Книга

Книга Курс кримінально-виконавчого права України, Джужа

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 21.9.2024


Міністерство освіти і науки України Національна академія внутрішніх справ України

Курс кримінально-виконавчого права України

Загальна та Особлива частини

Навчальний посібник

За загальною редакцією О.М. Джужи, доктора юридичних наук, професора

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Київ

Юрінком Інтер 2000

ББК 67.9(4УКР)309я73 Рекомендовано Міністерством
К93 освіти і науки України

(лист № 2/252 від 25 лютого 2000 р.)

РЕЦЕНЗЕНТИ

БАГРІЙ-ШАХМАТОВ Л.В., заслужений діяч науки та техніки України, доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України;

ГЛУШКОВ В.О., заслужений юрист України, доктор юридичних наук, професор;

ЛАНОВЕНКО І.П., доктор юридичних наук, професор, член-ко-респондент АПрН України

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ

ДЖУЖА О. М, доктор юридичних наук, професор — теми 1, З, Ю, 12;

КОРЧИНСЬКИЙ В.О., кандидат юридичних наук — теми 6—9; ФАРЕНЮК С.Я., кандидат юридичних наук, доцент — теми 2,

4-5-15

[ВАСИЛЕЦЬ В.Б], кандидат юридичних наук — теми 11, 13, 14;

Науковий редактор МІЛЛЕР А.Й., кандидат юридичних наук

Шеф-редактор видавництва КОВАЛЬСЬКИЙ В.С., ка

Курс кримінально-виконавчого права України: К93 Загальна та Особлива частини: Навч. посіб. / О.М. Джужа, В.О. Корчинський, С.Я. Фаренюк, |В.Б. Василець|; За заг. ред. О.М. Джужи. — К: Юрінком Інтер, 2000. — 304 с. — Бібліогр. в кінці тем.

І5ВК 966-7784-03-7

У навчальному посібнику на підставі діючих норм, практики виконання покарань, вжиття заходів виховного впливу, нових теоретичних підходів, а також з урахуванням змін і доповнень чинного законодавства розглядаються проблеми Загальної та Особливої частин кримінально-виконавчого права країни.

Розрахований на студентів, слухачів та курсантів, викладачів \ спеціальних юридичних вищих да середніх навчальних закладів, ; науковців і практичних працівників системи виконання покарань.

ББК 67.9(4УКР)309я73+67.309я73

І5Щ_966-7784-03-7 ; © Кфлектив авторів, 2000

—_ е Йрінком Інтер, 2000

ВСТУП

Видання "Курсу Кримінально-виконавчого права Украї­ни. Загальна та Особлива частини" зумовлене потребою ви­кладання відповідної галузі права в нових соціально-політич­них, економічних та правових умовах, що склалися в Україні після 1991 року.

Конституція України (прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року) проголосила, що Україна є су­веренна і незалежна, демократична, соціальна, правова дер­жава, що вказує на верховенство закону в усіх сферах життя суспільства.

Розпад Союзу РСР та заснування суверенної Української держави призвели до суттєвих'змш у характері та системі дер­жавної влади і управління, обумовлюючи нові шляхи критич­ного аналізу й переосмислення законів і нормативних актів радянського періоду та необхідність змін і доповнень до норм чинного законодавства. Заснована нова система економічних відносин власності, процес розвитку яких проходить в умовах використання нових підходів у політиці, ідеології, праві.

Починаючи з 1991 року, до Виправно-трудового кодексу України були внесені істотні зміни і доповнення. Виключені такі види покарань, як заслання і вислання; направлення у виховно-трудовий профілакторій; призупинено умовне звіль­нення засуджених з ,місць позбавлення волі з обовязковим за­лученням до праці. В результаті Виправно-трудовий кодекс України позбувся статей, які регулюють їх виконання. Вве­дений мораторій на виконання смертних вироків.

Відповідно до вимог міжнародно-правових актів про пра­ва людини та громадянина, зокрема, Загальної декларації прав людини, Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, піддалися змінам і доповненням окремі глави, що регулюють правове становище засуджених, режим, умови праці, виховну роботу, навчання та інші інститути виправно-трудового законодавства. Введені нові розділи, що регламен­тують участь громадськості у виправленні та перевихованні засуджених.

У 1996 році галузь законодавства, що регулює виконання кримінальних покарань в Україні, дістала нову назву — "Кри­мінально-виконавче право". Вона передбачає розширення кола субєктів правового регулювання суспільних відносин, які виникають при виконанні покарань.

Зміни і доповнення чинного виправно-трудового законо­давства, внесені в 1991—1998 роках, потрібно розглядати як підготовчий етап до створення кримінально-виконавчої галу­зі законодавства України.

Водночас з перебудовою законодавства здійснюється ре­форма кримінально-виконавчої системи і організації діяль­ності установ і органів держави, які виконують покарання. Так, Указом Президента України за № 344/98 від 22 квітня 1998 року було утворено Державний департамент України з питань виконання покарань, прийнято Положення про Дер­жавний департамент України з питань виконання покарань, яке введено в дію Указом Президента України за № 827/98 від 31 липня 1998 року. Указом Президента України за № 248/99 від 12 березня 1999 року затверджений Закон Украї­ни "Про виведення Державного департаменту з питань вико­нання покарань з підпорядкування МВС України".

Значимість запропонованого курсу лекцій полягає в тому, що в ньому вперше названі вище новели враховані. Крім то­го, з повною підставою можна ствердити, що на сьогодні з урахуванням їх актуальності та новизни, недостатності нав­чальної інформації на цю тему лекційна форма подання ма­теріалу є найдоцільнішою.

Умовні скорочення, використані у книзі

ВТК — Виправно-трудовий кодекс

ВТУ — виправно-трудова установа

ДДПВП — Державний департамент з питань виконання покарань

ІВР — інспекція виправних робіт

КК — Кримінальний кодекс

КПК — Кримінально-процесуальний кодекс

СІЗО — слідчий ізолятор

УВП — установа виконання покарань

У(В)ДДПВП — управління (відділи) Державного департаменту з питань виконання покарань

ЦК — цивільний кодекс

ЦПК — Цивільний процесуальний кодекс

ШІЗО — шрафний ізолятор

Загальна частина

Тема 1. Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України

1. Політика держави у сфері виконання
кримінального покарання,

Поняття і суть кримінально-виконавчої політики в Україні

2. Поняття кримінально-виконавчого права

і його місце в сиаемі права. Предмет науки, система та основні принципи

  1. Норми та джерела кримінально-виконавчого
    права

  2. Кримінально-виконавчі правовідносини,
    їх зміст і особливості

Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 7

1. Політика держави у сфері виконання

кримінального покарання.

Поняття і суть кримінально-виконавчої

політики в Україні

В основі формування та розвитку правової системи дер­жави, різних галузей законодавства, його правових форм і на­прямів перебуває політика. Вона відображає принципи, стра­тегію, основні напрями та форми досягнення соціальних ці­лей, що стоять перед суспільством, його політичними та владними структурами. Загальна мета соціальної політики має складну ієрархію, яка залежить від характеру та спрямо­ваності діяльності держави та її органів щодо її реалізації.

Один із таких напрямів — політика в сфері боротьби зі злочинністю. В ній у концентрованому вигляді містяться зав­дання, принципи, стратегія, основні напрями, форми і мето­ди контролю держави за злочинністю. Ця політика повинна виражати та забезпечувати захист прав і законних інтересів громадян України від злочинних посягань. Відповідно до ст. З Конституції України "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Політика в сфері боротьби зі злочинністю спрямовує ді­яльність держави, її відповідних органів на профілактику зло­чинів та інших правопорушень, їх своєчасне припинення (за­побігання), реалізацію відповідальності осіб, які скоїли зло­чини, виконання покарання щодо засуджених і досягнення його цілей. Політика держави в цій сфері багатопланова, її можна умовно розділити на політику в сфері профілактики злочинності, кримінальну політику та політику у сфері вико­нання покарання.

Аналізуючи зміст політики у сфері виконання покарання, передусім варто зупинитися на термінології, що застосовуєть­ся у підручниках та юридичній літературі стосовно вказаної тематики. Традиційно, відповідно до найменування галузі за­конодавства, вона мала назву "виправно-трудова політика". Але цей термін після внесення суттєвих змін на початку 90-х років у систему покарань перестав відповідати своєму змісто­ві, оскільки із виправно-трудового законодавства виключені вислання і заслання, призупинені такі види кримінально-правового впливу, як умовне засудження до позбавлення волі і умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим

8 Тема 1

залученням до праці. Сьогодні, з точки зору чинного законо­давства, заходи виправно-трудового впливу в повному обсязі застосовуються лише при виконанні позбавлення волі. Отже, норми чинного виправно-трудового законодавства носять пе­реважно кримінально-виконавчий характер. Крім того, най­менування "виправно-трудова політика" і відповідна галузь права орієнтують у першу чергу на залучення засуджених до праці при виконанні кримінальних покарань. Між тим, попе­редня історія системи місць позбавлення волі засвідчила, що ідея використання праці засуджених значною мірою дискре­дитувала себе. Але й термін "кримінально-виконавча політи­ка" застосовувати поки що зарано, оскільки чинним є Ви­правно-трудовий кодекс 1970 р. Тому, на наш погляд, доціль­ніше оперувати поняттям "політика в сфері виконання кримінального покарання", оскільки це поняття точніше відображає суть діяльності держави в цій галузі соціальної політики.

Таким чином, як складова частина політики в галузі бо­ротьби зі злочинністю, політика в сфері виконання кримі­нального покарання визначає цілі, принципи, стратегію, основні напрями, форми і методи діяльності держави по за­безпеченню виконання покарання, виправленню засуджених, попередженню вчинення нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Цілі та принципи політики в цій галузі найбільш стабільні, бо базуються на вироблених міжнарод­ним співтовариством положеннях про поводження із за­судженими, відповідних міжнародних актах, досягненнях науки.

Стратегія політики в сфері виконання покарання хоча й досить стабільна, все ж таки може змінюватися у зв'язку зі змінами в економіці, політиці, ідеології. Стратегію, основні форми і методи політики в сфері виконання кримінального покарання, її формування і розвиток прямо чи опосередкова­но визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан суспільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку злочинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки.

Соціально-економічне благополуччя суспільства, чіткість політичних цілей, що їх ставить перед собою держава, послі­довна їх реалізація виконавчою владою, стабільність розвит­ку, відсутність значних соціальних конфліктів створюють

Кримінально-виконавча політика та кримінальне-виконавче право України 9

сприятливі умови для успішної реалізації цілей і принципів політики у сфері виконання покарання. І навпаки, дестабілі­зація соціально-політичної ситуації, неясність і протиріччя цілей суспільного розвитку, соціальна напруга та конфлікти деструктивно впливають на формування і реалізацію політи­ки в сфері виконання покарання.

Безпосередньо на політику в сфері виконання покарання впливає економічний стан суспільства. Благополучна в еко­номічному відношенні держава може ставити більш високі ці­лі, робити стратегію фундаментальною, а основні форми та методи її реалізації здатними для створення матеріальної бази успішного виконання поставлених цілей. В умовах же еконо­мічної кризи та зубожіння населення стратегія політики в сфері виконання покарання перебуває у більшій залежності від економічного стану суспільства, ніж від її цілей і принци­пів. Створений розрив між принципами і їх реальним втілен­ням в кінцевому результаті дискредитує їх. Не випадково в Мінімальних стандартних правилах поводження із засудже­ними підкреслюється: "... беручи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних... умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати повсюди і одночасно". Тому при формуванні стратегії політики в сфері виконання пока­рання не можна ставити нереальні завдання.

Політика в сфері виконання покарання залежить і від мо­рального стану суспільства, рівня правової свідомості насе­лення. Держава може проголошувати та закріплювати високі моральні та правові принципи, але вони не завжди адекватно сприймаються і засвоюються всіма прошарками суспільства. У різних соціальних груп може бути значне відхилення від пропагованих моральних і правових цінностей. Ступінь тако­го відхилення залежить від самого розвитку суспільства. Як­що воно благополучне і стійке в соціально-політичному від­ношенні, ці протиріччя не такі вже й очевидні та контрастні, вони істотно нейтралізуються. Ставлення до засуджених за таких умов стає більш терпимим, гуманним, що неминуче впливає через державні й громадські структури на формуван­ня стратегії політики в сфері виконання покарання, форм і методів її реалізації. Із загостренням соціальних конфліктів послаблюються моральні засади суспільства, що призводить до погіршення відносин між людьми, формує негативні по­гляди на засуджених.

10 Тема 1

На формування стратегії політики в галузі виконання по­карання справляє вплив динаміка і структура злочинності. При стабільному рівні злочинності чи при його зниженні по­літика в цій сфері, як правило, гуманніша. Разом з тим зрос­тання кількості злочинів, особливо тяжких, стимулює жорст­кіші політичні й правові рішення.

Міжнародні акти про права людини, поводження із засу­дженими також впливають на політику держави в сфері вико­нання покарання. Це випливає насамперед з п. 1 ст. 9 Кон­ституції України, відповідно до якого "чинні міжнародні до­говори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства Ук­раїни".

Україна, як правонаступниця СРСР, відповідно до Віден­ської угоди (1989 р.) зобов'язана привести своє законодавство згідно з міжнародними угодами про захист прав людини, в тому числі і в сфері боротьби зі злочинністю. Відповідно до цих угод держави-учасниці повинні забезпечувати, щоб з усі­ма особами, які утримуються під вартою чи в ув'язненні, по­водилися гуманно, з повагою до гідності, властивій людській особистості.

Значимість сформульованих у міжнародних угодах прин­ципів і загальних положень про захист прав людини і пово­дження із засудженими для формування цілей і принципів політики в сфері виконання покарання визначається тим, що вони носять міждержавний характер, стабільні, не підлягають впливу соціальної і політичної кон'юнктури, що складається в конкретній державі, не залежать від ідеологічних і криміно­логічних факторів, а тому є чітким орієнтиром для розвитку політики, законодавства та правозастосувальної діяльності в сфері виконання покарання.

Суб'єктами формування і розвитку політики в сфері ви­конання покарання є Верховна Рада України (визначення за­сад внутрішньої політики, прийняття законів, у тому числі кримінальних і кримінально-виконавчих, актів амністії то­що), Президент України (питання помилування засуджених і т. ін.), Кабінет Міністрів України (прийняття постанов сто­совно здійснення внутрішньої політики держави).

Політика в сфері виконання покарання реалізується в різ­них формах і насамперед — у кримінально-виконавчому за­конодавстві. Сьогодні вона закріплена у Виправно-трудовому кодексі, Положенні про порядок і умови виконання кримі­нальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-тру-

Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 11

дового впливу на засуджених, а також у підзаконних актах — Указах Президента України (про порядок здійснення помилу­вання); постановах Кабінету Міністрів України з питань, пов'язаних із виконанням покарання (харчування засудже­них, їх медичне і побутове забезпечення); нормативних актах МВС (рішеннях колегії, наказах тощо).

2. Поняття кримінально-виконавчого права

і його місце в системі права. Предмет науки, система та основні принципи

Нині здійснюється трансформація виправно-трудового права у кримінально-виконавче. Поняття "виправно-трудове право" стало застосовуватися із середини 20-х років. До того воно включалося у зміст поняття "пенітенціарна чи виправ­но-трудова політика", під якою розумілася сукупність заходів щодо виправлення та перевиховання засуджених, до яких від­носилося і прийняття відповідних юридичних норм.

Прийняття в 1925, р. Виправно-трудового кодексу Украї­ни, практика застосування його норм засвідчили фактичне іс­нування виправно-трудового права. В 1931 р. в Україні був підготовлений новий проект Виправно-трудового кодексу, однак остаточно він не був прийнятий. Із середини 30-х років у зв'язку з масовими репресіями та грубими порушеннями за­конності в сфері кримінальної відповідальності та її реалізації норми Виправно-трудового кодексу (1925 р.) фактично підмі­нялися відомчими нормативними актами. Хоча на нього й робилися посилання, він був формальним. Іншими слова­ми — виправно-трудове право перестало існувати.

Такий стан зберігався до 50-х років. Відновлення, а фак­тично, друге народження виправно-трудового права відбуло­ся в силу принципових політичних рішень 1954—1956 років. Дістали розвиток нові положення виправно-трудової політи­ки, відновилося правове регулювання виконання покарання, насамперед у вигляді позбавлення волі. Спочатку на рівні Положення, яке було затверджене урядом України в 1961 р., а потім — Виправно-трудовим кодексом України, який був прийнятий 23 грудня 1970 р. і вступив у силу з 1 червня 1971 р. Цей законодавчий нормативний акт з відповідними змінами і доповненнями діє, як підкреслювалося вище, і сьогодні. Виправно-трудовий кодекс України фактично регу-

12 Тема 1

лює порядок і умови відбування засудженими покарання у вигляді позбавлення волі та виправних робіт без позбавлення волі.

Зазначимо, що ще до прийняття діючого виправно-трудо­вого законодавства в юридичній літературі була висловлена думка, згідно з якою нормами цього законодавства варто уре­гулювати порядок і умови виконання всіх кримінальних по­карань. Вперше цю точку зору висловив Л. В. Багрій-Шахма-тов в 1964 р.

Знову це питання виникло після прийняття чинного Ви­правно-трудового кодексу України (ВТК). Справа в тому, що в ч. 2 та ч. З ст. 2 ВТК передбачалося створення законодавчих актів про порядок та умови відбування покарання засуджени­ми в дисциплінарному батальйоні та інших видів криміналь­них покарань, крім тих, які передбачені кодексом. У зв'язку з цим виникає запитання: до якої галузі законодавства треба віднести ці законодавчі акти? Сам Виправно-трудовий кодекс указує на можливість включення їх до складу виправно-тру­дового законодавства, оскільки в ст. 1 ВТК поставлено зав­дання "забезпечення виконання кримінального покарання". При такому формулюванні закону можна зробити висновок, що мається на увазі, — покарання взагалі, чи будь-яке пока­рання. Ця думка підтверджується положенням Закону Украї­ни від 15 грудня 1992 р. "Про внесення доповнень і змін у деякі законодавчі акти України, відповідно до яких ч. 2 ст. 2 ВТК викладена в такій редакції: "Виправно-трудове законо­давство України встановлює порядок і умови відбування по­карання і застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, засуджених до направлення в дисциплінар­ний батальйон, порядок і умови виконання та відбування ін­ших видів кримінального покарання, а також порядок діяль­ності установ та органів, які виконують вироки до цих видів покарання...".

Розширення предмету виправно-трудового законодавства є цілком допустимим, оскільки відображає реальну тенденцію розширення предмету цієї галузі законодавства.

Якщо перший Виправно-трудовий кодекс України регу­лював порядок і умови виконання покарання у вигляді по­збавлення волі, а також примусових робіт (нині — виправні роботи без позбавлення волі), то пізніше виправно-трудовим законодавством стали, регулюватися порядок і умови вико­нання інших кримінальних покарань: заслання, вислання,

Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 13

умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим за­
лученням засудженого до праці та умовного звільнення з
місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудже­
ного до праці.

З прийняттям 1984 р. Положення про порядок і умови ви­конання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу, питання про розширення пред­мету законодавчого регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з виконанням всіх покарань, були пере­несені в площину створення в результаті переробки і об'єд­нання Виправно-трудового кодексу України і названого Положення єдиного законодавчого акта — Кримінально-ви­конавчого кодексу. Іншими словами, законодавство про виконання кримінальних покарань повинно бути єдиним до­кументом, що регламентував би виконання всіх покарань.

Розглянемо поняття, ознаки і предмет правового регулю­вання виконання покарань.

Кожна галузь права, в тому числі кримінально-виконавче, закріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, страте­гію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері. Кримінально-виконавче право закріплює основні положення політики держави в сфері ви­конання покарання.

Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права, до ознак якої відносяться власний предмет і метод правового регулювання, а також система норм. Традиційно вважалося, що предметом даної галузі права є регулювання порядку і умов виконання (відбування) покарання, пов'яза­ного із застосуванням заходів виправно-трудового впливу. Внаслідок суттєвих змін у законодавстві змінювався предмет правового регулювання виправно-трудового права, воно все менше ставало виправно-трудовим. Тому сьогодні до предме­ту правового регулювання цієї галузі права можна віднести виконання (відбування) всіх видів покарань, передбачених кримінальним законодавством. •

До предмету кримінально-виконавчого права згідно з ч. 2 ст. 2 ВТК відноситься застосування до засуджених заходів ви­правно-трудового впливу. Із перелічених у цій статті видів по­карань, пов'язаних із застосуванням заходів виправно-трудо­вого впливу, лишилися тільки позбавлення волі і виправні роботи без позбавлення волі.

14 Тема 1

Більш предметний аналіз фактичних відносин, які склада­ються при виконанні вказаних покарань, свідчить, що в пов­ному обсязі заходи виправно-трудового впливу застосовують­ся лише при виконанні покарання у вигляді позбавлення волі. В своєрідній формі ці заходи застосовуються при відбуванні покарання в дисциплінарному батальйоні, де вони поєдну­ються з військовим навчанням і вихованням. Стосовно ви­правних робіт, у ст. 98 ВТК вказується лише, що виправлення осіб, які відбувають даний вид покарання, здійснюється на ос­нові участі в суспільне корисній праці, а виховна робота про­водиться трудовим колективом. У зв'язку з цим можна зроби­ти висновок: при виконанні виправних робіт здійснюється не виправно-трудовий вплив, а виховна робота у звичайних фор­мах з урахуванням особи вихованців.

До предмету кримінально-виконавчого права ч. 2 ст. 2 ВТК відносить також регламентацію діяльності установ і ор­ганів виконання покарання. Найповніше Виправно-трудовий кодекс України регулює порядок діяльності виправно-трудо­вих установ, на які покладено виконання позбавлення волі. Порядок діяльності інспекцій виправних робіт, які виконують виправні роботи, визначається розділом VI Виправно-трудо­вого кодексу України. Діяльність інших органів, які викону­ють покарання, не пов'язані із застосуванням заходів виправ­но-трудового впливу, регулюється Положенням про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не прв'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених. Поря­док діяльності командування дисциплінарного батальйону регулюється Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України.

Аналіз чинного законодавства дає підстави для такого висновку: до предмету кримінально-виконавчого права від­носиться регулювання діяльності адміністрації підприємств, організацій, на яких працюють засуджені. Так, ст. 100 ВТК детально регламентує діяльність адміністрації підприємств, установ і організацій за місцем відбування засудженими ви­правних робіт без позбавлення волі, зокрема контроль за їх поведінкою на виробництві і в побуті, а також проведення з ними виховної роботи. Положенням про порядок і умови ви­конання покарання, не пов'язаних із заходами виправно-тру­дового впливу на засуджених, на адміністрацію підприємств, установ і організацій покладається низка обов'язків щодо за­безпечення виконання конкретного покарання (статті 6, 17 ВТК).

Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 15

До предмету кримінально-виконавчого права відноситься регулювання порядку діяльності громадськості по виправлен­ню і перевихованню засуджених (статті 122—126 ВТК).

Низка норм кримінально-виконавчого законодавства ре­гулює діяльність адміністрації виправно-трудових установ щодо громадян/які перебувають на території цих установ, а також встановлює правила поведінки цих осіб. Такі випадки передбачені стосовно адвокатів (ст. 40 ВТК), осіб, які працю­ють на виробничих об'єктах, де використовується праця засу­джених (ст. 48 ВТК).

« Таким чином, предметом кримінально-виконавчого права є відносини, що виникають при виконанні (відбуванні) всіх видів кримінального покарання, при застосуванні до засудже­них заходів виправно-трудового впливу, які притаманні від­повідним видам покарання; відносини, що виникають між установами і органами, які виконують вироки до різних видів покарань, і'засудженими;'відносини, що виникають у зв'язку з участю громадськості і трудових колективів у виправленні засуджених; відносини, що виникають між адміністрацією підприємств, установ і організацій та засудженими, які на них працюють, з приводу виконання покарання; відносини, що виникають між установами і органами виконання покарання і окремими громадянами з приводу виконання певних видів покарання. •

Самостійність галузі права характеризується наявністю власного методу правового регулюванняХуспільних відносин, що входять до її предмету. Хоча ця ознака — допоміжна, все ж вона впливає на характер суспільних відносин, що виника­ють між суб'єктами, а також на співвідношення їх прав і обов'язків. Оскільки покарання є формою державного при­мусу, його виконання визначає характер основного методу правового регулювання — імперативний, який передбачає не­рівність субєкгів правовідносин. Однак це не виключає засто­сування й інших методів правового регулювання — диспози­тивного, заохочувального тощо.

В якості ознаки самостійності галузі права в теорії права вказується на наявність особливої системи правових норм, які прийняті для регулювання певного виду суспільних відно­син. До системи норм кримінально-виконавчого права вхо­дять норми Виправно-трудового кодексу, а також Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засу­джених, прийнятого на підставі ч. 4 ст. 2 ВТК.

16 Тема 1

Кримінально-виконавче право входить до загального комплексу галузей права, що регулюють боротьбу зі злочин­ністю, який утворюють також кримінальне і кримінально-процесуальне право. У зв'язку з цим важливе значення набуває місце кримінально-виконавчого права в даному пра­вовому комплексі, його взаємозв'язок і розмежування з кри­мінальним і кримінально-процесуальним правом.

Кримінальне право — базове стосовно всіх правових галу­зей, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Це визначає його первинність і одночасно єдність цілей, принципів і методів правового регулювання, однаковий понятійний апарат цих галузей.

Кримінальне і кримінально-виконавче право регулюють суспільні відносини, які виникають при застосуванні пока­рання і звільненні від нього. В цій сфер* правового регулю­вання виразно можна виділити пріоритети кримінального права стосовно кримінально-виконавчого.'Кримінальне пра­во визначає поняття, цілі, види, підстави відповідальності і покарання, звільнення від нього, тобто формулює ключові юридичні категорії, залишаючи для кримінально-виконавчо-го права регулювання суспільних відносин у сфері виконання (відбування) покарання.

Базова роль кримінального права щодо кримінально-ви-конавчого визначається ще одним принциповим положен­ням. Формою життя матеріального права є процесуальний за­кон. Для кримінального права такою формою його реалізації є не лише кримінально-процесуальне, але й кримінально-ви­конавче право. Маючи загальні з ним інститути, кримінальне право визначає їх матеріальний зміст, а кримінально-вико­навче — процедурний.

Порівняльний аналіз кримінального і кримінально-вико-навчого законодавства дозволяє виділити три рівні взаємо­зв'язки цих галузей. На першому, вищому рівні забезпечуєть­ся єдність цілей, принципів і загальних положень понятійно­го апарату, а також провідних інститутів цих галузей законодавства (зміст покарання і його виконання, система виправно-трудових установ, підстави звільнення від покаран­ня). На другому рівні їх взаємозв'язок ускладнюється. Кримі­нальний закон лише визначає характер правового регулюван­ня виконання (відбування) конкретних видів покарання. Він визначає сутність і зміст конкретних видів покарання і деле­гує повноваження виконавчому закону встановлювати в пев­ному обсязі позбавлення чи обмеження прав і законних інте-

Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 17

ресів засуджених при визначенні порядку виконання кон­кретних видів покарання, але в межах, встановлених ним же. Зокрема, в Кримінальному і Виправно-трудовому кодексах України проглядається чіткий взаємозв'язок між класифіка­цією засуджених до позбавлення волі і системою виправно-трудових установ. На третьому рівні їх взаємозв'язок ще біль­ше опосередковується. Кримінальний закон створює тільки нормативні передумови для розвитку окремих інститутів і норм кримінально-виконавчого права, наприклад, оцінка кримінальним законом ступеня тяжкості вчиненого злочину, визначає умови відбування засудженими покарання.

Тісний взаємозв'язок цих галузей права вимагає їх розме­жування, що дозволяє усунути конкуренцію і дублювання су­міжних інститутів і норм. Вихідне положення для вирішення цієї проблеми — розуміння норми кримінального права як матеріальної, а виконавчого — як процедурної. Іншими сло­вами, кримінально-виконавче право як процедурне стосовно кримінального, являє собою форму реалізації матеріального права, зокрема, виконання покарання. Тому рубежем у роз­межуванні цих галузей права повинне стати розуміння пока­рання з точки зору його матеріального і виконавчого (проце­дурного) змісту.

ГТ ТАНГ

І і ВІВ ЛЮТЕ КЛ }

Кримінально-виконавче право тісно взаємопов'язане з
кримінально-процесуальним правом, насамперед, по лінії ви­
конання вироків суду. Виконання покарання є складовою
частиною виконання обвинувального вироку, і з дня набран-
^я ним чинності починають реалізуватися норми криміналь-
.^но-виконавчого права.4' Кримінально-процесуальне право
С^Іокликане забезпечити здійснення правосуддя: певною мі-
І^)ою кримінально-виконавче право забезпечує реалізацію ре-
>чзультатів правосудця, оскільки регулює виконання вироку в
частині покарання. Обидві галузі права оперують спільним
понятійним апаратом, мають суміжні інститути і норми
(звільнення від відбування покарання за хворобою, умовно-
дострокове звільнення від покарання і заміна покарання
більш м'яким, зміна умов тримання засуджених до позбав­
лення волі тощо). Розмежування названих галузей права ви­
значається тим, що кримінально-виконавче право регулює
після$Щбву прбцедуру~р6аяізацїї вказаних суміжних інсти­
тутів,; а кримінально-процесуальне право — їх судову про­
цедуру. П Т.АНГ

2_ ,699

»*. ._ ...

18 Тема 1

Кримінально-виконавче право тісно пов'язане з конститу­ційним правом при регулюванні правового статусу засудже­них, з адміністративним правом у сфері управління установа­ми і органами виконання покарань, проходження служби співробітниками цих органів, застосування ними фізичної си­ли, спецзасобів і зброї до засуджених, а також з трудовим, ци­вільним, сімейним, фінансовим та іншими галузями права.

Викладені вище положення дозволяють визначити кримі­нально-виконавче право як самостійну галузь права, що регу­лює суспільні відносини, які виникають у процесі і в зв'язку з виконанням (відбуванням) всіх видів покарання, застосу­ванням заходів виправного впливу. В цих відносинах беруть участь установи і органи, які виконують вироки до різних ви­дів покарання, громадськість і трудові колективи у зв'язку з виконанням покладених на них завдань, адміністрації під­приємств, установ і організацій, де працюють засуджені, а та­кож окремі громадяни.

\Як будь-яка інша наука, наука кримінально-виконавчого права України являє собою галузь знань. При цьому під нау­кою кримінально-виконавчого права слід розуміти галузь знань, що вивчає боротьбу зі злочинністю шляхом виконання кримінальних покарань, а також соціально-економічні зако­номірності, які обумовлюють місце і роль цієї діяльності в державі, її принципи та інші положення.

Наука кримінально-виконавчого права вивчає одноімен-ну галузь права; історію розвитку виправно-трудового права і діяльність органів, які виконують кримінальні покарання; практику діяльності цих органів і установ, досвід роботи ана­логічних установ у зарубіжних країнах. Вона, крім того, уза­гальнює і розповсюджує позитивний досвід діяльності орга­нів, які виконують покарання, розробляє пропозиції щодо удосконалення правових норм і практики їх застосування. Все це в сукупності складає предмет цієї науки.

Предметом курсу кримінально-виконавчого права є від­повідна йому галузь права. Предметом будь-якої конкретної науки слід вважати певні об'єктивно існуючі явища та зако­номірності, які лежать в основі його існування.

Оскільки наука кримінально-виконавчого права має сво­їм основним завданням пізнати відповідні явища та законо­мірності, а навчальний курс — дати отримані завдяки науко­вим дослідженням знання слухачам, які навчаються, а нав­чальна дисципліна йде слідом за наукою, користується її даними, можна вважати, що зміст навчальної дисципліни

Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 19

сприймає зміст відповідної науки. В той же час вона може включати в себе не весь комплекс проблем, які вивчаються, як правило, однойменною наукою, але й доповнюватися за рахунок суміжних проблем, що вивчаються в рамках інших наук.

Система курсу кримінально-виконавчого права поді-ляєтьсігна дві частини — Загальну і Особливу,

В Загальній частині вивчаються загальні питання теорії кримінально-виконавчого права: кримінально-виконавче за­конодавство України, кримінально-виконавчі правовідноси­ни, правовий статус осіб, які відбувають покарання, система установ і органів виконання покарань, участь громадськості у виправленні засуджених. Спеціально висвітлюються пробле­ми законності при виконанні кримінальних покарань.

В Особливій частині розглядаються передусім питання виконання покарання у вигляді позбавлення волі: класифіка­ція засуджених до позбавлення волі, правове регулювання за­стосування до засуджених основних засобів виправлення (режим, праця, виховна робота, навчання), матеріально-по­бутове забезпечення і медичне обслуговування,? особливості відбування покарання окремими категоріями засуджених, комплекс правових та організаційних питань звільнення від відбування покарання і закріплення результатів виправлення. Розглядається також порядок виконання покарань без ізоля­ції від суспільства. Окремо вивчаються питання попереднього ув'язнення під варту.

* Кримінально-виконавче право, як й інші галузі права, має в своїй основі засадничі положення — принципи. Принципи кримінально-виконавчого права — це 'основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію і напрями розвитку ін­ститутів та норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань.

Система принципів кримінально-виконавчого права під­розділяється на три групи: загально-правові, міжгалузеві, га­лузеві. Загально-правові принципи включають законність, де­мократизм, гуманізм. Міжгалузеві — соціальну справедли­вість, невідворотність виконання покарання. Галузеві — •рівність засуджених перед законом, підпорядкування право­вого регулювання завданню виправлення засуджених, .дифе­ренціацію та індивідуалізацію виконання покарання,-поєд­нання покарання із заходами виправного впливу, участь гро­мадськості у виконанні покарання і виправленні засуджених.

20 Тема 1

Загально-правові принципи кримінально-виконавчого права

Принцип законності — конституційний, закріплений у ря­ді статей Конституції України (6, 19, 24, 68 та інших). У кри-мінально-виконавчому праві він проявляється у забезпеченні верховенства закону, який регулює виконання покарання та його пріоритети перед іншими нормативними актами, що регулюють суспільні відносини в цій сфері. Принцип закон­ності реалізується в точному й суворому дотриманні кримі­нально-виконавчого законодавства установами і органами виконання покарань, посадовими особами, працівниками ор­ганізацій, які взаємодіють з установами і органами виконання покарань, військовослужбовцями, які здійснюють охорону і конвоювання засуджених, громадськими організаціями, котрі беруть участь у виправленні засуджених, окремими грома­дянами при відвіданні місць відбування покарання і самими засудженими. Цей принцип закріплений також у статтях 4, 10, 11 ВТК.

Принцип демократизму відображає сутність багатьох ін­ститутів і норм кримінально-виконавчого права. Насамперед він реалізується у визнанні засудженого субєктом цієї галузі права. Принцип демократизму виражається в сутності органі­зації процесу виправлення засуджених, відкритості установ і органів виконання покарань, насамперед у залученні гро­мадськості до виховної роботи із засудженими, здійсненні контролю за діяльністю органів виконання покарань. Цей принцип закріплений у статтях 8, 9, 122—126 ВТК.

