Передмова

Забезпечення екологічної безпеки за сучасних умов є важливою проблемою державної екологічної політики та невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України'. Це обу­мовлено значним антропогенним порушенням та техногенною пе­ревантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи, неефективним викорис­танням природних ресурсів, широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих та недосконалих технологій, неконтрольова-ним ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, речо­вин і матеріалів, негативними екологічними наслідками оборонної та військової діяльності², а також природними катаклізмами.

Декларацією про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. пе­редбачено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління³.

Конституція України (ст. 16) встановлює обов'язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків планетарної Чорнобильської катастрофи та збереження генофонду Українсько­го народу.

З огляду на це кожний громадянин наділяється правом на без­печне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Йому гарантуєтеся екологічно безпечне довкілля та визнається пріоритетність гіимог екологічної безпеки.

З цих позицій поглиблене вивчення механізму правового забез­печення екологічної безпеки в Україні має надзвичайно важливе значення для формування основ професіональних засад сучасного покоління випускників юридичних вузів і факультетів.

Наукова школа правників-екологів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка важливим напрямком екологічного права, його складовою части­ною визнала право екологічної безпеки як комплексної галузі еко­логічного права, тісно пов'язаної із природноресурсовим та приро­доохоронним правом, іншими сферами правового регулювання діяльності, небезпечної для довкілля, здоров'я та життя людини, спираючись на правову матерію чинного екологічного законодав­ства, міжнародні принципи та норми міжнародно-правового регу­лювання в зазначеній галузі.

Автор виходить із наукових позицій, що право екологічної без­пеки — це система правових норм та інших юридичних засобів, які спрямовані на створення умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та захист його у разі порушення, регулювання відносин щодо здійснення еко­логічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічної обстановки, виникнення небезпеки для природних си­стем і населення, а також здійснення системи заходів у разі виник­нення екологічної небезпеки щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпеч­них територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, по­терпілих від негативних наслідків природної стихії чи техногенно­го впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на регіональному, національному і транскордонно­му рівнях.

З огляду на викладене право екологічної безпеки розглядається у двох основних аспектах:

а) як суб'єктивна категорія, тобто з позицій реалізації суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку та його захист за допомогою системи спеціальних юридичних заходів превентив­ного (регулятивного) і охоронювального (захисного) спрямування;

б) як об'єктивно існуюча система законодавчого та підзаконно-го правового забезпечення екологічної безпеки, тобто такого стану розвитку суспільних відносин у сфері екології, за якого системою державно-правових, організаційних, науково-технічних, еко­номічних та інших соціальних засобів забезпечується регулювання екологічно небезпечної діяльності, режим використання природ­них ресурсів, охорона навколишнього природного середовища, безпечного для життя і здоров'я людей, попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для природних систем і населення.

Очевидно, що комплексний характер правового регулювання зумовлений характером правовідносин, які складаються на різних рівнях та напрямках здійснення екологічно небезпечної діяльності, що характеризуються підвищеним ризиком настання негативних наслідків для довкілля та його компонентів і здоров'я та життя лю­дини, тобто діяльності, що виходить за межі загальної правової рег­ламентації і потребує неадекватних механізмів регулювання відповідної діяльності суб'єктів і держави як гаранта захисту прав громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля у разі прояву сил природної стихії.

Це зумовлює необхідність встановлення спеціальної, підвище­ної відповідальності та правосуб'єктності зазначених осіб у ство­ренні режиму екологічної безпеки і пов'язаних із цим правових можливостей громадян, а також відповідної правової регламентації відносин, які не можуть бути врегульовані традиційними правови­ми засобами, на різних рівнях правового регулювання.

Усвідомлення цих особливостей та відповідної системи право­вого регулювання є важливим соціально-освітнім чинником ста­новлення студентів юридичних вузів і факультетів, особливо тих, які отримують поглиблені знання за фахом спеціалістів та магістрів права за спеціалізацією «Земельне та екологічне право». Така спеціалізація започаткована вперше в історії розвитку юридичної освіти в Україні в 1997—1998 навчальних роках на кафедрі трудо­вого, земельного і екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Підручник розрахований на поглиблене вивчення Особливої ча­стини «Екологічного права» і на опанування студентами наукових тверджень, положень чинного законодавства, набуття навичок йо­го застосування у реальній практиці правозахисної, правозастосов-чої, наукової та іншої діяльності.

Розділ І Право екологічної безпеки

Глава 1

Право екологічної безпеки в системі екологічного права України

Питання до теми:

1. Право екологічної безпеки — комплексна галузь права.

2. Юридична природа екологічної безпеки.

3. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки.

§ 1. Право екологічної безпеки — комплексна галузь права

Підвищений інтерес до еколого-правової освіти зумовлений низкою обставин. Перш за все практичною необхідністю ефектив­ного використання і застосування екологічного законодавства з метою реального забезпечення екологічних прав особистості і лю­дини.

По-друге, зростаючою чисельністю законодавчих і підзаконних актів, які вимагають об'єктивного осмислення їх ролі та місця в си­стемі права і регулювання екологічних правовідносин.

По-третє, доцільністю творчого обгрунтування низки нових за­конодавчих положень, концептуальних підходів до врегулювання екологічних правовідносин, проведення їх наукової класифікації за галузевими, функціональними, інституційними ознаками.

По-четверте, своєчасною систематизацією і відтворенням но-ваційних процесів у нових підручниках та інших навчально-мето­дичних матеріалах, створення оптимальної навчально-методичної бази для сприятливого і об'єктивного сприйняття студентами та іншими категоріями освітян (магістрами, аспірантами, докторанта­ми тощо) еколого-правових явищ, специфіки їх відображення в екологічному законодавстві та праві.

По-п'яте, важливістю формування виважених еколого-правових поглядів, уявлень у студентської молоді, фахівців у різних сферах діяльності, громадян України з позицій прогресивного еколого-правового світогляду, опанування ними навичок вирішення сучас­них еколого-правових питань на, макро- і мікрорівнях за допомо­гою чинних державно-правових засобів, доцільністю створення широкої мережі масової просвітницької та освітньої еколого-пра­вової діяльності.

По-шосте, невідкладністю оптимізації і гармонізації еколого-правового регулювання України з різними правовими системами, запровадження найпрогресивніших тенденцій в організації оздо­ровлення довкілля, забезпечення екологічної безпеки у процесі природокористування та здійснення інших видів діяльності, які можуть негативно впливати на стан та умови життєдіяльності лю­дини, її здоров'я і життя.

По-сьоме, необхідністю створення логічної, послідовної та зро­зумілої системи екологічного права, обгрунтування теоретичних положень реалізації та захисту екологічних прав громадян, відмови від архаїчних стереотипів розуміння екологічного права та законо­давства, його складових компонентів.

До сучасних прогресивних новаційних процесів належить, зокрема, комплексна галузь екологічного права — право екологічної безпеки.

Категорія «екологічна безпека» логічно увійшла в лексику спеціаль­ної, в тому числі юридичної літератури, і отримала не тільки інсти-туційне, але й нормативно-правове закріплення в законодавчих і підза­конних актах загальнорегулятивного і охоронного спрямування, зокре­ма в Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишньо­го природного середовища». З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. це поняття отримало рівень конституційного.

Сьогодні існує широкий спектр доктринальних підходів щодо визначення екологічної безпеки у різних джерелах наукових досліджень — гуманітарних, природничих, соціальних, власне пра­вових'. Багато з них сповідують наукові «апріорі» без достатньо глибокого усвідомлення та обгрунтування основних ознак цієї ка­тегорії і співвідношення з іншими формами безпеки (загальної, глобальної, національної тощо). Не виключаються й різні підходи щодо розуміння екологічної безпеки як синтетичної категорії².

У національній еколого-правовій літературі та в наукових працях вчених деяких інших держав замовчується реальність існування відно­син щодо забезпечення екологічної безпеки, можливість її правового забезпечення³ або ставиться під сумнів наявність особливих важелів регулювання, що відрізняються від правової охорони довкілля⁴.

Однак спробую дати відповідь на елементарні питання. Що ж підлягає охороні: навколишнє природне середовище чи навко­лишнє середовище і в його межах екологічна безпека? Чи еко­логічна безпека потребує особливого правового режиму забезпе­чення у відповідних правовідносинах?

Загалом, відповідь напрошується сама по собі. У контексті дер­жавно-правових інституцій та засобів важливо охороняти ті блага, котрі становлять для людини і суспільства відповідну цінність, або ж з точки зору людських цінностей є «безцінними».

Іншими словами, це ті матеріальні, духовні та інші блага, які мають для нас неодмінні споживчі властивості будь-якого призна­чення (матеріального, естетичного, духовного, культурного, пізна­вального, рекреаційного, оздоровчо-лікувального тощо), тобто це речі або неречові блага, яких потребує людина (суспільство) і за до­помогою яких вона задовольняє свої інтереси.

Такі блага можуть диференціюватися залежно від виконуваних ними соціальних функцій для людини, що зумовлюють до «життя» відповідне правове регулювання, засоби і способи їх використання, відтворення та охорони.

Разом з тим у світі існують блага, які є вічними, безцінними для людини та людства в цілому.

До них належить і довкілля, яке виконує в житті і діяльності людини триєдину функцію: економічну, соціальну і екологічну, враховуючи, що її компоненти можуть виступати основним засо­бом виробництва, системи розселення, шляхів сполучення і розміщення продуктивних сил, а також джерела, місця і невід'ємної умови людської життєдіяльності, матеріальної основи існування і функціонування біологічно взаємопов'язаних природ­них ресурсів, екосистем і комплексів, формування природних умов для існування живих організмів (біосфери і ноосфери), що проду­кують встановлення відповідного режиму відтворення, використан­ня та охорони.

У цьому аспекті змінене внаслідок людської діяльності природ­не середовище проживання людини (навколишнє природне сере­довище, довкілля), Богом дане нинішньому і прийдешньому по­колінням у користування та збереження, є воістину безцінним, ад­же воно не має еквівалента для абсолютно адекватної оцінки її спо­живчої вартості.

Тому, з цієї точки зору, навколишнє природне середовище або «соціалізоване середовище проживання людини» потребує збере­ження його якості, охорони зокрема, за допомогою державно-пра­вових засобів, обмеження непродуманої, спонтанної і шкідливої людської діяльності, здатної змінити її якісні та кількісні характе­ристики. Така охорона передбачає логічну і послідовну систему за­ходів, спрямованих на упередження негативної дії на стан природ­ного навколишнього середовища (шляхом видання дозволів на ви­киди і скиди, встановлення лімітів і нормативів оплати, заборони, обмеження та припинення екологічно шкідливої діяльності, здійснення інших організаційно-розпорядчих дій) або коригування зміненого її якісного стану до рівня, який не викликає виникнен­ня негативних процесів у природному середовищі та його негатив­ного впливу на саму людину і на складові компоненти біосфери (проведення рекультивації земель, очищення водних об'єктів, підвищення продуктивності лісів і рибопродуктивності рибогоспо­дарських водойм тощо).

Деградоване навколишнє природне середовище не стільки по­требує охорони, як зумовлює систему захисту від нього всього жи­вого, оскільки воно перетворюється в джерело небезпеки для при­родних систем і комплексів, ландшафтів, самої людини, інших жи­вих організмів і суспільства в цілому. Висловлюючись публіцистич­ним стилем, якщо «дорога вготована на Голгофу, то мова має йти не про охорону, а спасіння приреченого».

Навколишнє природне середовище, яке є джерелом підвищеної екологічної небезпеки, перетворюється внаслідок дії стихійних сил природи або техногенної руйнівної дії на екологічно небезпечний об'єкт, що вимагає «ізоляції» від людини і суспільства, інших при­родних систем і комплексів шляхом встановлення спеціального пра­вового режиму, який би обмежував або забороняв взагалі проживан­ня населення, здійснення суспільного і приватного виробництва, проведення системи заходів щодо ліквідації джерел небезпеки, вста­новлення особливого правового статусу постраждалих громадян.

Зрозуміло, що говорити про охорону «небезпечного, без­життєвого середовища» принаймні некоректно, юридичне непра­вильно, професійно безграмотно і по-людськи — цинічно. За таких умов доцільно розробити систему заходів, у тому числі правового характеру, які були б спрямовані на попередження виникнення не­безпеки для людини і навколишнього природного середовища внаслідок природної стихії, техногенних аварій та катастроф, ліквідації шкідливих наслідків прояву підвищеного екологічного ризику і небезпеки наслідків, подібних до аварії на Чорнобильській АЕС, .від явищ стихії, необдуманих рішень, які призводять до спу­стошення довкілля і виникнення надзвичайних екологічних ситу­ацій на Землі.

Гадаю, що немає особливої потреби доводити, що в такій еко­логічній ситуації потрібен особливий юридичний режим викорис­тання середовища (консервації, проведення заходів щодо очищен­ня території, обмеження і заборони різних видів діяльності тощо) або здійснення комплексу заходів на тій частині "ериторії, де є по­тенційні природні джерела прояву небезпеки чи здійснюються еко­логічно небезпечні види діяльності та експлуатуються аналогічні об'єкти, а також необхідно передбачати і особливий статус осіб, що перебувають тимчасово або постійно в зоні підвищеного еко­логічного ризику, та постраждалих внаслідок дії екологічно небез­печних чинників.

Ризик підвищеної екологічної небезпеки зобов'язує еколо-го-правову науку по-новому оцінювати факти її прояву та впливу природної стихії і техногенних негативних дій на довкілля і людину.

Такі обставини, безперечно, набувають юридичного значення і потребують правового закріплення їх як юридичні факти виник­нення відносин із забезпечення екологічної безпеки. Ці юридичні факти передбачають виникнення специфічних обов'язків держави щодо гарантування безпеки від прояву стихії, а також юридичних і фізичних осіб, котрі здійснюють екологічно небезпечні види діяль­ності та експлуатують екологічно небезпечні об'єкти.

Отже, об'єктивно утворилося нове коло суспільних відносин, які вимагають всебічного правового регулювання, що за характе­ром виникнення і складовими елементами не вписуються у межі відносин з використання природних ресурсів і охорони навколиш­нього природного середовища.

Це відносини, які потребують:

а) визначення переліку екологічно небезпечних видів діяльності та екологічно небезпечних об'єктів;

б) встановлення комплексу вимог і обов'язків щодо забезпечен­ня екологічної безпеки у процесі здійснення небезпечних видів діяльності та регульованої експлуатації джерел підвищеної еко­логічної небезпеки;

в), виявлення екологічно небезпечних територій (зон) за місцем розміщення екологічно шкідливих об'єктів, екологічно небезпечної діяльності, накопичення понад встановлені нормативи високоток­сичних, шкідливих речовин, їх сполук та сумішей;

г) розроблення програми (схеми) дій щодо попередження про­яву екологічного ризику;

д) створення організаційної, інформаційної, науково-технічної, матеріальної та інших форм забезпечення реалізації програми по­передження настання екологічного ризику на потенційно небез­печних територіях і об'єктах;

е) встановлення системи соціально-правових гарантій (пільг, преференцій, компенсацій, переваг) для фахівців, зайнятих у про­цесі експлуатації небезпечних технологій або які здійснюють еко­логічно небезпечні види діяльності та експлуатують екологічно не­безпечні об'єкти, інші джерела, або тиу, хто перебуває (тимчасово або постійно) у зоні негативної дії природних або техногенних фак­торів;

є) закріплення системи вимог, норм і нормативів екологічної безпеки;

ж) забезпечення дотримання таких вимог державою, а також фізичними та юридичними особами, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності та експлуатують аналогічні об'єкти;

з) забезпечення ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності або експлуатації таких об'єктів.

Це далеко не повний перелік видів діяльності превентивного спрямування, які реалізуються у відносинах щодо забезпечення екологічної безпеки у процесі здійснення екологічно ризикованих

видів діяльності.

Значна їх частина виникає у зв'язку з проявом екологічного ри­зику і настанням реальної екологічної небезпеки та необхідності проведення невідкладних ліквідаційних, аварійно-рятувальних, відновлювальних і реабілітаційних заходів, зокрема:

а) виконання термінових робіт з ліквідації негативних наслідків природної стихії (ураганів, пожеж, землетрусів, повеней тощо) або техногенних аварій та катастроф;

б) проведення дезактивації, нейтралізації забруднених (зараже­них) територій (ділянок), відновлення їх якісного і безпечного стану;

в) відселення населення, яке проживає в екологічно небезпеч­них регіонах, на нове місце проживання та забезпечення їх належ­ним небезпечним майном;

г) здійснення наукових спостережень і досліджень екологічно

небезпечних територій;

д) здійснення інвентаризації, класифікації екологічно небезпеч­них територій залежно від рівня екологічної шкоди;

е) встановлення і оголошення спеціального режиму екологічно

небезпечних територій;

є) запровадження пільг та забезпечення соціального і правово­го захисту осіб, що постраждали від наслідків прояву екологічної

небезпеки;

ж) встановлення особливого порядку управління на екологічно

небезпечних територіях;

з) притягнення до відповідальності осіб, які, здійснюючи еко­логічно небезпечні види діяльності, створюють загрозу для життя і здоров'я населення та середовища їх проживання, не забезпечують встановлений режим екологічної безпеки.

Можна, звичайно, дивуватися з того, що такі відносини хоча і мали місце протягом тривалої історії розвитку екологічного зако­нодавства, однак залишалися поза межами правового оформлення або ж опосередковувалися правом фрагментарне.

У цьому аспекті можна навести безліч причин і доказів, які, зрозуміло, не вирішують існуючих проблем. Скоріше навпаки, млявість нашої екологічної правосвідомості, живучість багатьох за­старілих штампів і стереотипів, вузький прагматизм наукових досліджень та багато інших юридичних догм не дають можливості об'єктивно проаналізувати структуру і склад всієї гами екологічних правовідносин, зокрема їх складову частину щодо забезпечення екологічної безпеки, в яких реально можна забезпечити захист здо­ров'я і життя людини від небезпечного середовища проживання, незалежно від джерел походження такої загрози — прояву стихійних сил природи або неконтрольованого (слабо контрольова­ного) техногенного впливу на стан навколишнього природного середовища і людини (умовно назвемо їх антропоохоронними та середовищеохоронними відносинами).

Необгрунтоване заперечення реально існуючих відносин щодо забезпечення екологічної безпеки здатне гальмувати прогрес пра­вового регулювання. Від цього тільки страждає еколого-правова наука, кодифікація законодавства, бідніє практика його застосу­вання, а тому страждає сама людина, яка позбавлена юридичної можливості захистити суб'єктивне право на екологічну безпеку. Ця суб'єктивна можливість громадян України вперше в історії еколо-го-правового регулювання була передбачена Законом України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного сере­довища» (ст. 9). Конституція України конкретизувала її, визнавши право громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування шкоди, завданої порушеннями цього права (ст. 50).

В еколого-правовій літературі обгрунтовано абсолютність права громадян на екологічну безпеку' та визначено механізм його ре­алізації в системі відносин у сфері забезпечення екологічної безпеки².

За умов підвищеного екологічного ризику, загострення еко­логічної ситуації і розширення можливостей настання екологічної небезпеки для людини і середовища її існування, фетишизована концепція «права навколишнього природного середовища», оче­видно, втрачає гуманістичний зміст, стає все більше абсурдною те­оретичною догмою, враховуючи, що примат «навколишнього сере­довища» поза людиною позбавлений свого життєвого значення.

У цьому полягає обмеженість концепції права навколишнього середовища, яка виключає із сфери правового захисту найвищу соціальну цінність — життя і здоров'я людини або ж, навпаки, апо-логетично визнаючи людину складовою частиною природного на­вколишнього середовища, ідеалізує безжиттєвий принцип «оберіга­ючи природу — оберігаємо людину».

Екологічна ситуація і реальність — жорстка і явна — людина «виділилась» із природного середовища і формується за притаман­ними суспільству і природі закономірностями і законами з відповідними «відхиленнями», все більш ускладнюючи свою взаємодію з природним оточенням, створюючи внаслідок здійснен­ня екологічно шкідливої діяльності осередки небезпеки місця сво­го перебування (життєдіяльності), що постійно збільшуються.

Значно ускладнився і суто природний вплив на людину, особ­ливо аномального походження. За таких умов повинні діяти зако­нодавчі імперативи і пріоритети забезпечення не тільки якісного, але й обов'язково безпечного навколишнього природного середо­вища для людини, природних компонентів його навколишнього світу.

Отже, людина стає не тільки суб'єктом відносин існування підви­щеного екологічного ризику, але й об'єктом, який безпосередньо за­знає всіх бід від наслідків прояву природної або техногенної небез­пеки та вимагає адекватного правового захисту з боку держави.

У цьому виявляється специфіка відносин щодо забезпечення екологічної безпеки як складової екологічних правовідносин, що становлять предмет правового регулювання галузі екологічного права.

У той же час відносини щодо забезпечення екологічної безпеки генеалогічне і генетичне взаємопов'язані з ефективним викорис­танням природних ресурсів і охороною навколишнього середовища на різних рівнях їх якісного стану, оскільки реалізація останніх мо­же відповідати встановленим параметрам якості, але з різними рівнями екологічної безпеки (для самого природного оточення і людини)*.

Процес використання природних ресурсів (земельних, водних, лісових, корисних копалин тощо) багато в чому поєднаний з до­триманням вимог щодо забезпечення екологічної безпеки цієї діяльності і є невід'ємною частиною правосуб'єктності природоко-ристувачів (експлуатація гідротехнічних систем, проведення вибу­хових робіт у процесі видобування корисних копалин, інтенсивна обробка землі тощо).

Не меншою мірою забезпечення екологічної безпеки пов'язане з охороною навколишнього природного середовища існування лю­дини в частині забезпечення його якісного стану. Якість навко­лишнього природного середовища — це сукупність його природних та «набутих» властивостей, сформованих під впливом антропоген­ної діяльності, які відповідають встановленим екологічним, санітарно-гігієнічним нормативам, що забезпечують умови для розвитку і відтворення живих організмів, у тому числі життєдіяль­ності людини.

Але якісний рівень довкілля ще не гарантує його безпечного, тобто ризикованого порогового стану, що оцінюється на рівні нор­мативів екологічної безпеки, який може ранжуватися залежно від режиму середовища життєдіяльності і правосуб'єктності осіб, що зазнають небезпечного впливу екологічно шкідливих, токсичних об'єктів, видів діяльності. Іншими словами, забезпечення еко­логічної безпеки визначається ступенем прояву екологічного ризи­ку і характером потенційно небезпечної діяльності для навколиш­нього природного середовища, життя і здоров'я людини.

Безпека навколишнього середовища, з огляду на вищезазначе­не, є ознакою його якості, яка, в той же час, має притаманні йому особливості з точки зору співвідношення категорій загального, особливого і одиничного. Безпечне навколишнє природне середо­вище не тотожне стану його якості, воно забезпечується у процесі реалізації природоохоронних вимог і охорони довкілля у межах природоохоронних (середовищеохоронних) правовідносин, а саме:

забезпечення режиму охорони об'єктів і територій природно-за­повідного фонду, курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних зон, інших природних і природноантропогенних територій (санітарно-захисних, охоронних зон, середовища населених пунктів, економічних районів тощо), екосистем і комплексів, ви­ключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, Азовського і Чорного морів, окремих або групи природних ресурсів (біологічного різноманіття та інших компонентів біосфери).

Якщо охорона навколишнього природного середовища вимагає перш за все дотримання його якісного стану, збереження відповідних якісних характеристик, то забезпечення екологічної безпеки передбачає оцінку екологічного ризику здійснюваної діяльності, дотримання сукупності вимог, норм і нормативів еко­логічної безпеки, зафіксованих в екологічному та інших сферах за­конодавства.

Сьогодні «забезпечення екологічної безпеки» набуло не тільки власне еколого-правового, але й загальноюридичного регулятивного і охоронного значення внаслідок характеру прояву різних видів еко­логічно шкідливої діяльності, джерел і об'єктів походження еко­логічного ризику (природного або техногенного негативного впливу).

Зрозуміло, що джерела екологічного ризику за своїм характе­ром, ступенем прояву, соціальними, економічними, екологічними наслідками досить неадекватні. Не випадково спостерігається ди­ференціація правового регулювання стосовно різних напрямів еко­логічно небезпечної діяльності, спрямованого на запобігання, ліквідацію наслідків такого ризику, здійснення системи заходів що­до зниження його шкідливого впливу, встановлення спеціальних режимних територій і зон, визначення і захист правового статусу осіб, які зазнали моральної або матеріальної шкоди від наслідків такої діяльності з використанням відомих, традиційних та нетра­диційних державно-правових засобів у врегулюванні зазначених

правовідносин.

Зрозуміло, що розвиток законодавчого та іншого нормативно-правового забезпечення екологічної безпеки поки що відбувається в міру впорядкування різноманітних видів діяльності за об'єктами та джерелами екологічної небезпеки — виробництва, збереження, використання, захоронення та утилізації отруйних речовин, ток­сичних відходів, біотехнологій, радіоактивних відходів і матеріалів, використання атомної енергії, інших екологічно небезпечних фак­торів.

Така диференціація правової регламентації екологічно небез­печних видів діяльності — неодмінний шлях правового становлен­ня і розвитку правовідносин щодо забезпечення екологічної безпе­ки. Однак це не означає, що відбувається поділ галузей права за сферами регулювання екологічно небезпечних видів діяльності. Інакше не виключається абсурдність та легковажність висунення і доктринального обгрунтування диференціації галузей права за еко­логічно небезпечними об'єктами, виробничими процесами, хімічними та фізичними явищами, видами діяльності, джерелами прояву небезпеки («відходне», «хімічне», «агрохімічне», «токсичне», «газове», «радіаційне», «ядерне», «термоядерне» «харчове», «продо­вольче», «пестицидне» і тому подібне право).

Адже право і відповідне законодавство покликані врегульовува­ти (регламентувати) численні типові правовідносини, у процесі яких їх суб'єктами здійснюються різноманітні екологічно небез­печні види діяльності або використовуються (застосовуються) такі джерела і об'єкти, реалізується комплексна правосуб'єктність що­до забезпечення їх безпеки для довкілля і людини.

Унаслідок цього норми права наповнюються відповідними мо­делями, механізмами, способами врегулювання і забезпечення без­печного поводження з потенційно небезпечними видами діяль­ності, об'єктами і джерелами. Вимоги щодо забезпечення еко­логічної безпеки стають загальними для суб'єктів, що здійснюють різні екологічно небезпечні види діяльності або використовують такі об'єкти.

Отже, закономірним є і комплексне правове регулювання відповідних правовідносин незалежно від джерел походження еко­логічної небезпеки. Вирішити такі завдання можливо у межах еко­логічного законодавства розробкою і прийняттям комплексного нормативного акта, що забезпечуватиме екологічну безпеку людсь­кої діяльності, включаючи створення механізмів запобігання небез­пеці і подолання наслідків дії стихійних сил природи, техногенних аварій і катастроф.

Вищезазначене не заперечує і диференційованого правового опосередкування екологічної безпеки, пов'язаного зі здійсненням конкретних видів екологічно шкідливої діяльності в частині відоб­раження її специфіки, характеру визначення прав і обов'язків відповідних юридичних та фізичних осіб щодо забезпечення еко­логічної безпеки у сфері ризикованого техногенного впливу, а та­кож держави в частині попередження небезпечного прояву природ­ної стихії.

Прийняття в Україні законодавчих і підзаконних актів, орієнтова­них на регулювання правовідносин у сфері екологічної безпеки свідчить про формування нормативно-правових засад комплексної галузі екологічного права — права екологічної безпеки як системи правових норм та інших засобів, які спрямовані на створення право­вих умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та захист його у разі порушення, а також регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічного стану, ви­никнення небезпеки для природних систем, населення, інтересів дер­жави і юридичних осіб та здійснення системи заходів у разі виник­нення екологічної небезпеки щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, потерпілих від нега­тивних наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнен­ня режиму безпечного існування населення і стану довкілля на місце­вому, регіональному, національному і транснаціональному рівнях.

§ 2. Юридична природа екологічної безпеки

Праву екологічної безпеки як об'єктивній категорії притаманні свій об'єкт та предмет правового регулювання. Об'єктом цієї галузі є екологічна безпека, а предметом — відповідні правовідносини що­до забезпечення екологічної безпеки. Тому в науково-методо­логічному, прикладному і пізнавальному аспектах надзвичайно важ­ливого значення набуває питання визначення найбільш істотних змістовних ознак екологічної безпеки та її юридичного визначення.

Вивчена і проаналізована спеціальна література, чинне законо­давство та практика його застосування дають можливість констату­вати поліплановий, поліфункціональний характер походження еко­логічної безпеки. Тому підходи до цього визначення доцільно роз­глядати на доктринальному та нормативно-правовому рівнях.

Наукове визначення екологічної безпеки виходить з того, що вона є різновидом загального поняття безпеки, яке походить від англійського слова «весигіїу», що означає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз'.

Близьким до цього є визначення екологічної безпеки як забез­печення захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля та держави від реальних або потенційних за­гроз, що створюються антропогенними чи природними чинника­ми, для навколишнього середовища².

У той же час не виключається і більш широке розуміння еко­логічної безпеки в довідковій та енциклопедичній літературі. Най­поширенішим є таке визначення екологічної безпеки:

а) забезпечення гарантії попередження екологічно значних ка­тастроф та аварій внаслідок сукупності дій, станів і процесів, що прямо або опосередковано призводять до цих подій;

б) ступінь відповідності наявних або уявних (прогнозованих) екологічних умов завданням збереження здоров'я населення і забез­печення тривалого та стійкого соціально-економічного розвитку;

в) комплекс станів, явищ і дій, що забезпечують екологічний ба­ланс на землі та в будь-яких її регіонах на рівні, до якого фізично, соціально-економічно, технологічно і політичне готове людство'.

Очевидно, що тут виділяються різні рівні екологічної безпеки — глобальна, регіональна, наукова, локальна та місцева.

Привертає увагу визначення екологічної безпеки, наведене в еколого-правовій літературі, в якому деталізуються окремі ознаки цього поняття. Так, Г.П. Сєров визначає екологічну безпеку особи, суспільства і держави як стан захищеності життєво важливих інте­ресів особи, суспільства і держави у процесі взаємодії суспільства і природи від загроз:

а) з боку природних об'єктів, властивості яких змінені забруд­ненням, засміченням внаслідок антропогенної діяльності (виник­нення аварій, катастроф, здійснення тривалої господарської, військової та інших видів діяльності) чи навмисно з метою еко­логічних диверсій, агресії або природних явищ та стихійного лиха;

б) зумовлених знищенням, пошкодженням або виснаженням природних ресурсів (загроза незабезпечення суспільства і держави природними ресурсами)².

Важливою доктринальною тезою є положення про те, що стрижнем концепції екологічної безпеки є теорія екологічного ри­зику і прикладна її частина — визначення рівня прийнятного ри­зику³.

З огляду на вищенаведені доктринальні підходи спробуємо сис­тематизувати визначення екологічної безпеки, які містяться в зако­нодавчих та підзаконних актах.

Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколиш­нього природного середовища» визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, при якому забезпе­чується попередження погіршення екологічного стану та виник­нення небезпеки для здоров'я людей. Вона гарантується громадя­нам України здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, організаційних, державно-правових та інших заходів (ч. 2 ст. 50 Закону). Можна припустити, що еко­логічна безпека подається в об'єктивному (ч. 1 ст. 50 Закону) та суб'єктивному значенні (ч. 2 ст. 50 Закону), беручи до уваги, що за­коном вона гарантується як певна юридична можливість, тобто, суб'єктивне право громадян України, яке можна ідентифікувати з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я на­вколишнє природне середовище, закріплене ст. 50 Конституції Ук­раїни та ст. 9 вищезазначеного екологічного закону.

Із змісту ч. 1 ст. 50 Закону випливає також і те, що в законі юридичне зафіксовано спробу визначити екологічну безпеку як відповідний біологічний, хімічний, фізичний стан середовища, що не є небезпечним для здоров'я людей. При цьому це має бути са­ме такий стан довкілля, за якого здійснюється система поперед­ження настання небезпеки, тобто загрози.

Зрозуміло, що ця модель юридичного оформлення дефініції екологічної безпеки є не дуже вдалою, враховуючи надзвичайну складність визначення тієї межі якості природного оточення, яке зумовлює активне здійснення системи попереджувальних дій щодо відвернення погіршення екологічного стану та унеможливлення настання загрози, тобто ризику для здоров'я людей. Незрозумілим із змісту коментованої статті є й питання про те, хто визначає стан довкілля і забезпечує реалізацію превентивних заходів — чи це є обов'язком держави, її контролюючих органів, чи фізичних і юри­дичних осіб, діяльність яких призводить до погіршення екологічно­го стану та виникнення небезпеки для здоров'я людей?

Логічне тлумачення положень зазначеної норми дає можливість дійти висновку, що оскільки держава прийняла цей закон, то га­рантування системи екологічної безпеки має покладатися саме на неї в особі органів, які мають відповідні повноваження щодо забез­печення екологічної безпеки. За таких умов проглядається нена­вмисне амністування тих фізичних і юридичних осіб, які експлуа­тують екологічно небезпечні об'єкти і створюють загрозу для при­родних систем і людини. Зовсім не регламентовано питання про відвернення загрози та не визначено відповідальних суб'єктів, які мають забезпечувати відвернення настання природної небезпеки внаслідок природних аномалій та природних стихійних явищ. Хо­ча очевидно, що у першому випадку обов'язки щодо гарантування екологічної безпеки мають покладатися на фізичних і юридичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності або ек­сплуатують аналогічні об'єкти. В іншому — це прямий обов'язок держави та відповідних органів влади, які виступають гарантом екологічної безпеки перед суспільством та конкретною особою, що проживає або перебуває у межах України.

Узагальненість коментованого визначення екологічної безпеки вказує на певні законодавчі прогалини, що особливо має познача­тися саме на принципі застосування відповідних норм про еко­логічну безпеку.

У той же час у визначенні очевидні й вади юридичної техніки, оскільки поза його межами залишилася сукупність заходів, за до­ помогою яких має гарантуватися екологічна безпека та імовірні суб'єкти їх реалізації. А це, в свою чергу, породжує низку запитань щодо повноти відображення найбільш істотних ознак, які визнача­ють це поняття та можливості його практичного застосування і створення реального механізму забезпечення екологічної безпеки.

Зазначені недоліки та прогалини в юридичному визначенні еко­логічної безпеки зумовлюють доцільність подальшого творчого по­шуку найбільш оптимальних підходів для того, щоб воно було найбільш лаконічним і в той же час зрозумілим, адресним і спри­яло здійсненню конкретних дій чітко визначених суб'єктів, зо­бов'язаних забезпечувати таку якість довкілля, яке було б безпеч­ним для будь-яких живих організмів біосфери і позбавленим будь-яких загроз, особливо для людини, суспільства і держави.

Маємо відзначити й ту обставину, що законодавчий акцент на реальний, фізичний стан навколишнього природного середовища людини та інших елементів біосфери фактично не справив належ­ного впливу на державу, її інституції, відповідних фізичних і юри­дичних осіб щодо ефективного відвернення природної і техноген­ної небезпеки.

Сьогодні можна констатувати і те, що легалізована законодавча модель визначення екологічної безпеки не знайшла позитивної ап­робації у практиці і підлягає певному коригуванню з урахуванням реального рівня небезпеки, що виникає внаслідок різних джерел екологічно небезпечного впливу, з акцентуванням уваги на здійсненні системи профілактичних заходів на локальному, місце­вому, регіональному, національному та транснаціональному рівнях.

Тому сучасна еколого-правова наука має більш ретельно та по­глиблено проаналізувати причини відставання відповідних право­вих моделей екологічної безпеки, звернувши особливу увагу на спеціальні та власне юридичні ознаки цього поняття, для того, щоб виробити найоптимальніші науково-практичні інструмен­тарії, здатні фактично забезпечити ефективність законодавства у цій сфері та систему найбільш надійних гарантій екологічної без­пеки. .

У цьому плані безперечний інтерес викликає «Державний стан­дарт України. Безпека промислових підприємств. Терміни і визна­чення»', який визначає безпеку населення, матеріальних об'єктів, навколишнього середовища як відсутність неприпустимого ризику, пов'язаного з можливістю завдання будь-якої шкоди. Водночас у довідковому додатку до цього стандарту екологічна безпека розгля­дається через призму відсутності дій, станів та процесів, які прямо чи опосередковано призводять до суттєвих збитків для навколиш­нього природного середовища, населення та матеріальних об'єктів.

Показово, що цей стандарт, як підзаконний нормативно-право­вий акт, не сприйняв законодавчу формулу визначення, що міститься у ст. 50 Закону «Про охорону навколишнього природно­го середовища», іншим способом формулює ознаки екологічної безпеки, пов'язуючи їх з відсутністю небезпеки, яка, судячи з на­веденого змісту, базується на принципі ризику, здатного призвести до заподіяння шкоди.

Можна, звичайно, дивуватися, що у наведеному стандарті спо­стерігається очевидне порушення принципу законності, відхилення від відтворення законодавчої дефініції, проводиться формалізація екологічної безпеки на дещо інших ознаках, зокрема як певного наслідку, що пов'язується із заподіянням шкоди зазначеним об'єктам та благам.

І це при тому, що стандарт продукує розкриття екологічного ризику як імовірності негативних наслідків від сукупності шкідли­вих впливів на навколишнє природне середовище, які спричиня­ють незворотну деградацію екосистеми'.

У наведених визначеннях привертають увагу кілька положень. По-перше, у першому визначенні йдеться про «відсутність недопу­стимого ризику» (підкреслено мною. — В.А.). Отже, безпека перед­бачає ризик допустимий, тобто у певних межах або рівнях, що має важливе методологічне значення. Це означає, що ризик має бути певною мірою дозованим, регульованим як з точки зору можливих техногенних навантажень, так і природних, стихійних загроз. По-друге, очевидно, що безпека є певним технічним, економічним та соціальним станом, за якого регулюються чи мають регулюватися відповідні рівні ризику. По-третє, допустимий ризик має забезпе­чувати будь-яку можливість відвернення заподіяння шкоди, оскільки недопустимий ризик пов'язується із її настанням, тобто встановлюється відповідна формула залежності:

а) екологічна небезпека — недопустимий ризик + шкода;

б) екологічна безпека — допустимий ризик — відсутня будь-яка форма шкоди, тобто виключаються будь-які негативні наслідки.

Однак стандартизоване визначення екологічного ризику дещо ускладнюється наслідками, оскільки пов'язується з імовірністю їх настання із «незворотною деградацією екосистеми». Тобто, йдеть­ся про такі рівні негативних шкідливих впливів, які створюють за­грозу довкіллю, людині і суспільству в цілому. Все це зумовлює доцільність нагальної регламентації рівнів екологічного ризику за­лежно від джерел його походження.

Зважаючи на це, питання забезпечення екологічної безпеки ма­ють торкатися регулювання різних станів, процесів та дій на технічному, технологічному, фізико-хімічному, організаційному, зокрема соціальному та правовому рівнях. Власне про це йдеться у рекомендованому визначенні екологічної безпеки,

Проте при детальному аналізі стандарту в частині загальної ка­тегорії безпеки і спеціальної екологічної безпеки проглядаються де­які відмінності стандартизованих підходів. У першому — йдеться про відсутність неприпустимих ризиків, тобто, поза межами або тих, що перевищують відповідні межі (рівні), показників. У друго­му — вказується на ризик, спроможний у процесі реалізації при­звести до будь-якої шкоди, тобто моральної чи матеріальної. Тому настання ризику у будь-якій формі, що призводить до негативних наслідків, є підставою стверджувати про порушення права людини на безпеку у відповідній сфері. Таке широке розуміння безпеки на­вряд чи є виправданим як з теоретичної, так і з практичної точки зору, оскільки будь-яка діяльність у тій чи іншій сфері є ризикова­ною. Але рівні цього ризику неоднакові через свою загрозу для життя і здоров'я людини та інших благ, що використовуються нею, суспільством та державою.

Ще більше значення має градація рівнів екологічного ризику, адже практично будь-які викиди забруднюючих речовин, випадки іонізуючого, радіаційного, фізичного або біологічного впливу на довкілля змінюють його стан, тобто якість, а тому призводять не тільки до моральної, але й до значної майнової шкоди. Мабуть не випадково визначені екологічним законодавством екологічні нор­мативи, що передбачають граничне допустимі викиди та скиди, або тимчасово погоджені нормативи для деяких суб'єктів не пов'язу­ються із системою нормативів екологічної безпеки. Відповідно не будь-який неприпустимий ризик є чинником, що характеризує не­безпеку, а тільки такий, що має порушити показник, тобто норма­тив екологічної безпеки — граничне допустимі концентрації за­бруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі;

граничне допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на нього та гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчу­вання. Саме такого логічного висновку можна дійти, аналізуючи склад екологічних нормативів та їх місце у системі нормативів еко­логічної безпеки (ст. 33 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища»).

Отже у сучасному нормативно-правовому регулюванні еко­логічної безпеки неприпустимий ризик має вимірюватися вищена-веденими показниками. І тільки за умови, що такий ризик у виз­начених величинах спроможний викликати будь-яку шкоду.

Дещо іншим чином визначено поняття екологічної безпеки, а саме як відсутність дій, станів та процесів. Тут вже йдеться про можливі носії ризику, а не власне ризик. Хоча в той же час у стан­дарті екологічна безпека пов'язується прямо чи опосередковано зі збитками для довкілля, людини та різних матеріальних об'єктів. У Юридичному аспекті варте уваги питання про можливість заподіяння шкоди не носію прав та обов'язків (правосуб'єктній особі), а відповідним благам — довкіллю, матеріальним цінностям тощо. Вважаю, що категорії «шкода», «збитки» тощо можуть пов'язувати­ся тільки із правосуб'єктною особою — громадянином, суспільством, державою, юридичною особою. Саме цим суб'єктам завдається шкода як власникам або користувачам відповідного майна, довкілля чи їх елементам, оскільки внаслідок небезпечних дій знижується чи деградується їх якісний стан або знищується як певний матеріальний осередок чи умова життєдіяльності. Тому вва­жаю, що і в цьому аспекті стандартизована модель заподіяння шко­ди потребує відповідного уточнення.

До того ж слід наголосити, що збитки мають характер суттєвих. Ознака «суттєвий» в юридичному аспекті чітко не визначена, вра­ховуючи, що вона подається через оціночну категорію, розуміння якої залежить від коментатора, його знань, досвіду тощо. Визначи­ти суттєвість у кожному конкретному випадку через відсутність відповідних легалізованих роз'яснень просто неможливо, а тому аморфність та невизначеність останньої не тільки не пояснює суті' екологічної безпеки, а значно ускладнює цей процес, оскільки на­явність ризику потрібно ще довести. Треба взяти до уваги, що сьо­годні у законодавстві не існує чіткої відповіді на питання про те, які дії, етапи та процеси можуть завдавати суттєвих збитків вище­зазначеним об'єктам. А тому запропоновані стандартизовані варіанти у викладених формулах не є абсолютно виправданими та практично неприйнятними, хоча і відображають особливості істот­них ознак екологічної безпеки (відсутність неприпустимого ризику та шкоди людині і навколишньому природному середовищу).

Для повноти дослідження проблеми доцільно проаналізувати положення і такого політико-правового документа, як Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, зокре­ма про визначення національної безпеки як стану захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, що є необхідною умовою збережен­ня та примноження духовних і матеріальних цінностей. Вона дося­гається проведенням виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у різних сфе­рах та, зокрема, в екологічній сфері діяльності. Отже, концепція передбачає й особливу сферу національної безпеки — «екологічну національну безпеку», що має принципове значення для правиль­ного методологічного усвідомлення цієї проблеми.

Близькі або майже тотожні доктринальні визначення уже висвітлено на початку цього розділу. Тож зрозуміле й джерело їх походження та подальшої інтерпретації. А тепер звернемо увагу на деякі найважливіші істотні риси, зафіксовані у наведеному визна­ченні. Перш за все йдеться про стан захищеності життєво важли­вих інтересів особи, суспільства та держави, що виключає будь-які загрози для вказаних суб'єктів.

Стан захищеності може характеризуватися високим рівнем за­конності і правопорядку в країні, розвитком усіх ланок державних інституційних, суспільних утворень щодо захисту життєво важли­вих екологічних інтересів. Разом з тим стан захищеності держав­них, суспільних та особистих інтересів ще не гарантує аналогічної захищеності їх суб'єктивних прав, особливо на рівні юрис-дикційного захисту. Особливо це стосується екологічної сфери або захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави.

Такого висновку можна дійти перш за все тому, що категорія «екологічні інтереси» досить узагальнена і зміст її чітко не визна­чений у чинному законодавстві навіть у поданні її через категорію законних інтересів.

По-друге, екологічні інтереси поки що неперсоніфіковані, а то­му можуть належати усім громадянам, суспільству, державі, що ус­кладнює процес їх захисту.

По-третє, у законодавстві відсутня чітка класифікація еко­логічних інтересів стосовно вказаних об'єктів, а тому говорити про їх захищеність (незахищеність) безпредметно.

По-четверте, екологічні інтереси не гарантуються конкретними нормами екологічного законодавства, а випливають із мети, за­вдань і характеру екологічних правовідносин і норм екологічного законодавства.

По-п'яте, екологічні інтереси реалізуються у процесі здійснен­ня сукупності екологічних заходів: організаційних, технічних, тех­нологічних, економічних, превентивних та у процесі забезпечення законності і екологічного правопорядку у державі, на відміну від екологічних прав, порушення яких дає підстави для їх поновлення та захисту в юрисдикційному, зокрема судовому порядку. Тобто, це такі природні і соціальне зумовлені потреби особи, суспільства і держави у сфері використання природних ресурсів, охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки, які випливають зі змісту норм екологічного законодавства та не забезпечені на сьо­годні системою юридичних засобів захисту'.

Не менш гіпотетичне доказування «стану захищеності» життєво важливих інтересів, якщо врахувати, що такі інтереси суспільства і держави не завжди збігаються, а інколи стоять на полярних по­зиціях або ж не кореспондують один одному. Треба врахувати і те, що на відміну від прав особи, її інтереси не завжди корелюють з обов'язком для інших осіб. Досить складно в юридичному вимірі віднайти приналежність інтересів до життєво важливих, провести їх класифікацію, визначити примат, пріоритетність тощо.

Не менш важливим є встановлення показників захищеності та­ких інтересів у кожний конкретно-історичний період розвитку осо­би, суспільства і держави.

У контексті нашого аналізу екологічні інтереси зазначених суб'єктів уточнюються Концепцією зі спрямуванням на забезпе­чення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства, зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу, забезпечення територіальної цілісності та недоторканності кор­донів, розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобут­ності громадян.

Із змісту Концепції випливає, що існують реальні загрози цим інтересам, зокрема в екологічній сфері:

а) значне антропогенне порушення та техногенна переванта­женість території України, негативні екологічні наслідки Чорно­бильської катастрофи;

б) неефективне використання природних ресурсів, широкомас­штабне застосування екологічно шкідливих та недосконалих техно­логій;

в) неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів;

г) негативні екологічні наслідки оборонної та військової діяль­ності.

Виходячи з викладеного, нині важко говорити як про заверше­ний стан захищеності екологічних інтересів особи, суспільства, держави від існуючих реальних загроз, так і про збалансовану сис­тему, національної екологічної безпеки та ідеальність запропонова­ного визначення.

Очевидно, що екологічні інтереси є категорією, яка перманент­не змінюється, оскільки досить мінливими і непередбачуваними є об'єктивні та суб'єктивні (відповідно природні та техногенні) еко­логічні загрози. Тому забезпечити захищеність таких інтересів є надзвичайно відповідальна і складна справа, оскільки необхідні гнучкі науково-технічні, інституційні, соціально-економічні, інформаційні, інноваційні та правові механізми, адаптовані до пев­них соціально-економічних, політичних та екологічних умов роз­витку.

За таких умов концептуальні ідеї національної екологічної без­пеки потребують корекції з огляду на особливості місцевої, регіональної, галузевої та транснаціональної безпеки та реальних засобів забезпечення правових потреб особи, суспільства і держа­ви. У цьому аспекті доцільною є екстраполяція вектора захище­ності не на інтереси, а на відповідні суб'єктивні екологічні права, визначені Конституцією України та Законом України від 25 черв­ня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища».

Тому виправданим видається акцентування уваги у національній екологічній безпеці на стан захищеності прав грома­дян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне сере­довище та його спорідненість з правом на екологічну безпеку лю­дини і громадянина від будь-яких загроз внутрішнього та зовнішнього впливу. Такий спосіб забезпечення національної еко­логічної безпеки стає теоретично обгрунтованим і практично зро­зумілим, враховуючи реальну ситуацію та механізм державно-пра­вового регулювання у цій сфері.

Доцільно за таких умов вести мову про необхідність удоскона­лення цього механізму, особливо на юрисдикційному рівні, уточ­нення окремих ознак екологічної безпеки, що, безперечно, сприя­тиме практичній реалізації основних юридичних можливостей осо­би, суспільства і держави (держав) у сфері національної та глобаль­ної екологічної безпеки, ініціювання зближення їх правового регу­лювання та захисту порушених суб'єктивних прав у цій важливій сфері. Такий підхід має базуватися на реальній правовій основі ста­ну захищеності (незахищеності) права на екологічну безпеку як пріоритетного і абсолютного юридичного феномена у системі еко­логічних прав людини, інших фізичних і юридичних осіб, а у пе­редбачених законом і міжнародними договорами випадках — прав суспільства і держави.

У цьому плані певний інтерес викликають положення про доцільність розробки і послідовної реалізації концепції міжнарод­ної екологічної безпеки, що були висунуті у липні 1988 р. на чер­говій нараді Політичного консультативного комітету держав — учасників Варшавського Договору', за якою міжнародна екологічна безпека має сприяти сталому і безпечному розвиткові усіх держав і створенню сприятливих умов для життя кожного народу і кожної людини, що передбачає такий стан міжнародних відносин (підкреслено мною. — В.А.), за якого забезпечуватиметься збере­ження, раціональне використання, відтворення і підвищення якості навколишнього середовища.

З огляду на це, учасники наради високо оцінили діяльність 00Н та її спеціального органу — Програми 00Н з навколишньо­го середовища та роботу міжнародної комісії з охорони навколиш­нього середовища і розвитку, яка запропонувала розглядати еко­логічні проблеми не ізольовано, а у взаємозв'язку з проблемами війни і миру, роззброєння і розвитку, ліквідації відсталості і бідності, забезпечення гідного, здорового і безпечного життя на Землі².

Зрозуміло, що наведені положення більшою мірою мають за­гальний геополітичний характер, але в той же час у них містяться досить істотні ознаки міжнародної екологічної безпеки як стану розвитку міжнародних відносин у сфері екології, які б мали спря­мовуватися на поліпшення довкілля, а отже і на його безпечність для життя усього живого на планеті. Тобто, екологічна безпека у міжнародній сфері — це ступінь розвитку міжнародного співробітництва та міжнародно-правового опосередкування еколо-го-правових зв'язків між державами та відповідних відносин у сфері екологічної безпеки, які забезпечують високу якість довкілля для життя і здоров'я людей та інших живих організмів у транскор­донному вимірі.

Очевидно, що йдеться про новаційний розвиток зовнішніх (міжнародних) відносин у сфері екологічної безпеки, які, звісно, не можуть не відображатися на характері юридичних зв'язків та відповідних правовідносин у сфері внутрішньої екологічної безпеки. Адже марно говорити про стандарти та перспективи міжнародної екологічної безпеки, якщо вони не відпрацьовані у національному вимірі країни або не забезпечені відповідними механізмами з ураху­ванням національних, регіональних та місцевих умов реалізації дер­жавної екологічної політики. Тому це спонукає державу і суспільство гармонізувати свої ідеї та принципи забезпечення еко­логічної безпеки на рівні світових вимог та трансформувати но-ваційні процеси, відносини і норми на рівень світового співтовари­ства з метою створення збалансованої системи екологічної безпеки як імперативного чинника сучасного цивілізованого розвитку і га­рантії створення і захисту докорінного права на екологічну безпеку.

Ці ідеї були суттєво розвинуті на Конференції з навколишньо­го середовища, що відбулася в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 р., де було прийнято всесвітній план дій — Порядок денний на XXI століття. Як зазначається у преамбулі Порядку денного, єдиний спосіб забезпечити собі безпечне і краще майбутнє — вирішити екологічні проблеми і проблеми екологічного розвитку у комплексі та за спільним погодженням держав. А тому доцільно потурбувати­ся про те, щоб екологічні норми, включаючи норми, що забезпе­чують додержання стандартів охорони здоров'я і безпеки, не вико­ристовувалися як засоби довічної і невиправданої дискримінації або як замасковані торговельні обмеження'.

У цьому вбачається сенс сучасної гуманістичної екологічної політики держави щодо декларування і гарантування пріоритетних прав особи і суспільства на основі здійснення відповідної внутрішньої і зовнішньої функції держави — забезпечення еко­логічної безпеки.

Проведений аналіз теоретичних джерел, законодавчих та підза-конних актів, деяких політико-правових та інших нормативних до­кументів дає підстави стверджувати, що екологічна безпека є різно­плановою і поліфункціональною інтегрованою категорією, що відтворює реальне біолого-фізичне, технологічне, економічне та соціально-правове явище, а тому може розглядатися через призму:

а) стану навколишнього природного середовища (фізико-біологічного підходу);

б) стану розвитку техніки і технологій, що виключають або зменшують рівні екологічної небезпеки (технологічного підходу);

в) стану економічного забезпечення екологічної безпеки (еко­номічного підходу);

г) стану розвитку відносин екологічної безпеки, що передбачає створення соціальної інфраструктури системи екологічної безпеки у широкому розумінні (соціального підходу);

д) стану захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави, а також екологічних прав громадян, зокрема права на екологічну безпеку, гарантованого законами держави (державно-правовий підхід).

Саме у двох останніх контекстах екологічна безпека розгля­дається як різновид та складова національної і транснаціональної (глобальної) безпеки, що передбачає створення сталої системи еко­логічної безпеки, тобто сукупності соціально-правових і державно-правових інституцій, функціонування яких було б спрямоване на упередження будь-якої загрози для людини, суспільства і держави як основа задоволення національних екологічних інтересів та за­безпечення екологічних прав громадян.

За логікою система екологічної безпеки має включати збалансо­вану сукупність державно-правових і соціальних противаг щодо ви­никнення та відвернення різноманітних загроз:

а) природного походження, породжених або ускладнених наслідками природної стихії;

б) антропогенного (техногенного) походження як наслідок не­безпечної неконтрольованої (або недостатньо контрольованої) гос­подарської та іншої екологічно шкідливої і загрозливої діяльності.

В юридичному аспекті гарантування екологічної безпеки, тобто стану соціальної і правової захищеності, уможливлюється виконан­ням державою безпосереднього обов'язку — шляхом встановлення системи засобів забезпечення, регламентування прав на екологічну безпеку; регулювання відповідних суспільних правовідносин; виз­начення правового режиму здійснення екологічно небезпечної діяльності, форм реалізації суб'єктивних можливостей особи у цій сфері та способів і методик юридичного захисту, у тому числі юрисдикційного; визначення обсягу та видів відповідальності різних суб'єктів за порушення встановленого режиму, у тому числі створення умов екологічної небезпеки внаслідок прояву сил та явищ природної стихії та невиконання вимог, норм і нормативів екологічної безпеки та відповідальності (позитивної і негативної) за екологічний ризик із можливістю її ранжування.

Отже, обов'язковою ознакою сучасної екологічної безпеки є її регламентування і регулювання у відповідних правових приписах чинного законодавства як на рівні національних, так і на рівні міжнародне визнаних та легалізованих в Україні актів.

Варто зазначити, що екологічна безпека відображається у пра­вових приписах як певна сфера пріоритетності будь-якої діяль­ності, а у Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону на­вколишнього природного середовища». Законі України від 9 люто­го 1995 р. «Про екологічну експертизу»' та інших актах законодав­ства — як основний принцип еколого-правового регулювання та напрям державної екологічної політики України.

Правові приписи про екологічну безпеку містяться сьогодні на рівні конституційного, законодавчого та підзаконного нормативно-правового регулювання. Це означає, що екологічна безпека чітко отримала «статус» правової категорії, а норми, які регламентують відносини щодо її забезпечення, грунтуються у відносно окремому блоці законодавства України на рівні мети, завдань та механізму правового забезпечення.

Ці приписи містять чіткі імперативи щодо обов'язкового дотри­мання вимог, норм, нормативів екологічної безпеки особами, які здійснюють екологічно ризиковані види діяльності, та державою, як гарантом прав, і надають громадянам право на екологічну без­пеку як абсолютне конституційне і галузеве суб'єктивне право.

Вищенаведене дозволяє виділити найбільш суттєві ознаки, які притаманні екологічній безпеці як об'єкту права:

а) складова (елемент) національної та транснаціональної безпеки;

б) стан розвитку соціальних правовідносин та соціально-право­вих зв'язків уповноважених на дотримання екологічної безпеки громадян та інших уповноважених і зобов'язаних суб'єктів;

в) наявність системи державно-правових та інших соціальних засобів попередження виникнення різноманітних загроз шляхом регулювання екологічно небезпечної діяльності;

г) векторність на сферу екологічно ризикованих видів діяльності чи природних стихійних явищ, спроможних (здатних) призвести стан довкілля до рівня небезпечного для життя і здоров'я людей, суспільства і держави;

д) упередження екологічно ризикованих дій, станів і процесів, здатних завдати суттєвої шкоди державі, суспільству чи окремій особі.

На підставі викладеного сформулюємо визначення екологічної безпеки як юридичної категорії — це складова частина національ­ної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за якого системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, забезпечується регулюван­ня здійснення екологічно небезпечної діяльності і попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві.

§ 3. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки

Сучасний стан розвитку екологічних правовідносин характери­зується значним поглибленням та розширенням мережі правових зв'язків суб'єктів, у процесі яких реалізуються різні види еко­логічно небезпечної діяльності, шо відзначаються підвищеним еко­логічним ризиком. Цю сферу правовідносин та норм, які регулю­ються в еколого-правовій літературі, справедливо віднесено до пра­ва екологічної безпеки, яке розглядається на рівні об'єктивних та суб'єктивних категорій.

Зазначу однак, що юридична природа цих правовідносин ще не досліджена повною мірою, що в свою чергу потребує поглиблено­го аналізу їх системостворюючих умов та чинників, зокрема з'ясу­вання питань щодо підстав та умов їх виникнення, зміни і припи­нення, формування правосуб'єктності та особливостей її реалізації, місця, ролі у цьому процесі екологічного ризику, який супровод­жує екологічно небезпечну діяльність.

Відомо, що створення системи екологічної безпеки є зворотною реакцією держави і суспільства на упередження прояву екологічно­го ризику багатогранних видів небезпечної діяльності чи природної стихії, оскільки об'єктом такої діяльності є природні або ж штучно створені властивості різних речовин та елементів навколишнього матеріального та природного світу, яким притаманні різні рівні не­безпеки й загрози для існування людини та якісного стану довкілля.

Практичне забезпечення екологічної безпеки значною мірою ускладнюється через неоднозначність розуміння цього поняття на рівні нормативно-правового регулювання, доктринальних підходів та реального застосування чинного законодавства. За­кладена у ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» модель екологічної безпеки як фізич­ного стану довкілля призводить до хибного висновку, що за ра­хунок природних процесів саморегуляції, відновлення можливо уникнути природного екологічного ризику, а тому основну ува­гу потрібно зосередити виключно на регулюванні техногенного (антропогенного) впливу на стан довкілля, життя і здоров'я лю­дини, Реалізація норм зазначеного Закону спростувала ці «голо­воломні судження» і продукує систему оцінки екологічної безпе­ки як складової національної і транснаціональної безпеки, тоб­то такого стану суспільних відносин, за якого комплексом дер­жавно-правових заходів забезпечується їх нормативно-правове регулювання та гарантується дотримання пріоритету права лю­дини на безпечне для життя і здоров'я довкілля. За таких обста­вин зростає роль нормативно-правового регулювання у забезпе­ченні екологічної безпеки і коригуванні різних ризиків незалеж­но від характеру і джерел походження — природно-стихійного чи свідомого соціального впливу на середовище, пов'язаного із здійсненням екологічно ризикованих видів діяльності та експлу­атації аналогічних об'єктів.

Екологічний ризик виступає як різновид більш широкої кате­горії ризику. Не вдаючись до поглибленого теоретичного аналізу загального поняття ризику та зважаючи на те, що численні його ас­пекти уже досліджувалися у спеціальній", в тому числі і юридичній літературі², зазначу, що питання ролі, місця, призначення та видо­вих характеристик екологічного ризику в еколого-правових та інших дослідженнях розглядалися фрагментарне стосовно окремих видів екологічно значимої діяльності на регулятивному та охорон­ному рівнях³.

В етимологічному, енциклопедичному аспекті загальна кате­горія ризику розглядається як імовірність настання небажаних подій та наслідків⁴. Очевидно, що поняття ризику у цьому кон­тексті обов'язково пов'язується з настанням негативних наслідків та непередбачуваних подій, що має суб'єктивне значення для необ­меженого кола осіб.

Близьким за змістом до вищенаведеного є стандартизоване виз­начення екологічного ризику як ймовірності настання негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на навколишнє середо­вище, які спричиняють незворотну деградацію екосистеми⁵. Тут є підґрунтя для дискусії з приводу деяких наведених ознак еко­логічного ризику, зокрема, чому згадується тільки шкідливий вплив на довкілля та ще й такий, що викликає деградацію цілої екосистеми, і зовсім не згадується людина, її здоров'я та життя як об'єкти, що підлягають ризикованому впливу.

Очевидно, що і цей підхід не позбавлений спрощеності та уза­гальненості щодо визнання найбільш суттєвих ознак цього понят­тя, яке має не тільки важливе теоретичне, але й практичне зна­чення в регулюванні відносин, що базуються на екологічному ри­зику.

У міжнародно-правовому значенні ризик означає імовірність відповідної події, що відбувається за певних обставин та часу'. От­же, тут ризик інтерпретується дещо ширше, а саме як природна не­обхідність, яка має відбутися залежно від обставин стихійно-при­родного чи вольового, усвідомленого техногенного характеру, тоб­то об'єктивно-суб'єктивної категорії, яка за своїм походженням не залежить від джерел, що його продукують, але підлягає кореляції.

У той же час очевидно, що наведені визначення позбавлені своєї сутності, чіткості, предметності, оскільки не пов'язують кате­горію ризику з відповідними природними чи суспільними явища­ми, не вказують на об'єкти та носії ризику. А це має надзвичайно важливе значення для виявлення його істинної природи, в тому числі правового характеру.

З огляду на це певний інтерес мають міжнародно-правові акти, які пов'язують поняття ризику з категорією «небезпечні речовини», використання яких через їх властивості може призвести до небажа­них або непередбачуваних негативних наслідків, насамперед у відповідному середовищі (виробничому, побутовому чи природно­му) або для здоров'я та життя людей, зайнятих відповідною діяльністю, або які перебувають, проживають у межах дії та поши­рення небезпеки такої речовини чи їх сумішей. Тут небезпека роз­глядається як властивість небезпечних речовин або фізична ситу­ація, що є потенційно небезпечною для здоров'я людей та навко­лишнього середовища².

Отже носіями можливої небезпеки є різні речовини природного та штучного походження, їх суміші, що здатні за певних природних та соціальних умов і обставин виявляти властивості, що створюють реальну загрозу для здоров'я і життя людини та навколишнього світу. Можна допустити, що за своєю структурою екологічний ри­зик може дорівнювати сумі ризиків для людини (на мікрорівні), суспільства (на макрорівні) та довкілля і природи у цілому.

Водночас слід зазначити, що прояв небезпеки для багатьох із них залежить від стану таких об'єктів. Скажімо, значна частина речовин у природних умовах може не створювати підвищеної екологічної не­безпеки поза межами людської діяльності, тобто до їх залучення до відповідного технологічного процесу як засобів виробництва. У той же час значна частина речовин, вступаючи у відповідний хімічний, фізичний обмін, формують умови для розвитку природних явищ не­безпечного характеру — вулканів, ураганів, повеней тощо.

Ці обставини зумовлюють особливий режим їх використання, охорони та регулювання відповідних видів діяльності, спрямованої на поводження із небезпечними об'єктами.

Звідси випливає, що будь-яка діяльність юридичної чи фізичної особи, яка пов'язана з небезпечними речовинами чи їх сумішами, набуває ознак небезпечної або екологічно небезпечної (для навко­лишнього природного середовища, людини та громадянина), оскільки стає екологічно ризикованою.

Відповідно до Конвенції 00Н про транскордонний вплив про­мислових аварій «небезпечною діяльністю» визнається будь-яка діяльність, у процесі здійснення якої одна чи більше небезпечних речовин наявні або можуть бути наявні у кількостях, рівних або та­ких, що перевищують граничні кількості, визначені цією Кон­венцією, і які здатні призвести внаслідок аварії до транскордонно­го впливу, зокрема, створити будь-які шкідливі наслідки для лю­дей, флори і фауни, грунтів, вод, повітря, ландшафтів, їх сукуп­ності та матеріальних цінностей, культурної спадщини, в тому числі історичних пам'яток'.

Таким чином, внаслідок експлуатації, перевезення, використан­ня та здійснення інших видів діяльності з небезпечними речовина­ми створюються умови для виникнення потенційної загрози або прояву їх ризику, тобто ймовірності настання відповідної події за відповідних обставин і часу, а саме, перевищення встановлених нормативів небезпечних речовин у конкретному місці, що перетво­рює їх на джерело підвищеної небезпеки.

Це дає підставу констатувати, що екологічний ризик є важли­вою ознакою екологічної небезпеки або екологічно небезпечної діяльності, враховуючи, що він відображає її об'єктивну сутність — імовірність настання небезпеки. Тому за характером свого поход­ження він є відображенням об'єктивно здійснюваної екологічно ризикованої діяльності, що формує доцільність відповідного режи­му правового забезпечення у чинному законодавстві. Його правове закріплення створює нові правила поведінки для необмеженого ко­ла осіб, діяльність яких підпадає під ознаку екологічно небезпечної (ризикованої) та обумовлює виникнення певних обов'язків, а сто­совно держави — визначає додаткову вимогу щодо створення умов безпечного природного довкілля і тому усвідомлюється на суб'єктивному рівні стосовно додержання правил цієї діяльності, обтяженої випадком екологічного ризику.

Практика міжнародно-правового регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності та врахування факто­ра екологічного ризику намітила два основних напрями. Перший із них визначений Директивою Ради Європейського Союзу про не­безпеку значних аварій, властивих деяким видам промислової діяльності, від 24 червня 1982 р. № 82/501-ЄЕС², який виходить з необхідності визначення факторів ризикованої діяльності шляхом встановлення переліку небезпечних підприємств. Однак така прак­тика була визнана у подальшому хибною, оскільки фактори ризи­ку визначаються не включенням того чи іншого підприємства до переліку екологічно небезпечних, а залежно від того, чи є еко­логічно небезпечні речовини на підприємствах у кількості, що створює небезпеку великої аварії.

Саме ці положення стали відправними для розвитку другого на­пряму правового регулювання, що знайшли своє відображення у Конвенції 00Н про транскордонний вплив промислових аварій та Директиві Ради Європейського Союзу про стримування великих аварій, пов'язаних із небезпечними речовинами, які, в свою чергу, зумовили і особливі заходи щодо зменшення рівня екологічного ризику попереджувального характеру — обмін інформацією, подан­ня до міжнародного компетентного органу протоколу безпеки (да­них про наявні небезпечні речовини, системи управління, уперед­ження тощо, план дій на випадок аварій, їх експертиза, консуль­тації з громадськістю, наявність технічних засобів зменшення ри­зику для людей та навколишнього середовища, інформування про небезпеку тощо).

Національне екологічне законодавство сприйняло ці ідеї, які були зафіксовані у деяких законодавчих та підзаконних актах Ук­раїни'. У цьому аспекті надзвичайно важливе значення має Закон України від 18 січня 2001 р. "Про об'єкти підвищеної небезпеки"², який може стати прикладом гармонізації норм про екологічну без­пеку з міжнародно-правовим регулюванням, зокрема вищезазначе­ними Конвенціями та директивами в частині регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності.

Цей Закон не тільки визначає повноваження державних органів у зазначеній сфері, а й фіксує обов'язки суб'єктів господарської діяльності, що планують чи експлуатують об'єкти підвищеної еко­логічної небезпеки, закріплює можливість встановлення норма­тивів, порогової маси небезпечних речовин, обов'язковість подан­ня декларації безпеки про такі об'єкти, створення планів локалізації та ліквідації аварій на об'єктах підвищеної екологічної не­безпеки, надання дозволів на їх експлуатацію, системи інформу­вання тощо.

Сьогодні у нормативно-правових актах визначено основні види ризикованої діяльності та відповідних об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку — біохімічне, біотехнічне і фарма­цевтичне виробництво, знешкодження, утилізація та різні види по­водження з промисловими і побутовими відходами, розвиток атом­ної промисловості та енергетики, виробництво хімічної, наф­тохімічної і переробної промисловості тощо. За рішенням Мінеко-ресурсів України та його органів на місцях встановлено, що до еко­логічно ризикованих видів діяльності можна відносити й інші ви­робництва та процеси, об'єкти яких можуть справляти негативний вплив на стан довкілля.

Аналіз чинного законодавства дозволяє констатувати, що еко­логічно небезпечні види діяльності характеризуються підвищеним екологічним ризиком, а тому підлягають посиленому спеціальному регулюванню на інституційному, науково-технічному, економічно­му та нормативно-правовому рівнях. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність піддавати такі види діяльності та відповідні об'єкти, що є джерелами підвищеної екологічної небезпеки, особливому ко­ригуванню шляхом проведення обов'язкової екологічної експерти­зи, екологічного ліцензування, тобто видачі спеціального дозволу на їх здійснення відповідним фізичним та юридичним особам з ме­тою визначення та оцінки ступеня їх екологічного ризику та здійснення системи заходів щодо гарантування їх екологічної без­пеки.

Варто додати й те, що екологічно небезпечні види діяльності за­лежно від їх характеру та особливостей хімічного, фізичного, біологічного складу речовин, що використовуються, характери­зуються різним ступенем екологічного ризику.

Не випадк'ово вищенаведені міжнародно-правові акти містять відповідні категорії небезпечних речовин та їх сумішей, наявність яких у певних кількостях дає уявлення про ступінь їх небезпеки та рівень екологічно ризикованої діяльності. Поряд з цим виділяють­ся високотоксичні, токсичні речовини, окислювачі, вибухові, во­гненебезпечні речовини та інші речовини, що становлять небезпе­ку для навколишнього середовища, з визначенням категорії їх не­безпеки.

Такі класифікації дозволяють ранжувати екологічно небезпечні види діяльності за відповідним рівнем екологічного ризику у кон­кретній правозастосовчій практиці. У цьому аспекті екологічний ризик виступає кількісним та якісним показником екологічної безпеки.

З урахуванням викладеного вважаю за доцільне екологічно не­безпечною діяльністю нормативне визнати такі її види, що харак­теризуються певним рівнем екологічного ризику, тобто по­ тенційною загрозою для довкілля, життя і здоров'я людини, підлягають обов'язковій екологічній експертизі та екологічному ліцензуванню, переліки яких встановлюються Кабінетом Міністрів України або іншим уповноваженим органом державної виконавчої влади.

Екологічно небезпечними видами діяльності можуть також виз­наватися діяння, у процесі здійснення яких одна або більше шкідливих і небезпечних речовин наявні в рівних кількостях або перевищують граничні кількості чи рівні, що визначаються спеціально уповноваженими органами в сфері екологічної безпеки за погодженнями з органами охорони здоров'я населення.

Запропонована наукова модель дає можливість в методо­логічному плані та практичному застосуванні чітко відмежувати правовідносини в сфері екологічної безпеки, що базуються ви­ключно на екологічному ризику та обумовлених ним юридичних підставах. При цьому є можливість чітко виокремити не тільки ос­новні елементи цих правовідносин, але й виявити роль екологічно­го ризику у їх формуванні та реалізації на об'єктивному і суб'єктивному рівнях.

Як відомо, особливості тих чи інших правовідносин певною мірою залежать від характеру і джерел походження правових зв'язків між суб'єктами цих відносин, їх сталості, нормативно-пра­вової визначеності та усвідомлення правосуб'єктними особами. У цьому контексті правові зв'язки можуть бути прямими, зворотни­ми та синкретичними, безпосередніми і «віртуальними», імпера­тивними і солідарними, зобов'язальними і уповноважувальними, інтегральними і диференціальними, симетричними, несиметрични­ми, договірними та нормостворювальними, персоніфікованими і неперсоніфікованими (абсолютними) тощо. Тому неможливо уяви­ти виникнення та розвиток правовідносин, зокрема у сфері еко­логічної безпеки, поза межами правових зв'язків між їх суб'єктами, як і наявність останніх поза сферою суспільних правовідносин. А тому визначення правових зв'язків набуває не тільки теоретичного, але й суто практичного значення, особливо для суб'єктів, задіяних у цих правовідносинах.

З огляду на сказане, правові зв'язки правосуб'єктних осіб у відносинах забезпечення екологічної безпеки характеризуються синкретичністю, «віртуальністю», імперативністю, інтегральністю, симетричністю, зобов'язально-уповноваженою спрямованістю і нормативністю походження.

Вказані правовідносини слід розглядати певною мірою як абсо­лютні, оскільки у них є правові зв'язки між їх суб'єктами за логічною формою належності абсолютних прав на екологічну без­пеку уповноваженим особам — громадянам, і обов'язку держави та інших юридичних і фізичних осіб щодо здійснення екологічно не­безпечних видів діяльності, забезпечення виконання низки обов'язкових вимог щодо гарантування екологічної безпеки, і для яких право на екологічний ризик трансформується у низку зо­бов'язань щодо упередження настання екологічної небезпеки (про­яву екологічного ризику) або ліквідації її наслідків з відверненням чи зменшенням рівня екологічного ризику.

Методологічного значення у цьому зв'язку набуває питання про умови та підстави виникнення таких правовідносин, їх суб'єктний, об'єктний склади, зміст та підстави зміни і припинення.

Загальновизнаним у теорії права та багатьох правових дис­циплінах є те, що умовами та підставами виникнення тих чи інших правовідносин виступають відповідні юридичні факти, тобто обста­вини, з якими законодавство пов'язує виникнення для їх учасників певних прав та обов'язків, інших юридичних наслідків.

У контексті цього дослідження об'єктивною умовою виникнен­ня правовідносин екологічної безпеки виступає саме екологічний ризик передбачуваної та здійснюваної екологічно небезпечної діяльності. Об'єктивізація екологічного ризику як умови відособ­лення сфери екологічно ризикованої діяльності започаткована у за­конодавчих та підзаконних актах. Прикладом цього є Перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять екологічну небезпеку, за­тверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554.

Однак юридичне підпорядкування ще не дає цим суб'єктам можливостей набуття та реалізації спеціальної правосуб'єктності. Тому законодавство зобов'язує спеціально уповноважені органи та зобов'язальні особи здійснити низку юридичне значимих дій, спрямованих на встановлення дійових правових зв'язків між упов­новаженими та зобов'язальними особами. Відповідно суб'єкти, що легітимне визнані учасниками екологічно небезпечної сфери діяль­ності, підпадають під особливий режим правового регулювання, що зобов'язує їх легалізувати свою правосуб'єктність, тобто суб'єкти-зувати об'єктивно визнану типову екологічно ризиковану діяльність як предмет свого статутного функціонування. Йдеться про їх обов'язок підготувати низку документів та еколого-еко-номічне обгрунтування (декларацію чи протокол про екологічну безпеку) відповідно до визначених законодавством процедур з ме­тою ініціювання юридичного оформлення та подальшого визнання (легалізації) їх спеціальної правосуб'єктності у компетентних орга­нах держави і отримання юридичного титулу (права) на здійснен­ня екологічно небезпечної діяльності.

Практично такий процес реалізується відповідно до норматив­не встановлених процедур на здійснення конкретних видів еко­логічно небезпечної діяльності.

Зараз Кабінетом Міністрів встановлено спрощений порядок отри­мання ліцензій на здійснення такого різновиду господарської діяль­ності, як операції у сфері поводження з небезпечними відходами, пра­во на видачу яких надано Міністерству екології та природних ресурсів України згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 14 лис­топада 2000 р. «Про затвердження переліку органів ліцензування»'. Порядок видачі ліцензії визначається Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»².

Для отримання вказаної ліцензії заінтересована особа подає до Мінекоресурсів України заяву за встановленою формою, у якій за­значаються відомості про заявника (найменування, місцезнаходжен­ня, банківські реквізити, ідентифікаційний код — для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів — для фізичної особи) та вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. До заяви додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єди­ного державного реєстру підприємств та організацій України.

Мінекоресурсів або за його дорученням підпорядковані органи місцевої виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів розглядають ці матеріали в термін не більш як 10 днів з дня одер­жання заяви та відповідних документів, приймають рішення про видачу ліцензії або відмову у її видачі на підставі перевірки відомо­стей, які містяться в цих документах.

Ліцензія видається не пізніше трьох днів з дня надходження до­кумента, що посвідчує внесення за неї плати. У ліцензії вказується термін її дії, який не може бути меншим ніж три роки.

Очевидно позитивним є спрощення процедури отримання ліцензії на здійснення діяльності у сфері поводження з небезпеч­ними речовинами. Разом із тим така новація порівняно з процеду­рою, що діяла до цього, не позбавлена і деяких вад. Зокрема, йдеться про екологічні експертизи, які під час процедури визначен­ня рівня ризику екологічно небезпечної діяльності, яку планується здійснювати, проводяться у спрощеному порядку.

Дещо інший порядок встановлено для надання дозволів на ек­сплуатацію об'єктів підвищеної небезпеки. Так, згідно із Законом України від 18 січня 2001 р. "Про об'єкти підвищеної небезпеки" заінтересовані суб'єкти господарської діяльності, в тому числі ті, що мають намір розпочати експлуатацію об'єктів підвищеної небез­пеки, надсилають до відповідної обласної, Київської та Севасто­польської міських державних адміністрацій, виконавчих органів се­лищної або міської ради заяву про отримання дозволу на експлуа­тацію об'єкта підвищеної небезпеки, до якої додають:

а) декларацію безпеки;

б) договір обов'язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може заподіюватися аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки;

в) план локалізації та ліквідації аварій на об'єктах підвищеної небезпеки;

г) висновки передбачених законом державних та громадських експертиз;

д) копію рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об'єкта підвищеної небезпеки на відповідній території;

е) копію дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підви­щеної небезпеки.

Відповідні державні адміністрації чи виконавчі органи селищної або міської ради у місячний термін з дати отримання заяви розгля­дають її та надані матеріали, погоджують в установленому порядку з визначеними територіальними органами спеціально уповноваже­них територіальних органів виконавчої влади, і, у разі згоди, над­силають заявнику письмовий дозвіл на експлуатацію об'єкта підви­щеної небезпеки або обгрунтовану відмову з переліком додаткових заходів щодо їх виконання для отримання цього дозволу.

Копія дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки надсилається також спеціально уповноваженим органам виконав­чої влади, які здійснюють відповідно контроль у сфері забезпечен­ня екологічної небезпеки та охорони навколишнього природного середовища*; захист населення і територій від надзвичайних ситу­ацій техногенного та природного характеру; охорони праці; пожеж­ної безпеки; санітарно-епідеміологічної безпеки та містобудування.

Водночас заявнику надається право повторного звернення за отриманням в установленому порядку дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки чи оскарження дій відповідної облас­ної, Київської або Севастопольської міської державної адмі­ністрації, виконавчих органів селищної, міської рад у суді, арбітражному суді.

Отже, право на здійснення екологічно небезпечної діяльності виникає тільки з часу видачі заінтересованій особі спеціального дозволу (ліцензії) на поводження з відповідними екологічно небез­печними речовинами або сумішами та здійснення відповідних видів екологічно ризикованої діяльності. Сукупність умов та юри-дично встановлених дій щодо здійснення процедури ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності, видача дозволу створю­ють відповідний юридичний склад як підставу виникнення пра' вовідносин у сфері екологічної безпеки.

За певних обставин у порядку, встановленому чинним законо­давством, можуть передбачатися й додаткові процедури, зокрема проведення комплексних додаткових екологічних експертиз перед­бачуваної та здійснюваної діяльності, що наповнює такий юридич­ний склад додатковими діями, які набувають важливого значення для виникнення правовідносин у сфері екологічної безпеки.

Варто зазначити, що сукупність юридичних фактів, які утворю­ють юридичний склад виникнення правовідносин у цій сфері, не єдині, оскільки є певні особливості, які характеризують специфіку їх правосуб'єктності та зміст цих правовідносин. Викладене харак­теризує здебільшого стан виникнення та розвиток правовідносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності переважно юридичних та фізичних осіб, в яких екологічний ризик значною мірою продукує низку юридичне значимих дій та легалізацію спеціальної правосуб'єктності таких осіб.

Проте не виключається і значно спрощена процедура виник­нення окремих правовідносин у сфері екологічної безпеки. Йдеть­ся про загальнолюдське право громадян на природну безпеку, яке грунтується на ризику від різних явищ природної стихії. За Кон­ституцією України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, не­доторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Тому забезпечення екологічної безпеки і підтри­мання екологічної рівноваги на території України є обов'язком держави (ст. 16). Отже, відповідальність за екологічний ризик у та­ких випадках бере на себе держава, яка легалізована Основним За­коном України як суб'єкт таких правовідносин. З метою реалізації правозахисної функції держава визначає концептуальні засади екологічної безпеки як складової частини національної безпеки, передбачає забезпечення екологічно безпечних умов життєдіяль­ності людини як пріоритетні національні інтереси та створює відповідні організаційні можливості, науково-технічні та держав­но-правові засоби упередження екологічного ризику від природної стихії'.

Очевидно, що підставою виникнення цієї групи правовідносин стала низка правових норм, які легалізували настання певних обов'язків держави щодо попередження екологічного ризику та навіть ліквідації наслідків, що сталися внаслідок загрози природних стихійних явищ.

Зрозуміло, що регулювання цих правовідносин відстає від ре­альних потреб практики, а тому не випадково еколого-правові дослідження обґрунтовують доцільність вдосконалення законодав­ства в зазначеній сфері та пропонують наукові моделі таких зако­нодавчих актів².

Екологічний ризик не тільки формує особливий порядок ви­никнення регулятивних правовідносин у сфері екологічної безпе­ки, але й обумовлює спеціальну право- та дієздатність їх учасників щодо попередження екологічної небезпеки та ліквідації негативних наслідків у разі її настання.

Так, юридичні і фізичні особи, які здійснюють екологічно небез­печні види діяльності чи експлуатують відповідні об'єкти, можуть зобов'язуватися запроваджувати досягнення вітчизняної та світової науки і техніки щодо екологічно небезпечних виробництв, які б ви­ключали ймовірність виникнення техногенних аварій і катастроф чи ускладнення процесів природних стихійних явищ, забезпечувати виконання вимог щодо порядку транспортування, складування, знешкодження, утилізації і переробки токсичних та інших еко­логічно шкідливих відходів виробництва, які можуть посилювати наслідки негативного впливу на стан довкілля та здоров'я людей.

У комплексі спеціальних зобов'язань цих осіб мають бути й ті, які б гарантували ведення ними систематичного первинного обліку екологічно небезпечних об'єктів та джерел підвищеної екологічної небезпеки, шкідливих викидів і скидів у навколишнє природне се­редовище; здійснення контролю за джерелами екологічної небезпе­ки Та їх впливу на екологічний стан і здоров'я населення; своєчас­не інформування спеціально уповноважених органів держави про будь-які відхилення у діяльності екологічно небезпечних вироб­ництв та експлуатації об'єктів, здатних викликати техногенно-при­родні аварії (катастрофи) чи ускладнювати процеси настання інших надзвичайних екологічних ситуацій.

Змістовну частину цих правовідносин мають становити вимо­ги до зобов'язальних осіб стосовно створення системи локально­го нормативно-правового регулювання екологічно шкідливих видів та напрямів діяльності; отримання працівниками еко­логічно небезпечних виробництв необхідного рівня екологічних знань та спеціальної підготовки у сфері здійснення екологічно небезпечних процесів; своєчасної підготовки та передачі доку­ментів уповноваженим органам для проведення паспортизації та­ких підприємств, сертифікації аналогічної продукції та засобів пакування; здійснення системи організаційних, матеріально-технічних, екологічних та інших заходів і функцій щодо попере­дження виникнення екологічної небезпеки, зменшення рівня екологічного ризику та виконання спеціальних аварійно-ряту­вальних робіт у разі виникнення техногенно-природних аварій і катастроф.

Специфічні зобов'язання щодо забезпечення екологічної безпе­ки, регулювання рівня екологічного ризику та стримування виник­нення загрози природного походження мають покладатися у цих правовідносинах на державу та уповноважені нею органи, зокрема щодо: аналізу та оцінки екологічного ризику джерел підвищеної екологічної небезпеки; розташування у межах її території еко­логічно небезпечних об'єктів; на підставі висновків державної еко­логічної експертизи проведення функціонального зонування тери­торії за рівнем екологічного ризику із встановленням їх відповідно­го правового режиму та запровадженням спеціального статусу осіб, що постійно чи тимчасово проживають у цих зонах; організації підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців, зайнятих у сфері управління і господарської діяльності, спромож­ної вплинути на процеси прискорення стихійних природних явищ чи ускладнення техногенних катастроф і аварій; проведення обліку, інвентаризації, паспортизації екологічно небезпечних видів діяль­ності, сертифікації продукції, відходів виробництва, спроможних викликати настання надзвичайних екологічних ситуацій; здійснен­ня науково-дослідних, проектно-конструкторських, будівельних, монтажних та інших робіт щодо створення та розміщення мережі захисних споруд (протизсувних, протисельових, протилавинних, протиповеневих тощо), відвернення загрози стихійних та інших аномальних природних явищ.

Враховуючи наявність реального екологічного ризику, держава має забезпечувати організацію і фінансування наукових досліджень та проведення екологічних експертиз, системи екологічних про­гнозів щодо виявлення джерел походження, характеру та можливих наслідків природної стихії, Їх впливу на стан довкілля і здоров'я людей, залучення засобів для локалізації і ліквідації негативних наслідків, організації системи спостережень (моніторингу), оцінки, інформування та попередження надзвичайних екологічних ситу­ацій, проведення картографічних і геодезичних робіт з виявлення процесів формування і поширення природної стихії у межах кор­донів України та розміщення особливо небезпечних виробництв і об'єктів, здатних викликати надзвичайні ситуації природного похо­дження.

Екологічний ризик природного походження спонукає державу та її інституції створювати систему законодавчого та іншого норма­тивно-правового забезпечення заходів попередження надзвичайних екологічних ситуацій, регулювання в цілому відносин у сфері еко­логічної безпеки, запроваджувати інституційне, функціональне, економічне, процедурне регулювання екологічного ризику та ме­режі державного контролю за дотриманням вимог законодавства про екологічну безпеку, вживати заходів щодо обмеження, призу­пинення і припинення особливо екологічно небезпечної діяльності та притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у по­рушенні вимог щодо попередження прояву екологічного ризику чи здійснення системи заходів з ліквідації негативних наслідків, ре­анімації і оздоровлення довкілля після прояву природної стихії чи техногенних аварій і катастроф.

Це узагальнений і далеко не повний перелік специфічних зо­бов'язань юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно не­безпечні види діяльності, та держави щодо забезпечення екологічної безпеки, які надають їх правосуб'єктності доволі специфічних ознак, пов'язаних з усвідомленням та врахуванням екологічного ризику, що дозволяє виокремити їх із системи інших правовідносин у сфері еко­логії та споріднених до неї сфер діяльності.

У цьому аспекті екологічний ризик виступає як показник рівня екологічної безпеки, що дозволяє проводити відповідну дифе­ренціацію екологічно небезпечних видів діяльності, об'єктів та джерел підвищеної екологічної небезпеки і ранжувати екологічний ризик стосовно конкретної поведінки відповідальних суб'єктів, ви­ступати як об'єктивна умова мотивації позитивно спрямованої, екологічно безпечної діяльності значної частини юридичних і фізичних осіб та держави у цій сфері.

Не випадково об'єктивно визнаний екологічний ризик суб'єктивується у правосвідомості та фіксується у документах, які визначають правосуб'єктність осіб, що здійснюють екологічно не­безпечні види діяльності чи є легітимне відповідальними за попе­редження прояву екологічної небезпеки. Ці чинники зумовлюють, в свою чергу, формування системи мотивації позитивно спрямова­ної відповідальної поведінки щодо забезпечення екологічної безпе­ки на регулятивному рівні. В цьому аспекті доцільно констатувати, що ризик підвищеної екологічної небезпеки визначає свободу ви­бору спеціальними правосуб'єктними особами діяльності, спрямо­ваної на досягнення позитивного наслідку — дотримання вимог екологічної безпеки, і тому реалізується як усвідомлена, вольова, правомірна і позитивно спрямована діяльність таких осіб у цій сфері. Іншими словами — це особлива форма регулятивних еко­логічних правовідносин, в яких реалізується специфічна право­суб'єктність, спрямована на забезпечення позитивних юридичне значимих дій з метою гарантування екологічної безпеки.

У той же час висвітлена науково-практична модель «позитивної відповідальності за екологічний ризик» чи «подвійний екологічний ризик»' може продукувати розвиток та зміну стану і рівня цих пра­вовідносин, обумовлювати підстави юридичної відповідальності за «чужу вину», створювати умови виникнення і формування негатив­ної (ретроспективної) відповідальності на рівні охоронюваних пра­вовідносин.

У межах висвітлюваних питань зосереджу увагу на кількох про­блемах, що потребують обгрунтування у теорії екологічного та інших галузей права і їх законодавчому врегулюванні на рівні су­часних вимог правозастосовчої практики в контексті забезпечення права громадян на екологічну безпеку.

Юридичною підставою виникнення цих правовідносин у широ­кому розумінні є порушення винними особами вимог екологічної безпеки та, зокрема, права громадян на безпечне для життя і здо­ров'я довкілля. Йдеться про різновид екологічного правопорушен­ня, скоєння якого призводить до зміни правосуб'єктності відповідальних осіб, а отже, і правовідносин у сфері екологічної безпеки, оскільки порушення зазначених вимог створює умови для прояву екологічного ризику та виникнення реальної екологічної небезпеки.

Найбільш виразними показниками правопорушення в сфері екологічної безпеки є недодержання нормативів, норм та вимог екологічної безпеки. Під екологічними нормативами, на мій по­гляд, доцільно розуміти такі різновиди нормативно-технічних до­кументів, які містять якісні та кількісні показники безпечного для життя та здоров'я людей, інших живих організмів стану довкілля та визначають можливі рівні ризикованого антропогенного чи при­родного навантаження на нього. Закон «Про охорону навколиш­нього природного середовища» (ст. 33) виділяє як нормативи еко­логічної безпеки:

1. Граничне допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі.

2. Граничне допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на нього.

3. Граничне допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування.

Однак практичне виявлення порушень нормативів екологічної безпеки, особливо на рівні ГДК, ГДР, стає проблематичним через відсутність оптимальних технічних пристроїв, автоматизованих си­стем контролю за персоніфікованим джерелом екологічної небез­пеки та синкретичним характером концентрації забруднюючих ре­човин у навколишньому природному середовищі. А тому є певні труднощі і в доказуванні цих правопорушень. Не випадковою, ма­буть, є їх висока латентність, що ускладнює процес притягнення до юридичної відповідальності. У цьому плані видається виправданим у системі нормативів екологічної безпеки передбачити простіший показник — «рівень екологічно небезпечної діяльності», який відо­бражав би кількісні характеристики екологічного ризику для кон­кретної діяльності, виходячи з реальної наявності екологічно не­безпечної речовини або джерела іншої екологічної небезпеки, з фіксуванням у відповідних документах (декларації, протоколі не­безпеки тощо) екологічно небезпечних речовин, їх сумішей чи ма­теріалів.

Не менш складним є і питання про розмежування вимог та норм екологічної безпеки. Видається, що ширшою за змістом є ка­тегорія «норми екологічної безпеки», тобто нормативно-правові приписи, в яких містяться загальнообов'язкові правила регулюван­ня екологічної безпеки, у тому числі й вимоги у цій сфері. Скажімо, переважна частина правил екологічної безпеки міститься в Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст.ст. 1, 3, 5, 6, 7, 8, 9, 10 та ін.). У той же час вимоги екологічної безпеки сконцентровані не в усіх нормах екологічної безпеки, а тільки в тих, які встановлюють зобов'язання фізичних і юридичних осіб та держави стосовно дотримання імперативних правил еко­логічної безпеки на рівні здійснення активної чи пасивної по­ведінки (діяльності). Так, вимоги екологічної безпеки, зважаючи на положення ст. З Закону щодо пріоритетності вимог екологічної безпеки, містяться у спеціальному розділі XI — «Заходи щодо за­безпечення екологічної безпеки» (ст.ст. 50—59 вищенаведеного За­кону) та низки підзаконних актів.

У цьому аспекті правопорушеннями в сфері екологічної безпе­ки Законом «Про охорону навколишнього природного середови­ща» (ст. 68) визнано порушення норм екологічної безпеки як за­гальне правопорушення у цій сфері та порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище як одне з найризикованіших для людини і суспільства. Опосередковано до цієї категорії правопорушень можна віднести допущення наднор­мативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих ре­човин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне сере­довище, невжиття заходів щодо попередження та ліквідації наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на нього, порушен­ня' вимог під час зберігання, транспортування, використання, знешкодження та захоронення хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних та радіоактивних речовин, вироб­ничих, побутових та інших видів відходів.

Чинним законодавством вказані правопорушення конкретизо­вано стосовно тих чи інших екологічно небезпечних видів діяль­ності та передбачено можливість настання за їх скоєння превентив­ної і ретроспективної юридичної відповідальності у формі дис­циплінарної, адміністративної, майнової та кримінальної відповідальності.

Очевидно, що екологічний ризик виконує поліфункціональну роль у формуванні, розвитку, реалізації, зміні, припиненні особли­вої категорії правовідносин, пов'язаних зі здійсненням екологічно небезпечної діяльності, створенні й функціонуванні системи еко­логічної безпеки.

В узагальненому вигляді екологічний ризик характеризується такими особливостями:

а) це передбачена чинним законодавством (нормативно-право­вим порядком) обставина, з якою поєднується виникнення пра­вовідносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності та встановлення особливого правового режиму упередження еко­логічної небезпеки;

б) елемент юридичного складу як умова виникнення регулятив­них правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки;

в) невід'ємна ознака екологічної небезпеки, що виявляється у виникненні потенційної загрози життю та здоров'ю людини (насе­ленню, суспільству) через небезпечний стан довкілля, спричи­нений природною стихією чи техногенними аваріями (катастрофа­ми), в окремих ситуаціях це підвищена загроза для суспільства і біосфери (сфери життя) — планетарної безпеки;

г) показник рівня екологічної безпеки, його класифікації і ран-жування з метою відповідного регулювання поведінки відповідаль­них суб'єктів щодо забезпечення безпечного функціонування при­родних і техногенних систем;

д) чинник, який обумовлює формування державної системи екологічної безпеки як складової національної та глобальної еко­логічної безпеки;

е) мотивація позитивно спрямованої екологічно безпечної діяльності та гарантія неухильного виконання вимог забезпечення екологічної безпеки;

є) суб'єктивно усвідомлений намір, система дій щодо прийнят­тя відповідальності за настання будь-якого ризику (випадкового, передбачуваного тощо), підстава абсолютної (суворої) відповідаль­ності за заподіяну екологічну шкоду (шкоду, заподіяну внаслідок прояву екологічної небезпеки) і суб'єктивна ознака складу еко­логічних правопорушень;

ж) кваліфікуюча ознака юридичної відповідальності за пору­шення вимог, норм і нормативів екологічної безпеки і юридичний критерій для посилення покарання за адміністративні екологічні правопорушення та екологічні злочини.

Отже, в юридичному аспекті екологічний ризик бажано розгля­дати як встановлену нормами екологічного законодавства обстави­ну, з якою поєднуються виникнення, зміна, припинення пра­вовідносин по здійсненню діяльності з екологічно небезпечними об'єктами, яка визначає формування і реалізацію спеціальної пра-вооб'єктності фізичних, юридичних осіб та держави щодо виявлен­ня, попередження та усунення природних і техногенних загроз довкіллю, життю і здоров'ю населення, обумовлює особливий ре­жим відповідальності за невиконання чи неналежне виконання ви­мог щодо забезпечення екологічної безпеки, включаючи випадкове (ймовірне) настання небезпеки.

Законодавче закріплення запропонованих положень у проекті закону України про екологічну (природно-техногенну) безпеку дасть можливість підняти на новий якісний рівень вирішення про­блем екологічної безпеки та створення належного державно-право­вого механізму її забезпечення на локальному, місцевому, регіональному, державному та транскордонному рівнях.

Глава 2 Правове забезпечення екологічної безпеки

Питання до теми:

1. Правові засади національної екологічної безпеки.

2. Правове регулювання транснаціональної екологічної безпеки.

3. Проблеми кодифікації законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки.

§ 1. Правові засади національної екологічної безпеки

Прояви екологічного ризику для навколишнього природного середовища та здоров'я людей у різних регіонах України внаслідок природних стихійних явищ і небезпечних техногенних впливів зу­мовлюють доцільність активних творчих дій, вироблення підходів та механізмів щодо його відвернення, а також здійснення ліквідаційних та реабілітаційних заходів у разі настання негативних наслідків надзвичайних екологічних ситуацій. Важлива роль у сис­темі протидій загрозливій екологічній небезпеці відводиться дер­жавно-правовому механізму гарантування екологічної безпеки, зо­крема різноманітним засобам сучасного законодавства у цій галузі.

Сучасне екологічне законодавство та його складова — система нормативно-правового регулювання у галузі екологічної безпеки перебувають у динамічному розвитку, вдосконаленні, особливо в частині дієвих процедур на стадії попередження настання еко­логічного ризику. Спостерігається наповнення його правових при­писів нетрадиційними підходами і механізмами суспільно-правово­го регулювання. Можна констатувати те, що останнім часом, особ­ливо в післячорнобильський період, простежується тенденція гар­монізації його окремих положень та принципів із загальносвітови­ми, європейськими еколого-правовими вимогами і нормами, вра­ховуються позитивні тенденції та досвід правового регулювання, накопичений в країнах Співдружності Незалежних Держав.

У той же час законодавство про екологічну безпеку України містить значну частину унікальних приписів, реалізація яких доз­воляє суттєво знижувати імовірність прояву екологічної небезпеки. Аксіоматичне, що в екологічному законодавстві намітився та ак­тивно формується блок правового регулювання екологічних відно» син щодо забезпечення екологічної безпеки, який разом з природ-норесурсовим і природоохоронним законодавством становить єди­ну правову базу та інтегровану спільність сучасного екологічного права і законодавства.

У цьому проявляється одна з особливостей екологічної галузі законодавства — поглиблення гуманістичної сутності та соціально-економічної спрямованості нормативно-правових приписів значної частини законодавчих та підзаконних актів. Нині норми-вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки все чіткіше пронизують інші сфери законодавчого регулювання різних видів суспільної діяльності — комерційної, інноваційної, інвестиційної, уп­равлінської, наукової та науково-технічної, економічної, в тому числі зовнішньоекономічної, соціально-культурної діяльності у площині виробництва, переробки, реалізації продукції, товарів та надання послуг, сервісного та іншого обслуговування споживачів. Практично немає такої сфери діяльності, нормативно-правове ре­гулювання якої не торкалося б забезпечення її з позицій вимог еко­логічної безпеки, тобто реально у законотворчому процесі просте­жується процес екологізації багатьох галузей законодавства, який тісно пов'язаний із впровадженням у «тканину» матеріально-пра­вових і процесуально-правових норм і приписів різних вимог, пра­вил і нормативів екологічної безпеки.

Отже, правові приписи щодо забезпечення екологічної безпеки наповнюють сьогодні більшість законодавчих і підзаконних актів України і тим самим справляють комплексний, міжгалузевий, наскрізний, універсальний вплив на регламентацію різних пра­вовідносин, особливо у частині здійснення екологічно небезпечної ризикованої діяльності.

Маю зауважити й те, що нормативно-правові вимоги забезпе­чення екологічної безпеки як важливий принцип правового регу­лювання зафіксовано у значній частині політико-правових доку­ментів, які становлять нормативно-політологічну базу державної ідеології і екологічної політики України.

Скажімо, у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. виділено окремий розділ «Екологічна безпека», в якому передбачено, що Україна дбає про екологічну безпеку гро­мадян, про генофонд народу, його молодого покоління, а також має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких суб'єктів, які створюють загрозу екологічній безпеці.

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р., передбачає екологічну сферу як складову національної без­пеки України та визначає її основні напрями:

а) впровадження науково обгрунтованих нормативів природоко­ристування та охорони довкілля і контроль за його дотриманням;

б) контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки;

в) зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;

г) впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій;

д) реалізація заходів щодо зниження впливу наслідків Чорно­бильської катастрофи;

е) недопущення неконтрольованого ввезення в Україну еко­логічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів.

Концепція деталізує управління діяльністю системи забезпечен­ня національної, в тому числі екологічної, безпеки, визначає по­вноваження основних суб'єктів цієї системи: Українського народу, Верховної Ради України, Президента України, Ради національної безпеки і оборони. Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, прокуратури України, Національного банку України, центральних органів державної ви­конавчої влади та спеціалізованих формувань щодо забезпечення захисту населення у разі катастроф, стихійних лих, епідемій тощо.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення еко­логічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.', визначають стан довкілля, причини його за­грозливого рівня у промисловості, енергетиці, на підприємствах ядерної галузі, у сільському господарстві, на транспорті, у військовій сфері, житлово-комунальному господарстві, фіксують показники накопичення відходів, використання земельних, вод­них та інших природних ресурсів, розвиток заповідної справи та збереження біорізноманіття, запровадження економічного ме­ханізму природокористування, реалізацію регіональної екологічної політики та основні пріоритети у цій сфері, до яких, зокрема, на­лежить гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів, зве­дення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорно­бильській АЕС.

Як стратегічні і тактичні заходи гармонійного розвитку вироб­ничого і природноресурсового потенціалу визнається розв'язання проблем техногенно-екологічної безпеки шляхом здійснення пере­будови техногенного середовища, технічного переозброєння вироб­ничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових до­сягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, проведення кла­сифікації регіонів України за рівнями техногенно-екологічного на­вантаження, створення карт таких навантажень, розробка методо­логії визначення ступеня екологічного ризику тощо.

Програма дій передбачає заходи, які відповідають основним двом типам шкідливих впливів техногенного середовища: а) в ре­жимі нормальної експлуатації, зумовленої недосконалістю техніки та технології виробництва, переробки відходів; б) в аварійному ре­жимі, що супроводжується заподіянням значної шкоди людині та навколишньому середовищу в основних галузях господарювання.

Вирішенню проблем екологічної безпеки мають сприяти: ство­рення і функціонування Державної системи екологічного моніто­рингу, єдиної Державної системи запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям і реагування на них, яка б включала на­лежне організаційно-інституційне, нормативно-правове забезпе­чення; запровадження єдиного державного контролю за обігом не­безпечних матеріалів, речовин та устаткування, науково-методо­логічних основ регулювання та планування техногенно-екологічної безпеки; створення автоматизованих систем оцінки ризику і про­гнозування надзвичайних ситуацій, розробка нормативно-методич­ного забезпечення системи запобігання аваріям та подолання їх наслідків, інтегрування цієї системи у міжнародну систему повідо­млення та взаємодопомоги у разі аварії; запровадження екологічно­го страхування на екологічно небезпечних виробництвах.

Основними напрямами передбачається забезпечити екологічно безпечне використання водних та інших природних ресурсів, три етапи їх реалізації, механізми гарантування, включаючи інсти-туційні, нормативно-правові, економічні важелі та різні типи при­родоохоронних програм.

Особлива роль Основними напрямами відводиться правовому механізму, основу якого становить екологічне законодавство, виз­начаються перспективи його систематизації та інкорпорації, вдос­коналення правових засад управління і контролю в галузі забезпе­чення екологічної безпеки, правового стимулювання громадян та їх об'єднань щодо здійснення природоохоронної діяльності, посилен­ня еколого-правової освіти, науки, культури. Кодифікація першо­чергових актів екологічного законодавства включає невідкладне прийняття нових документів, зокрема закону про зони надзвичай­них екологічних ситуацій, закону про екологічну (природо-техно-генну) безпеку. В перспективі намічається розробка та прийняття єдиного кодифікованого законодавчого акта — Екологічного ко­дексу України.

У комплексі заходів, передбачених Основними напрямами, чільне місце відводиться міжнародному співробітництву, розвитку його правової бази, в тому числі шляхом гармонізації національно­го екологічного законодавства із міжнародним правом.

Законодавчі засади забезпечення екологічної безпеки викладено у Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., в інших актах чинного екологічного та спеціального законодавства.

Конституція України визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильсь­кої катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу за Основним Законом є обов'яз­ком держави (ст. 16).

Цьому обов'язку держави кореспондує право кожного громадя­нина на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодуван­ня завданої порушенням цього права шкоди. Кожному громадянину гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на Ті поширення. Така інформація не може бути ніким засе­кречена.

Звісно, що можна вести полеміку з приводу запропонованих норм та шляхів забезпечення екологічної безпеки громадян, однак очевидними є суттєві позитивні конституційні декларації, що виз­начають головну мету державної екологічної політики, яка спрямо­вується на забезпечення екологічної безпеки як основного консти­туційного права особи — права на безпечне для життя і здоров'я довкілля як складового компоненту більш широкої категорії права — права на екологічну безпеку.

Водночас Конституція України запровадила новий термін «довкілля» та словосполучення «безпечне для життя і здоров'я довкілля». Існуюче досі екологічне законодавство термін «довкілля» не вживало, а тому конституційна норма породила певний преце­дент, що потребує наукового тлумачення та виявлення його співвідношення з юридичними категоріями «навколишнє природ­не середовище», «природа», «охорона природи» тощо.

В українській лексиці термін «довкілля» розглядається у значенні «довкола»', «довколишній», «навкруги», «навколишній». У букваль­ному розумінні він означає все те, що оточує людину, а тому може інтерпретуватися як простір та об'єкти довколишнього природного, соціального, виробничого і антропогенного походження.

Отже, «довкілля» в етимологічному значенні не тотожне «навко­лишньому природному середовищу», оскільки останнє може висту­пати як одне із значень довкілля поряд з виробничим, побутовим та іншими середовищами. Як тотожні категорії вони можуть роз­глядатися у випадках, коли довкілля виступає як сукупність при­родних і природно-соціальних умов і процесів та ідентифікується з навколишнім природним середовищем (ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

З метою реалізації вищезазначених конституційних положень Основний Закон відносить до повноважень Верховної Ради Ук­раїни затвердження загальнодержавних програм охорони довкілля та затвердження протягом двох днів з моменту звернення Прези­дента України указів про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Відповідно до Конституції України виключно законами України визначаються засади регулювання екологічної безпеки, правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій (ст. 92).

Президент України оголошує в разі необхідності окремі місце­вості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступ­ним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (ст. 106).

Забезпечення проведення політики у сфері екологічної безпеки покладається на Кабінет Міністрів України (ст. 116), ініціювання встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації а Автономній Республіці Крим належить до її відання.

Конституція Автономної Республіки Крим, яка прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовт­ня 1998 р. та затверджена Законом України від 23 грудня 1998 р.', передбачає, що Автономна Республіка Крим розробляє і здійснює заходи і програми щодо забезпечення екологічної безпеки та еко­логічного балансу при використанні природних ресурсів на її тери­торії, а також оздоровлення навколишнього природного середови­ща, запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та антропогенного характеру, відновлення і збереження генетично­го фонду.

Серед інших, визначених Конституцією АРК повноважень, во­на вирішує питання екологічної безпеки, раціонального викорис­тання, охорони, відновлення землі, інших природних ресурсів, ого­лошення карантину і зон екологічного лиха відповідно до законів України, розробляє, затверджує і реалізує програми забезпечення екологічної безпеки та з урахуванням особливостей Автономної Ре­спубліки Крим організовує і здійснює діяльність щодо забезпечен­ня безпечних і здорових умов життя населення, бере участь у забез­печенні прав і свобод громадян, сприяє охороні громадської безпе­ки, ініціює введення надзвичайного стану і встановлення зон над­звичайної екологічної ситуації в республіці або окремих її місцево­стях тощо.

Найбільш повно та цілеспрямовано питання екологічної безпе­ки відображено в Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охо­рону навколишнього природного середовища». Як вже зазначало­ся, він є базовим законодавчим актом у системі екологічного зако­нодавства і, по суті, виконує функції основ екологічного права.

Забезпечення екологічної безпеки є одним із завдань регулю­вання екологічних правовідносин поряд з використанням природ­них ресурсів та охороною довкілля. Він закріплює також пріоритет вимог екологічної безпеки, гарантує екологічно безпечне навко­лишнє природне середовище для життя і здоров'я людини як прин­цип правового регулювання екологічних правовідносин.

Згідно із Законом забезпечення екологічної безпеки є важливим напрямом державних, міждержавних, регіональних, місцевих та інших територіальних екологічних програм. Ці питання є предме­том систематичних комплексних наукових екологічних, в тому числі еколого-правових досліджень, і Закон передбачає можливість стимулювання цієї діяльності.

Важливим здобутком Закону, як уже зазначалося, слід визнати ті норми та положення, які вперше в історії еколого-правового регулювання закріпили низку екологічних прав громадян, серед яких ми відзначаємо і право на екологічну безпеку та, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище (ст. 9). Важливою законодавчою гарантією реалізації цього права є норма, яка закріплює, що діяльність, яка перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України. Можливість припиняти госпо­дарську діяльність підприємств, установ, організацій місцевого підпорядкування у разі порушення цього права громадян надано місцевим радам (ст. 15), а припинення діяльності підприємств, ус­танов, організацій незалежно від форм власності та підпорядкуван­ня віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України (ст. 17).

Порядок та підстави для припинення екологічно небезпечної діяльності встановлено спеціальним нормативним актом — Поряд­ком обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі пору­шення ними законодавства про охорону навколишнього природно­го середовища, затвердженим постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.'.

Підставою для припинення діяльності підприємств є система­тичні порушення екологічних нормативів (у тому числі нормативів екологічної безпеки) та екологічних стандартів, що не можуть бути усунені з технічних, економічних та інших причин.

Закон України «Про охорону навколишнього природного сере­довища» закріплює повноваження органів держави у сфері еко­логічної безпеки. Зокрема, на Верховну Раду України покладається встановлення правового режиму зон надзвичайної екологічної си­туації, статусу потерпілих громадян та оголошення таких зон, виз­начення повноважень рад, порядку організації та діяльності органів управління в галузі забезпечення екологічної безпеки та прийняття до свого розгляду й інших питань у цій сфері.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує ре­алізацію екологічної політики України, екологічних прав громадян та встановлює, в разі потреби, нормативи екологічної безпеки більш суворі, ніж ті, що діють в цілому на території України, тощо. Місцеві ради забезпечують реалізацію екологічної політики, еко­логічних прав громадян, організовують роботу по ліквідації еко­логічних наслідків аварії, залучають до цієї роботи фізичних та юридичних осіб незалежно від їх підпорядкування та форм влас­ності.

Кабінет Міністрів України має компетенцію встановлювати по­рядок розробки та затвердження нормативів екологічної безпеки у складі екологічних нормативів, лімітів розміщення відходів тощо, а Кабінет міністрів Автономної Республіки Крим організовує роз­робку екологічних програм, здійснює роботу по ліквідації еко­логічних наслідків аварій, залучає для її проведення підприємства, установи, організації незалежно від підпорядкування та форм влас­ності, а також громадян.

Важливо зазначити, що Закон чітко регламентує одне із основ­них завдань державної екологічної експертизи — визначення еко­логічної безпеки господарської та іншої діяльності, яка спроможна нині або в майбутньому прямо або опосередковано негативно впливати на стан довкілля.

У системі заходів забезпечення екологічної безпеки серцевину становлять екологічні стандарти, екологічні нормативи, зокрема нормативи екологічної безпеки — ГДК, ГДР, ГДВ, які є єдиними для всієї території України і мають відповідати вимогам охорони довкілля і здоров'я людей від негативного впливу.

Контроль за дотриманням вимог та норм екологічної безпеки має здійснюватися за допомогою системи державного та громадсь­кого екологічного контролю, яка забезпечує проведення перевірок, складання за наявності правопорушень відповідних протоколів, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності залежно від ступеня екологічної небезпеки, а також проведення проку­рорського нагляду, під час якого відповідним особам надаються права щодо звернення до різних судових інстанцій з позовами про відшкодування шкоди та про припинення екологічно небезпечної діяльності.

Норми Закону передбачають можливість забезпечення охорони довкілля та безпеки здоров'я населення у процесі використання природних ресурсів фізичними та юридичними особами, застосу­вання економічних важелів у процесі здійснення екологічно небез­печних видів діяльності у межах лімітного і понадлімітного забруд­нення стану довкілля та заходів матеріально-правового стимулю­вання і екологічного страхування майна, доходів, здоров'я від не­безпечного впливу екологічно небезпечної діяльності.

У Законі особливо детально регламентується система заходів щодо забезпечення екологічної безпеки в Україні (ст.ст. 50—59).

Закон визначає екологічну безпеку як такий стан довкілля, за якого забезпечується попередження погіршення екологічного ста­ну та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Екологічна безпека гарантується громадянам України здійснен­ням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, еко­номічних, технічних, державно-правових та інших заходів (ст. 50).

Також Законом закріплюються екологічні вимоги щодо окремих видів діяльності: інвестиційної, господарської та діяльності у про­цесі розміщення і розвитку населених пунктів (містобудівної) (ст.ст. 51, 59); вимоги екологічної безпеки: щодо транспортних за­собів (ст. 56); щодо проведення наукових досліджень впроваджен­ня відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем (ст. 57); щодо військових, оборонних об'єктів та військової діяльності (ст. 58); вимоги щодо охо­рони довкілля від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу (ст. 53); від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного за­бруднення (ст. 54); від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами (ст. 55); у процесі застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та

інших препаратів (ст. 52).

Відповідно до наведеної класифікації проілюструємо зміст за­значених статей, зважаючи на те, що у процесі проектування, розміщення, будівництва, введення в дію нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконалення існу­ючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткуван­ня, а також під час експлуатації цих об'єктів має забезпечуватися екологічна безпека людей, раціональне використання природних ресурсів, додержання нормативів шкідливих впливів на навко­лишнє природне середовище. При цьому повинні передбачатися заходи щодо вловлювання, утилізації, знешкодження шкідливих речовин і відходів або повна 'їх ліквідація, виконання інших вимог щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров'я людей.

Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов'язана з шкідливим впливом на навколишнє природне середовище, неза­лежно від часу введення їх у дію, повинні бути обладнані споруда­ми, устаткуванням і пристроями для очищення або знешкодження викидів і скидів, зменшення впливу шкідливих факторів, а також приладами контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та за характеристиками шкідливих факторів.

Проекти господарської та іншої діяльності повинні мати ма­теріали оцінки її впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людей. Оцінка здійснюється з урахуванням вимог законо­давства про охорону навколишнього природного середовища, еко­логічної ємкості території, стану навколишнього природного сере­довища в місці, Дє планується розміщення об'єктів, екологічних прогнозів, перспектив соціально-економічного розвитку регіону, потужності та вЯДІв сукупного впливу шкідливих факторів та об'єктів на навколишнє природне середовище.

Підприємства, установи та організації, які розміщують, проек­тують, будують, реконструюють, технічно переозброюють, вводять в дію підприємства, споруди та інші об'єкти, а також проводять дослідну діяльність, що за їх оцінкою може негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища, подають до Міністерства екології та природних ресурсів України та його ор­ганів на місцях спеціальну заяву про це.

Відповідно забороняється введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі додер­жання всіх екологічних вимог і виконання заходів, передбачених у проектах будівництва та реконструкції (розширення та технічного переоснащення).

Екологічні вимоги до розміщення і розвитку населених пунктів передбачають, що планування, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з ураху­ванням екологічної ємкості територій, з додержанням вимог охоро­ни навколишнього природного середовища, раціонального викори­стання природних ресурсів та екологічної безпеки, а у разі розроб­ки генеральних планів розвитку і розміщення населених пунктів сільські, селищні, міські ради встановлюють режим використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середо­вища та екологічної безпеки у приміських та зелених зонах за по­годженням з радами, на території яких вони розташовані, відповідно до законодавства України.

Нині набуває особливої важливості екологічна безпека транс­портних засобів. Зокрема підприємства, установи, організації, що здійснюють проектування, виробництво, експлуатацію та обслуго­вування автомобілів, літаків, суден, інших пересувних засобів, ус­таткування для виробництва і постачання пального, зобов'язані розробляти і здійснювати комплекс заходів щодо зниження токсич­ності та знешкодження шкідливих речовин, що містяться у вики­дах та скидах транспортних засобів, переходу на менш токсичні ви­ди енергії й пального, дотримання режиму експлуатації транспорт­них засобів та інші заходи, спрямовані на запобігання й зменшен­ня викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруд­нюючих речовин та додержання встановлених рівнів фізичних впливів. Тому виробництво і експлуатація транспортних та інших пересувних засобів і установок, у викидах та скидах яких вміст за­бруднюючих речовин перевищує встановлені нормативи, не допу­скається.

Водночас керівники транспортних організацій та власники транспортних засобів несуть відповідальність за додержання нор­мативів гранично допустимих викидів та скидів забруднюючих ре­човин і гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навко­лишнє природне середовище, встановлених для відповідного типу транспорту.

У разі проведення фундаментальних та прикладних наукових, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт обов'язково повинні враховуватися вимоги охорони навколишнього природно­го середовища, раціонального використання і відтворення природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Законодавством забороняється впровадження відкриттів, вина­ходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, техно­логій і систем, якщо вони не відповідають вимогам екологічної без­пеки.

У разі порушення встановлених вимог така діяльність припи­няється уповноваженими на те державними органами, а винні особи притягуються до відповідальності згідно з чинним законо­давством.

Встановлено також вимоги екологічної безпеки щодо військо­вих, оборонних об'єктів та військової діяльності, зокрема вимоги екологічної безпеки до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації об'єктів з метою об­меження негативного впливу на навколишнє природне середовище хімічних, фізичних і біологічних факторів. Ці та інші вимоги, пе­редбачені Законом «Про охорону навколишнього природного сере­довища», іншим законодавством України, повною мірою поширю­ються на військові та оборонні об'єкти, а також об'єкти органів внутрішніх справ та державної безпеки.

Забезпечення вимог екологічної безпеки має здійснюватися та­кож під час дислокації військових частин, проведення військових навчань, маневрів, переміщення військ і військової техніки, крім випадків особливих ситуацій, що оголошуються відповідно до за­конодавства України. Державний контроль за додержанням вимог екологічної безпеки щодо військових, оборонних об'єктів та військової діяльності на території України здійснюється відповідно до вказаного Закону та інших актів законодавства України.

Зазначений Закон встановлює також вимоги щодо охорони на­вколишнього природного середовища під час застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, ток­сичних хімічних речовин та інших препаратів.

Так, на підприємства, установи, організації та громадян покла­дається обов'язок додержуватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів для того, щоб не допустити забруднення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів харчування.

У процесі створення нових хімічних препаратів і речовин, інших потенційно небезпечних для навколишнього природного се­редовища субстанцій мають розроблятися та затверджуватися у встановленому законодавством порядку допустимі рівні вмісту цих речовин у об'єктах навколишнього природного середовища та про­дуктах харчування, методи визначення їх залишкової кількості та утилізації після використання. Вміст природних та штучних домішок, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища або здоров'я людей, у таких препаратах, а також сировині, що використовується для їх виробництва, не по­винен перевищувати допустимих рівнів, встановлених відповідно до законодавства.

Охоронні вимоги мають забезпечуватися також під час вироб­ництва, зберігання, транспортування, використання, знешкоджен­ня, захоронення токсичних та інших небезпечних для навколиш­нього природного середовища і здоров'я людей речовин. Віднесен­ня хімічних речовин до токсичних та їх класифікація за ступенем небезпечності здійснюються згідно із вимогами нормативних доку­ментів на підставі висновку державної екологічної експертизи і по­годжуються з Міністерством охорони здоров'я України і Міністер­ством екології та природних ресурсів України.

При цьому перелік засобів захисту рослин, стимуляторів їх рос­ту, мінеральних добрив та інших речовин і препаратів, застосуван­ня яких дозволяється в народному господарстві, а також способи, умови їх застосування затверджуються Міністерством охорони здо­ров'я України і Міністерством екології та природних ресурсів Ук­раїни.

Певні пріоритети щодо охорони навколишнього природного се­редовища встановлено стосовно неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу.

Наприклад, підприємства, установи та організації зобов'язані забезпечувати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспортування, використання, знищення, знешкодження і за­хоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин та предметів біотехнології, а також інтродукцію, акліматизацію і реакліматизацію тварин і рослин, розробляти і вживати заходів щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних факторів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини.

Тому створення нових штаммів мікроорганізмів та біологічно активних речовин може здійснюватися тільки на підставі дозволів Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства екології та природних ресурсів України за наявності оцінки їх впливу на на­вколишнє природне середовище та здоров'я людей.

У той же час у разі створення зазначених організмів і речовин повинні розроблятися нормативи граничне допустимих концент­рацій, методи визначення цих організмів та речовин у навколишнь­ому природному середовищі і продуктах харчування. Виробництво і використання нових штаммів мікроорганізмів та інших біологічно активних речовин здійснюється тільки після проведення комплекс­них досліджень їх впливу на здоров'я людей і навколишнє природ­не середовище за дозволом Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства екології та природних ресурсів України.

Не менш суворі вимоги встановлено щодо охорони навколиш­нього природного середовища від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіаційного забруднення.

Так, місцеві ради, підприємства, установи, організації та грома­дяни під час здійснення своєї діяльності зобов'язані вживати не­обхідних заходів щодо запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людини в населених пунктах, рекреаційних і заповідних зонах, а також в місцях масового скупчення і розмно­ження диких тварин.

Зокрема, підприємства, установи та організації, що здійснюють господарську чи іншу діяльність, пов'язану з використанням радіоактивних речовин у різних формах і з будь-якою метою, зо­бов'язані забезпечувати екологічну безпеку цієї діяльності, що ви­ключала б можливість радіоактивного забруднення навколишнього природного середовища та негативного впливу на здоров'я людей у процесі видобутку, збагачення, транспортування, переробки, ви­користання та захоронення радіоактивних речовин.

Особливу увагу Закон приділяє охороні навколишнього природ­ного середовища від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами. Так, підприємства, установи, організації та гро­мадяни повинні вживати ефективних заходів щодо зменшення об­сягів утворення та знешкодження, переробки, безпечного складу­вання або захоронення виробничих, побутових, інших відходів. Складування, зберігання або розміщення відходів дозволяється ли­ше за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими ра­дами територіях в межах встановлених ними лімітів з додержанням санітарних і екологічних норм, способом, що забезпечуватиме можливість їх подальшого господарського використання і безпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людей.

Важливе значення для практики встановлення особливих ре­жимів на територіях України, що характеризуються природним чи техногенним походженням і екологічним ризиком, мають норми Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» про надзвичайні екологічні ситуації. Закон передбачає можливість за рішенням Верховної Ради України оголошувати окремі території зонами надзвичайних екологічних ситуацій, а саме:

а) зонами екологічної катастрофи;

б) зонами підвищеної екологічної небезпеки;

в) іншими категоріями зон.

Зокрема, зонами екологічної катастрофи можуть оголошуватися території, де внаслідок діяльності людини чи руйнівного впливу стихійних сил природи виникли стійкі та необоротні негативні зміни довкілля, що призвели до неможливості проживання на них насе­лення і ведення господарської діяльності. Відповідно зонами підви­щеної екологічної небезпеки оголошуються території, де внаслідок вищезазначених впливів на довкілля виникають на тривалий час не­гативні зміни, що ставлять під загрозу здоров'я людини, збереження природних об'єктів і обмежують ведення господарської діяльності.

Класифікація цих зон, їх режими та правові наслідки, що вип­ливають із факту віднесення територій до відповідних категорій, включаючи і встановлення особливого статусу громадян, які меш­кали чи тимчасово перебували у цих зонах, питання надання їм компенсацій і пільг визначаються законодавством України, зокре­ма Законом України від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»', який закріплює підстави та порядок оголо­шення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситу­ації, особливості зміни її меж та забезпечення правового режиму, його зміну та припинення, заходи, що можуть здійснюватися у цій зоні, та обмеження діяльності, здійснення екологічного моніто­рингу, підстави визнання юридичних і фізичних осіб потерпілими від надзвичайної екологічної ситуації, відшкодування їм за­подіяної шкоди, відповідальності за порушення правового режиму у цій зоні, а також акти, які деталізують порядок класифікації над­звичайних ситуацій.

На виконання цього Закону був прийнятий Указ Президента України від 31 серпня 2000 р. № 1039 «Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір'я, Чаусо-ве-1, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зо­ною надзвичайної екологічної ситуації»², яким передбачається низ­ка заходів у зв'язку зі встановленням особливого правового режи­му у визначених населених пунктах.

Закон передбачає й інші заходи щодо запобігання аваріям і ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків у процесі проектування й експлуатації господарських та інших об'єктів, що характеризують­ся екологічною небезпекою, зобов'язуючи відповідних власників та уповноважених осіб розробляти і здійснювати заходи щодо запобіган­ня аваріям та ліквідації їх шкідливих наслідків. Він зобов'язує також органи державного, в тому числі екологічного контролю, проводити систематичні перевірки стану екологічно небезпечних об'єктів та ви­конання попереджувальних заходів і вимог щодо безпечної експлуа­тації таких об'єктів. На Мінекоресурсів України покладено обов'язок щодо визначення переліку екологічно небезпечних об'єктів.

Разом з тим Закон допускає можливість аварії внаслідок забруд­нення довкілля і зобов'язує відповідні підприємства, установи та організації, що допустили настання екологічної небезпеки негайно розпочати ліквідацію негативних наслідків. У той же час відповідні посадові особи або власники екологічно небезпечних підприємств зобов'язуються повідомляти про аварії і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи місцевого самоврядування, органи охорони здоров'я та спеціально уповноважені органи управління в галузі охорони довкілля, природокористування і забезпечення еко­логічної безпеки та населення.

Однак чітких процедур щодо інформування та здійснення інших невідкладних заходів для попередження екологічного ризи­ку та ліквідації негативних наслідків на випадок аварій, катастроф, інших надзвичайних екологічних ситуацій Закон не передбачає, що практично створює можливості для заповнення цих прогалин на рівні підзаконного нормативно-правового регулювання, яке не має сьогодні чіткої і збалансованої системи як на рівні загальнообов'яз­кових правил, так і щодо врегулювання чітких повноважень і ком­плексу практичних дій суб'єктів, які експлуатують екологічно не­безпечні об'єкти, спроможні викликати аварії чи ускладнювати природно-стихійні катастрофи.

Закон України «Про охорону навколишнього природного сере­довища» встановлює перелік екологічних правопорушень, у тому числі порушень вимог, норм та нормативів екологічної безпеки (ст. 68), а саме: порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; порушення норм екологічної безпеки; порушення екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуа­тації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших шкідливих впливів на довкілля; невжиття заходів щодо поперед­ження та ліквідації екологічних наслідків аварії та іншого шкідли­вого впливу на навколишнє природне середовище; порушення природоохоронних вимог під час зберігання, транспортування, ви­користання, знешкодження та захоронення хімічних засобів захис- ;

ту рослин, мінеральних добрив, токсичних та радіоактивних речо­вин, виробничих, побутових та інших видів відходів; відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан еко­логічної обстановки чи захворюваності населення. ,

Скоєння цих правопорушень є підставою для застосування за­ходів адміністративної, кримінальної та майнової відповідальності відповідно до чинного законодавства, яке визначає склад еко­логічних правопорушень та екологічних злочинів і порядок засто­сування до винних заходів державно-правового примусу (адміністративних стягнень та кримінально-правових покарань).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» містить унікальну статтю про особливості застосування цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну порушенням еко­логічного законодавства джерелами підвищеної екологічної небезпе­ки (ч. З ст. 69). У цьому випадку особи, які володіють такими дже­релами, зобов'язуються компенсувати завдану шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що вона виникла внаслідок стихійних сил природних явищ чи навмисних дій потерпілих осіб. Порядок притягнення винних до майнової відповідальності за логікою має визначатися цивільним законодавством.

Значна частина норм про екологічну безпеку міститься у різних актах екологічного законодавства, зокрема у Законі Ук­раїни від 16 жовтня 1992 р. «Про охорону атмосферного повітря» (ст.ст. 6, 7)'; Водному кодексі України (ст. 35)²; Кодексі України про надра (ст. 53)³.

Відповідно до Закону України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р.' метою екологічної експертизи є запобігання не­гативному впливу антропогенної діяльності на стан довкілля та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної небезпеки гос­подарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях та об'єктах (ст. 4).

Серед основних завдань екологічної експертизи є визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюва­ної діяльності, оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної екс­пертизи на стан довкілля, здоров'я людей і якість природних ре­сурсів (ст. 5).

Серед основних принципів екологічної експертизи виділяється правова ідея гарантування безпечного для життя і здоров'я людей довкілля, екологічна безпека (ст. 6).

Характерними є вимоги, які ставляться до об'єктів екологічної експертизи, а саме: наявність обгрунтування забезпечення еко­логічної безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності з ком­плексною еколого-економічною оцінкою існуючого чи передбачу­ваного впливу на стан довкілля, оцінкою екологічного ризику і не­безпеки для здоров'я людей та з альтернативними прогнозними варіантами зменшення цих впливів.

Особливі й умови проведення державної екологічної експерти­зи — наявна або можлива потенційна небезпека об'єктів еко­логічної експертизи для довкілля та здоров'я людей. Така експер­тиза щодо видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, проводиться після оголошення замовником через засоби масової інформації заяви про екологічні наслідки діяльності і подання еколого-експертним органам комплекту доку­ментів з обгрунтуванням оцінки впливу на довкілля.

Заява про екологічні наслідки діяльності має містити відомості про мету і засоби здійснення діяльності, суттєві фактори, що впли­вають чи можуть впливати на стан довкілля з урахуванням можли­вих екстремальних ситуацій, кількісні та якісні показники оцінки рівнів екологічного ризику такої діяльності, заходи, що гарантують її здійснення відповідно до екологічних стандартів і нормативів та зобов'язання замовника цієї експертизи забезпечити вимоги еко­логічної безпеки при здійсненні діяльності.

Важливою вимогою матеріалів оцінки впливу на навколишнє природне середовище є характеристика стану довкілля, види та рівні впливу на нього, можливі зміни його якісного стану, еколо-го-економічні наслідки діяльності, заходи зменшення рівня еко­логічного ризику і забезпечення вимог екологічної безпеки.

Обов'язковими елементами висновку екологічної експертизи є характеристика ступеня екологічного ризику і відповідних заходів, спрямованих на нейтралізацію та запобігання негативному впливу на здоров'я людини і довкілля, забезпечення вимог екологічної безпеки тощо.

Висновки державної екологічної експертизи можуть бути виз­нані недійсними, зокрема у разі порушення вимог щодо забезпе­чення екологічної безпеки, а особи, винні у недотриманні цих ви­мог, можуть притягатися до відповідної юридичної відповідаль­ності за чинним законодавством України.

Маю зазначити, що Закон «Про екологічну експертизу» за своєю формою, структурою, змістом та наявними принципами правового регулювання розроблено на рівні вимог міжнародного права, зокрема Директиви Ради Європи від 27 червня 1985 р. № 85/337/ЄЕС про оцінку наслідків виконання державних та при­ватних проектів для навколишнього природного середовища', Ди­рективи Ради Європи від 7 червня 1990 р. № 90/31 З/Є ЕС про вільний доступ до інформації про навколишнє середовище².

Значне місце у системі екологічного законодавства, зокрема за­конодавства про екологічну безпеку, відводиться Закону України від 5 березня 1998 р. «Про відходи»³. Можна без перебільшення сказати, що цей закон суттєво доповнює принципи Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» в частині регла­ментації відносин з безпечного використання різних видів відходів.

' Серед основних завдань Закону є визначення основних умов, вимог і правил щодо екологічно безпечного поводження з відхода­ми, запобігання їх шкідливому впливу на здоров'я людини та на­вколишнє природне середовище. Основними принципами держав­ної політики у сфері поводження з відходами є пріоритетний захист довкілля та здоров'я людини від негативного впливу відходів.

Основними напрямами державної політики щодо реалізації за­значених принципів передбачається забезпечення дотримання пра­вил екологічної безпеки під час поводження з відходами, зведення до мінімуму утворення відходів та зменшення їх небезпечності, без­печного видалення відходів, що не підлягають утилізації, шляхом розроблення відповідних технологій, екологічно безпечних методів та засобів поводження з відходами, організації контролю за місця­ми та об'єктами розміщення відходів для запобігання шкідливому впливу їх на довкілля та здоров'я людини, забезпечення соціально­го захисту працівників, зайнятих у сфері поводження з відходами.

Способи визначення небезпеки відходів, вимоги щодо безпеч­ного поводження з ними, які забезпечують запобігання їх негатив­ному впливу на довкілля та здоров'я людини, підлягають державній стандартизації.

Місцеві органи виконавчої влади несуть відповідальність за до­держання умов поводження з' небезпечними відходами та за­ побігання їх негативному впливу на довкілля і здоров'я людини та вжиття заходів щодо встановлення приналежності безхазяйних відходів, класу їх небезпеки, обміну та прийняття рішення щодо поводження з ними.

Відповідно до Закону «Про відходи» громадяни України, іно­земці та особи без громадянства мають право на безпечні для їх життя і здоров'я умови при здійсненні операцій щодо поводження з відходами, одержання повної та достовірної інформації про без­пеку об'єктів та зобов'язані дотримуватися вимог цього Закону.

У свою чергу, юридичні особи за погодженням зі спеціальними уповноваженими органами виконавчої влади зобов'язані визначати ступінь небезпечності таких об'єктів для довкілля і здоров'я люди­ни, забезпечувати за власний рахунок екологічно обгрунтоване ви­далення тих відходів, що не підлягають утилізації, не допускати їх знищення, якщо це не відповідає вимогам підвищення екологічної безпеки, відшкодовувати шкоду, заподіяну довкіллю, здоров'ю та майну громадян.

Законом визначаються повноваження державних органів та ор­ганів місцевого самоврядування у цій сфері на здійснення уп­равлінських функцій та забезпечення заходів і вимог екологічно безпечного поводження з відходами, встановлюються спеціальні правила поводження з небезпечними відходами. Це стосується, перш за все, забезпечення юридичними і фізичними особами, діяльність яких пов'язана із поводженням з небезпечними відхода­ми, належного захисту довкілля та людей від їх шкідливого впливу.

Всі небезпечні відходи за ступенем шкідливого впливу на довкілля та людину поділяються на класи і підлягають обліку. Клас небезпеки відходів визначається їх виробником на підставі відповідних нормативно-правових документів, що засвідчується спеціально уповноваженими органами виконавчої влади.

На фізичних і юридичних осіб покладається обов'язок отриман­ня дозволів (ліцензій) на поводження з відходами, а тому у разі не­дотримання відповідних вимог вони можуть бути зупинені у дії або ж анульовані.

Здійснення транспортування небезпечних відходів дозволяється лише за наявності паспорта на відходи та дозволу (ліцензії) і тільки у спеціально обладнаних транспортних засобах. Тому відпо­відальність за безпечне перевезення цих відходів покладається на транспортну організацію, якщо вона не доведе, що завдана шкода або нестача відходів сталася не з їх вини. У цій частині є певна спорідненість у регулюванні відповідальності за шкоду із положен­нями та принципами Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну діяльністю, небезпечною для навколишнього се­редовища.

Відповідно до Закону «Про відходи» зберігання та захоронення небезпечних відходів дозволяється лише у спеціально обладнаних місцях та на підставі дозволів. Проведення інших видів діяльності, не пов'язаних з поводженням з небезпечними відходами на тери­торії, відведеній для їх розміщення, забороняється. У той же час регулювання поводження з небезпечними відходами має визнача­тися окремим законом.

Порівняльний аналіз викладених положень із принципами, зафіксованими у Рамковій Директиві про відходи № 75/442ЄЕС' та Директиві про небезпечні відходи № 91/689/ЄС² дає підстави для висновку, що у зазначеному законі сприйняті правові ідеї правово­го регулювання Європейського Союзу -в частині поводження з різними видами відходів, простежується закріплення основних зо­бов'язань щодо використання відходів, а саме:

а) спрямування нормативно-правового регулювання на заохо- ' чення запобігання і зменшення утворення відходів та шкоди, яка може завдаватися довкіллю і людині;

б) стимулювання до утилізації відходів, їх переробки і викорис­тання як вторинної сировини;

в) спрямованість норм на упередження небезпеки різних видів відходів, а особливо небезпечних для довкілля і здоров'я людини;

г) посилення контролю в цій сфері з метою створення безпеч­них умов для життєдіяльності людини;

д) класифікація відходів, їх розмежування залежно від ступеня їх екологічного ризику і небезпеки;

е) орієнтація на спеціальне регулювання та встановлення особ­ливих процедур притягнення до юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну діяльністю, пов'язаною з поводженням з відхода­ми, та запровадження спрощеного механізму відшкодування шко­ди, заподіяної особливо небезпечною діяльністю, пов'язаною з по­водженням з небезпечними відходами;

є) доцільність гармонізації правових ідей з встановлення жорсткіших вимог щодо поводження з особливо небезпечними відходами.

