Книга Екологічне право 1
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Передмова
Забезпечення екологічної безпеки за сучасних умов є важливою проблемою державної екологічної політики та невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України'. Це обумовлено значним антропогенним порушенням та техногенною перевантаженістю території України, негативними екологічними наслідками Чорнобильської катастрофи, неефективним використанням природних ресурсів, широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих та недосконалих технологій, неконтрольова-ним ввезенням в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів, негативними екологічними наслідками оборонної та військової діяльності2, а також природними катаклізмами.
Декларацією про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. передбачено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління3.
Конституція України (ст. 16) встановлює обов'язок держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків планетарної Чорнобильської катастрофи та збереження генофонду Українського народу.
З огляду на це кожний громадянин наділяється правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Йому гарантуєтеся екологічно безпечне довкілля та визнається пріоритетність гіимог екологічної безпеки.
З цих позицій поглиблене вивчення механізму правового забезпечення екологічної безпеки в Україні має надзвичайно важливе значення для формування основ професіональних засад сучасного покоління випускників юридичних вузів і факультетів.
Наукова школа правників-екологів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка важливим напрямком екологічного права, його складовою частиною визнала право екологічної безпеки як комплексної галузі екологічного права, тісно пов'язаної із природноресурсовим та природоохоронним правом, іншими сферами правового регулювання діяльності, небезпечної для довкілля, здоров'я та життя людини, спираючись на правову матерію чинного екологічного законодавства, міжнародні принципи та норми міжнародно-правового регулювання в зазначеній галузі.
Автор виходить із наукових позицій, що право екологічної безпеки — це система правових норм та інших юридичних засобів, які спрямовані на створення умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та захист його у разі порушення, регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічної обстановки, виникнення небезпеки для природних систем і населення, а також здійснення системи заходів у разі виникнення екологічної небезпеки щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, потерпілих від негативних наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на регіональному, національному і транскордонному рівнях.
З огляду на викладене право екологічної безпеки розглядається у двох основних аспектах:
а) як суб'єктивна категорія, тобто з позицій реалізації суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку та його захист за допомогою системи спеціальних юридичних заходів превентивного (регулятивного) і охоронювального (захисного) спрямування;
б) як об'єктивно існуюча система законодавчого та підзаконно-го правового забезпечення екологічної безпеки, тобто такого стану розвитку суспільних відносин у сфері екології, за якого системою державно-правових, організаційних, науково-технічних, економічних та інших соціальних засобів забезпечується регулювання екологічно небезпечної діяльності, режим використання природних ресурсів, охорона навколишнього природного середовища, безпечного для життя і здоров'я людей, попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для природних систем і населення.
Очевидно, що комплексний характер правового регулювання зумовлений характером правовідносин, які складаються на різних рівнях та напрямках здійснення екологічно небезпечної діяльності, що характеризуються підвищеним ризиком настання негативних наслідків для довкілля та його компонентів і здоров'я та життя людини, тобто діяльності, що виходить за межі загальної правової регламентації і потребує неадекватних механізмів регулювання відповідної діяльності суб'єктів і держави як гаранта захисту прав громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля у разі прояву сил природної стихії.
Це зумовлює необхідність встановлення спеціальної, підвищеної відповідальності та правосуб'єктності зазначених осіб у створенні режиму екологічної безпеки і пов'язаних із цим правових можливостей громадян, а також відповідної правової регламентації відносин, які не можуть бути врегульовані традиційними правовими засобами, на різних рівнях правового регулювання.
Усвідомлення цих особливостей та відповідної системи правового регулювання є важливим соціально-освітнім чинником становлення студентів юридичних вузів і факультетів, особливо тих, які отримують поглиблені знання за фахом спеціалістів та магістрів права за спеціалізацією «Земельне та екологічне право». Така спеціалізація започаткована вперше в історії розвитку юридичної освіти в Україні в 1997—1998 навчальних роках на кафедрі трудового, земельного і екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Підручник розрахований на поглиблене вивчення Особливої частини «Екологічного права» і на опанування студентами наукових тверджень, положень чинного законодавства, набуття навичок його застосування у реальній практиці правозахисної, правозастосов-чої, наукової та іншої діяльності.
Розділ І Право екологічної безпеки
Глава 1
Право екологічної безпеки в системі екологічного права України
Питання до теми:
1. Право екологічної безпеки — комплексна галузь права.
2. Юридична природа екологічної безпеки.
3. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки.
§ 1. Право екологічної безпеки — комплексна галузь права
Підвищений інтерес до еколого-правової освіти зумовлений низкою обставин. Перш за все практичною необхідністю ефективного використання і застосування екологічного законодавства з метою реального забезпечення екологічних прав особистості і людини.
По-друге, зростаючою чисельністю законодавчих і підзаконних актів, які вимагають об'єктивного осмислення їх ролі та місця в системі права і регулювання екологічних правовідносин.
По-третє, доцільністю творчого обгрунтування низки нових законодавчих положень, концептуальних підходів до врегулювання екологічних правовідносин, проведення їх наукової класифікації за галузевими, функціональними, інституційними ознаками.
По-четверте, своєчасною систематизацією і відтворенням но-ваційних процесів у нових підручниках та інших навчально-методичних матеріалах, створення оптимальної навчально-методичної бази для сприятливого і об'єктивного сприйняття студентами та іншими категоріями освітян (магістрами, аспірантами, докторантами тощо) еколого-правових явищ, специфіки їх відображення в екологічному законодавстві та праві.
По-п'яте, важливістю формування виважених еколого-правових поглядів, уявлень у студентської молоді, фахівців у різних сферах діяльності, громадян України з позицій прогресивного еколого-правового світогляду, опанування ними навичок вирішення сучасних еколого-правових питань на, макро- і мікрорівнях за допомогою чинних державно-правових засобів, доцільністю створення широкої мережі масової просвітницької та освітньої еколого-правової діяльності.
По-шосте, невідкладністю оптимізації і гармонізації еколого-правового регулювання України з різними правовими системами, запровадження найпрогресивніших тенденцій в організації оздоровлення довкілля, забезпечення екологічної безпеки у процесі природокористування та здійснення інших видів діяльності, які можуть негативно впливати на стан та умови життєдіяльності людини, її здоров'я і життя.
По-сьоме, необхідністю створення логічної, послідовної та зрозумілої системи екологічного права, обгрунтування теоретичних положень реалізації та захисту екологічних прав громадян, відмови від архаїчних стереотипів розуміння екологічного права та законодавства, його складових компонентів.
До сучасних прогресивних новаційних процесів належить, зокрема, комплексна галузь екологічного права — право екологічної безпеки.
Категорія «екологічна безпека» логічно увійшла в лексику спеціальної, в тому числі юридичної літератури, і отримала не тільки інсти-туційне, але й нормативно-правове закріплення в законодавчих і підзаконних актах загальнорегулятивного і охоронного спрямування, зокрема в Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища». З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. це поняття отримало рівень конституційного.
Сьогодні існує широкий спектр доктринальних підходів щодо визначення екологічної безпеки у різних джерелах наукових досліджень — гуманітарних, природничих, соціальних, власне правових'. Багато з них сповідують наукові «апріорі» без достатньо глибокого усвідомлення та обгрунтування основних ознак цієї категорії і співвідношення з іншими формами безпеки (загальної, глобальної, національної тощо). Не виключаються й різні підходи щодо розуміння екологічної безпеки як синтетичної категорії2.
У національній еколого-правовій літературі та в наукових працях вчених деяких інших держав замовчується реальність існування відносин щодо забезпечення екологічної безпеки, можливість її правового забезпечення3 або ставиться під сумнів наявність особливих важелів регулювання, що відрізняються від правової охорони довкілля4.
Однак спробую дати відповідь на елементарні питання. Що ж підлягає охороні: навколишнє природне середовище чи навколишнє середовище і в його межах екологічна безпека? Чи екологічна безпека потребує особливого правового режиму забезпечення у відповідних правовідносинах?
Загалом, відповідь напрошується сама по собі. У контексті державно-правових інституцій та засобів важливо охороняти ті блага, котрі становлять для людини і суспільства відповідну цінність, або ж з точки зору людських цінностей є «безцінними».
Іншими словами, це ті матеріальні, духовні та інші блага, які мають для нас неодмінні споживчі властивості будь-якого призначення (матеріального, естетичного, духовного, культурного, пізнавального, рекреаційного, оздоровчо-лікувального тощо), тобто це речі або неречові блага, яких потребує людина (суспільство) і за допомогою яких вона задовольняє свої інтереси.
Такі блага можуть диференціюватися залежно від виконуваних ними соціальних функцій для людини, що зумовлюють до «життя» відповідне правове регулювання, засоби і способи їх використання, відтворення та охорони.
Разом з тим у світі існують блага, які є вічними, безцінними для людини та людства в цілому.
До них належить і довкілля, яке виконує в житті і діяльності людини триєдину функцію: економічну, соціальну і екологічну, враховуючи, що її компоненти можуть виступати основним засобом виробництва, системи розселення, шляхів сполучення і розміщення продуктивних сил, а також джерела, місця і невід'ємної умови людської життєдіяльності, матеріальної основи існування і функціонування біологічно взаємопов'язаних природних ресурсів, екосистем і комплексів, формування природних умов для існування живих організмів (біосфери і ноосфери), що продукують встановлення відповідного режиму відтворення, використання та охорони.
У цьому аспекті змінене внаслідок людської діяльності природне середовище проживання людини (навколишнє природне середовище, довкілля), Богом дане нинішньому і прийдешньому поколінням у користування та збереження, є воістину безцінним, адже воно не має еквівалента для абсолютно адекватної оцінки її споживчої вартості.
Тому, з цієї точки зору, навколишнє природне середовище або «соціалізоване середовище проживання людини» потребує збереження його якості, охорони зокрема, за допомогою державно-правових засобів, обмеження непродуманої, спонтанної і шкідливої людської діяльності, здатної змінити її якісні та кількісні характеристики. Така охорона передбачає логічну і послідовну систему заходів, спрямованих на упередження негативної дії на стан природного навколишнього середовища (шляхом видання дозволів на викиди і скиди, встановлення лімітів і нормативів оплати, заборони, обмеження та припинення екологічно шкідливої діяльності, здійснення інших організаційно-розпорядчих дій) або коригування зміненого її якісного стану до рівня, який не викликає виникнення негативних процесів у природному середовищі та його негативного впливу на саму людину і на складові компоненти біосфери (проведення рекультивації земель, очищення водних об'єктів, підвищення продуктивності лісів і рибопродуктивності рибогосподарських водойм тощо).
Деградоване навколишнє природне середовище не стільки потребує охорони, як зумовлює систему захисту від нього всього живого, оскільки воно перетворюється в джерело небезпеки для природних систем і комплексів, ландшафтів, самої людини, інших живих організмів і суспільства в цілому. Висловлюючись публіцистичним стилем, якщо «дорога вготована на Голгофу, то мова має йти не про охорону, а спасіння приреченого».
Навколишнє природне середовище, яке є джерелом підвищеної екологічної небезпеки, перетворюється внаслідок дії стихійних сил природи або техногенної руйнівної дії на екологічно небезпечний об'єкт, що вимагає «ізоляції» від людини і суспільства, інших природних систем і комплексів шляхом встановлення спеціального правового режиму, який би обмежував або забороняв взагалі проживання населення, здійснення суспільного і приватного виробництва, проведення системи заходів щодо ліквідації джерел небезпеки, встановлення особливого правового статусу постраждалих громадян.
Зрозуміло, що говорити про охорону «небезпечного, безжиттєвого середовища» принаймні некоректно, юридичне неправильно, професійно безграмотно і по-людськи — цинічно. За таких умов доцільно розробити систему заходів, у тому числі правового характеру, які були б спрямовані на попередження виникнення небезпеки для людини і навколишнього природного середовища внаслідок природної стихії, техногенних аварій та катастроф, ліквідації шкідливих наслідків прояву підвищеного екологічного ризику і небезпеки наслідків, подібних до аварії на Чорнобильській АЕС, .від явищ стихії, необдуманих рішень, які призводять до спустошення довкілля і виникнення надзвичайних екологічних ситуацій на Землі.
Гадаю, що немає особливої потреби доводити, що в такій екологічній ситуації потрібен особливий юридичний режим використання середовища (консервації, проведення заходів щодо очищення території, обмеження і заборони різних видів діяльності тощо) або здійснення комплексу заходів на тій частині "ериторії, де є потенційні природні джерела прояву небезпеки чи здійснюються екологічно небезпечні види діяльності та експлуатуються аналогічні об'єкти, а також необхідно передбачати і особливий статус осіб, що перебувають тимчасово або постійно в зоні підвищеного екологічного ризику, та постраждалих внаслідок дії екологічно небезпечних чинників.
Ризик підвищеної екологічної небезпеки зобов'язує еколо-го-правову науку по-новому оцінювати факти її прояву та впливу природної стихії і техногенних негативних дій на довкілля і людину.
Такі обставини, безперечно, набувають юридичного значення і потребують правового закріплення їх як юридичні факти виникнення відносин із забезпечення екологічної безпеки. Ці юридичні факти передбачають виникнення специфічних обов'язків держави щодо гарантування безпеки від прояву стихії, а також юридичних і фізичних осіб, котрі здійснюють екологічно небезпечні види діяльності та експлуатують екологічно небезпечні об'єкти.
Отже, об'єктивно утворилося нове коло суспільних відносин, які вимагають всебічного правового регулювання, що за характером виникнення і складовими елементами не вписуються у межі відносин з використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища.
Це відносини, які потребують:
а) визначення переліку екологічно небезпечних видів діяльності та екологічно небезпечних об'єктів;
б) встановлення комплексу вимог і обов'язків щодо забезпечення екологічної безпеки у процесі здійснення небезпечних видів діяльності та регульованої експлуатації джерел підвищеної екологічної небезпеки;
в), виявлення екологічно небезпечних територій (зон) за місцем розміщення екологічно шкідливих об'єктів, екологічно небезпечної діяльності, накопичення понад встановлені нормативи високотоксичних, шкідливих речовин, їх сполук та сумішей;
г) розроблення програми (схеми) дій щодо попередження прояву екологічного ризику;
д) створення організаційної, інформаційної, науково-технічної, матеріальної та інших форм забезпечення реалізації програми попередження настання екологічного ризику на потенційно небезпечних територіях і об'єктах;
е) встановлення системи соціально-правових гарантій (пільг, преференцій, компенсацій, переваг) для фахівців, зайнятих у процесі експлуатації небезпечних технологій або які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності та експлуатують екологічно небезпечні об'єкти, інші джерела, або тиу, хто перебуває (тимчасово або постійно) у зоні негативної дії природних або техногенних факторів;
є) закріплення системи вимог, норм і нормативів екологічної безпеки;
ж) забезпечення дотримання таких вимог державою, а також фізичними та юридичними особами, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності та експлуатують аналогічні об'єкти;
з) забезпечення ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності або експлуатації таких об'єктів.
Це далеко не повний перелік видів діяльності превентивного спрямування, які реалізуються у відносинах щодо забезпечення екологічної безпеки у процесі здійснення екологічно ризикованих
видів діяльності.
Значна їх частина виникає у зв'язку з проявом екологічного ризику і настанням реальної екологічної небезпеки та необхідності проведення невідкладних ліквідаційних, аварійно-рятувальних, відновлювальних і реабілітаційних заходів, зокрема:
а) виконання термінових робіт з ліквідації негативних наслідків природної стихії (ураганів, пожеж, землетрусів, повеней тощо) або техногенних аварій та катастроф;
б) проведення дезактивації, нейтралізації забруднених (заражених) територій (ділянок), відновлення їх якісного і безпечного стану;
в) відселення населення, яке проживає в екологічно небезпечних регіонах, на нове місце проживання та забезпечення їх належним небезпечним майном;
г) здійснення наукових спостережень і досліджень екологічно
небезпечних територій;
д) здійснення інвентаризації, класифікації екологічно небезпечних територій залежно від рівня екологічної шкоди;
е) встановлення і оголошення спеціального режиму екологічно
небезпечних територій;
є) запровадження пільг та забезпечення соціального і правового захисту осіб, що постраждали від наслідків прояву екологічної
небезпеки;
ж) встановлення особливого порядку управління на екологічно
небезпечних територіях;
з) притягнення до відповідальності осіб, які, здійснюючи екологічно небезпечні види діяльності, створюють загрозу для життя і здоров'я населення та середовища їх проживання, не забезпечують встановлений режим екологічної безпеки.
Можна, звичайно, дивуватися з того, що такі відносини хоча і мали місце протягом тривалої історії розвитку екологічного законодавства, однак залишалися поза межами правового оформлення або ж опосередковувалися правом фрагментарне.
У цьому аспекті можна навести безліч причин і доказів, які, зрозуміло, не вирішують існуючих проблем. Скоріше навпаки, млявість нашої екологічної правосвідомості, живучість багатьох застарілих штампів і стереотипів, вузький прагматизм наукових досліджень та багато інших юридичних догм не дають можливості об'єктивно проаналізувати структуру і склад всієї гами екологічних правовідносин, зокрема їх складову частину щодо забезпечення екологічної безпеки, в яких реально можна забезпечити захист здоров'я і життя людини від небезпечного середовища проживання, незалежно від джерел походження такої загрози — прояву стихійних сил природи або неконтрольованого (слабо контрольованого) техногенного впливу на стан навколишнього природного середовища і людини (умовно назвемо їх антропоохоронними та середовищеохоронними відносинами).
Необгрунтоване заперечення реально існуючих відносин щодо забезпечення екологічної безпеки здатне гальмувати прогрес правового регулювання. Від цього тільки страждає еколого-правова наука, кодифікація законодавства, бідніє практика його застосування, а тому страждає сама людина, яка позбавлена юридичної можливості захистити суб'єктивне право на екологічну безпеку. Ця суб'єктивна можливість громадян України вперше в історії еколо-го-правового регулювання була передбачена Законом України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 9). Конституція України конкретизувала її, визнавши право громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування шкоди, завданої порушеннями цього права (ст. 50).
В еколого-правовій літературі обгрунтовано абсолютність права громадян на екологічну безпеку' та визначено механізм його реалізації в системі відносин у сфері забезпечення екологічної безпеки2.
За умов підвищеного екологічного ризику, загострення екологічної ситуації і розширення можливостей настання екологічної небезпеки для людини і середовища її існування, фетишизована концепція «права навколишнього природного середовища», очевидно, втрачає гуманістичний зміст, стає все більше абсурдною теоретичною догмою, враховуючи, що примат «навколишнього середовища» поза людиною позбавлений свого життєвого значення.
У цьому полягає обмеженість концепції права навколишнього середовища, яка виключає із сфери правового захисту найвищу соціальну цінність — життя і здоров'я людини або ж, навпаки, апо-логетично визнаючи людину складовою частиною природного навколишнього середовища, ідеалізує безжиттєвий принцип «оберігаючи природу — оберігаємо людину».
Екологічна ситуація і реальність — жорстка і явна — людина «виділилась» із природного середовища і формується за притаманними суспільству і природі закономірностями і законами з відповідними «відхиленнями», все більш ускладнюючи свою взаємодію з природним оточенням, створюючи внаслідок здійснення екологічно шкідливої діяльності осередки небезпеки місця свого перебування (життєдіяльності), що постійно збільшуються.
Значно ускладнився і суто природний вплив на людину, особливо аномального походження. За таких умов повинні діяти законодавчі імперативи і пріоритети забезпечення не тільки якісного, але й обов'язково безпечного навколишнього природного середовища для людини, природних компонентів його навколишнього світу.
Отже, людина стає не тільки суб'єктом відносин існування підвищеного екологічного ризику, але й об'єктом, який безпосередньо зазнає всіх бід від наслідків прояву природної або техногенної небезпеки та вимагає адекватного правового захисту з боку держави.
У цьому виявляється специфіка відносин щодо забезпечення екологічної безпеки як складової екологічних правовідносин, що становлять предмет правового регулювання галузі екологічного права.
У той же час відносини щодо забезпечення екологічної безпеки генеалогічне і генетичне взаємопов'язані з ефективним використанням природних ресурсів і охороною навколишнього середовища на різних рівнях їх якісного стану, оскільки реалізація останніх може відповідати встановленим параметрам якості, але з різними рівнями екологічної безпеки (для самого природного оточення і людини)*.
Процес використання природних ресурсів (земельних, водних, лісових, корисних копалин тощо) багато в чому поєднаний з дотриманням вимог щодо забезпечення екологічної безпеки цієї діяльності і є невід'ємною частиною правосуб'єктності природоко-ристувачів (експлуатація гідротехнічних систем, проведення вибухових робіт у процесі видобування корисних копалин, інтенсивна обробка землі тощо).
Не меншою мірою забезпечення екологічної безпеки пов'язане з охороною навколишнього природного середовища існування людини в частині забезпечення його якісного стану. Якість навколишнього природного середовища — це сукупність його природних та «набутих» властивостей, сформованих під впливом антропогенної діяльності, які відповідають встановленим екологічним, санітарно-гігієнічним нормативам, що забезпечують умови для розвитку і відтворення живих організмів, у тому числі життєдіяльності людини.
Але якісний рівень довкілля ще не гарантує його безпечного, тобто ризикованого порогового стану, що оцінюється на рівні нормативів екологічної безпеки, який може ранжуватися залежно від режиму середовища життєдіяльності і правосуб'єктності осіб, що зазнають небезпечного впливу екологічно шкідливих, токсичних об'єктів, видів діяльності. Іншими словами, забезпечення екологічної безпеки визначається ступенем прояву екологічного ризику і характером потенційно небезпечної діяльності для навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людини.
Безпека навколишнього середовища, з огляду на вищезазначене, є ознакою його якості, яка, в той же час, має притаманні йому особливості з точки зору співвідношення категорій загального, особливого і одиничного. Безпечне навколишнє природне середовище не тотожне стану його якості, воно забезпечується у процесі реалізації природоохоронних вимог і охорони довкілля у межах природоохоронних (середовищеохоронних) правовідносин, а саме:
забезпечення режиму охорони об'єктів і територій природно-заповідного фонду, курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних зон, інших природних і природноантропогенних територій (санітарно-захисних, охоронних зон, середовища населених пунктів, економічних районів тощо), екосистем і комплексів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, Азовського і Чорного морів, окремих або групи природних ресурсів (біологічного різноманіття та інших компонентів біосфери).
Якщо охорона навколишнього природного середовища вимагає перш за все дотримання його якісного стану, збереження відповідних якісних характеристик, то забезпечення екологічної безпеки передбачає оцінку екологічного ризику здійснюваної діяльності, дотримання сукупності вимог, норм і нормативів екологічної безпеки, зафіксованих в екологічному та інших сферах законодавства.
Сьогодні «забезпечення екологічної безпеки» набуло не тільки власне еколого-правового, але й загальноюридичного регулятивного і охоронного значення внаслідок характеру прояву різних видів екологічно шкідливої діяльності, джерел і об'єктів походження екологічного ризику (природного або техногенного негативного впливу).
Зрозуміло, що джерела екологічного ризику за своїм характером, ступенем прояву, соціальними, економічними, екологічними наслідками досить неадекватні. Не випадково спостерігається диференціація правового регулювання стосовно різних напрямів екологічно небезпечної діяльності, спрямованого на запобігання, ліквідацію наслідків такого ризику, здійснення системи заходів щодо зниження його шкідливого впливу, встановлення спеціальних режимних територій і зон, визначення і захист правового статусу осіб, які зазнали моральної або матеріальної шкоди від наслідків такої діяльності з використанням відомих, традиційних та нетрадиційних державно-правових засобів у врегулюванні зазначених
правовідносин.
Зрозуміло, що розвиток законодавчого та іншого нормативно-правового забезпечення екологічної безпеки поки що відбувається в міру впорядкування різноманітних видів діяльності за об'єктами та джерелами екологічної небезпеки — виробництва, збереження, використання, захоронення та утилізації отруйних речовин, токсичних відходів, біотехнологій, радіоактивних відходів і матеріалів, використання атомної енергії, інших екологічно небезпечних факторів.
Така диференціація правової регламентації екологічно небезпечних видів діяльності — неодмінний шлях правового становлення і розвитку правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки. Однак це не означає, що відбувається поділ галузей права за сферами регулювання екологічно небезпечних видів діяльності. Інакше не виключається абсурдність та легковажність висунення і доктринального обгрунтування диференціації галузей права за екологічно небезпечними об'єктами, виробничими процесами, хімічними та фізичними явищами, видами діяльності, джерелами прояву небезпеки («відходне», «хімічне», «агрохімічне», «токсичне», «газове», «радіаційне», «ядерне», «термоядерне» «харчове», «продовольче», «пестицидне» і тому подібне право).
Адже право і відповідне законодавство покликані врегульовувати (регламентувати) численні типові правовідносини, у процесі яких їх суб'єктами здійснюються різноманітні екологічно небезпечні види діяльності або використовуються (застосовуються) такі джерела і об'єкти, реалізується комплексна правосуб'єктність щодо забезпечення їх безпеки для довкілля і людини.
Унаслідок цього норми права наповнюються відповідними моделями, механізмами, способами врегулювання і забезпечення безпечного поводження з потенційно небезпечними видами діяльності, об'єктами і джерелами. Вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки стають загальними для суб'єктів, що здійснюють різні екологічно небезпечні види діяльності або використовують такі об'єкти.
Отже, закономірним є і комплексне правове регулювання відповідних правовідносин незалежно від джерел походження екологічної небезпеки. Вирішити такі завдання можливо у межах екологічного законодавства розробкою і прийняттям комплексного нормативного акта, що забезпечуватиме екологічну безпеку людської діяльності, включаючи створення механізмів запобігання небезпеці і подолання наслідків дії стихійних сил природи, техногенних аварій і катастроф.
Вищезазначене не заперечує і диференційованого правового опосередкування екологічної безпеки, пов'язаного зі здійсненням конкретних видів екологічно шкідливої діяльності в частині відображення її специфіки, характеру визначення прав і обов'язків відповідних юридичних та фізичних осіб щодо забезпечення екологічної безпеки у сфері ризикованого техногенного впливу, а також держави в частині попередження небезпечного прояву природної стихії.
Прийняття в Україні законодавчих і підзаконних актів, орієнтованих на регулювання правовідносин у сфері екологічної безпеки свідчить про формування нормативно-правових засад комплексної галузі екологічного права — права екологічної безпеки як системи правових норм та інших засобів, які спрямовані на створення правових умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та захист його у разі порушення, а також регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічного стану, виникнення небезпеки для природних систем, населення, інтересів держави і юридичних осіб та здійснення системи заходів у разі виникнення екологічної небезпеки щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, потерпілих від негативних наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на місцевому, регіональному, національному і транснаціональному рівнях.
§ 2. Юридична природа екологічної безпеки
Праву екологічної безпеки як об'єктивній категорії притаманні свій об'єкт та предмет правового регулювання. Об'єктом цієї галузі є екологічна безпека, а предметом — відповідні правовідносини щодо забезпечення екологічної безпеки. Тому в науково-методологічному, прикладному і пізнавальному аспектах надзвичайно важливого значення набуває питання визначення найбільш істотних змістовних ознак екологічної безпеки та її юридичного визначення.
Вивчена і проаналізована спеціальна література, чинне законодавство та практика його застосування дають можливість констатувати поліплановий, поліфункціональний характер походження екологічної безпеки. Тому підходи до цього визначення доцільно розглядати на доктринальному та нормативно-правовому рівнях.
Наукове визначення екологічної безпеки виходить з того, що вона є різновидом загального поняття безпеки, яке походить від англійського слова «весигіїу», що означає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз'.
Близьким до цього є визначення екологічної безпеки як забезпечення захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля та держави від реальних або потенційних загроз, що створюються антропогенними чи природними чинниками, для навколишнього середовища2.
У той же час не виключається і більш широке розуміння екологічної безпеки в довідковій та енциклопедичній літературі. Найпоширенішим є таке визначення екологічної безпеки:
а) забезпечення гарантії попередження екологічно значних катастроф та аварій внаслідок сукупності дій, станів і процесів, що прямо або опосередковано призводять до цих подій;
б) ступінь відповідності наявних або уявних (прогнозованих) екологічних умов завданням збереження здоров'я населення і забезпечення тривалого та стійкого соціально-економічного розвитку;
в) комплекс станів, явищ і дій, що забезпечують екологічний баланс на землі та в будь-яких її регіонах на рівні, до якого фізично, соціально-економічно, технологічно і політичне готове людство'.
Очевидно, що тут виділяються різні рівні екологічної безпеки — глобальна, регіональна, наукова, локальна та місцева.
Привертає увагу визначення екологічної безпеки, наведене в еколого-правовій літературі, в якому деталізуються окремі ознаки цього поняття. Так, Г.П. Сєров визначає екологічну безпеку особи, суспільства і держави як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави у процесі взаємодії суспільства і природи від загроз:
а) з боку природних об'єктів, властивості яких змінені забрудненням, засміченням внаслідок антропогенної діяльності (виникнення аварій, катастроф, здійснення тривалої господарської, військової та інших видів діяльності) чи навмисно з метою екологічних диверсій, агресії або природних явищ та стихійного лиха;
б) зумовлених знищенням, пошкодженням або виснаженням природних ресурсів (загроза незабезпечення суспільства і держави природними ресурсами)2.
Важливою доктринальною тезою є положення про те, що стрижнем концепції екологічної безпеки є теорія екологічного ризику і прикладна її частина — визначення рівня прийнятного ризику3.
З огляду на вищенаведені доктринальні підходи спробуємо систематизувати визначення екологічної безпеки, які містяться в законодавчих та підзаконних актах.
Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для здоров'я людей. Вона гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, організаційних, державно-правових та інших заходів (ч. 2 ст. 50 Закону). Можна припустити, що екологічна безпека подається в об'єктивному (ч. 1 ст. 50 Закону) та суб'єктивному значенні (ч. 2 ст. 50 Закону), беручи до уваги, що законом вона гарантується як певна юридична можливість, тобто, суб'єктивне право громадян України, яке можна ідентифікувати з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, закріплене ст. 50 Конституції України та ст. 9 вищезазначеного екологічного закону.
Із змісту ч. 1 ст. 50 Закону випливає також і те, що в законі юридичне зафіксовано спробу визначити екологічну безпеку як відповідний біологічний, хімічний, фізичний стан середовища, що не є небезпечним для здоров'я людей. При цьому це має бути саме такий стан довкілля, за якого здійснюється система попередження настання небезпеки, тобто загрози.
Зрозуміло, що ця модель юридичного оформлення дефініції екологічної безпеки є не дуже вдалою, враховуючи надзвичайну складність визначення тієї межі якості природного оточення, яке зумовлює активне здійснення системи попереджувальних дій щодо відвернення погіршення екологічного стану та унеможливлення настання загрози, тобто ризику для здоров'я людей. Незрозумілим із змісту коментованої статті є й питання про те, хто визначає стан довкілля і забезпечує реалізацію превентивних заходів — чи це є обов'язком держави, її контролюючих органів, чи фізичних і юридичних осіб, діяльність яких призводить до погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для здоров'я людей?
Логічне тлумачення положень зазначеної норми дає можливість дійти висновку, що оскільки держава прийняла цей закон, то гарантування системи екологічної безпеки має покладатися саме на неї в особі органів, які мають відповідні повноваження щодо забезпечення екологічної безпеки. За таких умов проглядається ненавмисне амністування тих фізичних і юридичних осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти і створюють загрозу для природних систем і людини. Зовсім не регламентовано питання про відвернення загрози та не визначено відповідальних суб'єктів, які мають забезпечувати відвернення настання природної небезпеки внаслідок природних аномалій та природних стихійних явищ. Хоча очевидно, що у першому випадку обов'язки щодо гарантування екологічної безпеки мають покладатися на фізичних і юридичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності або експлуатують аналогічні об'єкти. В іншому — це прямий обов'язок держави та відповідних органів влади, які виступають гарантом екологічної безпеки перед суспільством та конкретною особою, що проживає або перебуває у межах України.
Узагальненість коментованого визначення екологічної безпеки вказує на певні законодавчі прогалини, що особливо має позначатися саме на принципі застосування відповідних норм про екологічну безпеку.
У той же час у визначенні очевидні й вади юридичної техніки, оскільки поза його межами залишилася сукупність заходів, за до помогою яких має гарантуватися екологічна безпека та імовірні суб'єкти їх реалізації. А це, в свою чергу, породжує низку запитань щодо повноти відображення найбільш істотних ознак, які визначають це поняття та можливості його практичного застосування і створення реального механізму забезпечення екологічної безпеки.
Зазначені недоліки та прогалини в юридичному визначенні екологічної безпеки зумовлюють доцільність подальшого творчого пошуку найбільш оптимальних підходів для того, щоб воно було найбільш лаконічним і в той же час зрозумілим, адресним і сприяло здійсненню конкретних дій чітко визначених суб'єктів, зобов'язаних забезпечувати таку якість довкілля, яке було б безпечним для будь-яких живих організмів біосфери і позбавленим будь-яких загроз, особливо для людини, суспільства і держави.
Маємо відзначити й ту обставину, що законодавчий акцент на реальний, фізичний стан навколишнього природного середовища людини та інших елементів біосфери фактично не справив належного впливу на державу, її інституції, відповідних фізичних і юридичних осіб щодо ефективного відвернення природної і техногенної небезпеки.
Сьогодні можна констатувати і те, що легалізована законодавча модель визначення екологічної безпеки не знайшла позитивної апробації у практиці і підлягає певному коригуванню з урахуванням реального рівня небезпеки, що виникає внаслідок різних джерел екологічно небезпечного впливу, з акцентуванням уваги на здійсненні системи профілактичних заходів на локальному, місцевому, регіональному, національному та транснаціональному рівнях.
Тому сучасна еколого-правова наука має більш ретельно та поглиблено проаналізувати причини відставання відповідних правових моделей екологічної безпеки, звернувши особливу увагу на спеціальні та власне юридичні ознаки цього поняття, для того, щоб виробити найоптимальніші науково-практичні інструментарії, здатні фактично забезпечити ефективність законодавства у цій сфері та систему найбільш надійних гарантій екологічної безпеки. .
У цьому плані безперечний інтерес викликає «Державний стандарт України. Безпека промислових підприємств. Терміни і визначення»', який визначає безпеку населення, матеріальних об'єктів, навколишнього середовища як відсутність неприпустимого ризику, пов'язаного з можливістю завдання будь-якої шкоди. Водночас у довідковому додатку до цього стандарту екологічна безпека розглядається через призму відсутності дій, станів та процесів, які прямо чи опосередковано призводять до суттєвих збитків для навколишнього природного середовища, населення та матеріальних об'єктів.
Показово, що цей стандарт, як підзаконний нормативно-правовий акт, не сприйняв законодавчу формулу визначення, що міститься у ст. 50 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», іншим способом формулює ознаки екологічної безпеки, пов'язуючи їх з відсутністю небезпеки, яка, судячи з наведеного змісту, базується на принципі ризику, здатного призвести до заподіяння шкоди.
Можна, звичайно, дивуватися, що у наведеному стандарті спостерігається очевидне порушення принципу законності, відхилення від відтворення законодавчої дефініції, проводиться формалізація екологічної безпеки на дещо інших ознаках, зокрема як певного наслідку, що пов'язується із заподіянням шкоди зазначеним об'єктам та благам.
І це при тому, що стандарт продукує розкриття екологічного ризику як імовірності негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на навколишнє природне середовище, які спричиняють незворотну деградацію екосистеми'.
У наведених визначеннях привертають увагу кілька положень. По-перше, у першому визначенні йдеться про «відсутність недопустимого ризику» (підкреслено мною. — В.А.). Отже, безпека передбачає ризик допустимий, тобто у певних межах або рівнях, що має важливе методологічне значення. Це означає, що ризик має бути певною мірою дозованим, регульованим як з точки зору можливих техногенних навантажень, так і природних, стихійних загроз. По-друге, очевидно, що безпека є певним технічним, економічним та соціальним станом, за якого регулюються чи мають регулюватися відповідні рівні ризику. По-третє, допустимий ризик має забезпечувати будь-яку можливість відвернення заподіяння шкоди, оскільки недопустимий ризик пов'язується із її настанням, тобто встановлюється відповідна формула залежності:
а) екологічна небезпека — недопустимий ризик + шкода;
б) екологічна безпека — допустимий ризик — відсутня будь-яка форма шкоди, тобто виключаються будь-які негативні наслідки.
Однак стандартизоване визначення екологічного ризику дещо ускладнюється наслідками, оскільки пов'язується з імовірністю їх настання із «незворотною деградацією екосистеми». Тобто, йдеться про такі рівні негативних шкідливих впливів, які створюють загрозу довкіллю, людині і суспільству в цілому. Все це зумовлює доцільність нагальної регламентації рівнів екологічного ризику залежно від джерел його походження.
Зважаючи на це, питання забезпечення екологічної безпеки мають торкатися регулювання різних станів, процесів та дій на технічному, технологічному, фізико-хімічному, організаційному, зокрема соціальному та правовому рівнях. Власне про це йдеться у рекомендованому визначенні екологічної безпеки,
Проте при детальному аналізі стандарту в частині загальної категорії безпеки і спеціальної екологічної безпеки проглядаються деякі відмінності стандартизованих підходів. У першому — йдеться про відсутність неприпустимих ризиків, тобто, поза межами або тих, що перевищують відповідні межі (рівні), показників. У другому — вказується на ризик, спроможний у процесі реалізації призвести до будь-якої шкоди, тобто моральної чи матеріальної. Тому настання ризику у будь-якій формі, що призводить до негативних наслідків, є підставою стверджувати про порушення права людини на безпеку у відповідній сфері. Таке широке розуміння безпеки навряд чи є виправданим як з теоретичної, так і з практичної точки зору, оскільки будь-яка діяльність у тій чи іншій сфері є ризикованою. Але рівні цього ризику неоднакові через свою загрозу для життя і здоров'я людини та інших благ, що використовуються нею, суспільством та державою.
Ще більше значення має градація рівнів екологічного ризику, адже практично будь-які викиди забруднюючих речовин, випадки іонізуючого, радіаційного, фізичного або біологічного впливу на довкілля змінюють його стан, тобто якість, а тому призводять не тільки до моральної, але й до значної майнової шкоди. Мабуть не випадково визначені екологічним законодавством екологічні нормативи, що передбачають граничне допустимі викиди та скиди, або тимчасово погоджені нормативи для деяких суб'єктів не пов'язуються із системою нормативів екологічної безпеки. Відповідно не будь-який неприпустимий ризик є чинником, що характеризує небезпеку, а тільки такий, що має порушити показник, тобто норматив екологічної безпеки — граничне допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі;
граничне допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на нього та гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування. Саме такого логічного висновку можна дійти, аналізуючи склад екологічних нормативів та їх місце у системі нормативів екологічної безпеки (ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).
Отже у сучасному нормативно-правовому регулюванні екологічної безпеки неприпустимий ризик має вимірюватися вищена-веденими показниками. І тільки за умови, що такий ризик у визначених величинах спроможний викликати будь-яку шкоду.
Дещо іншим чином визначено поняття екологічної безпеки, а саме як відсутність дій, станів та процесів. Тут вже йдеться про можливі носії ризику, а не власне ризик. Хоча в той же час у стандарті екологічна безпека пов'язується прямо чи опосередковано зі збитками для довкілля, людини та різних матеріальних об'єктів. У Юридичному аспекті варте уваги питання про можливість заподіяння шкоди не носію прав та обов'язків (правосуб'єктній особі), а відповідним благам — довкіллю, матеріальним цінностям тощо. Вважаю, що категорії «шкода», «збитки» тощо можуть пов'язуватися тільки із правосуб'єктною особою — громадянином, суспільством, державою, юридичною особою. Саме цим суб'єктам завдається шкода як власникам або користувачам відповідного майна, довкілля чи їх елементам, оскільки внаслідок небезпечних дій знижується чи деградується їх якісний стан або знищується як певний матеріальний осередок чи умова життєдіяльності. Тому вважаю, що і в цьому аспекті стандартизована модель заподіяння шкоди потребує відповідного уточнення.
До того ж слід наголосити, що збитки мають характер суттєвих. Ознака «суттєвий» в юридичному аспекті чітко не визначена, враховуючи, що вона подається через оціночну категорію, розуміння якої залежить від коментатора, його знань, досвіду тощо. Визначити суттєвість у кожному конкретному випадку через відсутність відповідних легалізованих роз'яснень просто неможливо, а тому аморфність та невизначеність останньої не тільки не пояснює суті' екологічної безпеки, а значно ускладнює цей процес, оскільки наявність ризику потрібно ще довести. Треба взяти до уваги, що сьогодні у законодавстві не існує чіткої відповіді на питання про те, які дії, етапи та процеси можуть завдавати суттєвих збитків вищезазначеним об'єктам. А тому запропоновані стандартизовані варіанти у викладених формулах не є абсолютно виправданими та практично неприйнятними, хоча і відображають особливості істотних ознак екологічної безпеки (відсутність неприпустимого ризику та шкоди людині і навколишньому природному середовищу).
Для повноти дослідження проблеми доцільно проаналізувати положення і такого політико-правового документа, як Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, зокрема про визначення національної безпеки як стану захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, що є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей. Вона досягається проведенням виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у різних сферах та, зокрема, в екологічній сфері діяльності. Отже, концепція передбачає й особливу сферу національної безпеки — «екологічну національну безпеку», що має принципове значення для правильного методологічного усвідомлення цієї проблеми.
Близькі або майже тотожні доктринальні визначення уже висвітлено на початку цього розділу. Тож зрозуміле й джерело їх походження та подальшої інтерпретації. А тепер звернемо увагу на деякі найважливіші істотні риси, зафіксовані у наведеному визначенні. Перш за все йдеться про стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, що виключає будь-які загрози для вказаних суб'єктів.
Стан захищеності може характеризуватися високим рівнем законності і правопорядку в країні, розвитком усіх ланок державних інституційних, суспільних утворень щодо захисту життєво важливих екологічних інтересів. Разом з тим стан захищеності державних, суспільних та особистих інтересів ще не гарантує аналогічної захищеності їх суб'єктивних прав, особливо на рівні юрис-дикційного захисту. Особливо це стосується екологічної сфери або захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави.
Такого висновку можна дійти перш за все тому, що категорія «екологічні інтереси» досить узагальнена і зміст її чітко не визначений у чинному законодавстві навіть у поданні її через категорію законних інтересів.
По-друге, екологічні інтереси поки що неперсоніфіковані, а тому можуть належати усім громадянам, суспільству, державі, що ускладнює процес їх захисту.
По-третє, у законодавстві відсутня чітка класифікація екологічних інтересів стосовно вказаних об'єктів, а тому говорити про їх захищеність (незахищеність) безпредметно.
По-четверте, екологічні інтереси не гарантуються конкретними нормами екологічного законодавства, а випливають із мети, завдань і характеру екологічних правовідносин і норм екологічного законодавства.
По-п'яте, екологічні інтереси реалізуються у процесі здійснення сукупності екологічних заходів: організаційних, технічних, технологічних, економічних, превентивних та у процесі забезпечення законності і екологічного правопорядку у державі, на відміну від екологічних прав, порушення яких дає підстави для їх поновлення та захисту в юрисдикційному, зокрема судовому порядку. Тобто, це такі природні і соціальне зумовлені потреби особи, суспільства і держави у сфері використання природних ресурсів, охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки, які випливають зі змісту норм екологічного законодавства та не забезпечені на сьогодні системою юридичних засобів захисту'.
Не менш гіпотетичне доказування «стану захищеності» життєво важливих інтересів, якщо врахувати, що такі інтереси суспільства і держави не завжди збігаються, а інколи стоять на полярних позиціях або ж не кореспондують один одному. Треба врахувати і те, що на відміну від прав особи, її інтереси не завжди корелюють з обов'язком для інших осіб. Досить складно в юридичному вимірі віднайти приналежність інтересів до життєво важливих, провести їх класифікацію, визначити примат, пріоритетність тощо.
Не менш важливим є встановлення показників захищеності таких інтересів у кожний конкретно-історичний період розвитку особи, суспільства і держави.
У контексті нашого аналізу екологічні інтереси зазначених суб'єктів уточнюються Концепцією зі спрямуванням на забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства, зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу, забезпечення територіальної цілісності та недоторканності кордонів, розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян.
Із змісту Концепції випливає, що існують реальні загрози цим інтересам, зокрема в екологічній сфері:
а) значне антропогенне порушення та техногенна перевантаженість території України, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи;
б) неефективне використання природних ресурсів, широкомасштабне застосування екологічно шкідливих та недосконалих технологій;
в) неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів;
г) негативні екологічні наслідки оборонної та військової діяльності.
Виходячи з викладеного, нині важко говорити як про завершений стан захищеності екологічних інтересів особи, суспільства, держави від існуючих реальних загроз, так і про збалансовану систему, національної екологічної безпеки та ідеальність запропонованого визначення.
Очевидно, що екологічні інтереси є категорією, яка перманентне змінюється, оскільки досить мінливими і непередбачуваними є об'єктивні та суб'єктивні (відповідно природні та техногенні) екологічні загрози. Тому забезпечити захищеність таких інтересів є надзвичайно відповідальна і складна справа, оскільки необхідні гнучкі науково-технічні, інституційні, соціально-економічні, інформаційні, інноваційні та правові механізми, адаптовані до певних соціально-економічних, політичних та екологічних умов розвитку.
За таких умов концептуальні ідеї національної екологічної безпеки потребують корекції з огляду на особливості місцевої, регіональної, галузевої та транснаціональної безпеки та реальних засобів забезпечення правових потреб особи, суспільства і держави. У цьому аспекті доцільною є екстраполяція вектора захищеності не на інтереси, а на відповідні суб'єктивні екологічні права, визначені Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища».
Тому виправданим видається акцентування уваги у національній екологічній безпеці на стан захищеності прав громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище та його спорідненість з правом на екологічну безпеку людини і громадянина від будь-яких загроз внутрішнього та зовнішнього впливу. Такий спосіб забезпечення національної екологічної безпеки стає теоретично обгрунтованим і практично зрозумілим, враховуючи реальну ситуацію та механізм державно-правового регулювання у цій сфері.
Доцільно за таких умов вести мову про необхідність удосконалення цього механізму, особливо на юрисдикційному рівні, уточнення окремих ознак екологічної безпеки, що, безперечно, сприятиме практичній реалізації основних юридичних можливостей особи, суспільства і держави (держав) у сфері національної та глобальної екологічної безпеки, ініціювання зближення їх правового регулювання та захисту порушених суб'єктивних прав у цій важливій сфері. Такий підхід має базуватися на реальній правовій основі стану захищеності (незахищеності) права на екологічну безпеку як пріоритетного і абсолютного юридичного феномена у системі екологічних прав людини, інших фізичних і юридичних осіб, а у передбачених законом і міжнародними договорами випадках — прав суспільства і держави.
У цьому плані певний інтерес викликають положення про доцільність розробки і послідовної реалізації концепції міжнародної екологічної безпеки, що були висунуті у липні 1988 р. на черговій нараді Політичного консультативного комітету держав — учасників Варшавського Договору', за якою міжнародна екологічна безпека має сприяти сталому і безпечному розвиткові усіх держав і створенню сприятливих умов для життя кожного народу і кожної людини, що передбачає такий стан міжнародних відносин (підкреслено мною. — В.А.), за якого забезпечуватиметься збереження, раціональне використання, відтворення і підвищення якості навколишнього середовища.
З огляду на це, учасники наради високо оцінили діяльність 00Н та її спеціального органу — Програми 00Н з навколишнього середовища та роботу міжнародної комісії з охорони навколишнього середовища і розвитку, яка запропонувала розглядати екологічні проблеми не ізольовано, а у взаємозв'язку з проблемами війни і миру, роззброєння і розвитку, ліквідації відсталості і бідності, забезпечення гідного, здорового і безпечного життя на Землі2.
Зрозуміло, що наведені положення більшою мірою мають загальний геополітичний характер, але в той же час у них містяться досить істотні ознаки міжнародної екологічної безпеки як стану розвитку міжнародних відносин у сфері екології, які б мали спрямовуватися на поліпшення довкілля, а отже і на його безпечність для життя усього живого на планеті. Тобто, екологічна безпека у міжнародній сфері — це ступінь розвитку міжнародного співробітництва та міжнародно-правового опосередкування еколо-го-правових зв'язків між державами та відповідних відносин у сфері екологічної безпеки, які забезпечують високу якість довкілля для життя і здоров'я людей та інших живих організмів у транскордонному вимірі.
Очевидно, що йдеться про новаційний розвиток зовнішніх (міжнародних) відносин у сфері екологічної безпеки, які, звісно, не можуть не відображатися на характері юридичних зв'язків та відповідних правовідносин у сфері внутрішньої екологічної безпеки. Адже марно говорити про стандарти та перспективи міжнародної екологічної безпеки, якщо вони не відпрацьовані у національному вимірі країни або не забезпечені відповідними механізмами з урахуванням національних, регіональних та місцевих умов реалізації державної екологічної політики. Тому це спонукає державу і суспільство гармонізувати свої ідеї та принципи забезпечення екологічної безпеки на рівні світових вимог та трансформувати но-ваційні процеси, відносини і норми на рівень світового співтовариства з метою створення збалансованої системи екологічної безпеки як імперативного чинника сучасного цивілізованого розвитку і гарантії створення і захисту докорінного права на екологічну безпеку.
Ці ідеї були суттєво розвинуті на Конференції з навколишнього середовища, що відбулася в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 р., де було прийнято всесвітній план дій — Порядок денний на XXI століття. Як зазначається у преамбулі Порядку денного, єдиний спосіб забезпечити собі безпечне і краще майбутнє — вирішити екологічні проблеми і проблеми екологічного розвитку у комплексі та за спільним погодженням держав. А тому доцільно потурбуватися про те, щоб екологічні норми, включаючи норми, що забезпечують додержання стандартів охорони здоров'я і безпеки, не використовувалися як засоби довічної і невиправданої дискримінації або як замасковані торговельні обмеження'.
У цьому вбачається сенс сучасної гуманістичної екологічної політики держави щодо декларування і гарантування пріоритетних прав особи і суспільства на основі здійснення відповідної внутрішньої і зовнішньої функції держави — забезпечення екологічної безпеки.
Проведений аналіз теоретичних джерел, законодавчих та підза-конних актів, деяких політико-правових та інших нормативних документів дає підстави стверджувати, що екологічна безпека є різноплановою і поліфункціональною інтегрованою категорією, що відтворює реальне біолого-фізичне, технологічне, економічне та соціально-правове явище, а тому може розглядатися через призму:
а) стану навколишнього природного середовища (фізико-біологічного підходу);
б) стану розвитку техніки і технологій, що виключають або зменшують рівні екологічної небезпеки (технологічного підходу);
в) стану економічного забезпечення екологічної безпеки (економічного підходу);
г) стану розвитку відносин екологічної безпеки, що передбачає створення соціальної інфраструктури системи екологічної безпеки у широкому розумінні (соціального підходу);
д) стану захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави, а також екологічних прав громадян, зокрема права на екологічну безпеку, гарантованого законами держави (державно-правовий підхід).
Саме у двох останніх контекстах екологічна безпека розглядається як різновид та складова національної і транснаціональної (глобальної) безпеки, що передбачає створення сталої системи екологічної безпеки, тобто сукупності соціально-правових і державно-правових інституцій, функціонування яких було б спрямоване на упередження будь-якої загрози для людини, суспільства і держави як основа задоволення національних екологічних інтересів та забезпечення екологічних прав громадян.
За логікою система екологічної безпеки має включати збалансовану сукупність державно-правових і соціальних противаг щодо виникнення та відвернення різноманітних загроз:
а) природного походження, породжених або ускладнених наслідками природної стихії;
б) антропогенного (техногенного) походження як наслідок небезпечної неконтрольованої (або недостатньо контрольованої) господарської та іншої екологічно шкідливої і загрозливої діяльності.
В юридичному аспекті гарантування екологічної безпеки, тобто стану соціальної і правової захищеності, уможливлюється виконанням державою безпосереднього обов'язку — шляхом встановлення системи засобів забезпечення, регламентування прав на екологічну безпеку; регулювання відповідних суспільних правовідносин; визначення правового режиму здійснення екологічно небезпечної діяльності, форм реалізації суб'єктивних можливостей особи у цій сфері та способів і методик юридичного захисту, у тому числі юрисдикційного; визначення обсягу та видів відповідальності різних суб'єктів за порушення встановленого режиму, у тому числі створення умов екологічної небезпеки внаслідок прояву сил та явищ природної стихії та невиконання вимог, норм і нормативів екологічної безпеки та відповідальності (позитивної і негативної) за екологічний ризик із можливістю її ранжування.
Отже, обов'язковою ознакою сучасної екологічної безпеки є її регламентування і регулювання у відповідних правових приписах чинного законодавства як на рівні національних, так і на рівні міжнародне визнаних та легалізованих в Україні актів.
Варто зазначити, що екологічна безпека відображається у правових приписах як певна сфера пріоритетності будь-якої діяльності, а у Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища». Законі України від 9 лютого 1995 р. «Про екологічну експертизу»' та інших актах законодавства — як основний принцип еколого-правового регулювання та напрям державної екологічної політики України.
Правові приписи про екологічну безпеку містяться сьогодні на рівні конституційного, законодавчого та підзаконного нормативно-правового регулювання. Це означає, що екологічна безпека чітко отримала «статус» правової категорії, а норми, які регламентують відносини щодо її забезпечення, грунтуються у відносно окремому блоці законодавства України на рівні мети, завдань та механізму правового забезпечення.
Ці приписи містять чіткі імперативи щодо обов'язкового дотримання вимог, норм, нормативів екологічної безпеки особами, які здійснюють екологічно ризиковані види діяльності, та державою, як гарантом прав, і надають громадянам право на екологічну безпеку як абсолютне конституційне і галузеве суб'єктивне право.
Вищенаведене дозволяє виділити найбільш суттєві ознаки, які притаманні екологічній безпеці як об'єкту права:
а) складова (елемент) національної та транснаціональної безпеки;
б) стан розвитку соціальних правовідносин та соціально-правових зв'язків уповноважених на дотримання екологічної безпеки громадян та інших уповноважених і зобов'язаних суб'єктів;
в) наявність системи державно-правових та інших соціальних засобів попередження виникнення різноманітних загроз шляхом регулювання екологічно небезпечної діяльності;
г) векторність на сферу екологічно ризикованих видів діяльності чи природних стихійних явищ, спроможних (здатних) призвести стан довкілля до рівня небезпечного для життя і здоров'я людей, суспільства і держави;
д) упередження екологічно ризикованих дій, станів і процесів, здатних завдати суттєвої шкоди державі, суспільству чи окремій особі.
На підставі викладеного сформулюємо визначення екологічної безпеки як юридичної категорії — це складова частина національної і транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків, за якого системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеність права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві.
§ 3. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки
Сучасний стан розвитку екологічних правовідносин характеризується значним поглибленням та розширенням мережі правових зв'язків суб'єктів, у процесі яких реалізуються різні види екологічно небезпечної діяльності, шо відзначаються підвищеним екологічним ризиком. Цю сферу правовідносин та норм, які регулюються в еколого-правовій літературі, справедливо віднесено до права екологічної безпеки, яке розглядається на рівні об'єктивних та суб'єктивних категорій.
Зазначу однак, що юридична природа цих правовідносин ще не досліджена повною мірою, що в свою чергу потребує поглибленого аналізу їх системостворюючих умов та чинників, зокрема з'ясування питань щодо підстав та умов їх виникнення, зміни і припинення, формування правосуб'єктності та особливостей її реалізації, місця, ролі у цьому процесі екологічного ризику, який супроводжує екологічно небезпечну діяльність.
Відомо, що створення системи екологічної безпеки є зворотною реакцією держави і суспільства на упередження прояву екологічного ризику багатогранних видів небезпечної діяльності чи природної стихії, оскільки об'єктом такої діяльності є природні або ж штучно створені властивості різних речовин та елементів навколишнього матеріального та природного світу, яким притаманні різні рівні небезпеки й загрози для існування людини та якісного стану довкілля.
Практичне забезпечення екологічної безпеки значною мірою ускладнюється через неоднозначність розуміння цього поняття на рівні нормативно-правового регулювання, доктринальних підходів та реального застосування чинного законодавства. Закладена у ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» модель екологічної безпеки як фізичного стану довкілля призводить до хибного висновку, що за рахунок природних процесів саморегуляції, відновлення можливо уникнути природного екологічного ризику, а тому основну увагу потрібно зосередити виключно на регулюванні техногенного (антропогенного) впливу на стан довкілля, життя і здоров'я людини, Реалізація норм зазначеного Закону спростувала ці «головоломні судження» і продукує систему оцінки екологічної безпеки як складової національної і транснаціональної безпеки, тобто такого стану суспільних відносин, за якого комплексом державно-правових заходів забезпечується їх нормативно-правове регулювання та гарантується дотримання пріоритету права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля. За таких обставин зростає роль нормативно-правового регулювання у забезпеченні екологічної безпеки і коригуванні різних ризиків незалежно від характеру і джерел походження — природно-стихійного чи свідомого соціального впливу на середовище, пов'язаного із здійсненням екологічно ризикованих видів діяльності та експлуатації аналогічних об'єктів.
Екологічний ризик виступає як різновид більш широкої категорії ризику. Не вдаючись до поглибленого теоретичного аналізу загального поняття ризику та зважаючи на те, що численні його аспекти уже досліджувалися у спеціальній", в тому числі і юридичній літературі2, зазначу, що питання ролі, місця, призначення та видових характеристик екологічного ризику в еколого-правових та інших дослідженнях розглядалися фрагментарне стосовно окремих видів екологічно значимої діяльності на регулятивному та охоронному рівнях3.
В етимологічному, енциклопедичному аспекті загальна категорія ризику розглядається як імовірність настання небажаних подій та наслідків4. Очевидно, що поняття ризику у цьому контексті обов'язково пов'язується з настанням негативних наслідків та непередбачуваних подій, що має суб'єктивне значення для необмеженого кола осіб.
Близьким за змістом до вищенаведеного є стандартизоване визначення екологічного ризику як ймовірності настання негативних наслідків від сукупності шкідливих впливів на навколишнє середовище, які спричиняють незворотну деградацію екосистеми5. Тут є підґрунтя для дискусії з приводу деяких наведених ознак екологічного ризику, зокрема, чому згадується тільки шкідливий вплив на довкілля та ще й такий, що викликає деградацію цілої екосистеми, і зовсім не згадується людина, її здоров'я та життя як об'єкти, що підлягають ризикованому впливу.
Очевидно, що і цей підхід не позбавлений спрощеності та узагальненості щодо визнання найбільш суттєвих ознак цього поняття, яке має не тільки важливе теоретичне, але й практичне значення в регулюванні відносин, що базуються на екологічному ризику.
У міжнародно-правовому значенні ризик означає імовірність відповідної події, що відбувається за певних обставин та часу'. Отже, тут ризик інтерпретується дещо ширше, а саме як природна необхідність, яка має відбутися залежно від обставин стихійно-природного чи вольового, усвідомленого техногенного характеру, тобто об'єктивно-суб'єктивної категорії, яка за своїм походженням не залежить від джерел, що його продукують, але підлягає кореляції.
У той же час очевидно, що наведені визначення позбавлені своєї сутності, чіткості, предметності, оскільки не пов'язують категорію ризику з відповідними природними чи суспільними явищами, не вказують на об'єкти та носії ризику. А це має надзвичайно важливе значення для виявлення його істинної природи, в тому числі правового характеру.
З огляду на це певний інтерес мають міжнародно-правові акти, які пов'язують поняття ризику з категорією «небезпечні речовини», використання яких через їх властивості може призвести до небажаних або непередбачуваних негативних наслідків, насамперед у відповідному середовищі (виробничому, побутовому чи природному) або для здоров'я та життя людей, зайнятих відповідною діяльністю, або які перебувають, проживають у межах дії та поширення небезпеки такої речовини чи їх сумішей. Тут небезпека розглядається як властивість небезпечних речовин або фізична ситуація, що є потенційно небезпечною для здоров'я людей та навколишнього середовища2.
Отже носіями можливої небезпеки є різні речовини природного та штучного походження, їх суміші, що здатні за певних природних та соціальних умов і обставин виявляти властивості, що створюють реальну загрозу для здоров'я і життя людини та навколишнього світу. Можна допустити, що за своєю структурою екологічний ризик може дорівнювати сумі ризиків для людини (на мікрорівні), суспільства (на макрорівні) та довкілля і природи у цілому.
Водночас слід зазначити, що прояв небезпеки для багатьох із них залежить від стану таких об'єктів. Скажімо, значна частина речовин у природних умовах може не створювати підвищеної екологічної небезпеки поза межами людської діяльності, тобто до їх залучення до відповідного технологічного процесу як засобів виробництва. У той же час значна частина речовин, вступаючи у відповідний хімічний, фізичний обмін, формують умови для розвитку природних явищ небезпечного характеру — вулканів, ураганів, повеней тощо.
Ці обставини зумовлюють особливий режим їх використання, охорони та регулювання відповідних видів діяльності, спрямованої на поводження із небезпечними об'єктами.
Звідси випливає, що будь-яка діяльність юридичної чи фізичної особи, яка пов'язана з небезпечними речовинами чи їх сумішами, набуває ознак небезпечної або екологічно небезпечної (для навколишнього природного середовища, людини та громадянина), оскільки стає екологічно ризикованою.
Відповідно до Конвенції 00Н про транскордонний вплив промислових аварій «небезпечною діяльністю» визнається будь-яка діяльність, у процесі здійснення якої одна чи більше небезпечних речовин наявні або можуть бути наявні у кількостях, рівних або таких, що перевищують граничні кількості, визначені цією Конвенцією, і які здатні призвести внаслідок аварії до транскордонного впливу, зокрема, створити будь-які шкідливі наслідки для людей, флори і фауни, грунтів, вод, повітря, ландшафтів, їх сукупності та матеріальних цінностей, культурної спадщини, в тому числі історичних пам'яток'.
Таким чином, внаслідок експлуатації, перевезення, використання та здійснення інших видів діяльності з небезпечними речовинами створюються умови для виникнення потенційної загрози або прояву їх ризику, тобто ймовірності настання відповідної події за відповідних обставин і часу, а саме, перевищення встановлених нормативів небезпечних речовин у конкретному місці, що перетворює їх на джерело підвищеної небезпеки.
Це дає підставу констатувати, що екологічний ризик є важливою ознакою екологічної небезпеки або екологічно небезпечної діяльності, враховуючи, що він відображає її об'єктивну сутність — імовірність настання небезпеки. Тому за характером свого походження він є відображенням об'єктивно здійснюваної екологічно ризикованої діяльності, що формує доцільність відповідного режиму правового забезпечення у чинному законодавстві. Його правове закріплення створює нові правила поведінки для необмеженого кола осіб, діяльність яких підпадає під ознаку екологічно небезпечної (ризикованої) та обумовлює виникнення певних обов'язків, а стосовно держави — визначає додаткову вимогу щодо створення умов безпечного природного довкілля і тому усвідомлюється на суб'єктивному рівні стосовно додержання правил цієї діяльності, обтяженої випадком екологічного ризику.
Практика міжнародно-правового регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності та врахування фактора екологічного ризику намітила два основних напрями. Перший із них визначений Директивою Ради Європейського Союзу про небезпеку значних аварій, властивих деяким видам промислової діяльності, від 24 червня 1982 р. № 82/501-ЄЕС2, який виходить з необхідності визначення факторів ризикованої діяльності шляхом встановлення переліку небезпечних підприємств. Однак така практика була визнана у подальшому хибною, оскільки фактори ризику визначаються не включенням того чи іншого підприємства до переліку екологічно небезпечних, а залежно від того, чи є екологічно небезпечні речовини на підприємствах у кількості, що створює небезпеку великої аварії.
Саме ці положення стали відправними для розвитку другого напряму правового регулювання, що знайшли своє відображення у Конвенції 00Н про транскордонний вплив промислових аварій та Директиві Ради Європейського Союзу про стримування великих аварій, пов'язаних із небезпечними речовинами, які, в свою чергу, зумовили і особливі заходи щодо зменшення рівня екологічного ризику попереджувального характеру — обмін інформацією, подання до міжнародного компетентного органу протоколу безпеки (даних про наявні небезпечні речовини, системи управління, упередження тощо, план дій на випадок аварій, їх експертиза, консультації з громадськістю, наявність технічних засобів зменшення ризику для людей та навколишнього середовища, інформування про небезпеку тощо).
Національне екологічне законодавство сприйняло ці ідеї, які були зафіксовані у деяких законодавчих та підзаконних актах України'. У цьому аспекті надзвичайно важливе значення має Закон України від 18 січня 2001 р. "Про об'єкти підвищеної небезпеки"2, який може стати прикладом гармонізації норм про екологічну безпеку з міжнародно-правовим регулюванням, зокрема вищезазначеними Конвенціями та директивами в частині регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності.
Цей Закон не тільки визначає повноваження державних органів у зазначеній сфері, а й фіксує обов'язки суб'єктів господарської діяльності, що планують чи експлуатують об'єкти підвищеної екологічної небезпеки, закріплює можливість встановлення нормативів, порогової маси небезпечних речовин, обов'язковість подання декларації безпеки про такі об'єкти, створення планів локалізації та ліквідації аварій на об'єктах підвищеної екологічної небезпеки, надання дозволів на їх експлуатацію, системи інформування тощо.
Сьогодні у нормативно-правових актах визначено основні види ризикованої діяльності та відповідних об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку — біохімічне, біотехнічне і фармацевтичне виробництво, знешкодження, утилізація та різні види поводження з промисловими і побутовими відходами, розвиток атомної промисловості та енергетики, виробництво хімічної, нафтохімічної і переробної промисловості тощо. За рішенням Мінеко-ресурсів України та його органів на місцях встановлено, що до екологічно ризикованих видів діяльності можна відносити й інші виробництва та процеси, об'єкти яких можуть справляти негативний вплив на стан довкілля.
Аналіз чинного законодавства дозволяє констатувати, що екологічно небезпечні види діяльності характеризуються підвищеним екологічним ризиком, а тому підлягають посиленому спеціальному регулюванню на інституційному, науково-технічному, економічному та нормативно-правовому рівнях. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність піддавати такі види діяльності та відповідні об'єкти, що є джерелами підвищеної екологічної небезпеки, особливому коригуванню шляхом проведення обов'язкової екологічної експертизи, екологічного ліцензування, тобто видачі спеціального дозволу на їх здійснення відповідним фізичним та юридичним особам з метою визначення та оцінки ступеня їх екологічного ризику та здійснення системи заходів щодо гарантування їх екологічної безпеки.
Варто додати й те, що екологічно небезпечні види діяльності залежно від їх характеру та особливостей хімічного, фізичного, біологічного складу речовин, що використовуються, характеризуються різним ступенем екологічного ризику.
Не випадк'ово вищенаведені міжнародно-правові акти містять відповідні категорії небезпечних речовин та їх сумішей, наявність яких у певних кількостях дає уявлення про ступінь їх небезпеки та рівень екологічно ризикованої діяльності. Поряд з цим виділяються високотоксичні, токсичні речовини, окислювачі, вибухові, вогненебезпечні речовини та інші речовини, що становлять небезпеку для навколишнього середовища, з визначенням категорії їх небезпеки.
Такі класифікації дозволяють ранжувати екологічно небезпечні види діяльності за відповідним рівнем екологічного ризику у конкретній правозастосовчій практиці. У цьому аспекті екологічний ризик виступає кількісним та якісним показником екологічної безпеки.
З урахуванням викладеного вважаю за доцільне екологічно небезпечною діяльністю нормативне визнати такі її види, що характеризуються певним рівнем екологічного ризику, тобто по тенційною загрозою для довкілля, життя і здоров'я людини, підлягають обов'язковій екологічній експертизі та екологічному ліцензуванню, переліки яких встановлюються Кабінетом Міністрів України або іншим уповноваженим органом державної виконавчої влади.
Екологічно небезпечними видами діяльності можуть також визнаватися діяння, у процесі здійснення яких одна або більше шкідливих і небезпечних речовин наявні в рівних кількостях або перевищують граничні кількості чи рівні, що визначаються спеціально уповноваженими органами в сфері екологічної безпеки за погодженнями з органами охорони здоров'я населення.
Запропонована наукова модель дає можливість в методологічному плані та практичному застосуванні чітко відмежувати правовідносини в сфері екологічної безпеки, що базуються виключно на екологічному ризику та обумовлених ним юридичних підставах. При цьому є можливість чітко виокремити не тільки основні елементи цих правовідносин, але й виявити роль екологічного ризику у їх формуванні та реалізації на об'єктивному і суб'єктивному рівнях.
Як відомо, особливості тих чи інших правовідносин певною мірою залежать від характеру і джерел походження правових зв'язків між суб'єктами цих відносин, їх сталості, нормативно-правової визначеності та усвідомлення правосуб'єктними особами. У цьому контексті правові зв'язки можуть бути прямими, зворотними та синкретичними, безпосередніми і «віртуальними», імперативними і солідарними, зобов'язальними і уповноважувальними, інтегральними і диференціальними, симетричними, несиметричними, договірними та нормостворювальними, персоніфікованими і неперсоніфікованими (абсолютними) тощо. Тому неможливо уявити виникнення та розвиток правовідносин, зокрема у сфері екологічної безпеки, поза межами правових зв'язків між їх суб'єктами, як і наявність останніх поза сферою суспільних правовідносин. А тому визначення правових зв'язків набуває не тільки теоретичного, але й суто практичного значення, особливо для суб'єктів, задіяних у цих правовідносинах.
З огляду на сказане, правові зв'язки правосуб'єктних осіб у відносинах забезпечення екологічної безпеки характеризуються синкретичністю, «віртуальністю», імперативністю, інтегральністю, симетричністю, зобов'язально-уповноваженою спрямованістю і нормативністю походження.
Вказані правовідносини слід розглядати певною мірою як абсолютні, оскільки у них є правові зв'язки між їх суб'єктами за логічною формою належності абсолютних прав на екологічну безпеку уповноваженим особам — громадянам, і обов'язку держави та інших юридичних і фізичних осіб щодо здійснення екологічно небезпечних видів діяльності, забезпечення виконання низки обов'язкових вимог щодо гарантування екологічної безпеки, і для яких право на екологічний ризик трансформується у низку зобов'язань щодо упередження настання екологічної небезпеки (прояву екологічного ризику) або ліквідації її наслідків з відверненням чи зменшенням рівня екологічного ризику.
Методологічного значення у цьому зв'язку набуває питання про умови та підстави виникнення таких правовідносин, їх суб'єктний, об'єктний склади, зміст та підстави зміни і припинення.
Загальновизнаним у теорії права та багатьох правових дисциплінах є те, що умовами та підставами виникнення тих чи інших правовідносин виступають відповідні юридичні факти, тобто обставини, з якими законодавство пов'язує виникнення для їх учасників певних прав та обов'язків, інших юридичних наслідків.
У контексті цього дослідження об'єктивною умовою виникнення правовідносин екологічної безпеки виступає саме екологічний ризик передбачуваної та здійснюваної екологічно небезпечної діяльності. Об'єктивізація екологічного ризику як умови відособлення сфери екологічно ризикованої діяльності започаткована у законодавчих та підзаконних актах. Прикладом цього є Перелік видів діяльності та об'єктів, що становлять екологічну небезпеку, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554.
Однак юридичне підпорядкування ще не дає цим суб'єктам можливостей набуття та реалізації спеціальної правосуб'єктності. Тому законодавство зобов'язує спеціально уповноважені органи та зобов'язальні особи здійснити низку юридичне значимих дій, спрямованих на встановлення дійових правових зв'язків між уповноваженими та зобов'язальними особами. Відповідно суб'єкти, що легітимне визнані учасниками екологічно небезпечної сфери діяльності, підпадають під особливий режим правового регулювання, що зобов'язує їх легалізувати свою правосуб'єктність, тобто суб'єкти-зувати об'єктивно визнану типову екологічно ризиковану діяльність як предмет свого статутного функціонування. Йдеться про їх обов'язок підготувати низку документів та еколого-еко-номічне обгрунтування (декларацію чи протокол про екологічну безпеку) відповідно до визначених законодавством процедур з метою ініціювання юридичного оформлення та подальшого визнання (легалізації) їх спеціальної правосуб'єктності у компетентних органах держави і отримання юридичного титулу (права) на здійснення екологічно небезпечної діяльності.
Практично такий процес реалізується відповідно до нормативне встановлених процедур на здійснення конкретних видів екологічно небезпечної діяльності.
Зараз Кабінетом Міністрів встановлено спрощений порядок отримання ліцензій на здійснення такого різновиду господарської діяльності, як операції у сфері поводження з небезпечними відходами, право на видачу яких надано Міністерству екології та природних ресурсів України згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. «Про затвердження переліку органів ліцензування»'. Порядок видачі ліцензії визначається Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»2.
Для отримання вказаної ліцензії заінтересована особа подає до Мінекоресурсів України заяву за встановленою формою, у якій зазначаються відомості про заявника (найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код — для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів — для фізичної особи) та вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. До заяви додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.
Мінекоресурсів або за його дорученням підпорядковані органи місцевої виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів розглядають ці матеріали в термін не більш як 10 днів з дня одержання заяви та відповідних документів, приймають рішення про видачу ліцензії або відмову у її видачі на підставі перевірки відомостей, які містяться в цих документах.
Ліцензія видається не пізніше трьох днів з дня надходження документа, що посвідчує внесення за неї плати. У ліцензії вказується термін її дії, який не може бути меншим ніж три роки.
Очевидно позитивним є спрощення процедури отримання ліцензії на здійснення діяльності у сфері поводження з небезпечними речовинами. Разом із тим така новація порівняно з процедурою, що діяла до цього, не позбавлена і деяких вад. Зокрема, йдеться про екологічні експертизи, які під час процедури визначення рівня ризику екологічно небезпечної діяльності, яку планується здійснювати, проводяться у спрощеному порядку.
Дещо інший порядок встановлено для надання дозволів на експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки. Так, згідно із Законом України від 18 січня 2001 р. "Про об'єкти підвищеної небезпеки" заінтересовані суб'єкти господарської діяльності, в тому числі ті, що мають намір розпочати експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки, надсилають до відповідної обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів селищної або міської ради заяву про отримання дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки, до якої додають:
а) декларацію безпеки;
б) договір обов'язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може заподіюватися аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки;
в) план локалізації та ліквідації аварій на об'єктах підвищеної небезпеки;
г) висновки передбачених законом державних та громадських експертиз;
д) копію рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення об'єкта підвищеної небезпеки на відповідній території;
е) копію дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпеки.
Відповідні державні адміністрації чи виконавчі органи селищної або міської ради у місячний термін з дати отримання заяви розглядають її та надані матеріали, погоджують в установленому порядку з визначеними територіальними органами спеціально уповноважених територіальних органів виконавчої влади, і, у разі згоди, надсилають заявнику письмовий дозвіл на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки або обгрунтовану відмову з переліком додаткових заходів щодо їх виконання для отримання цього дозволу.
Копія дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки надсилається також спеціально уповноваженим органам виконавчої влади, які здійснюють відповідно контроль у сфері забезпечення екологічної небезпеки та охорони навколишнього природного середовища*; захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; охорони праці; пожежної безпеки; санітарно-епідеміологічної безпеки та містобудування.
Водночас заявнику надається право повторного звернення за отриманням в установленому порядку дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки чи оскарження дій відповідної обласної, Київської або Севастопольської міської державної адміністрації, виконавчих органів селищної, міської рад у суді, арбітражному суді.
Отже, право на здійснення екологічно небезпечної діяльності виникає тільки з часу видачі заінтересованій особі спеціального дозволу (ліцензії) на поводження з відповідними екологічно небезпечними речовинами або сумішами та здійснення відповідних видів екологічно ризикованої діяльності. Сукупність умов та юри-дично встановлених дій щодо здійснення процедури ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності, видача дозволу створюють відповідний юридичний склад як підставу виникнення пра' вовідносин у сфері екологічної безпеки.
За певних обставин у порядку, встановленому чинним законодавством, можуть передбачатися й додаткові процедури, зокрема проведення комплексних додаткових екологічних експертиз передбачуваної та здійснюваної діяльності, що наповнює такий юридичний склад додатковими діями, які набувають важливого значення для виникнення правовідносин у сфері екологічної безпеки.
Варто зазначити, що сукупність юридичних фактів, які утворюють юридичний склад виникнення правовідносин у цій сфері, не єдині, оскільки є певні особливості, які характеризують специфіку їх правосуб'єктності та зміст цих правовідносин. Викладене характеризує здебільшого стан виникнення та розвиток правовідносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності переважно юридичних та фізичних осіб, в яких екологічний ризик значною мірою продукує низку юридичне значимих дій та легалізацію спеціальної правосуб'єктності таких осіб.
Проте не виключається і значно спрощена процедура виникнення окремих правовідносин у сфері екологічної безпеки. Йдеться про загальнолюдське право громадян на природну безпеку, яке грунтується на ризику від різних явищ природної стихії. За Конституцією України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Тому забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є обов'язком держави (ст. 16). Отже, відповідальність за екологічний ризик у таких випадках бере на себе держава, яка легалізована Основним Законом України як суб'єкт таких правовідносин. З метою реалізації правозахисної функції держава визначає концептуальні засади екологічної безпеки як складової частини національної безпеки, передбачає забезпечення екологічно безпечних умов життєдіяльності людини як пріоритетні національні інтереси та створює відповідні організаційні можливості, науково-технічні та державно-правові засоби упередження екологічного ризику від природної стихії'.
Очевидно, що підставою виникнення цієї групи правовідносин стала низка правових норм, які легалізували настання певних обов'язків держави щодо попередження екологічного ризику та навіть ліквідації наслідків, що сталися внаслідок загрози природних стихійних явищ.
Зрозуміло, що регулювання цих правовідносин відстає від реальних потреб практики, а тому не випадково еколого-правові дослідження обґрунтовують доцільність вдосконалення законодавства в зазначеній сфері та пропонують наукові моделі таких законодавчих актів2.
Екологічний ризик не тільки формує особливий порядок виникнення регулятивних правовідносин у сфері екологічної безпеки, але й обумовлює спеціальну право- та дієздатність їх учасників щодо попередження екологічної небезпеки та ліквідації негативних наслідків у разі її настання.
Так, юридичні і фізичні особи, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності чи експлуатують відповідні об'єкти, можуть зобов'язуватися запроваджувати досягнення вітчизняної та світової науки і техніки щодо екологічно небезпечних виробництв, які б виключали ймовірність виникнення техногенних аварій і катастроф чи ускладнення процесів природних стихійних явищ, забезпечувати виконання вимог щодо порядку транспортування, складування, знешкодження, утилізації і переробки токсичних та інших екологічно шкідливих відходів виробництва, які можуть посилювати наслідки негативного впливу на стан довкілля та здоров'я людей.
У комплексі спеціальних зобов'язань цих осіб мають бути й ті, які б гарантували ведення ними систематичного первинного обліку екологічно небезпечних об'єктів та джерел підвищеної екологічної небезпеки, шкідливих викидів і скидів у навколишнє природне середовище; здійснення контролю за джерелами екологічної небезпеки Та їх впливу на екологічний стан і здоров'я населення; своєчасне інформування спеціально уповноважених органів держави про будь-які відхилення у діяльності екологічно небезпечних виробництв та експлуатації об'єктів, здатних викликати техногенно-природні аварії (катастрофи) чи ускладнювати процеси настання інших надзвичайних екологічних ситуацій.
Змістовну частину цих правовідносин мають становити вимоги до зобов'язальних осіб стосовно створення системи локального нормативно-правового регулювання екологічно шкідливих видів та напрямів діяльності; отримання працівниками екологічно небезпечних виробництв необхідного рівня екологічних знань та спеціальної підготовки у сфері здійснення екологічно небезпечних процесів; своєчасної підготовки та передачі документів уповноваженим органам для проведення паспортизації таких підприємств, сертифікації аналогічної продукції та засобів пакування; здійснення системи організаційних, матеріально-технічних, екологічних та інших заходів і функцій щодо попередження виникнення екологічної небезпеки, зменшення рівня екологічного ризику та виконання спеціальних аварійно-рятувальних робіт у разі виникнення техногенно-природних аварій і катастроф.
Специфічні зобов'язання щодо забезпечення екологічної безпеки, регулювання рівня екологічного ризику та стримування виникнення загрози природного походження мають покладатися у цих правовідносинах на державу та уповноважені нею органи, зокрема щодо: аналізу та оцінки екологічного ризику джерел підвищеної екологічної небезпеки; розташування у межах її території екологічно небезпечних об'єктів; на підставі висновків державної екологічної експертизи проведення функціонального зонування території за рівнем екологічного ризику із встановленням їх відповідного правового режиму та запровадженням спеціального статусу осіб, що постійно чи тимчасово проживають у цих зонах; організації підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців, зайнятих у сфері управління і господарської діяльності, спроможної вплинути на процеси прискорення стихійних природних явищ чи ускладнення техногенних катастроф і аварій; проведення обліку, інвентаризації, паспортизації екологічно небезпечних видів діяльності, сертифікації продукції, відходів виробництва, спроможних викликати настання надзвичайних екологічних ситуацій; здійснення науково-дослідних, проектно-конструкторських, будівельних, монтажних та інших робіт щодо створення та розміщення мережі захисних споруд (протизсувних, протисельових, протилавинних, протиповеневих тощо), відвернення загрози стихійних та інших аномальних природних явищ.
Враховуючи наявність реального екологічного ризику, держава має забезпечувати організацію і фінансування наукових досліджень та проведення екологічних експертиз, системи екологічних прогнозів щодо виявлення джерел походження, характеру та можливих наслідків природної стихії, Їх впливу на стан довкілля і здоров'я людей, залучення засобів для локалізації і ліквідації негативних наслідків, організації системи спостережень (моніторингу), оцінки, інформування та попередження надзвичайних екологічних ситуацій, проведення картографічних і геодезичних робіт з виявлення процесів формування і поширення природної стихії у межах кордонів України та розміщення особливо небезпечних виробництв і об'єктів, здатних викликати надзвичайні ситуації природного походження.
Екологічний ризик природного походження спонукає державу та її інституції створювати систему законодавчого та іншого нормативно-правового забезпечення заходів попередження надзвичайних екологічних ситуацій, регулювання в цілому відносин у сфері екологічної безпеки, запроваджувати інституційне, функціональне, економічне, процедурне регулювання екологічного ризику та мережі державного контролю за дотриманням вимог законодавства про екологічну безпеку, вживати заходів щодо обмеження, призупинення і припинення особливо екологічно небезпечної діяльності та притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у порушенні вимог щодо попередження прояву екологічного ризику чи здійснення системи заходів з ліквідації негативних наслідків, реанімації і оздоровлення довкілля після прояву природної стихії чи техногенних аварій і катастроф.
Це узагальнений і далеко не повний перелік специфічних зобов'язань юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності, та держави щодо забезпечення екологічної безпеки, які надають їх правосуб'єктності доволі специфічних ознак, пов'язаних з усвідомленням та врахуванням екологічного ризику, що дозволяє виокремити їх із системи інших правовідносин у сфері екології та споріднених до неї сфер діяльності.
У цьому аспекті екологічний ризик виступає як показник рівня екологічної безпеки, що дозволяє проводити відповідну диференціацію екологічно небезпечних видів діяльності, об'єктів та джерел підвищеної екологічної небезпеки і ранжувати екологічний ризик стосовно конкретної поведінки відповідальних суб'єктів, виступати як об'єктивна умова мотивації позитивно спрямованої, екологічно безпечної діяльності значної частини юридичних і фізичних осіб та держави у цій сфері.
Не випадково об'єктивно визнаний екологічний ризик суб'єктивується у правосвідомості та фіксується у документах, які визначають правосуб'єктність осіб, що здійснюють екологічно небезпечні види діяльності чи є легітимне відповідальними за попередження прояву екологічної небезпеки. Ці чинники зумовлюють, в свою чергу, формування системи мотивації позитивно спрямованої відповідальної поведінки щодо забезпечення екологічної безпеки на регулятивному рівні. В цьому аспекті доцільно констатувати, що ризик підвищеної екологічної небезпеки визначає свободу вибору спеціальними правосуб'єктними особами діяльності, спрямованої на досягнення позитивного наслідку — дотримання вимог екологічної безпеки, і тому реалізується як усвідомлена, вольова, правомірна і позитивно спрямована діяльність таких осіб у цій сфері. Іншими словами — це особлива форма регулятивних екологічних правовідносин, в яких реалізується специфічна правосуб'єктність, спрямована на забезпечення позитивних юридичне значимих дій з метою гарантування екологічної безпеки.
У той же час висвітлена науково-практична модель «позитивної відповідальності за екологічний ризик» чи «подвійний екологічний ризик»' може продукувати розвиток та зміну стану і рівня цих правовідносин, обумовлювати підстави юридичної відповідальності за «чужу вину», створювати умови виникнення і формування негативної (ретроспективної) відповідальності на рівні охоронюваних правовідносин.
У межах висвітлюваних питань зосереджу увагу на кількох проблемах, що потребують обгрунтування у теорії екологічного та інших галузей права і їх законодавчому врегулюванні на рівні сучасних вимог правозастосовчої практики в контексті забезпечення права громадян на екологічну безпеку.
Юридичною підставою виникнення цих правовідносин у широкому розумінні є порушення винними особами вимог екологічної безпеки та, зокрема, права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Йдеться про різновид екологічного правопорушення, скоєння якого призводить до зміни правосуб'єктності відповідальних осіб, а отже, і правовідносин у сфері екологічної безпеки, оскільки порушення зазначених вимог створює умови для прояву екологічного ризику та виникнення реальної екологічної небезпеки.
Найбільш виразними показниками правопорушення в сфері екологічної безпеки є недодержання нормативів, норм та вимог екологічної безпеки. Під екологічними нормативами, на мій погляд, доцільно розуміти такі різновиди нормативно-технічних документів, які містять якісні та кількісні показники безпечного для життя та здоров'я людей, інших живих організмів стану довкілля та визначають можливі рівні ризикованого антропогенного чи природного навантаження на нього. Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 33) виділяє як нормативи екологічної безпеки:
1. Граничне допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі.
2. Граничне допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на нього.
3. Граничне допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування.
Однак практичне виявлення порушень нормативів екологічної безпеки, особливо на рівні ГДК, ГДР, стає проблематичним через відсутність оптимальних технічних пристроїв, автоматизованих систем контролю за персоніфікованим джерелом екологічної небезпеки та синкретичним характером концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі. А тому є певні труднощі і в доказуванні цих правопорушень. Не випадковою, мабуть, є їх висока латентність, що ускладнює процес притягнення до юридичної відповідальності. У цьому плані видається виправданим у системі нормативів екологічної безпеки передбачити простіший показник — «рівень екологічно небезпечної діяльності», який відображав би кількісні характеристики екологічного ризику для конкретної діяльності, виходячи з реальної наявності екологічно небезпечної речовини або джерела іншої екологічної небезпеки, з фіксуванням у відповідних документах (декларації, протоколі небезпеки тощо) екологічно небезпечних речовин, їх сумішей чи матеріалів.
Не менш складним є і питання про розмежування вимог та норм екологічної безпеки. Видається, що ширшою за змістом є категорія «норми екологічної безпеки», тобто нормативно-правові приписи, в яких містяться загальнообов'язкові правила регулювання екологічної безпеки, у тому числі й вимоги у цій сфері. Скажімо, переважна частина правил екологічної безпеки міститься в Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст.ст. 1, 3, 5, 6, 7, 8, 9, 10 та ін.). У той же час вимоги екологічної безпеки сконцентровані не в усіх нормах екологічної безпеки, а тільки в тих, які встановлюють зобов'язання фізичних і юридичних осіб та держави стосовно дотримання імперативних правил екологічної безпеки на рівні здійснення активної чи пасивної поведінки (діяльності). Так, вимоги екологічної безпеки, зважаючи на положення ст. З Закону щодо пріоритетності вимог екологічної безпеки, містяться у спеціальному розділі XI — «Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки» (ст.ст. 50—59 вищенаведеного Закону) та низки підзаконних актів.
У цьому аспекті правопорушеннями в сфері екологічної безпеки Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 68) визнано порушення норм екологічної безпеки як загальне правопорушення у цій сфері та порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище як одне з найризикованіших для людини і суспільства. Опосередковано до цієї категорії правопорушень можна віднести допущення наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище, невжиття заходів щодо попередження та ліквідації наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на нього, порушення' вимог під час зберігання, транспортування, використання, знешкодження та захоронення хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних та радіоактивних речовин, виробничих, побутових та інших видів відходів.
Чинним законодавством вказані правопорушення конкретизовано стосовно тих чи інших екологічно небезпечних видів діяльності та передбачено можливість настання за їх скоєння превентивної і ретроспективної юридичної відповідальності у формі дисциплінарної, адміністративної, майнової та кримінальної відповідальності.
Очевидно, що екологічний ризик виконує поліфункціональну роль у формуванні, розвитку, реалізації, зміні, припиненні особливої категорії правовідносин, пов'язаних зі здійсненням екологічно небезпечної діяльності, створенні й функціонуванні системи екологічної безпеки.
В узагальненому вигляді екологічний ризик характеризується такими особливостями:
а) це передбачена чинним законодавством (нормативно-правовим порядком) обставина, з якою поєднується виникнення правовідносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності та встановлення особливого правового режиму упередження екологічної небезпеки;
б) елемент юридичного складу як умова виникнення регулятивних правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки;
в) невід'ємна ознака екологічної небезпеки, що виявляється у виникненні потенційної загрози життю та здоров'ю людини (населенню, суспільству) через небезпечний стан довкілля, спричинений природною стихією чи техногенними аваріями (катастрофами), в окремих ситуаціях це підвищена загроза для суспільства і біосфери (сфери життя) — планетарної безпеки;
г) показник рівня екологічної безпеки, його класифікації і ран-жування з метою відповідного регулювання поведінки відповідальних суб'єктів щодо забезпечення безпечного функціонування природних і техногенних систем;
д) чинник, який обумовлює формування державної системи екологічної безпеки як складової національної та глобальної екологічної безпеки;
е) мотивація позитивно спрямованої екологічно безпечної діяльності та гарантія неухильного виконання вимог забезпечення екологічної безпеки;
є) суб'єктивно усвідомлений намір, система дій щодо прийняття відповідальності за настання будь-якого ризику (випадкового, передбачуваного тощо), підстава абсолютної (суворої) відповідальності за заподіяну екологічну шкоду (шкоду, заподіяну внаслідок прояву екологічної небезпеки) і суб'єктивна ознака складу екологічних правопорушень;
ж) кваліфікуюча ознака юридичної відповідальності за порушення вимог, норм і нормативів екологічної безпеки і юридичний критерій для посилення покарання за адміністративні екологічні правопорушення та екологічні злочини.
Отже, в юридичному аспекті екологічний ризик бажано розглядати як встановлену нормами екологічного законодавства обставину, з якою поєднуються виникнення, зміна, припинення правовідносин по здійсненню діяльності з екологічно небезпечними об'єктами, яка визначає формування і реалізацію спеціальної пра-вооб'єктності фізичних, юридичних осіб та держави щодо виявлення, попередження та усунення природних і техногенних загроз довкіллю, життю і здоров'ю населення, обумовлює особливий режим відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вимог щодо забезпечення екологічної безпеки, включаючи випадкове (ймовірне) настання небезпеки.
Законодавче закріплення запропонованих положень у проекті закону України про екологічну (природно-техногенну) безпеку дасть можливість підняти на новий якісний рівень вирішення проблем екологічної безпеки та створення належного державно-правового механізму її забезпечення на локальному, місцевому, регіональному, державному та транскордонному рівнях.
Глава 2 Правове забезпечення екологічної безпеки
Питання до теми:
1. Правові засади національної екологічної безпеки.
2. Правове регулювання транснаціональної екологічної безпеки.
3. Проблеми кодифікації законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки.
§ 1. Правові засади національної екологічної безпеки
Прояви екологічного ризику для навколишнього природного середовища та здоров'я людей у різних регіонах України внаслідок природних стихійних явищ і небезпечних техногенних впливів зумовлюють доцільність активних творчих дій, вироблення підходів та механізмів щодо його відвернення, а також здійснення ліквідаційних та реабілітаційних заходів у разі настання негативних наслідків надзвичайних екологічних ситуацій. Важлива роль у системі протидій загрозливій екологічній небезпеці відводиться державно-правовому механізму гарантування екологічної безпеки, зокрема різноманітним засобам сучасного законодавства у цій галузі.
Сучасне екологічне законодавство та його складова — система нормативно-правового регулювання у галузі екологічної безпеки перебувають у динамічному розвитку, вдосконаленні, особливо в частині дієвих процедур на стадії попередження настання екологічного ризику. Спостерігається наповнення його правових приписів нетрадиційними підходами і механізмами суспільно-правового регулювання. Можна констатувати те, що останнім часом, особливо в післячорнобильський період, простежується тенденція гармонізації його окремих положень та принципів із загальносвітовими, європейськими еколого-правовими вимогами і нормами, враховуються позитивні тенденції та досвід правового регулювання, накопичений в країнах Співдружності Незалежних Держав.
У той же час законодавство про екологічну безпеку України містить значну частину унікальних приписів, реалізація яких дозволяє суттєво знижувати імовірність прояву екологічної небезпеки. Аксіоматичне, що в екологічному законодавстві намітився та активно формується блок правового регулювання екологічних відно» син щодо забезпечення екологічної безпеки, який разом з природ-норесурсовим і природоохоронним законодавством становить єдину правову базу та інтегровану спільність сучасного екологічного права і законодавства.
У цьому проявляється одна з особливостей екологічної галузі законодавства — поглиблення гуманістичної сутності та соціально-економічної спрямованості нормативно-правових приписів значної частини законодавчих та підзаконних актів. Нині норми-вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки все чіткіше пронизують інші сфери законодавчого регулювання різних видів суспільної діяльності — комерційної, інноваційної, інвестиційної, управлінської, наукової та науково-технічної, економічної, в тому числі зовнішньоекономічної, соціально-культурної діяльності у площині виробництва, переробки, реалізації продукції, товарів та надання послуг, сервісного та іншого обслуговування споживачів. Практично немає такої сфери діяльності, нормативно-правове регулювання якої не торкалося б забезпечення її з позицій вимог екологічної безпеки, тобто реально у законотворчому процесі простежується процес екологізації багатьох галузей законодавства, який тісно пов'язаний із впровадженням у «тканину» матеріально-правових і процесуально-правових норм і приписів різних вимог, правил і нормативів екологічної безпеки.
Отже, правові приписи щодо забезпечення екологічної безпеки наповнюють сьогодні більшість законодавчих і підзаконних актів України і тим самим справляють комплексний, міжгалузевий, наскрізний, універсальний вплив на регламентацію різних правовідносин, особливо у частині здійснення екологічно небезпечної ризикованої діяльності.
Маю зауважити й те, що нормативно-правові вимоги забезпечення екологічної безпеки як важливий принцип правового регулювання зафіксовано у значній частині політико-правових документів, які становлять нормативно-політологічну базу державної ідеології і екологічної політики України.
Скажімо, у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. виділено окремий розділ «Екологічна безпека», в якому передбачено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління, а також має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких суб'єктів, які створюють загрозу екологічній безпеці.
Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р., передбачає екологічну сферу як складову національної безпеки України та визначає її основні напрями:
а) впровадження науково обгрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля і контроль за його дотриманням;
б) контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки;
в) зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;
г) впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій;
д) реалізація заходів щодо зниження впливу наслідків Чорнобильської катастрофи;
е) недопущення неконтрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів.
Концепція деталізує управління діяльністю системи забезпечення національної, в тому числі екологічної, безпеки, визначає повноваження основних суб'єктів цієї системи: Українського народу, Верховної Ради України, Президента України, Ради національної безпеки і оборони. Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, прокуратури України, Національного банку України, центральних органів державної виконавчої влади та спеціалізованих формувань щодо забезпечення захисту населення у разі катастроф, стихійних лих, епідемій тощо.
Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.', визначають стан довкілля, причини його загрозливого рівня у промисловості, енергетиці, на підприємствах ядерної галузі, у сільському господарстві, на транспорті, у військовій сфері, житлово-комунальному господарстві, фіксують показники накопичення відходів, використання земельних, водних та інших природних ресурсів, розвиток заповідної справи та збереження біорізноманіття, запровадження економічного механізму природокористування, реалізацію регіональної екологічної політики та основні пріоритети у цій сфері, до яких, зокрема, належить гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Як стратегічні і тактичні заходи гармонійного розвитку виробничого і природноресурсового потенціалу визнається розв'язання проблем техногенно-екологічної безпеки шляхом здійснення перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, проведення класифікації регіонів України за рівнями техногенно-екологічного навантаження, створення карт таких навантажень, розробка методології визначення ступеня екологічного ризику тощо.
Програма дій передбачає заходи, які відповідають основним двом типам шкідливих впливів техногенного середовища: а) в режимі нормальної експлуатації, зумовленої недосконалістю техніки та технології виробництва, переробки відходів; б) в аварійному режимі, що супроводжується заподіянням значної шкоди людині та навколишньому середовищу в основних галузях господарювання.
Вирішенню проблем екологічної безпеки мають сприяти: створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу, єдиної Державної системи запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям і реагування на них, яка б включала належне організаційно-інституційне, нормативно-правове забезпечення; запровадження єдиного державного контролю за обігом небезпечних матеріалів, речовин та устаткування, науково-методологічних основ регулювання та планування техногенно-екологічної безпеки; створення автоматизованих систем оцінки ризику і прогнозування надзвичайних ситуацій, розробка нормативно-методичного забезпечення системи запобігання аваріям та подолання їх наслідків, інтегрування цієї системи у міжнародну систему повідомлення та взаємодопомоги у разі аварії; запровадження екологічного страхування на екологічно небезпечних виробництвах.
Основними напрямами передбачається забезпечити екологічно безпечне використання водних та інших природних ресурсів, три етапи їх реалізації, механізми гарантування, включаючи інсти-туційні, нормативно-правові, економічні важелі та різні типи природоохоронних програм.
Особлива роль Основними напрямами відводиться правовому механізму, основу якого становить екологічне законодавство, визначаються перспективи його систематизації та інкорпорації, вдосконалення правових засад управління і контролю в галузі забезпечення екологічної безпеки, правового стимулювання громадян та їх об'єднань щодо здійснення природоохоронної діяльності, посилення еколого-правової освіти, науки, культури. Кодифікація першочергових актів екологічного законодавства включає невідкладне прийняття нових документів, зокрема закону про зони надзвичайних екологічних ситуацій, закону про екологічну (природо-техно-генну) безпеку. В перспективі намічається розробка та прийняття єдиного кодифікованого законодавчого акта — Екологічного кодексу України.
У комплексі заходів, передбачених Основними напрямами, чільне місце відводиться міжнародному співробітництву, розвитку його правової бази, в тому числі шляхом гармонізації національного екологічного законодавства із міжнародним правом.
Законодавчі засади забезпечення екологічної безпеки викладено у Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., в інших актах чинного екологічного та спеціального законодавства.
Конституція України визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу за Основним Законом є обов'язком держави (ст. 16).
Цьому обов'язку держави кореспондує право кожного громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному громадянину гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на Ті поширення. Така інформація не може бути ніким засекречена.
Звісно, що можна вести полеміку з приводу запропонованих норм та шляхів забезпечення екологічної безпеки громадян, однак очевидними є суттєві позитивні конституційні декларації, що визначають головну мету державної екологічної політики, яка спрямовується на забезпечення екологічної безпеки як основного конституційного права особи — права на безпечне для життя і здоров'я довкілля як складового компоненту більш широкої категорії права — права на екологічну безпеку.
Водночас Конституція України запровадила новий термін «довкілля» та словосполучення «безпечне для життя і здоров'я довкілля». Існуюче досі екологічне законодавство термін «довкілля» не вживало, а тому конституційна норма породила певний прецедент, що потребує наукового тлумачення та виявлення його співвідношення з юридичними категоріями «навколишнє природне середовище», «природа», «охорона природи» тощо.
В українській лексиці термін «довкілля» розглядається у значенні «довкола»', «довколишній», «навкруги», «навколишній». У буквальному розумінні він означає все те, що оточує людину, а тому може інтерпретуватися як простір та об'єкти довколишнього природного, соціального, виробничого і антропогенного походження.
Отже, «довкілля» в етимологічному значенні не тотожне «навколишньому природному середовищу», оскільки останнє може виступати як одне із значень довкілля поряд з виробничим, побутовим та іншими середовищами. Як тотожні категорії вони можуть розглядатися у випадках, коли довкілля виступає як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів та ідентифікується з навколишнім природним середовищем (ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).
З метою реалізації вищезазначених конституційних положень Основний Закон відносить до повноважень Верховної Ради України затвердження загальнодержавних програм охорони довкілля та затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.
Відповідно до Конституції України виключно законами України визначаються засади регулювання екологічної безпеки, правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій (ст. 92).
Президент України оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (ст. 106).
Забезпечення проведення політики у сфері екологічної безпеки покладається на Кабінет Міністрів України (ст. 116), ініціювання встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації а Автономній Республіці Крим належить до її відання.
Конституція Автономної Республіки Крим, яка прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовтня 1998 р. та затверджена Законом України від 23 грудня 1998 р.', передбачає, що Автономна Республіка Крим розробляє і здійснює заходи і програми щодо забезпечення екологічної безпеки та екологічного балансу при використанні природних ресурсів на її території, а також оздоровлення навколишнього природного середовища, запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та антропогенного характеру, відновлення і збереження генетичного фонду.
Серед інших, визначених Конституцією АРК повноважень, вона вирішує питання екологічної безпеки, раціонального використання, охорони, відновлення землі, інших природних ресурсів, оголошення карантину і зон екологічного лиха відповідно до законів України, розробляє, затверджує і реалізує програми забезпечення екологічної безпеки та з урахуванням особливостей Автономної Республіки Крим організовує і здійснює діяльність щодо забезпечення безпечних і здорових умов життя населення, бере участь у забезпеченні прав і свобод громадян, сприяє охороні громадської безпеки, ініціює введення надзвичайного стану і встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в республіці або окремих її місцевостях тощо.
Найбільш повно та цілеспрямовано питання екологічної безпеки відображено в Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища». Як вже зазначалося, він є базовим законодавчим актом у системі екологічного законодавства і, по суті, виконує функції основ екологічного права.
Забезпечення екологічної безпеки є одним із завдань регулювання екологічних правовідносин поряд з використанням природних ресурсів та охороною довкілля. Він закріплює також пріоритет вимог екологічної безпеки, гарантує екологічно безпечне навколишнє природне середовище для життя і здоров'я людини як принцип правового регулювання екологічних правовідносин.
Згідно із Законом забезпечення екологічної безпеки є важливим напрямом державних, міждержавних, регіональних, місцевих та інших територіальних екологічних програм. Ці питання є предметом систематичних комплексних наукових екологічних, в тому числі еколого-правових досліджень, і Закон передбачає можливість стимулювання цієї діяльності.
Важливим здобутком Закону, як уже зазначалося, слід визнати ті норми та положення, які вперше в історії еколого-правового регулювання закріпили низку екологічних прав громадян, серед яких ми відзначаємо і право на екологічну безпеку та, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище (ст. 9). Важливою законодавчою гарантією реалізації цього права є норма, яка закріплює, що діяльність, яка перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України. Можливість припиняти господарську діяльність підприємств, установ, організацій місцевого підпорядкування у разі порушення цього права громадян надано місцевим радам (ст. 15), а припинення діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та підпорядкування віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України (ст. 17).
Порядок та підстави для припинення екологічно небезпечної діяльності встановлено спеціальним нормативним актом — Порядком обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженим постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.'.
Підставою для припинення діяльності підприємств є систематичні порушення екологічних нормативів (у тому числі нормативів екологічної безпеки) та екологічних стандартів, що не можуть бути усунені з технічних, економічних та інших причин.
Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює повноваження органів держави у сфері екологічної безпеки. Зокрема, на Верховну Раду України покладається встановлення правового режиму зон надзвичайної екологічної ситуації, статусу потерпілих громадян та оголошення таких зон, визначення повноважень рад, порядку організації та діяльності органів управління в галузі забезпечення екологічної безпеки та прийняття до свого розгляду й інших питань у цій сфері.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує реалізацію екологічної політики України, екологічних прав громадян та встановлює, в разі потреби, нормативи екологічної безпеки більш суворі, ніж ті, що діють в цілому на території України, тощо. Місцеві ради забезпечують реалізацію екологічної політики, екологічних прав громадян, організовують роботу по ліквідації екологічних наслідків аварії, залучають до цієї роботи фізичних та юридичних осіб незалежно від їх підпорядкування та форм власності.
Кабінет Міністрів України має компетенцію встановлювати порядок розробки та затвердження нормативів екологічної безпеки у складі екологічних нормативів, лімітів розміщення відходів тощо, а Кабінет міністрів Автономної Республіки Крим організовує розробку екологічних програм, здійснює роботу по ліквідації екологічних наслідків аварій, залучає для її проведення підприємства, установи, організації незалежно від підпорядкування та форм власності, а також громадян.
Важливо зазначити, що Закон чітко регламентує одне із основних завдань державної екологічної експертизи — визначення екологічної безпеки господарської та іншої діяльності, яка спроможна нині або в майбутньому прямо або опосередковано негативно впливати на стан довкілля.
У системі заходів забезпечення екологічної безпеки серцевину становлять екологічні стандарти, екологічні нормативи, зокрема нормативи екологічної безпеки — ГДК, ГДР, ГДВ, які є єдиними для всієї території України і мають відповідати вимогам охорони довкілля і здоров'я людей від негативного впливу.
Контроль за дотриманням вимог та норм екологічної безпеки має здійснюватися за допомогою системи державного та громадського екологічного контролю, яка забезпечує проведення перевірок, складання за наявності правопорушень відповідних протоколів, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності залежно від ступеня екологічної небезпеки, а також проведення прокурорського нагляду, під час якого відповідним особам надаються права щодо звернення до різних судових інстанцій з позовами про відшкодування шкоди та про припинення екологічно небезпечної діяльності.
Норми Закону передбачають можливість забезпечення охорони довкілля та безпеки здоров'я населення у процесі використання природних ресурсів фізичними та юридичними особами, застосування економічних важелів у процесі здійснення екологічно небезпечних видів діяльності у межах лімітного і понадлімітного забруднення стану довкілля та заходів матеріально-правового стимулювання і екологічного страхування майна, доходів, здоров'я від небезпечного впливу екологічно небезпечної діяльності.
У Законі особливо детально регламентується система заходів щодо забезпечення екологічної безпеки в Україні (ст.ст. 50—59).
Закон визначає екологічну безпеку як такий стан довкілля, за якого забезпечується попередження погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для здоров'я людей.
Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, державно-правових та інших заходів (ст. 50).
Також Законом закріплюються екологічні вимоги щодо окремих видів діяльності: інвестиційної, господарської та діяльності у процесі розміщення і розвитку населених пунктів (містобудівної) (ст.ст. 51, 59); вимоги екологічної безпеки: щодо транспортних засобів (ст. 56); щодо проведення наукових досліджень впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем (ст. 57); щодо військових, оборонних об'єктів та військової діяльності (ст. 58); вимоги щодо охорони довкілля від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу (ст. 53); від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення (ст. 54); від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами (ст. 55); у процесі застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та
інших препаратів (ст. 52).
Відповідно до наведеної класифікації проілюструємо зміст зазначених статей, зважаючи на те, що у процесі проектування, розміщення, будівництва, введення в дію нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконалення існуючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткування, а також під час експлуатації цих об'єктів має забезпечуватися екологічна безпека людей, раціональне використання природних ресурсів, додержання нормативів шкідливих впливів на навколишнє природне середовище. При цьому повинні передбачатися заходи щодо вловлювання, утилізації, знешкодження шкідливих речовин і відходів або повна 'їх ліквідація, виконання інших вимог щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров'я людей.
Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов'язана з шкідливим впливом на навколишнє природне середовище, незалежно від часу введення їх у дію, повинні бути обладнані спорудами, устаткуванням і пристроями для очищення або знешкодження викидів і скидів, зменшення впливу шкідливих факторів, а також приладами контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та за характеристиками шкідливих факторів.
Проекти господарської та іншої діяльності повинні мати матеріали оцінки її впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людей. Оцінка здійснюється з урахуванням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, екологічної ємкості території, стану навколишнього природного середовища в місці, Дє планується розміщення об'єктів, екологічних прогнозів, перспектив соціально-економічного розвитку регіону, потужності та вЯДІв сукупного впливу шкідливих факторів та об'єктів на навколишнє природне середовище.
Підприємства, установи та організації, які розміщують, проектують, будують, реконструюють, технічно переозброюють, вводять в дію підприємства, споруди та інші об'єкти, а також проводять дослідну діяльність, що за їх оцінкою може негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища, подають до Міністерства екології та природних ресурсів України та його органів на місцях спеціальну заяву про це.
Відповідно забороняється введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі додержання всіх екологічних вимог і виконання заходів, передбачених у проектах будівництва та реконструкції (розширення та технічного переоснащення).
Екологічні вимоги до розміщення і розвитку населених пунктів передбачають, що планування, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з урахуванням екологічної ємкості територій, з додержанням вимог охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки, а у разі розробки генеральних планів розвитку і розміщення населених пунктів сільські, селищні, міські ради встановлюють режим використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки у приміських та зелених зонах за погодженням з радами, на території яких вони розташовані, відповідно до законодавства України.
Нині набуває особливої важливості екологічна безпека транспортних засобів. Зокрема підприємства, установи, організації, що здійснюють проектування, виробництво, експлуатацію та обслуговування автомобілів, літаків, суден, інших пересувних засобів, устаткування для виробництва і постачання пального, зобов'язані розробляти і здійснювати комплекс заходів щодо зниження токсичності та знешкодження шкідливих речовин, що містяться у викидах та скидах транспортних засобів, переходу на менш токсичні види енергії й пального, дотримання режиму експлуатації транспортних засобів та інші заходи, спрямовані на запобігання й зменшення викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих речовин та додержання встановлених рівнів фізичних впливів. Тому виробництво і експлуатація транспортних та інших пересувних засобів і установок, у викидах та скидах яких вміст забруднюючих речовин перевищує встановлені нормативи, не допускається.
Водночас керівники транспортних організацій та власники транспортних засобів несуть відповідальність за додержання нормативів гранично допустимих викидів та скидів забруднюючих речовин і гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище, встановлених для відповідного типу транспорту.
У разі проведення фундаментальних та прикладних наукових, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт обов'язково повинні враховуватися вимоги охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.
Законодавством забороняється впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, якщо вони не відповідають вимогам екологічної безпеки.
У разі порушення встановлених вимог така діяльність припиняється уповноваженими на те державними органами, а винні особи притягуються до відповідальності згідно з чинним законодавством.
Встановлено також вимоги екологічної безпеки щодо військових, оборонних об'єктів та військової діяльності, зокрема вимоги екологічної безпеки до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації об'єктів з метою обмеження негативного впливу на навколишнє природне середовище хімічних, фізичних і біологічних факторів. Ці та інші вимоги, передбачені Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», іншим законодавством України, повною мірою поширюються на військові та оборонні об'єкти, а також об'єкти органів внутрішніх справ та державної безпеки.
Забезпечення вимог екологічної безпеки має здійснюватися також під час дислокації військових частин, проведення військових навчань, маневрів, переміщення військ і військової техніки, крім випадків особливих ситуацій, що оголошуються відповідно до законодавства України. Державний контроль за додержанням вимог екологічної безпеки щодо військових, оборонних об'єктів та військової діяльності на території України здійснюється відповідно до вказаного Закону та інших актів законодавства України.
Зазначений Закон встановлює також вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища під час застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів.
Так, на підприємства, установи, організації та громадян покладається обов'язок додержуватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів для того, щоб не допустити забруднення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів харчування.
У процесі створення нових хімічних препаратів і речовин, інших потенційно небезпечних для навколишнього природного середовища субстанцій мають розроблятися та затверджуватися у встановленому законодавством порядку допустимі рівні вмісту цих речовин у об'єктах навколишнього природного середовища та продуктах харчування, методи визначення їх залишкової кількості та утилізації після використання. Вміст природних та штучних домішок, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища або здоров'я людей, у таких препаратах, а також сировині, що використовується для їх виробництва, не повинен перевищувати допустимих рівнів, встановлених відповідно до законодавства.
Охоронні вимоги мають забезпечуватися також під час виробництва, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, захоронення токсичних та інших небезпечних для навколишнього природного середовища і здоров'я людей речовин. Віднесення хімічних речовин до токсичних та їх класифікація за ступенем небезпечності здійснюються згідно із вимогами нормативних документів на підставі висновку державної екологічної експертизи і погоджуються з Міністерством охорони здоров'я України і Міністерством екології та природних ресурсів України.
При цьому перелік засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших речовин і препаратів, застосування яких дозволяється в народному господарстві, а також способи, умови їх застосування затверджуються Міністерством охорони здоров'я України і Міністерством екології та природних ресурсів України.
Певні пріоритети щодо охорони навколишнього природного середовища встановлено стосовно неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу.
Наприклад, підприємства, установи та організації зобов'язані забезпечувати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспортування, використання, знищення, знешкодження і захоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин та предметів біотехнології, а також інтродукцію, акліматизацію і реакліматизацію тварин і рослин, розробляти і вживати заходів щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних факторів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини.
Тому створення нових штаммів мікроорганізмів та біологічно активних речовин може здійснюватися тільки на підставі дозволів Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства екології та природних ресурсів України за наявності оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище та здоров'я людей.
У той же час у разі створення зазначених організмів і речовин повинні розроблятися нормативи граничне допустимих концентрацій, методи визначення цих організмів та речовин у навколишньому природному середовищі і продуктах харчування. Виробництво і використання нових штаммів мікроорганізмів та інших біологічно активних речовин здійснюється тільки після проведення комплексних досліджень їх впливу на здоров'я людей і навколишнє природне середовище за дозволом Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства екології та природних ресурсів України.
Не менш суворі вимоги встановлено щодо охорони навколишнього природного середовища від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіаційного забруднення.
Так, місцеві ради, підприємства, установи, організації та громадяни під час здійснення своєї діяльності зобов'язані вживати необхідних заходів щодо запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людини в населених пунктах, рекреаційних і заповідних зонах, а також в місцях масового скупчення і розмноження диких тварин.
Зокрема, підприємства, установи та організації, що здійснюють господарську чи іншу діяльність, пов'язану з використанням радіоактивних речовин у різних формах і з будь-якою метою, зобов'язані забезпечувати екологічну безпеку цієї діяльності, що виключала б можливість радіоактивного забруднення навколишнього природного середовища та негативного впливу на здоров'я людей у процесі видобутку, збагачення, транспортування, переробки, використання та захоронення радіоактивних речовин.
Особливу увагу Закон приділяє охороні навколишнього природного середовища від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами. Так, підприємства, установи, організації та громадяни повинні вживати ефективних заходів щодо зменшення обсягів утворення та знешкодження, переробки, безпечного складування або захоронення виробничих, побутових, інших відходів. Складування, зберігання або розміщення відходів дозволяється лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими радами територіях в межах встановлених ними лімітів з додержанням санітарних і екологічних норм, способом, що забезпечуватиме можливість їх подальшого господарського використання і безпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людей.
Важливе значення для практики встановлення особливих режимів на територіях України, що характеризуються природним чи техногенним походженням і екологічним ризиком, мають норми Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» про надзвичайні екологічні ситуації. Закон передбачає можливість за рішенням Верховної Ради України оголошувати окремі території зонами надзвичайних екологічних ситуацій, а саме:
а) зонами екологічної катастрофи;
б) зонами підвищеної екологічної небезпеки;
в) іншими категоріями зон.
Зокрема, зонами екологічної катастрофи можуть оголошуватися території, де внаслідок діяльності людини чи руйнівного впливу стихійних сил природи виникли стійкі та необоротні негативні зміни довкілля, що призвели до неможливості проживання на них населення і ведення господарської діяльності. Відповідно зонами підвищеної екологічної небезпеки оголошуються території, де внаслідок вищезазначених впливів на довкілля виникають на тривалий час негативні зміни, що ставлять під загрозу здоров'я людини, збереження природних об'єктів і обмежують ведення господарської діяльності.
Класифікація цих зон, їх режими та правові наслідки, що випливають із факту віднесення територій до відповідних категорій, включаючи і встановлення особливого статусу громадян, які мешкали чи тимчасово перебували у цих зонах, питання надання їм компенсацій і пільг визначаються законодавством України, зокрема Законом України від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»', який закріплює підстави та порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, особливості зміни її меж та забезпечення правового режиму, його зміну та припинення, заходи, що можуть здійснюватися у цій зоні, та обмеження діяльності, здійснення екологічного моніторингу, підстави визнання юридичних і фізичних осіб потерпілими від надзвичайної екологічної ситуації, відшкодування їм заподіяної шкоди, відповідальності за порушення правового режиму у цій зоні, а також акти, які деталізують порядок класифікації надзвичайних ситуацій.
На виконання цього Закону був прийнятий Указ Президента України від 31 серпня 2000 р. № 1039 «Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір'я, Чаусо-ве-1, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації»2, яким передбачається низка заходів у зв'язку зі встановленням особливого правового режиму у визначених населених пунктах.
Закон передбачає й інші заходи щодо запобігання аваріям і ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків у процесі проектування й експлуатації господарських та інших об'єктів, що характеризуються екологічною небезпекою, зобов'язуючи відповідних власників та уповноважених осіб розробляти і здійснювати заходи щодо запобігання аваріям та ліквідації їх шкідливих наслідків. Він зобов'язує також органи державного, в тому числі екологічного контролю, проводити систематичні перевірки стану екологічно небезпечних об'єктів та виконання попереджувальних заходів і вимог щодо безпечної експлуатації таких об'єктів. На Мінекоресурсів України покладено обов'язок щодо визначення переліку екологічно небезпечних об'єктів.
Разом з тим Закон допускає можливість аварії внаслідок забруднення довкілля і зобов'язує відповідні підприємства, установи та організації, що допустили настання екологічної небезпеки негайно розпочати ліквідацію негативних наслідків. У той же час відповідні посадові особи або власники екологічно небезпечних підприємств зобов'язуються повідомляти про аварії і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи місцевого самоврядування, органи охорони здоров'я та спеціально уповноважені органи управління в галузі охорони довкілля, природокористування і забезпечення екологічної безпеки та населення.
Однак чітких процедур щодо інформування та здійснення інших невідкладних заходів для попередження екологічного ризику та ліквідації негативних наслідків на випадок аварій, катастроф, інших надзвичайних екологічних ситуацій Закон не передбачає, що практично створює можливості для заповнення цих прогалин на рівні підзаконного нормативно-правового регулювання, яке не має сьогодні чіткої і збалансованої системи як на рівні загальнообов'язкових правил, так і щодо врегулювання чітких повноважень і комплексу практичних дій суб'єктів, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти, спроможні викликати аварії чи ускладнювати природно-стихійні катастрофи.
Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» встановлює перелік екологічних правопорушень, у тому числі порушень вимог, норм та нормативів екологічної безпеки (ст. 68), а саме: порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; порушення норм екологічної безпеки; порушення екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших шкідливих впливів на довкілля; невжиття заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварії та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище; порушення природоохоронних вимог під час зберігання, транспортування, використання, знешкодження та захоронення хімічних засобів захис- ;
ту рослин, мінеральних добрив, токсичних та радіоактивних речовин, виробничих, побутових та інших видів відходів; відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення. ,
Скоєння цих правопорушень є підставою для застосування заходів адміністративної, кримінальної та майнової відповідальності відповідно до чинного законодавства, яке визначає склад екологічних правопорушень та екологічних злочинів і порядок застосування до винних заходів державно-правового примусу (адміністративних стягнень та кримінально-правових покарань).
Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» містить унікальну статтю про особливості застосування цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну порушенням екологічного законодавства джерелами підвищеної екологічної небезпеки (ч. З ст. 69). У цьому випадку особи, які володіють такими джерелами, зобов'язуються компенсувати завдану шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що вона виникла внаслідок стихійних сил природних явищ чи навмисних дій потерпілих осіб. Порядок притягнення винних до майнової відповідальності за логікою має визначатися цивільним законодавством.
Значна частина норм про екологічну безпеку міститься у різних актах екологічного законодавства, зокрема у Законі України від 16 жовтня 1992 р. «Про охорону атмосферного повітря» (ст.ст. 6, 7)'; Водному кодексі України (ст. 35)2; Кодексі України про надра (ст. 53)3.
Відповідно до Закону України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р.' метою екологічної експертизи є запобігання негативному впливу антропогенної діяльності на стан довкілля та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної небезпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях та об'єктах (ст. 4).
Серед основних завдань екологічної експертизи є визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності, оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної експертизи на стан довкілля, здоров'я людей і якість природних ресурсів (ст. 5).
Серед основних принципів екологічної експертизи виділяється правова ідея гарантування безпечного для життя і здоров'я людей довкілля, екологічна безпека (ст. 6).
Характерними є вимоги, які ставляться до об'єктів екологічної експертизи, а саме: наявність обгрунтування забезпечення екологічної безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності з комплексною еколого-економічною оцінкою існуючого чи передбачуваного впливу на стан довкілля, оцінкою екологічного ризику і небезпеки для здоров'я людей та з альтернативними прогнозними варіантами зменшення цих впливів.
Особливі й умови проведення державної екологічної експертизи — наявна або можлива потенційна небезпека об'єктів екологічної експертизи для довкілля та здоров'я людей. Така експертиза щодо видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, проводиться після оголошення замовником через засоби масової інформації заяви про екологічні наслідки діяльності і подання еколого-експертним органам комплекту документів з обгрунтуванням оцінки впливу на довкілля.
Заява про екологічні наслідки діяльності має містити відомості про мету і засоби здійснення діяльності, суттєві фактори, що впливають чи можуть впливати на стан довкілля з урахуванням можливих екстремальних ситуацій, кількісні та якісні показники оцінки рівнів екологічного ризику такої діяльності, заходи, що гарантують її здійснення відповідно до екологічних стандартів і нормативів та зобов'язання замовника цієї експертизи забезпечити вимоги екологічної безпеки при здійсненні діяльності.
Важливою вимогою матеріалів оцінки впливу на навколишнє природне середовище є характеристика стану довкілля, види та рівні впливу на нього, можливі зміни його якісного стану, еколо-го-економічні наслідки діяльності, заходи зменшення рівня екологічного ризику і забезпечення вимог екологічної безпеки.
Обов'язковими елементами висновку екологічної експертизи є характеристика ступеня екологічного ризику і відповідних заходів, спрямованих на нейтралізацію та запобігання негативному впливу на здоров'я людини і довкілля, забезпечення вимог екологічної безпеки тощо.
Висновки державної екологічної експертизи можуть бути визнані недійсними, зокрема у разі порушення вимог щодо забезпечення екологічної безпеки, а особи, винні у недотриманні цих вимог, можуть притягатися до відповідної юридичної відповідальності за чинним законодавством України.
Маю зазначити, що Закон «Про екологічну експертизу» за своєю формою, структурою, змістом та наявними принципами правового регулювання розроблено на рівні вимог міжнародного права, зокрема Директиви Ради Європи від 27 червня 1985 р. № 85/337/ЄЕС про оцінку наслідків виконання державних та приватних проектів для навколишнього природного середовища', Директиви Ради Європи від 7 червня 1990 р. № 90/31 З/Є ЕС про вільний доступ до інформації про навколишнє середовище2.
Значне місце у системі екологічного законодавства, зокрема законодавства про екологічну безпеку, відводиться Закону України від 5 березня 1998 р. «Про відходи»3. Можна без перебільшення сказати, що цей закон суттєво доповнює принципи Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» в частині регламентації відносин з безпечного використання різних видів відходів.
' Серед основних завдань Закону є визначення основних умов, вимог і правил щодо екологічно безпечного поводження з відходами, запобігання їх шкідливому впливу на здоров'я людини та навколишнє природне середовище. Основними принципами державної політики у сфері поводження з відходами є пріоритетний захист довкілля та здоров'я людини від негативного впливу відходів.
Основними напрямами державної політики щодо реалізації зазначених принципів передбачається забезпечення дотримання правил екологічної безпеки під час поводження з відходами, зведення до мінімуму утворення відходів та зменшення їх небезпечності, безпечного видалення відходів, що не підлягають утилізації, шляхом розроблення відповідних технологій, екологічно безпечних методів та засобів поводження з відходами, організації контролю за місцями та об'єктами розміщення відходів для запобігання шкідливому впливу їх на довкілля та здоров'я людини, забезпечення соціального захисту працівників, зайнятих у сфері поводження з відходами.
Способи визначення небезпеки відходів, вимоги щодо безпечного поводження з ними, які забезпечують запобігання їх негативному впливу на довкілля та здоров'я людини, підлягають державній стандартизації.
Місцеві органи виконавчої влади несуть відповідальність за додержання умов поводження з' небезпечними відходами та за побігання їх негативному впливу на довкілля і здоров'я людини та вжиття заходів щодо встановлення приналежності безхазяйних відходів, класу їх небезпеки, обміну та прийняття рішення щодо поводження з ними.
Відповідно до Закону «Про відходи» громадяни України, іноземці та особи без громадянства мають право на безпечні для їх життя і здоров'я умови при здійсненні операцій щодо поводження з відходами, одержання повної та достовірної інформації про безпеку об'єктів та зобов'язані дотримуватися вимог цього Закону.
У свою чергу, юридичні особи за погодженням зі спеціальними уповноваженими органами виконавчої влади зобов'язані визначати ступінь небезпечності таких об'єктів для довкілля і здоров'я людини, забезпечувати за власний рахунок екологічно обгрунтоване видалення тих відходів, що не підлягають утилізації, не допускати їх знищення, якщо це не відповідає вимогам підвищення екологічної безпеки, відшкодовувати шкоду, заподіяну довкіллю, здоров'ю та майну громадян.
Законом визначаються повноваження державних органів та органів місцевого самоврядування у цій сфері на здійснення управлінських функцій та забезпечення заходів і вимог екологічно безпечного поводження з відходами, встановлюються спеціальні правила поводження з небезпечними відходами. Це стосується, перш за все, забезпечення юридичними і фізичними особами, діяльність яких пов'язана із поводженням з небезпечними відходами, належного захисту довкілля та людей від їх шкідливого впливу.
Всі небезпечні відходи за ступенем шкідливого впливу на довкілля та людину поділяються на класи і підлягають обліку. Клас небезпеки відходів визначається їх виробником на підставі відповідних нормативно-правових документів, що засвідчується спеціально уповноваженими органами виконавчої влади.
На фізичних і юридичних осіб покладається обов'язок отримання дозволів (ліцензій) на поводження з відходами, а тому у разі недотримання відповідних вимог вони можуть бути зупинені у дії або ж анульовані.
Здійснення транспортування небезпечних відходів дозволяється лише за наявності паспорта на відходи та дозволу (ліцензії) і тільки у спеціально обладнаних транспортних засобах. Тому відповідальність за безпечне перевезення цих відходів покладається на транспортну організацію, якщо вона не доведе, що завдана шкода або нестача відходів сталася не з їх вини. У цій частині є певна спорідненість у регулюванні відповідальності за шкоду із положеннями та принципами Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну діяльністю, небезпечною для навколишнього середовища.
Відповідно до Закону «Про відходи» зберігання та захоронення небезпечних відходів дозволяється лише у спеціально обладнаних місцях та на підставі дозволів. Проведення інших видів діяльності, не пов'язаних з поводженням з небезпечними відходами на території, відведеній для їх розміщення, забороняється. У той же час регулювання поводження з небезпечними відходами має визначатися окремим законом.