Принцип гуманізму кримінально-виконавчого права зна­ходить свій вияв у багатьох інститутах та нормах Виправно-трудового кодексу України й інших нормативних актах, які регулюють виконання покарань. Він закріплений у числен­них міжнародних документах про права людини і поводження із засудженими. Цей принцип виявляється також і в тих ці­лях, які ставить держава при виконанні покарання, — ви­правлення засуджених, повернення в суспільство повноправ­ними його членами. Він реалізується у заходах виправного впливу: суспільно корисній праці, інтенсивному психолого-педагогічному впливі, професійній підготовці і загальноосвіт­ньому навчанні, поряд з жорсткими режимними вимогами, що забезпечують дисципліну і порядок в місцях позбавлення волі, але одночасно створюють умови для забезпечення прав засуджених аж до умовно-дострокового звільнення.

Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 21

Міжгалузеві принципи кримінально-виконавчого права

Принцип соціальної справедливості покликаний оберігати інтереси суспільства, захищати його від нових злочинних по­сягань, відновлювати порушене злочином почуття справедли­вості. Цей принцип відображений у ст. 1 ВТК, яка визначає завдання кримінально-виконавчого законодавства, насампе­ред — забезпечення реалізації покарання (кари), і в ст. 7, що встановлює основні засоби виправлення засуджених. Вико­нання ними своїх обов'язків — першочергова вимога соціаль­ної справедливості.

Принцип невідворотності виконання покарання означає безумовність виконання покарання, призначеного судом, обов'язок засудженого терпіти кару.

Галузеві принципи кримінально-виконавчого права

Рівність засуджених перед законом. Підґрунтям цього принципу є: конституційний принцип рівності всіх перед за­коном (ст. 24 Конституції України); Загальна декларація прав і свобод людини (ст. 7); Мінімальні стандартні правила пово­дження з ув'язненими (ст. 6).

Принцип підпорядкування правового регулювання завданню виправлення засуджених. Він характеризує соціальну спрямо­ваність кримінально-виконавчого права, його інститутів, норм і принципів. У діючому законодавстві (ст. 1 ВТК) зав­дання виправлення засуджених поставлено на перше місце. Принцип виправлення закріплений також в ст. 49 ВТК, згід­но з якою виробничо-господарська діяльність виправно-тру­дових установ повинна бути підпорядкована їх основному завданню — виправленню і перевихованню засуджених.

Для працівників установ і органів виконання покарань вимоги цього принципу полягають в тому, щоб вся організа­ційна, практична діяльність була підпорядкована переважно досягненню мети виправлення засуджених. Кожне з управ­лінських рішень, що приймається, мусить оцінюватися пе­редусім саме з цієї точки зору.

Принцип диференціації та індивідуалізації виконання пока­рання — похідний від такого принципу кримінального права, як диференціація й індивідуалізація відповідальності. В кри-мінально-виконавчому праві він виражається в диференціації Й індивідуалізації виконання (відбування) покарання. Дифе-

22 Темаї

ренціація виконання покарання полягає в тому, що до різних категорій засуджених в залежності від тяжкості вчинених ни­ми злочинів, злочинної діяльності в минулому, форми вини, поведінки в процесі відбування покарання застосовується ка­ральний вплив в різних обсягах.

Один із методів диференціації виконання покарання — класифікація засуджених і розподіл їх по видах виправно-тру­дових установ. Цей принцип дістав своє відображення в стат­тях 12, 21 ВТК.

Принцип індивідуалізації виконання покарання базується на обліку не групових, а індивідуальних особливостей особи засудженого, які враховуються при відбуванні ним покаран­ня. Так, у ст. 7 ВТК, в якій закріплений цей принцип, вказу­ється, що засоби виправлення повинні застосовуватися з ура­хуванням характеру та ступеня суспільної небезпеки вчине­ного злочину, особи засудженого, а також його поведінки і ставлення до праці.

Поєднання покарання з заходами виправного впливу перед­бачає, що виконання покарань повинне супроводжуватися застосуванням до засуджених різних заходів виховання. Це стосується не лише засуджених до позбавлення волі чи ви­правних робіт, стосовно яких застосовується весь комплекс заходів виправно-трудового впливу згідно зі ст. 7 ВТК, але й покарань, не пов'язаних із застосуванням цих заходів. До таких засуджених повинні застосовуватися, в обов'язковому порядку, загальні заходи виховного характеру. Правовою під­ставою застосування цих заходів є вирок суду, що набрав чинності.

Участь громадськості у виконанні покарання, виправленні засуджених. Відповідно до діючого кримінально-виконавчого законодавства цей принцип реалізується шляхом контролю громадськості за діяльністю адміністрації установ виконання покарань, за вирішенням правових питань відбування засу­дженими покарання і закріплення результатів виправлення стосовно осіб, звільнених від покарання.

Всі принципи кримінально-виконавчого права взаємо­пов'язані і доповнюють один одного, тому й реалізація їх при виконанні покарання має бути комплексною.

Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 23

3. Норми та джерела кримінально-виконавчого права

У вигляді норм кримінально-виконавчого права виступа­ють загальнообов'язкові правила, закріплені у законах і підза-конних актах, які регулюють суспільні відносини, що виника­ють у процесі і з приводу виконання покарань.

Спроможність регулювати суспільні відносини повинна бути властива будь-якій юридичній нормі, в тому числі нормі, яка встановлює заборону. Такі норми ніби говорять: "Не ро­би цього, тримай себе в межах встановлених правил".

Норми кримінально-виконавчого права являють собою пра­вила поведінки, які містять заборони і дозвіл у сфері виконання покарань. Норми кримінально-виконавчого права, встанов­люючи права і обов'язки суб'єктів, які виконують і відбу­вають покарання, визначають службове становище відповід­них посадових осіб і поведінку засуджених у їх повсякденно­му житті. Визначаючи зміст відбування покарання, вони передбачають його належне виконання і гарантують межі ви­мог стосовно засуджених.

Найбільш різнобічне визначені нормами кримінально-виконавчого права порядок та умови відбування позбавлення волі, режим відбування покарання, праця засуджених, їх нав­чання і основні форми виховної роботи.

Зміст норм кримінально-виконавчого права становить со­бою такі правила поведінки, які нормами ніякою іншою га­луззю права не передбачені. Норми кримінально-виконавчо­го права регулюють повсякденне життя і побут засуджених, їх участь у праці, дозвілля, проведення серед них виховних захо­дів, навчання, тобто ті відносини, учасниками яких є засу­джені, і які у звичайному житті (на волі) регулюються норма­ми інших галузей права та моралі.

Норми кримінально-виконавчого права поділяються на види залежно від поставлених завдань і обраних підстав. За характером встановленого правила норми кримінально-вико­навчого права можуть бути зобов'язуючими, дозволяючими і Уповноважуючими. Різновидом уповноважуючої норми є зао­хочувальна норма; з точки зору структури норма криміналь­но-виконавчого права має, як і будь-яка інша норма, гіпоте­зу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза норми кримінально-виконавчого права визначає межі її чинності (дії), тобто ті умови, за яких повинна діяти

24 ^ Темаї

норма, і тих суб'єктів правовідносин, яких диспозиція наді­ляє певними правами і обов'язками.

Диспозиція норми кримінально-виконавчого права вста­новлює права і обов'язки суб'єктів виправно-трудових відносин.

Санкція норми кримінально-виконавчого права містить вказівки на ті правові наслідки, які настають за порушення вимог диспозиції норми. При цьому особливістю криміналь­но-виконавчого права є те, що передбачені його нормами санкції є в окремій нормі.

Норми будь-якої галузі права містяться в їх джерелах. Під джерелами кримінально-виконавчого права треба розуміти акти органів влади або компетентних органів управління, що мають норми кримінально-виконавчого права.

Базою всього нашого законодавства, в тому числі виправ­но-трудового, є Конституція України. Вона визначає основи суспільного ладу і політики країни, конституційні принципи державного управління, права, свободи і обов'язки громадян України. Безпосередніми джерелами кримінально-виконав­чого права є:

  1. Конституція України.

  2. Закони України.

  3. Постанови Верховної Ради України.

  4. Підзаконні нормативні акти.

  5. Укази Президента України.

  6. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України.

  7. Міжвідомчі і відомчі нормативні акти, накази, правила,
    положення, інструкції МВС України.

4. Кримінально-виконавчі правовідносини, їх зміст і особливості

У сфері виконання покарання складаються виправно-тру­дові правовідносини, які, зокрема, являють собою частину іс­нуючих у даному суспільстві відносин між людьми. В основі всіх суспільних відносин лежать виробничі відносини, в які люди вступають мимовільно, і які, в силу цього, носять об'­єктивний характер.

Безпосередньо правовідносини виникають тоді, коли до того є привід — юридичний факт. Норми кримінально-вико-навчого права, встановлюючи порядок і умови відбування

Кримінально-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 25

конкретних покарань, регулюють в інтересах держави сус­пільні відносини в процесі і у зв'язку з виконанням (відбу­ванням) покарання і, таким чином, надають їм характер пра­вовідносин.

Суб'єкти правовідносин — це сторони, володарі певних прав і обов'язків, встановлених нормами права. У криміналь-но-виконавчих правовідносинах однією із сторін виступають виправно-трудові установи та інші органи держави, які вико­нують покарання. Іншою стороною є особа, яка вчинила зло­чин і яка стає суб'єктом правовідносин з часу набрання виро­ком законної сили про її засудження і покарання, пов'язане з виправно-трудовим впливом. Зміст кримінально-виконавчих правовідносин створюють фактична поведінка суб'єктів та сукупність їх прав і обов'язків.

Права і обов'язки належать обом суб'єктам. Однак, якщо один з них має якийсь обов'язок, то другий — відповідні йому права. Характер і обсяг належних суб'єктам виправно-трудо­вих відносин прав і обов'язків залежить від виду криміналь­ного покарання і розкривається в процесі його відбування (виконання) і здійснення заходів виправно-трудового впливу.

Об'єкт правовідносин становлять явища і предмети, з приводу яких виникають правовідносини. Ними можуть бути певні блага, інтереси. Як об'єкти кримінально-виконавчих правовідносин виступають різні сторони порядку та умов виконання (відбування) покарань і здійснювані при цьому діяння.

Особливості кримінально-виконавчих правовідносин:

  1. їх суб'єктами можуть бути лише органи держави, які
    виконують покарання, і особи, засуджені до відбування кри­
    мінальних покарань;

  2. правове становище суб'єктів цих правовідносин нерів­
    нозначне;

  3. кримінально-виконавчі правовідносини є своєрідними
    довготривалими правовідносинами, оскільки мають реальний
    строк дії, встановлений вироком суду;

  4. в процесі виконання (відбування) покарання виника­
    ють не лише прості, але й складні (комплексні) правовідно­
    сини, в яких можуть міститися елементи правовідносин кіль­
    кох галузей права.

На правовідносини впливають юридичні факти, тобто ті конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язу­ють певні юридичні наслідки — виникнення, зміну або при­пинення правовідносин. Юридичними фактами визнаються

26

Тема 1

дії і події. Початковим юридичним фактом, який обумовлює виникнення кримінально-виконавчих відносин, є складна дія (дія з ускладненим фактичним складом): винесення обвину­вального вироку.

Кримінально-виконавчі правовідносини припиняються у зв'язку з таким юридичним фактом, як дія чи подія. Дією мо­же бути рішення суду про умовно-дострокове звільнення, а подією — закінчення строку покарання, смерть тощо.

Таким чином, кримінально-виконавчі правовідносини — це урегульовані нормами кримінально-виконавчого права відно­сини між представниками адміністрації місць позбавлення волі та іншими органами держави, які виконують кримінальні покарання з одного боку, і засудженими, які відбувають по­карання з іншого, що виникають з приводу виконання (відбу­вання) покарання.

Кримінально-виконавчі відносини тісно пов'язані з ін­шими видами правових відносин: кримінальними, кримі­нально-процесуальними, трудовими, цивільними, шлюбно-сімейними. Цей взаємозв'язок полягає у виникненні кримі­нально-виконавчих відносин на основі інших правовідносин, їх спільного впливу на одного і того ж суб'єкта або в перерос­танні кримінально-виконавчих відносин в інші види право­відносин: кримінальні, кримінально-процесуальні, цивільні тощо.

Юридичними фактами, що обумовлюють виникнення кримінально-виконавчих правовідносин, є складна дія (дія зі складним фактичним складом): винесення обвинувального вироку, набрання ним чинності і звернення до виконання. Юридичними фактами, що обумовлюють виникнення кон­кретних або зміну існуючих кримінально-виконавчих право­відносин, бувають окремі діяння, наприклад, надання поба­чення, накладення дисциплінарного стягнення або переве­дення в приміщення камерного типу, поліпшення умов тримання. Закінчуються кримінально-виконавчі правовідно­сини в результаті таких юридичних фактів, як діяння і подія. Діянням може бути, наприклад, рішення суду про звільнення, а подією — закінчення строку покарання, призначеного вироком.

Не всі відносини, що виникають з приводу виконання по­карання, слід вважати кримінально-виконавчими і, навіть, правовідносинами взагалі. Так, фактичні відносини між засу­дженими членами самодіяльних організацій будуються на мо­ральній основі і не будуть правовими.

І

Кримінали

ю-виконавча політика та кримінально-виконавче право України 27

Література

  1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верхов­
    ної Ради України 28 червня 1996 р. Розділ 1, 2.

  2. Виправно-трудовий кодекс. Розділ 1. Гл. 1. — К., 1997.

  3. Указ Президента України "Про Комплексну цільову
    програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки"
    № 877 / 96 від 17 вересня 1996 р.

  4. Указ Президента України "Про виведення Державного
    департаменту з питань виконання покарань з підпоряд­
    кування МВС України" № 248 / 99 від 12 березня 1999 р.

  5. Закон України "Про Державну службу" // Відомості
    Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст. 490.

  6. Закон України "Про боротьбу з корупцією". Введений
    в дію Постановою Верховної Ради України № 357 / 97 від
    5 жовтня 1995 р.

  7. Закон України "Про внесення змін до деяких законо­
    давчих актів України у звязку з утворенням Державного
    департаменту з питань виконання покарань" від 11 груд­
    ня 1998 р. // Голос України. — 1999. - 19 січня.

  8. Мелентьев М. Л., Корчинский В. А. Реализация принци-
    па социальной справедливости в правоприменительной
    деятельности ИТУ: Учебное пособие. — К, 1991.

9. Трубников В. М. Уголовно-исполнительное право
Украйни. Особенная часть: Учебное пособие. — Харь-
ков, 1998.

Тема 2. Система установ

і органів виконання покарань

  1. Види установ і органів виконання покарань

  2. Призначення і види виправно-трудових
    установ

  3. Взаємодія установ і органів виконання
    покарань з іншими державними органами,
    що ведуть боротьбу зі злочинністю

Система установ і органів виконання покарань 29

1. Види установ і органів виконання покарань

Реалізація державного примусу в його найбільш гострій формі, якою є кримінальне покарання, вимагає постійного контролю держави за виконанням покладених на засуджених каральних обмежень. З цією метою виконання кримінальних покарань визнається виключною прерогативою (функцією) держави, для здійснення якої створюються спеціалізовані установи і органи.

Так, виконання позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, згідно зі ст. 5 ВТК покладається на виправ­но-трудові установи (ВТУ) і органи Державного департаменту з питань виконання покарань. Виконання покарання війсь­ковослужбовців у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону покладається на дисциплінарні частини Збройних сил України. Особливі органи (відділи, відділення, групи виконання кримінальних покарань, не зв'язаних з позбавлен­ням волі) утворюються також для виконання покарання у ви­гляді виправних робіт без позбавлення волі при Державному департаменті з питань виконання покарання (ДДПВІЇ). На них же покладено виконання кримінального покарання у ви­гляді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Для виконання інших кримінальних покарань спеціаль­них державних органів не створюється. Функція виконання покарань для них — додаткова. Так, виконання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу, у вигляді штрафу, громадської догани, конфіскації майна, позбавлення військового чи спеціального звання покладається на суди Ук­раїни, а саме на Державну виконавчу службу Міністерства юстиції України. В положенні про порядок і умови виконан­ня кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправ­но-трудового впливу на засуджених, на судових (державних) виконавців покладено виконання покарання у вигляді штра­фу (ст. 32 КК), конфіскації майна (ст. 35 КК). Відносно ін­ших покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу, подібний орган не зазначений. Однак, на Державну виконавчу службу покладений контроль за виконанням вка­заних вище покарань.

В якості суб'єктів, які зобов'язані виконувати вирок суду, вказані адміністрація підприємств, установ і організацій щодо таких покарань, як позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю, громадська догана (ст. 33

ЗО Тема 2

КК), а стосовно позбавлення спеціального чи військового звання — орган, який присвоїв це звання. Таким чином, функція виконання кримінального покарання покладається, як правило, на спеціалізовані державні органи, що утворю­ються в рамках Державного департаменту з питань виконан­ня покарань, МВС, Міністерства оборони або судових (дер­жавних) виконавців. Адміністрації підприємств, установ і організацій виконують вимоги вироку суду стосовно конкрет­них засуджених до різних видів покарання.

Кримінальні покарання, що застосовуються в Україні, є різноплановими. Одні з них пов'язані із заходами виправно-трудового впливу, другі — ні. Частина покарань має тривалий процес виконання, решта — обмежуються разовими діями. Є покарання, що передбачають позбавлення волі засудженого, більшість не мають такого суворого карального змісту. Однак при такій різнобічності кримінальних покарань (відповідно процесу їх виконання) можна виділити загальні завдання установ і органів виконання покарань. Це можна зробити, виходячи з цілей кримінального покарання і завдань, які сто­ять перед законодавством, що регулює процес виконання покарання.

В ст. 22 КК в якості цілей покарання визначається ви­правлення засуджених, попередження вчинення нових злочи­нів як засудженими, так і іншими особами. В ст. 1 ВТК заз­начається, що ця галузь права має своїм завданням забезпе­чення виконання покарання з тим, щоб воно було не тільки карою за вчинений злочин, а виправляло та перевиховувало засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного вико­нання законів, відвертало вчинення нових злочинів як засу­дженими, так і іншими особами, а також сприяло викоріню­ванню злочинності. Аналогічні завдання стоять і перед систе­мою норм, які регулюють виконання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених (ст. 1 Положення). Виходячи із вказаних статей, нормативних актів перед установами і органами виконання покарань поставлені конкретні завдання.

Завдання виконання вироку суду відповідно до правил, встановлених кримінально-виконавчим та іншим законодав­ством. При цьому установи і органи виконують визначене у вироку суду покарання як сукупність каральних правообме-жень, в окремих видах покарання застосовуються заходи виправно-трудового впливу на засуджених. Однак даними функціями завдання виконання покарань не обмежуються.

Система установ і органів виконання покарань 31

Установи і органи, які виконують покарання, зобов'язані, на­приклад, добиватися виконання вироку в частині застосуван­ня примусових заходів медичного характеру (ст. 77 ВТК), стягнення матеріальних збитків, спричинених засудженим (ст. 72 ВТК).

Важливим завданням установ і органів виконання пока­рань є забезпечення процесу виправлення, створення умов для переоцінки життєвих орієнтирів, мотивів і цілей поведін­ки самими засудженими шляхом підвищення загальноосвіт­нього і культурного рівня засуджених, їх фізичного, психічно­го, правового і духовного розвитку, а також забезпечення цивілізованого рівня життєдіяльності засуджених у місцях позбавлення волі. Завдання виправлення засуджених пріори­тетне і найбільш складне в числі завдань, поставлених перед системою установ і органів виконання покарань.

По-перше, його вирішення не вичерпується застосуван­ням покарання як сукупності каральних обмежень. У деяких покараннях для вирішення цього завдання здійснюється спе­ціальний виховний процес — виправно-трудовий вплив, який базується на вивченні особи засудженого, психолого-педаго-гічному й іншому впливі на неї.

По-друге, оскільки виправлення засудженого — досить віддалений за часом результат, необхідні зусилля адміністра­ції для того, щоб прискорити внутрішній процес зміни особи засудженого.

По-третє, виправлення засуджених — найважливіше соці­альне завдання, яке стоїть перед системою установ і органів виконання покарань. Його розв'язання гарантує вирішення проблем спеціального попередження злочинів під час відбу­вання покарання, а також правослухняної поведінки грома­дянина після відбуття покарання.

Завдання спеціального попередження вважається викона­ним у тому випадку, коли засуджений позбавлений можли­вості вчинити новий злочин під час відбування покарання. Для цього засуджені до позбавлення волі ізолюються від сус­пільства, а окремі їх категорії — одна від другої. Організову­ється охорона і постійний нагляд за поведінкою засудженого в місцях позбавлення волі, змінюється їх правовий статус (на­приклад, вводиться цензура кореспонденції, догляд посилок, передач і бандеролей).

Контроль за поведінкою засуджених до виправних робіт на виробництві і в побуті з метою попередження нових зло-

32 Тема 2

чинів і правопорушень покладається на адміністрацію під­приємств, установ і організацій, де працюють засуджені (ст. 98 ВТК). Для цього засуджений до виправних робіт зо­бов'язаний дотримуватися встановленого порядку відбування покарання, з'являтися за викликом до органів, які виконують цей вид покарання. У разі невиконання цієї вимоги без по­важних причин засуджений може бути підданий приводу.

Крім того, установи і органи виконання покарань здій­снюють цілий комплекс оперативно-розшукових, профілак­тичних та інших заходів, спрямованих на виявлення і запобі­гання злочинних проявів серед засуджених.

Вирішення завдання спеціального попередження злочи­нів актуалізується в залежності від ступеня суспільної небез­пеки злочинів і особи злочинця. З урахуванням цих ознак, суд призначає вид покарання, умови відбування якого дифе­ренційовані, в тому числі і за нормами, що визначають спеці­ально-попереджувальний вплив.

В умовах місць позбавлення волі встановлюються більш суворі заходи, спрямовані на попередження злочинів, ніж при виконанні покарань без ізоляції засудженого від суспільства. Спеціально-попереджувальний вплив диференціюється і в за­лежності від поведінки засудженого під час відбування пока­рання. Наприклад, за засудженими — злісними порушниками режиму — встановлюється суворіший нагляд (ШІЗО, ПКТ, дільниці посиленого нагляду).

Загальнопопереджувальне завдання вирішується устано­вами і органами виконання покарань шляхом реалізації в повному обсязі і в точній відповідності до закону каральних правообмежень. Саме цим здійснюється загальнопопереджу-вальний вплив на громадян, які не мають твердих моральних установок і внаслідок цього схильні до вчинення злочинів.

Таким чином, перед установами і органами виконання покарань стоять чотири основні завдання: виконання вироку суду, забезпечення процесу виправлення засуджених; спеці­альне і загальне попередження (превенція). Кожне із вказа­них завдань має самостійне значення, а всі вони разом роз­кривають зміст процесу виконання кримінального покаран­ня. Поряд із основними завданнями, установи і органи виконання покарань здійснюють різного роду допоміжні чи забезпечувальні функції. Особливо це характерно для виправ­но-трудових установ.

Система установ і органів виконання покарань 33

2. Призначення і види виправно-трудових установ

Установи виконання покарання у вигляді позбавлення волі (виправно-трудові установи) утворюють у своїй сукуп­ності кримінально-виконавчу систему, діяльність якої регу­люється Виправно-трудовим кодексом та іншими норматив­ними актами. Повною мірою на ВТУ покладаються конкретні завдання, спрямовані на досягнення цілей кримінального по­карання, які реалізуються за допомогою основних засобів ви­правлення засуджених (ст. 7 ВТК).

Завдання забезпечення режиму виконання (відбування) покарання для ВТУ — основне! Для його виконання у ВТУ здійснюється в установленому порядку облік засуджених, їх розподіл по загонах і об'єктах праці, постійний нагляд за по­ведінкою засуджених і осіб, які працюють разом з ними (тех­нічний і адміністративний персонал), підтримується необхід­на ступінь ізоляції від зовнішнього світу і різних груп засу­джених. З метою забезпечення правопорядку у ВТУ вживаються заходи з підтримки дисципліни засуджених, до них застосовуються дисциплінарні стягнення і заходи заохо­чення.

Завдання забезпечення режиму у ВТУ універсальне. Воно досягається в процесі застосування інших заходів виправно-трудового впливу. З одного боку, 'суспільнокорисна праця, виховна робота із засудженими, їх загальноосвітня і профе­сійна підготовка, застосовуються в умовах суворого дотри­мання режиму в ВТУ, а з другого — заходи виправно-трудо­вого впливу спрямовані на прищеплення засудженим поваги до закону та правопорядку в місцях позбавлення волі.

Важливе завдання ВТУ — організація праці засуджених до позбавлення волі. Для цього адміністрація ВТУ повинна за­безпечувати залучення засуджених до суспільнокорисної пра­ці з урахуванням їх працездатності та, за можливості, спеці­альності на виробництві цих установ, а в окремих випадках — на контрагентській основі на державних або інших форм власності підприємствах.

Завдання проведення виховної роботи із засудженими до позбавлення волі поставлене фактично перед усім персона­лом ВТУ. Воно реалізується шляхом вжиття заходів агітацій-но-пропагандистського характеру, роз'яснення діючого зако­нодавства, проведення культурно-масової і фізкультурно-спортивної роботи. Індивідуальна робота з засудженими —

З - 1699

34 . Тема 2

один з напрямків виховної роботи. Вона проводиться на ос­нові вивчення особи кожного засудженого з широким засто­суванням методів психолого-педагогічного впливу.

Для розв'язання завдань загальноосвітньої і професійної підготовки у ВТУ створена мережа загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних училищ. Найбільш інтенсивно здій­снюється навчання засуджених у виховно-трудових колоніях.

На ВТУ покладені й інші, лише їм властиві завдання. Так, перед ВТУ поставлено завдання забезпечення прав, свобод і законних інтересів засуджених (статті 1, 127 ВТК), належних матеріально-побутових умов відбування покарання (харчу­вання засуджених, їх житлово-побутове розміщення, речове та інше матеріальне забезпечення).

Одне із завдань ВТУ — соціальний захист персоналу місць позбавлення волі, забезпечення його безпеки — випливає із положень національного законодавства (зокрема статей 129, 130 ВТК), а також норм міжнародних актів. У Мінімальних стандартних правилах поводження з в'язнями рекомендуєть­ся брати до уваги винятково важкі умови роботи персоналу ВТУ і забезпечувати відповідні пільги й умови праці (п. З ст. 46).

ВТУ мають завданням проведення оперативно-розшуко-вої діяльності відповідно до вимог Закону України "Про опе-ративно-розшукову діяльність". Крім цього, вони зобов'язані сприяти іншим органам, які здійснюють оперативно-розшу-кову діяльність (міліції, СБУ), що є законодавчою підставою для взаємодії ВТУ з названими структурами.

На побудову системи ВТУ справляють вплив різні соці­ально-економічні, політичні і духовні фактори. В їх числі — демографічні, кримінально-правові та виправно-трудові ха­рактеристики засуджених. Відповідно до норм міжнародних актів, діючого кримінально-виконавчого законодавства у ВТУ реалізується принцип роздільного тримання засуджених в залежності від статі, віку, громадянства, характеру та ступе­ня суспільної небезпеки вчиненого злочину, злочинної діяль­ності в минулому і строку призначеного покарання. Визна­ється необхідним ізольоване від інших засуджених і одночас­но роздільне тримання деяких категорій засуджених (злісних порушників режиму, особливо небезпечних рецидивістів і т. ін.). Внаслідок цього, з одного боку, утворюються виправ­но-трудові установи різних видів, а з другого — у ВТУ одного виду роздільно відбувають покарання різні категорії засудже-

Система установ і органів виконання покарань 35

них. Це дозволяє диференціювати карально-виховний процес у місцях позбавлення волі, підходити до виконання пока­рання і виправлення злочинця з урахуванням тяжкості і ха­рактеру вчиненого злочину, ступеня суспільної небезпеки особи злочинця, динаміки її зміни під час відбування по­карання.

Відбування покарання у вигляді позбавлення волі за ви­роком суду згідно зі ст. 25 КК здійснюється у виправно-тру­дових колоніях чи в тюрмі, в колоніях-поселеннях, а також у виховно-трудових колоніях. Види виправно-трудових установ передбачені і главою З ВТК (статті 12—18).

До виправно-трудових колоній відносяться: колонії-посе-лення для осіб, які вчинили умисні злочини; колонії-посе-лення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення; ко-лонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необереж­ності; колонії загального, посиленого, суворого і особливого режиму.

Категорії осіб чоловічої статі, що утримуються у виправ­но-трудових колоніях:

  • колонії-поселення з необережності — вперше засудже­
    ні до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності;

  • колонії-поселення за умисні злочини — вперше засу­
    джені до позбавлення волі на строк не більше 5 років за умис­
    ні злочини, що не є тяжкими;

  • колонії-поселення для осіб, які твердо стали на шлях
    виправлення — засуджені, переведені в ці колонії відповідно
    до ст. 46 ВТК;

  • колонії загального режиму — вперше засуджені за зло­
    чини, що не є тяжкими;

  • колонії посиленого режиму — вперше засуджені за зло­
    чини, що є тяжкими;

  • колонії суворого режиму — засуджені за особливо не­
    безпечні злочини проти держави; засуджені, які раніше відбу­
    вали покарання у вигляді позбавлення волі;

  • колонії особливого режиму — засуджені, визнані особ­
    ливо небезпечними рецидивістами; засуджені, яким покаран­
    ня у вигляді смертної кари замінено позбавленням волі в по­
    рядку помилування.

Категорії осіб жіночої статі, які відбувають покарання в виправно-трудових колоніях:

— колонії суворого режиму — засуджені за особливо
небезпечні злочини проти держави; визнані особливо небез-

36 Тема 2

печними рецидивістами; жінки, яким покарання у вигляді смертної кари замінено позбавленням волі в порядку поми­лування;

— колонії загального режиму — всі інші категорії засу­джених.

В тюрмах відбувають покарання особи, засуджені до по­збавлення волі у вигляді тюремного ув'язнення, особливо не­безпечні рецидивісти; особи, які досягли 18-ти річного віку і вчинили особливо небезпечні злочини проти держави; особи, які досягли 18-ти річного віку і вчинили інші тяжкі злочини та засуджені за них до позбавлення волі на строк більше 5 років.

У виховно-трудових колоніях посиленого режиму відбува­ють покарання неповнолітні чоловічої статі, які раніше відбу­вали покарання у вигляді позбавлення волі, а також переве­дені з виховно-трудових колоній загального режиму за злісні порушення вимог режиму.

Виправно-трудова колонія є основним видом ВТУ. Вона має ряд переваг перед іншими установами, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, наприклад, тюрмою. По-перше, для виправно-трудових колоній характерне засто­сування заходів виправно-трудового впливу в повному обсязі, на відміну від тюрми, де залучення засуджених до праці, навчання стимулюється необхідністю більш суворої ізоляції засуджених. По-друге, в організаційному плані виправно-тру­дова колонія побудована за принципом загонів: засуджені об'єднані в загони, що розміщуються в звичайних житлових приміщеннях (гуртожитках); виховна робота із засудженими орієнтована в основному на застосування колективних мето­дів впливу на особу. В тюрмах, а також відносно частини за­суджених в колоніях особливого режиму, забезпечується покамерне тримання засуджених, що визначає специфіку ор­ганізаційної побудови цих виправно-трудових колоній, фор­ми і методи виховної роботи із засудженими.

Залежно від стану здоров'я засуджених в системі ВТУ утворюються спеціалізовані установи (колонії-лікарні), а для лікування і тримання інфекційно-хворих засуджених — ви­правно-трудові колонії на лікувальних правах. Режим відбу­вання покарання в цих установах, залучення засуджених до праці мають свої особливості, що залежать від потреби прове­дення лікувально-профілактичної і санітарно-протиепідеміч­ної роботи із засудженими. Існування таких установ є при-

Система установ і органів виконання покарань 37

кладом турботи держави про здоров'я засуджених і про реаль­ну дію принципу гуманізму в кримінально-виконавчому зако­нодавстві.

3. Взаємодія установ і органів виконання покарань

з іншими державними органами,

що ведуть боротьбу зі злочинністю

Діяльність суду, державних органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, установ і органів виконання покарань нероз­ривно зв'язана між собою. Цей взаємозв'язок, незважаючи на різноманітність правових підстав, форм і методів 'їх діяльнос­ті, обумовлюється покладеними на них завданнями боротьби зі злочинністю. Успішна робота кожного із вказаних держав­них органів — необхідна передумова ефективного виконання завдань іншими ланками цієї системи. Вони повинні взаємо­діяти на всіх етапах боротьби зі злочинністю і, зокрема, у разі виконання покарання.

Характер взаємодії з кожним із них має свою специфіку. Вона обумовлюється загальним рівнем економічного і полі­тичного розвитку супільства, особливостями того чи іншого етапу боротьби зі злочинністю, місцем і роллю даного органу в боротьбі з нею, їх правовою регламентацією і умовами ді­яльності, специфікою покладених на них завдань.

Взаємодія установ і органів виконання покарань з органами слідства

Розслідування злочинів, виявлення винних осіб і вико­нання кримінального покарання являють, на перший погляд, два малопов'язаних етапи боротьби зі злочинністю. Однак, у практичній діяльності органи дізнання і слідства, установи і органи виконання покарань (УВП) тісно пов'язані між собою і активно сприяють один одному у виконанні ними своїх завдань.

На органи слідства законодавством покладено не тільки розкриття злочинів, але й встановлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, а також вжиття заходів по усуненню таких причин і умов. Це положення має принципове значен­ня для попередження злочинів, зокрема для виявлення та

38 Тема 2

усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів особами, які відбувають покарання. Розслідуючи злочини, слідчий може виявити недоліки в діяльності УВП, внести припис про їх усунення. Приписи слідчого на адресу началь­ника УВП сприяють покращанню роботи установи, зміцнен­ню дисциплши серед засуджених, підвищенню якості вихов­ного процесу.

Органи слідства надають допомогу установам і органам виконання покарань у вивченні особи засуджених. Особливо це значимо для організації виховної роботи з неповнолітніми засудженими. Дані, що містяться в особовій справі засудже­ного при надходженні його до виховно-трудової колонії, міс­тять недостатньо інформації. В справі є копія вироку, анкета заарештованого і деякі інші дані. В ній відсутні такі'відомості, що їх часто встановлює слідчий, і які потрібні для вихователя: щодо причин і умов, які сприяли вчиненню злочину; ролі не­повнолітнього засудженого в його вчиненні; минулої злочин­ної діяльності; даних, що характеризують поведінку засудже­ного до арешту в побуті, на виробництві і т. ін. Надання слід­чим таких відомостей шляхом направлення письмових інформацій, консультування персоналу виховно-трудової ко­лонії створює передумови для ефективної виховної роботи із засудженими. Така форма взаємодії з органами слідства мож­лива і необхідна для інших видів УВП.

У разі вчинення звільненими від покарання чи тими, хто відбуває його, нового злочину адміністрація УВП сприяє ор­ганам слідства у вивченні особи звинувачуваного, подаючи на нього загальну характеристику та копії інших матеріалів із йо­го особової справи.

В УВП можуть відбувати покарання особи, які приховали від органів слідства і суду інші вчинені ними злочини. Вияв­лення їх — важливе завдання як органів слідства, так і адмі­ністрації місць позбавлення волі. На основі цього загального завдання виникла й інша форма їх взаємодії — робота серед засуджених в напрямку добровільної їх явки з повинною.

Взаємодія установ і органів виконання покарань з судами

Тісно взаємодіють у своїй діяльності суди і УВП. Підстава їх взаємодії виникає вже в ході судового розгляду, коли суд здійснює виховний вплив на підсудних, створюючи тим са-

Система установ і органів виконання покарань 39

мим передумови для організації з ними ефективної виховної роботи під час відбування покарання.

