механізм здійснення державних закупівель. Відповідно до п. 2 цієї постанови на Міністерство економіки покладено функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти. Мінекономіки, як уповноваженим органом, проведено низку організаційних заходів, які мають забезпечити діяльність сфери державних закупівель. Зокрема:

створено окремий структурний підрозділ міністерства —департамент державних закупівель;
поновлено функціонування інформаційного бюлетеня «Вісник державних закупівель», на якому розміщуються оголошення про закупівлі на безоплатній основі;
створено Консультативно-методологічну раду з питань державних закупівель та затверджено її склад;
на офіційному веб - сайті Мінекономіки відкрито окремий розділ «Державні закупівлі», на якому розміщуються нормативно-правові акти у сфері державних закупівель, а також роз'яснення Мінекономіки щодо порядку застосування законодавства у сфері закупівель;
введено в дію стартову версію веб - порталу «Державні закупівлі» в мережі Інтернет

http

://

www

tender

gov

наповнення якого здійснює редакція інформаційного бюле -

теню «Вісник державних закупівель».

Особливості регулювання відносин щодо державного замовлення для потреб армії визначає Закон України від 03.03.1999 р. «Про організацію оборонне замовлення» і відповідними підзаконними актами.

Окремими засобами державного регулювання у сфері господарювання є ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування що спрямовані на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних та соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються ст. 14 ГК, виходячи з конституційного права кожного на здійснення незабороненої законом підприємницької діяльності.

У разі потреби держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

До засобів регулювального впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання належать також стандартизація і сертифікація. У сфері господарювання згідно зі ст. 15 ГК застосовуються державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн (відповідно до чинних міжнародних договорів України).

Обов'язкові норми застосування стандартів чи окремих їх положень для таких категорій осіб: суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах; учасників угоди (контракту) щодо розробки, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні; виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована за вимогами стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень цієї угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування територією України.

Сертифікація (підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів) здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

З боку держави використовуються також інші засоби впливу на процес підприємницької, комерційної діяльності господарюючих суб’єктів. Серед яких слід виділити преференції та квоти. Ці засоби найчастіше використовуються у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Важливу роль в механізмі державного регулювання господарської діяльності відіграють податки. Як передбачено ст. 17 ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України, а сама система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян. З метою вирішення соціальних і економічних завдань держави закони, якими регулюються оподаткування суб'єктів господарювання, з метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань повинні передбачати: оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

Система оподаткування визначена у проекті Податкового кодексу передбачає граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Ще одним засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є регулювання цін і тарифів (ст. 189 – 192 ГК). Політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і поширюється на всі підприємства й організації незалежно від форм власності, підпорядкованості і методів організації праці та виробництва, що буде розглянуто окремо.

Засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів підприємницької діяльності є дозвільна система, яка визначає правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності і встановлює порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру. Дія такої системи поширюється на дозвільні органи, адміністраторів, уповноважений орган та суб'єктів господарювання, які мають намір провадити або провадять господарську діяльність, і не поширюється на відносини у сфері ліцензування господарської діяльності, захисту економічної конкуренції, а також на дозвільну систему, яка поширюється на операції зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими матеріалами і речовинами, сильнодіючими отруйними речовинами, дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії. Одним з основних принципів державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності є зменшення рівня державного регулювання господарської діяльності.

З метою у встановлені єдиних критеріїв і до об’єктів, на експлуатацію яких потрібно отримувати різноманітні дозволи, погодження висновки та інші дозвільні документи, і безпосередньо до процедур їх отримання, Верховна Рада прийняла 06.09.05 р. розроблений Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі – Держкомпідприємництво) законопроект «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (далі – Закон), який ще називають дозвільним. Законом, який набрав чинності в січні 2006 року визначалися організаційні та правові засади державної політики у цій сфері, встановлювалися вимоги до згаданої системи, окреслювалися нові підходи до процедури видачі дозволів. Ним також було визначено послідовне запровадження європейських принципів започаткування бізнесу.

Вказаним документом вперше було затверджено норму щодо встановлення виключно законам необхідності отримання того чи іншого дозволу, а також окремі вимоги до порядку їх отримання (що змусило як центральні органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування переглянути дозвільні документи, запровадженні підзаконними актами та рішення місцевих рад, з метою їх скасування). Запроваджено декларативний принцип започаткування бізнесу, принцип організаційної єдності отримання документів. Ст. 5 Закону уведено посаду адміністратора, який організовує видачу без участі суб’єктів господарювання ( це значно спрощує процедуру та зменшує витрати підприємців для їх отримання). Адміністратор, відповідно до п. 1 Типового положення про адміністратора та порядок його взаємодії з місцевими дозвільними органами, суб’єктами господарювання та територіальним органом спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності, затвердженого наказом Держкомпідприємництва від 05.12.2005 р. №116, є посадовою особою міської ради, районної та районної у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій, яка організовує видачу суб’єкту господарювання документів дозвільного характеру та забезпечує взаємодію місцевих дозвільних органів щодо видачі документів дозвільного характеру.

Прикінцевим положенням Закону (ст. 11) встановлено адміністративну відповідальність посадових осіб дозвільних органів за порушення процедур видачі документів відповідно до ст. 166¹⁰ Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП)

Найефективніше Закон впроваджується на місцевому рівні, де запроваджено дію принципу організаційної єдності, тобто налагоджена робота дозвільних центрів, які формуються з представників дозвільних органів та адміністратора і працюють у форматі єдиного офісу. За статистикою в кожному районі та місті обласного значення прийнято рішення про створення відповідних центрів (загалом їх 677). Однак, на жаль, менше половини з них працює відповідно до визначених завдань. Багато з них забезпечують надання консультацій, не обтяжуючи себе видачею дозволів.

§ 2. Дерегулювання підприємницької діяльності

Із змісту регуляторної політики випливає розуміння делегування. Під дерегулюванням слід розуміти сукупність спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва заходів. Воно, зокрема передбачає:

спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності;
скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності;
лімітування перевірок і контролю за діяльністю суб'єктів господарювання, скорочення перевірок; спрощена система митного оформлення вантажів тощо (далі – Закон).

Правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарювання, спрямовані на дерегулювання, визначені Законом України : «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09. 2003р.

Метою дерегулювання, згідно з цим Законом, є формулювання оптимального співвідношення між ринковими механізмами і державним регулюванням господарської діяльності при обмежені втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання з метою нівелювання адміністративних економічних, правових та інших перешкод на шляху розвитку ринкової економіки. Маються на увазі перешкоди, пов'язані із початком господарської діяльності, доступом до основних ресурсів економічної активності; спрощення правил, пов'язаних із регулюванням господарських відносин з органами державної влади та місцевого самоврядування; забезпечення оптимальності, стабільності, гласності та відстеження результативності та за її наслідками перегляд регуляторних актів.

Одним з напрямів оптимізації правового регулювання економічних відносин і дерегулювання є визначення меж державного втручання в господарську діяльність. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у таку діяльність, відповідно до ч. 3 ст. 8 ГК, може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Вона визначена такими двома параметрами, як контроль над господарською діяльністю шляхом державної реєстрації її суб'єктів і визначення сфер державного контролю і нагляду за господарською діяльністю. Ці сфери діяльності належать до тих, які, згідно з пунктами 7-9 ч. 1 ст. 92 Конституції України, визначаються виключно законами. Зокрема, правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання регулюються Законом України від 05.04.07р. «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. Сфера дії цього Закону поширюється на відносини, пов'язані зі здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, щодо яких він вперше визначив принципи, вимоги, консультаційну підтримку, громадський захист і право на одержання їх рішень. Критерії, за якими оцінюється ступінь ризику від здійснення господарської діяльності і періодичність проведення планових заходів відповідно абзац 4 ч. 2 с. 5 цього Закону затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням органу державного нагляду (контролю).

Так на його виконання Кабінет Міністрів України постановою від 14.11.2007р. затвердив Порядок розподілу суб'єктів господарювання за ступенем ризику їх господарської діяльності для безпеки життя і здоров'я населення, навколишнього природного середовища, щодо пожежної безпеки (далі - Порядок). За цим Порядком суб'єкти господарювання за ступенем ризику їх діяльності щодо пожежної безпеки розподілені на три категорії: з високим, середнім та незначним ступенем пожежного ризику. Відповідно установлено, що планові перевірки суб'єктом господарювання з високим ступенем ризику проводяться щороку, з середнім - один раз на три роки, з незначним - один раз на п'ять років.

При складанні плану графіка проведення планових виїзних перевірок суб’єктів господарювання державна податкова адміністрація України (далі – ДПА) керується переліком критеріїв із 17 пунктів. Так, у список перевірок підприємництва включаються, якщо:

рівень зростання податків неадекватний рівню зростання валових доходів або рівень сплати податків неадекватний рівню сплати податків по відповідній галузі, або рівень податкової віддачі менше 1 відсотка, якщо середній рівень податкової віддачі по галузі перевищує 1 відсоток;
наявність сумнівних або значних фінансово – господарських операцій;
заявлені до відшкодування суми ПДВ за попередній рік перевищують 1,2 млн. грн.;
одноразове декларування сум ПДВ до відшкодування у значних обсягах (понад 100 тис. грн.);
декларування від’ємного значення об’єкта оподаткування податком на прибуток;
сума сумнівної (безнадійної) заборгованості підвищує 10 відсотків суми скоригованих валових витрат;
сума інших витрат перевищує 10 відсотків суми скоригованих витрат;
обсяги операцій із пов’язаними особами або неплатниками податку на прибуток перевищує 1 млн. грн.;
сума з відшкодованих з бюджету сум з ПДВ перевищує сплату податку на прибуток;
обсяг податкових пільг по податку на прибуток перевищує 1 млн. грн.;
здійснення експортних операцій товарів, нетипових основному виду діяльності підприємництва (нетиповий експорт);
здійснення зовнішньоекономічних операцій через нерезидентів, зареєстрованих в офшорних зонах;
наявність інформації підрозділів податкової міліції про ухилення суб’єкта господарювання та/або своєчасного погашення податкового боргу;
наявність інформації підрозділів боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, про надходження узагальнених матеріалів від Держфінмоніторингу України;
наявність інформації правоохоронних органів, підрозділів податкової міліції, юридичних підрозділів, органів державної податкової служби щодо взаємовідносин із суб’єктами господарювання, реєстрація яких скасована в судовому порядку, щодо яких порушено кримінальну справу чи заведено оперативно – розшукову справу;
адреса суб’єкта господарювання збігається з адресою, яка занесена до інформаційної бази як «адреса масової реєстрації» платників податків (до створення такої бази відбір здійснюється за результатами аналізу реєстраційних даних платників);
інші показники, що характеризують діяльність суб’єкта господарювання або свідчать про можливість заниження податків зобов’язань.

Отже, система ризиків розроблена ДПАУ, дає змогу перевіряти лише ті підприємства, де є підозра на податкове зловживання і не турбувати ті, де ризики відсутні.

Державні органи не можуть здійснювати державний нагляд (контроль) у сфері господарської діяльності, якщо закон прямо не уповноважує такий орган на здійснення державного нагляду (контролю) у певній сфері господарської діяльності та не визначає повноваження такого органу під час здійснення державного нагляду (контролю). Зупинення виробництва (виготовлення) або реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг допускається за вмотивованим письмовим рішенням керівника органу державного нагляду (контролю) чи його заступника. Посадовій особі органу державного нагляду (контролю) забороняється здійснювати державний нагляд (контроль) щодо суб'єктів господарювання, з якими (або із службовими особами яких) посадова особа перебуває в родинних стосунках. У разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого відповідно до закону, припускає неоднозначне тлумачення прав і обов'язків суб'єкта господарювання або органу державного нагляду (контролю) та його посадових осіб, рішення приймається на користь суб'єкта господарювання. Органи державного нагляду (контролю) та суб'єкти господарювання мають право фіксувати процес здійснення планового або позапланового заходу чи кожну окрему дію засобами аудіо та відеотехніки, не перешкоджаючи здійсненню такого заходу.

Посадові особи органу державного нагляду (контролю) з метою з'ясування обставин, які мають значення для повноти проведення заходу, здійснюють у межах повноважень, передбачених законом, огляд територій або приміщень, які використовуються для провадження господарської діяльності, а також будь-яких документів чи предметів, якщо це передбачено законом. Плановий чи позаплановий захід повинен здійснюватися у присутності керівника або його заступника, або уповноваженої особи суб'єкта господарювання. Перед початком здійснення державного нагляду (контролю) посадова особа органу державного нагляду (контролю) вносить запис до відповідного журналу суб'єкта господарювання (за його наявності). Діяльність органів державного нагляду (контролю), пов'язана зі збором інформації, метою якого є отримання відомостей про масові явища та процеси, що відбуваються у сфері господарської діяльності, не вважається заходами державного нагляду (контролю). Під час здійснення державного нагляду (контролю) посадові особи органу державного нагляду (контролю) зобов'язані зберігати комерційну таємницю суб'єкта господарювання. Інформація, доступ до якої обмежено законом, одержана посадовою особою органу державного нагляду (контролю) під час здійснення державного нагляду (контролю), може використовуватися виключно в порядку, встановленому законом. Органи державного нагляду (контролю) забезпечують спеціальний режим захисту та доступу до інформації, що є комерційною таємницею, згідно з вимогами закону.

3 метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність був прийнятий Указ Президента України від 23.07.1998 р. «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності», який установив, що органи виконавчої влади, уповноважені від імені держави здійснювати перевірку фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності (далі — контролюючі органи), проводять планові та позапланові виїзні перевірки.

Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, яка передбачена у плані роботи контролюючого органу і проводиться за місцезнаходженням такого суб'єкта чи за місцем розташування об'єкта власності, стосовно якого проводиться така планова виїзна перевірка. Вона проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності за письмовим рішенням керівника відповідного контролюючого органу не частіше одного разу на календарний рік у межах компетенції відповідного контролюючого органу. Забороняється проведення планових виїзних перевірок за окремими видами зобов'язань перед бюджетами, крім зобов'язань за бюджетними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами. Право на проведення такої перевірки суб'єкта підприємницької діяльності надається лише у тому разі, коли йому не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надіслано письмове повідомлення з зазначенням дати її проведення. Планові виїзні перевірки проводяться всіма контролюючими органами одночасно в день, визначений органом державної податкової служби. Порядок координації проведення таких перевірок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:

за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб'єктом підприємницької діяльності норм законодавства;
суб'єктом підприємницької діяльності не подано в установлений строк документи обов'язкової звітності;
виявлено недостовірність даних, заявлених у документах обов'язкової звітності;
суб'єкт підприємницької діяльності подав у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу під час проведення планової чи позапланової виїзної перевірки;
у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб'єктом підприємницької діяльності, якщо суб'єкт підприємницької діяльності не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня отримання запиту;
проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства - проводяться лише органами державної податкової служби та органами контрольно-ревізійної служби в межах їх повноважень.

Позапланова виїзна перевірка може здійснюватись і на підставі рішення Кабінету Міністрів України. Також за власної ініціативи вищестоящий контролюючий орган може перевірити достовірність висновків нижчестоящого контролюючого органу шляхом перевірки документів обов'язкової звітності суб'єкта підприємницької діяльності або висновків акта перевірки, складеного нижчестоящим контролюючим органом. Також він вправі прийняти рішення щодо повторної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності лише у тому разі, коли стосовно посадових або службових осіб контролюючого органу, які проводили планову або позапланову перевірку зазначеного суб'єкта, розпочато службове розслідування або порушено кримінальну справу. Державна податкова адміністрація України вправі прийняти рішення про проведення повторної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності у разі, коли таке рішення оформляється наказом за підписом її Голови.

Таким чином, чинним законодавством України передбачені тільки такі види перевірок: планові, позапланові. Всі інші перевірки з правової точки зору є незаконними, але вони передбачені у документах органів контролю, а саме: повторні, оперативні, систематичні, контрольні, цільові, комплексні, інспекційні, самостійні, спільні, камеральні.

Одним з напрямів регуляторної політики, оптимізації правового регулювання економічних відносин є визначення меж державного втручання в економічну діяльність. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, зазначено у ч. З ст. 8 ГК. Зокрема, межі державного втручання в економічну діяльність визначені такими двома параметрами:

контроль над господарською діяльністю шляхом державної реєстрації її суб'єктів;
визначення сфер державного контролю і нагляду за господарською діяльністю.

Зокрема, держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання тільки у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин (за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності);
фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин (за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, дотриманням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни);
цін і ціноутворення (з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги);
монополізму та конкуренції (з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства);
земельних відносин (за використанням і охороною земель);
водних відносин і лісового господарства (за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів);
виробництва і праці (за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності);
споживання (за якістю і безпечністю продукції та послуг);
зовнішньоекономічної діяльності (з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки).

Ці сфери діяльності належать до тих, які, згідно зі ст. 92 Конституції України, визначаються виключно її законами.

Державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю здійснюються органами державної влади та уповноваженими на це посадовими особами, їх статус, загальні умови і порядок здійснення контролю та нагляду визначаються законами. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно та оперативно, дотримуючись вимог законодавства поважаючи права і законні інтереси цих суб'єктів. Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом. Водночас він має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через 30 днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які здійснювали інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

§ 3. Фінансування заходів державної підтримки підприємництва

Державна підтримка підприємництва в Україні здійснюєтьсятакож у вигляді: фінансової підтримки (фінансової допомоги); кредитної підтримки; податкових пільг; реалізації комплексної програми розвитку підприємництва. Фінансова і кредитна підтримка підприємництва здійснюється на загальнодержавному рівні через Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному - регіональними фондами підтримки підприємництва. Може бути прямою і непрямою. Пряма підтримка підприємництва здійснюється за рахунок Державного і місцевих бюджетів у формі фінансування або фінансової допомоги. Непряма підтримка у формах: пільгового кредитування; пільгового оподаткування; (єдиний податок, спрощена система оподаткування); прискореної амортизації; сприяння розвиткові лізингових відносин тощо.

Перед тим, як детальніше перейти до висвітлення питання фінансування заходів державної підтримки підприємництва, слід дати визначення поняття фінансів, фінансової діяльності. Фінансами з фінансового права називають систему економічних відносин, за допомогою яких нагромаджуються і розподіляються державні кошти. Фінансова діяльність держави зумовлена об'єктивною необхідністю розподілу та перерозподілу національного доходу, а також задоволення потреб кожного громадянина і суспільства в цілому. Фінанси виражають грошові відносини, що виникають: між суб'єктами господарювання; суб’єктами господарювання і вищими організаціями; державою і суб’єктами господарювання; державою і громадянами; суб’єктами господарювання, громадянами, позабюджетними фондами, окремими ланками бюджетної системи; органами страхування і субєктами господарювання, населенням та ін.

Органами управління державними фінансами є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, та орган місцевого самоврядування.

Фінансова і кредитна підтримка підприємництва здійснюється па загальнодержавному рівні через Держбюджет Український фонд підтримки підприємництва, на регіональному - регіональними фондами підтримки підприємництва, як правило. На поворотній основі.

Фінансова підтримка на безповоротній основі надається:

якщо збитки завдання підприємству стихійним лихом, перевищують суми відшкодувань, передбачених чинним законодавством про обов’язкове страхування;
для відшкодування збитків окремим підприємствам, які через умови господарювання, встановлені чинним законодавством, не відшкодовують витрат на виробництво товарів. Що може призвести до їхнього банкрутства;
для фінансування витрат на відновлення платоспроможності підприємств, діяльності яких пов’язана з надзвичайними суспільними інтересами.

Ще одним засобом регулювального впливу держави на діяльність господарюючих суб'єктів є дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання (ст. 16 ГК).

Дотація - це особливий вид асигнувань з Державного бюджету. Розрізняють два види дотацій:

для збалансування доходів і видатків окремих установ, підприємств;
бюджетну - надають у разі перевищення видатків над доходами ( як метод бюджетного регулювання) у вигляді бюджетної позики, переважно суб’єктам господарювання з державною формою власності.

Держава також може надавати дотації суб'єктам господарювання на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих виліг, товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинились у критичній соціально - економічній або екологічній ситуації. Основна мета надання дотацій полягає у фінансуванні капітальних вкладені, на рівні, необхідному для підтримання діяльності суб'єктів господарювання, з метою технічною розвитку, що дасть значний економічний ефект, а також в інших передбачених законом випадках.

Функцію підтримки підприємництва держава виконує також шляхом надання субсидій та інших форм фінансової допомоги, що призначені для сприяння окремих галузей промисловості, регіонам країни, а інколи – окремим підприємцям. Деякі з цих форм підтримки, такі ж різноманітні, як їх кількість, та спрямовані на стабілізацію економіки, підтримку їх збалансованості, стимулювання інновацій. Державні субсидії, що надаються окремим галузям економіки підтримують підприємництво шляхом надання фінансових коштів чи послуг. Крім прямих субсидій, держава бере на себе і значні витрати на науково – дослідні роботи в окремих галузях, що є важливими для забезпечення національного добробуту і володіють комплексною технологією.

Субвенція на відмінну від дотацій або субсидій – вид грошової допомоги, що надається державою місцевими органами влади для цільового фінансування реалізації певного заходу (програми, проекту), який розроблений цим місцевим органом влади і схвалений Урядом України. уразі порушення цільового призначення субвенції вона підлягає поверненню.

Держава також здійснює компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується суб’єктами господарювання державі (ст. 16 ГК). Підстави і порядок застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначаються законом.

Окреме місце в механізмі держанного регулювання господарської діяльності посідають податки. Система оподаткування в Україні, податки і збори регламентуються виключно законами України і будується за такими принципами: економічної доцільності; соціальної справедливості; поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

З метою розв'язання найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, то регулюють оподаткування суб'єктів господарювання, повинні, відповідно до ч. 2 ст. 17 ГК передбачати: оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

Важливою обов'язковою нормою (ч. 3 ст. 17 ГК) передбачається, що ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятися із суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються в ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться па їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

З метою надання фінансової підтримки підприємництва створений Український фонд підтримки підприємництва (далі - УФПП) та його територіальні відділення, які можуть надавати такі види фінансової підтримки:

Фінансовий кредит через уповноважений банк. Загальними засадами діяльності УФПП у сфері падання фінансової підтримки у формі фінансового кредиту суб'єктам підприємницької діяльності: конкурсний (тендерний) відбір проектів; строковість; платність; забезпеченість; цільове призначення кредитних коштів.

Суб'єктам підприємницької діяльності такого роду підтримка надається строком до 3 років. Розмір фінансової підтримки. відсоткової ставки від неї. строки, на які вона надасться, визначаються Наглядовою радою УФПП.

Передача УФПП уповноваженому банку документів для кредитування здійснюється тільки після надання йому суб'єктом підприємницької діяльності забезпечення за фінансовими зобов'язаннями (застава власного майна суб'єкта підприємницької діяльності, гарантія (порука) інших осіб).

Гарантії (поруки) банкам та небанківським фінансовим установам (розташованих на території України) для одержання кредитів суб'єктами підприємницької діяльності. Загальними засадами діяльності УФПП у сфері надання гарантій (порук) є: конкурсний (тендерний) відбір суб'єкта гарантування; забезпеченість; строковість.

Гарантійні відносини між УФПП, суб'єктами гарантування і кредиторами здійснюється на договірних засадах.

УФПП може надавати гарантію (поруку) на весь кредит або на його частку. При цьому обсяг гарантійних зобов'язань (поруки) не повинен перевищувати 500 000 (п'ятсот тисяч) гривень.

Протягом дії гарантії (поруки) УФПП здійснює контроль за виконанням суб'єктом гарантування умов відповідного договору (терміном до 1 року), цільовим використанням отриманих кредитних коштів, своєчасним і повним їх поверненням.

Засобами забезпечення гарантії (поруки) суб'єктом гарантування можуть бути всі види застави відповідно до чинного законодавства.

Часткова компенсація відсоткової ставки за надані кредити суб'єктам підприємницької діяльності в банках небанківських фінансових установах. Метою державної підтримки є створення умов для розвитку приватної ініціативи та розширення економічних можливостей суб'єктів підприємницької діяльності, зокрема суб'єктів малого підприємництва, забезпечення для них доступу до кредитних ресурсів.

Фінансова підтримки здійснюється на підставі рішення конкурсної комісії (тендерного комітету) і надасться на строк, що не перевищує строку дії кредитної угоди, але не більше ніж на один бюджетний рік.

Загальний розмір такої підтримки не може перевищувати 70% від ставки банку або небанківської фінансової установи, визначаться умовами конкурсу (тендера) і залишається незмінним протягом усього строку дії договору, якщо інше не передбачене договором. Також укладається тристоронній фінансовий договір між Фондом, суб'єктом підприємницької діяльності та банком або небанківською фінансовою установою.

Компенсація частки відсоткової ставки за кредитом здійснюється відповідно до кредитної угоди. Належну суму УФПП перераховує безпосередньо банку або небанківській фінансовій установі, яка надала кредит, якщо інше не передбачено фінансовим договором. Фонд протягом дії фінансового договору здійснює контроль виконання суб'єктом підприємницької діяльності фінансових зобов'язань за кредитною угодою.

Фінансова допомога на безповоротній основі на фінансування цільових програм може бути надана суб'єктам підприємницької діяльності на реалізацію заходів Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. Метою державної підтримки є забезпечення для суб'єктів підприємницької діяльності доступу до фінансових ресурсів на фінансування цільових програм та проектів у рамках Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. Дана форма фінансової допомоги здійснюється на підставі рішення конкурсної комісії (тендерного комітету), є підставою для укладання договору між ним та Фондом. Фонд здійснює контроль за виконанням умов договору, цільовим та ефективним використанням коштів.

Таким чином, УФПП здійснює фінансове забезпечення реалізації державної політики підтримки підприємництва, утому числі малого підприємництва, за рахунок власних, залучених, наданих коштів та інших надходжень у формах, які чітко визначені в законодавстві та здійснює контроль за цільовим та ефективним використання даних нею коштів.

Активізація підприємницької діяльності також залежить від функціонування і розвитку малого підприємництва. В розвинених країнах воно створює в середньому 50 - 70 % валового внутрішнього продукту (далі – ВВП), забезпечують близько 70 % зайнятості населення. В Україні 316 тис. малих підприємств та 2,5 млн. громадян підприємців, які забезпечують близько 10 % ВВП і 8 % зайнятості. У сфері малого бізнесу зайнято 1,8 млн. осіб. Підтримка і розвиток малого підприємництва є самостійним предметом правового регулювання. Воно спрямоване на реалізацію встановленого, як вже згадувалося, Конституцією України (ст.42) права громадян на підприємницьку діяльність за допомогою різноманітних форм і методів стимулювання, і розвитку суб'єктів малого підприємництва всіх організаційно - правових форм форм власності незалежно від предмета та мети їх діяльності, що сприяє їх щорічному збільшенню.

Відносини з державної підтримки малого підприємництва регулюється ГК (ч. 2 ст. 48), Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000p._,Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва «Про затвердження Положення про порядок використання Українським фондом підтримки підприємництва коштів передбачених на розвиток підприємництва в Україні», Законом України «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» та іншими нормативно правовими актами України.

Так, у відповідності до цієї статті ГК, держава сприяє розвитку малого підприємництва та створює необхідні умови для цього. На державному рівні підтримки малого підприємництва є одним із напрямків Державної програми розвитку промисловості на 2003 - 2011 p. p., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2003 р.

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється за такими напрямами:

формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;
встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;
запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;
фінансово - кредитна підтримка малого підприємництва;
залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково - технічних і соціально - економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

На регіональному рівні питання підтримки розвитку малого підприємництва вирішуються відповідно до програм, затверджених органами місцевого самоврядування.

Фінансове забезпечення виконання відповідних програм підтримки малого підприємництва провадиться за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів позабюджетних коштів у тому числі коштів, одержаних від приватизації державного і відчуження комунального майна, та інших джерел фінансування, не заборонених законом.

Для суб'єктів малого підприємництва в порядку, встановленому законодавством України, може застосовуватися спрощена система оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності, яка передбачає: заміну сплати встановлених законодавством податків і зборів (обов'язкових платежів) сплатою єдиного порядку; застосування спрощеної форми бухгалтерського обліку та звітності.

Наприклад, торік з державного бюджету на часткове повернення відсотків за кредитами на інвестиційні проекти було виділено 27 млн. грн. За даними Держкомпідприємництва, ними скористалися 429 підприємців (146 — фізичних осіб-підприємців, 63 — малих підприємств, 220 — середніх). На одну вкладену за цією програмою гривню бюджетних коштів було отримано понад 12 гривень інвестицій в економіку України. Така мала кількість фізичних осіб та малих підприємств пояснюється невмінням підготувати необхідний пакет документів, зокрема бізнес-плани. Водночас збільшилась кількість середніх підприємств (їм частково відшкодовується ставка на кредит не більше 2,5 млн. грн.).

Відбір суб'єктів малого та середнього бізнесу, яким виплачується відповідна компенсація, здійснюється на конкурсній основі. Порядок і умови проведення конкурсу, перелік необхідних документів затверджуються наказом Держкомпідприємництва за погодженням з Мінекономіки та Мінфіном, повідомляє департамент комунікацій влади та громадськості Секретаріату Кабінету Міністрів. У 2008 році на таку мету буде спрямовано 32 млн. бюджетних коштів.

Фінансовою підтримкою підприємництва є також застосування спрощеної системи оподаткування, обліку і звітності урегульовано в Указі Президента України від 03.07.1998 р. №727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва» та в Указі Президента України від 28.06.1999 р. №746 «Про внесення змін до Указу Президента України від 03.07.1998 р. «Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва», в іншим підзаконних нормативно - правових актах щодо суб'єктів малого підприємництва - юридичних осіб.

Відповідно до цих нормативно - правових актів, з метою реалізації державної політики з питань розвитку і підтримки малого підприємництва, ефективне використання його можливостей у розвитку національної економіки діє спрощена система оподаткування для таких суб'єктів малого підприємництва:

громадяни - підприємці, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у трудових відносинах з якими включаючи членів їх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб та обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривень в Указі Президента України в редакції від 03.07.1998 p., розмір виручки має не перевищувати 250 тис. грн.;
юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності будь - якої організаційно - правової форми та форми власності в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн. гривень.

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності запроваджує для суб'єктів малого підприємництва має такий механізм застосування:

Для суб'єкта малого підприємництва - громадянина, який має право самостійно обрати спосіб оподаткування доходів за єдиним податком шляхом отримання свідоцтва про сплату єдиного податку, ставка єдиного податку для нього встановлюється місцевими радами за місце його державної реєстрації залежно від виду діяльності і не може становити менше 20 гривень та більше 200 гривень на місяць.
Для суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, який перейшов на спрощену систему оподаткування обліку та звітності, самостійно обирає одну з наступних ставок єдиного податку:

6 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт,
послуг) без урахування акцизного збору у разі сплати податку на додану вартість згідно із Законом України від 03.04.1997 р. «Про податок на додану вартість»;
10 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.

Як для першого, так і для другого суб'єктів малого підприємництва оплата єдиного податку здійснюється що місяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України.

Рівень розвитку малого підприємництва має сприяти створенню позитивного іміджу;. України, забезпеченню ефективної ринкової економіки з метою її інтеграції в європейську та світову економічні системи. Створення сприятливого підприємницькою клімату в Україні повинно стати запорукою консолідації зусиль щодо удосконалення рівня відносин і співпраці з донорськими організаціями та участі у міжнародних проектах. Державна політика в цій сфері спрямована па приєднання України до міжнародних програм підписання двосторонніх та багатосторонніх міждержавних і міжвідомчих угод щодо підтримки малого підприємництва.

Отже, фінансова державна підтримка підприємництва здійснюється у вигляді прямої (у формі фінансування або фінансової допомоги) та непрямої (пільгове кредитування, пільгове оподаткування, прискорена амортизація, сприяння розвиткові лізингових відносин тощо) підтримки за допомогою засобів, які чітко передбачені в нормативно - правових актах України.

Контрольні запитання

Які Ви знаєте засоби державного регулювання підприємницької діяльності?
Які сфери підприємництва регулюються найбільше?
У чому полягає діалектика регулювання і дерегулювання?
Які Ви знаєте напрямки дерегулювання підприємницької діяльності?
Які види перевірок підприємців передбачені чинним законодавством?
Які Ви знаєте підстави позапланових виїзних перевірок?
Які види фінансової підтримки підприємництва Ви знаєте?
Які Ви знаєте форми підтримки?
Як впливає на розвиток малого підприємництва спрощена система оподаткування, обліку та звітності?

ГЛАВА 3

ПРАВОВИЙ СТАТУС СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН

§ 1. Поняття, ознаки та види суб’єктів господарських правовідносин

Поняття «суб’єкт» у філософському аспекті визначається як джерело цілеспрямованої активності, носія предметно – практичної діяльності яким є, насамперед, індивід. Разом з цим, суб’єктом це колектив у різних формах, державний орган, суспільство в цілому. Головними його ознаками є те, що він здатний вчиняти дії, ставити і усвідомлювати мету та наслідки своєї діяльності.

В господарському праві поняття суб'єкта визначається тим, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин – юридичні особи, тобто організації та їх структурні підрозділи. Окремі громадяни, відповідно до ст. 128 ГК, здійснюють підприємництво без створення юридичної особи і визначаються суб’єктами господарювання у разі здійснення підприємницької діяльності за умови державної реєстрації.

Суб'єкти господарського права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство засноване кооперативом). Управлінські організації міністерства, відомства законом визначені як уповноважені власником (власниками) органи.

Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених господарським законодавством.

По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, у якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт господарського права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником господарських відносин).

За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України. Крім цього, підприємець має право вибору будь – якої організаційно правової форми свого підприємства, передбаченої законодавством.

Призначення організаційно-правової форми полягає у нормативному закріпленні організаційної побудови юридичної особи з метою визначення основних взаємозв'язків між засновниками, воле утворюючими та воле здійснюючими органами. Організаційно - правова форма є правовим виразом усіх істотних ознак юридичної особи певного виду. Ознаки організаційно-правової форми наступні: вона передбачена законом; вільно обирається засновником (засновниками); містить незмінну для даної організаційно-правової форми сукупність елементів; передбачає господарську правосуб’єктність;як правило, може бути змінена в процесі діяльності юридичної особи.

Так, відповідно до ст. 55 ГК суб'єкти господарювання здійснюють господарську (зокрема підприємницьку) діяльність, у певній організаційно - правовій формі. Така форма визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності за зобов'язання підприємств (організацій), порядок створення, реорганізації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування тощо. Призначення організаційно-правової форми полягає у нормативному закріпленні організаційної побудови суб'єкта господарювання з метою визначення певної правової форми ознаками, котрі в сукупності дають уявлення про організацію.

Отже організаційно – правова форма – це передбачений законом тип (форма) суб’єкта господарювання, що визначає порядок її створення, умови формування майна, систему органів управління, права засновників та умови їх відповідальності за зобов’язання юридичної особи. Лише ті організації, котрі створенні у передбачений законом формі, мають статус юридичної особи і можуть визнаватися суб’єктами господарських відносин.

Елементи організаційно-правової форми - це ознаки, котрі в сукупності дають уявлення про тип організації. Всі елементи мають правовий характер. Такими елементами є:

мета юридичної особи – суб’єкта господарювання;
умови створення (одноосібно чи декількома особами);
порядок формування майна та його правовий режим (мінімальний статутний фонд, порядок його формування);
система органів управління (структура та компетенція органів управління, порядок прийняття ними рішень);
майнові та організаційні права засновників (право на управління та отримання прибутку);
умови відповідальності суб’єкта господарювання та відповідальність його засновників перед третіми особами у випадку недостатності її майна для задоволення законних вимог кредиторів (майно, на яке може бути звернуто стягнення кредиторів;
умови і принципи відповідальності засновників (обмежена відповідальність, додаткова солідарна).

Сукупність вищезазначених елементів становить організаційно - правову форму, що визначає основні засади створення і діяльності суб’єкта господарювання. Організаційно – правовими формами підприємств є, наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю, інші господарські товариства, приватне підприємство. З кожним видом організаційно-правової форми пов'язаний комплекс правових норм, що її визначають. Називаючи ту чи іншу організаційно - правові форму юридичної особи, можемо зробити висновок про те, як вона засновується, як управляється, яку відповідальність несуть засновники тощо. Організаційно - правова форма - певна модель, якій повинна відповідати організація, щоб визнаватись юридичною особою.

Організаційно - правова форма є найважливішим критерієм класифікації суб’єктів господарювання. Зміна одного її елементу призводить до створення зовсім іншого його виду. Так, єдиною відмінністю товариства з обмеженою відповідальністю від товариства з додатковою відповідальністю є об'єм відповідальності засновників. Організаційно - правова форма, як поняття, застосовується переважно для характеристики юридичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності (підприємств). Проте, ця ознака притаманна всім без винятку соціальним утворенням, які визнаються юридичними особами.

Так, наприклад, за кількістю осіб, які беруть участь у заснуванні, підприємства поділяються на: створені одним суб'єктом (приватні, державні підприємства); створені декількома суб'єктами (господарські товариства, кооперативи, колективні підприємства); об'єднання підприємств (асоціації, концерни, корпорації тощо).

Другою ознакою суб'єкта господарського права є те, що він має юридичне відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, обігових коштів, інших цінностей. Тобто, у майновому відношенні суб'єкт господарського права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта господарського права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якого господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображує вартість майна суб'єкта в цілому, розрахунковий та інший рахунки в банках.

Правом власності і господарським законодавством про управління майном визначається правовий титул, на якому майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема, щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).

Третьою, суто юридичною, ознакою суб'єкта господарського права є його господарська правосуб'єктність, тобто визначається законодавством за певним суб’єктом господарювання можливість бути суб’єктом права (мати і здійснювати господарські права і обов’язки, відповідати за їх належне виконання). Обсяг правоздатності визначається як в законодавстві, так і в правовстановлюючих документах. Вона дає права на організацію конкретної господарської діяльності.

Четвертою ознакою пов’язаною з правосуб’єктністю, є компетенція господарських організацій. У даному випадку компетенція розглядається як сукупність прав та обов’язків, які безпосередньо закріплені за господарською організацією законом і пов’язана з певним видом діяльності, переважно в організаційно – господарських правовідносинах. До компетенції відносяться: коло питань, які можуть вирішувати та чи інша господарська організація; обов’язки, які покладаються законом на певну господарську організацію; форми відповідальності за порушенні невиконання покладених на господарську організацію обов’язків; способи захисту порушених прав.

На думку В. С. Щербини оскільки поняття компетенції є досить широким і застосовується в різних правових галузях, в ГК йдеться саме про господарську компетенцію, якою позначається не лише сукупність прав та обов’язків суб’єктів господарювання, але і сукупність повноважень, прав та обов’язків органу державної влади або органу місцевого самоврядування при виконанні своїх функціональних завдань у сфері господарювання.

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин. Відповідно, терміни «суб’єкти господарського права»і «учасники господарських» є всі підстави розглядати як тотожні¹.

__________________

¹Див.: Щербина В.С. Суб’єкти господарського права: монографія / К.: Юрінком Інтер, 2008 – С. 9 – 13.

Згідно з ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є:

суб'єкти господарювання;
споживачі;
органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією;
громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання. Тому саме їх правовому статусу приділяється головна увага у цій темі.

За ч. 1 ст. 55 ГК суб'єктами господарювання є учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:

по-перше, цей суб'єкт є учасником господарських відносин;
по-друге, він безпосередньо здійснює господарську діяльність;
по-третє, він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права в літературі ще називають господарською правосуб'єктністю.
по-четверте, він має відокремлене від інших суб'єктів (в тому числі і від власника) майно; по-п'яте, він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за ним майна.

Власне суб'єктами господарювання, відповідно до ч. 2 ст. 55 ГК є:

господарські організації— юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання чи права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

Вони також мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

§ 2. Громадяни підприємці як суб’єкти господарських правовідносин

Насамперед зазначимо, що господарську діяльність в залежності від правового становища її суб’єктів можна розділити на дві великі категорії:

індивідуальне підприємництво фізичних осіб (власне громадян);
господарську діяльність юридичних осіб колективних утворень.

Спочатку доцільно зупинитись на питанні різниці між правовим статусом фізичної особи – громадянина і громадянина – підприємця. Зокрема, фізична особа – громадянин виконує у повсякденному житті та побуті певну трудову діяльність але не пов’язану з підприємницькою діяльність, не для задоволення соціальних, а для особистих потреб. Наприклад, в ст. 2 Закону України від 15.03.2003 р. «Про особисте селянське господарство» (далі – ОСГ) передбачено, що таке господарство – це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і суспільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна ОСГ, у т.ч. у сфері сільського зеленого туризму.

Члени ОСГ мають право: самостійно господарювати; укладати угоди;реалізувати напрямки виробленої продукції; надавати послуги з використанням ОСГ; використовувати для власних потреб наявні на земельні ділянці загальнопоширені корисні копалини, лісові насаджені, водні об’єкти, а також інші властивості землі.

Діяльність пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності. Регулюється Конституцією України, Земельним кодексом, ЦК, Законом про ОСГ, та іншими нормативно – правовими актами, без посилання на ГК і відповідно не є предметом правового регулювання господарського права.

Члени ОСГ мають право: самостійно господарювати; укладати угоди; реалізувати напрямки виробленої продукції; надавати послуги з використанням ОСГ; використовувати для власних потреб наявні на земельні ділянці загальнопоширені корисні копалини, лісові насаджені, водні об’єкти, а також інші властивості землі.

До другої групи суб'єктів належать фізичні особи - підприємці, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи. Це найпростіша форма підприємництва, що здійснюється від свого імені, на свій ризик громадянами, які відповідають усім майном, що належить їм на праві приватної власності, за своїми обов'язками у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути поширене стягнення). Вимоги кредиторів фізичної особи – суб'єкта підприємництва задовольняються за рахунок належного їй майна, на яке може бути звернене стягнення. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Він стосується громадян та підприємців. На відміну від інших форм підприємництва ця форма підприємництва не припускає створення юридичної особи, об'єднання майна і внесків осіб, а ґрунтується на приватному господарюванні.

Фізичними особами - підприємцями можуть бути громадяни, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності. Отже, не можуть бути суб'єктами підприємництва особи, визнані у встановленому порядку недієздатними (внаслідок душевної хвороби або слабоумства) або обмежено дієздатними (внаслідок зловживання алкогольними напоями або наркотичними речовинами).

Таким чином, підприємцями можуть бути особи, які досягали віку цивільного повноліття – 18 років винятком є досягнення повної дієздатності до досягнення 18 років особами, які вступили у шлюб або є у трудових відносинах за трудовим договором з 16 років.

Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здіснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.

Громадяни – підприємці також не вправі здійснювати такі види діяльності: що становлять монополію держави: діяльність, пов'язана з обігом наркотичних речовин, прекурсорів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охорона особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана із розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками); провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі: ломбардні операції (державні підприємства чи повні товариства), страхова діяльність (господарські товариства, крім товариства з обмеженою відповідальністю), банківська діяльність (комерційні банки, що створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю чи кооперативного банку) та ін.

Громадянин - підприємець здійснює діяльність в межах універсальної правоздатності - права займатися підприємницькою діяльністю, передбаченого ст. 42 Конституції України. Це означає можливість особи займатися будь-яким видом підприємницької діяльності, здійснення якого не суперечить законодавству. Він діє без установчих документів на відміну від юридичної особи, яка діє в межах спеціальної правоздатності та обмежена видами діяльності, встановленими засновниками в установчих документах.

Згідно з ч. 5 ст. 128 ГК громадянин - підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК, зокрема, він може здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать закону. Зважаючи на визначення господарської діяльності, що наводиться у ст. З ГК, у широкому значенні вони можуть виготовляти та реалізовувати продукцію, виконувати роботи чи надавати послуги вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Проте законодавство містить обмеження щодо можливості провадження приватними підприємцями певних видів діяльності, Поряд із загальними обмеженнями у здійсненні підприємницької діяльності. Фізичні особи – громадяни як суб'єкти підприємницької діяльності не можуть, зокрема:

Надавати фінансові послуги, якщо інше прямо не передбачене законом. Згідно із Законом України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються такі послуги: випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; довірче управління фінансовими активами; діяльність з обміну валют; залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій та поручительств; переказ грошей; торгівля цінними паперами; факторинг.

Займатися діяльністю у сфері організації телебачення і радіомовлення (див. Закон України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення»);

Займатися космічною діяльністю (див. Закон України від 15 листопада 1996 р. № 502/96-ВР «Про космічну діяльність»);

Займатися діяльністю у сфері здійснення операцій з металобрухтом (згідно зі ст. 4 Закону України від 5 травня 1999 р. «Про металобрухт» операції з металобрухтом здійснюються лише спеціалізованими або спеціалізованими металургійними переробними підприємствами, а також їх приймальними пунктами);

Займатися діяльністю у сфері загальної середньої та вищої освіти (див. закони України від 13 травня 1999 р. «Про загальну середню освіту», від 17 січня 2002 р. «Про вищу освіту»);

Займатися концесійною діяльністю щодо будівництва та експлуатації автомобільних доріг згідно зі ст. 1 Закону України від 14 грудня 1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» концесіонером може бути юридична особа.

Окрім того, індивідуальні підприємці повинні дотримуватися вимог закону щодо: ліцензування певних видів господарської діяльності; патентування окремих видів підприємницької діяльності; подання податковим органам декларацій про доходи, інших відомостей для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплати податків та інших обов'язкових платежів; ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства; додержання прав і законних інтересів споживачів; добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції; забезпечення найманим працівникам (у разі застосування найманої праці) умов, передбачених трудовим законодавством; своєчасного повідомлення реєстратора (органу державної реєстрації) про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних документах.

Чинне законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна. Так, ч. 2ст 128 ГК та ч. 1 ст. 52 ЦК прямо встановлюють правило про те, що громадянин-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК). За рішенням суду за відповідними зобов'язаннями може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і те, яке він не використовував для зайняття підприємницькою діяльністю (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо). Зважаючи на наявність повної відповідальності за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, громадянин-підприємець провадить підприємницьку діяльність без формування статутного, резервного та інших фондів.

Громадянин-підприємець має можливість обрати спосіб оподаткування доходів за спрощеною системою. Застосування єдиного податку при оподаткуванні доходу приватного підприємця регулюється Указом Президента України від 03.07.1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99).

Працювати за спрощеною системою підприємець може за додержання таких вимог:

обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не повинна перевищувати 500 тис. грн.;
у трудових відносинах упродовж року не може перебувати більше 10 осіб;
діяльність не може бути пов'язаною з торгівлею лікеро-горілчаними і тютюновими виробами, а також пально-мастильними матеріалами.

Ставка єдиного податку встановлюється місцевими радами за місцем державної реєстрації підприємця у розмірі від 20 до 200 грн. на місяць. Ця ставка підвищується на 50% за кожного працівника, що залучатиметься фізичною особою-підприємцем для здійснення діяльності.

Сплата єдиного податку за підсумками діяльності у звітному періоді дає законні підстави приватному підприємцеві не тільки не сплачувати прибутковий податок, а й не складати відповідну декларацію. Підтвердження цього можна знайти в п. 5 постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2000 р. № 507 «Про роз'яснення Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727». Тому приватні підприємці, які є платниками єдиного податку, звільняються від щоквартальних авансових платежів.

Єдиний податок значно полегшує ведення бухгалтерського обліку, який стає більш зрозумілим. Особливо для тих громадян, які тільки розпочинають самостійний бізнес і у той час повинні в стислі строки оволодіти методами господарських підрахунків і ведення діловодства. Привертає увагу і можливість заощадження коштів через дозвіл незастосування цієї категорії підприємців касових апаратів при проведенні операцій з готівкою.

Проте, як свідчить практика, ця система не є досконалою. Так, далеко не кожний підприємець має регулярні грошові надходження. Однак сплата єдиного податку відбувається незалежно від результатів діяльності. Видаються недостатньо обміркованими і вимоги щодо обмеження кількості найманих працівників. Адже якщо підприємець вдало розпочав бізнес і має можливості для його подальшого розвитку, таке обмеження заважатиме і інвестиціям, і створенню додаткових робочих місць в Україні.

Громадянин - підприємець має можливість не відкривати банківський рахунок, працюючи за готівкові кошти.

§ 3. Поняття та види організаційно – правових форм підприємства

Домінуюче місце серед суб'єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства як суб'єкта господарювання є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття «підприємство» є узагальнюючим. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб'єкт господарювання і суб'єкт права. За допомогою цих ознак уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.

По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб'єкт господарювання. Суть визначення «суб'єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об'єднань громадян тощо), хоч можуть створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).

Підприємство — це статутний суб'єкт господарювання. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства.

Підприємство має необхідне для суб'єкта господарювання майно — основні й оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні й оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші — на поточному і рахунку підприємства в банку.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Воно є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не може мати у своєму складі інших юридичних осіб.

Види та організаційно – правові форми підприємств.

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності та корпоративне);
комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
державне підприємство, що діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. Зокрема, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарним, згідно з ч. 4 ст. 63 ГК, є підприємство, яке створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Види унітарних підприємств. Насамперед це приватне підприємство з одним засновником. Базою для створення такої організаційно - правової форми як приватне підприємство є ГК (ст. ст. 63, 113). ЦК, хоча і не містить такої форми, проте дає визначення права приватної власності та її об'єктів (ст. 325).

Приватним підприємством, відповідно до ст. 113 ГК, визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання — юридичної особи. Зважаючи на те, що у цьому підпункті розглядаються лише унітарні підприємства, до яких, зокрема, належить і приватне підприємство з одним засновником, приватні підприємства з декількома засновниками характеризуються при розгляді корпоративних підприємств.

Приватне підприємство з одним засновником діє на основі приватної власності фізичної або юридичної особи — суб'єкта господарювання.

Тому для визначення правового статусу приватного підприємства найважливішим є встановлення правової належності майна, що передається як внесок до його статутного фонду — ним має бути саме майно, що знаходиться у приватній і, відповідно, не знаходиться у комунальній або державній власності.

Засновником приватного підприємства може бути фізична особа (фізичні особи — при заснуванні приватного підприємства з декількома засновниками) — громадянин України, іноземець або особа без громадянства або одна юридична особа, що має статус суб'єкта господарської діяльності (ст. 55 ГК). Спільного заснування приватного підприємства фізичними і юридичними особами, а також декількома юридичними особами, на відміну від господарського товариства, законодавство не передбачає.

Приватне підприємство з одним засновником діє як на основі праці його засновника, так і з використанням найманої праці. Законодавство не забороняє (і не примушує) засновнику самостійно займатися видами діяльності, визначених статутом приватного підприємства. У разі залучення до цієї діяльності інших осіб на умовах трудового договору, їх наймання здійснюється на підставах і в порядку, передбаченому законодавством України про працю.

Інші ознаки приватного підприємства співпадають із загальними ознаками підприємства як організаційно-правової форми господарювання, розглянутими нами раніше.

Одним із видів приватних підприємств є фермерське господарство. Фермерське господарство – це форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявляли бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробною та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках наданих їм для ведення господарської діяльності.

Фермерське господарство (далі – ФГ) як суб’єкт господарювання найповніше відображає товарно – підприємницькі засади аграрного господарювання на землях сільськогосподарського призначення є юридичною особою, яка здійснює діяльність відповідно до Земельного кодексу України( в частині права власності на землю і землевикористання), відповідно до Закону України від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство» (далі – Закон) та статуту.

ФГ базується на сімейно – родинних відносинах. Відповідно до ст. Закону членами такого господарства можуть бути: подружжя, батьки, діти, які досягли 14 – річного віку, інші члени сім’ї та родичі. ФГ є його засновник або інша визначена в статуті особа, яка пройшла конкурсний відбір на право його створення у районній (міській) професійній комісії з питань створення фермерських господарств. Допускається залучення до роботи у ФГ також і найманих працівників, які працюють за трудовим договором (контрактом) і не є членами господарства.

Землі ФГ, які є основою створення ведення господарства згідно ст. 12 Закону можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Законом не встановлено мінімального розміру земельних ділянок ФГ, а максимальний згідно п. 13 Перехідних положень Земельного кодексу України загальною площею до 100 гектарів на праві власності, хоча ця площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок за законом. Розмір земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди не обмежується.

Державна реєстрація ФГ проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних адміністраціях за місцезнаходженням земельної ділянки або місцем проживання його голови.

Правовий статус підприємств, заснованих на власності об'єднання громадян, залежить від конкретної організаційно-правової форми таких підприємств, а також від виду об'єднання — засновника. Поряд із ГК(ст. 112), він визначається законами України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ «Про об'єднання громадян», від 5 квітня 2001 р. № 2365-ІИ «Про політичні партії в Україні». Судову практику у відповідних спорах щодо таких підприємств узагальнено в листі Вищого арбітражного суду України від 30 грудня 1997 р. № 01-8/500 «Про Закон України «Про об'єднання громадян».

Згідно з ч. 1 ст. 112 ГК підприємством об'єднання громадян є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Унітарним підприємством є підприємство об'єднання громадян. Це означає, що за змістом ч. 4 ст. 63 ГК воно створюється одним засновником — об'єднанням громадян, який виділяє необхідне для його діяльності майно. Наявність інших співзасновників у підприємства об'єднання громадян — громадян, юридичних осіб-суб'єктів господарської діяльності або інших об'єднань громадян тощо виключається.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про об'єднання громадян» об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. При цьому такі формування, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), визнаються політичною партією або громадською організацією.

Об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Воно набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Окрім того, політичні партії також мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційне-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів.

Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та установчими документами. Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян.

Загальні положення ст. 24 Закону України «Про об'єднання громадян» дозволяють зареєстрованим об'єднанням громадян з метою виконання статутних завдань і цілей здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій зі статусом юридичної особи, а також засновувати підприємства. Положення ч. З ст. 112 ГК передбачають, що засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Проте політичні партії, створювані ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів, а також самим займатись господарською та іншою комерційною діяльністю. Фактично виступати засновниками підприємств, як повноцінних суб'єктів господарювання, можуть лише громадські організації.

Підприємство об'єднання громадян засновується для здійснення господарської діяльності.

Засновані підприємства об'єднання громадян мають статус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність з використанням майна, що належить їм на праві оперативного управління або господарського відання, відповідно до цілей і завдань, передбачених їх установчими документами.

При цьому об'єднання громадян не відповідає за зобов'язаннями створеного підприємства, а підприємство не відповідає за зобов'язаннями об'єднання громадян, крім випадків, встановлених установчими документами та законом (ч. 2 ст. 219 ГК).

Принципово важливим аспектом створення подібних підприємств є і те, що вони, як правило, провадять просвітницьку діяльність, виконують дослідження соціологічного та загальнодержавного значення, які наприклад, висвітлюють нагальні проблеми регіонального характеру. Крім того вони можуть займатися і суто комерційною діяльністю із виконання робіт та надання послуг стороннім фізичним та юридичним особам (з урахуванням вищевказаних обмежень стосовно політичних партій). Таким чином, підприємства, що засновані об'єднаннями громадян, не тільки матеріально підтримують своїх засновників, а і значною мірою заощаджують бюджетні кошти, беручи на себе виконання низки робіт та надаючи послуги, яких потребує суспільство.

Правовий статус підприємств, заснованих на власності релігійних організацій, визначається ст. 112 ГК, а також спеціальним актом — Законом України від 23 квітня 1991 р. № 987-ХП «Про свободу совісті та релігійні організації». Судова практика з відповідних питань узагальнена в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

За змістом ч. 1 ст. 112 ГК підприємством релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання її статутних завдань. Це визначення фактично відповідає визначенню підприємства, заснованого на власності об'єднання громадян, оскільки ГК одними і тими самими положеннями визначає ці два види підприємств. Тому під час характеристики підприємства, заснованого на власності релігійної організації, ми будемо звертатися до відповідних ознак підприємства об'єднання громадян.

Підприємство, засноване на власності релігійної організації, є унітарним і характеризується наявністю одного засновника — релігійної організації.

Відповідне підприємство засновується на власності релігійної організації.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.

Відповідне майно може використовуватися релігійною організацією на її розсуд, в тому числі як база для створення підприємства.

Підприємство, засноване на власності релігійної організації, створюється для здійснення господарської діяльності.

Як і у разі з підприємствами об'єднань громадян, підприємства, засновані на власності релігійних організацій можуть бути як суб'єктами підприємницької діяльності (продавати предмети культу, надавати послуги віруючим тощо), так і некомерційними господарськими організаціями (здійснювати благодійну діяльність, розподіляти гуманітарну допомогу тощо).

Господарська діяльність, заради здійснення якої засновується підприємство релігійної організації, покликана досягти мети, передбаченої в статуті такої організації.

Згідно з ч. 4 ст. 112 ГК (ст. 19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації») релігійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають права, юридичної особи. Статутними завданнями, у свою чергу, є задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст. 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Зважаючи на це, господарська діяльність заснованого релігійною організацією підприємства повинна стосуватися завдань задоволення релігійних потреб громадян. Наприклад, видавниче підприємство може випускати культову літературу, реставраційно-будівельне — проводити відновлювальні роботи тощо.

Державне унітарне підприємство відповідно до ст. 73 ГК є підприємством, що утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова «державне підприємство». Таке підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Щодо організаційної структури підприємства, то воно може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо). Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.

Управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає)керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.

Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами. Він може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом)відповідно до закону.

Усі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини становлять його трудовий колектив. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами.

Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Підприємство самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України, іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Державне унітарне підприємство утворюється на базі відокремленої частини державної власності. Згідно зі ст. 326 ЦК у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, що належать державі Україна. На сьогодні орієнтовний перелік об'єктів державної власності міститься у п. 2.4 Класифікації форм власності ДК 001:2004, затв. наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, відповідно до якого об'єктами права державної власності є майно:

державних та казенних підприємств, державних організацій, установ та закладів, що діють на основі державної власності (ст. 73 ГК);
акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності (ст. 141 ГК);
яке не увійшло до статутних фондів акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації та приватизації;
державних господарських об'єднань, які утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо) (ст. 120 ГК).

Саме на базі цього майна функціонують державні підприємства; самі вони, точніше — їх майнові комплекси — теж є об'єктами права державної власності (див. наведений перелік).

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління (ч. З ст. 73 ГК). Воно не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Частина державної власності, що входить до статутного фонду державного унітарного підприємства, як правило, не поділяється на частки. За визначенням унітарного підприємства (ч. 4 ст. 63 ГК) його статутний фонд не поділяється на частки (паї), відповідно, статутний фонд державного унітарного підприємства не поділяється на частки взагалі.

Проте, з огляду на об'єктивне існування державної корпоративної власності, що визначається за ст. З вищевказаної Класифікації форм власності ДК 001:2004 щодо майна суб'єктів, у статутному фонді яких частка державної чи комунальної власності перевищує 50% чи становить величину, яка забезпечує відповідним органам державного управління право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів, правомірно казати про наявність, крім державних унітарних, і державних корпоративних підприємств. Саме їх статутний фонд поділяється на частки, які можуть знаходитися, крім державної, і в інших формах власності. Докладніше про такі підприємства йтиметься при розгляді господарських товариств.

Державне унітарне підприємство створюється компетентним органом державної влади.

Згідно з ч. 2 ст. 326 ЦК від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади, їх компетенція, в тому числі щодо розпорядження державним майном, визначається нормативними актами, юридична сила яких варіюється залежно від того, у якій сфері вони діють.

Загальні питання щодо компетенції органів державної влади в сфері управління державним майном визначаються Декретом Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», ст. 1 якого на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи виконавчої влади покладає здійснення функцій щодо управління майном, що є у державній власності, крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно з законодавчими актами України. Відповідні органи, зокрема, приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності, затверджують їх статути (положення), контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв'язку з порушенням статутів (положень).

Відповідно, орган державної влади, до сфери управління якого входить державне підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених його компетенцією.

Розпорядчий порядок утворення державного підприємства означає, що такому утворенню передує видання компетентним органом державної влади відповідного акта про це. Наприклад, наказом Міністерства транспорту України від 9 квітня 2004 р. № 293 було утворене державне унітарне підприємство «Агентство морської безпеки», метою якого, як йдеться у зазначеному наказі, є проведення робіт із запобігання актам тероризму, піратства, іншим подіям, а також взаємодія та координація дій, направлених на захист суден від загрози терористичних актів, озброєних нападів у портах і на морі, контроль за їх виконанням на місцях. Підприємство належить до сфери управління Мінтрансу України та підпорядковане Державному департаменту морського і річкового транспорту.

Проте державне підприємство не завжди належить до сфери управління органу, який його створив. Наприклад, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 травня 2004 р. № 300-р було утворене державне підприємство «Державний резервний насіннєвий фонд України». Тим же самим розпорядженням підприємство було віднесене до сфери управління Мінагрополітики. Тобто, підприємство було створене за актом вищестоящого органу виконавчої влади, проте функції із безпосереднього вирішення відповідних організаційних питань були передані нижчестоящому органу.

Зважаючи на те, що базою для створення державного підприємства є державне майно, держава приділяє підвищену увагу використанню закріпленого за ним майна; його правовий статус характеризується наявністю обмежень, що не є характерними для юридичних осіб інших форм власності.

Так, окрім закріплення майна за державним підприємством не на праві власності, а на праві господарського відання (ст. 136 ГК) або оперативного управління (ст. 137 ГК), передбачені обмеження на передачу безоплатно належного державному підприємству майна, встановлено правило щодо відчуження належних такому підприємству основних фондів за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, як правило, на конкурентних засадах (ч. 5 ст. 75; див також ч. 4 ст. 77 ГК), заборонено виступати засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів (ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств») тощо.

Законодавством визначаються види діяльності, займатися якими можуть винятково державні підприємства. Зокрема, діяльність, пов'язана з охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном.

Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання. Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених законами.

Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік. Таке підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану. Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язковим є проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом.

Казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції(робіт, послуг) виступає держава;
за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг),на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Найменування казенного підприємства повинно містити слова «казенне підприємство».

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Джерелами формування майна казенного підприємства є: державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції(робіт, послуг) підприємства; цільові кошти, виділені з Державного бюджету України; кредити банків; частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена статутом; інші джерела, не заборонені законом.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

Комунальне унітарне підприємств. Згідно зі ст. 78 ГК воно утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство)або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Комунальні підприємства виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги на визначеній території з метою забезпечення потреб інших суб'єктів господарювання та мешканців, що проживають на цій території. Це — організація будівництва, реконструкції, капітальних ремонтів житлового фонду; здійснення житлово-комунальними конторами постійного контролю за утриманням в належному стані житлових приміщень державного фонду та, на договірній основі, таких, що знаходяться у приватній власності. На комунальній власності засновано чимало підприємств із обслуговування місцевих енергетичних систем, транспорту та зв'язку, шляхового господарства, а також закладів соціального спрямування, побутового обслуговування, просвітництва, культури і охорони здоров'я.

Правовий статус комунальних підприємств визначається ст. 78 ГК, а також законами, що регулюють діяльність місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування – Закон України від 21.05.1997 р «Про місцеве самоврядування в Україні», від 15.01. 1999 p. «Про столицю України — місто-герой Київ», від 09.04. 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо; особливості передачі об'єктів, зокрема, підприємств з державної у комунальну власність і навпаки визначається Законом України від 03.03.1998 р «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності».

Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування і належить до сфери його управління.

За змістом ст. ст. 140, 143 Конституції України мешканці, які проживають в межах того чи іншого адміністративно-територіального утворення (територіальна громада), безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування (ради) управляють майном, що є у комунальній власності. Як передбачено ч. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», зазначені органи від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі і щодо утворення суб'єктів підприємницької діяльності (підприємств).

Представницькі органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради — вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення (п. 31 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Зокрема, до відання виконавчих органів цих рад належить управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності. Тобто, місцеві ради вправі делегувати повноваження зі створення комунальних підприємств своїм виконавчим органам (виконавчим комітетам, управлінням, службам тощо) або місцевим державним адміністраціям.

Що ж до районних і обласних рад, то їх повноваження на розпорядження комунальним майном (в тому числі створення комунальних підприємств) має похідний від повноважень представницьких органів місцевого самоврядування характер, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних, міських рад (п. 19 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника — відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених законодавством.

Комунальне унітарне підприємство утворюється на базі відокремленої частини комунальної власності.

Основою діяльності комунального підприємства є комунальне майно, до складу якого за ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» входить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси тощо. Згідно з п. 2.5.2 п. 2.5 ст. 2 Класифікації форм власності ДК 001:2004, затверджено наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. № 97, об'єктами права комунальної власності є майно:

комунальних підприємств, організацій, установ, закладів, що діють на основі відокремленої частини комунальної власності територіальної громади (ст.78 ГК);
акції (частки, паї) територіальної громади у майні суб'єктів господарювання різних форм власності (ст. 24 ГК);
комунальних господарських об'єднань, які утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо) (ст. 120 ГК).

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Воно не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

Комунальне унітарне підприємство утворюється в розпорядчому порядку.

Створенню комунального підприємства, так як і державного, передує видання компетентним органом відповідного акту. Наприклад, рішенням Київської міської ради від 27 листопада 2003 р. № 216/1090 «Про заходи щодо поліпшення роботи по організації дорожнього руху, розвитку мережі паркінгів, автостоянок, місць для паркування та інших об'єктів дорожнього сервісу в м. Києві» створене комунальне підприємство «Київдорсервіс»; п. 8.1 п. 8 рішення було доручено виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації) здійснити відповідні організаційно-правові заходи. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 22 квітня 2004 р. № 680 був затверджений статут цього підприємства.

Комунальне підприємство може бути утворене внаслідок передачі майна з державної власності в комунальну відповідно до Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності».

Правовий статус підприємств споживчої кооперації визначається ст. 111 ГК, а також Законом України від 10 квітня 1992 р. «Про споживчу кооперацію». Згідно з ч. 8 ст. 111 ГК підприємством споживчої кооперації визнається унітарне або корпоративне підприємство, утворене споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань).

Підприємством споживчої кооперації визнається підприємство, утворене споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств.

Відповідно до ч. 2 ст. 111 ГК (ст. 5 Закону України «Про споживчу кооперацію») споживчим товариством є самоврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Частина 7 ст. 111 ГК (ст. 11 Закону України «Про споживчу кооперацію») дозволяє споживчим товариствам створювати для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, які, відповідно, вважаються підприємствами споживчої кооперації.

Підприємство споживчої кооперації може бути унітарним або корпоративним.

Якщо підприємство створюється одним споживчим товариством (спілкою), воно вважається унітарним; якщо товариств (засновників) два і більше, підприємство визнається корпоративним.

Метою створення підприємства споживчої кооперації є здійснення статутних завдань засновників. Ці завдання в широкому розумінні викладені у ст. 1 Закону України «Про споживчу кооперацію», згідно із якою споживча кооперація має право здійснювати торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел, бере участь у міжнародному кооперативному русі. Настільки широкими можуть бути і повноваження підприємства споживчої кооперації; конкретний їх перелік міститься у статуті підприємства.

Відповідно до ч. 5 ст. 63 ГК підприємство, що утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства є кооперативним. Як і унітарні, корпоративні підприємства характеризуються наявністю декількох видів, особливості правового статусу яких будуть нами розглянуті.

Корпоративним приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці (ст. 113 ГК).

За своєю суттю приватне підприємство з декількома засновниками близьке до господарського товариства. Проте його правовий статус характеризується наявністю деяких обмежень, не притаманних господарським товариствам, які розглядаються далі. З іншого боку, діяльність корпоративних приватних підприємств менш заформалізована порівняно з господарськими товариствами — на них не поширюються вимоги Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХИ «Про господарські товариства», зокрема, щодо мінімального розміру статутного фонду та інші.

Приватним підприємством з двома та більше засновниками визнається підприємство, засноване кількома фізичними особами.

На відміну від унітарного, засновниками корпоративного приватного підприємства можуть бути лише фізичні особи, що випливає з аналізу визначення приватного підприємства, що міститься у ст. 113 ГК, згідно з яким засновником унітарного приватного підприємства може, зокрема, бути одна юридична особа. Як вже йшлося вище, при розгляді унітарного приватного підприємства, спільного заснування приватного підприємства фізичними і юридичними особами, а також декількома юридичними особами, на відміну від господарського товариства, законодавство не передбачає.

Приватне підприємство з двома та більше засновниками діє на основі приватної власності засновників. На відміну від господарського товариства, яке може засновуватися за участю державної/комунальної власності, приватне підприємство створюється лише на базі приватної власності його засновників. Це, зокрема, обумовлено суб'єктним складом засновників приватного підприємства, адже фізичні особи не можуть здійснювати повноваження власника щодо державного та комунального майна.

Приватне підприємство з двома та більше засновниками може обмежуватись працею своїх засновників або використовувати найману працю. Як і в господарських товариствах — «товариствах капіталів», ГК України не зобов'язує засновників корпоративного приватного підприємства брати участь в його трудовому житті; вони можуть працювати самі на заснованому ними підприємстві — бути пов'язаними трудовими відносинами з ним, так і найняти персонал «зі сторони».

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік, відповідно до ч. 7 ст. 63 ГК, можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньо облікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визначаються середніми.

§ 4. Поняття і види господарських товариств

Така організаційно-правова форма підприємництва, як господарське товариство, має істотні особливості щодо створення, діяльності та юридичного статусу. Тому товариства як відповідно до ГК, такі на основі Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (далі Закон), який визначає поняття, види, правила створення і діяльності товариств, а також права та обов'язки їхніх засновників та учасників.

Згідно з цими Законами господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна для участі в підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку. Тобто істотною відмінністю господарських товариств від інших підприємств є те, що вони створюються на договірних засадах двома і більше фізичними та/або юридичними особами.

Відповідно до ч. 2 ст. 113 ЦК, ч.1 ст. 80 ГК; ч. 3 ст. 1 Закону до господарських товариств належать: акціонерні товариства; товариства з обмеженою відповідальністю; товариства з додатковою відповідальністю; повні товариства; командитні товариства.

Господарські товариства можуть займатися будь – якою підприємницькою діяльністю, які не суперечать законодавству. Вони є юридичними особами, діють на підставі установчих документів, затверджених учасниками, мають власні назви із зазначенням організаційно-правової форми товариства. Товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

Вибір конкретного виду господарського товариства залежить від цілей і намірів його засновників, а також у ряді випадків передбачений законодавством. Наприклад, фондова біржа та інвестиційний фонд можуть бути створені тільки в формі закритого акціонерного товариства, довірче товариство - в формі товариства з додатковою відповідальністю, ломбард - повного товариства.

Щодо визначення правового статусу господарських товариств особливо актуальним є питання визначення пріоритету у застосуванні актів рівної юридичної сили — ЦК, ГК, а також Закону оскільки вони регулюють суміжні питання. Так, якщо положення ЦК, ГК суперечать положенням Закону, застосуванню підлягають положення Закон, що є спеціальним нормативним актом (підтвердження цієї позиції міститься, зокрема, в п. 5, 8 листа Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 20 лютого 2004 р. № 1022 «Щодо деяких питань створення та державної реєстрації господарських товариств»). Коли положення ЦК суперечать ГК, застосуванню підлягають положення ГК як спеціального нормативного акта.

Особливостями господарського товариства є наступне.

Господарське товариство є підприємство або іншим суб'єктом господарювання. Належність господарських товариств до підприємств підтверджується ч. 5 ст. 63 ГК, яка прямо відносить господарські товариства до видів корпоративних підприємств. Це, в свою чергу, означає, що на господарські товариства повною мірою поширюються загальні положення ГК та інших актів законодавства, що регулюють діяльність підприємств. Якщо загальні положення щодо підприємств суперечать спеціальним положенням, що безпосередньо визначають правовий статус господарських товариств, застосовуються спеціальні положення відповідних нормативних актів.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ГК засновниками і учасниками господарського товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Тобто господарське товариство може бути засноване як юридичними, так і громадянами, а також спільно громадянами і юридичними особами, причому для заснування господарського товариства громадянину не обов'язково мати статус суб'єкта підприємницької діяльності. Крім того, незважаючи на наявність у назві терміна «товариство», ЦК (ч. 2 ст. 114) та ГК (ч. 1 ст. 79) передбачають можливість господарського товариства діяти у складі одного учасника.

Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються законодавством. Наприклад, за положеннями ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств», державні підприємства не мають права бути засновниками господарських товариств.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України. Так, згідно зі ст. 13 Закону України від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення» в Україні забороняється створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства. Також забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш як 30% іноземних інвестицій.

Деякі нормативні акти встановлюють кваліфікаційні (спеціальні) вимоги щодо засновників (учасників) господарських товариств. Так, згідно зі ст. 33 Закону України від 23.02.2006 р. «Про цінні папери і фондовий ринок» фондову біржу(акціонерне товариство) може бути створено не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менш як 10 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно з ч. 4 ст. 79 ГК суб'єкти господарювання — юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

Компетенцію учасників господарських товариств незалежно від їх виду визначено статтями 116, 117 ЦК, ст. 88 ГК та статтями 10, 11 Закону. Так, учасники товариства мають право:

брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених законодавством;
брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів;
одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про фінансово - господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства тощо;
вийти в передбаченому установчими документами порядку зі складу товариства.

Відповідно, учасники товариства зобов'язані:

додержуватись вимог установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;
виконувати свої зобов'язання перед товариством, в тому числі і пов'язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;
не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства.

Учасники можуть мати також інші права і нести інші обов'язки, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Господарські товариства створюються шляхом об'єднання майна та участі в підприємницькій діяльності їх засновників (учасників). Внески (вклади) засновників (учасників) об'єднуються у статутний фонд (статутний, складений капітал) товариства, що, власне, є характерним для будь-якої юридичної особи.

Слід зазначити, що у законодавстві паралельно вживаються терміни «статутний фонд» (ГК Закон та інші акти) та — «статутний (складений) капітал» (ЦК).

Щодо застосування понять «статутний фонд» та «статутний капітал» Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі – Держкомпідприємництво)в п. 13 свого листа від 20 лютого 2004 р. № 1022 «Щодо деяких питань створення та державної реєстрації господарських товариств» повідомив про синонімічність зазначених понять. Щодо співвідношення понять «статутний капітал» і «складений капітал» Міністерство юстиції України у п. 2 роз'яснення від 17 листопада 2003 р. № 14-34-1406 «Відносно деяких положень Закону України «Про державну реєстрацію юридичних і фізичних осіб — підприємців» повідомило, що поняття «складений капітал» вживається стосовно повного та командитного товариств, а «статутний капітал» — стосовно акціонерного товариства, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю.

З огляду на зазначений вище пріоритет положень спеціального нормативного акта (ГК) щодо положень загального (ЦК), надалі щодо господарських товариств та інших суб'єктів господарювання застосовуватимемо єдине поняття — «статутний фонд».

Згідно зі ст. 87 ГК статутний фонд товариства становить сума вкладів засновників та учасників господарського товариства. Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (в тому числі майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Проте чинним законодавством не передбачено оформлення та подання в орган державної реєстрації документа про підтвердження факту, що кошти, які вносяться до статутного фонду товариства, не є бюджетними коштами, коштами, одержаними в кредит та під заставу.

Фінансовий стан засновників — юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у випадках, передбачених законом, повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників — громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, засвідченою відповідним податковим органом.

Вклад, оцінений у гривнях, відповідно до ч. 2 ст. 86 ГК (ч. 2 ст. 115 ЦК) становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах господарського товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону України від 12.07.2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» проведення експертної оцінки майна є обов'язковим, зокрема, у випадках визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна).

Метою створення і діяльності господарського товариства є отримання прибутку. Згідно з ч. 5 ст. 79 ГК (ч. 4 ст. 1 Закону) господарські товариства можуть займатися будь якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

Проте ознака отримання прибутку зберігається не в усіх господарських товариствах. Наприклад, згідно зі Законом України «Про цінні папери і фондовий ринок» фондова біржа, хоча і є акціонерним товариством, проте має статус організації, яка створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних.

Прибуток господарського товариства утворюється з надходжень від його господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З економічного прибутку товариства сплачуються передбачені законом податки та інші обов'язкові платежі, а також відсотки по кредитах банків і по облігаціях. Прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у розпорядженні товариства, яке визначає напрями його використання відповідно до установчих документів товариства.

Управління товариством здійснюють його органи і посадові особи.

Склад і порядок обрання (призначення) яких здійснюється залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства. При цьому відповідно до ст. 89 ГК і ст. 23 Закону посадовими особами органів управління товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товариствах, де створена рада товариства (спостережна рада), — голова та члени ради товариства (спостережної ради). Вони відповідають за заподіяну ними товариству шкоду відповідно до чинного законодавства України.

Посадовими особами органів управління товариства не можуть бути члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та інших органів виконавчої влади, військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державних нотаріальних контор, а також посадові особи органів державної влади, крім випадків, коли державні службовці здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляють інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії товариства. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути посадовими особами тих товариств, які здійснюють цей вид діяльності. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.

Найбільш поширеною організаційно – правовою формою господарювання у світі і в Україні є акціонерні товариства. У них зосереджено близько 60 % національного промислового виробництва. Акціонерами за різними даними, в Україні вважаються від 14 до 16 млн. громадян.

Акціонерного товариства — це особливості правового статусу виражає визначення «акціонерне», що обумовлене акціонерним способом формування і функціонування статутного фонду товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належному акцій (ст. 80 ГК).

З цього визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу.

По-перше, статутний фонд акціонерного товариства (далі - AT) має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. Мінімальний розмір його статутного фонду встановлено у розмірі, не менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

По-друге, АТ має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Воно є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах, визначених Законом України «Про цінні папери і фондовий ринок», іншими актами про фондовий ринок.

По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Права та обов'язки акціонерів визначені статтями 10 і 11 Закону ст. 4, 5, 8 і 9 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок».

По-четверте, особливою ознакою АТ є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше - несуть ризик відповідальності) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.

Акціонери, які зв’язані з АТ перш за все установчими документами, мають певні права та обов'язки. Насамперед, вони повинні сплатити повну вартість акцій, отриманих від товариства. Цей обов'язок потребує пояснення. Безумовно, якщо цінні папери купуються відразу, то й розрахунок з товариством не відкладається. Та водночас існує практика підписки на цінні папери, коли інвестори отримують акції під письмове зобов'язання у зазначені строки внести у фонди товариства їхню вартість у грошовій формі. Цінні папери або сертифікати на їх одержання передаються їм у кредит. Та якщо акціонер не повертає зазначену у договорі суму, то компанія може анулювати ці акції і продати їх іншій особі.

Крім цього обов'язку, є й інші. Так, відповідно до статуту АТ, власник акцій може бути позбавлений (повністю або частково) права передачі їх іншим особам. Закон передбачає такі обов'язки учасників АТ:

додержуватись установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариством;
виконувати свої зобов'язання перед товариством, в тому числі і пов'язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;
не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства;
нести інші обов'язки, якщо це передбачено цим Законом, іншими нормативними актами України та установчими документами.

Такі основні обов'язки учасників. Додаткові обов'язки покладаються лише на невелику кількість «провідних» акціонерів.

Закон визначає, що учасники товариства мають такі права:

брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом;
брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів;
вийти в установленому порядку з товариства;
одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів.

Треба розрізняти також загальні права, які надаються власником цінних паперів і додатком, обумовлені статутом товариства. До загальних прав належить право голосу на загальних зборах товариства. Треба враховувати, що насправді воно реалізується не завжди однаково. Нерідко випускаються акції, які відрізняються за правом голосу: одні дають право голосу, а інші — ні. Акція дає право на отримання частки прибутку підприємства у формі дивідендів, які нараховують щорічно за кінцевими результатами роботи товариства.

Юридичний статус АТ характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об’єднаннях). АТ має право створювати дочірні підприємства, наділяти її майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізувати інші права власника дочірнього підприємства.

Згідно ст. 81 ГК і чинного законодавства АТ можуть бути: відкритими; закритими; державними.

АТ відкритого типу вважається акціонерне товариство, акції якого випускаються на умовах їх вільного подальшого обігу, тобто за умов, що наступні після випуску акцій відчуження акціонерами належних їм акцій на користь інших акціонерів або третіх осіб не потребують згоди на це з боку інших акціонерів чи емітента.

Акції відкритих АТ також випускаються з розрахунку на те, що будь - які інвестори, а не певне їх коло, можуть стати акціонерами. Такі акції, як правило, є предметами угод купівлі - продажу на акціонерному ринку, вони можуть обертатися на біржовому та позабіржовому ринках.

Акції відкритих АТ можуть також без будь якої згоди емітента використовуватися як предмет застави виникнення зобов'язань.

АТ закритого типу вважається акціонерне товариство, акції якого розподіляються поміж засновниками і не можуть вільно відчужуватися третім особам без згоди або дозволу на це керівних органів АТ, визначених статутом товариства.

Основною ознакою визначення є не обіговий характер акцій, випущених АТ. Угода про відчуження акцій закритих акціонерних товариств, як правило, ставиться в залежність від згоди на це інших акціонерів безпосередньо, якщо склад акціонерів у кількісному відношенні незначний, або через уповноважені акціонерами керівні органи АТ, наприклад, за згодою правління або спостережної ради, тобто постійно діючих керівних органів. Дуже рідко, але може також встановлюватися установчими документами АТ, що згоду на відчуження можуть давати загальні збори акціонерів.

Вимога одержання попередньої згоди акціонерів на відчуження акцій закритого АТ третім особам повинна бути закріплена в його установчих документах АТ, оскільки, в іншому випадку вважається, що акціонер не є зобов'язаним у цьому відношенні ані законодавством, ані установчими документами.

З іншого боку, вказана вимога спричинює виникнення в інших акціонерів цього АТ або самого акціонерного товариства права на пріоритетне придбання у власність акцій, які акціонер бажає продати і які йому належать. Практично це означає, що в статутах закритих АТ резервується положення про те, що перш ніж здійснювати відчуження акцій закритого акціонерного товариства на користь третіх осіб, тобто не акціонерів, акціонер зобов'язаний запропонувати відчуження на користь акціонерів або АТ.

В багатьох випадках в установчих документах визначається, що згода акціонерів або АТ на відчуження акцій третім особам повинна бути явною, тобто виражена документально (надання листа, підписаного повноважною особою закритого АТ або виписки з рішенням його керівного органу. Наявність такого роду документа було відчуження акцій третім особам чи ненадання її інколи може використовуватися для регулювання рівня ринкової ціни відчуження. АТ, наприклад, може дати згоду на відчуження акцій третім особам, але обумовлювати, що акції повинні бути продані не дешевше певного рівня ціни.

Інколи виникає питання про успадкування права власності на акції закритого АТ та співвідношення цього права із обов'язком одержувати його згоду у випадку відчуження акцій третім особам. Відповідно до принципу законодавчого захисту права власності, у такому випадку згода АТ на успадкування акцій і прав, пов'язаних з ними не потребується, оскільки успадкування не вважається відчуженням. Використання акцій закритого АТ як предметів застави також має бути врегульоване установчими документами емітента.

Вищим органом АТ є загальні збори товариства. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери, незалежно від кількості і класу акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах з правом дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, які не є акціонерами. Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються з зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Цей перелік підписується головою та секретарем зборів. До компетенції загальних зборів належить:

визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;
внесення змін до статуту товариства;
обрання та відкликання членів ради акціонерного товариства (спостережної ради);
обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;
затвердження річних результатів діяльності товариства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, визначення порядку покриття збитків;
створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, затвердження їх статутів та положень;
винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб товариства;
затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства;
вирішення питання про придбання акцій товариства, що випускаються ним;
визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв;
затвердження договорів (угод) укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;
прийняття рішень про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Статутом товариства до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання.

Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства більш як 60% голосів.

Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у три чверті голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань:

зміна статуту акціонерного товариства;
прийняття рішення про припинення діяльності товариства;
створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства.

З решти питань рішення приймаються простою більшістю акціонерів, які беруть участь у зборах.

Про проведення загальних зборів акціонерів держателів іменних акцій повідомляються персонально. Крім того, повинно бути зроблено загальне повідомлення передбаченим статутом способом про наступні збори з зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів.

Будь-який з акціонерів вправі виносити свої пропозиції щодо порядку денного загальних зборів не пізніш як за 40 днів до їх скликання. В цей же строк акціонери, які володіють у сукупності більш як 10% голосів, можуть вимагати включення питань до порядку денного.

До скликання загальних зборів акціонерам повинна бути надана можливість ознайомитись з документами, пов'язаних з порядком денним зборів.

Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства. Вони не вправі приймати рішення з питань, не включених до порядку денного.

Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також при наявності обставин, вказаних у статуті товариства і в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

Збори повинні бути також скликані виконавчим органом на вимогу ради акціонерів (спостережної ради). Акціонери, які володіють у сукупності більш як 20% голосів, вправі вимагати скликання позачергових зборів в будь-який час з будь-якого приводу. Якщо протягом 20 днів правління не виконало зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати збори.

Голосування на загальних зборах акціонерів проводиться за принципом: 1 акція - 1 голос. У статуті товариства може бути встановлено мінімальну кількість акцій, яка надає право голосу, або обмеження кількості голосів, які надаються одному акціонеру.

Представник може бути постійним або призначеним на певний строк. Акціонер вправі в будь-який час замінити свого представника у вищому органі, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.

В АТ може створюватися рада акціонерного товариства (спостережна рада), що здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу.

Статутом АТ або за рішенням загальних зборів акціонерів на раду товариства (спостережну раду) може бути покладено виконання окремих функцій, що належать до компетенції загальних зборів.

Члени ради товариства (спостережної ради) не можуть бути членами виконавчого органу.

Особливість АТ полягає в тому, що акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. Саме тому і виникає необхідність у постійному контролі виконавчих органів підприємства. Законом в якості контролюючих органів акціонерного товариства визначаються рада акціонерного товариства (або спостережна рада) та ревізійна комісія. Основною метою діяльності спостережної ради є представлення інтересів акціонерів у період між проведенням загальних зборів (найвищого органу товариства), контроль за діяльністю виконавчого органу товариства. Вона створюється з числа акціонерів товариства. Членами спостережної ради не можуть бути особи, які входять до складу виконавчого органу або ревізійної комісії, оскільки діяльність самої спостережної ради спрямована на контролювання діяльності керівних органів.

У роботі ради товариства (спостережної ради) можуть брати участь з правом дорадчого голосу представники профспілкового органу або будь-якого іншого органу, який підписав колективний договір від імені трудового колективу. В АТ, де кількість акціонерів перевищує 50 осіб, створення спостережної ради є обов'язковою умовою. Оскільки спостережна рада є контролюючим органом, то питання, які відносяться до її виключної компетенції, не можуть передаватися на вирішення виконавчим органам товариства. Однією з найважливіших функцій спостережної ради, згідно зі статтями деяких товариств, є регулювання діяльності правління компанії. Цю функцію реалізують шляхом внесення на розгляд спостережної ради звітів правління про основні результати фінансово-господарської діяльності та затверджених нею планів компанії. Засідання спостережної ради найчастіше проходять по закінченні звітного періоду.

Деякі статути підприємств надають значно ширші повноваження спостережної раді, а саме планування розвитку компанії, співробітництво з іншими органами підприємства та скликання загальних зборів. Отже, за деякими статутами АТ спостережна рада поступово переростає з контролюючого органу в керуючий.

Виконавчим органом АТ, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління. Воно діє від імені товариства в межах, визначених статутом і установчими документами. Правління підзвітне загальним зборам і спостережній раді та організує виконання їх рішень. До його складу входять голова, заступник, члени, головний бухгалтер (за посадою), секретар,

Відповідно до ст. 23 Закону посадовими особами органів управління товариства не можуть бути члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та інших органів виконавчої влади, військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, а також посадові особи органів державної влади, крім випадків, коли державні службовці здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та, представляють інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії товариства.

Керує роботою правління голова, який призначається або обирається відповідно до статуту товариства. Голова і члени правління не обов'язково повинні бути акціонерами. Ст. 48 Закону передбачає, що ці посади можуть займати наймані працівники товариства, тобто такі, що перебувають з товариством тільки у трудових відносинах. Це значить, що не можуть бути обрані пенсіонери цього підприємства, представники сторонніх організацій, які не виконують будь-яких функцій у товаристві і не є його акціонерами. На практиці у члени правління обирають юрисконсультів, комерційних директорів та інших керівників підприємства.

Правління поєднує принцип колегіальності і єдиноначальності. Воно приймає рішення на основі принципу: один голос з солідарною відповідальністю кожного за правильність рішення, У разі розбіжності між головою і правлінням приймається рішення, прийняте правлінням.

Будь-який член правління може бути звільнений з посади загальними зборами у разі його некомпетентності, зловживання посадовим становищем, розголошення комерційної чи іншої таємниці або у разі вчинення дій або бездіяльності, що заподіюють шкоду товариству або окремим акціонерам. Питання про звільнення члена правління з посади приймається простою більшістю голосів загальних зборів.

До відання правління належить затвердження поточних планів діяльності товариства та відповідний заходів, необхідних для вирішення його питань; щорічного кошторису, штатного розкладу та посадових окладів співробітників, встановлення показників, розмірів та строків їх преміювання, внутрішніх нормативних актів, що визначають відносини між підрозділами товариства, які утворюються правлінням для виконання цілей: і завдань товариства.

Правління приймає рішення про отримання довгострокових кредитів, визначає розміри, джерела утворення та порядок використання фондів товариства. З урахуванням обмежень, встановлених статутом, воно розпоряджається всім майном товариства, включаючи грошові кошти.

Окрім того, правління приймає на роботу та звільняє з неї співробітників товариства, застосовує до них заходи заохочення та накладає стягнення, приймає рішення про відрядження, включаючи закордонні ділові поїздки. Ним організується ведення бухгалтерського обліку та звітності, приймаються рішення про дату скликання та порядок денний загальних зборів акціонерів. Правління надає на затвердження загальним зборам акціонерів річний звіт та баланс. Воно може приймати й інші рішення, пов'язані з поточною діяльністю товариства.

Якщо статутом визначено виконавчий орган як колегіальний, то , як правило, його називають «дирекцією на чолі з генеральним директором». До складу дирекції входить комерційний директор, директор з фінансів тощо. Якщо орган діє на основі єдиноначальності, керівника називають «президентом» або «генеральним директором». Генеральний директор може бути обраний на загальних зборах, в той же час вони можуть передати повноваження його обрання правлінню або спостережній раді. Повноваження його мають бути відображені у статуті. Члени дирекції, президент можуть бути як засновниками товариства, так і найматися на підставі трудового договору чи контракту або призначатися на конкурсній основі, якщо того вимагає статут.

До функцій ревізійної комісії можуть належати: контроль за виконанням рішень, встановлених за загальними зборами та правлінням з питань фінансово-господарської діяльності, за основними напрямами діяльності товариства, контроль за відповідністю рішень вимогам чинного законодавства та статуту товариства, рішень, що стосуються усунення хиб, виявлених попередньою ревізією. Отже, в акціонерному товаристві крім виконавчого органу можуть створюватись і контролюючі органи. При цьому спостережна рада і ревізійна комісія контролюють виконавчий орган акціонерного товариства. Однак, спостережна рада контролює всю діяльність виконавчого органу товариства, а ревізійна комісія здійснює контроль тільки за фінансово-господарською діяльністю правління. При цьому спостережна рада може мати й окремі повноваження для виконання відповідних функцій, які відносяться до компетенції загальних зборів. Ревізійна комісія може перевіряти стан розрахунків за акціями з акціонерами, дотримання прав власників щодо правил розподілу прибутку, переваг і пільг у придбанні акцій нових емісій. Комісія має право отримувати винагороду в розмірах і порядку, встановленому загальними зборами товариства.

Законом не визначено кількісний склад комісії, а функції, права і обов'язки окреслено у загальних рисах. Через те коло повноважень ревізійної комісії має бути вказано у статуті чи окремому положенні про ревізійну комісію, зокрема кількісний склад комісії, и обов'язки, порядок обрання та звітності, порядок ведення документації, регламент роботи, форми звітності перед акціонерами, право на оскарження дій посадових осіб товариства та заходи з відновлення порушених прав акціонерів тощо.

Цей орган повинен слідкувати за станом каси і майна товариства, за дотримання порядку , що передбачається установчими документами щодо оплати акцій акціонерами, за вжиттям органами правління заходів стосовно недопущення непродуктивних витрат. А у разі їх наявності - вживати відповідні заходи до винних. Вона зобов’язана перевіряти правильність рахунків і дотримання термінів рахувань податків до бюджету, а також правильність розрахунків з банківськими установами тощо.

Акціонери повинні мати право звертатися до комісії з проханням оперативного вирішення питань у випадку порушення їх прав. Особливою сферою діяльності комісії має бути аналіз фінансового стану товариства на підставі бухгалтерського балансу, кредиторської та дебіторської заборгованості, виробничих та комерційних результатів діяльності.

Зазначений аналіз можуть виконувати і фінансові служби товариства, а комісія повинна їх аналізувати і доповідати акціонерам показники, що визначають загальноекономічний характер, платоспроможність., фінансову стійкість, кошти товариства.

Отже, комісія має дуже широкі обов'язки, але як вони виконуються - то вже інша справа.

Державні акціонерні товариства – це господарські товариства основою господарювання яких є державна власність. В Україні, зокрема, налічується 175 господарських товариств зі 100 – відсотковою державною часткою в статутному капіталі і 185 – від 50 до 10 відсотків з відповідними частками державних акцій.

В цьому випадку спостережна рада товариства як орган управління формується не тільки з представників засновників підприємства та інших акціонерів, але й з уповноважених представників банківської установи, яка обслуговує товариство, трудового колективу та органу приватизації. Крім того, до її складу можуть входити у підприємствах-монополістах і представники Антимонопольного комітету та інших державних органів і організацій. Для затвердження персонального складу таких спостережних рад Міністерство економіки, Міністерство фінансів і Фонд державного майна створюють спеціальну спільну постійно діючу комісію. Засновник повинен у тижневий термін з початку корпоратизації повідомити про формування спостережної ради органи та організації, представники яких повинні увійти до її складу. Подавати пропозиції щодо персонального складу спостережної ради на затвердження комісії має право засновник товариства. Персональний склад та голову спостережної ради товариства комісія повинна затвердити у двотижневий термін. Спостережна рада акціонерного товариства, в якому 75 % статутного фонду знаходяться у державній власності, може виступати, в разі необхідності, ініціатором позачергових ревізій та аудиторських перевірок, розробляти та подавати засновнику проект плану розміщення акцій. Спостережна рада також може залучати експертів до аналізу окремих питань діяльності товариства та припиняти повноваження членів правління, яких було затверджено. Незважаючи на те, зо рада має таку широку компетенцію, в будь-якому випадку вона не може втручатися в оперативну діяльність товариства.

Засідання спостережної ради акціонерного товариства, в статутному фонді якого 75 % належить державі, проходять, як правило, не рідше одного разу на квартал і вважаються правомочними, якщо присутні 2/3 її членів. Позачергові засідання скликаються на вимогу голови спостережної ради, правління товариства або 1/3 частини членів ради. Спостережна рада приймає рішення більшістю голосів, а у разі виникнення розбіжностей при голосуванні голос голови є вирішальним.

Члени такої спостережної ради є посадовими особами товариства, за виконання обов'язків яких передбачено винагороду. Зокрема, голові спостережної ради виплачується 6 мінімальних заробітних плат кожного місяця, а іншим членам — 4 мінімальні зарплати. При цьому передбачено також виплату одноразової винагороди у розмірі 10% від винагороди, яку отримує голова правління товариства. За членами спостережної ради зберігаються місце роботи та середньомісячний заробіток. В межах своїх повноважень члени спостережної ради несуть відповідальність за дотримання інтересів держави та акціонерів.

Контролюючим органом державного АТ є також ревізійна комісія, яка безпосередньо здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю товариства. Ревізійна комісія обирається з числа акціонерів.

Загальні збори або рада акціонерів (спостережна рада) можуть доручити ревізійній комісії здійснити перевірку фінансово-господарської діяльності виконавчого органу товариства. Такі перевірки також можуть бути проведені за власною ініціативою комісії або ж на вимогу акціонерів, які володіють в сукупності більш ніж 10% голосів. Для здійснення таких перевірок ревізійній комісії повинні бути надані необхідні матеріали, бухгалтерські та інші документи і особисті пояснення посадових осіб.

Крім перевірок фінансово-господарської діяльності АТ ревізійна комісія має також і інші зобов'язання. Зокрема, комісія повинна доповідати про результати проведених нею перевірок загальним зборам AT або спостережній раді та зобов'язана вимагати позачергового скликання загальних зборів акціонерів у разі виникнення загрози суттєвим інтересам AT або виявлення зловживань, вчинених посадовими особами.

Склад комісії та порядок її діяльності затверджується загальними зборами акціонерів згідно із статутом товариства.

Одним з найпоширеніших видів господарських товариств у сфері господарювання України є товариства з обмеженою відповідальністю.

Відповідно до ч. 3 ст. 80 ГК товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.

Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) може досягнути 10 осіб. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Слід зазначити, що цей вид товариства як товариство «з обмеженою відповідальністю», не означає обмеження відповідальності товариства як суб'єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Фактично йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть ризик збитків у межах своїх вкладів до статутного фонду (у разі банкрутства товариства його учасники збитки понесуть лише у розмірі їх вкладів до статутного фонду товариства). Установчими документами ТОВ може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

До моменту реєстрації ТОВ його учасники зобов'язані сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства (абз. 1 ч. З ст. 144 ЦК).

Відчуження учасником ТОВ своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 147 ЦК, учасник ТОВ має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному фонді одному або кільком учасникам цього товариства.

Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Учасники ТОВ користуються переважним правом купівлі частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі (ч. 2 ст. 147 ЦК). У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.

Частка учасника ТОВ може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов'язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам у порядку, встановленому статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відповідно до ст. 144 ЦК.

Будь-який з учасників ТОВ має право вийти з товариства із сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі (ч. 2 ст. 148 ЦК).

Органами управління та контролю ТОВ як і в інших господарських товариствах такого типу є: вищий орган – збори учасників; виконавчий орган – дирекція як правило на чолі з генеральним директором або одноособовий керівник (формується з учасників ТОВ та/або найманих працівників); контрольний орган – ревізійна комісія чи ревізор.

Правовий статус, аналогічний статусу ТОВ, має товариство додатковою відповідальністю.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково у кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК).

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах пропорційно їх розміру частки у статутному фонді.

В інших випадках до товариства з додатковою відповідальністю (далі – ТДВ) застосовуються положення ЦК і ГК про товариства з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

Повне товариство – це господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном

Повне товариство (далі – ПТ) створюється і діє на підставі засновницького договору учасників, що мають статус зареєстрованого суб’єкта господарства. Засновницький договір ПТ, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, має визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах , товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Статуту і законодавчих вимог щодо розміру статутного фонду для цього виду товариств не передбачено.

Такі вимоги випливають з особливого характеру ПТ, зокрема, з ведення його справ, яке здійснюється в порядку, встановленому ст. 122 ЦК, а саме: кожний його учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.

У разі спільного ведення учасниками справ ПТ для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам ПТ, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.

У відносинах з третіми особами ПТ не може посилатися на положення засновницького договору, які обмежують повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від імені товариства, крім випадків, коли буде доведено, що третя особа у момент вчинення правочину знала чи могла знати про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.

Учасник ПТ, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.

Зміни у складі учасників ПТ, відповідно до ст.125 ЦК, можуть бути у зв'язку з:

виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціативи;
виключенням зі складу учасників;
вибуттям зі складу учасників з причин, що не залежать від учасника.

Порядок і особливості виходу, виключення та вибуття учасників зі складу ПТ визначаються відповідно статтями 126, 128 та 129 ЦК, іншим законом та засновницьким договором.

Як уже зазначалося, учасники ПТ несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Механізм такої відповідальності конкретизовано у ст. 124 ЦК. Важливим є те, що учасник товариства відповідає за борги останнього незалежно від того, чи виникли вони після або до його вступу до товариства. Якщо борги ПТ повністю сплатить один з учасників, він має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Із приведеного бачимо, що на відміну від ПТ, у складі КТ є дві категорії учасників – повні учасники і вкладники.

Якщо у КТ беруть участь два або більше повних учасників, вони несуть солідарну відповідальність щодо боргів товариства. КТ створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується усіма повними учасниками. Тому, в разі виходу, виключення чи вибуття у КТ залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється на одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо КТ створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені законом для командитного товариства (ч. 3 ст. 134 ЦК). У такому випадку управління справами здійснюється ним самостійно.

Оскільки правовий статус повних учасників було розглянуто раніше, стосовно ПТ, зупинимося на особливостях участі вкладників у командитному товаристві.

Участь вкладників у КТ обмежується шляхом внесенням грошових або матеріальних вкладів без обов’язків персонального характеру і додаткової відповідальності.

Згідно зі ст. 137 ЦК вкладник КТ має право:

одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;
переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень ст. 147 ЦК.

Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка роз поділяється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства:

вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;
ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;
після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
передати свою частку (її частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.

Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у КТ.

Вкладники КТ повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передбаченими засновницьким договором, проте сукупний розмір їхніх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в засновницькому договорі. На момент його реєстрації КТ кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності КТ лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.

Управління справами КТ здійснюється тільки повними учасниками. Вкладники не мають права перешкоджати діям повних учасників з управління справами товариства.

Незважаючи на те, що за загальним правилом відповідальність вкладника обмежується вкладом у майні товариства, в окремих випадках, передбачених законом, він також несе повну відповідальність. Приміром, якщо вкладник вчиняє правочин від імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, і схвалення його дій командитним товариством не буде отримано, він відповідає перед третіми особами за вчиненим ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення (ч. 1 ст. 138 ЦК). Крім загальних підстав припинення діяльності господарських товариств, КТ припиняється також у разі вибуття усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників замість ліквідації КТ перетворити його на ПТ.

§ 5. Поняття та види кооперативів

Учасниками господарських відносин у сфері господарювання є кооперативи, їх правовий статус визначається ГК України (ст. ст. 94—111), ЦК (§ 2 гл. 8), закони України від 10.07.2003 р «Про кооперацію», від 10.04.1992 р. «Про споживчу кооперацію», від 17.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію».

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про кооперацію» (далі – Закон) кооператив — це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Кооператив є юридичною особою.

Основні види кооперативів також встановлюються Законом України «Про кооперацію», згідно зі ст. 6 якого відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на: виробничі, обслуговуючі та споживчі.

Виробничий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно - збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами (ст.96 ГК):

добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;
особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;
відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;
демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень;
розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;
контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.

Членами виробничого кооперативу можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають статут кооперативу та дотримуються його вимог, беруть майнову та трудову участь у діяльності кооперативу. Громадяни можуть бути одночасно членами виробничих кооперативів, а також членами кооперативів інших типів (споживчих, житлових тощо).

Вступ до виробничого кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви громадянина. Член кооперативу робить вступний та пайовий внески в порядку, визначеному статутом виробничого кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття у члени кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу. Членство у виробничому кооперативі припиняється у разі: добровільного виходу з кооперативу; припинення трудової участі в діяльності кооперативу; виключення з кооперативу у випадках і в порядку, визначених статутом; не затвердження загальними зборами членів кооперативу рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу; смерті члена кооперативу.

Основними правами членів виробничого кооперативу є:

участь в управлінні кооперативом, право голосу на загальних зборах членів кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом;
користування послугами кооперативу;
одержання кооперативних виплат та частки доходу на пай;
одержання достовірної та повної інформації про фінансово-господарську діяльність кооперативу;
одержання паю у разі виходу з кооперативу з порядку і строки, визначені його статутом.

Основними обов'язками членів виробничого кооперативу є дотримання статуту та виконання рішень органів управління кооперативу.

Статутом виробничого кооперативу можуть передбачатися також інші права та обов'язки членів кооперативу.

Вищим органом управління виробничого кооперативу є загальні збори членів кооперативу. До органів управління кооперативу належать правління (голова) кооперативу та ревізійна комісія (ревізор) кооперативу. Правління виробничого кооперативу створюється у кооперативі, до складу якого входить не менше десяти членів.

Статутом виробничого кооперативу може бути передбачено спостережну раду кооперативу (у разі якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більш як п'ятдесят осіб). Члени ревізійної комісії (ревізор) кооперативу не можуть бути членами його правління (головою кооперативу) чи спостережної ради.

Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями кооперативу субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їх пайового внеску, якщо більший розмір відповідальності не передбачено законом або статутом кооперативу.

Засновники кооперативу з метою його створення добровільно об'єднуються на основі членства. Згідно зі ст. 10 Закону членами кооперативу можуть бути фізичні особи, які досягли 16-річного віку і виявили бажання брати участь у його діяльності, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи (ч. 5 ст. 7 Закону).

Кооператив утворюється для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб його членів.

Мета створення задоволення інтересів членів кооперативів — є основною ознакою, що відрізняє кооперативи від інших організаційно-правових форм юридичних осіб колективної форми власності Шляхом створення виробничого кооперативу громадяни реалізують свої права на працю та на здійснення підприємницької діяльності, результатами якої є отримання прибутку, обслуговуючого — задовольняють свої потреби у послугах певного виду, споживчого — забезпечують себе товарами, результатами виконаних робіт, наданих послуг. Кооператив не має на меті насичення ринку товарами, роботами, послугами (хоча це і не виключається). Він створюється і діє для своїх членів.

Як приклад, розглянемо житлово-будівельний кооператив. За класифікацією Закону це може бути як виробничий (кооператив безпосередньо будує житло та вільно продає його на ринку. При цьому створення виробничого кооперативу не означає, що в ньому можуть працювати лише його члени. Ч. 2 ст. 34 Закону дозволяє кооперативу залучати до роботи за трудовим договором осіб, які не є його членами), так і споживчий (кооператив, маючи грошові внески його членів, звертається як замовник до спеціалізованої підрядної організації, яка виконує всі будівельні роботи, наслідком чого є перехід усіх збудованих квартир у власність його членів).

Кооператив діє на засадах самоврядування. Термін «самоврядування» стосовно кооперативу означає право та реальну здатність його членів самостійно вирішувати питання діяльності кооперативу в межах законодавства України та статуту кооперативу.

Згідно зі ст. 15 Закону вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу, до компетенції яких належить:

затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу;
утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу;
заслуховування звітів його органів управління і органів контролю;
затвердження порядку розподілу доходу кооперативу;
визначення розмірів вступного і членського внесків та паїв;
визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу;
визначення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу;
затвердження річного звіту і балансу кооперативу;
затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства;
прийняття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном;
утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників;
прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об'єднань;
прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.

Рішенням загальних зборів членів кооперативу до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені інші питання діяльності кооперативу.

Виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Він підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу.

Виконавчий орган кооперативу: здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами членів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особами; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу. Він може бути наділений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу.

У кооперативі, в якому кількість членів перевищує 50 осіб, може утворюватися спостережна рада кооперативу.

Спостережна рада кооперативу обирається із числа членів кооперативу на загальних зборах кооперативу у кількості 3 - 5 чоловік, які працюють у раді на громадських засадах. Вона підзвітна загальним зборам членів кооперативу.

Для контролю за фінансово-господарською діяльністю кооперативу обирається ревізійна комісія. У кооперативі, до складу якого входить менше ніж 10 членів, функції ревізійної комісії виконує ревізор.

Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам членів кооперативу і обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у порядку, встановленому його статутом. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени правління кооперативу чи його спостережної ради.

Перевірки результатів фінансово - господарської діяльності кооперативу проводяться ревізійною комісією за дорученням його вищого органу управління та за власною ініціативою.

Сільськогосподарський кооператив, відповідно до Закону України від 10.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» (далі – Закон) визначається як добровільне об'єднання фізичних і юридичних осіб (членів) в іншу юридичну особу на засадах членства, об'єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності та обслуговуванні переважно членів кооперативу. Відповідно, він є виробничим або обслуговуючим. Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) розглядається як підприємство, створене для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства, з обов'язковою трудовою участю його діяльності.

СВК має такі особливості:

специфічний предмет діяльності - виробництво продукції сільського, рибного і лісового господарства;
можливість участі юридичних осіб, переважно в ролі асоційованих членів;
обов'язкова наявність неподільного фонду, що формується за рахунок вступних внесків учасників та майна кооперативу (за винятком землі); у разі виходу, члена кооперативу з останнього вступні внески не повертаються і виплати з зазначеного фонду не здійснюються; цей фонд може бути поділений між. членами кооперативу лише в разі його ліквідації після виплати заробітної плати працівникам, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами (частини 4, 5 ст. 38 Закону).
збереження за членами кооперативу права власності на земельну ділянку, що передається кооперативу в рахунок пайової участі (ч. 2 ст. 20);
можливість створення спостережної ради в кооперативах з кількістю членів понад 50 (ст. 18), а також формування з найманих працівників виконавчої дирекції чи найом одноособового виконавчого директора для здійснення управління оперативно - господарською діяльністю кооперативу (ст. 17);
можливість доручення функцій контрольного органу в кооперативах з незначною (до 10) кількістю членів одній особі — ревізору (ч. 1 ст. 19);
відсутність у членів кооперативу субсидіарної відповідальності за борги кооперативу (ч. 1 ст. 23);
можливість залучення до кооперативу асоційованих членів, які зробили пайовий внесок і визнають його статут, з наданням їм лише права дорадчого голосу, з відсутністю в них обов'язку брати безпосередню трудову участь у діяльності кооперативу, але наявністю першочергового (перед іншими членами кооперативу) права на отримання свого майнового внеску та відповідних часток доходу і повернення земельних ділянок у натурі в разі ліквідації кооперативу (ст. 12);
можливість створення для підготовки окремих питань за рішенням загальних зборів, а в період між ними правлінням або спостережною радою спеціальних комісій з членів кооперативу із залученням як консультантів найманих працівників (ч. 3 ст. 13).

За своїм правовим становищем, характером внутрішніх взаємовідносин і специфікою діяльності до категорії СВК також можна віднести і колективне сільськогосподарське підприємство (далі - КСП), передбачене Законом України від 14.02.1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Від СВК його відрізняють лише деякі риси, а саме:

майно, передане членами КСП в рахунок паю, належить членам КСП на праві спільної часткової власності, а в СВК - на праві власності самому кооперативу, крім земельних ділянок, що передаються кооперативу на праві користування, хоч і в рахунок пайового внеску;
дещо інші схема управління справами і склад фондів:. за наявності спільних для них органів (загальних зборів членів чи зборів уповноважених як вищого органу і правління як виконавчого органу) в законі не встановлюються вимоги щодо обов'язкової наявності в КСП неподільного фонду і контрольного органу - ревізійної комісії чи ревізора та не передбачається можливості створення в КСП спостережної ради, а також виконавчої дирекції з найманих працівників (найом виконавчого директора);
відсутність можливості участі в КСП юридичних особу будь-якій формі, а також залучення асоційованих членів.

КСП діє на основі статуту, в якому вказуються найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет діяльності, порядок вступу до підприємства припинення членства в ньому, принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, порядок розподілу прибутку, отриманого від операцій із цінними паперами, загальні права та обов'язки членів підприємства; передбачаються органи самоврядування, порядок їх формування та компетенція, права та обов'язки підприємства і його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших природних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і трудової діяльності, питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії, умови і порядок реорганізації та ліквідації підприємства. Статут КСП може містити й інші положення, що не суперечать законодавству України.

Решту сільськогосподарських кооперативів названий Закон відносить до обслуговуючих Серед них розрізняють: переробні кооперативи, які займаються переробкою сільськогосподарської сировини (виробництво хлібобулочних, макаронних виробів, овочевих, плодово-ягідних, м'ясних, молочних, рибних продуктів, виробів і напівфабрикатів з льону, коноплі, лісо- й пиломатеріалів тощо), заготівельно-збутові кооперативи, що здійснюють заготівлю, зберігання, перепродаж, обробку, продаж продукції, надають маркетингові послуги тощо; постачальницькі кооперативи, що створюються з метою закупівлі та постачання засобів виробництва, матеріально-технічних ресурсів, необхідних для виробництва сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки; виготовлення сировини й матеріалів та постачання їх сільськогосподарським товаровиробникам, сервісні кооперативи, що здійснюють технологічні, транспортні, меліоративні, ремонтні, будівельні, еколого - відновні роботи, ветеринарне обслуговування тварин і племінну роботу, телефонізацію, газифікацію, електрифікацію в сільській місцевості, надають медичні, побутові, санаторно-курортні, науково-консультаційні послуги, послуги з ведення бухгалтерського обліку, аудиту та ін.; а у разі поєднання кількох видів діяльності створюється багатофункціональний кооператив. Отже, обслуговуючі кооперативи в сільському господарстві, попри здійснення ними виробничої діяльності, не належать до виробничих кооперативів (ВК) через відсутність у них як основної мети, отримання прибутку від такої діяльності. Вони також не визнаються, на відміну від ВК, суб'єктами підприємницької діяльності, оскільки головною їхньою метою є обслуговування певних потреб членів кооперативу. Втім, ці кооперативи вправі створювати підприємства, предметом діяльності яких можуть бути виготовлення й реалізація певної продукції (надання робіт, виконання послуг) на платній основі метою отримання прибутку.

Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.

Так, наприклад, з метою утримання будинку та прибудинкової території у належному стані його мешканці можуть створити споживчий кооператив, що буде як власними силами, так і з залученням інших фізичних та юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності виконувати відповідні ремонтні, оздоблювальні та інші роботи, вивозити сміття тощо. Власне споживчий кооператив не є суб'єктом підприємницької діяльності (див. ст. 86 ЦК), проте з метою забезпечення фінансування своєї діяльності може створювати відповідні підприємницькі структури (ч. 7 ст. 111 ГК).

Також за напрямами діяльності кооперативи можуть бути житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.

§ 6. Господарські об’єднання

Щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції і членства в СОТ та реалізувати значні фінансово – промислові проекти, підприємства можуть об’єднуватися у групи за галузевим територіальним чи іншим принципом. Право на об’єднання підприємств які і називаються господарськими об’єднаннями закріплене в ст. 70 ГК.

Відповідно до чинного законодавства господарське об’єднання – це господарська організація утворена у складі двох або більше підприємств (юридичних осіб) з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань. Таке об’єднання є організаційно оформленою групою підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об'єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.