Порівняльний аналіз викладених положень із принципами, зафіксованими у Рамковій Директиві про відходи № 75/442ЄЕС' та Директиві про небезпечні відходи № 91/689/ЄС2 дає підстави для висновку, що у зазначеному законі сприйняті правові ідеї правового регулювання Європейського Союзу -в частині поводження з різними видами відходів, простежується закріплення основних зобов'язань щодо використання відходів, а саме:
а) спрямування нормативно-правового регулювання на заохо- ' чення запобігання і зменшення утворення відходів та шкоди, яка може завдаватися довкіллю і людині;
б) стимулювання до утилізації відходів, їх переробки і використання як вторинної сировини;
в) спрямованість норм на упередження небезпеки різних видів відходів, а особливо небезпечних для довкілля і здоров'я людини;
г) посилення контролю в цій сфері з метою створення безпечних умов для життєдіяльності людини;
д) класифікація відходів, їх розмежування залежно від ступеня їх екологічного ризику і небезпеки;
е) орієнтація на спеціальне регулювання та встановлення особливих процедур притягнення до юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну діяльністю, пов'язаною з поводженням з відходами, та запровадження спрощеного механізму відшкодування шкоди, заподіяної особливо небезпечною діяльністю, пов'язаною з поводженням з небезпечними відходами;
є) доцільність гармонізації правових ідей з встановлення жорсткіших вимог щодо поводження з особливо небезпечними відходами.
Проведений аналіз чинного законодавства свідчить про те, що питання забезпечення екологічної безпеки відображені не тільки в законодавчих актах власне екологічної спрямованості, але й у інших актах законодавства, що регламентують здійснення різних видів діяльності, які за характером нормативно-правових приписів, предметом правового регулювання та цільовою спрямованістю можна умовно класифікувати на такі основні групи:
а) нормативно-правові приписи, які спрямовані на забезпечення реалізації права громадян на охорону здоров'я, зокрема на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, та які містяться в законодавстві про охорону здоров'я, зокрема в Основах законодавства про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст.ст. 6, 26—29)', Законі України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» (ст.ст. 13-19, 22, 25, 34)2;
б) нормативно-правові приписи, які визначають статус органів центральної та місцевої виконавчої влади, спеціалізованих структур у галузі екологічної, в тому числі техногенно-екологічної безпеки:
Закон України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України»3, Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України, затверджене Указом Президента України від 29 травня 2000 р.4, Положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, затверджене Указом Президента України від 28 жовтня 1996 р.5, Положення про Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р.6, Концепція створення і діяльності Європейського центру техногенної безпеки (ТЕ8ЕС), схвалена постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1996 р. та ін.7;
в) нормативно-правові приписи, які встановлюють статус органів місцевого самоврядування та їх повноваження в галузі забезпечення екологічної безпеки: Закон України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування» (ст.ст. 25, 43 та ін.)8;
г) нормативно-правові приписи, які містять принципи забезпечення екологічної безпеки в сфері наукової та науково-технічної політики: Закон України в редакції від 1 грудня 1998 р. «Про наукову і науково-технічну діяльність» (ст. 32)9;
д) нормативно-правові приписи, які закріплюють вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки у процесі стандартизації і сертифікації продукції, товарів тощо: Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію» (ст.ст. 2, 3, 5)'°;
е) нормативно-правові приписи, спрямовані на регламентування екологічної безпеки в процесі реалізації продукції, товарів та захисту прав споживачів: Закон України в редакції від 15 грудня 1993 р. «Про захист прав споживачів» (ст.ст. 16, 23 та ін.)";
є) нормативно-правові приписи, які передбачають вимоги і нормативи екологічної безпеки у процесі охорони праці: Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» (ст.ст. 7, 18)';
ж) нормативно-правові приписи, які містять вимоги екологічної безпеки у процесі здійснення підприємницької, іншої економічної діяльності: Закон України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» (ст.ст. 25, 26)2; Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво» (ст.ст. 10, 12, 14)3;
з) нормативно-правові приписи, що регламентують вимоги екологічної безпеки у процесі реалізації повноважень власника щодо різних видів майна та об'єктів інтелектуальної власності: Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (ст.ст. 4, 10)";
й) нормативно-правові приписи, які встановлюють вимоги екологічної безпеки під час здійснення інвестиційної, інноваційної, містобудівної та іншої господарської діяльності: Закон України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність» (ст.ст. 4, 8)5; Закон України від ЗО червня 1993 р. «Про дорожній рух» (ст. 49)';
Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. (ст. 54)7; Закон України від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт» (ст.ст. 6, 11, 22)8; Закон України від 15 травня 1996 р. «Про трубопровідний транспорт» (ст.ст. 5, 6, 15, 20)9 та ін.;
і) нормативно-правові приписи, які встановлюють комплекс спеціальних вимог щодо забезпечення екологічної безпеки у разі здійснення діяльності в аграрному секторі економіки: Закон України в редакції від 22 червня 1993 р. «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 11)'°;
й) нормативно-правові приписи, які регламентують забезпечення екологічних вимог, у тому числі вимог екологічної безпеки у надзвичайних ситуаціях: Закон України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану» (ст.ст. 1, 3, 4)"; Закон України від 14 грудня 1999 р. «Про аварійно-рятувальні служби»'2;
к) нормативно-правові приписи, які передбачають дотримання вимог екологічної безпеки у межах територій і зон, на яких запрова джено режим надзвичайних екологічних ситуацій: Закон України від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»';
л) нормативно-правові приписи, які визначають вимоги екологічної безпеки у процесі здійснення деяких специфічних видів діяльності, що можуть справляти негативний вплив на стан екологічної ситуації: Закон України від 15 листопада 1996 р. «Про космічну діяльність» (ст.ст. 8, 9, 21)2;
м) нормативно-правові приписи, які спрямовані на упередження настання екологічної небезпеки у процесі використання ядерної енергії, поводження з радіоактивними матеріалами і відходами та радіаційний захист населення: Закон України від 8 лютого 1995 р. «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»3; Закон України від ЗО червня 1995 р. «Про поводження з радіоактивними відходами» (ст.ст. З, 8, 13, 17 та ін.)4;
н) нормативно-правові приписи, що передбачають систему пільг для фізичних осіб за здійснення благодійної допомоги, яка надається особам, які постраждалим внаслідок стихійного лиха, аварій, епідемій та епізоотій, екологічних, техногенних й інших катастроф: Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 "Про прибутковий податок з громадян" (ст.ст. 5,12)5;
о) нормативно-правові приписи, які закріплюють вимоги екологічної безпеки у процесі використання хімічних та інших токсичних, шкідливих й небезпечних речовин, 'їх сполук, продуктів біотех-нологій, інших біологічних агентів, а також мінеральних добрив, у тому числі пестицидів і агрохімікатів: Закон України від 2 березня 1995р. «Про пестициди і агрохімікати» (ст.ст. З, 4, 6, 7, 8, 9, 13, 18, 19, 20 та ін.)'; Перелік особливо небезпечних хімічних речовин, виготовлення та реалізація яких підлягає ліцензуванню. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 12877;
За спрямуванням і змістом правових приписів останній Закон орієнтований на безпечне для здоров'я людини і довкілля застосування пестицидів і агрохімікатів. Пріоритетність збереження здоров'я людини і охорони навколишнього природного середовища відносно екологічного ефекту від застосування пестицидів і агрохімікатів, мінімізація їх використання за рахунок впровадження екологічно безпечних, технічних методів захисту рослин, безпека для здоров'я і довкілля під час їх виробництва, випробування, застосування — важливі принципи державної політики у цій сфері та пріоритетні вимоги у процесі їх застосування, проведення державних випробувань з ними, їх державної реєстрації та технічних засобів застосування.
Важливою гарантією цей Закон визнає те, що екологічний ризик діяльності, пов'язаної з ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використанням, підлягає обов'язковому страхуванню у встановленому порядку.
Застосування пестицидів і агрохімікатів, які становлять підвищену небезпеку, може мати місце тільки за наявності спеціальних дозволів, які видаються МОЗ України та Мінекоре-сурсів України, а їх перелік має визначатися Кабінетом Міністрів України.
Вирощена сільськогосподарська сировина та вироблені харчові продукти із використанням пестицидів і агрохімікатів мають відповідати санітарно-гігієнічним нормативам, що підтверджується сертифікатом відповідності (підкреслено мною. — В.А.). Таким же критеріям безпечності повинна відповідати уся імпортована сільськогосподарська сировина та харчові продукти.
Закон встановлює, що препаративні форми пестицидів і агрохімікатів підлягають державній реєстрації терміном на п'ять років Укрдержхімкомісією на підставі позитивних результатів випробувань та матеріалів досліджень. Обов'язковою умовою державної реєстрації пестицидів і агрохімікатів є наявність відповідної документації щодо їх безпечного застосування.
У той же час Укрдержхімкомісія може встановити повну або тимчасову заборону їх застосування у разі надходження нових відомостей про їх небезпеку, а органи МОЗ України та Мінекоресурсів України мають право обмежити або припинити всі види діяльності з такими препаратами.
У зазначеному Законі визначено й підстави юридичної відповідальності за порушення законодавства про пестициди і агрохімікати:
а) приховування або перекручування інформації, що могла спричинити або спричинила загрозу життю та здоров'ю людини, довкіллю чи майну;
б)' забруднення пестицидами і агрохімікатами понад допустимі рівні (тобто нормативи екологічної безпеки. — В.А.) сільськогосподарської сировини, кормів, харчових продуктів, грунту, води, повітря;
в) порушення регламентів та санітарних норм і правил транспортування, зберігання, реалізації, застосування пестицидів і агрохімікатів тощо.
Важливо наголосити, що основні положення та вимоги Закону України «Про пестициди і агрохімікати» сформульовані на рівні принципів правового регулювання, закладених у основу Директиви Ради ЄС № 78/631 від 26 червня 1978 р. про приведення в орієнтовну відповідність законів держав-членів стосовно класифікації, пакування та маркування складів небезпечних речовин (пестицидів)'; Директиви Ради ЄС № 88/379 від 7 червня 1988 р. про приведення в орієнтовну відповідність законів, правил і адміністративних положень держав-членів стосовно класифікації, пакування і маркування складів небезпечних речовин2, а також Директиви РЄС від 9 грудня 1996 р. в частині категорій небезпечних речовин та їх класифікації3 на високотоксичні, токсичні речовини, опалювачі, вибухові речовини, небезпечні для навколишнього середовища з виділенням високотоксичних речовин для водних організмів та тих, що мають довгостроковий вплив на водне середовище тощо.
У цьому аспекті норми зазначеного Закону слугують подальшому зближенню правового регулювання відносин, пов'язаних із різними формами використання таких небезпечних речовин, якими є пестициди і агрохімікати, відвернення їх негативного впливу на здоров'я людини та навколишнього природного середовища із законодавством Європейського союзу.
Важливе значення мають норми, що закріплюють нормативно-правові вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки у сфері територіальної та цивільної оборони: Закон України в редакції від 5 жовтня 2000 р. "Про оборону України" (ст.ст.18, 19)"; Закон України від 3 лютого 1993 р. "Про цивільну оборону" (преамбула, ст.ст.1, 2, 12, 17)5. Незаперечну практичну спрямованість мають нормативно-правові приписи, які визначають об'єкти підвищеної екологічної небезпеки та особливості їх експлуатації, види екологічно небезпечної діяльності тощо6.
Суттєвий імпульс у прискоренні розвитку законодавства про екологічну безпеку надають законодавчі акти про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження7.
У системі законодавства про екологічну безпеку чільне місце належить нормативно-правовим приписам, які регламентують склади правопорушень у цій сфері та порядок притягнення винних осіб за їх скоєння до адміністративної та кримінальної відповідальності.
Відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративні стягнення до винних осіб можуть застосовуватися за порушення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки, а саме: за невиконання вимог екологічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем, речовин і матеріалів (ст. 91'); за невиконання обов'язків щодо реєстрації в судових документах операцій із шкідливими речовинами і сумішами (ст. 62); пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами, відходами і покидьками (ст. 72); порушення вимог пожежної безпеки в лісах (ст. 77); самовільне випалювання сухої рослинності та її залишків (ст. 77'); порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78); порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ (ст. 78'); недодержання екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об'єктів або споруд (ст. 79'); випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 80); експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 81); порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання промислових і побутових відходів (ст. 82); порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83); невиконання правил і норм у процесі створення, виробництва, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронення мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших продуктів біотехнологій (ст. 90').
До таких адміністративних правопорушень можна віднести виробництво, заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад граничне допустимі рівні концентрації (ст. 42') та заготівлю, переробку або збут радіоактивне забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 422).
Відповідно до чинного Кримінального кодексу України до екологічних злочинів у сфері екологічної безпеки, за які можуть застосовуватися заходи кримінального покарання до винних осіб, доцільно віднести: утаювання або перекручення відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення (ст. 227'); заготівлю, переробку або збут радіоактивне забруднених продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 2272); забруднення водойм і атмосферного повітря (ст. 228); забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров'я людей або живих ресурсів моря, або іншими відходами і матеріалами (ст. 228').
До злочинів у сфері екологічної безпеки можуть бути також віднесені: незаконний вивіз за межі України сировини, матеріалів, обладнання для створення зброї, а також військової і спеціальної техніки (ст. 228'); незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини (ст. 2287); виготовлення, придбання, зберігання або збут отруйних і сильнодіючих речовин (ст. 229); незаконне придбання, зберігання, використання, передача або руйнування радіоактивних матеріалів (ст. 2282); розкрадання радіоактивних матеріалів (ст. 2283); погроза вчинення розкрадання радіоактивних матеріалів або їх використання (ст. 2284); порушення правил зберігання, використання, обліку, перевозки радіоактивних матеріалів (ст. 2285).
Значна частина злочинів, які скоюються у певних сферах суспільної діяльності має техногенно-екологічну небезпеку: заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку і безпеці громадян (ст. 206'); завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення або пошкодження об'єктів власності (ст. 2062); знищення і зруйнування пам'яток історії, культури і об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 207); порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 215); випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів (ст. 2152); порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху (ст. 2155); порушення діючих на транспорті правил (ст. 217);
блокування транспортних комунікацій (ст. 2173); порушення правил безпеки гірничих робіт (ст. 218); порушення правил під час проведення будівельних робіт (ст. 219); порушення правил безпеки на ви-буховонебезпечних підприємствах або у вибуховонебезпечних цехах (ст. 220); порушення правил зберігання, використання, обліку та перевезення вибухових речовин (ст. 221); проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 163).
Питання юридичної відповідальності за екологічні правопорушення, зокрема в сфері екологічної безпеки, також регламентуються на рівні національного законодавства країн — членів ЄС. Наприклад, Кримінальний кодекс ФРН' у розділі 28 «Злочини проти навколишнього середовища» передбачає застосування кримінальної відповідальності за забруднення вод (§ 324'); забруднення грунтів (§ 324а); забруднення атмосферного повітря (§ 325'); створення шуму, вібрації та неіонізуючого випромінювання (§ 325а);
екологічно небезпечне видалення відходів (§ 326); недозволена експлуатація устаткування (§ 327); незаконне поводження з радіоактивними речовинами та іншими небезпечними речовинами і матеріалами (§ 328); створення небезпеки районам, що потребують особливого захисту (§ 329); особливо тяжкі випадки екологічного кримінального злочину (§ 330) та ін.
Проведений аналіз значної частини законодавчих актів дозволяє говорити про те, що відносини щодо забезпечення екологічної безпеки загалом охоплені правовим регулюванням на рівні основних пріоритетів — забезпечення права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та гарантування його якісного стану за основними нормативами екологічної безпеки (ГДК, ГДР, ГДВ). Законодавство містить не тільки декларації щодо забезпечення екологічної безпеки, але й закріплює сукупність важелів праворегулю-ючого (регламентуючого) та забезпечувального спрямування.
Нормативно-правові приписи чинного законодавства містять багато юридичних принципів, які кореспондують із правовим регулюванням цих відносин в країнах — членах Європейського Співтовариства.
Викладене вище відображає процес активного формування законодавства в сфері екологічної безпеки і висвітлює напрямки для подальшого зближення принципів правового забезпечення екологічної безпеки в Україні та країнах ЄС.
§ 2. Правове регулювання транснаціональної екологічної безпеки
Забезпечення екологічної безпеки на глобальному рівні здійснюється за допомогою системи міжнародно-правових норм, зокрема тих, що містяться у міжнародних конвенціях, угодах та інших правових формах, притаманних міжнародно-правовому регулюванню відносин у цій сфері.
Провідне місце у цій системі належить Конвенції 00Н про транскордонний вплив промислових аварій, прийнятій 17 березня 1992 р. у м. Гельсінкі'. Вказана Конвенція застосовується у відносинах щодо попередження промислових аварій, забезпечення готовності до них та ліквідації наслідків аварій, які можуть призвести до транскордонного впливу, включаючи і ті, що викликані природною стихією, а також у сфері міжнародного співробітництва щодо взаємної допомоги, досліджень, розробок, обміну інформацією та технологіями у цій сфері.
Дія Конвенції не поширюється, зокрема, на випадок ядерних аварій та надзвичайних ситуацій, пов'язаних із радіоактивним впливом, аварій, викликаних діяльністю на військових об'єктах, руйнуванням гребель, аварій на наземному транспорті та внаслідок діяльності у морському середовищі, розливів у морі нафти, інших шкідливих речовин та випадкових викидів генетичне модифікованих організмів.
Відповідно до Конвенції промислова аварія означає подію, яка виникає внаслідок неконтрольованих змін у процесі будь-якої діяльності, пов'язаної з небезпечними речовинами, або під час виробництва, використання, схову, переміщення, видалення або транспортування.
Небезпечна діяльність — це будь-яка діяльність, у процесі здійснення якої одна або більше небезпечних речовин наявні або можуть бути наявні у кількостях, рівних або таких, що перевищують граничні межі, передбачені вимогами цієї Конвенції, здатних призвести до транскордонного впливу.
З огляду на викладене, вплив — це будь-які прямі або другорядні, невідкладні або ті, що виникають через певний час, шкідливі наслідки цих дій на людей, флору, фауну, грунти, води, повітря, ландшафт, матеріальні цінності, об'єкти культурно-історичної спадщини та на умови та чинники їх взаємозв'язку в цілому. При цьому транскордонним впливом визнається така екологічно небезпечна дія, яка справляє негативні наслідки у межах юрисдикції іншої держави-сторони, що є учасником цієї Конвенції.
Конвенція за своєю структурною будовою включає загальні положення, розділи про встановлення небезпечних видів діяльності, проведення консультацій та висновків щодо них, добровільність поширення її дії, заходи щодо попередження ризику промислових аварій, прийняття рішень про її розміщення, заходи щодо підготовки до надзвичайних ситуацій, інформування громадськості та форми участі, систему повідомлення про промислові аварії, здійснення заходів щодо ліквідації наслідків аварії, надання взаємної допомоги, відповідальності, досліджень і розробок, обміну інформацією, технологіями, визначення компетентних органів і пунктів зв'язку, проведення конференцій, права голосу сторін, ролі секретаріату, врегулювання спорів, обмеження в частині надання інформації, умови реалізації Конвенції та традиційні положення про двосторонні і багатосторонні угоди, статус додатків, поправок до Конвенції, особливості її підписання, депозитарію, ратифікації, прийняття, затвердження, приєднання, набрання чинності, вихід із Конвенції та застосування автентичних текстів.
Конвенція, зокрема, передбачає встановлення міжнародно-правових засад для обміну інформацією, проведення консультацій та інших спільних заходів щодо розробки та здійснення без будь-якого необфунтованого уповільнення політики і стратегії зниження ризику промислових аварій та вдосконалення заходів щодо їх попередження, забезпечення готовності до них і ліквідації наслідків, включаючи проведення відновлювальних робіт з урахуванням зусиль, які застосовуються на національному і міжнародному рівні з метою унеможливлений їх дублювання.
Учасники Конвенції мають забезпечити, щоб будь-яка юридична чи фізична особа, в тому числі державні органи, що відповідають за здійснення небезпечної діяльності*, вживали усіх заходів, які необхідні для унеможливлювання ризику під час здійснення небезпечної діяльності і попереджували настання промислових аварій. У цьому аспекті сторони зобов'язані вживати законодавчих, фінансових, адміністративних і регламентуючих заходів для попередження таких аварій. Тому Конвенція спрямована на те, щоб її положення не завдавали шкоди зобов'язанням сторін у цій сфері.
Кожна сторона у межах її юрисдикції вживає за необхідності заходів щодо встановлення небезпечних видів діяльності і забезпечує повідомлення сторін про планування або здійснення небезпечної діяльності. З ініціативи будь-якої сторони мають проводитися консультації щодо встановлення небезпечних видів діяльності, стосовно яких є підстави вважати, що вони спроможні викликати транскордонні впливи. У разі, якщо сторони не досягнуть домовленості щодо визнання тієї чи іншої діяльності небезпечною, будь-яка сторона, якщо вони не домовилися про інший спосіб вирішення цього питання, має право передати його на розгляд Комісії по запитах відповідно до вимог Конвенції для отримання консультативного висновку.
При цьому передбачається застосовувати спеціальні процедури, які додаються до Конвенції щодо запланованої чи здійснюваної небезпечної діяльності.
Якщо ж небезпечна діяльність підлягає оцінці впливу на навколишнє середовище за відповідною міжнародною Конвенцією', і така оцінка включає аналіз транскордонного впливу промислових аварій, що сталися внаслідок небезпечної діяльності, здійснюваної відповідно до коментованої Конвенції2, то остаточне рішення, що приймається для цілей Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, має відповідати її вимогам.
Слід зазначити, що Конвенція допускає можливість будь-якої сторони за її ініціативою проводити обговорення питання про включення тієї чи іншої діяльності до категорії небезпечних, якщо вона не охоплюється спеціальним переліком, що додається. У разі спільної згоди сторін, вони можуть використати для цього будь-який консультативний механізм або Комісію по запитах, яка приймає свої власні правила процедури*.
У разі досягнення позитивної домовленості з цього питання Конвенція або її частина застосовується до такої діяльності як до небезпечної, з наслідками, передбаченими її вимогами.
Конвенція зобов'язує сторони здійснювати необхідні заходи з метою попередження промислових аварій, у тому числі й такі, що спрямовані на стимулювання діяльності операторів щодо зниження їх ризику. До таких заходів залежно від особливостей національного законодавства і практики сторін належить встановлення загальних або спеціальних цілей в сфері безпеки, затвердження законодавчих положень або керівних принципів щодо заходів і норм безпеки, визначення видів діяльності, які потребують прийняття спеціальних заходів щодо попередження аварій, що можуть включати систему ліцензування й санкціонування.
До системи заходів щодо попередження аварій віднесено оцінку аналізу ризику або досліджень з питань забезпечення безпеки у процесі здійснення небезпечної діяльності та план дій щодо здійснення необхідних заходів, надання уповноваженими органами інформації, необхідної для оцінки ризику, запровадження внутрішніх структур і методів управління з метою забезпечення ефективного дотримання норм безпеки, здійснення моніторингу і аналізу небезпечної діяльності та проведення інспектування.
Складовою цих заходів визнається проведення належного навчання та підготовки всіх осіб, що беруть участь у здійсненні небезпечної діяльності в звичайних та надзвичайних умовах та застосування найбільш оптимальних технологій з метою попередження промислових аварій та захисту людей і навколишнього середовища.
Стосовно будь-якої небезпечної діяльності сторона походження має вимагати, щоб оператор продемонстрував безпеку здійснення небезпечної діяльності, надаючи таку інформацію, як основні відомості про процес, включаючи аналіз і оцінку небезпечної діяльності залежно від поставленої мети, їх масштабність і глибину, зокрема кількість і властивості небезпечних речовин на цьому об'єкті, короткі описові сценарії можливих моделей аварій, які можуть статися внаслідок небезпечної діяльності, включаючи імовірність кожної з них із визначенням приблизного обсягу викиду, ступінь та складність можливих наслідків для людей та навколишнього середовища за сприятливих та несприятливих умов, розміри небезпечних зон, проміжок часу, у межах якого первинна подія може перерости в промислову аварію, будь-які заходи, спрямовані на зведення до мінімуму імовірності подальшого ускладнення аварії.
Аналіз і оцінка небезпечної діяльності мають відтворювати кількісний склад і розміщення населення в районах, близько розташованих від об'єктів небезпечної діяльності, включаючи усі групи населення, що можуть перебувати в небезпечній зоні, їх вік, мобільність; можливі впливи загрози, а також імовірність шкоди для людей і довкілля залежно від характеру, обставин небезпечних викидів і відстані від місця здійснення небезпечної діяльності, у межах якої існує реальна імовірність шкідливого впливу у разі промислової аварії; містити прогноз щодо категорії людей, які можуть постраждати від дії негативних наслідків аварії.
Аналіз і оцінка небезпечної діяльності, крім перелічених вище заходів, мають охоплювати й питання, пов'язані з умовами захоронення і роботи з небезпечними матеріалами та їх кількістю, переліком можливих сценаріїв для різних видів промислових аварій, які мають ускладнені наслідки з наведенням прикладів для всієї зони поширення масштабів аварії із зазначенням можливостей впливу здійснюваної поблизу діяльності та описом для кожного випадку подій, які достовірно можуть призвести до їх настання, та етапів можливого ускладнення, оцінкою кожного із них з урахуванням превентивних заходів технологічного і організаційного характеру, призначених для зниження імовірності негативного впливу.
У той же час метою аналізу небезпечної діяльності має бути оцінка можливих наслідків відхилень від нормативних експлуатаційних вимог, а також відповідних заходів щодо безпечного припинення небезпечної діяльності або будь-якої її частини на випадок надзвичайної ситуації та необхідності підготовки персоналу з метою забезпечення оперативного виявлення можливих ускладнених відхилень та прийняття відповідних заходів, а також умов, за яких модифікація, ремонт і технічне обслуговування обладнання, на якому проводиться небезпечна діяльність, можуть призвести до загрози.
Важлива роль Конвенцією приділяється процесу прийняття рішень щодо розміщення небезпечних об'єктів. Передбачається, що в межах своєї правової системи сторона походження з метою мінімізації ризику для населення і довкілля вживає заходів щодо формування політики в сфері розміщення нових і суттєвій модифікації наявних об'єктів, на яких проводиться небезпечна діяльність. З урахуванням своїх правових систем сторони, крім ви-щеперелічених заходів, мають формувати політику, спрямовану на врахування: результатів аналізу' ризику і оцінки, включаючи й оцінку фізичних характеристик району, в якому планується здійснювати екологічно небезпечні види діяльності; підсумків консультацій та думки громадськості; аналізу зростання або зменшення ризику, що зумовлюється будь-якою подією на території іншої сторони походження небезпечної діяльності; оцінки небезпеки для довкілля з урахуванням будь-якого транскордонного впливу та нових видів екологічно небезпечної діяльності, які б могли стати джерелом ризику.
У процесі прийняття рішення щодо розміщення небезпечних об'єктів мають опрацьовуватися питання стосовно розміщення нових і суттєвої модифікації вже існуючих об'єктів на безпечній відстані від населених пунктів, можливості створення зон безпеки довкола об'єктів, на яких здійснюється небезпечна діяльність, причому у цьому разі бажано більш глибоко вивчати такі заходи, які призводять до збільшення чисельності населення, що підпадає під загрозу, або які посилюють певним чином рівень ризику.
Конвенція передбачає також низку вимог щодо готовності до надзвичайних ситуацій, зокрема, виконання зобов'язань сторонами Конвенції в частині ліквідації наслідків промислових аварій. У цій | частині зацікавлені сторони мають інформувати одна одну про І план дій на випадок виникнення надзвичайних ситуацій, здійсню-
Івати координацію всіх дій за цих обставин як у межах промислових територій, так і за їх межами з метою вжиття комплексних і ефективних заходів з ліквідації наслідків аварії.
і- Що стосується небезпечної діяльності, то відповідна сторона І Конвенції забезпечує підготовку і здійснення дій в надзвичайних | ситуаціях на промисловій території, включаючи вжиття заходів з | метою ліквідації наслідків аварії та інших дій щодо попередження І; і зведення до мінімуму транскордонних викидів, та гарантує іншим | зацікавленим сторонам надання наявних у неї матеріалів для роз-ї робки аналогічних планів.
І Передбачається, що в плани дій на випадок надзвичайних ситуацій треба включати: заходи, необхідні для локалізації надзвичайних ситуацій та зведення до мінімуму їх транскордонного впливу:
інформування населення, а у разі необхідності — його евакуація, рятування та захист; складання опису медичних служб, осіб, які можуть постраждати від надзвичайних ситуацій, а для рятівних підрозділів — розробка детальних технічних і організаційних процедур.
Зокрема, у планах дій в надзвичайних ситуаціях на промисловому майданчику варто відображати питання про розподіл організаційних функцій і відповідальності у разі настання промислової аварії або ж її невідворотної загрози. Опис дій у надзвичайних ситуаціях має також містити інформацію про наявні обладнання і ресурси для ліквідації наслідків аварії.
Тут же мають передбачатися заходи щодо забезпечення невідкладного оповіщення про промислові аварії державного органу, відповідального за дії з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій за межами промислових територій, та забезпечення більш детальною інформацією в міру її надходження щодо підготовки персоналу до виконання необхідних обов'язків.
У планах дій за надзвичайних ситуацій за межами промислових територій можуть передбачатися питання розподілу організаційних функцій, відповідальності за вжиття конкретних заходів, узгодження цих заходів з планами дій у межах промислових територій, питання використання рятувального та медичного персоналу, невідкладного визначення району загроз, забезпечення швидкого інформування сторін Конвенції та підтримання зв'язку з ними.
Важливо, щоб ці плани передбачали доцільні ресурси для їх здійснення та заходи координації, механізми щодо надання громадськості інформації, включаючи й заходи, спрямовані на доповнення і надання додаткової інформації, що передається громадськості, відповідно до вимог Конвенції.
Зокрема, це має бути інформація, що містить відомості про назву компанії, адресу місця здійснення небезпечної діяльності із зазначенням посади особи, що надає інформацію; простий опис небезпечної діяльності, включаючи ризик, загальноприйнятий або притаманний певному класу речовин та їх сумішей, що використовуються в процесі небезпечної діяльності; назви з відображенням їх основних характеристик за рівнями небезпеки або їх класифікацію за ступенем небезпеки.
У той же час має бути відтворена інформація загального характеру, яка отримується внаслідок проведення оцінки екологічного впливу діяльності, включаючи її потенційний вплив на населення та навколишнє середовище, інформування населення, що підпадає під негативні наслідки промислової аварії, про необхідні дії та поведінку при її настанні, про зв'язок з аварійними службами з метою профілактики настання аварій, зниження їх впливу та негативної дії.
Крім того, у планах має відображатися загальна інформація про
дії аварійних служб у надзвичайних ситуаціях за межами промислової території з метою усунення будь-якого впливу за межами цієї території, включаючи транскордонний, та загальна інформація про спеціальні вимоги і умови, що регулюють небезпечну діяльність, відповідно до національних нормативів або адміністративних положень і вимог, включаючи системи надання ліцензій і дозволів, а також детальні відомості про джерела отримання відповідної додаткової інформації.
Конвенція також зобов'язує сторони забезпечувати узгодженість
планів щодо небезпечної діяльності або розробляти спільні плани з метою здійснення необхідних заходів у разі виникнення надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків.
Поряд із вищезазначеним, у планах дій за надзвичайних обставин мають передбачатися заходи щодо здійснення підготовки та проведення навчань, а також можуть включатися й заходи щодо збирання, обробки, очищення, зберігання, вивезення і безпечного видалення небезпечних речовин та заражених матеріалів, система відновлювальних заходів тощо.
Плани дій в надзвичайних ситуаціях слід регулярно переглядати та вносити до них корективи з урахуванням набутого досвіду щодо ліквідації небезпечних наслідків.
За Конвенцією про транскордонний вплив промислових аварій відповідні сторони мають забезпечувати надання належної інформації громадськості в районах, які можуть охоплюватися аварією внаслідок здійснення небезпечної діяльності. Ця інформація спрямовується за зв'язками, найбільш прийнятними для сторін, включаючи складові, визначені в межах дій на випадок надзвичайних ситуацій від небезпечної діяльності.
Також сторона, що здійснює небезпечну діяльність, надає громадськості можливість брати участь у відповідних процедурах з метою висловлення своїх пропозицій, думок та занепокоєності стосовно заходів попередження аварій і забезпечення готовності до них та забезпечує, щоб така можливість була еквівалентною можливості громадськості, яка може потенційно постраждати від наслідків аварії.
Відповідно до своїх правових систем та за взаємною згодою сторони надають фізичним і юридичним особам, які можуть підпадати або підпадають під шкідливий транскордонний вплив промиє- , лової аварії на території будь-якої сторони, однаковий доступ до адміністративних та судових процедур і рівні можливості щодо звернення у межах цих процедур, включаючи можливості порушення судової справи і подання апеляції у зв'язку з рішенням, що зачіпає їх права нарівні з особами, шо перебувають у межах дії їх юрисдикції.
Особливу увагу Конвенція акцентує на створенні та функціонуванні системи повідомлення про промислові аварії. Встановлено, що сторони забезпечують створення і експлуатацію узгоджених і ефективних систем повідомлення про аварії на відповідних рівнях з метою отримання і передачі повідомлень про промислові аварії, що містять інформацію, необхідну для протидії транскордонному впливові.
У разі виникнення або незворотної загрози виникнення промислової аварії, яка спроможна створити або створює транскордонний вплив, сторона її походження забезпечує невідкладне повідомлення про це через відповідні системи інформування. Повідомлення має включати такі відомості:
а) вид та масштаби промислової аварії, пов'язані з нею небезпечні речовини (якщо про них відомо) та характер її можливого негативного впливу;
б) час виникнення та чітке місце аварії;
в) інші відомості, необхідні для ефективної ліквідації наслідків аварії.
Системи повідомлення про промислові аварії мають забезпечувати максимально швидку передачу даних і прогнозів з попередньо розробленими кодами та з використанням спільних систем передачі і обробки даних для повідомлення про надзвичайні ситуації і отримання відповідей з метою вжиття необхідних заходів щодо ліквідації і обмеження масштабу транскордонного впливу з урахуванням різноманітних потреб на різних рівнях.
Повідомлення про промислові аварії доповнюються через відповідні інтервали часу та в міру необхідності додатковими відомостями про розвиток ситуації транскордонного впливу. Тому регулярно мають проводитися випробування і перевірки ефективності систем повідомлення про промислові аварії, включаючи підготовку відповідного персоналу. У разі необхідності такі випробування, перевірки і підготовка здійснюються сторонами Конвенції спільно.
Зацікавлені сторони Конвенції мають забезпечити на випадок виникнення промислової аварії або її невідворотної загрози відповідно до реальних обставин негайну реалізацію дій в надзвичайних ситуаціях.
Важливого значення Конвенція надає регулюванню відносин щодо ліквідації наслідків аварії. Зокрема, у разі настання або невідворотної загрози аварії сторони зобов'язуються забезпечувати якнайшвидше застосування адекватних заходів щодо ліквідації і наслідків, використовуючи при цьому найбільш ефективні способи обмеження впливу наслідків аварії або зниження їх негативної дії на людину та довкілля.
Передбачається, що у разі виникнення або невідворотної загрози виникнення промислової аварії, що створює чи здатна створити транскордонний вплив, зацікавлені сторони Конвенції вживають заходів щодо проведення оцінки її впливу, а у разі необхідності — координують свої дії з метою визначення адекватних способів її ліквідації.
У той же час, якщо в разі виникнення аварії будь-яка сторона потребує допомоги, вона має право звернутися до інших учасників Конвенції, вказавши розміри та вид відповідної допомоги. Інша сторона повинна негайно прийняти рішення та поінформувати сторону, яка направила запит, про те, чи має вона можливість її надати та вказати розміри і умови допомоги, яку вона може надати.
Конвенція зобов'язує сторони до співробітництва з метою негайного надання погодженої допомоги, включаючи, у разі необхідності, сукупність дій, спрямованих на мінімізацію наслідків і впливу промислової аварії та надання допомоги загального характеру. У разі, коли між сторонами не укладено двосторонніх або багатосторонніх угод, така допомога надається відповідно до вимог, що розглянуті нижче, якщо вони не домовились про інше.
Насамперед відповідальність за загальне керівництво, контроль, координацію та нагляд стосовно надання допомоги покладається на сторону, яка звертається за допомогою. Зокрема, персонал, який бере участь в операціях щодо надання допомоги, діє відповідно до чинних законів сторони/яка звертається за допомогою. Відповідні органи цієї сторони мають співпрацювати з органами сторони, що надає цю допомогу, призначають відповідальних за проведення оперативного нагляду за персоналом і обладнанням, наданим стороною, яка надає допомогу.
Сторона, що звертається з проханням про допомогу, надає у межах своїх можливостей наявні споруди для належної і ефективної організації використання допомоги та забезпечує захист персоналу, обладнання і матеріалів, ввезених з цією метою на її територію стороною, що надає допомогу, або особою, що діє від її імені. Якщо зацікавлені сторони не домовилися про інше, допомога оплачується за рахунок сторони, що звернулася з проханням про допомогу. Тому сторона, що надає допомогу, має можливість у будь-який час повністю або частково відмовитися від права на компенсацію своїх витрат.
Сторона, що звертається з проханням про допомогу, створює належні умови стороні, яка таку допомогу надає, та особам, які діють від її імені, — необхідні привілеї, імунітети, а також сприяє швидкому здійсненню ними своїх функцій щодо надання допомоги. Тому сторона, що звертається з проханням про надання допомоги, не зобов'язана застосовувати це положення для своїх громадян та інших осіб, які проживають на її території, або надавати їм відповідні привілеї та імунітети.
Будь-яка зі сторін вживає на прохання сторони, що звертається про допомогу, або сторони, що надає відповідну допомогу, заходів для безперешкодного транзиту через її територію персоналу, щодо якого є оформлене належним чином повідомлення, а також обладнання для надання допомоги в межах її території та у зворотному напрямку.
Сторона, що звернулася з проханням про допомогу, має сприяти в'їзду на свою національну територію, перебуванню та виїзду персоналу, щодо якого є повідомлення, а також ввезенню та вивезенню обладнання і власності, що використовувалися для надання допомоги.
Важливим є положення Конвенції, згідно з яким сторона, що звернулася за допомогою, у разі загибелі людей, отримання ними каліцтва, пошкодження чи втрати власності або заподіяння шкоди довкіллю на її території під час надання допомоги запрошеною стороною, не висуває звинувачень стороні, яка надає таку допомогу, або особам, які діють від її імені, звільняє їх від матеріальної відповідальності і виплачує їм компенсацію у разі загибелі, каліцтва, втрати чи завдання шкоди власності, що використовувалася під час надання допомоги.
Тому зацікавлені сторони мають тісно співпрацювати з метою врегулювання судових процедур і претензій, які можуть виникнути внаслідок проведення операцій при наданні відповідної допомоги.
Будь-яка сторона Конвенції може просити про надання допомоги щодо лікування або тимчасового переміщення на територію іншої сторони осіб, що постраждали від аварії, а також має право в будь-який час після відповідних консультацій і шляхом повідомлення клопотати про припинення допомоги.
Значна частина норм присвячена врегулюванню спорів та визначення відповідальності за реалізацію положень Конвенції. Так, відповідно до вимог Конвенції сторони мають надавати підтримку у підготовці норм, критеріїв та процедур щодо застосування відповідальності. У разі виникнення спору між двома чи більшою кількістю сторін стосовно тлумачення чи застосування норм Конвенції, вони врегульовують його на переговорах чи в будь-який інший спосіб, найбільш сприятливий для сторін.
При підписанні, ратифікації, прийнятті, затвердженні Конвенції або прийнятті поправок до неї, у будь-який час після цього інша сторона може в письмовій формі заявити депозитарію про те, що стосовно спору, не врегульованого вищенаведеним шляхом, вона обирає один або обидва з наступних способів вирішення спорів, що є обов'язковим для сторін, які беруть на себе такі ж обов'язки:
а) передача спору до Міжнародного суду;
б) розгляд спору в арбітражному суді за процедурою, що розглядається нижче.
По-перше, сторона-позивач (позивачі) повідомляють секретаріат про те, що вони домовились передати спір до арбітражного провадження згідно з умовами цієї Конвенції. У цьому повідомленні визначається предмет спору, в тому числі питання щодо тлумачення та застосування статей, стосовно яких виник спір. Ця інформація надсилається секретаріатом всім сторонам Конвенції.
По-друге, слід мати на увазі, що арбітраж має трьох суддів, а тому сторона-позивач (позивачі), як й інші сторони (друга сторона), що беруть участь у розгляді спору, призначають по одному арбітру. Цих два призначених арбітри за взаємною згодою призначають третього арбітра, на якого покладаються функції головуючого. Останній до того ж не може бути громадянином однієї зі сторін спору, не повинен постійно проживати на території однієї з них, перебувати у них на посаді та не може мати жодного іншого відношення до цієї справи.
По-третє, Конвенція передбачає деякі особливості уповноваження арбітражного суду. Так, якщо після призначення другого арбітра минуло два місяці і головуючого не призначено, то за клопотанням будь-якої сторони Виконавчий секретар Європейської економічної комісії призначає його протягом наступних двох місяців. Якщо одна зі сторін спору не призначає арбітра у двомісячний термін після отримання прохання, друга сторона має право інформувати Виконавчого секретаря Європейської економічної комісії, який призначає головуючого арбітражного суду протягом наступних двох місяців.
За таких обставин головуючий арбітражного суду пропонує стороні, яка не призначила арбітра, виконати цей обов'язок протягом двох місяців. Якщо це не буде виконано, головуючий інформує Виконавчого секретаря, який самостійно призначає такого арбітра протягом наступних двох місяців.
По-четверте, Конвенція чітко визначає повноваження арбітражного суду щодо вирішення спору та прийняття рішення матеріального та процесуального характеру:
а) суд розробляє свої власні процедури, а тому виносить своє рішення згідно з вимогами міжнародного права та Конвенції;
б) рішення арбітражного суду з процедурних питань та по суті спору приймаються більшістю його членів. Він також має право вживати всіх необхідних заходів щодо встановлення юридичних фактів;
в) суд має право за клопотанням однієї зі сторін рекомендувати вжиття тимчасових заходів захисту, заслуховувати зустрічні позови, що виникають безпосередньо із суті спору, та приймати відповідні рішення;
г) суд приймає рішення протягом п'яти місяців з часу свого утворення, якщо він не вважатиме за необхідне продовжити цей термін на період, що не перевищує п'яти місяців;
д) суд реєструє всі свої витрати і подає сторонам спору кінцевий звіт про них;
е) суд супроводжує свої рішення поясненням причин. Рішення є остаточним і обов'язковим для всіх сторін спору та надсилається сторонам та секретаріату;
є) суд діє за принципом, визначеним Конвенцією — «відсутність однієї зі сторін у суді, її неучасть у розгляді справи не є перешкодою для розгляду справи».
По-п'яте, Конвенція визначає відповідні повноваження сторін спору:
а) сприяння роботі арбітражного суду, використовуючи для цього усі наявні засоби, зокрема, надаючи суду відповідні документи, умови та інформацію та представляючи свідків або експертів для заслуховування їх свідчень;
б) дотримання конфіденційності будь-якої інформації, отриманої у процесі розгляду справи в арбітражному суді;
в) право клопотання перед арбітражним судом щодо продовження розгляду справи та винесення остаточного рішення у разі неявки до суду однієї зі сторін та її неучасті у розгляді справи;
г) компенсування всіх судових витрат, включаючи оплату послуг членів суду порівну, якщо арбітражний суд не прийме іншого рішення, виходячи з конкретних обставин справи.
Конвенція надає будь-якій стороні, що має інтерес правового характеру до предмету спору, і права якої можуть зачіпатися цією справою, можливість брати участь у розгляді справи за згодою суду.
Важливо зазначити і те, що за Конвенцією будь-який спір, що може виникнути між сторонами стосовно тлумачення або виконання рішення суду, може передаватися до арбітражного суду, який приймав це рішення, або, у разі неможливості, — скористатися послугами іншого суду, що створюється у вищевикладеному порядку.
Поряд з викладеним у Конвенції передбачено й інші, спеціальні для неї та класичні (традиційні) для усіх міжнародних конвенцій, вимоги, спрямовані на досягнення мети і завдань упередження виникнення екологічного ризику, що має транскордонний вплив, та ліквідації наслідків небезпечної діяльності, що призвели до надзвичайних ситуацій.
До спеціальних вимог доцільно віднести норми та приписи, що регулюють форми співробітництва сторін у сфері проведення наукових досліджень і розробок методів і технологій попередження промислових аварій, забезпечення готовності до них та ліквідації їх наслідків; багатостороннього та двостороннього обміну доступною інформацією, обміну новітніми технологіями на різних фінансових засадах, інформацією і досвідом; надання технічної допомоги з метою попередження промислових аварій та ліквідації їх наслідків;
обмеження у наданні інформації; визначення права одного голосу для кожної зі сторін, повноваженнь конференції із представників сторін та організаційно правові форми і методи її діяльності для вирішення найважливіших питань дії та застосування вимог Конвенції, призначення та використання повноважень Виконавчого секретаря Європейської економічної комісії (щодо скликання і підготовки наради сторін, передачі сторонами доповідей та іншої інформації тощо); визначення статусу компетентних органів та встановлення пунктів зв'язку.
'Передбачається, зокрема, що кожна зі сторін призначає або створює один або кілька компетентних органів і пункт зв'язку для реалізації Конвенції та інформує протягом трьох місяців кожну сторону через компетентний орган про будь-які зміни, що сталися, забезпечує безперервне функціонування пункту зв'язку і системи повідомлення про промислові аварії, надсилання і отримання запитів про надання допомоги та прийняття таких пропозицій.
Конвенцією передбачається, що представники сторін створюють конференцію сторін і проводять свої наради на постійних за-\ садах. Перша нарада проводиться не пізніше ніж через рік з часу набрання чинності Конвенцією, в подальшому — як мінімум один раз на рік або за письмовим клопотанням будь-якої сторони — протягом шести місяців з часу повідомлення їх секретаріатом і за умови підтримки не менше ніж третиною від кількості сторін.
Конференція розглядає хід виконання норм та вимог Конвенції, здійснює консультативні функції, спрямовані на зміцнення можливостей сторін щодо попередження промислових аварій, забезпечення готовності до них та ліквідації їх транскордонного впливу, розглядає питання про сприяння у наданні технічної допомоги, створює у разі необхідності робочі групи та інші відповідні механізми для розгляду питань, пов'язаних з реалізацією Конвенції та підготовки відповідних досліджень, рекомендацій, розглядає на першій робочій нараді та приймає консенсусом правила процедури нарад, визначає програму роботи, приймає рішення щодо методів роботи, включаючи роботу національних центрів, щодо співпраці з міжнародними організаціями та виконує інші функції відповідно до положень Конвенції.
У той же час Конвенція містить і класичні (загальноприйняті для цих документів) розділи, вимоги та норми: щодо статусу додатків до неї, можливості укладання двосторонніх і багатосторонніх поправок до неї, особливостей підписання, ратифікації, прийняття, затвердження та приєднання до Конвенції, ролі Депозитарію, набуття чинності Конвенцією, виходу із Конвенції та правового значення автентичних текстів.
Вищезазначене дозволяє сторонам забезпечувати попередження екологічного ризику, а у разі невідворотності загрози — ефективно ліквідовувати негативні наслідки надзвичайних ситуацій, що сталися внаслідок екологічно небезпечної діяльності.
Важливе значення у системі забезпечення екологічної безпеки має механізм правового регулювання, встановлений Директивою Ради Європейського Союзу про стримування небезпеки великих аварій, пов'язаних з небезпечними речовинами, від 9 грудня 1996 р. № 96/82 ЄС*. Ця Директива прийнята з урахуванням практики застосування Директиви Ради ЄС від 24 червня 1982 р. № 82/501 про небезпеку великих аварій, властиву деяким видам промислової діяльності', та подальшої доцільності врахування факторів ризику, збереження якості навколишнього середовища, його охорони та захисту людей, здійснення профілактичних заходів, а також необхідності застосування її положень до всіх підприємств (а не до деяких, як це було передбачено попередньою Директивою № 82/501), в яких небезпечні речовини присутні в таких значних кількостях, що створюється небезпека великої аварії, з метою зменшення їх ризику та ризику «ефекту доміно», забезпечення доступу до інформації, зокрема підготовки протоколу безпеки, розробки відповідних планів дій на випадок надзвичайних ситуацій для людей та довкілля (п.п. 2, 3, 11, 17, 18, 20, 22).
Норми Директиви РЄС від 9 грудня 1996 р. спрямовані на попередження великих (значних) аварій, пов'язаних з небезпечними речовинами, та обмеження їх шкідливих наслідків для людей і навколишнього середовища. З метою забезпечення послідовним та ефективним способом високих рівнів захисту в країнах Співтовариства застосовуються без будь-якого обмеження Директиви Ради ЄС від 12 червня 1989 р. № 89/391 про заходи, спрямовані на підвищення гігієни і безпеки праці2.
Згідно з Директивою РЄС від 9 грудня 1996 р. під терміном «присутність небезпечних речовин» слід розуміти фактичну чи прогнозовану наявність таких речовин на підприємстві або присутність таких речовин, які у разі втрати контролю за виробничим хімічним процесом могли б бути у кількостях, рівних або таких, що перевищують порогові показники, визначені у відповідних додатках до Директиви.
Директива наводить визначення підприємства, промислового об'єкта, оператора небезпечної речовини, значної (великої) аварії, небезпеки, ризику, складування, а тому фіксує виключні обставини та відносини, до яких вона не застосовується (діяльність підприємств військового призначення, небезпека, що створюється іонізуючим випромінюванням, застосування небезпечних речовин короткострокового зберігання на відповідних видах транспорту та під час певних операцій транспортного забезпечення, діяльність підприємств видобувної промисловості із видобутку корисних копалин, експлуатація звалищ відходів).
Основним принципом діяльності екологічно небезпечних підприємств є застосування всіх необхідних заходів з метою попередження значних аварій і обмеження їх наслідків для людей та довкілля. З цією метою на такі підприємства покладається обов'язок повідомлення уповноваженого органу про виконання вимог, передбачених Директивою РЄС від 9 грудня 1996 р. Для цього встановлюються терміни повідомлення — до початку будівництва або введення в експлуатацію, або ж протягом року після вищезазначених обставин, якщо підприємства здійснюють відповідну діяльність.
Директивою РЄС від 9 грудня 1996 р. чітко визначено основні реквізити такого повідомлення: назва, адреса підприємства, назва фірми, відомості про зареєстроване місце розташування, керівника, інформація, що дозволяє ідентифікувати небезпечні речовини --.або їх категорії, кількість та фізичний стан цих речовин, діяльність підприємства, довколишні джерела, спроможні викликати аварію чи посилити її наслідки.
Важливо, що Директива РЄС від 9 грудня 1996 р. встановлює чітке правило, за яким держави — члени Співтовариства мають право вимагати від екологічно небезпечних підприємств складання документа, який визначав би політику попередження значних аварій та забезпечення його належного виконання. Політика попередження значних аварій екологічно небезпечних підприємств має спрямовуватися на забезпечення високого рівня захисту людей і довкілля шляхом використання відповідних засобів. споруд і систем управління (підкреслено мною. — В.А.).
Пріоритетним обов'язком для таких підприємств стає складання та передача до компетентного органу Протоколу безпеки, в якому гарантується, що:
а) політика попередження значних аварій і адміністративна система забезпечення безпеки як інструмента її виконання вже створені і запроваджуються в життя у відповідності з інформацією документа про здійснення політики підприємства в сфері попередження значних аварій, створення адміністративної системи забезпечення безпеки, який має включати загальну мету, принципи діяльності щодо попередження небезпеки значних аварій, щодо запровадження загальної системи управління (організаційної структури, обов'язків, практики, процедури, технологічних процесів і засобів визначення здійснення цієї політики), щодо виконання спеціальних завдань — рівневої організації і забезпечення персоналом, ідентифікації і оцінки небезпеки значних аварій, оперативного управління, включаючи технічне обслуговування, ремонт устаткування тощо, щодо контролю за модифікаціями нових технологічних процесів, обладнання, проектування підсобних приміщень, нагляду за надзвичайними ситуаціями (виявлення, підготовка, перевірка та експертиза здійснюваних дій щодо попередження небезпеки, ефективності та придатності адміністративної системи її забезпечення);
б) загрози значних аварій ідентифіковані до відповідних ситуацій і вжиті необхідні заходи з метою їх попередження та обмеження наслідків впливу на людей і довкілля є обгрунтуваними;
в) враховані вимоги безпеки і надійності у проекті, конструкції, експлуатації, технічному обслуговуванні, у процесі ремонту будь-якого промислового об'єкта, складу, устаткування або пов'язаних з ними інфраструктур, що можуть бути піддані небезпеці значної аварії у межах території підприємства;
г) розроблені внутрішні плани дій на випадок надзвичайних ситуацій та підтримується готовність надання інформації, потрібної для складання зовнішніх планів здійснення необхідних дій на випадок значної аварії;
д) компетентним органам може бути надана достатня інформація, яка б дозволяла прийняти відповідні рішення щодо можливості розміщення довкола існуючих підприємств нових будівель та споруд.
Нормативне визначено коло даних і відомостей, які мають бути письмово відображені у Протоколі безпеки:
— інформація про систему управління та про організацію підприємства з позиції попередження значних аварій;
— характеристика умов, в яких функціонує підприємство (умови експлуатації, в тому числі метеорологічні, геологічні, географічні тощо);
— характеристика промислового об'єкта (видів діяльності, про- ' дукції, небезпечних джерел, ризиків значної аварії або умов, за яких вона можлива, попереджувальних заходів технологічних процесів, зокрема методів обробки небезпечних речовин, включаючи їх ідентифікацію, хімічну назву, назву за номенклатурою, максимальну кількість наявних речовин та тих, що можуть бути наявними, фізичних, хімічних, токсикологічних показників та можливих небезпек як безпосередніх, так і з уповільненим ефектом дії на людей і довкілля, їх хімічних і фізичних властивостей в нормальних умовах експлуатації та в екстремальних умовах аварії);
— аналіз ризику аварій та методів профілактики (детальний опис можливих сценаріїв аварії, їх імовірності та умов, за яких вони можливі, у тому числі подій, які можуть їх ініціювати, оцінка масштабу показників та технічних параметрів і обладнання, що використовуються для забезпечення безпеки об'єктів);
— заходи захисту і реагування, спрямовані на обмеження наслідків аварії (устаткування, встановлене з цією метою, організація системи оповіщення (інформування) і реагування, наявні внутрішні і зовнішні мобілізаційні ресурси, дані, необхідні для розробки внутрішнього плану дій в надзвичайних ситуаціях).
Директива РЄС від 9 грудня 1996 р. встановлює терміни подачі Протоколу безпеки до компетентного органу та, якщо це необхідно, його оновлення. Так, Протокол безпеки підлягає оновленню в будь-який час за ініціативи підприємства, або ж на запит компетентного органу, якщо це обгрунтовано новими фактами та необхідністю врахування нових технічних знань, накопичених з питань безпеки, або оцінки небезпеки; в інших випадках — не рідше, ніж один раз на п'ять років.
Норми Директиви передбачають випадки перегляду екологічно небезпечним підприємством політики попередження значних аварій у разі модифікації промислового об'єкта, підприємства чи складських приміщень, вимоги щодо складання внутрішнього плану'дій в надзвичайній ситуації для різних типів підприємств (нових, тих, що не охоплені Директивою 82/501 ЄС, та інших), надання інформації компетентному органу з метою отримання дозволу на складання зовнішніх планів дій в надзвичайних умовах та -складання такого плану із зазначенням дій поза межами підприємства органами, які призначаються державою — членом Співтовариства,
Визначено, що плани дій в надзвичайній ситуації розробляються з метою упередження і стримування можливих передбачуваних випадків, мінімізації їх наслідків та обмеження шкоди для людей, навколишнього середовища і майна, запровадження необхідних заходів для захисту людей і довкілля від наслідків значних аварій, повідомлення необхідної інформації громадськості, місцевим службам або органам, відповідальним за забезпечення екологічного відновлення та очищення ділянок, постраждалих внаслідок таких аварій.
Важливим елементом системи попередження великих аварій та обмеження наслідків цих аварій Директивою РЄС від 9 грудня 1996р. визнано політику землекористування, яка передбачає довгострокове планування використання земель для розміщення нових підприємств, модифікацій існуючих, розміщення нових споруд, комунікацій та інших об'єктів' поблизу житлових районів, які підвищують ризик великої аварії та її соціальних наслідків, здійснення ефективного обліку та контролю за ними, дотримання процедур консультацій з питань ризиків із громадськістю та державними інституціями з метою забезпечення у процесі прийняття відповідних рішень вимог безпеки для населення і навколишнього природного середовища.
Важлива роль у системі попередження великих аварій та обмеження їх негативних наслідків відводиться засобам інформування про заходи безпеки громадян, які можуть постраждати внаслідок значних аварій на відповідному підприємстві, держав, які розташовані у зонах потенційного впливу великих аварій; оприлюдненню Протоколу безпеки або його частин, включаючи положення, що містять промислову, комерційну або особисту таємницю, відомості державної безпеки або національної оборони; інформуванню компетентного органу про виникнення великої аварії із зазначенням обставин аварії, відомостей про небезпечні речовини, вплив аварії на людей і навколишнє середовище, вжиті заходи для обмеження негативних наслідків, повідомлення про заходи, що плануються для зменшення довгострокових наслідків та упередження повторного їх виникнення, відомості про можливі додаткові факти, виявлені у процесі розслідування обставин надзвичайних подій.
Складовою цього процесу є також інформування спеціальної Комісії державами-членами, на території яких виникла значна аварія. У повідомленні детально вказується назва держави, назва та адреса органу, відповідального за надання інформації, дата, час, місце такої аварії, включаючи адресу підприємства, на якому вона трапилася, короткий опис обставин, зокрема відомості про хімічні речовини, їх вплив на людей і довкілля та вжиті заходи і невідкладні дії щодо попередження повторної аварії.
Затримка надання цієї інформації може мати місце лише у випадках доцільності завершення правового дослідження справи.
Зазначеною Директивою визначаються юридичні засади функціонування компетентного органу, відповідального за виконання вимог цієї Директиви, допоміжні технічні структури, організація та здійснення системи інспектування та контролю, функціонування системи інформування, порядок заборони технічної експлуатації екологічно небезпечних підприємств, встановлюються межі конфіденційності інформації, засади діяльності спеціалізованого Комітету як допоміжного органу Комісії, особливості здійснення Директиви, її чинності та відміни Директиви 82/501 ЄС з часу набрання чинності Директивою РЄС від 9 грудня 1996 р.*.
Очевидно, що значна частина принципів зазначеної Директиви могла б бути гармонізована у законодавчих актах, спрямованих на деталізацію положень ст.ст. 50—59, 66 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» — у спеціальному законодавчому акті або у кількох законах, зокрема у можливому законі про екологічну (природно-техногенну) безпеку.
З цього приводу певний законотворчий та науково-практичний інтерес викликає Конвенція ЄС про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну діяльністю, небезпечною для навколишнього середовища, від 21 червня 1993 р. (Лузано)'.
Держави — члени Європейської Співдружності взяли на себе зобов'язання не погіршувати якість життя людини, зокрема через довкілля, здоров'я та природу, усвідомлюючи, що людина та власність піддаються особливій небезпеці внаслідок певної діяльності, та зважаючи на те, що викиди речовин, які трапилися в одній державі, можуть спричинити шкоду іншій державі, а тому проблеми, пов'язані з компенсацією шкоди, мають інтернаціональне походження. Основною метою Конвенції є гарантування відповідного відшкодування шкоди, яка була заподіяна внаслідок впливу, небезпечного для довкілля.
Аналіз змісту цієї Конвенції дає можливість констатувати, що в ній містяться норми трьох основних видів:
а) загальні норми, які характерні для будь-якої конвенції (про постійні органи, їх функції, порядок внесення змін до параграфів, додатків, вимоги щодо підписання, ратифікації, набуття чинності, чинність стосовно території, застереження, розірвання, повідомлення тощо);
&) спеціальні норми, що визначають особливості компенсації шкоди володільцем (оператором) небезпечної діяльності, межі та обсяги відповідальності, звільнення від відповідальності, підстави відповідальності, гарантії відповідальності, надання інформації тощо;
в) професійні норми, що регламентують порядок здійснення судочинства: встановлення підсудності, строки позовної давності, строки порушення справи з часу скоєння (настання) інциденту внаслідок небезпечної для людини і довкілля діяльності та ін.
Відповідно до Конвенції небезпечною діяльністю визнається будь-яка професійна діяльність, у тому числі така, що проводиться органами влади, якщо вона пов'язана:
а) з виробництвом, поводженням, зберіганням, використанням або викидом однієї чи більше небезпечних речовин чи будь-якими операціями щодо наведених дій із цими речовинами;
б) з виробництвом, культивуванням, поводженням, зберіганням, використанням, знищенням, видаленням, викидами або будь-якими іншими операціями, під впливом яких генетичне змінюються організми, спостерігаються генетичні зміни та умови, за яких виявляються такі зміни, умови значного ризику для людини. довкілля та власності, або виникають мікроорганізми як результат властивостей цих дій та створюються умови значного ризику для людини, довкілля і власності внаслідок їх патогенного або токсикологічного впливу;
в) з операціями щодо влаштування або розташування кремації, обробки, поводження або переробки відходів, що проводяться в обсягах, які становлять значний ризик для людини, довкілля або власності;
г) з операціями влаштування постійного складування відходів. Під небезпечними речовинами Конвенція розглядає речовини чи суміші, що мають властивості, які становлять значний ризик для людини, довкілля або власності. Шкода за Конвенцією означає:
а) втрату життя або пошкодження здоров'я;
б) втрату або пошкодження об'єктів власності;
в) втрату або пошкодження природного середовища;
г) плату у межах запобігання будь-якій втраті або знищенню.
Конвенція не поширюється на випадки заподіяння шкоди радіоактивними речовинами й встановлює особливості відповідальності за речовини, організми та відходи, які захороняються або розміщуються, за розміщення постійних сховищ відходів на випадок інциденту з часу дії Конвенції.
Відповідно оператор, тобто особа, яка здійснює контроль за небезпечною діяльністю, несе відповідальність за шкоду, заподіяну небезпечною діяльністю, яка призвела до інциденту під час або протягом періоду його керування цим процесом.
Якщо інцидент складається з тривалої дії, то усі оператори, що здійснювали контроль за небезпечною діяльністю протягом усієї дії, несуть персональну або колективну відповідальність. Якщо ж оператор здійснював контроль за небезпечною діяльністю у період настання інциденту і заподіяння часткової шкоди, то його відповідальність буде частковою.
У разі, коли інцидент складається із низки випадків, що мають одне джерело, оператори, які працювали під час одного із них, несуть відповідальність персональну або колективну. Однак якщо оператор, що здійснював контроль за небезпечною діяльністю у період настання інциденту, заподіяв шкоду частково, то відповідальність його буде обмежена лише щодо цієї шкоди.
Якщо шкода, заподіяна небезпечною діяльністю, стала відома по завершенню розташування або розміщення небезпечних речовин, то останній оператор, що управляв цим процесом, несе відповідальність за цю шкоду за умови, що особа, якій вона заподіяна, не доведе, що ця шкода або її частка є наслідком інциденту, що стався у часі, який передував його поводженню з небезпечними речовинами.
Конвенція встановлює чітке правило, за яким оператор не має права перекласти відповідальність на третю особу. Вона також містить норми, які встановлюють деякі особливості щодо відповідальності за розміщення постійних сховищ відходів. Оператор місця постійного схову відходів несе відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок дії небезпечних відходів. Якщо ж шкода сталася внаслідок дії небезпечних відходів, захоронених до закриття сховища, про що стало відомо після його закриття, відповідальність покладається на останнього оператора. При цьому оператор постійного сховища відходів несе відповідальність тільки за шкоду, заподіяну внаслідок небезпечної дії цього сховища. Тому у разі надання доказів того, що шкода заподіяна частково внаслідок небезпечної дії постійного сховища відходів, то відповідальність цього оператора має бути частковою.
У процесі вирішення питання про відшкодування шкоди, заподіяної небезпечною діяльністю, береться до уваги вина постраж-далих осіб, а тому компенсація може бути частково зменшеною. Судовий орган, який розглядає справу, має право відповідно до наданих доказів врахувати причинний зв'язок між небезпечною діяльністю та заподіяною шкодою.
Якщо шкода заподіюється особі внаслідок дії небезпечних речовин численних сховищ, то відповідальність може бути персоніфікованою або колективною з урахуванням доказів кожного з операторів стосовно нанесення такої шкоди внаслідок небезпечної діяльності його сховища.
Гарантією компенсації шкоди, заподіяної різними видами небезпечної діяльності, виступає План обов'язкової фінансової безпеки, тобто кожна сторона з урахуванням ризику здійснюваної екологічно небезпечної діяльності зобов'язана застрахувати операторів, що керують такою діяльністю на їх території, у плані-схемі фінансової безпеки, або з метою визначення фінансової гарантії — у відповідних межах для забезпечення відповідальності за зазначеною Конвенцією.
У той же час Конвенція передбачає також виключні підстави звільнення від відповідальності:
а) настання природних стихійних явищ, що мають винятковий, неминучий та невідворотний характер;
б) проведення воєнних дій, війни, громадянської війни;
в) навмисні дії з метою заподіяння шкоди третій особі;
г) за наявності спеціального дозволу або розпоряджень публічної влади, в тому числі місцевого рівня;
д) інші легалізовані підстави, в тому числі викликані інтересами потерпілої особи, якщо це було нею обумовлено заздалегідь.
Для захисту порушеного права та компенсації заподіяної шкоди встановлено 3-річний термін позовної давності з часу, коли позивач дізнався про підстави заподіяння шкоди.
У той же час встановлено, що справа не може бути порушена, якщо минуло більше тридцяти років з часу настання інциденту, що спричинив шкоду. Якщо він складається з тривалих подій, то цей термін починається з часу закінчення цих подій, а у разі, якщо він складається з низки подій, що мають єдине джерело, то цей термін відлічується з останньої дати цих подій.
У разі постійного захоронення відходів тридцятирічний термін відраховується з періоду, коли сховище було закрите згідно з вимогами внутрішнього законодавства.
Надання компенсації за цією Конвенцією можливе за рішенням суду з урахуванням місця заподіяння шкоди, місця виявлення екологічно небезпечної діяльності, місця постійного розташування відповідача у справі.
Проведений аналіз міжнародно-правового регулювання екологічної безпеки, що має транскордонний вплив, свідчить про наявність відповідних механізмів попередження екологічного ризику, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, що обумовлює процеси гармонізації екологічного законодавства України з міжнародними нормами і принципами у сфері екологічної безпеки.
§ 3. Проблеми кодифікації законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки
Поширення екологічної небезпеки в різних регіонах держави зумовлює пошук активних й творчих сил та конкретних заходів щодо її відвернення. Тому важливе значення в системі протидій реальній екологічній небезпеці має державно-правовий механізм гарантування екологічної безпеки, зокрема регулятивні засоби сучасного екологічного законодавства.
Проведений аналіз нормативно-правового регулювання у цій сфері дозволяє констатувати, що регламентація відносин щодо забезпечення екологічної безпеки здійснюється сьогодні за допомогою різних за формою законодавчих та підзаконних актів. Найбільш структуровано вони врегульовані Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», який закріплює найважливіші засади, принципи та положення забезпечення екологічної безпеки у деяких сферах діяльності: право громадян на екологічну безпеку; принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки; нормативи екологічної безпеки; заходи щодо її забезпечення, зокрема вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд, інших об'єктів; вимоги щодо застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних речовин та інших препаратів з метою уникнення неконтрольова-ного і шкідливого біологічного та іншого впливу фізичних факторів; захист від радіоактивного впливу; від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами, а також вимоги щодо безпеки транспортних засобів; захист у процесі проведення на" укових досліджень, впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій, систем; діяльності військових, оборонних підприємств та експлуатації аналогічних об'єктів; під час розміщення і розвитку населених пунктів.
Проте ці норми Закону базуються на різних підходах, їм бракує логічності, завершеності в регулюванні цих відносин, у законодавстві відсутні конкретні і ефективні важелі та механізми досягнення екологічної безпеки.
Достатньо зазначити, що у спеціальному розділі «Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки» сформульовано три різновиди законодавчих правил:
а) екологічні вимоги;
б) вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища;
в) власне вимоги щодо екологічної безпеки.
У той же час реальна ситуація вимагає дійових процедур та специфічних функцій щодо забезпечення екологічної безпеки на рівні різних органів управління у цій сфері з позиції реалізації та захисту права громадян на екологічну безпеку; регулювання екологічної безпеки у системі національної безпеки; гарантування безпечності існування народу України з точки зору впливу явищ і факторів природного та техногенного походження; досягнення виконання нормативно-правових вимог державою та її інституціями щодо гарантування безпеки від природної стихії, юридичними та фізичними особами щодо експлуатації, застосування, використання екологічно небезпечних об'єктів та видів діяльності; виконання вимог міжнародно-правових принципів та норм.
Отже логічно, щоб ці та інші питання знайшли конкретизацію в спеціальному законодавчому акті — законі про екологічну (природно-техногенну) безпеку. За юридичною формою пропонується саме закон, беручи до уваги, що в ньому бажано зосередити правові норми, які б були спрямовані на забезпечення основної мети екологічної політики України — гарантування екологічної безпеки для життєдіяльності громадян України на національному, регіональному, місцевому і локальному рівнях; створення належних матеріальних, процедурних, інституційних, інших забезпечувальних заходів щодо її регулювання та створення організаційно-юридичних умов для реалізації і захисту природного і конституційного (юридичного) права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля.
Орієнтовна структура цього законодавчого акта могла б бути такою:
Преамбула
РОЗДІЛ 1. Терміни та визначення, які застосовуються в законі про екологічну безпеку.
Стаття 1. Терміни та визначення.
РОЗДІЛ 2. Загальні положення.
Стаття 2. Завдання закону про екологічну безпеку.
Стаття 3. Законодавство України про екологічну безпеку.
Стаття 4. Екологічна безпека.
Стаття 5. Принципи екологічної безпеки.
Стаття 6. Пріоритети екологічної безпеки.
Стаття 7. Державна політика у галузі екологічної безпеки.
Стаття 8. Норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки.
Стаття 9. Форми участі громадськості.
Стаття 10. Співвідношення екологічного законодавства та законодавства у галузі екологічної безпеки.
Стаття 11. Дія закону у просторі, часі та за колом осіб.
РОЗДІЛ 3. Право громадян на екологічну безпеку.
Стаття 12. Право громадян на екологічну безпеку.
Стаття 13. Форми реалізації права громадян на екологічну безпеку.
Стаття 14. Державні гарантії реалізації права громадян на екологічну безпеку.
Стаття 15. Система гарантій захисту прав громадян на екологічну безпеку.
Стаття 16. Обов'язки юридичних та фізичних осіб щодо забезпечення екологічної безпеки.
РОЗДІЛ 4. Державне регулювання відносин у галузі екологічної безпеки.
Стаття 17. Мета державного регулювання в галузі екологічної безпеки.
Стаття 18. Система органів державного регулювання.
Стаття 19. Державне управління у галузі екологічної безпеки.
Стаття 20. Права і обов'язки державних органів у галузі забезпечення екологічної безпеки.
РОЗДІЛ 5. Механізми забезпечення екологічної безпеки.
Стаття 21. Державні програми щодо забезпечення екологічної безпеки.
Стаття 22. Завдання стандартизації та нормування у галузі забезпечення екологічної безпеки.
Стаття 23. Нормативи внутрішньої та зовнішньої екологічної безпеки.
Стаття 24. Стандарти екологічної безпеки.
Стаття 25. Сертифікація та ліцензування діяльності у галузі екологічної безпеки.
Стаття 26. Екологічна експертиза як засіб забезпечення екологічної безпеки.
Стаття 27. Екологічне страхування та екологічний аудит як засіб забезпечення екологічної безпеки.
Стаття 28. Ліцензування екологічно небезпечної діяльності.
Стаття 29. Інформування про здійснення екологічно небезпечної діяльності.
Стаття 30. Вимоги щодо розміщення екологічно небезпечних об'єктів.
Стаття 31. Економічний механізм забезпечення екологічної безпеки.
Стаття 32. Державне фінансування у галузі екологічної безпеки.
Стаття 33. Контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки.
РОЗДІЛ 6. Особливості забезпечення екологічної безпеки в окремих сферах суспільної діяльності.
Стаття 34. Забезпечення екологічної безпеки в законотворчій та виконавчій діяльності.
Стаття 35. Забезпечення екологічної безпеки в науково-технічній діяльності.
Стаття 36. Забезпечення екологічної безпеки в інвестиційній діяльності.
Стаття 37. Забезпечення екологічної безпеки в підприємницькій та господарській діяльності.
Стаття 38. Особливості забезпечення екологічної безпеки в зовнішньоекономічній діяльності.
Стаття 39. Забезпечення екологічної безпеки при розміщенні та розвитку населених пунктів.
Стаття 40. Забезпечення екологічної безпеки при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в дію та експлуатації підприємств, споруд та інших об'єктів.
РОЗДІЛ 7. Заходи реагування на прояви екологічної небезпеки (надзвичайної екологічної ситуації).
Стаття 41. Система заходів реагування на прояви екологічної небезпеки.
Стаття 42. Нормативно-режимні заходи.
Стаття 43. Програмно-ліквідаційні заходи.
Стаття 44. Реабілітаційні заходи.
РОЗДІЛ 8. Особливості правового режиму використання та збереження екологічно небезпечних зон та територій.
Стаття 45. Види (класифікація) зон надзвичайних екологічних ситуацій.
Стаття 46. Правовий режим зон екологічної катастрофи.
Стаття 47. Правовий режим зон підвищеної екологічної небезпеки.
Стаття 48. Правовий режим зон обмеженої екологічної небезпеки.
РОЗДІЛ 9. Відповідальність за порушення законодавства про екологічну безпеку.
Стаття 49. Відповідальність за порушення вимог законодавства про екологічну безпеку.
Стаття 50. Особливості застосування цивільної відповідальності.
Стаття 51. Відшкодування державою шкоди, заподіяної громадянину порушенням його права на екологічну безпеку.
Стаття 52. Адміністративна та кримінальна відповідальність.
РОЗДІЛ 10. Міжнародне співробітництво у галузі екологічної безпеки.
Стаття 53. Участь України у міжнародному співробітництві щодо забезпечення екологічної безпеки.
Стаття 54. Обов'язок іноземних юридичних осіб і громадян та осіб без громадянства щодо додержання вимог законодавства про екологічну безпеку.
РОЗДІЛ 11. Заключні положення.
Стаття 55. Порядок введення в дію закону про екологічну (природно-техногенну) безпеку.
У преамбулі цього Закону доцільно відзначити важливість та необхідність правового регулювання відносин щодо забезпечення екологічної безпеки як важливого напряму державної екологічної політики і визначити, що він має встановлювати правові, економічні та соціальні засади організації й забезпечення екологічної безпеки в Україні.
У розділі «Терміни та визначення, які застосовуються в законі про екологічну безпеку» доцільно навести поняття та категорії, що відтворюють специфіку відносин, які регламентовані цим законом, у відповідності з Конституцією України та міжнародно-правовими угодами і конвенціями, зокрема, «екологічна безпека», «система екологічної безпеки», «екологічний ризик», «екологічна небезпека», «екологічно небезпечна речовина», «екологічно небезпечна діяльність», «протокол екологічної безпеки», «вимоги екологічної безпеки», «норми екологічної безпеки», «нормативи екологічної безпеки», «внутрішня екологічна безпека», «зовнішня екологічна безпека», «джерела підвищеної екологічної небезпеки», «екологічно небезпечні об'єкти», «страхування екологічного ризику», «відповідальність за екологічний ризик», «система міжнародної екологічної безпеки» та можливі деякі інші.
У розділі «Загальні положення» бажано зафіксувати завдання цього закону та предмет його регулювання, обсяг законодавства про екологічну безпеку, дати розширене визначення екологічної безпеки, викласти систему принципів та пріоритетів екологічної безпеки, положення про норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки, норми про державну політику в галузі екологічної безпеки, про форми участі громадськості у процесі забезпечення екологічної безпеки.
З огляду на вищевикладене варто передбачити в цьому розділі відповідні статті, у яких, зокрема, викласти, що завданням закону про екологічну безпеку є регулювання кола суспільних відносин у галузі забезпечення екологічної безпеки, спрямованих на досягнення мети державної екологічної політики, забезпечення права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, дотримання правопорядку у цій сфері.
Норми цього закону передбачають створення правових умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та захист його у разі порушення, а також регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічного стану, виникнення небезпеки для природних систем, населення, інтересів держави і юридичних осіб та здійснення системи заходів у разі виникнення екологічної небезпеки щодо ліквідації негативних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, потерпілих від шкідливих наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на місцевому, регіональному, національному і транснаціональному рівнях.
Цей закон бажано визнати спеціальним у галузі екологічної безпеки, який базується на нормах Конституції України, Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», інших актів законодавства України.
У контексті закону необхідно визначити співвідношення законодавства про екологічну безпеку та екологічного законодавства, яким доцільно присвятити окрему статтю закону.
Серед принципів правового забезпечення екологічної безпеки слід виокремити:
— гласність та демократизм у процесі прийняття рішень у галузі екологічної безпеки;
— компенсаційність шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, життю та здоров'ю людей порушеннями законодавства про екологічну безпеку;
— поєднання засобів стимулювання і юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства про екологічну безпеку;
— міжнародне співробітництво у галузі забезпечення екологічної безпеки.
Поряд із загальноюридичними принципами доцільно закріпити галузеві принципи екологічної безпеки, якими визнати:
— гармонізацію законодавства України з міжнародними нормами і принципами в цій сфері;
— ліцензування та регулювання здійснення екологічно небезпечних видів діяльності;
— попередження виникнення аварій та катастроф;
— попередження виникнення небезпеки внаслідок природної стихії;
— реагування держави на наслідки аварій і катастроф;
— запровадження правового режиму зон надзвичайних екологічних ситуацій;
— відповідальність держави за настання надзвичайних екологічних ситуацій внаслідок стихійних природних явищ та юридичних і фізичних осіб за небезпечний техногенний вплив на стан навколишнього природного середовища і здоров'я людей.
Пріоритетна вимога щодо забезпечення безпечного для життя і здоров'я довкілля має досягатися завдяки:
— поліпшенню екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;
— стабілізації та поліпшенню екологічного стану в містах і промислових центрах України;
— формуванню збалансованої та безпечної системи природокористування, здійсненню адекватних структурних реформ виробничого потенціалу економіки, екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, агропромисловому секторі економіки, на транспорті, в інших галузях господарювання;
— запобіганню збільшення рівня небезпечного забруднення та виснаження природних об'єктів;
— здійсненню перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, застосуванню відновлювальних джерел енергії, вирішенню проблем знешкодження і використання всіх видів небезпечних відходів;
— налагодженню ефективного екологічного контролю за науково-дослідними роботами щодо створення небезпечних об'єктів штучного походження, їх проектуванням, будівництвом та функціонуванням з метою управління техногенними навантаженнями, раціональним використанням ресурсного і енергетичного потенціалу і розміщенням екологічно ризикованих продуктивних сил;
— проведенню класифікації регіонів України за рівнями техногенно-екологічних навантажень, створенню карт техногенно-екологічного ризику територій;
— розробці методології визначення ступеня екологічного ризику для довкілля, зумовленого техногенними об'єктами та природною стихією;
— проведенню досліджень з метою створення системи моделей моніторингу і контролю за небезпечними об'єктами у промисловості, енергетиці, будівництві, транспорті, сільському господарстві, інших галузях господарювання тощо.
Окрему норму доцільно присвятити державній політиці у галузі екологічної безпеки, яка формується та реалізується відповідно до ст. 16 Конституції України, згідно з якою забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави.
Варто зазначити, що державна політика в галузі екологічної безпеки реалізується шляхом розробки, погодження та виконання міждержавних, державних, регіональних, місцевих та інших програм, які спрямовані на втілення в життя пріоритетів екологічної безпеки, чіткого дотримання вимог законодавства у цій сфері.
Окрема стаття про норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки має забезпечувати їх чітке визначення, закріплювати їх систему з точки зору зовнішньої та внутрішньої екологічної безпеки, передбачити місце у системі екологічного законодавства України. Сьогодні екологічне законодавство як нормативи екологічної безпеки виділяє:
а) граничне допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі (ГДК);
б) граничне допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного, іншого шкідливого впливу на нього (ГДР);
в) граничне допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування (ГДВ).
Однак практично виявити порушення нормативів екологічної безпеки, особливо на рівні ГДК, ГДР, стає проблематичним через відсутність оптимальних технічних пристроїв та приладів, автоматизованих систем контролю за персоніфікованим джерелом підвищеної екологічної небезпеки та синкретичним характером концентрації забруднюючих небезпечних речовин у довкіллі. Звідси — поширення латентності, порушення зазначених нормативів, ускладнення процесу притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Тому видається виправданим у системі нормативів екологічної безпеки передбачити простий показник — «рівні екологічно безпечної діяльності», які б відображали наявні кількісні характеристики рівнів екологічного ризику для конкретної діяльності, виходячи із реальної наявності екологічно небезпечної речовини, або джерела іншої екологічної небезпеки і фіксування їх у відповідних документах (декларації, протоколі безпеки тощо). Це б, у свою чергу, значно спростило процедуру фіксації, контролю за вказаними рівнями і прийняття необхідних юридичних заходів до осіб, що допускають перевищення цих нормативів.
Належне місце слід відвести нормам про форми участі громадськості у забезпеченні екологічної безпеки, співвідношення екологічного законодавства і закону про екологічну безпеку та дію останнього у просторі, часі та за колом осіб.
У розділі «Право громадян на екологічну безпеку» бажано підкреслити провідне місце цього права у системі екологічних прав громадян та його особливості:
а) належність до конституційних прав людини;
б) відображення докорінного, доленосного, загальнолюдського природного права людини;
в) це право є показником формування реальної правової і екологічної політики держави;
г) право на екологічну безпеку є важливою цінністю людини, юридичною можливістю її безпечного існування в сучасних природно-техногенних умовах;
д) забезпечення рівних юридичних можливостей для будь-якої особи як людини і громадянина;
е) тісний зв'язок із захистом права на життя і здоров'я;
є) доцільність міжнародно-правового захисту у межах конвенцій і угод 00Н, ЄС, інших міжнародних, регіональних організацій і
об'єднань.
Поряд із цим варто відзначити, що:
1) це галузеве суб'єктивне право, яке знайшло своє відображення в екологічному законодавстві;
2) воно тісно пов'язане із системою екологічних прав;
3) характеризує гуманістичну спрямованість екологічного права;
4) має переважно немайновий характер і передбачає охорону благ людини як біологічної та соціальної цінності, які зобов'язана захищати держава;
5) це обов'язковий правовий атрибут, який забезпечує спосіб життя людини у відповідній екологічній обстановці;
6) воно є елементом екологічного добробуту громадян України;
7) його персоніфікація зумовлена закономірностями взаємодії людини і навколишнього природного середовища, яке виконує роль місця, джерела і умови її біологічного існування і розвитку;
8) це інтегрована правова категорія, що синтезує у своїй основі низку складових екологічних галузевих прав:
а) право на стабільну якісну і безпечну екологічну обстановку;
б) право на екологічний добробут;
в) право на якісне, сприятливе, здорове й безпечне для здоров'я навколишнє природне середовище;
г) право на використання корисних властивостей природи — безпечних і необхідних для задоволення життєзабезпечувальних фізіологічних і духовних потреб;
д) право на захист життя і здоров'я від небезпечних природних умов і природно-антропогенних факторів;
е) право на інформацію про заходи екологічної безпеки.
Право на екологічну безпеку є абсолютним, виходячи з того, що всі повноваження щодо його належності і реалізації належать громадянину, якому кореспондує обов'язок держави та всіх інших осіб утримуватися від його порушення.
Важливою особливістю закону має стати закріплення конкретних форм його реалізації.
Реалізація права громадян на екологічну безпеку має базуватися на загальному обов'язку законодавчих, управлінських, господарських та інших владних і неурядових структур забезпечувати у процесі їх діяльності екологічну безпеку шляхом:
а) здійснення законодавчої та іншої нормотворчої діяльності за вимогами державної екологічної політики та міжнародно-правових зобов'язань;
б) підтримання належного правопорядку в цій сфері з боку уповноважених правоохоронних органів держави;
в) ефективного здійснення функцій спеціально уповноваженими органами управління у сфері забезпечення екологічної безпеки;
г) активної участі громадськості у здійсненні загальнодержавних, регіональних та місцевих заходів щодо попередження настання екологічного ризику та виникнення надзвичайних екологічних ситуацій;
д) неухильного виконання державою та юридичними і фізичними особами положень і вимог екологічної безпеки, що містяться у міжнародних, національних та інших екологічних програмах та політико-правових документах (Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки);
е) створення державної системи оцінки екологічного ризику джерел підвищеної екологічної небезпеки та запобігання і реагування на надзвичайні екологічні (природно-технічні) ситуації.
Важливою формою реалізації права громадян на екологічну безпеку має стати суворе дотримання (виконання) громадянами України, іншими фізичними особами юридичних можливостей, зафіксованих у чинному законодавстві про екологічну безпеку.
Гарантіями реалізації зазначеного права доцільно законодавче визнати засоби політико-правового, організаційного, науково-технічного, економічного та власне юридичного спрямування.
Юридичними гарантіями доцільно визнати наявність розвиненого законодавства у галузі екологічної безпеки, яке б базувалося на нормах Конституції України, міжнародно-правових документів;
наявність інституційного та функціонального забезпечення; врегулювання правових процедур для реалізації думки громадськості та консультацій щодо забезпечення оцінки екологічного ризику та рівня безпеки у процесі прийняття рішень, які можуть викликати чи створити екологічну небезпеку та виконання нормативно-правових можливостей громадянами у галузі екологічної безпеки, включаючи право на захист у органах різної юрисдикції, у тому числі в системі судових органів.
Серед гарантій важливо передбачити засоби інформаційного, реєстраційно-дозвільного, запобіжно-заборонного, інспекційно-контролюючого та примусово-забезпечувального характеру, які у поєднанні створять систему державно-правового гарантування реалізації і захисту права на екологічну безпеку.
У наступному розділі — «Державне регулювання відносин у галузі екологічної безпеки» бажано визначити межу державного регулювання відносин у цій сфері; систему та повноваження органів держави, інших структур, на які покладається регулювання цих відносин. Тут же можна викласти сферу законодавчого регулювання Верховної Ради України, повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим, делеговані повноваження органів місцевого самоврядування у системі нормативно-правового регулювання відносин у галузі екологічної безпеки.
Далі доцільно викласти функціональні повноваження Кабінету Міністрів України, постійно діючої комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та підпорядкованих їй структур на місцях, центральних органів виконавчої влади — Мінекоресурсів України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства охорони здоров'я, інших органів центральної вико' навчої влади, уряду Автономної Республіки Крим та регіональних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення ними вимог, норм і нормативів екологічної безпеки.
У центральному розділі — «Механізми забезпечення екологічної безпеки» — бажано сконцентрувати правові норми, які б визначали основні організаційні та економіко-правові важелі оцінки екологічного ризику різних об'єктів діяльності і спрямовувалися на його попередження й забезпечення екологічної безпеки. Такі важелі бажано орієнтувати, насамперед, на здійснення заходів превентивного (попереджувального) характеру щодо відвернення екологічної небезпеки та реагування на аварії, катастрофи, інші надзвичайні екологічні ситуації з метою проведення невідкладних ліквідаційних та реабілітаційних заходів.
У системі запобігання екологічному ризику та настанню екологічної небезпеки особливе місце слід надати державним програмам забезпечення екологічної безпеки (програмам попередження і ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій), веденню державного реєстру (кадастру) екологічно небезпечних територій і об'єктів та регулюванню екологічно небезпечних видів діяльності.
Також важливо закріпити положення про те, що з метою забезпечення та локалізації надзвичайних екологічних ситуацій, зменшення їх негативного впливу на стан довкілля і здоров'я населення відповідно до умов і характеру екологічної небезпеки техногенного впливу чи прояву стихійних природних явищ, можуть розроблятися відповідно до Державної екологічної політики національні, регіональні та місцеві (локальні) програми забезпечення екологічної безпеки (попередження надзвичайних екологічних ситуацій) чи комплексні програми попередження і ліквідації (усунення) надзвичайних екологічних ситуацій.
Ці програми могли б запроваджуватися з урахуванням картографічних даних про небезпечні природні та небезпечні техногенні впливи та відомостей державного реєстру (кадастру) про екологічно небезпечні території і об'єкти.
Відповідно державний реєстр (кадастр) екологічно небезпечних територій і об'єктів (джерел підвищеної екологічної небезпеки) доцільно запровадити для забезпечення попередження надзвичайних екологічних ситуацій, здійснення системи запобіжних заходів, у якому б відображалися достовірні й необхідні відомості про території та об'єкти підвищеного екологічного ризику внаслідок прояву природних стихійних явищ, розміщення особливо небезпечних об'єктів та видів діяльності чи місць захоронення (складування) високотоксичних шкідливих і небезпечних речовин, спроможних викликати чи ускладнювати процеси надзвичайних ситуацій природного чи техногенного походження та негативний вплив на стан довкілля і здоров'я людей.
У системі механізмів забезпечення екологічної безпеки важливе місце мало б бути відведено нормам про основні вимоги щодо попередження екологічної небезпеки, тобто нормам-заборонам на здійснення окремих видів діяльності у місцях потенційного екологічного ризику, нормам визначення екологічно небезпечних видів робіт, що можливі допускатися тільки за наявності спеціальних дозволів, які надаються органами спеціального управління у зазначеній сфері.
Ефективність такого закону може бути позитивною за умови закріплення гарантій держави щодо попередження настання екологічної загрози внаслідок природної стихії та встановлення зобов'язань юридичних і фізичних осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти чи проводять відповідні види діяльності, спроможні викликати надзвичайні екологічні ситуації.
До таких зобов'язань можна віднести:
а) запровадження досягнень вітчизняної та світової науки і техніки у галузі екологічно небезпечних виробництв, передових технологій, устаткування, пристроїв та приладів, які виключають ймовірність виникнення техногенних (виробничих) аварій і катастроф та поглиблення (розширення, ускладнення) процесів природних стихійних явищ;
б) дотримання вимог та порядку транспортування, складування, знешкодження та утилізації токсичних і шкідливих відходів виробництва, які можуть посилювати наслідки негативного впливу надзвичайних екологічних ситуацій;
в) забезпечення ведення систематичного первинного обліку використання природних ресурсів, шкідливих викидів і скидів у навколишнє природне середовище і здійснення контролю за джерелами підвищеної екологічної небезпеки та їх впливом на екологічну обстановку і здоров'я людей;
г) інформування органів управління в галузі попередження і ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій про будь-які відхилення у діяльності екологічно небезпечних виробництв, що здатні спричинити аварію чи ускладнити процеси інших надзвичайних екологічних ситуацій;
д) підготовка і передача необхідних матеріалів спеціально уповноваженим органам для проведення паспортизації екологічно небезпечних підприємств і сертифікації продукції, що здатні викликати настання надзвичайних екологічних ситуацій;
е) забезпечення отримання працівниками екологічно небезпечних виробництв необхідного рівня екологічних знань та спеціальної підготовки у галузі використання екологічно небезпечних виробництв та виконання функцій у разі техногенних аварій та інших надзвичайних екологічних ситуацій;
є) створення системи локального нормативно-правового забезпечення екологічно шкідливих видів діяльності, спроможних викликати техногенні аварії чи ускладнити процеси надзвичайних екологічних ситуацій природного походження;
ж) здійснення системи організаційних, матеріально-технічних, фінансових заходів щодо попередження надзвичайних екологічних ситуацій;
з) настання юридичної відповідальності та відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок негативного впливу екологічно небезпечної діяльності.
Ефективним засобом попередження настання екологічної небезпеки має стати процедура підготовки та подання особами, які здійснюють екологічно небезпечну діяльність, Протоколу екологічної безпеки (декларації), у якому на таких осіб покладається обгрунтування адміністративної системи забезпечення екологічної безпеки, проведення ідентифікації небезпеки виникнення екологічної загрози внаслідок великих аварій, заходів щодо попередження її виявлення та обмеження настання негативних наслідків для людини та навколишнього природного середовища, застосування засобів відвернення небезпеки. У Протоколі також має міститися інформація про розробку внутрішніх планів дій на випадок надзвичайних екологічних ситуацій, інформація для складання зовнішніх планів дій на випадок великих аварій, відомості для прийняття рішень уповноваженим органом щодо розміщення довкола існуючих нових підприємств чи споруд, а також перелік екологічно небезпечних речовин, наявних на території їх підприємств з чітким визначенням порядку підготовки цих документів та подання уповноваженому органу.
З метою попередження та стримування непередбачуваних викидів, зменшення їх негативних наслідків і обмеження збитків для людей і навколишнього природного середовища, вжиття необхідних заходів для їх захисту від значних техногенних впливів, забезпечення відновлення територій та доведення інформації громадськості, місцевим органам влади та спеціально уповноваженим органам у законі доцільно передбачити зобов'язання осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти або здійснюють таку діяльність, щодо розробки внутрішніх та зовнішніх планів дій в надзвичайних екологічних ситуаціях з визначенням заходів, обов'язкових для здійснення у межах їх територій, щодо подання відповідної інформації у встановлений термін спеціально уповноваженим органам та порядку проведення консультацій із зацікавленою громадськістю.
Далі бажано сформулювати норми про порядок та процедури інформування про заходи екологічної безпеки. Це стосується громадськості та її права на отримання інформації про характер та рівні екологічної безпеки об'єктів, що знаходяться поблизу місця проживання людей, у разі настання надзвичайних екологічних ситуацій, зумовлених дією джерел підвищеної екологічної небезпеки;
оприлюднення Протоколу (декларації) екологічної безпеки у разі невиконання відповідними особами вимог такої безпеки; надання інформації про заходи екологічної безпеки спеціально уповноваженим органам держави, особливо у разі створення загрози екологічної небезпеки та проведення термінових і невідкладних заходів щодо усунення особливо тяжких наслідків, здійснення негайної евакуації населення, проведення рятувальних, ліквідаційних та реабілітаційних робіт.
Також мають бути норми, які б врегульовували всю систему передачі та обміну інформацією з міжнародними організаціями та державами, що можуть зазнати негативних наслідків від екологічно небезпечної діяльності, з аналізом причини настання, здійснення ліквідаційних робіт та заходів щодо попередження наступних надзвичайних екологічних ситуацій. Поряд із викладеним у розділ варто включити і норми, які б передбачали процедури щодо стандартизації, нормування у галузі екологічної безпеки, ліцензування здійснення екологічно небезпечних видів діяльності, паспортизації екологічно небезпечних об'єктів, сертифікації аналогічної продукції та засобів пакування, здійснення аудиту такої діяльності, експертизи відповідних об'єктів, екологічно небезпечних зон та територій, застосування економічних та фінансових засобів, які б спрямовувалися на попередження і реагування на аварії і катастрофи, проведення інспектування та різноманітних форм контролю (міждержавного, державного, громадського тощо), а також запровадження інституту страхування за шкоду, заподіяну здійсненням екологічно небезпечних видів діяльності та відповідальності за екологічний ризик.
Запропонований підхід до створення правових механізмів забезпечення екологічної безпеки кореспондуватиме з принциповими положеннями Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій від 17 березня 1992 р. (місто Гельсінкі) та Директиви Ради Європейського Союзу від 9 грудня 1996 р. № 98/82 ЄС «Про стримування небезпеки великих аварій, пов'язаних з небезпечними речовинами».
У розділі «Особливості забезпечення екологічної безпеки в окремих сферах суспільної діяльності» передбачається зосередити норми, які б регламентували відносини щодо забезпечення екологічної безпеки з урахуванням характеру та умов здійснення різноманітної діяльності з використання, переробки екологічно небезпечних речовин чи експлуатації аналогічних об'єктів як джерел підвищеної екологічної небезпеки, започатковуючи дію специфічних механізмів у процесі їх створення, реалізації, починаючи від проекту і завершуючи стадією функціонування конкретних підприємств, установ, організацій. Зокрема, бажано встановити особливості додержання вимог екологічної безпеки у законодавчій, виконавчій і правозастосовчій діяльності, інноваційній та інвестиційній діяльності, при здійсненні різноманітних видів підприємництва — виробництва та надання послуг, при проведенні приватизації майна державних і корпоратизованих підприємств, землі та об'єктів житлового фонду, у промисловості, на транспорті, в агропромисловому секторі економіки, у сфері комунікації, енергетиці, зовнішньоекономічній діяльності, а також у процесі використання ядерної енергії та інших небезпечних фізичних факторів, у процесі використання пестицидів, агрохімікатів, різних екологічно небезпечних речовин та їх сполук, у сфері поводження з відходами, у військовій діяльності та при експлуатації оборонних військових об'єктів.
У майбутньому законі повинен бути наявний блок правових норм, спрямованих на регламентацію порядку реагування на аварії, катастрофи та інші надзвичайні екологічні ситуації, які зумовлені явищами природної стихії чи небезпечними техногенними чинниками.
У розділі «Заходи реагування на прояви екологічної небезпеки (надзвичайної екологічної ситуації)» повинні міститися норми, які б врегульовували мету та завдання такого реагування, його правові форми та способи здійснення всього комплексу охоронно-відновлюваних, нормативно-режимних, програмно-ліквідаційних та реабілітаційних заходів, спрямованих на встановлення особливого статусу потерпілих громадян від прояву екологічного ризику.
Зокрема, перша група норм могла б регламентувати порядок визначення ступеня екологічного ризику та наслідків прояву небезпеки, підготовки матеріалів, їх передачі, експертизи, розгляду і прийняття відповідних рішень про оголошення режиму зон екологічної катастрофи, зон підвищеної екологічної небезпеки, зон обмеженої екологічної небезпеки та їх можливого використання, консервації та ізоляції.
Регулювання проведення програмно-ліквідаційних заходів доцільно спрямувати на здійснення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, паспортизації екологічно небезпечних виробництв, виявлення та дослідження характеру і наслідків впливу екологічної небезпеки, оцінки рівня екологічного ризику.
Норми, які регламентуватимуть здійснення реабілітаційних заходів, могли б врегульовувати порядок визначення категорій осіб, які постраждали від наслідків прояву екологічної небезпеки, встановлення причинного зв'язку між настанням моральної та матеріальної шкоди чи ушкодженням здоров'я населення і таким впливом, реєстрації потерпілих, підготовки проходження документів, їх розгляду і прийняття рішень про видачу правоустановчих посвідчень.
Вважаємо, що у запропонований спосіб можливо гармонізувати зазначений блок законодавчого регулювання із законодавством, яке визначає правовий режим екологічно небезпечних зон і територій та законодавством про соціальний захист потерпілих громадян від надзвичайних екологічних ситуацій.
У розділі «Особливості правового'режиму використання та збереження екологічно небезпечних зон та територій» доцільно закріпити норми, які б регламентували види таких зон і територій, зокрема, встановлення режиму зон екологічної катастрофи, зон підвищеної та обмеженої екологічної небезпеки.
Норми розділу «Відповідальність за порушення законодавства про екологічну безпеку» мають чітко зафіксувати підстави настання юридичної відповідальності, її види залежно від ступеня екологічної небезпеки, сутності заподіяння шкоди здоров'ю людини, довкіллю та пов'язаним з ними матеріальним об'єктам. До таких правопорушень, враховуючи існуючу практику, можна віднести: систематичне порушення прав громадян на екологічну безпеку; невиконання вимог, норм та нормативів екологічної безпеки; злісне ухилення від виконання вимог екологічної безпеки, зафіксованих у дозволах на здійснення екологічно небезпечної діяльності; невиконання вимог на проведення заходів попередження екологічно небезпечних ситуацій та реагування на них з порушенням термінів та вимог щодо якості виконання зазначених робіт; порушення вимог щодо підготовки та своєчасної передачі спеціально уповноваженим органам протоколів (декларацій) екологічної безпеки; ухилення від інформування громадськості та повідомлення спеціально уповноважених органів про характер екологічного ризику; зловживання у процесі проведення рятувальних, ліквідаційних та реабілітаційних заходів;
заподіяння шкоди здоров'ю людей та довкіллю. За перераховані та інші можливі порушення законодавства про екологічну безпеку доцільно встановити майнову, дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність.
Норми розділу «Міжнародне співробітництво у галузі екологічної безпеки» бажано спрямувати на регламентацію форм такого співробітництва, особливості чинності міжнародних угод і конвенцій у цій сфері, характер співробітництва на міждержавному, урядовому та неурядовому рівнях.
В останньому розділі — «Заключні положення» доцільно зосередити норми, які б визначали порядок набрання чинності таким законом та особливості застосування його нормативних приписів.
Глава 3.
Організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки
Питання до теми:
1. Теоретичні засади структурно-правової організації забезпечення екологічної безпеки.
2. Органи загальної компетенції, їх спеціалізовані структури та повноваження у сфері забезпечення екологічної безпеки.
3. Органи спеціальної компетенції та їх повноваження у сфері забезпечення екологічної безпеки.
4. Правова організація єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації.
§ 1. Теоретичні засади структурно-правової організації забезпечення екологічної безпеки
Важливе значення у процесі реалізації законодавства у сфері екологічної безпеки (об'єктивно-правової форми) і суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (суб'єктивно-правової форми) відіграють організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки.
Під організаційно-правовими формами забезпечення екологічної безпеки слід розуміти опосередковані правовим регулюванням і відособлені організаційно типи функціональної діяльності спеціально уповноважених організаційних державних структур, інших інституцій, спрямовані на організацію координації, розпорядження, погодження, інформування, ліцензування, сертифікації, контролю, інших функціонально-розпорядчих дій і санкціонування з метою забезпечення усіма юридичними і фізичними особами та державою вимог, норм і нормативів екологічної безпеки.
Організаційно-правові Форми — невід'ємний елемент механізму державно-правового забезпечення екологічної безпеки. Вони передбачають два основних блоки забезпечення екологічної безпеки:
1) наявність узгоджених організаційно-правових структур щодо реалізації законодавства у сфері екологічної безпеки, тобто взаємодіючих та узгоджених структур органів держави, наділених повноваженнями щодо забезпечення екологічної безпеки на національному, регіональному, місцевому і галузевому рівнях у регулятивних та охоронних правовідносинах;
2) організаційно-функціональне забезпечення екологічної безпеки на стадії відвернення (профілактики) екологічного ризику та ліквідації наслідків його прояву як основних напрямів системної і поліфункціональної діяльності сукупності органів держави, скоординованої та спрямованої на забезпечення дотримання усіма можливими суб'єктами нормативно-правових вимог у цій сфері.
Правова організація забезпечення екологічної безпеки є узагальненою і інтегрованою категорією, в якій відображаються принципи, ознаки та особливості організаційно-структурних і правових засад забезпечення екологічної безпеки, дотримання вимог законодавства у цій сфері.
Треба відзначити, що організаційно-структурне забезпечення екологічної безпеки як на рівні вертикальних, так і горизонтальних зв'язків, здійснюється у межах відповідного правового механізму, окремі елементи якого раніше вже були охарактеризовані. У той же час правовий механізм включає приписи правового регулювання безпосередньої діяльності різноманітних організаційних інституцій та форм структурно-функціонального забезпечення сучасної системи екологічної безпеки. Є підстави говорити про особливі ор-ганізаційно-процесійні правовідносини, у межах яких реалізується організаційно-правова діяльність різноманітних структурних елементів цієї системи. Тобто правова організація забезпечення екологічної безпеки передбачає розкриття не тільки статичних елементів структури, але й їх динаміку в процесі розвитку відповідно до функціональної діяльності організаційних структур у межах існуючої системи правового забезпечення екологічної безпеки. Саме за допомогою права запроваджується в життя поява тих чи інших організаційних структур залежно від актуалізації проблем забезпечення екологічної безпеки та їх перманентного і поступового вирішення.
Завдяки праву та конкретним правовим приписам відбувається чітка структуризація органу, підпорядкованість його основних елементів, співвідношення з іншими організаційними структурами у системі забезпечення екологічної безпеки, фіксуються правові можливості органу та його складові — мета, завдання, напрями діяльності, скоординовується сукупність повноважень у цій сфері, відображається їх місце та роль у системі забезпечення екологічної безпеки та функціональна спрямованість організаційного забезпечення на реалізацію вимог, норм та нормативів екологічної безпеки.
Організаційно-правове забезпечення екологічної безпеки надає цілеспрямованості, послідовності діяльності структурно-організаційних форм, визначає методи такої діяльності, особливості їх застосування на різних стадіях процесу забезпечення екологічної безпеки. Отже правова форма не тільки юридичне фіксує статус різноманітних органів у системі забезпечення екологічної безпеки, але й визначає форми реалізації ними вимог чинного законодавства як координатора реалізації правових ідей, який надає правовим приписам реального стану «життєвого циклу».
Особливістю правової організації забезпечення екологічної безпеки є поєднання імперативних, пріоритетних, загальнообов'язкових і координаційних, організаційних, санкціонуючих, контролюючих та інших виконавчо-розпорядчих засад та гарантуючих можливостей значної частини положень, що випливають із сутнісного призначення категорії «забезпечення екологічної безпеки», яка вбирає в себе елементи сталості, певної завершеності, «гарантова-ності» виконання вимог, норм та нормативів екологічної безпеки, що базується, насамперед, на регулюванні відносин у цій сфері, організаційному регулюванні за допомогою системи методів рівня екологічного ризику екологічно небезпечних видів діяльності, спостереження, коригування і врахування рівнів існуючих природних загроз та інституційного забезпечення суб'єктивного права особи на екологічну безпеку на різних рівнях та у різних формах його реалізації.
Можна говорити про те, що правова організація забезпечення екологічної безпеки є центральною ланкою впровадження нормативно-правових вимог, норм і нормативів екологічної безпеки у систему відповідних правовідносин, їх безпосереднього супроводження у процесі реалізації спеціальної правосуб'єктності різних осіб та держави (держав), певного коригування активної поведінки суб'єктів з урахуванням характеру та рівня екологічного ризику здійснюваної діяльності, джерел екологічної безпеки, реальних можливостей його технічного та організаційного регулювання до ступеня «найбільш сприйнятного» для навколишнього середовища, населення та осіб, зайнятих у сфері такої діяльності, і застосування наданих державою повноважень щодо обмеження, призупинення та повного припинення нескоригованої екологічно небезпечної діяльності, яка порушує конституційне право особи і громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля.
Тож не випадковим є прагнення окремих інституційних ланок штучно або нормативно-правовим способом уникнути реалізації повноважень щодо забезпечення екологічної безпеки та перейти в режим не зовсім визначеного механізму «регулювання екологічної безпеки», а відтак — уникнути реальної правової відповідальності за стан екологічної безпеки в країні, регіоні та на іншому адміністративно-територіальному рівні.
Забезпечення екологічної безпеки як складової вирішення екологічних проблем у системі екологічних правовідносин найменшою мірою пов'язується з певними межами адміністративно-територіального поділу держави, оскільки має наскрізну, необмежену сферу дії із виходом на транснаціональний рівень, а тому потребує вдосконалення наявних правових зв'язків на національному і транскордонному рівнях. Це, в свою чергу, зумовлює перегляд існуючої системи організаційного, організаційно-структурного та правового забезпечення екологічної безпеки, пристосованої до централізованої інституційної ієрархії у межах держави як на рівні більшості органів загальної, так і спеціальної компетенції, проте штучно пристосованої до правової організації забезпечення екологічної безпеки. Як свідчать непоодинокі експерименти та досвід деяких європейських країн, ефективнішою та спроможною досягти мети забезпечення екологічної безпеки є побудова та запровадження такого організаційно-структурного механізму, який би будувався на регіональному, екосистемному принципах із обмеженням підпорядкованості адміністративно-територіальним органам виконавчої влади відповідно до національних та регіональних програм забезпечення екологічної безпеки.
Правовий характер організації забезпечення екологічної безпеки простежується і в тому, що наявні зв'язки між суб'єктами цієї системи і відповідних правовідносин опосередковані правовим регулюванням як з точки зору визначення особливостей їх право-суб'єктності, функціональної спрямованості, так і в процесі їх реалізації.
У регламентуванні організаційно-структурної ієрархії забезпечення екологічної безпеки чітко відображається поєднання норм матеріального і процесуального призначення, беручи до уваги, що форми діяльності організаційних структур різного рівня векторне орієнтовані на здійснення координуючих, організуючих, погоджувальних і виконавчо-розпорядчих функцій та застосування найбільш ефективних методів у сфері регулювання екологічно небезпечних видів діяльності шляхом надання дозволів на ввезення, перевезення, використання, захоронення, ліквідацію, знешкодження відходів, використання різних хімічних речовин, у тому числі пестицидів і агрохімікатів тощо, здійснення контролю за різними небезпечними видами діяльності, вжиття заходів превентивної еко-лого-правової відповідальності тощо.
Без перебільшення можна констатувати, особливо щодо функціонування різних видів організаційних структур у сфері екологічної безпеки, що у їх діяльності простежуються специфічні властивості правової діяльності відповідних організуючих та виконавчих суб'єктів системи екологічної безпеки. Особливо це простежується у наявності прямих і зворотних зв'язків, які встановлюються між владноуповноваженими суб'єктами та диспозитивне або зобов'язальне уповноваженими суб'єктами у сфері забезпечення екологічної безпеки. Зазначені зв'язки цих суб'єктів також здебільшого опосередковані правовим регулюванням, але переважно на рівні підзаконних актів, що визначають різні процедури щодо отримання дозволів на здійснення екологічно небезпечної діяльності, координаційних, контролюючих та виконавчо-розпорядчих функцій, що надає їм певної впорядкованості, предметності, формально-юридичної визначеності, особливо на рівні позитивно спрямованої діяльності у цій сфері.
Такий підхід не може не позначитися на ефективності функціонування організаційних структур, особливо з точки зору здійснення окремих повноважень, процедура реалізації яких визначається на підзаконному правовому рівні, що знижує регулятивну функцію підзаконно-правового регулювання, а тому продукує пошуки більш вивірених та виважених кроків щодо вдосконалення законодавчо-правової форми значної частини процесуальних правовідносин. І такий підхід стає вже традиційним з точки зору правового опосередкування цих правовідносин, які неадекватні більшості питань, пов'язаних із закріпленням матеріально-правових норм у законодавчих актах України. Отже, для правової організації забезпечення екологічної безпеки гармонізація правових засад у визначенні статусу організаційних структур та реалізації наданої правосуб'єктності є одним з першочергових завдань законотворчої діяльності.
Не менш важливо запровадити більш сувору відповідальність організаційних структур за зволікання (навмисне, активне та пасивне) реального забезпечення реалізації норм у відносинах екологічної безпеки, зокрема за незабезпечення права громадян на екологічну безпеку, недотримання вимог дозволів на здійснення екологічно небезпечної діяльності, нормативів екологічної безпеки, імперативів та пріоритетів, встановлених ^у чинному законодавстві щодо гарантування екологічної безпеки. Йдеться, зокрема, про ситуацію, за якої при відносно розвинутій правовій регламентації правовідносин у галузі екологічної безпеки, наявності досить розгалуженої системи організаційних структур координуючого, організуючого, контролюючого та виконавчо-розпорядчого призначення у цій сфері, юрисдикційної системи органів, уповноважених державою, залишаються нереалізованими можливості громадян та інших правомочних суб'єктів щодо апеляцій до них як відповідачів за незабезпечення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки.
Певною мірою відсутність у чинному законодавстві про екологічну безпеку прямої норми-припису щодо відповідальності організаційних структур держави у разі незабезпечення ними вимог, норм та нормативів екологічної безпеки є суттєвою перешкодою на шляху ефективного функціонування організаційно-структурної системи забезпечення екологічної безпеки.
Значною мірою це пояснюється тим, що й досі в державі не прийнято законодавчого чи підзаконного акта, в якому б містилися норми про відповідальність тих чи інших уповноважених органів держави перед громадянами України за незабезпечення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки у разі настання екологічної загрози внаслідок природної стихії чи техногенної аварії. Можна говорити про те, що й досі не запроваджено принципу відповідальності (в юридичному розумінні) держави перед своїми громадянами за недотримання вимог закону чи порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, у системі яких чи не провідне місце належить праву на екологічну безпеку.
Ця правова ідея могла б бути реалізованою і в законі про екологічну (природно-техногенну) безпеку, що розробляється провідними юристами та іншими фахівцями. Активна розробка та найскоріше прийняття такого законопроекту — неодмінна умова подальшого вдосконалення правовідносин у галузі екологічної безпеки та, зокрема, в частині правової організації забезпечення екологічної безпеки, піднесення на новий рівень інституційно-право-вих засад регулювання екологічно ризикованих видів діяльності, створення механізму дійових гарантій унеможливлення чи зведення до мінімуму прояву екологічного ризику та порушення права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище.
Теоретичний аналіз сучасного етапу та перспектив правової організації забезпечення екологічної безпеки дозволяє абстрагуватися від конкретних форм організаційно-структурного забезпечення у цій сфері, узагальнити чинне законодавство, простежити практику його застосування у процесі вирішення конкретних питань екологічної безпеки.
Правильність та об'єктивність викладених позицій та положень чи їх спростування нададуть можливість провести конкретний прагматичний аналіз правового регулювання створення і функціонування організаційно-правових структур із забезпечення екологічної безпеки у сучасний період в Україні.
За чинним законодавством організаційні структури із забезпечення екологічної безпеки функціонують на рівні органів законодавчої, виконавчої влади, місцевого самоврядування та спеціально уповноважених юрисдикційних правових структур.
Відповідно до Концепції (основ державної політики) національної безпеки, схваленої постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. з метою формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у екологічній та інших сферах, створюється система забезпечення національної безпеки України, тобто організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та зобов'язаннями щодо захисту національних інтересів, які здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.
До таких суб'єктів, за цією Концепцією, належать Верховна Рада України, український народ як колективний суб'єкт, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національний банк України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у межах своїх повноважень, спеціалізовані військові формування, утворені відповідно до Конституції України (Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерство внутрішніх справ України тощо).
Аналіз чинного законодавства України та вивчення практики організації системи забезпечення екологічної безпеки дозволяє з наукових позицій виділити основні групи органів держави, форми їх правової організації та повноваження у галузі забезпечення екологічної безпеки:
1. Органи загальної компетенції, їх спеціалізовані структури та повноваження у сфері екологічної безпеки.
2. Органи спеціальної компетенції та їх повноваження у цій сфері.
3. Органи єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації.
§ 2. Органи загальної компетенції, їх спеціалізовані структури та повноваження у сфері забезпечення екологічної безпеки
Конституція України (ст. 92) передбачає, що виключно законами визначаються, зокрема, питання екологічної безпеки, запроваджується режим зон надзвичайної екологічної ситуації. Правомірно, що до повноважень вищого законодавчого органу України — Верховної Ради — належить законодавче регулювання вище-наведених відносин, а також затвердження протягом двох днів з часу звернення Президента України його указу про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації (п. 31 ст. 85).
На підставі Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» Верховна Рада України визначає повноваження рад, порядок організації і діяльності органів управління у цій сфері, встановлює статус потерпілих громадян внаслідок дії надзвичайних екологічних ситуацій, затверджує державні екологічні програми, що містять й розділи про екологічну безпеку та вирішує інші питання у цій сфері (ст. 13).
Центральне місце у системі правового забезпечення екологічної безпеки належить Президенту України. На нього Конституцією України покладається забезпечення державної незалежності, національної безпеки, здійснення керівництва у сферах національної безпеки (у тому числі екологічної. — В.А.). Президент України оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням такого рішення Верховною Радою України, очолює Раду національної безпеки і оборони, яка створюється для координації питань національної безпеки і оборони при Президентові України.
Правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України визначено Законом України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України»'. Серед її функцій закон передбачає координацію та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної, в тому числі екологічної, безпеки в мирний час, під час військового або надзвичайного стану, у разі виникнення кризових ситуацій та внесення Президентові України пропозицій щодо реалізації заходів внутрішньої і зовнішньої політики у цій сфері.
Відповідно до визначених функцій Рада національної безпеки і оборони України наділяється низкою повноважень у сфері забезпечення національної, в тому числі екологічної безпеки, які за спрямованістю, характером реалізації, організаційно-правовими і процесуальними формами діяльності можна класифікувати на такі групи:
1. Повноваження щодо визначення основних напрямів стратегії національної, в тому числі екологічної, безпеки, які реалізуються шляхом розробки та розгляду на своїх засіданнях питань, які за Конституцією, законами України, програмними, концептуальними документами — Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України тощо належать до сфери національної, зокрема екологічної, безпеки і оборони, та шляхом подання відповідних пропозицій Президентові України стосовно:
а) визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, екологічній та інших сферах;
б) розробки проектів державних програмних, доктринальних документів, директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил у цій сфері;
в) розробки проектів законів України, зокрема закону про Державний бюджет України, у частині статей, пов'язаних з цією сферою, указів Президента України, міжнародних договорів та інших нормативних актів з питань національної, в тому числі екологічної, безпеки і оборони;
г) розробки заходів політичного, економічного, екологічного, соціального та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним, зокрема екологічним, інтересам України;
д) запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, оголошення, у разі потреби, окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації;
е) удосконалення системи забезпечення національної, зокрема екологічної, безпеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації відповідних органів виконавчої влади у цій сфері;
є) виконання доручень, пов'язаних з вивченням конкретних питань та здійсненням відповідних досліджень у цій сфері, органами виконавчої влади та науковими закладами України;
ж) матеріального, фінансового, організаційного та іншого забезпечення виконання заходів у зазначеній сфері, залучення контролюючих, інспекційних та наглядових органів системи виконавчої влади до здійснення контролю за якістю виконання прийнятих нею рішень та введених указів Президента України у цій сфері;
з) забезпечення і контролю надходження та опрацювання інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної, зокрема екологічної, безпеки України аналізу на її основі стану і тенденцій розвитку подій національної го і світового рівня, визначення потенційних та реальних загроз національним інтересам.
2. Повноваження щодо здійснення нормотворчцх робіт та практики застосування нормативно-правових актів:
а) ініціювання розроблення нормативних актів та документів з питань національної, в тому числі екологічної, безпеки і оборони;
б) узагальнення практики застосування та виконання чинних нормативно-правових актів та документів.
3. Повноваження щодо здійснення аналітично-інформаційної діяльності:
залучення до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів підприємств та організацій усіх форм власності.
4. Координаційно-контрольні повноваження:
а) здійснення поточного контролю за діяльністю органів виконавчої влади у цій сфері та подання Президентові відповідних висновків та пропозицій;
б) координація і контроль за переведенням Центральних і місцевих органів виконавчої влади та економіки країни в умови зокрема надзвичайного стану та за діяльністю органів місцевого самоврядування у межах наданих повноважень за цих умов-
в) координація та контроль за діяльністю органів виконавчої влади та організація захисту населення, забезпечення його життєдіяльності, охорона життя, здоров'я, конституційних Прав, свобод і законних інтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах надзвичайного та воєнного стану, в кризових ситуаціях, що загрожують національній, в тому числі екологічній, безпеці України.
Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. У разі дострокового припинення його повноважень відповідно до вимог Конституції України виконання цих обов'язків на період до обрання і вступу на посаду нового Президента України покладаються на прем'єр-міністра України. Персональний склад Ради національної безпеки формує Президент України.
З метою забезпечення організації роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони Президентом України призначається Секретар Ради національної безпеки і оборони та його заступники. Секретарю Ради національної безпеки і оборони підпорядкований апарат для поточного інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення цієї Ради, функції структура та штатний розклад якої визначаються Положенням про нього, що затверджується Президентом України.
Основною організаційною формою діяльності Ради національної безпеки і оборони є її засідання, на яких Приймаються рішення з відповідних питань не менш як двома третинами голосів її членів. Прийняті рішення вводяться в дію указами Президента України. Члени Ради національної безпеки і оборони голосують особисто без права делегування участі у її засіданні іншим особам.
Право брати участь у засіданні Ради надається Голові Верховної Ради України, а на запрошення Голови — головам комітетів Верховної Ради України, народним депутатам, керівникам центральних органів виконавчої влади та іншим особам, які не є членами Ради національної безпеки і оборони.
Голова Ради національної безпеки і оборони України особисто головує на її засіданнях, спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво її роботою, затверджує перспективні та поточні плани роботи, час і порядок проведення засідань, дає доручення членам Ради, пов'язані з виконанням покладених на неї функцій, заслуховує поточну інформацію Секретаря Ради про хід виконання її рішень, а в разі необхідності виносить це питання на засідання ради, здійснює інші повноваження.
Секретар Ради національної безпеки і оборони України готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування її діяльності, подає на розгляд Президента України проекти актів Президента України про введення в дію рішень Ради, організує роботу, пов'язану з підготовкою та проведенням її засідань та контролем за виконанням рішень Ради, координує діяльність робочих та консультативних органів Ради, виконує за дорученням Президента України представницькі функції.
Для опрацювання і комплексного вирішення проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітичного та прогнозного супроводження діяльності Ради за її рішенням можуть утворюватися тимчасові міжвідомчі комісії, робочі та консультативні органи, функції та повноваження яких визначаються окремими положеннями, які затверджуються Президентом України.
У справі організації забезпечення екологічної безпеки в Україні важливу роль виконує Кабінет Міністрів України та його спеціально створені спеціалізовані функціональні структури. Згідно зі ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування, координацію діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади тощо.
З метою оперативного вирішення питань, пов'язаних із запобіганням надзвичайним ситуаціям та реагування на них, а також координації і контролю в цій сфері створено Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій*, яка сьогодні діє відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. № 174'. Головою цієї комісії за посадою є перший віце-прем'єр-міністр України, який координує діяльність центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, пов'язану з безпекою і захистом населення, реагуванням у надзвичайній ситуації природного і техногенного походження.
Положення визначає основні завдання Державної комісії, які спрямовуються на координацію діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, пов'язаної зі створенням та функціонуванням національної системи запобігання і реагування на аварії, катастрофи та інші надзвичайні ситуації, участь у формуванні і реалізації державної політики у сфері техногенно-екологічної безпеки, організацію та керівництво проведенням робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій національного і регіонального масштабів, у тому числі з транскордонним впливом.
Функціональна діяльність Державної комісії визначена з урахуванням умов реалізації спеціальних повноважень:
а) у звичайних умовах переважно профілактичного характеру;
б) на випадок реагування на надзвичайні ситуації.
У звичайних умовах функціонування Державна комісія забезпечує: підготовку і подання Президентові України і Кабінетові Міністрів України відповідних пропозицій щодо визначення прав і обов'язків у цій сфері центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій; координацію діяльності органів виконавчої влади з питань розроблення та реалізації загальнодержавних програм забезпечення безпеки населення, його санітарно-епідеміологічного благополуччя та реагування на надзвичайні ситуації; методичне керівництво і контроль за роботою Комісій з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за їх підготовкою до дій у надзвичайних ситуаціях.
Важливим у звичайних умовах є вжиття заходів щодо проведення експертизи найважливіших проектів будівництва та реконструкції в частині забезпечення техногенно-екологічної безпеки;
участь у розгляді питань про створення або припинення діяльності державних підприємств, що використовують небезпечні склади і технології (хімічні, радіаційні тощо); сприяння розвитку гідрометеорологічних спостережень і прогнозів державної системи моніторингу навколишнього природного середовища, системи цивільного захисту населення, форм контролю за функціонуванням потенційно небезпечних об'єктів; співпраця з відповідними органами зарубіжних країн і міжнародними організаціями у межах зобов'язань України згідно з міжнародними договорами.
У період реагування на надзвичайні ситуації Державна комісія здійснює: безпосереднє керівництво ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій національного і регіонального масштабів, у тому числі з транскордонним впливом, вивчення обставин, що склалися, та підготовку інформації Президентові України і Кабінету Міністрів України про вжиті заходи реагування на надзвичайну ситуацію та причини її виникнення, організацію робіт та взаємодію органів центральної і місцевої виконавчої влади, громадських, міжнародних організацій для евакуації населення, надання потерпілим необхідної допомоги.
Державна комісія залучає до виконання робіт з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій необхідні рятувальні, транспортні, будівельні, медичні та інші формування з використанням наявних матеріально-технічних, продовольчих та інших ресурсів і запасів, забезпечує взаємодію з відповідними організаціями країн, територія яких зазнала негативної дії внаслідок надзвичайної ситуації, що виникла в Україні, та визначає розмір шкоди, заподіяної суб'єктам господарської діяльності і населенню внаслідок надзвичайних ситуацій національного або регіонального масштабів.
З метою ефективної реалізації визначених функцій Державна комісія наділяється повноваженнями щодо:
а) заслуховування керівників чи представників центральних та місцевих органів виконавчої влади з питань, що належать до її компетенції, і надання їм відповідних доручень;
б) одержання від центральних і місцевих органів виконавчої влади матеріалів і документів, необхідних для вирішення відповідних питань;
в) застосування без попереднього узгодження з відповідними центральними та місцевими органами виконавчої влади необхідних сил і засобів, призначених виконувати завдання щодо запобігання надзвичайним ситуаціям та реагування на них, за винятком запасів державного матеріального резерву;
г) залучення до ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, у разі потреби, усіх функціональних ланок державної системи запобігання надзвичайним ситуаціям та реагування на них;
д) розподілу матеріалів про причини виникнення і наслідки надзвичайних ситуацій та внесення пропозицій щодо притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності посадових осіб, винних у виникненні надзвичайної ситуації.
Державну комісію очолює її голова, а у разі його відсутності, за його дорученням — один із заступників, які призначаються, як і загальний склад Комісії, рішенням Кабінету Міністрів України. Персональний склад Державної комісії затверджується Головою.
На нього покладається право залучати для ліквідації або запобігання виникненню надзвичайної ситуації будь-яких транспортних, рятувальних, відбудовних, медичних та інших сил і засобів;
приймати рішення у межах повноважень у цій сфері; вносити пропозиції Президенту України і прем'єр-міністрові України про заохочення або нагородження осіб, які внесли значний вклад у розробку та реалізацію заходів запобігання надзвичайним ситуаціям, ліквідацію її наслідків; делегувати свої повноваження заступникам на період ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.
Важливим робочим органом Державної комісії щодо забезпечення підготовки, скликання і проведення засідань, а також контролю за виконанням її рішень є секретаріат, роботу якого спрямовує відповідальний секретар.
Засідання Державної комісії проводяться в міру необхідності, але не менше одного разу на два місяці, на яких приймаються рішення відкритим голосуванням більшістю голосів із числа присутніх її членів і оформляються протоколом, який підписується головою та відповідальним секретарем. До роботи комісії можуть залучатися фахівці різного фаху залежно від характеру та складності вирішення питання.
Для оперативного вирішення питань екологічної безпеки в Кабінеті Міністрів України створено відділ з питань техногенної, екологічної, ядерної безпеки та природокористування.
Комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій створено при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях. Так, у Київській міській державній адміністрації відповідні функції покладено на Управління з надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення, у Київській обласній державній адміністрації діє аналогічне за назвою управління.
У системі організаційно-правового забезпечення чільне місце відводиться обласним та районним радам як повноважним представникам органів місцевого самоврядування.
Згідно із Законом України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування»' обласні ради на своїх засіданнях мають право приймати у межах, визначених законами, рішення з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, які передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність, а обласні та районні ради виключно на їх пленарних засіданнях затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідно області, чи району та цільові екологічні програми, заслуховують звіти про їх виконання, приймають за пропозицією відповідних сільських, селищних, міських рад рішення, пов'язані зі створенням у межах законодавства зон надзвичайних ситуацій, делегують відповідним місцевим державним адміністраціям повноваження на здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, інших надзвичайних ситуацій, інформують громадськість, залучають в установленому порядку до цих робіт підприємства, установи та організації, а також населення.
Крім того, обласні ради делегують обласним державним організаціям повноваження щодо затвердження для підприємств, установ і організацій, розташованих на відповідній території, лімітів викидів та скидів забруднюючих речовин у довкілля та лімітів розміщення відходів відповідно до вимог чинного законодавства.
Важлива роль у системі організаційного забезпечення екологічної безпеки належить представницьким органам місцевого самоврядування — сільським, селищним і міським радам та їх виконавчим органам.
Відповідно до вищезазначеного Закону сільські, селищні та міські ради надають згоду на розміщення на відповідній території нових об'єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких, згідно з діючими нормативами, включає таку територію, приймають у межах, визначених законом, рішення з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.