Проведений аналіз чинного законодавства свідчить про те, що питання забезпечення екологічної безпеки відображені не тільки в законодавчих актах власне екологічної спрямованості, але й у інших актах законодавства, що регламентують здійснення різних видів діяльності, які за характером нормативно-правових приписів, предметом правового регулювання та цільовою спрямованістю можна умовно класифікувати на такі основні групи:

а) нормативно-правові приписи, які спрямовані на забезпечен­ня реалізації права громадян на охорону здоров'я, зокрема на без­печне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, та які містяться в законодавстві про охорону здоров'я, зокрема в Ос­новах законодавства про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст.ст. 6, 26—29)', Законі України від 24 лютого 1994 р. «Про забез­печення санітарного і епідемічного благополуччя населення» (ст.ст. 13-19, 22, 25, 34)²;

б) нормативно-правові приписи, які визначають статус органів центральної та місцевої виконавчої влади, спеціалізованих структур у галузі екологічної, в тому числі техногенно-екологічної безпеки:

Закон України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпе­ки і оборони України»³, Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України, затверджене Указом Президента Ук­раїни від 29 травня 2000 р.⁴, Положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, затверджене Указом Прези­дента України від 28 жовтня 1996 р.⁵, Положення про Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р.⁶, Концепція створення і діяльності Європейсько­го центру техногенної безпеки (ТЕ8ЕС), схвалена постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1996 р. та ін.⁷;

в) нормативно-правові приписи, які встановлюють статус ор­ганів місцевого самоврядування та їх повноваження в галузі забез­печення екологічної безпеки: Закон України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування» (ст.ст. 25, 43 та ін.)⁸;

г) нормативно-правові приписи, які містять принципи забезпе­чення екологічної безпеки в сфері наукової та науково-технічної політики: Закон України в редакції від 1 грудня 1998 р. «Про на­укову і науково-технічну діяльність» (ст. 32)⁹;

д) нормативно-правові приписи, які закріплюють вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки у процесі стандартизації і сер­тифікації продукції, товарів тощо: Декрет Кабінету Міністрів Ук­раїни від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію» (ст.ст. 2, 3, 5)'°;

е) нормативно-правові приписи, спрямовані на регламентування екологічної безпеки в процесі реалізації продукції, товарів та захи­сту прав споживачів: Закон України в редакції від 15 грудня 1993 р. «Про захист прав споживачів» (ст.ст. 16, 23 та ін.)";

є) нормативно-правові приписи, які передбачають вимоги і нормативи екологічної безпеки у процесі охорони праці: Закон Ук­раїни від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» (ст.ст. 7, 18)';

ж) нормативно-правові приписи, які містять вимоги екологічної безпеки у процесі здійснення підприємницької, іншої економічної діяльності: Закон України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» (ст.ст. 25, 26)²; Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво» (ст.ст. 10, 12, 14)³;

з) нормативно-правові приписи, що регламентують вимоги еко­логічної безпеки у процесі реалізації повноважень власника щодо різних видів майна та об'єктів інтелектуальної власності: Закон Ук­раїни від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (ст.ст. 4, 10)";

й) нормативно-правові приписи, які встановлюють вимоги еко­логічної безпеки під час здійснення інвестиційної, інноваційної, містобудівної та іншої господарської діяльності: Закон України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність» (ст.ст. 4, 8)⁵; За­кон України від ЗО червня 1993 р. «Про дорожній рух» (ст. 49)';

Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. (ст. 54)⁷; Закон Ук­раїни від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт» (ст.ст. 6, 11, 22)⁸; Закон України від 15 травня 1996 р. «Про трубопровідний транспорт» (ст.ст. 5, 6, 15, 20)⁹ та ін.;

і) нормативно-правові приписи, які встановлюють комплекс спеціальних вимог щодо забезпечення екологічної безпеки у разі здійснення діяльності в аграрному секторі економіки: Закон Ук­раїни в редакції від 22 червня 1993 р. «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 11)'°;

й) нормативно-правові приписи, які регламентують забезпечен­ня екологічних вимог, у тому числі вимог екологічної безпеки у надзвичайних ситуаціях: Закон України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану» (ст.ст. 1, 3, 4)"; Закон Ук­раїни від 14 грудня 1999 р. «Про аварійно-рятувальні служби»'²;

к) нормативно-правові приписи, які передбачають дотримання вимог екологічної безпеки у межах територій і зон, на яких запрова­ джено режим надзвичайних екологічних ситуацій: Закон України від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»';

л) нормативно-правові приписи, які визначають вимоги еко­логічної безпеки у процесі здійснення деяких специфічних видів діяльності, що можуть справляти негативний вплив на стан еко­логічної ситуації: Закон України від 15 листопада 1996 р. «Про космічну діяльність» (ст.ст. 8, 9, 21)²;

м) нормативно-правові приписи, які спрямовані на упереджен­ня настання екологічної небезпеки у процесі використання ядерної енергії, поводження з радіоактивними матеріалами і відходами та радіаційний захист населення: Закон України від 8 лютого 1995 р. «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»³; Закон України від ЗО червня 1995 р. «Про поводження з радіоактивними відходами» (ст.ст. З, 8, 13, 17 та ін.)⁴;

н) нормативно-правові приписи, що передбачають систему пільг для фізичних осіб за здійснення благодійної допомоги, яка надається особам, які постраждалим внаслідок стихійного лиха, аварій, епідемій та епізоотій, екологічних, техногенних й інших ка­тастроф: Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 "Про прибутковий податок з громадян" (ст.ст. 5,12)⁵;

о) нормативно-правові приписи, які закріплюють вимоги еко­логічної безпеки у процесі використання хімічних та інших токсич­них, шкідливих й небезпечних речовин, 'їх сполук, продуктів біотех-нологій, інших біологічних агентів, а також мінеральних добрив, у то­му числі пестицидів і агрохімікатів: Закон України від 2 березня 1995р. «Про пестициди і агрохімікати» (ст.ст. З, 4, 6, 7, 8, 9, 13, 18, 19, 20 та ін.)'; Перелік особливо небезпечних хімічних речовин, виго­товлення та реалізація яких підлягає ліцензуванню. Затверджений по­становою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1287⁷;

За спрямуванням і змістом правових приписів останній Закон орієнтований на безпечне для здоров'я людини і довкілля застосу­вання пестицидів і агрохімікатів. Пріоритетність збереження здо­ров'я людини і охорони навколишнього природного середовища відносно екологічного ефекту від застосування пестицидів і аг­рохімікатів, мінімізація їх використання за рахунок впровадження екологічно безпечних, технічних методів захисту рослин, безпека для здоров'я і довкілля під час їх виробництва, випробування, за­стосування — важливі принципи державної політики у цій сфері та пріоритетні вимоги у процесі їх застосування, проведення держав­них випробувань з ними, їх державної реєстрації та технічних за­собів застосування.

Важливою гарантією цей Закон визнає те, що екологічний ризик діяльності, пов'язаної з ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використан­ням, підлягає обов'язковому страхуванню у встановленому по­рядку.

Застосування пестицидів і агрохімікатів, які становлять підвищену небезпеку, може мати місце тільки за наявності спеціальних дозволів, які видаються МОЗ України та Мінекоре-сурсів України, а їх перелік має визначатися Кабінетом Міністрів України.

Вирощена сільськогосподарська сировина та вироблені харчові продукти із використанням пестицидів і агрохімікатів мають відповідати санітарно-гігієнічним нормативам, що підтверджується сертифікатом відповідності (підкреслено мною. — В.А.). Таким же критеріям безпечності повинна відповідати уся імпортована сільськогосподарська сировина та харчові продукти.

Закон встановлює, що препаративні форми пестицидів і аг­рохімікатів підлягають державній реєстрації терміном на п'ять років Укрдержхімкомісією на підставі позитивних результатів ви­пробувань та матеріалів досліджень. Обов'язковою умовою держав­ної реєстрації пестицидів і агрохімікатів є наявність відповідної до­кументації щодо їх безпечного застосування.

У той же час Укрдержхімкомісія може встановити повну або тимчасову заборону їх застосування у разі надходження нових відо­мостей про їх небезпеку, а органи МОЗ України та Мінекоресурсів України мають право обмежити або припинити всі види діяльності з такими препаратами.

У зазначеному Законі визначено й підстави юридичної відповідаль­ності за порушення законодавства про пестициди і агрохімікати:

а) приховування або перекручування інформації, що могла спричинити або спричинила загрозу життю та здоров'ю людини, довкіллю чи майну;

б)' забруднення пестицидами і агрохімікатами понад допустимі рівні (тобто нормативи екологічної безпеки. — В.А.) сільськогоспо­дарської сировини, кормів, харчових продуктів, грунту, води, повітря;

в) порушення регламентів та санітарних норм і правил транс­портування, зберігання, реалізації, застосування пестицидів і аг­рохімікатів тощо.

Важливо наголосити, що основні положення та вимоги Закону України «Про пестициди і агрохімікати» сформульовані на рівні принципів правового регулювання, закладених у основу Директиви Ради ЄС № 78/631 від 26 червня 1978 р. про приведення в орієнтовну відповідність законів держав-членів стосовно кла­сифікації, пакування та маркування складів небезпечних речовин (пестицидів)'; Директиви Ради ЄС № 88/379 від 7 червня 1988 р. про приведення в орієнтовну відповідність законів, правил і адміністративних положень держав-членів стосовно класифікації, пакування і маркування складів небезпечних речовин², а також Ди­рективи РЄС від 9 грудня 1996 р. в частині категорій небезпечних речовин та їх класифікації³ на високотоксичні, токсичні речовини, опалювачі, вибухові речовини, небезпечні для навколишнього сере­довища з виділенням високотоксичних речовин для водних ор­ганізмів та тих, що мають довгостроковий вплив на водне середо­вище тощо.

У цьому аспекті норми зазначеного Закону слугують подальшо­му зближенню правового регулювання відносин, пов'язаних із різними формами використання таких небезпечних речовин, яки­ми є пестициди і агрохімікати, відвернення їх негативного впливу на здоров'я людини та навколишнього природного середовища із законодавством Європейського союзу.

Важливе значення мають норми, що закріплюють нормативно-правові вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки у сфері те­риторіальної та цивільної оборони: Закон України в редакції від 5 жовтня 2000 р. "Про оборону України" (ст.ст.18, 19)"; Закон Ук­раїни від 3 лютого 1993 р. "Про цивільну оборону" (преамбула, ст.ст.1, 2, 12, 17)⁵. Незаперечну практичну спрямованість мають нормативно-правові приписи, які визначають об'єкти підвищеної екологічної небезпеки та особливості їх експлуатації, види еко­логічно небезпечної діяльності тощо⁶.

Суттєвий імпульс у прискоренні розвитку законодавства про екологічну безпеку надають законодавчі акти про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження⁷.

У системі законодавства про екологічну безпеку чільне місце на­лежить нормативно-правовим приписам, які регламентують склади правопорушень у цій сфері та порядок притягнення винних осіб за їх скоєння до адміністративної та кримінальної відповідальності.

Відповідно до Кодексу України про адміністративні правопору­шення адміністративні стягнення до винних осіб можуть застосо­вуватися за порушення вимог, норм та нормативів екологічної без­пеки, а саме: за невиконання вимог екологічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промис­лових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, тех­нологій і систем, речовин і матеріалів (ст. 91'); за невиконання обов'язків щодо реєстрації в судових документах операцій із шкідливими речовинами і сумішами (ст. 62); пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами, відходами і покидьками (ст. 72); порушення вимог пожежної без­пеки в лісах (ст. 77); самовільне випалювання сухої рослинності та її залишків (ст. 77'); порушення порядку здійснення викиду за­бруднюючих речовин в атмосферу або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78); порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмо­сфери і атмосферних явищ (ст. 78'); недодержання екологічних ви­мог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об'єктів або споруд (ст. 79'); випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з пере­вищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 80); експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 81); порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та викорис­тання промислових і побутових відходів (ст. 82); порушення пра­вил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83); невиконання пра­вил і норм у процесі створення, виробництва, зберігання, транс­портування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронен­ня мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших про­дуктів біотехнологій (ст. 90').

До таких адміністративних правопорушень можна віднести ви­робництво, заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад граничне допустимі рівні кон­центрації (ст. 42') та заготівлю, переробку або збут радіоактивне за­бруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 42²).

Відповідно до чинного Кримінального кодексу України до еко­логічних злочинів у сфері екологічної безпеки, за які можуть засто­совуватися заходи кримінального покарання до винних осіб, доцільно віднести: утаювання або перекручення відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення (ст. 227'); заготівлю, переробку або збут радіоактивне забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 227²); забруднення во­дойм і атмосферного повітря (ст. 228); забруднення моря речови­нами, шкідливими для здоров'я людей або живих ресурсів моря, або іншими відходами і матеріалами (ст. 228').

До злочинів у сфері екологічної безпеки можуть бути також відне­сені: незаконний вивіз за межі України сировини, матеріалів, облад­нання для створення зброї, а також військової і спеціальної техніки (ст. 228'); незаконне ввезення на територію України відходів і вто­ринної сировини (ст. 228⁷); виготовлення, придбання, зберігання або збут отруйних і сильнодіючих речовин (ст. 229); незаконне придбан­ня, зберігання, використання, передача або руйнування радіоактив­них матеріалів (ст. 228²); розкрадання радіоактивних матеріалів (ст. 228³); погроза вчинення розкрадання радіоактивних матеріалів або їх використання (ст. 228⁴); порушення правил зберігання, використан­ня, обліку, перевозки радіоактивних матеріалів (ст. 228⁵).

Значна частина злочинів, які скоюються у певних сферах суспільної діяльності має техногенно-екологічну небезпеку: заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку і безпеці громадян (ст. 206'); завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення або пошкодження об'єктів власності (ст. 206²); знищення і зруйнування пам'яток історії, культури і об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 207); порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 215); випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів (ст. 215²); порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожньо­го руху (ст. 215⁵); порушення діючих на транспорті правил (ст. 217);

блокування транспортних комунікацій (ст. 217³); порушення правил безпеки гірничих робіт (ст. 218); порушення правил під час прове­дення будівельних робіт (ст. 219); порушення правил безпеки на ви-буховонебезпечних підприємствах або у вибуховонебезпечних цехах (ст. 220); порушення правил зберігання, використання, обліку та перевезення вибухових речовин (ст. 221); проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 163).

Питання юридичної відповідальності за екологічні правопору­шення, зокрема в сфері екологічної безпеки, також регламентують­ся на рівні національного законодавства країн — членів ЄС. На­приклад, Кримінальний кодекс ФРН' у розділі 28 «Злочини проти навколишнього середовища» передбачає застосування криміналь­ної відповідальності за забруднення вод (§ 324'); забруднення грунтів (§ 324а); забруднення атмосферного повітря (§ 325'); ство­рення шуму, вібрації та неіонізуючого випромінювання (§ 325а);

екологічно небезпечне видалення відходів (§ 326); недозволена експлуатація устаткування (§ 327); незаконне поводження з радіоак­тивними речовинами та іншими небезпечними речовинами і ма­теріалами (§ 328); створення небезпеки районам, що потребують особливого захисту (§ 329); особливо тяжкі випадки екологічного кримінального злочину (§ 330) та ін.

Проведений аналіз значної частини законодавчих актів дозво­ляє говорити про те, що відносини щодо забезпечення екологічної безпеки загалом охоплені правовим регулюванням на рівні основ­них пріоритетів — забезпечення права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та гарантування його якісного стану за основними нормативами екологічної безпеки (ГДК, ГДР, ГДВ). За­конодавство містить не тільки декларації щодо забезпечення еко­логічної безпеки, але й закріплює сукупність важелів праворегулю-ючого (регламентуючого) та забезпечувального спрямування.

Нормативно-правові приписи чинного законодавства містять бага­то юридичних принципів, які кореспондують із правовим регулюван­ням цих відносин в країнах — членах Європейського Співтовариства.

Викладене вище відображає процес активного формування за­конодавства в сфері екологічної безпеки і висвітлює напрямки для подальшого зближення принципів правового забезпечення еко­логічної безпеки в Україні та країнах ЄС.

§ 2. Правове регулювання транснаціональної екологічної безпеки

Забезпечення екологічної безпеки на глобальному рівні здійснюється за допомогою системи міжнародно-правових норм, зокрема тих, що містяться у міжнародних конвенціях, угодах та інших правових формах, притаманних міжнародно-правовому ре­гулюванню відносин у цій сфері.

Провідне місце у цій системі належить Конвенції 00Н про транскордонний вплив промислових аварій, прийнятій 17 березня 1992 р. у м. Гельсінкі'. Вказана Конвенція застосовується у відно­синах щодо попередження промислових аварій, забезпечення го­товності до них та ліквідації наслідків аварій, які можуть призвес­ти до транскордонного впливу, включаючи і ті, що викликані при­родною стихією, а також у сфері міжнародного співробітництва щодо взаємної допомоги, досліджень, розробок, обміну інфор­мацією та технологіями у цій сфері.

Дія Конвенції не поширюється, зокрема, на випадок ядерних аварій та надзвичайних ситуацій, пов'язаних із радіоактивним впливом, аварій, викликаних діяльністю на військових об'єктах, руйнуванням гребель, аварій на наземному транспорті та внаслідок діяльності у морському середовищі, розливів у морі нафти, інших шкідливих речовин та випадкових викидів генетичне модифікова­них організмів.

Відповідно до Конвенції промислова аварія означає подію, яка виникає внаслідок неконтрольованих змін у процесі будь-якої діяльності, пов'язаної з небезпечними речовинами, або під час ви­робництва, використання, схову, переміщення, видалення або транспортування.

Небезпечна діяльність — це будь-яка діяльність, у процесі здійснення якої одна або більше небезпечних речовин наявні або можуть бути наявні у кількостях, рівних або таких, що перевищу­ють граничні межі, передбачені вимогами цієї Конвенції, здатних призвести до транскордонного впливу.

З огляду на викладене, вплив — це будь-які прямі або друго­рядні, невідкладні або ті, що виникають через певний час, шкідливі наслідки цих дій на людей, флору, фауну, грунти, води, повітря, ландшафт, матеріальні цінності, об'єкти культурно-істо­ричної спадщини та на умови та чинники їх взаємозв'язку в ціло­му. При цьому транскордонним впливом визнається така еко­логічно небезпечна дія, яка справляє негативні наслідки у межах юрисдикції іншої держави-сторони, що є учасником цієї Кон­венції.

Конвенція за своєю структурною будовою включає загальні по­ложення, розділи про встановлення небезпечних видів діяльності, проведення консультацій та висновків щодо них, добровільність поширення її дії, заходи щодо попередження ризику промислових аварій, прийняття рішень про її розміщення, заходи щодо підго­товки до надзвичайних ситуацій, інформування громадськості та форми участі, систему повідомлення про промислові аварії, здійснення заходів щодо ліквідації наслідків аварії, надання взаємної допомоги, відповідальності, досліджень і розробок, обміну інформацією, технологіями, визначення компетентних ор­ганів і пунктів зв'язку, проведення конференцій, права голосу сторін, ролі секретаріату, врегулювання спорів, обмеження в час­тині надання інформації, умови реалізації Конвенції та традиційні положення про двосторонні і багатосторонні угоди, статус до­датків, поправок до Конвенції, особливості її підписання, депози­тарію, ратифікації, прийняття, затвердження, приєднання, на­брання чинності, вихід із Конвенції та застосування автентичних текстів.

Конвенція, зокрема, передбачає встановлення міжнародно-пра­вових засад для обміну інформацією, проведення консультацій та інших спільних заходів щодо розробки та здійснення без будь-яко­го необфунтованого уповільнення політики і стратегії зниження ризику промислових аварій та вдосконалення заходів щодо їх по­передження, забезпечення готовності до них і ліквідації наслідків, включаючи проведення відновлювальних робіт з урахуванням зусиль, які застосовуються на національному і міжнародному рівні з метою унеможливлений їх дублювання.

Учасники Конвенції мають забезпечити, щоб будь-яка юри­дична чи фізична особа, в тому числі державні органи, що відповідають за здійснення небезпечної діяльності*, вживали усіх заходів, які необхідні для унеможливлювання ризику під час здійснення небезпечної діяльності і попереджували настання про­мислових аварій. У цьому аспекті сторони зобов'язані вживати за­конодавчих, фінансових, адміністративних і регламентуючих за­ходів для попередження таких аварій. Тому Конвенція спрямова­на на те, щоб її положення не завдавали шкоди зобов'язанням сторін у цій сфері.

Кожна сторона у межах її юрисдикції вживає за необхідності за­ходів щодо встановлення небезпечних видів діяльності і забезпечує повідомлення сторін про планування або здійснення небезпечної діяльності. З ініціативи будь-якої сторони мають проводитися кон­сультації щодо встановлення небезпечних видів діяльності, стосов­но яких є підстави вважати, що вони спроможні викликати транс­кордонні впливи. У разі, якщо сторони не досягнуть домовленості щодо визнання тієї чи іншої діяльності небезпечною, будь-яка сто­рона, якщо вони не домовилися про інший спосіб вирішення цьо­го питання, має право передати його на розгляд Комісії по запитах відповідно до вимог Конвенції для отримання консультативного висновку.

При цьому передбачається застосовувати спеціальні процедури, які додаються до Конвенції щодо запланованої чи здійснюваної не­безпечної діяльності.

Якщо ж небезпечна діяльність підлягає оцінці впливу на навко­лишнє середовище за відповідною міжнародною Конвенцією', і та­ка оцінка включає аналіз транскордонного впливу промислових аварій, що сталися внаслідок небезпечної діяльності, здійснюваної відповідно до коментованої Конвенції², то остаточне рішення, що приймається для цілей Конвенції про оцінку впливу на навко­лишнє середовище в транскордонному контексті, має відповідати її вимогам.

Слід зазначити, що Конвенція допускає можливість будь-якої сторони за її ініціативою проводити обговорення питання про включення тієї чи іншої діяльності до категорії небезпечних, якщо вона не охоплюється спеціальним переліком, що додається. У разі спільної згоди сторін, вони можуть використати для цього будь-який консультативний механізм або Комісію по запитах, яка прий­має свої власні правила процедури*.

У разі досягнення позитивної домовленості з цього питання Конвенція або її частина застосовується до такої діяльності як до небезпечної, з наслідками, передбаченими її вимогами.

Конвенція зобов'язує сторони здійснювати необхідні заходи з метою попередження промислових аварій, у тому числі й такі, що спрямовані на стимулювання діяльності операторів щодо знижен­ня їх ризику. До таких заходів залежно від особливостей національ­ного законодавства і практики сторін належить встановлення за­гальних або спеціальних цілей в сфері безпеки, затвердження зако­нодавчих положень або керівних принципів щодо заходів і норм безпеки, визначення видів діяльності, які потребують прийняття спеціальних заходів щодо попередження аварій, що можуть вклю­чати систему ліцензування й санкціонування.

До системи заходів щодо попередження аварій віднесено оцінку аналізу ризику або досліджень з питань забезпечення безпеки у процесі здійснення небезпечної діяльності та план дій щодо здійснення необхідних заходів, надання уповноваженими органами інформації, необхідної для оцінки ризику, запровадження внутрішніх структур і методів управління з метою забезпечення ефективного дотримання норм безпеки, здійснення моніторингу і аналізу небезпечної діяльності та проведення інспектування.

Складовою цих заходів визнається проведення належного на­вчання та підготовки всіх осіб, що беруть участь у здійсненні не­безпечної діяльності в звичайних та надзвичайних умовах та засто­сування найбільш оптимальних технологій з метою попередження промислових аварій та захисту людей і навколишнього середовища.

Стосовно будь-якої небезпечної діяльності сторона походження має вимагати, щоб оператор продемонстрував безпеку здійснення небезпечної діяльності, надаючи таку інформацію, як основні відо­мості про процес, включаючи аналіз і оцінку небезпечної діяль­ності залежно від поставленої мети, їх масштабність і глибину, зо­крема кількість і властивості небезпечних речовин на цьому об'єкті, короткі описові сценарії можливих моделей аварій, які мо­жуть статися внаслідок небезпечної діяльності, включаючи імовірність кожної з них із визначенням приблизного обсягу вики­ду, ступінь та складність можливих наслідків для людей та навко­лишнього середовища за сприятливих та несприятливих умов, розміри небезпечних зон, проміжок часу, у межах якого первинна подія може перерости в промислову аварію, будь-які заходи, спрямовані на зведення до мінімуму імовірності подальшого ускладнен­ня аварії.

Аналіз і оцінка небезпечної діяльності мають відтворювати кількісний склад і розміщення населення в районах, близько роз­ташованих від об'єктів небезпечної діяльності, включаючи усі гру­пи населення, що можуть перебувати в небезпечній зоні, їх вік, мобільність; можливі впливи загрози, а також імовірність шкоди для людей і довкілля залежно від характеру, обставин небезпечних викидів і відстані від місця здійснення небезпечної діяльності, у межах якої існує реальна імовірність шкідливого впливу у разі про­мислової аварії; містити прогноз щодо категорії людей, які можуть постраждати від дії негативних наслідків аварії.

Аналіз і оцінка небезпечної діяльності, крім перелічених ви­ще заходів, мають охоплювати й питання, пов'язані з умовами захоронення і роботи з небезпечними матеріалами та їх кількістю, переліком можливих сценаріїв для різних видів про­мислових аварій, які мають ускладнені наслідки з наведенням прикладів для всієї зони поширення масштабів аварії із зазначен­ням можливостей впливу здійснюваної поблизу діяльності та описом для кожного випадку подій, які достовірно можуть при­звести до їх настання, та етапів можливого ускладнення, оцінкою кожного із них з урахуванням превентивних заходів техно­логічного і організаційного характеру, призначених для знижен­ня імовірності негативного впливу.

У той же час метою аналізу небезпечної діяльності має бути оцінка можливих наслідків відхилень від нормативних експлуа­таційних вимог, а також відповідних заходів щодо безпечного при­пинення небезпечної діяльності або будь-якої її частини на випа­док надзвичайної ситуації та необхідності підготовки персоналу з метою забезпечення оперативного виявлення можливих ускладне­них відхилень та прийняття відповідних заходів, а також умов, за яких модифікація, ремонт і технічне обслуговування обладнання, на якому проводиться небезпечна діяльність, можуть призвести до загрози.

Важлива роль Конвенцією приділяється процесу прийняття рішень щодо розміщення небезпечних об'єктів. Передбачається, що в межах своєї правової системи сторона походження з метою мінімізації ризику для населення і довкілля вживає заходів щодо формування політики в сфері розміщення нових і суттєвій мо­дифікації наявних об'єктів, на яких проводиться небезпечна діяльність. З урахуванням своїх правових систем сторони, крім ви-щеперелічених заходів, мають формувати політику, спрямовану на врахування: результатів аналізу' ризику і оцінки, включаючи й оцінку фізичних характеристик району, в якому планується здійснювати екологічно небезпечні види діяльності; підсумків кон­сультацій та думки громадськості; аналізу зростання або зменшен­ня ризику, що зумовлюється будь-якою подією на території іншої сторони походження небезпечної діяльності; оцінки небезпеки для довкілля з урахуванням будь-якого транскордонного впливу та нових видів екологічно небезпечної діяльності, які б могли стати дже­релом ризику.

У процесі прийняття рішення щодо розміщення небезпечних об'єктів мають опрацьовуватися питання стосовно розміщення но­вих і суттєвої модифікації вже існуючих об'єктів на безпечній відстані від населених пунктів, можливості створення зон безпеки довкола об'єктів, на яких здійснюється небезпечна діяльність, при­чому у цьому разі бажано більш глибоко вивчати такі заходи, які призводять до збільшення чисельності населення, що підпадає під загрозу, або які посилюють певним чином рівень ризику.

Конвенція передбачає також низку вимог щодо готовності до надзвичайних ситуацій, зокрема, виконання зобов'язань сторонами Конвенції в частині ліквідації наслідків промислових аварій. У цій | частині зацікавлені сторони мають інформувати одна одну про І план дій на випадок виникнення надзвичайних ситуацій, здійсню-

Івати координацію всіх дій за цих обставин як у межах промисло­вих територій, так і за їх межами з метою вжиття комплексних і ефективних заходів з ліквідації наслідків аварії.

і- Що стосується небезпечної діяльності, то відповідна сторона І Конвенції забезпечує підготовку і здійснення дій в надзвичайних | ситуаціях на промисловій території, включаючи вжиття заходів з | метою ліквідації наслідків аварії та інших дій щодо попередження І; і зведення до мінімуму транскордонних викидів, та гарантує іншим | зацікавленим сторонам надання наявних у неї матеріалів для роз-ї робки аналогічних планів.

І Передбачається, що в плани дій на випадок надзвичайних ситу­ацій треба включати: заходи, необхідні для локалізації надзвичай­них ситуацій та зведення до мінімуму їх транскордонного впливу:

інформування населення, а у разі необхідності — його евакуація, рятування та захист; складання опису медичних служб, осіб, які можуть постраждати від надзвичайних ситуацій, а для рятівних підрозділів — розробка детальних технічних і організаційних про­цедур.

Зокрема, у планах дій в надзвичайних ситуаціях на промислово­му майданчику варто відображати питання про розподіл ор­ганізаційних функцій і відповідальності у разі настання промисло­вої аварії або ж її невідворотної загрози. Опис дій у надзвичайних ситуаціях має також містити інформацію про наявні обладнання і ресурси для ліквідації наслідків аварії.

Тут же мають передбачатися заходи щодо забезпечення невідкладного оповіщення про промислові аварії державного орга­ну, відповідального за дії з ліквідації наслідків надзвичайних ситу­ацій за межами промислових територій, та забезпечення більш де­тальною інформацією в міру її надходження щодо підготовки пер­соналу до виконання необхідних обов'язків.

У планах дій за надзвичайних ситуацій за межами промислових територій можуть передбачатися питання розподілу організаційних функцій, відповідальності за вжиття конкретних заходів, узгоджен­ня цих заходів з планами дій у межах промислових територій, питання використання рятувального та медичного персоналу, невідкладного визначення району загроз, забезпечення швидкого інформування сторін Конвенції та підтримання зв'язку з ними.

Важливо, щоб ці плани передбачали доцільні ресурси для їх здійснення та заходи координації, механізми щодо надання гро­мадськості інформації, включаючи й заходи, спрямовані на допов­нення і надання додаткової інформації, що передається громадсь­кості, відповідно до вимог Конвенції.

Зокрема, це має бути інформація, що містить відомості про на­зву компанії, адресу місця здійснення небезпечної діяльності із за­значенням посади особи, що надає інформацію; простий опис не­безпечної діяльності, включаючи ризик, загальноприйнятий або притаманний певному класу речовин та їх сумішей, що використо­вуються в процесі небезпечної діяльності; назви з відображенням їх основних характеристик за рівнями небезпеки або їх класифікацію за ступенем небезпеки.

У той же час має бути відтворена інформація загального харак­теру, яка отримується внаслідок проведення оцінки екологічного впливу діяльності, включаючи її потенційний вплив на населення та навколишнє середовище, інформування населення, що підпадає під негативні наслідки промислової аварії, про необхідні дії та по­ведінку при її настанні, про зв'язок з аварійними службами з ме­тою профілактики настання аварій, зниження їх впливу та негатив­ної дії.

Крім того, у планах має відображатися загальна інформація про

дії аварійних служб у надзвичайних ситуаціях за межами промис­лової території з метою усунення будь-якого впливу за межами цієї території, включаючи транскордонний, та загальна інформація про спеціальні вимоги і умови, що регулюють небезпечну діяльність, відповідно до національних нормативів або адміністративних поло­жень і вимог, включаючи системи надання ліцензій і дозволів, а та­кож детальні відомості про джерела отримання відповідної додат­кової інформації.

Конвенція також зобов'язує сторони забезпечувати узгодженість

планів щодо небезпечної діяльності або розробляти спільні плани з метою здійснення необхідних заходів у разі виникнення надзвичай­них ситуацій та ліквідації їх наслідків.

Поряд із вищезазначеним, у планах дій за надзвичайних обста­вин мають передбачатися заходи щодо здійснення підготовки та проведення навчань, а також можуть включатися й заходи щодо збирання, обробки, очищення, зберігання, вивезення і безпечного видалення небезпечних речовин та заражених матеріалів, система відновлювальних заходів тощо.

Плани дій в надзвичайних ситуаціях слід регулярно перегляда­ти та вносити до них корективи з урахуванням набутого досвіду щодо ліквідації небезпечних наслідків.

За Конвенцією про транскордонний вплив промислових аварій відповідні сторони мають забезпечувати надання належної інфор­мації громадськості в районах, які можуть охоплюватися аварією внаслідок здійснення небезпечної діяльності. Ця інформація спря­мовується за зв'язками, найбільш прийнятними для сторін, вклю­чаючи складові, визначені в межах дій на випадок надзвичайних ситуацій від небезпечної діяльності.

Також сторона, що здійснює небезпечну діяльність, надає гро­мадськості можливість брати участь у відповідних процедурах з ме­тою висловлення своїх пропозицій, думок та занепокоєності сто­совно заходів попередження аварій і забезпечення готовності до них та забезпечує, щоб така можливість була еквівалентною мож­ливості громадськості, яка може потенційно постраждати від наслідків аварії.

Відповідно до своїх правових систем та за взаємною згодою сто­рони надають фізичним і юридичним особам, які можуть підпада­ти або підпадають під шкідливий транскордонний вплив промиє- , лової аварії на території будь-якої сторони, однаковий доступ до адміністративних та судових процедур і рівні можливості щодо звернення у межах цих процедур, включаючи можливості порушен­ня судової справи і подання апеляції у зв'язку з рішенням, що зачіпає їх права нарівні з особами, шо перебувають у межах дії їх юрисдикції.

Особливу увагу Конвенція акцентує на створенні та функціону­ванні системи повідомлення про промислові аварії. Встановлено, що сторони забезпечують створення і експлуатацію узгоджених і ефектив­них систем повідомлення про аварії на відповідних рівнях з метою от­римання і передачі повідомлень про промислові аварії, що містять інформацію, необхідну для протидії транскордонному впливові.

У разі виникнення або незворотної загрози виникнення про­мислової аварії, яка спроможна створити або створює транскор­донний вплив, сторона її походження забезпечує невідкладне повідомлення про це через відповідні системи інформування. Повідомлення має включати такі відомості:

а) вид та масштаби промислової аварії, пов'язані з нею небез­печні речовини (якщо про них відомо) та характер її можливого не­гативного впливу;

б) час виникнення та чітке місце аварії;

в) інші відомості, необхідні для ефективної ліквідації наслідків аварії.

Системи повідомлення про промислові аварії мають забезпечу­вати максимально швидку передачу даних і прогнозів з попередньо розробленими кодами та з використанням спільних систем пере­дачі і обробки даних для повідомлення про надзвичайні ситуації і отримання відповідей з метою вжиття необхідних заходів щодо ліквідації і обмеження масштабу транскордонного впливу з ураху­ванням різноманітних потреб на різних рівнях.

Повідомлення про промислові аварії доповнюються через відповідні інтервали часу та в міру необхідності додатковими відо­мостями про розвиток ситуації транскордонного впливу. Тому ре­гулярно мають проводитися випробування і перевірки ефектив­ності систем повідомлення про промислові аварії, включаючи підготовку відповідного персоналу. У разі необхідності такі випро­бування, перевірки і підготовка здійснюються сторонами Конвенції спільно.

Зацікавлені сторони Конвенції мають забезпечити на випадок виникнення промислової аварії або її невідворотної загрози відповідно до реальних обставин негайну реалізацію дій в надзви­чайних ситуаціях.

Важливого значення Конвенція надає регулюванню відносин щодо ліквідації наслідків аварії. Зокрема, у разі настання або невідворотної загрози аварії сторони зобов'язуються забезпечувати якнайшвидше застосування адекватних заходів щодо ліквідації і наслідків, використовуючи при цьому найбільш ефективні способи обмеження впливу наслідків аварії або зниження їх негативної дії на людину та довкілля.

Передбачається, що у разі виникнення або невідворотної загро­зи виникнення промислової аварії, що створює чи здатна створити транскордонний вплив, зацікавлені сторони Конвенції вживають заходів щодо проведення оцінки її впливу, а у разі необхідності — координують свої дії з метою визначення адекватних способів її ліквідації.

У той же час, якщо в разі виникнення аварії будь-яка сторона потребує допомоги, вона має право звернутися до інших учас­ників Конвенції, вказавши розміри та вид відповідної допомоги. Інша сторона повинна негайно прийняти рішення та поінформу­вати сторону, яка направила запит, про те, чи має вона мож­ливість її надати та вказати розміри і умови допомоги, яку вона може надати.

Конвенція зобов'язує сторони до співробітництва з метою не­гайного надання погодженої допомоги, включаючи, у разі не­обхідності, сукупність дій, спрямованих на мінімізацію наслідків і впливу промислової аварії та надання допомоги загального харак­теру. У разі, коли між сторонами не укладено двосторонніх або ба­гатосторонніх угод, така допомога надається відповідно до вимог, що розглянуті нижче, якщо вони не домовились про інше.

Насамперед відповідальність за загальне керівництво, контроль, координацію та нагляд стосовно надання допомоги покладається на сторону, яка звертається за допомогою. Зокрема, персонал, який бере участь в операціях щодо надання допомоги, діє відповідно до чинних законів сторони/яка звертається за допомогою. Відповідні органи цієї сторони мають співпрацювати з органами сторони, що надає цю допомогу, призначають відповідальних за проведення оперативного нагляду за персоналом і обладнанням, наданим сто­роною, яка надає допомогу.

Сторона, що звертається з проханням про допомогу, надає у ме­жах своїх можливостей наявні споруди для належної і ефективної організації використання допомоги та забезпечує захист персоналу, обладнання і матеріалів, ввезених з цією метою на її територію сто­роною, що надає допомогу, або особою, що діє від її імені. Якщо зацікавлені сторони не домовилися про інше, допомога оплачується за рахунок сторони, що звернулася з проханням про допомогу. Тому сторона, що надає допомогу, має можливість у будь-який час повністю або частково відмовитися від права на компенсацію своїх витрат.

Сторона, що звертається з проханням про допомогу, створює належні умови стороні, яка таку допомогу надає, та особам, які діють від її імені, — необхідні привілеї, імунітети, а також сприяє швидкому здійсненню ними своїх функцій щодо надання допомо­ги. Тому сторона, що звертається з проханням про надання допо­моги, не зобов'язана застосовувати це положення для своїх грома­дян та інших осіб, які проживають на її території, або надавати їм відповідні привілеї та імунітети.

Будь-яка зі сторін вживає на прохання сторони, що звертається про допомогу, або сторони, що надає відповідну допомогу, заходів для безперешкодного транзиту через її територію персоналу, щодо якого є оформлене належним чином повідомлення, а також обладнання для надання допомоги в межах її території та у зворотному напрямку.

Сторона, що звернулася з проханням про допомогу, має сприя­ти в'їзду на свою національну територію, перебуванню та виїзду персоналу, щодо якого є повідомлення, а також ввезенню та виве­зенню обладнання і власності, що використовувалися для надання допомоги.

Важливим є положення Конвенції, згідно з яким сторона, що звернулася за допомогою, у разі загибелі людей, отримання ними каліцтва, пошкодження чи втрати власності або заподіяння шкоди довкіллю на її території під час надання допомоги запрошеною стороною, не висуває звинувачень стороні, яка надає таку допомо­гу, або особам, які діють від її імені, звільняє їх від матеріальної відповідальності і виплачує їм компенсацію у разі загибелі, каліцтва, втрати чи завдання шкоди власності, що використовува­лася під час надання допомоги.

Тому зацікавлені сторони мають тісно співпрацювати з метою врегулювання судових процедур і претензій, які можуть виникнути внаслідок проведення операцій при наданні відповідної допомоги.

Будь-яка сторона Конвенції може просити про надання допо­моги щодо лікування або тимчасового переміщення на територію іншої сторони осіб, що постраждали від аварії, а також має право в будь-який час після відповідних консультацій і шляхом повідомлення клопотати про припинення допомоги.

Значна частина норм присвячена врегулюванню спорів та виз­начення відповідальності за реалізацію положень Конвенції. Так, відповідно до вимог Конвенції сторони мають надавати підтримку у підготовці норм, критеріїв та процедур щодо застосування відповідальності. У разі виникнення спору між двома чи більшою кількістю сторін стосовно тлумачення чи застосування норм Кон­венції, вони врегульовують його на переговорах чи в будь-який інший спосіб, найбільш сприятливий для сторін.

При підписанні, ратифікації, прийнятті, затвердженні Кон­венції або прийнятті поправок до неї, у будь-який час після цього інша сторона може в письмовій формі заявити депозитарію про те, що стосовно спору, не врегульованого вищенаведеним шляхом, во­на обирає один або обидва з наступних способів вирішення спорів, що є обов'язковим для сторін, які беруть на себе такі ж обов'язки:

а) передача спору до Міжнародного суду;

б) розгляд спору в арбітражному суді за процедурою, що розгля­дається нижче.

По-перше, сторона-позивач (позивачі) повідомляють секре­таріат про те, що вони домовились передати спір до арбітражного провадження згідно з умовами цієї Конвенції. У цьому повідо­мленні визначається предмет спору, в тому числі питання щодо тлумачення та застосування статей, стосовно яких виник спір. Ця інформація надсилається секретаріатом всім сторонам Конвенції.

По-друге, слід мати на увазі, що арбітраж має трьох суддів, а то­му сторона-позивач (позивачі), як й інші сторони (друга сторона), що беруть участь у розгляді спору, призначають по одному арбітру. Цих два призначених арбітри за взаємною згодою призначають третього арбітра, на якого покладаються функції головуючого. Ос­танній до того ж не може бути громадянином однієї зі сторін спо­ру, не повинен постійно проживати на території однієї з них, пе­ребувати у них на посаді та не може мати жодного іншого відношення до цієї справи.

По-третє, Конвенція передбачає деякі особливості уповнова­ження арбітражного суду. Так, якщо після призначення другого арбітра минуло два місяці і головуючого не призначено, то за кло­потанням будь-якої сторони Виконавчий секретар Європейської економічної комісії призначає його протягом наступних двох місяців. Якщо одна зі сторін спору не призначає арбітра у двомісячний термін після отримання прохання, друга сторона має право інформувати Виконавчого секретаря Європейської еко­номічної комісії, який призначає головуючого арбітражного суду протягом наступних двох місяців.

За таких обставин головуючий арбітражного суду пропонує сто­роні, яка не призначила арбітра, виконати цей обов'язок протягом двох місяців. Якщо це не буде виконано, головуючий інформує Ви­конавчого секретаря, який самостійно призначає такого арбітра протягом наступних двох місяців.

По-четверте, Конвенція чітко визначає повноваження арбітраж­ного суду щодо вирішення спору та прийняття рішення матеріаль­ного та процесуального характеру:

а) суд розробляє свої власні процедури, а тому виносить своє рішення згідно з вимогами міжнародного права та Конвенції;

б) рішення арбітражного суду з процедурних питань та по суті спору приймаються більшістю його членів. Він також має право вжи­вати всіх необхідних заходів щодо встановлення юридичних фактів;

в) суд має право за клопотанням однієї зі сторін рекомендувати вжиття тимчасових заходів захисту, заслуховувати зустрічні позови, що виникають безпосередньо із суті спору, та приймати відповідні рішення;

г) суд приймає рішення протягом п'яти місяців з часу свого ут­ворення, якщо він не вважатиме за необхідне продовжити цей термін на період, що не перевищує п'яти місяців;

д) суд реєструє всі свої витрати і подає сторонам спору кінце­вий звіт про них;

е) суд супроводжує свої рішення поясненням причин. Рішення є остаточним і обов'язковим для всіх сторін спору та надсилається сторонам та секретаріату;

є) суд діє за принципом, визначеним Конвенцією — «відсутність однієї зі сторін у суді, її неучасть у розгляді справи не є перешкодою для розгляду справи».

По-п'яте, Конвенція визначає відповідні повноваження сторін спору:

а) сприяння роботі арбітражного суду, використовуючи для цьо­го усі наявні засоби, зокрема, надаючи суду відповідні документи, умови та інформацію та представляючи свідків або експертів для заслуховування їх свідчень;

б) дотримання конфіденційності будь-якої інформації, отрима­ної у процесі розгляду справи в арбітражному суді;

в) право клопотання перед арбітражним судом щодо продов­ження розгляду справи та винесення остаточного рішення у разі неявки до суду однієї зі сторін та її неучасті у розгляді справи;

г) компенсування всіх судових витрат, включаючи оплату по­слуг членів суду порівну, якщо арбітражний суд не прийме іншого рішення, виходячи з конкретних обставин справи.

Конвенція надає будь-якій стороні, що має інтерес правового ха­рактеру до предмету спору, і права якої можуть зачіпатися цією справою, можливість брати участь у розгляді справи за згодою суду.

Важливо зазначити і те, що за Конвенцією будь-який спір, що може виникнути між сторонами стосовно тлумачення або виконан­ня рішення суду, може передаватися до арбітражного суду, який приймав це рішення, або, у разі неможливості, — скористатися по­слугами іншого суду, що створюється у вищевикладеному порядку.

Поряд з викладеним у Конвенції передбачено й інші, спеціальні для неї та класичні (традиційні) для усіх міжнародних конвенцій, вимоги, спрямовані на досягнення мети і завдань упередження ви­никнення екологічного ризику, що має транскордонний вплив, та ліквідації наслідків небезпечної діяльності, що призвели до надзви­чайних ситуацій.

До спеціальних вимог доцільно віднести норми та приписи, що регулюють форми співробітництва сторін у сфері проведення на­укових досліджень і розробок методів і технологій попередження промислових аварій, забезпечення готовності до них та ліквідації їх наслідків; багатостороннього та двостороннього обміну доступною інформацією, обміну новітніми технологіями на різних фінансових засадах, інформацією і досвідом; надання технічної допомоги з ме­тою попередження промислових аварій та ліквідації їх наслідків;

обмеження у наданні інформації; визначення права одного голосу для кожної зі сторін, повноваженнь конференції із представників сторін та організаційно правові форми і методи її діяльності для вирішення найважливіших питань дії та застосування вимог Кон­венції, призначення та використання повноважень Виконавчого секретаря Європейської економічної комісії (щодо скликання і підготовки наради сторін, передачі сторонами доповідей та іншої інформації тощо); визначення статусу компетентних органів та встановлення пунктів зв'язку.

'Передбачається, зокрема, що кожна зі сторін призначає або створює один або кілька компетентних органів і пункт зв'язку для реалізації Конвенції та інформує протягом трьох місяців кожну сторону через компетентний орган про будь-які зміни, що сталися, забезпечує безперервне функціонування пункту зв'язку і системи повідомлення про промислові аварії, надсилання і отримання за­питів про надання допомоги та прийняття таких пропозицій.

Конвенцією передбачається, що представники сторін створю­ють конференцію сторін і проводять свої наради на постійних за-\ садах. Перша нарада проводиться не пізніше ніж через рік з часу набрання чинності Конвенцією, в подальшому — як мінімум один раз на рік або за письмовим клопотанням будь-якої сторони — протягом шести місяців з часу повідомлення їх секретаріатом і за умови підтримки не менше ніж третиною від кількості сторін.

Конференція розглядає хід виконання норм та вимог Конвенції, здійснює консультативні функції, спрямовані на зміцнення можли­востей сторін щодо попередження промислових аварій, забезпечен­ня готовності до них та ліквідації їх транскордонного впливу, роз­глядає питання про сприяння у наданні технічної допомоги, ство­рює у разі необхідності робочі групи та інші відповідні механізми для розгляду питань, пов'язаних з реалізацією Конвенції та підго­товки відповідних досліджень, рекомендацій, розглядає на першій робочій нараді та приймає консенсусом правила процедури нарад, визначає програму роботи, приймає рішення щодо методів роботи, включаючи роботу національних центрів, щодо співпраці з міжна­родними організаціями та виконує інші функції відповідно до по­ложень Конвенції.

У той же час Конвенція містить і класичні (загальноприйняті для цих документів) розділи, вимоги та норми: щодо статусу до­датків до неї, можливості укладання двосторонніх і багатосторонніх поправок до неї, особливостей підписання, ратифікації, прийнят­тя, затвердження та приєднання до Конвенції, ролі Депозитарію, набуття чинності Конвенцією, виходу із Конвенції та правового значення автентичних текстів.

Вищезазначене дозволяє сторонам забезпечувати попередження екологічного ризику, а у разі невідворотності загрози — ефективно ліквідовувати негативні наслідки надзвичайних ситуацій, що стали­ся внаслідок екологічно небезпечної діяльності.

Важливе значення у системі забезпечення екологічної безпеки має механізм правового регулювання, встановлений Директивою Ради Європейського Союзу про стримування небезпеки великих аварій, пов'язаних з небезпечними речовинами, від 9 грудня 1996 р. № 96/82 ЄС*. Ця Директива прийнята з урахуванням практики за­стосування Директиви Ради ЄС від 24 червня 1982 р. № 82/501 про небезпеку великих аварій, властиву деяким видам промислової діяльності', та подальшої доцільності врахування факторів ризику, збереження якості навколишнього середовища, його охорони та за­хисту людей, здійснення профілактичних заходів, а також не­обхідності застосування її положень до всіх підприємств (а не до деяких, як це було передбачено попередньою Директивою № 82/501), в яких небезпечні речовини присутні в таких значних кількостях, що створюється небезпека великої аварії, з метою зменшення їх ризику та ризику «ефекту доміно», забезпечення до­ступу до інформації, зокрема підготовки протоколу безпеки, роз­робки відповідних планів дій на випадок надзвичайних ситуацій для людей та довкілля (п.п. 2, 3, 11, 17, 18, 20, 22).

Норми Директиви РЄС від 9 грудня 1996 р. спрямовані на по­передження великих (значних) аварій, пов'язаних з небезпечними речовинами, та обмеження їх шкідливих наслідків для людей і на­вколишнього середовища. З метою забезпечення послідовним та ефективним способом високих рівнів захисту в країнах Співтова­риства застосовуються без будь-якого обмеження Директиви Ради ЄС від 12 червня 1989 р. № 89/391 про заходи, спрямовані на підвищення гігієни і безпеки праці².

Згідно з Директивою РЄС від 9 грудня 1996 р. під терміном «при­сутність небезпечних речовин» слід розуміти фактичну чи прогнозо­вану наявність таких речовин на підприємстві або присутність таких речовин, які у разі втрати контролю за виробничим хімічним проце­сом могли б бути у кількостях, рівних або таких, що перевищують порогові показники, визначені у відповідних додатках до Директиви.

Директива наводить визначення підприємства, промислового об'єкта, оператора небезпечної речовини, значної (великої) аварії, небезпеки, ризику, складування, а тому фіксує виключні обстави­ни та відносини, до яких вона не застосовується (діяльність підприємств військового призначення, небезпека, що створюється іонізуючим випромінюванням, застосування небезпечних речовин короткострокового зберігання на відповідних видах транспорту та під час певних операцій транспортного забезпечення, діяльність підприємств видобувної промисловості із видобутку корисних ко­палин, експлуатація звалищ відходів).

Основним принципом діяльності екологічно небезпечних підприємств є застосування всіх необхідних заходів з метою попе­редження значних аварій і обмеження їх наслідків для людей та довкілля. З цією метою на такі підприємства покладається обов'язок повідомлення уповноваженого органу про виконання ви­мог, передбачених Директивою РЄС від 9 грудня 1996 р. Для цьо­го встановлюються терміни повідомлення — до початку будівництва або введення в експлуатацію, або ж протягом року після вищезазначених обставин, якщо підприємства здійснюють відповідну діяльність.

Директивою РЄС від 9 грудня 1996 р. чітко визначено основні реквізити такого повідомлення: назва, адреса підприємства, назва фірми, відомості про зареєстроване місце розташування, керівни­ка, інформація, що дозволяє ідентифікувати небезпечні речовини --.або їх категорії, кількість та фізичний стан цих речовин, діяльність підприємства, довколишні джерела, спроможні викликати аварію чи посилити її наслідки.

Важливо, що Директива РЄС від 9 грудня 1996 р. встановлює чітке правило, за яким держави — члени Співтовариства мають право вимагати від екологічно небезпечних підприємств складання документа, який визначав би політику попередження значних аварій та забезпечення його належного виконання. Політика попе­редження значних аварій екологічно небезпечних підприємств має спрямовуватися на забезпечення високого рівня захисту людей і довкілля шляхом використання відповідних засобів. споруд і сис­тем управління (підкреслено мною. — В.А.).

Пріоритетним обов'язком для таких підприємств стає складан­ня та передача до компетентного органу Протоколу безпеки, в яко­му гарантується, що:

а) політика попередження значних аварій і адміністративна си­стема забезпечення безпеки як інструмента її виконання вже ство­рені і запроваджуються в життя у відповідності з інформацією до­кумента про здійснення політики підприємства в сфері поперед­ження значних аварій, створення адміністративної системи забез­печення безпеки, який має включати загальну мету, принципи діяльності щодо попередження небезпеки значних аварій, щодо за­провадження загальної системи управління (організаційної струк­тури, обов'язків, практики, процедури, технологічних процесів і за­собів визначення здійснення цієї політики), щодо виконання спеціальних завдань — рівневої організації і забезпечення персона­лом, ідентифікації і оцінки небезпеки значних аварій, оперативно­го управління, включаючи технічне обслуговування, ремонт устат­кування тощо, щодо контролю за модифікаціями нових техно­логічних процесів, обладнання, проектування підсобних приміщень, нагляду за надзвичайними ситуаціями (виявлення, підготовка, перевірка та експертиза здійснюваних дій щодо попе­редження небезпеки, ефективності та придатності адміністративної системи її забезпечення);

б) загрози значних аварій ідентифіковані до відповідних ситу­ацій і вжиті необхідні заходи з метою їх попередження та обмежен­ня наслідків впливу на людей і довкілля є обгрунтуваними;

в) враховані вимоги безпеки і надійності у проекті, конструкції, експлуатації, технічному обслуговуванні, у процесі ремонту будь-якого промислового об'єкта, складу, устаткування або пов'язаних з ними інфраструктур, що можуть бути піддані небезпеці значної аварії у межах території підприємства;

г) розроблені внутрішні плани дій на випадок надзвичайних си­туацій та підтримується готовність надання інформації, потрібної для складання зовнішніх планів здійснення необхідних дій на ви­падок значної аварії;

д) компетентним органам може бути надана достатня інфор­мація, яка б дозволяла прийняти відповідні рішення щодо можли­вості розміщення довкола існуючих підприємств нових будівель та споруд.

Нормативне визначено коло даних і відомостей, які мають бу­ти письмово відображені у Протоколі безпеки:

— інформація про систему управління та про організацію підприємства з позиції попередження значних аварій;

— характеристика умов, в яких функціонує підприємство (умо­ви експлуатації, в тому числі метеорологічні, геологічні, гео­графічні тощо);

— характеристика промислового об'єкта (видів діяльності, про- ' дукції, небезпечних джерел, ризиків значної аварії або умов, за яких вона можлива, попереджувальних заходів технологічних про­цесів, зокрема методів обробки небезпечних речовин, включаючи їх ідентифікацію, хімічну назву, назву за номенклатурою, макси­мальну кількість наявних речовин та тих, що можуть бути наявни­ми, фізичних, хімічних, токсикологічних показників та можливих небезпек як безпосередніх, так і з уповільненим ефектом дії на лю­дей і довкілля, їх хімічних і фізичних властивостей в нормальних умовах експлуатації та в екстремальних умовах аварії);

— аналіз ризику аварій та методів профілактики (детальний опис можливих сценаріїв аварії, їх імовірності та умов, за яких во­ни можливі, у тому числі подій, які можуть їх ініціювати, оцінка масштабу показників та технічних параметрів і обладнання, що ви­користовуються для забезпечення безпеки об'єктів);

— заходи захисту і реагування, спрямовані на обмеження наслідків аварії (устаткування, встановлене з цією метою, ор­ганізація системи оповіщення (інформування) і реагування, наявні внутрішні і зовнішні мобілізаційні ресурси, дані, необхідні для роз­робки внутрішнього плану дій в надзвичайних ситуаціях).

Директива РЄС від 9 грудня 1996 р. встановлює терміни подачі Протоколу безпеки до компетентного органу та, якщо це не­обхідно, його оновлення. Так, Протокол безпеки підлягає оновлен­ню в будь-який час за ініціативи підприємства, або ж на запит ком­петентного органу, якщо це обгрунтовано новими фактами та не­обхідністю врахування нових технічних знань, накопичених з пи­тань безпеки, або оцінки небезпеки; в інших випадках — не рідше, ніж один раз на п'ять років.

Норми Директиви передбачають випадки перегляду екологічно небезпечним підприємством політики попередження значних аварій у разі модифікації промислового об'єкта, підприємства чи складських приміщень, вимоги щодо складання внутрішнього пла­ну'дій в надзвичайній ситуації для різних типів підприємств (но­вих, тих, що не охоплені Директивою 82/501 ЄС, та інших), на­дання інформації компетентному органу з метою отримання доз­волу на складання зовнішніх планів дій в надзвичайних умовах та -складання такого плану із зазначенням дій поза межами підприємства органами, які призначаються державою — членом Співтовариства,

Визначено, що плани дій в надзвичайній ситуації розробляють­ся з метою упередження і стримування можливих передбачуваних випадків, мінімізації їх наслідків та обмеження шкоди для людей, навколишнього середовища і майна, запровадження необхідних за­ходів для захисту людей і довкілля від наслідків значних аварій, повідомлення необхідної інформації громадськості, місцевим служ­бам або органам, відповідальним за забезпечення екологічного відновлення та очищення ділянок, постраждалих внаслідок таких аварій.

Важливим елементом системи попередження великих аварій та обмеження наслідків цих аварій Директивою РЄС від 9 грудня 1996р. визнано політику землекористування, яка передбачає дов­гострокове планування використання земель для розміщення но­вих підприємств, модифікацій існуючих, розміщення нових споруд, комунікацій та інших об'єктів' поблизу житлових районів, які підвищують ризик великої аварії та її соціальних наслідків, здійснення ефективного обліку та контролю за ними, дотримання процедур консультацій з питань ризиків із громадськістю та дер­жавними інституціями з метою забезпечення у процесі прийняття відповідних рішень вимог безпеки для населення і навколишнього природного середовища.

Важлива роль у системі попередження великих аварій та обме­ження їх негативних наслідків відводиться засобам інформування про заходи безпеки громадян, які можуть постраждати внаслідок значних аварій на відповідному підприємстві, держав, які розта­шовані у зонах потенційного впливу великих аварій; оприлюднен­ню Протоколу безпеки або його частин, включаючи положення, що містять промислову, комерційну або особисту таємницю, відо­мості державної безпеки або національної оборони; інформуван­ню компетентного органу про виникнення великої аварії із зазна­ченням обставин аварії, відомостей про небезпечні речовини, вплив аварії на людей і навколишнє середовище, вжиті заходи для обмеження негативних наслідків, повідомлення про заходи, що плануються для зменшення довгострокових наслідків та уперед­ження повторного їх виникнення, відомості про можливі додат­кові факти, виявлені у процесі розслідування обставин надзви­чайних подій.

Складовою цього процесу є також інформування спеціальної Комісії державами-членами, на території яких виникла значна аварія. У повідомленні детально вказується назва держави, назва та адреса органу, відповідального за надання інформації, дата, час, місце такої аварії, включаючи адресу підприємства, на якому вона трапилася, короткий опис обставин, зокрема відомості про хімічні речовини, їх вплив на людей і довкілля та вжиті заходи і невідкладні дії щодо попередження повторної аварії.

Затримка надання цієї інформації може мати місце лише у ви­падках доцільності завершення правового дослідження справи.

Зазначеною Директивою визначаються юридичні засади функціонування компетентного органу, відповідального за вико­нання вимог цієї Директиви, допоміжні технічні структури, ор­ганізація та здійснення системи інспектування та контролю, функціонування системи інформування, порядок заборони технічної експлуатації екологічно небезпечних підприємств, вста­новлюються межі конфіденційності інформації, засади діяльності спеціалізованого Комітету як допоміжного органу Комісії, особли­вості здійснення Директиви, її чинності та відміни Директиви 82/501 ЄС з часу набрання чинності Директивою РЄС від 9 грудня 1996 р.*.

Очевидно, що значна частина принципів зазначеної Директиви могла б бути гармонізована у законодавчих актах, спрямованих на деталізацію положень ст.ст. 50—59, 66 Закону «Про охорону навко­лишнього природного середовища» — у спеціальному законодавчому акті або у кількох законах, зокрема у можливому законі про еко­логічну (природно-техногенну) безпеку.

З цього приводу певний законотворчий та науково-практичний інтерес викликає Конвенція ЄС про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну діяльністю, небезпечною для навколишнього се­редовища, від 21 червня 1993 р. (Лузано)'.

Держави — члени Європейської Співдружності взяли на себе зобов'язання не погіршувати якість життя людини, зокрема через довкілля, здоров'я та природу, усвідомлюючи, що людина та власність піддаються особливій небезпеці внаслідок певної діяль­ності, та зважаючи на те, що викиди речовин, які трапилися в одній державі, можуть спричинити шкоду іншій державі, а тому проблеми, пов'язані з компенсацією шкоди, мають інтернаціональ­не походження. Основною метою Конвенції є гарантування відповідного відшкодування шкоди, яка була заподіяна внаслідок впливу, небезпечного для довкілля.

Аналіз змісту цієї Конвенції дає можливість констатувати, що в ній містяться норми трьох основних видів:

а) загальні норми, які характерні для будь-якої конвенції (про постійні органи, їх функції, порядок внесення змін до параграфів, додатків, вимоги щодо підписання, ратифікації, набуття чинності, чинність стосовно території, застереження, розірвання, повідо­млення тощо);

&) спеціальні норми, що визначають особливості компенсації шко­ди володільцем (оператором) небезпечної діяльності, межі та обсяги відповідальності, звільнення від відповідальності, підстави відповідальності, гарантії відповідальності, надання інформації тощо;

в) професійні норми, що регламентують порядок здійснення су­дочинства: встановлення підсудності, строки позовної давності, строки порушення справи з часу скоєння (настання) інциденту внаслідок небезпечної для людини і довкілля діяльності та ін.

Відповідно до Конвенції небезпечною діяльністю визнається будь-яка професійна діяльність, у тому числі така, що проводиться органами влади, якщо вона пов'язана:

а) з виробництвом, поводженням, зберіганням, використанням або викидом однієї чи більше небезпечних речовин чи будь-якими операціями щодо наведених дій із цими речовинами;

б) з виробництвом, культивуванням, поводженням, зберіган­ням, використанням, знищенням, видаленням, викидами або будь-якими іншими операціями, під впливом яких генетичне змінюють­ся організми, спостерігаються генетичні зміни та умови, за яких виявляються такі зміни, умови значного ризику для людини. довкілля та власності, або виникають мікроорганізми як результат властивостей цих дій та створюються умови значного ризику для людини, довкілля і власності внаслідок їх патогенного або токси­кологічного впливу;

в) з операціями щодо влаштування або розташування кремації, обробки, поводження або переробки відходів, що проводяться в обсягах, які становлять значний ризик для людини, довкілля або власності;

г) з операціями влаштування постійного складування відходів. Під небезпечними речовинами Конвенція розглядає речовини чи суміші, що мають властивості, які становлять значний ризик для людини, довкілля або власності. Шкода за Конвенцією означає:

а) втрату життя або пошкодження здоров'я;

б) втрату або пошкодження об'єктів власності;

в) втрату або пошкодження природного середовища;

г) плату у межах запобігання будь-якій втраті або знищенню.

Конвенція не поширюється на випадки заподіяння шкоди радіоактивними речовинами й встановлює особливості відповідаль­ності за речовини, організми та відходи, які захороняються або розміщуються, за розміщення постійних сховищ відходів на випа­док інциденту з часу дії Конвенції.

Відповідно оператор, тобто особа, яка здійснює контроль за не­безпечною діяльністю, несе відповідальність за шкоду, заподіяну небезпечною діяльністю, яка призвела до інциденту під час або протягом періоду його керування цим процесом.

Якщо інцидент складається з тривалої дії, то усі оператори, що здійснювали контроль за небезпечною діяльністю протягом усієї дії, несуть персональну або колективну відповідальність. Якщо ж оператор здійснював контроль за небезпечною діяльністю у період настання інциденту і заподіяння часткової шкоди, то його відповідальність буде частковою.

У разі, коли інцидент складається із низки випадків, що ма­ють одне джерело, оператори, які працювали під час одного із них, несуть відповідальність персональну або колективну. Од­нак якщо оператор, що здійснював контроль за небезпечною діяльністю у період настання інциденту, заподіяв шкоду част­ково, то відповідальність його буде обмежена лише щодо цієї шкоди.

Якщо шкода, заподіяна небезпечною діяльністю, стала відома по завершенню розташування або розміщення небезпечних речо­вин, то останній оператор, що управляв цим процесом, несе відповідальність за цю шкоду за умови, що особа, якій вона за­подіяна, не доведе, що ця шкода або її частка є наслідком інциден­ту, що стався у часі, який передував його поводженню з небезпеч­ними речовинами.

Конвенція встановлює чітке правило, за яким оператор не має права перекласти відповідальність на третю особу. Вона також містить норми, які встановлюють деякі особливості щодо відповідальності за розміщення постійних сховищ відходів. Опера­тор місця постійного схову відходів несе відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок дії небезпечних відходів. Якщо ж шкода стала­ся внаслідок дії небезпечних відходів, захоронених до закриття схо­вища, про що стало відомо після його закриття, відповідальність покладається на останнього оператора. При цьому оператор постійного сховища відходів несе відповідальність тільки за шкоду, заподіяну внаслідок небезпечної дії цього сховища. Тому у разі на­дання доказів того, що шкода заподіяна частково внаслідок небез­печної дії постійного сховища відходів, то відповідальність цього оператора має бути частковою.

У процесі вирішення питання про відшкодування шкоди, за­подіяної небезпечною діяльністю, береться до уваги вина постраж-далих осіб, а тому компенсація може бути частково зменшеною. Судовий орган, який розглядає справу, має право відповідно до на­даних доказів врахувати причинний зв'язок між небезпечною діяльністю та заподіяною шкодою.

Якщо шкода заподіюється особі внаслідок дії небезпечних речо­вин численних сховищ, то відповідальність може бути персоніфіко­ваною або колективною з урахуванням доказів кожного з опера­торів стосовно нанесення такої шкоди внаслідок небезпечної діяль­ності його сховища.

Гарантією компенсації шкоди, заподіяної різними видами не­безпечної діяльності, виступає План обов'язкової фінансової без­пеки, тобто кожна сторона з урахуванням ризику здійснюваної еко­логічно небезпечної діяльності зобов'язана застрахувати опера­торів, що керують такою діяльністю на їх території, у плані-схемі фінансової безпеки, або з метою визначення фінансової гарантії — у відповідних межах для забезпечення відповідальності за зазначе­ною Конвенцією.

У той же час Конвенція передбачає також виключні підстави звільнення від відповідальності:

а) настання природних стихійних явищ, що мають винятковий, неминучий та невідворотний характер;

б) проведення воєнних дій, війни, громадянської війни;

в) навмисні дії з метою заподіяння шкоди третій особі;

г) за наявності спеціального дозволу або розпоряджень публічної влади, в тому числі місцевого рівня;

д) інші легалізовані підстави, в тому числі викликані інтереса­ми потерпілої особи, якщо це було нею обумовлено заздалегідь.

Для захисту порушеного права та компенсації заподіяної шкоди встановлено 3-річний термін позовної давності з часу, коли пози­вач дізнався про підстави заподіяння шкоди.

У той же час встановлено, що справа не може бути порушена, якщо минуло більше тридцяти років з часу настання інциденту, що спричинив шкоду. Якщо він складається з тривалих подій, то цей термін починається з часу закінчення цих подій, а у разі, якщо він складається з низки подій, що мають єдине джерело, то цей термін відлічується з останньої дати цих подій.

У разі постійного захоронення відходів тридцятирічний термін відраховується з періоду, коли сховище було закрите згідно з вимо­гами внутрішнього законодавства.

Надання компенсації за цією Конвенцією можливе за рішенням суду з урахуванням місця заподіяння шкоди, місця виявлення еко­логічно небезпечної діяльності, місця постійного розташування відповідача у справі.

Проведений аналіз міжнародно-правового регулювання еко­логічної безпеки, що має транскордонний вплив, свідчить про на­явність відповідних механізмів попередження екологічного ризику, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, що обумовлює процеси гармонізації екологічного законодавства України з міжнародними нормами і принципами у сфері екологічної безпеки.

§ 3. Проблеми кодифікації законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки

Поширення екологічної небезпеки в різних регіонах держави зумовлює пошук активних й творчих сил та конкретних заходів щодо її відвернення. Тому важливе значення в системі протидій ре­альній екологічній небезпеці має державно-правовий механізм га­рантування екологічної безпеки, зокрема регулятивні засоби сучас­ного екологічного законодавства.

Проведений аналіз нормативно-правового регулювання у цій сфері дозволяє констатувати, що регламентація відносин щодо забезпечення екологічної безпеки здійснюється сьогодні за допо­могою різних за формою законодавчих та підзаконних актів. Найбільш структуровано вони врегульовані Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», який закріплює найважливіші засади, принципи та положення забез­печення екологічної безпеки у деяких сферах діяльності: право громадян на екологічну безпеку; принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки; нормативи екологічної безпеки; заходи що­до її забезпечення, зокрема вимоги до розміщення, проектуван­ня, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд, інших об'єктів; вимоги щодо застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних речовин та інших препаратів з метою уникнення неконтрольова-ного і шкідливого біологічного та іншого впливу фізичних фак­торів; захист від радіоактивного впливу; від забруднення вироб­ничими, побутовими, іншими відходами, а також вимоги щодо безпеки транспортних засобів; захист у процесі проведення на" укових досліджень, впровадження відкриттів, винаходів, застосу­вання нової техніки, імпортного устаткування, технологій, сис­тем; діяльності військових, оборонних підприємств та експлуатації аналогічних об'єктів; під час розміщення і розвитку населе­них пунктів.

Проте ці норми Закону базуються на різних підходах, їм бракує логічності, завершеності в регулюванні цих відносин, у законо­давстві відсутні конкретні і ефективні важелі та механізми досяг­нення екологічної безпеки.

Достатньо зазначити, що у спеціальному розділі «Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки» сформульовано три різновиди законодавчих правил:

а) екологічні вимоги;

б) вимоги щодо охорони навколишнього природного середови­ща;

в) власне вимоги щодо екологічної безпеки.

У той же час реальна ситуація вимагає дійових процедур та спе­цифічних функцій щодо забезпечення екологічної безпеки на рівні різних органів управління у цій сфері з позиції реалізації та захис­ту права громадян на екологічну безпеку; регулювання екологічної безпеки у системі національної безпеки; гарантування безпечності існування народу України з точки зору впливу явищ і факторів природного та техногенного походження; досягнення виконання нормативно-правових вимог державою та її інституціями щодо га­рантування безпеки від природної стихії, юридичними та фізични­ми особами щодо експлуатації, застосування, використання еко­логічно небезпечних об'єктів та видів діяльності; виконання вимог міжнародно-правових принципів та норм.

Отже логічно, щоб ці та інші питання знайшли конкретизацію в спеціальному законодавчому акті — законі про екологічну (при­родно-техногенну) безпеку. За юридичною формою пропонується саме закон, беручи до уваги, що в ньому бажано зосередити пра­вові норми, які б були спрямовані на забезпечення основної мети екологічної політики України — гарантування екологічної безпеки для життєдіяльності громадян України на національному, регіональному, місцевому і локальному рівнях; створення належ­них матеріальних, процедурних, інституційних, інших забезпечу­вальних заходів щодо її регулювання та створення організаційно-юридичних умов для реалізації і захисту природного і консти­туційного (юридичного) права людини на безпечне для життя і здо­ров'я довкілля.

Орієнтовна структура цього законодавчого акта могла б бути та­кою:

Преамбула

РОЗДІЛ 1. Терміни та визначення, які застосовуються в законі про екологічну безпеку.

Стаття 1. Терміни та визначення.

РОЗДІЛ 2. Загальні положення.

Стаття 2. Завдання закону про екологічну безпеку.

Стаття 3. Законодавство України про екологічну безпеку.

Стаття 4. Екологічна безпека.

Стаття 5. Принципи екологічної безпеки.

Стаття 6. Пріоритети екологічної безпеки.

Стаття 7. Державна політика у галузі екологічної безпеки.

Стаття 8. Норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки.

Стаття 9. Форми участі громадськості.

Стаття 10. Співвідношення екологічного законодавства та зако­нодавства у галузі екологічної безпеки.

Стаття 11. Дія закону у просторі, часі та за колом осіб.

РОЗДІЛ 3. Право громадян на екологічну безпеку.

Стаття 12. Право громадян на екологічну безпеку.

Стаття 13. Форми реалізації права громадян на екологічну без­пеку.

Стаття 14. Державні гарантії реалізації права громадян на еко­логічну безпеку.

Стаття 15. Система гарантій захисту прав громадян на еко­логічну безпеку.

Стаття 16. Обов'язки юридичних та фізичних осіб щодо забез­печення екологічної безпеки.

РОЗДІЛ 4. Державне регулювання відносин у галузі екологічної безпеки.

Стаття 17. Мета державного регулювання в галузі екологічної безпеки.

Стаття 18. Система органів державного регулювання.

Стаття 19. Державне управління у галузі екологічної безпеки.

Стаття 20. Права і обов'язки державних органів у галузі забез­печення екологічної безпеки.

РОЗДІЛ 5. Механізми забезпечення екологічної безпеки.

Стаття 21. Державні програми щодо забезпечення екологічної безпеки.

Стаття 22. Завдання стандартизації та нормування у галузі забез­печення екологічної безпеки.

Стаття 23. Нормативи внутрішньої та зовнішньої екологічної безпеки.

Стаття 24. Стандарти екологічної безпеки.

Стаття 25. Сертифікація та ліцензування діяльності у галузі еко­логічної безпеки.

Стаття 26. Екологічна експертиза як засіб забезпечення еко­логічної безпеки.

Стаття 27. Екологічне страхування та екологічний аудит як засіб забезпечення екологічної безпеки.

Стаття 28. Ліцензування екологічно небезпечної діяльності.

Стаття 29. Інформування про здійснення екологічно небезпеч­ної діяльності.

Стаття 30. Вимоги щодо розміщення екологічно небезпечних об'єктів.

Стаття 31. Економічний механізм забезпечення екологічної без­пеки.

Стаття 32. Державне фінансування у галузі екологічної безпеки.

Стаття 33. Контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки.

РОЗДІЛ 6. Особливості забезпечення екологічної безпеки в окре­мих сферах суспільної діяльності.

Стаття 34. Забезпечення екологічної безпеки в законотворчій та виконавчій діяльності.

Стаття 35. Забезпечення екологічної безпеки в науково-технічній діяльності.

Стаття 36. Забезпечення екологічної безпеки в інвестиційній діяльності.

Стаття 37. Забезпечення екологічної безпеки в підприємницькій та господарській діяльності.

Стаття 38. Особливості забезпечення екологічної безпеки в зовнішньоекономічній діяльності.

Стаття 39. Забезпечення екологічної безпеки при розміщенні та розвитку населених пунктів.

Стаття 40. Забезпечення екологічної безпеки при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в дію та експлу­атації підприємств, споруд та інших об'єктів.

РОЗДІЛ 7. Заходи реагування на прояви екологічної небезпеки (надзвичайної екологічної ситуації).

Стаття 41. Система заходів реагування на прояви екологічної небезпеки.

Стаття 42. Нормативно-режимні заходи.

Стаття 43. Програмно-ліквідаційні заходи.

Стаття 44. Реабілітаційні заходи.

РОЗДІЛ 8. Особливості правового режиму використання та збе­реження екологічно небезпечних зон та територій.

Стаття 45. Види (класифікація) зон надзвичайних екологічних ситуацій.

Стаття 46. Правовий режим зон екологічної катастрофи.

Стаття 47. Правовий режим зон підвищеної екологічної небез­пеки.

Стаття 48. Правовий режим зон обмеженої екологічної небез­пеки.

РОЗДІЛ 9. Відповідальність за порушення законодавства про еко­логічну безпеку.

Стаття 49. Відповідальність за порушення вимог законодавства про екологічну безпеку.

Стаття 50. Особливості застосування цивільної відповідальності.

Стаття 51. Відшкодування державою шкоди, заподіяної грома­дянину порушенням його права на екологічну безпеку.

Стаття 52. Адміністративна та кримінальна відповідальність.

РОЗДІЛ 10. Міжнародне співробітництво у галузі екологічної без­пеки.

Стаття 53. Участь України у міжнародному співробітництві що­до забезпечення екологічної безпеки.

Стаття 54. Обов'язок іноземних юридичних осіб і громадян та осіб без громадянства щодо додержання вимог законодавства про екологічну безпеку.

РОЗДІЛ 11. Заключні положення.

Стаття 55. Порядок введення в дію закону про екологічну (при­родно-техногенну) безпеку.

У преамбулі цього Закону доцільно відзначити важливість та не­обхідність правового регулювання відносин щодо забезпечення екологічної безпеки як важливого напряму державної екологічної політики і визначити, що він має встановлювати правові, еко­номічні та соціальні засади організації й забезпечення екологічної безпеки в Україні.

У розділі «Терміни та визначення, які застосовуються в законі про екологічну безпеку» доцільно навести поняття та категорії, що відтворюють специфіку відносин, які регламентовані цим законом, у відповідності з Конституцією України та міжнародно-правовими угодами і конвенціями, зокрема, «екологічна безпека», «система екологічної безпеки», «екологічний ризик», «екологічна небезпека», «екологічно небезпечна речовина», «екологічно небезпечна діяльність», «протокол екологічної безпеки», «вимоги екологічної безпеки», «норми екологічної безпеки», «нормативи екологічної безпеки», «внутрішня екологічна безпека», «зовнішня екологічна безпека», «джерела підвище­ної екологічної небезпеки», «екологічно небезпечні об'єкти», «страху­вання екологічного ризику», «відповідальність за екологічний ризик», «система міжнародної екологічної безпеки» та можливі деякі інші.

У розділі «Загальні положення» бажано зафіксувати завдання цього закону та предмет його регулювання, обсяг законодавства про екологічну безпеку, дати розширене визначення екологічної безпеки, викласти систему принципів та пріоритетів екологічної безпеки, положення про норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки, норми про державну політику в галузі екологічної безпе­ки, про форми участі громадськості у процесі забезпечення еко­логічної безпеки.

З огляду на вищевикладене варто передбачити в цьому розділі відповідні статті, у яких, зокрема, викласти, що завданням закону про екологічну безпеку є регулювання кола суспільних відносин у галузі забезпечення екологічної безпеки, спрямованих на досягнен­ня мети державної екологічної політики, забезпечення права гро­мадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, дотримання пра­вопорядку у цій сфері.

Норми цього закону передбачають створення правових умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здо­ров'я довкілля та захист його у разі порушення, а також регулюван­ня відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічного стану, виникнення не­безпеки для природних систем, населення, інтересів держави і юри­дичних осіб та здійснення системи заходів у разі виникнення еко­логічної небезпеки щодо ліквідації негативних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, потерпілих від шкідливих наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режи­му безпечного існування населення і стану довкілля на місцевому, регіональному, національному і транснаціональному рівнях.

Цей закон бажано визнати спеціальним у галузі екологічної без­пеки, який базується на нормах Конституції України, Закону Ук­раїни «Про охорону навколишнього природного середовища», інших актів законодавства України.

У контексті закону необхідно визначити співвідношення зако­нодавства про екологічну безпеку та екологічного законодавства, яким доцільно присвятити окрему статтю закону.

Серед принципів правового забезпечення екологічної безпеки слід виокремити:

— гласність та демократизм у процесі прийняття рішень у галузі екологічної безпеки;

— компенсаційність шкоди, заподіяної навколишньому природ­ному середовищу, життю та здоров'ю людей порушеннями законо­давства про екологічну безпеку;

— поєднання засобів стимулювання і юридичної відповідаль­ності за порушення вимог законодавства про екологічну безпеку;

— міжнародне співробітництво у галузі забезпечення еко­логічної безпеки.

Поряд із загальноюридичними принципами доцільно закріпити галузеві принципи екологічної безпеки, якими визнати:

— гармонізацію законодавства України з міжнародними норма­ми і принципами в цій сфері;

— ліцензування та регулювання здійснення екологічно небез­печних видів діяльності;

— попередження виникнення аварій та катастроф;

— попередження виникнення небезпеки внаслідок природної стихії;

— реагування держави на наслідки аварій і катастроф;

— запровадження правового режиму зон надзвичайних еко­логічних ситуацій;

— відповідальність держави за настання надзвичайних еко­логічних ситуацій внаслідок стихійних природних явищ та юридич­них і фізичних осіб за небезпечний техногенний вплив на стан на­вколишнього природного середовища і здоров'я людей.

Пріоритетна вимога щодо забезпечення безпечного для життя і здоров'я довкілля має досягатися завдяки:

— поліпшенню екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

— стабілізації та поліпшенню екологічного стану в містах і про­мислових центрах України;

— формуванню збалансованої та безпечної системи природоко­ристування, здійсненню адекватних структурних реформ виробни­чого потенціалу економіки, екологізації технологій у промисло­вості, енергетиці, будівництві, агропромисловому секторі еко­номіки, на транспорті, в інших галузях господарювання;

— запобіганню збільшення рівня небезпечного забруднення та виснаження природних об'єктів;

— здійсненню перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих техно­логій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних про­цесів, застосуванню відновлювальних джерел енергії, вирішенню проблем знешкодження і використання всіх видів небезпечних відходів;

— налагодженню ефективного екологічного контролю за на­уково-дослідними роботами щодо створення небезпечних об'єктів штучного походження, їх проектуванням, будівництвом та функціонуванням з метою управління техногенними наванта­женнями, раціональним використанням ресурсного і енергетич­ного потенціалу і розміщенням екологічно ризикованих продук­тивних сил;

— проведенню класифікації регіонів України за рівнями техно­генно-екологічних навантажень, створенню карт техногенно-еко­логічного ризику територій;

— розробці методології визначення ступеня екологічного ризи­ку для довкілля, зумовленого техногенними об'єктами та природ­ною стихією;

— проведенню досліджень з метою створення системи моделей моніторингу і контролю за небезпечними об'єктами у промисло­вості, енергетиці, будівництві, транспорті, сільському господарстві, інших галузях господарювання тощо.

Окрему норму доцільно присвятити державній політиці у галузі екологічної безпеки, яка формується та реалізується відповідно до ст. 16 Конституції України, згідно з якою забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського на­роду є обов'язком держави.

Варто зазначити, що державна політика в галузі екологічної без­пеки реалізується шляхом розробки, погодження та виконання міждержавних, державних, регіональних, місцевих та інших про­грам, які спрямовані на втілення в життя пріоритетів екологічної безпеки, чіткого дотримання вимог законодавства у цій сфері.

Окрема стаття про норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки має забезпечувати їх чітке визначення, закріплювати їх систему з точки зору зовнішньої та внутрішньої екологічної безпеки, передбачити місце у системі екологічного законодавства України. Сьогодні екологічне законодавство як нормативи екологічної без­пеки виділяє:

а) граничне допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі (ГДК);

б) граничне допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного, іншого шкідливого впливу на нього (ГДР);

в) граничне допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування (ГДВ).

Однак практично виявити порушення нормативів екологічної безпеки, особливо на рівні ГДК, ГДР, стає проблематичним через відсутність оптимальних технічних пристроїв та приладів, автома­тизованих систем контролю за персоніфікованим джерелом підвищеної екологічної небезпеки та синкретичним характером концентрації забруднюючих небезпечних речовин у довкіллі. Звідси — поширення латентності, порушення зазначених норма­тивів, ускладнення процесу притягнення винних осіб до юридич­ної відповідальності. Тому видається виправданим у системі нор­мативів екологічної безпеки передбачити простий показник — «рівні екологічно безпечної діяльності», які б відображали наявні кількісні характеристики рівнів екологічного ризику для конкрет­ної діяльності, виходячи із реальної наявності екологічно небез­печної речовини, або джерела іншої екологічної небезпеки і фіксування їх у відповідних документах (декларації, протоколі безпеки тощо). Це б, у свою чергу, значно спростило процедуру фіксації, контролю за вказаними рівнями і прийняття необхідних юридичних заходів до осіб, що допускають перевищення цих нор­мативів.

Належне місце слід відвести нормам про форми участі гро­мадськості у забезпеченні екологічної безпеки, співвідношення екологічного законодавства і закону про екологічну безпеку та дію останнього у просторі, часі та за колом осіб.

У розділі «Право громадян на екологічну безпеку» бажано підкрес­лити провідне місце цього права у системі екологічних прав грома­дян та його особливості:

а) належність до конституційних прав людини;

б) відображення докорінного, доленосного, загальнолюдського природного права людини;

в) це право є показником формування реальної правової і еко­логічної політики держави;

г) право на екологічну безпеку є важливою цінністю людини, юридичною можливістю її безпечного існування в сучасних при­родно-техногенних умовах;

д) забезпечення рівних юридичних можливостей для будь-якої особи як людини і громадянина;

е) тісний зв'язок із захистом права на життя і здоров'я;

є) доцільність міжнародно-правового захисту у межах конвенцій і угод 00Н, ЄС, інших міжнародних, регіональних організацій і

об'єднань.

Поряд із цим варто відзначити, що:

1) це галузеве суб'єктивне право, яке знайшло своє відображен­ня в екологічному законодавстві;

2) воно тісно пов'язане із системою екологічних прав;

3) характеризує гуманістичну спрямованість екологічного права;

4) має переважно немайновий характер і передбачає охорону благ людини як біологічної та соціальної цінності, які зобов'язана захищати держава;

5) це обов'язковий правовий атрибут, який забезпечує спосіб життя людини у відповідній екологічній обстановці;

6) воно є елементом екологічного добробуту громадян України;

7) його персоніфікація зумовлена закономірностями взаємодії людини і навколишнього природного середовища, яке виконує роль місця, джерела і умови її біологічного існування і розвитку;

8) це інтегрована правова категорія, що синтезує у своїй основі низку складових екологічних галузевих прав:

а) право на стабільну якісну і безпечну екологічну обстановку;

б) право на екологічний добробут;

в) право на якісне, сприятливе, здорове й безпечне для здоров'я навколишнє природне середовище;

г) право на використання корисних властивостей природи — безпечних і необхідних для задоволення життєзабезпечувальних фізіологічних і духовних потреб;

д) право на захист життя і здоров'я від небезпечних природних умов і природно-антропогенних факторів;

е) право на інформацію про заходи екологічної безпеки.

Право на екологічну безпеку є абсолютним, виходячи з того, що всі повноваження щодо його належності і реалізації належать гро­мадянину, якому кореспондує обов'язок держави та всіх інших осіб утримуватися від його порушення.

Важливою особливістю закону має стати закріплення конкрет­них форм його реалізації.

Реалізація права громадян на екологічну безпеку має базувати­ся на загальному обов'язку законодавчих, управлінських, госпо­дарських та інших владних і неурядових структур забезпечувати у процесі їх діяльності екологічну безпеку шляхом:

а) здійснення законодавчої та іншої нормотворчої діяльності за вимогами державної екологічної політики та міжнародно-правових зобов'язань;

б) підтримання належного правопорядку в цій сфері з боку уповноважених правоохоронних органів держави;

в) ефективного здійснення функцій спеціально уповноважени­ми органами управління у сфері забезпечення екологічної безпеки;

г) активної участі громадськості у здійсненні загальнодержав­них, регіональних та місцевих заходів щодо попередження настан­ня екологічного ризику та виникнення надзвичайних екологічних ситуацій;

д) неухильного виконання державою та юридичними і фізични­ми особами положень і вимог екологічної безпеки, що містяться у міжнародних, національних та інших екологічних програмах та політико-правових документах (Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки);

е) створення державної системи оцінки екологічного ризику джерел підвищеної екологічної небезпеки та запобігання і реагу­вання на надзвичайні екологічні (природно-технічні) ситуації.

Важливою формою реалізації права громадян на екологічну без­пеку має стати суворе дотримання (виконання) громадянами Ук­раїни, іншими фізичними особами юридичних можливостей, зафіксованих у чинному законодавстві про екологічну безпеку.

Гарантіями реалізації зазначеного права доцільно законодавче визнати засоби політико-правового, організаційного, науково-технічного, економічного та власне юридичного спрямування.

Юридичними гарантіями доцільно визнати наявність розвине­ного законодавства у галузі екологічної безпеки, яке б базувалося на нормах Конституції України, міжнародно-правових документів;

наявність інституційного та функціонального забезпечення; врегу­лювання правових процедур для реалізації думки громадськості та консультацій щодо забезпечення оцінки екологічного ризику та рівня безпеки у процесі прийняття рішень, які можуть викликати чи створити екологічну небезпеку та виконання нормативно-пра­вових можливостей громадянами у галузі екологічної безпеки, включаючи право на захист у органах різної юрисдикції, у тому числі в системі судових органів.

Серед гарантій важливо передбачити засоби інформаційного, реєстраційно-дозвільного, запобіжно-заборонного, інспекційно-контролюючого та примусово-забезпечувального характеру, які у поєднанні створять систему державно-правового гарантування ре­алізації і захисту права на екологічну безпеку.

У наступному розділі — «Державне регулювання відносин у галузі екологічної безпеки» бажано визначити межу державного регулюван­ня відносин у цій сфері; систему та повноваження органів держа­ви, інших структур, на які покладається регулювання цих відносин. Тут же можна викласти сферу законодавчого регулювання Верхов­ної Ради України, повноваження Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, делеговані повноваження органів місцевого само­врядування у системі нормативно-правового регулювання відносин у галузі екологічної безпеки.

Далі доцільно викласти функціональні повноваження Кабінету Міністрів України, постійно діючої комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та підпорядкованих їй структур на місцях, цен­тральних органів виконавчої влади — Мінекоресурсів України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства охорони здоров'я, інших органів центральної вико' навчої влади, уряду Автономної Республіки Крим та регіональних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення ними вимог, норм і нормативів екологічної безпеки.

У центральному розділі — «Механізми забезпечення екологічної безпеки» — бажано сконцентрувати правові норми, які б визначали основні організаційні та економіко-правові важелі оцінки еко­логічного ризику різних об'єктів діяльності і спрямовувалися на його попередження й забезпечення екологічної безпеки. Такі ва­желі бажано орієнтувати, насамперед, на здійснення заходів пре­вентивного (попереджувального) характеру щодо відвернення еко­логічної небезпеки та реагування на аварії, катастрофи, інші над­звичайні екологічні ситуації з метою проведення невідкладних ліквідаційних та реабілітаційних заходів.

У системі запобігання екологічному ризику та настанню еко­логічної небезпеки особливе місце слід надати державним програ­мам забезпечення екологічної безпеки (програмам попередження і ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій), веденню державно­го реєстру (кадастру) екологічно небезпечних територій і об'єктів та регулюванню екологічно небезпечних видів діяльності.

Також важливо закріпити положення про те, що з метою забез­печення та локалізації надзвичайних екологічних ситуацій, змен­шення їх негативного впливу на стан довкілля і здоров'я населен­ня відповідно до умов і характеру екологічної небезпеки техноген­ного впливу чи прояву стихійних природних явищ, можуть розроб­лятися відповідно до Державної екологічної політики національні, регіональні та місцеві (локальні) програми забезпечення еко­логічної безпеки (попередження надзвичайних екологічних ситу­ацій) чи комплексні програми попередження і ліквідації (усунення) надзвичайних екологічних ситуацій.

Ці програми могли б запроваджуватися з урахуванням карто­графічних даних про небезпечні природні та небезпечні техногенні впливи та відомостей державного реєстру (кадастру) про еко­логічно небезпечні території і об'єкти.

Відповідно державний реєстр (кадастр) екологічно небезпечних територій і об'єктів (джерел підвищеної екологічної небезпеки) доцільно запровадити для забезпечення попередження надзвичай­них екологічних ситуацій, здійснення системи запобіжних заходів, у якому б відображалися достовірні й необхідні відомості про тери­торії та об'єкти підвищеного екологічного ризику внаслідок прояву природних стихійних явищ, розміщення особливо небезпечних об'єктів та видів діяльності чи місць захоронення (складування) ви­сокотоксичних шкідливих і небезпечних речовин, спроможних викликати чи ускладнювати процеси надзвичайних ситуацій при­родного чи техногенного походження та негативний вплив на стан довкілля і здоров'я людей.

У системі механізмів забезпечення екологічної безпеки важливе місце мало б бути відведено нормам про основні вимоги щодо по­передження екологічної небезпеки, тобто нормам-заборонам на здійснення окремих видів діяльності у місцях потенційного еко­логічного ризику, нормам визначення екологічно небезпечних видів робіт, що можливі допускатися тільки за наявності спеціаль­них дозволів, які надаються органами спеціального управління у зазначеній сфері.

Ефективність такого закону може бути позитивною за умови закріплення гарантій держави щодо попередження настання еко­логічної загрози внаслідок природної стихії та встановлення зо­бов'язань юридичних і фізичних осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти чи проводять відповідні види діяльності, спро­можні викликати надзвичайні екологічні ситуації.

До таких зобов'язань можна віднести:

а) запровадження досягнень вітчизняної та світової науки і техніки у галузі екологічно небезпечних виробництв, передових технологій, устаткування, пристроїв та приладів, які виключають ймовірність виникнення техногенних (виробничих) аварій і катаст­роф та поглиблення (розширення, ускладнення) процесів природ­них стихійних явищ;

б) дотримання вимог та порядку транспортування, складування, знешкодження та утилізації токсичних і шкідливих відходів вироб­ництва, які можуть посилювати наслідки негативного впливу над­звичайних екологічних ситуацій;

в) забезпечення ведення систематичного первинного обліку ви­користання природних ресурсів, шкідливих викидів і скидів у на­вколишнє природне середовище і здійснення контролю за джере­лами підвищеної екологічної небезпеки та їх впливом на еко­логічну обстановку і здоров'я людей;

г) інформування органів управління в галузі попередження і ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій про будь-які відхи­лення у діяльності екологічно небезпечних виробництв, що здатні спричинити аварію чи ускладнити процеси інших надзвичайних екологічних ситуацій;

д) підготовка і передача необхідних матеріалів спеціально упов­новаженим органам для проведення паспортизації екологічно не­безпечних підприємств і сертифікації продукції, що здатні викли­кати настання надзвичайних екологічних ситуацій;

е) забезпечення отримання працівниками екологічно небезпеч­них виробництв необхідного рівня екологічних знань та спеціаль­ної підготовки у галузі використання екологічно небезпечних ви­робництв та виконання функцій у разі техногенних аварій та інших надзвичайних екологічних ситуацій;

є) створення системи локального нормативно-правового забез­печення екологічно шкідливих видів діяльності, спроможних вик­ликати техногенні аварії чи ускладнити процеси надзвичайних еко­логічних ситуацій природного походження;

ж) здійснення системи організаційних, матеріально-технічних, фінансових заходів щодо попередження надзвичайних екологічних ситуацій;

з) настання юридичної відповідальності та відшкодування шко­ди, заподіяної внаслідок негативного впливу екологічно небезпеч­ної діяльності.

Ефективним засобом попередження настання екологічної не­безпеки має стати процедура підготовки та подання особами, які здійснюють екологічно небезпечну діяльність, Протоколу еко­логічної безпеки (декларації), у якому на таких осіб покладається обгрунтування адміністративної системи забезпечення екологічної безпеки, проведення ідентифікації небезпеки виникнення еко­логічної загрози внаслідок великих аварій, заходів щодо поперед­ження її виявлення та обмеження настання негативних наслідків для людини та навколишнього природного середовища, застосу­вання засобів відвернення небезпеки. У Протоколі також має міститися інформація про розробку внутрішніх планів дій на випа­док надзвичайних екологічних ситуацій, інформація для складання зовнішніх планів дій на випадок великих аварій, відомості для прийняття рішень уповноваженим органом щодо розміщення до­вкола існуючих нових підприємств чи споруд, а також перелік еко­логічно небезпечних речовин, наявних на території їх підприємств з чітким визначенням порядку підготовки цих документів та подан­ня уповноваженому органу.

З метою попередження та стримування непередбачуваних ви­кидів, зменшення їх негативних наслідків і обмеження збитків для людей і навколишнього природного середовища, вжиття не­обхідних заходів для їх захисту від значних техногенних впливів, за­безпечення відновлення територій та доведення інформації гро­мадськості, місцевим органам влади та спеціально уповноваженим органам у законі доцільно передбачити зобов'язання осіб, які ек­сплуатують екологічно небезпечні об'єкти або здійснюють таку діяльність, щодо розробки внутрішніх та зовнішніх планів дій в надзвичайних екологічних ситуаціях з визначенням заходів, обов'язкових для здійснення у межах їх територій, щодо подання відповідної інформації у встановлений термін спеціально уповно­важеним органам та порядку проведення консультацій із зацікавле­ною громадськістю.

Далі бажано сформулювати норми про порядок та процедури інформування про заходи екологічної безпеки. Це стосується гро­мадськості та її права на отримання інформації про характер та рівні екологічної безпеки об'єктів, що знаходяться поблизу місця проживання людей, у разі настання надзвичайних екологічних ситуацій, зумовлених дією джерел підвищеної екологічної небезпеки;

оприлюднення Протоколу (декларації) екологічної безпеки у разі невиконання відповідними особами вимог такої безпеки; надання інформації про заходи екологічної безпеки спеціально уповноваже­ним органам держави, особливо у разі створення загрози еко­логічної небезпеки та проведення термінових і невідкладних за­ходів щодо усунення особливо тяжких наслідків, здійснення негай­ної евакуації населення, проведення рятувальних, ліквідаційних та реабілітаційних робіт.

Також мають бути норми, які б врегульовували всю систему пе­редачі та обміну інформацією з міжнародними організаціями та державами, що можуть зазнати негативних наслідків від екологічно небезпечної діяльності, з аналізом причини настання, здійснення ліквідаційних робіт та заходів щодо попередження наступних над­звичайних екологічних ситуацій. Поряд із викладеним у розділ вар­то включити і норми, які б передбачали процедури щодо стандар­тизації, нормування у галузі екологічної безпеки, ліцензування здійснення екологічно небезпечних видів діяльності, паспортизації екологічно небезпечних об'єктів, сертифікації аналогічної про­дукції та засобів пакування, здійснення аудиту такої діяльності, ек­спертизи відповідних об'єктів, екологічно небезпечних зон та тери­торій, застосування економічних та фінансових засобів, які б спря­мовувалися на попередження і реагування на аварії і катастрофи, проведення інспектування та різноманітних форм контролю (міждержавного, державного, громадського тощо), а також запро­вадження інституту страхування за шкоду, заподіяну здійсненням екологічно небезпечних видів діяльності та відповідальності за еко­логічний ризик.

Запропонований підхід до створення правових механізмів забез­печення екологічної безпеки кореспондуватиме з принциповими положеннями Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій від 17 березня 1992 р. (місто Гельсінкі) та Директиви Ради Європейського Союзу від 9 грудня 1996 р. № 98/82 ЄС «Про стри­мування небезпеки великих аварій, пов'язаних з небезпечними ре­човинами».

У розділі «Особливості забезпечення екологічної безпеки в окремих сферах суспільної діяльності» передбачається зосередити норми, які б регламентували відносини щодо забезпечення екологічної безпе­ки з урахуванням характеру та умов здійснення різноманітної діяльності з використання, переробки екологічно небезпечних ре­човин чи експлуатації аналогічних об'єктів як джерел підвищеної екологічної небезпеки, започатковуючи дію специфічних ме­ханізмів у процесі їх створення, реалізації, починаючи від проекту і завершуючи стадією функціонування конкретних підприємств, установ, організацій. Зокрема, бажано встановити особливості до­держання вимог екологічної безпеки у законодавчій, виконавчій і правозастосовчій діяльності, інноваційній та інвестиційній діяль­ності, при здійсненні різноманітних видів підприємництва — ви­робництва та надання послуг, при проведенні приватизації майна державних і корпоратизованих підприємств, землі та об'єктів жит­лового фонду, у промисловості, на транспорті, в агропромислово­му секторі економіки, у сфері комунікації, енергетиці, зовнішньо­економічній діяльності, а також у процесі використання ядерної енергії та інших небезпечних фізичних факторів, у процесі викори­стання пестицидів, агрохімікатів, різних екологічно небезпечних речовин та їх сполук, у сфері поводження з відходами, у військовій діяльності та при експлуатації оборонних військових об'єктів.

У майбутньому законі повинен бути наявний блок правових норм, спрямованих на регламентацію порядку реагування на аварії, катастрофи та інші надзвичайні екологічні ситуації, які зумовлені явищами природної стихії чи небезпечними техногенними чинни­ками.

У розділі «Заходи реагування на прояви екологічної небезпеки (над­звичайної екологічної ситуації)» повинні міститися норми, які б врегульовували мету та завдання такого реагування, його правові форми та способи здійснення всього комплексу охоронно-віднов­люваних, нормативно-режимних, програмно-ліквідаційних та ре­абілітаційних заходів, спрямованих на встановлення особливого статусу потерпілих громадян від прояву екологічного ризику.

Зокрема, перша група норм могла б регламентувати порядок визначення ступеня екологічного ризику та наслідків прояву небез­пеки, підготовки матеріалів, їх передачі, експертизи, розгляду і прийняття відповідних рішень про оголошення режиму зон еко­логічної катастрофи, зон підвищеної екологічної небезпеки, зон обмеженої екологічної небезпеки та їх можливого використання, консервації та ізоляції.

Регулювання проведення програмно-ліквідаційних заходів доцільно спрямувати на здійснення невідкладних аварійно-ряту­вальних робіт, паспортизації екологічно небезпечних виробництв, виявлення та дослідження характеру і наслідків впливу екологічної небезпеки, оцінки рівня екологічного ризику.

Норми, які регламентуватимуть здійснення реабілітаційних за­ходів, могли б врегульовувати порядок визначення категорій осіб, які постраждали від наслідків прояву екологічної небезпеки, вста­новлення причинного зв'язку між настанням моральної та ма­теріальної шкоди чи ушкодженням здоров'я населення і таким впливом, реєстрації потерпілих, підготовки проходження доку­ментів, їх розгляду і прийняття рішень про видачу правоустановчих посвідчень.

Вважаємо, що у запропонований спосіб можливо гармонізувати зазначений блок законодавчого регулювання із законодавством, яке визначає правовий режим екологічно небезпечних зон і тери­торій та законодавством про соціальний захист потерпілих грома­дян від надзвичайних екологічних ситуацій.

У розділі «Особливості правового'режиму використання та збере­ження екологічно небезпечних зон та територій» доцільно закріпи­ти норми, які б регламентували види таких зон і територій, зокре­ма, встановлення режиму зон екологічної катастрофи, зон підви­щеної та обмеженої екологічної небезпеки.

Норми розділу «Відповідальність за порушення законодавства про екологічну безпеку» мають чітко зафіксувати підстави настання юри­дичної відповідальності, її види залежно від ступеня екологічної небезпеки, сутності заподіяння шкоди здоров'ю людини, довкіллю та пов'язаним з ними матеріальним об'єктам. До таких правопору­шень, враховуючи існуючу практику, можна віднести: систематич­не порушення прав громадян на екологічну безпеку; невиконання вимог, норм та нормативів екологічної безпеки; злісне ухилення від виконання вимог екологічної безпеки, зафіксованих у дозволах на здійснення екологічно небезпечної діяльності; невиконання вимог на проведення заходів попередження екологічно небезпечних ситу­ацій та реагування на них з порушенням термінів та вимог щодо якості виконання зазначених робіт; порушення вимог щодо підго­товки та своєчасної передачі спеціально уповноваженим органам протоколів (декларацій) екологічної безпеки; ухилення від інфор­мування громадськості та повідомлення спеціально уповноважених органів про характер екологічного ризику; зловживання у процесі проведення рятувальних, ліквідаційних та реабілітаційних заходів;

заподіяння шкоди здоров'ю людей та довкіллю. За перераховані та інші можливі порушення законодавства про екологічну безпеку доцільно встановити майнову, дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Норми розділу «Міжнародне співробітництво у галузі екологічної безпеки» бажано спрямувати на регламентацію форм такого співробітництва, особливості чинності міжнародних угод і кон­венцій у цій сфері, характер співробітництва на міждержавному, урядовому та неурядовому рівнях.

В останньому розділі — «Заключні положення» доцільно зосере­дити норми, які б визначали порядок набрання чинності таким за­коном та особливості застосування його нормативних приписів.

Глава 3.

Організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки

Питання до теми:

1. Теоретичні засади структурно-правової організації забезпе­чення екологічної безпеки.

2. Органи загальної компетенції, їх спеціалізовані структури та повноваження у сфері забезпечення екологічної безпеки.

3. Органи спеціальної компетенції та їх повноваження у сфері забезпечення екологічної безпеки.

4. Правова організація єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації.

§ 1. Теоретичні засади структурно-правової організації забезпечення екологічної безпеки

Важливе значення у процесі реалізації законодавства у сфері екологічної безпеки (об'єктивно-правової форми) і суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (суб'єктивно-правової форми) відіграють організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки.

Під організаційно-правовими формами забезпечення еко­логічної безпеки слід розуміти опосередковані правовим регулю­ванням і відособлені організаційно типи функціональної діяльності спеціально уповноважених організаційних державних структур, інших інституцій, спрямовані на організацію координації, розпоря­дження, погодження, інформування, ліцензування, сертифікації, контролю, інших функціонально-розпорядчих дій і санкціонуван­ня з метою забезпечення усіма юридичними і фізичними особами та державою вимог, норм і нормативів екологічної безпеки.

Організаційно-правові Форми — невід'ємний елемент механізму державно-правового забезпечення екологічної безпеки. Вони пе­редбачають два основних блоки забезпечення екологічної безпеки:

1) наявність узгоджених організаційно-правових структур щодо реалізації законодавства у сфері екологічної безпеки, тобто взаємодіючих та узгоджених структур органів держави, наділених повноваженнями щодо забезпечення екологічної безпеки на національному, регіональному, місцевому і галузевому рівнях у ре­гулятивних та охоронних правовідносинах;

2) організаційно-функціональне забезпечення екологічної без­пеки на стадії відвернення (профілактики) екологічного ризику та ліквідації наслідків його прояву як основних напрямів системної і поліфункціональної діяльності сукупності органів держави, скоор­динованої та спрямованої на забезпечення дотримання усіма мож­ливими суб'єктами нормативно-правових вимог у цій сфері.

Правова організація забезпечення екологічної безпеки є уза­гальненою і інтегрованою категорією, в якій відображаються прин­ципи, ознаки та особливості організаційно-структурних і правових засад забезпечення екологічної безпеки, дотримання вимог законо­давства у цій сфері.

Треба відзначити, що організаційно-структурне забезпечення екологічної безпеки як на рівні вертикальних, так і горизонтальних зв'язків, здійснюється у межах відповідного правового механізму, окремі елементи якого раніше вже були охарактеризовані. У той же час правовий механізм включає приписи правового регулювання безпосередньої діяльності різноманітних організаційних інституцій та форм структурно-функціонального забезпечення сучасної систе­ми екологічної безпеки. Є підстави говорити про особливі ор-ганізаційно-процесійні правовідносини, у межах яких реалізується організаційно-правова діяльність різноманітних структурних еле­ментів цієї системи. Тобто правова організація забезпечення еко­логічної безпеки передбачає розкриття не тільки статичних еле­ментів структури, але й їх динаміку в процесі розвитку відповідно до функціональної діяльності організаційних структур у межах існуючої системи правового забезпечення екологічної безпеки. Са­ме за допомогою права запроваджується в життя поява тих чи інших організаційних структур залежно від актуалізації проблем за­безпечення екологічної безпеки та їх перманентного і поступового вирішення.

Завдяки праву та конкретним правовим приписам відбувається чітка структуризація органу, підпорядкованість його основних еле­ментів, співвідношення з іншими організаційними структурами у системі забезпечення екологічної безпеки, фіксуються правові мож­ливості органу та його складові — мета, завдання, напрями діяль­ності, скоординовується сукупність повноважень у цій сфері, відо­бражається їх місце та роль у системі забезпечення екологічної без­пеки та функціональна спрямованість організаційного забезпечення на реалізацію вимог, норм та нормативів екологічної безпеки.

Організаційно-правове забезпечення екологічної безпеки надає цілеспрямованості, послідовності діяльності структурно-ор­ганізаційних форм, визначає методи такої діяльності, особливості їх застосування на різних стадіях процесу забезпечення екологічної безпеки. Отже правова форма не тільки юридичне фіксує статус різноманітних органів у системі забезпечення екологічної безпеки, але й визначає форми реалізації ними вимог чинного законодавст­ва як координатора реалізації правових ідей, який надає правовим приписам реального стану «життєвого циклу».

Особливістю правової організації забезпечення екологічної без­пеки є поєднання імперативних, пріоритетних, загальнообов'язкових і координаційних, організаційних, санкціонуючих, контролю­ючих та інших виконавчо-розпорядчих засад та гарантуючих мож­ливостей значної частини положень, що випливають із сутнісного призначення категорії «забезпечення екологічної безпеки», яка вбирає в себе елементи сталості, певної завершеності, «гарантова-ності» виконання вимог, норм та нормативів екологічної безпеки, що базується, насамперед, на регулюванні відносин у цій сфері, ор­ганізаційному регулюванні за допомогою системи методів рівня екологічного ризику екологічно небезпечних видів діяльності, спо­стереження, коригування і врахування рівнів існуючих природних загроз та інституційного забезпечення суб'єктивного права особи на екологічну безпеку на різних рівнях та у різних формах його ре­алізації.

Можна говорити про те, що правова організація забезпечення екологічної безпеки є центральною ланкою впровадження норма­тивно-правових вимог, норм і нормативів екологічної безпеки у си­стему відповідних правовідносин, їх безпосереднього супроводжен­ня у процесі реалізації спеціальної правосуб'єктності різних осіб та держави (держав), певного коригування активної поведінки суб'єктів з урахуванням характеру та рівня екологічного ризику здійснюваної діяльності, джерел екологічної безпеки, реальних можливостей його технічного та організаційного регулювання до ступеня «найбільш сприйнятного» для навколишнього середовища, населення та осіб, зайнятих у сфері такої діяльності, і застосуван­ня наданих державою повноважень щодо обмеження, призупинен­ня та повного припинення нескоригованої екологічно небезпечної діяльності, яка порушує конституційне право особи і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Тож не випадковим є прагнення окремих інституційних ланок штучно або нормативно-правовим способом уникнути реалізації повноважень щодо забезпечення екологічної безпеки та перейти в режим не зовсім визначеного механізму «регулювання екологічної безпеки», а відтак — уникнути реальної правової відповідальності за стан екологічної безпеки в країні, регіоні та на іншому адміністративно-територіальному рівні.

Забезпечення екологічної безпеки як складової вирішення еко­логічних проблем у системі екологічних правовідносин найменшою мірою пов'язується з певними межами адміністративно-тери­торіального поділу держави, оскільки має наскрізну, необмежену сферу дії із виходом на транснаціональний рівень, а тому потребує вдосконалення наявних правових зв'язків на національному і транскордонному рівнях. Це, в свою чергу, зумовлює перегляд існуючої системи організаційного, організаційно-структурного та правового забезпечення екологічної безпеки, пристосованої до централізованої інституційної ієрархії у межах держави як на рівні більшості органів загальної, так і спеціальної компетенції, проте штучно пристосованої до правової організації забезпечення екологічної безпеки. Як свідчать непоодинокі експерименти та досвід деяких європейських країн, ефективнішою та спроможною досягти мети забезпечення екологічної безпеки є побудова та запроваджен­ня такого організаційно-структурного механізму, який би будував­ся на регіональному, екосистемному принципах із обмеженням підпорядкованості адміністративно-територіальним органам вико­навчої влади відповідно до національних та регіональних програм забезпечення екологічної безпеки.

Правовий характер організації забезпечення екологічної безпе­ки простежується і в тому, що наявні зв'язки між суб'єктами цієї системи і відповідних правовідносин опосередковані правовим ре­гулюванням як з точки зору визначення особливостей їх право-суб'єктності, функціональної спрямованості, так і в процесі їх ре­алізації.

У регламентуванні організаційно-структурної ієрархії забезпе­чення екологічної безпеки чітко відображається поєднання норм матеріального і процесуального призначення, беручи до уваги, що форми діяльності організаційних структур різного рівня векторне орієнтовані на здійснення координуючих, організуючих, погоджу­вальних і виконавчо-розпорядчих функцій та застосування найбільш ефективних методів у сфері регулювання екологічно не­безпечних видів діяльності шляхом надання дозволів на ввезення, перевезення, використання, захоронення, ліквідацію, знешкоджен­ня відходів, використання різних хімічних речовин, у тому числі пестицидів і агрохімікатів тощо, здійснення контролю за різними небезпечними видами діяльності, вжиття заходів превентивної еко-лого-правової відповідальності тощо.

Без перебільшення можна констатувати, особливо щодо функціонування різних видів організаційних структур у сфері еко­логічної безпеки, що у їх діяльності простежуються специфічні вла­стивості правової діяльності відповідних організуючих та виконав­чих суб'єктів системи екологічної безпеки. Особливо це просте­жується у наявності прямих і зворотних зв'язків, які встановлюють­ся між владноуповноваженими суб'єктами та диспозитивне або зо­бов'язальне уповноваженими суб'єктами у сфері забезпечення еко­логічної безпеки. Зазначені зв'язки цих суб'єктів також здебільшо­го опосередковані правовим регулюванням, але переважно на рівні підзаконних актів, що визначають різні процедури щодо отриман­ня дозволів на здійснення екологічно небезпечної діяльності, коор­динаційних, контролюючих та виконавчо-розпорядчих функцій, що надає їм певної впорядкованості, предметності, формально-юридичної визначеності, особливо на рівні позитивно спрямованої діяльності у цій сфері.

Такий підхід не може не позначитися на ефективності функціонування організаційних структур, особливо з точки зору здійснення окремих повноважень, процедура реалізації яких визна­чається на підзаконному правовому рівні, що знижує регулятивну функцію підзаконно-правового регулювання, а тому продукує по­шуки більш вивірених та виважених кроків щодо вдосконалення законодавчо-правової форми значної частини процесуальних пра­вовідносин. І такий підхід стає вже традиційним з точки зору пра­вового опосередкування цих правовідносин, які неадекватні більшості питань, пов'язаних із закріпленням матеріально-право­вих норм у законодавчих актах України. Отже, для правової ор­ганізації забезпечення екологічної безпеки гармонізація правових засад у визначенні статусу організаційних структур та реалізації на­даної правосуб'єктності є одним з першочергових завдань законо­творчої діяльності.

Не менш важливо запровадити більш сувору відповідальність організаційних структур за зволікання (навмисне, активне та па­сивне) реального забезпечення реалізації норм у відносинах еко­логічної безпеки, зокрема за незабезпечення права громадян на екологічну безпеку, недотримання вимог дозволів на здійснення екологічно небезпечної діяльності, нормативів екологічної безпеки, імперативів та пріоритетів, встановлених ^у чинному законодавстві щодо гарантування екологічної безпеки. Йдеться, зокрема, про си­туацію, за якої при відносно розвинутій правовій регламентації правовідносин у галузі екологічної безпеки, наявності досить роз­галуженої системи організаційних структур координуючого, ор­ганізуючого, контролюючого та виконавчо-розпорядчого призна­чення у цій сфері, юрисдикційної системи органів, уповноважених державою, залишаються нереалізованими можливості громадян та інших правомочних суб'єктів щодо апеляцій до них як відповідачів за незабезпечення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки.

Певною мірою відсутність у чинному законодавстві про еко­логічну безпеку прямої норми-припису щодо відповідальності ор­ганізаційних структур держави у разі незабезпечення ними вимог, норм та нормативів екологічної безпеки є суттєвою перешкодою на шляху ефективного функціонування організаційно-структурної си­стеми забезпечення екологічної безпеки.

Значною мірою це пояснюється тим, що й досі в державі не прийнято законодавчого чи підзаконного акта, в якому б містили­ся норми про відповідальність тих чи інших уповноважених органів держави перед громадянами України за незабезпечення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки у разі настання екологічної загрози внаслідок природної стихії чи техногенної аварії. Можна говорити про те, що й досі не запроваджено принципу відповідаль­ності (в юридичному розумінні) держави перед своїми громадяна­ми за недотримання вимог закону чи порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, у системі яких чи не провідне місце належить праву на екологічну безпеку.

Ця правова ідея могла б бути реалізованою і в законі про еко­логічну (природно-техногенну) безпеку, що розробляється провідними юристами та іншими фахівцями. Активна розробка та найскоріше прийняття такого законопроекту — неодмінна умова подальшого вдосконалення правовідносин у галузі екологічної без­пеки та, зокрема, в частині правової організації забезпечення еко­логічної безпеки, піднесення на новий рівень інституційно-право-вих засад регулювання екологічно ризикованих видів діяльності, створення механізму дійових гарантій унеможливлення чи зведен­ня до мінімуму прояву екологічного ризику та порушення права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище.

Теоретичний аналіз сучасного етапу та перспектив правової ор­ганізації забезпечення екологічної безпеки дозволяє абстрагуватися від конкретних форм організаційно-структурного забезпечення у цій сфері, узагальнити чинне законодавство, простежити практику його застосування у процесі вирішення конкретних питань еко­логічної безпеки.

Правильність та об'єктивність викладених позицій та положень чи їх спростування нададуть можливість провести конкретний прагматичний аналіз правового регулювання створення і функціонування організаційно-правових структур із забезпечення екологічної безпеки у сучасний період в Україні.

За чинним законодавством організаційні структури із забезпе­чення екологічної безпеки функціонують на рівні органів законо­давчої, виконавчої влади, місцевого самоврядування та спеціально уповноважених юрисдикційних правових структур.

Відповідно до Концепції (основ державної політики) національ­ної безпеки, схваленої постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. з метою формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у екологічній та інших сфе­рах, створюється система забезпечення національної безпеки Ук­раїни, тобто організована державою сукупність суб'єктів: держав­них органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та зобов'язаннями щодо захисту національних інтересів, які здійснюють узгоджену діяльність у ме­жах законодавства України.

До таких суб'єктів, за цією Концепцією, належать Верховна Ра­да України, український народ як колективний суб'єкт, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національний банк України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у межах своїх повноважень, спеціалізовані військові форму­вання, утворені відповідно до Конституції України (Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту насе­лення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерство внутрішніх справ України тощо).

Аналіз чинного законодавства України та вивчення практики організації системи забезпечення екологічної безпеки дозволяє з наукових позицій виділити основні групи органів держави, форми їх правової організації та повноваження у галузі забезпечення еко­логічної безпеки:

1. Органи загальної компетенції, їх спеціалізовані структури та повноваження у сфері екологічної безпеки.

2. Органи спеціальної компетенції та їх повноваження у цій сфері.

3. Органи єдиної системи запобігання і реагування на надзви­чайні екологічні ситуації.

§ 2. Органи загальної компетенції, їх спеціалізовані структури та повноваження у сфері забезпечення екологічної безпеки

Конституція України (ст. 92) передбачає, що виключно закона­ми визначаються, зокрема, питання екологічної безпеки, запрова­джується режим зон надзвичайної екологічної ситуації. Пра­вомірно, що до повноважень вищого законодавчого органу Ук­раїни — Верховної Ради — належить законодавче регулювання вище-наведених відносин, а також затвердження протягом двох днів з ча­су звернення Президента України його указу про оголошення ок­ремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації (п. 31 ст. 85).

На підставі Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» Верховна Рада України визначає повноваження рад, порядок організації і діяльності ор­ганів управління у цій сфері, встановлює статус потерпілих грома­дян внаслідок дії надзвичайних екологічних ситуацій, затверджує державні екологічні програми, що містять й розділи про екологічну безпеку та вирішує інші питання у цій сфері (ст. 13).

Центральне місце у системі правового забезпечення екологічної безпеки належить Президенту України. На нього Конституцією Ук­раїни покладається забезпечення державної незалежності, національної безпеки, здійснення керівництва у сферах національ­ної безпеки (у тому числі екологічної. — В.А.). Президент України оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням та­кого рішення Верховною Радою України, очолює Раду національ­ної безпеки і оборони, яка створюється для координації питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Правові засади організації та діяльності Ради національної безпе­ки і оборони України визначено Законом України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України»'. Серед її функцій закон передбачає координацію та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної, в то­му числі екологічної, безпеки в мирний час, під час військового або надзвичайного стану, у разі виникнення кризових ситуацій та внесення Президентові України пропозицій щодо реалізації заходів внутрішньої і зовнішньої політики у цій сфері.

Відповідно до визначених функцій Рада національної безпеки і оборони України наділяється низкою повноважень у сфері забезпе­чення національної, в тому числі екологічної безпеки, які за спря­мованістю, характером реалізації, організаційно-правовими і проце­суальними формами діяльності можна класифікувати на такі групи:

1. Повноваження щодо визначення основних напрямів стратегії національної, в тому числі екологічної, безпеки, які реалізуються шляхом розробки та розгляду на своїх засіданнях питань, які за Конституцією, законами України, програмними, концептуальними документами — Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України тощо належать до сфери національ­ної, зокрема екологічної, безпеки і оборони, та шляхом подання відповідних пропозицій Президентові України стосовно:

а) визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, еко­логічній та інших сферах;

б) розробки проектів державних програмних, доктринальних документів, директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил у цій сфері;

в) розробки проектів законів України, зокрема закону про Дер­жавний бюджет України, у частині статей, пов'язаних з цією сфе­рою, указів Президента України, міжнародних договорів та інших нормативних актів з питань національної, в тому числі екологічної, безпеки і оборони;

г) розробки заходів політичного, економічного, екологічного, соціального та іншого характеру відповідно до масштабу по­тенційних та реальних загроз національним, зокрема екологічним, інтересам України;

д) запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, оголошення, у разі потреби, окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації;

е) удосконалення системи забезпечення національної, зокрема екологічної, безпеки та організації оборони, утворення, реор­ганізації та ліквідації відповідних органів виконавчої влади у цій сфері;

є) виконання доручень, пов'язаних з вивченням конкретних пи­тань та здійсненням відповідних досліджень у цій сфері, органами виконавчої влади та науковими закладами України;

ж) матеріального, фінансового, організаційного та іншого забез­печення виконання заходів у зазначеній сфері, залучення кон­тролюючих, інспекційних та наглядових органів системи виконав­чої влади до здійснення контролю за якістю виконання прийнятих нею рішень та введених указів Президента України у цій сфері;

з) забезпечення і контролю надходження та опрацювання інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної, зокрема екологічної, безпеки України аналізу на її основі стану і тенденцій розвитку подій національної го і світового рівня, визначення потенційних та реальних загроз національним інтересам.

2. Повноваження щодо здійснення нормотворчцх робіт та практи­ки застосування нормативно-правових актів:

а) ініціювання розроблення нормативних актів та документів з питань національної, в тому числі екологічної, безпеки і оборони;

б) узагальнення практики застосування та виконання чинних нормативно-правових актів та документів.

3. Повноваження щодо здійснення аналітично-інформаційної діяльності:

залучення до аналізу інформації посадових осіб та фахівців ор­ганів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів підприємств та організацій усіх форм власності.

4. Координаційно-контрольні повноваження:

а) здійснення поточного контролю за діяльністю органів вико­навчої влади у цій сфері та подання Президентові відповідних вис­новків та пропозицій;

б) координація і контроль за переведенням Центральних і місце­вих органів виконавчої влади та економіки країни в умови зокрема надзвичайного стану та за діяльністю органів місцевого самовряду­вання у межах наданих повноважень за цих умов-

в) координація та контроль за діяльністю органів виконавчої вла­ди та організація захисту населення, забезпечення його життєдіяль­ності, охорона життя, здоров'я, конституційних Прав, свобод і закон­них інтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах надзвичайного та воєнного стану, в кризових ситуаціях, що загрожу­ють національній, в тому числі екологічній, безпеці України.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Прези­дент України. У разі дострокового припинення його повноважень відповідно до вимог Конституції України виконання цих обов'язків на період до обрання і вступу на посаду нового Президента України покладаються на прем'єр-міністра України. Персональний склад Ради національної безпеки формує Президент України.

З метою забезпечення організації роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони Президентом України при­значається Секретар Ради національної безпеки і оборони та його заступники. Секретарю Ради національної безпеки і оборони підпорядкований апарат для поточного інформаційно-аналітично­го та організаційного забезпечення цієї Ради, функції структура та штатний розклад якої визначаються Положенням про нього, що затверджується Президентом України.

Основною організаційною формою діяльності Ради національ­ної безпеки і оборони є її засідання, на яких Приймаються рішення з відповідних питань не менш як двома третинами голосів її членів. Прийняті рішення вводяться в дію указами Президента Ук­раїни. Члени Ради національної безпеки і оборони голосують осо­бисто без права делегування участі у її засіданні іншим особам.

Право брати участь у засіданні Ради надається Голові Верховної Ради України, а на запрошення Голови — головам комітетів Вер­ховної Ради України, народним депутатам, керівникам централь­них органів виконавчої влади та іншим особам, які не є членами Ради національної безпеки і оборони.

Голова Ради національної безпеки і оборони України особисто головує на її засіданнях, спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво її роботою, затверджує перспективні та поточні плани роботи, час і порядок проведення засідань, дає доручення членам Ради, пов'язані з виконанням покладених на неї функцій, заслухо­вує поточну інформацію Секретаря Ради про хід виконання її рішень, а в разі необхідності виносить це питання на засідання ра­ди, здійснює інші повноваження.

Секретар Ради національної безпеки і оборони України готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування її діяль­ності, подає на розгляд Президента України проекти актів Прези­дента України про введення в дію рішень Ради, організує роботу, пов'язану з підготовкою та проведенням її засідань та контролем за виконанням рішень Ради, координує діяльність робочих та кон­сультативних органів Ради, виконує за дорученням Президента Ук­раїни представницькі функції.

Для опрацювання і комплексного вирішення проблем міжгалу­зевого характеру, забезпечення науково-аналітичного та прогноз­ного супроводження діяльності Ради за її рішенням можуть утво­рюватися тимчасові міжвідомчі комісії, робочі та консультативні органи, функції та повноваження яких визначаються окремими по­ложеннями, які затверджуються Президентом України.

У справі організації забезпечення екологічної безпеки в Україні важливу роль виконує Кабінет Міністрів України та його спеціаль­но створені спеціалізовані функціональні структури. Згідно зі ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпе­ки і природокористування, координацію діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади тощо.

З метою оперативного вирішення питань, пов'язаних із за­побіганням надзвичайним ситуаціям та реагування на них, а також координації і контролю в цій сфері створено Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій*, яка сьогодні діє відповідно до Положення, затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. № 174'. Го­ловою цієї комісії за посадою є перший віце-прем'єр-міністр Ук­раїни, який координує діяльність центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, пов'язану з безпекою і захистом насе­лення, реагуванням у надзвичайній ситуації природного і техноген­ного походження.

Положення визначає основні завдання Державної комісії, які спрямовуються на координацію діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, пов'язаної зі створенням та функціону­ванням національної системи запобігання і реагування на аварії, катастрофи та інші надзвичайні ситуації, участь у формуванні і ре­алізації державної політики у сфері техногенно-екологічної безпе­ки, організацію та керівництво проведенням робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій національного і регіонального масштабів, у тому числі з транскордонним впливом.

Функціональна діяльність Державної комісії визначена з ураху­ванням умов реалізації спеціальних повноважень:

а) у звичайних умовах переважно профілактичного характеру;

б) на випадок реагування на надзвичайні ситуації.

У звичайних умовах функціонування Державна комісія забез­печує: підготовку і подання Президентові України і Кабінетові Міністрів України відповідних пропозицій щодо визначення прав і обов'язків у цій сфері центральних та місцевих органів ви­конавчої влади, підприємств, установ, організацій; координацію діяльності органів виконавчої влади з питань розроблення та ре­алізації загальнодержавних програм забезпечення безпеки насе­лення, його санітарно-епідеміологічного благополуччя та реагу­вання на надзвичайні ситуації; методичне керівництво і кон­троль за роботою Комісій з питань техногенно-екологічної без­пеки та надзвичайних ситуацій Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за їх підготовкою до дій у надзвичай­них ситуаціях.

Важливим у звичайних умовах є вжиття заходів щодо проведен­ня експертизи найважливіших проектів будівництва та реконст­рукції в частині забезпечення техногенно-екологічної безпеки;

участь у розгляді питань про створення або припинення діяльності державних підприємств, що використовують небезпечні склади і технології (хімічні, радіаційні тощо); сприяння розвитку гідроме­теорологічних спостережень і прогнозів державної системи моніто­рингу навколишнього природного середовища, системи цивільно­го захисту населення, форм контролю за функціонуванням по­тенційно небезпечних об'єктів; співпраця з відповідними органами зарубіжних країн і міжнародними організаціями у межах зо­бов'язань України згідно з міжнародними договорами.

У період реагування на надзвичайні ситуації Державна комісія здійснює: безпосереднє керівництво ліквідацією наслідків надзви­чайних ситуацій національного і регіонального масштабів, у тому числі з транскордонним впливом, вивчення обставин, що склали­ся, та підготовку інформації Президентові України і Кабінету Міністрів України про вжиті заходи реагування на надзвичайну си­туацію та причини її виникнення, організацію робіт та взаємодію органів центральної і місцевої виконавчої влади, громадських, міжнародних організацій для евакуації населення, надання по­терпілим необхідної допомоги.

Державна комісія залучає до виконання робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій необхідні рятувальні, транспортні, будівельні, медичні та інші формування з використанням наявних матеріально-технічних, продовольчих та інших ресурсів і запасів, забезпечує взаємодію з відповідними організаціями країн, тери­торія яких зазнала негативної дії внаслідок надзвичайної ситуації, що виникла в Україні, та визначає розмір шкоди, заподіяної суб'єктам господарської діяльності і населенню внаслідок надзви­чайних ситуацій національного або регіонального масштабів.

З метою ефективної реалізації визначених функцій Державна комісія наділяється повноваженнями щодо:

а) заслуховування керівників чи представників центральних та місцевих органів виконавчої влади з питань, що належать до її ком­петенції, і надання їм відповідних доручень;

б) одержання від центральних і місцевих органів виконавчої влади матеріалів і документів, необхідних для вирішення відповідних питань;

в) застосування без попереднього узгодження з відповідними центральними та місцевими органами виконавчої влади необхідних сил і засобів, призначених виконувати завдання щодо запобігання надзвичайним ситуаціям та реагування на них, за винятком запасів державного матеріального резерву;

г) залучення до ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, у разі потреби, усіх функціональних ланок державної системи за­побігання надзвичайним ситуаціям та реагування на них;

д) розподілу матеріалів про причини виникнення і наслідки надзвичайних ситуацій та внесення пропозицій щодо притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності посадових осіб, винних у виникненні надзвичайної ситуації.

Державну комісію очолює її голова, а у разі його відсутності, за його дорученням — один із заступників, які призначаються, як і за­гальний склад Комісії, рішенням Кабінету Міністрів України. Пер­сональний склад Державної комісії затверджується Головою.

На нього покладається право залучати для ліквідації або за­побігання виникненню надзвичайної ситуації будь-яких транспорт­них, рятувальних, відбудовних, медичних та інших сил і засобів;

приймати рішення у межах повноважень у цій сфері; вносити про­позиції Президенту України і прем'єр-міністрові України про за­охочення або нагородження осіб, які внесли значний вклад у роз­робку та реалізацію заходів запобігання надзвичайним ситуаціям, ліквідацію її наслідків; делегувати свої повноваження заступникам на період ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Важливим робочим органом Державної комісії щодо забезпе­чення підготовки, скликання і проведення засідань, а також кон­тролю за виконанням її рішень є секретаріат, роботу якого спрямо­вує відповідальний секретар.

Засідання Державної комісії проводяться в міру необхідності, але не менше одного разу на два місяці, на яких приймаються рішення відкритим голосуванням більшістю голосів із числа при­сутніх її членів і оформляються протоколом, який підписується го­ловою та відповідальним секретарем. До роботи комісії можуть за­лучатися фахівці різного фаху залежно від характеру та складності вирішення питання.

Для оперативного вирішення питань екологічної безпеки в Кабінеті Міністрів України створено відділ з питань техногенної, екологічної, ядерної безпеки та природокористування.

Комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичай­них ситуацій створено при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях. Так, у Київській міській державній адміністрації відповідні функції покладено на Управління з надзвичайних ситу­ацій та цивільного захисту населення, у Київській обласній дер­жавній адміністрації діє аналогічне за назвою управління.

У системі організаційно-правового забезпечення чільне місце відводиться обласним та районним радам як повноважним пред­ставникам органів місцевого самоврядування.

Згідно із Законом України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування»' обласні ради на своїх засіданнях мають право приймати у межах, визначених законами, рішення з питань бороть­би зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, які передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність, а обласні та рай­онні ради виключно на їх пленарних засіданнях затверджують про­грами соціально-економічного та культурного розвитку відповідно області, чи району та цільові екологічні програми, заслуховують звіти про їх виконання, приймають за пропозицією відповідних сільських, селищних, міських рад рішення, пов'язані зі створенням у межах законодавства зон надзвичайних ситуацій, делегують відповідним місцевим державним адміністраціям повноваження на здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків еко­логічних катастроф, інших надзвичайних ситуацій, інформують громадськість, залучають в установленому порядку до цих робіт підприємства, установи та організації, а також населення.

Крім того, обласні ради делегують обласним державним ор­ганізаціям повноваження щодо затвердження для підприємств, ус­танов і організацій, розташованих на відповідній території, лімітів викидів та скидів забруднюючих речовин у довкілля та лімітів розміщення відходів відповідно до вимог чинного законодавства.

Важлива роль у системі організаційного забезпечення еко­логічної безпеки належить представницьким органам місцевого са­моврядування — сільським, селищним і міським радам та їх вико­навчим органам.

Відповідно до вищезазначеного Закону сільські, селищні та міські ради надають згоду на розміщення на відповідній території нових об'єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких, згідно з діючими нормативами, включає таку територію, приймають у ме­жах, визначених законом, рішення з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.

Виконавчими органами сільських, селищних та міських рад є виконавчі комітети відповідних рад, які наділяються законом вла­сними (самоврядними) та делегованими повноваженнями у сфері екологічної безпеки. Серед останніх доцільно виділити, зокрема, розгляд і узгодження планів підприємств, установ і організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, діяльність яких може викликати негативні соціальні, демо­графічні та екологічні наслідки, підготовка щодо висновків і вне­сення пропозицій до відповідних органів.

Окремі питання у сфері забезпечення екологічної безпеки за­значені виконавчі органи реалізують у процесі здійснення інших функціональних повноважень, зокрема вирішення питань зібран­ня, транспортування, утилізації та знешкодження побутових відходів (власні самоврядні), прийняття рішень про скасування ви­даного дозволу на експлуатацію об'єктів у разі порушення вимог екологічної безпеки (делеговані), здійснення контролю за забезпе­ченням надійності та безпечності будинків і споруд незалежно від форми власності в районах, що зазнають впливу небезпечних при­родних і техногенних явищ та процесів (делеговані), визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань юридичними особа­ми незалежно від форм власності за екологічну шкоду, підготовка і подання на затвердження ради проектів місцевих екологічних програм та участь у підготовці загальнодержавних і регіональних екологічних програм (власні самоврядні), здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійно­го лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, інфор­мування про них населення, залучення в установленому законом порядку до цих робіт підприємств, установ, організацій, а також населення (делеговані).

На виконавчі органи сільських, селищних, місцевих рад покла­дається також визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, -побутових та інших відходів відповідно до чинного законодавства, координація діяльності спеціально уповноважених органів управління у сфері забезпечен­ня екологічної безпеки, подання відповідно до законодавства одно­разової допомоги громадянам, які постраждали від стихійного ли­ха, вирішення питань про надання компенсації і пільг громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, пільг та компенсацій за роботу у шкідливих умовах, вжиття у разі стихійно­го лиха, екологічних катастроф, епідемій, епізоотій, пожеж, інших надзвичайних ситуацій необхідних заходів щодо забезпечення дер­жавного і громадського порядку, діяльності підприємств, установ, організацій, врятування життя людей, захисту їх здоров'я, збере­ження матеріальних цінностей (делеговані).

Органи місцевої виконавчої влади відповідно до Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації»' інформу­ють населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються до його поліпшення, організовують роботу з ліквідації наслідків екологічних аварій, за­лучають до цих робіт підприємства, установи, організації незалеж­но від форм власності, та громадян, вживають заходів щодо відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями екологічного зако­нодавства юридичними і фізичними особами, забезпечують здійснення заходів щодо охорони громадської безпеки, оголошують у разі стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій зони надзвичайної ситуації, здійснюють передбачені законо­давством заходи, пов'язані з врятуванням життя людей, захистом їх здоров'я і прав, сприяють розвитку міжнародного співробітництва у галузі захисту прав людини та, зокрема, екологічної безпеки.

Центральна роль у забезпеченні екологічної безпеки виконавчи­ми органами сільських, селищних та міських рад належить відповідно сільському, селищному, міському голові, який гарантує здійснення відповідних повноважень органів місцевої виконавчої влади, дотримання вимог законодавства у цій сфері, організовує роботу відповідної ради та її виконавчого комітету, підписує їх рішення, виконує інші координуючі, організуючі, виконавчо-роз­порядчі і контролюючі функції та несе персональну відповідальність за реалізацію наданих йому законом повноважень щодо забезпечення екологічної безпеки.

§ 3. Органи спеціальної компетенції та їх повноваження в сфері екологічної безпеки

Важливу роль у забезпеченні екологічної безпеки чинне законо­давство відводить центральним органам спеціальної надвідомчої компетенції в сфері екологічної безпеки. На них покладаються пе­реважно координуючі, організаційні, контрольні та інші виконав­чо-розпорядчі функції, спеціальний надвідомчий характер яких надає їм прерогативу реалізації цього напряму державної екологічної політики.

До таких організаційно-правових структур можна віднести сис­тему органів Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи і Міністерства охорони здоров'я України.

Міністерство екології та природних ресурсів утворено відповідно до Указу Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573' на базі колишніх Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Комітету з пи­тань геології та використання надр, Комітету України з питань гідрометеорології. Державної адміністрації ядерного регулювання України, Головного управління геодезії, картографії та кадастру та Державної Комісії у справах випробувань і реєстрації засобів захи­сту та регуляторів росту рослин і добрив, які ліквідовано.

Повноваження Міністерства екології та природних ресурсів Ук­раїни в сфері екологічної безпеки визначаються відповідним Поло­женням, затвердженим Указом Президента України від 29 травня 2000 р. № 724².

Відповідно до Положення Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінекоресурсів України) є спеціально уповнова­женим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, діяльність якого спрямовується і коорди­нується Кабінетом Міністрів України.

Мінекоресурсів України є головним (провідним) органом у си­стемі центральних та інших органів виконавчої влади у сфері охо­рони навколишнього природного середовища, раціонального вико­ристання природних ресурсів і, зокрема, екологічної, ядерної, радіаційної безпеки.

Основними завданнями Мінекоресурсів у галузі екологічної безпеки є забезпечення реалізації державної політики у сфері охо­рони навколишнього природного середовища, раціонального вико­ристання природних ресурсів, екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, а також створення екологічних передумов для сталого роз­витку України, здійснення комплексного управління та регулюван­ня у цій сфері, здійснення державного контролю за додержанням вимог екологічного законодавства, в тому числі законодавства про екологічну безпеку.