Основні риси господарських об’єднань(далі - ГО): господарські організації корпоративного типу; належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (у т. ч. координацію їх діяльності) і є вторинними структурами; вимоги до учасників ГО - наявність статусу юридичної особи; основна мета діяльності - координація діяльності учасників і об'єднання їхніх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів); відсутність спрямованості (мети) на отримання прибутку; тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення ГО (якщо у такий спосіб здійснюється кваліфікована економічна концентрація) та здійснення цим органом контролю за дотриманням ГО вимог антимонопольно-конкурентного законодавства; реєстрація в загальному для всіх суб'єктів підприємницької діяльності порядку; добровільність виходу учасників з ГО (за винятком державних) з внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за учасниками, які вийшли з ГО, їхніх зобов'язань за укладеними договорами.

Види ГО:

за ознакою засад створення - добровільні (створюються на договірних засадах, хоча в письмовій формі - як установчий документ - договір обов'язково має бути лише в асоціації, корпорації та промислово - фінансовій групі, в решті об'єднань - концерні та консорціумі укладення договору в письмовій формі закон не вимагає, передбачаючи обов'язкову наявність статуту; учасники добровільного об'єднання мають право виходу з нього із збереженням обов'язків за раніше укладеними договорами) і державні (створюються за рішенням Уряду або господарського міністерства (відомства) та виконують функції органу, уповноваженого здійснювати управління діяльністю державних підприємств - учасників об'єднання);
за ознакою ступеня централізації управлінських повноважень - асоціації (створюються з метою постійної координації господарської діяльності без надання об'єднанню права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з учасників), корпорації (створюються на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням об'єднанню окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників), концерни (учасники якого перебувають у повній фінансовій залежності від одного або групи підприємців, який (і) в зв'язку з цим отримують значні повноваження щодо управління діяльності решти учасників об'єднання);
за ознакою обов'язкового установчого документа - договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи) та статутні (концерни та консорціуми);
за галузевою ознакою - галузеві, тобто господарські об'єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв'язку, вугільної промисловості тощо), міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки);
за територіальною ознакою - республіканські, обласні, міські тощо;
за ознакою терміну діяльності - створені на визначений термін (консорціум як тимчасове об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети, а також промислово-фінансові групи) та без визначення строку діяльності (асоціації, корпорації, концерни);
за ознакою наявності чи відсутності у об'єднання статусу юридичної особи - господарські об'єднання, які мають статус юридичної особи асоціації, корпорації, концерни, консорціуми і господарські об’єднання, які не мають такого статусу (до них належать промислово – фінансові групи як особливий вид господарського об’єднання).

Розглянемо найбільш поширені з них:

Перший вид договірного об’єднання - асоціація, яка створюється учасниками з метою координації їх діяльності, тобто узгодження дій стосовно визначення цін, освоєння ринків збуту, захисту інтересів своїх членів тощо. Координація не вимагає централізації управління підприємствами – членами асоціації. Саме тому правління асоціації не має права втручатись у виробничу та комерційну діяльність своїх членів.

Створюється асоціація на добровільних засадах. Засновниками можуть бути підприємства всіх форм власності, які укладають між собою багатосторонній установчий договір, де визначають усі необхідні умови діяльності об’єднання. Юридичною основною створення асоціації є волевиявлення сторін договору.

Другий вид договірного об’єднання – корпорація. Порівняно з асоціацією корпорація має жорсткішу організаційну структуру і є договірним об’єднанням, яке створюється підприємствами будь – яких форм власності на основі поєднаних їх спільних виробничих, наукових та комерційних інтересів і централізованого управління діяльністю членів об’єднання. Для централізації управління члени корпорації делегують правлінню частину своїх повноважень. В корпорації, як і в асоціації зберігається принцип добровільного членства. Отже, юридичною основою створення договірного об’єднання є волевиявлення сторін договору. Основним принципом у правовому становищі договірних об’єднань, що відрізняє їх від статутних, вважається добровільне членство. Підприємства, які добровільно входять до складу господарського об’єднання, так само мають право добровільного виходу з нього, але за загальним правилом у випадках виходу зберігають силу взаємні зобов’язання і договори, укладені підприємствами з об’єднанням і між собою.

Розглянемо статутні об’єднання. На відміну від договірних, статутні об’єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов’язано з тим, що юридичною основою цих об’єднань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів об’єднання від одного або групи підприємств.

Основним видом статутного об’єднання підприємств є концерн. Утворення концернів значною мірою викликане необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисловості в більш перспективні, а також реалізації значних фінансових проектів.

Концерн як статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств.

Першою ознакою концернів є те, що їх засновники – власники або уповноважені ними органи, а не самі підприємства. Наприклад, концерни загальнодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету міністрів України. Склад членів і статути цих об’єднання затверджують відповідні галузеві міністерства .

Територіальні статутні об’єднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким само принципом створюються концерни, що об’єднують підприємства, засновані на залученні приватного капіталу. Підставою для об’єднання підприємств саме на основі статуту, а не установчого договору, є повна фінансова залежність підприємства, - членів концерну від одного або групи підприємств.

На сучасному етапі розвитку економічних відносин концерни значно впливають і на розвиток економіки високорозвинених країн Північної Америки і Західної Європи. Під словом «концерн» тут розуміють об'єднання групи підприємств (дочірніх фірм) навколо одного (материнської компанії), яке володіє контрольним пакетом акцій цих підприємств.

Другою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, які затверджені власниками або уповноваженими ними органами і не мають установчих договорів. Отже, предмет і мету їх діяльності визначають власники, або уповноважені ними органи, а не самі члени об’єднань.

Особливістю правового становища статутних об’єднань обмежене право виходу з них підприємств - членів. Підприємства мають право вийти із статутного об'єднання тільки за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).

Ще однією характерною рисою є те, що фінансова залежність породжує адміністративну. Тобто підприємство - засновник стає вищим органом відносно підприємств - членів об'єднання. А оскільки до складу концерну часто входять підприємства з різними сферами діяльності, то успішно він буде функціонувати лише за умови забезпечення постійного потоку інформації від дочірніх фірм до материнської компанії.

Таким чином, об'єднання капіталу і зосередження адміністративних функцій в руках центрального управління дозволить ефективніше реалізовувати значні фінансові проекти і оперативно реагувати на зміну ринкової кон’юнктури.

Консорціум, як один із видів статутних об'єднань.

Законодавець визначає консорціум як .тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як правило, консорціум створюється для реалізації певних фінансово – промислових проектів. Після досягнення поставленої мети він або ліквідується, або реорганізується в постійне господарське об'єднання. Стосовно створення консорціуму на основі статуту. то тут єпевні труднощі в усвідомленні логіки законодавця, який визначив консорціум сам як статутне об'єднання.

Наведена нами класифікація об'єднань підприємств не є вичерпною, оскільки законом передбачено, що підприємства можуть об'єднуватись і в інші структури, не передбачені чинним законодавством України. Було б корисно перейняти досвід розвинених країн світу, законодавство і практика яких уже достатньо давно і вельми yспішно вирішують більшість цих питань.

Зокрема, промислово-фінансова група (далі - ПФГ) - об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи і організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

ПФГ як великі інтегровані об’єднання є інструментом державного регулювання соціально – економічного розвитку , спрямованим на реалізацію відповідних державних програм та вирішення інших стратегічних завдань.

Формування правової бази ПФГ проходило складно і суперечливо доти, доки у 1996 р. вступив у дію Закон України «Про промислово – фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 р., а 20 липня 1996 р. Кабінетом Міністрів України було затверджено Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію ПФГ. Важливою віхою у регулюванні ПФГ стало закріплення легітимності цього інституту в ГК. так ч. 2 ст. 125 цього кодексу ПФГ визначений як особливий вид об’єднань підприємств, що є суб’єктом господарювання без статусу юридичної особи, який утворюється після затвердження постановою КМУ Генеральної угоди про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції і реєстрації групи Міністерством економіки. ПФГ поряд з приватноправовими спирається на значну кількість публічно – правових засад.

Характерні риси ПФГ:

господарська організація корпоративного типу;
добровільність створення, але на підставі рішення Уряду України;
вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи;
належність ПФГ до господарських організацій, які здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами;
відсутність (як основної) мети отримання прибутку;
різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства);
тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність погодження питання створення ПФГ з Антимонопольним комітетом та здійснення цим органом контролю за діяльністю ПФГ;
відсутність статусу юридичної особи;
мета створення — реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;
заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;
обов'язкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в ПФГ;
наявність певних умов для створення ПФГ: мети створення; укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про сумісну діяльність; в) подання уповноваженої особи ініціатора (ініціалів) створення ПФГ передбаченого законом пакету документів і узгодження питання створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом тощо); мінімального розміру розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі в 100 млн. дол. США, починаючи з другого року після створення ПФГ;
тимчасовість діяльності ПФГ (створення на певний строк);

обов'язковість укладення генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ, що регулює відносини між ними (всередині ПФГ);
відсутність спеціально створених органів управління, функції яких, у тому числі і здійснення представництва ПФГ у відносинах з третіми особами, покладається на головне підприємство, до якого закон встановлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплата податків Україні і обмеження (заборона) для певних категорій господарських організацій (торговельних них підприємств, підприємств в сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ ;
особливий порядок реєстрації для ПФГ, який здійснюється Мінекономіки;
вихід головного підприємства або іншого учасника ПФГ, що здійснюється прийняттям постанови Кабінету Міністрів і обов'язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Мінекономіки;
діють на підставі Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні», постанови Кабінету Міністрів України про створення відповідної ПФГ, генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ.

Різновидом господарських об’єднань є холдингова компанія (далі – ХК). Загальні засади функціонування, а також особливості утворення холдінгових компаній передбачені в ГК, Законі України від 15.03. 2006 р. «Про холдингові компанії в Україні» (далі – Закон), а також Законом України «Про господарські товариства» щодо їх утворення. Діяльності і ліквідації.

Згідно ч.5 ст. 126 ГК холдингова компанія – це відкрите акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності.

Рішення про утворення холдингової компанії (далі – ХК), відповідно до ст. 4 Закону, приймають власники холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв). В якості організаційно – правової форми – акціонерне товариство ХК має статутний фонд, який формується за рахунок вкладів засновників у формі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також інших нематеріальних засобів. Право вирішального впливу на господарську діяльність і, відповідно, координацію діяльності ХК має підприємство пакет акцій (часток, паїв якого перевищує 50% її статутного фонду.

У разі якщо статутний фонд ХК сформований на основі державної власності вона є державною холдинговою компанією (далі – ДХК).

Отже, ДХК, відповідно до ст. 1 Закону – це холдингова компанія, утворена у формі відкритого акціонерного товариства, не менше ніж 100% акцій якого належить державі. Вона може створюватися органами, уповноваженими управляти держмайном, державними органами приватизації та іншими суб'єктами на договірних засадах.

Ініціатором утворення ДХК у процесі корпоратизації може бути підприємство чи орган, уповноважений управляти держмайном, а в процесі приватизації — державний орган приватизації (Фонд державного майна України (далі – ФДМУ), підприємство, щодо якого прийняте рішення про приватизацію або господарські товариства, утворені в процесі корпоратизації.

Статутний фонд ДХК формується за рахунок належних державі акцій відповідних господарських товариств, а також додаткових внесків у вигляді майна, коштів та нематеріальних активів, потрібних для забезпечення діяльності холдингової компанії. Частка цих додаткових внесків не має перевищувати 10 відсотків її статутного фонду. Галузі або сфери діяльності, в яких не допускається утворення ДХК у процесі корпоратизації та приватизації, визначаються Кабінетом Міністрів.

Проект розпорядження уряду про погодження рішення щодо утворення холдингової компанії у процесі корпоратизації та приватизації готується та вноситься на розгляд відповідно до порядку, встановленого тимчасовим регламентом уряду. Також засновник ДХК має надіслати проект для погодження Мінекономіки, Мінфіну, Мін'юсту, Антимонопольному комітетові України (далі – АМКУ), ФДМУ та іншим зацікавленим органам виконавчої влади.

Засновник холдингової компанії разом з документами, передбаченими тимчасовим регламентом уряду, подає обґрунтування доцільності її створення, перелік підприємств та їх структурних підрозділів, на базі яких пропонується її створення, та корпоративні підприємства компанії, проект статуту. До цих документів засновник має додати результати аналізу фінансово - економічної діяльності підприємств, на базі яких утворюватиметься холдингова компанія, результати аналізу на ринках збуту товарів, які виробляють ці підприємства, а також висновки комісії з приватизації, висновки Держкомісії з цінних паперів та фондового ринку, копія документа, який засвідчує згоду Мінекономіки та ФДМУ на створення компанії та копію дозволу АМКУ на концентрацію суб'єктів господарювання та їх узгоджені дії.

Якщо холдингова компанія створюється в процесі приватизації, то її засновником може бути: державний орган приватизації; підприємство, що підлягає приватизації; орган, уповноважений управляти державним майном; відкрите акціонерне товариство, створене відповідно до Указу Президента України від 15.06.93 p. № 210 «Про корпоратизацію підприємств».

Законодавством передбачено низку обмежень та заборон щодо створення і діяльності холдингової компанії. Зокрема, не допускається їх створення в таких галузях: торгівля товарами народного споживання та продукцією виробничо-технічного призначення; виробництво та переробка сільськогосподарської продукції; громадське харчування та побутове обслуговування населення; автомобільний транспорт (крім підприємств, що виконують переважно міжнародні перевезення).

Не допускається створення холдингової компанії, якщо вона та її дочірні підприємства або два і більше дочірніх підприємств реалізують взаємозамінні товари (роботи, послуги) та їхня сукупна частка на відповідному загальнодержавному або регіональному ринку перевищує 35%.

Поглинання одного господарюючого суб'єкта іншим не допускається:

якщо господарюючий суб'єкт, що поглинається, та холдингова компанія або її дочірні підприємства реалізують третім особам взаємозамінні товари (роботи, послуги) та їхня сукупна частка на відповідному ринку перевищує 35%;
якщо холдингова компанія або будь-яке з її дочірніх підприємств є споживачем товарів (робіт, послуг), які виробляє господарюючий суб'єкт, що поглинається, і частка першого суб'єкта на відповідному ринку перевищує 35%.
якщо господарюючий суб'єкт, що поглинається, здійснює збут товарів (робіт, послуг), які виготовляє холдингова компанія або будь-яке дочірнє підприємство, і частка першого на відповідному ринку в момент поглинання перевищує 35%.

Ці обмеження стосуються лише дочірніх підприємств, стосовно яких материнською є холдингова компанія, що створюється в процесі корпоратизації та приватизації, і вони не можуть бути поширені на інші дочірні підприємства.

Поглинання господарюючих суб'єктів у процесі приватизації здійснюється за згодою АМКУ в порядку, установленому ним.

Оскільки відповідно до законодавства холдингова компанія створюється у формі акціонерного товариства, то в її діяльності слід також керуватися Законом «Про господарські товариства».

§ 7. Господарські організації – органи господарського керівництва

Особливе місце у системі державних органів щодо вирішення питань господарського керівництва займає Верховна Рада України. Підтверджується тим, що вона відіграє провідну роль у встановленні правових норм про систему державних органів, їх компетенцію у галузі організації та здійснення господарської діяльності.

Забезпечуючи політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність (ст. 15 Конституції України) і гарантуючи кожному право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42). Верховна Рада України як єдиний законодавчої влади має повноваження вирішувати соціально – економічні питання. Зокрема щодо організації господарювання, відповідно до ст. 92 Конституції України, виключно законами Верховної Ради вирішуються питання використання природних ресурсів, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, конкуренції та норм антимонопольного регулювання тощо. Окрім цього, виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь – які видатки держави на загально – суспільні потреби, розмір і цільове формування цих видатків, у тому числі на розвиток економіки.

Організаційно – господарські повноваження Кабінету Міністрів України передбачені ст. 116 Конституції України та в п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України від 16 травня 2008 р. «Про Кабінет Міністрів України». Відповідно до цієї конституційного повноваження віднесенні до сфери економіки та фінансів, а саме:

забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки;
забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку;
визначає доцільність розроблення державних цільових програм з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечує їх виконання;
здійснює відповідно до закону управління об’єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання;
забезпечує розроблення і виконання державних програм приватизації; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;
сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки, здійснює заходи, щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури;
забезпечує розроблення і виконання програм структурної перебудови галузей національної економіки та інноваційного розвитку, здійснює заходи, пов'язані з реструктуризацією та санацією підприємств і організацій, забезпечує проведення державної промислової політики, визначає пріоритетні галузі промисловості, які потребують прискореного розвитку;
забезпечує захист та підтримку національного товаровиробника;
забезпечує захист прав споживачів та підвищення якості їх життя;
визначає обсяги продукції (робіт, послуг) для державних потреб, порядок формування та розміщення державного замовлення на її виробництво, вирішує відповідно до законодавства інші питання щодо задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах); утворює згідно із законом державні резервні фонди фінансових і матеріально-технічних ресурсів та приймає рішення про їх використання;
забезпечує проведення державної аграрної політики та продовольчу безпеку держави;
забезпечує проведення державної фінансової та податкової політики, сприяє стабільності грошової одиниці України;
розробляє проекти законів про Державний бюджет України та про внесення змін до Державного бюджету України, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
приймає рішення про використання коштів резервного фонду Державного бюджету України;
обслуговує державний борг України, приймає рішення про випуск облігацій державних внутрішніх та зовнішніх позик, державних грошово-речових лотерей;
організовує державне страхування;
забезпечує проведення державної політики цін, здійснює державне регулювання ціноутворення;
забезпечує проведення зовнішньоекономічної політики України, здійснює в межах, визначених законом, регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
організовує та забезпечує здійснення митної справи;
бере участь у складанні платіжного балансу та організовує роботу із складання зовнішньоторговельного балансу України, забезпечує раціональне використання державних валютних коштів;
виступає гарантом щодо позик, які у визначених законом про Державний бюджет України межах надаються іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями, а в інших випадках - відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Широкими повноваженнями наділений Кабінет Міністрів України щодо регулювання питань власності. Відповідно до ст. 5 Закону України від 21.09.2006 р. «Про управління об’єктами державної власності», він як суб’єкт управління визначає об’єкти управління власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об’єкти, повноваження з управління якими передаються іншим суб’єктам управління. Здійснюючи управління об’єктами державної власності, Кабінет Міністрів України відповідальний тільки перед Верховною Радою України.

Господарські міністерства (відомства) як органи господарського керівництва.

У системі господарювання розрізняють дві категорії міністерств (відомств): функціонального типу (Міністерство економіки, Міністерство фінансів тощо); галузевого типу (або господарські міністерства), сферою управління яких є певна галузь народного господарства (Міністерство зв'язку, Міністерство транспорту та ін.).

Господарське міністерство (відомство) - це господарська організація (орган державної виконавчої влади), яка здійснює координацію діяльності усіх підприємств та організацій галузі, а також виконує функції власника майна щодо підпорядкованих їй державних підприємств та організацій.

Компетенція господарських міністерств та державних комітетів визначається Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України, затвердженим Указом Президента України від 12.03.1996 р. та положеннями про конкретні міністерства.

Основні риси господарського міністерства (відомства):

господарська організація, яка здійснює управління господарською діяльністю підвідомчих державних підприємств і координацію діяльності всіх підприємств галузі;
господарська організація унітарного типу;
підпорядкованість Кабінету Міністрів України;
установчий документ - положення, розроблене відповідно до загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України;
наявність статусу юридичної особи;
частка державного майна необхідна для здійснення міністерством

(відомством) своїх функцій, закріплюється за ним на праві оперативного управління;

наявність функцій двох видів: щодо загальногалузевого управління (участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі, прогнозування розвитку економіки галузі, участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України, формування та розміщення державного замовлення на продукцію галузі і укладення державних контрактів, реалізація державної стратегії відповідної галузі, розробка відповідних фінансово-економічних та інших нормативів, видача спеціальних дозволів (ліцензій) з окремих видів діяльності, затвердження державних стандартів, норм та правил на продукцію (роботи, послуги) відповідної галузі, участь у формуванні та реалізації антимонопольнополітики у відповідній галузі, подання висновку щодо доцільності та обґрунтованості створення ПФГ та ін.);
щодо управління майном державних підприємств, які належать до сфери відповідного міністерства (прийняття рішень про створення, реорганізацію та ліквідацію державних підприємств, установ і організацій у відповідній галузі, затвердження статутів державних підприємств галузі, укладення і розірвання контрактів з керівниками цих підприємств, здійснення контролю за ефективністю використання закріпленого за підприємствами державного майна, подання згоди Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутних фондів яких включається державне майно, на передачу в оренду цілісних майнових комплексів підвідомчих державних підприємств, на вихід структурних підрозділів зі складу підвідомчих Державних підприємств, на вступ (і вихід) державних підприємств у добровільні господарські об'єднання та ін.).

Крім Кабінету Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств і відомств, центральним органом виконавчої влади щодо забезпечення формування й реалізації державної політики у сфері розвитку та підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (Держкомпідприємництво). Напрямки його діяльності, функція і компетенція визначені Положенням про нього, затвердженням постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2007 р. № 667.Основними завданням якого є:

формування та реалізація державної політики у сфері розвитку і підтримки підприємництва та ліцензування підприємницької діяльності;
координація діяльності органів виконавчої влади, пов'язаної з розробленням та реалізацією заходів щодо розвитку і підтримки підприємництва в Україні;
узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, підготовка пропозицій, спрямованих на його вдосконалення;
підготовка пропозицій про усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод на шляху розвитку підприємництва;
сприяння розвитку малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки;
підготовка пропозицій про впровадження та вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва;
підтримка зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів підприємництва;
формування пропозицій щодо розміщення державних замовлень серед підприємств недержавної форми власності, в тому числі на конкурсній основі;
координація формування системи підготовки і перепідготовки кадрів для підприємництва, а також спеціалістів з цих питань для органів виконавчої влади всіх рівнів;
взаємодія з міжнародними організаціями з питань сприяння розвитку підприємництва.

Відповідно до покладених на нього завдань, до його компетенції відноситься 66 напрямків діяльності з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва.

Для їх виконання Держкомпідприємництво має такі права.

У межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства України видавати накази, організовувати і контролювати їх виконання у випадках, передбачених законодавством, його рішення є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та підприємцями-громадянами.

Нормативно-правові акти Держкомпідприємництва України підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

В разі потреби він видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти.

Держкомпідприємництву України підпорядкована Ліцензійна палата України. Голова Ліцензійної палати при здійсненні своїх повноважень підпорядковується Голові Держпідприємництва України. Він також може створювати дорадчі та консультативні органи. Склад цихорганів та положення про них затверджує Голова Держкомпідприємництва України.

Регіональне правове забезпечення регуляторної політики і розвитку підприємництва проводять територіальні представництва Держкомпідприємництва в Автономній Республіці Крим, в 25 областях, містах Києві та Севастополі та їх уповноваженні на громадянських засадах, що також діють за територіальним принципом.

Крім господарських міністерств і установ організаційно-господарські повноваження і, відповідно, організаційно-господарські зобов'язання виконують визначені господарські організації. Такі організації використовуються, зокрема, у найважливіших галузях економіки, де для ефективного керівництва створені національні чи державні акціонерні компанії (НАК «Надра України», НАК «Украгролізинг», ДАК «Хліб України», ДАК «Вугілля України» тощо) з мережею підпорядкованих їм дочірніх компаній, товариств і підприємств. Ці та інші господарські організації здійснюють керівництво і координацію діяльності відповідних підприємств і організацій. Так, НАК «Украгролізинг», на підставі агентської угоди з Мінагрополітики України, здійснює оперативне управління коштами державного лізингового в частині здійснення лізингових операцій щодо сільськогосподарської техніки тощо.

Контрольні запитання

Кого потрібно вважати суб’єктом господарювання?
Дайте визначення поняття «підприємство» та назвіть його види.
Які є види підприємств залежно від кількості працюючих і валового доходу від реалізації і продукції за рік?
визначте поняття та ознаки господарських товариств?
Назвіть види господарських товариств.
Які Ви знаєте види акціонерних товариств та їх статутний фонд?
Що таке дивіденди та за яких умов вони сплачуються?
Які господарські товариства не акціонерні?
Чим відрізняється повне товариство від командного?
У чому особливості правового статусу громадянина – підприємця?
У чому полягає особливість правового статусу господарського об’єднання?
Які Ви знаєте господарські об’єднання?
У чому відмінність кооперативу від господарських товариств?
Визначте правовий статус фермерського господарства?
В чому особливість господарської організації – органу господарського керівництва?

ГЛАВА 4.

ДЕРЖАВНА РЕЄСТРАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Загальні умови створення господарських організацій

При розгляданні цього питання концептуально виходитимемо з положення ч. 2 ст. 55 ГК про те, що суб’єктами господарювання є господарські організації – юридичні особи, створення відповідно до ЦК, всі види підприємництва, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. На нашу думку, наведене дає підстави замість перелічених різноманітних термінів суб’єктів господарювання вживати словосполучення юридична особа. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону, як підприємці є також суб’єктами господарювання, але не є юридичними особами.

Отже в даному випадку створення юридичної особи – це сукупність юридично значимих послідовних дій щодо прийняття рішення про створення господарської організації, завершення яких призводить до державної реєстрації. Способи створення юридичних осіб:

1. Розпорядчий спосіб. Суть: юридична особа виникає з ініціативи і спеціальному розпорядженню органу публічної влади. Застосовується для створення державних (казенних) та комунальних підприємств.

Уповноважені органи, які можуть бути засновниками визначає власник:

державних підприємств - органи державної виконавчої влади, підвідомчі Кабінеті Міністрів України - міністерства, державні комітети, інші центральні відомства;
казенних підприємств - Кабінет Міністрів України;
комунальних підприємств - органи місцевого самоврядування.

2. Установчий або нормативно – явочний його суть полягає в тому, що юридична особа виникає на підставі закону, який визначає правове положення такого чи іншого суб’єкта діяльності реєстрації в уповноваженому державному органі. Документи, що подаються на державну реєстрацію, повинні відповідати встановленим в законодавстві вимогам. Застосовується при створенні юридичних осіб з одним учасником (приватних підприємств, господарських товариств з одним учасником, підприємств, заснованих на власності об'єднань громадян), а також легітимації підприємницької діяльності без створення юридичної особи.

3. Дозвільний. Суть – для утворення юридичної особи в дозвільному порядку необхідна згода (дозвіл) відповідного державного органу чи юридичної особи із складу якої виділяється підприємницька структура. Так, поділ підприємницької структури проводиться за згоди власника та за рішенням самої юридичної особи, що ділиться. Створення комерційних банків потребує попередньої згоди НБУ, створення аудиторських фірм - Палати аудиторів. Для створення об'єднань комерційних організацій необхідна попередня згода Антимонопольного комітету України. Дозвіл необхідний в тих випадках, коли підприємець здійснює діяльність, що безпосередньо стосується чи впливає на безпеку самої держави, коли його діяльність торкається забезпечення конституційних прав громадян, коли для здійснення того чи іншого виду діяльності необхідний встановлений певний рівень знань чи кваліфікації (нотаріальні контори, юридичні консультації, лікувальні заклади тощо).

4. Договірний. В основі створення є правочин - домовленість про створення юридичної особи. Шляхом укладання договору фізичними та/або юридичними особами, що об'єднують свої ресурси для спільного заняття підприємництвом.

Застосовується при створенні юридичних осіб суб'єктів господарювання з числом учасників більше одного, які в установчому договорі визначають умови її діяльності (господарські товариства, об'єднання підприємств).

Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

Власне процес створення суб'єктів юридичних осіб умовно складається з таких елементів: засновники засновницька компетенція і власне діяльність щодо створення суб’єкта підприємництва.

Засновники. Ними можуть бути всі суб'єкти права на заняття підприємницькою діяльністю. Так, в ст. 3 Закону України «Про господарські товариства» сказано, що засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи , організації, а також громадяни, крім випадків . передбачених законодавчими актами України.

На практиці досить часто плутають або не можуть чітко розрізнити такі поняття, як «засновник» і «учасник» господарського товариства. Дехто навіть розглядає їх як синоніми. Втім, аналіз змісту як ст.79, так і наступних статей ГК, що стосуються господарських товариств, дають підстави для висновку, що ці поняття не є тотожними.

Зокрема, засновник — це особа (фізична або юридична), що прийняла рішення про створення (заснування) відповідного господарського товариства і про затвердження його установчих документів, разом з іншими засновниками передала певне майно (майнові права) до його статутного фонду і натомість отримала корпоративні права на це товариство.

Учасник — це особа (фізична або юридична), що є власником корпоративних прав у господарському товаристві, включаючи право на відповідну частку у його статутного фонді і відповідно включена у такому статусі до установчих документів товариства. Зрозуміло, що учасник може і не бути засновником, а отримати корпоративні права внаслідок різноманітних угод.

У ч. 1 ст.79 ГК встановлено, що у випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника. Виникає питання — а чи можливе створення господарського товариства одним засновником аби уникнути непорозумінь у господарській практиці, це положення потребує роз'яснень. Втім, у цьому питанні ми стикаємося з невдалими і суперечливими формулюваннями відповідних положень ГК.

Насамперед слід звернути увагу на те, що у ч. 1 ст.79 ГК ідеться про можливу наявність саме одного учасника, а не засновника. Як вже зазначалося, ці поняття не є тотожними. Далі, у ч. 1 ст.79 встановлено, що господарські товариства створюються шляхом «об'єднання» майна і участі з метою отримання прибутку. 4.5 ст.63 ГК відносить господарські товариства до корпоративних підприємств, що «утворюються, як правило, двома і більше засновниками» На підставі вищевикладеного може скластися враження, що Кодекс виключає можливу наявність одного засновника, якому буде просто нічого і ні з ким об'єднувати під час створення товариства.

Проте, з іншого боку, є норми ГК, що у комплексі з відповідними нормами нового ЦК свідчать про помилковість вище наведеної думки. Так, відповідно до ч.2 ст.114 І ЦК у акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю може бути один засновник.

В окремих випадках законодавством передбачені додаткові вимоги, яким повинні відповідати засновники або обмеження певних осіб у праві на створення організації. Такі вимоги та заборони, як правило, зумовлені-сферою діяльності та видом створюваної юридичної особи. Вони можуть бути класифіковані на наступні:

1. вимоги, пов'язані з громадянством (державною належністю). Відповідно до ст.9 Закону України «Про інформаційні агентства» від 28.02.1995р. право на заснування інформаційного агентства в Україні належить громадянам та юридичним особам України. Громадяни та юридичні особи інших держав мають право бути лише співзасновниками інформаційних агентств України. Забороняється створення і діяльність інформаційних агентств з іноземними інвестиціями, в статутному фонді яких більше 30 відсотків іноземних інвестицій. Аналогічні норми містяться і в Законі України «Про телебачення і радіомовлення».

2. вимоги, пов'язанні з створенням окремих видів юридичних осіб. Найбільш великою групою з цієї категорії є обмеження на створення юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які умовно можна поділити на три групи. До першої групи відносяться громадяни, які перебувають на державній службі, зокрема: військовослужбовці; службові особи органів прокуратури; суду; державної безпеки; внутрішніх справ; державного арбітражу; державного нотаріату; органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. В науковій літературі відмічали той факт, що конструкція наведеної норми не дає підстав для встановлення заборони переліченим особам створювати підприємства, оскільки громадянин, виступивши засновником (співзасновником) підприємства тієї чи іншої організаційно-правової форми, не набуває статусу підприємця. У даному разі суб'єктом підприємницької діяльності стає таке підприємство, яке несе відповідні обов'язки перед засновником. Якщо це так, то встановлена законодавством про підприємницьку діяльність, про державну службу заборона окремим особам займатися підприємницькою діяльністю повинна стосуватися лише тих службових осіб, які обрали індивідуальну форму підприємництва.

Відповідно до ст.18 Закону України «Про міліцію» від 20.12.1990 р., працівникам міліції забороняється займатись будь-якими видами підприємницької діяльності. Закон України «Про статус суддів» від 15.12. 1992 р. забороняє суддям входити до складу органів виконавчої влади, підприємств, які мають на меті отримання прибутку, займатись підприємницькою та іншою діяльністю, крім викладацької, наукової та іншої оплачуваної творчої діяльності у вільний від роботи час. За законом «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. сумісництво служби в органах прокуратури з роботою на підприємствах, в установах чи організація, а також з будь-яким підприємництвом не допускається, за винятком наукової і педагогічної діяльності (ч.5 ст. 46). Відповідно до ст. З Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р. нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних та громадських підприємств і організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім тієї, яка передбачена абзацом другим статті 4 цього Закону, а також викладацької і наукової у вільний від роботи час. Разом з тим, дублювання заборони на підприємництво не міститься в Законі України «Про службу безпеки України» від 25.03.1992 р.

Спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції містить ст.5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» від 05.10.1995 р. Зокрема, державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно - фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Найбільш чітко сформовані обмеження для осіб, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини. Вони не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

Поряд з обмеженнями права на створення підприємств фізичними особами, законодавство знає випадки, коли обмеження такого права стосуються юридичних осіб. Так, відповідно до декрету Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31.12.1992 р. державні підприємства за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських товариств, що здійснюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів. Керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування забороняється безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про банки і банківську діяльність» засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків не можуть бути місцеві ради усіх рівнів, їх виконавчі органи, політичні і профспілкові організації, громадські фонди. Відповідно до ст. 24 Закону України «Про об'єднання громадян» політичні партії, створювані ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатись господарською та іншою комерційною діяльністю.

3.обмеження максимальної участі у створюваній юридичній особі. Прикладом цього виду обмеження може бути ст.22 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якої частка будь-кого із засновників, акціонерів (учасників) комерційного банку не повинна перевищувати 35 процентів статутного фонду.

4.обмеження стосовно мети створюваної юридичної особи. В окремих

випадках закон дозволяє створювати певний вид юридичної особи лише для досягнення певних цілей засновника. Так, відповідно до ст. 22 Закону України від 23.04.1991 р. «Про свободу совісті і релігійні організації» релігійні організації користуються правом заснування підприємств виключно для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення. Підприємства з іншою метою засновуватися релігійними організаціями не можуть.

Засновницька компетенція. Це сукупність суб'єктивних прав засновників щодо створення юридичних осіб. Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження у встановленому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та обігових коштів; формування органів управління , визначення у статуті меж їх повноважень тощо.

Третім елементом є власне діяльність щодо створення суб'єкта підприємництва. В процесі створення юридичні особи проходять чотири стадії.

Перш за все, - це стадія волевиявлення, тут засновники приймають рішення про створення юридичної особи. Взагалі, законодавчі акти не встановлюють будь-яких спеціальних вимог щодо форми та змісту рішення про створення підприємства. В роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.09.1996 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» вказується, що при вирішенні спорів арбітражним судам слід виходити з того, що таке рішення має бути оформлене актом управління виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції.

Отже, якщо засновником є одна юридична особа, то таке рішення приймається в письмовій формі. Якщо фізична особа хоче зареєструватися як суб'єкт підприємницької діяльності без створення юридичної особи, то таке рішення приймається нею усно. Якщо засновниками є двоє і більше громадян або юридичних осіб , то рішенням в такому разі буде установчий договір. Установчий договір повинен укладатися у письмовій формі. Законодавство не містить переліку обов'язкових реквізитів установчого договору. Тому господарські суди, вирішуючи питання про наявність договірних взаємовідносин, виходять з того, що такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов , необхідних для його виконання.

Другою стадією є організаційна, що має на меті створення юридичної особи і прийняття статуту, або засновницького договору, а також формування органів управління юридичної особи, відповідно до ст. 57 ГК і ст. 4 Закону України «Про господарські товариства». Цей закон вимагає наявність статуту лише для акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю. Затвердження статуту спеціально скликаним для цього органом вимагається при створенні акціонерних товариств і виробничих кооперативів (тобто скликаються установчі збори).

Мінімальний розмір статутного фонду вимагається законом лише для акціонерних товариств (не менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам), товариств з обмеженою відповідальністю (розмір статутного фонду повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам) і товариств з додатковою відповідальністю (розмір статутного фонду повинен бути не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам). Статутний фонд інвестиційного фонду повинен становити не менше 2 тисяч мінімальних заробітних плат.

Згідно із Законом України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» мінімальний розмір статутного капіталу комерційного банку, акцій здійснює діяльність на території однієї області встановлюється в сумі, еквівалентній 3 млн. евро за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору про створення банку. Для банків які здійснюють діяльність на території України, - 5 млн. евро, місцевих кооперативних банків — 1 млн. евро.

Третьою стадією легалізаційна стадія. На цій стадії відбувається офіційне визнання створеного суб’єкта господарювання Легалізація здійснюється шляхом державної реєстрації.

На четвертій стадії зареєстрована юридична особа – суб’єкт господарювання відкриває банківський рахунок, виготовляє печатку, стає на облік в державній податковій інспекції, управлінні статистики, відділені Пенсійного фонду, фонду зайнятості, фонду соціального страхування тощо.

Для окремих видів юридичних осіб - суб'єктів господарювання Законом України «Про господарські товариства» (ст.26, ЗО, 31, 35) та іншими законами передбачається інший порядок створення. Зокрема, процес створення акціонерного товариства (далі - AT) передбачає такі стадії:

Перша стадія передбачає заснування фізичними та/або юридичними особами простого товариства для створення АТ. Це суб'єкт права, який не має прав юридичної особи. Товариство виникає і діє у формі договору про спільну діяльність щодо створення акціонерного товариства. Договір укладають засновники товариства в письмовій формі. Змістом договору є розподіл функцій сторін. В ньому обов'язково визначаються склад засновників, порядок і здійснення ними відповідних засновницьких процедур, обсяги відповідальності кожного засновника перед передплатниками на акції і третіми особами. У договорі доцільно визначити кількість акцій, яку купує кожний засновник (засновники зобов'язані бути держателями акцій не менше 25 відсотків статутного фонду строком не менше 2 років).

Засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації акціонерного товариства.

Товариство може відкривати розрахунковий та інші рахунки у банках, а також укладати договори та інші угоди тільки після його реєстрації. Угоди, укладені від імені товариства до моменту реєстрації, визнаються такими, що укладені з товариством, тільки за умови їх подальшого схвалення товариством. Угоди, укладені засновниками до моменту реєстрації товариства і надалі не схвалені товариством, тягнуть за собою правові наслідки лише для засновників.

Другою стадією є повідомлення в засобах масової інформації про намір створити товариство, яке повинні зробити засновники. Це оголошення довільної форми, в якому зазначаються основні статутні реквізити: назва товариства, мета і предмет діяльності, засновники, розмір статутного фонду, кількість і вартість акцій .

Третьою стадією є відкрита підписка на акції, яка організується засновниками. Ця стадія передбачає здійснення ряду юридичних дій, зміст яких визначено ст. 30 Закону та ст. 6,7 Закону «Про цінні папери і фондовий ринок».

Четвертою стадією є реєстрація інформації про випуск акцій здійснюється в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - ДКЦПФР). Протягом 30 днів з моменту подання документів. Порядок реєстрації встановлений Положенням про порядок реєстрації акцій відкритих акціонерних товариств та облігацій підприємств та інформації про їх випуск, затверджений рішенням ДКЦПФР від 20.09.1996р. №210.

П’ятою стадією є підбиття підсумків підписки. Якщо до спливу строку підписки не вдалося покрити підпискою 60 відсотків акцій, акціонерне товариство вважається не заснованим. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш як через 30 днів. За невиконання цього зобов'язання засновники несуть солідарну відповідальність. Якщо підпискою вдалося покрити, 60% акцій, засновники повинні скликати установчі збори. До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30 відсотків номінальної вартості акцій. На підтвердження внеску засновники видають тимчасові свідоцтва. Не пізніше ніж через 15 календарних днів після закінчення строку підписки на акції або після дати її дострокового припинення, відкрите акціонерне товариство подає до реєстр у вального органу звіт про наслідки підписки на акції (для реєстрації звіту про наслідки підписки про акції).

Шостою стадією є установчі збори, які повинні провести засновники не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції. Пропуск строку може призвести до не створення товариства.

Установчі збори — це орган, до компетенції якого входить створення товариства. Тому вони мають бути правомочними. Такими визнаються збори за участю кількості осіб , які підписалися більш як на 60 відсотків акцій, на які проведено підписку. Засновники акціонерних товариств готують статут, який затверджують збори засновників.

Установчі збори АТ вирішують такі питання:

приймають рішення про створення акціонерного товариства і затверджують його статут;
приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку (уразі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний фонд);
зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли у встановлений строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана у повідомленні;
обирають раду акціонерного товариства (спостережну раду), виконавчий та контролюючий орган акціонерного товариства;
вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства;
визначають пільги, що надаються засновникам;
затверджують оцінку вкладів, внесених у натуральній формі;
інші питання відповідно до установчих документів.

Сьомою стадією заснування є державна реєстрація АТ, яка проводиться в загальному порядку, встановленому для юридичних осіб.

Господарська організація вважається створеною і набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрацій та внесення її до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Восьмою стадією є постреєстраційна процедура. На цій стадії зареєстрована юридична особа відкриває банківський рахунок, виготовляє печатку, стає на облік в державній податковій інспекції, управлінні статистики, відділенні Пенсійного фонду, фонду зайнятості, фонду соціального страхування, тощо.

§ 2. Установчі документи

Під установчими документами слід розуміти документи, які фіксують волевиявлення на створення юридичної особи, її правовий статус як юридичної особи, мету, для досягнення якої вона створюється, права та обов'язки засновників та членів організації, умови її припинення, склад та компетенцію органів юридичної особи, взаємовідносини з третіми особами.

Особливість установчих документів та їх відмінність від інших документів, необхідних для створення та легалізації юридичної особи полягає в тому, що установчі документи визначають правовий статус організації та за своїм характером є локальними нормативними актами. Норми установчих документів (якщо вони не суперечать закону) обов'язкові не лише для учасників, але й для інших осіб. Установчі документи - це своєрідний Закон для конкретної юридичної особи.

Значна частина норм організаційних законів є диспозитивними, тобто застосовуються, якщо інше не передбачено установчими документами. Тому засновники вправі самостійно врегулювати більшість питань, що можуть виникнути в процесі діяльності юридичної особи, встановивши специфічні правила, які можуть і не збігатися з загальними нормами. Межею дозволеного є заборони, що містяться в законодавстві та імперативні норми, які застосовуються незалежно від бажань учасників.

Установчі документи юридичної особи готуються та затверджуються на початковій стадії створення організації. Для створення юридичної особи її учасники (засновники розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства, а також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року.

В залежності від організаційно-правової форми юридичної особи, необхідними для нього установчими документами є:

статут (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, кооперативи, державні комерційні підприємства, казенні підприємства, комунальні унітарні підприємства, приватні підприємства статутні об'єднання підприємств);
засновницький договір (повні товариства, командитні товариства, договірні об'єднання підприємств);
індивідуальний або спільний установчий акт (установа за ЦК).

Законодавчі акти України встановлюють деякі спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи. Так, ст. 142 ЦК встановлює вимоги щодо договору про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, який не є установчим документам.

Це договір, за яким сторони (засновники) зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності по створенню юридичної особи, умови передачі їй свого майна та участі в її діяльності. В договорі визначаються також умови та порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з його складу.

Єдиної думки з щодо правової природи установчого договору немає. Одні відносять їх до договорів про сумісну діяльність, інші визначають установчий договір як окремий вид договорів. Це викликано тим, що установчий договір та договір про сумісну діяльність мають деякі спільні ознаки. Вони відносяться до категорії організаційних договорів, є консенсуальними, багатосторонніми, взаємо зобов’язуючими, їх учасниками можуть бути громадяни та юридичні особи. Але на відміну від договору про сумісну діяльність установчий договір направлений на створення юридичної особи та не припиняється після осягненої мети. Створена юридична особа сама є власником переданого йому засновниками майна, у відношенні якого вони зберігають лише зобов'язальні права, тоді як за договором про сумісну діяльність майно, передане сторонами для здійснення поставлених завдань, належить їм на праві спільної часткової власності.

Законодавство не містить переліку обов'язкових реквізитів установчого договору. Тому, вирішуючи питання про наявність договірних взаємовідносин, слід виходити з того, що такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання.

На перших загальних зборах засновники (учасники) майбутньої юридичної особи повинні вирішити ряд питань організаційного характеру. Тому рішення зборів засновників з цих питань (втім, як і з будь-яких інших) в обов'язковому порядку оформляються протоколом, який подається разом із установчими документами до органу реєстрації.

Протокол повинен містити: дату і місце зборів; перелік осіб (засновників), які беруть участь у зборах. Зазвичай серед засновників обирається голова зборів і секретар, проте функцію останнього може виконувати й особа, яка засновником не є. Відомості про цих осіб також вносяться до протоколу; порядок денний зборів. На перших зборах між засновниками, укладається засновницький договір про створення юридичної особи (якщо вони не зробили цього раніше), затверджується статут юридичної особи, а також вирішується питання про формування її виконавчого органу (призначення директора та ін.). Результати роботи загальних зборів відображаються у протоколі; процедурні питання. За кожним пунктом порядку денного зазначається особа, яка виступила, результати голосування засновників з цього питання, а також рішення, що було ними прийняте; підписи засновників (учасників).

Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства укладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Подання цього договору при державній реєстрації товариства не с обов'язковим. Аналогічні правила встановлені ст. 153 ЦК та ст. 81 ГК до договору про заснування акціонерного товариства.

Ст. 88 ЦК та ст. 57 ГК встановлюють вимоги до змісту установчих документів юридичної особи. В установчих документах повинні бути зазначені найменування та місцезнаходження юридично особи, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

Установчі документи господарського товариства повинні містити також відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, інші відомості, передбачені законом (ст. 82 ГК)

У засновницькому договорі відповідно до ч. 3 ст.57 ГК засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю та участі в ньому засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут відповідно до ч. 4 цієї статті повинен містити відомості про найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми юридичної особи, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству. На відмінну від засновницького договору, статут є локальними нормативним актом, призначення якого полягає у визначенні статусу та обсягу правоздатності юридичної особи, структури управління, визначення умов припинення діяльності юридичної особи.

Можна виділити декілька ознак статуту як локального акту: визначає правовий статус конкретної юридичної особи має індивідуальний характер; за колом осіб поширює свою дію на засновників (учасників), працівників юридичної особи; затверджується, змінюється самою юридичною особою; не повинен суперечити закону, але може містити також норми, які не суперечать закону; набирає законної сили з моменту державної реєстрації.

Господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом визначається відповідним положенням. Статут і положення затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представником, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону. Як засновницький договір, так і статут є основним документом яким регламентується діяльність юридичної особи.

Статут акціонерного товариства повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, строк та порядок та виплати дивіденства наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.

Засновницький договір повного товариства і командитного товариства повинні також визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

У статуті виробничого кооперативу визначаються: найменування кооперативу, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу в кооператив і виходу з нього, права та обов'язки членів кооперативу, його органи управління і контролю, їхня компетенція, порядок утворення майна кооперативу і розподілу доходу (прибутку), підстави і порядок виключення з кооперативу, умови реорганізації і припинення діяльності кооперативу. До статуту можуть включатися інші положення, пов'язані з особливостями діяльності кооперативу, які не суперечать законодавству.

У статуті сільськогосподарського виробничого кооперативу визначаються: найменування кооперативу та його місцезнаходження; предмет і мета діяльності: порядок вступу до кооперативу і виходу з нього; порядок визначення розміру та порядок внесення вступного внеску і паю; склад засновників кооперативу; права і обов'язки членів кооперативу; органи управління, порядок їх формування і компетенція; формування неподільного та інших фондів; форми трудової участі та оплати праці членів виробничого кооперативу, умови реорганізації і припинення діяльності тощо.

Установчі документи юридичної особи згідно зі ст. 8 Закону України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців» (далі – Закон) викладаються письмово на державній мові прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках передбачених законом вони повинні бути погоджені з відповідними державними органами.

§ 3. Правове значення і порядок державної реєстрації

Відповідно до ч. 4 ст. 87 ЦК юридична особа вважається створенню з дня її державної реєстрації. За ч. 1 ст. 58 ГК суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа – підприємець. Аналогічні вимоги передбачені також Законом України «Про господарські товариства».

Отже, державна реєстрація і є необхідною обов'язковою умовою їх участі, в конкретних господарських відносинах та функціонування на ринку. Через господарські організації набувають господарську правосуб’єктність. Державна реєстрація також є однією із функцій державних органів щодо контролю за дотримання законності в організації підприємницької діяльності.

Оскільки найбільш істотним наслідком державної реєстрації для господарської організації є визнання її юридичною особою, реєстрації підлягає саме організація, а не її діяльність чи установчі документи. Для громадян правове значення державної реєстрації полягає в тому, що з цього моменту вони мають право здійснювати підприємницьку діяльність. Державна реєстрація є необхідним проміжним юридичним фактом, з яким закон пов'язує можливість реалізації її правоздатності у сфері підприємництва своїми діями. Таким чином, з моменту державної реєстрації фізичні особи набувають дієздатності у сфері підприємницької діяльності.

В Україні спостерігається чотири взаємопов'язані системи реєстрації: спеціальну, відомчу, загальну (статистичну) та державну.

Спеціальна державна реєстрація полягає у тому, що за організацією (фізичною особою) визнається статус учасника певних правовідносин, наприклад, підприємницьких, у тому числі і тих, що не мають статусу юридичної особи - фізичних осіб. Спеціальною державною реєстрацією можна вважати реєстрацію об'єднань громадян, яка здійснюється Міністерством юстиції України та його обласними управліннями.

Відомча реєстрація передбачає реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, тобто осіб, що пройшли процедуру спеціальної реєстрації, як учасників певних, чітко визначених суспільних правовідносин, що знаходяться у віданні певного державного органу. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. № 1287 «Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів» встановлено, що державну реєстрацію інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності здійснює Міністерство інформації.

Загальна реєстрація юридичних осіб здійснюється Міністерством статистики України (його обласними управліннями) відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 118 Відповідно до п. З цього Положення до Державного реєстру включаються дані про суб'єктів господарської діяльності:

юридичних осіб, а також їх філії, відділення, представництва, інші відокремлені підрозділи, що розташовані на території України і провадять свою діяльність на підставі законодавства України;
юридичних осіб, а також їх філії, відділення, представництва, інші відокремлені підрозділи, розташовані за межами України, які створені з участю юридичних осіб України і діють відповідно до законодавства іноземних держав.

Класифікація видів державної реєстрації має умовний характер, оскільки існують органи, які здійснюють одночасно і спеціальну, і відомчу реєстрацію, наприклад, державну реєстрацію комерційних банків здійснює Національний банк України.

Поняття і зміст державної реєстрації осіб визначені ст. 4 Закону. Згідно з цим Законом державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законодавством, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Єдиний державний реєстр).

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:

перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;
перевірку документів, .які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;
внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;
оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації. Представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в порядку, встановленому законом.

Можна виділити такі ознаки державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності: державна реєстрація є державною функцією, здійснюється спеціальними державними органами та є процесуально-правовою дією; призначення державної реєстрації полягає у визнанні за організаціями, наділеними засновниками статусом юридичної особи такого статусу та підприємницької дієздатності за фізичними особами.

Змістом державної реєстрації стосовно організацій є контроль за законністю їх створення, а стосовно фізичних осіб - фіксація початку підприємницької діяльності.

Отже, державна реєстрація - це процесуальна діяльність компетентних державних органів, яка полягає у визнанні за організаціями, наділеними засновниками статусом юридичної особи такого статусу, внесенні їх в Єдиний державний реєстр з метою обліку та забезпечення отримання інформації про таких суб'єктів та визнанні підприємницької дієздатності за фізичними особами.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за проживання фізичної особи - підприємця. Він на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці:

проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців;
проводить резервування найменувань юридичних осіб;
передає органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;
формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;
здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну;
оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру;
проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб — підприємців;
проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичними особами — підприємцями;
звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Державний реєстратор призначається на посаду та звільняється з посади міським головою міста обласного значення або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації. Підпорядковується міському голові міста обласного значення або голові районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації. На посаду державного реєстратора призначається особа з вищою освітою за освітньо - кваліфікаційним рівнем магістра або спеціаліста та стажем роботи за фахом на державній службі не менше одного року або стажем роботи в інших сферах управління не менше трьох років. Державний реєстратор має посвідчення державного реєстратора та власну печатку.

Як вже зазначалося, більшість суб'єктів господарських організацій реєструються у виконавчих комітетах місцевих рад міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державної адміністрації відповідно до Закону про державну реєстрацію. Проте його чинність не стосується окремих видів суб'єктів підприємницької діяльності, для яких законами України встановлено спеціальні правила державної реєстрації. Не підлягають державній реєстрації у виконавчих комітетах районних (міських) Рад наступні суб'єкти підприємницької діяльності: комерційні банки - реєструються Національним банком України відповідно до ст. 22 Закону України від 20.03.1991 р. «Про банки і банківську діяльність»; промислово-фінансові групи - реєструються у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України на підставі Закону України від 21.11.1995 р. «Про промислово - фінансові групи» тощо.

Треба також зазначити, що встановлені окремими спеціальними законами особливості державної реєстрації таких суб'єктів, як об'єднання громадян (у тому числі професійні спілки), біржі благодійні організації, політичні партії; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, комерційні банки торгово-промислові палати інші фінансові установи (у тому числі кредитні спілки), та деяких інших установ і організацій, залишаються. Однак набути статусу юридичної особи такі структури зможуть лише після реєстрації у поради ку нового Закону.

Головна ж особливість Закону для суб'єктів господарювання, які не належать до «спеціальних груп», полягає у тому, що необхідні документи подаються державному реєстратору в «одне вікно», а інші суб'єкти державної влади (державна податкова служба, Пенсійний фонд, органи статистики, фонди соціального страхування) отримують відповідні відомості від державного реєстратора. Підставою для взяття на облік юридичної особи є надходження повідомлення державного реєстратора про проведення такої реєстрації та відомостей з відповідної реєстраційної картки (п. 2 ст. 26).

Документи, які відповідно до вимог цього Закону подаються (надсилаються рекомендованим листом) державному реєстратору повинні бути викладені державною мовою.

Реєстраційна картка на проведення державної реєстрації юридичної особи заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Якщо документи надсилаються державному реєстратору рекомендованим листом, підпис заявника на реєстраційній картці повинен бути нотаріально посвідчений.

Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. Такі документи, а також зміни до них, викладають письмово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються засновниками (учасниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі документи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.

Документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження повинен бути легалізований у встановленому порядку.

Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.

За проведения державної реєстрації відповідно до ст. 10 Закону справляється реєстраційний збір у такому розмірі: десять неоподаткованих мінімумів доходів громадян - за проведення державної реєстрації юридичної особи; два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — за проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця. За проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи — підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі тридцяти відсотків реєстраційного збору, встановленого частиною першою цієї статті. За заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв'язку з його втратою або пошкодженням справляється реєстраційний збір у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Кошти, одержані відповідно до цього Закону як реєстраційний збір, зараховуються до місцевого бюджету за місцезнаходженням юридичної особи або місцем проживання. Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.

Відповідно до ст. 24 Закону для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

заповнену встановленої форми реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи, що одночасно вважається заявою;
примірник оригіналу або нотаріально посвідчену копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про творення юридичної особи у випадках, передбачених законом;
два примірники установчих документів;
документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

У разі, якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи. У випадках, що передбачені законом, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається (надсилається) копія рішення органів АМКУ або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або па концентрацію суб'єктів господарювання.

У разі державної реєстрації господарських товариств, для яких законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу), крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом. Для реєстрації відкритих акціонерних товариств додатково подається звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.

При державній реєстрації фермерського господарства крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема па умовах оренди.

Коли проводиться державна реєстрація юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або, судового реєстру легалізований у встановленому порядку.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені відповідними статтями цього Закону.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються засновником або уповноваженою ним особою особисто, державному реєстратору додатково пред'являються паспорта документ, що засвідчує його (її) повноваження.

Документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, приймаються за описом, копія якого вдень надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів. Дата надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо:

документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації;
документи не відповідають вимогам, які встановлені ч. 1, 2, 4 - 7 ст. 8 та ч. 5 ст. 10;
документи подані не в повному обсязі.

Про залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду засновнику або уповноваженій ним особі не пізніше наступного робочого дня з дати їх надходження державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, відповідно до опису.

Залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, без розгляду не перешкоджає засновнику або уповноваженій ним особі повторному зверненню до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

Відповідно до ст. 27 Закону підставами для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи є:

невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації юридичної особи;
невідповідність установчих документів вимогам Закону;
порушення порядку створення юридичної особи, який встановлено законом, зокрема:
наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи;
невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі;
наявність обмежень щодо вчинення засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженою ними особою юридичних дій за наявності засновника юридичної особи, щодо якої прийнято рішення про припинення;
наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися;
використання у найменуванні юридичної особи повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи з інших підстав не допускається.

За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор зобов'язаний не пізніше трьох робочих днів з дати надходження документів для проведенні державної реєстрації видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі повідомлення про відмову в проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, відповідно до опису.

У разі відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи реєстраційний збір не повертається.

Після усунення причин, що були підставою для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, засновники (учасники) або уповноважена ними особа можуть повторно подати документи па проведення державної реєстрації юридичної особи, які розглядаються у порядку, передбаченому цим Законом для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Відмову в проведенні державної реєстрації і порушення строків видачі (направлення рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації або повідомлення про залишення документів без розгляду вважається відмовою у проведенні державної реєстрації юридичної особи і можуть бути оскаржені в суді.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи. Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи. Разом із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи засновнику або уповноваженій ним особі видається (надсилається рекомендованим листом) один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, повідомлення про проведення державної реєстрації юридичної особи із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи. Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, фонду загальнообов'язкового державного страхування України на випадок безробіття.