Ефективність виконання покарання безпосередньо зале­жить від справедливості винесеного вироку. Якщо покарання справедливе, відповідає характеру суспільної небезпеки вчи­неного злочину і особи винного, воно сприятиме виправлен­ню злочинця в місцях позбавлення волі.

Призначаючи покарання у вигляді позбавлення волі, суд не обмежується лише його розміром. Він одночасно визначає вид ВТУ і вид режиму колонії, де повинен відбувати покаран­ня засуджений. Отже, індивідуалізуючи покарання, суд ство­рює необхідні передумови і для індивідуалізації його вико­нання в місцях позбавлення волі.

Призначаючи засудженому певний вид ВТУ (тюрму чи колонію) і встановлюючи вид виправно-трудової колонії (за­гальний, посилений, суворий і особливий режим, колонію-поселення), суд здійснює диференційований підхід до різних категорій засуджених, визначає правові рамки, в яких буде виконуватися покарання, об'єм його карального впливу, а та­кож особливості виправно-трудового впливу на засудженого.

Кримінально-процесуальне законодавство зобов'язує суд виявляти причини і умови, які сприяють вчиненню злочину. Розглядаючи справи по звинуваченню осіб, які відбувають покарання, суд може встановити порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню ними нових злочинів (на­приклад, слабкий контроль за засудженими в процесі відбу­вання покарання, погана організація праці та побуту засудже­них, зловживання персоналу УВП і т. ін.). В зв'язку з цим суд може винести окрему ухвалу на адресу керівників УВП чи їх вищестоящих начальників про необхідність вжиття заходів до усунення причин, що породжують злочини.

Суд також може сприяти органам виконання покарання в усуненні недоліків в їх роботі при розгляді кримінальних справ з обвинувачення в нових злочинах осіб, звільнених від покарання. В процесі судового розслідування часто виявля­ються такі факти, як необгрунтоване подання до умовно-до­строкового звільнення засуджених, які в процесі відбування покарання характеризувались негативно, і ряд інших причин та умов, що сприяли вчиненню звільненими нових злочинів. Виявляючи їх у ході судового розгляду, суд може окремою ух­валою на адресу установи чи органу виконання покарання сприяти усуненню цих недоліків.

40

Тема 2

Взаємодія установ і органів виконання покарань і апара­тів міліції спрямована на запобігання злочинів з боку звільне­них з УВП, в першу чергу особливо небезпечних рецидивістів і осіб, які були засуджені за тяжкі злочини, а також тих звіль­нених, які в період відбування покарання зарекомендували себе негативно. У взаємодії цих органів можна умовно виді­лити два етапи.

Перший — підготовчий — починається за три місяці до звільнення засудженого від покарання. Формою взаємодії УВП і апаратів міліції на цьому етапі є проведення із засудже­ним, який підлягає звільненню, бесід щодо умов і правил життя після звільнення, місця майбутнього проживання і ро­боти та т. ін. Такі бесіди сприяють більш відповідальному ставленню з боку засуджених до акту звільнення з УВП, до своїх громадянських прав і обов'язків.

Другий етап взаємодії — взаємна інформація УВП і міліції про звільнених і вжиття спільних заходів щодо попередження з їх боку нових злочинів. Інформація адміністрацією УВП апаратів міліції містить поряд із загальними відомостями, що характеризують особу звільненого, його зв'язки зі злочинни­ми елементами, наміри, якщо вони були встановлені в проце­сі відбування покарання, й інші дані, що становлять інтерес для міліції для попередження повторних злочинів з боку та­ких осіб. Дуже важливим є здійснення взаємодії УВП і міліції при встановлені за звільнюваними з місць позбавлення волі адміністративного нагляду.

Форми взаємодії установ і органів виконання покарань не вичерпуються лише наведеними вище. Напрями і форми вза­ємодії не є постійними, вони змінюються, удосконалюються під впливом динамічних змін у соціально-економічній, полі­тичній, духовній та інших сферах життя суспільства. Безпе­речне тільки те, що досягнення мети кримінального покаран­ня неможливе без найтіснішої взаємодії установ і органів виконання покарань з іншими інститутами держави і суспіль­ства в цілому.

Система установ і органів виконання покарань

41

Література

  1. Виправно-трудовий кодекс України. Розділ 2,3. — К.,
    1997.

  2. Кримінальний кодекс України. — К., 1997. — С. 22—38.

  3. Указ Президента України "Положення про Державний
    департамент України з питань виконання покарань"
    № 827/98 від 31 липня 1998 р.

  4. Указ Президента "Про утворення Державного департа­
    менту України з питань виконання покарань" № 344/98
    від 22 квітня 1998 р.

5. Закон України "Про державну виконавчу службу"
№ 202/98 від 24 березня 1998 р. // Відомості Верховної
Ради України. - 1998. - № 36-37. - Ст. 24.

  1. Закон України "Про внесення змін до деяких законо­
    давчих атків України у зв'язку з утворенням Державного
    департаменту України з питань виконання покарань"
    від 11 грудня 1998 р // Голос України. — 1999. — 19 січня.

  2. Закон України "Про виконавче провадження" № 606-
    XIV від 21 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради Ук­
    раїни. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

  3. Положення про порядок та умови виконання кримі­
    нальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-
    трудового впливу. 1984 р. // Відомості Верховної Ради
    України. — 1984. — № 27.

Тема 3. Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин та їх правовий статус

  1. Загальна характеристика правового статусу
    засуджених

  2. Зміст правового статусу осіб, які відбувають
    покарання

  3. Закріплення правового статусу осіб,

які відбувають покарання, в законодавстві

4. Права, законні інтереси та обов'язки
засуджених до позбавлення волі

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 43

1. Загальна характеристика правового статусу засуджених

У зв'язку з прийняттям в Україні Конституції розпочався новий етап по зміцненню правових основ державного і сус­пільного життя, оновлюється законодавство, яке дозволяє повніше регулювати різні сторони суспільних відносин, на більш високому рівні гарантувати конституційні права грома­дян. Ці процеси, а також вжиття заходів, сформульованих в "Основних напрямках реформи кримінально-виконавчої сис­теми України" приведуть до докорінних змін у діяльності УВП, в забезпеченні правового статусу засуджених, правової регламентації діяльності персоналу УВП і контролюючих ор­ганів. Зазначимо, що чинне кримінально-виконавче законо­давство не забезпечує достатньою мірою потреб практики. Не всі елементи правового статусу засуджених розроблені грун­товно і повно в юридичній літературі. Є суперечливі поло­ження про зв'язок і взаємообумовленість правового статусу особи, громадянина і правового регулювання застосування покарання до особи, громадянина, реалії не завжди відповіда­ють положенням загальної теорії права. Так, низка прав засу­джених, що відносяться до числа так званих суб'єктивних, розглядаються одночасно в якості правообмежень, що є ви­разником кари, тобто змісту кримінального покарання (право на побачення, отримання посилок і передач, витрату грошей і т. ін.), хоча, зрозуміло, карати наданням суб'єктивних прав не можна.

Недостатня теоретична розробка проблем правового ста­тусу засуджених є одною з причин того, що в чинному зако­нодавстві та відомчих нормативних актах деякі обов'язки і права засуджених формулюються нечітко; права засуджених визначаються так, що їх реалізація інколи ставиться в залеж­ність від розсуду адміністрації.

Для окремих правообмежень, встановлених відомчими нормативними актами, потрібна законодавча основа, незва­жаючи на те, що останні роки з цього приводу зроблено немало.

Установи виконання покарань є складними структурними утвореннями і здійснюють різнобічні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво виражений виховний характер і підпорядкова­ні головній меті — ресоціалізації засуджених.

44 Тема З

Ось чому кожний працівник пенітенціарної системи як виконавець найгострішої форми державного примусу, як учасник вирішення найважливішого політичного завдання — виправлення злочинців, зміцнення дисципліни і законності, зобов'язаний глибоко знати правовий статус засуджених, ос­кільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудже­ними своїх прав і виконання покладених на них обов'язків. Ця вимога є неодмінною умовою встановлення правильних (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом УВП і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пені­тенціарної установи.

Особи, які потрапляють у сферу регулювання відносин, що виникають при виконанні покарання, мають певний пра­вовий статус. Відповідно можна говорити про правовий ста­тус засудженого, правовий статус персоналу установ і органів виконання покарань, правовий статус близьких родичів засу­дженого і т. ін. Серед них особливої уваги заслуговує право­вий статус засуджених, соціально-правове призначення якого зводиться ось до чого.

Особи, які відбувають покарання, як громадяни держави Україна володіють правами і свободами, які згідно із ст. З Конституції визнаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативних актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і свобод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених визначає водночас встановлен­ня меж і форм діяльності персоналу установ і органів вико­нання покарань, іншими словами — гарантію забезпечення законності в його діяльності.

Виконання засудженими покладених на них обов'язків і реалізація належних їм прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнення поставлених перед покаранням цілей, у першу чергу — виправлення засуджених. Ретельна регла­ментація правового статусу засуджених являє собою важли­вий інструмент їх правового і морального виховання, при­щеплення поваги до закону, прав і законних інтересів інших осіб.

Соціально-правове призначення правового статусу осіб, які відбувають покарання, останнім часом не охоплюється вирішенням лише завдань у сфері правоохоронної діяльності. Україна, як правонаступниця СРСР, є учасником численних

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 45

міжнародних договорів, вона визнає низку резолюцій і рі­шень міжнародних організацій, насамперед ООН, з питань дотримання прав засуджених. До числа таких документів від­носяться: Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, пово­дженню чи покаранню (ратифікована ВР 24 січня 1997 р.); Мінімальні стандартні правила поводження із в'язнями (1955); Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці право­порядку (1979); Звід принципів захисту всіх осіб, яких підда­ють затриманню або ув'язненню в будь-якій формі (1989); Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здій­снення правосуддя стосовно неповнолітніх (Пекінські прави­ла, 1965) та інші.

Розвиток правового статусу засуджених, особливо з ураху­ванням міжнародних актів, є своєрідним показником бажан­ня і можливості України дотримуватися взятих на себе зо­бов'язань, впливає на її міжнародний авторитет.

Правовий статус осіб, які відбувають покарання, у най-загальнішому вигляді можна сформулювати як засноване на загальному статусі -громадян України і визначене за допомо­гою правових норм становище засуджених під час відбування кримінального покарання. Але наведена формула потребує наукового тлумачення, що дозволить розкрити специфіку правового статусу засуджених.

Загальноприйняте^ виділення трьох видів правових стату­сів особи (людини). Йдеться про загальний правовий статус громадян, спеціальний правовий статус будь-якої категорії громадян і індивідуальний правовий статус громадянина. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціаль­ного правового статусу, що в свою чергу, поділяється на пра­вові статуси осіб, які відбувають різні види покарань (позбав­лення волі, виправні роботи і т. ін.).

Відмінною рисою спеціального правового статусу засу­джених є те, що він базується на загальному правовому стату­сі громадян України, оскільки засудження особи до покаран­ня не позбавляє її громадянства України і відповідно загаль­ного правового статусу громадян нашої держави.

Збереження громадянства стосовно осіб, які вчинили зло­чини, відповідає міжнародним актам, що закріплюють прин­ципи поводження із засудженими, і є яскравим зразком реа­лізації принципів демократизму і гуманізму в сфері виконан­ня покарань. Крім цього, його значення полягає в тому, що воно, по-перше, сприяє забезпеченню законності при вико-

46 Тема З

нанні покарання. Порушення останньої в будь-яких формах їх прояву неминуче пов'язане з ущемленням (ураженням, об­меженням) прав, законних інтересів засуджених, у тому числі й належних їм як громадянам держави. Конкретне вираження положення, що його ми розглядаємо, дістає у вимозі виключ­ного закріплення законом обмежень загальноцивільних прав засуджених. Внаслідок цього засудженим гарантується корис­тування правами громадян, які не піддані обмеженням, у протилежному випадку (внаслідок їх обмеження) — тими правами і законними інтересами, які збереглися у засуджених в остаточному обсязі.

По-друге, зберігаючи за засудженими громадянство, дер­жава переслідує мету пщвищення виховного потенціалу пока­рання, оскільки дозволяє не формально, а по суті звертатися до громадянських почуттів засуджених, що підсилює виховну функцію покарання. Приклади звернення до громадянських почуттів засуджених були під час Великої Вітчизняної війни. Є такі приклади і сьогодні. Про це свідчать численні випадки добровільного перерахування засудженими пожертвувань до Дитячого фонду, Фонду миру, допомога під час ліквідації на­слідків стихійних лих і за інших надзвичайних обставин.

По-третє, збереження громадянства визначає і те, що за­суджений до кримінального покарання користується загаль-ноцивільними правами, а також має обов'язки, які покладені на громадян України. Так, засуджені до позбавлення волі ко­ристуються без будь-яких суттєвих обмежень правами у сфері спадкоємних, шлюбно-сімейних, трудових та інших відносин. Особи, які відбувають покарання без ізоляції від суспільства, як суб'єкти правовідносин майже повною мірою володіють загальноцивільними правами і мають юридичні обов'язки.

Засуджені є суб'єктами як загальних, цивільних, так і спе­ціальних, властивих лише умовам відбування покарання, від­носин. Внаслідок цього з'являються спеціальні права, законні інтереси і обов'язки засуджених. Механізм їх появи обумов­лений призначеним засудженому покаранням — своєрідним засобом самозахисту суспільства проти порушень умов його існування. Покарання, як різновид державного примусу, ви­ражається в спричиненні винному певних позбавлень і обме­жень (кари) з метою його виправлення, а також попереджен­ня вчинення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Крім цього, державно-примусовий характер мають як порядок і умови відбування покарання, так і застосування до деяких із засуджених заходів виправно-трудового впливу.

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 47

У правовій формі державний примус проявляється у вигляді обмежень прав і свобод людини та громадянина. Наприклад, для засуджених до позбавлення волі встановлюються обме­ження в свободі пересування, виборі місця проживання і міс­ця перебування, для засуджених до виправних робіт — обме­ження в свободі вибору об'єктів праці.

Особливістю державного примусу, що застосовується до засуджених, є те, що він нерідко виходить за рамки пока­рання, порядку і умов його виконання, а також вжиття захо­дів виправно-трудового впливу. В нормах цивільного, трудо­вого, шлюбно-сімейного та інших галузей права є положен­ня, що обмежують для засуджених права і свободи громадян України.

В умовах відбування покарання відбувається не лише об­меження загальних прав громадян, але і їх конкретизація і до­повнення. Конкретизація являє собою деталізацію прав, сво­бод, обов'язків громадян в умовах відбування покарання. При цьому конкретизація може проявлятися як в уточненні суб'єкту прав, свобод і обов'язків, так і в деталізації їх змісту. Прикладом можуть бути права і обов'язки засуджених до по­збавлення волі, які виникають у зв'язку з отриманням загаль­ної та професійної освіти.

Доповнення загальних прав і свобод громадян стосовно умов відбування покарання відбувається за рахунок регулю­вання законом специфічних відносин, які не мають аналогів у суспільному житті і притаманні лише відбуванню покаран­ня того чи іншого виду.

Раніше в навчальній літературі розглядався правовий ста­тус засуджених тільки до покарань, пов'язаних із застосуван­ням заходів виправно-трудового впливу і відповідно як суб'­єкт виправно-трудових правовідносин. На сьогоднішній день все більше передумов для аналізу правового статусу засудже­них у більш широкому контексті. Насамперед, правовий ста­тус засуджених являє собою міжгалузевий правовий інститут. При домінуючій ролі норм кримінально-виконавчого права все більша кількість відносин, які породжують права, законні інтереси і обов'язки засуджених, регулюються нормами кон­ституційного, адміністративного, трудового та інших галузей права. В якості таких варто назвати, наприклад, норми, які визначають, що призову на строкову службу в мирний час не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання, а також особи, стосовно яких провадиться дізнання чи попе­реднє слідство або кримінальна справа розглядається судом,

48

Тема З

до прийняття відповідного рішення (Закон України "Про за­гальний військовий обов'язок і військову службу" 1992 р. — ст. 15).

Вжиття в окремих видах покарання заходів виправно-тру­дового впливу (режимних правил, праці, виховної роботи, навчання) породжує для засуджених додаткові права, законні інтереси і обов'язки (обов'язок працювати, право на оплату праці тощо). Однак це не перешкоджає розглядати правовий статус засуджених до покарань, пов'язаних із заходами ви­правно-трудового впливу (наприклад, позбавлення волі, ви­правні роботи без позбавлення волі) і не пов'язаних з такими (наприклад, штраф), в якості єдиного правового інституту. За своїм змістом правовий статус засуджених являє собою су­купність юридичних засобів, за допомогою яких закріплюєть­ся положення (статус) засудженого під час відбування по­карання.

Більш загальний аналіз змісту правового статусу засудже­них розглянемо нижче. Тут лише зазначимо, що зміст право­вого статусу складається із прав, законних інтересів і обов'яз­ків засуджених.

З урахуванням викладеного, правовий статус осіб, які від­бувають покарання, можна визначити як закріплене нормами різних галузей права і виражене через сукупність прав, законних інтересів і обоє 'язків становище засуджених під час відбування кримінального покарання того чи іншого виду.

2. Зміст правового статусу осіб, які відбувають покарання

До змісту правового статусу осіб, які відбувають покаран­ня, входять права, законні інтереси і обов*язки засуджених. Вони виникають і реалізуються в рамках, як правило, кримі-нально-виконавчих правовідносин. Права, законні інтереси і обов'язки засуджених можуть виникати у відносинах, що ре­гулюються нормами конституційного, державного, адмініст­ративного, цивільного та інших галузей права.

Права, законні інтереси і обов'язки засуджених являють собою самостійні елементи змісту правового статусу, які мо­жуть бути охарактеризовані з точки зору їх соціального при­значення, сутності і змісту.

Соціально-правове призначення прав засуджених полягає у зміцненні режиму законності при виконанні покарання,

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 49

оскільки міра свободи засудженого, в свою чергу, означає мі­ру несвободи держави стосовно нього, дотримуватися якої — важливий обов'язок її представників, тобто — персоналу установ та органів виконання покарань. Права засуджених, якщо вони гарантовані матеріально, політичне, ідеологічно й організаційно, сприяють розвитку особи засудженого, в кін­цевому результаті — його ресоціалізації. Права ж засуджених, які проголошені формально, поглиблюють існуючий антаго­нізм між ними і суспільством, суттєво віддаляють виконання поставлених перед покаранням цілей.

Сутність прав засудженого полягає в наданні повноважній особі можливості певної поведінки чи користування соціаль­ними благами. Ступінь реалізації такої можливості і відповід­но ступінь домагання засудженого на закріплені правом пове­дінку і блага визначаються змістом суб'єктивного права, яке включає в себе: по-перше, можливість засудженого вільно ко­ристуватися соціальними благами (харчуванням, речовим майном) у рамках, встановлених правом; по-друге, можли­вість вимагати виконання кореспондуючого такому праву юридичного обов'язку персоналу установи і органів виконан­ня покарань, інших суб'єктів і учасників кримінально-вико-навчих та інших правовідносин; по-третє, можливість зверну­тися в необхідних випадках до захисту свого суб'єктивного права.

Згідно зі ст. З Конституції України "права і свободи лю­дини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльнос­ті держави... Держава відповідає перед людиною за свою ді­яльність... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". Виходячи із цього поло­ження, захист державою прав засуджених забезпечується за допомогою прокурорського нагляду, судового, відомчого і громадського контролю.

Отже, суб'єктивне право засудженого можна визначити як закріплену законом і гарантовану державою можливість пев­ної поведінки засудженого або користування ним соціальни­ми благами, що забезпечується юридичним обов'язком поса­дових осіб органів виконання покарання, інших суб'єктів правовідносин, що виникають при цьому.

В якості одного із елементів правового статусу засуджених потрібно розглядати їх законні інтереси. Соціально-правове призначення законних інтересів полягає в тому, що вони Дозволяють забезпечити диференційований підхід до засудже-

4 - 1699

50

Тема З

них, стимулювати їх виправлення в процесі відбування по­карання.

Законні інтереси засуджених мають багато загальних (спільних) рис із суб'єктивними правами, але не тотожні ос­таннім. Якщо суб'єктивне право створює таку можливість по­ведінки, яка характеризується високим ступенем її реалізації за розсудом засудженого, то сутність законного інтересу засу­джених полягає в можливості, яка носить характер прагнення до автономної, самостійної поведінки, в свободі користуван­ня будь-яким соціальним благом за своїм розсудом.

Дещо інший і зміст законних інтересів, що складається із трьох елементів.

Перший — це прагнення отримати передбачене законом соціальне благо як матеріальне (наприклад, отримання додат­кових посилок, передач, додаткове витрачання грошей на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби; отримати премію за кращі показники в праці тощо), так і ду­ховне (надання додаткового побачення, телефонної розмови тощо). Низка благ, які є об'єктом законних інтересів засудже­них, можуть мати як матеріальний, так і духовний характер (виїзд за межі місць позбавлення волі).

Об'єктом законних інтересів можуть бути соціальні блага, що суттєво змінюють правовий статус засуджених (наприклад, переведення на покращені умови тримання засуджених до позбавлення волі, переведення з ВТК закритого типу в колонію-поселення), так і без його суттєвих змін (надання ма­теріальної допомоги при звільненні з місць позбавлення волі).

Матеріальні чи духовні блага, що становлять об'єкт за­конного інтересу засудженого, встановлені в нормах права й у вигляді мети, для досягнення якої потрібні певні юридичні факти. Але для більшості законних інтересів характерно те, що в основі їх реалізації лежить (поряд з іншими факторами) оцінка поведінки засудженого, тобто дотримання режимних правил, ставлення до праці, виховної роботи, навчання. Така оцінка дасться персоналом органів виконання покарань, про­куратурою, судом, спостережною комісією, службою у спра­вах неповнолітніх та іншими суб'єктами кримінально-вико­навчих правовідносин.

Тому в якості другого елементу змісту законних інтересів засуджених необхідно назвати можливість клопотати (а не вимагати) перед вказаними повноважними суб'єктами сто­совно їх відповідних дій щодо реалізації законних інтересів засуджених.

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 51

Третій елемент — можливість звертання до компетентних органів за захистом законних інтересів. 1 хоча таке звернення не означає автоматичне задоволення клопотання засуджено­го, воно показує, що законні інтереси засуджених, як і їх суб'­єктивні права, гарантуються державою.

Отже, законні інтереси засудженого можна визначити як закріплені в правових нормах конкретні дії і прагнення засу­дженого до володіння тими чи іншими благами, які задоволь­няються, як правило, за результатом оцінки адміністрацією УВП, посадовими особами органів виконання покарання, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбуван­ня покарання.

Види законних інтересів засуджених досить різнобічні. Так, за соціально-політичним призначенням блага, законні інтереси можуть бути поділені на три групи.

Першу групу складають законні інтереси, що спрямовані на отримання заохочення, можливість якого закріплена в зао­хочувальних нормах кримінального (умовно-дострокове звільнення), кримінально-виконавчого (надання покращених умов тримання засуджених до позбавлення волі) та інших га­лузей права.

Друга група — це законні інтереси, що спрямовані на от­римання пільг засудженими. На відміну від заохочень, які є мірою державного схвалення поведінки людей, більшість пільг встановлюється незалежно від заслуг людини, а в зв'яз­ку з обставинами, яким закон надає правове значення. Такі пільги передбачені для засуджених і кримінально-виконав-чим законодавством (наприклад, можливість у місцях позбав­лення волі пересуватися без конвою або супроводу).

Третю групу становлять законні інтереси, що спрямовані на отримання благ, які за своєю соціально-правовою суттю не є для засудженого ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках вони закріплені в законі у вигляді законного інтере­су. Для цього законодавець нерідко вдається до формулювань "як правило", "по можливості", "як виняток". Наприклад, згідно зі ст. 49 ВТК адміністрація установи залучає засудже­них до праці з урахуванням їх працездатності і, по можливос­ті, спеціальності.

В інших випадках законні інтереси засуджених закріплю­ються в законі у вигляді їх суб'єктивних прав, але в силу слаб­кості гарантій (в основному, матеріальних) не реалізуються в повному обсязі. До їх числа можна віднести право осіб, по­збавлених волі, на трудове і побутове влаштування, яке вна-

52 Тема З

слідок соціально-економічних умов у державі не може бути гарантоване в якості суб'єктивного права і являє собою за­конний інтерес засудженого.

Соціально-правове значення обов'язків виявляється в то­му, що вони є засобом формування моральної і правової сві­домості засуджених, зміцнення законності і правопорядку, дисципліни й організованості під час відбування покарання. Сутність юридичних обов'язків засуджених полягає у вимозі необхідної з точки зору держави, влади і закону поведінки. Ця поведінка засуджених обов'язкова, незаперечна і забезпе­чується заходами державного примусу.

Сутність юридичних обов'язків засуджених проявляється через їх зміст або структуру, в яку входить два елементи. Це, по-перше, необхідність вчинення певних дій (обов'язок засу­джених до позбавленая волі і виправних робіт працювати, обов'язок особи, засудженої до штрафу, сплатити суму штра­фу у встановлений законом строк тощо); по-друге, необхід­ність стриматися від встановлених законом дій (заборона за­судженим до позбавлення волі мати при собі гроші і цінні ре­чі, звільнення засуджених до виправних робіт за своїм бажанням тощо).

Юридичні обов'язки засуджених внаслідок двоелементної структури мають різні форми вияву в праві, якщо необхід­ність вчинення певних дій встановлюється за допомогою зо­бов'язуючих (позитивно зобов'язуючих) норм, то утримання від вчинення визначених законом дій — за допомогою забо­роняючих (негативно зобов'язуючих) норм. Така подвійна форма не завжди враховується в практиці, де часто заборони протиставляються обов'язкам засуджених. Між тим, і в тому, і в іншому випадку заборони повинні розглядатися в якості різновиду обов'язків засуджених, а саме — обов'язку стриму­ватися від вказаних законом дій.

Таким чином, юридичний обоє 'язок засуджених можна ви­значити як встановлену в зобов'язуючих і забороняючих нор­мах права міру необхідної поведінки засудженого під час від­бування покарання, яка забезпечує досягнення цілей пока­рання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 53

3. Закріплення правового статусу осіб, які відбувають покарання, в законодавстві

Закріплення правового статусу засуджених у криміналь­но-виконавчому законодавстві необхідно оцінювати з ураху­ванням положень Конституції України, яка суттєво змінила вимоги до джерел обмежень прав і людини, і громадянина. Частина 3 ст. 63 Конституції встановлює, що "засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винят­ком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду". Насамперед, потрібно звернути увагу на те, що обме­ження прав засуджених повинні встановлюватися лише За­коном.

Що ж випливає із цього для правового статусу засудже­них? По-перше, не можуть встановлюватися обмеження прав громадянина підзаконними, в тому числі відомчими норма­тивними актами. Тим більше вони не можуть передбачатися вказівками посадових осіб органів виконання покарань. Вся діяльність персоналу стосовно поводження із засудженими повинна будуватися на неухильному дотриманні закону. По-друге, обмеження можуть встановлюватися в інтересах забез­печення суворо визначеного кола соціально-політичних цін­ностей. Наприклад, захист основ конституційного ладу в ін­тересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав і свобод інших людей. Ці підстави обмеження прав базуються на положеннях ряду міжнародних актів ООН. Є вони і в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У кримінально-виконавчому законодавстві правовий ста­тус закріплюється двома шляхами: 1) встановлення норма­тивного визначення правового статусу засуджених; 2) регла­ментація прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.

Нормативне визначення правового статусу засуджених стосовно покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудо­вого впливу, міститься в ст. 8 ВТК, а до інших покарань — в ст. З Положення про порядок і умови виконання криміналь­них покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.

Обидва визначення об'єднує спільна риса: і в тому, і в іншому випадку законодавець виходить з потреби збереження за засудженими громадянства держави і правового статусу громадянина України. (Цитуються ст. 8 ВТК і ст. З Положен-

54

Тема З

ня.) Це має велике соціально-політичне і виховне значення, оскільки характеризує підхід держави до злочинця з гуманіс­тичних позицій.

Оскільки в наведених вище нормах визначається право­вий статус не просто громадян, а тих із них, які вчинили зло­чини і в зв'язку з цим відбувають кримінальне покарання, то в ст. 8 ВТК і ст. З Положення встановлюються форми обме­ження прав і свобод громадянина. До них в першу чергу треба віднести законодавство, що встановлює позитивний статус громадян України, а саме — норми державного, адміністра­тивного, цивільного, житлового, сімейного та інших галузей права.

В якості прикладу варто привести встановлення в ст. 71 Житлового кодексу обмеження в праві на збереження житло­вої площі за засудженими до позбавлення волі, в ст. 5 Закону України "Про пенсійне забезпечення" — робота засудженого в УВП не зараховується до стажу роботи, що дає право на трудову пенсію.

Обмеження цивільних прав і свобод засуджених можуть встановлюватись вироком суду. Це трапляється в тих випад­ках, коли вироком суду визначається конкретна міра пока­рання, зокрема, фіксований відсоток відрахувань із заробітної плати при виправних роботах. Крім того, призначення додат­кового покарання, наприклад, позбавлення права займати певну посаду чи займатися певною діяльністю, може поро­джувати правообмеження для засуджених під час відбування основного покарання (ст. 7 Положення — адміністрація УВП не може використовувати засуджених на роботах, виконання яких йому заборонено вироком).

Обмеження загальноцивільних прав засуджених можуть випливати з режиму відбування покарання, встановленого ВТК (для засуджених до покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу, — з порядку і умов відбування даних покарань). Фактично вказані форми обмежень загаль­но-цивільних прав засудженого базуються на дії норм кримі-нально-виконавчого законодавства, що регулюють режим відбування покарання (наприклад, встановлення цензури ко­респонденції, обшуку, заборони зберігати гроші і цінні речі в місцях позбавлення волі).

В ст. З ВТК і ст. З Положення про порядок і умови вико­нання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудо­вого впливу на засуджених, визначається правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства. Іноземні грома-

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 55

дяни — це особи, які мають громадянство чи підданство ін­ших держав і постійно або тимчасово перебувають на терито­рії України. До числа іноземних громадян за змістом чинного законодавства відносяться громадяни інших держав СНД. Особами без громадянства є фізичні особи, які втратили гро­мадянство чи підданство інших держав і постійно або тимча­сово перебувають на території України. В даних нормах вста­новлено, що правовий статус вказаних осіб визначається за­конодавством, яке встановлює права і обов'язки для цих осіб під час їх перебування на території України з обмеженнями, які передбачені законодавством для засуджених, а також вип­ливають з вироку суду та режиму (порядку) відбування пока­рання даного виду. При цьому треба мати на увазі, що на пра­вовий статус іноземних громадян під час перебування на те­риторії України впливають міжнародні договори, підписані Україною.

Все це свідчить про те, що іноземні громадяни й особи без громадянства під час відбування покарання не є безправни­ми. Конституція (ст. 26) й інші українські закони, міжнародні договори гарантують охорону їх життя і здоров'я, честь і гід­ність, недоторканність особи і житла, приватного життя, май­нових, сімейних, трудових прав та інших цінностей.

Закріплення прав, законних інтересів і обов'язків засу­джених здійснюється кримінально-виконавчим законодав­ством в основному шляхом формулювання норм, які регулю­ють режим (порядок) відбування і виконання покарання, а стосовно окремих покарань — шляхом застосування заходів виправно-трудового впливу. Разом з тим було б доцільно ма­ти такі норми, які б безпосередньо забезпечували свободу со­вісті і особисту безпеку засуджених. З прийняттям Кримі­нально-виконавчого кодексу кількість таких норм зросте.

4. Права, законні інтереси та обов'язки засуджених до позбавлення волі

Ступінь регламентації статусу засуджених, обсяг караль­них правообмежень, які на них розповсюджуються, суттєво відрізняються в залежності від виду кримінального покаран­ня. Найсуворіше з усіх покарань — позбавлення волі, до зміс­ту якого входять обмеження права громадянина на особисту свободу, свободу пересування, вибору місця перебування і проживання, що гарантовані громадянам Конституцією.

56

Тема З

Так, засуджені до позбавлення волі зобов'язані весь строк покарання перебувати у виправній установі, їм забороняється порушувати лінію охорони об'єктів УВП. Втеча з місця по­збавлення волі згідно зі ст. 163 КК є злочином. Пересування засуджених в середині виправних установ обмежується ізольо­ваними одна від одної дільницями.

Крім цього, в УВП забезпечується певна ступінь ізоляції засуджених від зовнішнього світу, для досягнення якої на за­суджених, персонал УВП й інших осіб покладаються відпо­відні обов'язки. На засуджених до позбавлення волі поклада­ються обов'язки утримуватися від придбання спиртних напо­їв, інших предметів і виробів, передбачених спеціальним переліком, від відправлення кореспонденції поза встановле­ним законом порядком, а також обов'язок дотримуватися встановлених норм підтримування зв'язків із зовнішнім світом.

Але ізоляція в місцях позбавлення волі не може бути аб­солютною. У зв'язку з цим закон встановлює певні її межі, закріплюючи їх у вигляді суб'єктивних прав чи законних ін­тересів засуджених. Насамперед зазначимо, що засуджені є повноважним суб'єктом своєї ресоціалізації. Держава гаран­тує всім засудженим незалежно від раси, національності, ста­ті, віку, стану здоров'я, соціального становища, ставлення до релігії, переконань, характеру скоєного злочину і строку по­карання, виду УВП, в якому вони тримаються:

  • поводження, що поважає їх людську гідність і пере­
    конання;

  • харчування, одяг, взуття, комунально-побутові умови
    проживання і соціальні послуги, гідні цивілізованої людини;

  • захист від протиправних посягань на їх законні права і
    інтереси;

— забезпечення інших прав і свобод засуджених.
До числа суб'єктивних прав засуджених належать:

  • визнання їх правосуб'єктності в процесі своєї ресоціа­
    лізації;

  • отримання інформації про порядок і умови відбування
    покарання, а також про свої права і обов'язки;

  • гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, власти­
    вої людській особистості;

  • охорона фізичного і психічного здоров'я, включаючи
    необхідні для його збереження харчування, одяг, примі­
    щення, поєднання безоплатних і платних форм медичної
    допомоги;

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 57

  • соціальне забезпечення, в тому числі на отримання
    пенсій, відповідно до законодавства України;

  • звернення з пропозиціями, заявами і скаргами до адмі­
    ністрації виправної установи, її вищестоящих органів, а та­
    кож до компетентних державних органів і громадських орга­
    нізацій;

  • користування послугами, які надаються в установі, в
    тому числі додатковими, оплачуваними;

  • участь у трудовій діяльності, належним чином організо­
    ваною і справедливо оплачуваною;

  • отримання інформації про стан оточуючого середови­
    ща, чистоти продуктів харчування, їх калорійність, участь у
    контролі за закладкою продуктів;

  • отримання освіти відповідно до чинного законодавства;

  • негайне повідомлення про смерть чи тяжку хворобу
    будь-якого з близьких родичів;

  • інформування членів сім'ї про своє місце відбування
    покарання, в тому числі про його зміну;

  • вільний час і активне проведення дозвілля, включаючи
    заняття спортом, прослуховування радіопередач, перегляд те­
    левізійних програм, художніх і документальних фільмів.