Виконавчими органами сільських, селищних та міських рад є виконавчі комітети відповідних рад, які наділяються законом власними (самоврядними) та делегованими повноваженнями у сфері екологічної безпеки. Серед останніх доцільно виділити, зокрема, розгляд і узгодження планів підприємств, установ і організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, діяльність яких може викликати негативні соціальні, демографічні та екологічні наслідки, підготовка щодо висновків і внесення пропозицій до відповідних органів.
Окремі питання у сфері забезпечення екологічної безпеки зазначені виконавчі органи реалізують у процесі здійснення інших функціональних повноважень, зокрема вирішення питань зібрання, транспортування, утилізації та знешкодження побутових відходів (власні самоврядні), прийняття рішень про скасування виданого дозволу на експлуатацію об'єктів у разі порушення вимог екологічної безпеки (делеговані), здійснення контролю за забезпеченням надійності та безпечності будинків і споруд незалежно від форми власності в районах, що зазнають впливу небезпечних природних і техногенних явищ та процесів (делеговані), визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань юридичними особами незалежно від форм власності за екологічну шкоду, підготовка і подання на затвердження ради проектів місцевих екологічних програм та участь у підготовці загальнодержавних і регіональних екологічних програм (власні самоврядні), здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, інформування про них населення, залучення в установленому законом порядку до цих робіт підприємств, установ, організацій, а також населення (делеговані).
На виконавчі органи сільських, селищних, місцевих рад покладається також визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, -побутових та інших відходів відповідно до чинного законодавства, координація діяльності спеціально уповноважених органів управління у сфері забезпечення екологічної безпеки, подання відповідно до законодавства одноразової допомоги громадянам, які постраждали від стихійного лиха, вирішення питань про надання компенсації і пільг громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, пільг та компенсацій за роботу у шкідливих умовах, вжиття у разі стихійного лиха, екологічних катастроф, епідемій, епізоотій, пожеж, інших надзвичайних ситуацій необхідних заходів щодо забезпечення державного і громадського порядку, діяльності підприємств, установ, організацій, врятування життя людей, захисту їх здоров'я, збереження матеріальних цінностей (делеговані).
Органи місцевої виконавчої влади відповідно до Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації»' інформують населення про екологічно небезпечні аварії та ситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються до його поліпшення, організовують роботу з ліквідації наслідків екологічних аварій, залучають до цих робіт підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, та громадян, вживають заходів щодо відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями екологічного законодавства юридичними і фізичними особами, забезпечують здійснення заходів щодо охорони громадської безпеки, оголошують у разі стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій зони надзвичайної ситуації, здійснюють передбачені законодавством заходи, пов'язані з врятуванням життя людей, захистом їх здоров'я і прав, сприяють розвитку міжнародного співробітництва у галузі захисту прав людини та, зокрема, екологічної безпеки.
Центральна роль у забезпеченні екологічної безпеки виконавчими органами сільських, селищних та міських рад належить відповідно сільському, селищному, міському голові, який гарантує здійснення відповідних повноважень органів місцевої виконавчої влади, дотримання вимог законодавства у цій сфері, організовує роботу відповідної ради та її виконавчого комітету, підписує їх рішення, виконує інші координуючі, організуючі, виконавчо-розпорядчі і контролюючі функції та несе персональну відповідальність за реалізацію наданих йому законом повноважень щодо забезпечення екологічної безпеки.
§ 3. Органи спеціальної компетенції та їх повноваження в сфері екологічної безпеки
Важливу роль у забезпеченні екологічної безпеки чинне законодавство відводить центральним органам спеціальної надвідомчої компетенції в сфері екологічної безпеки. На них покладаються переважно координуючі, організаційні, контрольні та інші виконавчо-розпорядчі функції, спеціальний надвідомчий характер яких надає їм прерогативу реалізації цього напряму державної екологічної політики.
До таких організаційно-правових структур можна віднести систему органів Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи і Міністерства охорони здоров'я України.
Міністерство екології та природних ресурсів утворено відповідно до Указу Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573' на базі колишніх Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Комітету з питань геології та використання надр, Комітету України з питань гідрометеорології. Державної адміністрації ядерного регулювання України, Головного управління геодезії, картографії та кадастру та Державної Комісії у справах випробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив, які ліквідовано.
Повноваження Міністерства екології та природних ресурсів України в сфері екологічної безпеки визначаються відповідним Положенням, затвердженим Указом Президента України від 29 травня 2000 р. № 7242.
Відповідно до Положення Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінекоресурсів України) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мінекоресурсів України є головним (провідним) органом у системі центральних та інших органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і, зокрема, екологічної, ядерної, радіаційної безпеки.
Основними завданнями Мінекоресурсів у галузі екологічної безпеки є забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, а також створення екологічних передумов для сталого розвитку України, здійснення комплексного управління та регулювання у цій сфері, здійснення державного контролю за додержанням вимог екологічного законодавства, в тому числі законодавства про екологічну безпеку.
Відповідно до покладених на нього завдань Мінекоресурсів України готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, бере участь у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, складовою якої є забезпечення екологічної безпеки, організовує розроблення і реалізацію загальнодержавних програм з охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, сприяє розробленню регіональних екологічних програм та координації їх виконання.
У той же час на Мінекоресурсів України покладається реалізація єдиної науково-технічної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки. Воно організовує та координує розроблення та реалізацію загальнодержавних наукових та науково-технічних програм, спрямованих на планомірне, комплексне вивчення стану навколишнього природного середовища, природних ресурсів та відповідне картографування території України, бере участь у формуванні національної системи науково-технічної інформації, виступає державним замовником науково-дослідних робіт з питань, що належать до його компетенції.
Важливим напрямком діяльності Мінекоресурсів України є координація діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, а також здійснення державного контролю за додержанням норм і правил у вищезазначеній сфері, в тому числі вимог екологічної безпеки, зокрема у пунктах пропуску через державний кордон України, у сфері поводження з відходами та іншої діяльності; організація та здійснення державної екологічної експертизи, проведення моніторингу навколишнього природного середовища, створення та функціонування екологічних та інших інформаційних систем;
участь у вдосконаленні системи обліку, звітності та державної політики з питань, віднесених до його повноважень.
Разом з тим Мінекоресурсів України затверджує в установленому порядку норми і правила з охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, аналізує практику їх застосування, здійснює в межах своїх повноважень заходи щодо адаптації законодавства України до екологічного законодавства Європейського Союзу та імплементації в національне законодавство норм відповідних міжнародно-правових актів, стороною яких є Україна.
До повноважень Мінекоресурсів України в сфері екологічної безпеки належить діяльність спільно з відповідними органами виконавчої влади у роботі із стандартизації, сертифікації, акредитації, метрологічного забезпечення, надання в установленому законодавством порядку дозволів (ліцензій) на спеціальне використання природних ресурсів, на викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, на розміщення, транскордонне перевезення та здійснення інших операцій у сфері поводження з відходами. Воно виступає компетентним органом з питань перевезення небезпечних відходів та їх видалення.
Мінекоресурсів України також затверджує або погоджує в установленому порядку ліміти та квоти на використання чи добування природних ресурсів загальнодержавного значення, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, якщо це призводить до забруднення довкілля, на утворення та розміщення відходів; розробляє нормативні плани на розміщення відходів, на викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище; організовує проведення державних випробувань пестицидів та агрохімікатів вітчизняного та іноземного виробництва, здійснює їх державну реєстрацію та затверджує переліки пестицидів, дозволених для використання в Україні, встановлює регламенти їх застосування; здійснює акредитацію установ та організацій, які проводять державні випробування пестицидів та агрохімікатів, надає дозволи на ввезення в Україну, виробництво дослідних партій та використання незареєстрованих пестицидів і агрохімікатів для проведення державних випробувань, наукових досліджень тощо.
У системі наданих функцій Мінекоресурсів України організовує гідрометеорологічне прогнозування та забезпечення в установленому порядку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та населення інформацією про стан і прогнозовані зміни гідрометеорологічних умов, попередженнями про небезпечні та стихійні гідрометеорологічні явища, бере участь у плануванні та здійсненні заходів профілактики і реагування на надзвичайні ситуації в частині забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки.
Відповідно до наданих повноважень Мінекоресурсів України здійснює міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, бере участь у підготовці міжнародних договорів України у цій сфері, представляє і захищає національні інтереси України у відповідних міжнародних організаціях, координує діяльність центральних органів виконавчої влади з метою забезпечення виконання зобов'язань, що випливають з участі України в міжнародних організаціях та міжнародних договорах з питань екологічної безпеки, організовує роботу із залученням міжнародної технічної допомоги у сферу охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної, ядерної та радіаційної безпеки.
Складовою частиною діяльності Мінекоресурсів України є забезпечення інформування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та населення про екологічний стан території та об'єктів, у тому числі ядерних установок і прилеглих до них територій, випадків та причин екстремального забруднення довкілля; підготовка разом з іншими органами виконавчої влади та подання в установленому порядку Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища; сприяння екологічній освіті та екологічному вихованню громадян, здійснення співробітництва в зазначеній сфері з екологічними об'єднаннями громадян; затвердження положень про громадський контроль у сфері охорони довкілля, раціонального природокористування та забезпечення екологічної безпеки, реалізація інших функцій та повноважень відповідно до вимог чинного законодавства.
З метою реалізації зазначених функцій Мінекоресурсів України наділяється правами організаційно-дорадчого, координаційно-контрольного, санкціонуючого та юрисдикційного характеру.
До організаційно-дорадчих повноважень належать:
а) залучення спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань у сфері забезпечення екологічної безпеки;
б) скликання в установленому порядку нарад з питань екологічної безпеки.
Координаційно-контролюючі повноваження передбачають:
а) заслуховування відповідних звітів посадових осіб центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також підприємств, установ та організацій з питань забезпечення екологічної безпеки;
б) одержання в установленому законодавством порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, від власників та органів управління пояснень, доводів, звітів про стан екологічної, ядерної та радіаційної безпеки, повідомлень про аварії та їх причини; технічної та іншої документації й інформації, необхідної для ефективного виконання покладених завдань;
в) обмеження підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності на використання екологічно небезпечних об'єктів з метою перевірки додержання вимог екологічної безпеки.
Санкціонуючі повноваження включають:
а) надання керівникам підприємств, установ, організацій обов'язкових для виконання приписів щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань екологічної, ядерної та радіаційної безпеки;
б) застосування у випадках, передбачених чинним законодавством, економічних санкцій до підприємств, установ», організацій за порушення вимог екологічної безпеки;
в) передача правоохоронним органам у разі наявності підстав, передбачених чинним законодавством, матеріалів про виявлені факти злочинів.
Юрисдикційні повноваження передбачають:
а) обмеження, тимчасову заборону (зупинення) в установленому порядку діяльності підприємств, установ, організацій та об'єктів незалежно від форм власності або внесення до Кабінету Міністрів України відповідного подання про припинення екологічно небезпечної діяльності, якщо вона провадиться з порушенням норм, правил та вимог екологічної безпеки;
б) подання позовів до судових інстанцій про відшкодування шкоди і втрат, завданих порушенням законодавства у сфері екологічної безпеки;
в) розгляд справ про адміністративне карані порушення вимог, норм та правил екологічної безпеки.
Мінекоресурсів України здійснює свої повноваження безпосередньо та через спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів в Автономній Республіці Крим, державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі, інші його територіальні органи, інспекції, а також установи і організації, що належать до його сфери управління в галузі забезпечення екологічної безпеки.
Реалізація вищезазначених функцій та повноважень здійснюється спеціально створеними структурними підрозділами центрального апарату Мінекоресурсів України — Департаментом екологічної безпеки, у складі якого функціонують Управління екологічної експертизи та оцінки впливу на довкілля, управління відходів, управління екологічної безпеки хімічних речовин'.
У той же час Мінекоресурсів України здійснює свої повноваження через підпорядковану йому систему органів — Державну екологічну інспекцію, Державний комітет Автономної Республіки Крим по охороні навколишнього природного середовища і природних ресурсів, державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі, Державну інспекцію по охороні Азовського моря і Державну інспекцію по охороні Чорного моря, які реалізують аналогічні функції на відповідному адміністративно-територіальному та басейновому рівнях у межах наданої їм юрисдикції в сфері забезпечення екологічної безпеки.
Мінекоресурсів України під час виконання покладених на нього функцій взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади. Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями.
Мінекоресурсів України очолює міністр, якого призначає за поданням прем'єр-міністра України та припиняє його повноваження Президент України. Міністр несе персональну відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України за здійснення покладених на Мінекоресурсів України завдань і виконання ним своїх повноважень.
Міністр екології та природних ресурсів України погоджує призначення на посаду та звільнення з посади керівника спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у цій сфері в Автономній Республіці Крим, а також призначає на посаду та звільняє в установленому порядку керівників державних управлінь екології та природних ресурсів, інших установ і організацій в областях, містах Києві та Севастополі, укладає і розриває контракти з керівниками підприємств, наукових, навчальних закладів, що належать до сфери його управління.
З метою погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінекоресурсів України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі міністра (голова колегії), заступників міністра за посадою, керівників структурних підрозділів. Члени комісії затверджуються та звільняються від обов'язків Кабінетом Міністрів України.
Для розгляду наукових рекомендацій при Мінекоресурсів України утворюється науково-технічна рада, до роботи якої залучаються провідні вчені, фахівці-практики, представники зацікавлених центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Персональний склад ради і положення про неї затверджує міністр.
Чільне місце у системі організаційно-правового і функціонального забезпечення екологічної безпеки належить Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи*. Положення про яке затверджене Указом Президента України від 28 жовтня 1996 р. МНС є центральним органом державної виконавчої влади, що забезпечує втілення у життя державної політики щодо захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, запобігання їм та реагування на них, ліквідації їх наслідків і наслідків Чорнобильської катастрофи.
До його основних завдань слід віднести координацію діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, підприємств, установ, організацій усіх форм власності з вирішення проблем захисту населення та території від надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків, керівництво діяльністю органів управління, штабів військової, цивільної оборони і підпорядкованих спеціалізованих формувань, а також робіт, пов'язаних з формуванням, реалізацією єдиної науково-технічної політики у сфері створення та впровадження сучасних інформаційних технологій, банків даних з проблем захисту населення, території від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи.
Важливими завданнями МНС є визначення основних напрямів діяльності у сфері захисту населення і території від надзвичайних ситуацій, соціального захисту населення, реабілітації забруднених територій внаслідок Чорнобильської катастрофи, розроблення і реалізація заходів щодо захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи.
Серед основних завдань діяльності МНС можна виділити організацію і координацію здійснення всіх заходів на території зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення, вирішення питань їх фінансування, охорони громадського порядку і здоров'я персоналу, захисту наукових і економічних інтересів держави та здійснення державного нагляду і контролю техногенної безпеки, готовність до дій у надзвичайних ситуаціях, впровадження превентивних заходів щодо відвернення цих ситуацій.
Напрямки діяльності МНС у зазначеній сфері можна систематизувати за такими критеріями:
а) організаційні;
б) розпорядчі (оперативно-розпорядчі);
в) координаційні;
г) прогностичні;
д) рекомендаційні;
е) інформаційні;
є) експертно-оціночні;
ж) наглядові та контролюючі;
з) гарантуючі;
й) установчі;
і) комунікаційні. До організаційних повноважень МНС можна віднести:
а) організацію розроблення і здійснення заходів цивільної оборони щодо запобігання і реагування на надзвичайні ситуації та робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи і соціальним захистом потерпілих від неї громадян;
б) здійснення заходів щодо зниження рівня опромінення та забезпечення нормальної життєдіяльності населення на територіях, забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи;
в) організацію надання допомоги населенню України та інших держав, яке потерпіло внаслідок надзвичайної ситуації;
г) організацію створення, підготовки і використання аварійно-рятувальних спеціалізованих формувань у проведенні першочергових робіт з локалізації та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
д) організацію робіт у галузі поводження з радіоактивними відходами, крім підприємств, установ, організацій, що належать до управління Міністерства палива та енергетики України;
е) організацію фінансового, матеріального і технічного забезпечення військ цивільної оборони, аварійно-рятувальних та інших підпорядкованих формувань;
є) організацію виконання актів законодавства.
Розпорядчі (оперативно-розпорядчі) функції охоплюють:
а) керівництво роботами, пов'язаними з ліквідацією наслідків великих за масштабами аварій і катастроф техногенного характеру та інших надзвичайних ситуацій;
б) визначення спільно з центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями складу, місця розміщення та оснащення сил і засобів, призначених для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, утворення навчальних та реабілітаційних центрів;
в) керівництво усім комплексом робіт у зонах відчуження і безумовного (обов'язкового) відселення, крім об'єктів, що належать до сфери управління Міністерства палива та енергетики України;
г) розпорядження коштами фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення, фінансування витрат міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування на проведення робіт з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і на соціальний захист потерпілих від неї громадян;
д) здійснення у межах повноважень, визначених законодавством, функцій управління об'єктами державної власності, що належать до його сфери.
Координаційні функції МНС передбачають:
а) координацію діяльності центральних органів виконавчої влади щодо проведення пошуку і рятування людей, аварійно-рятувальних робіт, ліквідації наслідків впливу нафтопродуктів, шкідливих хімічних та радіоактивних речовин на довкілля;
б) координацію реалізації науково-технічних зв'язків з підприємствами, установами, організаціями країн світового співтовариства із зазначених питань;
в) координацію здійснення авіаційних пошуково-рятувальних робіт іншими органами виконавчої влади, самоврядування, юридичними особами, налагодження взаємодії між ними;
г) координацію зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади із запобігання надзвичайним ситуаціям на їх об'єктах.
Прогностичні функції включають:
а) розробку проектів державних програм і прогнозів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, здійснення цивільної оборони, запобігання надзвичайним ситуаціям, соціального захисту громадян, які від них постраждали;
б) прогнозування спільно із зацікавленими організаціями ймовірності виникнення надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, їх моделювання, районування території України за наявністю потенційно небезпечних виробництв, об'єктів загрози стихійного лиха, визначення показників ризику на об'єктному і територіальному рівнях.
Важливу роль відіграють і рекомендаційні функції:
а) подання у межах своїх повноважень пропозицій до проекту Державного бюджету;
б) участь у розгляді та опрацюванні пропозицій щодо будівництва, розширення, реконструкції господарських об'єктів на забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи територіях та в місцях компактного переселення громадян з цих територій;
в) подання Кабінету Міністрів України пропозицій щодо встановлення меж зон забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи територій, підготовка аналітичних матеріалів про стан ліквідації її наслідків і соціального захисту постраждалих від неї громадян та пропозицій щодо надання іноземним державам інформації про результати моніторингу і наукових досліджень, пов'язаних із зазначеною катастрофою;
г) розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері та внесення їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.
Складовою частиною діяльності МНС є здійснення інформаційно-реєстраційних функцій, зокрема, оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайної ситуації, забезпечення належного функціонування територіальних систем оповіщення, ведення державного реєстру аварійно-рятувальних служб.
Важливим напрямом діяльності є також експертно-оціночні функції:
а) участь у проведенні державної експертизи містобудівної документації та проектів будівництва техногенне небезпечних об'єктів у частині додержання вимог техногенної безпеки;
б) оцінка радіаційної обстановки на забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи територіях;
в) узагальнення практики застосування законодавства у цій сфері.
Центральне місце у діяльності МНС належить наглядовим та контролюючим функціям:
а) контроль за виконанням програм щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, запобігання надзвичайним ситуаціям, соціального захисту потерпілих від неї громадян;
б) контроль за цільовим використанням бюджетних коштів у зазначеній сфері;
в) контроль за діяльністю центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, юридичних осіб усіх форм власності з питань соціально-економічного, правового, медичного захисту постраждалих від радіаційних аварій та катастроф громадян або тих, що брали участь у ліквідації їх наслідків та реабілітації забруднених територій від Чорнобильської катастрофи;
г) державний нагляд і контроль за виконанням вимог техногенної безпеки, заходів щодо запобігання надзвичайним ситуаціям та їх ліквідації, станом готовності сил реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру до проведення рятувальних та інших робіт у разі виникнення надзвичайної ситуації;
д) контроль за виконанням центральними і місцевими органами виконавчої влади, юридичними особами завдань щодо переселення громадян з радіоактивне забруднених територій, створення для них необхідних соціально-побутових умов у місцях компактного поселення, будівництва житла, об'єктів соціальної та виробничої інфраструктури для громадян, які проживають на радіоактивне забруднених територіях, забезпечення їх екологічно чистими продуктами харчування і промисловими товарами першої необхідності;
е) здійснення радіоекологічного моніторингу радіаційної обстановки на забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи територіях;
є) контроль за виконанням спеціальних правил і вимог щодо додержання законодавства підприємствами і організаціями у зоні відчуження і безумовного (обов'язкового) відселення;
ж) контроль за реалізацією законодавства у сфері техногенно-екологічної безпеки в межах і порядку, встановлених чинними нормативно-правовими актами.
Ефективній реалізації повноважень МНС мають сприяти також гарантуючі функції:
а) забезпечення готовності сил і штабів цивільної оборони та сил з надзвичайних ситуацій до проведення аварійно-рятувальних та інших робіт;
б) забезпечення єдності концепцій господарської та природоохоронної діяльності у зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення;
в) забезпечення проведення науково-дослідних та конструкторських робіт з проблем захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи, удосконалення існуючих і створення нових приладів контролю і визначення ступеня впливу шкідливих хімічних речовин та іонізуючого випромінювання, засобів захисту й рятувально-аварійних засобів;
г) забезпечення виконання дезактиваційних робіт у населених пунктах на територіях, забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи;
д) забезпечення розроблення, погодження або затвердження програм підготовки фахівців, посадових осіб органів управління і сил цивільної оборони до дій у надзвичайних ситуаціях, навчання населення, проведення атестації рятувальників і аварійно-рятувальних формувань;
е) забезпечення безпеки осіб, які залучаються до роботи у районах надзвичайних ситуацій і збереження вантажів, що доставляються у райони лиха;
є) забезпечення органів управління, сил цивільної оборони, юридичних осіб, що входять до йото системи, висококваліфікованими фахівцями;
ж) забезпечення в межах своєї компетенції реалізації державної політики щодо державної таємниці у цій сфері;
з) забезпечення запровадження в Україні єдиної системи проведення авіаційних робіт з пошуку і рятування;
й) забезпечення запобігання надзвичайним ситуаціям на водних об'єктах, ефективне реагування на них, збереження життя, здоров'я людей, матеріальних цінностей.
Поряд з вищезазначеними напрямами діяльності МНС здійснює також установчі та комунікаційні функції, зокрема, утворює, реорганізує і ліквідує в установленому порядку підприємства, установи, організації, військові з'єднання і частини, навчальні заклади та налагоджує міжнародне співробітництво, вивчає, узагальнює та поширює зарубіжний досвід, здійснює зовнішньоекономічну діяльність, бере участь у підготовці міжнародних договорів, укладає їх.
З метою реалізації зазначених функцій МНС наділяється й відповідними правами, спрямованими на досягнення мети своєї функціональної діяльності і забезпечення дотримання вимог техно-генно-екологічної безпеки. Це, переважно, права інформаційно-довідкового, експертно-консультативного, фахово-освітнього, управлінського, репрезентативного, звітньо-перевірочного, санкціонуючого, гарантійно-правосуб'єктного та юрисдикційного спрямування.
З метою реалізації наданих повноважень МНС на виконання чинного законодавства приймає відповідні рішення, які є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами та громадянами, які підлягають державній реєстрації.
Очолює МНС міністр, якого призначає Президент України. Міністр здійснює загальне керівництво міністерством, організовує роботу його колегії, розпоряджається виділеними коштами, затверджує штатний розклад, положення про структурні підрозділи, присвоює в установленому порядку їх працівникам ранги державних службовців, репрезентує міністерство у зовнішніх відносинах та інші повноваження відповідно до функціональної діяльності міністерства.
З метою обговорення найважливіших напрямів діяльності МНС, погодженого вирішення питань у його складі утворюється колегія, до якої входять міністр, його заступники, а також керівні працівники міністерства, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, яких затверджує і звільняє Кабінет Міністрів за поданням міністра.
Для розгляду наукових рекомендацій з найважливіших проблем МНС утворює науково-технічну раду з учених та висококваліфікованих фахівців, склад якої затверджується міністром. Також можуть утворюватися інші дорадчі та консультативні органи.
МНС є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків. Його граничну чисельність, фонд оплати працівників та структуру центрального апарату затверджує перший віце-прем'єр-міністр України.
На адміністративно-територіальному рівні відповідні повноваження поширюються на управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи обласних. Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій і відділи з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, що утворюються за розпорядженням голів відповідних держадміністрацій, йому підпорядковуються і діють на підставі положень про них, що розробляються і затверджуються відповідно до Типових положень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 2000 р. № 1386'.
Вищезазначені управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та відділи з питань надзвичайних ситуацій і цивільного захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій є органами управління відповідної територіальної підсистеми з питань реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру, запобігання виникненню цих ситуацій, які утворюються з метою забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільної оборони, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, а також ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи на відповідній території.
Вони є структурними підрозділами вищезазначених держадміністрацій, очолюються начальником, який призначається на посаду та звільняється з посади головою відповідної держадміністрації за погодженням з вищезазначеними органами управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Деякі функції у сфері забезпечення екологічної безпеки реалізуються також Міністерством охорони здоров'я України*, Положення про яке затверджено Указом Президента України від 24 липня 2000 р. № 918'. Воно є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
МОЗ України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.
Зокрема, МОЗ України вивчає, аналізує і прогнозує показники стану здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини; бере участь у розробці заходів, спрямованих на недопущення шкідливого впливу факторів довкілля на здоров'я людини, а також у розробці та введенні в дію екологічних нормативів та норм радіаційної безпеки; погоджує в установленому законодавством порядку всі державні стандарти, технічні умови, промислові зразки, іншу нормативно-технічну документацію об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я населення;
здійснює організаційно-методичне керівництво та координацію роботами державної служби медицини катастроф, організує спідьно з центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування визначення рівня доз опромінення осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; бере участь у здійсненні державного регулювання радіаційної безпеки, у складанні експертних висновків щодо визначення категорій зон радіоактивного забруднення територій, підтримує необхідний запас та асортимент лікарських засобів, іму-нобіологічних препаратів, медичної техніки, виробів медичного призначення на випадок стихійного лиха, катастроф, епідемічних захворювань та здійснює інші напрями діяльності відповідно до вимог чинного законодавства.
Викладене дає підстави для висновку, що сьогодні існують реальні інституційно-правові засади для забезпечення екологічної безпеки на рівні центральних та місцевих органів виконавчої влади, спеціально уповноважених упереджувати настання екологічного ризику, здійснювати його оцінку та проведення комплексу заходів щодо ліквідації негативних наслідків у разі виникнення екологічної небезпеки внаслідок дії факторів природного або техногенного походження.
Аналіз напрямків функціональної діяльності цих органів вказує на доцільність встановлення більш чіткої відповідальності Мінекоресурсів України, МНС України та МОЗ України у разі порушення права громадян на екологічну безпеку, особливо надзвичайними ситуаціями природного характеру, тобто, встановити їх персоніфіковану відповідальність за забезпечення дотримання конституційного суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку та гарантування дотримання умов національної екологічної безпеки.
Оскільки зазначені органи реалізують спеціальні повноваження в галузі екологічної безпеки, делеговані їм державою, законодавче закріплення персоніфікованої відповідальності у межах регламентованої компетенції створить правові засади і гарантії правового забезпечення вимог екологічної безпеки в Україні.
§ 4. Правова організація єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації
З урахуванням практики виникнення екологічної небезпеки, джерел поширення природних та техногенних надзвичайних ситуацій в Україні передбачається створення відповідних організаційно-правових систем та служб запобігання і реагування на аварії, катастрофи, інші надзвичайні ситуації та функціонування системи аварійно-рятувальних служб.
Така діяльність спрямовується на попередження виникнення екологічної небезпеки або реагування на наслідки її прояву, здійснення системи заходів аварійно-рятувального характеру, що засвідчує готовність держави до регулювання екологічного ризику на різних рівнях та стадіях здійснення екологічно-небезпечної діяльності і відвернення наслідків природної стихії.
Згідно із Законом України від 8 червня 2000 р. «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру»' з метою забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері захисту населення і територій України від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру запроваджується єдина державна система органів виконавчої влади з питань запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації, яка включає територіальні і функціональні підсистеми.
Такий захист передбачається здійснювати шляхом координації діяльності постійно діючих функціональних та територіальних підсистем у межах єдиної державної системи.
Функціональні підсистеми створюються центральними органами виконавчої влади для організації роботи, пов'язаної із запобіганням надзвичайним ситуаціям техногенного та природного походження та захистом населення і територій у разі їх виникнення.
Завдання, організація, склад сил і засобів, порядок роботи функціональних підсистем захисту населення і території визначаються положеннями про них, які затверджуються відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого належить питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Територіальні підсистеми створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі для запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження. Правовий статус та порядок їх функціонування визначається положеннями про них, які затверджуються відповідно Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за погодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого належить питання захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Єдина державна система з питань запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру залежно від ситуації і ступеня поширення надзвичайної ситуації за рішенням відповідно Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій в межах конкретної території може функціонувати у таких режимах:
а) режимі повсякденного функціонування;
б) режимі підвищеної готовності;
в) режимі надзвичайної ситуації.
Важливе значення у системі захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру мають сили та засоби захисту, до яких входять професійні аварійно-рятувальні служби, спеціалізовані (воєнізовані) аварійно-рятувальні служби та засоби центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання, єдина державна система та добровільні рятувальні формування, які залучаються для проведення відповідних робіт.
Аварійно-рятувальні служби згідно із Законом України від 14 грудня 1999 р. «Про аварійно-рятувальні служби»' — це сукупність організаційно-об'єднаних органів управління, сил та засобів, призначених для вирішення завдань щодо запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та окремих їх наслідків, проведення пошукових, аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт.
Аварійно-рятувальна служба може бути професійною, спеціальною (воєнізованою), спеціалізованою та службою громадських організацій.
Професійна аварійно-рятувальна служба уособлює особовий склад, який працює на постійній, а рятувальники — на професійній основі, яка передбачає їх спеціальну фізичну та психологічну підготовку.
Спеціальна (воєнізована) аварійно-рятувальна служба — професійна служба, яка заснована на принципах єдиноначальності, централізації управління, статутної дисципліни, особистої відповідальності.
Спеціалізована аварійно-рятувальна служба — професійна служба, яка має підготовлений і споряджений особовий склад для ліквідації окремих класів і підкласів надзвичайних ситуацій та відповідні аварійно-рятувальні засоби.
Аварійно-рятувальні служби громадських організацій — служби, які створені об'єднаннями та спілками об'єднань громадян для проведення аварійно-рятувальних заходів та робіт.
У той же час аварійно-рятувальні служби можуть бути державними, комунальними, об'єктовими (підприємств, установ, організацій).
Основні завдання аварійно-рятувальних служб передбачають проведення під час виникнення надзвичайних ситуацій на об'єктах, територіях аварійно-рятувальних робіт, ліквідації надзвичайних ситуацій та окремих їх наслідків, виконання робіт із запобігання виникнення та мінімізації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та захисту від них населення і територій, захист навколишнього природного середовища та локалізацію зони впливу шкідливих і небезпечних факторів, що виникають під час аварій та катастроф.
Ці завдання зумовлюють здійснення аварійно-рятувальними службами системи функцій превентивного, пошуково-рятувального, підготовчо-ліквідаційного спрямування. Так, до превентивних функцій доцільно віднести:
а) участь у розробленні та погодженні планів реагування на надзвичайні ситуації на об'єктах і територіях, що ними обслуговуються;
б) участь у підготовці рішень з питань створення, розміщення, визначення обсягів матеріальних резервів для ліквідації надзвичайних ситуацій;
в) участь у проведенні експертизи проектних рішень щодо поліпшення захисту об'єктів і територій на випадок виникнення надзвичайних ситуацій;
г) участь у роботі комісій з прийняття в експлуатацію об'єктів, які потребують аварійно-рятувального обслуговування;
д) пропаганда у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та участь у підготовці працівників підприємств, установ, організацій і населення до дій в умовах надзвичайних ситуацій.
Функції пошуково-рятувального спостереження передбачають:
а) пошук і рятування людей на уражених об'єктах і територіях;
б) надання у можливих випадках невідкладної, у тому числі медичної допомоги особам, які перебувають у небезпечному для життя і здоров'я стані, на місці події та під час евакуації до лікувальних закладів.
Підготовчо-ліквідаційні функції обумовлюють:
а) забезпечення готовності своїх органів управління;
б) організацію ремонту та технічного обслуговування аварійно-рятувальних засобів, розробку та виробництво їх окремих зразків;
в) контроль за готовністю об'єктів і територій, що ними обслуговуються, до проведення робіт з ліквідації надзвичайних ситуацій;
г) ліквідацію особливо небезпечних проявів надзвичайних ситуацій в умовах екстремальних температур, задимленості, загазованості, загрози вибухів, обвалів, зсувів, затоплень, радіаційного та бактеріального зараження, інших небезпечних проявів.
Конкретизація завдань і функцій аварійно-рятувальних служб може закріплюватися в їх статутах та положеннях, які підлягають погодженню з центральним органом виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Діяльність аварійно-рятувальних служб має базуватися відповідно до принципів державної політики у цій сфері, які передбачають такі основні ідеї:
а) пріоритетність здійснення заходів щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій;
б) раціональна дислокація аварійно-рятувальних служб та їх формувань з урахуванням потенційної небезпеки об'єктів та територій;
в) постійна готовність аварійно-рятувальних служб до проведення випробувальних робіт;
г) координація діяльності та державної підтримки аварійно-рятувальних служб усіх форм власності;
д) виправданий ризик та відповідальність керівників аварійно-рятувальних служб за забезпечення безпеки під час проведення аварійно-рятувальних робіт;
е) постійне підтримання високого рівня професіоналізму рятувальників, його відповідність міжнародним стандартам;
є) добір особового складу аварійно-рятувальних служб за станом здоров'я, постійне підтримання їх необхідного фізичного та психологічного рівнів підготовки;
ж) соціальна захищеність особового складу аварійно-рятувальних служб;
з) використання позитивного світового досвіду організації діяльності аварійно-рятувальних служб і проведення відповідних робіт;
й) використання економічних методів в управлінні діяльністю аварійно-рятувальних служб;
і) єдиноначальність та централізованість керівництва державними аварійно-рятувальними службами.
Аварійно-рятувальні служби обслуговують окремі території та підприємства, установи, організації, на яких існує небезпека виникнення надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, зокрема, металургійні, хімічні, радіаційне небезпечні, вибухово-і пожежонебезпечні та інші підприємства і організації зі шкідливими і небезпечними умовами праці, які використовують у своєму виробництві сильнодіючі отруйні речовини з видобутку і переробки твердих, рідких і газоподібних корисних копалин, експлуатують продуктопроводи або будують, експлуатують і ліквідують підземні виробки; споруди транспортних підприємств, організацій з підвищеними вимогами до рівня безпеки їх експлуатації (аеропорти, аеродроми, порти, метрополітени тощо); райони відповідальності України за організацію обслуговування повітряного руху.
Ці служби зобов'язані також обслуговувати рекреаційні зони та інші території у період масового відпочинку людей або заняття промислом та місця туристичної активності, водні об'єкти України (басейни Чорного та Азовського морів, річок Дніпро та Дунай).
Для ефективного здійснення своєї діяльності Закон визначає повноваження державних та комунальних, а також інших аварійно-рятувальних служб, які залежно від виконуваної роботи можна поділити на дві групи:
1) повноваження щодо запобігання надзвичайним ситуаціям;
2) повноваження щодо реагування на надзвичайні ситуації. Перша група повноважень визначає можливості:
а) обстежувати з метою профілактики виникнення надзвичайних ситуацій об'єкти та території, які підлягають обслуговуванню;
б) скасовувати власні погодження планів реагування на надзвичайні ситуації або їх окремі позиції у разі невідповідності фактичному стану об'єкта чи території;
в) подавати власникам підприємств, установ та організацій, органам виконавчої влади, місцевого самоврядування пропозиції щодо поліпшення протиаварійного стану об'єктів і територій та усунення виявлених порушень вимог безпеки;
г) безоплатно і безперешкодно одержувати від підприємств, установ та організацій, органів виконавчої влади, місцевого самоврядування інформацію, необхідну для виконання покладених на аварійно-рятувальну службу завдань.
Друга група повноважень аварійно-рятувальних служб передбачає:
а) безперешкодний доступ на об'єкти і території з метою виконання робіт, пов'язаних з ліквідацією надзвичайних ситуацій;
б) використання на договірних засадах засобів зв'язку, транспорту та інших матеріально-технічних ресурсів юридичних осіб для рятування людей та виконання термінових робіт або доставки у зони надзвичайних ситуацій особового складу, спеціального оснащення і вантажів;
в) вимагання від усіх осіб, які перебувають у зоні надзвичайної ситуації, додержання правил, запроваджених встановленими заходами безпеки;
г) участь у роботі комісій з розслідування причин виникнення надзвичайних ситуацій на об'єктах і територіях, що ними обслуговуються.
При цьому аварійно-рятувальні служби громадських організацій реалізують повноваження, викладені у п. «г» першої групи та п.п. «б—г» другої групи.
Законом України від 14 грудня 1999 р. «Про аварійно-рятувальні служби» передбачаються також обов'язки зазначених служб під час ліквідації надзвичайних ситуацій оперативно-тактичного та власне рятувально-ліквідаційного характеру:
а) оперативне визначення обстановки, що склалася внаслідок надзвичайних ситуацій, зони ураження об'єкта чи території і основних напрямків дій, пов'язаних з ліквідацією надзвичайної ситуації;
б) визначення небезпечних факторів;
в) створення необхідних умов для підтримання працездатності особового складу;
г) вжиття термінових заходів для пошуку і рятування людей на уражених об'єктах і територіях, надання невідкладної медичної та іншої допомоги потерпілим;
д) координація дій своїх аварійно-рятувальних формувань;
е) додержання особовим складом вимог правил безпеки під час проведення цих робіт;
є) оперативне усунення ускладнень, що виникають під час ліквідації надзвичайних ситуацій;
'ж) зосередження в зоні надзвичайної ситуації необхідних сил, засобів, резервів і своєчасне введення їх у дію за призначенням;
з) ведення оперативно-технічної документації та підготовка звіту про діяльність аварійно-рятувальних служб, пов'язану з ліквідацією надзвичайних ситуацій, що є складовою частиною матеріалів з розслідування цієї події чи факту, за формою, яка встановлюється МНС України за погодженням з іншими зацікавленими центральними органами виконавчої влади.
Організаційна структура аварійно-рятувальних служб включає органи управління та їх сили, тобто аварійно-рятувальні формування і допоміжні підрозділи, що забезпечують вирішення покладених на них завдань. До органів управління діяльністю аварійно-рятувальних служб належить Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать аварійно-рятувальні служби, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, громадські організації, юридичні особи, що створюють такі служби.
Чинним законодавством визначаються також органи координування діяльності аварійно-рятувальних служб та уповноважених керівників з ліквідації надзвичайної ситуації. До органів координування віднесено, зокрема, Кабінет Міністрів України та МНС України.
Уповноважені керівники з ліквідації надзвичайної ситуації призначаються відповідними органами залежно від її рівня. У разі виникнення надзвичайної ситуації державного рівня Кабінет Міністрів України призначає уповноваженим керівником першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем'єр-міністра чи керівника одного з центральних органів виконавчої влади або його першого заступника.
У разі виникнення надзвичайної ситуації регіонального рівня уповноважений керівник призначається відповідно Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною. Київською і Севастопольською міськими адміністраціями в особі першого заступника, або заступника голови відповідного підпорядкування, або керівника територіального органу з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення.
У разі виникнення надзвичайної ситуації місцевого рівня уповноваженим керівником призначається за рішенням районної державної адміністрації, виконавчого органу міської ради один із заступників керівника цього органу або керівник місцевого органу з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення.
Виникнення надзвичайної ситуації об'єктного рівня є підставою для призначення уповноваженого керівника виконавчим органом сільської, селищної ради або керівником підприємства, установи, організації в особі одного з керівників відповідної ради або вказаних юридичних осіб згідно із затвердженим розподілом обов'язків.
Уповноважений керівник з ліквідації надзвичайної ситуації утворює відповідний робочий орган — штаб, який і підпорядковує усі аварійно-рятувальні служби та формування, які залучаються до ліквідації надзвичайної ситуації. Його розпорядження є обов'язковими для всіх суб'єктів, що беруть участь у ліквідації надзвичайної ситуації, а також громадян і організацій, які перебувають у цій зоні.
Такі рішення приймаються ним щодо проведення евакуаційних робіт, залучення до аварійно-рятувальних робіт необхідних транспортних засобів, іншого майна підприємств, установ, організацій, що знаходяться у цій зоні, формувань аварійно-рятувальних служб громадських організацій та за згодою — щодо громадян, зупинення діяльності об'єктів, розташованих у зоні, обмеження доступу людей у зону, зупинення аварійно-рятувальних робіт у разі виникнення підвищеної загрози життю рятувальників та інших осіб, які беруть участь у ліквідації надзвичайної ситуації.
Після завершення ліквідаційних робіт він подає органу, що його призначив, звіт щодо прийнятих рішень і перебігу подій під час ліквідації надзвичайної ситуації та інформує про це відповідні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.
Особливим видом аварійно-рятувальних служб є Державна служба медицини катастроф, основним завданням якої є надання громадянам та рятувальникам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне, хімічне забруднення тощо) безкоштовної медичної допомоги.
Державна служба медицини катастроф утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 343', яка діє на підставі Положення про Державну службу медицини катастроф, затвердженого цією постановою.
Служба медицини катастроф складається з медичних сил і засобів та лікувальних закладів центрального і територіального рівнів незалежно від виду діяльності та галузевої належності, визначених центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я за погодженням з центральними органами виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міноборони, МВС, Мінтрансом, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
На державному рівні Державна служба медицини катастроф організовується в системі МОЗ України, а на територіальному -^ відповідно в системі МОЗ Автономної Республіки Крим, управлінь (відділів) охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Координацію роботи Служби медицини катастроф на державному рівні здійснює Центральна координаційна комісія МОЗ України, а на територіальному — відповідно Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські територіальні координаційні комісії, які діють на підставі Положення про координаційні комісії Державної служби медицини катастроф, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 3432.
До складу Служби медицини катастроф на державному рівні входять Український науково-практичний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, медичні формування, лікувальні заклади, визначені МОЗ України за погодженням з МНС, Міноборони, МВС, Мінтрансом, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також створені на базі цих закладів охорони здоров'я спеціальні бригади постійної готовності.
На територіальному рівні служба медицини катастроф об'єднує територіальні центри екстреної медичної допомоги, спеціалізовані бригади постійної готовності, медичні формування, лікувальні заклади, віднесені МОЗ України до цього рівня за погодженням з МОЗ Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також створені на базі цих закладів охорони здоров'я спеціалізовані територіальні бригади постійної готовності.
Відповідно до покладених завдань ця Служба здійснює комплекс профілактичних, лікувальних та інших заходів запобігання та реагування на надзвичайні ситуації.
До заходів запобігання можна віднести:
а) організацію і проведення комплексу санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів у районах екстремальних ситуацій;
б) координацію робіт, спрямованих на забезпечення готовності органів охорони здоров'я, визначених МОЗ України лікувальних закладів, системи зв'язку та оповіщення, медичних та спеціалізованих формувань і закладів Служби, та дію в екстремальних ситуаціях;
в) забезпечення створення та раціонального використання резерву матеріально-технічних ресурсів для проведення заходів Служби на центральному та територіальному рівнях;
г) проведення підготовки медичних і немедичних працівників, на яких покладено надання медичної допомоги в екстремальних ситуаціях;
д) здійснення науково-дослідних робіт, пов'язаних з удосконаленням форм і методів організації надання медичної допомоги по-страждалим в екстремальних ситуаціях;
е) участь у міжнародному співробітництві з проблем медицини катастроф.
Заходи реагування на надзвичайні ситуації передбачають:
а) надання постраждалим в надзвичайних (екстремальних) ситуаціях безоплатної екстреної медичної допомоги на догоспітальному та госпітальному етапах силами спеціалізованих бригад постійної готовності Служби;
б) забезпечення збереження здоров'я персоналу, який бере участь у ліквідації наслідків екстремальних ситуацій;
в) збір, аналіз, облік, надання інформації про медико-соціальні наслідки екстремальних ситуацій згідно з Тимчасовим регламентом надання інформації органами державної влади в рамках урядової інформаційно-аналітичної системи з питань надзвичайних ситуацій.
Служба медицини катастроф здійснює свою діяльність за планами медико-санітарного забезпечення населення у разі виникнення екстремальних ситуацій. На державному рівні такий план розробляється МОЗ України, розглядається Центральною координаційною комісією і затверджується Кабінетом Міністрів України, а на територіальному — плани затверджуються відповідно МОЗ Автономної Республіки Крим, управліннями (відділами) охорони здоров'я обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, розглядаються територіальними координаційними комісіями і затверджуються вищезазначеними органами.
При цьому треба зазначити, що координаційні комісії є постійно діючими дорадчими (позаштатними) органами, утвореними з метою узгодження складу та порядку використання в екстремальних ситуаціях медичних сил і засобів, визначених МОЗ України за погодженням зі спеціалізованими органами центральної та місцевої виконавчої влади.
Для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру відповідно до чинного законодавства можуть залучатися частини та підрозділи Збройних Сил України, інших військових формувань, легалізованих в Україні, з дотриманням умов, визначених Президентом України відповідно до Конституції України та чинних законів.
Деякі підходи щодо забезпечення екологічної безпеки на організаційно-функціональному рівні було сформульовано в Концепції створення єдиної державної системи запобігання і реагування на аварії, катастрофи та інші надзвичайні ситуації, схваленій постановою Кабінету Міністрів України від 7 липня 1995 р. № 501'. Метою створення цієї єдиної державної системи є забезпечення безпеки населення, навколишнього природного середовища, об'єктів і споруд та уникнення або зменшення на цій основі можливих економічних, соціальних та інших втрат суспільства від аварій, катастроф і інших надзвичайних ситуацій техногенного і природного походження.
Досягнення цієї мети передбачається шляхом розробки механізму регулювання техногенно-екологічної безпеки та за допомогою системних заходів, що здійснюватимуться міністерствами, відомствами. Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими органами місцевих рад і спрямовуватимуться на запобігання надзвичайним ситуаціям, підвищення готовності до них та ефективне реагування у разі їх виникнення.
Концепцією визначено основні завдання єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, аналіз яких дозволяє розглядати їх як логічну систему дій та заходів:
а) розроблення перспективної політики у запобіганні і реагуванні на надзвичайні ситуації та прийняття відповідних рішень;
б) розвиток нормативної бази для забезпечення нормального рівня техногенно-екологічної безпеки та підвищення ефективності реагування на надзвичайні ситуації;
в) планування та регулювання процесів досягнення визначених показників техногенно-екологічної безпеки;
г) прогнозування і виявлення потенційних джерел виникнення надзвичайних ситуацій;
д) розроблення можливих сценаріїв розвитку подій та відповідних планів реагування на них;
е) своєчасне інформування належних органів центральної і місцевої державної виконавчої влади та виконавчих органів міських, районних у містах рад про загрозу виникнення надзвичайних ситуацій;
є) створення, підтримка і забезпечення необхідного рівня готовності системи реагування на надзвичайні ситуації;
ж) здійснення заходів запобігання таким ситуаціям та поліпшення їх наслідків, забезпечення ефективності дій у надзвичайних ситуаціях та організація ліквідації їх наслідків;
з) розвиток і координація міждержавних відносин з питань регулювання техногенно-екологічної безпеки;
й) мінімізація ризику виникнення надзвичайних ситуацій, особливо з транскордонним впливом;
і) узгодження з іншими державами заходів реагування і взаємодопомоги у разі виникнення надзвичайних ситуацій;
ї) приведення системи екологічної безпеки в частині запобігання і реагування на надзвичайні ситуації у відповідність з міжнародними нормами і принципами.
Реалізація вищезазначених завдань передбачається на державному, регіональному, місцевому і об'єктному рівнях у всіх сферах управління техногенно-екологічної безпеки.
Відповідно до цього встановлюється і організаційна структура єдиної системи запобігання, склад якої створюють окремо визначені органи державної виконавчої влади усіх рівнів, до компетенції яких належать питання, пов'язані з безпекою та захистом населення, запобіганням, реагуванням на надзвичайні ситуації, а також Уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи міських, районних у містах рад, сили та засоби цих органів, включаючи фінансові, продовольчі, медичні, матеріально-технічні, відомчі системи зв'язку, оповіщення та інформаційного забезпечення.
Єдина система запобігання та реагування на загальнодержавному рівні передбачає:
а) створення Урядового кризового центру на основі діючої постійної Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій;
б) створення Урядової інформаційно-аналітичної системи з питань надзвичайних ситуацій у плані забезпечення техногенно-екологічної безпеки;
в) делегування функцій поточного управління єдиною системою запобігання спеціально уповноваженому центральному органу державної виконавчої влади;
г) визначення структурних підрозділів міністерств і відомств, які виконують функції запобігання і реагування на надзвичайні ситуації;
д) створення системи повідомлень про надзвичайні ситуації;
е) задіяння системи державного екологічного моніторингу потенційно небезпечних об'єктів;
є) створення системи взаємодії всіх ланок запобігання і реагування (загальнодержавного, регіонального, місцевого, об'єктного рівнів);
ж) створення системи технічної інтеграції.
Регіональний рівень системи запобігання і реагування включає:
а) діяльність регіональних кризових центрів, що створюються на основі діючих постійних комісій з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій;
б) функціонування регіональних інформаційно-аналітичних систем аналізу і прогнозу розвитку надзвичайних ситуацій;
в) діяльність Уряду Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій щодо забезпечення функціонування всієї інфраструктури єдиної системи;
г) виконання функцій запобігання та реагування на надзвичайні ситуації обласних підрозділів відповідних міністерств і відомств;
д) діяльність спеціалізованих формувань;
е) діяльність підсистем регіонального екологічного моніторингу потенційно небезпечних об'єктів, а також повідомлень про надзвичайні ситуації;
є) взаємодію із системою загальнодержавного, місцевого та об'єктного рівнів щодо запобігання і реагування на надзвичайні ситуації.
Місцевий рівень системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації (районний, міський) передбачає:
а) діяльність місцевих кризових центрів, що створюються на основі постійно діючих комісій з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій у технічно перевантажених районах і містах з підвищеним екологічним ризиком;
б) діяльність районних державних органів виконавчої влади, виконавчих органів міських рад щодо забезпечення всієї інфраструктури єдиної системи запобігання і реагування;
в) діяльність місцевих структурних підрозділів відповідних міністерств і відомств, що реалізують функції у цій сфері;
г) діяльність підсистем регіонального екологічного моніторингу потенційно небезпечних об'єктів та повідомлень про надзвичайні екологічні ситуації;
д) взаємодію з відповідними системами загальнодержавного, регіонального та об'єктного рівнів.
Об'єктний рівень системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації передбачає:
а) функціонування кризових протиаварійних структур, зокрема об'єктів атомної енергетики;
б) діяльність структурних підрозділів і окремих фахівців щодо реалізації вищезазначених функцій;
в) наявність системи вимог і регламентів з безпечної діяльності та функціонування екологічно небезпечних об'єктів;
г) задіяння підсистеми локального екологічного моніторингу потенційно небезпечних об'єктів та повідомлень про надзвичайні ситуації;
д) оцінку і регулювання екологічної безпеки об'єктів на базі впровадження автоматизованих інформаційних технологій;
е) взаємодію з іншими рівнями єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації.
З метою забезпечення ефективної діяльності єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації запроваджуються три режими її функціонування:
а) нормальної діяльності — функціонування у типових нормальних виробничих, санітарно-гігієнічних і екологічних умовах;
б) підвищеної готовності — функціонування системи у разі отримання прогнозу можливості погіршення виробничих, санітарно-гігієнічних, екологічних умов, що створюють загрозу виникнення надзвичайних екологічних ситуацій;
в) надзвичайного режиму — функціонування в умовах надзвичайних екологічних ситуацій.
Рішення про запровадження відповідного режиму функціонування єдиної системи запобігання і реагування залежно від масштабу екологічної загрози приймається керівниками міністерств і відомств, Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими органами міських рад за погодженням з відповідними кризовими центрами на основі нормативного акта, що визначає основні завдання, критерії, порядок запровадження відповідного режиму функціонування і взаємодії органів державної виконавчої влади.
Водночас визначено, що Урядовий кризовий центр є організаційною структурою, яка проводить роботу, пов'язану з координацією діяльності міністерств, відомств, Уряду Автономної Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій з питань запобігання і реагування на надзвичайні ситуації і наділення повноваженнями управління всім необхідним комплексом дій під час запровадження надзвичайного режиму.
У разі створення Урядового, регіональних і місцевих кризових центрів їм передаються повноваження відповідних Комісій з питань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій, які діють на основі положення, що затверджується в установленому порядку: про Урядовий кризовий центр — Кабінетом Міністрів України, регіональні і місцеві — Урядом Автономної Республіки Крим, відповідними органами державної виконавчої влади.
Важливою ланкою єдиної системи запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації є співпраця її організаційних структур з об'єднаннями громадян, професійними спілками, релігійними організаціями та об'єднаннями спеціальних формувань. Така співпраця передбачає:
а) інформування населення про стан екологічно небезпечних об'єктів, можливий ризик виникнення надзвичайних екологічних ситуацій та відповідні дії на випадок створення загрози;
б) організацію навчання населення з питань запобігання та реагування на надзвичайні ситуації;
в) винесення на обговорення громадськості проектів розміщення екологічно небезпечних об'єктів;
г) удосконалення механізму участі громадськості у плануванні системи попереджувальних заходів щодо виникнення надзвичайних ситуацій;
д) організацію взаємодії у розробленні планів дій населення у разі виникнення цих ситуацій;
е) залучення населення та громадськості до безпосередньої участі у здійсненні державних цільових програм щодо запобігання надзвичайним ситуаціям та зменшення втрат під час їх виникнення'і ліквідації;
є) надання допомоги у проведенні рятувальних та інших невідкладних робіт;
ж) організацію надання національними і міжнародними організаціями технічної, фінансової та гуманітарної допомоги населенню, яке потерпіло внаслідок надзвичайних екологічних ситуацій.
У системі попередження надзвичайних екологічних ситуацій чільне місце сьогодні відведено Національній системі сейсмічних спостережень та підвищення безпеки проживання населення у сейсмонебезпечних регіонах, яка відповідно до Програми її функціонування і розвитку, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 699', є складовою частиною Урядової інформаційно-аналітичної системи з питань надзвичайних ситуацій, інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та Ситуаційного центру при Президентові України.
Основною метою Програми є досягнення якісно нового рівня безпеки проживання населення у сейсмонебезпечних регіонах, зменшення людських жертв, матеріальних збитків та негативних наслідків для довкілля у разі природних та техногенних землетрусів.
Національна система сейсмічних спостережень та підвищення безпеки проживання населення у сейсмонебезпечних регіонах утворена постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1995 р. № 728' і діє на підставі положення про неї, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 6992. Вона передбачає підвищення безпеки проживання населення та експлуатації виробничих фондів у сейсмонебезпечних районах країни, здійснення контролю за дотриманням вимог міжнародних договорів України про обмеження та заборону випробувань ядерної зброї, вивчення сейсмічного і геогідродедифнаційного стану території України та сумісних держав, координацію діяльності органів виконавчої влади щодо забезпечення захисту населення, об'єктів і територій від землетрусів.
Функціонування Системи спрямоване на:
а) складання прогнозів землетрусів на основі проведення сейсмічних спостережень та аналізу їх результатів;
б) інформаційне забезпечення робіт із сейсмічного районування території України, оцінки потенційної сейсмічної небезпеки, сейсмічного будівництва, здійснення фундаментальних і прикладних досліджень стосовно вирішення проблем прогнозу землетрусів;
в) організацію Центрального банку геофізичних даних і забезпечення міжрегіонального та міжнародного обміну геофізичною інформацією;
г) оперативне визначення місця, часу, параметрів землетрусів, інших геофізичних явищ та ядерних вибухів, що сталися на іноземних випробувальних полігонах;
д) оперативне забезпечення центральних і місцевих органів виконавчої влади, Уряду Автономної Республіки Крим, території яких розташовані у сейсмонебезпечних районах, інформацією про землетруси та їх можливі наслідки;
е) розроблення карт сейсмічного районування території України, нормативних актів щодо функціонування і розвитку Системи захисту населення, об'єктів і територій України від впливу землетрусів.
В основу функціонування Системи покладено діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук та їх взаємодію на основі комплексного аналізу сейсмічних і геофізичних даних служб спостереження та охоронних мереж, спрямованих на здійснення оперативного контролю за сейсмічним станом та іншими геофізичними явищами, і забезпечення органів виконавчої влади та інших зацікавлених організацій інформацією про можливі землетруси та інші аналогічні геофізичні явища з оцінкою їх наслідків.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1995 р. № 728 встановлено, що до Національної системи сейсмічних спостережень і підвищення безпеки проживання населення у сейсмонебезпечних регіонах входять сили і засоби сейсмічних та сейсмо-прогностичних спостережень Національної академії наук, Міністерства оборони, Державного комітету у справах містобудування і архітектури (нині — Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики), Державного комітету по геології і використанню надр. Головного управління геодезії, картографії і кадастру при Кабінеті Міністрів України, Державного комітету по гідрометеорології (нині на основі цих та інших органів центральної виконавчої влади утворено Міністерство екології та природних ресурсів України), Національного космічного агентства України.
Структурно Система включає діяльність Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Комісії прогнозу землетрусів та оцінки сейсмічної небезпеки, Національного центру даних Системи, Геофізичної служби Національної академії наук, Служби моніторингу геофізичного середовища, Служби геодезичних спостережень Мінекоресурсів України, Системи гідрометеорологічних і географічних спостережень Мінекоресурсів України, Національного космічного агентства України, Служби сейсмічних і геодинамічних охоронних мереж спостереження Міністерства палива і енергетики України, Служби інженерно-сейсмометричних спостережень Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики та міжвідомчої наукової ради «Геодинаміка і прогноз землетрусів».
Зокрема, на Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи покладено:
а) координацію робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків великих та масштабних аварій і катастроф техногенного характеру та інших надзвичайних ситуацій, і діяльності центральних органів виконавчої влади щодо проведення пошуку і рятування людей, аварійно-рятувальних робіт;
б) оперативне інформування Кабінету Міністрів України через Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій на основі відомостей Національного центру даних Системи про місце і час землетрусів з інтенсивністю 3 і більше балів на території України та 6 і більше балів за кордоном;
в) повідомлення населення про загрозу виникнення і виникнення надзвичайних ситуацій, забезпечення належного функціонування територіальних і зональних систем оповіщення, організацію надання допомоги населенню України та інших держав, які потерпіли внаслідок надзвичайних ситуацій;
г) проведення заходів щодо забезпечення готовності сил штатів цивільної оборони до дій за призначенням, визначення спільно з центральними органами виконавчої влади, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями складу, місця розміщення та оснащення сил і засобів, призначених для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації;
д) участь у проведенні державної експертизи містобудівної документації та проектів будівництва техногенне небезпечних об'єктів.
Комісія прогнозу землетрусів та оцінки сейсмічної небезпеки створює і супроводжує прогнози бази даних, надає висновки про ступінь небезпеки землетрусів, які прогнозуються, та оцінку сейсмічної ситуації на території України, проводить прогнозування землетрусів та оперативний науковий аналіз достовірності прогнозу сильних землетрусів.
Національний центр даних Системи здійснює оперативне та методичне керівництво роботою сил і засобів спостереження і контролю Системи, приймання, редагування і накопичення геофізичних даних, які надходять від спостережувальних та охоронних мереж, обробку геофізичних даних і комплексний аналіз результатів обробки у реальному масштабі часу.
В той же час Центр забезпечує також накопичення отриманих геофізичних даних і результатів обробки, повторну комплексну обробку та інтерпретацію геофізичних даних, їх узагальнення; розвиток технічного, математичного і методичного оснащення Системи;
своєчасне подання Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи відомостей про аномальні геофізичні явища, що сталися або прогнозуються, та інформаційно-технічну взаємодію з міжнародними центрами і банками геофізичних даних.
Національне космічне агентство України* відповідно до наданих повноважень періодично забезпечує за допомогою національних космічних засобів зйомку необхідної поверхні Землі, що використовується для ідентифікації тектонічних порушень і їх розвитку у часі, та передачу Національному центру даних Системи інформації про результати постійних спостережень; створює і забезпечує функціонування мережі передачі даних об'єктів космічної інфраструктури; надає необхідний ресурс мережі для обміну інформацією в межах Системи та з міжнародними центрами геофізичних даних; створює і здійснює постійно діючий космічний комплекс для вивчення фундаментальних законів зв'язку процесів у літосфері, іоносфері та термосфері Землі для вирішення проблеми прогнозування землетрусів.
Поряд з цим Національне космічне агентство України супроводжує Банк даних геофізичних спостережень та забезпечує його взаємодію з Національним центром Системи; забез* печує через нього Міністерство з надзвичайних ситуацій та Геофізичну службу Національного космічного агентства України інформацією про місце і час землетрусів з інтенсивністю 3 і більше балів на території України та 6 і більше балів за кордоном; організовує і здійснює обмін геофізичною інформацією з Міжнародним центром даних Міжнародної системи моніторингу; бере участь спільно з Національним космічним агентством України у вирішенні завдань прогнозування землетрусів, у розробленні та впровадженні методичного забезпечення прогнозів землетрусів, функціонування і розвитку Системи, створення регіональних сейсмологічних мереж для забезпечення робіт щодо короткострокових прогнозів землетрусів.
Важливим напрямом його діяльності є здійснення контролю за дотриманням вимог міжнародних договорів України щодо обмеження та заборони випробовування ядерної зброї, випробовування ядерної зброї на іноземних випробувальних полігонах і проведення ядерних вибухів у мирних цілях, сейсмічною ситуацією, іншими геофізичними явищами у межах України та поза її межами, раціональною обстановкою у місцях розташування об'єктів спеціального контролю.
Міжвідомча наукова рада «Геодинаміка і прогноз землетрусів» визначає основні напрями та завдання наукових досліджень у сейсмоактивних регіонах, координує їх виконання у галузі глибинної побудови сейсмоактивних регіонів, сейсмології, сейсмологічного районування, прогнозу землетрусів, геодинаміки, варіації геофізичних полів, розробляє методологічні основи їх здійснення та рекомендації стосовно використання результатів наукових розробок.
Геофізична служба НАН України організовує і здійснює безперервні регіональні та локальні сейсмічні спостереження на території України, а також експедиційні спостереження в регіонах сейсмічної небезпеки та епіцентральні вишукування в зонах землетрусів, складає прогноз розвитку сейсмічних процесів у них; проводить регулярні високоточні геодезичні, геофізичні спостереження у сейсмоактивних регіонах для виявлення та аналізу аномальних деформацій земної кори, що передують землетрусам та їх супроводжують; веде облік сейсмічних даних, а також геофізичних даних Національного центру Системи, забезпечує прямий доступ до інформації про характер сейсмічної активності і тенденції її розвитку; видає сейсмографічні бюлетені та каталоги землетрусів, розробляє карти сейсмічного районування території України.
Важливим напрямком діяльності геофізичної служби є оперативне забезпечення через Національний центр даних Системи МНС і його регіональні центри, міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади відомостей про місце, час землетрусів з інтенсивністю 3 і більше балів на території України та 6 і більше балів — за кордоном, забезпечує інформацією про очікувані наслідки землетрусів, що сталися, та можливі наслідки прогнозованих землетрусів.
Ця служба здійснює також науково-методичне забезпечення робіт щодо функціонування та розвитку Системи, в тому числі нормативними актами у сфері сейсмічного районування, проводить інструментальні спостереження, оцінку сейсмічного ризику та ідентифікацію провісників землетрусів, їх прогноз, бере участь у модернізації технічного оснащення Системи, створенні регіональних сейсмологічних мереж, прогностичних полігонів для забезпечення робіт з короткотермінових прогнозів землетрусів.
Служба моніторингу геологічного середовища забезпечує режимні спостереження за геофізичними полями і гідрогеологічними характеристиками у свердловинах гідрогеодеформаційної мережі, здійснює комплексне геологічне картування території для детального сейсмічного районування, проводить таке районування за ступенем геодинамічної активності для перспективного прогнозування та їх господарського освоєння, визначає особливості глибинної побудови сейсмонебезпечних районів шляхом проведення комплексу геофізичних, геологічних, геохімічних та інших досліджень, бере участь в оцінці сейсмічної небезпеки.
У той же час Служба створює і веде банки гідрогеодеформаційної та геофізичної інформації, забезпечує їх взаємодію з Національним центром даних Системи, оперативно забезпечує Геофізичну службу НАН України інформацією щодо екзогеоди-намічної складової геологічного середовища для оцінки ступеня сейсмічної небезпеки у регіонах, у яких проводяться спостереження, розробляє і впроваджує методи вивчення провісників землетрусів на основі моніторингу геологічного середовища.
Служба геодезичних спостережень забезпечує проведення геодезичних та гравіметричних спостережень на геодинамічних полігонах, поповнення Національного центру даних Системи інформацією про геодезичний стан полігонів України, бере участь спільно з НАН України у вирішенні питань прогнозування землетрусів та створення глобальних і регіональних геодинамічних полігонів.
Система гідрометеорологічних і геофізичних спостережень здійснює приземні метеорологічні, озерні, морські, метеорологічні, авіаційні, агрометеорологічні, радіолокаційні, однометричні та інші спостереження і забезпечує гідрометеорологічною інформацією Національний центр даних Системи.
Служба інженерно-сейсмометричних спостережень забезпечує функціонування і розвиток Системи інженерно-сейсмометричних спостережень, проводить модернізацію їх технічного оснащення, забезпечує надання інформації про сейсмостійкість будинків і споруд, створює і супроводжує банк даних цих спостережень та забезпечує його взаємодію з Національним центром даних Системи, бере участь у розробці нормативних актів з цих питань, забезпечує проведення інструментальних спостережень, оцінює сейсмічний ризик, проводить комплексне геологічне картування для створення карт сейсмічного мікрорайонування та забезпечує через Національний центр даних Системи та Геофізичну службу прогностичною інформацією про ступінь руйнування будівельних конструкцій.
Служба сейсмічних і геодинамічних охоронних мереж спостереження організовує і забезпечує безперервні режимні спостереження за геодинамічними та сейсмічним станом в районах розташування радіаційне небезпечних об'єктів з метою оцінки реальної сейсмостійкості цих об'єктів та реагування їх на сейсмічні та інші геодинамічні впливи, створює банк даних про такі впливи на радіаційне небезпечні об'єкти і забезпечує його взаємодію з Національним центром даних Системи.
Зазначена служба розробляє рекомендації і пропозиції щодо підвищення ефективності її функціонування у складі Системи, недопущення та зменшення збитків від аварій, катастроф на енергетичних об'єктах, пов'язаних з землетрусами і катастрофічними геодинамічними явищами, а також оперативно забезпечує через Національний центр даних Системи Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та Геофізичну службу НАН України інформацією про катастрофічні зміни сейсмічного та геодинамічного стану в районах розташування радіаційне небезпечних об'єктів і наслідки їх впливу на ці об'єкти.
З метою об'єднання, поширення та використання міжнародного досвіду у сфері прогнозування та експертної оцінки рівня ризику виникнення надзвичайних ситуацій, запобігання їм на потенційно небезпечних підприємствах, а також сприяння виконанню Україною зобов'язань за міжнародними договорами і угодами в галузі техногенно-екологічної безпеки постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1996 р. № 1259' схвалено Концепцію створення і діяльності Європейського центру техногенної безпеки (ТЕ8ЕС)*.
Метою створення Центру є об'єднання і концентрація зусиль та наукового потенціалу світових науково-дослідних технологічних центрів і лабораторій для розроблення технічних засобів і технологій (у тому числі конверсійних), визначення підходів щодо оцінки промислового ризику потенційно небезпечних видів діяльності та здійснення відповідних заходів запобігання і ефективного подолання наслідків надзвичайних екологічних ситуацій техногенного походження.
Створення Центру передбачає також впровадження надійного механізму залучення світового наукового потенціалу до проведення науково-технологічних досліджень на об'єктах підвищеного промислового ризику, координацію методологічної, технічної, фінансової допомоги, використання в Україні світового досвіду у вирішенні проблем техногенної безпеки, налагодження партнерських і ділових зв'язків між українськими вченими і науково-дослідними установами та провідними світовими науково-дослідними центрами і лабораторіями в цій сфері, а також створення ефективного механізму інтеграції у світове наукове співтовариство української прикладної науки в сфері техногенної безпеки.
Центр створюється шляхом укладання міжнародного установчого договору, що визначає зобов'язання сторін. Його вищим органом є Рада засновників, що проводить свою діяльність у формі засідань, періодичність проведення яких визначається Статутом Центру, який затверджується Радою засновників.
Поточне управління діяльністю Центру покладається на Раду директорів, яку очолює виконавчий директор. Склад Ради директорів та кандидатура виконавчого директора затверджуються Радою засновників.
Засновники Центру сплачують фінансові внески на спеціальний рахунок, які використовуються на цільову реалізацію його завдань. Розмір і порядок сплати внесків визначається установчим договором.
Учасниками Центру можуть бути держави, організації, установи, окремі особи, які сплачують вступні та регулярні внески до його бюджету. Вклад України може полягати у наданні приміщень, відведенні земельних ділянок, полігонів, об'єктів досліджень, створення належних умов для його функціонування, проживання та відпочинку персоналу Центру.
Діяльність Центру спрямовується на виконання наступних завдань:
а) визначення пріоритетів розроблення законодавства у сфері техногенної безпеки і промислового ризику;
б) аналіз стану небезпечних підприємств, оцінка їх промислового ризику з використанням різноманітних методів, які застосовуються у світовій практиці;
в) створення бази даних міжнародних експертів у сфері оцінки промислового ризику за напрямками спеціалізації;
г) систематизацію та класифікацію промислових аварій, що сталися, аналіз проблем страхування та компенсації збитків;
д) розроблення та удосконалення моделей підготовки фахівців у сфері ризикології.
Основними напрямами діяльності Центру техногенної безпеки є визначення пріоритетних проблем у сфері розроблення практичних технічних засобів, технологій, підходів для запобігання, пом'якшення і ефективного подолання наслідків надзвичайних ситуацій; проведення аналізу техногенної безпеки виробництв, об'єктів, установок, які проектуються, будуються або вже функціонують; розробка, доробка, адаптація технічних засобів і технологій для використання в небезпечних умовах; оцінка промислового ризику потенційно небезпечних видів діяльності.
Складовою частиною діяльності Центру є пошук шляхів застосування конверсійних технологій і обладнання для вирішення проблем протидії аваріям та катастрофам; випробування систем і елементів обладнання, конструкцій в штучних аварійних умовах для опрацювання рекомендацій щодо підвищення безпеки діючих об'єктів та тих, що проектуються.
Важливою сферою його діяльності є накопичення та поширення досвіду оцінки промислового ризику у тісній співпраці з відповідними світовими науково-дослідними центрами і лабораторіями, участь в міжнародних програмах підготовки спеціалістів'у зазначеній сфері.
Новаційною організаційно-правовою формою вирішення питань екологічної безпеки є структурно-функціональна діяльність Регіонального екологічного центру «РЕЦ-Київ»*, утвореного відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2000 р. № 689 на виконання Угоди між Україною та Сполученими Штатами Америки, укладеної у м. Вашингтоні 8 грудня 1999 р.
Регіональний екологічний центр відповідно до свого Статуту, затвердженого тією ж постановою Кабінету Міністрів України, є незалежною, самоврядною, неприбутковою і неполітичною установою, діяльність якої у сфері екологічних відносин має міжнародний характер, діє на правах юридичної особи. Його мета — сприяння вирішенню екологічних проблем в Україні та суміжних державах, досягнення безпечного стану довкілля, забезпечення екологічних прав громадян, підтримка розвитку в Україні та інших державах демократичного громадянського суспільства.
Діяльність РЕЦ має спрямовуватися на підтримку ініціатив, які передбачають вирішення конкретних екологічних проблем, зокрема з питань безпеки довкілля, організації, фінансування та проведення досліджень актуальних екологічних проблем, організації відкритих слухань та обговорень актуальних екологічних проблем і екологічної політики, сприяння участі громадськості у процесі підготовки рішень з питань екологічної безпеки, заходів щодо освіти, розвитку потенціалу зацікавлених юридичних і фізичних осіб.
Важливим напрямом діяльності РЕЦ є вдосконалення екологічного інформування, зокрема поширення інформації з питань екологічної безпеки та сталого розвитку, результатів наукових досліджень у цій сфері; сприяння розширенню форм доступу до існуючих національних і міжнародних баз даних; створення нових баз даних; видання відповідних бюлетенів та іншої друкованої інформації; зміцнення регіонального співробітництва на урядовому та неурядовому рівнях; надання грантів та участь з іншими аналітичними центрами у розробці грантових програм для регіональних і транскордонних: проектів; надання допомоги у справі участі України в міжнародному екологічному співробітництві та ін.
Вищим органом управління РЕЦ є Правління, члени першого складу якого визначаються на засадах консенсусу за участю представників сторін Угоди. До Правління входять представники Профільного комітету Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Кабінету Міністрів України, органів місцевого самоврядування та їх об'єднань, уповноважені органи сторін Угоди, які є донорами.
Правління обирає зі своїх членів Голову на один рік, але не більше ніж на 2 строки підряд. Голова репрезентує РЕЦ у відносинах з іншими органами, установами, підприємствами, організаціями в Україні та за її межами, підписує прийняті Правлінням рішення, скликає його засідання тощо. Рішення Правління приймаються більшістю від його складу за умови, що у засіданні бере участь не менше половини складу Правління.
Поточне керівництво діяльністю РЕЦ здійснює його Виконавчий директор, який призначається Правлінням на три роки з можливістю продовження його повноважень на той же термін. На нього покладається організація виконання рішень Правління, довгострокове та поточне планування діяльності, звітність, включаючи інформацію про надані гранти, що отримані на використані кошти; розроблення для затвердження Правлінням бюджету, підготовка пропозицій щодо форм та обсягів матеріального забезпечення проектів і програм, вирішення інших організаційних питань, укладання контрактів про надання грантів, розпорядження коштами та інші повноваження відповідно до законодавства і установчих документів.
Дорадчим органом Правління є Форум, який утворюється з метою сприяння у питаннях формування його політики, визначення основних напрямів діяльності, розвитку зв'язків з природоохоронною та науковою діяльністю, органами державної влади, місцевого самоврядування, іншими підприємствами, установами, організаціями, та для популяризації діяльності РЕЦ, виконання його завдань.
Форум утворюється на паритетних конкурсних засадах у складі ЗО найвідоміших діячів громадських екологічних організацій, науковців, підприємців, державних діячів з урахуванням їхніх знань, досвіду, що можуть бути використані на потреби РЕЦ та його діяльності у сфері збереження довкілля.
Форум з метою підготовки пропозицій щодо розвитку діяльності РЕЦ може утворювати відповідні комісії. Висновки та рекомендації Форуму є обов'язковими для розгляду Правлінням. Його засідання проводяться один раз на рік для обговорення річного звіту та розробки пропозицій до перспективних планів РЕЦ.
Фінансова діяльність РЕЦ здійснюється за рахунок грантів та іншої допомоги державних фондів, міжнародних організацій, добровільних пожертвувань фізичних та юридичних осіб, інших держав та міжнародних організацій, коштів державного та місцевих бюджетів, які можуть надаватися РЕЦ в установленому порядку за договорами з їх розпорядниками для виконання загальнодержавних, регіональних і місцевих екологічних програм і проектів, інших не заборонених законом джерел, які мають спрямовуватися на виконання завдань РЕЦ у сфері забезпечення екологічної безпеки.
Викладене дозволяє констатувати, що на сьогодні в Україні створені юридичні засади різноманітних організаційно-правових форм попередження настання екологічної небезпеки внаслідок дії стихійних сил природи або техногенного негативного екологічного впливу, які здатні створювати надзвичайні екологічні ситуації. Їх сукупність створює Систему запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації.
Проте, як системне утворення, правова організація попередження екологічної небезпеки потребує суттєвого нормативно-правового вдосконалення, інтеграції та комплексного підходу без розпорошення діяльності організаційних структур на виконання ними вимог забезпечення екологічної безпеки незалежно від джерела походження екологічної небезпеки та створення надзвичайних екологічних ситуацій.
Йдеться, насамперед, про доцільність уніфікації понять «екологічна небезпека», «природна небезпека», «сейсмічна небезпека», «техногенно-екологічна небезпека», «техногенна небезпека», «промислова небезпека», різноманітність найменувань яких відображає поліфонію теоретичних підходів, закладених у зміст регулювання однорідних або близьких правовідносин, точки суміжного перетину яких не визначені у чинному законодавстві, і механізм дії яких спрямований на створення безпечних умов існування людини, середовища її життєдіяльності та якісного довкілля, унеможливлення створення загрози для самого довкілля, здоров'я і життя громадян залежно від джерел походження небезпеки та правових зв'язків, в яких вони перебувають із володільцями джерел підвищеної екологічної небезпеки чи суб'єктами здійснення екологічно небезпечної діяльності.
У чинному законодавстві, переважно на рівні підзаконно-нор-мативно-правового регулювання, й досі простежується диференційований підхід щодо забезпечення екологічної безпеки стосовно створення загрози від природної стихії та окремо від дій техногенних чинників, а тому пропонуються і відповідні організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки.
Незважаючи на різноманітні організаційно-правові форми упередження екологічної загрози, наявні засоби та способи запобігання реально не забезпечують відвернення екологічної загрози як від природної стихії, так і від техногенного впливу, а тому говорити про високий рівень ефективності організаційно-правового забезпечення немає підстав. Також не вдається за допомогою наявних організаційно-правових форм унеможливити настання надзвичайних екологічних ситуацій внаслідок природної стихії.
Певною мірою це зумовлено тим, що зазначена сфера функціональної діяльності органів держави є простим доповненням до їх правового становища, її здійснення ще не забезпечено науково, технічно, технологічно, фінансове.
Дається взнаки й та обставина, що правова організація попередження надзвичайних екологічних ситуацій перебуває на стадії свого становлення й формування, вироблення стратегії і тактики, запровадження новаційних форм та методів діяльності.
У цьому зв'язку вважаю за доцільне на законодавчому рівні визнати діяльність шодо запобігання та реагування на надзвичайні ситуації пріоритетною діяльністю органів центральної та місцевої виконавчої влади, спеціально уповноважених міністерств у цій сфері, такою, що спрямована на забезпечення національної (в тому числі екологічної) безпеки та права громадян на таку безпеку, життя та здоров'я населення.
Це, в свою чергу, має обумовити встановлення абсолютної відповідальності цих органів за зволікання в реалізації вимог законодавства та порушення відповідних суб'єктивних прав громадян України, включаючи й компенсацію відповідної шкоди (моральної та матеріальної), що заподіюється внаслідок невиконання функціональної діяльності відповідними структурами.
Глава 4
Правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій та гарантії прав потерпілих громадян
Питання до теми:
1. Поняття зон надзвичайних екологічних ситуацій та його юридичне значення.
2. Підстави, порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації та її правовий режим.
3. Особливості правового режиму зон, встановлених на радіоактивне забруднених територіях.
4. Правовий статус і соціальний захист громадян, які постраждали від надзвичайних екологічних ситуацій.
§ 1. Поняття зон надзвичайних екологічних ситуацій та його юридичне значення
Згідно із Законом України від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»' зона надзвичайної екологічної си-туадії — це окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна ситуація.
Згідно зі ст. 1 зазначеного Закону надзвичайна екологічна ситуація — це надзвичайна ситуація, при якій на окремій місцевості сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави. Під негативними змінами в навколишньому природному середовищі розуміється втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах.
Законодавство про зону надзвичайної екологічної ситуації базується на Конституції України і складається із законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про аварійно-рятувальні служби», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» та інших законів, а також прийнятих відповідно до них підзаконних нормативно-правових актів.
Визначення зон надзвичайних екологічних ситуацій міститься в законодавстві України. Так, згідно зі ст. 65 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» рішенням Верховної Ради України окремі території держави можуть оголошуватись зонами екологічної катастрофи, зонами підвищеної екологічної небезпеки чи відноситись до інших категорій зон надзвичайних екологічних ситуацій.
Зонами екологічної катастрофи оголошуються території, де внаслідок діяльності людини чи руйнівного впливу стихійних сил природи виникли стійкі або необоротні негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що призвели до неможливості проживання на них населення і ведення господарської діяльності.
Зонами підвищеної екологічної небезпеки оголошуються території, де внаслідок діяльності людини або руйнівного впливу стихійних сил природи в навколишньому природному середовищі на тривалий час виникли негативні зміни, що ставлять під загрозу здоров'я людини, збереження природних об'єктів і обмежують ведення господарської діяльності.
До інших категорій зон надзвичайних екологічних ситуацій прийнято, зокрема, відносити зони екологічного лиха.
Зонами екологічного лиха оголошуються території, де в результаті господарської чи іншої діяльності відбулися глибокі необоротні негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що загрожують здоров'ю населення, стану природних екологічних систем, генетичних фондів рослинного і тваринного світу.
Зони екологічного лиха і зони надзвичайних екологічних ситуацій — явища одного порядку. І ті й інші входять до категорії екологічних катастроф', які становлять собою стрибкоподібні зміни, що виникають як раптова відповідь системи на повільні (плавні) зміни зовнішніх умов2. У рамках теорії усталеності під екологічною катастрофою розуміється перехід з одного квазіусталеного стану до іншого.
Прийнято вважати, що зони надзвичайних екологічних ситуацій відрізняються від зон екологічного лиха за швидкістю переходу: у першому випадку зміни відбуваються швидше, у другому — повільніше; перші — переважно техногенні, а другі — мають природне або антропогенно-природне походження. Однак ці відмінності не є принциповими. Відомі зони екологічного лиха, в яких зміни відбувалися швидко і мали техногенне походження (наприклад, в результаті аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р. — протягом кількох днів). Є також зони екологічного лиха, які формувалися протягом багатьох років і мають антропогенно-природне походження.
Однак існує думка, що з правової точки зору виділення зон надзвичайних ситуацій, окрім зон екологічного лиха, є • неправомірним'.
Крім того, існують певні труднощі в ідентифікації зон екологічного лиха в природних, з одного боку, і в міських та індустріальних системах, з іншого. На думку окремих учених, необхідно застосовувати різну термінологію при кваліфікації зон крайнього неблагополуччя в природних системах, де вони розглядаються біоцентрично, та в міських й індустріальних, де підхід до їх виділення антропоцентричний.
Визначення зон екологічного неблагополуччя в природних системах ієрархічне, ідентифікації допомагає виділення різних рівнів екологічного неблагополуччя2.
Зона екологічного лиха — територія з повною втратою продуктивності відновлювальних ресурсів, необоротним порушенням екосистем, де проживання населення неможливе. Територія повністю виключається з господарського використання і вимагає докорінного поліпшення і реабілітації.
Зони екологічної кризи — територія з сильним (різким) зниженням продуктивності і втратою усталеності, важко зворотними порушеннями екосистеми, що загрожують здоров'ю місцевого населення і передбачають лише вибіркове їх господарське використання і планування глибокого покращання.
Зона екологічного ризику — територія з помітним зниженням продуктивності і усталеності екосистем, максимумом нестабільності, що веде в подальшому до спонтанної деградації екосистем, але ще з оборотним поліпшенням, що передбачають скорочення господарського використання і планування поверхового покращання.
Визначення зон екологічного неблагополуччя в міських й індустріальних системах складніше і менш розроблене. Правомірно говорити в них про зони високого і дуже високого екологічного ризику.
Зони дуже високого екологічного ризику — населені й індустріальні системи та прилеглі до них території, де в результаті господарської чи іншої діяльності людини відбулися глибокі й необоротні зміни навколишнього середовища, які викликали масове погіршення здоров'я населення, ризиковане проживання людей, падіння економічного потенціалу території, небезпечне функціонування виробництва і транспорту, що вимагають радикальних змін структури виробництва і екологічної реабілітації середовища проживання населення. Такі території за необхідності можуть бути оголошені зонами надзвичайних екологічних ситуацій.
Зона високого екологічного ризику — населені й індустріальні системи та прилеглі до них території, де в результаті господарської чи іншої діяльності людини відбулися стійкі негативні важкозворотні зміни навколишнього середовища, що становлять загрозу здоров'ю населення, утруднюють безпечне функціонування виробництва і транспорту, вимагають суттєвого покращення структури виробництва і середовища проживання.
Зони підвищеного екологічного ризику — населені, індустріальні й природні системи, де в результаті господарської чи іншої діяльності людини відбулися помітні негативні, але ще зворотні (оборотні) зміни навколишнього середовища, які вимагають поверхового покращання структури виробництва і середовища проживання населення, що зводиться лише до дотримання дисципліни виробництва, охорони праці і дотримання норм екологічних вимог щодо навколишнього середовища.
Критерії зон екологічного ризику, кризи і лиха. При оцінці екологічного неблагополуччя населених й індустріальних систем в першу чергу використовують медико-біологічні критерії, такі, як погіршення здоров'я населення, збільшення дитячої смертності й смертності новонароджених, збільшення вроджених вад і різноманітних видів захворювання, перевищення в біосубстратах людини токсичних хімічних речовин тощо. Однак такі показники не завжди об'єктивні і залежать від соціально-економічних умов, етнічної структури населення, якості медичного обслуговування і медичної статистики. Тому для класифікації зон екологічного неблагополуччя міських й індустріальних систем велике значення має оцінка забруднення атмосферного повітря, питної води, грунтів, селітебних і прилеглих до них територій, які визначаються більш об'єктивними і незалежними методами.
При оцінці екологічного неблагополуччя природних систем використовуються біотичні показники найбільш чутливих компонентів екосистеми: рослинності, тваринного світу і грунтів. Це більше 60 показників з різною поширеністю, достовірністю і значущістю. Поєднання біотичних критеріїв із показниками забруднення повітряного простору, вод, виснаження ресурсів, деградації водних систем і геоекологічних порушень дозволяє проводити класифікацію зон екологічного неблагополуччя.
Зони екологічного лиха, зони високого екологічного ризику виникали в Україні, як правило, не з вини населення і не з вини природи, а в результаті варварського використання ресурсів, нерозумного планування, дефектів будівництва та ін.
Як показує досвід екологічних експертиз, регулярне спостереження за екологічною ситуацією, упорядкування господарського використання природних ресурсів, розвиток соціальне орієнтованої структури виробництва дає суттєвий екологічний ефект і призводить у зонах надзвичайних екологічних ситуацій до помітного покращення екологічного стану і до переведення зон екологічного лиха і дуже високого екологічного ризику в зони екологічної кризи і зони підвищеного екологічного ризику, а потім останніх — у зони помірного ризику.
Особливої актуальності в зв'язку з зазначеним набувають вимоги ст. 66 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», що стосуються запобігання аваріям і ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків.
При проектуванні й експлуатації господарських та інших об'єктів, діяльність яких може шкідливо вплинути на навколишнє природне середовище, розробляються і вживаються заходи щодо запобігання аваріям, а також ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків.
Державні органи з нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості, ядерній енергетиці разом із спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів систематично проводять перевірку стану екологічно небезпечних об'єктів та виконання заходів і вимог щодо їх безпечної експлуатації.
Перелік екологічно небезпечних об'єктів визначається Міністерством екології та природних ресурсів України.
У разі аварії, що спричинила забруднення навколишнього природного середовища, підприємства, установи, організації зобов'язані негайно приступити до ліквідації її наслідків. Одночасно посадові особи або власники підприємств, керівники установ і організацій зобов'язані повідомляти про аварії і заходи, вжиті для ліквідації їх наслідків, органам державної виконавчої влади, органам охорони здоров'я, спеціально уповноваженим державним органам управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів.
Позитивним кроком, спрямованим на вирішення проблем, виникнення яких пов'язане з надзвичайними екологічними ситуаціями, є прийняття Закону України від 8 червня 2000 р. «Про захист населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру»', який містить визначення таких важливих термінів, як:
— надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру — порушення нормальних умов життя і діяльності людей на окремій території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, спричинене аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою небезпечною подією, в тому числі епідемією, епізоотією, епіфітотією, пожежею, яке призвело (може призвести) до неможливості проживання населення на території чи об'єкті, ведення там господарської діяльності, загибелі людей та/або значних матеріальних втрат;
— зона надзвичайної ситуації — окрема територія, де склалася надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру;
— аварія — небезпечна подія техногенного характеру, що спричинила загибель людей або створює на об'єкті чи окремій території загрозу життю та здоров'ю людей і призводить до руйнування будівель, споруд, транспортних засобів, порушення виробничого або транспортного процесу чи завдає шкоди довкіллю;
— катастрофа — велика за масштабами аварія чи інша подія, що призводить до тяжких наслідків;
— об'єкт підвищеної небезпеки — об'єкт, який згідно із законом вважається таким, на якому є реальна загроза виникнення аварій та/або надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру.
Надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру класифікуються за характером походження, ступенем поширення, розміром людських втрат та матеріальних збитків.
Залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на території України, визначаються такі види надзвичайних ситуацій:
— надзвичайні ситуації техногенного характеру — транспортні аварії (катастрофи), пожежі, неспровоковані вибухи чи їх загроза, аварії з викидом (загрозою викиду) небезпечних хімічних, радіоактивних, біологічних речовин, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпечення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах тощо;
— надзвичайні ситуації природного характеру — небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні морські та прісноводні явища, деградація грунтів чи надр, природні пожежі, зміна стану повітряного басейну, інфекційна захворюваність людей, сільськогосподарських тварин, масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками, зміна стану водних ресурсів та біосфери тощо;
— надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру — пов'язані з протиправними діями терористичного і антиконсти-туційного спрямування: здійснення або реальна загроза терористичного акту (збройний напад, захоплення і затримання важливих об'єктів, ядерних установок і матеріалів, системи зв'язку та телеко-мунікацій, напад чи замах на екіпаж повітряного або морського судна), викрадення (спроба викрадення) чи знищення суден, захоплення заручників, встановлення вибухових пристроїв у громадських місцях, викрадення або захоплення зброї, виявлення застарілих боєприпасів тощо;
— надзвичайні ситуації воєнного характеру, пов'язані з наслідками застосування зброї масового ураження або засобів ураження, під час яких виникають вторинні фактори ураження населення внаслідок зруйнування атомних і гідроелектричних станцій, складів і сховищ радіоактивних і токсичних речовин та відходів, нафтопродуктів, вибухівки, транспортних та інженерних комунікацій тощо.
За нормами Положення про класифікацію надзвичайних ситуацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1998 р. № 1099', у процесі визначення рівня надзвичайної ситуації послідовно розглядаються три групи факторів: територіальне поширення; розмір заподіяних (очікуваних) економічних збитків та людських втрат; класифікаційні ознаки надзвичайних ситуацій.
За територіальним поширенням, обсягами заподіяних або очікуваних збитків, кількості людей, які загинули, за класифікаційними ознаками визначаються чотири рівні надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру — державний, регіональний, місцевий та об'єктний.
Залежно від територіального поширення та обсягів технічних і матеріальних ресурсів, що необхідні для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації:
— до державного рівня відноситься надзвичайна ситуація, яка розвивається на території двох або більше областей (Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя) або загрожує транскордонним перенесенням, а також у разі, коли для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості окремої області (Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя), але не менше одного відсотка обсягу видатків відповідного бюджету;
— до регіонального рівня відноситься надзвичайна ситуація, що розгортається на території двох або більше адміністративних районів (міст обласного значення), Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя або загрожує перенесенням на територію суміжної області України, а також у разі, коли для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості окремого району, але не менше одного відсотка від обсягу видатків відповідного бюджету;
— до місцевого рівня відноситься надзвичайна ситуація, яка виходить за межі потенційно небезпечного об'єкта, загрожує поширенням самої ситуації або її вторинних наслідків на довкілля, сусідні населені пункти, інженерні споруди, а також у разі, коли для її ліквідації необхідні матеріальні і технічні ресурси в обсягах, що перевищують власні можливості потенційно небезпечного об'єкта, але не менше одного відсотка від обсягу видатків відповідного бюджету. До місцевого рівня також належать всі надзвичайні ситуації, які виникають на об'єктах житлово-комунальної сфери та інших, що не входять до затверджених переліків потенційно небезпечних об'єктів;
— до об'єктного рівня відносяться всі надзвичайні ситуації, які не визначаються вищезазначеними дефініціями.
У разі, коли наслідки аварії (катастрофи) можуть бути віднесені до різних галузей або конкретних, видів надзвичайних ситуацій, остаточне рішення щодо її класифікації приймає комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій на тому рівні, до якого відноситься ця ситуація.
Особливості оцінки та реагування на надзвичайні ситуації воєнного характеру визначаються законодавством, окремими нормативними і відповідними оперативними та мобілізаційними планами.
Для кожного виду надзвичайних ситуацій міністерства та інші центральні органи виконавчої влади розробляють конкретні класифікаційні ознаки (фізичні, хімічні, технічні, статистичні та інші) і спеціальні ознаки, що характеризують загрозу або виникнення надзвичайної ситуації, а також три значення кожної ознаки, що визначають:
— порогове значення ознаки, перевищення якої відносить ситуацію до рангу надзвичайних і вимагає від оперативного чергового персоналу потенційно небезпечного об'єкта або диспетчерської служби населеного пункту чи адміністративного району повідомити про це (без зупинки робіт з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації, що виникла) оперативних чергових і штаби Цивільної оборони району та області для прийняття першого рішення щодо віднесення ситуації до відповідного рівня;
— порогове значення ознаки, у разі досягнення чи перевищення якої регіональні органи повинні негайно повідомити про факт надзвичайної ситуації галузеві міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, на об'єкті яких виникла ця ситуація, а також оперативного чергового Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС), терміново залучити до ліквідації надзвичайної ситуації необхідні сили та засоби, в тому числі аварійно-рятувальні формування з інших адміністративних районів (міст);
— порогове значення ознаки, у разі досягнення чи перевищення якої вимагається термінове залучення до реагування на надзвичайну ситуацію необхідних сил та засобів, матеріальних та технічних ресурсів або резервів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, на об'єктах яких виникла ця ситуація, включаючи аварійно-рятувальні формування з інших районів та підприємств, а також МНС, яке у разі потреби залучає до ліквідації надзвичайної ситуації необхідні сили та засоби військ і спеціалізованих формувань цивільної оборони, координує зусилля всіх залучених організацій, несе відповідальність за своєчасне, повне і адекватне реагування на надзвичайну ситуацію.
Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи несе відповідальність за своєчасність затвердження класифікаційних ознак і карт окремих видів надзвичайних ситуацій, узагальнення матеріалів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, видання Державного класифікатора надзвичайних ситуацій, забезпечення ним всіх міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, своєчасне його доповнення і періодичне, не рідше одного разу на два роки, коригування.
§ 2. Підстави, порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації та її правовий режим
Згідно зі ст. 5 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»' підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:
— значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством;
— виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів;
— негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території, які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави;
— негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;
— значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін в навколишньому природному середовищі.
Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення Президента України.
Згідно з законодавством Кабінет Міністрів України вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на підставі пропозицій центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання екологічної безпеки, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або за власною ініціативою.
Крім того, оголошення окремої місцевості Автономної Республіки Крим зоною надзвичайної екологічної ситуації або окремих її місцевостей може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
В Указі Президента України про оголошення окремої місцевості
зоною надзвичайної екологічної ситуації зазначаються:
— обставини, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації;
— обгрунтування необхідності оголошення окремої місцевості
зоною надзвичайної екологічної ситуації;
— межі території, на якій оголошується зона надзвичайної екологічної ситуації;
— заходи щодо організаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення життєдіяльності населення в зоні надзвичайної екологічної ситуації;
— основні заходи, що запроваджуються для подолання наслідків
надзвичайної екологічної ситуації;
— обмеження на певні види діяльності в зоні надзвичайної екологічної ситуації;
— час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголошується такою зоною.
Указ Президента України про оголошення окремої місцевості
зоною надзвичайної екологічної ситуації негайно доводиться до відома населення через засоби масової інформації та систему
оповіщення цивільної оборони.
В межах зони надзвичайної екологічної ситуації встановлюється особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.
Запровадження відповідного правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає виділення державою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану та відшкодування завданих збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для державних потреб, реалізацію комплексних та цільових програм громадських робіт.
Статтею 8 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» передбачено, що за наявності достатніх підстав у межах зони надзвичайної екологічної ситуації може бути введено правовий режим надзвичайного стану в порядку, встановленому Законом України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану»'.
Законодавством передбачено, що органи виконавчої влади. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації здійснюють повноваження, надані їм Конституцією України та законами України, і забезпечують додержання правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації та виконання заходів, які передбачені Законом України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» та актами Президента України.
Дія правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації може бути достроково припинена Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України у разі усунення обставин, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, виконання заходів, яких необхідно було вжити для нормалізації екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації.
Що ж стосується Автономної Республіки Крим, то припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації на території Автономної Республіки Крим або в окремих її місцевостях може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Подання Кабінету Міністрів України про дострокове припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації готуються з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади.
Ї достроковим припиненням дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації така територія не вважається зоною надзвичайної екологічної ситуації.
Зміна правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації проводиться з дотриманням вимог, встановлених ст. 6 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації».
Зазначений Закон, зокрема ст. 10, визначає заходи, що можуть здійснюватися в зоні надзвичайної екологічної ситуації.
Запровадження правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає обов'язкове виділення коштів з державного та місцевого бюджетів, резервного фонду Кабінету Міністрів України чи інших джерел, не заборонених вищезазначеним Законом. За недостатністю цих коштів Кабінет Міністрів України подає Президенту України законопроект про зміни до Державного бюджету України, який подається до Верховної Ради України для позачергового розгляду як невідкладний.
У межах видатків, передбачених місцевими бюджетами на відповідні цілі, органи місцевого самоврядування виділяють фінансові та інші матеріальні ресурси, а за необхідністю — додаткові кошти з дотриманням вимог, встановлених ст. 67 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»'.
У разі запровадження в межах зони надзвичайної екологічної ситуації правового режиму надзвичайного стану відповідно до Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» можуть вживатися, зокрема, такі заходи: встановлення особливого режиму виїзду і в'їзду; посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення; запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності серед населення; примусове відчуження об'єктів права приватної власності з обов'язковим наступним повним відшкодуванням їх вартості; відселення людей з місць, небезпечних для їх проживання, з обов'язковим наданням їм жилих приміщень для постійного або тимчасового проживання; встановлення тимчасової заборони на будівництво нових і розширення діючих підприємств та об'єктів, діяльність яких не пов'язана з ліквідацією надзвичайної екологічної ситуації або із забезпеченням життєдіяльності населення, тощо.
У разі необхідності для виконання невідкладних аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт у зоні надзвичайної екологічної ситуації в установленому законом порядку можуть залучатися на добровільній основі працездатне населення, транспортні засоби громадян за умови обов'язкового забезпечення безпеки їх праці.
Президент України у разі виникнення потреби в терміновому виконанні в зоні надзвичайної екологічної ситуації великих обсягів аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт може прийняти рішення про залучення до виконання таких робіт військових частин Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законодавства України військових формувань.
Одночасно з зазначеними заходами Законом України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (ст. 12) передбачені заходи, спрямовані на екологічне оздоровлення в зоні надзвичайної екологічної ситуації. Так, рішенням про встановлення правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації, з метою здійснення заходів для нормалізації екологічного стану, можуть встановлюватися обмеження на провадження певних видів діяльності шляхом встановлення тимчасової заборони на: будівництво та функціонування об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку;
застосування в господарській та іншій діяльності особливо небезпечних речовин (хімічних, радіоактивних, токсичних, вибухових, окислювальних, біологічних агентів тощо), засобів захисту рослин, сукупність властивостей яких і/або особливості їх стану можуть погіршувати екологічну ситуацію в цій зоні; функціонування санаторно-курортних закладів; провадження будь-якої іншої діяльності, що становить підвищену екологічну небезпеку, для людей, рослинного, тваринного світу та інших природних об'єктів.
Згідно зі ст. 13 Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» забезпечення громадського порядку в зазначеній зоні здійснюється силами та засобами підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України.
§ 3. Особливості правового режиму зон, встановлених на радіоактивне забруднених територіях
Чорнобильська катастрофа створила на значній території України надзвичайно небезпечну для здоров'я людей і навколишнього природного середовища радіаційну ситуацію. Україну оголошено зоною екологічної катастрофи. Усунення, пом'якшення наслідків цієї катастрофи залежить від законодавчого визначення правового режиму різних за ступенем радіоактивного забруднення територій і заходів щодо його забезпечення.
Закон України від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»' регулює питання поділу території на відповідні зони, режим 'їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах. Закон закріплює і гарантує забезпечення режиму використання та охорони вказаних територій з метою зменшення впливу радіоактивного опромінення на здоров'я людини та на екологічні системи.
До територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, в межах України належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоактивними речовинами внаслідок Чорнобильської катастрофи понад доаварійний рівень, що з урахуванням природно-кліматичної та комплексної екологічної характеристики конкретних територій може призвести до опромінення населення понад 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань, спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення його нормальної господарської діяльності.
Залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей грунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов'язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров'я населення, вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших спеціальних заходів, з урахуванням загальних виробничих та соціально-побутових відносин, територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони. Такими зонами є:
1) зона відчуження — це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 р.;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення — це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала в доаварійний період;
3) зона гарантованого добровільного відселення — це територія з щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала в доаварійний період;
4) зона посиленого радіоекологічного контролю — це територія з щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 1,0 до 5,0 Кі/км2, або стронцію від 0,02 до 0,15 Кі/км2, або плутонію від 0,005 до 0,01 Кі/км2 за умови, що розрахункова ефективна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів перевищує 0,5 мЗв (0,05 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
Додаткові критерії забрудненості грунту радіонуклідами можуть встановлюватись Національною комісією з радіаційного захисту населення України.
Критерії, за якими проводиться розмежування категорії зон, встановлюються Національною комісією з радіаційного захисту населення України'.
Межі вищезазначених зон встановлюються та переглядаються Кабінетом Міністрів України на основі експертних висновків Національної комісії з радіаційного захисту населення України, Національної академії наук України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Міністерства аграрної політики України, Міністерства екології та природних ресурсів України за поданням обласних рад.
Карти зазначених зон, перелік населених пунктів, віднесених до цих зон, публікуються в центральній та місцевій пресі для загального відома і зберігаються у центральних та місцевих органах влади.
Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного, забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» містить визначення понять «радіаційне небезпечні землі» та «радіоактивне забруднених земель».
Радіаційне небезпечні землі — це землі, на яких неможливе подальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають національним та міжнародним допустимим рівням вмісту радіоактивних речовин або які недоцільно використовувати за екологічними умовами.
До радіаційне небезпечних земель належать території, які віднесені до зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відсе-лення.
Радіоактивне забруднені землі — це землі, які потребують вжиття заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового опромінення та забезпечення нормальної господарської діяльності.
До радіоактивне забруднених земель належать території, віднесені до зони гарантованого добровільного контролю.
Україна визначає правовий режим зон, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, укладає договори на проведення робіт з іншими державами, міжнародними організаціями. Всю міжнародну господарську діяльність у зоні відчуження визначає Кабінет Міністрів України.
Координацію робіт у зонах здійснює Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Управління зоною відчуження, а також зоною безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів з населених пунктів, віднесених до цієї зони, та припинення в зв'язку із цим у зазначених пунктах діяльності рад здійснює спеціальний підрозділ Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи — Адміністрація зони, яка має статус юридичної особи.
Адміністрація зони організовує та координує проведення всіх заходів на територіях зони відчуження, а також зони безумовного (обов'язкового) відселення, вирішує питання їх фінансування, охорони громадського порядку, захисту наукових і економічних інтересів держави, вживає заходів зі створення безпечних умов праці та зменшення рівня опромінення персоналу, який працює на цих територіях, з метою охорони його здоров'я, забезпечує додержання норм радіаційної безпеки, порядку поводження з радіоактивними відходами, а також несе відповідальність за оперативне, повне й об'єктивне інформування населення про екологічний стан у цих
зонах.
Для більш ефективного проведення всіх заходів на території зони безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів з населених пунктів, віднесених до цієї зони, Адміністрація зони в разі необхідності може створювати свої підрозділи на місцях. Рішення Адміністрації зони є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, розташованими або залученими до робіт у зазначених зонах незалежно від форм власності та організаційно-правових форм.
Управління зоною безумовного (обов'язкового) відселення до повного відселення жителів з населених пунктів, віднесених до цієї зони, та управління зоною гарантованого добровільного відселення здійснюється відповідними обласними радами.
Правовий режим зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення. Землі зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення виводяться з господарського обороту, відмежовуються від суміжних територій і переводяться до категорії радіаційне небезпечних земель.
У зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення забороняється: постійне проживання населення; здійснення діяльності з метою одержання товарної продукції без спеціального дозволу Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС); перебування осіб, які не мають на це спеціального дозволу, а також залучення до роботи осіб віком до 35 років без їх згоди; вивезення за межі зон без спеціального дозволу МНС землі, глини, піску, торфу, деревини, а також заготівля і вивезення рослинних кормів, лікарських рослин, грибів, ягід та інших продуктів побічного лісокористування, за винятком зразків для наукових цілей; винесення або вивезення із зон будівельних матеріалів і конструкцій, машин і устаткування, домашніх речей тощо без спеціального дозволу МНС України і дозиметричного контролю;
ведення сільськогосподарської, лісогосподарської, виробничої та іншої діяльності, а також будівництво без спеціального дозволу МНС України; випасання худоби, порушення середовища перебування диких тварин, спортивне та промислове полювання та рибальство; перегін тварин, сплав лісу; перебування осіб, які мають медичні протипоказання для роботи в контакті з джерелами іонізуючого випромінювання або щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
В'їзд на територію зазначених зон і виїзд з них здійснюється тільки за спеціальними перепустками з обов'язковим дозиметричним контролем людей та транспортних засобів. Транзитний проїзд усіх видів транспорту здійснюється за спеціальними перепустками, що видаються Адміністрацією зони.
У зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення спеціалізованими підрозділами здійснюються обов'язкові заходи щодо:
запобігання винесенню радіонуклідів з території зон і радіоактивному забрудненню навколишнього середовища; моніторингу стану природного середовища та медико-біологічного моніторингу; утримання території в належному санітарному і пожежнобезпечно-му стані; застосування методів фіксації радіонуклідів на місцевості.
Закон вимагає, щоб усі види вищезазначеної діяльності проводились з обмеженням загальної колективної дози радіоактивного опромінення, а також з обмеженням кількості залучених осіб.
У зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселеним повинен бути забезпечений суворий природоохоронний режим, охорона територій, природних, історичних та етнокультурних пам'яток відповідно до чинного законодавства.
Охорону громадського порядку, протипожежну безпеку на територіях зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, контрольно-пропускний режим при в'їзді та виїзді з таких зон забезпечують спеціалізовані органи Міністерства внутрішніх справ України.
Контроль за виконанням усіх вищезазначених заходів здійснюється на території зони відчуження Адміністрацією зони, на території зони безумовного (обов'язкового) відселення — відповідними обласними радами.
Правовий режим зони гарантованого добровільного відселення. Земельні ділянки, розташовані у зоні гарантованого добровільного відселення, належать до радіоактивне забруднених і використовуються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
'Якщо за економічними та екологічними умовами подальше використання цих земель неможливе, вони переводяться до категорії радіаційне небезпечних.
У зоні гарантованого добровільного відселення забороняється:
будівництво нових, розширення діючих підприємств безпосередньо не пов'язаних із забезпеченням радіоекологічного, соціального захисту населення, а також умов його життя та праці; будь-яка діяльність, що погіршує радіоекологічну ситуацію; природокористування, яке не відповідає вимогам норм радіаційної безпеки; внесення пестицидів, гербіцидів, отрутохімікатів без спеціального дозволу відповідних органів; залучення школярів, учнів і студентів до робіт, які можуть негативно вплинути на стан здоров'я.
З метою зниження ризику захворюваності населення та зменшення доз радіоактивного опромінення у зоні гарантованого добровільного відселення державою гарантується: добровільне переселення людей із зони; перепрофілювання виробництв на випуск екологічно чистої продукції; постійний дозиметричний контроль радіоактивного забруднення грунтів, води, повітря, продуктів харчування, сировини, жилих і виробничих приміщень, а також меди-ко-біологічний та радіоекологічний моніторинг; проведення суспільної щорічної медичної диспансеризації населення та забезпечення ранньої профілактики -захворювань; забезпечення населення в необхідній кількості та асортименті медичними препаратами, питною водою, чистими продуктами харчування, у тому числі такими, які мають радіопротекторні властивості, сприяють виведенню з організму радіонуклідів; у разі доцільності — дезактивація території спеціалізованими підрозділами; проведення суцільної газифікації населених пунктів і будівництво доріг з асфальтовим та бетонним покриттям; надання громадянам, які проживають у зазначеній зоні, пільг та компенсацій, передбачених Законом України в редакції від 19 грудня 1991 р. «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»' та іншими актами чинного законодавства.
Правовий режим зони посиленого радіоекологічного контролю. Згідно зі ст. 18 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» у зоні посиленого радіоекологічного контролю забороняється: будівництво санаторіїв, піонерських таборів, баз і будинків відпочинку, а також будівництво нових підприємств, які шкідливо впливають на здоров'я населення і навколишнє середовище; будь-яка діяльність, що погіршує радіоекологічну ситуацію;
природокористування, яке не відповідає вимогам норм радіаційної безпеки; внесення пестицидів, гербіцидів, отрутохімікатів без спеціального дозволу відповідних органів; залучення школярів, учнів і студентів до робіт, які можуть негативно вплинути на стан їх здоров'я.
З метою зниження ризику захворюваності населення та зменшення доз радіоактивного опромінення у зоні посиленого радіоекологічного контролю державою гарантується: перепрофілювання виробництв на випуск екологічно чистої продукції;
постійний дозиметричний контроль радіоактивного забруднення грунтів, води, повітря, продуктів харчування, сировини, жилих і виробничих приміщень, а також медико-біологічний та радіоекологічний моніторинг; проведення суцільної щорічної медичної диспансеризації населення та забезпечення ранньої профілактики захворювань; забезпечення населення в необхідній кількості та асортименті медичними препаратами, питною водою, чистими продуктами харчування, в тому числі такими, які мають радіопротекторні властивості, сприяють виведенню з організму радіонуклідів; в разі доцільності — дезактивація території спеціалізованими підрозділами; поетапне проведення суцільної газифікації населених пунктів і будівництво доріг з асфальтовим та бетонним покриттям; надання громадянам, які проживають у зазначеній зоні, пільг і компенсацій, передбачених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та іншими актами чинного законодавства.
Державний контроль за додержанням правового режиму в зонах, що зазнали радіоактивного забруднення, здійснюється обласними радами, їх виконавчо-розпорядчими органами, а також уповноваженими на те державними органами в порядку, встановленому законодавством України.
Органом, відповідальним за здійснення державного контролю за додержанням правового режиму зони відчуження, є Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Законом також визначаються органи, які здійснюють радіаційний контроль в зонах, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Прогнозні оцінки сумарної дози опромінення людей, а також контроль за додержанням норм радіаційної безпеки здійснюється Міністерством охорони здоров'я України.
Загальна оцінка радіаційної обстановки на території зон, що зазнали радіоактивного забруднення, радіоекологічний моніторинг території, методичне керівництво та координація робіт по визначенню радіаційної обстановки здійснюються МНС України.
Радіаційний контроль за рівнем забруднення сільськогосподарських угідь здійснюється Міністерством аграрної політики України; водних ресурсів — центральним органом виконавчої влади з питань водного господарства; підземних вод та корисних копалин — спеціальним підрозділом з питань геології та використання надр Міністерства екології та природних ресурсів України; атмосферного повітря на території населених пунктів — спеціальним підрозділом з питань гідрометеорології Міністерства екології та природних ресурсів України.
Радіаційний контроль за рівнем забруднення сільськогосподарської продукції і продуктів харчування здійснюється Міністерством аграрної політики України та Міністерством охорони здоров'я України.
Радіаційний контроль за рівнями радіоактивного забруднення залізничного, водного, авіаційного та автомобільного транспорту, їх складових частин, вирішення питань про надання дозволу на його переміщення за межі зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення здійснюється міністерствами і відомствами, яким належать вказані транспортні засоби, за участю в необхідних випадках відповідних служб Міністерства внутрішніх справ України.
Радіаційний контроль за вивезенням домашніх і побутових речей, знарядь праці та будівельних матеріалів за межі радіоактивне забрудненої території, з якої передбачається відселення людей, здійснюється органами державного санітарного нагляду та штабами Цивільної оборони, а домашніх тварин — органами державного ветеринарного нагляду.
Контроль за достовірністю і об'єктивністю даних відомчих служб, що здійснюють радіаційний контроль, незалежно від їх підпорядкування покладено на Державний санітарний нагляд Міністерства охорони здоров'я України, а метрологічний контроль
— на Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України.
Відомчий радіаційний контроль за рівнем радіоактивного забруднення продукції здійснюється підприємствами, об'єднаннями і організаціями, які її виготовляють.
§ 4. Правовий статус і соціальний захист громадян, які постраждали від надзвичайних екологічних ситуацій
Законодавство України у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, зокрема від надзвичайних екологічних ситуацій, базується на Конституції України та складається із законів України: від 8 червня 2000 р. «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану», від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» та інших нормативно-правових актів.
Організаційні та правові основи захисту громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру закріплені в Законі України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру».
Згідно зі ст. 1 зазначеного Закону захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру
— це система організаційних, технічних, медико-біологічних, фінансово-економічних та інших заходів щодо запобігання та реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру і ліквідації їх наслідків, що реалізуються центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, відповідними силами та засобами підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання, добровільними формуваннями і спрямовані на захист населення і територій, а також матеріальних і культурних цінностей та довкілля.
Основними принципами у сфері захисту населення від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру є: пріоритетність завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров'я людей і довкілля; безумовне надання переваги раціональній та превентивній безпеці; вільний доступ населення до інформації щодо захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; особиста відповідальність і піклування громадян про власну безпеку, неухильне дотримання ними правил поведінки та дій у надзвичайних ситуаціях техногенного та природного характеру; відповідальність у межах своїх повноважень посадових осіб за дотримання вимог законодавства; обов'язковість завчасної реалізації заходів, спрямованих на запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та мінімізацію їх негативних психо-соціальних наслідків; урахування економічних, природних та інших особливостей територій і ступеня реальної небезпеки виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;
максимально можливе, ефективне і комплексне використання наявних сил і засобів, які призначені для запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного характеру і реагування на них.
Згідно зі ст. 5 Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» громадяни України у зазначеній сфері мають право на:
— отримання інформації про надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, що виникли або можуть виникнути, та про заходи необхідної безпеки;
— забезпечення та використання засобів колективного і індивідуального захисту, які призначені для захисту населення від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру у разі їх виникнення;
— звернення до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань захисту від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;
т- відшкодування згідно із законом шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;
— компенсацію за роботу у зонах надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;
— соціально-психологічну підтримку та медичну допомогу, в тому числі за висновками Державної служби медицини катастроф та/або лікарсько-трудової комісії, на медико-реабілітаційне відновлення у разі отримання важких фізичних та психологічних травм;
— інші права у сфері захисту населення і територій надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру відповідно до законів України.
Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, користуються тими самими правами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» містить положення щодо визнання юридичних та фізичних осіб потерпілими від надзвичайної екологічної ситуації та відшкодування заподіяної їм шкоди.
Так, потерпілими від надзвичайної екологічної ситуації відповідно до закону визнаються юридичні та фізичні особи, яким заподіяно шкоду внаслідок виникнення цієї ситуації або проведення робіт з ліквідації її наслідків (ст. 14).
Особам, які постраждали від надзвичайної екологічної ситуації, відшкодовується заподіяна матеріальна шкода та надається інша необхідна допомога на умовах і в порядку, встановлених законом.
Відшкодування шкоди особам, які постраждали від надзвичайної екологічної ситуації, та громадянам, залученим до виконання заходів з ліквідації її наслідків, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, передбачених на зазначені цілі, резервного фонду Кабінету Міністрів України, а також інших, не заборонених законом джерел.
На сьогодні в Україні законодавче чітко визначено статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Чорнобильська катастрофа торкнулася долі мільйонів людей. У багатьох регіонах, на величезних територіях виникли нові соціальні та економічні умови. Україну було оголошено зоною екологічного лиха. На порядку денному постало питання про створення надійного захисту людей від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та на вирішення проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території.
Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивного забруднення територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Державна політика в галузі соціального захисту потерпілих від Чорнобильської катастрофи та умов проживання і праці на забруднених територіях базується на принципах: пріоритету життя та здоров'я людей, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи, повної відповідальності держави за створення безпечних і нешкідливих умов праці, комплексного розв'язання завдань охорони здоров'я, соціальної політики і використання забруднених територій на основі національних програм з цих питань та урахування інших напрямів економічної та соціальної політики, досягнень у галузі науки та охорони навколишнього середовища;
соціального захисту людей, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; використання економічних методів поліпшення життя шляхом проведення політики пільгового оподаткування громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, та їх об'єднань;
здійснення заходів щодо професійної переорієнтації та підвищення кваліфікації постраждалого населення; забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об'єднань громадян, що вирішують різні проблеми соціального захисту постраждалого населення, а також співробітництва і проведення консультацій між державними органами і постраждалими (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з соціального захисту на місцевому та державному рівнях; міжнародного співробітництва в галузях охорони здоров'я, соціального захисту, охорони праці, використання світового досвіду роботи з цих питань.
Згідно зі ст. 9 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є:
1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи — громадяни, в тому числі діти, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986—1987 рр. незалежно від кількості робочих днів, в тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 р. на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
До потерпілих від Чорнобильської катастрофи згідно зі ст. 11 зазначеного Закону належать:
1) евакуйовані із зони відчуження (в тому числі і особи, які на момент евакуації перебували у стані внутріутробного розвитку, після досягнення ними повноліття), а також відселені із зон безумовного (обов'язкового) і гарантованого добровільного відселення;
2) особи, які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або прожили станом на 1 січня 1993 р. на території зони безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій;
3) особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися в зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а в зоні гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років;
4) особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років;
5) особи, які працювали з моменту аварії до 1 липня 1986 р. не менше 14 календарних днів або не менше 3 місяців протягом 1986—1987 рр. за межами зони відчуження на роботах з особливо шкідливими умовами праці (за радіаційним фактором), пов'язаними з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, що виконувалися за урядовими завданнями. Перелік видів робіт і місць, де виконувалися зазначені роботи, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Крім осіб, зазначених у ч. 1 ст. 11 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать неповнолітні діти, зазначені у ст. 27 цього Закону.
До дітей, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, належать неповнолітні діти, які:
1) евакуйовані із зони відчуження, у тому числі діти, які на момент евакуації знаходились у стані внутріутробного розвитку;
2) проживали на момент аварії чи прожили або постійно навчалися після аварії не менше одного року у зоні безумовного (обов'язкового) відселення;
3) проживали на момент аварії чи прожили або постійно навчалися після аварії не менше 2-х років у зоні гарантованого добровільного відселення;
4) проживали на момент аварії чи прожили або постійно навчалися після аварії не менше 3-х років у зоні посиленого радіоекологічного контролю;
5) народилися після 26 квітня 1986 р. від батька, який на час настання вагітності матері має підстави належати до категорії 1, 2 або З постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, або народжені матір'ю, яка на час настання вагітності або під час вагітності мала підстави належати до категорії 1, 2 або 3 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;
6) хворі на рак щитовидної залози незалежно від дозиметричних показників, а також хворі на променеву хворобу;
7) одержали дозу опромінення щитовидної залози внаслідок Чорнобильської катастрофи, яка перевищує рівні, встановлені Міністерством охорони здоров'я України.
Після досягнення повноліття (в разі одруження або влаштування на роботу в передбачених чинним законодавством випадках до досягнення повноліття — за їх бажанням відповідно з часу одруження або влаштування на роботу) визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи проводиться на умовах, визначених у ч. 1 ст. 11 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Законодавством України визначено порядок встановлення причинного зв'язку між захворюванням, пов'язаним з Чорнобильською катастрофою, частковою або повною втратою працездатності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і Чорнобильською катастрофою (ст. 12).
Причинний зв'язок між захворюванням, пов'язаним з Чорнобильською катастрофою, частковою або повною втратою працездатності громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, і Чорнобильською катастрофою визнається встановленим (незалежно від наявності дозиметричних показників чи їх відсутності), якщо його підтверджено під час стаціонарного обстеження постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи уповноваженою медичною комісією не нижче обласного рівня або спеціалізованими медичними установами Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, які мають ліцензію Міністерства охорони здоров'я України.
Важливе значення у справі соціального захисту громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, мають положення ст. 13 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Держава бере на себе відповідальність за заподіяну шкоду громадянам та зобов'язується відшкодувати її за:
1) пошкодження здоров'я або втрату працездатності громадянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;
2) втрату годувальника, якщо його смерть Пов'язана з Чорнобильською катастрофою;
3) матеріальні втрати, що їх зазнали громадяни та їх сім'ї в зв'язку із Чорнобильською катастрофою, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та інших актів законодавства України.
На державу покладаються також зобов'язання щодо своєчасного медичного обстеження, лікування і визначення доз опромінення учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Для встановлення пільг і компенсацій законодавством України визначено категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, а саме:
1) інваліди з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, хворі внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу, — категорія 1;
2) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які працювали у зоні відчуження:
— з моменту аварії до 1 липня 1986 р. — незалежно від кількості робочих днів;
— з липня 1986 р. по 31 грудня 1986 р. — не менше 5 календарних днів;
— у 1987 р. — не менше 4 календарних днів, а також потерпілі від Чорнобильської катастрофи;
— евакуйовані у 1986 р. із зони відчуження (в тому числі особи, які на момент евакуації перебували у стані внутріутробного розвитку, після досягнення ними повноліття);
— особи, які постійно проживали у зоні безумовного (обов'язкового) відселення з моменту аварії до прийняття постанови про відселення, — категорія 2;
3) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які працювали:
— у зоні відчуження з липня 1986 р. по 31 грудня 1986 р. — від 1 до 5 календарних днів;
— у зоні відчуженні в 1987 р. — від 1 до 14 календарних днів;
— у зоні відчуження в 1988—1990 рр. — не менше ЗО календарних днів;
— на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві — не менше 14 календарних днів у 1986 р., а також потерпілі від Чорнобильської катастрофи (не віднесені до категорії 2), які:
— постійно проживали на територіях зон безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або які станом на 1 січня 1993 р. прожили у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій;
— постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення — не менше трьох років, — категорія 3;
4) особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися в цій зоні не менше чотирьох років, — категорія 4.
Крім встановлених ст. 14 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» категорій осіб, право на пільги та компенсації, передбачені цим Законом, мають також особи, які працювали з моменту аварії до 1 липня 1986 р. не менше 14 календарних днів або не менше трьох місяців протягом 1986—1987 рр. за межами зони відчуження на роботах з особливо шкідливими умовами праці (за радіаційним фактором), пов'язаними з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, що виконувалися за урядовими завданнями.
Підставами для визначення статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС є період роботи (служби) в зоні відчуження, що підтверджено відповідними документами.
Підставами для визначення статусу евакуйованих із зони відчуження, відселених і самостійно переселених є довідка про евакуацію, відселення, самостійне переселення.
Підставами для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.
Видача довідки про період роботи (служби) із ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення — місцевими радами на цих територіях.
Визначення рівнів забруднення, доз опромінення, відновлення їх шляхом розрахунку здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням відповідних державних органів та обласних державних адміністрацій.
Контрольні питання:
1. Дайте визначення зон надзвичайних екологічних ситуацій, зокрема зон екологічної катастрофи, зон підвищеної екологічної небезпеки, зон екологічного лиха.
2. Дайте загальну характеристику законодавства України, яке визначає правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій.
3. Які критерії визначення зон екологічного ризику, кризи і лиха?
4. Проаналізуйте Положення про класифікацію надзвичайним ситуацій, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 липня 1998 р. № 1099.
5. Які надзвичайні ситуації відповідно до причин походження подій розрізняються на території України?
6. Скільки рівнів надзвичайних ситуацій визначається в Україні відповідно до територіального поширення, обсягів технічних та матеріальних ресурсів тощо, що необхідні для ліквідації їх наслідків?
7. Які особливості правового режиму зон, встановлених на радіоактивне забруднених територіях, зокрема зон відчуження, зон безумовного (обов'язкового) відселення, зон гарантованого добровільного відселення, зони посиленого радіоекологічного контролю?
8. Які органи здійснюють радіаційний контроль на території України?
9. Дайте загальну характеристику законодавства України, яке визначає правовий статус і соціальний захист громадян, які постраждали від надзвичайних екологічних ситуацій.
10. Хто за законодавством України визнається учасником ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС?
11. Які громадяни визнаються потерпілими від Чорнобильської катастрофи?
Розділ II Природноресурсове право
Глава 1
Правовий режим використання, відновлення та охорони земель
Питання до теми:
1. Земля як об'єкт інтеграційного та диференційованого правового регулювання.
2. Правове регулювання здійснення земельної реформи.
3. Поняття та правові моделі приватизації земель в Україні.
4. Правові засади набуття прав на землю.
5. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення.
6. Правовий режим земель несільськогосподарського призначення:
а) особливості правового режиму земель населених пунктів;
б) особливості правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого спеціального призначення;
в) особливості правового режиму земель природоохоронного, рекреаційно-оздоровчого та історико-культурного призначення;
г) особливості правового режиму земель водного фонду;
д) особливості правового режиму земель лісового фонду.
§ 1. Земля як об'єкт інтеграційного та диференційованого правового регулювання
Земельний кодекс (ЗК) України (в редакції від 13 березня 1992 р.) не дає визначення землі як об'єкта законодавчого регулювання. Водночас він визначає, що завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю й господарювання, збереження родючості грунтів, поліпшення природного середовища, охорона прав громадян, підприємств, установ і організацій на землі.
Не дуже щедрою щодо цього питання є навчальна та спеціальна юридична література попереднього періоду,
Наприклад, у підручнику «Земельное право» за редакцією Н.Д. Казанцева і А.А. Рускола переважає думка, згідно з якою земля є всезагальною умовою праці, операційним базисом та основним засобом виробництва в деяких галузях народного господарства'. Схожі погляди домінували й у інших навчальних та наукових виданнях2.
У цьому плані заслуговує на увагу визначення поняття «земля», яке наведене у Державному стандарті «Земля. Терміни і визначення»3. Земля — це найважливіша частина навколишнього природного середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства.
Очевидно, що у наведеному визначенні фіксуються переважно біологічні й економічні ознаки землі та її призначення. Проте, на мій погляд, цих ознак недостатньо для об'єктивного розуміння поняття «земля» в юридичному значенні, а деякі з них потребують суттєвого уточнення, оскільки чинне екологічне та земельне законодавство передбачає особливості землі у складі довкілля та формування його якості.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 82 ЗК України охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворень (екосистем) з урахуванням цілей і характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей. Це повністю відповідає положенням Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», зокрема ч. 1 ст. 5, згідно з якою державній охороні і регулюванню використання на території України підлягає навколишнє природне середовище, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період, зокрема земля, ландшафти та інші природні комплекси.
Отже, земля, з однієї сторони, виступає як самостійний об'єкт господарського використання, а з іншої — є складовою довкілля, яка сприяє формуванню складних природних утворень, тобто екологічних систем, справляє біологічний вплив на створення ландшафтів та інших природних комплексів — заповідників, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, штучно створених систем — дендропарків, ботанічних садів, зоопарків, парків-пам'ятників садово-паркового мистецтва, рекреаційних, лікувальних, оздоровчих зон тощо.