Відповідно до покладених на нього завдань Мінекоресурсів Ук­раїни готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, складовою якої є забезпечення еко­логічної безпеки, організовує розроблення і реалізацію загально­державних програм з охорони навколишнього природного середо­вища, раціонального використання та відтворення природних ре­сурсів, забезпечення екологічної безпеки, сприяє розробленню регіональних екологічних програм та координації їх виконання.

У той же час на Мінекоресурсів України покладається ре­алізація єдиної науково-технічної політики у сфері охорони навко­лишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки. Воно організовує та координує розроблення та реалізацію загальнодержавних наукових та науково-технічних про­грам, спрямованих на планомірне, комплексне вивчення стану на­вколишнього природного середовища, природних ресурсів та відповідне картографування території України, бере участь у фор­муванні національної системи науково-технічної інформації, вис­тупає державним замовником науково-дослідних робіт з питань, що належать до його компетенції.

Важливим напрямком діяльності Мінекоресурсів України є ко­ординація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, за­безпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, а також здійснення державного контролю за додержанням норм і правил у вищезазначеній сфері, в тому числі вимог екологічної безпеки, зо­крема у пунктах пропуску через державний кордон України, у сфері поводження з відходами та іншої діяльності; організація та здійснення державної екологічної експертизи, проведення моніто­рингу навколишнього природного середовища, створення та функціонування екологічних та інших інформаційних систем;

участь у вдосконаленні системи обліку, звітності та державної політики з питань, віднесених до його повноважень.

Разом з тим Мінекоресурсів України затверджує в установлено­му порядку норми і правила з охорони навколишнього природно­го середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, аналізує практику їх застосування, здійснює в межах своїх повноважень за­ходи щодо адаптації законодавства України до екологічного зако­нодавства Європейського Союзу та імплементації в національне за­конодавство норм відповідних міжнародно-правових актів, сторо­ною яких є Україна.

До повноважень Мінекоресурсів України в сфері екологічної безпеки належить діяльність спільно з відповідними органами ви­конавчої влади у роботі із стандартизації, сертифікації, акредитації, метрологічного забезпечення, надання в установленому законодав­ством порядку дозволів (ліцензій) на спеціальне використання природних ресурсів, на викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, на розміщення, транскордонне перевезення та здійснення інших операцій у сфері поводження з відходами. Воно виступає компетентним органом з питань переве­зення небезпечних відходів та їх видалення.

Мінекоресурсів України також затверджує або погоджує в уста­новленому порядку ліміти та квоти на використання чи добування природних ресурсів загальнодержавного значення, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, якщо це призводить до забруднення довкілля, на утворення та розміщен­ня відходів; розробляє нормативні плани на розміщення відходів, на викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище; організовує проведення державних випробувань пес­тицидів та агрохімікатів вітчизняного та іноземного виробництва, здійснює їх державну реєстрацію та затверджує переліки пести­цидів, дозволених для використання в Україні, встановлює регла­менти їх застосування; здійснює акредитацію установ та ор­ганізацій, які проводять державні випробування пестицидів та аг­рохімікатів, надає дозволи на ввезення в Україну, виробництво дослідних партій та використання незареєстрованих пестицидів і агрохімікатів для проведення державних випробувань, наукових досліджень тощо.

У системі наданих функцій Мінекоресурсів України організовує гідрометеорологічне прогнозування та забезпечення в установлено­му порядку органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання та населення інформацією про стан і прогнозовані зміни гідрометеорологічних умов, попередженнями про небезпечні та стихійні гідрометеорологічні явища, бере участь у плануванні та здійсненні заходів профілактики і реагування на надзвичайні ситу­ації в частині забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної без­пеки.

Відповідно до наданих повноважень Мінекоресурсів України здійснює міжнародне співробітництво у сфері охорони навколиш­нього природного середовища, раціонального використання при­родних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, бере участь у підготовці міжнародних договорів України у цій сфері, представляє і захищає національні інтереси України у відповідних міжнародних організаціях, координує діяльність цент­ральних органів виконавчої влади з метою забезпечення виконан­ня зобов'язань, що випливають з участі України в міжнародних ор­ганізаціях та міжнародних договорах з питань екологічної безпеки, організовує роботу із залученням міжнародної технічної допомоги у сферу охорони довкілля, раціонального використання і відтво­рення природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки.

Складовою частиною діяльності Мінекоресурсів України є за­безпечення інформування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та населення про екологічний стан те­риторії та об'єктів, у тому числі ядерних установок і прилеглих до них територій, випадків та причин екстремального забруднен­ня довкілля; підготовка разом з іншими органами виконавчої влади та подання в установленому порядку Національної до­повіді про стан навколишнього природного середовища; сприян­ня екологічній освіті та екологічному вихованню громадян, здійснення співробітництва в зазначеній сфері з екологічними об'єднаннями громадян; затвердження положень про громадсь­кий контроль у сфері охорони довкілля, раціонального природо­користування та забезпечення екологічної безпеки, реалізація інших функцій та повноважень відповідно до вимог чинного за­конодавства.

З метою реалізації зазначених функцій Мінекоресурсів України наділяється правами організаційно-дорадчого, координаційно-кон­трольного, санкціонуючого та юрисдикційного характеру.

До організаційно-дорадчих повноважень належать:

а) залучення спеціалістів центральних та місцевих органів вико­навчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань у сфері забезпечення еко­логічної безпеки;

б) скликання в установленому порядку нарад з питань еко­логічної безпеки.

Координаційно-контролюючі повноваження передбачають:

а) заслуховування відповідних звітів посадових осіб цент­ральних і місцевих органів виконавчої влади, а також підприємств, установ та організацій з питань забезпечення еко­логічної безпеки;

б) одержання в установленому законодавством порядку від цен­тральних і місцевих органів виконавчої влади, Автономної Рес­публіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, ус­танов, організацій, від власників та органів управління пояснень, доводів, звітів про стан екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, повідомлень про аварії та їх причини; технічної та іншої докумен­тації й інформації, необхідної для ефективного виконання покла­дених завдань;

в) обмеження підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності на використання екологічно небезпечних об'єктів з метою перевірки додержання вимог екологічної безпеки.

Санкціонуючі повноваження включають:

а) надання керівникам підприємств, установ, організацій обов'язкових для виконання приписів щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань екологічної, ядерної та радіаційної безпеки;

б) застосування у випадках, передбачених чинним законодавст­вом, економічних санкцій до підприємств, установ», організацій за порушення вимог екологічної безпеки;

в) передача правоохоронним органам у разі наявності підстав, передбачених чинним законодавством, матеріалів про виявлені факти злочинів.

Юрисдикційні повноваження передбачають:

а) обмеження, тимчасову заборону (зупинення) в установлено­му порядку діяльності підприємств, установ, організацій та об'єктів незалежно від форм власності або внесення до Кабінету Міністрів України відповідного подання про припинення екологічно небез­печної діяльності, якщо вона провадиться з порушенням норм, правил та вимог екологічної безпеки;

б) подання позовів до судових інстанцій про відшкодування шкоди і втрат, завданих порушенням законодавства у сфері еко­логічної безпеки;

в) розгляд справ про адміністративне карані порушення вимог, норм та правил екологічної безпеки.

Мінекоресурсів України здійснює свої повноваження безпосе­редньо та через спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів в Автономній Республіці Крим, державні управління екології та природних ресурсів в обла­стях, містах Києві та Севастополі, інші його територіальні органи, інспекції, а також установи і організації, що належать до його сфе­ри управління в галузі забезпечення екологічної безпеки.

Реалізація вищезазначених функцій та повноважень здійснюється спеціально створеними структурними підрозділами центрального апарату Мінекоресурсів України — Департаментом екологічної безпеки, у складі якого функціонують Управління еко­логічної експертизи та оцінки впливу на довкілля, управління відходів, управління екологічної безпеки хімічних речовин'.

У той же час Мінекоресурсів України здійснює свої повнова­ження через підпорядковану йому систему органів — Державну екологічну інспекцію, Державний комітет Автономної Республіки Крим по охороні навколишнього природного середовища і природ­них ресурсів, державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі, Державну інспекцію по охо­роні Азовського моря і Державну інспекцію по охороні Чорного моря, які реалізують аналогічні функції на відповідному адміністративно-територіальному та басейновому рівнях у межах наданої їм юрисдикції в сфері забезпечення екологічної безпеки.

Мінекоресурсів України під час виконання покладених на ньо­го функцій взаємодіє з іншими центральними і місцевими органа­ми виконавчої влади. Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з відповідни­ми органами інших держав та міжнародними організаціями.

Мінекоресурсів України очолює міністр, якого призначає за по­данням прем'єр-міністра України та припиняє його повноваження Президент України. Міністр несе персональну відповідальність пе­ред Президентом України і Кабінетом Міністрів України за здійснення покладених на Мінекоресурсів України завдань і вико­нання ним своїх повноважень.

Міністр екології та природних ресурсів України погоджує при­значення на посаду та звільнення з посади керівника спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у цій сфері в Автономній Республіці Крим, а також призначає на посаду та звільняє в уста­новленому порядку керівників державних управлінь екології та природних ресурсів, інших установ і організацій в областях, містах Києві та Севастополі, укладає і розриває контракти з керівниками підприємств, наукових, навчальних закладів, що належать до сфе­ри його управління.

З метою погодженого вирішення питань, що належать до ком­петенції Мінекоресурсів України, обговорення найважливіших на­прямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі міністра (голова колегії), заступників міністра за посадою, керівників структурних підрозділів. Члени комісії затверджуються та звільняються від обов'язків Кабінетом Міністрів України.

Для розгляду наукових рекомендацій при Мінекоресурсів Ук­раїни утворюється науково-технічна рада, до роботи якої залуча­ються провідні вчені, фахівці-практики, представники зацікавле­них центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Персональний склад ради і положення про неї затверджує міністр.

Чільне місце у системі організаційно-правового і функціональ­ного забезпечення екологічної безпеки належить Міністерству Ук­раїни з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту насе­лення від наслідків Чорнобильської катастрофи*. Положення про яке затверджене Указом Президента України від 28 жовтня 1996 р. МНС є центральним органом державної виконавчої влади, що за­безпечує втілення у життя державної політики щодо захисту насе­лення і територій від надзвичайних ситуацій, запобігання їм та ре­агування на них, ліквідації їх наслідків і наслідків Чорнобильської катастрофи.

До його основних завдань слід віднести координацію діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, підприємств, установ, організацій усіх форм влас­ності з вирішення проблем захисту населення та території від над­звичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків, керівництво діяльністю органів управління, штабів військової, цивільної оборо­ни і підпорядкованих спеціалізованих формувань, а також робіт, пов'язаних з формуванням, реалізацією єдиної науково-технічної політики у сфері створення та впровадження сучасних інфор­маційних технологій, банків даних з проблем захисту населення, території від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи.

Важливими завданнями МНС є визначення основних напрямів діяльності у сфері захисту населення і території від надзвичайних ситуацій, соціального захисту населення, реабілітації забруднених територій внаслідок Чорнобильської катастрофи, розроблення і ре­алізація заходів щодо захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи.

Серед основних завдань діяльності МНС можна виділити ор­ганізацію і координацію здійснення всіх заходів на території зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення, вирішення питань їх фінансування, охорони громадського порядку і здоров'я персоналу, захисту наукових і економічних інтересів дер­жави та здійснення державного нагляду і контролю техногенної безпеки, готовність до дій у надзвичайних ситуаціях, впроваджен­ня превентивних заходів щодо відвернення цих ситуацій.

Напрямки діяльності МНС у зазначеній сфері можна система­тизувати за такими критеріями:

а) організаційні;

б) розпорядчі (оперативно-розпорядчі);

в) координаційні;

г) прогностичні;

д) рекомендаційні;

е) інформаційні;

є) експертно-оціночні;

ж) наглядові та контролюючі;

з) гарантуючі;

й) установчі;

і) комунікаційні. До організаційних повноважень МНС можна віднести:

а) організацію розроблення і здійснення заходів цивільної обо­рони щодо запобігання і реагування на надзвичайні ситуації та робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастро­фи і соціальним захистом потерпілих від неї громадян;

б) здійснення заходів щодо зниження рівня опромінення та за­безпечення нормальної життєдіяльності населення на територіях, забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи;

в) організацію надання допомоги населенню України та інших держав, яке потерпіло внаслідок надзвичайної ситуації;

г) організацію створення, підготовки і використання аварійно-рятувальних спеціалізованих формувань у проведенні першочерго­вих робіт з локалізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

д) організацію робіт у галузі поводження з радіоактивними відходами, крім підприємств, установ, організацій, що належать до управління Міністерства палива та енергетики України;

е) організацію фінансового, матеріального і технічного забезпе­чення військ цивільної оборони, аварійно-рятувальних та інших підпорядкованих формувань;

є) організацію виконання актів законодавства.

Розпорядчі (оперативно-розпорядчі) функції охоплюють:

а) керівництво роботами, пов'язаними з ліквідацією наслідків великих за масштабами аварій і катастроф техногенного характеру та інших надзвичайних ситуацій;

б) визначення спільно з центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями складу, місця розміщення та осна­щення сил і засобів, призначених для ліквідації наслідків надзви­чайних ситуацій, утворення навчальних та реабілітаційних центрів;

в) керівництво усім комплексом робіт у зонах відчуження і бе­зумовного (обов'язкового) відселення, крім об'єктів, що належать до сфери управління Міністерства палива та енергетики України;

г) розпорядження коштами фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захи­сту населення, фінансування витрат міністерств та інших централь­них органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим, місцевих органів виконавчої влади і органів місце­вого самоврядування на проведення робіт з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і на соціальний захист потерпілих від неї громадян;

д) здійснення у межах повноважень, визначених законодавст­вом, функцій управління об'єктами державної власності, що нале­жать до його сфери.

Координаційні функції МНС передбачають:

а) координацію діяльності центральних органів виконавчої вла­ди щодо проведення пошуку і рятування людей, аварійно-ряту­вальних робіт, ліквідації наслідків впливу нафтопродуктів, шкідли­вих хімічних та радіоактивних речовин на довкілля;

б) координацію реалізації науково-технічних зв'язків з підприємствами, установами, організаціями країн світового співто­вариства із зазначених питань;

в) координацію здійснення авіаційних пошуково-рятувальних робіт іншими органами виконавчої влади, самоврядування, юри­дичними особами, налагодження взаємодії між ними;

г) координацію зусиль центральних і місцевих органів виконав­чої влади із запобігання надзвичайним ситуаціям на їх об'єктах.

Прогностичні функції включають:

а) розробку проектів державних програм і прогнозів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, здійснення цивільної оборони, запобігання надзвичайним ситуаціям, соціаль­ного захисту громадян, які від них постраждали;

б) прогнозування спільно із зацікавленими організаціями ймовірності виникнення надзвичайних ситуацій природного і тех­ногенного характеру, їх моделювання, районування території Ук­раїни за наявністю потенційно небезпечних виробництв, об'єктів загрози стихійного лиха, визначення показників ризику на об'єктному і територіальному рівнях.

Важливу роль відіграють і рекомендаційні функції:

а) подання у межах своїх повноважень пропозицій до проекту Державного бюджету;

б) участь у розгляді та опрацюванні пропозицій щодо будівництва, розширення, реконструкції господарських об'єктів на забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи тери­торіях та в місцях компактного переселення громадян з цих те­риторій;

в) подання Кабінету Міністрів України пропозицій щодо вста­новлення меж зон забруднених унаслідок Чорнобильської катаст­рофи територій, підготовка аналітичних матеріалів про стан ліквідації її наслідків і соціального захисту постраждалих від неї громадян та пропозицій щодо надання іноземним державам інфор­мації про результати моніторингу і наукових досліджень, пов'яза­них із зазначеною катастрофою;

г) розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері та внесення їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.

Складовою частиною діяльності МНС є здійснення інфор­маційно-реєстраційних функцій, зокрема, оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайної ситуації, забезпечення на­лежного функціонування територіальних систем оповіщення, ве­дення державного реєстру аварійно-рятувальних служб.

Важливим напрямом діяльності є також експертно-оціночні функції:

а) участь у проведенні державної експертизи містобудівної до­кументації та проектів будівництва техногенне небезпечних об'єктів у частині додержання вимог техногенної безпеки;

б) оцінка радіаційної обстановки на забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи територіях;

в) узагальнення практики застосування законодавства у цій сфері.

Центральне місце у діяльності МНС належить наглядовим та контролюючим функціям:

а) контроль за виконанням програм щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, запобігання надзвичайним ситуаціям, соціального захисту потерпілих від неї громадян;

б) контроль за цільовим використанням бюджетних коштів у за­значеній сфері;

в) контроль за діяльністю центральних органів виконавчої вла­ди, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих держав­них адміністрацій, юридичних осіб усіх форм власності з питань соціально-економічного, правового, медичного захисту постражда­лих від радіаційних аварій та катастроф громадян або тих, що бра­ли участь у ліквідації їх наслідків та реабілітації забруднених тери­торій від Чорнобильської катастрофи;

г) державний нагляд і контроль за виконанням вимог техноген­ної безпеки, заходів щодо запобігання надзвичайним ситуаціям та їх ліквідації, станом готовності сил реагування на надзвичайні си­туації техногенного та природного характеру до проведення ряту­вальних та інших робіт у разі виникнення надзвичайної ситуації;

д) контроль за виконанням центральними і місцевими органа­ми виконавчої влади, юридичними особами завдань щодо пересе­лення громадян з радіоактивне забруднених територій, створення для них необхідних соціально-побутових умов у місцях компактно­го поселення, будівництва житла, об'єктів соціальної та виробни­чої інфраструктури для громадян, які проживають на радіоактивне забруднених територіях, забезпечення їх екологічно чистими про­дуктами харчування і промисловими товарами першої не­обхідності;

е) здійснення радіоекологічного моніторингу радіаційної обста­новки на забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи тери­торіях;

є) контроль за виконанням спеціальних правил і вимог щодо додержання законодавства підприємствами і організаціями у зоні відчуження і безумовного (обов'язкового) відселення;

ж) контроль за реалізацією законодавства у сфері техногенно-екологічної безпеки в межах і порядку, встановлених чинними нормативно-правовими актами.

Ефективній реалізації повноважень МНС мають сприяти також гарантуючі функції:

а) забезпечення готовності сил і штабів цивільної оборони та сил з надзвичайних ситуацій до проведення аварійно-рятувальних та інших робіт;

б) забезпечення єдності концепцій господарської та природо­охоронної діяльності у зонах відчуження та безумовного (обов'яз­кового) відселення;

в) забезпечення проведення науково-дослідних та конструк­торських робіт з проблем захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи, удоскона­лення існуючих і створення нових приладів контролю і визначення ступеня впливу шкідливих хімічних речовин та іонізуючого ви­промінювання, засобів захисту й рятувально-аварійних засобів;

г) забезпечення виконання дезактиваційних робіт у населених пунктах на територіях, забруднених унаслідок Чорнобильської ка­тастрофи;

д) забезпечення розроблення, погодження або затвердження програм підготовки фахівців, посадових осіб органів управління і сил цивільної оборони до дій у надзвичайних ситуаціях, навчання населення, проведення атестації рятувальників і аварійно-ряту­вальних формувань;

е) забезпечення безпеки осіб, які залучаються до роботи у рай­онах надзвичайних ситуацій і збереження вантажів, що доставля­ються у райони лиха;

є) забезпечення органів управління, сил цивільної оборони, юридичних осіб, що входять до йото системи, висококваліфікова­ними фахівцями;

ж) забезпечення в межах своєї компетенції реалізації державної політики щодо державної таємниці у цій сфері;

з) забезпечення запровадження в Україні єдиної системи прове­дення авіаційних робіт з пошуку і рятування;

й) забезпечення запобігання надзвичайним ситуаціям на водних об'єктах, ефективне реагування на них, збереження життя, здо­ров'я людей, матеріальних цінностей.

Поряд з вищезазначеними напрямами діяльності МНС здійснює також установчі та комунікаційні функції, зокрема, утво­рює, реорганізує і ліквідує в установленому порядку підприємства, установи, організації, військові з'єднання і частини, навчальні за­клади та налагоджує міжнародне співробітництво, вивчає, узагаль­нює та поширює зарубіжний досвід, здійснює зовнішньоеко­номічну діяльність, бере участь у підготовці міжнародних дого­ворів, укладає їх.

З метою реалізації зазначених функцій МНС наділяється й відповідними правами, спрямованими на досягнення мети своєї функціональної діяльності і забезпечення дотримання вимог техно-генно-екологічної безпеки. Це, переважно, права інформаційно-довідкового, експертно-консультативного, фахово-освітнього, уп­равлінського, репрезентативного, звітньо-перевірочного, санкці­онуючого, гарантійно-правосуб'єктного та юрисдикційного спря­мування.

З метою реалізації наданих повноважень МНС на виконання чинного законодавства приймає відповідні рішення, які є обов'яз­ковими для виконання центральними та місцевими органами ви­конавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами та громадянами, які підлягають державній реєстрації.

Очолює МНС міністр, якого призначає Президент України. Міністр здійснює загальне керівництво міністерством, організовує роботу його колегії, розпоряджається виділеними коштами, затвер­джує штатний розклад, положення про структурні підрозділи, при­своює в установленому порядку їх працівникам ранги державних службовців, репрезентує міністерство у зовнішніх відносинах та інші повноваження відповідно до функціональної діяльності міністерства.

З метою обговорення найважливіших напрямів діяльності МНС, погодженого вирішення питань у його складі утворюється колегія, до якої входять міністр, його заступники, а також керівні працівники міністерства, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, яких затверджує і звільняє Кабінет Міністрів за поданням міністра.

Для розгляду наукових рекомендацій з найважливіших проблем МНС утворює науково-технічну раду з учених та висококваліфіко­ваних фахівців, склад якої затверджується міністром. Також можуть утворюватися інші дорадчі та консультативні органи.

МНС є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків. Його граничну чисельність, фонд оплати працівників та структуру центрального апарату затверджує перший віце-прем'єр-міністр України.

На адміністративно-територіальному рівні відповідні повнова­ження поширюються на управління з питань надзвичайних ситу­ацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи обласних. Київської та Севастопольської міських дер­жавних адміністрацій і відділи з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, що утворюються за розпо­рядженням голів відповідних держадміністрацій, йому підпорядко­вуються і діють на підставі положень про них, що розробляються і затверджуються відповідно до Типових положень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 2000 р. № 1386'.

Вищезазначені управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастро­фи обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та відділи з питань надзвичайних ситуацій і цивільного захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій є органами управління відповідної територіальної підсистеми з питань реагування на над­звичайні ситуації техногенного і природного характеру, запобіган­ня виникненню цих ситуацій, які утворюються з метою забезпечен­ня реалізації державної політики у сфері цивільної оборони, захи­сту населення і територій від надзвичайних ситуацій, а також ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи на відповідній те­риторії.

Вони є структурними підрозділами вищезазначених держ­адміністрацій, очолюються начальником, який призначається на посаду та звільняється з посади головою відповідної держадміністрації за погодженням з вищезазначеними органами управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Деякі функції у сфері забезпечення екологічної безпеки реалізу­ються також Міністерством охорони здоров'я України*, Положен­ня про яке затверджено Указом Президента України від 24 липня 2000 р. № 918'. Воно є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МОЗ України є головним (провідним) органом у системі цент­ральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації дер­жавної політики у сфері охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медично­го призначення.

Зокрема, МОЗ України вивчає, аналізує і прогнозує показники стану здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини; бере участь у розробці заходів, спрямова­них на недопущення шкідливого впливу факторів довкілля на здо­ров'я людини, а також у розробці та введенні в дію екологічних нормативів та норм радіаційної безпеки; погоджує в установлено­му законодавством порядку всі державні стандарти, технічні умо­ви, промислові зразки, іншу нормативно-технічну документацію об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я населення;

здійснює організаційно-методичне керівництво та координацію роботами державної служби медицини катастроф, організує спідьно з центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування визначення рівня доз оп­ромінення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської ката­строфи; бере участь у здійсненні державного регулювання радіаційної безпеки, у складанні експертних висновків щодо виз­начення категорій зон радіоактивного забруднення територій, підтримує необхідний запас та асортимент лікарських засобів, іму-нобіологічних препаратів, медичної техніки, виробів медичного призначення на випадок стихійного лиха, катастроф, епідемічних захворювань та здійснює інші напрями діяльності відповідно до вимог чинного законодавства.

Викладене дає підстави для висновку, що сьогодні існують ре­альні інституційно-правові засади для забезпечення екологічної безпеки на рівні центральних та місцевих органів виконавчої вла­ди, спеціально уповноважених упереджувати настання екологічно­го ризику, здійснювати його оцінку та проведення комплексу за­ходів щодо ліквідації негативних наслідків у разі виникнення еко­логічної небезпеки внаслідок дії факторів природного або техно­генного походження.

Аналіз напрямків функціональної діяльності цих органів вказує на доцільність встановлення більш чіткої відповідальності Мінекоресурсів України, МНС України та МОЗ України у разі порушен­ня права громадян на екологічну безпеку, особливо надзвичайни­ми ситуаціями природного характеру, тобто, встановити їх пер­соніфіковану відповідальність за забезпечення дотримання консти­туційного суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку та гарантування дотримання умов національної екологічної безпеки.

Оскільки зазначені органи реалізують спеціальні повноваження в галузі екологічної безпеки, делеговані їм державою, законодавче закріплення персоніфікованої відповідальності у межах регламен­тованої компетенції створить правові засади і гарантії правового за­безпечення вимог екологічної безпеки в Україні.

§ 4. Правова організація єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації

З урахуванням практики виникнення екологічної небезпеки, джерел поширення природних та техногенних надзвичайних ситу­ацій в Україні передбачається створення відповідних ор­ганізаційно-правових систем та служб запобігання і реагування на аварії, катастрофи, інші надзвичайні ситуації та функціонування системи аварійно-рятувальних служб.

Така діяльність спрямовується на попередження виникнення екологічної небезпеки або реагування на наслідки її прояву, здійснення системи заходів аварійно-рятувального характеру, що засвідчує готовність держави до регулювання екологічного ризику на різних рівнях та стадіях здійснення екологічно-небезпечної діяльності і відвернення наслідків природної стихії.

Згідно із Законом України від 8 червня 2000 р. «Про захист на­селення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і при­родного характеру»' з метою забезпечення реалізації єдиної держав­ної політики у сфері захисту населення і територій України від над­звичайних ситуацій техногенного і природного характеру запрова­джується єдина державна система органів виконавчої влади з питань запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації, яка включає територіальні і функціональні підсистеми.

Такий захист передбачається здійснювати шляхом координації діяльності постійно діючих функціональних та територіальних підсистем у межах єдиної державної системи.

Функціональні підсистеми створюються центральними органами виконавчої влади для організації роботи, пов'язаної із запобіган­ням надзвичайним ситуаціям техногенного та природного поход­ження та захистом населення і територій у разі їх виникнення.

Завдання, організація, склад сил і засобів, порядок роботи функціональних підсистем захисту населення і території визнача­ються положеннями про них, які затверджуються відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним орга­ном виконавчої влади, до компетенції якого належить питання за­хисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенно­го та природного характеру.

Територіальні підсистеми створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі для запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природ­ного походження. Правовий статус та порядок їх функціонування визначається положеннями про них, які затверджуються відповідно Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого на­лежить питання захисту населення і території від надзвичайних си­туацій техногенного та природного характеру.

Єдина державна система з питань запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру залеж­но від ситуації і ступеня поширення надзвичайної ситуації за рішенням відповідно Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севасто­польської міських державних адміністрацій в межах конкретної те­риторії може функціонувати у таких режимах:

а) режимі повсякденного функціонування;

б) режимі підвищеної готовності;

в) режимі надзвичайної ситуації.

Важливе значення у системі захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру мають сили та засоби захисту, до яких входять професійні аварійно-рятувальні служби, спеціалізовані (воєнізовані) аварійно-рятувальні служби та засоби центральних і місцевих органів вико­навчої влади, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання, єдина державна система та доб­ровільні рятувальні формування, які залучаються для проведення відповідних робіт.

Аварійно-рятувальні служби згідно із Законом України від 14 грудня 1999 р. «Про аварійно-рятувальні служби»' — це сукупність організаційно-об'єднаних органів управління, сил та засобів, при­значених для вирішення завдань щодо запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та ок­ремих їх наслідків, проведення пошукових, аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт.

Аварійно-рятувальна служба може бути професійною, спеціаль­ною (воєнізованою), спеціалізованою та службою громадських ор­ганізацій.

Професійна аварійно-рятувальна служба уособлює особовий склад, який працює на постійній, а рятувальники — на про­фесійній основі, яка передбачає їх спеціальну фізичну та психо­логічну підготовку.

Спеціальна (воєнізована) аварійно-рятувальна служба — про­фесійна служба, яка заснована на принципах єдиноначальності, централізації управління, статутної дисципліни, особистої відповідальності.

Спеціалізована аварійно-рятувальна служба — професійна служ­ба, яка має підготовлений і споряджений особовий склад для ліквідації окремих класів і підкласів надзвичайних ситуацій та відповідні аварійно-рятувальні засоби.

Аварійно-рятувальні служби громадських організацій — служби, які створені об'єднаннями та спілками об'єднань громадян для проведення аварійно-рятувальних заходів та робіт.

У той же час аварійно-рятувальні служби можуть бути держав­ними, комунальними, об'єктовими (підприємств, установ, ор­ганізацій).

Основні завдання аварійно-рятувальних служб передбачають проведення під час виникнення надзвичайних ситуацій на об'єктах, територіях аварійно-рятувальних робіт, ліквідації надзви­чайних ситуацій та окремих їх наслідків, виконання робіт із за­побігання виникнення та мінімізації наслідків надзвичайних ситу­ацій техногенного і природного характеру та захисту від них насе­лення і територій, захист навколишнього природного середовища та локалізацію зони впливу шкідливих і небезпечних факторів, що виникають під час аварій та катастроф.

Ці завдання зумовлюють здійснення аварійно-рятувальними службами системи функцій превентивного, пошуково-рятувально­го, підготовчо-ліквідаційного спрямування. Так, до превентивних функцій доцільно віднести:

а) участь у розробленні та погодженні планів реагування на над­звичайні ситуації на об'єктах і територіях, що ними обслуговуються;

б) участь у підготовці рішень з питань створення, розміщення, визначення обсягів матеріальних резервів для ліквідації надзвичай­них ситуацій;

в) участь у проведенні експертизи проектних рішень щодо поліпшення захисту об'єктів і територій на випадок виникнення надзвичайних ситуацій;

г) участь у роботі комісій з прийняття в експлуатацію об'єктів, які потребують аварійно-рятувального обслуговування;

д) пропаганда у сфері захисту населення і територій від надзви­чайних ситуацій та участь у підготовці працівників підприємств, установ, організацій і населення до дій в умовах надзвичайних си­туацій.

Функції пошуково-рятувального спостереження передбачають:

а) пошук і рятування людей на уражених об'єктах і територіях;

б) надання у можливих випадках невідкладної, у тому числі ме­дичної допомоги особам, які перебувають у небезпечному для жит­тя і здоров'я стані, на місці події та під час евакуації до лікуваль­них закладів.

Підготовчо-ліквідаційні функції обумовлюють:

а) забезпечення готовності своїх органів управління;

б) організацію ремонту та технічного обслуговування аварійно-рятувальних засобів, розробку та виробництво їх окремих зразків;

в) контроль за готовністю об'єктів і територій, що ними обслу­говуються, до проведення робіт з ліквідації надзвичайних ситуацій;

г) ліквідацію особливо небезпечних проявів надзвичайних ситу­ацій в умовах екстремальних температур, задимленості, загазова­ності, загрози вибухів, обвалів, зсувів, затоплень, радіаційного та бактеріального зараження, інших небезпечних проявів.

Конкретизація завдань і функцій аварійно-рятувальних служб може закріплюватися в їх статутах та положеннях, які підлягають погодженню з центральним органом виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Діяльність аварійно-рятувальних служб має базуватися відповідно до принципів державної політики у цій сфері, які перед­бачають такі основні ідеї:

а) пріоритетність здійснення заходів щодо запобігання виник­ненню надзвичайних ситуацій;

б) раціональна дислокація аварійно-рятувальних служб та їх фор­мувань з урахуванням потенційної небезпеки об'єктів та територій;

в) постійна готовність аварійно-рятувальних служб до проведен­ня випробувальних робіт;

г) координація діяльності та державної підтримки аварійно-ря­тувальних служб усіх форм власності;

д) виправданий ризик та відповідальність керівників аварійно-рятувальних служб за забезпечення безпеки під час проведення аварійно-рятувальних робіт;

е) постійне підтримання високого рівня професіоналізму ряту­вальників, його відповідність міжнародним стандартам;

є) добір особового складу аварійно-рятувальних служб за станом здоров'я, постійне підтримання їх необхідного фізичного та психо­логічного рівнів підготовки;

ж) соціальна захищеність особового складу аварійно-рятуваль­них служб;

з) використання позитивного світового досвіду організації діяльності аварійно-рятувальних служб і проведення відповідних робіт;

й) використання економічних методів в управлінні діяльністю аварійно-рятувальних служб;

і) єдиноначальність та централізованість керівництва державни­ми аварійно-рятувальними службами.

Аварійно-рятувальні служби обслуговують окремі території та підприємства, установи, організації, на яких існує небезпека виник­нення надзвичайних ситуацій природного та техногенного характе­ру, зокрема, металургійні, хімічні, радіаційне небезпечні, вибухово-і пожежонебезпечні та інші підприємства і організації зі шкідливи­ми і небезпечними умовами праці, які використовують у своєму ви­робництві сильнодіючі отруйні речовини з видобутку і переробки твердих, рідких і газоподібних корисних копалин, експлуатують продуктопроводи або будують, експлуатують і ліквідують підземні виробки; споруди транспортних підприємств, організацій з підви­щеними вимогами до рівня безпеки їх експлуатації (аеропорти, ае­родроми, порти, метрополітени тощо); райони відповідальності Ук­раїни за організацію обслуговування повітряного руху.

Ці служби зобов'язані також обслуговувати рекреаційні зони та інші території у період масового відпочинку людей або заняття промислом та місця туристичної активності, водні об'єкти України (басейни Чорного та Азовського морів, річок Дніпро та Дунай).

Для ефективного здійснення своєї діяльності Закон визначає повноваження державних та комунальних, а також інших аварійно-рятувальних служб, які залежно від виконуваної роботи можна поділити на дві групи:

1) повноваження щодо запобігання надзвичайним ситуаціям;

2) повноваження щодо реагування на надзвичайні ситуації. Перша група повноважень визначає можливості:

а) обстежувати з метою профілактики виникнення надзвичай­них ситуацій об'єкти та території, які підлягають обслуговуванню;

б) скасовувати власні погодження планів реагування на надзви­чайні ситуації або їх окремі позиції у разі невідповідності фактич­ному стану об'єкта чи території;

в) подавати власникам підприємств, установ та організацій, ор­ганам виконавчої влади, місцевого самоврядування пропозиції що­до поліпшення протиаварійного стану об'єктів і територій та усу­нення виявлених порушень вимог безпеки;

г) безоплатно і безперешкодно одержувати від підприємств, ус­танов та організацій, органів виконавчої влади, місцевого самовря­дування інформацію, необхідну для виконання покладених на аварійно-рятувальну службу завдань.

Друга група повноважень аварійно-рятувальних служб передбачає:

а) безперешкодний доступ на об'єкти і території з метою вико­нання робіт, пов'язаних з ліквідацією надзвичайних ситуацій;

б) використання на договірних засадах засобів зв'язку, транспорту та інших матеріально-технічних ресурсів юридичних осіб для рятуван­ня людей та виконання термінових робіт або доставки у зони надзви­чайних ситуацій особового складу, спеціального оснащення і вантажів;

в) вимагання від усіх осіб, які перебувають у зоні надзвичайної ситуації, додержання правил, запроваджених встановленими захо­дами безпеки;

г) участь у роботі комісій з розслідування причин виникнення надзвичайних ситуацій на об'єктах і територіях, що ними обслуго­вуються.

При цьому аварійно-рятувальні служби громадських організацій реалізують повноваження, викладені у п. «г» першої групи та п.п. «б—г» другої групи.

Законом України від 14 грудня 1999 р. «Про аварійно-ряту­вальні служби» передбачаються також обов'язки зазначених служб під час ліквідації надзвичайних ситуацій оперативно-тактичного та власне рятувально-ліквідаційного характеру:

а) оперативне визначення обстановки, що склалася внаслідок надзвичайних ситуацій, зони ураження об'єкта чи території і основ­них напрямків дій, пов'язаних з ліквідацією надзвичайної ситуації;

б) визначення небезпечних факторів;

в) створення необхідних умов для підтримання працездатності особового складу;

г) вжиття термінових заходів для пошуку і рятування людей на уражених об'єктах і територіях, надання невідкладної медичної та іншої допомоги потерпілим;

д) координація дій своїх аварійно-рятувальних формувань;

е) додержання особовим складом вимог правил безпеки під час проведення цих робіт;

є) оперативне усунення ускладнень, що виникають під час ліквідації надзвичайних ситуацій;

'ж) зосередження в зоні надзвичайної ситуації необхідних сил, засобів, резервів і своєчасне введення їх у дію за призначенням;

з) ведення оперативно-технічної документації та підготовка звіту про діяльність аварійно-рятувальних служб, пов'язану з ліквідацією надзвичайних ситуацій, що є складовою частиною ма­теріалів з розслідування цієї події чи факту, за формою, яка вста­новлюється МНС України за погодженням з іншими зацікавлени­ми центральними органами виконавчої влади.

Організаційна структура аварійно-рятувальних служб включає органи управління та їх сили, тобто аварійно-рятувальні формуван­ня і допоміжні підрозділи, що забезпечують вирішення покладених на них завдань. До органів управління діяльністю аварійно-ряту­вальних служб належить Міністерство України з питань надзвичай­них ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорно­бильської катастрофи, міністерства та інші центральні органи вико­навчої влади, до сфери управління яких належать аварійно-ряту­вальні служби, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, гро­мадські організації, юридичні особи, що створюють такі служби.

Чинним законодавством визначаються також органи координу­вання діяльності аварійно-рятувальних служб та уповноважених керівників з ліквідації надзвичайної ситуації. До органів координуван­ня віднесено, зокрема, Кабінет Міністрів України та МНС України.

Уповноважені керівники з ліквідації надзвичайної ситуації при­значаються відповідними органами залежно від її рівня. У разі ви­никнення надзвичайної ситуації державного рівня Кабінет Міністрів України призначає уповноваженим керівником першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністра чи керівника одного з цен­тральних органів виконавчої влади або його першого заступника.

У разі виникнення надзвичайної ситуації регіонального рівня упов­новажений керівник призначається відповідно Радою міністрів Ав­тономної Республіки Крим, обласною. Київською і Севастопольсь­кою міськими адміністраціями в особі першого заступника, або за­ступника голови відповідного підпорядкування, або керівника те­риторіального органу з питань надзвичайних ситуацій та цивільно­го захисту населення.

У разі виникнення надзвичайної ситуації місцевого рівня уповнова­женим керівником призначається за рішенням районної державної адміністрації, виконавчого органу міської ради один із заступників керівника цього органу або керівник місцевого органу з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення.

Виникнення надзвичайної ситуації об'єктного рівня є підставою для призначення уповноваженого керівника виконавчим органом сільської, селищної ради або керівником підприємства, установи, організації в особі одного з керівників відповідної ради або вка­заних юридичних осіб згідно із затвердженим розподілом обов'язків.

Уповноважений керівник з ліквідації надзвичайної ситуації ут­ворює відповідний робочий орган — штаб, який і підпорядковує усі аварійно-рятувальні служби та формування, які залучаються до ліквідації надзвичайної ситуації. Його розпорядження є обов'язко­вими для всіх суб'єктів, що беруть участь у ліквідації надзвичайної ситуації, а також громадян і організацій, які перебувають у цій зоні.

Такі рішення приймаються ним щодо проведення евакуаційних робіт, залучення до аварійно-рятувальних робіт необхідних транс­портних засобів, іншого майна підприємств, установ, організацій, що знаходяться у цій зоні, формувань аварійно-рятувальних служб громадських організацій та за згодою — щодо громадян, зупинен­ня діяльності об'єктів, розташованих у зоні, обмеження доступу людей у зону, зупинення аварійно-рятувальних робіт у разі виник­нення підвищеної загрози життю рятувальників та інших осіб, які беруть участь у ліквідації надзвичайної ситуації.

Після завершення ліквідаційних робіт він подає органу, що йо­го призначив, звіт щодо прийнятих рішень і перебігу подій під час ліквідації надзвичайної ситуації та інформує про це відповідні ор­гани виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.

Особливим видом аварійно-рятувальних служб є Державна служба медицини катастроф, основним завданням якої є надання громадянам та рятувальникам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне, хімічне забруднення тощо) безкоштов­ної медичної допомоги.

Державна служба медицини катастроф утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 343', яка діє на підставі Положення про Державну службу медицини ка­тастроф, затвердженого цією постановою.

Служба медицини катастроф складається з медичних сил і за­собів та лікувальних закладів центрального і територіального рівнів незалежно від виду діяльності та галузевої належності, визначених центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я за погодженням з центральними органами виконавчої влади з пи­тань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міноборони, МВС, Мінтрансом, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, облас­ною, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

На державному рівні Державна служба медицини катастроф ор­ганізовується в системі МОЗ України, а на територіальному -^ відповідно в системі МОЗ Автономної Республіки Крим, управлінь (відділів) охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольсь­кої міських державних адміністрацій.

Координацію роботи Служби медицини катастроф на держав­ному рівні здійснює Центральна координаційна комісія МОЗ Ук­раїни, а на територіальному — відповідно Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські територіальні координаційні комісії, які діють на підставі Положення про коор­динаційні комісії Державної служби медицини катастроф, затверд­женого постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 343².

До складу Служби медицини катастроф на державному рівні входять Український науково-практичний центр екстреної ме­дичної допомоги та медицини катастроф, медичні формування, лікувальні заклади, визначені МОЗ України за погодженням з МНС, Міноборони, МВС, Мінтрансом, Радою міністрів Авто­номної Республіки Крим, обласними. Київською та Севасто­польською міськими державними адміністраціями, а також ство­рені на базі цих закладів охорони здоров'я спеціальні бригади постійної готовності.

На територіальному рівні служба медицини катастроф об'єднує територіальні центри екстреної медичної допомоги, спеціалізовані бригади постійної готовності, медичні формування, лікувальні за­клади, віднесені МОЗ України до цього рівня за погодженням з МОЗ Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Се­вастопольською міськими державними адміністраціями, а також створені на базі цих закладів охорони здоров'я спеціалізовані тери­торіальні бригади постійної готовності.

Відповідно до покладених завдань ця Служба здійснює ком­плекс профілактичних, лікувальних та інших заходів запобігання та реагування на надзвичайні ситуації.

До заходів запобігання можна віднести:

а) організацію і проведення комплексу санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів у районах екстремальних ситуацій;

б) координацію робіт, спрямованих на забезпечення готовності органів охорони здоров'я, визначених МОЗ України лікувальних за­кладів, системи зв'язку та оповіщення, медичних та спеціалізова­них формувань і закладів Служби, та дію в екстремальних ситу­аціях;

в) забезпечення створення та раціонального використання ре­зерву матеріально-технічних ресурсів для проведення заходів Служ­би на центральному та територіальному рівнях;

г) проведення підготовки медичних і немедичних працівників, на яких покладено надання медичної допомоги в екстремальних ситуаціях;

д) здійснення науково-дослідних робіт, пов'язаних з удоскона­ленням форм і методів організації надання медичної допомоги по-страждалим в екстремальних ситуаціях;

е) участь у міжнародному співробітництві з проблем медицини катастроф.

Заходи реагування на надзвичайні ситуації передбачають:

а) надання постраждалим в надзвичайних (екстремальних) ситу­аціях безоплатної екстреної медичної допомоги на догоспітальному та госпітальному етапах силами спеціалізованих бригад постійної готовності Служби;

б) забезпечення збереження здоров'я персоналу, який бере участь у ліквідації наслідків екстремальних ситуацій;

в) збір, аналіз, облік, надання інформації про медико-соціальні наслідки екстремальних ситуацій згідно з Тимчасовим регламен­том надання інформації органами державної влади в рамках уря­дової інформаційно-аналітичної системи з питань надзвичайних ситуацій.

Служба медицини катастроф здійснює свою діяльність за планами медико-санітарного забезпечення населення у разі ви­никнення екстремальних ситуацій. На державному рівні такий план розробляється МОЗ України, розглядається Центральною координаційною комісією і затверджується Кабінетом Міністрів України, а на територіальному — плани затверджуються відповідно МОЗ Автономної Республіки Крим, управліннями (відділами) охорони здоров'я обласних, Київської і Севасто­польської міських державних адміністрацій, розглядаються тери­торіальними координаційними комісіями і затверджуються ви­щезазначеними органами.

При цьому треба зазначити, що координаційні комісії є постійно діючими дорадчими (позаштатними) органами, утворени­ми з метою узгодження складу та порядку використання в екстре­мальних ситуаціях медичних сил і засобів, визначених МОЗ Ук­раїни за погодженням зі спеціалізованими органами центральної та місцевої виконавчої влади.

Для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру відповідно до чинного законодавства можуть залучатися частини та підрозділи Збройних Сил України, інших військових формувань, легалізованих в Україні, з дотриманням умов, визначених Президентом України відповідно до Конституції України та чинних законів.

Деякі підходи щодо забезпечення екологічної безпеки на ор­ганізаційно-функціональному рівні було сформульовано в Концепції створення єдиної державної системи запобігання і реагування на аварії, катастрофи та інші надзвичайні ситуації, схваленій постано­вою Кабінету Міністрів України від 7 липня 1995 р. № 501'. Метою створення цієї єдиної державної системи є забезпечення безпеки на­селення, навколишнього природного середовища, об'єктів і споруд та уникнення або зменшення на цій основі можливих економічних, соціальних та інших втрат суспільства від аварій, катастроф і інших надзвичайних ситуацій техногенного і природного походження.

Досягнення цієї мети передбачається шляхом розробки ме­ханізму регулювання техногенно-екологічної безпеки та за допомо­гою системних заходів, що здійснюватимуться міністерствами, відомствами. Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими ор­ганами державної виконавчої влади та виконавчими органами місцевих рад і спрямовуватимуться на запобігання надзвичайним ситуаціям, підвищення готовності до них та ефективне реагування у разі їх виникнення.

Концепцією визначено основні завдання єдиної системи за­побігання і реагування на надзвичайні ситуації, аналіз яких дозво­ляє розглядати їх як логічну систему дій та заходів:

а) розроблення перспективної політики у запобіганні і реагуван­ні на надзвичайні ситуації та прийняття відповідних рішень;

б) розвиток нормативної бази для забезпечення нормального рівня техногенно-екологічної безпеки та підвищення ефективності реагування на надзвичайні ситуації;

в) планування та регулювання процесів досягнення визначених показників техногенно-екологічної безпеки;

г) прогнозування і виявлення потенційних джерел виникнення надзвичайних ситуацій;

д) розроблення можливих сценаріїв розвитку подій та відповідних планів реагування на них;

е) своєчасне інформування належних органів центральної і місцевої державної виконавчої влади та виконавчих органів міських, районних у містах рад про загрозу виникнення надзвичай­них ситуацій;

є) створення, підтримка і забезпечення необхідного рівня готов­ності системи реагування на надзвичайні ситуації;

ж) здійснення заходів запобігання таким ситуаціям та поліпшення їх наслідків, забезпечення ефективності дій у надзви­чайних ситуаціях та організація ліквідації їх наслідків;

з) розвиток і координація міждержавних відносин з питань ре­гулювання техногенно-екологічної безпеки;

й) мінімізація ризику виникнення надзвичайних ситуацій, особ­ливо з транскордонним впливом;

і) узгодження з іншими державами заходів реагування і взаємо­допомоги у разі виникнення надзвичайних ситуацій;

ї) приведення системи екологічної безпеки в частині запобіган­ня і реагування на надзвичайні ситуації у відповідність з міжнарод­ними нормами і принципами.

Реалізація вищезазначених завдань передбачається на держав­ному, регіональному, місцевому і об'єктному рівнях у всіх сферах управління техногенно-екологічної безпеки.

Відповідно до цього встановлюється і організаційна структура єдиної системи запобігання, склад якої створюють окремо визна­чені органи державної виконавчої влади усіх рівнів, до компетенції яких належать питання, пов'язані з безпекою та захистом населен­ня, запобіганням, реагуванням на надзвичайні ситуації, а також Уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи міських, рай­онних у містах рад, сили та засоби цих органів, включаючи фінан­сові, продовольчі, медичні, матеріально-технічні, відомчі системи зв'язку, оповіщення та інформаційного забезпечення.

Єдина система запобігання та реагування на загальнодержавному рівні передбачає:

а) створення Урядового кризового центру на основі діючої постійної Державної комісії з питань техногенно-екологічної без­пеки та надзвичайних ситуацій;

б) створення Урядової інформаційно-аналітичної системи з пи­тань надзвичайних ситуацій у плані забезпечення техногенно-еко­логічної безпеки;

в) делегування функцій поточного управління єдиною систе­мою запобігання спеціально уповноваженому центральному органу державної виконавчої влади;

г) визначення структурних підрозділів міністерств і відомств, які виконують функції запобігання і реагування на надзвичайні ситу­ації;

д) створення системи повідомлень про надзвичайні ситуації;

е) задіяння системи державного екологічного моніторингу по­тенційно небезпечних об'єктів;

є) створення системи взаємодії всіх ланок запобігання і реагу­вання (загальнодержавного, регіонального, місцевого, об'єктного рівнів);

ж) створення системи технічної інтеграції.

Регіональний рівень системи запобігання і реагування включає:

а) діяльність регіональних кризових центрів, що створюються на основі діючих постійних комісій з питань техногенно-еко­логічної безпеки та надзвичайних ситуацій;

б) функціонування регіональних інформаційно-аналітичних си­стем аналізу і прогнозу розвитку надзвичайних ситуацій;

в) діяльність Уряду Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій щодо забезпечення функціонування всієї інфраструктури єдиної системи;

г) виконання функцій запобігання та реагування на надзвичайні ситуації обласних підрозділів відповідних міністерств і відомств;

д) діяльність спеціалізованих формувань;

е) діяльність підсистем регіонального екологічного моніторингу потенційно небезпечних об'єктів, а також повідомлень про надзви­чайні ситуації;

є) взаємодію із системою загальнодержавного, місцевого та об'єктного рівнів щодо запобігання і реагування на надзвичайні ситуації.

Місцевий рівень системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації (районний, міський) передбачає:

а) діяльність місцевих кризових центрів, що створюються на ос­нові постійно діючих комісій з питань техногенно-екологічної без­пеки та надзвичайних ситуацій у технічно перевантажених районах і містах з підвищеним екологічним ризиком;

б) діяльність районних державних органів виконавчої влади, ви­конавчих органів міських рад щодо забезпечення всієї інфраструк­тури єдиної системи запобігання і реагування;

в) діяльність місцевих структурних підрозділів відповідних міністерств і відомств, що реалізують функції у цій сфері;

г) діяльність підсистем регіонального екологічного моніторингу потенційно небезпечних об'єктів та повідомлень про надзвичайні екологічні ситуації;

д) взаємодію з відповідними системами загальнодержавного, регіонального та об'єктного рівнів.

Об'єктний рівень системи запобігання і реагування на надзви­чайні екологічні ситуації передбачає:

а) функціонування кризових протиаварійних структур, зокрема об'єктів атомної енергетики;

б) діяльність структурних підрозділів і окремих фахівців щодо реалізації вищезазначених функцій;

в) наявність системи вимог і регламентів з безпечної діяльності та функціонування екологічно небезпечних об'єктів;

г) задіяння підсистеми локального екологічного моніторингу потенційно небезпечних об'єктів та повідомлень про надзвичайні ситуації;

д) оцінку і регулювання екологічної безпеки об'єктів на базі впровадження автоматизованих інформаційних технологій;

е) взаємодію з іншими рівнями єдиної системи запобігання і ре­агування на надзвичайні екологічні ситуації.

З метою забезпечення ефективної діяльності єдиної системи за­побігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації запрова­джуються три режими її функціонування:

а) нормальної діяльності — функціонування у типових нормаль­них виробничих, санітарно-гігієнічних і екологічних умовах;

б) підвищеної готовності — функціонування системи у разі от­римання прогнозу можливості погіршення виробничих, санітарно-гігієнічних, екологічних умов, що створюють загрозу виникнення надзвичайних екологічних ситуацій;

в) надзвичайного режиму — функціонування в умовах надзви­чайних екологічних ситуацій.

Рішення про запровадження відповідного режиму функціону­вання єдиної системи запобігання і реагування залежно від мас­штабу екологічної загрози приймається керівниками міністерств і відомств, Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими, районними державни­ми адміністраціями, виконавчими органами міських рад за погод­женням з відповідними кризовими центрами на основі норматив­ного акта, що визначає основні завдання, критерії, порядок запро­вадження відповідного режиму функціонування і взаємодії органів державної виконавчої влади.

Водночас визначено, що Урядовий кризовий центр є ор­ганізаційною структурою, яка проводить роботу, пов'язану з ко­ординацією діяльності міністерств, відомств, Уряду Автономної Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій з питань запобігання і реагуван­ня на надзвичайні ситуації і наділення повноваженнями уп­равління всім необхідним комплексом дій під час запровадження надзвичайного режиму.

У разі створення Урядового, регіональних і місцевих кризових центрів їм передаються повноваження відповідних Комісій з пи­тань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій, які діють на основі положення, що затверджується в установленому порядку: про Урядовий кризовий центр — Кабінетом Міністрів Ук­раїни, регіональні і місцеві — Урядом Автономної Республіки Крим, відповідними органами державної виконавчої влади.

Важливою ланкою єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації є співпраця її організаційних структур з об'єднаннями громадян, професійними спілками, релігійними організаціями та об'єднаннями спеціальних форму­вань. Така співпраця передбачає:

а) інформування населення про стан екологічно небезпечних об'єктів, можливий ризик виникнення надзвичайних екологічних ситуацій та відповідні дії на випадок створення загрози;

б) організацію навчання населення з питань запобігання та ре­агування на надзвичайні ситуації;

в) винесення на обговорення громадськості проектів розміщен­ня екологічно небезпечних об'єктів;

г) удосконалення механізму участі громадськості у плануванні системи попереджувальних заходів щодо виникнення надзвичай­них ситуацій;

д) організацію взаємодії у розробленні планів дій населення у разі виникнення цих ситуацій;

е) залучення населення та громадськості до безпосередньої участі у здійсненні державних цільових програм щодо запобігання надзвичайним ситуаціям та зменшення втрат під час їх виникнен­ня'і ліквідації;

є) надання допомоги у проведенні рятувальних та інших невідкладних робіт;

ж) організацію надання національними і міжнародними ор­ганізаціями технічної, фінансової та гуманітарної допомоги насе­ленню, яке потерпіло внаслідок надзвичайних екологічних ситу­ацій.

У системі попередження надзвичайних екологічних ситуацій чільне місце сьогодні відведено Національній системі сейсмічних спостережень та підвищення безпеки проживання населення у сейсмонебезпечних регіонах, яка відповідно до Програми її функціонування і розвитку, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 699', є складовою час­тиною Урядової інформаційно-аналітичної системи з питань над­звичайних ситуацій, інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та Ситуаційного центру при Президентові Ук­раїни.

Основною метою Програми є досягнення якісно нового рівня безпеки проживання населення у сейсмонебезпечних регіонах, зменшення людських жертв, матеріальних збитків та негативних наслідків для довкілля у разі природних та техногенних землетрусів.

Національна система сейсмічних спостережень та підвищен­ня безпеки проживання населення у сейсмонебезпечних регіонах утворена постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1995 р. № 728' і діє на підставі положення про неї, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 699². Вона передбачає підвищення безпеки проживання населення та експлуатації виробничих фондів у сейсмонебезпечних районах країни, здійснення контролю за до­триманням вимог міжнародних договорів України про обмежен­ня та заборону випробувань ядерної зброї, вивчення сейсмічно­го і геогідродедифнаційного стану території України та сумісних держав, координацію діяльності органів виконавчої влади щодо забезпечення захисту населення, об'єктів і територій від земле­трусів.

Функціонування Системи спрямоване на:

а) складання прогнозів землетрусів на основі проведення сейсмічних спостережень та аналізу їх результатів;

б) інформаційне забезпечення робіт із сейсмічного районуван­ня території України, оцінки потенційної сейсмічної небезпеки, сейсмічного будівництва, здійснення фундаментальних і приклад­них досліджень стосовно вирішення проблем прогнозу землетрусів;

в) організацію Центрального банку геофізичних даних і забез­печення міжрегіонального та міжнародного обміну геофізичною інформацією;

г) оперативне визначення місця, часу, параметрів землетрусів, інших геофізичних явищ та ядерних вибухів, що сталися на інозем­них випробувальних полігонах;

д) оперативне забезпечення центральних і місцевих органів ви­конавчої влади, Уряду Автономної Республіки Крим, території яких розташовані у сейсмонебезпечних районах, інформацією про землетруси та їх можливі наслідки;

е) розроблення карт сейсмічного районування території Ук­раїни, нормативних актів щодо функціонування і розвитку Систе­ми захисту населення, об'єктів і територій України від впливу зем­летрусів.

В основу функціонування Системи покладено діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук та їх взаємодію на основі комплексно­го аналізу сейсмічних і геофізичних даних служб спостереження та охоронних мереж, спрямованих на здійснення оперативного кон­тролю за сейсмічним станом та іншими геофізичними явищами, і забезпечення органів виконавчої влади та інших зацікавлених ор­ганізацій інформацією про можливі землетруси та інші аналогічні геофізичні явища з оцінкою їх наслідків.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1995 р. № 728 встановлено, що до Національної системи сейсмічних спо­стережень і підвищення безпеки проживання населення у сейсмо­небезпечних регіонах входять сили і засоби сейсмічних та сейсмо-прогностичних спостережень Національної академії наук, Міністерства оборони, Державного комітету у справах містобуду­вання і архітектури (нині — Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики), Державного комітету по геології і використанню надр. Головного управління геодезії, картографії і кадастру при Кабінеті Міністрів України, Державного комітету по гідрометеорології (нині на основі цих та інших органів центральної виконавчої влади утворено Міністерство екології та природних ре­сурсів України), Національного космічного агентства України.

Структурно Система включає діяльність Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Комісії прогнозу землет­русів та оцінки сейсмічної небезпеки, Національного центру даних Системи, Геофізичної служби Національної академії наук, Служби моніторингу геофізичного середовища, Служби геодезичних спос­тережень Мінекоресурсів України, Системи гідрометеорологічних і географічних спостережень Мінекоресурсів України, Національно­го космічного агентства України, Служби сейсмічних і геоди­намічних охоронних мереж спостереження Міністерства палива і енергетики України, Служби інженерно-сейсмометричних спосте­режень Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики та міжвідомчої наукової ради «Геодинаміка і прогноз зем­летрусів».

Зокрема, на Міністерство України з питань надзвичайних ситу­ацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи покладено:

а) координацію робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків вели­ких та масштабних аварій і катастроф техногенного характеру та інших надзвичайних ситуацій, і діяльності центральних органів ви­конавчої влади щодо проведення пошуку і рятування людей, аварійно-рятувальних робіт;

б) оперативне інформування Кабінету Міністрів України через Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та над­звичайних ситуацій на основі відомостей Національного центру да­них Системи про місце і час землетрусів з інтенсивністю 3 і більше балів на території України та 6 і більше балів за кордоном;

в) повідомлення населення про загрозу виникнення і виник­нення надзвичайних ситуацій, забезпечення належного функціону­вання територіальних і зональних систем оповіщення, організацію надання допомоги населенню України та інших держав, які по­терпіли внаслідок надзвичайних ситуацій;

г) проведення заходів щодо забезпечення готовності сил штатів цивільної оборони до дій за призначенням, визначення спільно з центральними органами виконавчої влади, Урядом Автономної Ре­спубліки Крим, місцевими державними адміністраціями складу, місця розміщення та оснащення сил і засобів, призначених для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації;

д) участь у проведенні державної експертизи містобудівної доку­ментації та проектів будівництва техногенне небезпечних об'єктів.

Комісія прогнозу землетрусів та оцінки сейсмічної небезпеки ство­рює і супроводжує прогнози бази даних, надає висновки про ступінь небезпеки землетрусів, які прогнозуються, та оцінку сейсмічної ситуації на території України, проводить прогнозування землетрусів та оперативний науковий аналіз достовірності прогно­зу сильних землетрусів.

Національний центр даних Системи здійснює оперативне та ме­тодичне керівництво роботою сил і засобів спостереження і кон­тролю Системи, приймання, редагування і накопичення геофізич­них даних, які надходять від спостережувальних та охоронних ме­реж, обробку геофізичних даних і комплексний аналіз результатів обробки у реальному масштабі часу.

В той же час Центр забезпечує також накопичення отриманих геофізичних даних і результатів обробки, повторну комплексну об­робку та інтерпретацію геофізичних даних, їх узагальнення; розви­ток технічного, математичного і методичного оснащення Системи;

своєчасне подання Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильсь­кої катастрофи відомостей про аномальні геофізичні явища, що сталися або прогнозуються, та інформаційно-технічну взаємодію з міжнародними центрами і банками геофізичних даних.

Національне космічне агентство України* відповідно до наданих повноважень періодично забезпечує за допомогою національних космічних засобів зйомку необхідної поверхні Землі, що викорис­товується для ідентифікації тектонічних порушень і їх розвитку у часі, та передачу Національному центру даних Системи інформації про результати постійних спостережень; створює і забезпечує функціонування мережі передачі даних об'єктів космічної інфра­структури; надає необхідний ресурс мережі для обміну інфор­мацією в межах Системи та з міжнародними центрами геофізич­них даних; створює і здійснює постійно діючий космічний ком­плекс для вивчення фундаментальних законів зв'язку процесів у літосфері, іоносфері та термосфері Землі для вирішення проблеми прогнозування землетрусів.

Поряд з цим Національне космічне агентство України су­проводжує Банк даних геофізичних спостережень та забезпе­чує його взаємодію з Національним центром Системи; забез* печує через нього Міністерство з надзвичайних ситуацій та Геофізичну службу Національного космічного агентства України інформацією про місце і час землетрусів з інтен­сивністю 3 і більше балів на території України та 6 і більше балів за кордоном; організовує і здійснює обмін геофізичною інформацією з Міжнародним центром даних Міжнародної системи моніторингу; бере участь спільно з Національним космічним агентством України у вирішенні завдань прогно­зування землетрусів, у розробленні та впровадженні мето­дичного забезпечення прогнозів землетрусів, функціонуван­ня і розвитку Системи, створення регіональних сейсмо­логічних мереж для забезпечення робіт щодо короткостроко­вих прогнозів землетрусів.

Важливим напрямом його діяльності є здійснення контролю за дотриманням вимог міжнародних договорів України щодо обме­ження та заборони випробовування ядерної зброї, випробовування ядерної зброї на іноземних випробувальних полігонах і проведення ядерних вибухів у мирних цілях, сейсмічною ситуацією, іншими геофізичними явищами у межах України та поза її межами, раціональною обстановкою у місцях розташування об'єктів спеціального контролю.

Міжвідомча наукова рада «Геодинаміка і прогноз землетрусів» визначає основні напрями та завдання наукових досліджень у сейс­моактивних регіонах, координує їх виконання у галузі глибинної побудови сейсмоактивних регіонів, сейсмології, сейсмологічного районування, прогнозу землетрусів, геодинаміки, варіації геофізич­них полів, розробляє методологічні основи їх здійснення та реко­мендації стосовно використання результатів наукових розробок.

Геофізична служба НАН України організовує і здійснює безпе­рервні регіональні та локальні сейсмічні спостереження на території України, а також експедиційні спостереження в регіонах сейсмічної небезпеки та епіцентральні вишукування в зонах земле­трусів, складає прогноз розвитку сейсмічних процесів у них; про­водить регулярні високоточні геодезичні, геофізичні спостережен­ня у сейсмоактивних регіонах для виявлення та аналізу аномальних деформацій земної кори, що передують землетрусам та їх супрово­джують; веде облік сейсмічних даних, а також геофізичних даних Національного центру Системи, забезпечує прямий доступ до інформації про характер сейсмічної активності і тенденції її роз­витку; видає сейсмографічні бюлетені та каталоги землетрусів, роз­робляє карти сейсмічного районування території України.

Важливим напрямком діяльності геофізичної служби є опера­тивне забезпечення через Національний центр даних Системи МНС і його регіональні центри, міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади відомостей про місце, час земле­трусів з інтенсивністю 3 і більше балів на території України та 6 і більше балів — за кордоном, забезпечує інформацією про очікувані наслідки землетрусів, що сталися, та можливі наслідки прогнозова­них землетрусів.

Ця служба здійснює також науково-методичне забезпечення робіт щодо функціонування та розвитку Системи, в тому числі нормативними актами у сфері сейсмічного районування, проводить інструментальні спостереження, оцінку сейсмічного ризику та ідентифікацію провісників землетрусів, їх прогноз, бере участь у модернізації технічного оснащення Системи, створенні регіональ­них сейсмологічних мереж, прогностичних полігонів для забезпе­чення робіт з короткотермінових прогнозів землетрусів.

Служба моніторингу геологічного середовища забезпечує режимні спостереження за геофізичними полями і гідрогеологічними харак­теристиками у свердловинах гідрогеодеформаційної мережі, здійснює комплексне геологічне картування території для деталь­ного сейсмічного районування, проводить таке районування за сту­пенем геодинамічної активності для перспективного прогнозуван­ня та їх господарського освоєння, визначає особливості глибинної побудови сейсмонебезпечних районів шляхом проведення ком­плексу геофізичних, геологічних, геохімічних та інших досліджень, бере участь в оцінці сейсмічної небезпеки.

У той же час Служба створює і веде банки гідрогеодефор­маційної та геофізичної інформації, забезпечує їх взаємодію з Національним центром даних Системи, оперативно забезпечує Геофізичну службу НАН України інформацією щодо екзогеоди-намічної складової геологічного середовища для оцінки ступеня сейсмічної небезпеки у регіонах, у яких проводяться спостережен­ня, розробляє і впроваджує методи вивчення провісників земле­трусів на основі моніторингу геологічного середовища.

Служба геодезичних спостережень забезпечує проведення геоде­зичних та гравіметричних спостережень на геодинамічних поліго­нах, поповнення Національного центру даних Системи інфор­мацією про геодезичний стан полігонів України, бере участь спільно з НАН України у вирішенні питань прогнозування земле­трусів та створення глобальних і регіональних геодинамічних полігонів.

Система гідрометеорологічних і геофізичних спостережень здійснює приземні метеорологічні, озерні, морські, метеорологічні, авіаційні, агрометеорологічні, радіолокаційні, однометричні та інші спостереження і забезпечує гідрометеорологічною інформацією Національний центр даних Системи.

Служба інженерно-сейсмометричних спостережень забезпечує функціонування і розвиток Системи інженерно-сейсмометричних спостережень, проводить модернізацію їх технічного оснащення, забезпечує надання інформації про сейсмостійкість будинків і спо­руд, створює і супроводжує банк даних цих спостережень та забез­печує його взаємодію з Національним центром даних Системи, бе­ре участь у розробці нормативних актів з цих питань, забезпечує проведення інструментальних спостережень, оцінює сейсмічний ризик, проводить комплексне геологічне картування для створення карт сейсмічного мікрорайонування та забезпечує через Національ­ний центр даних Системи та Геофізичну службу прогностичною інформацією про ступінь руйнування будівельних конструкцій.

Служба сейсмічних і геодинамічних охоронних мереж спостере­ження організовує і забезпечує безперервні режимні спостереження за геодинамічними та сейсмічним станом в районах розташування радіаційне небезпечних об'єктів з метою оцінки реальної сейс­мостійкості цих об'єктів та реагування їх на сейсмічні та інші гео­динамічні впливи, створює банк даних про такі впливи на радіаційне небезпечні об'єкти і забезпечує його взаємодію з Національним центром даних Системи.

Зазначена служба розробляє рекомендації і пропозиції щодо підвищення ефективності її функціонування у складі Системи, не­допущення та зменшення збитків від аварій, катастроф на енерге­тичних об'єктах, пов'язаних з землетрусами і катастрофічними ге­одинамічними явищами, а також оперативно забезпечує через Національний центр даних Системи Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та Геофізичну службу НАН України інформацією про катастрофічні зміни сейсмічного та геоди­намічного стану в районах розташування радіаційне небезпечних об'єктів і наслідки їх впливу на ці об'єкти.

З метою об'єднання, поширення та використання міжнародно­го досвіду у сфері прогнозування та експертної оцінки рівня ризи­ку виникнення надзвичайних ситуацій, запобігання їм на по­тенційно небезпечних підприємствах, а також сприяння виконан­ню Україною зобов'язань за міжнародними договорами і угодами в галузі техногенно-екологічної безпеки постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1996 р. № 1259' схвалено Кон­цепцію створення і діяльності Європейського центру техногенної безпеки (ТЕ8ЕС)*.

Метою створення Центру є об'єднання і концентрація зусиль та наукового потенціалу світових науково-дослідних технологічних центрів і лабораторій для розроблення технічних засобів і техно­логій (у тому числі конверсійних), визначення підходів щодо оцінки промислового ризику потенційно небезпечних видів діяль­ності та здійснення відповідних заходів запобігання і ефективного подолання наслідків надзвичайних екологічних ситуацій техноген­ного походження.

Створення Центру передбачає також впровадження надійного механізму залучення світового наукового потенціалу до проведен­ня науково-технологічних досліджень на об'єктах підвищеного промислового ризику, координацію методологічної, технічної, фінансової допомоги, використання в Україні світового досвіду у вирішенні проблем техногенної безпеки, налагодження партнерсь­ких і ділових зв'язків між українськими вченими і науково-дослідними установами та провідними світовими науково-дослідними центрами і лабораторіями в цій сфері, а також створен­ня ефективного механізму інтеграції у світове наукове співтовари­ство української прикладної науки в сфері техногенної безпеки.

Центр створюється шляхом укладання міжнародного установчо­го договору, що визначає зобов'язання сторін. Його вищим орга­ном є Рада засновників, що проводить свою діяльність у формі засідань, періодичність проведення яких визначається Статутом Центру, який затверджується Радою засновників.

Поточне управління діяльністю Центру покладається на Раду директорів, яку очолює виконавчий директор. Склад Ради дирек­торів та кандидатура виконавчого директора затверджуються Радою засновників.

Засновники Центру сплачують фінансові внески на спеціальний рахунок, які використовуються на цільову реалізацію його завдань. Розмір і порядок сплати внесків визначається установчим догово­ром.

Учасниками Центру можуть бути держави, організації, устано­ви, окремі особи, які сплачують вступні та регулярні внески до йо­го бюджету. Вклад України може полягати у наданні приміщень, відведенні земельних ділянок, полігонів, об'єктів досліджень, ство­рення належних умов для його функціонування, проживання та відпочинку персоналу Центру.

Діяльність Центру спрямовується на виконання наступних за­вдань:

а) визначення пріоритетів розроблення законодавства у сфері техногенної безпеки і промислового ризику;

б) аналіз стану небезпечних підприємств, оцінка їх промислово­го ризику з використанням різноманітних методів, які застосову­ються у світовій практиці;

в) створення бази даних міжнародних експертів у сфері оцінки промислового ризику за напрямками спеціалізації;

г) систематизацію та класифікацію промислових аварій, що ста­лися, аналіз проблем страхування та компенсації збитків;

д) розроблення та удосконалення моделей підготовки фахівців у сфері ризикології.

Основними напрямами діяльності Центру техногенної безпеки є визначення пріоритетних проблем у сфері розроблення практич­них технічних засобів, технологій, підходів для запобігання, пом'якшення і ефективного подолання наслідків надзвичайних си­туацій; проведення аналізу техногенної безпеки виробництв, об'єктів, установок, які проектуються, будуються або вже функціонують; розробка, доробка, адаптація технічних засобів і технологій для використання в небезпечних умовах; оцінка про­мислового ризику потенційно небезпечних видів діяльності.

Складовою частиною діяльності Центру є пошук шляхів засто­сування конверсійних технологій і обладнання для вирішення про­блем протидії аваріям та катастрофам; випробування систем і еле­ментів обладнання, конструкцій в штучних аварійних умовах для опрацювання рекомендацій щодо підвищення безпеки діючих об'єктів та тих, що проектуються.

Важливою сферою його діяльності є накопичення та поширен­ня досвіду оцінки промислового ризику у тісній співпраці з відповідними світовими науково-дослідними центрами і лабора­торіями, участь в міжнародних програмах підготовки спеціалістів'у зазначеній сфері.

Новаційною організаційно-правовою формою вирішення пи­тань екологічної безпеки є структурно-функціональна діяльність Регіонального екологічного центру «РЕЦ-Київ»*, утвореного відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2000 р. № 689 на виконання Угоди між Україною та Сполученими Штатами Америки, укладеної у м. Вашингтоні 8 грудня 1999 р.

Регіональний екологічний центр відповідно до свого Статуту, затвердженого тією ж постановою Кабінету Міністрів України, є незалежною, самоврядною, неприбутковою і неполітичною устано­вою, діяльність якої у сфері екологічних відносин має міжнародний характер, діє на правах юридичної особи. Його мета — сприяння вирішенню екологічних проблем в Україні та суміжних державах, досягнення безпечного стану довкілля, забезпечення екологічних прав громадян, підтримка розвитку в Україні та інших державах демократичного громадянського суспільства.

Діяльність РЕЦ має спрямовуватися на підтримку ініціатив, які передбачають вирішення конкретних екологічних проблем, зокре­ма з питань безпеки довкілля, організації, фінансування та прове­дення досліджень актуальних екологічних проблем, організації відкритих слухань та обговорень актуальних екологічних проблем і екологічної політики, сприяння участі громадськості у процесі підготовки рішень з питань екологічної безпеки, заходів щодо освіти, розвитку потенціалу зацікавлених юридичних і фізичних осіб.

Важливим напрямом діяльності РЕЦ є вдосконалення еко­логічного інформування, зокрема поширення інформації з питань екологічної безпеки та сталого розвитку, результатів наукових досліджень у цій сфері; сприяння розширенню форм доступу до існуючих національних і міжнародних баз даних; створення нових баз даних; видання відповідних бюлетенів та іншої друкованої інформації; зміцнення регіонального співробітництва на урядовому та неурядовому рівнях; надання грантів та участь з іншими аналітичними центрами у розробці грантових програм для регіональних і транскордонних: проектів; надання допомоги у справі участі України в міжнародному екологічному співробітництві та ін.

Вищим органом управління РЕЦ є Правління, члени першого складу якого визначаються на засадах консенсусу за участю пред­ставників сторін Угоди. До Правління входять представники Профільного комітету Верховної Ради України, Адміністрації Пре­зидента України, Кабінету Міністрів України, органів місцевого са­моврядування та їх об'єднань, уповноважені органи сторін Угоди, які є донорами.

Правління обирає зі своїх членів Голову на один рік, але не більше ніж на 2 строки підряд. Голова репрезентує РЕЦ у відноси­нах з іншими органами, установами, підприємствами, ор­ганізаціями в Україні та за її межами, підписує прийняті Правлінням рішення, скликає його засідання тощо. Рішення Правління приймаються більшістю від його складу за умови, що у засіданні бере участь не менше половини складу Правління.

Поточне керівництво діяльністю РЕЦ здійснює його Виконав­чий директор, який призначається Правлінням на три роки з мож­ливістю продовження його повноважень на той же термін. На ньо­го покладається організація виконання рішень Правління, довгост­рокове та поточне планування діяльності, звітність, включаючи інформацію про надані гранти, що отримані на використані кош­ти; розроблення для затвердження Правлінням бюджету, підготов­ка пропозицій щодо форм та обсягів матеріального забезпечення проектів і програм, вирішення інших організаційних питань, укла­дання контрактів про надання грантів, розпорядження коштами та інші повноваження відповідно до законодавства і установчих доку­ментів.

Дорадчим органом Правління є Форум, який утворюється з ме­тою сприяння у питаннях формування його політики, визначення основних напрямів діяльності, розвитку зв'язків з природоохорон­ною та науковою діяльністю, органами державної влади, місцевого самоврядування, іншими підприємствами, установами, ор­ганізаціями, та для популяризації діяльності РЕЦ, виконання його завдань.

Форум утворюється на паритетних конкурсних засадах у складі ЗО найвідоміших діячів громадських екологічних організацій, на­уковців, підприємців, державних діячів з урахуванням їхніх знань, досвіду, що можуть бути використані на потреби РЕЦ та його діяльності у сфері збереження довкілля.

Форум з метою підготовки пропозицій щодо розвитку діяль­ності РЕЦ може утворювати відповідні комісії. Висновки та реко­мендації Форуму є обов'язковими для розгляду Правлінням. Його засідання проводяться один раз на рік для обговорення річного звіту та розробки пропозицій до перспективних планів РЕЦ.

Фінансова діяльність РЕЦ здійснюється за рахунок грантів та іншої допомоги державних фондів, міжнародних організацій, добровільних пожертвувань фізичних та юридичних осіб, інших дер­жав та міжнародних організацій, коштів державного та місцевих бюджетів, які можуть надаватися РЕЦ в установленому порядку за договорами з їх розпорядниками для виконання загальнодержав­них, регіональних і місцевих екологічних програм і проектів, інших не заборонених законом джерел, які мають спрямовуватися на ви­конання завдань РЕЦ у сфері забезпечення екологічної безпеки.

Викладене дозволяє констатувати, що на сьогодні в Україні створені юридичні засади різноманітних організаційно-правових форм попередження настання екологічної небезпеки внаслідок дії стихійних сил природи або техногенного негативного екологічного впливу, які здатні створювати надзвичайні екологічні ситуації. Їх сукупність створює Систему запобігання і реагування на надзви­чайні екологічні ситуації.

Проте, як системне утворення, правова організація поперед­ження екологічної небезпеки потребує суттєвого нормативно-пра­вового вдосконалення, інтеграції та комплексного підходу без роз­порошення діяльності організаційних структур на виконання ними вимог забезпечення екологічної безпеки незалежно від джерела по­ходження екологічної небезпеки та створення надзвичайних еко­логічних ситуацій.

Йдеться, насамперед, про доцільність уніфікації понять «еко­логічна небезпека», «природна небезпека», «сейсмічна небезпека», «техногенно-екологічна небезпека», «техногенна небезпека», «про­мислова небезпека», різноманітність найменувань яких відображає поліфонію теоретичних підходів, закладених у зміст регулювання однорідних або близьких правовідносин, точки суміжного перети­ну яких не визначені у чинному законодавстві, і механізм дії яких спрямований на створення безпечних умов існування людини, се­редовища її життєдіяльності та якісного довкілля, унеможливлення створення загрози для самого довкілля, здоров'я і життя громадян залежно від джерел походження небезпеки та правових зв'язків, в яких вони перебувають із володільцями джерел підвищеної еко­логічної небезпеки чи суб'єктами здійснення екологічно небезпеч­ної діяльності.

У чинному законодавстві, переважно на рівні підзаконно-нор-мативно-правового регулювання, й досі простежується дифе­ренційований підхід щодо забезпечення екологічної безпеки сто­совно створення загрози від природної стихії та окремо від дій тех­ногенних чинників, а тому пропонуються і відповідні ор­ганізаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки.

Незважаючи на різноманітні організаційно-правові форми упе­редження екологічної загрози, наявні засоби та способи запобіган­ня реально не забезпечують відвернення екологічної загрози як від природної стихії, так і від техногенного впливу, а тому говорити про високий рівень ефективності організаційно-правового забезпе­чення немає підстав. Також не вдається за допомогою наявних ор­ганізаційно-правових форм унеможливити настання надзвичайних екологічних ситуацій внаслідок природної стихії.

Певною мірою це зумовлено тим, що зазначена сфера функціональної діяльності органів держави є простим доповнен­ням до їх правового становища, її здійснення ще не забезпечено науково, технічно, технологічно, фінансове.

Дається взнаки й та обставина, що правова організація попере­дження надзвичайних екологічних ситуацій перебуває на стадії сво­го становлення й формування, вироблення стратегії і тактики, за­провадження новаційних форм та методів діяльності.

У цьому зв'язку вважаю за доцільне на законодавчому рівні виз­нати діяльність шодо запобігання та реагування на надзвичайні си­туації пріоритетною діяльністю органів центральної та місцевої ви­конавчої влади, спеціально уповноважених міністерств у цій сфері, такою, що спрямована на забезпечення національної (в тому числі екологічної) безпеки та права громадян на таку безпеку, життя та здоров'я населення.

Це, в свою чергу, має обумовити встановлення абсолютної відповідальності цих органів за зволікання в реалізації вимог зако­нодавства та порушення відповідних суб'єктивних прав громадян України, включаючи й компенсацію відповідної шкоди (моральної та матеріальної), що заподіюється внаслідок невиконання функціональної діяльності відповідними структурами.

Глава 4

Правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій та гарантії прав потерпілих громадян

Питання до теми:

1. Поняття зон надзвичайних екологічних ситуацій та його юри­дичне значення.

2. Підстави, порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації та її правовий режим.

3. Особливості правового режиму зон, встановлених на радіоак­тивне забруднених територіях.

4. Правовий статус і соціальний захист громадян, які постраж­дали від надзвичайних екологічних ситуацій.

§ 1. Поняття зон надзвичайних екологічних ситуацій та його юридичне значення

Згідно із Законом України від 13 липня 2000 р. «Про зону над­звичайної екологічної ситуації»' зона надзвичайної екологічної си-туадії — це окрема місцевість України, на якій виникла надзвичай­на екологічна ситуація.

Згідно зі ст. 1 зазначеного Закону надзвичайна екологічна ситу­ація — це надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави. Під негативними змінами в навколишньому природному середо­вищі розуміється втрата, виснаження чи знищення окремих при­родних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або ви­ключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах.

Законодавство про зону надзвичайної екологічної ситуації ба­зується на Конституції України і складається із законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про аварійно-рятувальні служби», «Про правовий режим надзвичайно­го стану», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» та інших законів, а також прийнятих відповідно до них підзаконних норма­тивно-правових актів.

Визначення зон надзвичайних екологічних ситуацій міститься в законодавстві України. Так, згідно зі ст. 65 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» рішенням Вер­ховної Ради України окремі території держави можуть оголошува­тись зонами екологічної катастрофи, зонами підвищеної еко­логічної небезпеки чи відноситись до інших категорій зон надзви­чайних екологічних ситуацій.

Зонами екологічної катастрофи оголошуються території, де внаслідок діяльності людини чи руйнівного впливу стихійних сил природи виникли стійкі або необоротні негативні зміни в навко­лишньому природному середовищі, що призвели до неможли­вості проживання на них населення і ведення господарської діяльності.

Зонами підвищеної екологічної небезпеки оголошуються території, де внаслідок діяльності людини або руйнівного впливу стихійних сил природи в навколишньому природному середовищі на трива­лий час виникли негативні зміни, що ставлять під загрозу здоров'я людини, збереження природних об'єктів і обмежують ведення гос­подарської діяльності.

До інших категорій зон надзвичайних екологічних ситуацій прийнято, зокрема, відносити зони екологічного лиха.

Зонами екологічного лиха оголошуються території, де в результаті господарської чи іншої діяльності відбулися глибокі необоротні не­гативні зміни в навколишньому природному середовищі, що загро­жують здоров'ю населення, стану природних екологічних систем, генетичних фондів рослинного і тваринного світу.

Зони екологічного лиха і зони надзвичайних екологічних ситу­ацій — явища одного порядку. І ті й інші входять до категорії еко­логічних катастроф', які становлять собою стрибкоподібні зміни, що виникають як раптова відповідь системи на повільні (плавні) зміни зовнішніх умов². У рамках теорії усталеності під екологічною катастрофою розуміється перехід з одного квазіусталеного стану до іншого.

Прийнято вважати, що зони надзвичайних екологічних ситуацій відрізняються від зон екологічного лиха за швидкістю переходу: у першому випадку зміни відбуваються швидше, у другому — повільніше; перші — переважно техногенні, а другі — мають при­родне або антропогенно-природне походження. Однак ці відмінності не є принциповими. Відомі зони екологічного лиха, в яких зміни відбувалися швидко і мали техногенне походження (на­приклад, в результаті аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р. — про­тягом кількох днів). Є також зони екологічного лиха, які формува­лися протягом багатьох років і мають антропогенно-природне по­ходження.

Однак існує думка, що з правової точки зору виділення зон над­звичайних ситуацій, окрім зон екологічного лиха, є • непра­вомірним'.

Крім того, існують певні труднощі в ідентифікації зон еко­логічного лиха в природних, з одного боку, і в міських та індустріальних системах, з іншого. На думку окремих учених, не­обхідно застосовувати різну термінологію при кваліфікації зон крайнього неблагополуччя в природних системах, де вони розгля­даються біоцентрично, та в міських й індустріальних, де підхід до їх виділення антропоцентричний.

Визначення зон екологічного неблагополуччя в природних сис­темах ієрархічне, ідентифікації допомагає виділення різних рівнів екологічного неблагополуччя².

Зона екологічного лиха — територія з повною втратою продук­тивності відновлювальних ресурсів, необоротним порушенням еко­систем, де проживання населення неможливе. Територія повністю виключається з господарського використання і вимагає докорінно­го поліпшення і реабілітації.

Зони екологічної кризи — територія з сильним (різким) знижен­ням продуктивності і втратою усталеності, важко зворотними по­рушеннями екосистеми, що загрожують здоров'ю місцевого насе­лення і передбачають лише вибіркове їх господарське використан­ня і планування глибокого покращання.

Зона екологічного ризику — територія з помітним зниженням продуктивності і усталеності екосистем, максимумом не­стабільності, що веде в подальшому до спонтанної деградації еко­систем, але ще з оборотним поліпшенням, що передбачають ско­рочення господарського використання і планування поверхового покращання.

Визначення зон екологічного неблагополуччя в міських й індустріальних системах складніше і менш розроблене. Правомірно го­ворити в них про зони високого і дуже високого екологічного ризику.

Зони дуже високого екологічного ризику — населені й індустріальні системи та прилеглі до них території, де в результаті господарської чи іншої діяльності людини відбулися глибокі й не­оборотні зміни навколишнього середовища, які викликали масове погіршення здоров'я населення, ризиковане проживання людей, падіння економічного потенціалу території, небезпечне функціону­вання виробництва і транспорту, що вимагають радикальних змін структури виробництва і екологічної реабілітації середовища про­живання населення. Такі території за необхідності можуть бути оголошені зонами надзвичайних екологічних ситуацій.

Зона високого екологічного ризику — населені й індустріальні си­стеми та прилеглі до них території, де в результаті господарської чи іншої діяльності людини відбулися стійкі негативні важкозворотні зміни навколишнього середовища, що становлять загрозу здоров'ю населення, утруднюють безпечне функціонування виробництва і транспорту, вимагають суттєвого покращення структури вироб­ництва і середовища проживання.

Зони підвищеного екологічного ризику — населені, індустріальні й природні системи, де в результаті господарської чи іншої діяльності людини відбулися помітні негативні, але ще зворотні (оборотні) зміни навколишнього середовища, які вимагають поверхового по­кращання структури виробництва і середовища проживання насе­лення, що зводиться лише до дотримання дисципліни вироб­ництва, охорони праці і дотримання норм екологічних вимог щодо навколишнього середовища.

Критерії зон екологічного ризику, кризи і лиха. При оцінці еко­логічного неблагополуччя населених й індустріальних систем в першу чергу використовують медико-біологічні критерії, такі, як погіршення здоров'я населення, збільшення дитячої смертності й смертності новонароджених, збільшення вроджених вад і різно­манітних видів захворювання, перевищення в біосубстратах люди­ни токсичних хімічних речовин тощо. Однак такі показники не завжди об'єктивні і залежать від соціально-економічних умов, етнічної структури населення, якості медичного обслуговування і медичної статистики. Тому для класифікації зон екологічного не­благополуччя міських й індустріальних систем велике значення має оцінка забруднення атмосферного повітря, питної води, грунтів, селітебних і прилеглих до них територій, які визначаються більш об'єктивними і незалежними методами.

При оцінці екологічного неблагополуччя природних систем ви­користовуються біотичні показники найбільш чутливих компо­нентів екосистеми: рослинності, тваринного світу і грунтів. Це більше 60 показників з різною поширеністю, достовірністю і зна­чущістю. Поєднання біотичних критеріїв із показниками забруд­нення повітряного простору, вод, виснаження ресурсів, деградації водних систем і геоекологічних порушень дозволяє проводити кла­сифікацію зон екологічного неблагополуччя.

Зони екологічного лиха, зони високого екологічного ризику ви­никали в Україні, як правило, не з вини населення і не з вини при­роди, а в результаті варварського використання ресурсів, нерозум­ного планування, дефектів будівництва та ін.

Як показує досвід екологічних експертиз, регулярне спостере­ження за екологічною ситуацією, упорядкування господарського використання природних ресурсів, розвиток соціальне орієнтова­ної структури виробництва дає суттєвий екологічний ефект і при­зводить у зонах надзвичайних екологічних ситуацій до помітного покращення екологічного стану і до переведення зон екологічного лиха і дуже високого екологічного ризику в зони екологічної кри­зи і зони підвищеного екологічного ризику, а потім останніх — у зони помірного ризику.

Особливої актуальності в зв'язку з зазначеним набувають вимо­ги ст. 66 Закону України «Про охорону навколишнього природно­го середовища», що стосуються запобігання аваріям і ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків.

При проектуванні й експлуатації господарських та інших об'єктів, діяльність яких може шкідливо вплинути на навколишнє природне середовище, розробляються і вживаються заходи щодо запобігання аваріям, а також ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків.

Державні органи з нагляду за безпечним веденням робіт у про­мисловості, ядерній енергетиці разом із спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів систе­матично проводять перевірку стану екологічно небезпечних об'єктів та виконання заходів і вимог щодо їх безпечної експлуатації.

Перелік екологічно небезпечних об'єктів визначається Міністерством екології та природних ресурсів України.

У разі аварії, що спричинила забруднення навколишнього при­родного середовища, підприємства, установи, організації зо­бов'язані негайно приступити до ліквідації її наслідків. Одночасно посадові особи або власники підприємств, керівники установ і ор­ганізацій зобов'язані повідомляти про аварії і заходи, вжиті для ліквідації їх наслідків, органам державної виконавчої влади, орга­нам охорони здоров'я, спеціально уповноваженим державним ор­ганам управління в галузі охорони навколишнього природного се­редовища і використання природних ресурсів.

Позитивним кроком, спрямованим на вирішення проблем, ви­никнення яких пов'язане з надзвичайними екологічними ситу­аціями, є прийняття Закону України від 8 червня 2000 р. «Про за­хист населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру»', який містить визначення таких важли­вих термінів, як:

— надзвичайна ситуація техногенного та природного характе­ру — порушення нормальних умов життя і діяльності людей на ок­ремій території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, спричи­нене аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою небезпеч­ною подією, в тому числі епідемією, епізоотією, епіфітотією, поже­жею, яке призвело (може призвести) до неможливості проживання населення на території чи об'єкті, ведення там господарської діяль­ності, загибелі людей та/або значних матеріальних втрат;

— зона надзвичайної ситуації — окрема територія, де склалася надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру;

— аварія — небезпечна подія техногенного характеру, що спри­чинила загибель людей або створює на об'єкті чи окремій території загрозу життю та здоров'ю людей і призводить до руйнування будівель, споруд, транспортних засобів, порушення виробничого або транспортного процесу чи завдає шкоди довкіллю;

— катастрофа — велика за масштабами аварія чи інша подія, що призводить до тяжких наслідків;

— об'єкт підвищеної небезпеки — об'єкт, який згідно із зако­ном вважається таким, на якому є реальна загроза виникнення аварій та/або надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру.

Надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру класифікуються за характером походження, ступенем поширення, розміром людських втрат та матеріальних збитків.

Залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на території України, визначаються такі види надзвичай­них ситуацій:

— надзвичайні ситуації техногенного характеру — транспортні аварії (катастрофи), пожежі, неспровоковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидом (загрозою викиду) небезпечних хімічних, радіоак­тивних, біологічних речовин, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпе­чення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах тощо;

— надзвичайні ситуації природного характеру — небезпечні гео­логічні, метеорологічні, гідрологічні морські та прісноводні явища, деградація грунтів чи надр, природні пожежі, зміна стану повітря­ного басейну, інфекційна захворюваність людей, сільськогоспо­дарських тварин, масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками, зміна стану водних ресурсів та біосфе­ри тощо;

— надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру — пов'язані з протиправними діями терористичного і антиконсти-туційного спрямування: здійснення або реальна загроза терорис­тичного акту (збройний напад, захоплення і затримання важливих об'єктів, ядерних установок і матеріалів, системи зв'язку та телеко-мунікацій, напад чи замах на екіпаж повітряного або морського судна), викрадення (спроба викрадення) чи знищення суден, за­хоплення заручників, встановлення вибухових пристроїв у гро­мадських місцях, викрадення або захоплення зброї, виявлення за­старілих боєприпасів тощо;

— надзвичайні ситуації воєнного характеру, пов'язані з наслідка­ми застосування зброї масового ураження або засобів ураження, під час яких виникають вторинні фактори ураження населення внаслідок зруйнування атомних і гідроелектричних станцій, складів і сховищ радіоактивних і токсичних речовин та відходів, нафтопро­дуктів, вибухівки, транспортних та інженерних комунікацій тощо.

За нормами Положення про класифікацію надзвичайних ситу­ацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1998 р. № 1099', у процесі визначення рівня надзвичайної ситуації послідовно розглядаються три групи факторів: територіаль­не поширення; розмір заподіяних (очікуваних) економічних збитків та людських втрат; класифікаційні ознаки надзвичайних ситуацій.

За територіальним поширенням, обсягами заподіяних або очікуваних збитків, кількості людей, які загинули, за кла­сифікаційними ознаками визначаються чотири рівні надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру — державний, регіональний, місцевий та об'єктний.

Залежно від територіального поширення та обсягів технічних і матеріальних ресурсів, що необхідні для ліквідації наслідків над­звичайної ситуації:

— до державного рівня відноситься надзвичайна ситуація, яка розвивається на території двох або більше областей (Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя) або загрожує транс­кордонним перенесенням, а також у разі, коли для її ліквідації не­обхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості окремої області (Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя), але не менше одного відсотка обсягу видатків відповідного бюджету;

— до регіонального рівня відноситься надзвичайна ситуація, що розгортається на території двох або більше адміністративних рай­онів (міст обласного значення), Автономної Республіки Крим, об­ластей, міст Києва та Севастополя або загрожує перенесенням на територію суміжної області України, а також у разі, коли для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що пе­ревищують власні можливості окремого району, але не менше од­ного відсотка від обсягу видатків відповідного бюджету;

— до місцевого рівня відноситься надзвичайна ситуація, яка ви­ходить за межі потенційно небезпечного об'єкта, загрожує поши­ренням самої ситуації або її вторинних наслідків на довкілля, сусідні населені пункти, інженерні споруди, а також у разі, коли для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості потенційно небезпечного об'єкта, але не менше одного відсотка від обсягу видатків відповідного бюджету. До місцевого рівня також належать всі над­звичайні ситуації, які виникають на об'єктах житлово-комунальної сфери та інших, що не входять до затверджених переліків по­тенційно небезпечних об'єктів;

— до об'єктного рівня відносяться всі надзвичайні ситуації, які не визначаються вищезазначеними дефініціями.

У разі, коли наслідки аварії (катастрофи) можуть бути віднесені до різних галузей або конкретних, видів надзвичайних ситуацій, ос­таточне рішення щодо її класифікації приймає комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій на тому рівні, до якого відноситься ця ситуація.

Особливості оцінки та реагування на надзвичайні ситуації воєнного характеру визначаються законодавством, окремими нор­мативними і відповідними оперативними та мобілізаційними пла­нами.

Для кожного виду надзвичайних ситуацій міністерства та інші центральні органи виконавчої влади розробляють конкретні кла­сифікаційні ознаки (фізичні, хімічні, технічні, статистичні та інші) і спеціальні ознаки, що характеризують загрозу або виникнення надзвичайної ситуації, а також три значення кожної ознаки, що визначають:

— порогове значення ознаки, перевищення якої відносить си­туацію до рангу надзвичайних і вимагає від оперативного чергово­го персоналу потенційно небезпечного об'єкта або диспетчерської служби населеного пункту чи адміністративного району повідоми­ти про це (без зупинки робіт з ліквідації наслідків надзвичайної си­туації, що виникла) оперативних чергових і штаби Цивільної обо­рони району та області для прийняття першого рішення щодо віднесення ситуації до відповідного рівня;

— порогове значення ознаки, у разі досягнення чи перевищен­ня якої регіональні органи повинні негайно повідомити про факт надзвичайної ситуації галузеві міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, на об'єкті яких виникла ця ситуація, а також оперативного чергового Міністерства України з питань надзвичай­них ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорно­бильської катастрофи (МНС), терміново залучити до ліквідації надзвичайної ситуації необхідні сили та засоби, в тому числі аварійно-рятувальні формування з інших адміністративних районів (міст);

— порогове значення ознаки, у разі досягнення чи перевищен­ня якої вимагається термінове залучення до реагування на надзви­чайну ситуацію необхідних сил та засобів, матеріальних та технічних ресурсів або резервів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, на об'єктах яких виникла ця ситуація, включаючи аварійно-рятувальні формування з інших районів та підприємств, а також МНС, яке у разі потреби залучає до ліквідації надзвичайної ситуації необхідні сили та засоби військ і спеціалізо­ваних формувань цивільної оборони, координує зусилля всіх залу­чених організацій, несе відповідальність за своєчасне, повне і адек­ватне реагування на надзвичайну ситуацію.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастро­фи несе відповідальність за своєчасність затвердження кла­сифікаційних ознак і карт окремих видів надзвичайних ситуацій, узагальнення матеріалів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, видання Державного класифікатора надзвичай­них ситуацій, забезпечення ним всіх міністерств та інших цент­ральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, своєчасне його доповнення і періодичне, не рідше одного разу на два роки, коригування.

§ 2. Підстави, порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації та її правовий режим

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про зону надзвичайної еко­логічної ситуації»' підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:

— значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених зако­нодавством;

— виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юри­дичним, фізичним особам чи навколишньому природному середо­вищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природ­ного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів;

— негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території, які неможливо усунути без засто­сування надзвичайних заходів з боку держави;

— негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;

— значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін в навколишньому природному середовищі.

Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента України про оголошення ок­ремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверд­жується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звер­нення Президента України.

Згідно з законодавством Кабінет Міністрів України вносить по­дання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на підставі пропозицій центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання екологічної безпеки, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або за власною ініціативою.

Крім того, оголошення окремої місцевості Автономної Рес­публіки Крим зоною надзвичайної екологічної ситуації або окре­мих її місцевостей може ініціювати Верховна Рада Автономної Ре­спубліки Крим.

В Указі Президента України про оголошення окремої місцевості

зоною надзвичайної екологічної ситуації зазначаються:

— обставини, що стали причиною оголошення окремої місце­вості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

— обгрунтування необхідності оголошення окремої місцевості

зоною надзвичайної екологічної ситуації;

— межі території, на якій оголошується зона надзвичайної еко­логічної ситуації;

— заходи щодо організаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення життєдіяльності населення в зоні надзви­чайної екологічної ситуації;

— основні заходи, що запроваджуються для подолання наслідків

надзвичайної екологічної ситуації;

— обмеження на певні види діяльності в зоні надзвичайної еко­логічної ситуації;

— час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзви­чайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголо­шується такою зоною.

Указ Президента України про оголошення окремої місцевості

зоною надзвичайної екологічної ситуації негайно доводиться до відома населення через засоби масової інформації та систему

оповіщення цивільної оборони.

В межах зони надзвичайної екологічної ситуації встановлюється особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджува­тися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних еко­логічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю грома­дян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної еко­логічної ситуації.

Запровадження відповідного правового режиму зони надзвичай­ної екологічної ситуації передбачає виділення державою та/або ор­ганами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного ста­ну та відшкодування завданих збитків, запровадження спеціально­го режиму поставок продукції для державних потреб, реалізацію комплексних та цільових програм громадських робіт.

Статтею 8 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної си­туації» передбачено, що за наявності достатніх підстав у межах зони надзвичайної екологічної ситуації може бути введено правовий режим надзвичайного стану в порядку, встановленому Законом України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану»'.

Законодавством передбачено, що органи виконавчої влади. Верхов­на Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Рес­публіки Крим, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого са­моврядування, підприємства, установи і організації здійснюють повно­важення, надані їм Конституцією України та законами України, і забез­печують додержання правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації та виконання заходів, які передбачені Законом України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» та актами Президента України.

Дія правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації може бути достроково припинена Президентом України за пропо­зицією Ради національної безпеки і оборони України або за подан­ням Кабінету Міністрів України у разі усунення обставин, що ста­ли причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, виконання заходів, яких необхідно було вжи­ти для нормалізації екологічного стану на території зони надзви­чайної екологічної ситуації.

Що ж стосується Автономної Республіки Крим, то припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації на те­риторії Автономної Республіки Крим або в окремих її місцевостях може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Подання Кабінету Міністрів України про дострокове припинен­ня дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації го­туються з урахуванням пропозицій органів місцевого самовряду­вання та місцевих органів виконавчої влади.

Ї достроковим припиненням дії правового режиму зони надзви­чайної екологічної ситуації така територія не вважається зоною надзвичайної екологічної ситуації.

Зміна правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації проводиться з дотриманням вимог, встановлених ст. 6 Закону Ук­раїни «Про зону надзвичайної екологічної ситуації».

Зазначений Закон, зокрема ст. 10, визначає заходи, що можуть здійснюватися в зоні надзвичайної екологічної ситуації.

Запровадження правового режиму зони надзвичайної еко­логічної ситуації передбачає обов'язкове виділення коштів з дер­жавного та місцевого бюджетів, резервного фонду Кабінету Міністрів України чи інших джерел, не заборонених вищезазначе­ним Законом. За недостатністю цих коштів Кабінет Міністрів Ук­раїни подає Президенту України законопроект про зміни до Дер­жавного бюджету України, який подається до Верховної Ради Ук­раїни для позачергового розгляду як невідкладний.

У межах видатків, передбачених місцевими бюджетами на відповідні цілі, органи місцевого самоврядування виділяють фінан­сові та інші матеріальні ресурси, а за необхідністю — додаткові ко­шти з дотриманням вимог, встановлених ст. 67 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»'.

У разі запровадження в межах зони надзвичайної екологічної ситуації правового режиму надзвичайного стану відповідно до За­кону України «Про правовий режим надзвичайного стану» можуть вживатися, зокрема, такі заходи: встановлення особливого режиму виїзду і в'їзду; посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення; запровад­ження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності серед населення; примусове відчу­ження об'єктів права приватної власності з обов'язковим наступ­ним повним відшкодуванням їх вартості; відселення людей з місць, небезпечних для їх проживання, з обов'язковим наданням їм жи­лих приміщень для постійного або тимчасового проживання; вста­новлення тимчасової заборони на будівництво нових і розширення діючих підприємств та об'єктів, діяльність яких не пов'язана з ліквідацією надзвичайної екологічної ситуації або із забезпеченням життєдіяльності населення, тощо.

У разі необхідності для виконання невідкладних аварійно-ряту­вальних та відновлювальних робіт у зоні надзвичайної екологічної ситуації в установленому законом порядку можуть залучатися на добровільній основі працездатне населення, транспортні засоби громадян за умови обов'язкового забезпечення безпеки їх праці.

Президент України у разі виникнення потреби в терміновому виконанні в зоні надзвичайної екологічної ситуації великих об­сягів аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт може прий­няти рішення про залучення до виконання таких робіт військових частин Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законодавства України військових формувань.

Одночасно з зазначеними заходами Законом України «Про зо­ну надзвичайної екологічної ситуації» (ст. 12) передбачені заходи, спрямовані на екологічне оздоровлення в зоні надзвичайної еко­логічної ситуації. Так, рішенням про встановлення правового ре­жиму зони надзвичайної екологічної ситуації, з метою здійснення заходів для нормалізації екологічного стану, можуть встановлюва­тися обмеження на провадження певних видів діяльності шляхом встановлення тимчасової заборони на: будівництво та функціону­вання об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку;

застосування в господарській та іншій діяльності особливо небез­печних речовин (хімічних, радіоактивних, токсичних, вибухових, окислювальних, біологічних агентів тощо), засобів захисту рос­лин, сукупність властивостей яких і/або особливості їх стану мо­жуть погіршувати екологічну ситуацію в цій зоні; функціонуван­ня санаторно-курортних закладів; провадження будь-якої іншої діяльності, що становить підвищену екологічну небезпеку, для людей, рослинного, тваринного світу та інших природних об'єктів.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про зону надзвичайної еко­логічної ситуації» забезпечення громадського порядку в зазначеній зоні здійснюється силами та засобами підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України.

§ 3. Особливості правового режиму зон, встановлених на радіоактивне забруднених територіях

Чорнобильська катастрофа створила на значній території Ук­раїни надзвичайно небезпечну для здоров'я людей і навколишньо­го природного середовища радіаційну ситуацію. Україну оголоше­но зоною екологічної катастрофи. Усунення, пом'якшення наслідків цієї катастрофи залежить від законодавчого визначення правового режиму різних за ступенем радіоактивного забруднення територій і заходів щодо його забезпечення.

Закон України від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим тери­торії, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильсь­кої катастрофи»' регулює питання поділу території на відповідні зони, режим 'їх використання та охорони, умови проживання та роботи на­селення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зо­нах. Закон закріплює і гарантує забезпечення режиму використання та охорони вказаних територій з метою зменшення впливу радіоак­тивного опромінення на здоров'я людини та на екологічні системи.

До територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, в межах України належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього се­редовища радіоактивними речовинами внаслідок Чорнобильської катастрофи понад доаварійний рівень, що з урахуванням природ­но-кліматичної та комплексної екологічної характеристики кон­кретних територій може призвести до опромінення населення по­над 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань, спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпе­чення його нормальної господарської діяльності.

Залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей грунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичен­ня радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов'язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров'я населення, ви­мог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших спеціальних заходів, з урахуванням загальних виробничих та соціально-побутових відносин, територія, що зазнала радіоактив­ного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони. Такими зонами є:

1) зона відчуження — це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 р.;

2) зона безумовного (обов'язкового) відселення — це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопа­ми цезію від 15,0 Кі/км² та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км² та ви­ще, або плутонію від 0,1 Кі/км² та вище, де розрахункова ефектив­на еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням ко­ефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів мо­же перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одер­жувала в доаварійний період;

3) зона гарантованого добровільного відселення — це територія з щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км², або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км², або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км², де розрахункова ефективна еквіва­лентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може переви­щити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала в до­аварійний період;

4) зона посиленого радіоекологічного контролю — це територія з щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 1,0 до 5,0 Кі/км², або стронцію від 0,02 до 0,15 Кі/км², або плутонію від 0,005 до 0,01 Кі/км² за умови, що розрахункова ефек­тивна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів перевищує 0,5 мЗв (0,05 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у до­аварійний період.

Додаткові критерії забрудненості грунту радіонуклідами можуть встановлюватись Національною комісією з радіаційного захисту населення України.

Критерії, за якими проводиться розмежування категорії зон, встановлюються Національною комісією з радіаційного захисту на­селення України'.

Межі вищезазначених зон встановлюються та переглядають­ся Кабінетом Міністрів України на основі експертних вис­новків Національної комісії з радіаційного захисту населення України, Національної академії наук України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства України з питань над­звичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Міністерства аграрної політики України, Міністерства екології та природних ресурсів України за поданням обласних рад.

Карти зазначених зон, перелік населених пунктів, віднесених до цих зон, публікуються в центральній та місцевій пресі для загально­го відома і зберігаються у центральних та місцевих органах влади.

Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного, забруднення внаслідок Чорнобильської катастро­фи» містить визначення понять «радіаційне небезпечні землі» та «радіоактивне забруднених земель».

Радіаційне небезпечні землі — це землі, на яких неможливе по­дальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають національним та міжнародним допустимим рівням вмісту радіоак­тивних речовин або які недоцільно використовувати за еко­логічними умовами.

До радіаційне небезпечних земель належать території, які відне­сені до зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відсе-лення.

Радіоактивне забруднені землі — це землі, які потребують вжит­тя заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового опромінення та забезпе­чення нормальної господарської діяльності.

До радіоактивне забруднених земель належать території, відне­сені до зони гарантованого добровільного контролю.

Україна визначає правовий режим зон, що зазнали радіоактив­ного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, укладає договори на проведення робіт з іншими державами, міжнародними організаціями. Всю міжнародну господарську діяльність у зоні відчуження визначає Кабінет Міністрів України.

Координацію робіт у зонах здійснює Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Управління зоною відчуження, а також зоною безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів з на­селених пунктів, віднесених до цієї зони, та припинення в зв'язку із цим у зазначених пунктах діяльності рад здійснює спеціальний підрозділ Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катаст­рофи — Адміністрація зони, яка має статус юридичної особи.

Адміністрація зони організовує та координує проведення всіх заходів на територіях зони відчуження, а також зони безумовного (обов'язкового) відселення, вирішує питання їх фінансування, охо­рони громадського порядку, захисту наукових і економічних інте­ресів держави, вживає заходів зі створення безпечних умов праці та зменшення рівня опромінення персоналу, який працює на цих те­риторіях, з метою охорони його здоров'я, забезпечує додержання норм радіаційної безпеки, порядку поводження з радіоактивними відходами, а також несе відповідальність за оперативне, повне й об'єктивне інформування населення про екологічний стан у цих

зонах.

Для більш ефективного проведення всіх заходів на території зо­ни безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселен­ня жителів з населених пунктів, віднесених до цієї зони, Адміністрація зони в разі необхідності може створювати свої підрозділи на місцях. Рішення Адміністрації зони є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, розташованими або залученими до робіт у зазначених зонах неза­лежно від форм власності та організаційно-правових форм.

Управління зоною безумовного (обов'язкового) відселення до повного відселення жителів з населених пунктів, віднесених до цієї зони, та управління зоною гарантованого добровільного відселен­ня здійснюється відповідними обласними радами.

Правовий режим зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення. Землі зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення виводяться з господарського обороту, відмежовуються від суміжних територій і переводяться до категорії радіаційне не­безпечних земель.

У зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення забороняється: постійне проживання населення; здійснення діяль­ності з метою одержання товарної продукції без спеціального доз­волу Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастро­фи (МНС); перебування осіб, які не мають на це спеціального доз­волу, а також залучення до роботи осіб віком до 35 років без їх зго­ди; вивезення за межі зон без спеціального дозволу МНС землі, глини, піску, торфу, деревини, а також заготівля і вивезення рос­линних кормів, лікарських рослин, грибів, ягід та інших продуктів побічного лісокористування, за винятком зразків для наукових цілей; винесення або вивезення із зон будівельних матеріалів і кон­струкцій, машин і устаткування, домашніх речей тощо без спеціального дозволу МНС України і дозиметричного контролю;

ведення сільськогосподарської, лісогосподарської, виробничої та іншої діяльності, а також будівництво без спеціального дозволу МНС України; випасання худоби, порушення середовища перебу­вання диких тварин, спортивне та промислове полювання та ри­бальство; перегін тварин, сплав лісу; перебування осіб, які мають медичні протипоказання для роботи в контакті з джерелами іонізу­ючого випромінювання або щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

В'їзд на територію зазначених зон і виїзд з них здійснюється тільки за спеціальними перепустками з обов'язковим дозиметрич­ним контролем людей та транспортних засобів. Транзитний проїзд усіх видів транспорту здійснюється за спеціальними перепустками, що видаються Адміністрацією зони.

У зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення спеціалізованими підрозділами здійснюються обов'язкові заходи щодо:

запобігання винесенню радіонуклідів з території зон і радіоак­тивному забрудненню навколишнього середовища; моніторингу стану природного середовища та медико-біологічного моніторингу; утримання території в належному санітарному і пожежнобезпечно-му стані; застосування методів фіксації радіонуклідів на місцевості.

Закон вимагає, щоб усі види вищезазначеної діяльності прово­дились з обмеженням загальної колективної дози радіоактивного опромінення, а також з обмеженням кількості залучених осіб.

У зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселеним повинен бути забезпечений суворий природоохоронний режим, охорона територій, природних, історичних та етнокультурних пам'яток відповідно до чинного законодавства.

Охорону громадського порядку, протипожежну безпеку на тери­торіях зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, контрольно-пропускний режим при в'їзді та виїзді з таких зон за­безпечують спеціалізовані органи Міністерства внутрішніх справ України.

Контроль за виконанням усіх вищезазначених заходів здійснюється на території зони відчуження Адміністрацією зони, на території зони безумовного (обов'язкового) відселення — відповідними обласними радами.

Правовий режим зони гарантованого добровільного відселення. Зе­мельні ділянки, розташовані у зоні гарантованого добровільного відселення, належать до радіоактивне забруднених і використову­ються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

'Якщо за економічними та екологічними умовами подальше ви­користання цих земель неможливе, вони переводяться до категорії радіаційне небезпечних.

У зоні гарантованого добровільного відселення забороняється:

будівництво нових, розширення діючих підприємств безпосередньо не пов'язаних із забезпеченням радіоекологічного, соціального за­хисту населення, а також умов його життя та праці; будь-яка діяльність, що погіршує радіоекологічну ситуацію; природокорис­тування, яке не відповідає вимогам норм радіаційної безпеки; вне­сення пестицидів, гербіцидів, отрутохімікатів без спеціального доз­волу відповідних органів; залучення школярів, учнів і студентів до робіт, які можуть негативно вплинути на стан здоров'я.

З метою зниження ризику захворюваності населення та змен­шення доз радіоактивного опромінення у зоні гарантованого доб­ровільного відселення державою гарантується: добровільне пересе­лення людей із зони; перепрофілювання виробництв на випуск екологічно чистої продукції; постійний дозиметричний контроль радіоактивного забруднення грунтів, води, повітря, продуктів хар­чування, сировини, жилих і виробничих приміщень, а також меди-ко-біологічний та радіоекологічний моніторинг; проведення суспільної щорічної медичної диспансеризації населення та забез­печення ранньої профілактики -захворювань; забезпечення насе­лення в необхідній кількості та асортименті медичними препарата­ми, питною водою, чистими продуктами харчування, у тому числі такими, які мають радіопротекторні властивості, сприяють виве­денню з організму радіонуклідів; у разі доцільності — дезактивація території спеціалізованими підрозділами; проведення суцільної га­зифікації населених пунктів і будівництво доріг з асфальтовим та бетонним покриттям; надання громадянам, які проживають у за­значеній зоні, пільг та компенсацій, передбачених Законом Ук­раїни в редакції від 19 грудня 1991 р. «Про статус і соціальний за­хист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катаст­рофи»' та іншими актами чинного законодавства.

Правовий режим зони посиленого радіоекологічного контролю. Згідно зі ст. 18 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» у зоні посиленого радіоекологічного контролю забо­роняється: будівництво санаторіїв, піонерських таборів, баз і бу­динків відпочинку, а також будівництво нових підприємств, які шкідливо впливають на здоров'я населення і навколишнє середо­вище; будь-яка діяльність, що погіршує радіоекологічну ситуацію;

природокористування, яке не відповідає вимогам норм радіаційної безпеки; внесення пестицидів, гербіцидів, отрутохімікатів без спеціального дозволу відповідних органів; залучення школярів, учнів і студентів до робіт, які можуть негативно вплинути на стан їх здоров'я.

З метою зниження ризику захворюваності населення та змен­шення доз радіоактивного опромінення у зоні посиленого радіоекологічного контролю державою гарантується: перепрофілю­вання виробництв на випуск екологічно чистої продукції;

постійний дозиметричний контроль радіоактивного забруднення грунтів, води, повітря, продуктів харчування, сировини, жилих і виробничих приміщень, а також медико-біологічний та радіоеко­логічний моніторинг; проведення суцільної щорічної медичної диспансеризації населення та забезпечення ранньої профілактики захворювань; забезпечення населення в необхідній кількості та асортименті медичними препаратами, питною водою, чистими продуктами харчування, в тому числі такими, які мають радіопро­текторні властивості, сприяють виведенню з організму радіонуклідів; в разі доцільності — дезактивація території спеціалізованими підрозділами; поетапне проведення суцільної га­зифікації населених пунктів і будівництво доріг з асфальтовим та бетонним покриттям; надання громадянам, які проживають у за­значеній зоні, пільг і компенсацій, передбачених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та іншими актами чинного законодавства.

Державний контроль за додержанням правового режиму в зо­нах, що зазнали радіоактивного забруднення, здійснюється обласними радами, їх виконавчо-розпорядчими органами, а також уповноваженими на те державними органами в порядку, встанов­леному законодавством України.

Органом, відповідальним за здійснення державного контролю за додержанням правового режиму зони відчуження, є Міністерст­во України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Законом також визначаються органи, які здійснюють радіаційний контроль в зонах, що зазнали радіоактивного забруд­нення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Прогнозні оцінки сумарної дози опромінення людей, а також контроль за додержанням норм радіаційної безпеки здійснюється Міністерством охорони здоров'я України.

Загальна оцінка радіаційної обстановки на території зон, що за­знали радіоактивного забруднення, радіоекологічний моніторинг території, методичне керівництво та координація робіт по визна­ченню радіаційної обстановки здійснюються МНС України.

Радіаційний контроль за рівнем забруднення сільськогоспо­дарських угідь здійснюється Міністерством аграрної політики Ук­раїни; водних ресурсів — центральним органом виконавчої влади з питань водного господарства; підземних вод та корисних копалин — спеціальним підрозділом з питань геології та використання надр Міністерства екології та природних ресурсів України; атмосферно­го повітря на території населених пунктів — спеціальним підрозділом з питань гідрометеорології Міністерства екології та природних ресурсів України.

Радіаційний контроль за рівнем забруднення сільськогоспо­дарської продукції і продуктів харчування здійснюється Міністер­ством аграрної політики України та Міністерством охорони здо­ров'я України.

Радіаційний контроль за рівнями радіоактивного забруднення залізничного, водного, авіаційного та автомобільного транспорту, їх складових частин, вирішення питань про надання дозволу на йо­го переміщення за межі зон відчуження та безумовного (обов'язко­вого) відселення здійснюється міністерствами і відомствами, яким належать вказані транспортні засоби, за участю в необхідних ви­падках відповідних служб Міністерства внутрішніх справ України.

Радіаційний контроль за вивезенням домашніх і побутових ре­чей, знарядь праці та будівельних матеріалів за межі радіоактивне забрудненої території, з якої передбачається відселення людей, здійснюється органами державного санітарного нагляду та штаба­ми Цивільної оборони, а домашніх тварин — органами державно­го ветеринарного нагляду.

Контроль за достовірністю і об'єктивністю даних відомчих служб, що здійснюють радіаційний контроль, незалежно від їх підпорядкування покладено на Державний санітарний нагляд Міністерства охорони здоров'я України, а метрологічний контроль

— на Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України.

Відомчий радіаційний контроль за рівнем радіоактивного за­бруднення продукції здійснюється підприємствами, об'єднаннями і організаціями, які її виготовляють.

§ 4. Правовий статус і соціальний захист громадян, які постраждали від надзвичайних екологічних ситуацій

Законодавство України у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, зокрема від надзвичайних екологічних ситуацій, базується на Кон­ституції України та складається із законів України: від 8 червня 2000 р. «Про захист населення і територій від надзвичайних ситу­ацій техногенного та природного характеру», від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану», від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» та інших норматив­но-правових актів.

Організаційні та правові основи захисту громадян України, іно­земців та осіб без громадянства, які перебувають на території Ук­раїни, від надзвичайних ситуацій техногенного та природного ха­рактеру закріплені в Законі України «Про захист населення і тери­торій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного ха­рактеру».

Згідно зі ст. 1 зазначеного Закону захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру

— це система організаційних, технічних, медико-біологічних, фінансово-економічних та інших заходів щодо запобігання та реа­гування на надзвичайні ситуації техногенного та природного харак­теру і ліквідації їх наслідків, що реалізуються центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого само­врядування, відповідними силами та засобами підприємств, уста­нов та організацій незалежно від форм власності і господарювання, добровільними формуваннями і спрямовані на захист населення і територій, а також матеріальних і культурних цінностей та довкілля.

Основними принципами у сфері захисту населення від надзви­чайних ситуацій техногенного та природного характеру є: пріори­тетність завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров'я людей і довкілля; безумовне надання переваги раціональній та превентивній безпеці; вільний доступ населення до інформації щодо захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; особиста відповідальність і піклування громадян про власну безпеку, не­ухильне дотримання ними правил поведінки та дій у надзвичайних ситуаціях техногенного та природного характеру; відповідальність у межах своїх повноважень посадових осіб за дотримання вимог законодавства; обов'язковість завчасної реалізації заходів, спрямова­них на запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техноген­ного та природного характеру та мінімізацію їх негативних психо-соціальних наслідків; урахування економічних, природних та інших особливостей територій і ступеня реальної небезпеки виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

максимально можливе, ефективне і комплексне використання на­явних сил і засобів, які призначені для запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного характеру і реагування на них.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про захист населення і тери­торій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного ха­рактеру» громадяни України у зазначеній сфері мають право на:

— отримання інформації про надзвичайні ситуації техногенно­го та природного характеру, що виникли або можуть виникнути, та про заходи необхідної безпеки;

— забезпечення та використання засобів колективного і індивідуального захисту, які призначені для захисту населення від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру у разі їх виникнення;

— звернення до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань захисту від надзвичайних ситу­ацій техногенного та природного характеру;

т- відшкодування згідно із законом шкоди, заподіяної їх здо­ров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

— компенсацію за роботу у зонах надзвичайних ситуацій техно­генного та природного характеру;

— соціально-психологічну підтримку та медичну допомогу, в тому числі за висновками Державної служби медицини катастроф та/або лікарсько-трудової комісії, на медико-реабілітаційне віднов­лення у разі отримання важких фізичних та психологічних травм;

— інші права у сфері захисту населення і територій надзвичай­них ситуацій техногенного та природного характеру відповідно до законів України.

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, користуються тими самими правами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни Ук­раїни, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» містить положення щодо визнання юридичних та фізичних осіб потерпілими від надзвичайної екологічної ситуації та відшкодуван­ня заподіяної їм шкоди.

Так, потерпілими від надзвичайної екологічної ситуації відповідно до закону визнаються юридичні та фізичні особи, яким заподіяно шкоду внаслідок виникнення цієї ситуації або проведен­ня робіт з ліквідації її наслідків (ст. 14).

Особам, які постраждали від надзвичайної екологічної ситуації, відшкодовується заподіяна матеріальна шкода та надається інша необхідна допомога на умовах і в порядку, встановлених законом.

Відшкодування шкоди особам, які постраждали від надзвичай­ної екологічної ситуації, та громадянам, залученим до виконання заходів з ліквідації її наслідків, здійснюється за рахунок коштів дер­жавного та місцевих бюджетів, передбачених на зазначені цілі, ре­зервного фонду Кабінету Міністрів України, а також інших, не за­боронених законом джерел.

На сьогодні в Україні законодавче чітко визначено статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи. Чорнобильська катастрофа торкнулася долі мільйонів людей. У багатьох регіонах, на величезних територіях ви­никли нові соціальні та економічні умови. Україну було оголоше­но зоною екологічного лиха. На порядку денному постало питання про створення надійного захисту людей від наслідків Чорнобильсь­кої катастрофи.

Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської ка­тастрофи та на вирішення проблем медичного і соціального харак­теру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території.

Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації консти­туційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивного забруд­нення територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.

Державна політика в галузі соціального захисту потерпілих від Чорнобильської катастрофи та умов проживання і праці на за­бруднених територіях базується на принципах: пріоритету життя та здоров'я людей, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи, повної відповідальності держави за створення безпечних і нешкідливих умов праці, комплексного розв'язання завдань охо­рони здоров'я, соціальної політики і використання забруднених територій на основі національних програм з цих питань та ураху­вання інших напрямів економічної та соціальної політики, досяг­нень у галузі науки та охорони навколишнього середовища;

соціального захисту людей, повного відшкодування шкоди осо­бам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; ви­користання економічних методів поліпшення життя шляхом про­ведення політики пільгового оподаткування громадян, які пост­раждали від Чорнобильської катастрофи, та їх об'єднань;

здійснення заходів щодо професійної переорієнтації та підвищен­ня кваліфікації постраждалого населення; забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об'єднань громадян, що вирішують різні проблеми соціального захисту постраждалого населення, а також співробітництва і про­ведення консультацій між державними органами і постраждалими (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з соціального захисту на місцевому та держав­ному рівнях; міжнародного співробітництва в галузях охорони здоров'я, соціального захисту, охорони праці, використання світового досвіду роботи з цих питань.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є:

1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи — громадя­ни, в тому числі діти, які зазнали впливу радіоактивного оп­ромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986—1987 рр. незалежно від кількості робочих днів, в тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а та­кож тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослуж­бовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 р. на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

До потерпілих від Чорнобильської катастрофи згідно зі ст. 11 зазначеного Закону належать:

1) евакуйовані із зони відчуження (в тому числі і особи, які на момент евакуації перебували у стані внутріутробного розвитку, після досягнення ними повноліття), а також відселені із зон безу­мовного (обов'язкового) і гарантованого добровільного відселення;

2) особи, які постійно проживали на територіях зон безумовно­го (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або прожили станом на 1 січня 1993 р. на території зо­ни безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій;

3) особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гаран­тованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися в зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а в зоні гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років;

4) особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоеко­логічного контролю, за умови, що вони станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років;

5) особи, які працювали з моменту аварії до 1 липня 1986 р. не менше 14 календарних днів або не менше 3 місяців протягом 1986—1987 рр. за межами зони відчуження на роботах з особливо шкідливими умовами праці (за радіаційним фактором), пов'язани­ми з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, що викону­валися за урядовими завданнями. Перелік видів робіт і місць, де виконувалися зазначені роботи, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Крім осіб, зазначених у ч. 1 ст. 11 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи», до потерпілих від Чорнобильської катаст­рофи належать неповнолітні діти, зазначені у ст. 27 цього Закону.

До дітей, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, на­лежать неповнолітні діти, які:

1) евакуйовані із зони відчуження, у тому числі діти, які на мо­мент евакуації знаходились у стані внутріутробного розвитку;

2) проживали на момент аварії чи прожили або постійно навча­лися після аварії не менше одного року у зоні безумовного (обов'язкового) відселення;

3) проживали на момент аварії чи прожили або постійно навча­лися після аварії не менше 2-х років у зоні гарантованого доб­ровільного відселення;

4) проживали на момент аварії чи прожили або постійно навча­лися після аварії не менше 3-х років у зоні посиленого радіоеко­логічного контролю;

5) народилися після 26 квітня 1986 р. від батька, який на час на­стання вагітності матері має підстави належати до категорії 1, 2 або З постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, або народ­жені матір'ю, яка на час настання вагітності або під час вагітності мала підстави належати до категорії 1, 2 або 3 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

6) хворі на рак щитовидної залози незалежно від дозиметричних показників, а також хворі на променеву хворобу;

7) одержали дозу опромінення щитовидної залози внаслідок Чорнобильської катастрофи, яка перевищує рівні, встановлені Міністерством охорони здоров'я України.

Після досягнення повноліття (в разі одруження або влаштуван­ня на роботу в передбачених чинним законодавством випадках до досягнення повноліття — за їх бажанням відповідно з часу одруження або влаштування на роботу) визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи проводиться на умовах, визначених у ч. 1 ст. 11 Закону України «Про статус і соціальний захист гро­мадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Законодавством України визначено порядок встановлення при­чинного зв'язку між захворюванням, пов'язаним з Чорнобильсь­кою катастрофою, частковою або повною втратою працездатності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і Чорнобильською катастрофою (ст. 12).

Причинний зв'язок між захворюванням, пов'язаним з Чорно­бильською катастрофою, частковою або повною втратою працез­датності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської ка­тастрофи, і Чорнобильською катастрофою визнається встановле­ним (незалежно від наявності дозиметричних показників чи їх відсутності), якщо його підтверджено під час стаціонарного обсте­ження постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи упов­новаженою медичною комісією не нижче обласного рівня або спеціалізованими медичними установами Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, які мають ліцензію Міністерства охорони здоров'я Ук­раїни.

Важливе значення у справі соціального захисту громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, мають положення ст. 13 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Держава бере на себе відповідальність за заподіяну шкоду громадянам та зо­бов'язується відшкодувати її за:

1) пошкодження здоров'я або втрату працездатності громадяна­ми та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катаст­рофи;

2) втрату годувальника, якщо його смерть Пов'язана з Чорно­бильською катастрофою;

3) матеріальні втрати, що їх зазнали громадяни та їх сім'ї в зв'язку із Чорнобильською катастрофою, відповідно до Закону Ук­раїни «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та інших актів законодавст­ва України.

На державу покладаються також зобов'язання щодо своєчасно­го медичного обстеження, лікування і визначення доз опромінен­ня учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи.

Для встановлення пільг і компенсацій законодавством України визначено категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильсь­кої катастрофи, а саме:

1) інваліди з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чор­нобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорно­бильською катастрофою, хворі внаслідок Чорнобильської катастро­фи на променеву хворобу, — категорія 1;

2) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які працювали у зоні відчуження:

— з моменту аварії до 1 липня 1986 р. — незалежно від кількості робочих днів;

— з липня 1986 р. по 31 грудня 1986 р. — не менше 5 календар­них днів;

— у 1987 р. — не менше 4 календарних днів, а також потерпілі від Чорнобильської катастрофи;

— евакуйовані у 1986 р. із зони відчуження (в тому числі особи, які на момент евакуації перебували у стані внутріутробного розвит­ку, після досягнення ними повноліття);

— особи, які постійно проживали у зоні безумовного (обов'яз­кового) відселення з моменту аварії до прийняття постанови про відселення, — категорія 2;

3) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які працювали:

— у зоні відчуження з липня 1986 р. по 31 грудня 1986 р. — від 1 до 5 календарних днів;

— у зоні відчуженні в 1987 р. — від 1 до 14 календарних днів;

— у зоні відчуження в 1988—1990 рр. — не менше ЗО календар­них днів;

— на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезакти­вації техніки або їх будівництві — не менше 14 календарних днів у 1986 р., а також потерпілі від Чорнобильської катастрофи (не віднесені до категорії 2), які:

— постійно проживали на територіях зон безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або які станом на 1 січня 1993 р. прожили у зоні бе­зумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій;

— постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безу­мовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років, — категорія 3;

4) особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоеко­логічного контролю, за умови, що вони станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися в цій зоні не менше чотирьох років, — категорія 4.

Крім встановлених ст. 14 Закону України «Про статус і соціаль­ний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» категорій осіб, право на пільги та компенсації, перед­бачені цим Законом, мають також особи, які працювали з моменту аварії до 1 липня 1986 р. не менше 14 календарних днів або не мен­ше трьох місяців протягом 1986—1987 рр. за межами зони відчужен­ня на роботах з особливо шкідливими умовами праці (за радіаційним фактором), пов'язаними з ліквідацією наслідків Чорно­бильської катастрофи, що виконувалися за урядовими завданнями.

Підставами для визначення статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС є період роботи (служби) в зоні відчуження, що підтверджено відповідними документами.

Підставами для визначення статусу евакуйованих із зони відчу­ження, відселених і самостійно переселених є довідка про еваку­ацію, відселення, самостійне переселення.

Підставами для визначення статусу потерпілих від Чорно­бильської катастрофи, які проживають або працюють на забрудне­них територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.

Видача довідки про період роботи (служби) із ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення — місцевими рада­ми на цих територіях.

Визначення рівнів забруднення, доз опромінення, відновлення їх шляхом розрахунку здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням відповідних державних органів та обласних державних адміністрацій.

Контрольні питання:

1. Дайте визначення зон надзвичайних екологічних ситуацій, зокрема зон екологічної катастрофи, зон підвищеної екологічної небезпеки, зон екологічного лиха.

2. Дайте загальну характеристику законодавства України, яке визначає правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій.

3. Які критерії визначення зон екологічного ризику, кризи і лиха?

4. Проаналізуйте Положення про класифікацію надзвичайним ситуацій, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1998 р. № 1099.

5. Які надзвичайні ситуації відповідно до причин походження подій розрізняються на території України?

6. Скільки рівнів надзвичайних ситуацій визначається в Україні відповідно до територіального поширення, обсягів технічних та ма­теріальних ресурсів тощо, що необхідні для ліквідації їх наслідків?

7. Які особливості правового режиму зон, встановлених на радіоактивне забруднених територіях, зокрема зон відчуження, зон безумовного (обов'язкового) відселення, зон гарантованого доб­ровільного відселення, зони посиленого радіоекологічного контро­лю?

8. Які органи здійснюють радіаційний контроль на території Ук­раїни?

9. Дайте загальну характеристику законодавства України, яке визначає правовий статус і соціальний захист громадян, які пост­раждали від надзвичайних екологічних ситуацій.

10. Хто за законодавством України визнається учасником ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС?

11. Які громадяни визнаються потерпілими від Чорнобильської катастрофи?

Розділ II Природноресурсове право

Глава 1

Правовий режим використання, відновлення та охорони земель

Питання до теми:

1. Земля як об'єкт інтеграційного та диференційованого право­вого регулювання.

2. Правове регулювання здійснення земельної реформи.

3. Поняття та правові моделі приватизації земель в Україні.

4. Правові засади набуття прав на землю.

5. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення.

6. Правовий режим земель несільськогосподарського призна­чення:

а) особливості правового режиму земель населених пунктів;

б) особливості правового режиму земель промисловості, транс­порту, зв'язку, оборони, іншого спеціального призначення;

в) особливості правового режиму земель природоохоронного, рекреаційно-оздоровчого та історико-культурного призначення;

г) особливості правового режиму земель водного фонду;

д) особливості правового режиму земель лісового фонду.

§ 1. Земля як об'єкт інтеграційного та диференційованого правового регулювання

Земельний кодекс (ЗК) України (в редакції від 13 березня 1992 р.) не дає визначення землі як об'єкта законодавчого регу­лювання. Водночас він визначає, що завданням земельного зако­нодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівно­правного розвитку всіх форм власності на землю й господарюван­ня, збереження родючості грунтів, поліпшення природного сере­довища, охорона прав громадян, підприємств, установ і ор­ганізацій на землі.

Не дуже щедрою щодо цього питання є навчальна та спеціаль­на юридична література попереднього періоду,

Наприклад, у підручнику «Земельное право» за редакцією Н.Д. Казанцева і А.А. Рускола переважає думка, згідно з якою земля є всезагальною умовою праці, операційним базисом та ос­новним засобом виробництва в деяких галузях народного госпо­дарства'. Схожі погляди домінували й у інших навчальних та на­укових виданнях².

У цьому плані заслуговує на увагу визначення поняття «земля», яке наведене у Державному стандарті «Земля. Терміни і визначен­ня»³. Земля — це найважливіша частина навколишнього природно­го середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунто­вим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою ба­зою для розміщення галузей народного господарства.

Очевидно, що у наведеному визначенні фіксуються переважно біологічні й економічні ознаки землі та її призначення. Проте, на мій погляд, цих ознак недостатньо для об'єктивного розуміння по­няття «земля» в юридичному значенні, а деякі з них потребують суттєвого уточнення, оскільки чинне екологічне та земельне зако­нодавство передбачає особливості землі у складі довкілля та фор­мування його якості.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 82 ЗК України охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до склад­них природних утворень (екосистем) з урахуванням цілей і харак­теру їх використання, зональних і регіональних особливостей. Це повністю відповідає положенням Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», зо­крема ч. 1 ст. 5, згідно з якою державній охороні і регулюванню ви­користання на території України підлягає навколишнє природне середовище, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період, зокрема земля, ландшафти та інші природні комплекси.

Отже, земля, з однієї сторони, виступає як самостійний об'єкт господарського використання, а з іншої — є складовою довкілля, яка сприяє формуванню складних природних утворень, тобто еко­логічних систем, справляє біологічний вплив на створення ланд­шафтів та інших природних комплексів — заповідників, заказ­ників, пам'яток природи, заповідних урочищ, штучно створених систем — дендропарків, ботанічних садів, зоопарків, парків-пам'ятників садово-паркового мистецтва, рекреаційних, лікуваль­них, оздоровчих зон тощо.

У цьому аспекті йдеться про особливості землі як певної тери­торії, що акумулює в собі інші природні утворення, використання властивостей яких спрямовується на задоволення матеріальних, ду­ховних, пізнавальних, рекреаційних, оздоровчих, лікувальних, спортивних, туристичних та інших потреб людини і суспільства. Це свідчить про чітке юридичне закріплення викладених вище особли­востей землі як складової просторової частини довкілля.

Викладене дає підставу стверджувати, що земля в життєдіяль­ності людини виконує й інші, зокрема соціально-екологічні, функції. Так, вона становить матеріальну основу для існування і функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми природними властивостями формують біосферу, тобто сферу життя для людини та інших живих організмів. Таким чи­ном, земля є незаперечною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, існування інших живих біологічно активних організмів та об'єктів неживої природи (надр та ін.).

Наявність на землі унікальних природних лікувальних, оздоров­чих факторів розширює можливості її використання для задоволен­ня лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших потреб людини (пізнавальних, естетичних, туристичних тощо).

Маю звернути увагу й на те, що земля виконує роль головного (основного) засобу виробництва не тільки в сільському госпо­дарстві, тобто аграрному секторі економіки, але й не меншою мірою в лісовому господарстві.

^Використання земель в аграрно-промисловому виробництві зу­мовлюється пріоритетом земель сільськогосподарського призна­чення. Адже, як зазначено у ст. 20 ЗК України, землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей, а 'їх визначення провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.

При цьому вилучення вказаних земель, зокрема ріллі, земель­них ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, для несільськогосподарських потреб допускається як виняток за межа­ми населених пунктів за рішенням Верховної Ради України, а ви­лучення особливо цінних продуктивних земель не допускається взагалі.

Аналогічними є вимоги щодо вилучення земельних ділянок, зайнятих лісами першої групи та лісами з особливим режимом лісокористування для цілей, не пов'язаних із веденням лісового господарства. Це допускається, як виняток, також за рішенням Верховної Ради України.

Такий режим обумовлюється тим, що землі лісового фонду, тобто земельні ділянки, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства, мають використовуватися за цільовим призначенням саме для ведення лісового господарства. При цьому верхній шар ґрунтового покриву є біологічною основою для продуктивності лісових ресурсів та важливою ознакою поняття лісу (ст.ст. 1, 3 Лісового кодексу України).