Можливе виділення так званих специфічних прав засу­джених, до числа яких відносяться:

  • можливість розпоряджатися отримуваними за роботу
    грошовими коштами за своїм розсудом;

  • придбання необхідних речей, продуктів харчування і
    предметів першої потреби, підручників і літератури;

  • отримання й відправлення передач, посилок і бандеро­
    лей, ведення листування й телефонних розмов;

  • регулярні побачення з близькими родичами й іншими
    особами, в тому числі короткострокові виїзди з місця позбав­
    лення волі за різних обставин;

  • одержання юридичної допомоги від адвокатів або ін­
    ших осіб, уповноважених надавати таку допомогу;

  • підписка періодичних видань без обмежень;

  • безперешкодне ознайомлення з будь-яким законом чи
    іншим нормативним актом, які зачіпають інтереси засудже­
    ного. Закони і нормативні акти, які не оголошені засудже­
    ному під розписку, не є для нього обов'язковими для ви­
    конання.

Правовий статус засуджених змінюється не тільки під впливом обмежень, що визначають зміст позбавлення волі, а й обмежень, що становлять своєрідний примусовий порядок

58 Тема З

виконання покарання. До їх числа необхідно віднести обме­ження прав засуджених, що встановлені законом з метою по­передження злочинів та інших правопорушень у місцях по­збавлення волі. Серед них насамперед, заборона зберігання засудженими при собі грошей і цінних речей, а також пред­метів, заборонених до використання в УВП. Засуджені з цією метою підлягають обшуку, їх кореспонденція — цензурі, а по­силки, передачі та бандеролі — догляду. Засуджені носять одяг єдиного зразка, а в колоніях особливого режиму — спе­ціального зразка.

Засуджені зобов'язані:

— дотримуватися норм законодавства, які визначають по­
рядок і умови відбування покарання;

— виконувати всі законні вимоги персоналу виправної
установи;

  • утримувати в чистоті і порядку приміщення та їхню об­
    становку, бережливо ставитися до майна пенітенціарної уста­
    нови і предметів, якими вони користуються при виконанні
    дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і
    використовувати їх тільки за призначенням;

  • дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

— дотримуватися вимог пожежної безпеки та безпеки
праці;

— терміново повідомляти персонал установи про обстави­
ни, небезпечні для життя і здоров'я як їх самих, так й інших
осіб.

Серед специфічних елементів правового статусу засудже­них потрібно назвати їх обов'язки, що обумовлені потребою дотримання правил внутрішнього розпорядку в УВП, в тому числі певних заборон:

  • самовільно залишати відведені для них житлові примі­
    щення" та робочі місця, без дозволу персоналу мінятися
    спальними місцями, припиняти доручену їм роботу;

  • порушувати лінію охорони установи;

  • одержувати, виготовляти, зберігати і використовувати
    гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, забороне­
    ні для використання в місцях позбавлення волі;

  • продавати, дарувати або відчужувати іншим способом
    на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебува­
    ють в особистому користуванні;

— вести спілкування і встановлювати зв'язок з іншими
особами на порушення встановлених законодавством правил
ізоляції;

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 59

  • наносити собі тілесні ушкодження, в тому числі за до­
    помогою іншої особи, завдавати шкоди своєму здоров'ю з ме­
    тою ухилення від відбування покарання або виконання вста­
    новлених обов'язків;

  • завдавати шкоди державному, громадському майну і
    майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння
    шкоди такому майну;

  • вживати наркотичні, сильнодіючі засоби, спиртні напої
    і спиртовмісні речовини, сурогати алкоголю;

  • грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матері­
    альної чи іншої вигоди;

  • вживати нецензурні, жаргонні і вульгарні слова, давати
    і присвоювати прізвиська (клички);

  • порушувати тишу в спальних приміщеннях під час від­
    починку інших засуджених;

— вчиняти або закликати до вчинення антисуспільних,
аморальних чи кримінально-караних діянь.

Аналізуючи правовий статус засуджених до позбавлення волі, можна зробити висновок, що їх цивільно-правовий ста­тус характеризується тим, що, по-перше, вони залишаються суб'єктами різноманітних цивільно-правових відносин і во­лодіють цивільною правоздатністю та дієздатністю; по-друге, у зв'язку з каральною стороною покарання, вони обмежують­ся в низці цивільних прав, тобто обмежуються деякі елементи їх цивільної правоздатності; по-третє, в силу фізичної ізоляції багато прав і обов'язків реалізувати просто неможливо.

На засуджених розповсюджуються загальні положення про право власності, спадкоємного права тощо. Засуджений, який є суб'єктом права особистої власності, зберігає право на майно, яке йому належало до арешту і яке знаходиться за ме­жами УВП за умов, що його не конфісковано. Але він втрачає можливість фактично здійснювати правомочність володіння і користування цим майном.

Засуджений має право розпорядитися своїм майном (про­дати, здати в найм, подарувати), але тільки через довірену особу. Відповідно до норм Цивільного кодексу доручення осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі, засвідчується начальником УВП. Такі доручення прирівнюються до нотарі­ально засвідчених документів.

Засуджений, який перебуває в шлюбі і має майно, нажите під час подружнього життя, залишається суб'єктом спільної власності подружжя і у випадку своєї незгоди з діями іншого подружжя (продаж, обмін, дарування майна тощо) може за-

60 Тема З

хищати свої права в загальному порядку: вимагати через суд відшкодування матеріальних збитків або визнання угоди недійсною.

Стосовно майна, яке знаходиться у засудженого в УВП, то воно також піддано обмеженням: існує спеціальний пере­лік того, що засуджений може зберігати при собі (а значить, те, що до нього не входить, — заборонено); крім того, вста­новлений перелік предметів, речей і речовин, зберігання яких засудженим заборонено. Мета цих обмежень — виключити зловживання, елементи дармоїдства, порушення режиму, які можуть з'явитися внаслідок використання майна в умовах ізоляції. Угоди стосовно майна заборонені. Адміністрація УВП повинна вживати заходів до поновлення порушених прав засуджених щодо володіння, використання і розпоря­дження належним їм майном, повернення майна засудже­ним, якщо їх право володіння порушено іншими засуджени­ми або особами.

У зв'язку з цим важливо знати, що до незаконних угод за­суджених, пов'язаних із розпорядженням майном, застосову­ються правові наслідки, передбачені цивільним законодав­ством, з однією лише особливістю, що вони застосовуються, як правило, в адміністративному порядку, а не судом. Так, ст. 49 ЦК передбачає, що угода, яка укладена явно (свідомо) проти інтересів держави і суспільства за умов умислу з обох сторін і у випадку виконання їх обома сторонами — веде до стягнення всього отриманого за угодою в дохід держави. У разі виконання угоди однією стороною, з другої стягується все отримане нею в дохід держави і все належне з неї другій стороні по відшкодуванню отриманого. За наявності умислу тільки у однієї сторони, все отримане нею за угодою повинне бути повернуте другій стороні, а отримане останньою або належне їй у відшкодуванні виконаного, стягується в дохід держави.

Інколи в колоніях зустрічаються угоди з майном, які здійснені засудженими під впливом обману чи насилля. У цих випадках, відповідно до ст. 67 ЦК, потерпілому повертається другою стороною все отримане нею за угодою, а за неможли­вості повернути в натурі, компенсується його вартість.

Засуджені можуть бути учасниками різних договірних від­носин. Але обмежена правоздатність засуджених в деяких ви­падках впливає на обсяг договірних прав і обов'язків, на мож­ливість особистої участі в договорі, а інколи і на можливість

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ... 61

взагалі перебувати в тому чи іншому договірному відношенні. Деякі з договорів, що укладені до арешту, залишаються без змін і продовжують свою дію (договір займу, зберігання, най­му тощо), інші не можуть реально виконуватися (договір під­ряду, доручення, зберігання, якщо засуджений охоронець, то­що). Ті договори, які потребують особистої участі засудже­них, як правило, не укладаються.

Засуджений має право укладати договір найму житлового приміщення, яке належить йому на праві приватної власнос­ті, і отримувати квартирну плату за діючими розцінками, яка зараховується на його особовий рахунок. Норми сімейного права передбачають спрощений порядок розірвання шлюбу із засудженими до позбавлення волі. Таке правообмеження іс­нує з метою захисту інтересів тієї сторони в шлюбних відно­синах, яка не засуджена до кримінального покарання.

Закон заохочує розвиток корисної ініціативи і творчої ак­тивності засуджених до позбавлення волі. Вони визнаються авторами відкриття, винаходу, раціоналізаторських пропози­цій, літературного твору. На них у цій частині розповсюджу­ються норми цивільного законодавства, що регламентують права і обов'язки авторів, і норми спеціальних законів, які регулюють авторські правовідносини.

Отримані за наукові відкриття, створення твору мистец­тва, винахід чи рацпропозицію гонорари зараховуються на особові рахунки засуджених або за їх бажанням відправля­ються грошовим переказом родичам.

Особливо необхідно виділити право засуджених на осо­бисту недоторканність. Це право є гарантом дотримання за­конності, недопущення приниження їх людської гідності та заподіяння зайвих фізичних страждань. На них розповсюджу­ється право недоторканності особи і в тій частині, що вони не можуть бути заарештовані або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції). Поло­ження закону про те, що засуджені підлягають обшуку — є обмеженням їх права на особисту недоторканність. Крім цього, обмежені права засуджених на недоторканність житла, таємність листування.

Засудженим гарантується право на свободу совісті. За їх бажанням або за зверненням релігійної організації надається можливість зустрічатися з представниками духовного сану тих релігій, які вони проповідують, отримати пораду відповід-

62 Тема З

ної духовної особи, відправити релігійний обряд, придбати релігійну літературу та предмети культу.

В пенітенціарній установі здійснення свободи проповіду­вати будь-яку релігію або висловлювати переконання, пов'я­зане із ставленням до релігії, підлягає лише тим обмеженням, які потрібні в інтересах громадської безпеки. Адміністрація установи сприяє у запрошенні священнослужителів, визначає місце, час та інші умови проведення богослужіння, обряду або церемонії. Засуджені не мають права, посилаючись на свої релігійні переконання, ухилятися від виконання своїх обов'язків, порушувати встановлений розпорядок дня, а та­кож утискувати права інших осіб, які відбувають покарання. Представники релігійних організацій, які офіційно не заре­єстровані у встановленому порядку, для проведення богослу­жіння та інших культових обрядів, не допускаються.

Отже, цивільно-правовий статус засуджених до позбав­лення волі визначається в першу чергу їх правовим статусом як суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин, що сут­тєво впливає на фактичне застосування норм інших галузей права.

Підводячи загальний підсумок, варто констатувати, що правовий статус засуджених до позбавлення волі обумовле­ний характером (змістом) цього виду покарання, що веде до призупинення реалізації одних, обмеження і видозмінення других, збереження третіх прав і обов'язків громадян.

Таким чином, засуджений до позбавлення волі — це гро­мадянин з обмеженим обсягом прав і обов'язків.

Обумовлені позбавленням волі зміни в правовому статусі засудженого в більшості залежать у кримінально-правовому відношенні від того становища, яке займала особа в суспіль­стві до її засудження, від характеру її відносин і зв'язків, спе­цифіки соціальних ролей, які вона виконувала. Внаслідок цього різні за своїм соціальним становищем особи, якщо во­ни засуджені навіть на один і той же строк покарання з від­буванням його в одних і тих же режимних умовах, виявляють­ся "враженими" різною мірою (наприклад, особа без певних занять, без сім'ї, з примітивними запитами, і особа, яка мала багато соціальних зв'язків).

Стосовно правового статусу засудженого з точки зору кримінально-виконавчих правовідносин, то тут однорідні ка­тегорії засуджених, які відбувають одне і те ж покарання, пе­ребувають більш чи менш в однакових умовах.

Засуджені як суб'єкти кримінально-виконавчих правовідносин ...

63

Глибоке з'ясування сутності і змісту правового статусу за­суджених має велике практичне значення. По-перше, це важ­ливо для з'ясування правового статусу засуджених взагалі для того, щоб мати чітке уявлення, з ким у правовому плані ми маємо справу. По-друге, визначення кола обов'язків і прав за­суджених є неодмінною умовою забезпечення законності і встановлення правильного підходу до засуджених при вико­нанні покарання. Закріплення в законі правового статусу за­суджених визначає рамки можливого для їх поведінки і межі вимог і заборон адміністрації УВП. А це означає, що, з одного боку, вимагати від засуджених можна лише те, що входить в коло їх обов'язків, а з іншого — треба поважати права засу­дженого і забезпечувати їх повну реалізацію.

Література

  1. Виправно-трудовий кодекс України. — К., 1994.

  2. Положення про порядок та умови виконання кримі­
    нальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-
    трудового впливу від 1984 р. // Відомості Верховної Ради
    України - 1984. - № 27.

  3. Правила внутрішнього розпорядку ВТУ. — К., 1996.


  1. Кирилюк А. В. Обмеження в правах засуджених до по­
    збавлення воді у контексті цілей пенітенціарної діяль­
    ності // Актуальні проблеми сучасної пенітенціарної по­
    літики України. — К., 1996.

  2. Осауленко О. Підзаконне регулювання прав та свобод
    осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення во­
    лі // Кримінально-виконавча система України: теорія,
    практика, законодавство: Матеріали НЖ. 21—22 квітня
    1994року.-К., 1994.

  3. Стручков Н. А. Курс исправительно-трудового права.
    Проблеми общей части. — М., 1984.

Тема 4. Виконання покарань і застосування заходів виправно-трудового впливу

  1. Поняття і правове регулювання виконання
    (відбування) покарання

  2. Поняття і правове регулювання вживання
    до засуджених заходів виправно-трудового
    впливу

Виконання покарань і застосування заходів виправно-трудового впливу 65

1. Поняття і правове регулювання виконання (відбування) покарання

Обвинувальний вирок, що набрав чинності, складова час­тина якого являє собою призначене засудженому покарання, обов'язковий для всіх установ, підприємств і організацій, по­садових осіб і громадян і підлягає виконанню (ст. 403 КПК). Після звернення вироку до виконання уповноважені на те ор­гани держави, адміністрація підприємств, установ і організа­цій зобов'язані його реалізувати.

Сутністю і змістом покарання як особливої форми дер­жавного примусу є кара, тому під виконанням покарання по­трібно розуміти врегульований нормами кримінально-вико­навчого права порядок застосування кари — комплекс обме­жень прав і свобод засудженого.

Діюче кримінально-виконавче законодавство (ст. 2 ВТК) для позначання реалізації кари поряд з терміном "виконан­ня" вживає термін "відбування" покарання. Вказані терміни відображають єдиний процес здійснення карального впливу на засуджених, але звернені вони до різних суб'єктів і учасни­ків кримінально-виконавчих правовідносин. Термін "вико­нання" покарання звернений до відповідних органів, які в своїй діяльності зобов'язані реалізувати весь комплекс право-обмежень, передбачених конкретним видом покарання; за­безпечити здійснення наданих засудженим прав і виконання ними покладених на них обов'язків протягом усього строку, встановленого вироком суду. Термін "відбування" покарання звернений до засуджених, які повинні на підставі вироку суду відповідно до приписів, встановлених кримінально-виконав­чим законодавством, виконувати покладені на них обов'язки, утримуватися від дій, що заборонені нормами права, здійсню­вати свої права.

Каральний вплив носить комплексний характер і реалізу­ється шляхом застосування до засуджених усієї сукупності обмежень, встановлених режимом відбування конкретного покарання. Застосування цих правообмежень — не самоціль, їх призначення полягає в тому, щоб забезпечити належне ви­конання покарання відповідно до завдань, які поставлені пе­ред цією галуззю законодавства. Вказані правообмеження за­стосовуються в якості психолого-педагогічного засобу впливу на засудженого з метою його виправлення і попередження вчинення ним нових злочинів.

5 .- 1699

66 Тема 4

Реалізація кари властива виконанню всіх видів покарання, але її обсяг залежить від конкретного виду покарання. По­збавлення громадянина одного з основних суб'єктивних прав — свободи волі — веде до обмеження сукупності най­більш значимих для нього соціальних цінностей і благ — сво­боди пересування, спілкування, соціальних зв'язків, можли­вості розпоряджатися багатьма важливими суб'єктивними правами. Тому ізоляцію від суспільства необхідно розглядати як комплекс правообмежень, оскільки позбавлення чи зву­ження обсягу прав обумовлене саме ізоляцією.

При виконанні виправних робіт каральний вплив прояв­ляється в обмеженні певного обсягу трудових прав засудже­ного і утриманні до 20 відсотків заробітку (статті 102—105 ВТК). При засудженні до позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю каральний вплив по­лягає у звільненні засудженого з посади і позбавлення його права займатися певними видами професійної діяльності — лікувальною, педагогічною тощо.

Правообмеження засуджених при здійсненні карального впливу визначаються режимом відбування конкретного виду покарання, якщо воно носить строковий характер. Режим ви­конання покарання, в якому виражені сутність і зміст пока­рання, багатофункціональний за своєю спрямованістю. Він забезпечує каральний вплив на засуджених, виступає в якості одного з основних засобів виправлення засуджених (ст. 7 ВТК) і створює водночас правові передумови для успішного застосування інших засобів виховного впливу. Як підкреслю­ється в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (п. З ст. 10), "пенітенціарною системою передбачається режим для ув'язнених, суттєвою метою якого є їхнє виправ­лення та соціальне перевиховання".

Стосовно покарання певного виду режим має конкретний зміст, який визначається специфікою покарання. Найповні­ше і всебічно правила режиму реалізуються в місцях позбав­лення волі, вони регламентують весь спосіб життя засудже­них як у позаробочий час, так і під час трудової діяльності. Вони охоплюють усі сфери їх життєдіяльності, що перебува­ють під контролем адміністрації.

Оскільки режимом визначається внутрішній розпорядок в УВП (ст. 36 ВТК), який включає також відповідні вимоги по забезпеченню правопорядку на підприємствах УВП і на ви­робничих об'єктах інших відомств, його норми звернені до інших громадян, які відвідують місця позбавлення волі (слу-

Виконання покарань і застосування заходів виправно-трудового впливу 67

жителі культу, родичі засуджених, представники громадських організацій, адвокати, вільнонайманий персонал виробничих об'єктів тощо). Ці особи повинні дотримуватися встановле­них в УВП і на їх виробничих об'єктах порядку і правил вза­ємовідносин із засудженими. Тому правила режиму звернені і до цих осіб та регулюють їх поведінку в місцях позбавлення волі. Правила режиму реалізуються не лише на території УВП і її виробничих об'єктах, але й на територіях, що прилягають до них (під час проживання засуджених жінок поза коло­нією — ст. 35 ВТК). Таким чином, при відбуванні позбавлен­ня волі режим регламентує весь спосіб життя засуджених, всі сторони діяльності адміністрації УВП.

При відбуванні інших строкових видів покарань сукуп­ність основних елементів, що складають зміст режиму, суттє­во звужує обсяг правообмежень засуджених, скорочується регламентація специфічних правил їх поведінки. Однак в усіх випадках при виконанні покарання має місце контроль за по­ведінкою засуджених, який виступає в якості одного із основ­них елементів режиму (ст. 98, 99 ВТК).

Хоча при виконанні покарань, не пов'язаних з позбавлен­ням волі, законодавець не застосовує термін "режим", його вживання правомірно, оскільки закон передбачає такі термі­ни, як порядок і умови відбування покарання (глави 17, 18 ВТК). В назві II, III, IV і наступних глав Положення про по­рядок і умови виконання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, використовують­ся вказані терміни. Між тим саме поняття режиму визна­чається як порядок і умови виконання (відбування) пока­рання.

Виражаючи кару, режим відбування покарання водночас містить низку елементів, які за своїм характером не є про­явом примусових заходів, їх можна розглядати як правила співжиття. Так, Правилами внутрішнього розпорядку ВТУ (§ 17) засудженим приписується: бережливо ставитися до державного майна, утримувати в чистоті житлові та службові приміщення, робочі місця, додержуватися правил особистої гігієни тощо. Перелічені норми спрямовані на створення еле­ментарних умов співжиття і не містять будь-яких правообме­жень. Тому вони не можуть розглядатися як елементи караль­ного впливу.

Підсумовуючи сказане стосовно співвідношення понять покарання — кара — режим відбування покарання, потрібно визнати, що хоча в режимі і реалізується покарання, він за

68 Тема 4

своїм змістом ширший, ніж вказаний інститут, оскільки міс­тить у собі не лише правообмеження, а й правила співжиття, які не мають карального змісту. В широкому розумінні режим відбування покарання охоплює всю сукупність матеріальних і процесуальних норм, що регламентують діяльність адмініст­рації установ і органів, на яких законом покладено виконан­ня покарання, забезпечення його реалізації, а також сукуп­ність умов і правил відбування покарання засудженими.

Виходячи з такого розуміння поняття режиму треба роз­глядати і його функції, до системи яких входять каральна, ви­ховна, забезпечувальна і соціального контролю. Каральна функція реалізується шляхом встановлення системи правооб-межень, що застосовуються до засуджених у процесі відбу­вання покарання. Виховна функція режиму здійснюється шляхом реалізації кари. Правила режиму змушують засудже­ного дотримуватися встановленого порядку відбування пока­рання, привчають його до дисципліни. Вказана функція за­кріплена в ст. 7 ВТК. Однак не можна переоцінювати її роль. Правообмеження, кара, що застосовуються до засуджених, створюють лише передумови для організації ефективного ви­ховного процесу.

Забезпечувальна функція режиму здійснюється шляхом створення правових засобів, використання яких дає можли­вість залучати засуджених до праці, проводити виховні захо­ди, загальноосвітнє і професійне навчання. Правила режиму містять порядок залучення засуджених до праці і організації їх праці, порядок проведення виховних заходів, організацію роботи загальноосвітніх шкіл, ПТУ в місцях позбавлення волі тощо. Всі ці правила дістали закріплення в різних норматив­них актах, прийнятих МВС разом з іншими відомствами.

За допомогою режиму реалізується функція соціального контролю, який здійснюється шляхом регламентації поведін­ки засуджених, організації нагляду за ними і оцінки поведін­ки на підставі застосування позитивних (заходів заохочення) чи негативних (заходів стягнення) санкцій. Чим суворіший вид покарання, тим інтенсивніше реалізується в режимі соці­ально-контрольна функція. При здійсненні цієї функції по-переджується протиправна поведінка засуджених.

Каральний вплив на засуджених, система встановлених для них правообмежень обумовлюють потребу вичерпної рег­ламентації нормами права всього комплексу питань, пов'яза­них з реалізацією режиму. Норми права водночас регламенту­ють повноваження органів виконання покарань, посадових

Виконання покарань і застосування заходів виправно-трудового впливу 69

осіб, громадських організацій стосовно засуджених, процеду­ру прийняття ними рішень щодо засуджених, встановлюють правила взаємовідносин із засудженими, поведінку громадян, які знаходяться в розпорядженні установ виконання пока­рань. Така детальна регламентація правил режиму поясню­ється необхідністю створення правових передумов, які б за­безпечували дотримання законності в сфері застосування найгострішої форми примусу — виконання кримінального покарання.

2. Поняття і правове регулювання вживання до засуджених заходів виправного впливу

При виконанні позбавлення волі та виправних робіт до засуджених застосовуються заходи виправно-трудового впли­ву (ст. 2 ВТК). Чинне кримінально-виконавче законодавство не дає переліку вказаних заходів, не формулює їх понять. Всі ці питання висвітлюються в теорії цієї галузі науки. Виправ­но-трудовий вплив являє собою особливий вид виховного процесу, що здійснюється при виконанні названих видів по­карань. Його особливості визначаються низкою характерних ознак, які не властиві вихованню, що проводиться серед засу­джених до інших видів строкових покарань.

У повному обсязі заходи виправно-трудового впливу за­стосовуються лише при виконанні позбавлення волі. При ви­конанні виправних робіт можна говорити про застосування тільки окремих елементів такого впливу. При виконанні та­кого виду покарання, як направлення військовослужбовця до дисциплінарного батальйону, має місце застосування засобів і методів військового виховання. Тому поняття, загальна ха­рактеристика і зміст заходів виправно-трудового впливу бу­дуть викладатися в подальшому стосовно умов відбування по­збавлення волі.

Виправно-трудовий вплив відрізняється від звичайного виховання за своїм об'єктом. В якості об'єкту для нього ви­ступають особи, засуджені до позбавлення волі, найбільш не­безпечні для суспільства і занедбані в соціально-моральному відношенні. Особливості об'єкта визначають спрямованість виправно-трудового впливу — не лише формування громадя­нина, але і його виправлення.

70 Тема 4

Підставою для застосування до засуджених заходів ви­правно-трудового впливу є тільки вирок суду, що набрав чин­ності (ст. 4 ВТК). Тому виправлення засуджених покладене на уповноважені на те установи і органи, а участь засуджених у виховних заходах, що проводяться, є обов'язковою. Отже, ви­правно-трудовий вплив реалізується в рамках, встановлених нормами цієї галузі права. Поєднання виконання покарання і заходів виправно-трудового впливу утворює єдиний караль­но-виховний процес. Разом з тим, виправно-трудовий вплив базується на принципах і методах загальної педагогіки. Тому принципи виправлення, система заходів виховання мають єдиний із загальною педагогікою зміст.

У Виправно-трудовому кодексі (ст. 2) проводиться розме­жування між відбуванням покарання і виправно-трудовим впливом. Це розмежування насамперед визначається тим, що покарання за своїм змістом є карою, а виховний процес, нав­паки, виключає кару. Він не може за своєю суттю бути дже­релом страждань і не повинен позбавляти засуджених будь-яких благ. Виправно-трудовий вплив не може переслідувати мети загального попередження. Виконання покарання базу­ється на принципах кримінально-виконавчого права, а ви­правно-трудовий вплив — на принципах педагогіки.

Результатом виправно-трудового впливу має бути виправ­лення засуджених. Як відомо, кримінальне, кримінально-процесуальне і кримінально-виконавче законодавство, поряд з терміном "виправлення", застосовує і термін "перевихован­ня" (ст. 22 КК, ст. 1 ВТК). Вони використовуються в нормах цих законів у різних аспектах: для визначення мети покаран­ня, завдань законодавства і діяльності установ і органів вико­нання покарань, для характеристики ступеня зіпсованості за­суджених, отже, для оцінки результатів виконання покаран­ня. Разом з тим, у низці норм цих галузей законодавства застосовується лише термін "виправлення", який використо­вується для оцінки особи засудженого і результату застосу­вання до нього покарання (статті 10, 52, 53 КК; ст. 7 ВТК).

В літературі з кримінально-виконавчого права під виправ­ленням засудженого розуміється переборення (подолання) дефекту в його свідомості, перетворення в безпечну для сус­пільства людину; перевиховання трактується як формування в процесі відбування покарання високо свідомої особи. В тео­ретичному плані таке конструктивне розмежування якоюсь мірою допустиме. В практичній діяльності суду, установ і ор­ганів виконання покарань намагання розмежувати ці терміни

виконання покарань і застосування заходів виправно-трудового впливу 71

стосовно оцінки особи конкретного засудженого не давали плідних результатів. Крім того, закон (ст. 22 КК, ст. 1 ВТК) для досягнення цієї мети покарання формулює чіткіші вимо­ги: чесне ставлення до праці, точне виконання законів, пова­жання правил співжиття. Тому правильніше застосовувати в цих галузях законодавства єдиний термін — "виправлення".

Розглянемо основні елементи, що утворюють зміст ви­правно-трудового впливу. В теорії кримінально-виконавчого права до їх числа відносять: суспільно-корисну працю; вихов­ну роботу із засудженими, їх загальноосвітнє і професійне навчання. Більш складне питання, це віднесення до числа за­ходів виправно-трудового впливу режиму, оскільки в ньому реалізується кара, хоча містяться й елементи, що не станов­лять правообмеження — правила співжиття. Тому до числа заходів виправно-трудового впливу можна віднести тільки ту частину його змісту, яка не виражає кару.

Праця засуджених традиційно у виправно-трудовому за­конодавстві належала до числа основних засобів їх виправ­лення. Однак її роль у теорії і на практиці гіпертрофувалася і вона розглядалася як основа виправлення засуджених, а ви­правно-трудові установи виступали, по суті, як промислові підприємства, котрі зобов'язані були виконувати план і при­носити прибуток. Сьогодні в умовах кризи склалася проти­лежна ситуація: більшість засуджених через відсутність робо­ти не залучається до праці, а неробство, ледарство, як відомо, в такому середовищі виступає в якості криміногенного фактору.

Міжнародні акти про права людини і поводження із засу­дженими визнають обов'язковість праці засуджених (п. 2 ст. 71) Мінімальних стандартних правил поводження із засу­дженими. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (п. З ст. 8) не відносить роботу, яку виконують особи, що знаходяться в ув'язненні на підставі розпорядження суду, до категорії примусової чи обов'язкової. За Конституцією Ук­раїни не вважається примусовою праця, яка виконується осо­бою за рішенням суду (ст. 43). Виправно-трудовий кодекс (1970 р.) передбачає обов'язковість праці засуджених. Таким чином, міжнародні правові акти та національне законодав­ство розглядають працю засуджених в якості необхідного за­собу їх виправлення, а її обов'язковість не свідчить про те, що вона є примусовою.

72 Тема 4

Виховна робота із засудженими спрямована на виховання їх у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання зако­нів і бережливого ставлення до державної власності, на підви­щення свідомості і культурного рівня, розвиток корисної іні­ціативи (ст. 55 ВТК). До початку 90-х років виховна робота з засудженими була надмірно політизованою. В останні роки її деполітизація призвела до активного релігійного впливу на за­суджених. Між тим "церква і релігійні організації в Україні ві­докремлені від держави... жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова" (ст. 35 Конституції). Мінімальні стандартні правила (ст. 65), формулюючи спрямованість вихо­вання засуджених (поводження з в'язнями), вказують тільки на релігійне обслуговування. Разом з тим, вони орієнтують на навчання, професійну підготовку, вивчення конкретних соці­альних випадків, консультації щодо працевлаштування, фі­зичне виховання і зміцнення характеру.

Загальноосвітня і професійна підготовка засуджених від­повідно до Виправно-трудового кодексу (ст. 60) здійснюється згідно із Законом України "Про освіту" і в порядку, встанов­леному Кабінетом Міністрів. За своїм змістом і формами нав­чання не має якихось каральних елементів. Міжнародно-пра­вові акти особливу увагу приділяють навчанню і професійній підготовці засуджених і включають у якості складового еле­менту їх виховання. Це питання виділено спеціальним розді­лом в Мінімальних стандартних правилах поводження з в'яз­нями. У п. 2 ст. 77 відмічається, що навчання в'язнів треба, наскільки це можливо, пов'язувати з діючою в країні систе­мою освіти, з тим щоб звільнені в'язні могли вчитися далі без труднощів.

Як зазначалося вище, виконання покарання детально і вичерпно регламентується нормами кримінально-виконавчо­го права. Природно, що виправно-трудовий вплив, який по­єднується з виконанням покарання, також повинен регла­ментуватися правом, оскільки він здійснюється в суворо окреслених межах, встановлених правилами режиму. Ці пра­вила визначають допустимість застосування тих чи інших форм, методів і прийомів виховання. Так, побачення, теле­фонні розмови засуджених розглядаються як засоби їх вихо­вання, вони допускаються законом (ст. 39 ВТК), але порядок їх надання суворо регламентується (§ 34, 35 Правил внутріш­нього розпорядку ВТУ). Ось чому норми кримінально-вико­навчого права активно впливають на організацію і здійснення виправно-трудового впливу.

Виконання покарань і застосування заходів виправно-трудового впливу 73

Однак виховний процес — творчий, він не терпить шаб­лону і передбачає самостійність і свободу вихователя у виборі форм, методів і прийомів педагогічного впливу на засудже­них. Тому правова регламентація кожного заходу виправно-трудового впливу різна. Найповніше регламентується праця засуджених, оскільки суспільні відносини, що виникають у процесі трудової діяльності найбільш значимі, вони зачіпають насущні інтереси осіб, які відбувають покарання. Норми пра­ва встановлюють обов'язковість праці засуджених, порядок залучення до праці, її умови і оплату. Оскільки праця засу­джених не тільки правова, але й педагогічна категорія, вона не може в повному обсязі регламентуватися правом. Тому вся сукупність питань моральної і психологічної підготовки і участі засуджених у праці відноситься до психолого-педаго-гічної діяльності та не регламентується правом.

Виховна робота регулюється нормами права в загальних рисах. Вони визначають її завдання, важливі напрямки і фор­ми. Обмежений обсяг правової регламентації застосування цього засобу виправлення дає широкий простір для реалізації методів психології і педагогіки. Загальне і професійне навчан­ня засуджених врегульовані правом також у загальних рисах. Воно визначає лише категорії осіб, які підлягають обов'язко­вому навчанню, порядок і умови звільнення засуджених від роботи у зв'язку з підготовкою і складанням іспитів. Вихов­ний вплив на засуджених здійснюється при виконанні всіх видів покарання — як з боку органів, що їх виконують, так і суспільства в цілому.

Процес виконання покарання і застосування до засудже­них заходів виправно-трудового впливу повинен здійснюва­тися диференційовано і індивідуалізовано. Це створює необ­хідні передумови для досягнення його цілей.

Диференціація виконання покарання і процесу виправно-трудового впливу передбачає, що до різних категорій засудже­них треба застосовувати різний обсяг карального впливу, пра-вообмежень, а виховна робота з ними повинна будуватися з урахуванням типологічних особливостей їх особи, віку, статі й інших психолого-педагогічних характеристик. Норми кри­мінального і кримінально-виконавчого права створюють для цього необхідні передумови. Насамперед, це відноситься до засуджених, позбавлених волі. Вони розділяються на однорід­ні категорії, а відбування ними покарання організується у ви­правно-трудових установах різного виду (ст. 12 ВТК), що дає

74 Тема 4

можливість застосовувати до них різний обсяг правообме-жень. Таким чином, методом диференціації виконання пока­рання є класифікація засуджених на різні категорії.

Хоча виконання покарання і застосування заходів ви­правно-трудового впливу являють собою єдиний карально-виховний процес, разом з тим диференціація кари відрізня­ється від застосування таких засобів виправлення, як праця, виховна робота, загальне і професійне навчання засуджених. Диференціація виконання покарання обмежується існуючи­ми видами ВТУ, а в їх межах — видами колоній. Вона зале­жить також не тільки від ступеня ізоляції засуджених від сус­пільства, обсягу обмеження їх суб'єктивних прав, але й від строку покарання, який належить їм відбути.

Якщо диференціація виконання покарання в основному обмежується рамками певного виду ВТУ, то диференціація виправно-трудового впливу здійснюється в межах конкретної виправної установи і базується на обліку типологічних особ­ливостей різних категорій засуджених з точки зору віку, статі й інших ознак, а також ступеня соціально-моральної занедба­ності або, навпаки, виправлення. За ступенем соціально-мо-ральної занедбаності засуджені поділяються на порушників, злісних порушників режиму (ст. 47 ВТК), осіб, які вперто не бажають стати на шлях виправлення. За ступенем виправлен­ня вони поділяються на засуджених, які стали на шлях ви­правлення; твердо стали на шлях виправлення (ст. 46 ВТК); доказали своє виправлення (ст. 65 ВТК).

Диференціація виправно-трудового впливу стосовно різ­них категорій засуджених може здійснюватися в межах виду ВТУ як без ізоляції, так і шляхом ізоляції. Наприклад, за по­рушення режиму засуджені можуть бути переведені в примі­щення камерного типу, де вони тримаються ізольовано від ін­ших засуджених цієї установи (ст. 67 ВТК). Варто наголосити, що такого роду диференціація здійснюється тільки у разі позбавлення волі.