У цьому аспекті йдеться про особливості землі як певної території, що акумулює в собі інші природні утворення, використання властивостей яких спрямовується на задоволення матеріальних, духовних, пізнавальних, рекреаційних, оздоровчих, лікувальних, спортивних, туристичних та інших потреб людини і суспільства. Це свідчить про чітке юридичне закріплення викладених вище особливостей землі як складової просторової частини довкілля.
Викладене дає підставу стверджувати, що земля в життєдіяльності людини виконує й інші, зокрема соціально-екологічні, функції. Так, вона становить матеріальну основу для існування і функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми природними властивостями формують біосферу, тобто сферу життя для людини та інших живих організмів. Таким чином, земля є незаперечною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, існування інших живих біологічно активних організмів та об'єктів неживої природи (надр та ін.).
Наявність на землі унікальних природних лікувальних, оздоровчих факторів розширює можливості її використання для задоволення лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших потреб людини (пізнавальних, естетичних, туристичних тощо).
Маю звернути увагу й на те, що земля виконує роль головного (основного) засобу виробництва не тільки в сільському господарстві, тобто аграрному секторі економіки, але й не меншою мірою в лісовому господарстві.
^Використання земель в аграрно-промисловому виробництві зумовлюється пріоритетом земель сільськогосподарського призначення. Адже, як зазначено у ст. 20 ЗК України, землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей, а 'їх визначення провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.
При цьому вилучення вказаних земель, зокрема ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, для несільськогосподарських потреб допускається як виняток за межами населених пунктів за рішенням Верховної Ради України, а вилучення особливо цінних продуктивних земель не допускається взагалі.
Аналогічними є вимоги щодо вилучення земельних ділянок, зайнятих лісами першої групи та лісами з особливим режимом лісокористування для цілей, не пов'язаних із веденням лісового господарства. Це допускається, як виняток, також за рішенням Верховної Ради України.
Такий режим обумовлюється тим, що землі лісового фонду, тобто земельні ділянки, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства, мають використовуватися за цільовим призначенням саме для ведення лісового господарства. При цьому верхній шар ґрунтового покриву є біологічною основою для продуктивності лісових ресурсів та важливою ознакою поняття лісу (ст.ст. 1, 3 Лісового кодексу України).
Тож не випадково, що правове регулювання використання, відтворення і охорони земель лісового фонду переважно здійснюється нормами Лісового кодексу, що надають пріоритет організації ведення лісового господарства виключно на землях лісового фонду з обов'язковим дотриманням ефективного використання, відтворення та охорони лісових угідь і природних властивостей лісових ресурсів для забезпечення життєдіяльності людини та суспільства.
Важливою ознакою поняття «землі», як зазначалося вище, є її просторове поширення для розміщення галузей народного господарства. У чинному ЗК України це знайшло своє закріплення у главі 9, яка передбачає сукупність норм, які встановлюють правовий режим земель промисловості (ст. 68), транспорту, зв'язку, комунікаційного та іншого призначення (ст. 69), а також для потреб оборони (ст. 70).
Проте вказаний стандарт не враховує тієї важливої ознаки, що земля виступає просторово-територіальною базою, тобто операційною основою для розміщення і функціонування населених пунктів, зокрема сільських населених пунктів, селищ та міст, хоча це чітко простежується з аналізу чинного земельного законодавства. ЗК України містить спеціальний розділ «Землі населених пунктів», у якому, зокрема, містяться норми про землі міст (ст. 63);
землі селищ міського типу (ст. 64); землі сільських населених пунктів (ст. 65).
Не брати до уваги цієї юридичної обставини не можна, оскільки земельні ділянки у цьому аспекті сприяють розвитку системи розселення в Україні, упорядкуванню демографічних процесів і лише частково виконують операційну функцію для розміщення окремих об'єктів галузей народного господарства, переважно на землях міст та селищ міського типу.
Проте цією констатацією не обійтись, оскільки значна частина об'єктів на землях населених пунктів призначена для обслуговування житлового фонду, соціальної інфраструктури, розвитку різних форм самоврядування, комунально-побутового обслуговування населення.
Отже, земля є операційною базою не тільки для розміщення галузей народного господарства, а й для системи розселення в країні шляхом створення сільських та міських поселень (міст і селищ міського типу). В такому плані зростає соціальна роль землі. І саме ця ознака є основою правового регулювання земельних правовідносин з точки зору його диференціації за цільовим призначенням.
Не потребує особливого доведення й та обставина, що земля виступає як операційний простір (територія) для розміщення шляхів сполучення, місць відпочинку та розваг, рекреації, лікування тощо, що обумовлює особливості відповідного режиму її використання, відтворення й охорони. Відповідні нормативно-правові положення містяться також у нормах ЗК України, зокрема в ч. 4 ст. 4 йдеться про неможливість приватизації земель загального користування, у ст. 73 — земель оздоровчого призначення, в ст. 74 — земель рекреаційного призначення; інших актів чинного законодавства, наприклад у гл. 11 Лісового кодексу України (ст.ст. 74, 75, 78 та ін.).
Водночас для глибшого розуміння вказаного поняття надзвичайно важливо окреслити і юридичні ознаки, що є притаманними для будь-якого правового поняття та системи юридичних категорій:
а) насамперед, земля має державно-територіальне значення у межах кордонів України як матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки держави;
б) земля, залежно від функціонального призначення, перебуває на праві власності українського народу або уповноваженої на це законом — держави та її органів, або ж належить іншим суб'єктам, відповідно, на праві колективної та приватної власності;
в) особливістю для визначення земель є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтересу і встановлення режиму права загального і спеціального землекористування.
Однак земля не тільки інтегрує в своїй основі різні корисні властивості, що спрямовуються на забезпечення економічних, соціальних, екологічних інтересів суспільства і громадянина, а й характеризується відповідним диференційованим режимом залежно від функціонального її використання і цільового призначення.
Саме з цих позицій ЗК України поділяє всі її землі за відповідними категоріями:
1) землі сільськогосподарського призначення — землі, що надаються для потреб сільського господарства або призначені для цієї мети;
2) землі населених пунктів — земельні ділянки, розташовані відповідно в межах міста, селища міського типу та сільського населеного пункту, визначені в порядку землевпорядкування;
3) землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення — землі, надані в установленому порядку підприємствам промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншим організаціям, установам для розміщення на них об'єктів виробничого, комунального, культурно-побутового та іншого несільськогосподарського призначення і здійснення ними завдань спеціального призначення;
4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істори-ко-культурного призначення — земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти природно-заповідного фонду, або які мають природні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики та лікування, чи призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму, або на яких розташовані історико-культурні заповідники, меморіальні парки, інші об'єкти і пам'ятки історико-культурного призначення;
5) землі лісового фонду — землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства;
6) землі водного фонду — землі, зайняті водними об'єктами, болотами й водогосподарськими спорудами, та виділені по берегах водойм ділянки під смуги відведення, прибережні смуги та інші зони охорони;
7) землі запасу — землі, не передані у власність або не надані в постійне чи тимчасове користування, або використання яких на вказаних юридичних титулах припинено у встановленому законом порядку.
Разом з тим ЗК України містить норму, яка вказує на наявність земель гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної, космічної системи (ст. 4), і в той же час не виділяє їх у складі самостійної категорії земель України (ст. 2). Подібний анахронізм стосується і земель загального користування населених пунктів, зокрема майданів, вулиць, проїздів, шляхів, пасовищ, сінокосів, набережних, парків, міських лісів, скверів, бульварів, кладовищ, місць знешкодження та утилізації відходів, а також земель, наданих для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади (ст. 4), про які навіть згадки немає у спеціальному розділі, що визначає правовий режим земель населених пунктів (ст.ст. 63—67 ЗК України).
У той же час викликають професійне здивування мотиви віднесення до земель загального користування земель для розташування місць знешкодження та утилізації відходів, кладовищ, територій розміщення будинків різних органів державної влади, беручи до уваги те, що використання наведених земель може здійснюватися переважно на праві спеціального користування, тобто на підставі спеціальних дозволів з урахуванням специфіки їх правового режиму.
Варто відзначити, що деякі категорії земель, що реально існую-ють у межах території України, але про які зовсім не згадується у чинному ЗК України, мають важливе значення для виявлення особливостей та ознак юридичного поняття «землі». Йдеться, зокрема, про землі, що знаходяться у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що складають матеріальну основу місцевого самоврядування відповідно до ст. 142 Конституції України, п. З ст. 16 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»' з уточненням, що такі землі перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад.
Згідно із Законом України від 4 листопада 1991 р. «Про державний кордон України»2 останній визначається як лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають території України — суші, вод, надр, повітряного простору. Державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, встановлюється, зокрема, на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах, який на місцевості позначається чітко видимими прикордонними знаками, форма, розмір і порядок встановлення яких визначається законодавством України та міжнародними договорами.
З метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга та можуть встановлюватися контрольовані прикордонні райони. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості і умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До цієї смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.
Контрольовані прикордонні райони встановлюються, як правило, в межах території району, міста, селища, споруди, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняються відповідними військами України.
У прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, який регламентує відповідно до чинного законодавства правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб, ведення робіт, обліку та тримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних та несамохідних суден, їх плавання у внутрішніх водах України.
Отже, використання і охорона державного кордону тісно пов'язується не тільки з забезпеченням територіальної цілісності, суверенітету та національної безпеки України шляхом визначення відповідних ліній кордону, прикордонних смуг і контрольованих районів, встановлення відповідного посиленого режиму їх використання й охорони, але й земельно-правовою регламентацією порядку користування та охорони таких земель, що меншою мірою знайшло відображення у вищенаведеному законі і зовсім не регламентується ЗК України, що навряд чи є вірним. Адже правовий режим цих земель має підпорядковуватися пріоритетним вимогам цільового використання відповідних територій як спеціально визначених земельних ділянок у місцях встановлення кордону, прикордонних земель та земельних ділянок контрольованих прикордонних районів.
З огляду на це ЗК України має закріпити особливості правового режиму земель кордону та прикордонних земель як визначеної в установленому порядку смуги земель уздовж межі та прилеглих територій, яка відокремлює територію України від території інших держав та на які поширюється особливий порядок і посилена охорона, встановлюються певні обмеження щодо проживання, перебування, пересування населення, обмеження щодо здійснення господарської та іншої діяльності.
У складі земель України за чинним ЗК України необгрунтоване не виділяються й землі державного матеріального резерву, які мають значення для диференційованого правового регулювання та режим яких визначено Законом України від 24 січня 1997 р. «Про державний матеріальний резерв»'.
Відповідно до вказаного Закону земельні ділянки, на яких розміщені запаси державного матеріального резерву незалежно від їх місцезнаходження, а також підприємства, установи, організації та інші об'єкти, що входять до системи державного резерву, є державною власністю і не підлягають приватизації.
Отже це є земельні ділянки, що належать державі на праві власності як територіальна основа для розміщення запасів державного матеріального резерву та відповідних об'єктів і підприємств, установ і організацій, які входять до цієї системи для виконання визначених законодавством завдань, зокрема, забезпечення потреб держави в особливий період, надання державної підтримки окремим галузям народного господарства та юридичним особам з метою стабілізації економіки в разі тимчасових порушень термінів постачання важливих видів сировини і паливно-енергетичних ресурсів, продовольства тощо, надання гуманітарної допомоги, а також забезпечення першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.
Важливо, що вказані земельні ділянки, враховуючи їх надзвичайне цільове використання, не підлягають відчуженню у держави у процесі реформування земельних правовідносин, що і слід закріпити у законодавчому акті про землю в Україні.
Маю відзначити й те, що в Україні на базі законодавства про кооперацію формально-юридичне і фактично у складі земель населених пунктів утворилася самостійна категорія земель як сукупність земельних ділянок колективних та індивідуальних садівницьких поселень, які займають значні території в передмісті та інших зонах. Такі земельні ділянки мають своє цільове призначення, що визначається проектами організації садівницьких товариств, затверджених у встановленому порядку, юридичне легалізовані стосовно конкретних фізичних і юридичних осіб, мають наявну інженерну та комунальну інфраструктуру та визначені у правовста-новлюючих документах, виконують важливі життєзабезпечувальні, соціальні та інші функції, що обумовлює доцільність їх правової регламентації, юридичного опосередкування системи земельних правовідносин, які виникають на різних етапах функціонування садівницьких товариств, їх колективних та індивідуальних членів як землевласників та землекористувачів.
Варто додати, що склалася й відповідна судова практика з вирішення земельних спорів за участю вищезазначених суб'єктів, що є додатковим аргументом доцільності законодавчої регламентації земель садівницьких поселень.
Особливу увагу слід звернути на землі культового призначення, про які не йдеться у чинному ЗК України. Юридичні титули на вказані землі змінювалися залежно від їх приналежності до відповідних церков, монастирів та соціально-політичного устрою держави. У попередній період утвердилося виключне право державної власності на ці землі з монопольним розпорядженням ними органами виконавчої влади. Невизначеність правового режиму зазначених земель періодично створює напруженість між різними церквами та релігійними об'єднаннями громадян. З метою врегулювання цих відносин та відновлення історичної справедливості бажано закріпити механізм регулювання і визнання права власності на земельні ділянки, на яких розміщені культові споруди, пам'ятки та пантеони, і право довгострокової оренди земель, пов'язаних із забезпеченням функціонування церковних об'єднань. Важливо, щоб це стало складовою частиною здійснюваної в Україні земельної реформи, приватизації та демонополізації права державної власності на землю.
Очевидно, що сьогодні актуальним є вирішення питання щодо встановлення правового режиму цієї категорії земель з тим, щоб нейтралізувати причини виникнення земельних конфліктів (колізій), зокрема земель культового призначення (церковних, монастирських тощо).
Потребує свого вирішення і питання правового режиму земель родовищ корисних копалин, торф'яного фонду і водно-болотних угідь, мисливського фонду та особливо деградованих земель.
У ЗК України (ст. 49) передбачається, що земельні ділянки, які зазнали радіоактивного і хімічного забруднення, на яких не забезпечується одержання чистої продукції, підлягають вилученню з сільськогосподарського обороту. Виробництво сільськогосподарської продукції на цих землях забороняється.
Видається, що такою ж мірою ці землі непридатні й для здійснення інших видів діяльності, проживання тощо, беручи до уваги те, що фактично вони є екологічно небезпечними.
Правовий режим цієї категорії земель чинним ЗК України не визначений. Певні юридичні засади, що характеризують їх правовий режим, містяться у нормах Закону України від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»', який передбачає, що до земель, які зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоак тивними речовинами понад доаварійний рівень, що з урахуванням природно-кліматичної та комплексної екологічної характеристики конкретних територій може призвести до опромінення населення понад 1.0 мЗв (0,1 бер) за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань,
спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення , населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, і забезпечення його нормальної господарської діяльності.
У той же час цей Закон передбачає відповідне зонування вказаних територій та визначає, зокрема, радіаційне небезпечні і радіаційне забруднені землі. Так, радіаційне небезпечними визнаються землі, на яких неможливе подальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають державним та міжнародним допустимим рівням вмісту радіоактивних речовин, або які недоцільно використовувати за екологічними умовами. До цих земель належать, зокрема, території, на яких встановлений режим зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення.
Відповідно, радіоактивне забрудненими слід вважати землі, які потребують проведення заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового опромінення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення нормальної господарської діяльності. До цих земель належать території з правовим режимом зони гарантованого добровільного відселення та зони посиленого радіоекологічного контролю.
Проте це не єдині землі, що потребують встановлення особливого правового режиму, оскільки значну небезпеку створюють і земельні ділянки, які деградовані внаслідок дії природних явищ стихії (землетрусів, повеней тощо), а також небезпечного техногенного впливу на стан навколишнього природного середовища (систематичних викидів забруднюючих хімічних речовин, інших фізичних, біологічних, тонізуючих впливів).
Тому встановлення спеціального режиму екологічно деградованих земель у ЗК України бажано здійснити з урахуванням вищезазначених особливостей та вимог Закону України від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»', що повинно братися до уваги при визначенні землі як об'єкта диференційованого правового регулювання. При цьому доцільно передбачити порядок передачі та виключення земель із вказаних категорій у разі їх реабілітації та відновлення якості.
Чинне земельне законодавство України використовує узагальнену категорію «земельні ділянки» як найбільш деталізовану частину різних категорій земель, які з точки зору конкретних земельних правовідносин є об'єктами, на які спрямовуються інтереси відповідної фізичної та юридичної особи та стосовно яких встановлюється їх земельна правосуб'єктність і оформляється відповідний юридичний титул — право власності чи право землекористування.
ЗК України диференціює земельні ділянки як за формами права власності на них, так і за суб'єктним складом із зазначенням їх цільового використання або фіксує їх назву з точки зору їх місця в складі відповідних категорій земель.
Зважаючи на це, можна виділити земельні ділянки, які можуть належати на праві власності громадянам та юридичним особам, зокрема: селянських (фермерських) господарств; особистих підсобних господарств; присадибні; садівницькі; гаражні; дачні;
прибудинкові; територіальних громад; колективних сільськогосподарських підприємств; кооперативів; садівницьких товариств;
сільськогосподарських акціонерних товариств, на яких розміщені об'єкти незавершеного будівництва; автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню; для зайняття підприємницькою діяльністю тощо.
Досить розгалуженою є система земельних ділянок, які використовуються на юридичному титулі права землекористування, окремі назви яких відображають характер та особливості їх правового режиму: земельні ділянки для зайняття традиційними народними промислами, сінокоси, пасовища, городи, орендні земельні ділянки, земельні ділянки житлових та інших кооперативів, смуги відводу, смуги земель, зелені зони, лісові угіддя, берегові смуги, прибережні смуги, земельні ділянки загального користування та ін.
Кожній з перелічених земельних ділянок притаманний свій правовий режим, тобто встановлений законодавством порядок, що визначає правосуб'єктність різних осіб щодо їх використання як об'єкта права власності, землекористування, в тому числі оренди, відновлення й охорони.
Земельна ділянка вказує на її належність до більш загальної категорії — землі, здатної ділитись на частини (ділянки) і виконувати відповідну функцію.
Тому термін «земельна ділянка» має важливе значення для характеристики категорії «земля», оскільки є її складовою частинок» як частка цілого, що відбиває особливості її цільового використання, об'єкта конкретних життєвих правовідносин і юридичне закріплену «персоніфікацію», тобто приналежність її конкретному носію прав і обов'язків, а також реалізації правомочностей щодо володіння і користування (право землекористування) або володіння, користування і розпорядження (право власності).
Таким чином, земельна ділянка — це індивідуально визначена і юридичне відособлена частина відповідної категорії земель, яка належить на певному юридичному .титулі (праві власності чи праві користування) конкретній особі і використовується (експлуатується) відповідно до цільового призначення, та межі якої визна чені на місцевості відповідно до затвердженої в установленому порядку земельно-впорядної документації*.
Отже, земля може розглядатися як інтегрований та диференційований об'єкт, що обумовлює необхідність її правової регламентації.
З огляду на викладене можна виокремити такі узагальнені ознаки поняття «земля»:
1) головна матеріальна основа (база) навколишнього природного середовища (довкілля);
2) територіальне розгалужений простір, що визначається особливістю природної структури (рельєфу);
3) частина довкілля з наявним різноманітним ґрунтовим покривом (грунтом), що формує природні та антропогенні ландшафти;
4) база для формування, розвитку і поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин, інших природних компонентів, які за своїми природними властивостями створюють сферу життя (біосферу) і використовуються на праві загального землекористування громадян;
5) матеріальна основа територіальної цілісності, суверенітету і національної безпеки держави у межах її кордону та адміністративно-територіального поділу;
6) об'єкт, диференційований на окремі категорії за цільовим використанням, та земельні ділянки, які перебувають на праві власності українського народу або уповноваженого ним органу — держави для задоволення суспільних інтересів, і праві колективної та приватної власності в частині задоволення корпоративних, культових та різних індивідуальних потреб;
7) матеріальна основа місцевого самоврядування та об'єкт комунальної власності різних територіальних громад;
8) частина біосфери, яка:
а) є основним засобом виробництва в сільському, лісовому господарстві та в інших галузях господарювання;
б) є операційною основою для системи розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарства, державного матеріального резерву і шляхів сполучення;
в) виконує роль місця, джерела, засобу й умови існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб;
9) стан поверхневого покриву, що потребує в разі деградації здійснення заходів щодо відвернення небезпечного впливу на населення та якість довкілля.
Таким чином, «земля» (в юридичному значенні) — головна територіально-просторова частина довкілля (навколишнього природного середовища) у межах території України, матеріальна основа її територіальної цілісності, суверенітету й національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури — ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об'єктів, корисних копалин та інших ресурсів, які формують сферу життя для людини та інших живих організмів, природні властивості якої використовуються на праві загального землекористування, диференціюється на окремі земельні ділянки (частини), які перебувають у власності українського народу або уповноваженого ним органу — держави для задоволення загальнолюдських інтересів або на праві колективної і приватної власності з метою забезпечення корпоративних і особистих прав людини та права комунальної власності територіальних громад як матеріальної основи місцевого самоврядування, виступає основним засобом виробництва у сільському господарстві та інших галузях господарювання, операційною базою для системи розселення, в тому числі садівницьких поселень, розміщення галузей народного господарства, державного матеріального резерву та шляхів сполучення, є невід'ємною умовою, місцем, засобом і джерелом існування живих організмів, життєдіяльності людини, забезпечення її духовних і матеріальних потреб і вимагає у разі деградації здійснення заходів щодо відвернення небезпечного впливу на населення та якість довкілля.
§ 2. Правове регулювання здійснення земельної реформи
Земельна реформа є різновидом реформування економічних, соціальних та інших правовідносин. Термін «реформа» походить від латинського слова геГогте — перетворювати, змінювати що-небудь'.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу»2 остання є складовою частиною економічної реформи, яка здійснюється в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин.
На мій погляд, це спрощене розуміння земельної реформи, оскільки будь-які зміни у використанні земель зачіпають низку інтересів людини і суспільства в цілому. А тому доцільно враховувати те, що земля виконує у житті людини не лише економічні, а й інші, не менш важливі функції — біологічні, екологічні, соціальні, життєзабезпечувальні.
Як зазначалося вище, земля — не тільки важливий елемент
довкілля, але й загальносоціальна цінність, оскільки вона є:
а) необхідною умовою, джерелом, засобом і місцем забезпечення життєдіяльності людини;
б) матеріальною і біологічною основою формування сфери життя для людини та інших живих організмів;
в) частиною довкілля, що задовольняє пізнавальні, естетичні, освітні, наукові, рекреаційні, оздоровчі, лікувальні, спортивні (зокрема альпінізм, спелеологія тощо), туристичні та інші потреби
людини;
г) матеріальною базою територіальної цілісності, суверенітету і
національної безпеки держави;
д) засобом, який зачіпає правові інтереси та можливості людини і громадянина.
З огляду на викладене, земельну реформу доцільно розглядати як складову економічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перетворень у суспільстві, державному устрої, політиці та ідеології.
Особливо зростає роль державно-правового забезпечення земельної реформи, оскільки право:
1) створює належні юридичні засади кардинальних змін і перетворень земельних правовідносин;
2) закріплює мету, завдання, принципи та межі реформування земельних правовідносин у просторі й часі (у межах держави, регіону, населеного пункту, тимчасово, постійно тощо);
3) визначає повноваження і зобов'язання органів держави щодо організації, координації, контролю за здійсненням земельної реформи та дотриманням встановлених нормативно-правових вимог;
4) окреслює напрями, шляхи та способи здійснення земельної реформи і форми діяльності органів держави;
5) регламентує права і обов'язки різних суб'єктів (фізичних і юридичних осіб), в інтересах яких впроваджуються відповідні новації;
6) передбачає відповідні юридичні процедури здійснення земельної реформи, процесуально-правові можливості суб'єктів цих
правовідносин;
7) фіксує форми і методи реалізації та захисту прав суб'єктів реформування земельних правовідносин;
8) встановлює систему гарантій її здійснення.
а) підстави визначення легітимності заходів щодо перерозподілу земель у визначених організаційно-правових формах;
6) правові форми реформування земельних правовідносин;
в) порядок проведення відповідних заходів органами держави та діяльності інших суб'єктів реформування земельних правовідносин;
г) особливості виникнення та набуття різних титулів суб'єктивних прав на землю (права власності, права на пай, права землекористування тощо);
д) юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства у сфері реформування земельних правовідносин.
З урахуванням викладеного постають питання: чи є земельна реформа здійсненням революційних перетворень, визначених у часі і засобах реалізації кардинальних змін правових засад і принципів правового регулювання та радикального коригування розвитку земельних правовідносин? Чи це еволюційний процес у формі поступового, логічного й послідовного реформування земельних правовідносин, запровадження нових правових ідей та інститутів, їх психологічного і нормативного сприйняття й усвідомлення доцільності досягнення поставленої мети та відповідного юридично-регулятивного й охоронювального забезпечення? Особливо це важливо для вирішення таких питань:
а) запровадження, розвитку і вдосконалення інституту права приватної та права комунальної власності на землю;
б) формування юридичних засад спільної (колективної) форми права власності;
в) доцільності правового регулювання плати за землю новими власниками;
г) подолання розуміння земельної реформи виключно як зміни форм права власності в інтересах селянина;
д) індивідуального та масового усвідомлення необхідності здійснення реальної, а не утопічної «націоналізації» землі в конкретно визначених правових формах;
е) визначення допустимих меж законодавчого та іншого нормативно-правового регулювання реформаційних правовідносин.
Очевидно, що земельна реформа має акумулювати деякі елементи «революційних» і, переважно, «еволюційних» перетворень земельних правовідносин, виключаючи однобокість їх змістової сторони і спростовуючи ідеологічне гасло, згідно з яким реформування — це лише створення нових економічних умов для нового «середнього» власника.
Маю зазначити, ЩО еволюційність реформування земельних правовідносин — найбільш логічний, послідовний, безболісний і соціальне виправданий процес удосконалення правового регулювання у сфері земельної реформи. Забезпечуючи шляхом ефективного, ощадливого і безпечного використання земель економічні, екологічні та інші нагальні життєві інтереси наших громадян, такий процес здатний гарантувати прогрес суспільства і держави.
З аналізу чинного законодавства в цій сфері також випливає, що земельна реформа є не тільки чинником, що продукує формування нових економічних умов для нового власника, як це інколи обмежено подається в спеціальній літературі. Адже нормативно-правовим порядком визначено, що земельна реформа спрямована на перерозподіл земель одночасно з передачею їх у приватну і колективну власність, надання у користування юридичним і фізичним особам з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель.
Водночас земельна реформа — це процес створення організаційно-правових, процедурних, економічних, наукових та інших соціальне орієнтованих засад для здійснення різних форм господарювання на землі, спрямованих на:
а) найбільш ефективне, економне й ощадливе використання, відтворення та захист грунтів;
б) підвищення продуктивності праці на землі;
в) захист грунтів, особливо на землях сільськогосподарського призначення;
г) охорону земель як специфічних екосистем, природних і антропогенних ландшафтів;
д) отримання оптимального економічного зиску від їх використання;
е) територіальне планування і просторове зонування з урахуванням розміщення на землях різних об'єктів, техногенних систем і природних комплексів;
є) захист прав суб'єктів земельних правовідносин;
ж) задоволення пізнавальних, естетичних, оздоровчих, лікувальних, духовних та інших життєво необхідних потреб людини шляхом реалізації права загального використання земель.
Нарешті, доцільно врахувати також, що земельна реформа — це процесуально-правова форма опосередкування земельних правовідносин, у яких:
а) реалізуються організаційні, координаційні, консультативні, аудиторські, експертні, виконавчі, розпорядчі та санкціонуючі функції;
б) здійснюється спеціальна земельна правосуб'єктність юридичних, фізичних осіб та держави щодо здійснення уповноважуючих обов'язків;
в) відбувається зміна (трансформація), тобто виникнення, зміна земельних прав у одних суб'єктів та припинення цих прав у інших суб'єктів;
г) відбувається наповнення новим змістом земельних правовідносин;
д) задовольняються матеріальні, духовні, естетичні, виховні, пізнавальні, рекреаційні, оздоровчі та інші інтереси уповноважених осіб;
е) фіксується правовий режим різних категорій земель та земельних ділянок у земельно-кадастрових та інших земельно-правових документах;
є) легалізуються юридичні титули прав на земельні ділянки конкретних осіб, які посвідчуються визначеними законодавством пра-вовстановлюючими документами.
Отже, земельна реформа може розглядатися як врегульована спеціальним земельним законодавством система дій різних суб'єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, землевпорядних та державно-правових засобів, спрямованих на докорінне перетворення (зміну) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних потреб розвитку суспільства і держави, забезпечення земельних інтересів і прав людини і громадянина України, держави та юридичних осіб.
Очевидно, що земельна реформа в Україні здійснюється в межах правового механізму, який включає сукупність державно-правових, інституційних та забезпечувальних засобів, які сприяють реформуванню земельних правовідносин.
Основними блоками правового механізму земельної реформи виступають:
а) правові норми, які спрямовані на регулювання і забезпечення земельних перетворень в Україні;
б) земельні реформаційні правовідносини як особливий різновид земельно-правових зв'язків різних уповноважених і зобов'язальних суб'єктів, у яких реалізується їх спеціальне право та дієздатність (правосуб'єктність);
в) юридичні гарантії, тобто правові регулятори, засоби, спрямовані на вдосконалення земельних правовідносин, реалізацію та захист земельних прав уповноважених осіб.
.Правові засади (підстави) здійснення земельної реформи складають нормативні акти, прийняті з метою запровадження земельної реформи та спрямовані на її здійснення.
Правові норми таких нормативних актів виступають як юридичні підстави виникнення земельних правовідносин у цій сфері, їх зміни та припинення.
До них, зокрема, доцільно віднести:
1. Норми Конституції України (ст.ст. 13, 14), які передбачають особливості виникнення прав на землю та їх гарантованість.
2. Норми Земельного кодексу України, які визначають законодавчі засади приватизації як процесу безоплатної передачі земельних ділянок громадянам та їх об'єднанням із земель держави.
3. Закон України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва»'.
4. Постанову Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу»2 — базовий нормативно-правовий акт, який визначає вихідні організаційно-правові та інституційні заходи здійснення земельної реформи в Україні.
5. Постанову Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»3, яка передбачає додаткові заходи щодо ефективного реформування земельних правовідносин.
6. Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, схвалена Верховною Радою України 31 жовтня ; 1991 р.', що визначає основні принципи і напрями реформування | земельних правовідносин шляхом приватизації та відчуження зе-; мель у держави в комплексі демонополізації майна державних ' підприємств та об'єктів житлового фонду.
7. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок»2, який передбачає форми безоплатної передачі земельних ділянок у приватну власність громадян.
8. Укази Президента України:
а) «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню» від 29 грудня 1993 р.';
б) «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада
1994 р.4;
в) «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.5;
г) «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільсько-господарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р.";
| д) «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 : квітня 1998 р.7;
е) «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування '• аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р.8, яким передба-г чено подальше реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю;
є) «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського І призначення» від 19 січня 1999 р.9;
ж) «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель на-; селених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення» від 4 лютого 2000 р.'" та ін.
9. Інші підзаконні акти, спрямовані на реформування земельних правовідносин:
а) постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р. «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)»';
б) Порядок передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України, затверджений наказом Держкомзему України від 15 лютого 1993 р. № 102;
в) Тимчасовий порядок проведення робіт по видачі державних актів колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств на право колективної власності на землю, затверджений наказом Держкомзему України від 15 березня 1995 р.3;
г) Порядок відмічення в паспорті громадян України факту передачі безоплатно у приватну власність земельних ділянок, затверджений наказом МВС України та Держкомзему України від 12 липня 1993 р.4;
д) Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, затверджене наказом Держкомзему, Держкоммістобудування, Держкомжитлокомунгос-пу, ФДМУ від 5 квітня 1996 р.5 та інші.
'Аналіз наведених нормативно-правових актів дозволяє констатувати:
а) наявність значної низки різних за юридичною силою нормативних актів свідчить про підвищений інтерес різноманітних прошарків населення, органів держави і юридичних осіб до питань земельної реформи;
б) у чинному ЗК України відсутній концептуально завершений блок правових норм щодо регулювання відносин у сфері земельної реформи і передбачені лише окремі норми щодо регулювання цих відносин;
в) земельна реформа за своїм характером і строками правового забезпечення передбачається лише як чергова економічна кампанія. Тож не випадково, що терміни її завершення періодично змінюються;
г) не досить чітко визначені напрями приватизації й відповідальність органів держави за її проведення;
д) наявність значної сукупності норм фіксує реальне існування специфічних правовідносин щодо реформування земельного устрою та особливого стану розвитку земельних правовідносин у сфері земельної реформи;
е) практика нормотворчої діяльності в цій сфері свідчить про доцільність прийняття спеціального закону про земельну реформу в Україні з урахуванням потреб суспільства та кожного громадянина України на землю.
І Земельні реформаційні правовідносини відзначаються особли-; вим предметним, об'єктним, суб'єктним складом, змістом та ха-' рактеризуються такими рисами:
1) за своїм походженням носять абсолютний характер;
2) підставою їх запровадження є норми земельно-правового характеру;
3) мають переважно процесуально-(процедурно-)правовий характер;
4) реалізуються у формі перерозподілу земель шляхом:
а) передачі земельних ділянок у приватну власність громадян;
б) передачі земельних ділянок у колективну власність;
в) передачі земельних ділянок прибудинкових територій у спільну сумісну власність (або користування);
г) надання земельних ділянок у користування, в т.ч. на умовах оренди;
д) інші форми набуття права власності або права користування земельними ділянками;
5) планувалися як тимчасово перманентні правовідносини, що не виправдало себе практикою;
6) обов'язковою стороною у них є органи держави (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві ради, Держком-зем тощо), в яких вони мають переважно односторонній зобов'язальний характер щодо здійснення конкретних дій у процесі реформування земельних правовідносин;
7) уповноваженими сторонами земельних правовідносин визнані громадяни, їх об'єднання та визначені нормативно-правовим порядком юридичні особи стосовно конкретних земельних ділянок.
Земельні реформаційні правовідносини характеризуються також особливим предметом, який відповідно до чинного законодавства передбачає:
І. Формування земельно-правових засад з метою прогресивного господарювання на землі, зокрема:
1) зміну та створення нових форм права власності на землю відповідно до Закону України від ЗО січня 1992 р. «Про форми власності на землю»' і господарювання; згідно із цим Законом поряд із державною формою запроваджено колективну та приватну форми власності на землю, які є рівноправними*;
2) проведення перерозподілу земель відповідно до порядку, визначеному законом (тобто ЗК України), іншими словами, демонополізацію державної власності на землю шляхом її поділу на відповідні частки, що передаються іншим фізичним та юридичним особам;
3) реалізацію принципу — «земля передається тому, хто її обробляє», тобто політико-соціального гасла, за яким здійснюється вже не перша земельна реформа;
4) створення дієвих організаційно-правових форм (виробничих структур) на землях сільськогосподарського призначення:
а) сільськогосподарських кооперативів;
б) сільськогосподарських колективних підприємств;
в) сільськогосподарських акціонерних товариств, у т.ч. створених на базі радгоспів, різних державних установ та інших інсти-туційних форм господарювання на землі;
5) передачу вищезазначеним землевласникам та садівницьким товариствам належних їм земель, що знаходилися раніше в них у користуванні на праві колективної власності;
6) паювання земель колективної власності, тобто їх виділення в умовних гектарах і кадастровій оціночній вартості — ідеальній частині (сертифікація у формі права на земельну частку (пай);
7) подальшу ресертифікацію (розпаювання) земель як можливу організаційно-правову форму переходу до формування права приватної власності на землі пайовиків, що виділилися з різних колективних форм права власності;
8) передачу громадянам земель для ведення селянського (фермерського) господарства та юридичне оформлення цих господарств з:
а) передачею їм земельних ділянок у власність;
б) наданням земель у користування;
в) наданням земельних ділянок в оренду у формі права тимчасового землекористування (за рахунок земель запасу, резервного фонду та земель, виявлених у процесі інвентаризації).
II. Створення правових засад для ефективного використання земель громадянами та їх юридичне оформлення у таких формах:
1) передача земель громадянам у власність:
а) для заняття особистим підсобним господарством;
б) для ведення присадибної ділянки;
в) для ведення садівництва;
г) для гаражного будівництва;
д) для дачного будівництва;
2) надання земель громадянам у користування:
а) для ведення городництва;
б) для сінокісних угідь;
в) для пасовищ;
г) для заняття традиційними народними промислами. III. Надання «перерозподільних» земель у користування, в тому числі на умовах оренди, та їх юридична легалізація:
1) різним юридичним особам України;
2) іншим державам;
3) сумісним (спільним) підприємствам;
4) дипломатичним представництвам (на умовах довгострокової оренди);
5) міжнародним організаціям.
IV. Передачу земельних ділянок та їх юридичне оформлення:
1) у спільну, сумісну власність прибудинкових територій (земельних ділянок):
а) власникам приватизованих квартир;
б) громадянам для будівництва житлових будинків;
2) надання у спільне користування (або оренду) цих земель мешканцям квартир, що використовують їх на умовах майнового найму.
V. Зміну та набуття права власності та права користування, в тому числі оренди, на землю на інших юридичних засадах, не передбачених постановою Верховної Ради України «Про земельну реформу» та актами, прийнятими на розвиток цієї постанови.
Важливе значення мають об'єкти земельної реформи, які можна поділити на загальні та спеціальні.
Загальними об'єктами земельної реформи є усі землі України, які оголошені такими з 15 березня 1991 р. відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу».
Спеціальними об'єктами земельної реформи варто вважати окремі категорії земель та їх частини, зокрема:
а) землі сільськогосподарського призначення;
б) землі населених пунктів (міст, селищ, сільських населених пунктів);
в) частково землі промисловості, транспорту, зв'язку, комунікаційного та іншого спеціального призначення;
г) деякі земельні ділянки земель природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого та історико-культурного значення;
д) землі водного фонду;
е) землі лісового фонду;
є) землі запасу;
ж) землі резервного фонду.
Певні особливості мають землі резервного фонду (ст. 5 ЗК України). Ці земельні ділянки знаходяться в державній власності і призначаються для подальшого перерозподілу і використання за цільовим призначенням (тобто з метою реформування).
Резервний фонд земель створюється сільськими і селищними радами за погодженням із землекористувачами в обсязі 15% від усіх сільськогосподарських угідь, в тому числі земель населених пунктів.
Спеціальними об'єктами земельної реформи визнаються також окремі земельні ділянки, що знаходяться в користуванні фізичних і юридичних осіб та підлягають передачі цим особам у власність або користування (присадибні земельні ділянки, призначені для особистого підсобного господарства, та ін.)
Невід'ємним елементом відносин у сфері земельної реформи є суб'єктний склад, який включає такі групи суб'єктів:
а) суб'єкти щодо організації здійснення земельної реформи та її забезпечення;
б) суб'єкти щодо здійснення контролю за проведенням земельної реформи;
в) суб'єкти, які забезпечують періодичне звітування про здійснення земельної реформи;
г) суб'єкти, в інтересах яких проводиться земельна реформа в Україні;
д) суб'єкти, уповноважені на прийняття нормативно-правових документів і роз'яснень з питань реформування земельних відносин, які не суперечать земельному законодавству України;
е) суб'єкти, уповноважені на прийняття рішень щодо відчуження земель для зайняття підприємницькою діяльністю та земельних ділянок, на яких знаходяться різні об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню.
До першої групи суб'єктів у сфері земельної реформи відносяться:
а) Кабінет Міністрів України;
б) Уряд Автономної Республіки Крим;
в) місцеві ради (обласні, районні, міські, селищні, сільські). Здійснення контролю за проведенням земельної реформи в Україні покладається на Верховну Раду України та її профільні комітети, зокрема, з питань агропромислового комплексу, земельної реформи, з питань відродження і соціального розвитку села та з питань економічної реформи, які відповідно створюють суб'єктний склад другої групи.
Третю групу суб'єктів земельної реформи складають:
а) Верховна Рада Автономної Республіки Крим;
б) обласні ради;
в) Київська та Севастопольська міські ради.
Чинне законодавство визначає найбільш поляризоване коло суб'єктів тих осіб, в інтересах яких запроваджена та проводиться земельна реформа:
1. Різні категорії громадян:
а) громадяни, які виявили бажання організувати селянське (фермерське) господарство;
б) громадяни, які використовують земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства;
в) громадяни, що використовують земельні ділянки для садівництва;
г) громадяни, що використовують земельні ділянки для дачного та гаражного будівництва;
д) громадяни, які набувають права на землі несільськогоспо-дарського призначення, зокрема для заняття підприємницькою діяльністю, та ін.
2. Об'єднання громадян:
а) садівницькі товариства;
б) об'єднання власників багатоквартирних жилих та нежилих приміщень.
3. Сільськогосподарські товаровиробники:
а) сільськогосподарські колективні підприємства;
б) сільськогосподарські кооперативи;
в) сільськогосподарські акціонерні товариства.
4. Значну частину суб'єктів складають підприємства, установи. організації, що набувають прав на земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню, на землі несільськогосподарського призначення, в тому числі для зайняття підприємницькою діяльністю, використовують земельні ділянки на умовах оренди тощо.
Уповноваженим суб'єктом на видання та тлумачення нормативних актів з питань земельної реформи офіційно визнано Держком-зем України, який, реалізуючи надані повноваження, розробив та прийняв ряд нормативно-правових актів щодо здійснення земельної реформи, зокрема. Порядок передачі земельних ділянок у приватну власність громадян, затверджений наказом від 15 лютого 1993 р.'; Інструкцію про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затверджену наказом від 4 травня 1999 р.2
Суб'єктами, уповноваженими на прийняття рішень щодо відчуження земель несільськогосподарського призначення для різних потреб, є:
а) сільські, селищні, міські ради або уповноважені ними органи — щодо земель комунальної власності;
б) районні, обласні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів Автономної Республіки Крим — щодо земель державної власності;
в) Фонд державного майна України, його регіональні відділення та органи приватизації Автономної Республіки Крим спільно з Держкомземом України та його органами на місцях — щодо земель, на яких знаходяться об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню.
Зміст реформування земельних правовідносин складають права та обов'язки різних суб'єктів щодо здійснення конкретних дій або виконання спеціально покладених функцій та доручень.
Чинне законодавство узагальнено закріплює права та обов'язки вищезазначених суб'єктів земельних відносин у сфері земельної реформи, конкретизуючи переважно повноваження щодо здійснення конкретних дій, що дозволяє розкрити зміст цих правовідносин шляхом виділення особливостей правосуб'єктності основних суб'єктів, задіяних у процесі здійснення земельної реформи.
Так, громадяни, підприємства, установи, організації, в інтересах яких запроваджено здійснення земельної реформи, мають право:
а) бути учасниками земельних перетворень в державі;
о) ініціювати перед уповноваженими органами вирішення питань про зміну юридичного титулу на відповідні земельні ділянки в порядку, встановленому чинним законодавством України;
в) заявляти клопотання, звертатися до уповноважених органів про винесення рішень у встановлені терміни щодо набуття, зміни та припинення прав на відповідні земельні ділянки;
г) оскаржувати в установленому порядку до судових органів незаконні дії уповноважених осіб та третіх осіб, які порушують земельно-правові інтереси, надані законодавством України, угодами сторін та іншими незабороненими правовстановлюючими документами;
д) на збереження наданих правомочностей щодо постійного володіння та пожиттєвого успадкування (для громадян) відповідних земельних ділянок до оформлення права власності або права землекористування;
е) вільного виходу з різних об'єднань громадян з виділенням відповідної частки землі в натурі і юридичним оформленням правомочностей на вказану земельну ділянку;
є) набувати прав на земельні ділянки, що передаються безоплатно визначеним у законодавстві категоріям громадян та фізичним особам;
ж) набувати прав на земельні ділянки, що відчужуються у держави на компенсаційних засадах;
з) володіти, користуватися, а в передбачених законом випадках і розпоряджатися земельними ділянками, які відповідно перебувають у них на титулі права користування та права власності;
й) на першочергову пролонгацію угод щодо користування, в тому числі й на умовах оренди, землями в порядку, визначеному законодавством України;
і) вимагати через відповідні юрисдикційні органи відновлення та захисту порушених прав, встановлених законодавством у сфері земельної реформи.
Виходячи з аналізу чинного законодавства в цій сфері, можна сформулювати й обов'язки вищезазначених суб'єктів:
а) дотримуватися встановлених організаційно-правових форм участі в процесі реформування правовідносин у сфері земельної реформи;
б) оформляти у встановлені терміни право власності чи право користування земельними ділянками, які знаходилися у користуванні громадян та юридичних осіб;
в) дотримуватися офіційно легалізованих процедур щодо набуття прав на земельні ділянки залежно від їх цільового призначення та правового режиму;
г) використовувати приватизовані та набуті іншим легальним способом земельні ділянки у межах граничних розмірів загальної площі, встановлених нормами Земельного кодексу України;
д) не порушувати у процесі реформування земельних правовідносин прав та законних інтересів інших осіб та держави;
е) дотримуватися законодавства в сфері земельної реформи та умов договорів, пов'язаних з використанням, відтворенням і охороною земельних ділянок як об'єктів земельної реформи;
є) відшкодовувати збитки, завдані незаконними діями під час проведення земельної реформи і реалізації спеціальної правосуб'єктності в цій сфері.
і У той же час законодавством у сфері земельної реформи визна-I чаються повноваження та конкретні зобов'язання суб'єктів, на які І покладено функції організації, координації, контролю та забезпе-•• чення реформування земельних правовідносин. у Зокрема, на першому етапі здійснення земельної реформи місцеві ради та Кабінет Міністрів України зобов'язувалися:
а) провести інвентаризацію земель усіх категорій, визначивши:
— використання земельних ділянок не за цільовим призначенням;
— нераціональне використання земель;
— використання їх небезпечними способами, що призводить до зниження родючості грунтів, хімічного, радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;
б) здійснити реєстрацію громадян, які бажають вести відповідне господарство та займатися відповідною діяльністю:
— організувати селянське (фермерське) господарство;
— розширити особисте підсобне господарство;
— займатися індивідуальним садівництвом;
— одержати в користування земельні ділянки для городництва, сінокосіння, пасовищ;
в) провести облік і аналіз клопотань підприємств, установ, організацій щодо використання їх земель для:
— ведення підсобного сільського господарства;
— колективного садівництва;
— колективного городництва;
г) розглянути у встановлений термін обгрунтування потреб підприємств, установ, організацій, які використовували земельні ділянки для сільськогосподарських та несільськогосподарських цілей.
Кабінет Міністрів України, крім того, зобов'язувався:
а) вирішити питання про створення відповідного органу для здійснення земельної реформи;
б) виділити відповідні кошти і матеріально-технічні ресурси, необхідні для проведення земельної реформи;
в) забезпечити підготовку у вищих навчальних закладах необхідної кількості фахівців-землевпорядників з метою задоволення потреб у них місцевих рад, землевпорядних та природоохоронних органів.
Відповідні зобов'язання було покладено й на місцеві ради, зокрема:
д) вирішення питань на підставі матеріалів інвентаризації земель про припинення права користування земельними ділянками, які:
— використовувалися не за цільовим призначенням з порушенням встановлених вимог;
— використовувалися нераціонально;
б) здійснення передачі вказаних земельних ділянок до складу земель запасу для першочергового надання громадянам:
— для організації селянських (фермерських) господарств;
— для ведення особистого підсобного господарства;
— для зайняття садівництвом і городництвом;
в) розробку пропозицій щодо перерозподілу земель у встановленому законом порядку з урахуванням потреб у земельних ділянках фізичних і юридичних осіб;
г) розгляд узагальнених пропозицій щодо перерозподілу земель на засіданнях постійних депутатських комісій та на сесіях рад.
Звісно, зобов'язання та відповідні права вказаних та інших органів періодично змінюються залежно від рівня досягнення мети і завдань земельної реформи.
У подальшому для Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських рад було передбачено такі зобов'язання:
а) розробити і затвердити відповідно державну, республіканську, обласні (міські) програми земельної реформи на відповідний період;
б) передбачити у цих програмах на кожний рік заходи щодо організаційно-правового, кадрового, наукового, матеріально-технічного забезпечення земельної реформи, а також необхідний обсяг фінансування і джерела відповідних фінансових коштів;
в) визначити перелік сільськогосподарських підприємств та організацій, землі яких підлягають передачі в колективну та приватну власність на рік. На наступні роки — визначати такі переліки не пізніше як за один місяць до початку наступного року з дотриманням вимог Земельного кодексу України щодо земель, які не підлягають приватизації.
Кабінет Міністрів, крім того, зобов'язувався розробити у встановлений термін рекомендації про складання проектів щодо роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій, а також пропозиції щодо змін і доповнень, які випливають з положень ЗК України.
Обласні ради зобов'язувалися вирішити при необхідності питання про передачу земель, а районні ради, відповідно, в установлений термін — питання щодо надання юридичним особам земельних ділянок для колективного городництва за рахунок існуючих земель запасу.
На Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні, Київську і Севастопольську міські ради покладаються обов'язки щодо:
а) визначення конкретних термінів закінчення передачі у приватну власність громадянам земельних ділянок, якими вони користувалися до 15 квітня 1992 р.;
б) інформування Верховної Ради України щоквартально до 5 числа наступного за кварталом місяця про хід виконання вищеназваних обов'язків.
Селищні і міські ради, відповідно, зобов'язувалися:
а) визначити потребу жителів міст і селищ міського типу в земельних ділянках для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва;
б) подавати пропозиції з цих питань до обласних державних адміністрацій для розробки схем розміщення ділянок для вказаних потреб, враховуючи резервні території міст і селищ міського типу.
На наступному етапі здійснення земельної реформи Кабінет Міністрів України зобов'язувався:
а) розробити низку законопроектів щодо ставки державного мита, яке стягується при здійсненні купівлі-продажу земельних ділянок; внести зміни та доповнення до актів земельного, цивільного законодавства, зокрема, щодо частини реалізації права на земельну частку (пай), передачі земельних часток у спадщину, дарування, міни, купівлі-продажу, застави (іпотеки) земельних ділянок та їх оренди;
б) підготувати низку указів Президента України з питань здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, створення єдиної державної землевпорядної служби, зонування земельного банку;
в) розробити та затвердити нормативні акти про паювання земель, що перебувають у колективній власності, виходу громадян із відповідних об'єднань, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств;
г) забезпечити розробку методики грошової оцінки землі;
д) виділити кошти на здійснення робіт щодо паювання земель, придбання комп'ютерної техніки, геодезичних інструментів, транспортних засобів, які б забезпечили проведення земельної реформи.
Відповідно місцевим радам за участю Держкомзему України було доручено спрямувати свою діяльність на прискорення передачі безоплатно у колективну власність земель колективним сільськогосподарським підприємствам, кооперативам та відповідно акціонерним товариствам, у тому числі, створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, трудові колективи яких виявили бажання одержати землі у власність.
Надалі зміст правовідносин у сфері земельної реформи суттєво уточнювався, оскільки Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним. Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям було поставлено завдання подальшого реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю і виконання таких організаційних зобов'язань:
а) забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з них із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності, яке не може бути обмеженим будь-якими рішеннями;
б) запровадження обов'язкового укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток, паїв з виплатою орендної плати у натуральній або грошовій формах;
в) забезпечення встановлення сторонами договору оренди земельної частки (паю), розміру плати за її оренду на рівні не менше' одного відсотка визначеної відповідно до законодавства вартості орендованої земельної ділянки;
г) збереження, за можливістю, цілісності господарського використання приватними формуваннями землі та майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств на основі оренди земельних часток (паїв) і майнових паїв;
д) запровадження спрощеного порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) та майнового паю органами місцевого самоврядування;
е) виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв), яка звернулася із заявами про відведення земельних ділянок в натурі з метою спільного використання або надання в оренду цих ділянок;
є) забезпечення суворого додержання встановленого порядку відведення в натурі земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у разі їх виходу із колективних сільськогосподарських підприємств;
ж) зменшення вартості виготовлення документів, необхідних для одержання державного акта на право приватної власності на землю, для осіб, що виявили бажання одержати такий акт за плату, до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Інша група організаційних заходів спрямовується на підтримку розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств, зокрема:
а) надання громадянам, яким із земель колективного сільськогосподарського підприємства відведено земельні ділянки в натурі на основі земельної частки (паю), можливості розширювати особисті підсобні господарства без створення юридичної особи за рахунок цих ділянок та одержаних при виході з зазначених підприємств майнових паїв;
б) реалізації громадянами та селянськими (фермерськими) господарствами права вільного викупу земельних ділянок, що надані їм у користування (понад норму, яка приватизується безкоштовно), за ціною не нижчою визначеної в установленому порядку грошової оцінки землі;
в) створення поблизу населених пунктів із земель запасу та резервного фонду громадських пасовищ для випасання худоби;
г) забезпечення порядку видачі в установлені терміни державних актів на право приватної власності на землю усім бажаючим власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) та ін.'.
Наступна група зобов'язань суб'єктів реформаційних правовідносин спрямована на здійснення заходів щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення2.
Так, Кабінету Міністрів України доручено, зокрема:
а) передбачити у Програмі його діяльності розроблення у відповідні терміни нормативно-правових актів у цій сфері;
б) розробити у встановлений термін механізм залучення коштів громадян та юридичних осіб України з метою придбання земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності та розрахунків за їх придбання і передбачити:
— використання прав на земельні ділянки як предмет застави, яким забезпечуються вимоги за договорами позики, кредитними договорами;
— використання важелів фондового ринку для проведення розрахунків за придбані земельні ділянки;
— залучення цільових позик на розвиток соціальної інфраструктури населених пунктів під гарантії продажу земельних ділянок;
— внесення земельних ділянок та прав на них до статутних фондів підприємств та використання акціонерними товариствами коштів від емісій акцій для придбання земельних ділянок та прав на них;
— поширення дії законодавства про лізинг на відносини в сфері реалізації прав власності на земельні ділянки;
в) запровадити порядок відображення суб'єктами підприємницької діяльності в системі обліку їх господарювання вартості придбаних земельних ділянок та прав на них;
г) забезпечити додержання конкуренції, визначення на ринкових засадах ціни продажу цих ділянок, прозорість ціни, надходження коштів до бюджету від їх продажу, справляння державного мита за нотаріальне посвідчення договорів, їх відчуження і за проведення прилюдних торгів;
' д) визначати при підготовці проекту Державної програми приватизації переліки об'єктів, які доцільно приватизувати разом із земельними ділянками, та перелік земельних ділянок, на яких розташовані приватизовані об'єкти, і подавати їх місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування тощо.
Відповідні обов'язки покладаються і на Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації щодо розвитку та регулювання ринку земель несільськогосподарського призначення'.
У той же час земельне законодавство в сфері земельної реформи передбачає певні юридичні гарантії, тобто заходи юридичного забезпечення реалізації та захисту прав суб'єктів цих правовідносин.
По-перше, у разі виникнення юридичних колізій (спорів) відповідні сторони мають право на судовий захист та вирішення земельних спорів у судах.
По-друге, чинне законодавство передбачає можливість та процедури припинення права власності на землю та права землекористування в судовому порядку у разі:
а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;
б) невикористання земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, протягом одного року, або використання її для несільськогосподарських потреб — протягом двох років;
в) систематичного невнесення земельного податку в установлені законодавством України строки та орендної плати в строки, визначені договором оренди;
г) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки.
Право землекористування, крім вищенаведених випадків, може бути припинене в судовому порядку у разі:
а) нераціонального використання земельної ділянки;
б) вилучення або викупу земель для державних і громадських потреб.
По-третє, земельне законодавство передбачає комплекс заходів щодо відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (ст.ст. 88—93 ЗК України) та відшкодування збитків, завданих порушенням земельного законодавства (ст. 117 ЗК України).
По-четверте, встановлено юридичну відповідальність за інші порушення земельного законодавства, за які може наступати цивільна, адміністративна, кримінальна та земельно-правова відповідальність (ст.ст. 114—116 ЗК України). Проте варто зазначити, що досі в чинному земельному законодавстві та, зокрема, у законодавстві про земельну реформу немає норм, які б передбачали перелік порушень у цій сфері та прямої відповідальності за невиконання вимог земельного реформаційного законодавства.
Викладене свідчить про те, що правове регулювання відносин у сфері земельної реформи ще не повністю відповідає соціально-економічним потребам різних суб'єктів та не повною мірою забезпечує реалізацію правосуб'єктності і захист прав громадян, інтересів держави, юридичних осіб.
Беручи до уваги, що земельна реформа — постійно оновлюваний та змістовно змінюваний земельно-правовий процес, вважаю за доцільне на підставі існуючих наукових концепцій і моделей, чинного законодавства в цій сфері та існуючої практики його застосування розробити і прийняти спеціальний законодавчий акт — закон про земельну реформу в Україні, який б завершив та упорядкував регулювання реально існуючих правовідносин у сфері земельної реформи в Україні.
§ 3. Поняття та правові моделі приватизації земель в Україні
Сьогодні термін «приватизація» заволодів розумом політиків, вчених, практиків, працівників органів управління. Дивно, що тільки та частина населення, на долю якої закинуто зашморг «приватизації», в більшості індиферентна до нього і тільки найбільш свідома частина підприємців-практиків активно реалізує відповідні можливості чинного законодавства.
На «приватизації» позбивали собі «носки черевиків» сотні «радників» закордонних агентств, які вчать, як це треба робити, щоби досягти рівня світової і європейської цивілізованості, витрачено «купу» грошей (доларів, марок, франків, євро, купонів, гривень тощо) на презентації, конференції, конгреси, консиліуми щодо шляхів приватизації в Україні. А життя йде своїм, частенько не тим вимощеним «словесами» шляхом.
Що воно таке «приватизація»? Задаюся я цим питанням, як і мої колеги, які теж не «стоять» осторонь цієї важливої соціально-економічної, політичної і суто юридичної проблеми.
В етимологічному значенні категорія «приватизація» походить від слова «приватний», з російської «частньїй» — окремий або «ча-стньїй» — приватний, окремий'.
Загальна категорія «приватизація» розглядається як відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній, республіканській (Автономної Республіки Крим) і комунальній власності на користь фізичних і недержавних юридичних осіб. Об'єктом приватизації є також земельний фонд2. Відповідно, приватизація земель — це передача земельних ділянок із власності держави у власність фізичних і юридичних осіб3, яка може здійснюватися безоплатно та за плату.
Водночас, приватизація державного земельного фонду — це передача громадянам у приватну власність земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилих і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва4.
На мій погляд, термін «приватизація» можна розуміти виходячи із аналізу законодавства в поліфункціональному значенні:
а) в широкому розумінні — як процес набуття права приватної власності на будь-яких компенсаційних (платних) засадах (купівлі, міни тощо), у т.ч. безоплатної передачі частки земель державної власності (чи права на землю);
б) у вузькому розумінні, тобто формально-етимологічному значенні, приватизацію варто розглядати як процес безоплатної передачі частини земель державної власності в приватну власність громадян за спрощеною та ускладненою процедурами, тобто прямої, безпосередньої передачі земельних ділянок і прав на неї у приватну власність громадян та опосередкованого перерозподілу земель зі зміною форм юридичних титулів і кінцевим набуттям на неї права приватної власності. Тобто його можна ототожнювати із «безоплатною» передачею земель у приватну власність фізичних осіб, що означає відокремлення від держави частки земель (земельних ділянок), їх привласнення, використання приватними особами;
в) у формально-юридичному значенні — як процедуру передачі частки земель із державного земельного фонду в приватну власність громадян і колективну власність об'єднань громадян та оформлення відповідних прав на земельні ділянки.
Наявність таких підходів, на мою думку, обумовлена:
а) нечіткістю норм чинного земельного законодавства з цієї проблеми;
б) впливом на роздержавлення і демонополізацію державної власності на землю актів законодавства, що регулюють приватизацію майна державних підприємств, та житла, за якими допускаються різні способи приватизації;
в) відсутністю однозначно визнаних наукових, методологічних | та правових засад процесу приватизації та їх ігнорування у процесі | розробки чинного законодавства про приватизацію земель;
? г) бажанням деякої частини населення реалізувати свій інтерес у привласненні частки державної власності на землю, не вдаючись до юридичних «тонкощів», а відтак їх устремлінням вважати приватизацією землі будь-яке приватне відособлення земельної ділянки та його легалізацію в найбільш сприятливий для нього спосіб;
д) обмеженістю розуміння поняття земельної реформи, яке зводиться переважно до «приватизації» земель у широкому розумінні, тобто всупереч положенням чинного законодавства, про що йшлося в попередньому параграфі, виходячи із того, що приватизація земель — одна із можливих форм реформування земельних правовідносин.
Тому надзвичайно важливо з'ясувати, чи існує методологія, ідеологія та політика здійснення приватизації землі, та, зокрема, якими є особливості її правового забезпечення в сучасний період.
На моє переконання, на роль відповідного державного документа претендує Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду*, яка була схвалена Верховною Радою України 31 жовтня 1991 р.'
Відповідно до Концепції головна мета приватизації — створення багатоукладної соціальне орієнтованої економіки, яка забезпечується створенням сприятливого економічного та законодавчого середовища (ч. 2 п. 1.1).
Основна ідея цього документа передбачає створення можливості кожному громадянину України на володіння:
а) засобами виробництва;
б) землею;
в) житлом.
Це мало б здійснюватися за допомогою: іменних цінних приватизаційних паперів (сертифікатів, купонних чеків, земельних бонів), що засвідчують право на безоплатне придбання відповідного майна та землі, які підлягають приватизації.
В частині всіх об'єктів приватизації передбачалося реалізувати такі загальні принципи:
1) надання окремим трудовим колективам і громадянам додаткових пільг для придбання земельних ділянок для сільськогосподарського виробництва, якими вони користувалися;
2) здійснення плати за митні послуги, які надаються у зв'язку із придбанням цінних паперів;
3) конвертованість цінних паперів;
4) використання їх тільки під інвестиції;
5) здійснення захисту інтересів громадян України, не допускаючи перепродажу об'єктів приватизації до введення власної національної валюти;
6) громадський контроль та поінформованість населення про процеси приватизації.
У той же час передбачалися деякі особливості роздержавлення і приватизації земель. За задумом розробників Концепції цей процес передбачав такі послідовні дії:
а) роздержавлення земель держави;
б) приватизацію земельних ділянок громадянами України та об'єднаннями громадян.
У свою чергу, приватизація земель передбачала передачу громадянам України земельних ділянок у приватну, колективну власність, довічне успадковуване безоплатне їх використання (володіння) з метою сільськогосподарського використання, встановлення відповідного розміру на кожного повнолітнього члена сім'ї та диференціацію розмірів земельних ділянок з урахуванням якості землі, її місцезнаходження тощо. Така передача земельних ділянок мала здійснюватися безоплатно, за допомогою земельних бонів.
Водночас дозволялося придбання земельних ділянок, що перевищують розміри та якість земель, вказаних у бонах, за окремими угодами за рахунок власних коштів громадян (п. 8.2 Концепції).
Пріоритетне право на приватизацію земель сільськогосподарського призначення мають селяни, що їх використовують, а земель, які належали колгоспам, радгоспам, іншим сільськогосподарським підприємствам — працівники цих господарств. Відповідно частки земель сільських господарств, що приватизуються, мають складати земельний фонд безоплатної приватизації за поданими земельними бонами (п. 8.6 Концепції).
Інша частина земель, яка використовується сільськогосподарськими підприємствами, підлягає викупу за плату працівниками цих господарств. У разі, якщо земельні ділянки не викуповуються, то можлива їх оренда, або передача до фонду приватизації земельних ділянок з подальшим наданням селянам, які у них не працюють, або іншим громадянам України.
Концепцією передбачено, що не допускається перепродаж приватизованих земель на відповідний термін, який встановлюється Верховною Радою України.
При цьому земельні ділянки несільськогосподарського призначення підлягають «приватизації» (підкреслено мною. — В.А.) за плату, розміри якої встановлюються відповідною місцевою радою. Кошти, отримані від частини приватизованих земель, спрямовують до фондів підтримки розвитку селянських (фермерських) господарств.
За положеннями Концепції земельні ділянки для побутового призначення надаються у довічне успадковуване використання, хоча, як відомо, на той час земельне законодавство такої категорії земель не передбачало і не закріплює тепер.
Такі основні особливості ідеології та методології приватизації передбачалися на початку 90-х років минулого тисячоліття, відповідно до якої приватизацією земель вважалася безоплатна передача земель сільськогосподарського призначення «тим, хто обробляє», в приватну власність, а також земель несільськогосподарського призначення у розмірах і за плату, які визначаються місцевими радами на підставі відповідних угод на їх відчуження, та придбання на тих же умовах в успадковуване довічне володіння земельних ділянок для побутових потреб.
Таким чином, приватизація земель — це процес, який передбачає:
а) переважно безоплатну передачу в приватну чи колективну власність земель сільськогосподарського призначення відповідно громадянам України та їх об'єднанням, які користувалися землею («тобто тим, хто її обробляє»), зайнятим у колективному чи індивідуальному господарстві та здійснюють відповідну діяльність на землі, за цінні папери — земельні бони;
б) придбання за плату земель несільськогосподарського призначення за окремими договорами у розмірах та за вартістю, що встановлюються місцевими радами;
в) передачу в успадковуване володіння земельних ділянок для побутових потреб за відповідну плату.
Правові засади приватизації земель як засобу реформування земельних правовідносин були закріплені:
1) постановою Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р «Про земельну реформу».';
2) постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»2;
3) Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р.';
4) Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок»2;
5) Указом Президента України від 10 листопада 1994 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»3;
6) Указом Президента України від 8 серпня 1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям»4;
7) Указом Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки»5 та ін.
Аналіз чинного законодавства, зокрема норм Земельного кодексу України, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992р., інших актів законодавства та практики його застосування дозволяє виділити такі основні ознаки приватизації земель:
1. Сукупність послідовних і взаємопов'язаних дій різних суб'єктів, спрямованих на виникнення права приватної власності громадян та права колективної власності їх об'єднань шляхом перерозподілу земель державного земельного фонду.
2. Безоплатна передача земельних ділянок у приватну або колективну власність.
3. Така передача частини цих земель передбачає зміну та припинення права державної власності на них і виникнення права приватної власності громадян України або права колективної власності їх об'єднань на відповідні земельні ділянки.
4. Передача земельних ділянок проводиться виключно за рішенням відповідної ради або уповноваженими нею на це органами державної виконавчої влади.
5. Одноразове відчуження частини земель державного земельного фонду на користь визначених законодавством осіб для кожного виду цільового використання земель.
6. Обов'язковий запис (відмітка) відповідного органу в разі безоплатної передачі земельної ділянки в документі особи, що посвідчує її громадянство, для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, присадибних земель, садівництва, індивідуального дачного і гаражного будівництва.
7. Обов'язкове юридичне посвідчення права власності на землю в державному акті на право власності (приватної чи колективної).
8. Реєстрація державного акта на право власності на землю у реєстраційних документах відповідних місцевих рад.
З урахуванням викладених обставин, які мають важливе юридичне значення, та узагальнення наведених ознак можна констатувати, що приватизація земель — це юридичне визначений порядок (процес, процедура), в якому реалізуються матеріальна і спеціальна правосуб'єктність громадян України та їх об'єднань, спрямована на зміну або припинення права державної власності на частину визначених законодавством земельних ділянок, виникнення та посвідчення права приватної власності громадян та колективної власності їх об'єднань на вказані земельні ділянки.
Оскільки приватизація земель здійснюється в певному порядку, тобто процесі, то вона може розглядатися як спеціальний різновид земельно-процесуальних правовідносин, у яких за допомогою системи активних дій їх суб'єктів здійснюється перерозподіл земель державного земельного фонду та виникнення і юридичне посвідчення права приватної власності громадян та права колективної власності їх об'єднань на встановлені законодавством земельні ділянки, які відчужуються у держави.
Маю зазначити, що наявність вказаних ознак є обов'язковою для цього поняття. Тому їх підміна або відсутність є свідченням інших, не приватизаційних правовідносин, а відтак має і власну юридичну природу, відмінну від вищевикладених положень.
Це стосується, зокрема, так званої «платної приватизації» або ж окремо визначеної процедури набуття права власності шляхом придбання у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення понад норму середньої земельної частки для ведення селянського (фермерського) господарства, викупу земель для громадських та державних потреб тощо та набуття права приватної власності на земельні ділянки із земель несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню, зайняття підприємницькою діяльністю та інших потреб.
Саме поняття «платна приватизація», з точки зору його юридичної природи, не є синонімічним власне приватизації, оскільки визначальною ознакою останньої є принцип безоплатності.
Тому «платна приватизація» базується на інших засадах, одним із важливих елементів якої є договір відчуження земельної ділянки, купівлі-продажу тощо як самостійної організаційно-правової форми придбання частки земель, які належать державі на праві державної земельної власності, фізичними та юридичними особами у правових формах, визначених законодавством України.
Крім того, приватизація — це юридичне визнаний процес одноразової безоплатної передачі (саме передачі, а не відчуження) частки земель держави у приватну власність громадян або колективну власність їх об'єднань.
Звичайно, ідеальним є варіант передачі вказаних земель виключно у приватну власність фізичних осіб або їх об'єднань, що було б юридичне вірно і грамотно з точки зору юридичної техніки і чистоти юридичних понять. Однак законодавством визнається колективна власність об'єднань громадян як відповідних юридичних осіб. Тому, з точки зору наявного законодавчого підґрунтя, немає підстав видавати бажане за дійсне.
Тим більше, що у первинних законодавчих та підзаконних актах не було достатньої чіткості і завершеності правового забезпечення приватизації земель. Скажімо, Земельний кодекс (ЗК) України в редакції від 13 березня 1992 р. передбачив лише власне можливість кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства на вихід із нього та право одержати свою частину землі в натурі (на місцевості) і порядок визначення її розміру (ч. 9 ст. 5). Однак він не передбачив чіткої процедури переходу права на земельну ділянку в натурі членам кооперативних сільськогосподарських структур у разі їх добровільного виходу та особливостей юридичного оформлення права приватної власності на таку земельну частку.
І тільки в процесі реформування земельних правовідносин, шляхом проб і помилок, нормативно-правовим шляхом було закріплено відповідно норму та процедуру персоніфікації спочатку права на земельну частку (пай) у процесі паювання земель і сертифікації прав на ці земельні ділянки, а згодом і подальшу процедуру розпаювання земель вказаних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, ресертифікації відповідних прав на відповідні частки земель (земельні ділянки) та виникнення права приватної власності громадян на ці ділянки.
Тобто з позиції методології та дотримання принципу об'єктивності науково-правничого аналізу та сучасного нормативно-правового регулювання в цій сфері можна припустити, що у класичному розумінні приватизація пов'язується із виникненням права приватної власності громадян України на земельні ділянки шляхом безпосередньої передачі їм у власність частки земель із земельного фонду держави. В той же час практика, в тому числі нормотворча, виробила ускладнену у часі і просторі процедуру набуття громадянами України права приватної власності на частки земельних ділянок, які знаходяться в користуванні сільськогосподарських товаровиробників шляхом перерозподілу належних їм земель за схемою:
І. Реальний стан юридичних титулів суб'єктів до початку приватизації земель:
Право державної Право
власності на землю землекористування:
• колгоспів,
• радгоспів,
• інших державних
сільськогосподарських
підприємств
II. Процес (процедура) приватизації земель:
виникнення права право державної колективної власності власності на землю:
на земельні ділянки
• сільськогосподарських колективних підприємств,
• сільськогосподарських кооперативів, \' • сільськогосподарських акціонерних товариств
III. Процес (процедура) паювання земельних ділянок у структурі вищезазначених земель:
сертифікація права власності громадян на земельну частку (пай) ! у колективній власності цих сільськогосподарських товаровиробників
IV. Процес (процедура) розпаювання земельних паїв:
ресертифікація права власності громадян на земельну частку (пай) у разі виходу та їх виділення із колективної земельної власності та посвідчення права приватної власності громадян на виділену земельну ділянку.
Отже, набуття права приватної власності на землю окремих категорій громадян може здійснюватися шляхом ускладнених процедур перерозподілу земель державного земельного фонду, які знаходилися у користуванні сільськогосподарських товаровиробників, із поступовим переходом та можливою зміною прав на землю (право колективної власності •> право на земельну частку (пай) •> право приватної власності). Така форма «приватизації» є умовною щодо кінцевої мети зміни правового режиму земельної ділянки та правового статусу окремих громадян, які працювали у колгоспах, радгоспах та інших державних сільськогосподарських підприємствах, оскільки охоплює різні юридичні процедури — власне приватизацію шляхом передачі цих земель у колективну власність (назвемо «приватизацією-1»), процедуру паювання, процедуру розпаювання і оформлення права приватної власності на частку земель, що виділяються з колективної власності («приватизація-2»).
Характерною особливістю приватизаційних правовідносин є те, що вони за своїм походженням відносяться до категорії абсолютних, тобто повноваження щодо набуття відповідної форми власності належить законодавче визнаним суб'єктам; всі інші особи зобов'язані утримуватися від порушення цих повноважень, а відповідні місцеві ради мають здійснювати комплекс організаційно-технічних, правових та інших юридичне значимих дій щодо юридичного посвідчення набутих прав громадян та їх об'єднань стосовно індивідуально відособлених земельних ділянок.
За характером та змістом правосуб'єктності вказані правовідносини можна віднести до земельно-процесуальних, яким притаманні всі основні чинники правовідносин: підстави виникнення, зміни й припинення, наявність суб'єктного, об'єктного складу та змісту.
Правовідносини щодо приватизації земель були запроваджені в незалежній Україні з часу прийняття вищенаведених законодавчих та підзаконних актів у цій сфері.
З огляду на чинне законодавство підставами їх виникнення виступає юридичний склад, який включає відповідні земельно-правові норми зобов'язального характеру уповноважених органів держави, відповідну систему дій заявницько-дозвільно-реєстраційного спрямування заінтересованої (уповноваженої) особи та зобов'язальних дій зазначених органів.
Формування та розвиток земельних приватизаційних правовідносин тісно пов'язані із спеціальною земельною право-суб'єктністю громадян України та їх об'єднань. Тому законодавство в сфері приватизації земель чітко фіксує суб'єктний склад земельних приватизаційних правовідносин, у якому можна виділити:
1. Суб'єктів приватизації земельних ділянок.
2. Органи приватизації земель.
Так, першу групу суб'єктів приватизації складають фізичні особи:
а) громадяни України, які виявили бажання займатися веденням селянського (фермерського) господарства;
б) громадяни України, які ведуть особисте підсобне господарство;
в) громадяни України, які використовують присадибні земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель;
г) громадяни України, які використовують земельні ділянки для індивідуального садівництва, в тому числі громадяни, які використовували такі земельні ділянки у складі садівницьких товариств;
д) громадяни України, які використовують земельні ділянки для гаражного та дачного будівництва.
У передбачених законодавством випадках суб'єктами земельних, умовно кажучи ускладнених, приватизаційних правовідносин* можуть бути також громадяни України, які набули прав власників земельних часток (паїв) у складі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських колективів, сільськогосподарських акціонерних товариств, які виявили бажання виділитися із них і отримати відповідні земельні частки у натурі (на місцевості) на праві приватної власності з метою ведення сільськогосподарського виробництва.
Усі інші фізичні особи, зокрема громадяни України, за чин-| ним законодавством не можуть бути суб'єктами земельних прива-| тизаційних правовідносин, але можуть брати участь у передбаче-| ному законодавством порядку в платному відчуженні відповідних ' земельних ділянок у держави, зокрема для зайняття підприємницькою діяльністю, а також земельних ділянок, зайнятих об'єктами незавершеного будівництва, автозаправними станціями, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно
населенню.
Другу групу суб'єктів земельних приватизаційних правовідно-
| син утворюють:
І 1. Сільськогосподарські об'єднання громадян як юридичні особи:
' а) сільськогосподарські колективні підприємства;
б) сільськогосподарські кооперативи;
в) сільськогосподарські акціонерні товариства. р Вони виступають як носії перехідних прав на відповідні зе-1 мельні ділянки, набувають прав на приватизацію цих земельних | ділянок у колективну власність, які підлягають подальшому паюванню, розпаюванню та правовій персоніфікації за кожним працюючим у вказаних колективах.
2. Садівницькі товариства з метою приватизації земель загального користування у колективну власність.
3. Товариства (об'єднання) власників будинків або приватизованих квартир у багатоквартирних будинках з метою приватизації прибудинкової території, земельної ділянки, на якій зводиться житловий будинок або його частина і нежитлові приміщення, та | передачі їх у спільну власність з відповідним юридичним оформ-
| ленням.
І Обов'язковою стороною земельних приватизаційних пра-| вовідносин виступають органи приватизації, якими земельне зако-| нодавство визнає місцеві ради:
| а) сільські ради;
І б) селищні ради;
| в) міські ради;
| г) районні ради у разі приватизації земельних ділянок у розмірі ? середньої земельної частки громадянами для ведення селянських І (фермерських) господарств.
| Поряд із місцевими радами у земельних приватизаційних пра-| вовідносинах беруть також участь госпрозрахункові бюро щодо І оформлення земельно-правових документів та установи і ор-; ганізації щодо підготовки відповідних проектів відводу земельної ділянки, що приватизується.
Правові зв'язки вказаних осіб із суб'єктами приватизації | оформляються у формі договірних правовідносин на здійснення | відповідних робіт та надання послуг, пов'язаних із підготовкою зе-I, мельно-правової документації та виникненням нових суб'єктивних ^ прав на приватизовані земельні ділянки.
Тому є відмінності між платним придбанням земельних ділянок і набуттям права власності на них, оскільки стороною, що приймає рішення про відчуження у держави частки земельної ділянки, виступають Фонд державного майна України або органи приватизації Автономної Республіки Крим та інших територіальних одиниць (утворень) спільно з Держкомземом України чи його органами на місцях, а також місцеві державні адміністрації, відповідні виконавчі комітети в разі придбання у власність фізичними і юридичними особами земельних ділянок несільськогосподарського призначення для зайняття підприємницькою діяльністю.
Об'єктами приватизаційних земельних правовідносин визнаються землі, які перебували на праві державної власності та праві землекористування фізичних і юридичних осіб, визначені нормативно-правовим шляхом та призначені для роздержавлення і наступної безоплатної передачі в приватну і колективну власність.
Такими об'єктами визнано земельні ділянки різних категорій земель:
/. На землях сільськогосподарського призначення:
а) земельні ділянки сільськогосподарських колективних підприємств;
б) земельні ділянки сільськогосподарських кооперативів;
в) земельні ділянки сільськогосподарських акціонерних товариств, у т.ч. створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств;
г) земельні ділянки садівницьких товариств;
д) земельні ділянки інших сільськогосподарських підприємств;
е) земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства;
є) земельні ділянки для ведення індивідуального садівництва;
ж) земельні ділянки, виділені для ведення селянського (фермерського) господарства;
з) земельні ділянки резервного фонду, що створюється сільськими, селищними радами за погодженням місця розташування із землекористувачами у розмірі 15% площі від усіх сільськогосподарських угідь, в тому числі угідь у межах відповідних населених пунктів;
й) земельні ділянки, вилучені в установленому порядку. Водночас не можуть визнаватися об'єктами приватизації такі землі та земельні ділянки сільськогосподарського призначення:
1) землі сільськогосподарських науково-дослідних установ;
2) землі сільськогосподарських навчальних закладів;
3) землі сільськогосподарських дослідних господарств вказаних навчальних закладів;
4) землі сільськогосподарських навчальних господарств закладів освіти;
5) землі державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць;
6) землі елітно-насінницьких і насінницьких господарств;
7) землі племінних заводів, радгоспів і конезаводів;
8) землі господарств з вирощування хмелю;
9) землі господарств з вирощування ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду;
10) земельні ділянки в структурі земель сільськогосподарського призначення, на яких розміщені запаси державного резерву та підприємства, установи, організації й інші об'єкти, зокрема запаси продовольчих ресурсів, що входять до системи державного матеріального резерву'.
11) землі загального користування в межах земель сільськогосподарського призначення, зокрема внутрігосподарські шляхи, полезахисні лісосмуги та інші ґрунтозахисні насадження, гідротехнічні споруди тощо, землі колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів та акціонерних товариств, що збанкрутіли або ліквідуються і підлягають передачі у відання відповідних рад.
II. На землях населених пунктів (міст, сіл, селищ міського типу):
а) земельні ділянки, що використовуються для індивідуального житлового будівництва, господарських будівель та 'їх обслуговування;
б) земельні ділянки для дачного та гаражного будівництва.
в) землі приватизованого житлового фонду та прибудинкові території, якщо створені товариства власників, яким ці земельні ділянки передаються у спільну сумісну власність;
г) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, включені до меж відповідно міст і селищ міського типу до проведення їх вилучення або викупу в установленому порядку.
Проте не можуть бути об'єктами приватизації земельні ділянки загального користування на землях населених пунктів, що використовуються як:
1) шляхи сполучення (площі, майдани, вулиці, дороги, набережні, проїзди, бульвари, проспекти та інші шляхи);
2) місця знешкодження, утилізації відходів (звалища тощо);
3) території для розміщення будівель органів державної влади та державної виконавчої влади;
4) місця відпочинку, оздоровлення та рекреації (набережні, парки, міські ліси, сквери тощо);
5) місця розташування об'єктів державного матеріального резерву;
6) природні неокультурені пасовища та сінокоси;
7) місця поховання та пантеони (кладовища).
III. На землях промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого несільськогосподарського призначення:
а) присадибні земельні ділянки, призначені для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель;
б) земельні ділянки для дачного і гаражного будівництва;
в) земельні ділянки, які використовуються для індивідуального та колективного садівництва. ;
Однак об'єктами приватизації не можуть визнаватися:
1) землі гірничодобувної промисловості;
2) землі єдиної енергетичної системи;
3) землі єдиної космічної системи;
4) землі транспорту;
5) землі зв'язку;
6)землі оборони;
7) земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти державного матеріального резерву;
8) земельні ділянки загального користування.
IV. На землях лісового фонду:
такими об'єктами, як виняток, можуть бути земельні ділянки (лісові угіддя), які входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств (невеликі ділянки лісів — до 5 гектарів).
V. На землях водного фонду:
як виняток, підлягають безоплатній передачі у власність селянських (фермерських) господарств земельні ділянки водоймищ та боліт (невеликі — до 3 га), що входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств.
VI. Землі запасу з метою передачі у приватну власність громадянам України та об'єднанням громадян для вищезазначених потреб.
Зміст земельних приватизаційних правовідносин складають права і обов'язки відповідних суб'єктів.
Так, громадяни та інші особи — суб'єкти приватизації мають право:
а) вносити клопотання чи подати заяву (для фізичних осіб) до органів приватизації про передачу відповідної земельної ділянки у приватну власність;
б) вимагати її своєчасного розгляду та інформування про прийняте рішення;
в) звертатися до суду із скаргою на неправомірні дії відповідних органів і посадових осіб;
г) отримати земельні ділянки в натурі та своєчасно юридичне оформити і посвідчити відповідні права;
д) отримати в установленому порядку державний акт, інші пра-вовстановлюючі документи на право власності на земельну ділянку;
е) звертатися до юрисдикційних органів про поновлення та захист порушених прав на приватизацію земельних ділянок.
У той же час на суб'єктів приватизації покладаються такі обов'язки:
а) погодити в установленому порядку з місцевими радами, органами державного нагляду та контролю та суміжними землевласниками і землекористувачами обгрунтовані розміри та місцезнаходження земельної ділянки;
б) виконувати рішення суду щодо питань з приводу приватизації;
в) дотримуватися вимог проекту відведення земельної ділянки та встановленого її розміру;
г) своєчасно надати документ про громадянство для внесення запису (відмітки) про передачу земельної ділянки;
д) зареєструвати державний акт на право масності на землю та ін. Відповідно органам приватизації надані такі права:
а) відмовляти за наявності законних підстав у зверненні про безоплатну передачу земельних ділянок;
б) визначати місце розташування та розміри земельних ділянок, що підлягають безоплатній передачі у власність;
в) ініціювати безоплатну передачу земель у власність суб'єктам приватизації;
г) вилучати відповідну земельну ділянку з метою її подальшої безоплатної передачі у приватну власність суб'єктам приватизації;
д) вимагати від суб'єктів приватизації надання документів, що підтверджують розмір та місцерозташування земельної ділянки, яка безоплатно передається у власність, тощо.
На органи приватизації покладено такі обов'язки:
, а) розглянути клопотання про безоплатну передачу земельних
• ділянок у встановлений термін;
б) у разі згоди передати земельну ділянку у власність, замовити землевпорядній організації розробку проекту її відведення;
Г в) розглянути проект відведення земельної ділянки та підготува-? ти відповідні висновки;
••• г) прийняти рішення про передачу земельної ділянки у
І власність або відмову у задоволенні заяви (клопотання);
' д) дотримуватися встановлених термінів на безоплатну передачу земельних ділянок;
е) своєчасно оформити та видати суб'єктам приватизації право-
:• встановлюючі документи про право власності на земельну ділянку,
^ що передається безоплатно у власність;
є) провести реєстрацію правовстановлюючого документа на право власності на землю.
Важливе значення мають відповідні юридичні обставини, з якими пов'язуються підстави зміни та припинення земельних приватизаційних правовідносин. Зокрема, підставами зміни та припи-
. нення цих правовідносин можна вважати: рішення суду про
| обов'язкову (примусову) передачу земельних ділянок у приватну
І або колективну власність, проведення відповідних землевпорядних
І робіт та оформлення земельних відносин.
І Підставами припинення земельних приватизаційних пра-
; вовідносин можуть бути:
І а) видача державного акта на право власності та його
| реєстрація;
б) рішення суду про задоволення позову про відведення земельної ділянки в натурі та видачі документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку.
Відповідно до чинного законодавства приватизація земель здійснюється згідно з установленими юридичними процедурами, що спрямовані на своєчасну і законну передачу земельних ділянок у приватну власність громадян та колективну власність їх об'єднань.
Аналіз чинного законодавства дозволяє виділити такі моделі правових процедур можливої приватизації земель:
1. Передача земельних ділянок у приватну власність громадян із земель запасу.
2. Передача у власність земельних ділянок, що знаходились у користуванні суб'єктів приватизації.
3. Передача земель у власність громадянам для заняття селянським (фермерським) господарством.
4. Передача земельних ділянок у колективну власність садівницьких товариств та приватну власність членів цих товариств.
5. Передача земель у колективну власність сільськогосподарським товаровиробникам.
6. Передача земельних ділянок у приватну власність членам сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств та інших сільськогосподарських товаровиробників у разі їх виходу з них та сертифікаційно-ресертифікаційного оформлення прав на землю (сертифікаційно-ресертифікаційна передача земель у приватну власність громадян).
І. Передача земельних ділянок у власність громадян із земель запасу (повна процедура) включає такі дії суб'єктів земельних приватизаційних правовідносин (ч.ч. З, 4 ст. 17 ЗК України):
1. Подання заяви про безоплатну передачу земельної ділянки у приватну власність до сільської, селищної або міської ради за місцем розташування земельної ділянки.
У заяві зазначається її бажаний розмір, місце розташування земельної ділянки, мета використання та склад сім'ї.
2. Розгляд заяви та обґрунтовуючих матеріалів відповідною радою у місячний термін і прийняття можливих рішень:
а) про передачу земельної ділянки у власність громадянину за наявності згоди;
б) про відмову у передачі земельної ділянки громадянину у приватну власність.
3. У разі згоди на передачу земельної ділянки у приватну власність відповідна місцева рада замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення.
4. Стадія розроблення проекту відведення земельної ділянки.
5. Погодження проекту відведення земельної ділянки з:
а) сільською (селищною) радою;
б) районними (міськими) спеціалізованими органами виконавчої влади:
— землевпорядними організаціями;
— природоохоронними органами;
( — санітарними органами;
і — органами архітектури.
16. Подання погодженого проекту відведення земельної ділянки громадянину у приватну власність до районної (міської) ради для прийняття рішення.
7. У разі відмови відповідною радою громадянину у передачі йому у приватну власність земельної ділянки із земель запасу, його заява і обґрунтовуючі матеріали подаються відповідно до районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район. 8. Прийняття рішення про передачу громадянину у власність зе-
Імельної ділянки із земель запасу.
9. Перенесення розмірів, передбачених проектом відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), і встановлення землевпо-( рядними організаціями її меж.
110. Підготовка, посвідчення та видача громадянину України державного акта на право приватної власності на земельну ділянку. 11. Реєстрація державного акта на право приватної власності на земельну ділянку у спеціальній Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за відповідним номером.
II. Передача у приватну власність громадянам раніше наданих земельних ділянок та які перебували у них на праві землекористування (ч.ч. 5, 6 ст. 17 ЗК України) (спрощена процедура):
1. Подача заяви про передачу у приватну власність раніше наданої у користування земельної ділянки до відповідної ради (сільської, селищної, міської) за місцем її розташування.
До заяви додаються матеріали, що підтверджують її розмір:
а) земельно-кадастрова документація;
б) дані бюро технічної інвентаризації;
в) дані правлінь товариств, кооперативів тощо. Такі земельні ділянки можуть передаватися для:
а) ведення селянського (фермерського) господарства;
б) ведення особистого підсобного господарства;
в) будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель;
г) ведення садівництва;
д) гаражного і дачного будівництва.
2. Розгляд та перевірка обгрунтованості заяви та поданих матеріалів у місячний термін.
3. Прийняття вказаними радами рішення про передачу в приватну власність громадянина відповідної земельної ділянки у разі відповідності поданих даних реальним її розмірам.
4. Підготовка, посвідчення і видача державного акта на право приватної власності на земельну ділянку.
5. Реєстрація відповідною радою державного акта на право приватної власності на землю.
III. Передача земель у власність громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства (особливі умови):
Особи, які мають право на приватизацію земель для ведення селянського (фермерського) господарства:
1. Будь-який громадянин України.
2. Особа, що має право- і дієздатність у повному обсязі.
3. Власне волевиявлення особи.
4. Наявність документа, який підтверджує здатність займатися селянським (фермерським) господарством.
5. Особа, яка пройшла відповідний конкурсний відбір. Першочергове право надається особам, які:
а) проживають в сільській місцевості;
б) мають кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.
Особливості приватизації земель громадянами для ведення селянського (фермерського) господарства:
а) передача земельних ділянок у приватну власність для вказаних цілей проводиться із земель запасу, а також земельних ділянок, вилучених у встановленому порядку;
б) за бажанням громадян України земельні ділянки передаються з урахуванням присадибного наділу землі;
,в) земельні ділянки передаються безоплатно один раз у межах середньої земельної частки;
г) факт передачі вказаних земель безоплатно посвідчується відміткою у паспорті або документі, який його замінює;
д) земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним масивом з розташованими на ньому лісовими угіддями та водними джерелами;
е) розташування земельних ділянок по можливості уздовж та поблизу існуючих доріг, електричних, радіотелефонних мереж, га-зо- і водопостачальних систем, інших видів інженерної інфраструктури;
є) як виняток, можуть передаватися земельні ділянки лісового і водного фонду, що входять до складу угідь цих господарств — ділянки лісів до 5 га та ділянки водойм і болот до 3 га.
Процедура приватизації земель громадянами для ведення селянського (фермерського) господарства:
1. Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство подають заяву про передачу їм відповідної земельної ділянки до районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, за місцем її розташування.
2. Заява підписується головою створюваного селянського (фермерського) господарства. У заяві зазначаються:
а) бажаний розмір земельної ділянки;
б) її місце розташування;
в) кількісний склад цього господарства;
г) документально підтверджуються досвід роботи у сільському господарстві, наявність кваліфікації, спеціальної підготовки;
д) обгрунтування розмірів земельних ділянок та перспективи д розвитку діяльності селянського (фермерського) господарства. | 3. Попередньо заява підлягає погодженню з сільською, селищною радою.
4. Розгляд вказаних матеріалів у місячний термін районною, міською конкурсною комісією та відповідно районною, міською радою, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, та проходження конкурсного відбору.
5. У разі проходження конкурсного відбору та згоди відповідна рада замовляє за рахунок Українського державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств державній землевпорядній організації проект відведення земельної ділянки, який розробляється в першочерговому порядку.
, 6. Розроблення проекту відведення земельної ділянки для ве-
; дення селянського (фермерського) господарства.
і 7. Погодження підготовленого проекту відведення земельної
і ДІЛЯНКИ 3:
а) власником землі або землекористувачем за винятком випадків відведення земельної ділянки із земель запасу;
б) місцевими (районними) органами виконавчої влади:
— землевпорядними організаціями;
— природоохоронними органами;
— санітарними органами;
— органом архітектури.
8. Якщо передбачається передача земельних ділянок громадянам для вказаної мети із земель, що перебувають у власності чи користуванні, то обов'язково має дотримуватися процедура їх вилучення або викупу.
9. Прийняття рішення щодо передачі земельної ділянки громадянину для ведення селянського (фермерського) господарства на найближчій сесії відповідної ради.
10. Можливий судовий розгляд позову у разі відмови районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, у передачі в приватну власність земельної ділянки для селянського (фермерського) господарства.
Рішення відповідного суду про задоволення позову є підставою для:
а) відведення земельної ділянки громадянину для ведення селянського (фермерського) господарства в натурі (на місцевості);
б) видачі громадянину державного акта на право приватної власності на землю для ведення селянського (фермерського) господарства.
11. Відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться після збирання врожаю, який не підлягає поділу.
12. Підготовка, оформлення та видача державного акта на пра-' во приватної власності на землю для ведення селянського (фермерського) господарства.
13. Державна реєстрація селянського (фермерського) господарства у 30-денний термін після одержання державного акта на право приватної власності на землю.
На державну реєстрацію подаються такі документи:
а) відповідна заява;
б) статут господарства, якщо цього вимагає його організаційна форма;
в) список осіб, які бажають створити селянське (фермерське) господарство із зазначенням прізвища, ім'я, по батькові його голови;
г) документ про внесення плати за державну реєстрацію. Державна реєстрація проводиться відповідною радою, яка передала у власність земельну ділянку.
14. Набуття статусу юридичної особи або без такого передбачає:
а) можливість отримання печатки;
б) відкриття в установах банку поточного та інших рахунків;
в) визнання (легалізація) селянського (фермерського) господарства державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійного товаровиробника;
г) можливість укладання договорів з іншими юридичними та фізичними особами.
'15. Після легалізації селянське (фермерське) господарство стає на облік у сільській, селищній, міській раді шляхом зазначення у спеціальній погосподарській книзі даних про його склад та передачу у приватну власність земельної ділянки.
Особливості передачі земельних ділянок v приватну власність членам сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, які виявили бажання вести селянське (Фермерське) господарство:
а) волевиявлення (бажання членів цих господарств) вести селянське (фермерське) господарство;
б) право безперешкодного виходу з цих підприємств, кооперативів, акціонерних товариств;
в) підставою виникнення права приватної власності на частку земель цих господарств є рішення районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, про безоплатну передачу у приватну власність земельної ділянки;
г) розмір земельної ділянки встановлюється у межах середньої земельної частки, що вилучається із земель цих підприємств, кооперативів, акціонерних товариств;
д) земельні ділянки із земель вказаних господарств мають передаватися безоплатно;
е) кадастрова оцінка земельної ділянки, що вилучається, повинна бути, як правило, на рівні середньої по господарству;
є) передача земельної ділянки у приватну власність членам сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств з кадастровою оцінкою нижчою за середню по господарству передбачає встановлення таких пільг:
— звільнення від плати за землю протягом трьох років з часу передачі земельної ділянки;
— можливість часткового звільнення від плати за землю на певний термін, відстрочення плати або зниження ставки земельного податку за рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки ^ Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад за кло-В, потанням відповідних районних і міських рад;
•. ж) судовий захист вказаного права в разі відмови у виділенні ^ члену сільськогосподарського підприємства, кооперативу, ^ акціонерного товариства належної йому частки земель (паю);
р з) рішення суду про задоволення позову є юридичною підста-" вою для виділення паю в натурі та видачі правовстановлюючих документів на земельну ділянку.
IV. Передача земельних ділянок у власність садівницьких товариств та приватну власність членів цих товариств.
Процедура передачі вказаних земель у колективну власність садівницьких товариств та приватну власність їх членів передбачає:
1. Прийняття рішення загальними зборами садівницьких товариств про безоплатну передачу земель загального користування у колективну власність товариств та земельних ділянок, що знаходяться в індивідуальному використанні їх членів, у приватну власність.
2. Подання до відповідної місцевої ради за місцем розташування земельних ділянок клопотання від імені садівницького товариства, заяв від членів цих товариств про безоплатну передачу у власність належних їм на праві користування земельних ділянок та обґрунтовуючих матеріалів:
а) рішення відповідних загальних зборів;
б) матеріали, що обґрунтовують розміри відповідних земельних ділянок (проект організації території садівницького товариства, плани земельних ділянок цих товариств, інша земелевпорядна та земельно-кадастрова документація тощо);
в) списки громадян, які є членами садівницьких товариств.
3. Розгляд відповідною сільською, селищною, міською радою вказаних матеріалів у місячний термін та прийняття відповідного рішення.
4. При позитивному розв'язанні питання в рішенні про передачу земель у власність садівницьких товариств та їх членів зазначається, що земельні ділянки загального користування (шляхи, проїзди, охоронні зони, земельні ділянки, зайняті колективним садом та іншими об'єктами загального користування) передаються в колективну власність товариства і не підлягають поділу, а громадянам — кожному члену цих товариств — передаються відповідні земельні ділянки для індивідуального садівництва у розмірах, визначених проектом організації території товариства, але не більше ніж 0,12 га.
5. Підготовка, оформлення і видача садівницьким товариствам та їх членам відповідно державного акта на право колективної власності на землю та державного акта на право приватної власності громадянам — членам цього товариства.
6. Реєстрація вказаних державних актів у відповідних Книгах їх реєстрації.
V. Передача земель у колективну власність сільськогосподарським товаровиробникам (ст.ст. 5, 17, 57 ЗК України).
Умови передачі:
1. У колективну власність передаються землі таким суб'єктам:
а) колективним сільськогосподарським підприємствам;
б) сільськогосподарським кооперативам;
в) сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
2. У колективну власність можуть передаватися землі цих сільськогосподарських товаровиробників.
3. Передача вказаних земельних ділянок здійснюється безоплатно.
4. Площа земель, що передаються у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, що знаходиться у віданні відповідної ради, і площею земель, які залишаються у державній власності (землі резервного фонду, лісового, водного фонду, землі запасу) та які перебувають у власності громадян.
Передача земельних ділянок проводиться у такому порядку:
1. Прийняття рішення загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств про безоплатну передачу земель у колективну власність зазначених осіб.
2. Передачі в колективну власність вказаних суб'єктів підлягають землі, що знаходяться у їх користуванні, або ділянки із земель запасу, за винятком земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, які передаються у відання сільської, селищної, міської ради.
3. Клопотання трудового колективу на підставі рішення його загальних зборів перед сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки про передачу земель у колективну власність.
До клопотання додаються:
а) матеріали, що обґрунтовують розмір земельної ділянки;
б) рішення відповідних загальних зборів;
в) списки громадян, які є членами цих колективних господарств.
4. Звернення сільської, селищної, міської ради до районної державної адміністрації про створення комісії щодо визначення земель, які підлягають передачі в колективну власність.
5. Створення комісії щодо визначення земель, які підлягають передачі у колективну власність, рішенням чи розпорядженням районної державної адміністрації в складі:
— голови (заступника керівника районної державної адміністрації);
— заступника голови (начальника райвідділу земельних ресурсів);
— членів комісії (представників управління з питань аграрної політики, лісогосподарських, водогосподарських органів, об'єкти яких розташовані на цих землях, голів рад колективних сільськогосподарських підприємств району) із залученням керівників і спеціалістів цих підприємств, землевпорядника відповідної ради.
6. Організація робіт щодо визначення земель, які підлягають передачі у колективну власність, районним відділом земельних ресурсів із залученням у разі необхідності фахівців відповідної філії Інституту землеустрою Української академії аграрних наук. У місячний термін з дня отримання клопотання сільськогосподарського товаровиробника виготовляється документація, яка включає:
а) пояснювальну записку;
б) клопотання про передачу земель у колективну власність;
в) звернення заявника до районної державної адміністрації про створення комісії з визначення земель, що підлягають передачі у колективну власність;
г) рішення або розпорядження районної державної адміністрації про створення комісії з визначення земель, що підлягають передачі у колективну власність відповідному сільськогосподарському товаровиробнику;
д) планово-картографічні матеріали з відображенням на них земельних ділянок колективної та державної власності за підписом голови та членів комісії;
е) експлікація земель в межах землекористування відповідного заявника;
є) проект можливого рішення сільської, селищної, міської ради щодо передачі земель у колективну власність або рішення районної ради, якщо у межах цієї земельної ділянки функціонують дві або більше сільських ради.
7. Подання вказаної документації відповідній сільській, селищній, міській раді або районній раді, яка в місячний термін розглядає її та приймає рішення про передачу земель у колективну власність.
8. Розгляд сільською, селищною, міською або районною радою вищезазначеної документації і прийняття рішення про передачу земель у колективну власність.
9. У разі, якщо межі цих земельних ділянок не проходять по визначених на місцевості контурах, вони переносяться в натуру (на місцевість) і закріплюються відповідними межовими знаками.
10. Видача державного акта на право колективної власності на землю на підставі рішення відповідної ради, в якому фіксується:
а) назва відповідного сільськогосподарського суб'єкта;
б) місцезнаходження землевласника;
в) найменування відповідної ради, що його видала, та її адміністративно-територіальна юрисдикція;
г) кількісний склад земель, що передається у колективну власність за планом;
д) мета використання земель;
е) дата прийняття рішення відповідною радою;
є) кількість примірників державного акта, які передаються новим землевласникам та залишаються на зберіганні у відповідній раді;
ж) номер реєстрації державного акта в Книзі записів державних актів на право колективної власності.
Державний акт підписується головою відповідної ради і посвідчується печаткою із зазначенням відповідної дати. До нього додається затверджений у встановленому порядку відповідною радою список громадян — членів колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, товариства, підписаний головою місцевої ради та головою відповідного сільськогосподарського підприємства, кооперативу або товариства, а також план зовнішніх меж земель, переданих у колективну власність, підписаний інженером-землевпорядником та скріплений відповідною печаткою.
'11. Реєстрація державного акта на право колективної власності у спеціальній Книзі реєстрації таких документів.
VI. Передача земельних ділянок у приватну власність членам сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств та інших сільськогосподарських товаровиробників у процесі паювання та розпаювання земельних ділянок'.
Вказана передача земельних ділянок здійснюється відповідно до встановлених процедур паювання земельних ділянок з персоніфікацією права кожного члена цих господарств на частку земельної ділянки в колективній власності, посвідчення їх юридичного титулу шляхом видачі Сертифіката на право на земельну частку (пай), подальшого їх добровільного виходу з членів вищезаз начених колективних господарств з виділенням в натурі (на місцевості) їх частки земель і посвідчення права приватної власності на ці частки шляхом видачі державного акта на право приватної власності на землю*.
Паювання земель — це встановлений порядок визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства в умовних кадастрових гектарах, виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для цих господарств без їх виділення в натурі (на місцевості).
Умови паювання земельних часток:
1. Паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, кооперативам, акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
2. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після їх перетворення на колективні сільськогосподарські підприємства.
3. Право на земельну частку (пай) мають члени:
а) колективного сільськогосподарського підприємства;
б) сільськогосподарського кооперативу;
в) сільськогосподарського акціонерного товариства;
г) пенсіонери, які раніше працювали в цих господарствах і залишилися їх членами, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
4. Рівні права в процесі паювання всіх членів колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств на вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв).
5. Вартість земельної частки (паю) для кожного з перерахованих підприємств, кооперативів, акціонерних товариств визначається виходячи із грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюються за Методикою грошової оцінки земель, затвердженої Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай).
6. Визнання права на земельну частку (пай) на першому етапі суб'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави з подальшим обмеженням форм його відчуження до прийняття нового Земельного кодексу України'.
7. Землі, передані у колективну власність, підлягають в найкоротші строки поділу на земельні частки (паї) без виділення в натурі (на місцевості) організаціями землеустрою.
Підставами здійснення паювання земельних часток визнано:
1. Наявність державного акта на право колективної власності.
2. Список членів відповідного колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства, затверджений загальними зборами цих господарств.
3. Зобов'язальний характер сукупності нормативно-правових норм та приписів щодо здійснення паювання земельних часток земель, переданих у колективну власність вищеназваних товаровиробників.
Процедура паювання земельних часток — встановлений нормативно-правовий порядок поділу земель, переданих у колективну власність, на земельні частки (паї) і юридичне посвідчення прав на них шляхом оформлення та видачі земельного правовстановлюю-чого документа кожному члену цих господарств у формі сертифіката на право на земельну частку (пай).
Така процедура передбачає:
1. Утворення комісії в колективних сільськогосподарських підприємствах, кооперативах, акціонерних товариствах з числа їх працівників для обчислення розмірів земельної частки (паю).
2. Обчислення комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному колективному сільськогосподарському підприємству, кооперативу, акціонерному товариству.
3. Подача обчислених комісіями розмірів земельної частки (паю) на розгляд та затвердження районної державної адміністрації.
4. Розгляд та прийняття рішення районною державною адміністрацією щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному господарству.
5. Виготовлення та видача громадянам сертифікатів на право на загальну частку (пай) за єдиним в Україні зразком, у якому вказується:
а) назва відповідного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, товариства;
б) його місцезнаходження;
в) адміністративно-територіальна приналежність;
г) прізвище, ім'я, по батькові члена господарства;
д) місце проживання;
е) підстава та назва районної державної адміністрації, яка прийняла рішення;
є) дата прийняття рішення;
ж) підтвердження наданого права на земельну частку (пай) у складі земель, які перебувають у колективній власності відповідного господарства;
з) розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах без визначення межі цієї частки в натурі (на місцевості);
й) вартість земельної частки (паю) у відповідній грошовій сумі;
і) підпис, прізвище та ініціали голови районної державної адміністрації;
й) дата видачі та посвідчення відповідною печаткою.
6. Реєстрація сертифіката на права на земельну частку (пай) у спеціальній Книзі реєстрації цих документів відповідною районною державною адміністрацією.
7. Посвідчене право на земельну частку (пай) може бути об'єктом договірних відносин, зокрема купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави.
Цей перелік та можливості щодо відчуження є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає, якщо інше не буде передбачено в законі та постанові Кабінету Міністрів України, якому доручено затвердити форму сертифіката на право на земельну частку (пай).
Важливою формою переходу прав на землю від права на земельну частку (пай) до права приватної власності на цю ділянку є процедура розпаювання земельної ділянки або реєстрації прав на землю.
Юридичною підставою для реалізації такого права стала норма ч. 9 ст. 5 ЗК України, за якою кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу або акціонерного товариства в разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості). У подальшому це право було деталізоване нормативними актами щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва, якими, зокрема, передбачалося право кожного члена вищезазначених господарств безперешкодно вийти з нього та одержати безкоштовно в приватну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості), що посвідчується державним актом на право приватної власності на землю.
Цей процес вважаю за доцільне назвати «розпаюванням», а оформлення відповідного права приватної власності — «ресер-тифікацією», який спрямований на привласнення відповідної земельної частки та виникнення права приватної власності.
Процес розпаювання земель колективної власності та ресер-тифікації права на земельну частку (пай) базується на таких принципах та юридичних можливостях:
1. Право безперешкодного виходу з колективних господарств.
2. Право виділення в натурі належної частки.
3. Наявність особистого волевиявлення особи — члена відповідного колективного господарства.
4. Добровільний характер здійснення відповідних дій та отримання в приватну власність належної частки земельної ділянки.
5. Вільний вибір форм господарювання на цій земельній ділянці приватним шляхом (одноособове) або об'єднання земельних ділянок, майна, коштів та праці щодо організації та здійснення відповідної діяльності.
6. Право добровільного створення на базі земельних ділянок відповідних організаційно-правових форм підприємницької діяльності:
а) селянських (фермерських) господарств;
б) спільних сільськогосподарських підприємств, асоціацій, спілок, акціонерних товариств, інших кооперативних підприємств і організацій;
в) створення приватних (приватно-орендних) підприємств, різних господарських товариств, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності на землю та майно.
7. Вказане право не може бути обмежено рішеннями загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, товариств або будь-якими іншими рішеннями.
8. Надання новим власникам розпайованих і ресертифікованих земельних ділянок різних правових можливостей щодо розпорядження земельними ділянками, які передані на праві приватної власності:
а) надавати в орендне землекористування;
б) відчужувати у законний спосіб — дарувати, обмінювати, продавати громадянам України;
в) передавати у спадщину;
г) передавати в заставу;
д) здійснювати інші розпорядчі повноваження, які не змінюють цільового призначення цих земельних ділянок.
"Процедура розпаювання земельних часток передбачає:
1. Подання заяви до колективного сільськогосподарського підприємства, відповідного кооперативу, акціонерного товариства про вихід з цих господарств та виділення належної частки земель у натурі (на місцевості).
2. Обговорення та прийняття рішення загальними зборами відповідних колективних господарств про вихід їх окремих членів із земельними частками та відведенням їх у натурі на місцевості:
3. У разі відмови в задоволенні заяви таке рішення загальних зборів колективних сільськогосподарських підприємств може бути оскаржене заявником до суду за місцем розташування земельної ділянки.
4. Відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) органами землеустрою (інженером-землевпорядником).
5. Звернення заявника до відповідної сільської, селищної, міської ради із заявою про виготовлення та видачу державного акта на право приватної власності на землю.
6. Видача державного акта на право приватної власності на земельну ділянку.
7. Реєстрація вказаного акта в спеціальній Книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю.
8. Повернення до районної державної адміністрації сертифіката на право на земельну частку (пай).
9. Вільне розпорядження земельною ділянкою в порядку, встановленому земельним законодавством України.
Процес приватизації земель в Україні забезпечується певними
юридичними гарантіями.
Юридичні гарантії здійснення приватизації земель в Україні — це юридичні засоби, що забезпечують безперешкодну і безоплатну передачу земельних ділянок у власність громадян та їх об'єднань.
Можна виділити такі групи юридичних гарантій:
1. Матеріально-правові.
2. Організаційно-правові.
3. Процесуально-правові.
4. Забезпечувально-правові.
1. Матеріально-правові гарантії:
а) закріплення в законодавстві права громадян та їх об'єднань на отримання відповідно у приватну та колективну власність земельних ділянок;
б) встановлення нормативно-правовим шляхом нормування розмірів таких земельних ділянок;
в) наявність юридичних можливостей щодо реалізації повноважень правосуб'єктних осіб;
г) встановлення обов'язків органів держави та місцевого самоврядування щодо розгляду заяв та клопотань, інших обґрунтовуючих матеріалів на передачу земель у приватну та колективну власність.
2. Організаційно-правові гарантії:
а) передбачається структура органів, зобов'язаних розглядати матеріали на безоплатну передачу земельних ділянок у приватну і колективну власність;
б) визначаються організаційні структури, які розробляють проект відведення земельних ділянок;
в) діяльність організаційно-функціональних структур щодо фінансування робіт з підготовки матеріалів на передачу земельних ділянок у власність;
г) наявність контролюючих органів щодо координації та забезпечення приватизації земель та перевірки дотримання вимог чинного законодавства в цій сфері.
3. Процесуально-правові гарантії:
а) законодавче визначення деяких процедур приватизації земель;
б) встановлення послідовності дії та стадій передачі земель у приватну та колективну власність;
в) визначення термінів розгляду матеріалів приватизації, прийняття рішень і видачі правовстановлюючих земельно-правових документів;
г) закріплення процесуальних підстав оскарження дій зобов'язальних осіб у судовому порядку. 4. Забезпечувально-правові гарантії:
а) встановлення судового порядку розгляду та вирішення • спірних питань щодо приватизації земельних ділянок;
б) визнання рішення суду підставою для відведення земельних ділянок у натурі (на місцевості) та видачі державного акта на право власності на землю.
§ 4. Правові засади набуття права власності на земельні ділянки
Існування різних організаційно-правових форм придбання земельних ділянок і відповідне набуття прав на земельні ділянки — невід'ємна складова реформування земельних правовідносин, що свідчить про демократизацію суспільства, послаблення централізації державної влади, розвиток місцевого самоврядування та демонополізацію права державної власності на землю.
Це об'єктивно зумовлює розширення правових форм приватної, колективної (спільної сумісної та спільної часткової) і комунальної власності на земельні ділянки, закріплення в чинному законодавстві певного приватного та корпоративного інтересу до землі та оформлення відповідних прав фізичних і юридичних осіб на неї.
'Інтерес до землі різних прошарків суспільства обумовлює в свою чергу невпинний процес законотворчої діяльності щодо уніфікації різними правовими способами процесу набуття прав на земельні ділянки залежно від їх цільового призначення, правового режиму і приналежності до відповідної категорії земель.
На тлі приватизаційних процесів почали модифікуватися різні форми переходу прав на землю від держави до громадян і юридичних осіб, що мало наслідком запровадження в законодавстві категорії так званої «платної приватизації», що фактично призвело до перегляду змісту відповідних юридичних понять.
Не випадково в чинному законодавстві, в науковій та спеціальній літературі через вади юридичної техніки почали застосовуватися поряд із терміном «приватизація» й інші замінники — «платна приватизація», «передача земельних ділянок (земель) у власність шляхом викупу», «продаж земельних ділянок» як тотожні приватизації, що призвело до свідомого чи несвідомого «засмічення» чинного законодавства та плутанини в практиці його застосування.
Очевидним є правотворчий абсурд, адже, скажімо, купівля-продаж як форма набуття права на землю має свою історію та юридичну природу, чіткі ознаки, які ніяким чином не пов'язані зі змістом правового розуміння приватизації землі.
Варто зазначити, що законодавець досить-таки непевно закріплює можливість набуття прав на землю як широкої категорії відчуження земельних ділянок у одних власників та набуття і оформлення прав на них іншими фізичними і юридичними особами, тобто застосовує це словосполучення в контексті широкого поняття, яке може ототожнювати різні процедури переходу прав на земельні ділянки від одних суб'єктів до інших поряд із приватизацією земель.
Застосування словосполучення «придбання земельної ділянки» більшою мірою характеризує власне факт фізичної зміни власника відповідної земельної ділянки. Таким чином, придбання земельної ділянки може здійснюватися певним способом, шляхом визначення конкретної організаційно-правової форми опосередкування юридичної можливості набуття особою відповідного права (у даному випадку — права власності) на земельну ділянку та проходження відповідної процедури.
Набуття прав на земельні ділянки має свої юридичні особливості, оскільки за чинним законодавством значною мірою пов'язується з розпорядчою діяльністю органів центральної та місцевої виконавчої влади, що і відрізняє вказаний процес від купівлі-продажу та інших форм відчуження земельних ділянок із диспозитивністю суб'єктів зазначених правовідносин.
Набуття прав на земельні ділянки обов'язково передбачає прийняття відповідного управлінського рішення, тобто специфічної форми дозволу уповноваженого органу держави, органів місцевого самоврядування, яке виступає як обов'язкова юридична підстава для подальшого укладання договору на відчуження земельної ділянки та юридичного оформлення на неї відповідних суб'єктивних прав.
Таким чином, у процесі набуття прав на земельні ділянки поєднуються різноманітні дії управлінського, матеріально-правового, процедурне (процесуально)-правового і цивільно-правового характеру, що спрямовані на зміну або припинення права власності держави на землю та його виникнення у визначених законодавством фізичних і юридичних осіб.
Аналіз чинного законодавства в цій сфері дає підстави для висновку, що набуття прав на земельні ділянки спрямовується на виникнення переважного права приватної та колективної власності громадян та їх об'єднань або ж різних юридичних осіб на землю, що проводять діяльність, пов'язану з використанням земельної ділянки, або ж на об'єкти, що знаходяться (розташовуються) на ній.
Маю зазначити й те, що набуття прав на землю передбачає виникнення права власності не взагалі на землю чи категорію земель, а на конкретно визначену і юридичне відокремлену в земельно-правових документах земельну ділянку.
Особливістю набуття прав на земельні ділянки є і наявність чітко визначеної в законодавстві процедури, тобто порядку здійснення юридичних дій, за яких у суб'єктів виникають повноваження щодо володіння, користування і розпорядження цією земельною ділянкою. Такі юридичні процедури мають спільні ознаки, проте різняться за суб'єктним складом, правовим режимом земель земельної ділянки і колом прав та обов'язків правосуб'єктних осіб.
Набуття прав на земельні ділянки має чітко фіксований компенсаційний характер щодо виконання конкретних дій та надання послуг — використання матеріалів, їх транспортування, обмін, зберігання, замовлення, надпису, посвідчення, реєстрації тощо за рахунок коштів заінтересованих осіб.
Характерна і та обставина, що набуття прав на землю здійснюється поза межами процедурно-правового забезпечення приватизації земельних ділянок.
Незаперечним є і той факт, що набуття прав на земельні ділянки створює умови для розширення кола їх власників, прискорює формування ринку землі, залучення земельних ділянок до товарно-грошового обігу, сприяє наповненню бюджетів додатковими фінансовими коштами і розширює сферу активної юридичної практики консультативних, консалтингових фірм і нотаріальних контор.
Юридичною базою набуття прав на земельні ділянки є норми Земельного кодексу (ЗК) України, інших законів та підзаконних актів.
1. Так, відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗК України громадяни можуть набувати право власності на земельні ділянки у разі:
а) одержання їх у спадщину;
б) одержання частки землі у спільному майні подружжя;
в) купівлі-продажу, дарування та обміну.
2. Допускається придбання земельних ділянок у власність у місцевих рад для ведення селянського (фермерського) господарства, розмір яких перевищує середню земельну частку (ч. 5 ст. 6; ст. 18 ЗК України; ч. 5 п. 2 ст. 4 Закону України від 22 червня 1993 р. «Про селянське (фермерське) господарство». Крім того, цим же Законом встановлена можливість придбання за плату земельних ділянок у приватну власність із земель запасу (ч. 1 ст. 7).
3. Придбання земельних ділянок можливе шляхом їх викупу місцевими радами та Верховною Радою України за згодою власників землі і землекористувачів (ч. 8 ст. 17, ст. 31, 34 ЗК України).
4. Перехід права власності на земельну ділянку може здійснюватися у зв'язку з переходом права власності на будівлю і споруду (ст. ЗО ЗК України).
5. Придбання земельних ділянок і набуття права власності на них може провадитися за спеціальними процедурами, передбаченими: а) Законом України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва»; б) указами Президента України:
— від 29 грудня 1993 р. «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню»';
— від 12 липня 1995 р. «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності»';
— від 19 січня 1999 р. «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення»2.
І. Правові моделі процедури придбання земельних ділянок у власність та набуття прав власності на них
Порядок придбання земельних ділянок та набуття права приватної власності на земельні ділянки у спадщину, одержання їх у спільному майні подружжя, внаслідок укладення договору купівлі-продажу, дарування, обміну земельними ділянками, визначається відповідно нормами Цивільного кодексу УРСР та Кодексу законів про шлюб та сім'ю України.
II. Особливості набуття прав на земельні ділянки для зайняття селянським (фермерським) господарством або особистого підсобного господарства
Придбання земельних ділянок громадянами понад норму, яка приватизується безкоштовно, здійснюється з урахуванням вимог норм наведених вище законів з метою ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства шляхом їх викупу відповідно до Порядку викупу земельних ділянок громадянами (понад норму, яка приватизується безкоштовно) для ведення селянського (фермерського) або особистого підсобного господарства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 р.3
Умови викупу громадянами земельних ділянок, які перевищують норму, що приватизується безкоштовно, для ведення селянського (фермерського) та особистого підсобного господарства:
а) викупу підлягають земельні ділянки, що надані цим громадянам, які користуються ними відповідно до чинного законодавства та правовстановлюючих документів;
б) це мають бути земельні ділянки, які перевищують встановлені норми земель, що підлягають приватизації:
— середню земельну частку для ведення селянського (фермерського) господарства;
— 0,60 га земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства;
в) викуп здійснюється за бажанням відповідних громадян;
г) вартість земельної ділянки визначається в межах її грошової оцінки з урахуванням якості та місцезнаходження.
Процедура викупу передбачає:
1. Подання громадянами заяви (клопотання) до сільської, селищної або міської ради або уповноваженого нею органу за місцем розташування земельної ділянки.
а) У заяві зазначаються:
— найменування ради, до якої вона подається;
— прізвище, ім'я, по батькові покупця;
— паспортні дані (серія, номер);
— дата його видачі та орган, який його видав;
— місце проживання особи;
— ідентифікаційний номер покупця. Зміст заяви включає:
— прохання покупця продати йому відповідну земельну ділянку;
— площу земельної ділянки в гектарах;
— цільове призначення земельної ділянки;
— місцезнаходження в межах відповідної ради. До заяви додаються такі документи:
— Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою або договір оренди землі;
— рішення відповідної ради про надання земельної ділянки в користування в разі відсутності Державного акта на право землекористування;
— кадастровий план земельної ділянки;
— копія свідоцтва про державну реєстрацію селянського (фермерського) господарства;
— список покупців із визначенням частки кожного в разі придбання земельної ділянки в спільну власність. Заява має містити:
'— підпис заявника, його ініціали та прізвище;
— дату та рік подання.
У заяві також зазначаються:
— дата і номер реєстрації заяви;
— посада особи, яка прийняла заяву, її підпис, ініціали та прізвище.
б) У клопотанні про продаж земельної ділянки мають міститися основні реквізити покупця — юридичної особи, зокрема:
— найменування та місцезнаходження;
— банківські реквізити, ідентифікаційний код;
— організаційно-правова форма;
— підпис керівника, його ініціали та прізвище. У разі придбання земельної ділянки в спільну власність до клопотання додається список покупців із визначенням частки кожного з них. 2. Розгляд та прийняття у місячний термін рішення відповідною
радою:
а) про продаж земельної ділянки;
б) про відмову у продажу земельної ділянки, якщо:
— не подані документи, необхідні для прийняття рішення щодо продажу земельної ділянки;
— виявлені недостовірні відомості в поданих документах. 3. Рішення сільської, селищної, міської ради або уповноваженого нею органу є підставою для укладання договору купівлі-прода--
жу між відповідним продавцем та покупцем.
4. Організація купівлі-продажу земельної ділянки державними органами земельних ресурсів.
5. Визначення вартості земельної ділянки державними органами земельних ресурсів відповідно до Методики грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасової), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р.', Методики грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від ЗО травня 1997 р.2 та Методики експертної грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1999 р.3.
6. Сплата покупцем повної вартості земельної ділянки або за згодою сторін із розстроченням платежу.
7. Укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.
8. Нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки.
9. Юридичне оформлення Державного акта на право приватної власності на землю.
10. Державна реєстрація Державного акта на право приватної власності у відповідній Книзі.
11. У разі прийняття рішення про відмову у продажу земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства відповідна місцева рада зобов'язана у десятиденний термін довести його до відома покупця у письмовій формі.
12. Рішення про відмову в продажу вказаної земельної ділянки, або залишення заяви без розгляду у термін більше місяця є підставою його оскарження в судовому порядку.
III. Особливості викупу земельних ділянок з метою передачі їх у власність громадянам, підприємствам, установам, організаціям
Основні умови викупу земельних ділянок:
а) такий викуп може здійснюватися тільки за згодою власників земельних ділянок та землекористувачів;
б) підставою для викупу є рішення місцевих рад та Верховної Ради України;
в) викуп земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, для державних і громадських потреб провадиться відповідними радами за рахунок коштів місцевих бюджетів;
г) за рішенням сільської, селищної ради викуп земельних ділянок можливий:
— із земель сіл і селищ, за винятком особливо цінних продуктивних земель та зайнятих природними та історико-культурними об'єктами (ст. 33 ЗК України);
— за межами сіл і селищ у разі передачі їх у власність для:
будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших
об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення;
сільськогосподарського використання;
ведення селянського (фермерського) господарства;
обистого підсобного господарства;
індивідуального житлового будівництва;
дачного і гаражного будівництва;
індивідуального та колективного садівництва, крім випадків,
коли це відноситься до повноважень інших рад або стосується
особливо цінних земель, що охороняються;
д) за рішенням міської ради можливий викуп земель у межах міста для всіх потреб, крім ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, та особливо цінних продуктивних земель і земель, що охороняються;
е) за рішенням районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, викуп можливий з метою передачі у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства.
Процедура викупу земель з метою передачі їх у власність громадянам та визначеним у законодавстві юридичним особам:
1. Заінтересовані у викупі земельних ділянок особи звертаються з клопотанням до відповідної місцевої ради про попереднє погодження місць розташування відповідних об'єктів.
До клопотання додаються необхідні матеріали і розрахунки:
а) витяг з проекту районного планування або проекту планування та забудови населеного пункту;
б) копія плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із зазначенням площі, яка підлягає викупу;
в) склад угідь земельної ділянки, що підлягає викупу;
г) умови викупу земельної ділянки.
2. Розгляд відповідною місцевою радою у місячний термін клопотання, поданих матеріалів й розрахунків; у разі згоди місцева рада дає дозвіл на підготовку матеріалів попереднього погодження місця розташування об'єкта.
3. Вказані особи погоджують місце розташування об'єкта, розміри земельної ділянки, умови викупу із:
а) власниками землі або землекористувачами;
б) районними (міськими) спеціально уповноваженими органами:
— землевпорядними;
— у сфері екології і природних ресурсів;
— санітарними;
— архітектури.
4. Передача відповідних погоджених матеріалів до сільської, селищної, міської ради на розгляд і погодження місця розташування об'єкта та розмірів земельної ділянки в межах наданих повноважень щодо вилучення та викупу земельної ділянки.
5. Розгляд та погодження місця розташування об'єкта і розмірів земельної ділянки, а у разі, якщо це відноситься до повноважень інших за підпорядкованістю рад, відповідна місцева рада готує свій висновок і подає для погодження до районної, міської ради, в адміністративному підпорядкуванні якої є район.
6. Розгляд вказаних матеріалів у місячний термін районною (міською) радою та погодження місця розташування об'єкта, під який викуповується земельна ділянка, внесення рішення про викуп земельної ділянки або подання висновку до обласної ради.
7. За наслідками попереднього погодження клопотання і обґрунтовуючих матеріалів відповідна рада дає дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки у місячний термін з часу їх отримання.
8. Укладання угоди з проектною землевпорядною організацією на складання проекту відведення земельної ділянки.
9. Погодження проекту відведення земельної ділянки з власником землі або землекористувачем і передача його на розгляд відповідної сільської, селищної, міської ради.
10. Розгляд відповідною місцевою радою проекту відведення земельної ділянки і прийняття рішення про її вилучення, викуп і передачу у власність заінтересованих осіб.
11. Укладання угоди про викуп земельної ділянки з її власником, внесення плати відповідно до проведеної експертної грошової оцінки землі, нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки.
12. Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
13. Виготовлення та видача Державного акта на відповідне право власності на землю.
14. Реєстрація Державного акта у спеціальній Книзі, реєстрація відповідних державних актів.
15. У разі відмови власника землі або землекористувача дати згоду на викуп земельної ділянки чи в разі відмови місцевої ради у її вилученні, ці питання можуть бути вирішені в судовому порядку.
16. Рішення суду про задоволення позову про викуп земельної ділянки є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і видачі Державного акта, що посвідчує право власності на землю за умови сплати відповідних коштів покупцем.
IV. Правові засади переходу прав власності на земельні ділянки у зв'язку з переходом прав власності на будівлі і споруди (ст. ЗО ЗК України)
1. Загальний принцип чинного законодавства — при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить і право власності (або користування) на земельну ділянку.
2. За попереднім законодавством цей принцип застосовувався стосовно земель міст і селищ міського типу.
3. Підставою виникнення права на землю є відповідна угода про відчуження будівель і споруд.
4. Таким чином, право на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, було похідним від права власності на будівлю і споруду.
За чинним земельним законодавством:
1. Це право обмежено суб'єктним і об'єктним складом, визначеним ст. 67 ЗК України, тобто присадибними ділянками, які використовуються для індивідуального житлового будівництва, а також ділянками для гаражного і дачного будівництва та право-суб'єктністю громадян, яким надано таке право.