Тож не випадково, що правове регулювання використання, відтворення і охорони земель лісового фонду переважно здійснюється нормами Лісового кодексу, що надають пріоритет ор­ганізації ведення лісового господарства виключно на землях лісо­вого фонду з обов'язковим дотриманням ефективного використан­ня, відтворення та охорони лісових угідь і природних властивостей лісових ресурсів для забезпечення життєдіяльності людини та суспільства.

Важливою ознакою поняття «землі», як зазначалося вище, є її просторове поширення для розміщення галузей народного госпо­дарства. У чинному ЗК України це знайшло своє закріплення у главі 9, яка передбачає сукупність норм, які встановлюють право­вий режим земель промисловості (ст. 68), транспорту, зв'язку, ко­мунікаційного та іншого призначення (ст. 69), а також для потреб оборони (ст. 70).

Проте вказаний стандарт не враховує тієї важливої ознаки, що земля виступає просторово-територіальною базою, тобто опе­раційною основою для розміщення і функціонування населених пунктів, зокрема сільських населених пунктів, селищ та міст, хоча це чітко простежується з аналізу чинного земельного законодавст­ва. ЗК України містить спеціальний розділ «Землі населених пунктів», у якому, зокрема, містяться норми про землі міст (ст. 63);

землі селищ міського типу (ст. 64); землі сільських населених пунктів (ст. 65).

Не брати до уваги цієї юридичної обставини не можна, оскільки земельні ділянки у цьому аспекті сприяють розвитку системи роз­селення в Україні, упорядкуванню демографічних процесів і лише частково виконують операційну функцію для розміщення окремих об'єктів галузей народного господарства, переважно на землях міст та селищ міського типу.

Проте цією констатацією не обійтись, оскільки значна частина об'єктів на землях населених пунктів призначена для обслуговуван­ня житлового фонду, соціальної інфраструктури, розвитку різних форм самоврядування, комунально-побутового обслуговування на­селення.

Отже, земля є операційною базою не тільки для розміщення га­лузей народного господарства, а й для системи розселення в країні шляхом створення сільських та міських поселень (міст і селищ міського типу). В такому плані зростає соціальна роль землі. І са­ме ця ознака є основою правового регулювання земельних пра­вовідносин з точки зору його диференціації за цільовим призна­ченням.

Не потребує особливого доведення й та обставина, що земля виступає як операційний простір (територія) для розміщення шляхів сполучення, місць відпочинку та розваг, рекреації, лікуван­ня тощо, що обумовлює особливості відповідного режиму її вико­ристання, відтворення й охорони. Відповідні нормативно-правові положення містяться також у нормах ЗК України, зокрема в ч. 4 ст. 4 йдеться про неможливість приватизації земель загального ко­ристування, у ст. 73 — земель оздоровчого призначення, в ст. 74 — земель рекреаційного призначення; інших актів чинного законо­давства, наприклад у гл. 11 Лісового кодексу України (ст.ст. 74, 75, 78 та ін.).

Водночас для глибшого розуміння вказаного поняття надзви­чайно важливо окреслити і юридичні ознаки, що є притаманними для будь-якого правового поняття та системи юридичних категорій:

а) насамперед, земля має державно-територіальне значення у межах кордонів України як матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки держави;

б) земля, залежно від функціонального призначення, перебуває на праві власності українського народу або уповноваженої на це за­коном — держави та її органів, або ж належить іншим суб'єктам, відповідно, на праві колективної та приватної власності;

в) особливістю для визначення земель є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтере­су і встановлення режиму права загального і спеціального землеко­ристування.

Однак земля не тільки інтегрує в своїй основі різні корисні вла­стивості, що спрямовуються на забезпечення економічних, соціальних, екологічних інтересів суспільства і громадянина, а й характеризується відповідним диференційованим режимом залеж­но від функціонального її використання і цільового призначення.

Саме з цих позицій ЗК України поділяє всі її землі за відповідними категоріями:

1) землі сільськогосподарського призначення — землі, що надають­ся для потреб сільського господарства або призначені для цієї ме­ти;

2) землі населених пунктів — земельні ділянки, розташовані відповідно в межах міста, селища міського типу та сільського насе­леного пункту, визначені в порядку землевпорядкування;

3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення — землі, надані в установленому порядку підприємствам промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншим організаціям, установам для розміщення на них об'єктів ви­робничого, комунального, культурно-побутового та іншого несільськогосподарського призначення і здійснення ними завдань спеціального призначення;

4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істори-ко-культурного призначення — земельні ділянки, на яких розташо­вані об'єкти природно-заповідного фонду, або які мають природні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики та лікування, чи призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму, або на яких розташовані історико-культурні заповідники, меморіальні парки, інші об'єкти і пам'ятки історико-культурного призначення;

5) землі лісового фонду — землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства;

6) землі водного фонду — землі, зайняті водними об'єктами, бо­лотами й водогосподарськими спорудами, та виділені по берегах водойм ділянки під смуги відведення, прибережні смуги та інші зо­ни охорони;

7) землі запасу — землі, не передані у власність або не надані в постійне чи тимчасове користування, або використання яких на вказаних юридичних титулах припинено у встановленому законом порядку.

Разом з тим ЗК України містить норму, яка вказує на наявність земель гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної, космічної системи (ст. 4), і в той же час не виділяє їх у складі са­мостійної категорії земель України (ст. 2). Подібний анахронізм стосується і земель загального користування населених пунктів, зо­крема майданів, вулиць, проїздів, шляхів, пасовищ, сінокосів, на­бережних, парків, міських лісів, скверів, бульварів, кладовищ, місць знешкодження та утилізації відходів, а також земель, наданих для розміщення будинків органів державної влади та державної ви­конавчої влади (ст. 4), про які навіть згадки немає у спеціальному розділі, що визначає правовий режим земель населених пунктів (ст.ст. 63—67 ЗК України).

У той же час викликають професійне здивування мотиви відне­сення до земель загального користування земель для розташування місць знешкодження та утилізації відходів, кладовищ, територій розміщення будинків різних органів державної влади, беручи до ува­ги те, що використання наведених земель може здійснюватися пере­важно на праві спеціального користування, тобто на підставі спеціальних дозволів з урахуванням специфіки їх правового режиму.

Варто відзначити, що деякі категорії земель, що реально існую-ють у межах території України, але про які зовсім не згадується у чинному ЗК України, мають важливе значення для виявлення особливостей та ознак юридичного поняття «землі». Йдеться, зок­рема, про землі, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що складають матеріальну осно­ву місцевого самоврядування відповідно до ст. 142 Конституції Ук­раїни, п. З ст. 16 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місце­ве самоврядування в Україні»' з уточненням, що такі землі перебу­вають у комунальній власності відповідних територіальних громад.

Згідно із Законом України від 4 листопада 1991 р. «Про держав­ний кордон України»² останній визначається як лінія і вертикаль­на поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають території України — суші, вод, надр, повітряного простору. Державний кор­дон України, якщо інше не передбачено міжнародними договора­ми, встановлюється, зокрема, на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах, який на місцевості позначається чітко видимими прикордонними знаками, форма, розмір і порядок встановлення яких визначається законодавством України та міжнародними договорами.

З метою забезпечення на державному кордоні України належ­ного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється при­кордонна смуга та можуть встановлюватися контрольовані прикор­донні райони. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості і умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До цієї смуги не включаються насе­лені пункти і місця масового відпочинку населення.

Контрольовані прикордонні райони встановлюються, як прави­ло, в межах території району, міста, селища, споруди, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороня­ються відповідними військами України.

У прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, який регламентує відповідно до чинного законодавства правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб, ведення робіт, обліку та тримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних та несамохідних суден, їх плавання у внутрішніх водах України.

Отже, використання і охорона державного кордону тісно пов'язується не тільки з забезпеченням територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки України шляхом визначення відповідних ліній кордону, прикордонних смуг і контрольованих районів, встановлення відповідного посиленого режиму їх викори­стання й охорони, але й земельно-правовою регламентацією по­рядку користування та охорони таких земель, що меншою мірою знайшло відображення у вищенаведеному законі і зовсім не регла­ментується ЗК України, що навряд чи є вірним. Адже правовий ре­жим цих земель має підпорядковуватися пріоритетним вимогам цільового використання відповідних територій як спеціально виз­начених земельних ділянок у місцях встановлення кордону, при­кордонних земель та земельних ділянок контрольованих прикор­донних районів.

З огляду на це ЗК України має закріпити особливості правово­го режиму земель кордону та прикордонних земель як визначеної в установленому порядку смуги земель уздовж межі та прилеглих територій, яка відокремлює територію України від території інших держав та на які поширюється особливий порядок і посилена охо­рона, встановлюються певні обмеження щодо проживання, перебу­вання, пересування населення, обмеження щодо здійснення госпо­дарської та іншої діяльності.

У складі земель України за чинним ЗК України необгрунтоване не виділяються й землі державного матеріального резерву, які ма­ють значення для диференційованого правового регулювання та режим яких визначено Законом України від 24 січня 1997 р. «Про державний матеріальний резерв»'.

Відповідно до вказаного Закону земельні ділянки, на яких розміщені запаси державного матеріального резерву незалежно від їх місцезнаходження, а також підприємства, установи, організації та інші об'єкти, що входять до системи державного резерву, є дер­жавною власністю і не підлягають приватизації.

Отже це є земельні ділянки, що належать державі на праві влас­ності як територіальна основа для розміщення запасів державного матеріального резерву та відповідних об'єктів і підприємств, уста­нов і організацій, які входять до цієї системи для виконання виз­начених законодавством завдань, зокрема, забезпечення потреб держави в особливий період, надання державної підтримки окре­мим галузям народного господарства та юридичним особам з ме­тою стабілізації економіки в разі тимчасових порушень термінів постачання важливих видів сировини і паливно-енергетичних ре­сурсів, продовольства тощо, надання гуманітарної допомоги, а та­кож забезпечення першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Важливо, що вказані земельні ділянки, враховуючи їх надзви­чайне цільове використання, не підлягають відчуженню у держави у процесі реформування земельних правовідносин, що і слід закріпити у законодавчому акті про землю в Україні.

Маю відзначити й те, що в Україні на базі законодавства про кооперацію формально-юридичне і фактично у складі земель насе­лених пунктів утворилася самостійна категорія земель як су­купність земельних ділянок колективних та індивідуальних са­дівницьких поселень, які займають значні території в передмісті та інших зонах. Такі земельні ділянки мають своє цільове призначен­ня, що визначається проектами організації садівницьких товариств, затверджених у встановленому порядку, юридичне легалізовані стосовно конкретних фізичних і юридичних осіб, мають наявну інженерну та комунальну інфраструктуру та визначені у правовста-новлюючих документах, виконують важливі життєзабезпечувальні, соціальні та інші функції, що обумовлює доцільність їх правової регламентації, юридичного опосередкування системи земельних правовідносин, які виникають на різних етапах функціонування са­дівницьких товариств, їх колективних та індивідуальних членів як землевласників та землекористувачів.

Варто додати, що склалася й відповідна судова практика з вирішення земельних спорів за участю вищезазначених суб'єктів, що є додатковим аргументом доцільності законодавчої регламен­тації земель садівницьких поселень.

Особливу увагу слід звернути на землі культового призначення, про які не йдеться у чинному ЗК України. Юридичні титули на вказані землі змінювалися залежно від їх приналежності до відповідних церков, монастирів та соціально-політичного устрою держави. У попередній період утвердилося виключне право держав­ної власності на ці землі з монопольним розпорядженням ними ор­ганами виконавчої влади. Невизначеність правового режиму зазна­чених земель періодично створює напруженість між різними церк­вами та релігійними об'єднаннями громадян. З метою врегулюван­ня цих відносин та відновлення історичної справедливості бажано закріпити механізм регулювання і визнання права власності на зе­мельні ділянки, на яких розміщені культові споруди, пам'ятки та пантеони, і право довгострокової оренди земель, пов'язаних із за­безпеченням функціонування церковних об'єднань. Важливо, щоб це стало складовою частиною здійснюваної в Україні земельної ре­форми, приватизації та демонополізації права державної власності на землю.

Очевидно, що сьогодні актуальним є вирішення питання щодо встановлення правового режиму цієї категорії земель з тим, щоб нейтралізувати причини виникнення земельних конфліктів (колізій), зокрема земель культового призначення (церковних, мо­настирських тощо).

Потребує свого вирішення і питання правового режиму земель родовищ корисних копалин, торф'яного фонду і водно-болотних угідь, мисливського фонду та особливо деградованих земель.

У ЗК України (ст. 49) передбачається, що земельні ділянки, які зазнали радіоактивного і хімічного забруднення, на яких не забез­печується одержання чистої продукції, підлягають вилученню з сільськогосподарського обороту. Виробництво сільськогосподарсь­кої продукції на цих землях забороняється.

Видається, що такою ж мірою ці землі непридатні й для здійснення інших видів діяльності, проживання тощо, беручи до уваги те, що фактично вони є екологічно небезпечними.

Правовий режим цієї категорії земель чинним ЗК України не визначений. Певні юридичні засади, що характеризують їх право­вий режим, містяться у нормах Закону України від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивно­го забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»', який пе­редбачає, що до земель, які зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоак­ тивними речовинами понад доаварійний рівень, що з урахуванням природно-кліматичної та комплексної екологічної характеристики конкретних територій може призвести до опромінення населення понад 1.0 мЗв (0,1 бер) за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань,

спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення , населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, і забезпе­чення його нормальної господарської діяльності.

У той же час цей Закон передбачає відповідне зонування вказа­них територій та визначає, зокрема, радіаційне небезпечні і радіаційне забруднені землі. Так, радіаційне небезпечними визна­ються землі, на яких неможливе подальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають державним та міжнародним допусти­мим рівням вмісту радіоактивних речовин, або які недоцільно ви­користовувати за екологічними умовами. До цих земель належать, зокрема, території, на яких встановлений режим зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення.

Відповідно, радіоактивне забрудненими слід вважати землі, які потребують проведення заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового оп­ромінення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпе­чення нормальної господарської діяльності. До цих земель нале­жать території з правовим режимом зони гарантованого доб­ровільного відселення та зони посиленого радіоекологічного кон­тролю.

Проте це не єдині землі, що потребують встановлення особли­вого правового режиму, оскільки значну небезпеку створюють і зе­мельні ділянки, які деградовані внаслідок дії природних явищ стихії (землетрусів, повеней тощо), а також небезпечного техноген­ного впливу на стан навколишнього природного середовища (сис­тематичних викидів забруднюючих хімічних речовин, інших фізич­них, біологічних, тонізуючих впливів).

Тому встановлення спеціального режиму екологічно деградова­них земель у ЗК України бажано здійснити з урахуванням вищезаз­начених особливостей та вимог Закону України від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»', що повинно братися до уваги при визначенні землі як об'єкта диференційова­ного правового регулювання. При цьому доцільно передбачити по­рядок передачі та виключення земель із вказаних категорій у разі їх реабілітації та відновлення якості.

Чинне земельне законодавство України використовує узагаль­нену категорію «земельні ділянки» як найбільш деталізовану час­тину різних категорій земель, які з точки зору конкретних земель­них правовідносин є об'єктами, на які спрямовуються інтереси відповідної фізичної та юридичної особи та стосовно яких вста­новлюється їх земельна правосуб'єктність і оформляється відповідний юридичний титул — право власності чи право земле­користування.

ЗК України диференціює земельні ділянки як за формами пра­ва власності на них, так і за суб'єктним складом із зазначенням їх цільового використання або фіксує їх назву з точки зору їх місця в складі відповідних категорій земель.

Зважаючи на це, можна виділити земельні ділянки, які можуть належати на праві власності громадянам та юридичним особам, зо­крема: селянських (фермерських) господарств; особистих підсоб­них господарств; присадибні; садівницькі; гаражні; дачні;

прибудинкові; територіальних громад; колективних сільськогоспо­дарських підприємств; кооперативів; садівницьких товариств;

сільськогосподарських акціонерних товариств, на яких розміщені об'єкти незавершеного будівництва; автозаправні станції, що ре­алізують пально-мастильні матеріали виключно населенню; для зайняття підприємницькою діяльністю тощо.

Досить розгалуженою є система земельних ділянок, які викори­стовуються на юридичному титулі права землекористування, ок­ремі назви яких відображають характер та особливості їх правово­го режиму: земельні ділянки для зайняття традиційними народни­ми промислами, сінокоси, пасовища, городи, орендні земельні ділянки, земельні ділянки житлових та інших кооперативів, смуги відводу, смуги земель, зелені зони, лісові угіддя, берегові смуги, прибережні смуги, земельні ділянки загального користування та ін.

Кожній з перелічених земельних ділянок притаманний свій пра­вовий режим, тобто встановлений законодавством порядок, що визначає правосуб'єктність різних осіб щодо їх використання як об'єкта права власності, землекористування, в тому числі оренди, відновлення й охорони.

Земельна ділянка вказує на її належність до більш загальної ка­тегорії — землі, здатної ділитись на частини (ділянки) і виконува­ти відповідну функцію.

Тому термін «земельна ділянка» має важливе значення для ха­рактеристики категорії «земля», оскільки є її складовою частинок» як частка цілого, що відбиває особливості її цільового використан­ня, об'єкта конкретних життєвих правовідносин і юридичне закріплену «персоніфікацію», тобто приналежність її конкретному носію прав і обов'язків, а також реалізації правомочностей щодо володіння і користування (право землекористування) або во­лодіння, користування і розпорядження (право власності).

Таким чином, земельна ділянка — це індивідуально визначена і юридичне відособлена частина відповідної категорії земель, яка на­лежить на певному юридичному .титулі (праві власності чи праві користування) конкретній особі і використовується (експлуа­тується) відповідно до цільового призначення, та межі якої визна­ чені на місцевості відповідно до затвердженої в установленому по­рядку земельно-впорядної документації*.

Отже, земля може розглядатися як інтегрований та дифе­ренційований об'єкт, що обумовлює необхідність її правової регла­ментації.

З огляду на викладене можна виокремити такі узагальнені озна­ки поняття «земля»:

1) головна матеріальна основа (база) навколишнього природно­го середовища (довкілля);

2) територіальне розгалужений простір, що визначається особ­ливістю природної структури (рельєфу);

3) частина довкілля з наявним різноманітним ґрунтовим по­кривом (грунтом), що формує природні та антропогенні ланд­шафти;

4) база для формування, розвитку і поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин, інших природних компо­нентів, які за своїми природними властивостями створюють сферу життя (біосферу) і використовуються на праві загального землеко­ристування громадян;

5) матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету і національної безпеки держави у межах її кордону та адміністратив­но-територіального поділу;

6) об'єкт, диференційований на окремі категорії за цільовим ви­користанням, та земельні ділянки, які перебувають на праві влас­ності українського народу або уповноваженого ним органу — дер­жави для задоволення суспільних інтересів, і праві колективної та приватної власності в частині задоволення корпоративних, культо­вих та різних індивідуальних потреб;

7) матеріальна основа місцевого самоврядування та об'єкт ко­мунальної власності різних територіальних громад;

8) частина біосфери, яка:

а) є основним засобом виробництва в сільському, лісовому гос­подарстві та в інших галузях господарювання;

б) є операційною основою для системи розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарст­ва, державного матеріального резерву і шляхів сполучення;

в) виконує роль місця, джерела, засобу й умови існування жи­вих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб;

9) стан поверхневого покриву, що потребує в разі деградації здійснення заходів щодо відвернення небезпечного впливу на на­селення та якість довкілля.

Таким чином, «земля» (в юридичному значенні) — головна те­риторіально-просторова частина довкілля (навколишнього природ­ного середовища) у межах території України, матеріальна основа її територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури — ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин та інших ресурсів, які формують сферу життя для людини та інших живих організмів, природні властивості якої використовуються на праві загального землекористування, дифе­ренціюється на окремі земельні ділянки (частини), які перебувають у власності українського народу або уповноваженого ним органу — держави для задоволення загальнолюдських інтересів або на праві колективної і приватної власності з метою забезпечення корпора­тивних і особистих прав людини та права комунальної власності територіальних громад як матеріальної основи місцевого самовря­дування, виступає основним засобом виробництва у сільському господарстві та інших галузях господарювання, операційною базою для системи розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарства, державного ма­теріального резерву та шляхів сполучення, є невід'ємною умовою, місцем, засобом і джерелом існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб і вимагає у разі деградації здійснення заходів щодо відвер­нення небезпечного впливу на населення та якість довкілля.

§ 2. Правове регулювання здійснення земельної реформи

Земельна реформа є різновидом реформування економічних, соціальних та інших правовідносин. Термін «реформа» походить від латинського слова геГогте — перетворювати, змінювати що-небудь'.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу»² остання є складовою частиною економічної реформи, яка здійснюється в Україні у зв'язку з пере­ходом економіки держави до ринкових відносин.

На мій погляд, це спрощене розуміння земельної реформи, оскільки будь-які зміни у використанні земель зачіпають низку інтересів людини і суспільства в цілому. А тому доцільно враховувати те, що земля виконує у житті людини не лише економічні, а й інші, не менш важливі функції — біологічні, екологічні, соціальні, життєзабезпечувальні.

Як зазначалося вище, земля — не тільки важливий елемент

довкілля, але й загальносоціальна цінність, оскільки вона є:

а) необхідною умовою, джерелом, засобом і місцем забезпечен­ня життєдіяльності людини;

б) матеріальною і біологічною основою формування сфери жит­тя для людини та інших живих організмів;

в) частиною довкілля, що задовольняє пізнавальні, естетичні, освітні, наукові, рекреаційні, оздоровчі, лікувальні, спортивні (зо­крема альпінізм, спелеологія тощо), туристичні та інші потреби

людини;

г) матеріальною базою територіальної цілісності, суверенітету і

національної безпеки держави;

д) засобом, який зачіпає правові інтереси та можливості люди­ни і громадянина.

З огляду на викладене, земельну реформу доцільно розглядати як складову економічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перетворень у суспільстві, державному устрої, політиці та ідеології.

Особливо зростає роль державно-правового забезпечення зе­мельної реформи, оскільки право:

1) створює належні юридичні засади кардинальних змін і пере­творень земельних правовідносин;

2) закріплює мету, завдання, принципи та межі реформування земельних правовідносин у просторі й часі (у межах держави, регіону, населеного пункту, тимчасово, постійно тощо);

3) визначає повноваження і зобов'язання органів держави щодо організації, координації, контролю за здійсненням земельної ре­форми та дотриманням встановлених нормативно-правових вимог;

4) окреслює напрями, шляхи та способи здійснення земельної реформи і форми діяльності органів держави;

5) регламентує права і обов'язки різних суб'єктів (фізичних і юри­дичних осіб), в інтересах яких впроваджуються відповідні новації;

6) передбачає відповідні юридичні процедури здійснення зе­мельної реформи, процесуально-правові можливості суб'єктів цих

правовідносин;

7) фіксує форми і методи реалізації та захисту прав суб'єктів ре­формування земельних правовідносин;

8) встановлює систему гарантій її здійснення.

а) підстави визначення легітимності заходів щодо перерозподілу земель у визначених організаційно-правових формах;

6) правові форми реформування земельних правовідносин;

в) порядок проведення відповідних заходів органами держави та діяльності інших суб'єктів реформування земельних правовідносин;

г) особливості виникнення та набуття різних титулів суб'єктив­них прав на землю (права власності, права на пай, права землеко­ристування тощо);

д) юридичну відповідальність за порушення вимог законодавст­ва у сфері реформування земельних правовідносин.

З урахуванням викладеного постають питання: чи є земельна реформа здійсненням революційних перетворень, визначених у часі і засобах реалізації кардинальних змін правових засад і прин­ципів правового регулювання та радикального коригування розвит­ку земельних правовідносин? Чи це еволюційний процес у формі поступового, логічного й послідовного реформування земельних правовідносин, запровадження нових правових ідей та інститутів, їх психологічного і нормативного сприйняття й усвідомлення доцільності досягнення поставленої мети та відповідного юридич­но-регулятивного й охоронювального забезпечення? Особливо це важливо для вирішення таких питань:

а) запровадження, розвитку і вдосконалення інституту права приватної та права комунальної власності на землю;

б) формування юридичних засад спільної (колективної) форми права власності;

в) доцільності правового регулювання плати за землю новими власниками;

г) подолання розуміння земельної реформи виключно як зміни форм права власності в інтересах селянина;

д) індивідуального та масового усвідомлення необхідності здійснення реальної, а не утопічної «націоналізації» землі в кон­кретно визначених правових формах;

е) визначення допустимих меж законодавчого та іншого норма­тивно-правового регулювання реформаційних правовідносин.

Очевидно, що земельна реформа має акумулювати деякі еле­менти «революційних» і, переважно, «еволюційних» перетворень земельних правовідносин, виключаючи однобокість їх змістової сторони і спростовуючи ідеологічне гасло, згідно з яким реформу­вання — це лише створення нових економічних умов для нового «середнього» власника.

Маю зазначити, ЩО еволюційність реформування земельних правовідносин — найбільш логічний, послідовний, безболісний і соціальне виправданий процес удосконалення правового регулю­вання у сфері земельної реформи. Забезпечуючи шляхом ефектив­ного, ощадливого і безпечного використання земель економічні, екологічні та інші нагальні життєві інтереси наших громадян, та­кий процес здатний гарантувати прогрес суспільства і держави.

З аналізу чинного законодавства в цій сфері також випливає, що земельна реформа є не тільки чинником, що продукує форму­вання нових економічних умов для нового власника, як це інколи обмежено подається в спеціальній літературі. Адже нормативно-правовим порядком визначено, що земельна реформа спрямована на перерозподіл земель одночасно з передачею їх у приватну і ко­лективну власність, надання у користування юридичним і фізич­ним особам з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання, формування багатоукладної еко­номіки, раціонального використання і охорони земель.

Водночас земельна реформа — це процес створення ор­ганізаційно-правових, процедурних, економічних, наукових та інших соціальне орієнтованих засад для здійснення різних форм господарювання на землі, спрямованих на:

а) найбільш ефективне, економне й ощадливе використання, відтворення та захист грунтів;

б) підвищення продуктивності праці на землі;

в) захист грунтів, особливо на землях сільськогосподарського призначення;

г) охорону земель як специфічних екосистем, природних і ант­ропогенних ландшафтів;

д) отримання оптимального економічного зиску від їх викорис­тання;

е) територіальне планування і просторове зонування з урахуван­ням розміщення на землях різних об'єктів, техногенних систем і природних комплексів;

є) захист прав суб'єктів земельних правовідносин;

ж) задоволення пізнавальних, естетичних, оздоровчих, лікуваль­них, духовних та інших життєво необхідних потреб людини шля­хом реалізації права загального використання земель.

Нарешті, доцільно врахувати також, що земельна реформа — це процесуально-правова форма опосередкування земельних пра­вовідносин, у яких:

а) реалізуються організаційні, координаційні, консультативні, аудиторські, експертні, виконавчі, розпорядчі та санкціонуючі функції;

б) здійснюється спеціальна земельна правосуб'єктність юридич­них, фізичних осіб та держави щодо здійснення уповноважуючих обов'язків;

в) відбувається зміна (трансформація), тобто виникнення, зміна земельних прав у одних суб'єктів та припинення цих прав у інших суб'єктів;

г) відбувається наповнення новим змістом земельних пра­вовідносин;

д) задовольняються матеріальні, духовні, естетичні, виховні, пізна­вальні, рекреаційні, оздоровчі та інші інтереси уповноважених осіб;

е) фіксується правовий режим різних категорій земель та зе­мельних ділянок у земельно-кадастрових та інших земельно-право­вих документах;

є) легалізуються юридичні титули прав на земельні ділянки кон­кретних осіб, які посвідчуються визначеними законодавством пра-вовстановлюючими документами.

Отже, земельна реформа може розглядатися як врегульована спеціальним земельним законодавством система дій різних суб'єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, землевпорядних та державно-правових засобів, спрямованих на докорінне перетворення (зміну) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних потреб розвитку суспільства і держави, забезпечення земельних інтересів і прав лю­дини і громадянина України, держави та юридичних осіб.

Очевидно, що земельна реформа в Україні здійснюється в ме­жах правового механізму, який включає сукупність державно-пра­вових, інституційних та забезпечувальних засобів, які сприяють ре­формуванню земельних правовідносин.

Основними блоками правового механізму земельної реформи виступають:

а) правові норми, які спрямовані на регулювання і забезпечен­ня земельних перетворень в Україні;

б) земельні реформаційні правовідносини як особливий різно­вид земельно-правових зв'язків різних уповноважених і зо­бов'язальних суб'єктів, у яких реалізується їх спеціальне право та дієздатність (правосуб'єктність);

в) юридичні гарантії, тобто правові регулятори, засоби, спрямо­вані на вдосконалення земельних правовідносин, реалізацію та за­хист земельних прав уповноважених осіб.

.Правові засади (підстави) здійснення земельної реформи скла­дають нормативні акти, прийняті з метою запровадження земель­ної реформи та спрямовані на її здійснення.

Правові норми таких нормативних актів виступають як юри­дичні підстави виникнення земельних правовідносин у цій сфері, їх зміни та припинення.

До них, зокрема, доцільно віднести:

1. Норми Конституції України (ст.ст. 13, 14), які передбачають особливості виникнення прав на землю та їх гарантованість.

2. Норми Земельного кодексу України, які визначають законо­давчі засади приватизації як процесу безоплатної передачі земель­них ділянок громадянам та їх об'єднанням із земель держави.

3. Закон України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва»'.

4. Постанову Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу»² — базовий нормативно-правовий акт, який визначає вихідні організаційно-правові та інституційні заходи здійснення земельної реформи в Україні.

5. Постанову Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»³, яка передбачає додаткові заходи щодо ефективного реформування земельних правовідносин.

6. Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, схвалена Верховною Радою України 31 жовтня ; 1991 р.', що визначає основні принципи і напрями реформування | земельних правовідносин шляхом приватизації та відчуження зе-; мель у держави в комплексі демонополізації майна державних ' підприємств та об'єктів житлового фонду.

7. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок»², який передбачає форми безоплат­ної передачі земельних ділянок у приватну власність громадян.

8. Укази Президента України:

а) «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню» від 29 грудня 1993 р.';

б) «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної рефор­ми у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада

1994 р.⁴;

в) «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.⁵;

г) «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільсько-господарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р.";

| д) «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 : квітня 1998 р.⁷;

е) «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування '• аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р.⁸, яким передба-г чено подальше реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю;

є) «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського І призначення» від 19 січня 1999 р.⁹;

ж) «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель на-; селених пунктів, інших земель несільськогосподарського призна­чення» від 4 лютого 2000 р.'" та ін.

9. Інші підзаконні акти, спрямовані на реформування земельних правовідносин:

а) постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р. «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну част­ку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земель­ну частку (пай)»';

б) Порядок передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України, затверджений наказом Держкомзему України від 15 лютого 1993 р. № 10²;

в) Тимчасовий порядок проведення робіт по видачі державних актів колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств на право колективної власності на землю, затверджений наказом Держкомзему України від 15 березня 1995 р.³;

г) Порядок відмічення в паспорті громадян України факту пе­редачі безоплатно у приватну власність земельних ділянок, затвер­джений наказом МВС України та Держкомзему України від 12 липня 1993 р.⁴;

д) Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, затверджене наказом Держкомзему, Держкоммістобудування, Держкомжитлокомунгос-пу, ФДМУ від 5 квітня 1996 р.⁵ та інші.

'Аналіз наведених нормативно-правових актів дозволяє конста­тувати:

а) наявність значної низки різних за юридичною силою норма­тивних актів свідчить про підвищений інтерес різноманітних про­шарків населення, органів держави і юридичних осіб до питань зе­мельної реформи;

б) у чинному ЗК України відсутній концептуально завершений блок правових норм щодо регулювання відносин у сфері земельної реформи і передбачені лише окремі норми щодо регулювання цих відносин;

в) земельна реформа за своїм характером і строками правового забезпечення передбачається лише як чергова економічна кам­панія. Тож не випадково, що терміни її завершення періодично змінюються;

г) не досить чітко визначені напрями приватизації й відповідальність органів держави за її проведення;

д) наявність значної сукупності норм фіксує реальне існування специфічних правовідносин щодо реформування земельного уст­рою та особливого стану розвитку земельних правовідносин у сфері земельної реформи;

е) практика нормотворчої діяльності в цій сфері свідчить про доцільність прийняття спеціального закону про земельну реформу в Україні з урахуванням потреб суспільства та кожного громадяни­на України на землю.

І Земельні реформаційні правовідносини відзначаються особли-; вим предметним, об'єктним, суб'єктним складом, змістом та ха-' рактеризуються такими рисами:

1) за своїм походженням носять абсолютний характер;

2) підставою їх запровадження є норми земельно-правового ха­рактеру;

3) мають переважно процесуально-(процедурно-)правовий ха­рактер;

4) реалізуються у формі перерозподілу земель шляхом:

а) передачі земельних ділянок у приватну власність громадян;

б) передачі земельних ділянок у колективну власність;

в) передачі земельних ділянок прибудинкових територій у спільну сумісну власність (або користування);

г) надання земельних ділянок у користування, в т.ч. на умовах оренди;

д) інші форми набуття права власності або права користування земельними ділянками;

5) планувалися як тимчасово перманентні правовідносини, що не виправдало себе практикою;

6) обов'язковою стороною у них є органи держави (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві ради, Держком-зем тощо), в яких вони мають переважно односторонній зо­бов'язальний характер щодо здійснення конкретних дій у процесі реформування земельних правовідносин;

7) уповноваженими сторонами земельних правовідносин визнані громадяни, їх об'єднання та визначені нормативно-правовим по­рядком юридичні особи стосовно конкретних земельних ділянок.

Земельні реформаційні правовідносини характеризуються також особливим предметом, який відповідно до чинного законодавства передбачає:

І. Формування земельно-правових засад з метою прогресивного господарювання на землі, зокрема:

1) зміну та створення нових форм права власності на землю відповідно до Закону України від ЗО січня 1992 р. «Про форми власності на землю»' і господарювання; згідно із цим Законом поряд із державною формою запроваджено колективну та приватну форми власності на землю, які є рівноправними*;

2) проведення перерозподілу земель відповідно до порядку, виз­наченому законом (тобто ЗК України), іншими словами, демоно­полізацію державної власності на землю шляхом її поділу на відповідні частки, що передаються іншим фізичним та юридичним особам;

3) реалізацію принципу — «земля передається тому, хто її об­робляє», тобто політико-соціального гасла, за яким здійснюється вже не перша земельна реформа;

4) створення дієвих організаційно-правових форм (виробничих структур) на землях сільськогосподарського призначення:

а) сільськогосподарських кооперативів;

б) сільськогосподарських колективних підприємств;

в) сільськогосподарських акціонерних товариств, у т.ч. створе­них на базі радгоспів, різних державних установ та інших інсти-туційних форм господарювання на землі;

5) передачу вищезазначеним землевласникам та садівницьким товариствам належних їм земель, що знаходилися раніше в них у користуванні на праві колективної власності;

6) паювання земель колективної власності, тобто їх виділення в умовних гектарах і кадастровій оціночній вартості — ідеальній ча­стині (сертифікація у формі права на земельну частку (пай);

7) подальшу ресертифікацію (розпаювання) земель як можливу організаційно-правову форму переходу до формування права при­ватної власності на землі пайовиків, що виділилися з різних колек­тивних форм права власності;

8) передачу громадянам земель для ведення селянського (фер­мерського) господарства та юридичне оформлення цих госпо­дарств з:

а) передачею їм земельних ділянок у власність;

б) наданням земель у користування;

в) наданням земельних ділянок в оренду у формі права тимча­сового землекористування (за рахунок земель запасу, резервного фонду та земель, виявлених у процесі інвентаризації).

II. Створення правових засад для ефективного використання зе­мель громадянами та їх юридичне оформлення у таких формах:

1) передача земель громадянам у власність:

а) для заняття особистим підсобним господарством;

б) для ведення присадибної ділянки;

в) для ведення садівництва;

г) для гаражного будівництва;

д) для дачного будівництва;

2) надання земель громадянам у користування:

а) для ведення городництва;

б) для сінокісних угідь;

в) для пасовищ;

г) для заняття традиційними народними промислами. III. Надання «перерозподільних» земель у користування, в тому числі на умовах оренди, та їх юридична легалізація:

1) різним юридичним особам України;

2) іншим державам;

3) сумісним (спільним) підприємствам;

4) дипломатичним представництвам (на умовах довгострокової оренди);

5) міжнародним організаціям.

IV. Передачу земельних ділянок та їх юридичне оформлення:

1) у спільну, сумісну власність прибудинкових територій (зе­мельних ділянок):

а) власникам приватизованих квартир;

б) громадянам для будівництва житлових будинків;

2) надання у спільне користування (або оренду) цих земель мешканцям квартир, що використовують їх на умовах майнового найму.

V. Зміну та набуття права власності та права користування, в тому числі оренди, на землю на інших юридичних засадах, не передбачених постановою Верховної Ради України «Про зе­мельну реформу» та актами, прийнятими на розвиток цієї по­станови.

Важливе значення мають об'єкти земельної реформи, які мож­на поділити на загальні та спеціальні.

Загальними об'єктами земельної реформи є усі землі України, які оголошені такими з 15 березня 1991 р. відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну ре­форму».

Спеціальними об'єктами земельної реформи варто вважати ок­ремі категорії земель та їх частини, зокрема:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі населених пунктів (міст, селищ, сільських населених пунктів);

в) частково землі промисловості, транспорту, зв'язку, ко­мунікаційного та іншого спеціального призначення;

г) деякі земельні ділянки земель природоохоронного, рекре­аційного, оздоровчого та історико-культурного значення;

д) землі водного фонду;

е) землі лісового фонду;

є) землі запасу;

ж) землі резервного фонду.

Певні особливості мають землі резервного фонду (ст. 5 ЗК Ук­раїни). Ці земельні ділянки знаходяться в державній власності і призначаються для подальшого перерозподілу і використання за цільовим призначенням (тобто з метою реформування).

Резервний фонд земель створюється сільськими і селищними радами за погодженням із землекористувачами в обсязі 15% від усіх сільськогосподарських угідь, в тому числі земель населених пунктів.

Спеціальними об'єктами земельної реформи визнаються також окремі земельні ділянки, що знаходяться в користуванні фізичних і юридичних осіб та підлягають передачі цим особам у власність або користування (присадибні земельні ділянки, призначені для особистого підсобного господарства, та ін.)

Невід'ємним елементом відносин у сфері земельної реформи є суб'єктний склад, який включає такі групи суб'єктів:

а) суб'єкти щодо організації здійснення земельної реформи та її забезпечення;

б) суб'єкти щодо здійснення контролю за проведенням земель­ної реформи;

в) суб'єкти, які забезпечують періодичне звітування про здійснення земельної реформи;

г) суб'єкти, в інтересах яких проводиться земельна реформа в Україні;

д) суб'єкти, уповноважені на прийняття нормативно-правових документів і роз'яснень з питань реформування земельних відно­син, які не суперечать земельному законодавству України;

е) суб'єкти, уповноважені на прийняття рішень щодо відчужен­ня земель для зайняття підприємницькою діяльністю та земельних ділянок, на яких знаходяться різні об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню.

До першої групи суб'єктів у сфері земельної реформи відносяться:

а) Кабінет Міністрів України;

б) Уряд Автономної Республіки Крим;

в) місцеві ради (обласні, районні, міські, селищні, сільські). Здійснення контролю за проведенням земельної реформи в Ук­раїні покладається на Верховну Раду України та її профільні комітети, зокрема, з питань агропромислового комплексу, земель­ної реформи, з питань відродження і соціального розвитку села та з питань економічної реформи, які відповідно створюють суб'єктний склад другої групи.

Третю групу суб'єктів земельної реформи складають:

а) Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

б) обласні ради;

в) Київська та Севастопольська міські ради.

Чинне законодавство визначає найбільш поляризоване коло суб'єктів тих осіб, в інтересах яких запроваджена та проводиться земельна реформа:

1. Різні категорії громадян:

а) громадяни, які виявили бажання організувати селянське (фермерське) господарство;

б) громадяни, які використовують земельні ділянки для веден­ня особистого підсобного господарства;

в) громадяни, що використовують земельні ділянки для садівництва;

г) громадяни, що використовують земельні ділянки для дачного та гаражного будівництва;

д) громадяни, які набувають права на землі несільськогоспо-дарського призначення, зокрема для заняття підприємницькою діяльністю, та ін.

2. Об'єднання громадян:

а) садівницькі товариства;

б) об'єднання власників багатоквартирних жилих та нежилих приміщень.

3. Сільськогосподарські товаровиробники:

а) сільськогосподарські колективні підприємства;

б) сільськогосподарські кооперативи;

в) сільськогосподарські акціонерні товариства.

4. Значну частину суб'єктів складають підприємства, установи. організації, що набувають прав на земельні ділянки, на яких зна­ходяться об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню, на землі несільськогосподарського призначення, в тому числі для зайняття підприємницькою діяльністю, використовують земельні ділянки на умовах оренди тощо.

Уповноваженим суб'єктом на видання та тлумачення норматив­них актів з питань земельної реформи офіційно визнано Держком-зем України, який, реалізуючи надані повноваження, розробив та прийняв ряд нормативно-правових актів щодо здійснення земель­ної реформи, зокрема. Порядок передачі земельних ділянок у при­ватну власність громадян, затверджений наказом від 15 лютого 1993 р.'; Інструкцію про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю і право постійного користу­вання землею, договорів на право тимчасового користування зем­лею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, за­тверджену наказом від 4 травня 1999 р.²

Суб'єктами, уповноваженими на прийняття рішень щодо відчу­ження земель несільськогосподарського призначення для різних потреб, є:

а) сільські, селищні, міські ради або уповноважені ними органи — щодо земель комунальної власності;

б) районні, обласні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів Автономної Республіки Крим — щодо земель державної власності;

в) Фонд державного майна України, його регіональні відділен­ня та органи приватизації Автономної Республіки Крим спільно з Держкомземом України та його органами на місцях — щодо зе­мель, на яких знаходяться об'єкти незавершеного будівництва, ав­тозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали ви­ключно населенню.

Зміст реформування земельних правовідносин складають права та обов'язки різних суб'єктів щодо здійснення конкретних дій або виконання спеціально покладених функцій та доручень.

Чинне законодавство узагальнено закріплює права та обов'яз­ки вищезазначених суб'єктів земельних відносин у сфері земель­ної реформи, конкретизуючи переважно повноваження щодо здійснення конкретних дій, що дозволяє розкрити зміст цих пра­вовідносин шляхом виділення особливостей правосуб'єктності основних суб'єктів, задіяних у процесі здійснення земельної ре­форми.

Так, громадяни, підприємства, установи, організації, в інтересах яких запроваджено здійснення земельної реформи, мають право:

а) бути учасниками земельних перетворень в державі;

о) ініціювати перед уповноваженими органами вирішення пи­тань про зміну юридичного титулу на відповідні земельні ділянки в порядку, встановленому чинним законодавством України;

в) заявляти клопотання, звертатися до уповноважених органів про винесення рішень у встановлені терміни щодо набуття, зміни та припинення прав на відповідні земельні ділянки;

г) оскаржувати в установленому порядку до судових органів не­законні дії уповноважених осіб та третіх осіб, які порушують зе­мельно-правові інтереси, надані законодавством України, угодами сторін та іншими незабороненими правовстановлюючими доку­ментами;

д) на збереження наданих правомочностей щодо постійного во­лодіння та пожиттєвого успадкування (для громадян) відповідних земельних ділянок до оформлення права власності або права зем­лекористування;

е) вільного виходу з різних об'єднань громадян з виділенням відповідної частки землі в натурі і юридичним оформленням пра­вомочностей на вказану земельну ділянку;

є) набувати прав на земельні ділянки, що передаються безоплат­но визначеним у законодавстві категоріям громадян та фізичним особам;

ж) набувати прав на земельні ділянки, що відчужуються у дер­жави на компенсаційних засадах;

з) володіти, користуватися, а в передбачених законом випадках і розпоряджатися земельними ділянками, які відповідно перебува­ють у них на титулі права користування та права власності;

й) на першочергову пролонгацію угод щодо користування, в то­му числі й на умовах оренди, землями в порядку, визначеному за­конодавством України;

і) вимагати через відповідні юрисдикційні органи відновлення та захисту порушених прав, встановлених законодавством у сфері земельної реформи.

Виходячи з аналізу чинного законодавства в цій сфері, можна сформулювати й обов'язки вищезазначених суб'єктів:

а) дотримуватися встановлених організаційно-правових форм участі в процесі реформування правовідносин у сфері земельної ре­форми;

б) оформляти у встановлені терміни право власності чи право користування земельними ділянками, які знаходилися у користу­ванні громадян та юридичних осіб;

в) дотримуватися офіційно легалізованих процедур щодо набут­тя прав на земельні ділянки залежно від їх цільового призначення та правового режиму;

г) використовувати приватизовані та набуті іншим легальним способом земельні ділянки у межах граничних розмірів загальної площі, встановлених нормами Земельного кодексу України;

д) не порушувати у процесі реформування земельних пра­вовідносин прав та законних інтересів інших осіб та держави;

е) дотримуватися законодавства в сфері земельної реформи та умов договорів, пов'язаних з використанням, відтворенням і охо­роною земельних ділянок як об'єктів земельної реформи;

є) відшкодовувати збитки, завдані незаконними діями під час проведення земельної реформи і реалізації спеціальної право­суб'єктності в цій сфері.

і У той же час законодавством у сфері земельної реформи визна-I чаються повноваження та конкретні зобов'язання суб'єктів, на які І покладено функції організації, координації, контролю та забезпе-•• чення реформування земельних правовідносин. у Зокрема, на першому етапі здійснення земельної реформи місцеві ради та Кабінет Міністрів України зобов'язувалися:

а) провести інвентаризацію земель усіх категорій, визначивши:

— використання земельних ділянок не за цільовим призначен­ням;

— нераціональне використання земель;

— використання їх небезпечними способами, що призводить до зниження родючості грунтів, хімічного, радіоактивного забруднен­ня, погіршення екологічної обстановки;

б) здійснити реєстрацію громадян, які бажають вести відповідне господарство та займатися відповідною діяльністю:

— організувати селянське (фермерське) господарство;

— розширити особисте підсобне господарство;

— займатися індивідуальним садівництвом;

— одержати в користування земельні ділянки для городництва, сінокосіння, пасовищ;

в) провести облік і аналіз клопотань підприємств, установ, ор­ганізацій щодо використання їх земель для:

— ведення підсобного сільського господарства;

— колективного садівництва;

— колективного городництва;

г) розглянути у встановлений термін обгрунтування потреб підприємств, установ, організацій, які використовували земельні ділянки для сільськогосподарських та несільськогосподарських цілей.

Кабінет Міністрів України, крім того, зобов'язувався:

а) вирішити питання про створення відповідного органу для здійснення земельної реформи;

б) виділити відповідні кошти і матеріально-технічні ресурси, не­обхідні для проведення земельної реформи;

в) забезпечити підготовку у вищих навчальних закладах не­обхідної кількості фахівців-землевпорядників з метою задоволення потреб у них місцевих рад, землевпорядних та природоохоронних органів.

Відповідні зобов'язання було покладено й на місцеві ради, зок­рема:

д) вирішення питань на підставі матеріалів інвентаризації зе­мель про припинення права користування земельними ділянка­ми, які:

— використовувалися не за цільовим призначенням з порушен­ням встановлених вимог;

— використовувалися нераціонально;

б) здійснення передачі вказаних земельних ділянок до складу земель запасу для першочергового надання громадянам:

— для організації селянських (фермерських) господарств;

— для ведення особистого підсобного господарства;

— для зайняття садівництвом і городництвом;

в) розробку пропозицій щодо перерозподілу земель у встановле­ному законом порядку з урахуванням потреб у земельних ділянках фізичних і юридичних осіб;

г) розгляд узагальнених пропозицій щодо перерозподілу земель на засіданнях постійних депутатських комісій та на сесіях рад.

Звісно, зобов'язання та відповідні права вказаних та інших ор­ганів періодично змінюються залежно від рівня досягнення мети і завдань земельної реформи.

У подальшому для Кабінету Міністрів України, Уряду Автоном­ної Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських рад було передбачено такі зобов'язання:

а) розробити і затвердити відповідно державну, республіканську, обласні (міські) програми земельної реформи на відповідний період;

б) передбачити у цих програмах на кожний рік заходи щодо ор­ганізаційно-правового, кадрового, наукового, матеріально-технічного забезпечення земельної реформи, а також необхідний обсяг фінансування і джерела відповідних фінансових коштів;

в) визначити перелік сільськогосподарських підприємств та ор­ганізацій, землі яких підлягають передачі в колективну та приват­ну власність на рік. На наступні роки — визначати такі переліки не пізніше як за один місяць до початку наступного року з дотриман­ням вимог Земельного кодексу України щодо земель, які не підля­гають приватизації.

Кабінет Міністрів, крім того, зобов'язувався розробити у вста­новлений термін рекомендації про складання проектів щодо роз­державлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій, а також пропозиції щодо змін і допов­нень, які випливають з положень ЗК України.

Обласні ради зобов'язувалися вирішити при необхідності пи­тання про передачу земель, а районні ради, відповідно, в установ­лений термін — питання щодо надання юридичним особам земель­них ділянок для колективного городництва за рахунок існуючих зе­мель запасу.

На Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні, Київську і Севастопольську міські ради покладаються обов'язки щодо:

а) визначення конкретних термінів закінчення передачі у при­ватну власність громадянам земельних ділянок, якими вони кори­стувалися до 15 квітня 1992 р.;

б) інформування Верховної Ради України щоквартально до 5 числа наступного за кварталом місяця про хід виконання вище­названих обов'язків.

Селищні і міські ради, відповідно, зобов'язувалися:

а) визначити потребу жителів міст і селищ міського типу в зе­мельних ділянках для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва;

б) подавати пропозиції з цих питань до обласних державних адміністрацій для розробки схем розміщення ділянок для вказаних потреб, враховуючи резервні території міст і селищ міського типу.

На наступному етапі здійснення земельної реформи Кабінет Міністрів України зобов'язувався:

а) розробити низку законопроектів щодо ставки державного ми­та, яке стягується при здійсненні купівлі-продажу земельних діля­нок; внести зміни та доповнення до актів земельного, цивільного законодавства, зокрема, щодо частини реалізації права на земель­ну частку (пай), передачі земельних часток у спадщину, дарування, міни, купівлі-продажу, застави (іпотеки) земельних ділянок та їх оренди;

б) підготувати низку указів Президента України з питань здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, створення єдиної державної землевпорядної служби, зону­вання земельного банку;

в) розробити та затвердити нормативні акти про паювання зе­мель, що перебувають у колективній власності, виходу громадян із відповідних об'єднань, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств;

г) забезпечити розробку методики грошової оцінки землі;

д) виділити кошти на здійснення робіт щодо паювання земель, придбання комп'ютерної техніки, геодезичних інструментів, транс­портних засобів, які б забезпечили проведення земельної реформи.

Відповідно місцевим радам за участю Держкомзему України бу­ло доручено спрямувати свою діяльність на прискорення передачі безоплатно у колективну власність земель колективним сільського­сподарським підприємствам, кооперативам та відповідно акціонер­ним товариствам, у тому числі, створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, трудові ко­лективи яких виявили бажання одержати землі у власність.

Надалі зміст правовідносин у сфері земельної реформи суттєво уточнювався, оскільки Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним. Київській та Севасто­польській міським державним адміністраціям було поставлено за­вдання подальшого реформування колективних сільськогоспо­дарських підприємств на засадах приватної власності на землю і виконання таких організаційних зобов'язань:

а) забезпечення всім членам колективних сільськогосподарсь­ких підприємств права вільного виходу з них із земельними част­ками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приват­них (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, інших суб'єктів господарювання, заснованих на при­ватній власності, яке не може бути обмеженим будь-якими рішен­нями;

б) запровадження обов'язкового укладання підприємствами, ус­тановами, організаціями, які використовують землю для сільсько­господарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток, паїв з виплатою орендної плати у натуральній або грошовій формах;

в) забезпечення встановлення сторонами договору оренди зе­мельної частки (паю), розміру плати за її оренду на рівні не менше' одного відсотка визначеної відповідно до законодавства вартості орендованої земельної ділянки;

г) збереження, за можливістю, цілісності господарського вико­ристання приватними формуваннями землі та майна колишніх ко­лективних сільськогосподарських підприємств на основі оренди зе­мельних часток (паїв) і майнових паїв;

д) запровадження спрощеного порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) та майнового паю органами місце­вого самоврядування;

е) виділення єдиним масивом земельних ділянок групі влас­ників земельних часток (паїв), яка звернулася із заявами про відве­дення земельних ділянок в натурі з метою спільного використання або надання в оренду цих ділянок;

є) забезпечення суворого додержання встановленого порядку відведення в натурі земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у разі їх виходу із колективних сільськогосподарських підприємств;

ж) зменшення вартості виготовлення документів, необхідних для одержання державного акта на право приватної власності на землю, для осіб, що виявили бажання одержати такий акт за пла­ту, до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Інша група організаційних заходів спрямовується на підтримку розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств, зокрема:

а) надання громадянам, яким із земель колективного сільсько­господарського підприємства відведено земельні ділянки в натурі на основі земельної частки (паю), можливості розширювати осо­бисті підсобні господарства без створення юридичної особи за ра­хунок цих ділянок та одержаних при виході з зазначених підприємств майнових паїв;

б) реалізації громадянами та селянськими (фермерськими) гос­подарствами права вільного викупу земельних ділянок, що надані їм у користування (понад норму, яка приватизується безкоштовно), за ціною не нижчою визначеної в установленому порядку грошової оцінки землі;

в) створення поблизу населених пунктів із земель запасу та ре­зервного фонду громадських пасовищ для випасання худоби;

г) забезпечення порядку видачі в установлені терміни дер­жавних актів на право приватної власності на землю усім бажа­ючим власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) та ін.'.

Наступна група зобов'язань суб'єктів реформаційних пра­вовідносин спрямована на здійснення заходів щодо розвитку та ре­гулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення².

Так, Кабінету Міністрів України доручено, зокрема:

а) передбачити у Програмі його діяльності розроблення у відповідні терміни нормативно-правових актів у цій сфері;

б) розробити у встановлений термін механізм залучення коштів громадян та юридичних осіб України з метою придбання земель­них ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності та розрахунків за їх придбання і перед­бачити:

— використання прав на земельні ділянки як предмет застави, яким забезпечуються вимоги за договорами позики, кредитними договорами;

— використання важелів фондового ринку для проведення роз­рахунків за придбані земельні ділянки;

— залучення цільових позик на розвиток соціальної інфрас­труктури населених пунктів під гарантії продажу земельних діля­нок;

— внесення земельних ділянок та прав на них до статутних фондів підприємств та використання акціонерними товариствами коштів від емісій акцій для придбання земельних ділянок та прав на них;

— поширення дії законодавства про лізинг на відносини в сфері реалізації прав власності на земельні ділянки;

в) запровадити порядок відображення суб'єктами під­приємницької діяльності в системі обліку їх господарювання вар­тості придбаних земельних ділянок та прав на них;

г) забезпечити додержання конкуренції, визначення на ринко­вих засадах ціни продажу цих ділянок, прозорість ціни, надходжен­ня коштів до бюджету від їх продажу, справляння державного ми­та за нотаріальне посвідчення договорів, їх відчуження і за прове­дення прилюдних торгів;

' д) визначати при підготовці проекту Державної програми при­ватизації переліки об'єктів, які доцільно приватизувати разом із земельними ділянками, та перелік земельних ділянок, на яких розташовані приватизовані об'єкти, і подавати їх місцевим дер­жавним адміністраціям та органам місцевого самоврядування тощо.

Відповідні обов'язки покладаються і на Раду міністрів Автоном­ної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації щодо розвитку та регулювання ринку земель несільськогосподарського призначення'.

У той же час земельне законодавство в сфері земельної рефор­ми передбачає певні юридичні гарантії, тобто заходи юридичного забезпечення реалізації та захисту прав суб'єктів цих правовідно­син.

По-перше, у разі виникнення юридичних колізій (спорів) відповідні сторони мають право на судовий захист та вирішення зе­мельних спорів у судах.

По-друге, чинне законодавство передбачає можливість та проце­дури припинення права власності на землю та права землекористу­вання в судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) невикористання земельної ділянки, наданої для сільськогос­подарського виробництва, протягом одного року, або використан­ня її для несільськогосподарських потреб — протягом двох років;

в) систематичного невнесення земельного податку в установлені законодавством України строки та орендної плати в строки, визна­чені договором оренди;

г) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного за­бруднення, погіршення екологічної обстановки.

Право землекористування, крім вищенаведених випадків, може бути припинене в судовому порядку у разі:

а) нераціонального використання земельної ділянки;

б) вилучення або викупу земель для державних і громадських потреб.

По-третє, земельне законодавство передбачає комплекс заходів щодо відшкодування збитків власникам землі та землекористува­чам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського вироб­ництва (ст.ст. 88—93 ЗК України) та відшкодування збитків, завда­них порушенням земельного законодавства (ст. 117 ЗК України).

По-четверте, встановлено юридичну відповідальність за інші порушення земельного законодавства, за які може наступати цивільна, адміністративна, кримінальна та земельно-правова відповідальність (ст.ст. 114—116 ЗК України). Проте варто зазначи­ти, що досі в чинному земельному законодавстві та, зокрема, у за­конодавстві про земельну реформу немає норм, які б передбачали перелік порушень у цій сфері та прямої відповідальності за неви­конання вимог земельного реформаційного законодавства.

Викладене свідчить про те, що правове регулювання відносин у сфері земельної реформи ще не повністю відповідає соціально-еко­номічним потребам різних суб'єктів та не повною мірою забезпе­чує реалізацію правосуб'єктності і захист прав громадян, інтересів держави, юридичних осіб.

Беручи до уваги, що земельна реформа — постійно оновлюва­ний та змістовно змінюваний земельно-правовий процес, вважаю за доцільне на підставі існуючих наукових концепцій і моделей, чинного законодавства в цій сфері та існуючої практики його за­стосування розробити і прийняти спеціальний законодавчий акт — закон про земельну реформу в Україні, який б завершив та упоряд­кував регулювання реально існуючих правовідносин у сфері зе­мельної реформи в Україні.

§ 3. Поняття та правові моделі приватизації земель в Україні

Сьогодні термін «приватизація» заволодів розумом політиків, вчених, практиків, працівників органів управління. Дивно, що тільки та частина населення, на долю якої закинуто зашморг «приватизації», в більшості індиферентна до нього і тільки найбільш свідома частина підприємців-практиків активно реалізує відповідні можливості чинного законодавства.

На «приватизації» позбивали собі «носки черевиків» сотні «рад­ників» закордонних агентств, які вчать, як це треба робити, щоби досягти рівня світової і європейської цивілізованості, витрачено «купу» грошей (доларів, марок, франків, євро, купонів, гривень то­що) на презентації, конференції, конгреси, консиліуми щодо шляхів приватизації в Україні. А життя йде своїм, частенько не тим вимощеним «словесами» шляхом.

Що воно таке «приватизація»? Задаюся я цим питанням, як і мої колеги, які теж не «стоять» осторонь цієї важливої соціально-економічної, політичної і суто юридичної проблеми.

В етимологічному значенні категорія «приватизація» походить від слова «приватний», з російської «частньїй» — окремий або «ча-стньїй» — приватний, окремий'.

Загальна категорія «приватизація» розглядається як відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній, республіканській (Авто­номної Республіки Крим) і комунальній власності на користь фізичних і недержавних юридичних осіб. Об'єктом приватизації є також земельний фонд². Відповідно, приватизація земель — це пе­редача земельних ділянок із власності держави у власність фізич­них і юридичних осіб³, яка може здійснюватися безоплатно та за плату.

Водночас, приватизація державного земельного фонду — це пе­редача громадянам у приватну власність земельних ділянок для ве­дення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуго­вування жилих і господарських будівель, садівництва, дачного і га­ражного будівництва⁴.

На мій погляд, термін «приватизація» можна розуміти виходячи із аналізу законодавства в поліфункціональному значенні:

а) в широкому розумінні — як процес набуття права приватної власності на будь-яких компенсаційних (платних) засадах (купівлі, міни тощо), у т.ч. безоплатної передачі частки земель державної власності (чи права на землю);

б) у вузькому розумінні, тобто формально-етимологічному зна­ченні, приватизацію варто розглядати як процес безоплатної пере­дачі частини земель державної власності в приватну власність гро­мадян за спрощеною та ускладненою процедурами, тобто прямої, безпосередньої передачі земельних ділянок і прав на неї у приват­ну власність громадян та опосередкованого перерозподілу земель зі зміною форм юридичних титулів і кінцевим набуттям на неї права приватної власності. Тобто його можна ототожнювати із «безоплат­ною» передачею земель у приватну власність фізичних осіб, що оз­начає відокремлення від держави частки земель (земельних діля­нок), їх привласнення, використання приватними особами;

в) у формально-юридичному значенні — як процедуру передачі частки земель із державного земельного фонду в приватну власність громадян і колективну власність об'єднань громадян та оформлення відповідних прав на земельні ділянки.

Наявність таких підходів, на мою думку, обумовлена:

а) нечіткістю норм чинного земельного законодавства з цієї проблеми;

б) впливом на роздержавлення і демонополізацію державної власності на землю актів законодавства, що регулюють привати­зацію майна державних підприємств, та житла, за якими допуска­ються різні способи приватизації;

в) відсутністю однозначно визнаних наукових, методологічних | та правових засад процесу приватизації та їх ігнорування у процесі | розробки чинного законодавства про приватизацію земель;

^? г) бажанням деякої частини населення реалізувати свій інтерес у привласненні частки державної власності на землю, не вдаючись до юридичних «тонкощів», а відтак їх устремлінням вважати при­ватизацією землі будь-яке приватне відособлення земельної ділян­ки та його легалізацію в найбільш сприятливий для нього спосіб;

д) обмеженістю розуміння поняття земельної реформи, яке зво­диться переважно до «приватизації» земель у широкому розумінні, тобто всупереч положенням чинного законодавства, про що йшло­ся в попередньому параграфі, виходячи із того, що приватизація зе­мель — одна із можливих форм реформування земельних пра­вовідносин.

Тому надзвичайно важливо з'ясувати, чи існує методологія, іде­ологія та політика здійснення приватизації землі, та, зокрема, яки­ми є особливості її правового забезпечення в сучасний період.

На моє переконання, на роль відповідного державного доку­мента претендує Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду*, яка була схвалена Верхов­ною Радою України 31 жовтня 1991 р.'

Відповідно до Концепції головна мета приватизації — створен­ня багатоукладної соціальне орієнтованої економіки, яка забезпе­чується створенням сприятливого економічного та законодавчого середовища (ч. 2 п. 1.1).

Основна ідея цього документа передбачає створення можли­вості кожному громадянину України на володіння:

а) засобами виробництва;

б) землею;

в) житлом.

Це мало б здійснюватися за допомогою: іменних цінних прива­тизаційних паперів (сертифікатів, купонних чеків, земельних бонів), що засвідчують право на безоплатне придбання відповідно­го майна та землі, які підлягають приватизації.

В частині всіх об'єктів приватизації передбачалося реалізувати такі загальні принципи:

1) надання окремим трудовим колективам і громадянам додат­кових пільг для придбання земельних ділянок для сільськогоспо­дарського виробництва, якими вони користувалися;

2) здійснення плати за митні послуги, які надаються у зв'язку із придбанням цінних паперів;

3) конвертованість цінних паперів;

4) використання їх тільки під інвестиції;

5) здійснення захисту інтересів громадян України, не допуска­ючи перепродажу об'єктів приватизації до введення власної національної валюти;

6) громадський контроль та поінформованість населення про процеси приватизації.

У той же час передбачалися деякі особливості роздержавлення і приватизації земель. За задумом розробників Концепції цей процес передбачав такі послідовні дії:

а) роздержавлення земель держави;

б) приватизацію земельних ділянок громадянами України та об'єднаннями громадян.

У свою чергу, приватизація земель передбачала передачу грома­дянам України земельних ділянок у приватну, колективну власність, довічне успадковуване безоплатне їх використання (во­лодіння) з метою сільськогосподарського використання, встанов­лення відповідного розміру на кожного повнолітнього члена сім'ї та диференціацію розмірів земельних ділянок з урахуванням якості землі, її місцезнаходження тощо. Така передача земельних ділянок мала здійснюватися безоплатно, за допомогою земельних бонів.

Водночас дозволялося придбання земельних ділянок, що пере­вищують розміри та якість земель, вказаних у бонах, за окремими угодами за рахунок власних коштів громадян (п. 8.2 Концепції).

Пріоритетне право на приватизацію земель сільськогосподарсь­кого призначення мають селяни, що їх використовують, а земель, які належали колгоспам, радгоспам, іншим сільськогосподарським підприємствам — працівники цих господарств. Відповідно частки земель сільських господарств, що приватизуються, мають складати земельний фонд безоплатної приватизації за поданими земельними бонами (п. 8.6 Концепції).

Інша частина земель, яка використовується сільськогосподарсь­кими підприємствами, підлягає викупу за плату працівниками цих господарств. У разі, якщо земельні ділянки не викуповуються, то можлива їх оренда, або передача до фонду приватизації земельних ділянок з подальшим наданням селянам, які у них не працюють, або іншим громадянам України.

Концепцією передбачено, що не допускається перепродаж при­ватизованих земель на відповідний термін, який встановлюється Верховною Радою України.

При цьому земельні ділянки несільськогосподарського призна­чення підлягають «приватизації» (підкреслено мною. — В.А.) за плату, розміри якої встановлюються відповідною місцевою радою. Кошти, отримані від частини приватизованих земель, спрямовують до фондів підтримки розвитку селянських (фермерських) госпо­дарств.

За положеннями Концепції земельні ділянки для побутового призначення надаються у довічне успадковуване використання, хо­ча, як відомо, на той час земельне законодавство такої категорії зе­мель не передбачало і не закріплює тепер.

Такі основні особливості ідеології та методології приватизації передбачалися на початку 90-х років минулого тисячоліття, відповідно до якої приватизацією земель вважалася безоплатна пе­редача земель сільськогосподарського призначення «тим, хто об­робляє», в приватну власність, а також земель несільськогоспо­дарського призначення у розмірах і за плату, які визначаються місцевими радами на підставі відповідних угод на їх відчуження, та придбання на тих же умовах в успадковуване довічне володіння зе­мельних ділянок для побутових потреб.

Таким чином, приватизація земель — це процес, який передбачає:

а) переважно безоплатну передачу в приватну чи колективну власність земель сільськогосподарського призначення відповідно громадянам України та їх об'єднанням, які користувалися землею («тобто тим, хто її обробляє»), зайнятим у колективному чи індивідуальному господарстві та здійснюють відповідну діяльність на землі, за цінні папери — земельні бони;

б) придбання за плату земель несільськогосподарського призна­чення за окремими договорами у розмірах та за вартістю, що вста­новлюються місцевими радами;

в) передачу в успадковуване володіння земельних ділянок для побутових потреб за відповідну плату.

Правові засади приватизації земель як засобу реформування зе­мельних правовідносин були закріплені:

1) постановою Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р «Про земельну реформу».';

2) постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»²;

3) Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р.';

4) Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок»²;

5) Указом Президента України від 10 листопада 1994 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»³;

6) Указом Президента України від 8 серпня 1995 р. «Про поря­док паювання земель, переданих у колективну власність сільсько­господарським підприємствам і організаціям»⁴;

7) Указом Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки»⁵ та ін.

Аналіз чинного законодавства, зокрема норм Земельного кодек­су України, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992р., інших актів законодавства та практики його застосування дозволяє виділити такі основні ознаки приватизації земель:

1. Сукупність послідовних і взаємопов'язаних дій різних суб'єктів, спрямованих на виникнення права приватної власності громадян та права колективної власності їх об'єднань шляхом пе­рерозподілу земель державного земельного фонду.

2. Безоплатна передача земельних ділянок у приватну або ко­лективну власність.

3. Така передача частини цих земель передбачає зміну та при­пинення права державної власності на них і виникнення права приватної власності громадян України або права колективної влас­ності їх об'єднань на відповідні земельні ділянки.

4. Передача земельних ділянок проводиться виключно за рішен­ням відповідної ради або уповноваженими нею на це органами державної виконавчої влади.

5. Одноразове відчуження частини земель державного земельно­го фонду на користь визначених законодавством осіб для кожного виду цільового використання земель.

6. Обов'язковий запис (відмітка) відповідного органу в разі безо­платної передачі земельної ділянки в документі особи, що посвідчує її громадянство, для ведення селянського (фермерського) господар­ства, особистого підсобного господарства, присадибних земель, садівництва, індивідуального дачного і гаражного будівництва.

7. Обов'язкове юридичне посвідчення права власності на землю в державному акті на право власності (приватної чи колективної).

8. Реєстрація державного акта на право власності на землю у реєстраційних документах відповідних місцевих рад.

З урахуванням викладених обставин, які мають важливе юри­дичне значення, та узагальнення наведених ознак можна констату­вати, що приватизація земель — це юридичне визначений порядок (процес, процедура), в якому реалізуються матеріальна і спеціаль­на правосуб'єктність громадян України та їх об'єднань, спрямова­на на зміну або припинення права державної власності на частину визначених законодавством земельних ділянок, виникнення та посвідчення права приватної власності громадян та колективної власності їх об'єднань на вказані земельні ділянки.

Оскільки приватизація земель здійснюється в певному порядку, тобто процесі, то вона може розглядатися як спеціальний різновид земельно-процесуальних правовідносин, у яких за допомогою сис­теми активних дій їх суб'єктів здійснюється перерозподіл земель державного земельного фонду та виникнення і юридичне посвідчення права приватної власності громадян та права колек­тивної власності їх об'єднань на встановлені законодавством зе­мельні ділянки, які відчужуються у держави.

Маю зазначити, що наявність вказаних ознак є обов'язковою для цього поняття. Тому їх підміна або відсутність є свідченням інших, не приватизаційних правовідносин, а відтак має і власну юридичну природу, відмінну від вищевикладених положень.

Це стосується, зокрема, так званої «платної приватизації» або ж окремо визначеної процедури набуття права власності шляхом придбання у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення понад норму середньої земельної частки для ведення селянського (фермерського) господарства, викупу земель для гро­мадських та державних потреб тощо та набуття права приватної власності на земельні ділянки із земель несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню, зайняття підприємницькою діяльністю та інших потреб.

Саме поняття «платна приватизація», з точки зору його юридич­ної природи, не є синонімічним власне приватизації, оскільки виз­начальною ознакою останньої є принцип безоплатності.

Тому «платна приватизація» базується на інших засадах, одним із важливих елементів якої є договір відчуження земельної ділянки, купівлі-продажу тощо як самостійної організаційно-правової фор­ми придбання частки земель, які належать державі на праві дер­жавної земельної власності, фізичними та юридичними особами у правових формах, визначених законодавством України.

Крім того, приватизація — це юридичне визнаний процес одно­разової безоплатної передачі (саме передачі, а не відчуження) част­ки земель держави у приватну власність громадян або колективну власність їх об'єднань.

Звичайно, ідеальним є варіант передачі вказаних земель ви­ключно у приватну власність фізичних осіб або їх об'єднань, що було б юридичне вірно і грамотно з точки зору юридичної техніки і чистоти юридичних понять. Однак законодавством визнається ко­лективна власність об'єднань громадян як відповідних юридичних осіб. Тому, з точки зору наявного законодавчого підґрунтя, немає підстав видавати бажане за дійсне.

Тим більше, що у первинних законодавчих та підзаконних ак­тах не було достатньої чіткості і завершеності правового забезпе­чення приватизації земель. Скажімо, Земельний кодекс (ЗК) Ук­раїни в редакції від 13 березня 1992 р. передбачив лише власне можливість кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогоспо­дарського акціонерного товариства на вихід із нього та право одер­жати свою частину землі в натурі (на місцевості) і порядок визна­чення її розміру (ч. 9 ст. 5). Однак він не передбачив чіткої проце­дури переходу права на земельну ділянку в натурі членам коопера­тивних сільськогосподарських структур у разі їх добровільного ви­ходу та особливостей юридичного оформлення права приватної власності на таку земельну частку.

І тільки в процесі реформування земельних правовідносин, шляхом проб і помилок, нормативно-правовим шляхом було закріплено відповідно норму та процедуру персоніфікації спочатку права на земельну частку (пай) у процесі паювання земель і сер­тифікації прав на ці земельні ділянки, а згодом і подальшу проце­дуру розпаювання земель вказаних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, ресертифікації відповідних прав на відповідні частки земель (земельні ділянки) та виникнення права приватної власності громадян на ці ділянки.

Тобто з позиції методології та дотримання принципу об'єктив­ності науково-правничого аналізу та сучасного нормативно-право­вого регулювання в цій сфері можна припустити, що у класичному розумінні приватизація пов'язується із виникненням права приват­ної власності громадян України на земельні ділянки шляхом без­посередньої передачі їм у власність частки земель із земельного фонду держави. В той же час практика, в тому числі нормотворча, виробила ускладнену у часі і просторі процедуру набуття громадя­нами України права приватної власності на частки земельних діля­нок, які знаходяться в користуванні сільськогосподарських товаро­виробників шляхом перерозподілу належних їм земель за схемою:

І. Реальний стан юридичних титулів суб'єктів до початку привати­зації земель:

Право державної Право

власності на землю землекористування:

• колгоспів,

• радгоспів,

• інших державних

сільськогосподарських

підприємств

II. Процес (процедура) приватизації земель:

виникнення права право державної колективної власності власності на землю:

на земельні ділянки

• сільськогосподарських колективних підприємств,

• сільськогосподарських кооперативів, \' • сільськогосподарських акціонерних товариств

III. Процес (процедура) паювання земельних ділянок у структурі вищезазначених земель:

сертифікація права власності громадян на земельну частку (пай) ^! у колективній власності цих сільськогосподарських товаровироб­ників

IV. Процес (процедура) розпаювання земельних паїв:

ресертифікація права власності громадян на земельну частку (пай) у разі виходу та їх виділення із колективної земельної влас­ності та посвідчення права приватної власності громадян на виділе­ну земельну ділянку.

Отже, набуття права приватної власності на землю окремих ка­тегорій громадян може здійснюватися шляхом ускладнених проце­дур перерозподілу земель державного земельного фонду, які знахо­дилися у користуванні сільськогосподарських товаровиробників, із поступовим переходом та можливою зміною прав на землю (право колективної власності •> право на земельну частку (пай) •> право приватної власності). Така форма «приватизації» є умовною щодо кінцевої мети зміни правового режиму земельної ділянки та право­вого статусу окремих громадян, які працювали у колгоспах, радго­спах та інших державних сільськогосподарських підприємствах, оскільки охоплює різні юридичні процедури — власне привати­зацію шляхом передачі цих земель у колективну власність (назвемо «приватизацією-1»), процедуру паювання, процедуру розпаювання і оформлення права приватної власності на частку земель, що виділяються з колективної власності («приватизація-2»).

Характерною особливістю приватизаційних правовідносин є те, що вони за своїм походженням відносяться до категорії абсолют­них, тобто повноваження щодо набуття відповідної форми влас­ності належить законодавче визнаним суб'єктам; всі інші особи зо­бов'язані утримуватися від порушення цих повноважень, а відповідні місцеві ради мають здійснювати комплекс організаційно-технічних, правових та інших юридичне значимих дій щодо юридичного посвідчення набутих прав громадян та їх об'єднань стосовно індивідуально відособлених земельних ділянок.

За характером та змістом правосуб'єктності вказані правовідно­сини можна віднести до земельно-процесуальних, яким притаманні всі основні чинники правовідносин: підстави виникнення, зміни й припинення, наявність суб'єктного, об'єктного складу та змісту.

Правовідносини щодо приватизації земель були запроваджені в незалежній Україні з часу прийняття вищенаведених законодавчих та підзаконних актів у цій сфері.

З огляду на чинне законодавство підставами їх виникнення ви­ступає юридичний склад, який включає відповідні земельно-пра­вові норми зобов'язального характеру уповноважених органів дер­жави, відповідну систему дій заявницько-дозвільно-реєстраційного спрямування заінтересованої (уповноваженої) особи та зо­бов'язальних дій зазначених органів.

Формування та розвиток земельних приватизаційних пра­вовідносин тісно пов'язані із спеціальною земельною право-суб'єктністю громадян України та їх об'єднань. Тому законодавст­во в сфері приватизації земель чітко фіксує суб'єктний склад зе­мельних приватизаційних правовідносин, у якому можна виділити:

1. Суб'єктів приватизації земельних ділянок.

2. Органи приватизації земель.

Так, першу групу суб'єктів приватизації складають фізичні особи:

а) громадяни України, які виявили бажання займатися веден­ням селянського (фермерського) господарства;

б) громадяни України, які ведуть особисте підсобне господарство;

в) громадяни України, які використовують присадибні земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і гос­подарських будівель;

г) громадяни України, які використовують земельні ділянки для індивідуального садівництва, в тому числі громадяни, які викорис­товували такі земельні ділянки у складі садівницьких товариств;

д) громадяни України, які використовують земельні ділянки для гаражного та дачного будівництва.

У передбачених законодавством випадках суб'єктами земель­них, умовно кажучи ускладнених, приватизаційних правовідносин* можуть бути також громадяни України, які набули прав власників земельних часток (паїв) у складі колективних сільськогосподарсь­ких підприємств, сільськогосподарських колективів, сільськогоспо­дарських акціонерних товариств, які виявили бажання виділитися із них і отримати відповідні земельні частки у натурі (на місцевості) на праві приватної власності з метою ведення сільськогосподарсь­кого виробництва.

Усі інші фізичні особи, зокрема громадяни України, за чин-| ним законодавством не можуть бути суб'єктами земельних прива-| тизаційних правовідносин, але можуть брати участь у передбаче-| ному законодавством порядку в платному відчуженні відповідних ' земельних ділянок у держави, зокрема для зайняття під­приємницькою діяльністю, а також земельних ділянок, зайнятих об'єктами незавершеного будівництва, автозаправними станціями, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно

населенню.

Другу групу суб'єктів земельних приватизаційних правовідно-

| син утворюють:

І 1. Сільськогосподарські об'єднання громадян як юридичні особи:

' а) сільськогосподарські колективні підприємства;

б) сільськогосподарські кооперативи;

в) сільськогосподарські акціонерні товариства. р Вони виступають як носії перехідних прав на відповідні зе-1 мельні ділянки, набувають прав на приватизацію цих земельних | ділянок у колективну власність, які підлягають подальшому паю­ванню, розпаюванню та правовій персоніфікації за кожним працю­ючим у вказаних колективах.

2. Садівницькі товариства з метою приватизації земель загаль­ного користування у колективну власність.

3. Товариства (об'єднання) власників будинків або приватизо­ваних квартир у багатоквартирних будинках з метою приватизації прибудинкової території, земельної ділянки, на якій зводиться житловий будинок або його частина і нежитлові приміщення, та | передачі їх у спільну власність з відповідним юридичним оформ-

| ленням.

І Обов'язковою стороною земельних приватизаційних пра-| вовідносин виступають органи приватизації, якими земельне зако-| нодавство визнає місцеві ради:

| а) сільські ради;

І б) селищні ради;

| в) міські ради;

| г) районні ради у разі приватизації земельних ділянок у розмірі ? середньої земельної частки громадянами для ведення селянських І (фермерських) господарств.

| Поряд із місцевими радами у земельних приватизаційних пра-| вовідносинах беруть також участь госпрозрахункові бюро щодо І оформлення земельно-правових документів та установи і ор-; ганізації щодо підготовки відповідних проектів відводу земельної ділянки, що приватизується.

Правові зв'язки вказаних осіб із суб'єктами приватизації | оформляються у формі договірних правовідносин на здійснення | відповідних робіт та надання послуг, пов'язаних із підготовкою зе-I, мельно-правової документації та виникненням нових суб'єктивних ^ прав на приватизовані земельні ділянки.

Тому є відмінності між платним придбанням земельних ділянок і набуттям права власності на них, оскільки стороною, що приймає рішення про відчуження у держави частки земельної ділянки, вис­тупають Фонд державного майна України або органи приватизації Автономної Республіки Крим та інших територіальних одиниць (утворень) спільно з Держкомземом України чи його органами на місцях, а також місцеві державні адміністрації, відповідні виконавчі комітети в разі придбання у власність фізичними і юридичними особами земельних ділянок несільськогосподарського призначення для зайняття підприємницькою діяльністю.

Об'єктами приватизаційних земельних правовідносин визна­ються землі, які перебували на праві державної власності та праві землекористування фізичних і юридичних осіб, визначені норма­тивно-правовим шляхом та призначені для роздержавлення і на­ступної безоплатної передачі в приватну і колективну власність.

Такими об'єктами визнано земельні ділянки різних категорій земель:

/. На землях сільськогосподарського призначення:

а) земельні ділянки сільськогосподарських колективних підприємств;

б) земельні ділянки сільськогосподарських кооперативів;

в) земельні ділянки сільськогосподарських акціонерних това­риств, у т.ч. створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств;

г) земельні ділянки садівницьких товариств;

д) земельні ділянки інших сільськогосподарських підприємств;

е) земельні ділянки для ведення особистого підсобного госпо­дарства;

є) земельні ділянки для ведення індивідуального садівництва;

ж) земельні ділянки, виділені для ведення селянського (фер­мерського) господарства;

з) земельні ділянки резервного фонду, що створюється сільськими, селищними радами за погодженням місця розташуван­ня із землекористувачами у розмірі 15% площі від усіх сільськогос­подарських угідь, в тому числі угідь у межах відповідних населених пунктів;

й) земельні ділянки, вилучені в установленому порядку. Водночас не можуть визнаватися об'єктами приватизації такі землі та земельні ділянки сільськогосподарського призначення:

1) землі сільськогосподарських науково-дослідних установ;

2) землі сільськогосподарських навчальних закладів;

3) землі сільськогосподарських дослідних господарств вказаних навчальних закладів;

4) землі сільськогосподарських навчальних господарств закладів освіти;

5) землі державних сортовипробувальних станцій і сор­тодільниць;

6) землі елітно-насінницьких і насінницьких господарств;

7) землі племінних заводів, радгоспів і конезаводів;

8) землі господарств з вирощування хмелю;

9) землі господарств з вирощування ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду;

10) земельні ділянки в структурі земель сільськогосподарського призначення, на яких розміщені запаси державного резерву та підприємства, установи, організації й інші об'єкти, зокрема запаси продовольчих ресурсів, що входять до системи державного ма­теріального резерву'.

11) землі загального користування в межах земель сільського­сподарського призначення, зокрема внутрігосподарські шляхи, полезахисні лісосмуги та інші ґрунтозахисні насадження, гідро­технічні споруди тощо, землі колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів та акціонерних товариств, що збан­крутіли або ліквідуються і підлягають передачі у відання відповідних рад.

II. На землях населених пунктів (міст, сіл, селищ міського типу):

а) земельні ділянки, що використовуються для індивідуального житлового будівництва, господарських будівель та 'їх обслуговування;

б) земельні ділянки для дачного та гаражного будівництва.

в) землі приватизованого житлового фонду та прибудинкові те­риторії, якщо створені товариства власників, яким ці земельні ділянки передаються у спільну сумісну власність;

г) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, вклю­чені до меж відповідно міст і селищ міського типу до проведення їх вилучення або викупу в установленому порядку.

Проте не можуть бути об'єктами приватизації земельні ділянки загального користування на землях населених пунктів, що викори­стовуються як:

1) шляхи сполучення (площі, майдани, вулиці, дороги, набе­режні, проїзди, бульвари, проспекти та інші шляхи);

2) місця знешкодження, утилізації відходів (звалища тощо);

3) території для розміщення будівель органів державної влади та державної виконавчої влади;

4) місця відпочинку, оздоровлення та рекреації (набережні, пар­ки, міські ліси, сквери тощо);

5) місця розташування об'єктів державного матеріального резерву;

6) природні неокультурені пасовища та сінокоси;

7) місця поховання та пантеони (кладовища).

III. На землях промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого несільськогосподарського призначення:

а) присадибні земельні ділянки, призначені для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель;

б) земельні ділянки для дачного і гаражного будівництва;

в) земельні ділянки, які використовуються для індивідуального та колективного садівництва. ;

Однак об'єктами приватизації не можуть визнаватися:

1) землі гірничодобувної промисловості;

2) землі єдиної енергетичної системи;

3) землі єдиної космічної системи;

4) землі транспорту;

5) землі зв'язку;

6)землі оборони;

7) земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти державного матеріального резерву;

8) земельні ділянки загального користування.

IV. На землях лісового фонду:

такими об'єктами, як виняток, можуть бути земельні ділянки (лісові угіддя), які входять до складу угідь селянських (фермерсь­ких) господарств (невеликі ділянки лісів — до 5 гектарів).

V. На землях водного фонду:

як виняток, підлягають безоплатній передачі у власність се­лянських (фермерських) господарств земельні ділянки водоймищ та боліт (невеликі — до 3 га), що входять до складу угідь селянсь­ких (фермерських) господарств.

VI. Землі запасу з метою передачі у приватну власність громадя­нам України та об'єднанням громадян для вищезазначених потреб.

Зміст земельних приватизаційних правовідносин складають права і обов'язки відповідних суб'єктів.

Так, громадяни та інші особи — суб'єкти приватизації мають право:

а) вносити клопотання чи подати заяву (для фізичних осіб) до органів приватизації про передачу відповідної земельної ділянки у приватну власність;

б) вимагати її своєчасного розгляду та інформування про прий­няте рішення;

в) звертатися до суду із скаргою на неправомірні дії відповідних органів і посадових осіб;

г) отримати земельні ділянки в натурі та своєчасно юридичне оформити і посвідчити відповідні права;

д) отримати в установленому порядку державний акт, інші пра-вовстановлюючі документи на право власності на земельну ділянку;

е) звертатися до юрисдикційних органів про поновлення та за­хист порушених прав на приватизацію земельних ділянок.

У той же час на суб'єктів приватизації покладаються такі обов'язки:

а) погодити в установленому порядку з місцевими радами, ор­ганами державного нагляду та контролю та суміжними землевлас­никами і землекористувачами обгрунтовані розміри та місцезнахо­дження земельної ділянки;

б) виконувати рішення суду щодо питань з приводу привати­зації;

в) дотримуватися вимог проекту відведення земельної ділянки та встановленого її розміру;

г) своєчасно надати документ про громадянство для внесення запису (відмітки) про передачу земельної ділянки;

д) зареєструвати державний акт на право масності на землю та ін. Відповідно органам приватизації надані такі права:

а) відмовляти за наявності законних підстав у зверненні про бе­зоплатну передачу земельних ділянок;

б) визначати місце розташування та розміри земельних ділянок, що підлягають безоплатній передачі у власність;

в) ініціювати безоплатну передачу земель у власність суб'єктам приватизації;

г) вилучати відповідну земельну ділянку з метою її подальшої безоплатної передачі у приватну власність суб'єктам привати­зації;

д) вимагати від суб'єктів приватизації надання документів, що підтверджують розмір та місцерозташування земельної ділянки, яка безоплатно передається у власність, тощо.

На органи приватизації покладено такі обов'язки:

, а) розглянути клопотання про безоплатну передачу земельних

• ділянок у встановлений термін;

б) у разі згоди передати земельну ділянку у власність, замовити землевпорядній організації розробку проекту її відведення;

Г в) розглянути проект відведення земельної ділянки та підготува-? ти відповідні висновки;

••• г) прийняти рішення про передачу земельної ділянки у

І власність або відмову у задоволенні заяви (клопотання);

' д) дотримуватися встановлених термінів на безоплатну переда­чу земельних ділянок;

е) своєчасно оформити та видати суб'єктам приватизації право-

:• встановлюючі документи про право власності на земельну ділянку,

^ що передається безоплатно у власність;

є) провести реєстрацію правовстановлюючого документа на право власності на землю.

Важливе значення мають відповідні юридичні обставини, з яки­ми пов'язуються підстави зміни та припинення земельних прива­тизаційних правовідносин. Зокрема, підставами зміни та припи-

. нення цих правовідносин можна вважати: рішення суду про

| обов'язкову (примусову) передачу земельних ділянок у приватну

І або колективну власність, проведення відповідних землевпорядних

І робіт та оформлення земельних відносин.

І Підставами припинення земельних приватизаційних пра-

; вовідносин можуть бути:

І а) видача державного акта на право власності та його

| реєстрація;

б) рішення суду про задоволення позову про відведення земель­ної ділянки в натурі та видачі документа, що посвідчує право влас­ності на земельну ділянку.

Відповідно до чинного законодавства приватизація земель здійснюється згідно з установленими юридичними процедурами, що спрямовані на своєчасну і законну передачу земельних ділянок у приватну власність громадян та колективну власність їх об'єднань.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виділити такі моделі правових процедур можливої приватизації земель:

1. Передача земельних ділянок у приватну власність громадян із земель запасу.

2. Передача у власність земельних ділянок, що знаходились у користуванні суб'єктів приватизації.

3. Передача земель у власність громадянам для заняття селянсь­ким (фермерським) господарством.

4. Передача земельних ділянок у колективну власність садівницьких товариств та приватну власність членів цих това­риств.

5. Передача земель у колективну власність сільськогосподарсь­ким товаровиробникам.

6. Передача земельних ділянок у приватну власність членам сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних то­вариств та інших сільськогосподарських товаровиробників у разі їх виходу з них та сертифікаційно-ресертифікаційного оформлення прав на землю (сертифікаційно-ресертифікаційна передача земель у приватну власність громадян).

І. Передача земельних ділянок у власність громадян із земель за­пасу (повна процедура) включає такі дії суб'єктів земельних привати­заційних правовідносин (ч.ч. З, 4 ст. 17 ЗК України):

1. Подання заяви про безоплатну передачу земельної ділянки у приватну власність до сільської, селищної або міської ради за місцем розташування земельної ділянки.

У заяві зазначається її бажаний розмір, місце розташування зе­мельної ділянки, мета використання та склад сім'ї.

2. Розгляд заяви та обґрунтовуючих матеріалів відповідною ра­дою у місячний термін і прийняття можливих рішень:

а) про передачу земельної ділянки у власність громадянину за наявності згоди;

б) про відмову у передачі земельної ділянки громадянину у при­ватну власність.

3. У разі згоди на передачу земельної ділянки у приватну власність відповідна місцева рада замовляє землевпорядній ор­ганізації розробку проекту її відведення.

4. Стадія розроблення проекту відведення земельної ділянки.

5. Погодження проекту відведення земельної ділянки з:

а) сільською (селищною) радою;

б) районними (міськими) спеціалізованими органами виконав­чої влади:

— землевпорядними організаціями;

— природоохоронними органами;

⁽ — санітарними органами;

і — органами архітектури.

16. Подання погодженого проекту відведення земельної ділянки громадянину у приватну власність до районної (міської) ради для прийняття рішення.

7. У разі відмови відповідною радою громадянину у передачі йо­му у приватну власність земельної ділянки із земель запасу, його заява і обґрунтовуючі матеріали подаються відповідно до районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район. 8. Прийняття рішення про передачу громадянину у власність зе-

Імельної ділянки із земель запасу.

9. Перенесення розмірів, передбачених проектом відведення зе­мельної ділянки в натурі (на місцевості), і встановлення землевпо-( рядними організаціями її меж.

110. Підготовка, посвідчення та видача громадянину України дер­жавного акта на право приватної власності на земельну ділянку. 11. Реєстрація державного акта на право приватної власності на земельну ділянку у спеціальній Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за відповідним номером.

II. Передача у приватну власність громадянам раніше наданих зе­мельних ділянок та які перебували у них на праві землекористування (ч.ч. 5, 6 ст. 17 ЗК України) (спрощена процедура):

1. Подача заяви про передачу у приватну власність раніше на­даної у користування земельної ділянки до відповідної ради (сільської, селищної, міської) за місцем її розташування.

До заяви додаються матеріали, що підтверджують її розмір:

а) земельно-кадастрова документація;

б) дані бюро технічної інвентаризації;

в) дані правлінь товариств, кооперативів тощо. Такі земельні ділянки можуть передаватися для:

а) ведення селянського (фермерського) господарства;

б) ведення особистого підсобного господарства;

в) будівництва та обслуговування жилого будинку і господарсь­ких будівель;

г) ведення садівництва;

д) гаражного і дачного будівництва.

2. Розгляд та перевірка обгрунтованості заяви та поданих ма­теріалів у місячний термін.

3. Прийняття вказаними радами рішення про передачу в при­ватну власність громадянина відповідної земельної ділянки у разі відповідності поданих даних реальним її розмірам.

4. Підготовка, посвідчення і видача державного акта на право приватної власності на земельну ділянку.

5. Реєстрація відповідною радою державного акта на право при­ватної власності на землю.

III. Передача земель у власність громадянам для ведення селянсь­кого (фермерського) господарства (особливі умови):

Особи, які мають право на приватизацію земель для ведення се­лянського (фермерського) господарства:

1. Будь-який громадянин України.

2. Особа, що має право- і дієздатність у повному обсязі.

3. Власне волевиявлення особи.

4. Наявність документа, який підтверджує здатність займатися селянським (фермерським) господарством.

5. Особа, яка пройшла відповідний конкурсний відбір. Першочергове право надається особам, які:

а) проживають в сільській місцевості;

б) мають кваліфікацію або досвід роботи в сільському госпо­дарстві.

Особливості приватизації земель громадянами для ведення се­лянського (фермерського) господарства:

а) передача земельних ділянок у приватну власність для вказа­них цілей проводиться із земель запасу, а також земельних ділянок, вилучених у встановленому порядку;

б) за бажанням громадян України земельні ділянки передають­ся з урахуванням присадибного наділу землі;

,в) земельні ділянки передаються безоплатно один раз у межах середньої земельної частки;

г) факт передачі вказаних земель безоплатно посвідчується відміткою у паспорті або документі, який його замінює;

д) земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним масивом з розташованими на ньому лісовими угіддями та водними джерелами;

е) розташування земельних ділянок по можливості уздовж та поблизу існуючих доріг, електричних, радіотелефонних мереж, га-зо- і водопостачальних систем, інших видів інженерної інфраструк­тури;

є) як виняток, можуть передаватися земельні ділянки лісового і водного фонду, що входять до складу угідь цих господарств — ділянки лісів до 5 га та ділянки водойм і болот до 3 га.

Процедура приватизації земель громадянами для ведення се­лянського (фермерського) господарства:

1. Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерсь­ке) господарство подають заяву про передачу їм відповідної земель­ної ділянки до районної, міської ради, в адміністративному підпо­рядкуванні якої є район, за місцем її розташування.

2. Заява підписується головою створюваного селянського (фер­мерського) господарства. У заяві зазначаються:

а) бажаний розмір земельної ділянки;

б) її місце розташування;

в) кількісний склад цього господарства;

г) документально підтверджуються досвід роботи у сільському господарстві, наявність кваліфікації, спеціальної підготовки;

д) обгрунтування розмірів земельних ділянок та перспективи д розвитку діяльності селянського (фермерського) господарства. | 3. Попередньо заява підлягає погодженню з сільською, селищ­ною радою.

4. Розгляд вказаних матеріалів у місячний термін районною, міською конкурсною комісією та відповідно районною, міською радою, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, та про­ходження конкурсного відбору.

5. У разі проходження конкурсного відбору та згоди відповідна рада замовляє за рахунок Українського державного фонду підтрим­ки селянських (фермерських) господарств державній землевпо­рядній організації проект відведення земельної ділянки, який роз­робляється в першочерговому порядку.

, 6. Розроблення проекту відведення земельної ділянки для ве-

; дення селянського (фермерського) господарства.

і 7. Погодження підготовленого проекту відведення земельної

і ДІЛЯНКИ 3:

а) власником землі або землекористувачем за винятком ви­падків відведення земельної ділянки із земель запасу;

б) місцевими (районними) органами виконавчої влади:

— землевпорядними організаціями;

— природоохоронними органами;

— санітарними органами;

— органом архітектури.

8. Якщо передбачається передача земельних ділянок громадя­нам для вказаної мети із земель, що перебувають у власності чи ко­ристуванні, то обов'язково має дотримуватися процедура їх вилу­чення або викупу.

9. Прийняття рішення щодо передачі земельної ділянки грома­дянину для ведення селянського (фермерського) господарства на найближчій сесії відповідної ради.

10. Можливий судовий розгляд позову у разі відмови районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, у передачі в приватну власність земельної ділянки для селянського (фермерського) господарства.

Рішення відповідного суду про задоволення позову є підставою для:

а) відведення земельної ділянки громадянину для ведення се­лянського (фермерського) господарства в натурі (на місцевості);

б) видачі громадянину державного акта на право приватної власності на землю для ведення селянського (фермерського) госпо­дарства.

11. Відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) про­водиться після збирання врожаю, який не підлягає поділу.

12. Підготовка, оформлення та видача державного акта на пра-' во приватної власності на землю для ведення селянського (фер­мерського) господарства.

13. Державна реєстрація селянського (фермерського) господар­ства у 30-денний термін після одержання державного акта на пра­во приватної власності на землю.

На державну реєстрацію подаються такі документи:

а) відповідна заява;

б) статут господарства, якщо цього вимагає його організаційна форма;

в) список осіб, які бажають створити селянське (фермерське) господарство із зазначенням прізвища, ім'я, по батькові його го­лови;

г) документ про внесення плати за державну реєстрацію. Державна реєстрація проводиться відповідною радою, яка пере­дала у власність земельну ділянку.

14. Набуття статусу юридичної особи або без такого передбачає:

а) можливість отримання печатки;

б) відкриття в установах банку поточного та інших рахунків;

в) визнання (легалізація) селянського (фермерського) господар­ства державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійного товаровиробника;

г) можливість укладання договорів з іншими юридичними та фізичними особами.

'15. Після легалізації селянське (фермерське) господарство стає на облік у сільській, селищній, міській раді шляхом зазначення у спеціальній погосподарській книзі даних про його склад та переда­чу у приватну власність земельної ділянки.

Особливості передачі земельних ділянок v приватну власність членам сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, які виявили бажання вести селянське (Фер­мерське) господарство:

а) волевиявлення (бажання членів цих господарств) вести се­лянське (фермерське) господарство;

б) право безперешкодного виходу з цих підприємств, коопера­тивів, акціонерних товариств;

в) підставою виникнення права приватної власності на частку земель цих господарств є рішення районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, про безоплатну передачу у приватну власність земельної ділянки;

г) розмір земельної ділянки встановлюється у межах середньої земельної частки, що вилучається із земель цих підприємств, коо­перативів, акціонерних товариств;

д) земельні ділянки із земель вказаних господарств мають пере­даватися безоплатно;

е) кадастрова оцінка земельної ділянки, що вилучається, повин­на бути, як правило, на рівні середньої по господарству;

є) передача земельної ділянки у приватну власність членам сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних то­вариств з кадастровою оцінкою нижчою за середню по господарст­ву передбачає встановлення таких пільг:

— звільнення від плати за землю протягом трьох років з часу пе­редачі земельної ділянки;

— можливість часткового звільнення від плати за землю на пев­ний термін, відстрочення плати або зниження ставки земельного податку за рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки ^ Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад за кло-В, потанням відповідних районних і міських рад;

•. ж) судовий захист вказаного права в разі відмови у виділенні ^ члену сільськогосподарського підприємства, кооперативу, ^ акціонерного товариства належної йому частки земель (паю);

р з) рішення суду про задоволення позову є юридичною підста-" вою для виділення паю в натурі та видачі правовстановлюючих до­кументів на земельну ділянку.

IV. Передача земельних ділянок у власність садівницьких това­риств та приватну власність членів цих товариств.

Процедура передачі вказаних земель у колективну власність садівницьких товариств та приватну власність їх членів передбачає:

1. Прийняття рішення загальними зборами садівницьких това­риств про безоплатну передачу земель загального користування у колективну власність товариств та земельних ділянок, що знахо­дяться в індивідуальному використанні їх членів, у приватну власність.

2. Подання до відповідної місцевої ради за місцем розташуван­ня земельних ділянок клопотання від імені садівницького товари­ства, заяв від членів цих товариств про безоплатну передачу у власність належних їм на праві користування земельних ділянок та обґрунтовуючих матеріалів:

а) рішення відповідних загальних зборів;

б) матеріали, що обґрунтовують розміри відповідних земельних ділянок (проект організації території садівницького товариства, плани земельних ділянок цих товариств, інша земелевпорядна та земельно-кадастрова документація тощо);

в) списки громадян, які є членами садівницьких товариств.

3. Розгляд відповідною сільською, селищною, міською радою вказаних матеріалів у місячний термін та прийняття відповідного рішення.

4. При позитивному розв'язанні питання в рішенні про переда­чу земель у власність садівницьких товариств та їх членів зазна­чається, що земельні ділянки загального користування (шляхи, проїзди, охоронні зони, земельні ділянки, зайняті колективним са­дом та іншими об'єктами загального користування) передаються в колективну власність товариства і не підлягають поділу, а громадя­нам — кожному члену цих товариств — передаються відповідні земельні ділянки для індивідуального садівництва у розмірах, визна­чених проектом організації території товариства, але не більше ніж 0,12 га.

5. Підготовка, оформлення і видача садівницьким товариствам та їх членам відповідно державного акта на право колективної власності на землю та державного акта на право приватної влас­ності громадянам — членам цього товариства.

6. Реєстрація вказаних державних актів у відповідних Книгах їх реєстрації.

V. Передача земель у колективну власність сільськогосподарським товаровиробникам (ст.ст. 5, 17, 57 ЗК України).

Умови передачі:

1. У колективну власність передаються землі таким суб'єктам:

а) колективним сільськогосподарським підприємствам;

б) сільськогосподарським кооперативам;

в) сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств.

2. У колективну власність можуть передаватися землі цих сільськогосподарських товаровиробників.

3. Передача вказаних земельних ділянок здійснюється безоплатно.

4. Площа земель, що передаються у колективну власність, ста­новить різницю між загальною площею земель, що знаходиться у віданні відповідної ради, і площею земель, які залишаються у дер­жавній власності (землі резервного фонду, лісового, водного фон­ду, землі запасу) та які перебувають у власності громадян.

Передача земельних ділянок проводиться у такому порядку:

1. Прийняття рішення загальних зборів цих підприємств, коо­перативів, товариств про безоплатну передачу земель у колективну власність зазначених осіб.

2. Передачі в колективну власність вказаних суб'єктів підляга­ють землі, що знаходяться у їх користуванні, або ділянки із земель запасу, за винятком земельних ділянок, розташованих у межах на­селених пунктів, які передаються у відання сільської, селищної, міської ради.

3. Клопотання трудового колективу на підставі рішення його за­гальних зборів перед сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки про передачу земель у ко­лективну власність.

До клопотання додаються:

а) матеріали, що обґрунтовують розмір земельної ділянки;

б) рішення відповідних загальних зборів;

в) списки громадян, які є членами цих колективних госпо­дарств.

4. Звернення сільської, селищної, міської ради до районної дер­жавної адміністрації про створення комісії щодо визначення зе­мель, які підлягають передачі в колективну власність.

5. Створення комісії щодо визначення земель, які підлягають передачі у колективну власність, рішенням чи розпорядженням районної державної адміністрації в складі:

— голови (заступника керівника районної державної адміністрації);

— заступника голови (начальника райвідділу земельних ре­сурсів);

— членів комісії (представників управління з питань аграрної політики, лісогосподарських, водогосподарських органів, об'єкти яких розташовані на цих землях, голів рад колективних сільського­сподарських підприємств району) із залученням керівників і спеціалістів цих підприємств, землевпорядника відповідної ради.

6. Організація робіт щодо визначення земель, які підлягають пе­редачі у колективну власність, районним відділом земельних ре­сурсів із залученням у разі необхідності фахівців відповідної філії Інституту землеустрою Української академії аграрних наук. У місячний термін з дня отримання клопотання сільськогосподарсь­кого товаровиробника виготовляється документація, яка включає:

а) пояснювальну записку;

б) клопотання про передачу земель у колективну власність;

в) звернення заявника до районної державної адміністрації про створення комісії з визначення земель, що підлягають передачі у колективну власність;

г) рішення або розпорядження районної державної адміністрації про створення комісії з визначення земель, що підлягають передачі у колективну власність відповідному сільськогосподарському това­ровиробнику;

д) планово-картографічні матеріали з відображенням на них зе­мельних ділянок колективної та державної власності за підписом голови та членів комісії;

е) експлікація земель в межах землекористування відповідного заявника;

є) проект можливого рішення сільської, селищної, міської ради щодо передачі земель у колективну власність або рішення район­ної ради, якщо у межах цієї земельної ділянки функціонують дві або більше сільських ради.

7. Подання вказаної документації відповідній сільській, се­лищній, міській раді або районній раді, яка в місячний термін роз­глядає її та приймає рішення про передачу земель у колективну власність.

8. Розгляд сільською, селищною, міською або районною радою вищезазначеної документації і прийняття рішення про передачу зе­мель у колективну власність.

9. У разі, якщо межі цих земельних ділянок не проходять по визначених на місцевості контурах, вони переносяться в нату­ру (на місцевість) і закріплюються відповідними межовими знаками.

10. Видача державного акта на право колективної власності на землю на підставі рішення відповідної ради, в якому фіксується:

а) назва відповідного сільськогосподарського суб'єкта;

б) місцезнаходження землевласника;

в) найменування відповідної ради, що його видала, та її адміністративно-територіальна юрисдикція;

г) кількісний склад земель, що передається у колективну власність за планом;

д) мета використання земель;

е) дата прийняття рішення відповідною радою;

є) кількість примірників державного акта, які передаються но­вим землевласникам та залишаються на зберіганні у відповідній раді;

ж) номер реєстрації державного акта в Книзі записів державних актів на право колективної власності.

Державний акт підписується головою відповідної ради і посвідчується печаткою із зазначенням відповідної дати. До нього додається затверджений у встановленому порядку відповідною ра­дою список громадян — членів колективного сільськогосподарсь­кого підприємства, кооперативу, товариства, підписаний головою місцевої ради та головою відповідного сільськогосподарського підприємства, кооперативу або товариства, а також план зовнішніх меж земель, переданих у колективну власність, підписаний інжене­ром-землевпорядником та скріплений відповідною печаткою.

'11. Реєстрація державного акта на право колективної власності у спеціальній Книзі реєстрації таких документів.

VI. Передача земельних ділянок у приватну власність членам сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних това­риств та інших сільськогосподарських товаровиробників у процесі па­ювання та розпаювання земельних ділянок'.

Вказана передача земельних ділянок здійснюється відповідно до встановлених процедур паювання земельних ділянок з пер­соніфікацією права кожного члена цих господарств на частку зе­мельної ділянки в колективній власності, посвідчення їх юридич­ного титулу шляхом видачі Сертифіката на право на земельну ча­стку (пай), подальшого їх добровільного виходу з членів вищезаз­ начених колективних господарств з виділенням в натурі (на місце­вості) їх частки земель і посвідчення права приватної власності на ці частки шляхом видачі державного акта на право приватної влас­ності на землю*.

Паювання земель — це встановлений порядок визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства в умовних кадастрових гек­тарах, виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої гро­шової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для цих господарств без їх виділення в натурі (на місцевості).

Умови паювання земельних часток:

1. Паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, кооперативам, акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств.

2. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств здійснюється після їх перетворення на ко­лективні сільськогосподарські підприємства.

3. Право на земельну частку (пай) мають члени:

а) колективного сільськогосподарського підприємства;

б) сільськогосподарського кооперативу;

в) сільськогосподарського акціонерного товариства;

г) пенсіонери, які раніше працювали в цих господарствах і за­лишилися їх членами, відповідно до списку, що додається до дер­жавного акта на право колективної власності на землю.

4. Рівні права в процесі паювання всіх членів колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних то­вариств на вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах зе­мельних часток (паїв).

5. Вартість земельної частки (паю) для кожного з перерахова­них підприємств, кооперативів, акціонерних товариств визна­чається виходячи із грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюються за Мето­дикою грошової оцінки земель, затвердженої Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай).

6. Визнання права на земельну частку (пай) на першому етапі суб'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави з подальшим обмеженням форм його відчуження до прийняття но­вого Земельного кодексу України'.

7. Землі, передані у колективну власність, підлягають в найкоротші строки поділу на земельні частки (паї) без виділення в натурі (на місцевості) організаціями землеустрою.

Підставами здійснення паювання земельних часток визнано:

1. Наявність державного акта на право колективної власності.

2. Список членів відповідного колективного сільськогоспо­дарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства, за­тверджений загальними зборами цих господарств.

3. Зобов'язальний характер сукупності нормативно-правових норм та приписів щодо здійснення паювання земельних часток зе­мель, переданих у колективну власність вищеназваних товарови­робників.

Процедура паювання земельних часток — встановлений норма­тивно-правовий порядок поділу земель, переданих у колективну власність, на земельні частки (паї) і юридичне посвідчення прав на них шляхом оформлення та видачі земельного правовстановлюю-чого документа кожному члену цих господарств у формі сертифіка­та на право на земельну частку (пай).

Така процедура передбачає:

1. Утворення комісії в колективних сільськогосподарських підприємствах, кооперативах, акціонерних товариствах з числа їх працівників для обчислення розмірів земельної частки (паю).

2. Обчислення комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному колективному сільськогосподарському підприємству, ко­оперативу, акціонерному товариству.

3. Подача обчислених комісіями розмірів земельної частки (паю) на розгляд та затвердження районної державної адміністрації.

4. Розгляд та прийняття рішення районною державною адміністрацією щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному господарству.

5. Виготовлення та видача громадянам сертифікатів на право на загальну частку (пай) за єдиним в Україні зразком, у якому вка­зується:

а) назва відповідного сільськогосподарського підприємства, ко­оперативу, товариства;

б) його місцезнаходження;

в) адміністративно-територіальна приналежність;

г) прізвище, ім'я, по батькові члена господарства;

д) місце проживання;

е) підстава та назва районної державної адміністрації, яка прий­няла рішення;

є) дата прийняття рішення;

ж) підтвердження наданого права на земельну частку (пай) у складі земель, які перебувають у колективній власності відповідно­го господарства;

з) розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гекта­рах без визначення межі цієї частки в натурі (на місцевості);

й) вартість земельної частки (паю) у відповідній грошовій сумі;

і) підпис, прізвище та ініціали голови районної державної адміністрації;

й) дата видачі та посвідчення відповідною печаткою.

6. Реєстрація сертифіката на права на земельну частку (пай) у спеціальній Книзі реєстрації цих документів відповідною район­ною державною адміністрацією.

7. Посвідчене право на земельну частку (пай) може бути об'єктом договірних відносин, зокрема купівлі-продажу, даруван­ня, міни, успадкування, застави.

Цей перелік та можливості щодо відчуження є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає, якщо інше не буде перед­бачено в законі та постанові Кабінету Міністрів України, якому доручено затвердити форму сертифіката на право на земельну ча­стку (пай).

Важливою формою переходу прав на землю від права на земель­ну частку (пай) до права приватної власності на цю ділянку є проце­дура розпаювання земельної ділянки або реєстрації прав на землю.

Юридичною підставою для реалізації такого права стала норма ч. 9 ст. 5 ЗК України, за якою кожний член колективного сільсько­господарського підприємства, кооперативу або акціонерного това­риства в разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості). У подальшому це право було деталізоване нормативними актами щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва, якими, зокрема, перед­бачалося право кожного члена вищезазначених господарств безпе­решкодно вийти з нього та одержати безкоштовно в приватну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості), що посвідчується державним актом на право приватної власності на землю.

Цей процес вважаю за доцільне назвати «розпаюванням», а оформлення відповідного права приватної власності — «ресер-тифікацією», який спрямований на привласнення відповідної зе­мельної частки та виникнення права приватної власності.

Процес розпаювання земель колективної власності та ресер-тифікації права на земельну частку (пай) базується на таких прин­ципах та юридичних можливостях:

1. Право безперешкодного виходу з колективних господарств.

2. Право виділення в натурі належної частки.

3. Наявність особистого волевиявлення особи — члена відповідного колективного господарства.

4. Добровільний характер здійснення відповідних дій та отри­мання в приватну власність належної частки земельної ділянки.

5. Вільний вибір форм господарювання на цій земельній ділянці приватним шляхом (одноособове) або об'єднання земельних діля­нок, майна, коштів та праці щодо організації та здійснення відповідної діяльності.

6. Право добровільного створення на базі земельних ділянок відповідних організаційно-правових форм підприємницької діяль­ності:

а) селянських (фермерських) господарств;

б) спільних сільськогосподарських підприємств, асоціацій, спілок, акціонерних товариств, інших кооперативних підприємств і організацій;

в) створення приватних (приватно-орендних) підприємств, різних господарських товариств, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності на землю та майно.

7. Вказане право не може бути обмежено рішеннями загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, ко­оперативів, товариств або будь-якими іншими рішеннями.

8. Надання новим власникам розпайованих і ресертифікованих земельних ділянок різних правових можливостей щодо розпоряд­ження земельними ділянками, які передані на праві приватної власності:

а) надавати в орендне землекористування;

б) відчужувати у законний спосіб — дарувати, обмінювати, про­давати громадянам України;

в) передавати у спадщину;

г) передавати в заставу;

д) здійснювати інші розпорядчі повноваження, які не змінюють цільового призначення цих земельних ділянок.

"Процедура розпаювання земельних часток передбачає:

1. Подання заяви до колективного сільськогосподарського підприємства, відповідного кооперативу, акціонерного товариства про вихід з цих господарств та виділення належної частки земель у натурі (на місцевості).

2. Обговорення та прийняття рішення загальними зборами відповідних колективних господарств про вихід їх окремих членів із земельними частками та відведенням їх у натурі на місцевості:

3. У разі відмови в задоволенні заяви таке рішення загальних зборів колективних сільськогосподарських підприємств може бути оскаржене заявником до суду за місцем розташування земельної ділянки.

4. Відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) органа­ми землеустрою (інженером-землевпорядником).

5. Звернення заявника до відповідної сільської, селищної, міської ради із заявою про виготовлення та видачу державного ак­та на право приватної власності на землю.

6. Видача державного акта на право приватної власності на зе­мельну ділянку.

7. Реєстрація вказаного акта в спеціальній Книзі реєстрації дер­жавних актів на право приватної власності на землю.

8. Повернення до районної державної адміністрації сертифіката на право на земельну частку (пай).

9. Вільне розпорядження земельною ділянкою в порядку, вста­новленому земельним законодавством України.

Процес приватизації земель в Україні забезпечується певними

юридичними гарантіями.

Юридичні гарантії здійснення приватизації земель в Україні — це юридичні засоби, що забезпечують безперешкодну і безоплатну передачу земельних ділянок у власність громадян та їх об'єднань.

Можна виділити такі групи юридичних гарантій:

1. Матеріально-правові.

2. Організаційно-правові.

3. Процесуально-правові.

4. Забезпечувально-правові.

1. Матеріально-правові гарантії:

а) закріплення в законодавстві права громадян та їх об'єднань на отримання відповідно у приватну та колективну власність зе­мельних ділянок;

б) встановлення нормативно-правовим шляхом нормування розмірів таких земельних ділянок;

в) наявність юридичних можливостей щодо реалізації повнова­жень правосуб'єктних осіб;

г) встановлення обов'язків органів держави та місцевого само­врядування щодо розгляду заяв та клопотань, інших обґрунтовую­чих матеріалів на передачу земель у приватну та колективну власність.

2. Організаційно-правові гарантії:

а) передбачається структура органів, зобов'язаних розглядати матеріали на безоплатну передачу земельних ділянок у приватну і колективну власність;

б) визначаються організаційні структури, які розробляють про­ект відведення земельних ділянок;

в) діяльність організаційно-функціональних структур щодо фінансування робіт з підготовки матеріалів на передачу земельних ділянок у власність;

г) наявність контролюючих органів щодо координації та забез­печення приватизації земель та перевірки дотримання вимог чин­ного законодавства в цій сфері.

3. Процесуально-правові гарантії:

а) законодавче визначення деяких процедур приватизації зе­мель;

б) встановлення послідовності дії та стадій передачі земель у приватну та колективну власність;

в) визначення термінів розгляду матеріалів приватизації, прий­няття рішень і видачі правовстановлюючих земельно-правових до­кументів;

г) закріплення процесуальних підстав оскарження дій зо­бов'язальних осіб у судовому порядку. 4. Забезпечувально-правові гарантії:

а) встановлення судового порядку розгляду та вирішення • спірних питань щодо приватизації земельних ділянок;

б) визнання рішення суду підставою для відведення земельних ділянок у натурі (на місцевості) та видачі державного акта на пра­во власності на землю.

§ 4. Правові засади набуття права власності на земельні ділянки

Існування різних організаційно-правових форм придбання зе­мельних ділянок і відповідне набуття прав на земельні ділянки — невід'ємна складова реформування земельних правовідносин, що свідчить про демократизацію суспільства, послаблення цент­ралізації державної влади, розвиток місцевого самоврядування та демонополізацію права державної власності на землю.

Це об'єктивно зумовлює розширення правових форм приватної, колективної (спільної сумісної та спільної часткової) і комунальної власності на земельні ділянки, закріплення в чинному законо­давстві певного приватного та корпоративного інтересу до землі та оформлення відповідних прав фізичних і юридичних осіб на неї.

'Інтерес до землі різних прошарків суспільства обумовлює в свою чергу невпинний процес законотворчої діяльності щодо уніфікації різними правовими способами процесу набуття прав на земельні ділянки залежно від їх цільового призначення, правово­го режиму і приналежності до відповідної категорії земель.

На тлі приватизаційних процесів почали модифікуватися різні форми переходу прав на землю від держави до громадян і юридич­них осіб, що мало наслідком запровадження в законодавстві кате­горії так званої «платної приватизації», що фактично призвело до перегляду змісту відповідних юридичних понять.

Не випадково в чинному законодавстві, в науковій та спеціальній літературі через вади юридичної техніки почали застосовуватися по­ряд із терміном «приватизація» й інші замінники — «платна прива­тизація», «передача земельних ділянок (земель) у власність шляхом викупу», «продаж земельних ділянок» як тотожні приватизації, що призвело до свідомого чи несвідомого «засмічення» чинного законо­давства та плутанини в практиці його застосування.

Очевидним є правотворчий абсурд, адже, скажімо, купівля-про­даж як форма набуття права на землю має свою історію та юридич­ну природу, чіткі ознаки, які ніяким чином не пов'язані зі змістом правового розуміння приватизації землі.

Варто зазначити, що законодавець досить-таки непевно закріплює можливість набуття прав на землю як широкої категорії відчуження земельних ділянок у одних власників та набуття і оформлення прав на них іншими фізичними і юридичними особами, тобто застосовує це словосполучення в контексті широ­кого поняття, яке може ототожнювати різні процедури переходу прав на земельні ділянки від одних суб'єктів до інших поряд із приватизацією земель.

Застосування словосполучення «придбання земельної ділянки» більшою мірою характеризує власне факт фізичної зміни власника відповідної земельної ділянки. Таким чином, придбання земельної ділянки може здійснюватися певним способом, шляхом визначен­ня конкретної організаційно-правової форми опосередкування юридичної можливості набуття особою відповідного права (у даному випадку — права власності) на земельну ділянку та прохо­дження відповідної процедури.

Набуття прав на земельні ділянки має свої юридичні особли­вості, оскільки за чинним законодавством значною мірою пов'язується з розпорядчою діяльністю органів центральної та місцевої виконавчої влади, що і відрізняє вказаний процес від купівлі-продажу та інших форм відчуження земельних ділянок із диспозитивністю суб'єктів зазначених правовідносин.

Набуття прав на земельні ділянки обов'язково передбачає прий­няття відповідного управлінського рішення, тобто специфічної форми дозволу уповноваженого органу держави, органів місцевого самоврядування, яке виступає як обов'язкова юридична підстава для подальшого укладання договору на відчуження земельної ділянки та юридичного оформлення на неї відповідних суб'єктив­них прав.

Таким чином, у процесі набуття прав на земельні ділянки поєднуються різноманітні дії управлінського, матеріально-правово­го, процедурне (процесуально)-правового і цивільно-правового ха­рактеру, що спрямовані на зміну або припинення права власності держави на землю та його виникнення у визначених законодавст­вом фізичних і юридичних осіб.

Аналіз чинного законодавства в цій сфері дає підстави для висновку, що набуття прав на земельні ділянки спрямовується на виникнення переважного права приватної та колективної влас­ності громадян та їх об'єднань або ж різних юридичних осіб на землю, що проводять діяльність, пов'язану з використанням зе­мельної ділянки, або ж на об'єкти, що знаходяться (розташову­ються) на ній.

Маю зазначити й те, що набуття прав на землю передбачає ви­никнення права власності не взагалі на землю чи категорію земель, а на конкретно визначену і юридичне відокремлену в земельно-правових документах земельну ділянку.

Особливістю набуття прав на земельні ділянки є і наявність чітко визначеної в законодавстві процедури, тобто порядку здійснення юридичних дій, за яких у суб'єктів виникають повноваження щодо володіння, користування і розпорядження цією зе­мельною ділянкою. Такі юридичні процедури мають спільні ознаки, проте різняться за суб'єктним складом, правовим режимом земель земельної ділянки і колом прав та обов'язків правосуб'єктних осіб.

Набуття прав на земельні ділянки має чітко фіксований ком­пенсаційний характер щодо виконання конкретних дій та надання послуг — використання матеріалів, їх транспортування, обмін, зберігання, замовлення, надпису, посвідчення, реєстрації тощо за рахунок коштів заінтересованих осіб.

Характерна і та обставина, що набуття прав на землю здійснюється поза межами процедурно-правового забезпечення приватизації земельних ділянок.

Незаперечним є і той факт, що набуття прав на земельні ділян­ки створює умови для розширення кола їх власників, прискорює формування ринку землі, залучення земельних ділянок до товарно-грошового обігу, сприяє наповненню бюджетів додатковими фінан­совими коштами і розширює сферу активної юридичної практики консультативних, консалтингових фірм і нотаріальних контор.

Юридичною базою набуття прав на земельні ділянки є норми Зе­мельного кодексу (ЗК) України, інших законів та підзаконних актів.

1. Так, відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗК України громадяни можуть набувати право власності на земельні ділянки у разі:

а) одержання їх у спадщину;

б) одержання частки землі у спільному майні подружжя;

в) купівлі-продажу, дарування та обміну.

2. Допускається придбання земельних ділянок у власність у місцевих рад для ведення селянського (фермерського) господарст­ва, розмір яких перевищує середню земельну частку (ч. 5 ст. 6; ст. 18 ЗК України; ч. 5 п. 2 ст. 4 Закону України від 22 червня 1993 р. «Про селянське (фермерське) господарство». Крім того, цим же За­коном встановлена можливість придбання за плату земельних діля­нок у приватну власність із земель запасу (ч. 1 ст. 7).

3. Придбання земельних ділянок можливе шляхом їх викупу місцевими радами та Верховною Радою України за згодою влас­ників землі і землекористувачів (ч. 8 ст. 17, ст. 31, 34 ЗК України).

4. Перехід права власності на земельну ділянку може здійсню­ватися у зв'язку з переходом права власності на будівлю і споруду (ст. ЗО ЗК України).

5. Придбання земельних ділянок і набуття права власності на них може провадитися за спеціальними процедурами, передбаче­ними: а) Законом України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва»; б) указами Пре­зидента України:

— від 29 грудня 1993 р. «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню»';

— від 12 липня 1995 р. «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності»';

— від 19 січня 1999 р. «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення»².

І. Правові моделі процедури придбання земельних ділянок у власність та набуття прав власності на них

Порядок придбання земельних ділянок та набуття права при­ватної власності на земельні ділянки у спадщину, одержання їх у спільному майні подружжя, внаслідок укладення договору купівлі-продажу, дарування, обміну земельними ділянками, визначається відповідно нормами Цивільного кодексу УРСР та Кодексу законів про шлюб та сім'ю України.

II. Особливості набуття прав на земельні ділянки для зайняття се­лянським (фермерським) господарством або особистого підсобного господарства

Придбання земельних ділянок громадянами понад норму, яка при­ватизується безкоштовно, здійснюється з урахуванням вимог норм на­ведених вище законів з метою ведення селянського (фермерського) гос­подарства, особистого підсобного господарства шляхом їх викупу відповідно до Порядку викупу земельних ділянок громадянами (понад норму, яка приватизується безкоштовно) для ведення селянського (фермерського) або особистого підсобного господарства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р.³

Умови викупу громадянами земельних ділянок, які перевищу­ють норму, що приватизується безкоштовно, для ведення селянсь­кого (фермерського) та особистого підсобного господарства:

а) викупу підлягають земельні ділянки, що надані цим громадя­нам, які користуються ними відповідно до чинного законодавства та правовстановлюючих документів;

б) це мають бути земельні ділянки, які перевищують встанов­лені норми земель, що підлягають приватизації:

— середню земельну частку для ведення селянського (фер­мерського) господарства;

— 0,60 га земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства;

в) викуп здійснюється за бажанням відповідних громадян;

г) вартість земельної ділянки визначається в межах її грошової оцінки з урахуванням якості та місцезнаходження.

Процедура викупу передбачає:

1. Подання громадянами заяви (клопотання) до сільської, се­лищної або міської ради або уповноваженого нею органу за місцем розташування земельної ділянки.

а) У заяві зазначаються:

— найменування ради, до якої вона подається;

— прізвище, ім'я, по батькові покупця;

— паспортні дані (серія, номер);

— дата його видачі та орган, який його видав;

— місце проживання особи;

— ідентифікаційний номер покупця. Зміст заяви включає:

— прохання покупця продати йому відповідну земельну ділянку;

— площу земельної ділянки в гектарах;

— цільове призначення земельної ділянки;

— місцезнаходження в межах відповідної ради. До заяви додаються такі документи:

— Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою або договір оренди землі;

— рішення відповідної ради про надання земельної ділянки в користування в разі відсутності Державного акта на право землеко­ристування;

— кадастровий план земельної ділянки;

— копія свідоцтва про державну реєстрацію селянського (фер­мерського) господарства;

— список покупців із визначенням частки кожного в разі прид­бання земельної ділянки в спільну власність. Заява має містити:

'— підпис заявника, його ініціали та прізвище;

— дату та рік подання.

У заяві також зазначаються:

— дата і номер реєстрації заяви;

— посада особи, яка прийняла заяву, її підпис, ініціали та прізвище.

б) У клопотанні про продаж земельної ділянки мають містити­ся основні реквізити покупця — юридичної особи, зокрема:

— найменування та місцезнаходження;

— банківські реквізити, ідентифікаційний код;

— організаційно-правова форма;

— підпис керівника, його ініціали та прізвище. У разі придбання земельної ділянки в спільну власність до клопо­тання додається список покупців із визначенням частки кожного з них. 2. Розгляд та прийняття у місячний термін рішення відповідною

радою:

а) про продаж земельної ділянки;

б) про відмову у продажу земельної ділянки, якщо:

— не подані документи, необхідні для прийняття рішення щодо продажу земельної ділянки;

— виявлені недостовірні відомості в поданих документах. 3. Рішення сільської, селищної, міської ради або уповноважено­го нею органу є підставою для укладання договору купівлі-прода--

жу між відповідним продавцем та покупцем.

4. Організація купівлі-продажу земельної ділянки державними органами земельних ресурсів.

5. Визначення вартості земельної ділянки державними органа­ми земельних ресурсів відповідно до Методики грошової оцінки зе­мель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасової), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р.', Методики грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від ЗО травня 1997 р.² та Методики експертної грошової оцінки земель­них ділянок несільськогосподарського призначення, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1999 р.³.

6. Сплата покупцем повної вартості земельної ділянки або за згодою сторін із розстроченням платежу.

7. Укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.

8. Нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

9. Юридичне оформлення Державного акта на право приватної власності на землю.

10. Державна реєстрація Державного акта на право приватної власності у відповідній Книзі.

11. У разі прийняття рішення про відмову у продажу земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, особи­стого підсобного господарства відповідна місцева рада зобов'язана у де­сятиденний термін довести його до відома покупця у письмовій формі.

12. Рішення про відмову в продажу вказаної земельної ділянки, або залишення заяви без розгляду у термін більше місяця є підста­вою його оскарження в судовому порядку.

III. Особливості викупу земельних ділянок з метою передачі їх у власність громадянам, підприємствам, установам, організаціям

Основні умови викупу земельних ділянок:

а) такий викуп може здійснюватися тільки за згодою власників земельних ділянок та землекористувачів;

б) підставою для викупу є рішення місцевих рад та Верховної Ради України;

в) викуп земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, для державних і громадських потреб прова­диться відповідними радами за рахунок коштів місцевих бюджетів;

г) за рішенням сільської, селищної ради викуп земельних діля­нок можливий:

— із земель сіл і селищ, за винятком особливо цінних продук­тивних земель та зайнятих природними та історико-культурними об'єктами (ст. 33 ЗК України);

— за межами сіл і селищ у разі передачі їх у власність для:

будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших

об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення;

сільськогосподарського використання;

ведення селянського (фермерського) господарства;

обистого підсобного господарства;

індивідуального житлового будівництва;

дачного і гаражного будівництва;

індивідуального та колективного садівництва, крім випадків,

коли це відноситься до повноважень інших рад або стосується

особливо цінних земель, що охороняються;

д) за рішенням міської ради можливий викуп земель у межах міста для всіх потреб, крім ріллі, земельних ділянок, зайнятих ба­гаторічними насадженнями, та особливо цінних продуктивних зе­мель і земель, що охороняються;

е) за рішенням районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, викуп можливий з метою передачі у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерсько­го) господарства.

Процедура викупу земель з метою передачі їх у власність грома­дянам та визначеним у законодавстві юридичним особам:

1. Заінтересовані у викупі земельних ділянок особи звертаються з клопотанням до відповідної місцевої ради про попереднє погод­ження місць розташування відповідних об'єктів.

До клопотання додаються необхідні матеріали і розрахунки:

а) витяг з проекту районного планування або проекту плануван­ня та забудови населеного пункту;

б) копія плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із зазначенням площі, яка підлягає викупу;

в) склад угідь земельної ділянки, що підлягає викупу;

г) умови викупу земельної ділянки.

2. Розгляд відповідною місцевою радою у місячний термін кло­потання, поданих матеріалів й розрахунків; у разі згоди місцева ра­да дає дозвіл на підготовку матеріалів попереднього погодження місця розташування об'єкта.

3. Вказані особи погоджують місце розташування об'єкта, розміри земельної ділянки, умови викупу із:

а) власниками землі або землекористувачами;

б) районними (міськими) спеціально уповноваженими органами:

— землевпорядними;

— у сфері екології і природних ресурсів;

— санітарними;

— архітектури.

4. Передача відповідних погоджених матеріалів до сільської, се­лищної, міської ради на розгляд і погодження місця розташування об'єкта та розмірів земельної ділянки в межах наданих повнова­жень щодо вилучення та викупу земельної ділянки.

5. Розгляд та погодження місця розташування об'єкта і розмірів земельної ділянки, а у разі, якщо це відноситься до повноважень інших за підпорядкованістю рад, відповідна місцева рада готує свій висновок і подає для погодження до районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район.

6. Розгляд вказаних матеріалів у місячний термін районною (міською) радою та погодження місця розташування об'єкта, під який викуповується земельна ділянка, внесення рішення про викуп земельної ділянки або подання висновку до обласної ради.

7. За наслідками попереднього погодження клопотання і обґрун­товуючих матеріалів відповідна рада дає дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки у місячний термін з часу їх отримання.

8. Укладання угоди з проектною землевпорядною організацією на складання проекту відведення земельної ділянки.

9. Погодження проекту відведення земельної ділянки з власни­ком землі або землекористувачем і передача його на розгляд відповідної сільської, селищної, міської ради.

10. Розгляд відповідною місцевою радою проекту відведення зе­мельної ділянки і прийняття рішення про її вилучення, викуп і пе­редачу у власність заінтересованих осіб.

11. Укладання угоди про викуп земельної ділянки з її власни­ком, внесення плати відповідно до проведеної експертної грошової оцінки землі, нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

12. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

13. Виготовлення та видача Державного акта на відповідне пра­во власності на землю.

14. Реєстрація Державного акта у спеціальній Книзі, реєстрація відповідних державних актів.

15. У разі відмови власника землі або землекористувача дати згоду на викуп земельної ділянки чи в разі відмови місцевої ради у її вилученні, ці питання можуть бути вирішені в судовому по­рядку.

16. Рішення суду про задоволення позову про викуп земельної ділянки є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і видачі Державного акта, що посвідчує право власності на землю за умови сплати відповідних коштів покупцем.

IV. Правові засади переходу прав власності на земельні ділянки у зв'язку з переходом прав власності на будівлі і споруди (ст. ЗО ЗК Ук­раїни)

1. Загальний принцип чинного законодавства — при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами пере­ходить і право власності (або користування) на земельну ділянку.

2. За попереднім законодавством цей принцип застосовувався стосовно земель міст і селищ міського типу.

3. Підставою виникнення права на землю є відповідна угода про відчуження будівель і споруд.

4. Таким чином, право на земельні ділянки, на яких розташо­вані об'єкти, було похідним від права власності на будівлю і спо­руду.

За чинним земельним законодавством:

1. Це право обмежено суб'єктним і об'єктним складом, визна­ченим ст. 67 ЗК України, тобто присадибними ділянками, які ви­користовуються для індивідуального житлового будівництва, а та­кож ділянками для гаражного і дачного будівництва та право-суб'єктністю громадян, яким надано таке право.

2. Це право залежить від права на земельні ділянки попередніх власників будівель та споруд (можливий перехід тільки права кори­стування).

3. Це право переходить новому власнику будівель і споруд, як­що не змінюється цільове використання земельної ділянки.

4. Допускається можливість набуття права спільної власності на земельну ділянку, якщо будівля (або її частина) переходить до кількох власників.

5. Посвідчення права власності на землю здійснюється шляхом видачі Державного акта на право приватної власності або колек­тивної власності відповідними радами.

6. Обов'язкова реєстрація цих Державних актів відповідною ра­дою (ч. 1 ст. 23 ЗК України).

Отже, зважаючи на викладене, можна констатувати:

І. Сучасна практика правового регулювання відрізняється від

практики попереднього періоду правового регулювання, оскільки

поширюється виключно на земельні ділянки для індивідуального

житлового, гаражного і дачного будівництва.

2. Формально право власності на земельну ділянку для індивіду­ального житлового, гаражного і дачного будівництва поширюється виключно на громадян.

3. Ігнорування цих вимог породило хибну практику відчуження і набуття земель юридичними особами на праві власності, оскільки ч. З ст. ЗО ЗК України передбачає для них тільки перехід права ко­ристування земельною ділянкою при передачі будівель і споруд, маючи на увазі, що передача передбачає безкоштовне відчуження будівель і споруд на користь інших юридичних осіб.

V. Правові форми набуття права власності на землю за спеціаль­ними процедурами

Наявність спеціальних процедур обумовлено прийняттям низки указів Президента, які передбачили особливі вимоги щодо придбан­ня земельних ділянок несільськогосподарського призначення для зайняття підприємницькою діяльністю та на яких розташовані певні об'єкти, зокрема незавершеного будівництва та автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню.

Певний сплеск розвитку інституту придбання земельних діля­нок несільськогосподарського призначення та набуття прав на них надали укази Президента, зокрема, нині скасований Указ Президента України від 14 жовтня 1993 р. «Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва», а також укази Президента України від 29 грудня 1993 р. «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню», та від 12 липня 1995 р. «Про приватизацію та оренду земельних діля­нок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності».

Саме в зазначених нормативно-правових актах застосовується категорія «приватизація» як синонім понять «платна приватизація» та «придбання у власність земельних ділянок» для відповідної діяльності, в тому числі підприємницької. І тільки в Указі Прези­дента України від 19 січня 1999 р. «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» термін «приватизація» об'єктів незавершеного будівництва ототожнено із категорією «відчуження», а стосовно земельних ділянок чітко визначена мож­ливість їх придбання шляхом купівлі-продажу в установленому по­рядку. В Указі зазначаються також основні суб'єкти цих пра­вовідносин — покупці та продавці вказаних земельних ділянок.

Отже, власне нормативно-правовим шляхом легалізовані ос­новні категорії, що відрізняються від процесу приватизації. Тим са­мим легалізовано юридичні підстави для припинення невиправда­ної дискусії в цій частині, закріпивши інститут придбання земель­них ділянок як самостійні правові норми в системі перерозподілу земельних ділянок на ринку землі та набуття відповідних прав на придбані земельні ділянки. Певною мірою це зумовлено також і Законом України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості привати­зації об'єктів незавершеного будівництва», яким чітко закріплено, що покупці об'єктів незавершеного будівництва можуть придбати (підкреслено мною — В. А.) разом з цими об'єктами земельні ділянки, відведені в установленому порядку для будівництва.

Особливості процедури набуття прав на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва та автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно насе-, ленню.

1. Право на придбання вказаних земельних ділянок мають:

а) громадяни України;

б) юридичні особи, зареєстровані на території України та в ста­тутному фонді яких відсутня частка державного майна (а щодо об'єктів незавершеного будівництва — не перевищує 25 відсотків).

Інші особи, зокрема іноземні юридичні особи, громадяни іно­земних держав, особи без громадянства, спільні підприємства, міжнародні об'єднання та організації за участю іноземних юридич­них осіб та громадян іноземних держав, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, іноземні держави мають право ви­ключно на довгострокову оренду земельних ділянок.

Прийняття рішення про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва разом із придбанням із земельною ділянкою автозаправної станції здійснюється Фондом державного майна та його регіональ­ними відділеннями, органами приватизації в Автономній Республіці Крим спільно з Держкомземом України, або його органами на місцях.

2. Це рішення є одночасно рішенням про придбання (оренду) земельної ділянки, що відведена під цей об'єкт.

3. Вартість земельної ділянки, на якій розташований об'єкт не­завершеного будівництва, визначається Держкомземом України чи його органами на місцях на підставі експертної оцінки.

4. У разі відсутності рішення про відведення земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, за подан­ням органів приватизації Держкомзем України та його органи на місцях разом з адміністрацією підприємства у місячний термін вживають заходів щодо відведення цієї земельної ділянки.

5. Оголошення та проведення продажу на аукціоні та за конкур­сом, а також викуп (за наявності одного покупця — передача за відповідним договором).

6. За результатами аукціону (конкурсу тощо) укладається до­говір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва і земель­ної ділянки, на якій він розташований.

7. Оплата об'єкта незавершеного будівництва і відповідної зе­мельної ділянки.

8. Нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу земельної Ділянки.