Підставою для взяття юридичної особи на облік в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування є надходження до цих органів повідомлення державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи та відомостей з відповідної реєстраційної картки.

Юридичні особи мають право відкривати свої філії (відділення), представництву без створення юридичної особи.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Юридична особа лише повідомляє про їх відкриття орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Виконавчий орган юридичної особи або уповноважена ним особа зобов'язані подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи заповнену реєстраційну картку про створення відокремленого підрозділу та рішення органу управління юридичної особи про створення відокремленого підрозділу або повідомлення встановленого зразка про закриття відокремленого підрозділу.

Державному реєстратору забороняється вимагати для включення до Єдиного державного реєстру відомостей про відокремлені підрозділи юридичної особи документи, якщо вони не передбачені частиною третьою цієї статті.

Якщо документи для включення до Єдиного державного реєстру відомостей про відокремлені підрозділи юридичної особи подаються особою, уповноваженою виконавчим органом.

Законом також передбачена державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем. Зокрема, за ст. 42 для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі — заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця;
копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів;
документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, якщо вони не передбачені частиною першою цієї статті.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт. Документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів. Дата їх надходження на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця вноситься до журналу обліку .реєстраційних дій.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, якщо:

документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця;
документи не відповідають вимогам щодо до сплати реєстраційного збору, виконанні не машинодруком або друкованими літерами рекомендований лист у разі їх надсилки не посвідчений нотаріально;
документи подані не у повному обсязі.

Про залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, без розгляду заявнику в день надходження документів державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, відповідно до опису.

Залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, без розгляду не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

Державний реєстратор відповідно до ст. 43 Закону підстав для залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, без розгляду зобов'язаний перевірити, ці документи на відсутність, підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця. Перевірка на відсутність підстав для відмови, у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця, здійснюється з використанням відомостей Єдиного державного реєстру.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

Строк державної реєстрації фізичної особи — підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної-особи — підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи — підприємця.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи — підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця для взяття фізично особи - підприємця на облік.

Ст. 44 Закону передбачені виключні підставами для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця, а саме: невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, відомостям, які зазначені у документах, що подані для проведення державної реєстрації; наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю; які встановлені законом, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем; наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем.

Відмова у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця з інших підстав не допускається.

За наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця державний реєстратор зобов'язаний не пізніше двох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) заявнику повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації, із зазначенням підстав для такої відмови, та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця, відповідно до опису.

У разі відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця реєстраційний збір не повертається.

Після усунення причин, що були підставою для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця, фізична особа може повторно подати документи па проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, які розглядаються у порядку, передбаченому цим Законом для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця.

Відмову у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця може бути оскаржено у суді.

Порушення строків видачі (направлення рекомендованим листом) свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця, повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації або повідомлення про залишення документів без розгляду вважається відмовою у проведенні державної реєстрації фізичної особи — підприємця і може бути оскаржено у суді.

Наслідком державної реєстрації є свідоцтво про державну реєстрацію.

Державні реєстратори використовують бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичних осіб та бланки свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців єдиних зразків. Описи бланка свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи і бланка свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця, а також порядок їх оформлення встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
Бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичних осіб та бланки свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб — підприємців є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.
У бланку свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи зазначаються: найменування юридичної особи; ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України; місцезнаходження юридичної особи; місце проведення державної реєстрації; дата проведення державної реєстрації; прізвище та ініціали державного реєстратора.
У бланку свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця зазначаються: ім'я фізичної особи — підприємця; ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів з Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів (далі — ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків); місце проживання фізичної особи — підприємця; дата проведення державної реєстрації; місце проведення державної реєстрації; прізвище та ініціали державного реєстратора.
Свідоцтво про державну реєстрацію підписується державним реєстратором та засвідчується його печаткою.

Завершальним етапом створення юридичної особи у тому числі суб'єкта господарювання є одержання дозволу в органах внутрішніх справ на виготовлення печаток і штампів, відкриття рахунку а банківській установі та одержання дозволу на початок роботи.

Відповідно до ст. 62 ГК підприємство зобов'язане мати печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Що ж до фізичної особи суб'єкта підприємницької діяльності (приватного підприємця), остання особисто вирішує, використовувати їй печатку чи ні. Незважаючи на те, що згідно зі ст. 181 ГК господарський договір за загальним правилом повинен скріплятися печатками сторін, що його укладають, відсутність її на договорі не є підставою для визнання його недійсним (ст. 218 ЦК України).

Печатки і штампи виготовляються юридичними та фізичними особами - суб’єктами підприємницької діяльності на підприємствах (у штемпельно-граверних майстернях) будь-якої форми власності, що мають спеціальний дозвіл МВС на провадження такої діяльності. Вибір конкретної майстерні (виготівника), узгодження з ним ціни печаток або штампів, що виготовляються, погодження інших умов, що стосуються, власне, оформлення замовлення на виготовлення, належить до компетенції суб'єкта підприємницької діяльності (замовника). Проте нормативне - правовими актами передбачена необхідність попереднього отримання замовником дозволу компетентного державного органу на оформлення такого замовлення.

Всі види печаток і штампів повинні виготовлятися за єдиним стандартними розмірами: печатка круглої форми з текстом однією мовою - 38 - 40 мм; печатка круглої форми з текстом двома мовами - 40 - 45 мм; проста печатка круглої або трикутної форми - 45 на 45 мм; кутовий штамп - 55 на 70 мм.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 740 від 25 травня 1998 року та вимог Наказу МВС України № 643 - 93 р. Дозвіл на виготовлення необхідних печаток та штампів підприємництва, установам організаціям, приватним підприємствам, а також громадським та господарським об'єднанням надається тільки органами внутрішніх справ (далі - ОВС) за територіальним принципом реєстрації, за місцезнаходженням юридичної особи на підставі таких документів:

заява керівника підприємства, установи, організації на ім'я начальника територіального органу внутрішніх справ за місцем реєстрації юридичної (фізичної) особи;
свідоцтво про державну реєстрацію новоствореного підприємництва, установи організації і т. д., або нотаріально засвідчена копія;
по два взірці (ескізи)печаток і штампів. Затверджених керівником підприємництва, установи, організації;
банківське платіжне доручення про сплату відповідного держмита за отримання дозволу на виготовлення печатки і штампа.

Відповідний територіальний орган внутрішніх справ, куди звернувся «замовник», протягом 5 (п'яти) діб з моменту отримання вище вказаних документів розглядає їх та приймає остаточне рішення про видачу дозволу (відмову) на виготовлення печаток і штампів.

Прийнятті на підставі дозволу територіального ОВС замовлення на виготовлення печаток і штампів повинні бути зареєстровані у Книзі обліку замовлень штемпельно-граверної майстерні.

На всіх документах (матеріалах), що надійшли від замовника поставляється порядковий номер замовлення. Документи, що були підставою для виготовлення та видання нових печаток і штампів в тому числі квитанції з міськ(рай)відділу внутрішніх справ про знищення старих печаток і штампів, зберігаються в штемпельно - граверній майстерні.

Виготовлені печатки і штампи зберігаються в металевих шафах (сейфах). протягом 3 -х місяців від дати виготовлення , після чого знищують у встановленому порядку. Про знищення не отриманих замовником печаток і штампів керівник штемпельно - граверної майстерні надсилає водночас повідомлення органу внутрішніх справ, який видає дозвіл на їх виготовлення, а також замовнику.

На закінчення зазначимо, що всі види печаток і штампів (виробів): пломбіратори, факсимінобракерувальні клейма, металеві печатки для опечатування дверей спец кімнат, штампи бірок на продукцію із зазначенням дати відправника вантажу, а також штампи для вхідної (вихідної) кореспонденції інвентарні штампи для бібліотеки, пам'ятні (сувенірні) печатки музеї виставок тощо виготовляють штемпельно - граверними майстернями без надання дозволу органів внутрішніх справ, але обов'язково за офіційного клопотання керівника підприємства, установи, організації для якої призначаються ці вироби.

Порядок відкриття рахунків регулюється Інструкцією про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженої постановою Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року №492. Відповідно до цієї Інструкції банки відкривають рахунки зареєстрованим в установленому чинним законодавством порядку юридичним та фізичним особам - суб'єктам підприємницької діяльності, філіям, представництвам, відділенням та іншим відокремленим підрозділам підприємств.

Для відкриття рахунків суб’єкти підприємництва подають в установи банків такі документи:

заяву про відкриття рахунку встановленого зразка. Яку підписують керівник і головний бухгалтер юридичної особи;
копію свідоцтва про державну реєстрацію, засвідчену нотаріальну або органом, який видав це свідоцтво;
копію належним чином зареєстрованого статуту, засвідчену нотаріально чи органом, який реєструє;
копію документа, що підтверджує взяття на податковий облік, засвідчену податковим органом чи нотаріально;
копію установчого договору , засвідчену нотаріально чи органом, який реєструє (якщо установчий договір необхідний для вибраної організаційно-правової форми);
карту із зразками підписів осіб, яким надано право розпорядження рахунком та підписання розрахункових документів, завірену нотаріально (два примірники);
довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України. Фізичним особам - суб'єктам підприємницької діяльності, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, поточний та інші рахунки відкриваються на їх ім'я за умови надання паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу.

Після того, як рахунок відкрито, знову потрібно звернутися до податкової служби, де необхідно оформити повідомлення про відкриття рахунку в банку. Таке повідомлення протягом 3-х робочих днів, починаючи з дня відкриття рахунку (включаючи і день відкриття), подається особисто або направляється на адресу відповідного податкового органу, в якому суб'єкт підприємницької діяльності обліковується як платник податків і зборів. Форма і зміст такого повідомлення встановлюється центральним податковим органом України. Банк до отримання повідомлення про взяття рахунків суб'єктів підприємницької діяльності на податковий облік здійснює на цих рахунках лише операції із зарахування коштів. Датою початку операцій за видатками з рахунків суб'єкта підприємницької діяльності в установі банку є дата реєстрації отримання банком зазначеного повідомлення.

Згідно із ч. 6 ст. 10 Закону України від 17.12.1993 р. «Про пожежну безпеку» новостворені підприємства починають свою діяльність після отримання на це дозволу в органах державного пожежного нагляду. На виконання цього положення постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2001 р. № 150 був затверджений Порядок видачі органами державного пожежного нагляду дозволу на початок роботи підприємств та оренду приміщень.

Згідно з п. 2 Порядку дозвіл видається центральним, територіальним та місцевим органом державного пожежного нагляду безоплатно.

Для одержання дозволу власник (орендар) подає до відповідного органу державного пожежного нагляду заяву, матеріали оцінки (експертизи) протипожежного стану підприємства, об'єкта чи приміщення, а для одержання дозволу на оренду приміщень — також копію договору оренди.

Підставою для видачі дозволу є висновок, що оформляється за результатами оцінки (експертизи) протипожежного стану підприємства, об'єкта чи приміщення, що проводиться органом державного пожежного нагляду або іншою юридичною (фізичною) особою, яка одержала ліцензію на проведення такої оцінки (експертизи).

Орган державного пожежного нагляду протягом 5 робочих днів з дня подання заявником зазначених документів приймає рішення про видачу дозволу або про відмову у його видачі у разі виявлення фактів порушення правил пожежної безпеки, що може призвести до виникнення пожежі або перешкод при її гасінні та евакуації людей. Копія обґрунтованого рішення про відмову у видачі дозволу надсилається заявникові. За відсутності фактів порушення правил пожежної безпеки дозвіл видається без обмеження терміну його дії. Виданий органом державного пожежного нагляду дозвіл є однією з підстав для видачі відповідного дозволу органом Держнаглядохоронпраці.

Необхідно мати на увазі, що вищевказаний обов'язок отримання дозволів органів державного пожежного нагляду па початок роботи передбачений лише для підприємств і на громадян-підприємців не поширюється. Проте це не звільняє останніх у разі, якщо вони орендують приміщення для зайняття підприємницькою діяльністю, від обов'язку отримання дозволу органів державного пожежного нагляду на оренду приміщення в порядку, що його було розглянуто вище.

В Законі України від 24.02.1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Положенні про державний санітарно-епідеміологічний нагляд, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. № 1109, містяться вимоги щодо погодження з державною санітарно-епідеміологічною службою "введення в експлуатацію нових і реконструйованих об'єктів виробничого, соціально-культурного та іншого призначення". Фактично це означає необхідність отримання дозволу не на початок роботи суб'єкта підприємницької діяльності, а на можливість експлуатації нових (новозбудованих, перебудованих) приміщень або приміщень, попереднє цільове призначення яких змінюється (наприклад, використання квартири в жилому будинку під офіс).

Ст. 21 Закону України від 14.10.1992 р. «Про охорону праці» (в редакції Закону від 21.11.2002 р.) передбачена необхідність одержання дозволу на початок роботи та види робіт підприємства, діяльність якого пов'язана з виконанням робіт та експлуатацією об'єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки. Перелік видів робіт, об'єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки визначається Кабінетом Міністрів України. Відповідно інші суб'єкти підприємницької діяльності одержувати такі дозволи в обов'язковому порядку не зобов'язані.

У разі необхідності отримання такого дозволу суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані керуватися нормами Порядку видачі дозволів Державним комітетом з нагляду за охороною праці та його територіальними органами, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2003 р. № 1631.

Для одержання дозволу суб'єкт господарської діяльності або уповноважена ним особа подає (надсилає поштою) до Державного комітету з нагляду за охороною праці або його територіального органу за місцем розташування заяву, до якої додаються:

на початок (продовження) виконання роботи підвищеної небезпеки — висновок експертизи щодо спроможності суб'єкта господарської діяльності забезпечити додержання вимог законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці та промислової безпеки під час виконання заявленої роботи;
на експлуатацію об'єкта — висновок експертизи щодо відповідності об'єкта вимогам нормативно-правових актів з охорони праці та промислової безпеки (з урахуванням результатів сертифікації у разі її проведення) і спроможності суб'єкта господарської діяльності забезпечити додержання вимог законодавства під час його експлуатації, а також експлуатаційну документацію (копії інструкції з експлуатації, паспорта, настанови тощо) українською або, як виняток, російською мовою (для об'єкта, який виготовлено за кордоном).

Держнаглядохоронпраці або його територіальний орган протягом 30 робочих днів після реєстрації заяви видає суб'єкту господарської діяльності відповідний дозвіл або повідомляє письмово про відмову з належним обґрунтуванням. Відмова про надання дозволу може бути оскаржена до суду.

§ 4. Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб підприємців

Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб підприємців Згідно з абзацом 4 ч. 1 ст. 1, 16 Закону, автоматизована на електронних носіях система збирання, накопичення, захисту, обліку достовірної інформації про юридичних та фізичних осіб - підприємців з можливістю надання її у встановленому законодавством порядку.

Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців. Він ведеться на електронних носіях відповідно до державних стандартів, що забезпечують його сумісність і взаємодію з іншими інформаційними системами та мережами, які складають інформаційний ресурс держави. Він є об'єктом державної власності.

Технічні та програмні засоби ведення Єдиного державного реєстру повинні забезпечувати: автоматизоване ведення еталона Єдиного державного реєстру; контроль за повнотою внесення записів до Єдиного державного реєстру; передачу відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондам соціального страхування повідомлень та відомостей з реєстраційних карток при вчиненні реєстраційних дій, що передбачені цим Законом, у тому числі для постановки на облік, зняття з обліку юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців; виконання в повному обсязі функцій адміністратора бази даних Єдиного державного реєстру (накопичення, аналіз даних, актуалізація даних, права доступу тощо); зберігання відомостей про юридичних осіб або фізичних осіб — підприємців протягом 75 років з дати передачі реєстраційної справи до державної архівної установи; захист даних від несанкціонованого доступу; достовірність та повноту відомостей з реєстраційних карток; контроль за проведенням реєстраційних дій; оперативну видачу виписок та довідок з Єдиного державного реєстру, а також документальне відтворення процедур державної реєстрації.

До Єдиного державного реєстру не заносяться відомості, що становлять державну таємницю.

Згідно з наказом Держкомпідприємництва від 8 червня 2005 р. №50 «Про деякі питання ведення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» він є розпорядником та адміністратором Єдиного державного реєстру, що забезпечує його ведення, здійснює нормативно-методичне забезпечення функціонування та адміністрування, визначає розмір та порядок внесення плати за надання довідок і витягів з Єдиного державного реєстру. За користування інформацією Єдиного державного реєстру та інші послуги відповідно до чинного законодавства, які надаються технічним адміністратором Єдиного державного реєстру Держкомпідприємництва України.

Технічним адміністратором Єдиного державного реєстру, що здійснює, його створення, забезпечує функціонування, відповідає за збереження даних та захист від несанкціонованого доступу до Єдиного державного реєстру, має повний прямий доступ до структури єдиної комп'ютерної бази даних і відповідає за збереження даних у ньому, захист даних від руйнування, технічне навчання державних реєстраторів, видає спеціалізований друкований засіб масової інформації, інші друковані засоби масової інформації з питань ведення Єдиного державного реєстру, здійснює інформаційно - довідкове обслуговування Єдиного державного реєстру та виконує інші функції, передбачені нормативно-правовими актами, що регулюють державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців є державне підприємство «Інформаційно - ресурсний центр» Держкомпідприємництва України.

До Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток, включаються, відомості про юридичну особу або фізичну особу — підприємця включаються:

повне найменування юридичної особи та скорочене у разі його наявності;
ідентифікаційний код юридичної особи;
форма власності;організаційно - правова форма;
центральний чи місцевий орган виконавчої влади, до сфери управління якого належить юридична особа державної форми діяльності чи юридична особа, в статутному фонді якої частка держави становить не менше 25 відсотків;
місцезнаходження юридичної особи;
перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі ім'я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків, якщо засновник — фізична особа, найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник — юридична особа;
основні види діяльності;

прізвище, ім'я та по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, їх ідентифікаційні номери фізичних осіб — платників податків;
дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи;
дані про розмір статутного фонду (статутного або складеного капіталу), у тому числі частки кожного із засновників (учасників), а також розмір сплаченого статутного фонду (статутного або складеного капіталу) на дату проведення державної реєстрації та дата закінчення його формування;
дата та номер запису про проведення державної реєстрації юридичної особи дати та номери записів про внесення змін до нього;
підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;
серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;
дані про установчі документи, дати та номери записів про внесення змін до них;
підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до установчих документів;
дата та номер запису про скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;
дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;
дані про відокремлені підрозділи юридичної особи;
дані про перебування юридичної особи в процесі припинення, зокрема дата реєстрації рішення засновників (учасників) або уповноважених ними органів про припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо);
дата та номер запису про державну реєстрацію, припинення юридичної особи, підстава для його внесения;
дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи, підстава для його внесення;
місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом;
місцезнаходження реєстраційної справи;
дані про видачу виписок, витягів, довідок з Єдиного державного реєстру;
прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію юридичної особи, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи;
дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження.

Щодо фізичної особи — підприємця в Єдиному державному реєстрі повинні міститися такі відомості:

ім'я фізичної особи;
ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків;
місце проживання;
основні види діяльності;
дата та номер запису про проведения державної реєстрації фізичної особи — підприємця, дати та номери записів про внесення змін до нього;
підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;
серія та помер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;
підстави для відмови у проведенні Державної реєстрації змін до відомостей про .фізичну особу — підприємця;
дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;
дані про перебування фізичної особи — підприємця в процесі припинення підприємницької діяльності;
дата та номер запису про, державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою — підприємцем, а також підстава для його внесення;
дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою — підприємцем, а також підстава для його внесення;
місце проведення Державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом;
місцезнаходження реєстраційної справи;
прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою — підприємцем;
дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження.

В Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, а також відомості про зарезервовані найменування юридичних осіб.

Ст. 18 Закону про державну реєстрацію встановлено що відомості, які підлягають внесению до Єдиного державного реєстру і були внесені до нього вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі в тому числі і в суді з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися па них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, не можуть бути використані в спорі з третьою особою.

У разі, якщо зміна відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, не пов'язана із змінами до установчих документів юридичної особи або не підлягає державній реєстрації, виконавчий орган юридичної особи або уповноважена ним особа зобов'язаний подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи юридичної особи заповнену реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі.

Якщо реєстраційна картка про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, подається особисто особою, уповноваженою виконавчим органом юридичної особи, державному реєстратору додатково пред'являються її паспорт та документ, що підтверджує її повноваження. Дата надходження реєстраційної картки про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, якщо реєстраційна картка оформлена не державною мовою, не заповнена машинодруком або друкованими літерами, не надіслана рекомендованим листом з нотаріально посвідченим підписом.

Про залишення без розгляду реєстраційної картки про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, виконавчому органу юридичної особи або уповноваженій ним особі не пізніше наступного робочого дня з дати її надходження державним реєстратором видається (надсилається рекомендованим листом) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення реєстраційної картки про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, без розгляду.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення без розгляду реєстраційної картки про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, зобов'язаний не пізніше наступного робочого дня з дати її надходження внести до нього запис про внесения змін до відомостей про юридичну особу.

Окрім цього, юридична особа щорічно, починаючи з наступного року з дати її державної реєстрації, протягом одного місяця зобов'язана подати (надіслати рекомендованим листом) державному реєстратору реєстраційну картку встановленого зразка про підтвердження відомостей про юридичну особу. Реєстраційна картка як підтвердження відомостей про юридичну особу залишається державним реєстратором без розгляду, якщо вона не відповідає вимогам частин першої та другої ст. 8 Закону. Якщо реєстраційна картка про підтвердження відомостей про юридичну особу не була надана юридичною особою в установлений цією частиною строк, державний реєстратор зобов'язаний у строк, що не перевищує десяти робочих днів з дати, яка встановлена для юридичної особи для подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу, направити рекомендованим листом юридичній особі повідомлення про необхідність, подання державному реєстратору реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. У разі повернення до державного реєстратора рекомендованого листа з відміткою відділення зв'язку про відсутність юридичної особи за вказаною адресою або неподання юридичною особою протягом місяця з дати направлення їй відповідного повідомлення реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням або запис про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу.

Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загально доступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб —платників податків. Вони надаються запитувачем згідно з Положенням про порядок надання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, затвердженим наказом Держкомпідприємництва України від 20 жовтня 2005 р. № 97(далі -Положення). Запитувачами у даному випадку можуть бути органи державної влади, юридична особа (її уповноважений представник), фізична особа, яка запит встановленого зразка (форма якого додається до Положення).

Згідно п. 3 - 5 Положення: виписка з Єдиного державного реєстру- це документ, що містить відомості про юридичну особу або фізичну особу - підприємця, яка подала запит про її видачу; довідка - документ, що містить відомості про наявність або відсутність у Єдиному державному реєстрі інформації про реєстраційні дії щодо юридичних осіб або фізичних осіб - підприємців за критеріями пошуку, зазначеним у запиті; витяг - це документ, що містить відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за критеріями пошуку, зазначених у запиті.

Вказані документи оформляються на бланку суворої звітності, який має облікову серію і номер. Строк надання відомостей з Єдиного державного реєстру не повинен перевищувати п'яти робочих днів з дати надходження запиту.

Приймання запиту про надання відомостей з Єдиного державного реєстру провадиться державними реєстраторами у виконавчих комітетах міських рад міст обласного значення або у районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністраціях.

Для отримання виписки з Єдиного державного реєстру запит подається державному реєстратору за місцезнаходженням або місцем проживання запитувача. Для отримання довідки або витягу запитувач має право звернутися із запитом до державного реєстратора незалежно від місцезнаходження або місця проживання запитувача.

Запит подається особисто засновниками (учасниками) юридичної особи, фізичною особою або уповноваженим ними органом чи особою. Державному реєстратору пред'являються паспорт та документ, що засвідчує повноваження.

При надходженні запиту державний реєстратор повинен внести відповідний запис до Єдиного державного реєстру. Разом запитом подається копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку про сплату коштів за отримання відомостей з Єдиного державного реєстру. Плата за видачу витягу з Єдиного державного реєстру включає в себе плату за опрацювання критеріїв пошуку за запитом та плату за формування витягу, тому разом із запитом про видачу витягу із Єдиного державного реєстру подається копія платіжного доручення з відміткою банку про сплату коштів за опрацювання критеріїв пошуку за запитом. За одержанням виписки, наприклад, справляється плата в розмірі одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян (на сьогодні 17 грн.).

Кошти, одержані за надання довідок, витягів, виписок, публікацію повідомлень з Єдиного державного реєстру, резервування найменування юридичної особи та видачу відповідної довідки, зараховуються на рахунок державного підприємства «Інформаційно-ресурсний центр» Держпідприємництва України і спрямовуються виключно на відшкодування витрат, пов'язаних із веденням Єдиного державного реєстру та видання спеціалізованого друкованого засобу масової інформації.

Органи державної влади звільняються від плати за одержання за їх запитом відомостей з Єдиного державного реєстру, якщо такий запит подається у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених законом. Передача даних з Єдиного державного реєстру третім особам на комерційній основі забороняється.

За наявності підстав державний реєстратор має право відмовити у розгляді запиту. У цьому випадку запитувачу видається повідомлення про відмову у на данні відомостей з Єдиного державного реєстру.

§ 5. Державна реєстрація змін до установчих документів

Державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи проводиться відповідно до ст. 29 Закону. Зокрема, для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи засновники (учасники) або уповноважений ним орган чи особа повинні подати особисто з пред'явленням паспорта та документа, що засвідчує його (її) повноваження державного реєстру за місцем знаходження юридичної особи (надіслати рекомендованим листом описом вкладення) такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи (форма № 7);
нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, яким затверджено зміни до установчих документів;
оригінал установчих документів юридичної особи відміткою про їх державну реєстрацію і взяти на облік;
два примірники змін до установчих документів юридичної особи та два примірники установчих документів у новій редакції, або два примірники установчих документів у новій редакції;
документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації змін до установчих документів.

У разі внесення змін до статуту, які пов'язані із зменшенням статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи, крім документів, які передбачені частинок) першою цієї статті, додатково подається документ, що підтверджує, внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації відповідного повідомлення.

При внесенні до установчих документів, які пов'язані зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи, крім документів які передбачені частиною першою цієї етапі, додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи із складу засновників (учасників), завірена в установленому порядку, або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників), або нотаріально посвідчений документ про передання права засновника (учасника) іншій особі, або рішення уповноваженого органу юридичної особи про примусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної особи, якщо це передбачено законом або установчими документами юридичної особи.

Коли внесуться зміни до установчих документів, які пов'язані зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи на підставі факту смерті фізичної особи — засновника (учасника) та відмови інших засновників (учасників) у прийнятті спадкоємця (спадкоємців) померлого до складу засновників, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається нотаріально посвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи або відповідна довідка органу реєстрації актів громадянського стану чи судове рішення , про оголошення громадянина померлим.

При внесенні змін до установчих документів, які пов'язані зі зміною найменування або місцезнаходження юридичної особи, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи.

У разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані зі зміною мети установи. Крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається копія відповідного судового рішення.

Державному реєстратору забороняється вимагати документи для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, якщо вони не передбачені частинами першою — шостою цієї статті.

Документи, які подані для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) з відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Про залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації змій до установчих документів юридичної особи, без .розгляду засновникам (учасникам) юридичної особи бо уповноваженій ними особі не пізніше наступного робочого дня з дати їх надходження державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів без розгляду та документи, що подавалися для проведення державно реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, відповідно до опису.

Залишення документів, які додавалися для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, без розгляду не перешкоджає засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженій ними особі повторному зверненню до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

Державний реєстратор має також право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, якщо: документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації; документи не виконані державною мовою, не машинодруком або від руки друкованими літерами: рекомендованому листі підпис заявника на реєстраційній картці нотаріально не посвідчений, не має відмітки про їх реєстрацію; не прошиті і не пронумеровані; нотаріально не посвідчені на установчих документах підписи засновників (учасників) та не виконанні інших вимог передбачені ст. 8, ч. 5 ст. 10 та ч. 20 ст. 22 цього Закону.

Проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи здійснюється за процедурами, передбаченими ч. 1 — 5 ст. 25 цього Закону для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дата проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи повинен видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженому ними органу один примірник оригіналу установчих документів у новій редакції, один примірник оригіналу установчих документів у старій редакції з відмітками державного реєстратора про проведення державної реєстрації змін до установчих документів та передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи із зазначенням номера та дати, внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи.

У разі проведення державної реєстрації змін до установчих документів, які пов'язані із зміною найменування або місцезнаходження юридичної особи, державний реєстратор крім документів, які передбачені частиною чотирнадцятою цієї статті, додатково повинен видати (надіслати рекомендованим листом) засновникам (учасникам) юридичної особи або уповноваженому ними органу нове свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи та свідоцтво, яке було замінено з відміткою про видачу нового свідоцтва.

Державний реєстратор також відмовляє у проведенні державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи за наявності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації (ч. 1 ст. 27 Закону).

В цілому порядок проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи здійснюється за процедурами державної реєстрації юридичної особи.

Оскільки для фізичної особи - підприємця чинним законодавством не передбачені установчі документи, реєстрації змін до них не може бути. З цієї причини ст. 45 Закону передбачена державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу - підприємця, які містяться в Єдиному державному реєстрі, а також встановлено, що зміни до відомостей про фізичну особу — підприємця, які містяться в Єдиному державному реєстрі, а саме зміни щодо імені фізичної особи або місця її проживання,; набирають чинності з дня їх державної реєстрації.

Для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу - підприємця, що передбачені частиною першою цієї статті, фізична особа — підприємець подає державному реєстратору особисто (надсилає рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змій до відомостей про фізичну особу — підприємця; оригінал свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця; документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору за державну реєстрацію змін до відомостей про фізичну особу —підприємця.

Якщо для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу підприємця подаються особисто, то державну реєстратору слід пред’явити паспорт, а коли уповноваженою особою то вона повинна пред'явити свій паспорт та документ, що засвідчує її повноваження.

Державному реєстратору забороняється вимагати документи для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу -підприємця, якщо вони не передбачені частиною другою цієї статті.

Документи, які подаються для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу — підприємця, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів. Дата надходження документів на проведення державної реєстрації змій до відомостей про фізичну особу — підприємця вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації амін до відомостей про фізичну особу — підприємця, якщо: документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації змін до відомостей, про фізичну особу —підприємця; документи не виконані державною мовою не виконані машинодруком або від руки друкованими літерами, вислані рекомендованим листом, а підпис на реєстраційній картці не посвідчений нотаріально; не подано документа, що підтверджує внесення реєстраційного збору (копія квитанції або копія платіжного доручення з відміткою банку); документи подані не у повному обсязі.

Про залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу — підприємця, без розгляду заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати надходження документів, які подані для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу — підприємця, державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу — підприємця, без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації змій до відомостей про фізичну особу — підприємця, відповідно до опису.

Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу — підприємця здійснюється за процедурами, передбаченими — для проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця (ст. 43 Закону).

У підсумку зазначимо, що згідно ст. 7 Закону спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації є Держкомпідприємництво, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва.

Для чого він здійснює наступну діяльність: здійснює державний нагляд за дотриманням законодавства у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців; узагальнює практику застосування нормативно-правових актів з питань державної реєстрації та розробляє проекти нормативно-правових актів у цій сфері; затверджує нормативно-правові акти щодо формування та ведення Єдиного державного реєстру; забезпечує формування та ведення Єдиного державного реєстру; затверджує форми реєстраційних карток, довідки та виписки з Єдиного державного реєстру; організовує навчальну підготовку та підвищення кваліфікації державних реєстраторів, погоджує кандидатури на зайняття посади державного реєстратора; видає посвідчення і печатку державного реєстратора; забезпечує замовлення, постачання, облік та звітність щодо витрачання бланків свідоцтв про державну реєстрацію та бланків виписок з Єдиного державного реєстру; видає спеціалізований друкований засіб масової інформації.

У разі виявлення факту порушення порядку проведення державної реєстрації з боку державного реєстратора Держкомпідприємництва та його територіальні представництва мають право звернутися до міського голови міста обласного значення або голови районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації з поданням про звільнення державного реєстратора з цієї посади. Рішення про звільнення державного реєстратора із займаної посади повинно бути прийняте протягом .п'ятнадцяти календарних днів з дня надходження відповідного подання.

Контрольні запитання

Для чого відбувається реєстрація юридичних осіб - суб’єктів господарювання?
Ким і в який термін відбувається реєстрація юридичних осіб - суб’єктів підприємництва?
Які документи необхідно подати для державної реєстрації юридичних осіб – суб’єктів господарювання?
Як зареєструватися громадянину, що має намір займатися підприємництвом?
Який розмір реєстраційного збору?
Що є наслідком державної реєстрації суб’єктів господарювання?
У чому полягають після реєстраційні процедури?
У чому практичне значення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців?
У яких випадках потрібно реєструвати зміни до установчих документів?

ГЛАВА 5.

ЛІЦЕНЗУВАННЯ І ПАТЕНТУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття і види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню

Термін ліцензія вживається в кількох значеннях:

як ліцензування експортно - імпортних та банківських операцій за Законом України від 16.04.1991 року «Про зовнішньоекономічну діяльність» і «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 року;
як юридичні відносини між двома або більше особами, що реалізують у формі договору на передачу однією особою (ліцензіаром) іншій особі (ліцензіату) права використовувати на певних умовах об'єкт права інтелектуальної власності запатентованого об'єкта промислової власності відповідно до Закону України від 12.12.1998 р. «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»;
як на здійснення встановленого законодавством певних видів господарської діяльності (далі - ліцензування господарської діяльності).

Передумовою ліцензування господарської діяльності є реєстрація суб'єкта господарювання в установчих документах якого передбачений вид діяльності, що підлягає ліцензуванню. З другого боку, воно здійснюється виключно за бажанням суб'єкта господарювання, коли він сам обирає об'єктом діяльність яка підлягає ліцензуванню.

Правове регулювання ліцензування господарської діяльності здійснюється Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. (далі - Закон).

Закон визначає види господарської діяльності, підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування. Дія Закону поширюється на усіх суб'єктів господарювання.

Ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

У ч. 3 ст. 14 ГК і цьому Законі (ст. 1) ліцензування і ліцензійні умови визначені у таких наступних дефініціях.

Ліцензія — дозвільний документ державного зразка, що засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензування — видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Суб'єктами відносин, що виникають у зв'язку з ліцензуванням, є, з одного боку, суб'єкт господарювання, а з іншого боку — орган ліцензування.

Суб'єкт господарювання у даному випадку зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична особа незалежно від її організаційно - правової форми та форми власності, яка проводить господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, що має намір проводити певний вид господарської діяльності, яка ліцензується. У разі одержання ліцензії вони стають ліцензіатами.

Ліцензійні умови визнаються як установлений з урахуванням вимог законів нормативно - правовий акт, положення якого встановлюються вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних, технологічних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.

Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню визначається ст. 9 Закону. Він складає біля 80 видів господарської діяльності. щоб їх не перелічувати, вони за ознаками напрямів діяльності поділені на чотири групи.

Перша група пов'язана з виготовленням та реалізацією певних продуктів і речовин (алкогольні напої та тютюнові вироби; ветеринарні медикаменти та препарати; медикаменти та хімічні речовини).

Друга група цих відносин стосується транспорту і зв'язку. Це відносини пов'язані з виробництвом автомобілів та автобусів з внутрішніх та міжнародних перевезень пасажирів та вантажів автомобільним, залізничним, морським, повітряним транспортом; виконання авіаційно-хімічних робіт та аерофотозйомок; будівництва та технічного обслуговування загальнодержавних мереж передачі та документального зв'язку; будівництва та технічного обслуговування передавальних станцій супутникового зв'язку; обробки поштової кореспонденції; видачі та прийому грошових переказів; використання телерадіочастот тощо.

Третя група дозвільних відносин стосується спеціальних робіт: пошуку (розвідки) та експлуатації родовищ корисних копалин; виробництва, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї; виготовлення цінних паперів, грошових знаків і знаків поштової оплати; видобування, виробництва й використання радіоактивних речовин і джерел іонізуючого випромінювання; переробки та поховання радіоактивних відходів; видобування дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовлення і реалізація виробів з їх використанням, переробки твердих і рідких відходів виробництва, що містять дорогоцінні метали й дорогоцінне каміння та їх брухту, брокерська, дилерська і ондеррейтингська діяльність на ринку цінних паперів і т. п.

Четверта група таких відносин виникає з обмежень щодо надання населенню специфічних (спеціальних) послуг: медичних, ветеринарних, юридичних; створення та утримання гральних закладів, організації азартних ігор; посередницької діяльності з приватизаційними паперами; монтажу, ремонту, профілактичного обслуговування засобів охоронної сигналізації; аудиторської діяльності, страхової діяльності; надання послуг по охороні державної, колективної та приватної власності.

Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є:

забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання;
захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист;
навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;
встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України;
встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню;
недопущення обмеження конкуренції у провадженні господарської діяльності.

Основні напрями державної політики у сфері ліцензування, законодавчі основи її реалізації визначає Верховна Рада України.

Виконання державної політики у сфері ліцензування здійснює Кабінет Міністрів України, а також спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, органи виконавчої влади, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності. спеціальним уповноваженим органом з питань ліцензування є управління ліцензування господарської діяльності Департаменту реєстрації та ліцензування Держпідприємництва України, який: розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування; погоджує проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, що розробляються та приймаються органами виконавчої влади; узагальнює практику застосування нормативно-правових актів з питань ліцензування; здійснює нагляд за додержанням органами ліцензування та ліцензіатами законодавства у сфері ліцензування та дає роз'яснення щодо його застосування; здійснює методичне керівництво, інформаційне забезпечення діяльності органів ліцензування; визначає форми документів у сфері ліцензування та правила їх оформлення; затверджує спільно з органами ліцензування ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням; формує експертно-апеляційну раду; організовує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців з ліцензування; веде Єдиний ліцензійний реєстр; організовує замовлення, постачання, облік і звітність витрачання бланків ліцензій; видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Для здійснення своїх повноважень спеціально уповноважений орган з питань ліцензування має свої територіальні органи, які діють на підставі положень, що затверджуються спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Розпорядження спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, прийняті у межах його компетенції, є обов'язковими до виконання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності.

Розпорядження спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування можуть бути оскаржені до суду.

Безпосередніми органами ліцензування, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. №1628. «Про затвердження переліку органів ліцензування», є галузеві міністерства і відомства щодо відповідних ліцензованих видів діяльності суб'єктів господарювання, їх територіальні органи та держадміністрації. Наприклад, органом ліцензування виробництва та ремонту вогнепальної зброї невійськового призначення охоронних послуг тощо є відповідний Департамент Міністерства внутрішніх справ, з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів залізничним транспортом – Міністерства транспорту та зв’язку, діяльності з виробництва автомобілів та автобусів – Міністерств промислової політики т. п.

Органи ліцензування:

забезпечують невиконання законодавства у сфері ліцензування;
затверджують спільно із спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за додержанням;
видають та переоформлюють ліцензії, видають дублікати ліцензій на певний вид господарської діяльності, приймають рішення про визнання ліцензій недійсними;
здійснюють у межах своєї компетенції контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов;
видають розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;
анулюють ліцензії на певний вид господарської діяльності;
формують ведуть ліцензійний реєстр.

Цією постановою також затверджений Порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру.

До ліцензійного реєстру заносяться: відомості про суб'єкта господарювання - ліцензіата; відомості про орган ліцензування, який видав ліцензію; вид господарської діяльності згідно з виданою ліцензією; дата прийняття рішення про видачу ліцензії та номері рішення; серія та номер ліцензії; строк дії ліцензії; відомості про переоформлення ліцензії, видачу дубліката ліцензії, видачу копій ліцензії; підстави, дата і номер розпорядження про необхідність усунення порушень ліцензійних умов; підстави, дата і номер рішення про анулювання ліцензії; підстави, дата і номер рішення про визнання ліцензії недійсною.

Інформація яка міститься в Єдиному ліцензійному реєстрі та ліцензійних реєстрах, є відкритою. За користування їх даними справляється плата, яка зараховується до Державного бюджету України.

Орган ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, що здійснює передбачені цією статтею повноваження, може делегувати їх своїм структурним територіальним підрозділам. Він не може доручати іншим органа і особам визначати спроможність суб'єктів господарювання виконувати ліцензійні умови згідно з поданими документами.

Фінансування органу ліцензування здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України або місцевого бюджету.

§ 2. Процедура одержання ліцензії

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

відомості про суб'єкта господарювання - заявника (найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи);
вид господарської діяльності, на провадження якої заявник має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа. Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензій також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Органу ліцензування забороняється вимагати від суб'єктів господарювання інші документи, не вказані вище.

Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідальної особи. Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень, або якщо документи оформлені з порушенням вимог, зазначених вище.

Про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду у строки, передбачені для видачі ліцензії.

Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу ліцензії, яка розглядається в встановленому законом порядку.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;
невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного у заяві про видачу ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

На території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка, який затверджується Кабінетом Міністрів України; Бланки ліцензій є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.

У ліцензії зазначається найменування органу ліцензування, що видав ліцензію; вид господарської діяльності, на право провадження якого видається ліцензія; найменування юридичної особи або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності; ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності; місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності; дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії; строк дії ліцензії; посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію; дата видачі ліцензії.

Ліцензія підписується керівником органу ліцензування або його заступником та засвідчується печаткою цього органу.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюється, Кабінетом Міністрів України. За видачу копії ліцензії, наприклад, справляється плата в розмірі одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян.

Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про) видачу ліцензії. Десять відсотків коштів, що надходять до Державного бюджету України як плата за видачу ліцензії, зараховуються до спеціального фонду Державного бюджету України і використовуються на відшкодування витрат, пов'язаних з веденням Єдиного ліцензійного реєстру та виготовленням бланків ліцензій.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Для цього він робить відмітку про дату прийняття документів, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийомі заяви про видачу ліцензії.

Якщо заявник протягом тридцяти календарних днів з дня направлення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу ліцензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недійсною.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим, ніж три роки.

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійснюється на всій території України. Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є місцевий орган виконавчої влади або спеціально уповноважений виконавчий орган рад, здійснюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ним ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій. Засвідчена органом ліцензування копія ліцензії є документом, що підтверджує право філії або іншого структурного підрозділу ліцензіата на провадження певного виду господарської діяльності на підставі отриманої ліцензії. За видачу копії ліцензії справляється плата в розмірі одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян; плата за видачу копії ліцензії зараховується до Державного бюджету України.

У разі створення у ліцензіата нової філії, іншого нового відокремленого підрозділу, які провадитимуть вид господарської діяльності згідно з отриманою ліцензією, ліцензіат повинен подати до органу ліцензування заяву встановленого зразка про видачу копії ліцензії, а також документи, що подаються для одержання ліцензії.

У разі ліквідації філії, іншого відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадили господарську діяльність згідно з отриманою ліцензією, або у разі припинення провадження філією, іншим відокремленим підрозділом ліцензіата господарської діяльності згідно з отриманою ліцензією ліцензіат зобов'язаний протягом семи робочих днів з дати ліквідації такої філії або іншого відокремленого підрозділу або з дати припинення діяльності такою філією або іншим відокремленим підрозділом подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі; орган ліцензування повинен внести відповідні зміни до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня з дати надходження такого повідомлення.

Коли ліцензіат має намір провадити зазначений в ліцензії вид господарської діяльності після закінчення строку її дії, він повинен отримати нову ліцензію в порядку, встановленому чинним законодавством. Нова ліцензія видається органом ліцензування не раніше ніж в останній робочий день дії попередньо виданої ліцензії.

Ліцензіат не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності.

Орган ліцензування формує і веде ліцензійний реєстр з певного виду господарської діяльності. До ліцензійного реєстру заносяться такі відомості про суб'єкта господарювання ліцензіата; про орган ліцензування, який видав ліцензію; про вид господарської діяльності згідно з виданою ліцензією; дата прийняття рішення про видачу ліцензії та номер рішення; серія та помер ліцензії; строк дії ліцензії; про переоформлення ліцензії, видачу дубліката ліцензії, видачу копії ліцензії; підстави, дата і номер розпорядження про необхідність усунення порушень ліцензійних умов; підстави, дата і номер рішення про анулювання ліцензії; підстави, дата і номер рішення про визнання ліцензії недійсною. Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування веде Єдиний ліцензійний реєстр, який містить відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування.

Інформація, яка міститься в Єдиному ліцензійному реєстрі та ліцензійних реєстрах, є відкритою. За користування їх даними справляється плата, яка зараховується до Державного бюджету України. Порядок формування, ведення та користування ліцензійними реєстрами, порядок надання відомостей з ліцензійних реєстрів до Єдиного ліцензійного реєстру визначається Кабінетом Міністрів України.

Можливе переоформлення ліцензії підставами якого є:

зміна найменування юридичної особи (якщо зміна найменування не пов'язана з реорганізацією юридичної особи) або прізвища, імені, по батькові фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;
зміна місцезнаходження юридичної особи або місця проживання фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;
зміни, пов'язані з провадженням ліцензіатом певного виду господарської діяльності, вказаного в ст. 9 Закону.

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцензією, що підлягає переоформленню та відповідними документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

Не переоформлена в установлений строк ліцензія є недійсною.

Ліцензіат зобов'язаний повідомляти орган ліцензування про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

Поряд із загальними правилами ліцензування, передбаченими в Законі, стосовно деяких видів діяльності встановлені спеціальні правила, що передбачають певні особливості. Так, постановою Кабінету Міністрів України № 753 від 29.04.1999 р. затверджене Положення про порядок видачі ліцензій Національною комісією регулювання електроенергетики на здійснення окремих видів підприємницької діяльності.

Таким чином, ліцензування — необхідна умова здійснення окремих видів підприємницької діяльності, передбачених Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», що означає необхідність одержання ліцензії у встановленому законодавством порядку.

З моменту одержання ліцензії виникає право підприємця здійснювати відповідний вид діяльності, яке він може реалізовувати протягом терміну дії ліцензії, після закінчення якого це право припиняється (у деяких випадках, визначених законодавством, можливе припинення такого права раніше закінчення строку дії ліцензії, наприклад, при анулюванні ліцензії).

§ 3. Нагляд та контроль у сфері ліцензування

Правові питання державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування регламентовані ст. 20 Закону. Згідно з цим законом його здійснює спеціально уповноважений орган з питань ліцензування проведення планових та позапланових перевірок. Вони проводяться відповідно до Положення про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування затвердженим наказом Держкомпідприємництва України від 25 липня 2001 р. № 101.

Спеціальним уповноваженим органом з питань ліцензування як вже зазаначалося, є департамент Ліцензування і реєстрації Держкомпідприємництва, який здійснює планові позапланові перевірки щодо додержання органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування лише на підставі надходження до нього в письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення вимог законодавства у сфері ліцензування, або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень органом ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування. Орган ліцензування під час перевірки надає спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування рішення та інші документи з питань ліцензування та забезпечує умови для проведення перевірки. За результатами перевірки спеціально уповноважений орган з питань ліцензування складає акт у двох примірниках: один примірник акта видається керівнику органу ліцензування, діяльність якого перевірялася, другий - зберігається спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування

Контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов здійснюють також органи ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування в межах своїх повноважень шляхом проведення планових та позапланових перевірок.

Планові перевірки дотримання ліцензіатом ліцензійних умов проводяться не частіше одного разу на рік, який згідно з річним планом затверджується наказом Держкомпідприємництва та його територіальними органами.

Позапланові перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений орган ліцензування лише на підставі надходження до них у письмовій формі заяви (розпорядження) про порушення ліцензіатом ліцензійних умов або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов. Для проведення перевірки наказом Деркомпідприємництва (представництва) створюється комісія про що за п'ять робочих днів в письмовій формі повідомляє орган ліцензування або ліцензіата. Ліцензіат під час перевірки дотримання ним ліцензійних умов надає всі необхідні для проведення перевірки документи та забезпечує умови для її проведення. Орган, що здійснює перевірку, за результатами перевірки складає акт у двох примірниках: один примірник акта видається керівнику суб'єкта, який перевірявся, другий зберігається органом, який здійснив перевірку. Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складання акта перевірки порушень ліцензійних умов видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов або приймає рішення про анулювання ліцензії.

Ст. 21 Закону передбачено десять таких підстав анулювання ліцензії:

заява ліцензіата про анулювання ліцензії;
акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання;
нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи - суб’єкта підприємницької діяльності;
акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;
акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;
акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;
акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;
неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності;
акт про відмову ліцензіата в проведені перевірки органом ліцензування або спеціального уповноваженим органом з питань ліцензування.

Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яка вручається (надсилається) ліцензіату із зазначенням підстав анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття. Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття. Якщо ліцензіат протягом цього часу подає скаргу до експертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензування зупиняється до прийняття відповідного рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

До суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом. Зазначені штрафи спрямовуються до Державного бюджету України. Рішення про стягнення штрафів приймаються органом, на який згідно з чинним законодавством покладено функції контролю за наявністю ліцензій.

Шкода, заподіяна порушенням законодавства у сфері ліцензування, підлягає відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом.

Рішення про анулювання ліцензії накладення штрафів може бути оскаржено у судовому порядку.

§ 4. Патентування підприємницької діяльності

Питання підприємницької діяльності регулюється Законом України від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» із змінами і доповненнями (далі - Закон). Згідно із ст. 2 Закону. торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними видами підприємницької діяльності.

Торговий патент містить такі реквізити: номер торгового патенту; найменування володільця торгового патенту; вид підприємницької діяльності; назва виду побутових послуг чи послуг у сфері грального бізнесу; місце реєстрації громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності чи місцезнаходження суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи (місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу цього суб'єкта); для транспортних засобів - зазначення «виїзна торгівля»; термін дії торгового патенту; місцезнаходження державного податкового органу, що видав торговий патент; відмітка державного податкового органу про надходження плати за виданий ним торговий патент.

Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону патентуванню підлягає:

торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України;
діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками);
діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу;
діяльність з надання побутових послуг.

Торговий патент придбавають суб'єкти патентування - юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності (далі – СПД), які не мають статусу юридичної особи, - резиденти і нерезиденти, а також їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо), які займаються зазначеними видами підприємницької діяльності.

Деякі суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють торговельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг не є суб'єктами патентування, а отже не придбавають патенти. Це:

підприємства і організації Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які перебувають у державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачання у селах, селищах та містах районного підпорядкування;
суб'єкти підприємницької діяльності - фізичні особи, які: здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності, сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним законодавством, здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва, сплачують державне мито за нотаріальне посвідчення договорів про відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік, сплачують фіксований податок відповідно до законодавства про оподаткування доходів фізичних осіб;

суб'єкти підприємницької діяльності, створені громадськими організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно з чинним законодавством та здійснюють торгівлю виключно продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах «Українського товариства сліпих» та «Українського товариства глухих».

Також не придбавають патенти юридичні та фізичні особи, які сплачую єдиний податок (згідно п. б Указу Президента «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності» від 28.06.99р. № 746/99) та торгові патенти - платники фіксованого сільськогосподарського податку (згідно Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17.12.98р.

Торговий патент видається за плату таким суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів; таким, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), - за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг; тим, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, - за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Підставою для придбання торгового патенту є заявка, яка повинна містити такі реквізити: найменування суб'єкта підприємницької діяльності; витяг з установчих документів щодо юридичної адреси суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, якщо патент придбавається для структурного (відокремленого) підрозділу, - довідка органу, який погодив місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу, із зазначенням цього місця; вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання торгового патенту; найменування документа про повну або часткову сплату вартості торгового патенту. Встановлення будь-яких додаткових умов щодо придбання торгового патенту не дозволяється.

Відомості, наведені в поданій суб'єктом підприємницької діяльності заявці, посадова особа органу державної податкової служби звіряє з оригіналами первинних документів, на підставі яких заповнюється ця заявка. Отже, для цього також необхідно мати такі документи:

свідоцтво про державну реєстрацію СПД (для приватного підприємця довідки про включення до Реєстру фізичних осіб - платників податків (за ф. № 4-ОПП));
статистична довідка про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (для юридичних осіб);
довідка органу, з яким погоджено місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу, із зазначенням цього місця;
документ на приміщення (договір оренди, акт купівлі - продажу, ордер, дозвіл на розміщення пункту торгівлі, тощо).

Патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів, тобто роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток, (п.2 ст. 3).

Під пунктами продажу товарів розуміють:

магазини та інші торгові точки, які знаходяться в окремих приміщеннях, будівлях або їх частинах і мають торговельний зал для покупців або використовують для торгівлі його частину;
кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців;
автомагазини, розвозки та інші види пересувної торговельної мережі;
лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведених для торговельної діяльності місцях, крім лотків, прилавків, що надаються в оренду суб'єктам підприємницької діяльності - фізичним особам та знаходяться в межах спеціалізованих підприємств сфери торгівлі - ринків усіх форм власності;
стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні станції, заправні пункти, які здійснюють торгівлю нафтопродуктами та стиснутим газом;
фабрики-кухні, фабрики-заготівельні, їдальні, ресторани, кафе, закусочні, бари, буфети, відкриті літні майданчики, кіоски та інші пункти громадського харчування;
оптові бази, склади-магазини або інші приміщення, які використовуються для здійснення оптової торгівлі за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток.

У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент придбавається окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу (торгової точки).

Без придбання торгового патенту суб'єкти підприємницької діяльності або їх структурні (відокремлені) підрозділи здійснюють торговельну діяльність виключно з використанням таких видів товарів вітчизняного виробництва: хліб і хлібобулочні вироби; борошно пшеничне та житнє; сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна; молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених з добавками і без них; продукти дитячого харчування; безалкогольні напої; морозиво; яловичина та свинина; домашня птиця; яйця; риба; ягоди і фрукти; мед та інші продукти бджільництва, бджоло інвентар і засоби захисту бджіл; картопля і плодоовочева продукція; комбікорми для продажу населенню.

Крім того, не потребує патентування: реалізація суб'єктом підприємницької діяльності продукції власного виробництва фізичним особам, які перебувають з ним у трудових відносинах, через пункти продажу товарів, вбудовані у виробничі або адміністративні приміщення цього суб'єкта; діяльність суб'єктів підприємницької діяльності з закупівлі у населення продукції (заготівельна діяльність), якщо подальша реалізація такої продукції відбувається по розрахунках у безготівковій формі (пункти приймання склотари, макулатури, відходів паперових, картонних і ганчіркових; заготівля сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки); діяльність у торговельно-виробничій сфері (громадське харчування) на підприємствах, в установах, організаціях, у тому числі навчальних закладах, з обслуговування виключно працівників цих підприємств, установ, організацій та учнів і студентів у навчальних закладах.

Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців, а термін дії короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить від 1 до 15 днів. Торговий патент повинен бути розміщений: на фронтальній вітрині магазину, а у разі її відсутності - біля касового апарату; на фронтальній вітрині малої архітектурної форми; на табличці - для автомагазинів, розвозок та інших видів пересувної торговельної мережі, а також для лотків, прилавків та інших видів торгових точок, відкритих у відведених для торговельної діяльності; у пунктах обміну іноземної валюти; у приміщеннях для надання послуг у сфері грального бізнесу та надання побутових послуг.

Торговий патент є чинним на території органу, який здійснив реєстрацію СПД чи з яким погоджено місцезнаходження його структурного (відокремленого) підрозділу за місцем видачі торгового патенту цьому суб'єкту.

Не дозволяється передача торгового патенту іншому суб'єкту підприємницької діяльності або іншому структурному (відокремленому) підрозділу суб'єкта підприємницької діяльності.

Торговий патент, виданий для здійснення торговельної діяльності з використанням пересувної торговельної мережі (автомагазини, розвозки тощо), дійсний на території України.

Податок на прибуток суб'єкта підприємницької діяльності чи структурного (відокремленого) підрозділу, який підлягає сплаті до бюджету, зменшується на вартість придбаних торгових патентів.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів: на території м. Києва, обласних центрів — 60—320 грн.; на території м. Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів —30—160 грн.; на території інших населених пунктів — до 80 грн.

Вартість короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності за один день встановлюється у фіксованому розмірі 10 гривень.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення торговельної діяльності провадиться щомісячно до 15 числа місяця, який передує звітному, а оплата вартості короткотермінового торгового патенту здійснюється не пізніше ніж за один день до початку здійснення торговельної діяльності.

Під час придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності суб'єкт підприємницької діяльності вносить одноразову плату в розмірі вартості торгового патенту за один місяць. На суму, сплачену під час придбання торгового патенту, зменшується розмір плати за торговий патент, яка підлягає внесенню в останній місяць його дії.

Він може зробити попередню оплату вартості торгового патенту на здійснення торговельної діяльності за весь термін його дії. Крім того, мас право придбати торгові патенти на здійснення торговельної діяльності на наступні за поточним роки, але не більше ніж на три роки, сплативши повну вартість цих патентів під час їх одержання. При цьому суб'єкт підприємницької діяльності звільняється від обов'язків до внесення вартості торгового патенту у разі, якщо прийнятими після сплати повної вартості торгових патентів на наступні роки нормативно-правовими актами буде збільшена вартість торгового патенту.