2. Це право залежить від права на земельні ділянки попередніх власників будівель та споруд (можливий перехід тільки права користування).
3. Це право переходить новому власнику будівель і споруд, якщо не змінюється цільове використання земельної ділянки.
4. Допускається можливість набуття права спільної власності на земельну ділянку, якщо будівля (або її частина) переходить до кількох власників.
5. Посвідчення права власності на землю здійснюється шляхом видачі Державного акта на право приватної власності або колективної власності відповідними радами.
6. Обов'язкова реєстрація цих Державних актів відповідною радою (ч. 1 ст. 23 ЗК України).
Отже, зважаючи на викладене, можна констатувати:
І. Сучасна практика правового регулювання відрізняється від
практики попереднього періоду правового регулювання, оскільки
поширюється виключно на земельні ділянки для індивідуального
житлового, гаражного і дачного будівництва.
2. Формально право власності на земельну ділянку для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва поширюється виключно на громадян.
3. Ігнорування цих вимог породило хибну практику відчуження і набуття земель юридичними особами на праві власності, оскільки ч. З ст. ЗО ЗК України передбачає для них тільки перехід права користування земельною ділянкою при передачі будівель і споруд, маючи на увазі, що передача передбачає безкоштовне відчуження будівель і споруд на користь інших юридичних осіб.
V. Правові форми набуття права власності на землю за спеціальними процедурами
Наявність спеціальних процедур обумовлено прийняттям низки указів Президента, які передбачили особливі вимоги щодо придбання земельних ділянок несільськогосподарського призначення для зайняття підприємницькою діяльністю та на яких розташовані певні об'єкти, зокрема незавершеного будівництва та автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню.
Певний сплеск розвитку інституту придбання земельних ділянок несільськогосподарського призначення та набуття прав на них надали укази Президента, зокрема, нині скасований Указ Президента України від 14 жовтня 1993 р. «Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва», а також укази Президента України від 29 грудня 1993 р. «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню», та від 12 липня 1995 р. «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності».
Саме в зазначених нормативно-правових актах застосовується категорія «приватизація» як синонім понять «платна приватизація» та «придбання у власність земельних ділянок» для відповідної діяльності, в тому числі підприємницької. І тільки в Указі Президента України від 19 січня 1999 р. «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» термін «приватизація» об'єктів незавершеного будівництва ототожнено із категорією «відчуження», а стосовно земельних ділянок чітко визначена можливість їх придбання шляхом купівлі-продажу в установленому порядку. В Указі зазначаються також основні суб'єкти цих правовідносин — покупці та продавці вказаних земельних ділянок.
Отже, власне нормативно-правовим шляхом легалізовані основні категорії, що відрізняються від процесу приватизації. Тим самим легалізовано юридичні підстави для припинення невиправданої дискусії в цій частині, закріпивши інститут придбання земельних ділянок як самостійні правові норми в системі перерозподілу земельних ділянок на ринку землі та набуття відповідних прав на придбані земельні ділянки. Певною мірою це зумовлено також і Законом України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва», яким чітко закріплено, що покупці об'єктів незавершеного будівництва можуть придбати (підкреслено мною — В. А.) разом з цими об'єктами земельні ділянки, відведені в установленому порядку для будівництва.
Особливості процедури набуття прав на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва та автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно насе-, ленню.
1. Право на придбання вказаних земельних ділянок мають:
а) громадяни України;
б) юридичні особи, зареєстровані на території України та в статутному фонді яких відсутня частка державного майна (а щодо об'єктів незавершеного будівництва — не перевищує 25 відсотків).
Інші особи, зокрема іноземні юридичні особи, громадяни іноземних держав, особи без громадянства, спільні підприємства, міжнародні об'єднання та організації за участю іноземних юридичних осіб та громадян іноземних держав, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, іноземні держави мають право виключно на довгострокову оренду земельних ділянок.
Прийняття рішення про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва разом із придбанням із земельною ділянкою автозаправної станції здійснюється Фондом державного майна та його регіональними відділеннями, органами приватизації в Автономній Республіці Крим спільно з Держкомземом України, або його органами на місцях.
2. Це рішення є одночасно рішенням про придбання (оренду) земельної ділянки, що відведена під цей об'єкт.
3. Вартість земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, визначається Держкомземом України чи його органами на місцях на підставі експертної оцінки.
4. У разі відсутності рішення про відведення земельної ділянки, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, за поданням органів приватизації Держкомзем України та його органи на місцях разом з адміністрацією підприємства у місячний термін вживають заходів щодо відведення цієї земельної ділянки.
5. Оголошення та проведення продажу на аукціоні та за конкурсом, а також викуп (за наявності одного покупця — передача за відповідним договором).
6. За результатами аукціону (конкурсу тощо) укладається договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва і земельної ділянки, на якій він розташований.
7. Оплата об'єкта незавершеного будівництва і відповідної земельної ділянки.
8. Нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу земельної Ділянки.
9. Підписання акта про передачу об'єкта між представником органу-приватизації і нового власника цього об'єкта у п'ятиденний термін після сплати.
10. Видача покупцю Свідоцтва про право власності на об'єкт незавершеного будівництва (автозаправну станцію).
11. Реєстрація Свідоцтва про право власності на вказаний об'єкт відповідними місцевими органами.
12. Посвідчення права власності на землю шляхом видачі покупцю Державного акта на право власності на землю проводиться після сплати вартості земельної ділянки.
13. Якщо земельна ділянка не підлягає продажу, відповідна місцева рада в місячний термін з дня одержання покупцем Свідоцтва укладає з ним договір оренди на земельну ділянку.
14. Придбання об'єкта незавершеного будівництва під розбирання надає право особі придбати земельну ділянку, на якій він розташований, тільки під забудову.
15. Кошти, отримані від продажу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва, зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.
Придбання громадянами земельних ділянок несільськогосподарсь-кого призначення для ведення підприємницької діяльності.
Юридичні засади набуття прав на земельні ділянки для ведення підприємницької діяльності складають положення Указу Президента України від 12 липня 1995 р. «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності».
Основні умови придбання земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності:
а) мета придбання земельної ділянки — ведення підприємницької діяльності;
б) суб'єкти — громадяни України та юридичні особи, в статутному фонді яких відсутня частка загальнодержавної власності;
в) придбання земельних ділянок здійснюється за рішенням відповідних державних адміністрацій, виконавчих комітетів рад;
г) придбання земельних ділянок здійснюється шляхом купівлі-продажу земельних ділянок у власність;
д) купівлі-продажу підлягають тільки землі несільськогосподарського призначення;
е) це можуть бути і земельні ділянки, на яких знаходяться вже приватизовані об'єкти;
є) суб'єктами придбання земельних ділянок можуть бути громадяни, які виступають покупцями відповідно до законодавства про приватизацію. Придбання земельної ділянки в цьому разі здійснюється у той же спосіб, що й приватизація розташованих на них об'єктів.
Процедура набуття права власності на ці земельні ділянки:
1. Подача громадянами та юридичними особами заяви (клопотання) до відповідної державної адміністрації, виконавчого комітету місцевої ради за місцем розташування земельної ділянки.
2. Рішення державної адміністрації, виконкому про відведення земельної ділянки та підготовки проекту відведення земельної ділянки для ведення підприємницької діяльності.
3. Складання проекту відведення земельної ділянки.
4. Оцінка вартості земельної ділянки.
5. Продаж земельної ділянки виконкомом відповідної ради за ціною, затвердженою місцевою адміністрацією з урахуванням експертної оцінки цієї земельної ділянки.
6. Укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки на підставі рішення та проекту відведення.
7. Нотаріальне посвідчення договору і оплата вартості земельної ділянки.
8. Реєстрація договору купівлі-продажу земельної ділянки.
9. Видача Державного акта на право власності на земельну ділянку.
10. Кошти від продажу земельної ділянки залишаються в розпорядженні місцевих рад.
11. Власники земельних ділянок реалізують свої повноваження щодо володіння, користування, розпорядження шляхом:
а) купівлі-продажу, дарування земельних ділянок несільськогосподарського призначення;
б) обміну, заповіту, застави цих ділянок;
в) передачі земельних ділянок як внеску до статутного фонду товариств і підприємств;
г) здавання в оренду земельних ділянок іншим особам.
Особливості купівлі-продажу земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення.
Набуття права власності на ці земельні ділянки здійснюється відповідно до вимог Указу Президента України від 19 січня 1999 р. «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення».
Об'єктами купівлі-продажу є:
а) земельні ділянки несільськогосподарського призначення;
б) земельні ділянки, що перебувають у державній або комунальній власності;
в) земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, в т.ч. об'єкти незавершеного будівництва;
г) земельні ділянки, на яких є законсервовані об'єкти, що приватизовані (відчужені).
Такі земельні ділянки щорічно заносяться до переліків, які затверджуються відповідними радами або уповноваженими ними органами, місцевими державними адміністраціями. Радою міністрів Автономної Республіки Крим.
Розробляється технічний паспорт на земельну ділянку, в якому визначаються правові режими, кількісні та якісні характеристики, проект її відведення, що його розробляють місцеві органи земельних ресурсів.
Приймається рішення відповідної ради, уповноваженого нею органу, місцевої державної адміністрації. Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Суб'єкти купівлі-продажу:
а) продавці земельних ділянок несільськогосподарського призначення;
б) покупці земельних ділянок несільськогосподарського призначення.
Продавці земельних ділянок несільськогосподарського призначення:
а) сільські, селищні, міські ради або уповноважені ними органи — щодо земель комунальної власності;
б) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим — щодо земель загальнодержавної власності.
Покупцями земельних ділянок несільськогосподарського призначення є:
а) громадяни України — суб'єкти підприємницької діяльності;
б) юридичні особи України;
в) група покупців, що набувають земельну ділянку в спільну сумісну або спільну часткову власність.
Процедура продажу земельних ділянок:
1. Покупці подають до відповідної ради або уповноваженого нею органу, місцевої державної адміністрації. Ради міністрів Автономної Республіки Крим заяву чи клопотання за формою, що зазначена вище.
2. Вказані органи приймають рішення про продаж або відмову у продажу земельної ділянки в місячний термін від дня надходження заяви (клопотання).
Підставами для відмови є:
а) неподання документів, необхідних для прийняття рішення;
б) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;
в) порушення справи про банкрутство покупця або про припинення його діяльності як юридичної особи.
3. Рішення вищезазначених органів є підставою для укладання угоди купівлі-продажу земельної ділянки.
4. Організація купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, у т. ч. визначення її вартості на підставі експертної оцінки, проводиться місцевими державними органами земельних ресурсів.
5. Укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.
6. Оплата вартості земельної ділянки, в тому числі з можливим розстроченням платежу.
7. Нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки.
8. Виготовлення і видача Державного акта на право власності на земельну ділянку несільськогосподарського призначення.
9. Реєстрація Державного акта на право власності на землю в місцевих державних органах земельних ресурсів.
10. Кошти, одержані від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній або комунальній власності, зараховуються відповідно до Державного бюджету України або на спеціальні бюджетні рахунки рад, на території яких знаходяться придбані земельні ділянки.
§ 5. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення
Землями сільськогосподарського призначення визнаються земельні ділянки, які перебувають на праві власності або праві користування у фізичних і юридичних осіб та які відповідно до земельно-кадастрової документації використовуються для потреб сільського господарства або призначені для цієї мети. Чинне земельне законодавство до таких земель відносить:
а) земельні ділянки, надані сільськогосподарським підприємствам і організаціям, а також громадянам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
б) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам;
в) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, передані у приватну власність безоплатно або іншим шляхом для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, ведення садівництва та здійснення іншої діяльності в сфері сільськогосподарського виробництва;
г) земельні ділянки, що знаходяться у користуванні громадян для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння, випасання худоби;
д) земельні ділянки сільськогосподарських науково-дослідних установ, навчальних закладів, сільських професійно-технічних училищ, загальноосвітніх шкіл — для дослідних, навчальних цілей, пропаганди передового досвіду і ведення сільського господарства;
е) земельні ділянки, надані у користування несільськогоспо-дарським підприємствам, установам та організаціям, громадським об'єднанням, релігійним організаціям для ведення підсобного господарства;
є) земельні ділянки, які перебувають у користуванні інших юридичних і фізичних осіб з метою ведення сільського господарства.
До земель сільськогосподарського призначення можуть бути віднесені земельні ділянки, які відповідно до земельно-кадастрових документів не передані у власність, не надані в користування громадянам і юридичним особам, але призначені для ведення сільського господарства.
Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення:
1. В основу визначення їх правового режиму покладений принцип цільового використання:
а) ведення сільського господарства;
б) здійснення різних видів сільськогосподарського товарного виробництва;
в) обслуговування потреб сільськогосподарської діяльності (городництво, сінокосіння тощо);
г) сільськогосподарська науково-дослідна, навчальна, експериментальна діяльність, обмін досвідом у сфері сільськогосподарського виробництва;
д) ведення підсобного сільського та особистого підсобного господарства;
е) здійснення іншої сільськогосподарської діяльності. 2. Основні розпорядчі повноваження щодо розподілу і перерозподілу земель сільськогосподарського призначення та здійснення інших функцій управління в цій сфері (ведення кадастру, здійснення землеустрою, контролю тощо) покладаються відповідно на Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, місцеві ради та інші спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади.
3. Землі сільськогосподарського призначення за своїм функціональним призначенням є переважно основним засобом виробництва в сільському господарстві, територіальною основою для розміщення об'єктів сільського господарства, а також частково — для розселення сільського населення селянських (фермерських) господарств, розміщення внутрігосподарських шляхів сполучення, об'єктів інженерної, технічної, соціальної інфраструктури.
4. Наявність земельних ділянок сільськогосподарського призначення в складі земель несільськогосподарського призначення населених пунктів (здійснення окремих видів сільськогосподарського виробництва), промисловості, транспорту, зв'язку тощо (ведення сільського підсобного господарства) та ін.
5. Характерний особливий суб'єктний склад правовідносин у сфері використання, відтворення і охорони цих земель — громадяни та юридичні особи, що здійснюють різні види сільськогосподарської діяльності та володіють спеціальною земельною право-суб'єктністю з точки зору реалізації повноважень власників приватизованих або придбаних у встановленому порядку земельних ділянок або землекористувачів (орендарів).
6. Нормованість земельних ділянок, що передаються або надаються громадянам для здійснення сільськогосподарського виробництва та іншої сільськогосподарської діяльності, наприклад:
а) для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися або надаватися у користування земельні ділянки у розмірах, які не повинні перевищувати 50 гектарів ріллі і 100 гектарів усіх земель, у місцевостях з труднодоступними населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, — 100 гектарів землі';
б) для ведення особистого підсобного господарства громадянам передаються безкоштовно у власність земельні ділянки у розмірі не більше 0,6 гектара, або за бажанням їм можуть передаватися у користування 0,4 гектара з тим, щоб загальна площа не перевищувала 1 гектара; можливе збільшення розмірів земельної ділянки до 2 гектарів за погодженням з обласною радою;
в) розмір земельних ділянок для індивідуального садівництва не повинен перевищувати 0,12 гектара та ін.
7. Землі сільськогосподарського призначення можуть використовуватися на різних юридичних титулах:
а) праві власності (колективної і приватної);
б) праві користування, в тому числі оренди.
8. Землі сільськогосподарського призначення можуть передаватися у постійне або тимчасове користування залежно від приналежності конкретним суб'єктам, мети та характеру використання.
9. Встановлення особливого порядку їх розподілу та перерозподілу залежно від цільового призначення, зокрема для:
а) ведення селянського (фермерського) господарства;
б) ведення особистого підсобного господарства;
в) ведення індивідуального садівництва;
г) ведення сільськогосподарського товарного виробництва юридичними особами тощо.
10. Законодавством встановлений особливий порядок вилучення та викупу земель сільськогосподарського призначення для державних і громадських потреб. Зокрема, вилучення ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями для несільськогос-подарських потреб допускається, як виняток, за рішенням Верховної Ради України.
11. Встановлення заборони вилучення особливо цінних продуктивних та інших земель сільськогосподарського призначення. Зокрема, не допускається вилучення особливо цінних продуктивних земель (чорноземи нееродовані несолонцюваті суглинкові, на лесо-вих породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові грунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; коричневі грунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі грунти Закарпаття тощо), земель сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів для несільсько-господарських потреб, крім випадків надання їх для будівництва шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, а також земель дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів та ін.
12. Закріплення особливого порядку погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб. Особи, заінтересовані у вилученні (викупі) вказаних земель, зобов'язані до початку проектування погодити місце розташування об'єкта, розмір земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку територій, охорони довкілля, умови проживання населення тощо з такими суб'єктами:
а) власниками земель;
б) землекористувачами;
в) місцевими радами;
г) спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у сфері використання і охорони земель залежно від повноважень рад, які приймають рішення про вилучення (викуп) відповідних земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
13. Землі цієї категорії обумовлюють наявність специфічних обов'язків їх власників та користувачів щодо охорони, відновлення родючості грунтів, проведення рекультивації земельних ділянок, здійснення інших ґрунтозахисних та охоронних заходів. Так, на власників та користувачів цих земельних ділянок покладаються обов'язки зі здійснення комплексу заходів щодо збереження і підвищення родючості грунтів, захисту їх від водної та вітрової ерозії, підтоплення, заболочення, вторинного засолення, висушування, ущільнення, забруднення різними відходами та іншого фізичного, біологічного, хімічного, радіоактивного, іонізуючого впливу; від заростання сільськогосподарських угідь чагарниками і дрібноліссям, інших процесів погіршення культуртехнічного стану; ефективно використовувати земельні ділянки відповідно до внутрігосподарського землеустрою; підвищувати їх родючість; застосовувати природоохоронні технології сільськогосподарського виробництва; не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті сільськогосподарської діяльності та ін.
14. Вилучення або викуп вказаних земель передбачає особливий порядок дотримання обов'язків щодо відшкодування збитків і втрат сільськогосподарського виробництва. Такі збитки та втрати підлягають відшкодуванню в разі їх вилучення (викупу) для державних та громадських потреб, а також у разі обмеження прав власників і користувачів, у тому числі орендарів цих земельних ділянок в повному обсязі особам, які зазнали збитків внаслідок погіршення якостей ділянок, приведення їх у непридатність для використання за цільовим призначенням або іншого негативного впливу, заподіяного іншими особами з урахуванням зроблених витрат на поліпшення якості цих земель за час їх використання та не-
одержаних доходів.
Відшкодування збитків власникам сільськогосподарських земель і землекористувачам проводиться особами, яким відведені земельні ділянки, особами, які їх викуповують, або особами, діяльність яких призвела до обмеження прав власників земель і землекористувачів.
Поряд із цим земельне законодавство передбачає можливість відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва Уряду Автономної Республіки Крим, обласним. Київській і Севастопольській міським радам внаслідок вищезазначених дій юридичних
та фізичних осіб.
Втрати сільськогосподарського виробництва відшкодовуються особами, яким відводяться або які викуповують сільськогосподарські угіддя, що вилучаються для потреб, не пов'язаних із веденням сільського господарства, або особами, навколо об'єктів яких встановлені охоронні,-захисні, санітарні зони з виключенням із обороту сільськогосподарських угідь або переведенням їх до менш цінних угідь, а також у разі погіршення якості сільськогосподарських земель внаслідок виробничої діяльності за межами цих зон у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України'.
Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, використовуються виключно для освоєння нових земель, підвищення родючості грунтів, поліпшення угідь і охорони земель. В той же час допускається можливість централізації частини цих коштів у Державному бюджеті України.
15. Виокремлення в складі земель сільськогосподарського призначення земельних ділянок для розміщення об'єктів внутрігосподарського призначення, зокрема для будівництва сільськогосподарських підприємств, установ, організацій, внутрігосподарських шляхів сполучення, об'єктів соціальної, технічної та інженерної інфраструктури тощо.
16. Характерні специфічні обов'язки щодо використання, відновлення та охорони меліорованих земель сільськогосподарського призначення. Зокрема, власники та користувачі цих земель мають забезпечувати одержання високих врожаїв сільськогосподарських культур шляхом застосування науково обгрунтованих технологій вирощування високоврожайних, стійких до захворювань та шкідників, адаптованих до грунтово-кліматичних умов сортів і гібридів сільськогосподарських культур; збереження та відтворення родючості грунтів, підтримання біологічного різноманіття і екологічної рівноваги довкілля; включення до книг історії полів відомостей про призначення, розміри та основні характеристики цих ділянок, якісні показники цих грунтів та дані про ефективність їх використання, врожайність, способи обробітку фунту, періодичність і кількість внесених добрив, здійснені меліоративні та природоохоронні заходи щодо забезпечення екологічної безпеки будівництва й експлуатації меліоративних систем та несуть відповідальність за стан їх використання, моніторинг довкілля в зоні впливу меліоративної системи тощо2.
17. Можливість власників передавати частину земель або повністю земельну ділянку іншим особам у користування на умовах оренди та отримувати в установленому порядку визначену угодою сторін орендну плату в грошовій, натуральній та відробітковій формі3.
18. Використання земель у зонах затоплення в сільськогосподарському виробництві здійснюється згідно з проектами землеустрою, розробленими в установленому законодавством порядку з урахуванням можливої причини затоплення (повінь, паводок), типу річки або її окремих ділянок за ухилом дна і частоти можливого затоплення.
Важливим аспектом правового режиму земель сільськогосподарського призначення є питання про правові форми їх використання. За нормами Земельного кодексу України використання земель сільськогосподарського призначення може здійснюватися на двох основних юридичних титулах:
а) праві власності (приватної і колективної);
б) праві користування, в тому числі оренди.
І. На титулі права власності можуть використовуватися:
1. Земельні ділянки юридичних осіб і об'єднань громадян:
а) землі колективних сільськогосподарських підприємств;
б) землі сільськогосподарських кооперативів;
в) землі сільськогосподарських акціонерних товариств;
г) землі загального користування садівницьких товариств.
Землі колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств перебувають у вказаних господарствах на праві колективної власності і поділяються на землі сільськогосподарського призначення та землі загального несільського-сподарського призначення. У разі створення ними спільно з іншими господарствами агропромислових об'єднань — асоціацій, комбінатів, агроспілок тощо — за ними зберігається відповідне право на землю.
Земельні ділянки сільськогосподарських кооперативів, що створюються на базі підрозділів сільськогосподарських підприємств і виходять з них, за рішенням відповідної місцевої ради (сільської, селищної, міської) передаються у колективну власність. При цьому площа земельних ділянок, що передаються у власність, визначається виходячи з розміру середньої земельної частки.
Земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються у сільськогосподарському виробництві відповідно до проектів землеустрою, існуючих систем землеробства та сівообо-ротів у сфері рослинництва, садівництва, виноградарства, посівів багаторічних трав тощо. Використання зрошувальних і осушених земель, ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними плодовими насадженнями, для будівництва внутрігосподарських об'єктів не допускається. Відповідно землі загального несільськогоспо-дарського призначення можуть використовуватися для вказаних цілей, а також розміщення внутрігосподарських шляхів сполучення, ґрунтозахисних лісосмуг, місць відпочинку тощо.
2. Землі селянських (фермерських) господарств зі створенням юридичної особи.
Конкретні розміри цих земельних ділянок у межах встановлених норм визначаються районними, міськими радами, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, диференційовано, з урахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей їх ефективного використання. Такі земельні ділянки мають, як правило, утворювати єдиний масив, включаючи розташовані на них водні об'єкти та лісові угіддя і використовуватися для ведення сільськогосподарського товарного виробництва, розміщення жилих, господарських, комунально-складських та інших будівель і споруд, розміщення внутрігосподарських шляхів сполучення, електричної та радіотелефонної мережі, газових і водопостачальних комунікацій, різних об'єктів інженерної інфраструктури.
В період становлення селянського (фермерського) господарства на неосвоєній частині їх земель, де немає об'єктів виробничого та невиробничого призначення, за рахунок державної допомоги з державних централізованих капітальних вкладень може здійснюватись будівництво під'їзних доріг до цих господарств, електричних і радіотелефонних мереж, газо-, водопровідних систем та інших об'єктів. На цих землях за рахунок місцевих бюджетів селянськими (фермерськими) господарствами може здійснюватися будівництво об'єктів виробничого і невиробничого призначення, житла, проводитися заходи щодо землеустрою та
інших цілей.
3. Земельні ділянки юридичних осіб. створених у процесі ресер-тифікації прав на землю та нових інтеграційних об'єднань на базі
приватної власності:
а) земельні ділянки новостворених спільних сільськогосподарських підприємств;
б) земельні ділянки аграрних (сільськогосподарських), селянських спілок;
в) земельні ділянки аграрних асоціацій;
г) земельні ділянки різних за організаційною формою сільськогосподарських товариств (акціонерних, з обмеженою відповідальністю тощо);
д) земельні ділянки приватних та частина земель приватно-орендних суб'єктів господарювання;
е) земельні ділянки інших сільськогосподарських кооперативів та корпоративних об'єднань, заснованих на приватній власності на
земельні ділянки і майно.
4. Земельні ділянки, шо приватизовані або придбані відповідно до законодавства громадянами України, зокрема:
а) земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства та відповідні ділянки у межах населених пунктів, розміри яких визначаються земельно-обліковими документами;
б) земельні ділянки для ведення індивідуального садівництва;
в) земельні ділянки, приватизовані громадянами України внаслідок розпаювання та ресертифікації прав на них;
г) земельні ділянки громадян України, що ведуть селянське (фермерське) господарство без створення юридичної особи;
д) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, що перейшли до приватної власності шляхом викупу для сільськогосподарського використання;
е) земельні ділянки на землях сільськогосподарського призначення, набуті в приватну власність у зв'язку з переходом прав власності на будівлі і споруди, які розміщуються на них.
II. На титулі права загального землекористування використовуються:
а) природні неокультурені пасовища та сінокісні угіддя;
б) полезахисні лісосмуги та інші ґрунтозахисні зелені насадження;
в) внутрігосподарські шляхи сполучення на землях сільськогосподарського призначення;
г) земельні ділянки з розташованими на них гідротехнічними спорудами загального користування;
д) земельні ділянки, що використовуються як місця відпочинку, оздоровлення та рекреації на землях сільськогосподарського призначення тощо.
III. На праві спеціального постійного землекористування використовуються землі сільськогосподарського призначення або їх частини:
1) землі сільськогосподарських науково-дослідних установ;
2) земельні ділянки сільськогосподарських навчальних закладів:
а) вищих закладів освіти;
б) сільських професійно-технічних училищ;
в) навчальних господарств закладів освіти;
3) земельні ділянки сільських загальноосвітніх шкіл;
4) земельні ділянки сортовипробувальних станцій і сортодільниць;
5) земельні ділянки елітно-насінницьких і насінницьких господарств;
6) земельні ділянки племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів;
7) земельні ділянки спеціалізованих господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду;
8) земельні ділянки селянських (фермерських) господарств (зі створенням юридичної особи);
9) земельні ділянки колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств;
10) земельні ділянки державних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;
11) земельні ділянки кооперативів громадян для ведення колективного городництва;
12) земельні ділянки несільськогосподарських підприємств, установ, організацій для ведення підсобного господарства;
13) земельні ділянки громадських об'єднань для ведення підсобного сільського господарства;
14) земельні ділянки релігійних організацій для ведення підсобного господарства;
15) земельні ділянки інших осіб відповідно до вимог чинного земельного законодавства.
IV. На титулі права спеціального тимчасового землекористування, в тому числі оренди, можуть використовуватися:
1) земельні ділянки селянських (фермерських) господарств;
2) земельні ділянки колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств;
3) земельні ділянки державних сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;
4) земельні ділянки кооперативів громадян для ведення колективного городництва;
5) земельні ділянки осіб, що придбали об'єкти незавершеного будівництва на землях сільськогосподарського призначення на умовах довгострокової оренди.
Земельні ділянки з об'єктами незавершеного будівництва, придбані іноземними юридичними особами, спільними підприємствами, міжнародними об'єднаннями та організаціями за участю іноземних осіб, а також підприємствами, що повністю належать іноземним інвесторам, іноземним державам, надаються виключно в довгострокову оренду (підкреслено
мною. — В.А.).
V. На праві постійного землекористування громадян можуть використовуватися:
1) земельні ділянки селянських (фермерських) господарств без створення юридичної особи;
2) земельні ділянки громадян для ведення особистого підсобного господарства;
3) земельні ділянки громадян для зайняття традиційними народними промислами, розміри яких встановлюються відповідними радами з урахуванням місцевих умов;
4) земельні ділянки громадян для індивідуального городництва за умови, що їм не належать на праві власності або не перебувають на праві користування відповідно ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, садівництва, дачного будівництва, або ці особи мають такі ділянки менших розмірів, ніж це встановлено Земельним кодексом України для зазначених цілей.
На праві тимчасового землекористування громадян використовуються:
а) земельні ділянки для індивідуального городництва у розмірі до 0,15 га;
б) сінокісні угіддя та пасовища до 1 гектара громадянами, які мають у власності худобу; ''
в) земельні ділянки для зайняття традиційними народними промислами;
г) земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства;
д) земельні ділянки сільськогосподарського призначення, передані у тимчасове користування на умовах оренди;
е) земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, в тому числі й ті, що перебувають на праві постійного користування у разі втрати особами працездатності, досягнення пенсійного віку, при тимчасовій втраті працездатності постійних землекористувачів.
Складовою частиною правового режиму цієї категорії земель є їх правова охорона, тобто комплекс ґрунтозахисних, організаційних, економічних, науково-технічних та державно-правових засобів, спрямованих на поліпшення якості, продуктивності земель, підвищення родючості грунтів, забезпечення дотримання вимог їх збереження відповідно до земельного законодавства та зобов'язань за земельно-правовими договорами.
1. Ґрунтозахисні засоби охорони земель сільськогосподарського призначення передбачають:
а) захист земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, висушення, забруднення, ущільнення та інших негативних процесів;
б) захист від заростання сільськогосподарських угідь чагарниками і дрібноліссям, інших процесів погіршення культуртехнічного стану земель;
в) збереження і підвищення родючості грунтів, поліпшення інших властивостей цих земель.
2. Організаційно-технічні засоби охорони земель сільськогосподарського призначення включають:
а) знімання, використання і збереження родючого шару грунту при проведенні робіт, пов'язаних із порушенням земель;
б) рекультивацію порушених земель;
в) тимчасову консервацію деградованих сільськогосподарських угідь;
г) раціональну організацію території. 3. економічні засоби щодо охорони земель сільськогосподарського призначення передбачають:
а) фінансування заходів щодо відновлення якості порушених земель;
б) здійснення консервації земель за рахунок коштів Державного бюджету;
в) відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва та спрямування відповідних коштів на підвищення родючості грунтів, поліпшення сільськогосподарських угідь та їх охорону;
г) звільнення від сплати земельного податку на період освоєння невикористовуваних земель та поліпшення їх якості.
4. До нормативно-технічних засобів охорони земель сільськогосподарського призначення належать:
а) дотримання встановлених норм відведення земельних ділянок;
б) дотримання стандартів та нормативно-технічнйх документів щодо охорони земель;
в) нормування відведення земельних ділянок, що передаються у власність та надаються у користування громадян і юридичних осіб;
г) дотримання нормативно-технічних вимог проектів відведення земельних ділянок та проектно-кошторисних показників розміщення на цих землях виробничих, комунальних та інших об'єктів.
5. Юридичні засоби охорони земель сільськогосподарського призначення включають:
а) наявність нормативно-правових норм регулюючого характеру;
б) здійснення моніторингу за станом охорони сільськогосподарських угідь;
в) проведення агрохімічної паспортизації земель;
г) здійснення контролю за дотриманням чинного земельного законодавства в цій сфері;
д) застосування юридичної відповідальності за порушення вимог охорони земель сільськогосподарського призначення.
§ 6. Правовий режим земель несільськогосподарського призначення
у
Значну групу земель складають землі несільськогосподарського призначення, тобто земельні ділянки, призначені для використання переважно для несільськогосподарських потреб.
Аналіз чинного законодавства дозволяє констатувати:
а) це земельні ділянки для різноманітного цільового використання;
б) таке цільове використання переважно не пов'язане з сільськогосподарським виробництвом, хоча у їх складі можуть бути земельні ділянки для обмеженого сільськогосподарського використання (ведення підсобних господарств, городництва, організації пасовищ, тепличного господарства тощо);
в) вказані земельні ділянки зазвичай виступають операційно-територіальною основою для провадження різних видів соціальної, демографічної, економічної, природоохоронної, рекреаційної, оздоровчо-лікувальної, пізнавальної, туристичної, спортивної, науково-дослідної, лісогосподарської, заготівельної діяльності, ведення мисливського господарства, водогосподарської та інших видів діяльності;
г) окремі земельні ділянки, зокрема лісового фонду, є в той же час і важливим засобом виробництва в процесі ведення лісового господарства, заготівлі деревини; живиці, другорядних лісових матеріалів, плодів, ягід, грибів тощо;
д) правові режими кожної з категорій земель визначені у Земельному кодексі (ЗК) України і деталізуються в спеціальних законодавчих та підзаконних актах з урахуванням особливостей відповідної діяльності та цільового використання земель на праві власності або праві землекористування, в тому числі оренди;
е) правовідносини, які складаються з приводу використання земель несільськогосподарського призначення, характеризуються різносуб'єктним складом, їх спеціальною правосуб'єктністю, підставами виникнення, зміни та припинення;
є) правові режими більшості з наведених земель поки що не мають завершеності в правовій регламентації, а відтак, потребують свого вдосконалення з урахуванням власної історико-правничої спадщини, досвіду світового земельно-правового регулювання та потреб існуючої практики застосування земельного законодавства, вирішення спорів у цій сфері, що обумовлює, в свою чергу, необхідність юридичної легалізації судового прецеденту як гарантії сталості правової системи та захисту прав громадян, земельних інтересів держави та юридичних осіб.
А. Правовий режим земель населених пунктів.
Землями населених пунктів слід визнавати земельні ділянки, віднесені відповідно до земельно-містобудівної документації до земель міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів у визначених межах, які підлягають використанню та охороні з урахуванням задоволення містобудівних, соціальних, культурно-побутових та інших функціональних потреб населених пунктів.
Землі населених пунктів включають:
1) землі міст;
2) землі селищ міського типу;
3) землі сільських населених пунктів.
Відповідно до земель міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів відносяться землі, які знаходяться в межах відповідних міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів.
Межа населеного пункту — це зовнішня частина земель відповідного населеного пункту, яка відокремлює ці землі від інших категорій земель.
Межа міста встановлюється і змінюється в порядку, визначеному Верховною Радою України.
Межі селищ міського типу встановлюються і змінюються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами або за їх дорученням відповідними районними, міськими радами. Межі сільських населених пунктів встановлюються і змінюються відповідно районними, міськими радами, в адміністративному підпорядкуванні яких є райони.
Використання земель населених пунктів здійснюється у відповідності до містобудівної документації, зокрема генерального плану населеного пункту, детального плану території відповідного населеного пункту, проекту забудови території та регіональних і міських правил забудови.
Нормативно-правове підґрунтя правового режиму земель населених пунктів складають:
а) норми ЗК України (ст.ст. 63—67);
б) норми Закону України від 16 листопада 1992 р. «Про основи містобудування», зі змінами від 8 лютого 2001 р.' (ст.ст. 1, 2, 9—14, 20—24 та ін.);
в) Закон України від 20 квітня 2000 р. «Про планування і забудову територій»2;
г) інші акти законодавства України.
Особливості правового режиму земель населених пунктів:
1. Переважне використання земель населених пунктів як територіальної бази розміщення міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів, шляхів сполучення та місць відпочинку і рекреації.
2. Поліфункціональне призначення земель для функціонування різних галузей господарства.
3. Пріоритет використання земель для розміщення об'єктів житлового, комунального та іншого будівництва, соціальної та інженерної інфраструктури.
4. Використання земель населених пунктів на праві власності та праві землекористування фізичними і юридичними особами.
5. Землі населених пунктів перебувають у віданні сільських, селищних та міських рад і належать до комунальної власності територіальних громад. Тому виконавчо-розпорядчі функції покладаються на відповідні ради.
6. Зонування територій населених пунктів відповідно до функціонального призначення земельних ділянок:
а) земельні ділянки житлової і громадської забудови;
б) земельні ділянки загального користування;
в) земельні ділянки промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;
г) землі природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних та істо-рико-культурних об'єктів;
д) землі об'єктів комунального господарства;
е) землі сільськогосподарського використання;
є) землі водогосподарського та лісогосподарського використання. 7. Переважне право територіальних громад в особі сільських, селищних, міських рад на викуп земельних ділянок, будинків і споруд для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією для громадських потреб.
8. Визначення територій та вибір земельних ділянок для містобудівних потреб виключно за погодженням зі спеціально уповноваженими органами з питань містобудування та архітектури.
9. Забудова земельних ділянок для містобудівних потреб здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку, передбаченому законодавством, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт.
10. Право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною документацією та місцевими правилами забудови.
11. Складовою правового режиму земель населених пунктів є встановлення режиму забудови та іншого використання земель, призначених для містобудівних потреб:
а) встановлення цього режиму відповідною місцевою радою;
б) закріплення режиму забудови та іншого використання земель для містобудівних потреб у генеральних планах відповідних населених пунктів або місцевих правилах забудови;
в) врахування вказаного режиму при розробленні землевпорядної документації;
г) узгодження питань щодо забудови та іншого використання земель для містобудівних потреб із заінтересованими суміжними територіальними громадами на підставі угод та їх відображення в схемах планування цих територій та генеральних планах населених пунктів;
д) встановлення режиму забудови та іншого використання земель для містобудівних потреб не тягне припинення права власності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до часу вилучення (викупу), надання цих ділянок для провадження запланованої містобудівної діяльності.
12. Реалізація вищезазначеного режиму земель населених пунктів для містобудівних потреб особами, яким належить право на забудову (будівництво), тобто юридичної можливості власника чи користувача земельної ділянки на здійснення на ній у порядку, встановленому законом, будівництва об'єкта, перебудови або знесення будинків і споруд.
13. Здійснення спеціальних функцій управління в сфері використання і охорони земель населених пунктів:
а) планування і забудова території;
б) ведення містобудівного кадастру,
До основних завдань планування і забудови території належить обгрунтування розподілу земель за цільовим призначенням та використання територій для містобудівних потреб.
Організаційно-правовими формами планування і забудови є:
а) генеральна схема планування території України',
б) схема планування території на регіональному і місцевому рівнях;
в) генеральний план населеного пункту;
г) детальний план території;
д) проект забудови території.
Розроблення та затвердження Генеральної схеми, схем планування окремих частин території України здійснюється в системі планування територій на загальнодержавному рівні.
Генеральна схема розробляється Кабінетом Міністрів України з урахуванням показників схем планування територій на регіональному рівні і затверджується Верховною Радою України.'
Вона, зокрема, містить:
а) аналіз стану використання території України та функціонування системи розселення;
б) напрями вдосконалення систем розселення та сталого розвитку населених пунктів;
в) комплекс заходів щодо її реалізації в цій частині та ін. Органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади використовують дані Генеральної схеми, зокрема, в процесі підготовки державної програми з питань охорони земель, довкілля, підготовки та розгляду висновків щодо містобудівної документації на регіональному і місцевому рівнях, створення резерву територій, призначених для перспективних містобудівних потреб загальнодержавного значення та визначення режиму використання цих земель тощо.
.Важлива роль належить схемам планування територій на місцевому рівні, в яких визначаються:
а) потреби в зміні меж населених пунктів та в територіях, передбачених для містобудівних потреб;
б) зонування територій для забудови та іншого використання тощо.
Генеральний план населеного пункту — земельно-містобудівний документ, у якому вирішуються питання щодо розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту. В ньому визначаються:
а) потреби в територіях для забудови та іншого використання;
б) потреба в зміні межі населеного пункту, черговість і пріоритетність забудови та іншого використання території;
в) межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій;
г) загальний стан довкілля населеного пункту, основні фактори його формування, містобудівні заходи щодо поліпшення екологічного і санітарно-гігієнічного стану;
д) планувальна структура та просторова композиція забудови населеного пункту;
е) інші вимоги, встановлені нормами чинного законодавства. Відповідні ради та їх виконавчі органи, а також Київська та Севастопольська міські державні адміністрації в разі делегування їм повноважень на виконання вимог генеральних планів населених пунктів забезпечують:
а) підготовку обгрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів;
б) підготовку вихідних даних для розроблення планів земельно-господарського устрою території населеного пункту та іншої землевпорядної документації;
в) вирішення питання вибору, вилучення (викупу), передачі у власність чи надання в користування земельних ділянок, надання дозволу на будівництво об'єктів містобудування;
г) організацію проведення грошової оцінки земель;
д) встановлення на відповідних територіях режиму використання земель, призначених для містобудівних потреб;
е) організацію розроблення та затвердження місцевих правил забудови, детальних планів території, планів червоних ліній, іншої містобудівної документації та проектів тощо.
Відповідно до генерального плану території розробляється детальний план території, тобто містобудівна документація окремих районів, мікрорайонів, кварталів та районів реконструкції існуючої забудови населених пунктів.
Детальний план території розробляється згідно з генеральним планом населеного пункту, який визначає:
а) розташування червоних ліній, ліній регулювання забудови;
б) розташування окремих земельних ділянок та об'єктів містобудування, вулиць, проїздів, пішохідних зон, щільність, поверховість, інші параметри забудови;
в) розташування інженерно-транспортної інфраструктури;
г) принципи формування архітектурно-просторової композиції забудови;
д) інші вимоги, визначені державними будівельними нормами. Рішення про розроблення детальних планів території приймаються відповідними радами за поданням їх виконавчих органів, Київської та Севастопольської міських адміністрацій. Спеціально уповноважені органи з питань містобудування та архітектури відповідно до детального плану території надають висновки і пропозиції вказаним органам для наступного прийняття рішень у межах визначених законодавством повноважень щодо:
а) визначення земельних ділянок для розташування і будівництва об'єктів містобудування та іншого використання;
б) вибору, вилучення (викупу), передачі у власність або користування (оренду) земельних ділянок;
в) визначення поверховості та інших параметрів забудови території;
г) розроблення та затвердження місцевих правил забудови, проектів забудови території, проектів розподілу території мікрорайону (кварталу).
Чільне місце у системі містобудівної документації належить проекту забудови території, що розробляється для будівництва комплексів будинків і споруд з метою розташування об'єктів містобудування, місцевих проїздів відносно червоних ліній, архітектурно-просторове вирішення, призначення, щільність та інші показники конкретних об'єктів містобудування тощо.
У разі необхідності в його складі може розроблятися проект розподілу території для конкретного мікрорайону (кварталу) чи його частини з метою розмежування земельних ділянок, зокрема визначення площ та меж:
а) прибудинкових територій існуючих і запроектованих жилих будинків;
б) земельних ділянок, на яких розміщують громадські споруди та інші об'єкти містобудування;
в) надлишків земельних ділянок, призначених для подальшого спорудження жилих і громадських будівель і споруд та іншого використання;
г) територій загального користування;
д) територій обмеженого користування земельною ділянкою, встановленого згідно з договором, за рішенням суду або в іншому визначеному законом порядку.
Рішення про розроблення та затвердження проектів розподілу території приймаються відповідними радами. Такі проекти є основою для визначення меж земельних ділянок на територіях існуючої забудови для розташування будинків і споруд, розроблення відповідної землевпорядної документації та оформлення відповідних правовстановлюючих документів власником, співвласником, орендарем земельних ділянок і встановлення меж земельних ділянок у натурі, площа яких визначається з урахуванням державних будівельних норм і детального плану території (проекту забудови території).
Функція ведення містобудівного кадастру включає дані:
а) плану зонування або генерального плану чи детального плану;
б) про належність територій до відповідних зон;
в) про правовий режим, допустимі види забудови та інше використання земельних ділянок;
г) про єдині умови та обмеження забудови окремих земельних ділянок;
д) про функціональне призначення та характер будівництва, інженерних мереж тощо;
е) інші відомості відповідно до державних будівельних норм.
Відомості про землі мають базуватися на даних державного земельного кадастру і використовуватися разом з іншими даними містобудівного кадастру в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
14. Здійснення державного контролю за використанням і забудовою земель, призначених для задоволення містобудівних потреб, забезпечення можливості проведення на них запланованої містобудівної діяльності покладається на органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, спеціально уповноважені на це державні органи та їх підрозділи на місцях.
15. Наявність спеціальних обов'язків власників земельних ділянок і землекористувачів щодо озеленення і благоустрою відповідних територій міст, селищ міського типу та сільських населених пунктів.
Використання земельних ділянок на землях населених пунктів може здійснюватися на праві власності або праві землекористування.
На титулі права власності можуть використовуватися:
а) присадибні земельні ділянки громадян для будівництва індивідуальних жилих будинків і господарських будівель;
б) земельні ділянки, передані громадянам для будівництва гаражів;
в) земельні ділянки, передані громадянам для будівництва дач;
г) прибудинкові території та земельні ділянки, на яких розташовані приватизовані багатоквартирні будинки та передані у власність товариствам власників чи забудовників таких квартир;
д) придбані в установленому порядку земельні ділянки із земель населених пунктів для здійснення підприємницької діяльності або на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва та автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню;
е) інші земельні ділянки на землях населених пунктів, придбані громадянами у приватну власність шляхом викупу, переходу прав власників на будівлі і споруди, купівлі-продажу, міни, спадщини тощо.
На праві загального та спеціального землекористування можуть використовуватися такі земельні ділянки на землях населених пунктів:
а) землі загального користування:
— майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, бульвари;
— парки, міські ліси, сквери;
— сінокоси, пасовища (неокультурені);
— кладовища, пантеони тощо;
— місця знешкодження та утилізації відходів;
б) землі спеціального користування:
— земельні ділянки, надані для розміщення будинків державної влади та державної виконавчої влади*;
~ земельні ділянки підприємств, установ, організацій для здійснення управлінських, господарських та інших видів діяльності в різних галузях народного господарства відповідно до їх функціонального призначення;
— земельні ділянки, на яких розміщені об'єкти соціальної, культурно-побутової та інженерної інфраструктури;
— земельні ділянки житлових, житлово-будівельних, гаражно-будівельних, дачно-будівельних та інших кооперативів;
— земельні ділянки, надані громадянам для індивідуального, гаражного і дачного будівництва;
— земельні ділянки, передані в постійне та тимчасове користування для зайняття підприємницькою діяльністю;
— орендовані земельні ділянки у зв'язку з придбанням об'єктів незавершеного будівництва та автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню;
— земельні ділянки, надані в користування іншим юридичним і фізичним особам.
Б. Особливості правового режиму земель промисловості, транспор-" ту, зв'язку, оборони, іншого призначення.
Землі промисловості — землі, надані в користування або придбані у власність у встановленому порядку для зайняття підприємницькою діяльністю і використовуються для розміщення та експлуатації основних підсобних та допоміжних будівель і споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та ' інших підприємств, розміщення їх під'їзних шляхів, адміністративно-побутових будинків, інженерних мереж та інших споруд.
Землі транспорту, зв'язку та іншого призначення — землі, надані в користування організаціям залізничного, автомобільного, морського, внутрішнього водного, повітряного та трубопровідного транспорту, а також підприємствам та організаціям, що здійснюють експлуатацію ліній електропередач і зв'язку.
Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військових навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України та інших військових формувань і внутрішніх військ.
1. Склад цих земель та юридичні засади використання визначаються спеціальним законодавством:
а) Законом України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства»';
б) Законом України від ЗО червня 1993 р. «Про дорожній рух»2;
в) Повітряним кодексом України від 4 травня 1993 р.3;
г) Законом України від 10 листопада 1994 р. «Про транспорт»4;
д) Законом України від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт»';
е) Законом України від 15 травня 1996 р. «Про трубопровідний транспорт»2 та ін.
2. Особливості правового режиму використання та охорони земель спеціального призначення:
а) багатогранність цільового використання земельних ділянок (для потреб промисловості, транспорту, зв'язку тощо);
б) множинність внутрішньогалузевого управління в сфері використання та охорони вказаних земель (наприклад, Міністерство транспорту України та його департаменти (адміністрації). Міністерство палива та енергетики України, Міністерство оборони України та ін.).
3. Наявність спеціального підзаконного нормативно-правового регулювання у вигляді норм відводу земель для відповідних потреб:
а) Норми відводу земель для автомобільних доріг (СН 407-74);
б) Норми відводу земель для залізниць (СН 468-74);
в) Норми відводу земель для аеропортів (СН 457-74);
г) Норми відводу земель для магістральних трубопроводів (СН 452-73);
д) Норми відводу земель для ліній зв'язку (СН 461-74);
е) Норми відводу земель для електричних мереж напругою 0,4— 5000 кВт (СН 465-74)3;
є) інші норми, які визначають особливості та порядок відведення смуг відведення (смуг земель) для відповідних видів діяльності.
4. Чітка нормованість земельних ділянок, наданих для промислових потреб, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, визначених нормами відведення, державними будівельними нормами.
5. Встановлення розміру земельних ділянок для промислових, транспортних та інших спеціальних потреб з метою розміщення відповідних об'єктів та їх обгрунтування відповідно до проектно-кошторисної документації.
6. Відведення вказаних земельних ділянок з урахуванням черговості їх освоєння (тобто, в міру розміщення і забудови різних виробничих, комунально-побутових та інших об'єктів із наступним використанням за цільовим призначенням).
7. Встановлення довкола земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони тощо санітарних, захисних, охоронних зон, у яких забороняється житлове будівництво та проживання населення. Розміри цих зон визначаються залежно від ступеня екологічної небезпеки діяльності, що здійснюється, та поширення негативного впливу від експлуатації цих об'єктів відповідно до класифікації їх за п'ятьма класами небезпеки (1000 м; 500 м; 300 м; 100 м; 50 м).
8. Особливий склад об'єктів землекористування (будівельні майданчики, виробничі території, смуги відведення, смуги земель, ділянки земель тощо, для яких притаманний відповідний режим використання (розміщення автомобільних шляхів, залізничних колій, трубопроводів, підземних ліній електропередач, зв'язку тощо).
9. Наявність обов'язків власників об'єктів землекористування з відшкодування збитків і втрат сільськогосподарського виробництва в разі надання їм у користування земель сільськогосподарського призначення, або в разі встановлення цих зон з виключенням з обороту земель сільськогосподарського і лісогосподарського використання чи переведення їх до менш цінних земель та в разі втрати якості земель внаслідок виробничої діяльності за межами цих зон, а також обов'язків щодо відновлення цих земель, зокрема, шляхом рекультивації (знесення, зберігання, нанесення, планування, біологічного поліпшення якості тощо).
10. Використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони здійснюється переважно юридичними особами на титулі права землекористування з обмеженою можливістю їх використання громадянами України, іншими фізичними особами на титулі права землекористування, а також громадянами України на титулі права власності в разі зайняття ними підприємницькою діяльністю на землях промисловості.
11. Розташування цих земель за межами населених пунктів, оскільки включення їх до складу населеного пункту обумовлює зміну правового режиму земель населених пунктів відповідного функціонального призначення та зонування території.
12. Обмеження господарської та іншої діяльності суб'єктів права власності на землі та землекористувачів на суміжних земельних ділянках, на яких встановлено режим санітарної, захисної чи охоронної зони щодо розміщення господарських та інших об'єктів, складування виробничих та побутових відходів, будівництва висотних будівель, споруд тощо.
13. Поєднання права тимчасового та постійного землекористування на цих землях.
Використання земельних ділянок на праві тимчасового землекористування допускається в разі необхідності проведення розвідувальних, будівельних, монтажних робіт, встановлення освітлювального, сигналізаційного, комунікативного обладнання, зведення окремих споруд, мережі підземних ліній зв'язку, електропередач, монтажу підземних трубопроводів (нафтопроводів, газопроводів, продуктопроводів), теплотрас тощо. В усіх інших випадках використання земельних ділянок для потреб промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого спеціального призначення здійснюється на праві постійного землекористування відповідно до вимог чинного земельного законодавства та проектно-кошторисної документації.
14. Відповідальність за порушення правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення визначається нормами ЗК України, спеціальним законодавством, що регулює вказані види діяльності, а склади таких правопорушень передбачені відповідно Кодексом України про адміністративні правопорушення. Кримінальним кодексом України, іншими актами законодавства України.
В. Правовий режим земель природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного призначення.
Юридичні засади режиму вказаних земель визначаються:
а) нормами Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст.ст. 60—64);
б) Законом України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»';
в) Законом України від 5 жовтня 2000 р. «Про курорти»2;
г) нормами Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про туризм» (ст.ст. З, 12, 22, 26 та ін.)3;
д) нормами Закону України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини»4.
До земель природоохоронного призначення відносяться ділянки земель, на яких розташовані об'єкти природно-заповідного фонду (заповідники, заказники, пам'ятки природи, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, дендрологічні, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва), які мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську та історико-культурну цінність.
У межах правового режиму земель природоохоронного призначення виділяються правові режими земель природних територій та об'єктів:
а) природних заповідників;
б) біосферних заповідників;
в) національних природних парків;
г) регіональних ландшафтних парків;
д) заказників; <, е) пам'яток природи;
є) заповідних урочищ.
Правовий режим земель штучно створених територій і об'єктів природно-заповідного фонду притаманний для:
а) ботанічних садів;
б) дендрологічних парків;
в) зоологічних парків;
г) парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. Для правового режиму земель природоохоронного призначення характерно:
1. Заборона будь-якої діяльності, яка суперечить їх цільовому призначенню або яка може негативно впливати на їх якісний стан.
2. Встановлення довкола цих земель охоронних зон для забезпечення їх режимів і заборона будь-якої діяльності, яка порушує порядок їх використання та охорони.
3. Внутрішнє функціональне зонування земель природоохоронного призначення, в якому визначається диференційований режим охорони, використання і відтворення.
Так, у межах земель біосферного заповідника встановлюються такі режими функціональних зон:
а) заповідна зона — територія, призначена для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу та режим якої визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників;
б) буферна зона — включає території, виділені з метою запобігання негативного впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях; режим і порядок створення такої зони визначається відповідно до вимог, встановлених для охоронних зон природних заповідників;
в) зона антропогенних ландшафтів — включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності;
г) зона регульованого заповідного режиму — може виділятися в межах біосферних заповідників; до складу цієї зони включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з дотриманням вимог щодо їх охорони.
Зонування територій природоохоронних об'єктів і територій передбачається і для інших земельних ділянок природоохоронного призначення. Скажімо, в межах національних природних парків визначається диференційований режим щодо охорони, відтворення та використання таких функціональних зон:
а) заповідної;
б) зони регульованої рекреації;
в) зони стаціонарної рекреації;
г) господарської зони.
4. Вилучення заповідних ділянок з господарського використання.
5. Встановлення підвищених санкцій за порушення режиму земель природоохоронного призначення.
6. Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, дендрологічні, зоологічні парки є за статусом науково-дослідними природоохоронними установами з режимом особливої охорони природно-заповідної території.
Особливості правового режиму земель оздоровчого призначення.
Землями оздоровчого призначення визнаються земельні ділянки в межах курортів державного і місцевого значення, які перебувають на титулі права землекористування санаторно-курортних, спеціальних та інших санаторно-курортних закладів і мають природні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики та лікування.
1. З метою охорони природних якостей та лікувальних факторів земель оздоровчого призначення, запобігання їх псуванню, забрудненню та виснаженню встановлюються округи їх санітарної охорони, тобто території земної поверхні, зовнішній контур якої співпадає з межею курорту.
2. В межах земельних ділянок округу санітарної охорони забороняється:
а) здійснення будь-яких робіт, здатних призвести до забруднення грунтів, повітря, вод;
б) діяльність, що може завдати шкоди лісу, іншим насадженням,
в) діяльність, що може сприяти розвитку ерозійних процесів і негативно впливати на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів.
3. Поділ округу санітарної охорони на три зони:
а) зону суворого режиму;
б) зону обмежень;
в) зону спостережень.
Землі зони суворого режиму охоплюють місця виходу на поверхню мінеральних вод, території з родовищами лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, води яких використовуються для лікування, пляжі та прибережну смугу моря, прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів.
На землях цієї зони дозволяється:
а) здійснювати діяльність, пов'язану з використанням природних лікувальних факторів;
б) виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиобвальні, протикарстові, протиерозійні роботи за науково обгрунто^ ваними висновками державної санітарно-гігієнічної та екологічної
експертиз;
в) будувати хвилерізи, бони та інші гідротехнічні споруди;
г) влаштовувати причали.
У той же час на землях зони суворого режиму забороняється:
а) постійне і тимчасове проживання громадян, за винятком осіб, які безпосередньо забезпечують використання лікувальних
факторів;
б) проїзд автотранспорту, не пов'язаного з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю;
в) прокладання кабелів, у тому числі підземних, високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій;
г) спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів;
д) скидання дренажно-скидних та стічних вод;
е) влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування;
є) розорювання земель та здійснення будь-якої господарської діяльності й інших дій, що негативно впливають або можуть негативно вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту, його екологічний баланс тощо.
До земель зони обмежень входить територія, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела, природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей.
Землі зони обмежень використовуються також для розміщення санаторно-курортних закладів та закладів відпочинку, розташування парків, лісів та інших зелених насаджень, використання яких має здійснюватися з дотриманням вимог екологічного законодавства та правил охорони округу санітарної охорони курорту з метою упередження погіршення його природних і лікувальних властивостей.
На землях зони обмежень забороняється:
'а) розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив;
б) здійснення промислової вирубки зелених насаджень, використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних якостей;
в) влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва та інших відходів, що призводять до забруднення грунту, водойм, повітря, ґрунтових вод;
г) будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які перебувають тимчасово на оздоровленні та лікуванні;
д) проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з цільовим використанням земель;
е) спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації, скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланцевих і баластних вод, витікання цих, а також інших речовин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів та інша діяльність, що може порушувати вимоги правового режиму вказаних земельних ділянок.
Землі зони спостережень — це земельні ділянки, які є межею округу санітарної охорони курорту, .інших лікувально-оздоровчих територій, що охоплюють усю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів та господарське використання яких має забезпечувати гідрологічний режим родовищ лікувальних вод і мінеральних грязей, ландшафтно-кліматичні умови цих територій, збереження їх природних та лікувальних якостей.
На землях цієї зони допускається здійснення робіт, які не впливають негативно на лікувальні і природні фактори, не погіршують їх ландшафтно-кліматичні, екологічні і санітарно-гігієнічні умови.
Однак v межах земель зони спостереження забороняється:
а) будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на режим використання природних і лікувальних властивостей курортних та лікувально-оздоровчих територій;
б) скидання на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод;
в) проведення вирубки зелених насаджень (за винятком санітарних рубок) тощо.
4. Надання земельних ділянок для потреб курортних або лікувально-оздоровчих зон здійснюється:
а) на підставі розроблених техніко-економічних обгрунтувань використання землі;
б) проектів відведення земельних ділянок;
в) з урахуванням затверджених округів і зон санітарної охорони;
г) схем медичного огляду;
д) з дотриманням вимог земельного законодавства.
5. Використання земельних ділянок курортів та лікувально-оздоровчих зон здійснюється відповідно до вимог проекту організації використання цих територій та генерального плану їх забудови.
6. Наявність екологічних та санітарно-гігієнічних обмежень щодо параметрів та режиму використання природних лікувальних ресурсів і формування програм розвитку курортних і лікувально-оздоровчих територій.
7. Поділ земель курортів та лікувально-оздоровчих зон на:
а) землі курортів місцевого значення;
б) землі курортів державного значення.
8. Рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймається Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, а курортними територіями місцевого значення — відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими радами за поданням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
9. Використання цих земельних ділянок можливе на титулі права загального та спеціального землекористування (постійного чи тимчасового).
Землями рекреаційного призначення визнаються земельні ділянки, які використовуються для організованого масового відпочинку і туризму населення та які розташовані поза межами земель оздоровчого призначення.
До земель рекреаційного призначення належать:
а) земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристських станцій;
б) земельні ділянки парків;
в) земельні ділянки зелених зон навколо міст та інших населених пунктів;
г) земельні ділянки, на яких розташовані навчально-туристські стежки, марковані траси;
д) земельні ділянки дитячих і спортивних таборів. Особливості правового режиму земель рекреаційного призначення:
1. Землі рекреаційного призначення мають поліфункціональ-не територіальне розгалуження, оскільки можуть визначатися в межах будь-якої категорії земель, що придатні для потреб рекреації*:
а) на землях сільськогосподарського призначення — земельні ділянки загального користування (полезахисні лісосмуги, ґрунтозахисні споруди, території інших зелених насаджень);
б) на землях населених пунктів — земельні ділянки загального користування (парки, лісопарки, дендрологічні парки, гідропарки, сквери, бульвари, набережні, майдани тощо);
в) на землях промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого несільськогосподарського призначення — місця скупчення рослинності та зелених насаджень, смуги зелених насаджень впродовж автомобільних шляхів, залізниць тощо;
г) на землях водного фонду — земельні ділянки прибережних захисних смуг вздовж річок, морів і навколо водойм та інші ділянки (акваторії) водойм, що використовуються для мети рекреації (ст. 64 Водного кодексу (ВК) України);
д) на землях лісового фонду — земельні ділянки (лісові угіддя), які використовуються для відпочинку (ст. 75 Лісового кодексу (ЛК) України);
е) на землях природоохоронного, історико-культурного призначення (землі національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва — ст.ст. 20—24, 32, 34, 36, 38 Закону України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»; ландшафтні об'єкти та об'єкти садово-паркового мистецтва культурної спадщини, окремі зони охорони пам'яток культурної спадщини, зокрема зона ланд шафту, що охороняється, — ст.ст. 1, 2, 12, 32 Закону України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини»).
2. Землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадженнями за межами міст та інших населених пунктів, а також промислових підприємств, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення, входять до складу зеленої зони зі спеціал-ьним режимом використання та регулювання.
Виділення зелених зон проводиться з урахуванням конкретних природних умов, розміщення промислових об'єктів, а також місць масового відпочинку населення, розташування приміських лікувально-профілактичних і оздоровчих закладів та поділу їх на лісопаркову і лісогосподарську частини, земельні ділянки якої є найбільш сприятливі для масового відпочинку населення.
Розміри зелених зон і лісопаркових частин визначаються за встановленими нормативами.
3. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням, зокрема:
а) діяльність, яка спрямована на зміну природного ландшафту або інші дії, що унеможливлюють їх використання за прямим призначенням;
б) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на стан довкілля у визначених рекреаційних зонах або може негативно вплинути на його якість.
4. Регулювання внутрішньої територіальної організації (зонування) земель рекреаційного призначення залежно від особливостей правового режиму об'єкта рекреації:
а) зона стаціонарної рекреації земель національних природних парків;
б) зона регульованої рекреації національних природних парків;
в) визначення аналогічних зон на землях регіональних ландшафтних парків для відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах;
г) експозиційна зона на землях ботанічних садів;
д) рекреаційна зона на землях зоологічних парків з метою організації відпочинку та обслуговування її відвідувачів;
е) рекреаційна або експозиційна зона парків-пам'яток садово-паркового мистецтва для проведення екскурсій та масового відпочинку населення.
5. Нормування рекреаційних навантажень на окремі частини територій земель рекреаційного призначення з урахуванням сезонності їх використання та характеру масового відпочинку населення (будні, вихідні, святкові дні тощо).
6. Режим використання земель рекреаційного призначення визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними та іншими місцевим радами відповідно до чинного законодавства України.
7. Використання земель рекреаційного призначення здійснюється на титулі права загального та тимчасового спеціального землекористування з дотриманням правил пожежної, екологічної безпеки та санітарно-гігієнічних вимог.
Землями історико-культурного призначення визнаються земельні ділянки, які перебувають на титулі права власності або права землекористування юридичних і фізичних осіб, та на яких розташовані об'єкти, які мають особливу історичну, наукову, архітектурну, мистецьку та культурну цінність.
До складу земель історико-культурного призначення можна віднести земельні ділянки зайняті:
а) історико-культурними заповідниками;
б) меморіальними пам'ятниками;
в) пантеонами (місцями поховань);
г) археологічними та архітектурними пам'ятками;
д) архітектурно-ландшафтними комплексами.
Особливості правового режиму земель історико-культурного призначення:
1. За видами об'єктів культурної спадщини, які розміщені на землях історико-культурного призначення, земельні ділянки поділяються:
а) земельні ділянки археологічного призначення (городища, залишки стародавніх поселень, стоянки, укріплення, культові місця та споруди, наскальні зображення, поля давніх битв та ін.);
б) земельні ділянки історичного призначення (будинки, споруди, комплекси, поховання та некрополі, визначні місця історичних подій тощо);
в) земельні ділянки розташування об'єктів монументального мистецтва (твори образотворчого мистецтва, їх комплекси, ансамблі тощо);
г) земельні ділянки архітектурного та містобудівного призначення (історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні ансамблі, споруди, залишки давнього планування та забудови та ін.);
д) земельні ділянки розташування об'єктів садово-паркового мистецтва (поєднання паркового будівництва з природними або штучно створеними ландшафтами);
е) ландшафтні земельні ділянки (природні території, які мають історичну цінність).
2. Зонування прилеглих територій навколо окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) з метою захисту традиційного характеру середовища їх розташування шляхом встановлення зон охорони пам'яток:
а) охоронних зон;
б) зон регулювання забудови; '
в) зон ландшафту, що охороняється;
г) зон охорони археологічного культурного стану.
Визначення меж зон охорони пам'яток встановлюється центральним органом державної виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини.
Межі та режими використання зон охорони пам'яток визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами в цій сфері.
3. Встановлення режиму археологічних територій, що охороняються та на яких розміщені об'єкти культурної спадщини, або можлива їх наявність за рішенням центрального органу виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини, та внесення їх до Списку, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
4. Встановлення правового режиму земельних ділянок розташування історичних населених місць, внесення 'їх до відповідного Списку, який затверджується Кабінетом Міністрів України.
5. Заборона здійснення містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на археологічних територіях, що охороняються, у межах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини та без погодження з Інститутом археології НАН України.
6. Встановлення режиму заповідників чи музеїв-заповідників (історико-культурних, архітектурно-історичних, історико-ме-моріальних, історико-археологічних, історико-етнографічних) на територіях із наявними на них ансамблями, комплексами пам'яток, які становлять виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність, за рішенням Кабінету Міністрів України.
7. Приналежність територій пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, археологічних територій, що охороняються, до земель історико-культурного призначення фіксується в державних земельних кадастрах, планах землекористування, проектах землеустрою, іншій проектно-планувальній документації та земельно-правовстановлюючих документах на право власності на землю, право землекористування, договорах оренди земельних ділянок.
8. Встановлення режиму зон охорони пам'яток, визначення меж історичних ареалів населених місць не можуть бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб у разі дотримання ними правил використання земель історико-культурного призначення.
9. Надання дозволу центральним органом виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт у межах території пам'яток, археологічних територій, що охороняються, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею.
10. Заборона здійснення будь-якої діяльності юридичними і фізичними особами, що створює загрозу пам'ятці або порушує вимоги чинного законодавства, державних стандартів, норм і правил у сфері охорони об'єктів культурної спадщини органами охорони культурної спадщини.
11. Обов'язок власника земельної ділянки або землекористувача не перешкоджати виконанню робіт особами, які мають дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок у межах території пам'ятки, археологічної території, що охороняється, в зонах охорони та в історичних ареалах населених місць відповідно до розпорядження органу охорони культурної спадщини.
12. Обов'язок власників земельних ділянок та землекористувачів, на землях яких розташовані об'єкти культурної спадщини, укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини та виконувати його умови щодо збереження, охорони, проведення ремонту та захисту від руйнування або знищення.
13. Право власника земельної ділянки або землекористувача на відшкодування в повному обсязі шкоди, заподіяної внаслідок проведення археологічної розвідки, розкопок та інших земляних робіт на належних йому земельних ділянках.
14. Застосування фінансових санкцій органами охорони культурної спадщини до осіб, які проводять будь-які незаконні роботи, що можуть завдати шкоди пам'ятці, її території, археологічній території, що охороняється, охоронним зонам, історичним ареалам населених місць, у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Г. Особливості правового режиму земель водного фонду.
Землями водного фонду визнаються землі державної власності, земельні ділянки, які передані в користування та частково передані у власність селянських (фермерських) господарств, зайняті водними об'єктами, болотами, гідротехнічними і водогосподарськими спорудами, та земельні ділянки, на яких встановлений режим зон і смуг з особливим режимом використання та охорони.
Відповідно до ст. 4 Водного кодексу (ВК) України' до складу земель водного фонду відносяться земельні ділянки, на яких знаходяться:
а) моря, ріки, озера, водосховища, інші водойми, болота, а також острови;
б) гідротехнічні та інші водогосподарські споруди, канали, землі під смуги відведення;
в) прибережні захисні смуги вздовж морів, річок та навколо водойм;
г) берегові смуги водних шляхів.
Специфічні риси правового режиму земель водного фонду:
1. Правове регулювання визначається переважно нормами ВК України як спеціального закону стосовно загальних норм ЗК України.
2. Використання вказаних земель для спеціальних водогосподарських, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних, побутових, питних та інших потреб.
3. Обумовленість їх правового режиму приналежністю до загальнодержавної власності України (власності народу України за Конституцією України), обмеженістю використання на праві власності — щодо невеликих земельних ділянок до 3 га у складі земель селянських (фермерських) господарств' та обмеженого права постійного землекористування водогосподарських підприємств і організацій.
4. Наявність особливого (спеціального) суб'єктного складу землекористувачів, яким надаються землі в постійне користування — спеціальних юридичних осіб:
а) спеціалізовані водогосподарські підприємства і організації;
б) інші підприємства, установи, організації, в яких створені спеціалізовані служби з догляду за водними об'єктами, зонами та смугами з особливим режимом користування і охорони.
5. Можливість встановлення відповідно до ВК України спеціального режиму регульованої господарської діяльності на цих землях:
а) водоохоронних зон (ст. 87);
б) зон санітарної охорони (ст. 93);
в) прибережних захисних смуг (ст. 88);
г) смуг відведення (ст. 91);
д) берегових смуг водних шляхів (ст. 92).
6. Запровадження режиму обмеженої господарської діяльності у водоохоронних зонах, прибережних захисних смугах та інших зонах і смугах земель водного фонду.
7. Встановлення округів санітарної охорони на землях водного фонду з метою охорони водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, з особливим режимом використання (ч. 2 ст. 104 ВК України).
8. Встановлення у ВК України юридичної відповідальності за нецільове використання цих земель та порушення режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду (пункти 3, 11 ст. 110 ВК України).
9. Особливістю правового режиму земель водного фонду є встановлення на окремих земельних ділянках зон і смуг з особливим режимом використання та охорони.
Відповідно до ВК України (ст.ст. 87—93) до зон і територій з особливим режимом використання і охорони земель водного фонду належать земельні ділянки, на яких установлені:
1) водоохоронні зони (ст. 87);
2) зони санітарної охорони (ст. 93);
3) прибережні захисні смуги (ст. 88);
4) смуги відведення (ст. 91);
5) берегові смуги водних шляхів (ст. 92).
Водоохоронні зони — земельні ділянки вздовж річок, морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм, на яких встановлюється особливий порядок використання і охорони з метою створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення, вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин та зменшення коливань стоку вказаних водних об'єктів.
Водоохоронні зони є природоохоронною територією з регульованою господарською діяльністю, на якій забороняється:
а) скидати неочищені стічні води, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також потічки;
6) використовувати сильнодіючі та стійкі пестициди;
в) розміщувати звалища, кладовища, поля фільтрації, скотомогильники.
Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486'.
Розміри і межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами на основі нормативно-технічної документації, які розробляються на замовлення органів водного господарства, інших спеціально уповноважених органів, погоджуються з органами в галузі екології та природних ресурсів, земельних ресурсів, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами рад.
Водоохоронна зона має внутрішню та зовнішню межі. Внутрішня межа збігається з мінімальним рівнем води у водному об'єкті, а зовнішня прив'язується до наявних контурів сільськогосподарських угідь, шляхів, лісосмуг, меж заплав, надзаплавних терас, бровок, схилів, балок та ярів і визначається найбільш віддаленою від водного об'єкта лінією на випадок відведення негативного впливу природних та антропогенних чинників.
У водоохоронній зоні в окремих випадках за відповідними дозволами проводиться добування піску та гравію:
а) за межами земель водного фонду на сухій частині заплави;
б) у праруслах річок.
При цьому обов'язковими є погодження такої діяльності з органами виконавчої влади в сфері екології і природних ресурсів, водного господарства та ін.
Вжиття водоохоронних та інших заходів щодо впорядкування водоохоронних зон, за винятком земель водного фонду, покладається на виконавчі комітети рад, сільськогосподарські, водогосподарські, рибогосподарські підприємства та інших власників земель і землекористувачів.
У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом використання.
Прибережні захисні смуги — ділянки земель у межах водоохоронних зон, які виділяються з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм.
Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж зрізу води в таких розмірах:
а) для малих рік, струмків і потічків, ставків площею менше З га — 25 м;
б) для середніх річок, водосховищ, водойм, ставків площею понад 3 га — 50 м;
в) для великих річок, водосховищ та озер — 100 м;
г) у населених пунктах прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися;
д) уздовж морів та навколо морських заток, лиманів ця смуга виділяється шириною не менше 2 км від зрізу води;
е) у разі перевищення крутизни схилів понад три градуси мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.
Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської відповідальності. Тому в прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:
а) садівництво, городництво, розорювання земель;
б) зберігання та застосування пестицидів і мінеральних добрив;
в) влаштування літніх таборів для худоби;
г) будівництво баз відпочинку, дач, гаражів, стоянок автомобілів та інших споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних);
д) миття і обслуговування транспортних засобів і техніки;
е) влаштування звалищ, сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, полів фільтрації, скотомогильників тощо.
Об'єкти, які знаходяться в цій зоні, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим.
У прибережних захисних смугах морів, морських заток, лиманів, островів, у внутрішніх морських водах забороняється:
а) застосування сильнодіючих та стійких пестицидів;
б) влаштування полігонів, побутових та промисловик відходів, накопичувачів стічних вод;
в) влаштування полів фільтрації та створення інших, споруд для приймання та знезаражування рідких відходів;
г) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побуто-вих стічних вод обсягом більше одного кубічного метра на добу.
Прибережна захисна зона входить до зони санітарної охорони моря і може використовуватися:
а) для будівництва санаторіїв;
б) лікувально-оздоровчих заходів з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.
Смуги відведення — території, на яких запроваджується особливий режим використання земель з метою збереження та захисту від забруднення, пошкодження та руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних спорудах, а також водойм і гребель на річках.
Розміри та режим використання смуг відведення визначаються проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з державними органами в сфері екології і природних ресурсів та водного господарства.
Земельні ділянки в межах цих смуг надаються:
а) органам водного господарства;
•б) іншим організаціям для спеціальних потреб.
Вони можуть використовуватися для:
а) створення водоохоронних лісонасаджень;
б) берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд;
в) будівництва переправ, виробничих приміщень.
Зони санітарної охорони — території, на яких запроваджується особливий режим для охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб.
Межі зон санітарної охорони визначаються проектом землеустрою і встановлюються органами місцевого самоврядування за погодженням з державними органами земельних ресурсів, санітарно-епідеміологічного нагляду, у сфері екології, природних ресурсів і водного господарства.
Режим зон санітарної охорони водних об'єктів визначений постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів»'.
Зони санітарної охорони водних об'єктів входять до складу водоохоронних зон і поділяються на три пояси особливого режиму:
Перший пояс — територія розміщення водозабору, майданчиків водопровідних споруд і водовідводного каналу — зона суворого режиму.
Другий пояс — територія, на якій встановлюються певні обмеження господарської діяльності з метою охорони джерел водопостачання від забруднення — зона обмеження.
Третій пояс — територія, що призначається для здійснення спостережень з метою охорони джерел водопостачання від забруднення.
У межах першого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони поверхневих джерел водопостачання здійснюється:
планування території для відведення поверхневого стоку за її межі, озеленення, огородження та забезпечення постійною охороною або охоронною сигналізацією;
огородження акваторії буями, іншими попереджувальними знаками, встановлення над водоприймачами водозаборів бакенів з освітленням на судноплавних водних об'єктах;
проведення будівельних робіт з метою відведення стічних вод до найближчої системи побутової каналізації чи до місцевих очисних споруд;
встановлення водонепроникних приймачів для нечистот та побутових відходів з наступним їх вивезенням та дезінфікуванням у разі відсутності каналізації;
обладнання водозаборів рибозахисними пристроями.
У межах першого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів для поверхневих джерел водопостачання забороняється:
скидання будь-яких стічних вод, а також купання, прання білизни, вилов риби, водопій худоби та інші види водокористування, що впливають на якість води;
перебування сторонніх осіб, розміщення житлових та громадських будівель, організація причалів плаваючих засобів, застосування пестицидів, органічних і мінеральних добрив, прокладення трубопроводів, видобування гравію чи піску, проведення днопоглиблювальних та інших будівельно-монтажних робіт, безпосередньо не пов'язаних з експлуатацією, реконструкцією чи розширенням водопровідних споруд та мереж;
проведення головної рубки лісу.
У межах першого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони підземних джерел водопостачання здійснюється:
планування, огородження, озеленення та монтаж охоронної сигналізації;
каналізування будівель з відведенням стічних вод до найближчої системи побутової чи промислової каналізації або до місцевих очисних споруд, розміщених на території другого поясу зони санітарної охорони;
відведення стічних вод за межі цього поясу.
В той же час тут забороняється:
перебування сторонніх осіб, розміщення житлових та господарських будівель, застосування пестицидів, органічних і мінеральних добрив, прокладення трубопроводів, видобування гравію чи піску та проведення інших будівельно-монтажних робіт, безпосередньо не пов'язаних з будівництвом, реконструкцією та експлуатацією водопровідних споруд та мереж;
скидання будь-яких стічних вод та випасання худоби;
проведення головної рубки лісу.
У межах другого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони поверхневих джерел водопостачання здійснюється:
виконання заходів щодо санітарного благоустрою території населених пунктів та інших об'єктів (каналізування, облаштування водонепроникних вигребів тощо);
купання, заняття туризмом, водним спортом та вилов риби лише у встановлених місцях, погоджених з органами державної санітарно-епідеміологічної служби;
обладнання суден, дебаркадерів і брандвахт пристроями для збирання фанових та підсланевих вод і твердих відходів у разі здійснення судноплавства;
виконання протиерозійних заходів щодо охорони земель.
У межах цього поясу забороняється:
розміщення складів пально-мастильних матеріалів, накопичу-вачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопро-водів, що створюють небезпеку хімічного забруднення вод;
використання хімічних речовин без дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби;
розміщення кладовищ, скотомогильників, полів асенізації та фільтрації, зрошувальних систем, споруд підземної фільтрації, гноєсховищ, силосних траншей, тваринницьких і птахівничих підприємств та інших сільськогосподарських об'єктів, що створюють загрозу мікробного забруднення води, а також розміщення полігонів твердих відходів, біологічних та мулових ставків;
зберігання і застосування пестицидів та мінеральних добрив;
розорювання земель (крім ділянок для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;
осушення та використання перезволожених і заболочених земель у заплавах річок;
проведення головної рубки лісу;
здійснення видобутку з водного об'єкта піску та проведення інших днопоглиблювальних робіт, не пов'язаних з будівництвом та експлуатацією водопровідних споруд;
влаштування літніх таборів для худоби та випасання її ближче ніж за 300 метрів від берега водного об'єкта.
У межах другого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони підземних джерел водопостачання здійснюється:
регулювання відведення територій під забудову населених пунктів, спорудження лікувально-профілактичних та оздоровчих закладів, промислових і сільськогосподарських об'єктів, а також внесення можливих змін до технології виробництва промислових підприємств, пов'язаного з ризиком забруднення підземних вод стічними водами;
благоустрій промислових і сільськогосподарських об'єктів, населених пунктів та окремих будівель, їх централізоване водопостачання, каналізування, відведення забруднених поверхневих вод тощо;
виявлення, тампонування (або відновлення) всіх старих, недіючих, дефектних або неправильно експлуатованих свердловин та шахтних колодязів, що неправильно експлуатуються і створюють небезпеку забруднення використовуваного водоносного горизонту;
регулювання будівництва нових свердловин.
Однак у межах цього поясу забороняється:
забруднення територій покидьками, сміттям, гноєм, відходами промислового виробництва та іншими відходами;
розміщення складів пально-мастильних матеріалів, пестицидів та мінеральних добрив, накопичувачів, шламосховищ та інших об'єктів, які створюють небезпеку хімічного забруднення джерел водопостачання;
розміщення кладовищ, скотомогильників, полів асенізації, наземних полів фільтрації, гноєсховищ, силосних траншей, тваринницьких і птахівничих підприємств та інших сільськогосподарських об'єктів, які створюють небезпеку мікробного зберігання, застосування мінеральних добрив та пестицидів;
закачування відпрацьованих (зворотних) вод до підземних горизонтів, підземне складування твердих відходів та розробка надр землі;
проведення головної рубки лісу.
У межах третього поясу зони санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони поверхневих джерел водопостачання може здійснюватися:
регулювання, а у разі потреби і обмеження відведення території для забудови населених пунктів, спорудження лікувально-профілактичних та оздоровчих закладів, об'єктів транспорту, енергетики, промисловості і сільського господарства, а також внесення можливих змін до технології виробництва промислових і сільськогосподарських підприємств, пов'язаного з ризиком забруднення джерел водопостачання стічними водами;
виявлення об'єктів, що забруднюють джерела водопостачання;
розроблення планів впровадження конкретних водоохоронних заходів у терміни, погоджені з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та водного господарства на місцях;
виконання заходів щодо санітарного благоустрою території населених пунктів та інших об'єктів (каналізування, обладнання водонепроникних вигребів тощо).
У межах цього поясу забороняється:
відведення до водних об'єктів стічних вод, що не відповідають санітарним правилам і нормам (СанПіН 4630-88 «Охорона поверхневих вод від забруднення») та нормам ВК України.
У межах третього поясу зони санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони підземних джерел водопостачання здійснюється:
виявлення, тампонування (або відновлення) старих, недіючих свердловин та таких, які неправильно експлуатуються, що створюють небезпеку забруднення використовуваного водоносного горизонту;
буріння нових свердловин та проведення будь-якого нового будівництва з обов'язковим погодженням з органами державної санітарно-епідеміологічної служби на міс 'ях.
Разом з тим тут забороняється:
закачування відпрацьованих (зворотних) вод до підземних горизонтів з метою їх захоронення, підземного складування твердих відходів і розробки надр землі, що може призвести до забруднення водоносного горизонту;
розміщення складів пально-мастильних матеріалів, а також складів пестицидів і мінеральних добрив, накопичувачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створюють небезпеку хімічного забруднення підземних вод.
Берегові смуги водних шляхів — земельні ділянки поза межами міських поселень, які розміщуються уздовж судноплавних водних шляхів та призначені відповідно до затвердженого в установленому порядку проекту для проведення робіт, пов'язаних із судноплавством.
Розміри берегових смуг водних шляхів та порядок здійснення господарської діяльності визначається відповідним проектом.
Для розкриття особливостей правового режиму земель водного фонду суттєве значення має право землекористування, яке, по-перше, є різновидом інституту права землекористування несільсько-господарських підприємств, установ, організацій.
По-друге, воно виникає виключно щодо земель водного фонду, визначених для цієї мети земельно-кадастровою документацією.
По-третє, для набуття такої суб'єктивної м"жливості має значення дотримання загальних вимог щодо підстав його виникнення та спеціальної правосуб'єктності, пов'язаної зі здійсненням специфічних видів діяльності — водогосподарської або пов'язаних із нею.
По-четверте, право землекористування на землях водного фонду — постійне та тимчасове — передбачає особливий об'єктний склад — земельні ділянки, на яких розташовані гідротехнічні та інші техногенні системи або відповідні водні об'єкти, водогосподарські комплекси та водосховища.
По-п'яте, наявність певних обмежень щодо здійснення окремих видів господарської діяльності або прямих заборон на їх провадження.
Порядок користування землями водного фонду визначено постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р. № 502.
Право користування земельними ділянками водного фонду виникає тільки після встановлення їх меж у натурі (на місцевості), одержання відповідного акта, що його посвідчує, та його реєстрації як правовстановлюючого документа.
Поширеними різновидами цього права є право постійного та тимчасового землекористування на землях водного фонду.
Суб'єктами права постійного землекористування на землях водного фонду можуть бути:
а) спеціалізовані водогосподарські організації;
б) підприємства, установи, організації, в яких створено спеціалізовані служби догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами
| водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтримання їх у на-
I- лежному стані.
І Суб'єктами права тимчасового ^емлекористуванн;' на землях
І водного фонду є:
І а) підприємства, установи, організації;
б) об'єднання громадян;
в) релігійні організації;
г) громадяни України;
д) іноземні юридичні особи;
е) іноземні фізичні особи.
Вказані фізичні і юридичні особи повинні володіти спеціальною земельною правосуб'єктністю і мати відповідні права щодо здійснення рибогосподарської, культурно-оздоровчої, рекреаційної, спортивної, туристичної, науково-дослідної діяльності та сінокосіння.
Об'єктами пра^а землекористування на землях водного фонду
визнано:
а) землі водного фонду або їх частини відповідно до затвердженої в установленому порядку земельно-кадастрової документації;
б) земельні ділянки, зайняті водними об'єктами або болотами;
в) земельні ділянки, на яких встановлені:
— водоохоронні зони;
— прибережні захисні смуги;
— смуги відведення;
— берегові смуги водних шляхів;
— зони санітарної охорони;
г) земельні ділянки, на яких розміщені гідротехнічні (во-допідпірні, водопропускні, водозахисні, водозабірні) споруди водогосподарських систем;
д) земельні ділянки з водогосподарськими системами;
е) земельні ділянки зі штучно створеними лісонасадженнями та природними лісами в смугах відведення каналів, гідротехнічних споруд та спорудами міжгосподарського значення;
є) земельні ділянки дна річок, озер, водосховищ, морів та інших водних об'єктів, на яких провадяться роботи, пов'язані з будівництвом гідротехнічних споруд (поглибленням дна для судноплавства, видобуванням корисних копалин (крім піску, гальки, гравію в руслах малих та гірських річок), прокладанням кабелів, трубопроводів, інших комунікацій, а також бурових та геологорозвідувальних робіт.
Зміст права землекористування на землях водного фонду складають права і обов'язки суб'єктів, які забезпечують:
а) догляд за ефективним використанням водних об'єктів та земельних ділянок із особливим режимом використання та охорони;
б) підтримання в належному стані вказаних об'єктів;
в) дотримання вимог щодо охорони річок, озер та інших водойм від забруднення, засмічення, замулення;
г) додержання санітарних вимог та правил планування приміських зон у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України та ін.
10. Встановлення чотирьох зон ризику використання земель у межах території можливого затоплення:
а) перша зона — територія між межею можливого затоплення, що повторюється один раз на 2 роки (внутрішня межа) і межею можливого затоплення один раз на 4 роки (зовнішня межа);
б) друга зона — територія між зовнішньою межею першої зони ризику (внутрішня межа) і межею можливого затоплення, що повторюється один раз на 10 років (зовнішня межа);
в) третя зона — територія між зовнішньою межею другої зони ризику (внутрішня межа) і межею можливого затоплення, що повторюється один раз на 20 років (зовнішня межа);
г) четверта зона — територія між зовнішньою межею третьої зони ризику (внутрішня межа) і межею можливого затоплення, що повторюється один раз на 100 років (зовнішня межа)'.
11. Використання земель затоплення повинно здійснюватись без істотного зменшення пропускної спроможності заплав, розмивання і руйнування берегів, забруднення і засмічення річок.
При цьому прибережні землі річок, що затоплюються внаслідок повеней та паводків один раз на два роки, можуть використовуватись тільки як природні сінокоси та пасовища. На цих землях можуть здійснюватися заходи, спрямовані на поліпшення їх стану, а також на збільшення пропуску води під час повеней та паводків.
12. Розміщення за межами зон можливого затоплення господарських об'єктів, що мають важливе значення для суспільного виробництва, та тих, затоплення яких може призвести до погіршення стану річки, або здійснення комплексу заходів щодо їх захисту від затоплення.
13. Встановлення можливого режиму зміни або припинення господарської діяльності на землях зон можливого затоплення, спроможної завдати шкоди під час затоплення цих територій іншим землевласникам, землекористувачам та навколишньому природному середовищу.
14. Використання земель прибережних захисних смуг, водоохоронних зон, зон санітарної охорони, природно-заповідного фонду та інших територій зі спеціальним статусом у межах зон можливого затоплення з урахуванням вимог екологічного законодавства.
15. Мінімізація збитків у зонах можливого затоплення внаслідок повеней та паводків шляхом будівництва гідротехнічних споруд, винесення об'єктів, побудованих з порушенням нормативів і вимог законодавства, зміни або припинення господарської діяльності, переорієнтації використання земель тощо проводиться за рахунок коштів землевласників, землекористувачів та місцевого бюджету.
Д. Особливості правового режиму земель лісового фонду.
Землями лісового фонду визнаються землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства (ст. 76 ЗК України).
Землі лісового фонду використовуються за цільовим призначенням для ведення лісового господарства (ст. 77 ЗК України).
Землі лісового фонду поділяються:
а) на лісові землі;
б) нелісові землі. Лісові землі включають:
а) земельні ділянки, вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю;
б) земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, які підлягають залісненню (зруби, згарища, пустирі, рідколісся тощо);
в) земельні ділянки, зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами.
Нелісові землі охоплюють земельні ділянки, зайняті:
а) спорудами пов'язаними з веденням лісового господарства;
б) трасами ліній електропередач;
в) трубопроводами, підземними комунікаціями тощо;
г) сільськогосподарськими угіддями (ріллею, багаторічними насадженнями, сіножатями, пасовищами, наданими для потреб лісового господарства);
д) болотами і водоймами в межах земель лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.
Віднесення земельних ділянок до складу цих земель, визначення їх меж регулюється земельним законодавством України.
Структура правового режиму земель лісового фонду:
1. Вказаний режим визначається нормами ЗК України та здебільшого Лісового кодексу (ЛК) України', зокрема ст.ст. 5, 6, 9, 10, 22, 27, 39, 71—80 останнього та ін.
2. Землекористувачами цих земель можуть бути тільки лісокори-стувачі.
3. Надання вказаних земель у користування здійснюється виключно за рішенням відповідних рад.
4. Правовий режим цих земель обумовлюється цільовим використанням земельних ділянок для:
а) ведення лісового господарства;
б) використання лісових ресурсів;
в) здійснення інших видів лісокористування:
— мисливського господарства;
— оздоровчих (культурно-оздоровчих);
— рекреаційних;
— спортивних;
— туристських;
— науково-дослідницьких потреб.
5. Використання земель лісового фонду здійснюється переважно на праві землекористування (постійного або тимчасового), за винятком частини земель лісового фонду, що входять до єдиного масиву земель селянських (фермерських) господарств розміром до 5 гектарів.
Право постійного землекористування посвідчується Державним актом на право постійного користування землями лісового фонду.
Посвідчення права тимчасового землекористування на землях лісового фонду здійснюється шляхом укладення договору.
,6. Наявність спеціального об'єкта права землекористування лісових угідь.
7. Встановлення спеціальних вимог щодо використання і охорони «особливо захисних» земельних ділянок лісового фонду з режимом обмеженого лісокористування, що пов'язано з поділом лісів на групи та категорії захищеності.
8. Здійснення управлінських функцій місцевими радами, зокрема надання та вилучення цих земель, проводиться за територіальним принципом їх поширення, характеру, виду лісокористування, здійснення іншої діяльності.
Так, до відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим належить, зокрема:
а) надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у постійне користування та припинення права користування ними;
б) надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у тимчасове користування та припинення цього права для:
— проведення науково-дослідних робіт;
— потреб мисливського господарства.
Відповідно обласні ради забезпечують:
а) надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у постійне користування та припинення права користування ними;
б) надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у тимчасове користування та припинення цього права з метою:
— заготівлі деревини шляхом рубок головного користування та живиці;
— проведення науково-дослідних робіт;
— задоволення потреб мисливського господарства. Районні ради здійснюють надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у тимчасове користування для:
— культурно-оздоровчих цілей;
— рекреаційних потреб;
— спортивно-туристичного використання.
Міські ради у межах своєї юрисдикції забезпечують:
а) надання земельних ділянок лісового фонду в постійне користування та припинення права користування ними;
б) надання земельних ділянок лісового фонду в тимчасове користування для:
— спеціального використання лісових ресурсів;
— культурно-оздоровчих цілей;
— рекреаційних потреб;
— спортивно-туристичного використання;
— проведення науково-дослідних робіт. Селищні, сільські ради, відповідно у межах своєї юрисдикції, здійснюють:
а) надання земельних ділянок лісового фонду в постійне користування та припинення права користування ними;
Е б) надання земельних ділянок лісового фонду в тимчасове ко-| ристування для:
' — спеціального використання лісових ресурсів;
— культурно-оздоровчих цілей;
— рекреаційних потреб;
— спортивно-туристичного використання;
— проведення науково-дослідних робіт;
в) надання земельних ділянок лісового фонду в користування за межами селищ і сіл та припинення цього права з метою:
— заготівлі другорядних лісових матеріалів;
— здійснення побічного лісового користування.
9. Переведення лісових земель до нелісових з метою, не пов'язаною з веденням лісового господарства, здійснюється за рішенням органів, які надають їх у користування, відповідно до вимог земельного законодавства (ч. 1 ст. 42 ЛК України).
10. Переведення лісових земель до нелісових з метою, пов'язаною з веденням лісового господарства, спеціальним використанням лісових ресурсів та їх використанням для інших потреб, здійснюється з дозволу відповідних органів лісового господарства Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, областей та відповідних органів охорони навколишнього природного середовища (ст. 43 ЛК України).
11. Встановлення плати за користування землями лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристських та науково-дослідних цілей (ч: 2 ст. 89 ЛК України). При цьому плата встановлюється:
— за спеціальними таксами відпуску деревини на пню;
— у вигляді орендної плати;
— у вигляді доходу від реалізації лісових ресурсів. Такси та порядок внесення плати визначаються Кабінетом Міністрів України.
12. Порушення вимог використання, відтворення та охорони земель лісового фонду встановлюється нормами ЛК України (ст. 98), зокрема, за:
а) розкорчовування земельних ділянок лісового фонду і використання їх для спорудження будівель, переробки деревини, влаштування складів тощо без належного дозволу;
б) самовільну заготівлю сіна та випасання худоби на земельних ділянках лісового фонду;
в) невнесення плати за користування земельними ділянками лісового фонду в установлені строки;
г) порушення строків повернення земельних ділянок лісового фонду, що перебувають у тимчасовому користуванні, або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;
, д) пошкодження сіножаті, пасовищ, ріллі на земельних ділянках лісового фонду;
е) знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і доріг на земельних ділянках лісового фонду, а також полезахисних лісових смуг, захисних лісових насаджень на смугах відводу автомобільних доріг, захисних лісових насаджень на смугах відводу залізниць та каналів.
Складовою правового режиму земель лісового фонду є користування ними. Підстави виникнення цього права залежать від виду користування — постійного чи тимчасового.
Право постійного землекористування виникає на підставі рішення ради про надання в безстрокове використання земель лісового фонду, яке посвідчується Державним актом на право постійного користування.
Право тимчасового землекористування здійснюється шляхом:
а) надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування без їх вилучення у постійних землекористувачів;
б) погодження з постійними лісокористувачами та землекористувачами.
Право тимчасового користування вказаними землями оформляється договором, форма якого визначається Кабінетом Міністрів України (в тому числі на умовах оренди).
Суб'єктами права постійного землекористування на землях лісового фонду є:
1) спеціалізовані лісогосподарські підприємства;
2) інші підприємства, установи, організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів, мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних потреб, проведення науково-дослідних робіт;
3) селянські (фермерські) господарства, члени яких мають спеціальну підготовку щодо догляду за ділянками, які входять до складу угідь цих господарств.
Суб'єктами права тимчасового землекористування на землях лісового фонду є:
1) підприємства, установи, організації;
2) об'єднання громадян;
3) релігійні організації;
4) громадяни України;
5) іноземні юридичні особи;
6) іноземні громадяни;
7) особи без громадянства.
Об'єкти права землекористування на землях лісового фонду можуть бути:
а) загальні;
б) спеціальні.
Загальними об'єктами права землекористування на землях лісового фонду можна вважати:
землі лісового фонду;
лісові угіддя;
нелісові угіддя;
земельні ділянки лісового фонду;
орендовані земельні ділянки лісового фонду.
До спеціальних об'єктів права землекористування землями лісового фонду належать:
1) земельні ділянки лісового фонду права постійного користування;
2) земельні ділянки лісового фонду тимчасового (в тому числі на умовах оренди) користування. Першу групу об'єктів складають:
а) земельні ділянки лісового фонду, які надаються в постійне користування спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим юридичним особам, у яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних потреб, проведення науково-дослідних робіт;
б) земельні ділянки лісового фонду площею до 5 гектарів, які входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств і передаються в постійне користування.
До другої групи об'єктів можна включити:
а) земельні ділянки лісового фонду, які надаються в тимчасове користування громадянам та юридичним особам для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних потреб, проведення науково-дослідн. робіт;
б) земельні ділянки лісового фонду, які надаються в тимчасове користування громадянам і юридичним особам на умовах оренди для короткострокового (до 3-х років) та довгострокового (від 3 до 25 років) користування.
Зміст права землекористування на землях лісового фонду складають права і обов'язки постійних і тимчасових землекористувачів, визначених земельним та лісовим законодавством.
До спеціальних прав суб'єктів землекористування на землях лісового фонду можна віднести встановлені законодавством юридичні можливості щодо:
а) користування земельними ділянками лісового фонду для мисливських, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристських, науково-дослідницьких та інших потреб;
б) першочергового спеціального використання лісових ресурсів;
в) будівництва доріг (при тимчасовому землекористуванні за погодженням з відповідними радами), складів, пожежно-хімічних станцій, господарських та інших об'єктів, необхідних для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів.
'Дп спеціальних обов'язків користувачів земель .гсового Фонду належать:
а) користування земельними ділянками способами, які забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів та створення сприятливих умов для їх охорони, захисту, використання, відтворення;
б) виконання робіт, пов'язаних із відведенням у натурі земельних ділянок для спеціального використання лісових ресурсів та інших потреб (культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних тощо);
в) дотримання науково обгрунтованих норм, порядку користування земельними ділянками та ін.
Тимчасові землекористувачі, крім того. зобов'язані забезпечувати користування земельними ділянками лісового фонду відповідно до умов їх надання.
Припинення права користування землями лісового фонду залежить від різновиду цього права — постійного чи тимчасового права землекористування.
Право постійного землекористування на землях лісового фонду може бути припинено відповідно до загальних умов, визначених ст. 27 ЗК України.
Право тимчасового користування землями лісового фонду припиняється в разі:
а) добровільної відмови від користування цими ділянками;
б) закінчення строку, на який було надано вказану земельну ділянку;
в) припинення діяльності землекористувачів, яким було надане це право;
г) користування екологічно небезпечними способами, які негативно впливають на стан і відтворення лісів, призводять до погіршення довкілля на цих землях та за їх межами;
д) систематичного невнесення плати за спеціальне використання лісових ресурсів на цих земельних ділянках;
е) вилучення земельної ділянки лісового фонду;
є) невикористання в установлені строки лісових ресурсів, порушення правил землекористування або використання їх не за цільовим призначенням.
Припинення права користування земельними ділянками лісового фонду проводиться відповідними радами, які надавали їх у користування, а у разі незгоди користувачів, при порушенні правил землекористування — у судовому порядку.
Важливим чинником для розкриття особливостей їх правового режиму є види права користування землями лісового фонду.
За характером використання лісових ресурсів та його властивостей можна виділити такі види права користування землями лісового фонду:
а) право постійного користування землями лісового фонду для ведення лісового господарства;
б) право користування землями лісового фонду з метою використання лісових ресурсів;
в) право користування землями лісового фонду з метою використання властивостей лісів;
г) право користування землями лісового фонду для виконання спеціальних завдань (громадських і державних).
1) Право постійного користування землями лісового фонду для ведення лісового господарства передбачає:
а) ведення державного обліку лісів;
б) поділ лісів за групами та віднесення їх до категорій захищеності;
в) вилучення господарських частин (експлуатаційних, водоохоронних, захисних тощо); господарств (хвойних, твердолистяних, м'яколистяних тощо); господарських секцій (високопродуктивних, середньопродуктивних, низькопродуктивних тощо);
г) встановлення віку стиглості лісу, способів рубок, відтворення лісових насаджень, норм використання лісових ресурсів;
д) визначення системи заходів щодо охорони, захисту, використання та відтворення лісу, здійснення інших заходів.
2) Право тимчасового користування землями лісового фонду для використання лісових ресурсів включає (ст.ст. 60—70 ЛК України):
а) заготівлю деревини;
б) заготівлю живиці;
в) заготівлю інших лісових матеріалів;
г) побічні лісокористування (випасання худоби, розміщення пасік, заготівлю сіна, деревних соків, збирання і заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин, технічної сировини).
3) Право тимчасового користування землями лісового фонду для використання властивостей лісів (ст.ст. 71—76 ЛК України):
а) для потреб мисливського господарства;
б) для культурно-оздоровчих цілей;
в) для рекреаційних потреб;
г) для спортивних та туристських цілей;
д) для проведення науково-дослідних робіт.
4) Право користування землями лісового фонду для виконання спеціальних завдань (ст.ст. 77—80 ЛК України) включає використання земельних ділянок:
а) на природно-заповідних територіях;
б) у лісах населених пунктів;
в) у прикордонній смузі;
г) на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення;
д) для видобування корисних копалин, прокладання кабелю, трубопроводів та інших комунікацій, здійснення будівельних, підривних та інших робіт, не пов'язаних із веденням лісового господарства.
Реалізація цього права здійснюється з дотриманням вимог земельного та іншого законодавства.
Глава 2
Правовий режим використання і охорони надр в Україні
Питання до теми:
1. Надра як об'єкти правового регулювання, використання і охорони.
2. Право користування надрами та його види.
3. Управління в галузі охорони і використання надр.
4. Правова охорона надр.
5. Відповідальність за порушення законодавства про надра.
§ 1. Надра як об'єкти правового регулювання, використання і охорони
Надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння (ст. 1 Кодексу України про надра)'. Не слід ототожнювати надра з корисними копалинами, останні є лише частиною надр, їх основою. Головна ознака корисних копалин — їх корисність для суспільства. Надра — ширше поняття, ніж корисні копалини.
Відповідно до ст. 4 Кодексу України про надра, надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або в прихованій формі порушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.
Окремі повноваження щодо розпорядження надрами законодавством України можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.
Згідно зі ст. 5 Кодексу України про надра всі надра в Україні складають державний фонд надр. Державний фонд надр включає як надра, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, у тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
Під корисними копалинами слід розуміти природні тверді, рідкі і газоподібні речовини в надрах землі, які за сучасних техніко-еко-номічних умов можуть бути ефективно використані як безпосередньо, так і шляхом вилучення з них корисних компонентів2.
В основу класифікації корисних копалин, прийнятої в законодавстві України про надра, покладено ступінь їх розповсюдження в надрах України, а також їх економічну значимість.
Відповідно до ст. 6 Кодексу України про надра корисні копалини за своїм значенням поділяються на корисні копалини загальнодержавного і місцевого значення'. Цій класифікації відповідає також класифікація корисних копалин на незагальнопоширені та за-гальнопоширені.
Віднесення корисних копалин до загальнодержавного та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів України.
Віднесення корисних копалин до категорії загальнодержавного або місцевого значення має важливі юридичні наслідки, оскільки правовий режим ділянок надр, наданих у користування для розробки цих корисних копалин, має суттєві відмінності. Так, наприклад, встановлено різний порядок надання гірничих відводів з метою розробки корисних копалин загальнодержавного і місцевого значення. Крім того, розробка корисних копалин місцевого значення для своїх господарських потреб дозволена всім землевласникам і землекористувачам в межах наданих їм земельних ділянок без надання гірничих відводів або видачі спеціальних дозволів, в той час як розробка корисних копалин загальнодержавного значення для своїх господарських потреб землевласникам і землекористувачам в межах наданих їм земельних ділянок без надання гірничих відводів і одержання ліцензій заборонена.
Родовища корисних копалин — це нагромадження мінеральних речовин у надрах, на поверхні землі, у джерелах вод та газів, на дні водоймищ, які за кількістю, якістю та умовами залягання придатні для промислового використання.
Техногенні родовища корисних копалин — це місця, де накопичилися відходи видобутку, збагачення та переробки мінеральної сировини, запаси яких оцінці і мають промислове значення. Такі родовища можуть виникати т ож внаслідок втрат при зберіганні, транспортуванні та використанні продуктів переробки мінеральної сировини.
Усі родовища корисних ^опалин, у тому числі техногенні, становлять державний фонд родовищ корисних копалин, а всі попередньо оцінені родовища корисних копалин — резерв цього фонду.
Державний фонд родовищ корисних копалин є частиною державного фонду надр.
Державний фонд родовищ корисних копалин формується Міністерством екології та природних ресурсів України.
Державний фонд надр формується Міністерством екології та природних ресурсів України разом з Міністерством праці та соціальної політики України.
Відносини, що виникають у сфері використання і охорони надр, мають назву гірни"чх відносин. Ці відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», Кодексом України про надра. Гірничим Законом України, Законом України «Про державну геологічну службу України», розпорядженнями і указами Президента України, а також пос яовами Кабінету Міністрів України з питань використання і охорони надр, нормативними актами Міністерства екології та .іриродних ресурсів України, а також Міністерства праці та соціальної політики України та іншими актами законодавства Укрґ'ни.
§ 2. Право користування надрами та його види
Право користування надрами є різновидом права природокористування. Це один з інститутів екологічного права, але формується він у системі гірничого права, має свої особливості, включає в себе сукупність правових норм, що регулюють підстави і порядок виникнення та припинення права надрокористування, права та обов'язки надрокористувачів.
Право користування надрами похідне від права виключної власності Українського народу на надра. Воно має яскраво виражений цільовий характер, оскільки при наданні ділянок надр у користування обов'язково вказується конкретна мета, з якою вони повинні використовуватися та для якої вони надаються.
Суб'єктами права користування надрами згідно зі ст. 13 Кодексу України про надра можуть бути підприємства, установи, організації, ^омадяни України, а також іноземні юридичні особи та громадяни. Тобто, суб'єктами права користування надрами в Україні визнається коло осіб, які в установленому законом порядку набули право користування надрами і несуть у зв'язку з цим відповідні права і обов'язки щодо раціонального використання надр та їх охороні.
Об'єктами права користування надрами виступають конкретні юридичне відокремлені (визначені) ділянки надр, закріплені на праві користування за певними суб'єктами.
Зміст права користування надрами складають права і обов'язки, які встановлені законодавством України про надра для суб'єктів права користування надрами щодо наданих їм ділянок надр.
Всім суб'єктам права користування надрами надані такі основні повноваження (права):
— здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вивчення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу (ліцензії);
— розпоряджатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не передбачено законодавством або умовами спеціального дозволу (ліцензії);
— здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензії) консервацію наданого в користування родовища корисних копалин або його частини;
— право на першочергове продовження строку тимчасового користування надрами.
До основних обов'язків користувачів надр згідно зі ст. 24 Кодексу України про надра належать:
— використання надр відповідно до цілей, для яких їх було надано;
— забезпечення повноти геологічного вивчення, раціонального, комплексного використання та охорони надр;
— забезпечення безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища;
— приведення земельних ділянок, порушених при користуванні надрами, в стан, придатний для подальшого їх використання у суспільному виробництві;
— виконання інших вимог щодо користування надрами, встановлених чинним законодавством України.
Надра надаються у користування спеціалізованим підприємствам, установам, організаціям і громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для користування надрами, лише за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр. Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу (ст. 19 Кодексу).
Гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Користування надрами за межами гірничого відводу забороняється.
Користування надрами здійснюється без надання гірничого відводу чи спеціального дозволу (ліцензії) у випадках, передбачених Кодексом України про надра.
Так, згідно зі ст. 20 Кодексу України про надра для геологічного вивчення, у тому числі для дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, надра надаються у користування без надання гірничого відводу після одержання спеціального дозволу (ліцензії) на геологічне вивчення надр.
Для видобування прісних підземних вод і розробки родовищ торфу надра надаються у користування без надання гірничого відводу на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються після попереднього погодження з органами Міністерства екології та природних ресурсів України,, Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства охорони здоров'я України на місцях.
Стаття 22 Кодексу України про надра передбачає, що надання надр для захоронення відходів виробництва та інших шкідливих речовин, скидання стічних вод допускається у виняткових випадках за умови додержання норм, правил та вимог, передбачених законодавством України. Надра для вказаних цілей надаються відповідно до ст. 19 Кодексу України про надра за результатами спеціальних досліджень та на підставі проектів, виконаних на замовлення зацікавлених підприємств, установ і організацій.
Згідно зі ст. 23 Кодексу України про надра землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів та прісні підземні води — до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб.
Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу із застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін навколишнього природного середовища, погоджується з відповідними радами та органами Міністерства екології та природних ресурсів України на місцях.
У встановлених законодавством випадках надра у користування та право на переробку мінеральної сировини надаються іноземним юридичним особам і громадянам на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), що укладаються відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. № 841'.
Згідно зі ст. 28 Кодексу України про надра користування надрами є платним, крім випадків, передбачених ст. 29 вказаного Кодексу. Плата за користування надрами справляється в межах території України, її континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
Плата за користування надрами справляється у вигляді: 1) платежів за користування надрами; 2) відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 3) збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій); 4) акцизного збору.
Плата за користування надрами не звільняє користувачів від сплати інших обов'язкових платежів, передбачених законодавством України.
Від плати за користування надрами згідно зі ст. 29 Кодексу України про надра можуть звільнятися деякі категорії користувачів надр. Крім цього, користувачам можуть надаватися пільги та знижки.
Платежі за користування надрами можуть справлятися у вигляді разових внесків та (або) регулярних платежів, які визначаються на основі відповідних еколого-економічних розрахунків.
Розміри платежів за проведення наукових і розвідувальних робіт визначаються залежно від економіко-географічних умов і розміру ділянки надр, виду корисних копалин, тривалості робіт, стану геологічного вивчення території та ступеня ризику.
Платежі за видобуток корисних копалин визначаються з урахуванням геологічних особливостей родовищ та умов їх експлуатації.
Розміри платежів за користування надрами континентального шельфу і в межах виключної (морської) економічної зони визначаються залежно від площі ділянки, що надається у користування, глибини моря та мети користування надрами.
Платежі за користування надрами в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі для будівництва і експлуатації підземних споруд, визначаються залежно від розмірів ділянки надр, що надається у користування, корисних властивостей і ступеня екологічної безпеки при їх використанні.
Базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин та порядок її справляння встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014'.
Плата за користування надрами може сплачуватись як у вигляді грошових платежів, так і у натуральному вигляді (частина видобутої мінеральної сировини або іншої виробленої користувачем надр продукції, виконання робіт чи надання інших послуг), крім матеріалів, продуктів та послуг, перелік яких визначається постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 8252.
Відрахування за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, справляються з користувачів надр, які здійснюють видобуток корисних копалин на раніше розвіданих родовищах і повністю надходять до державного бюджету, та спрямовуються на розвиток мінерально-сировинної бази.
Порядок встановлення нормативів збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, та його справляння визначається постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1999 р. № 1153.
Платежі за користування надрами спрямовуються до державного бюджету, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя в обсягах, визначених ст. 31 Кодексу України про надра.
Права користувачів надр охороняються законом і можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених законодавством України. Збитки, завдані порушенням прав користувачів надр, підлягають відшкодуванню в повному обсязі відповідно до законодавчих актів України.
Класифікація права користування надрами здійснюється на основі цільового призначення та терміну користування.
За терміном користування надрами може бути постійним або тимчасовим.
Постійним визнається користування надрами без заздалегідь встановленого строку. Тимчасове користування надрами може бути короткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (до 20 років).
У разі необхідності строки тимчасового користування надрами можуть бути продовжені.
Перебіг строку користування надрами починається з дня одержання спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами, якщо в ньому не передбачено інше (ст. 15 Кодексу України про надра).
Розрізняються такі види користування надрами:
1) геологічне вивчення, у тому числі дослідно-промислові розробки корисних копалин загальнодержавного значення;
2) видобування корисних копалин;
3) будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;
4) створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.);
5) задоволення інших потреб (ст. 14 Кодексу України про надра).
Кожен вид користування надрами може мати відповідні підвиди. Наприклад, видобування корисних копалин може бути розмежоване на видобування загальнопоширених і незагальнопошире-них корисних копалин. Поділ права користування надрами на види і підвиди зумовлений специфікою правового регулювання різноманітних видів (підвидів) користування надрами. В основі цільового використання надр лежить загальний принцип раціонального природокористування в Україні.
Право користування надрами для їх геологічного вивчення здійснюється з метою одержання даних про геологічну будову надр, процеси, які відбуваються в них, виявлення і оцінки корисних копалин, вивчення закономірностей їх формування і розміщення, з'ясування гірничо-технічних та інших умов розробки родовищ корисних копалин і використання надр для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин.
Проведення робіт з геологічного вивчення надр організується та координується Міністерством екології та природних ресурсів України на основі державних комплексних або цільових програм, міжгалузевих і галузевих планів, проектів, відповідних норм і правил'.
Геологічне вивчення надр, передбачене державними програмами, здійснюється, як правило, за рахунок коштів, що відраховуються видобувними підприємствами до державного бюджету за раніше виконані геолого-розвідувальні роботи. В окремих випадках геологічне вивчення надр може виконуватися за рахунок прямих видатків з державного та місцевих бюджетів.
Пошук родовищ корисних копалин являє собою певні дії, які безпосередньо спрямовані на виявлення корисних копалин. Згідно зі ст. 41 Кодексу України про надра, особи, які відкрили невідоме раніше родовище, що має промислову цінність, або виявили додаткові запаси корисних копалин чи нову мінеральну сировину в раніше відомому родовищі, що істотно підвищують його промислову цінність, визнаються першовідкривачами і мають право на винагороду. Положення про першовідкривачів родовищ корисних копалин затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 802.
Розвідка родовищ корисних копалин — це сукупність різного роду геологічних робіт, які виконуються на родовищі з метою визначення кількості, якості корисних копалин та умов їх залягання.
Підставою виникнення права користування надрами з метою їх геологічного вивчення є державна реєстрація та облік робіт з геологічного вивчення надр. Роботи з геологічного вивчення надр підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку з метою узагальнення і максимального використання результатів вивченИня надр, а також запобігання дублюванню зазначених робіт.
Право користування надрами для видобування корисних копалин — найбільш поширений і врегульований чинним законодавством України про надра вид права користування надрами.
Суб'єктами права користування надрами для видобування корисних копалин є, як правило, гірничодобувні підприємства, а об'єктами — ділянки надр в межах гірничого відводу.
Суб'єкти права користування надрами для видобування корисних копалин мають право використовувати надра з тією метою, для якої вони надані. У зв'язку з цим вони вправі в межах гірничого відводу зводити і експлуатувати споруди й інші об'єкти, необхідні для ведення робіт, пов'язаних з експлуатацією родовищ корисних копалин.
Відповідно до ст. 52 Кодексу України про надра з метою запобігання негативним демографічним, соціальним та екологічним наслідкам інтенсивного видобутку корисних копалин установлюються квоти на видобуток окремих видів корисних копалин. Порядок установлення квот на видобуток корисних копалин затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994 р. № 862'. Відповідно до Методики, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 1997 р. № 10992, визначається загальний обсяг видобутку корисних копалин.
Користувачі надр, які здійснюють видобування корисних копалин та переробку мінеральної сировини, повинні дотримуватись основних вимог при розробці цих родовищ та переробці мінеральної сировини, які закріплені в ст. 53 Кодексу України про надра.
Після завершення видобутку запасів корисних копалин, а також у разі, коли за техніко-економічними розрахунками та іншими обгрунтуваннями подальша розробка родовищ чи його частин є недоцільною або неможливою, гірничодобувні об'єкти або ділянки цих об'єктів підлягають ліквідації або консервації.
У разі повної або часткової ліквідації чи консервації гірничодобувного об'єкта гірничі виробки і свердловини повинні бути приведені у стан, який гарантує безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища, а у разі консервації — гарантує також і збереження родовищ, гірничих виробок та свердловин на весь період консервації. У разі ліквідації гірничодобувних об'єктів повинно бути вирішено також питання про можливе використання гірничих виробок і свердловин для інших цілей суспільного виробництва.
У разі ліквідації і консервації гірничодобувних об'єктів чи їх ділянок технічна, геологічна та маркшейдерська документація заповнюється на момент завершення гірничих робіт і передається в установленому порядку на зберігання.
На гірничодобувних об'єктах, суміжних з об'єктами, що ліквідуються чи консервуються, повинні бути проведені заходи, які гарантують безпеку гірничих робіт.
Ліквідація і консервація гірничодобувних об'єктів або їх ділянок здійснюються за погодженням з органами державного гірничого нагляду та іншими зацікавленими органами у порядку, встановленому Міністерством праці та соціальної політики України.
Право користування надрами для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, тобто користування надрами для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, здійснюється за відповідними проектами, в яких передбачаються заходи, що забезпечують знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів виробництва або локалізацію їх у визначених межах, а також запобігають їх проникненню в гірничі виробки, на земну поверхню та у водні об'єкти. При порушенні вимог, закріплених у згаданих проектах, скидання в надра стічних вод, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва повинно бути обмежене, тимчасово заборонене (зупинене) або припинене органами державного гірничого нагляду чи іншими спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, передбаченому законодавством України (ст. 55 Кодексу України про надра).
Надання надр для захоронення відходів виробництва та інших шкідливих речовин, скидання стічних вод допускається у виняткових випадках за умови додержання норм, правил та вимог, передбачених законодавством України.
Надра для вищезгаданих цілей надаються відповідно до ст. 19 Кодексу України про надра за результатами спеціальних досліджень та на підставі проектів, виконаних на замовлення зацікавлених підприємств, установ і організацій, тобто надра надаються у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр. Право користування надрами для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, також повинно бути засвідчене актом про надання гірничого відводу.
Підстави припинення права користування надрами передбачені статтею 26 Кодексу України про надра. Право користування надрами припиняється у разі:
1) якщо відпала потреба у користуванні надрами;
2) закінчення встановленого строку користування надрами;
3) припинення діяльності користувачів надр, яким їх було надано у користування;
4) користування надрами із застосуванням методів і способів, що негативно впливають на стан надр, призводять до забруднення навколишнього природного середовища або шкідливих наслідків у населення;
5) використання надр не для тієї мети, для якої їх було надано, порушення інших вимог, передбачених дозволом (ліцензією) на користування ділянкою надр; ,
6) якщо користувач без поважних причин протягом двох років не приступив до користування надрами; ;
7) вилучення в установленому законодавством порядку наданої у користування ділянки надр.
Право користування надрами припиняється органом, який надав надра у користування, а у випадках, передбачених пунктами 4, 5, 6 ст. 26 Кодексу України про надра, у разі незгоди користувачів — у судовому порядку.
Законодавством України можуть бути передбачені й інші випадки припинення права користування надрами.
Відповідно до ст. 27 Кодексу України про надра землевласники і землекористувачі можуть бути позбавлені права видобування корисних копалин місцевого значення, торфу і прісних підземних вод та права користування надрами для господарських і побутових потреб у разі порушення ними порядку і умов користування надрами на наданих їм у власність або користування земельних ділянках відповідними радами або іншими спеціально уповноваженими органами в порядку, передбаченому чинним законодавством України.
§ 3. Управління в галузі використання і охорони надр
Управління в галузі використання і охорони надр являє собою засновану на правових нормах діяльність відповідних органів держави з організації раціонального використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб господарського комплексу, охорони надр, забезпечення безпеки робіт при користуванні надрами, а також охорони прав підприємств, організацій, установ і громадян у цій сфері.
Відповідно до ст. 11 Кодексу України про надра державне управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство праці та соціальної політики України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях згідно із законодавством України.
Органи спеціальної компетенції, які здійснюють функції державного управління в галузі використання і охорони надр, за характером своїх завдань і діяльності підрозділяються на два основних види: міжгалузеві і галузеві (відомчі).
Основними функціями державного управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр є: розподіл ділянок надр між надрокористувачами; розпорядження відкритою геологічною інформацією; державна реєстрація і державний облік робіт з геологічного вивчення надр, затвердження запасів корисних копалин; ведення кадастру родовищ корисних копалин, геологічний контроль і гірничий нагляд за використанням і охороною надр; вирішення спорів з питань користування надрами.
Розподіл і перерозподіл надр між надрокористувачами здійснюється відповідними державними органами шляхом надання надр у користування для геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, видобування корисних копалин, будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод; створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санаторно-оздоровче значення; задоволення інших потреб.
Особливістю цієї функції є те, що вона має відповідні стадії. Так, надра надаються у користування, як правило, лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр з відповідною метою. Надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами здійснюється органами Міністерства екології та природних ресурсів України у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1995 р. № 709', але за умови попереднього погодження з відповідною радою про надання земельної ділянки для зазначених потреб2, як правило, на конкурсних засадах. Земельні ділянки для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, надаються в порядку, встановленому земельним законодавством України. Крім цього, надрокористувачам надаються гірничі відводи згідно з Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 593. Гірничі відводи надаються відповідно: для розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, будівництва і експлуатації підземних споруд та інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, — Міністерством праці та соціальної політики України; для розробки родовищ корисних копалин місцевого значення — Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими радами і підлягають реєстрації в органах Міністерства праці та соціальної політики України.
Видобуток окремих видів корисних копалин здійснюється після встановлення квот у порядку, визначеному Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994р. № 862.
Розпорядження геологічною інформацією здійснюється відповідно до Положення про порядок такого розпорядження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. № 4234, Міністерством екології та природних ресурсів України. Особливістю такого розпорядження є надання у користування і продаж відкритої геологічної інформації про надра, отриманої за результатами робіт з геологічного вивчення надр, експлуатації родовищ корисних копалин або використання надр з іншою метою.
Порядок розпорядження геологічною інформацією з обмеженим доступом визначається чинним законодавством України, зокрема законодавством України про державну таємницю.
Державний облік родовищ, запасів і проявів корисних копалин, а також ділянок, наданих у користування, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, проводиться з метою узагальнення і максимального використання результатів вивчення надр, а також запобігання дублюванню цих робіт.
Родовища, у тому числі техногенні, запаси і прояви корисних копалин підлягають обліку в Державному кадастрі родовищ і проявів корисних копалин та Державному балансі запасів корисних копалин.
Державний облік родовищ, запасів і проявів корисних копалин здійснюється у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 1995 р. № 75'.
Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище, занесене до Державного фонду родовищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корисних копалин і наявних у них компонентів, гірничо-технічних, гідрогеологічних та інших умов розробки родовища та його геоло-го-економічну оцінку, а також відомості про кожний Прояв корисних копалин. ;,
Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин ,в$? деться Міністерством екології та природних ресурсів України. .., .,.,і
Своєрідним продовженням Державного кадастру родовищ. ,і проявів корисних копалин є Державний баланс запасів корисних копалин. Державний баланс запасів корисних копалин містить відомості про кількість, якість та ступінь вивчення запасів корисних копалин стосовно родовищ, які мають промислове значення. Відповідно до ст. 44 Кодексу України про надра Державний баланс запасів корисних копалин містить відомості про розміщення родовищ, які мають промислове значення, рівень промислового освоєння, а також відомості про видобуток, втрати і забезпеченість суспільного виробництва розвіданими запасами корисних копалин.
Державний баланс запасів корисних копалин ведеться Міністерством екології та природних ресурсів України.
Для визначення промислової цінності родовищ і оцінки запасів копалин по кожному родовищу встановлюються кондиції на мінеральну сировину, що становлять сукупність вимог до якості і кількості корисних копалин, гірничо-геологічних та інших умов розробки родовища. Кондиції на мінеральну сировину розробляються з урахуванням раціонального використання всіх корисних копалин, а також наявних у них цінних компонентів і підлягають експертизі Державною комісією України по запасах корисних копалин.
Запаси корисних копалин розвіданих родовищ, а також запаси корисних копалин, додатково розвіданих у процесі розробки родовищ, підлягають експертизі та оцінюються Державною комісією України по запасах корисних копалин у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Видобуті корисні копалини, запаси корисних копалин, які втратили промислове значення, а також втрачені у процесі видобування або не підтверджені під час наступних геологорозвідувальних робіт чи розробки родовищ, підлягають списанню з обліку гірничодобувного підприємства в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (ст. 46 Кодексу України про надра)'.
Результати списання з обліку запасів корисних копалин облікуються у Державному інформаційному геологічному фонді України.
Державному обліку підлягають також ділянки надр, надані для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Ведення такого обліку покладено на Міністерство праці та соціальної політики України (ст. 47 Кодексу України про надра).
Державний контроль і нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною спрямовані на забезпечення додержання всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами встановленого порядку користування надрами, виконання інших обов'язків щодо охорони надр, установлених законодавством України.
Державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) здійснюється Міністерством екології та природних ресурсів України і його органами на місцях відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від ЗО листопада 1994 р. № 8012.
Державний нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд) здійснюється Міністерством праці та соціальної політики України та його органами на місцях відповідно до Положення про порядок здійснення державного гірничого нагляду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 1995 р. № 1343.
Державний контроль за використанням та охороною надр у межах своєї компетенції здійснюють ради, а також органи виконавчої влади на місцях (ст. 61 Кодексу України про надра).
Органи державного геологічного контролю перевіряють виконання державних програм геологорозвідувальних робіт, використання рішень з питань методичного забезпечення робіт з геологічного вивчення надр, обгрунтованість застосування методик і технологій, якість, комплексність, ефективність робіт з геологічного вивчення надр, повноту вихідних даних про кількість та якість запасів основних і спільно залягаючих корисних копалин, своєчасність і правильність державної реєстрації робіт з геологічного вивчення надр, наявність спеціальних дозволів (ліцензій) на використання надр та виконання передбачених ними умов; виконання рішень Державної комісії України по запасах корисних копалин; дотримання під час дослідної експлуатації родовищ корисних копалин технологій, які б забезпечували необхідне їх вивчення;
збереження розвідувальних гірничих виробок і свердловин для розробки родовищ корисних копалин, а також геологічної документації, зразків порід, дублікатів проб, що можуть бути використані при подальшому вивченні надр.
Органи державного геологічного контролю в межах своєї компетенції забезпечують вирішення інших питань щодо геологічного вивчення надр.
Органам державного геологічного контролю надано право:
1) припиняти всі види робіт з геологічного вивчення надр, що проводяться з порушенням стандартів та правил і можуть спричинити псування родовищ, суттєве зниження ефективності робіт або призвести до значних збитків; 2) зупиняти діяльність підприємств і організацій, що займаються геологічним вивченням надр без спеціальних дозволів (ліцензій) або з порушенням умов, передбачених цими дозволами; 3) давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення недоліків і порушень під час геологічного вивчення надр.
Органам державного геологічного контролю відповідно до законодавства України можуть бути надані й інші права щодо запобігання і припинення порушень правил та норм геологічного вивчення надр.
Органи державного гірничого нагляду перевіряють: повноту вивчення родовищ корисних копалин, гірничо-технічних, інженерно-геологічних, гідрогеологічних та інших умов їх розробки, будівництва та експлуатації підземних споруд, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва; своєчасність та правильність введення в експлуатацію розвіданих родовищ корисних копалин; виконання вимог щодо охорони надр при веденні робіт з їх вивчення, встановлення кондицій на мінеральну сировину та експлуатації родовищ корисних копалин; правильність розробки родовищ корисних копалин; повноту видобування оцінених запасів корисних копалин і наявних у них компонентів; додержання встановленого порядку обліку запасів корисних копалин; обгрунтованість і своєчасність їх списання; додержання правил проведення геологічних і маркшейдерських робіт під час розробки родовищ корисних копалин; додержання правил та технологій переробки мінеральної сировини з метою забезпечення повнішого вилучення корисних компонентів та поліпшення якості кінцевої продукції; правильність і своєчасність проведення заходів, що гарантують безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища, гірничих виробок і свердловин від шкідливого впливу робіт, вирішення інших питань з нагляду за використанням та охороною надр в межах своєї компетенції.