Індивідуалізація виконання покарання і вживання заходів виправно-трудового впливу є логічним продовженням дифе­ренціації, її основні положення сформульовані в ч. 2 ст. 7 ВТК, відповідно до якої засоби виправлення засуджених по­винні застосовуватися з урахуванням характеру і ступеня сус­пільної небезпеки вчиненого злочину, особи засудженого, а також його поведінки і ставлення до праці. Індивідуалізація виконання покарання базується на індивідуалізації його ви-

Виконання покарань і застосування заходів виправно-трудового впливу 75

значення. Вона реалізується в межах одного виду ВТУ шля­хом зміни обсягу карального впливу на конкретного засудже­ного, а також переведення із ВТУ одного виду до іншої (статті 46, 47 ВТК).

Література

1. Виправно-трудовий кодекс України. — К., 1994.

2. Линенко Н. А. Принудительньїе средства режима в
ИТК. Организационно-правовой аспект: Учебное посо-
бие. - К., 1991.

  1. Стручков Н. А. Курс исправительно-трудового права.
    Проблеми общей части. — М., 1984.

  2. Стручков Н. А., Папуашвили А. В. Режим в исправи-
    тельно-трудовнх учреждениях й его правовеє регулиро-
    вание. — Рязань, 1985.

  3. Уткин В. А. Наказание й исправительно-трудовое воз-
    действие. — Томск, 1984.

Тема 5. Контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань

1. Соціально-правове призначення і поняття
контролю за діяльністю установ

і органів виконання покарань

  1. Прокурорський нагляд за діяльністю установ
    і органів виконання покарань

  2. Судовий контроль за діяльністю
    установ і органів виконання покарань

Контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань 77

1. Соціально-правове призначення і поняття

контролю за діяльністю установ

і органів виконання покарань

Система установ і органів виконання покарань є части­ною правоохоронних органів України, яка вирішує такі зав­дання, як боротьба зі злочинністю та її попередження. Оскільки до вирішення цього завдання має інтерес все сус­пільство, то воно через систему державних і громадських ін­ститутів встановлює постійний соціальний контроль за діяль­ністю правоохоронних органів. Не є виключенням діяльність персоналу установ і органів виконання покарань, контроль за яким має свої особливості.

Контроль за роботою персоналу установ і органів вико­нання покарань має велике соціально-правове значення. На­самперед, у процесі контролю забезпечується дотримання за­конності під час виконання кримінальних покарань. Незва­жаючи на різкий сплеск злочинності, боротьба з нею повинна вестися на основі закону. Інші форми діяльності правоохо­ронних органів, в тому числі тих, що виконують покарання, дискредитують державу.

Соціальний контроль має важливе значення в забезпечен­ні прав і законних інтересів засуджених. Охорона їх правового статусу за допомогою різних форм державного і громадського контролю визнана пріоритетним завданням у низці міжна­родних угод з участю України. Введення міжнародного та розширення національних форм контролю за діяльністю пер­соналу в місцях позбавлення волі вказує на особливу актуаль­ність цього питання. Соціальний контроль одночасно є засо­бом виявлення й усунення причин і умов порушень закон­ності в установах і органах виконання покарань. Насамперед, він впливає на удосконалення правової бази законності, особливо підзаконних нормативних актів у випадках проти­річчя їх чинному законодавству. Даючи інформацію про те, як застосовуються закони і основані на них нормативні акти, соціальний контроль дозволяє судити і щодо якості самих законів.

Виявляючи порушення законності в правозастосувальній діяльності установ і органів виконання покарань, визначаючи найбільш доцільні заходи стягнення за них, соціальний конт­роль формує правосвідомість персоналу, орієнтує його на безумовне і точне дотримання законів. У цьому плані він має не лише профілактичне, а й виховне значення.

78 Тема 5

Контроль за діяльністю установ і органів виконання пока­рань не самоціль, а необхідний засіб підвищення ефектив­ності процесу виконання покарання і застосування заходів виправно-трудового впливу. В процесі контролю стає можли­вим виявлення і усунення недоліків у роботі персоналу.

Значення контролю полягає також у тому, що він дозво­ляє економно витрачати і перерозподіляти виділені державою на утримання системи виконання покарань матеріальні кошти.

Діяльність установ і органів виконання покарань перебу­ває під пильною увагою засобів масової інформації і всього суспільства. Контроль з використанням громадських форм дозволяє краще інформувати населення про умови відбуван­ня покарання, економічні й інші труднощі, які має виправна система. Це, в свою чергу, сприяє зниженню соціальної на­пруги в суспільстві, яка викликана наявністю різних поглядів на темпи і цілі нинішньої пенітенціарної реформи.

Діяльність персоналу установ і органів виконання пока­рань здійснюється на основі положень закону і підзаконних нормативних актів. Виходячи з цього, під контролем за діяль­ністю персоналу треба розуміти систему спостереження і пе­ревірки відповідності діяльності персоналу вимогам норма­тивних актів з метою виявлення та запобігання порушенням. Цей контроль може бути класифікований за різними підста­вами. Залежно від суб'єктів можна виділити міжнародний, державний і громадський контроль.

Міжнародний контроль за діяльністю персоналу установ і органів виконання покарань передбачений міжнародними пактами про права людини, і в першу чергу Загальною декла­рацією прав людини (1948), Міжнародним пактом про грома­дянські і політичні права (1966), Конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (1984). Існує три форми міжна­родного контролю. Перша — це періодичне подання держа­вою доповідей про дотримання прав людини (в тому числі при виконанні покарання). Друга — повідомлення іноземних держав про порушення громадянських і політичних прав, за­стосування тортур, інших жорстоких, нелюдських або прини­жуючих гідність, видів поводження і покарання. Третя — ін­дивідуальні скарги засуджених у вказаних вище випадках. Ос­танні дві форми міжнародного контролю з'явилися після того, як Україна визнала компетенцію комітету ООН з прав

Контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань 79

людини і комітету ООН проти тортур розглядати повідомлен­ня інших держав і скарги фізичних осіб про порушення прав людини на території України.

Державний контроль за діяльністю персоналу установ і органів виконання покарань має кілька видів: контроль орга­нів законодавчої і виконавчої влади, судовий контроль, про­курорський нагляд. Велике значення має відомчий контроль як різновид контролю органів виконавчої влади.

Громадський, контроль також поділяється на певні види. Це — контроль державно-громадських організацій і громад­ських формувань за порядком і умовами відбування покаран­ня, контроль правозахисник організацій і засобів масової ін­формації, який здійснюється в специфічних формах.

В залежності від виду контролю і сфер, які підлягають контрольній діяльності, відрізняють і форми контролю. До їх числа можна віднести: подання звітності, в тому числі статис­тичної, ревізії, запити, інспектування, перевірка виконання, погодження, оскарження незаконних дій посадових осіб, від­відування установ і органів виконання покарань, особистий прийом засуджених, ознайомлення з особовими справами за­суджених та іншими документами.

2. Прокурорський нагляд за діяльністю установ і органів виконання покарань

Важливу роль в контролі за діяльністю персоналу установ і органів виконання покарань відіграє прокуратура. Згідно зі ст. 5 Закону України "Про прокуратуру", до основних її функцій відноситься: нагляд за виконанням законів у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, при вико­нанні покарань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначаються судом,

У ст. 11 ВТК встановлено, що нагляд за додержанням за­конів при виконанні вироків до позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі здійснюється Генеральним проку­рором України і підпорядкованими йому прокурорами. Здій­снюючи вищий нагляд за додержанням законів, прокурор зо­бов'язаний вживати заходів до усунення їх порушень, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притяг­нення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення. Аналогічна норма закріп-

80 Тема 5

лена в ст. 4 Положення про порядок і умови виконання кри­мінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-тру­дового впливу на засуджених. Стаття 415 КПК закріплює по­ложення, згідно з яким нагляд за законністю виконання ви­років здійснюється прокурором.

Відповідно до ст. 44 Закону України "Про прокуратуру" предметом нагляду за додержанням законів при виконанні покарання є:

  • законність знаходження осіб в виправно-трудових уста­
    новах;

  • додержання встановлених кримінально-виконавчим за­
    конодавством порядку та умов тримання або відбування по­
    карання особами в виправно-трудових установах, їх прав і ви­
    конання ними своїх обов'язків;

  • законність виконання покарань, не пов'язаних із по­
    збавленням волі.

Всі ці питання безпосередньо пов'язані з оцінкою діяль­ності персоналу установ і органів виконання покарань. Так, розгляд законності знаходження особи в виправно-трудовій установі фактично являє собою перевірку за допомогою засо­бів прокурорського нагляду дій адміністрації виправно-трудо­вої установи чи іншого органу виконання покарання. Анало­гічне положення має місце і тоді, коли заходами прокурор­ського нагляду виявляються і попереджуються дії посадових осіб установ і органів виконання покарань, що ущемляють загальні громадянські права і законні інтереси засуджених, які встановлюють додаткові обов'язки для засуджених, не обумовлені порядком і умовами відбування покарання.

Здійснюючи нагляд за діяльністю персоналу, прокурор використовує як загальні для всіх галузей прокурорського нагляду повноваження, так і спеціальні, надані прокурору як суб'єкту нагляду за виконанням законів під час виконання покарання. Всі ці повноваження в своїй сукупності можна класифікувати в залежності від мети, яка перед ними постав­лена, на такі види:

а) повноваження, спрямовані на виявлення і попереджен­
ня випадків порушень законності персоналом установ і орга­
нів виконання покарань, а також їх причин і умов;

б) повноваження, спрямовані на усунення вказаних вище
порушень законності, причин, що їх породжують, і умов, що
їм сприяють.

Контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань 81

Одним з повноважень прокурора щодо виявлення і попе­редження порушень законності є перевірка діяльності персо­налу, порядку і умов виконання покарання. Для її проведення прокурор має право у будь-який час відвідувати установи і ор­гани, в яких засуджені відбувають покарання, за посвідчен­ням, що підтверджує його особу. В процесі особистих відвіду­вань прокурор безпосередньо знайомиться з роботою адмі­ністрації, зокрема перевіряє документи, на підставі яких засуджені позбавлені волі (прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях позбавлен­ня волі), опитує засуджених, знайомиться з оперативними ма­теріалами тощо. Особисте ознайомлення з діяльністю персо­налу дозволяє повніше з'ясувати стан законності, режиму і умов виконання покарання, забезпечує якісне виявлення по­рушень законності та їх попередження.

Прокурор має право перевіряти законність наказів, роз­поряджень і постанов адміністрації установ і органів вико­нання покарань. Водночас підлягає перевірці законність і об­грунтованість постанов посадових осіб про накладення дис­циплінарних стягнень. У випадку виявлення акта, який суперечить закону, прокурор вправі вимагати особистих по­яснень від посадових осіб з приводу допущених порушень.

Звернення засуджених із скаргами та заявами розгляда­ється як важливий засіб виявлення порушень законності з бо­ку персоналу установ і органів виконання покарань. Стосов­но виправно-трудової установи закон встановлює особливий порядок направлення письмових звернень до прокурора (строк — протягом доби, перевірці і цензурі не підлягають). Усні скарги і заяви приймаються прокурором під час прийому засуджених чи при їх опитуванні. Заяви і скарги, які свідчать про грубі порушення закону з боку персоналу, бе­руться під особливий контроль. Прокурор зобов'язаний роз­глянути заяви і скарги засуджених в установлені законом строки, вжити необхідних заходів і повідомити про своє рі­шення особам, які їх подали.

Одною із основних форм попередження порушень закон­ності в діяльності персоналу є санкціонування прокурором деяких дій його посадових осіб. Коло дій, на вчинення яких персонал повинен отримати санкцію прокурора, суворо об­межене прямими приписами закону. Отримання санкції не­обхідне, коли йдеться про дії персоналу, які зачіпають най­більш суттєві права і законні інтереси засуджених, як прави­ло, до позбавлення волі. Санкція прокурора в цих випадках —

6 - 1699

82 Тема 5

додаткова гарантія дотримання законності, яка забезпечує попередження незаконних дій персоналу, з одного боку, охо­рону прав і законних інтересів засуджених — з іншого. В якості прикладу варто вказати на потребу отримання санкції прокурора на постанову про звернення в дохід держави гро­шей і цінних речей, що виявлені у засуджених (ст. 28 ВТК), на рішення про надання короткострокового виїзду засу­джених у зв'язку з винятковими особистими обставинами (ст. 39і ВТК).

Правові засоби усунення порушень законності, причин і умов, які їх породжують, доволі різнобічні і виступають, як правило, в формі актів прокурорського нагляду. Вони забез­печують прокурору можливість ефективно і швидко усувати порушення законності в діяльності установ і органів вико­нання покарань. Важливим засобом є постанови і вказівки прокурора щодо додержання персоналом правил відбування покарання, які є обов'язковими і підлягають негайному вико­нанню адміністрацією установ і органів виконання покарань.

Іншим засобом усунення порушень законності є протест прокурора на акт, виданий посадовою особою, який супе­речить закону (наказ, постанова чи розпорядження). Протест підлягає обов'язковому розгляду не пізніше ніж у десятиден­ний строк. При цьому про результати розгляду протесту про­тягом такого ж терміну повідомляється прокурор у письмовій формі. Додатковою гарантією оперативного усунення неза­конних дій персоналу є те, що згідно зі ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" протест прокурора зупиняє дію опротес­тованого акта.

Наступною формою реагування прокурора на порушення законності є його постанови: про негайне звільнення особи, яка незаконно перебуває в місцях позбавлення волі, відміна дисциплінарних заходів стягнення, накладених на засудже­них з порушенням закону, термінове звільнення із штрафно­го ізолятора, дисциплінарного ізолятора. Прокурор, виходячи з характеру порушень закону, може винести мотивовану по­станову про дисциплінарне чи адмшістративне провадження або про порушення кримінальної справи щодо посадових осіб установ і органів виконання покарань.

Ще однією формою реагування прокурора на порушення законності є подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють. Посадові осо­би зобовязані не пізніше як у місячний термін вжити відпо­відні заходи до усунення порушень закону, причин та умов,

Контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань 83

що їм сприяють, і про наслідки повідомити прокурору. Крім того, прокурор може подати письмовий припис у випадку, коли порушення закону має очевидний характер і може зав­дати істотної шкоди, якщо не буде усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурор.

3. Судовий контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань

Основні види, форми і методи контрольної діяльності су­ду різнобічні та досить ефективні. В більшості вони визнача­ються роллю суду як органу відправлення правосуддя, хоча цим і не вичерпуються.

Судовий контроль за роботою персоналу установ і органів виконання покарань є двох видів.

Перший — з розгляду спорів, які випливають з цивільних, сімейних, трудових і адміністративних правовідносин і справ особливого провадження, яке здійснюється за правилами ци­вільного судочинства. Діяльність персоналу може бути безпо­середнім предметом спору сторін за цивільною справою. На­приклад, при розгляді позову особи, яка втратила працездат­ність під час відбування позбавлення волі, про компенсацію шкоди, спричиненої їй з вини виправно-трудової установи (ст. 51 ВТК); або, навпаки, збитку, заподіяного засудженим під час відбування покарання і не стягнутого в повному розмірі до його звільнення. І в першому, і в другому випадках судом може бути оцінена діяльність персоналу виправно-тру­дової установи з дотримання трудових прав засуджених.

Діяльність персоналу може бути предметом судового дос­лідження, оцінки і відповідного реагування при розгляді ци­вільних справ у порядку особливого провадження (наприк­лад, при вирішенні питання про визнання засудженого обме­жено дієздатним внаслідок зловживання спритними напоями і наркотичними речовинами), у справах, які виникають з ад-міністративно-правових відносин.

При розгляді позову громадянина про відшкодування збитку, завданому йому засудженим, який відбуває покаран­ня, наприклад, у колонії-поселенні, суд зобов'язаний буде дослідити і питання діяльності адміністрації щодо забезпе­чення режиму відбування покарання. Якщо будуть виявлені суттєві недоліки, то відреагувати на них конкретною ухвалою.

84 Тема 5

Крім того, існує ще один різновид судового контролю при розгляді цивільних справ. Діяльність персоналу може бути предметом дослідження при оцінці судом письмових доказів: довідок, рішень, наказів, постанов та інших документів, ви­хідних від установ і органів виконання покарань. Визнання судом поданих документів у якості доказів у справі — це під­твердження їх законності, не визнання — навпаки. Судовий контроль має місце і при виконанні покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених (конт­роль за діями судового виконавця при виконанні штрафу, конфіскації майна).

Суддя, який контролює дії судового виконавця, вправі при виникненні відповідних обставин призупинити чи відно­вити виконавче провадження. Крім того, на дії судового ви­конавця може бути подана скарга засудженим. Така скарга розглядається в судовому засіданні, на якому може бути при­сутнім прокурор і засуджений, який подав скаргу.

Другий вид судового контролю за діяльністю персоналу — це контроль при провадженні з кримінальних справ. Його можна поділити на два підвиди: а) контроль при розгляді кри­мінальних справ у суді; б) контроль при розгляді судом пи­тань виконання вироку суду.

Контрольні функції суду проявляються при розгляді кри­мінальних справ про грубе порушення законності з боку по­садових осіб установ і органів виконання покарань, інших суб'єктів, які беруть участь в процесі виконання покарання. Це, в першу чергу: зловживання владою чи посадовим стано­вищем (ст. 165 КК); перевищення влади або посадових пов­новажень (ст. 166 КК); халатність (ст. 167 КК) та інші поса­дові злочини.

Судовий контроль має місце при розгляді кримінальних справ про злочини, вчинені засудженими під час відбування покарання. Так, згідно з вказівками вищих судових органів, при розгляді кримінальних справ про відповідальність за дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ (ст. 69 КК), злісну непокору законним вимогам адміністрації виправно-трудової установи (ст. 1833 КК) суди зобовязані пе­ревіряти, чи не повязані протиправні дії з ущемленням прав засуджених або перекрученням персоналом дисциплінарної практики. Наприклад, при дослідженні дій засуджених, які інкримінуються їм як злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи, судом належить перевірити за­конність вимоги, якій злісно не підкорявся засуджений, і об-

Контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань оо

грунтованість накладення на нього стягнення у вигляді пере­ведення в приміщення камерного типу чи одиночну камеру. Якщо при цьому буде встановлено, що це стягнення накладе­но з порушенням вимог кримінально-виконавчого законо­давства, особа підлягає виправданню за ст. 1833 КК у звязку з відсутністю складу злочину.

Суд після виявлення порушень з боку адміністрації ви­правно-трудової установи зобовязаний відреагувати на них конкретною ухвалою, мета якої — попередження подібних дій у майбутньому. Рішення ж суду, в даному випадку виправду­вальний вирок, за суттю є відміною незаконного рішення персоналу. Компетентні посадові особи після набрання виро­ком суду чинності повинні оформити рішення про незакон­ність застосованого стягнення в особовій справі засудженого.

Контроль суду за діяльністю персоналу здійснюється і на стадії виконання вироку, що включає в себе звернення виро­ку до виконання, а також вирішення блоку питань, які стосу­ються різних аспектів виконання покарання. Для вирішення цих питань адміністрація виправно-трудової установи на­правляє в суд подання, а також необхідні інші матеріали.

Судовий контроль спрямований на досягнення трьох завдань.

Перше — контроль за діяльністю адміністрації з метою попередження корисливих чи інших посадових зловживань, а також захоплення як каральним, так і лібералізованим підхо­дом до засуджених. Суди зобов'язані пунктуально перевіряти матеріали, які подані адміністрацією виправно-трудової уста­нови, тому що в них зустрічається фальсифікація чи неповне відображення даних про поведінку засудженого, інших обста­вин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Друге — контроль за діяльністю адміністрації з метою охорони прав і законних інтересів засуджених (наприклад, прав на умовно-дострокове звільнення від відбування пока­рання).

Третє — контроль за діяльністю адміністрації щодо забез­печення належного виконання засудженими своїх обов'язків: рішення суду про пом'якшення покарання чи зміну його ви­ду, як правило, базується на оцінці виконання засудженими покладених на них обов'язків.

Крім того, контрольна діяльність суду має місце при до­слідженні причин і умов, які сприяють порушенням закон­ності в роботі персоналу. Верховний суд України орієнтує су­ди на виявлення відмічених фактів і належне реагування на

86 Тема 5

них за допомогою конкретних ухвал, інформацій і повідом­лень суду.

Зміст кримінально-процесуальної стадії виконання виро­ку суду досить різнобічний. Відповідно різний і судовий конт­роль. При цьому він не обмежується вирішенням питань умовно-дострокового звільнення чи заміни одного виду пока­рання іншим. Судовий контроль має місце при розгляді су­дом більш широкого кола питань, які стосуються різних ас­пектів виконання покарання. Сюди входять питання, пов'я­зані з наданням відстрочки виконання вироку на підставі вказаних в законі обставин. Наприклад, тяжка хвороба засу­дженого, яка перешкоджає відбуванню покарання; вагітність засудженої чи наявність у засудженої жінки малолітніх дітей; коли відбуття покарання може призвести до особливо тяжких наслідків для засудженого чи його сім'ї у зв'язку з пожежею чи іншим стихійним лихом, смерті єдиного працездатного члена сім'ї (ст. 405 КПК).

Судом може бути відстрочена виплата штрафу, якщо його виплата є неможливою для засудженого.

Судовий контроль може здійснюватися і при розгляді пи­тання звільнення від відбування покарання у випадках:

  • умовно-дострокового звільнення від покарання у ви­
    гляді позбавлення волі, виправних робіт, направлення в дис­
    циплінарний батальйон (ст. 407 КПК);

  • звільнення від подальшого відбування покарання засу­
    джених, які захворіли на тяжку хворобу (ст. 408 КПК);

  • звільнення засудженої, якій була надана відстрочка від­
    бування покарання у зв'язку з вагітністю і наявністю дітей ві­
    ком до 3-х років, від відбування частини строку покарання,
    що лишилася (ст. 4083 КПК).

Контрольні функції суду мають місце і при розгляді ним заміни покарання іншим його видом як з урахуванням зраз­кової поведінки засудженого, так і в зв'язку з ухиленням від відбування призначеного покарання. До числа перших варто віднести заміну позбавлення волі, виправних робіт за підста­вами і в порядку, встановленому ст. 52 КК і ст. 407 КПК. До числа останніх — заміну виправних робіт позбавленням волі (ст. ЗО КК і ст. 410 КПК), штрафу — виправними роботами (ст. 32 КК і ст. 410 КПК).

Суд може контролювати персонал при вирішенні питань, пов'язаних із зміною умов відбування покарання. Відповідно до закону такі питання можуть виникати при виконанні лише двох видів покарань — позбавлення волі і виправних робіт.

Контроль за діяльністю установ і органів виконання покарань

87

Так, у випадку ухилення від відбування покарання особи, за­судженої до виправних робіт з відбуванням за місцем її робо­ти, суд може направити таку особу для відбування покарання в інших місцях.

Враховуючи поведінку засуджених у місцях позбавлення волі, суд також вирішує питання зміни умов утримання засу­джених шляхом переведення із одного виду виправно-трудо­вої установи до іншого, з меншим чи суворішим режимом (статті 45, 46 ВТК, ст. 410 КПК).

Судовий контроль за діяльністю персоналу не вичерпуєть­ся сферою виконання кримінального покарання. Стосовно виправно-трудової установи він здійснюється при розгляді судом (у тому числі й арбітражним) майнових, господарських, земельних спорів, позовів вільнонайманих працівників і атес­тованих співробітників персоналу про відновлення на роботі тощо.

Література

  1. Конституція України: Прийнята на 5-й сесії Верховної
    Ради України 28 червня 1996 р. Глава 2, 3.

  2. Виправно-трудовий кодекс України (Гл. 1, ст. 1—4.
    Гл. 2, ст. 10, 11. Гл. 24, ст. 127-130). - К., 1997.


  1. Закон України "Про прокуратуру" від 5 листопада
    1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. —
    № 53. - Ст. 793.

  2. Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітніх,
    позбавлених волі. Резолюція 40/33 Генеральної Асамблеї
    від 14.01.1990. // Права людини і професійні стандарти
    для юристів у документах міжнародних організацій. —
    Амстердам. — К., 1996.

  3. Інформаційний бюлетень, № 1 // Оперативно-службо­
    ва і виробничо-господарська діяльність установ кримі­
    нально-виконавчої системи України. — К., 1999.

Тема 6. Участь громадськості в діяльності
уаанов кримінально-виконавчої сиаеми .

1. Соціально-правові засади

участі громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи

2. Особливості участі спостережних комісій

і служб у справах неповнолітніх в діяльноаі уаанов кримінально-виконавчої системи

3. Традиційні форми участі громадськості

в діяльності уаанов і органів, що виконують покарання

Участь громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи 89

1. Соціально-правові засади участі громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи

Виходячи з положень ст. 1 Конституції, Україна обрала модель демократичної правової держави, яка вимагає актив­ної діяльності своїх громадян в усіх сферах суспільного жит­тя, в тому числі у сфері виконання покарання. В зв'язку з цим одне з важливих місць у теорії і практиці юридичної нау­ки займає проблема участі громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи.

Сьогодні державна і суспільна думка ще не мають адек­ватного уявлення щодо соціально-правової природи участі ін­ститутів громадянського суспільства в діяльності установ кри­мінально-виконавчої системи. В нашій державі громадянське суспільство на певний час випало з системи суспільного жит­тя, а тепер повертається на старі позиції.

Участь громадського суспільства в сфері виконання пока­рань пов'язана з певною провиною. Завдяки непередбачливій байдужості суспільства до своїх індивідів і безпорадності вла­ди, щорічно наближаються до злочинної діяльності все нові й нові громадяни. Скоєний злочин завершує тривалий процес соціальної та моральної деградації особистості під впливом негативних соціальних умов. Таким чином, оскільки суспіль­ство певною мірою несе моральну відповідальність за те, що людина стала на шлях злочину, то саме воно зобов'язано до­класти максимум зусиль для її ресоціалізації.

Іншою соціальною детермінантою участі суспільства в ді­яльності кримінально-виконавчої системи може виступати те, що покарання у вигляді позбавлення волі має певні про­тиріччя, які негативно впливають на процес ресоціалізації за­суджених і не можуть бути виправлені адміністративними за­ходами. Ці протиріччя пов'язані з ізоляцією засудженого від соціального середовища. "Маючи перед собою завдання мак­симально пристосовувати людину до життя в суспільстві, її ві­докремлюють від цього ж суспільства; бажаючи замінити в свідомості людини погані уявлення і звички на правильні, її поміщають у середовище, де небезпека "зараження" негатив­ними поглядами і рисами найбільша; намагаючись привчити людину до соціально-корисної активної поведінки, її трима­ють в умовах суворої регламентації". Держава не спроможна вирішити це протиріччя, оскільки сама певною мірою ство­рює дані проблеми. Єдиним виходом може бути активна ді­яльність інститутів громадянського суспільства.

90 Тема 6

Участь суспільства в діяльності кримінально-виконавчої системи обумовлена правосуб'єктністю його інститутів. Пра­вовою основою діяльності інститутів фомадянського суспіль­ства можуть виступати документи ООН та Ради Європи, а та­кож Конституція України, закони України "Про об'єднання громадян", "Про місцеве самоврядування", Виправно-трудо­вий кодекс та інші. Наприклад, Мінімальні стандартні прави­ла поводження з в'язнями передбачають неохідність залучен­ня громадських організацій до співробітництва з персоналом закладів з метою повернення в'язнів до життя в суспільстві (Правило 61).

Переходячи до норм національного законодавства, зазна­чимо, що Виправно-трудовий кодекс України морально за­старів, і в ньому вживається термін "громадськість", що, на наш погляд, не відповідає сучасним соціально-правовим ко­ординатам, визначеним Конституцією України. Разом з тим, він закріплений нормами права і тому вимагає використання.

Стаття 9 ВТК визначає, що у виправленні та перевихован­ні засуджених, а також у здійсненні громадського контролю за діяльністю установ і органів, які виконують вироки судів до позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, бере участь громадськість.

Участь громадськості в діяльності установ і органів, що виконують покарання, може здійснюватися в напрямках:

  • вплив на формування політики держави в сфері вико­
    нання покарання;

  • участь у роботі по ресоціалізації засуджених;

  • здійснення громадського контролю.

За часів існування тоталітарної системи політика в сфері виконання покарань народжувалася в кулуарах державної влади. Держава виступала єдиним монопольним суб'єктом формування і реалізації цієї політики. В результаті на перший план ставилися її інтереси, а інтереси засудженого і суспіль­ства підпорядковувалися інтересам бюрократичного апарату.

Процес формування політики демократичної правової держави в сфері виконання покарань передбачає активну участь громадськості. Це забезпечує доступ усім громадянам до участі у державних справах і сприяє відображенню інтере­сів всіх субєктів суспільного життя у цій сфері. Крім того, громадськість запобігає такій діяльності держави, внаслідок якої інтереси індивіда і суспільства в виправленні засуджених підмінюються інтересами певної групи людей.

Участь громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи 91

Особливо важливу роль відіграє громадськість у ресоціалі-зації засуджених. По-перше, це обумовлено тим, що гро­мадськість володіє таким "інструментарієм" соціальної корек­ції особистості, яким не володіють державні органи. По-друге, громадськість може сприяти соціально-педагогічному забез­печенню процесу ресоціалізації, який охоплює моральну, психологічну, практичну підготовку до життя в суспільстві, оволодіння новими соціальними ролями, формування право-слухняної поведінки.

Участь громадськості в ресоціалізації засуджених прояв­ляється в проведенні з ними індивідуальної виховної роботи, а також різного роду виховних заходів. Крім того, громадсь­кість бере участь у вирішенні певного кола питань, пов'яза­них з процесом виконання покарання, а саме: переведення засуджених з виховно-трудової колонії у виправно-трудову (статті 26, 35, 46, 47, 71 ВТК), залишення у виховно-трудових колоніях засуджених, які досягли вісімнадцятирічного віку (ст. 27 ВТК), надання дозволу жінкам, засудженим до позбав­лення волі, проживати поза колонією (ст. 35 ВТК), переве­дення засуджених, які твердо стали на шлях виправлення або злісно порушують вимоги режиму, в інші виправно-трудові установи (статті 46, 47 ВТК), переведення у виправно-трудову колонію особливого режиму з приміщень камерного типу в звичайні житлові приміщення (ч. З ст. 71 ВТК), переведення засуджених, яких тримають у виправно-трудових колоніях за­гального, посиленого і суворого режиму, або в звичайних житлових приміщеннях колонії особливого режиму, в примі­щення камерного типу і переведення засуджених, яких три­мають у колонії особливого режиму — в одиночні камери в тій же колонії (ч. 7 ст. 71 ВТК), вирішення питання умовно-дострокового звільнення (ч. З ст. 52 КК), а також за клопо­танням громадської організації чи трудового колективу суд може направити засудженого до виправних робіт без позбав­лення волі для відбування покарання в інші місця чи заміни­ти позбавленням волі (ст. ЗО КК).

На законодавчому рівні за громадськістю закріплена мож­ливість здійснювати контроль як засіб дотримання прав і сво­бод людини. В 'процесі здійснення контролюючих функцій суб'єкти громадськості мають право отримувати від адмініст­рації необхідні документи, приймати і розглядати скарги, зая­ви і пропозиції засуджених, заслуховувати звіти керівників відповідних установ. Громадський контроль потрібний не ли­ше для того, щоб попередити зловживання з боку адміністра-

92 Тема 6

ції і захистити права засуджених. Ефективний контроль з бо­ку громадськості за процесом ресоціалізації може попередити повернення в суспільство ще соціальне небезпечної особи, наприклад, за умовно-дострокового звільнення. Постійний громадський контроль робить систему виконання покарань прозорою для суспільства. Це дає можливість ефективно ви­користовувати потенційні можливості усіх суспільних інсти­тутів для ресоціалізації засуджених.

Виходячи з положень законодавства, суб'єктами гро­мадськості, які беруть участь у діяльності установ криміналь­но-виконавчої системи, слід вважати: політичні партії, гро­мадські організації, спілки, асоціації, клуби, релігійні органі­зації, трудові колективи, благодійні фонди, окремих індивідів.

На наш погляд, неправомірно розглядати діяльність само­діяльних організацій засуджених як участь громадськості в ді­яльності установ і органів, що виконують покарання. По-пер­ше, ці організації, як сказано в ст. 57 ВТК, працюють під ке­рівництвом адміністрації. По-друге, створення самодіяльних організацій засуджених потрібно розглядати як засіб їх ви­правлення, тоді як участь громадськості в діяльності установ і органів, які виконують покарання, варто оцінювати як по­ступовий перехід певних функцій держави до недержавних суспільних інститутів.

2. Особливості участі спостережних комісій і служб

у справах неповнолітніх в діяльності установ

кримінально-виконавчої системи

Виправно-трудовий кодекс України визначає спостережні комісії і служби у справах неповнолітніх як форми участі громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи.

Вони діють на підставі Виправно-трудового кодексу, По­ложення про спостережні комісії і Закону України "Про ор­гани і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх".

Згідно зі ст. 122 ВТК у виправленні і перевихованні засу­джених, а також у здійсненні громадського контролю за ді­яльністю установ і органів, що виконують вироки судів до по­збавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, беруть участь спостережні комісії. Вони створюються міськими, ра­йонними у містах та обласними Радами народних депутатів за

Участь громадськості в діяльності установ кримінальне-виконавчої системи 93

поданням відповідних виконавчих комітетів. При потребі спостережні комісії можуть бути створені при селищних Ра­дах народних депутатів.

До складу спостережної комісії входять її голова (головою може бути заступник голови, секретар або член виконавчого комітету відповідної Ради), заступник голови, секретар та не менше 6 членів комісії. Членами комісії можуть стати депута­ти Рад, представники профспілкових, політичних та інших громадських організацій і трудових колективів. У Положенні про спостережні комісії визначено, що до складу комісії не можуть входити працівники органів внутрішніх справ, проку­ратури, суду, а також адвокати. Основними завданнями спос­тережних комісій є:

а) здійснення постійного контролю за діяльністю установ
і органів, які виконують покарання у вигляді позбавлення во­
лі і виправних робіт без позбавлення волі, а також контроль
за додержанням цими установами і органами режиму і умов
утримання засуджених, за правильністю групового виховання
і організацією їх праці, загальноосвітнього та професійно-тех­
нічного навчання, проведенням виховної роботи і правиль­
ністю застосування до засуджених стягнень і заохочень; на­
дання допомоги цим установам і органам у проведенні цієї
роботи;

б) залучення громадськості до надання допомоги адмі­
ністрації установ і органів, що виконують покарання у вигля­
ді позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, в
діяльності по виправленню та перевихованню засуджених;

в) надання допомоги громадським організаціям і трудо­
вим колективам у перевихованні і виправленні осіб, переда­
них на поруки, засуджених умовно або до покарання, не
пов'язаного з позбавленням волі, засуджених до позбавлення
волі з відстрочкою виконання вироку, тих, хто відбув пока­
рання або достроково звільнений від покарання, а також
здійснення контролю за організацією та проведенням цієї ро­
боти на підприємствах, в установах і організаціях;

г) облік і громадський нагляд за поведінкою осіб, неодно­
разово засуджених, після повернення з місць позбавлення
волі;

д) надання необхідної допомоги в трудовому та побутово­
му влаштуванні особам, звільненим з місць позбавлення волі,
а також іншим, звільненим від відбування покарання.