9. Підписання акта про передачу об'єкта між представником ор­гану-приватизації і нового власника цього об'єкта у п'ятиденний термін після сплати.

10. Видача покупцю Свідоцтва про право власності на об'єкт незавершеного будівництва (автозаправну станцію).

11. Реєстрація Свідоцтва про право власності на вказаний об'єкт відповідними місцевими органами.

12. Посвідчення права власності на землю шляхом видачі по­купцю Державного акта на право власності на землю проводиться після сплати вартості земельної ділянки.

13. Якщо земельна ділянка не підлягає продажу, відповідна місцева рада в місячний термін з дня одержання покупцем Свідоцтва укладає з ним договір оренди на земельну ділянку.

14. Придбання об'єкта незавершеного будівництва під розби­рання надає право особі придбати земельну ділянку, на якій він розташований, тільки під забудову.

15. Кошти, отримані від продажу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва, зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.

Придбання громадянами земельних ділянок несільськогосподарсь-кого призначення для ведення підприємницької діяльності.

Юридичні засади набуття прав на земельні ділянки для ведення підприємницької діяльності складають положення Указу Прези­дента України від 12 липня 1995 р. «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності».

Основні умови придбання земельних ділянок несільськогоспо­дарського призначення для здійснення підприємницької діяль­ності:

а) мета придбання земельної ділянки — ведення підприємниць­кої діяльності;

б) суб'єкти — громадяни України та юридичні особи, в статут­ному фонді яких відсутня частка загальнодержавної власності;

в) придбання земельних ділянок здійснюється за рішенням відповідних державних адміністрацій, виконавчих комітетів рад;

г) придбання земельних ділянок здійснюється шляхом купівлі-продажу земельних ділянок у власність;

д) купівлі-продажу підлягають тільки землі несільськогоспо­дарського призначення;

е) це можуть бути і земельні ділянки, на яких знаходяться вже приватизовані об'єкти;

є) суб'єктами придбання земельних ділянок можуть бути грома­дяни, які виступають покупцями відповідно до законодавства про приватизацію. Придбання земельної ділянки в цьому разі здійснюється у той же спосіб, що й приватизація розташованих на них об'єктів.

Процедура набуття права власності на ці земельні ділянки:

1. Подача громадянами та юридичними особами заяви (клопо­тання) до відповідної державної адміністрації, виконавчого коміте­ту місцевої ради за місцем розташування земельної ділянки.

2. Рішення державної адміністрації, виконкому про відведення земельної ділянки та підготовки проекту відведення земельної ділянки для ведення підприємницької діяльності.

3. Складання проекту відведення земельної ділянки.

4. Оцінка вартості земельної ділянки.

5. Продаж земельної ділянки виконкомом відповідної ради за ціною, затвердженою місцевою адміністрацією з урахуванням екс­пертної оцінки цієї земельної ділянки.

6. Укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки на підставі рішення та проекту відведення.

7. Нотаріальне посвідчення договору і оплата вартості земельної ділянки.

8. Реєстрація договору купівлі-продажу земельної ділянки.

9. Видача Державного акта на право власності на земельну ділянку.

10. Кошти від продажу земельної ділянки залишаються в розпо­рядженні місцевих рад.

11. Власники земельних ділянок реалізують свої повноваження щодо володіння, користування, розпорядження шляхом:

а) купівлі-продажу, дарування земельних ділянок несільськогос­подарського призначення;

б) обміну, заповіту, застави цих ділянок;

в) передачі земельних ділянок як внеску до статутного фонду товариств і підприємств;

г) здавання в оренду земельних ділянок іншим особам.

Особливості купівлі-продажу земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення.

Набуття права власності на ці земельні ділянки здійснюється відповідно до вимог Указу Президента України від 19 січня 1999 р. «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призна­чення».

Об'єктами купівлі-продажу є:

а) земельні ділянки несільськогосподарського призначення;

б) земельні ділянки, що перебувають у державній або кому­нальній власності;

в) земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, в т.ч. об'єкти незавершеного будівництва;

г) земельні ділянки, на яких є законсервовані об'єкти, що при­ватизовані (відчужені).

Такі земельні ділянки щорічно заносяться до переліків, які за­тверджуються відповідними радами або уповноваженими ними ор­ганами, місцевими державними адміністраціями. Радою міністрів Автономної Республіки Крим.

Розробляється технічний паспорт на земельну ділянку, в якому визначаються правові режими, кількісні та якісні характеристики, проект її відведення, що його розробляють місцеві органи земель­них ресурсів.

Приймається рішення відповідної ради, уповноваженого нею органу, місцевої державної адміністрації. Ради міністрів Автоном­ної Республіки Крим.

Суб'єкти купівлі-продажу:

а) продавці земельних ділянок несільськогосподарського при­значення;

б) покупці земельних ділянок несільськогосподарського при­значення.

Продавці земельних ділянок несільськогосподарського призна­чення:

а) сільські, селищні, міські ради або уповноважені ними органи — щодо земель комунальної власності;

б) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим — щодо земель загальнодержавної власності.

Покупцями земельних ділянок несільськогосподарського при­значення є:

а) громадяни України — суб'єкти підприємницької діяльності;

б) юридичні особи України;

в) група покупців, що набувають земельну ділянку в спільну сумісну або спільну часткову власність.

Процедура продажу земельних ділянок:

1. Покупці подають до відповідної ради або уповноваженого нею органу, місцевої державної адміністрації. Ради міністрів Авто­номної Республіки Крим заяву чи клопотання за формою, що за­значена вище.

2. Вказані органи приймають рішення про продаж або відмову у продажу земельної ділянки в місячний термін від дня надходжен­ня заяви (клопотання).

Підставами для відмови є:

а) неподання документів, необхідних для прийняття рішення;

б) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;

в) порушення справи про банкрутство покупця або про припи­нення його діяльності як юридичної особи.

3. Рішення вищезазначених органів є підставою для укладання угоди купівлі-продажу земельної ділянки.

4. Організація купівлі-продажу земельної ділянки несільсько­господарського призначення, у т. ч. визначення її вартості на підставі експертної оцінки, проводиться місцевими державними органами земельних ресурсів.

5. Укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.

6. Оплата вартості земельної ділянки, в тому числі з можливим розстроченням платежу.

7. Нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

8. Виготовлення і видача Державного акта на право власності на земельну ділянку несільськогосподарського призначення.

9. Реєстрація Державного акта на право власності на землю в місцевих державних органах земельних ресурсів.

10. Кошти, одержані від продажу земельних ділянок несільсько­господарського призначення, що перебувають у державній або ко­мунальній власності, зараховуються відповідно до Державного бю­джету України або на спеціальні бюджетні рахунки рад, на тери­торії яких знаходяться придбані земельні ділянки.

§ 5. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення

Землями сільськогосподарського призначення визнаються зе­мельні ділянки, які перебувають на праві власності або праві кори­стування у фізичних і юридичних осіб та які відповідно до земель­но-кадастрової документації використовуються для потреб сільського господарства або призначені для цієї мети. Чинне зе­мельне законодавство до таких земель відносить:

а) земельні ділянки, надані сільськогосподарським підпри­ємствам і організаціям, а також громадянам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

б) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, пере­дані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам;

в) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, пере­дані у приватну власність безоплатно або іншим шляхом для веден­ня селянського (фермерського) господарства, особистого підсобно­го господарства, ведення садівництва та здійснення іншої діяль­ності в сфері сільськогосподарського виробництва;

г) земельні ділянки, що знаходяться у користуванні громадян для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, го­родництва, сінокосіння, випасання худоби;

д) земельні ділянки сільськогосподарських науково-дослідних установ, навчальних закладів, сільських професійно-технічних учи­лищ, загальноосвітніх шкіл — для дослідних, навчальних цілей, пропаганди передового досвіду і ведення сільського господарства;

е) земельні ділянки, надані у користування несільськогоспо-дарським підприємствам, установам та організаціям, громадським об'єднанням, релігійним організаціям для ведення підсобного гос­подарства;

є) земельні ділянки, які перебувають у користуванні інших юри­дичних і фізичних осіб з метою ведення сільського господарства.

До земель сільськогосподарського призначення можуть бути віднесені земельні ділянки, які відповідно до земельно-кадастрових документів не передані у власність, не надані в користування гро­мадянам і юридичним особам, але призначені для ведення сільського господарства.

Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення:

1. В основу визначення їх правового режиму покладений прин­цип цільового використання:

а) ведення сільського господарства;

б) здійснення різних видів сільськогосподарського товарного виробництва;

в) обслуговування потреб сільськогосподарської діяльності (го­родництво, сінокосіння тощо);

г) сільськогосподарська науково-дослідна, навчальна, експери­ментальна діяльність, обмін досвідом у сфері сільськогосподарсь­кого виробництва;

д) ведення підсобного сільського та особистого підсобного гос­подарства;

е) здійснення іншої сільськогосподарської діяльності. 2. Основні розпорядчі повноваження щодо розподілу і перероз­поділу земель сільськогосподарського призначення та здійснення інших функцій управління в цій сфері (ведення кадастру, здійснен­ня землеустрою, контролю тощо) покладаються відповідно на Вер­ховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, місцеві ради та інші спеціально уповноважені органи державної ви­конавчої влади.

3. Землі сільськогосподарського призначення за своїм функціональним призначенням є переважно основним засобом виробництва в сільському господарстві, територіальною основою для розміщення об'єктів сільського господарства, а також част­ково — для розселення сільського населення селянських (фер­мерських) господарств, розміщення внутрігосподарських шляхів сполучення, об'єктів інженерної, технічної, соціальної інфраст­руктури.

4. Наявність земельних ділянок сільськогосподарського призна­чення в складі земель несільськогосподарського призначення насе­лених пунктів (здійснення окремих видів сільськогосподарського виробництва), промисловості, транспорту, зв'язку тощо (ведення сільського підсобного господарства) та ін.

5. Характерний особливий суб'єктний склад правовідносин у сфері використання, відтворення і охорони цих земель — громадя­ни та юридичні особи, що здійснюють різні види сільськогоспо­дарської діяльності та володіють спеціальною земельною право-суб'єктністю з точки зору реалізації повноважень власників прива­тизованих або придбаних у встановленому порядку земельних діля­нок або землекористувачів (орендарів).

6. Нормованість земельних ділянок, що передаються або нада­ються громадянам для здійснення сільськогосподарського вироб­ництва та іншої сільськогосподарської діяльності, наприклад:

а) для ведення селянського (фермерського) господарства мо­жуть передаватися або надаватися у користування земельні ділян­ки у розмірах, які не повинні перевищувати 50 гектарів ріллі і 100 гектарів усіх земель, у місцевостях з труднодоступними населени­ми пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, — 100 гектарів землі';

б) для ведення особистого підсобного господарства громадянам передаються безкоштовно у власність земельні ділянки у розмірі не більше 0,6 гектара, або за бажанням їм можуть передаватися у ко­ристування 0,4 гектара з тим, щоб загальна площа не перевищува­ла 1 гектара; можливе збільшення розмірів земельної ділянки до 2 гектарів за погодженням з обласною радою;

в) розмір земельних ділянок для індивідуального садівництва не повинен перевищувати 0,12 гектара та ін.

7. Землі сільськогосподарського призначення можуть викорис­товуватися на різних юридичних титулах:

а) праві власності (колективної і приватної);

б) праві користування, в тому числі оренди.

8. Землі сільськогосподарського призначення можуть передава­тися у постійне або тимчасове користування залежно від прина­лежності конкретним суб'єктам, мети та характеру використання.

9. Встановлення особливого порядку їх розподілу та перероз­поділу залежно від цільового призначення, зокрема для:

а) ведення селянського (фермерського) господарства;

б) ведення особистого підсобного господарства;

в) ведення індивідуального садівництва;

г) ведення сільськогосподарського товарного виробництва юри­дичними особами тощо.

10. Законодавством встановлений особливий порядок вилучен­ня та викупу земель сільськогосподарського призначення для дер­жавних і громадських потреб. Зокрема, вилучення ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями для несільськогос-подарських потреб допускається, як виняток, за рішенням Верхов­ної Ради України.

11. Встановлення заборони вилучення особливо цінних продук­тивних та інших земель сільськогосподарського призначення. Зок­рема, не допускається вилучення особливо цінних продуктивних земель (чорноземи нееродовані несолонцюваті суглинкові, на лесо-вих породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглин­кові грунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; коричневі грунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі грунти Закарпаття тощо), земель сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів для несільсько-господарських потреб, крім випадків надання їх для будівництва шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлу­атацією, а також земель дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів та ін.

12. Закріплення особливого порядку погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) земель сільськогосподарсь­кого призначення для несільськогосподарських потреб. Особи, заінтересовані у вилученні (викупі) вказаних земель, зо­бов'язані до початку проектування погодити місце розташуван­ня об'єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення (ви­купу) з урахуванням комплексного розвитку територій, охоро­ни довкілля, умови проживання населення тощо з такими суб'єктами:

а) власниками земель;

б) землекористувачами;

в) місцевими радами;

г) спеціально уповноваженими органами державної виконав­чої влади у сфері використання і охорони земель залежно від повноважень рад, які приймають рішення про вилучення (ви­куп) відповідних земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

13. Землі цієї категорії обумовлюють наявність специфічних обов'язків їх власників та користувачів щодо охорони, віднов­лення родючості грунтів, проведення рекультивації земельних ділянок, здійснення інших ґрунтозахисних та охоронних заходів. Так, на власників та користувачів цих земельних ділянок покла­даються обов'язки зі здійснення комплексу заходів щодо збере­ження і підвищення родючості грунтів, захисту їх від водної та вітрової ерозії, підтоплення, заболочення, вторинного засолен­ня, висушування, ущільнення, забруднення різними відходами та іншого фізичного, біологічного, хімічного, радіоактивного, іонізуючого впливу; від заростання сільськогосподарських угідь чагарниками і дрібноліссям, інших процесів погіршення куль­туртехнічного стану; ефективно використовувати земельні ділян­ки відповідно до внутрігосподарського землеустрою; підвищува­ти їх родючість; застосовувати природоохоронні технології сільськогосподарського виробництва; не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті сільськогоспо­дарської діяльності та ін.

14. Вилучення або викуп вказаних земель передбачає особливий порядок дотримання обов'язків щодо відшкодування збитків і втрат сільськогосподарського виробництва. Такі збитки та втрати підлягають відшкодуванню в разі їх вилучення (викупу) для дер­жавних та громадських потреб, а також у разі обмеження прав власників і користувачів, у тому числі орендарів цих земельних ділянок в повному обсязі особам, які зазнали збитків внаслідок погіршення якостей ділянок, приведення їх у непридатність для використання за цільовим призначенням або іншого негативного впливу, заподіяного іншими особами з урахуванням зроблених ви­трат на поліпшення якості цих земель за час їх використання та не-

одержаних доходів.

Відшкодування збитків власникам сільськогосподарських зе­мель і землекористувачам проводиться особами, яким відведені зе­мельні ділянки, особами, які їх викуповують, або особами, діяльність яких призвела до обмеження прав власників земель і землекористувачів.

Поряд із цим земельне законодавство передбачає можливість відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва Уряду Автономної Республіки Крим, обласним. Київській і Севасто­польській міським радам внаслідок вищезазначених дій юридичних

та фізичних осіб.

Втрати сільськогосподарського виробництва відшкодовують­ся особами, яким відводяться або які викуповують сільськогос­подарські угіддя, що вилучаються для потреб, не пов'язаних із веденням сільського господарства, або особами, навколо об'єктів яких встановлені охоронні,-захисні, санітарні зони з ви­ключенням із обороту сільськогосподарських угідь або переве­денням їх до менш цінних угідь, а також у разі погіршення якості сільськогосподарських земель внаслідок виробничої діяльності за межами цих зон у порядку, встановленому Кабіне­том Міністрів України'.

Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сільсько­господарського виробництва, використовуються виключно для ос­воєння нових земель, підвищення родючості грунтів, поліпшення угідь і охорони земель. В той же час допускається можливість цен­тралізації частини цих коштів у Державному бюджеті України.

15. Виокремлення в складі земель сільськогосподарського при­значення земельних ділянок для розміщення об'єктів внутрігоспо­дарського призначення, зокрема для будівництва сільськогоспо­дарських підприємств, установ, організацій, внутрігосподарських шляхів сполучення, об'єктів соціальної, технічної та інженерної інфраструктури тощо.

16. Характерні специфічні обов'язки щодо використання, віднов­лення та охорони меліорованих земель сільськогосподарського при­значення. Зокрема, власники та користувачі цих земель мають забез­печувати одержання високих врожаїв сільськогосподарських культур шляхом застосування науково обгрунтованих технологій вирощуван­ня високоврожайних, стійких до захворювань та шкідників, адаптова­них до грунтово-кліматичних умов сортів і гібридів сільськогоспо­дарських культур; збереження та відтворення родючості грунтів, підтримання біологічного різноманіття і екологічної рівноваги довкілля; включення до книг історії полів відомостей про призначен­ня, розміри та основні характеристики цих ділянок, якісні показники цих грунтів та дані про ефективність їх використання, врожайність, способи обробітку фунту, періодичність і кількість внесених добрив, здійснені меліоративні та природоохоронні заходи щодо забезпечення екологічної безпеки будівництва й експлуатації меліоративних систем та несуть відповідальність за стан їх використання, моніторинг довкілля в зоні впливу меліоративної системи тощо².

17. Можливість власників передавати частину земель або повністю земельну ділянку іншим особам у користування на умо­вах оренди та отримувати в установленому порядку визначену уго­дою сторін орендну плату в грошовій, натуральній та відробітковій формі³.

18. Використання земель у зонах затоплення в сільськогоспо­дарському виробництві здійснюється згідно з проектами землеуст­рою, розробленими в установленому законодавством порядку з урахуванням можливої причини затоплення (повінь, паводок), типу річки або її окремих ділянок за ухилом дна і частоти можли­вого затоплення.

Важливим аспектом правового режиму земель сільськогоспо­дарського призначення є питання про правові форми їх викорис­тання. За нормами Земельного кодексу України використання зе­мель сільськогосподарського призначення може здійснюватися на двох основних юридичних титулах:

а) праві власності (приватної і колективної);

б) праві користування, в тому числі оренди.

І. На титулі права власності можуть використовуватися:

1. Земельні ділянки юридичних осіб і об'єднань громадян:

а) землі колективних сільськогосподарських підприємств;

б) землі сільськогосподарських кооперативів;

в) землі сільськогосподарських акціонерних товариств;

г) землі загального користування садівницьких товариств.

Землі колективних сільськогосподарських підприємств, коопе­ративів, акціонерних товариств перебувають у вказаних господар­ствах на праві колективної власності і поділяються на землі сіль­ськогосподарського призначення та землі загального несільського-сподарського призначення. У разі створення ними спільно з інши­ми господарствами агропромислових об'єднань — асоціацій, комбінатів, агроспілок тощо — за ними зберігається відповідне право на землю.

Земельні ділянки сільськогосподарських кооперативів, що ство­рюються на базі підрозділів сільськогосподарських підприємств і виходять з них, за рішенням відповідної місцевої ради (сільської, селищної, міської) передаються у колективну власність. При цьому площа земельних ділянок, що передаються у власність, визна­чається виходячи з розміру середньої земельної частки.

Земельні ділянки сільськогосподарського призначення викори­стовуються у сільськогосподарському виробництві відповідно до проектів землеустрою, існуючих систем землеробства та сівообо-ротів у сфері рослинництва, садівництва, виноградарства, посівів багаторічних трав тощо. Використання зрошувальних і осушених земель, ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними плодови­ми насадженнями, для будівництва внутрігосподарських об'єктів не допускається. Відповідно землі загального несільськогоспо-дарського призначення можуть використовуватися для вказаних цілей, а також розміщення внутрігосподарських шляхів сполучен­ня, ґрунтозахисних лісосмуг, місць відпочинку тощо.

2. Землі селянських (фермерських) господарств зі створенням юридичної особи.

Конкретні розміри цих земельних ділянок у межах встановле­них норм визначаються районними, міськими радами, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, диференційовано, з урахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей їх ефективного використання. Такі земельні ділянки мають, як правило, утворювати єдиний масив, включаючи розта­шовані на них водні об'єкти та лісові угіддя і використовуватися для ведення сільськогосподарського товарного виробництва, розміщення жилих, господарських, комунально-складських та інших будівель і споруд, розміщення внутрігосподарських шляхів сполучення, електричної та радіотелефонної мережі, газових і во­допостачальних комунікацій, різних об'єктів інженерної інфраст­руктури.

В період становлення селянського (фермерського) господарст­ва на неосвоєній частині їх земель, де немає об'єктів виробничо­го та невиробничого призначення, за рахунок державної допомо­ги з державних централізованих капітальних вкладень може здійснюватись будівництво під'їзних доріг до цих господарств, електричних і радіотелефонних мереж, газо-, водопровідних сис­тем та інших об'єктів. На цих землях за рахунок місцевих бюд­жетів селянськими (фермерськими) господарствами може здійснюватися будівництво об'єктів виробничого і невиробничого призначення, житла, проводитися заходи щодо землеустрою та

інших цілей.

3. Земельні ділянки юридичних осіб. створених у процесі ресер-тифікації прав на землю та нових інтеграційних об'єднань на базі

приватної власності:

а) земельні ділянки новостворених спільних сільськогоспо­дарських підприємств;

б) земельні ділянки аграрних (сільськогосподарських), селянсь­ких спілок;

в) земельні ділянки аграрних асоціацій;

г) земельні ділянки різних за організаційною формою сільсько­господарських товариств (акціонерних, з обмеженою відповідаль­ністю тощо);

д) земельні ділянки приватних та частина земель приватно-орендних суб'єктів господарювання;

е) земельні ділянки інших сільськогосподарських кооперативів та корпоративних об'єднань, заснованих на приватній власності на

земельні ділянки і майно.

4. Земельні ділянки, шо приватизовані або придбані відповідно до законодавства громадянами України, зокрема:

а) земельні ділянки для ведення особистого підсобного госпо­дарства та відповідні ділянки у межах населених пунктів, розміри яких визначаються земельно-обліковими документами;

б) земельні ділянки для ведення індивідуального садівництва;

в) земельні ділянки, приватизовані громадянами України внаслідок розпаювання та ресертифікації прав на них;

г) земельні ділянки громадян України, що ведуть селянське (фермерське) господарство без створення юридичної особи;

д) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, що перейшли до приватної власності шляхом викупу для сільськогос­подарського використання;

е) земельні ділянки на землях сільськогосподарського призна­чення, набуті в приватну власність у зв'язку з переходом прав влас­ності на будівлі і споруди, які розміщуються на них.

II. На титулі права загального землекористування використову­ються:

а) природні неокультурені пасовища та сінокісні угіддя;

б) полезахисні лісосмуги та інші ґрунтозахисні зелені насадження;

в) внутрігосподарські шляхи сполучення на землях сільськогос­подарського призначення;

г) земельні ділянки з розташованими на них гідротехнічними спорудами загального користування;

д) земельні ділянки, що використовуються як місця відпочинку, оздоровлення та рекреації на землях сільськогосподарського при­значення тощо.

III. На праві спеціального постійного землекористування викорис­товуються землі сільськогосподарського призначення або їх частини:

1) землі сільськогосподарських науково-дослідних установ;

2) земельні ділянки сільськогосподарських навчальних закладів:

а) вищих закладів освіти;

б) сільських професійно-технічних училищ;

в) навчальних господарств закладів освіти;

3) земельні ділянки сільських загальноосвітніх шкіл;

4) земельні ділянки сортовипробувальних станцій і сор­тодільниць;

5) земельні ділянки елітно-насінницьких і насінницьких госпо­дарств;

6) земельні ділянки племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів;

7) земельні ділянки спеціалізованих господарств по вирощуван­ню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду;

8) земельні ділянки селянських (фермерських) господарств (зі створенням юридичної особи);

9) земельні ділянки колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогоспо­дарських підприємств;

10) земельні ділянки державних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;

11) земельні ділянки кооперативів громадян для ведення колек­тивного городництва;

12) земельні ділянки несільськогосподарських підприємств, ус­танов, організацій для ведення підсобного господарства;

13) земельні ділянки громадських об'єднань для ведення підсоб­ного сільського господарства;

14) земельні ділянки релігійних організацій для ведення підсоб­ного господарства;

15) земельні ділянки інших осіб відповідно до вимог чинного земельного законодавства.

IV. На титулі права спеціального тимчасового землекористування, в тому числі оренди, можуть використовуватися:

1) земельні ділянки селянських (фермерських) господарств;

2) земельні ділянки колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств;

3) земельні ділянки державних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;

4) земельні ділянки кооперативів громадян для ведення колек­тивного городництва;

5) земельні ділянки осіб, що придбали об'єкти незавершеного будівництва на землях сільськогосподарського призначення на умовах довгострокової оренди.

Земельні ділянки з об'єктами незавершеного будівництва, придбані іноземними юридичними особами, спільними підприємствами, міжнародними об'єднаннями та організаціями за участю іноземних осіб, а також підприємствами, що повністю належать іноземним інвесторам, іноземним держа­вам, надаються виключно в довгострокову оренду (підкреслено

мною. — В.А.).

V. На праві постійного землекористування громадян можуть вико­ристовуватися:

1) земельні ділянки селянських (фермерських) господарств без створення юридичної особи;

2) земельні ділянки громадян для ведення особистого підсобно­го господарства;

3) земельні ділянки громадян для зайняття традиційними на­родними промислами, розміри яких встановлюються відповідними радами з урахуванням місцевих умов;

4) земельні ділянки громадян для індивідуального городництва за умови, що їм не належать на праві власності або не перебувають на праві користування відповідно ділянки для ведення селянсько­го (фермерського) господарства, особистого підсобного господар­ства, садівництва, дачного будівництва, або ці особи мають такі ділянки менших розмірів, ніж це встановлено Земельним кодексом України для зазначених цілей.

На праві тимчасового землекористування громадян використо­вуються:

а) земельні ділянки для індивідуального городництва у розмірі до 0,15 га;

б) сінокісні угіддя та пасовища до 1 гектара громадянами, які мають у власності худобу; ''

в) земельні ділянки для зайняття традиційними народними про­мислами;

г) земельні ділянки для ведення особистого підсобного госпо­дарства;

д) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, пере­дані у тимчасове користування на умовах оренди;

е) земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, в тому числі й ті, що перебувають на праві постійно­го користування у разі втрати особами працездатності, досягнення пенсійного віку, при тимчасовій втраті працездатності постійних землекористувачів.

Складовою частиною правового режиму цієї категорії земель є їх правова охорона, тобто комплекс ґрунтозахисних, органі­заційних, економічних, науково-технічних та державно-правових засобів, спрямованих на поліпшення якості, продуктивності зе­мель, підвищення родючості грунтів, забезпечення дотримання ви­мог їх збереження відповідно до земельного законодавства та зо­бов'язань за земельно-правовими договорами.

1. Ґрунтозахисні засоби охорони земель сільськогосподарського призначення передбачають:

а) захист земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, висушення, забруднення, ущільнення та інших не­гативних процесів;

б) захист від заростання сільськогосподарських угідь чагарника­ми і дрібноліссям, інших процесів погіршення культуртехнічного стану земель;

в) збереження і підвищення родючості грунтів, поліпшення інших властивостей цих земель.

2. Організаційно-технічні засоби охорони земель сільськогоспо­дарського призначення включають:

а) знімання, використання і збереження родючого шару грунту при проведенні робіт, пов'язаних із порушенням земель;

б) рекультивацію порушених земель;

в) тимчасову консервацію деградованих сільськогосподарських угідь;

г) раціональну організацію території. 3. економічні засоби щодо охорони земель сільськогосподарсь­кого призначення передбачають:

а) фінансування заходів щодо відновлення якості порушених зе­мель;

б) здійснення консервації земель за рахунок коштів Державно­го бюджету;

в) відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва та спрямування відповідних коштів на підвищення родючості грунтів, поліпшення сільськогосподарських угідь та їх охорону;

г) звільнення від сплати земельного податку на період освоєння невикористовуваних земель та поліпшення їх якості.

4. До нормативно-технічних засобів охорони земель сільсько­господарського призначення належать:

а) дотримання встановлених норм відведення земельних діля­нок;

б) дотримання стандартів та нормативно-технічнйх документів щодо охорони земель;

в) нормування відведення земельних ділянок, що передаються у власність та надаються у користування громадян і юридичних осіб;

г) дотримання нормативно-технічних вимог проектів відведен­ня земельних ділянок та проектно-кошторисних показників розміщення на цих землях виробничих, комунальних та інших об'єктів.

5. Юридичні засоби охорони земель сільськогосподарського призначення включають:

а) наявність нормативно-правових норм регулюючого характеру;

б) здійснення моніторингу за станом охорони сільськогоспо­дарських угідь;

в) проведення агрохімічної паспортизації земель;

г) здійснення контролю за дотриманням чинного земельного за­конодавства в цій сфері;

д) застосування юридичної відповідальності за порушення ви­мог охорони земель сільськогосподарського призначення.

§ 6. Правовий режим земель несільськогосподарського призначення

у

Значну групу земель складають землі несільськогосподарського призначення, тобто земельні ділянки, призначені для використан­ня переважно для несільськогосподарських потреб.

Аналіз чинного законодавства дозволяє констатувати:

а) це земельні ділянки для різноманітного цільового викорис­тання;

б) таке цільове використання переважно не пов'язане з сільськогосподарським виробництвом, хоча у їх складі можуть бу­ти земельні ділянки для обмеженого сільськогосподарського вико­ристання (ведення підсобних господарств, городництва, організації пасовищ, тепличного господарства тощо);

в) вказані земельні ділянки зазвичай виступають операційно-те­риторіальною основою для провадження різних видів соціальної, демографічної, економічної, природоохоронної, рекреаційної, оз­доровчо-лікувальної, пізнавальної, туристичної, спортивної, науко­во-дослідної, лісогосподарської, заготівельної діяльності, ведення мисливського господарства, водогосподарської та інших видів діяльності;

г) окремі земельні ділянки, зокрема лісового фонду, є в той же час і важливим засобом виробництва в процесі ведення лісового господарства, заготівлі деревини; живиці, другорядних лісових ма­теріалів, плодів, ягід, грибів тощо;

д) правові режими кожної з категорій земель визначені у Зе­мельному кодексі (ЗК) України і деталізуються в спеціальних законодавчих та підзаконних актах з урахуванням особливостей відповідної діяльності та цільового використання земель на праві власності або праві землекористування, в тому числі оренди;

е) правовідносини, які складаються з приводу використання зе­мель несільськогосподарського призначення, характеризуються різносуб'єктним складом, їх спеціальною правосуб'єктністю, підставами виникнення, зміни та припинення;

є) правові режими більшості з наведених земель поки що не ма­ють завершеності в правовій регламентації, а відтак, потребують свого вдосконалення з урахуванням власної історико-правничої спадщини, досвіду світового земельно-правового регулювання та потреб існуючої практики застосування земельного законодавства, вирішення спорів у цій сфері, що обумовлює, в свою чергу, не­обхідність юридичної легалізації судового прецеденту як гарантії сталості правової системи та захисту прав громадян, земельних інтересів держави та юридичних осіб.

А. Правовий режим земель населених пунктів.

Землями населених пунктів слід визнавати земельні ділянки, віднесені відповідно до земельно-містобудівної документації до зе­мель міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів у визначених межах, які підлягають використанню та охороні з ура­хуванням задоволення містобудівних, соціальних, культурно-побу­тових та інших функціональних потреб населених пунктів.

Землі населених пунктів включають:

1) землі міст;

2) землі селищ міського типу;

3) землі сільських населених пунктів.

Відповідно до земель міст, селищ міського типу, сільських на­селених пунктів відносяться землі, які знаходяться в межах відповідних міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів.

Межа населеного пункту — це зовнішня частина земель відповідного населеного пункту, яка відокремлює ці землі від інших категорій земель.

Межа міста встановлюється і змінюється в порядку, визначено­му Верховною Радою України.

Межі селищ міського типу встановлюються і змінюються Вер­ховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами або за їх дору­ченням відповідними районними, міськими радами. Межі сільських населених пунктів встановлюються і змінюються відповідно районними, міськими радами, в адміністративному підпорядкуванні яких є райони.

Використання земель населених пунктів здійснюється у відповідності до містобудівної документації, зокрема генерального плану населеного пункту, детального плану території відповідного населеного пункту, проекту забудови території та регіональних і міських правил забудови.

Нормативно-правове підґрунтя правового режиму земель насе­лених пунктів складають:

а) норми ЗК України (ст.ст. 63—67);

б) норми Закону України від 16 листопада 1992 р. «Про основи містобудування», зі змінами від 8 лютого 2001 р.' (ст.ст. 1, 2, 9—14, 20—24 та ін.);

в) Закон України від 20 квітня 2000 р. «Про планування і забу­дову територій»²;

г) інші акти законодавства України.

Особливості правового режиму земель населених пунктів:

1. Переважне використання земель населених пунктів як тери­торіальної бази розміщення міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів, шляхів сполучення та місць відпочинку і рекре­ації.

2. Поліфункціональне призначення земель для функціонування різних галузей господарства.

3. Пріоритет використання земель для розміщення об'єктів житлового, комунального та іншого будівництва, соціальної та інженерної інфраструктури.

4. Використання земель населених пунктів на праві власності та праві землекористування фізичними і юридичними особами.

5. Землі населених пунктів перебувають у віданні сільських, се­лищних та міських рад і належать до комунальної власності тери­торіальних громад. Тому виконавчо-розпорядчі функції поклада­ються на відповідні ради.

6. Зонування територій населених пунктів відповідно до функціонального призначення земельних ділянок:

а) земельні ділянки житлової і громадської забудови;

б) земельні ділянки загального користування;

в) земельні ділянки промисловості, транспорту, зв'язку, оборо­ни та іншого призначення;

г) землі природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних та істо-рико-культурних об'єктів;

д) землі об'єктів комунального господарства;

е) землі сільськогосподарського використання;

є) землі водогосподарського та лісогосподарського використання. 7. Переважне право територіальних громад в особі сільських, се­лищних, міських рад на викуп земельних ділянок, будинків і спо­руд для містобудівних потреб, визначених містобудівною докумен­тацією для громадських потреб.

8. Визначення територій та вибір земельних ділянок для місто­будівних потреб виключно за погодженням зі спеціально уповнова­женими органами з питань містобудування та архітектури.

9. Забудова земельних ділянок для містобудівних потреб здійснюється після виникнення права власності чи права користу­вання земельною ділянкою в порядку, передбаченому законодавст­вом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

10. Право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною доку­ментацією та місцевими правилами забудови.

11. Складовою правового режиму земель населених пунктів є встановлення режиму забудови та іншого використання земель, призначених для містобудівних потреб:

а) встановлення цього режиму відповідною місцевою радою;

б) закріплення режиму забудови та іншого використання земель для містобудівних потреб у генеральних планах відповідних населе­них пунктів або місцевих правилах забудови;

в) врахування вказаного режиму при розробленні землевпоряд­ної документації;

г) узгодження питань щодо забудови та іншого використання земель для містобудівних потреб із заінтересованими суміжними територіальними громадами на підставі угод та їх відображення в схемах планування цих територій та генеральних планах населених пунктів;

д) встановлення режиму забудови та іншого використання зе­мель для містобудівних потреб не тягне припинення права влас­ності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до часу вилучення (викупу), надання цих ділянок для провадження запланованої містобудівної діяльності.

12. Реалізація вищезазначеного режиму земель населених пунктів для містобудівних потреб особами, яким належить право на забудову (будівництво), тобто юридичної можливості власника чи користувача земельної ділянки на здійснення на ній у порядку, встановленому законом, будівництва об'єкта, перебудови або зне­сення будинків і споруд.

13. Здійснення спеціальних функцій управління в сфері викори­стання і охорони земель населених пунктів:

а) планування і забудова території;

б) ведення містобудівного кадастру,

До основних завдань планування і забудови території належить обгрунтування розподілу земель за цільовим призначенням та ви­користання територій для містобудівних потреб.

Організаційно-правовими формами планування і забудови є:

а) генеральна схема планування території України',

б) схема планування території на регіональному і місцевому рівнях;

в) генеральний план населеного пункту;

г) детальний план території;

д) проект забудови території.

Розроблення та затвердження Генеральної схеми, схем плану­вання окремих частин території України здійснюється в системі планування територій на загальнодержавному рівні.

Генеральна схема розробляється Кабінетом Міністрів України з урахуванням показників схем планування територій на регіональ­ному рівні і затверджується Верховною Радою України.'

Вона, зокрема, містить:

а) аналіз стану використання території України та функціону­вання системи розселення;

б) напрями вдосконалення систем розселення та сталого роз­витку населених пунктів;

в) комплекс заходів щодо її реалізації в цій частині та ін. Органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади ви­користовують дані Генеральної схеми, зокрема, в процесі підготовки державної програми з питань охорони земель, довкілля, підготовки та розгляду висновків щодо містобудівної документації на регіонально­му і місцевому рівнях, створення резерву територій, призначених для перспективних містобудівних потреб загальнодержавного значення та визначення режиму використання цих земель тощо.

.Важлива роль належить схемам планування територій на місце­вому рівні, в яких визначаються:

а) потреби в зміні меж населених пунктів та в територіях, пе­редбачених для містобудівних потреб;

б) зонування територій для забудови та іншого використання тощо.

Генеральний план населеного пункту — земельно-містобудівний документ, у якому вирішуються питання щодо розвитку, плануван­ня, забудови та іншого використання території населеного пункту. В ньому визначаються:

а) потреби в територіях для забудови та іншого використання;

б) потреба в зміні межі населеного пункту, черговість і пріори­тетність забудови та іншого використання території;

в) межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види ви­користання та забудови територій;

г) загальний стан довкілля населеного пункту, основні фактори його формування, містобудівні заходи щодо поліпшення еко­логічного і санітарно-гігієнічного стану;

д) планувальна структура та просторова композиція забудови населеного пункту;

е) інші вимоги, встановлені нормами чинного законодавства. Відповідні ради та їх виконавчі органи, а також Київська та Се­вастопольська міські державні адміністрації в разі делегування їм повноважень на виконання вимог генеральних планів населених пунктів забезпечують:

а) підготовку обгрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів;

б) підготовку вихідних даних для розроблення планів земельно-господарського устрою території населеного пункту та іншої зем­левпорядної документації;

в) вирішення питання вибору, вилучення (викупу), передачі у власність чи надання в користування земельних ділянок, надання дозволу на будівництво об'єктів містобудування;

г) організацію проведення грошової оцінки земель;

д) встановлення на відповідних територіях режиму використан­ня земель, призначених для містобудівних потреб;

е) організацію розроблення та затвердження місцевих правил забудови, детальних планів території, планів червоних ліній, іншої містобудівної документації та проектів тощо.

Відповідно до генерального плану території розробляється де­тальний план території, тобто містобудівна документація окремих районів, мікрорайонів, кварталів та районів реконструкції існуючої забудови населених пунктів.

Детальний план території розробляється згідно з генеральним планом населеного пункту, який визначає:

а) розташування червоних ліній, ліній регулювання забудови;

б) розташування окремих земельних ділянок та об'єктів місто­будування, вулиць, проїздів, пішохідних зон, щільність, повер­ховість, інші параметри забудови;

в) розташування інженерно-транспортної інфраструктури;

г) принципи формування архітектурно-просторової композиції забудови;

д) інші вимоги, визначені державними будівельними нормами. Рішення про розроблення детальних планів території прий­маються відповідними радами за поданням їх виконавчих ор­ганів, Київської та Севастопольської міських адміністрацій. Спеціально уповноважені органи з питань містобудування та архітектури відповідно до детального плану території надають висновки і пропозиції вказаним органам для наступного прий­няття рішень у межах визначених законодавством повноважень щодо:

а) визначення земельних ділянок для розташування і будівництва об'єктів містобудування та іншого використання;

б) вибору, вилучення (викупу), передачі у власність або корис­тування (оренду) земельних ділянок;

в) визначення поверховості та інших параметрів забудови тери­торії;

г) розроблення та затвердження місцевих правил забудови, про­ектів забудови території, проектів розподілу території мікрорайону (кварталу).

Чільне місце у системі містобудівної документації належить про­екту забудови території, що розробляється для будівництва ком­плексів будинків і споруд з метою розташування об'єктів містобу­дування, місцевих проїздів відносно червоних ліній, архітектурно-просторове вирішення, призначення, щільність та інші показники конкретних об'єктів містобудування тощо.

У разі необхідності в його складі може розроблятися проект роз­поділу території для конкретного мікрорайону (кварталу) чи його частини з метою розмежування земельних ділянок, зокрема визна­чення площ та меж:

а) прибудинкових територій існуючих і запроектованих жилих будинків;

б) земельних ділянок, на яких розміщують громадські споруди та інші об'єкти містобудування;

в) надлишків земельних ділянок, призначених для подальшого спорудження жилих і громадських будівель і споруд та іншого ви­користання;

г) територій загального користування;

д) територій обмеженого користування земельною ділянкою, встановленого згідно з договором, за рішенням суду або в іншому визначеному законом порядку.

Рішення про розроблення та затвердження проектів розподілу території приймаються відповідними радами. Такі проекти є осно­вою для визначення меж земельних ділянок на територіях існуючої забудови для розташування будинків і споруд, розроблення відповідної землевпорядної документації та оформлення відповідних правовстановлюючих документів власником, співвлас­ником, орендарем земельних ділянок і встановлення меж земель­них ділянок у натурі, площа яких визначається з урахуванням дер­жавних будівельних норм і детального плану території (проекту за­будови території).

Функція ведення містобудівного кадастру включає дані:

а) плану зонування або генерального плану чи детального плану;

б) про належність територій до відповідних зон;

в) про правовий режим, допустимі види забудови та інше вико­ристання земельних ділянок;

г) про єдині умови та обмеження забудови окремих земельних ділянок;

д) про функціональне призначення та характер будівництва, інженерних мереж тощо;

е) інші відомості відповідно до державних будівельних норм.

Відомості про землі мають базуватися на даних державного зе­мельного кадастру і використовуватися разом з іншими даними містобудівного кадастру в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

14. Здійснення державного контролю за використанням і забу­довою земель, призначених для задоволення містобудівних потреб, забезпечення можливості проведення на них запланованої місто­будівної діяльності покладається на органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, спеціально уповноважені на це державні органи та їх підрозділи на місцях.

15. Наявність спеціальних обов'язків власників земельних діля­нок і землекористувачів щодо озеленення і благоустрою від­повідних територій міст, селищ міського типу та сільських населе­них пунктів.

Використання земельних ділянок на землях населених пунктів може здійснюватися на праві власності або праві землекористування.

На титулі права власності можуть використовуватися:

а) присадибні земельні ділянки громадян для будівництва індивідуальних жилих будинків і господарських будівель;

б) земельні ділянки, передані громадянам для будівництва га­ражів;

в) земельні ділянки, передані громадянам для будівництва дач;

г) прибудинкові території та земельні ділянки, на яких розташо­вані приватизовані багатоквартирні будинки та передані у власність товариствам власників чи забудовників таких квартир;

д) придбані в установленому порядку земельні ділянки із земель населених пунктів для здійснення підприємницької діяльності або на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва та автоза­правні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключ­но населенню;

е) інші земельні ділянки на землях населених пунктів, придбані громадянами у приватну власність шляхом викупу, переходу прав власників на будівлі і споруди, купівлі-продажу, міни, спадщини тощо.

На праві загального та спеціального землекористування можуть використовуватися такі земельні ділянки на землях населених пунктів:

а) землі загального користування:

— майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, бульвари;

— парки, міські ліси, сквери;

— сінокоси, пасовища (неокультурені);

— кладовища, пантеони тощо;

— місця знешкодження та утилізації відходів;

б) землі спеціального користування:

— земельні ділянки, надані для розміщення будинків державної влади та державної виконавчої влади*;

~ земельні ділянки підприємств, установ, організацій для здійснення управлінських, господарських та інших видів діяльності в різних галузях народного господарства відповідно до їх функціонального призначення;

— земельні ділянки, на яких розміщені об'єкти соціальної, культурно-побутової та інженерної інфраструктури;

— земельні ділянки житлових, житлово-будівельних, гаражно-будівельних, дачно-будівельних та інших кооперативів;

— земельні ділянки, надані громадянам для індивідуального, га­ражного і дачного будівництва;

— земельні ділянки, передані в постійне та тимчасове користу­вання для зайняття підприємницькою діяльністю;

— орендовані земельні ділянки у зв'язку з придбанням об'єктів незавершеного будівництва та автозаправних станцій, що реалізу­ють пально-мастильні матеріали виключно населенню;

— земельні ділянки, надані в користування іншим юридичним і фізичним особам.

Б. Особливості правового режиму земель промисловості, транспор-" ту, зв'язку, оборони, іншого призначення.

Землі промисловості — землі, надані в користування або придбані у власність у встановленому порядку для зайняття підприємницькою діяльністю і використовуються для розміщення та експлуатації основних підсобних та допоміжних будівель і споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та ' інших підприємств, розміщення їх під'їзних шляхів, адміністративно-побутових будинків, інженерних мереж та інших споруд.

Землі транспорту, зв'язку та іншого призначення — землі, надані в користування організаціям залізничного, автомобільного, морсь­кого, внутрішнього водного, повітряного та трубопровідного транс­порту, а також підприємствам та організаціям, що здійснюють ек­сплуатацію ліній електропередач і зв'язку.

Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військових навчальних закладів, підприємств та організацій Зброй­них Сил України та інших військових формувань і внутрішніх військ.

1. Склад цих земель та юридичні засади використання визнача­ються спеціальним законодавством:

а) Законом України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства»';

б) Законом України від ЗО червня 1993 р. «Про дорожній рух»²;

в) Повітряним кодексом України від 4 травня 1993 р.³;

г) Законом України від 10 листопада 1994 р. «Про транспорт»⁴;

д) Законом України від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт»';

е) Законом України від 15 травня 1996 р. «Про трубопровідний транспорт»² та ін.

2. Особливості правового режиму використання та охорони зе­мель спеціального призначення:

а) багатогранність цільового використання земельних ділянок (для потреб промисловості, транспорту, зв'язку тощо);

б) множинність внутрішньогалузевого управління в сфері викори­стання та охорони вказаних земель (наприклад, Міністерство транс­порту України та його департаменти (адміністрації). Міністерство па­лива та енергетики України, Міністерство оборони України та ін.).

3. Наявність спеціального підзаконного нормативно-правового регулювання у вигляді норм відводу земель для відповідних потреб:

а) Норми відводу земель для автомобільних доріг (СН 407-74);

б) Норми відводу земель для залізниць (СН 468-74);

в) Норми відводу земель для аеропортів (СН 457-74);

г) Норми відводу земель для магістральних трубопроводів (СН 452-73);

д) Норми відводу земель для ліній зв'язку (СН 461-74);

е) Норми відводу земель для електричних мереж напругою 0,4— 5000 кВт (СН 465-74)³;

є) інші норми, які визначають особливості та порядок відведен­ня смуг відведення (смуг земель) для відповідних видів діяльності.

4. Чітка нормованість земельних ділянок, наданих для промис­лових потреб, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначен­ня, визначених нормами відведення, державними будівельними нормами.

5. Встановлення розміру земельних ділянок для промислових, транспортних та інших спеціальних потреб з метою розміщення відповідних об'єктів та їх обгрунтування відповідно до проектно-кошторисної документації.

6. Відведення вказаних земельних ділянок з урахуванням черго­вості їх освоєння (тобто, в міру розміщення і забудови різних ви­робничих, комунально-побутових та інших об'єктів із наступним використанням за цільовим призначенням).

7. Встановлення довкола земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони тощо санітарних, захисних, охоронних зон, у яких забороняється житлове будівництво та проживання населення. Розміри цих зон визначаються залежно від ступеня екологічної не­безпеки діяльності, що здійснюється, та поширення негативного впливу від експлуатації цих об'єктів відповідно до класифікації їх за п'ятьма класами небезпеки (1000 м; 500 м; 300 м; 100 м; 50 м).

8. Особливий склад об'єктів землекористування (будівельні майданчики, виробничі території, смуги відведення, смуги зе­мель, ділянки земель тощо, для яких притаманний відповідний режим використання (розміщення автомобільних шляхів, залізничних колій, трубопроводів, підземних ліній електропере­дач, зв'язку тощо).

9. Наявність обов'язків власників об'єктів землекористування з відшкодування збитків і втрат сільськогосподарського виробництва в разі надання їм у користування земель сільськогосподарського призначення, або в разі встановлення цих зон з виключенням з обороту земель сільськогосподарського і лісогосподарського вико­ристання чи переведення їх до менш цінних земель та в разі втра­ти якості земель внаслідок виробничої діяльності за межами цих зон, а також обов'язків щодо відновлення цих земель, зокрема, шляхом рекультивації (знесення, зберігання, нанесення, плануван­ня, біологічного поліпшення якості тощо).

10. Використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони здійснюється переважно юридичними особами на титулі права землекористування з обмеженою можливістю їх використан­ня громадянами України, іншими фізичними особами на титулі права землекористування, а також громадянами України на титулі права власності в разі зайняття ними підприємницькою діяльністю на землях промисловості.

11. Розташування цих земель за межами населених пунктів, оскільки включення їх до складу населеного пункту обумовлює зміну правового режиму земель населених пунктів відповідного функціонального призначення та зонування території.

12. Обмеження господарської та іншої діяльності суб'єктів пра­ва власності на землі та землекористувачів на суміжних земельних ділянках, на яких встановлено режим санітарної, захисної чи охо­ронної зони щодо розміщення господарських та інших об'єктів, складування виробничих та побутових відходів, будівництва висот­них будівель, споруд тощо.

13. Поєднання права тимчасового та постійного землекористу­вання на цих землях.

Використання земельних ділянок на праві тимчасового земле­користування допускається в разі необхідності проведення розвідувальних, будівельних, монтажних робіт, встановлення освітлювального, сигналізаційного, комунікативного обладнання, зведення окремих споруд, мережі підземних ліній зв'язку, електро­передач, монтажу підземних трубопроводів (нафтопроводів, газо­проводів, продуктопроводів), теплотрас тощо. В усіх інших випад­ках використання земельних ділянок для потреб промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого спеціального призначення здійснюється на праві постійного землекористування відповідно до вимог чинного земельного законодавства та проектно-кошто­рисної документації.

14. Відповідальність за порушення правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначен­ня визначається нормами ЗК України, спеціальним законодавст­вом, що регулює вказані види діяльності, а склади таких правопо­рушень передбачені відповідно Кодексом України про адміністра­тивні правопорушення. Кримінальним кодексом України, іншими актами законодавства України.

В. Правовий режим земель природоохоронного, рекреаційного, оз­доровчого, історико-культурного призначення.

Юридичні засади режиму вказаних земель визначаються:

а) нормами Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст.ст. 60—64);

б) Законом України від 16 червня 1992 р. «Про природно-за­повідний фонд України»';

в) Законом України від 5 жовтня 2000 р. «Про курорти»²;

г) нормами Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про туризм» (ст.ст. З, 12, 22, 26 та ін.)³;

д) нормами Закону України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини»⁴.

До земель природоохоронного призначення відносяться ділянки зе­мель, на яких розташовані об'єкти природно-заповідного фонду (заповідники, заказники, пам'ятки природи, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, дендро­логічні, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мис­тецтва), які мають особливу екологічну, наукову, естетичну, госпо­дарську та історико-культурну цінність.

У межах правового режиму земель природоохоронного призна­чення виділяються правові режими земель природних територій та об'єктів:

а) природних заповідників;

б) біосферних заповідників;

в) національних природних парків;

г) регіональних ландшафтних парків;

д) заказників; <, е) пам'яток природи;

є) заповідних урочищ.

Правовий режим земель штучно створених територій і об'єктів природно-заповідного фонду притаманний для:

а) ботанічних садів;

б) дендрологічних парків;

в) зоологічних парків;

г) парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. Для правового режиму земель природоохоронного призначення характерно:

1. Заборона будь-якої діяльності, яка суперечить їх цільовому призначенню або яка може негативно впливати на їх якісний стан.

2. Встановлення довкола цих земель охоронних зон для забез­печення їх режимів і заборона будь-якої діяльності, яка порушує порядок їх використання та охорони.

3. Внутрішнє функціональне зонування земель природоохорон­ного призначення, в якому визначається диференційований режим охорони, використання і відтворення.

Так, у межах земель біосферного заповідника встановлюються такі режими функціональних зон:

а) заповідна зона — територія, призначена для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу та режим якої визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників;

б) буферна зона — включає території, виділені з метою за­побігання негативного впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях; режим і порядок створення та­кої зони визначається відповідно до вимог, встановлених для охо­ронних зон природних заповідників;

в) зона антропогенних ландшафтів — включає території тра­диційного землекористування, лісокористування, водокористуван­ня, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяль­ності;

г) зона регульованого заповідного режиму — може виділятися в межах біосферних заповідників; до складу цієї зони включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з до­триманням вимог щодо їх охорони.

Зонування територій природоохоронних об'єктів і територій пе­редбачається і для інших земельних ділянок природоохоронного призначення. Скажімо, в межах національних природних парків визначається диференційований режим щодо охорони, відтворення та використання таких функціональних зон:

а) заповідної;

б) зони регульованої рекреації;

в) зони стаціонарної рекреації;

г) господарської зони.

4. Вилучення заповідних ділянок з господарського використання.

5. Встановлення підвищених санкцій за порушення режиму зе­мель природоохоронного призначення.

6. Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, дендрологічні, зоологічні парки є за статусом на­уково-дослідними природоохоронними установами з режимом особливої охорони природно-заповідної території.

Особливості правового режиму земель оздоровчого призначення.

Землями оздоровчого призначення визнаються земельні ділян­ки в межах курортів державного і місцевого значення, які перебу­вають на титулі права землекористування санаторно-курортних, спеціальних та інших санаторно-курортних закладів і мають при­родні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики та лікування.

1. З метою охорони природних якостей та лікувальних факторів земель оздоровчого призначення, запобігання їх псуванню, забруд­ненню та виснаженню встановлюються округи їх санітарної охоро­ни, тобто території земної поверхні, зовнішній контур якої співпа­дає з межею курорту.

2. В межах земельних ділянок округу санітарної охорони забо­роняється:

а) здійснення будь-яких робіт, здатних призвести до забруднен­ня грунтів, повітря, вод;

б) діяльність, що може завдати шкоди лісу, іншим насадженням,

в) діяльність, що може сприяти розвитку ерозійних процесів і негативно впливати на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів.

3. Поділ округу санітарної охорони на три зони:

а) зону суворого режиму;

б) зону обмежень;

в) зону спостережень.

Землі зони суворого режиму охоплюють місця виходу на поверх­ню мінеральних вод, території з родовищами лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, води яких використовуються для ліку­вання, пляжі та прибережну смугу моря, прилеглу до пляжів тери­торію шириною не менш як 100 метрів.

На землях цієї зони дозволяється:

а) здійснювати діяльність, пов'язану з використанням природ­них лікувальних факторів;

б) виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиоб­вальні, протикарстові, протиерозійні роботи за науково обгрунто^ ваними висновками державної санітарно-гігієнічної та екологічної

експертиз;

в) будувати хвилерізи, бони та інші гідротехнічні споруди;

г) влаштовувати причали.

У той же час на землях зони суворого режиму забороняється:

а) постійне і тимчасове проживання громадян, за винятком осіб, які безпосередньо забезпечують використання лікувальних

факторів;

б) проїзд автотранспорту, не пов'язаного з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або при­родоохоронною діяльністю;

в) прокладання кабелів, у тому числі підземних, високої напру­ги, трубопроводів, інших комунікацій;

г) спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів;

д) скидання дренажно-скидних та стічних вод;

е) влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування;

є) розорювання земель та здійснення будь-якої господарської діяльності й інших дій, що негативно впливають або можуть нега­тивно вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту, його екологічний баланс то­що.

До земель зони обмежень входить територія, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела, природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей.

Землі зони обмежень використовуються також для розміщення санаторно-курортних закладів та закладів відпочинку, розташуван­ня парків, лісів та інших зелених насаджень, використання яких має здійснюватися з дотриманням вимог екологічного законодав­ства та правил охорони округу санітарної охорони курорту з метою упередження погіршення його природних і лікувальних властивос­тей.

На землях зони обмежень забороняється:

'а) розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив;

б) здійснення промислової вирубки зелених насаджень, викори­стання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних якостей;

в) влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогиль­ників, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва та інших відходів, що призводять до забруднення грунту, водойм, повітря, ґрунтових вод;

г) будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які перебу­вають тимчасово на оздоровленні та лікуванні;

д) проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з цільовим використанням земель;

е) спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації, скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланцевих і баластних вод, витікання цих, а також інших речо­вин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів та інша діяльність, що може порушувати вимоги правового режиму вказа­них земельних ділянок.

Землі зони спостережень — це земельні ділянки, які є межею ок­ругу санітарної охорони курорту, .інших лікувально-оздоровчих те­риторій, що охоплюють усю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів та господарське використання яких має забезпечувати гідрологічний режим родовищ лікувальних вод і мінеральних грязей, ландшафтно-кліматичні умови цих територій, збереження їх природних та лікувальних якостей.

На землях цієї зони допускається здійснення робіт, які не впливають негативно на лікувальні і природні фактори, не погіршують їх ландшафтно-кліматичні, екологічні і санітарно-гігієнічні умови.

Однак v межах земель зони спостереження забороняється:

а) будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на режим використання природних і лікувальних властивостей курортних та лікувально-оздоровчих те­риторій;

б) скидання на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод;

в) проведення вирубки зелених насаджень (за винятком санітар­них рубок) тощо.

4. Надання земельних ділянок для потреб курортних або ліку­вально-оздоровчих зон здійснюється:

а) на підставі розроблених техніко-економічних обгрунтувань використання землі;

б) проектів відведення земельних ділянок;

в) з урахуванням затверджених округів і зон санітарної охорони;

г) схем медичного огляду;

д) з дотриманням вимог земельного законодавства.

5. Використання земельних ділянок курортів та лікувально-оз­доровчих зон здійснюється відповідно до вимог проекту організації використання цих територій та генерального плану їх забудови.

6. Наявність екологічних та санітарно-гігієнічних обмежень що­до параметрів та режиму використання природних лікувальних ре­сурсів і формування програм розвитку курортних і лікувально-оз­доровчих територій.

7. Поділ земель курортів та лікувально-оздоровчих зон на:

а) землі курортів місцевого значення;

б) землі курортів державного значення.

8. Рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймається Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, а курортними територіями місцевого значення — відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севасто­польською міськими радами за поданням Ради міністрів Автоном­ної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

9. Використання цих земельних ділянок можливе на титулі пра­ва загального та спеціального землекористування (постійного чи тимчасового).

Землями рекреаційного призначення визнаються земельні ділянки, які використовуються для організованого масового відпочинку і туризму населення та які розташовані поза межами земель оздоров­чого призначення.

До земель рекреаційного призначення належать:

а) земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, ди­тячих туристських станцій;

б) земельні ділянки парків;

в) земельні ділянки зелених зон навколо міст та інших населе­них пунктів;

г) земельні ділянки, на яких розташовані навчально-туристські стежки, марковані траси;

д) земельні ділянки дитячих і спортивних таборів. Особливості правового режиму земель рекреаційного призначення:

1. Землі рекреаційного призначення мають поліфункціональ-не територіальне розгалуження, оскільки можуть визначатися в межах будь-якої категорії земель, що придатні для потреб рекре­ації*:

а) на землях сільськогосподарського призначення — земельні ділянки загального користування (полезахисні лісосмуги, ґрунтоза­хисні споруди, території інших зелених насаджень);

б) на землях населених пунктів — земельні ділянки загального користування (парки, лісопарки, дендрологічні парки, гідропарки, сквери, бульвари, набережні, майдани тощо);

в) на землях промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого несільськогосподарського призначення — місця скупчення рослинності та зелених насаджень, смуги зелених насаджень впро­довж автомобільних шляхів, залізниць тощо;

г) на землях водного фонду — земельні ділянки прибережних захисних смуг вздовж річок, морів і навколо водойм та інші ділян­ки (акваторії) водойм, що використовуються для мети рекреації (ст. 64 Водного кодексу (ВК) України);

д) на землях лісового фонду — земельні ділянки (лісові угіддя), які використовуються для відпочинку (ст. 75 Лісового кодексу (ЛК) України);

е) на землях природоохоронного, історико-культурного призна­чення (землі національних природних парків, регіональних ланд­шафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоо­логічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва — ст.ст. 20—24, 32, 34, 36, 38 Закону України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»; ландшафтні об'єкти та об'єкти садово-паркового мистецтва культурної спадщини, окремі зони охорони пам'яток культурної спадщини, зокрема зона ланд­ шафту, що охороняється, — ст.ст. 1, 2, 12, 32 Закону України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини»).

2. Землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадження­ми за межами міст та інших населених пунктів, а також промисло­вих підприємств, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення, входять до складу зеле­ної зони зі спеціал-ьним режимом використання та регулювання.

Виділення зелених зон проводиться з урахуванням конкретних природних умов, розміщення промислових об'єктів, а також місць масового відпочинку населення, розташування приміських ліку­вально-профілактичних і оздоровчих закладів та поділу їх на лісо­паркову і лісогосподарську частини, земельні ділянки якої є найбільш сприятливі для масового відпочинку населення.

Розміри зелених зон і лісопаркових частин визначаються за встановленими нормативами.

3. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням, зокрема:

а) діяльність, яка спрямована на зміну природного ландшафту або інші дії, що унеможливлюють їх використання за прямим при­значенням;

б) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на стан довкілля у визначених рекреаційних зонах або може негатив­но вплинути на його якість.

4. Регулювання внутрішньої територіальної організації (зону­вання) земель рекреаційного призначення залежно від особливос­тей правового режиму об'єкта рекреації:

а) зона стаціонарної рекреації земель національних природних парків;

б) зона регульованої рекреації національних природних парків;

в) визначення аналогічних зон на землях регіональних ланд­шафтних парків для відпочинку та інших видів рекреаційної діяль­ності в природних умовах;

г) експозиційна зона на землях ботанічних садів;

д) рекреаційна зона на землях зоологічних парків з метою ор­ганізації відпочинку та обслуговування її відвідувачів;

е) рекреаційна або експозиційна зона парків-пам'яток садово-паркового мистецтва для проведення екскурсій та масового відпо­чинку населення.

5. Нормування рекреаційних навантажень на окремі частини те­риторій земель рекреаційного призначення з урахуванням сезон­ності їх використання та характеру масового відпочинку населення (будні, вихідні, святкові дні тощо).

6. Режим використання земель рекреаційного призначення виз­начається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обла­сними та іншими місцевим радами відповідно до чинного законо­давства України.

7. Використання земель рекреаційного призначення здійсню­ється на титулі права загального та тимчасового спеціального зем­лекористування з дотриманням правил пожежної, екологічної без­пеки та санітарно-гігієнічних вимог.

Землями історико-культурного призначення визнаються земельні ділянки, які перебувають на титулі права власності або права зем­лекористування юридичних і фізичних осіб, та на яких розташовані об'єкти, які мають особливу історичну, наукову, архітектурну, ми­стецьку та культурну цінність.

До складу земель історико-культурного призначення можна віднести земельні ділянки зайняті:

а) історико-культурними заповідниками;

б) меморіальними пам'ятниками;

в) пантеонами (місцями поховань);

г) археологічними та архітектурними пам'ятками;

д) архітектурно-ландшафтними комплексами.

Особливості правового режиму земель історико-культурного при­значення:

1. За видами об'єктів культурної спадщини, які розміщені на землях історико-культурного призначення, земельні ділянки поділяються:

а) земельні ділянки археологічного призначення (городища, за­лишки стародавніх поселень, стоянки, укріплення, культові місця та споруди, наскальні зображення, поля давніх битв та ін.);

б) земельні ділянки історичного призначення (будинки, спору­ди, комплекси, поховання та некрополі, визначні місця історичних подій тощо);

в) земельні ділянки розташування об'єктів монументального мистецтва (твори образотворчого мистецтва, їх комплекси, ан­самблі тощо);

г) земельні ділянки архітектурного та містобудівного при­значення (історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітек­турні ансамблі, споруди, залишки давнього планування та забу­дови та ін.);

д) земельні ділянки розташування об'єктів садово-паркового мистецтва (поєднання паркового будівництва з природними або штучно створеними ландшафтами);

е) ландшафтні земельні ділянки (природні території, які мають історичну цінність).

2. Зонування прилеглих територій навколо окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) з метою захисту традиційного характеру се­редовища їх розташування шляхом встановлення зон охорони пам'яток:

а) охоронних зон;

б) зон регулювання забудови; '

в) зон ландшафту, що охороняється;

г) зон охорони археологічного культурного стану.

Визначення меж зон охорони пам'яток встановлюється цент­ральним органом державної виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини.

Межі та режими використання зон охорони пам'яток визнача­ються відповідною науково-проектною документацією та затверд­жуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами в цій сфері.

3. Встановлення режиму археологічних територій, що охороня­ються та на яких розміщені об'єкти культурної спадщини, або мож­лива їх наявність за рішенням центрального органу виконавчої вла­ди в сфері охорони культурної спадщини, та внесення їх до Спис­ку, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

4. Встановлення правового режиму земельних ділянок розташу­вання історичних населених місць, внесення 'їх до відповідного Списку, який затверджується Кабінетом Міністрів України.

5. Заборона здійснення містобудівних, архітектурних та ланд­шафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, зем­ляних робіт на археологічних територіях, що охороняються, у ме­жах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, за­несених до Списку історичних населених місць України, без дозво­лу відповідного органу охорони культурної спадщини та без пого­дження з Інститутом археології НАН України.

6. Встановлення режиму заповідників чи музеїв-заповідників (історико-культурних, архітектурно-історичних, історико-ме-моріальних, історико-археологічних, історико-етнографічних) на територіях із наявними на них ансамблями, комплексами пам'яток, які становлять виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність, за рішенням Кабінету Міністрів України.

7. Приналежність територій пам'яток, охоронних зон, за­повідників, музеїв-заповідників, археологічних територій, що охо­роняються, до земель історико-культурного призначення фік­сується в державних земельних кадастрах, планах землекористуван­ня, проектах землеустрою, іншій проектно-планувальній докумен­тації та земельно-правовстановлюючих документах на право влас­ності на землю, право землекористування, договорах оренди зе­мельних ділянок.

8. Встановлення режиму зон охорони пам'яток, визначення меж історичних ареалів населених місць не можуть бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб у разі дотримання ними пра­вил використання земель історико-культурного призначення.

9. Надання дозволу центральним органом виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт у межах території пам'яток, археологічних територій, що охороняються, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження ре­шток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею.

10. Заборона здійснення будь-якої діяльності юридичними і фізичними особами, що створює загрозу пам'ятці або порушує ви­моги чинного законодавства, державних стандартів, норм і правил у сфері охорони об'єктів культурної спадщини органами охорони культурної спадщини.

11. Обов'язок власника земельної ділянки або землекористува­ча не перешкоджати виконанню робіт особами, які мають дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок у межах території пам'ятки, археологічної території, що охороняється, в зонах охоро­ни та в історичних ареалах населених місць відповідно до розпоря­дження органу охорони культурної спадщини.

12. Обов'язок власників земельних ділянок та землекористу­вачів, на землях яких розташовані об'єкти культурної спадщини, укласти охоронний договір з відповідним органом охорони куль­турної спадщини та виконувати його умови щодо збереження, охорони, проведення ремонту та захисту від руйнування або зни­щення.

13. Право власника земельної ділянки або землекористувача на відшкодування в повному обсязі шкоди, заподіяної внаслідок про­ведення археологічної розвідки, розкопок та інших земляних робіт на належних йому земельних ділянках.

14. Застосування фінансових санкцій органами охорони куль­турної спадщини до осіб, які проводять будь-які незаконні роботи, що можуть завдати шкоди пам'ятці, її території, археологічній те­риторії, що охороняється, охоронним зонам, історичним ареалам населених місць, у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян.

Г. Особливості правового режиму земель водного фонду.

Землями водного фонду визнаються землі державної власності, земельні ділянки, які передані в користування та частково передані у власність селянських (фермерських) господарств, зайняті водни­ми об'єктами, болотами, гідротехнічними і водогосподарськими спорудами, та земельні ділянки, на яких встановлений режим зон і смуг з особливим режимом використання та охорони.

Відповідно до ст. 4 Водного кодексу (ВК) України' до складу зе­мель водного фонду відносяться земельні ділянки, на яких знахо­дяться:

а) моря, ріки, озера, водосховища, інші водойми, болота, а та­кож острови;

б) гідротехнічні та інші водогосподарські споруди, канали, землі під смуги відведення;

в) прибережні захисні смуги вздовж морів, річок та навколо во­дойм;

г) берегові смуги водних шляхів.

Специфічні риси правового режиму земель водного фонду:

1. Правове регулювання визначається переважно нормами ВК України як спеціального закону стосовно загальних норм ЗК Ук­раїни.

2. Використання вказаних земель для спеціальних водогоспо­дарських, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних, побутових, питних та інших потреб.

3. Обумовленість їх правового режиму приналежністю до загаль­нодержавної власності України (власності народу України за Кон­ституцією України), обмеженістю використання на праві власності — щодо невеликих земельних ділянок до 3 га у складі земель се­лянських (фермерських) господарств' та обмеженого права постійного землекористування водогосподарських підприємств і організацій.

4. Наявність особливого (спеціального) суб'єктного складу зем­лекористувачів, яким надаються землі в постійне користування — спеціальних юридичних осіб:

а) спеціалізовані водогосподарські підприємства і організації;

б) інші підприємства, установи, організації, в яких створені спеціалізовані служби з догляду за водними об'єктами, зонами та смугами з особливим режимом користування і охорони.

5. Можливість встановлення відповідно до ВК України спеціального режиму регульованої господарської діяльності на цих землях:

а) водоохоронних зон (ст. 87);

б) зон санітарної охорони (ст. 93);

в) прибережних захисних смуг (ст. 88);

г) смуг відведення (ст. 91);

д) берегових смуг водних шляхів (ст. 92).

6. Запровадження режиму обмеженої господарської діяльності у водоохоронних зонах, прибережних захисних смугах та інших зо­нах і смугах земель водного фонду.

7. Встановлення округів санітарної охорони на землях водного фонду з метою охорони водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, з особливим режимом використання (ч. 2 ст. 104 ВК України).

8. Встановлення у ВК України юридичної відповідальності за нецільове використання цих земель та порушення режиму госпо­дарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду (пункти 3, 11 ст. 110 ВК України).

9. Особливістю правового режиму земель водного фонду є вста­новлення на окремих земельних ділянках зон і смуг з особливим режимом використання та охорони.

Відповідно до ВК України (ст.ст. 87—93) до зон і територій з особливим режимом використання і охорони земель водного фон­ду належать земельні ділянки, на яких установлені:

1) водоохоронні зони (ст. 87);

2) зони санітарної охорони (ст. 93);

3) прибережні захисні смуги (ст. 88);

4) смуги відведення (ст. 91);

5) берегові смуги водних шляхів (ст. 92).

Водоохоронні зони — земельні ділянки вздовж річок, морів, на­вколо озер, водосховищ та інших водойм, на яких встановлюється особливий порядок використання і охорони з метою створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднен­ня, засмічення, вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин та зменшення коливань стоку вказаних водних об'єктів.

Водоохоронні зони є природоохоронною територією з регульо­ваною господарською діяльністю, на якій забороняється:

а) скидати неочищені стічні води, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також потічки;

6) використовувати сильнодіючі та стійкі пестициди;

в) розміщувати звалища, кладовища, поля фільтрації, скотомо­гильники.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та ре­жиму ведення господарської діяльності в них затверджено постано­вою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486'.

Розміри і межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами на основі нормативно-технічної доку­ментації, які розробляються на замовлення органів водного госпо­дарства, інших спеціально уповноважених органів, погоджуються з органами в галузі екології та природних ресурсів, земельних ре­сурсів, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами рад.

Водоохоронна зона має внутрішню та зовнішню межі. Внутрішня межа збігається з мінімальним рівнем води у водному об'єкті, а зовнішня прив'язується до наявних контурів сільського­сподарських угідь, шляхів, лісосмуг, меж заплав, надзаплавних те­рас, бровок, схилів, балок та ярів і визначається найбільш віддале­ною від водного об'єкта лінією на випадок відведення негативного впливу природних та антропогенних чинників.

У водоохоронній зоні в окремих випадках за відповідними доз­волами проводиться добування піску та гравію:

а) за межами земель водного фонду на сухій частині заплави;

б) у праруслах річок.

При цьому обов'язковими є погодження такої діяльності з ор­ганами виконавчої влади в сфері екології і природних ресурсів, водного господарства та ін.

Вжиття водоохоронних та інших заходів щодо впорядкування водоохоронних зон, за винятком земель водного фонду, покла­дається на виконавчі комітети рад, сільськогосподарські, водогос­подарські, рибогосподарські підприємства та інших власників зе­мель і землекористувачів.

У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захис­них смуг та смуги відведення з особливим режимом використання.

Прибережні захисні смуги — ділянки земель у межах водоохо­ронних зон, які виділяються з метою охорони поверхневих вод­них об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх вод­ності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм.

Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж зрізу води в таких розмірах:

а) для малих рік, струмків і потічків, ставків площею менше З га — 25 м;

б) для середніх річок, водосховищ, водойм, ставків площею по­над 3 га — 50 м;

в) для великих річок, водосховищ та озер — 100 м;

г) у населених пунктах прибережна захисна смуга встанов­люється з урахуванням конкретних умов, що склалися;

д) уздовж морів та навколо морських заток, лиманів ця смуга виділяється шириною не менше 2 км від зрізу води;

е) у разі перевищення крутизни схилів понад три градуси мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської відповідальності. Тому в прибе­режних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на остро­вах забороняється:

а) садівництво, городництво, розорювання земель;

б) зберігання та застосування пестицидів і мінеральних добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво баз відпочинку, дач, гаражів, стоянок автомобілів та інших споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних);

д) миття і обслуговування транспортних засобів і техніки;

е) влаштування звалищ, сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, полів фільтрації, скотомогильників тощо.

Об'єкти, які знаходяться в цій зоні, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим.

У прибережних захисних смугах морів, морських заток, ли­манів, островів, у внутрішніх морських водах забороняється:

а) застосування сильнодіючих та стійких пестицидів;

б) влаштування полігонів, побутових та промисловик відходів, накопичувачів стічних вод;

в) влаштування полів фільтрації та створення інших, споруд для приймання та знезаражування рідких відходів;

г) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побуто-вих стічних вод обсягом більше одного кубічного метра на добу.

Прибережна захисна зона входить до зони санітарної охорони моря і може використовуватися:

а) для будівництва санаторіїв;

б) лікувально-оздоровчих заходів з обов'язковим централізова­ним водопостачанням і каналізацією.

Смуги відведення — території, на яких запроваджується особли­вий режим використання земель з метою збереження та захисту від забруднення, пошкодження та руйнування магістральних, міжгос­подарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних сис­темах, гідротехнічних та гідрометричних спорудах, а також водойм і гребель на річках.

Розміри та режим використання смуг відведення визначаються проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з державними органами в сфері екології і природ­них ресурсів та водного господарства.

Земельні ділянки в межах цих смуг надаються:

а) органам водного господарства;

•б) іншим організаціям для спеціальних потреб.

Вони можуть використовуватися для:

а) створення водоохоронних лісонасаджень;

б) берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд;

в) будівництва переправ, виробничих приміщень.

Зони санітарної охорони — території, на яких запроваджується особливий режим для охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб.

Межі зон санітарної охорони визначаються проектом землеуст­рою і встановлюються органами місцевого самоврядування за по­годженням з державними органами земельних ресурсів, санітарно-епідеміологічного нагляду, у сфері екології, природних ресурсів і водного господарства.

Режим зон санітарної охорони водних об'єктів визначений по­становою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів»'.

Зони санітарної охорони водних об'єктів входять до складу во­доохоронних зон і поділяються на три пояси особливого режиму:

Перший пояс — територія розміщення водозабору, майданчиків водопровідних споруд і водовідводного каналу — зона суворого ре­жиму.

Другий пояс — територія, на якій встановлюються певні обме­ження господарської діяльності з метою охорони джерел водопос­тачання від забруднення — зона обмеження.

Третій пояс — територія, що призначається для здійснення спо­стережень з метою охорони джерел водопостачання від забруднення.

У межах першого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони поверхневих джерел водопостачання здійснюється:

планування території для відведення поверхневого стоку за її межі, озеленення, огородження та забезпечення постійною охоро­ною або охоронною сигналізацією;

огородження акваторії буями, іншими попереджувальними зна­ками, встановлення над водоприймачами водозаборів бакенів з освітленням на судноплавних водних об'єктах;

проведення будівельних робіт з метою відведення стічних вод до найближчої системи побутової каналізації чи до місцевих очисних споруд;

встановлення водонепроникних приймачів для нечистот та по­бутових відходів з наступним їх вивезенням та дезінфікуванням у разі відсутності каналізації;

обладнання водозаборів рибозахисними пристроями.

У межах першого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів для поверхневих джерел водопостачання забороняється:

скидання будь-яких стічних вод, а також купання, прання білизни, вилов риби, водопій худоби та інші види водокористуван­ня, що впливають на якість води;

перебування сторонніх осіб, розміщення житлових та громадсь­ких будівель, організація причалів плаваючих засобів, застосування пестицидів, органічних і мінеральних добрив, прокладення трубо­проводів, видобування гравію чи піску, проведення днопоглиблю­вальних та інших будівельно-монтажних робіт, безпосередньо не пов'язаних з експлуатацією, реконструкцією чи розширенням во­допровідних споруд та мереж;

проведення головної рубки лісу.

У межах першого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони підземних джерел водопостачання здійснюється:

планування, огородження, озеленення та монтаж охоронної сигналізації;

каналізування будівель з відведенням стічних вод до найближ­чої системи побутової чи промислової каналізації або до місцевих очисних споруд, розміщених на території другого поясу зони санітарної охорони;

відведення стічних вод за межі цього поясу.

В той же час тут забороняється:

перебування сторонніх осіб, розміщення житлових та госпо­дарських будівель, застосування пестицидів, органічних і мінераль­них добрив, прокладення трубопроводів, видобування гравію чи піску та проведення інших будівельно-монтажних робіт, безпосередньо не пов'язаних з будівництвом, реконструкцією та експлуа­тацією водопровідних споруд та мереж;

скидання будь-яких стічних вод та випасання худоби;

проведення головної рубки лісу.

У межах другого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони поверхневих джерел водопостачання здійснюється:

виконання заходів щодо санітарного благоустрою території на­селених пунктів та інших об'єктів (каналізування, облаштування водонепроникних вигребів тощо);

купання, заняття туризмом, водним спортом та вилов риби ли­ше у встановлених місцях, погоджених з органами державної санітарно-епідеміологічної служби;

обладнання суден, дебаркадерів і брандвахт пристроями для збирання фанових та підсланевих вод і твердих відходів у разі здійснення судноплавства;

виконання протиерозійних заходів щодо охорони земель.

У межах цього поясу забороняється:

розміщення складів пально-мастильних матеріалів, накопичу-вачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопро-водів, що створюють небезпеку хімічного забруднення вод;

використання хімічних речовин без дозволу державної санітар­но-епідеміологічної служби;

розміщення кладовищ, скотомогильників, полів асенізації та фільтрації, зрошувальних систем, споруд підземної фільтрації, гноєсховищ, силосних траншей, тваринницьких і птахівничих підприємств та інших сільськогосподарських об'єктів, що створю­ють загрозу мікробного забруднення води, а також розміщення полігонів твердих відходів, біологічних та мулових ставків;

зберігання і застосування пестицидів та мінеральних добрив;

розорювання земель (крім ділянок для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

осушення та використання перезволожених і заболочених зе­мель у заплавах річок;

проведення головної рубки лісу;

здійснення видобутку з водного об'єкта піску та проведення інших днопоглиблювальних робіт, не пов'язаних з будівництвом та експлуатацією водопровідних споруд;

влаштування літніх таборів для худоби та випасання її ближче ніж за 300 метрів від берега водного об'єкта.

У межах другого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони підземних джерел водопостачання здійснюється:

регулювання відведення територій під забудову населених пунктів, спорудження лікувально-профілактичних та оздоровчих закладів, промислових і сільськогосподарських об'єктів, а також внесення можливих змін до технології виробництва промислових підприємств, пов'язаного з ризиком забруднення підземних вод стічними водами;

благоустрій промислових і сільськогосподарських об'єктів, насе­лених пунктів та окремих будівель, їх централізоване водопостачан­ня, каналізування, відведення забруднених поверхневих вод тощо;

виявлення, тампонування (або відновлення) всіх старих, недіючих, дефектних або неправильно експлуатованих свердловин та шахтних колодязів, що неправильно експлуатуються і створюють небезпеку забруднення використовуваного водоносного горизонту;

регулювання будівництва нових свердловин.

Однак у межах цього поясу забороняється:

забруднення територій покидьками, сміттям, гноєм, відходами промислового виробництва та іншими відходами;

розміщення складів пально-мастильних матеріалів, пестицидів та мінеральних добрив, накопичувачів, шламосховищ та інших об'єктів, які створюють небезпеку хімічного забруднення джерел водопостачання;

розміщення кладовищ, скотомогильників, полів асенізації, на­земних полів фільтрації, гноєсховищ, силосних траншей, тварин­ницьких і птахівничих підприємств та інших сільськогосподарських об'єктів, які створюють небезпеку мікробного зберігання, застосу­вання мінеральних добрив та пестицидів;

закачування відпрацьованих (зворотних) вод до підземних гори­зонтів, підземне складування твердих відходів та розробка надр землі;

проведення головної рубки лісу.

У межах третього поясу зони санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони поверхневих джерел водопостачання може здійснюватися:

регулювання, а у разі потреби і обмеження відведення території для забудови населених пунктів, спорудження лікувально-профілактичних та оздоровчих закладів, об'єктів транспорту, енер­гетики, промисловості і сільського господарства, а також внесення можливих змін до технології виробництва промислових і сільсько­господарських підприємств, пов'язаного з ризиком забруднення джерел водопостачання стічними водами;

виявлення об'єктів, що забруднюють джерела водопостачання;

розроблення планів впровадження конкретних водоохоронних заходів у терміни, погоджені з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та водного господарства на місцях;

виконання заходів щодо санітарного благоустрою території на­селених пунктів та інших об'єктів (каналізування, обладнання во­донепроникних вигребів тощо).

У межах цього поясу забороняється:

відведення до водних об'єктів стічних вод, що не відповідають санітарним правилам і нормам (СанПіН 4630-88 «Охорона поверх­невих вод від забруднення») та нормам ВК України.

У межах третього поясу зони санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони підземних джерел водопостачання здійснюється:

виявлення, тампонування (або відновлення) старих, недіючих свердловин та таких, які неправильно експлуатуються, що створю­ють небезпеку забруднення використовуваного водоносного гори­зонту;

буріння нових свердловин та проведення будь-якого нового будівництва з обов'язковим погодженням з органами державної санітарно-епідеміологічної служби на міс 'ях.

Разом з тим тут забороняється:

закачування відпрацьованих (зворотних) вод до підземних гори­зонтів з метою їх захоронення, підземного складування твердих відходів і розробки надр землі, що може призвести до забруднення водоносного горизонту;

розміщення складів пально-мастильних матеріалів, а також складів пестицидів і мінеральних добрив, накопичувачів промисло­вих стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створю­ють небезпеку хімічного забруднення підземних вод.

Берегові смуги водних шляхів — земельні ділянки поза межами міських поселень, які розміщуються уздовж судноплавних водних шляхів та призначені відповідно до затвердженого в установленому порядку проекту для проведення робіт, пов'язаних із судноплавством.

Розміри берегових смуг водних шляхів та порядок здійснення господарської діяльності визначається відповідним проектом.

Для розкриття особливостей правового режиму земель водного фонду суттєве значення має право землекористування, яке, по-пер­ше, є різновидом інституту права землекористування несільсько-господарських підприємств, установ, організацій.

По-друге, воно виникає виключно щодо земель водного фонду, визначених для цієї мети земельно-кадастровою документацією.

По-третє, для набуття такої суб'єктивної м"жливості має зна­чення дотримання загальних вимог щодо підстав його виникнення та спеціальної правосуб'єктності, пов'язаної зі здійсненням спе­цифічних видів діяльності — водогосподарської або пов'язаних із нею.

По-четверте, право землекористування на землях водного фон­ду — постійне та тимчасове — передбачає особливий об'єктний склад — земельні ділянки, на яких розташовані гідротехнічні та інші техногенні системи або відповідні водні об'єкти, водогоспо­дарські комплекси та водосховища.

По-п'яте, наявність певних обмежень щодо здійснення окремих видів господарської діяльності або прямих заборон на їх провад­ження.

Порядок користування землями водного фонду визначено по­становою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р. № 502.

Право користування земельними ділянками водного фонду ви­никає тільки після встановлення їх меж у натурі (на місцевості), одержання відповідного акта, що його посвідчує, та його реєстрації як правовстановлюючого документа.

Поширеними різновидами цього права є право постійного та тимчасового землекористування на землях водного фонду.

Суб'єктами права постійного землекористування на землях вод­ного фонду можуть бути:

а) спеціалізовані водогосподарські організації;

б) підприємства, установи, організації, в яких створено спеціалізовані служби догляду за водними об'єктами, прибережни­ми захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами

| водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтримання їх у на-

I- лежному стані.

І Суб'єктами права тимчасового ^емлекористуванн;' на землях

І водного фонду є:

І а) підприємства, установи, організації;

б) об'єднання громадян;

в) релігійні організації;

г) громадяни України;

д) іноземні юридичні особи;

е) іноземні фізичні особи.

Вказані фізичні і юридичні особи повинні володіти спеціальною земельною правосуб'єктністю і мати відповідні права щодо здійснен­ня рибогосподарської, культурно-оздоровчої, рекреаційної, спортив­ної, туристичної, науково-дослідної діяльності та сінокосіння.

Об'єктами пра^а землекористування на землях водного фонду

визнано:

а) землі водного фонду або їх частини відповідно до затвердже­ної в установленому порядку земельно-кадастрової документації;

б) земельні ділянки, зайняті водними об'єктами або болотами;

в) земельні ділянки, на яких встановлені:

— водоохоронні зони;

— прибережні захисні смуги;

— смуги відведення;

— берегові смуги водних шляхів;

— зони санітарної охорони;

г) земельні ділянки, на яких розміщені гідротехнічні (во-допідпірні, водопропускні, водозахисні, водозабірні) споруди водо­господарських систем;

д) земельні ділянки з водогосподарськими системами;

е) земельні ділянки зі штучно створеними лісонасадженнями та природними лісами в смугах відведення каналів, гідротехнічних споруд та спорудами міжгосподарського значення;

є) земельні ділянки дна річок, озер, водосховищ, морів та інших водних об'єктів, на яких провадяться роботи, пов'язані з будівництвом гідротехнічних споруд (поглибленням дна для судно­плавства, видобуванням корисних копалин (крім піску, гальки, гравію в руслах малих та гірських річок), прокладанням кабелів, трубопроводів, інших комунікацій, а також бурових та геолого­розвідувальних робіт.

Зміст права землекористування на землях водного фонду скла­дають права і обов'язки суб'єктів, які забезпечують:

а) догляд за ефективним використанням водних об'єктів та зе­мельних ділянок із особливим режимом використання та охорони;

б) підтримання в належному стані вказаних об'єктів;

в) дотримання вимог щодо охорони річок, озер та інших водойм від забруднення, засмічення, замулення;

г) додержання санітарних вимог та правил планування приміських зон у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України та ін.

10. Встановлення чотирьох зон ризику використання земель у межах території можливого затоплення:

а) перша зона — територія між межею можливого затоплення, що повторюється один раз на 2 роки (внутрішня межа) і межею можливого затоплення один раз на 4 роки (зовнішня межа);

б) друга зона — територія між зовнішньою межею першої зони ризику (внутрішня межа) і межею можливого затоплення, що по­вторюється один раз на 10 років (зовнішня межа);

в) третя зона — територія між зовнішньою межею другої зони ризику (внутрішня межа) і межею можливого затоплення, що по­вторюється один раз на 20 років (зовнішня межа);

г) четверта зона — територія між зовнішньою межею третьої зони ризику (внутрішня межа) і межею можливого затоплення, що повторюється один раз на 100 років (зовнішня межа)'.

11. Використання земель затоплення повинно здійснюватись без істотного зменшення пропускної спроможності заплав, розми­вання і руйнування берегів, забруднення і засмічення річок.

При цьому прибережні землі річок, що затоплюються внаслідок повеней та паводків один раз на два роки, можуть ви­користовуватись тільки як природні сінокоси та пасовища. На цих землях можуть здійснюватися заходи, спрямовані на поліпшення їх стану, а також на збільшення пропуску води під час повеней та паводків.

12. Розміщення за межами зон можливого затоплення госпо­дарських об'єктів, що мають важливе значення для суспільного ви­робництва, та тих, затоплення яких може призвести до погіршення стану річки, або здійснення комплексу заходів щодо їх захисту від затоплення.

13. Встановлення можливого режиму зміни або припинення господарської діяльності на землях зон можливого затоплення, спроможної завдати шкоди під час затоплення цих територій іншим землевласникам, землекористувачам та навколишньому природному середовищу.

14. Використання земель прибережних захисних смуг, водоохо­ронних зон, зон санітарної охорони, природно-заповідного фонду та інших територій зі спеціальним статусом у межах зон можливо­го затоплення з урахуванням вимог екологічного законодавства.

15. Мінімізація збитків у зонах можливого затоплення внаслідок повеней та паводків шляхом будівництва гідротехнічних споруд, винесення об'єктів, побудованих з порушенням норма­тивів і вимог законодавства, зміни або припинення господарської діяльності, переорієнтації використання земель тощо проводиться за рахунок коштів землевласників, землекористувачів та місцевого бюджету.

Д. Особливості правового режиму земель лісового фонду.

Землями лісового фонду визнаються землі, вкриті лісом, а та­кож не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства (ст. 76 ЗК України).

Землі лісового фонду використовуються за цільовим призначен­ням для ведення лісового господарства (ст. 77 ЗК України).

Землі лісового фонду поділяються:

а) на лісові землі;

б) нелісові землі. Лісові землі включають:

а) земельні ділянки, вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю;

б) земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, які підля­гають залісненню (зруби, згарища, пустирі, рідколісся тощо);

в) земельні ділянки, зайняті лісовими шляхами, просіками, про­типожежними розривами.

Нелісові землі охоплюють земельні ділянки, зайняті:

а) спорудами пов'язаними з веденням лісового господарства;

б) трасами ліній електропередач;

в) трубопроводами, підземними комунікаціями тощо;

г) сільськогосподарськими угіддями (ріллею, багаторічними на­садженнями, сіножатями, пасовищами, наданими для потреб лісо­вого господарства);

д) болотами і водоймами в межах земель лісового фонду, нада­них для потреб лісового господарства.

Віднесення земельних ділянок до складу цих земель, визначен­ня їх меж регулюється земельним законодавством України.

Структура правового режиму земель лісового фонду:

1. Вказаний режим визначається нормами ЗК України та здебільшого Лісового кодексу (ЛК) України', зокрема ст.ст. 5, 6, 9, 10, 22, 27, 39, 71—80 останнього та ін.

2. Землекористувачами цих земель можуть бути тільки лісокори-стувачі.

3. Надання вказаних земель у користування здійснюється ви­ключно за рішенням відповідних рад.

4. Правовий режим цих земель обумовлюється цільовим вико­ристанням земельних ділянок для:

а) ведення лісового господарства;

б) використання лісових ресурсів;

в) здійснення інших видів лісокористування:

— мисливського господарства;

— оздоровчих (культурно-оздоровчих);

— рекреаційних;

— спортивних;

— туристських;

— науково-дослідницьких потреб.

5. Використання земель лісового фонду здійснюється переваж­но на праві землекористування (постійного або тимчасового), за винятком частини земель лісового фонду, що входять до єдиного масиву земель селянських (фермерських) господарств розміром до 5 гектарів.

Право постійного землекористування посвідчується Держав­ним актом на право постійного користування землями лісово­го фонду.

Посвідчення права тимчасового землекористування на землях лісового фонду здійснюється шляхом укладення договору.

,6. Наявність спеціального об'єкта права землекористування лісових угідь.

7. Встановлення спеціальних вимог щодо використання і охоро­ни «особливо захисних» земельних ділянок лісового фонду з режи­мом обмеженого лісокористування, що пов'язано з поділом лісів на групи та категорії захищеності.

8. Здійснення управлінських функцій місцевими радами, зокре­ма надання та вилучення цих земель, проводиться за територіаль­ним принципом їх поширення, характеру, виду лісокористування, здійснення іншої діяльності.

Так, до відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим належить, зокрема:

а) надання земельних ділянок лісового фонду за межами насе­лених пунктів у постійне користування та припинення права кори­стування ними;

б) надання земельних ділянок лісового фонду за межами насе­лених пунктів у тимчасове користування та припинення цього пра­ва для:

— проведення науково-дослідних робіт;

— потреб мисливського господарства.

Відповідно обласні ради забезпечують:

а) надання земельних ділянок лісового фонду за межами насе­лених пунктів у постійне користування та припинення права кори­стування ними;

б) надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у тимчасове користування та припинення цього права з метою:

— заготівлі деревини шляхом рубок головного користування та живиці;

— проведення науково-дослідних робіт;

— задоволення потреб мисливського господарства. Районні ради здійснюють надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у тимчасове користування для:

— культурно-оздоровчих цілей;

— рекреаційних потреб;

— спортивно-туристичного використання.

Міські ради у межах своєї юрисдикції забезпечують:

а) надання земельних ділянок лісового фонду в постійне кори­стування та припинення права користування ними;

б) надання земельних ділянок лісового фонду в тимчасове ко­ристування для:

— спеціального використання лісових ресурсів;

— культурно-оздоровчих цілей;

— рекреаційних потреб;

— спортивно-туристичного використання;

— проведення науково-дослідних робіт. Селищні, сільські ради, відповідно у межах своєї юрисдикції, здійснюють:

а) надання земельних ділянок лісового фонду в постійне кори­стування та припинення права користування ними;

Е б) надання земельних ділянок лісового фонду в тимчасове ко-| ристування для:

' — спеціального використання лісових ресурсів;

— культурно-оздоровчих цілей;

— рекреаційних потреб;

— спортивно-туристичного використання;

— проведення науково-дослідних робіт;

в) надання земельних ділянок лісового фонду в користування за межами селищ і сіл та припинення цього права з метою:

— заготівлі другорядних лісових матеріалів;

— здійснення побічного лісового користування.

9. Переведення лісових земель до нелісових з метою, не пов'яза­ною з веденням лісового господарства, здійснюється за рішенням органів, які надають їх у користування, відповідно до вимог зе­мельного законодавства (ч. 1 ст. 42 ЛК України).

10. Переведення лісових земель до нелісових з метою, пов'яза­ною з веденням лісового господарства, спеціальним використан­ням лісових ресурсів та їх використанням для інших потреб, здійснюється з дозволу відповідних органів лісового господарства Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, областей та відповідних органів охорони навколишнього природного середо­вища (ст. 43 ЛК України).

11. Встановлення плати за користування землями лісового фон­ду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристських та науково-дослідних цілей (ч: 2 ст. 89 ЛК України). При цьому плата встановлюється:

— за спеціальними таксами відпуску деревини на пню;

— у вигляді орендної плати;

— у вигляді доходу від реалізації лісових ресурсів. Такси та порядок внесення плати визначаються Кабінетом Міністрів України.

12. Порушення вимог використання, відтворення та охорони зе­мель лісового фонду встановлюється нормами ЛК України (ст. 98), зокрема, за:

а) розкорчовування земельних ділянок лісового фонду і викори­стання їх для спорудження будівель, переробки деревини, влашту­вання складів тощо без належного дозволу;

б) самовільну заготівлю сіна та випасання худоби на земельних ділянках лісового фонду;

в) невнесення плати за користування земельними ділянками лісового фонду в установлені строки;

г) порушення строків повернення земельних ділянок лісового фонду, що перебувають у тимчасовому користуванні, або невико­нання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для вико­ристання за призначенням;

, д) пошкодження сіножаті, пасовищ, ріллі на земельних ділянках лісового фонду;

е) знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дре­нажних систем і доріг на земельних ділянках лісового фонду, а та­кож полезахисних лісових смуг, захисних лісових насаджень на смугах відводу автомобільних доріг, захисних лісових насаджень на смугах відводу залізниць та каналів.

Складовою правового режиму земель лісового фонду є користу­вання ними. Підстави виникнення цього права залежать від виду користування — постійного чи тимчасового.

Право постійного землекористування виникає на підставі рішен­ня ради про надання в безстрокове використання земель лісового фонду, яке посвідчується Державним актом на право постійного користування.

Право тимчасового землекористування здійснюється шляхом:

а) надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове кори­стування без їх вилучення у постійних землекористувачів;

б) погодження з постійними лісокористувачами та землекорис­тувачами.

Право тимчасового користування вказаними землями оформ­ляється договором, форма якого визначається Кабінетом Міністрів України (в тому числі на умовах оренди).

Суб'єктами права постійного землекористування на землях лісового фонду є:

1) спеціалізовані лісогосподарські підприємства;

2) інші підприємства, установи, організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів, мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортив­них, туристичних потреб, проведення науково-дослідних робіт;

3) селянські (фермерські) господарства, члени яких мають спеціальну підготовку щодо догляду за ділянками, які входять до складу угідь цих господарств.

Суб'єктами права тимчасового землекористування на землях лісового фонду є:

1) підприємства, установи, організації;

2) об'єднання громадян;

3) релігійні організації;

4) громадяни України;

5) іноземні юридичні особи;

6) іноземні громадяни;

7) особи без громадянства.

Об'єкти права землекористування на землях лісового фонду мо­жуть бути:

а) загальні;

б) спеціальні.

Загальними об'єктами права землекористування на землях лісово­го фонду можна вважати:

землі лісового фонду;

лісові угіддя;

нелісові угіддя;

земельні ділянки лісового фонду;

орендовані земельні ділянки лісового фонду.

До спеціальних об'єктів права землекористування землями лісово­го фонду належать:

1) земельні ділянки лісового фонду права постійного користу­вання;

2) земельні ділянки лісового фонду тимчасового (в тому числі на умовах оренди) користування. Першу групу об'єктів складають:

а) земельні ділянки лісового фонду, які надаються в постійне користування спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим юридичним особам, у яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства, спеціального вико­ристання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних по­треб, проведення науково-дослідних робіт;

б) земельні ділянки лісового фонду площею до 5 гектарів, які входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств і пе­редаються в постійне користування.

До другої групи об'єктів можна включити:

а) земельні ділянки лісового фонду, які надаються в тимчасове користування громадянам та юридичним особам для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних по­треб, проведення науково-дослідн. робіт;

б) земельні ділянки лісового фонду, які надаються в тимчасове користування громадянам і юридичним особам на умовах оренди для короткострокового (до 3-х років) та довгострокового (від 3 до 25 років) користування.

Зміст права землекористування на землях лісового фонду скла­дають права і обов'язки постійних і тимчасових землекористувачів, визначених земельним та лісовим законодавством.

До спеціальних прав суб'єктів землекористування на землях лісового фонду можна віднести встановлені законодавством юри­дичні можливості щодо:

а) користування земельними ділянками лісового фонду для мисливських, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристських, науково-дослідницьких та інших потреб;

б) першочергового спеціального використання лісових ресурсів;

в) будівництва доріг (при тимчасовому землекористуванні за по­годженням з відповідними радами), складів, пожежно-хімічних станцій, господарських та інших об'єктів, необхідних для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів.

'Дп спеціальних обов'язків користувачів земель .гсового Фонду належать:

а) користування земельними ділянками способами, які забезпе­чують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів та створення сприятливих умов для їх охорони, захисту, використан­ня, відтворення;

б) виконання робіт, пов'язаних із відведенням у натурі земель­них ділянок для спеціального використання лісових ресурсів та інших потреб (культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних тощо);

в) дотримання науково обгрунтованих норм, порядку користу­вання земельними ділянками та ін.

Тимчасові землекористувачі, крім того. зобов'язані забезпечува­ти користування земельними ділянками лісового фонду відповідно до умов їх надання.

Припинення права користування землями лісового фонду залежить від різновиду цього права — постійного чи тимчасового права зем­лекористування.

Право постійного землекористування на землях лісового фонду може бути припинено відповідно до загальних умов, визначених ст. 27 ЗК України.

Право тимчасового користування землями лісового фонду при­пиняється в разі:

а) добровільної відмови від користування цими ділянками;

б) закінчення строку, на який було надано вказану земельну ділянку;

в) припинення діяльності землекористувачів, яким було надане це право;

г) користування екологічно небезпечними способами, які нега­тивно впливають на стан і відтворення лісів, призводять до погіршення довкілля на цих землях та за їх межами;

д) систематичного невнесення плати за спеціальне використан­ня лісових ресурсів на цих земельних ділянках;

е) вилучення земельної ділянки лісового фонду;

є) невикористання в установлені строки лісових ресурсів, пору­шення правил землекористування або використання їх не за цільо­вим призначенням.

Припинення права користування земельними ділянками лісо­вого фонду проводиться відповідними радами, які надавали їх у ко­ристування, а у разі незгоди користувачів, при порушенні правил землекористування — у судовому порядку.

Важливим чинником для розкриття особливостей їх правового режиму є види права користування землями лісового фонду.

За характером використання лісових ресурсів та його властиво­стей можна виділити такі види права користування землями лісо­вого фонду:

а) право постійного користування землями лісового фонду для ведення лісового господарства;

б) право користування землями лісового фонду з метою вико­ристання лісових ресурсів;

в) право користування землями лісового фонду з метою вико­ристання властивостей лісів;

г) право користування землями лісового фонду для виконання спеціальних завдань (громадських і державних).

1) Право постійного користування землями лісового фонду для ведення лісового господарства передбачає:

а) ведення державного обліку лісів;

б) поділ лісів за групами та віднесення їх до категорій захище­ності;

в) вилучення господарських частин (експлуатаційних, водоохо­ронних, захисних тощо); господарств (хвойних, твердолистяних, м'яколистяних тощо); господарських секцій (високопродуктивних, середньопродуктивних, низькопродуктивних тощо);

г) встановлення віку стиглості лісу, способів рубок, відтворення лісових насаджень, норм використання лісових ресурсів;

д) визначення системи заходів щодо охорони, захисту, викори­стання та відтворення лісу, здійснення інших заходів.

2) Право тимчасового користування землями лісового фонду для використання лісових ресурсів включає (ст.ст. 60—70 ЛК Ук­раїни):

а) заготівлю деревини;

б) заготівлю живиці;

в) заготівлю інших лісових матеріалів;

г) побічні лісокористування (випасання худоби, розміщення пасік, заготівлю сіна, деревних соків, збирання і заготівля дикорос­лих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин, технічної сиро­вини).

3) Право тимчасового користування землями лісового фонду для використання властивостей лісів (ст.ст. 71—76 ЛК України):

а) для потреб мисливського господарства;

б) для культурно-оздоровчих цілей;

в) для рекреаційних потреб;

г) для спортивних та туристських цілей;

д) для проведення науково-дослідних робіт.

4) Право користування землями лісового фонду для виконання спеціальних завдань (ст.ст. 77—80 ЛК України) включає викорис­тання земельних ділянок:

а) на природно-заповідних територіях;

б) у лісах населених пунктів;

в) у прикордонній смузі;

г) на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення;

д) для видобування корисних копалин, прокладання кабелю, трубопроводів та інших комунікацій, здійснення будівельних, підривних та інших робіт, не пов'язаних із веденням лісового гос­подарства.

Реалізація цього права здійснюється з дотриманням вимог зе­мельного та іншого законодавства.

Глава 2

Правовий режим використання і охорони надр в Україні

Питання до теми:

1. Надра як об'єкти правового регулювання, використання і охорони.

2. Право користування надрами та його види.

3. Управління в галузі охорони і використання надр.

4. Правова охорона надр.

5. Відповідальність за порушення законодавства про надра.

§ 1. Надра як об'єкти правового регулювання, використання і охорони

Надра — це частина земної кори, що розташована під поверх­нею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння (ст. 1 Кодексу України про надра)'. Не слід ототожнювати надра з корисними копалинами, ос­танні є лише частиною надр, їх основою. Головна ознака корисних копалин — їх корисність для суспільства. Надра — ширше понят­тя, ніж корисні копалини.

Відповідно до ст. 4 Кодексу України про надра, надра є виключ­ною власністю народу України і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або в прихованій формі порушують пра­во власності народу України на надра, є недійсними. Народ Ук­раїни здійснює право власності на надра через Верховну Раду Ук­раїни, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.

Окремі повноваження щодо розпорядження надрами законо­давством України можуть надаватися відповідним органам держав­ної виконавчої влади.

Згідно зі ст. 5 Кодексу України про надра всі надра в Україні складають державний фонд надр. Державний фонд надр включає як надра, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, у тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Під корисними копалинами слід розуміти природні тверді, рідкі і газоподібні речовини в надрах землі, які за сучасних техніко-еко-номічних умов можуть бути ефективно використані як безпосеред­ньо, так і шляхом вилучення з них корисних компонентів².

В основу класифікації корисних копалин, прийнятої в законо­давстві України про надра, покладено ступінь їх розповсюдження в надрах України, а також їх економічну значимість.

Відповідно до ст. 6 Кодексу України про надра корисні копали­ни за своїм значенням поділяються на корисні копалини загально­державного і місцевого значення'. Цій класифікації відповідає та­кож класифікація корисних копалин на незагальнопоширені та за-гальнопоширені.

Віднесення корисних копалин до загальнодержавного та місце­вого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України за подан­ням Міністерства екології та природних ресурсів України.

Віднесення корисних копалин до категорії загальнодержавного або місцевого значення має важливі юридичні наслідки, оскільки правовий режим ділянок надр, наданих у користування для розроб­ки цих корисних копалин, має суттєві відмінності. Так, наприклад, встановлено різний порядок надання гірничих відводів з метою розробки корисних копалин загальнодержавного і місцевого зна­чення. Крім того, розробка корисних копалин місцевого значення для своїх господарських потреб дозволена всім землевласникам і землекористувачам в межах наданих їм земельних ділянок без на­дання гірничих відводів або видачі спеціальних дозволів, в той час як розробка корисних копалин загальнодержавного значення для своїх господарських потреб землевласникам і землекористувачам в межах наданих їм земельних ділянок без надання гірничих відводів і одержання ліцензій заборонена.

Родовища корисних копалин — це нагромадження мінеральних речовин у надрах, на поверхні землі, у джерелах вод та газів, на дні водоймищ, які за кількістю, якістю та умовами залягання придатні для промислового використання.

Техногенні родовища корисних копалин — це місця, де накопичи­лися відходи видобутку, збагачення та переробки мінеральної си­ровини, запаси яких оцінці і мають промислове значення. Такі родовища можуть виникати т ож внаслідок втрат при зберіганні, транспортуванні та використанні продуктів переробки мінеральної сировини.

Усі родовища корисних ^опалин, у тому числі техногенні, ста­новлять державний фонд родовищ корисних копалин, а всі попередньо оцінені родовища корисних копалин — резерв цього фонду.

Державний фонд родовищ корисних копалин є частиною дер­жавного фонду надр.

Державний фонд родовищ корисних копалин формується Міністерством екології та природних ресурсів України.

Державний фонд надр формується Міністерством екології та природних ресурсів України разом з Міністерством праці та соціальної політики України.

Відносини, що виникають у сфері використання і охорони надр, мають назву гірни"чх відносин. Ці відносини в Україні регу­люються Конституцією України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», Кодексом України про надра. Гірничим Законом України, Законом України «Про держав­ну геологічну службу України», розпорядженнями і указами Прези­дента України, а також пос яовами Кабінету Міністрів України з питань використання і охорони надр, нормативними актами Міністерства екології та .іриродних ресурсів України, а також Міністерства праці та соціальної політики України та іншими ак­тами законодавства Укрґ'ни.

§ 2. Право користування надрами та його види

Право користування надрами є різновидом права природокори­стування. Це один з інститутів екологічного права, але формується він у системі гірничого права, має свої особливості, включає в се­бе сукупність правових норм, що регулюють підстави і порядок ви­никнення та припинення права надрокористування, права та обов'язки надрокористувачів.

Право користування надрами похідне від права виключної влас­ності Українського народу на надра. Воно має яскраво виражений цільовий характер, оскільки при наданні ділянок надр у користу­вання обов'язково вказується конкретна мета, з якою вони повинні використовуватися та для якої вони надаються.

Суб'єктами права користування надрами згідно зі ст. 13 Кодек­су України про надра можуть бути підприємства, установи, ор­ганізації, ^омадяни України, а також іноземні юридичні особи та громадяни. Тобто, суб'єктами права користування надрами в Ук­раїні визнається коло осіб, які в установленому законом порядку набули право користування надрами і несуть у зв'язку з цим відповідні права і обов'язки щодо раціонального використання надр та їх охороні.

Об'єктами права користування надрами виступають конкретні юридичне відокремлені (визначені) ділянки надр, закріплені на праві користування за певними суб'єктами.

Зміст права користування надрами складають права і обов'язки, які встановлені законодавством України про надра для суб'єктів права користування надрами щодо наданих їм ділянок надр.

Всім суб'єктам права користування надрами надані такі основні повноваження (права):

— здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу (ліцензії);

— розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу (ліцензії);

— здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензії) кон­сервацію наданого в користування родовища корисних копалин або його частини;

— право на першочергове продовження строку тимчасового ко­ристування надрами.

До основних обов'язків користувачів надр згідно зі ст. 24 Ко­дексу України про надра належать:

— використання надр відповідно до цілей, для яких їх було на­дано;

— забезпечення повноти геологічного вивчення, раціонального, комплексного використання та охорони надр;

— забезпечення безпеки людей, майна та навколишнього при­родного середовища;

— приведення земельних ділянок, порушених при користуванні надрами, в стан, придатний для подальшого їх використання у суспільному виробництві;

— виконання інших вимог щодо користування надрами, вста­новлених чинним законодавством України.

Надра надаються у користування спеціалізованим підприємствам, установам, організаціям і громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні мож­ливості для користування надрами, лише за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр. Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу (ст. 19 Кодексу).

Гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Користування над­рами за межами гірничого відводу забороняється.

Користування надрами здійснюється без надання гірничого відводу чи спеціального дозволу (ліцензії) у випадках, передбаче­них Кодексом України про надра.

Так, згідно зі ст. 20 Кодексу України про надра для геологічно­го вивчення, у тому числі для дослідно-промислової розробки ро­довищ корисних копалин загальнодержавного значення, надра на­даються у користування без надання гірничого відводу після одер­жання спеціального дозволу (ліцензії) на геологічне вивчення надр.

Для видобування прісних підземних вод і розробки родовищ торфу надра надаються у користування без надання гірничого відводу на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються після попереднього погодження з органами Міністерства екології та природних ресурсів України,, Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства охорони здоров'я України на місцях.

Стаття 22 Кодексу України про надра передбачає, що надання надр для захоронення відходів виробництва та інших шкідливих ре­човин, скидання стічних вод допускається у виняткових випадках за умови додержання норм, правил та вимог, передбачених законо­давством України. Надра для вказаних цілей надаються відповідно до ст. 19 Кодексу України про надра за результатами спеціальних досліджень та на підставі проектів, виконаних на замовлення зацікавлених підприємств, установ і організацій.

Згідно зі ст. 23 Кодексу України про надра землевласники і зем­лекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу видобува­ти для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів та прісні підземні води — до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб.

Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу із застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призвес­ти до небажаних змін навколишнього природного середовища, по­годжується з відповідними радами та органами Міністерства еко­логії та природних ресурсів України на місцях.

У встановлених законодавством випадках надра у користування та право на переробку мінеральної сировини надаються іноземним юридичним особам і громадянам на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), що укладаються відповідно до Положення, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. № 841'.

Згідно зі ст. 28 Кодексу України про надра користування надра­ми є платним, крім випадків, передбачених ст. 29 вказаного Кодек­су. Плата за користування надрами справляється в межах території України, її континентального шельфу і виключної (морської) еко­номічної зони.

Плата за користування надрами справляється у вигляді: 1) пла­тежів за користування надрами; 2) відрахувань за геологорозвіду­вальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 3) збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій); 4) акцизного збору.

Плата за користування надрами не звільняє користувачів від сплати інших обов'язкових платежів, передбачених законодавством України.

Від плати за користування надрами згідно зі ст. 29 Кодексу Ук­раїни про надра можуть звільнятися деякі категорії користувачів надр. Крім цього, користувачам можуть надаватися пільги та знижки.

Платежі за користування надрами можуть справлятися у вигляді разових внесків та (або) регулярних платежів, які визначаються на основі відповідних еколого-економічних розрахунків.

Розміри платежів за проведення наукових і розвідувальних робіт визначаються залежно від економіко-географічних умов і розміру ділянки надр, виду корисних копалин, тривалості робіт, стану гео­логічного вивчення території та ступеня ризику.

Платежі за видобуток корисних копалин визначаються з ураху­ванням геологічних особливостей родовищ та умов їх експлуатації.

Розміри платежів за користування надрами континентального шельфу і в межах виключної (морської) економічної зони визнача­ються залежно від площі ділянки, що надається у користування, глибини моря та мети користування надрами.

Платежі за користування надрами в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі для будівництва і експлуатації підземних споруд, визначаються залежно від розмірів ділянки надр, що надається у користування, корисних властивостей і ступеня екологічної безпеки при їх викорис­танні.

Базові нормативи плати за користування надрами для видобу­вання корисних копалин та порядок її справляння встановлені по­становою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014'.

Плата за користування надрами може сплачуватись як у ви­гляді грошових платежів, так і у натуральному вигляді (частина видобутої мінеральної сировини або іншої виробленої користу­вачем надр продукції, виконання робіт чи надання інших по­слуг), крім матеріалів, продуктів та послуг, перелік яких визна­чається постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 825².

Відрахування за геологорозвідувальні роботи, виконані за раху­нок державного бюджету, справляються з користувачів надр, які здійснюють видобуток корисних копалин на раніше розвіданих ро­довищах і повністю надходять до державного бюджету, та спрямо­вуються на розвиток мінерально-сировинної бази.

Порядок встановлення нормативів збору за геологорозвіду­вальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, та його справляння визначається постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1999 р. № 115³.

Платежі за користування надрами спрямовуються до державно­го бюджету, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя в обсягах, визначених ст. 31 Кодексу Ук­раїни про надра.

Права користувачів надр охороняються законом і можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених законодавством України. Збитки, завдані порушенням прав користувачів надр, підлягають відшкодуванню в повному обсязі відповідно до законодавчих актів України.

Класифікація права користування надрами здійснюється на ос­нові цільового призначення та терміну користування.

За терміном користування надрами може бути постійним або тимчасовим.

Постійним визнається користування надрами без заздалегідь встановленого строку. Тимчасове користування надрами може бу­ти короткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (до 20 років).

У разі необхідності строки тимчасового користування надрами можуть бути продовжені.

Перебіг строку користування надрами починається з дня одер­жання спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами, якщо в ньому не передбачено інше (ст. 15 Кодексу України про надра).

Розрізняються такі види користування надрами:

1) геологічне вивчення, у тому числі дослідно-промислові роз­робки корисних копалин загальнодержавного значення;

2) видобування корисних копалин;

3) будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;

4) створення геологічних територій та об'єктів, що мають важ­ливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.);

5) задоволення інших потреб (ст. 14 Кодексу України про надра).

Кожен вид користування надрами може мати відповідні підви­ди. Наприклад, видобування корисних копалин може бути розме­жоване на видобування загальнопоширених і незагальнопошире-них корисних копалин. Поділ права користування надрами на ви­ди і підвиди зумовлений специфікою правового регулювання різноманітних видів (підвидів) користування надрами. В основі цільового використання надр лежить загальний принцип раціонального природокористування в Україні.

Право користування надрами для їх геологічного вивчення здійснюється з метою одержання даних про геологічну будову надр, процеси, які відбуваються в них, виявлення і оцінки корисних ко­палин, вивчення закономірностей їх формування і розміщення, з'ясування гірничо-технічних та інших умов розробки родовищ ко­рисних копалин і використання надр для цілей, не пов'язаних з ви­добуванням корисних копалин.

Проведення робіт з геологічного вивчення надр організується та координується Міністерством екології та природних ресурсів України на основі державних комплексних або цільових програм, міжгалузевих і галузевих планів, проектів, відповідних норм і правил'.

Геологічне вивчення надр, передбачене державними програма­ми, здійснюється, як правило, за рахунок коштів, що відраховуються видобувними підприємствами до державного бюджету за раніше виконані геолого-розвідувальні роботи. В окремих випадках гео­логічне вивчення надр може виконуватися за рахунок прямих ви­датків з державного та місцевих бюджетів.

Пошук родовищ корисних копалин являє собою певні дії, які безпосередньо спрямовані на виявлення корисних копалин. Згідно зі ст. 41 Кодексу України про надра, особи, які відкрили невідоме раніше родовище, що має промислову цінність, або виявили додат­кові запаси корисних копалин чи нову мінеральну сировину в раніше відомому родовищі, що істотно підвищують його промис­лову цінність, визнаються першовідкривачами і мають право на ви­нагороду. Положення про першовідкривачів родовищ корисних ко­палин затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 80².

Розвідка родовищ корисних копалин — це сукупність різного роду геологічних робіт, які виконуються на родовищі з метою виз­начення кількості, якості корисних копалин та умов їх залягання.

Підставою виникнення права користування надрами з метою їх геологічного вивчення є державна реєстрація та облік робіт з геологічного вивчення надр. Роботи з геологічного вивчення надр підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку з метою узагальнення і максимального використання результатів вивченИня надр, а також запобігання дублюванню зазначених робіт.

Право користування надрами для видобування корисних копалин — найбільш поширений і врегульований чинним законодавством Ук­раїни про надра вид права користування надрами.

Суб'єктами права користування надрами для видобування ко­рисних копалин є, як правило, гірничодобувні підприємства, а об'єктами — ділянки надр в межах гірничого відводу.

Суб'єкти права користування надрами для видобування корис­них копалин мають право використовувати надра з тією метою, для якої вони надані. У зв'язку з цим вони вправі в межах гірничого відводу зводити і експлуатувати споруди й інші об'єкти, необхідні для ведення робіт, пов'язаних з експлуатацією родовищ корисних копалин.

Відповідно до ст. 52 Кодексу України про надра з метою за­побігання негативним демографічним, соціальним та екологічним наслідкам інтенсивного видобутку корисних копалин установлю­ються квоти на видобуток окремих видів корисних копалин. Поря­док установлення квот на видобуток корисних копалин затвердже­но постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994 р. № 862'. Відповідно до Методики, затвердженої постановою Кабіне­ту Міністрів України від 3 жовтня 1997 р. № 1099², визначається за­гальний обсяг видобутку корисних копалин.

Користувачі надр, які здійснюють видобування корисних копа­лин та переробку мінеральної сировини, повинні дотримуватись основних вимог при розробці цих родовищ та переробці мінераль­ної сировини, які закріплені в ст. 53 Кодексу України про надра.

Після завершення видобутку запасів корисних копалин, а також у разі, коли за техніко-економічними розрахунками та іншими обгрунтуваннями подальша розробка родовищ чи йо­го частин є недоцільною або неможливою, гірничодобувні об'єкти або ділянки цих об'єктів підлягають ліквідації або консервації.

У разі повної або часткової ліквідації чи консервації гірничодо­бувного об'єкта гірничі виробки і свердловини повинні бути при­ведені у стан, який гарантує безпеку людей, майна і навколишньо­го природного середовища, а у разі консервації — гарантує також і збереження родовищ, гірничих виробок та свердловин на весь період консервації. У разі ліквідації гірничодобувних об'єктів по­винно бути вирішено також питання про можливе використання гірничих виробок і свердловин для інших цілей суспільного вироб­ництва.

У разі ліквідації і консервації гірничодобувних об'єктів чи їх ділянок технічна, геологічна та маркшейдерська документація за­повнюється на момент завершення гірничих робіт і передається в установленому порядку на зберігання.

На гірничодобувних об'єктах, суміжних з об'єктами, що ліквіду­ються чи консервуються, повинні бути проведені заходи, які гаран­тують безпеку гірничих робіт.

Ліквідація і консервація гірничодобувних об'єктів або їх ділянок здійснюються за погодженням з органами державного гірничого нагляду та іншими зацікавленими органами у порядку, встановле­ному Міністерством праці та соціальної політики України.

Право користування надрами для цілей, не пов'язаних з видобуван­ням корисних копалин, тобто користування надрами для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, здійснюється за відповідними проектами, в яких передбачаються заходи, що забезпечують знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів виробництва або локалізацію їх у визначених межах, а також запобігають їх про­никненню в гірничі виробки, на земну поверхню та у водні об'єкти. При порушенні вимог, закріплених у згаданих проектах, скидання в надра стічних вод, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва повинно бути обмежене, тимчасово заборо­нене (зупинене) або припинене органами державного гірничого на­гляду чи іншими спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, передбаченому законодавством України (ст. 55 Кодексу України про надра).

Надання надр для захоронення відходів виробництва та інших шкідливих речовин, скидання стічних вод допускається у винятко­вих випадках за умови додержання норм, правил та вимог, перед­бачених законодавством України.

Надра для вищезгаданих цілей надаються відповідно до ст. 19 Кодексу України про надра за результатами спеціальних досліджень та на підставі проектів, виконаних на замовлення зацікавлених підприємств, установ і організацій, тобто надра надаються у корис­тування підприємствам, установам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр. Право користування надрами для цілей, не пов'яза­них з видобуванням корисних копалин, також повинно бути засвідчене актом про надання гірничого відводу.

Підстави припинення права користування надрами передбачені статтею 26 Кодексу України про надра. Право користування надра­ми припиняється у разі:

1) якщо відпала потреба у користуванні надрами;

2) закінчення встановленого строку користування надрами;

3) припинення діяльності користувачів надр, яким їх було нада­но у користування;

4) користування надрами із застосуванням методів і способів, що негативно впливають на стан надр, призводять до забруднення навколишнього природного середовища або шкідливих наслідків у населення;

5) використання надр не для тієї мети, для якої їх було надано, порушення інших вимог, передбачених дозволом (ліцензією) на користування ділянкою надр; ,

6) якщо користувач без поважних причин протягом двох років не приступив до користування надрами; ;

7) вилучення в установленому законодавством порядку наданої у користування ділянки надр.

Право користування надрами припиняється органом, який на­дав надра у користування, а у випадках, передбачених пунктами 4, 5, 6 ст. 26 Кодексу України про надра, у разі незгоди користувачів — у судовому порядку.

Законодавством України можуть бути передбачені й інші випад­ки припинення права користування надрами.

Відповідно до ст. 27 Кодексу України про надра землевласники і землекористувачі можуть бути позбавлені права видобування ко­рисних копалин місцевого значення, торфу і прісних підземних вод та права користування надрами для господарських і побутових по­треб у разі порушення ними порядку і умов користування надрами на наданих їм у власність або користування земельних ділянках відповідними радами або іншими спеціально уповноваженими ор­ганами в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

§ 3. Управління в галузі використання і охорони надр

Управління в галузі використання і охорони надр являє собою засновану на правових нормах діяльність відповідних органів дер­жави з організації раціонального використання надр для задово­лення потреб у мінеральній сировині та інших потреб господарсь­кого комплексу, охорони надр, забезпечення безпеки робіт при ко­ристуванні надрами, а також охорони прав підприємств, ор­ганізацій, установ і громадян у цій сфері.

Відповідно до ст. 11 Кодексу України про надра державне уп­равління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство праці та соціальної політики України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях згідно із законодавством України.

Органи спеціальної компетенції, які здійснюють функції дер­жавного управління в галузі використання і охорони надр, за ха­рактером своїх завдань і діяльності підрозділяються на два основ­них види: міжгалузеві і галузеві (відомчі).

Основними функціями державного управління у галузі гео­логічного вивчення, використання і охорони надр є: розподіл діля­нок надр між надрокористувачами; розпорядження відкритою гео­логічною інформацією; державна реєстрація і державний облік робіт з геологічного вивчення надр, затвердження запасів корисних копалин; ведення кадастру родовищ корисних копалин, гео­логічний контроль і гірничий нагляд за використанням і охороною надр; вирішення спорів з питань користування надрами.

Розподіл і перерозподіл надр між надрокористувачами здійснюється відповідними державними органами шляхом надання надр у користування для геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин за­гальнодержавного значення, видобування корисних копалин, будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з ви­добуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземно­го зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронен­ня шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод; створення геологічних територій та об'єктів, що мають важли­ве наукове, культурне, санаторно-оздоровче значення; задоволення інших потреб.

Особливістю цієї функції є те, що вона має відповідні стадії. Так, надра надаються у користування, як правило, лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділян­кою надр з відповідною метою. Надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами здійснюється органами Міністерства екології та природних ресурсів України у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1995 р. № 709', але за умови попереднього погодження з відповідною радою про надання земельної ділянки для зазначених потреб², як правило, на конкурсних засадах. Земельні ділянки для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, надаються в поряд­ку, встановленому земельним законодавством України. Крім цього, надрокористувачам надаються гірничі відводи згідно з Положен­ням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим поста­новою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59³. Гірничі відводи надаються відповідно: для розробки родовищ ко­рисних копалин загальнодержавного значення, будівництва і ек­сплуатації підземних споруд та інших цілей, не пов'язаних з видо­буванням корисних копалин, — Міністерством праці та соціальної політики України; для розробки родовищ корисних копалин місце­вого значення — Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими радами і підлягають реєстрації в органах Міністерства праці та соціальної політики України.

Видобуток окремих видів корисних копалин здійснюється після встановлення квот у порядку, визначеному Положенням, затверд­женим постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994р. № 862.

Розпорядження геологічною інформацією здійснюється відповідно до Положення про порядок такого розпорядження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. № 423⁴, Міністерством екології та природних ресурсів України. Особливістю такого розпорядження є надання у користування і продаж відкритої геологічної інформації про надра, отриманої за результатами робіт з геологічного вивчення надр, експлуатації ро­довищ корисних копалин або використання надр з іншою метою.

Порядок розпорядження геологічною інформацією з обмеженим доступом визначається чинним законодавством України, зокрема законодавством України про державну таємницю.

Державний облік родовищ, запасів і проявів корисних копалин, а також ділянок, наданих у користування, не пов'язаних з видобуван­ням корисних копалин, проводиться з метою узагальнення і макси­мального використання результатів вивчення надр, а також за­побігання дублюванню цих робіт.

Родовища, у тому числі техногенні, запаси і прояви корисних копалин підлягають обліку в Державному кадастрі родовищ і про­явів корисних копалин та Державному балансі запасів корисних копалин.

Державний облік родовищ, запасів і проявів корисних копалин здійснюється у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 1995 р. № 75'.

Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище, занесене до Державного фонду ро­довищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корис­них копалин і наявних у них компонентів, гірничо-технічних, гідрогеологічних та інших умов розробки родовища та його геоло-го-економічну оцінку, а також відомості про кожний Прояв корис­них копалин. ;,

Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин ,в$? деться Міністерством екології та природних ресурсів України. .., .,.,і

Своєрідним продовженням Державного кадастру родовищ. ,і проявів корисних копалин є Державний баланс запасів корисних ко­палин. Державний баланс запасів корисних копалин містить відо­мості про кількість, якість та ступінь вивчення запасів корисних копалин стосовно родовищ, які мають промислове значення. Відповідно до ст. 44 Кодексу України про надра Державний баланс запасів корисних копалин містить відомості про розміщення родо­вищ, які мають промислове значення, рівень промислового ос­воєння, а також відомості про видобуток, втрати і забезпеченість суспільного виробництва розвіданими запасами корисних копалин.

Державний баланс запасів корисних копалин ведеться Міністерством екології та природних ресурсів України.

Для визначення промислової цінності родовищ і оцінки запасів копалин по кожному родовищу встановлюються кондиції на міне­ральну сировину, що становлять сукупність вимог до якості і кількості корисних копалин, гірничо-геологічних та інших умов розробки родовища. Кондиції на мінеральну сировину розробля­ються з урахуванням раціонального використання всіх корисних копалин, а також наявних у них цінних компонентів і підлягають експертизі Державною комісією України по запасах корисних ко­палин.

Запаси корисних копалин розвіданих родовищ, а також запаси корисних копалин, додатково розвіданих у процесі розробки родо­вищ, підлягають експертизі та оцінюються Державною комісією України по запасах корисних копалин у порядку, що встанов­люється Кабінетом Міністрів України.

Видобуті корисні копалини, запаси корисних копалин, які втратили промислове значення, а також втрачені у процесі видо­бування або не підтверджені під час наступних геологорозвіду­вальних робіт чи розробки родовищ, підлягають списанню з обліку гірничодобувного підприємства в порядку, що визна­чається Кабінетом Міністрів України (ст. 46 Кодексу України про надра)'.

Результати списання з обліку запасів корисних копалин обліку­ються у Державному інформаційному геологічному фонді України.

Державному обліку підлягають також ділянки надр, надані для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Ведення такого обліку покладено на Міністерство праці та соціальної політики Ук­раїни (ст. 47 Кодексу України про надра).

Державний контроль і нагляд за веденням робіт з геологічного вив­чення надр, їх використанням та охороною спрямовані на забезпе­чення додержання всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами встановленого порядку користування надрами, виконання інших обов'язків щодо охорони надр, установлених законодавством України.

Державний контроль за геологічним вивченням надр (держав­ний геологічний контроль) здійснюється Міністерством екології та природних ресурсів України і його органами на місцях відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від ЗО листопада 1994 р. № 801².

Державний нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною, а також використанням і пе­реробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд) здійснюється Міністерством праці та соціальної політики України та його органами на місцях відповідно до Положення про порядок здійснення державного гірничого нагляду, затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 1995 р. № 134³.

Державний контроль за використанням та охороною надр у ме­жах своєї компетенції здійснюють ради, а також органи виконавчої влади на місцях (ст. 61 Кодексу України про надра).

Органи державного геологічного контролю перевіряють вико­нання державних програм геологорозвідувальних робіт, викорис­тання рішень з питань методичного забезпечення робіт з гео­логічного вивчення надр, обгрунтованість застосування методик і технологій, якість, комплексність, ефективність робіт з геологічно­го вивчення надр, повноту вихідних даних про кількість та якість запасів основних і спільно залягаючих корисних копалин, своєчасність і правильність державної реєстрації робіт з геологічно­го вивчення надр, наявність спеціальних дозволів (ліцензій) на ви­користання надр та виконання передбачених ними умов; виконан­ня рішень Державної комісії України по запасах корисних копа­лин; дотримання під час дослідної експлуатації родовищ корисних копалин технологій, які б забезпечували необхідне їх вивчення;

збереження розвідувальних гірничих виробок і свердловин для роз­робки родовищ корисних копалин, а також геологічної докумен­тації, зразків порід, дублікатів проб, що можуть бути використані при подальшому вивченні надр.

Органи державного геологічного контролю в межах своєї ком­петенції забезпечують вирішення інших питань щодо геологічного вивчення надр.

Органам державного геологічного контролю надано право:

1) припиняти всі види робіт з геологічного вивчення надр, що про­водяться з порушенням стандартів та правил і можуть спричинити псування родовищ, суттєве зниження ефективності робіт або при­звести до значних збитків; 2) зупиняти діяльність підприємств і ор­ганізацій, що займаються геологічним вивченням надр без спеціальних дозволів (ліцензій) або з порушенням умов, передба­чених цими дозволами; 3) давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення недоліків і порушень під час гео­логічного вивчення надр.

Органам державного геологічного контролю відповідно до зако­нодавства України можуть бути надані й інші права щодо за­побігання і припинення порушень правил та норм геологічного вивчення надр.

Органи державного гірничого нагляду перевіряють: повноту вивчення родовищ корисних копалин, гірничо-технічних, інженер­но-геологічних, гідрогеологічних та інших умов їх розробки, будівництва та експлуатації підземних споруд, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва; своєчасність та пра­вильність введення в експлуатацію розвіданих родовищ корисних копалин; виконання вимог щодо охорони надр при веденні робіт з їх вивчення, встановлення кондицій на мінеральну сировину та експлуатації родовищ корисних копалин; правильність розробки родовищ корисних копалин; повноту видобування оцінених запасів корисних копалин і наявних у них компонентів; додержання вста­новленого порядку обліку запасів корисних копалин; обгрунто­ваність і своєчасність їх списання; додержання правил проведення геологічних і маркшейдерських робіт під час розробки родовищ ко­рисних копалин; додержання правил та технологій переробки міне­ральної сировини з метою забезпечення повнішого вилучення ко­рисних компонентів та поліпшення якості кінцевої продукції; пра­вильність і своєчасність проведення заходів, що гарантують безпе­ку людей, майна і навколишнього природного середовища, гірни­чих виробок і свердловин від шкідливого впливу робіт, вирішення інших питань з нагляду за використанням та охороною надр в ме­жах своєї компетенції.

Для виконання такого широкого кола повноважень органи державного гірничого нагляду наділені правами: 1) давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення по­рушень норм і правил з ведення робіт під час геологічного вив­чення надр, їх використання та охорони; 2) у порядку, встановле­ному законодавством України, припиняти роботи, пов'язані з ко­ристуванням надрами, у разі порушень відповідних норм і правил;

3) вимагати від користувачів надр обгрунтування щодо списання запасів корисних копалин; 4) давати рекомендації щодо впровад­ження нових прогресивних технологій переробки мінеральної си­ровини.

Органам державного гірничого нагляду законодавством України може бути надано й інші права для запобігання порушенням зако­нодавства про надра та їх припинення.

Спори з питань користування надрами розглядаються органами державного геологічного контролю, державного гірничого нагляду, охорони навколишнього природного середовища, радами, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановлено­му законодавством України.

До компетенції рад віднесено спори з питань користування над­рами, пов'язані з розробкою родовищ корисних копалин місцево­го значення, торфу, прісних підземних вод.

До відання органів державного гірничого нагляду належить вирішення спорів між надрокористувачами з питань користування надрами в зв'язку з розробкою родовищ незагальнопоширених ко­рисних копалин, а також з питань користування надрами з метою, не пов'язаною з видобуванням корисних копалин.

До відання органів державного геологічного контролю належить вирішення спорів між надрокористувачами з питань користування надрами з метою геологічного вивчення надр.

Спори з питань користування надрами, які виникають з інши­ми державами, а також між іноземними юридичними особами і громадянами та власником надр, розглядаються відповідно до чин­ного законодавства України.

Згідно зі ст. 64 Кодексу України про надра, якщо позивачами у справах про стягнення коштів та відшкодування збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра, виступають Міністерство праці та соціальної політики. Міністерство екології та природних ресурсів України або їх органи на місцях, вони звільня­ються від сплати державного мита.

§ 4. Правова охорона надр

У VI розділі Кодексу України про надра (ст.ст. 56—59) сформу­льовано ті заходи і вимоги, які спрямовані на охорону надр.

Основними вимогами в галузі охорони надр є: забезпечення повного і комплексного геологічного вивчення надр; додержання встановленого законодавством порядку надання надр у користу­вання і недопущення самовільного користування надрами;

раціональне вилучення і використання запасів корисних копалин і наявних у них компонентів; недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами, на збереження за­пасів корисних копалин, гірничих виробок і свердловин, що ек­сплуатуються чи законсервовані, а також підземних споруд; охо­рона родовищ корисних копалин від затоплення, обводнення, по­жеж та інших факторів, що впливають на якість корисних копа­лин і промислову цінність родовищ або ускладнюють їх розробку;

запобігання необґрунтованості та самовільній забудові площ заля­гання корисних копалин і додержання встановленого законодав­ством порядку використання цих площ для інших цілей; за­побігання забрудненню надр при підземному зберіганні нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захороненні шкідливих речо­вин і відходів виробництва, скиданні стічних вод; додержання інших вимог, передбачених законодавством про охорону навко­лишнього природного середовища (ст. 56 Кодексу України про надра).

У разі порушення вимог ст. 56 та інших вимог Кодексу України про надра користування надрами може бути обмежене, тимчасово заборонене (зупинене) або припинене органами Міністерства еко­логії та природних ресурсів України, державного гірничого нагля­ду, державного геологічного контролю або іншими спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, встанов­леному законодавством України.

Визначено також основні умови забудови площ залягання ко­рисних копалин. Зокрема, забороняється проектування і будівництво населених пунктів, промислових комплексів та інших об'єктів без попереднього геологічного вивчення ділянок надр, що підлягають забудові. Забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копа­лин, допускається у виняткових випадках лише за погодженням з відповідними територіальними геологічними підприємствами та органами державного геологічного нагляду. При цьому повинні бу­ти передбачені і здійснені заходи, які б забезпечували можливість видобування з надр корисних копалин.

Порядок забудови площ залягання корисних копалин загально­державного значення встановлюється Кабінетом Міністрів Ук­раїни.

Забудова площ залягання корисних копалин місцевого значен­ня, а також розміщення на ділянках їх залягання підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допускаються за погодженням з відповідними радами.

Нормативне встановлено, що у разі виявлення при користу­ванні надрами рідкісних геологічних відслонень і мінералогічних утворень, метеоритів, палеонтологічних, археологічних та інших об'єктів, що становлять інтерес для науки і культури, користувачі Надр зобов'язані зупинити роботи на відповідній ділянці і повідо­мити про це зацікавлені державні органи. Рідкісні геологічні відслонення, мінералогічні утворення, палеонтологічні об'єкти та інші ділянки надр, які становлять особливу наукову або культурну цінність, можуть бути оголошені у встановленому законодавством порядку об'єктами природно-заповідного фонду України.

Законодавство України передбачає також заходи матеріального і 'морального заохочення користувачів надр, які стимулюють здійснення заходів щодо поліпшення використання надр і поси­лення їх охорони.

Законодавство України містить також правові норми, що регу­люють участь громадян і громадських організацій в охороні надр. Так, згідно зі ст. 12 Кодексу України про надра громадяни та їх об'єднання повинні сприяти радам і спеціально уповноваженим органам державної виконавчої влади у здійсненні заходів з раціонального використання та охорони надр.

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства про надра

При порушенні основних вимог у сфері використання і охоро­ни надр передбачено спеціальні заходи юридичної відповідаль­ності. Згідно зі ст.ст. 26, 27 Кодексу України про надра, особи, які порушили ці вимоги, можуть бути позбавлені права користування надрами.

Порушення законодавства про надра тягне за собою дис­циплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність згідно із законодавством України.