Для виконання такого широкого кола повноважень органи державного гірничого нагляду наділені правами: 1) давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення порушень норм і правил з ведення робіт під час геологічного вивчення надр, їх використання та охорони; 2) у порядку, встановленому законодавством України, припиняти роботи, пов'язані з користуванням надрами, у разі порушень відповідних норм і правил;
3) вимагати від користувачів надр обгрунтування щодо списання запасів корисних копалин; 4) давати рекомендації щодо впровадження нових прогресивних технологій переробки мінеральної сировини.
Органам державного гірничого нагляду законодавством України може бути надано й інші права для запобігання порушенням законодавства про надра та їх припинення.
Спори з питань користування надрами розглядаються органами державного геологічного контролю, державного гірничого нагляду, охорони навколишнього природного середовища, радами, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством України.
До компетенції рад віднесено спори з питань користування надрами, пов'язані з розробкою родовищ корисних копалин місцевого значення, торфу, прісних підземних вод.
До відання органів державного гірничого нагляду належить вирішення спорів між надрокористувачами з питань користування надрами в зв'язку з розробкою родовищ незагальнопоширених корисних копалин, а також з питань користування надрами з метою, не пов'язаною з видобуванням корисних копалин.
До відання органів державного геологічного контролю належить вирішення спорів між надрокористувачами з питань користування надрами з метою геологічного вивчення надр.
Спори з питань користування надрами, які виникають з іншими державами, а також між іноземними юридичними особами і громадянами та власником надр, розглядаються відповідно до чинного законодавства України.
Згідно зі ст. 64 Кодексу України про надра, якщо позивачами у справах про стягнення коштів та відшкодування збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра, виступають Міністерство праці та соціальної політики. Міністерство екології та природних ресурсів України або їх органи на місцях, вони звільняються від сплати державного мита.
§ 4. Правова охорона надр
У VI розділі Кодексу України про надра (ст.ст. 56—59) сформульовано ті заходи і вимоги, які спрямовані на охорону надр.
Основними вимогами в галузі охорони надр є: забезпечення повного і комплексного геологічного вивчення надр; додержання встановленого законодавством порядку надання надр у користування і недопущення самовільного користування надрами;
раціональне вилучення і використання запасів корисних копалин і наявних у них компонентів; недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами, на збереження запасів корисних копалин, гірничих виробок і свердловин, що експлуатуються чи законсервовані, а також підземних споруд; охорона родовищ корисних копалин від затоплення, обводнення, пожеж та інших факторів, що впливають на якість корисних копалин і промислову цінність родовищ або ускладнюють їх розробку;
запобігання необґрунтованості та самовільній забудові площ залягання корисних копалин і додержання встановленого законодавством порядку використання цих площ для інших цілей; запобігання забрудненню надр при підземному зберіганні нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захороненні шкідливих речовин і відходів виробництва, скиданні стічних вод; додержання інших вимог, передбачених законодавством про охорону навколишнього природного середовища (ст. 56 Кодексу України про надра).
У разі порушення вимог ст. 56 та інших вимог Кодексу України про надра користування надрами може бути обмежене, тимчасово заборонене (зупинене) або припинене органами Міністерства екології та природних ресурсів України, державного гірничого нагляду, державного геологічного контролю або іншими спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, встановленому законодавством України.
Визначено також основні умови забудови площ залягання корисних копалин. Зокрема, забороняється проектування і будівництво населених пунктів, промислових комплексів та інших об'єктів без попереднього геологічного вивчення ділянок надр, що підлягають забудові. Забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допускається у виняткових випадках лише за погодженням з відповідними територіальними геологічними підприємствами та органами державного геологічного нагляду. При цьому повинні бути передбачені і здійснені заходи, які б забезпечували можливість видобування з надр корисних копалин.
Порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Забудова площ залягання корисних копалин місцевого значення, а також розміщення на ділянках їх залягання підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допускаються за погодженням з відповідними радами.
Нормативне встановлено, що у разі виявлення при користуванні надрами рідкісних геологічних відслонень і мінералогічних утворень, метеоритів, палеонтологічних, археологічних та інших об'єктів, що становлять інтерес для науки і культури, користувачі Надр зобов'язані зупинити роботи на відповідній ділянці і повідомити про це зацікавлені державні органи. Рідкісні геологічні відслонення, мінералогічні утворення, палеонтологічні об'єкти та інші ділянки надр, які становлять особливу наукову або культурну цінність, можуть бути оголошені у встановленому законодавством порядку об'єктами природно-заповідного фонду України.
Законодавство України передбачає також заходи матеріального і 'морального заохочення користувачів надр, які стимулюють здійснення заходів щодо поліпшення використання надр і посилення їх охорони.
Законодавство України містить також правові норми, що регулюють участь громадян і громадських організацій в охороні надр. Так, згідно зі ст. 12 Кодексу України про надра громадяни та їх об'єднання повинні сприяти радам і спеціально уповноваженим органам державної виконавчої влади у здійсненні заходів з раціонального використання та охорони надр.
§ 5. Відповідальність за порушення законодавства про надра
При порушенні основних вимог у сфері використання і охорони надр передбачено спеціальні заходи юридичної відповідальності. Згідно зі ст.ст. 26, 27 Кодексу України про надра, особи, які порушили ці вимоги, можуть бути позбавлені права користування надрами.
Порушення законодавства про надра тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову і кримінальну відповідальність згідно із законодавством України.
У ст. 65 Кодексу України про надра наводиться найбільш типовий перелік правопорушень, за вчинення яких винні притягаються до відповідальності. Відповідальність за порушення законодавства про надра несуть особи, винні у: самовільному користуванні надрами; порушенні норм, правил і вимог щодо проведення робіт по геологічному вивченню надр; вибірковому виробленні багатих ділянок родовищ, що призводить до наднормативних втрат корисних копалин; наднормативних втратах і погіршенні якості корисних копалин при їх видобуванні; пошкодженні родовищ корисних копалин, які виключають повністю або суттєво обмежують можливість їх подальшої експлуатації; порушенні встановленого порядку забудови площ залягання корисних копалин; невиконанні правил охорони надр та вимог щодо безпеки людей, майна і навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт, пов'язаного з користуванням надрами; знищенні або пошкодженні геологічних об'єктів, що становлять особливу наукову і культурну цінність, спостережних режимних свердловин, а також маркшейдерських і геодезичних знаків; незаконному знищенні маркшейдерської або геологічної документації, а також дублікатів проб корисних копалин, необхідних при подальшому геологічному вивченні надр і розробці родовищ; невиконанні вимог щодо приведення гірничих виробок і свердловин, які ліквідовано або законсервовано, в стан, який гарантує безпеку людей, а також вимог щодо збереження родовищ, гірничих виробок і свердловин на час консервації.
Законодавством України може бути встановлено відповідальність й за інші порушення законодавства про надра.
Згідно зі ст. 66 Кодексу України про надра самовільне користування надрами та забудова площ залягання корисних копалин з порушенням установленого порядку припиняються без відшкодування понесених витрат.
Підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушення законодавства про надра, в розмірах і порядку, встановлених законодавством України.
Кримінальна відповідальність передбачена за такі діяння, які становлять суспільну небезпеку і порушують законодавство про використання і охорону надр. Цей вид відповідальності застосовується значно рідше порівняно з іншими видами відповідальності, оскільки в кримінальному законодавстві встановлено більш вузьке коло злочинних правопорушень у цій сфері'.
Стаття 162' Кримінального кодексу (КК) України передбачає відповідальність за незаконне, тобто з порушенням установленого законом порядку, видобування громадянами корисних копалин, крім загальнопоширених. Цей злочин карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами та той же строк, або штрафом до тридцяти мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування. Ті самі дії, вчинені на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, або якщо вони завдали великої шкоди державі, або вчинені повторно, або за попереднім зговором групою осіб, а також організація посадовою особою видобування корисних копалин з порушенням установленого законом порядку, караються позбавленням волі на строк до п'яти років з конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування.
Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про надра передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення (КпАП).
Так, ст. 57 КпАП передбачена відповідальність за порушення вимог щодо охорони надр. Самовільна забудова площ залягання корисних копалин, невиконання правил охорони надр і вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, будівель і споруд від шкідливого впливу робіт, пов'язаних з користуванням надрами, знищення або пошкодження спостережних режимних свердловин на підземні води, а також маркшейдерських і геодезичних знаків тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від чотирьох до шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від десяти до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вибіркова розробка багатих ділянок родовищ, яка призводить до необгрунтованих втрат балансових запасів корисних копалин, наднормативні витрати і наднормативне розубожування корисних копалин при видобуванні, псування родовищ корисних копалин та інші порушення вимог раціонального використання їх запасів тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від десяти до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Втрата маркшейдерської документації, невиконання вимог щодо приведення гірничих виробок і бурових свердловин, які ліквідуються або консервуються, в стан, що забезпечує безпеку населення, а також вимог щодо збереження родовищ, гірничих виробок і бурових свердловин на час консервації тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від десяти до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Стаття 58 КпАП передбачає відповідальність за порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр. Порушення правил і вимог по геологічному вивченню надр, яке може призвести чи призвело до недостовірної оцінки розвіданих запасів корисних копалин, або умов для будівництва та експлуатації підприємств по видобуванню корисних копалин, а також підземних споруд, не зв'язаних з видобуванням корисних копалин, втрата геологічної документації, дублікатів проб корисних копалин і керна, необхідних при подальшому геологічному вивченні надр і розробці родовищ, тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від десяти до чотирнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Контрольні питання:
1. Які законодавчі акти є джерелами гірничого права України?
Дайте їх загальну характеристику.
2. Що є об'єктом правового регулювання, використання і охорони надр в Україні? Дайте визначення надр.
3. Дайте визначення гірничих правовідносин: поняття, види.
4. Які підстави виникнення та припинення гірничих правовідносин? Визначте суб'єкти та об'єкти гірничих правовідносин та розкрийте зміст останніх.
5. У чому полягають особливості державного управління в сфері використання і охорони надр? Які його функції?
6. Які види користування надрами передбачені гірничим законодавством України?
7. Які заходи і вимоги, спрямовані на охорону надр, передбачає гірниче законодавство України?
8. Які спеціальні заходи юридичної відповідальності передбачені при порушенні основних вимог у сфері використання і охорони надр?
9. У чому полягає специфіка правової охорони надр континентального шельфу і мінеральних ресурсів економічної зони?
Глава З
Правовий режим використання, відтворення та охорони вод в Україні
Питання до теми:
1. Води як об'єкт правового регулювання використання, відтворення та охорони.
2. Право водокористування та його види.
3. Особливості управління і контролю в галузі використання, відтворення і охорони вод.
4. Правова охорона вод.
5. Відповідальність за порушення водного законодавства.
§ 1. Води як об'єкт правового регулювання використання, відтворення та охорони
Води є одним з найважливіших компонентів навколишнього природного середовища. Вони постійно взаємодіють із земельними, лісовими ресурсами, атмосферним повітрям та впливають на їх якість. Водні ресурси забезпечують існування людей, тваринного і рослинного світу. Залежно від впливу на них, води є обмеженими й уразливими природними об'єктами.
Водні ресурси виконують численні функції: економічну, екологічну, соціальну тощо. Пріоритетне використання вод — це забезпечення питних, побутових, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, духовних та інших потреб населення. Важливим залишається використання вод для потреб багатьох галузей економіки: сільськогосподарського зрошення, енергетики, судноплавства, рибного господарства та ін.
За своїми природними характеристиками у поняття вод включають усі води, що входять до складу природних ланок кругообігу води: поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальне море. Так, підземні води — це води, що знаходяться нижче рівня земної поверхні в товщах гірських порід верхньої частини земної кори в усіх фізичних станах; поверхневі води — це води різних водних об'єктів, що знаходяться на земній поверхні; внутрішні морські води розташовані в межах державних кордонів; територіальне море становить морський пояс, який прилягає до узбережжя або внутрішніх вод і складає частину його території. До водних ресурсів відносяться і штучно створені водойми (ст. 1 Водного кодексу (ВК) України).
Як відновлюваний природний ресурс води України потребують збереження, науково обгрунтованого раціонального використання, охорони від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям щодо вод та ліквідації наслідків таких дій, поліпшення їх стану. Так, у 1996 р. для потреб населення та народного господарства з усіх категорій водних об'єктів зібрано 27519 млн куб. м води. Скид зворотних вод у водні об'єкти становить 13197 млн куб. м. При цьому у поверхневі водні об'єкти скинуто 4703,7 тис. тонн забруднюючих речовин. Із 47 водних об'єктів України, на яких проводилися гідробіологічні спостереження, не виявлено жодного водотоку або водойми, які б відповідали вимогам фонового стану чи характеризувалися як «чисті води»'.
За умов нарощування антропогенних навантажень на природне середовище, зокрема на водні ресурси, виникає необхідність розробки і додержання особливих правил користування водними ресурсами, раціонального їх використання та екологічно спрямованого захисту2. З метою сприяння формуванню водно-екологічного правопорядку і забезпеченню екологічної безпеки населення в Україні формується водне законодавство, яке в комплексі із заходами організаційного, економічного правового, і виховного впливу здатне забезпечувати ефективне використання вод, їх відтворення та охорону.
Правову основу водного законодавства складають: Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Водний кодекс України від 6 червня 1995 р.. Закон України від 21 вересня 2000 р. «Про внесення змін до Водного кодексу України»3 та інші акти законодавства. Завданням водного законодавства є регулювання водних правових відносин, які, залежно від напрямків правового регулювання, можуть бути: правовідносинами права власності на води; правовідносинами управління і контролю в галузі використання, відтворення та охорони вод; правовідносинами використання вод; правовідносинами охорони та захисту водних ресурсів тощо.
Правовідносини права власності на водні об'єкти базуються на положеннях законодавства, згідно з якими усі води (водні об'єкти) на території України є національним надбанням народу України, однією з природних основ його економічного розвитку і соціального добробуту, є його виключною власністю та надаються тільки у користування (ст. 6 ВК України). Усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого належать:
1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки і канали); інші водні об'єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні води та територіальне море (ст. З ВК України). Землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами, прибережними захисними смугами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них, берегові смуги водних шляхів, належать до земель водного фонду (ст. 4 ВК України). Як відомо, згідно із Земельним кодексом України землі водного фонду не можуть передаватися у колективну та приватну власність, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств (ст. 4 Земельного кодексу України).
Положення про те, що український народ здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, місцеві ради, а також, що окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідними органами виконавчої влади, дає можливість визначити, що в Україні існує державна та комунальна власність на води.
Це зобов'язує державу та її органи розробляти та впроваджувати правові засоби, умови та правила раціонального використання вод, їх збереження та охорони, встановлювати правовий режим щодо кожної категорії об'єктів.
Залежно від правового режиму водні об'єкти можуть бути загальнодержавного та місцевого значення (ст. 5 ВК України). Так, до водних об'єктів загальнодержавного значення належать: внутрішні морські води та територіальне море; підземні води, які є джерелами централізованого водопостачання; поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області, і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення; підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання. Такий поділ вод зумовлює особливості управління ними та правове регулювання водопостачання.
Як об'єкт правового регулювання використання, відтворення та охорони водні об'єкти підлягають державному обліку з метою встановлення відомостей про їх кількість і якість, а також даних про водокористування. На підставі даних державного обліку вод ведеться державний водний кадастр.
Отже, води як об'єкт правового регулювання використання, відтворення і охорони — це природні водні запаси та штучно створені водогосподарські системи в межах території України, її виключної (морської) економічної зони, які постійно взаємодіють з іншими компонентами навколишнього природного середовища і зареєстровані у воднооблікових документах як об'єкт права власності, права користування, управління, охорони та відтворення.
§ 2. Право водокористування та його види
Право водокористування в широкому розумінні (об'єктивному значенні) — це один з головних правових інститутів водного права, складова частина права природокористування, тобто правового інституту екологічного права. З цієї точки зору право водокористування — це сукупність правових норм, які регулюють порядок та умови раціонального й безпечного використання водних об'єктів.
Право водокористування — це також суб'єктивне право, тобто гарантована законом можливість конкретних суб'єктів здійснювати використання вод з метою задоволення чисельних потреб. Такі визначення є теоретико-правовими.
Водний кодекс України у ст. 1 дає законодавче визначення «водокористування» та «використання води». Так, водокористування — це використання вод (водних об'єктів) для задоволення потреб населення, промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, скидання стічних вод та інші види використання вод (водних об'єктів). Використання води — процес вилучення води для використання у виробництві з метою отримання продукції та для господарсько-питних потреб і гідроенергетики, рибництва, водного, повітряного транспорту та інших потреб.
Об'єктами права водокористування виступають, як правило, відокремлені ділянки водного об'єкта, надані конкретному водокористувачу в користування для визначеної мети. Індивідуалізуючими ознаками таких водних ділянок є місце розташування та розмір. Слід зазначити, що розміри водних ділянок, які надаються у користування, не нормуються у правовому порядку, а визначаються у кожному випадку в спеціальному дозволі з урахуванням мети водокористування. Не належать до об'єктів права водокористування води, які знаходяться в атмосфері, грунті, у живих тканинах, а також води, відокремлені від природного середовища, наприклад, вода у водопроводах, резервуарах тощо. У цьому разі вона стає товарно-матеріальною цінністю'.
Суб'єктами права водокористування (водокористувачами) можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні фізичні та юридичні особи та особи без громадянства (ст. 42 ВК України).
За своїм змістом право водокористування — це сукупність прав та обов'язків водокористувачів, які визначені ст.ст. 43—44 ВК Укра'їни, іншими нормативними актами, зокрема інструкціями, положеннями, правилами тощо, а також договорами на водокористування.
Праву водокористування притаманні загальні принципи: економне використання водних ресурсів; цільове використання вод;
дотримання встановлених нормативів скидання забруднюючих речовин та встановлення лімітів забору води; платність спеціального водокористування та безплатність загального водокористування;
недопущення засмічення, забруднення та вичерпання водних об'єктів; обов'язкове відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення водного законодавства та ін.
Права водокористувачів можуть бути обмежені у випадках, визначених ст.ст. 45 та 47 ВК України. Зокрема, у разі маловоддя, загрози виникнення епідемій, під час аварій або за умов, що можуть призвести чи призвели до забруднення вод, та при здійсненні невідкладних заходів щодо запобігання стихійному лиху, спричиненому шкідливою дією вод, і ліквідації його наслідків.
Права водокористувачів охороняються законом, а у разі їх порушення підлягають поновленню.
Класифікацію (види) права водокористування можна проводити за кількома ознаками.
Так, водокористувачі як суб'єкти можуть бути первинними і вторинними. Первинні водокористувачі — це ті, що мають власні водозбірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вторинні водокористувачі (абоненти) — це ті, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду з водозабірних споруд первинних водокористувачів та скидають стічні води в їх системи на умовах, що встановлюються між ними. Вторинні водокористувачі можуть здійснювати скидання стічних вод у водні об'єкти також на підставі дозволів на спеціальне водокористування (ст. 42 ВК України).
За підставами виникнення право водокористування може бути загальним та спеціальним.
Загальне водокористування здійснюється громадянами безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів. Цільове призначення права загального водокористування — це купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць (ст. 47 ВК України).
Загальне водокористування може бути обмежене або заборонене районними і міськими радами, первинними водокористувачами з метою охорони життя і здоров'я громадян, охорони навколишнього природного середовища та з інших передбачених законодавством підстав.
Спеціальне водокористування — це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів (ст. 48 ВК України). Не належать до спеціального водокористування:
— пропуск води через гідровузли (крім гідроенергетичних);
— подача (перекачування) води водокористувачам у маловодні регіони;
— усунення шкідливої дії вод (підтоплення, засолення, заболочення);
— використання підземних вод для вилучення корисних компонентів;
— вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин;
— виконання будівельних, днопоглиблювальних і вибухових робіт;
— видобування корисних копалин і водних ресурсів;
— прокладання трубопроводів і кабелів;
— проведення бурових, геологорозвідувальних робіт;
— інші роботи, які виконуються без забору води та скидання зворотних вод.
Цільовим призначенням спеціального водокористування є задоволення потреб населення, господарсько-побутове, лікувально-оздоровче, сільськогосподарське, промислове, транспортне, енергетичне, рибогосподарське та інше державне і громадське використання вод.
Право на здійснення спеціального водокористування посвідчується дозволом, який видається за клопотанням водокористувача з обгрунтуванням потреби у воді та погодженням з органами державної виконавчої влади. У дозволі на спеціальне водокористування визначаються ліміти забору води та скидання забруднюючих речовин. У разі маловоддя ліміт забору води може бути зменшено спеціально уповноваженими державними органами без коригування дозволу на спеціальне водокористування.
Спеціальне водокористування є платним. Плата за спеціальне водокористування справляється з метою забезпечення раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів і включає плату за забір води з водних об'єктів та за скидання в них забруднюючих речовин. Розмір плати за забір води з водних об'єктів визначається на основі нормативів плати, фактичних обсягів забору води та встановлених лімітів на збір води. Нормативи збору за спеціальне використання водних ресурсів встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1999 р. № 836, зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1999 р. № 1341'.
Розмір плати за скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти визначається на основі нормативів плати, фактичного обсягу скидів забруднюючих речовин та встановлених лімітів скиду. Нормативи збору, які справляються за скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, у тому числі у морські води, а також залежно від концентрації забруднюючих речовин, визначаються згідно з Порядком встановлення нормативів за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. № 303'.
Використання води для деяких потреб має свої особливості. Так, користування водними об'єктами для потреб гідроенергетики і водного транспорту здійснюється за плату без оформлення дозволу. Така плата стягується за проведення діяльності, г.ов'язаної з необхідністю басейнового регулювання водних ресурсів та здійснення заходів щодо попередження і ліквідації наслідків шкідливої дії вод (берегоукріплення, захист від підтоплення територій). Нормативи плати за ці види водокористування встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1999 р. № 836 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1999р. № 1341).
Користування водними об'єктами для потреб повітряного транспорту здійснюється безкоштовно та без надання відповідного дозволу. У разі необхідності воно може бути частково або повністю заборонено Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням відповідних державних органів управління (ст. 53 ВК України).
Збори за використання води з водних об'єктів загальнодержавного значення зараховуються до Державного бюджету України в розмірі 80 відсотків, до бюджетів областей — в розмірі 20 відсотків. Збори за використання води з водних об'єктів загальнодержавного значення на території Автономної Републіки Крим зараховуються до Державного бюджету України в розмірі 50 відсотків, до бюджету автономної Республіки Крим — в розмірі 50 відсотків (частини 1, 2 ст. 32 ВК України). Проте необхідно мати на увазі, що Законом України від 7 грудня 2000 р. «Про Державний бюджет України на 2001 рік» ці положення Водного кодексу України зупинено на 2001 рік.
Збори за використання поверхневих вод для потреб гідроенергетики, рибництва та водного транспорту, а також за втрати води при її транспортуванні зараховуються до Державного бюджету України в розмірі 100 відсотків. Збори за використання води з водних об'єктів місцевого значення надходять до республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів (частини З, 4 ст. 32 ВК України). Збори за скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти та за понадлімітний забір води з них зараховуютьт ся до Державного та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища у порядку, визначеному Законом України від 5 березня 1998 р.'.
Всі зазначені збори спрямовуються на здійснення заходів щодо охорони вод, відтворення водних ресурсів і підтримання водних об'єктів у належному стані, а також на виконання робіт, пов'язаних з попередженням шкідливої дії вод і ліквідацією її наслідків.
За строками право водокористування може бути строкове та безстрокове. Зокрема, загальне водокористування та користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту строком не обумовлюється.
Строки загального водокористування встановлюються органами, які видали дозвіл на спеціальне водокористування. Спеціальне водокористування може бути короткостроковим (до трьох років) або довгостроковим (від трьох до двадцяти п'яти років). У разі необхідності строк спеціального водокористування може бути продовжено на період, що не перевищує відповідно короткострокового та довгострокового водокористування. Продовження строків спеціального водокористування за клопотанням заінтересованих водокористувачів здійснюється державними органами, що видали дозвіл на спеціальне водокористування (ст. 50 ВК України).
Водні об'єкти або їх частини місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення можуть надаватися в користування на умовах оренди, але лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях (ст. 51 ВК України).
Передача орендарем права на оренду водного об'єкта (чи його частини) іншим суб'єктам забороняється.
Орендодавцями водних об'єктів (їх частин) місцевого значення є Верховна Рада Автономної Республіки Крим і обласні ради. Окремі повноваження щодо надання водних об'єктів (їх частин) можуть передаватися цими органами відповідним органам виконавчої влади на місцях чи іншим органам.
Орендодавцями водних об'єктів загальнодержавного значення є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації.
Розподіл повноважень щодо передачі водних об'єктів загальнодержавного значення визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до Водного кодексу України та інших законів України.
Право водокористування на умовах оренди оформляється договором, погодженим з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства. Умови, строки, плата за оренду водних об'єктів (їх частин) визначаються в договорі оренди за угодою сторін. Орендарі водних об'єктів (їх частин) можуть дозволити іншим водокористувачам здійснювати спеціальне водокористування в порядку, встановленому Водним кодексом України.
Користування водними об'єктами може бути частково або повністю заборонено, якщо ці водні об'єкти мають особливе державне значення, наукову або культурну цінність, а також якщо вони входять до складу систем оборонного водопостачання теплових та атомних електростанцій. На водних об'єктах повністю заборонено здійснювати лісосплав (ст. 54 ВК України).
Право на спеціальне водокористування припиняється за таких підстав: 1) зникнення потреби спеціального водокористування;
2) закінчення строку спеціального водокористування; 3) ліквідація підприємств, установ, організацій; 4) передача водогосподарських споруд іншим водокористувачам; 5) визнання водного об'єкта таким, що має особливе державне значення, наукову, культурну чи лікувальну цінність; 6) порушення правил спеціального водокористування та охорони вод; 7) виникнення необхідності першочергового задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення; 8) систематичне невнесення плати в строки, визначені законодавством, та інше (ст. 55 ВК України).
З огляду на зазначені підстави припинення права водокористування їх можна поділити на правомірні (закінчення строку водокористування чи зникнення потреби в ньому) та протиправні юридичні факти. Підстава припинення спеціального водокористування впливає на порядок припинення цього права. Так, якщо зникла потреба у спеціальному водокористуванні, то право водокористування припиняється за клопотанням водокористувача. У разі закінчення терміну спеціального водокористування, ліквідації підприємств, установ чи організацій, передачі водогосподарських споруд іншим водокористувачам право спеціального водокористу-- вання припиняється за рішенням органу, що видав дозвіл на спеціальне водокористування. За рішенням Кабінету Міністрів України, відповідних рад право спеціального водокористування припиняється за умови визнання водного об'єкта таким, що має особливе державне значення, наукову, культурну чи лікувальну цінність, а також виникнення необхідності першочергового задоволення питних і побутово-господарських потреб населення. На вимогу органу, який видав дозвіл на спеціальне водокористування, може бути припинено право водокористування у разі порушення водокористувачем умов спеціального водокористування та охорони вод, а також у разі систематичного невнесення плати у визначені строки. У всіх випадках припинення права на спеціальне водокористування здійснюється шляхом анулювання дозволу на спеціальне водокористування органом, який його видав.
Водокористувачам відшкодовуються збитки, завдані діями інших юридичних і фізичних осіб, що призвели до припинення права або зміни умов спеціального водокористування. Перелік таких дій наведено у Порядку відшкодування збитків, завданих водокористувачам припиненням права або зміною умов спеціального водокористування, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 р. № 966'.
Збитки, завдані припиненням права або зміною умов спеціального водокористування, не відшкодовуються у випадках, коли таке припинення (зміна умов) було здійснено з вини самого водокористувача чи за його клопотанням.
Встановлення факту припинення права (зміни умов) спеціального водокористування, дій осіб, що призвели до припинення такого права (зміни умов), здійснюється на підставі державної екологічної експертизи. Визначення розміру збитків, завданих водокористувачам, здійснюється згідно з Методикою розрахунків збитків, завданих припиненням права або зміною умов спеціального водокористування.
Особливості спеціального водокористування для деяких потреб
Використання вод для задоволення питних і господарських потреб населення зумовлене їх якісними характеристиками, які мають відповідати встановленим державним стандартам, нормативам екологічної безпеки водокористування і санітарним нормам. У разі невідповідності якісних характеристик цих вод встановленим стандартам, нормативам і нормам їх використання припиняється за рішенням державних органів санітарного нагляду. За водокористувачами закріплено право вимагати від власника вод (водопостачальника) відомості про якість питної води.
Використання вод для задоволення питних і господарських потреб населення здійснюється у порядку централізованого, нецент-ралізованого водопостачання та використання підземних вод питної якості з додержанням вимог, передбачених ст.ст. 59—61 ВК України.
Користування водами для потреб сільського і лісового господарства здійснюється у порядку як загального, так і спеціального водокористування (ст. 65 В К України).
Зрошення угідь здійснюється водами, якість яких повинна відповідати встановленим нормативам. При цьому водокористувачі зобов'язані здійснювати заходи попередження підтоплення, заболочення, засолення та забруднення зазначених угідь. Зрошення угідь стічними водами може бути дозволено державними органами охорони навколишнього природного середовища за погодженням з державними органами санітарного і ветеринарного нагляду. Під час осушення земель повинні вживатися заходи щодо запобігання деградації та вітровій ерозії цих земель, а також погіршення стану водних об'єктів.
Під час користування водними об'єктами для промислових потреб і потреб гідроенергетики водокористувачі зобов'язані дотримуватися встановлених правил експлуатації водосховищ; умов спеціального водокористування; режимів накопичення та спрацювання запасів води; екологічних вимог; вживати заходів щодо зменшення витрат води (особливо питної), припинення скидання забруднених зворотних вод шляхом удосконалення виробничих технологій, схем водопостачання, очищення питних вод; забезпечувати режими коливання рівнів води у верхньому і нижньому б'єфах та пропускання води через гідровузли, безперебійне пропускання води через гідровузли, безперебійний пропуск суден а також риби до місць нересту відповідно до проектів рибопропускних споруд тощо (ст. 66 ВК України).
Скидання стічних вод промисловими та іншими об'єктами допускається лише за умови наявності нормативів гранично допустимих концентрацій та встановлених нормативів допустимого скидання забруднюючих речовин. На водокористувачів покладається здійснення заходів, спрямованих на запобігання скидання стічних вод чи його припинення, коли такі води: можуть бути використані у системах оборотного, повторного і послідовного водопостачання;
містять цінні відходи, що можуть бути вилучені; містять промислову сировину, реагенти, напівпродукти та кінцеві продукти підприємств у кількості, що перевищує встановлені нормативи технологічних відходів; містять речовини, щодо яких не встановлено гранично допустимі концентрації; призводять до зміни температури води водного об'єкта більш ніж на три градуси за Цельсієм порівняно з її природною температурою в літній період; є кубовими залишками, що утворюються в результаті їх очищення і зневаження тощо (ст. 70 ВК України).
Скидати стічні води, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), забороняється. Водним законодавством встановлюються й інші умови скидання зворотних вод у водні об'єкти (ст.ст. 71—75 ВК України). Так, постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1999 р. № 465 затверджено Правила охорони вод від забруднення зворотними водами', які є обов'язкові для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності, діяльність яких щодо скидання зворотних вод у водні об'єкти впливає або може вплинути на стан поверхневих вод.
Користування водними об'єктами для потреб водного транспорту здійснюється на річках, озерах, водосховищах, каналах, інших водоймах, а також територіальному морі та внутрішніх морських водах, які визначаються внутрішніми водними шляхами загального користування, за винятком випадків, коли відповідно до законодавства України їх використання з цією метою повністю або частково заборонено (ст. 67 ВК України). Перелік внутрішніх водних шляхів, віднесених до категорії судноплавних, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1996 р. № 640'.
Усі судна та інші плавучі засоби мають бути обладнані ємкостями для збирання лляльних та інших забруднених вод, які повинні систематично передаватися на спеціальні очисні споруди для очищення та знезараження стічних вод.
Користування водними об'єктами для плавання на маломірних суднах (веслових, моторних човнах) дозволяється з дотриманням правил, що встановлюються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з Українською державною інспекцією Регістру і безпеки судноплавства.
Користування річками України залежить від виду річки. Так, відповідно до ст. 79 ВК України та залежно від водозбірної площі басейну річки поділяються на великі, середні та малі. До великих належать річки, які розташовані у кількох географічних зонах і мають площу водозбору понад 50 тис. кв. км. До середніх належать річки з площею водозбору від 2 до 50 тис. кв. км. До малих належать річки з площею водозбору до 2 тис. кв. км.
З метою охорони водності малих річок забороняється ряд дій, визначених ст. 80 ВК України, зокрема зміна рельєфу басейну річки, руйнування русла пересихаючих річок, струмків та водо-токів; розорювання заплавних земель, застосування на них засобів хімізації тощо.
Заходами, спрямованими на збереження водності річок і охорону їх від забруднення є: створення прибережних захисних смуг;
створення спеціалізованих служб по догляду за річками, прибережними захисними смугами, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані; впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території водозбору; впровадження водозберігаючих технологій, здійснення водоохоронних заходів на підприємствах, в установах і організаціях, розташованих у басейні річок; здійснення інших заходів, передбачених ст. 81 ВК України.
З метою оцінки екологічного басейну річки та розробки заходів щодо раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів складається її паспорт у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 3472.
§ 3. Особливості управління і контролю в галузі використання, відтворення та охорони вод
Водний кодекс України започаткував здійснення державного управління в галузі використання, відтворення і охорони вод за басейновим принципом на основі державних, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів (ст. 13 ВК України). В основу такого принципу покладалося впровадження дієвих засобів, спрямованих на забезпечення раціонального використання, збереження, відтворення води, починаючи з місць її первинного виникнення (джерел, струмків, підземних потоків тощо), переміщення виключно до гирлових зон водозборів. Водоресурсна забезпеченість окремих регіонів, країни в цілому позначається на ефективності економіки, оскільки наявність і якісний стан водних ресурсів впливає на розміщення і функціонування господарських об'єктів уздовж водотоку головних водних артерій держави: річок Дніпро, Дністер, Десна, Прип'ять, Чорного та Азовського морів. З цією метою пропонувалося створювати відповідні державні управлінські структури, які б забезпечували раціональне та ефективне використання й охорону вод басейнів таких об'єктів. Такою спеціалізованою управлінською структурою виступає Рада з екологічних проблем басейну Дніпра та якості питної води, яка утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1999 р. № 1544'. Проте, крім цієї Ради, в державі не створювалися спеціальні органи басейнового управління.
На міждержавному рівні створено Комітет із врятування Азовського моря.
Загальне державне управління в галузі здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві ради та їх виконавчі комітети. Спеціальне державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів забезпечується Міністерством екології та природних ресурсів України, Державним комітетом України по водному господарству, їх органами на місцях та іншими органами відповідно до законодавства. Компетенція цих органів визначена у главі 4 ВК України та у положеннях про них.
Громадське управління представлене створеними відповідно до їх статутів громадськими комітетами із врятування річок Дніпро, Дністер, Десна тощо.
Функції управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів зумовлені основними напрямками діяльності органів управління відповідно до їх повноважень і складаються з: планування; державного обліку і ведення державного водного кадастру, розподілу і перерозподілу вод; стандартизації і нормування; контролю та моніторингу вод, вирішення спорів у цій галузі.
Так, на рівні регіонів, держави та міжнародного співробітництва за участю місцевих рад, спеціально уповноважених органів управління, наукових установ, громадськості розробляються відповідно регіональні, міждержавні та державні програми використання та охорони вод і відтворення водних ресурсів. Їх метою є здійснення цілеспрямованої і ефективної діяльності щодо задоволення потреб населення і галузей економіки у воді, збереження, раціональне використання і охорона вод, запобігання їх шкідливій дії. Розробка та реалізація цих програм здійснюється за рахунок Державного та місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, фондів охорони навколишнього природного середовища, добровільних внесків організацій і громадян, інших коштів. Розробляються такі програми на основі даних державного обліку вод, водного кадастру, схем водокористування і охорони вод та відтворення водних ресурсів тощо (ст. 12 ВК України)'.
У свою чергу, державний облік вод здійснюється з метою встановлення інформації про кількість і якість вод, а також даних про водокористування, на основі яких здійснюється розподіл між водокористувачами та розробляються заходи з раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.
З метою систематизації даних державного обліку вод та визначення наявних для використання водних ресурсів складається державний водний кадастр. Порядок ведення державного водного кадастру затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1996 р. № 4132.
Державний водний кадастр складається з трьох розділів, які включають в себе: державний облік поверхневих вод; державний облік підземних вод та державний облік водокористування. Державний облік водокористування здійснюється з метою систематизації даних про забір та використання вод, забруднюючі речовини, наявність систем оборотного водопостачання та їх потужність, а також діючих систем очищення стічних вод та їх ефективність тощо. Державний облік та аналіз стану водокористування здійснюється шляхом подання водокористувачами звітів про водокористування до державних органів водного господарства за встановленою формою. Державний водний кадастр за розділом «Водо користування» ведеться Державним комітетом України по водному господарству. »,.
Державний облік поверхневих вод здійснюється Міністерством екології та природних ресурсів України шляхом проведення постійних гідрометеорологічних, гідрохімічних спостережень за кількісними і якісними характеристиками поверхневих вод згідно з програмою, що затверджується цим органом за погодженням з Державним комітетом України по водному господарству.
Державний облік підземних вод здійснюється також Міністерством екології та природних ресурсів України шляхом спостереження за якісними і кількісними характеристиками підземних вод за програмою, що затверджується цим органом.
Значна увага в галузі державного забезпечення раціонального використання вод та їх якості й безпечності приділяється розробці та затвердженню стандартів і нормативів у цій галузі. Так, до комплексу взаємопов'язаних нормативних документів із стандартизації у цій сфері входять документи, які містять: основні положення; терміни та поняття, класифікації; методи, методики та засоби визначення складу та властивостей вод; вимоги до збирання, обліку, обробки, збереження, аналізу інформації та прогнозування кількісних і якісних показників стану вод; вимоги раціонального використання та охорони вод у галузевих стандартах та технічних умовах до процесів, продукції і послуг; метрологічні норми, правила, вимоги до організації робіт; інші нормативи із стандартизації у цій галузі. Розробляються стандарти в цій галузі Міністертвом екології та природних ресурсів України, Міністерством охорони здоров'я України, іншими органами, а затверджуються Держстандартом України відповідно до чинного законодавства.
У галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів встановлюються: нормативи екологічної безпеки водокористування; екологічний норматив якості води водних об'єктів; нормативи гранично допустимого скидання забруднюючих речовин;
галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидаються у водні об'єкти; технологічні нормативи використання води;
інші нормативи.
Нормативи екологічної безпеки водокористування встановлюються для оцінки можливостей використання води з водних об'єктів для потреб населення та галузей економіки і забезпечують безпечні умови водокористування. Нормативи екологічної безпеки водокористування (гранично допустимі концентрації речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-побутових та інших потреб населення; гранично допустимі концентрації радіоактивних речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для потреб рибного господарства; допустимі концентрації речовин у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних, господарсько-побутових та інших потреб населення) розробляються і затверджуються відповідно Міністерством охорони здоров'я України та Національною комісією з радіаційного захисту населення України, Міністерством аграрної політики України та вводяться в дію за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів України. Для деяких категорій вод, що використовуються у лікувальних, оздоровчих, рекреаційних та інших цілях, можуть встановлюватися більш суворі нормативи екологічної безпеки водокористування.
Екологічний норматив якості води водних об'єктів встановлюється для оцінки екологічного благополуччя водних дб'єктів та визначення комплексу водоохоронних заходів. Він містить науково обгрунтовані значення концентрацій забруднюючих речовин та показники якості води (загальнофізичні, біологічні, хімічні, радіаційні). При цьому ступінь забрудненості водних об'єктів визначається відповідними категоріями якості води.
Екологічний норматив та категорії якості води водних об'єктів розробляються і затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України та Міністерством охорони здоров'я України.
Нормативи гранично допустимого скидання забруднюючих речовин встановлюються з метою поетапного досягнення екологічного нормативу якості води водних об'єктів.
Інші нормативи у зазначеній галузі розробляються згідно з вимогами, визначеними ст.ст. 39—40 ВК України, за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів України або за його дозволом, за дозволом МОЗ України, Міністерства аграрної політики України.
Скидання у водні об'єкти речовин, для яких не встановлено нормативів екологічної безпеки водокористування та нормативів гранично допустимого скидання, як правило, забороняється.
Розподіл і перерозподіл водних ресурсів здійснюється у таких формах: надання водних об'єктів у відособлене користування; видача дозволів на спеціальне водокористування; вилучення водних об'єктів; анулювання дозволів.
Надання у відособлене користування водних об'єктів здійснюється відповідно до Положення про порядок порушення і розгляду клопотань про надання водних об'єктів у відособлене користування, затверджене постановою РМ УРСР від 22 вересня 1980р. Надають у відособлене водокористування водні об'єкти Кабінет Міністрів України, якщо водні об'єкти розташовані на території кількох областей, обласні державні адміністрації, якщо водні об'єкти розташовані на території кількох районів, міські районні виконавчі органи, якщо водні об'єкти мають місцеве значення.
Видача дозволів на спеціальне водокористування здійснюється на підставі установлених лімітів використання води та у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459'.
Дозвіл на спеціальне водокористування видається органами Міністерства екології та природних ресурсів України у разі використання води водних об'єктів загальнодержавного значення, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з органами Міністерства екології та природних ресурсів України у разі використання води водних об'єктів місцевого значення.
Вилучаються водні ресурси з користування тими органами, які видають дозволи або надають у відособлене користування водні об'єкти, через анулювання такого дозволу або прийняттям рішення про вилучення водного об'єкта з користування.
Контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів здійснюється з метою забезпечення додержання усіма юридичними та фізичними особами вимог водного законодавства.
За видами контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів можна поділити на державний та громадський. У свою чергу, державний контроль у цій галузі забезпечують Кабінет Міністрів України, Міністерство екології та природних ресурсів України, інші спеціально уповноважені державні органи відповідно до законодавства України, а також виконавчі комітети місцевих рад.
Зокрема, Державною екологічною інспекцією Мінекоресурсів України, її відділками в областях, державними інспекціями охорони Чорного та Азовського морів здійснюється контроль за додержанням правил охорони внутрішнього моря, територіальних, поверхневих вод від забруднення, засмічення, за кількісним та якісним складом зворотних вод засобами власних гідрохімічних лабораторій тощо2.
Дотримання санітарно-гігієнічних вимог до якості та безпеки вод здійснюється санітарно-епідеміологічною службою України згідно із Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»', іншими актами законодавства.
Громадський контроль у цій галузі здійснюється громадськими інспекторами з охорони навколишнього середовища відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, затвердженого наказом Мінекобезпеки України від 5 липня 1999 р. № 150.2
Відповідними формами, засобами контролю за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів, що здатні запобігати негативним наслідкам, забрудненню, засміченню вод тощо є моніторинг вод та проведення екологічної експертизи.
Державний моніторинг вод здійснюється з метою забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень у зазначеній галузі. Державний моніторинг вод є складовою частиною державної системи моніторингу навколишнього природного середовища України і здійснюється в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 8153. До суб'єктів державного моніторингу вод належать Міністерство екології та природних ресурсів України, Державна санітарно-епідеміологічна служба МОЗ, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет по будівництву, архітектурі та житлової політики України, їх органи на місцях, а також організації, що входять до сфери управління цих міністерств і відомств. Відповідно до призначення державний моніторинг во.і поділяється на: фоновий моніторинг, що здійснюється на водних об'єктах у місцях опосередкованого антропогенного навантаження; загальний моніторинг, що складається з моніторингу на держаки ій мережі пунктів спостережень, моніторингу антропогенного впливу на водні об'єкти, моніторингу водних об'єктів у місцях їх використання та спеціальних видів моніторингу; кризовий моніторинг, що здійснюється у зонах впливу аварій і надзвичайних ситуацій.
Дані моніторингу вод покладаються в основу інформування про стан вод, підготовку щорічних регіональних та Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні за цим розділом. Інформування про стан водних об'єктів, його зміну та про проведення водоохоронних заходів, про надзвичайні екологічні ситуації, які можуть негативно вплинути на здоров'я людей, покладається, крім органів державної виконавчої влади, на ради усіх рівнів.
Для забезпечення екологічної безпеки під час розміщення, проектування, будівництва нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, пов'язаних з використанням вод, здійснюються державна, громадська та інші види екологічної експертизи у порядку, визначеному Законом України від 9 лютого 1995 р. «Про екологічну експертизу»'.
Вирішення спорів з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства, місцевими радами, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому чинним законодавством. Позивачі — Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет України по водному господарству і їх органи на місцях — звільняються від сплати державного мита у справах про стягнення коштів на відшкодування збитків, завданих порушенням водного законодавства.
Спори з питань використання та охорони вод, які виникають з іншими державами, а також між іноземними юридичними особами і громадянами та власником вод, розглядаються відповідно до законодавства України.
§ 4. Правова охорона вод
Правова охорона вод включає в себе сукупність правових, економічних, організаційних та інших заходів, спрямованих на недопущення, попередження забруднення вод, їх засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин тощо.
' Усі води (водні об'єкти) підлягають охороні від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, знищення родючості земель та спричинити інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод (ст. 95 ВК України).
З метою охорони вод встановлюється спеціальний порядок надання земель водного фонду у користування та припинення права користування ними (ст.ст. 85, 86 ВК України) відповідно до вимог земельного законодавства2.
Важливими засобами охорони вод є встановлення водоохоронних зон, прибережних захисних смуг навколо водних об'єктів, смуг відведення на річках, греблях, водоймах, берегових смуг на судноплавних водних шляхах, зон санітарної охорони.
Водоохоронні зони встановлюються з метою створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення, вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, зменшення коливань стоку вздовж річок, морів, навколо озер та інших водоймів.
Водоохоронна зона є природоохоронною територією господарської діяльності. У цій зоні забороняється: використання стійких та сильнодіючих пестицидів; влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також у потічки.
Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня ? 1996 р. № 486'.
ї 3 метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (ст. 88 ВК України).
Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва боки річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків та потічків, а також ставків площею менше ніж 3 гектари — 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари — 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує 3 градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від зрізу води. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов.
Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. У прибережних захисних смугах вздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання і застосування пестицидів та добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, на-копичувачів рідких та твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.
Об'єкти, що розташовані у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають установленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг (ст. 89 ВК України).
Прибережна захисна смуга вздовж морів, морських заток і лиманів входить до зони санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією. У прибережних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється: застосування стійких і сильнодіючих пестицидів; влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичу-вачів стічних вод; влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних вод обсягом більш ніж 1 кубічний метр на добу; влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знеражування рідких відходів.
Смуги відведення з особливим режимом користування встановлюються на магістральних, міжгосподарських та інших каналах, на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних спорудах, а також водоймах і греблях на річках для потреб їх експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування. Розміри смуг відведення та режим користування ними встановлюються за проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.
Берегові смуги встановлюються та використовуються на судноплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 347.
З метою охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб встановлюються зони санітарної охорони, які поділяються на пояси особливого режиму.
Межі зон санітарної охорони водних об'єктів встановлюються органами місцевого самоврядування на їх територіях за погодженням з державними органами земельних ресурсів, санітарно-епідеміологічного нагляду, охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.
Режим зон санітарної охорони водних об'єктів встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2024'.
Водні об'єкти, віднесені у встановленому законодавством порядку до територій та об'єктів природно-заповідного фонду, охоро няються та використовуються відповідно до вимог, установлених Законом України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»'. На водних об'єктах, віднесених до природно-заповідного фонду, забороняється здійснення будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню.
Вимоги щодо охорони вод від забруднення, засмічення і вичерпання передбачені главою 20 (ст.ст. 95—106) ВК України. Так, повинні бути додержані умови розміщення, проектування, будівництва, реконструкції і введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, що можуть впливати на стан вод, на стан рибогосподарських водних об'єктів. Зокрема, забороняється: проектування і будівництво прямоточних систем водопостачання промислових підприємств, за винятком підприємств, які за технологією виробництва не можуть бути переведені на оборотне водопостачання; здійснення проектів господарської та іншої діяльності без оцінки їх впливу на стан вод; скидання у водні об'єкти виробничих, побутових, радіоактивних та інших видів відходів і сміття; забруднення і засмічення поверхні водозборів, льодового покриву водойм водотоків, морів, їх заток і лиманів унаслідок утрат мастила, пального, хімічних, нафтових та інших забруднюючих речовин.
У внутрішні морські води та територіальне море забороняється скидання з суден плавучих засобів, платформ та інших морських споруд, а також повітряних суден хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин, радіоактивних або інших відходів, матеріалів, предметів, сміття, які можуть спричинити забруднення моря. Правила охорони внутрішніх морських вод і територіального моря від забруднення та засмічення затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. № 2692.
Особливій охороні підлягають водні об'єкти, віднесені до категорії лікувальних. З метою їх захисту встановлюються округи санітарної охорони курортів з особливим режимом. У водні об'єкти, що віднесені до категорії лікувальних, забороняється скидання будь-яких зворотних вод. Перелік водних об'єктів, що відносяться до категорії лікувальних, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1996 р. № 14993.
Відповідні засоби охорони підземних вод встановлені ст.ст. 105—106 ВК України. Так, на підприємства, установи, організації, діяльність яких може негативно впливати на стан підземних вод, особливо на ті, які експлуатують накопичувачі промислових, побутових і сільськогосподарських стоків чи відходів, покладається обов'язок: здійснювати заходи щодо попередження забруднення підземних вод; обладнувати локальні мережі спостережувальних свердловин для контролю за якісним станом цих вод; повідомляти у встановленому порядку спеціально уповноважені на те органи у разі розкриття водоносних горизонтів підземної води питної якості під час проведення бурових, гірничих та інших робіт, пов'язаних з пошуками, розвідкою, експлуатацією родовищ корисних копалин, з метою вжиття заходів з охорони підземних вод від вичерпання і забруднення; затампоновувати чи ліквідовувати всі свердловини, непридатні для експлуатації, покинуті спостережні та пошукові свердловини на всі види корисних копалин, а також вертикальні й інші гірничо-пошукові та експлуатаційні гірничі вироби, покинуті криниці.
У разі вичерпання запасів підземних вод, визначених Державною комісією України по запасах корисних копалин, а також у разі забруднення підземних вод встановлюються причини, з яких це сталося, і за рахунок винних осіб здійснюються заходи з їх відтворення.
Законодавством передбачено заходи запобігання шкідливіш діям вод та аваріям на водних об'єктах і ліквідації їх наслідків (ст.ст 107 108 ВК України).
Шкідливою дією вод є: наслідки повені, що призвели до затоплення і підтоплення земель та населених пунктів; руйнування берегів, захисних дамб та інших споруд; заболочення, підтоплення, засолення земель, спричинені підвищенням рівня ґрунтових вод унаслідок ненормованої подачі води з водопровідно-каналізаційних систем та перекриття протоків підземних вод при розміщенні великих промислових та інших споруд; осушення земель; забруднення (засолення) земель в рамках видобування корисних копалин; ерозія грунтів, утворення ярів, зсувів і селів.
З метою запобігання шкідливим діям вод, аваріям на водних об'єктах та усунення їх наслідків мають вживатися такі заходи: залуження та створення лісонасаджень на прибережних захисних смугах, схилах, балках та ярах; будівництво протиерозійних гідротехнічних споруд, земляних валів, водоскидів, захисних дамб, водосховищ-регуляторів; спорудження дренажу; укріплення берегів тощо.
У разі загрози стихійного лиха, пов'язаного із шкідливою дією вод, місцеві ради із залученням підприємств, установ, організацій зобов'язані вжити невідкладних заходів із запобігання, а у разі факту стихійного лиха — негайної ліквідації його наслідків. У аварійних ситуаціях на водних об'єктах, пов'язаних з їх забрудненням, що може шкідливо вплинути на здоров'я людей і стан водних екосистем, підприємство, установа чи організація, з вини яких сталася аварія або які виявили її, зобов'язані негайно повідомити про це державні органи та розпочати ліквідацію її наслідків.
Крім заходів охорони вод, передбачених Водним кодексом України, передбачено й інші види діяльності, що належать до приро доохоронних заходів, у тому числі й у галузі охорони і раціонального використання водних ресурсів'.
§ 5. Відповідальність за порушення водного законодавства
Водним законодавством передбачено низку складів правопорушень, за які може наставати дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова або кримінальна відповідальність. Такими правопорушеннями є: самовільне захоплення водних об'єктів; забруднення та засмічення вод; порушення режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду; руйнування русел річок, струмків та водотоків або порушення природних умов поверхневого стоку під час будівництва і експлуатації авто-Ї шляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій; введення в ек-| сплуатацію підприємств, комунальних та інших об'єктів без очис-| них споруд чи пристроїв належної потужності; недотримання умов І дозволу або порушення правил спеціального водокористування та ї. інші (ст. 110 ВК України).
і Водокористувачі звільняються від відповідальності за порушен-; ня водного законодавства, якщо ці порушення виникли внаслідок і; дії непереборних сил природи чи воєнних дій.
Майнова, або цивільно-правова відповідальність — це відповідальність підприємств, установ, організацій, громадян України, іноземних юридичних чи фізичних осіб чи осіб без громадянства за збитки, завдані ними внаслідок порушень водного законодавства, в розмірах і порядку, встановленому чинним законодавством.
Так, згідно з Методикою розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженою наказом Мінекобезпеки України від 18 травня 1995 р. № 372, майнова відповідальність настає за: самовільне водокористування; самовільне скидання зворотних вод підприємствами, суднами та іншими об'єктами; перевищення затверджених нормативів та норм скидання зворотних вод та за інші протиправні дії. Тобто, основними правопорушеннями є: забруднення, засмічення вод, перевищення лімітів забору води або самовільне водокористування (без дозволів) тощо. Для проведення розрахунків збитків встановлено коефіцієнти, що враховують категорію водного об'єкта: морські та поверхневі водні об'єкти комунально-побутового водокористування — 1,0; поверхневі водні об'єкти господарсько-побутового водокористування — 1,4; поверхневі та морські водні об'єкти рибогосподарського водокористування: II категорії — 1,6;
І категорії — 2,0. Розрахунок збитків здійснюється за допомогою відповідних формул, показники яких включають кількість шкідливих речовин, обсяг води та її коефіцієнт за категорією.
За шкоду, заподіяну внаслідок забруднення територіальних і внутрішніх морських вод України із суден, кораблів та інших плавучих засобів, підприємствами, установами, організаціями, громадянами України, іноземними юридичними особами та громадянами, обчислення розміру відшкодування та сплати збитків здійснюється згідно з Положенням, затвердженим наказом Мінекобезпеки України від 26 жовтня 1995 р. № 116' та згідно з таксами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1995 р. № 4842. В основу обчислення розміру відшкодування таких збитків покладено: вид забруднюючих речовин, скинутих у водне середовище, кілограм-еквівалент таких забруднюючих речовин та розмір відшкодування збитків за одиницю виміру (у доларах США). Наприклад, за 1 кг солей важких металів встановлено таксу у розмірі 12936 дол.; за 1 кг шкідливих речовин за категорією токсичності А — 1522 дол.; за 1 куб. м господарсько-фекальних стічних вод — 140 дол. Розміри відшкодування збитків обчислюються посадовими особами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, посадовими особами спеціально уповноважених органів інших міністерств, відомств, яким надано права державних інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, громадськими інспекторами з охорони навколишнього природного середовища.
Відшкодування збитків, завданих внаслідок порушень водного законодавства, не звільняє винних осіб від плати за спеціальне водокористування та плати за забруднення водних ресурсів скидами забруднюючих речовин та розміщенням відходів у водних об'єктах3.
Адміністративна відповідальність у цій галузі передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення, а саме за: порушення права державної власності на води (ст. 48); порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59); порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення (ст. 59'); порушення правил водокористування (ст. 60); пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх експлуатації (ст. 61); невиконання обов'язків по реєстрації в суднових документах операцій з шкідливими речовинами і сумішами (ст. 62); перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів (стосовно водних ресурсів — ст. 912); недодержання екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об'єктів або споруд (ст. 79'); порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання відходів (ст. 82);
порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і аг-рохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83); експлуатація на водних об'єктах водозабірних споруд, не забезпечених рибозахисним обладнанням (ст. 86'); невиконання вимог екологічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем, речовин і матеріалів (ст. 91'); невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної та ядерної безпеки або охорону природних ресурсів (ст. 1885).
До суб'єктів адміністративних порушень в галузі використання і охорони вод можуть бути застосовані такі засоби адміністративного впливу: накладання штрафів (на посадових осіб і громадян);
обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів, незалежно від форм власності, у разі порушення ними законодавства про охорону природного навколишнього середовища', у тому числі й водного законодавства.
Кримінальна відповідальність за порушення водного законодавства застосовується до винних за: приховування або перекручення відомостей про стан екологічної (в тому числі водних ресурсів) ситуації чи захворюваності населення (ст. 227' Кримінального кодексу (КК) України); забруднення водойм (ст. 228 КК України); забруднення моря речовинами, шкідливими для здоров'я людей або для живих ресурсів моря, або іншими відходами і матеріалами (ст. 228' КК України).
Контрольні питання:
1. Якими актами законодавства регулюються Відносини в галузі використання, відтворення та охорони вод?
2. Назвіть юридичні ознаки вод.
3. Що таке водний фонд України?
4. Яка існує класифікація водних об'єктів за чинним водним законодавством? ;
5. Які причини правової охорони вод?
6. Що таке право власності на водні об'єкти?
7. Які особливості права власності на води в Україні?
8. Хто є власником вод в Україні?
9. Яке значення мають правові аспекти права власності на водні об'єкти, на державне управління в галузі використання, відтворення і охорони вод?
10. Що таке державний облік і ведення водного кадастру?
11. Які види використання вод передбачає чинне законодавство?
12. Що таке спеціальне використання водних об'єктів?
13. Хто є суб'єктами договорів оренди водних об'єктів?
14. Які вимоги законодавства до скидання у водні об'єкти зворотних вод?
15. Які правові форми охорони вод передбачено законодавством України?
16. Які особливості охорони вод від забруднення, засмічення і вичерпання?
17. Які адміністративно-правові засоби раціонального використання, відтворення та охорони вод?
Глава 4
Правовий режим використання, відтворення, захисту та охорони лісів
Питання до теми:
1. Ліс як об'єкт правового регулювання використання, відтворення, захисту та охорони.
2. Право власності на ліси.
3. Право лісокористування та його види.
4. Особливості управління в галузі використання, відтворення та охорони лісів.
5. Правова охорона і захист лісів.
6. Відповідальність за порушення лісового законодавства.
§ 1. Ліс як об'єкт правового регулювання використання, відтворення, захисту та охорони
Ліси є національним надбанням України. Площа земель лісового фонду держави становить близько 10 млн га, з них 8,62 млн га вкрито лісовою рослинністю. Лісистість площі країни становить 15,6%. Загальний запас лісів оцінюється в 1,3 млрд куб. м. У той же час внаслідок аварійних викидів на ЧАЕС в Україні забруднено більш як 4 млн. га лісів, у тому числі 157 тис. га виведено з господарського обігу внаслідок високих рівнів радіоактивного забруднення'.
Ліс є основною складовою навколишнього природного середовища і як будь-який природний об'єкт характеризується відповідними ознаками: біологічними, екологічними, економічними
та юридичними.
Ліс — це унікальне природне явище, за своїми біологічними ознаками являє собою сукупність дерев, чагарників, іншої лісової рослинності (трави, мохів, лишайників тощо), ґрунтового покриву, що взаємопов'язані і впливають одне на одне та на навколишнє природне середовище.
У цьому значенні поняття лісу співвідноситься із поняттям рослинного світу як спеціальне із загальним. Так, рослинний світ — це сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території. Об'єктами рослинного світу є дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання. Дикорослі рослини в свою чергу визначаються як рослини, що природно зростають на певній території, а природні рослинні ресурси — як об'єкти рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населенням для потреб виробництва та інших потреб. У свою чергу, природні рослинні ресурси за своєю екологічною, господарською, науковою, оздоровчою, рекреаційною цінністю та іншими ознаками поділяються на природні рослинні ресурси загальнодержавного та місцевого значення. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать об'єкти рослинного світу у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісові ресурси загальнодержавного значення, рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, об'єкти рослинного світу, занесені до Червоної книги України та природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України (ст. З Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ»') тощо. Отже, поняття рослинного світу ширше за поняття лісу.
Важлива особливість лісу в тому, що він є відтворюваним природним ресурсом, а процес відтворення пов'язаний із значним строком вирощування (кілька десятиліть).
Ліс — це також середовище проживання диких тварин у всьому їх видовому і популяційному різноманітті. Лісу належить вагома роль у підтримці гідрологічного режиму рік, у попередженні ерозії та псуванні грунтів, у боротьбі з суховіями, у регулюванні кислотного балансу в атмосфері, а також у створенні необхідних умов життя на Землі. Таким чином, екологічними ознаками лісу є виконання ним кліматорегулюючих, середовищозахисних, ґрунтозахисних, водоохоронних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих, рекреаційних функцій.
Ліс має також велике естетичне, виховне, науково-пізнавальне та інше значення.
Економічне значення лісу полягає у тому, що він є основним джерелом деревини, технічної і лікарської сировини, кормових, харчових та інших лісових продуктів, що використовуються для задоволення потреб різних галузей народного господарства та населення. Зокрема, ліс — це основа кормової бази для тваринництва, для ведення мисливського господарства, основа паперової, меблевої, фармацевтичної та інших галузей промисловості.
Юридичне поняття лісу пов'язане з формуванням лісового фонду, який складається з усіх лісів на території Україні (ст. 4 Лісового кодексу України). До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. До лісового фонду не належать: усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесено до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних ділянках, дачних і садових ділянках. На цю рослинність не поширюється правовий режим, встановлений для лісів.
Спірним є положення ст. З Лісового кодексу України, за якою в поняття лісу включається також сукупність землі, тварин та мікроорганізмів. Розглядаючи ліс з позиції права, науковці схиляються до думки, що земля, надра, води, тваринний світ, хоч і взаємопов'язані з лісами, але є самостійними об'єктами правового регулювання, незалежно від місцерозташування мають свій режим, зумовлений їх природними якостями та соціально-економічною
роллю'.
Землі, зайняті лісом, не включаються до складу лісового фонду, оскільки вони включаються до складу земель лісового фонду. У складі земель лісового фонду виділяються: лісові площі (вкриті та не вкриті лісовою рослинністю); нелісові площі (ст. 5 Лісового кодексу України).
Межі земель лісового фонду можуть розширюватися за рахунок відводу під лісорозведення земель з інших категорій земельного фонду, а також скорочуватися внаслідок вилучення земель з цього фонду для інших державних та громадських потреб.
Уся сукупність дерев, чагарників, іншої лісової рослинності є об'єктом права власності. Отже, ліс — це не лише самостійний і відособлений об'єкт природи, а й об'єкт права власності.
Головною ознакою лісу з правової точки зору є його реєстрація у державних облікових документах як об'єкта права власності, управління, використання та охорони. Значення реєстрації полягає у тому, що вона дає можливість відмежувати ліс від інших природних ресурсів, встановити знаходження його на спеціально виділених землях, визначити власників, користувачів, органи, що здійснюють управління в галузі раціонального використання та охорони лісів.
Отже, ліс — це самостійний і відтворюваний об'єкт природи і складова навколишнього природного середовища; об'єкт рослинного світу; об'єкт державної власності у вигляді сукупності дерев, чагарників, іншої лісової рослинності, ґрунтового покрову; джерело одержання деревини та іншої лісової продукції, що є базою для ведення різних галузей господарювання; об'єкт природи, який виконує кліматорегулюючі, захисні, водоохоронні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні та інші функції та який впливає на навколишнє природне середовище; розміщений на спеціально виділених землях і зареєстрований у державних лісооблікових документах як ліс, об'єкт власності, управління, використання та охорони.
Ліси України за економічним і господарським значенням поділяються на дві групи (глава 7 Лісового кодексу України). До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції. Залежно від функцій, які вони виконують, ліси першої групи належать до водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих категорій захищеності. До першої групи належать також ліси на територіях природно-заповідного фонду.
До другої групи належать ліси, що, поряд з екологічним, мають експлуатаційне значення, і для збереження їх захисних функцій, безперервності та невиснажливості їх використання встановлюється режим обмеженого лісокористування.
З метою здійснення комплексу заходів, спрямованих на збереження лісів України від знищення, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, спрямованих на захист від шкідників і хвороб, на раціональне використання і відтворення, в державі забезпечується правова охорона лісів, яка полягає в нормативному регулюванні суспільних відносин у цій сфері. Система правових норм, які регулюють суспільні лісові відносини на основі права державної власності на ліси і особливих принципах, становить самостійну галузь права — лісове право України.
Предмет лісового права у загальному вигляді — це суспільні відносини з використання лісів, їх відтворення і охорони. Проте лісові відносини мають і відповідну специфіку. Так, використання лісів включає в себе як відносини лісокористування, так і відносини державного управління у цій сфері. Перші — зумовлені економічною роллю лісів, необхідністю задовольнити потреби суспільства в лісових ресурсах (заготівля деревини, живиці, другорядних лісових матеріалів, збір грибів, горіхів, ягід, лікарських рослин тощо). Водночас, такі суспільні відносини зумовлені захисними, санітарно-гігієнічними, водоохоронними, оздоровчими, рекреаційними функціями лісу, необхідністю використовувати його в культурно-оздоровчих, науково-дослідних цілях тощо'.
Відносини державного управління в цій галузі виникають у сферах планування, прогнозування, обліку і ведення лісового кадастру, контролю, надання лісів у користування тощо й базуються на праві власності держави на ліси. До предмету лісового права входять суспільні відносини з відтворення, охорони та захисту лісів. Відтворення — це природна властивість лісів, яка за умов інтенсивного використання їх має велике державне значення. Тому в державі за допомогою правових заходів забезпечується підвищення продуктивності лісів, лісорозведення, догляд за лісами, їх штучне і природне відновлення, регулюються спеціальні види рубок. Охорона лісів — необхідна форма взаємодії суспільства і природи, що включає в себе відносини з охорони
І лісів від пожеж, незаконних рубок, порушення порядку користування. Захист лісів здійснюється з метою боротьби з шкідниками, хворобою лісів тощо.
Відповідну самостійність у предметі правового регулювання лісовим правом мають відносини, які пов'язані з веденням лісового господарства. Лісове господарство — це самостійна галузь народного господарства, метою якої є вирощування, зберігання, раціональне використання лісів. Воно пов'язане не лише з різними видами використання лісів, а й з використанням земель лісового фонду. До структури лісового господарства входять лісгоспи, які здійснюють відпуск деревини, облік лісового фонду, лісовідновлення, догляд за лісом тощо; лісгоспзаги, ліспромгоспи, лісокомбінати, які виступають користувачами лісових ресурсів.
Не входять до предмета лісового права відносини з надання земель лісового фонду у користування (для лісовідновлення, лісорозведення, насадження лісових культур, організації розсадників, будівництва різних споруд, влаштування доріг, службових наділів, городів тощо), ведення мисливських господарств, осушення і меліорації лісів, догляду за грунтами, з реалізації лісової продукції. Це вже відносини, що регулюються іншими галузями права (земельним, фауністичним, господарським тощо)'.
Отже, предметом лісового права є суспільні відносини права державної власності на ліси, управлінські лісові відносини, відносини лісокористування, відтворення, охорони та захисту лісів.
Лісове право керується відповідною системою принципів, у яких відображено найбільш суттєві риси суспільних відносин та вимог щодо правового регулювання, реалізації правових норм2.
Правові норми лісового права містяться у відповідних джерелах, що формують систему лісового законодавства. Юридичними засадами лісового законодавства є Конституція України від 28 червня 1996 р.. Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (зі змінами та доповненнями), Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р.3, Закон України від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ»4, інші нормативні акти. Лісовий кодекс України розроблено відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», і тому таке співвідношення їх як частини до цілого спонукає визначити лісове законодавство як частину у загальній галузі екологічного права.
Лісове право входить також до системи природноресурсового права як комплексної галузі права, яке, у свою чергу, складається з відповідних галузей, спрямованих на регулювання суспільних відносин щодо використання та охорони земель, вод, надр, тваринного світу, атмосферного повітря, у тому числі й лісів.
Лісове законодавство складає сукупність підзаконних нормативних актів, прийнятих на рівні Кабінету Міністрів України. Наприклад: Санітарні правила в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 555; Порядок поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 557; Правила рубок головного користування в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 559 та багато інших'.
У межах своїх повноважень документи нормативного характеру в цій галузі (накази, інструкції, положення, рішення тощо) приймають центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства, місцеві ради, державні адміністрації.
Як правило, такі акти обов'язкові для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими особа-ми'та громадянами в галузі використання, відтворення, охорони та захисту лісів.
Лісове законодавство України на сучасному етапі перебуває на стадії розвитку. У державі вимоги лісового законодавства знайшли своє відображення в кримінальному, адміністративному, цивільному законодавстві в частині притягнення винних осіб у його порушенні до різних видів відповідальності.
§ 2. Право власності на ліси
Відповідно до ст. 6 Лісового кодексу України всі ліси в Україні є власністю держави. Право державної власності на ліси є юридичним вираженням націоналізації лісів. Державна власність на ліси є головною умовою забезпечення підвищення продуктивності охорони та відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах на основі науково обгрунтованого раціонального використання.
Право власності на ліси — це центральний інститут лісового права, котрий включає в себе сукупність правових норм, спрямо ваних на регулювання відносин власності на ліси з метою захисту, розвитку, охорони цих відносин та раціонального використання і відтворення лісів. В об'єктивному значенні право власності на ліси — це така сукупність правових норм, яка закріплює володіння, користування і розпорядження лісами, а також забезпечує охорону і захист права власності від протиправних дій третіх осіб.
Право власності на ліси у суб'єктивному значенні — це закріплення відповідними нормами лісового права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належними йому лісами на свій розсуд у межах закону. Це суб'єктивне право має абсолютний характер: правомочному суб'єкту протистоїть необмежена кількість зобов'язаних осіб, які не повинні своїми діями порушувати це право.
Отже, усі ліси в Україні є власністю держави. Держава як єдиний власник визначає порядок і умови користування лісами, систему органів управління у галузі використання лісових ресурсів, способи охорони та захисту лісових багатств'.
Зважаючи на вищезазначене, суб'єктом права власності на ліси є держава. У той же час ст. 13 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначають, що природні ресурси України, у тому числі і ліси, є власністю українського народу, який має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами держави.
За змістом право власності на ліси включає в себе сукупність повноважень власника щодо права володіння, права користування та права розпорядження лісами.
Право володіння лісами — основне положення закону, в якому об'єкт володіння знаходиться у сфері фактичної влади уповноваженого суб'єкта. Держава володіє всіма лісами України на титулі права власності. Усі інші суб'єкти володіють лісами на праві користування.
Право користування лісами реалізується державою через відповідні державні органи управління, підприємства, установи, організації та громадян, за якими закріплені ліси як об'єкт охорони, управління та використання. Під правом користування слід розуміти забезпечену законом можливість їх господарської експлуатації та вилучення з них корисних властивостей і доходів. Під правом розпорядження лісами слід розуміти юридичну можливість держави як власника вчиняти розпорядчі дії відносно лісів. Відповідно до лісового законодавства від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України, яка, у свою чергу, має право делегувати свої повноваження у розпорядженні лісами відповідним радам. Держава через визначені законом органи надає лісові ресурси у користування, вилучає їх з користування, здійснює планування лісового господарства, облік лісів, їх відтворення, лісорозведення тощо. При цьому держава у законодавчому порядку визначає цільове та господарське призначення лісів залежно від вимог їх раціонального використання та охорони, встановлює умови і порядок користування ними, розподіляє і перерозподіляє ліси між користувачами'.
Об'єктом права власності на ліси є усі ліси України, які становлять її лісовий фонд. Уся сукупність дерев, чагарників, іншої лісової рослинності, які віднесені до поняття лісу, визначаються об'єктами права державної власності, доки вони ростуть на землі. Зрубані дерева, чагарники та інші лісові ресурси не є частиною лісу, вони перетворюються на його продукцію, яка є самостійним об'єктом права власності. Якщо власником лісу є держава, то правомірно заготовлені лісові ресурси можуть належати на праві власності не лише державі, а й колективу й окремим громадянам2.
Право державної власності не поширюється також на усі види зелених насаджень, які не належать до категорії лісів і ростуть у межах населених пунктів: окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках. Відповідно до положень законодавства такі насадження можуть бути віднесені до комунальної, колективної, чи приватної форм власності. Це, зокрема, передбачається ст. 13 Закону України «Про власність»3, відповідно до якої насадження на земельній ділянці, наданій громадянину, є об'єктом його приватної власності.
'На забезпечення захисту права державної власності на ліси спрямована вся система правових норм лісового та іншого законодавства.
За загальним принципом будь-які угоди або інші дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на ліси, визначаються законодавством як недійсні. Особи, які уклали зазначені угоди, несуть кримінальну, адміністративну або іншу відповідальність відповідно до чинного законодавства. Незаконно добута деревина та інші лісові ресурси підлягають вилученню. У разі неможливості вилучення незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів стягується їх вартість.
§ 3. Право лісокористування та його види Поняття права лісокористування
Право лісокористування в юридичній літературі розглядається як один з важливих правових інститутів лісового права, котрий включає в себе сукупність правових норм, які встановлюють умови і порядок багатоцільового раціонального використання, відтворення і охорони лісів, ведення лісового господарства, права і обов'язки лісокористувачів, виходячи з інтересів суспільства в одержанні деревини, інших лісових ресурсів, використання інших корисних властивостей лісу'.
Як правовий інститут лісового права, що включає в себе сукупність правових норм, які регулюють відповідну групу лісових правовідносин, право лісокористування розглядається з об'єктивної точки зору. Право лісокористування з суб'єктивної точки зору — це сукупність повноважень особи щодо використання, охорони, захисту і відтворення лісів.
Інститут права лісокористування є похідним від права державної власності на ліси і тому включає в себе право користування лісом як повноваження держави — власника лісу, або право, надане відповідно до законодавства підприємствам, установам, організаціям та громадянам2.
Суб'єктами права лісокористування можуть бути державні, колективні, громадські підприємства, установи, організації, в тому числі релігійні, громадяни України та їх об'єднання, іноземні юридичні особи та громадяни.
У лісах здійснюються такі види користувань:
за підставами виникнення — загальне та спеціальне використання лісових ресурсів.
Право загального лісокористування здійснюють громадяни, які мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби, інші плоди, крім випадків, передбачених законодавчими актами.
При здійсненні права загального використання лісових ресурсів громадяни зобов'язані виконувати вимоги пожежної безпеки у лісах, користуватися зазначеними вище лісовими ресурсами у строки, встановлені державними лісогосподарськими органами, і у способи, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів.
Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього в користування у порядку, визначеному земельним законодавством.
В основу класифікації видів спеціального використання лісів покладено роль лісів, які використовуються як природний ресурс. Вона, зокрема, полягає у значенні лісу як джерела деревини, живиці, інших лісових ресурсів, а також у специфічних якостях лісу: лікувально-оздоровчих, рекреаційних, естетичних. Виходячи з цього, види спеціального права лісокористування за цільовим призначенням можна поділити на:
— використання деревних ресурсів лісу — заготівля деревини, заготівля живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів (пнів, луба, кори і т.ін.);
— побічні лісові користування — сінокосіння, випасання худоби, розміщення вуликів та пасік, заготівля деревних соків, заготівля і збір дикорослих плодів, горіхів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини;
— використання лісів для відтворення ресурсів тваринного походження, користування лісом для потреб мисливського господарства;
— користування лісом у науково-дослідних цілях; користування лісом у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях'.
Особливим видом права лісокористування є право ведення лісового господарства2. З цим твердженням слід погодитись, адже завданням організації лісового господарства є забезпечення правової і технічної регламентації його раціонального ведення і використання лісових ресурсів незалежно від природних та економічних умов, цільового призначення, місцерозташування, породного складу лісів, а також функцій, які вони виконують (ст. 33 Лісового кодексу України).
, За правовою формою реалізації правом лісокористування може бути наділене лише первинне лісокористування. Таким правом наділені спеціалізовані лісогосподарські підприємства, установи, організації, у яких створено спеціалізовані підрозділи. Таких суб'єктів законодавство визначає як постійних лісокористувачів (ст. 9 Лісового кодексу України). Праву лісокористування цих суб'єктів передує право постійного користування земельними ділянками лісового фонду, яке посвідчується державним актом на право постійного користування землею. Своє право лісокористування вони зобов'язані оформляти на загальних підставах (ст. 51 Лісового кодексу України). Окремі земельні ділянки лісового фонду площею до 5 га, якщо вони входять до складу угідь селянського (фермерського) господарства, надаються громадянам зі спеціальною підготовкою.
Постійні лісокористувачі не мають права передавати ділянки лісу у вторинне користування. Надання в установленому порядку ділянок для сінокосу чи випасання худоби, службових земельних наділів не можна розглядати як надання права вторинного лісокористування, оскільки мова у цьому випадку повинна йти про вторинне право землекористування, про реалізацію підприємством-землекористувачем (лісокористувачем) своєї правомочності внутрішньогосподарського управління землею'.
Відповідно до законодавства лісокористувачі, яким земельні ділянки лісового фонду для відповідних цілей можуть надаватися у тимчасове користування (короткострокове — до 3 років, довгострокове — від 3 до 25 років), за погодженням з постійними лісокори-стувачами, визначаються як тимчасові.
Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформляється договором, і зокрема договором оренди.
Право спеціального лісокористування має строковий характер (як правило, один рік). Після його закінчення необхідне повторне оформлення.
Усі види лісових користувань (крім загальних) мають договірну форму: здійснення лісових користувань допускається лише за наявності спеціального дозволу — лісорубного квитка (ордера) або лісового квитка. Вони видаються підприємствами, організаціями, установами та органами, які ведуть лісове господарство, для лісових ресурсів державного значення, районними державними адміністраціями — для лісових ресурсів місцевого значення. Право побічного лісокористування оформляється договором. Дозволи на користування лісами в науково-дослідних, рекреаційних, культурно-оздоровчих, туристичних і спортивних цілях видають місцеві ради за погодженням з постійними лісокористувачами.
Усі лісокористувачі наділяються відповідно до законодавства та умов дозволів правами і обов'язками. Вони мають право здійснювати лише ті лісові користування, які їм дозволено і використовувати лише ті ресурси, на які видано спеціальний дозвіл.
Відповідно до глави 2 Лісового кодексу України визначаються загальні права та обов'язки постійних і тимчасових лісокористувачів. Зокрема постійні лісокористувачі мають право: на ведення у встановленому порядку лісового господарства; на першочергове спеціальне використання у встановленому порядку лісових ресурсів, користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт; власності на заготовлену продукцію і доходи від її реалізації (крім доходів від реалізації продукції, одержаної під час догляду за лісом та інших лісогосподарських заходів); здійснювати у встановленому законодавством порядку будівництво доріг, лісових складів, пожежно-хімічних станцій, господарських приміщень та інших об'єктів, необхідних для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів.
Тимчасові лісокористувачі мають право: здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів, користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт відповідно до умов договору;
за погодженням з радами, які надали їм у користування земельні ділянки лісового фонду, та постійними лісокористувачами, у встановленому законодавством порядку прокладати дороги, обладнувати лісові склади, стоянки для автотранспорту, зводити господарські будівлі та споруди для зберігання і первинної обробки заготовленої сировини тощо.
У свою чергу, постійні лісокористувачі зобов 'язані: забезпечувати відтворення, охорону, захист і підвищення родючості грунтів, продуктивності лісових насаджень і посилення їх корисних властивостей, виконувати інші вимоги законодавства щодо ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів; дотримуватись науково обгрунтованих норм і порядку спеціального використання деревних та інших ресурсів лісу й користування земельними ділянками лісового фонду; вести лісове господарство, здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів та користуватися земельними ділянками лісового фонду способами, які б забезпечували збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для їх охорони, захисту, використання та відтворення; виконувати роботи, пов'язані з відведенням у натурі земельних ділянок лісового фонду для спеціального використання лісових ресурсів, культурно-оздоровчих, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт; вести первинний облік лісів; забезпечувати охорону рідкісних видів рослин і тварин, рідкісних рослинних угруповань відповідно до природоохоронного законодавства; своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів; не порушувати законні права тимчасових лісокористу-вачів.
Тимчасові лісокористувачі зобов 'язані: забезпечувати користування земельними ділянками лісового фонду відповідно до умов їх надання; вести роботу способами, які б забезпечували збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для відновлення насаджень, охорони, захисту, використання та відтворення лісів, охорони рідкісних видів флори і фауни; своєчасно вносити плату за спеціальне використання лісових ресурсів; виконувати інші вимоги, встановлені законодавством України щодо регулювання порядку використання лісових ресурсів.
Права та обов'язки лісокористувачів виникають після здійснення ними низки юридичне значущих дій: подання клопотання про надання у постійне та тимчасове користування земельних ділянок лісового фонду для відповідних цілей, до якого додаються установчі документи (статут чи положення), зареєстровані у встановленому порядку, погоджений проект відведення зазначеної земельної ділянки, інші документи. На підставі такого клопотання видається у встановленому земельним законодавством порядку державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, яка підлягає державній реєстрації, а також укладаються договори оренди землі.
Право спеціального користування постійних лісокористувачів виникає з моменту одержання дозволу (лісорубного квитка (ордера) або лісового квитка), який видається державними органами лісового господарства після затвердження лімітів використання лісових ресурсів, виділення лісосічного фонду в натурі'.
Припиняється право постійного лісокористування у разі: добровільної відмови від лісокористування та від земельної ділянки лісового фонду; закінчення строку, на який було надано право лісокористування та надана земельна ділянка; припинення діяльності підприємства, установи, організації; вилучення земель лісового фонду для інших державних та громадських потреб; нецільового використання лісових ресурсів; порушення вимог, передбачених у лісорубному квитку (ордері) чи лісовому квитку, або порушення вимог лісового законодавства; систематичного невнесення земельного податку, плати за використання лісових ресурсів у строки, встановлені законодавством, а також орендної плати в строки, визначені договором, тощо. При цьому скасовується дозвіл на спеціальне використання лісових ресурсів органами лісового господарства, анулюється лісорубний квиток (ордер) чи лісовий квиток та приймається рішення ради про вилучення земельної ділянки з користування.
Підстави для припинення права тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду визначені ст. 22 Лісового кодексу України.
Підстави припинення права спеціального лісокористування в літературі класифікуються на безумовні та умовні, правомірні та неправомірні2.
Спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт є платними. Плата проводиться за встановленими Кабінетом Міністрів України таксами на деревину лісових порід, що відпускаються на пні, і на живицю', або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсній основі (ст. 89 Лісового кодексу України).
Розмір плати за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду встановлюється виходячи з лімітів їх використання на лісову продукцію та послуги з урахуванням якості і доступності2. У разі умов реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах плата за них встановлюється не нижче від діючих такс. Розмір орендної плати визначається за угодою сторін у договорі оренди, але не нижче встановлених такс на лісові ресурси. Ради в межах своєї компетенції можуть встановлювати пільги щодо сплати платежів, передбачених лісовим законодавством.
Платежі за спеціальне використання лісових ресурсів державного значення в розмірі 80 відсотків зараховуються до державного бюджету, 20 відсотків — відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів областей. Плата за використання лісових ресурсів місцевого значення та за користування земельними ділянками лісового фонду зараховується до місцевих бюджетів.
Розкриємо особливості окремих видів права лісокористування.
Заготівля деревини є основним лісовим користуванням в частині задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах. Порядок заготівлі деревини регулюється ст.ст. 52—60 Лісового кодексу України, Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 13783.
Правила відпуску деревини на пні в лісах України — це система норм щодо встановлення лімітів, їх розподілу та видачі дозволів на заготівлю деревини, живиці та інших продуктів лісу, строків і порядку їх заготівлі та вивезення.
Заготівля деревини у порядку спеціального використання здійснюється під час рубок головного користування, що проводяться в стиглих деревостанах.
Правила рубок головного користування в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 559', визначаються як система норм і вимог щодо здійснення рубок, в основу яких покладено дотримання принципів безперервного, невиснажливого і раціонального використання лісових ресурсів, збереження умов відтворення високопродуктивних стійких насаджень, їх екологічних та інших корисних властивостей.
У свою чергу, рубки головного користування залежно від особливостей лісів можуть бути вибіркові (вирубується частина дерев перестійного і стиглого віку, при цьому способі рубки ділянка залишається вкритою лісовою рослинністю), поступові (рубки, під час яких передбачається вирубка деревостану за кілька прийомів), суцільні (рубки, під час яких весь деревостан вирубується повністю, за винятком насінників життєздатного підросту і молодняка, цінних і рідкісних видів дерев та чагарників, що підлягають збереженню). Рубки головного користування у виняткових випадках можуть проводитись у достигаючих деревостанах лісів другої групи з дозволу центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, погодженого з центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.
Крім рубок головного користування, законодавство виділяє рубки, пов'язані з веденням лісового господарства (рубки освітлення, прочищення, проріджування, прохідні рубки), а також інші рубки (вибіркові санітарні рубки, суцільні санітарні рубки, лісовідновні рубки в деревостанах, що втрачають захисні, водоохоронні та інші природні властивості; прокладання квартальних просік, догляд за підростом та за узліссям тощо)2.
Застосування тих чи інших видів і способів рубок визначається правовим режимом лісів першої та другої групи і повинно бути спрямоване на поліпшення породного складу і продуктивності лісів, відновлення господарсько-цінних деревних порід.
В особливо захисних ділянках лісу може бути повністю або частково заборонено застосування окремих видів і способів рубок.
Необхідна кількість заготівельної деревини визначається розрахунковою лісосікою — науково обгрунтованою оптимальною щорічною нормою рубки достиглих деревостанів, яка обчислюється на тривалий період для кожного підприємства, що веде лісове господарство, роздільно по групах лісів, господарствах у кожній області, регіоні.
Заготівля деревини у розмірах, що перевищують розрахункову лісосіку, як правило, забороняється, крім випадків великої необхідності і лише з дозволу уряду. Заготівля деревини здійснюється за щорічними планами, які складаються з урахуванням перспективного плану шляхом розподілу між лісозаготівельниками річного лісосічного фонду держави (необхідний обсяг заготівлі деревини по кожному лісозаготівельному підприємству на рік).
Суб'єктами права заготівлі деревини є заготівельні підприємства, установи, організації, на які покладається комплекс зобов'язань, передбачених ст.ст. 18—19 Лісового кодексу України та п. 5 Правил відпуску деревини на пні в лісах України: раціонально використовувати деревину (не залишати недорубів, заготовленої деревини на місцях рубок, не допускати її втрат і т.ін.), забезпечувати охорону лісів (додержуватися вимог пожежної безпеки, не засмічувати ліси, зберігати підрост і молодняк і т. ін.), не допускати негативного впливу лісозаготівель на інші природні об'єкти (лісові грунти, водоймища), а також не завдавати шкоди різним спорудам у лісах.
Плата за заготівлю деревини на пні справляється за встановленими постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 44 таксами на деревину лісових порід, що відпускаються на пні, або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах.
'Важливим видом лісокористування є заготівля живиці (смоли хвойних дерев), яка використовується для одержання медичних препаратів, а також у технічних цілях. Живицю одержують шляхом підсочки, тобто надрізу на корі стиглих та пристигаючих хвойних насаджень: сосни — не раніше ніж за 10 років, ялини — за 3 роки, модрини — за 5 років до призначення їх до суцільної рубки. Відповідно до ст. 61 Лісового кодексу України, Правил заготівлі живиці в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1996 р. № 185', заготівля живиці здійснюється, в основному, постійними та тимчасовими лісокори-стувачами — підприємствами лісозаготівельної промисловості на підставі спеціального дозволу — лісорубного квитка, який видається на весь термін експлуатації ділянки, призначеної для підсочки.
Заготівля живиці здійснюється на відведених і переданих для підсочки насадженнях згідно з планом відводу насаджень для підсочки в натурі, рішенням обласної державної адміністрації про розподіл ліміту заготівлі живиці. Відведення насаджень і оформлення їх в натурі проводиться згідно з Правилами відпуску деревини на пні. Загальна площа насаджень, що передається для підсочки, не повинна перевищувати 10 розрахунко вих лісосік. До закінчення строків підсочки у хвойних деревос-танах, призначених для заготівлі живиці, рубки головного користування забороняються. Вирубування цих деревостанів до їх підсочки, а також дострокове вилучення їх з підсочки може допускатися, як правило, з дозволу Держкомлісгоспу України. Так, дострокове вилучення дерев із підсочки можливе при різкому погіршенні санітарного стану або пошкодженні дерев під час пожежі.
Плата за заготівлю живиці визначається у межах такс на живицю, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 44.
Заготівля другорядних лісових матеріалів — пнів, лубу, кори, деревної зелені — здійснюється з метою їх промислової переробки, розвитку лісових промислів і задоволення потреб населення. Відповідно до вимог ст. 62 Лісового кодексу України заготівля другорядних лісових матеріалів повинна здійснюватись без заподіяння шкоди лісу.
Згідно з Порядком заготівлі другорядних лісових матеріалів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1996 р. № 449', заготівля другорядних лісових матеріалів для потреб виробничої та комерційної діяльності належить до спеціального використання, проводиться за плату на підставі спеціального дозволу — лісового квитка і тільки у межах відведених земельних ділянок лісового фонду. Так, деревні пні заготовляються для одержання осмолу (сировини для смолоскипидарного виробництва) та дров; луб заготовляється шляхом знімання кори з дерев, призначених для рубки у поточному році; кора деревних порід заготовляється з метою одержання лікарської та технічної сировини (кори дуба, крушини, калини, ялини тощо), а також сировини для виробництва дьогтю; до деревної зелені належать дрібні пагони та гілки з дерев, підліску, підростку та цілі дерева, що заготовляються для приготування корму тваринам, а також для технічних, ритуальних та інших потреб.
Терміни проведення заготівельних робіт визначаються постійними лісокористувачами і зазначаються у лісовому квитку. Як правило, пні заготовляються протягом року, луб — лише в період інтенсивного руху соків (квітень — травень), кора — у весняний період із дерев і чагарників, призначених для рубки в поточному році.
Після завершення робіт територія, де заготовлялися пні, повинна бути приведена до стану, придатного для лісогосподарського використання. Забороняється заготівля пнів у п'ятидесятиметровій смузі постійних водотоків. Заготівля деревної зелені провадиться ., на спеціально визначених ділянках або суміщається з проведенням інших видів рубок. Із дерев, що ростуть, зелень заготовляють тільки під час обрізування гілок при формуванні крони.
Серед видів права лісокористування особливе місце займають побічні лісові користування (ст.ст. 64—67 Лісового кодексу України).
Відповідно до Порядку здійснення побічних лісових користувань в лісах України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1996 р. № 449, побічні лісові користування можна поділити на дві групи. До першої віднесено побічні лісові користування, об'єктом яких є ліс — заготівля (збирання) дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин;
заготівля деревних соків; збирання лісової підстилки. До другої — не тільки ліс, але й землі лісового фонду, не покриті лісом, — розміщення пасік, заготівля сіна і випасання худоби, заготівля очерету.
Збір громадянами у лісах дикорослих трав'янистих рослин, квітів, грибів, ягід, горіхів, інших плодів для власного споживання належить до загального використання лісових ресурсів і провадиться безкоштовно.
Здійснення побічних лісових користувань (включаючи спеціально створені для цього насадження) для потреб виробничої та комерційної діяльності належать до спеціального використання, провадяться за плату на підставі спеціального дозволу — лісового квитка і тільки у межах відведених земельних ділянок лісового фонду. Збір рослин (їх частин) і грибів, занесених до Червоної книги України, забороняється.
Побічні лісові користування мають тимчасовий характер. Так, заготівля рослинної сировини на одній і тій же території проводиться періодично, зокрема: суцвіть, плодів, інших надземних органів однорічних рослин — один раз на два роки; надземних частин багаторічних рослин (стебла, листя, бруньки) — один раз на п'ять років; підземних частин всіх рослин (коріння, кореневища, бульби, цибулини) — один раз на десять років. При заготівлі деревних соків сезон підсочки починається з настанням вегетаційного періоду.
Період розміщення вуликів і пасік визначається залежно від календарних термінів цвітіння медоносів. Термін сінокосіння та випасання худоби зазначається у лісовому квитку. Збирання лісової підстилки допускається в окремих випадках у лісах другої групи, причому на одній і тій же площі не частіше, ніж один раз протягом 5 років. Терміни збирання підстилки та заготівлі очерету також зазначаються у лісовому квитку. Здійснення побічних лісових користувань повинно провадитись без заподіяння шкоди лісу. Так, забороняється: заготівля соків шляхом зарубів і запилів на деревах; розміщення пасік у місцях масового відпочинку людей;
випасання худоби в державних захисних і полезахисних смугах, протиерозійних лісах, особливо цінних лісових масивах, на площах лісових культур природних молодняків, у насадженнях з на явністю життєздатного підросту до досягнення ними висоти, коли вершини не пошкоджуються тваринами, на зрубах та інших не вкритих лісовою рослинністю землях, призначених для природного відновлення лісу тощо; збирання лісової підстилки на лісових ділянках, розташованих у бідних лісорослинних умовах, на ділянках, де грунти піддаються ерозії, та в місцях масового розмноження грибів.
Заготівля сіна і випас худоби як види побічних лісових користувань мають свої особливості. При здійсненні сінокосу і випасу худоби на вкритих лісом землях має місце право лісокористування і право користування земельною ділянкою лісового фонду, яке підпорядковане праву лісокористування'. Це стосується і заготівлі очерету, яка провадиться на земельних ділянках лісового фонду з урахуванням збереження сприятливих умов для життя диких тварин і птахів, інших вимог охорони навколишнього природного середовища.
Постійні лісокористувачі під час здійснення побічних лісових користувань зобов'язані забезпечувати невиснажливість ресурсів харчових, лікарських і технічних рослин з урахуванням збереження цілісності екосистем: здійснювати агрохімічні заходи сприяння природному утворенню рослин та підвищенню їх продуктивності;
підтримувати лісові ділянки, де здійснюються побічні лісові користування у належному санітарному стані; забезпечувати охорону насаджень від хижацького використання і знищення; обмежувати чи припиняти постійні лісові користування у разі погіршення санітарного стану насаджень тощо.
Лісокористувачі зобов'язані додержуватись також вимог, згідно з якими добування соків на придатних для підсочки деревах здійснюється у спеціально вирощених для цієї мети насадженнях або у лісі, ділянки якого виділяються за 10 років до рубки головного користування чи інших видів роботи (у разі призначення насадження до рубки), або з пнів дерев, зрубаних напередодні соковиділення. Для добування соку на деревах свердлять на висоті 30—50 см від поверхні землі канали відповідного діаметру та відповідної глибини. На деревах діаметром 20—24 см робиться один канал, діаметром 28—32 см — два, діаметром 36 см і більше — три канали, після закінчення сезону канали замазують садовим вапном, віконною замазкою, живичною пастою або глиною з вапном. У разі погіршення санітарного стану насаджень заготівля соку припиняється достроково на підставі висновку лісопатолога.
Для розміщення вуликів і пасік виділяються земельні ділянки лісового фонду переважно на узліссях, галявинах та інших не вкритих лісовою рослинністю землях. На них дозволяється спорудження тимчасових (не капітальних) будівель без права вирубування дерев і чагарників, розчищення та розорювання земельних ділянок лісового фонду.
Сінокос дозволяється на незалісених зрубах, галявинах та інших укритих лісовою рослинністю землях, на яких не очікується природне лісовідновлення. В окремих випадках для заготівлі сіна можуть використовуватись міжряддя лісових культур, плантацій, зріджені лісонасадження. У разі наявності у травостої видів рослин, занесених до Червоної книги України, термін заготівлі сіна визначається за погодженням з органами охорони навколишнього природного середовища.
Випас худоби, за винятком кіз, дозволяється на вкритих і не вкритих лісовою рослинністю землях лісового фонду, якщо це не завдає їм шкоди. А випас худоби на територіях об'єктів природно-заповідного фонду може здійснюватися лише за умови, що воно не суперечить їх цільовому призначенню.
За рішенням місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у межах їх компетенції можуть передбачатися також обмеження випасу худоби в лісах. Власники худоби зобов'язані за вказівкою постійних лісокористувачів зводити огорожі навколо прогонів для худоби та пасовищ, розташованих поблизу лісових культур, розсадників та інших ділянок лісу.
За даними Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні за 1993 р., до 1986 р. в Україні щорічно заготовлялось близько 20 тис. тонн дикорослих плодів та ягід, понад 5 тис. тонн лікарської сировини. Унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС доступні харчові ресурси лісу різко скоротилися. У поліській зоні України з господарського освоєння відійшло більше 1,5 млн га лісів. Це призвело до значного зменшення середньорічних обсягів заготівель екологічно чистої продукції.
Водночас продовжується нищівне збирання рослин у районах, прилеглих до великих міст, у тому числі видів рослин, занесених до Червоної книги.
Велике значення лісу полягає у його можливості виділяти фітонциди — біологічно активні речовини, які здатні вбивати та припиняти ріст і розвиток мікроорганізмів, що призводять до зниження кількості мікрофлори у повітрі. Ця його можливість безперечно є метою використання лісових ресурсів у санітарно-гігієнічних. рекреаційних, оздоровчих та інших цілях. З метою вивчення закономірностей розвитку лісових екосистем здійснюється право науково-дослідного лісокористування.
Правове регулювання використання лісових ресурсів у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях та проведення науково-дослідних робіт забезпечується вимогами ст.ст. 74-76 Лісового кодексу України.
Право користування лісом у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях оформляється відповідно до норм як лісового, так і земельного законодавства, що виражається у двох правових формах його реалізації — регламентацією порядку розміщення в лісах і на землях лісового фонду туристських таборів, баз відпочинку тощо, а також через здійснення загального використання лісових ресурсів.
Об'єкт права користування лісом у цих цілях — лісова ділянка. Суб'єкти — підприємства, установи, організації, які залучаються відповідними радами та постійними лісокористувачами для організації зон відпочинку в лісах, а також громадяни.
Відповідно до вимог лісового законодавства місцеві ради, державні адміністрації усіх рівнів разом з органами лісового господарства залучають зазначених суб'єктів цього виду права лісокористування до проведення заходів з благоустрою лісових ділянок і культурно-побутового обслуговування населення з урахуванням необхідності збереження лісового середовища і природних ландшафтів і додержанням правил архітектурного планування приміських зон та санітарних вимог.
Як правило, для організації відпочинку населення використовуються ліси населених пунктів, ліси зелених зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, лісопарки та інші ліси, що виконують переважно гігієнічно-санітарні та оздоровчі функції (п.п. 26—29 Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 557'.
Основними способами охорони лісових ресурсів у процесі їх використання в культурно-оздоровчих, рекреаційних, туристичних та спортивних цілях є проведення цілої низки різних лісогосподарських заходів: проведення біохімічних, меліоративних, планувальних заходів; рекреаційних заходів з благоустрою земель (обладнання вогнищ, місць збору сміття, лісових меблів і т.ін.); проведення рубок догляду, санітарних і ландшафтних рубок, насадження молодих дерев та ін.
Використання лісів у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних та туристичних цілях громадянами на засадах права загального лісокористування здійснюється безкоштовно. Використання лісів для зазначених цілей юридичними особами здійснюється за плату в межах умов договорів з лісогосподарськими підприємствами на використання лісових ресурсів.
Головною метою права лісокористування для науково-дослідних робіт є виявлення, вивчення, збереження і використання генетичного фонду рослин у лісах нашої держави. Загальновизнаним є факт необхідності широкого застосування у практиці лісорозведення досягнень генетики і селекції деревних порід, особливо у період забруднення значної території України радіоактивними та іншими шкідливими речовинами, в тому числі лісових масивів.
Особливістю регулювання цього виду права лісокористування, зважаючи на принцип багатоцільового використання лісів, є його пріоритетність відносно інших видів права користування лісом. Для проведення науково-дослідних робіт у лісах підприємствам, установам і організаціям можуть надаватися спеціальні ділянки, на яких можуть бути обмежені або повністю заборонені лісові користування інших лісокористувачів, у тому числі громадян, якщо це не сумісно з цілями проведення науково-дослідних робіт. Рішення про обмеження чи заборону таких видів права користування приймають місцеві ради за погодженням з постійними лісокористувачами.
Ліси, що надаються у межах земель лісового фонду для цієї мети, належать до категорії закріплених лісів. Об'єктом цього виду права лісокористування є лісова площа з насадженнями, які мають еталонні, елітні, унікальні та інші властивості.
Суб'єктами права користування лісом у зазначених цілях є лісогосподарські науково-дослідні установи і організації, заповідники, лісові насіннєво-виробничі станції, спеціалізовані насіннєві лісгоспи, селекційно-розсадникові комплекси та ін.
Право лісокористування для цієї мети здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, що надаються у тимчасове користування місцевими радами за погодженням з органами лісового господарства.
Збереження генофонду видів деревних рослин здійснюється двома основними методами: виявленням, вивченням і використанням об'єктів лісу зазначених властивостей, а також їх культивацією'.
§ 4. Особливості управління в галузі використання, відтворення та охорони лісів
Управління в галузі використання, відтворення та охорони лісів — це визначена лісовим законодавством виконавчо-розпорядча діяльність органів держави, самоврядних та громадських інститутів у цій галузі. В цьому управлінні слід розмежовувати управління з боку держави та внутрішньогосподарське управління з боку лісокористувачів.
У Лісовому кодексі України від 21 січня 1994 р. знайшли своє закріплення ряд управлінських повноважень рад усіх рівнів (ст.ст. 11—16). Так, відповідно до ст. 11 Лісового кодексу України до відання Верховної Ради України у галузі управління використанням, відтворенням та охороною лісів належить: розпорядження лісовим фондом; визначення повноважень діяльності рад і органів державної виконавчої влади щодо організації охорони, захисту, ви користання та відтворення лісів, вирішення інших питань у галузі регулювання лісових відносин.
Державне управління є формою здійснення функцій, які випливають зі змісту права власності держави на ліси. Воно поділяється на загальне та спеціальне.
Відповідно до ст.ст. 23, 24 Лісового кодексу України загальне державне управління в галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, інші органи відповідно до законодавства. Надвідомче державне управління здійснює Міністерство екології та природних ресурсів України і його органи на місцях.
Компетенція Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим у цій галузі визначається ст.ст. 29, ЗО Лісового кодексу України. Компетенція Міністерства екології та природних ресурсів України визначається відповідно до ст. 31 Лісового кодексу України та Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 29 травня 2000 р.
Спеціально уповноваженим органом лісового господарства є Державний комітет лісового господарства України та його органи на місцях. Компетенція Державного комітету лісового господарства України визначається ст. 32 Лісового кодексу України та Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 969'.
У межах своїх повноважень управління у цій галузі здійснюють також громадяни та їх об'єднання, громадські комітети, органи самоврядування. Основними функціями управління у галузі використання, відтворення, захисту та охорони лісів є: ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру; планування використання лісів; лісовпорядкування; розподіл і перерозподіл лісів; організація відтворення лісів і лісорозведення;
державний контроль за станом, використанням, відтворенням, охороною і захистом лісів; вирішення спорів щодо лісокористування.
Розкриємо особливості деяких із цих функцій.
Розподіл та перерозподіл лісів. Ця функція галузі розпорядження лісовим фондом і являє собою сукупність розпорядчих дій відповідних державних органів.
Розпорядження лісами — це складний процес. Одні розпорядчі дії тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення права користування земельними ділянками лісового фонду, інші — є необхідною умовою для виникнення права лісокористування2.
Основними видами розпорядчих дій стосовно лісів є:
Надання земельних ділянок лісового фонду у постійне та тимчасове користування для спеціального використання лісових ресурсів, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт. Ці дії у межах компетенції, визначеної законодавством, здійснюють Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районі, міські, селищні, сільські ради шляхом закріплення за постійними та тимчасовими лісокористувачами земельних ділянок лісового фонду відповідно до мети використання із видачею державного акта на право постійного користування землею, а також оформленням договору на право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду, в тому числі договору оренди. Надання земельних ділянок лісового фонду в користування здійснюється у порядку, визначеному земельним законодавством.
Видача дозволу на спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється відповідно до Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і Положення про порядок установлення лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459, зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 1994 р. № 268. Дозволом на спеціальне використання лісових ресурсів відповідно до ст. 51 Лісового кодексу України є лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток. Видаються спеціальні дозволи у межах лімітів використання лісових ресурсів центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства та його органами на місцях на підставі клопотання (заявки) лісокористувачів, яке підлягає погодженню з центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та його органами на місцях, місцевими радами, постійними лісокористувачами. Строк дії дозволу визначається органом, який його видає.
Перерозподіл земельних ділянок лісового фонду та лісових ресурсів (передача їх від одного лісокористувача іншому).
Вилучення земельних ділянок лісового фонду з користування та вилучення лісових ресурсів з користування. Ці дії у межах своїх повноважень здійснюють ради усіх рівнів щодо земельних ділянок лісового фонду, які можуть вилучатися у лісокористувачів для державних або громадських потреб; у разі припинення права користування цими ділянками під час ліквідації підприємств, установ, організацій; у разі здійснення таких користувань з порушеннями вимог лісового законодавства. Вилучення лісових ресурсів з користування здійснюється органами, які видали спеціальний дозвіл на таке користування у випадках закінчення строку користування, добровільної відмови від лісокористування, порушення вимог щодо використання лісових ресурсів. У разі незгоди з винесенням рішень щодо припинення права користування земельними ділянками лісо вого фонду та припинення права лісокористування спори вирішуються у судовому порядку.
Ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру
Відповідно до ст. 96 Лісового кодексу України з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, раціонального використання лісового фонду, відтворення лісів, здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді ведуться державний облік лісів і державний лісовий кадастр (далі — державний лісовий кадастр). Згідно з Порядком ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 1995 р. № 767', Інструкцією про порядок ведення державного лісового кадастру і первинного обліку лісів, затвердженої наказом Мінлісгоспу від 15 листопада 1995 р. № 1342, державний лісовий кадастр включає систему відомостей про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, поділ лісів за групами та віднесення їх до категорії захищеності, інші дані, що характеризують кількісний, якісний стан та економічну оцінку лісового фонду. Ведеться державний лісовий кадастр державними органами лісового господарства за єдиною для усіх лісів системою за рахунок державного бюджету.
Документація державного лісового кадастру ведеться на основі даних державного земельного кадастру, матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів та використання таких документів: рішень про надання в користування земель лісового фонду або їх вилучення; зміну категорій захищеності і груп лісів; актів огляду місць рубок; актів технічного приймання лісових культур; актів переведення не вкритих лісовою рослинністю земель у вкриті лісовою рослинністю землі; актів натурного обстеження у разі зміни категорії земель у результаті господарської діяльності, стихійних явищ та інших факторів.
Документація державного лісового кадастру країни поновлюється один раз на п'ять років підприємствами, установами, організаціями і громадянами, що мають у постійному користуванні землі лісового фонду, і подається державному лісогосподарському підприємству, в зоні якого розташовані землі лісового фонду.
Державні органи лісового господарства відповідного регіону перевіряють повноту і достовірність державної облікової інформації, формують зведені дані державного лісового кадастру і передають до центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, який узагальнює дані в цілому по країні. Зведена документація державного лісового кадастру підготовляється центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства і подається до Кабінету Міністрів України та Мінекономіки.
Центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства систематизує та зберігає документацію державного лісового кадастру, готує та видає інформаційні матеріали про лісовий фонд, а також здійснює державний контроль за додержанням встановленого порядку ведення документації державного лісового кадастру.
Лісовпорядкування
Лісовпорядкування — це територіальна просторова організація лісів для їх раціонального використання і охорони.
Відповідно до ст. 93 Лісового кодексу України лісовпорядкування — це система державних заходів, спрямованих на забезпечення ефективної охорони і захисту, раціональне використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства. Лісовпорядкування включає в себе такі лісовпорядні дії: визначення меж і внутрішньогосподарську організацію території лісогосподарських підприємств державних органів лісового господарства, території інших постійних лісокористувачів; виконання топографо-геодезичних робіт і спеціального картографування лісів; виявлення деревостанів, їх стану, якісних і кількісних характеристик лісових ресурсів; виявлення деревостанів, що потребують рубок; проведення пов'язаних з веденням лісового господарства заходів з відновлення лісів і лісорозведення, меліорації, охорони та захисту лісів тощо, а також визначення порядку і способів проведення цих робіт; обгрунтування поділу лісів на групи і віднесення їх до категорій захищеності; обчислення розрахункової лісосіки, обсягів рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, та обсягів використання інших видів лісових ресурсів; визначення обсягів робіт з відновлення лісів і лісорозведення, охорони лісів від пожеж, захисту від шкідників і хвороб, а також інших лісогосподарських робіт;
лісобіологічні та інші обстеження і дослідження; авторський нагляд за здійсненням розроблених під час лісовпорядкування заходів, а також інші лісовпорядні дії.
За матеріалами лісовпорядкування для підприємств, організацій та установ, що ведуть лісове господарство, складаються і затверджуються державними органами відповідні проекти, які є основою для ведення лісового господарства і здійснення лісокористування.
Лісовпорядкування проводиться на всій території України державними лісовпорядними службами за кошти державного бюджету і за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням з центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.
Контроль за використанням, відтворенням, захистом та охороною лісів
Контроль за використанням, відтворенням, захистом та охороною лісів полягає у забезпеченні додержання всіма державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами встановленого порядку користування лісами, правил ведення лісового господарства, відтворення лісів, їх обліку та охорони, а також інших правил і норм, передбачених лісовим законодавством.
За суб'єктним складом контроль за використанням, відтворенням, захистом та охороною лісів поділяють на державний, громадський та виробничий.
У свою чергу, державний контроль у цій галузі є загальним і спеціальним.
Загальний державний контроль за використанням, відтворенням, захистом та охороною лісів у межах повноважень, визначених лісовим та іншим законодавством, здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, інші місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого та регіонального самоврядування.
Зокрема, Кабінет Міністрів України визначає порядок діяльності органів державної влади щодо організації охорони, захисту, використання та відтворення лісів; затверджує такси для обчислення розміру стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству порушенням лісового законодавства; приймає рішення про обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ і організацій в разі порушення ними лісового законодавства;
вирішує інші питання у галузі контролю за використанням, відтворенням, захистом та охороною лісів.
Важлива роль у здійсненні контролю у цій галузі належить державним органам надвідомчого комплексного управління — Міністерству екології та природних ресурсів України і його органам на місцях. Контрольні функції в галузі використання, відтворення, захисту та охорони лісів здійснює створена в системі центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Державна екологічна інспекція, Положення про яку затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 244.
Спеціальний контроль у галузі ведення лісового господарства в усіх лісах здійснює Державний комітет лісового господарства України та його органи на місцях.
Громадський контроль за використанням, відтворенням, захистом та охороною лісів здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища. Повноваження громадських інспекторів визначаються Положенням про громадських інспекторів
з охорони навколишнього природного середовища, затвердженим наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 5 липня 1999 р. № 150.
Виробничий контроль у галузі використання, відтворення, захисту та охорони лісів у межах своїх повноважень здійснюють постійні та тимчасові лісокористувачі.
У межах контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється моніторинг лісів, який є складовою частиною моніторингу довкілля і являє собою збір, обробку, збереження та аналіз інформації про стан лісів, прогнозування його змін та розробку науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень у цій галузі. Відповідно до ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та Положення про державну систему моніторингу довкілля, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р. № 391, моніторинг лісів здійснюють центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища — за забрудненням лісів промисловими і побутовими відходами, центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства — за станом лісів, грунтів у лісах, мисливської фауни, лісової рослинності, інші спостереження.
Організація відновлення лісів і лісорозведення
Лїси мають властивість відтворення. Правовими формами відтворення лісів є відновлення лісів та лісорозведення. Згідно зі ст.ст. 81, 82 Лісового кодексу України та відповідно до Правил відновлення лісів і лісорозведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 1996 р. № 97', на землях, що були вкриті лісовою рослинністю (зруби, згарища тощо), проводиться відновлення лісів, а на землях, не вкритих лісовою рослинністю, насамперед, непридатних для використання в сільському господарстві, низькопродуктивних (яри, ерозовані балки, крутосхили, піски, пустища тощо), — лісорозведення. Проводяться ці заходи постійними лісокористувачами за розробленими державними органами лісового господарства спеціальними програмами і проектами, які передбачають застосування найбільш доцільних способів відновлення для створення в найкоротші терміни високопродуктивних лісів з господарсько-цінних деревних і чагарникових порід, а також створення лісових насаджень з високими продуктивними і захисними властивостями шляхом залісення непридатних для сільськогосподарського виробництва земель, закладення лісосмуг, алей та інших насаджень, що виконують захисні функції (на межах полів сівозмін, уздовж річок, каналів, водоймищ, залізниць, автомобільних доріг тощо).
У свою чергу, відновлення лісів здійснюється природним, штучним і комбінованим способом. На ділянках, де є відповідні умови, перевага віддається природному відновленню лісу, що дає можливість створити високопродуктивні й біологічно стійкі деревостани протягом короткого терміну з мінімальними затратами.
Основні заходи щодо сприяння природному відновленню лісів визначаються Правилами рубок головного користування в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 559.
На зрубах, згарищах, болотах та колишніх лісогосподарських угіддях у зоні радіоактивного забруднення з рівнем радіації, небезпечним для проведення комплексу робіт, пов'язаних із створенням лісових культур, проводяться заходи щодо сприяння природному зарощуванню шляхом механічної обробки грунту та висівання насіння деревних порід. Ефективність цих заходів оцінюється на п'ятий рік після їх проведення.
Штучне відновлення лісів здійснюється шляхом створення лісових культур (залісення) на зрубах, згарищах тощо, де природне поновлення головної породи неможливе або відбувається незадовільно. Лісові культури поновлюються насадженням сіянців, саджанців, дичок, живців або висіванням насіння деревних порід і
чагарників.
Лісорозведення проводиться на землях, переданих у порядку, визначеному земельним законодавством для цих цілей. Землі, призначені для лісорозведення, переводяться до складу земель лісового фонду.
Роботи, пов'язані з відновленням лісів і лісорозведенням, підлягають обліку та оцінці якості. Облік і визначення якості робіт, пов'язаних з відновленням лісів і захисним лісорозведенням, проводяться постійними лісокористувачами на основі матеріалів технічного проектування, технічного приймання робіт, інвентаризації лісових культур, захисних насаджень, природного поновлення. Переведення площ лісових культур і природного поновлення до вкритих лісовою рослинністю земель та передача в експлуатацію створених захисних насаджень здійснюється згідно з галузевими
стандартами.
За дотриманням Правил відновлення лісів і лісорозведення здійснюється державний контроль Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства, центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та їх органами на місцях, іншими державними органами, місцевими органами державної виконавчої влади і самоврядування.
Відповідно до ст.ст. 83, 84 Лісового кодексу України проводяться також заходи із забезпечення підвищення продуктивності лісів та поліпшення їх якісного складу.
Вирішення спорів у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів
Відповідно до ст. 97 Лісового кодексу України спори у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів розглядаються місцевими радами, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством.
Ця функція не притаманна управлінським чи законодавчим органам. Вона, з урахуванням конституційного розподілу влади у державі, повинна виконуватися виключно судовими органами.
Водночас законодавство покладає на центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства та їх органи на місцях право подавати позови про стягнення коштів та покриття шкоди, заподіяної державі через порушення лісового господарства. При цьому вони, а також постійні лісокористувачі, якщо останні виступають позивачами у цих справах, звільняються від сплати державного мита.
Центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства, їх органи на місцях, інші органи, визначені законодавством, вправі й самі вирішувати спори у цій галузі між підвідомчими їм підприємствами, установами, організаціями, які вчинили лісопорушення.
Спори у зазначеній галузі вирішуються відповідно до таких документів, як лісорубний квиток чи ордер, оскільки вони є єдиною підставою виникнення права лісокористування.
§ 5. Правова охорона і захист лісів
Уся система лісового законодавства спрямована на забезпечення охорони та захисту лісів України, що передбачає здійснення постійними лісокористувачами, центральними та місцевими органами державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від знищення, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб, а також на раціональне їх використання (ст. 85 Лісового кбдексу України).
Так, з метою охорони лісів від пожеж лісокористувачами щорічно розробляються і здійснюються заходи протипожежної профілактики. Населення, підприємства, установи, організації, їх протипожежна техніка і транспортні засоби залучаються до гасіння лісових пожеж. Особи, які залучені до гасіння лісових пожеж, забезпечуються харчуванням та медичним обслуговуванням тощо.
З метою забезпечення охорони і захисту лісів у структурі спеціально уповноважених державних органів лісового господарст ва та постійних лісокористувачів створюються служби лісової охорони (ст. 87 Лісового кодексу України), які уповноважені запобігати порушенням правил охорони і захисту лісів, установленого порядку використання лісових ресурсів тощо; давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення порушень лісового законодавства; доставляти осіб, що його порушують, до органів внутрішніх справ, місцевих органів влади; вилучати в них незаконно добуту продукцію лісових користувань, інструменти, обладнання, транспортні та інші засоби, що були знаряддям правопорушення, а також відповідні документи; здійснювати інші дії (ст. 88 Лісового кодексу України).
Працівники державної лісової охорони підлягають обов'язковому державному страхуванню у порядку та умовах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р. № 589'.
Раціональне використання та відтворення лісів, їх охорона та захист лісокористувачами при додержанні ними вимог у цій сфері підлягають економічному стимулюванню, що базується на принципах, визначених ст. 92 Лісового кодексу України.
У лісовому законодавстві практично немає норм, спрямованих на охорону та захист лісової та іншої рослинності, види якої занесені до Червоної книги України. Тому при розгляді зазначених проблем доцільно керуватися Законом України від 9 квітня 1999 р. «Про рослинний світ»2, Положенням про Червону книгу України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.3, а також Положенням про Зелену книгу України, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.
З метою збалансованого лісокористування, запобігання проявам згубних наслідків природних явиш тощо прийнято Закон України від 10 лютого 2000 р. «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського району»4.
§ 6. Відповідальність за порушення лісового законодавства
На забезпечення охорони і захисту лісів, раціональне їх використання і відтворення спрямоване також закріплення ст. 98 Лісового кодексу України переліку порушень лісового законодавства, за вчинення яких винні особи можуть бути притягнені до дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової або кримінальної відповідальності.
Під лісовим правопорушенням слід розуміти протиправну дію або бездіяльність (умисну чи необережну), яка завдає шкоди лісам або земельним ділянкам лісового фонду і передбачає юридичну відповідальність винної у цьому особи.
Особи, які вчинили лісове порушення, крім притягнення їх до різних видів відповідальності, зобов'язані повернути самовільно зайняті ділянки лісового фонду за їх належністю без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення таких земельних ділянок у придатний для ведення лісового господарства стан здійснюється винними особами, які самовільно зайняли ці ділянки, або за їх рахунок.
Місцеві ради, державні органи охорони навколишнього природного середовища, лісового господарства та інші уповноважені державні органи України в межах своїх повноважень у порядку, визначеному законодавством, вправі приймати рішення про припинення робіт, які порушують вимоги щодо безпеки природного стану лісів та їх відтворення.
Застосування до винних осіб за порушення лісового законодавства України різних Видів відповідальності має певні особливості.
Цивільно-правова відповідальність
Підприємства, установи, організації і громадяни зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.
Необхідно сказати, що особливістю цивільно-правової відповідальності за порушення лісового законодавства є те, що вона визначається спеціальними нормативними актами лісового законодавства, має своїм об'єктом охорони не товарно-матеріальні цінності, вартість яких обчислюється у відповідних сумах, а компонент природного середовища, зокрема лісові ресурси, які не мають вартості, і здійснюється шляхом стягнення шкоди за затвердженими таксами.
Такса є умовною одиницею обчислення шкоди і складається з двох частин: перша її частина відображає у грошовій формі ту частку витрат, які вкладені державою на охорону і відтворення цього природного об'єкта, друга — включає суму, що перевищує розмір цих витрат, і стягується як покарання за заподіяну екологічну шкоду у тій її частці, котра не покривається компенсацією дійсних збитків'.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. № 1464 затверджено такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству.
Цією постановою, згідно з додатками, визначено розміри такс для обчислення розміру стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству підприємствами, установами, організаціями та гро мадянами (за пошкодження дерев і чагарників до ступеня непри-пинення росту; знищення або пошкодження лісових культур, насаджень і молодняка природного походження та самосіву на землях, призначених для лісовідновлення та лісорозведення; знищення або пошкодження сіянців та саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях; самовільний сінокос і випас худоби; знищення і пошкодження лісогосподарських та відмежувальних знаків; знищення або пошкодження мурашників; пошкодження сіножатей та пасовищних угідь; знищення або пошкодження лісоосушувальних каналів, дренажних систем і шляхів; незаконна порубка і пошкодження дерев і чагарників до ступеня припинення росту; самовільна заготівля (збирання) недеревних рослинних ресурсів у порядку спеціального використання, а також загального використання на ділянках, де це заборонено чи допускається тільки за
спеціальним дозволом).
Кратність розміру стягнень визначається пропорційно до неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та відповідно до зазначених порушень. Наприклад, за пошкодження дерев і чагарників до ступеня неприпинення росту одного дерева діаметром до 10 см (у корі біля шийки кореня в сантиметрах) — 0,2 щодо лісів першої групи та 0,1 щодо лісів другої групи; до 12,0 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — залежно від групи лісів і т.ін.
Розмір стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству підприємствами, установами, організаціями і громадянами у ре-. зультаті пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, промисловими та комунально-побутовими викидами (скидами) і покидьками, а також внаслідок підпалу або порушень правил пожежної безпеки в лісах, становить: стягнення за пошкодження лісових культур і насаджень природного походження, яке обчислюється в десятикратному розмірі діючих такс на деревину, що відпускається на пні, за першим розрядом у всіх таксових поясах без застосування встановлених норм зниження такс; вартість робіт з припинення негативного впливу на насадження зазначених факторів або гасіння лісової пожежі; вартість робіт з очищення тери-^ торії; вартість робіт, пов'язаних з вирощуванням лісових насаджень до віку деревостанів, що пошкоджені зазначеними негативними факторами.
Зазначені такси для обчислення розміру стягнень за шкоду, заподіяну лісовому господарству підприємствами, установами, організаціями та громадянами, застосовуються також для обчислення шкоди, заподіяної знищенням, пошкодженням чи незаконною рубкою окремих дерев, груп дерев, чагарників на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках, що не входять до лісового фонду.
До підприємств, установ, організацій та громадян, які заподіяли шкоду земельним насадженням у межах населених пунктів, застосовуються такси для обчислення розміру шкоди, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1999 р. № 559'. Кратність розміру шкоди, виходячи з неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, встановлюється за кожне дерево, кожний кущ чагарника, газон і квітник, які знищені або пошкоджені до ступеня припинення або, відповідно, до ступеня неприпинення росту. Так, за дерево діаметром від 46,1 до 50 см, знищене або пошкоджене до ступеня припинення росту, застосовується такса у розмірі 1100 гривень. Ці такси застосовуються й за самовільне використання земельних ділянок, відведених для озеленення, влаштування на них сміттєзвалищ, випалювання рослинності, випасання худоби, засмічення водойм на їх територіях, проїзд та заїзд транспортних засобів тощо.
У разі порушення лісозаготівельними організаціями, іншими установами та громадянами Правил відпуску деревини на пні, вони несуть деліктову (договірну) матеріальну відповідальність у розмірах майнових стягнень, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378. В основу розмірів майнових стягнень покладено такси на деревину лісових порід, що відпускається на пні, розмір майнових втрат на вирощення лісу та певні порушення Правил відпуску деревини на пні.
Наприклад, за рубку дерев не на призначених для цього ділянках, рубку без лісорубного квитка (ордера), або не в такій кількості і не тих дерев, що зазначені в матеріалах відведення, а також за пошкодження цих дерев до ступеня припинення росту застосовується десятикратна таксова вартість незаконно зрубаної або пошкодженої деревини; за несвоєчасне наступне оформлення лісорубних квитків (ордерів) на рубку дерев — трикратна таксова вартість зрубаної деревини; за незадовільне або несвоєчасне очищення місць рубок від порубкового залишку, захаращення просік, доріг і смуг завширшки ЗО метрів, прилеглих до лісосік, — двократна вартість витрат на очищення; за невивезення деревини з лісу в установлений термін з урахуванням наданої відстрочки, а також за зберігання її в лісі у літній період з порушенням вимог Санітарних правил в лісах України — двократна таксова вартість деревини тощо.
Майнова (таксова) відповідальність за шкоду, заподіяну видам рослин (лісових), занесених до Червоної книги України, визначається постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1993 р. № 399. Особливістю такої відповідальності є встановлення більш значних розмірів майнових стягнень за шкоду, заподіяну цим видам рослин, які обчислюються у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян.
Відшкодування шкоди, завданої лісовим ресурсам, застосовується до винних осіб незалежно від того, несуть вони адміністративну або кримінальну відповідальність чи ні.
Розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення лісового законодавства зеленим насадженням на земельних ділянках, не віднесених до лісового фонду, обчислюються за таксами, визначеними у підзаконних актах центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, їх органами на місцях та іншими спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади, працівникам яких надане право складання протоколу про адміністративне правопорушення.
Адміністративна відповідальність
Підставою для притягнення винних осіб у порушенні вимог лісового законодавства є адміністративне правопорушення (проступок), під яким розуміють протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на державну власність на ліси, встановлений порядок державного управління в галузі використання, відтворення, охорони і захисту лісів в Україні, права і законні інтереси громадян у галузі використання лісових ресурсів та встановлений правовий режим використання, відтворення, захисту
і охорони лісів.
Законом України від 6 березня 1996 р. «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України з питань охорони навколишнього природного середовища»' внесено зміни і доповнення до Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП), які вдосконалюють застосування адміністративної відповідальності за порушення лісового законодавства.
Адміністративні правопорушення у цій галузі можна поділити на групи. До першої групи відносяться порушення права державної власності на ліси: самовільна переуступка права лісокористування, а також укладання інших угод, які в прямій чи прихованій формі порушують право державної власності на ліси (ст. 49 КпАП); використання ділянок земель державного лісового фонду для розкорчовування, спорудження будівель, переробки деревини, влаштування складів тощо без належного дозволу на використання цих ділянок (ст. 63 КпАП); порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду, заготівлі і вивезення деревини та заготівлі живиці (ст. 64 КпАП); незаконна порубка і пошкодження дерев і чагарників, знищення або пошкодження лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, а також молодняка природного походження і самосіву на площах, призначених під лісорозведення (ст. 65 КпАП); перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів, у тому числі й лісових ресурсів (ст. 9Г КпАП).
До другої групи порушень лісового законодавства відносяться:
знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66 КпАП); знищення або пошкодження лісу внаслідок необережного поводження з вогнем; порушення вимог пожежної безпеки в лісах, що призвело до виникнення лісової пожежі або поширення її на значній площі (ст. 77 КпАП); самовільне випалювання стерні, луків, пасовищ, ділянок із степовою, водно-болотною та іншою природною рослинністю, рослинності або її залишків у смугах відводу автомобільних доріг і залізниць, а також опалого листя у парках, інших зелених насадженнях та газонів у населених пунктах без дозволу органів державного контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища або з порушенням умов такого дозволу (ст. 77' КпАП).