Пільговий торговий патент видається суб'єктам підприємницької діяльності або їх структурним (відокремленим) підрозділам, які здійснюють торговельну діяльність виключно з використанням таких видів товарів вітчизняного виробництва: поштові марки, листівки, вітальні листівки та конверти непогашені, ящики, коробки, мішки, сумки та інша тара з дерева, паперу та картону, що використовується для поштових відправлень підприємствами Державного комітету зв'язку України, і фурнітура до них; періодичні видання друкованих засобів масової інформації, що мають реєстраційні свідоцтва, видані уповноваженими органами України, книги, брошури, альбоми, нотні видання, буклети, плакати, картографічна продукція, що видаються юридичними особами - резидентами України; проїзні квитки; товари народних промислів (крім антикварних та тих, що становлять культурну цінність згідно з переліком, що встановлюється Міністерством культури України); готові лікарські засоби (лікарські препарати, ліки, медикаменти, предмети догляду, перев'язувальні матеріали та інше медичне приладдя) та вітаміни для населення; ветеринарні препарати, папір туалетний, зубні паста та порошки, косметичні серветки, дитячі пелюшки, тампони, інші види санітарно-гігієнічних виробів з целюлози або її замінників, термометри, індивідуальні діагностичні прилади (незалежно від країни їх походження); вугілля, вугільні брикети, паливо пічне побутове, гас освітлювальний і газ скраплений, торф паливний кусковий, торф'яні брикети і дрова для продажу населенню; мило господарське, а також сірники (незалежно від країни їх походження); насіння овочевих, баштанних, квіткових культур, кормових коренеплодів та картоплі (незалежно від країни його походження); зошити.

У пільговому торговому патенті обов'язково наводиться повний перелік товарів, що передбачаються для реалізації. слід наголосити, що такий патент не дає права на здійснення торговельної діяльності товарами, які не зазначені вище.

Пільговий торговий патент також можуть одержати:

СПД, які реалізують інвалідам товари повсякденного вжитку та продукти харчування через торговельні установи, створені для цієї мети громадськими організаціями інвалідів. Крім СПД, створених громадськими організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно з чинним законодавством та здійснюють торгівлю виключно продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах «Українського товариства сліпих» та «Українського товариства глухих».
СПД, які займаються продажем періодичних видань друкованих засобів масової інформації на торгівлю супутньою продукцією за таким переліком: ручки, олівці, інструменти для креслення, пензлі, мастихіни, мольберти, фарби, лаки, розчинники та закріплювачі для малювання та живопису, полотно, багети, рамки та підрамники для картин, швидкозшивачі, інші канцелярські прилади та конторське приладдя, крім виготовлених з дорогоцінних і напівдорогоцінних металів (незалежно від країни їх походження).
СПД, які здійснюють торговельну діяльність на території військових частин і військових навчальних закладів виключно товарами військової атрибутики та повсякденного вжитку для військовослужбовців, одержують пільговий торговий патент. У випадку придбання пільгового торгового патенту, за вище наведеними ознаками, суб'єкт підприємницької діяльності вносить одноразову плату у розмірі 25 гривень за весь термін дії патенту.

Без придбання торгового патенту торгівельна діяльність здійснюється виключно з використанням таких видів товарів вітчизняного виробництва: хліб і хлібобулочні вироби, напої, морозиво; яловичина та свинина, домашня птиця; яйця, риба, ягоди і фрукти; мед та інші продукти бджільництва, бджолоінвентар та засоби захисту бджіл; картопля і плодоовочева продукція; комбікорми для продажу населенню.

Також дозволено торгувати тільки продуктами українського виробництва, без патенту за таких умов: торгівля на ринку і сплата ринкового збору; сплаті податку промисел; реалізація продуктів харчування, вирощених особистому господарстві.

Патентуванню підлягає діяльність з надання побутових послуг, яка здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами як в окремих приміщеннях, будівлях, їх частинах, так і за їх межами. Під якими розуміють діяльність, пов'язану з наданням платних послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи кредитні картки.

У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент на здійснення діяльності з надання побутових послуг придбавається окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу.

Вартість торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження об'єкта з надання побутових послуг та виду побутових послуг.

Термін дії торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг становить 12 календарних місяців. Оплата вартості торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг провадиться щомісячно до 15 числа місяця, який передує звітному.

Під час придбання торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг суб'єкт підприємницької діяльності вносить одноразову плату в розмірі вартості торгового патенту за один місяць. На суму, сплачену під час придбання торгового патенту, зменшується розмір плати за торговий патент, яка підлягає внесенню в останній місяць його дії.

СПД може зробити попередню оплату вартості торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг за весь термін його дії. Він має право придбавати торгові патенти на надання побутових послуг на наступні за поточним роки, але не більше ніж на три роки, сплативши повну вартість цих патентів під час їх одержання. При цьому суб'єкт підприємницької діяльності звільняється від обов'язку до внесення плати за торговий патент на здійснення діяльності з надання побутових послуг, якщо прийнятими після сплати повної вартості торгових патентів на наступні роки нормативно-правовими актами буде збільшена вартість торгового патенту.

Перелік послуг, які відносяться до побутових, визначається Кабінетом Міністрів України і не може змінюватися протягом бюджетного року.

Патентуванню підлягають операції з торгівлі готівковими валютними цінностями, які здійснюються суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах обміну іноземної валюти. Під якими розуміють продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, виражених в іноземній валюті (у тому числі дорожніх, банківських та персональних чеків), а також операції з дебатування кредитних(дебетових) карток в обмін на валюту України, інших готівкових платіжних засобів, виражених у валюті України, а також в обмін на іншу іноземну валюту.

Під пунктами обміну іноземної валюти розуміють: обмінні пункти уповноважених банків; обмінні пункти уповноважених банків, що розташовані поза їх операційними залами; обмінні пункти інших кредитно-фінансових установ, які одержали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з торгівлі іноземною валютою; обмінні пункти суб'єктів підприємницької діяльності, які діють на підставі агентських угод з уповноваженими банками.

Вартість торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями встановлюється у фіксованому розмірі 960 гривень за календарний місяць. Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями становить 36 календарних місяців.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями здійснюється щоквартально до 15 числа місяця, який передує звітному кварталу.

Під час придбання торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями суб'єкт підприємницької діяльності вносить одноразову плату у розмірі вартості торгового патенту за один місяць. На цю суму зменшується розмір плати за торговий патент, яка підлягає внесенню в останній квартал його дії.

СПД може здійснити попередню оплату вартості торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями за весь термін його дії. При цьому суб'єкт підприємницької діяльності звільняється від додаткового внесення плати за торговий патентна здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями у разі, якщо прийнятими після цього актами законодавства збільшується його вартість.

Патентуванню підлягають операції з надання послуг у сфері грального бізнесу, які здійснюються суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами.

Під гральним бізнесом розуміють діяльність, пов'язану з влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), гральних автоматів з грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) та розиграшів з видачею грошових виграшів у готівковій або майновій формі.

Казино, інші гральні місця (дома) повинні займати окремі приміщення або будівлі та мати гральний зал для відвідувачів (крім гральних автоматів та більярдних столів).

Не дозволяється надання послуг у сфері грального бізнесу поза межами відведених на ці цілі приміщень або будівель, а також у приміщеннях, що не мають грального залу для відвідувачів.

Вартість торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу встановлюється у фіксованому розмірі (за рік):

для використання грального автомата з грошовим або майновим виграшем - 4200 гривень;
для використання грального столу з кільцем рулетки - 192000 гривень;
для використання інших гральних столів (спеціальних столів для казино, крім столів для більярду) - 144000 гривень за кожний стіл;
для використання кегельбанів, що вводяться у дію за допомогою жетона, монети або без них, - 6000 гривень за кожний гральний жолоб (доріжку);
для використання столів для більярду, що вводяться в дію за допомогою жетона, монети або без них, крім столів для більярду, що використовуються для спортивних аматорських змагань, - 1800 гривень за кожний стіл для більярду;
для провадження інших видів грального бізнесу, включаючи розиграші з видачею грошових виграшів у готівковій формі поза банківські установи або у майновій формі на місці, - 7200 гривень за кожний окремий вид (місце) грального бізнесу.

Торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу має бути виданий на кожне окреме гральне місце (гральний автомат, гральний стіл) і бізнесу не дає права на здійснення грального бізнесу, не зазначеного у такому патенті.

Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців.

Оплата вартості торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу провадиться щоквартально до 15 числа місяця, що передує звітному кварталу. Під час придбання торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу суб'єкт підприємницької діяльності вносить одноразову плату у розмірі вартості торгового патенту за 3 місяці. На суму, сплачену під час придбання торгового патенту, зменшується розмір плати за торговий патент, яка підлягає внесенню в останній квартал його дії.

Суб'єкт підприємницької діяльності може здійснити попередню оплату вартості торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу за весь термін дії торгового патенту. При цьому суб'єкт підприємницької діяльності звільняється від обов'язків додаткового внесення вартості торгового патенту у разі, якщо прийнятими після цього актами законодавства збільшується його вартість. Після закінченні терміну дії патенту його необхідно повернути до податкової інспекції. Торговий патент. У всіх випадках, після закінчення терміну його дії підлягає поверненню до органу тієї державної податкової служби в якій він був одержаний.

Контрольні запитання

Для чого проводиться ліцензування?
У чому виражаються наслідки ліцензування?
Назвіть види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню?
Який порядок отримання ліцензії?
Які вимоги щодо користування ліцензією?
Назвіть десять підстав анулювання ліцензії.
У чому мета патентування?
Які Ви знаєте види діяльності, що підлягають патентуванню?
Як і де отримати патент?
Яка вартість придбання різних видів патенту?

ГЛАВА 6.

ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУБЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Поняття і способи припинення діяльності суб’єкта господарювання

Діяльність суб’єкта господарювання, як правило, не обмежується певним часом. За загальним правилом вона є безстроковою. Випадки можливого припинення суб’єкта господарювання передбачені виключно законом, зокрема ст. 104 – 109 ЦК і ст. 59 ГК. Слід підкреслити, що названими статтями передбачені лише випадки припинення, а ст. 104 ЦК також її наслідки. Зокрема, що юридична особа припиняється в результаті передання всього майна, прав і обов’язків іншим юридичним особам – правонаступником (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Як бачимо, поняття припинення в цих статтях, а також у законодавстві не визначене. В юридичній літературі припинення – це передбачені законодавством юридичні підстави за якими суб’єкт господарювання втрачає право проводити господарську діяльність та, відповідно втрачає правосуб’єктність з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру. Простіше, припинення суб’єкта господарювання – це завершення його діяльності як самостійного суб’єкта господарського права.

Як випливає ст. 104 ЦК і в ч. 1 ст. 59 ГК є дві форми припинення діяльності суб’єктів господарювання – реорганізація і ліквідація. Суть реорганізації полягає в припиненні діяльності одних і виникненні нових суб’єктів господарювання відповідних організаційно – правових форм. Внаслідок реорганізації виникають нові суб’єкти господарювання, які є правонаступниками реорганізованих. Тобто до новоутворених суб’єктів господарювання переходять права і обов’язки, у даному випадку, в першу чергу майнові реорганізованих.

Відповідно до ч. 4 ст. 104 і ст. 109 ЦК і ч. 1 ст. 59 ГК реорганізація відбувається такими п’ятьма способами:

перетворення один суб’єкт господарювання перетворюється в інший і до новоутвореного суб’єкта господарювання переходять усі майнові права і обов’язки попереднього. Відбувається зміна організаційно – правової форми суб’єкта господарювання;
злиття – на базі двох і більше суб’єктів господарювання утворюється один і усі майнові права і обов’язки переходять до суб’єкта господарювання, що виник в результаті злиття;
приєднання – до одного основного, потужнішого суб’єкта господарювання переходять усі майнові права і обов’язки приєднаного суб’єкта господарювання. Новий суб’єкт господарювання внаслідок такої реорганізації не виникає;
поділ – на базі одного суб’єкта господарювання утворюється два і більше нових до кожного з яких за роздільним балансом (актом) у відповідних частках переходять майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта господарювання;
виділення – від суб’єкта господарювання виділяється частина майна, на базі якого створюється один або декілька суб’єктів господарювання. До кожного з них переходять за роздільним балансом (актом) і відповідних частинах майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта господарювання.

Другим способом припинення діяльності суб’єкта господарювання є ліквідація. Ліквідація – це регламентована законодавством процедура, результатом якої є припинення діяльності суб’єкта господарювання без переходу майнових прав і обов’язків у порядку правонаступництва до інших.

Відповідно до ст. 110 ЦК і ч. 6 ст. 59 ГК ліквідація суб’єкта господарювання можлива як у добровільному, так і примусовому порядку. Підстави ліквідації можуть бути передбачені законодавством, установчими документами, погіршення фінансово – економічного стану тощо.

За таких підстав у добровільному порядку суб’єкт господарювання ліквідується:

за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів;
у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався;
у разі досягнення мети, заради якої його було створено.

Підставами для промусової ліквідації суб’єкта господарювання можуть бути:

рішення суду про визнання недійсною державної реєстрації через допущенні при його створену порушення, які не можна усунути;
у разі здійснення діяльності. що суперечить закону чи установчим документам на підставі рішення суду за таких підстав: провадження діяльності, що суперечить установчим документам або такої заборонена законом( систематичне та грубе порушення законодавства);
як розмір статутного фонду господарського товариства стає меншим від мінімального визначеного законом;
при перевищенні максимального числа(більше 10) кількості учасників товариства з обмеженою відповідальністю якщо воно протягом року не перетворене на інше, наприклад, акціонерне товариство;
у разі вибуття членів повного і командитного товариства, коли в них залишається один учасник, який протягом шести місяців не перетворив його в інше або вибуття з командитного товариства всіх власників;
у разі визнання його в установленому порядку банкрутом (про що буде розглянуто окремо).

На підставі рішення суду державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про це судове рішення та повідомити органи статистики, державної податкової служби та інших в яких був на обліку ліквідований суб’єкт господарювання що до якого прийнято судове рішення і про внесення до Єдиного державного реєстру такого запису. Процедура ліквідації, як спосіб припинення суб’єкта господарювання , що не пов’язана з банкрутством проводиться відповідно до ст. 60 ГК, особливості для господарських товариств – ст. 91 ГК у ЦК, відповідно, статтями 111, 150.

Загальний порядок ліквідації суб’єкта господарювання відповідно до ст. 60 ГК відбувається у такому порядку:

Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.
Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, публікує офіційних в друкованих органах, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені цим Кодексом чи спеціальним законом строки.
Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.
Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. Для виплати грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується ст. 112 ЦК встановлена спеціальна черговість. Вони проводяться відповідно до проміжного ліквідаційного балансу починаючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.

Згідно із цією статтею встановлена така черговість:

у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;
третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);
у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

6. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом. Достовірність і повнота цього балансу повинна бути підтверджена аудитором (аудиторською формою).

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитоpa або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи.

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними.

§ 2. Поняття, суб’єкти і підстави банкрутства

Однією з юридичних підстав ліквідації суб’єкта господарювання є банкрутство, яке як явище має економіко – правовий характер. Підстави і порядок визнання суб’єкта господарювання банкрутом встановлені ГК (ст. ст. 209 – 215). Законом України від 30.06.1999 р. «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (далі – Закон).

Згідно з ч. 2 ст. 209 ГК банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури. З порівняльного аналізу назви ст. 209 ГК — «Неспроможність суб'єкта підприємництва» і змісту цієї статті можна зробити висновок, що законодавець вживає терміни «нездатність і «неспроможність» як тотожні. У свою чергу, неплатоспроможність – це неспроможність суб’єкта господарської діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, не інакше як через відновлення платоспроможності. Цим також підкреслюється економічний і правовий характер банкрутства.

Власне банкрутство, відповідно до ст. 1 Закону – це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури, наслідком якої є ліквідація (припинення) діяльності суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

З економічної точки зору банкрутство – це неспроможність продовження суб’єктом господарської діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт має стільки боргів перед кредиторами, зобов'язань перед бюджетом і невиплаченої зарплати що коли їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта, активів у ліквідній формі не вистачить для їх задоволення.

Юридичний аспект банкрутства полягає, насамперед, у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта господарювання.

Сторонами у справах про банкрутство є кредитори і боржник (після прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом боржник набуває статусу банкрута.

Кредиторами у справі про банкрутство можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи, які мають у встановленому порядку підтверджені відповідними доказами грошові вимоги до боржника, вимоги щодо виплати заробітної плати, а також щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Кредитори у справі про банкрутство є таких категорій:

конкурсні кредитори — кредитори за вимогами до боржника, боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство;
поточні кредитори — кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство;
кредитори вимогами про виплату заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян, авторської винагороди. До цієї категорії кредиторів віднесено тих, чиї вимоги до боржника, виникли як до, так і після порушення провадження у справі про банкрутство;
кредитори, вимоги яких забезпечено заставою майна боржника.

Кредиторами у розумінні Закону (ч. 6 ст. 1) можуть бути органи державної податкової служби та інші державні органи, що здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів).

Згідно зі ст. 2 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими Фондами» (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 20.02.2003 № 550-IV) таке право також надано:

митним органам — стосовно акцизного збору та податку на додану вартість (з урахуванням випадків, коли законом обов'язок з їх стягнення або контролю покладається на податкові органи), ввізного та вивізного мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), які відповідно до законів справляються при ввезенні (пересиланні) товарів і предметів на митну територію України або вивезенні (пересиланні) товарів і предметів з митної території України;
органам Пенсійного Фонду України — стосовно збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;
органам фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування (Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності) — стосовно внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, у межах компетенції цих органів, встановленої законом.

При проведенні процедур банкрутства інтереси всіх кредиторів у справі представляють збори кредиторів або обраний ними комітет кредиторів (ч. 9 ст.7 Закону).

Ним може бути будь-яка фізична особа — підприємець чи юридична особа, стосовно якої за наявності підстав, передбачених Законом, господарським судом порушено провадження у справі про банкрутство.

Боржник у справі про банкрутство – це суб’єкт підприємницької діяльності неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Законодавством встановлено певні обмеження щодо порушення провадження у справі про банкрутство чи застосування передбачених Законом процедур стосовно окремих суб'єктів.

Згідно з ч. 6 ст. 5 Закону справи про банкрутство гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахто - вуглебудівні підприємства), створених у процесі приватизації та корпоратизації, у статутних фондах . яких частка держави становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, можуть бути порушені не раніше ніж через один рік від початку виконання плану приватизації (розміщення акцій). Виходячи зі змісту статті 11 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 04.03.92 р. початком виконання плану приватизації слід вважати дату затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації уповноваженими органами приватизації.

Згідно з ч. 7 ст. 5 Закону його положення не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств, тобто вони не можуть бути визнані банкрутами, а також на фізичних осіб – не підприємців. У разі подання заяви про порушення провадження у справі про банкрутство казенних підприємств господарським судам слід відмовляти у прийнятті таких заяв з посиланням на ч. 7 ст. 5 та ч. 1 ст. 8 Закону.

Крім сторін, учасниками провадження у справі про банкрутство є:

арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) - фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду;
власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника;
Фонд державного майна України і державний орган з питань банкрутства - у разі порушення провадження щодо державних підприємств-боржників, або підприємств, частка державного майна в статутному фонді яких перевищує 50 відсотків;
представник органу місцевого самоврядування - щодо комунальних підприємств-боржників;
представник працівників боржника (особа, уповноважена загальними зборами трудового колективу боржника з правом до радчого голосу).

Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, здійснює державний орган, з питань банкрутства. Державний департамент – з питань банкрутства, який діє у складі Міністерства економіки відповідно до Положення затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 2006 р. № 533.

Державний департамент з питань банкрутства, відповідно до ст. 214 ГК та п. 4 Положення:

сприяє створенню організаційних, економічних та інших умов для здійснення процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;
забезпечує ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, визначає форму подання арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керуючими санацією, ліквідаторами) (далі - арбітражні керуючі) інформації, необхідної для ведення зазначеної бази даних;
забезпечує здійснення процедури банкрутства відсутнього боржника;
організовує роботу із забезпечення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації арбітражних керуючих;
ліцензує діяльність арбітражних керуючих;
організовує роботу комісії з підготовки пропозицій господарському суду щодо кандидатур арбітражних керуючих, утвореної Мінекономіки;
пропонує господарському суду за участю органу, уповноваженого управляти державним майном, кандидатури арбітражних керуючих для державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, та в інших випадках, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»;
аналізує результати діяльності арбітражних керуючих, готує та подає на розгляд Мінекономіки відповідні матеріали з висновками та пропозиціями;
організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, у процесі підготовки справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи з наданням відповідного доручення;
готує на запит суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки щодо наявності ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків;
узагальнює практику застосування законодавства з питань банкрутства та ліцензування діяльності арбітражних керуючих, готує та подає на розгляд Мінекономіки пропозиції щодо його вдосконалення;
розробляє проекти типових документів з питань здійснення процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом і подає їх Мінекономіки;
розглядає пропозиції органів виконавчої влади щодо фінансування заходів, передбачених планом досудової санації, за рахунок коштів державного бюджету і подає Мінекономіки відповідні висновки;
здійснює у визначених Мінекономіки межах управління майном підприємств, що належать до сфери управління зазначеного Міністерства;
видає відповідно до законодавства довідки про порушення провадження у справі про банкрутство підприємств, визнання їх банкрутами, перебування у процедурі банкрутства;
виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Підставою для застосування господарським судом банкрутства до суб’єкта підприємництва кредитора з його ініціативи є необхідність таких умов:

боржник неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредитором упродовж трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати;
грошові вимоги кредиторів до боржника повинні бути безспірними (визнані боржником, підтверджені неоплаченими розрахунковими документами, наявними виконавчим листом чи іншими документами, які підтверджують визнання боржником вимог кредиторів);
досягнення сукупної заборгованості боржником за безспірними вимогами кредиторів не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку до дня подання заяви до господарського суду.

За заявою боржника справи про банкрутство порушується відповідно до ч. 5 ст. 7, ст.51 або 53 Закону, за наявності таких підстав: задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами; орган боржника уповноважений, згідно з установчими документами або законодавством, приймати рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення до господарського суду зі заявою про порушення справи про банкрутство; при ліквідації боржника (не у зв'язку з процедурою банкрутства) встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі; в інших випадках, передбачених п. 5 ст. 7 Закону.

За наявності таких умов боржник зобов'язаний в місячний строк звернутися до господарського суду зі заявою про порушення справи про банкрутство.

§ 3. Стадії провадження у справі про банкрутство

Провадження у справі про банкрутство складається з таких стадій:

Порушення провадження у справі про банкрутство відбувається протягом п'яти днів з дня надходження відповідної заяви і комплекту передбачених законом документів, про що суддя господарського суду виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, яка направляється заінтересованим особам, (сторонам, державному органу з питань банкрутства).

Підставами для відмови у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство: боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств тал організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності; вже подано заяву про порушення справи про банкрутство ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи; стосовно боржника юридичної чи фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності вже порушено справу про банкрутство; якщо вимоги кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство, в сумі складають менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, якщо інше не передбачене Законом; вимоги кредиторів повністю забезпечені заставою.

Наслідки порушення провадження у справі про банкрутство: вводиться процедура розпорядження майном боржника; призначається розпорядник майна боржника, якщо це можливо на даній стадії процесу; вживаються заходи щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, у т. ч. вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначається дата проведення підготовчого засідання суду (але не пізніше тридцятого дня від дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство); боржник зобов'язується подати відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.

При цьому мораторій не поширюється на виплату^-заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян, авторської винагороди Дія мораторію не поширюється на задоволення вимог кредиторів, що здійснюється боржником у порядку, встановленому ст. 14 Закону або керуючим санацією згідно з планом санації, затвердженим господарським судом, або ліквідатором у ліквідаційній процедурі в порядку черговості, встановленому ст. 31 цього Закону.

Мораторій припиняється у зв'язку з закінченням або достроковим припиненням процедури санації або ліквідаційної процедури чи затвердженням господарським судом мирової угоди, а також з дня припинення провадження у справі про банкрутство.

Підготовче засідання господарського суду у справі про банкрутство провадиться за участю сторін і має на меті визначення обґрунтованості вимог кредиторів і заперечень боржника (якщо такі будуть) на підставі оцінки поданих документів та пояснень сторін. За результатами цього засідання виноситься ухвала, якою: на заявника покладається обов'язок подати до офіційних друкованих органів (газет «Голос України» або «Урядовий кур'єр») оголошення про порушення справи про банкрутство; зупиняється процес приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство (якщо боржник - державне підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію).

Крім того, ухвалою визначаються: розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство; дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів (не пізніше двох місяців та десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду); дата попереднього засідання суду (не пізніше трьох місяців після дати проведення підготовчого засідання суду); дата скликання перших загальних зборів кредиторів (не пізніше трьох місяців і десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду); .дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи про припинення провадження у справі про банкрутство (не пізніше шести місяців після дати проведення підготовчого засідання суду).

У тих випадках, коли при порушенні провадження у справі про банкрутство е було введено процедуру розпорядження майном боржника, це робиться у підготовчому засіданні і зазначається у відповідній ухвалі.

3. Виявлення кредиторів та осіб, які виявили бажання взяти участь у санації боржника (інвесторів.) Протягом тридцяти днів з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство кредитори мають подати до господарського суду письмові заяви про грошові вимоги до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Вимоги конкурсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, - не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.

Подавати заяви мають право всі кредитори, незалежно від настання терміну виконання зобов'язань боржником. Кредитор-ініціатор порушення справи має право у цей же термін заявити додаткові вимоги до боржника, навіть якщо вони мають спірний характер. Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, може заявити вимоги на суму, що не забезпечена заставою, або на суму різниці між вимогою та можливою виручкою від продажу предмету застави.

Із заяв кредиторів (крім громадян та державних органів), які звертаються з майновими вимогами до боржника (так само, як і з заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство), сплачується державне мито (ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»). Копії заяв та доданих до них документів кредитори надсилають боржнику. Боржник разом із розпорядником майна визнає їх або заперечує, про що розпорядник повідомляє заявників та суд. Визнані боржником вимоги включаються розпорядником до реєстру вимог кредиторів.

Господарський суд розглядає вимоги кредиторів, щодо яких є заперечення боржника, за результатами чого може винести ухвалу про включення вимог кредиторів до реєстру. Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство особи (фізичні та/або юридичні), які виявили бажання взяти участь у санації боржника (інвестори) подають розпоряднику майка письмові заяви про участь у санації боржника.

4. Попереднє засідання господарського суду проводиться не пізніше як через 3 місяці після проведення підготовчого засідання суду.

На цьому засіданні господарський суд: розглядає вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника; призначає дату проведення зборів кредиторів; призначає розпорядника майна (якщо він не був призначений); розглядає і затверджує реєстр вимог кредиторів: відомості про кожного кредитора, розмір грошових вимог, черговість їх задоволення, окремо - розмір неустойки.

За наслідками засідання виноситься ухвала. Ця ухвала є підставою для визначення кількості голосів, що належать кожному кредитору при прийнятті рішень на зборах (комітеті) кредиторів. Копію ухвали господарський суд направляє сторонам та іншим учасникам провадження у справі про банкрутство, а також державному органу з питань банкрутства.

Протягом 10 днів після винесення ухвали за результатами попереднього засідання господарського суду розпорядник майна повідомляє кредиторів про місце і час проведення зборів кредиторів та організовує їх проведення. Учасниками зборів кредиторів з правом вирішального голосу є кредитори, вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів. У зборах можуть брати участь представник працівників боржника та арбітражний керуючий з правом дорадчого голосу.

Збори кредиторів вважаються повноважними незалежно від кількості голосів кредиторів, які беруть участь у зборах, якщо всіх кредиторів було письмово повідомлено про час і місце проведення зборів.

Кількість голосів кредиторів на зборах є пропорційною до суми вимог кредиторів, включених до реєстру вимог кредиторів, кратній тисячі гривень.

Збори скликаються арбітражним керуючим з його ініціативи або з ініціативи кредиторів (комітету), сума вимог яких становить не менше 1/3 вимог, включених до реєстру, або за ініціативою 1/3 кількості голосів. Збори кредиторів на вимогу комітету кредиторів або окремих кредиторів скликаються арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) протягом двох тижнів з дня надходження письмової вимоги про їх скликання. Збори кредиторів проводяться за місцезнаходженням боржника.

На час дії процедур банкрутства збори кредиторів відкритим голосуванням більшістю голосів обирають комітет кредиторів.

До компетенції комітету кредиторів належить прийняття рішення про: вибори голови комітету; скликання зборів кредиторів; підготовку та укладення мирової угоди; внесення пропозицій господарському суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника; звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та про призначення нового арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), надання згоди на укладення арбітражним керуючим значних угод боржника чи угод боржника, щодо яких є заінтересованість; інші питання, передбачені цим Законом. У роботі комітету має право брати участь з правом дорадчого голосу арбітражний керуючий, представник працівників боржника та при необхідності представник органу уповноваженого управляти майном боржника, представник органу місцевого самоврядування.

Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, установленого відповідно до Закону, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією.

5. Визнання боржника банкрутом і оголошення про банкрутство. Господарський суд виносить постанову про визнання боржника банкрутом в наступних випадках: клопотання кредиторів про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; у раз відмови господарського суду в затверджені звіту керуючого санацією; неподання звіту у встановлений строк; у встановлені судом строки не проведені розрахунки з кредиторами (після затвердження звіту керуючого санацією).

У цій постанові господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора в порядку, передбаченому для керуючого санацією. Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Господарський суд може продовжити цей строк па шість місяців, якщо інше не передбачено цим Законом.

З моменту винесення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом: підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу виготовлення продукції у разі можливості її продажу; срок виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та Інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому цим розділом; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається; вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури; виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках порядку, передбаченому Законом для ліквідаційної процедури.

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робиться запис у його трудовій книжці, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрота якщо цього не-було зроблено раніше.

6. Припинення провадження у справі про банкрутство. Підстави припинення провадження у справі про банкрутство: боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності; подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи; затверджено мирову угоду; у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника; затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому цим Законом; боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами; кредитори не висунули вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника; затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому ст. 32 Закону.

Про припинення провадження у справі про банкрутство вноситься ухвала Провадження у справах про банкрутство може бути припинено: у перших трьох випадках – на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, тобто як до, так і після визнання боржника банкрутом; в останньому випадку – лише після визнання боржника банкрутом; у решті випадків – лише до визнання боржника банкрутом.

§ 4. Судові процедури, які застосовуються до боржника

Відповідно до ст. 4 Закону щодо боржника застосовуються такі судові процедури:

процедура розпорядження майном боржника;
процедура санації;
укладення мирової угоди;
ліквідаційна процедура.

Процедура розпорядження майном боржника, є однією з процедур, що застосовуються ос боржника для відновлення його платоспроможності і недопущення погіршення його майнового стану.

Розпорядження майном боржника - система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника, з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища.

Для проведення цієї процедури в ухвалі про порушення провадження у справі або в прийнятій за результатами підготовчого засідання господарський суд призначає розпорядника майна боржника. Розпорядником майна може бути призначено фізичну особу - суб'єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну чи економічну освіту або володіє спеціальними знаннями, має ліцензію арбітражного керуючого та не є заінтересованою особою стосовно боржника та кредиторів (керівники, особи, що входять до складу органів управління боржника або кредитора, у тому числі звільнені з роботи за рік до порушення справи, особи, які знаходяться у родинних стосунках із зазначеними особами та підприємцем (фізичною особою) - боржником, а саме: подружжя та їх діти, батьки, орати, сестри, онуки).

Розпорядником не можуть призначатися особи, які: здійснювали раніше управління боржником - юридичною особою, за винятком випадків. коли з моменту усунення цієї особи пройшло не менше 3-х років; мають судимість за вчинення корисливих злочинів.

Розпорядник майна призначається господарським судом із числа осіб зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні керуючі, відомості про яких надаються в установленому^-порядку Вищому господарському суду України. Кредитори мають право запропонувати кандидатуру розпорядника майна, яка відповідає вимогам, передбаченим Законом. Він має право: скликати збори кредиторів і брати в них участь з правом дорадчого голосу; аналізувати фінансове становище боржника та рекомендувати зборам кредиторів заходи щодо фінансового оздоровлення боржника; звертатися до господарського суду у випадках, передбачених цим Законом; одержувати винагороду у розмірі та порядку, передбачених цим Законом; залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірній основі спеціалістів з оплатою їх діяльності з коштів боржника, якщо інше не передбачено цим Законом або рішенням комітету кредиторів; подавати в господарський суд заяву про дострокове припинення своїх обов'язків; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.

Розпорядник майна зобов'язаний: розглядати разом з посадовими особами боржника копії заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника, які надійшли до господарського суду у зв'язку з порушенням справи про банкрутство та надіслані боржнику в установленому цим Законом порядку; вести реєстр вимог кредиторів у встановленому порядку; повідомляти кредиторів про результати розгляду їх вимог боржником та включення визнаних вимог до реєстру вимог кредиторів або про відмову визнання вимог боржником; вживати заходів для захисту майна боржника; аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на товарних ринках; виявляти ознаки фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства; скликати збори кредиторів; надавати державному органу з питань банкрутства відомості, необхідні для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено справу про банкрутство; надавати господарському суду та комітету кредиторів звіт про свою діяльність, відомості про фінансове становище боржника, пропозиції щодо можливості відновлення платоспроможності боржника; виконувати інші функції, передбачені Законом.

При здійсненні своїх повноважень він зобов'язаний діяти добросовісно, розумно, враховувати інтереси боржника та його кредиторів. За неналежне виконання своїх повноважень несе відповідальність відповідно до законодавства України.

Після призначення розпорядника, органи управління боржника мають такі обмеження:

не мають права приймати рішення про: реорганізацію і ліквідацію; створення юридичних осіб або про участь в інших юридичних особах; створення філій та представництв; виплату дивідендів; проведення боржником емісії цінних паперів; вихід із складу учасників боржника юридичної особи, придбання в акціонерів раніше випущених акцій боржника;
за згодою розпорядника приймають рішення про участь боржника в об'єднаннях асоціаціях, спілках, холдингових компаніях, промислово-фінансових групах чи інших об'єднаннях юридичних осіб;
виключно за погодженням з розпорядником укладають угоди щодо: передачі нерухомого майна в оренду, заставу, внесення зазначеного майна як внеску до статутного фонду господарських товариств або розпорядження таким майном іншим чином; одержання та видачі позик (кредитів), поручительства видачі гарантій, уступки вимоги, переведення боргу, а також передачі в довірче управління майна боржника; розпорядження іншим майном боржника, балансова вартість якого становить понад 1 % балансової вартості активів боржника.

Крім зазначених випадків, розпорядник не має права втручатися в оперативно - господарську діяльність боржника.

Призначення розпорядника майна не тягне припинення повноважень органів управління боржника, але якщо вони не вживають заходів щодо збереження майна боржника, створюють перешкоди діям розпорядника або допускають інші порушення законодавства, ухвалою господарського суду за клопотанням комітету кредиторів їх повноваження тимчасово покладаються на розпорядника до призначення нових органів управління.

Загальний строк повноважень розпорядника - не більше 6 місяців. Повноваження припиняються з дня затвердження господарським судом мирової угоди чи призначення керуючого санацією або призначення ліквідатора.

Встановлено, що розпорядник несе відповідальність за неналежне виконання своїх повноважень відповідно до чинного законодавства України, проте чинне законодавство подібної відповідальності не передбачає.

Санація - система заходів, здійснюваних під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової і виробничої структури боржника.

Право трудового колективу державного підприємства, щодо якого порушено справу про банкрутство: вимагати передачі підприємства йому в оренду за умови прийняття на себе грошових зобов'язань боржника і згоди кредиторів (п.14 ст. 17 Закону).

Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, установленого відповідно до цього Закону, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією до якого (з дня винесення ухвали) переходить управління боржником.

Санація вводиться на строк не більше 12 місяців. За клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено. Комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керуючого санацією, вибір інвестора (інвесторів), схвалення плану санації боржника.

Керуючим санацією може бути запропоновано особу, яка виконувала повноваження розпорядника майна, або керівник підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів та (або)інвесторів.

Керуючий санацією має право: розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених цим Законом; укладати від імені боржника мирову угоду, цивільно-правові, трудові та інші угоди; подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними.

Керуючий санацією зобов'язаний: прийняти в господарське відання майно боржника та організувати проведення його інвентаризації; відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з кредиторами; розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржника; організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової звітності; здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником; від імені боржника заявляти позови про стягнення заборгованості з дебіторів боржника, а також з осіб, які несуть з боржником відповідно до закону або договору субсидіарну (додаткову) чи солідарну відповідальність; розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, які виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації; заявляти в установленому порядку заперечення щодо заявлених до боржника вимог кредиторів, зазначених в абзаці сьомому цієї частини; звітувати перед комітетом кредиторів щодо послідовної реалізації плану санації; повідомляти десятиденний строк з дня винесення господарським судом відповідної ухвали державний орган з питань банкрутства про своє призначення, затвердження мирової угоди, закінчення виконання плану санації, звільнення від обов'язків; здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом. Він може бути звільнений господарським судом від виконання повноважень керуючого санацією, про що виноситься ухвала, за його заявою або на підставі рішення комітету кредиторів у разі невиконання чи неналежного виконання ним своїх обов'язків. При цьому комітет кредиторів повинен запропонувати кандидатуру іншого керуючого санацією, про що виноситься ухвала господарського суду.

З дня винесення ухвали про санацію: - керівник боржника відсторонюється від посади у порядку, визначеному законодавством про працю, управління боржником переходить до керуючого санацією, крім випадку, передбаченого статтею 53 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»; припиняються повноваження органів управління боржника - юридичної особи, повноваження органів управління передаються керуючому санацією. Органи управління боржника протягом трьох днів з дня прийняття рішення про санацію та призначення керуючого санацією зобов'язані забезпечити передачу керуючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей; арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації, у разі, якщо вони не перешкоджають виконанню плану санації та не суперечать інтересам конкурсних кредиторів.

Власник майна боржника (орган управління майном боржника) не може обмежувати повноваження керуючого санацією щодо розпорядження майном боржника. Значні угоди та угоди, щодо яких є заінтересованість, укладаються керуючим санацією тільки за згодою комітету кредиторів, якщо інше не передбачено Законом або планом санації.

Керуючий санацією в 3-місячний строк з дня прийняття рішення про санацію може відмовитися від виконання збиткових, довгострокових та таких, що перешкоджають відновленню платоспроможності, договорів (п.10 ст. 17 Закону).

Сторона договору, щодо якого прийнято рішення керуючим санацією про відмову від його виконання, має право в 30 - денний строк з дня прийняття рішення керуючим санацією вимагати в установленому порядку відшкодування збитків, які виникли у зв'язку з відмовою від виконання договору, в процедурі провадження у справі про банкрутство.

Крім того, за клопотання керуючого санацією суд може визнати угоди боржника, недійсним у випадках, якщо угода укладена боржником із заінтересованими особами і в результаті якої кредиторам завдані чи можуть бути завдані збитки; угода укладена боржником з окремим кредитором чи іншою особою протягом шести місяців, що передували дню винесення ухвали про санацію, і надає перевагу одному кредитору перед іншими або пов'язана з виплатою (видачею) частки (паю) І в майні боржника у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника.

Все отримане за такою угодою повертається сторонам. Розгляд заяв, керуючого санацією про визнання угод недійсними і повернення всього отриманого за такою угодою здійснюється господарським судом у процедурі провадження у справі про банкрутство.

У разі визнання господарським судом боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури керуючий санацією продовжує виконувати свої обов'язки до моменту передачі справ ліквідатору або призначення його ліквідатором у встановленому Законом порядку.

Протягом 3-х місяців з дня винесення ухвали про санацію боржника керуючий санацією зобов'язаний подати комітету кредиторів для схвалення план санації боржника, який повинен містити строк відновлення платоспроможності та відповідні заходи (п.2 ст.18 Закону) зокрема: реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, продаж частини майна боржника та ін.) та умови участі інвесторів (за їх наявності у повному чи частковому задоволенні вимог кредиторів), реструктуризація активів боржника відповідно до вимог Закону. План санації може містити умови про: виконання зобов'язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на активи боржника та (або) його корпоративні права; задоволення вимог кредиторів іншим способом, що не суперечить закону.

Протягом 4-х місяців з дня винесення захвали про санацію, керуючий зобов'язаний скликати комітет кредиторів, попередньо ознайомивши його з планом санації.

Схвалений комітетом кредиторів план санації та протокол засідання комітету кредиторів подаються керуючим санацією є господарський суд на затвердження не пізніше п'яти днів з дня проведення засідання комітет)' кредиторів. Керуючий санацією зобов'язаний попередньо погоджувати план санації боржника з органом, уповноваженим управляти державним майном, стосовно підприємства-боржника, у майні якого частка державної власності перевищує п'ятдесят відсотків.

Господарський суд затверджує план санації боржника, про що виноситься ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку. Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в господарський суд не буде подано плану санації боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури відповідно до цього Закону.

У разі схвалення комітетом кредиторів плану санації, який передбачає більший строк санації боржника, ніж початково встановлений, господарський суд продовжує строк санації, якщо є підстави вважати, що продовження строку санації і виконання плану санації приведе до відновлення платоспроможності боржника.

З метою відновлення платоспроможності та задоволення вимог кредиторів боржника план санації може передбачати продаж майна - боржника недержавної власності як цілісного майнового комплексу або частини майка шляхом проведення відкритих торгів. Заходи до забезпечення вимог кредиторів стосовно майка боржника, яке підлягає продажу згідно з планом санації, скасовуються ухвалою господарського суду (ст. 19, 20 Закону)

За 15 днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації керуючий санацією зобов'язаний надати комітету кредиторів письмовий звіт і повідомити їх про час і місце проведення зборів.

Звіт керуючого санацією має містити: баланс боржника на останню звітну дату; рахунок прибутків і збитків боржника; відомості про наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів боржника; відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату подання звіту та про нереалізовані права вимоги боржника; відомості про стан кредиторської заборгованості боржника на дату подання звіту.

До звіту керуючого санацією додаються докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром. Одночасно із звітом керуючий санацією вносить до комітету кредиторів одну з пропозицій: про прийняття рішення про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника; про прийняття рішення щодо припинення процедури санації і укладення мирової угоди; про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження процедури санації; про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Звіт керуючого санацією має бути розглянутий комітетом кредиторів не пізніше десяти днів від дати його надходження. За наслідками розгляду звіту керуючого санацією комітет кредиторів приймає рішення про звернення до господарського суду з клопотанням щодо: припинення процедури санації у зв'язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника; продовження встановленого строку процедури санації; припинення процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; припинення процедури санації і укладення мирової угоди.

У разі виникнення обставин, що є підставою для припинення процедури санації, комітет кредиторів може прийняти відповідне рішення за відсутності звіту керуючого санацією.

Якщо жодне з рішень комітетом кредиторів не прийнято або рішення не подано до суду протягом 15 днів з дня закінчення санації чи виникнення підстав для дострокового припинення, суд розглядає питання про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Звіт керуючого, розглянутий зборами та протокол засідання комітету кредиторів подаються до господарського суду не пізніше 5 днів з дня засідання комітету кредиторів разом з реєстром вимог кредиторів і, за наявності, скарги кредиторів, які голосували проти прийнятого комітетом кредиторів рішення або не брали участі в голосуванні.

Про затвердження звіту керуючого санацією або про відмову в затвердженні зазначеного звіту, чи про продовження санації, або про затвердження мирової угоди виносяться ухвала, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.

Якщо розрахунки з кредиторами не проведено у строки, передбачені планом санації, господарський суд у разі відсутності клопотання комітету кредиторів про продовження термінів, передбачених планом санації, і внесення відповідних змін до плану санації визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Мирова угода - домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку, а також прощення списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Ця процедура дає боржнику (банкруту) додаткову можливість мирного врегулювання справи, уникнення ліквідації, а отже - збереження свого положення як суб'єкта ринкових відносин.

Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів більшістю голосів кредиторів - членів комітету та вважається прийнятим за умови, що всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, висловили письмову згоду на укладення мирової угоди. Від імені кредиторів мирову угоду підписує голова комітету кредиторів.

Рішення про укладення мирової угоди приймається від імені боржника керівником боржника чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), які виконують повноваження органів управління та керівника боржника і підписують її.

Зміст мирової угоди: розміри, порядок і строки виконання зобов'язань боржника; відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини, виконання зобов'язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на акції боржника; задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону.

Предмет мирової - вимоги, забезпечені заставою, вимоги другої та наступних черг, визначених ст. 31 Закону

Для конкурсних кредиторів, які не брали участі е голосуванні або проголосували проти укладення мирової угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, які висловили згоду на укладення мирової угоди, вимоги яких віднесені до однієї черги.

Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвердженню господарським судом (подається арбітражним керуючим протягом п'яти днів з дня укладення), про що зазначається в ухвалі господарського суду про припинення провадження у справі про банкрутство. Вона набирає чинності з дня її затвердження господарським судом. Господарський суд має право відмовити в затвердженні мирової угоди у разі: порушення порядку укладення мирової угоди, встановленого Законом; якщо умови мирової угоди суперечать законодавству.

У разі винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні мирової угоди мирова угода вважається неукладеною.

Мирова угода є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. Наслідками її затвердження мирової угоди є: припинення провадження у справі про банкрутство; припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора); боржник приступає до погашення вимог кредиторів згідно з умовами мирової угоди.

Мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною за заявою кредиторів конкурсного кредитора, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України. як наслідок відбувається: поновлення провадження у справі про банкрутство; вимоги конкурсних кредиторів, по яких зроблені розрахунки згідно з умовами мирової угоди, вважаються погашеними. Вона також може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів.

Розірвання мирової угоди господарським судом щодо окремого кредитора не тягне її розірвання щодо інших кредиторів. За наслідками розірвання: вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) боргів, відновлюються в повному розмірі у незадоволеній частині.

У разі невиконання мирової угоди - кредитори можуть пред'явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому цією мировою угодою. У разі порушення провадження у справі про банкрутство цього ж боржника обсяг вимог кредиторів, щодо яких було укладено мирову угоду, визначається в межах, передбачених зазначеною мировою угодою.

4 Ліквідаційна процедура. Ліквідація - припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора в порядку, передбаченому для керуючого санацією. Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 місяців. Суд може продовжити її на 6 місяців.

З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи банкрута.

Протягом п'ятнадцяти днів з дня призначення ліквідатора відповідні посадові особи банкрута зобов'язані передати бухгалтерську та іншу документацію банкрута, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обов'язків відповідні посадові особи банкрута несуть відповідальність відповідно до законів України.

Після прийняття постанови у 5-денний строк ліквідатор здійснює опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури в офіційних друкованих органах.

За клопотання ліквідатора, погодженим з комітетом кредиторів, суд призначає ліквідаційну комісію. До її складу включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнане державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування.

Повноваження ліквідатора: приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження; виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута; здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідно з законодавством; аналізує фінансове становище банкрута; виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред'являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута, який відшкодовується в першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута; з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю; заявляє в установленому порядку заперечення по заявлених до боржника вимогах поточних кредиторів за зобов'язаннями, які виникли під час провадження у справі про банкрутство, і є неоплаченими; з підстав, передбачених частиною десятою ст. 17 Закону подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; передає у встановленому порядку на зберігання документи банкрута, які відповідно до нормативно-правових документів підлягають обов'язковому зберіганню; реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом; повідомляє про своє призначення державний орган з питань банкрутства в десятиденний строк з дня прийняття рішення господарським судом та. надає державному органу з питань банкротства інформацію для ведення єдиної бази даних щодо підприємств-банкрутів; здійснює інші повноваження, передбачені Законом.

Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута; особою, яка відповідає за зобов'язаннями банкрута; коленим кредитором окремо або комітетом кредиторів; особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси.

Усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належить йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів державного житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Індивідуально визначені речі, що належать банкрутові на підставі інших речових прав, наприклад, володіння або користування, не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси. Так, орендоване майно виключається з ліквідаційної маси.

Речі визначені родовими ознаками, що належать банкрутові на праві володіння або користування, включаються у ліквідаційну масу.

Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя.

Ліквідаційна комісія, виявивши частку банкрута у спільному майні, має право позов порушити питання про виділ цієї частки для звернення на неї стягнення.

Якщо суб'єкт банкрутства є засновником або учасником господарського товариства (крім акціонерного) і відповідно власником частки у статутному Фонді товариства. зазначена частка підлягає виділенню або вартість його внеску сплачується цим товариством відповідно до вимог Закону України «Про господарські товариства», а одержані кошти включаються до складу ліквідаційної маси.

Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється арбітражним керуючим у порядку, встановленому законодавством України. Для здійснення оцінки майна арбітражний керуючий має право залучати на підставі договору спеціалістів з оплатою їх послуг за рахунок коштів, одержаних від виробничої діяльності боржника, визнаного банкрутом, або реалізації його майна, якщо інше не встановлено комітетом кредиторів.

Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинав продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута. Продаж майна підприємств-банкрутів. заснованих на державній власності, здійснюється з урахуванням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна» та інших нормативно-правових актів з питань приватизації.

Ліквідатор забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна. Порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна погоджуються з комітетом кредиторів.

У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Порядок проведення конкурсу (аукціону) визначається згідно із законодавством України «Про приватизацію)».

За рахунок коштів від продажу задовольняються вимоги кредиторів. При цьому вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої.

У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог. що належить кожному кредиторові однієї черги.

Черговість задоволення вимог кредиторів встановлюється ст. 31 Закону, згідно якого:

у першу чергу задовольняються: вимоги, забезпечені заставою; виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на пі цілі; витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, - у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб; витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі: витрати на оплату державного мита; витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство; витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута; витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною; витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута; витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів; витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора);

у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також вимоги громадян - довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької Діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників);

у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника;

у п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс.

Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора та думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить ухвалу: про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу; про затвердження ліквідаційного балансу і призначення нового ліквідатора.

За результатами ліквідаційного балансу:

якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається вільним від боргів і продовжує підприємницьку діяльність;
виноситься ухвала про ліквідацію банкрута: якщо залишилося майна менше, ніж вимагається для функціонування згідно з законодавством; якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна;
виноситься ухвалу про призначення нового ліквідатора у разі, якщо господарський суд дійшов висновку, що ліквідатор не виявив або не реалізував усі наявні майнові активи ліквідаційної маси, необхідні для повного задоволення кредиторів. Новий ліквідатор очолює ліквідаційну комісію і діє згідно з вимогами Закону.

Копія ухвали про ліквідацію юридичної особи - банкрута направляється органу, який здійснив державну реєстрацію юридичної особи - банкрута, та органам державної статистики для виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, а також власнику (органу, уповноваженому управляти майном), органам державної податкової служби за місцезнаходженням банкрута.

§ 5. Особливості банкрутства фізичної особи – підприємця

Особливості банкрутства окремих восьми суб’єктів підприємницької діяльності передбачені ст. ст. 41 – 53 Закону. Серед яких для прикладу розглянемо особливості банкрутства фізичної особи – підприємця.

Особливості банкрутства фізичної особи-підприємця встановлюються ст. 47 - 49 Закону. Відповідно до цих статей заява про порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця може бути подана в господарський суд громадянином-підприємцем. який є боржником, або його кредиторами, за винятком кредиторів, вимоги яких пов'язані з зобов'язаннями, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, кредиторів, які мають вимоги щодо стягнення аліментів, а також інші вимоги особистого характеру.

До заяви громадянина-підприємця про порушення справи про банкрутство може бути доданий план погашення його боргів, копії якого направляються кредиторам та іншим учасникам провадження у справі про банкрутство.

За відсутності заперечень кредиторів господарський суд може затвердити план погашення боргів, що є підставою для зупинення провадження у справі про банкрутство на строк не більше трьох місяців. Якщо в результаті виконання боржником плану погашення боргів вимоги кредиторів задоволені в повному обсязі, провадження у справі про банкрутство припиняється.

У разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення.

Угоди громадянина-підприємця, пов'язані з відчуженням або передачею іншим способом майна громадянина-підприємця заінтересованим особам протягом року до порушення провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані господарським судом недійсними за заявою кредиторів.

Одночасно з прийняттям заяви про порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця господарський суд накладає арешт на майно громадянина-підприємця, за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення. За клопотанням громадянина-підприємця господарський суд може звільнити з-під арешту майно (частину майна) у разі укладення договору поруки чи іншого забезпечення виконання зобов'язання громадянина-підприємця третіми особами.

За заявою громадянина-підприємця господарський суд може відкласти розгляд справи про банкрутство не більше ніж на два місяці для проведення громадянином-підприємцем розрахунків з кредиторами чи укладення мирової угоди. Якщо у цей строк громадянин-підприємець не подав доказів задоволення вимог кредиторів і в зазначений строк не укладено мирової угоди, господарський суд визнає громадянина-підприємця банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання громадянина-підприємця банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури: строки виконання зобов'язань громадянина-підприємця вважаються такими, що настали; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших фінансових (економічних) санкцій за всіма зобов'язаннями громадянина-підприємця; припиняється стягнення з громадянина-підприємця за всіма виконавчими документами, за винятком виконавчих документів за вимогами про стягнення аліментів, а також за вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян.

Копію постанови про визнання громадянина-підприємця банкрутом і інформацію про відкриття ліквідаційної процедури господарський суд направляє всім відомим кредиторам із зазначенням строку пред'явлення кредиторами вимог, який не може перевищувати два місяці. Направлення кредиторам зазначеної копії постанови господарського суду здійснюється за рахунок громадянина-підприємця, визнаного банкрутом.

Постанова господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом та виконавчий лист про звернення стягнення на майно громадянина-підприємця направляються судовому виконавцю для здійснення реалізації майна банкрута. Продажу підлягає все майно громадянина-підприємця, за винятком майна, що не включається до складу ліквідаційної маси.

У разі необхідності постійного управління нерухомим майном або цінним рухомим майном громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, господарський суд призначає для цієї мети ліквідатора та визначає розмір його винагороди. У цьому разі продаж майна громадянина-підприємця здійснюється ліквідатором.

Кошти, отримані від продажу майна громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, а також наявні у нього кошти у готівковій формі вносяться на депозитний рахунок нотаріальної контори та використовуються за рішенням господарського суду, який визнав громадянина-підприємця банкрутом.

До задоволення вимог кредиторів із коштів, внесених на депозит нотаріальної контори, відшкодовуються витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство громадянина-підприємця і виконанням постанови господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом.

Вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості:

у першу чергу задовольняються вимоги громадян, перед якими громадянин-підприємець несе відповідальність за заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних періодичних платежів, а також вимоги щодо стягнення аліментів;

у другу чергу проводяться розрахунки щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом), і щодо виплати авторської винагороди;

у третю чергу задовольняються вимоги кредиторів за зобов'язаннями, забезпеченими заставою майна громадянина-підприємця;

у четверту чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);

у п'яту чергу проводяться розрахунки з іншими кредиторами.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються після задоволення вимог попередньої черги. За недостатністю коштів на депозитному рахунку нотаріальної контори для повного задоволення всіх вимог однієї черги кошти розподіляються між кредиторами відповідної черги пропорційно сумам їх вимог.

§ 6. Державна реєстрація припинення суб’єкта господарювання

Насамперед зауважимо, що юридична особа – суб’єкт господарювання припиняється в результаті передання всього майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам правонаступником у результаті злиття, приєднання, поділу перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом.

Суб’єкт господарювання вважається таким, що припинилась діяльність, здати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи. Для цього засновники (учасники) юридичної особи уповноважені ними орган чи особа повинні подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:

нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ним органу щодо припинення юридичної особи; що не пов’язана з реорганізацією;
документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженими ними органом рішення щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.

У випадках, встановлених законом, крім вказаних документів, додатково подається документ, який підтверджує одержання згоди відповідних органів на припинення юридичної особи.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документа, які подані для внесення до єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи, без розгляду повинен у день надходження цих документів внести до єдиного державного реєстру запис про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи та направити відповідне повідомлення органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування відомості про внесення такого запису.

З дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи забороняється:

проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, щодо якої прийнято рішення щодо припинення;
внесення змін до єдиного державного реєстру щодо відомостей про відокремлені підрозділи;
проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення щодо припинення.

Підставами для постановления судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язано з банкрутством юридичної особи, зокрема є:

визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;
провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;
невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону;
неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;
наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням;

У таких випадках державний реєстратор повинен не пізніше наступного робочого дня з дати надходження судового рушення щодо припинення юридичної особи, що не пов’язано з банкрутством юридичної особи, внести до Єдиного державного реєстру запис щодо цього судового рішення та повідомити органи статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування та юридичну особу, щодо якої було прийнято судове рішення, про внесення до Єдиного державного реєстру такого запису.

Документи для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи подаються головою комісії з припинення (ліквідаційної комісії) юридичної особи, яку призначив суд, або головою комісії з припинення (ліквідаційної комісії), якого вказав в Єдиному державному реєстрі державний реєстратор.

Державна реєстрація припинення юридичної особи за судовим рішенням щодо визнання її банкрутом проводиться у такому порядку. Насамперед суд, який постановив рішення про порушення провадження у справі про банкрутство юридичної особи, у день набрання рішенням законної сили направляє його державному реєстратору за місцезнаходження юридичної особи для внесення до Єдиного державного реєстру запису про відповідне судове рішення.