94 Тема 6

Обласні і міські, (міста з районним поділом) спостережні комісії координують і спрямовують діяльність відповідно ра­йонних, міських (міст без районного поділу), районних у міс­тах спостережних комісій, надають їм методичну допомогу. Для виконання цих завдань спостережні комісії мають право:

а) перевіряти в межах своєї компетенції діяльність адмі­
ністрації установ і органів, які виконують покарання у вигля­
ді позбавлення волі та виправних робіт без позбавлення волі;
вимагати необхідні для роботи комісії документи і довідки;

б) проводити прийом засуджених, знайомитися з їх осо­
бовими справами, приймати від них і розглядати пропозиції,
заяви і скарги;

в) заслуховувати на своїх засіданнях звіти адміністрації
установ і органів, які виконують покарання щодо роботи по
виправленню і перевихованню засуджених, а також інформа­
цію адміністрації підприємств, установ і організацій, які шеф­
ствують над установами виконання покарань, і вносити про­
позиції щодо усунення недоліків у їх роботі;

г) перевіряти стан виховної роботи на підприємствах, в
установах і організаціях серед осіб, переданих на поруки, за­
суджених умовно або до покарання, не пов'язаного з позбав­
ленням волі, засуджених до позбавлення волі з відстрочкою
виконання вироку, осіб, які відбули покарання або достроко­
во звільнені від покарання, а також виділяти своїх представ­
ників і доручати їм систематичне проведення виховної робо­
ти і нагляд за поведінкою осіб, умовно-достроково звільнених
від покарання;

д) порушувати клопотання про помилування (згідно з
Указом Президента України від 31 грудня 1991 року за № 22
помилування застосовується, як правило, за особистим кло­
потанням засудженого, а думка спостережної комісії лише
береться до уваги);

е) входити спільно з органами, які відають виконанням
покарання, в суд з поданням щодо умовно-дострокового
звільнення засуджених від покарання або заміни їм невідбутої
частини покарання більш м'яким покаранням, або з клопо­
танням щодо включення до загального трудового стажу засу­
дженого час роботи в колоніях-поселеннях;

ж) перевіряти обгрунтованість порушення адміністрацією
установи виконання покарання питання про переведення за­
суджених в виправно-трудових колоніях особливого режиму з
приміщень камерного типу в звичайні житлові приміщення
тієї ж колонії, про переведення засуджених, які утримуються

Участь громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи 95

в виправно-трудових колоніях загального, посиленого і суво­рого режиму або в звичайних приміщеннях колоній особли­вого режиму, в приміщення камерного типу, та переведення засуджених, які утримуються в колоніях особливого режиму, в одиночні камери в тій же колонії. За наявності достатніх підстав давати згоду на застосування цих заходів;

з) давати згоду в порядку, встановленому законодавством:

  • на зміну умов тримання засуджених шляхом переведен­
    ня їх з однієї виправно-трудової колонії до другої колонії ін­
    шого виду режиму;

  • на проживання жінок, засуджених до позбавлення волі,
    поза колонією на час звільнення від роботи у зв'язку з вагіт­
    ністю та родами, а також до досягнення дитиною трирічного
    віку і на повернення цих засуджених у колонію для подаль­
    шого відбування покарання;

  • на порушення адміністрацією установи виконання по­
    карання клопотання перед виконавчим органом місцевої Ра­
    ди народних депутатів про прописку осіб, звільнених з ви­
    правно-трудових установ, без обмеження за обраним ними
    місцем проживання;

і) перевіряти обгрунтованість відмови в прийнятті на ро­боту осіб, звільнених з місць позбавлення волі або звільнених від відбування покарання;

к) виділяти своїх представників для участі в судових засі­даннях при розгляді справ про засуджених у випадках, перед­бачених діючим законодавством;

л) вносити на розгляд виконавчих комітетів відповідної Ради народних депутатів пропозиції щодо вдосконалення ді­яльності установ і органів, що виконують покарання, а також трудового і побутового влаштування осіб, звільнених від по­карання.

Прийняті в межах компетенції постанови спостережних комісій щодо усунення недоліків у діяльності установ і орга­нів, що виконують покарання, а також у роботі підприємств, установ і організацій по перевихованню і виправленню осіб, переданих на поруки, умовно засуджених або засуджених до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, засуджених до позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку, які від­були покарання чи достроково звільнених від покарання, під­лягають обовязковому виконанню. Адміністрація цих установ і органів, а також підприємств і організацій повинна в дво­тижневий строк сповістити про вжиті заходи.

96 Тема 6

Згідно зі ст. 123 ВТК у виправленні неповнолітніх засу­джених, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі і виправних робіт без позбавлення волі, а також у здійсненні громадського контролю за діяльністю установ і органів, що виконують дані види покарань, беруть участь служби у спра­вах неповнолітніх. Свою діяльність ці служби здійснюють на основі Виправно-трудового кодексу і Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні устано­ви для неповнолітніх". В той же час не втратило чинності По­ложення про комісії у справах неповнолітніх.

Служби у справах неповнолітніх створюються Урядом Ав­тономної Республіки Крим, виконавчими комітетами облас­них, міських, районних у містах, районних Рад народних де­путатів. Кабінетом Міністрів України створюється Комітет у справах неповнолітніх. Свою діяльність служби здійснюють у складі голови (заступник голови або секретар виконавчого комітету), заступника голови і не менше 6 працівників. Штат­на чисельність працівників районних і міських служб у спра­вах неповнолітніх установлюється залежно від кількості не­повнолітніх, які проживають у районі або місті (один праців­ник служби на 2—3 тис. неповнолітніх у районах, та 5—6 тис. у містах і районах).

Завдання служб щодо неповнолітніх, які відбувають кри­мінальні покарання, в більшості випадків співпадають із зав­даннями спостережних комісій. Відмінності обумовлені особ­ливостями процесу відбування покарання неповнолітніми.

Комітет і служби у справах неповнолітніх згідно зі своїми завданнями розробляють і здійснюють самостійно або разом з відповідними державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадськи­ми організаціями заходи щодо забезпечення прав, свобод і за­конних інтересів неповнолітніх, запобігання вчинення ними правопорушень. Координують зусилля даних інститутів для забезпечення соціального захисту неповнолітніх і профілак­тики правопорушень, а також надають практичну та методич­ну допомогу з цих питань. Крім того, здійснюють контроль за умовами тримання і виховання неповнолітніх у виховно-тру­дових установах, організацією виховної роботи, дотриманням законодавства про працю неповнолітніх. Комітет і служби у справах неповнолітніх займаються веденням державної ста­тистики щодо неповнолітніх відповідно до законодавства Ук­раїни та міжнародних стандартів.

Участь громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи 97

Для вирішення цих завдань Комітет і служби у справах неповнолітніх мають право:

  • приймати з питань, віднесених до їх компетенції, рі­
    шення, які є обовязковими для виконання органами держав­
    ної виконавчої влади, органами місцевого і регіонального са­
    моврядування, підприємствами, установами та організаціями
    незалежно від форм власності, посадовими особами;

  • звертатися до відповідних державних органів, органів
    місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, уста­
    нов та організацій незалежно від форм власності, для надання
    їм іншої допомоги у разі порушення прав та інтересів непов­
    нолітніх, а також з питань працевлаштування;

  • перевіряти стан виховної роботи з неповнолітніми в
    навчально-виховних і позашкільних закладах, за місцем про­
    живання, а також на підприємствах, в установах та органі­
    заціях незалежно від форм власності, де працюють непов­
    нолітні;

  • перевіряти умови тримання і виховання неповнолітніх
    у спеціальних установах для неповнолітніх;

  • ставити перед відповідними органами державної вико­
    навчої влади, органами місцевого і регіонального самовряду­
    вання питання про накладення дисциплінарних стягнень на
    посадових осіб у разі невиконання ними рішень, прийнятих
    Комітетом та службами у справах неповнолітніх;

  • визначати потребу регіонів у створенні та функціону­
    ванні спеціальних установ для неповнолітніх.

Комітет у справах неповнолітніх Кабінету Міністрів Ук­раїни контролює і координує діяльність служб у справах не­повнолітніх Уряду Автономної Республіки Крим, виконавчих комітетів обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів.

Таким чином, виходячи з основних положень, що закріп­лені в законодавстві і стосуються діяльності спостережних ко­місій і служб у справах неповнолітніх, можна стверджувати, що вони повинні бути включені в структуру виконавчого ко­мітету відповідної Ради.

3. Традиційні форми участі громадськості в діяльності установ і органів, що виконують покарання

Норми діючого Виправно-трудового кодексу України без­посередньо визначають ще дві форми участі громадськості в

7 - 1699

98 Тема 6

діяльності установ і органів, які виконують покарання, а са­ме: рада громадськості у виховно-трудовій колонії і шефство трудових колективів та громадських організацій над виправ­но-трудовими установами. Разом з тим, не виключається можливість участі громадськості в цій сфері суспільних відно­син і в інших формах, які не передбачені Виправно-трудовим кодексом, але відповідають загальним принципам виконання кримінального покарання (ст. 126 ВТК).

З метою підвищення ефективності виховно-трудового впливу на засуджених, вдосконалення існуючих форм і мето­дів виховної роботи і пристосування їх до умов конкретної установи над виправно-трудовими установами встановлюєть­ся шефство.

Згідно зі ст. 125 ВТК виконання шефської роботи покла­дається на колективи промислових і сільськогосподарських підприємств, культурно-виховних і навчальних закладів, а та­кож інших державних і громадських організацій. На сьогод­нішній день під шефством слід розуміти цілеспрямовану, сис­тематичну, різноманітну участь трудових колективів і громад­ських організацій, а також окремих громадян у діяльності установ і органів, які виконують покарання, з метою сприян­ня їх адміністрації у виправленні засуджених. Основними зав­даннями шефської роботи є:

  • надання допомоги адміністрації установ і органів, ви­
    конуючих покарання, у виправленні засуджених;

  • надання допомоги в розвитку матеріально-технічної
    бази та організації загальноосвітнього і професійно-технічно­
    го навчання;

  • сприяння в трудовому і побутовому влаштуванні осіб,
    які звільняються з місць позбавлення волі.

Аналіз практики шефської роботи свідчить про широкий спектр форм участі трудових колективів і громадських органі­зацій. Участь шефів у створенні матеріально-технічної бази установ виконання покарань може здійснюватися у формі на­дання допомоги в придбанні промислового обладнання, вдосконалення виробництва, впровадження передового дос­віду, покращення житлово-побутових умов. Активну діяль­ність шефи можуть здійснювати в галузі загальноосвітнього і професійно-технічного навчання. Так, за їх допомогою об­ладнуються кабінети для занять, поповнюються фонди біб­ліотек навчально-методичною та іншою літературою. Шефи беруть участь у навчанні засуджених певним спеціальностям, отриманні ними виробничих навичок. З цією метою прово-

Участь громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи 99

даться заняття з підвищення кваліфікації, бесіди, технічні конференції.

Позитивні результати приносить робота шефів з вихован­ня засуджених. За їх участю можуть організовуватися і прово­дитися лекції, бесіди, тематичні вечори, конкурси художньої самодіяльності, спортивно-масові заходи.

Робота щодо трудового і побутового влаштування засу­джених, які звільняються з місць позбавлення волі, є одним із напрямів по закріпленню виховного впливу і попередженню рецидивної злочинності. Активну участь у цій діяльності мо­жуть брати шефи. Виправдала себе практика працевлашту­вання звільнених з місць позбавлення волі в трудовому ко­лективі підприємства, яке здійснювало шефство над устано­вою. В таких випадках засудженому легше переносити період адаптації, і, як правило, такі особи не скоюють повторних злочинів.

Для організації ефективної шефської роботи у виховно-трудових колоніях створюються ради громадськості, які здійснюють свою діяльність на підставі Виправно-трудового кодексу і Положення про ради громадськості. До складу ради громадськості входять голова, заступник голови і 7—9 членів ради. Начальник виховно-трудової колонії входить до складу ради на правах її члена.

Головним завданням ради громадськості є організація шефської роботи трудових колективів і громадських організа­цій, а також окремих громадян по наданню допомоги адмі­ністрації виховно-трудової колонії у виправленні неповноліт­ніх засуджених.

З цією метою рада спрямовує роботу шефів колонії, надає допомогу в організації загальноосвітнього і професійно-тех­нічного навчання, трудового і морального виховання, здій­снює зв'язок з родичами засуджених і громадськими органі­заціями, а також навчальними закладами, підприємствами і установами, де до засудження навчалися або працювали не­повнолітні. Крім того, ради громадськості можуть надавати допомогу неповнолітнім у влаштуванні на роботу або навчан­ня після звільнення. Робота ради здійснюється згідно з пла­ном, який узгоджується зі службою у справах неповнолітніх.

З метою закріплення результатів виховного впливу і на­дання допомоги батькам або особам, які їх заміняють, у вихо­ванні неповнолітніх правопорушників створений інститут громадських вихователів. Згідно з Положенням про громад­ських вихователів неповнолітніх особи, які рекомендуються

100 Тема 6

як громадські вихователі, обираються загальними зборами трудового колективу або громадської організації, чи зборами мешканців будинку за місцем проживання.

Громадськими вихователями можуть бути особи, які мають відповідну підготовку, життєвий досвід або досвід ро­боти з дітьми, а також ті, які за своїми діловими і моральними якостями здатні виконувати покладені на них обов'язки. Список обраних осіб передається до служби у справах непов­нолітніх, яка вирішує питання передачі неповнолітнього під нагляд громадського вихователя, а також здійснює керівницт­во і контроль за його роботою.

Здійснюючи свою діяльність, громадський вихователь зо­бов'язаний надавати допомогу батькам або особам, які їх за­міняють, у вихованні неповнолітнього, спостерігати за нав­чальним процесом, а також сприяти всебічному розвитку особистості неповнолітнього. Для виконання своїх обов'язків громадський вихователь має право: а) відвідувати неповноліт­нього за місцем проживання, навчання або роботи, надавати необхідні поради; б) звертати увагу батьків на погане вико­нання ними батьківських обов'язків, роз'яснювати відпові­дальність за виховання і поведінку неповнолітнього; в) вказу­вати адміністрації за місцем роботи, навчання або проживан­ня на недоліки у виховній роботі з неповнолітнім.

Допомогу громадському вихователю надають громадські організації за місцем навчання, роботи або проживання не­повнолітнього, орган внутрішніх справ, а також представни­ки громадськості, що працюють серед неповнолітніх.

Свою діяльність громадський вихователь завершує за рі­шенням служби у справах неповнолітніх у зв'язку з виправ­ленням неповнолітнього або досягненням ним 18 років, а та­кож у разі заміни одного громадського вихователя іншим. Постійно діючими дорадчими органами, які створюються як при органах управління, так і безпосередньо в установах виконання покарання, є методичні ради. Головним їх завдан­ням є вироблення рекомендацій щодо вдосконалення прак­тики застосування основних засобів виправлення і переви­ховання засуджених та організації діяльності установи. Мето­дичні ради створюються з числа найбільш досвідчених працівників системи виконання покарання, а також вчених, юристів, педагогів, психологів. Головою ради при установі є начальник установи, при управлінні (відділі) — начальник управління (відділу) виконання покарання.

Участь громадськості в діяльності установ кримінально-виконавчої системи 101

В установах виконання покарання при начальникові заго­ну створюється рада сприяння загонові. Як позаштатне та по­стійно діюче формування, рада покликана надавати допомогу начальнику загону в організації і проведенні індивідуально-виховної та соціальної роботи серед засуджених. До її складу входять начальник загону (голова) та найбільш підготовлені до цієї роботи співробітники установи, які за своїми функці­ями постійно спілкуються із засудженими загону. Свою діяль­ність рада сприяння здійснює на підставі плану, а її рішення носять рекомендаційний характер.

Важливим засобом підвищення ефективності роботи ви­правно-трудової установи є участь у її діяльності родичів за­суджених. За їх участю проводяться бесіди, лекції, виступи по радіо тощо. Заслуговує на увагу досвід використання родичів у зборі інформації щодо особи засудженого, створенні його соціально-психологічного "портрету". При установах можуть утворюватися збори родичів, які діють у межах загону.

До участі в роботі установ і органів, що виконують пока­рання, можуть залучатися відомі люди. Основною формою такої участі є виступи перед засудженими, творчі вечори, бе­сіди. Крім того, на громадських засадах юридичну допомогу засудженим надають працівники суду, прокуратури, адвокати.

Останнім часом пенітенціарна система стала більш від­критою для суспільства. Так, сьогодні в роботі установ і орга­нів виконання покарання беруть участь релігійні організації різних конфесій. Закон України "Про свободу совісті та релі­гійних організацій" визначає, що в місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання на прохання громадян, які в них перебувають, або за ініціативою релігійних організацій проводяться богослужіння та релігійні обряди. Крім того, в ст. 23 цього закону передбачене право релігійних організацій здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостій­но, так і через громадські фонди. Разом з тим, це лише не­значна частина потенційних можливостей цих організацій. Поза увагою законодавця лишилося питання релігійного ви­ховання як ефективного засобу формування духовності осо­бистості.

Важливе значення для діяльності кримінально-виконав­чих установ має відродження традицій благодійництва, які розвинулися в Україні з організацією Товариства піклування про тюрми. Приклад з історії свідчить, що до Одеського комітету піклувального Товариства про тюрми протягом 1829 року поступило 1590 р. 14 к. З них пожертвування на ко-

102

Тема 6

ристь арештантів — 75 р. 42 к., пожертвування для церкви тю­ремного замку — 504 р. 6 к. За 1830 рік до Товариства надійш­ло пожертвувань у розмірі 240 р. 13 к. Нині ці традиції почи­нають відроджуватися і потребують всілякої підтримки з боку держави.

Література

1. Конституція України: Прийнята на 5-й сесії Верховної
Ради України 28 червня 1996 р.

  1. Виправно-трудовий кодекс України. Гл. 23, ст. 122—
    126. - К., 1997.

  2. Закон України "Про свободу совісті та релігійні орга­
    нізації" // Вісник Верховної Ради УРСР. — 1991. —
    № 25. - Ст. 283.

  3. Закон України "Про органи і служби у справах непов­
    нолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" // Ві­
    домості Верховної Ради України. — 1995. — № 6.

  4. Закон України "Про місцеве самоврядування в Украї­
    ні. // Вісник Верховної Ради України. — 1997. — № 24. —
    Ст. 170.

  5. Збірник нормативних актів / Укладач В. М. Трубніков. —
    Харків, 1998.

Тема 7. Виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах

  1. Пенітенціарні системи зарубіжних країн

  2. Міжнародні акти, які регулюють поводження
    з засудженими

  3. Загальні проблеми вдосконалення виконання
    покарань у зарубіжних країнах

104 Тема?

1. Пенітенціарні системи зарубіжних країн

Для того щоб мати уявлення про підходи до організації та правового регулювання виконання кримінальних покарань у різних регіонах світу, розглянемо, як вирішуються ці питання у США, Великобританії, Франції, Німеччині і Японії.

Виконання покарань у США

Сполучені Штати Америки внесли відчутний вклад у сві­товий розвиток пенітенціарної системи в XVIII — XIX століт­тях. В ряді країн були впроваджені в практику виконання покарань Пенсільванська і Оборнська системи. Із всіх видів покарань, які виконуються у США, звернемо увагу на вико­нання покарання у вигляді позбавлення волі. У США воно здійснюється у виправних установах, в систему яких входять федеральні тюрми, тюрми штатів і місцеві (окружні й муніци­пальні) тюрми.

На сучасну пенітенціарну систему США значно вплинули Пенсільванська і, особливо, Оборнська системи виконання покарань у вигляді позбавлення волі. В тюрмах застосовують­ся жорсткі заходи підтримання порядку. Федеральні виправні установи і виправні установи штатів поділяються на чотири види: мінімальної безпеки; середньої безпеки; максимальної безпеки; надзвичайної безпеки.

Тюрми з мінімальним рівнем безпеки являють собою пе­нітенціарні установи відкритого типу, не мають озброєної охорони, у них полегшений режим, засудженим дозволяється працювати за межами установи. Найчастіше їх називають та­борами або фермами, які спеціалізуються на будівництві чи ремонті доріг, сільськогосподарських роботах, їх можна по­рівняти з існуючими в Україні колоніями-поселення.

Тюрми з рівнем середньої безпеки (пенітенціарії, рефор­матори') належать до виправних установ закритого типу. Вони мають озброєну охорону. В той же час засуджені можуть ви­водитися на роботи за межі тюрми.

До класичних тюрем з високими стінами, сторожовими вежами, посиленою охороною, суворим режимом утримання відносяться тюрми максимального і надзвичайного рівня без­пеки, де утримуються найбільш небезпечні злочинці. Вивід засуджених за межі цих тюрем заборонено.

В місцевих тюрмах утримуються найменш небезпечні ка­тегорії ув'язнених (засуджені за діяння, пов'язані з пияцтвом, порушенням громадського порядку, за дрібні крадіжки).

Виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах 105

Неповнолітні відбувають покарання у вигляді позбавлен­ня волі в молодіжних реформаторіях або виховних школах, де встановлені більш м'які, порівняно з пенітенціарними уста­новами для дорослих, режими відбування покарання. В окре­мих штатах діють пенітенціарії, які називаються центрами денного утримання. Засуджені неповнолітні перебувають у них протягом дня (працюють, навчаються), а на ніч відправ­ляються додому. Такий порядок значно зменшує негативні наслідки позбавлення волі, ефективно протидіє рецидиву.

Виконання покарань у Великобританії

Виконання покарань у Великобританії регламентується складною сукупністю прецедентів, норм кримінального, кри­мінально-процесуального і пенітенціарного права. До най­більш значимих діючих законів у цій сфері слід віднести: За­кон про тюрми 1952 року, Закон про кримінальне право 1967 року, Закон про кримінальне право 1977 року, Закон про кримінально-карні замахи 1981 року, Закон про поліцію і докази з кримінальних справ 1984 року, Закон про кримі­нальну юстицію 1988 року, Закон про кримінальну юстицію 1991 року, Закон про кримінальну юстицію 1993 року.

Пенітенціарна система Великобританії складається з цен­тральних і місцевих тюрем. Цей поділ дозволяє мати досить гнучку мережу виправних установ для різних категорій зло­чинців. У місцевих пенітенціарних установах (тюрмах графств, міських тюрмах) утримуються особи, які очікують віддання до суду і винесення вироку.

Крім реалізації завдань місця попереднього ув'язнення і покарання засуджених, місцеві тюрми виконують функції класифікаційних центрів. Поступивши в місцеву тюрму для класифікації, засуджений вивчається з точки зору скоєного ним діяння (характеру, тяжкості, сукупності обставин діян­ня), наявності попередньої судимості і відбування криміналь­ного покарання, особливостей (вік, ступінь агресивності, на­хили). За результатами вивчення злочинець зараховується до певного класу, відповідно до якого підлягає направленню для відбуття покарання в той чи інший вид центральної пенітен­ціарної установи.

Центральні тюрми поділяються на установи відкритого та закритого типу. Установи відкритого типу не мають озброєної охорони, решіток на вікнах, передбачають роботу за межами установи. Мережа цих закладів відносно невелика (менше од-

106 Тема?

нієї четвертої всієї пенітенціарної системи), але продовжує збільшуватися, оскільки обходиться державі дешевше тюрем закритого типу і дозволяє зберігати соціальне потрібні зв'яз­ки ув'язнених із зовнішнім світом.

Тюрми закритого типу функціонують у класичному стилі: озброєна охорона, високі стіни, сувора ізоляція, мінімальні контакти з зовнішнім світом.

Виконання покарань у Франції

Франція — батьківщина континентальної системи права. На відміну від Великобританії, у Франції історичним джере­лом кримінальних, кримінально-процесуальних і пенітенці­арних норм править не судовий прецедент, а кодифікований закон і підзаконні акти. До 1994 р. у Франції продовжував діяти прийнятий у 1810 р. кримінальний кодекс, який відоб­ражав ідеї класичної школи кримінального права. 22 липня 1992 року були прийняті чотири закони, які у сукупності утворили новий кримінальний кодекс Франції, введений в дію у 1994 р.

Концептуальними ідеями кримінально-правової реформи стало більш повне забезпечення захисту прав людини, послі­довність введення в життя принципів правової держави, гума­нізація кримінальної відповідальності і покарання. Новий кримінальний кодекс, кримінально-процесуальний кодекс 1958 р. з подальшими змінами і доповненнями, та урядовий декрет від 23 лютого 1959 р., який за своїм змістом являє пе­нітенціарний кодекс, складають правову базу, що регламен­тує застосування кримінальних покарань.

Пенітенціарна система Франції включає центральні й міс­цеві тюрми для дорослих злочинців, спеціальні виправні за­клади — для неповнолітніх. В центральні тюрми направля­ються для відбування покарання у вигляді позбавлення волі особи, засуджені на термін більше року. Всі новоприбулі з метою звикання до умов тюрми утримуються до 45 діб в оди­ночному ув'язненні. Потім вони підпадають під вплив про­гресивної системи відбування покарання.

Місцеві тюрми (арештні будинки, виправні центри) утво­рюються в департаментах. У них утримуються ув'язнені під варту до винесення вироку, засуджені за малозначимі кримі­нальні діяння до короткого (до одного року) терміну позбав­лення волі.

Виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах 107

Неповнолітні відбувають покарання у вигляді позбавлен­ня волі в тюрмах-школах або спеціалізованих виховних коло­ніях. У Франції допускається наявність приватних місць вико­нання покарань стосовно неповнолітніх. Належать вони, як правило, благодійним або релігійним общинам.

У пенітенціарній політиці Франції значна роль відводить­ся суддям з виконання покарань. Вони володіють значними повноваженнями щодо скорочення термінів позбавлення во­лі, застосування дострокового звільнення.

Виконання покарань у Німеччині

Правове регулювання виконання кримінальних покарань у Німеччині здійснюється кримінальним кодексом від 15 травня 1971 р. в редакції від 2 січня 1975 р. і прийнятим у березні 1976 р. Законом "Про виконання покарань у вигляді позбавлення волі, яке виражається у заходах виправлення і безпеки".

Виконання покарань у вигляді позбавлення волі здійсню­ється в пенітенціарних установах відкритого і закритого ти­пів. В установах відкритого типу утримуються засуджені до короткого (до шести місяців) терміну позбавлення волі або за незначні злочинні діяння. Однак кількість цих установ неве­лика. Основну частку пенітенціарної системи становлять установи закритого типу.

Всі дорослі злочинці, засуджені на термін понад шість мі­сяців, утримуються попередньо в одиночному ув'язненні. В цей період кожний новоприбулий вивчається. За результата­ми вивчення визначається режим подальшого його утриман­ня, вид працевлаштування, навчання, виховного впливу.

Виконання покарань у Японії

Розвиток капіталістичних відносин у Японії призвів у дру­гій половині XIX століття до створення кримінального і пені­тенціарного законодавства західного зразку. Правову базу, яка регламентує застосування кримінальних покарань, скла­дає сукупність законодавчих актів: Закон про тюрми 1908 р., положення кримінально-процесуального кодексу, Закон про попередження злочинів і реабілітацію злочинців 1949 р., За­кон про постпенітенщарну опіку над звільненими ув'язнени­ми 1950 р., Закон про виправні установи для неповнолітніх 1958 р., а також відомчі акти "Про основні принципи реаліза-

108 Тема?

ції Закону про тюрми", "Коротке керівництво по класифіка­ції ув'язнених" 1946 р.

До пенітенціарної системи Японії входять слідчі тюрми, арештні будинки, тюрми для дорослих злочинців, тюрми для неповнолітніх.

Характерною рисою пенітенціарної системи Японії є роз­винута диференціація позбавлення волі, заснована на класи­фікації засуджених. Всі засуджені до позбавлення волі посту­пають спочатку до центрів класифікації, від результатів якої вони можуть бути направлені в пенітенціарні установи для: осіб з незначними злочинними нахилами; осіб з більш розви­нутими злочинними нахилами; іноземних громадян; осіб, термін покарання яких більїііе восьми років; осіб, які молод­ші 20 років; психічно хворих осіб; осіб з різними захворюван­нями та фізичними вадами.

Пріоритетними засобами виправлення в тюрмах вважа­ється праця ув'язнених. Виховний вплив на засудженого су­воро індивідуалізований (залежно від злочинної біографії, терміну позбавлення волі).

2. Міжнародні акти, які регулюють поводження з засудженими

Система діючих міжнародних актів про поводження з за­судженими є частиною системи міжнародних актів по проти­дії злочинності, яка вміщає в собі стандарти поведінки в цій галузі. Стандарти поводження із засудженими класифікують за трьома критеріями: масштабом дії; спеціалізацією; обов'яз­ками держав-учасниць.

За масштабами дії всі стандарти в цій сфері, можна поді­лити на дві групи: універсальні й регіональні. Універсальні — це стандарти, вироблені ООН, регіональні — Радою Європи або іншими регіональними об'єднаннями держав.

За спеціалізацією міжнародні акти поділяються на два класи: акти загального характеру, які не призначені для рег­ламентації поводження із засудженими, але містять окремі, що цікавлять нас, стандарти; акти спеціалізованого характе­ру, які мають за мету викладення стандартів поводження з засудженими.

Виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах 109

За обов'язковістю для держав-учасниць ці стандарти мож­на віднести до двох основних класів: обов'язкові норми — принципи і загальні положення; конкретні стандарти — реко­мендації, які не носять обов'язкового характеру. Потреба та­кої класифікації полягає в тому, щоб можна було відділити обов'язкові норми від рекомендованих.

Виходячи з названих класифікацій, в систему діючих між­народних актів про поводження з ув'язненими можна вклю­чити універсальні міжнародні акти, прийняті ООН:

/. Акти загального характеру:

  • Загальна декларація прав людини (1948 р.);

  • Міжнародний пакт про економічні, соціальні й куль­
    турні права (1966 р.);

  • Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
    (1966 р.);

  • Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дис­
    кримінації (1963 р.);

  • Декларація прав дитини (1959 р.);

  • Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.);

  • Декларація про права інвалідів (1975 р.).

2. Спеціалізовані акти:

  • Міжнародні стандартні правила поводження із ув'язне­
    ними (1956 р.);

  • Декларація про захист всіх осіб від тортур та інших
    жорстоких, нелюдських або які принижують гідність видів
    поводження і покарання (1975 р.);

  • Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюд­
    ських або які принижують гідність видів поводження і пока­
    рання (1984 р.);

  • Кодекс поведінки посадових осіб при підтриманні пра­
    вопорядку (1979 р.);

  • Принципи медичної етики, які відносяться до праців­
    ників охорони здоров'я, особливо лікарів, по захисту засу­
    джених, або затриманих осіб, від тортур та інших жорстоких,
    нелюдських видів поводження і покарання (1982 р);

  • Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються
    здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські прави­
    ла, 1985 р.);

  • Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув'яз­
    нених в будь-якій формі (1989 р.);

  • Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх,
    позбавлених волі (1990 р.).

110 Тема?

Аналіз цих міжнародних актів показує, що їх дію доцільно висвітлювати стосовно сфери поводження із засудженими до позбавлення волі. Справа в тому, що в цьому напрямку діє значна кількість специфічних принципів, загальних положень і конкретних норм.

Головний зміст стандартів у цій сфері міститься в Міні­мальних стандартних правилах поводження із ув'язненими і Правилах ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, по­збавлених волі. Зупинимося на їх основних положеннях, які можна поділити на пять груп:

  • організація родової і видової класифікації осіб, позбав­
    лених волі;

  • організація мікросоціальних умов відбування покаран­
    ня у вигляді позбавлення волі;

  • організація режиму в місцях позбавлення волі;

  • організація праці і професійної підготовки осіб, які по­
    збавлені волі;

  • організація виховного впливу на осіб, позбавлених волі.

Родова і видова класифікація являють собою поділ засу­джених на групи за статтю, віком та іншими ознаками з ме­тою здійснення диференційованого підходу в організації від­бування покарання. Класифікація спрямована на створення умов для досягнення цілей кримінального покарання.

Основні стандарти цих класифікацій полягають у тому, що:

  • різні категорії засуджених повинні утримуватися в різ­
    них установах або в різних секціях однієї установи;

  • система класифікацій повинна бути досить гнучкою,
    щоб мати можливість розмістити кожну класифікаційну гру­
    пу ув'язнених в найбільш зручну для роботи з нею окрему
    установу;

  • метою класифікації є відділення засуджених від тих, хто
    в силу свого злочинного минулого або негативних рис харак­
    теру може здійснювати на них негативний вплив.

З аналізу наведених рекомендацій зрозуміло, що стандар­тами визначається загальний, не деталізований підхід до ро­дової і видової класифікації засуджених. Створення мікросо-. ціальних умов відбування покарання — обєкт іншої групи стандартів. Під мікросоціальними умовами відбування пока­рання у вигляді позбавлення волі розуміються умови утри­мання ув'язнених, задоволення їх потреб у їжі, одягу, медич­ному обслуговуванні, тобто умови, які забезпечують нормаль­не існування людини в пенітенціарній установі. Рівень

Виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах 111

цивілізованості цих умов повинен відповідати їх загальному рівню в країні.

Під егідою ООН проблема застосування кримінальних покарань розвивається, головним чином, в рамках Конгресів ООН по попередженню злочинності і поводженню з право­порушниками, які проводяться один раз на пять років, почи­наючи з 1955 року.

На першому конгресі (1955 р., місто Женева) обговорю­вався пакет Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими, статус пенітенціарного персоналу, організація праці засуджених.

На другому (1960 р., місто Лондон) висвітлювалися проб­леми короткострокового позбавлення волі, поводження з не­повнолітніми злочинцями.

На третьому (1965 р., місто Стокгольм) обговорювалися проблеми застосовування і вдосконалення Мінімальних стан­дартних правил поводження із засудженими у світлі досяг­нень пенітенціарної практики.

На четвертому (1970 р., місто Кіото) досліджувалася проб­лема застосування заходів, не пов'язаних з ізоляцією засудже­них від суспільства.

На п'ятому конгресі (1975 р., місто Женева) йшлося про питання, пов'язані з поводженням з правопорушниками, які засуджені до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

На шостому конгресі (1980 р., місто Каракас) вивчалися проблеми смертної кари.

На сьомому конгресі (1985 р., місто Мілан) обговорюва­лися питання розробки і застосування стандартів ООН у сфе­рі кримінального правосуддя.

На восьмому конгресі (1990 р., місто Гавана) були розгля­нуті проблеми стандартизації поводження з неповнолітніми засудженими та інші питання, пов'язані з пенітенціарною теорією і практикою.

З викладеного вище видно, що міжнародне співтова­риство розробляє і вдосконалює нові методи роботи з засу­дженими, щоб особа, піддана кримінальному покаранню у вигляді позбавлення волі, не відчувала себе відірваною від суспільства.

112 Тема?

3. Загальні проблеми

вдосконалення виконання покарань

у зарубіжних країнах

Сучасний стан та динаміка злочинності в зарубіжних кра­їнах виявили цілу низку подібних тенденцій і обумовили вдосконалення виконання кримінальних покарань. До най­більш актуальних з цих проблем слід віднести:

1. Підвищення ефективності виконання покарань без ізо­
ляції засуджених від суспільства з тим, щоб вони могли бути
альтернативою позбавлення волі.

  1. Пошук варіантів найбільш оптимального виконання
    позбавлення волі для виправлення злочинців.

  2. Розробка раціональних способів виконання покарань,
    псі язаних з позбавленням волі, стосовно рецидивістів та ін­
    ших категорій злочинців, які злісно не бажають стати на шлях
    виправлення.

Розглянемо кожну проблему детальніше.