У ст. 65 Кодексу України про надра наводиться найбільш типо­вий перелік правопорушень, за вчинення яких винні притягаються до відповідальності. Відповідальність за порушення законодавства про надра несуть особи, винні у: самовільному користуванні над­рами; порушенні норм, правил і вимог щодо проведення робіт по геологічному вивченню надр; вибірковому виробленні багатих ділянок родовищ, що призводить до наднормативних втрат корис­них копалин; наднормативних втратах і погіршенні якості корис­них копалин при їх видобуванні; пошкодженні родовищ корисних копалин, які виключають повністю або суттєво обмежують мож­ливість їх подальшої експлуатації; порушенні встановленого поряд­ку забудови площ залягання корисних копалин; невиконанні пра­вил охорони надр та вимог щодо безпеки людей, майна і навко­лишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт, пов'язаного з користуванням надрами; знищенні або пошкодженні геологічних об'єктів, що становлять особливу наукову і культурну цінність, спостережних режимних свердловин, а також маркшей­дерських і геодезичних знаків; незаконному знищенні маркшей­дерської або геологічної документації, а також дублікатів проб ко­рисних копалин, необхідних при подальшому геологічному вив­ченні надр і розробці родовищ; невиконанні вимог щодо приведен­ня гірничих виробок і свердловин, які ліквідовано або законсерво­вано, в стан, який гарантує безпеку людей, а також вимог щодо збереження родовищ, гірничих виробок і свердловин на час кон­сервації.

Законодавством України може бути встановлено відпо­відальність й за інші порушення законодавства про надра.

Згідно зі ст. 66 Кодексу України про надра самовільне користу­вання надрами та забудова площ залягання корисних копалин з по­рушенням установленого порядку припиняються без відшкодуван­ня понесених витрат.

Підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушення законо­давства про надра, в розмірах і порядку, встановлених законодав­ством України.

Кримінальна відповідальність передбачена за такі діяння, які становлять суспільну небезпеку і порушують законодавство про ви­користання і охорону надр. Цей вид відповідальності застосо­вується значно рідше порівняно з іншими видами відповідальності, оскільки в кримінальному законодавстві встановлено більш вузьке коло злочинних правопорушень у цій сфері'.

Стаття 162' Кримінального кодексу (КК) України передбачає відповідальність за незаконне, тобто з порушенням установленого законом порядку, видобування громадянами корисних копалин, крім загальнопоширених. Цей злочин карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами та той же строк, або штрафом до тридцяти мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування. Ті самі дії, вчинені на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, або якщо вони завдали великої шкоди державі, або вчинені повтор­но, або за попереднім зговором групою осіб, а також організація посадовою особою видобування корисних копалин з порушенням установленого законом порядку, караються позбавленням волі на строк до п'яти років з конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про надра передбачена Кодексом України про адміністративні пра­вопорушення (КпАП).

Так, ст. 57 КпАП передбачена відповідальність за порушення вимог щодо охорони надр. Самовільна забудова площ залягання корисних копалин, невиконання правил охорони надр і вимог що­до охорони навколишнього природного середовища, будівель і спо­руд від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням над­рами, знищення або пошкодження спостережних режимних сверд­ловин на підземні води, а також маркшейдерських і геодезичних знаків тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від чоти­рьох до шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від десяти до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Вибіркова розробка багатих ділянок родовищ, яка призводить до необгрунтованих втрат балансових запасів корисних копалин, наднормативні витрати і наднормативне розубожування корисних копалин при видобуванні, псування родовищ корисних копалин та інші порушення вимог раціонального використання їх запасів тяг­нуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від десяти до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Втрата маркшейдерської документації, невиконання вимог що­до приведення гірничих виробок і бурових свердловин, які ліквіду­ються або консервуються, в стан, що забезпечує безпеку населен­ня, а також вимог щодо збереження родовищ, гірничих виробок і бурових свердловин на час консервації тягнуть за собою накладен­ня штрафу на посадових осіб від десяти до чотирнадцяти неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 58 КпАП передбачає відповідальність за порушення пра­вил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр. По­рушення правил і вимог по геологічному вивченню надр, яке мо­же призвести чи призвело до недостовірної оцінки розвіданих за­пасів корисних копалин, або умов для будівництва та експлуатації підприємств по видобуванню корисних копалин, а також підзем­них споруд, не зв'язаних з видобуванням корисних копалин, втра­та геологічної документації, дублікатів проб корисних копалин і керна, необхідних при подальшому геологічному вивченні надр і розробці родовищ, тягнуть за собою накладення штрафу на поса­дових осіб від десяти до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Контрольні питання:

1. Які законодавчі акти є джерелами гірничого права України?

Дайте їх загальну характеристику.

2. Що є об'єктом правового регулювання, використання і охо­рони надр в Україні? Дайте визначення надр.

3. Дайте визначення гірничих правовідносин: поняття, види.

4. Які підстави виникнення та припинення гірничих пра­вовідносин? Визначте суб'єкти та об'єкти гірничих правовідносин та розкрийте зміст останніх.

5. У чому полягають особливості державного управління в сфері використання і охорони надр? Які його функції?

6. Які види користування надрами передбачені гірничим зако­нодавством України?

7. Які заходи і вимоги, спрямовані на охорону надр, передбачає гірниче законодавство України?

8. Які спеціальні заходи юридичної відповідальності передбачені при порушенні основних вимог у сфері використання і охорони надр?

9. У чому полягає специфіка правової охорони надр континен­тального шельфу і мінеральних ресурсів економічної зони?

Глава З

Правовий режим використання, відтворення та охорони вод в Україні

Питання до теми:

1. Води як об'єкт правового регулювання використання, відтво­рення та охорони.

2. Право водокористування та його види.

3. Особливості управління і контролю в галузі використання, відтворення і охорони вод.

4. Правова охорона вод.

5. Відповідальність за порушення водного законодавства.

§ 1. Води як об'єкт правового регулювання використання, відтворення та охорони

Води є одним з найважливіших компонентів навколишнього природного середовища. Вони постійно взаємодіють із земельни­ми, лісовими ресурсами, атмосферним повітрям та впливають на їх якість. Водні ресурси забезпечують існування людей, тваринного і рослинного світу. Залежно від впливу на них, води є обмеженими й уразливими природними об'єктами.

Водні ресурси виконують численні функції: економічну, еко­логічну, соціальну тощо. Пріоритетне використання вод — це за­безпечення питних, побутових, культурно-оздоровчих, рекре­аційних, спортивних, духовних та інших потреб населення. Важли­вим залишається використання вод для потреб багатьох галузей економіки: сільськогосподарського зрошення, енергетики, судно­плавства, рибного господарства та ін.

За своїми природними характеристиками у поняття вод вклю­чають усі води, що входять до складу природних ланок кругообігу води: поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіаль­не море. Так, підземні води — це води, що знаходяться нижче рівня земної поверхні в товщах гірських порід верхньої частини земної кори в усіх фізичних станах; поверхневі води — це води різних вод­них об'єктів, що знаходяться на земній поверхні; внутрішні морські води розташовані в межах державних кордонів; тери­торіальне море становить морський пояс, який прилягає до узбе­режжя або внутрішніх вод і складає частину його території. До вод­них ресурсів відносяться і штучно створені водойми (ст. 1 Водного кодексу (ВК) України).

Як відновлюваний природний ресурс води України потребують збереження, науково обгрунтованого раціонального використан­ня, охорони від забруднення, засмічення та вичерпання, за­побігання шкідливим діям щодо вод та ліквідації наслідків таких дій, поліпшення їх стану. Так, у 1996 р. для потреб населення та народного господарства з усіх категорій водних об'єктів зібрано 27519 млн куб. м води. Скид зворотних вод у водні об'єкти ста­новить 13197 млн куб. м. При цьому у поверхневі водні об'єкти скинуто 4703,7 тис. тонн забруднюючих речовин. Із 47 водних об'єктів України, на яких проводилися гідробіологічні спостере­ження, не виявлено жодного водотоку або водойми, які б відповідали вимогам фонового стану чи характеризувалися як «чисті води»'.

За умов нарощування антропогенних навантажень на природне середовище, зокрема на водні ресурси, виникає необхідність роз­робки і додержання особливих правил користування водними ре­сурсами, раціонального їх використання та екологічно спрямова­ного захисту². З метою сприяння формуванню водно-екологічного правопорядку і забезпеченню екологічної безпеки населення в Ук­раїні формується водне законодавство, яке в комплексі із заходами організаційного, економічного правового, і виховного впливу здат­не забезпечувати ефективне використання вод, їх відтворення та охорону.

Правову основу водного законодавства складають: Закон Ук­раїни «Про охорону навколишнього природного середовища», Вод­ний кодекс України від 6 червня 1995 р.. Закон України від 21 ве­ресня 2000 р. «Про внесення змін до Водного кодексу України»³ та інші акти законодавства. Завданням водного законодавства є регу­лювання водних правових відносин, які, залежно від напрямків правового регулювання, можуть бути: правовідносинами права власності на води; правовідносинами управління і контролю в га­лузі використання, відтворення та охорони вод; правовідносинами використання вод; правовідносинами охорони та захисту водних ресурсів тощо.

Правовідносини права власності на водні об'єкти базуються на положеннях законодавства, згідно з якими усі води (водні об'єкти) на території України є національним надбанням народу України, однією з природних основ його економічного розвитку і соціаль­ного добробуту, є його виключною власністю та надаються тільки у користування (ст. 6 ВК України). Усі води (водні об'єкти) на те­риторії України становлять її водний фонд, до якого належать:

1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки і канали); інші водні об'єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні води та те­риторіальне море (ст. З ВК України). Землі, зайняті морями, річка­ми, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а та­кож островами, прибережними захисними смугами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них, берегові смуги водних шляхів, належать до земель водного фонду (ст. 4 ВК Ук­раїни). Як відомо, згідно із Земельним кодексом України землі вод­ного фонду не можуть передаватися у колективну та приватну власність, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств (ст. 4 Земель­ного кодексу України).

Положення про те, що український народ здійснює право влас­ності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верхов­ну Раду Автономної Республіки Крим, місцеві ради, а також, що окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідними органами виконавчої влади, дає можливість визначити, що в Україні існує державна та комунальна власність на води.

Це зобов'язує державу та її органи розробляти та впроваджува­ти правові засоби, умови та правила раціонального використання вод, їх збереження та охорони, встановлювати правовий режим що­до кожної категорії об'єктів.

Залежно від правового режиму водні об'єкти можуть бути загаль­нодержавного та місцевого значення (ст. 5 ВК України). Так, до вод­них об'єктів загальнодержавного значення належать: внутрішні морські води та територіальне море; підземні води, які є джерелами централізованого водопостачання; поверхневі води (озера, водосхо­вища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на тери­торії більш як однієї області, в межах територій природно-за­повідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення нале­жать поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області, і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержав­ного значення; підземні води, які не можуть бути джерелом цент­ралізованого водопостачання. Такий поділ вод зумовлює особли­вості управління ними та правове регулювання водопостачання.

Як об'єкт правового регулювання використання, відтворення та охорони водні об'єкти підлягають державному обліку з метою вста­новлення відомостей про їх кількість і якість, а також даних про водокористування. На підставі даних державного обліку вод ведеть­ся державний водний кадастр.

Отже, води як об'єкт правового регулювання використання, відтворення і охорони — це природні водні запаси та штучно ство­рені водогосподарські системи в межах території України, її ви­ключної (морської) економічної зони, які постійно взаємодіють з іншими компонентами навколишнього природного середовища і зареєстровані у воднооблікових документах як об'єкт права влас­ності, права користування, управління, охорони та відтворення.

§ 2. Право водокористування та його види

Право водокористування в широкому розумінні (об'єктивному значенні) — це один з головних правових інститутів водного пра­ва, складова частина права природокористування, тобто правового інституту екологічного права. З цієї точки зору право водокористу­вання — це сукупність правових норм, які регулюють порядок та умови раціонального й безпечного використання водних об'єктів.

Право водокористування — це також суб'єктивне право, тобто гарантована законом можливість конкретних суб'єктів здійснювати використання вод з метою задоволення чисельних потреб. Такі визначення є теоретико-правовими.

Водний кодекс України у ст. 1 дає законодавче визначення «во­докористування» та «використання води». Так, водокористування — це використання вод (водних об'єктів) для задоволення потреб на­селення, промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, ски­дання стічних вод та інші види використання вод (водних об'єктів). Використання води — процес вилучення води для використання у виробництві з метою отримання продукції та для господарсько-питних потреб і гідроенергетики, рибництва, водного, повітряного транспорту та інших потреб.

Об'єктами права водокористування виступають, як правило, відокремлені ділянки водного об'єкта, надані конкретному водоко­ристувачу в користування для визначеної мети. Індивідуалізуючи­ми ознаками таких водних ділянок є місце розташування та розмір. Слід зазначити, що розміри водних ділянок, які надаються у кори­стування, не нормуються у правовому порядку, а визначаються у кожному випадку в спеціальному дозволі з урахуванням мети водо­користування. Не належать до об'єктів права водокористування во­ди, які знаходяться в атмосфері, грунті, у живих тканинах, а також води, відокремлені від природного середовища, наприклад, вода у водопроводах, резервуарах тощо. У цьому разі вона стає товарно-матеріальною цінністю'.

Суб'єктами права водокористування (водокористувачами) мо­жуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні фізичні та юридичні особи та особи без громадян­ства (ст. 42 ВК України).

За своїм змістом право водокористування — це сукупність прав та обов'язків водокористувачів, які визначені ст.ст. 43—44 ВК Укра'їни, іншими нормативними актами, зокрема інструкціями, поло­женнями, правилами тощо, а також договорами на водокористу­вання.

Праву водокористування притаманні загальні принципи: еко­номне використання водних ресурсів; цільове використання вод;

дотримання встановлених нормативів скидання забруднюючих ре­човин та встановлення лімітів забору води; платність спеціального водокористування та безплатність загального водокористування;

недопущення засмічення, забруднення та вичерпання водних об'єктів; обов'язкове відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення водного законодавства та ін.

Права водокористувачів можуть бути обмежені у випадках, виз­начених ст.ст. 45 та 47 ВК України. Зокрема, у разі маловоддя, за­грози виникнення епідемій, під час аварій або за умов, що можуть призвести чи призвели до забруднення вод, та при здійсненні невідкладних заходів щодо запобігання стихійному лиху, спричине­ному шкідливою дією вод, і ліквідації його наслідків.

Права водокористувачів охороняються законом, а у разі їх по­рушення підлягають поновленню.

Класифікацію (види) права водокористування можна проводи­ти за кількома ознаками.

Так, водокористувачі як суб'єкти можуть бути первинними і вто­ринними. Первинні водокористувачі — це ті, що мають власні во­дозбірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вто­ринні водокористувачі (абоненти) — це ті, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду з водозабірних споруд пер­винних водокористувачів та скидають стічні води в їх системи на умовах, що встановлюються між ними. Вторинні водокористувачі можуть здійснювати скидання стічних вод у водні об'єкти також на підставі дозволів на спеціальне водокористування (ст. 42 ВК Ук­раїни).

За підставами виникнення право водокористування може бути загальним та спеціальним.

Загальне водокористування здійснюється громадянами безкош­товно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів. Цільове призначення права загаль­ного водокористування — це купання, плавання на човнах, люби­тельське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з вод­них об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць (ст. 47 ВК України).

Загальне водокористування може бути обмежене або забороне­не районними і міськими радами, первинними водокористувачами з метою охорони життя і здоров'я громадян, охорони навколиш­нього природного середовища та з інших передбачених законодав­ством підстав.

Спеціальне водокористування — це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання во­ди та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаю­чи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів (ст. 48 ВК України). Не належать до спеціального водокористування:

— пропуск води через гідровузли (крім гідроенергетичних);

— подача (перекачування) води водокористувачам у маловодні регіони;

— усунення шкідливої дії вод (підтоплення, засолення, заболо­чення);

— використання підземних вод для вилучення корисних компо­нентів;

— вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин;

— виконання будівельних, днопоглиблювальних і вибухових робіт;

— видобування корисних копалин і водних ресурсів;

— прокладання трубопроводів і кабелів;

— проведення бурових, геологорозвідувальних робіт;

— інші роботи, які виконуються без забору води та скидання зворотних вод.

Цільовим призначенням спеціального водокористування є задо­волення потреб населення, господарсько-побутове, лікувально-оз­доровче, сільськогосподарське, промислове, транспортне, енерге­тичне, рибогосподарське та інше державне і громадське викорис­тання вод.

Право на здійснення спеціального водокористування посвідчується дозволом, який видається за клопотанням водокори­стувача з обгрунтуванням потреби у воді та погодженням з органа­ми державної виконавчої влади. У дозволі на спеціальне водокори­стування визначаються ліміти забору води та скидання забрудню­ючих речовин. У разі маловоддя ліміт забору води може бути змен­шено спеціально уповноваженими державними органами без кори­гування дозволу на спеціальне водокористування.

Спеціальне водокористування є платним. Плата за спеціальне водокористування справляється з метою забезпечення раціональ­ного використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів і включає плату за забір води з водних об'єктів та за скидання в них забруднюючих речовин. Розмір плати за забір води з водних об'єктів визначається на основі нормативів плати, фактичних об­сягів забору води та встановлених лімітів на збір води. Нормативи збору за спеціальне використання водних ресурсів встановлені по­становою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1999 р. № 836, зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1999 р. № 1341'.

Розмір плати за скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти визначається на основі нормативів плати, фактичного обсягу скидів забруднюючих речовин та встановлених лімітів скиду. Нормативи збору, які справляються за скидання забруднюючих ре­човин у водні об'єкти, у тому числі у морські води, а також залеж­но від концентрації забруднюючих речовин, визначаються згідно з Порядком встановлення нормативів за забруднення навколишньо­го природного середовища і стягнення цього збору, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. № 303'.

Використання води для деяких потреб має свої особливості. Так, користування водними об'єктами для потреб гідроенергетики і водного транспорту здійснюється за плату без оформлення дозво­лу. Така плата стягується за проведення діяльності, г.ов'язаної з не­обхідністю басейнового регулювання водних ресурсів та здійснен­ня заходів щодо попередження і ліквідації наслідків шкідливої дії вод (берегоукріплення, захист від підтоплення територій). Норма­тиви плати за ці види водокористування встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1999 р. № 836 (зі зміна­ми, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 23 лип­ня 1999р. № 1341).

Користування водними об'єктами для потреб повітряного транспорту здійснюється безкоштовно та без надання відповідного дозволу. У разі необхідності воно може бути частково або повністю заборонено Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обла­сними, Київською та Севастопольською міськими радами за по­данням відповідних державних органів управління (ст. 53 ВК Ук­раїни).

Збори за використання води з водних об'єктів загальнодержав­ного значення зараховуються до Державного бюджету України в розмірі 80 відсотків, до бюджетів областей — в розмірі 20 відсотків. Збори за використання води з водних об'єктів загальнодержавного значення на території Автономної Републіки Крим зараховуються до Державного бюджету України в розмірі 50 відсотків, до бюдже­ту автономної Республіки Крим — в розмірі 50 відсотків (частини 1, 2 ст. 32 ВК України). Проте необхідно мати на увазі, що Зако­ном України від 7 грудня 2000 р. «Про Державний бюджет України на 2001 рік» ці положення Водного кодексу України зупинено на 2001 рік.

Збори за використання поверхневих вод для потреб гідроенер­гетики, рибництва та водного транспорту, а також за втрати води при її транспортуванні зараховуються до Державного бюджету Ук­раїни в розмірі 100 відсотків. Збори за використання води з водних об'єктів місцевого значення надходять до республіканського бюд­жету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів (частини З, 4 ст. 32 ВК України). Збори за скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти та за понадлімітний забір води з них зараховуютьт ся до Державного та місцевих фондів охорони навколишнього при­родного середовища у порядку, визначеному Законом України від 5 березня 1998 р.'.

Всі зазначені збори спрямовуються на здійснення заходів щодо охорони вод, відтворення водних ресурсів і підтримання водних об'єктів у належному стані, а також на виконання робіт, пов'яза­них з попередженням шкідливої дії вод і ліквідацією її наслідків.

За строками право водокористування може бути строкове та без­строкове. Зокрема, загальне водокористування та користування во­дами для потреб гідроенергетики і водного транспорту строком не обумовлюється.

Строки загального водокористування встановлюються органа­ми, які видали дозвіл на спеціальне водокористування. Спеціаль­не водокористування може бути короткостроковим (до трьох років) або довгостроковим (від трьох до двадцяти п'яти років). У разі необхідності строк спеціального водокористування може бути продовжено на період, що не перевищує відповідно короткостро­кового та довгострокового водокористування. Продовження строків спеціального водокористування за клопотанням заінтересованих водокористувачів здійснюється державними орга­нами, що видали дозвіл на спеціальне водокористування (ст. 50 ВК України).

Водні об'єкти або їх частини місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення можуть надаватися в користування на умовах оренди, але лише для рибо­розведення, виробництва сільськогосподарської і промислової про­дукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях (ст. 51 ВК Ук­раїни).

Передача орендарем права на оренду водного об'єкта (чи його частини) іншим суб'єктам забороняється.

Орендодавцями водних об'єктів (їх частин) місцевого значення є Верховна Рада Автономної Республіки Крим і обласні ради. Ок­ремі повноваження щодо надання водних об'єктів (їх частин) мо­жуть передаватися цими органами відповідним органам виконавчої влади на місцях чи іншим органам.

Орендодавцями водних об'єктів загальнодержавного значення є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації.

Розподіл повноважень щодо передачі водних об'єктів загаль­нодержавного значення визначається Кабінетом Міністрів Ук­раїни відповідно до Водного кодексу України та інших законів України.

Право водокористування на умовах оренди оформляється дого­вором, погодженим з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства. Умови, строки, плата за оренду водних об'єктів (їх частин) визначаються в договорі оренди за угодою сторін. Орендарі водних об'єктів (їх ча­стин) можуть дозволити іншим водокористувачам здійснювати спеціальне водокористування в порядку, встановленому Водним кодексом України.

Користування водними об'єктами може бути частково або повністю заборонено, якщо ці водні об'єкти мають особливе дер­жавне значення, наукову або культурну цінність, а також якщо во­ни входять до складу систем оборонного водопостачання теплових та атомних електростанцій. На водних об'єктах повністю забороне­но здійснювати лісосплав (ст. 54 ВК України).

Право на спеціальне водокористування припиняється за таких підстав: 1) зникнення потреби спеціального водокористування;

2) закінчення строку спеціального водокористування; 3) ліквідація підприємств, установ, організацій; 4) передача водогосподарських споруд іншим водокористувачам; 5) визнання водного об'єкта та­ким, що має особливе державне значення, наукову, культурну чи лікувальну цінність; 6) порушення правил спеціального водокори­стування та охорони вод; 7) виникнення необхідності першочерго­вого задоволення питних і господарсько-побутових потреб насе­лення; 8) систематичне невнесення плати в строки, визначені за­конодавством, та інше (ст. 55 ВК України).

З огляду на зазначені підстави припинення права водокористу­вання їх можна поділити на правомірні (закінчення строку водоко­ристування чи зникнення потреби в ньому) та протиправні юри­дичні факти. Підстава припинення спеціального водокористування впливає на порядок припинення цього права. Так, якщо зникла потреба у спеціальному водокористуванні, то право водокористу­вання припиняється за клопотанням водокористувача. У разі закінчення терміну спеціального водокористування, ліквідації підприємств, установ чи організацій, передачі водогосподарських споруд іншим водокористувачам право спеціального водокористу-- вання припиняється за рішенням органу, що видав дозвіл на спеціальне водокористування. За рішенням Кабінету Міністрів Ук­раїни, відповідних рад право спеціального водокористування при­пиняється за умови визнання водного об'єкта таким, що має особ­ливе державне значення, наукову, культурну чи лікувальну цінність, а також виникнення необхідності першочергового задово­лення питних і побутово-господарських потреб населення. На ви­могу органу, який видав дозвіл на спеціальне водокористування, може бути припинено право водокористування у разі порушення водокористувачем умов спеціального водокористування та охорони вод, а також у разі систематичного невнесення плати у визначені строки. У всіх випадках припинення права на спеціальне водоко­ристування здійснюється шляхом анулювання дозволу на спеціаль­не водокористування органом, який його видав.

Водокористувачам відшкодовуються збитки, завдані діями інших юридичних і фізичних осіб, що призвели до припинення права або зміни умов спеціального водокористування. Перелік та­ких дій наведено у Порядку відшкодування збитків, завданих водо­користувачам припиненням права або зміною умов спеціального водокористування, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 р. № 966'.

Збитки, завдані припиненням права або зміною умов спеціаль­ного водокористування, не відшкодовуються у випадках, коли таке припинення (зміна умов) було здійснено з вини самого водокори­стувача чи за його клопотанням.

Встановлення факту припинення права (зміни умов) спеціаль­ного водокористування, дій осіб, що призвели до припинення та­кого права (зміни умов), здійснюється на підставі державної еко­логічної експертизи. Визначення розміру збитків, завданих водоко­ристувачам, здійснюється згідно з Методикою розрахунків збитків, завданих припиненням права або зміною умов спеціального водо­користування.

Особливості спеціального водокористування для деяких потреб

Використання вод для задоволення питних і господарських потреб населення зумовлене їх якісними характеристиками, які мають відповідати встановленим державним стандартам, нормативам еко­логічної безпеки водокористування і санітарним нормам. У разі невідповідності якісних характеристик цих вод встановленим стан­дартам, нормативам і нормам їх використання припиняється за рішенням державних органів санітарного нагляду. За водокористу­вачами закріплено право вимагати від власника вод (водопоста­чальника) відомості про якість питної води.

Використання вод для задоволення питних і господарських по­треб населення здійснюється у порядку централізованого, нецент-ралізованого водопостачання та використання підземних вод пит­ної якості з додержанням вимог, передбачених ст.ст. 59—61 ВК Ук­раїни.

Користування водами для потреб сільського і лісового господарст­ва здійснюється у порядку як загального, так і спеціального водо­користування (ст. 65 В К України).

Зрошення угідь здійснюється водами, якість яких повинна відповідати встановленим нормативам. При цьому водокористувачі зобов'язані здійснювати заходи попередження підтоплення, забо­лочення, засолення та забруднення зазначених угідь. Зрошення угідь стічними водами може бути дозволено державними органами охорони навколишнього природного середовища за погодженням з державними органами санітарного і ветеринарного нагляду. Під час осушення земель повинні вживатися заходи щодо запобігання де­градації та вітровій ерозії цих земель, а також погіршення стану водних об'єктів.

Під час користування водними об'єктами для промислових потреб і потреб гідроенергетики водокористувачі зобов'язані дотримувати­ся встановлених правил експлуатації водосховищ; умов спеціально­го водокористування; режимів накопичення та спрацювання за­пасів води; екологічних вимог; вживати заходів щодо зменшення витрат води (особливо питної), припинення скидання забруднених зворотних вод шляхом удосконалення виробничих технологій, схем водопостачання, очищення питних вод; забезпечувати режими ко­ливання рівнів води у верхньому і нижньому б'єфах та пропускан­ня води через гідровузли, безперебійне пропускання води через гідровузли, безперебійний пропуск суден а також риби до місць не­ресту відповідно до проектів рибопропускних споруд тощо (ст. 66 ВК України).

Скидання стічних вод промисловими та іншими об'єктами до­пускається лише за умови наявності нормативів гранично допусти­мих концентрацій та встановлених нормативів допустимого ски­дання забруднюючих речовин. На водокористувачів покладається здійснення заходів, спрямованих на запобігання скидання стічних вод чи його припинення, коли такі води: можуть бути використані у системах оборотного, повторного і послідовного водопостачання;

містять цінні відходи, що можуть бути вилучені; містять промисло­ву сировину, реагенти, напівпродукти та кінцеві продукти підприємств у кількості, що перевищує встановлені нормативи тех­нологічних відходів; містять речовини, щодо яких не встановлено гранично допустимі концентрації; призводять до зміни температу­ри води водного об'єкта більш ніж на три градуси за Цельсієм порівняно з її природною температурою в літній період; є кубови­ми залишками, що утворюються в результаті їх очищення і знева­ження тощо (ст. 70 ВК України).

Скидати стічні води, використовуючи рельєф місцевості (бал­ки, пониззя, кар'єри тощо), забороняється. Водним законодавст­вом встановлюються й інші умови скидання зворотних вод у водні об'єкти (ст.ст. 71—75 ВК України). Так, постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1999 р. № 465 затвер­джено Правила охорони вод від забруднення зворотними вода­ми', які є обов'язкові для виконання всіма підприємствами, ус­тановами, організаціями та громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності, діяльність яких щодо скидання зво­ротних вод у водні об'єкти впливає або може вплинути на стан поверхневих вод.

Користування водними об'єктами для потреб водного транспорту здійснюється на річках, озерах, водосховищах, каналах, інших во­доймах, а також територіальному морі та внутрішніх морських во­дах, які визначаються внутрішніми водними шляхами загального користування, за винятком випадків, коли відповідно до законо­давства України їх використання з цією метою повністю або част­ково заборонено (ст. 67 ВК України). Перелік внутрішніх водних шляхів, віднесених до категорії судноплавних, затверджено поста­новою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1996 р. № 640'.

Усі судна та інші плавучі засоби мають бути обладнані ємкостя­ми для збирання лляльних та інших забруднених вод, які повинні систематично передаватися на спеціальні очисні споруди для очи­щення та знезараження стічних вод.

Користування водними об'єктами для плавання на маломірних суднах (веслових, моторних човнах) дозволяється з дотриманням правил, що встановлюються Верховною Радою Автономної Рес­публіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з Українською державною інспекцією Регістру і безпеки судноплавства.

Користування річками України залежить від виду річки. Так, відповідно до ст. 79 ВК України та залежно від водозбірної площі басейну річки поділяються на великі, середні та малі. До великих належать річки, які розташовані у кількох географічних зонах і ма­ють площу водозбору понад 50 тис. кв. км. До середніх належать річки з площею водозбору від 2 до 50 тис. кв. км. До малих нале­жать річки з площею водозбору до 2 тис. кв. км.

З метою охорони водності малих річок забороняється ряд дій, визначених ст. 80 ВК України, зокрема зміна рельєфу басейну річки, руйнування русла пересихаючих річок, струмків та водо-токів; розорювання заплавних земель, застосування на них засобів хімізації тощо.

Заходами, спрямованими на збереження водності річок і охоро­ну їх від забруднення є: створення прибережних захисних смуг;

створення спеціалізованих служб по догляду за річками, прибереж­ними захисними смугами, гідротехнічними спорудами та підтри­манню їх у належному стані; впровадження ґрунтозахисної систе­ми землеробства з контурно-меліоративною організацією території водозбору; впровадження водозберігаючих технологій, здійснення водоохоронних заходів на підприємствах, в установах і ор­ганізаціях, розташованих у басейні річок; здійснення інших за­ходів, передбачених ст. 81 ВК України.

З метою оцінки екологічного басейну річки та розробки за­ходів щодо раціонального використання і охорони вод та відтво­рення водних ресурсів складається її паспорт у порядку, встанов­леному постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 347².

§ 3. Особливості управління і контролю в галузі використання, відтворення та охорони вод

Водний кодекс України започаткував здійснення державного управління в галузі використання, відтворення і охорони вод за ба­сейновим принципом на основі державних, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів (ст. 13 ВК України). В основу такого принципу по­кладалося впровадження дієвих засобів, спрямованих на забезпе­чення раціонального використання, збереження, відтворення води, починаючи з місць її первинного виникнення (джерел, струмків, підземних потоків тощо), переміщення виключно до гирлових зон водозборів. Водоресурсна забезпеченість окремих регіонів, країни в цілому позначається на ефективності економіки, оскільки на­явність і якісний стан водних ресурсів впливає на розміщення і функціонування господарських об'єктів уздовж водотоку головних водних артерій держави: річок Дніпро, Дністер, Десна, Прип'ять, Чорного та Азовського морів. З цією метою пропонувалося створю­вати відповідні державні управлінські структури, які б забезпечува­ли раціональне та ефективне використання й охорону вод басейнів таких об'єктів. Такою спеціалізованою управлінською структурою виступає Рада з екологічних проблем басейну Дніпра та якості пит­ної води, яка утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1999 р. № 1544'. Проте, крім цієї Ради, в дер­жаві не створювалися спеціальні органи басейнового управління.

На міждержавному рівні створено Комітет із врятування Азовського моря.

Загальне державне управління в галузі здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві ра­ди та їх виконавчі комітети. Спеціальне державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів забез­печується Міністерством екології та природних ресурсів України, Державним комітетом України по водному господарству, їх органа­ми на місцях та іншими органами відповідно до законодавства. Компетенція цих органів визначена у главі 4 ВК України та у по­ложеннях про них.

Громадське управління представлене створеними відповідно до їх статутів громадськими комітетами із врятування річок Дніпро, Дністер, Десна тощо.

Функції управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів зумовлені основними напрямками діяльності органів управління відповідно до їх повноважень і скла­даються з: планування; державного обліку і ведення державного водного кадастру, розподілу і перерозподілу вод; стандартизації і нормування; контролю та моніторингу вод, вирішення спорів у цій галузі.

Так, на рівні регіонів, держави та міжнародного співробітництва за участю місцевих рад, спеціально уповноважених органів уп­равління, наукових установ, громадськості розробляються відповідно регіональні, міждержавні та державні програми викорис­тання та охорони вод і відтворення водних ресурсів. Їх метою є здійснення цілеспрямованої і ефективної діяльності щодо задово­лення потреб населення і галузей економіки у воді, збереження, раціональне використання і охорона вод, запобігання їх шкідливій дії. Розробка та реалізація цих програм здійснюється за рахунок Державного та місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів охорони навколишнього природного середови­ща, добровільних внесків організацій і громадян, інших коштів. Розробляються такі програми на основі даних державного обліку вод, водного кадастру, схем водокористування і охорони вод та відтворення водних ресурсів тощо (ст. 12 ВК України)'.

У свою чергу, державний облік вод здійснюється з метою вста­новлення інформації про кількість і якість вод, а також даних про водокористування, на основі яких здійснюється розподіл між водо­користувачами та розробляються заходи з раціонального викорис­тання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

З метою систематизації даних державного обліку вод та визна­чення наявних для використання водних ресурсів складається дер­жавний водний кадастр. Порядок ведення державного водного ка­дастру затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1996 р. № 413².

Державний водний кадастр складається з трьох розділів, які включають в себе: державний облік поверхневих вод; державний облік підземних вод та державний облік водокористування. Дер­жавний облік водокористування здійснюється з метою системати­зації даних про забір та використання вод, забруднюючі речовини, наявність систем оборотного водопостачання та їх потужність, а також діючих систем очищення стічних вод та їх ефективність то­що. Державний облік та аналіз стану водокористування здійснюється шляхом подання водокористувачами звітів про водо­користування до державних органів водного господарства за вста­новленою формою. Державний водний кадастр за розділом «Водо користування» ведеться Державним комітетом України по водно­му господарству. »,.

Державний облік поверхневих вод здійснюється Міністерст­вом екології та природних ресурсів України шляхом проведен­ня постійних гідрометеорологічних, гідрохімічних спостере­жень за кількісними і якісними характеристиками поверхневих вод згідно з програмою, що затверджується цим органом за по­годженням з Державним комітетом України по водному госпо­дарству.

Державний облік підземних вод здійснюється також Міністерст­вом екології та природних ресурсів України шляхом спостережен­ня за якісними і кількісними характеристиками підземних вод за програмою, що затверджується цим органом.

Значна увага в галузі державного забезпечення раціонального використання вод та їх якості й безпечності приділяється роз­робці та затвердженню стандартів і нормативів у цій галузі. Так, до комплексу взаємопов'язаних нормативних документів із стан­дартизації у цій сфері входять документи, які містять: основні по­ложення; терміни та поняття, класифікації; методи, методики та засоби визначення складу та властивостей вод; вимоги до збиран­ня, обліку, обробки, збереження, аналізу інформації та прогнозу­вання кількісних і якісних показників стану вод; вимоги раціонального використання та охорони вод у галузевих стандар­тах та технічних умовах до процесів, продукції і послуг; метро­логічні норми, правила, вимоги до організації робіт; інші норма­тиви із стандартизації у цій галузі. Розробляються стандарти в цій галузі Міністертвом екології та природних ресурсів України, Міністерством охорони здоров'я України, іншими органами, а за­тверджуються Держстандартом України відповідно до чинного за­конодавства.

У галузі використання і охорони вод та відтворення водних ре­сурсів встановлюються: нормативи екологічної безпеки водокорис­тування; екологічний норматив якості води водних об'єктів; нор­мативи гранично допустимого скидання забруднюючих речовин;

галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидають­ся у водні об'єкти; технологічні нормативи використання води;

інші нормативи.

Нормативи екологічної безпеки водокористування встановлю­ються для оцінки можливостей використання води з водних об'єктів для потреб населення та галузей економіки і забезпечують безпечні умови водокористування. Нормативи екологічної безпеки водокористування (гранично допустимі концентрації речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-побутових та інших потреб населення; гра­нично допустимі концентрації радіоактивних речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для потреб рибного госпо­дарства; допустимі концентрації речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-по­бутових та інших потреб населення) розробляються і затверджу­ються відповідно Міністерством охорони здоров'я України та Національною комісією з радіаційного захисту населення України, Міністерством аграрної політики України та вводяться в дію за по­годженням з Міністерством екології та природних ресурсів Ук­раїни. Для деяких категорій вод, що використовуються у лікуваль­них, оздоровчих, рекреаційних та інших цілях, можуть встановлю­ватися більш суворі нормативи екологічної безпеки водокористу­вання.

Екологічний норматив якості води водних об'єктів встанов­люється для оцінки екологічного благополуччя водних дб'єктів та визначення комплексу водоохоронних заходів. Він містить науково обгрунтовані значення концентрацій забруднюючих речовин та по­казники якості води (загальнофізичні, біологічні, хімічні, радіаційні). При цьому ступінь забрудненості водних об'єктів виз­начається відповідними категоріями якості води.

Екологічний норматив та категорії якості води водних об'єктів розробляються і затверджуються Міністерством екології та природ­них ресурсів України та Міністерством охорони здоров'я України.

Нормативи гранично допустимого скидання забруднюючих ре­човин встановлюються з метою поетапного досягнення екологічно­го нормативу якості води водних об'єктів.

Інші нормативи у зазначеній галузі розробляються згідно з ви­могами, визначеними ст.ст. 39—40 ВК України, за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів України або за його дозволом, за дозволом МОЗ України, Міністерства аграрної політики України.

Скидання у водні об'єкти речовин, для яких не встановлено нормативів екологічної безпеки водокористування та нормативів гранично допустимого скидання, як правило, забороняється.

Розподіл і перерозподіл водних ресурсів здійснюється у таких фор­мах: надання водних об'єктів у відособлене користування; видача дозволів на спеціальне водокористування; вилучення водних об'єктів; анулювання дозволів.

Надання у відособлене користування водних об'єктів здійснюється відповідно до Положення про порядок порушення і розгляду клопотань про надання водних об'єктів у відособлене ко­ристування, затверджене постановою РМ УРСР від 22 вересня 1980р. Надають у відособлене водокористування водні об'єкти Кабінет Міністрів України, якщо водні об'єкти розташовані на те­риторії кількох областей, обласні державні адміністрації, якщо водні об'єкти розташовані на території кількох районів, міські районні виконавчі органи, якщо водні об'єкти мають місцеве зна­чення.

Видача дозволів на спеціальне водокористування здійснюється на підставі установлених лімітів використання води та у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459'.

Дозвіл на спеціальне водокористування видається органами Міністерства екології та природних ресурсів України у разі викори­стання води водних об'єктів загальнодержавного значення, Верхов­ною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з органами Міністерства екології та природних ресурсів України у разі викори­стання води водних об'єктів місцевого значення.

Вилучаються водні ресурси з користування тими органами, які видають дозволи або надають у відособлене користування водні об'єкти, через анулювання такого дозволу або прийняттям рішен­ня про вилучення водного об'єкта з користування.

Контроль за використанням і охороною вод та відтворенням вод­них ресурсів здійснюється з метою забезпечення додержання усіма юридичними та фізичними особами вимог водного законодавства.

За видами контроль за використанням і охороною вод та відтво­ренням водних ресурсів можна поділити на державний та громадсь­кий. У свою чергу, державний контроль у цій галузі забезпечують Кабінет Міністрів України, Міністерство екології та природних ре­сурсів України, інші спеціально уповноважені державні органи відповідно до законодавства України, а також виконавчі комітети місцевих рад.

Зокрема, Державною екологічною інспекцією Мінекоресурсів України, її відділками в областях, державними інспекціями охоро­ни Чорного та Азовського морів здійснюється контроль за додер­жанням правил охорони внутрішнього моря, територіальних, по­верхневих вод від забруднення, засмічення, за кількісним та якісним складом зворотних вод засобами власних гідрохімічних ла­бораторій тощо².

Дотримання санітарно-гігієнічних вимог до якості та безпеки вод здійснюється санітарно-епідеміологічною службою України згідно із Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечен­ня санітарного та епідемічного благополуччя населення»', іншими актами законодавства.

Громадський контроль у цій галузі здійснюється громадськими інспекторами з охорони навколишнього середовища відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони навколишньо­го природного середовища, затвердженого наказом Мінекобезпеки України від 5 липня 1999 р. № 150.²

Відповідними формами, засобами контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів, що здатні запобіга­ти негативним наслідкам, забрудненню, засміченню вод тощо є моніторинг вод та проведення екологічної експертизи.

Державний моніторинг вод здійснюється з метою забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих реко­мендацій для прийняття управлінських рішень у зазначеній галузі. Державний моніторинг вод є складовою частиною державної сис­теми моніторингу навколишнього природного середовища України і здійснюється в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 815³. До суб'єктів дер­жавного моніторингу вод належать Міністерство екології та при­родних ресурсів України, Державна санітарно-епідеміологічна служба МОЗ, Державний комітет України по водному господарст­ву, Державний комітет по будівництву, архітектурі та житлової політики України, їх органи на місцях, а також організації, що вхо­дять до сфери управління цих міністерств і відомств. Відповідно до призначення державний моніторинг во.і поділяється на: фоновий моніторинг, що здійснюється на водних об'єктах у місцях опосе­редкованого антропогенного навантаження; загальний моніторинг, що складається з моніторингу на держаки ій мережі пунктів спосте­режень, моніторингу антропогенного впливу на водні об'єкти, моніторингу водних об'єктів у місцях їх використання та спеціальних видів моніторингу; кризовий моніторинг, що здійснюється у зонах впливу аварій і надзвичайних ситуацій.

Дані моніторингу вод покладаються в основу інформування про стан вод, підготовку щорічних регіональних та Національної до­повіді про стан навколишнього природного середовища в Україні за цим розділом. Інформування про стан водних об'єктів, його зміну та про проведення водоохоронних заходів, про надзвичайні екологічні ситуації, які можуть негативно вплинути на здоров'я лю­дей, покладається, крім органів державної виконавчої влади, на ра­ди усіх рівнів.

Для забезпечення екологічної безпеки під час розміщення, про­ектування, будівництва нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, пов'язаних з використанням вод, здійснюються державна, громадська та інші види екологічної екс­пертизи у порядку, визначеному Законом України від 9 лютого 1995 р. «Про екологічну експертизу»'.

Вирішення спорів з питань використання і охорони вод та відтворен­ня водних ресурсів здійснюється державними органами охорони навко­лишнього природного середовища, водного господарства, місцевими радами, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому чинним законодавством. Позивачі — Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет України по водному господарству і їх органи на місцях — звільняються від сплати державного мита у справах про стягнення коштів на відшко­дування збитків, завданих порушенням водного законодавства.

Спори з питань використання та охорони вод, які виникають з іншими державами, а також між іноземними юридичними особами і громадянами та власником вод, розглядаються відповідно до за­конодавства України.

§ 4. Правова охорона вод

Правова охорона вод включає в себе сукупність правових, еко­номічних, організаційних та інших заходів, спрямованих на недо­пущення, попередження забруднення вод, їх засмічення і вичер­пання, знищення навколоводних рослин і тварин тощо.

' Усі води (водні об'єкти) підлягають охороні від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, знищення родючості зе­мель та спричинити інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогео­логічного режиму вод (ст. 95 ВК України).

З метою охорони вод встановлюється спеціальний порядок на­дання земель водного фонду у користування та припинення права користування ними (ст.ст. 85, 86 ВК України) відповідно до вимог земельного законодавства².

Важливими засобами охорони вод є встановлення водоохорон­них зон, прибережних захисних смуг навколо водних об'єктів, смуг відведення на річках, греблях, водоймах, берегових смуг на судно­плавних водних шляхах, зон санітарної охорони.

Водоохоронні зони встановлюються з метою створення сприятли­вого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення, вичерпання, знищення навколоводних рослин і тва­рин, зменшення коливань стоку вздовж річок, морів, навколо озер та інших водоймів.

Водоохоронна зона є природоохоронною територією госпо­дарської діяльності. У цій зоні забороняється: використання стійких та сильнодіючих пестицидів; влаштування кладовищ, ско­томогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також у потічки.

Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж во­доохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня ? 1996 р. № 486'.

ї 3 метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навко­ло озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (ст. 88 ВК України).

Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва боки річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків та потічків, а також ставків площею менше ніж 3 гектари — 25 метрів; для середніх річок, во­досховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гекта­ри — 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує 3 градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від зрізу води. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встанов­люється з урахуванням конкретних умов.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних за­хисних смугах вздовж річок, навколо водойм та на островах забо­роняється: розорювання земель (крім підготовки грунту для залу­ження і залісення), а також садівництво та городництво; зберіган­ня і застосування пестицидів та добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, га­ражів та стоянок автомобілів; миття та обслуговування транспорт­них засобів і техніки; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, на-копичувачів рідких та твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.

Об'єкти, що розташовані у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають установленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (ст. 89 ВК України).

Прибережна захисна смуга вздовж морів, морських заток і ли­манів входить до зони санітарної охорони моря і може використо­вуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оз­доровчих закладів з обов'язковим централізованим водопостачан­ням і каналізацією. У прибережних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забо­роняється: застосування стійких і сильнодіючих пестицидів; влаш­тування полігонів побутових та промислових відходів і накопичу-вачів стічних вод; влаштування вигребів для накопичення госпо­дарсько-побутових стічних вод обсягом більш ніж 1 кубічний метр на добу; влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знеражування рідких відходів.

Смуги відведення з особливим режимом користування встанов­люються на магістральних, міжгосподарських та інших каналах, на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних спорудах, а також водоймах і греблях на річках для потреб їх експлуатації та захисту від забруднення, пошкод­ження і руйнування. Розміри смуг відведення та режим користу­вання ними встановлюються за проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.

Берегові смуги встановлюються та використовуються на судно­плавних водних шляхах за межами міських поселень для проведен­ня робіт, пов'язаних з судноплавством у порядку, визначеному по­становою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 347.

З метою охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздо­ровчих потреб встановлюються зони санітарної охорони, які поділяються на пояси особливого режиму.

Межі зон санітарної охорони водних об'єктів встановлюються органами місцевого самоврядування на їх територіях за погоджен­ням з державними органами земельних ресурсів, санітарно-епідеміологічного нагляду, охорони навколишнього природного се­редовища та водного господарства.

Режим зон санітарної охорони водних об'єктів встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2024'.

Водні об'єкти, віднесені у встановленому законодавством по­рядку до територій та об'єктів природно-заповідного фонду, охоро­ няються та використовуються відповідно до вимог, установлених Законом України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»'. На водних об'єктах, віднесених до природно-за­повідного фонду, забороняється здійснення будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню.

Вимоги щодо охорони вод від забруднення, засмічення і вичер­пання передбачені главою 20 (ст.ст. 95—106) ВК України. Так, по­винні бути додержані умови розміщення, проектування, будівництва, реконструкції і введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, що можуть впливати на стан вод, на стан ри­богосподарських водних об'єктів. Зокрема, забороняється: проек­тування і будівництво прямоточних систем водопостачання про­мислових підприємств, за винятком підприємств, які за техно­логією виробництва не можуть бути переведені на оборотне водо­постачання; здійснення проектів господарської та іншої діяль­ності без оцінки їх впливу на стан вод; скидання у водні об'єкти виробничих, побутових, радіоактивних та інших видів відходів і сміття; забруднення і засмічення поверхні водозборів, льодового покриву водойм водотоків, морів, їх заток і лиманів унаслідок ут­рат мастила, пального, хімічних, нафтових та інших забруднюю­чих речовин.

У внутрішні морські води та територіальне море забороняється скидання з суден плавучих засобів, платформ та інших морських споруд, а також повітряних суден хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин, радіоактивних або інших відходів, матеріалів, предметів, сміття, які можуть спричинити забруднення моря. Пра­вила охорони внутрішніх морських вод і територіального моря від забруднення та засмічення затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. № 269².

Особливій охороні підлягають водні об'єкти, віднесені до кате­горії лікувальних. З метою їх захисту встановлюються округи санітарної охорони курортів з особливим режимом. У водні об'єкти, що віднесені до категорії лікувальних, забороняється ски­дання будь-яких зворотних вод. Перелік водних об'єктів, що відно­сяться до категорії лікувальних, затверджений постановою Кабіне­ту Міністрів України від 11 грудня 1996 р. № 1499³.

Відповідні засоби охорони підземних вод встановлені ст.ст. 105—106 ВК України. Так, на підприємства, установи, організації, діяльність яких може негативно впливати на стан підземних вод, особливо на ті, які експлуатують накопичувачі промислових, побу­тових і сільськогосподарських стоків чи відходів, покладається обов'язок: здійснювати заходи щодо попередження забруднення підземних вод; обладнувати локальні мережі спостережувальних свердловин для контролю за якісним станом цих вод; повідомляти у встановленому порядку спеціально уповноважені на те органи у разі розкриття водоносних горизонтів підземної води питної якості під час проведення бурових, гірничих та інших робіт, пов'язаних з пошуками, розвідкою, експлуатацією родовищ корисних копалин, з метою вжиття заходів з охорони підземних вод від вичерпання і забруднення; затампоновувати чи ліквідовувати всі свердловини, непридатні для експлуатації, покинуті спостережні та пошукові свердловини на всі види корисних копалин, а також вертикальні й інші гірничо-пошукові та експлуатаційні гірничі вироби, покинуті криниці.

У разі вичерпання запасів підземних вод, визначених Держав­ною комісією України по запасах корисних копалин, а також у разі забруднення підземних вод встановлюються причини, з яких це сталося, і за рахунок винних осіб здійснюються заходи з їх відтво­рення.

Законодавством передбачено заходи запобігання шкідливіш діям вод та аваріям на водних об'єктах і ліквідації їх наслідків (ст.ст 107 108 ВК України).

Шкідливою дією вод є: наслідки повені, що призвели до затоп­лення і підтоплення земель та населених пунктів; руйнування бе­регів, захисних дамб та інших споруд; заболочення, підтоплення, засолення земель, спричинені підвищенням рівня ґрунтових вод унаслідок ненормованої подачі води з водопровідно-каналізаційних систем та перекриття протоків підземних вод при розміщенні вели­ких промислових та інших споруд; осушення земель; забруднення (засолення) земель в рамках видобування корисних копалин; ерозія грунтів, утворення ярів, зсувів і селів.

З метою запобігання шкідливим діям вод, аваріям на водних об'єктах та усунення їх наслідків мають вживатися такі заходи: за­луження та створення лісонасаджень на прибережних захисних смугах, схилах, балках та ярах; будівництво протиерозійних гідро­технічних споруд, земляних валів, водоскидів, захисних дамб, во­досховищ-регуляторів; спорудження дренажу; укріплення берегів тощо.

У разі загрози стихійного лиха, пов'язаного із шкідливою дією вод, місцеві ради із залученням підприємств, установ, організацій зобов'язані вжити невідкладних заходів із запобігання, а у разі факту стихійного лиха — негайної ліквідації його наслідків. У аварійних ситуаціях на водних об'єктах, пов'язаних з їх забруд­ненням, що може шкідливо вплинути на здоров'я людей і стан водних екосистем, підприємство, установа чи організація, з вини яких сталася аварія або які виявили її, зобов'язані негайно повідомити про це державні органи та розпочати ліквідацію її наслідків.

Крім заходів охорони вод, передбачених Водним кодексом Ук­раїни, передбачено й інші види діяльності, що належать до приро­ доохоронних заходів, у тому числі й у галузі охорони і раціональ­ного використання водних ресурсів'.

§ 5. Відповідальність за порушення водного законодавства

Водним законодавством передбачено низку складів правопору­шень, за які може наставати дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова або кримінальна відповідальність. Такими право­порушеннями є: самовільне захоплення водних об'єктів; забруд­нення та засмічення вод; порушення режиму господарської діяль­ності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду; руйну­вання русел річок, струмків та водотоків або порушення природних умов поверхневого стоку під час будівництва і експлуатації авто-Ї шляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій; введення в ек-| сплуатацію підприємств, комунальних та інших об'єктів без очис-| них споруд чи пристроїв належної потужності; недотримання умов І дозволу або порушення правил спеціального водокористування та ^ї. інші (ст. 110 ВК України).

і Водокористувачі звільняються від відповідальності за порушен-; ня водного законодавства, якщо ці порушення виникли внаслідок ^і; дії непереборних сил природи чи воєнних дій.

Майнова, або цивільно-правова відповідальність — це відповідальність підприємств, установ, організацій, громадян Ук­раїни, іноземних юридичних чи фізичних осіб чи осіб без грома­дянства за збитки, завдані ними внаслідок порушень водного зако­нодавства, в розмірах і порядку, встановленому чинним законодав­ством.

Так, згідно з Методикою розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвер­дженою наказом Мінекобезпеки України від 18 травня 1995 р. № 37², майнова відповідальність настає за: самовільне водокорис­тування; самовільне скидання зворотних вод підприємствами, суд­нами та іншими об'єктами; перевищення затверджених нормативів та норм скидання зворотних вод та за інші протиправні дії. Тобто, основними правопорушеннями є: забруднення, засмічення вод, пе­ревищення лімітів забору води або самовільне водокористування (без дозволів) тощо. Для проведення розрахунків збитків встанов­лено коефіцієнти, що враховують категорію водного об'єкта: морські та поверхневі водні об'єкти комунально-побутового водокористування — 1,0; поверхневі водні об'єкти господарсько-побу­тового водокористування — 1,4; поверхневі та морські водні об'єкти рибогосподарського водокористування: II категорії — 1,6;

І категорії — 2,0. Розрахунок збитків здійснюється за допомогою відповідних формул, показники яких включають кількість шкідли­вих речовин, обсяг води та її коефіцієнт за категорією.

За шкоду, заподіяну внаслідок забруднення територіальних і внутрішніх морських вод України із суден, кораблів та інших пла­вучих засобів, підприємствами, установами, організаціями, грома­дянами України, іноземними юридичними особами та громадяна­ми, обчислення розміру відшкодування та сплати збитків здійснюється згідно з Положенням, затвердженим наказом Мінекобезпеки України від 26 жовтня 1995 р. № 116' та згідно з таксами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1995 р. № 484². В основу обчислення розміру відшко­дування таких збитків покладено: вид забруднюючих речовин, скинутих у водне середовище, кілограм-еквівалент таких забруд­нюючих речовин та розмір відшкодування збитків за одиницю виміру (у доларах США). Наприклад, за 1 кг солей важких металів встановлено таксу у розмірі 12936 дол.; за 1 кг шкідливих речовин за категорією токсичності А — 1522 дол.; за 1 куб. м господарсь­ко-фекальних стічних вод — 140 дол. Розміри відшкодування збитків обчислюються посадовими особами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, посадовими особами спеціально уповноважених ор­ганів інших міністерств, відомств, яким надано права державних інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, громадськими інспекторами з охорони навколишнього природно­го середовища.

Відшкодування збитків, завданих внаслідок порушень водного законодавства, не звільняє винних осіб від плати за спеціальне во­докористування та плати за забруднення водних ресурсів скидами забруднюючих речовин та розміщенням відходів у водних об'єктах³.

Адміністративна відповідальність у цій галузі передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення, а саме за: порушення права державної власності на води (ст. 48); пору­шення правил охорони водних ресурсів (ст. 59); порушення ви­мог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення (ст. 59'); порушення правил водокори­стування (ст. 60); пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх експлуатації (ст. 61); невико­нання обов'язків по реєстрації в суднових документах операцій з шкідливими речовинами і сумішами (ст. 62); перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів (стосов­но водних ресурсів — ст. 91²); недодержання екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об'єктів або споруд (ст. 79'); пору­шення правил складування, зберігання, розміщення, транспор­тування, утилізації, ліквідації та використання відходів (ст. 82);

порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і аг-рохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83); експлуатація на водних об'єктах водозабірних споруд, не забезпечених рибозахисним обладнанням (ст. 86'); невико­нання вимог екологічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і си­стем, речовин і матеріалів (ст. 91'); невиконання законних роз­поряджень чи приписів посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природ­ного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної та ядерної безпеки або охорону природних ресурсів (ст. 188⁵).

До суб'єктів адміністративних порушень в галузі використання і охорони вод можуть бути застосовані такі засоби адміністратив­ного впливу: накладання штрафів (на посадових осіб і громадян);

обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення діяль­ності підприємств, установ, організацій і об'єктів, незалежно від форм власності, у разі порушення ними законодавства про охоро­ну природного навколишнього середовища', у тому числі й водно­го законодавства.

Кримінальна відповідальність за порушення водного законодав­ства застосовується до винних за: приховування або перекручення відомостей про стан екологічної (в тому числі водних ресурсів) си­туації чи захворюваності населення (ст. 227' Кримінального кодек­су (КК) України); забруднення водойм (ст. 228 КК України); за­бруднення моря речовинами, шкідливими для здоров'я людей або для живих ресурсів моря, або іншими відходами і матеріалами (ст. 228' КК України).

Контрольні питання:

1. Якими актами законодавства регулюються Відносини в галузі використання, відтворення та охорони вод?

2. Назвіть юридичні ознаки вод.

3. Що таке водний фонд України?

4. Яка існує класифікація водних об'єктів за чинним водним за­конодавством? ;

5. Які причини правової охорони вод?

6. Що таке право власності на водні об'єкти?

7. Які особливості права власності на води в Україні?

8. Хто є власником вод в Україні?

9. Яке значення мають правові аспекти права власності на водні об'єкти, на державне управління в галузі використання, відтворен­ня і охорони вод?

10. Що таке державний облік і ведення водного кадастру?

11. Які види використання вод передбачає чинне законодавст­во?

12. Що таке спеціальне використання водних об'єктів?

13. Хто є суб'єктами договорів оренди водних об'єктів?

14. Які вимоги законодавства до скидання у водні об'єкти зво­ротних вод?

15. Які правові форми охорони вод передбачено законодавством України?

16. Які особливості охорони вод від забруднення, засмічення і вичерпання?

17. Які адміністративно-правові засоби раціонального викорис­тання, відтворення та охорони вод?

Глава 4

Правовий режим використання, відтворення, захисту та охорони лісів

Питання до теми:

1. Ліс як об'єкт правового регулювання використання, відтво­рення, захисту та охорони.

2. Право власності на ліси.

3. Право лісокористування та його види.

4. Особливості управління в галузі використання, відтворення та охорони лісів.

5. Правова охорона і захист лісів.

6. Відповідальність за порушення лісового законодавства.

§ 1. Ліс як об'єкт правового регулювання використання, відтворення, захисту та охорони

Ліси є національним надбанням України. Площа земель лісово­го фонду держави становить близько 10 млн га, з них 8,62 млн га вкрито лісовою рослинністю. Лісистість площі країни становить 15,6%. Загальний запас лісів оцінюється в 1,3 млрд куб. м. У той же час внаслідок аварійних викидів на ЧАЕС в Україні забруднено більш як 4 млн. га лісів, у тому числі 157 тис. га виведено з госпо­дарського обігу внаслідок високих рівнів радіоактивного забруд­нення'.

Ліс є основною складовою навколишнього природного середо­вища і як будь-який природний об'єкт характеризується від­повідними ознаками: біологічними, екологічними, економічними

та юридичними.

Ліс — це унікальне природне явище, за своїми біологічними оз­наками являє собою сукупність дерев, чагарників, іншої лісової рослинності (трави, мохів, лишайників тощо), ґрунтового покриву, що взаємопов'язані і впливають одне на одне та на навколишнє природне середовище.

У цьому значенні поняття лісу співвідноситься із поняттям рослинного світу як спеціальне із загальним. Так, рослинний світ — це сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території. Об'єктами рослинного світу є дикорослі та інші несільськогосподарського призначення су­динні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гри­би на всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угрупован­ня. Дикорослі рослини в свою чергу визначаються як рослини, що природно зростають на певній території, а природні рослинні ресурси — як об'єкти рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населенням для потреб виробництва та інших потреб. У свою чергу, природні рослинні ресурси за своєю екологічною, господарською, науковою, оздоровчою, рекре­аційною цінністю та іншими ознаками поділяються на природні рослинні ресурси загальнодержавного та місцевого значення. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення на­лежать об'єкти рослинного світу у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісові ресурси загальнодержавного значення, рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, об'єкти рослинного світу, занесені до Червоної книги України та природні рослинні угрупо­вання, занесені до Зеленої книги України (ст. З Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ»') тощо. Отже, поняття рослинного світу ширше за поняття лісу.

Важлива особливість лісу в тому, що він є відтворюваним при­родним ресурсом, а процес відтворення пов'язаний із значним строком вирощування (кілька десятиліть).

Ліс — це також середовище проживання диких тварин у всьому їх видовому і популяційному різноманітті. Лісу належить вагома роль у підтримці гідрологічного режиму рік, у попередженні ерозії та псуванні грунтів, у боротьбі з суховіями, у регулюванні кислот­ного балансу в атмосфері, а також у створенні необхідних умов життя на Землі. Таким чином, екологічними ознаками лісу є вико­нання ним кліматорегулюючих, середовищозахисних, ґрунтозахис­них, водоохоронних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих, рекре­аційних функцій.

Ліс має також велике естетичне, виховне, науково-пізнавальне та інше значення.

Економічне значення лісу полягає у тому, що він є основним джерелом деревини, технічної і лікарської сировини, кормових, харчових та інших лісових продуктів, що використовуються для за­доволення потреб різних галузей народного господарства та насе­лення. Зокрема, ліс — це основа кормової бази для тваринництва, для ведення мисливського господарства, основа паперової, мебле­вої, фармацевтичної та інших галузей промисловості.

Юридичне поняття лісу пов'язане з формуванням лісового фон­ду, який складається з усіх лісів на території Україні (ст. 4 Лісово­го кодексу України). До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. До лісового фонду не належать: усі види зе­лених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесено до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільсько­господарських угіддях, садибах, присадибних ділянках, дачних і са­дових ділянках. На цю рослинність не поширюється правовий ре­жим, встановлений для лісів.

Спірним є положення ст. З Лісового кодексу України, за якою в поняття лісу включається також сукупність землі, тварин та мікроорганізмів. Розглядаючи ліс з позиції права, науковці схиля­ються до думки, що земля, надра, води, тваринний світ, хоч і взаємопов'язані з лісами, але є самостійними об'єктами правового регулювання, незалежно від місцерозташування мають свій режим, зумовлений їх природними якостями та соціально-економічною

роллю'.

Землі, зайняті лісом, не включаються до складу лісового фонду, оскільки вони включаються до складу земель лісового фонду. У складі земель лісового фонду виділяються: лісові площі (вкриті та не вкриті лісовою рослинністю); нелісові площі (ст. 5 Лісового ко­дексу України).

Межі земель лісового фонду можуть розширюватися за рахунок відводу під лісорозведення земель з інших категорій земельного фонду, а також скорочуватися внаслідок вилучення земель з цього фонду для інших державних та громадських потреб.

Уся сукупність дерев, чагарників, іншої лісової рослинності є об'єктом права власності. Отже, ліс — це не лише самостійний і відособлений об'єкт природи, а й об'єкт права власності.

Головною ознакою лісу з правової точки зору є його реєстрація у державних облікових документах як об'єкта права власності, уп­равління, використання та охорони. Значення реєстрації полягає у тому, що вона дає можливість відмежувати ліс від інших природ­них ресурсів, встановити знаходження його на спеціально виділе­них землях, визначити власників, користувачів, органи, що здійснюють управління в галузі раціонального використання та охорони лісів.

Отже, ліс — це самостійний і відтворюваний об'єкт природи і складова навколишнього природного середовища; об'єкт рослин­ного світу; об'єкт державної власності у вигляді сукупності дерев, чагарників, іншої лісової рослинності, ґрунтового покрову; джере­ло одержання деревини та іншої лісової продукції, що є базою для ведення різних галузей господарювання; об'єкт природи, який ви­конує кліматорегулюючі, захисні, водоохоронні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні та інші функції та який впливає на навколишнє природне середовище; розміщений на спеціально виділених землях і зареєстрований у державних лісооблікових документах як ліс, об'єкт власності, уп­равління, використання та охорони.

Ліси України за економічним і господарським значенням поділяються на дві групи (глава 7 Лісового кодексу України). До першої групи належать ліси, що виконують переважно природо­охоронні функції. Залежно від функцій, які вони виконують, ліси першої групи належать до водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих категорій захищеності. До першої групи належать також ліси на територіях природно-заповідного фонду.

До другої групи належать ліси, що, поряд з екологічним, мають експлуатаційне значення, і для збереження їх захисних функцій, безперервності та невиснажливості їх використання встанов­люється режим обмеженого лісокористування.

З метою здійснення комплексу заходів, спрямованих на збере­ження лісів України від знищення, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, спрямованих на захист від шкідників і хвороб, на раціональне використання і відтворення, в державі за­безпечується правова охорона лісів, яка полягає в нормативному регулюванні суспільних відносин у цій сфері. Система правових норм, які регулюють суспільні лісові відносини на основі права державної власності на ліси і особливих принципах, становить са­мостійну галузь права — лісове право України.

Предмет лісового права у загальному вигляді — це суспільні відносини з використання лісів, їх відтворення і охорони. Проте лісові відносини мають і відповідну специфіку. Так, використання лісів включає в себе як відносини лісокористування, так і відноси­ни державного управління у цій сфері. Перші — зумовлені еко­номічною роллю лісів, необхідністю задовольнити потреби суспільства в лісових ресурсах (заготівля деревини, живиці, другорядних лісових матеріалів, збір грибів, горіхів, ягід, лікарсь­ких рослин тощо). Водночас, такі суспільні відносини зумовлені захисними, санітарно-гігієнічними, водоохоронними, оздоровчи­ми, рекреаційними функціями лісу, необхідністю використовувати його в культурно-оздоровчих, науково-дослідних цілях тощо'.

Відносини державного управління в цій галузі виникають у сферах планування, прогнозування, обліку і ведення лісового ка­дастру, контролю, надання лісів у користування тощо й базують­ся на праві власності держави на ліси. До предмету лісового пра­ва входять суспільні відносини з відтворення, охорони та захис­ту лісів. Відтворення — це природна властивість лісів, яка за умов інтенсивного використання їх має велике державне значення. Тому в державі за допомогою правових заходів забезпечується підвищення продуктивності лісів, лісорозведення, догляд за ліса­ми, їх штучне і природне відновлення, регулюються спеціальні види рубок. Охорона лісів — необхідна форма взаємодії суспільства і природи, що включає в себе відносини з охорони

І лісів від пожеж, незаконних рубок, порушення порядку користу­вання. Захист лісів здійснюється з метою боротьби з шкідника­ми, хворобою лісів тощо.

Відповідну самостійність у предметі правового регулювання лісовим правом мають відносини, які пов'язані з веденням лісово­го господарства. Лісове господарство — це самостійна галузь на­родного господарства, метою якої є вирощування, зберігання, раціональне використання лісів. Воно пов'язане не лише з різними видами використання лісів, а й з використанням земель лісового фонду. До структури лісового господарства входять лісгоспи, які здійснюють відпуск деревини, облік лісового фонду, лісовідновлен­ня, догляд за лісом тощо; лісгоспзаги, ліспромгоспи, лісокомбіна­ти, які виступають користувачами лісових ресурсів.

Не входять до предмета лісового права відносини з надання зе­мель лісового фонду у користування (для лісовідновлення, лісороз­ведення, насадження лісових культур, організації розсадників, будівництва різних споруд, влаштування доріг, службових наділів, городів тощо), ведення мисливських господарств, осушення і меліорації лісів, догляду за грунтами, з реалізації лісової продукції. Це вже відносини, що регулюються іншими галузями права (зе­мельним, фауністичним, господарським тощо)'.

Отже, предметом лісового права є суспільні відносини права державної власності на ліси, управлінські лісові відносини, відно­сини лісокористування, відтворення, охорони та захисту лісів.

Лісове право керується відповідною системою принципів, у яких відображено найбільш суттєві риси суспільних відносин та ви­мог щодо правового регулювання, реалізації правових норм².

Правові норми лісового права містяться у відповідних джерелах, що формують систему лісового законодавства. Юридичними заса­дами лісового законодавства є Конституція України від 28 червня 1996 р.. Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навко­лишнього природного середовища» (зі змінами та доповненнями), Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р.³, Закон України від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ»⁴, інші нормативні акти. Лісо­вий кодекс України розроблено відповідно до Закону «Про охоро­ну навколишнього природного середовища», і тому таке співвідно­шення їх як частини до цілого спонукає визначити лісове законо­давство як частину у загальній галузі екологічного права.

Лісове право входить також до системи природноресурсового права як комплексної галузі права, яке, у свою чергу, скла­дається з відповідних галузей, спрямованих на регулювання суспільних відносин щодо використання та охорони земель, вод, надр, тваринного світу, атмосферного повітря, у тому числі й лісів.

Лісове законодавство складає сукупність підзаконних норматив­них актів, прийнятих на рівні Кабінету Міністрів України. Напри­клад: Санітарні правила в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 555; Порядок поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 лип­ня 1995 р. № 557; Правила рубок головного користування в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 559 та багато інших'.

У межах своїх повноважень документи нормативного характеру в цій галузі (накази, інструкції, положення, рішення тощо) прий­мають центральний орган виконавчої влади з питань охорони на­вколишнього природного середовища, центральний орган вико­навчої влади з питань лісового господарства, місцеві ради, дер­жавні адміністрації.

Як правило, такі акти обов'язкові для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими особа-ми'та громадянами в галузі використання, відтворення, охорони та захисту лісів.

Лісове законодавство України на сучасному етапі перебуває на стадії розвитку. У державі вимоги лісового законодавства знайшли своє відображення в кримінальному, адміністративному, цивільно­му законодавстві в частині притягнення винних осіб у його пору­шенні до різних видів відповідальності.

§ 2. Право власності на ліси

Відповідно до ст. 6 Лісового кодексу України всі ліси в Україні є власністю держави. Право державної власності на ліси є юридич­ним вираженням націоналізації лісів. Державна власність на ліси є головною умовою забезпечення підвищення продуктивності охоро­ни та відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей, задо­волення потреб суспільства у лісових ресурсах на основі науково обгрунтованого раціонального використання.

Право власності на ліси — це центральний інститут лісового права, котрий включає в себе сукупність правових норм, спрямо­ ваних на регулювання відносин власності на ліси з метою захисту, розвитку, охорони цих відносин та раціонального використання і відтворення лісів. В об'єктивному значенні право власності на ліси — це така сукупність правових норм, яка закріплює володіння, ко­ристування і розпорядження лісами, а також забезпечує охорону і захист права власності від протиправних дій третіх осіб.

Право власності на ліси у суб'єктивному значенні — це закріплення відповідними нормами лісового права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належними йому лісами на свій розсуд у межах закону. Це суб'єктивне право має абсолютний характер: правомочному суб'єкту протистоїть необмежена кількість зобов'язаних осіб, які не повинні своїми діями порушувати це право.

Отже, усі ліси в Україні є власністю держави. Держава як єди­ний власник визначає порядок і умови користування лісами, сис­тему органів управління у галузі використання лісових ресурсів, способи охорони та захисту лісових багатств'.

Зважаючи на вищезазначене, суб'єктом права власності на ліси є держава. У той же час ст. 13 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначають, що природні ресурси України, у тому числі і ліси, є власністю українського народу, який має право на володіння, ви­користання та розпорядження природними багатствами держави.

За змістом право власності на ліси включає в себе сукупність повноважень власника щодо права володіння, права користування та права розпорядження лісами.

Право володіння лісами — основне положення закону, в якому об'єкт володіння знаходиться у сфері фактичної влади уповноваже­ного суб'єкта. Держава володіє всіма лісами України на титулі пра­ва власності. Усі інші суб'єкти володіють лісами на праві користу­вання.

Право користування лісами реалізується державою через відповідні державні органи управління, підприємства, установи, організації та громадян, за якими закріплені ліси як об'єкт охоро­ни, управління та використання. Під правом користування слід ро­зуміти забезпечену законом можливість їх господарської експлуа­тації та вилучення з них корисних властивостей і доходів. Під пра­вом розпорядження лісами слід розуміти юридичну можливість держави як власника вчиняти розпорядчі дії відносно лісів. Відповідно до лісового законодавства від імені держави лісами роз­поряджається Верховна Рада України, яка, у свою чергу, має пра­во делегувати свої повноваження у розпорядженні лісами відповідним радам. Держава через визначені законом органи надає лісові ресурси у користування, вилучає їх з користування, здійснює планування лісового господарства, облік лісів, їх відтворення, лісо­розведення тощо. При цьому держава у законодавчому порядку визначає цільове та господарське призначення лісів залежно від ви­мог їх раціонального використання та охорони, встановлює умови і порядок користування ними, розподіляє і перерозподіляє ліси між користувачами'.

Об'єктом права власності на ліси є усі ліси України, які станов­лять її лісовий фонд. Уся сукупність дерев, чагарників, іншої лісо­вої рослинності, які віднесені до поняття лісу, визначаються об'єктами права державної власності, доки вони ростуть на землі. Зрубані дерева, чагарники та інші лісові ресурси не є частиною лісу, вони перетворюються на його продукцію, яка є самостійним об'єктом права власності. Якщо власником лісу є держава, то пра­вомірно заготовлені лісові ресурси можуть належати на праві влас­ності не лише державі, а й колективу й окремим громадянам².

Право державної власності не поширюється також на усі види зе­лених насаджень, які не належать до категорії лісів і ростуть у межах населених пунктів: окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садо­вих ділянках. Відповідно до положень законодавства такі насаджен­ня можуть бути віднесені до комунальної, колективної, чи приватної форм власності. Це, зокрема, передбачається ст. 13 Закону України «Про власність»³, відповідно до якої насадження на земельній ділянці, наданій громадянину, є об'єктом його приватної власності.

'На забезпечення захисту права державної власності на ліси спря­мована вся система правових норм лісового та іншого законодавства.

За загальним принципом будь-які угоди або інші дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної влас­ності на ліси, визначаються законодавством як недійсні. Особи, які уклали зазначені угоди, несуть кримінальну, адміністративну або іншу відповідальність відповідно до чинного законодавства. Неза­конно добута деревина та інші лісові ресурси підлягають вилучен­ню. У разі неможливості вилучення незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів стягується їх вартість.

§ 3. Право лісокористування та його види Поняття права лісокористування

Право лісокористування в юридичній літературі розглядається як один з важливих правових інститутів лісового права, котрий включає в себе сукупність правових норм, які встановлюють умо­ви і порядок багатоцільового раціонального використання, відтво­рення і охорони лісів, ведення лісового господарства, права і обов'язки лісокористувачів, виходячи з інтересів суспільства в одержанні деревини, інших лісових ресурсів, використання інших корисних властивостей лісу'.

Як правовий інститут лісового права, що включає в себе су­купність правових норм, які регулюють відповідну групу лісових правовідносин, право лісокористування розглядається з об'єктив­ної точки зору. Право лісокористування з суб'єктивної точки зору — це сукупність повноважень особи щодо використання, охорони, захисту і відтворення лісів.

Інститут права лісокористування є похідним від права держав­ної власності на ліси і тому включає в себе право користування лісом як повноваження держави — власника лісу, або право, нада­не відповідно до законодавства підприємствам, установам, ор­ганізаціям та громадянам².

Суб'єктами права лісокористування можуть бути державні, ко­лективні, громадські підприємства, установи, організації, в тому числі релігійні, громадяни України та їх об'єднання, іноземні юри­дичні особи та громадяни.

У лісах здійснюються такі види користувань:

за підставами виникнення — загальне та спеціальне викорис­тання лісових ресурсів.

Право загального лісокористування здійснюють громадяни, які мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби, інші плоди, крім випадків, передбачених законодав­чими актами.

При здійсненні права загального використання лісових ре­сурсів громадяни зобов'язані виконувати вимоги пожежної без­пеки у лісах, користуватися зазначеними вище лісовими ресурса­ми у строки, встановлені державними лісогосподарськими орга­нами, і у способи, що не завдають шкоди відтворенню цих ре­сурсів.

Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється в ме­жах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього в кори­стування у порядку, визначеному земельним законодавством.

В основу класифікації видів спеціального використання лісів покладено роль лісів, які використовуються як природний ресурс. Вона, зокрема, полягає у значенні лісу як джерела деревини, жи­виці, інших лісових ресурсів, а також у специфічних якостях лісу: лікувально-оздоровчих, рекреаційних, естетичних. Виходячи з цьо­го, види спеціального права лісокористування за цільовим призна­ченням можна поділити на:

— використання деревних ресурсів лісу — заготівля деревини, заготівля живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів (пнів, луба, кори і т.ін.);

— побічні лісові користування — сінокосіння, випасання худо­би, розміщення вуликів та пасік, заготівля деревних соків, заготівля і збір дикорослих плодів, горіхів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини;

— використання лісів для відтворення ресурсів тваринного по­ходження, користування лісом для потреб мисливського господар­ства;

— користування лісом у науково-дослідних цілях; користування лісом у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і турис­тичних цілях'.

Особливим видом права лісокористування є право ведення лісо­вого господарства². З цим твердженням слід погодитись, адже за­вданням організації лісового господарства є забезпечення правової і технічної регламентації його раціонального ведення і використан­ня лісових ресурсів незалежно від природних та економічних умов, цільового призначення, місцерозташування, породного складу лісів, а також функцій, які вони виконують (ст. 33 Лісового кодек­су України).

, За правовою формою реалізації правом лісокористування може бути наділене лише первинне лісокористування. Таким правом наділені спеціалізовані лісогосподарські підприємства, установи, організації, у яких створено спеціалізовані підрозділи. Таких суб'єктів законодавство визначає як постійних лісокористувачів (ст. 9 Лісового кодексу України). Праву лісокористування цих суб'єктів передує право постійного користування земельними ділянками лісового фонду, яке посвідчується державним актом на право постійного користування землею. Своє право лісокористування во­ни зобов'язані оформляти на загальних підставах (ст. 51 Лісового кодексу України). Окремі земельні ділянки лісового фонду площею до 5 га, якщо вони входять до складу угідь селянського (фермерсь­кого) господарства, надаються громадянам зі спеціальною підго­товкою.

Постійні лісокористувачі не мають права передавати ділянки лісу у вторинне користування. Надання в установленому порядку ділянок для сінокосу чи випасання худоби, службових земельних наділів не можна розглядати як надання права вторинного лісоко­ристування, оскільки мова у цьому випадку повинна йти про вто­ринне право землекористування, про реалізацію підприємством-землекористувачем (лісокористувачем) своєї правомочності внутрішньогосподарського управління землею'.

Відповідно до законодавства лісокористувачі, яким земельні ділянки лісового фонду для відповідних цілей можуть надаватися у тимчасове користування (короткострокове — до 3 років, довгостро­кове — від 3 до 25 років), за погодженням з постійними лісокори-стувачами, визначаються як тимчасові.

Право тимчасового користування земельними ділянками лісо­вого фонду оформляється договором, і зокрема договором оренди.

Право спеціального лісокористування має строковий характер (як правило, один рік). Після його закінчення необхідне повторне оформлення.

Усі види лісових користувань (крім загальних) мають договірну форму: здійснення лісових користувань допускається лише за на­явності спеціального дозволу — лісорубного квитка (ордера) або лісового квитка. Вони видаються підприємствами, організаціями, установами та органами, які ведуть лісове господарство, для лісо­вих ресурсів державного значення, районними державними адміністраціями — для лісових ресурсів місцевого значення. Право побічного лісокористування оформляється договором. Дозволи на користування лісами в науково-дослідних, рекреаційних, культур­но-оздоровчих, туристичних і спортивних цілях видають місцеві ради за погодженням з постійними лісокористувачами.

Усі лісокористувачі наділяються відповідно до законодавства та умов дозволів правами і обов'язками. Вони мають право здійсню­вати лише ті лісові користування, які їм дозволено і використову­вати лише ті ресурси, на які видано спеціальний дозвіл.

Відповідно до глави 2 Лісового кодексу України визначаються загальні права та обов'язки постійних і тимчасових лісокористу­вачів. Зокрема постійні лісокористувачі мають право: на ведення у встановленому порядку лісового господарства; на першочергове спеціальне використання у встановленому порядку лісових ре­сурсів, користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекре­аційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт; власності на заготовлену продукцію і доходи від її реалізації (крім доходів від реалізації продукції, одержаної під час догляду за лісом та інших лісогосподарських заходів); здійснювати у встановленому законодавством порядку будівництво доріг, лісо­вих складів, пожежно-хімічних станцій, господарських приміщень та інших об'єктів, необхідних для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів.

Тимчасові лісокористувачі мають право: здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів, користування земельними ділянка­ми лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт відповідно до умов договору;

за погодженням з радами, які надали їм у користування земельні ділянки лісового фонду, та постійними лісокористувачами, у вста­новленому законодавством порядку прокладати дороги, обладнува­ти лісові склади, стоянки для автотранспорту, зводити господарські будівлі та споруди для зберігання і первинної обробки заготовленої сировини тощо.

У свою чергу, постійні лісокористувачі зобов 'язані: забезпечува­ти відтворення, охорону, захист і підвищення родючості грунтів, продуктивності лісових насаджень і посилення їх корисних власти­востей, виконувати інші вимоги законодавства щодо ведення лісо­вого господарства та використання лісових ресурсів; дотримуватись науково обгрунтованих норм і порядку спеціального використання деревних та інших ресурсів лісу й користування земельними ділян­ками лісового фонду; вести лісове господарство, здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів та користуватися земель­ними ділянками лісового фонду способами, які б забезпечували збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також ство­рювали сприятливі умови для їх охорони, захисту, використання та відтворення; виконувати роботи, пов'язані з відведенням у натурі земельних ділянок лісового фонду для спеціального використання лісових ресурсів, культурно-оздоровчих, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт; вести первинний облік лісів; забезпечувати охорону рідкісних видів рослин і тварин, рідкісних рослинних угруповань відповідно до природоохоронного законодавства; своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів; не порушувати законні права тимчасових лісокористу-вачів.

Тимчасові лісокористувачі зобов 'язані: забезпечувати користуван­ня земельними ділянками лісового фонду відповідно до умов їх на­дання; вести роботу способами, які б забезпечували збереження оз­доровчих і захисних властивостей лісів, а також створювали спри­ятливі умови для відновлення насаджень, охорони, захисту, вико­ристання та відтворення лісів, охорони рідкісних видів флори і фа­уни; своєчасно вносити плату за спеціальне використання лісових ресурсів; виконувати інші вимоги, встановлені законодавством Ук­раїни щодо регулювання порядку використання лісових ресурсів.

Права та обов'язки лісокористувачів виникають після здійснен­ня ними низки юридичне значущих дій: подання клопотання про надання у постійне та тимчасове користування земельних ділянок лісового фонду для відповідних цілей, до якого додаються уста­новчі документи (статут чи положення), зареєстровані у встановле­ному порядку, погоджений проект відведення зазначеної земельної ділянки, інші документи. На підставі такого клопотання видається у встановленому земельним законодавством порядку державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, яка підлягає державній реєстрації, а також укладаються договори оренди землі.

Право спеціального користування постійних лісокористувачів виникає з моменту одержання дозволу (лісорубного квитка (орде­ра) або лісового квитка), який видається державними органами лісового господарства після затвердження лімітів використання лісових ресурсів, виділення лісосічного фонду в натурі'.

Припиняється право постійного лісокористування у разі: доб­ровільної відмови від лісокористування та від земельної ділянки лісового фонду; закінчення строку, на який було надано право лісокористування та надана земельна ділянка; припинення діяль­ності підприємства, установи, організації; вилучення земель лісо­вого фонду для інших державних та громадських потреб; нецільо­вого використання лісових ресурсів; порушення вимог, передбаче­них у лісорубному квитку (ордері) чи лісовому квитку, або пору­шення вимог лісового законодавства; систематичного невнесення земельного податку, плати за використання лісових ресурсів у строки, встановлені законодавством, а також орендної плати в строки, визначені договором, тощо. При цьому скасовується дозвіл на спеціальне використання лісових ресурсів органами лісового господарства, анулюється лісорубний квиток (ордер) чи лісовий квиток та приймається рішення ради про вилучення земельної ділянки з користування.

Підстави для припинення права тимчасового користування зе­мельними ділянками лісового фонду визначені ст. 22 Лісового ко­дексу України.

Підстави припинення права спеціального лісокористування в літературі класифікуються на безумовні та умовні, правомірні та неправомірні².

Спеціальне використання лісових ресурсів та користування зе­мельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського гос­подарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і ту­ристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт є платни­ми. Плата проводиться за встановленими Кабінетом Міністрів України таксами на деревину лісових порід, що відпускаються на пні, і на живицю', або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсній основі (ст. 89 Лісово­го кодексу України).

Розмір плати за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду встанов­люється виходячи з лімітів їх використання на лісову продукцію та послуги з урахуванням якості і доступності². У разі умов реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах плата за них встанов­люється не нижче від діючих такс. Розмір орендної плати визна­чається за угодою сторін у договорі оренди, але не нижче встанов­лених такс на лісові ресурси. Ради в межах своєї компетенції мо­жуть встановлювати пільги щодо сплати платежів, передбачених лісовим законодавством.

Платежі за спеціальне використання лісових ресурсів держав­ного значення в розмірі 80 відсотків зараховуються до державно­го бюджету, 20 відсотків — відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів областей. Плата за використання лісових ресурсів місцевого значення та за користування земель­ними ділянками лісового фонду зараховується до місцевих бюд­жетів.

Розкриємо особливості окремих видів права лісокористування.

Заготівля деревини є основним лісовим користуванням в частині задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах. Порядок за­готівлі деревини регулюється ст.ст. 52—60 Лісового кодексу Ук­раїни, Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, за­тверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378³.

Правила відпуску деревини на пні в лісах України — це систе­ма норм щодо встановлення лімітів, їх розподілу та видачі дозволів на заготівлю деревини, живиці та інших продуктів лісу, строків і порядку їх заготівлі та вивезення.

Заготівля деревини у порядку спеціального використання здійснюється під час рубок головного користування, що проводять­ся в стиглих деревостанах.

Правила рубок головного користування в лісах України, затвер­джені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 559', визначаються як система норм і вимог щодо здійснення рубок, в основу яких покладено дотримання принципів безперерв­ного, невиснажливого і раціонального використання лісових ре­сурсів, збереження умов відтворення високопродуктивних стійких насаджень, їх екологічних та інших корисних властивостей.

У свою чергу, рубки головного користування залежно від особ­ливостей лісів можуть бути вибіркові (вирубується частина дерев пе­рестійного і стиглого віку, при цьому способі рубки ділянка зали­шається вкритою лісовою рослинністю), поступові (рубки, під час яких передбачається вирубка деревостану за кілька прийомів), суцільні (рубки, під час яких весь деревостан вирубується повністю, за винятком насінників життєздатного підросту і молодняка, цінних і рідкісних видів дерев та чагарників, що підлягають збере­женню). Рубки головного користування у виняткових випадках мо­жуть проводитись у достигаючих деревостанах лісів другої групи з дозволу центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, погодженого з центральним органом виконавчої вла­ди з питань охорони навколишнього природного середовища.

Крім рубок головного користування, законодавство виділяє рубки, пов'язані з веденням лісового господарства (рубки освітлен­ня, прочищення, проріджування, прохідні рубки), а також інші руб­ки (вибіркові санітарні рубки, суцільні санітарні рубки, лісовідновні рубки в деревостанах, що втрачають захисні, водоохо­ронні та інші природні властивості; прокладання квартальних просік, догляд за підростом та за узліссям тощо)².

Застосування тих чи інших видів і способів рубок визначається правовим режимом лісів першої та другої групи і повинно бути спрямоване на поліпшення породного складу і продуктивності лісів, відновлення господарсько-цінних деревних порід.

В особливо захисних ділянках лісу може бути повністю або ча­стково заборонено застосування окремих видів і способів рубок.

Необхідна кількість заготівельної деревини визначається розра­хунковою лісосікою — науково обгрунтованою оптимальною щорічною нормою рубки достиглих деревостанів, яка обчис­люється на тривалий період для кожного підприємства, що веде лісове господарство, роздільно по групах лісів, господарствах у кожній області, регіоні.

Заготівля деревини у розмірах, що перевищують розрахунко­ву лісосіку, як правило, забороняється, крім випадків великої необхідності і лише з дозволу уряду. Заготівля деревини здійснюється за щорічними планами, які складаються з ураху­ванням перспективного плану шляхом розподілу між лісоза­готівельниками річного лісосічного фонду держави (необхідний обсяг заготівлі деревини по кожному лісозаготівельному підприємству на рік).

Суб'єктами права заготівлі деревини є заготівельні підприємства, установи, організації, на які покладається комплекс зобов'язань, передбачених ст.ст. 18—19 Лісового кодексу України та п. 5 Правил відпуску деревини на пні в лісах України: раціональ­но використовувати деревину (не залишати недорубів, заготовленої деревини на місцях рубок, не допускати її втрат і т.ін.), забезпечу­вати охорону лісів (додержуватися вимог пожежної безпеки, не засмічувати ліси, зберігати підрост і молодняк і т. ін.), не допуска­ти негативного впливу лісозаготівель на інші природні об'єкти (лісові грунти, водоймища), а також не завдавати шкоди різним спорудам у лісах.

Плата за заготівлю деревини на пні справляється за встановле­ними постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 44 таксами на деревину лісових порід, що відпускаються на пні, або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах.

'Важливим видом лісокористування є заготівля живиці (смоли хвойних дерев), яка використовується для одержання медичних препаратів, а також у технічних цілях. Живицю одержують шляхом підсочки, тобто надрізу на корі стиглих та пристигаючих хвойних насаджень: сосни — не раніше ніж за 10 років, ялини — за 3 роки, модрини — за 5 років до призначення їх до суцільної рубки. Відповідно до ст. 61 Лісового кодексу України, Правил заготівлі живиці в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1996 р. № 185', заготівля живиці здійснюється, в основному, постійними та тимчасовими лісокори-стувачами — підприємствами лісозаготівельної промисловості на підставі спеціального дозволу — лісорубного квитка, який ви­дається на весь термін експлуатації ділянки, призначеної для підсочки.

Заготівля живиці здійснюється на відведених і переданих для підсочки насадженнях згідно з планом відводу насаджень для підсочки в натурі, рішенням обласної державної адміністрації про розподіл ліміту заготівлі живиці. Відведення насаджень і оформлення їх в натурі проводиться згідно з Правилами відпу­ску деревини на пні. Загальна площа насаджень, що пере­дається для підсочки, не повинна перевищувати 10 розрахунко­ вих лісосік. До закінчення строків підсочки у хвойних деревос-танах, призначених для заготівлі живиці, рубки головного кори­стування забороняються. Вирубування цих деревостанів до їх підсочки, а також дострокове вилучення їх з підсочки може до­пускатися, як правило, з дозволу Держкомлісгоспу України. Так, дострокове вилучення дерев із підсочки можливе при різкому погіршенні санітарного стану або пошкодженні дерев під час пожежі.

Плата за заготівлю живиці визначається у межах такс на живи­цю, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 44.

Заготівля другорядних лісових матеріалів — пнів, лубу, кори, де­ревної зелені — здійснюється з метою їх промислової переробки, розвитку лісових промислів і задоволення потреб населення. Відповідно до вимог ст. 62 Лісового кодексу України заготівля дру­горядних лісових матеріалів повинна здійснюватись без заподіяння шкоди лісу.

Згідно з Порядком заготівлі другорядних лісових матеріалів, за­твердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1996 р. № 449', заготівля другорядних лісових матеріалів для потреб виробничої та комерційної діяльності належить до спеціального використання, проводиться за плату на підставі спеціального доз­волу — лісового квитка і тільки у межах відведених земельних діля­нок лісового фонду. Так, деревні пні заготовляються для одержан­ня осмолу (сировини для смолоскипидарного виробництва) та дров; луб заготовляється шляхом знімання кори з дерев, призначе­них для рубки у поточному році; кора деревних порід заготов­ляється з метою одержання лікарської та технічної сировини (кори дуба, крушини, калини, ялини тощо), а також сировини для вироб­ництва дьогтю; до деревної зелені належать дрібні пагони та гілки з дерев, підліску, підростку та цілі дерева, що заготовляються для приготування корму тваринам, а також для технічних, ритуальних та інших потреб.

Терміни проведення заготівельних робіт визначаються постійними лісокористувачами і зазначаються у лісовому квитку. Як правило, пні заготовляються протягом року, луб — лише в період інтенсивного руху соків (квітень — травень), кора — у вес­няний період із дерев і чагарників, призначених для рубки в поточ­ному році.

Після завершення робіт територія, де заготовлялися пні, повин­на бути приведена до стану, придатного для лісогосподарського ви­користання. Забороняється заготівля пнів у п'ятидесятиметровій смузі постійних водотоків. Заготівля деревної зелені провадиться ., на спеціально визначених ділянках або суміщається з проведенням інших видів рубок. Із дерев, що ростуть, зелень заготовляють тільки під час обрізування гілок при формуванні крони.

Серед видів права лісокористування особливе місце займають побічні лісові користування (ст.ст. 64—67 Лісового кодексу України).

Відповідно до Порядку здійснення побічних лісових користу­вань в лісах України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1996 р. № 449, побічні лісові кори­стування можна поділити на дві групи. До першої віднесено побічні лісові користування, об'єктом яких є ліс — заготівля (зби­рання) дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин;

заготівля деревних соків; збирання лісової підстилки. До другої — не тільки ліс, але й землі лісового фонду, не покриті лісом, — розміщення пасік, заготівля сіна і випасання худоби, заготівля оче­рету.

Збір громадянами у лісах дикорослих трав'янистих рослин, квітів, грибів, ягід, горіхів, інших плодів для власного споживання належить до загального використання лісових ресурсів і провадить­ся безкоштовно.

Здійснення побічних лісових користувань (включаючи спеціаль­но створені для цього насадження) для потреб виробничої та ко­мерційної діяльності належать до спеціального використання, про­вадяться за плату на підставі спеціального дозволу — лісового квит­ка і тільки у межах відведених земельних ділянок лісового фонду. Збір рослин (їх частин) і грибів, занесених до Червоної книги Ук­раїни, забороняється.

Побічні лісові користування мають тимчасовий характер. Так, заготівля рослинної сировини на одній і тій же території прово­диться періодично, зокрема: суцвіть, плодів, інших надземних ор­ганів однорічних рослин — один раз на два роки; надземних час­тин багаторічних рослин (стебла, листя, бруньки) — один раз на п'ять років; підземних частин всіх рослин (коріння, кореневища, бульби, цибулини) — один раз на десять років. При заготівлі дерев­них соків сезон підсочки починається з настанням вегетаційного періоду.

Період розміщення вуликів і пасік визначається залежно від календарних термінів цвітіння медоносів. Термін сінокосіння та випасання худоби зазначається у лісовому квитку. Збирання лісо­вої підстилки допускається в окремих випадках у лісах другої гру­пи, причому на одній і тій же площі не частіше, ніж один раз про­тягом 5 років. Терміни збирання підстилки та заготівлі очерету та­кож зазначаються у лісовому квитку. Здійснення побічних лісових користувань повинно провадитись без заподіяння шкоди лісу. Так, забороняється: заготівля соків шляхом зарубів і запилів на деревах; розміщення пасік у місцях масового відпочинку людей;

випасання худоби в державних захисних і полезахисних смугах, протиерозійних лісах, особливо цінних лісових масивах, на пло­щах лісових культур природних молодняків, у насадженнях з на­ явністю життєздатного підросту до досягнення ними висоти, ко­ли вершини не пошкоджуються тваринами, на зрубах та інших не вкритих лісовою рослинністю землях, призначених для природно­го відновлення лісу тощо; збирання лісової підстилки на лісових ділянках, розташованих у бідних лісорослинних умовах, на ділян­ках, де грунти піддаються ерозії, та в місцях масового розмножен­ня грибів.

Заготівля сіна і випас худоби як види побічних лісових корис­тувань мають свої особливості. При здійсненні сінокосу і випасу худоби на вкритих лісом землях має місце право лісокористування і право користування земельною ділянкою лісового фонду, яке підпорядковане праву лісокористування'. Це стосується і заготівлі очерету, яка провадиться на земельних ділянках лісового фонду з урахуванням збереження сприятливих умов для життя диких тва­рин і птахів, інших вимог охорони навколишнього природного се­редовища.

Постійні лісокористувачі під час здійснення побічних лісових користувань зобов'язані забезпечувати невиснажливість ресурсів харчових, лікарських і технічних рослин з урахуванням збереження цілісності екосистем: здійснювати агрохімічні заходи сприяння природному утворенню рослин та підвищенню їх продуктивності;

підтримувати лісові ділянки, де здійснюються побічні лісові кори­стування у належному санітарному стані; забезпечувати охорону насаджень від хижацького використання і знищення; обмежувати чи припиняти постійні лісові користування у разі погіршення санітарного стану насаджень тощо.

Лісокористувачі зобов'язані додержуватись також вимог, згідно з якими добування соків на придатних для підсочки дере­вах здійснюється у спеціально вирощених для цієї мети насад­женнях або у лісі, ділянки якого виділяються за 10 років до руб­ки головного користування чи інших видів роботи (у разі призна­чення насадження до рубки), або з пнів дерев, зрубаних напере­додні соковиділення. Для добування соку на деревах свердлять на висоті 30—50 см від поверхні землі канали відповідного діаметру та відповідної глибини. На деревах діаметром 20—24 см робить­ся один канал, діаметром 28—32 см — два, діаметром 36 см і більше — три канали, після закінчення сезону канали замазують садовим вапном, віконною замазкою, живичною пастою або гли­ною з вапном. У разі погіршення санітарного стану насаджень заготівля соку припиняється достроково на підставі висновку лісопатолога.

Для розміщення вуликів і пасік виділяються земельні ділянки лісового фонду переважно на узліссях, галявинах та інших не вкри­тих лісовою рослинністю землях. На них дозволяється споруджен­ня тимчасових (не капітальних) будівель без права вирубування дерев і чагарників, розчищення та розорювання земельних ділянок лісового фонду.

Сінокос дозволяється на незалісених зрубах, галявинах та інших укритих лісовою рослинністю землях, на яких не очікується при­родне лісовідновлення. В окремих випадках для заготівлі сіна мо­жуть використовуватись міжряддя лісових культур, плантацій, зріджені лісонасадження. У разі наявності у травостої видів рослин, занесених до Червоної книги України, термін заготівлі сіна визна­чається за погодженням з органами охорони навколишнього при­родного середовища.

Випас худоби, за винятком кіз, дозволяється на вкритих і не вкритих лісовою рослинністю землях лісового фонду, якщо це не завдає їм шкоди. А випас худоби на територіях об'єктів природно-заповідного фонду може здійснюватися лише за умови, що воно не суперечить їх цільовому призначенню.

За рішенням місцевих органів державної виконавчої влади, ор­ганів місцевого самоврядування у межах їх компетенції можуть пе­редбачатися також обмеження випасу худоби в лісах. Власники ху­доби зобов'язані за вказівкою постійних лісокористувачів зводити огорожі навколо прогонів для худоби та пасовищ, розташованих поблизу лісових культур, розсадників та інших ділянок лісу.

За даними Національної доповіді про стан навколишнього при­родного середовища в Україні за 1993 р., до 1986 р. в Україні щорічно заготовлялось близько 20 тис. тонн дикорослих плодів та ягід, понад 5 тис. тонн лікарської сировини. Унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС доступні харчові ресурси лісу різко скороти­лися. У поліській зоні України з господарського освоєння відійшло більше 1,5 млн га лісів. Це призвело до значного змен­шення середньорічних обсягів заготівель екологічно чистої про­дукції.

Водночас продовжується нищівне збирання рослин у районах, прилеглих до великих міст, у тому числі видів рослин, занесених до Червоної книги.

Велике значення лісу полягає у його можливості виділяти фітонциди — біологічно активні речовини, які здатні вбивати та припиняти ріст і розвиток мікроорганізмів, що призводять до зни­ження кількості мікрофлори у повітрі. Ця його можливість безпе­речно є метою використання лісових ресурсів у санітарно-гігієнічних. рекреаційних, оздоровчих та інших цілях. З метою вив­чення закономірностей розвитку лісових екосистем здійснюється право науково-дослідного лісокористування.

Правове регулювання використання лісових ресурсів у культур­но-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях та проведення науково-дослідних робіт забезпечується вимогами ст.ст. 74-76 Лісового кодексу України.

Право користування лісом у культурно-оздоровчих, рекре­аційних, спортивних і туристичних цілях оформляється відповідно до норм як лісового, так і земельного законодавства, що вира­жається у двох правових формах його реалізації — регламентацією порядку розміщення в лісах і на землях лісового фонду туристсь­ких таборів, баз відпочинку тощо, а також через здійснення загаль­ного використання лісових ресурсів.

Об'єкт права користування лісом у цих цілях — лісова ділянка. Суб'єкти — підприємства, установи, організації, які залучаються відповідними радами та постійними лісокористувачами для ор­ганізації зон відпочинку в лісах, а також громадяни.

Відповідно до вимог лісового законодавства місцеві ради, дер­жавні адміністрації усіх рівнів разом з органами лісового господар­ства залучають зазначених суб'єктів цього виду права лісокористу­вання до проведення заходів з благоустрою лісових ділянок і куль­турно-побутового обслуговування населення з урахуванням не­обхідності збереження лісового середовища і природних ланд­шафтів і додержанням правил архітектурного планування приміських зон та санітарних вимог.

Як правило, для організації відпочинку населення використову­ються ліси населених пунктів, ліси зелених зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, лісопарки та інші ліси, що ви­конують переважно гігієнічно-санітарні та оздоровчі функції (п.п. 26—29 Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії за­хищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісо­вого фонду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 557'.

Основними способами охорони лісових ресурсів у процесі їх ви­користання в культурно-оздоровчих, рекреаційних, туристичних та спортивних цілях є проведення цілої низки різних лісогосподарсь­ких заходів: проведення біохімічних, меліоративних, планувальних заходів; рекреаційних заходів з благоустрою земель (обладнання вогнищ, місць збору сміття, лісових меблів і т.ін.); проведення ру­бок догляду, санітарних і ландшафтних рубок, насадження молодих дерев та ін.

Використання лісів у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних та туристичних цілях громадянами на засадах права за­гального лісокористування здійснюється безкоштовно. Викорис­тання лісів для зазначених цілей юридичними особами здійснюється за плату в межах умов договорів з лісогосподарськи­ми підприємствами на використання лісових ресурсів.

Головною метою права лісокористування для науково-дослідних робіт є виявлення, вивчення, збереження і використання гене­тичного фонду рослин у лісах нашої держави. Загальновизнаним є факт необхідності широкого застосування у практиці лісороз­ведення досягнень генетики і селекції деревних порід, особливо у період забруднення значної території України радіоактивними та іншими шкідливими речовинами, в тому числі лісових ма­сивів.

Особливістю регулювання цього виду права лісокористування, зважаючи на принцип багатоцільового використання лісів, є його пріоритетність відносно інших видів права користування лісом. Для проведення науково-дослідних робіт у лісах підприємствам, устано­вам і організаціям можуть надаватися спеціальні ділянки, на яких можуть бути обмежені або повністю заборонені лісові користування інших лісокористувачів, у тому числі громадян, якщо це не сумісно з цілями проведення науково-дослідних робіт. Рішення про обме­ження чи заборону таких видів права користування приймають місцеві ради за погодженням з постійними лісокористувачами.

Ліси, що надаються у межах земель лісового фонду для цієї ме­ти, належать до категорії закріплених лісів. Об'єктом цього виду права лісокористування є лісова площа з насадженнями, які мають еталонні, елітні, унікальні та інші властивості.

Суб'єктами права користування лісом у зазначених цілях є лісо­господарські науково-дослідні установи і організації, заповідники, лісові насіннєво-виробничі станції, спеціалізовані насіннєві лісгос­пи, селекційно-розсадникові комплекси та ін.

Право лісокористування для цієї мети здійснюється в межах зе­мельних ділянок лісового фонду, що надаються у тимчасове кори­стування місцевими радами за погодженням з органами лісового господарства.

Збереження генофонду видів деревних рослин здійснюється двома основними методами: виявленням, вивченням і використан­ням об'єктів лісу зазначених властивостей, а також їх культи­вацією'.

§ 4. Особливості управління в галузі використання, відтворення та охорони лісів

Управління в галузі використання, відтворення та охорони лісів — це визначена лісовим законодавством виконавчо-розпорядча діяльність органів держави, самоврядних та громадських інститутів у цій галузі. В цьому управлінні слід розмежовувати управління з боку держави та внутрішньогосподарське управління з боку лісоко­ристувачів.

У Лісовому кодексі України від 21 січня 1994 р. знайшли своє закріплення ряд управлінських повноважень рад усіх рівнів (ст.ст. 11—16). Так, відповідно до ст. 11 Лісового кодексу України до відання Верховної Ради України у галузі управління використан­ням, відтворенням та охороною лісів належить: розпорядження лісовим фондом; визначення повноважень діяльності рад і органів державної виконавчої влади щодо організації охорони, захисту, ви­ користання та відтворення лісів, вирішення інших питань у галузі регулювання лісових відносин.

Державне управління є формою здійснення функцій, які випли­вають зі змісту права власності держави на ліси. Воно поділяється на загальне та спеціальне.

Відповідно до ст.ст. 23, 24 Лісового кодексу України загальне державне управління в галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Ав­тономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, інші органи відповідно до законодавства. Надвідомче державне уп­равління здійснює Міністерство екології та природних ресурсів Ук­раїни і його органи на місцях.

Компетенція Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим у цій галузі визначається ст.ст. 29, ЗО Лісового кодексу України. Компетенція Міністерства екології та природних ресурсів України визначається відповідно до ст. 31 Лісового кодек­су України та Положенням про нього, затвердженим Указом Пре­зидента України від 29 травня 2000 р.

Спеціально уповноваженим органом лісового господарства є Дер­жавний комітет лісового господарства України та його органи на місцях. Компетенція Державного комітету лісового господарства України визначається ст. 32 Лісового кодексу України та Поло­женням про нього, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 969'.

У межах своїх повноважень управління у цій галузі здійсню­ють також громадяни та їх об'єднання, громадські комітети, ор­гани самоврядування. Основними функціями управління у галузі використання, відтворення, захисту та охорони лісів є: ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру; плану­вання використання лісів; лісовпорядкування; розподіл і пере­розподіл лісів; організація відтворення лісів і лісорозведення;

державний контроль за станом, використанням, відтворенням, охороною і захистом лісів; вирішення спорів щодо лісокористу­вання.

Розкриємо особливості деяких із цих функцій.

Розподіл та перерозподіл лісів. Ця функція галузі розпорядження лісовим фондом і являє собою сукупність розпорядчих дій відповідних державних органів.

Розпорядження лісами — це складний процес. Одні розпорядчі дії тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення права ко­ристування земельними ділянками лісового фонду, інші — є не­обхідною умовою для виникнення права лісокористування².

Основними видами розпорядчих дій стосовно лісів є:

Надання земельних ділянок лісового фонду у постійне та тимчасо­ве користування для спеціального використання лісових ресурсів, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт. Ці дії у межах компе­тенції, визначеної законодавством, здійснюють Верховна Рада Ав­тономної Республіки Крим, обласні, районі, міські, селищні, сільські ради шляхом закріплення за постійними та тимчасовими лісокористувачами земельних ділянок лісового фонду відповідно до мети використання із видачею державного акта на право постійно­го користування землею, а також оформленням договору на право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду, в тому числі договору оренди. Надання земельних ділянок лісово­го фонду в користування здійснюється у порядку, визначеному зе­мельним законодавством.

Видача дозволу на спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється відповідно до Положення про порядок видачі доз­волів на спеціальне використання природних ресурсів і Положен­ня про порядок установлення лімітів використання природних ре­сурсів загальнодержавного значення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459, зі зміна­ми та доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 1994 р. № 268. Дозволом на спеціальне вико­ристання лісових ресурсів відповідно до ст. 51 Лісового кодексу України є лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток. Видають­ся спеціальні дозволи у межах лімітів використання лісових ре­сурсів центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства та його органами на місцях на підставі клопотання (заявки) лісокористувачів, яке підлягає погодженню з центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього при­родного середовища та його органами на місцях, місцевими рада­ми, постійними лісокористувачами. Строк дії дозволу визначається органом, який його видає.

Перерозподіл земельних ділянок лісового фонду та лісових ре­сурсів (передача їх від одного лісокористувача іншому).

Вилучення земельних ділянок лісового фонду з користування та вилучення лісових ресурсів з користування. Ці дії у межах своїх по­вноважень здійснюють ради усіх рівнів щодо земельних ділянок лісового фонду, які можуть вилучатися у лісокористувачів для дер­жавних або громадських потреб; у разі припинення права користу­вання цими ділянками під час ліквідації підприємств, установ, ор­ганізацій; у разі здійснення таких користувань з порушеннями ви­мог лісового законодавства. Вилучення лісових ресурсів з користу­вання здійснюється органами, які видали спеціальний дозвіл на та­ке користування у випадках закінчення строку користування, доб­ровільної відмови від лісокористування, порушення вимог щодо використання лісових ресурсів. У разі незгоди з винесенням рішень щодо припинення права користування земельними ділянками лісо­ вого фонду та припинення права лісокористування спори вирішу­ються у судовому порядку.

Ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру

Відповідно до ст. 96 Лісового кодексу України з метою забезпе­чення ефективної організації охорони і захисту лісів, раціонального використання лісового фонду, відтворення лісів, здійснення систе­матичного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді ведуться державний облік лісів і державний лісовий кадастр (далі — державний лісовий кадастр). Згідно з Порядком ведення дер­жавного обліку лісів і державного лісового кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 1995 р. № 767', Інструкцією про порядок ведення державного лісового када­стру і первинного обліку лісів, затвердженої наказом Мінлісгоспу від 15 листопада 1995 р. № 134², державний лісовий кадастр включає си­стему відомостей про правовий режим лісового фонду, розподіл йо­го між користувачами, поділ лісів за групами та віднесення їх до ка­тегорії захищеності, інші дані, що характеризують кількісний, якісний стан та економічну оцінку лісового фонду. Ведеться держав­ний лісовий кадастр державними органами лісового господарства за єдиною для усіх лісів системою за рахунок державного бюджету.

Документація державного лісового кадастру ведеться на основі даних державного земельного кадастру, матеріалів лісовпорядку­вання, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів та вико­ристання таких документів: рішень про надання в користування зе­мель лісового фонду або їх вилучення; зміну категорій захищеності і груп лісів; актів огляду місць рубок; актів технічного приймання лісових культур; актів переведення не вкритих лісовою рос­линністю земель у вкриті лісовою рослинністю землі; актів натур­ного обстеження у разі зміни категорії земель у результаті госпо­дарської діяльності, стихійних явищ та інших факторів.

Документація державного лісового кадастру країни понов­люється один раз на п'ять років підприємствами, установами, ор­ганізаціями і громадянами, що мають у постійному користуванні землі лісового фонду, і подається державному лісогосподарському підприємству, в зоні якого розташовані землі лісового фонду.

Державні органи лісового господарства відповідного регіону пе­ревіряють повноту і достовірність державної облікової інформації, формують зведені дані державного лісового кадастру і передають до центрального органу виконавчої влади з питань лісового господар­ства, який узагальнює дані в цілому по країні. Зведена документація державного лісового кадастру підготовляється центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства і по­дається до Кабінету Міністрів України та Мінекономіки.

Центральний орган виконавчої влади з питань лісового госпо­дарства систематизує та зберігає документацію державного лісового кадастру, готує та видає інформаційні матеріали про лісовий фонд, а також здійснює державний контроль за додержанням встановле­ного порядку ведення документації державного лісового кадастру.

Лісовпорядкування

Лісовпорядкування — це територіальна просторова організація лісів для їх раціонального використання і охорони.

Відповідно до ст. 93 Лісового кодексу України лісовпорядкуван­ня — це система державних заходів, спрямованих на забезпечення ефективної охорони і захисту, раціональне використання, підви­щення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ре­сурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарст­ва. Лісовпорядкування включає в себе такі лісовпорядні дії: визна­чення меж і внутрішньогосподарську організацію території лісого­сподарських підприємств державних органів лісового господарства, території інших постійних лісокористувачів; виконання топографо-геодезичних робіт і спеціального картографування лісів; виявлення деревостанів, їх стану, якісних і кількісних характеристик лісових ресурсів; виявлення деревостанів, що потребують рубок; проведен­ня пов'язаних з веденням лісового господарства заходів з віднов­лення лісів і лісорозведення, меліорації, охорони та захисту лісів тощо, а також визначення порядку і способів проведення цих робіт; обгрунтування поділу лісів на групи і віднесення їх до кате­горій захищеності; обчислення розрахункової лісосіки, обсягів ру­бок, пов'язаних з веденням лісового господарства, та обсягів вико­ристання інших видів лісових ресурсів; визначення обсягів робіт з відновлення лісів і лісорозведення, охорони лісів від пожеж, захи­сту від шкідників і хвороб, а також інших лісогосподарських робіт;

лісобіологічні та інші обстеження і дослідження; авторський нагляд за здійсненням розроблених під час лісовпорядкування заходів, а також інші лісовпорядні дії.

За матеріалами лісовпорядкування для підприємств, організацій та установ, що ведуть лісове господарство, складаються і затверд­жуються державними органами відповідні проекти, які є основою для ведення лісового господарства і здійснення лісокористування.

Лісовпорядкування проводиться на всій території України дер­жавними лісовпорядними службами за кошти державного бюджету і за єдиною системою в порядку, встановленому центральним ор­ганом виконавчої влади з питань лісового господарства за погод­женням з центральним органом виконавчої влади з питань охоро­ни навколишнього природного середовища.

Контроль за використанням, відтворенням, захистом та охороною лісів

Контроль за використанням, відтворенням, захистом та охоро­ною лісів полягає у забезпеченні додержання всіма державними і громадськими органами, підприємствами, установами, ор­ганізаціями та громадянами встановленого порядку користування лісами, правил ведення лісового господарства, відтворення лісів, їх обліку та охорони, а також інших правил і норм, передбачених лісовим законодавством.

За суб'єктним складом контроль за використанням, відтворен­ням, захистом та охороною лісів поділяють на державний, гро­мадський та виробничий.

У свою чергу, державний контроль у цій галузі є загальним і спеціальним.

Загальний державний контроль за використанням, відтворен­ням, захистом та охороною лісів у межах повноважень, визначених лісовим та іншим законодавством, здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, інші місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого та регіонального са­моврядування.

Зокрема, Кабінет Міністрів України визначає порядок діяль­ності органів державної влади щодо організації охорони, захисту, використання та відтворення лісів; затверджує такси для обчислен­ня розміру стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству по­рушенням лісового законодавства; приймає рішення про обмежен­ня або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ і організацій в разі порушення ними лісового законодавства;

вирішує інші питання у галузі контролю за використанням, відтво­ренням, захистом та охороною лісів.

Важлива роль у здійсненні контролю у цій галузі належить дер­жавним органам надвідомчого комплексного управління — Міністерству екології та природних ресурсів України і його орга­нам на місцях. Контрольні функції в галузі використання, відтво­рення, захисту та охорони лісів здійснює створена в системі цент­рального органу виконавчої влади з питань охорони навколишньо­го природного середовища Державна екологічна інспекція, Поло­ження про яку затверджене постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 2 березня 1998 р. № 244.

Спеціальний контроль у галузі ведення лісового господарства в усіх лісах здійснює Державний комітет лісового господарства Ук­раїни та його органи на місцях.

Громадський контроль за використанням, відтворенням, захистом та охороною лісів здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища. Повноваження громадських інспекторів визначаються Положенням про громадських інспекторів

з охорони навколишнього природного середовища, затвердженим на­казом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 5 липня 1999 р. № 150.

Виробничий контроль у галузі використання, відтворення, захи­сту та охорони лісів у межах своїх повноважень здійснюють постійні та тимчасові лісокористувачі.

У межах контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється моніторинг лісів, який є складовою частиною моніторингу довкілля і являє собою збір, обробку, збере­ження та аналіз інформації про стан лісів, прогнозування його змін та розробку науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень у цій галузі. Відповідно до ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» та Положення про державну систему моніторингу довкілля, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від ЗО бе­резня 1998 р. № 391, моніторинг лісів здійснюють центральний ор­ган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природно­го середовища — за забрудненням лісів промисловими і побутови­ми відходами, центральний орган виконавчої влади з питань лісо­вого господарства — за станом лісів, грунтів у лісах, мисливської фауни, лісової рослинності, інші спостереження.

Організація відновлення лісів і лісорозведення

Лїси мають властивість відтворення. Правовими формами відтворення лісів є відновлення лісів та лісорозведення. Згідно зі ст.ст. 81, 82 Лісового кодексу України та відповідно до Правил відновлення лісів і лісорозведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 1996 р. № 97', на землях, що були вкриті лісовою рослинністю (зруби, згарища тощо), про­водиться відновлення лісів, а на землях, не вкритих лісовою рос­линністю, насамперед, непридатних для використання в сільсько­му господарстві, низькопродуктивних (яри, ерозовані балки, круто­схили, піски, пустища тощо), — лісорозведення. Проводяться ці за­ходи постійними лісокористувачами за розробленими державними органами лісового господарства спеціальними програмами і проек­тами, які передбачають застосування найбільш доцільних способів відновлення для створення в найкоротші терміни високопродук­тивних лісів з господарсько-цінних деревних і чагарникових порід, а також створення лісових насаджень з високими продуктивними і захисними властивостями шляхом залісення непридатних для сільськогосподарського виробництва земель, закладення лісосмуг, алей та інших насаджень, що виконують захисні функції (на межах полів сівозмін, уздовж річок, каналів, водоймищ, залізниць, авто­мобільних доріг тощо).

У свою чергу, відновлення лісів здійснюється природним, штучним і комбінованим способом. На ділянках, де є відповідні умови, перевага віддається природному відновленню лісу, що дає можливість створити високопродуктивні й біологічно стійкі деревостани протягом короткого терміну з мінімальними затратами.

Основні заходи щодо сприяння природному відновленню лісів визначаються Правилами рубок головного користування в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 559.

На зрубах, згарищах, болотах та колишніх лісогосподарських угіддях у зоні радіоактивного забруднення з рівнем радіації, небез­печним для проведення комплексу робіт, пов'язаних із створенням лісових культур, проводяться заходи щодо сприяння природному зарощуванню шляхом механічної обробки грунту та висівання насіння деревних порід. Ефективність цих заходів оцінюється на п'ятий рік після їх проведення.

Штучне відновлення лісів здійснюється шляхом створення лісо­вих культур (залісення) на зрубах, згарищах тощо, де природне по­новлення головної породи неможливе або відбувається неза­довільно. Лісові культури поновлюються насадженням сіянців, са­джанців, дичок, живців або висіванням насіння деревних порід і

чагарників.

Лісорозведення проводиться на землях, переданих у порядку, визначеному земельним законодавством для цих цілей. Землі, при­значені для лісорозведення, переводяться до складу земель лісово­го фонду.

Роботи, пов'язані з відновленням лісів і лісорозведенням, підля­гають обліку та оцінці якості. Облік і визначення якості робіт, пов'язаних з відновленням лісів і захисним лісорозведенням, про­водяться постійними лісокористувачами на основі матеріалів технічного проектування, технічного приймання робіт, інвентари­зації лісових культур, захисних насаджень, природного поновлен­ня. Переведення площ лісових культур і природного поновлення до вкритих лісовою рослинністю земель та передача в експлуатацію створених захисних насаджень здійснюється згідно з галузевими

стандартами.

За дотриманням Правил відновлення лісів і лісорозведення здійснюється державний контроль Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади з питань лісового госпо­дарства, центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та їх органами на місцях, іншими державними органами, місцевими органами державної ви­конавчої влади і самоврядування.

Відповідно до ст.ст. 83, 84 Лісового кодексу України проводять­ся також заходи із забезпечення підвищення продуктивності лісів та поліпшення їх якісного складу.

Вирішення спорів у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів

Відповідно до ст. 97 Лісового кодексу України спори у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів розглядають­ся місцевими радами, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством.

Ця функція не притаманна управлінським чи законодавчим ор­ганам. Вона, з урахуванням конституційного розподілу влади у дер­жаві, повинна виконуватися виключно судовими органами.

Водночас законодавство покладає на центральний орган вико­навчої влади з питань охорони навколишнього природного середо­вища, центральний орган виконавчої влади з питань лісового гос­подарства та їх органи на місцях право подавати позови про стяг­нення коштів та покриття шкоди, заподіяної державі через пору­шення лісового господарства. При цьому вони, а також постійні лісокористувачі, якщо останні виступають позивачами у цих спра­вах, звільняються від сплати державного мита.

Центральний орган виконавчої влади з питань охорони навко­лишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства, їх органи на місцях, інші ор­гани, визначені законодавством, вправі й самі вирішувати спори у цій галузі між підвідомчими їм підприємствами, установами, ор­ганізаціями, які вчинили лісопорушення.

Спори у зазначеній галузі вирішуються відповідно до таких до­кументів, як лісорубний квиток чи ордер, оскільки вони є єдиною підставою виникнення права лісокористування.

§ 5. Правова охорона і захист лісів

Уся система лісового законодавства спрямована на забезпечен­ня охорони та захисту лісів України, що передбачає здійснення постійними лісокористувачами, центральними та місцевими орга­нами державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від знищення, пошкодження, ослаб­лення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб, а також на раціональне їх використання (ст. 85 Лісового кбдексу України).

Так, з метою охорони лісів від пожеж лісокористувачами щорічно розробляються і здійснюються заходи протипожежної профілактики. Населення, підприємства, установи, організації, їх протипожежна техніка і транспортні засоби залучаються до гасіння лісових пожеж. Особи, які залучені до гасіння лісових пожеж, за­безпечуються харчуванням та медичним обслуговуванням тощо.

З метою забезпечення охорони і захисту лісів у структурі спеціально уповноважених державних органів лісового господарст­ ва та постійних лісокористувачів створюються служби лісової охо­рони (ст. 87 Лісового кодексу України), які уповноважені запобіга­ти порушенням правил охорони і захисту лісів, установленого по­рядку використання лісових ресурсів тощо; давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення порушень лісового за­конодавства; доставляти осіб, що його порушують, до органів внутрішніх справ, місцевих органів влади; вилучати в них незакон­но добуту продукцію лісових користувань, інструменти, обладнан­ня, транспортні та інші засоби, що були знаряддям правопорушен­ня, а також відповідні документи; здійснювати інші дії (ст. 88 Лісо­вого кодексу України).

Працівники державної лісової охорони підлягають обов'язково­му державному страхуванню у порядку та умовах, визначених по­становою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р. № 589'.

Раціональне використання та відтворення лісів, їх охорона та захист лісокористувачами при додержанні ними вимог у цій сфері підлягають економічному стимулюванню, що базується на принци­пах, визначених ст. 92 Лісового кодексу України.

У лісовому законодавстві практично немає норм, спрямованих на охорону та захист лісової та іншої рослинності, види якої зане­сені до Червоної книги України. Тому при розгляді зазначених проблем доцільно керуватися Законом України від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ»², Положенням про Червону книгу України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.³, а також Положенням про Зелену книгу України, яке за­тверджується Кабінетом Міністрів України.

З метою збалансованого лісокористування, запобігання проявам згубних наслідків природних явиш тощо прийнято Закон України від 10 лютого 2000 р. «Про мораторій на проведення суцільних ру­бок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського рай­ону»⁴.

§ 6. Відповідальність за порушення лісового законодавства

На забезпечення охорони і захисту лісів, раціональне їх викори­стання і відтворення спрямоване також закріплення ст. 98 Лісово­го кодексу України переліку порушень лісового законодавства, за вчинення яких винні особи можуть бути притягнені до дис­циплінарної, адміністративної, цивільно-правової або криміналь­ної відповідальності.

Під лісовим правопорушенням слід розуміти протиправну дію або бездіяльність (умисну чи необережну), яка завдає шкоди лісам або земельним ділянкам лісового фонду і передбачає юридичну відповідальність винної у цьому особи.

Особи, які вчинили лісове порушення, крім притягнення їх до різних видів відповідальності, зобов'язані повернути самовільно зайняті ділянки лісового фонду за їх належністю без відшкодуван­ня затрат, понесених за час незаконного користування ними. При­ведення таких земельних ділянок у придатний для ведення лісово­го господарства стан здійснюється винними особами, які са­мовільно зайняли ці ділянки, або за їх рахунок.

Місцеві ради, державні органи охорони навколишнього природ­ного середовища, лісового господарства та інші уповноважені дер­жавні органи України в межах своїх повноважень у порядку, виз­наченому законодавством, вправі приймати рішення про припи­нення робіт, які порушують вимоги щодо безпеки природного ста­ну лісів та їх відтворення.

Застосування до винних осіб за порушення лісового законодав­ства України різних Видів відповідальності має певні особливості.

Цивільно-правова відповідальність

Підприємства, установи, організації і громадяни зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

Необхідно сказати, що особливістю цивільно-правової відповідальності за порушення лісового законодавства є те, що во­на визначається спеціальними нормативними актами лісового за­конодавства, має своїм об'єктом охорони не товарно-матеріальні цінності, вартість яких обчислюється у відповідних сумах, а компо­нент природного середовища, зокрема лісові ресурси, які не мають вартості, і здійснюється шляхом стягнення шкоди за затверджени­ми таксами.

Такса є умовною одиницею обчислення шкоди і складається з двох частин: перша її частина відображає у грошовій формі ту ча­стку витрат, які вкладені державою на охорону і відтворення цього природного об'єкта, друга — включає суму, що перевищує розмір цих витрат, і стягується як покарання за заподіяну екологічну шко­ду у тій її частці, котра не покривається компенсацією дійсних збитків'.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. № 1464 затверджено такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству.

Цією постановою, згідно з додатками, визначено розміри такс для обчислення розміру стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству підприємствами, установами, організаціями та гро­ мадянами (за пошкодження дерев і чагарників до ступеня непри-пинення росту; знищення або пошкодження лісових культур, на­саджень і молодняка природного походження та самосіву на зем­лях, призначених для лісовідновлення та лісорозведення; знищен­ня або пошкодження сіянців та саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях; самовільний сінокос і випас худоби; знищення і пошкодження лісогосподарських та відмежувальних знаків; зни­щення або пошкодження мурашників; пошкодження сіножатей та пасовищних угідь; знищення або пошкодження лісоосушувальних каналів, дренажних систем і шляхів; незаконна порубка і пошкод­ження дерев і чагарників до ступеня припинення росту; са­мовільна заготівля (збирання) недеревних рослинних ресурсів у порядку спеціального використання, а також загального викорис­тання на ділянках, де це заборонено чи допускається тільки за

спеціальним дозволом).

Кратність розміру стягнень визначається пропорційно до нео­податковуваних мінімумів доходів громадян та відповідно до зазна­чених порушень. Наприклад, за пошкодження дерев і чагарників до ступеня неприпинення росту одного дерева діаметром до 10 см (у корі біля шийки кореня в сантиметрах) — 0,2 щодо лісів першої групи та 0,1 щодо лісів другої групи; до 12,0 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — залежно від групи лісів і т.ін.

Розмір стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству підприємствами, установами, організаціями і громадянами у ре-. зультаті пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовина­ми, промисловими та комунально-побутовими викидами (скидами) і покидьками, а також внаслідок підпалу або порушень правил по­жежної безпеки в лісах, становить: стягнення за пошкодження лісових культур і насаджень природного походження, яке обчис­люється в десятикратному розмірі діючих такс на деревину, що відпускається на пні, за першим розрядом у всіх таксових поясах без застосування встановлених норм зниження такс; вартість робіт з припинення негативного впливу на насадження зазначених фак­торів або гасіння лісової пожежі; вартість робіт з очищення тери-^ торії; вартість робіт, пов'язаних з вирощуванням лісових насаджень до віку деревостанів, що пошкоджені зазначеними негативними факторами.

Зазначені такси для обчислення розміру стягнень за шкоду, за­подіяну лісовому господарству підприємствами, установами, ор­ганізаціями та громадянами, застосовуються також для обчислення шкоди, заподіяної знищенням, пошкодженням чи незаконною рубкою окремих дерев, груп дерев, чагарників на сільськогоспо­дарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках, що не входять до лісового фонду.

До підприємств, установ, організацій та громадян, які заподіяли шкоду земельним насадженням у межах населених пунктів, засто­совуються такси для обчислення розміру шкоди, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1999 р. № 559'. Кратність розміру шкоди, виходячи з неоподатковуваного мініму­му доходів громадян, встановлюється за кожне дерево, кожний кущ чагарника, газон і квітник, які знищені або пошкоджені до ступе­ня припинення або, відповідно, до ступеня неприпинення росту. Так, за дерево діаметром від 46,1 до 50 см, знищене або пошкод­жене до ступеня припинення росту, застосовується такса у розмірі 1100 гривень. Ці такси застосовуються й за самовільне використан­ня земельних ділянок, відведених для озеленення, влаштування на них сміттєзвалищ, випалювання рослинності, випасання худоби, засмічення водойм на їх територіях, проїзд та заїзд транспортних засобів тощо.

У разі порушення лісозаготівельними організаціями, іншими установами та громадянами Правил відпуску деревини на пні, во­ни несуть деліктову (договірну) матеріальну відповідальність у розмірах майнових стягнень, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378. В основу розмірів майнових стягнень покладено такси на деревину лісових порід, що відпускається на пні, розмір майнових втрат на вирощення лісу та певні порушення Правил відпуску деревини на пні.

Наприклад, за рубку дерев не на призначених для цього ділян­ках, рубку без лісорубного квитка (ордера), або не в такій кількості і не тих дерев, що зазначені в матеріалах відведення, а також за пошкодження цих дерев до ступеня припинення росту застосо­вується десятикратна таксова вартість незаконно зрубаної або по­шкодженої деревини; за несвоєчасне наступне оформлення лісо­рубних квитків (ордерів) на рубку дерев — трикратна таксова вартість зрубаної деревини; за незадовільне або несвоєчасне очищення місць рубок від порубкового залишку, захаращення просік, доріг і смуг завширшки ЗО метрів, прилеглих до лісосік, — двократна вартість витрат на очищення; за невивезення деревини з лісу в установлений термін з урахуванням наданої відстрочки, а також за зберігання її в лісі у літній період з порушенням вимог Санітарних правил в лісах України — двократна таксова вартість деревини тощо.

Майнова (таксова) відповідальність за шкоду, заподіяну видам рослин (лісових), занесених до Червоної книги України, визна­чається постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1993 р. № 399. Особливістю такої відповідальності є встановлення більш значних розмірів майнових стягнень за шкоду, заподіяну цим видам рослин, які обчислюються у неоподатковуваних мініму­мах доходів громадян.

Відшкодування шкоди, завданої лісовим ресурсам, застосо­вується до винних осіб незалежно від того, несуть вони адміністра­тивну або кримінальну відповідальність чи ні.

Розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення лісового зако­нодавства зеленим насадженням на земельних ділянках, не відне­сених до лісового фонду, обчислюються за таксами, визначеними у підзаконних актах центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, центрального ор­гану виконавчої влади з питань лісового господарства, їх органами на місцях та іншими спеціально уповноваженими органами дер­жавної виконавчої влади, працівникам яких надане право складан­ня протоколу про адміністративне правопорушення.

Адміністративна відповідальність

Підставою для притягнення винних осіб у порушенні вимог лісового законодавства є адміністративне правопорушення (просту­пок), під яким розуміють протиправну, винну (умисну або необе­режну) дію чи бездіяльність, яка посягає на державну власність на ліси, встановлений порядок державного управління в галузі вико­ристання, відтворення, охорони і захисту лісів в Україні, права і за­конні інтереси громадян у галузі використання лісових ресурсів та встановлений правовий режим використання, відтворення, захисту

і охорони лісів.

Законом України від 6 березня 1996 р. «Про внесення змін і до­повнень до деяких законодавчих актів України з питань охорони навколишнього природного середовища»' внесено зміни і допов­нення до Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП), які вдосконалюють застосування адміністративної відповідальності за порушення лісового законодавства.

Адміністративні правопорушення у цій галузі можна поділити на групи. До першої групи відносяться порушення права державної власності на ліси: самовільна переуступка права лісокористування, а також укладання інших угод, які в прямій чи прихованій формі порушують право державної власності на ліси (ст. 49 КпАП); вико­ристання ділянок земель державного лісового фонду для розкорчо­вування, спорудження будівель, переробки деревини, влаштування складів тощо без належного дозволу на використання цих ділянок (ст. 63 КпАП); порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду, заготівлі і вивезення деревини та заготівлі жи­виці (ст. 64 КпАП); незаконна порубка і пошкодження дерев і ча­гарників, знищення або пошкодження лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, а також молодня­ка природного походження і самосіву на площах, призначених під лісорозведення (ст. 65 КпАП); перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів, у тому числі й лісових ресурсів (ст. 9Г КпАП).

До другої групи порушень лісового законодавства відносяться:

знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66 КпАП); зни­щення або пошкодження лісу внаслідок необережного поводження з вогнем; порушення вимог пожежної безпеки в лісах, що призве­ло до виникнення лісової пожежі або поширення її на значній площі (ст. 77 КпАП); самовільне випалювання стерні, луків, пасо­вищ, ділянок із степовою, водно-болотною та іншою природною рослинністю, рослинності або її залишків у смугах відводу авто­мобільних доріг і залізниць, а також опалого листя у парках, інших зелених насадженнях та газонів у населених пунктах без дозволу органів державного контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища або з порушенням умов такого дозволу (ст. 77' КпАП).

Як порушення правил використання лісових ресурсів визнані:

здійснення лісових користувань невідповідне до мети або вимог, передбачених в лісорубному квитку (ордері) або лісовому квитку (ст. 67 КпАП); самовільний сінокос і випас худоби в лісах та на землях державного лісового фонду, не вкритих лісом; самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід і т.ін., де це забо­ронено або допускається тільки за лісовим квитком; збирання ди­корослих плодів, горіхів, ягід і т.ін. з порушенням установлених строків їх збирання (ст. 70 КпАП); пошкодження сінокосів і пасо­вищних угідь на землях державного лісового фонду (ст. 69 КпАП);

пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, про­мисловими і комунально-побутовими викидами, відходами і по­кидьками, що спричиняє його усихання чи захворювання (ст. 72 КпАП); засмічення лісів відходами (ст. 73 КпАП).

Самостійну групу правопорушень становлять: порушення пра­вил та інструкцій по відновленню, поліпшенню стану і породного складу лісів, підвищенню їх продуктивності, а також по викорис­танню ресурсів спілої деревини (ст. 68 КпАП); введення в експлу­атацію нових і реконструйованих підприємств, цехів, агрегатів, транспортних шляхів, комунальних та інших об'єктів, не забезпе­чених обладнанням, що запобігає шкідливому впливу на стан і . відтворення лісів (ст. 71 КпАП); знищення або пошкодження лісо-осушувальних канав, дренажних систем і шляхів на землях держав­ного лісового фонду (ст. 74 КпАП); знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах (ст. 75 КпАП).

Особливу групу становлять порушення за незаконне вивезення з України або ввезення на її територію об'єктів рослинного світу, в тому числі ботанічних колекцій, ті ж дії щодо видів рослин, за­несених до Червоної книги України, або використання і охорона яких регулюється відповідними міжнародними договорами України (ст. 88 КпАП); порушення порядку придбання чи збуту об'єктів рослинного світу (ст. 88' КпАП); порушення умов зростання рос­лин, занесених до Червоної книги України, невиконання вимог на­даних дозволів на вилучення з природного середовища та здійснення інших видів використання рослин, занесених до Червоної кни­ги України, а також порушення умов утримання рослин цих видів у ботанічних садах, дендрологічних парках, інших спеціально ство­рених умовах, що призвело до їх загибелі (ст. 90 КпАП); пору­шення правил створення, поповнення, зберігання, використання або державного обліку ботанічних колекцій та торгівлі ними (ст. 88² КпАП).

Окреме місце займає порушення, передбачене ст. 153 КпАП:

знищення або пошкодження зелених насаджень, окремих чагар­ників, газонів, квітників та інших об'єктів озеленення в населених пунктах, невжиття заходів для їх охорони, а також самовільне пе­ренесення в інші місця під час забудови окремих ділянок, зайня­тих об'єктами озеленення.

На винних у порушенні лісового законодавства за зазначені адміністративні правопорушення накладаються такі види адміністративних стягнень: штрафи — на громадян від 0,1 до 2 не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб від 0,4 до 4 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; штрафи з конфіскацією незаконно добутого, об'єктів, знарядь і засобів вчи­нення правопорушення або без такої.

Притягати до адміністративної відповідальності та накладати адміністративні стягнення за лісопорушення вправі органи лісово­го господарства відповідно до ст. 241 КпАП, органи Міністерства екології та природних ресурсів України відповідно до ст. 242' КпАП.

Винні особи можуть бути також притягнені до відповідальності за невиконання законних розпоряджень, приписів чи інших вимог посадових осіб, органів, які здійснюють державний контроль у га­лузі охорони навколишнього природного середовища, використан­ня природних (у тому числі лісових — ред. наша) ресурсів, радіаційної та ядерної безпеки або охорону природних ресурсів, не-надання їм необхідної інформації або надання неправдивої інфор­мації, вчинення інших перешкод для виконання покладених на них обов'язків (ст. 188⁵ КпАП).

Кримінальна відповідальність

Чинне лісове законодавство передбачає ряд норм, які закріплю­ють ознаки кримінальне караних діянь (дій або бездіяльності) у га­лузі використання лісових ресурсів. Порядок притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за скоєні злочини визна­чається Кримінальним кодексом (КК) України.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 89 КК України, умисне знищення чи істотне пошкодження лісових масивів шляхом підпалу, а відповідно до ч. З ст. 89 КК України — умисне знищення або по­шкодження лісових масивів, вчинене шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, якщо це діяння спричинило людські жертви чи завдало особливо великої шкоди, карається поз­бавленням волі на різні строки. Позбавлення волі не звільняє вин­них осіб від відшкодування збитків, завданих злочином. За ст. 159 КК України винні особи притягаються до відповідальності за по­траву посівів і пошкодження насаджень.