Державний реєстратор повинен не пізніше наступного робочого дня з дати надходження судового рішення про порушення провадження у справі про банкрутство юридичної особи внести до Єдиного державного реєстру запис про таке рішення суду та повідомити органи статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування про внесення до Єдиного державного реєстру такого запису.

З дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення про порушення провадження у справі про банкрутство юридичної особи застосовуються обмеження, які встановлені законом про обмеження щодо розпорядження її майном.

У разі, якщо після завершення ліквідаційної процедури в процесі банкрутства, судом постановлене рішення про ліквідацію юридичної особи - банкрута, суд, що виніс відповідне рішення, в день набрання ним законної сили направляє йога державному реєстратору за місцезнаходженням юридичної особи - банкрута для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи.

Державний реєстратор пізніше наступного робочого дня з дати надходження судового рішення про ліквідацію юридичної особи - банкрута заповнює реєстраційну картку про державну реєстрацію припинення юридичної особи, внесуть до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи та передки органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення для зняття юридичної особи з обліку. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи є датою припинення юридичної особи.

При надходженні до державного реєстратора оригіналу установчих документів та свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, яку ліквідовано у зв'язку з визнанням її банкрутом, державний реєстратор зобов'язаний зробити на зазначених документах відмітку про державну реєстрацію припинення юридичної особи та видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) зазначені документи на адресу місця проживання одного із засновників (учасників) юридичної особи, що припинилася.

Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця Відповідно до ст. 46 Закону проводиться у таких випадках:

прийняття фізичною особою — підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності;
смерті фізичної особи — підприємця;
постановления судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;
постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності;
постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця.

Підставами для постановления судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця є:

визнання фізичної особи підприємця банкрутом;
провадження нею підприємницької діяльності. що заборонена законом;
неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до податкового законодавства.

Для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою – підприємцями за її рішенням фізична особа не раніше двох місяців з дати повідомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації подає державному особисто (надсилає рекомендованим листом з описом вкладання) або через уповноваженому особу такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою – підприємцем за її рішенням (Форма № 12);
свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи підприємця;
довідку відповідного органу державної податкової служби про відсутність заборгованості по податках, зборах (обов’язкових платажах);
довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про відсутність заборгованості;
довідки відповідних органів фондів соціального страхування по відсутність заборгованості або про те, що вона не перебувала на обліку (ч. 9 ст. 47 Закону).

Строк державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою – підприємцем не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів.

Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця.

Контрольні запитання

Які Ви знаєте способи припинення діяльності суб’єктів господарювання?
У чому різниця між реорганізацією і ліквідацією?
За яких підстав проводиться добровільна ліквідація суб’єктів господарювання
Назвіть форми реорганізації суб’єктів господарювання?
Який порядок добровільної ліквідації суб’єктів господарювання?
Дайте визначення поняття банкрутства з економічного і юридичного погляду.
Що є підставою і умовами порушення справи про банкрутство?
Які особи беруть участь у справі про банкрутство?
Які Ви знаєте стадії провадження у справі про банкрутство?
Які умови й етапи санації боржника?
Охарактеризуйте прийняття і наслідки мирової угоди.
Які етапи та наслідки ліквідаційної процедури?
Назвіть наслідки визнання боржника банкрутом.
У якій черговості задовольняються вимоги кредиторів?
Які особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів господарювання?
Які документи необхідно подати для державної реєстрації припинення юридичної особи?
Які документи потрібно подати для державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця за її рішенням?

ГЛАВА 7

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА СУБ’ЄКТІВ ГОСПОРДАРЮВАННЯ

§ 1. Загальні положення про право власності та інші речові права суб’єктів господарювання

Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному - це, уречевлена праця, яка функціонує в процесі виробництва, розподілу і присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх, і відповідно відношення до них усіх інших осіб, як до чужих, матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.

Правове регулювання відносин власності породжує поняття права власності. Власність проголошується і регламентується законом. Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм.

По-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-правові) норми про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові, цивільно-правові, і господарсько - правові норми про способи набуття, використання і припинення прав на майно.

По-друге, правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників і інших власників майна.

По-третє, правові способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, господарського, адміністративного, кримінального права про захист відносин власності).

Усі перераховані норми - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами різних галузей права, в тому числі господарського.

В юридичній науці термін «право власності» вживається в об'єктивному і суб'єктивному значеннях.

Право власності в об'єктивному, значенні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності, і є юридичною підставою існування та реалізації права власності у тій чи іншій правовій системі.

Право власності в суб'єктивному значенні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень конкретного власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно, своєю владою і у власних інтересах, яке існує у межах конкретного правовідношення власності.

Правомочностями власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання є: володіння, користування та розпорядження, що складають зміст права власності. Право володіння - це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, юридична можливість фактичного утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Право користування – це юридична можливість вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Право розпорядження - це юридична можливість визначення власника визначити юридичну або фактичну долю речі. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом незалежно від волі і бажання інших.

Кожне із зазначених повноважень, крім розпорядження власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар володіє і користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що знаходиться в їхньому володінні, не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на схов, в оренду чи на комісію.

Можливі й такі випадки, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується і розпоряджається).

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) відображені в ст. 134 і 135 ГК. Відповідно до ч. 1 ст. 134 ГК суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК, що визначає його правовий режим. Звідси випливає, що правовий режим майна суб’єкта господарювання, на якому базується його господарська діяльність, становить право власності та інші речові права, а саме право господарського відання і право оперативного управління.

До повноважень власника також належать: засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК основу правового регулювання майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становить право власності та інші речові права право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування, права довірчої власності), яке виникає внаслідок закону або договору (ч. 2 ст. 316 ЦК).

Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Крім того Цивільний кодекс виділяє державну, комунальну власність та право власності Українського народу (ст. 324-327). Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном (ч. 2 ст. 316 ЦК). У ГК також передбачена можливість існування права колективної власності, зокрема щодо юридичних осіб. Але в ЦК передбачено, що юридичні особи є суб'єктами права приватної власності. Державним класифікатором України «Класифікація форм власності» ДК 001:24, затвердженим наказом Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 25 травня 2004 р. № 97 передбачені: приватна власність, державна власність, державна корпоративна власність, комунальна власність.

Як вже зазначалося, фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно д₀закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 390 ЦК майно не може бути витребуване у нього.

Способи набуття права власності поділяються на:

первісні - такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ (виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі);
похідні - такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (правочини, що спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна).

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 334 ЦК).

Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Підстави припинення права власності. Право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розмішене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності. Майно, що є у власності двох або більше осіб співвласників, належить їм на праві спільної власності.

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Наприклад майно учасників ТОВ право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

До інших речових прав похідних від права власності відноситься право господарського відання і право оперативного управління

Право господарського відання згідно з ч. 1 ст. 136 ГК є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Правом оперативного управління в ст. 137 ГК визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених, ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Різновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (ст.148-153 ГК) -земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які відповідно до Конституції (ст. 13, 14) є об'єктами права власності Українського народу. Згідно ст. 149 ГК суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси. Їм може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення (фермерського) господарства, а також сільськогосподарським підприємствам - для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право: експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів; використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці; одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів; одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів; вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

Природні ресурси надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах).

Суб’єкти господарювання можуть їх використовувати як переможці аукціонів з продажу спеціальних дозволів на користування надрами, організатором якого є Мінприроди.

В сучасних умовах науково – технічного прогресу, використання інноваційних технологій у господарській діяльності все більш актуальним є використання інтелектуальної власності згідно із ст. 155 ГК є: винаходи на корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне значення; комерційна таємниця; комп’ютерні програми; інші об’єкти передбачені законом.

Права власності і похідні права не тільки проголошуються, а і захищаються.

Ст. 20 ГК визначає способи, у які захищаються право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання. Так, права та законні інтереси суб'єктів господарювання захищають шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин та іншими способами передбаченими законодавством.

Захист права власності - низка передбачених законодавством заходів, що вживаються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин власності. Захист відносин власності здійснюється на підставі загальних засад, визначених ст. 386 ЦК, серед яких можна назвати: рівний захист усіх суб'єктів права-власності (ст. 13 Конституції України); неможливість позбавлення особи права власності протиправним шляхом; наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права або перешкод у здійсненні його права; наявність у власника права на отримання відшкодування, завданої йому майнової та моральної шкоди; захист права власності здійснюється судом; наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою нормативно-правового акту, який припиняє право власності; поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.

Правомочності щодо використання кожного виду закріплені в ГК (ст. 156 – 162).

Предметом захисту є права та інтереси, які не суперечать загальним засадам законодавства. Загальний перелік заходів захисту цивільних прав міститься у ст. 16 ЦК і включають ті заходи, що можуть використовуватися щодо права власності.

Заходи захисту відносин власності поділяються на:

речово-правові - захищають повноваження власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально-визначенимта існує у натурі за умови, що порушення не пов'язано з виконанням зобов'язань між власником і порушником: позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) (ст. 387 ЦК); позов про захист права власності від порушень(усунення будь-яких перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження майном), не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов) (ст. № 391 ЦК); позов про визнання права власності (ст. 392 ЦК).

зобов'язально - правові - застосовуються у випадках, коли власник пов'язаний з порушником зобов'язанням: позов про витребування майна від особи, якій воно було передано за договором та яка його не повернула у встановлений строк; позов про відшкодування завданої власнику шкоди; позов про повернення майна, що придбане або збережене за рахунок іншої особи без достатніх підстав.

Також заходами захисту права власності можуть бути норми щодо визнання правочинів недійсними та інші.

§ 2. Склад та правовий режим майна підприємства

Згідно з ч. 1 139 ГК, майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб'єктів господарських відносин та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Відтак, положення цієї статті розрізняють майно в речовій формі (рухоме і нерухоме майно) і нематеріальні активи (безтілесне майно). За ст. 190 ЦК майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Встановлені правовими нормами структури майна, порядок його придбання 9формування), використання й вибуття, а також звернення на нього стягнень кредиторів складають правовий режим майна підприємства.

За ст. 191 ЦК майном є також підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс за ЦК є нерухомістю. Підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

Між тим за ГК підприємство є самостійним суб'єктом господарювання, створеним компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності. Підприємство _е юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Тобто за ГК, підприємство це суб'єкт господарювання і змішує поняття юридичної особи в розумінні ЦК з поняттями підприємство. Тоді як за ЦК підприємство тільки як об'єкт, тобто майна У зв'язку з цим, для цілей цього та інших розділів замість поняття підприємства використовуватимуться як тотожні поняття юридична особа чи суб'єкт господарювання, чи господарська організація (тобто підприємство буде розумітися як особлива організаційно - правова форма юридичної особи).

Форми майнової власності відокремлені від різних підприємств не однакові. Наприклад, для фізичної особи – підприємця, приватного підприємця, господарського товариства і кооперативу – це право власності; для державних і комунальних підприємств – право господарського відання; для організаційно – господарського відання і казенних підприємств – оперативного управління. Обсяг можливостей конкретного підприємства в майновій сфері звичайно залежить від форми майнової відокремленості. У той же час, це не впливає на принципову можливість різних підприємств бути самостійними (від свого імені) учасником відносин товарно – грошового обігу при здійсненні господарської діяльності.

Отже майно юридичної особи – підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі юридичної особи або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів (статті 66 і 139 ГК). Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Відповідно до ч. 8.2 ст. 8 Закону України в редакції від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств», під терміном основні фонди слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у виробничій діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Витрати на придбання будь-яких матеріальних цінностей, вартість яких не перевищує 1000 гривень, що призначені для використання у господарській діяльності платника податку, включаються до складу валових витрат платника податку в загальному порядку та враховуються для цілей застосування п. 5.9 ст. 5 цього Закону.

Основні фонди підлягають розподілу за такими групами:

група 1 – будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі;

група 2 – автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього: меблі: побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

група 3 – будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1. 2 і 4;

група 4 – електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, інші інформаційні системи, комп'ютерні програми, телефони (у тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів (предметів).

Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Спеціальні фонди та резерви — це грошові кошти підприємства, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначення (цілями), передбаченими законодавством або статутом підприємства. Спеціальні фонди та резерви поділяються на обов'язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства або власника його майна. До перших (обов'язкових) належать амортизаційний (призначаються для відновлення основних фондів, формуються та поповнюються за рахунок амортизаційних відрахувань) і фонд охорони праці (створюється відповідно до Закону України від 14.12.1992 р. «Про охорону праці»; джерелами формування цього фонду є частини прибутку, що визначається колективним договором та спеціальні відрахування від собі вартості продукції).

Товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні записи), виконані роботи та послуги.

Особливим видом майна суб’єктів господарювання як зазначено в ч. 7 ст. 139 ГК є цінні папери.

Джерелами формування майна суб’єктів господарювання підприємства, відповідно до ст. 140 ГК, є: грошові та матеріальні внески засновників (як правило, є джерелом формування статутного капіталу); доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капітальні вкладання і дотації з бюджетів; надходження від продажу (здавання в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом (недержавні капітальні вкладення, надходження від здачі нерухомості в оренду, кредити банків та інших кредиторів, безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян).

За господарським законодавством (ч. 3 ст. 283) визнається нерухомістю і може бути об’єктом оренди та інших угод цілісний майновий комплекс суб’єкта господарювання. Крім державних, які перебувають виключно у державній власності. Наприклад, казенне підприємство. Таке підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить. Уданому випадку можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарського відання, а ще суттєвіше від права власності.

Майнові права та майнові обов'язки юридичної особи – підприємства можуть виникати:

з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;
з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;
внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;
внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;
внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;
з інших обставин, з якими закон пов'язує виникнення майнових прав та обов'язків суб'єктів господарювання.

Реалізація майнових прав підприємства здійснюється в порядку встановленому ГК, іншими законодавчими актами України, в тому числі юридична особа випускає, реалізує та придбаває цінні папери відповідно до законодавства України. Його відносини з іншими організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію, яка не увійшла в державне замовлення або державне завдання, на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом (ст. 67 ГК). Порядок використання коштів юридичної особи в іноземній валюті визначається ГК та іншими законами (ст. 68 ГК).

Крім цього, згідно ч. 4 ст. 142 ГК порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта господарювання у тому числі підприємства визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів. Порядок використання прибутку державних підприємств встановлюється відповідно до закону. Держава може впливати на вибір суб'єктами господарювання напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) через нормативи, податки, податкові пільги та господарські санкції відповідно до закону. Держава також гарантує захист майнових прав юридичних осіб – підприємців. Вилучення державою майна, що ним використовується, здійснюється лише у випадках і порядку, передбачених законом.

Таким чином, як суб'єкти права власності, юридичні особи мають певні права щодо формування, володіння, використання та розпоряджання майном.

§ 3. Правовий режим майна господарських товариств

Насамперед зазначимо, що основною особливістю, за якою товариство відрізняється від інших суб’єктів господарювання є можливість добровільного об’єднання майна та зусиль засновників (учасників) для формування ними власності. При цьому (учасники) засновники господарського товариства, які передали майно до статутного фонду не є власниками майна товариства у правовому розумінні. Такий висновок випливає із змісту ст.12 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 15 ЦК, де встановлюється, що власником майна господарського товариства є саме товариство.

Як суб'єкти права власності, господарські товариства відповідно до ст.115 ЦК є власниками:

майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного фонду або за ЦК статутного капіталу;
продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;
одержаних доходів;
іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

З моменту передачі майна у власність товариства учасники втрачають на це майно речові права, а набувають лише право вимоги - зобов'язального права (тобто у разі виходу з товариства особа може вимагати лише компенсацію, а не повернення речі в натуральній формі, а у разі ліквідації товариства - вимагати частки в майні, що залишилося після ліквідації). Між тим, майно, що передано товариству у користування, у разі виходу з товариства повертається учаснику у натуральній формі без винагороди.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про господарські товариства», ст. 86 ГК і п. 2 ст. 115 ЦК вкладами засновників і учасників до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному (складеному) капіталі (за ГК статутний фонд). Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

У випадках, коли майно передається учасником товариства тільки у користування, розмір вкладу і, відповідно, частка учасника може визначатися виходячи з орендної плати за користування цим майном, нарахованої за строк, встановлений рішенням загальних зборів. Ст. 12 Закону «Про господарські товариства» передбачає, що ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому у користування, несе товариство, якщо інше не передбачається установчими документами.

Крім вкладів, товариство виступає власником іншого майна Це виготовлена у процесі господарювання продукція, доходи від продажу цінних паперів, кредити банків, пожертвування тощо.

Юридичними підставами виникнення права власності господарських товариств є відповідні договори, згідно з якими утворюється статутний капітал товариства.

В акціонерному товаристві (далі - AT) засновники вносять свої вклади згідно з договором про створення AT, інші акціонери - на умовах договору купівлі-продажу акцій. Але майно товариства виникає не тільки внаслідок об'єднання майна засновників і учасників, а ще й в результаті власної господарської діяльності, інших дій, не заборонених законом (наприклад, на підставі цивільно-правових договорів).

Майно, що перебуває у власності товариства, поділені на фонди. В обов’язковому порядку створюється статутний (за ЦК статутний (складений) капітал) і резервний фонд.

Статутний фонд – сукупна вартість (у грошовому виразі) вкладів учасників (засновників) у майно при створенні господарського. для забезпечення його діяльності у розмірах, визначених установчими документами.

Основними функціями статутного фонду є стабілізаційна (забезпечення діяльності самого товариства) і гарантійна (забезпечення відповідальності перед кредиторами).

Для виконання гарантійної функції встановлюється мінімальний розмір статутного фонду, який не може бути меншим від розміру, визначеного законом. Він визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів.

Мінімальний розмір статутного фонду, як вже зазначалося:

акціонерного товариства - 1250 мінімальних заробітних плат;
товариства з обмеженою відповідальністю - 100 мінімальних заробітних плат;
товариства з додатковою відповідальністю - 100 мінімальних заробітних плат.

Розмір статутного фонду обчислюється виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства (ст. 24 та 52 Закону України «Про господарські товариства»). За наслідками успішного господарювання статутний фонд може бути збільшений з ініціативи вищого органу товариства.

Для деяких юридичних осіб, які функціонують у формі господарських товариств, законом встановлені спеціальні вимоги щодо мінімального розміру статутного фонду, зокрема для комерційних банків, страхових та інвестиційних компаній, інвестиційних фондів та фондових бірж.

Крім мінімального розміру статутного капіталу, частиною третьою ст. 86 ГК та ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» встановлюються певні обмеження щодо коштів, за рахунок яких може формуватися статутний капітал (забороняється використовувати для цього бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит і під заставу), та гарантії щодо підтвердження платоспроможності юридичних осіб - засновників відкритих AT (їхній фінансовий стан щодо спроможності здійснити відповідні внески до статутного капіталу має бути перевірений аудитором).

Крім того, ст. 14 Закону України «Про господарські товариства» та ч. 4 ст. 87 ГК передбачено створення резервного (страхового) фонду у розмірі, передбаченому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду. Розмір щорічних відрахувань до резервного фонду передбачається в установчих документах і не може бути при цьому меншим 5 відсотків суми чистого прибутку.

Товариством створюються і інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами. Наприклад, в AT створюється фонд сплати дивідендів, який формується з чистого прибутку, тобто прибутку, що залишається у розпорядженні товариства після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів у бюджет та процентів за банківський кредит (ст. 15 Закону «Про господарські товариства»). Це пов'язано з правилом, що діюче AT не має права сплачувати дивіденди за рахунок статутного фонду та іншого капіталізованого майна.

Статутний фонд формується при створенні товариства, його учасники зобов'язані вносити вклади в порядку і розмірах, способами і в строки, передбачені установчими документами. Наприклад, при формуванні статутного фонду передбачено: для відкритого AT - оплатити до скликання установчих зборів 30% номінальної вартості акцій; для закритого AT - оплатити до скликання установчих зборів - 50% номінальної вартості акцій;

для товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ), товариства з додаткової відповідальністю (далі - ТДВ) - внести на момент реєстрації товариства не менше 30% вкладу.

Учасники повинні повністю внести вклади (акціонери - оплатити акції) у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після державної реєстрації товариства. Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації державні органи, працівники даного товариства, а також громадяни, якщо інше не передбачено законодавчими актами України або статутом товариства.

У разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочки 10% річних від суми простроченого платежу. При несплаті протягом 3 місяців після встановленого строку платежу AT має право реалізувати неповністю оплачені акції в порядку, встановленому статутом товариства.

У відповідності до п. 2 ст. 144 ЦК не допускається звільнення учасника ТОВ від обов'язку внесення вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства.

Статутний капітал поділяється на частки учасників, відповідно поділяються прибутки та збитки товариства.

У відповідності до ст. 118 ЦК господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.

Господарське товариство, яке придбало або іншим чином набуло двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства, зобов'язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом.

Будь-які, навіть передбачені установчими документами товариства, зміни статутного фонду, не зареєстровані в установленому порядку, є порушенням і тягнуть за собою покарання у вигляді адміністративних штрафів за порушення обліку і звітності. Державна реєстрація такого товариства може бути скасована, а саме товариство – ліквідоване (ст. 7,16 та 38 Закону України «Про господарські товариства»).

Зміни статутного фонду ТОВ можливі за таких умов:

якщо після закінчення другого чи коленого наступного фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю виявиться меншою від статутного фонду, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації;
зменшення статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків;
збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі.

Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.

Рішення товариства про зміну розміру статутного фонду набуває чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі. У разі передання частки (її частини) новому учасникові до нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що належали учасникові, який передав частку (її частину). Особа, якій передано частку (її частину), відповідає за зобов'язаннями товариства відповідно до ч. 2 ст. 124 ЦК У разі передання учасником товариства усієї частки іншій особі участь цього учасника в повному товаристві припиняється.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інше. Купівля здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її частина) пропонувалася для продажу третім особам. Якщо учасники товариства не скористаються своїм правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.

Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути відчужена до повної її сплати лише у тій частині, в якій її уже сплачено.

У разі придбання частки (її частини) учасника самим товариством з обмеженою відповідальністю воно зобов'язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам протягом строку та в порядку, встановлених статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал.

Частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.

Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень ст. 148 ЦК.

Окрім того, право власності на частку учасника у товаристві може переходити також у разі виключення учасника із товариства. За систематичне невиконання або виконання обов'язків неналежним чином, або перешкоджання діями учасника досягненню цілей товариства. Тоді виключеному учаснику виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді; або вона передається іншій особі (особам), або відбувається зменшення статутного фонду.

За загальним правилом звернення стягнення на частку учасника у товаристві по його власних зобов'язаннях не допускається. Але при недостатності майна учасника для покриття його боргів кредитори вправі вимагати виділення частки учасника-боржника. Порядок виплати аналогічний до випадків правонаступництва.

При виході учасника з товариства йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному капіталі. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування і тому повертається в натуральній формі без винагороди.

§ 4. Правовий режим майна кооперативів

Як вже зазначалося, виробничий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків з метою одержання прибутку (ст. 163 ЦК). Згідно ст. 95 ГК виробничий кооператив також може іменуватися кооперативним підприємством. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом кооперативу і законом.

Джерелами формування майна кооперативу є:

вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї;
майно, добровільно передане кооперативу його членами;
кошти, що надходять від провадження господарської діяльності;
кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, установ, організацій;
грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних;
інші надходження, не заборонені законодавством.

Кооператив є також власником будівель, споруд, грошових та майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом. Земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих йому в оренду або придбаних ким у власність. Кооперативи придбавають земельні ділянки відповідно до Земельного кодексу України. Володіння, користування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до їх компетенції, визначеної статутом кооперативу.

Для забезпечення статутної діяльності кооператив у порядку, передбаченому його статутом, формує такі фонди:

пайовий фонд - фонд, що формується із пайових внесків членів кооперативу та асоційованих членів кооперативу при створенні кооперативу і є одним із джерел формування майна кооперативу;
резервний фон - фонд, що формується за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, перерозподілу неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та інших не заборонених законодавством надходжень, використовується для покриття шкоди від надзвичайних ситуацій (покриття можливих втрат збитків);
неподільний фонд - обов'язковий фонд, що формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу і не підлягає розподілу між пайовиками, крім випадків, передбачених законом. Порядок відрахувань до неподільного фонду частини доходу визначається статутом кооперативу.
спеціальний фонд створюється за рахунок цільових внесків членів кооперативу та інших передбачених законом надходжень для забезпечення його статутної діяльності і використовується за рішенням органів управління кооперативу.

Пай кожного члена кооперативу формується за рахунок разового внеску або часток протягом певного періоду. Майнові внески оцінюються у грошовій формі. Розмір паю члена кооперативу залежить від фактичного його внеску до пайового фонду. Паї, в тому числі резервного і спеціального фондів, є персоніфікованими і у сумі визначають загальну частку кожного члена кооперативу у майні кооперативу. У разі виходу або виключення з кооперативу фізична чи юридична особа має право на одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки - у натурі. Строк та інші умови одержання членом кооперативу своєї загальної частки встановлюються статутом кооперативу, при цьому строк одержання зазначеної частки не може перевищувати двох років, а відлік його розпочинається з 1 січня року, що настає з моменту виходу або виключення з кооперативу. Право власності членів кооперативу - фізичних осіб на свою загальну частку успадковується.

Майно, що є у власності виробничого кооперативу, поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу. Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до пня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, - протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу. Порядок внесення пайових внесків членами виробничого кооперативу встановлюється статутом кооперативу і законом.

Виробничий кооператив не має права випускати акції. Прибуток виробничого кооперативу розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Член виробничого кооперативу має право на вихід із кооперативу. У цьому разі йому виплачується вартість лаю або видається майно, пропорційне розміру його паю, а також здійснюються виплати, встановлені статутом кооперативу, у порядку, встановленому статутом кооперативу та законом.. Він також може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а також з інших випадках, встановлених статутом кооперативу і законом. У цьому випадку він також має право на одержання паю та інших виплат, встановлених статутом кооперативу.

Член виробничого кооперативу має право передати свій пай чи його частину іншому членові кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу і законом. Передання паю (його частини) особі, яка не є членом виробничого кооперативу, допускається лише за згодою кооперативу. У цьому разі інші члени кооперативу користуються переважним правом купівлі такого паю (його частини). Порядок відчуження паю чи його частини іншому членові кооперативу або третій особі встановлюється статутом кооперативу і законом.

У разі смерті члена виробничого кооперативу його спадкоємці можуть бути прийняті У члени кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу. За відмови прийняти спадкоємців у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям вартість паю померлого члена кооперативу.

Звернення стягнення на пай члена виробничого кооперативу за його власними зобов'язаннями допускається лише у разі недостатності у нього іншого майка у порядку, встановленому статутом кооперативу і законом. У разі звернення заставодержателем стягнення на пай члена виробничого кооперативу, що переданий у заставу, застосовуються положення щодо передання паю.

Майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової Участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Майно сільськогосподарського (далі – кооператив) кооперативу відповідно до його статусу поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд створюється за рахунок великих внесків та майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формування і розміри неподільного фонду встановлюються статутом. Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах і/або пропорційно очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності.

Фінансові ресурси кооперативу формуються за рахунок: доходу від реалізації продукції (робіт, послуг), пайових та інших внесків членів кооперативу, кредитів та інших надходжень, не заборонених законодавством. Правління або виконавчий директор кооперативу використовує фінансові ресурси відповідно до кошторисів або інших документів, затверджених органами управління кооперативу згідно з їх компетенцією.

Земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих кооперативу в користування або придбаних ним у власність. Право кооператив}' на землю зберігається і в разі входження його до складу кооперативного об'єднання.

За претензіями кредиторів звернення стягнення на земельні ділянки, надані кооперативу в користування, не допускається.

Кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним йому майном. Члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу тільки в межах пайового майнового внеску.

Кооперативні виплати - це частина доходу кооперативу, яка розподіляється між членами кооперативу (об'єднання) відповідно до обсягів робіт, послуг, коштів, одержаних кооперативом у вигляді надбавок до цін під час реалізації продукції та внаслідок зниження цін у разі придбання товарів у постачальницьких кооперативах та з урахуванням трудової та іншої участі членів кооперативу у його діяльності.

Нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюється за підсумками фінансового року з доходу, що залишається у розпорядженні кооперативу з урахуванням необхідності формування фондів для його розвитку. Статутом кооперативу може бути передбачено різний відсоток часток доходу на паї для членів і асоційованих членів кооперативу.

Відповідно до рішення загальних зборів кооперативу виплата часток доходу на паї може здійснюватися грішми, товарами, цінними паперами, збільшенням паю тощо.

У разі виходу з кооперативу фізична чи юридична особа має право на отримання майнового паю натурою, грішми або, за бажанням, цінними паперами відповідно до його вартості на момент виходу, а земельної ділянки - в натурі (на місцевості). Термін та інші умови отримання паю встановлюються статутом кооперативу, при цьому термін отримання паю не може перевищувати двох років, а відлік цього терміну починається з 1 січня року, що наступає після моменту виходу (виключення) із кооперативу.

Кооперативи за рішенням загальних зборів можуть на добровільних засадах об’єднуватися в об'єднання для спільного здійснення будь-якої не забороненої законодавством діяльності за галузевою або територіальною ознакою. Об'єднання мають _статус юридичної особи. Об'єднання є власником майна, добровільно переданого йому членами об'єднання, а також набутого внаслідок своєї діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. До складу об'єктів права власності об'єднання не належить майно членів об'єднання. Власністю об'єднання є також майно створених ним підприємств, які не мають права вийти із складу об'єднання без його згоди.

Майно кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами при ліквідації кооперативу, розподіляється між членами кооперативу пропорційно вартості їх паю.

Власністю споживчих товариств, згідно зі ст. 9 Закону України «Про споживчу кооперацію» є засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, що належать їм і необхідні для здійснення статутних завдань. Власність споживчих товариств утворюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством.

Суб'єктами права власності споживчої кооперації є члени споживчого товариства, трудові колективи кооперативних підприємств і організацій, а також юридичні особи, частка яких у власності визначається відповідними статутами.

Кожний член споживчого товариства має свою частку з його майні, яка визначається розмірами обов'язкового пайового та інших внесків, а також нарахованих на них дивідендів.

Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть перебувати у спільному володінні споживчих товариств та їх спілок (юридичних осіб, яким товариства можуть делегувати частину своїх повноважень та виконання окремих функцій). їх частка у власності визначається взаємними угодами (ч. 2 п. 5 ст. 111 і ГК).

У разі ліквідації споживчого товариства його майно, що залишилося після сплати членам товариства пайових та інших внесків і дивідендів на них, розрахунків по оплаті праці, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами, розрахунків із спілкою, розподіляється між членами, що входили до складу споживчого товариства.

У разі ліквідації спілки її майно, що залишилося після розрахунків по оплаті праці, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами спілки.

§ 5. Правовий режим майна господарських об’єднань

Як вже зазначалося, об'єднання підприємств є юридичною особою, може мати самостійний і завершений баланс, розрахунковий та інші рахунки в балансах, печатку зі своїм найменуванням. Підприємства - учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення ГК та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

Особливості відносин власності господарських об'єднань:

майно, яке стає власністю об'єднання, належить окремим юридичним особам;
виникають на добровільній основі.

Майно господарського об'єднання, відповідно до ч. 2 ст. 123 ГК складається з майнових внесків (вступні, членські, цільові тощо) його учасників. Майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або є оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Вартість майка об'єднання відображається у його балансі.

Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств і організацій (концерну, асоціації, галузевого, міжгалузевого регіонального об'єднання) є майно, добровільно передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. Власністю господарського об'єднання є також майно створених ним підприємств, філій представництв. Вони не мають права вийти із складу об'єднання без його згоди.

До складу об'єктів права власності господарського об'єднання не входить майно членів цього об'єднання.

Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств та організацій, що входять до його складу, а вони не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного, якщо інше не передбачено їх статутами (положеннями) або договором між ними.

За рахунок майна засновників, отриманих доходів об'єднання може не тільки набувати майно, а й створювати нові організації з правами юридичної особи. Ці підприємства можуть входити або не входити в об'єднання залежно від установчих документів об'єднання і самого підприємства. Власником таких підприємств (їх майна) є об'єднання.

Об'єднання здійснює право володіння, користування, розпорядження, закріпленим за ним майном, яке складається із основних фондів, оборотних коштів, інших матеріальних цінностей, відповідно до мети своєї діяльності і призначення майна. Після припинення діяльності об'єднання, майно, яке залишається, розподіляється між підприємствами та організаціями, що входили до нього.

Контрольні запитання

Що є основою правового режиму майна суб’єкта господарювання?
Які Ви знаєте джерела формування майна суб’єкта господарювання?
Визначте правовий режим майна, закріпленого за суб’єктом господарювання на праві власності.
Які повноваження суб’єкта господарювання на майно, закріплене за ним на праві повного господарського відання?
Хто є суб’єктом права майна державного підприємства?
Які умови використання права інтелектуальної власності суб’єкта господарювання?
За якими критеріями поділяються фонди суб’єкта господарювання?
Які особливості складу і використання майна господарських товариств?
У чому особливості складу і використання майна акціонерного товариства?
Які Ви знаєте фонди господарського товариства?
Визначте правову природу майна кооперативу.
Що є майном господарських об’єднань?

ГЛАВА 8

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИВАТИЗАЦІЇ

§ 1. Поняття і головні засади приватизації

Розгляд питання «приватизації», на нашу думку, доцільно починати зі з’ясування його взаємозв’язку з поняттям «роздержавлення». Роздержавлення уособлює комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, збереження оптимального сектора економіки, її ефективності та збільшення частки недержавних форм власності. Це процес при якому принципово змінюється місце і призначення суб’єктів господарювання в системі державного регулювання у зв’язку посиленням їх економічної самостійності реалізацією комерційних інтересів. Отже, роздержавлення не зводиться лише до зміни форм власності, воно охоплює розподільчі трудові відносини, способи і форми господарських зв’язків, сприяє розвиткові ринкових відносин і, відповідно, демократизації суспільства.

Роздержавлення як процес пов'язаний з:

демонополізацією (зниження монополії державного ринку);
децентралізацією управління і перехід на державне регулювання економіки;
комерціалізацією перетворення державних структур у комерційні;
корпоратизацією (зменшення державних часток у статутних фондах господарських товариств;
власна приватизація.

З приведеного бачимо, що приватизація становить лише один, хоча дуже важливий напрямок роздержавлення, спрямований на реформування загальнородної, соціалістичної, фактично державної власності.

Приватизація розглядається в економічному і юридичних значеннях. В економічному значенні приватизація – це трансформація державної власності у приватну або колективну, державних засобів виробництва, переважно основних фондів у державній і на цій основі створення умов ринкової системи господарювання. У кінцевому рахунку це зменшення ролі держави у прямому безпосередньому управлінні виробництвом.

Приватизація в юридичному розумінні – це відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності на користь фізичних та юридичних осіб. Які можуть бути його покупцями. Приведене відповідає ст. 1 Закону України від 04.03.1992 р. (в редакції від 19.02.1997 р.), яка передбачає, що приватизація - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Приватизація за роки незалежності України стала одним із напрямів реформування економіки. Незважаючи на різні точки зору вчених і практиків на процес приватизації в нашій країні, можна констатувати, що приватизація в Україні відбулася. Роздержавлення і приватизацію можна визначити як соціальну революцію, тому що відбулися ломка, зміна базису існуючої соціально-економічної системи в такий короткий проміжок часу.

Початком реформування державної власності в Україні слід вважати затвердження Верховною Радою України Постанови від 31.10.1991 р. «Про концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду» Вона передбачила широкомасштабну трансформацію державного сектору в ринкову економічну систему через приватизацію і створення підприємств різних форм власності. Для реалізації цієї концепції було видано Укази Президента України від з 01.01.1992 р. «Про комерціалізацію державної торгівлі та громадського харчування» від 18.041992 р. «Про комерціалізацію діяльності підприємств і організацій сфери послуг», а також Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 р. «Про заходи щодо завершення комерціалізації підприємств і організацій державної торгівлі, громадського харчування та сфери послуг» Відповідно до чинного законодавства було створено сотні самостійних підприємств.

Закон України від 04.031992 p. «Про приватизацію майна державних підприємств» (далі в редакції від 19.02.1997 р.), (далі – Закон про приватизацію), встановив правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіка Крим) та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки України.

Правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу, а також Закон України від 03.1992 р. «Про приватизаційні папери», який визначав поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення. Було прийнято ряд законів про особливості приватизації в окремих галузях виробництва (агропромисловому комплексі, оборони) підгалузях (незавершеного виробництва) і об’єктів (підприємств акціонерної компанії «Укррудпрому», підприємств нафтопереробної промисловості тощо).

В силу різноманітності об’єктів приватизації та динамічності цього процесу вона відбувається відповідно до державних програм приватизації, які розробляє фонд державного майна України і затверджує законом Верховна Рада України перед затвердженням Державного бюджету, але до початку наступного бюджетного року. Законом України від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації була розрахована на 2000 – 2002 роки, проте її положення чинні до прийняття нової Державної програми. При цьому заважимо, що законодавство України про приватизацію складається не тільки з законів, але й інших нормативних актів (Указів Президента, постанов Кабінету Міністрів, відомчих нормативних актів, ФДМУ, АМКУ, Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку та локальних нормативних актів комісій з приватизації окремих об’єктів тощо.

В цілому законодавство України про приватизацію з точки зору його змісту становить сукупність законів та інших нормативних актів, які визначають мету, принципи, об’єкти, суб’єкти, способи приватизації та угоди про відчуження державної і комунальної власності.

Пропозиції про внесення змін до Державної програми приватизації щодо кількості об'єктів, які підлягають приватизації, та уточнення завдань щодо надходження коштів до Державного бюджету України подаються до Верховної Ради України одночасно з проектом Державного бюджету України на наступний бюджетний рік. У Державній програмі приватизації визначаються: завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим; відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів; завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації; заходи щодо залучення в процесі приватизації інвесторів; особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців; розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їх відшкодування та джерела фінансування; прогноз надходження коштів від приватизації до Державного бюджету та напрями їх використання.

Соціально – економічна значимість приватизації відображена у таких принципах її проведення:

законності (дотримання законів України «Про приватизацію державного майна», «Про господарські товариства», «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» і т. д.);
державного регулювання та контролю за проведенням приватизації і післяприватизаційною діяльністю (в тому числі завдяки створенню відповідних державних органів, наприклад, Фонду державного майна України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та інших);
платності відчуження державного майна (згідно з чинним законодавством безоплатне відчуження державного майна вже відбулося і приватизація здійснюється виключно за грошові кошти);
пріоритетного права трудових колективів на придбання майна своїх підприємств (продаж акцій працівникам підприємства за власні кошти до 20% вартості підприємства зі знижкою на 30% до номіналу; для заохочення адміністрації таких підприємств в їх приватизації практикується придбання за номінальною вартістю до 5% акцій з розстрочкою платежу і т. д.);
створення сприятливих умов для залучення інвестицій;
додержання антимонопольного конкурентного законодавства (демонополізація підприємств);
відкритості та прозорості, повного, своєчасного і достовірного інформування потенційних інвесторів про порядок та об’єкти приватизації (здійснюється через засоби масової інформації, в тому числі через «Державний інформаційний бюлетень про приватизацію», «Урядовий кур'єр», газету «Відомості приватизації», за допомогою розповсюдження буклетів, брошур і т. п.);
врахування особливостей приватизації об'єктів АПК, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності та об'єктів науково-технічної сфери;
використання переважно конкурентних способів (через викуп на аукціоні, за конкурсом).

Принципи, що визначали пріоритетне право громадян і трудових колективів на придбання об’єктів малої приватизації, в тому числі за приватизаційні майнові сертифікати не чинні, тому що з 1 травня 1999 р. вони були виведені з обігу.

§ 2. Об’єкти і суб’єкти приватизаційних правовідносин

Об’єкти приватизаційних відносин (приватизації) з точки зору права власності – це майно підприємств як цілісних майнових комплексів державної, республіканської (Автономної Республіки Крим) і комунальної власності, які підлягають приватизації. Класифікація об’єктів приватизації здійснюється з метою регіонального та ефективного застосування способів приватизації відповідно до Державної програми приватизації на певний період.

До об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону про приватизацію належать:

майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються;
об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;
акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань;
земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації.

Вказані об’єкти відповідно до Державної програми приватизації класифікуються таким чином:

Група А – цілісні майнові комплекси державних орендних підприємств та структурні підрозділи підприємств, виділені у самостійні підприємства (далі цілісні майнові комплекси майнових підприємств), у тому числі у процесі реструктуризації державних підприємств із середньообліковою чисельністю працюючих до 100 осіб включно або понад 100 осіб, але вартість основних фондів яких недостатня для формування статутних фондів відкритих акціонерних товариств (далі – ВАТ), а також готелі, об’єкти санаторно – курортних закладів та будинки відпочинку, які перебувають на самостійних балансах; окреме індивідуально визначене майно (в тому числі таке, яке не увійшло до статутних фондів ВАТ, будівлі, споруди та нежилі приміщення, майно підприємств, ліквідованих за рішення арбітражного суду та майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу уповноваженого управляти державним майном); майно підприємств, які не були продані як цілісні майнові комплекси.

Група В– цілісні майнові комплекси підприємств з середньообліковою чисельністю працюючих понад 100 осіб вартість основних фондів яких достатня для формування статутних фондів ВАТ акції ВАТ випуск яких зареєстрований або продаж акцій яких розпочався до набрання чинності цією Програмою (крім підприємств групи Г); акції ВАТ, створені на базі підприємств агропромислового комплексу, в разі, якщо вартість основних фондів достатня для формування статутного фонду ВАТ.

Група Г – цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.

Група Д – об’єкти незавершеного будівництва, законсервовані об’єкти.

Група Е – акції (частки, паї), що належать державі у статутних фондах господарських товариств (утому числі підприємств з іноземними інвестиціями), розташованих на території України або за кордоном .

Група Ж – незалежно від вартості об’єкти охорони здоров’я, освіти, культури, мистецтва та проси, фізичної культури і спорту, телебачення та радіомовлення, видавничої справи, а також об’єкти санаторно – курортних закладів, профілакторії, будинки і табори відпочинку (за винятком об’єктів санаторно – курортних закладів і будинків відпочинку, які перебувають на самостійних балансах), у тому числі об’єкти соціально – побутового призначення, у разі не виключення їх до складу майна, що приватизується.

З огляду на державний інтерес, і відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону про приватизацію Закону України від 07.07.1999 р. «Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» і постанови Кабінету Міністрів України від 23.12.2004 р. № 1734 «Про затвердження переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави».

Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До таких об'єктів відносяться:

Об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об'єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема: майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, правоохоронних і митних органів; надра, корисні копалини загальнодержавного значення, водні ресурси та інші природні ресурси, які є об'єктами права власності Українського народу; майнові комплекси підприємств з лісовідновлення, лісорозведення та охорони лісу, лісництва, їх підрозділи; сортовипробувальні станції, дільниці, інші організації з експертизи сортів рослин; золотий і валютний фонди та запаси, державні матеріальні резерви; емісійна система, майнові комплекси підприємств і установ, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів; радіотелевізійні передавальні центри, а також об'єкти, що забезпечують зв'язком органи законодавчої та виконавчої влади; державні радіоканали та телевізійні канали; засоби урядового, фельд'єгерського та спеціального зв'язку; інші об'єкти права державної власності, які забезпечують виконання державою своїх функцій.
Об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей, зокрема: об'єкти Національного космічного агентства України при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України з основних напрямів досліджень; об'єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо загальнонаціонального значення; об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.
Об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв, зокрема: майнові комплекси підприємств по виготовленню та ремонту всіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних Сил України, Служби безпеки України; майнові комплекси підприємств по випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек); майнові комплекси підприємств, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї та радіоактивних речовин; захисні споруди цивільної оборони; полігони, будови, споруди та устаткування для захоронення твердих промислових та побутових відходів, скотомогильники.
Об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому, зокрема: структурні підрозділи майнових комплексів, що забезпечують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мобілізаційних запасів; пенітенціарні заклади; майнові комплекси підприємств геологічної, картографічної, гідрометеорологічної служб, служби контролю за станом навколишнього природного середовища; об'єкти державних систем стандартизації, метрології та сертифікації продукції; майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості; автомобільні дороги, крім тих, що належать підприємствам до першого розгалуження їх за межами території цих підприємств; майнові комплекси підприємств, які здійснюють виробництво основної залізничної техніки (електровози, тепловози, дизель-поїзди, вагони); майнові комплекси підприємств залізничного транспорту з їх інфраструктурою; метрополітен, міський електротранспорт; майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енергетичної системи України та диспетчерське (оперативно-технологічне)управління, магістральні та міждержавні електричні мережі; атомні електростанції, гідроелектростанції з греблями, що забезпечують водопостачання споживачам та проведення гідромеліоративних робіт, теплоелектроцентралі; магістральні нафто- і газопроводи та магістральний трубопровідний транспорт, що обслуговують потреби держави в цілому, підземні нафто- та газосховища; транспортні засоби спеціального призначення, що забезпечують виконання робіт, пов'язаних з ліквідацією пожеж, наслідків стихійних лих; об'єкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов'язані з постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод; майнові комплекси структурних підрозділів хлібоприймальних і хлібозаготівельних підприємств, що забезпечують розміщення і зберігання мобілізаційних запасів та майно хлібоприймальних і хлібозаготівельних підприємств, що входить до статутного фонду Державної акціонерної компанії «Хліб України»; майнові комплекси підприємств соляної промисловості; акваторії портів, причали всіх категорій і призначень, причальні у портах і гідрографічні споруди, набережні причалів, захисні споруди та системи сигналізації, портові системи інженерної інфраструктури та споруди зв'язку, енерговодопостачання та водовідведення, автомобільні дороги та залізничні колії (до першого розгалуження за межами території порту), навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси судноплавних інспекцій; водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгосподарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди; майнові комплекси підприємств, що виготовляють спирт, вина і лікеро-горілчані вироби; крематорії, кладовища.

З метою технічного переозброєння та відновлення виробництва, поліпшення фінансово-економічного стану підприємств Збройних Сил України їх майно, яке є єдиним (цілісним) майновим комплексом, може корпоратизуватись. Приватизація таких підприємств здійснюється із збереженням у державній власності 51 відсотка акцій. Порядок корпоратизації та приватизації зазначених підприємств визначається окремими законами України

Об'єкти паливно-енергетичного комплексу, за винятком тих, які не підлягають приватизації, приватизуються у порядку, встановленому окремим законом про особливості приватизації майна підприємств паливно-енергетичного комплексу.

За погодженням з Кабінетом Міністрів України приватизуються майнові комплекси: підприємств-монополістів на ринку відповідних товарів України, визнаних такими у встановленому порядку; підприємств військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії згідно з відповідною програмою; підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України; інших об'єктів, віднесених Державною програмою приватизації до групи Г.

Перелік об'єктів, віднесених Державною програмою приватизації до групи Г, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Будівлі (споруди, приміщення) за бажанням покупця приватизуються разом з об'єктами приватизації, що в них розташовані, якщо на це немає прямої заборони відповідно Фонду державного майна України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. За наявності такої заборони зазначені будівлі (споруди, приміщення) передаються власникам приватизованих об'єктів за їх бажанням в оренду на строк не менш як 10 років.

Якщо в нежилих приміщеннях будинку, що є державною власністю, розміщується два чи більше державних або заснованих на оренді державного майна підприємств, то в разі прийняття рішення про приватизацію одного чи кількох з них займані ними приміщення, за відсутності заборони на приватизацію цього будинку, приватизуються разом з іншим майном підприємства після закріплення за названими співкористувачами займаних ними приміщень на праві повного господарського відання, оперативного управління або на договірних засадах.

Суб’єктами приватизації, відповідно до ст. 6 Закону про приватизацію є: державні органи приватизації; покупці (їх представники); посередники.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють ФДМУ, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим. Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють такі основні повноваження: змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності; здійснюють повноваження власника державного майна у процесі приватизації; виступають орендодавцем майна, що перебуває у державній власності, згідно з законодавством; продають майно, що перебуває у державній власності, в процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств, об'єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств; створюють комісії з приватизації; затверджують плани приватизації майна, що перебуває у державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариству процесі приватизації; розробляють проекти державних програм приватизації і подають їх на затвердження Верховній Раді України; укладають угоди щодо проведення підготовки об'єктів до приватизації та їх продажу; укладають договори на проведення незалежної оцінки майна в процесі його приватизації; укладають у випадках, передбачених законодавством, угоди щодо проведення екологічного аудиту об'єктів приватизації; виступають з боку держави засновником підприємств із змішаною формою власності; беруть участь у розробці міжнародних договорів України з питань державної власності та її використання; здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, паїв), що належать державі, на території України та за її кордоном; контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна; здійснюють продаж земельних ділянок державної власності, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації.

Продаж майна, що є у комунальній власності, здійснюють органи, створювані відповідними місцевими радами. Зазначені органи діють у межах повноважень, визначених відповідними місцевими радами, та є їм підпорядкованими, підзвітними і підконтрольними.

Покупцями об'єктів приватизації можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на території України; юридичні особи інших держав.

Також визначено вичерпний перелік осіб, які не можуть бути покупцями. Стосовно фізичних осіб йдеться про працівників державних органів приватизації (крім випадків використання ними приватизаційних паперів). Щодо юридичних осіб діють такі обмеження. Не можуть бути покупцями: юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків; юридичні особи, майно яких перебуває у комунальній власності; органи державної влади; органи місцевого самоврядування.

Покупці - юридичні особи зобов'язані подати до державного органу приватизації документ про розподіл статутного фонду серед у часників.

Відповідальність за достовірність поданого документа покладається на покупця відповідно до законодавства.

Державною програмою приватизації стосовно конкретних об'єктів (груп об'єктів) можуть бути встановлені інші обмеження або особливості участі покупців у приватизації, включаючи галузеві та сумарні квоти на придбання юридичними особами державного майна, акцій (часток, паїв).

З метою розвитку ринку цінних паперів та подальшого його обслуговування, зниження ризику покупців при розміщенні вкладів в об'єкти приватизації створюються довірчі товариства, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, інші фінансові посередники. Проте звернення покупців до послуг посередницьких організацій при придбанні державного майна не є обов’язковим.

§ 3. Порядок та способи приватизації

Порядок приватизації державного майна відповідно до ст. 11 Закону про приватизацію передбачає:

опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;
прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації, створення комісії з приватизації;

опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта;

проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації);
затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію.

Ініціатива щодо приватизації може виходити від державних органів приватизації також покупців.

Заяви про приватизацію подаються до державних органів приватизації за місцезнаходженням об'єкта, що приватизується, у письмовій формі та в порядку, що встановлюється ФДМУ.

Покупці цілісних майнових комплексів та інвестори, які бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов'язані разом із заявою подати бізнес-план або техніко-економічне обґрунтування післяприватизаційного розвитку об'єкта, що включає план зайнятості працівників підприємства, пропозицію інвестора з зазначенням максимального розміру інвестиції, строків та порядку її внесення, а також декларацію про доходи для покупців фізичних осіб.

Державні органи приватизації протягом місяця розглядають заяви та приймають рішення щодо приватизації об'єкта і в п'ятиденний строк письмово повідомляють про це заявника, адміністрацію та трудовий колектив підприємства, що приватизується, а також відповідний орган виконавчої влади, уповноважений управляти цим майном.

Протягом місяця з дня прийняття рішення про приватизацію об'єкта він затверджує склад комісії з приватизації об'єкта і встановлює строк подання проекту плану приватизації. Цей строк має не перевищувати двох місяців з дня затвердження складу комісії.

Основними завданнями комісії є:

контроль за проведенням інвентаризації майна об'єкта приватизації;
розробка проекту плану приватизації об'єкта та подання його на затвердження органу приватизації;
оцінка вартості і визначення початкової ціни об'єкта приватизації, розміру статутного фонду господарського товариства та розробка акта оцінки;
визначення форми платежів відповідно до квот застосування приватизаційних паперів та компенсаційних сертифікатів;
розробка, у разі потреби, рекомендацій щодо реорганізації об'єктів;
формування списків громадян, які мають право на придбання акцій на пільгових умовах; заповнення форм статистичної звітності. Для виконання поставлених завдань комісія має право: зобов'язати адміністрацію підприємства, що приватизується, здійснити у встановлені строки інвентаризацію державного майна;
давати розпорядження, обов'язкові для адміністрації об'єкта приватизації, що пов'язані з розробкою проекту плану приватизації;
залучати до роботи експертів, консультантів, радників, спеціалізовані аудиторські фірми, консалтингові організації та фірми з правом дорадчого голосу на засіданнях комісії.

Для забезпечення гласності та прозорості приватизації у роботі комісії з приватизації об'єкта можуть брати участь народні депутати України.

Діяльність комісії регулюється Положенням, яке затверджується Фондом державного майна України.

Проект плану приватизації має передбачати строки та способи приватизації, початкову ціну об'єкта приватизації (розмір статутного фонду господарського товариства), рекомендовані форми платежу, квоти обов'язкового застосування приватизаційних паперів, розміри пакетів акцій за напрямами їх реалізації, а також забезпечення технологічної єдності виробництва, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів, циклів, технологій, порядок використання майна, що не підлягає приватизації.

Проект плану, розроблений комісією, та альтернативний проект плану трудового колективу чи інших покупців подаються на розгляд регіональних відділень Фонду державного майна України або його представництв у районах і містах, які протягом десяти днів зобов'язані розглянути подані проекти, затвердити план приватизації і довести його до заінтересованих осіб.

У разі відмови в приватизації відповідний орган приватизації повідомляє заявників про причину відмови.

Відмова в приватизації можлива тільки у таких випадках: коли особа, яка подала заяву, не може бути визнана; законодавством встановлено обмеження щодо приватизації цьогопідприємства; майно у встановленому порядку включено до переліку об'єктів(групи об'єктів), що не підлягають приватизації; об'єкт приватизації знаходиться в заповідній зоні, або розташований у прибережних захисних смугах морів, річок, озер на відстані ближче ніж 100 метрів від них.

З моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства:

орган, що здійснює управління майном цього підприємства, передає у встановленому порядку функції з управління цим майном державним органам приватизації;
стосовно цього підприємства припиняється дія норм ГК в частині купівлі, продажу, передачі, обміну, здачі в оренду, надання безоплатно, списання майна, випуску та придбання цінних паперів, надання та одержання кредитів у розмірах, що перевищують середньорічний рівень таких операцій за останні три роки з урахуванням рівня інфляції, а також забороняється передача майна в іпотеку. Якщо ці дії необхідні для ефективного функціонування державного підприємства, майно якого приватизується, вони здійснюються підприємством з дозволу державних органів приватизації.

Комісія з приватизації складає проект плану приватизації об'єкта, в якому враховуються пропозиції: господарського товариства створеного працівниками: підприємства, що приватизується, та інших покупців; місцевих рад за місцезнаходженням об'єкта приватизації; державних органів приватизації; центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів або його територіальних органів; АМКУ його територіальних відділень; центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів України або його територіальних органів.

Проект плану приватизації повинен передбачати строки та способи приватизації, початкову вартість об'єкта приватизації(розмір статутного фонду господарського товариства), рекомендовані форми платежу, розміри пакетів акцій за напрямами їх реалізації, а також забезпечення технологічної єдності виробництва, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів, циклів, технологій, порядок використання майна, що не підлягає приватизації.

За рішенням комісії до розробки проекту плану приватизації може бути включено проект реорганізації об'єкта, в якому передбачено створення на основі його структурних підрозділів юридичних осіб.

Рішення про необхідність реорганізації приймається в порядку, що встановлюється ФДМУ та АМКУ.

Відповідно до ст. 15 Закону про приватизацію приватизація майна державних підприємств може здійснюватися такими способами:

продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, у тому числі лише із застосуванням приватизаційних паперів;
продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;
продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону України «Про приватизацію державного майна»;
викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

Основним з них є продаж об’єктів приватизації на аукціоні або за комерційним конкурсом, за якими власником об’єкта стає покупець запропонував найвищу ціну.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об'єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.

На відміну від названих способів приватизації, підприємства агропромислового комплексу можуть приватизуватися тільки шляхом перетворення їх або у колективні сільськогосподарські підприємства, або у відкриті акціонерні товариства в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11.09.1996 р. «Про затвердження Порядку перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств зі змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства». Тобто підприємства агропромислового комплексу, як правило, не можуть бути продані на аукціоні або за конкурсом, а також приватизовані шляхом викупу зданого в оренду майна чи продажу державної частки (акцій, паїв) у майні підприємства, що приватизується, на фондовій біржі або іншим способом, який передбачає конкуренцію покупців.

Відповідно до Закону України від 10.07.1996 р. «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» (ст. 2, 8, - 15) приватизація майна здійснюється шляхом перетворення їх виключно у відкриті акціонерні товариства. Виняток з цього правила становлять названі у ст. 2 Закону підприємства та підприємства зі змішаною власністю, сума вартості майна яких недостатня для формування статутного фонду відкритого акціонерного товариства. Такі підприємства можуть приватизуватися шляхом викупу майна їх працівниками і прирівняними до них особами.