Як порушення правил використання лісових ресурсів визнані:
здійснення лісових користувань невідповідне до мети або вимог, передбачених в лісорубному квитку (ордері) або лісовому квитку (ст. 67 КпАП); самовільний сінокос і випас худоби в лісах та на землях державного лісового фонду, не вкритих лісом; самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід і т.ін., де це заборонено або допускається тільки за лісовим квитком; збирання дикорослих плодів, горіхів, ягід і т.ін. з порушенням установлених строків їх збирання (ст. 70 КпАП); пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лісового фонду (ст. 69 КпАП);
пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, промисловими і комунально-побутовими викидами, відходами і покидьками, що спричиняє його усихання чи захворювання (ст. 72 КпАП); засмічення лісів відходами (ст. 73 КпАП).
Самостійну групу правопорушень становлять: порушення правил та інструкцій по відновленню, поліпшенню стану і породного складу лісів, підвищенню їх продуктивності, а також по використанню ресурсів спілої деревини (ст. 68 КпАП); введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, цехів, агрегатів, транспортних шляхів, комунальних та інших об'єктів, не забезпечених обладнанням, що запобігає шкідливому впливу на стан і . відтворення лісів (ст. 71 КпАП); знищення або пошкодження лісо-осушувальних канав, дренажних систем і шляхів на землях державного лісового фонду (ст. 74 КпАП); знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах (ст. 75 КпАП).
Особливу групу становлять порушення за незаконне вивезення з України або ввезення на її територію об'єктів рослинного світу, в тому числі ботанічних колекцій, ті ж дії щодо видів рослин, занесених до Червоної книги України, або використання і охорона яких регулюється відповідними міжнародними договорами України (ст. 88 КпАП); порушення порядку придбання чи збуту об'єктів рослинного світу (ст. 88' КпАП); порушення умов зростання рослин, занесених до Червоної книги України, невиконання вимог наданих дозволів на вилучення з природного середовища та здійснення інших видів використання рослин, занесених до Червоної книги України, а також порушення умов утримання рослин цих видів у ботанічних садах, дендрологічних парках, інших спеціально створених умовах, що призвело до їх загибелі (ст. 90 КпАП); порушення правил створення, поповнення, зберігання, використання або державного обліку ботанічних колекцій та торгівлі ними (ст. 882 КпАП).
Окреме місце займає порушення, передбачене ст. 153 КпАП:
знищення або пошкодження зелених насаджень, окремих чагарників, газонів, квітників та інших об'єктів озеленення в населених пунктах, невжиття заходів для їх охорони, а також самовільне перенесення в інші місця під час забудови окремих ділянок, зайнятих об'єктами озеленення.
На винних у порушенні лісового законодавства за зазначені адміністративні правопорушення накладаються такі види адміністративних стягнень: штрафи — на громадян від 0,1 до 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб від 0,4 до 4 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; штрафи з конфіскацією незаконно добутого, об'єктів, знарядь і засобів вчинення правопорушення або без такої.
Притягати до адміністративної відповідальності та накладати адміністративні стягнення за лісопорушення вправі органи лісового господарства відповідно до ст. 241 КпАП, органи Міністерства екології та природних ресурсів України відповідно до ст. 242' КпАП.
Винні особи можуть бути також притягнені до відповідальності за невиконання законних розпоряджень, приписів чи інших вимог посадових осіб, органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних (у тому числі лісових — ред. наша) ресурсів, радіаційної та ядерної безпеки або охорону природних ресурсів, не-надання їм необхідної інформації або надання неправдивої інформації, вчинення інших перешкод для виконання покладених на них обов'язків (ст. 1885 КпАП).
Кримінальна відповідальність
Чинне лісове законодавство передбачає ряд норм, які закріплюють ознаки кримінальне караних діянь (дій або бездіяльності) у галузі використання лісових ресурсів. Порядок притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за скоєні злочини визначається Кримінальним кодексом (КК) України.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 89 КК України, умисне знищення чи істотне пошкодження лісових масивів шляхом підпалу, а відповідно до ч. З ст. 89 КК України — умисне знищення або пошкодження лісових масивів, вчинене шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, якщо це діяння спричинило людські жертви чи завдало особливо великої шкоди, карається позбавленням волі на різні строки. Позбавлення волі не звільняє винних осіб від відшкодування збитків, завданих злочином. За ст. 159 КК України винні особи притягаються до відповідальності за потраву посівів і пошкодження насаджень.
Кримінальна відповідальність за незаконну порубку лісу передбачена ст. 160 КК України, за якою карається незаконна порубка дерев і чагарників у лісах першої групи, що виконують захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції, в лісах заповідників, національних та природних парках, заповідних лісових ділянках, лісах, що мають наукове або історичне значення, природних пам'ятках, лісопарках.
Контрольні питання:
1. Дайте визначення лісу як об'єкта правового регулювання використання і охорони.
2. Що таке лісовий фонд України?
3. Дайте визначення лісового права.
4. Які джерела лісового права ви знаєте?
5. Що є предметом лісового права?
6. Які особливості права власності на ліси в Україні? .7. Дайте визначення права лісокористування.
8. Які види права лісокористування передбачені лісовим законодавством?
9. Що таке платність за використання лісових ресурсів?
10. Який порядок внесення плати за використання лісових ресурсів?
11. Які види та функції управління здійснюються в галузі використання, відтворення та охорони лісів?
12. Особливості розподілу і перерозподілу лісів як функцій управління.
13. Яке правове забезпечення заготівлі деревини?
14. Чим посвідчується право спеціального використання лісових ресурсів?
15. Які особливості правової охорони лісів?
16. Майнова відповідальність за знищення лісів шляхом підпалу або забруднення їх шкідливими та іншими речовинами.
17. Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну видам лісових рослин, занесених до Червоної книги.
Глава 5
Правовий режим використання, відтворення і охорони тваринного світу
Питання до теми:
І. Тваринний світ як об'єкт правового регулювання, використання, відтворення і охорони.
2. Право використання тваринного світу: його форми та види.
3. Управління в галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу.
4. Правова охорона тваринного світу.
5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу.
§ 1. Тваринний світ як об'єкт правового регулювання, використання, відтворення і охорони
Тваринний світ є складовою частиною навколишнього природного середовища, виступає необхідним ланцюгом у мережі екологічних систем, невід'ємним компонентом у процесі круговороту речовин і енергії природи, який активно впливає на функціонування природних угруповань, структуру і природну родючість грунтів, формування рослинного покриву, біологічні властивості води і якість навколишнього природного середовища в цілому'. Отже, поняття «тваринний світ» за своїм тлумаченням є природничо-науковим.
Разом з тим тваринний світ має велике економічне значення як джерело отримання харчових продуктів, промислової, технічної, лікарської сировини та інших матеріальних цінностей. Тому тваринний світ виступає як природний ресурс для мисливства, звіробійного, рибальського та інших видів промислу.
Тваринний світ є джерелом духовного та естетичного збагачення і виховання людей, об'єктом наукових досліджень, окремі види об'єктів тваринного світу становлять велику цінність у зв'язку з можливістю часткового або остаточного зникнення.
В інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь в Україні за участю підприємств, установ, організацій і громадян здійснюються заходи щодо охорони, відтворення і науково обгрунтованого, не-виснажливого використання тваринного світу.
У зв'язку з необхідністю посилити правове забезпечення раціонального використання і охорони тваринного світу, поняття «тваринний світ» поступово було введено в юридичну наукову літературу і в законодавство, а тому набуває юридичного значення, яке потребує чіткої формалізації.
«Тваринний світ є сукупність диких тварин, живих організмів, які існують і розвиваються у стані природної волі у навколишньому середовищі на території держави на суші, у воді, в атмосфері, грунті і т.ін.»'. Це визначення є юридичним, бо воно відображає ряд суттєвих ознак правового характеру і дозволяє ідентифікувати тваринний світ як самостійний об'єкт права власності, права використання, управління, охорони та інших правовідносин. Такими ознаками є:
— по-перше, тваринний світ — це складова навколишнього природного середовища. Дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу перебувають у ньому в стані природної волі;
— по-друге, тваринний світ — це уся сукупність видових і популяційних різноманіть живих організмів на всіх стадіях розвитку, частини диких тварин та продукти їх життєдіяльності;
— по-третє, тваринний світ перебуває у стані природної волі у просторових межах юрисдикції держави, тобто на території України, включаючи її внутрішні і територіальні моря, повітряний простір, у тому числі в межах виключної (морської) економічної зони України та її континентального шельфу.
Ось чому, згідно із Законом України від 3 березня 1993 р. «Про тваринний світ»2, об'єктами використання і охорони виступають:
а) лише тварини, що перебувають у стані природної волі (хордові, в тому числі хребетні: ссавці, птахи, плазуни, членистоногі, молюски, голкошкірі та інші тварини в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріону, яйця, лялечки тощо); б) частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти їх життєдіяльності (мед, віск тощо); залишки викопних тварин, нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин; в) місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, інші території, що є середовищем перебування об'єктів тваринного світу (ст. З Закону «Про тваринний світ»).
Не можуть виступати об'єктами тваринного світу сільськогосподарські, свійські та інші тварини, що використовуються для господарських, наукових^культурно-освітніх, виховних, естетичних та інших цілей. Вони є майном, яке належить на праві власності державним, кооперативним, громадським організаціям, громадянам, а тому використовуються і охороняються відповідно до іншого законодавства України.
Особливістю тваринного світу є те, що цей об'єкт є відновлюваним, але для цього необхідне додержання відповідних умов, які безпосередньо пов'язані з охороною та відновленням тварин.
Тваринний світ є об'єктом права власності. А тому в системі законодавства про охорону та використання тваринного світу право власності на тваринний світ — це один з основних інститутів, який включає в себе систему правових норм, спрямованих на регулювання правовідносин власності на тваринний світ з метою їх захисту та охорони, а також забезпечення раціонального використання, відтворення та охорони тваринного світу.
Із змісту статей 4—6 Закону України «Про тваринний світ» випливає, що об'єкти тваринного світу можуть знаходитись у державній, колективній та приватній власності.
Тваринний світ як об'єкт права державної власності знаходить своє відображення у таких дефініціях, закріплених у законодавстві, як «тваринний світ є національним багатством України» та «об'єкти тваринного світу як природний ресурс загальнодержавного значення» (ст. 4, преамбула Закону України «Про тваринний світ»).
Під станом природної волі слід розуміти не обмежений людиною безпосередній природний зв'язок живого з оточуючим середовищем. Цей зв'язок для різних видів диких тварин неоднаковий і зумовлений біологічними особливостями виду. Втрата дикою твариною стану природної волі, або навпаки, набуття твариною, яка була у неволі, цього стану суттєво змінює її режим'.
Однак етап природної неволі безперечно не може бути основною ознакою приналежності диких тварин до державної форми власності. Не можна вважати у стані природної волі тварин, які живуть у заповідниках та інших територіях природно-заповідного фонду, адже життєвий їх простір обмежено, годування їх здійснюється здебільшого штучно, за цих умов тварини, що живуть у межах територій природно-заповідного фонду, повинні були 6 розглядатись як майно заповідників, національних парків тощо2. У той же час законодавство відносить цих тварин до об'єктів загальнодержавного значення.
Відповідно дикі тварини, які вилучені зі стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) у неволі чи напіввільних умовах, можуть знаходитись у колективній або приватній власності. Це, наприклад, тварини, що розводяться у звірівницьких фермах, риби, розведені у рибогосподарських водоймах.
До тваринного світу як об'єкта права власності належать не лише живі організми, а й частини диких тварин (роги, шкіра тощо), залишки викопних тварин, продукти життєдіяльності тварин (мед, віск тощо), нори, хатки, лігва, споруди тварин. Так, добуті у встамовленому законодавством порядку дозволеними засобами і знаряддями об'єкти тваринного світу, наприклад, у порядку полювання чи рибальства, стають об'єктами права колективної чи приватної власності.
Наступною ознакою тваринного світу як об'єкта права державної власності слід вважати вільне перебування живих організмів, інших об'єктів тваринного світу у просторових межах юрисдикції держави, тобто на території України, у межах її територіальних і внутрішніх морських вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, у повітряному просторі. Міграції диких тварин, тобто переміщення їх через державні кордони, пов'язані з їх життєвими циклами або викликані змінами умов їх існування в місцях перебування, спричинюють автоматичні зміни у видовому і кількісному складі тваринного світу. Тому дикі тварини у межах держави автоматично стають об'єктами права її власності, а ті, що виходять за її межі, виключаються із числа об'єктів права державної власності'. Крім цього, до об'єктів тваринного світу загальнодержавного значення законодавство відносить диких тварин, інші об'єкти тваринного світу, що є у водоймах, які розміщені на території більш ніж однієї області, на території державних мисливських угідь і у лісах державного значення. Це дозволяє зробити припущення, що є об'єкти й місцевого значення, але це не достатньо чітко визначено у законодавстві.
'Право державної власності на тваринний світ виникло на підставі націоналізації землі у 1917—1918 рр. За Декретом «Про землю» націоналізації підлягала не лише земля, а й природні багатства, що передбачало націоналізацію тваринного світу. Декрет «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. передбачав скасування будь-якої власності на землю, надра, води, ліси і живі сили природи в межах РРФСР. Розпорядження ними переходило до рук радянської влади. За час існування Радянського Союзу правове регулювання використання і охорони тваринного світу обмежувалося відомством галузей мисливського і рибного господарства. При1 цьому державний мисливський фонд виступав як об'єкт дер-''жавної власності, а рибні запаси юридичне були «нічиїм майном», у той же час регулювання використання і охорони рибних запасів у рибогосподарських водоймах велося так, ніби вони належали державі2.
Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 лютого 1968 р. «Про континентальний шельф Союзу РСР», який не втрачає своєї чинності до прийняття Україною Закону «Про континентальний шельф», природні багатства континентального шельфу є державною власністю СРСР (а стосовно континентального шельфу України — власністю України). А згідно із Законом України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України»' над об'єктами тваринного світу в межах цієї зони проголошуються лише суверенні права та юрисдикція України. Тобто, тваринний світ у цьому випадку є предметом міжнародних відносин.
Спірною, але необхідною ознакою тваринного світу як об'єкта права власності є те, що до його складу входять не абсолютно всі об'єкти тваринного світу в межах територій держави, а тільки ті, які є самостійними матеріальними об'єктами — предмети суспільних відносин власності2.
Суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ згідно зі ст. 5 Закону «Про тваринний світ» є держава в особі Верховної Ради України, яка може делегувати свої окремі повноваження власника тваринного світу органам державної виконавчої влади в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Саме це положення дає підстави вважати тваринний світ об'єктом управління, адже, здійснюючи повноваження щодо розпорядження тваринним світом, такі органи надають об'єкти тваринного світу в користування. З огляду на те, що об'єкти тваринного світу можуть бути й місцевого значення, то суб'єктами щодо розпорядження ними доцільно визнати органи місцевого самоврядування (ради).
Суб'єктами права колективної та приватної власності на окремі об'єкти тваринного світу є відповідно підприємства, установи, організації та громадяни, які набули цього права у порядку, визначеному законодавством, та право яких підтверджене відповідними документами. Форма таких документів та перелік видів тварин, що можуть перебувати на праві колективної чи приватної власності, визначаються центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України за погодженням із заінтересованими органами, які видають ці документи (ст. 6 Закону).
Слід зазначити, що на сьогодні форма такого документа і перелік зазначених видів тварин не визначені. Такими документами можуть бути спеціальні дозволи на полювання (ліцензії, відстрілочні картки), договори на ведення мисливського господарства, здійснення рибальства (ліцензії, відстрілочні картки). Це можуть бути і договори купівлі-продажу, дарування, обміну (наприклад, колекції тварин чи інших об'єктів тваринного світу).
У передбаченому законодавчими актами порядку права власників об'єктів тваринного світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів.
Не можуть передаватися у колективну та приватну власність об'єкти тваринного світу, що становлять особливу природоохоронну, наукову та естетичну цінність, а також види тварин, занесені до Червоної книги України (крім випадків, коли ці тварини отримані шляхом розведення у неволі або у передбаченому законодавством порядку придбані у власність за межами України).
Право колективної та приватної власності на об'єкти тваринного світу припиняється у разі: жорстокого поводження з дикими тваринами; встановлення законодавчими актами України заборони щодо перебування у колективній або приватній власності окремих об'єктів тваринного світу; в інших випадках, передбачених законодавством України.
Припинення права власності на об'єкти тваринного світу у випадках жорстокого поводження з дикими тваринами проводиться у судовому порядку за позовами органів контролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурором (ст. 29 Закону «Про тваринний світ»).
Збитки, заподіяні власникам об'єктів тваринного світу, підлягають відшкодуванню у визначеному законодавством порядку.
Тваринний світ є об'єктом державного обліку та охорони. Ці та інші правові положення вказують на становлення і розвиток особливої галузі права — фауністичного права', яка має особливий предмет правового регулювання, а саме: суспільні відносини з використання, відтворення, захисту та охорони тваринного світу як об'єкта правового регулювання, що базуються на відносинах власності на тваринний світ та похідних від них — відносинах управління та охорони фонду диких тварин. Управління фондом тваринного світу має суттєву специфіку, обумовлену особливим об'єктом, і відособлене у самостійну сферу, що відмежована від управління землею, водами, лісами, надрами.
Відносини з використання власності, управління та охорони тваринного світу регулюються значною кількістю норм права, розміщених у різних нормативних актах, законах, постановах, положеннях, інструкціях. Тому фауністичне право доцільно розглядати і як галузь законодавства, оскільки її формування базується на функціях держави у регулюванні фауністичних відносин. Фауністичне законодавство формується завдяки нормам міжнародно-правових актів, зокрема Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів2 та Конвенції про охорону біологічного різноманіття3.
Фауністичне законодавство України складають: а) положення законів України «Про охорону навколишнього природного середо вища», «Про тваринний світ». Земельного, Водного, Лісового кодексів України, які визначають комплексні питання використання і охорони середовища перебування тваринного світу (використання земельних ділянок лісового фонду, земельних ділянок водного фонду, для потреб рибальства тощо) як особливого об'єкта природи. Саме в цьому визначається співвідношення природоресурсово-го та природоохоронного права з фауністичним правом; б) відбувається інтеграція фауністичного права як надгалузі права до цих комплексних галузей права: закони України «Про природно-заповідний фонд України», «Про виключну (морську) економічну зону України» та законодавства про континентальний шельф, якими визначається особливий режим тваринного світу в межах цих територій та об'єктів; в) постанова Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. «Про Червону книгу України», до якої заносяться рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення в природних умовах на території України види тварин, які підлягають особливій охороні; г) постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах повноважень цього центрального органу державної виконавчої влади на виконання фауністичного законодавства (наприклад, «Про порядок ведення державного кадастру тваринного світу» від 15 листопада 1994 р. № 772'; д) накази, методики, інструкції тощо, які приймають у межах своїх повноважень спеціально уповноважені на те державні органи управління і контролю в сфері регулювання використання, відтворення та охорони тваринного світу; е) локальні нормативні акти органів місцевого самоврядування, прийняті ними в межах повноважень у галузі використання, відтворення та охорони тваринного світу.
Окремі норми фауністичного законодавства містяться у кримінальному, адміністративному, цивільному законодавстві в частині притягнення винних осіб у цій галузі до відповідальності.
§ 2. Право використання тваринного світу: його форми та види
Поняття «право використання тваринного світу» вживається у двох значеннях: об'єктивному і суб'єктивному. В об'єктивному значенні під правом використання тваринного світу слід розуміти один із правових інститутів фауністичного права, який включає в себе сукупність правових норм, що регулюють суспільні фауністичні відносини в галузі раціонального використання і відтворення об'єктів тваринного світу. У суб'єктивному значенні право використання тваринного світу — це сукупність прав і обов'язків суб'єктів фауністичних правовідносин у галузі використання тваринного світу.
Використання об'єктів тваринного світу здійснюється у двох формах: на праві власності і на праві користування.
Суб'єктами використання об'єктів тваринного світу на праві власності є держава в особі Верховної Ради України, колективи та громадяни стосовно окремих об'єктів тваринного світу, які знаходяться у колективній чи приватній власності.
Суб'єктами права користування тваринним світом можуть бути державні, колективні, громадські підприємства, установи, організації і громадяни, в тому числі — іноземні. Вони можуть здійснювати такі види користування тваринним світом: мисливство, рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин і морських ссавців; використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях і використання тваринних властивостей життєдіяльності тварин — природних санітарів середовища, запилювачів рослин та інших; використання тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності і добування диких тварин з метою утримання і розведення в неволі чи напіввільних умовах для комерційних та інших цілей. Законодавством можуть бути передбачені й інші види використання об'єктів тваринного світу (ст. 13 Закону «Про тваринний світ»).
З точки зору підстав виникнення право використання тваринного світу може бути загальним або спеціальним.
Загальне право використання тваринного світу базується на принципі гарантування громадянам безоплатного (без вилучення об'єктів тваринного світу з природного середовища, за винятком любительського і спортивного рибальства у водоймах загального користування, і без відповідних дозволів) використання тваринного світу для задоволення естетичних, оздоровчих, рекреаційних, інших життєво необхідних потреб.
Так, відповідно до ст.ст. 11, 19, 20, 21, 22 Закону «Про тваринний світ» у порядку загального права використання об'єктів тваринного світу здійснюється любительське та спортивне рибальство'; використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання корисних властивостей життєдіяльності тварин — природних санітарів сере-довгіща, запилювачів рослин та інших; використання тварин з метою одержання продуктів їх життєдіяльності.
При цьому забороняється знищення тварин, руйнування їх жител та інших споруд (нір, хаток, лігв, гнізд, мурашників, бобрових загат і т.ін.), порушення середовища перебування тварин і порушення умов їх розмноження.
У порядку спеціального права використання тваринного світу здійснюються усі види користування тваринним світом (за винят ком спортивного і любительського рибальства у водоймах загального користування). Спеціальне право використання тваринного світу має свої особливості: по-перше, це — використання тваринного світу з вилученням тварин (добуванням, збиранням тощо) з природного середовища; по-друге, це — користування, що здійснюється лише за спеціальними дозволами (ліцензіями, відстрілочними картками), які видаються на підставі затверджених лімітів (квот) використання об'єктів тваринного світу'; по-третє, спеціальне використання тваринного світу є платним. Ця вимога поширюється на власників та користувачів земельних ділянок, на яких перебувають об'єкти тваринного світу.
Однією з важливих умов є терміни користування тваринним світом. Вони можуть бути різними, наприклад: лише один сезон, або тільки на час гніздування, або тільки в періоди, коли дозволяється полювання тощо. Можуть бути випадки безстрокового користування тваринним світом, наприклад, вивчення тварин і середовища їх перебування в усі пори року на території заповідників тощо.
Важливими є положення Закону, які визначають права та обов'язки користувачів тваринного світу (або зміст права використання тваринного світу — ст.ст. 25, 26). Вони закріплюють гарантії правильного, раціонального, науково обгрунтованого користування тваринним світом та всебічної його охорони. Так, користувачі мають право в установленому порядку здійснювати спеціальне використання об'єктів тваринного світу, при цьому здійснювати лише ті види користування, які їм дозволені. Вони вправі власності на добуті в законному порядку об'єкти тваринного світу і доходи від їх реалізації. У разі порушення їх права на використання об'єктів тваринного світу користувачі вправі оскаржувати в установленому порядку рішення державних органів і посадових осіб, що здійснили це порушення. Користувачі тваринним світом користуються й іншими правами, передбаченими законодавством України, щодо використання об'єктів тваринного світу.
Права підприємств, установ, організацій та громадян щодо використання тваринного світу можуть бути обмежені. Це може бути здійснено в державних інтересах, а також в інтересах інших користувачів. Наприклад, може бути обмежена науково-дослідна діяльність у заповідниках, обмежене переселення тварин, якщо це шкодить державним інтересам чи інтересам охорони тварин.
Першочерговим обов'язком користувачів тваринного світу є обов'язок додержуватися встановлених правил, норм, лімітів, квот, термінів використання. Наступний обов'язок — користуватися тваринним світом у такий спосіб, щоб не допускались порушення цілісності природних угруповань і забезпечувалося збереження тварин, яких не дозволено використовувати. Так, у цілях полювання не можна вирубувати і випалювати рослинність, стріляти у тварину тоді, коли постріл може знищити інших тварин, які не надані у користування, добування тварин шляхом вибуху.
Важливий обов'язок користувачів — раціонально використовувати об'єкти тваринного світу, не допускати погіршення середовища їх перебування внаслідок власної діяльності, застосовувати природоохоронні технології під час здійснення виробничих процесів.
Згідно зі ст. 27 Закону «Про тваринний світ». Тимчасового порядку справляння плати за спеціальне використання диких тварин, запровадженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 123', Порядку справляння плати за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 4492, користувачі об'єктів тваринного світу зобов'язані сплачувати плату за спеціальне використання об'єктів тваринного світу.
Розмір плати за спеціальне використання тварин обчислюється на підставі доведених користувачам лімітів (квот або дозволених обсягів) спеціального використання тварин та нормативів плати. Плата за спеціальне використання об'єктів тваринного світу зараховується до Державного бюджету України. Платники несуть відповідальність за повноту обчислення і своєчасне внесення до бюджету плати за спеціальне використання об'єктів тваринного світу.
На всіх користувачів тваринного світу покладається обов'язок надавати всебічну допомогу державним та іншим органам, які здійснюють контроль за охороною і використанням тваринного світу, безперешкодно допускати їх до перевірки всіх об'єктів, де утримуються, переробляються та реалізуються об'єкти тваринного \світу, і своєчасно виконувати їх законні вимоги та розпорядження. ) Ряд обов'язків покладається лише на підприємства, установи і організації, а також громадян, які ведуть мисливське або рибне господарство. А саме: проводити первинний облік чисельності і використання диких тварин, вивчення їх стану та характеристики угідь, де вони перебувають; проводити комплексні заходи, спрямовані на відтворення, в тому числі штучне, диких тварин, збереження і поліпшення середовища їх перебування; здійснювати заходи щодо виконання екологічних програм різного рівня з питань охорони тваринного світу і негайно інформувати відповідні державні органи про виявлення захворювань тварин, погіршення стану середовища їх перебування, виникнення загрози знищення та випадки загибелі тварин; здійснювати охорону об'єктів тваринного світу в межах закріпленої території, у тому числі видів, занесених до Червоної книги України і до переліків видів тварин, які підлягають особливій охороні; самостійно припиняти використання об'єктів тваринного світу в разі погіршення їх стану та умов існування, зниження відтворюючої здатності та виникнення загрози знищення тварин; негайно вживати заходів до усунення негативного впливу на тварин і середовище їх перебування.
Перелік обов'язків користувачів тваринного світу не є вичерпним, тому в Законі визначено, що користувачі тваринного світу зобов'язані виконувати й інші обов'язки щодо охорони і використання тваринного світу відповідно до законодавства України.
У ст. 28 Закону визначено умови і підстави припинення права спеціального використання об'єктів тваринного світу. Зокрема, право спеціального використання об'єктів тваринного світу припиняється в разі: закінчення терміну, на який було надано дозвіл на використання; відпадання потреби у використанні або добровільної відмови від нього; припинення діяльності підприємства, установи, організації та громадян, які використовували об'єкти тваринного світу; порушення порядку спеціального використання об'єктів тваринного світу. Наприклад, користування тваринним світом без відповідного дозволу або з дозволом, але використання не того виду тварин, який у ньому зазначено, або використання не тієї кількості об'єктів тваринного світу, яка зазначена у дозволі, або користування тваринним світом не на тій території, де це дозволено, тощо.
Право використання об'єктів тваринного світу може бути також припинено в разі систематичного невиконання встановлених правил, норм, інших вимог або договірних обов'язків щодо охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу, а також в інших випадках, передбачених законодавством.
Припинення права спеціального використання об'єктів тваринного світу здійснюється шляхом анулювання спеціального дозволу в порядку, визначеному законодавством.
Припинення права спеціального використання тваринного світу не звільняє осіб від зобов'язань щодо відшкодування збитків, за-1 подіяних внаслідок порушення законодавства про охорону і вико-і ристання тваринного світу. Розгляньмо особливості деяких видів ! використання об'єктів тваринного світу.
Правове регулювання мисливства та рибальства
Мисливство — вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин (диких звірів і птахів, що можуть бути об'єктами полювання), які перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь. Його метою є задоволення матеріальних, рекреаційних потреб громадян та інших суспільних потреб. Мисливство здійснюється юридичними та фізичними особами (користувачами), які ведуть мисливське господарство. Мисливське господарство як галузь — це сфера суспільного виробництва, основними завданнями якого є охорона, використання та відтворення мисливських тварин, надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, розвиток мисливського спорту і мисливського собаківництва (ст. 1 Закону України від 22 лютого 2000 р. «Про мисливське господарство та полювання»'.
Мисливське господарство ведеться в межах мисливських угідь, якими визначаються ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства.
Закон України «Про мисливське господарство та полювання» закріплює положення, що мисливські тварини, які перебувають у стані природної волі у межах території України, є природним ресурсом загальнодержавного значення, об'єктом власності Українського народу.
Суцільна площа мисливських угідь, що надається у користування, повинна, як правило, становити не менше 3 тис. гектарів, але не більше ніж 35 відсотків від загальної площі мисливських угідь Автономної Республіки Крим, областей.
Мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Севастопольською міською радами за поданням місцевого органу, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання (Держкомлісгосп України), Радою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, місцевими органами Мінекоресурсів України, а також власниками або користувачами земельних ділянок. Мисливські угіддя надаються у користування на термін не менше як на 15 років. Користувачі мисливських угідь мають переважне право на продовження терміну користування.
Умови ведення мисливського господарства визначаються договором, який укладається між державним органом лісового господарства Автономної Республіки Крим, області, м. Севастополя і користувачем мисливських угідь. Форма типового договору про умови ведення мисливського господарства затверджена наказом центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства України від 12 грудня 1996 р. № 1532.
Переважне право на користування мисливськими угіддями мають:
— власники та постійні користувачі земельними ділянками;
— користувачі мисливських угідь, які продовжують строк користування цими угіддями.
Загальна площа мисливських угідь України в 1996 р. становила близько 50,9 млн га (проти 51,8 млн га у 1993 р.). З них 86% території знаходиться у користуванні Українського товариства мисливців та рибалок, 11 % — центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства України, 2% — Товариства військових мисливців та рибалок, 1% — інших користувачів'.
На закріплених мисливських угіддях користувачі зобов'язані проводити комплекс заходів для охорони, відтворення кількості диких звірів і птахів. На них покладено відповідальність за правильне використання державного мисливського фонду, реєстрацію мисливців, що беруть участь у полюванні, облік добутої дичини.
Однією з основних форм користування державним мисливським фондом є полювання, тобто сукупність дій людини, спрямованих на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах. До полювання прирівнюється: перебування осіб у межах мисливських угідь, у тому числі на польових і лісових дорогах (крім доріг загального користування) з будь-якою стрілецькою зброєю (у тому числі арбалетом, луком), або з капканами та іншими знаряддями добування диких звірів і птахів, або з мисливськими собаками чи ловчими звірами і птахами, або з продукцією полювання;
перебування осіб на дорогах загального користування з продукцією полювання або з будь-якою зібраною розчохленою стрілецькою зброєю (в тому числі з арбалетом, луком) (ст. 12 Закону). До полювання не прирівнюються перераховані дії осіб, пов'язані з виконанням ними службових обов'язків, а також знищенням мишоподібних гризунів — шкідників сільського господарства.
Право на полювання згідно із законодавством надається громадянам, які досягли 18-річного віку, одержали у встановленому порядку посвідчення мисливця, контрольну картку обліку добутої дичини і порушень правил полювання з відміткою про сплату державного мита, дозвіл на добування мисливських тварин (ліцензія, відстрільна картка тощо), а також дозвіл на користування вогнепальною мисливською зброєю, арбалетом, луком, паспорт на собак мисливських порід, ловчих звірів і птахів з допуском до полювання у разі їх використання під час полювання. Контрольна картка діє протягом одного мисливського сезону.
Посвідчення мисливця, дозвіл на добування диких тварин видається державним органом виконавчої влади з питань лісового господарства України.
Право на полювання зумовлюється членством в одному із товариств чи організацій, а також видом мисливства: промислове добування звірів та птахів; любительське, спортивне полювання; добування диких звірів і птахів у науково-дослідних цілях.
Полювання в Україні здійснюється в установлені терміни. Так, полювання на пернатих дозволено, як правило, з серпня по грудень; полювання на хутрових звірів дозволено з 15 жовтня по лютий включно; на косуль — з травня по січень; на диких кабанів, ланей, оленів, лосів — з вересня по січень.
Законом України «Про мисливське господарство та полювання» визначаються дії, які дозволяється здійснювати під час полювання (ст. 33), та відповідно — які забороняється здійснювати (ст. 20). Ряд заборонених дій кваліфікуються як незаконне полювання (тобто браконьєрство), зокрема полювання без посвідчення мисливця і контрольної картки, або з посвідченням іншого мисливця; полювання без відповідного дозволу; полювання у заборонені терміни;
полювання у недозволених місцях, в угіддях, не зазначених у дозволі, та інше.
Продукція полювання, а саме: перната дичина, зайці-русаки, кролі дикі, єнотовидні собаки, лисиці, вовки і ведмеді, добуті мисливцями-любителями та мисливцями-спортсменами, а також м'ясо їстівних хутрових звірів залишаються мисливцю і можуть бути самостійно ним реалізовані з дозволу органів державної ветеринарної медицини. Шкури, м'ясо, роги та ікла копитних, добутих у процесі полювання, а також відновлені живі тварини здаються користувачеві мисливських угідь. Підлягають обов'язковій здачі користувачеві мисливських угідь зібрані скинуті роги лані, оленя, косулі, лося, загиблі тварини або їх частини. Хутрова сировина, інша продукція, добута мисливцями за укладеними договорами, обов'язково здається користувачеві мисливських угідь за передбаченою договором ціною.
Незаконно добута продукція полювання підлягає вилученню з конфіскацією і передачею її відповідним органам за спеціальними актами. Порушники законодавства в галузі ведення мисливського господарства та полювання притягаються до відповідальності, визначеної законодавством.
Рибальством відповідно до ст. 17 Закону України «Про тваринний світ» вважається промислове добування риби, водних безхребетних і морських ссавців, а також любительське і спортивне рибальство та добування водних безхребетних у рибогосподарських водоймах. Отже, за видами рибальство можна поділити на загальне та спеціальне використання водних живих ресурсів (прісноводних, морських, анадромних риб на всіх стадіях розвитку; круглоротих; морських ссавців, водних безхребетних і ракоподібних; водоростей та інших водних організмів, життя яких неможливе без перебування (знаходження) у воді.
У порядку загального використання водних живих ресурсів підприємства, установи, організації та громадяни мають право: безкоштовно, без вилучення їх із природного середовища, використовувати водні живі ресурси для задоволення наукових, культурно-освітніх, естетичних цілей; добувати водні живі ресурси для зариблення, здійснення контрольного вилову, акліматизації рибництва, утримання і відтворення у неволі чи напіввільних умовах з комерційною та іншими цілями; регулювати чисельність водних живих ресурсів з метою запобігання заподіянню шкоди навколишньому природному середовищу і рибному господарству; здійснювати любительське і спортивне рибальство' у визначених для цих цілей водоймах (їх ділянках) загального користування для задоволення особистих потреб.
У порядку спеціального використання водних живих ресурсів здійснюються: промислове рибальство; добування водних живих ресурсів для наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілей; добування водних живих ресурсів для зариблення, здійснення контрольного вилову, акліматизації рибництва, утримання і відтворення у неволі чи напіввільних умовах з комерційною та іншими цілями; регулювання чисельності водних живих ресурсів з метою запобігання заподіянню шкоди навколишньому природному середовищу і рибному господарству; любительське і спортивне рибальство, що здійснюється поза межами визначених для цих цілей водойм (їх ділянок) загального користування.
З метою вивчення, охорони, використання і відтворення на науковій основі водних живих ресурсів, отримання різноманітних видів харчової, кормової, технічної та медичної продукції здійснюється ведення самостійної галузі народного господарства.
Відповідно до Тимчасового порядку ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 11922 , ведення рибного господарства здійснюється у поверхневих, територіальних та внутрішніх морських водах, у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі України, а також у відкритому морі та в економічних зонах інших держав підприємствами та організаціями, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України, іншими підприємствами, установами, організаціями та громадянами відповідно до міжнародних договорів України.
Право на користування рибогосподарськими водоймами надається користувачам водних живих ресурсів шляхом видачі дозволу на їх спеціальне використання в місцях і у терміни, зазначені в дозволі. Крім цього, користувачі водних живих ресурсів зобов'язані отримати дозвіл на спеціальне використання водних живих ресурсів у межах затверджених лімітів (виділених квот)', а також внести плату за спеціальне використання водних живих ресурсів2.
Дозволи на спеціальне використання водних ресурсів видаються центральним органом виконавчої влади з питань рибного господарства та його органами на місцях.
Під час ведення рибного господарства та здійснення рибальства користувачі водних живих ресурсів зобов'язані додержуватися вимог щодо: недопущення погіршення умов існування водних живих ресурсів; забезпечення охорони їх від браконьєрського та іншого використання, що проводиться з порушенням правил; сприяння природному відтворенню водних живих ресурсів шляхом проведення біотехнічних та рибницько-меліоративних робіт; виконання встановлених норм, лімітів (квот), термінів і правил використання водних живих ресурсів тощо. За порушення встановлених вимог і правил, а також недодержання обов'язків користувачів водних живих ресурсів до винних осіб застосовується відповідальність, визначена чинним законодавством.
Користування тваринним світом у наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях
Цей вид використання тваринного світу передбачений ст. 20 Закону і в свою чергу може поділятися на користування без вилучення тварин з природного середовища та з вилученням їх з природного середовища.
Користування тваринним світом у зазначених цілях без вилучення тварин з природного середовища може здійснюватися підприємствами, установами, організаціями та громадянами безкоштовно і без спеціальних дозволів такими способами: спостереження, мічення, фотографування тощо. Таке користування допус кається без заподіяння шкоди тваринам і середовищу їх перебування та без порушення прав інших користувачів тваринного світу.
В окремих випадках таке користування тваринним світом може бути заборонене або обмежене: деяких рідкісних тварин і птахів або таких, що зникають, забороняється фотографувати, бо це може шкідливо вплинути на них (інколи вони змушені змінювати середовище перебування, що може призвести до їх загибелі), забороняється до них близько підходити.
Користування тваринним світом у наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях з вилученням з природного середовища може здійснюватися методами мисливства та рибальства тільки за спеціальними дозволами, які видаються згідно з правилами, що встановлюються центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України. , Використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях може здійснюватися за плату без вилучення тварин із середовища їх перебування.
На підприємства, установи, організації та на громадян, які здійснюють таке використання тваринного світу, покладається обов'язок забезпечення комплексного використання і збереження для подальших наукових досліджень добутого зоологічного матеріалу.
Добування диких тварин з метою утримання і розведення у неволі чи напіввільних умовах.
Такий вид використання тваринного світу передбачений ст. 23 Закону. Суб'єктами його можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни. Об'єктами цього виду використання можуть бути тварини (крім занесених до Червоної книги України), вилучені з природного середовища за спеціальними дозволами та за визначену у встановленому порядку плату. Оскільки метою утримання і розведення у неволі чи напіввільних умовах тварин є отримання продуктів їх життєдіяльності у комерційних та інших цілях, спеціальні дозволи видаються після погодження питань можливості утримання і розведення диких тварин в неволі чи напіввільних умовах з органами санітарно-епідеміологічного, ветеринарного контролю, з місцевими радами та іншими органами. Такі дозволи видають органи центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України. Вважаються незаконно добутими дикі тварини, що утримуються в неволі чи напіввільних умовах без дозволу на їх вилучення з природного середовища та без інших документів, що засвідчують законність їх придбання.
Законодавство забороняє придбання диких тварин у підприємств, установ, організацій та громадян, які не мають дозволу на їх добування або документів на придбання.
Використання корисних властивостей життєдіяльності тварин
Зазначений вид користування тваринним світом, передбачений ст. 21 Закону «Про тваринний світ», визначає, що об'єктами цього виду використання є тварини — природні санітари середовища, запилювачі рослин, інші тварини. До них належать жуки, метелики, бджоли, комахи та ін. Цей вид використання здійснюється у природних умовах без вилучення тварин та їх знищення, без погіршення середовища їх перебування та без заподіяння іншої шкоди тваринам.
Користувачами виступають, здебільшого, лісові і сільськогосподарські підприємства, інші підприємства і організації, а також громадяни, які ведуть селянське (фермерське), особисте підсобне господарство тощо. В окремих випадках можливе вилучення тварин у зазначених цілях (наприклад, переселення жуків або інших комах з одного місця в інше і т.ін.).
Використання тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності
Цей важливий самостійний вид використання тваринного світу, передбачений ст. 22 Закону, визначає використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності, наприклад: використання диких бджіл для отримання меду і воску, гірських баранів — для отримання пуху під час линьки, оленів — для отримання їх рогів тощо.
Використання тварин у зазначених цілях допускається з дотриманням встановлених Законом вимог: без вилучення тварин із середовища перебування; без знищення тварин; без погіршення середовища їх перебування.
, Відносини щодо розведення, використання та охорони бджіл, •виробництва, заготівлі та переробки продуктів бджільництва тощо регулюються Законом України від 22 лютого 2000 р. «Про бджільництво»'.
§ 3. Управління в галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу
У загальнотеоретичному тлумаченні управління в галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу як об'єкта загальнодержавного значення — це:
— по-перше, особливий інститут фауністичного права, який включає в себе сукупність правових норм, що визначають права і обов'язки державних, самоврядних та громадських органів з організації раціонального використання, відтворення тваринного світу та забезпечення його охорони;
— по-друге, діяльність відповідних органів управління стосовно тваринного світу.
У свою чергу, державне управління є формою здійснення функцій держави, які випливають зі змісту права державної власності на тваринний світ. Відповідно до ст.ст. 8, 15, 17 Закону «Про тваринний світ» державне управління в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет України по лісовому господарству України щодо ведення мисливського господарства, Міністерство аграрної політики України щодо ведення рибного господарства, їх органи на місцях, інші державні органи.
У межах компетенції, визначеної законодавством України, Кабінет Міністрів України затверджує порядок видачі дозволів та встановлення лімітів на спеціальне використання тваринного світу, порядок здійснення полювання та ведення мисливського, рибного господарства, державного кадастру тваринного світу, правила і об'єкти рибальства, порядок надання у користування водоймищ з метою ведення рибного господарства, виконує інші повноваження.
Значну роль у галузі управління тваринним світом виконує Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях. У межах повноважень, визначених Законом України «Про тваринний світ», цей орган виконавчої влади здійснює координацію діяльності інших спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади у цій сфері, контроль за додержанням вимог фауністичного законодавства усіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами; моніторинг тваринного світу, облік та державний кадастр тваринного світу, ведення Червоної книги України; розробляє та затверджує правила ввезення в Україну і вивезення за її межі об'єктів тваринного світу, використання тварин з метою одержання продуктів їх життєдіяльності, добування (придбання) диких тварин з метою утримання і розведення у неволі чи напіввільних умовах, інші нормативні акти, виконує інші повноваження у межах своєї компенсації.
Самоврядне управління в галузі використання, відтворення та охорони тваринного світу здійснюють місцеві ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених Законом України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування»'.
Громадське управління в галузі використання, відтворення та охорони тваринного світу здійснюють Українське товариство мисливців і рибалок. Товариство військових мисливців і рибалок, товариство «Динамо» в межах повноважень, визначених їх статутами та в межах їх діяльності на закріплених за ними мисливських угіддях. Крім цих громадських організацій, громадське управління у зазначеній галузі здійснюють Українське товариство охорони природи, Українська екологічна асоціація «Зелений світ», українське відділення Огеепреасе (Грінпіс) та інші громадські організації, у тому числі деякі громадські об'єднання регіонального рівня.
Основними функціями, тобто напрямками діяльності органів управління в галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу є: ведення державного кадастру тваринного світу;
моніторинг тваринного світу; розподіл і перерозподіл тваринного світу; планування заходів у галузі охорони і використання тваринного світу; державний та громадський контроль за охороною і використанням тваринного світу; вирішення спорів, пов'язаних з використанням тваринного світу.
Відповідно до ст. 51 Закону «Про тваринний світ» для забезпечення охорони й організації раціонального використання тваринного світу проводиться державний облік тварин та облік обсягів їх добування, а також ведеться державний кадастр тваринного світу, який містить систематизовану сукупність відомостей про географічне поширення видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики середовища їх перебування і сучасного господарського використання та іншу необхідну інформацію. На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15 листопада 1994 р. № 772 «Про порядок ведення державного кадастру тваринного світу»' державний кадастр тваринного світу містить дані державного обліку тварин та облік обсягів їх добування за кількісними і якісними показниками, інші дані, необхідні для забезпечення охорони тваринного світу, планування, розміщення і спеціалізації
\мисливського господарства, рибного господарства, оцінки ресурсів і прогнозу стану тваринного світу, організації проведення заходів щодо регулювання чисельності окремих видів диких тварин.
^ До тварин, які підлягають обліку і занесенню до кадастру, належать: тварини, визначені в установленому порядку як об'єкти мисливства, промислові водні безхребетні і промислові морські ссавці, комахи (шкідники лісу і рослин, корисні для лісу і сільськогосподарських культур); тварини, занесені до Червоної книги України, занесені до переліків, затверджених центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України та іншими органами, а також тварини, що знаходяться в межах територій і об'єктів природно-заповідного фонду України, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу. Об'єктом державного кадастру тваринного світу є також відповідні угіддя їх перебування (земельні, водні, лісові). Державний облік і державний кадастр тваринного світу в межах своїх повноважень ведуть центральні органи виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, лісового господарства, а також Міністерство аграрної політики України — щодо рибного господарства.
Однією з основних функцій управління є контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Завданням контролю у цій галузі є забезпечення дотримання вимог фауністичного законодавства всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Такий контроль може бути державним, громадським і відомчим.
Органами, які здійснюють державний контроль у цій галузі, є Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, його органи на місцях, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи, а також органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства України (ст. 52 Закону). Так, відповідно до Положення про Державну екологічну інспекцію Мінекобезпеки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 244', на Головну державну екологічну інспекцію, державні інспекції охорони Чорного і Азовського морів, державні обласні, міст Києва і Севастополя екологічні інспекції покладено контроль за дотриманням правил, норм щодо використання і охорони тваринного світу, а також за дотриманням встановленого порядку обліку тварин та обліку їх використання.
У межах своєї компетенції ці органи вповноважені: ставити вимоги щодо усунення порушень фауністичного законодавства; припиняти в установленому порядку використання тваринного світу, яке ведеться з порушенням законодавства; припиняти незаконні дії або анулювати дозволи та встановлювати обмеження на використання тваринного світу, утримання, реалізацію, вивезення з України і ввезення на її територію диких тварин; зупиняти тимчасово в установленому порядку роботи, під час яких порушуються правила, норми, інші вимоги законодавства, до усунення порушень; здійснювати контроль за торгівлею мисливськими трофеями, виготовленням виробів з них; подавати позови про відшкодування збитків і втрат, заподіяних внаслідок порушення фауністичного законодавства; мають інші права.
Посадові особи цих органів, а також органів лісової та рибної охорони відповідно до законодавства мають право:
— давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення порушень фауністичного законодавства;
— перевіряти документи на право використання об'єктів тваринного світу, зупиняти транспортні (плавучі) засоби та проводити огляд речей, транспортних засобів і суден, знарядь полювання і рибальства, добутої продукції та інших предметів;
— доставляти осіб, що порушують законодавство, до органів внутрішніх справ, місцевих органів влади;
— вилучати в осіб, що порушують законодавство в галузі охорони і використання тваринного світу, знаряддя добування (в тому числі рибних запасів), плавучі і транспортні засоби, обладнання та предмети, що були знаряддям правопорушення;
— вилучати незаконно добуту продукцію, а також відповідні документи;
— проводити фотографування, звукозапис, кіно— і відеозйомку як допоміжний засіб для попередження і розкриття порушень фауністичного законодавства;
— викликати громадян та посадових осіб для дачі усних або письмових пояснень у зв'язку з порушенням ними фауністичного законодавства;
— складати протоколи та розглядати справи про адміністративні правопорушення в галузі охорони, використання і відтворення об'єктів тваринного світу.
Під час виконання службових обов'язків державні інспектори спеціальних підрозділів мають право носити форму встановленого зразка, табельну зброю та інші спеціальні засоби. Їм гарантується правовий захист їхньої честі, гідності, здоров'я і життя відповідно до законодавства України.
'Громадський контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, повноваження яких визначаються Положенням про громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, яке затверджене наказом Міністерства охорони навколишнього природного середо-\вища та ядерної безпеки України від 5 липня 1999 р. № 150'. [Здебільшого, громадськими інспекторами охорони навколишнього (природного середовища виступають представники Українського ^товариства охорони природи, окремі громадяни, які реалізують свої екологічні права, визначені Законом «Про охорону навколишнього природного середовища». Громадські інспектори мають посвідчення встановленого зразка, які видаються головними державними інспекторами обласних екологічних інспекцій терміном на 3 роки. Вони повинні сприяти контрольним перевіркам державних інспекторів, вчиняти самостійно окремі контрольні повноваження.
Відомчий контроль у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу зобов'язані здійснювати ті органи, у відомстві яких знаходяться підприємства, установи, організації, що використовують об'єкти тваринного світу.
Моніторинг тваринного світу е системою спостережень, збирання, обробки, передавання та аналізу інформації про стан об'єктів тваринного світу, прогнозування його змін та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень. Моніторинг тваринного світу є складовою Державної системи моніторингу довкілля, Положення про яку на вимогу ст. 22 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» затверджене постановою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р. № 391'.
У юридичній літературі моніторинг відноситься до форм (методів) екологічного контролю2.
У межах своїх повноважень моніторинг тваринного світу здійснюють центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства, інші органи державної виконавчої влади, а також підприємства, установи і організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та об'єктів тваринного
світу.
Розподіл і перерозподіл тваринного світу як функція управління — це діяльність спеціально уповноважених державних органів управління, спрямована на забезпечення раціонального використання, відтворення об'єктів тваринного світу.
Правовими формами розподілу і перерозподілу тваринного світу є:
— передача або придбання об'єктів тваринного світу у
власність;
— надання дозволів на спеціальне використання тваринного світу;
— надання мисливських угідь і рибогосподарських водоймищ у користування;
— вилучення мисливських угідь і рибогосподарських об'єктів, об'єктів тваринного світу з користування.
Як відомо, Закон «Про тваринний світ» передбачає різні форми власності на об'єкти тваринного світу, набуті дозволеним законодавством шляхом. Законність набуття у власність об'єктів тваринного світу повинна бути підтверджена відповідними документами.
Однією із форм документа, що підтверджує право власності на тваринний світ, може бути дозвіл на спеціальне використання тваринного світу (Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів та Положення про порядок установлення лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459, з подальшими змінами і доповненнями)'.
Відповідно до цих положень дозволи на спеціальне використання тварин, занесених до Червоної книги України, тваринного світу континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення видають центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та його органи на місцях; дозволи на використання об'єктів тваринного світу в межах мисливських угідь — центральний орган виконавчої влади з питань лісового господарства України та його органи на місцях; дозволи на спеціальне використання рибних ресурсів — Міністерство аграрної політики України та його органи на місцях.
Для здійснення таких видів використання тваринного світу, як мисливство і рибальство, підприємствам, установам, організаціям та громадянам надаються у користування земельні ділянки для ведення мисливського господарства та рибогосподарські водойми з видачею відповідних документів, які підтверджують це право користування. Порядок надання земельних ділянок та водойм у користування, так само як і їх вилучення, регулюється чинним земельним та водним законодавством України.
§ 4. Правова охорона тваринного світу
Держава як основний власник тваринного світу, а також його користувачі зобов'язані здійснювати комплекс визначених ст. 32 Закону України «Про тваринний світ» заходів, які повинні забезпечити збереження дикої фауни. З цією метою в Україні здійснюється охорона тваринного світу, яка включає в себе систе-
\ му правових, організаційних, економічних, матеріально-технічних, ] освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення І та раціональне використання тваринного світу. Охорона тваринно-
-' го світу передбачає комплексний підхід до вивчення стану, розробки і здійснення заходів щодо охорони і поліпшення всієї екологічної системи, в якій перебуває і складовою частиною якої є тваринний світ (ст. 31 Закону). Тобто, охороні мають підлягати як об'єкти тваринного світу, так і середовище їх перебування.
Правові засоби охорони тваринного світу базуються перш за все на встановленні відповідно до чинного законодавства:
— правил та норм охорони, раціонального використання і відтворення тваринного світу;
— заборон і обмежень у використанні об'єктів тваринного світу;
— особливого режиму охорони видів тварин, занесених до Червоної книги України, і переліків видів тварин, які підлягають особ ливій охороні на території Автономної Республіки Крим та областей;
— обмежень у вилученні тварин з природного середовища для зоологічних колекцій та вивезенні за кордон окремих об'єктів тваринного світу;
— науково обгрунтованих нормативів і лімітів використання об'єктів тваринного світу та вимог щодо засобів їх добування;
— різних видів відповідальності за порушення законодавства в галузі охорони, використання та відтворення тваринного світу; розробці і затвердженні інших засобів охорони.
Так, законодавством встановлюється вимога, яка не допускає добування диких тварин з порушенням мети використання (ст. 33 Закону). Забороняється добувати та використовувати диких тварин, які зазнають лиха внаслідок надзвичайних ситуацій (ст. 42 Закону). Не можна самовільно переселяти, акліматизовувати і схрещувати тварин (ст. 45 Закону).
Особливим засобом охорони рідкісних видів тварин і таких, що перебувають під загрозою зникнення, є їх внесення до Червоної книги України, Положення про яку затверджене постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.'. Червона книга є основним державним документом, що містить інформацію про сучасний стан видів тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення. Тварини, занесені до Червоної книги України, не можуть передаватися у колективну чи приватну власність (крім випадків, коли вони отримані шляхом розведення в неволі чи придбані у власність за межами України). Розведення таких тварин у неволі здійснюється лише за спеціальними дозволами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України. Добування таких тварин здійснюється тільки для наукових і селекційних цілей на підставі дозволів центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. За знищення чи пошкодження видів тварин, занесених до Червоної книги, законодавством встановлена підвищена юридична відповідальність.
Організаційні заходи з охорони тваринного світу включають:
створення спеціальних органів управління і контролю в цій галузі, здійснення ними державного контролю у галузі охорони і використання тваринного світу; проведення заходів екологічної безпеки, спроможної гарантувати безпечне існування об'єктів тваринного світу; створення системи державного обліку, кадастру та моніторингу тваринного світу; врахування питань охорони тваринного світу під час встановлення екологічних нормативів; створення заповідників, заказників і виділення інших природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні; організацію наукових досліджень, спрямованих на обгрунтування заходів щодо тваринного світу тощо.
Неможлива охорона тваринного світу й без здійснення освітніх та інших заходів. Зокрема, нагальним є виховання у громадян гуманного ставлення до тварин, пропаганда важливості охорони тваринного світу у засобах масової інформації тощо.
Важлива роль у системі заходів охорони тваринного світу належить економічним та матеріально-технічним засобам, які тісно пов'язані з попередніми. Так, на підприємства, установи, організації та громадян покладається обов'язок запобігати загибелі тварин під час здійснення виробничих процесів та експлуатації транспортних засобів (ст. 35 Закону), обов'язково враховувати під час проведення екологічної експертизи вплив експортованих об'єктів на стан тваринного світу (ст. 36 Закону), погоджувати місця будівництва, впроваджувати нову техніку, технології, матеріали і речовини, що впливають або можуть вплинути на стан тварин (ст. 37 Закону), надавати допомогу тваринам у разі їх захворювання або загрози загибелі під час стихійного лиха та надзвичайних екологічних ситуацій (ст. 42 Закону). Охорона тварин передбачається й під час застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів (ст. 43 Закону), під час шкідливого впливу продуктів біотехнологій (ст. 46 Закону), при розміщенні, проектуванні та забудові населених пунктів, підприємств, споруд та інших об'єктів, при проведенні геологорозвідувальних, вибухових та інших робіт (ст. 34 Закону).
Законодавством передбачена система стимулювання природоохоронних заходів за рахунок коштів Державного, республіканського АРК та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища", в тому числі в галузі охорони об'єктів тваринного світу та середовища їх перебування2.
^ § 5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу
Відповідальність за порушення фауністичного законодавства — один із видів юридичної відповідальності, який настає у разі невиконання суб'єктами встановлених правил, вимог, обов'язків та зумовлює застосування до винних осіб різних заходів примусу.
Стаття 58 Закону «Про тваринний світ» містить приблизний перелік порушень законодавства у цій сфері. До винних осіб може бути застосована дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова
та кримінальна відповідальність.
Водночас відповідальність у цій галузі має свої особливості, які визначаються специфікою об'єкта посягання. Зокрема спеціальним об'єктом посягання виступають не лише об'єкти тваринного світу, а й середовище їх перебування, розмноження, шляхи міграції. Особливістю відповідальності в цій галузі є наявність шкоди у вигляді незаконного добування (збирання), знищення і пошкодження об'єктів тваринного світу, особливо таких, які перебувають під
загрозою зникнення.
Адміністративна відповідальність. Підставою притягнення винних осіб до цього виду відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок), під яким розуміють протиправну, винну (умисну чи необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на: державну власність на тваринний світ; встановлений порядок державного управління, використання і охорони тваринного світу; права і законні інтереси користувачів тваринного світу; права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля.
Адміністративні правопорушення в цій галузі з урахуванням змін і доповнень до адміністративного законодавства умовно можна поділити на такі групи:
а) у галузі порушення права державної власності на тваринний світ — ст. 50 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП);
б) у галузі охорони тваринного світу — ст.ст. 76, 85', 86', 87, 89,
90 КпАП;
в) у галузі порушення правил використання об'єктів тваринного світу - ст.ст. 85, 912 КпАП;
г) у галузі встановленого порядку управлінської і підприємницької діяльності - ст.ст. 88, 88', 882, 163, 166, 1885 КпАП.
До адміністративної відповідальності за цими складами правопорушень можуть бути притягнені громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які на момент учинення проступку досягли шістнадцятирічного віку. За окремі порушення можуть бути притягнені до цього виду відповідальності військовослужбовці, посадові особи. Не підлягають притягненню до адміністративної відповідальності особи, які діяли за умов крайньої необхідності.
Основними видами адміністративних стягнень є: штрафи у розмірах від 0,1 до 4 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; конфіскація незаконно добутих об'єктів тваринного світу, рушниць та інших знарядь і засобів учинення правопорушення, які є особистою власністю порушника; позбавлення права полювання на термін до трьох років з конфіскацією мисливської зброї.
У межах виключної (морської) економічної зони України до винних осіб, які порушили вимоги щодо охорони, використання і відтворення живих ресурсів моря, може бути застосовано штраф від 440 до 6600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів і знарядь, із застосуванням яких учинено порушення, чи без такої з безоплатним вилученням незаконно добутих ресурсів. За забруднення морського середовища речовинами, шкідливими для здоров'я людей або живих ресурсів моря, може бути застосована конфіскація морського, повітряного судна або споруди, з якої вчинено забруднення (Закон України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України»)'.
Розглядати справи про адміністративні правопорушення в галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу уповноважені органи рибоохорони, органи мисливського господарства, органи охорони навколишнього природного середовища України, а також районні (міські) суди за місцем затримання порушника (ч. З ст. 27 Закону).
Рішення цих органів у частині притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності можуть бути оскаржені в суді.
Кримінальна відповідальність. Кримінальний кодекс (КК) України передбачає кілька складів злочинів у галузі порушення законодавства в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу. Так, кваліфікаційними ознаками незаконного полювання відповідно до ст. 161 КК України є полювання в заборонений час або в недозволених місцях, або забороненими знаряддями і способами, що завдало значної шкоди, або полювання на заборонених звірів і птахів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Установлена кримінальна відповідальність за незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 162 КК України); за проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 163 КК України); за порушення середовища перебування рибних запасів морських ссавців і водних безхребетних (живих ресурсів моря) у межах континентального шельфу України (ст. 163' КК України); за забруднення водних об'єктів, в тому числі моря, а так само забруднення атмосферного повітря шкідливими речовинами, якщо вони призвели до захворювання людей, масового знищення об'єктів тваринного і рослинного світу у великих розмірах (ст.ст. 228, 228' КК України).
До винних осіб застосовуються кримінальні штрафи у великих розмірах, виправні роботи на термін до одного року, позбавлення волі на різні терміни.
Майнова відповідальність. Притягнення винних осіб до адміністративної чи кримінальної відповідальності не звільняє їх від відшкодування збитків, заподіяних ними внаслідок порушення законодавства у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, у порядку та розмірах, встановлених законодавством України. Для цього виду відповідальності характерно те, що розмір шкоди, як правило, визначений фауністичним законодавством у вигляді такс — конкретних, попередньо обрахованих і закріплених у законодавстві грошових сум, розмірів збитків за кожну одиницю тварин, залежно від виду тварин, їх екологічної цінності, оптимальних витрат на відтворення об'єктів, яким завдана шкода. Якщо неможливо зафіксувати кількість загиблих тварин (загибель риби у водоймах від отруєння), то підрахунок збитків обчислюється на підставі спеціальних методик, розроблених і затверджених спеціально уповноваженими державними органами. У випадках, коли розмір відшкодування збитків не визначений спеціальним законодавством про охорону тваринного світу, застосовуються ст.ст. 440, 453 Цивільного кодексу УРСР (постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. «Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи»)'.
Так, за збитки, заподіяні незаконним добуванням або знищенням диких звірів і птахів, крім видів, занесених до Червоної книги України, спільним наказом Мінлісгоспу України та Мінекобез-пеки України від 12 березня 1996 р. № 24/322 затверджено такси для нарахування розміру стягнення. Розмір стягнення визначається через неоподатковувані мінімуми доходів громадян. Наприклад, за незаконне добування або знищення бурого ведмедя розмір стягнення становить 110 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Розмір збитків, заподіяних незаконним добуванням чи знищенням тварин, занесених до Червоної книги України, визначається відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 1 червня 1993 р. «Про розміри компенсації за добування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рослин, занесеним до Червоної книги України»3 та залежить від категорії тварин (що зникають, рідкісні, уразливі тощо). Відшкодування заподіяної шкоди відбувається за положеннями Порядку справляння компенсації за добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затвердженого наказом Мінекобезпеки України від
14 червня 1999 р. № 1294.
Для обчислення розміру шкоди, завданої незаконним добуванням чи знищенням диких звірів і птахів або руйнуванням їх житла, місць перебування і розмноження на територіях природно-заповідного фонду, застосовуються такси, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. № 5215. Так, за назаконне добування або знищення одного бурого ведмедя застосовується такса в сумі 3000 гривень; за лося, оленя плямистого — 2000 гривень; за свиню дику — 850 гривень; за осетра — 550 гривень тощо.
Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну рибним запасам, може обчислюватись як за допомогою такс, так і за допомогою методик. Так, громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, винні в незаконному добуванні (збиранні) або знищенні цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу, несуть відповідальність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. № 32', якою затверджені такси для обчислення розміру відшкодування зазначених збитків. Зокрема, вказаною постановою затверджено три такси, за якими, у кратності неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення цінних видів риб, водних безхребетних та водних рослин у рибогосподарських водоймах України (наприклад, осетер — ЗО, форель — 3 тощо); водних безхребетних і водних рослин, що є природним багатством континентального шельфу України (краб — 0,3, молюски — 0,006 тощо); живих організмів у виключній (морській) економічній зоні України, а також анадромних видів риб, що утворюються у річках України за межами цієї зони (осетер, севрюга — ЗО; кефаль — 3 тощо).
Юридичні особи, в тому числі й іноземні, громадяни, які спричинили шкоду рибному господарству незаконним виловом риби, іншими порушеннями, відшкодовують її у порядку, визначеному Методикою розрахунків збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення правил рибальства та охорони рибних запасів, затвердженою Мінприроди та Держрибгосппромом України 11 вересня 1992 р.
Збитки, заподіяні рибному господарству внаслідок забруднення рибогосподарських водойм стічними водами та шкідливими речовинами, обчислюються відповідно до Методики розрахунку збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, затвердженої Мінекобезпеки України 18 травня 1995 р. Зазначені методики допомагають здійснювати підрахунки збитків, завданих рибним ресурсам, на підставі спеціальних формул з кожного виду порушень і по кожній стадії їх розвитку з визначенням загальних втрат рибного господарства спочатку в натуральному, а потім у вартісному вираженні.
Розміри відшкодування збитків, завданих об'єктам тваринного світу, обчислюються за зазначеними таксами та методиками посадовими особами органів рибного господарства, лісового господар-•тва, охорони навколишнього природного середовища, їх органів на місцях, яким надано право нЩсладання адміністративних стягнень.
Крім відшкодування збитків, незаконно добуті об'єкти тваринного світу підлягають вилученню у правопорушника і передачі для реалізації торговельним або заготівельним організаціям.
Доходи від відшкодованих збитків, від реалізації незаконно добутих об'єктів тваринного світу або продукції, виробленої з них, чи їх вартості, підлягають зарахуванню до державного, республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища. Якщо шкоду заподіяно громадянам або суб'єктам колективної власності на тваринний світ, вона стягується з відповідачів на їх користь.
Дисциплінарна відповідальність за порушення фауністичного законодавства настає внаслідок порушення особою трудових обов'язків, пов'язаних з охороною, використанням і відтворенням тваринного світу.
Контрольні питання:
1. Якими ознаками характеризується тваринний світ як об'єкт правового регулювання використання та охорони?
2. Які об'єкти тваринного світу підлягають правовій охороні?
3. Які форми та види використання тваринного світу визначені законодавством?
4. Особливості використання тваринного світу з метою ведення мисливського господарства.
5. Правове забезпечення полювання.
6. І ТІ о таке рибальство за чинним законодавством?
7. Особливості використання об'єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях.
8. Які особливості плати за використання об'єктів тваринного світу?
9. Які органи здійснюють управління і контроль у галузі використання і охорони тваринного світу?
10. Які функції управління здійснюються в галузі використання . і охорони тваринного світу?
11. Як забезпечується відшкодування шкоди за порушення законодавства про тваринний світ?
Глава 6 Правова охорона атмосферного повітря
Питання до теми:
1. Атмосферне повітря як об'єкт правового регулювання, охорони і використання.
2. Управління і контроль у галузі охорони атмосферного повітря і його функції.
3. Правові заходи охорони атмосферного повітря.
4. Відповідальність за порушення законодавства про охорону атмосферного повітря.
§ 1. Атмосферне повітря як об'єкт правового регулювання, охорони і використання
Атмосферне повітря є одним з основних життєво важливих елементів навколишнього природного середовища (ст. 1 Закону України від 16 жовтня 1992 р. «Про охорону атмосферного повітря»)'. Воно виконує численні функції, серед яких основними визначаються: біологічна, виробнича, транспортна. Під атмосферним повітрям прийнято розуміти природний об'єкт, який складається з природної суміші газів і утворює зовнішню оболонку Землі. Без атмосферного повітря неможливе життя всіх живих організмів (на суші, у воді, у повітрі). На виробництві атмосферне повітря застосовується як сировина і як допоміжний матеріал (окислювач, охолоджувач). Сучасна хімічна, енергетична, металургійна, мікробіологічна промисловість неможлива без широкого застосування кисню, азоту та інших газів, що входять до складу атмосферного повітря. Атмосферне повітря слугує просторовим середовищем функціонування повітряного транспорту.
Науково-технічний прогрес, -який торкнувся всіх сторін суспільного життя, значні темпи розвитку виробництва, урбанізація населених пунктів, збільшення щільності населення значно розширили масштаби згубної діяльності людини на навколишнє природне середовище. Цей вплив має негативні наслідки, які відображаються і на зменшенні кисню в атмосфері, і на погіршенні гідрологічного режиму планети та її клімату.
На сьогодні забруднення атмосфери розглядається не лише як локальний чи національно-регіональний процес, але й з урахуванням його впливу — в масштабі всіх континентів і планети в цілому. Зміна якісного складу повітря тягне за собою зміни в якісному складі повітряного простору (басейну) та ґрунтового покриву і навпаки. Ці зміни негативно впливають на стан здоров'я людей, тварин, лісове, сільське, комунально-побутове господарства, транспорт, зв'язок, промисловість. Тому зрозуміла турбота української держави про збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення.
Україна здійснює комплекс науково обгрунтованих біологічних, технічних, економічних, санітарно-гігієнічних, соціальних та інших заходів, спрямованих на попередження і усунення забруднення атмосферного повітря. Особливе значення належить правовій охороні атмосферного повітря.
Правова охорона атмосферного повітря в Україні дістає вияв у нормативному регулюванні суспільних відносин у цій сфері з метою збереження, поліпшення та відтворення стану атмосферного повітря, відвернення і зниження шкідливого хімічного, фізичного, біологічного та інших впливів на атмосферне повітря, забезпечення раціонального використання атмосферного повітря для виробничих потреб, а також зміцнення правопорядку і законності у цій галузі.
Правову основу охорони атмосферного повітря становлять закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про охорону атмосферного повітря». Цими законами і прийнятими в їх розвиток нормативними актами регулюється багатогранна діяльність державних органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян у галузі охорони і раціонального використання повітряного басейну.
Предметом правового регулювання є суспільні відносини в галузі охорони і використання атмосферного повітря, що виникають між організаціями, громадянами та іншими особами. Сутність їх полягає в тому, що в процесі реалізації цих відносин повинно бути забезпечено збереження в чистоті і поліпшення стану атмосферного повітря, попередження і зниження шкідливого впливу на атмосферу, який може викликати несприятливі наслідки для навколишнього середовища.
Специфіка атмосферного повітря як природного об'єкта зумовлює особливості його правової охорони'. По-перше, визначаючи атмосферне повітря як природний ресурс, атмосфероохоронне законодавство, на відміну від інших природних об'єктів, не встановлює права власності на нього, хоча Конституція України від 28 червня 1996 р. відносить атмосферне повітря до об'єкта права власності Українського народу. Атмосферне повітря не може бути об'єктом права власності, оскільки в силу фізичного стану і специфічних властивостей воно перебуває в постійному русі, перемішуванні, які не піддаються контролю з боку людини і тому неможливо практично здійснювати повноваження володіння і розпорядження цим природним ресурсом. Отже, не існує і проблеми охорони права власності на цей природний об'єкт.
Водночас Україна як суверенна держава в межах свого повітряного простору користується всіма правами територіального верховенства, державного суверенітету, зокрема виключним правом на використання атмосфери. У зв'язку з цим важливо підкреслити, що правова охорона атмосферного повітря — це сукупність юридичних приписів, що забезпечують раціональне і сприятливе збереження в чистоті атмосферного простору. Йдеться про охорону власне атмосферного повітря. Використання ж повітряного простору в діяльності, наприклад, цивільної авіації, регулюється Повітряним кодексом України, використання космічного простору і його охорона регулюється в основному нормами міжнародного права, хоча Україною прийнято відповідний Закон «Про космічну діяльність».
У літературі атмосферне повітря розглядається як міжнародний універсальний і розподільний природний ресурс. Універсальним він є тому, що значні його маси постійно перебувають над ділянками Землі, які не підпадають під юрисдикцію окремих держав, і утворюють, таким чином, універсальний природний ресурс. Інша частина повітря, навпаки, підпадає під юрисдикцію окремих держав і може розглядатися як природний ресурс, що підлягає розподілу, використовується людиною і розміщується на території двох або кількох держав. Зважаючи на свою універсальність і єдність у глобальному масштабі, атмосферне повітря не належить до національних природних ресурсів, хоча і використовується всіма державами'.
По-друге, на відміну від інших природних ресурсів, атмосферне повітря як частина навколишнього середовища в кількісному вимірі не вираховується. Але тут нормативне закріплено державний облік шкідливих впливів на атмосферне повітря.
Атмосферне повітря як природний ресурс об'єктивно містить раціональну суміш газів, що створює сприятливі умови для життєдіяльності людей, тварин, рослин тощо. Разом з тим на стан атмосферного повітря впливають два головних фактори: внесення в атмосферу забруднюючих речовин через різноманітні джерела і шкідливий фізичний вплив на нього. До останнього належить випромінювання, звукові коливання, шум тощо. Ці та інші фактори порушують оптимальний стан повітря, що негативно впливає на здоров'я людей, на стан і розвиток тварин і рослин. Ось чому Закон України «Про охорону атмосферного повітря» передбачає державний облік шкідливих впливів на атмосферне повітря і таким чином законодавче закріплює принцип правового регулювання впливу людини на атмосферу. Сутність цього принципу зводиться, перш за все, до стандартизації і нормування в галузі охорони атмосферного повітря.
По-третє, нормативне встановлено дозвільну систему викидів забруднюючих речовин в атмосферу, що породжує відповідні правові наслідки. Так, зокрема викиди забруднюючих речовин в атмосферу стаціонарними джерелами можуть здійснюватися тільки за дозволами, які видаються спеціально уповноваженими на те органами.
По-четверте, особливість правової охорони атмосферного повітря полягає в тому, що законодавство зосереджує основну увагу на правовому регулюванні охоронних відносин. Хоча слід зауважити, що в Законі «Про охорону атмосферного повітря», крім охоронних, є й регулятивні норми. До них належать такі приписи, які безпосередньо спрямовані на регулювання атмосфероохоронних суспільних відносин шляхом надання їх учасникам прав і покладання на них обов'язків.
Отже, атмосфероохоронні відносини складаються на основі охоронних норм, за допомогою яких здійснюються державно-примусові заходи впливу, включаючи і заходи юридичної відповідальності. Охоронні відносини завжди є владними. Аналіз Закону України «Про охорону атмосферного повітря» дозволяє зробити висновок, що в ньому переважають саме охоронні норми. Це зумовлює також використання переважно імперативних і заборонних норм, спрямованих на забезпечення сприятливого стану атмосферного повітря. Саме цим і продиктована необхідність встановлення більш жорсткого правового режиму в галузі охорони атмосферного повітря, який би забезпечував збереження атмосферного повітря в чистоті.
Велика роль у сфері регулювання атмосфероохоронних відносин належить підзаконним нормативним актам. Серед них особливе значення мають постанови Кабінету Міністрів України. Так, постановами уряду України були затверджені: Положення про порядок здійснення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря від 29 грудня 1993 р.', Положення про порядок встановлення рівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів на атмосферне повітря від 31 грудня 1993 р.2. Положення про порядок видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 29 травня 1995 р.3 тощо.
Важливе значення в галузі охорони атмосферного повітря мають накази і інструкції центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, зокрема Інструкція про зміст та порядок складання звіту проведення інвентаризації викидів забруднюючих речовин на підприємстві'; Порядок розгляду документів та умови видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, який затверджено наказом Мінекобезпеки від 29 грудня 1995 р.2
§ 2. Управління і контроль у галузі охорони атмосферного повітря і його функції
• Відповідно до ст. З Закону України «Про охорону атмосферного повітря» управління в галузі охорони атмосферного повітря здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство охорони здоров'я України, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи та органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства України.
Серед основних функцій управління в галузі охорони атмосферного повітря виділяються такі: стандартизація і нормування у галузі охорони атмосферного повітря; організація і здійснення контролю та моніторингу у галузі охорони атмосферного повітря; державний облік шкідливих впливів на атмосферне повітря; вирішення спорів з питань охорони і використання атмосферного повітря тощо.
Стандартизація і нормування у галузі охорони атмосферного повітря проводиться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони атмосферного повітря від забруднення, шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів та забезпечення екологічної безпеки.
Державні стандарти у галузі охорони атмосферного повітря є обов'язковими для виконання і визначають поняття та терміни, режим використання й охорони атмосферного повітря, методи контролю за станом атмосферного повітря, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу на атмосферне повітря, встановлюють інші вимоги щодо охорони і використання атмосферного повітря.
Стандарти в галузі охорони атмосферного повітря розробляються і вводяться в дію Міністерством екології та природних ресурсів України та Міністерством охорони здоров'я України у порядку, що визначається законодавством України.
Оскільки на стан атмосферного повітря впливають два головних фактори, а саме: а) внесення в атмосферу забруднюючих речовин через різноманітні джерела забруднення і б) шкідливий фізичний вплив на навколишнє середовище (звукові коливання, зокрема шуми, ви промінювання тощо), то однією з найважливіших функцій управління у галузі охорони атмосферного повітря є нормування у цій сфері.
У галузі охорони атмосферного повітря встановлюються такі нормативи: нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря;
нормативи граничне допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарними джерелами; граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне повітря при експлуатації технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів; нормативи використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення; нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних факторів.
Законодавством України можуть установлюватися й інші нормативи у галузі охорони атмосферного повітря.
Для оцінки стану атмосферного повітря встановлюються єдині для території України нормативи екологічної безпеки: граничне допустимі концентрації забруднюючих речовин у атмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього природного середовища;
гранично допустимі рівні акустичного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря для людей і об'єктів навколишнього природного середовища.
Для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших районів у разі необхідності можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та рівні інших шкідливих впливів на атмосферне повітря.
Нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря розробляються і вводяться в дію Міністерством охорони здоров'я та Міністерством екології та природних ресурсів України.
Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і гранично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів на нього встановлюються для кожного стаціонарного джерела викидів або іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря по кожній із забруднюючих речовин та фактору фізичного чи біологічного впливу.
Нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і гранично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів на нього встановлюються на рівні, при якому сумарні викиди забруднюючих речовин і шкідливий фізичний та біологічний вплив всіх джерел у такому районі з урахуванням перспективи його розвитку на період дії встановленого нормативу не призведуть до перевищення нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря (за найсуворішим нормативом).
Проекти нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря від стаціонарних джерел розробляються підприємствами, установами та організаціями і затверджуються органами Міністерства екології та природних ресурсів України і Міністерства охорони здоров'я України. Ці проекти погоджуються з місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у частині: строків виконання заходів щодо зниження викидів забруднюючих речовин до нормативних рівнів; строків відселення людей і винесення об'єктів соціального призначення з санітарно-захисних зон; зниження обсягів виробництва та викидів забруднюючих речовин у період несприятливих метеорологічних умов.
Проекти нормативів гранично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря розробляються підприємствами, установами, організаціями і затверджуються органами Міністерства охорони здоров'я та Міністерства екології та природних ресурсів України за погодженням з місцевими органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування у частині строків виконання заходів щодо зниження шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів до нормативних рівнів.
Порядок розробки і затвердження нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря встановлюється Міністерством екології та природних ресурсів України', а нормативів гранично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів на нього — Міністерством охорони здоров'я і Міністерством екології та природних ресурсів України.
Законодавством України встановлюються також граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне повітря при експлуатації технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів. Для різних технологічних процесів, технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів залежно від часу розробки та введення в дію технологій і обладнання, наявності наукових і технічних розробок, економічної доцільності встановлюються такі нормативи: граничні обсяги утворення забруднюючих речовин для окремих типів технологічного та іншого обладнання;
вимоги щодо проведення технологічних процесів в частині впливу на утворення забруднюючих речовин; регламенти використання та втрат сировини.
Зазначені нормативи розробляються підприємствами, установами і організаціями і затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України.
Для кожного типу пересувних джерел, що експлуатуються на території України, встановлюються нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та шкідливого впливу фізичних факторів, які розробляються з урахуванням наявності технічних рішень щодо зменшення утворення забруднюючих речовин, зниження рівнів шкідливого впливу фізичних факторів, очищення відпрацьованих газів та економічної доцільності. Порядок розробки і затвердження цих нормативів установлюється Міністерством екології та природних ресурсів України і Міністерством охорони здоров'я України.
Попередження негативного впливу на стан атмосферного повітря регулюється заходами, які передбачають державний облік у галузі охорони атмосферного повітря.
Згідно зі ст. 42 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» державному обліку підлягають: об'єкти, які шкідливо впливають або можуть вплинути на стан атмосферного повітря; обсяги атмосферного повітря, що використовуються як сировина основного виробничого призначення; види і обсяги шкідливих речовин, що викидаються в атмосферне повітря; види і розміри шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря.
Державний облік здійснюється за критеріями, що визначаються Міністерством екології та природних ресурсів України у частині викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і у використанні атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення, у частині шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря — Міністерством охорони здоров'я України.
Порядок здійснення державного обліку у галузі охорони атмосферного повітря за єдиною системою визначається постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1993 р. № 1073'.
Контроль і моніторинг у галузі охорони атмосферного повітря спрямовується на забезпечення дотримання вимог законодавства про охорону і використання атмосферного повітря всіма державними органами, а також підприємствами, установами, організаціями та громадянами.
Державний контроль у галузі охорони і використання атмосферного повітря здійснюється місцевими органами державної виконавчої влади, Міністерством екології та природних ресурсів України, Міністерством охорони здоров'я України та їх органами на місцях у частині додержання нормативів екологічної безпеки та інших правил і нормативів, спрямованих на попередження негативного впливу на здоров'я людей; Державною автомобільною інспекцією Міністерства внутрішніх справ України та її органами на місцях у частині додержання нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та шкідливого впливу фізичних факторів, встановлених для відповідного типу автомобільного транспорту та сільськогосподарської техніки; іншими державними органами, а також органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства України.
Місцеві органи державної виконавчої влади контролюють як виконуються і дотримуються правила по оздоровленню навколишнього середовища, як здійснюється санітарна охорона атмосферного повітря. Вони забезпечують проведення заходів щодо охорони навколишнього середовища, попередження, зниження інтенсивності і усунення шуму у виробничих, житлових і громадських приміщеннях, у дворах, на вулицях і площах населених пунктів.
Широкими повноваженнями в галузі охорони атмосферного повітря наділені й інші спеціально уповноважені на те державні органи.
Державна служба обліку, спостереження, моніторингу і контролю за рівнем забруднення навколишнього середовища в Україні здійснюється Державною екологічною інспекцією центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Санітарно-епідеміологічною службою Міністерства охорони здоров'я, Міністерством екології та природних ресурсів України. Ці органи, перш за все, несуть відповідальність за організацію і діяльність державної системи обліку, спостереження і контролю в галузі охорони атмосферного повітря.
Зокрема, до компетенції органів Міністерства екології та природних ресурів України належить: а) спостереження за станом атмосферного повітря за хімічними, радіаційними, фізичними і біологічними показниками; б) збір, зберігання, пошук і обробка інформації про стан атмосферного повітря; в) прогнозування і виявлення тенденцій зміни цього стану. Ці органи зобов'язані надавати зацікавленим державним і громадським органам, підприємствам, установам і організаціям систематичну інформацію та прогнози про рівні забруднення атмосфери під впливом господарської діяльності і метеорологічних умов.
Збір, обробка, збереження та аналіз інформації про стан атмосферного повітря здійснюються у рамках єдиної державної системи моніторингу довкілля органами Міністерства екології та природних ресурсів України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, а також підприємствами, установами і організаціями, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану атмосферного повітря'.
Крім державного контролю в галузі використання і охорони атмосферного повітря, здійснюється виробничий та громадський контроль.
Виробничий контроль за охороною атмосферного повітря здійснюється підприємствами, установами, організаціями, їх структурними підрозділами з охорони природи і раціонального використання природних ресурсів у процесі господарської та іншої діяльності, якщо вона шкідливо впливає або може вплинути на стан атмосферного повітря.
Громадський контроль у галузі охорони атмосферного повітря здійснюється громадськими інспекторами з охорони навколишнього природного середовища відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, затвердженого наказом Мінекобезпеки від 5 липня 1999 р.'
§ 3. Правові заходи охорони атмосферного повітря
Атмосфероохоронне законодавство передбачає систему правових заходів дозвільного, заборонного, стимулюючого та іншого характеру, які забезпечують охорону атмосферного повітря від забруднення, шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього тощо.
З метою забезпечення охорони стану і складу атмосферного повітря Законом України «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 13) встановлена дозвільна система регулювання викидів в атмосферу, що породжує відповідні правові наслідки. Викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися тільки за дозволами, які видаються органами Міністерства екології та природних ресурсів України. Обсяги цих викидів визначаються на основі нормативів граничне допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря. Порядок видачі дозволів на викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря стаціонарними джерелами встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р. № 3642, а також Порядком розгляду документів та умовами видачі дозволів на викиди в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, затвердженим наказом Мінекобезпеки України від 29 грудня 1995 р. № 1543.
Діяльність, пов'язана з порушенням умов та вимог щодо викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього, передбачених відповідними дозволами, може бути обмежена, тимчасово заборонена (зупинена) або припинена Кабінетом Міністрів України, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими органами державної виконавчої влади. Міністерством екології та природних ресурсів України, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції відповідно до законодавства України.
До правових заходів охорони атмосферного повітря належить регулювання шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря'. Рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря встановлюються на основі нормативів, а у випадках, коли на них видано дозволи, повинні дотримуватися й інші вимоги, передбачені цим дозволом. Дозволи видаються Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством екології та природних ресурсів України та їх органами на місцях з урахуванням порядку затвердження нормативів гра-нично допустимих шкідливих впливів фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря, який передбачений ст. 8 Закону України «Про охорону атмосферного повітря».
Місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні своєї діяльності зобов'язані вживати необхідних заходів із запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впливу на атмосферне повітря і здоров'я людини.
Згідно зі ст. 16 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» забороняються шкідливі впливи на атмосферне повітря, для яких не встановлено відповідних нормативів екологічної безпеки. 'У виняткових випадках такі впливи допускаються тимчасово лише з дозволу Міністерства екології та природних ресурсів України та Міністерства охорони здоров'я України за умови, що за цей період буде встановлено відповідний норматив та вжито необхідних заходів з охорони атмосферного повітря.
Законодавство про охорону атмосферного повітря зобов'язує підприємства, установи і організації, викиди забруднюючих речовин або шкідливі впливи фізичних та біологічних факторів яких при перевищенні встановлених граничних нормативів, аваріях та несприятливих метеорологічних умовах можуть призвести до надзвичайних екологічних ситуацій, мати заздалегідь розроблені спеціальні заходи з охорони атмосферного повітря, погоджені з органами Міністерства екології та природних ресурсів України, Міністерства охорони здоров'я України, місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» зобов'язує керівників підприємств, установ і організацій при виникненні таких надзвичайних екологічних ситуацій повідомити про це органи, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря і вжити заходів щодо охорони атмосферного повітря та ліквідації причин і наслідків його забруднення (ст. 17 Закону).
У законодавстві України містяться приписи, які спрямовані на регулювання діяльності, що впливає на погоду і клімат. Діяльність, спрямована на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ у господарських цілях, може здійснюватися підприємствами, установами і організаціями тільки за дозволом Міністерства екології та природних ресурсів України та за погодженням з місцевими органами державної влади, органами місцевого самоврядування.
Підприємства, установи і організації відповідно до міжнародних угод зобов'язані скорочувати і в подальшому повністю припинити виробництво і використання хімічних речовин, що шкідливо впливають на озоновий шар, а також скорочувати викиди діоксиду вуглецю та інших речовин, накопичення яких у атмосферному повітрі може призвести до негативних змін клімату.
Законодавством визначено комплекс вимог щодо охорони атмосферного повітря від забруднення автотранспортними та іншими пересувними засобами і установками та попередження впливу їх фізичних факторів.
Атмосфероохоронне законодавство України забороняє вироб-чицтво та експлуатацію транспортних й інших пересувних засобів . установок, у яких вміст забруднюючих речовин у відпрацьованих •ізах перевищує нормативи або рівні шкідливого впливу фізичних факторів (ст. 19 Закону).
Особливу увагу законодавство України приділяє охороні атмосферного повітря при застосуванні засобів захисту рослин, мінеральних добрив та інших препаратів. Так, зокрема переліки засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, використання яких дозволяється в господарській діяльності, а також способи їх застосування погоджуються з Міністерством охорони здоров'я України та Міністерством екології та природних ресурсів України.
При створенні нових препаратів повинні розроблятися нормативи граничне допустимих концентрацій і методи визначення залишкової кількості цих препаратів у атмосферному повітрі. Закон України «Про охорону атмосферного повітря» зобов'язує підприємства, установи та організації, а також громадян дотримуватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, щоб не допустити забруднення атмосферного повітря (ст. 20 Закону).
Законодавством визначено комплекс вимог щодо охорони ат-; мосферного повітря при видобуванні корисних копалин та про-• веденні вибухових робіт. Видобування корисних копалин та проведення вибухових робіт повинні проводитися з дотриманням правил щодо відвернення або зниження рівнів забруднення атмосферного повітря способами, які погоджуються з Міністерством екології та природних ресурсів України, Міністерством охорони здоров'я та іншими органами відповідно до законодавства Ук* раїни. Одночасно забороняється розміщення в населених пунктах нових териконів і відвалів, які можуть бути джерелами забруднення атмосферного повітря або іншого шкідливого впливу на нього.
Важливого значення набуває такий напрямок охорони атмосферного повітря, як захист його від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами. Зокрема, складування, зберігання або розміщення виробничого, побутового сміття та інших відходів, які є джерелами забруднення атмосферного повітря пилом, шкідливими газоподібними речовинами та речовинами з неприємним запахом або іншого шкідливого впливу, допускається лише за наявності спеціального дозволу і на територіях, визначених місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у межах встановлених ними лімітів з додержанням нормативів екологічної безпеки і за можливості їх подальшого господарського використання. При цьому не допускається спалювання зазначених відходів на території підприємств, установ, організацій і населених пунктів, за винятком випадків, коли це здійснюється з використанням спеціальних установок з додержанням вимог щодо охорони атмосферного повітря. Одночасно законодавство зобов'язує власників або уповноважені ними органи управління підприємств, установ і організацій забезпечувати переробку, утилізацію та своєчасне вивезення відходів, які забруднюють атмосферне повітря, на підприємства, що використовують їх як сировину, або на спеціальні звалища.
До правових заходів охорони атмосферного повітря належить регулювання шкідливого фізичного впливу (звукові коливання, включаючи шуми, та ін.) на атмосферу'. Ці заходи стосуються:
створення і впровадження малошумних машин і механізмів на основі технічного нормування; поліпшення конструкцій транспортних засобів та умов їх експлуатації, а також утримання в належному стані залізничних і трамвайних колій, автомобільних шляхів, вуличних покриттів; розміщення підприємств, транспортних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелами шуму при плануванні і забудові населених пунктів відповідно до встановлених санітарно-технічних вимог та карт шуму; виробництва будівельних матеріалів, конструкцій і технічних засобів та споруд з необхідними акустичними властивостями; проведення організаційних заходів для відвернення і зниження виробничих, комунальних, побутових і транспортних шумів, включаючи введення раціональних схем і режимів руху залізничного, повітряного, вод ного та автомобільного транспорту у межах населених пунктів (ст. 23 Закону).
Певні обов'язки у цій сфері покладені і на громадян. Вони зобов'язані дотримуватися вимог, встановлених з метою боротьби з побутовим шумом у квартирах, а також у дворах житлових будинків, на вулицях, у місцях відпочинку та інших громадських місцях. Міські (районні) ради приймають спеціальні рішення, які спрямовані на відвернення і зниження шуму.
До основних правових засобів, які спрямовані на попередження забруднення атмосфери, належить правова регламентація охоронних вимог при розміщенні і розвитку міст та інших населених пунктів; розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції і введенні в експлуатацію підприємств, споруд та інших об'єктів, які впливають на стан атмосферного повітря; регламентація вимог щодо охорони атмосферного повітря при впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем.
При неможливості зменшення викидів забруднюючих речовин і зниження рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря до встановлених нормативів діяльність відповідних підприємств, установ, організацій, споруд та інших об'єктів повинна бути припинена або їх виробничий профіль підлягає зміні відповідно до ст.ст. 15, 17, 20 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».
При визначенні місць забудови, проектуванні будівництва і реконструкції підприємств, споруд та інших об'єктів, що впливають на стан атмосферного повітря, проводиться погодження з органами, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря, та іншими органами відповідно до законодавства України.
Згідно з атмосферноохоронним законодавством України (ст. 27 Закону України «Про охорону атмосферного повітря») проектування, розміщення, будівництво і введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконалення існуючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткування повинно здійснюватися з обов'язковим дотриманням норм екологічної безпеки, врахуванням сукупної дії викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього всіма діючими та запланованими для будівництва спорудами і іншими об'єктами, а також з урахуванням накопичення забруднення в атмосфері, транскордонного його перенесення, особливостей кліматичних умов.
Законодавство забороняє будівництво та введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, які не відповідають вимогам щодо охорони атмосферного повітря.
Для визначення екологічної безпеки при проектуванні, розміщенні і будівництві нових та реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів проводиться екологічна експертиза згідно із законодавством України.
Одним із основних засобів попередження шкідливого впливу забруднюючих речовин на повітря населених пунктів є обов'язкове встановлення санітарно-захисних зон. Санітарно-захисні зони встановлюються з метою охорони атмосферного повітря в районах житлової забудови, масового відпочинку і оздоровлення населення при визначенні місць розміщення нових, реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, які впливають на стан атмосферного повітря.
Якщо внаслідок порушення встановлених розмірів та режиму санітарно-захисних зон виникає необхідність у відселенні населення, виведенні з цих зон об'єктів соціального призначення або здійсненні інших заходів, підприємства, установи та організації, місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні вирішити питання про фінансування необхідних робіт і заходів та строки їх реалізації. У випадках, коли здійснення зазначених заходів спричинено введенням нових нормативів, їх фінансування та терміни реалізації визначаються Кабінетом Міністрів України.
З метою підтримки сприятливого стану атмосферного повітря забороняється впровадження відкриттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, якщо вони не відповідають встановленим в Україні вимогам щодо охорони атмосферного повітря. У разі порушення встановлених вимог така діяльність припиняється уповноваженими на те державними органами, а винні особи притягуються до відповідальності.
Важливу роль у галузі охорони атмосферного повітря відіграє економічний механізм забезпечення такої охорони. Для забезпечення охорони та ефективного використання атмосферного повітря в Україні впроваджуються організаційно-економічні заходи, що передбачають: встановлення лімітів викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря та інших шкідливих впливів на нього; встановлення лімітів використання повітря як сировини основного виробничого призначення; встановлення нормативів плати і розмірів платежів за викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря та інші шкідливі впливи на нього; встановлення нормативів плати за перевищення лімітів викидів, інших шкідливих впливів та видачу дозволів на використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення; надання підприємствам, установам, організаціям і громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідходних, безвідходних, енерго— і ресурсозберігаючих технологічних процесів, здійсненні інших природоохоронних заходів відповідно до законодавства.
Ліміти викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря стаціонарними джерелами визначаються для підприємств, установ та організацій з урахуванням граничне допустимих обсягів викидів і доводяться до них як тимчасово погоджені величини викидів забруднюючих речовин щодо кожного компонента.
Ліміти викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря встановлюються для підприємств Міністерства екології та природних ресурсів України та його органами на місцях у формі видачі дозволів на викиди.
Граничне допустимі рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря встановлюються органами Міністерства охорони здоров'я України.
Новим для атмосфероохоронного законодавства України є положення про встановлення нормативів плати і стягнення платежів за забруднення атмосферного повітря та за інші шкідливі впливи на нього. Платежі за викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря та за інші шкідливі впливи на нього стягуються з підприємств, установ і організацій. Стягнення платежів не звільняє від відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря. Розміри платежів за забруднення атмосферного повітря встановлюються Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями на підставі лімітів викидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на нього і нормативів плати за них.
Порядок встановлення нормативів плати і стягнення платежів за забруднення атмосферного повітря та інші шкідливі впливи на нього визначається постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 1999 р. № 303'.
§ 4. Відповідальність за порушення законодавства про охорону атмосферного повітря
Стаття 44 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» встановлює види правопорушень, вчинення яких тягне за собою адміністративну, цивільну, кримінальну й іншу відповідальність.
Правопорушеннями у галузі охорони атмосферного повітря є:
порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря; перевищення лімітів та нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря; перевищення нормативів гранично допустимих рівнів шкідливого вплину фізичних та біологічних факторів на атмосферне повітря; викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря та використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення без дозволу спеціально уповноважених на те державних органів; здійснення незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат; впровадження відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівля у зарубіжних країнах і експлуатація технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які не відповідають встановленим вимогам щодо охорони атмосферного повітря; порушення правил складування і утилізації промислових та побутових відходів, транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів, що спричинило забруднення атмосферного повітря; проектування і будівництво об'єктів з порушенням норм і вимог щодо охорони і використання атмосферного повітря; невиконання розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони та використання атмосферного повітря; відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, джерела забруднення, а також приховування або перекручування відомостей про стан екологічної обстановки, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря. Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші правопорушення у галузі охорони та використання атмосферного повітря.
Адміністративна відповідальність у галузі охорони атмосферного повітря передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення. Суб'єктами адміністративної відповідальності за правопорушення у галузі охорони атмосферного повітря можуть бути як посадові особи, так і громадяни.
Усі адміністративні правопорушення за суб'єктним складом поділяються на три групи: правопорушення, вчинені тільки посадовими особами; правопорушення, які здійснюються як посадовими особами, так і громадянами; правопорушення, здійснені тільки громадянами.
Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачені такі види адмінправопорушень у галузі охорони атмосферного повітря: порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78); порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ (ст. 78'); недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79); недодержання екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об'єктів або споруд (ст. 79'); випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 80); експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 81); порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання промислових і побутових відходів (ст. 82); порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83); невиконання вимог екологічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем, речовин і матеріалів (ст. 91'); перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів (ст. 912); порушення тиші в громадських місцях (ст. 182); невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної та ядерної безпеки або охорону природних ресурсів (ст. 1885).
Кримінальна відповідальність у галузі охорони атмосферного повітря передбачена ст. 228 Кримінального кодексу (КК) України — забруднення атмосферного повітря. Об'єктом злочинного посягання є суспільні відносини, що забезпечують науково обгрунтоване раціональне використання, відновлення, поліпшення, відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище і охорону чистоти атмосферного повітря як сприятливого середовища існування людини, тваринного і рослинного світу. Предметом злочину є атмосферне повітря, яке знаходиться у відкритому просторі у межах території держави Україна. Забруднення повітря все- ' редині приміщення не може бути кваліфіковане за ст. 228 КК України. У Кримінальному кодексі України є окремий склад злочину «порушення вимог законодавства про охорону праці» (ст. 135), який дістає вияв у недотриманні правил промислової санітарії.
Майнова відповідальність за порушення атмосфероохоронного законодавства наступає за певних умов і підстав. До умов такої відповідальності належать: заподіяна майнова шкода; протиправна поведінка особи, яка заподіяла шкоду; причинний зв'язок між протиправною поведінкою такої особи і майновою шкодою, що настала; винна поведінка особи, що заподіяла шкоду. Підставами відповідальності служать конкретні правопорушення, перелік яких міститься в ст. 44 Закону України «Про охорону атмосферного повітря». Наведений в цій нормі перелік правопорушень не є вичерпним.
Особи, винні в порушенні законодавства про охорону атмосферного повітря, несуть майнову відповідальність незалежно від притягнення 'їх до кримінальної чи адміністративної відповідальності в передбачених чинним законодавством випадках.
Як відомо, через забруднення атмосферного повітря може бути заподіяна шкода тваринам, сільськогосподарським посівам, лісам та іншій рослинності, знижена працездатність людей, забруднені водні ресурси тощо'. З метою визначення розмірів шкоди, яка підлягає стягненню у випадках, коли порушено атмосфероохорон-не законодавство, Мінекобезпеки України 18 травня 1995 р. затвердило Методику розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря2.
Порядок визначення збитків встановлений цивільним законодавством. Тому в кожному конкретному випадку вимагається диференційоване застосування спеціального законодавства про порядок визначення шкоди, яка виникла в тій чи іншій сфері діяльності внаслідок порушення атмосферного законодавства. При цьому часто застосовується сукупність нормативних актів. У частині визначення збитків спеціальне законодавство застосовується в порядку субсидіарності, тобто додатково до основного.
Контрольні питання:
1. Назвіть законодавчі акти, які складають основу правової охорони атмосферного повітря.
2. Дайте визначення атмосферного повітря як об'єкта правового регулювання.
3. Які відносини становлять предмет атмосферного права?
4. У чому полягають специфіка атмосферного повітря як природного об'єкта та особливості його правової охорони?
5. Які органи державної виконавчої влади здійснюють управління і контроль у галузі охорони атмосферного повітря?
6. Назвіть основні функції управління у галузі охорони атмосферного повітря.
7. Що являє собою стандартизація і нормування в галузі охорони атмосферного повітря? З якою метою вони проводяться?
8. Які органи розробляють і вводять в дію стандарти в галузі охорони атмосферного повітря? У чому полягає юридична природа таких стандартів?
9. Які нормативи встановлюються в галузі охорони атмосферного повітря?
10. Які види юридичної відповідальності передбачені за порушення вимог атмосфероохоронного законодавства?
Розділ III
Природоохоронне (середовищеохоронне) право
Глава 1
Правовий режим використання та охорони природно-заповідного фонду
Питання до теми:
1. Поняття природно-заповідного фонду.
2. Правові форми та види використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду.
3. Управління в галузі організації, охорони і використання природно-заповідного фонду.
4. Правовий режим окремих територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
5. Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд.
§ 1. Поняття природно-заповідного фонду
На Землі лишилося небагато місць, які не використовуються людиною для задоволення своїх численних і постійно зростаючих потреб і які зберегли свій первісний вигляд. Особливо актуально це для України, територія якої зазнала потужного антропогенного і техногенного навантаження. На сьогодні збереглося близько 30% природної рослинності, яка перебуває на різних стадіях трансформації. Особливу тривогу викликає стан збереження генофонду рідкісних і таких видів рослин та тварин, що перебувають під загрозою зникнення, унікальних та типових природних комплексів (ландшафтів).
З метою збереження і передачі прийдешнім поколінням багатств генофонду природи України окремі ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність, вилучаються з господарського використання повністю або частково і оголошуються відповідно до екологічного законодавства територією чи об'єктом природно-заповідного фонду України.
Природно-заповідний фонд України розглядається як складова частина світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною, і має 6100 територій та об'єктів загальною площею 1412,8 тис. га (2,34 відсотка території України, у більшості країн Європи цей показник сягає 5—7, а в північному регіоні — 11—12 відсотків)'.
Законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання (преамбула Закону України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»)2.
Сутність і зміст правового режиму природно-заповідного фонду визначається цільовим призначенням його територій та об'єктів. Саме воно повинно бути вихідним моментом для встановлення державою спеціального порядку створення таких територій та об'єктів і визначення умов їх збереження та використання у чітко визначених законом межах, а також засобів і способів охорони цих територій3.
До складу природно-заповідного фонду України входять природні заповідники, національні природні парки, заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, заповідні урочища.
За соціально-екологічною спрямованістю заповідництво в Україні поділяється на два види: природні території та об'єкти (природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища) та штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).
Класифікація форм природного заповідництва базується на принципі унікальності природного об'єкта, його наукової, історичної або естетичної цінності і залежить від органів, які прийняли рішення про організацію охорони природних ресурсів. Так, природні заповідники створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів тощо; біосферні заповідники створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового моніторингу навколишнього природного середовища та його вивчення; національні природні парки створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.
Залежно від унікальності, наукової, екологічної або естетичної цінності заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.
У свою чергу, залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками та пам'ятками природи, мети і необхідності режиму охорони заказники можуть поділятися на ландшафтні, лісові, ботанічні, загаль-нозоологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногео-логічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні; пам'ятки природи — на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.
Законодавством Автономної Республіки Крим можуть бути встановлені додаткові категорії територій та об'єктів природно-заповідного, фонду.
Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом здійснення правових заходів, передбачених ст. 8 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»:
встановленням заповідного режиму, тобто такої сукупності науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів; організацією систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів (здійснення фонового моніторингу навколишнього природного середовища); проведенням комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання (здійснення науково-дослідних робіт різного напрямку); додержанням вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності; розробки проектної, проектно-планувальної документації землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічної експертизи; запровадженням економічних важелів стимулювання і охорони; здійсненням державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання; встановленням підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів; проведенням широкого міжнародного співробітництва у цій сфері тощо.
Заповідна охорона природи є тим аспектом природоохоронної діяльності, який називають охороною природи у вузькому розумінні, охороною природи в «чистому» вигляді, консервативною охороною, з якої, власне, і розвинувся нинішній інститут охорони природи'.
Тому на забезпечення зазначених вище заходів спрямоване законодавство України про природно-заповідний фонд України. Воно складається з основних положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (стосовно природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охороні) та Закону України «Про природно-заповідний фонд України», який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об'єктів. Систему законодавства про природно-заповідний фонд доповнюють: Закон України від 21 вересня 2000 р. «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки»2; постанова Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р. «Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні (Заповідники)»3, метою якої є поліпшення умов для збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду як національного надбання, забезпечення подальшого науково обгрунтованого розвитку заповідної справи в Україні до 2005 р. на основі визнання її соціального, економічного та екологічного значення для усталеного розвитку держави та народу України; постанова Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р., якою затверджене Положення про Червону книгу України4.
Важливе значення для розвитку законодавства про природно-заповідний фонд мають укази Президента України про створення територій та об'єктів загальнодержавного значення — «Про збереження і розвиток природно-заповідного фонду України» від 8 вересня 1993 р., «Про біосферні заповідники в Україні» від 26 листопада 1993 р., «Про резервування для наступного заповідання цінних природних територій» від 10 березня 1994 р., «Про створення національного природного парку «Вижницький» від ЗО серпня 1995 р. та ін.
На виконання вимог Закону «Про природно-заповідний фонд України» Кабінет Міністрів України затвердив постановою від 21 квітня 1998 р. № 521 такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України5, прийняв інші рішення.
У межах своєї компетенції Міністерство екології та природних ресурсів України прийняло ряд нормативних актів, обов'язкових до виконання всіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами в частині забезпечення вимог законодавства про природно-заповідний фонд. Зокрема, наказом Мінприроди від 29 березня 1994 р. № ЗО затверджено Положення про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду'; наказом від 26 лютого 1993 р. № 16 — Положення про екологічні фонди природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків2, а наказом від 11 травня 1994 р. № 43 — Інструкцію про порядок встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення3.
Завданням законодавства про природно-заповідний фонд України є регулювання суспільних відносин щодо організації, охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій галузі.
Формування системи законодавства України про природно-заповідний фонд дає можливість визначити, що у загальній системі права України формується самостійна галузь права — природно-заповідне право. За своїм предметом та об'єктами воно тяжіє до системи екологічного права, входить основним інститутом у природоохоронне право.
§ 2. Правові форми та види використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду
Використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється на праві власності і на праві користування.
Особливостями права власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду є те, що Закон «Про природно-заповідний фонд України» деталізує питання щодо форм власності на ці об'єкти. Так, ст. 4 цього Закону відносить території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, до власності Українського народу. Цим положенням розширюється об'єктний склад права виключної власності народу України, визначений ст. 9 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність»'. Конституцією України від 28 червня 1996 р.
У власності Українського народу можуть перебувати також регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Ці ж об'єкти можуть перебувати і в інших формах власності, передбачених законодавством України. Відповідно до цього положення можна припустити, що зазначені природні комплекси природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній, колективній та приватній власності. У свою чергу, до державної власності можуть бути віднесені території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а до комунальної — місцевого значення.
Суб'єкти права власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду — це український народ, який здійснює право власності на ці об'єкти через Верховну Раду України, держава в особі Верховної Ради України, уповноважені державні органи, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради, інші ради, колективи підприємств, колективи орендарів, кооперативні, господарські товариства і об'єднання, спілки, громадські об'єднання, релігійні та інші організації, а також громадяни України.
У межах своїх повноважень власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Виключність права власності не допускає будь-яких обмежень у здійсненні цих повноважень.
Відповідно Верховна Рада України від імені народу України та держави визначає основні напрямки державної природоохоронної політики, правові основи регулювання відносин у галузі охорони, використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, визначає повноваження рад, порядок організації та діяльності органів управління у цій галузі, встановлення режимів територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Фактично, володіючи природно-заповідним фондом, Верховна Рада України реалізує повноваження з користування ним через відповідні спеціально уповноважені органи державного управління у галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду. Розпорядження природними ресурсами природно-заповідного фонду Верховна Рада України реалізує не лише у формі відчуження їх, а й визначає цільове призначення територій та об'єктів природно-заповідного' фонду, вилучає їх повністю або частково з господарського користування, оголошує їх територіями чи об'єктами природно-заповідного фонду.
Існування інших форм власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду спірне, оскільки відповідно до ст. 4 Земельного кодексу України та ст. 7 Закону «Про природно-заповідний фонд України» землі територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, землі природних територій та об'єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, історико-куль-турну, господарську цінність належать до категорії земель природоохоронного та історико-культурного призначення і тому не можуть передаватися у колективну та приватну власність.
При цьому слід мати на увазі, що окремі території та об'єкти природно-заповідного фонду перебувають на праві користування у господарствах наукових установ. Законодавство припускає можливість переходу права власності на ці об'єкти та території. Але в разі зміни форм власності на землю, на якій розташовані заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною переорієнтацією охоронного зобов'язання. Це стосується, в першу чергу, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, інших суб'єктів.
Водночас законодавство не допускає приватизації ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків, які були створені до прийняття Закону «Про природно-заповідний фонд України».
Право колективної та приватної власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду посвідчується державним актом на право власності земельними ділянками.
Суб'єкти колективної та приватної власності земель природоохоронного призначення зобов'язані забезпечувати охорону і збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду відповідно до встановленого заповідного режиму, не здійснювати діяльності, яка б негативно впливала на стан природних ресурсів та об'єктів, використовувати їх лише за цільовим призначенням, здійснювати інші повноваження, визначені законодавством.
Право колективної чи приватної власності на земельну ділянку природоохоронного призначення припиняється на підставі рішення відповідної ради у випадках, передбачених ст. 28 Земельного кодексу України, а саме: у випадках добровільної відмови від земельної ділянки, відчуження (продажу) земельної ділянки раді; викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб; систематичного невнесення земельного податку у визначені законодавством терміни; використання земельної ділянки способами, що призводять до її забруднення, погіршення екологічної ситуації, та в інших випадках.
Залежно від категорії, до якої віднесено територію чи об'єкт природно-заповідного фонду, вони можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Це так звані основні види використання природно-заповідного фонду (ст. 9 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).
Так, науково-дослідні роботи на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду проводяться з метою вивчення природних процесів, забезпечення постійного спостереження за їх змінами, екологічного прогнозування, розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних ресурсів та особливо цінних об'єктів.
Основні напрямки наукових досліджень здійснюються на територіях природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків відповідно до програм і планів науково-дослідних робіт, які затверджуються Національною академією наук України і Міністерством екології та природних ресурсів України'.
Здійснюються наукові дослідження відповідними науковими підрозділами, що створюються у складі спеціальних адміністрацій територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, у складі спеціальних адміністрацій територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.
Наукові дослідження у межах цих територій та об'єктів можуть вести й інші наукові установи на підставі відповідних угод між ними та адміністрацією.
Координацію наукових досліджень здійснюють Національна академія наук України та Мінекоресурсів України.
Основною формою узагальнення результатів наукових досліджень та спостережень за станом і змінами природних комплексів, виконаних на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, є Літопис природи, матеріали якого використовуються для оцінки стану навколишнього природного середовища, розробки заходів щодо його охорони, ефективного використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки (ст.ст. 41—43 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).
Значну роль відведено використанню територій та об'єктів природно-заповідного фонду в освітньо-виховних, оздоровчих та інших рекреаційних цілях. Безпосередній живий зв'язок, спілкування з унікальними природними явищами, об'єктами шляхом здійснення екскурсій, туризму сприяє формуванню у громадян впевненості у необхідності особливої охорони заповідних природних комплексів як національного надбання'.
Оздоровча, інша рекреаційна, освітньо-виховна діяльність на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду здійснюється спеціальними підрозділами адміністрацій цих територій та об'єктів, а також іншими підприємствами, установами та організаціями на підставі угод з адміністрацією.
Додатковими видами використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду є заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство, розміщення городів працівників цих установ тощо.
Основні і додаткові види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів.
§ З.Управління в галузі організації, охорони і використання природно-заповідного фонду
Успішне використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду залежить від чіткого і скоординованого механізму управління ними. Управління природно-заповідним фондом є об'єктивною необхідністю і являє собою організуючу діяльність державних, самоврядних та громадських органів з практичного здійснення поставлених перед природно-заповідним фондом завдань і спрямована на організацію (створення) таких територій та об'єктів, їх охорону, а також використання природних комплексів у чітко визначених цілях, забезпечення єдності принципів заповідання незалежно від завдань і мети конкретного об'єкта і його підпорядкованості, організацію обліку природних багатств цих територій та об'єктів, планування розвитку науково обгрунтованої їх мережі, здійснення контролю за додержанням вимог їх правових
режимів2.
Специфіка природно-заповідного фонду як об'єкта управління зумовлює здійснення державного управління ним із застосуванням таких своєрідних способів, як повне вилучення окремих ділянок землі, водного простору, природних комплексів та об'єктів з господарського використання і забезпечення збереження їх природних властивостей, формування мережі територій та об'єктів природно заповідного фонду з урахуванням ступеня і масштабів впливу людей на природу, організація наукових досліджень у заповідниках, охорона їх шляхом створення спеціальних служб, забезпечення додержання вимог заповідного режиму.
Державне управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду здійснюється органами загальної, галузевої (спеціальної) і міжгалузевої компетенції. Так, Президент України визначає порядок створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду, здійснює заходи щодо вдосконалення їх мережі і за погодженням з компетентними органами приймає рішення про створення чи оголошення територій, об'єктів природно-заповідного фонду та їх охоронних зон зонами загальнодержавного значення (ст. 53 Закону). Обласні, Київська, Севастопольська міські ради приймають рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та здійснюють контроль за додержанням їх правових режимів. Певні повноваження у цій галузі має Кабінет Міністрів України.
Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство екології та природних ресурсів України, а саме, спеціальний його підрозділ — Головне управління національних природних парків і заповідної справи Мінекоре-сурсів України'.
Значну роль у здійсненні управлінських функцій відіграє Академія наук України, наукові, науково-дослідні установи. Так, зокрема, вони вправі готувати та подавати клопотання про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду з науковим обгрунтуванням необхідності такого створення чи оголошення території чи об'єкта природно-заповідного фонду певної категорії, характеристики її цінності. На Національну академію наук України покладається обов'язок координувати основні напрями наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, при цьому затверджувати програми і плани науково-дослідних робіт.
Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється їх спеціальними адміністраціями. Спеціальні адміністрації можуть створюватися також для управління окремими об'єктами природно-заповідного фонду місцевого значення за рішенням органів, у віданні яких вони перебувають. До складу спеціальної адміністрації з управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду входять дирекції, наукові підрозділи, служби державної охорони, господарського, рекреаційного та іншого обслуговування.
Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об'єкти. Наприклад, мисливські та лісові заказники перебувають у віданні органів Державного комітету лісового господарства України, гідрологічні або болотні заказники — у віданні сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських асоціацій, фермерських господарств та інших.
Участь в управлінні територіями та об'єктами природно-заповідного фонду вправі також брати об'єднання громадян, статути яких передбачають діяльність у галузі охорони навколишнього природного середовища, зокрема: шляхом внесення пропозицій щодо організації та оголошення нових територій та об'єктів природно-заповідного фонду; забезпечення їх охорони, ефективного використання і відтворення природних комплексів та об'єктів; сприяння державним органам у їх діяльності в цій сфері; участі у проведенні екологічної експертизи об'єктів, що негативно впливають чи можуть негативно впливати на стан територій та об'єктів природно-заповідного фонду; участі у контролі за додержанням режиму таких територій та об'єктів, здійснення інших заходів (ст. 13 Закону).
Основними функціями управління у цій сфері є прогнозування розвитку заповідної справи на державному та регіональному рівнях, організація створення і оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду, розподіл і перерозподіл природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, проведення екологічної експертизи об'єктів, що негативно впливають чи можуть негативно впливати на стан територій та об'єктів, введення до державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду, контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду, координація наукової діяльності в його межах.
Розгляньмо деякі функції управління детальніше. Так, організація, створення і оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду складається з певних етапів. Перший етап — підготовка і подання клопотань про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 51 Закону). Ці дії можуть здійснюватися як безпосередньо спеціально уповноваженим органом державного управління у цій галузі, тобто Мінеко-ресурсів України, так і науковими установами, природоохоронними громадськими об'єднаннями або іншими зацікавленими підприємствами, установами, організаціями та громадянами.
У клопотанні повинно міститися обгрунтування необхідності створення чи оголошення території або об'єкта природно-заповідного фонду певної категорії, характеристика природоохоронної, наукової, естетичної та іншої цінності природних комплексів та об'єктів, що пропонуються для заповідання, відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання, власників та користувачів природних ресурсів, а також відповідний картографічний матеріал. До клопотань додаються документи, що підтверджують або доповнюють обгрунтування необхідності створення чи оголошення територій або об'єктів природно-заповідного фонду.
Другий етап — попередній розгляд клопотань про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 52 Закону).
Клопотання про необхідність створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду подаються і попередньо розглядаються у місячний термін відповідно:
— щодо територій та об'єктів загальнодержавного значення — Мінекоресурсів України;
— щодо територій та об'єктів місцевого значення — органами цього міністерства на місцях.
У разі схвалення клопотання Мінекоресурсів України та його органами на місцях проводиться їх погодження з власниками та первинними користувачами природних ресурсів у межах територій, рекомендованих до заповідання.
На підставі результатів погодження клопотань Мінекоресурсів України забезпечує розробку спеціалізованими проектними та науковими установами проектів створення природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, заказників, пам'яток природи, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення.
Розробка проектів створення регіональних ландшафтних парків, заповідних урочищ, а також заказників, пам'яток природи та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва місцевого значення забезпечується органами Мінекоресурсів України на місцях.
Забезпечення розробки проектів створення ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків може бути доручено зацікавленим державним органам чи установам.
Проекти створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду підлягають державній екологічній експертизі. У разі позитивного висновку екологічної експертизи щодо проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду всі матеріали передаються Мінекоресурсів України чи його органами на місцях до державних органів, уповноважених приймати рішення про створення чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Третій етап — прийняття рішень про створення чи оголошення територій, об'єктів природно-заповідного фонду та їх охоронних зон (ст. 53 Закону).
Так, рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам, національним природним паркам і щодо інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України. Прикладом таких рішень є Указ Президента України від 25 лютого 1993 р. № 62/93 «Про створення Азово-Сиваського національного природного парку».
Рішення про створення біосферних заповідників приймається Президентом України після вирішення цього питання відповідно до міжнародних угод. На правове забезпечення питань створення біосферних заповідників спрямований і Указ Президента від 26 листопада 1993 р. № 563/93 «Про біосферні заповідники в Україні».
Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається обласними, міськими (міст загальнодержавного значення) радами, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам і видачі документів на право користування землею визначається Земельним кодексом України.
Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам органами Мінекоресурсів України з оформленням охоронного зобов'язання.
У разі необхідності зміни меж, категорії та скасування статусу територій і об'єктів природно-заповідного фонду проводяться дії, визначені ст.ст. 51—53 Закону «Про природно-заповідний фонд України».
Відповідно до вимог ст. 55 Закону може проводитись резервування цінних для заповідання природних територій та об'єктів. Мета резервування — недопущення знищення або руйнування внаслідок господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об'єктів до прийняття у встановленому порядку рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду і виділення необхідних для цього коштів.
Території, що резервуються з метою наступного заповідання, залишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і використовуються за цільовим призначенням з додержанням особливих вимог охорони навколишнього природного середовища, що визначаються рішеннями про резервування. Так, відповідно до Указу Президента України від 10 березня 1994 р. «Про резервування для наступного заповідання цінних природних територій» на землях, що резервуються, не допускається без погодження з Мінекоресурсів України промислове, господарське, дачне та інше будівництво, проведення меліоративних робіт, розорювання та залісення цілинних і перелогових земель та інша діяльність, яка може призвести до знищення або руйнування цінних природних комплексів та об'єктів, що підлягають заповіданню.
Рішення про резервування приймаються органами, уповноваженими приймати рішення про створення й оголошення відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду. До прийняття рішення про створення або розширення в установленому порядку природних заповідників та національних природних парків землі, що резервуються, залишаються у державній власності й приватизації не підлягають.
Державний кадастр територій та об'єктів природного заповідного фонду як система необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові та інші характеристики територій і об'єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду, ведеться з метою оцінки цього складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану територій та об'єктів, що входять до нього, організації їх охорони й ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, зацікавлених підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених чинним законодавством (ст.ст. 56, 57 Закону).
За змістом державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду включає в себе відомості про правовий статус, належність, режим, географічне положення, кількісні та якісні характеристики цих територій та об'єктів, їх природоохоронну, наукову, освітню, виховну, рекреаційну та іншу цінність.
Ведеться державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду Мінекоресурсів України та його органами на місцях.
Первинний облік кадастрових відомостей щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється спеціальними адміністраціями територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають інші території та об'єкти природно-заповідного фонду.
Контроль за додержанням правового режиму територій і об'єктів природно-заповідного фонду — це визначена законодавством діяльність державних органів і громадських об'єднань, яка спрямована на спостереження і перевірку дотримання юридичними і фізичними особами вимог Закону «Про природно-заповідний фонд України», інших актів законодавства та застосування до винних осіб заходів примусу.
Так, державний контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється Державною екологічною інспекцією Міністерства екології та природних ресурсів України, іншими спеціально уповноваженими державними органами. Відповідно до Положення про Державну екологічну інспекцію Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 244', її працівники вправі здійснювати контроль у процесі використання та охорони території і об'єктів природно-заповідного фонду, а також охорони видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України (п. 5 Положення). При цьому вони вправі обстежувати у встановленому порядку підприємства, їх об'єднання, установи, організації з метою перевірки додержання вимог екологічного права;
ставити до них вимоги щодо здійснення відповідних заходів; давати обов'язкові для виконання приписи; обмежувати, зупиняти (тимчасово) діяльність об'єктів, що можуть негативно впливати на стан територій та об'єктів природно-заповідного фонду, зокрема через подання про припинення фінансування таких об'єктів у разі відсутності проведення їх екологічної експертизи; зупиняти, оглядати та затримувати (тимчасово) будь-які транспортні засоби, перевіряти документи, що засвідчують право користування природними ресурсами, складати акти перевірок і протоколи про порушення законодавства про природно-заповідний фонд; розглядати справи про адміністративну відповідальність у цій галузі; виконувати інші повноваження.
У межах своїх повноважень певні контрольні функції здійснюють працівники служб державної охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду2. Так, відповідно до положень ст. 61 Закону вони вправі вимагати від громадян і посадових осіб пояснення у зв'язку з порушенням режиму відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон; перевіряти у громадян та посадових осіб посвідчення на право перебування, використання природних ресурсів та здійснення іншої діяльності у межах відповідних територій та об'єктів природно-заповідного фонду; доставляти порушників установленого режиму з метою з'ясування особи; складати протоколи про порушення вимог законодавства, надсилати їх відповідним органам для притягнення винних осіб до відповідальності; вилучати у порушників предмети знаряддя незаконного використання природних ресурсів, транспортні засоби, відповідні документи та здійснювати інші дії.
Важливу роль у здійсненні контролю за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду відведено здійсненню моніторингу довкілля на цих територіях та об'єктах.
Програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні (Заповідники) передбачається визначати в межах територій природно-заповідного фонду розташування спеціальних полігонів для спостереження, збору, обробки, збереження та'аналізу фонового еталонного стану навколишнього природного середовища у межах цих екологічних систем. З цією метою програмою передбачається створення системи централізованого опрацювання інформації, яка матиме комп'ютерний банк даних зі структурою взаємопов'язаних блоків: географічного, екологічного, ботанічного, зоологічного та інших.
Громадський контроль за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища, які проводять свою діяльність відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 5 липня 1999 р. № 150'.
Крім здійснення громадського контролю в цій галузі, громадяни вправі брати участь й у інших заходах, спрямованих на охорону та раціональне використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 10 Закону).
§ 4. Правовий режим окремих територій та об'єктів природно-заповідного фонду
Досягнення мети, задля якої створюються території та об'єкти природно-заповідного фонду, можливе лише за умови забезпечення збереження заповідних територій та необхідної поведінки усіх установ, організацій та громадян, що вступають у відносини з приводу природно-заповідного фонду. Це досягається шляхом встановлення спеціального правового режиму, який в юридичній літературі іменується заповідним. Заповідний режим можна визначити як закріплений у правових нормах порядок збереження і використання заповідних комплексів відповідно до їх цільового призначення.
Заповідний режим включає в себе закріплення в правових нормах правил двоякого характеру:
1) умови, від яких залежить збереження природних територій та об'єктів у стані, необхідному для виконання покладених на них завдань і цілей — правові умови заповідного режиму;
2) умови користування територіями та об'єктами природно-заповідного фонду — правові вимоги заповідного режиму, що зводяться до встановлення правил необхідної поведінки осіб, які вступають у відповідні відносини2.
Особливістю цього режиму є те, що, з одного боку, він залежить від необхідності забезпечення збереження заповідного об'єкта у природному стані, а з іншого — у цільовому його використанні. Характерною рисою режиму є те, що він відображає як загальні риси, притаманні охороні території чи об'єкта природно-заповідного фонду як єдиного цілого, так і специфіку охоронного режиму кожного з елементів цього комплексу (земель, лісів, вод, тваринного світу тощо), але з урахуванням їх взаємозв'язку та взаємообумовле-ності.
Особливість режиму полягає також у тому, що межі його дії не збігаються з територіальними межами заповідника. Значною мірою цей режим поширюється на суміжні із заповідниками ділянки земель, відведені під охоронні зони'.
Законодавче визначення режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду таке: це сукупність науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів (ст. 14 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).
Заповідний режим регулюється вимогами розділу III Закону, а також положеннями про конкретні території та об'єкти природно-заповідного фонду, які розробляються відповідно до законодавства із зазначенням у них завдань, наукового профілю, особливостей природоохоронного режиму та характеру функціонування.
Положення про території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України, а положення про території та об'єкти природно-заповідного фонду місцевого значення — його органами на місцях (ст. 5 Закону).
Правовий режим природних заповідників. Природними заповідниками є природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою: збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів; вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них; розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища; ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
Природні заповідники є юридичними особами. В Україні їх налічується 12; їх територія становить 0,2 відсотки від території країни.
Основними завданнями природних заповідників є збереження природних комплексів та об'єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього природного середовища, розробка на їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння у підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони навколишнього природного середовища та заповідної справи (ч. З ст. 15 Закону). На них покладається також координація і проведення наукових досліджень на територіях заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ у регіоні.
З метою створення природних заповідників з господарського використання повністю вилучаються ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами і надаються заповідникам у порядку, визначеному чинним законодавством України. Зокрема, порядок створення і оголошення природних заповідників визначається загальними нормами (ст.ст. 51, 52 Закону), рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам приймаються Президентом України (ст. 53 Закону).
З метою охорони природних комплексів та об'єктів природних заповідників на їх території встановлюється широке коло заборонних вимог до усіх осіб, які відвідують територію заповідника (ст. 16 Закону). На території заповідника забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, шо суперечить його цільовому призначенню, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти.
На території природного заповідника категорично заборонено:
— будівництво споруд, шляхів сполучень, лінійних та інших об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю заповідника;
— розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку населення, стоянок транспорту;
— геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного режиму, руйнування геологічних відслонень, застосування хімічних засобів;
— усі види лісокористування;
— вилов і знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселення, гніздування;
— інші види користування рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів тощо.
На території природного заповідника забороняється мисливство, рибальство, інтродукція нових видів тварин і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму науково обгрунтовану ємкість угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень.
З метою збереження і відтворення корінних природних комплексів, проведення науково-дослідних робіт та виконання інших завдань у природному заповіднику відповідно до проекту організації його території та охорони природних комплексів Законом дозволяється виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також відновлення гідрологічного режиму, збереження та відновлення рослинних угруповань, що історично склалися, видів рослин і тварин, які зникають, тощо.