Підвищення ефективності виконання покарань без ізоля­ції засуджених від суспільства з тим, щоб вони могли бути альтернативою позбавлення волі — одна з актуальних проб­лем удосконалення застосування кримінальних покарань. Вона виникла в різних країнах і перетворилася в спільну для них протягом XX століття. Покарання у вигляді позбавлення волі містить в собі два парадокси. Перший — перед позбав­ленням волі ставиться за мету привчити засудженого за час відбуття покарання до суспільне корисного способу життя, а засобом вибирається ізоляція від суспільства, тобто від тієї сфери, де він повинен навчитися жити. Другий парадокс — головне завдання покарання у вигляді позбавлення волі, з точки зору виправлення засудженого, полягає в тому, щоб навчити його бути правослухняним. Логічніше було б розміс­тити злочинця серед правослухняних, які створюють своєю поведінкою зразок для засудженого. Але виникає прямо про­тилежне: засудженого поміщають серед аналогічних неправо-слухняних членів суспільства.

Шлях, за допомогою якого в зарубіжних країнах намага­ються уникнути цих протиріч, полягає в максимальній мож­ливості відмовитися від цієї міри покарання, використовуючи альтернативні їй кримінально-правові заходи. Найбільш відо­мими на цей час альтернативними заходами, не пов'язаними з позбавленням волі, є покарання у вигляді штрафу (США,

Виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах 113

Великобританія, Франція, Німеччина, Швеція, Японія), різ­номанітні варіанти безоплатних громадських робіт (Велико­британія, Франція, Німеччина). Разом з тим, загальною проб­лемою є недостатня ефективність альтернативних покарань.

Незважаючи на парадокси позбавлення волі, іншого по­карання для злочинців, які являють собою значну небезпеку для суспільства, людство ще не винайшло. Тому доводиться застосовувати позбавлення волі.

Виникає й інше питання: чи слід злочинців вважати не­виправними з усіма випливаючими з цього наслідками? В ок­ремих країнах це питання вирішується позитивно. Жоден, навіть найнебезпечніший злочинець не може бути визнаний невиправним, оскільки поведінка кожного з них обумовлена складною сукупністю соціальних і особистісних факторів. Людина з-часом може змінити свою життєву позицію.

Разом з тим, категорія ув'язнених, яка є важковиправни-ми злочинцями, наносить суспільству найбільшу шкоду. Не брати цього до уваги не можна. Суспільство вправі захистити­ся від таких злочинців жорсткими способами. До найбільш небезпечних злочинців застосовуються довгі терміни відбу­вання покарання або довічне ув'язнення. Наприклад, у Франції по відбуттю не менше п'ятнадцяти, в Японії — деся­ти років, засуджений до довічного ув'язнення, який виявив необхідні ознаки виправлення, може бути звільнений з пені­тенціарної установи. При цьому з метою безпеки суспільства він продовжує перебувати під спеціальним контролем.

Найбільш ефективним при виконанні покарання у вигля­ді позбавлення волі, як показує практика зарубіжних країн, є застосування індивідуального підходу. Він включає досить глибоке вивчення причин злочинної поведінки ув'язненого, надання йому духовної, психологічної та іншої підтримки, за­лучення для цього різних спеціалістів. Такий підхід вимагає багато витрат і тому здійснюється не в усіх країнах.

На перший погляд, дешевше застосувати до засудженого жорсткі міри, які замінюють індивідуальний підхід. Але кін­цевий результат цього дешевого способу виправлення зло­чинця — трагічний. Звільнений з тюрми стає злочинцем-про-фесіоналом і наносить таку шкоду суспільству, яка не йде у ніяке порівняння із витратами на індивідуальний підхід при виконанні покарання у вигляді позбавлення волі.

8 - 1699

114

Тема?

Література

  1. Загальна декларація прав людини. Документ ООН
    А/РЕ 2/7 А. Прийнятий 12 жовтня 1948 р. // Права люди­
    ни. Міжнародні договори України, декларації, докумен­
    ти. - К., 1992.

  2. Минимальньїе стандартньїе правила обращения с за-
    ключенньши // Уголовно-исправительное законодатель-
    ство УкраиньІ. Сборник нормативних актов. — Харьков,
    1993.

  3. Пенітенціарні системи зарубіжних країн: Навчально-
    практичний посібник / Під редакцією М. Л. Мелєнтьєва.
    - К., 1993.

  4. Уголовно-исполнительное право: Учебник / Под ред.
    докт. юрид. наук Й. В. Шмарова. — М., 1996.

Особлива частина

Тема 8. Правове регулювання

виконання попереднього ув'язнення під варту

  1. Підстави і порядок виконання запобіжного
    заходу у вигляді попереднього ув'язнення

  2. Призначення і завдання слідчих ізоляторів

  3. Організація режиму в слідчих ізоляторах
    і засоби його забезпечення

  4. Правове становище осіб, які тримаються
    в місцях попереднього ув'язнення

Правове регулювання виконання попереднього ув'язнення під варту 117

1. Підстави і порядок виконання запобіжного заходу у вигляді попереднього ув'язнення

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством Ук­раїни попереднє ув'язнення є запобіжним заходом стосовно обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у скоєнні злочи­ну, за який може бути призначене покарання у вигляді по­збавлення волі, а також засудженого, відносно якого вирок не вступив у законну силу. Відповідно до Конституції, громадя­нам України гарантується недоторканність особи, і ніхто не може бути заарештований без судового рішення або санкції прокурора.

Попереднє взяття під варту є найсуворішим запобіжним заходом. Обвинувачений, а в деяких випадках і підозрюваний береться під варту лише тоді, коли ніякий інший захід, перед­бачений законом, не може забезпечити припиненню злочин­ної діяльності, належної ізоляції небезпечного злочинця.

Попереднє взяття під варту як запобіжний захід має про­цесуальний характер, тобто є засобом примусу людей. Від по­карання у вигляді позбавлення волі попереднє взяття під вар­ту відрізняється метою, з якою воно призначене. Якщо по­збавлення волі як захід покарання є не тільки карою за вчинений злочин, а й засобом виправлення засуджених, то взяття під варту застосовується для того, щоб обвинувачува­ний не міг ухилитися від слідства і суду, перешкодити вста­новленню істини, вчинити новий злочин.

Згідно з законодавством України при розгляді питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під вар­ту потрібно мати підстави для вибору саме такого заходу. Це рішення повинно бути законним і обгрунтованим.

За ст. 1 Закону України "Про попереднє ув'язнення", взяття під варту застосовується до:

  1. обвинуваченого, тобто особи, стосовно якої винесена
    постанова про притягнення як обвинуваченого у вчиненні
    злочину;

  2. підсудного, тобто особи, яка притягнута до криміналь­
    ної відповідальності і передана суду;

  3. підозрюваного у вчиненні злочину, стосовно якого має
    бути призначене покарання;

  4. засудженого — до вступу вироку в законну силу.

У більшості випадків попереднє взяття під варту як запо­біжний захід застосовується органами дізнання, слідчими і прокурорами. Слідчі і органи дізнання застосовують цей захід

118 Тема 8

лише з санкції прокурора. До підсудних взяття під варту за­стосовує тільки суд.

Згідно зі ст. З Закону України "Про попереднє ув'язнен­ня" підставою взяття під варту є:

  1. постанова слідчого або особи, яка проводить дізнан­
    ня, — з санкції прокурора;

  2. постанова прокурора про вибір взяття під варту як за­
    побіжного заходу;

  3. ухвала суду чи постанова судді про обрання запобіжно­
    го заходу, взяття під варту.

Запобіжний захід — взяття під варту допускається тільки на підставі рішення хоча б одного з перелічених у чинному законодавстві державних органів України. Це рішення має бути прийняте тільки з кримінальної справи і виражене в чітко визначеній кримінально-процесуальній формі: постано­ви, ухвали, вироку.

Постанова, ухвала про взяття під варту має бути вмотиво­вана, містити вказівки про злочин (злочини), в яких обвину­вачується або підозрюється певна особа, і підставу про вибір саме цього запобіжного заходу. В них повинні бути вказані місце і час їх винесення конкретною посадовою особою чи судом, з якої кримінальної справи, а також стосовно якої особи вона винесена (повні анкетні дані). Документ має бути підписаний відповідною посадовою особою і скріплений пе­чаткою.

Особі, взятій під варту до винесення обвинувачення, по­винно бути надано не більше 10 діб для ознайомлення з ма­теріалами справи. Якщо в цей термін обвинувачення не буде висунуте, запобіжний захід відміняється, і особа мусить бути звільнена.

Згідно зі ст. 4 Закону України "Про попереднє ув'язнен­ня" установами для попереднього ув'язнення є слідчі ізолято­ри Департаменту з питань виконання покарань, служби без­пеки України, тюрми, що виконують функції слідчих ізолято­рів. В окремих випадках особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання або на гауптвахті.

Якщо особи, які відбувають покарання в місцях позбав­лення волі чи дисциплінарних батальйонах, притягуються до кримінальної відповідальності, то вони за постановою особи, яка проводить розслідування, можуть перебувати у штрафно­му ізоляторі виправно-трудової установи чи на гауптвахті. У випадках, передбачених виправно-трудовим законодавством, засуджені за їх письмовою згодою можуть бути залишені для

Правове регулювання виконання попереднього ув'язнення під варту 119

роботи з господарського обслуговування чи благоустрою слідчих ізоляторів (тюрми).

В ізоляторі тимчасового утримання особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше трьох діб. Якщо доставка ув'яз­нених .у слідчі ізолятори неможлива через їх віддаленість або відсутність шляхів сполучення, законодавством передбачений довший термін тримання, але не більше тридцяти діб.

Слідчий ізолятор є одним з основних місць попереднього ув'язнення для осіб, яким обрано захід взяття під варту. Згід­но зі ст. 2 Закону України "Про попереднє ув'язнення" слідчі ізолятори забезпечують:

  • встановлений законом порядок і умови тримання осіб,
    взятих під варту;

  • належну охорону і ізоляцію осіб, що позбавляють їх
    можливості ухилитися від слідства і суду або перешкодити
    встановленню істини в кримінальній справі чи продовжити
    злочинну діяльність;

  • виконання вироків, які не вступили в законну силу;

  • створення необхідних житлово-побутових умов, надан­
    ня згідно встановлених норм інших видів матеріально-побу­
    тового постачання і медичного обслуговування.

Більшість ізоляторів розташовані на залізничних вузлах і магістралях, виконують транзитно-пересильні функції. Вони забезпечують тимчасове тримання (не більше 10 діб) і на­ступну відправку в місця призначення осіб, взятих під варту, конвойованих в розпорядження слідчих та судових органів, а також засуджених, які направляються до місця відбування покарання.

Військові, стосовно яких вибрано запобіжний захід у ви­гляді взяття під варту, можуть триматися на гауптвахті, але не більше 20 діб, у виняткових випадках — весь час протягом проведення слідства.

Забезпечення порядку тримання під вартою осіб в місцях попереднього ув'язнення покладається на адміністрацію місць попереднього ув'язнення (ст. 5 Закону).

Поняття "порядок тримання під вартою осіб у місцях по­переднього ув'язнення" передбачає систему правил, якими встановлюються умови тримання осіб, взятих під варту. Ці правила мають на меті створити в місцях попереднього ув'яз­нення умови, спрямовані на забезпечення інтересів поперед­нього слідства і судочинства та підтримання належного режи­му тримання, які роблять для цих осіб неможливими втечі від

120 Тема 8

слідства і суду та перешкодження встановленню істини у справі.

Закон регламентує цей порядок і засоби його забезпечен­ня: сувора ізоляція та нагляд; обшуки з метою вилучення предметів, які можуть бути використані для здійснення втечі з-під варти; тримання під охороною і наглядом у закритих приміщеннях (камерах); обмеження можливості вільного пе­ресування і спілкування, суворим порядком листування, по­бачень з родичами та іншими особами, позбавлення негатив­ного впливу з боку осіб, які раніше вибули покарання в міс­цях позбавлення волі або були притягнуті до кримінальної відповідальності за вчинення тяжких злочинів; адміністрація забезпечує роздільне тримання осіб різних категорій.

Забезпечуючи правопорядок під час тримання під вартою, адміністрація повинна виходити з наявності двох груп суб'єк­тів правовідносин: перша — адміністрація, посадові особи місць попереднього ув'язнення, їх службовий обов'язок по­лягає в точному і неухильному дотриманні законів, норма­тивних актів, що регулюють роботу, порядок служби, права і обов'язки; друга — це особи, взяті під варту. Стосовно них 'адміністрація забезпечує порядок і умови тримання, дотри­мання вимог режиму, виконання ними правил, встановлених законами та іншими підзаконними актами.

В діяльності адміністрації повинна поєднуватися висока вимогливість з гуманним ставленням до осіб, які тримаються в місцях ув'язнення.

2. Призначення і завдання слідчих ізоляторів

Установами для тримання осіб, щодо яких обрано запо­біжний захід — взяття під варту, є слідчі ізолятори Департа­менту з питань виконання покарань України (ДДПВП) і Служби безпеки України (СБУ), а також тюрми, що викону­ють і функції слідчих ізоляторів.

Працівники дізнання, карного розшуку, слідчі часто сти­каються з роботою слідчих ізоляторів. Це пов'язано з тим, що злочинці, які перебувають під слідством, найчастіше утриму­ються саме там. Сам факт обрання запобіжного заходу — складний етап. Нерідко успіх при розслідуванні кримінальної справи (встановлення співучасників, збір доказів і т. п.) зале­жить від того, який запобіжний захід обрано щодо обвинува­чуваного. В окремих випадках, якщо не обрати запобіжний

Правове регулювання виконання попереднього ув'язнення під варту 121

захід — попереднє ув'язнення, злочин може залишитися не-розкритим, оскільки обвинувачуваний може змовитися із співучасниками, потерпілим, приховати або знищити сліди злочину, речові докази тощо.

У ст. 12 ВТК дано перелік установ, що виконують пока­рання. Слідчі ізолятори до них не віднесені. Таким чином, призначення слідчих ізоляторів — тримання осіб, підозрюва­них або обвинувачуваних у скоєнні злочинів.

Одним із основних завдань слідчих ізоляторів можемо назвати виховання і перевиховання осіб, які там тримаються. Але є ще й спеціальні завдання: розкриття злочинів; виклю­чення можливості ухилення від слідства і суду; попередження злочинів; запобігання перешкодженню встановлення істини в кримінальній справі; забезпечення виконання вироку.

Порядок і термін тримання осіб, взятих під варту, в ізоля­торах тимчасового тримання, на гауптвахті або в тюрмі ви­значається законодавством України.

Якщо особи, які відбувають покарання в місцях позбав­лення волі чи дисциплінарних батальйонах притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину і щодо них як запобіжний захід обрано взяття під варту, то во­ни за постановою особи, яка проводить розслідування, мо­жуть перебувати у штрафному ізоляторі установи, що виконує покарання, або в дисциплінарному ізоляторі виховно-трудо­вої колонії чи на гауптвахті.

У слідчих ізоляторах тримаються: 1) обвинувачувані, пі­дозрювані; 2) засуджені до виняткової міри покарання, які чекають рішення на прохання про помилування; 3) особи, які прибули до слідчих ізоляторів для проведення слідчих дій; 4) транзитно-пересильні; 5) залишені для господарського об­слуговування.

3. Організація режиму в слідчих ізоляторах і засоби його забезпечення

Режим у місцях попереднього ув'язнення, тобто порядок і умови тримання осіб, взятих під варту, та нагляду за ними з метою забезпечення попереднього ув'язнення встановлюєть­ся Законом "Про попереднє ув'язнення" та іншими норма­тивними актами. Основними вимогами режиму в місцях попереднього ув'язнення є: ізоляція осіб, взятих під варту;

122 Тема 8

постійний нагляд за ними; роздільне їх тримання у передба­чених випадках (про це далі).

Особи, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопу-ванню і фотографуванню; їх ознайомлюють з правами, обов'язками і вимогами режиму. Речі, які є при них, а також передачі та посилки, що надходять на їх ім'я, підлягають до­гляду, а листування — перегляду, їм забороняється мати при собі гроші та цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього ув'язнення. Вилучені у них гроші зараховуються на їх особисті рахунки, а цінні речі та предмети здаються на зберігання; гроші та цінні речі, одержа­ні шляхом обману під час перебування в місцях попереднього ув'язнення або джерело одержання яких не встановлено, пе­редаються в дохід держави за мотивованою постановою на­чальника установи для попереднього ув'язнення, санкціоно­ваною прокурором, копія якої приєднується до особової справи особи, яка тримається під вартою.

Особи, які перебувають на території установи або вихо­дять з неї, підлягають огляду. Взятих під варту тримають у ма­ловмісних або загальних камерах. У виняткових випадках з метою збереження слідчої таємниці, захисту ув'язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчинення ни­ми нового злочину або за наявності на те медичних підстав за мотивованою постановою особи, в провадженні якої знахо­диться справа, або начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованою прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповно­літніх не допускається, а в разі виникнення загрози їхньому життю вони переводяться до іншої маловмісної або загальної камери. Осіб, взятих під варту, розміщують у камерах з додер­жанням таких вимог ізоляції:

  1. чоловіків — окремо від жінок;

  2. неповнолітніх — окремо від дорослих;

  3. у виняткових випадках з метою запобігання порушень
    режиму в камерах, де тримають неповнолітніх, з санкції про­
    курора допускається тримання не більше двох дорослих, які
    вперше притягаються до кримінальної відповідальності за
    вчинення злочинів, що не є тяжкими;

  4. осіб, яких вперше притягують до кримінальної відпові­
    дальності — окремо від осіб, які раніше притягалися;

  5. осіб, які раніше відбували покарання в місцях позбав­
    лення волі — окремо від осіб, які там не перебували;

Правове регулювання виконання попереднього ув'язнення під варту 123

6) осіб, обвинувачуваних або підозрюваних у вчиненні
тяжких злочинів — окремо від інших осіб, що перебувають під
вартою;

  1. осіб, обвинувачених або підозрюваних у вчиненні особ­
    ливо небезпечних злочинів проти держави, як правило, окре­
    мо від інших осіб, які перебувають під вартою;

  2. особливо небезпечних рецидивістів — окремо від інших
    осіб, які перебувають під вартою;

  3. осіб, які раніше працювали в органах внутрішніх справ,
    службі безпеки, прокуратурі, юстиції та суді, — окремо від ін­
    ших осіб, які перебувають під вартою;

  1. засуджених — окремо від осіб, які перебувають під
    вартою, в тому числі й засуджених, яким за судовим вироком
    визначений інший вид режиму установи, що виконує пока­
    рання;

  2. іноземних громадян і осіб без громадянства, як прави­
    ло, окремо від інших осіб, які перебувають під вартою.

Обвинувачуваних або підозрюваних в одній і тій же справі за наявності розпорядження особи або органу, у веденні яких знаходиться справа, тримають окремо.

Порядок розміщення в лікувальних закладах місць попе­реднього ув'язнення осіб, які перебувають під вартою, вста­новлюється Департаментом з питань виконання покарань, Службою безпеки, Міністерством охорони здоровя за пого­дженням з Генеральною прокуратурою України.

Особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма площі в камері для однієї особи не може бути меншою 2,5 м2, а для вагітної жінки або жінки, що має при собі дитину, — 4,5 м2.

Особам, взятим під варту, надаються безплатно, за єдини­ми нормами, встановленими Кабінетом Міністрів України, харчування, індивідуальне спальне місце, постільні речі та ін­ші види матеріально-побутового забезпечення. В необхідних випадках їм видається одяг і взуття встановленого зразка. Ме­дичне обслуговування, а також лікувально-профілактична і протиепідемічна робота в місцях попереднього ув'язнення організовуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоров'я.

Забезпечення порядку тримання під вартою осіб поклада­ється на адміністрацію місць попереднього ув'язнення, яка діє відповідно до Закону "Про попереднє ув'язнення" та ін­ших актів законодавства. Адміністрація має право застосову­вати до осіб, взятих під варту, заходи фізичного впливу, спе-

124 Тема 8

ціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках і порядку, пе­редбачених Законом.

Застосуванню заходів фізичного впливу, спеціальних за­собів і вогнепальної зброї повинно, якщо дозволяють обста­вини, передувати попередження про такий намір. Без попере­дження заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогне­пальна зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю працівників місця попереднього ув'язнення або інших осіб. У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу, вони не по­винні перевищувати міри, необхідні для виконання покладе­них на адміністрацію обов'язків, і мають зводитися до заподіяння найменшої шкоди здоров'ю правопорушників. У разі потреби адміністрація зобов'язана негайно надати допо­могу потерпшому.

Працівники місця попереднього ув'язнення мають право застосовувати заходи фізичного впливу і спеціальні засоби, в тому числі прийоми рукопашного бою, наручники, гумові па­лиці, гамівні сорочки, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, водомети, бронемашини та інші технічні засоби, а також використовувати службових собак для припинення фізичного опору, насильницьких дій, без­чинства, подолання протидії законним вимогам адміністрації, якщо інші засоби не забезпечили виконання покладених на неї обов'язків.

Дозвіл на проведення спеціальних операцій з використан­ням світлозвукових пристроїв відволікаючої дії, водометів, бронемашин та інших технічних засобів, застосування яких пов'язано з ризиком заподіяння шкоди здоров'ю оточуючих, дають начальник управління внутрішніх справ області, на­чальник обласного управління служби безпеки або особи, які їх замінюють, директор Департаменту з питань виконання покарань України, голова Служби безпеки України або їх за­ступники. Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з яв­ними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з виражени­ми ознаками інвалідності та неповнолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю або здоров'ю працівників місця попереднього ув'язнення або ін­ших осіб, чи збройного опору. •

Для припинення протиправних дій з дозволу і в присут­ності медичного працівника особи, взяті під варту, можуть поміщатися до камери для заспокоєння, на них може надяга-

Правове регулювання виконання попереднього ув'язнення під варту 125

тися гамівна сорочка. До неповнолітніх, жінок, осіб похило­го віку та інвалідів застосування гамівної сорочки заборо­няється.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність йо­го застосування визначаються з урахуванням обставин, що склалися, характеру правопорушення і особи правопорушни­ка. У разі вчинення особою, взятою під варту, нападу чи ін­шої дії, що безпосередньо загрожує життю або здоров'ю працівників місця попереднього ув'язнення або інших осіб, а також у разі втечі з-під варти неповнолітніх і жінок застосу­вання зброї не допускається.

Працівник місця попереднього ув'язнення, який застосу­вав заходи фізичного впливу або спеціальні засоби примусу, рапортом повідомляє про це безпосередньо начальника. Усі особи, стосовно яких були застосовані засоби фізичного впливу, спеціальні засоби або вогнепальна зброя, піддягають обов'язковому медичному огляду. Про поранення або смерть, заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушко­джень, що сталися внаслідок застосування заходів фізичного впливу або спеціальних засобів, а також про всі випадки за­стосування вогнепальної зброї адміністрація місця поперед­нього ув'язнення повинна негайно письмово повідомити прокурора.

Перевищення повноважень при застосуванні заходів фі­зичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї тяг­не за собою встановлену законом відповідальність.

Особливий режим у місцях попереднього ув'язнення

У випадках стихійного лиха, епідемій, аварій важливих життєзабезпечуючих систем, масових безпорядків, проявів групової непокори взятих під варту осіб, або в разі виникнен­ня реальної загрози збройного нападу на місце попереднього ув'язнення чи у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану в районі розташування установи для попереднього ув'язнен­ня, з дозволу директора Департаменту з питань виконання покарань і голови Служби безпеки України, начальника уп­равління внутрішніх справ і голови Служби безпеки Авто­номної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, узго­дженим з відповідним прокурором, для осіб, які перебувають в установі для попереднього ув'язнення, може бути введений особливий режим терміном до тридцяти днів. У разі введення особливого режиму в місці попереднього ув'язнення посилю­ється охорона, нагляд за особами, взятими під варту, припи-

126 Тема 8

няються всі заходи, що проводяться з цими особами, а також надання побачень та прийняття посилок і передач, здійсню­ються інші режимні заходи (ст. 19 Закону).

Для припинення групових протиправних дій взятих під варту осіб та ліквідації їх наслідків використовуються сили і засоби місць попереднього ув'язнення, а у разі потреби з доз­волу Міністра внутрішніх справ України, начальника Голов­ного управління МВС України в Криму, м. Києві, Київській області, начальника управління МВС України в області — органів та підрозділів МВС України.

4. Правове становище осіб, які тримаються в місцях попереднього ув'язнення

Особи, які тримаються в місцях попереднього ув'язнення, мають обов'язки і права, встановлені законодавством для гро­мадян України з обмеженнями, що передбачені Законом Ук­раїни "Про попереднє ув'язнення" і випливають з режиму тримання під вартою. Правове становище іноземних грома­дян і осіб без громадянства, які перебувають в місцях попе­реднього ув'язнення, визначається законодавством України. Не допускається надання будь-яких пільг чи переваг особам у місцях попереднього ув'язнення залежно від їх расової, на­ціональної приналежності, ставлення до релігії, майнового стану, політичних поглядів та минулих заслуг.

Особи, взяті під варту, мають право:

  • на захист;

  • знайомитися з правилами тримання під вартою;

  • на прогулянку тривалістю одна година. Вагітним жін­
    кам і жінкам, які мають при собі дітей, а також хворим три­
    валість прогулянки встановлюється до двох годин;

  • одержувати двічі на місяць посилки, передачі до 8 кг,
    грошові перекази без обмеження;

  • купувати протягом місяця за безготівковим розрахун­
    ком продукти харчування і предмети першої необхідності на
    суму до одного мінімального розміру заробітної плати та без
    обмежень письмове приладдя, газети, книги;

  • користуватися власним одягом, взуттям, мати при собі
    документи і записи, що стосуються кримінальної справи;

  • користуватися телевізорами, одержаними від родичів
    чи інших осіб, настільними іграми, газетами, книгами;

Правове регулювання виконання попереднього ув'язнення під варту 127

  • відправляти релігійні обряди;

  • звертатися із скаргами, заявами, листами;

  • на 8-годинний нічний сон;

  • жінки вправі мати при собі дітей віком до 2-х років.

Особи, взяті під варту, зобовязані: додержуватися поряд­ку, встановленого в місцях попереднього ув'язнення і вико­нувати законні вимоги адмшістрації; дотримуватися санітар­но-гігієнічних правил; бути ввічливими з працівниками місця попереднього ув'язнення, а також поміж собою; бережливо ставитися до інвентарю та обладнання.

Надання побачень особам, взятим під варту

Надання побачень з родичами та іншими особами здій­снюється адміністрацією з письмового дозволу слідчого, ор­гану дізнання або суду, як правило, один раз на місяць три­валістю від однієї до двох годин. Побачення проводиться під контролем адмшістрації місця попереднього ув'язнення. У разі порушення правил побачення припиняється достроково. Без обмежень проводяться побачення із захисником, яке про­ходить наодинці у вільний від слідчих дій час.

Листування, порядок надсилання скарг, листів

Особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами та іншими громадянами, підприємствами, установами та органі­заціями з письмового дозволу особи, яка проводить слідство. Після набрання вироком законної сили листування здійсню­ється без обмежень.

Скарги, заяви і листи переглядаються адміністрацією (крім скарг, адресованих прокуророві) та надсилаються про­тягом доби за вказаною адресою. Скарги, заяви і листи з пи­тань, не пов'язаних з провадженням у справі, розглядаються адміністрацією або надсилаються за належністю. З відповідя­ми на звернення адміністрація ознайомлює осіб, взятих під варту, під розписку, яка додається до особової справи.

Своєрідно в умовах ізоляції реалізується право на працю. Ці особи можуть залучатися до праці лише в межах місця по­переднього ув'язнення з їх згоди, з дозволу особи, органу, в провадженні якого знаходиться справа (ст. 16 Закону).

Взяття під варту не є підставою для припинення трудово­го договору. Тому протягом часу перебування в місцях попе­реднього ув'язнення за особою зберігається місце праці і по­сада, які вона займала до арешту. При звільненні цієї особи на реабілітаційній основі час знаходження в місцях поперед-

128 Тема 8

нього ув'язнення зараховується як до загального трудового стажу, так і до стажу роботи за спеціальністю. У випадку за­судження особи і вступу вироку в законну силу трудовий до­говір розривається з дня взяття під варту.

Заходи заохочення та стягнення

До осіб, які перебувають під вартою, в разі зразкового дотримання правил поведінки можна застосовувати такі захо­ди заохочення:

  • оголошення подяки;

  • дострокове зняття раніше накладеного стягнення;

  • збільшення тривалості прогулянки на 1 годину;

  • дозвіл на додаткове придбання продуктів харчування і
    предметів першої необхідності в межах 25% на місяць;

  • дозвіл на одержання додатково однієї посилки або
    передачі;

  • преміювання за кращі показники у роботі.

До осіб, які порушують вимоги режиму, адміністрація за­стосовує заходи стягнення:

  • попередження або догану;

  • позачергове залучення до прибирання приміщення;

— позбавлення протягом місяця можливості купувати
продукти харчування і одержувати передачі;

— поміщення в карцер на строк до 10 діб, а неповноліт­
ніх — до 5 діб.

Вагітні жінки, а також ті, що мають дітей, поміщенню в карцер не підлягають.

Підстави і порядок звільнення осіб, взятих під варту

Термін попереднього ув'язнення вважається закінченим після закінчення дізнання, слідства або направлення справи до суду. Попереднє взяття під варту втрачає своє значення на основі ст. 20 Закону "Про попереднє ув'язнення", де перед­бачені три підстави:

  • скасування запобіжного заходу;

  • зміна запобіжного заходу;

  • закінчення передбаченого законом терміну тримання
    під вартою, якщо цей термін не продовжений у встановлено­
    му порядку.

Начальник місця попереднього ув'язнення повинен не пізніше, як за 7 діб до закінчення строку тримання під вар­тою, письмово повідомити про це прокурора, слідчого або ор­ган дізнання. У день закінчення строку тримання начальник

Правове регулювання виконання попереднього ув'язнення під варту

129

повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за дотри­манням законодавства. Звільнення осіб з-під варти робить начальник установи на підставі постанови особи, яка прова­дить дізнання, слідчого, судді, прокурора або вироку чи ухва­ли суду.

Особа, яка під час попереднього слідства перебувала під вартою протягом максимального строку, підлягає негайному звільненню в перший день після закінчення цього строку, як­що не отримано повідомлення слідчого або прокурора про за­кінчення слідства і пред'явлення матеріалів для ознайомлен­ня. Персональна відповідальність в цьому випадку покладена на начальника установи. Постанова, вирок або ухвала про звільнення піддягають виконанню негайно після їх надхо­дження до місця попереднього ув'язнення.

Особи, які звільняються, забезпечуються безкоштовним проїздом до місця проживання. У необхідних випадках нада­ється грошова допомога і одяг.

Література

  1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верхов­
    ної Ради України 28 червня 1996 р. Розділ 2, 7.

  2. Виправно-трудовий кодекс України. Статті 23—25. —
    К., 1997.

  3. Закон України "Про надзвичайний стан" від 26 червня
    1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. —
    № 37. - Ст. 538.


  1. Закон України "Про війська внутрішньої служби та
    конвойної охорони" від 26 березня 1992 р. // Відомості
    Верховної Ради України. - 1992. - № 29. - Ст. 397.

  2. Закон України "Про попереднє ув'язнення" від ЗО
    червня 1993 р. № 3352-ХІІ.

  3. Положення про Державний департамент з питань ви­
    конання покарань в Україні. Указ Президента України
    від 31 липня 1998 р. № 827 / 98. // Офіційний вісник Ук­
    раїни. - 1998. - № 31. - Ст. 1162.

  4. Закон України "Про внесення змін до деяких законо­
    давчих актів України у зв'язку з утворенням Державного
    департаменту України з питань виконання покарань",
    № 312-ХУ від 11 грудня 1998 р. // Офіційний вісник Ук­
    раїни. - 1999. - № 2. - Ст. 46.

  5. Інформаційний бюлетень, № 1 // Оперативно-службо­
    ва і виробничо-господарська діяльність установ кримі­
    нально-виконавчої системи України. — К., 1999.

9 - 1699

Тема 9. Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених до позбавлення волі в установах виконання покарань

  1. Класифікація засуджених до позбавлення
    волі і розподіл їх за видами виправно-трудових
    установ

  2. Підстави і порядок переведення засуджених
    у місцях позбавлення волі

  3. Приймання та облік засуджених в установах
    виконання покарань

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 131

1. Класифікація засуджених до позбавлення волі і їх розподіл за видами виправно-трудових установ

З метою диференційованого підходу до виконання пока­рання в теорії кримінального і кримінально-виконавчого права досить чітко розроблена й закріплена в нормах законо­давства класифікація засуджених до позбавлення волі. Вона створює не тільки необхідні умови для диференціації вико­нання покарання, а й значною мірою впливає на формування системи установ виконання покарань, забезпечує ізоляцію один від другого різних за ступенем суспільної небезпеки і ха­рактеру поведінки засуджених. Крім того, вона створює умо­ви для індивідуалізації виконання покарання. Згідно зі ст. 67 Мінімальних стандартних правил поводження із в'язнями ме­тою класифікації є:

  1. відокремлення ув'язнених від тих, хто в силу свого зло­
    чинного минулого чи негативних рис характеру загрожує не­
    гативним впливом на них;

  2. поділ ув'язнених на категорії, що полегшує роботу з
    ними, з метою повернення їх до життя в суспільстві.

Система класифікації засуджених до позбавлення волі тіс­но пов'язана з класифікацією злочинів у кримінальному пра­ві. Остання певною мірою визначає класифікацію засудже­них. В цьому полягає єдність і взаємозалежність вказаних ін­ститутів з точки зору оцінки характеру і ступеню суспільної небезпеки злочинів при призначенні і виконанні покарання.

Кримінальне законодавство виділяє деякі категорії зло­чинців: особливо небезпечних рецидивістів (ст. 26 КК); не­повнолітніх (ст. 10 КК); жінок (ст. 25 КК). Стаття 25 КК також визначає, яким категоріям засуджених належить відбу­вати покарання в тих чи інших видах УВП. Таким чином, класифікація засуджених до позбавлення волі — суміжний ін­ститут кримінального і кримінально-виконавчого права. При цьому в кримінально-виконавчому законодавстві дістають розвиток положення кримінального закону.

Критеріями в класифікації засуджених до позбавлення во­лі є: вік; стать; тяжкість вчиненого злочину; строк призна­ченого покарання; форма вини; факт відбування в минулому покарання у вигляді позбавлення волі; визнання засудженого особливо небезпечним рецидивістом; робота в правоохорон­них органах до засудження; громадянство.

Що ж таке класифікація? Із сказаного випливає, що кла­сифікація засуджених є розподіл їх на більш-менш однорідні

132 Тема 9

групи відповідно до специфічних ознак (критеріїв) залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого зло­чину, минулих судимостей, статі і віку з метою диференціації та індивідуалізації виконання покарань.

Розрізнюють 4 види критеріїв класифікації засуджених: фізіологічні; юридичні; педагогічні; психологічні.

До фізіологічних критеріїв класифікації засуджених від­носяться стать, вік, стан здоровя. За статтю засуджені класи­фікуються на чоловіків та жінок. За віком — на дорослих та неповнолітніх.

За станом здоровя — на працездатних, непрацездатних і хворих тяжким або хронічним захворюванням.