Приватизація законсервованих об'єктів та об'єктів незавершеного будівництва, здійснюється у порядку, передбаченому Законом України від 14.09.2000 р. «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» та Державною програмою приватизації, шляхом продажу на аукціоні (за методом зниження ціни об’єкта), за конкурсом. Продажу під збирання, продажу за наявністю одного покупця цьому покупцеві із забезпечення ним умов приватизації об’єкта, внесення об’єкта незавершеного будівництва до статутного фонду господарського товариства як внеску держави з наступною приватизацією після завершення будівництва відповідного об’єкта.

Особливості приватизації майна державних підприємств інших галузей народного господарства визначаються окремими законами і державною програмою приватизації.

Крім цього порядок застосування певних способів приватизації, крім зазначених актів, регулюється Положенням про застосування способів приватизації майна державних підприємств, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 04.02.1993 p., Положенням про порядок приватизації несільськогосподарських підприємств і організацій агропромислового комплексу, Положенням про типовий план приватизації несільськогосподарських підприємств і організацій агропромислового комплексу та Положенням про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств, затвердженими наказом Фонду державного майна України від 09.08.1996р. № 903, а також Державною програмою приватизації на конкретний рік.

Відповідно до принципу гласності і прозорості обов’язковою є інформація про приватизацію, яка передбачає такі відомості: перелік об'єктів, щодо яких прийнято рішення про приватизацію, умови їх продажу; термін протягом якого приймаються до розгляду плани приватизації та заяви на право продажу об'єктів приватизації; рішення про затвердження планів приватизації та укладення угод з юридичними особами або спеціалістами на розробку проектів планів приватизації та продажу об'єкта приватизації, а також підстави, на основі яких були прийняті ці рішення; результат виконання планів приватизації, які підлягають опублікуванню у спеціальних бюлетенях Фонду державного майна України та його регіональних відділень, які розповсюджуються за передплатою і в роздрібній торгівлі, місцевій пресі.

Інформація про результати приватизації об'єкта (інформація про переможців конкурсу, аукціону, ціну, за яку придбано об'єкт приватизації, дані про розподіл акцій (часток, паїв) між новими власниками (окремо по кожній юридичній особі) підлягає опублікуванню у місцевій пресі за місцем розташування відповідного об'єкта. Інформація про строки та умови проведення аукціону, конкурсу, випуску акцій у вільний продаж повинна бути опублікована в інформаційних бюлетенях органів приватизації, центральній та місцевій пресі не пізніш як за ЗО календарних днів до дати проведення аукціону, конкурсу, випуску акцій у вільний продаж.

Типовий, обов'язковий для публікації в бюлетені перелік відомостей для різних видів підприємств, порядок їх подання, форма публікації визначаються Фондом державного майна України.

§ 4 Договірні відносини у процесі приватизації

Договірні відносини у сфері приватизації слід розглядати як майнові договори між суб’єктами приватизації, змістом яких є оплатне відчуження державного майна. Як окрема категорія договорів в ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна» їх назва угоди приватизації. Тому загальні положення про порядок укладання, виконання цих договорів і відшкодування шкоди передбачені у відповідних інститутах цивільного і господарського права, а особливості законодавчими актами про приватизацію.

Залежно від того, який суб’єкт є предметом договору і способу приватизації визначається його зміст. Так, відповідно до ч. 1 ст. 27 вищевказаного Закону, при приватизації державного підприємництва як цілісного майнового комплексу шляхом його викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом між продавцем і покупцем укладається відповідний договір купівлі – продажу.

До договору купівлі-продажу повинні включатися передбачені бізнес-планом чи планом приватизації зобов'язання або зобов'язання сторін, які були визначені умовами аукціону, конкурсу чи викупу, щодо:

здійснення програм технічного переозброєння виробництва, впровадження прогресивних технологій;
здійснення комплексу заходів щодо збереження технологічної єдності виробництва та технологічних циклів;
збереження та раціонального використання робочих місць;
виконання вимог законодавства про захист економічної конкуренції;
збереження номенклатури та обсягу виробництва продукції(послуг) відповідно до бізнес-плану;
завершення будівництва жилих будинків;
утримання об'єктів соціально-побутового призначення;
виконання заходів щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та охорони навколишнього середовища;
внесення інвестицій виключно у грошовій формі, їх розміру та строків;
виконання встановлених мобілізаційних завдань;
погашення боргів;
подальшого використання земельної ділянки відповідно до вимог Земельного кодексу України.

До договору також включаються: відомості про розподіл відповідальності за шкоду, завдану навколишньому природному середовищу внаслідок господарської діяльності підприємства до проведення його приватизації вимоги та додаткові обмеження природоохоронного законодавства до користування об'єктом; санкції за порушення його умов.

Включення до договору інших зобов'язань покупця допускається за згодою сторін.

Термін дії зазначених зобов'язань, за винятком виконання встановлених мобілізаційних завдань, не повинен перевищувати п'ять років, а щодо підприємств-монополістів, підприємств військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії, галузевих науково-дослідних інститутів та проектно-конструкторських бюро, інших підприємств і установ, приватизація яких здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Зазначені в цій частині зобов'язання зберігають свою дію для осіб, які придбають об'єкт у разі його подальшого відчуження протягом терміну дії цих зобов'язань. Відчуження майна (акцій),обтяжених передбаченими у цій частині зобов'язаннями, можливо виключно за згодою державного органу приватизації, який здійснює контроль за їх виконанням. У разі подальшого відчуження приватизованого об'єкта новий власник у двотижневий термін з дня переходу до нього права власності на цей об'єкт зобов'язаний подати до державного органу приватизації копії документів, що підтверджують перехід до нього права власності. Державний орган приватизації зобов'язаний вимагати від нового власника виконання зобов'язань, визначених договором купівлі-продажу об'єкта приватизації і застосовувати до нього у разі їх невиконання санкції згідно із законом. Емітент або реєстратор, який веде реєстр власників іменних цінних паперів, зобов'язаний подати органу приватизації відомості про нового власника приватизованого об'єкта на письмову вимогу державного органу приватизації. Договори про подальше відчуження майна (акцій), обтяжених передбаченими у цій частині зобов'язаннями, підлягають нотаріальному посвідченню.

Контроль за виконанням умов договору купівлі-продажу здійснює державний орган приватизації.

Власники приватизованих об'єктів мають пріоритетне право на довгострокову оренду (на строк не менше десяти років) займаних ними земельних ділянок з наступним викупом цих ділянок відповідно до законодавства України, якщо на це немає прямої заборони Кабінету Міністрів України або відповідної місцевої ради.

Місцева рада зобов'язана у місячний строк з моменту реєстрації приватизованого об'єкта переоформити договір оренди на користування землею.

Договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню, що означає перехід права власності на приватизований об’єкт.

Право власності на приватизований об'єкт та земельну ділянку переходить до покупця з моменту сплати повної вартості придбаного об'єкта приватизації та земельної ділянки.

На вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки.

Договір купівлі-продажу не укладається при продажу акцій акціонерних товариств, створених у процесі приватизації або корпоратизації, крім продажу їх пакетом згідно з планом приватизації (планом розміщення акцій). Покупець набуває права власності на акції придбані на сертифікатному аукціоні. З дня затвердження протоколу про результати такого аукціону.

Продаж акцій акціонерних товариств, створених у процесі приватизації або корпоратизації, на фондових біржах здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

Угоди щодо операцій з акціями, придбаними в процесі приватизації, можуть укладатися після внесення відомостей про їх покупця та інших відомостей, визначених законодавством, до реєстру власників іменних цінних паперів.

Забороняється подальше відчуження окремих частин пакета акцій до повного виконання покупцем умов договору купівлі-продажу об'єкта приватизації, а також подальше відчуження приватизованого об'єкта без збереження для нового власника зобов'язань, визначених умовами конкурсу, аукціону, викупу. При подальшому відчуженні приватизованого об'єкта до нового власника переходять невиконані зобов'язання, що були передбачені договором купівлі-продажу об'єкта приватизації.

У разі розірвання в судовому порядку договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконанням покупцем договірних зобов'язань приватизований об'єкт підлягає поверненню у державну власність, включаючи земельну ділянку.

Особи, які придбали державні підприємства як цілісні майнові комплекси, є правонаступниками їх майнових прав обов'язків відповідно до умов договору між продавцем і покупцем та законодавства України.

Правонаступництво щодо акцій (часток, паїв), придбаних в процесі приватизації, які належали державі в майні суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств, підтверджується договором купівлі-продажу. Вартість акцій (часток, паїв) визначається виходячи з їх номінальної вартості.

Як вже зазначалося, до договору купівлі – продажу включаються санкції за порушення його умов.

Зокрема, покупці, що не сплатили за об’єкт приватизації, включаючи земельну ділянку, придбаний шляхом викупу, на аукціоні або за конкурсом, протягом 60 днів з моменту укладення чи реєстрації відповідної угоди сплачують на користь органу приватизації неустойку в розмірі і порядку, що встановлюються постановою Кабінетом Міністрів України від 17.09.2008 р. № 846 «Про розмір неустойки за повну або часткову несплату покупцями коштів за об’єкти приватизації.

Розмір неустойки, відповідно до цієї постанови, яку сплачують покупці у разі повної або часткової несплати у встановлений Законом України «Про приватизацію державного майна» строк коштів за об’єкт приватизації, включаючи земельну ділянку становить 20% суми, за яку придбано такий об’єкт, включаючи земельну ділянку

За недопущення працівників державних органів приватизації, протидіючи перешкоджання проведенню ними перевірки дотримання умов договору купівлі-продажу державного майна на керівника приватизованого підприємства накладається штраф у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожний встановлений факт.

Штрафи стягуються з винних осіб за рішенням суду в установленому порядку та перераховуються до Державного бюджету України.

Збитки, заподіяні порушенням законодавства про приватизацію, а також витрати щодо забезпечення збереження об'ємів приватизації на період до моменту передачі майна, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб на основі ст. 623 ЦК і ст. 224 ГК, які встановлюють загальні засади відшкодування збитків та ч. 6 ст. 29 Закону про приватизацію.

Також порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі – продажу об’єкта приватизації. Якщо договір змінений або розірваний з істотним порушенням договору однією із сторін то відповідно до ч. 5 ст. 653 ЦК , друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірвання договору.

Спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно – правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарсько процесуальним кодексом України.

Контрольні запитання

У чому мета приватизації?
Назвіть принципи приватизації.
Які об’єкти державної власності підлягають приватизації?
Які об’єкти державної власності не підлягають приватизації і чому?
Хто є суб’єктами приватизації?
Назвіть види договорів, котрі можуть укладатися при приватизації державного підприємництва.
Яка обов’язкова умова договору купівлі - продажу цілісного майнового комплексу та її зміст?
Які можливі санкції за невиконання умов договору купівлі – продажу об’єкта приватизації?

ГЛАВА 9

ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНІ ВІДНОСИНИ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Поняття, підстави виникнення та види господарських зобов’язань

В умовах ринкової економіки господарське зобов’язання виступає в якості головного механізму встановлення і регулювання стосунків між суб’єктами господарсько – виробничих та організаційно - господарських відносин. Вони опосередковують процес виробництва, переміщення реалізацією матеріальних благ, інтелектуальної власності, організаційно – господарські відносини між їх виробниками та органами господарського керівництва. Господарське зобов’язання конкретно регулює майнові та організаційно – господарські відносини у сфері виробництва і господарського обороту.

Господарським за ч. 1 ст. 173 ГК визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених господарським законодавством, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Його змістом є дії господарського чи управлінсько господарського характеру, які на вимогу управненої сторони має виконувати або від виконання яких має утримуватися зобов’язана сторона. В зобов’язальних відносинах суб’єктивне право називається правом вимоги, обов’язок щодо вимоги боргом. Правомочний суб’єкт – кредитором, а зобов’язаний – боржником. Сторонами в зобов’язаннях відносинах є кредитор і боржник. Кредитор – це особа (суб’єкт господарювання), управнена вимагати від свого контрагента – боржника здійснення певної дії (дій) чи утримання від такої дії (дій). Боржник в господарських зобов’язаннях – це особа (суб’єкт господарювання), зобов’язана здійснити на користь кредитора – контрагента певну дію (низьку дій) або утриматися від них. В більшості господарських зобов’язань кожна із сторін в господарських зобов’язаннях є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки з одного боку має права. А з іншого обов’язок виконати певні дії (поставка, капітальне будівництво, лізинг тощо).

Підставами виникнення господарських зобов’язань є певні юридичні дії (юридичні факти) або їх поєднання, з настанням яких господарське законодавство пов’язує виникнення тих чи інших прав і обов’язків. Зауважимо, що власне законодавство не підставою виникнення господарських зобов’язань, воно лише визначає, з яких саме підстав вони виникають. Так відповідно до ст. 174 ГК господарські зобов’язання можуть виникати:

безпосередньо із закону або іншого нормативно – правового акта. Що регулює господарську діяльність, ГК, ЦК, Закон України від 24.01.1997 р. «Про державний матеріальний резерв» і т. п.);
акту управління господарською діяльністю ( в тому числі щодо створення, ліцензування, патентування господарської діяльності, наприклад, постанови Кабінету Міністрів України від 30 червня 1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні» і т. п.);
з господарського договору та інших угод. Передбачених законом, а також з угод. Не передбачених законом. Але таких. Які йому не суперечать. Відповідно, вони є договірні і бездоговірні;
внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх підстав (регулюється ЦК з урахуванням особливостей, встановлених ГК);
у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Перелік підстав перелічених у цій статті. не є вичерпним, зокрема, вони передбачені ст. 11 ЦК та іншими законами.

На підставі аналізу змісту. Мети і суб’єктів господарських зобов’язань можна назвати їх характерні ознаки за якими вони відрізняються від цивільно – правових. Такими ознаками є наступні: вони виникають в особливій сфері суспільних відносин – сфера господарювання; підставами їх виникнення є ГК і спеціальні закони, що регулюють господарські відносини; особливість дій. Що їх зобов’язаний вчинити один суб’єкт на користь іншого. Це дії господарського чи управлінського – господарського характеру; суб’єктами господарського зобов’язання є суб’єкти господарювання - зобов’язана сторона та управнена сторона. А не лише боржник і кредитор. Які традиційно характерні для цивільно – правових відносин;

суб’єктами господарських зобов’язань не можуть бути громадяни.

Залежно від особливостей, специфіки об’єкта, суб’єкта, визначеності предмета в господарському праві зобов’язання є: майново – господарські, організаційно – господарські, соціально – комунальні, публічні та внутрішньогосподарські.

Майново-господарськими, (згідно з ч. 1 ст. 175 ГК) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов’язку. Таким чином, такі зобов’язання мають цивільно – правовий характер і регулюються ЦК з урахуванням ГК.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути: суб'єкти господарювання; негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи; органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами громадянами, не є господарськими і регулюються іншими, частіше усього, нормами адміністративного законодавства.

Суб'єкти господарювання також можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарськими згідно ч. 1 ст. 176 ГК, визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно - господарські зобов’язання виникають між суб’єктом господарювання і суб’єктами організаційних повноважень, зазначених у ч. 2 ст. 55 ГК, а саме:

між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;
між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;
між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;
-в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання, ( ст. 177 і ч. 4 ст. 175) розглядається як зобов’язання за рішенням відповідної місцевої ради.

За рахунок своїх коштів відповідно до Закону України від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» вони повинні створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Суб'єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК, незалежно від статутної мети своєї діяльності, можуть брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем.

Таким чином, на підставі рішення місцевої ради виникає організаційно - господарське зобов’язання між нею і суб’єктом господарювання. Вони також мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання. Суб'єкт господарювання, відповідно до ч. 1 ст. 178 ГК, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Маються на увазі зобов’язання, які виникають при здійсненні господарської діяльності з енергопостачання, газопостачання, централізованого водопостачання і водовідведення, з надання послуг транспорту загального користування, зв’язку, біржових тощо або установчими документами суб’єкта господарювання (статут, засновницький договір), які встановлюють їх певний обов’язків вид діяльності.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Внутрішньогосподарські – це зобов’язання, що виникають між відокремленими структурними підрозділами суб’єкта господарювання та відносини суб’єкта господарювання з структурними підрозділами, а також у зв’язку з виконанням певних робіт чи надання послуг. Наприклад, зобов’язальні відносини щодо виконання ремонтних робіт.

§ 2. Виконання господарських зобов’язань

У загальному, виконання господарського зобов’язання (далі – зобов’язання) є засобом досягнення мети укладання та йог припинення. Або виконання зобов’язання – це вчинення боржником і кредитором дій, чи утримання від них, спрямованих на здійснення прав та виконання обов’язків, які випливають із зобов’язання.

Зобов’язання вважається виконаним, якщо передбачені ним дії виконані повністю і належним чином. Тобто з дотриманням усіх вимог, які в ньому передбачені.

Традиційно в юридичній літературі і відповідно ст. 526 ЦК розглядаються принципи належного і реального виконання зобов’язань, відповідно до умов договору.

Принципи належного виконання полягає у виконанні зобов’язання належним чином – відповідно до вимог закону, інших нормативно – правових актів, договору, а за відсутності в цих правових документах конкретних вимог щодо їх виконання – згідно з вимогами, що у певних умовах звичайно ставляться (іншими словами, - відповідно до звичаїв господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості) розстрочення виконання.

Відповідно до ст. 197 ГК господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено, зобов'язання повинно бути виконано:

за зобов'язанням про передання нерухомого майна (будівля, земельна ділянка тощо) місцезнаходженням цього майна;
за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна) перевізникові;
за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;
за грошовим зобов'язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов'язаних із зміною місця виконання;
за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання.

Виконання грошових зобов'язань має певну специфіку, що визначена ст. 198 ГК України. Так, платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо Інше не встановлено законом. Вони повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях (в іноземній валюті - лише у випадках, передбачених актами законодавства, та відповідно до встановленого ним порядку). Нарахування відсотків за такими зобов'язаннями застосовується у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

Господарське зобов'язання має виконуватися зазвичай зобов'язана особа. Проте, відповідно до ст. 194 ГК виконання господарського зобов'язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. При цьому управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Ст. 195 ГК передбачається можливість делегування прав у господарських зобов'язаннях. Управнений суб'єкт господарського зобов'язання вправі (якщо інше не передбачено законом) передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права (з обумовленням певним строком або без такого) на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передача делегування прав має бути документально оформлена - актом передачі, що вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єктові - від дня офіційного опублікування цього акта. Вона прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав у результаті такої передачі (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються У господарському зобов'язанні можуть брати участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів (ст. 196 ГК). В такому випадку кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зобов'язанням. Виконання за участю кількох зобов'язаних осіб має бути солідарним, якщо це передбачено законодавством або договором. При такому виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК , якщо інше не передбачено законом.

Принципи реального виконання зобов’язання є фактичним продовженням принципу належного виконання. Цей принцип означає виконання зобов’язання в натурі. Вимога закону щодо виконання господарського зобов'язання в натурі підкріплюється положенням ч. 2 ст. 194 ГК, відповідно до якої неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 193 ГК: якщо інше передбачено законом або договором; якщо управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Кожна сторона господарського зобов'язання повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського (публічного) інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК 4%ратнтг, іншими законами або договором. Проте застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє його (суб'єкта) від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Зобов'язання має бути виконане також: у повному обсязі (управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов’язання (зобов’язання з поставки виконується певними партіями); вчасно (зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання).

Одностороння відмова від виконання господарського зобов'язання зазвичай вважається порушенням. Проте вона допускається у випадках: передбачених законом; у разі неналежного виконання іншою стороною (згідно із ч. 6ст. 193 зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання); у разі відмови від виконання або відстрочки виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК); управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

Окремі автори розширюють перелік основних принципів виконання зобов’язань. Включаючи сюди такі принципи як принцип взаємного сприяння, принцип економічності (В. В. Луць) і принцип загальногосподарського інтересу (В. К. Мамутов).

Виконання зобов’язань має підтверджуватися документами встановленої форми із обов’язковими реквізитами. Наприклад. акт приймання – передачі основних засобів, акт приймання продукції виробничо – технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю тощо.

§ 3. Способи забезпечення виконання господарських зобов’язань

Наявність зобов’язання, нажаль, не гарантує його належного і реального виконання, а тому потребує відповідного забезпечення.

Виконання господарських зобов'язань забезпечується: заходами захисту прав (що передбачені законом або такі, що йому не суперечать); заходами відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами.

За погодженням сторін можуть застосовуватися види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігові і умови та порядок застосування яких визначається ЦК.

Оскільки, відповідно до абзацу 2 ч. 2 ст. 199 ГК до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК, розглянемо їх за цивільним законодавством.

Види забезпечення зобов'язань в даному випадку умовно можна поділити на зобов'язально-правові та речово-правові. До першого виду відноситься; неустойка, порука, гарантія та завдаток до другого - застава і притримання. Для речово-правових видів (способів) характерне те, що інтереси кредитора можуть бути забезпечені за рахунок майна, яке перебуває у володінні кредитора.

Зобов'язально-правові способи змушують боржника виконати належно зобов'язання під страхом настання негативних наслідків, які пов'язані із зобов'язальними вимогами.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань, відповідно до ч. 1 ст. 199 ГК, застосовуються і передбаченими статтями ЦК такі способи.

Неустойка (штраф, пеня) – грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ст.549 – 552 ЦК).

Різновидами неустойки є штраф і пеня.

Штраф - вид неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

В залежності від підстав встановлення можуть бути такі види неустойки:

Законна неустойка встановлюється нормативним актом на випадок невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Ці правила є обов'язковими для сторін і вони не вправі відступати від вказаного правила, тобто відмовитися від стягнення неустойки або зменшити її розмір. Нормативним актом передбачаються умови, розмір, а іноді порядок втягнення неустойки. Разом з тим сторони можуть підвищити її розмір, якщо це не заборонено законом.

Договірна неустойка встановлюється угодою сторін на випадок невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Якщо така неустойка встановлюється в договорі, це в письмовій формі повинно бути відображено в основному договорі.

Залежно від співвідношення права на неустойку з правом на відшкодування збитків (ст. 624 ЦК):

■'
залікова неустойка стягненню підлягає як неустойка, так і збитки, але тільки в тій частині, що не покриваються сумою неустойки. Наприклад, якщо неустойка передбачена в сумі 10 тис. грн., а збитки складають 50 тис. грн., то збитки стягуються в розмірі 40 тис. грн. Залікова неустойка має значення як загальне правило, і повинна застосовуватись у випадках, якщо законом або договором не передбачена неустойка іншого виду;
штрафна неустойка стягується в сумі понад суму компенсації збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань. Наприклад, якщо неустойка передбачена в сумі 10 тис. грн., а збитки складають 50 тис. грн., то збитки стягуються в повному розмірі плюс неустойка всього 60 тис. грн.;
виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання тільки сплатою суми неустойки, виключаючи взагалі вимоги про відшкодування збитків (наприклад, пеня за грошовими зобов'язаннями у відповідності до Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»);
альтернативна неустойка передбачає стягнення кредитором або неустойки, або відшкодування збитків, причому, стягнення неустойки позбавляє права на стягнення збитків і навпаки.

Порука - це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання чи неналежне виконання боржником його зобов'язання перед кредитором (ст. 553 – 559 ЦК).

На відміну від застави, яка надає кредиторові переважне право перед іншими кредиторами боржника задовольнити свої вимоги із вартості заставленого майна, за договором поруки кредитор поруч із боржником набуває в особі поручителя додаткового боржника.

ЦК встановлює солідарну відповідальність поручителя і боржника, за основним зобов’язанням.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом,) свого обов'язку (ст. 560 – 569 ЦК).

Гарантія - це односторонній договір, за яким одна організація (гарант) зобов'язується нести майнову відповідальність перед кредитором за неналежне виконання зобов'язань боржником.

Зобов’язання суб’єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

ГК регулює відносини, пов'язані із застосуванням господарсько-правової відповідальності (розділ V) та такими способами забезпечення виконання господарських зобов'язань, як банківська гарантія (ст. 200 ГК) та публічні (загальногосподарські) гарантії (ст. 201 ГК).

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони. При цьому гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

Згідно із ч. 2 ст. 183 ГК держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій ГК, застосовуються відповідні положення ЦК (ст. 560-569).

Актами спеціального законодавства можуть бути передбачені й інші способи забезпечення виконання зобов'язань, зокрема організаційно-господарських. Так, Закон України від 21.12.2000 р. «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» передбачає податкову заставу як спосіб забезпечення податкового зобов'язання платника податків, не погашеного у строк. У силу податкової застави орган стягнення (уповноважений державний орган) має право в разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами у порядку, встановленому законом.

Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань застосовуються з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів. Законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави. Так, Закон України від 20 вересня 2001 р. «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» визначив засади формування та функціонування такого Фонду, а також порядок відшкодування за рахунок коштів Фонду вкладів вкладникам банків - учасників Фонду у разі настання недоступності вкладів.

Способи забезпечення виконання зобов’язання є завдаток. Відповідно до ст. 540 ЦК – це грошова сума, що видається однією зі сторін у рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток необхідно відрізняти від авансу. Аванс - це також визначена грошова сума або цінності, які покупець чи замовник передають продавцю чи виконавцю робіт в рахунок майбутніх платежів за передане майно, виконану роботу чи надані послуги. Проте, завдаток не є способом забезпечення виконання зобов'язання. Якщо сторона, що одержала аванс, не виконала своїх зобов'язань, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати його подвійної суми. Відповідно до ч. 2 ст. 570 ЦК, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Основні положення застави як способу забезпечення виконання зобов'язання викладені у статтях 572-593 ЦК.

Залежно від виду майна, яке може бути предметом застави розрізняють наступні види застави: іпотека, заклад, застава товарів в обороті або переробці, застава цінних паперів та застава майнових прав.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі (ч. 2 ст. 575 ЦК, ст. 44 Закону «Про заставу»).

§ 4. Поняття і підстави припинення господарських зобов’язань

Припинення зобов'язання – погашення прав та обов'язків сторін, що складають його зміст.

Основною підставою припинення зобов'язання є його виконання.

Виконання зобов’язання - це вчинення боржником саме тих дій, які встановлені договором, чи законом, тобто передати річ, виконати роботу, надати послуги, відшкодувати шкоду тощо.

Господарське зобов'язання припиняється за таких підстав:

виконанням, проведеним належним чином (ч.1 і 2 ст. 203 ГК) якщо умови зобов'язання якого виконані належним чином і виконання прийнято управненою стороною;
зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання (ч. 3-5 ст. 203 ГК) Для зарахування достатньо заяви однієї сторони зобов'язання, проте не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом;
у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі (ч. 2 ст. 204 ГК);
за згодою сторін (зокрема, угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов'язання (ч. 1 ст. 204 ГК);
у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду (ст. 206-207 ГК);
через неможливість виконання (у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає (в т. ч. ліквідація суб'єкта без правонаступництва; визнання його банкрутом); при цьому зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону (ст.205 ГК);
та в інших випадках, передбачених та іншими законами.

До відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Згідно із ч. 1 ст. 206 ГК господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 ГК щодо зміни та розірвання господарських договорів. Проте державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.

Господарське зобов'язання на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади може бути визнано судом недійсним повністю або якщо воно, відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК : не відповідає вимогам закону; або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, які: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Визнання господарського зобов'язання недійсним тягне наслідки, передбачені законом (ч. З ст. 207, ст. 208 ГК), а саме:

припинення зобов'язання повністю або в частині з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду; якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання припиняється на майбутнє;
вилучення в доход держави за рішенням суду майна (коштів),одержаного сторонами за зобов'язанням у разі визнання свого недійсним як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства; при цьому: за наявності наміру вчинення зобов'язання з незаконною метою вилученню підлягає усе майно, одержане сторонами за зобов'язанням; у разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави; у разі виконання такого зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного;
двостороння реституція - у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав: кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Зобов'язання припиняється також зарахуванням. Зарахування припиняє зустрічні зобов'язання, якщо вони рівнозначні за сумою.

До підстав припинення зобов'язань належать: новація, прощення боргу і відступне.

Новація зобов'язання (оновлення зобов'язання) - це домовленість сторін щодо заміни первинного зобов'язання, яке існувало між кредитором і боржником, іншим. При цьому нове зобов'язання має новий предмет або новий спосіб виконання.

Прощення боргу - це відмова кредитора від своїх вимог. Проте прощення боргу можливе лише за умови, якщо звільнення кредитором боржника від виконання зобов'язання не порушує права третіх осіб щодо майна кредитора, не є спосіб ухилення від сплати податків і відрахувань у соціальні фонди.

За згодою сторін зобов'язання може бути припинено наданням замість предмету виконання зобов'язання відступного (передача майна, цінних паперів, сплата грошей, виконання робіт тощо). Розмір і порядок надання відступного встановлюють безпосередньо сторони.

Зазначені підстави припинення зобов'язань мають місце лише за волею і згодою сторін.

Незалежно від волі сторін припиняються зобов'язання внаслідок таких обставин: неможливість виконання зобов'язання; поєднання в одній особі боржника і кредитора; смерть боржника чи кредитора, якщо зобов'язання пов'язано з їх особою; ліквідація юридичної особи (кредитора чи боржника).

Неможливість виконання зобов'язання може стати підставою припинення зобов'язання, якщо її настання зумовлено обставинами, за які боржник не відповідає і які виключають відповідальність боржника, наприклад форс – мажорні обставини.

Смерть особи фізичної особи - підприємця може бути підставою припинення зобов'язання лише коли права та обов'язки нерозривно пов'язані з особою боржника чи кредитора.

Ліквідація суб’єкта господарювання (кредитора чи боржника) є підставою для припинення зобов'язання, оскільки на відміну від реорганізації коли створений суб’єкт виступає правонаступником за зобов'язаннями, при ліквідації правонаступництво відсутнє.

Контрольні питання

У чому зміст поняття господарське зобов’язання?
Назвіть підстави виникнення господарських зобов’язань?
У чому відмінність господарсько – правових і цивільно – правових зобов’язань?
Які Ви знаєте види господарських зобов’язань?
У чому особливості принципів виконання господарських зобов’язань?
Перелічіть і поясніть способи забезпечення виконання господарських зобов’язань.
У чому полягають підстави припинення господарського зобов’язання?

ГЛАВА 10.

ГОСПОДАРСЬКИЙ ДОГОВІР

§ 1. Поняття, ознаки і функції господарського договору

Господарський договір в умовах ринкової економіки є основним засобом організації відносин між суб’єктами господарювання та важливим інструментом правової організації господарського життя суспільства в цілому. Він є однією із найбільш поширеніших підстав виникнення договірних господарських зобов’язань як гнучкий правовий регулятор дає змогу враховувати специфіку окремого господарського зв’язку та узгоджувати його із загальнонормативним режимом правового регулювання господарських відносин.

Об’єктивна необхідність господарського договору обумовлена господарським інтересом. Суб’єкти господарської діяльності при цьому мають право і утворюють для себе певні норми і правила взаємовідносин. В Римському праві, наприклад, вживається поняття закон договору, за принципом: договір робить право (лат.: convetio facit legem), в французькому Цивільному кодексі Наполеона (1805 р.) констатується, що договір має «силу закону сторонам».

В останні роки в науковій юридичній літературі України теоретичні питання господарського договору стали предметом комплексного, цілісного вивчення. Розробка доктринального поняття господарського договору як універсального засобу саморегуляції суспільних відносин, а також використання теоретичних найбільш повно відображена О. А. Беляневич у монографії «Господарське договірне право України (теоретичні аспекти) – К: Юрінком Інтер, 2006 р.

Разом з цим, в умовах ринкового конкурентного середовища, яке сформувалося в Україні набуло широкого розповсюдження укладення господарських договорів на біржах, аукціонах, конкурсах, але ці питання висвітлено не достатньо.

Термін «господарський договір» широко використовується в юридичній літературі та в господарській практиці, звичайно, на основі його порівняння з цивільно-правовим договором. Зауважимо, що чинне законодавство не містить визначення господарського договору, хоча в ГК йому присвячена глава 20 – «Господарські договори» (ст. ст. 179 – 188) На підставі аналізу правовідносин у господарській діяльності, змісту і особливостей господарських договорів визначених в ГК дає змогу сформувати поняття господарського договору за його ознаками. Такими ознаками є: за суб'єктним складом (сторони в господарському договорі суб'єкти господарювання) спрямованістю на забезпечення господарської діяльності учасників договірних відносин; тісний зв'язок з плановим процесом у господарській діяльності (з передбаченням виробничих показників); поєднання майнових (виготовлення продукції) та організаційних елементів (визначення порядку виробництва, приймання виконання тощо); обмеження договірної свободи і можливість відступлений від рівності сторін (державні контракти, закупівля продукції і товарів за державні кошти і т. н.).

Узагальнивши вище наведене, можна сказати, що господарський договір – це засноване на домовленості сторін і зафіксоване у встановленій законом формі, зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та/або суб’єктами організаційно – правових повноважень змістом якого є взаємні права і обов’язки сторін у галузі господарської діяльності з врахуванням загальногосподарських (публічних) інтересів.

Поняття господарського договору виводиться через сукупність його особливостей як угоди і як зобов'язального правовідношення. Головна особливість господарського договору як угоди полягає в особливому суб'єктному складі та обмеженні договірної свободи. Суб'єктний склад господарського договору можна визначити наступним чином: сторонами (стороною) в господарському договорі можуть виступати господарські організації з правами юридичної особи; відособлені підрозділи господарських організацій в межах компетенції, що надана їм цими організаціями; індивідуальні підприємці (як із статусом, так і без статусу юридичної особи); негосподарські організації - юридичні особи при здійсненні ними господарської діяльності, необхідної для досягнення мети, передбаченої їх установчими документами; органи господарського управління - власники та (або) уповноважені ними органи, які здійснюють в межах їх компетенції управління майном створених (придбаних) ними або підвідомчих їм господарських організацій.

Своєрідність господарського договору як зобов'язального правовідношення зумовлена природою господарських зв'язків і виявляється в спрямованості господарського договору на обслуговування господарської діяльності та в поєднанні майнових і організаційних елементів в його змісті. Держава виконуючи економічну функцію і забезпечуючи соціальну спрямованість економіки вправі регулювати договірну свободу суб’єктів господарських правовідносин на досягнення такого економічного суспільного порядку, який забезпечить кожному члену суспільства належні умови існування, і лише після цього максимально допустиму індивідуальну свободу. Тому господарські одговори опосередковують не тільки господарські зв’язки, які формуються між суб’єктами господарювання, а й ті, що формуються між ними й державними органами управління та місцевого самоврядування. Вони, наприклад, укладаються з приводу виконання програм і планів економічного, науково – технічного, соціального розвитку держави і регіонів, а також внутрішньогосподарських планів.

Правове регулювання господарських договірних зв'язків в Україні здійснюється тією чи іншою мірою трьома гілками влади таким чином:

прийняттям вищим законодавчим органом найбільш важливих нормативних актів, що регулюють господарську діяльність;
виданням органами виконавчої влади, в першу чергу, Кабінетом Міністрів України і центральними органами управління, підзаконних нормативних актів, що регулюють договірні зв'язки, які виникають в процесі здійснення господарської діяльності;
за допомогою діяльності особливого юрисдикційного органу - господарського суду, який не тільки судить про право, але й сприяє стабільності та стійкості господарських договірних зв'язків. При цьому автор зазначає, що ідея нормативного регулювання договірних господарських відносин не суперечить основам функціонування соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Правовий режим господарських договорів об'єктивно обумовлений особливою природою господарських зв'язків, яка потребує спеціального регулювання з метою підтримання необхідного балансу між інтересами окремих суб'єктів господарювання, їх об'єднань та інтересами суспільства в цілому. Врахування в господарському договорі інтересів інших, окрім його сторін, осіб (споживачів, суспільства в цілому) досягається шляхом введення в договірні відносини елементів імперативності, які можуть мати як побічний характер (встановлення розмірів податків, рівня цін і тарифів, закріплення загальних принципів укладання договорів, встановлення відповідальності за зловживання монопольним становищем на ринку і т. ін.), так і пряму дію (зокрема, коли однією з сторін в договорі виступає державний орган).

Імперативність регулювання договірних зв'язків є різновекторною і зумовлюється завданнями, що стоять перед державою в галузі управління господарською діяльністю, насамперед: захистом прав і законних інтересів слабкіших суб'єктів господарювання; забезпеченням суспільного господарського порядку в країні (захистом публічних інтересів).

Разом з тим, конкурентне ринкове середовище потребує надання сторонам договору свободи господарської діяльності, яка реалізується через систему загальних дозволянь в праві. Суб'єкти господарювання можуть реалізовувати правові дозволяння за власною ініціативою у власних та суспільно прийнятних цілях. Така реалізація здійснюється шляхом самостійного формування учасниками господарського обороту своїх суб'єктивних прав та обов'язків, що кореспондують їм з метою забазпечення суспільних інтересів.

Як спеціальна правова категорія, зазначає В. С. Щербина, господарський договір має такі особливі ознаки.

По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори — це, як правило, майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів суб'єктів господарювання, які не обслуговують виробництво та обіг і є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), повинен відповідати цьому замовленню (ч. 5 ст. 179 ГК). В теорії такі договори визначаються як плановані.

Але не всі господарські договори укладаються на підставі державного замовлення. Отже, ця ознака господарського договору не є абсолютною.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державного замовлення, має відповідати господарським намірам і юридично вираженій згоді сторін. У теорії такі договори називаються регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами.

По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів (про цю ознаку йшлося при розгляді суб'єктного складу господарських зобов'язань)¹.

Значення господарських договорів розкривається через їх функції у яких вони проявляються їх регулятивні властивості, завдяки яким регулюються відповідні господарські правовідносини.

Функціями господарського договору виходячи з їх кваліфікації різними авторами є:

регулятивна, яка означає, що господарський договір регулює відносини між сторонами на підставі закону, але з урахуванням специфіки конкретного господарського зв'язку (щодо порядку та строків виконання договірних зобов'язань. кількісних та якісних характеристик предмету договору тощо), доповнюючи прогалини закону (наприклад, встановленням конкретного розміру санкцій за порушення умов договору, якщо такі санкції не передбачені законом). Регулятивна дія господарського договору обумовлена двома чинниками: а) господарський договір є індивідуальним правовим актом, що забезпечує юридичне оформлення складних і різноманітних господарських зв'язків; б) складність і різноманітність цих зв'язків з необхідністю вимагає належного пристосування загальних вказівок закону до змісту і середовища функціонування певного господарською зв'язку характеру конкретної господарської операції, економічних інтересів і технічних можливостей сторін. їх фінансовою становища, перспектив розвитку
інформаційна функція виявляється сформульованим господарський договір містить певну інформацію щодо наявних товарів, послуг і робіт які пропонуються, а також прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та

___________

¹Див.: Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – 3 – тє вид. перероб.і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С. 296 – 297.

обґрунтованого рішення з цього спору.

координаційну, яка полягає у тому, що сторони господарського договору виробляють умови цього договору шляхом погодження між учасниками договірних відносин умов договору. Оскільки інтереси сторін господарського зв'язку, як правило, не збігаються, а задовольнити свої потреби кожна з них може, лише співпрацюючи з контрагентом, сторони на стадії укладання договору змушені так скоординувати свої потреби і можливості, інтереси і передбачення, щоб шляхом компромісу виробити обопільно прийнятну правову модель відповідного господарського зв'язку; на стадії виконання договору сторони координують свою діяльність відповідно до його умов;
інструменту планування.

Така

функція означає, що

плануючи свою діяльність, суб'єкт господарювання передусім

орієнтується на попит щодо результатів своєї діяльності (продукції,

робіт, послуг). Найбільш надійну інформацію у цьому відношенні дають укладені суб'єктом господарські договори. Узагальнюючи

інформацію щодо всіх укладених договорів, суб'єкт господарю

вання закладає відповідні покажчики у свої виробничі програми. Основу планів становлять державні замовлення та дого

вори, укладені із споживачами (покупцями) продукції, робіт, по

слуг і постачальниками матеріально-технічних ресурсів;

контрольну, яка полягає в тому, що за допомогою господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб'єктів господарювання. Якщо суб'єкт господарювання уклав договір на збут (продукції робіт, послуг), який в сукупності забезпечує повне або близьке до повного завантаження устаткування і зайнятості трудового колективу, це свідчить, що його діяльність потрібна суспільству. Якщо укладеними договорами покривається незначна частина виробничого потенціалу суб'єкта, це свідчить, що результати його діяльності не мають достатнього попиту, а сама діяльність суспільству не потрібна, тобто є неефективною. Такий суб'єкт господарювання для продовження функціонування має вжити активних заходів щодо вдосконалення діяльності (обновити асортимент, поліпшити якість, зменшити ціну продукції, робіт, послуг; змінити виробничий профіль якщо це можливо і доцільно);
охоронну (захисну) сама наявність договору в передбаченій законом формі, зафіксовані в ньому права і обов'язки сторін, а також санкції за невиконання (неналежне виконання) останніх дають можливість використати механізм захисту прав та законних інтересів сторін у разі порушення однією з них своїх договірних зобов'язань, у тому числі застосувати заходи оперативного впливу.

Можна також назвати функцію забезпечення. Вона сформована відповідно до централізованого планування державних потреб. У формі держзамовлень планується: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей народного господарства; виконання міждержавних економічних угод; експортно-імпортна діяльність; вирішення соціальних проблем тощо. Державне замовлення реалізується шляхом укладання господарських договорів (державних контрактів) між його виконавцями і споживачами продукції, послуг, замовниками робіт. Інакше кажучи, господарський договір у цьому разі є функціональним правовим засобом реалізації державного замовлення.

Згідно з положень ст. 67 ГК яка передбачає, що відносини підприємств з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюється на основі договорів випливає функція опосередкування відносин між суб’єктами господарювання.

Враховуючи положення ч. 4 ст. 183 і ч. 2 ст. 193 можна назвати функцію забезпечення державного інтересу тощо.

Специфічне правове регулювання господарських договорів має виходити не з того, знаходяться суб'єкти господарювання у відносинах диспозитивності чи підпорядкування, а з того, на досягнення якої мети спрямовані їх дії. Цією метою є певний суспільно-корисний результат господарювання, тобто задоволення потреб всього суспільства в певних матеріальних та нематеріальних благах. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність застосування публічно-правових регуляторів господарської діяльності.

§ 2. Зміст господарського договору

Зміст господарського договору полягає у поєднанні двох ознак: економічної і юридичної. Економічна ознака в даному випадку означає, що господарський договір завжди має матеріальний зміст, забезпечує виробничі потреби суб’єктів господарювання і юридична ознака – коли господарські виробничі зв’язки опосередковуються договором і набувають форми договірного правовідношення, яке надає їм визначеності та стабільності. Вони характеризуються поєднанням майнових і організаційних елементів. Наприклад, відносини з організації забезпечення устаткування виробництва на лізингових умовах. Спочатку утворюється НАК «Украгролізинг», агентської угоди з Міністерством аграрної політики вона одержує бюджетні кошти за рахунок яких придбає основні фонди з подальшою передачею їх користування на умовах договору фінансового лізингу.

За юридичною ознакою зміст договору є спільним юридичним актом сторін, що становлять: по-перше, домовленість, щодо умов з яких вони дійшли згоди і по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов'язкові на основі чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору — це ті умови, на яких укладений договір. Оскільки договір є підставою виникнення господарсько-правового зобов'язання, то зміст цього зобов'язання розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК, договір вважається укладеним, якщо сторони в потрібній у належних випадках формі досягнули згоди усіх істотних умов договору. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Згідно цією нормою істотними вважаються:

По – перше, умови про предмет договору. Без цих умов неможливо укласти будь-який договір. Умови про з'ясування предмету договору актуальні при укладенні не передбачених законодавством договорів (фрайчайзинг, інжиніринг та ін,);

По – друге, умови договору, що прямо визначені як істотними нормами чинного законодавства. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши норми ЦК і спеціальних нормативних актів щодо окремих видів договорів.

По – третє, умови договору, які прямо не названі такими у нормативних атах, відносно яких згода має бути досягнута на вимогу будь – якої із сторін. Це такі умови, при відсутності яких сторона, яка на них полягає, не буде укладати відповідний договір.

При визначені змісту господарського договору законодавством передбачені загальні, істотні та обов’язкові умови.

Загальні умови щодо змісту господарських договорів, відповідно до ч. 4 ст. 179 ГК, сторони можуть визначити на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право продовжувати на свій розсуд будь – які умови договору, що не суперечать законодавству. Так, відповідно до ч. 2 ст. 67 ГК підприємства вільні у виборі предмета договору, визначені зобов’язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України;
примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених, іншим органом державної влади коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню, відповідно до ст. 1 Закону України від 12.12.1995 р. «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб».

Суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів.

Істотними умовами господарського договору, які складають його зміст є :

визнані таким законом. Наприклад, за ст. 10 .закону України від 14.03.1995 р. «Про оренду державного і комунального майна» істотними умовами договору оренди є об'єкт оренди (склад і вартість майна), строк дії договору, орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення, виконання зобов'язань, відповідальність сторін;
необхідні для договорів даного виду, наприклад, при поставці склотари;
наприклад умови про упаковку товару у договорі купівлі – продажу стають після вимоги істотними, і якщо продавець відмовляється упакувати, то договір вважається неукладеним;
умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (місце виконання, умови оплата, порядок відвантаження тощо).

Обов’язкові умови без яких неможливе договірні відносини неможливі. Так, відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК, сторони зобов’язані у будь – якому разі погодити – предмет, ціну та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору відзначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, технічного регулювання (ст. 15 ГК), а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів та послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому, ст. 189 – 192 ГК, іншими законами, атами Кабінетів Міністрів України. вони є: вільні, державні фінансові та регульовані, договірні. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такої, що порушує вимоги антимонопольного – конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов’язання, що виникли у сторін до укладання ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачене інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору. Крім загальних, істотних і обов’язкових за ознакою впливу на юридичну силу і зміст договору, визначаються ще звичайні та випадкові умови. Звичайними є такі умови господарського договору, які є характерними для певного його виду, але відсутність яких не впливає на юридичну силу договору. До випадкових слід віднести ті умови господарського договору, які виражають специфіку договірного зв’язку між його сторонами, але не впливають на юридичну силу договору (наприклад, умови про забезпечення працівників підрядника транспортом, харчуванням на час виконання робіт за договором тощо).

Зміст господарського договору також виражається через форму яка встановлена ГК. Відповідно ч. 1 ст. 181 ГК господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами на скріпленого печатками – тобто у письмовій формі (повна письмова форма). Крім повної письмової форми допускаєтеся укладення господарського договору у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, фактографами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також підтвердження прийняття до виконання замовлення, якщо законом не встановлені спеціальні вимоги до форми та порядку укладення певного виду договорів. Так, не допускається у спрощений спосіб укладення організаційно - господарських договорів (ст. 186 ГК). Відповідно до ст. 207 ЦК і Закону України від 22.05.2003 р. «Про електронні документи та електронний документообіг» договір укладається за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. При їх вчиненні використовується електронно-числовий підпис за правилами Закону України від 25.02.2003 р.«Про електронний цифровий підпис». Природно, на таких договорах відбиток печатки не ставиться.

§ 3. Класифікація господарських договорів

Класифікація господарських договорів виражає їх систему залежно від підстави їх виникнення у ролі і встановленні господарських зв’язків, порядку укладання, становища сторін, тривалості застосування у сфері господарської діяльності тощо. Класифікуються вони за ознаками цивільно – правових договорів із врахуванням особливостей, передбачених господарським законодавством, тому їх поділ можна проводити за різними критеріями.

За суб'єктним складом: двосторонні (поставка продукції, купівля-продаж); багатосторонні договори (договір лізингу, перевезення вантажу).

Залежно від розподілу прав і обов'язків: односторонньо-зобов'язуючі (тільки одна сторона зобов'язана вчинити певні дії на користь іншої, а остання має лише права — договір позики); двосторонньо – зобов’язуючі (обидві сторони пов’язані взаємними правами та обов’язками – договір контрактації сільськогосподарської продукції).

Залежно від характеру переміщення матеріальних благ: виплатні — дія однієї сторони обов'язково потребує відповідної майнової дії іншої (купівля-продаж, постачання); безоплатні — надання майна здійснюється лише однією стороною без одержання зустрічного надання від другої сторони (договір безоплатного користування майном).

Залежно від юридичної підстави укладення договору: плановані — укладаються на підставі державних замовлень, обов'язкових для прийняття певними господарськими суб'єктами: державними підприємствами, підприємствами-монополістами тощо; регульовані — укладаються на підставі господарських намірів сторін, юридично виражених істотними умовами договорів.

Залежно від способу та часу виникнення правовідносин: консенсуальні — для їх укладання необхідне узгодження волі сторін щодо всіх істотних умов (договір купівлі-продажу, постачання); реальні — для їх укладання необхідні не тільки узгодження волі сторін, а й виконання певних дій: передача речі — об'єкта договору (договір позики, договір перевезення).

За способом оферти і визначення змісту: договори приєднання — це договори, у яких одна сторона заздалегідь встановлює істотні умови майбутнього договору. Іншій стороні залишається або прийняти їх, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо); договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні.

За регулятивними функціями: попередній договір – договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому в попередньому договорі, коли такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — письмово. Сюди також відноситься договір про наміри (протокол про наміри). Якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором, тобто він не надає можливість застосувати механізм примусового впливу до іншої сторони у випадку її ухилення від виконання зобов'язань, взятих на себе попереднім договором. Це договір, що визначає умови, на яких сторони зобов'язуються у певний строк укласти в майбутньому господарський договір. Такий договір породжує обов'язок укласти до певного строку основний договір, а при ухиленні від його укладання — відшкодувати збитки потерпілій стороні; основний договір — це договір, укладання якого передбачено попереднім договором.

Залежно від періодів виконання обов'язків: генеральні договори — укладаються на весь період діяльності, яка регулюється. Генеральний договір визначає істотні умови співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяльності, (будівництво, об’єктів промислового і соціально – культурного призначення); поточні (разові) договори укладаються на підставі генерального договору як такі, що розраховані на короткі проміжки часу. Поточні договори, як правило, не включають умов, не передбачених генеральним договором, а лише їх конкретизують.

Залежно від предмету договору: договори про передачу майна у власність(купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування, рента, постачання енергетичних ресурсів тощо); договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, оренда, лізинг, позичка тощо); договори на виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, з виконання аудиторських робіт тощо); договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції тощо); договори про надання послуг з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням); кредитні договори (позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки); договори зі страхування (майнове та особисте страхування); договори з надання послуг (доручення, комісія, експедиція, зберігання, охорона тощо); договори про сумісну діяльність, комерційна концесія.

Така класифікація не є вичерпною тому, що може здійснюватись і за іншими критеріями.

У визначенні змісту договорів, важливу роль відіграють типові, або взірцеві договори. Типові, або взірцеві, договори є уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин, вироблених практикою й опублікованих у пресі. Типові, або взірцеві, договори часто використовують при укладенні так званих публічних договорів і договорів про приєднання. Наприклад, Типовий концесійний договір, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2000 р., Типовий депозитний договір, Типовий договір про обслуговування емісії цінних паперів, затверджені рішенням ДКЦПФР від 14 липня 1998 р. та інші.

Публічним, відповідно до ст. 633 ЦК і ст. 178 ГК, є договір в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

Особливості виконання публічних зобов'язань передбачає ст. 178. Так суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється віл виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом., і в кінцевому рахунку може бути позбавлений ліцензії.

Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

Договір приєднання також є особливим видом договору, умови якого визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звичайно наданих їй прав, виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При цьому вважається, що сторона, яка приєдналась, виходячи зі своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов, якби в неї була можливість брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або приєднання, розірвання договору пред'явлені стороною, що приєдналась до договору у зв'язку зі здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналась, знала або повинна була знати, на яких умовах укладає договір.

Договори, укладені на користь контрагентів та договори, укладені на користь третьої особи. Згідно ст. 636 ЦК договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Наприклад, відправник укладає договір перевезення з транспортною організацією на перевезення певного вантажу. Одержувач вантажу за цим договором має певні права щодо приймання вантажу.

Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

§ 4. Способи укладання господарських договорів

Укладання господарського договору – це нормативно закріплені взаємні дії господарських організацій, спрямовані на встановлення господарсько – договірних відносин та визначення зміст договірного зобов’язання. Вимоги застосування певних процедур (порядку) укладання господарського договору можуть бути передбачені законом (наприклад, про товарну біржу) або встановлюються волевиявленням сторін. На сьогодні склалися і законодавчо закріплені такі способи укладання господарського договору: загальний (неконкурентний); конкурентний, який є двох видів: - при конкуренції продавців і - за умови конкуренції покупців.

Загальний (неконкурентний) спосіб укладення договору. Зазначимо, що термін загальний (неконкурентний) ще називають традиційний спосіб укладання господарського договору пов’язане з тим, що при встановленні договірних відносин його суб’єктивний склад, як правило, є вичерпним, що підтверджується адресованістю пропозиції укласти господарський договір конкретному суб’єкту (суб’єктам).

Порядок укладання договору таким способам визначений ст. ст. 638 – 650 ЦК, а особливості щодо господарського договору ст. ст. 181 – 187 ГК.

Господарський договір за загальним правилом, відповідно до ст. 181 ГК, укладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Пропозиція укласти договір називається офертою. Вона повинна бути достатньо визначена і виражати намір особи, що зробила пропозицію, вважати себе такою, що уклала договір з адресом, який прийме дану пропозицію.

Офертою може бути проект договору, лист або будь-який інший документ, направлений з використанням різних способів зв'язку. У разі якщо проект господарського договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Відповідно до вимог чинного законодавства України, існують два види оферти: оферта, що містить вказівку на строк для відповіді на неї (ст. 643 ЦК); оферта, що не містить вказівку на строк для відповіді на неї (ст. 644 ЦК).

Коли пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.

Акцепт в межах строку нормально необхідного або означеного в оферті, означає укладення договору.

Інші наслідки викликає згода укласти договір на інших умовах, повідомлення додаткових умов. Така відповідь не визнається акцептом, вона вже розглядається як зустрічна (нова) оферта. Відповідно до ст. 646 ЦК відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди (акцепту)з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі (ч. 4 ст. 181 ГК) та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг),яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

Коли переддоговірний спір вирішував суд, то днем укладання відповідного господарського договору, вважається день набрав чинності його рішення.

Уразі якщо сторони не досягли згоди з усіх договору, такий договір вважається неукладеним(таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК.

При укладанні публічного договору: підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення такого договору, якщо інше не встановлено законом; підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки; завдані споживачеві такою відмовою; актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору; умови публічного договору, які суперечать ст. 633 ЦК та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Більшість договорів укладаються за домовленістю сторін, які мають намір і бажання вступити в договірні відносини. Разом з тим, чинне законодавство України передбачає випадки, коли укладення договорів здійснюється не по вільному вибору сторін.

Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення. Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

Згідно частини третьої ст. 179 ГК укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що з установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими (ч. 7 ст. 179 ГК).

Ухилення від укладання договору за державним замовленням є порушення господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГК та іншими законами. Спори, пов’язані з укладанням договору за державним замовленням, втому числі при ухиленні від укладання договору однієї або обох сторін вирішуються в судовому порядку. У такому разі відбувається укладення господарських договорів за рішенням суду (ст. 187 ГК).

Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного. контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.

Особливості укладення попереднього договору (ст. 635 ЦК) полягають у наступному: законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору; попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням. якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

У ст. 182 ГК встановлено, що у разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін) встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами (ст. 184 ГК). Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого ст. 181 цього Кодексу. Укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов укладання господарських договорів (ст. 179 ГК) не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 ГК та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

Організаційно-господарські договори, відповідно до ст. 186 ГК спрямовані на договірне оформлення організаційно - господарських зобов'язань переважно між не підпорядкованими господарюючими суб’єктами. Можуть здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Укладаються переважно між суб’єктами господарювання і суб’єктами організаційно-господарських повноважень.

Визначення їх в ГК немає. На думку О.А. Беляневич, організаційно – господарський договір – це дво – або багатостороння угода немайнового характеру між суб’єктами господарювання та/або угоди між суб’єктом господарювання та суб’єктами організаційно – господарських повноважень, мета яких (угод) полягає в забезпеченні організованості процесу господарської діяльності, в тому числі створення передумов для існування майново – господарських зобов’язань. поділяє їх на два види: організаційні договори субординаційного виду (владно – управлінські) та координаційні.

Перші укладаються органами господарського управління і суб’єктами господарювання у разі, коли обов’язковість укладення такого договору передбачена Законом, або в тій сфері, що охоплюється правоздатність суб’єкта господарювання. Вони мають немайновий характер і спрямовані на організацію господарської діяльності. Наприклад, встановлення і доведення суб’єктам господарювання лімітів на використання природних ресурсів.

Другий вид – це організаційні договори координаційного характеру між непідпорядкованими суб’єктами господарювання. Це означає, що в межах цього договору виникає, реалізується і припиняється роль відносно незалежних одне від одного правовідносин щодо погодження специфікації, лімітів, об’ємів перевезень вантажів тощо¹.

Наприклад встановлення граничних обсягів електричної енергії юридичним особам та механізму її оплати місячне планування перевезень вантажів залізницями.

Відповідно до ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни(розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Підставою для зміни або розірвання господарських договорів може бути ч. 2 ст. 651 ЦК договір може бути змінено чи розірвано. За рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором.