На території природного заповідника можуть також здійснюватись протипожежні і санітарні заходи, що не порушують режиму заповідника; спорудження у встановленому порядку будівель, інших об'єктів, необхідних для виконання поставлених перед ними завдань, збір колекційних та інших матеріалів, проведення наукових досліджень, екологічної освітньо-виховної роботи.
Проектом організації території заповідника та охорони його природних комплексів може бути передбачено виділення земельних ділянок для задоволення господарських потреб заповідників та їх працівників у сінокосінні, випасах, городах та паливі відповідно до встановлених нормативів. Проекти організації території природних заповідників та охорони їх природних комплексів розробляються спеціалізованими проектними організаціями і затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України.
В окремих випадках з дозволу Мінекоресурсів України на території заповідника можуть проводитися заходи, спрямовані на охорону природних комплексів, ліквідацію наслідків аварій, стихійного лиха, та інші цілі, не передбачені Проектом організації території заповідника та охорони його природних комплексів.
Природні заповідники очолюють спеціальні адміністрації, до складу яких входять дирекція природного заповідника, наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування. Як об'єкти загальнодержавного значення природні заповідники підпорядковуються Мінекоресурсів України.
Правовий режим біосферних заповідників визначається главою 2 розділу III Закону «Про природно-заповідний фонд України». Так, ст. 17 Закону визначає біосферні заповідники природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів.
Біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної мережі біосферних заповідників.
В Україні біосферних заповідників є три. Вони, як і природні заповідники, є юридичними особами і мають статус загальнодержавних.
Для біосферних заповідників установлюється диференційований режим охорони, відтворення та використання природних комплексів згідно з функціональним зонуванням. Так, заповідна зона
включає території, призначені для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу; її режим визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.
Буферна зона біосферних заповідників включає території, виділені з метою запобігання негативному впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих до неї територіях; її режим та порядок створення визначаються відповідно до вимог, встановлених для охоронних зон природних заповідників.
Зона антропогенних ландшафтів включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності.
У межах території біосферного заповідника можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з додержанням вимог щодо їх охорони.
Наукові дослідження, спостереження за станом навколишнього природного середовища та інша діяльність біосферних заповідників здійснюється з урахуванням міжнародних програм.
Значного розвитку останнім часом набула така форма охорони природи, як організація національних природних парків. Створення національних природних парків передбачає збереження, відтворення'і ефективне використання природних комплексів і об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність (ст. 20 Закону).
Визнання природного комплексу або окремих природних об'єктів національними природними парками зумовлює вилучення їх з господарського використання і заборону на їх території будь-якої діяльності, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекреаційної їх цінності, адже основною характерною рисою правового режиму національних природних парків є те, що їх територію дозволяється відвідувати у культурно-освітніх та рекреаційних цілях.
За статусом національні природні парки визнаються природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, на які покладаються завдання: збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів; створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони природних заповідних комплексів та їх об'єктів; проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, розробка наукових рекомендацій з, питань охорони навколишнього природного середовища та ефективного використання природних ресурсів; проведення екологічної освітньо-виховної роботи.
З урахуванням різнопланових цінностей та особливостей національних природних парків на їх території встановлюється диференційований режим щодо їх охорони, відтворення та використання. Згідно з функціональним зонуванням територія поділяється на заповідну зону, зону регульованої рекреації, зону стаціонарної рекреації та господарську зону.
Найбільш загальними рисами правоохоронного режиму національних природних парків є:
1) заборона рубок лісу головного користування, промислового рибальства й мисливства, іншої діяльності, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів;
2) обмеження будівництва споруд, шляхів сполучення, ліній електропередач, проведення меліоративних та інших робіт (а в заповідній зоні — повна їх заборона);
3) розміщення в зоні стаціонарної рекреації готелів, мотелів, кемпінгів, інших об'єктів обслуговування відпочиваючих.
На території національних природних парків за спеціальними дозволами адміністрації допускається збір грибів, ягід, плодів диких дерев, вилов риби та полювання.
У зв'язку з тим, що територією національних природних парків проходить велика кількість туристів і екскурсантів, за погодженням з керівництвом парків визначаються маршрути для пішоходів, велосипедистів, автомобілістів і представників інших видів туризму.
Відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації його території, який затверджується Кабінетом Міністрів України, до складу адміністрації парку входять спеціальні підрозділи, які організовують рекреаційну діяльність, служби охорони парку, господарського та іншого обслуговування, а також інші підприємства, установи і організації, які на підставі угод з адміністрацією парку здійснюють рекреаційну діяльність.
Природоохоронними рекреаційними установами Закон (ст. 23) визначає регіональні ландшафтні парки, які можуть бути місцевого чи регіонального значення. Метою утворення їх є збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення. Як правило, регіональні ландшафтні парки організовуються без вилучення природних комплексів у їх власників чи користувачів.
Основними завданнями регіональних ландшафтних парків є збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів, створення умов для туризму, відпочинку, інших видів рекреаційної діяльності з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об'єктів.
Особливістю правового режиму регіональних ландшафтних парків є те, що на їх території з урахуванням цінностей природних комплексів та об'єктів може провадитися функціональне зонування з урахуванням вимог, встановлених для територій національних природних парків.
Заказники — одна із форм охорони природи. Основна особливість їх полягає в тому, що заказники є формою охорони не всього природного комплексу, а тільки окремих його елементів, видів тваринного світу, видів рослинного світу, окремих природних об'єктів: лісових масивів, водних, геологічних об'єктів тощо.
Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів (ст. 25 Закону).
Заказники можуть бути загальнодержавного та місцевого значення. Кількість їх за останні роки зросла до 1936 (станом на 1994р.)'. Найбільш розповсюджені — мисливські заказники, де забезпечується зберігання і відтворення окремих видів мисливської фауни. Лісові заказники мають на меті збереження, відтворення і покращення лісових угідь з цінними і рідкісними деревними породами, реліктовою рослинністю. Гідрологічні або болотні заказники являють собою невеликі ділянки болотних масивів разом із водоймами, які мають наукове значення. Геологічними заказниками оголошуються об'єкти з рідкісними або унікальними геологічними утвореннями. Ділянки природи, які становлять ботанічний інтерес, оголошуються ботанічними заказниками. Заказники можуть бути й інших видів (ч. З ст. З Закону).
На територіях заказників обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.
Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям та завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог охорони навколишнього природного середовища.
Зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження за Законом (ст. 26) беруть на себе власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів.
Пам'ятки природи — це взяті під охорону держави окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення і оголошуються пам'ятками з метою збереження їх у природному стані (ст. 17 Закону).
Пам'ятки природи не вилучаються у їх власників або користувачів, але останні беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
На території пам'яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного стану (ст. 28 Закону).
Такий самий статус мають заповідні урочища, якими оголошуються лісові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають наукове, природоохоронне, естетичне значення і оголошуються з метою збереження їх у природному стані (ст.ст. 29, ЗО Закону).
Заповідні урочища є об'єктами загальнодержавного значення, тоді як пам'ятки природи можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення.
Пам'ятки природи можуть поділятися на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні. У межах відповідних пам'яток природи установлюється відповідний режим використання та охорони природних утворень. Завдання, особливості природоохоронного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ визначаються у їх первинних облікових документах (ч. З ст. 5 Закону). Обліковими документами можуть бути паспорт, де міститься їх наукова характеристика, проекти організації територій пам'яток природи та заповідних урочищ, охоронні зобов'язання підприємств, установ, організацій щодо територій.
Особливій охороні підлягають зоологічні парки, які створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни та розробки наукових основ її розведення у неволі (ст. 35 Закону).
Зоологічні парки є культурно-освітніми установами загальнодержавного та місцевого значення. Під час їх створення земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і закріплюються за відповідними установами у порядку, визначеному Земельним кодексом України.
На території зоологічних парків забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню сприятливих умов для життя тварин цих парків (ст. 36 Закону). Відповідно до мети територія зоологічних парків підлягає зонуванню. Так, експедиційна зона призначена для стаціонарного утримання тварин і використання в культурно-пізнавальних цілях. Наукова зона призначена для здійснення науково-дослідних робіт. Відвідання її дозволяється у порядку, визначеному адміністрацією парку. Рекреаційна зона призначена для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку. У господарській зоні розміщені допоміжні господарські об'єкти.
Зоологічні парки можуть організовувати пересувні експозиції тварин, мати у своєму складі підсобні господарства, які створюються для забезпечення тварин кормами.
Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва — це найвизначніші та найцінніші зразки паркового будівництва. Згідно із законодавством (ст. 37 Закону) такі об'єкти підлягають особливій охороні та використанню в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.
Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного та місцевого значення. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення є природоохоронними рекреаційними установами. Найвідомішими в Україні парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва є Софіївський парк в Умані Черкаської області, Білоцерківський та Прилуцький парки.
Оголошення парків-пам'яток садово-паркового мистецтва проводиться з вилученням або без вилучення природних ресурсів у їх власників або користувачів.
Для забезпечення правового режиму парків-пам'яток садово-паркового мистецтва на їх території забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню.
На їх територіях забезпечується проведення екскурсій та масовий відпочинок населення, проводиться догляд за насадженнями, включаючи санітарні рубки, рубки реконструкції та догляду за підсадкою дерев і чагарників ідентичного видового складу замість загиблих, вживаються заходи щодо запобігання самосіву, збереження деревних, чагарникових і квіткових композицій, трав'яних газонів.
На територіях парків-пам'яток садово-паркового мистецтва можуть проводитися наукові дослідження, а також можуть встановлюватись експозиційна, наукова, заповідна та адміністративно-господарська зони.
Утримання та реконструкція парків-пам'яток садово-паркового мистецтва проводиться за проектами, що розробляються спеціалізованими науковими та проектними установами і затверджуються органами, у підпорядкуванні яких перебувають парки, за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів і його органами на місцях.
Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Для забезпечення необхідного режиму охорони природних комплексів та об'єктів, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях установлюються охоронні зони (ст. 39 Закону).
Охоронні зони встановлюються на територіях природних заповідників, на територіях, прилеглих до окремих ділянок національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також навколо заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва.
Розміри охоронних зон визначаються відповідно до їх цільового призначення на підставі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях.
Правовий режим охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається з урахуванням характеру господарської діяльності на прилеглих територіях на основі оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище. Так, в охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших об'єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, визначеному Закону України від 9 лютого 1995 р. «Про екологічну експертизу»'.
Правовий режим кожної з охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається положеннями, які затверджуються державними органами, що прийняли рішення про їх виділення. Охоронні зони територій та об'єктів природно-заповідного фонду враховуються під час розробки проектно-планувальної та проектної документації.
Фінансування заходів щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється відповідно до вимог ст. 46 Закону за рахунок державного та місцевого бюджетів, фондів охорони навколишнього природного середовища, цільових та благодійних фондів, коштів підприємств, установ, організацій та громадян.
Об'єкти природно-заповідного фонду можуть мати власні кошти, отримані ними від наукової, природоохоронної, туристсько-екскурсійної, рекламно-видавничої та іншої діяльності в межах заповідних територій, що не суперечить їх цільовому призначенню. Ці кошти не підлягають вилученню і використовуються виключно для охорони відповідних територій та об'єктів (ст. 47 Закону).
Цільові екологічні фонди об'єктів природно-заповідного фонду створюються відповідно до вимог ст. 48 Закону «Про природно-заповідний фонд України», Положення про ці фонди, затвердженого наказом Мінприроди України від 26 лютого 1993 р. № 162 та включають в себе частину штрафів та грошових стягнень за шкоду, заподіяну об'єктам природно-заповідного фонду у результаті порушення законодавства про природно-заповідний фонд;
кошти, одержані від реалізації конфіскованого чи вилученого майна, яке було знаряддям або предметом екологічного правопорушення на їх території; частину платежів за забруднення довкілля в межах цих територій; цільові та добровільні внески юридичних та фізичних осіб.
Законодавством передбачено надання податкових та інших пільг об'єктам природно-заповідного фонду (ст.ст. 49—50 Закону).
§ 5. Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд
Наша держава приділяє велику увагу розвиткові заповідної справи. Одним із першочергових завдань забезпечення цього розвитку та оптимізації мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду має стати посилення відповідальності за порушення режиму заповідних територій'.
Стаття 64 Закону «Про природно-заповідний фонд України» містить цілу низку складів правопорушень, які є підставою для притягнення винних осіб до різних видів юридичної відповідальності.
Застосування цивільної відповідальності за порушення зазначеного законодавства має свої особливості. Відповідно до ст. 65 вищезазначеного Закону розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд, визначаються на основі кадастрової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та об'єктів, що проводиться відповідно до цього Закону та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Кабінет Міністрів України постановою від 21 квітня 1998 р. №521 затвердив такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах території та об'єктів природно-заповідного фонду України юридичними і фізичними особами2. Особливістю цих такс є їх підвищені розміри.
Так, додатком 1 до постанови визначено такси за незаконну рубку або пошкодження деревних видів рослин і таких, що мають здерев'яніле стебло, та чагарників до ступеня припинення росту. Під незаконною рубкою слід розуміти рубку дерев і чагарників без спеціального на те дозволу або за наявністю дозволу, але не тих рослин, не на тих площах, ділянках, не в тій кількості (понад ліміт), не в ті терміни, що передбачені дозволом. Оцінка заподіяної шкоди визначається у певній кількості гривень за кожне дерево чи кущ чагарнику, залежно від діаметра дерева на висоті пенька у корі (в сантиметрах). Наприклад, за кожне дерево, зрубане або пошкоджене до ступеня припинення росту діаметром до 10 см у степовій зоні стягується 17 гривень, діаметром від 46,1 до 50 см — 1204 гривні, за кожний сантиметр діаметра понад 50 см — 40 гривень;
за кожний кущ чагарнику, ліани — 45 гривень.
У додатку 2 встановлено такси за пошкодження деревних видів рослин і таких, що мають здерев'яніле стебло, до ступеня неприпинення росту. ^Наприклад, за пошкодження дерева до ступеня не-припинення росту діаметром до 10 см стягується такса у розмірі 5 гривень.
Додаток 3 до постанови встановлює таксу за знищення або пошкодження лісових культур, молодняку природного походження, самосіву, лісових культур на площах, призначених для лісовідновлення, сіянців і саджанців у розсадниках та на плантаціях, газонів і квітників. Наприклад, за кожний гектар знищеного або пошкодженого молодняку природного походження, самосіву, лісових культур віком до 5 років у встановленій зоні стягується 15000 гривень.
За сінокосіння і випасання худоби без спеціального на те дозволу (додаток 4) розмір шкоди обчислюється залежно від того, чи були сіножаті і пасовища сіяних чи природних трав, за кожний їх гектар при сінокосінні або при випасанні худоби, за кожну голову великої рогатої худоби, коней, молодняка великої рогатої худоби чи кіз.
Постановою передбачено також такі порушення, як незаконний збір (або знищення) дикорослих нижчих і вищих трав'янистих рослин, їх квітів і плодів, ягід, горіхів, грибів, лікарської та технічної сировини, живиці та інших деревних соків, лісової підстилки, другорядних лісових матеріалів (додаток 5), проїзд транспорту, прольоту та посадки літальних апаратів (такса згідно з додатком 8 стягується за кожну одиницю транспорту залежно від виду: мопеди, мотоцикли й моторолери — 25 гривень; легкові автомобілі, мікроавтобуси, пікапи — 40; автобуси, вантажні автомобілі — 55;
спеціальна важка транспортна техніка — 70 гривень); самовільне використання їх земель (будівництво постійних та тимчасових споруд, влаштування автостоянок тощо — додаток 9); незаконне добування чи знищення тварин, пошкодження або знищення їх житла, місць перебування і розмноження (додаток 6); пошкодження кар-стово-спелеологічних, геологічних та гідрологічних об'єктів (додаток 7); знищення та пошкодження інформаційно-охоронних та інших знаків (додаток 10); знищення або пошкодження осушувальних канав, дренажних і протиерозійних систем, шляхів, рекреаційних об'єктів та інших споруд (додаток 11). При цьому слід мати на увазі, що за непередбачені в затверджених цією постановою таксах порушення правил відпуску деревини на пні під час здійснення лісогосподарських заходів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду застосовуються майнові стягнення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р. № 1378'. За шкоду, заподіяну землям (крім лісовкритих і територій зелених насаджень) у межах природно-заповідного фонду шляхом забруднення хімічними речовинами, пально-мастильними матеріалами, промисловими та іншими відходами, незаконним розорюванням, підпалом тощо стягується 20 тис. гривень за один гектар пошкоджених угідь.
Розміри відшкодування шкоди за зазначені порушення за встановленими цією постановою таксами обчислюються уповноваженими особами Мінекоресурсів та його органів на місцях, заповідників, національних природних парків та інших природоохоронних установ, організацій, у віданні яких перебувають території та об'єкти природно-заповідного фонду, а також інших спеціально уповноважених органів, яким надано право накладати адміністративні стягнення.
Порушення режиму заповідних територій включає порушення прав охорони та використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду. Тому правова охорона територій та об'єктів природно-заповідного фонду і порядок використання їх забезпечується й застосуванням засобів адміністративного впливу до винних осіб відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП). Так, ст. 91 КпАП в редакції Закону України від 6 березня 1996 р. передбачається відповідальність за здійснення в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон, а також територій, зарезервованих для наступного заповідання, забороненої господарської та іншої діяльності, за порушення інших вимог режиму цих територій та об'єктів, самовільну зміну їх меж, невжиття заходів для попередження і ліквідації наслідків аварій або іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду.
Суб'єктами цих порушень можуть бути як громадяни України, в тому числі й іноземці, так і посадові особи. Адміністративними видами стягнення за ці порушення можуть бути штрафи у розмірі від 3 до 8 (на громадян) та від 5 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (на посадових осіб) з конфіскацією знарядь і засобів учинення правопорушення та незаконно добутих природних ресурсів чи без такої.
Протоколи про зазначені види адміністративних правопорушень вправі складати громадські інспектори охорони навколишнього природного середовища (п. 4 ч. 2 ст. 255 КпАП).
Розглядати адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення, передбачені ст. 91 КпАП, мають право:
Головний державний інспектор України з охорони навколишнього природного середовища та його заступники, головні державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя і їх заступники, головні державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища Чорного, Азовського морів та їх заступники, старші державні інспектори та державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища (п. 1 ст. 242' КпАП). Крім цього, старшими державними інспекторами та державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища штраф у розмірі до 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за правопорушення, передбачене ст. 91 КпАП, може стягуватися на місці.
Посадові особи заповідників та інших територій і об'єктів природно-заповідного фонду вправі складати протоколи про правопорушення, передбачені ст. 85 КпАП в частині порушення правил полювання, рибальства і охорони рибних запасів на цих територіях та об'єктах (п. 5 ч. 2 ст. 255 КпАП).
Кримінальне законодавство передбачає відповідальність за умисне знищення, зруйнування чи зіпсування пам'яток історії і культури, взятих під охорону держави, або територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 207 Кримінального кодексу (КК) України зі змінами, внесеними Законом України від 6 березня 1996 р.). Під знищенням таких об'єктів розуміється приведення їх до повної непридатності з втратою можливості їх відтворення (наприклад, повністю спалюється заповідне урочище тощо); під зруйнуванням — спричинення об'єкту серйозних ушкоджень, внаслідок чого він втрачає свою цінність, але може бути відновлений (наприклад, руйнується рідкісний геологічний вихід на поверхню порід, мінералів); під зіпсуванням — спричинення ушкоджень, що знижують історичну, наукову, культурну чи художню цінність пам'яток, природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну цінність природних об'єктів (наприклад, застосовуються ядохімікати, що завдають шкоди рослинному або тваринному світу, забруднюються території відходами виробництва, нафтопродуктами тощо).
У разі незаконного полювання, рибальства, рубки дерев на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду відповідальність настає за статтями: 160 КК України — за незаконну порубку лісу;
ч. 2 ст. 161 КК України — за незаконне полювання; ч. 2 ст. 162 КК України — за незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом. Передбачає Кримінальний кодекс України також відповідальність і за незаконне видобування корисних копалин на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду — ч. 2 ст. 162' КК України (зі змінами, внесеними Законом України від 6 березня 1996 р.).
До винних осіб за зазначені злочини застосовуються такі види покарань, як позбавлення волі на різні терміни, виправні роботи, штрафи у розмірі від ЗО до 200 мінімальних розмірів заробітних плат з конфіскацією незаконно добутого і знарядь, які були предметом злочину, конфіскацією майна або без конфіскації.
Контрольні питання:
1. Які ознаки включає в себе визначення поняття природно-заповідного фонду?
2. Як класифікуються об'єкти та території природно-заповідного фонду?
3. Які об'єкти природно-заповідного фонду належать до природних об'єктів?
4. Назвіть основні нормативні акти, які регулюють відносини з використання та охорони об'єктів і територій природно-заповідного фонду.
5. У яких правових формах здійснюється використання природно-заповідного фонду?
6. Які види цільового використання об'єктів та територій природно-заповідного фонду?
7. Що таке правовий режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду?
8. Особливості заготівлі грибів, горіхів, лікарських рослин, ягід у межах території природних заповідників.
9. Які особливості правового режиму пам'яток природи?
10. Який порядок створення та оголошення об'єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення?
11. Які особливості управління територіями і об'єктами природно-заповідного фонду?
12. Які функції здійснюються органами управління в цій галузі?
13. Особливості адміністративно-правової відповідальності за порушення вимог законодавства про природно-заповідний фонд.
14. Майнова (таксова) відповідальність за шкоду, заподіяну природно-заповідному фонду.
Глава 2
Правовий режим використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів
Питання до теми:
1. Поняття і юридична природа курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів.
2. Порядок утворення курортних та лікувально-оздоровчих зон, курортів. Види курортних та лікувально-оздоровчих зон і курортів.
3. Особливості управління у галузі використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів.
4. Правові форми використання курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів.
5. Правова охорона курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів.
6. Проблеми відповідальності за порушення режиму використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів.
§ 1. Поняття і юридична природа курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів
Курортні зони — це освоєні природні території на землях оздо-; ровчого значення, що мають природні лікувальні ресурси та | фактори, необхідні для їх експлуатації будівлі і споруди з об'єкта-( ми інфраструктури, які використовуються, в тому числі шляхом І промислового освоєння, з метою лікування, медичної реабілітації, І профілактики захворювань та поліпшення здоров'я людей. Це — | мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа ли-I манів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси зі спри-| ятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для ви-| користання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.
Лікувально-оздоровчі зони — це території, які мають виражені природні лікувальні, оздоровчі ресурси і фактори, сприятливі для поновлення і зміцнення здоров'я людей.
Природними лікувальними ресурсами є природні утворення, які формують особливі ландшафти і мікрокліматичні умови в регіоні, що справляють на організм людини оздоровчий ефект — пляжі, акваторії морів, внутрішні водосховища, повітряний басейн, парки, лісопарки, лісні і гірські масиви, соляні (гірські) виробки тощо.
Природними оздоровчими факторами є природні явища, які присутні і виявляються в конкретній місцевості в найоптималь-ніших для організму людини концентраціях і сполученнях: тривалість, інтенсивність і радіаційна безпека сонячного випромінювання, вологість повітря, інтенсивність і направленість вітрів, рівень аеровізації атмосфери, температура навколишнього середовища.
Курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі, споруди з об'єктами інфраструктури, яка використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. На такій території розташовані санаторно-курортні заклади, заклади відпочинку і культури, видовищні підприємства, підприємства громадського харчування, торгівлі і побутового обслуговування, призначені для обслуговування осіб, що прибувають на курорт для лікування і відпочинку.
Юридичними ознаками курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів виступають:
— підтверджена у встановленому порядку наявність природних лікувальних ресурсів або лікувальних оздоровчих ресурсів і факторів, придатних для використання з метою поновлення та зміцнення здоров'я людей;
— наявність відповідних висновків щодо можливості використання таких територій для лікування, оздоровлення, відпочинку, в тому числі для організації господарської діяльності;
— прийняття відповідними органами рішення про оголошення цих територій та встановлення їх меж, розмірів, видів;
— визначення порядку господарювання, проживання і природокористування для забезпечення охорони зазначених зон, захисту їх від забруднення і передчасного виснаження.
Наявність зазначених ознак є достатньою підставою для визнання відповідних територій курортними і лікувально-оздоровчими зонами та встановлення для них спеціального режиму.
Правовий режим — це сукупність правил, вимог з утворення, використання, управління, охорони курортних і лікувально-оздоровчих зон і курортів, спрямованих на їх ефективну експлуатацію.
Уперше в законодавстві правовий режим таких зон визначено в Положенні про курорти, затвердженому постановою Ради Міністрів СРСР від 5 вересня 1973 р., згідно з яким території, зайняті природними лікувальними засобами, приладами і спорудами для їх використання, санаторно-курортними закладами та закладами відпочинку і культури, а також видовищними підприємствами, призначеними для обслуговування осіб, що перебувають на лікуванні і відпочинку, визначаються курортними зонами і для них встановлюється спеціальний правовий режим'. На них забороняється будівництво нових і розширення діючих промислових підприємств та інших об'єктів, не пов'язаних безпосередньо із задоволенням потреб осіб, що прибувають на курорт для лікування і відпочинку, місцевого населення, а також потреб санаторно-курортного і житлового цивільного будівництва. Для охорони таких територій влаштовуються округи санітарної охорони зі спеціальними природоохоронними режимами, визначається система органів, відповідальних за експлуатацію природних лікувальних засобів.
Доповнюється зміст правового режиму курортних і лікувально-оздоровчих зон Законом України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», згідно з яким в їх межах забороняється діяльність, що суперечить цільовому призначенню таких зон або може негативно впливати на лікувальні якості і санітарний стан території, що підлягає особливій охороні.
Згідно із Земельним кодексом України курортні і лікувально-оздоровчі зони як території, що мають природні лікувальні фактори, сприятливі для профілактики і лікування, відносяться до земель оздоровчого призначення. Тому правовий режим зон доповнює ст. 73 цього кодексу, яка, зокрема, забороняє передачу в межах округів санітарної охорони зазначених земель земельних ділянок у власність і надання їх у користування, в тому числі в оренду, тим підприємствам, закладам, організаціям та громадянам, діяльність яких несумісна з охороною природних лікувальних властивостей і забезпеченням сприятливих умов для відпочинку населення'.
Окремі характеристики правового режиму курортних і лікувально-оздоровчих зон існують у Водному кодексі України, а саме щодо лікувальних водних об'єктів. У кодексі визначено порядок віднесення водних об'єктів до категорії лікувальних2. Водночас Перелік водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, із зазначенням запасів вод і їх лікувальних властивостей, а також інших сприятливих для лікування і профілактики умов, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1996 р. за поданням Міністерства охорони здоров'я України, центрального органу виконавчої влади з питань водного господарства України3. Землі, на яких знаходяться зазначені водні об'єкти, відносяться до категорії земель оздоровчого призначення і вимагають оголошення їх курортними або лікувально-оздоровчими зонами, оскільки згідно зі ст. 63 Водного кодексу України лікувальні водні об'єкти використовуються виключно в лікувальних і оздоровчих цілях.
Правовий режим курортів визначено Законом України від 5 жовтня 2000 р. «Про курорти»' Завданнями цього закону є регулювання суспільних відносин у сфері організації і розвитку курортів, виявлення та обліку природних лікувальних ресурсів, забезпечення їх раціонального видобутку, використання і охорони з метою створення сприятливих умов для лікування, профілактики захворювань та відпочинку.
Для правового режиму курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів характерне:
— наявність загального і спеціального правового регулювання режиму використання і охорони;
— спрямованість їх використання виключно на лікувальні та оздоровчі цілі;
— заборона в межах таких територій будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на природні лікувальні ресурси і фактори;
— обмеження права користування такими територіями;
— встановлення додаткових обов'язків користувачів (у тому числі орендарів);
— наявність спеціального порядку утворення курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів;
— загальнодержавний характер власності на такі території, які складають основну частину земель оздоровчого призначення;
— встановлення спеціальної плати за користування територіями курортних і лікувально-оздоровчих зон.
§ 2. Порядок утворення курортних та лікувально-оздоровчих зон, курортів. Види курортних та лікувально-оздоровчих зон і курортів
Порядок утворення курортних і лікувально-оздоровчих зон в загальних рисах визначений в законодавстві. Підставою для оголошення територій такими зонами є виявлення на них природних лікувальних ресурсів або факторів шляхом проведення комплексних медико-біологічних, кліматологічних, геолого-гідрологічних, курортологічних та інших дослідницьких робіт, а також визначення можливості їх використання для організації профілактики, лікування, оздоровлення населення.
Визначені за результатами геолого-розвідувальних робіт експлуатаційні запаси родовищ лікувальних підземних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, затверджуються та вносяться до Державного фонду родовищ корисних копалин України і передаються для використання за призначенням відповідно до законодавства України.
У процесі таких досліджень визначаються зовнішні межі територій, що вимагають особливої охорони і виділення їх в окрему категорію земель. Віднесення таких територій до земель оздоровчого призначення здійснюється відповідно до Земельного кодексу України, згідно з яким віднесення земель до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про надання цих земель у користування, а в інших випадках — органами, що затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів оздоровчого призначення.
До таких органів належать:
— Верховна Рада України — для місцевостей, що мають природні курортні та лікувальні фактори загальнодержавного значення України;
— Верховна Рада Автономної Республіки Крим — для місцевостей в межах території республіки, за винятком місцевостей загальнодержавного значення;
— обласні ради — для місцевостей, що мають природні курортні і лікувальні фактори місцевого значення та які розташовані в межах територій відповідних рад, за винятком місцевостей загальнодержавного значення.
Оголошення земель оздоровчого призначення курортними і лікувально-оздоровчими зонами відповідно до ст. 62 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» здійснюється Верховною Радою України і Верховною Радою Автономної Республіки Крим.
Підставою для прийняття рішення про оголошення природної території курортом є наявність на ній природних лікувальних ресурсів і необхідної інфраструктури для їх експлуатації та лікування людей. Клопотання про оголошення природних територій курортними мають містити: обгрунтування необхідності оголошення природних територій курортними; характеристику природних лікувальних ресурсів, їх лікувальних факторів; кліматичних, інженерно-геологічних та інших умов, сприятливих для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань; інших цінностей природних територій, що пропонуються для оголошення курортними; відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання та про власників і користувачів природних територій;
відповідний картографічний матеріал.
Клопотання про оголошення природних територій курортними у місячний термін розглядаються спеціально уповноваженим центральним чи місцевим органом виконавчої влади з питань діяльності курортів. У разі схвалення клопотання вказані органи погоджують ці клопотання з власниками чи користувачами земельних ділянок та забезпечують розроблення проектів оголошення природних територій курортними. Такі проекти підлягають державній екологічній та санітарно-гігієнічній експертизам, які проводяться відповідно до законів України «Про державну екологічну експертизу» і «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».
Рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України, а місцевого значення — Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради за поданням відповідно Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських адміністрацій.
Види курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів. Курортні, лікувально-оздоровчі зони і курорти поділяються на види:
— за цінністю природних лікувальних ресурсів та факторів;
— за видами таких ресурсів.
За першою ознакою розрізняють курортні, лікувально-оздоровчі зони і курорти державного та місцевого значення. До територій державного значення відносяться такі, що мають особливо цінні і унікальні природні лікувальні ресурси. Це ресурси, які рідко зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.
До^аких територій місцевого значення належать території, що мають/загальнопоширені природні лікувальні ресурси. Це ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.
За другою ознакою курортні, лікувально-оздоровчі зони і курорти можна поділити на чотири основних види: бальнеологічні; грязьові; кліматичні; змішані. Території, на яких провідним природним лікувальним фактором є мінеральні води, що використовуються для зовнішніх бальнеопроцедур, а також для прийому усередину відносяться до бальнеологічних. Якщо таким фактором виступають лікувальні грязі, що використовуються у вигляді грязьових аплікацій і грязьових тампонів для порожнинного лікування, то зони відносять до грязьових. Для кліматичних зон основним лікувальним фактором є сприятливий клімат, зумовлений географічним розміщенням місцевості, її висотою над рівнем моря, рельєфом, характером рослинності та іншими особливостями. Території, що володіють кількома природними курортними і лікувальними факторами, належать до змішаних, наприклад, бальнео-грязев.іх, бальнеокліматичних, кліматогрязевих і т.ін.
З урахуванням цієї ознаки визначається медичний профіль (спеціалізація) курортів. За своєю спеціалізацією курорти поділяються на курорти загального призначення та спеціалізовані курорти для лікування конкретних захворювань.
§ 3. Особливості управління у галузі використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів
Управління у галузі використання і охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів тісно пов'язане з управлінням в області курортної діяльності і оздоровчого відпочинку.
Державну політику управління визначає Верховна Рада України шляхом законодавчого закріплення відносин у галузі використання і охорони курортних і лікувально-оздоровчих зон, розвитку курортів, визначення мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів; встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування; створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових та інших регуляторів розвитку курортної галузі; затвердження комплексних і цільових програм.
Управління у сфері діяльності курортів здійснюють Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань діяльності курортів, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, інші органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері діяльності курортів належить:
— реалізація державної політики у сфері діяльності курортів;
— забезпечення розроблення і виконання державних програм та прогнозів розвитку курортів;
— встановлення норм і правил користування природними лікувальними ресурсами;
— організація ведення державного обліку природних лікувальних ресурсів, лікувально-оздоровчих місцевостей та курортів;
— проведення державної експертизи державних програм розвитку курортів і генеральних планів курортів, що мають державне значення, та їх затвердження;
— затвердження порядку ведення моніторингу природних територій курортів і порядку створення та ведення Державного кадастру природних територій курортів України і Державного кадастру природних лікувальних ресурсів України;
— вирішення інших питань у сфері діяльності курортів відповідно до законів України.
До повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань діяльності курортів належить:
— реалізація державної політики у сфері діяльності курортів;
— розроблення і виконання державних програм та прогнозів розвитку курортів;
— координація діяльності курортних закладів (незалежно від форм власності), пов'язаної з використанням лікувальних ресурсів, а також діяльності підприємств, установ та організацій, які обслуговують курорти;
— участь у створенні Державного кадастру природних лікувальних ресурсів України;
— організація наукових досліджень з метою розширення курортного потенціалу держави та підвищення ефективності його використання;
— ведення Державного кадастру природних територій курортів України;
— вирішення інших питань у сфері діяльності курортів відповідно до законів України.
До повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері діяльності Курортів належить:
— реалізація загальнодержавних і місцевих програм освоєння земель оздоровчого та рекреаційного призначення, генеральних планів (програм) розвитку курортів;
— здійснення контролю за раціональним використанням і охороною природних лікувальних ресурсів, природних територій курортів і прилеглих до них округів санітарної охорони курортів;
— вирішення інших питань у сфері діяльності курортів відповідно до законів України.
До повноважень органів місцевого самоврядування у сфері діяльності курортів належить:
— затвердження місцевих програм розвитку мінеральної сировинної бази, раціонального використання та охорони природних ^ лікувальних ресурсів;
— управління курортами місцевого значення відповідно до закону;
— погодження видачі дозволів на користування природними лікувальними ресурсами державного значення;
— видача дозволів на користування природними лікувальними ресурсами місцевого значення;
— здійснення контролю за використанням природних лікувальних ресурсів;
— внесення до відповідних органів виконавчої влади клопотань про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення;
— вирішення інших питань у сфері діяльності курортів відповідно до законів України.
Державне управління в галузі використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон також здійснюють Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство праці та соціальної політики України, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству та інші уповноважені органи державної виконавчої влади.
Контроль за дотриманням правового режиму курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів та облік їх ресурсів здійснюють санаторно-курортні та лікувальні заклади як природокористувачі.
Особливості управління у галузі використання і охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів виявляються і в процесі реалізації окремих функцій управління, таких як облік кількості та якості цих територій; державний моніторинг природних курортних, лікувальних, оздоровчих ресурсів і факторів; охорона курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів; встановлення та контроль за дотриманням нормативів їх господарського використання тощо.
§ 4. Правові форми використання курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів
Курортні, лікувально-оздоровчі зони та курорти використовуються для організації санаторно-курортної, лікувально-оздоровчої та інших видів рекреаційної діяльності.
Використання курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів
здійснюється шляхом експлуатації корисних для профілактики і лікування громадян екологічних, економічних, культурних властивостей як природних лікувальних, оздоровчих ресурсів і факторів, так і власне території.
На визначення правових форм використання таких територій впливає форма власності на землі оздоровчого призначення, частиною яких вони є. Землі оздоровчого призначення перебувають у державній власності і не можуть передаватися в колективну і приватну власність (ст. 4 Земельного кодексу України), тому правовими формами використання курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів може бути лише користування, у тому числі оренда.
Право користування цими територіями здійснюється в двох видах: загальне і спеціальне.
Загальне користування курортними, лікувально-оздоровчими зонами і курортами здійснюють громадяни в порядку, передбаченому законодавством України і визначеному місцевими радами. Так, в порядку загального водокористування здійснюється користування водами в оздоровчих цілях в місцях, що влаштовуються відповідними радами (ст. 64 Водного кодексу України); користування сприятливим кліматом — одним з основних природних оздоровчих факторів курортних та лікувально-оздоровчих зон.
Спеціальне користування курортними, лікувально-оздоровчими зонами і курортами здійснюють, в основному, санаторно-курортні і лікувальні заклади, заклади відпочинку і культури, видовищні підприємства, підприємства громадського харчування, торгівлі і побутового обслуговування та інші господарюючі суб'єкти, призначені для обслуговування громадян на таких територіях. Підставою для виникнення права спеціального користування є рішення відповідних державних органів, як правило, одночасно про утворення санаторно-курортних або лікувальних закладів і про передачу в їх користування територій, що підлягають особливій охороні. Такі відносини можуть виникати і як самостійні, наприклад, при передачі в користування підприємству джерела мінеральних вод для розливу та реалізації мінеральної води населенню.
Порядок надання в спеціальне користування курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів розрізняється залежно від видів їх природних лікувальних ресурсів та місця розташування. Так, користування лікувальними водними об'єктами для лікувальних, курортних і оздоровчих цілей регулюється Водним кодексом України. і
Родовища корисних копалину що належать до природних лікувальних ресурсів, надаються у користування юридичним і фізичним особам для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Порядок надання у користування таких родовищ визначається Кодексом України про надра та іншими актами законодавства.
Розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюється за спеціальним дозволом (ліцензією) на користування надрами в порядку, визначеному законодавством України.
Мінеральні води, лікувальні грязі видобуваються в обсягах, ліміт яких затверджується Державною комісією України по запасах корисних копалин. Видобуток, підготовка, переробка та використання підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюються згідно із затвердженими проектами та встановленими Міністерством екології та природних ресурсів України квотами.
Якщо курортними або лікувально-оздоровчими зонами оголошені території земель лісового фонду, то їх використання здійснюється відповідно до Лісового кодексу України.
Незалежно від підстав і порядку виникнення права користування курортними і лікувально-оздоровчими зонами права і обов'язки суб'єктів користування ними полягають у такому:
— дотримуватися цільового характеру використання таких територій;
— раціонально, економне використовувати природні лікувальні ресурси та фактори;
— виконувати необхідні заходи з охорони, відтворення природних лікувальних ресурсів, попереджувати їх виснаження та зруйнування;
— вчасно вносити плату за спеціальне користування;.
— реалізовувати інші передбачені чинним законодавством для суб'єктів природокористування права та обов'язки.
Різновидом спеціального користування курортними, лікувально-оздоровчими зонами та курортами є оренда. Предметом орендних відносин є територія, на якій розташовані природні лікувальні ресурси та фактори. При цьому орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень.
Орендарями таких територій можуть бути юридичні або фізичні особи, метою діяльності яких є організація санаторно-курортної, лікувально-оздоровчої або іншої рекреаційної діяльності.
Зміст орендних відносин курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів включає, крім загальних прав і обов'язків природоко-ристувачів, спеціальні, передбачені договорами, метою яких є забезпечення ефективного використання природних лікувальних ресурсів та факторів таких територій.
Правову основу для орендних відносин курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів становлять Закон України від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі»' та інші норми земельного законодавства.
Спеціальне використання природних лікувальних ресурсів здійснюється за плату відповідно до Кодексу України про надра. Нормативи плати за користування природними лікувальними ресурсами та порядок її справляння встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Плата за земельні ділянки курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, розмір яких встановлюється відповідно до Закону України «Про плату за землю» та інших актів законодавства України.
§ 5. Правова охорона курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів
Правова охорона курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів здійснюється державою і спрямована на забезпечення прав громадян на збереження і поліпшення здоров'я. До таких територій ставляться особливо високі екологічні вимоги.
Правова охорона курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне використання, охорону від несприятливого впливу, відтворення і підвищення екологічної цінності, додержання їх правового режиму.
Основними правовими формами охорони курортних, лікуваль-но-оздооовчих зон і курортів є:
— організація округів санітарної охорони;
— встановлення компетентними органами правил та норм з охорони і відтворення природних об'єктів;
— визначення заборон та обмежень у здійсненні господарської та іншої діяльності на їх територіях;
— закріплення прав та обов'язків з раціонального використання природних об'єктів таких територій;
— запобігання забрудненню, засміченню, виснаженню природних об'єктів; \
— проведення обліку, контролю, ^спостереження за якістю природних об'єктів цих територій, додержання вимог їх правового режиму;
— проведення інших заходів і встановлення інших вимог щодо охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів.
Основною організаційною формою правової охорони таких територій є санітарна охорона, метою якої є збереження природних властивостей наявних лікувальних ресурсів, запобігання забрудненню, пошкодженню та передчасному виснаженню цих ресурсів. З цією метою в їх межах встановлюється округ санітарної (гірничо-санітарної) охорони, основні вимоги до яких встановлені Законом України «Про курорти».
Округ санітарної охорони — це територія земної поверхні, зовнішній контур якої співпадає з межею курорту. В межах цієї території забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення грунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів.
Округи санітарної охорони включають в себе території лікувально-оздоровчих, курортних зон, курортів. У складі округів виділяють три зони, розміри і режим яких визначаються природними умовами, обсягом використання природних лікувальних ресурсів і функціональним призначенням санаторно-курортних та інших лікувальних закладів, закладів відпочинку.
Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів.
На території першої зони (зони суворого режиму) забороняється:
— користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а' також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних про цесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс;
— прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій;
— спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів курорту;
— скидання дренажно-скидних та стічних вод;
— влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо);
— влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників;
— проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю; постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, які безпосередньо забезпечують використання лікувальних факторів).
На території першої зони (зони суворого режиму) дозволяється провадити діяльність, пов'язану з використанням природних лікувальних факторів, на підставі науково обгрунтованих висновків і результатів державної санітарно-гігієнічної та екологічної експертиз виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиобвальні, протикарстові та протиерозійні роботи, будувати хвилерізи, буни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали.
Забудова цієї території (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт та упорядкування об'єктів містобудування) здійснюється відповідно до законодавства, державних стандартів і норм, затвердженої містобудівної документації.
Друга зона (зона обмежень) охоплює: територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовищ лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей;
територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади та заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погіршення природних і лікувальних якостей курорту.
На території другої зони (зони обмежень) забороняється:
— будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт;
— проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з
безпосереднім упорядкуванням території;
— спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації; ^
— забруднення поверхневих водойііі\під час здійснення будь-яких видів робіт; V,
— влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких гтвердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, грунту, ґрунтових вод, повітря;
— розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив;
— здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних факторів;
— скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і баластних вод, витікання таких вод та інших речовин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів.
Усі багатоквартирні будинки в межах другої зони (зони обмежень) повинні мати водопровід та каналізацію. Туалети у приватних будинках в обов'язковому порядку мають бути обладнані водонепроникними вигребами. Території тваринницьких ферм асфальтуються і по периметру огороджуються та обладнуються водовідвідними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхневих вод. При в'їзді на територію ферм' споруджуються капітальні санпропускники з дезінфекційними бар'єрами.
У разі масового поширення небезпечних та карантинних шкідників і хвороб рослин у парках, лісах та інших зелених насадженнях за погодженням з державною санітарно-епідеміологічною службою дозволяється використання нетоксичних для людини і таких, що швидко розкладаються в навколишньому природному середовищі, пестицидів.
Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори.
На території третьої зони (зони спостережень) забороняється:
1) будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, грунту та вод;
2) скидання на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок).
Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітарної охорони і на її території дозволяється проведення видів робіт, які не впливатимуть негативно на лікувальні та природні фактори курортних, лікувально-оздоровчих зон і курорту, не погіршуватимуть їх ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігієнічних умов.
У мохах округів санітарної охорони встановлюється особливий режим землекористування: забороняється передавати земельні ділянки у власність і надавати у користування, в тому числі в оренду, підприємствам, установам, організаціям і громадянам, діяльність яких не сумісна з охороною природних ресурсів таких територій та забезпеченням сприятливих умов для лікування населення, а також проводити будь-які роботи, що ведуть або можуть призвести до забруднення грунту, повітря, поверхневих та підземних вод, негативних змін водного балансу, завдають шкоди зеленим насадженням, призводять до розвитку ерозійних процесів та негативно впливають на природні лікувальні ресурси, а також санітарний стан курортів.
Природоохоронний режим курортних, лікувально-оздоровчих зон визначається Кабінетом Міністрів України і Урядом Автономної Республіки Крим згідно із законодавством України. Місцеві ради, на території яких створюються такі зони, вправі видавати накази, спрямовані на попередження шкоди, що може бути заподіяна природним об'єктам таких зон проведенням будівельних робіт поблизу їх чи на них, роботою автотранспорту, шумом та іншим впливом.
Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення, а місцевого значення — затверджуються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення.
Режими округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Кабінетом Міністрів України, а курортів місцевого значення — Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідно до законодавства України.
Забезпечення спеціального режиму санітарної охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів здійснюють: у першій зоні — користувачі природних лікувальних ресурсів; у другій і третій зонах — користувачі природних лікувальних ресурсів, землекористувачі та громадяни, які мешкають на таких територіях.
§ 6. Проблеми відповідальності за порушення режиму • використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів
За порушення режиму використання і охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів може застосовуватися кримінальна, адміністративна, майнова, дисциплінарна відповідальність.
Чинне законодавство не містить спеціальних норм, що передбачають відповідальність за порушення режиму використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів, що є одним з його недоліків. Водночас у ньому є ряд норм, застосування яких можливе у відносинах, що розглядаються.
Підставою для відповідальності є такі порушення:
— самовільне використання курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів, природних лікувальних ресурсів;
— псування, пошкодження, знищення природних курортних і лікувальних ресурсів і факторів, порушення інших вимог з їх використання та охорони;
— нецільове використання курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів;
— здійснення в межах курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні якості і санітарний стан територій, що підлягають особливій охороні;
— самовільна забудова будівлями, спорудами курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів.
Велику частину зазначених порушень можна звести до правопорушень земельного, водного, лісового законодавства України.
Під самовільним використанням курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів, природних лікувальних ресурсів розуміється використання місцевостей в межах курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів, встановлених у певному порядку, без відповідного дозволу компетентних державних органів, використання за рішенням відповідного органу, але з порушенням встановленого правового режиму, а також розробка родовищ мінеральних вод, лікувальних грязей, інших природних лікувальних ресурсів без відповідного дозволу.
Кримінальна відповідальність за зазначене правопорушення може застосовуватися за ст. 199 Кримінального кодексу (КК) України як за самовільне зайняття земельної ділянки після застосування до винного за такі ж дії протягом року адміністративного стягнення; за ст. 162' (незаконне добування корисних копалин) КК України.
Адміністративна відповідальність за зазначене порушення передбачена ст. 53' (самовільне зайняття земельної ділянки); ст. 63 (незаконне використання земель державного лісового фонду) Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП).
За псування, ушкодження, знищення природних курортних і лікувальних ресурсів і факторів, порушення інших вимог з використання і охорони зон кримінальна відповідальність можлива за ч. 2 ст. 89 (умисне знищення чи істотне ушкодження лісових масивів шляхом підпалу); ст. 160 (незаконна порубка дерев і чагарників у лісах, що виконують санітарно-гігієнічну і оздоровчу функції);
ст. 228 (забруднення водосховищ і атмосферного повітря); ст. 207 (знищення, зруйнування або псування територій природно-заповідного фонду) КК України, якщо зазначені порушення вчинені в межах курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів.
Адміністративна відповідальність за такі порушення передбачена ст. 52 (псування та забруднення сільськогосподарських та інших земель); ст. 65 (незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур та молодняка); ст. 72 (пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами, відходами і покидьками); ст. 78 (викид забруднюючих речовин в атмосферу з перевищенням нормативів або без дозволу і шкідливого порушення порядку здійснення впливу на атмосферне повітря); ст. 153 (пошкодження або самовільна порубка зелених насаджень у містах) КпАП.
Порушення вимог з використання і охорони курортних і лікувально-оздоровчих зон, курортів, що полягає в невиконанні вимог щодо використання і охорони природних об'єктів, які знаходяться на таких територіях, тягне застосування адміністративної відповідальності (ст.ст. 53, 57, 59, 60, 67, 73 КпАП).
Під нецільовим використанням курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів розуміють використання земель оздоровчого призначення для цілей, не пов'язаних з лікуванням і профілактикою громадян, використання водних об'єктів, визнаних лікувальними у встановленому порядку, і земель водного фонду, на яких вони розташовані, для інших цілей, крім лікувальних і оздоровчих, користування надрами не для лікувальних і профілактичних цілей, якщо для цих цілей вони були надані.
При нецільовому використанні територій курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів винні несуть адміністративну відповідальність за ст. 53 (використання земель не за цільовим призначенням) КпАП. Крім цього, таке порушення згідно з п. 7 ст. 27 Земельного кодексу України, п. 6 ст. 55 Водного кодексу України і п. 5 ст. 26 Кодексу України про надра тягне припинення права користування територіями курортних, лікувально-оздоровчих зон або курортів.
За здійснення в межах курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів будь-якої діяльності, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні якості санітарної території, що підлягає особливій охороні, можливе застосування адміністративної відповідальності за ст. 53 (невиконання природоохоронного режиму використання земель) КпАП.
За самовільну забудову будівлями, спорудами курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів до винних застосовується кримінальна відповідальність за ч.ч. 2, 3 ст. 199 КК України і адміністративна відповідальність за ст.ст. 53, 63, 97 КпАП.
Порядок застосування кримінальної і адміністративної відповідальності встановлюється КК України і КпАП.
Порушення режиму використання і охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів може спричинити заподіяння шкоди, що є підставою для застосування майнової відповідальності.
Така шкода підлягає компенсації в розмірах і порядку, передбачених чинним законодавством України залежно від виду шкоди, об'єкту посягання. Так, у разі самовільного зайняття територій курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів, псування, забруднення земель оздоровчого призначення і інших порушень земельного законодавства збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до ст.ст. 116, 117 Земельного кодексу України, ст.ст. 203, 440, 441, 453 Цивільного кодексу УРСР особами, що їх завдали. При відшкодуванні збитків, завданих такими порушеннями, суд відповідно до ч. 7 ст. 203 Цивільного процесуального кодексу України має право вийти за межі заявлених позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і інтересів користувачів курортних або лікувально-оздоровчих зон, курортів.
Збитки, завдані лісу на територіях курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів відшкодовуються в розмірах і порядку, встановленому лісовим законодавством, зокрема, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р.'.
Майнова відповідальність за шкоду, завдану деревам і зеленим насадженням на територіях курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів населених пунктів регулюється спеціальним нормативним актом.
Діяльність підприємств, що здійснюється з порушенням режиму використання і охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон та курортів може бути обмежена, тимчасово заборонена (зупинена) або припинена в порядку, передбаченому постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.2.
Місцеві ради, державні органи охорони навколишнього природного середовища, лісового господарства та інші уповноважені державні органи України в межах своєї компетенції та в порядку, встановленому законодавством, припиняють роботи, що здійснюються підприємствами, закладами, організаціями і громадянами, якщо під час їх проведення не виконуються встановлені спеціальні вимоги з використання і охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон, курортів.
Контрольні питання:
1. Визначте поняття «курортна зона» та розкрийте його юридичну природу.
2. Що таке лікувально-оздоровчі зони? ; 3. Що виступає юридичними факторами курортних і лікуваль-I но-оздоровчих зон?
4. Що таке правовий режим курортних, лікувально-оздоровчих зон?
; 5. Чим регулюється правовий режим курортів загальнодержавного значення? ? 6. Які існують види курортних і лікувально-оздоровчих зон?
7. Який порядок оголошення територій і зон курортними, лікувально-оздоровчими?
8. Які особливості управління в галузі використання та охорони : курортних, лікувально-оздоровчих зон?
9. У яких правових формах здійснюється використання курортних, лікувально-оздоровчих зон?
10. Що таке округи санітарної охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон?
Глава З
Правовий режим використання та охорони рекреаційних зон
Питання до теми:
1. Поняття, склад і юридична природа рекреаційних зон.
2. Правовий режим і порядок створення рекреаційних зон. Види рекреаційних зон. Юридичні критерії зонування рекреаційних зон. Нормативи рекреаційної навантаженості.
3. Особливості управління в галузі використання та охорони рекреаційних зон.
4. Правові форми використання рекреаційних зон.
5. Правова охорона рекреаційних зон.
6. Проблеми відповідальності за порушення режиму використання та охорони рекреаційних зон.
§ 1. Поняття, склад і юридична природа рекреаційних зон
Правовий режим використання та охорони рекреаційних зон сприяє реалізації права громадян на безпечне навколишнє середовище. Використання та охорона рекреаційних зон має на меті забезпечити права громадян на дозвілля та відпочинок, на збереження та поліпшення їх здоров'я, на задоволення їх духовних і культурних потреб.
Рекреаційні зони можна розглядати з точки зору біологічного, соціального, гуманітарного, економічного, екологічного та юридичного значення.
Рекреаційні зони — це ділянки суші та водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення та туризму, для відновлення життєвих сил і працездатності людини, забезпечення екологічної безпеки (Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»). При цьому законодавець не пов'язує поняття рекреаційних зон з безпосереднім використанням тих чи інших територій в рекреаційних цілях, а передбачає можливість такого використання.
Поняття рекреаційних зон можна визначити, характеризуючи їхній склад. Рекреаційні зони включають:
а) ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих загонів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристських станцій, навчально-туристських стежин, маркованих трас, дитячих і спортивних загонів, розташованих за межами земель оздоровчого призначення;
б) ділянки парків, приміських зелених зон навколо міст та інших населених пунктів;
в) ділянки ботанічних, дендрологічних, зоологічних садів;
г) місцевості, що використовуються для туристичних походів, подорожування, спорту та відпочинку, огляду мальовничих краєвидів та історичних пам'яток, для фенологічних спостережень тощо.
Зазначений перелік не є вичерпним, бо до складу рекреаційних зон можуть входити й інші території, призначені для відпочинку населення.
Юридичними ознаками рекреаційних зон є:
— можливість використання для організації масового відпочинку населення сукупності природних, природно-соціальних умов і процесів та природно-антропогенних комплексів;
— підтвердження в установленому порядку якості ділянок суші та водного простору, що сприяє відновленню психологічних, психічних, фізіологічних, генетичних і духовних потреб людини;
— оголошення в установленому порядку меж, розмірів ділянок суші та водного простору рекреаційними зонами;
— визначення порядку використання таких зон для масового довгострокового та короткострокового відпочинку населення, їхньої охорони, обліку, моніторингу.
Наявність зазначених ознак є достатньою для визнання відповідних територій рекреаційними зонами.
§ 2. Правовий режим і порядок створення рекреаційних зон. Види рекреаційних зон. Юридичні критерії зонування рекреаційних зон. Нормативи рекреаційної навантаженості
Правовий режим рекреаційних зон
Правовий режим рекреаційних зон — це сукупність правил, вимог щодо створення, використання, управління, охорони рекреаційних зон, покликаних сприяти ефективному функціонуванню цих зон з метою відновлення життєвих сил і працездатності людини.
Рекреаційні зони як юридичне поняття є комплексним, тому їх правовий режим визначено в еколого-правових нормах різних законів.
Зміст правового режиму використання та охорони рекреаційних зон становлять:
— визначення поняття рекреаційним зон як об'єктів правового регулювання, їхні види, порядок створення-
— управління в галузі використання тд охорони рекреаційних зон;
— правові форми використання рекреаційних зон'
— механізм правової охорони рекреаційних зон"
— відповідальність за порушення правового режиму рекреаційних зон.
Уперше в законодавстві України поняття рекреаційних зон було визначено Законом України «Про охорону навколишнього при-родного середовища». В загальних риса\ було окреслено їхній правовий режим, органи, що встановлюють такий режим.
Доповнюється поняття рекреаційних зон та їхній правовий режим в Земельному кодексі Україна де визначається склад земель рекреаційного значення, іцо становлять базовий простір для створення таких зон. Водночас, перелік земель не є вичерпним. У загальних рисах кодексом визначено правовий режим рекреаційних зон, питання їхньої охорони та використання'.
Деякі особливості правового режиму рекреаційних зон визначено Лісовим кодексом України. Згідно зі ст. З цього кодексу рекреаційна функція лісу визнається переважною, а рекреаційне лісокористування розглядається як неодмінна умова відновлення сил і здоров'я людини, підвищення трудового потенціалу суспільства. Лісовий кодекс виділяє використання лісу та земельних ділянок лісового фонду в рекреаційних, культурно-оздоровчих, спортивних та туристичних цілях ^ самостійний вид права лісокористування, встановлює спеціальні права й обов'язки користувачів, порядок їх виникнення та припинення, особливості постійного та тимчасового лісокористування для зазначених цілей2. Режим рекреаційних зон визначається Порядком поділу лісів на групи, віднесення їх до категорій захищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р.3.
Окремі аспекти правового режиму рекреаційних зон висвітлено у Водному кодексі України, зокрема це норми, що встановлюють порядок і вимоги рекреаційного водокористування4.
Чіткіше особливості правового режиму рекреаційних зон відображено в Законі України «Про природно-заповідний фонд України», оскільки більшість об'єктів природно-заповідного фонду можуть використовуватися для рекреаційних цілей, а на їх теренах можливе створення рекреаційних зон.
Так, до складу рекреаційних зон можуть входити зони антропогенних ландшафтів біосферних заповідників, зони стаціонарної рекреації національних природних і регіональних ландшафтних парків, експозиційні зони ботанічних садів, дендрологічних парків, рекреаційні зони зоологічних парків'.
Крім того, правовий режим рекреаційних зон як вільних економічних зон регулюється нормами Закону України від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»2.
Правовому режиму рекреаційних зон властиві:
— наявність загального та спеціального правового регулювання режиму використання й охорони рекреаційних зон;
— спрямованість на досягнення спеціальної мети — відновлення життєвих сил і працездатності людини;
— врахування того, що ці об'єкти створено як природою, так і людиною;
— заборона господарської та іншої діяльності, що шкідливо впливає на навколишнє природне середовище, призводить до будь-яких змін природного ландшафту;
— заборона будь-яких дій, що порушують суспільні інтереси при використанні рекреаційних зон;
— обмеження права користування такими територіями;
— установлення спеціального порядку створення рекреаційних зон;
— загальнодержавний характер власності на природні ресурси рекреаційного значення;
— установлення додаткових обов'язків користувачів (зокрема орендарів);
— змішаний характер правового режиму рекреаційних зон. На територіях рекреаційних зон забороняється будь-яка діяльність, що може завдати шкоди навколишньому середовищу і суперечить цілям та завданням рекреаційних зон. До різновидів такої діяльності належать: розвідка і розробка корисних копалин; надання земельних ділянок на ведення садівництва, дачного будівництва; будівництво магістральних шляхів, трубопроводів, ліній електропередач й інших комунікацій, а також будівництво й експлуатація господарських і житлових об'єктів, не пов'язаних з функціонуванням рекреаційних зон; рух і стоянка механізованих транспортних засобів, не пов'язаних із функціонуванням таких зон; розширення та будівництво нових господарських об'єктів.
Порядок створення рекреаційних зон
Вирішальним фактором віднесення ділянок суші та водного простору до рекреаційних зон є можливість їхнього цільового використання для організації масового відпочинку населення.
Порядок створення рекреаційних зон залежить від їхнього місцезнаходження та виду природних об'єктів, розташованих на цій території.
Рекреаційні зони в межах населених пунктів створюються згідно з генеральними планами населених пунктів, зазвичай, за рішенням місцевих рад за погодженням з органами виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища України та іншими відповідними державними органами. До них належать парки, лісопарки, бульвари, сквери та сади житлових районів і мікрорайонів, надбережжя, пляжі тощо.
Місця користування водами у рекреаційних цілях встановлюються відповідними радами у порядку, визначеному водним законодавством.
Створення рекреаційних зон на земельних ділянках лісового фонду регулюється нормами лісового законодавства, зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. «Про затвердження Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорії захищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду». Це території лісів населених пунктів, приміських і зелених зон, до яких входять місця масового короткострокового та довгострокового відпочинку населення. Порядок виділення рекреаційних зон на таких територіях збігається із загальним порядком віднесення лісів до категорій захищеності.
Спеціальним є порядок створення, встановлення рекреаційних зон у складі об'єктів природно-заповідного фонду, що регулюється Законом України «Про природно-заповідний фонд України».
Види рекреаційних зон
Рекреаційні зони, залежно від мети і характеру їхнього устрою поділяються на зони, призначені для короткострокового та довгострокового відпочинку населення.
Рекреаційні зони для короткострокового відпочинку створюються на території населених пунктів, приміських, зелених зон, міських лісів, лісопарків, ботанічних, дендрологічних, зоологічних садів, національних природних парків і мають бути легкодоступними для населення.
Рекреаційні зони для довгострокового відпочинку розташовуються, як правило, за межами населених пунктів. На їхній території дозволено розміщення соціально-культурних, туристських об'єктів, лікувально-оздоровчих установ тощо.
Залежно від місця розташування можна виділити три види рекреаційних зон:
— зони оздоровчого відпочинку в межах населених .пунктів;
— приміські та зелені зони;
— зони оздоровчого відпочинку за межами населених пунктів'. У межах населених пунктів до рекреаційних зон належать:
— міські ліси, парки культури та відпочинку, сквери та сади житлових районів і мікрорайонів;
— міські пляжі, водойми, спортивні комплекси, басейни, соціально-культурні та природні об'єкти, розміщені на ділянках міської території;
— ботанічні та дендрологічні парки, зоологічні сади, частина національних природних парків.
За межами населених пунктів для відпочинку населення використовуються:
— приміські та зелені зони, до складу яких входять місцевості, придатні для водного спорту;
— місця розташування лікувально-оздоровчих установ (будинки відпочинку, пансіонати, піонерські та спортивні табори тощо);
— території для колективного садівництва громадян. Неабияку роль в організації відпочинку відіграють і зони оздоровчого відпочинку поза населеними пунктами, їхніми приміськими й зеленими зонами. До них належать території, зайняті ту-| ристськими базами й таборами з прилеглими пішохідними ту-I ристськими маршрутами; території, що використовуються для ', відпочинку на шляху пролягання морських і річкових круїзів, І залізничних й автомобільних туристських маршрутів; території для ! відпочинку в приміських національних парках. І Рекреаційні зони залежно від правового режиму економічної І діяльності та порядку застосування законодавства на їхній території [ поділяються на два види:
І — зони як культурні або окультурені ділянки земельного чи водного простору, в межах яких заборонено господарську та іншу діяльність, що руйнівно впливає на навколишнє середовище або | перешкоджає використанню їх для організації масового відпочин-| ку та туризму населення;
І — спеціальні туристсько-рекреаційні (вільні) економічні зони | як частини території України, на яких упроваджується і діє І спеціальний правовий режим економічної рекреаційної діяльності ;' та порядок застосування законодавства України. І Правове регулювання використання й охорони першого виду зон здійснюється за еколого-правовими нормами. Правове підґрунтя режиму другого виду становить Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» та інше спеціальне законодавство.
Залежно від організаційної форми рекреаційні зони можуть бути:
— юридичними особами (наприклад, парк культури та відпо-, чинку);
— структурними підрозділами у складі інших юридичних осіб (наприклад, рекреаційні зони ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних парків, національних природних парків);
— територіями без певної організаційної форми, що перебувають у віданні безпосередньо місцевої ради (сквери, бульвари, зони відпочинку житлових районів).
За характером використання рекреаційні зони поділяються на:
— моноваріантні (тільки для одного виду рекреаційної діяльності);
— поліваріантні (можуть використовуватися для двох і більше видів рекреаційної діяльності, один з яких заперечує решту);
— комплексні (можливе одночасне використання кількома видами рекреаційної діяльності).
Категорії зонування рекреаційних зон. Нормативи рекреаційної навантаженості
З метою забезпечення правового режиму використання й охорони рекреаційних зон на їх територіях може бути визначено різні функціональні зони: особливої охорони; пізнавальна; для короткострокового відпочинку; обслуговування відвідувачів; господарського призначення.
Раціональне використання рекреаційних зон за умов подальшого збільшення кількості рекреантів багато в чому залежить від додержання допустимих меж рекреаційної навантаженості на відповідній території. Найбільш допустимою завантаженістю в науковій літературі вважається гранична місткість територій для забезпечення нормальних умов відпочинку без порушення відновлю-вальних властивостей природних комплексів.
Ці межі визначаються нормативами рекреаційної навантаженості щодо функціональних зон (лісової, лісопаркової, паркової) або залежно від величини міста.
За функціональною ознакою для лісових територій встановлено нормативи від 1 до 10 чоловік на гектар, для лісопаркових — від 8 до 20 чоловік і для паркових — від ЗО до 150 чоловік на гектар.
За ознакою величини міста постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 557 встановлено нормативи визначення площі лісів зелених зон і лісопаркових частин зелених зон навколо населених пунктів з кількістю населення до 1 млн чоловік залежно від типу лісорослинної зони та ступеня лісистості. Наприклад, для населених пунктів Полісся за рівнем лісистості 20,1—25% встановлено такі нормативи в гектарах на 1000 чоловік населення: з кількістю населення менш як 12 тис. чоловік — 40 га, від 12 до 50 тис. чоловік — 50 га, від 50,1 до 100 тис. чоловік — 70 га, від 100,1 до 250 тис чоловік — 85 га, від 205,1 до 500 тис. чоловік — 135 га.
Для населених пунктів з кількістю населення більш ніж 1 млн чоловік зелені зони встановлюються за індивідуальними проектами.
Залежно від санітарних і кліматичних умов допускається збільшення чи зменшення площі лісів зелених зон не більш як на 15 відсотків.
У лісостеповій і степовій лісорослинних зонах з лісистістю 2 відсотки і менше до лісопаркової частини належить уся площа лісів зеленої зони. Для забезпечення використання й охорони рекреаційних зон навколо них влаштовуються особливі захисні земельні ділянки лісового фонду радіусом 0,5 кілометра'.
§ 3. Особливості управління в галузі використання та охорони рекреаційних зон
Управління в галузі використання й охорони рекреаційних зон є різновидом суспільних відносин управління в галузі екології, отже йому притаманні всі властивості останнього.
До органів управління, використання і охорони рекреаційних зон належать органи загального державного управління, органи місцевого самоврядування та органи громадського управління.
Загальне державне управління здійснюють Президент України, Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, обласні (міські) та районні державні адміністрації. До їх компетенції належить:
— прийняття рішень про організацію рекреаційних зон державного, місцевого значення та встановлення їх режиму;
— координація діяльності міністерств, відомств, інших установ, підприємств та організацій у питаннях використання і охорони рекреаційних зон;
— погодження поточних та перспективних планів роботи підприємств, установ та організацій, які користуються рекреаційними зонами для здійснення своєї діяльності;
— інші повноваження, передбачені чинним законодавством. Спеціальне державне управління здійснюють центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, Міністерство охорони здоров'я, центральний орган виконавчої влади з питань проведення земельної реформи, забезпечення раціонального використання та охорони земельних ресурсів, центральний орган виконавчої влади з питань водного господарства та інші. Їхні повноваження в галузі використання та охорони рекреаційних зон в основному збігаються з їхніми загальними повноваженнями і визначаються спеціальними положеннями про зазначені органи.
На місцевому та регіональному рівнях управління в галузі використання й охорони рекреаційних зон здійснюють місцеві ради або їх виконавчі органи, якщо їм радами було делеговано частину своїх повноважень. Компетенція цих органів встановлена екологічним законодавством.
Громадське управління здійснюється Українським товариством охорони природи, Українською екологічною академією наук. Українською екологічною асоціацією «Зелений світ».
Особливості управління в галузі використання й охорони рекреаційних зон виявляються в процесі реалізації таких функцій управління: прогнозування, стандартизація, нормування, лімітування, організація обліку природних ресурсів, розподіл і перерозподіл ресурсів.
Управління в галузі використання та охорони рекреаційних зон залежить від виду таких зон. Так, управління рекреаційними зонами в межах населених пунктів та приміських і зелених зон здійснюється здебільшого місцевими радами. При цьому, коли рекреаційна зона утворена у формі юридичної особи, то управління здійснює перш за все її адміністрація. Адміністрація також виступає органом управління рекреаційними зонами на територіях окремих об'єктів природно-заповідного фонду. Особливості управління існують при утворенні будь-якого виду таких зон.
§ 4. Правові форми використання рекреаційних зон
Рекреаційні зони можуть бути використані для рекреаційної діяльності людини за певних соціальних, економічних і технічних умов. Використання рекреаційних зон — це добування корисних для відновлення фізичних і духовних сил людини екологічних, економічних, культурних властивостей навколишнього середовища.
Головна мета використання рекреаційних зон — організація відпочинку населення.
Форми використання рекреаційних зон розрізняються залежно від їх цільового призначення, місця розташування та інших факторів.
До основних форм використання рекреаційних зон належать право власності та право користування, зокрема оренда.
Значна частина рекреаційних зон розташована на землях рекреаційного призначення, тому користування ними залежить від форм використання таких земель.
Землі рекреаційного призначення перебувають у власності держави і не можуть передаватися у колективну та приватну власність, тому основною формою їх використання є право користування, а отже і оренда.
Право користування рекреаційними зонами здійснюється у двох видах: загальне та спеціальне. Загальне користування рекреаційними зонами здійснюють громадяни в порядку, який визна чається місцевими радами згідно з містобудівними нормами. Це — користування парками, скверами, бульварами, садами населених пунктів.
Спеціальне користування рекреаційними зонами здійснюють громадяни та господарюючі суб'єкти на підставі рішень компетентних органів держави з метою організації рекреаційної та пов'язаною!' з нею діяльності. Такі відносини можуть виникати як самостійні (наприклад, передача в користування земельної ділянки для будівництва атракціонів), так і другорядні (наприклад, користування земельною ділянкою, зайнятою танцювальним майданчиком, на підставі договору оренди останнього).
Незалежно від підстави виникнення права користування рекреаційними зонами, усі суб'єкти зобов'язані:
— дотримуватися цільового характеру використання таких зон;
— раціонально та економне використовувати корисні властивості природних об'єктів та територій рекреаційних зон;
— вживати необхідних заходів з охорони, відтворення рекреаційних ресурсів, припиняти їх вичерпання та руйнування;
— дотримуватися екологічних вимог;
— своєчасно вносити плату за користування;
— здійснювати заходи з відтворення та підвищення рекре-аційної цінності території.
різновидом спеціального користування рекреаційними зонами є оренда.
Предметом орендних відносин є територія або окремі природні об'єкти. При цьому сторонами договору оренди виступають, з одного боку, місцеві ради, з другого — будь-яка правоздатна юридич-
ї на особа, метою діяльності якої визначено організацію відпочинку
; населення.
Зміст орендних відносин рекреаційних зон містить, окрім загальних прав та обов'язків природокористувачів, спеціальні, перед-
і бачені договором, метою якого є підвищення гарантій цільового,
І раціонального використання таких територій.
Використання рекреаційних зон, розташованих на землях при-
' родоохоронного призначення, має деякі особливості, які випливають із правового режиму таких земель. Рекреаційні зони на територіях ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків можуть використовуватися як на праві користування (в тому числі і оренди), так і на праві власності залежно від форми власності самих об'єктів природно-заповідного фонду. При цьому обов'язковою умовою використання таких зон є дотримання режиму земель природоохоронного і рекреаційного призначення. Суб'єктом права власності може бути будь-яка правоздатна фізична чи юридична особа, метою діяльності якої є організація відповідного об'єкта природно-заповідного фонду. Право користування такими рекреаційними зонами схоже з правом користування на землях рекреаційного призначення.
Форми використання рекреаційних зон розрізняють залежно від характеру їх експлуатації: індивідуальне використання та колективне. До першого слід віднести природокористування рекреаційними територіями, спеціальне природокористування громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність в галузі рекреації. До другого належить використання рекреаційних зон для організованого масового відпочинку, використання рекреаційних територій юридичними особами для організації відпочинку своїх працівників та інше.
§ 5. Правова охорона рекреаційних зон
Правова охорона рекреаційних зон — це система організаційних, правових, економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне використання, охорону від несприятливого впливу, відтворення і підвищення рекреаційної цінності, дотримання їх правового режиму. Правова охорона рекреаційних зон спрямована на забезпечення права громадян на дозвілля та відпочинок, на збереження та покращення їхнього здоров'я, задоволення духовних та культурних потреб.
Основними правовими формами охорони рекреаційних зон є:
— встановлення компетентними органами правил та норм з охорони й відтворення природних об'єктів рекреаційних зон;
— визначення заборон і обмежень у здійсненні господарчої та іншоьдіяльності на територіях рекреаційних зон;
— ведення обліку, контролю, нагляду за якістю природних об'єктів рекреаційних зон, дотримання вимог їх правового режиму;
— розроблення нормативів рекреаційного навантаження на одиниці площі;
— закріплення прав та обов'язків з раціонального використання природних об'єктів рекреаційних зон;
— виділення особливо захищених ділянок лісового фонду навколо рекреаційних територій;
— припинення порушень рекреаційного законодавства;
— відновлення порушених прав громадян і застосування встановлених заходів відповідальності до порушників;
— економічне стимулювання раціонального використання та охорони рекреаційних зон;
— проведення інших заходів та встановлення інших вимог з охорони рекреаційних зон.
Екологічні вимоги залежать від цільового призначення рекреаційних зон, їх місця розташування та інших факторів. Конкретні вимоги щодо охорони рекреаційних зон у межах населених пунктів встановлюються місцевими радами. Правова охорона рекреаційних зон у приміських та зелених зонах залежить від правового режиму таких зон, але в повному обсязі не збігається, оскільки для рекреаційних територій встановлені більш суворі вимоги. Якщо рекреаційні зони є частиною об'єктів природно-за-(» повідного фонду, правова охорона їх визначається аналогічно до І охорони таких об'єктів з урахуванням їх цільового призначення. Е Правову охорону рекреаційних зон здійснюють місцеві ради, на ? території яких створюються такі зони, незалежно від їх ор-; ганізаційної форми. Значну частину заходів з охорони проводять | центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та Міністертво охорони здоров'я України. Спеціальні обов'язки покладаються на органи виконавчої влади з питань лісового господарства, з питань водного господарства, з питань проведення земельної реформи, забезпечення ; раціонального використання та охорони земельних ресурсів та | інші. Захист прав та інтересів громадян здійснюють судові органи І і прокуратура.
§ 6. Проблеми відповідальності за порушення режиму використання та охорони рекреаційних зон
: Відповідальність за порушення режиму використання і охорони ; рекреаційних зон — один із видів юридичної відповідальності, ; який виявляється як обов'язок зазнавати несприятливих наслідків : за їх порушення, тому їй притаманні всі риси, властиві інституту
екологічної відповідальності. Водночас вона має і свої особливості, | які визначаються специфікою об'єкта посягання. ;: До них належать:
— спеціальний об'єкт посягання — рекреаційні зони та інші території, які особливо охороняються, об'єкти природно-заповідного фонду, до складу яких входять рекреаційні зони;
— наявність шкоди у вигляді зниження, знищення рекреаційної цінності відповідних територій;
— взаємозв'язок і взаємозалежність порушень використання та ; охорони рекреаційних зон і права на відпочинок громадян;
— непоправність або дуже складне відтворення рекреаційної ' цінності території;
— наявність, окрім економічної та екологічної, як правило, моральної шкоди, завданої громадянинові чи суспільству.
Чинне законодавство не містить спеціальних норм, які передбачають відповідальність за порушення режиму використання та охорони рекреаційних зон, що є одним з його недоліків. Разом з тим у ньому є ряд норм, застосування яких можливе у відносинах, що розглядаються.
Порушення вимог використання і охорони рекреаційних зон може дістати вираз у:
— самовільному використанні територій рекреаційних зон;
— псуванні, пошкодженні, знищенні природних комплексів, територій і об'єктів природи рекреаційних зон;
— нецільовому використанні рекреаційних зон;
— здійсненні на території рекреаційних зон забороненої господарської діяльності;
— порушенні вимог щодо використання і охорони рекреаційних зон;
— самовільній забудові будівлями, спорудами територій рекреаційних зон.
Більшу частину зазначених порушень можна звести до порушень земельного, лісового законодавства та законодавства про природно-заповідний фонд України.
Під самовільним використанням територій рекреаційних зон розуміють використання земельних ділянок у межах рекреаційних зон, встановлених у визначеному порядку, без відповідного дозволу компетентних державних органів, а також використання за рішенням відповідного органу, але з порушенням встановленого порядку. Кримінальна відповідальність за вказане порушення може застосовуватися згідно зі ст. 199 Кримінального кодексу (КК) України як за самовільне захоплення землі після застосування до винного за такі ж дії протягом року адміністративного стягнення. Адміністративна відповідальність за це порушення передбачена ст. 53" (самовільне зайняття земельної ділянки), ст. 63 (незаконне використання земель державного лісового фонду), ст. 91 (порушення правил охорони та використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду) Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП).
За псування, пошкодження, знищення природних комплексів, територій і об'єктів природи рекреаційних зон винні притягаються до кримінальної відповідальності згідно із ч. 2 ст. 89 (умисне знищення або істотне пошкодження лісових масивів шляхом підпалу), ст. 160 (незаконна порубка лісу), ст. 162' (незаконне видобування корисних копалин), ст. 228 (забруднення водойм та атмосферного повітря), ст. 207 (знищення, зруйнування чи зіпсування природних об'єктів, взятих під охорону держави) КК України, якщо зазначені порушення здійснені в межах кордонів рекреаційних зон. Адміністративна відповідальність за такі порушення передбачена ст. 52 (псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель), ст. 65 (незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка), ст. 72 (пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами, відходами та покидьками), ст. 78 (викид забруднюючих речовин в атмосферу з перевищенням нормативів або без дозволу і шкідливий фізичний вплив на атмосферне повітря), ст. 153 (пошкодження або самовільна порубка зелених насаджень у містах) КпАП.
У разі нецільового використання рекреаційних зон винні несуть адміністративну відповідальність згідно зі ст. 53 (використання земель не за цільовим призначенням) КпАП.
Здійснення в межах рекреаційних зон забороненої господарської діяльності тягне за собою адміністративну відповідальність згідно зі ст. 53 (невиконання природоохоронного режиму використання земель), ст. 91 (використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду для господарських потреб) КпАП.
Порушення вимог щодо використання і охорони рекреаційних зон може діставати вияв у невиконанні вимог щодо використання та охорони природних об'єктів, які розташовані на територіях рекреаційних зон, за що застосовується адміністративна відповідальність (ст.ст. 52, 57, 59, 60, 63, 67, 72, 73, 78, 91 КпАП).
За самовільну забудову територій рекреаційних зон будівлями, спорудами до винних застосовується кримінальна відповідальність за ч. 2, 3 ст. 199 КК України та адміністративна — за ст.ст. 53, 63, 97 КпАП.
Порядок застосування кримінальної та адміністративної відповідальності встановлюється КК України та КпАП.
Порушення законодавства про використання та охорону рекреаційних зон нерідко супроводжується заподіянням шкоди, яка має економічний, екологічний або моральний характер.
Економічна шкода дістає вияв у втраті економічної цінності ресурсів рекреаційної зони (порубка дерев, кущів, псування, втрата можливості подальшого використання майна, знищення рослинного покриву місць відпочинку тощо).
Екологічна шкода посягає на інтереси людини в екологічно небезпечному навколишньому природному середовищі, її право на відпочинок. Вона виявляється в забрудненні територій рекреаційних зон, спустошенні їх водних об'єктів, знищенні рекреаційної цінності і якості природних об'єктів рекреаційних зон та ін.
Заподіяння громадянину або організації моральної шкоди пов'язане з цільовим призначенням рекреаційних зон, тобто реалізацією права на відпочинок. При цьому моральна шкода може полягати в моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, втратою можливості його відновлення, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного суспільного життя тощо.
Шкода, спричинена в результаті порушення режиму рекреаційних зон, підлягає компенсації в розмірах і порядку, визначених законодавством України залежно від виду шкоди, об'єкта посягання. Так, якщо рекреаційна зона створена в межах об'єктів природно-заповідного фонду, розміри шкоди визначаються на підставі кадастрової еколого-економічної оцінки включених в склад рекреаційної зони територій і об'єктів, яка проводиться згідно із Законом «Про природно-заповідний фонд України» та на підставі спеціальних такс.
Шкода, спричинена лісу на територіях рекреаційних зон, відшкодовується в розмірах і порядку, визначених лісовим законодавством.
Майнова відповідальність за шкоду, завдану деревам і зеленим насадженням на території рекреаційних зон населених пунктів, регулюється спеціальним законодавством.
Однією із проблем майнової відповідальності у відносинах, що розглядаються, є те, що чинне законодавство не враховує цінності природних об'єктів і комплексів рекреаційних зон для організації відпочинку населення, тому розроблення спеціального нормативного акта з цього питання є однією з нагальних потреб.
Діяльність підприємств, яка здійснюється з порушенням режиму використання і охорони рекреаційних зон, може бути обмежена, тимчасово заборонена (зупинена) або припинена в порядку, передбаченому постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.
Місцеві ради, державні органи охорони навколишнього природного середовища, лісового господарства та інші уповноважені державні органи України в межах своєї компетенції, у порядку, визначеному законодавством, припиняють роботи, які здійснюються підприємствами, установами, організаціями та громадянами, якщо під час їх проведення не виконуються встановлені спеціальні вимоги щодо використання та охорони рекреаційних зон.
Контрольні питання:
1. Що таке рекреаційні зони?
2. Яка їх юридична природа?
3. Дайте визначення правового режиму рекреаційних зон.
4.'Розкрийте зміст правового режиму використання і охорони рекреаційних зон.
5. Які бувають види рекреаційних зон?
6. Які особливості управління в галузі використання і охорони рекреаційних зон?
7. Які особливості оренди рекреаційних зон?
8. Правові форми охорони рекреаційних зон.
9. Особливості відповідальності за порушення режиму використання та охорони рекреаційних зон.
Глава 4
Правовий режим виключної (морської) економічно! зони і континентального шельфу
Питання до теми:
1. Виключна (морська) економічна зона та континентальний шельф як об'єкти правового регулювання, використання і охорони.
1.1. Поняття, склад і юридична природа виключної (морської) економічної зони.
1.2. Поняття, склад і юридична природа континентального шельфу.
2. Особливості використання природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
2.1. Правове регулювання наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі.
3. Особливості управління в галузі використання та охорони природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
4. Правова охорона виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.
5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі використання та охорони природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
§ 1. Виключна (морська) економічна зона та континентальний шельф як об'єкти правового регулювання, використання і охорони
Поєднання розгляду в одній главі правового режиму виключної (морської) економічної зони та правового режиму континентального шельфу зумовлено тим, що ці об'єкти становлять єдину екосистему, де здійснюється комплексне використання і охорона надр, вод і об'єктів тваринного світу.
Особливість правового регулювання, використання і охорони виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу полягає у застосуванні не тільки норм національного законодавства, а й Конвенції 00Н з морського права 1982 р. Саме в частині V Конвенції «Виключна економічна зона»* та частині VI «Континентальний шельф» містяться норми, що закріплюють суверенні права, юрисдикцію та обов'язки прибережної держави щодо використання та охорони цих об'єктів.
Концепція економічної зони, незважаючи на те, що вона була поширена і на неживі ресурси, які знаходяться на дні моря і в його надрах, не усунула і не замінила концепцію континентального шельфу'.
У той же час, аналізуючи співвідношення правових режимів економічної зони і континентального шельфу, Молодцов С.В. зазначає, що врахування специфічних інтересів різних держав, які мають відношення до континентального шельфу, призвело до встановлення, по суті, подвійного режиму: одного для континентального шельфу в межах економічної зони і іншого — для континентального шельфу, що розташований за межами економічної зони2.
Враховуючи той факт, що «в умовах Чорного моря межі виключної (морської) економічної зони збігаються з межами юридичного континентального шельфу»3, та факт закріплення в ч. 2 ст. 4 Закону України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України4 положення про те, що суверенні права та юрисдикція України щодо морського дна виключної (морської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф та Кодексу України про надра, вважаємо, що правове регулювання використання і охорони морського дна та надр виключної (морської) економічної зони України тотожне правовому регулюванню використання та охорони її континентального шельфу.
1.1. Поняття, склад і юридична природа виключної (морської) економічної зони
Конвенція 00Н з морського права 1982 р. створила по суті новий міжнародно-правовий вид простору Світового океану — виключну економічну зону5.
Відповідно до ст. 55 Конвенції виключна економічна зона — це район, що розташований за межами територіального моря і прилягає до нього6. Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, відлічених від вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря (ст. 57 Конвенції)7.
Аналогічне положення міститься в ст. 2 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України», згідно з якою морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України.
Отже, виключна (морська) економічна зона України має такі складові:
1) морські райони, включаючи дно та води, що його покривають;
2) райони, прилеглі зовні до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать.
Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.
Відповідно до ст. З Закону «Про виключну (морську) економічну зону» делімітація* цієї зони проводиться з урахуванням законодавства України шляхом укладення угод з державами, побережжя яких протилежні побережжю України або суміжні з ним, на підставі принципів і критеріїв, загальновизнаних у міжнародному праві, з метою досягнення справедливого вирішення цього питання.
Особливість правового режиму виключної (морської) економічної зони полягає в законодавчому закріпленні суверенних прав України щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо здійснення інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки зазначеної зони, у тому числі виробництва енергії шляхом використання води, течій і вітру.
Це означає, що ніхто, крім України, або без її згоди не може проводити розвідку і розробку природних ресурсів в її виключній (морській) економічній зоні.
Крім суверенних прав на природні ресурси, Закон «Про виключну (морську) економічну зону України» передбачає юрисдикцію України у своїй виключній (морській) економічній зоні стосовно створення і використання штучних островів, установок і споруд; здійснення морських наукових досліджень; захисту та збереження морського середовища.
У силу такої юрисдикції Україна як прибережна держава має виключне право споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення і експлуатацію штучних островів, установок і споруд (наприклад, платформ і бурових вишок для розвідки і видобутку нафти, платформ та інших споруд для збирання океаністичних відомостей щодо морських течій, взаємодії океану і атмосфери) в межах економічної зони. Над усіма такими установками і спорудами прибережна держава здійснює виключну юрисдикцію, у тому числі юрисдикцію щодо митних, податкових, санітарних і імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що стосуються безпеки'.
Враховуючи положення Конвенції 00Н з морського права 1982 р., Україна в Законі «Про виключну (морську) економічну зону України» закріпила свої суверенні права щодо використання природних ресурсів виключної (морської) економічної зони.
Водночас у чинному законодавстві України (розділ VI Декларації про державний суверенітет України2, ст. 13 Конституції України, ч. 1 ст. 4 Закону «Про економічну самостійність Української РСР»3, ст. 9 Закону «Про власність»4, ст. 4 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища») природні ресурси виключної (морської) економічної зони визнано власністю народу України.
З огляду на це, чинне законодавство України в цій частині необхідно привести у відповідність до норм міжнародного права та спеціального законодавства про виключну (морську) економічну зону, враховуючи пріоритетність останніх.
Гарантією реалізації прав та обов'язків інших держав (як прибережних, так і тих, що не мають виходу до морів) у виключній (морській) економічній зоні України є закріплення в національному законодавстві та загальновизнаних нормах міжнародного права свободи судноплавства і польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів та інших видів використання морського простору.
Виключна (морська) економічна зона України має такі юридичні ознаки:
1. Визначення в установленому порядку меж виключної (морської) економічної зони.
2. Закріплення суверенних прав та юрисдикції України у своїй виключній (морській) економічній зоні.
3. Затвердження умов і порядку використання та охорони природних ресурсів виключної (морської) економічної зони як українськими, так і іноземними юридичними і фізичними особами.
4. Врахування прав інших держав у виключній (морській) економічній зоні відповідно до норм міжнародного права та національного законодавства.
Виключна (морська) економічна зона є об'єктом суверенних прав та юрисдикції України, об'єктом комплексного використання, управління та охорони.
Враховуючи специфіку цього комплексного об'єкта природи, відносини, що виникають у сфері використання та охорони виключної (морської) економічної зони, врегульовані як спеціальними Нормативними актами, так і нормами гірничого, водного, фауністичного законодавства.
Законодавство про виключну (морську) економічну зону спрямоване на забезпечення раціонального використання та охорони її багатств і складається з норм: Конвенції 00Н з морського права 1982 р., де визначаються особливий правовий режим виключної економічної зони, порядок використання, збереження та охорони природних ресурсів цієї зони, порядок спорудження та експлуатації штучних островів тощо; Конвенції про захист Чорного моря від забруднення, прийнятої 21 квітня 1992 р. на Конференції причорно-иорських країн (м. Бухарест) та ратифікованої постановою Верхов-нсп Ради України від 4 лютого 1994 р.', інших міжнародно-право-впх Документів.
До законодавства про виключну (морську) економічну зону належить також Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України», положення законів України «Про охоро-иу Навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», Водного кодексу України та Кодексу України про надра, які регулюють комплексні питання використання і охорони цього об'єкта (проведення морських наукових досліджень, особливості правового режиму надр, вод, об'єктів тваринного світу в межах Цієї зони).
Складовою законодавства про виключну (морську) економічну зону є постанови Верховної Ради України: від 16 травня 1995 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України», відповідно до п. З якої Кабінету Міністрів України доручалося підготувати проект Державної програми захисту Азовського і Чорного морів; від 29 жовтня 1992 р. «Про Червону книгу України», згідно з якою до Червоної книги України внесено види тварин і рослин, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у межах виключної (морської) економічної зони і є під загрозою зникнення.
До законодавства про виключну (морську) економічну зону належать також постанови Кабінету Міністрів України, прийняті на виконання законів України «Про виключну (морську) економічну зону», «Про тваринний світ». Водного кодексу України та Кодексу України про надра, накази, інструкції, методики тощо спеціально уповноважених органів управління і контролю, зокрема Міністерства екології та природних ресурсів України.
Норми, що регулюють відповідальність за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону, містяться в адміністративному, цивільному, кримінальному законодавствах.
1.2. Поняття, склад і юридична природа континентального шельфу
Континентальний шельф географічне є підводним продовженням континенту (материка). Шельф багатий на природні ресурси, які включають мінеральні ресурси морського дна і його надр (нафта, газ), а також живі організми, що належать до «сидячих видів» (краби та інші ракоподібні, губки, корали і т.ін.).
Коли науково-технічні досягнення дали можливість здійснювати розвідку і промислове освоєння природних ресурсів континентального шельфу, виникла необхідність у визначенні правового статусу, режиму континентального шельфу та його юридичних кордонів. Це було здійснено в результаті укладення Женевської Конвенції 1958 р. про континентальний шельф, а потім Конвенції 00Н з морського права 1982 р.'.
Відповідно до ст. 1 Конвенції 00Н 1958 р., континентальний шельф розглядався, по-перше, як поверхня і надра морського дна і підводних районів, прилеглих до узбережжя, але які пролягають поза зоною територіального моря, до глибини 200 метрів або за цією межею до такого місця, де глибина покривних вод дає змогу вести розробку природних багатств цих районів; по-друге, поверхня і надра подібних підводних районів, прилеглих до берегів островів2.
Саме в такому контексті континентальний шельф розглядається в законодавстві колишнього Союзу РСР3 та чинному законодавстві України4.
Водночас доцільно зазначити, що в Конвенції 00Н з морського права 1982 р. (далі — Конвенція) дається інше визначення цього поняття. Відповідно до ст. 76 Конвенції континентальний шельф прибережної держави включає в себе морське дно і надра підводних районів, що знаходяться за межами його територіального моря уздовж усього природного продовження його сухопутної території до зовнішнього кордону підводних окраїн материка чи на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відраховується ширина територіального моря, коли зовнішній кордон підводної окраїни материка не простягається на таку відстань'.
Згідно із п.п. 4, 5 ст. 76 Конвенції прибережна держава встановлює зовнішній кордон підводної окраїни материка в усіх випадках, коли ця окраїна простягається більш ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відраховується ширина територіального моря, але не далі ніж 350 морських миль від вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря...2
Отже, нова Конвенція визнає за прибережною державою у відповідних випадках права на континентальний шельф за межами 200-мильної економічної зони, але у чітко визначених кордонах3.
Враховуючи пріоритетність норм міжнародного права порівняно з національним законодавством, а також нове визначення континентального шельфу, яке дається в ст. 76 Конвенції, визначення континентального шельфу в чинному законодавстві України підлягає перегляду.
Континентальний шельф України має такі складові:
1) морське дно і надра підводних районів;
2) простягається за межами територіального моря;
3) має чітке визначення меж: уздовж всього природного продовження сухопутної території континентального шельфу до зовнішнього кордону підводних окраїн материка чи на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відраховується ширина територіального моря, коли зовнішній кордон підводної окраїни материка не простягається на таку відстань.
Особливість правового режиму континентального шельфу полягає в законодавчому закріпленні суверенних прав прибережної держави щодо розвідки і розробки її природних ресурсів. Під природними ресурсами континентального шельфу розуміють мінеральні та інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, які в період, коли можливий їх промисел, прикріплені до морського дна чи під ним, або можуть пересуватися тільки по морському дну, або в його надрах (ст. 77 Конвенції', п.п. 1, 3 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 лютого 1968 р. «Про континентальний шельф Союзу РСР»2).
Враховуючи закріплення в Конвенції саме суверенних прав прибережної держави щодо розвідки і розробки природних ресурсів її континентального шельфу, чинне законодавство України в частині визначення права власності Українського народу на природні ресурси континентального шельфу підлягає уточненню.
Що ж стосується юрисдикції України на континентальний шельф, то аналіз норм міжнародного права та чинного законодавства свідчить, що Україна на своєму континентальному шельфі має юрисдикцію щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, та здійснення морських наукових досліджень (ст.ст. 80, 246 Конвенції, ч. 1 ст. 4 Закону «Про виключну (морську) економічну зону»).
Континентальний шельф України має такі юридичні ознаки:
1. Визначення в установленому порядку меж континентального шельфу.
2. Закріплення суверенних прав та юрисдикції України на континентальному шельфі.
3. Затвердження умов та порядку використання і охорони природних ресурсів континентального шельфу як українськими, так і іноземними юридичними і фізичними особами.
4. Врахування прав та обов'язків інших держав щодо континентального шельфу відповідно до норм міжнародного права та національного законодавства.
Правове регулювання використання і охорони континентального шельфу здійснюється за нормами міжнародного права, законодавства колишнього Союзу РСР (Указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 лютого 1968 р. «Про континентальний шельф Союзу РСР», постанови Президії Верховної Ради СРСР від 13 серпня 1969р. «Про застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф Союзу РСР»3, постанов Ради Міністрів СРСР від 18 липня 1969 р. «Про порядок проведення робіт на континентальному шельфі СРСР і охороні його природних багатств» № 5644 та від 11 січня 1974 р. № 24 «Про затвердження Положення про охорону континентального шельфу СРСР»)5, а також, враховуючи комплексність використання та охорони, гірничого та фауністичного законодавства України.
§ 2. Особливості використання природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони
Відповідно до ст. 4 Закону «Про виключну (морську) економічну зону України», ч. 1 п. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф» Україна має суверенні права щодо розвідки і розробки природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
Отже, чинне законодавство України, де передбачено виключну власність народу України на природні ресурси виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу, підлягає уточненню.
З урахуванням закріплення суверенітету та юрисдикції України у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі природні ресурси цих зон є об'єктом як національного законодавства, так і предметом міжнародних відносин.
Відповідно до п. «б» ст. 39 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» природні ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони віднесено до природних ресурсів загальнодержавного значення.
Відносини щодо використання природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони регулюються водним, гірничим, фауністичним законодавством, спеціальним законодавством про ці об'єкти з урахуванням норм міжнародного права.
До використання природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони належать:
1) геологічне вивчення надр континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони, в тому числі дослідно-промислова розробка родовищ корисних копалин;
2) видобування корисних копалин;
3) будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів;
4) добування водних живих ресурсів для наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілей;
5) добування водних живих ресурсів, зокрема для утримання і відтворення у неволі чи напіввільних умовах з комерційною та іншими цілями;
6) виробництво енергії шляхом використання води, течій і вітру тощо.
Законодавством заборонено захоронення в межах цих об'єктів відходів або інших матеріалів і предметів.
Чинним законодавством встановлено окремі вимоги щодо збереження і використання рибних та інших живих ресурсів виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу, а саме:
1) забезпечення оптимального використання рибних та інших живих ресурсів; .,
2) здійснення промислу рибних та інших живих ресурсів, а також досліджень, розвідок та інших операцій, пов'язаних з таким промислом, іноземними юридичними та фізичними особами лише на підставі міжнародних угод із дотриманням вимог щодо збереження таких ресурсів'.
Окремо в спеціальних нормативних актах визначено умови створення і використання штучних островів, установок і споруд та проведення морських наукових досліджень.
Відповідно до ст.ст. 60, 80 Конвенції з морського права 1982 р. та чинного законодавства, Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі має виключне право створювати, а також дозволяти і регулювати спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд для морських наукових досліджень, розвідки та розробки природних ресурсів, а також інших економічних цілей.
Реалізація юрисдикції України щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд здійснюється шляхом розробки і прийняття митних, податкових, санітарних та імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що стосуються її безпеки.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону «Про виключну (морську) економічну зону України» гарантією безпеки як для судноплавства, так і штучних островів, установок і споруд є встановлення навколо останніх зон безпеки.
Ширина зон безпеки не повинна перебільшувати 500 метрів, відлічених від кожної точки їх зовнішнього краю, за винятком випадків, коли інше дозволено загальновизнаними міжнародними стандартами або рекомендовано відповідною міжнародною організацією.
Гарантією належного утримання та експлуатації штучних островів, установок, споруд є законодавче закріплення положень та вимог щодо:
1) відповідальності юридичних і фізичних осіб України та інших держав, міжнародних організацій за утримання та експлуатацію штучних островів, установок і споруд;
2) забезпечення утримання у належному стані постійних засобів попередження про їх наявність;
3) прибирання будь-яких залишених або не використовуваних установок і споруд у найкоротший термін і таким чином, щоб не створювати перешкод судноплавству і рибальству або загрози забруднення морського середовища;
4) повідомлення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України про створення штучних островів, будівництво установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки, а також повну або часткову ліквідацію цих установок і споруд.
2.1. Правове регулювання наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі
Відносини щодо проведення наукових досліджень у виключній І (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі Ук-| раїни врегульовані ст. 246 Конвенції, ст.ст. 13—15 Закону «Про ви-і ключну (морську) економічну зону України», Указом Президії Вер-; ховної ради СРСР «Про континентальний шельф», постановою Ради Міністрів СРСР «Про порядок проведення робіт на континен-< тальному шельфі СРСР і охороні його природних багатств».
| Наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні
та на континентальному шельфі України проводяться лише на і підставі дозволів спеціально уповноважених органів.
І Морські наукові дослідження у виключній (морській) еко-' немічній зоні та на континентальному шельфі мають право проводити всі держави, незалежно від їх географічного положення, їх ; юридичні і фізичні особи, а також міжнародні організації за умови
дотримання законодавства України.
І Спеціально уповноважені органи дають згоду на проведення та-; ких досліджень за умови, що останні проводитимуться лише у мирних цілях для розширення знань про морське середовище на благо ; людства і не нестимуть загрози навколишньому природному сере-' довищу.
Іноземні держави, їх юридичні і фізичні особи, а також міжнародні організації, які мають намір проводити морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України, подають спеціально уповноваженим органам України за шість місяців до передбачуваної дати початку здійснення морського наукового : проекту повну інформацію про:
1) характер і цілі проекту;
2) методи і засоби, що будуть використані, включаючи назву, тип і клас суден, опис наукового обладнання;
3) точні географічні координати районів, в я'лх буде здійснюватися проект;
4) передбачувані дати першого прибуття і кінцевого відправлення дослідницьких суден чи, у відповідних випадках, розміщення і зняття обладнання;
5) назву закладу, під егідою якого проводиться проект, прізвище та ініціали директора і особи, відповідальної за проект;
6) ступінь можливості України брати участь або бути представленою у проекті.
Законодавством передбачено перелік обставин, за яких Україна може відмовити у проведенні морських наукових досліджень у своїй виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі іншим державам, їхнім юридичним і фізичним особам, міжнародним організаціям, а саме:
1) проект безпосередньо пов'язаний з розвідкою та розробкою як живих, так і неживих природних ресурсів;
2) проект передбачає буріння морського дна, використання вибухових речовин або привнесення шкідливих речовин у морське середовище;
3) проект включає спорудження, експлуатацію або використання штучних островів, установок і споруд;
4) інформація про характер і цілі проекту є неточною;
5) іноземна держава, її юридичні і фізичні особи чи відповідна міжнародна організація, яка здійснює проект, мають невиконані зобов'язання перед Україною, що виникли з раніше здійснюваного проекту.
Гарантією належного проведення морських наукових досліджень є законодавче закріплення умов їх проведення, а саме:
1) забезпечення участі представників України у морських наукових дослідженнях, наприклад, на борту науково-дослідницьких суден та інших науково-дослідних установках, надання спеціально уповноваженим органам України на їхнє прохання попередні доповіді, а також інші матеріали і висновки досліджень;
2) надання спеціально уповноваженим органам України на їхнє прохання можливості доступу до всіх даних і зразків, одержаних під час морських наукових досліджень, передача їм матеріалів, з яких можна зробити копію, і зразки, які можна розділити без заподіяння шкоди їх науковій цінності, а також надання інформації, що містить оцінку таких даних, зразків і результатів досліджень, або надання допомоги в оцінці та інтерпретації;
3) не перешкоджати діяльності, що здійснюється з метою реалізації суверенних прав та юрисдикції України;
4) негайне інформування спеціально уповноважених органів України про будь-які істотні зміни у програмі досліджень;
5) обов'язок прибрати науково-дослідні установки або обладнання після завершення досліджень, якщо не укладено угоди про інше.
За умови, якщо морські наукові дослідження проводяться з порушенням вищезазначених вимог, спеціально уповноважені органи України можуть прийняти рішення про тимчасову заборону (зупинення) цих досліджень. Рішення про тимчасову заборону (зупинення) може бути скасовано цими органами, а дослідження продовжено, як тільки інша держава, її юридична чи фізична особа або міжнародна організація, що здійснює дослідження, усуне порушення та дасть гарантію стосовно дотримання встановленого Законом «Про виключну (морську) економічну зону України» порядку.
Морські наукові дослідження підлягають негайному припиненню у таких випадках:
1) якщо такі дослідження проводяться без дозволу спеціально уповноважених органів України або з відхиленням від положень, встановлених законодавством;
2) якщо такі дослідження проводяться із суттєвими відмінностями від початкового проекту досліджень.
§ 3. Особливості управління в галузі використання та охорони природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони
Управління в галузі використання та охорони природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони є одним з видів управління в галузі екології, якому притаманні всі ознаки останнього.
Управління в цій галузі здійснюють органи загальної та спеціальної компетенції: Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, Міністерство екології та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція Мінекоресурсів України, Міністерство аграрної політики України та його органи рибоохорони, Прикордонні війська України, інші державні органи.
Як приклад, розглянемо повноваження в цій галузі окремих органів. Так, Кабінет Міністрів України у межах своїх повноважень здійснює реалізацію законодавства про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф; забезпечує розробку державних програм у цій галузі, зокрема Державної програми захисту Азовського і Чорного морів; координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України у питаннях охорони виключної (морської) економічної зони; встановлює порядок розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони, зокрема затверджує ліміти використання рибних запасів; встановлює порядок суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі, керує зовнішніми зв'язками України в галузі охорони континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони тощо.
Серед основних завдань Міністерства екології та природних ресурсів України' передбачено, зокрема, забезпечення реалізації державної політики у сфері раціонального використання природних ресурсів континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
Відповідно до Положення про Міністерство аграрної політики України" останнє забезпечує здійснення державного контролю за охороною, відтворенням водних живих ресурсів та регулюванням рибальства, державний нагляд за безпекою мореплавства флоту рибної промисловості.
Прикордонні війська та органи рибоохорони здійснюють охорону суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі та контроль за реалізацією прав і виконанням зобов'язань у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій.
Особливість управління в галузі використання і охорони природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони виявляється в реалізації таких функцій:
1) розподілу і перерозподілу природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони;
2) державної реєстрації робіт з дослідження, розробки природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони;
3) державного контролю і нагляду за використанням і охороною природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони;
4) здійснення державного моніторингу вод виключної (морської) економічної зони;
5) ведення державного обліку родовищ, запасів і проявів корисних копалин континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони; державного кадастру родовищ та проявів корисних копалин континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони;
6) вирішення спорів, пов'язаних з використанням природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.
Відносини щодо реалізації цих функцій врегульовано гірничим, водним, фауністичним законодавством з урахуванням норм міжнародного законодавства.
Так, наприклад, правовою формою розподілу і перерозподілу природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони є надання спеціальних дозволів на спеціальне використання надр, водних живих ресурсів.
Надра континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України надаються у користування з урахуванням правового режиму морських просторів. У разі надання ліцензії на користування надрами континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України визначається площа морського дна (ділянки надр) із зазначенням координат та меж, у яких дозволяється діяльність, зазначена у ліцензії. В останній передбачається спеціальний режим ведення робіт, який узгоджується з органами, що забезпечують охорону державного кордону України, регулюють пароплавство, рибний та інші промисли, екологічну безпеку'.
Що ж стосується ведення промислу у виключній (морській) економічній зоні України, то капітани суден для здійснення цього виду діяльності, крім дозволу, повинні мати рибальські квитки за формою, затвердженою центральним органом виконавчої влади з питань рибного господарства.
Державний контроль і нагляд за використанням і охороною природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони здійснюють такі органи державної виконавчої влади:
1) Міністерство екології та природних ресурсів України і його органи — державний контроль за використанням і охороною морського середовища, природних ресурсів континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони2; державний контроль за геологічним вивченням надр континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони (державний геологічний контроль)3; контроль за додержанням вимог щодо складу вод виключної (морської) економічної зони, в тому числі за гідрохімічними і гідробіологічними показниками;
2) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці та його органи — державний контроль за веденням робіт з геологічного вивчення надр континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони і їх використанням та охороною, а також за використанням і переробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд)4;
3) центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики та його органи, зокрема органи рибоохорони — контроль за додержанням правил під час проведення досліджень, розвідок добування і охорони водних живих ресурсів континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони;
4) прикордонні війська — контроль за реалізацією прав і виконання зобов'язань у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій';
5) органи державного санітарного нагляду МОЗ України — санітарний нагляд за якістю води в межах прибережних смуг морів.
§ 4. Правова охорона виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу
Згідно з чинним законодавством України під охороною виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу розуміється охорона суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі, і контроль за реалізацією прав та виконанням зобов'язань інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій.
Охорона виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу тісно пов'язана з правовим регулюванням відносин з їх використання, оскільки завданням такого регулювання є забезпечення науково обгрунтованого, раціонального використання природних багатств, створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень тощо. У зв'язку з цим те чи інше порушення порядку використання виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу є порушенням правил охорони виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.
Гарантією належного використання виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу є виконання таких вимог:
1) забезпечення повного і комплексного вивчення природних багатств континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;
2) дотримання встановленого порядку надання дозволів для використання природних багатств континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, проведення досліджень тощо;
3) недопущення самовільної розвідки, розробки чи видобування природних багатств континентального шельфу чи виключної (морської) економічної зони, а так само створення штучних островів, будівництва установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки;
4) недопущення забруднення морського середовища виключної (морської) економічної зони тощо.
У разі порушення вимог використання виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу та чи інша діяльність може бути призупинена, припинена чи тимчасово заборонена спеціально уповноваженими органами.
Відповідно до чинного законодавства охорона виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу здійснюється Прикордонними військами України, органами рибоохорони Міністерства аграрної політики України, органами Міністерства екології та природних ресурсів України (далі — уповноважені органи).
Відповідно до Закону «Про виключну (морську) економічну зону України», Положення про порядок охорони суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні. Положення про охорону континентального шельфу СРСР уповноважені органи здійснюють заходи, спрямовані на забезпечення охорони виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу.
Так, посадові особи Прикордонних військ мають право:
1) зупиняти і оглядати в установленому порядку судна, інші плавучі засоби (далі — судна), що ведуть рибний промисел й інші роботи у виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі, перевіряти документи на право здійснення рибного промислу та інших робіт;
2) призупиняти або припиняти рибний промисел та інші роботи у разі порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф або відсутності дозволу (погодження) на їх проведення;
3) відвідувати, оглядати та перебувати на штучних островах, установках і спорудах, а також перевіряти документи, які засвідчують право на проведення робіт і спорудження штучних островів, установок і споруд та встановлення зон безпеки навколо них;
4) тимчасово забороняти (зупиняти) морські наукові дослідження, які проводяться з порушенням вимог законодавства про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф або припиняти їх у випадках, передбачених законодавством;
5) вимагати від судна інформацію, необхідну для встановлення факту порушення вимог законодавства України або міжнародного права щодо запобігання забрудненню морського середовища та проводити огляд судна з цією метою;
6) складати акти про вчинення порушення у виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі;
7) затримувати судна, що допускають порушення законодавства України або норми міжнародного права і доставляти їх в один з відкритих для іноземних невійськових суден портів України;
8) переслідувати іноземне судно з метою його затримання і притягнення до відповідальності, якщо є достатні підстави вважати, що це судно порушило законодавство про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф і при цьому робить спробу зникнути;
9) застосовувати штрафні санкції у випадках, передбачених законодавством про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф.
Посадові особи органів рибоохорони Міністерства аграрної політики України мають права, передбачені пунктами 1, 2, 9, а посадові особи органів Міністерства екології та природних ресурсів — ще й права, передбачені пунктами 3, 4 і 5.
§ 5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі використання та охорони природних багатств континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони
Відповідальність за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф України є одним з видів юридичної відповідальності, зумовленої специфікою об'єкта посягання — природні багатства континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.
Громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф несуть дисциплінарну, цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність.
Чинне законодавство містить також спеціальні норми, які передбачають відповідальність за порушення законодавства в цій сфері, зокрема ст.ст. 22—26 Закону «Про виключну (морську) економічну зону України»*.
Так, відповідно до ст. 22 Закону «Про виключну (морську) економічну зону України» за незаконну розвідку чи розробку природних ресурсів виключної (морської) економічної зони України, а так само створення штучних островів, будівництво установок і споруд, встановлення навколо них зон безпеки без дозволу спеціально уповноваженого органу України, накладається штраф від 440 до 1400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або здійснюється конфіскація засобів і знарядь, із застосуванням яких учинено порушення.
Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або призвели до аварії, загибелі суден, втрати майна чи значного забруднення морського середовища, тягнуть за собою накладення штрафу від 1400 до 4400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, або без такої.
Акти про зазначені види правопорушень складаються командиром (начальником) судна Прикордонних військ України. Розглядати справи і накладати стягнення відповідно до чинного законодавства мають право: 1) за порушення, передбачені ч. 1 ст. 22 Закону — органи центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів в особі начальника відповідного обласного управління; 2) за порушення, передбачені ч. 2 ст. 22 Закону — районний (міський) суд за місцем затримання порушника.
До адміністративної відповідальності притягаються також юридичні особи за незабезпечення установок чи інших споруд, що знаходяться у виключній (морській) економічній зоні України, постійними засобами попередження про їх наявність, порушення правил підтримання цих засобів у належному стані чи порушення правил ліквідації цих споруд, експлуатацію яких остаточно припинено (ст. 23 Закону «Про виключну (морську) економічну зону»).
За зазначене правопорушення юридична особа зобов'язана сплатити штраф у розмірі від 270 до 880 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або призвели до аварії чи загибелі суден, тягнуть за собою накладення штрафу від 1400 до 4400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Акти про зазначені види правопорушень складаються посадовою особою Прикордонних військ.
Розглядати справи і накладати стягнення за зазначені правопорушення мають право органи виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів в особі начальника відповідного обласного управління.
Згідно із ч. 1 ст. 24 Закону «Про виключну (морську) економічну зону України» незаконне видобування природних ресурсів у межах виключної (морської) економічної зони тягне за собою накладення штрафу від 440 до 1400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, з безоплатним вилученням незаконно видобутих ресурсів.
Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року, або у великих розмірах, а так само, якщо вони призвели до значного погіршення умов відтворення рибних чи інших живих ресурсів моря, тягнуть за собою накладення штрафу від 1400 до 6600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено порушення, чи без такої з безоплатним вилученням незаконно видобутих ресурсів.
Право накладати штрафи за порушення, передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, надається органам рибоохорони центрального органу виконавчої влади з питань рибного господарства в особі начальника відповідного басейнового управління по охороні та відтворенню рибних запасів і регулюванню рибальства.
Право накладати штрафи, встановлені ч. 2 ст. 24 Закону, а також застосовувати конфіскацію надається районному (міському) суду за місцем затримання порушника.
За незаконне ведення у виключній (морській) економічній зоні України морських наукових досліджень (ст. 25 Закону) накладається штраф від 90 до 450 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або якщо вони завдали шкоди державним інтересам України, тягнуть за собою накладення штрафу від 1400 до 2600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
За вказані порушення право накладати штрафи мають органи Прикордонних військ України в особі командира (начальника) судна, який виявив порушення і провів затримання порушника.
Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону незаконне забруднення будь-яким способом морського середовища виключної (морської) економічної зони України речовинами, шкідливими для здоров'я людей чи живих ресурсів моря, чи іншими відходами, матеріалами і предметами, які можуть завдати шкоди або створити перешкоду для правомірної діяльності на морі, а так само інше порушення правил запобігання забрудненню морського середовища, тягне за собою накладення штрафу від 660 до 1400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію морського, повітряного судна або споруди, з яких вчинено забруднення.
Ті ж дії, якщо вони вчинені повторно протягом року або завдали шкоди здоров'ю людей, живим ресурсам моря, зонам відпочинку чи створили серйозні перешкоди для правомірної діяльності на морі, тягнуть за собою накладення штрафу від 1400 до 6600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією морського, повітряного судна або споруди, з яких вчинено забруднення, або без конфіскації.
Право накладати штрафи за порушення, передбачені ч. 1 ст. 26 Закону, надається органам виконавчої влади з екології та природних ресурсів в особі начальника відповідного обласного управління.
Право накладати штрафи за порушення, передбачені ч. 2 ст. 26 Закону, а також застосовувати конфіскацію надається районному (міському) суду за місцем затримання порушника.
Притягнення порушників до відповідальності згідно із Законом «Про виключну (морську) економічну зону України» не звільняє їх від обов'язку відшкодувати відповідно до чинного законодавства шкоду, завдану внаслідок порушення, живим та іншим ресурсам виключної (морської) зони України.
Особливість майнової відповідальності за порушення правового режиму виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу полягає в застосуванні стягнень за спеціальними таксами та розрахунками.
Так, Кабінет Міністрів України постановою від 19 січня 1998 р. № 32 «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення цінних видів риб та інших об'єктів водного промислу»' затвердив нові такси. Відповідно до Додатку № 3 до цієї постанови встановлено такси за незаконне добування (збирання) або знищення громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства живих організмів у виключній (морській) економічній зоні України, а також анадромних видів риб, що утворюються у річках України за межами цієї зони. Оцінюється заподіяна шкода в неоподатковуваних мінімумах доходів громадян за один екземпляр риби чи водного безхребетного незалежно від розміру та ваги. Наприклад, за кожний екземпляр морського окуня чи ската — 0,3 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за кожний екземпляр креветок — 0,006 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. У разі встановлення факту незаконної заготівлі осетрових і лососевих риб розмір відшкодування шкоди обчислюється в сумі 88 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за 1 кг цієї продукції.
Відповідно до Додатку № 2 до цієї постанови затверджено такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного добування (збирання) або знищення громадянами України, іноземними громадянами або особами без громадянства водних безхребетних і водних рослин, що є природним багатством континентального шельфу України. Оцінка заподіяної шкоди встановлюється у розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за незаконне добування (збирання) або знищення одного екземпляра водного безхребетного і водних рослин незалежно від розміру і ваги. Наприклад, за кожний екземпляр краба — 0,3 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; за кожний екземпляр морського їжака, морської зірки, мідії — 0,006 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; за кожний кілограм морських трав — 0,02 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну територіальним і внутрішнім морським водам України внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів, обчислюється згідно з Положенням, затвердженим Мінекобезпеки України від 26 жовтня 1995р. № 1162.
Збитки, заподіяні рибному господарству України юридичними особами, в тому числі іноземними, внаслідок незаконного (з порушенням правил рибальства і охорони рибних запасів) добування або знищення запасів риб, інших водних тварин і рослин, тварин організмів «сидячих» видів, що живуть у виключній (морській) економічній зоні та на континентальному шельфі України, розраховуються відповідно до Методики розрахунків збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення правил рибальства та охорони рибних запасів, затвердженої Державним комітетом України по рибному господарству і рибній промисловості 28 серпня 1992 р., Мінприроди України 11 вересня 1992 р.'.
За відсутності належних такс і методик, суд, вирішуючи питання про відшкодування шкоди, має керуватися загальними правилами природоохоронного законодавства про відшкодування шкоди і ст.ст. 440, 453 Цивільного кодексу УРСР.
Відповідно до Кримінального кодексу (КК) України відповідальність настає за незаконне заняття рибним або іншим водним добувним промислом без належного дозволу чи забороненими способами та знаряддями лову (ст. 162 КК України), за проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 163 КК України), за порушення законодавства про континентальний шельф України (ст. 163' КК України).
Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 163' КК України відповідальність настає за будівництво споруд та інших установок на континентальному шельфі України, а також створення навколо них зон безпеки без належного на те дозволу і незабезпечення охорони споруд та інших установок на континентальному шельфі України, підтримання постійних засобів попередження про їх наявність і ліквідацію споруд і установок, експлуатація яких остаточно припинена, а також нехтування в зоні безпеки заходами для захисту живих ресурсів моря від шкідливих відходів.
Згідно з ч. 2 цієї статті відповідальність настає за дослідження, розвідування, розробку природних багатств та інші роботи на континентальному шельфі України, які проводяться іноземними громадянами, коли це не передбачено договором між Україною і заінтересованою іноземною державою або спеціальним дозволом, виданим компетентними органами влади України.
До винних осіб за зазначені злочини застосовуються такі види покарань, як позбавлення волі, виправні роботи, штрафи від ЗО до 800 мінімальних розмірів заробітної плати з конфіскацією всього добутого, знарядь, суден, інших плавучих засобів з їх приналежностями2.
Контрольні питання:
1. Які юридичні ознаки включає в себе поняття виключної (морської) економічної зони?
2. Розкрийте особливості складу виключної (морської) економічної зони.
3. Дайте визначення континентального шельфу України.
4. Якими законодавчими актами регулюються питання використання та охорони виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу?
5. Що таке природне багатство виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу?
6. Назвіть види використання природних багатств континентального шельфу.
7. Розкрийте особливості проведення науково-дослідних робіт в межах виключної (морської) економічної зони.
8. Назвіть органи, які здійснюють управління в галузі використання та охорони природних багатств виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу.
9. Які особливості розподілу та перерозподілу природних багатств виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу?
10. Які основні вимоги щодо охорони виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу передбачає чинне законодавство?
11. Розкрийте особливості майнової (таксової) відповідальності за порушення законодавства про виключну (морську) економічну зону та континентальний шельф.
Зміст
(проф. Андрейцев В. І.) Передмова
розділ І Право екологічної безпеки Глава 1 Право екологічної безпеки в системі екологічного права України (проф. Андрейцев В. І.)
§ 1. Право екологічної безпеки — комплексна галузь права
§ 2. Юридична природа екологічної безпеки
§ 3. Екологічний ризик в системі правовідносин екологічної безпеки
Глава 2 Правове забезпечення екологічної безпеки
(проф. Андрейцев В. І.)
§ 1. Правові засади національної екологічної безпеки ............................50
§ 2. Правове регулювання транснаціональної
екологічної безпеки ..............................................................................76
§ 3. Проблеми кодифікації законодавства
у сфері забезпечення екологічної безпеки .........................................97
Глава З Організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки
(проф. Андрейцев В. І.)
§ 1. Теоретичні засади структурно-правової
організації забезпечення екологічної безпеки ..................................113
§ 2. Органи загальної компетенції,
їх спеціалізовані структури та повноваження
у сфері забезпечення екологічної безпеки .......................................119
§ 3. Органи спеціальної компетенції
та їх повноваження в сфері екологічної безпеки ...........................127
§ 4. Правова організація єдиної системи запобігання
і реагування на надзвичайні екологічні ситуації .............................141
Глава 4
Правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій та гарантії прав потерпілих громадян
(доц. Балюк Г. І.) § 1. Поняття зон надзвичайних екологічних ситуацій
та його юридичне значення ...............................................................166
§ 2. Підстави, порядок оголошення окремої місцевості зоною
надзвичайної екологічної ситуації та її правовий режим ...............174
§ 3. Особливості правового режиму зон, встановлених
на радіоактивне забруднених територіях ..........................................178
§ 4. Правовий статус і соціальний захист громадян,
які постраждали від надзвичайних екологічних ситуацій ...............185Розділ II Природноресурсове право
Глава 1 Правовий режим використання, відновлення та охорони земель
(проф. Андрейцев В. І.)
§ 1. Земля як об'єкт інтеграційного та диференційованого
І правового регулювання ......................................................................194
§ 2. Правове регулювання здійснення земельної реформи ...................206
§ 3. Поняття та правові моделі
приватизації земель в Україні ............................................................225
§ 4. Правові засади набуття права власності
на земельні ділянки ............................................................................254
§ 5. Правовий режим земель сільськогосподарського
призначення ........................................................................................267
§ 6. Правовий режим земель несільськогосподарського
призначення ........................................................................................278
Глава 2 Правовий режим використання і охорони надр в Україні
(доц. Балюк Г. І.)
§ 1. Надра як об'єкти правового регулювання,
використання і охорони .....................................................................317
§ 2. Право користування надрами та його види .....................................319
§ 3. Управління в галузі
використання і охорони надр ............................................................327
§ 4. Правова охорона надр ........................................................................333
§ 5. Відповідальність за порушення законодавства про надра ..............334
Глава З
Правовий режим використання, відтворення та охорони вод в Україні
(доц. Краснова М. В.) (доц. Лапечук П. І.)
§ 1. Води як об'єкт правового регулювання
використання, відтворення та охорони ...........................................338
§ 2. Право водокористування та його види .............................................341
§ 3. Особливості управління і контролю
в галузі використання, відтворення та охорони вод .......................350
§ 4. Правова охорона вод ..........................................................................356
§ 5. Відповідальність за порушення
водного законодавства ........................................................................361
Глава 4
Правовий режим використання, відтворення, захисту та охорони лісів
(доц. Краснова М. В.)
§ 1. Ліс як об'єкт правового регулювання
використання, відтворення, захисту та охорони .............................365
§ 2. Право власності на ліси „.......................................—.......................370
§ 3. Право лісокористування та його види ..............................................372
§ 4. Особливості управління в галузі використання,
відтворення та охорони лісів .............................................................386
§ 5. Правова охорона і захист лісів ..........................................................394
§ 6. Відповідальність за порушення лісового законодавства .................395
Глава 5
Правовий режим використання, відтворення і охорони тваринного світу
(доц. Краства М. В.) § 1. Тваринний світ як об'єкт правового регулювання,
використання, відтворення і охорони ...............................................403
§ 2. Право використання тваринного світу: його форми та види ........409
§ 3. Управління в галузі використання, відтворення
і охорони тваринного світу ................................................................420
§ 4. Правова охорона тваринного світу ...................................................426
§ 5. Відповідальність за порушення законодавства в галузі
охорони, використання і відтворення тваринного світу .................428
Глава 6 Правова охорона атмосферного повітря
(доц. Балюк Г. І.)
§ 1. Атмосферне повітря як об'єкт правового регулювання,
охорони і використання .....................................................................434
§ 2. Управління і контроль у галузі охорони атмосферного
повітря і його функції ........................................................................438
§ 3. Правові заходи охорони атмосферного повітря ..............................443
§ 4. Відповідальність за порушення законодавства
про охорону атмосферного повітря ...................................................449
Розділ III Природоохоронне (середовищеохоронне) право
Глава 1
Правовий режим використання та охорони природно-заповідного фонду
(доц. Краства М. В.)
§ 1. Поняття природно-заповідного фонду .............................................453
§ 2. Правові форми та види використання територій
і об'єктів природно-заповідного фонду ............................................457
§ 3.Управління в галузі організації, охорони і використання
природно-заповідного фонду ...........................................................461
§ 4. Правовий режим окремих територій та об'єктів
природно-заповідного фонду .............................................................468
§ 5. Відповідальність за порушення законодавства
про природно-заповідний фонд ........................................................478
Глава 2
Правовий режим використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів
(доц. Бобкова А. [.)
§ 1. Поняття і юридична природа курортних,
лікувально-оздоровчих зон та курортів ............................................483
§ 2. Порядок утворення курортних та лікувально-оздоровчих зон,
курортів. Види курортних
та лікувально-оздоровчих зон і курортів ..........................................486
§ 3. Особливості управління у галузі використання та охорони
курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів ...........................489
§ 4. Правові форми використання курортних, , ,
лікувально-оздоровчих зон та курортів ............................................491
§ 5. Правова охорона курортних,
лікувально-оздоровчих зон та курортів ............................................493
§ 6. Проблеми відповідальності за порушення режиму .
використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів ..................................................................498
Глава З Правовий режим використання та охорони рекреаційних зон
(доц. Бобкова А. Г.)
§ 1. Поняття, склад і юридична природа рекреаційних зон .........
§ 2. Правовий режим і порядок створення рекреаційних зон.
Види рекреаційних зон. Юридичні критерії зонування
рекреаційних зон. Нормативи рекреаційної навантаженості .........503
§ 3. Особливості управління в галузі використання
та охорони рекреаційних зон ............................................................509
§ 4. Правові форми використання рекреаційних зон ...............
§ 5. Правова охорона рекреаційних зон .................................
§ 6. Проблеми відповідальності за порушення режиму
використання та охорони рекреаційних зон ....................................513
Глава 4
Правовий режим виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу
(доц. Ковальчук Т. Г.)
§ 1. Виключна (морська) економічна зона
та континентальний шельф як об'єкти правового
регулювання, використання і охорони .............................................517
§ 2. Особливості використання природних багатств
континентального шельфу і виключної (морської)
економічної зони ................................................................................525
2.1. Правове регулювання наукових досліджень
у виключній (морській) економічній зоні
та на континентальному шельфі ......................................................527
§ 3. Особливості управління в галузі використання
та охорони природних багатств континентального шельфу
і виключної (морської) економічної зони ........................................529
§ 4. Правова охорона виключної (морської) економічної зони
та континентального шельфу ............................................................532
§ 5. Відповідальність за порушення законодавства
в галузі використання та охорони природних багатств
континентального шельфу і виключної (морської)
економічної зони ................................................................................534