Кримінальна відповідальність за незаконну порубку лісу перед­бачена ст. 160 КК України, за якою карається незаконна порубка дерев і чагарників у лісах першої групи, що виконують захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції, в лісах заповідників, національних та природних парках, заповідних лісових ділянках, лісах, що мають наукове або історичне значення, природних пам'ятках, лісопарках.

Контрольні питання:

1. Дайте визначення лісу як об'єкта правового регулювання ви­користання і охорони.

2. Що таке лісовий фонд України?

3. Дайте визначення лісового права.

4. Які джерела лісового права ви знаєте?

5. Що є предметом лісового права?

6. Які особливості права власності на ліси в Україні? .7. Дайте визначення права лісокористування.

8. Які види права лісокористування передбачені лісовим зако­нодавством?

9. Що таке платність за використання лісових ресурсів?

10. Який порядок внесення плати за використання лісових ре­сурсів?

11. Які види та функції управління здійснюються в галузі вико­ристання, відтворення та охорони лісів?

12. Особливості розподілу і перерозподілу лісів як функцій уп­равління.

13. Яке правове забезпечення заготівлі деревини?

14. Чим посвідчується право спеціального використання лісових ресурсів?

15. Які особливості правової охорони лісів?

16. Майнова відповідальність за знищення лісів шляхом підпа­лу або забруднення їх шкідливими та іншими речовинами.

17. Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну видам лісових рослин, занесених до Червоної книги.

Глава 5

Правовий режим використання, відтворення і охорони тваринного світу

Питання до теми:

І. Тваринний світ як об'єкт правового регулювання, викорис­тання, відтворення і охорони.

2. Право використання тваринного світу: його форми та види.

3. Управління в галузі використання, відтворення і охорони тва­ринного світу.

4. Правова охорона тваринного світу.

5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі охоро­ни, використання і відтворення тваринного світу.

§ 1. Тваринний світ як об'єкт правового регулювання, використання, відтворення і охорони

Тваринний світ є складовою частиною навколишнього природно­го середовища, виступає необхідним ланцюгом у мережі екологічних систем, невід'ємним компонентом у процесі круговороту речовин і енергії природи, який активно впливає на функціонування природ­них угруповань, структуру і природну родючість грунтів, формування рослинного покриву, біологічні властивості води і якість навколиш­нього природного середовища в цілому'. Отже, поняття «тваринний світ» за своїм тлумаченням є природничо-науковим.

Разом з тим тваринний світ має велике економічне значення як джерело отримання харчових продуктів, промислової, технічної, лікарської сировини та інших матеріальних цінностей. Тому тва­ринний світ виступає як природний ресурс для мисливства, звіробійного, рибальського та інших видів промислу.

Тваринний світ є джерелом духовного та естетичного збагачен­ня і виховання людей, об'єктом наукових досліджень, окремі види об'єктів тваринного світу становлять велику цінність у зв'язку з можливістю часткового або остаточного зникнення.

В інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь в Україні за участю підприємств, установ, організацій і громадян здійснюються заходи щодо охорони, відтворення і науково обгрунтованого, не-виснажливого використання тваринного світу.

У зв'язку з необхідністю посилити правове забезпечення раціонального використання і охорони тваринного світу, поняття «тваринний світ» поступово було введено в юридичну наукову літе­ратуру і в законодавство, а тому набуває юридичного значення, яке потребує чіткої формалізації.

«Тваринний світ є сукупність диких тварин, живих організмів, які існують і розвиваються у стані природної волі у навколишньому се­редовищі на території держави на суші, у воді, в атмосфері, грунті і т.ін.»'. Це визначення є юридичним, бо воно відображає ряд суттєвих ознак правового характеру і дозволяє ідентифікувати тваринний світ як самостійний об'єкт права власності, права використання, уп­равління, охорони та інших правовідносин. Такими ознаками є:

— по-перше, тваринний світ — це складова навколишнього природного середовища. Дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу перебувають у ньому в стані природної волі;

— по-друге, тваринний світ — це уся сукупність видових і по­пуляційних різноманіть живих організмів на всіх стадіях розвитку, частини диких тварин та продукти їх життєдіяльності;

— по-третє, тваринний світ перебуває у стані природної волі у просторових межах юрисдикції держави, тобто на території Ук­раїни, включаючи її внутрішні і територіальні моря, повітряний простір, у тому числі в межах виключної (морської) економічної зони України та її континентального шельфу.

Ось чому, згідно із Законом України від 3 березня 1993 р. «Про тваринний світ»², об'єктами використання і охорони виступають:

а) лише тварини, що перебувають у стані природної волі (хордові, в тому числі хребетні: ссавці, птахи, плазуни, членистоногі, молю­ски, голкошкірі та інші тварини в усьому їх видовому і попу­ляційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріону, яйця, лялечки тощо); б) частини диких тварин (роги, шкіра тощо); про­дукти їх життєдіяльності (мед, віск тощо); залишки викопних тва­рин, нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин; в) місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, інші території, що є середовищем перебування об'єктів тваринного світу (ст. З За­кону «Про тваринний світ»).

Не можуть виступати об'єктами тваринного світу сільськогоспо­дарські, свійські та інші тварини, що використовуються для госпо­дарських, наукових^культурно-освітніх, виховних, естетичних та інших цілей. Вони є майном, яке належить на праві власності дер­жавним, кооперативним, громадським організаціям, громадянам, а тому використовуються і охороняються відповідно до іншого зако­нодавства України.

Особливістю тваринного світу є те, що цей об'єкт є відновлю­ваним, але для цього необхідне додержання відповідних умов, які безпосередньо пов'язані з охороною та відновленням тварин.

Тваринний світ є об'єктом права власності. А тому в системі за­конодавства про охорону та використання тваринного світу право власності на тваринний світ — це один з основних інститутів, який включає в себе систему правових норм, спрямованих на регулю­вання правовідносин власності на тваринний світ з метою їх захи­сту та охорони, а також забезпечення раціонального використання, відтворення та охорони тваринного світу.

Із змісту статей 4—6 Закону України «Про тваринний світ» вип­ливає, що об'єкти тваринного світу можуть знаходитись у дер­жавній, колективній та приватній власності.

Тваринний світ як об'єкт права державної власності знаходить своє відображення у таких дефініціях, закріплених у законодавстві, як «тваринний світ є національним багатством України» та «об'єкти тваринного світу як природний ресурс загальнодержавно­го значення» (ст. 4, преамбула Закону України «Про тваринний світ»).

Під станом природної волі слід розуміти не обмежений люди­ною безпосередній природний зв'язок живого з оточуючим середо­вищем. Цей зв'язок для різних видів диких тварин неоднаковий і зумовлений біологічними особливостями виду. Втрата дикою тва­риною стану природної волі, або навпаки, набуття твариною, яка була у неволі, цього стану суттєво змінює її режим'.

Однак етап природної неволі безперечно не може бути основ­ною ознакою приналежності диких тварин до державної форми власності. Не можна вважати у стані природної волі тварин, які живуть у заповідниках та інших територіях природно-заповідного фонду, адже життєвий їх простір обмежено, годування їх здійснюється здебільшого штучно, за цих умов тварини, що живуть у межах територій природно-заповідного фонду, повинні були 6 розглядатись як майно заповідників, національних парків тощо². У той же час законодавство відносить цих тварин до об'єктів загаль­нодержавного значення.

Відповідно дикі тварини, які вилучені зі стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) у неволі чи напіввільних умовах, можуть знаходитись у колективній або при­ватній власності. Це, наприклад, тварини, що розводяться у звірівницьких фермах, риби, розведені у рибогосподарських водой­мах.

До тваринного світу як об'єкта права власності належать не ли­ше живі організми, а й частини диких тварин (роги, шкіра тощо), залишки викопних тварин, продукти життєдіяльності тварин (мед, віск тощо), нори, хатки, лігва, споруди тварин. Так, добуті у встамовленому законодавством порядку дозволеними засобами і зна­ряддями об'єкти тваринного світу, наприклад, у порядку полюван­ня чи рибальства, стають об'єктами права колективної чи приват­ної власності.

Наступною ознакою тваринного світу як об'єкта права дер­жавної власності слід вважати вільне перебування живих ор­ганізмів, інших об'єктів тваринного світу у просторових межах юрисдикції держави, тобто на території України, у межах її тери­торіальних і внутрішніх морських вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, у повітряному про­сторі. Міграції диких тварин, тобто переміщення їх через дер­жавні кордони, пов'язані з їх життєвими циклами або викликані змінами умов їх існування в місцях перебування, спричинюють автоматичні зміни у видовому і кількісному складі тваринного світу. Тому дикі тварини у межах держави автоматично стають об'єктами права її власності, а ті, що виходять за її межі, виклю­чаються із числа об'єктів права державної власності'. Крім цьо­го, до об'єктів тваринного світу загальнодержавного значення за­конодавство відносить диких тварин, інші об'єкти тваринного світу, що є у водоймах, які розміщені на території більш ніж однієї області, на території державних мисливських угідь і у лісах державного значення. Це дозволяє зробити припущення, що є об'єкти й місцевого значення, але це не достатньо чітко визначе­но у законодавстві.

'Право державної власності на тваринний світ виникло на підставі націоналізації землі у 1917—1918 рр. За Декретом «Про землю» націоналізації підлягала не лише земля, а й природні ба­гатства, що передбачало націоналізацію тваринного світу. Декрет «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. передбачав скасу­вання будь-якої власності на землю, надра, води, ліси і живі си­ли природи в межах РРФСР. Розпорядження ними переходило до рук радянської влади. За час існування Радянського Союзу право­ве регулювання використання і охорони тваринного світу обмежу­валося відомством галузей мисливського і рибного господарства. При¹ цьому державний мисливський фонд виступав як об'єкт дер-''жавної власності, а рибні запаси юридичне були «нічиїм майном», у той же час регулювання використання і охорони рибних запасів у рибогосподарських водоймах велося так, ніби вони належали державі².

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 лютого 1968 р. «Про континентальний шельф Союзу РСР», який не втра­чає своєї чинності до прийняття Україною Закону «Про континен­тальний шельф», природні багатства континентального шельфу є державною власністю СРСР (а стосовно континентального шельфу України — власністю України). А згідно із Законом України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону Ук­раїни»' над об'єктами тваринного світу в межах цієї зони проголо­шуються лише суверенні права та юрисдикція України. Тобто, тва­ринний світ у цьому випадку є предметом міжнародних відносин.

Спірною, але необхідною ознакою тваринного світу як об'єкта права власності є те, що до його складу входять не абсолютно всі об'єкти тваринного світу в межах територій держави, а тільки ті, які є самостійними матеріальними об'єктами — предмети суспільних відносин власності².

Суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ згідно зі ст. 5 Закону «Про тваринний світ» є держава в особі Верховної Ради України, яка може делегувати свої окремі повно­важення власника тваринного світу органам державної виконавчої влади в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Саме це положення дає підстави вважати тваринний світ об'єктом управління, адже, здійснюючи повноваження щодо роз­порядження тваринним світом, такі органи надають об'єкти тва­ринного світу в користування. З огляду на те, що об'єкти тварин­ного світу можуть бути й місцевого значення, то суб'єктами щодо розпорядження ними доцільно визнати органи місцевого самовря­дування (ради).

Суб'єктами права колективної та приватної власності на окремі об'єкти тваринного світу є відповідно підприємства, установи, ор­ганізації та громадяни, які набули цього права у порядку, визначе­ному законодавством, та право яких підтверджене відповідними документами. Форма таких документів та перелік видів тварин, що можуть перебувати на праві колективної чи приватної власності, визначаються центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України за пого­дженням із заінтересованими органами, які видають ці документи (ст. 6 Закону).

Слід зазначити, що на сьогодні форма такого документа і пе­релік зазначених видів тварин не визначені. Такими документами можуть бути спеціальні дозволи на полювання (ліцензії, відстрілочні картки), договори на ведення мисливського господар­ства, здійснення рибальства (ліцензії, відстрілочні картки). Це мо­жуть бути і договори купівлі-продажу, дарування, обміну (напри­клад, колекції тварин чи інших об'єктів тваринного світу).

У передбаченому законодавчими актами порядку права влас­ників об'єктів тваринного світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів.

Не можуть передаватися у колективну та приватну власність об'єкти тваринного світу, що становлять особливу природоохорон­ну, наукову та естетичну цінність, а також види тварин, занесені до Червоної книги України (крім випадків, коли ці тварини отримані шляхом розведення у неволі або у передбаченому законодавством порядку придбані у власність за межами України).

Право колективної та приватної власності на об'єкти тваринно­го світу припиняється у разі: жорстокого поводження з дикими тва­ринами; встановлення законодавчими актами України заборони щодо перебування у колективній або приватній власності окремих об'єктів тваринного світу; в інших випадках, передбачених законо­давством України.

Припинення права власності на об'єкти тваринного світу у ви­падках жорстокого поводження з дикими тваринами проводиться у судовому порядку за позовами органів контролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурором (ст. 29 Закону «Про тваринний світ»).

Збитки, заподіяні власникам об'єктів тваринного світу, підляга­ють відшкодуванню у визначеному законодавством порядку.

Тваринний світ є об'єктом державного обліку та охорони. Ці та інші правові положення вказують на становлення і розвиток особливої га­лузі права — фауністичного права', яка має особливий предмет право­вого регулювання, а саме: суспільні відносини з використання, відтво­рення, захисту та охорони тваринного світу як об'єкта правового регу­лювання, що базуються на відносинах власності на тваринний світ та похідних від них — відносинах управління та охорони фонду диких тварин. Управління фондом тваринного світу має суттєву специфіку, обумовлену особливим об'єктом, і відособлене у самостійну сферу, що відмежована від управління землею, водами, лісами, надрами.

Відносини з використання власності, управління та охорони тваринного світу регулюються значною кількістю норм права, розміщених у різних нормативних актах, законах, постановах, по­ложеннях, інструкціях. Тому фауністичне право доцільно розгляда­ти і як галузь законодавства, оскільки її формування базується на функціях держави у регулюванні фауністичних відносин. Фа­уністичне законодавство формується завдяки нормам міжнародно-правових актів, зокрема Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існу­вання водоплавних птахів² та Конвенції про охорону біологічного різноманіття³.

Фауністичне законодавство України складають: а) положення законів України «Про охорону навколишнього природного середо­ вища», «Про тваринний світ». Земельного, Водного, Лісового ко­дексів України, які визначають комплексні питання використання і охорони середовища перебування тваринного світу (використан­ня земельних ділянок лісового фонду, земельних ділянок водного фонду, для потреб рибальства тощо) як особливого об'єкта приро­ди. Саме в цьому визначається співвідношення природоресурсово-го та природоохоронного права з фауністичним правом; б) відбу­вається інтеграція фауністичного права як надгалузі права до цих комплексних галузей права: закони України «Про природно-за­повідний фонд України», «Про виключну (морську) економічну зо­ну України» та законодавства про континентальний шельф, якими визначається особливий режим тваринного світу в межах цих тери­торій та об'єктів; в) постанова Верховної Ради України від 29 жовт­ня 1992 р. «Про Червону книгу України», до якої заносяться рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення в природ­них умовах на території України види тварин, які підлягають особ­ливій охороні; г) постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах повноважень цього центрального органу державної вико­навчої влади на виконання фауністичного законодавства (напри­клад, «Про порядок ведення державного кадастру тваринного світу» від 15 листопада 1994 р. № 772'; д) накази, методики, інструкції тощо, які приймають у межах своїх повноважень спеціально уповноважені на те державні органи управління і кон­тролю в сфері регулювання використання, відтворення та охорони тваринного світу; е) локальні нормативні акти органів місцевого самоврядування, прийняті ними в межах повноважень у галузі ви­користання, відтворення та охорони тваринного світу.

Окремі норми фауністичного законодавства містяться у кримінальному, адміністративному, цивільному законодавстві в ча­стині притягнення винних осіб у цій галузі до відповідальності.

§ 2. Право використання тваринного світу: його форми та види

Поняття «право використання тваринного світу» вживається у двох значеннях: об'єктивному і суб'єктивному. В об'єктивному зна­ченні під правом використання тваринного світу слід розуміти один із правових інститутів фауністичного права, який включає в себе сукупність правових норм, що регулюють суспільні фа­уністичні відносини в галузі раціонального використання і відтво­рення об'єктів тваринного світу. У суб'єктивному значенні право використання тваринного світу — це сукупність прав і обов'язків суб'єктів фауністичних правовідносин у галузі використання тва­ринного світу.

Використання об'єктів тваринного світу здійснюється у двох формах: на праві власності і на праві користування.

Суб'єктами використання об'єктів тваринного світу на праві власності є держава в особі Верховної Ради України, колективи та громадяни стосовно окремих об'єктів тваринного світу, які знахо­дяться у колективній чи приватній власності.

Суб'єктами права користування тваринним світом можуть бути державні, колективні, громадські підприємства, установи, ор­ганізації і громадяни, в тому числі — іноземні. Вони можуть здійснювати такі види користування тваринним світом: мисливст­во, рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин і морських ссавців; використання об'єктів тваринного світу в на­укових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях і викори­стання тваринних властивостей життєдіяльності тварин — природ­них санітарів середовища, запилювачів рослин та інших; викорис­тання тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності і до­бування диких тварин з метою утримання і розведення в неволі чи напіввільних умовах для комерційних та інших цілей. Законодавст­вом можуть бути передбачені й інші види використання об'єктів тваринного світу (ст. 13 Закону «Про тваринний світ»).

З точки зору підстав виникнення право використання тварин­ного світу може бути загальним або спеціальним.

Загальне право використання тваринного світу базується на принципі гарантування громадянам безоплатного (без вилучення об'єктів тваринного світу з природного середовища, за винятком любительського і спортивного рибальства у водоймах загального користування, і без відповідних дозволів) використання тваринно­го світу для задоволення естетичних, оздоровчих, рекреаційних, інших життєво необхідних потреб.

Так, відповідно до ст.ст. 11, 19, 20, 21, 22 Закону «Про тварин­ний світ» у порядку загального права використання об'єктів тва­ринного світу здійснюється любительське та спортивне рибальст­во'; використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання корисних властивостей життєдіяльності тварин — природних санітарів сере-довгіща, запилювачів рослин та інших; використання тварин з ме­тою одержання продуктів їх життєдіяльності.

При цьому забороняється знищення тварин, руйнування їх жи­тел та інших споруд (нір, хаток, лігв, гнізд, мурашників, бобрових загат і т.ін.), порушення середовища перебування тварин і пору­шення умов їх розмноження.

У порядку спеціального права використання тваринного світу здійснюються усі види користування тваринним світом (за винят­ ком спортивного і любительського рибальства у водоймах загаль­ного користування). Спеціальне право використання тваринного світу має свої особливості: по-перше, це — використання тварин­ного світу з вилученням тварин (добуванням, збиранням тощо) з природного середовища; по-друге, це — користування, що здійснюється лише за спеціальними дозволами (ліцензіями, відстрілочними картками), які видаються на підставі затверджених лімітів (квот) використання об'єктів тваринного світу'; по-третє, спеціальне використання тваринного світу є платним. Ця вимога поширюється на власників та користувачів земельних ділянок, на яких перебувають об'єкти тваринного світу.

Однією з важливих умов є терміни користування тваринним світом. Вони можуть бути різними, наприклад: лише один сезон, або тільки на час гніздування, або тільки в періоди, коли дозво­ляється полювання тощо. Можуть бути випадки безстрокового ко­ристування тваринним світом, наприклад, вивчення тварин і сере­довища їх перебування в усі пори року на території заповідників тощо.

Важливими є положення Закону, які визначають права та обов'язки користувачів тваринного світу (або зміст права викори­стання тваринного світу — ст.ст. 25, 26). Вони закріплюють га­рантії правильного, раціонального, науково обгрунтованого кори­стування тваринним світом та всебічної його охорони. Так, кори­стувачі мають право в установленому порядку здійснювати спеціальне використання об'єктів тваринного світу, при цьому здійснювати лише ті види користування, які їм дозволені. Вони вправі власності на добуті в законному порядку об'єкти тварин­ного світу і доходи від їх реалізації. У разі порушення їх права на використання об'єктів тваринного світу користувачі вправі оскар­жувати в установленому порядку рішення державних органів і по­садових осіб, що здійснили це порушення. Користувачі тварин­ним світом користуються й іншими правами, передбаченими за­конодавством України, щодо використання об'єктів тваринного світу.

Права підприємств, установ, організацій та громадян щодо ви­користання тваринного світу можуть бути обмежені. Це може бути здійснено в державних інтересах, а також в інтересах інших кори­стувачів. Наприклад, може бути обмежена науково-дослідна діяльність у заповідниках, обмежене переселення тварин, якщо це шкодить державним інтересам чи інтересам охорони тварин.

Першочерговим обов'язком користувачів тваринного світу є обов'язок додержуватися встановлених правил, норм, лімітів, квот, термінів використання. Наступний обов'язок — користуватися тва­ринним світом у такий спосіб, щоб не допускались порушення цілісності природних угруповань і забезпечувалося збереження тва­рин, яких не дозволено використовувати. Так, у цілях полювання не можна вирубувати і випалювати рослинність, стріляти у твари­ну тоді, коли постріл може знищити інших тварин, які не надані у користування, добування тварин шляхом вибуху.

Важливий обов'язок користувачів — раціонально використову­вати об'єкти тваринного світу, не допускати погіршення середови­ща їх перебування внаслідок власної діяльності, застосовувати при­родоохоронні технології під час здійснення виробничих процесів.

Згідно зі ст. 27 Закону «Про тваринний світ». Тимчасового по­рядку справляння плати за спеціальне використання диких тварин, запровадженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 123', Порядку справляння плати за спеціальне ви­користання рибних та інших водних живих ресурсів, затверджено­го постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 449², користувачі об'єктів тваринного світу зобов'язані сплачува­ти плату за спеціальне використання об'єктів тваринного світу.

Розмір плати за спеціальне використання тварин обчислюється на підставі доведених користувачам лімітів (квот або дозволених обсягів) спеціального використання тварин та нормативів плати. Плата за спеціальне використання об'єктів тваринного світу зара­ховується до Державного бюджету України. Платники несуть відповідальність за повноту обчислення і своєчасне внесення до бюджету плати за спеціальне використання об'єктів тваринного світу.

На всіх користувачів тваринного світу покладається обов'язок надавати всебічну допомогу державним та іншим органам, які здійснюють контроль за охороною і використанням тваринного світу, безперешкодно допускати їх до перевірки всіх об'єктів, де ут­римуються, переробляються та реалізуються об'єкти тваринного \світу, і своєчасно виконувати їх законні вимоги та розпорядження. ) Ряд обов'язків покладається лише на підприємства, установи і організації, а також громадян, які ведуть мисливське або рибне гос­подарство. А саме: проводити первинний облік чисельності і вико­ристання диких тварин, вивчення їх стану та характеристики угідь, де вони перебувають; проводити комплексні заходи, спрямовані на відтворення, в тому числі штучне, диких тварин, збереження і поліпшення середовища їх перебування; здійснювати заходи щодо виконання екологічних програм різного рівня з питань охорони тваринного світу і негайно інформувати відповідні державні орга­ни про виявлення захворювань тварин, погіршення стану середо­вища їх перебування, виникнення загрози знищення та випадки за­гибелі тварин; здійснювати охорону об'єктів тваринного світу в ме­жах закріпленої території, у тому числі видів, занесених до Черво­ної книги України і до переліків видів тварин, які підлягають особ­ливій охороні; самостійно припиняти використання об'єктів тва­ринного світу в разі погіршення їх стану та умов існування, зни­ження відтворюючої здатності та виникнення загрози знищення тварин; негайно вживати заходів до усунення негативного впливу на тварин і середовище їх перебування.

Перелік обов'язків користувачів тваринного світу не є вичерп­ним, тому в Законі визначено, що користувачі тваринного світу зо­бов'язані виконувати й інші обов'язки щодо охорони і використан­ня тваринного світу відповідно до законодавства України.

У ст. 28 Закону визначено умови і підстави припинення права спеціального використання об'єктів тваринного світу. Зокрема, право спеціального використання об'єктів тваринного світу припи­няється в разі: закінчення терміну, на який було надано дозвіл на використання; відпадання потреби у використанні або доб­ровільної відмови від нього; припинення діяльності підприємства, установи, організації та громадян, які використовували об'єкти тваринного світу; порушення порядку спеціального використання об'єктів тваринного світу. Наприклад, користування тваринним світом без відповідного дозволу або з дозволом, але використання не того виду тварин, який у ньому зазначено, або використання не тієї кількості об'єктів тваринного світу, яка зазначена у дозволі, або користування тваринним світом не на тій території, де це дозволе­но, тощо.

Право використання об'єктів тваринного світу може бути також припинено в разі систематичного невиконання встановлених пра­вил, норм, інших вимог або договірних обов'язків щодо охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Припинення права спеціального використання об'єктів тварин­ного світу здійснюється шляхом анулювання спеціального дозволу в порядку, визначеному законодавством.

Припинення права спеціального використання тваринного світу не звільняє осіб від зобов'язань щодо відшкодування збитків, за-1 подіяних внаслідок порушення законодавства про охорону і вико-і ристання тваринного світу. Розгляньмо особливості деяких видів ! використання об'єктів тваринного світу.

Правове регулювання мисливства та рибальства

Мисливство — вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин (диких звірів і птахів, що можуть бути об'єктами полювання), які перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мис­ливських угідь. Його метою є задоволення матеріальних, рекре­аційних потреб громадян та інших суспільних потреб. Мисливство здійснюється юридичними та фізичними особами (користувачами), які ведуть мисливське господарство. Мисливське господарство як галузь — це сфера суспільного виробництва, основними завдання­ми якого є охорона, використання та відтворення мисливських тва­рин, надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, роз­виток мисливського спорту і мисливського собаківництва (ст. 1 За­кону України від 22 лютого 2000 р. «Про мисливське господарство та полювання»'.

Мисливське господарство ведеться в межах мисливських угідь, якими визначаються ділянки суші та водного простору, на яких пе­ребувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства.

Закон України «Про мисливське господарство та полювання» закріплює положення, що мисливські тварини, які перебувають у стані природної волі у межах території України, є природним ре­сурсом загальнодержавного значення, об'єктом власності Ук­раїнського народу.

Суцільна площа мисливських угідь, що надається у користуван­ня, повинна, як правило, становити не менше 3 тис. гектарів, але не більше ніж 35 відсотків від загальної площі мисливських угідь Автономної Республіки Крим, областей.

Мисливські угіддя для ведення мисливського господарства на­даються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Севастопольською міською радами за поданням місцевого органу, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полюван­ня (Держкомлісгосп України), Радою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, місцевими органами Мінекоресурсів України, а також власниками або користувачами земельних ділянок. Мис­ливські угіддя надаються у користування на термін не менше як на 15 років. Користувачі мисливських угідь мають переважне право на продовження терміну користування.

Умови ведення мисливського господарства визначаються дого­вором, який укладається між державним органом лісового госпо­дарства Автономної Республіки Крим, області, м. Севастополя і ко­ристувачем мисливських угідь. Форма типового договору про умо­ви ведення мисливського господарства затверджена наказом цент­рального органу виконавчої влади з питань лісового господарства України від 12 грудня 1996 р. № 153².

Переважне право на користування мисливськими угіддями ма­ють:

— власники та постійні користувачі земельними ділянками;

— користувачі мисливських угідь, які продовжують строк кори­стування цими угіддями.

Загальна площа мисливських угідь України в 1996 р. становила близько 50,9 млн га (проти 51,8 млн га у 1993 р.). З них 86% тери­торії знаходиться у користуванні Українського товариства мис­ливців та рибалок, 11 % — центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства України, 2% — Товариства військо­вих мисливців та рибалок, 1% — інших користувачів'.

На закріплених мисливських угіддях користувачі зобов'язані проводити комплекс заходів для охорони, відтворення кількості ди­ких звірів і птахів. На них покладено відповідальність за правиль­не використання державного мисливського фонду, реєстрацію мисливців, що беруть участь у полюванні, облік добутої дичини.

Однією з основних форм користування державним мисливсь­ким фондом є полювання, тобто сукупність дій людини, спрямо­ваних на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах. До полювання прирівнюється: перебування осіб у межах мисливсь­ких угідь, у тому числі на польових і лісових дорогах (крім доріг загального користування) з будь-якою стрілецькою зброєю (у то­му числі арбалетом, луком), або з капканами та іншими знаряд­дями добування диких звірів і птахів, або з мисливськими собака­ми чи ловчими звірами і птахами, або з продукцією полювання;

перебування осіб на дорогах загального користування з про­дукцією полювання або з будь-якою зібраною розчохленою стрілецькою зброєю (в тому числі з арбалетом, луком) (ст. 12 За­кону). До полювання не прирівнюються перераховані дії осіб, пов'язані з виконанням ними службових обов'язків, а також зни­щенням мишоподібних гризунів — шкідників сільського госпо­дарства.

Право на полювання згідно із законодавством надається гро­мадянам, які досягли 18-річного віку, одержали у встановленому порядку посвідчення мисливця, контрольну картку обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита, дозвіл на добування мисливських тварин (ліцензія, відстрільна картка тощо), а також дозвіл на користуван­ня вогнепальною мисливською зброєю, арбалетом, луком, пас­порт на собак мисливських порід, ловчих звірів і птахів з допус­ком до полювання у разі їх використання під час полювання. Контрольна картка діє протягом одного мисливського сезону.

Посвідчення мисливця, дозвіл на добування диких тварин ви­дається державним органом виконавчої влади з питань лісового господарства України.

Право на полювання зумовлюється членством в одному із това­риств чи організацій, а також видом мисливства: промислове добу­вання звірів та птахів; любительське, спортивне полювання; добу­вання диких звірів і птахів у науково-дослідних цілях.

Полювання в Україні здійснюється в установлені терміни. Так, полювання на пернатих дозволено, як правило, з серпня по гру­день; полювання на хутрових звірів дозволено з 15 жовтня по лю­тий включно; на косуль — з травня по січень; на диких кабанів, ла­ней, оленів, лосів — з вересня по січень.

Законом України «Про мисливське господарство та полювання» визначаються дії, які дозволяється здійснювати під час полювання (ст. 33), та відповідно — які забороняється здійснювати (ст. 20). Ряд заборонених дій кваліфікуються як незаконне полювання (тоб­то браконьєрство), зокрема полювання без посвідчення мисливця і контрольної картки, або з посвідченням іншого мисливця; полю­вання без відповідного дозволу; полювання у заборонені терміни;

полювання у недозволених місцях, в угіддях, не зазначених у доз­волі, та інше.

Продукція полювання, а саме: перната дичина, зайці-русаки, кролі дикі, єнотовидні собаки, лисиці, вовки і ведмеді, добуті мис­ливцями-любителями та мисливцями-спортсменами, а також м'ясо їстівних хутрових звірів залишаються мисливцю і можуть бути са­мостійно ним реалізовані з дозволу органів державної ветеринарної медицини. Шкури, м'ясо, роги та ікла копитних, добутих у процесі полювання, а також відновлені живі тварини здаються користува­чеві мисливських угідь. Підлягають обов'язковій здачі користува­чеві мисливських угідь зібрані скинуті роги лані, оленя, косулі, ло­ся, загиблі тварини або їх частини. Хутрова сировина, інша про­дукція, добута мисливцями за укладеними договорами, обов'язко­во здається користувачеві мисливських угідь за передбаченою дого­вором ціною.

Незаконно добута продукція полювання підлягає вилученню з конфіскацією і передачею її відповідним органам за спеціальними актами. Порушники законодавства в галузі ведення мисливського господарства та полювання притягаються до відповідальності, виз­наченої законодавством.

Рибальством відповідно до ст. 17 Закону України «Про тварин­ний світ» вважається промислове добування риби, водних безхре­бетних і морських ссавців, а також любительське і спортивне ри­бальство та добування водних безхребетних у рибогосподарських водоймах. Отже, за видами рибальство можна поділити на загаль­не та спеціальне використання водних живих ресурсів (прісновод­них, морських, анадромних риб на всіх стадіях розвитку; круглоро­тих; морських ссавців, водних безхребетних і ракоподібних; водо­ростей та інших водних організмів, життя яких неможливе без пе­ребування (знаходження) у воді.

У порядку загального використання водних живих ресурсів підприємства, установи, організації та громадяни мають право: без­коштовно, без вилучення їх із природного середовища, використо­вувати водні живі ресурси для задоволення наукових, культурно-освітніх, естетичних цілей; добувати водні живі ресурси для зариб­лення, здійснення контрольного вилову, акліматизації рибництва, утримання і відтворення у неволі чи напіввільних умовах з ко­мерційною та іншими цілями; регулювати чисельність водних жи­вих ресурсів з метою запобігання заподіянню шкоди навколишнь­ому природному середовищу і рибному господарству; здійснювати любительське і спортивне рибальство' у визначених для цих цілей водоймах (їх ділянках) загального користування для задоволення особистих потреб.

У порядку спеціального використання водних живих ресурсів здійснюються: промислове рибальство; добування водних живих ресурсів для наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілей; добування водних живих ресурсів для зариблення, здійснен­ня контрольного вилову, акліматизації рибництва, утримання і відтворення у неволі чи напіввільних умовах з комерційною та іншими цілями; регулювання чисельності водних живих ресурсів з метою запобігання заподіянню шкоди навколишньому природно­му середовищу і рибному господарству; любительське і спортивне рибальство, що здійснюється поза межами визначених для цих цілей водойм (їх ділянок) загального користування.

З метою вивчення, охорони, використання і відтворення на науковій основі водних живих ресурсів, отримання різно­манітних видів харчової, кормової, технічної та медичної про­дукції здійснюється ведення самостійної галузі народного госпо­дарства.

Відповідно до Тимчасового порядку ведення рибного господар­ства і здійснення рибальства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1192² , ведення рибно­го господарства здійснюється у поверхневих, територіальних та внутрішніх морських водах, у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі України, а також у відкритому морі та в економічних зонах інших держав підприємствами та ор­ганізаціями, що належать до сфери управління Міністерства аграр­ної політики України, іншими підприємствами, установами, ор­ганізаціями та громадянами відповідно до міжнародних договорів України.

Право на користування рибогосподарськими водоймами на­дається користувачам водних живих ресурсів шляхом видачі дозво­лу на їх спеціальне використання в місцях і у терміни, зазначені в дозволі. Крім цього, користувачі водних живих ресурсів зо­бов'язані отримати дозвіл на спеціальне використання водних жи­вих ресурсів у межах затверджених лімітів (виділених квот)', а та­кож внести плату за спеціальне використання водних живих ре­сурсів².

Дозволи на спеціальне використання водних ресурсів видають­ся центральним органом виконавчої влади з питань рибного госпо­дарства та його органами на місцях.

Під час ведення рибного господарства та здійснення рибальст­ва користувачі водних живих ресурсів зобов'язані додержуватися вимог щодо: недопущення погіршення умов існування водних жи­вих ресурсів; забезпечення охорони їх від браконьєрського та іншо­го використання, що проводиться з порушенням правил; сприян­ня природному відтворенню водних живих ресурсів шляхом прове­дення біотехнічних та рибницько-меліоративних робіт; виконання встановлених норм, лімітів (квот), термінів і правил використання водних живих ресурсів тощо. За порушення встановлених вимог і правил, а також недодержання обов'язків користувачів водних жи­вих ресурсів до винних осіб застосовується відповідальність, визна­чена чинним законодавством.

Користування тваринним світом у наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях

Цей вид використання тваринного світу передбачений ст. 20 За­кону і в свою чергу може поділятися на користування без вилучен­ня тварин з природного середовища та з вилученням їх з природ­ного середовища.

Користування тваринним світом у зазначених цілях без вилу­чення тварин з природного середовища може здійснюватися підприємствами, установами, організаціями та громадянами без­коштовно і без спеціальних дозволів такими способами: спостере­ження, мічення, фотографування тощо. Таке користування допус­ кається без заподіяння шкоди тваринам і середовищу їх перебуван­ня та без порушення прав інших користувачів тваринного світу.

В окремих випадках таке користування тваринним світом може бути заборонене або обмежене: деяких рідкісних тварин і птахів або таких, що зникають, забороняється фотографувати, бо це може шкідливо вплинути на них (інколи вони змушені змінювати сере­довище перебування, що може призвести до їх загибелі), заборо­няється до них близько підходити.

Користування тваринним світом у наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях з вилученням з природного середови­ща може здійснюватися методами мисливства та рибальства тільки за спеціальними дозволами, які видаються згідно з правилами, що встановлюються центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України. , Використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях може здійснюватися за пла­ту без вилучення тварин із середовища їх перебування.

На підприємства, установи, організації та на громадян, які здійснюють таке використання тваринного світу, покладається обов'язок забезпечення комплексного використання і збереження для подальших наукових досліджень добутого зоологічного ма­теріалу.

Добування диких тварин з метою утримання і розведення у неволі чи напіввільних умовах.

Такий вид використання тваринного світу передбачений ст. 23 Закону. Суб'єктами його можуть бути підприємства, установи, ор­ганізації і громадяни. Об'єктами цього виду використання можуть бути тварини (крім занесених до Червоної книги України), вилу­чені з природного середовища за спеціальними дозволами та за визначену у встановленому порядку плату. Оскільки метою утри­мання і розведення у неволі чи напіввільних умовах тварин є отри­мання продуктів їх життєдіяльності у комерційних та інших цілях, спеціальні дозволи видаються після погодження питань можливості утримання і розведення диких тварин в неволі чи напіввільних умовах з органами санітарно-епідеміологічного, ветеринарного контролю, з місцевими радами та іншими органами. Такі дозволи видають органи центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України. Вважа­ються незаконно добутими дикі тварини, що утримуються в неволі чи напіввільних умовах без дозволу на їх вилучення з природного середовища та без інших документів, що засвідчують законність їх придбання.

Законодавство забороняє придбання диких тварин у підприємств, установ, організацій та громадян, які не мають дозво­лу на їх добування або документів на придбання.

Використання корисних властивостей життєдіяльності тварин

Зазначений вид користування тваринним світом, передбачений ст. 21 Закону «Про тваринний світ», визначає, що об'єктами цього виду використання є тварини — природні санітари середовища, за­пилювачі рослин, інші тварини. До них належать жуки, метелики, бджоли, комахи та ін. Цей вид використання здійснюється у при­родних умовах без вилучення тварин та їх знищення, без погіршен­ня середовища їх перебування та без заподіяння іншої шкоди тва­ринам.

Користувачами виступають, здебільшого, лісові і сільськогоспо­дарські підприємства, інші підприємства і організації, а також гро­мадяни, які ведуть селянське (фермерське), особисте підсобне гос­подарство тощо. В окремих випадках можливе вилучення тварин у зазначених цілях (наприклад, переселення жуків або інших комах з одного місця в інше і т.ін.).

Використання тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності

Цей важливий самостійний вид використання тваринного світу, передбачений ст. 22 Закону, визначає використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності, наприклад: вико­ристання диких бджіл для отримання меду і воску, гірських ба­ранів — для отримання пуху під час линьки, оленів — для отриман­ня їх рогів тощо.

Використання тварин у зазначених цілях допускається з дотри­манням встановлених Законом вимог: без вилучення тварин із се­редовища перебування; без знищення тварин; без погіршення се­редовища їх перебування.

, Відносини щодо розведення, використання та охорони бджіл, •виробництва, заготівлі та переробки продуктів бджільництва тощо регулюються Законом України від 22 лютого 2000 р. «Про бджіль­ництво»'.

§ 3. Управління в галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу

У загальнотеоретичному тлумаченні управління в галузі викори­стання, відтворення і охорони тваринного світу як об'єкта загаль­нодержавного значення — це:

— по-перше, особливий інститут фауністичного права, який включає в себе сукупність правових норм, що визначають права і обов'язки державних, самоврядних та громадських органів з ор­ганізації раціонального використання, відтворення тваринного світу та забезпечення його охорони;

— по-друге, діяльність відповідних органів управління стосовно тваринного світу.

У свою чергу, державне управління є формою здійснення функцій держави, які випливають зі змісту права державної влас­ності на тваринний світ. Відповідно до ст.ст. 8, 15, 17 Закону «Про тваринний світ» державне управління в галузі охорони, викорис­тання і відтворення тваринного світу здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет України по лісовому господарству України що­до ведення мисливського господарства, Міністерство аграрної політики України щодо ведення рибного господарства, їх органи на місцях, інші державні органи.

У межах компетенції, визначеної законодавством України, Кабінет Міністрів України затверджує порядок видачі дозволів та встановлення лімітів на спеціальне використання тваринного світу, порядок здійснення полювання та ведення мисливського, рибного господарства, державного кадастру тваринного світу, правила і об'єкти рибальства, порядок надання у користування водоймищ з метою ведення рибного господарства, виконує інші повноваження.

Значну роль у галузі управління тваринним світом виконує Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях. У межах повноважень, визначених Законом України «Про тваринний світ», цей орган виконавчої влади здійснює коор­динацію діяльності інших спеціально уповноважених органів дер­жавної виконавчої влади у цій сфері, контроль за додержанням ви­мог фауністичного законодавства усіма підприємствами, установа­ми, організаціями та громадянами; моніторинг тваринного світу, облік та державний кадастр тваринного світу, ведення Червоної книги України; розробляє та затверджує правила ввезення в Ук­раїну і вивезення за її межі об'єктів тваринного світу, використан­ня тварин з метою одержання продуктів їх життєдіяльності, добу­вання (придбання) диких тварин з метою утримання і розведення у неволі чи напіввільних умовах, інші нормативні акти, виконує інші повноваження у межах своєї компенсації.

Самоврядне управління в галузі використання, відтворення та охорони тваринного світу здійснюють місцеві ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених Законом України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування»'.

Громадське управління в галузі використання, відтворення та охорони тваринного світу здійснюють Українське товариство мис­ливців і рибалок. Товариство військових мисливців і рибалок, товариство «Динамо» в межах повноважень, визначених їх статутами та в межах їх діяльності на закріплених за ними мисливських угіддях. Крім цих громадських організацій, громадське управління у зазначеній галузі здійснюють Українське товариство охорони природи, Українська екологічна асоціація «Зелений світ», ук­раїнське відділення Огеепреасе (Грінпіс) та інші громадські ор­ганізації, у тому числі деякі громадські об'єднання регіонального рівня.

Основними функціями, тобто напрямками діяльності органів управління в галузі використання, відтворення і охорони тварин­ного світу є: ведення державного кадастру тваринного світу;

моніторинг тваринного світу; розподіл і перерозподіл тваринного світу; планування заходів у галузі охорони і використання тварин­ного світу; державний та громадський контроль за охороною і ви­користанням тваринного світу; вирішення спорів, пов'язаних з ви­користанням тваринного світу.

Відповідно до ст. 51 Закону «Про тваринний світ» для забезпе­чення охорони й організації раціонального використання тварин­ного світу проводиться державний облік тварин та облік обсягів їх добування, а також ведеться державний кадастр тваринного світу, який містить систематизовану сукупність відомостей про гео­графічне поширення видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики середовища їх перебування і сучасного госпо­дарського використання та іншу необхідну інформацію. На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15 листопада 1994 р. № 772 «Про порядок ведення державного кадастру тваринного світу»' державний кадастр тваринного світу містить дані державно­го обліку тварин та облік обсягів їх добування за кількісними і якісними показниками, інші дані, необхідні для забезпечення охо­рони тваринного світу, планування, розміщення і спеціалізації

\мисливського господарства, рибного господарства, оцінки ресурсів і прогнозу стану тваринного світу, організації проведення заходів щодо регулювання чисельності окремих видів диких тварин.

^ До тварин, які підлягають обліку і занесенню до кадастру, нале­жать: тварини, визначені в установленому порядку як об'єкти мис­ливства, промислові водні безхребетні і промислові морські ссавці, комахи (шкідники лісу і рослин, корисні для лісу і сільськогоспо­дарських культур); тварини, занесені до Червоної книги України, занесені до переліків, затверджених центральним органом виконав­чої влади з питань охорони навколишнього природного середови­ща України та іншими органами, а також тварини, що знаходять­ся в межах територій і об'єктів природно-заповідного фонду Ук­раїни, виключної (морської) економічної зони та континентально­го шельфу. Об'єктом державного кадастру тваринного світу є також відповідні угіддя їх перебування (земельні, водні, лісові). Держав­ний облік і державний кадастр тваринного світу в межах своїх по­вноважень ведуть центральні органи виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, лісового госпо­дарства, а також Міністерство аграрної політики України — щодо рибного господарства.

Однією з основних функцій управління є контроль у галузі охо­рони, використання і відтворення тваринного світу. Завданням кон­тролю у цій галузі є забезпечення дотримання вимог фауністично­го законодавства всіма державними органами, підприємствами, ус­тановами, організаціями та громадянами. Такий контроль може бу­ти державним, громадським і відомчим.

Органами, які здійснюють державний контроль у цій галузі, є Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, його органи на місцях, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи, а також органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства України (ст. 52 Закону). Так, відповідно до Положення про Державну екологічну інспекцію Мінекобезпеки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 244', на Головну державну еко­логічну інспекцію, державні інспекції охорони Чорного і Азовсь­кого морів, державні обласні, міст Києва і Севастополя екологічні інспекції покладено контроль за дотриманням правил, норм що­до використання і охорони тваринного світу, а також за дотри­манням встановленого порядку обліку тварин та обліку їх викори­стання.

У межах своєї компетенції ці органи вповноважені: ставити ви­моги щодо усунення порушень фауністичного законодавства; при­пиняти в установленому порядку використання тваринного світу, яке ведеться з порушенням законодавства; припиняти незаконні дії або анулювати дозволи та встановлювати обмеження на викорис­тання тваринного світу, утримання, реалізацію, вивезення з Ук­раїни і ввезення на її територію диких тварин; зупиняти тимчасо­во в установленому порядку роботи, під час яких порушуються правила, норми, інші вимоги законодавства, до усунення пору­шень; здійснювати контроль за торгівлею мисливськими трофеями, виготовленням виробів з них; подавати позови про відшкодування збитків і втрат, заподіяних внаслідок порушення фауністичного за­конодавства; мають інші права.

Посадові особи цих органів, а також органів лісової та рибної охорони відповідно до законодавства мають право:

— давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення порушень фауністичного законодавства;

— перевіряти документи на право використання об'єктів тва­ринного світу, зупиняти транспортні (плавучі) засоби та проводити огляд речей, транспортних засобів і суден, знарядь полювання і рибальства, добутої продукції та інших предметів;

— доставляти осіб, що порушують законодавство, до органів внутрішніх справ, місцевих органів влади;

— вилучати в осіб, що порушують законодавство в галузі охоро­ни і використання тваринного світу, знаряддя добування (в тому числі рибних запасів), плавучі і транспортні засоби, обладнання та предмети, що були знаряддям правопорушення;

— вилучати незаконно добуту продукцію, а також відповідні до­кументи;

— проводити фотографування, звукозапис, кіно— і відеозйомку як допоміжний засіб для попередження і розкриття порушень фа­уністичного законодавства;

— викликати громадян та посадових осіб для дачі усних або письмових пояснень у зв'язку з порушенням ними фауністичного законодавства;

— складати протоколи та розглядати справи про адміністративні правопорушення в галузі охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу.

Під час виконання службових обов'язків державні інспектори спеціальних підрозділів мають право носити форму встановленого зразка, табельну зброю та інші спеціальні засоби. Їм гарантується правовий захист їхньої честі, гідності, здоров'я і життя відповідно до законодавства України.

'Громадський контроль у галузі охорони, використання і відтво­рення тваринного світу здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, повноваження яких визначаються Положенням про громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, яке затверджене наказом Міністерства охорони навколишнього природного середо-\вища та ядерної безпеки України від 5 липня 1999 р. № 150'. [Здебільшого, громадськими інспекторами охорони навколишнього (природного середовища виступають представники Українського ^товариства охорони природи, окремі громадяни, які реалізують свої екологічні права, визначені Законом «Про охорону навколиш­нього природного середовища». Громадські інспектори мають посвідчення встановленого зразка, які видаються головними дер­жавними інспекторами обласних екологічних інспекцій терміном на 3 роки. Вони повинні сприяти контрольним перевіркам дер­жавних інспекторів, вчиняти самостійно окремі контрольні повно­важення.

Відомчий контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу зобов'язані здійснювати ті органи, у відомстві яких знаходяться підприємства, установи, організації, що викорис­товують об'єкти тваринного світу.

Моніторинг тваринного світу е системою спостережень, збирання, обробки, передавання та аналізу інформації про стан об'єктів тварин­ного світу, прогнозування його змін та розроблення науково обгрун­тованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень. Моніто­ринг тваринного світу є складовою Державної системи моніторингу довкілля, Положення про яку на вимогу ст. 22 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» затверджене постановою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р. № 391'.

У юридичній літературі моніторинг відноситься до форм (ме­тодів) екологічного контролю².

У межах своїх повноважень моніторинг тваринного світу здійснюють центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, центральний орган вико­навчої влади з питань лісового господарства, інші органи держав­ної виконавчої влади, а також підприємства, установи і організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення ста­ну навколишнього природного середовища та об'єктів тваринного

світу.

Розподіл і перерозподіл тваринного світу як функція управління — це діяльність спеціально уповноважених державних органів уп­равління, спрямована на забезпечення раціонального використан­ня, відтворення об'єктів тваринного світу.

Правовими формами розподілу і перерозподілу тваринного світу є:

— передача або придбання об'єктів тваринного світу у

власність;

— надання дозволів на спеціальне використання тваринного світу;

— надання мисливських угідь і рибогосподарських водоймищ у користування;

— вилучення мисливських угідь і рибогосподарських об'єктів, об'єктів тваринного світу з користування.

Як відомо, Закон «Про тваринний світ» передбачає різні фор­ми власності на об'єкти тваринного світу, набуті дозволеним зако­нодавством шляхом. Законність набуття у власність об'єктів тва­ринного світу повинна бути підтверджена відповідними докумен­тами.

Однією із форм документа, що підтверджує право власності на тваринний світ, може бути дозвіл на спеціальне використання тва­ринного світу (Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів та Положення про порядок установлення лімітів використання природних ресурсів за­гальнодержавного значення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459, з подальшими змінами і доповненнями)'.

Відповідно до цих положень дозволи на спеціальне використан­ня тварин, занесених до Червоної книги України, тваринного світу континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, територій та об'єктів природно-заповідного фонду загально­державного значення видають центральний орган виконавчої вла­ди з питань охорони навколишнього природного середовища та його органи на місцях; дозволи на використання об'єктів тварин­ного світу в межах мисливських угідь — центральний орган вико­навчої влади з питань лісового господарства України та його орга­ни на місцях; дозволи на спеціальне використання рибних ресурсів — Міністерство аграрної політики України та його органи на місцях.

Для здійснення таких видів використання тваринного світу, як мисливство і рибальство, підприємствам, установам, організаціям та громадянам надаються у користування земельні ділянки для ве­дення мисливського господарства та рибогосподарські водойми з видачею відповідних документів, які підтверджують це право кори­стування. Порядок надання земельних ділянок та водойм у корис­тування, так само як і їх вилучення, регулюється чинним земель­ним та водним законодавством України.

§ 4. Правова охорона тваринного світу

Держава як основний власник тваринного світу, а також його користувачі зобов'язані здійснювати комплекс визначених ст. 32 Закону України «Про тваринний світ» заходів, які повинні забезпе­чити збереження дикої фауни. З цією метою в Україні здійснюється охорона тваринного світу, яка включає в себе систе-

\ му правових, організаційних, економічних, матеріально-технічних, ] освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення І та раціональне використання тваринного світу. Охорона тваринно-

-' го світу передбачає комплексний підхід до вивчення стану, розроб­ки і здійснення заходів щодо охорони і поліпшення всієї еко­логічної системи, в якій перебуває і складовою частиною якої є тваринний світ (ст. 31 Закону). Тобто, охороні мають підлягати як об'єкти тваринного світу, так і середовище їх перебування.

Правові засоби охорони тваринного світу базуються перш за все на встановленні відповідно до чинного законодавства:

— правил та норм охорони, раціонального використання і відтворення тваринного світу;

— заборон і обмежень у використанні об'єктів тваринного світу;

— особливого режиму охорони видів тварин, занесених до Чер­воної книги України, і переліків видів тварин, які підлягають особ­ ливій охороні на території Автономної Республіки Крим та облас­тей;

— обмежень у вилученні тварин з природного середовища для зоологічних колекцій та вивезенні за кордон окремих об'єктів тва­ринного світу;

— науково обгрунтованих нормативів і лімітів використання об'єктів тваринного світу та вимог щодо засобів їх добування;

— різних видів відповідальності за порушення законодавства в галузі охорони, використання та відтворення тваринного світу; роз­робці і затвердженні інших засобів охорони.

Так, законодавством встановлюється вимога, яка не допускає добування диких тварин з порушенням мети використання (ст. 33 Закону). Забороняється добувати та використовувати диких тварин, які зазнають лиха внаслідок надзвичайних ситуацій (ст. 42 Закону). Не можна самовільно переселяти, акліматизовувати і схрещувати тварин (ст. 45 Закону).

Особливим засобом охорони рідкісних видів тварин і таких, що перебувають під загрозою зникнення, є їх внесення до Чер­воної книги України, Положення про яку затверджене постано­вою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.'. Червона кни­га є основним державним документом, що містить інформацію про сучасний стан видів тварин і рослин України, які перебува­ють під загрозою зникнення. Тварини, занесені до Червоної кни­ги України, не можуть передаватися у колективну чи приватну власність (крім випадків, коли вони отримані шляхом розведен­ня в неволі чи придбані у власність за межами України). Розве­дення таких тварин у неволі здійснюється лише за спеціальними дозволами центрального органу виконавчої влади з питань охо­рони навколишнього природного середовища України. Добуван­ня таких тварин здійснюється тільки для наукових і селекційних цілей на підставі дозволів центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. За знищення чи пошкодження видів тварин, занесених до Червоної книги, законодавством встановлена підвищена юридична відповідальність.

Організаційні заходи з охорони тваринного світу включають:

створення спеціальних органів управління і контролю в цій галузі, здійснення ними державного контролю у галузі охорони і викори­стання тваринного світу; проведення заходів екологічної безпеки, спроможної гарантувати безпечне існування об'єктів тваринного світу; створення системи державного обліку, кадастру та моніто­рингу тваринного світу; врахування питань охорони тваринного світу під час встановлення екологічних нормативів; створення за­повідників, заказників і виділення інших природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні; організацію наукових досліджень, спрямованих на обгрунтування заходів щодо тваринно­го світу тощо.

Неможлива охорона тваринного світу й без здійснення освітніх та інших заходів. Зокрема, нагальним є виховання у громадян гу­манного ставлення до тварин, пропаганда важливості охорони тва­ринного світу у засобах масової інформації тощо.

Важлива роль у системі заходів охорони тваринного світу нале­жить економічним та матеріально-технічним засобам, які тісно пов'язані з попередніми. Так, на підприємства, установи, ор­ганізації та громадян покладається обов'язок запобігати загибелі тварин під час здійснення виробничих процесів та експлуатації транспортних засобів (ст. 35 Закону), обов'язково враховувати під час проведення екологічної експертизи вплив експортованих об'єктів на стан тваринного світу (ст. 36 Закону), погоджувати місця будівництва, впроваджувати нову техніку, технології, ма­теріали і речовини, що впливають або можуть вплинути на стан тварин (ст. 37 Закону), надавати допомогу тваринам у разі їх захво­рювання або загрози загибелі під час стихійного лиха та надзвичай­них екологічних ситуацій (ст. 42 Закону). Охорона тварин передба­чається й під час застосування засобів захисту рослин, стимуля­торів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів (ст. 43 За­кону), під час шкідливого впливу продуктів біотехнологій (ст. 46 Закону), при розміщенні, проектуванні та забудові населених пунктів, підприємств, споруд та інших об'єктів, при проведенні ге­ологорозвідувальних, вибухових та інших робіт (ст. 34 Закону).

Законодавством передбачена система стимулювання природо­охоронних заходів за рахунок коштів Державного, республікансь­кого АРК та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища", в тому числі в галузі охорони об'єктів тваринного світу та середовища їх перебування².

^ § 5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу

Відповідальність за порушення фауністичного законодавства — один із видів юридичної відповідальності, який настає у разі неви­конання суб'єктами встановлених правил, вимог, обов'язків та зу­мовлює застосування до винних осіб різних заходів примусу.

Стаття 58 Закону «Про тваринний світ» містить приблизний пе­релік порушень законодавства у цій сфері. До винних осіб може бу­ти застосована дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова

та кримінальна відповідальність.

Водночас відповідальність у цій галузі має свої особливості, які визначаються специфікою об'єкта посягання. Зокрема спеціальним об'єктом посягання виступають не лише об'єкти тваринного світу, а й середовище їх перебування, розмноження, шляхи міграції. Особливістю відповідальності в цій галузі є наявність шкоди у ви­гляді незаконного добування (збирання), знищення і пошкоджен­ня об'єктів тваринного світу, особливо таких, які перебувають під

загрозою зникнення.

Адміністративна відповідальність. Підставою притягнення вин­них осіб до цього виду відповідальності є адміністративне правопо­рушення (проступок), під яким розуміють протиправну, винну (умисну чи необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на: дер­жавну власність на тваринний світ; встановлений порядок держав­ного управління, використання і охорони тваринного світу; права і законні інтереси користувачів тваринного світу; права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Адміністративні правопорушення в цій галузі з урахуванням змін і доповнень до адміністративного законодавства умовно мож­на поділити на такі групи:

а) у галузі порушення права державної власності на тваринний світ — ст. 50 Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня (КпАП);

б) у галузі охорони тваринного світу — ст.ст. 76, 85', 86', 87, 89,

90 КпАП;

в) у галузі порушення правил використання об'єктів тваринно­го світу - ст.ст. 85, 91² КпАП;

г) у галузі встановленого порядку управлінської і підприємниць­кої діяльності - ст.ст. 88, 88', 88², 163, 166, 188⁵ КпАП.

До адміністративної відповідальності за цими складами правопо­рушень можуть бути притягнені громадяни України, іноземні гро­мадяни і особи без громадянства, які на момент учинення проступ­ку досягли шістнадцятирічного віку. За окремі порушення можуть бути притягнені до цього виду відповідальності військовослужбовці, посадові особи. Не підлягають притягненню до адміністративної відповідальності особи, які діяли за умов крайньої необхідності.

Основними видами адміністративних стягнень є: штрафи у розмірах від 0,1 до 4 неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян; конфіскація незаконно добутих об'єктів тваринного світу, рушниць та інших знарядь і засобів учинення правопорушення, які є особистою власністю порушника; позбавлення права полювання на термін до трьох років з конфіскацією мисливської зброї.

У межах виключної (морської) економічної зони України до винних осіб, які порушили вимоги щодо охорони, використання і відтворення живих ресурсів моря, може бути застосовано штраф від 440 до 6600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів і знарядь, із застосуванням яких учинено по­рушення, чи без такої з безоплатним вилученням незаконно добу­тих ресурсів. За забруднення морського середовища речовинами, шкідливими для здоров'я людей або живих ресурсів моря, може бу­ти застосована конфіскація морського, повітряного судна або спо­руди, з якої вчинено забруднення (Закон України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України»)'.

Розглядати справи про адміністративні правопорушення в галузі ви­користання, відтворення і охорони тваринного світу уповноважені ор­гани рибоохорони, органи мисливського господарства, органи охорони навколишнього природного середовища України, а також районні (міські) суди за місцем затримання порушника (ч. З ст. 27 Закону).

Рішення цих органів у частині притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності можуть бути оскаржені в суді.

Кримінальна відповідальність. Кримінальний кодекс (КК) Ук­раїни передбачає кілька складів злочинів у галузі порушення зако­нодавства в галузі охорони, використання і відтворення тваринно­го світу. Так, кваліфікаційними ознаками незаконного полювання відповідно до ст. 161 КК України є полювання в заборонений час або в недозволених місцях, або забороненими знаряддями і спосо­бами, що завдало значної шкоди, або полювання на заборонених звірів і птахів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Установлена кримінальна відповідальність за незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 162 КК України); за проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 163 КК України); за порушення сере­довища перебування рибних запасів морських ссавців і водних без­хребетних (живих ресурсів моря) у межах континентального шель­фу України (ст. 163' КК України); за забруднення водних об'єктів, в тому числі моря, а так само забруднення атмосферного повітря шкідливими речовинами, якщо вони призвели до захворювання людей, масового знищення об'єктів тваринного і рослинного світу у великих розмірах (ст.ст. 228, 228' КК України).

До винних осіб застосовуються кримінальні штрафи у великих розмірах, виправні роботи на термін до одного року, позбавлення волі на різні терміни.

Майнова відповідальність. Притягнення винних осіб до адміністративної чи кримінальної відповідальності не звільняє їх від відшкодування збитків, заподіяних ними внаслідок порушення зако­нодавства у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, у порядку та розмірах, встановлених законодавством України. Для цього виду відповідальності характерно те, що розмір шкоди, як правило, визначений фауністичним законодавством у вигляді такс — конкретних, попередньо обрахованих і закріплених у законодавстві грошових сум, розмірів збитків за кожну одиницю тварин, залежно від виду тварин, їх екологічної цінності, оптимальних витрат на відтворення об'єктів, яким завдана шкода. Якщо неможливо зафіксувати кількість загиблих тварин (загибель риби у водоймах від отруєння), то підрахунок збитків обчислюється на підставі спеціаль­них методик, розроблених і затверджених спеціально уповноважени­ми державними органами. У випадках, коли розмір відшкодування збитків не визначений спеціальним законодавством про охорону тваринного світу, застосовуються ст.ст. 440, 453 Цивільного кодексу УРСР (постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи»)'.

Так, за збитки, заподіяні незаконним добуванням або знищен­ням диких звірів і птахів, крім видів, занесених до Червоної кни­ги України, спільним наказом Мінлісгоспу України та Мінекобез-пеки України від 12 березня 1996 р. № 24/32² затверджено такси для нарахування розміру стягнення. Розмір стягнення визна­чається через неоподатковувані мінімуми доходів громадян. На­приклад, за незаконне добування або знищення бурого ведмедя розмір стягнення становить 110 неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян.

Розмір збитків, заподіяних незаконним добуванням чи знищен­ням тварин, занесених до Червоної книги України, визначається відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 1 червня 1993 р. «Про розміри компенсації за добування (збирання) та шко­ду, заподіяну видам тварин і рослин, занесеним до Червоної кни­ги України»³ та залежить від категорії тварин (що зникають, рідкісні, уразливі тощо). Відшкодування заподіяної шкоди відбу­вається за положеннями Порядку справляння компенсації за добу­вання (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затвердженого наказом Мінекобезпеки України від

14 червня 1999 р. № 129⁴.

Для обчислення розміру шкоди, завданої незаконним добуван­ням чи знищенням диких звірів і птахів або руйнуванням їх житла, місць перебування і розмноження на територіях природно-за­повідного фонду, застосовуються такси, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. № 521⁵. Так, за назаконне добування або знищення одного бурого ведмедя застосо­вується такса в сумі 3000 гривень; за лося, оленя плямистого — 2000 гривень; за свиню дику — 850 гривень; за осетра — 550 гри­вень тощо.

Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну рибним запасам, може обчислюватись як за допомогою такс, так і за допомогою ме­тодик. Так, громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, винні в незаконному добуванні (збиранні) або зни­щенні цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу, несуть відповідальність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. № 32', якою затверджені такси для обчислення розміру відшкодування зазначених збитків. Зокрема, вказаною по­становою затверджено три такси, за якими, у кратності неоподат­ковуваного мінімуму доходів громадян, відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок незаконного добування (збирання) або зни­щення цінних видів риб, водних безхребетних та водних рослин у рибогосподарських водоймах України (наприклад, осетер — ЗО, фо­рель — 3 тощо); водних безхребетних і водних рослин, що є при­родним багатством континентального шельфу України (краб — 0,3, молюски — 0,006 тощо); живих організмів у виключній (морській) економічній зоні України, а також анадромних видів риб, що утво­рюються у річках України за межами цієї зони (осетер, севрюга — ЗО; кефаль — 3 тощо).

Юридичні особи, в тому числі й іноземні, громадяни, які спри­чинили шкоду рибному господарству незаконним виловом риби, іншими порушеннями, відшкодовують її у порядку, визначеному Методикою розрахунків збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення правил рибальства та охорони рибних за­пасів, затвердженою Мінприроди та Держрибгосппромом України 11 вересня 1992 р.

Збитки, заподіяні рибному господарству внаслідок забруднення рибогосподарських водойм стічними водами та шкідливими речо­винами, обчислюються відповідно до Методики розрахунку збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення за­конодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженої Мінекобезпеки України 18 травня 1995 р. Зазначені методики допомагають здійснювати підрахунки збитків, завданих рибним ресурсам, на підставі спеціальних формул з кожного виду порушень і по кожній стадії їх розвитку з визначенням загальних втрат рибного господарства спочатку в натуральному, а потім у вартісному вираженні.

Розміри відшкодування збитків, завданих об'єктам тваринного світу, обчислюються за зазначеними таксами та методиками поса­довими особами органів рибного господарства, лісового господар-•тва, охорони навколишнього природного середовища, їх органів на місцях, яким надано право нЩсладання адміністративних стяг­нень.

Крім відшкодування збитків, незаконно добуті об'єкти тварин­ного світу підлягають вилученню у правопорушника і передачі для реалізації торговельним або заготівельним організаціям.

Доходи від відшкодованих збитків, від реалізації незаконно до­бутих об'єктів тваринного світу або продукції, виробленої з них, чи їх вартості, підлягають зарахуванню до державного, республікансь­кого Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони на­вколишнього природного середовища. Якщо шкоду заподіяно гро­мадянам або суб'єктам колективної власності на тваринний світ, вона стягується з відповідачів на їх користь.

Дисциплінарна відповідальність за порушення фауністичного законодавства настає внаслідок порушення особою трудових обов'язків, пов'язаних з охороною, використанням і відтворенням тваринного світу.

Контрольні питання:

1. Якими ознаками характеризується тваринний світ як об'єкт правового регулювання використання та охорони?

2. Які об'єкти тваринного світу підлягають правовій охороні?

3. Які форми та види використання тваринного світу визначені законодавством?

4. Особливості використання тваринного світу з метою ведення мисливського господарства.

5. Правове забезпечення полювання.

6. І ТІ о таке рибальство за чинним законодавством?

7. Особливості використання об'єктів тваринного світу в науко­вих, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях.

8. Які особливості плати за використання об'єктів тваринного світу?

9. Які органи здійснюють управління і контроль у галузі вико­ристання і охорони тваринного світу?

10. Які функції управління здійснюються в галузі використання . і охорони тваринного світу?

11. Як забезпечується відшкодування шкоди за порушення за­конодавства про тваринний світ?

Глава 6 Правова охорона атмосферного повітря

Питання до теми:

1. Атмосферне повітря як об'єкт правового регулювання, охоро­ни і використання.

2. Управління і контроль у галузі охорони атмосферного повітря і його функції.

3. Правові заходи охорони атмосферного повітря.

4. Відповідальність за порушення законодавства про охорону ат­мосферного повітря.

§ 1. Атмосферне повітря як об'єкт правового регулювання, охорони і використання

Атмосферне повітря є одним з основних життєво важливих елементів навколишнього природного середовища (ст. 1 Закону України від 16 жовтня 1992 р. «Про охорону атмосферного повітря»)'. Воно виконує численні функції, серед яких основни­ми визначаються: біологічна, виробнича, транспортна. Під атмо­сферним повітрям прийнято розуміти природний об'єкт, який складається з природної суміші газів і утворює зовнішню обо­лонку Землі. Без атмосферного повітря неможливе життя всіх живих організмів (на суші, у воді, у повітрі). На виробництві ат­мосферне повітря застосовується як сировина і як допоміжний матеріал (окислювач, охолоджувач). Сучасна хімічна, енергетич­на, металургійна, мікробіологічна промисловість неможлива без широкого застосування кисню, азоту та інших газів, що входять до складу атмосферного повітря. Атмосферне повітря слугує просторовим середовищем функціонування повітряного транс­порту.

Науково-технічний прогрес, -який торкнувся всіх сторін суспільного життя, значні темпи розвитку виробництва, ур­банізація населених пунктів, збільшення щільності населення знач­но розширили масштаби згубної діяльності людини на навколишнє природне середовище. Цей вплив має негативні наслідки, які відо­бражаються і на зменшенні кисню в атмосфері, і на погіршенні гідрологічного режиму планети та її клімату.

На сьогодні забруднення атмосфери розглядається не лише як локальний чи національно-регіональний процес, але й з урахуван­ням його впливу — в масштабі всіх континентів і планети в ціло­му. Зміна якісного складу повітря тягне за собою зміни в якісному складі повітряного простору (басейну) та ґрунтового покриву і на­впаки. Ці зміни негативно впливають на стан здоров'я людей, тва­рин, лісове, сільське, комунально-побутове господарства, транс­порт, зв'язок, промисловість. Тому зрозуміла турбота української держави про збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення.

Україна здійснює комплекс науково обгрунтованих біологічних, технічних, економічних, санітарно-гігієнічних, соціальних та інших заходів, спрямованих на попередження і усунення забруднення ат­мосферного повітря. Особливе значення належить правовій охо­роні атмосферного повітря.

Правова охорона атмосферного повітря в Україні дістає вияв у нормативному регулюванні суспільних відносин у цій сфері з ме­тою збереження, поліпшення та відтворення стану атмосферного повітря, відвернення і зниження шкідливого хімічного, фізичного, біологічного та інших впливів на атмосферне повітря, забезпечен­ня раціонального використання атмосферного повітря для вироб­ничих потреб, а також зміцнення правопорядку і законності у цій галузі.

Правову основу охорони атмосферного повітря становлять за­кони України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» та «Про охорону атмосферного повітря». Цими законами і прийнятими в їх розвиток нормативними актами регулюється бага­тогранна діяльність державних органів, підприємств, установ, ор­ганізацій, посадових осіб і громадян у галузі охорони і раціональ­ного використання повітряного басейну.

Предметом правового регулювання є суспільні відносини в га­лузі охорони і використання атмосферного повітря, що виникають між організаціями, громадянами та іншими особами. Сутність їх полягає в тому, що в процесі реалізації цих відносин повинно бу­ти забезпечено збереження в чистоті і поліпшення стану атмосфер­ного повітря, попередження і зниження шкідливого впливу на ат­мосферу, який може викликати несприятливі наслідки для навко­лишнього середовища.

Специфіка атмосферного повітря як природного об'єкта зумов­лює особливості його правової охорони'. По-перше, визначаючи атмосферне повітря як природний ресурс, атмосфероохоронне за­конодавство, на відміну від інших природних об'єктів, не встанов­лює права власності на нього, хоча Конституція України від 28 червня 1996 р. відносить атмосферне повітря до об'єкта права влас­ності Українського народу. Атмосферне повітря не може бути об'єктом права власності, оскільки в силу фізичного стану і спе­цифічних властивостей воно перебуває в постійному русі, пе­ремішуванні, які не піддаються контролю з боку людини і тому неможливо практично здійснювати повноваження володіння і розпо­рядження цим природним ресурсом. Отже, не існує і проблеми охорони права власності на цей природний об'єкт.

Водночас Україна як суверенна держава в межах свого повітря­ного простору користується всіма правами територіального верхо­венства, державного суверенітету, зокрема виключним правом на використання атмосфери. У зв'язку з цим важливо підкреслити, що правова охорона атмосферного повітря — це сукупність юри­дичних приписів, що забезпечують раціональне і сприятливе збе­реження в чистоті атмосферного простору. Йдеться про охорону власне атмосферного повітря. Використання ж повітряного про­стору в діяльності, наприклад, цивільної авіації, регулюється Повітряним кодексом України, використання космічного просто­ру і його охорона регулюється в основному нормами міжнародно­го права, хоча Україною прийнято відповідний Закон «Про космічну діяльність».

У літературі атмосферне повітря розглядається як міжнародний універсальний і розподільний природний ресурс. Універсальним він є тому, що значні його маси постійно перебувають над ділян­ками Землі, які не підпадають під юрисдикцію окремих держав, і утворюють, таким чином, універсальний природний ресурс. Інша частина повітря, навпаки, підпадає під юрисдикцію окремих дер­жав і може розглядатися як природний ресурс, що підлягає роз­поділу, використовується людиною і розміщується на території двох або кількох держав. Зважаючи на свою універсальність і єдність у глобальному масштабі, атмосферне повітря не належить до національних природних ресурсів, хоча і використовується всіма державами'.

По-друге, на відміну від інших природних ресурсів, атмосферне повітря як частина навколишнього середовища в кількісному вимірі не вираховується. Але тут нормативне закріплено державний облік шкідливих впливів на атмосферне повітря.

Атмосферне повітря як природний ресурс об'єктивно містить раціональну суміш газів, що створює сприятливі умови для життєдіяльності людей, тварин, рослин тощо. Разом з тим на стан атмосферного повітря впливають два головних фактори: внесення в атмосферу забруднюючих речовин через різноманітні джерела і шкідливий фізичний вплив на нього. До останнього належить ви­промінювання, звукові коливання, шум тощо. Ці та інші фактори порушують оптимальний стан повітря, що негативно впливає на здоров'я людей, на стан і розвиток тварин і рослин. Ось чому За­кон України «Про охорону атмосферного повітря» передбачає дер­жавний облік шкідливих впливів на атмосферне повітря і таким чи­ном законодавче закріплює принцип правового регулювання впли­ву людини на атмосферу. Сутність цього принципу зводиться, перш за все, до стандартизації і нормування в галузі охорони атмо­сферного повітря.

По-третє, нормативне встановлено дозвільну систему викидів забруднюючих речовин в атмосферу, що породжує відповідні пра­вові наслідки. Так, зокрема викиди забруднюючих речовин в атмо­сферу стаціонарними джерелами можуть здійснюватися тільки за дозволами, які видаються спеціально уповноваженими на те орга­нами.

По-четверте, особливість правової охорони атмосферного повітря полягає в тому, що законодавство зосереджує основну ува­гу на правовому регулюванні охоронних відносин. Хоча слід заува­жити, що в Законі «Про охорону атмосферного повітря», крім охо­ронних, є й регулятивні норми. До них належать такі приписи, які безпосередньо спрямовані на регулювання атмосфероохоронних суспільних відносин шляхом надання їх учасникам прав і покла­дання на них обов'язків.

Отже, атмосфероохоронні відносини складаються на основі охоронних норм, за допомогою яких здійснюються державно-при­мусові заходи впливу, включаючи і заходи юридичної відповідаль­ності. Охоронні відносини завжди є владними. Аналіз Закону Ук­раїни «Про охорону атмосферного повітря» дозволяє зробити вис­новок, що в ньому переважають саме охоронні норми. Це зумов­лює також використання переважно імперативних і заборонних норм, спрямованих на забезпечення сприятливого стану атмосфер­ного повітря. Саме цим і продиктована необхідність встановлення більш жорсткого правового режиму в галузі охорони атмосферного повітря, який би забезпечував збереження атмосферного повітря в чистоті.

Велика роль у сфері регулювання атмосфероохоронних відно­син належить підзаконним нормативним актам. Серед них особли­ве значення мають постанови Кабінету Міністрів України. Так, по­становами уряду України були затверджені: Положення про поря­док здійснення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря від 29 грудня 1993 р.', Положення про порядок встановлен­ня рівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів на ат­мосферне повітря від 31 грудня 1993 р.². Положення про порядок видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 29 травня 1995 р.³ тощо.

Важливе значення в галузі охорони атмосферного повітря мають накази і інструкції центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, зокрема Інструкція про зміст та порядок складання звіту проведення інвентаризації викидів забруднюючих речовин на підприємстві'; Порядок розгляду документів та умови видачі дозволів на викиди забрудню­ючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, який затверджено наказом Мінекобезпеки від 29 грудня 1995 р.²

§ 2. Управління і контроль у галузі охорони атмосферного повітря і його функції

• Відповідно до ст. З Закону України «Про охорону атмосфер­ного повітря» управління в галузі охорони атмосферного повітря здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автоном­ної Республіки Крим, Міністерство екології та природних ре­сурсів України, Міністерство охорони здоров'я України, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи та органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства України.

Серед основних функцій управління в галузі охорони атмо­сферного повітря виділяються такі: стандартизація і нормування у галузі охорони атмосферного повітря; організація і здійснення кон­тролю та моніторингу у галузі охорони атмосферного повітря; дер­жавний облік шкідливих впливів на атмосферне повітря; вирішен­ня спорів з питань охорони і використання атмосферного повітря тощо.

Стандартизація і нормування у галузі охорони атмосферного повітря проводиться з метою встановлення комплексу обов'язко­вих норм, правил, вимог щодо охорони атмосферного повітря від забруднення, шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів та забезпечення екологічної безпеки.

Державні стандарти у галузі охорони атмосферного повітря є обов'язковими для виконання і визначають поняття та терміни, ре­жим використання й охорони атмосферного повітря, методи кон­тролю за станом атмосферного повітря, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу на атмосферне повітря, встановлюють інші ви­моги щодо охорони і використання атмосферного повітря.

Стандарти в галузі охорони атмосферного повітря розробляють­ся і вводяться в дію Міністерством екології та природних ресурсів України та Міністерством охорони здоров'я України у порядку, що визначається законодавством України.

Оскільки на стан атмосферного повітря впливають два головних фактори, а саме: а) внесення в атмосферу забруднюючих речовин че­рез різноманітні джерела забруднення і б) шкідливий фізичний вплив на навколишнє середовище (звукові коливання, зокрема шуми, ви­ промінювання тощо), то однією з найважливіших функцій управління у галузі охорони атмосферного повітря є нормування у цій сфері.

У галузі охорони атмосферного повітря встановлюються такі нормативи: нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря;

нормативи граничне допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарними джерелами; граничні нормативи утворен­ня забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне повітря при експлуатації технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів; нормативи використання атмосферного повітря як сиро­вини основного виробничого призначення; нормативи вмісту за­бруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних факторів.

Законодавством України можуть установлюватися й інші нор­мативи у галузі охорони атмосферного повітря.

Для оцінки стану атмосферного повітря встановлюються єдині для території України нормативи екологічної безпеки: граничне до­пустимі концентрації забруднюючих речовин у атмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього природного середовища;

гранично допустимі рівні акустичного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря для людей і об'єктів навколишнього природного середовища.

Для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших районів у разі необхідності можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забрудню­ючих речовин та рівні інших шкідливих впливів на атмосферне повітря.

Нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря розроб­ляються і вводяться в дію Міністерством охорони здоров'я та Міністерством екології та природних ресурсів України.

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і гранично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів на нього встановлюють­ся для кожного стаціонарного джерела викидів або іншого шкідли­вого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря по кожній із забруднюючих речовин та фактору фізичного чи біологічного впливу.

Нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речо­вин у атмосферне повітря і гранично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів на нього встановлюють­ся на рівні, при якому сумарні викиди забруднюючих речовин і шкідливий фізичний та біологічний вплив всіх джерел у такому районі з урахуванням перспективи його розвитку на період дії вста­новленого нормативу не призведуть до перевищення нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря (за найсуворішим нор­мативом).

Проекти нормативів гранично допустимих викидів забруднюю­чих речовин у атмосферне повітря від стаціонарних джерел розроб­ляються підприємствами, установами та організаціями і затверджу­ються органами Міністерства екології та природних ресурсів Ук­раїни і Міністерства охорони здоров'я України. Ці проекти погод­жуються з місцевими органами державної виконавчої влади та ор­ганами місцевого самоврядування у частині: строків виконання за­ходів щодо зниження викидів забруднюючих речовин до норматив­них рівнів; строків відселення людей і винесення об'єктів соціаль­ного призначення з санітарно-захисних зон; зниження обсягів ви­робництва та викидів забруднюючих речовин у період несприятли­вих метеорологічних умов.

Проекти нормативів гранично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря розробля­ються підприємствами, установами, організаціями і затверджують­ся органами Міністерства охорони здоров'я та Міністерства еко­логії та природних ресурсів України за погодженням з місцевими органами державної виконавчої влади і органами місцевого само­врядування у частині строків виконання заходів щодо зниження шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів до норматив­них рівнів.

Порядок розробки і затвердження нормативів гранично допус­тимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря вста­новлюється Міністерством екології та природних ресурсів Ук­раїни', а нормативів гранично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів на нього — Міністерством охоро­ни здоров'я і Міністерством екології та природних ресурсів Ук­раїни.

Законодавством України встановлюються також граничні нор­мативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмо­сферне повітря при експлуатації технологічного та іншого облад­нання, споруд і об'єктів. Для різних технологічних процесів, техно­логічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів залежно від ча­су розробки та введення в дію технологій і обладнання, наявності наукових і технічних розробок, економічної доцільності встанов­люються такі нормативи: граничні обсяги утворення забруднюючих речовин для окремих типів технологічного та іншого обладнання;

вимоги щодо проведення технологічних процесів в частині впливу на утворення забруднюючих речовин; регламенти використання та втрат сировини.

Зазначені нормативи розробляються підприємствами, установа­ми і організаціями і затверджуються Міністерством екології та при­родних ресурсів України.

Для кожного типу пересувних джерел, що експлуатуються на те­риторії України, встановлюються нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та шкідливого впливу фізичних факторів, які розробляються з урахуванням наявності технічних рішень щодо зменшення утворення забруднюючих речовин, зни­ження рівнів шкідливого впливу фізичних факторів, очищення відпрацьованих газів та економічної доцільності. Порядок розроб­ки і затвердження цих нормативів установлюється Міністерством екології та природних ресурсів України і Міністерством охорони здоров'я України.

Попередження негативного впливу на стан атмосферного повітря регулюється заходами, які передбачають державний облік у галузі охорони атмосферного повітря.

Згідно зі ст. 42 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» державному обліку підлягають: об'єкти, які шкідливо впли­вають або можуть вплинути на стан атмосферного повітря; обсяги атмосферного повітря, що використовуються як сировина основно­го виробничого призначення; види і обсяги шкідливих речовин, що викидаються в атмосферне повітря; види і розміри шкідливого впли­ву фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря.

Державний облік здійснюється за критеріями, що визначаються Міністерством екології та природних ресурсів України у частині ви­кидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і у використанні атмосферного повітря як сировини основного виробничого призна­чення, у частині шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря — Міністерством охорони здоров'я України.

Порядок здійснення державного обліку у галузі охорони атмо­сферного повітря за єдиною системою визначається постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1993 р. № 1073'.

Контроль і моніторинг у галузі охорони атмосферного повітря спрямовується на забезпечення дотримання вимог законодавства про охорону і використання атмосферного повітря всіма державни­ми органами, а також підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Державний контроль у галузі охорони і використання атмосфер­ного повітря здійснюється місцевими органами державної виконав­чої влади, Міністерством екології та природних ресурсів України, Міністерством охорони здоров'я України та їх органами на місцях у частині додержання нормативів екологічної безпеки та інших правил і нормативів, спрямованих на попередження негативного впливу на здоров'я людей; Державною автомобільною інспекцією Міністерст­ва внутрішніх справ України та її органами на місцях у частині до­держання нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьова­них газах та шкідливого впливу фізичних факторів, встановлених для відповідного типу автомобільного транспорту та сільськогосподарської техніки; іншими державними органами, а також органами місце­вого самоврядування відповідно до законодавства України.

Місцеві органи державної виконавчої влади контролюють як виконуються і дотримуються правила по оздоровленню навколиш­нього середовища, як здійснюється санітарна охорона атмосферно­го повітря. Вони забезпечують проведення заходів щодо охорони навколишнього середовища, попередження, зниження інтенсив­ності і усунення шуму у виробничих, житлових і громадських приміщеннях, у дворах, на вулицях і площах населених пунктів.

Широкими повноваженнями в галузі охорони атмосферного повітря наділені й інші спеціально уповноважені на те державні органи.

Державна служба обліку, спостереження, моніторингу і контро­лю за рівнем забруднення навколишнього середовища в Україні здійснюється Державною екологічною інспекцією центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природ­ного середовища. Санітарно-епідеміологічною службою Міністер­ства охорони здоров'я, Міністерством екології та природних ре­сурсів України. Ці органи, перш за все, несуть відповідальність за організацію і діяльність державної системи обліку, спостереження і контролю в галузі охорони атмосферного повітря.

Зокрема, до компетенції органів Міністерства екології та при­родних ресурів України належить: а) спостереження за станом ат­мосферного повітря за хімічними, радіаційними, фізичними і біологічними показниками; б) збір, зберігання, пошук і обробка інформації про стан атмосферного повітря; в) прогнозування і ви­явлення тенденцій зміни цього стану. Ці органи зобов'язані нада­вати зацікавленим державним і громадським органам, підприємствам, установам і організаціям систематичну інформацію та прогнози про рівні забруднення атмосфери під впливом госпо­дарської діяльності і метеорологічних умов.

Збір, обробка, збереження та аналіз інформації про стан атмо­сферного повітря здійснюються у рамках єдиної державної систе­ми моніторингу довкілля органами Міністерства екології та при­родних ресурсів України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, а та­кож підприємствами, установами і організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану атмосферно­го повітря'.

Крім державного контролю в галузі використання і охорони ат­мосферного повітря, здійснюється виробничий та громадський контроль.

Виробничий контроль за охороною атмосферного повітря здійснюється підприємствами, установами, організаціями, їх струк­турними підрозділами з охорони природи і раціонального викори­стання природних ресурсів у процесі господарської та іншої діяль­ності, якщо вона шкідливо впливає або може вплинути на стан ат­мосферного повітря.

Громадський контроль у галузі охорони атмосферного повітря здійснюється громадськими інспекторами з охорони навколишньо­го природного середовища відповідно до Положення про громадсь­ких інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, затвердженого наказом Мінекобезпеки від 5 липня 1999 р.'

§ 3. Правові заходи охорони атмосферного повітря

Атмосфероохоронне законодавство передбачає систему право­вих заходів дозвільного, заборонного, стимулюючого та іншого ха­рактеру, які забезпечують охорону атмосферного повітря від за­бруднення, шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього тощо.

З метою забезпечення охорони стану і складу атмосферного повітря Законом України «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 13) встановлена дозвільна система регулювання викидів в атмо­сферу, що породжує відповідні правові наслідки. Викиди забруд­нюючих речовин у атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися тільки за дозволами, які видаються органа­ми Міністерства екології та природних ресурсів України. Обсяги цих викидів визначаються на основі нормативів граничне допусти­мих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря. Поря­док видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин у атмосфер­не повітря стаціонарними джерелами встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. № 364², а також Порядком розгляду документів та умовами видачі дозволів на ви­киди в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, затвердже­ним наказом Мінекобезпеки України від 29 грудня 1995 р. № 154³.

Діяльність, пов'язана з порушенням умов та вимог щодо ви­кидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього, передбачених відповідними дозволами, може бути обмежена, тимчасово заборо­нена (зупинена) або припинена Кабінетом Міністрів України, Уря­дом Автономної Республіки Крим, місцевими органами державної виконавчої влади. Міністерством екології та природних ресурсів України, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції відповідно до законодавства України.

До правових заходів охорони атмосферного повітря належить регулювання шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря'. Рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря встановлюються на основі нормативів, а у випадках, коли на них видано дозволи, по­винні дотримуватися й інші вимоги, передбачені цим дозволом. Дозволи видаються Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством екології та природних ресурсів України та їх органа­ми на місцях з урахуванням порядку затвердження нормативів гра-нично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних фак­торів на атмосферне повітря, який передбачений ст. 8 Закону Ук­раїни «Про охорону атмосферного повітря».

Місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні своєї діяльності зобов'язані вживати необхідних за­ходів із запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря і здоров'я людини.

Згідно зі ст. 16 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» забороняються шкідливі впливи на атмосферне повітря, для яких не встановлено відповідних нормативів екологічної безпе­ки. 'У виняткових випадках такі впливи допускаються тимчасово лише з дозволу Міністерства екології та природних ресурсів Ук­раїни та Міністерства охорони здоров'я України за умови, що за цей період буде встановлено відповідний норматив та вжито не­обхідних заходів з охорони атмосферного повітря.

Законодавство про охорону атмосферного повітря зобов'язує підприємства, установи і організації, викиди забруднюючих речо­вин або шкідливі впливи фізичних та біологічних факторів яких при перевищенні встановлених граничних нормативів, аваріях та несприятливих метеорологічних умовах можуть призвести до над­звичайних екологічних ситуацій, мати заздалегідь розроблені спеціальні заходи з охорони атмосферного повітря, погоджені з ор­ганами Міністерства екології та природних ресурсів України, Міністерства охорони здоров'я України, місцевими органами дер­жавної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» зобов'язує керівників підприємств, установ і організацій при виникненні та­ких надзвичайних екологічних ситуацій повідомити про це органи, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосферно­го повітря і вжити заходів щодо охорони атмосферного повітря та ліквідації причин і наслідків його забруднення (ст. 17 Закону).

У законодавстві України містяться приписи, які спрямовані на регулювання діяльності, що впливає на погоду і клімат. Діяльність, спрямована на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ у господарських цілях, може здійснюватися підприємствами, уста­новами і організаціями тільки за дозволом Міністерства екології та природних ресурсів України та за погодженням з місцевими орга­нами державної влади, органами місцевого самоврядування.

Підприємства, установи і організації відповідно до міжнародних угод зобов'язані скорочувати і в подальшому повністю припинити виробництво і використання хімічних речовин, що шкідливо впли­вають на озоновий шар, а також скорочувати викиди діоксиду вуг­лецю та інших речовин, накопичення яких у атмосферному повітрі може призвести до негативних змін клімату.

Законодавством визначено комплекс вимог щодо охорони ат­мосферного повітря від забруднення автотранспортними та інши­ми пересувними засобами і установками та попередження впливу їх фізичних факторів.

Атмосфероохоронне законодавство України забороняє вироб-чицтво та експлуатацію транспортних й інших пересувних засобів . установок, у яких вміст забруднюючих речовин у відпрацьованих •ізах перевищує нормативи або рівні шкідливого впливу фізичних факторів (ст. 19 Закону).

Особливу увагу законодавство України приділяє охороні атмо­сферного повітря при застосуванні засобів захисту рослин, міне­ральних добрив та інших препаратів. Так, зокрема переліки засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, використання яких дозволяється в господарській діяльності, а також способи їх застосування погоджуються з Міністерством охорони здоров'я України та Міністерством екології та природних ресурсів України.

При створенні нових препаратів повинні розроблятися норма­тиви граничне допустимих концентрацій і методи визначення за­лишкової кількості цих препаратів у атмосферному повітрі. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» зобов'язує підприємства, установи та організації, а також громадян дотриму­ватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, щоб не допустити забруднення атмосферного повітря (ст. 20 Закону).

Законодавством визначено комплекс вимог щодо охорони ат-; мосферного повітря при видобуванні корисних копалин та про-• веденні вибухових робіт. Видобування корисних копалин та про­ведення вибухових робіт повинні проводитися з дотриманням правил щодо відвернення або зниження рівнів забруднення атмосферного повітря способами, які погоджуються з Міністерством екології та природних ресурсів України, Міністерством охорони здоров'я та іншими органами відповідно до законодавства Ук* раїни. Одночасно забороняється розміщення в населених пунк­тах нових териконів і відвалів, які можуть бути джерелами за­бруднення атмосферного повітря або іншого шкідливого впливу на нього.

Важливого значення набуває такий напрямок охорони атмо­сферного повітря, як захист його від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами. Зокрема, складування, зберіган­ня або розміщення виробничого, побутового сміття та інших відходів, які є джерелами забруднення атмосферного повітря пи­лом, шкідливими газоподібними речовинами та речовинами з не­приємним запахом або іншого шкідливого впливу, допускається лише за наявності спеціального дозволу і на територіях, визначе­них місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у межах встановлених ними лімітів з до­держанням нормативів екологічної безпеки і за можливості їх по­дальшого господарського використання. При цьому не допус­кається спалювання зазначених відходів на території підприємств, установ, організацій і населених пунктів, за винятком випадків, ко­ли це здійснюється з використанням спеціальних установок з до­держанням вимог щодо охорони атмосферного повітря. Одночасно законодавство зобов'язує власників або уповноважені ними органи управління підприємств, установ і організацій забезпечувати пере­робку, утилізацію та своєчасне вивезення відходів, які забруднюють атмосферне повітря, на підприємства, що використовують їх як си­ровину, або на спеціальні звалища.

До правових заходів охорони атмосферного повітря належить регулювання шкідливого фізичного впливу (звукові коливання, включаючи шуми, та ін.) на атмосферу'. Ці заходи стосуються:

створення і впровадження малошумних машин і механізмів на ос­нові технічного нормування; поліпшення конструкцій транспорт­них засобів та умов їх експлуатації, а також утримання в належно­му стані залізничних і трамвайних колій, автомобільних шляхів, ву­личних покриттів; розміщення підприємств, транспортних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелами шуму при плануванні і забудові населених пунктів відповідно до встановле­них санітарно-технічних вимог та карт шуму; виробництва будівельних матеріалів, конструкцій і технічних засобів та споруд з необхідними акустичними властивостями; проведення ор­ганізаційних заходів для відвернення і зниження виробничих, ко­мунальних, побутових і транспортних шумів, включаючи введення раціональних схем і режимів руху залізничного, повітряного, вод­ ного та автомобільного транспорту у межах населених пунктів (ст. 23 Закону).

Певні обов'язки у цій сфері покладені і на громадян. Вони зо­бов'язані дотримуватися вимог, встановлених з метою боротьби з побутовим шумом у квартирах, а також у дворах житлових бу­динків, на вулицях, у місцях відпочинку та інших громадських місцях. Міські (районні) ради приймають спеціальні рішення, які спрямовані на відвернення і зниження шуму.

До основних правових засобів, які спрямовані на попереджен­ня забруднення атмосфери, належить правова регламентація охо­ронних вимог при розміщенні і розвитку міст та інших населених пунктів; розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції і введенні в експлуатацію підприємств, споруд та інших об'єктів, які впливають на стан атмосферного повітря; регламентація вимог що­до охорони атмосферного повітря при впровадженні відкриттів, ви­находів, застосуванні нової техніки, імпортного устаткування, тех­нологій і систем.

При неможливості зменшення викидів забруднюючих речовин і зниження рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних фак­торів на атмосферне повітря до встановлених нормативів діяльність відповідних підприємств, установ, організацій, споруд та інших об'єктів повинна бути припинена або їх виробничий профіль підлягає зміні відповідно до ст.ст. 15, 17, 20 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

При визначенні місць забудови, проектуванні будівництва і ре­конструкції підприємств, споруд та інших об'єктів, що впливають на стан атмосферного повітря, проводиться погодження з органа­ми, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмо­сферного повітря, та іншими органами відповідно до законодавст­ва України.

Згідно з атмосферноохоронним законодавством України (ст. 27 Закону України «Про охорону атмосферного повітря») проек­тування, розміщення, будівництво і введення в експлуатацію но­вих і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконалення існуючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткування повинно здійснюватися з обов'язковим дотриманням норм екологічної безпеки, врахуванням сукупної дії викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливо­го впливу фізичних та біологічних факторів на нього всіма діючи­ми та запланованими для будівництва спорудами і іншими об'єктами, а також з урахуванням накопичення забруднення в ат­мосфері, транскордонного його перенесення, особливостей кліматичних умов.

Законодавство забороняє будівництво та введення в експлуа­тацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, які не відповідають вимогам щодо охорони атмосферного повітря.

Для визначення екологічної безпеки при проектуванні, розміщенні і будівництві нових та реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів проводиться екологічна ек­спертиза згідно із законодавством України.

Одним із основних засобів попередження шкідливого впливу забруднюючих речовин на повітря населених пунктів є обов'язко­ве встановлення санітарно-захисних зон. Санітарно-захисні зони встановлюються з метою охорони атмосферного повітря в районах житлової забудови, масового відпочинку і оздоровлення населення при визначенні місць розміщення нових, реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, які впливають на стан ат­мосферного повітря.

Якщо внаслідок порушення встановлених розмірів та режиму санітарно-захисних зон виникає необхідність у відселенні населен­ня, виведенні з цих зон об'єктів соціального призначення або здійсненні інших заходів, підприємства, установи та організації, місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні вирішити питання про фінансування необхідних робіт і за­ходів та строки їх реалізації. У випадках, коли здійснення зазначених заходів спричинено введенням нових нормативів, їх фінансування та терміни реалізації визначаються Кабінетом Міністрів України.

З метою підтримки сприятливого стану атмосферного повітря забороняється впровадження відкриттів, винаходів та раціоналіза­торських пропозицій, застосування нової техніки, імпортного ус­таткування, технологій і систем, якщо вони не відповідають вста­новленим в Україні вимогам щодо охорони атмосферного повітря. У разі порушення встановлених вимог така діяльність припи­няється уповноваженими на те державними органами, а винні осо­би притягуються до відповідальності.

Важливу роль у галузі охорони атмосферного повітря відіграє економічний механізм забезпечення такої охорони. Для забезпе­чення охорони та ефективного використання атмосферного повітря в Україні впроваджуються організаційно-економічні захо­ди, що передбачають: встановлення лімітів викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря та інших шкідливих впливів на ньо­го; встановлення лімітів використання повітря як сировини основ­ного виробничого призначення; встановлення нормативів плати і розмірів платежів за викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря та інші шкідливі впливи на нього; встановлення норма­тивів плати за перевищення лімітів викидів, інших шкідливих впливів та видачу дозволів на використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення; надання підприємствам, установам, організаціям і громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідходних, безвідходних, енерго— і ресурсозберігаючих технологічних про­цесів, здійсненні інших природоохоронних заходів відповідно до законодавства.

Ліміти викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря стаціонарними джерелами визначаються для підприємств, установ та організацій з урахуванням граничне допустимих обсягів викидів і доводяться до них як тимчасово погоджені величини викидів за­бруднюючих речовин щодо кожного компонента.

Ліміти викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря встановлюються для підприємств Міністерства екології та природ­них ресурсів України та його органами на місцях у формі видачі дозволів на викиди.

Граничне допустимі рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря встановлюються ор­ганами Міністерства охорони здоров'я України.

Новим для атмосфероохоронного законодавства України є по­ложення про встановлення нормативів плати і стягнення платежів за забруднення атмосферного повітря та за інші шкідливі впливи на нього. Платежі за викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря та за інші шкідливі впливи на нього стягуються з підприємств, установ і організацій. Стягнення платежів не звільняє від відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря. Розміри платежів за забруднен­ня атмосферного повітря встановлюються Урядом Автономної Ре­спубліки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськи­ми державними адміністраціями на підставі лімітів викидів забруд­нюючих речовин та інших шкідливих впливів на нього і нормативів плати за них.

Порядок встановлення нормативів плати і стягнення платежів за забруднення атмосферного повітря та інші шкідливі впливи на нього визначається постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. № 303'.

§ 4. Відповідальність за порушення законодавства про охорону атмосферного повітря

Стаття 44 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» встановлює види правопорушень, вчинення яких тягне за собою адміністративну, цивільну, кримінальну й іншу відповідальність.

Правопорушеннями у галузі охорони атмосферного повітря є:

порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосфер­ного повітря; перевищення лімітів та нормативів гранично допус­тимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря; пере­вищення нормативів гранично допустимих рівнів шкідливого впли­ну фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря; вики­ди забруднюючих речовин у атмосферне повітря та використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого при­значення без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів; здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат; впровадження відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівля у зарубіжних країнах і експлуатація технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які не відповідають встановленим вимогам щодо охорони атмосферного повітря; порушення правил складування і утилізації промислових та побутових відходів, транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, міне­ральних добрив та інших препаратів, що спричинило забруднення атмосферного повітря; проектування і будівництво об'єктів з пору­шенням норм і вимог щодо охорони і використання атмосферного повітря; невиконання розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони та використання атмосферного повітря; відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, джерела за­бруднення, а також приховування або перекручування відомостей про стан екологічної обстановки, яка склалася внаслідок забруд­нення атмосферного повітря. Законодавством України може бути встановлено відпо­відальність і за інші правопорушення у галузі охорони та викорис­тання атмосферного повітря.

Адміністративна відповідальність у галузі охорони атмосферно­го повітря передбачена Кодексом України про адміністративні пра­вопорушення. Суб'єктами адміністративної відповідальності за правопорушення у галузі охорони атмосферного повітря можуть бути як посадові особи, так і громадяни.

Усі адміністративні правопорушення за суб'єктним складом поділяються на три групи: правопорушення, вчинені тільки поса­довими особами; правопорушення, які здійснюються як посадови­ми особами, так і громадянами; правопорушення, здійснені тільки громадянами.

Кодексом України про адміністративні правопорушення перед­бачені такі види адмінправопорушень у галузі охорони атмосфер­ного повітря: порушення порядку здійснення викиду забруднюю­чих речовин в атмосферу або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78); порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмо­сферних явищ (ст. 78'); недодержання вимог щодо охорони атмо­сферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79); недодержання екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об'єктів або споруд (ст. 79'); випуск в ек­сплуатацію транспортних та інших пересувних засобів з переви­щенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 80); експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 81); порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використан­ня промислових і побутових відходів (ст. 82); порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83); невиконання вимог екологічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських про­позицій, нової техніки, технологій і систем, речовин і матеріалів (ст. 91'); перевищення лімітів та нормативів використання природ­них ресурсів (ст. 91²); порушення тиші в громадських місцях (ст. 18²); невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної та ядерної безпеки або охорону природних ре­сурсів (ст. 188⁵).

Кримінальна відповідальність у галузі охорони атмосферного повітря передбачена ст. 228 Кримінального кодексу (КК) України — забруднення атмосферного повітря. Об'єктом злочинного пося­гання є суспільні відносини, що забезпечують науково обгрунтова­не раціональне використання, відновлення, поліпшення, відвер­нення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище і охорону чистоти атмосферного повітря як сприятливого середови­ща існування людини, тваринного і рослинного світу. Предметом злочину є атмосферне повітря, яке знаходиться у відкритому про­сторі у межах території держави Україна. Забруднення повітря все- ' редині приміщення не може бути кваліфіковане за ст. 228 КК Ук­раїни. У Кримінальному кодексі України є окремий склад злочину «порушення вимог законодавства про охорону праці» (ст. 135), який дістає вияв у недотриманні правил промислової санітарії.

Майнова відповідальність за порушення атмосфероохоронного законодавства наступає за певних умов і підстав. До умов такої відповідальності належать: заподіяна майнова шкода; протиправна поведінка особи, яка заподіяла шкоду; причинний зв'язок між про­типравною поведінкою такої особи і майновою шкодою, що наста­ла; винна поведінка особи, що заподіяла шкоду. Підставами відповідальності служать конкретні правопорушення, перелік яких міститься в ст. 44 Закону України «Про охорону атмосферного повітря». Наведений в цій нормі перелік правопорушень не є ви­черпним.

Особи, винні в порушенні законодавства про охорону атмо­сферного повітря, несуть майнову відповідальність незалежно від притягнення 'їх до кримінальної чи адміністративної відповідаль­ності в передбачених чинним законодавством випадках.

Як відомо, через забруднення атмосферного повітря може бути заподіяна шкода тваринам, сільськогосподарським посівам, лісам та іншій рослинності, знижена працездатність людей, забруднені водні ресурси тощо'. З метою визначення розмірів шкоди, яка підлягає стягненню у випадках, коли порушено атмосфероохорон-не законодавство, Мінекобезпеки України 18 травня 1995 р. затвер­дило Методику розрахунку розмірів відшкодування збитків, які за­подіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюю­чих речовин в атмосферне повітря².

Порядок визначення збитків встановлений цивільним законо­давством. Тому в кожному конкретному випадку вимагається ди­ференційоване застосування спеціального законодавства про поря­док визначення шкоди, яка виникла в тій чи іншій сфері діяльності внаслідок порушення атмосферного законодавства. При цьому ча­сто застосовується сукупність нормативних актів. У частині визна­чення збитків спеціальне законодавство застосовується в порядку субсидіарності, тобто додатково до основного.

Контрольні питання:

1. Назвіть законодавчі акти, які складають основу правової охо­рони атмосферного повітря.

2. Дайте визначення атмосферного повітря як об'єкта правово­го регулювання.

3. Які відносини становлять предмет атмосферного права?

4. У чому полягають специфіка атмосферного повітря як при­родного об'єкта та особливості його правової охорони?

5. Які органи державної виконавчої влади здійснюють уп­равління і контроль у галузі охорони атмосферного повітря?

6. Назвіть основні функції управління у галузі охорони атмо­сферного повітря.

7. Що являє собою стандартизація і нормування в галузі охо­рони атмосферного повітря? З якою метою вони проводяться?

8. Які органи розробляють і вводять в дію стандарти в галузі охорони атмосферного повітря? У чому полягає юридична приро­да таких стандартів?

9. Які нормативи встановлюються в галузі охорони атмосфер­ного повітря?

10. Які види юридичної відповідальності передбачені за пору­шення вимог атмосфероохоронного законодавства?

Розділ III

Природоохоронне (середовищеохоронне) право

Глава 1

Правовий режим використання та охорони природно-заповідного фонду

Питання до теми:

1. Поняття природно-заповідного фонду.

2. Правові форми та види використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду.

3. Управління в галузі організації, охорони і використання при­родно-заповідного фонду.

4. Правовий режим окремих територій та об'єктів природно-за­повідного фонду.

5. Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд.

§ 1. Поняття природно-заповідного фонду

На Землі лишилося небагато місць, які не використовуються людиною для задоволення своїх численних і постійно зростаючих потреб і які зберегли свій первісний вигляд. Особливо актуально це для України, територія якої зазнала потужного антропогенного і техногенного навантаження. На сьогодні збереглося близько 30% природної рослинності, яка перебуває на різних стадіях трансфор­мації. Особливу тривогу викликає стан збереження генофонду рідкісних і таких видів рослин та тварин, що перебувають під за­грозою зникнення, унікальних та типових природних комплексів (ландшафтів).

З метою збереження і передачі прийдешнім поколінням ба­гатств генофонду природи України окремі ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу еко­логічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність, вилу­чаються з господарського використання повністю або частково і оголошуються відповідно до екологічного законодавства тери­торією чи об'єктом природно-заповідного фонду України.

Природно-заповідний фонд України розглядається як складова частина світової системи природних територій та об'єктів, що пе­ребувають під особливою охороною, і має 6100 територій та об'єктів загальною площею 1412,8 тис. га (2,34 відсотка території України, у більшості країн Європи цей показник сягає 5—7, а в північному регіоні — 11—12 відсотків)'.

Законодавством України природно-заповідний фонд охоро­няється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання (преамбула Закону України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»)².

Сутність і зміст правового режиму природно-заповідного фонду визначається цільовим призначенням його територій та об'єктів. Саме воно повинно бути вихідним моментом для встановлення державою спеціального порядку створення таких територій та об'єктів і визначення умов їх збереження та використання у чітко визначених законом межах, а також засобів і способів охорони цих територій³.

До складу природно-заповідного фонду України входять при­родні заповідники, національні природні парки, заказники, пам'ят­ки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, пар­ки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, заповідні урочища.

За соціально-екологічною спрямованістю заповідництво в Ук­раїні поділяється на два види: природні території та об'єкти (при­родні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки приро­ди, заповідні урочища) та штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).

Класифікація форм природного заповідництва базується на принципі унікальності природного об'єкта, його наукової, історич­ної або естетичної цінності і залежить від органів, які прийняли рішення про організацію охорони природних ресурсів. Так, при­родні заповідники створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зони природ­них комплексів з усією сукупністю їх компонентів тощо; біосферні заповідники створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фо­нового моніторингу навколишнього природного середовища та йо­го вивчення; національні природні парки створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оз­доровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

Залежно від унікальності, наукової, екологічної або естетичної цінності заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендро­логічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

У свою чергу, залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками та пам'ятками природи, мети і необхідності режиму охорони заказ­ники можуть поділятися на ландшафтні, лісові, ботанічні, загаль-нозоологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногео-логічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні; пам'ятки при­роди — на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та гео­логічні.

Законодавством Автономної Республіки Крим можуть бути встановлені додаткові категорії територій та об'єктів природно-за­повідного, фонду.

Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду за­безпечується шляхом здійснення правових заходів, передбачених ст. 8 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»:

встановленням заповідного режиму, тобто такої сукупності науко­во обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визнача­ють правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, ха­рактер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використан­ня і відтворення їх природних комплексів; організацією система­тичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів (здійснення фонового моніторингу навколишнього природного середовища); проведенням комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного ви­користання (здійснення науково-дослідних робіт різного напрям­ку); додержанням вимог щодо охорони територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду під час здійснення господарської, уп­равлінської та іншої діяльності; розробки проектної, проектно-планувальної документації землевпорядкування, лісовпорядкуван­ня, проведення екологічної експертизи; запровадженням еко­номічних важелів стимулювання і охорони; здійсненням держав­ного та громадського контролю за додержанням режиму їх охоро­ни та використання; встановленням підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також зни­щення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів; проведенням широкого міжнародного співробітництва у цій сфері тощо.

Заповідна охорона природи є тим аспектом природоохоронної діяльності, який називають охороною природи у вузькому ро­зумінні, охороною природи в «чистому» вигляді, консервативною охороною, з якої, власне, і розвинувся нинішній інститут охорони природи'.

Тому на забезпечення зазначених вище заходів спрямоване законодавство України про природно-заповідний фонд України. Воно складається з основних положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (стосовно природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охо­роні) та Закону України «Про природно-заповідний фонд Ук­раїни», який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об'єктів. Систему законодавства про природно-заповідний фонд доповнюють: За­кон України від 21 вересня 2000 р. «Про Загальнодержавну про­граму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки»²; постанова Верховної Ради України від 22 ве­ресня 1994 р. «Про Програму перспективного розвитку за­повідної справи в Україні (Заповідники)»³, метою якої є поліпшення умов для збереження територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду як національного надбання, забезпечен­ня подальшого науково обгрунтованого розвитку заповідної справи в Україні до 2005 р. на основі визнання її соціального, економічного та екологічного значення для усталеного розвит­ку держави та народу України; постанова Верховної Ради Ук­раїни від 29 жовтня 1992 р., якою затверджене Положення про Червону книгу України⁴.

Важливе значення для розвитку законодавства про природно-заповідний фонд мають укази Президента України про створення територій та об'єктів загальнодержавного значення — «Про збере­ження і розвиток природно-заповідного фонду України» від 8 ве­ресня 1993 р., «Про біосферні заповідники в Україні» від 26 листо­пада 1993 р., «Про резервування для наступного заповідання цінних природних територій» від 10 березня 1994 р., «Про створен­ня національного природного парку «Вижницький» від ЗО серпня 1995 р. та ін.

На виконання вимог Закону «Про природно-заповідний фонд України» Кабінет Міністрів України затвердив постановою від 21 квітня 1998 р. № 521 такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду Ук­раїни⁵, прийняв інші рішення.

У межах своєї компетенції Міністерство екології та природних ресурсів України прийняло ряд нормативних актів, обов'язкових до виконання всіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами в частині забезпечення вимог законодавства про природно-заповідний фонд. Зокрема, наказом Мінприроди від 29 березня 1994 р. № ЗО затверджено Положення про єдині дер­жавні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-за­повідного фонду'; наказом від 26 лютого 1993 р. № 16 — Поло­ження про екологічні фонди природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків², а наказом від 11 травня 1994 р. № 43 — Інструкцію про порядок встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного зна­чення³.

Завданням законодавства про природно-заповідний фонд Ук­раїни є регулювання суспільних відносин щодо організації, охоро­ни та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій га­лузі.

Формування системи законодавства України про природно-за­повідний фонд дає можливість визначити, що у загальній системі права України формується самостійна галузь права — природно-за­повідне право. За своїм предметом та об'єктами воно тяжіє до сис­теми екологічного права, входить основним інститутом у природо­охоронне право.

§ 2. Правові форми та види використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду

Використання територій та об'єктів природно-заповідного фон­ду здійснюється на праві власності і на праві користування.

Особливостями права власності на території та об'єкти при­родно-заповідного фонду є те, що Закон «Про природно-за­повідний фонд України» деталізує питання щодо форм влас­ності на ці об'єкти. Так, ст. 4 цього Закону відносить території природних заповідників, заповідні зони біосферних за­повідників, землі та інші природні ресурси, надані національ­ним природним паркам, до власності Українського народу. Цим положенням розширюється об'єктний склад права виключної власності народу України, визначений ст. 9 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність»'. Конституцією України від 28 червня 1996 р.

У власності Українського народу можуть перебувати також регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних за­повідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Ці ж об'єкти можуть перебувати і в інших формах власності, перед­бачених законодавством України. Відповідно до цього положення можна припустити, що зазначені природні комплекси природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній, колективній та приватній власності. У свою чергу, до державної власності можуть бути віднесені території та об'єкти природно-за­повідного фонду загальнодержавного значення, а до комунальної — місцевого значення.

Суб'єкти права власності на території та об'єкти природно-за­повідного фонду — це український народ, який здійснює право власності на ці об'єкти через Верховну Раду України, держава в особі Верховної Ради України, уповноважені державні органи, Вер­ховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Се­вастопольська міські ради, інші ради, колективи підприємств, ко­лективи орендарів, кооперативні, господарські товариства і об'єднання, спілки, громадські об'єднання, релігійні та інші ор­ганізації, а також громадяни України.

У межах своїх повноважень власник на свій розсуд володіє, ко­ристується і розпоряджається належним йому майном. Ви­ключність права власності не допускає будь-яких обмежень у здійсненні цих повноважень.

Відповідно Верховна Рада України від імені народу України та держави визначає основні напрямки державної природоохоронної політики, правові основи регулювання відносин у галузі охорони, використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, визначає повноваження рад, порядок організації та діяльності органів управління у цій галузі, встановлення режимів територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Фактично, володіючи природно-заповідним фондом, Вер­ховна Рада України реалізує повноваження з користування ним че­рез відповідні спеціально уповноважені органи державного уп­равління у галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду. Розпорядження природними ресурсами при­родно-заповідного фонду Верховна Рада України реалізує не лише у формі відчуження їх, а й визначає цільове призначення територій та об'єктів природно-заповідного' фонду, вилучає їх повністю або частково з господарського користування, оголошує їх територіями чи об'єктами природно-заповідного фонду.

Існування інших форм власності на території та об'єкти при­родно-заповідного фонду спірне, оскільки відповідно до ст. 4 Зе­мельного кодексу України та ст. 7 Закону «Про природно-за­повідний фонд України» землі територій та об'єктів природно-за­повідного фонду України, землі природних територій та об'єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, історико-куль-турну, господарську цінність належать до категорії земель природо­охоронного та історико-культурного призначення і тому не можуть передаватися у колективну та приватну власність.

При цьому слід мати на увазі, що окремі території та об'єкти при­родно-заповідного фонду перебувають на праві користування у гос­подарствах наукових установ. Законодавство припускає можливість переходу права власності на ці об'єкти та території. Але в разі зміни форм власності на землю, на якій розташовані заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, заповідні урочища, пар­ки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною пере­орієнтацією охоронного зобов'язання. Це стосується, в першу чергу, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фер­мерських) господарств, інших суб'єктів.

Водночас законодавство не допускає приватизації ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків, які були ство­рені до прийняття Закону «Про природно-заповідний фонд Ук­раїни».

Право колективної та приватної власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду посвідчується державним ак­том на право власності земельними ділянками.

Суб'єкти колективної та приватної власності земель природо­охоронного призначення зобов'язані забезпечувати охорону і збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до встановленого заповідного режиму, не здійснюва­ти діяльності, яка б негативно впливала на стан природних ре­сурсів та об'єктів, використовувати їх лише за цільовим призна­ченням, здійснювати інші повноваження, визначені законодав­ством.

Право колективної чи приватної власності на земельну ділянку природоохоронного призначення припиняється на підставі рішен­ня відповідної ради у випадках, передбачених ст. 28 Земельного ко­дексу України, а саме: у випадках добровільної відмови від земель­ної ділянки, відчуження (продажу) земельної ділянки раді; викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб; система­тичного невнесення земельного податку у визначені законодавст­вом терміни; використання земельної ділянки способами, що при­зводять до її забруднення, погіршення екологічної ситуації, та в інших випадках.

Залежно від категорії, до якої віднесено територію чи об'єкт природно-заповідного фонду, вони можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Це так звані основні види використання природно-заповідного фонду (ст. 9 За­кону «Про природно-заповідний фонд України»).

Так, науково-дослідні роботи на територіях та об'єктах природ­но-заповідного фонду проводяться з метою вивчення природних процесів, забезпечення постійного спостереження за їх змінами, екологічного прогнозування, розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних ресурсів та особливо цінних об'єктів.

Основні напрямки наукових досліджень здійснюються на тери­торіях природних заповідників, біосферних заповідників, національ­них природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків відповідно до програм і планів науково-дослідних робіт, які затверджуються Національною академією наук України і Міністерством екології та природних ресурсів України'.

Здійснюються наукові дослідження відповідними науковими підрозділами, що створюються у складі спеціальних адміністрацій територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержав­ного значення, у складі спеціальних адміністрацій територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

Наукові дослідження у межах цих територій та об'єктів можуть вести й інші наукові установи на підставі відповідних угод між ни­ми та адміністрацією.

Координацію наукових досліджень здійснюють Національна академія наук України та Мінекоресурсів України.

Основною формою узагальнення результатів наукових досліджень та спостережень за станом і змінами природних ком­плексів, виконаних на територіях та об'єктах природно-заповідно­го фонду, є Літопис природи, матеріали якого використовуються для оцінки стану навколишнього природного середовища, розроб­ки заходів щодо його охорони, ефективного використання природ­них ресурсів, забезпечення екологічної безпеки (ст.ст. 41—43 Зако­ну України «Про природно-заповідний фонд України»).

Значну роль відведено використанню територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду в освітньо-виховних, оздоровчих та інших рекреаційних цілях. Безпосередній живий зв'язок, спілку­вання з унікальними природними явищами, об'єктами шляхом здійснення екскурсій, туризму сприяє формуванню у громадян впевненості у необхідності особливої охорони заповідних природ­них комплексів як національного надбання'.

Оздоровча, інша рекреаційна, освітньо-виховна діяльність на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду здійснюється спеціальними підрозділами адміністрацій цих територій та об'єктів, а також іншими підприємствами, установами та організаціями на підставі угод з адміністрацією.

Додатковими видами використання територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду є заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, ри­бальство, розміщення городів працівників цих установ тощо.

Основні і додаткові види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призна­ченню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встанов­леним вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів.

§ З.Управління в галузі організації, охорони і використання природно-заповідного фонду

Успішне використання територій та об'єктів природно-за­повідного фонду залежить від чіткого і скоординованого механізму управління ними. Управління природно-заповідним фондом є об'єктивною необхідністю і являє собою організуючу діяльність державних, самоврядних та громадських органів з практичного здійснення поставлених перед природно-заповідним фондом за­вдань і спрямована на організацію (створення) таких територій та об'єктів, їх охорону, а також використання природних комплексів у чітко визначених цілях, забезпечення єдності принципів за­повідання незалежно від завдань і мети конкретного об'єкта і його підпорядкованості, організацію обліку природних багатств цих те­риторій та об'єктів, планування розвитку науково обгрунтованої їх мережі, здійснення контролю за додержанням вимог їх правових

режимів².

Специфіка природно-заповідного фонду як об'єкта управління зумовлює здійснення державного управління ним із застосуванням таких своєрідних способів, як повне вилучення окремих ділянок землі, водного простору, природних комплексів та об'єктів з госпо­дарського використання і забезпечення збереження їх природних властивостей, формування мережі територій та об'єктів природно заповідного фонду з урахуванням ступеня і масштабів впливу лю­дей на природу, організація наукових досліджень у заповідниках, охорона їх шляхом створення спеціальних служб, забезпечення до­держання вимог заповідного режиму.

Державне управління територіями та об'єктами природно-за­повідного фонду здійснюється органами загальної, галузевої (спеціальної) і міжгалузевої компетенції. Так, Президент України визначає порядок створення територій та об'єктів природно-за­повідного фонду, здійснює заходи щодо вдосконалення їх мережі і за погодженням з компетентними органами приймає рішення про створення чи оголошення територій, об'єктів природно-заповідно­го фонду та їх охоронних зон зонами загальнодержавного значен­ня (ст. 53 Закону). Обласні, Київська, Севастопольська міські ради приймають рішення про організацію територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду місцевого значення та здійснюють контроль за додержанням їх правових режимів. Певні повноваження у цій га­лузі має Кабінет Міністрів України.

Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство екології та природних ресурсів України, а саме, спеціальний його підрозділ — Головне управління національних природних парків і заповідної справи Мінекоре-сурсів України'.

Значну роль у здійсненні управлінських функцій відіграє Ака­демія наук України, наукові, науково-дослідні установи. Так, зок­рема, вони вправі готувати та подавати клопотання про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду з науковим обгрунтуванням необхідності такого створення чи ого­лошення території чи об'єкта природно-заповідного фонду певної категорії, характеристики її цінності. На Національну академію на­ук України покладається обов'язок координувати основні напрями наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-за­повідного фонду, при цьому затверджувати програми і плани на­уково-дослідних робіт.

Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється їх спеціальними адміністраціями. Спеціальні адміністрації можуть створюватися та­кож для управління окремими об'єктами природно-заповідного фонду місцевого значення за рішенням органів, у віданні яких во­ни перебувають. До складу спеціальної адміністрації з управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду входять ди­рекції, наукові підрозділи, служби державної охорони, господарсь­кого, рекреаційного та іншого обслуговування.

Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об'єкти. Наприклад, мис­ливські та лісові заказники перебувають у віданні органів Держав­ного комітету лісового господарства України, гідрологічні або бо­лотні заказники — у віданні сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських асоціацій, фермерських господарств та інших.

Участь в управлінні територіями та об'єктами природно-за­повідного фонду вправі також брати об'єднання громадян, статути яких передбачають діяльність у галузі охорони навколишнього при­родного середовища, зокрема: шляхом внесення пропозицій щодо організації та оголошення нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду; забезпечення їх охорони, ефективного викори­стання і відтворення природних комплексів та об'єктів; сприяння державним органам у їх діяльності в цій сфері; участі у проведенні екологічної експертизи об'єктів, що негативно впливають чи мо­жуть негативно впливати на стан територій та об'єктів природно-заповідного фонду; участі у контролі за додержанням режиму таких територій та об'єктів, здійснення інших заходів (ст. 13 Закону).

Основними функціями управління у цій сфері є прогнозування розвитку заповідної справи на державному та регіональному рівнях, організація створення і оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду, розподіл і перерозподіл природних ре­сурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, проведення екологічної експертизи об'єктів, що негативно впливають чи можуть негативно впливати на стан територій та об'єктів, вве­дення до державного кадастру територій та об'єктів природно-за­повідного фонду, контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду, координація наукової діяль­ності в його межах.

Розгляньмо деякі функції управління детальніше. Так, ор­ганізація, створення і оголошення територій та об'єктів природно-за­повідного фонду складається з певних етапів. Перший етап — підготовка і подання клопотань про створення чи оголошення те­риторій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 51 Закону). Ці дії можуть здійснюватися як безпосередньо спеціально уповнова­женим органом державного управління у цій галузі, тобто Мінеко-ресурсів України, так і науковими установами, природоохоронни­ми громадськими об'єднаннями або іншими зацікавленими підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

У клопотанні повинно міститися обгрунтування необхідності створення чи оголошення території або об'єкта природно-за­повідного фонду певної категорії, характеристика природоохоронної, наукової, естетичної та іншої цінності природних комплексів та об'єктів, що пропонуються для заповідання, відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання, власників та користувачів природних ресурсів, а також відповідний карто­графічний матеріал. До клопотань додаються документи, що підтверджують або доповнюють обгрунтування необхідності ство­рення чи оголошення територій або об'єктів природно-заповідно­го фонду.

Другий етап — попередній розгляд клопотань про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 52 Закону).

Клопотання про необхідність створення чи оголошення тери­торій та об'єктів природно-заповідного фонду подаються і попе­редньо розглядаються у місячний термін відповідно:

— щодо територій та об'єктів загальнодержавного значення — Мінекоресурсів України;

— щодо територій та об'єктів місцевого значення — органами цього міністерства на місцях.

У разі схвалення клопотання Мінекоресурсів України та його органами на місцях проводиться їх погодження з власниками та первинними користувачами природних ресурсів у межах територій, рекомендованих до заповідання.

На підставі результатів погодження клопотань Мінекоресурсів України забезпечує розробку спеціалізованими проектними та на­уковими установами проектів створення природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, заказ­ників, пам'яток природи, парків-пам'яток садово-паркового мис­тецтва загальнодержавного значення.

Розробка проектів створення регіональних ландшафтних парків, заповідних урочищ, а також заказників, пам'яток природи та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва місцевого значення забезпечується органами Мінекоресурсів України на місцях.

Забезпечення розробки проектів створення ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків може бути доручено зацікавленим державним органам чи установам.

Проекти створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду підлягають державній екологічній експертизі. У разі позитив­ного висновку екологічної експертизи щодо проектів створення те­риторій та об'єктів природно-заповідного фонду всі матеріали пере­даються Мінекоресурсів України чи його органами на місцях до дер­жавних органів, уповноважених приймати рішення про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Третій етап — прийняття рішень про створення чи оголошен­ня територій, об'єктів природно-заповідного фонду та їх охоронних зон (ст. 53 Закону).

Так, рішення про створення та відведення земельних ділянок при­родним заповідникам, національним природним паркам і щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавно­го значення приймаються Президентом України. Прикладом таких рішень є Указ Президента України від 25 лютого 1993 р. № 62/93 «Про створення Азово-Сиваського національного природного парку».

Рішення про створення біосферних заповідників приймається Президентом України після вирішення цього питання відповідно до міжнародних угод. На правове забезпечення питань створення біосферних заповідників спрямований і Указ Президента від 26 листопада 1993 р. № 563/93 «Про біосферні заповідники в Ук­раїні».

Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається обласними, міськими (міст загальнодержавного зна­чення) радами, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Порядок відведення земельних ділянок природним заповідни­кам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам і видачі доку­ментів на право користування землею визначається Земельним ко­дексом України.

Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення зе­мельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам органами Мінекоресурсів України з оформленням охоронного зобов'язання.

У разі необхідності зміни меж, категорії та скасування статусу територій і об'єктів природно-заповідного фонду проводяться дії, визначені ст.ст. 51—53 Закону «Про природно-заповідний фонд України».

Відповідно до вимог ст. 55 Закону може проводитись резерву­вання цінних для заповідання природних територій та об'єктів. Мета резервування — недопущення знищення або руйнування внаслідок господарської діяльності цінних для заповідання при­родних територій та об'єктів до прийняття у встановленому поряд­ку рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду і виділення необхідних для цього коштів.

Території, що резервуються з метою наступного заповідання, за­лишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і ви­користовуються за цільовим призначенням з додержанням особли­вих вимог охорони навколишнього природного середовища, що визначаються рішеннями про резервування. Так, відповідно до Указу Президента України від 10 березня 1994 р. «Про резервуван­ня для наступного заповідання цінних природних територій» на землях, що резервуються, не допускається без погодження з Мінекоресурсів України промислове, господарське, дачне та інше будівництво, проведення меліоративних робіт, розорювання та залісення цілинних і перелогових земель та інша діяльність, яка може призвести до знищення або руйнування цінних природних комплексів та об'єктів, що підлягають заповіданню.

Рішення про резервування приймаються органами, уповноваже­ними приймати рішення про створення й оголошення відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду. До прийняття рішення про створення або розширення в установленому порядку природних заповідників та національних природних парків землі, що резервуються, залишаються у державній власності й привати­зації не підлягають.

Державний кадастр територій та об'єктів природного заповідно­го фонду як система необхідних і достовірних відомостей про при­родні, наукові та інші характеристики територій і об'єктів, що вхо­дять до складу природно-заповідного фонду, ведеться з метою оцінки цього складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану територій та об'єктів, що входять до нього, організації їх охорони й ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, зацікавлених підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, не­обхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених чин­ним законодавством (ст.ст. 56, 57 Закону).

За змістом державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду включає в себе відомості про правовий статус, належність, режим, географічне положення, кількісні та якісні ха­рактеристики цих територій та об'єктів, їх природоохоронну, на­укову, освітню, виховну, рекреаційну та іншу цінність.

Ведеться державний кадастр територій та об'єктів природно-за­повідного фонду Мінекоресурсів України та його органами на місцях.

Первинний облік кадастрових відомостей щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється спеціальними адміністраціями територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також підприємствами, установа­ми та організаціями, у віданні яких перебувають інші території та об'єкти природно-заповідного фонду.

Контроль за додержанням правового режиму територій і об'єктів природно-заповідного фонду — це визначена законодавством діяльність державних органів і громадських об'єднань, яка спрямо­вана на спостереження і перевірку дотримання юридичними і фізичними особами вимог Закону «Про природно-заповідний фонд України», інших актів законодавства та застосування до винних осіб заходів примусу.

Так, державний контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється Державною екологічною інспекцією Міністерства екології та природних ре­сурсів України, іншими спеціально уповноваженими державними органами. Відповідно до Положення про Державну екологічну інспекцію Міністерства охорони навколишнього природного сере­довища та ядерної безпеки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 244', її працівники вправі здійснювати контроль у процесі використання та охорони території і об'єктів природно-заповідного фонду, а та­кож охорони видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України (п. 5 Положення). При цьому вони вправі обстежувати у встановленому порядку підприємства, їх об'єднання, установи, ор­ганізації з метою перевірки додержання вимог екологічного права;

ставити до них вимоги щодо здійснення відповідних заходів; дава­ти обов'язкові для виконання приписи; обмежувати, зупиняти (тимчасово) діяльність об'єктів, що можуть негативно впливати на стан територій та об'єктів природно-заповідного фонду, зокрема через подання про припинення фінансування таких об'єктів у разі відсутності проведення їх екологічної експертизи; зупиняти, огля­дати та затримувати (тимчасово) будь-які транспортні засоби, пе­ревіряти документи, що засвідчують право користування природ­ними ресурсами, складати акти перевірок і протоколи про пору­шення законодавства про природно-заповідний фонд; розглядати справи про адміністративну відповідальність у цій галузі; виконува­ти інші повноваження.

У межах своїх повноважень певні контрольні функції здійсню­ють працівники служб державної охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду². Так, відповідно до положень ст. 61 Закону вони вправі вимагати від громадян і посадових осіб пояс­нення у зв'язку з порушенням режиму відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон; перевіря­ти у громадян та посадових осіб посвідчення на право перебуван­ня, використання природних ресурсів та здійснення іншої діяль­ності у межах відповідних територій та об'єктів природно-за­повідного фонду; доставляти порушників установленого режиму з метою з'ясування особи; складати протоколи про порушення вимог законодавства, надсилати їх відповідним органам для притягнення винних осіб до відповідальності; вилучати у порушників предмети знаряддя незаконного використання природних ресурсів, транс­портні засоби, відповідні документи та здійснювати інші дії.

Важливу роль у здійсненні контролю за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду відведено здійсненню моніторингу довкілля на цих територіях та об'єктах.

Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Ук­раїні (Заповідники) передбачається визначати в межах територій природно-заповідного фонду розташування спеціальних полігонів для спостереження, збору, обробки, збереження та'аналізу фоново­го еталонного стану навколишнього природного середовища у ме­жах цих екологічних систем. З цією метою програмою передба­чається створення системи централізованого опрацювання інфор­мації, яка матиме комп'ютерний банк даних зі структурою взаємо­пов'язаних блоків: географічного, екологічного, ботанічного, зоо­логічного та інших.

Громадський контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється громадськими інспектора­ми охорони навколишнього природного середовища, які проводять свою діяльність відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, затвердженого на­казом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 5 липня 1999 р. № 150'.

Крім здійснення громадського контролю в цій галузі, громадя­ни вправі брати участь й у інших заходах, спрямованих на охорону та раціональне використання територій і об'єктів природно-за­повідного фонду (ст. 10 Закону).

§ 4. Правовий режим окремих територій та об'єктів природно-заповідного фонду

Досягнення мети, задля якої створюються території та об'єкти природно-заповідного фонду, можливе лише за умови забезпечення збереження заповідних територій та необхідної поведінки усіх уста­нов, організацій та громадян, що вступають у відносини з приводу природно-заповідного фонду. Це досягається шляхом встановлення спеціального правового режиму, який в юридичній літературі іме­нується заповідним. Заповідний режим можна визначити як закріплений у правових нормах порядок збереження і використан­ня заповідних комплексів відповідно до їх цільового призначення.

Заповідний режим включає в себе закріплення в правових нор­мах правил двоякого характеру:

1) умови, від яких залежить збереження природних територій та об'єктів у стані, необхідному для виконання покладених на них за­вдань і цілей — правові умови заповідного режиму;

2) умови користування територіями та об'єктами природно-за­повідного фонду — правові вимоги заповідного режиму, що зво­дяться до встановлення правил необхідної поведінки осіб, які всту­пають у відповідні відносини².

Особливістю цього режиму є те, що, з одного боку, він залежить від необхідності забезпечення збереження заповідного об'єкта у природному стані, а з іншого — у цільовому його використанні. Характерною рисою режиму є те, що він відображає як загальні ри­си, притаманні охороні території чи об'єкта природно-заповідного фонду як єдиного цілого, так і специфіку охоронного режиму кож­ного з елементів цього комплексу (земель, лісів, вод, тваринного світу тощо), але з урахуванням їх взаємозв'язку та взаємообумовле-ності.

Особливість режиму полягає також у тому, що межі його дії не збігаються з територіальними межами заповідника. Значною мірою цей режим поширюється на суміжні із заповідниками ділянки зе­мель, відведені під охоронні зони'.

Законодавче визначення режиму територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду таке: це сукупність науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяль­ності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх при­родних комплексів (ст. 14 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).

Заповідний режим регулюється вимогами розділу III Закону, а також положеннями про конкретні території та об'єкти природно-заповідного фонду, які розробляються відповідно до законодавства із зазначенням у них завдань, наукового профілю, особливостей природоохоронного режиму та характеру функціонування.

Положення про території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення затверджуються Міністерст­вом екології та природних ресурсів України, а положення про те­риторії та об'єкти природно-заповідного фонду місцевого значен­ня — його органами на місцях (ст. 5 Закону).

Правовий режим природних заповідників. Природними за­повідниками є природоохоронні, науково-дослідні установи загаль­нодержавного значення, що створюються з метою: збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зо­ни природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів; вив­чення природних процесів і явищ, що відбуваються в них; розроб­ки наукових засад охорони навколишнього природного середови­ща; ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Природні заповідники є юридичними особами. В Україні їх налічується 12; їх територія становить 0,2 відсотки від території країни.

Основними завданнями природних заповідників є збереження природних комплексів та об'єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього при­родного середовища, розробка на їх основі природоохоронних ре­комендацій, поширення екологічних знань, сприяння у підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони навколишнього при­родного середовища та заповідної справи (ч. З ст. 15 Закону). На них покладається також координація і проведення наукових досліджень на територіях заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ у регіоні.

З метою створення природних заповідників з господарського використання повністю вилучаються ділянки землі та водного про­стору з усіма природними ресурсами і надаються заповідникам у порядку, визначеному чинним законодавством України. Зокрема, порядок створення і оголошення природних заповідників визна­чається загальними нормами (ст.ст. 51, 52 Закону), рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідни­кам приймаються Президентом України (ст. 53 Закону).

З метою охорони природних комплексів та об'єктів природних заповідників на їх території встановлюється широке коло заборон­них вимог до усіх осіб, які відвідують територію заповідника (ст. 16 Закону). На території заповідника забороняється будь-яка госпо­дарська та інша діяльність, шо суперечить його цільовому призна­ченню, порушує природний розвиток процесів та явищ або ство­рює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти.

На території природного заповідника категорично заборонено:

— будівництво споруд, шляхів сполучень, лінійних та інших об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю заповідника;

— розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку населен­ня, стоянок транспорту;

— геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного режиму, руйну­вання геологічних відслонень, застосування хімічних засобів;

— усі види лісокористування;

— вилов і знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселен­ня, гніздування;

— інші види користування рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів тощо.

На території природного заповідника забороняється мисливст­во, рибальство, інтродукція нових видів тварин і рослин, проведен­ня заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму науково обгрунтовану ємкість угідь, збирання ко­лекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень.

З метою збереження і відтворення корінних природних ком­плексів, проведення науково-дослідних робіт та виконання інших завдань у природному заповіднику відповідно до проекту ор­ганізації його території та охорони природних комплексів Законом дозволяється виконання відновлювальних робіт на землях з пору­шеними корінними природними комплексами, а також відновлен­ня гідрологічного режиму, збереження та відновлення рослинних угруповань, що історично склалися, видів рослин і тварин, які зни­кають, тощо.

На території природного заповідника можуть також здійснюва­тись протипожежні і санітарні заходи, що не порушують режиму заповідника; спорудження у встановленому порядку будівель, інших об'єктів, необхідних для виконання поставлених перед ними завдань, збір колекційних та інших матеріалів, проведення науко­вих досліджень, екологічної освітньо-виховної роботи.

Проектом організації території заповідника та охорони його природних комплексів може бути передбачено виділення земельних ділянок для задоволення господарських потреб заповідників та їх працівників у сінокосінні, випасах, городах та паливі відповідно до встановлених нормативів. Проекти організації території природних заповідників та охорони їх природних комплексів розробляються спеціалізованими проектними організаціями і затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України.

В окремих випадках з дозволу Мінекоресурсів України на тери­торії заповідника можуть проводитися заходи, спрямовані на охо­рону природних комплексів, ліквідацію наслідків аварій, стихійно­го лиха, та інші цілі, не передбачені Проектом організації території заповідника та охорони його природних комплексів.

Природні заповідники очолюють спеціальні адміністрації, до складу яких входять дирекція природного заповідника, наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслугову­вання. Як об'єкти загальнодержавного значення природні за­повідники підпорядковуються Мінекоресурсів України.