Господарські договори за конкуренцією продавців ще називаються біржовими тобто таким, що є результатом біржових операцій (торгів). Їх проведення та особливості передбачені ст. 278 – 282, 360 – 361 ГК, законами України: від 10.12.1991 р. «Про товарну біржу», від 04.07.2002 р. «Про зерно

___________

¹ Див.: Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти) : Монографія. – Юрінком Інтер, 2006 – С. 420 – 423.

і ринок зерна», від 23.02.2006 р. «Про цінні папери і фондовий ринок» та схваленими Верховною Радою України Концепціями про функціонування та розвиток біржового, аграрного, фондового ринків тощо. Важлива роль в регулюванні порядку укладання господарських договорів локальних нормативних актів бірж – статутів бірж, правил біржової торгівлі, правил реєстрації біржових угод тощо.

Біржові торги відповідно до перелічених законів, наслідком яких є укладання договорів, мають багато спільних рис і особливостей. Так, на товарних біржах пропозицією до укладання договору (офертою) є подання на біржу заявки на продаж реального товару (ф'ючерсів, опціонів). Заявка на продаж має характер публічної оферти, оскільки адресована невизначеному колу потенційних покупців. Прийняти оферту можуть лише ті суб'єкти, які мають право участи в біржовій торгівлі на цій біржі.

Вираження оферти на укладання біржової угоди здійснюється у три стадії. Спочатку відбувається прийом та реєстрація заявок на продаж, на підставі чого э формується бюлетень продажів на конкретні біржові торги. Друга стадія збігається з початком ведення біржових торгів, коли ведучи й торгів послідовно оголошує номер позиції відповідно до бюлетеня продажу поточного дня, тобто оголошує оферту продавця всім присутнім у залі торгової сесії учасникам торгів.

Біржовий ринок цінних паперів допускає кілька можливих варіантів вираженої в заявці оферти (заявка «за курсом дня», з обмеженим курсом), кожна з яких має свої особливості.

На третій стадії обидва брокери (брокер продавця і брокер покупця) узгоджують умови угоди (контракту) і підписують його. Підписи на контракті скріплюються печатками і він реєструється на біржі. Вимога така обов’язкова, бо біржовий контракт вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі й нотаріального посвідчення не вимагає.

Після цього біржовий контракт підлягає виконанню. При цьому біржа контролює лише сплату його вартості.

Біржові угоди (контракти) поділяються на:

такі, що підлягають негайному виконанню (спотові угоди);
термінові угоди (форвардний контракт – документ, в якому зазначається зобов'язання особи придбати або продати цінні папери, кошти або товари у визначений час, на певних умовах у майбутньому з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого контракту);
угоди із заставою (із заставою на купівлю; із заставою на продаж);
ф’ючерсні угоди (їх предмет - стандартний біржовий контракт на стандартизований товар з наперед визначеним строком виконання і за ціною, яка встановлюється на день укладення контракту);
опціон (документ на право придбання (продажу) цінних паперів (товарів, коштів) на визначених умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту) -простий, подвійний, кратний.

Угоди купівлі – продажу цінних паперів укладаються на фондових біржах. Під цінними паперами розуміють акції, облігації, облігації підприємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери, похідні цінні папери (опціони, ф’ючерси, форварди, варанти та інші).

Суб'єктами ринку цінних паперів є емітенти (суб'єкти, які здійснюють випуск цінних паперів), інвестори (суб'єкти, які здійснюють вкладення коштів або іншого майна в цінні папери, стосовно акцій - це акціонери), професійні учасники ринку цінних паперів (суб'єкти, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів на підставі спеціальних дозволів (ліцензій)). Важливу роль у здійсненні повноважень держави на ринку цінних паперів відіграє Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Свою діяльність вона здійснює керуючись Законом України від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів», Положенням про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (затверджене Указом Президента України від 14.02.1997 року № 142/97) та іншими нормативними актами.

Укладання договорів способом конкуренції покупців відбувається за умови при якій суб’єкт господарювання – продавець з метою отримання максимального прибутку, використовує конкуренцію декількох (або багатьох) покупців. Укладання таких договорів відбувається на аукціонах і конкурсах або так званих публічних торгах. Відповідно до ст. 185 ГК законодавства про приватизацію державного майна і про цінні папери та фондовий ринок. Наприклад, у положенні про порядок проведення спеціалізованих аукціонів за грошові кошти, затвердженого спільним наказом ФДМУ, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та Антимонопольного комітету України від 04.02.1998 p., інформаційне повідомлення про продаж пакета акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, визначалося як оферта, а заява покупця про участь в аукціоні — як її акцепт. Аукціон носить ще назву публічних товарів.

Укладання договорів за результатами аукціонів, конкурсів відбувається у два етапи:

укладання попереднього договору;
укладання основного договору купівлі – продажу.

Таким способом можуть укладатися господарські договори різного виду (купівлі – продажу, закупівлі продукції для державних потреб, підряду на капітальне будівництво, щодо права користування надрами тощо, продаж майна боржника у випадку банкрутства тощо).

§ 5. Виконання господарських договорів

Зобов'язання, яке виникло із договору між суб'єктами господарської діяльності, змістом якого є взаємні суб’єктивні права та обов'язки, повинне бути виконане відповідно до умов, щодо яких сторони досягли згоди.

Виконання господарського договору полягає у здійсненні сторонами прав, виконанні ними обов'язків, що виникли із зобов'язання, основаного на договорі. Відповідно до зобов'язання одна особа (боржник) повинна вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-то: передати майно, виконані роботу, сплатити гроші тощо або утриматися від певної дії, а кредитор мас право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Характер дій, які боржник вчиняє на користь кредитора, визначається змістом конкретного виду договору.

Суб'єктами виконання зобов'язання, як правило, виступають сторони, що уклали між собою договір. Виконання зобов'язання, яке виникло з договору, може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, якщо це передбачено встановленими правилами, а так само якщо третя особа пов'язана з однією із сторін адміністративною підлеглістю чи відповідним договором. У цьому разі відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого воно виникло, якщо законодавством не передбачено, що відповідає безпосередній виконавець. Якщо із закону, договору або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто, кредитор повинен прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою.

Переважна більшість договорів, що їх застосовують при здійсненні господарської діяльності, належать до двосторонніх, тому кожна із сторін, будучи наділеною правами та обов'язками, щодо одних дій виступає як боржник, щодо інших як кредитор. Так, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати річ у власність, або повне підприємницьке відання, або оперативне управління покупця, а покупець повинен прийняти річ і сплатити за неї певну грошову суму (ст.655 ЦК). Щодо обов'язку передати річ продавець виступає як боржник покупця, а щодо вимоги з оплати вартості проданої речі покупцем — як його кредитор і навпаки.

Виконання договірних зобов’язань підпорядковується таким же загальним вимогам (принципам) як зобов’язання: належного виконання; реального виконання; взаємного сприяння; економічності.

Дещо зупинимося на принципі взаємного сприяння його зміст полягає в тому, що кожна із сторін договору повинна всіляко сприяти другій стороні у виконанні нею своїх обов'язків. Умови такого взаємного сприяння мають юридичне значення оді. коли вони закріплені в договорі або передбачені спеціальними нормативними актами.

Суть принципу економічності полягає у вимозі до кожної із сторін поважати інтереси контрагента за договором, а також інтереси держави і суспільства в цілому, вживати необхідних заходів до відвернення або зменшення шкоди, яка може виникнути у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, своєчасно інформувати другу сторону про ці заходи тощо.

Принципи реального і належного виконання розглянуті в § 2 цієї глави.

При виконанні господарських договорів усі вищезазначені загальні вимоги (принципи) тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені.

Загальні положення про виконання зобов'язань, зокрема тих, що містяться у господарських договорах, крім гл.. 48 ЦК, також передбачені у гл. 22 ГК.

Так, відповідно до ст. 193 ГК і ст. 526 ЦК, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Іншими словами, належність виконання зобов'язань полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх їх умов і означає виконання їх відповідно до встановлених вимог. Останні встановлюються законодавством, зокрема, щодо реального виконання зобов'язань належними сторонами, в повному обсязі, у встановлений строк (термін), у встановленому місці та у визначеній валюті.

Насамперед боржник повинен реально виконати зобов'язання. В ч. 3 ст. 193 ГК закріплене положення про те, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов’язання. Зокрема, ч. 6 ст. 193 ГК встановлено, що зобов’язана сторона має право відмовитися від виконання зобов’язання у разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою їх виконання.

Згідно зі ст. 527 ЦК боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Ст. 194 ГК дозволяє покласти виконання господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона (кредитор) зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Також кредитору надається право, якщо інше не передбачено законом, передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень (ст. 195 ГК ). Наприклад, відповідно до п. 7.5 ст. 7 Закону України від 21.12.2000 р. «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» забороняється будь-яка уступка податкового зобов'язання або податкового боргу платника податків третім особам, а також уступка контролюючим органом права вимоги податкового боргу платника податків іншим особам.

За змістом ч. 4 ст. 193 ГК і ст. 529 ЦК боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Необхідність виконання господарського зобов'язання у встановлений строк (термін) передбачає ст. 530 ЦК. Умова щодо строку (терміну) як вже зазначалося є істотною для господарського договору відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно зі ст. 197 ГК (ст. 532 ЦК) господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не визначене, зобов'язання повинно бути виконано: за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна; за грошовими зобов'язаннями - за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону; за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Особливі правила передбачені законодавством щодо виконання грошових зобов'язань. Так, згідно зі ст. 198 ГК платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і піддягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, що не виключає використання грошового еквіваленту в іноземній валюті (статтями 524, 533 ЦК). Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Одностороння відмова від виконання зобов’язань, не допускається крім випадків, передбачених законом, а також відмову від виконання або відстрочку виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконане належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК). Додатково у ст. 236 ГК одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною визначена одним із видів оперативно – господарських санкцій.

Правило про недопустимість односторонньої відмови від зобов’язання за господарським договором або односторонньої заміни його умов виникає з самої суті договірного правовідношення закріплене в ст. 525 ЦК. Згідно цієї статті одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається. Навіть відмова (повна або часткова) постраждалої сторони від зобов’язання не звільняє порушника умов договору від відповідальності (відшкодування збитків, сплата неустойки).

Контрольні запитання

Визначте поняття господарський договір.
В чому зміст господарського договору?
Що є істотними умовами господарського договору?
В чому правовий статус сторін в господарському договорі?
В чому відмінність цивільно – правового та господарського договору?
Які Ви знаєте функції господарського договору?
В чому полягає укладання господарського договору?
Як укладається господарський договір за загальним способом?
Який порядок укладання конкурентних договорів?
В чому значення виконання господарських договорів?

ГЛАВА 11.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ

§ 1. Поняття, підстави та функції господарсько – правової відповідальності

При розгляді цього питання господарсько – правової відповідальності необхідно зрозуміти, що відсутність правопорушень у господарських правовідносинах – це ідеальний, а не реальний стан економічного життя. Вони мають здебільшого деструктивний вплив як на економіку в цілому, так і на майновий стан господарюючих субєктів. Тому одним з найбільш ефективних засобів дотримання господарського правопорядку є відповідальність за господарські правопорушення, яка називається господарсько – правовою відповідальністю. Така відповідальність у разі господарського правопорушення базується на загальнотеоретичних засадах і означає обов’язок суб’єкта господарювання за допущенні ним правопорушення протерпівати обтяжливі для нього наслідки.

Інакше кажучи, господарська відповідальність – це зафіксована в нормативних актах або передбачена договором міра примусу, і негативні (обтяжливі наслідки), які застосовуються до учасника господарських правовідносин, який вчинив правопорушення чи не виконав умов господарського договору.

Це також економічні за змістом і юридичні за формою заходи впливу на учасників господарських правовідносин у разі вчинення ними господарського правопорушення у сфері господарювання. Її особливостями є :

сфера застосування - господарські правовідносини (господарсько-майнові або господарсько-організаційні публічні і т. д.);
вона є реакцією на протиправну поведінку суб'єкта господарювання, яка може виражатися у конкретному факті (недостача поставленої продукції) або в порушенні закону (діяльність з порушенням ліцензійних умов);
вона полягає у зменшенні благ суб'єкта господарювання (санкції за правопорушення спрямовані на його майно);
передбачається в законі або договорі;
забезпечується державним примусом (порядок застосування: судовий або претензійнопозовний (ст. 222-223 ГК);
безпосередньо кредитором в оперативному порядку (ст. 235-237 ГК), спеціально-уповноваженими органами (ст. 238 ГК).

Основними підставами господарсько – правової відповідальності.

Правова, що є сукупністю норм права, про відповідальність суб’єктів господарських відносин.

Господарська правосуб’єктність правопорушника і потерпілого. Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду визначаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків) мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством відповідно до ч. 2 ст. 55 ГК.

Юридико-фактична. Це протиправні дія або бездіяльність особи — господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси потерпілої особи чи заважають їх реалізації. Ця підстава складається з чотирьох елементів, визначених в теорії права які в господарських правопорушеннях називаються умовами господарсько-правової відповідальності, а саме:

факт господарського порушення тобто порушення норми у сфері господарювання норм господарського законодавства, умови договору, державного контракту тощо, внаслідок чого завдаються збитки або інша шкода майновим правам та інтересам потерпілого (кредитора); до складу господарського правопорушення, за аналогією будь – яких інших правопорушень входять: об’єктивна сторона (невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання); об’єкт (державний або інших учасників в господарських відносин інтерес); суб’єкт (суб’єкт господарських правовідносин – сторона зобов’язання, що порушив його умови); суб’єктивна сторона (конкретна посадова особа, органу управління суб’єкта господарювання);
протиправність поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це може бути як дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму, планове завдання, умови договору і т. ін.;
причинний зв'язок між протиправною поведінкою порушника і завданими потерпілому збитками. Цей зв'язок необхідно доводити відповідними документальними доказами;
вина господарського правопорушника. Це негативне суб'єктивне ставлення правопорушника до прав і законних інтересів потерпілого.

Вина у господарській практиці — це наявність двох обставин, які дають підстави для застосування відповідальності: наявність в особи-правопорушника реальних можливостей для належного виконання; невжиття ним всіх необхідних заходів для недопущення правопорушення, запобігання збиткам (шкоді) потерпілого.

Формою вини може бути: умисел правопорушника; необережність правопорушника.

Сукупність цих чотирьох умов утворює юридико-фактичні підстави господарсько-правової відповідальності. Для застосування майнової відповідальності у вигляді відшкодування збитків необхідна наявність чотирьох умов, тоді як для застосування неустойки, штрафу чи пені досить лише двох з них: факту господарського правопорушення та протиправності поведінки порушника.

Основними ознаками господарсько – правової відповідальності є:

майновий та організаційний характер відповідальності;
така відповідальність є реакцією на протиправну поведінку суб'єкта господарювання, яка може виражатися у конкретному факті (недостача поставленої продукції) або в такому, що визнається законом негативним, загальному результаті господарської діяльності (порушення ліцензійних умов, перевищення лімітів природокористування);
господарсько-правова відповідальність полягає у зменшенні благ суб'єкта господарювання, однак вона спрямована не на саму особу суб'єкта господарювання, а на його майнову базу (безпосередньо чи в кінцевому рахунку);
господарсько-правова відповідальність передбачається юридично — в законі та/або договорі;
господарсько-правова відповідальність забезпечується державним примусом, який проявляється по-різному: явно (винесення арбітражним судом рішення про стягнення з порушника договірних зобов'язань неустойки) або приховано (відмова кредитора прийняти та оплатити продукцію неналежного асортименту);
господарсько-правова відповідальність застосовується як за принципом вини (відшкодування збитків, сплата неустойки), так і безвідносно від її наявності (господарсько-правова конфіскація, господарсько-адміністративний штраф, оперативно-господарські санкції, планово-госпрозрахункові санкції, господарсько-організаційні санкції);
можливість перевищення розміру відповідальності у порівнянні з розміром заподіяної шкоди або збитків (наприклад, застосування штрафної неустойки, повернення завдатку тощо).

Господарсько - правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;
у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (ч. 3 ст. 216 ГК).

За сукупністю дій щодо застосування до правопорушника у сфері господарювання передбачених законом чи договором санкцій, а також правових наслідків такого застосування, визначаються функції господарсько – правової відповідальності. Види і зміст функцій господарсько-правової відповідальності в теорії господарського права визначаються по-різному. Узагальнено є підстави виділити шість основних функцій.

1.Стимулююча функція. Господарсько-правова відповідальність, яка полягає в застосуванні до правопорушника економічних (майнових) санкцій, передбачає спонукання (негативне стимулювання) його і до припинення правопорушення, і до реального виконання зобов'язання. Стимулювання це є негативним у тому розумінні, що особа, яка вчинила господарське правопорушення, несе певні майнові витрати внаслідок застосування до і неї економічних санкцій. Стимулююча функція притаманна практично всім видам санкцій, передбачених або санкціонованих нормами господарського права. Вона має на меті, насамперед, вдовольнити економічний інтерес потерпілою суб'єкта шляхом стимулювання (економічного, майнового) правопорушника до зміни протиправної поведінки. Реальне виконання господарських зобов'язань господарюючими суб’єктами сприятиме реальному задоволенню суспільних потреб у продукції, роботах, послуг.

2.Компенсаційна функція. Полягає у відновленні порушеного господарського правопорядку й у відшкодуванні правопорушником майнових ї грошових робіт потерпілій стороні, у поновленні її майнової бази шляхом стягнення на її користь сум компенсаційних майнових санкцій.

3.Штрафна функція. Відповідальність суб'єктів господарських правовідносин є однією з форм юридичної відповідальності. Як така, вона викликається протиправною поведінкою (господарським правопорушенням, невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань) правопорушника. У цьому розумінні господарсько-правова відповідальність є ретроспективною, тобто реакцією на вже скоєні протиправні дії (бездіяльність) у вигляді саме відповідальності як покарання правопорушника економічними санкціями. Загалом штрафна функція покладена на такі види господарсько-правових санкцій, як неустойка, штраф, пеня (так звані штрафні санкції).

4.Функція попередження правопорушень. Суть її полягає в тому, що завдяки застосуванню відповідальності не тільки усувається факт господарського правопорушення, а й застосовуються (арбітражним судом, судом) правові заходи, спрямовані на усунення його причин та умов. Як попереджувальний засіб господарсько-правова відповідальність найбільш ефективна в тих випадках, коли відмічається матеріально-правовий зв'язок відповідальності господарюючого суб'єкта з матеріальною відповідальністю його працівників, передбаченою трудовим правом. Відшкодування господарюючим суб'єктом збитків, сплата неустойки (штрафу, пені) — це так звані невиробничу витрати, які відносяться на прибуток господарюючих суб’єктів.

5.Сигналізаційна функція. Проявляється в тому, що застосування до суб'єкта господарювання господарсько-правової відповідальності є сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від застосування такої відповідальності, а для контрагентів такого господарюючого суб'єкта — сигналом про необхідність зважити доцільність продовження з ним договірного зв'язку або розірвання існуючого.

6.Інформаційна (сигналізаційна) функція. Факт пред'явлення претензії, позову, стягнення збитків чи неустойки — це юридична інформація про неблагополучний стан, наявні хиби у господарській діяльності суб'єкта. Водночас це й інформація про необхідність вжиття відповідних заходів щодо поліпшення справ, наведення порядку у власній діяльності. це також інформація для партнерів, контрагентів господарюючого суб’єкта для вирішення питання про доцільність провадження з ним своїх відносин.

При цьому, щодо господарсько – правової відповідальності діє принцип презумпції вини, тобто «відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання», що передбачено ч.2 ст.614 ЦК. Так, відповідно до ч. 2 ст. 218 ГК, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Також, відповідно до ч. 4 ст. 219 ГК, сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської діяльності у випадку порушення зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин. Визначення непереробної сили передбачено у ст. 263 ЦК. Як надзвичайна або невідтворна за даних умов подія.

Такі обставини у практиці укладання господарських договорів означаються терміном «форс – мажорні обставини». В принципі цей термін відображають їх зміст, але не передбачений законодавством і вживається як іноземне поняття (англійсько – французьке слово: force – сила, французьке majer – найбільший).

До загального принципу визнання не переробної сили можна віднести об’єктивний і абсолютний характер обставин як дію факторів, що стали перешкодою виконання зобов’язань, тобто вони мають стосуватися не тільки заподійника шкоди, а поширюватися на інших. Неможливість виконання повинна бути абсолютною, а не скрутною лише для боржника. До нездоланної сили в законодавстві і договірній практиці відносять стихійні лиха (землетруси, повені) чи інші обставини, що неможливо передбачити чи запобігти (або можливо передбачити, але неможливо запобігти) при сучасному рівні людського знання і можливостей. В усіх цивільно – правових системах нездоланна сила є обставиною, що звільняє від відповідальності. До юридичного форс-мажору також відносяться рішення вищих державних органів (заборона імпорту чи експорту, валютні обмеження й ін.), страйки, війни, революції і т.п. Не визнаються форс - мажорними обставини, що по суті с комерційним ризиком, наприклад, труднощі у зв'язку з несприятливою кон'юнктурою ринку, зміна цін і т.п. Поняття юридичного форс-мажору не має чіткого юридичного визначення. Тому, як правило, контрагенти установлюють випадки непередбачених обставин і їхні правові наслідки в договірному порядку.

3а невиконання або неналежне виконання господарських зобов'язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами. Засновники суб'єкта господарювання не відповідають за зобов'язаннями цього суб'єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб'єкта.

Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності. Це має місце і тоді, коли кредитор навмисно або з необережністю сприяв збільшенню розмірів збитків або не вжив заходів до їх зменшення.

Ст. 222 ГК встановлює судовий порядок реалізації господарсько правової відповідальності. Відповідно до цієї статті учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб'єкт господарювання чи інша юридична особа - учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.

У претензії зазначаються: повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та особи (осіб), якій претензія пред'являється; дата пред'явлення і номер претензії; обставини, на підставі яких пред'явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; вимоги заявника з посиланням на нормативні акти; сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії; перелік документів, що додаються до претензії.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії. Претензія підписується повноважною особою заявника претензії або його представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом або вручається адресатові під розписку. Претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання, якщо інший строк не встановлено іншими законодавчими актами. Обґрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити.

При розгляді претензії сторони у разі необхідності повинні звірити розрахунки, провести експертизу або вчинити інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору. Про результати розгляду претензії заявник має бути повідомлений письмово. Відповідь на претензію підписується повноважною особою або представником одержувача претензії та надсилається заявникові рекомендованим або цінним листом або вручається йому під розписку. У разі порушення встановлених строків розгляду претензії або залишення її без відповіді суд при вирішенні господарського спору стягує в доход держави з винної особи штраф у розмірі, встановленому законом.

В ГК окремо передбачені особливості відповідальності за прострочення боржника і прострочення кредитора. Так, боржник, який прострочив виконання господарського зобов’язання, відповідно до ст. 220 ГК відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора.

Кредитор відповідно ст. 221 ГК вважається таким що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.

У разі якщо кредитор не виконав дій, зазначених у частині першій цієї статті, за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.

При реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК, якщо інші строки не встановлено ГК.

Зокрема, за ст. 257 ЦК загально позовна давність встановлена тривалістю три роки.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог: про стягнення неустойки (штрафу, пені); про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості; про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 цього Кодексу); у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 цього Кодексу; у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 цього Кодексу);про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 цього Кодексу).

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Строки застосування адміністративно – господарських санкцій до суб’єктів господарювання встановлюються ст. 250 ГК вони можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків передбачених законом.

§ 2 Види господарсько – правової відповідальності

Господарсько - правову відповідальність класифікують на види за різними критеріями.

Залежно від підстав виникнення прав та обов'язків вона є договірна і недоговірна.

Договірна відповідальність - це відповідальність за порушення існуючого між сторонами договірного зобов'язання, що становить додатковий до основного, вже існуючого, юридичний обов'язок. Цей новий обов'язок приєднується до невиконаного, при цьому, як правило, не змінюючи останнього. Так, згідно з ч. 1 ст.622 ЦК боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлене договором або законом.

Недоговірна (позадоговірна) відповідальність – це відповідальність за порушення майнових і немайнових обов’язків. Що виникають не з господарського договору, а з інших підстав (юридичних фактів). Наприклад, з публічних зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання придбання або збереження майна суб’єктом господарювання за рахунок іншої.

Залежно від розміру відповідальності правопорушника: повна, обмежена і кратна (підвищена).

Повна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням у еквівалентному (рівному) розмірі. Означає відшкодування контрагенту чи державі усіх видів збитків (шкоди), ними втрат чи пошкодження майна, понесенні додаткової витратні неотриманні доходи у повному обсязі.

Повна відповідальність проявляється у компенсації моральної шкоди, яка полягає у приниженні честі, гідної і ділової репутації фізичної особи – підприємця і юридичної особи – суб’єкта господарювання. Якщо за порушення зобов’язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (ч. 1 ст. 624 ЦК).

Обмежена відповідальність передбачає встановлення меж розміру збитків, які підлягають відшкодуванню. У нормах права, що визначають обмежений розмір відповідальності, встановлюється максимальний розмір збитків, або припис не стягувати з боржника певні види збитків (ст. 219 ГК). У таких випадках розмір завданої правопорушенням шкоди перевищує розмір відшкодування.

Субсидіарна відповідальність - додаткова відповідальність третьої особи поряд із відповідальністю правопорушника, реалізація якої здійснюється «почергово». її сутність полягає в тому, що вимоги повинні бути висунуті насамперед до боржника і лише у разі неотримання від нього їх задоволення повністю або частково - до особи, яка несе додаткову (субсидіарну) відповідальність. Наприклад відповідальність гаранта за кредиторами, отриманими суб’єктами господарювання.

Залежно від засобу відшкодування, вона є: майнова, організаційно – господарська і грошова.

Майнова - це один з основних видів господарської відповідальності, яка полягає у відшкодуваннях за неодержання, втрату або пошкодження матеріальних об’єктів суб’єкта господарювання.

Організаційно – господарська – це другий, після майнової, вид господарської відповідальності, суб’єктів організаційно – господарських повноважень і суб’єктів господарювання, які вступили у зобов’язальне правовідношення. За такими зобов’язаннями кожна із сторін, що взяла на себе певні обов’язки, відповідно до ст. 176 ГК відповідає за їх виконання.

Грошова – це вид відповідальності за якою грошові санкції за порушення грошових зобов’язань (відшкодування збитків і сплату штрафних санкцій) встановлюється у відсотках, розмір яких встановлюється ГК і визначається обліковою ставкою Національного банку України.

Обмежена відповідальність може встановлюватись законом, договором, або рішенням суду, наприклад, якщо порушення сталося з вини кредитора(ст. 616 ЦК).

Кратна відповідальність - це вид цивільно-правової відповідальності, що передбачає відшкодування збитків у більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди. Наприклад, згідно зі ст. 230, 231 ЦК у разі вчинення правочину під впливом обману або насильства винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду. Кратний розмір відповідальності може встановлюватися і домовленістю сторін.

За множинністю суб’єктного складу коли у зобов’язаннях з боку кредитора або боржник може діяти дві або більше осіб: дольова, солідарна і субсидіарна. Відмінність зазначених видів відповідальності залежить від її розподілу між співборжниками.

Відповідно до ст. 540 ЦК, якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства. Тобто, за загальним правилом відповідальність співборжників перед кредитором є частковою. Відповідальність визначається часткою участі в договорі про виконання зобов’язання.

Солідарна відповідальність ґрунтується на принципі «один за всіх», що означає її нероздільність між солідарними боржниками. Може застосовуватися в умовах встановлених законом чи договором, і можлива лише тоді, коли є кілька суб’єктів господарювання на боці боржника (ст. 227 ГК). У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Учасник господарських відносин, який відшкодовує збитки, має право стягнути збитки з третіх осіб у порядку регресу.

Залежно від інших критерії вчені – юристи виділяють й інші види господарської відповідальності. Наприклад, О. М, Вінник залежно від інституту господарського законодавства, норми якого передбачають застосування господарсько – правової відповідальності, розрізняє: відповідальність за порушення антимонопольно – конкурентного законодавства; відповідальність у сфері капітального будівництва; відповідальність у галузі зовнішньоекономічної діяльності; відповідальність у галузі транспорту; відповідальність на ринку цінних паперів; та ін¹.

Окремим видом господарсько – правової відповідальності є відповідальність за економічні порушення (ст. 49 ГК). Він впливає з того, що суб’єкти господарювання, здійснюючи господарську діяльність, допускають економічні правопорушення і заподіють шкоду навколишньому середовищу та порушують права та інтереси інших суб’єктів.

§ 3. Класифікація господарсько – правових санкцій

Термін «санкція» (лат. sanctio – непорушний закон, найсуворіша постанова)означає передбачені законом або договором примусові заходи впливу, міра юридичної відповідальності за порушення законодавства або договірного зобов’язання, що застосовується до винної особи і зумовлюють певні несприятливі (негативні) для неї наслідки. Власне господарським санкціями як правовий засіб відповідальності у сфері господарювання, відповідно до ч. 1 ст. 217 ГК визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Тобто санкція як один із

_______________

¹ Див.: Вінник О.М. Господарське право: Навчальний посібник. – 2 – ге вид., змін та доп. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 387.

елементів певного виду відповідальності завжди обтяжлива несприятливими для правопорушника наслідками. За змістом санкції є господарськими, економічними і адміністративно – господарськими (штрафними). Економічними, зокрема охоплюються відшкодування збитків, неустойка, пеня, штраф і т. п. Штрафні санкції мають адміністративно – правовий характер і виконують функцію примусу, відповідно, умовами договору вона не пердбачена. Як наслідок, господарські економічні санкції застосовуються за ініціативою учасників господарських правовідносин, адміністративно - господарські - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці порушення і відповідно до ГК (ст. 217) у сфері господарювання приміряються такі види санкцій:

відшкодування збитків;
штрафні санкції;
оперативно – господарські санкції;
конфіскація;
адміністративно – господарські санкції.

Найбільш поширеним видом господарсько – правової відповідальності у разі не виконання чи неналежного виконання господарських зобов’язань є відшкодування збитків. Оскільки майнові господарські зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, відповідно до ч. 1 ст. 175 ГК регулюються ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК, тому цей вид санкцій має цивільно – правовий характер. Зокрема, відшкодування збитків регулюються ст. ст. 22 і 623 ЦК та ст. ст. 224 і 229 ГК.

В даному випадку учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. В склад збитків, що підлягають відшкодуванню особою, якадопуст4ілагосподарське правопорушення включаються: ринкова вартість втраченого, пошкодженого або знищеного_: майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною, вартість додаткових робіт, перевитрачених матеріалів чи коштів; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; витрачену додаткову суму на виплату вимушеного прогулу, що стався внаслідок невиконання зобов'язань; збільшення умовно-постійних затрат на одиницю продукції у зв'язку з зменшенням обсягу виробництва, якщо це стало наслідком невиконання зобов'язань іншою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (ст. 225 ГК).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, відповідно до ч. 2 ст. 623 ЦК, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно,— у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх о держання.

Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку,— на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання.

Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах, визначається відповідними суб'єктами господарювання — господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності.

У разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками господарських відносин кожний з них зобов'язаний відшкодувати збитки суб'єктові, якому завдано збитків, відповідно до вимог ст. 196 ГК та статтями 543-544 ЦК. Наприклад, завдання збитків покупцеві за договором поставки було завдано в результаті невиконання контрагентами постачальника договірних зобов'язань.

Учасник господарських відносин, який відшкодував збитки, має право стягнути у порядку регресу повернути витрачені кошти з третіх осіб. Державні (комунальні) підприємства за наявності підстав зобов'язані вжити заходів щодо стягнення у порядку регресу збитків з інших суб'єктів господарювання або стягнути збитки з винних працівників підприємства відповідно до вимог законодавства про працю.

ГК встановлює особливості відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов'язань (ст.229 ГК), передбачаючи, що: учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до встановлених законом вимог; обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повинні бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлене законом; у разі висунення вимог щодо відшкодування збитків в іноземній валюті кредитором повинен бути зазначений грошовий еквівалент суми збитків у гривнях за офіційним курсом Національного банку України на день висунення вимог.

Відшкодування збитків застосовується у претензійно-позовному порядку.

Штрафні санкції. Ці санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).

Штрафними, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних сані цій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Порядок застосування штрафних санкцій встановлений ст. 232 ГК. Зокрема, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

Як ми вже зазначали, розрізняють три види штрафних економічних санкцій: штраф у власному розумінні, пеню, неустойку. Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома способами:

штраф у твердій сумі. Прикладом цього виду штрафу є штрафи, які сплачують перевізник і відправник за невиконання плану вантажних перевезень. їх розміри визначають транспортні статути і кодекси окремо стосовно кожного виду транспорту;
штраф у процентному відношенні до суми всього зобов'язання або невиконаної частини зобов'язання. Наприклад, якщо поставлена продукція не відповідає за якістю стандартам чи умовам договору, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції неналежної якості;
штраф у кратному розмірі до вартості того предмета, який захищається штрафом. Наприклад, за пошкодження вагонів або контейнерів відправником чи одержувачем вантажу під час навантаження або розвантаження вантажів їхніми засобами ці суб'єкти сплачують залізниці штраф у розмірі п'ятикратної вартості пошкодженого майна.

Неустойка застосовується, як правило, як штрафна санкція в разі прострочення виконання майнових зобов'язань (поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення виконання зобов'язань загалом не залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури. Зазначена неустойка є штрафною, оскільки сторона, яка порушила в цьому випадку умови договору поставки, відшкодовує іншій стороні заподіяні внаслідок цього збитки без зарахування сум неустойок.

Разом з цим, договором або відповідно до ч. 2 ст. 624 ЦК передбачаються так звані залікові неустойки. Залікова неустойка спостерігається в тому разі, коли правопорушник відшкодовує іншій стороні збитки у частині, не покритій неустойкою.

Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі прострочення виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарської діяльності. Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки зобов'язання не буде виконане Тобто це санкція, розмір якої збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.

Оперативно-господарські санкції - це передбачені законодавством заходи економічного впливу кредитора на господарюючого суб'єкта-боржника (правопорушника), спрямовані на попередження або зменшення втрат кредитора від порушень боржника чи зменшення його шкідливих наслідків.

Перелік оперативно – господарських санкцій, що їх сторони можуть передбачити в договорах, передбачений ч. 1 ст. 236 ГК, а саме:

одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;
відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання.

Цей перелік, згідно ч. 2 цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно – господарські санкції.

Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням.

Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Адміністративно - господарські санкції - заходи організаційно-правового майнового характеру, що встановлюються законом та спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, які можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Ознаками адміністративно – господарських санкцій є:

вони застосовуються до суб’єкта господарювання; в особі їх керівництва;
їх метою є припинення порушень суб’єкта господарювання та ліквідація їх наслідків;
вони застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування;
підставою для їх застосування є порушення встановлених нормативно – правовими актами правил проведення господарської діяльності.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції (ст. 239 ГК): вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов'язкових платежів); зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Прибуток (доход), одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, а також суми прихованого (заниженого) прибутку (доходу) чи суми податку, несплаченого за прихований об'єкт оподаткування, підлягають вилученню в доход відповідного бюджету в порядку, встановленому законом. Крім того, з суб'єкта господарювання стягується у випадках і порядку, передбачених законом, штраф, але не більш як у двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного порушення протягом року після застосування цієї санкції - у трикратному розмірі вилученої суми (ст. 240 ГК).

У разі порушення суб'єктом господарювання встановлених правил обліку або звітності щодо сплати зборів (обов'язкових платежів) або їх несплати чи неповної сплати сума, яку належить сплатити, стягується до відповідного бюджету. Крім того, з суб'єкта господарювання у визначених законом випадках може бути стягнуто штраф у розмірі до п'ятдесяти відсотків належної до сплати суми збору (обов'язкового платежу) (ст. 242 ГК).

У разі відмови органів управління або посадових осіб суб'єкта господарювання у проведенні документальної перевірки чи у допуску працівників податкових органів для обстеження приміщень, що використовуються для здійснення господарської діяльності, ненадання податковим та іншим органам чи їх посадовим особам встановленої законом звітності, розрахунків, декларацій чи інших документів, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків, зборів (обов'язкових платежів), операції цього суб'єкта за його рахунками в установах банку зупиняються. Порядок і строки зупинення операцій суб'єктів господарювання за їх рахунками визначаються законом (ст. 243 ГК).

У разі здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності, пов'язаної ,з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція), що завдало шкоди економіці України або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до цих учасників відносин можуть бути застосовані антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи відповідно до закону.

У випадках недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з порушенням встановленого законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди економіці України, експортно-імпортні операції таких суб'єктів господарювання припиняються на умовах і в порядку, передбачених законом, або може застосовуватися індивідуальний режим ліцензування.

Приведена класифікація господарсько – правових санкцій не є вичерпною. Зокрема, О. М. Вінник, відповідно до однієї із доктринальних класифікацій і залежно від характеру спрямування адміністративно-господарських санкцій, запропонувала і розкрила зміст господарсько-організаційних адміністративно - майнових санкцій господарсько – адміністративний штраф і конфіскація.

Господарсько-організаційні санкції - це передбачені законом заходи організаційного впливу (обмеження) на суб'єкта господарювання, що застосовуються компетентними державними органами або за їх ініціативою судом у передбачених законом випадках.

До них належать: виявлених в його діяльності недоліків (у разі недотримання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил); призупинення дії ліцензії (патенту); скасування ліцензій; скасування державної реєстрації; примусова реорганізація (у зв'язку з допущеним суб'єктом підприємницької діяльності - монополістом на ринку певного товару - монополістичного правопорушення); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання; застосування індивідуального режиму ліцензування;примусова ліквідація.

Механізм застосування господарсько-організаційних санкцій залежить від їх різновиду: адміністративний порядок (за рішенням компетентних органів) передбачений щодо більшості санкцій, в т.ч. таких, як: тимчасове призупинення діяльності суб'єкта господарювання до усунення виявлених порушень; призупинення дії та скасування ліцензій; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; примусова реорганізація; судовий порядок - передбачається щодо скасування відомостей державної реєстрації та примусової ліквідації.

Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи майнового впливу на порушника, що застосовуються компетентними державними органами (щодо конфіскації - судом) у передбачених законом випадках. До таких санкцій належать: господарсько-адміністративний штраф; господарська конфіскація; безоплатне вилучення майна з метою його знищення; стягнення зборів (обов'язкових платежів) та ін.

Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до державного бюджету суб'єктом господарювання - правопорушником у передбачених законом випадках.

Форми господарсько-адміністративного штрафу: процентному або кратному відношенні до суми порушення; в певній кількості неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Застосовується: лише у вертикальних відносинах; за постановою компетентних органів (антимонопольних - за порушення антимонопольного та конкурентного законодавства, санітарно-епідеміологічної служби - за порушення санітарно-епідеміологічних вимог, державних органів контролю за цінами - за порушення державної дисципліни тощо); без дотримання претензійного порядку; за наявності лише протиправної поведінки (фактична підстава); юридична підстава - закон.

Конфіскація - це безоплатне вилучення в дохід бюджету майна (коштів) суб'єкта господарювання - правопорушника у випадках, прямо передбачених законом.

Випадки застосування конфіскації:

визнання недійсним господарського зобов'язання як такого, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства; здійсненням комерційним банком забороненої законом виробничої діяльності;
у сфері ціноутворення (зокрема, щодо підприємств-монополістів, ціни на продукцію яких регулюються державою) та в деяких інших випадках;
у сфері антимонопольно - конкурентного регулювання; так, відповідно до ст.253 ГК, підлягає безоплатному вилученню до Державного бюджету України прибуток (дохід), незаконно одержаний суб'єктами підприємницької діяльності в результаті зловживання монопольним становищем на ринку, укладенням антиконкурентних угод, актів недобросовісної конкуренції;
у сфері оподаткування; так, відповідно до ст.240 ГК, підлягають вилученню в дохід відповідного бюджету прибуток (дохід), одержаний суб'єктом господарювання внаслідок порушення встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, а також суми прихованого (заниженого) прибутку чи суми податку, несплаченого за прихований об'єкт оподаткування; крім того, з порушника стягується у випадках і порядку, передбачених законом, штраф, але не більш як у двократному розмірі вилученої суми, а у разі повторного порушення протягом року після застосування цієї санкції у трикратному розмірі вилученої суми.

Юридичною підставою застосування конфіскації є лише закон. Фактичні

підстави - протиправна поведінка, а у випадку виконання зобов'язання, визнаного недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, - ще й вина (прямий умисел) порушника. Вона застосовується лише у судовому порядку за позовами компетентних органів (податкових, контрольно-ревізійних тощо).

До конфіскації подібний такий вид адміністративно-господарських санкцій, як вилучення майна (товарів), що неправомірно виготовлене чи неправомірно використовується, з метою його знищення. Можливість застосування подібних заходів впливу на правопорушника передбачена конкурентним законодавством. Так, відповідно до ст. 254 ГК і ст. 25 Закону України від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», у разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки або факту копіювання виробів заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про вилучення в судовому порядку товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого суб'єкта господарювання як у виробника, так і у продавця. Вилучення таких товарів (копій виробів іншого суб'єкта господарювання) в установленому Урядом порядку застосовується у разі, якщо можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.

Згідно із Законом України від 17.01.2002р. «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» до порушників порядку здійснення такої діяльності можуть бути застосовані додаткові заходи, в т.ч. опечатування та/або вилучення дисків для лазерних систем зчитування, вироблених, імпортованих або тих, що експортуються з порушенням вимог зазначеного Закону, обладнання та сировини для їх виробництва, що не відповідають встановленим законом вимогам. Органи виконавчої влади у сфері захисту справ споживачів, відповідно до ст. 29 Закону України від 01.12.2005 р. мають право приймати рішення про припинення суб’єктами сфери господарювання торгівлі, послуг, ресторанного господарства, у тому числі складів оптової і роздрібної торгівлі незалежно від форми власності діяльності до усунення виявлених недоліків та їх опломбування тощо.

Планово-госпрозрахункові санкції - це передбачені чинним законодавством заходи економічного впливу на господарюючого суб'єкта в зв'язку з порушенням ним планових нормативів і планових завдань: підвищення тарифу (розміру плати) за понадлімітне використання природних ресурсів, електроенергії; позбавлення пільг (наприклад, податкових) у зв'язку з порушенням умов їх надання; виготовлену з порушенням державних стандартів, державних будівельних норм та правил; віднесення на прибуток, що залишається у розпорядженні господарюючого суб'єкта, не донарахованої амортизації у випадках дострокового списання основних фондів (за винятком передбачених законом випадків вимушеного списання).

Механізм застосування: планово-госпрозрахункові санкції застосовуються самим суб'єктом господарювання - правопорушником, а у разі, якщо він цього не зробить, - компетентними органами, що виявили факт правопорушення. Підстави застосування планово-госпрозрахункових санкцій: юридичні - закон; фактичні - протиправна поведінка¹.

Контрольні запитання

У чому зміст господарсько – правової відповідальності?
Які Ви знаєте юридичні підстави господарсько – правової відповідальності?
Назвіть функції господарсько – правової відповідальності?
У чому зміст принципів господарсько – правової відповідальності?
Які Ви знаєте види господарсько – правової відповідальності?
У чому полягає відшкодування збитків суб’єкту господарювання, право якого порушено?
Хто приміняє оперативно – господарські санкції?
Назвіть види штрафних санкцій у господарсько - правовій відповідальності?
У чому полягає зміст оперативно – господарських санкцій?
Які Ви знаєте адміністративно – господарські санкції?

_________________

¹Див.: Вінник О.М. Господарське право: Навчальний посібник. 2 – ге вид., змін та доп. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 420 – 423.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно правові акти^*

Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. //Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.
Господарський кодекс України. Прийнятий 16 січня 2003р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №18, №19-20, №21-22. - Ст. 144.
Цивільний кодекс України. Прийнятий 16 січня 2004р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №40-44. - Ст. 356.
Кодекс України про адміністративні правопорушення. Прийнятий 7 грудня 1984р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1984 - додаток до №51 - Ст. 1122.
Кримінальний кодекс України. Прийнятий 5 квітня 2001р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001 - №25-26 - Ст. 131.
Господарський процесуальний кодекс України. Прийнятий 6 листопада 1991р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992 - №6. - Ст. 56.
Про економічну самостійність Української РСР: Закон Української РСР від 3 серпня 1990р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - №34. -
Ст. 499.
Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р //Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №49. - Ст. 682 (з наст. змінами і доп.).
Про дію міжнародних договорів на території України: Закон України

________________

* Подані нормативно – правові акти можна найти також за електронною адресою:

www. rada.gov.ua

від 10 грудня 1991р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №10. - Ст. 137.

Про товарну біржу: Закон України від 10 грудня 1991р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. -№10. - Ст. 139 (з наст, змінами і доп.).
Про споживчу кооперацію: Закон України від 10 квітня 1992р. //Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №30. - Ст. 414 (з наст, змінами і доп.).
Про заставу: Закон України від 2 жовтня 1992р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №47. - Ст. 642 (з наст, змінами і доп.).
Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №50. - Ст. 472 (з наст, змінами і доп.).
Про захист прав споживачів: Закон України від 12 травня 1991р. В редакції Закону України від 1 грудня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - №7. - Ст. 84.
Про патентування деяких видів підприємницької діяльності: Закон України від 23 березня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №20. - Ст. 82 (з наст, змінами і доп.).
Про промислово-фінансові групи Закон України від 21 листопада 1996р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №23. - Ст. 28 (з наст, змінами і доп.).
Про торгово-промислові палати в Україні: Закон України від 2 грудня 1997р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. -№13. - Ст. 52.
Про лізинг: Закон України від 16 грудня 1997р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №16. - Ст. 68 (з наст, змінами і доп.).
Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №20-21. - Ст. 190 (з наст. змінами і доп.).
Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 30 червня 1999р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №42-43. - Ст. 79 (з наст, змінами і доп.).
Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду про виконання робіт на будівництві об'єктів: Закон України від 6 квітня 2000р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №27. - Ст. 212.
Про планування і забудову територій: Закон України від 20 квітня 2000р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №31. - Ст. 250.
Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1 червня 2000р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №36. - Ст. 299.
Про підтримку малого підприємництва: Закон України від 19 жовтня 2000р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №51-52. - Ст. 447.
Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №5-6. - Ст. ЗО.
Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні: Закон України від 21 грудня 2000р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №7. - Ст. 35.
Про стандартизацію: Закон України від 17 травня 2001р. // Відомості Верховної Ради України - 2001. - №31. - Ст. 145.
Про підтвердження відповідності: Закон України від 17 травня 2001р. // Відомості Верховної Ради України - 2001. - №32. - Ст. 169.
Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001р. // Відомості Верховної Ради України - 2002. - №1. - Ст. 1.
Про кредитні спілки Закон України: від 20 грудня 2001р. // Відомості Верховної Ради України - 2002. - №3. - Ст. 79.
Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців: Закон України від 15 травня 2003р. // Відомості Верховної Ради України - 2003. - №31-32. - Ст. 263.
Про фермерське господарство: Закон України від 19 травня 2003р. // Відомості Верховної Ради України - 2003. - №45. - Ст. 363.
Про кооперацію: Закон України від 10 липня 2003р. // Відомості Верховної Ради України - 2004. - №5. - Ст. 35.
Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності: Закон України від 6 вересня 2005р. // Відомості Верховної Ради України - 2005. - №48. - Ст. 483.
Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств: Декрет Кабінету МіністрівУкраїни від 31 грудня 1992р. // Відомості Верховної Ради України - 1993. -№11.-Ст.94.
Про довірчі товариства: Декрет Кабінету Міністрів України: від 17 березня 1993р. // Відомості Верховної Ради України - 1993. - №19. - Ст. 27 (з наст, змінами і доп.).
Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення: Декрет Кабінету Міністрів України: від 8 квітня 1993р. // Відомості Верховної Ради України - 1993. - №23. - Ст. 247.
Про стандартизацію і сертифікацію: Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993р. // Відомості Верховної Ради України - 1993. -№27. - Ст. 289.
Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності: Указ Президента України від 3 лютого 1998р. // Офіційний вісник України. - 1998. - №5.
Про затвердження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємства: Указ Президента України від 22 червня 2000р. // Офіційний вісник України. - 2000. - №4.
Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності: Указ Президента України від 15 липня 2000р. // Офіційний вісник України. - 2000. - №29.
Про невідкладні заходи щодо впорядкування діяльності державних (національних) акціонерних та холдингових компаній: Указ Президента України від 7 листопада 2001р. // Офіційний вісник України. - 2001. -№45.
Затвердження положення про порядок проведення санації державних підприємств: Постанова Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994р. №67// ЗП України. - 1994. - №6. - Ст. 141.
Положення про порядок реалізації, обліку торгових патентів і контролю за їх використанням: затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 28 травня 1996р. №563 // ЗП України. - 1996. - №13. - Ст. 345.
Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп: затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996р. №781 // ЗП України. - 1996. - №15.-Ст. 398.
Порядок перетворення у процесі приватизації державних, орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні товариства: затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1996р. №1099 // ЗП України. - 1996. - №17. - Ст. 489.
Про типовий статус казенного підприємства: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998р. №914 // Офіційний вісник України. - 1998. - №24.
Про перетворення державних підприємств у казенні: Постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1998р. №987 // Офіційний вісник України. - 1998. - №26.
Про порядок ліцензування підприємницької діяльності: Постанова Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998р. №1020 // Офіційний вісник України. - 1998. - №27.
Про розміри та порядок зарахування плати за видачу та переоформлення ліцензій на провадження певних видів підприємницької діяльності: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня 1999р. №6 // Офіційний вісник України. - 1999. -№1.
Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999р. №1496 // Офіційний вісник України. - 1999. -№33.
Порядок проведення досудової санації державних підприємств: затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 2000р. №515 // Офіційний вісник України. - 2000. - №12.
Методика оцінки вартості майна під час приватизації: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000р. №1554 // Офіційний вісник України. - 2000. -№42.
Про затвердження переліку органів ліцензування: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000р. №1698 // Офіційний вісник України. - 2000. - №46.
Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000р. №1719// Офіційний вісник України. - 2000. - №47.
Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати та її видачу: Постанова Кабінету Міністрів України: від 29 листопада 2000р. №1755 //Офіційний вісник України. - 2000. - №47.
Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності: затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001р. №756 // Офіційний вісник України. - 2001. - №27.

Матеріали судової практики

Збірник роз'яснень Вищого господарського суду України / Уклад. Д. Притика. - К.: Ін-Юре, 2003. - 304с.
Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2002 / Відп. ред. П.Б. Євграфов. - К.: Юрінком Інтер, 2001-2002. - У 3-х кн.
Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду у господарських справах. Вип. 1. - К.: Ін-Юре, 2003. - 176с.
Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду у господарських справах. Вип. 2. - К.: Ін-Юре, 2003. - 212с.

Збірники нормативних актів

Науково-практичні коментарі

Господарське законодавство України: правове регулювання господарської діяльності. Збірник нормативних актів / У поряд. Камлик М.І. - К.: Атіка, 2004 (до всіх розділів).
Законодавство України про стандартизацію, метрологію і сертифікацію. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 448с.
Законодавство і судова практика з питань приватизації: Збірник нормативних актів. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 400с.
Науково-практичний коментар до Господарського кодексу України Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, В.С. Щербина та ін. За заг. ред. В.К. Мамутова. К.: Юрінком Інтер, 2004. - 688с. (до всіх розділів).
Теньков C.O. Науково-практичний коментар до Господарського кодексу України: Від 16 січня 2003р. - К.: В-во А.С.К., 2004. - 720с.
Науково – практичний коментар Господарського кодексу України: 2 – ге вид., переробл. і допов. / За заг. ред. Г.Л. Знаменського, В.С. Щербини; Кол. авт.: О.А. Беляневич, О.М. Вінник, В.С. Щербини та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 720 с.

Навчальна література

Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання:
Навчальний посібник. - К.: Наукова думка, 2002. – 279 с.
Беляневич О.А. Господарське договірне право України (Теоретичний
аспект): Монографія. - Юрінком Інтер, 2006. - 592 с
Вінник ОМ., Щербина B.C. Акціонерне право: Навчальний посібник // за ред. проф. Щербини B.C. - К.: Атіка, 2000. – 554 с.
Вінник ОМ. Господарське право: Навчальний посібник. – 2 – ге вид., змін та доп. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 766 с.
Віхров ОТ. Господарське право: Спеціальна частина. Навчальний посібник. - К.: Видавничий дім «Слово», 2004. – 344 с.
Господарське право: Практикум // за ред. B.C. Щербини. - К.: Юрінком Інтер. -2003. -416с.
Господарське законодавство: Курс лекцій // за ред. Панікарова В.Д. - X. 2003.-124с.
Господарське законодавство: Навчальний посібник / За ред. В.Л. Ортинського. – К.: Знання, 2008. – 359 с.
Державне регулювання економіки // за ред. І.Р. Михасюка. - К.: Атіка, Ельга. - Н. 2000. – 347 с.
Жорін Ф.Л. Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. - К.: - 2003. - 212с.
Знаменский Г.Л. Хозяйственное законодательство Украины: формирование и перспективы развития. - К.: Наукова думка, 1996. – 263 с.
Зобов'язальне право: Теорія і практика // за ред. О.В. Дзери. - К.: Юнінком Інтер, 2000. – 912 с.
Коссак В.М. Правові засади іноземного інвестування в Україні. - Львів.: Центр Європи, 1999. – 244 с.
Крупка Ю.М. Правові основи підприємницької діяльності: навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2008 – 480 с.
Мандриківсъкий М.М. Господарське законодавство: Навчальний посібник 2-ге видавництво. Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2004. – 172 с.
Пилипенко А.Я, Щербина B.C. Господарське право. - К: Вен турі , 1996 – 288 с.
Підприємницьке право України: підручник //За ред. Р.Б. Шишки. - X.: Еспада, 2000 – 480 с.
Підприємницьке право. Підручник // За ред. О.В. Старцева, 2-е вид., переробл. і доповн. - К.: істина, 20005 – 600 с.
Правове регулювання господарських відносин за участю промислових підприємств: Підручник // За ред. В.М. Гайворонського, В.П. Душмана. X.: Право, 2000.-317 с.
Правові основи підприємницької діяльності / Під ред. В. І. Шакуна, П. В. мельника, В.М. Поповича. - К.: правові джерела, 1997. - 730с.
Рєзнікова В.В. Правове регулювання спільної господарськрї діяльності в Україні: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007 – 280 с.
Саниахматова Н.А. Предпринимательское (хозяйственное) право Украины. Учебное пособие. - X., Одиссей, 2004. - 800с. (до всіх розділів).
Саніахматова Н.О. Підприємницьке право: Навч. посібник, 3-тє вид. -К.: А.С.К., 2005.-912с.
Сизоненко В.О. Підприємництво: Підручник. - К.: Вікер, 1999. - 438с.
Хозяйственное право: Учебник // Под ред. Акад. В. К. Мамутова. - К.: Юрінком-Інтер, 2002. - 970с. (до всіх розділів).
Цивільне право України: Підручник: Кн. 1 // За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком-їнтер. - 2002. - 804с.
Цивільне право України: Підручник: Кн. 2 // За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К.: Юрінком-їнтер. - 2002. - 784с.
Щербина B.C. Господарське право: Навчальний посібник. К.: Юрінком - Інтер, 2003. -480с.
Щербина B.C. Господарське право: Підручник. - 3-є вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком-Інтер, 2006. – 656 с.
Щербина В.С. Субєкти господарського права: монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 264 с.

Спеціалізовані публікації

Вінник ОМ. Правове регулювання підрядних відносин в будівництві // Будівництво України. - 1994. - №5-6.
Віхров О. До питання щодо ознак господарсько – організаційних зобов'язань // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №7.
Асеева Н Окремі проблеми застосування законодавства про банкрутство // Право України, - 2004. - №11. - С. 26-29.
Віхров О. Роль і місце організаційно - господарських зобов'язань у сучасній економіці // Право України. - 2004. - №4. - С. 53-55.
Віхров О., Віхров С. Субєкти господарсько – організаційних зобовязань як учасники відносин у сфері господарювання // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - № 12. – С. 120 – 124.
Воловик О. Оорганізаційно - господарські відносини у системі корпоративного управління // Право України. - 2004. - №7. - С. 58-61,
Грек Б. Банкрутство в Україні: минуле і сьогодення // Право України. - 2004. - №6.-С. 24-26.
Кравцова Т. Правова характеристика відносин, що виникають в сфері державного регулювання господарської діяльності // Право України. - 2004.-№6.-С. 31 - 33.
Лисогор Н Зміни у законодавстві про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності // Право України. - 2004. - №1. - С. 71-73.
Мосійчук Ю. Функції юридичної служби підприємства в процесі відшкодування збитків // Право України. - 2004. - №10. - С. 50-52.
Резнікова В. Проблемні аспекти здійснення спільної господарської діяльності в Україні // Право України. - 2005. - №2. - С. 48-51.
Степанов О. Мораторій на задоволення вимог кредиторів: окремі проблеми правозастосування // Право України. - 2004. - №10. - С. 47-49.
Труш І. Органи державної влади, що забезпечують підтримку малого підприємства // Право України. - 2004. - №3. - С. 42-44.
Труш І. Регуляторна політика, як важливий елемент державного контролю за додержанням законодавства щодо суб'єктів малго підприємства // Право України. - 2004. - №10. - С 53-55.
Шуба Б. Вдосконалення законодавства про капіталізацію внесків у господарське товариство // Право України. - 2005. - №4. - С. 78-81.

Bukvasha