Правовий режим біосферних заповідників визначається главою 2 розділу III Закону «Про природно-заповідний фонд України». Так, ст. 17 Закону визначає біосферні заповідники природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, що ство­рюються з метою збереження в природному стані найбільш типо­вих природних комплексів біосфери, здійснення фонового еко­логічного моніторингу, вивчення навколишнього природного сере­довища, його змін під дією антропогенних факторів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних за­повідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної ме­режі біосферних заповідників.

В Україні біосферних заповідників є три. Вони, як і природні заповідники, є юридичними особами і мають статус загальнодер­жавних.

Для біосферних заповідників установлюється диференційований режим охорони, відтворення та використання природних комплексів згідно з функціональним зонуванням. Так, заповідна зона

включає території, призначені для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропоген­ними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу; її режим визначається відповідно до вимог, вста­новлених для природних заповідників.

Буферна зона біосферних заповідників включає території, виділені з метою запобігання негативному впливу на заповідну зо­ну господарської діяльності на прилеглих до неї територіях; її ре­жим та порядок створення визначаються відповідно до вимог, вста­новлених для охоронних зон природних заповідників.

Зона антропогенних ландшафтів включає території традиційно­го землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності.

У межах території біосферного заповідника можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з до­держанням вимог щодо їх охорони.

Наукові дослідження, спостереження за станом навколишнього природного середовища та інша діяльність біосферних за­повідників здійснюється з урахуванням міжнародних програм.

Значного розвитку останнім часом набула така форма охорони природи, як організація національних природних парків. Створення національних природних парків передбачає збереження, відтворен­ня'і ефективне використання природних комплексів і об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність (ст. 20 Закону).

Визнання природного комплексу або окремих природних об'єктів національними природними парками зумовлює вилучення їх з господарського використання і заборону на їх території будь-якої діяльності, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекре­аційної їх цінності, адже основною характерною рисою правового режиму національних природних парків є те, що їх територію доз­воляється відвідувати у культурно-освітніх та рекреаційних цілях.

За статусом національні природні парки визнаються природоохо­ронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідни­ми установами загальнодержавного значення, на які покладаються завдання: збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів; створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони природних заповідних ком­плексів та їх об'єктів; проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, роз­робка наукових рекомендацій з, питань охорони навколишнього природного середовища та ефективного використання природних ресурсів; проведення екологічної освітньо-виховної роботи.

З урахуванням різнопланових цінностей та особливостей національних природних парків на їх території встановлюється ди­ференційований режим щодо їх охорони, відтворення та викорис­тання. Згідно з функціональним зонуванням територія поділяється на заповідну зону, зону регульованої рекреації, зону стаціонарної рекреації та господарську зону.

Найбільш загальними рисами правоохоронного режиму національних природних парків є:

1) заборона рубок лісу головного користування, промислового рибальства й мисливства, іншої діяльності, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів;

2) обмеження будівництва споруд, шляхів сполучення, ліній електропередач, проведення меліоративних та інших робіт (а в за­повідній зоні — повна їх заборона);

3) розміщення в зоні стаціонарної рекреації готелів, мотелів, кемпінгів, інших об'єктів обслуговування відпочиваючих.

На території національних природних парків за спеціальними дозволами адміністрації допускається збір грибів, ягід, плодів ди­ких дерев, вилов риби та полювання.

У зв'язку з тим, що територією національних природних парків проходить велика кількість туристів і екскурсантів, за по­годженням з керівництвом парків визначаються маршрути для пішоходів, велосипедистів, автомобілістів і представників інших видів туризму.

Відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації його території, який затверджується Кабінетом Міністрів України, до складу адміністрації парку входять спеціальні підрозділи, які організовують рекреаційну діяльність, служби охо­рони парку, господарського та іншого обслуговування, а також інші підприємства, установи і організації, які на підставі угод з адміністрацією парку здійснюють рекреаційну діяльність.

Природоохоронними рекреаційними установами Закон (ст. 23) визначає регіональні ландшафтні парки, які можуть бути місцевого чи регіонального значення. Метою утворення їх є збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочин­ку населення. Як правило, регіональні ландшафтні парки організо­вуються без вилучення природних комплексів у їх власників чи ко­ристувачів.

Основними завданнями регіональних ландшафтних парків є збе­реження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів, створення умов для туризму, відпочинку, інших видів ре­креаційної діяльності з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об'єктів.

Особливістю правового режиму регіональних ландшафтних парків є те, що на їх території з урахуванням цінностей природних комплексів та об'єктів може провадитися функціональне зонування з урахуванням вимог, встановлених для територій національних природних парків.

Заказники — одна із форм охорони природи. Основна особ­ливість їх полягає в тому, що заказники є формою охорони не всього природного комплексу, а тільки окремих його елементів, видів тваринного світу, видів рослинного світу, окремих природних об'єктів: лісових масивів, водних, геологічних об'єктів тощо.

Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або ко­ристувачів (ст. 25 Закону).

Заказники можуть бути загальнодержавного та місцевого зна­чення. Кількість їх за останні роки зросла до 1936 (станом на 1994р.)'. Найбільш розповсюджені — мисливські заказники, де за­безпечується зберігання і відтворення окремих видів мисливської фауни. Лісові заказники мають на меті збереження, відтворення і покращення лісових угідь з цінними і рідкісними деревними поро­дами, реліктовою рослинністю. Гідрологічні або болотні заказники являють собою невеликі ділянки болотних масивів разом із водой­мами, які мають наукове значення. Геологічними заказниками ого­лошуються об'єкти з рідкісними або унікальними геологічними ут­вореннями. Ділянки природи, які становлять ботанічний інтерес, оголошуються ботанічними заказниками. Заказники можуть бути й інших видів (ч. З ст. З Закону).

На територіях заказників обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим поло­женням про заказник.

Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям та завданням заказника, проводиться з додержанням загаль­них вимог охорони навколишнього природного середовища.

Зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збере­ження за Законом (ст. 26) беруть на себе власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів.

Пам'ятки природи — це взяті під охорону держави окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохорон­не, наукове, естетичне і пізнавальне значення і оголошуються пам'ятками з метою збереження їх у природному стані (ст. 17 За­кону).

Пам'ятки природи не вилучаються у їх власників або користу­вачів, але останні беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

На території пам'яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до дегра­дації чи зміни первісного стану (ст. 28 Закону).

Такий самий статус мають заповідні урочища, якими оголошу­ються лісові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають наукове, природоохоронне, естетичне значення і оголошу­ються з метою збереження їх у природному стані (ст.ст. 29, ЗО За­кону).

Заповідні урочища є об'єктами загальнодержавного значення, тоді як пам'ятки природи можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення.

Пам'ятки природи можуть поділятися на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні. У межах відповідних пам'яток природи установлюється відповідний режим використання та охо­рони природних утворень. Завдання, особливості природоохорон­ного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ визначають­ся у їх первинних облікових документах (ч. З ст. 5 Закону). Обліко­вими документами можуть бути паспорт, де міститься їх наукова характеристика, проекти організації територій пам'яток природи та заповідних урочищ, охоронні зобов'язання підприємств, установ, організацій щодо територій.

Особливій охороні підлягають зоологічні парки, які створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створен­ня експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збе­реження їх генофонду, вивчення дикої фауни та розробки науко­вих основ її розведення у неволі (ст. 35 Закону).

Зоологічні парки є культурно-освітніми установами загально­державного та місцевого значення. Під час їх створення земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарсь­кого використання і закріплюються за відповідними установами у порядку, визначеному Земельним кодексом України.

На території зоологічних парків забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збе­реженню сприятливих умов для життя тварин цих парків (ст. 36 За­кону). Відповідно до мети територія зоологічних парків підлягає зонуванню. Так, експедиційна зона призначена для стаціонарного утримання тварин і використання в культурно-пізнавальних цілях. Наукова зона призначена для здійснення науково-дослідних робіт. Відвідання її дозволяється у порядку, визначеному адміністрацією парку. Рекреаційна зона призначена для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку. У господарській зоні розміщені допоміжні господарські об'єкти.

Зоологічні парки можуть організовувати пересувні експозиції тварин, мати у своєму складі підсобні господарства, які створюють­ся для забезпечення тварин кормами.

Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва — це найвиз­начніші та найцінніші зразки паркового будівництва. Згідно із за­конодавством (ст. 37 Закону) такі об'єкти підлягають особливій охороні та використанню в естетичних, виховних, наукових, при­родоохоронних та оздоровчих цілях.

Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути за­гальнодержавного та місцевого значення. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення є природоохо­ронними рекреаційними установами. Найвідомішими в Україні пар­ками-пам'ятками садово-паркового мистецтва є Софіївський парк в Умані Черкаської області, Білоцерківський та Прилуцький парки.

Оголошення парків-пам'яток садово-паркового мистецтва про­водиться з вилученням або без вилучення природних ресурсів у їх власників або користувачів.

Для забезпечення правового режиму парків-пам'яток садово-паркового мистецтва на їх території забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них за­вдань і загрожує їх збереженню.

На їх територіях забезпечується проведення екскурсій та масо­вий відпочинок населення, проводиться догляд за насадженнями, включаючи санітарні рубки, рубки реконструкції та догляду за підсадкою дерев і чагарників ідентичного видового складу замість загиблих, вживаються заходи щодо запобігання самосіву, збере­ження деревних, чагарникових і квіткових композицій, трав'яних газонів.

На територіях парків-пам'яток садово-паркового мистецтва мо­жуть проводитися наукові дослідження, а також можуть встановлю­ватись експозиційна, наукова, заповідна та адміністративно-госпо­дарська зони.

Утримання та реконструкція парків-пам'яток садово-паркового мистецтва проводиться за проектами, що розробляються спеціалізованими науковими та проектними установами і затверд­жуються органами, у підпорядкуванні яких перебувають парки, за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів і йо­го органами на місцях.

Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених парками-пам'ятками садово-пар­кового мистецтва, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Для забезпечення необхідного режиму охорони природних ком­плексів та об'єктів, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях установлюються охоронні зони (ст. 39 Закону).

Охоронні зони встановлюються на територіях природних за­повідників, на територіях, прилеглих до окремих ділянок національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також навколо заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва.

Розміри охоронних зон визначаються відповідно до їх цільово­го призначення на підставі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях.

Правовий режим охоронних зон територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду визначається з урахуванням характеру господарської діяльності на прилеглих територіях на основі оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище. Так, в охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших об'єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на території та об'єкти при­родно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, виз­наченому Закону України від 9 лютого 1995 р. «Про екологічну експертизу»'.

Правовий режим кожної з охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається положеннями, які за­тверджуються державними органами, що прийняли рішення про їх виділення. Охоронні зони територій та об'єктів природно-за­повідного фонду враховуються під час розробки проектно-плану­вальної та проектної документації.

Фінансування заходів щодо охорони територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду здійснюється відповідно до вимог ст. 46 Закону за рахунок державного та місцевого бюджетів, фондів охо­рони навколишнього природного середовища, цільових та бла­годійних фондів, коштів підприємств, установ, організацій та гро­мадян.

Об'єкти природно-заповідного фонду можуть мати власні кош­ти, отримані ними від наукової, природоохоронної, туристсько-екскурсійної, рекламно-видавничої та іншої діяльності в межах за­повідних територій, що не суперечить їх цільовому призначенню. Ці кошти не підлягають вилученню і використовуються виключно для охорони відповідних територій та об'єктів (ст. 47 Закону).

Цільові екологічні фонди об'єктів природно-заповідного фон­ду створюються відповідно до вимог ст. 48 Закону «Про природ­но-заповідний фонд України», Положення про ці фонди, затвер­дженого наказом Мінприроди України від 26 лютого 1993 р. № 16² та включають в себе частину штрафів та грошових стягнень за шкоду, заподіяну об'єктам природно-заповідного фонду у резуль­таті порушення законодавства про природно-заповідний фонд;

кошти, одержані від реалізації конфіскованого чи вилученого майна, яке було знаряддям або предметом екологічного правопо­рушення на їх території; частину платежів за забруднення довкілля в межах цих територій; цільові та добровільні внески юридичних та фізичних осіб.

Законодавством передбачено надання податкових та інших пільг об'єктам природно-заповідного фонду (ст.ст. 49—50 Закону).

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд

Наша держава приділяє велику увагу розвиткові заповідної справи. Одним із першочергових завдань забезпечення цього роз­витку та оптимізації мережі територій та об'єктів природно-за­повідного фонду має стати посилення відповідальності за порушен­ня режиму заповідних територій'.

Стаття 64 Закону «Про природно-заповідний фонд України» містить цілу низку складів правопорушень, які є підставою для притягнення винних осіб до різних видів юридичної відповідаль­ності.

Застосування цивільної відповідальності за порушення зазначе­ного законодавства має свої особливості. Відповідно до ст. 65 ви­щезазначеного Закону розміри шкоди, заподіяної внаслідок пору­шення законодавства про природно-заповідний фонд, визначають­ся на основі кадастрової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та об'єктів, що проводиться відповідно до цього Закону та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України постановою від 21 квітня 1998 р. №521 затвердив такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах території та об'єктів природно-заповідного фонду України юридичними і фізичними особами². Особливістю цих такс є їх підвищені розміри.

Так, додатком 1 до постанови визначено такси за незаконну рубку або пошкодження деревних видів рослин і таких, що мають здерев'яніле стебло, та чагарників до ступеня припинення росту. Під незаконною рубкою слід розуміти рубку дерев і чагарників без спеціального на те дозволу або за наявністю дозволу, але не тих рослин, не на тих площах, ділянках, не в тій кількості (понад ліміт), не в ті терміни, що передбачені дозволом. Оцінка заподіяної шкоди визначається у певній кількості гривень за кожне дерево чи кущ чагарнику, залежно від діаметра дерева на висоті пенька у корі (в сантиметрах). Наприклад, за кожне дерево, зрубане або пошко­джене до ступеня припинення росту діаметром до 10 см у степовій зоні стягується 17 гривень, діаметром від 46,1 до 50 см — 1204 гривні, за кожний сантиметр діаметра понад 50 см — 40 гривень;

за кожний кущ чагарнику, ліани — 45 гривень.

У додатку 2 встановлено такси за пошкодження деревних видів рослин і таких, що мають здерев'яніле стебло, до ступеня неприпинення росту. ^Наприклад, за пошкодження дерева до ступеня не-припинення росту діаметром до 10 см стягується такса у розмірі 5 гривень.

Додаток 3 до постанови встановлює таксу за знищення або пошкодження лісових культур, молодняку природного походжен­ня, самосіву, лісових культур на площах, призначених для лісовідновлення, сіянців і саджанців у розсадниках та на план­таціях, газонів і квітників. Наприклад, за кожний гектар знище­ного або пошкодженого молодняку природного походження, са­мосіву, лісових культур віком до 5 років у встановленій зоні стя­гується 15000 гривень.

За сінокосіння і випасання худоби без спеціального на те доз­волу (додаток 4) розмір шкоди обчислюється залежно від того, чи були сіножаті і пасовища сіяних чи природних трав, за кожний їх гектар при сінокосінні або при випасанні худоби, за кожну голову великої рогатої худоби, коней, молодняка великої рогатої худоби чи кіз.

Постановою передбачено також такі порушення, як незаконний збір (або знищення) дикорослих нижчих і вищих трав'янистих рос­лин, їх квітів і плодів, ягід, горіхів, грибів, лікарської та технічної сировини, живиці та інших деревних соків, лісової підстилки, дру­горядних лісових матеріалів (додаток 5), проїзд транспорту, про­льоту та посадки літальних апаратів (такса згідно з додатком 8 стя­гується за кожну одиницю транспорту залежно від виду: мопеди, мотоцикли й моторолери — 25 гривень; легкові автомобілі, мікро­автобуси, пікапи — 40; автобуси, вантажні автомобілі — 55;

спеціальна важка транспортна техніка — 70 гривень); самовільне використання їх земель (будівництво постійних та тимчасових спо­руд, влаштування автостоянок тощо — додаток 9); незаконне добу­вання чи знищення тварин, пошкодження або знищення їх житла, місць перебування і розмноження (додаток 6); пошкодження кар-стово-спелеологічних, геологічних та гідрологічних об'єктів (дода­ток 7); знищення та пошкодження інформаційно-охоронних та інших знаків (додаток 10); знищення або пошкодження осушуваль­них канав, дренажних і протиерозійних систем, шляхів, рекре­аційних об'єктів та інших споруд (додаток 11). При цьому слід ма­ти на увазі, що за непередбачені в затверджених цією постановою таксах порушення правил відпуску деревини на пні під час здійснення лісогосподарських заходів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду застосовуються майнові стягнення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378'. За шкоду, заподіяну землям (крім лісовкритих і те­риторій зелених насаджень) у межах природно-заповідного фонду шляхом забруднення хімічними речовинами, пально-мастильними матеріалами, промисловими та іншими відходами, незаконним розорюванням, підпалом тощо стягується 20 тис. гривень за один гек­тар пошкоджених угідь.

Розміри відшкодування шкоди за зазначені порушення за вста­новленими цією постановою таксами обчислюються уповноваже­ними особами Мінекоресурсів та його органів на місцях, за­повідників, національних природних парків та інших природоохо­ронних установ, організацій, у віданні яких перебувають території та об'єкти природно-заповідного фонду, а також інших спеціально уповноважених органів, яким надано право накладати адміністра­тивні стягнення.

Порушення режиму заповідних територій включає порушення прав охорони та використання територій і об'єктів природно-за­повідного фонду. Тому правова охорона територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду і порядок використання їх забезпечується й застосуванням засобів адміністративного впливу до винних осіб відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня (КпАП). Так, ст. 91 КпАП в редакції Закону України від 6 бе­резня 1996 р. передбачається відповідальність за здійснення в ме­жах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охорон­них зон, а також територій, зарезервованих для наступного за­повідання, забороненої господарської та іншої діяльності, за пору­шення інших вимог режиму цих територій та об'єктів, самовільну зміну їх меж, невжиття заходів для попередження і ліквідації наслідків аварій або іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду.

Суб'єктами цих порушень можуть бути як громадяни України, в тому числі й іноземці, так і посадові особи. Адміністративними видами стягнення за ці порушення можуть бути штрафи у розмірі від 3 до 8 (на громадян) та від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (на посадових осіб) з конфіскацією знарядь і за­собів учинення правопорушення та незаконно добутих природних ресурсів чи без такої.

Протоколи про зазначені види адміністративних правопору­шень вправі складати громадські інспектори охорони навколиш­нього природного середовища (п. 4 ч. 2 ст. 255 КпАП).

Розглядати адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення, передбачені ст. 91 КпАП, мають право:

Головний державний інспектор України з охорони навколишнього природного середовища та його заступники, головні державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища Ав­тономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя і їх заступники, головні державні інспектори з охорони навколишньо­го природного середовища Чорного, Азовського морів та їх заступ­ники, старші державні інспектори та державні інспектори з охоро­ни навколишнього природного середовища (п. 1 ст. 242' КпАП). Крім цього, старшими державними інспекторами та державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища штраф у розмірі до 3 неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян за правопорушення, передбачене ст. 91 КпАП, може стягува­тися на місці.

Посадові особи заповідників та інших територій і об'єктів при­родно-заповідного фонду вправі складати протоколи про правопо­рушення, передбачені ст. 85 КпАП в частині порушення правил полювання, рибальства і охорони рибних запасів на цих територіях та об'єктах (п. 5 ч. 2 ст. 255 КпАП).

Кримінальне законодавство передбачає відповідальність за умис­не знищення, зруйнування чи зіпсування пам'яток історії і культу­ри, взятих під охорону держави, або територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду (ст. 207 Кримінального кодексу (КК) Ук­раїни зі змінами, внесеними Законом України від 6 березня 1996 р.). Під знищенням таких об'єктів розуміється приведення їх до по­вної непридатності з втратою можливості їх відтворення (напри­клад, повністю спалюється заповідне урочище тощо); під зруйну­ванням — спричинення об'єкту серйозних ушкоджень, внаслідок чого він втрачає свою цінність, але може бути відновлений (напри­клад, руйнується рідкісний геологічний вихід на поверхню порід, мінералів); під зіпсуванням — спричинення ушкоджень, що знижу­ють історичну, наукову, культурну чи художню цінність пам'яток, природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну цінність при­родних об'єктів (наприклад, застосовуються ядохімікати, що завда­ють шкоди рослинному або тваринному світу, забруднюються те­риторії відходами виробництва, нафтопродуктами тощо).

У разі незаконного полювання, рибальства, рубки дерев на те­риторіях та об'єктах природно-заповідного фонду відповідальність настає за статтями: 160 КК України — за незаконну порубку лісу;

ч. 2 ст. 161 КК України — за незаконне полювання; ч. 2 ст. 162 КК України — за незаконне заняття рибним, звіриним або іншим вод­ним добувним промислом. Передбачає Кримінальний кодекс Ук­раїни також відповідальність і за незаконне видобування корисних копалин на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду — ч. 2 ст. 162' КК України (зі змінами, внесеними Законом України від 6 березня 1996 р.).

До винних осіб за зазначені злочини застосовуються такі види покарань, як позбавлення волі на різні терміни, виправні роботи, штрафи у розмірі від ЗО до 200 мінімальних розмірів заробітних плат з конфіскацією незаконно добутого і знарядь, які були пред­метом злочину, конфіскацією майна або без конфіскації.

Контрольні питання:

1. Які ознаки включає в себе визначення поняття природно-за­повідного фонду?

2. Як класифікуються об'єкти та території природно-заповідно­го фонду?

3. Які об'єкти природно-заповідного фонду належать до при­родних об'єктів?

4. Назвіть основні нормативні акти, які регулюють відносини з використання та охорони об'єктів і територій природно-заповідно­го фонду.

5. У яких правових формах здійснюється використання природ­но-заповідного фонду?

6. Які види цільового використання об'єктів та територій при­родно-заповідного фонду?

7. Що таке правовий режим територій та об'єктів природно-за­повідного фонду?

8. Особливості заготівлі грибів, горіхів, лікарських рослин, ягід у межах території природних заповідників.

9. Які особливості правового режиму пам'яток природи?

10. Який порядок створення та оголошення об'єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення?

11. Які особливості управління територіями і об'єктами природ­но-заповідного фонду?

12. Які функції здійснюються органами управління в цій галузі?

13. Особливості адміністративно-правової відповідальності за порушення вимог законодавства про природно-заповідний фонд.

14. Майнова (таксова) відповідальність за шкоду, заподіяну природно-заповідному фонду.

Глава 2

Правовий режим використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів

Питання до теми:

1. Поняття і юридична природа курортних, лікувально-оздоров­чих зон та курортів.

2. Порядок утворення курортних та лікувально-оздоровчих зон, курортів. Види курортних та лікувально-оздоровчих зон і курортів.

3. Особливості управління у галузі використання та охорони ку­рортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів.

4. Правові форми використання курортних, лікувально-оздо­ровчих зон та курортів.

5. Правова охорона курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів.

6. Проблеми відповідальності за порушення режиму викорис­тання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів.

§ 1. Поняття і юридична природа курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів

Курортні зони — це освоєні природні території на землях оздо-; ровчого значення, що мають природні лікувальні ресурси та | фактори, необхідні для їх експлуатації будівлі і споруди з об'єкта-( ми інфраструктури, які використовуються, в тому числі шляхом І промислового освоєння, з метою лікування, медичної реабілітації, І профілактики захворювань та поліпшення здоров'я людей. Це — | мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа ли-I манів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси зі спри-| ятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для ви-| користання з метою лікування, медичної реабілітації та профілак­тики захворювань.

Лікувально-оздоровчі зони — це території, які мають виражені природні лікувальні, оздоровчі ресурси і фактори, сприятливі для поновлення і зміцнення здоров'я людей.

Природними лікувальними ресурсами є природні утворення, які формують особливі ландшафти і мікрокліматичні умови в регіоні, що справляють на організм людини оздоровчий ефект — пляжі, акваторії морів, внутрішні водосховища, повітряний ба­сейн, парки, лісопарки, лісні і гірські масиви, соляні (гірські) ви­робки тощо.

Природними оздоровчими факторами є природні явища, які присутні і виявляються в конкретній місцевості в найоптималь-ніших для організму людини концентраціях і сполученнях: три­валість, інтенсивність і радіаційна безпека сонячного випроміню­вання, вологість повітря, інтенсивність і направленість вітрів, рівень аеровізації атмосфери, температура навколишнього середовища.

Курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчо­го призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі, споруди з об'єктами інфраструктури, яка використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. На такій території розташовані санаторно-курортні закла­ди, заклади відпочинку і культури, видовищні підприємства, підприємства громадського харчування, торгівлі і побутового об­слуговування, призначені для обслуговування осіб, що прибувають на курорт для лікування і відпочинку.

Юридичними ознаками курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів виступають:

— підтверджена у встановленому порядку наявність природних лікувальних ресурсів або лікувальних оздоровчих ресурсів і фак­торів, придатних для використання з метою поновлення та зміцнення здоров'я людей;

— наявність відповідних висновків щодо можливості викорис­тання таких територій для лікування, оздоровлення, відпочинку, в тому числі для організації господарської діяльності;

— прийняття відповідними органами рішення про оголошення цих територій та встановлення їх меж, розмірів, видів;

— визначення порядку господарювання, проживання і природо­користування для забезпечення охорони зазначених зон, захисту їх від забруднення і передчасного виснаження.

Наявність зазначених ознак є достатньою підставою для виз­нання відповідних територій курортними і лікувально-оздоровчими зонами та встановлення для них спеціального режиму.

Правовий режим — це сукупність правил, вимог з утворення, використання, управління, охорони курортних і лікувально-оздо­ровчих зон і курортів, спрямованих на їх ефективну експлуатацію.

Уперше в законодавстві правовий режим таких зон визначено в Положенні про курорти, затвердженому постановою Ради Міністрів СРСР від 5 вересня 1973 р., згідно з яким території, зай­няті природними лікувальними засобами, приладами і спорудами для їх використання, санаторно-курортними закладами та заклада­ми відпочинку і культури, а також видовищними підприємствами, призначеними для обслуговування осіб, що перебувають на ліку­ванні і відпочинку, визначаються курортними зонами і для них встановлюється спеціальний правовий режим'. На них заборо­няється будівництво нових і розширення діючих промислових підприємств та інших об'єктів, не пов'язаних безпосередньо із за­доволенням потреб осіб, що прибувають на курорт для лікування і відпочинку, місцевого населення, а також потреб санаторно-ку­рортного і житлового цивільного будівництва. Для охорони таких територій влаштовуються округи санітарної охорони зі спеціаль­ними природоохоронними режимами, визначається система ор­ганів, відповідальних за експлуатацію природних лікувальних за­собів.

Доповнюється зміст правового режиму курортних і лікуваль­но-оздоровчих зон Законом України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно з яким в їх межах забороняється діяльність, що суперечить цільовому призначенню таких зон або може негативно впливати на ліку­вальні якості і санітарний стан території, що підлягає особливій охороні.

Згідно із Земельним кодексом України курортні і лікувально-оздоровчі зони як території, що мають природні лікувальні факто­ри, сприятливі для профілактики і лікування, відносяться до зе­мель оздоровчого призначення. Тому правовий режим зон допов­нює ст. 73 цього кодексу, яка, зокрема, забороняє передачу в ме­жах округів санітарної охорони зазначених земель земельних діля­нок у власність і надання їх у користування, в тому числі в орен­ду, тим підприємствам, закладам, організаціям та громадянам, діяльність яких несумісна з охороною природних лікувальних вла­стивостей і забезпеченням сприятливих умов для відпочинку насе­лення'.

Окремі характеристики правового режиму курортних і лікуваль­но-оздоровчих зон існують у Водному кодексі України, а саме що­до лікувальних водних об'єктів. У кодексі визначено порядок віднесення водних об'єктів до категорії лікувальних². Водночас Пе­релік водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, із зазначенням запасів вод і їх лікувальних властивостей, а також інших сприятливих для лікування і профілактики умов, затвердже­ний постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1996 р. за поданням Міністерства охорони здоров'я України, центрально­го органу виконавчої влади з питань водного господарства Ук­раїни³. Землі, на яких знаходяться зазначені водні об'єкти, відно­сяться до категорії земель оздоровчого призначення і вимагають оголошення їх курортними або лікувально-оздоровчими зонами, оскільки згідно зі ст. 63 Водного кодексу України лікувальні водні об'єкти використовуються виключно в лікувальних і оздоровчих цілях.

Правовий режим курортів визначено Законом України від 5 жовтня 2000 р. «Про курорти»' Завданнями цього закону є регу­лювання суспільних відносин у сфері організації і розвитку ку­рортів, виявлення та обліку природних лікувальних ресурсів, забез­печення їх раціонального видобутку, використання і охорони з ме­тою створення сприятливих умов для лікування, профілактики за­хворювань та відпочинку.

Для правового режиму курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів характерне:

— наявність загального і спеціального правового регулювання режиму використання і охорони;

— спрямованість їх використання виключно на лікувальні та оз­доровчі цілі;

— заборона в межах таких територій будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплива­ти на природні лікувальні ресурси і фактори;

— обмеження права користування такими територіями;

— встановлення додаткових обов'язків користувачів (у тому числі орендарів);

— наявність спеціального порядку утворення курортних, ліку­вально-оздоровчих зон, курортів;

— загальнодержавний характер власності на такі території, які складають основну частину земель оздоровчого призначення;

— встановлення спеціальної плати за користування територіями курортних і лікувально-оздоровчих зон.

§ 2. Порядок утворення курортних та лікувально-оздоровчих зон, курортів. Види курортних та лікувально-оздоровчих зон і курортів

Порядок утворення курортних і лікувально-оздоровчих зон в за­гальних рисах визначений в законодавстві. Підставою для оголо­шення територій такими зонами є виявлення на них природних лікувальних ресурсів або факторів шляхом проведення комплекс­них медико-біологічних, кліматологічних, геолого-гідрологічних, курортологічних та інших дослідницьких робіт, а також визначен­ня можливості їх використання для організації профілактики, ліку­вання, оздоровлення населення.

Визначені за результатами геолого-розвідувальних робіт експлу­атаційні запаси родовищ лікувальних підземних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, затверджуються та вносяться до Державного фонду родовищ корисних копалин України і переда­ються для використання за призначенням відповідно до законодав­ства України.

У процесі таких досліджень визначаються зовнішні межі тери­торій, що вимагають особливої охорони і виділення їх в окрему ка­тегорію земель. Віднесення таких територій до земель оздоровчого призначення здійснюється відповідно до Земельного кодексу Ук­раїни, згідно з яким віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про надання цих земель у користування, а в інших випадках — органами, що затверджують проекти землеус­трою і приймають рішення про створення об'єктів оздоровчого призначення.

До таких органів належать:

— Верховна Рада України — для місцевостей, що мають при­родні курортні та лікувальні фактори загальнодержавного значення України;

— Верховна Рада Автономної Республіки Крим — для місцево­стей в межах території республіки, за винятком місцевостей загаль­нодержавного значення;

— обласні ради — для місцевостей, що мають природні курортні і лікувальні фактори місцевого значення та які розташовані в ме­жах територій відповідних рад, за винятком місцевостей загально­державного значення.

Оголошення земель оздоровчого призначення курортними і лікувально-оздоровчими зонами відповідно до ст. 62 Закону Ук­раїни «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснюється Верховною Радою України і Верховною Радою Авто­номної Республіки Крим.

Підставою для прийняття рішення про оголошення природної території курортом є наявність на ній природних лікувальних ре­сурсів і необхідної інфраструктури для їх експлуатації та лікування людей. Клопотання про оголошення природних територій курорт­ними мають містити: обгрунтування необхідності оголошення при­родних територій курортними; характеристику природних ліку­вальних ресурсів, їх лікувальних факторів; кліматичних, інженер­но-геологічних та інших умов, сприятливих для лікування, медич­ної реабілітації та профілактики захворювань; інших цінностей природних територій, що пропонуються для оголошення курортни­ми; відомості про місцезнаходження, розміри, характер викорис­тання та про власників і користувачів природних територій;

відповідний картографічний матеріал.

Клопотання про оголошення природних територій курортними у місячний термін розглядаються спеціально уповноваженим цент­ральним чи місцевим органом виконавчої влади з питань діяльності курортів. У разі схвалення клопотання вказані органи погоджують ці клопотання з власниками чи користувачами земельних ділянок та забезпечують розроблення проектів оголошення природних територій курортними. Такі проекти підлягають державній екологічній та санітарно-гігієнічній експертизам, які проводяться відповідно до законів України «Про державну екологічну експертизу» і «Про за­безпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Рішення про оголошення природних територій курортними те­риторіями державного значення приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України, а місцевого значення — Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради за поданням відповідно Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних. Київської та Севасто­польської міських адміністрацій.

Види курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів. Курортні, лікувально-оздоровчі зони і курорти поділяються на види:

— за цінністю природних лікувальних ресурсів та факторів;

— за видами таких ресурсів.

За першою ознакою розрізняють курортні, лікувально-оздоровчі зони і курорти державного та місцевого значення. До територій державного значення відносяться такі, що мають особливо цінні і унікальні природні лікувальні ресурси. Це ресурси, які рідко зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної ре­абілітації та профілактики захворювань.

До^аких територій місцевого значення належать території, що мають/загальнопоширені природні лікувальні ресурси. Це ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної ре­абілітації та профілактики захворювань.

За другою ознакою курортні, лікувально-оздоровчі зони і курор­ти можна поділити на чотири основних види: бальнеологічні; гря­зьові; кліматичні; змішані. Території, на яких провідним природ­ним лікувальним фактором є мінеральні води, що використовують­ся для зовнішніх бальнеопроцедур, а також для прийому усередину відносяться до бальнеологічних. Якщо таким фактором виступають лікувальні грязі, що використовуються у вигляді грязьових аплікацій і грязьових тампонів для порожнинного лікування, то зо­ни відносять до грязьових. Для кліматичних зон основним ліку­вальним фактором є сприятливий клімат, зумовлений гео­графічним розміщенням місцевості, її висотою над рівнем моря, рельєфом, характером рослинності та іншими особливостями. Те­риторії, що володіють кількома природними курортними і ліку­вальними факторами, належать до змішаних, наприклад, бальнео-грязев.іх, бальнеокліматичних, кліматогрязевих і т.ін.

З урахуванням цієї ознаки визначається медичний профіль (спеціалізація) курортів. За своєю спеціалізацією курорти поділя­ються на курорти загального призначення та спеціалізовані курор­ти для лікування конкретних захворювань.

§ 3. Особливості управління у галузі використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів

Управління у галузі використання і охорони курортних, ліку­вально-оздоровчих зон та курортів тісно пов'язане з управлінням в області курортної діяльності і оздоровчого відпочинку.

Державну політику управління визначає Верховна Рада Ук­раїни шляхом законодавчого закріплення відносин у галузі ви­користання і охорони курортних і лікувально-оздоровчих зон, розвитку курортів, визначення мети, головних завдань, на­прямків, принципів і пріоритетів; встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування; створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових та інших регуля­торів розвитку курортної галузі; затвердження комплексних і цільових програм.

Управління у сфері діяльності курортів здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань діяльності курортів, Рада міністрів Ав­тономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, інші органи виконавчої влади та ор­гани місцевого самоврядування.

До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері діяльності курортів належить:

— реалізація державної політики у сфері діяльності курортів;

— забезпечення розроблення і виконання державних програм та прогнозів розвитку курортів;

— встановлення норм і правил користування природними ліку­вальними ресурсами;

— організація ведення державного обліку природних лікуваль­них ресурсів, лікувально-оздоровчих місцевостей та курортів;

— проведення державної експертизи державних програм роз­витку курортів і генеральних планів курортів, що мають державне значення, та їх затвердження;

— затвердження порядку ведення моніторингу природних тери­торій курортів і порядку створення та ведення Державного кадаст­ру природних територій курортів України і Державного кадастру природних лікувальних ресурсів України;

— вирішення інших питань у сфері діяльності курортів відповідно до законів України.

До повноважень спеціально уповноваженого центрального ор­гану виконавчої влади з питань діяльності курортів належить:

— реалізація державної політики у сфері діяльності курортів;

— розроблення і виконання державних програм та прогнозів розвитку курортів;

— координація діяльності курортних закладів (незалежно від форм власності), пов'язаної з використанням лікувальних ресурсів, а також діяльності підприємств, установ та організацій, які обслу­говують курорти;

— участь у створенні Державного кадастру природних лікуваль­них ресурсів України;

— організація наукових досліджень з метою розширення ку­рортного потенціалу держави та підвищення ефективності його ви­користання;

— ведення Державного кадастру природних територій курортів України;

— вирішення інших питань у сфері діяльності курортів відповідно до законів України.

До повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері діяльності Курортів належить:

— реалізація загальнодержавних і місцевих програм освоєння земель оздоровчого та рекреаційного призначення, генеральних планів (програм) розвитку курортів;

— здійснення контролю за раціональним використанням і охо­роною природних лікувальних ресурсів, природних територій ку­рортів і прилеглих до них округів санітарної охорони курортів;

— вирішення інших питань у сфері діяльності курортів відповідно до законів України.

До повноважень органів місцевого самоврядування у сфері діяльності курортів належить:

— затвердження місцевих програм розвитку мінеральної сиро­винної бази, раціонального використання та охорони природних ^ лікувальних ресурсів;

— управління курортами місцевого значення відповідно до за­кону;

— погодження видачі дозволів на користування природними лікувальними ресурсами державного значення;

— видача дозволів на користування природними лікувальними ресурсами місцевого значення;

— здійснення контролю за використанням природних лікуваль­них ресурсів;

— внесення до відповідних органів виконавчої влади клопотань про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення;

— вирішення інших питань у сфері діяльності курортів відповідно до законів України.

Державне управління в галузі використання та охорони курорт­них, лікувально-оздоровчих зон також здійснюють Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство охорони здо­ров'я України, Міністерство праці та соціальної політики України, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству та інші уповноважені ор­гани державної виконавчої влади.

Контроль за дотриманням правового режиму курортних, ліку­вально-оздоровчих зон і курортів та облік їх ресурсів здійснюють санаторно-курортні та лікувальні заклади як природокористувачі.

Особливості управління у галузі використання і охорони ку­рортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів виявляються і в про­цесі реалізації окремих функцій управління, таких як облік кількості та якості цих територій; державний моніторинг природ­них курортних, лікувальних, оздоровчих ресурсів і факторів; охоро­на курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів; встановлення та контроль за дотриманням нормативів їх господарського викори­стання тощо.

§ 4. Правові форми використання курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів

Курортні, лікувально-оздоровчі зони та курорти використову­ються для організації санаторно-курортної, лікувально-оздоровчої та інших видів рекреаційної діяльності.

Використання курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів

здійснюється шляхом експлуатації корисних для профілактики і лікування громадян екологічних, економічних, культурних власти­востей як природних лікувальних, оздоровчих ресурсів і факторів, так і власне території.

На визначення правових форм використання таких територій впливає форма власності на землі оздоровчого призначення, части­ною яких вони є. Землі оздоровчого призначення перебувають у державній власності і не можуть передаватися в колективну і при­ватну власність (ст. 4 Земельного кодексу України), тому правови­ми формами використання курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів може бути лише користування, у тому числі оренда.

Право користування цими територіями здійснюється в двох ви­дах: загальне і спеціальне.

Загальне користування курортними, лікувально-оздоровчими зонами і курортами здійснюють громадяни в порядку, передбаче­ному законодавством України і визначеному місцевими радами. Так, в порядку загального водокористування здійснюється корис­тування водами в оздоровчих цілях в місцях, що влаштовуються відповідними радами (ст. 64 Водного кодексу України); користу­вання сприятливим кліматом — одним з основних природних оз­доровчих факторів курортних та лікувально-оздоровчих зон.

Спеціальне користування курортними, лікувально-оздоровчими зонами і курортами здійснюють, в основному, санаторно-курортні і лікувальні заклади, заклади відпочинку і культури, видовищні підприємства, підприємства громадського харчування, торгівлі і побутового обслуговування та інші господарюючі суб'єкти, призна­чені для обслуговування громадян на таких територіях. Підставою для виникнення права спеціального користування є рішення відповідних державних органів, як правило, одночасно про утво­рення санаторно-курортних або лікувальних закладів і про переда­чу в їх користування територій, що підлягають особливій охороні. Такі відносини можуть виникати і як самостійні, наприклад, при передачі в користування підприємству джерела мінеральних вод для розливу та реалізації мінеральної води населенню.

Порядок надання в спеціальне користування курортних, лікуваль­но-оздоровчих зон і курортів розрізняється залежно від видів їх природних лікувальних ресурсів та місця розташування. Так, ко­ристування лікувальними водними об'єктами для лікувальних, ку­рортних і оздоровчих цілей регулюється Водним кодексом Ук­раїни. і

Родовища корисних копалину що належать до природних ліку­вальних ресурсів, надаються у користування юридичним і фізич­ним особам для використання з метою лікування, медичної ре­абілітації та профілактики захворювань. Порядок надання у кори­стування таких родовищ визначається Кодексом України про над­ра та іншими актами законодавства.

Розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюється за спеціальним доз­волом (ліцензією) на користування надрами в порядку, визначено­му законодавством України.

Мінеральні води, лікувальні грязі видобуваються в обсягах, ліміт яких затверджується Державною комісією України по запасах корисних копалин. Видобуток, підготовка, переробка та викорис­тання підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікуваль­них ресурсів, здійснюються згідно із затвердженими проектами та встановленими Міністерством екології та природних ресурсів Ук­раїни квотами.

Якщо курортними або лікувально-оздоровчими зонами оголошені території земель лісового фонду, то їх використання здійснюється відповідно до Лісового кодексу України.

Незалежно від підстав і порядку виникнення права користуван­ня курортними і лікувально-оздоровчими зонами права і обов'язки суб'єктів користування ними полягають у такому:

— дотримуватися цільового характеру використання таких тери­торій;

— раціонально, економне використовувати природні лікувальні ресурси та фактори;

— виконувати необхідні заходи з охорони, відтворення природ­них лікувальних ресурсів, попереджувати їх виснаження та зруйну­вання;

— вчасно вносити плату за спеціальне користування;.

— реалізовувати інші передбачені чинним законодавством для суб'єктів природокористування права та обов'язки.

Різновидом спеціального користування курортними, лікуваль­но-оздоровчими зонами та курортами є оренда. Предметом оренд­них відносин є територія, на якій розташовані природні лікувальні ресурси та фактори. При цьому орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого само­врядування: сільські, селищні, міські ради. Орендодавцями земель­них ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, об­ласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень.

Орендарями таких територій можуть бути юридичні або фізичні особи, метою діяльності яких є організація санаторно-курортної, лікувально-оздоровчої або іншої рекреаційної діяльності.

Зміст орендних відносин курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів включає, крім загальних прав і обов'язків природоко-ристувачів, спеціальні, передбачені договорами, метою яких є за­безпечення ефективного використання природних лікувальних ре­сурсів та факторів таких територій.

Правову основу для орендних відносин курортних, лікувально-оз­доровчих зон та курортів становлять Закон України від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі»' та інші норми земельного законодавства.

Спеціальне використання природних лікувальних ресурсів здійснюється за плату відповідно до Кодексу України про надра. Нормативи плати за користування природними лікувальними ре­сурсами та порядок її справляння встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Плата за земельні ділянки курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, розмір яких встановлюється відповідно до Закону України «Про плату за землю» та інших актів законодавства України.

§ 5. Правова охорона курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів

Правова охорона курортних, лікувально-оздоровчих зон та ку­рортів здійснюється державою і спрямована на забезпечення прав громадян на збереження і поліпшення здоров'я. До таких територій ставляться особливо високі екологічні вимоги.

Правова охорона курортних, лікувально-оздоровчих зон і ку­рортів включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне використання, охо­рону від несприятливого впливу, відтворення і підвищення еко­логічної цінності, додержання їх правового режиму.

Основними правовими формами охорони курортних, лікуваль-но-оздооовчих зон і курортів є:

— організація округів санітарної охорони;

— встановлення компетентними органами правил та норм з охорони і відтворення природних об'єктів;

— визначення заборон та обмежень у здійсненні господарської та іншої діяльності на їх територіях;

— закріплення прав та обов'язків з раціонального використан­ня природних об'єктів таких територій;

— запобігання забрудненню, засміченню, виснаженню природ­них об'єктів; \

— проведення обліку, контролю, ^спостереження за якістю при­родних об'єктів цих територій, додержання вимог їх правового ре­жиму;

— проведення інших заходів і встановлення інших вимог щодо охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів.

Основною організаційною формою правової охорони таких те­риторій є санітарна охорона, метою якої є збереження природних властивостей наявних лікувальних ресурсів, запобігання забруднен­ню, пошкодженню та передчасному виснаженню цих ресурсів. З цією метою в їх межах встановлюється округ санітарної (гірничо-санітарної) охорони, основні вимоги до яких встановлені Законом України «Про курорти».

Округ санітарної охорони — це територія земної поверхні, зовнішній контур якої співпадає з межею курорту. В межах цієї те­риторії забороняються будь-які роботи, що призводять до забруд­нення грунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та еко­логічний стан природних територій курортних, лікувально-оздо­ровчих зон, курортів.

Округи санітарної охорони включають в себе території лікуваль­но-оздоровчих, курортних зон, курортів. У складі округів виділяють три зони, розміри і режим яких визначаються природними умова­ми, обсягом використання природних лікувальних ресурсів і функціональним призначенням санаторно-курортних та інших лікувальних закладів, закладів відпочинку.

Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родови­ща лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких вико­ристовується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу мо­ря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів.

На території першої зони (зони суворого режиму) заборо­няється:

— користування надрами, не пов'язане з використанням при­родних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а' також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних про­ цесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс;

— прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій;

— спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів курорту;

— скидання дренажно-скидних та стічних вод;

— влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо);

— влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників;

— проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або при­родоохоронною діяльністю; постійне і тимчасове проживання гро­мадян (крім осіб, які безпосередньо забезпечують використання лікувальних факторів).

На території першої зони (зони суворого режиму) дозволяється провадити діяльність, пов'язану з використанням природних ліку­вальних факторів, на підставі науково обгрунтованих висновків і результатів державної санітарно-гігієнічної та екологічної експер­тиз виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиобвальні, протикарстові та протиерозійні роботи, будувати хвилерізи, буни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали.

Забудова цієї території (нове будівництво, реконструкція, реста­врація, капітальний ремонт та упорядкування об'єктів містобуду­вання) здійснюється відповідно до законодавства, державних стан­дартів і норм, затвердженої містобудівної документації.

Друга зона (зона обмежень) охоплює: територію, з якої відбу­вається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на по­верхню мінеральних вод або до родовищ лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції міне­ральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; при­родні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей;

територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади та за­клади відпочинку і яка призначена для будівництва таких за­кладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погіршення природних і лікувальних якостей курорту.

На території другої зони (зони обмежень) забороняється:

— будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибу­вають на курорт;

— проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з

безпосереднім упорядкуванням території;

— спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації; ^

— забруднення поверхневих водойііі\під час здійснення будь-яких видів робіт; V,

— влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогиль­ників, а також накопичувачів рідких гтвердих відходів вироб­ництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, грунту, ґрунтових вод, повітря;

— розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив;

— здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних факторів;

— скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і бала­стних вод, витікання таких вод та інших речовин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів.

Усі багатоквартирні будинки в межах другої зони (зони об­межень) повинні мати водопровід та каналізацію. Туалети у приватних будинках в обов'язковому порядку мають бути об­ладнані водонепроникними вигребами. Території тваринниць­ких ферм асфальтуються і по периметру огороджуються та об­ладнуються водовідвідними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхневих вод. При в'їзді на територію ферм' споруджуються капітальні санпропускники з дезінфекційними бар'єрами.

У разі масового поширення небезпечних та карантинних шкідників і хвороб рослин у парках, лісах та інших зелених насад­женнях за погодженням з державною санітарно-епідеміологічною службою дозволяється використання нетоксичних для людини і та­ких, що швидко розкладаються в навколишньому природному се­редовищі, пестицидів.

Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу формуван­ня і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження на­вколо курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафт­но-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фак­тори.

На території третьої зони (зони спостережень) забороняється:

1) будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, грунту та вод;

2) скидання на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітар­них рубок).

Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітарної охорони і на її території дозволяється проведення видів робіт, які не впливатимуть негативно на лікувальні та природні фактори курортних, лікувально-оздоровчих зон і курорту, не погіршуватимуть їх ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов.

У мохах округів санітарної охорони встановлюється особливий режим землекористування: забороняється передавати земельні ділянки у власність і надавати у користування, в тому числі в орен­ду, підприємствам, установам, організаціям і громадянам, діяльність яких не сумісна з охороною природних ресурсів таких територій та забезпеченням сприятливих умов для лікування насе­лення, а також проводити будь-які роботи, що ведуть або можуть призвести до забруднення грунту, повітря, поверхневих та підзем­них вод, негативних змін водного балансу, завдають шкоди зеле­ним насадженням, призводять до розвитку ерозійних процесів та негативно впливають на природні лікувальні ресурси, а також санітарний стан курортів.

Природоохоронний режим курортних, лікувально-оздоровчих зон визначається Кабінетом Міністрів України і Урядом Автоном­ної Республіки Крим згідно із законодавством України. Місцеві ра­ди, на території яких створюються такі зони, вправі видавати нака­зи, спрямовані на попередження шкоди, що може бути заподіяна природним об'єктам таких зон проведенням будівельних робіт по­близу їх чи на них, роботою автотранспорту, шумом та іншим впливом.

Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони ку­рортів державного значення затверджуються Верховною Радою Ук­раїни одночасно з прийняттям рішення про оголошення природ­них територій курортними територіями державного значення, а місцевого значення — затверджуються відповідно Верховною Ра­дою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Сева­стопольською міськими радами одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення.

Режими округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Кабінетом Міністрів України, а курортів місцевого значення — Радою міністрів Авто­номної Республіки Крим, обласними, Київською та Севасто­польською міськими державними адміністраціями відповідно до законодавства України.

Забезпечення спеціального режиму санітарної охорони ку­рортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів здійснюють: у першій зоні — користувачі природних лікувальних ресурсів; у другій і третій зонах — користувачі природних лікувальних ре­сурсів, землекористувачі та громадяни, які мешкають на таких територіях.

§ 6. Проблеми відповідальності за порушення режиму • використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів

За порушення режиму використання і охорони курортних, ліку­вально-оздоровчих зон та курортів може застосовуватися криміна­льна, адміністративна, майнова, дисциплінарна відповідальність.

Чинне законодавство не містить спеціальних норм, що передба­чають відповідальність за порушення режиму використання та охо­рони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів, що є од­ним з його недоліків. Водночас у ньому є ряд норм, застосування яких можливе у відносинах, що розглядаються.

Підставою для відповідальності є такі порушення:

— самовільне використання курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів, природних лікувальних ресурсів;

— псування, пошкодження, знищення природних курортних і лікувальних ресурсів і факторів, порушення інших вимог з їх вико­ристання та охорони;

— нецільове використання курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів;

— здійснення в межах курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призна­ченню або може негативно впливати на лікувальні якості і санітар­ний стан територій, що підлягають особливій охороні;

— самовільна забудова будівлями, спорудами курортних, ліку­вально-оздоровчих зон, курортів.

Велику частину зазначених порушень можна звести до правопо­рушень земельного, водного, лісового законодавства України.

Під самовільним використанням курортних, лікувально-оздо­ровчих зон, курортів, природних лікувальних ресурсів розуміється використання місцевостей в межах курортних, лікувально-оздоров­чих зон, курортів, встановлених у певному порядку, без відповідно­го дозволу компетентних державних органів, використання за рішенням відповідного органу, але з порушенням встановленого правового режиму, а також розробка родовищ мінеральних вод, лікувальних грязей, інших природних лікувальних ресурсів без відповідного дозволу.

Кримінальна відповідальність за зазначене правопорушення може застосовуватися за ст. 199 Кримінального кодексу (КК) Ук­раїни як за самовільне зайняття земельної ділянки після застосу­вання до винного за такі ж дії протягом року адміністративного стягнення; за ст. 162' (незаконне добування корисних копалин) КК України.

Адміністративна відповідальність за зазначене порушення пе­редбачена ст. 53' (самовільне зайняття земельної ділянки); ст. 63 (незаконне використання земель державного лісового фонду) Ко­дексу України про адміністративні правопорушення (КпАП).

За псування, ушкодження, знищення природних курортних і лікувальних ресурсів і факторів, порушення інших вимог з викори­стання і охорони зон кримінальна відповідальність можлива за ч. 2 ст. 89 (умисне знищення чи істотне ушкодження лісових масивів шляхом підпалу); ст. 160 (незаконна порубка дерев і чагарників у лісах, що виконують санітарно-гігієнічну і оздоровчу функції);

ст. 228 (забруднення водосховищ і атмосферного повітря); ст. 207 (знищення, зруйнування або псування територій природно-за­повідного фонду) КК України, якщо зазначені порушення вчинені в межах курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів.

Адміністративна відповідальність за такі порушення передбаче­на ст. 52 (псування та забруднення сільськогосподарських та інших земель); ст. 65 (незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур та молодняка); ст. 72 (пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами, відходами і покидьками); ст. 78 (викид забруднюючих речовин в атмосферу з перевищенням нормативів або без дозволу і шкідливого порушен­ня порядку здійснення впливу на атмосферне повітря); ст. 153 (по­шкодження або самовільна порубка зелених насаджень у містах) КпАП.

Порушення вимог з використання і охорони курортних і ліку­вально-оздоровчих зон, курортів, що полягає в невиконанні вимог щодо використання і охорони природних об'єктів, які знаходяться на таких територіях, тягне застосування адміністративної відповідальності (ст.ст. 53, 57, 59, 60, 67, 73 КпАП).

Під нецільовим використанням курортних, лікувально-оздоров­чих зон і курортів розуміють використання земель оздоровчого призначення для цілей, не пов'язаних з лікуванням і профілакти­кою громадян, використання водних об'єктів, визнаних лікуваль­ними у встановленому порядку, і земель водного фонду, на яких вони розташовані, для інших цілей, крім лікувальних і оздоровчих, користування надрами не для лікувальних і профілактичних цілей, якщо для цих цілей вони були надані.

При нецільовому використанні територій курортних, лікуваль­но-оздоровчих зон і курортів винні несуть адміністративну відповідальність за ст. 53 (використання земель не за цільовим при­значенням) КпАП. Крім цього, таке порушення згідно з п. 7 ст. 27 Земельного кодексу України, п. 6 ст. 55 Водного кодексу України і п. 5 ст. 26 Кодексу України про надра тягне припинення права ко­ристування територіями курортних, лікувально-оздоровчих зон або курортів.

За здійснення в межах курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів будь-якої діяльності, яка суперечить їх цільовому призна­ченню або може негативно впливати на лікувальні якості санітар­ної території, що підлягає особливій охороні, можливе застосуван­ня адміністративної відповідальності за ст. 53 (невиконання приро­доохоронного режиму використання земель) КпАП.

За самовільну забудову будівлями, спорудами курортних, ліку­вально-оздоровчих зон, курортів до винних застосовується кримінальна відповідальність за ч.ч. 2, 3 ст. 199 КК України і адміністративна відповідальність за ст.ст. 53, 63, 97 КпАП.

Порядок застосування кримінальної і адміністративної відповідальності встановлюється КК України і КпАП.

Порушення режиму використання і охорони курортних, ліку­вально-оздоровчих зон, курортів може спричинити заподіяння шко­ди, що є підставою для застосування майнової відповідальності.

Така шкода підлягає компенсації в розмірах і порядку, передба­чених чинним законодавством України залежно від виду шкоди, об'єкту посягання. Так, у разі самовільного зайняття територій ку­рортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів, псування, забруд­нення земель оздоровчого призначення і інших порушень земель­ного законодавства збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до ст.ст. 116, 117 Земельного кодексу України, ст.ст. 203, 440, 441, 453 Цивільного кодексу УРСР особами, що їх завдали. При відшкодуванні збитків, завданих такими порушення­ми, суд відповідно до ч. 7 ст. 203 Цивільного процесуального ко­дексу України має право вийти за межі заявлених позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і інтересів користувачів ку­рортних або лікувально-оздоровчих зон, курортів.

Збитки, завдані лісу на територіях курортних, лікувально-оздо­ровчих зон та курортів відшкодовуються в розмірах і порядку, вста­новленому лісовим законодавством, зокрема, відповідно до поста­нови Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р.'.

Майнова відповідальність за шкоду, завдану деревам і зеленим насадженням на територіях курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів населених пунктів регулюється спеціальним норматив­ним актом.

Діяльність підприємств, що здійснюється з порушенням режи­му використання і охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів може бути обмежена, тимчасово заборонена (зупинена) або припинена в порядку, передбаченому постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.².

Місцеві ради, державні органи охорони навколишнього природ­ного середовища, лісового господарства та інші уповноважені дер­жавні органи України в межах своєї компетенції та в порядку, вста­новленому законодавством, припиняють роботи, що здійснюються підприємствами, закладами, організаціями і громадянами, якщо під час їх проведення не виконуються встановлені спеціальні вимо­ги з використання і охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів.

Контрольні питання:

1. Визначте поняття «курортна зона» та розкрийте його юридич­ну природу.

2. Що таке лікувально-оздоровчі зони? ; 3. Що виступає юридичними факторами курортних і лікуваль-I но-оздоровчих зон?

4. Що таке правовий режим курортних, лікувально-оздоровчих зон?

; 5. Чим регулюється правовий режим курортів загальнодержав­ного значення? ^? 6. Які існують види курортних і лікувально-оздоровчих зон?

7. Який порядок оголошення територій і зон курортними, ліку­вально-оздоровчими?

8. Які особливості управління в галузі використання та охорони : курортних, лікувально-оздоровчих зон?

9. У яких правових формах здійснюється використання курорт­них, лікувально-оздоровчих зон?

10. Що таке округи санітарної охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон?

Глава З

Правовий режим використання та охорони рекреаційних зон

Питання до теми:

1. Поняття, склад і юридична природа рекреаційних зон.

2. Правовий режим і порядок створення рекреаційних зон. Ви­ди рекреаційних зон. Юридичні критерії зонування рекреаційних зон. Нормативи рекреаційної навантаженості.

3. Особливості управління в галузі використання та охорони ре­креаційних зон.

4. Правові форми використання рекреаційних зон.

5. Правова охорона рекреаційних зон.

6. Проблеми відповідальності за порушення режиму викорис­тання та охорони рекреаційних зон.

§ 1. Поняття, склад і юридична природа рекреаційних зон

Правовий режим використання та охорони рекреаційних зон сприяє реалізації права громадян на безпечне навколишнє середо­вище. Використання та охорона рекреаційних зон має на меті за­безпечити права громадян на дозвілля та відпочинок, на збережен­ня та поліпшення їх здоров'я, на задоволення їх духовних і куль­турних потреб.

Рекреаційні зони можна розглядати з точки зору біологічного, соціального, гуманітарного, економічного, екологічного та юри­дичного значення.

Рекреаційні зони — це ділянки суші та водного простору, при­значені для організованого масового відпочинку населення та туризму, для відновлення життєвих сил і працездатності люди­ни, забезпечення екологічної безпеки (Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»). При цьому законодавець не пов'язує поняття ре­креаційних зон з безпосереднім використанням тих чи інших те­риторій в рекреаційних цілях, а передбачає можливість такого використання.

Поняття рекреаційних зон можна визначити, характеризуючи їхній склад. Рекреаційні зони включають:

а) ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих загонів, будинків рибалок і мисливців, ди­тячих туристських станцій, навчально-туристських стежин, марко­ваних трас, дитячих і спортивних загонів, розташованих за межами земель оздоровчого призначення;

б) ділянки парків, приміських зелених зон навколо міст та інших населених пунктів;

в) ділянки ботанічних, дендрологічних, зоологічних садів;

г) місцевості, що використовуються для туристичних походів, подорожування, спорту та відпочинку, огляду мальовничих краєвидів та історичних пам'яток, для фенологічних спостережень тощо.

Зазначений перелік не є вичерпним, бо до складу рекреаційних зон можуть входити й інші території, призначені для відпочинку населення.

Юридичними ознаками рекреаційних зон є:

— можливість використання для організації масового відпочин­ку населення сукупності природних, природно-соціальних умов і процесів та природно-антропогенних комплексів;

— підтвердження в установленому порядку якості ділянок суші та водного простору, що сприяє відновленню психологічних, психічних, фізіологічних, генетичних і духовних потреб людини;

— оголошення в установленому порядку меж, розмірів ділянок суші та водного простору рекреаційними зонами;

— визначення порядку використання таких зон для масового довгострокового та короткострокового відпочинку населення, їхньої охорони, обліку, моніторингу.

Наявність зазначених ознак є достатньою для визнання відповідних територій рекреаційними зонами.

§ 2. Правовий режим і порядок створення рекреаційних зон. Види рекреаційних зон. Юридичні критерії зонування рекреаційних зон. Нормативи рекреаційної навантаженості

Правовий режим рекреаційних зон

Правовий режим рекреаційних зон — це сукупність правил, ви­мог щодо створення, використання, управління, охорони рекре­аційних зон, покликаних сприяти ефективному функціонуванню цих зон з метою відновлення життєвих сил і працездатності лю­дини.

Рекреаційні зони як юридичне поняття є комплексним, тому їх правовий режим визначено в еколого-правових нормах різних за­конів.

Зміст правового режиму використання та охорони рекреаційних зон становлять:

— визначення поняття рекреаційним зон як об'єктів правового регулювання, їхні види, порядок створення-

— управління в галузі використання тд охорони рекреаційних зон;

— правові форми використання рекреаційних зон'

— механізм правової охорони рекреаційних зон"

— відповідальність за порушення правового режиму рекре­аційних зон.

Уперше в законодавстві України поняття рекреаційних зон бу­ло визначено Законом України «Про охорону навколишнього при-родного середовища». В загальних риса\ було окреслено їхній пра­вовий режим, органи, що встановлюють такий режим.

Доповнюється поняття рекреаційних зон та їхній правовий режим в Земельному кодексі Україна де визначається склад земель рекреаційного значення, іцо становлять базовий простір для створення таких зон. Водночас, перелік земель не є вичерпним. У загальних рисах кодексом визначено правовий режим рекреаційних зон, питання їхньої охорони та викорис­тання'.

Деякі особливості правового режиму рекреаційних зон визна­чено Лісовим кодексом України. Згідно зі ст. З цього кодексу ре­креаційна функція лісу визнається переважною, а рекреаційне лісокористування розглядається як неодмінна умова відновлення сил і здоров'я людини, підвищення трудового потенціалу суспільства. Лісовий кодекс виділяє використання лісу та земель­них ділянок лісового фонду в рекреаційних, культурно-оздоров­чих, спортивних та туристичних цілях ^ самостійний вид права лісокористування, встановлює спеціальні права й обов'язки ко­ристувачів, порядок їх виникнення та припинення, особливості постійного та тимчасового лісокористування для зазначених цілей². Режим рекреаційних зон визначається Порядком поділу лісів на групи, віднесення їх до категорій захищеності та виділен­ня особливо захисних земельних ділянок лісового фонду затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р.³.

Окремі аспекти правового режиму рекреаційних зон висвітлено у Водному кодексі України, зокрема це норми, що встановлюють порядок і вимоги рекреаційного водокористування⁴.

Чіткіше особливості правового режиму рекреаційних зон відоб­ражено в Законі України «Про природно-заповідний фонд Ук­раїни», оскільки більшість об'єктів природно-заповідного фонду можуть використовуватися для рекреаційних цілей, а на їх теренах можливе створення рекреаційних зон.

Так, до складу рекреаційних зон можуть входити зони антропо­генних ландшафтів біосферних заповідників, зони стаціонарної ре­креації національних природних і регіональних ландшафтних парків, експозиційні зони ботанічних садів, дендрологічних парків, рекреаційні зони зоологічних парків'.

Крім того, правовий режим рекреаційних зон як вільних еко­номічних зон регулюється нормами Закону України від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціаль­них (вільних) економічних зон»².

Правовому режиму рекреаційних зон властиві:

— наявність загального та спеціального правового регулювання режиму використання й охорони рекреаційних зон;

— спрямованість на досягнення спеціальної мети — відновлен­ня життєвих сил і працездатності людини;

— врахування того, що ці об'єкти створено як природою, так і людиною;

— заборона господарської та іншої діяльності, що шкідливо впливає на навколишнє природне середовище, призводить до будь-яких змін природного ландшафту;

— заборона будь-яких дій, що порушують суспільні інтереси при використанні рекреаційних зон;

— обмеження права користування такими територіями;

— установлення спеціального порядку створення рекреаційних зон;

— загальнодержавний характер власності на природні ресурси рекреаційного значення;

— установлення додаткових обов'язків користувачів (зокрема орендарів);

— змішаний характер правового режиму рекреаційних зон. На територіях рекреаційних зон забороняється будь-яка діяльність, що може завдати шкоди навколишньому середовищу і суперечить цілям та завданням рекреаційних зон. До різновидів та­кої діяльності належать: розвідка і розробка корисних копалин; на­дання земельних ділянок на ведення садівництва, дачного будівництва; будівництво магістральних шляхів, трубопроводів, ліній електропередач й інших комунікацій, а також будівництво й експлуатація господарських і житлових об'єктів, не пов'язаних з функціонуванням рекреаційних зон; рух і стоянка механізованих транспортних засобів, не пов'язаних із функціонуванням таких зон; розширення та будівництво нових господарських об'єктів.

Порядок створення рекреаційних зон

Вирішальним фактором віднесення ділянок суші та водно­го простору до рекреаційних зон є можливість їхнього цільового використання для організації масового відпочинку насе­лення.

Порядок створення рекреаційних зон залежить від їхнього місцезнаходження та виду природних об'єктів, розташованих на цій території.

Рекреаційні зони в межах населених пунктів створюються згідно з генеральними планами населених пунктів, зазвичай, за рішенням місцевих рад за погодженням з органами виконавчої вла­ди з питань охорони навколишнього природного середовища Ук­раїни та іншими відповідними державними органами. До них на­лежать парки, лісопарки, бульвари, сквери та сади житлових рай­онів і мікрорайонів, надбережжя, пляжі тощо.

Місця користування водами у рекреаційних цілях встановлю­ються відповідними радами у порядку, визначеному водним зако­нодавством.

Створення рекреаційних зон на земельних ділянках лісового фонду регулюється нормами лісового законодавства, зокрема по­становою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. «Про за­твердження Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до кате­горії захищеності та виділення особливо захисних земельних діля­нок лісового фонду». Це території лісів населених пунктів, приміських і зелених зон, до яких входять місця масового коротко­строкового та довгострокового відпочинку населення. Порядок виділення рекреаційних зон на таких територіях збігається із за­гальним порядком віднесення лісів до категорій захищеності.

Спеціальним є порядок створення, встановлення рекреаційних зон у складі об'єктів природно-заповідного фонду, що регулюється Законом України «Про природно-заповідний фонд України».

Види рекреаційних зон

Рекреаційні зони, залежно від мети і характеру їхнього устрою поділяються на зони, призначені для короткострокового та довго­строкового відпочинку населення.

Рекреаційні зони для короткострокового відпочинку створю­ються на території населених пунктів, приміських, зелених зон, міських лісів, лісопарків, ботанічних, дендрологічних, зоологічних садів, національних природних парків і мають бути легкодоступни­ми для населення.

Рекреаційні зони для довгострокового відпочинку розташову­ються, як правило, за межами населених пунктів. На їхній тери­торії дозволено розміщення соціально-культурних, туристських об'єктів, лікувально-оздоровчих установ тощо.

Залежно від місця розташування можна виділити три види рек­реаційних зон:

— зони оздоровчого відпочинку в межах населених .пунктів;

— приміські та зелені зони;

— зони оздоровчого відпочинку за межами населених пунктів'. У межах населених пунктів до рекреаційних зон належать:

— міські ліси, парки культури та відпочинку, сквери та сади житлових районів і мікрорайонів;

— міські пляжі, водойми, спортивні комплекси, басейни, соціально-культурні та природні об'єкти, розміщені на ділянках міської території;

— ботанічні та дендрологічні парки, зоологічні сади, частина національних природних парків.

За межами населених пунктів для відпочинку населення вико­ристовуються:

— приміські та зелені зони, до складу яких входять місцевості, придатні для водного спорту;

— місця розташування лікувально-оздоровчих установ (будинки відпочинку, пансіонати, піонерські та спортивні табори тощо);

— території для колективного садівництва громадян. Неабияку роль в організації відпочинку відіграють і зони оздо­ровчого відпочинку поза населеними пунктами, їхніми приміськи­ми й зеленими зонами. До них належать території, зайняті ту-| ристськими базами й таборами з прилеглими пішохідними ту-I ристськими маршрутами; території, що використовуються для ', відпочинку на шляху пролягання морських і річкових круїзів, І залізничних й автомобільних туристських маршрутів; території для ! відпочинку в приміських національних парках. І Рекреаційні зони залежно від правового режиму економічної І діяльності та порядку застосування законодавства на їхній території [ поділяються на два види:

І — зони як культурні або окультурені ділянки земельного чи водного простору, в межах яких заборонено господарську та іншу діяльність, що руйнівно впливає на навколишнє середовище або | перешкоджає використанню їх для організації масового відпочин-| ку та туризму населення;

І — спеціальні туристсько-рекреаційні (вільні) економічні зони | як частини території України, на яких упроваджується і діє І спеціальний правовий режим економічної рекреаційної діяльності ;' та порядок застосування законодавства України. І Правове регулювання використання й охорони першого виду зон здійснюється за еколого-правовими нормами. Правове підґрунтя режиму другого виду становить Закон України «Про за­гальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» та інше спеціальне законодавство.

Залежно від організаційної форми рекреаційні зони можуть бути:

— юридичними особами (наприклад, парк культури та відпо-, чинку);

— структурними підрозділами у складі інших юридичних осіб (наприклад, рекреаційні зони ботанічних садів, дендрологічних, зо­ологічних парків, національних природних парків);

— територіями без певної організаційної форми, що перебува­ють у віданні безпосередньо місцевої ради (сквери, бульвари, зони відпочинку житлових районів).

За характером використання рекреаційні зони поділяються на:

— моноваріантні (тільки для одного виду рекреаційної діяль­ності);

— поліваріантні (можуть використовуватися для двох і більше видів рекреаційної діяльності, один з яких заперечує решту);

— комплексні (можливе одночасне використання кількома ви­дами рекреаційної діяльності).

Категорії зонування рекреаційних зон. Нормативи рекреаційної навантаженості

З метою забезпечення правового режиму використання й охо­рони рекреаційних зон на їх територіях може бути визначено різні функціональні зони: особливої охорони; пізнавальна; для коротко­строкового відпочинку; обслуговування відвідувачів; господарсько­го призначення.

Раціональне використання рекреаційних зон за умов подальшо­го збільшення кількості рекреантів багато в чому залежить від до­держання допустимих меж рекреаційної навантаженості на відповідній території. Найбільш допустимою завантаженістю в на­уковій літературі вважається гранична місткість територій для за­безпечення нормальних умов відпочинку без порушення відновлю-вальних властивостей природних комплексів.

Ці межі визначаються нормативами рекреаційної навантаже­ності щодо функціональних зон (лісової, лісопаркової, паркової) або залежно від величини міста.

За функціональною ознакою для лісових територій встановлено нормативи від 1 до 10 чоловік на гектар, для лісопаркових — від 8 до 20 чоловік і для паркових — від ЗО до 150 чоловік на гектар.

За ознакою величини міста постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 27 липня 1995 р. № 557 встановлено нормативи визначен­ня площі лісів зелених зон і лісопаркових частин зелених зон на­вколо населених пунктів з кількістю населення до 1 млн чоловік за­лежно від типу лісорослинної зони та ступеня лісистості. Напри­клад, для населених пунктів Полісся за рівнем лісистості 20,1—25% встановлено такі нормативи в гектарах на 1000 чоловік населення: з кількістю населення менш як 12 тис. чоловік — 40 га, від 12 до 50 тис. чоловік — 50 га, від 50,1 до 100 тис. чоловік — 70 га, від 100,1 до 250 тис чоловік — 85 га, від 205,1 до 500 тис. чоловік — 135 га.

Для населених пунктів з кількістю населення більш ніж 1 млн чоловік зелені зони встановлюються за індивідуальними проектами.

Залежно від санітарних і кліматичних умов допускається збільшення чи зменшення площі лісів зелених зон не більш як на 15 відсотків.

У лісостеповій і степовій лісорослинних зонах з лісистістю 2 відсотки і менше до лісопаркової частини належить уся площа лісів зеленої зони. Для забезпечення використання й охорони рек­реаційних зон навколо них влаштовуються особливі захисні зе­мельні ділянки лісового фонду радіусом 0,5 кілометра'.

§ 3. Особливості управління в галузі використання та охорони рекреаційних зон

Управління в галузі використання й охорони рекреаційних зон є різновидом суспільних відносин управління в галузі екології, от­же йому притаманні всі властивості останнього.

До органів управління, використання і охорони рекреаційних зон належать органи загального державного управління, органи місцевого самоврядування та органи громадського управління.

Загальне державне управління здійснюють Президент України, Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, об­ласні (міські) та районні державні адміністрації. До їх компетенції належить:

— прийняття рішень про організацію рекреаційних зон держав­ного, місцевого значення та встановлення їх режиму;

— координація діяльності міністерств, відомств, інших установ, підприємств та організацій у питаннях використання і охорони ре­креаційних зон;

— погодження поточних та перспективних планів роботи підприємств, установ та організацій, які користуються рекре­аційними зонами для здійснення своєї діяльності;

— інші повноваження, передбачені чинним законодавством. Спеціальне державне управління здійснюють центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного се­редовища, Міністерство охорони здоров'я, центральний орган ви­конавчої влади з питань проведення земельної реформи, забезпе­чення раціонального використання та охорони земельних ресурсів, центральний орган виконавчої влади з питань водного господарст­ва та інші. Їхні повноваження в галузі використання та охорони ре­креаційних зон в основному збігаються з їхніми загальними повно­важеннями і визначаються спеціальними положеннями про зазна­чені органи.

На місцевому та регіональному рівнях управління в галузі вико­ристання й охорони рекреаційних зон здійснюють місцеві ради або їх виконавчі органи, якщо їм радами було делеговано частину своїх повноважень. Компетенція цих органів встановлена екологічним законодавством.

Громадське управління здійснюється Українським товариством охорони природи, Українською екологічною академією наук. Ук­раїнською екологічною асоціацією «Зелений світ».

Особливості управління в галузі використання й охорони рекре­аційних зон виявляються в процесі реалізації таких функцій уп­равління: прогнозування, стандартизація, нормування, лімітуван­ня, організація обліку природних ресурсів, розподіл і перерозподіл ресурсів.

Управління в галузі використання та охорони рекреаційних зон залежить від виду таких зон. Так, управління рекреаційними зона­ми в межах населених пунктів та приміських і зелених зон здійснюється здебільшого місцевими радами. При цьому, коли ре­креаційна зона утворена у формі юридичної особи, то управління здійснює перш за все її адміністрація. Адміністрація також висту­пає органом управління рекреаційними зонами на територіях окре­мих об'єктів природно-заповідного фонду. Особливості управління існують при утворенні будь-якого виду таких зон.

§ 4. Правові форми використання рекреаційних зон

Рекреаційні зони можуть бути використані для рекреаційної діяльності людини за певних соціальних, економічних і технічних умов. Використання рекреаційних зон — це добування корисних для відновлення фізичних і духовних сил людини екологічних, еко­номічних, культурних властивостей навколишнього середовища.

Головна мета використання рекреаційних зон — організація відпочинку населення.

Форми використання рекреаційних зон розрізняються залежно від їх цільового призначення, місця розташування та інших фак­торів.

До основних форм використання рекреаційних зон належать право власності та право користування, зокрема оренда.

Значна частина рекреаційних зон розташована на землях рекре­аційного призначення, тому користування ними залежить від форм використання таких земель.

Землі рекреаційного призначення перебувають у власності дер­жави і не можуть передаватися у колективну та приватну власність, тому основною формою їх використання є право користування, а отже і оренда.

Право користування рекреаційними зонами здійснюється у двох видах: загальне та спеціальне. Загальне користування рекре­аційними зонами здійснюють громадяни в порядку, який визна­ чається місцевими радами згідно з містобудівними нормами. Це — користування парками, скверами, бульварами, садами населених пунктів.

Спеціальне користування рекреаційними зонами здійснюють гро­мадяни та господарюючі суб'єкти на підставі рішень компетентних органів держави з метою організації рекреаційної та пов'язаною!' з нею діяльності. Такі відносини можуть виникати як самостійні (на­приклад, передача в користування земельної ділянки для будівництва атракціонів), так і другорядні (наприклад, користуван­ня земельною ділянкою, зайнятою танцювальним майданчиком, на підставі договору оренди останнього).

Незалежно від підстави виникнення права користування рекре­аційними зонами, усі суб'єкти зобов'язані:

— дотримуватися цільового характеру використання таких зон;

— раціонально та економне використовувати корисні власти­вості природних об'єктів та територій рекреаційних зон;

— вживати необхідних заходів з охорони, відтворення рекре­аційних ресурсів, припиняти їх вичерпання та руйнування;

— дотримуватися екологічних вимог;

— своєчасно вносити плату за користування;

— здійснювати заходи з відтворення та підвищення рекре-аційної цінності території.

різновидом спеціального користування рекреаційними зонами є оренда.

Предметом орендних відносин є територія або окремі природні об'єкти. При цьому сторонами договору оренди виступають, з од­ного боку, місцеві ради, з другого — будь-яка правоздатна юридич-

ї на особа, метою діяльності якої визначено організацію відпочинку

; населення.

Зміст орендних відносин рекреаційних зон містить, окрім за­гальних прав та обов'язків природокористувачів, спеціальні, перед-

і бачені договором, метою якого є підвищення гарантій цільового,

І раціонального використання таких територій.

Використання рекреаційних зон, розташованих на землях при-

' родоохоронного призначення, має деякі особливості, які виплива­ють із правового режиму таких земель. Рекреаційні зони на тери­торіях ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних і зо­ологічних парків можуть використовуватися як на праві користу­вання (в тому числі і оренди), так і на праві власності залежно від форми власності самих об'єктів природно-заповідного фонду. При цьому обов'язковою умовою використання таких зон є дотриман­ня режиму земель природоохоронного і рекреаційного призначен­ня. Суб'єктом права власності може бути будь-яка правоздатна фізична чи юридична особа, метою діяльності якої є організація відповідного об'єкта природно-заповідного фонду. Право користу­вання такими рекреаційними зонами схоже з правом користування на землях рекреаційного призначення.

Форми використання рекреаційних зон розрізняють залежно від характеру їх експлуатації: індивідуальне використання та колектив­не. До першого слід віднести природокористування рекреаційними територіями, спеціальне природокористування громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність в галузі рекреації. До дру­гого належить використання рекреаційних зон для організованого масового відпочинку, використання рекреаційних територій юри­дичними особами для організації відпочинку своїх працівників та інше.

§ 5. Правова охорона рекреаційних зон

Правова охорона рекреаційних зон — це система ор­ганізаційних, правових, економічних та інших заходів, спрямова­них на їх раціональне використання, охорону від несприятливого впливу, відтворення і підвищення рекреаційної цінності, дотри­мання їх правового режиму. Правова охорона рекреаційних зон спрямована на забезпечення права громадян на дозвілля та відпо­чинок, на збереження та покращення їхнього здоров'я, задоволен­ня духовних та культурних потреб.

Основними правовими формами охорони рекреаційних зон є:

— встановлення компетентними органами правил та норм з охорони й відтворення природних об'єктів рекреаційних зон;

— визначення заборон і обмежень у здійсненні господарчої та іншоьдіяльності на територіях рекреаційних зон;

— ведення обліку, контролю, нагляду за якістю природних об'єктів рекреаційних зон, дотримання вимог їх правового режиму;

— розроблення нормативів рекреаційного навантаження на одиниці площі;

— закріплення прав та обов'язків з раціонального використан­ня природних об'єктів рекреаційних зон;

— виділення особливо захищених ділянок лісового фонду на­вколо рекреаційних територій;

— припинення порушень рекреаційного законодавства;

— відновлення порушених прав громадян і застосування вста­новлених заходів відповідальності до порушників;

— економічне стимулювання раціонального використання та охорони рекреаційних зон;

— проведення інших заходів та встановлення інших вимог з охорони рекреаційних зон.

Екологічні вимоги залежать від цільового призначення рекре­аційних зон, їх місця розташування та інших факторів. Конкретні вимоги щодо охорони рекреаційних зон у межах населених пунктів встановлюються місцевими радами. Правова охорона рек­реаційних зон у приміських та зелених зонах залежить від право­вого режиму таких зон, але в повному обсязі не збігається, оскільки для рекреаційних територій встановлені більш суворі вимоги. Якщо рекреаційні зони є частиною об'єктів природно-за-(» повідного фонду, правова охорона їх визначається аналогічно до І охорони таких об'єктів з урахуванням їх цільового призначення. Е Правову охорону рекреаційних зон здійснюють місцеві ради, на ? території яких створюються такі зони, незалежно від їх ор-; ганізаційної форми. Значну частину заходів з охорони проводять | центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколиш­нього природного середовища та Міністертво охорони здоров'я України. Спеціальні обов'язки покладаються на органи виконав­чої влади з питань лісового господарства, з питань водного госпо­дарства, з питань проведення земельної реформи, забезпечення ; раціонального використання та охорони земельних ресурсів та | інші. Захист прав та інтересів громадян здійснюють судові органи І і прокуратура.

§ 6. Проблеми відповідальності за порушення режиму використання та охорони рекреаційних зон

: Відповідальність за порушення режиму використання і охорони ; рекреаційних зон — один із видів юридичної відповідальності, ; який виявляється як обов'язок зазнавати несприятливих наслідків : за їх порушення, тому їй притаманні всі риси, властиві інституту

екологічної відповідальності. Водночас вона має і свої особливості, | які визначаються специфікою об'єкта посягання. ;: До них належать:

— спеціальний об'єкт посягання — рекреаційні зони та інші те­риторії, які особливо охороняються, об'єкти природно-заповідного фонду, до складу яких входять рекреаційні зони;

— наявність шкоди у вигляді зниження, знищення рекреаційної цінності відповідних територій;

— взаємозв'язок і взаємозалежність порушень використання та ; охорони рекреаційних зон і права на відпочинок громадян;

— непоправність або дуже складне відтворення рекреаційної ' цінності території;

— наявність, окрім економічної та екологічної, як правило, мо­ральної шкоди, завданої громадянинові чи суспільству.

Чинне законодавство не містить спеціальних норм, які передба­чають відповідальність за порушення режиму використання та охо­рони рекреаційних зон, що є одним з його недоліків. Разом з тим у ньому є ряд норм, застосування яких можливе у відносинах, що розглядаються.

Порушення вимог використання і охорони рекреаційних зон може дістати вираз у:

— самовільному використанні територій рекреаційних зон;

— псуванні, пошкодженні, знищенні природних комплексів, те­риторій і об'єктів природи рекреаційних зон;

— нецільовому використанні рекреаційних зон;

— здійсненні на території рекреаційних зон забороненої госпо­дарської діяльності;

— порушенні вимог щодо використання і охорони рекреаційних зон;

— самовільній забудові будівлями, спорудами територій рекре­аційних зон.

Більшу частину зазначених порушень можна звести до пору­шень земельного, лісового законодавства та законодавства про природно-заповідний фонд України.

Під самовільним використанням територій рекреаційних зон розуміють використання земельних ділянок у межах рекреаційних зон, встановлених у визначеному порядку, без відповідного дозво­лу компетентних державних органів, а також використання за рішенням відповідного органу, але з порушенням встановленого порядку. Кримінальна відповідальність за вказане порушення мо­же застосовуватися згідно зі ст. 199 Кримінального кодексу (КК) України як за самовільне захоплення землі після застосування до винного за такі ж дії протягом року адміністративного стягнення. Адміністративна відповідальність за це порушення передбачена ст. 53" (самовільне зайняття земельної ділянки), ст. 63 (незаконне ви­користання земель державного лісового фонду), ст. 91 (порушення правил охорони та використання територій і об'єктів природно-за­повідного фонду) Кодексу України про адміністративні правопору­шення (КпАП).

За псування, пошкодження, знищення природних комплексів, територій і об'єктів природи рекреаційних зон винні притягаються до кримінальної відповідальності згідно із ч. 2 ст. 89 (умисне зни­щення або істотне пошкодження лісових масивів шляхом підпалу), ст. 160 (незаконна порубка лісу), ст. 162' (незаконне видобування корисних копалин), ст. 228 (забруднення водойм та атмосферного повітря), ст. 207 (знищення, зруйнування чи зіпсування природних об'єктів, взятих під охорону держави) КК України, якщо зазначені порушення здійснені в межах кордонів рекреаційних зон. Адміністративна відповідальність за такі порушення передбачена ст. 52 (псування і забруднення сільськогосподарських та інших зе­мель), ст. 65 (незаконна порубка, пошкодження та знищення лісо­вих культур і молодняка), ст. 72 (пошкодження лісу стічними вода­ми, хімічними речовинами, шкідливими викидами, відходами та покидьками), ст. 78 (викид забруднюючих речовин в атмосферу з перевищенням нормативів або без дозволу і шкідливий фізичний вплив на атмосферне повітря), ст. 153 (пошкодження або са­мовільна порубка зелених насаджень у містах) КпАП.

У разі нецільового використання рекреаційних зон винні несуть адміністративну відповідальність згідно зі ст. 53 (використання зе­мель не за цільовим призначенням) КпАП.

Здійснення в межах рекреаційних зон забороненої господарсь­кої діяльності тягне за собою адміністративну відповідальність згідно зі ст. 53 (невиконання природоохоронного режиму викори­стання земель), ст. 91 (використання територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду для господарських потреб) КпАП.

Порушення вимог щодо використання і охорони рекреаційних зон може діставати вияв у невиконанні вимог щодо використання та охорони природних об'єктів, які розташовані на територіях рек­реаційних зон, за що застосовується адміністративна відповідальність (ст.ст. 52, 57, 59, 60, 63, 67, 72, 73, 78, 91 КпАП).

За самовільну забудову територій рекреаційних зон будівлями, спорудами до винних застосовується кримінальна відповідальність за ч. 2, 3 ст. 199 КК України та адміністративна — за ст.ст. 53, 63, 97 КпАП.

Порядок застосування кримінальної та адміністративної відповідальності встановлюється КК України та КпАП.

Порушення законодавства про використання та охорону рекре­аційних зон нерідко супроводжується заподіянням шкоди, яка має економічний, екологічний або моральний характер.

Економічна шкода дістає вияв у втраті економічної цінності ре­сурсів рекреаційної зони (порубка дерев, кущів, псування, втрата можливості подальшого використання майна, знищення рослинно­го покриву місць відпочинку тощо).

Екологічна шкода посягає на інтереси людини в екологічно не­безпечному навколишньому природному середовищі, її право на відпочинок. Вона виявляється в забрудненні територій рекре­аційних зон, спустошенні їх водних об'єктів, знищенні рекре­аційної цінності і якості природних об'єктів рекреаційних зон та ін.

Заподіяння громадянину або організації моральної шкоди пов'язане з цільовим призначенням рекреаційних зон, тобто ре­алізацією права на відпочинок. При цьому моральна шкода може полягати в моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здо­ров'я, втратою можливості його відновлення, у порушенні нор­мальних життєвих зв'язків через неможливість продовження актив­ного суспільного життя тощо.

Шкода, спричинена в результаті порушення режиму рекре­аційних зон, підлягає компенсації в розмірах і порядку, визначених законодавством України залежно від виду шкоди, об'єкта посягання. Так, якщо рекреаційна зона створена в межах об'єктів природно-за­повідного фонду, розміри шкоди визначаються на підставі кадастро­вої еколого-економічної оцінки включених в склад рекреаційної зо­ни територій і об'єктів, яка проводиться згідно із Законом «Про при­родно-заповідний фонд України» та на підставі спеціальних такс.

Шкода, спричинена лісу на територіях рекреаційних зон, відшкодовується в розмірах і порядку, визначених лісовим законо­давством.

Майнова відповідальність за шкоду, завдану деревам і зеленим насадженням на території рекреаційних зон населених пунктів, ре­гулюється спеціальним законодавством.

Однією із проблем майнової відповідальності у відносинах, що розглядаються, є те, що чинне законодавство не враховує цінності природних об'єктів і комплексів рекреаційних зон для організації відпочинку населення, тому розроблення спеціального норматив­ного акта з цього питання є однією з нагальних потреб.

Діяльність підприємств, яка здійснюється з порушенням режиму використання і охорони рекреаційних зон, може бути обмежена, тимчасово заборонена (зупинена) або припинена в порядку, перед­баченому постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.

Місцеві ради, державні органи охорони навколишнього природ­ного середовища, лісового господарства та інші уповноважені дер­жавні органи України в межах своєї компетенції, у порядку, визна­ченому законодавством, припиняють роботи, які здійснюються підприємствами, установами, організаціями та громадянами, якщо під час їх проведення не виконуються встановлені спеціальні вимо­ги щодо використання та охорони рекреаційних зон.

Контрольні питання:

1. Що таке рекреаційні зони?

2. Яка їх юридична природа?

3. Дайте визначення правового режиму рекреаційних зон.

4.'Розкрийте зміст правового режиму використання і охорони рекреаційних зон.

5. Які бувають види рекреаційних зон?

6. Які особливості управління в галузі використання і охорони рекреаційних зон?

7. Які особливості оренди рекреаційних зон?

8. Правові форми охорони рекреаційних зон.

9. Особливості відповідальності за порушення режиму викорис­тання та охорони рекреаційних зон.

Глава 4

Правовий режим виключної (морської) економічно! зони і континентального шельфу

Питання до теми:

1. Виключна (морська) економічна зона та континентальний шельф як об'єкти правового регулювання, використання і охорони.

1.1. Поняття, склад і юридична природа виключної (морської) економічної зони.

1.2. Поняття, склад і юридична природа континентального шельфу.

2. Особливості використання природних багатств континен­тального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

2.1. Правове регулювання наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі.

3. Особливості управління в галузі використання та охорони природних багатств континентального шельфу і виключної (морсь­кої) економічної зони.

4. Правова охорона виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.

5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі вико­ристання та охорони природних багатств континентального шель­фу і виключної (морської) економічної зони.

§ 1. Виключна (морська) економічна зона та континентальний шельф як об'єкти правового регулювання, використання і охорони

Поєднання розгляду в одній главі правового режиму виключної (морської) економічної зони та правового режиму континенталь­ного шельфу зумовлено тим, що ці об'єкти становлять єдину еко­систему, де здійснюється комплексне використання і охорона надр, вод і об'єктів тваринного світу.

Особливість правового регулювання, використання і охорони виключної (морської) економічної зони і континентального шель­фу полягає у застосуванні не тільки норм національного законо­давства, а й Конвенції 00Н з морського права 1982 р. Саме в час­тині V Конвенції «Виключна економічна зона»* та частині VI «Континентальний шельф» містяться норми, що закріплюють суве­ренні права, юрисдикцію та обов'язки прибережної держави щодо використання та охорони цих об'єктів.

Концепція економічної зони, незважаючи на те, що вона була по­ширена і на неживі ресурси, які знаходяться на дні моря і в його над­рах, не усунула і не замінила концепцію континентального шельфу'.

У той же час, аналізуючи співвідношення правових режимів економічної зони і континентального шельфу, Молодцов С.В. за­значає, що врахування специфічних інтересів різних держав, які мають відношення до континентального шельфу, призвело до вста­новлення, по суті, подвійного режиму: одного для континентально­го шельфу в межах економічної зони і іншого — для континенталь­ного шельфу, що розташований за межами економічної зони².

Враховуючи той факт, що «в умовах Чорного моря межі ви­ключної (морської) економічної зони збігаються з межами юридич­ного континентального шельфу»³, та факт закріплення в ч. 2 ст. 4 Закону України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України⁴ положення про те, що суверенні права та юрисдикція України щодо морського дна виключної (морської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до законо­давства України про континентальний шельф та Кодексу України про надра, вважаємо, що правове регулювання використання і охо­рони морського дна та надр виключної (морської) економічної зо­ни України тотожне правовому регулюванню використання та охо­рони її континентального шельфу.

1.1. Поняття, склад і юридична природа виключної (морської) економічної зони

Конвенція 00Н з морського права 1982 р. створила по суті но­вий міжнародно-правовий вид простору Світового океану — ви­ключну економічну зону⁵.

Відповідно до ст. 55 Конвенції виключна економічна зона — це район, що розташований за межами територіального моря і приля­гає до нього⁶. Ширина виключної економічної зони не повинна пе­ревищувати 200 морських миль, відлічених від вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря (ст. 57 Кон­венції)⁷.

Аналогічне положення міститься в ст. 2 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України», згідно з якою морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України.

Отже, виключна (морська) економічна зона України має такі складові:

1) морські райони, включаючи дно та води, що його покрива­ють;

2) райони, прилеглі зовні до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать.

Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Відповідно до ст. З Закону «Про виключну (морську) економічну зону» делімітація* цієї зони проводиться з урахуванням законодав­ства України шляхом укладення угод з державами, побережжя яких протилежні побережжю України або суміжні з ним, на підставі принципів і критеріїв, загальновизнаних у міжнародному праві, з метою досягнення справедливого вирішення цього питання.

Особливість правового режиму виключної (морської) еко­номічної зони полягає в законодавчому закріпленні суверенних прав України щодо розвідки, розробки і збереження природних ре­сурсів як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою уп­равління цими ресурсами і щодо здійснення інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки зазначеної зони, у тому числі виробництва енергії шляхом використання води, течій і вітру.

Це означає, що ніхто, крім України, або без її згоди не може проводити розвідку і розробку природних ресурсів в її виключній (морській) економічній зоні.

Крім суверенних прав на природні ресурси, Закон «Про ви­ключну (морську) економічну зону України» передбачає юрис­дикцію України у своїй виключній (морській) економічній зоні стосовно створення і використання штучних островів, установок і споруд; здійснення морських наукових досліджень; захисту та збе­реження морського середовища.

У силу такої юрисдикції Україна як прибережна держава має ви­ключне право споруджувати, а також дозволяти і регулювати ство­рення і експлуатацію штучних островів, установок і споруд (напри­клад, платформ і бурових вишок для розвідки і видобутку нафти, платформ та інших споруд для збирання океаністичних відомостей щодо морських течій, взаємодії океану і атмосфери) в межах еко­номічної зони. Над усіма такими установками і спорудами прибе­режна держава здійснює виключну юрисдикцію, у тому числі юри­сдикцію щодо митних, податкових, санітарних і імміграційних за­конів і правил, а також законів і правил, що стосуються безпеки'.

Враховуючи положення Конвенції 00Н з морського права 1982 р., Україна в Законі «Про виключну (морську) економічну зо­ну України» закріпила свої суверенні права щодо використання природних ресурсів виключної (морської) економічної зони.

Водночас у чинному законодавстві України (розділ VI Декла­рації про державний суверенітет України², ст. 13 Конституції Ук­раїни, ч. 1 ст. 4 Закону «Про економічну самостійність Української РСР»³, ст. 9 Закону «Про власність»⁴, ст. 4 Закону «Про охорону на­вколишнього природного середовища») природні ресурси виключ­ної (морської) економічної зони визнано власністю народу Ук­раїни.

З огляду на це, чинне законодавство України в цій частині не­обхідно привести у відповідність до норм міжнародного права та спеціального законодавства про виключну (морську) економічну зону, враховуючи пріоритетність останніх.

Гарантією реалізації прав та обов'язків інших держав (як прибе­режних, так і тих, що не мають виходу до морів) у виключній (морській) економічній зоні України є закріплення в національно­му законодавстві та загальновизнаних нормах міжнародного права свободи судноплавства і польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів та інших видів використання морського простору.

Виключна (морська) економічна зона України має такі юри­дичні ознаки:

1. Визначення в установленому порядку меж виключної (морсь­кої) економічної зони.

2. Закріплення суверенних прав та юрисдикції України у своїй виключній (морській) економічній зоні.

3. Затвердження умов і порядку використання та охорони при­родних ресурсів виключної (морської) економічної зони як ук­раїнськими, так і іноземними юридичними і фізичними особами.

4. Врахування прав інших держав у виключній (морській) еко­номічній зоні відповідно до норм міжнародного права та національного законодавства.

Виключна (морська) економічна зона є об'єктом суверенних прав та юрисдикції України, об'єктом комплексного використання, управління та охорони.

Враховуючи специфіку цього комплексного об'єкта природи, відносини, що виникають у сфері використання та охорони ви­ключної (морської) економічної зони, врегульовані як спеціальни­ми Нормативними актами, так і нормами гірничого, водного, фа­уністичного законодавства.

Законодавство про виключну (морську) економічну зону спря­моване на забезпечення раціонального використання та охорони її багатств і складається з норм: Конвенції 00Н з морського права 1982 р., де визначаються особливий правовий режим виключної економічної зони, порядок використання, збереження та охорони природних ресурсів цієї зони, порядок спорудження та експлуатації штучних островів тощо; Конвенції про захист Чорного моря від за­бруднення, прийнятої 21 квітня 1992 р. на Конференції причорно-иорських країн (м. Бухарест) та ратифікованої постановою Верхов-^нсп Ради України від 4 лютого 1994 р.', інших міжнародно-право-впх Документів.

До законодавства про виключну (морську) економічну зону належить також Закон України «Про виключну (морську) еко­номічну зону України», положення законів України «Про охоро-иу Навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», Водного кодексу України та Кодексу України про надра, які регулюють комплексні питання використання і охорони цього об'єкта (проведення морських наукових досліджень, особливості правового режиму надр, вод, об'єктів тваринного світу в межах Цієї зони).

Складовою законодавства про виключну (морську) економічну зону є постанови Верховної Ради України: від 16 травня 1995 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України», відповідно до п. З якої Кабінету Міністрів України доручалося підготувати проект Держав­ної програми захисту Азовського і Чорного морів; від 29 жовтня 1992 р. «Про Червону книгу України», згідно з якою до Червоної книги України внесено види тварин і рослин, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у межах виключної (морської) економічної зони і є під загрозою зникнення.

До законодавства про виключну (морську) економічну зону на­лежать також постанови Кабінету Міністрів України, прийняті на виконання законів України «Про виключну (морську) економічну зону», «Про тваринний світ». Водного кодексу України та Кодексу України про надра, накази, інструкції, методики тощо спеціально уповноважених органів управління і контролю, зокрема Міністер­ства екології та природних ресурсів України.

Норми, що регулюють відповідальність за порушення законо­давства про виключну (морську) економічну зону, містяться в адміністративному, цивільному, кримінальному законодавствах.

1.2. Поняття, склад і юридична природа континентального шельфу

Континентальний шельф географічне є підводним продовжен­ням континенту (материка). Шельф багатий на природні ресурси, які включають мінеральні ресурси морського дна і його надр (наф­та, газ), а також живі організми, що належать до «сидячих видів» (краби та інші ракоподібні, губки, корали і т.ін.).

Коли науково-технічні досягнення дали можливість здійснюва­ти розвідку і промислове освоєння природних ресурсів континен­тального шельфу, виникла необхідність у визначенні правового статусу, режиму континентального шельфу та його юридичних кор­донів. Це було здійснено в результаті укладення Женевської Кон­венції 1958 р. про континентальний шельф, а потім Конвенції 00Н з морського права 1982 р.'.

Відповідно до ст. 1 Конвенції 00Н 1958 р., континентальний шельф розглядався, по-перше, як поверхня і надра морського дна і підводних районів, прилеглих до узбережжя, але які пролягають поза зоною територіального моря, до глибини 200 метрів або за цією межею до такого місця, де глибина покривних вод дає змогу вести розробку природних багатств цих районів; по-друге, поверх­ня і надра подібних підводних районів, прилеглих до берегів ост­ровів².

Саме в такому контексті континентальний шельф розглядається в законодавстві колишнього Союзу РСР³ та чинному законодавстві України⁴.

Водночас доцільно зазначити, що в Конвенції 00Н з морсь­кого права 1982 р. (далі — Конвенція) дається інше визначення цього поняття. Відповідно до ст. 76 Конвенції континентальний шельф прибережної держави включає в себе морське дно і надра підводних районів, що знаходяться за межами його територіаль­ного моря уздовж усього природного продовження його сухопут­ної території до зовнішнього кордону підводних окраїн материка чи на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відраховується ширина територіального моря, коли зовнішній кордон підводної окраїни материка не простягається на таку відстань'.

Згідно із п.п. 4, 5 ст. 76 Конвенції прибережна держава встанов­лює зовнішній кордон підводної окраїни материка в усіх випадках, коли ця окраїна простягається більш ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відраховується ширина територіального моря, але не далі ніж 350 морських миль від вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря...²

Отже, нова Конвенція визнає за прибережною державою у відповідних випадках права на континентальний шельф за межами 200-мильної економічної зони, але у чітко визначених кордонах³.

Враховуючи пріоритетність норм міжнародного права порівня­но з національним законодавством, а також нове визначення кон­тинентального шельфу, яке дається в ст. 76 Конвенції, визначення континентального шельфу в чинному законодавстві України підля­гає перегляду.

Континентальний шельф України має такі складові:

1) морське дно і надра підводних районів;

2) простягається за межами територіального моря;

3) має чітке визначення меж: уздовж всього природного продов­ження сухопутної території континентального шельфу до зовнішнього кордону підводних окраїн материка чи на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відраховується ширина територіального моря, коли зовнішній кордон підводної окраїни материка не простягається на таку відстань.

Особливість правового режиму континентального шельфу по­лягає в законодавчому закріпленні суверенних прав прибережної держави щодо розвідки і розробки її природних ресурсів. Під при­родними ресурсами континентального шельфу розуміють міне­ральні та інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, які в період, коли можливий їх промисел, прикріплені до морського дна чи під ним, або можуть пересуватися тільки по морському дну, або в його надрах (ст. 77 Кон­венції', п.п. 1, 3 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 люто­го 1968 р. «Про континентальний шельф Союзу РСР»²).

Враховуючи закріплення в Конвенції саме суверенних прав прибережної держави щодо розвідки і розробки природних ре­сурсів її континентального шельфу, чинне законодавство Ук­раїни в частині визначення права власності Українського наро­ду на природні ресурси континентального шельфу підлягає уточ­ненню.

Що ж стосується юрисдикції України на континентальний шельф, то аналіз норм міжнародного права та чинного законодав­ства свідчить, що Україна на своєму континентальному шельфі має юрисдикцію щодо створення і використання штучних островів, ус­тановок і споруд, та здійснення морських наукових досліджень (ст.ст. 80, 246 Конвенції, ч. 1 ст. 4 Закону «Про виключну (морсь­ку) економічну зону»).

Континентальний шельф України має такі юридичні ознаки:

1. Визначення в установленому порядку меж континентального шельфу.

2. Закріплення суверенних прав та юрисдикції України на кон­тинентальному шельфі.

3. Затвердження умов та порядку використання і охорони при­родних ресурсів континентального шельфу як українськими, так і іноземними юридичними і фізичними особами.

4. Врахування прав та обов'язків інших держав щодо континен­тального шельфу відповідно до норм міжнародного права та національного законодавства.

Правове регулювання використання і охорони континентально­го шельфу здійснюється за нормами міжнародного права, законо­давства колишнього Союзу РСР (Указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 лютого 1968 р. «Про континентальний шельф Союзу РСР», постанови Президії Верховної Ради СРСР від 13 серпня 1969р. «Про застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф Союзу РСР»³, постанов Ради Міністрів СРСР від 18 липня 1969 р. «Про порядок проведення робіт на континентальному шельфі СРСР і охороні його природних багатств» № 564⁴ та від 11 січня 1974 р. № 24 «Про затвердження Положення про охорону континентального шельфу СРСР»)⁵, а та­кож, враховуючи комплексність використання та охорони, гірни­чого та фауністичного законодавства України.

§ 2. Особливості використання природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони

Відповідно до ст. 4 Закону «Про виключну (морську) еко­номічну зону України», ч. 1 п. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф» Україна має суверенні права щодо розвідки і розробки природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Отже, чинне законодавство України, де передбачено виключну власність народу України на природні ресурси виключної (морсь­кої) економічної зони і континентального шельфу, підлягає уточ­ненню.

З урахуванням закріплення суверенітету та юрисдикції України у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі природні ресурси цих зон є об'єктом як національного за­конодавства, так і предметом міжнародних відносин.

Відповідно до п. «б» ст. 39 Закону «Про охорону навколишньо­го природного середовища» природні ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони віднесено до при­родних ресурсів загальнодержавного значення.

Відносини щодо використання природних багатств континен­тального шельфу і виключної (морської) економічної зони регулю­ються водним, гірничим, фауністичним законодавством, спеціаль­ним законодавством про ці об'єкти з урахуванням норм міжнарод­ного права.

До використання природних багатств континентального шель­фу і виключної (морської) економічної зони належать:

1) геологічне вивчення надр континентального шельфу і ви­ключної (морської) економічної зони, в тому числі дослідно-про­мислова розробка родовищ корисних копалин;

2) видобування корисних копалин;

3) будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підзем­ного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів;

4) добування водних живих ресурсів для наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілей;

5) добування водних живих ресурсів, зокрема для утримання і відтворення у неволі чи напіввільних умовах з комерційною та іншими цілями;

6) виробництво енергії шляхом використання води, течій і вітру тощо.

Законодавством заборонено захоронення в межах цих об'єктів відходів або інших матеріалів і предметів.

Чинним законодавством встановлено окремі вимоги щодо збере­ження і використання рибних та інших живих ресурсів виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу, а саме:

1) забезпечення оптимального використання рибних та інших живих ресурсів; .,

2) здійснення промислу рибних та інших живих ресурсів, а та­кож досліджень, розвідок та інших операцій, пов'язаних з таким промислом, іноземними юридичними та фізичними особами лише на підставі міжнародних угод із дотриманням вимог щодо збере­ження таких ресурсів'.

Окремо в спеціальних нормативних актах визначено умови створення і використання штучних островів, установок і споруд та проведення морських наукових досліджень.

Відповідно до ст.ст. 60, 80 Конвенції з морського права 1982 р. та чинного законодавства, Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі має виключне право створювати, а також дозволяти і регулювати спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд для морських наукових досліджень, розвідки та розробки природних ресурсів, а також інших економічних цілей.

Реалізація юрисдикції України щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд здійснюється шляхом роз­робки і прийняття митних, податкових, санітарних та імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що сто­суються її безпеки.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону «Про виключну (морську) еко­номічну зону України» гарантією безпеки як для судноплавства, так і штучних островів, установок і споруд є встановлення навко­ло останніх зон безпеки.

Ширина зон безпеки не повинна перебільшувати 500 метрів, відлічених від кожної точки їх зовнішнього краю, за винятком ви­падків, коли інше дозволено загальновизнаними міжнародними стандартами або рекомендовано відповідною міжнародною ор­ганізацією.

Гарантією належного утримання та експлуатації штучних ост­ровів, установок, споруд є законодавче закріплення положень та вимог щодо:

1) відповідальності юридичних і фізичних осіб України та інших держав, міжнародних організацій за утримання та експлуатацію штучних островів, установок і споруд;

2) забезпечення утримання у належному стані постійних засобів попередження про їх наявність;

3) прибирання будь-яких залишених або не використовуваних установок і споруд у найкоротший термін і таким чином, щоб не створювати перешкод судноплавству і рибальству або загрози за­бруднення морського середовища;

4) повідомлення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України про створення штучних островів, будівництво установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки, а також повну або часткову ліквідацію цих установок і споруд.

2.1. Правове регулювання наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі

Відносини щодо проведення наукових досліджень у виключній І (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі Ук-| раїни врегульовані ст. 246 Конвенції, ст.ст. 13—15 Закону «Про ви-і ключну (морську) економічну зону України», Указом Президії Вер-; ховної ради СРСР «Про континентальний шельф», постановою Ра­ди Міністрів СРСР «Про порядок проведення робіт на континен-< тальному шельфі СРСР і охороні його природних багатств».

| Наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні

та на континентальному шельфі України проводяться лише на і підставі дозволів спеціально уповноважених органів.

І Морські наукові дослідження у виключній (морській) еко-' немічній зоні та на континентальному шельфі мають право прово­дити всі держави, незалежно від їх географічного положення, їх ; юридичні і фізичні особи, а також міжнародні організації за умови

дотримання законодавства України.

І Спеціально уповноважені органи дають згоду на проведення та-; ких досліджень за умови, що останні проводитимуться лише у мир­них цілях для розширення знань про морське середовище на благо ^; людства і не нестимуть загрози навколишньому природному сере-' довищу.

Іноземні держави, їх юридичні і фізичні особи, а також міжна­родні організації, які мають намір проводити морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України, по­дають спеціально уповноваженим органам України за шість місяців до передбачуваної дати початку здійснення морського наукового : проекту повну інформацію про:

1) характер і цілі проекту;

2) методи і засоби, що будуть використані, включаючи назву, тип і клас суден, опис наукового обладнання;

3) точні географічні координати районів, в я'лх буде здійсню­ватися проект;

4) передбачувані дати першого прибуття і кінцевого відправлен­ня дослідницьких суден чи, у відповідних випадках, розміщення і зняття обладнання;

5) назву закладу, під егідою якого проводиться проект, прізви­ще та ініціали директора і особи, відповідальної за проект;

6) ступінь можливості України брати участь або бути представ­леною у проекті.

Законодавством передбачено перелік обставин, за яких Україна може відмовити у проведенні морських наукових досліджень у своїй виключній (морській) економічній зоні та на континенталь­ному шельфі іншим державам, їхнім юридичним і фізичним осо­бам, міжнародним організаціям, а саме:

1) проект безпосередньо пов'язаний з розвідкою та розробкою як живих, так і неживих природних ресурсів;

2) проект передбачає буріння морського дна, використання ви­бухових речовин або привнесення шкідливих речовин у морське середовище;

3) проект включає спорудження, експлуатацію або використан­ня штучних островів, установок і споруд;

4) інформація про характер і цілі проекту є неточною;

5) іноземна держава, її юридичні і фізичні особи чи відповідна міжнародна організація, яка здійснює проект, мають невиконані зобов'язання перед Україною, що виникли з раніше здійснювано­го проекту.

Гарантією належного проведення морських наукових досліджень є законодавче закріплення умов їх проведення, а саме:

1) забезпечення участі представників України у морських на­укових дослідженнях, наприклад, на борту науково-дослідницьких суден та інших науково-дослідних установках, надання спеціально уповноваженим органам України на їхнє прохання попередні до­повіді, а також інші матеріали і висновки досліджень;

2) надання спеціально уповноваженим органам України на їхнє прохання можливості доступу до всіх даних і зразків, одержаних під час морських наукових досліджень, передача їм матеріалів, з яких можна зробити копію, і зразки, які можна розділити без заподіян­ня шкоди їх науковій цінності, а також надання інформації, що містить оцінку таких даних, зразків і результатів досліджень, або надання допомоги в оцінці та інтерпретації;

3) не перешкоджати діяльності, що здійснюється з метою ре­алізації суверенних прав та юрисдикції України;

4) негайне інформування спеціально уповноважених органів України про будь-які істотні зміни у програмі досліджень;

5) обов'язок прибрати науково-дослідні установки або облад­нання після завершення досліджень, якщо не укладено угоди про інше.

За умови, якщо морські наукові дослідження проводяться з по­рушенням вищезазначених вимог, спеціально уповноважені органи України можуть прийняти рішення про тимчасову заборону (зупи­нення) цих досліджень. Рішення про тимчасову заборону (зупинен­ня) може бути скасовано цими органами, а дослідження продовже­но, як тільки інша держава, її юридична чи фізична особа або міжнародна організація, що здійснює дослідження, усуне порушен­ня та дасть гарантію стосовно дотримання встановленого Законом «Про виключну (морську) економічну зону України» порядку.

Морські наукові дослідження підлягають негайному припинен­ню у таких випадках:

1) якщо такі дослідження проводяться без дозволу спеціально уповноважених органів України або з відхиленням від положень, встановлених законодавством;

2) якщо такі дослідження проводяться із суттєвими відміннос­тями від початкового проекту досліджень.

§ 3. Особливості управління в галузі використання та охорони природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони

Управління в галузі використання та охорони природних ба­гатств континентального шельфу і виключної (морської) еко­номічної зони є одним з видів управління в галузі екології, якому притаманні всі ознаки останнього.

Управління в цій галузі здійснюють органи загальної та спеціальної компетенції: Кабінет Міністрів України, Уряд Авто­номної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, Міністер­ство екології та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція Мінекоресурсів України, Міністерство аграрної політики України та його органи рибоохорони, Прикордонні війська Ук­раїни, інші державні органи.

Як приклад, розглянемо повноваження в цій галузі окремих ор­ганів. Так, Кабінет Міністрів України у межах своїх повноважень здійснює реалізацію законодавства про виключну (морську) еко­номічну зону та континентальний шельф; забезпечує розробку дер­жавних програм у цій галузі, зокрема Державної програми захисту Азовського і Чорного морів; координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України у питаннях охоро­ни виключної (морської) економічної зони; встановлює порядок розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів викори­стання природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони, зокрема затверджує ліміти викорис­тання рибних запасів; встановлює порядок суверенних прав Ук­раїни у її виключній (морській) економічній зоні та на континен­тальному шельфі, керує зовнішніми зв'язками України в галузі охо­рони континентального шельфу і виключної (морської) еко­номічної зони тощо.

Серед основних завдань Міністерства екології та природних ре­сурсів України' передбачено, зокрема, забезпечення реалізації державної політики у сфері раціонального використання природних ресурсів континентального шельфу і виключної (морської) еко­номічної зони.

Відповідно до Положення про Міністерство аграрної політики України" останнє забезпечує здійснення державного контролю за охороною, відтворенням водних живих ресурсів та регулюванням рибальства, державний нагляд за безпекою мореплавства флоту рибної промисловості.

Прикордонні війська та органи рибоохорони здійснюють охо­рону суверенних прав України у її виключній (морській) еко­номічній зоні і на континентальному шельфі та контроль за ре­алізацією прав і виконанням зобов'язань у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі інших держав, ук­раїнських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій.

Особливість управління в галузі використання і охорони при­родних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони виявляється в реалізації таких функцій:

1) розподілу і перерозподілу природних багатств континенталь­ного шельфу і виключної (морської) економічної зони;

2) державної реєстрації робіт з дослідження, розробки природ­них багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони;

3) державного контролю і нагляду за використанням і охороною природних багатств континентального шельфу і виключної (морсь­кої) економічної зони;

4) здійснення державного моніторингу вод виключної (морсь­кої) економічної зони;

5) ведення державного обліку родовищ, запасів і проявів корис­них копалин континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони; державного кадастру родовищ та проявів корис­них копалин континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони;

6) вирішення спорів, пов'язаних з використанням природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) еко­номічної зони.

Відносини щодо реалізації цих функцій врегульовано гірничим, водним, фауністичним законодавством з урахуванням норм міжна­родного законодавства.

Так, наприклад, правовою формою розподілу і перерозподілу природних багатств континентального шельфу і виключної (морсь­кої) економічної зони є надання спеціальних дозволів на спеціаль­не використання надр, водних живих ресурсів.

Надра континентального шельфу і виключної (морської) еко­номічної зони України надаються у користування з урахуванням правового режиму морських просторів. У разі надання ліцензії на користування надрами континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України визначається площа морсько­го дна (ділянки надр) із зазначенням координат та меж, у яких доз­воляється діяльність, зазначена у ліцензії. В останній передбачається спеціальний режим ведення робіт, який узгоджується з органами, що забезпечують охорону державного кордону України, регулюють па­роплавство, рибний та інші промисли, екологічну безпеку'.

Що ж стосується ведення промислу у виключній (морській) економічній зоні України, то капітани суден для здійснення цього виду діяльності, крім дозволу, повинні мати рибальські квитки за формою, затвердженою центральним органом виконавчої влади з питань рибного господарства.

Державний контроль і нагляд за використанням і охороною при­родних багатств континентального шельфу і виключної (морської) еко­номічної зони здійснюють такі органи державної виконавчої влади:

1) Міністерство екології та природних ресурсів України і його органи — державний контроль за використанням і охороною морського середовища, природних ресурсів континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони²; державний кон­троль за геологічним вивченням надр континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони (державний геологічний контроль)³; контроль за додержанням вимог щодо складу вод ви­ключної (морської) економічної зони, в тому числі за гідрохімічни­ми і гідробіологічними показниками;

2) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці та його органи — дер­жавний контроль за веденням робіт з геологічного вивчення надр континентального шельфу і виключної (морської) економічної зо­ни і їх використанням та охороною, а також за використанням і пе­реробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд)⁴;

3) центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики та його органи, зокрема органи рибоохорони — контроль за додержанням правил під час проведення досліджень, розвідок добування і охорони водних живих ресурсів континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони;

4) прикордонні війська — контроль за реалізацією прав і вико­нання зобов'язань у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій';

5) органи державного санітарного нагляду МОЗ України — санітарний нагляд за якістю води в межах прибережних смуг морів.

§ 4. Правова охорона виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу

Згідно з чинним законодавством України під охороною виключ­ної (морської) економічної зони і континентального шельфу ро­зуміється охорона суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі, і контроль за реалізацією прав та виконанням зобов'язань інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій.

Охорона виключної (морської) економічної зони і континен­тального шельфу тісно пов'язана з правовим регулюванням відно­син з їх використання, оскільки завданням такого регулювання є забезпечення науково обгрунтованого, раціонального використан­ня природних багатств, створення і використання штучних ост­ровів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень тощо. У зв'язку з цим те чи інше порушення порядку використання виключної (морської) економічної зони і континен­тального шельфу є порушенням правил охорони виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.

Гарантією належного використання виключної (морської) еко­номічної зони і континентального шельфу є виконання таких ви­мог:

1) забезпечення повного і комплексного вивчення природних багатств континентального шельфу та виключної (морської) еко­номічної зони;

2) дотримання встановленого порядку надання дозволів для використання природних багатств континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, проведення досліджень тощо;

3) недопущення самовільної розвідки, розробки чи видобуван­ня природних багатств континентального шельфу чи виключної (морської) економічної зони, а так само створення штучних ост­ровів, будівництва установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки;

4) недопущення забруднення морського середовища виключної (морської) економічної зони тощо.

У разі порушення вимог використання виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу та чи інша діяльність може бути призупинена, припинена чи тимчасово забо­ронена спеціально уповноваженими органами.

Відповідно до чинного законодавства охорона виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу здійснюється Прикордонними військами України, органами рибо­охорони Міністерства аграрної політики України, органами Міністерства екології та природних ресурсів України (далі — упов­новажені органи).

Відповідно до Закону «Про виключну (морську) економічну зо­ну України», Положення про порядок охорони суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні. Положення про охорону континентального шельфу СРСР уповноважені орга­ни здійснюють заходи, спрямовані на забезпечення охорони ви­ключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.

Так, посадові особи Прикордонних військ мають право:

1) зупиняти і оглядати в установленому порядку судна, інші плавучі засоби (далі — судна), що ведуть рибний промисел й інші роботи у виключній (морській) економічній зоні та на континен­тальному шельфі, перевіряти документи на право здійснення риб­ного промислу та інших робіт;

2) призупиняти або припиняти рибний промисел та інші робо­ти у разі порушення законодавства про виключну (морську) еко­номічну зону та континентальний шельф або відсутності дозволу (погодження) на їх проведення;

3) відвідувати, оглядати та перебувати на штучних островах, ус­тановках і спорудах, а також перевіряти документи, які засвідчують право на проведення робіт і спорудження штучних островів, уста­новок і споруд та встановлення зон безпеки навколо них;

4) тимчасово забороняти (зупиняти) морські наукові досліджен­ня, які проводяться з порушенням вимог законодавства про ви­ключну (морську) економічну зону та континентальний шельф або припиняти їх у випадках, передбачених законодавством;

5) вимагати від судна інформацію, необхідну для встановлення факту порушення вимог законодавства України або міжнародного права щодо запобігання забрудненню морського середовища та проводити огляд судна з цією метою;

6) складати акти про вчинення порушення у виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі;

7) затримувати судна, що допускають порушення законодавства України або норми міжнародного права і доставляти їх в один з відкритих для іноземних невійськових суден портів України;

8) переслідувати іноземне судно з метою його затримання і при­тягнення до відповідальності, якщо є достатні підстави вважати, що це судно порушило законодавство про виключну (морську) еко­номічну зону та континентальний шельф і при цьому робить спро­бу зникнути;

9) застосовувати штрафні санкції у випадках, передбачених за­конодавством про виключну (морську) економічну зону та конти­нентальний шельф.

Посадові особи органів рибоохорони Міністерства аграрної політики України мають права, передбачені пунктами 1, 2, 9, а по­садові особи органів Міністерства екології та природних ресурсів — ще й права, передбачені пунктами 3, 4 і 5.

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі використання та охорони природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони

Відповідальність за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф України є одним з видів юридичної відповідальності, зумовленої специфікою об'єкта посягання — природні багатства континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадян­ства за порушення законодавства про виключну (морську) еко­номічну зону та континентальний шельф несуть дисциплінарну, цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Чинне законодавство містить також спеціальні норми, які пе­редбачають відповідальність за порушення законодавства в цій сфері, зокрема ст.ст. 22—26 Закону «Про виключну (морську) еко­номічну зону України»*.

Так, відповідно до ст. 22 Закону «Про виключну (морську) еко­номічну зону України» за незаконну розвідку чи розробку природ­них ресурсів виключної (морської) економічної зони України, а так само створення штучних островів, будівництво установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки без дозволу спеціально уповноваженого органу України, накладається штраф від 440 до 1400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або здійснюється конфіскація засобів і знарядь, із застосуванням яких учинено порушення.

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або при­звели до аварії, загибелі суден, втрати майна чи значного забруд­нення морського середовища, тягнуть за собою накладення штра­фу від 1400 до 4400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, або без такої.

Акти про зазначені види правопорушень складаються команди­ром (начальником) судна Прикордонних військ України. Розгляда­ти справи і накладати стягнення відповідно до чинного законодав­ства мають право: 1) за порушення, передбачені ч. 1 ст. 22 Закону — органи центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів в особі начальника відповідного обласного управління; 2) за порушення, передбачені ч. 2 ст. 22 Закону — рай­онний (міський) суд за місцем затримання порушника.

До адміністративної відповідальності притягаються також юри­дичні особи за незабезпечення установок чи інших споруд, що зна­ходяться у виключній (морській) економічній зоні України, постійними засобами попередження про їх наявність, порушення правил підтримання цих засобів у належному стані чи порушення правил ліквідації цих споруд, експлуатацію яких остаточно припи­нено (ст. 23 Закону «Про виключну (морську) економічну зону»).

За зазначене правопорушення юридична особа зобов'язана сплатити штраф у розмірі від 270 до 880 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або при­звели до аварії чи загибелі суден, тягнуть за собою накладення штрафу від 1400 до 4400 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

Акти про зазначені види правопорушень складаються посадо­вою особою Прикордонних військ.

Розглядати справи і накладати стягнення за зазначені правопо­рушення мають право органи виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів в особі начальника відповідного обласного уп­равління.

Згідно із ч. 1 ст. 24 Закону «Про виключну (морську) еко­номічну зону України» незаконне видобування природних ресурсів у межах виключної (морської) економічної зони тягне за собою на­кладення штрафу від 440 до 1400 неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або конфіскацію засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, з безоплатним вилученням незаконно видобутих ресурсів.

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року, або у ве­ликих розмірах, а так само, якщо вони призвели до значного погіршення умов відтворення рибних чи інших живих ресурсів мо­ря, тягнуть за собою накладення штрафу від 1400 до 6600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, чи без такої з безоплатним вилученням незаконно видобутих ресурсів.

Право накладати штрафи за порушення, передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, надається органам рибоохорони центрального органу ви­конавчої влади з питань рибного господарства в особі начальника відповідного басейнового управління по охороні та відтворенню рибних запасів і регулюванню рибальства.

Право накладати штрафи, встановлені ч. 2 ст. 24 Закону, а та­кож застосовувати конфіскацію надається районному (міському) суду за місцем затримання порушника.

За незаконне ведення у виключній (морській) економічній зоні України морських наукових досліджень (ст. 25 Закону) накладається штраф від 90 до 450 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або якщо вони завдали шкоди державним інтересам України, тягнуть за со­бою накладення штрафу від 1400 до 2600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За вказані порушення право накладати штрафи мають органи Прикордонних військ України в особі командира (начальника) суд­на, який виявив порушення і провів затримання порушника.

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону незаконне забруднення будь-яким способом морського середовища виключної (морської) еко­номічної зони України речовинами, шкідливими для здоров'я лю­дей чи живих ресурсів моря, чи іншими відходами, матеріалами і предметами, які можуть завдати шкоди або створити перешкоду для правомірної діяльності на морі, а так само інше порушення правил запобігання забрудненню морського середовища, тягне за собою накладення штрафу від 660 до 1400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію морського, повітряно­го судна або споруди, з яких вчинено забруднення.

Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або завда­ли шкоди здоров'ю людей, живим ресурсам моря, зонам відпочин­ку чи створили серйозні перешкоди для правомірної діяльності на морі, тягнуть за собою накладення штрафу від 1400 до 6600 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією морсько­го, повітряного судна або споруди, з яких вчинено забруднення, або без конфіскації.

Право накладати штрафи за порушення, передбачені ч. 1 ст. 26 Закону, надається органам виконавчої влади з екології та природ­них ресурсів в особі начальника відповідного обласного управління.

Право накладати штрафи за порушення, передбачені ч. 2 ст. 26 Закону, а також застосовувати конфіскацію надається районному (міському) суду за місцем затримання порушника.

Притягнення порушників до відповідальності згідно із Законом «Про виключну (морську) економічну зону України» не звільняє їх від обов'язку відшкодувати відповідно до чинного законодавства шкоду, завдану внаслідок порушення, живим та іншим ресурсам виключної (морської) зони України.

Особливість майнової відповідальності за порушення правового режиму виключної (морської) економічної зони та континенталь­ного шельфу полягає в застосуванні стягнень за спеціальними так­сами та розрахунками.

Так, Кабінет Міністрів України постановою від 19 січня 1998 р. № 32 «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодуван­ня шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення цінних видів риб та інших об'єктів водного промис­лу»' затвердив нові такси. Відповідно до Додатку № 3 до цієї поста­нови встановлено такси за незаконне добування (збирання) або зни­щення громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства живих організмів у виключній (морській) еко­номічній зоні України, а також анадромних видів риб, що утворю­ються у річках України за межами цієї зони. Оцінюється заподіяна шкода в неоподатковуваних мінімумах доходів громадян за один ек­земпляр риби чи водного безхребетного незалежно від розміру та ва­ги. Наприклад, за кожний екземпляр морського окуня чи ската — 0,3 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за кожний ек­земпляр креветок — 0,006 неоподатковуваного мінімуму доходів гро­мадян. У разі встановлення факту незаконної заготівлі осетрових і лососевих риб розмір відшкодування шкоди обчислюється в сумі 88 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за 1 кг цієї продукції.

Відповідно до Додатку № 2 до цієї постанови затверджено так­си для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення грома­дянами України, іноземними громадянами або особами без грома­дянства водних безхребетних і водних рослин, що є природним ба­гатством континентального шельфу України. Оцінка заподіяної шкоди встановлюється у розмірі неоподатковуваного мінімуму до­ходів громадян за незаконне добування (збирання) або знищення одного екземпляра водного безхребетного і водних рослин неза­лежно від розміру і ваги. Наприклад, за кожний екземпляр краба — 0,3 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; за кожний екземпляр морського їжака, морської зірки, мідії — 0,006 неоподат­ковуваного мінімуму доходів громадян; за кожний кілограм морсь­ких трав — 0,02 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну територіальним і внутрішнім морським водам України внаслідок забруднення із су­ден, кораблів та інших плавучих засобів, обчислюється згідно з По­ложенням, затвердженим Мінекобезпеки України від 26 жовтня 1995р. № 116².

Збитки, заподіяні рибному господарству України юридичними особами, в тому числі іноземними, внаслідок незаконного (з пору­шенням правил рибальства і охорони рибних запасів) добування або знищення запасів риб, інших водних тварин і рослин, тварин організмів «сидячих» видів, що живуть у виключній (морській) еко­номічній зоні та на континентальному шельфі України, розрахову­ються відповідно до Методики розрахунків збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення правил рибальства та охорони рибних запасів, затвердженої Державним комітетом Ук­раїни по рибному господарству і рибній промисловості 28 серпня 1992 р., Мінприроди України 11 вересня 1992 р.'.

За відсутності належних такс і методик, суд, вирішуючи питан­ня про відшкодування шкоди, має керуватися загальними правила­ми природоохоронного законодавства про відшкодування шкоди і ст.ст. 440, 453 Цивільного кодексу УРСР.

Відповідно до Кримінального кодексу (КК) України відповідальність настає за незаконне заняття рибним або іншим водним добувним промислом без належного дозволу чи забороне­ними способами та знаряддями лову (ст. 162 КК України), за про­ведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних за­пасів (ст. 163 КК України), за порушення законодавства про кон­тинентальний шельф України (ст. 163' КК України).

Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 163' КК України відповідальність настає за будівництво споруд та інших установок на континентальному шельфі України, а також створення навколо них зон безпеки без належного на те дозволу і незабезпечення охо­рони споруд та інших установок на континентальному шельфі Ук­раїни, підтримання постійних засобів попередження про їх на­явність і ліквідацію споруд і установок, експлуатація яких остаточ­но припинена, а також нехтування в зоні безпеки заходами для за­хисту живих ресурсів моря від шкідливих відходів.

Згідно з ч. 2 цієї статті відповідальність настає за дослідження, розвідування, розробку природних багатств та інші роботи на кон­тинентальному шельфі України, які проводяться іноземними гро­мадянами, коли це не передбачено договором між Україною і заінтересованою іноземною державою або спеціальним дозволом, виданим компетентними органами влади України.

До винних осіб за зазначені злочини застосовуються такі види покарань, як позбавлення волі, виправні роботи, штрафи від ЗО до 800 мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією всього добутого, знарядь, суден, інших плавучих засобів з їх при­належностями².

Контрольні питання:

1. Які юридичні ознаки включає в себе поняття виключної (морської) економічної зони?

2. Розкрийте особливості складу виключної (морської) еко­номічної зони.

3. Дайте визначення континентального шельфу України.

4. Якими законодавчими актами регулюються питання викори­стання та охорони виключної (морської) економічної зони та кон­тинентального шельфу?

5. Що таке природне багатство виключної (морської) еко­номічної зони та континентального шельфу?

6. Назвіть види використання природних багатств континен­тального шельфу.

7. Розкрийте особливості проведення науково-дослідних робіт в межах виключної (морської) економічної зони.

8. Назвіть органи, які здійснюють управління в галузі викорис­тання та охорони природних багатств виключної (морської) еко­номічної зони і континентального шельфу.

9. Які особливості розподілу та перерозподілу природних ба­гатств виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу?

10. Які основні вимоги щодо охорони виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу передбачає чинне законодавство?

11. Розкрийте особливості майнової (таксової) відповідальності за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф.

Зміст

(проф. Андрейцев В. І.) Передмова

розділ І Право екологічної безпеки Глава 1 Право екологічної безпеки в системі екологічного права України (проф. Андрейцев В. І.)

§ 1. Право екологічної безпеки — комплексна галузь права

§ 2. Юридична природа екологічної безпеки

§ 3. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки

Глава 2 Правове забезпечення екологічної безпеки

(проф. Андрейцев В. І.)

§ 1. Правові засади національної екологічної безпеки ............................50

§ 2. Правове регулювання транснаціональної

екологічної безпеки ..............................................................................76

§ 3. Проблеми кодифікації законодавства

у сфері забезпечення екологічної безпеки .........................................97

Глава З Організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки

(проф. Андрейцев В. І.)

§ 1. Теоретичні засади структурно-правової

організації забезпечення екологічної безпеки ..................................113

§ 2. Органи загальної компетенції,

їх спеціалізовані структури та повноваження

у сфері забезпечення екологічної безпеки .......................................119

§ 3. Органи спеціальної компетенції

та їх повноваження в сфері екологічної безпеки ...........................127

§ 4. Правова організація єдиної системи запобігання

і реагування на надзвичайні екологічні ситуації .............................141

Глава 4

Правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій та гарантії прав потерпілих громадян

(доц. Балюк Г. І.) § 1. Поняття зон надзвичайних екологічних ситуацій

та його юридичне значення ...............................................................166

§ 2. Підстави, порядок оголошення окремої місцевості зоною

надзвичайної екологічної ситуації та її правовий режим ...............174

§ 3. Особливості правового режиму зон, встановлених

на радіоактивне забруднених територіях ..........................................178

§ 4. Правовий статус і соціальний захист громадян,

які постраждали від надзвичайних екологічних ситуацій ...............185Розділ II Природноресурсове право

Глава 1 Правовий режим використання, відновлення та охорони земель

(проф. Андрейцев В. І.)

§ 1. Земля як об'єкт інтеграційного та диференційованого

І правового регулювання ......................................................................194

§ 2. Правове регулювання здійснення земельної реформи ...................206

§ 3. Поняття та правові моделі

приватизації земель в Україні ............................................................225

§ 4. Правові засади набуття права власності

на земельні ділянки ............................................................................254

§ 5. Правовий режим земель сільськогосподарського

призначення ........................................................................................267

§ 6. Правовий режим земель несільськогосподарського

призначення ........................................................................................278

Глава 2 Правовий режим використання і охорони надр в Україні

(доц. Балюк Г. І.)

§ 1. Надра як об'єкти правового регулювання,

використання і охорони .....................................................................317

§ 2. Право користування надрами та його види .....................................319

§ 3. Управління в галузі

використання і охорони надр ............................................................327

§ 4. Правова охорона надр ........................................................................333

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства про надра ..............334

Глава З

Правовий режим використання, відтворення та охорони вод в Україні

(доц. Краснова М. В.) (доц. Лапечук П. І.)

§ 1. Води як об'єкт правового регулювання

використання, відтворення та охорони ...........................................338

§ 2. Право водокористування та його види .............................................341

§ 3. Особливості управління і контролю

в галузі використання, відтворення та охорони вод .......................350

§ 4. Правова охорона вод ..........................................................................356

§ 5. Відповідальність за порушення

водного законодавства ........................................................................361

Глава 4

Правовий режим використання, відтворення, захисту та охорони лісів

(доц. Краснова М. В.)

§ 1. Ліс як об'єкт правового регулювання

використання, відтворення, захисту та охорони .............................365

§ 2. Право власності на ліси „.......................................—.......................370

§ 3. Право лісокористування та його види ..............................................372

§ 4. Особливості управління в галузі використання,

відтворення та охорони лісів .............................................................386

§ 5. Правова охорона і захист лісів ..........................................................394

§ 6. Відповідальність за порушення лісового законодавства .................395

Глава 5

Правовий режим використання, відтворення і охорони тваринного світу

(доц. Краства М. В.) § 1. Тваринний світ як об'єкт правового регулювання,

використання, відтворення і охорони ...............................................403

§ 2. Право використання тваринного світу: його форми та види ........409

§ 3. Управління в галузі використання, відтворення

і охорони тваринного світу ................................................................420

§ 4. Правова охорона тваринного світу ...................................................426

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі

охорони, використання і відтворення тваринного світу .................428

Глава 6 Правова охорона атмосферного повітря

(доц. Балюк Г. І.)

§ 1. Атмосферне повітря як об'єкт правового регулювання,

охорони і використання .....................................................................434

§ 2. Управління і контроль у галузі охорони атмосферного

повітря і його функції ........................................................................438

§ 3. Правові заходи охорони атмосферного повітря ..............................443

§ 4. Відповідальність за порушення законодавства

про охорону атмосферного повітря ...................................................449

Розділ III Природоохоронне (середовищеохоронне) право

Глава 1

Правовий режим використання та охорони природно-заповідного фонду

(доц. Краства М. В.)

§ 1. Поняття природно-заповідного фонду .............................................453

§ 2. Правові форми та види використання територій

і об'єктів природно-заповідного фонду ............................................457

§ 3.Управління в галузі організації, охорони і використання

природно-заповідного фонду ...........................................................461

§ 4. Правовий режим окремих територій та об'єктів

природно-заповідного фонду .............................................................468

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства

про природно-заповідний фонд ........................................................478

Глава 2

Правовий режим використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів

(доц. Бобкова А. [.)

§ 1. Поняття і юридична природа курортних,

лікувально-оздоровчих зон та курортів ............................................483

§ 2. Порядок утворення курортних та лікувально-оздоровчих зон,

курортів. Види курортних

та лікувально-оздоровчих зон і курортів ..........................................486

§ 3. Особливості управління у галузі використання та охорони

курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів ...........................489

§ 4. Правові форми використання курортних, , ,

лікувально-оздоровчих зон та курортів ............................................491

§ 5. Правова охорона курортних,

лікувально-оздоровчих зон та курортів ............................................493

§ 6. Проблеми відповідальності за порушення режиму .

використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів ..................................................................498

Глава З Правовий режим використання та охорони рекреаційних зон

(доц. Бобкова А. Г.)

§ 1. Поняття, склад і юридична природа рекреаційних зон .........

§ 2. Правовий режим і порядок створення рекреаційних зон.

Види рекреаційних зон. Юридичні критерії зонування

рекреаційних зон. Нормативи рекреаційної навантаженості .........503

§ 3. Особливості управління в галузі використання

та охорони рекреаційних зон ............................................................509

§ 4. Правові форми використання рекреаційних зон ...............

§ 5. Правова охорона рекреаційних зон .................................

§ 6. Проблеми відповідальності за порушення режиму

використання та охорони рекреаційних зон ....................................513

Глава 4

Правовий режим виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу

(доц. Ковальчук Т. Г.)

§ 1. Виключна (морська) економічна зона

та континентальний шельф як об'єкти правового

регулювання, використання і охорони .............................................517

§ 2. Особливості використання природних багатств

континентального шельфу і виключної (морської)

економічної зони ................................................................................525

2.1. Правове регулювання наукових досліджень

у виключній (морській) економічній зоні

та на континентальному шельфі ......................................................527

§ 3. Особливості управління в галузі використання

та охорони природних багатств континентального шельфу

і виключної (морської) економічної зони ........................................529

§ 4. Правова охорона виключної (морської) економічної зони

та континентального шельфу ............................................................532

§ 5. Відповідальність за порушення законодавства

в галузі використання та охорони природних багатств

континентального шельфу і виключної (морської)

економічної зони ................................................................................534