До юридичних критеріїв відносяться тяжкість вчиненого злочину, особа засудженого і форма вини. За тяжкістю вчи­неного злочину розрізняють три категорії засуджених: які вчи­нили особливо небезпечні злочини проти держави, які вчинили тяжкі злочини, і вчинили злочини, що не є тяжкими.

За особою засудженого — особи, які відбувають покаран­ня у місцях позбавлення волі вперше, які відбували покаран­ня раніше, особливо небезпечні рецидивісти, особи, яким вища міра покарання в порядку амністії або помилування за­мінена позбавленням волі. За формою вини засуджені класи­фікуються на таких, які вчинили злочин навмисно або з необережності.

До педагогічних критеріїв класифікації засуджених відно­сяться ступінь виправлення або ступінь педагогічної занедба­ності. За ступенем виправленості засуджені поділяються на тих, які стали на шлях виправлення, і на осіб, які довели своє виправлення. За ступенем педагогічної занедбаності класи­фікація засуджених здійснюється на осіб, які не стали на шлях виправлення, порушників режиму, злісних порушників режиму.

До психологічних критеріїв класифікації засуджених на­лежать тип особи і психічне ставлення до злочину, тобто ви­знання чи невизнання нею своєї вини у вчиненому злочині.

За типом засуджені особи класифікуються за загальними психологічними ознаками — холерики, флегматики, сангвіні­ки, меланхоліки.

На підставі вказаних критеріїв і відповідно до закону, пер­винну класифікацію осіб, засуджених до позбавлення волі, здійснює суд при постанові вироку, коли призначає міру по­карання, вид виправно-трудової установи та режим у ній. У подальшому, під час відбування покарання, адміністрація

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 133

установи, доповнюючи суд, класифікує засуджених за педаго­гічними, психологічними та іншими критеріями. І|~ Відповідно до фізіологічних критеріїв суд визначає вид режиму виправно-трудової установи та строк відбування по­карання, виходячи з того, що неповнолітні відбувають пока­рання у виховно-трудовій колонії, дорослі — у виправно-тру­довій колонії або у тюрмі. При цьому неповнолітнім не може бути визначене покарання понад 10 років. Враховуючи стан здоровя, суд може знизити строк покарання — призначити відбуття покарання в установах з більш м'яким режимом.

Під час відбуття покарання засуджені можуть досягти 18-річного віку, тобто повноліття, або похилого віку, піддава­тися різноманітним захворюванням, у т. ч. тяжким, хроніч­ним і душевним, у звязку з чим:

  • особи, які досягли повноліття, переводяться за визна­
    ченням судових органів з виховно-трудової колонії до ви­
    правно-трудової установи для дорослих;

  • стан здоров'я засуджених враховується адміністрацією
    при залученні їх до праці; хворі тяжкими, хронічними або ду­
    шевними хворобами направляються, як правило, в спеціальні
    лікарні, в окремих випадках, за поданням адміністрації уста­
    нови, суд може звільнити хворого від відбування покарання
    достроково;

  • особи, які захворіли під час відбуття покарання хроніч­
    ною душевною хворобою, звільняються від покарання або на­
    правляються в спеціальні психіатричні лікарні закритого ти­
    пу. Згідно з виправно-трудовим законодавством, засуджені до
    позбавлення волі покарання відбувають залежно від юридич­
    них і фізіологічних критеріїв у виховно-трудових установах
    загального чи посиленого режиму, виправно-трудових уста­
    новах загального, посиленого, суворого, особливого режиму
    або тюрмі.

- На підставі ст. 18 ВТК у виховно-трудових колоніях за­гального режиму відбувають покарання неповнолітні чолові­чої статі, вперше засуджені до позбавлення волі (окремо за тяжкі і за не тяжкі злочини) і всі неповнолітні жіночої статі. В установах посиленого режиму відбувають покарання непов­нолітні чоловічої статі, які раніше відбували покарання.

З урахуванням педагогічних критеріїв адміністрація ви­ховно-трудової колонії, за узгодженням із службою у справах неповнолітніх, може залишати засудженого, якому виповни­лося 18 років, для закінчення загальноосвітньої школи або професійно-технічного навчання, а також для закріплення

134 Тема 9

результатів виправно-трудового впливу, але не більше, ніж до 20-літнього віку (ст. 27 ВТК).

За поданням адміністрації суд своїм визначенням може перевести засудженого, який злісно порушує режим відбуван­ня покарання виховно-трудової колонії загального режиму, до посиленого — на невідбуту частину покарання.

В колоніях-поселеннях відбувають покарання особи, які вчинили злочин з необережності вперше. В колоніях-посе­леннях для осіб, які скоїли навмисні злочини, відбувають по­карання засуджені вперше на строк до 5 років за злочини, які не є тяжкими (ст. 16 ВТК).

У випадку педагогічної занедбаності, злісного порушення режиму чи ухилення від нього суд, за поданням адміністрації колонії-поселення, може змінити покарання засудженому в колонії-поселенні для осіб, які вчинили злочин з необереж­ності, або за навмисні злочини — на відбуття покарання у ви­правно-трудовій установі загального режиму.

Стаття 14 ВТК передбачає, що на загальному режимі від­бувають покарання чоловіки, засуджені вперше до позбавлен­ня волі за злочин, який не є тяжким, за винятком тих, які від­бувають покарання в колоніях-поселеннях, а також всі жінки, за винятком тих, які відбувають покарання в установах суво­рого режиму (особливо небезпечні рецидивістки, яким вища міра покарання в порядку помилування або амністії замінена позбавленням волі, а також засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави).

На посиленому режимі відбувають покарання чоловіки, засуджені вперше за тяжкі злочини. На суворому режимі від­бувають покарання чоловіки, засуджені за особливо небез­печні злочини проти держави, або які раніше відбували пока­рання у вигляді позбавлення волі, а також жінки, засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави, визнані у вста­новленому законом порядку особливо небезпечними рециди­вістками, і жінки, вища міра покарання котрим в порядку по­милування або амністії замінена на позбавлення волі.

Особами, які раніше відбували покарання в місцях по­збавлення волі, визнаються:

  • раніше засуджені до позбавлення волі та відбували по­
    карання в тюрмі, УВП будь-якого виду режиму або у вихов­
    но-трудовій колонії;

  • умовно звільнені з місць позбавлення волі для роботи
    на будівництві державних об'єктів;

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 135

— умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим
залученням до праці, якщо ці особи з підстав, викладених у
ч. 5 ст. 25і КК, були направлені для відбування покарання у
вигляді позбавлення волі до УВП;

  • засуджені до позбавлення волі, які після набрання
    вироком законної сили відбували це покарання в СІЗО і бу­
    ли умовно звільнені для роботи на будівництві державних
    об'єктів;

  • умовно засуджені до позбавлення волі, які з підстав,
    передбачених ч. 5 ст. 45 КК, були направлені для відбування
    покарання у вигляді позбавлення волі до УВП.

Не можуть розглядатись як такі, що раніше відбували по­карання у вигляді позбавлення волі, особи:

  • які фактично відбували позбавлення волі, але були реа­
    білітовані;

  • у випадку заміни виправних робіт згідно зі ст. ЗО КК на
    позбавлення волі;

  • які знаходились у місцях позбавлення волі за вироком
    суду, якщо в касаційному чи наглядовому порядку вирок від­
    мінений з припиненням справи або змінений і призначене
    покарання не пов'язане з позбавленням волі або застосоване
    умовне засудження;

  • засуджені до позбавлення волі але фактично його не
    відбували в зв'язку з відстрочкою виконання вироку (якщо
    після закінчення строку відстрочки судом була винесена ухва­
    ла про їх звільнення від покарання в порядку помилування
    або невиконання вироку у випадках закінчення строку дав­
    ності;

  • раніше засуджені до позбавлення волі в межах строку
    знаходження під вартою в якості запобіжного заходу, оскіль­
    ки вони не відбували покарання у ВТУ.

Даний критерій виокремлення засуджених в самостійну категорію критично оцінюється в теорії кримінального і кри-мінально-виконавчого права. Його виникнення є результа­том відсутності в кримінальному законі поняття "рецидив злочину". Тому і виникла потреба компенсації прогалини в законі вказаним вище поняттям. Але в ньому є суттєві недо­ліки, оскільки воно базується лише на одній ознаці — відбу­вання чи не відбування покарання. Така безстрокова дія на­слідків застосування кримінального покарання протирічить принципам справедливості і законності.

Відповідно до педагогічних критеріїв, в установах суворо­го режиму можуть відбувати покарання і небезпечні рециди-

136 Тема 9

вісти і особи, яким вища міра покарання замінена в порядку помилування або амністії позбавленням волі, а також особи, які переведені на особливий режим по відбутті строку пока­рання і які твердо стали на шлях виправлення.

На особливому режимі відбувають покарання засуджені чоловіки, визнані особливо небезпечними рецидивістами, або вища міра покарання яким у порядку помилування чи амністії замінена позбавленням волі на строк до 20 років.

Згідно з педагогічними і психологічними критеріями за поданням адміністрації суд може перевести засуджених, які твердо стали на шлях виправлення і які відбули в установле­ному законом порядку частину строку покарання, з установ загального, посиленого і суворого режиму — в колонію-посе-лення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення.

Відбування покарання у вигляді ув'язнення в тюрму може бути призначене судом відповідно до юридичних, педагогіч­них та психологічних критеріїв особам, засудженим за особ­ливо небезпечні злочини проти держави, особливо небезпеч­ним рецидивістам, а також засудженим за тяжкі злочини на строк понад 5 років.

Таким чином, значення класифікації засуджених полягає в тому, що вона: обумовлює окреме тримання різних груп засуджених; досягається диференціація розміщення засудже­них за ступенем небезпечності і соціально-педагогічної занедбаності; з'являється можливість застосування індиві­дуалізованих заходів карально-виховного впливу; позбавля­ється негативний вплив злісних порушників режиму і реци­дивістів; класифікація засуджених пов'язується з системою виправно-трудових установ.

Виходячи з розглянутої класифікації, важливе значення має розподіл осіб, позбавлених волі, за видами установ вико­нання покарання.

Вид УВП з відповідним режимом, у якій належить відбу­вати покарання засудженому, згідно з діючим законодавством визначається судом (ст. 25 КК, ст. 13 ВТК, ст. 335 КПК). Су­довий порядок розподілу засуджених за видами УВП підви­щує обгрунтованість винесених вироків і створює передумови для здійснення судового контролю за їх виконанням. У ході судового розгляду учасники процесу можуть надавати суду обгрунтовані пропозиції щодо виду УВП, в якій доцільно за­судженому відбувати покарання. Рішення суду про визначен­ня засудженому виду УВП може стати предметом розгляду в суді другої інстанції чи в порядку нагляду. Таким чином, всім

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 137

ходом судового процесу забезпечується законність і обгрунто­ваність призначення кожному засудженому строку позбав­лення волі і виду УВП.

Кримінальний закон при визначені засудженому виду УВП не ставить суд в жорсткі правові рамки. Відповідно до ст. 25 КК, залежно від характеру і ступеня суспільної небез­пеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин суд, із зазначенням мотивів прийнятого рішення, може при­значити відбування позбавлення волі: засудженим вперше за злочини, вчинені з необережності, а також за умисні злочи­ни, що не є тяжкими, у колонії загального режиму (тобто за­мість колоній-поселень відповідних видів). Крім того, суд мо­же призначити засудженому колонію будь-якого виду режи­му, крім колоній-поселень і колоній особливого виду режиму. Це правило не розповсюджується на особливо небезпечних рецидивістів і осіб, яким смертна кара в порядку помилуван­ня замінена на позбавлення волі.

Підставою для розподілу засуджених за видами УВП є ви­рок суду, що набрав законної сили або звернений для вико­нання. Після проголошення обвинувального вироку засудже­ний до позбавлення волі, як правило, направляється в слід­чий ізолятор, де і знаходиться до набрання вироком чинності. У випадку, коли засудженому суд не змінить запобіжний захід (наприклад, підписку про невиїзд на взяття під варту), він мо­же залишатися на волі і буде направлений до місця позбав­лення волі після звернення вироку до виконання; тобто, суд надсилає копію вироку, що набрав чинності, до ОВС за міс­цем проживання засудженого, який зобов'язаний взяти засу­дженого під варту і доставити його до СІЗО, звідки він буде направлений до відповідної УВП.

Засуджені до позбавлення волі направляються до УВП не пізніше 10-ти денного строку з дня набрання вироком суду чинності. Нині, у зв'язку з переповненням СІЗО, засуджені направляються раніше цього строку до УВП, при яких ство­рені тимчасові слідчі ізолятори.

Наступний етап після призначення засудженому виду УВП — визначення йому конкретної установи, тобто безпо­середнього місця відбування покарання. Цим питанням зай­мається адміністрація СІЗО самостійно або за нарядами ДЦПВП відповідно до вимог Інструкції про порядок розподі­лу й направлення засуджених із СІЗО до УВП та переведення засуджених з однієї установи до іншої. Це дуже складна робо-

138 Тема 9

та адміністрації СІЗО, оскільки при розподілі засуджених по­трібно враховувати різні обставини, що можуть вплинути на оперативну обстановку в УВП:

  • кількість осіб, які проходять у одній справі (співучасни­
    ки злочину);

  • необхідність примусового лікування від алкоголізму чи
    наркоманії, а також венеричних захворювань;

  • стан здоров'я (наприклад, не можуть відбувати пока­
    рання за медичними показниками в УВП, розташованих у
    зонах радіаційного забруднення, або не можуть працювати
    на виробництві нерудних будівельних матеріалів — викону­
    вати кар'єрні роботи;

  • неповнолітні засуджені, як правило, повинні направля­
    тися до виховно-трудових колоній, які розташовані ближче
    до місця проживання їх рідних або осіб, які їх замінюють;

  • засуджені, які скоїли злочин під час відбування пока­
    рання, не повинні бути направлені в ту ж установу, в якій цей
    злочин вчинено;

  • потреба тієї чи іншої установи в спеціалістах;

  • наявність місць в УВП для забезпечення нормального
    розміщення і оперативної обстановки;

  • інші (наприклад, на камерне тримання УВП особливо­
    го режиму направляється відповідна категорія засуджених
    особливо небезпечних рецидивістів).

Особи, засуджені за бандитизм, умисне вбивство за обтя­жуючих обставин, захоплення заложників, посягання на жит­тя працівника міліції або народного дружинника, особи, які проходять у одній кримінальній справі як підсудні, розмісти­ти яких немає можливості внаслідок відсутності в області установ відповідного режиму, направляються в установи інших областей за кількісними нарядами відділу спе­ціального обліку ДЦПВП.

На всіх засуджених іноземних громадян з країн далекого зарубіжжя, незалежно від наявності в області установ відпо­відного виду режиму, на їх направлення із СІЗО до місць по­збавлення волі запитується персональний наряд ДЦПВП.

Як зазначалося вище, засуджені повинні бути переведені із СІЗО до УВП протягом 10 днів. Але закон передбачає мож­ливість залишення деяких засуджених у слідчих ізоляторах. Стаття 23 ВТК встановлює, що засуджений може бути тимча­сово залишений в СІЗО і після набрання вироком чинності, по-перше, якщо виникає необхідність провадження слідчих

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 139

дій у справі про злочин, вчинений іншою особою. Залишення засудженого в цьому випадку можливе з санкції прокурора Республіки Крим, області, м. Києва, а також прирівнених до них прокурорів на строк до 2 місяців, з санкції заступника Ге­нерального прокурора — до 4 місяців, з санкції Генерального прокурора — до 6 місяців. Засуджений може бути також тим­часово залишений у слідчому ізоляторі або в тюрмі за ухва­лою суду на час розгляду справи в суді.

У виняткових випадках осіб, вперше засуджених до по­збавлення волі за злочини, що не є тяжкими, яким відбуван­ня покарання призначено у колоніях загального режиму, а та­кож осіб, вперше засуджених на строк не більше п'яти років за тяжкі злочини, може бути за їх згодою залишено в тюрмі або в слідчому ізоляторі для роботи по господарському обслу­говуванню цих установ.

2. Підстави і порядок переведення засуджених у місцях позбавлення волі

Згідно зі ст. 22 ВТК засуджений до позбавлення волі по­винен відбувати весь строк покарання, як правило, в одній УВП. В цій нормі закріплений один з важливих принципів виконання і відбування покарання, який сприяє більш ус­пішному виправленню засудженого. В той же час життя зас­відчує, що є випадки, коли переведення засуджених об'єктив­но необхідні.

Переведення засуджених із однієї установи до іншої того ж виду режиму допускається: у випадку хвороби засудженого; при суттєвій зміні об'єму чи характеру роботи, яку виконують засуджені; за наявності інших виняткових обставин, які пе­решкоджають подальшому триманню засудженого в даній установі.

Винятковими обставинами, що перешкоджають подаль­шому триманню засудженого в даній установі, визнаються:

  • реорганізація, ліквідація установи або зміна її виду
    режиму;

  • роз'єднання осіб, які проходили у одній кримінальній
    справі як підсудні, свідки та потерпші;

— проведення оперативно-режимних і профілактичних
заходів;

140 Тема 9

— захист осіб, які надавали допомогу в боротьбі зі злочин­
ністю та підтримці належного порядку в установах, від зло­
чинних посягань з боку інших засуджених.

Переведення засуджених із одних УВП до інших того ж виду режиму можуть бути здійснені:

  • між установами, розташованими в одній області з санк­
    ції керівництва Управління (відділу) Державного департамен­
    ту з питань виконання покарань (У(В)ДЦПВП) в області;

  • між установами різних областей з санкції керівництва
    ДДПВП;

  • між установами України й інших держав СНД з санкції
    керівництва ДДПВП за наявності згоди іншої держави.

Переведення засуджених у випадку потреби роз'єднання осіб, які проходили у одній кримінальній справі, та захисту осіб, які надавали допомогу адміністрації УВП, від злочинних посягань з боку інших засуджених можуть здійснюватися лише на підставі мотивованого висновку, затвердженого ке­рівництвом ДДПВП, У(В)ДДПВП відповідної області.

Заява про переведення засудженого з УВП однієї області до установи іншої розглядається У(В)ДДПВП області, де зна­ходиться установа. Коли прийнято рішення про необхідність переведення, заява (клопотання самого засудженого чи його родичів) разом з довідкою-характеристикою засудженого, думкою адміністрації з приводу цього прохання та довідкою про стан його здоров'я, іншими документами надсилається до У(В)ДДПВП тієї області, перевести куди просить заявник. Одержавши ці документи, У(В)ДДПВП цієї області розглядає їх, приймає рішення, про що повідомляє У(В)ДДПВП за міс­цем відбуття покарання засудженого. Якщо в прийомі засу­дженого відмовлено, це повинно бути вмотивовано.

За умови згоди на прийом У(В)ДДПВП області, яка прий­має засудженого, надсилає свою згоду і всі інші документи до ДДПВП, де це питання розглядається на засіданні спеціаль­ної комісії. Засуджені, які переведені до установи за вказівка­ми УДДПВП, не можуть бути вдруге переведені до іншої установи без його дозволу.

Повернення засудженого до попереднього місця покаран­ня у зв'язку з порушенням умов наряду дозволяється тільки органам, які дали наряд. За самовільне повернення засудже­них винні посадові особи несуть дисциплінарну та матеріаль­ну відповідальність.

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 141

Поряд з переводами засуджених з одних УВП до інших то­го ж виду режиму, на практиці нерідко виникає потреба пере­воду засуджених із УВП до слідчих ізоляторів у розпоряджен­ня судових і слідчих органів. Відповідно до ст. 25 ВТК переве­дення засуджених з УВП до СІЗО допускається:

  • у зв'язку з розглядом справи в суді (за ухвалою суду —
    на час розгляду справи);

  • у зв'язку з провадженням слідчих дій у справі про зло­
    чин, вчинений іншою особою (з санкції прокурора — до 2, 4,
    6 місяців).

Підставою для конвоювання з УВП і тримання засудже­них в СІЗО є мотивована постанова, яка затверджена:

— в органах МВС — відповідним начальником управління
(відділу) МВС України, начальником ГУ—УМВС в області,
санкціонована відповідним прокурором;

— в органах прокуратури — відповідним начальником
управління, відділу Генеральної прокуратури, прокуратури
області.

Постанови органів МВС і прокуратури, а також ухвали су­дів на конвоювання надсилаються в двох примірниках безпо­середньо за місцем тримання засуджених. Один примірник є підставою для видачі засудженого конвою і залишається в установі, а другий додається до особової справи засудженого і є підставою для передачі та тримання засудженого у пункті призначення (СІЗО). Адміністрація УВП при отриманні до­кумента на конвоювання засудженого негайно відправляє йо­го до пункту призначення. Конвоювання засудженого під конвоєм працівників міліції дозволяється за наявності належ­но оформлених документів та письмового розпорядження ке­рівництва ГУ—УМВС в області за місцем знаходження уста­нови, де відбуває покарання засуджений.

У тих випадках, якщо відправити засудженого у зазначе­ний строк з будь-яких причин неможливо, про це негайно повідомляється орган дізнання, слідства, прокуратури чи суду, У розпорядження яких треба було доставити засуджено­го, та командир конвойної частини, від якої був виділений конвой.

У надзвичайних випадках, коли необхідно терміново ви­везти засуджених з установи, дозволяється за погодженням з МВС України (УДЦПВП) етапування груп чи поодиноких осіб не за особовими справами, а за алфавітними картками з фотокартками та підписом начальника відділу спецобліку установи.

142 Тема 9

У разі особливої терміновості або за неможливості вико­ристання інших засобів пересування і на великі відстані до­пускається конвоювання літаком у строки, з'ясовані з під­приємствами цивільної авіації. Таке конвоювання проводить­ся з дозволу міністра внутрішніх справ (директора ДЦІІВП), командира конвойного з'єднання.

Про етапування засудженого відділ спецобліку ставить до відома відповідні відділи та служби установи, які обов'язково повинні прилучити до особової справи такі документи:

  • фінансову довідку (або документ, що її замінює) і ви­
    конавчі листи;

  • медичну картку, а в необхідних випадках й інші медич­
    ні документи (історію хвороби, довідку про аналізи і т. ін.);

  • арматурну книжку та арматурні відомості на речове за­
    безпечення;

  • документи про загальноосвітнє та професійно-технічне
    навчання;

  • зошит індивідуальної роботи із засудженим та його ха­
    рактеристику;

  • довідку оперативного відділу;

  • картку обліку побачень, приймання посилок, передач і
    бандеролей.

У випадку непредставлення перелічених документів засу­джений не етапується, про що доповідається начальнику установи. Особова справа етапованого вкладається у конверт, на клапані якого проставляється мастична печатка. На кон­верт наклеюється довідка з особової справи з пізнавальною фотокарткою засудженого.

На всіх засуджених, які підлягають етапуванню, склада­ється шляховий список у трьох примірниках, один з яких ра­зом з особовими справами передається начальнику варти, другий з розпискою лишається у відділі спецобліку, а третій передається в бухгалтерію для перерахування грошей.

Співробітникам кримінально-виконавчої системи питан­ня направлення, прийому, розміщення і переведення засу­джених особливо актуальні, так як практично діяльність всіх відділів і служб УВП тісно пов'язана саме з цими процесами. Засуджені, як правило, вже з перших хвилин перебування в УВП намагаються з'ясувати, як тут організований режим, і на підставі цього формують свою лінію поведінки. Частина з них, використовуючи послаблення вимогливості, схиляється до порушень режиму, інші намагаються добитися для себе "привілеїв" шляхом силового тиску на засуджених і навіть на

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 143

адміністрацію, частина з них буде намагатися добитись не­обгрунтованого переведення в інші установи. Тому з самого початку прибуття до УВП всі засуджені повинні відчувати, що в установі існує суворий правопорядок, а будь-які неправо­мірні дії негайно та рішуче припиняються.

3. Приймання та облік засуджених в установах виконання покарань

Важливим фактором у процесі виконання покарання у вигляді позбавлення волі є правильна організація роботи з прийому прибулих в установу, а також чіткий і повний їх об­лік, що відображає як якісний, так і кількісний склад усього контингенту, який утримується в даній установі. Штатним органом установи, на який покладається організація роботи з прийому засуджених і здійснення їх обліку, є відділ спеціаль­ного обліку.

Відповідно до Інструкції з організації праці спеціальних відділів УВП на них покладаються:

  • перевірка правильності оформлення документів на за­
    суджених при їх прийомі в установу;

  • ведення персонального та кількісного обліку засудже­
    них, складання звіту за їх чисельністю, складом і перемі­
    щенням;

  • облік і збереження особових справ засуджених;

  • оформлення обліково-реєстраційних матеріалів на за­
    суджених для направлення їх в управління — відділи опера­
    тивної інформації МВС, ГУ—УМВС України, в областях.

Кримінально-виконавчим законодавством і відомчими нормативними актами передбачені підстави прийому, його порядок, а також види та форми обліку засуджених. Підста­вою для відбуття покарання в УВП є лише вирок суду, що вступив у законну силу. Але оскільки засуджені повинні роз­міщуватися в установі диференційовано, одного вироку для правильного вирішення питання про доцільність і законність розміщення засуджених недостатньо. Потрібні деякі інші до­кументи управлінського характеру. До них відносяться: осо­бова справа засудженого з вироком суду, що вступив у закон­ну силу; наряд на етапування засудженого в зазначену уста­нову; шляховий список.

144 Тема 9

1. Особова справа, насамперед, містить вирок суду як під­
ставу для виконання покарання і здійснення виправно-трудо­
вого впливу. В особовій справі, крім вироку, є:

  • анкета засудженого з пізнавальними фотокартками;

  • дактилокарта;

  • протокол затримання;

  • характеристика й інші документи, які відображають по­
    ведінку і переміщення засудженого в період перебування у
    місцях попереднього ув'язнення, а в подальшому — і відбуття
    покарання.

  1. Наряд на етапування є наказом вищестоящого органу
    управління (ДЦПВП) на переведення засудженого із слідчого
    ізолятора або з однієї установи покарань до іншої.

  2. Шляховий список відображає, хто конкретно, звідки і ку­
    ди етапується. В ньому вказуються короткі судово-установчі
    дані на кожного етапуючого, звідки та куди етапується, і на
    якій підставі.

Прийом і реєстрація засуджених

Прийом засуджених до установи здійснюється згідно з на­казами та вказівками ДЦПВП. Працівник відділу спецобліку при прийомі засуджених зобовязаний:

  • прийняти особові справи та шляховий список засудже­
    них, які прибули до установи. Перевірити наявність на
    шляховому списку підпису представника конвойного підроз­
    ділу про прийом засуджених під охорону;

  • звірити кількість прибулих засуджених з їх числом, яке
    вказано в шляховому списку, та перевірити наявність особо­
    вих справ на прибулих засуджених;

  • встановити належність особової справи засудженому
    шляхом його опитування та перевірки відповідей з анкетами
    й іншими відомостями, які є в особовій справі, за пізнаваль­
    ною фотокарткою, особистими прикметами, а в необхідних
    випадках — за дактилоскопічною карткою;

  • поставити свій підпис у шляховому списку про прий­
    няття особових справ на прибулих засуджених.

Відомості про кожного засудженого, прийнятого до уста­нови, заносяться до журналу обліку пересувань засуджених та реєстрації особових справ.

На засуджених, які згідно з рішенням суду зобов'язані від­шкодувати матеріальні збитки та виплачувати аліменти, спец­відділом складається у двох примірниках список, у якому вка-

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 145

зується прізвище, ім'я та по батькові засуджених, назва та ад­реса суду, який виніс ці рішення. Перший примірник списку передається до бухгалтерії під розписку на його копії. Список у двох примірниках з указаними прізвищами, ім'ям та по батькові, складається також на засуджених, щодо яких судом винесені рішення про примусове лікування від алкоголізму або наркоманії. Перший примірник цього списку у триден­ний строк передається у медичну частину під розписку на йо­го копії.

На кожного засудженого, який прибув до установи, спец­відділ у триденний строк оформляє повідомлення, яке надси­лає в суд, що виніс вирок, та повідомлення про місце перебу­вання засудженого з адресою установи, яке направляє його сім'ї.

На другому етапі комісія, до складу якої входять началь­ник установи — голова комісії, його заступники, начальники відділів і служб (оперативної, нагляду й безпеки, охорони, ви­робничої, спеціальної (секретар комісії), бухгалтерії та офіце­ри військового підрозділу). З кожним засудженим проводить­ся бесіда і на її підставі, з урахуванням вивчення матеріалів особистої справи, стану здоров'я, спеціальності засудженого та інших даних, визначається, до якого загону його направи­ти і де він працюватиме. Розподіл засуджених по загонах за­кріплюється наказом начальника установи.

Облік засуджених

Облік є невід'ємним елементом діяльності будь-якого органу управління. Сутність обліку полягає в тому, що він до­зволяє отримати, опрацювати та систематизувати відомості про різні форми діяльності того чи іншого органу управління, як правило, в кількісних показниках. Ці показники вказують на стан і зміни суб'єктів (об'єктів) управління, а також про результати діяльності всієї системи. Враховуючи результати своєї діяльності за будь-який період в минулому і аналізуючи помилки, людина вчиться їх уникати. Результати обліку, крім того, дають можливість на основі їх аналізу прогнозувати ті чи інші зміни в системі управління і в середовищі його оточення.

У сфері боротьби зі злочинністю облік завжди був спря­мований на повне охоплення всіх осіб, які вчиняють злочини, заарештованих, засуджених, осіб, які ховаються від слідства і суду. Протягом багатьох років в органах, які ведуть

Ю - 1699

146 Тема 9

боротьбу зі злочинністю, поступово склалася єдина система обліку вказаних категорій осіб і відповідно до звітності. Важливе місце в цій системі займає облік засуджених в УПВ. За його допомогою збирається, аналізується і узагальнюється інформація, яка характеризує процеси, що проходять в УВП. Цей облік включає в себе відомості щодо кількості, руху засуджених, їх соціально-демографічного складу, стану дисципліни серед них, злочинності та багато іншого.

Необхідність такого обліку в кожній установі викликана тим, що система його показників, яка характеризує окрему установу, є первинною стадією побудови статистичних звітів про діяльність всіх УВП в Україні. Облік має значення ще і тому, що система його показників дозволяє виявляти і усу­вати недоліки у разі здійснення карно-виховного процесу і прогнозувати заходи щодо удосконалення діяльності УВП.

Належним чином організований облік засуджених дозво­ляє адміністрації постійно мати відомості про кількість засуд­жених, що відбуває покарання, у встановлені строки викону­вати передбачені законом дії з виконання вироків суду, вико­нувати акти амністії та помилування, своєчасно звільняти засуджених. Облік дозволяє глибоко та всебічно вивчити особу засудженого, сприяє розкриттю раніше вчинених злочинів, ефективно проводити розшук осіб, які ховаються від покарання за вчинення тяжких злочинів в УВП і вирішувати багато інших важливих питань щодо боротьби зі злочинністю.

Для здійснення обліку створена система облікових апара­тів, які поділяються на центральні і місцеві. До центральних відносяться: управління оперативної інформації МВС Украї­ни і відділ спецобліку ДДПВП. До місцевих — відділи опера­тивної інформації ГУ, УМВС в областях, відділи (відділення) спецобліку У (В) ДДПВП, а також відділи спецобліку УВП. Та­ким чином, існує два види обліку засуджених: центральний і місцевий, кожен з яких поділяється на персональний і кіль­кісний. Персональний облік — це відображення в облікових документах достатньо повних соціально-демографічних і кри­мінологічних даних про кожного засудженого. Кількісний облік — це реєстрація в облікових документах кількох оди­ниць обліку (відомості щодо кількості засуджених, їх руху, складу тощо).

Відділи спецобліку установ ведуть персональний та кіль­кісний облік засуджених. Персональний облік ведеться за особовою справою засудженого, обліковою карткою, журна-

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 147

лом обліку пересувань засуджених та реєстрацією особових справ. Кількісний — за пятиденними звітами щодо пересу­вання засуджених, за встановленими формами статистичної звітності.

Особова справа

Особова справа на засудженого є основним обліковим до­кументом в установі. Вона формується ще в ізоляторі тимча­сового тримання чи в СІЗО, надходить водночас із засуд­женим до УВП і зберігається в архіві після його звільнення.

З метою забезпечення повного і точного обліку засуд­жених встановлені певні правила ведення цього облікового документа. Основним нормативним документом, що регла­ментує порядок ведення особових справ, є Інструкція про роботу спеціальних відділів (відділень, груп, частин) УВП, яка оголошена наказом МВС України від 20 лютого 1992 р. № 76.

Особова справа на засудженого містить дві частини. Перша комплектується документами, які визначають чи змінюють правове положення особи, засудженої до позбав­лення волі, а також документами, що фіксують факти цих змін. До цієї частини особової справи підшиваються доку­менти, які перераховані в додатку № 5.

Друга частина комплектується документами, які відобра­жають хід процесу відбування покарання, а також виправлен­ня засуджених. Особові справи нумеруються в порядку їх над­ходження, починаючи з 1 січня кожного року, їх номер скла­дається із реєстраційного номера прибулого до УВП, першої літери прізвища засудженого і двох останніх цифр року прибуття (156-М-99).

Особові справи засуджених зберігаються в сейфах (мета­левих шафах) в алфавітному порядку. Для тимчасового користування (на строк не більше 5 днів) особові справи видаються тільки працівникам оперативного відділу. Видача та повернення особових справ здійснюється під розписку в відповідному журналі. Інші посадові особи (начальники загонів, вихователі та ін.) знайомляться з особовими спра­вами безпосередньо в приміщенні спеціального відділу, де обладнується окрема кімната чи робоче місце. Видача осо­бових справ цим категоріям співробітників також здій­снюється під розписку.

10*

148 Тема 9

Особові справи на засуджених з УВП можуть бути відправлені тільки по запиту органів прокуратури та суду. В усі інші органи особові справи можуть бути направлені з дозволу керівництва УВП. Контроль за їх своєчасним поверненням ведеться за копіями супроводжувальних листів. Особові справи засуджених, які скоїли втечу з УВП, терміново переда­ються до оперативного відділу під розписку.

За необхідності ознайомлення засудженого з матеріалами особової справи, йому вголос зачитуються певні документи, про що робиться відповідний запис.

Іноді у осіб, які проводять попереднє розслідування, може виникнути необхідність вилучення з особової справи засуд­женого якихось документів. Вони можуть бути вилучені на підставі постанови слідчого про провадження виїмки (ст. 178 КПК). Всі вилучені документи повинні бути перераховані в протоколі виїмки чи опису вилученого. Один примірник про­токолу залишається в УВП. У випадку, коли особова справа на засудженого була втрачена, її слід відновити. Для цього треба провести дактилоскопування та фотографування засуд­женого, детально опитати його і водночас звірити відповіді з допоміжними обліковими документами, що надійшли з УВП. Негайно запросити у суді копії судових рішень, які є підставою для його тримання в місцях позбавлення волі. В першу чергу необхідно відновити справи на осіб, які підлягають звільненню. На підставі матеріалів опиту й інших облікових документів виноситься письмовий висновок, який затверджується вищестоящим керівництвом і є підставою для тримання засудженого в УВП до відновлення копії вироку суду. На обгортці відновленої особової справи робиться напис "відновлена".

З метою збереження особових справ і усунення можливих неточностей в персональному обліку засуджених, адміні­страція УВП зобов'язана не менш одного разу на рік про­водити звірку особових справ і облікових карток з фактичною наявністю самих засуджених.

Після звільнення засуджених особові справи на них зберігаються в архівах УВП. Строки зберігання особових справ визначаються відомчими нормативними актами ДДПВП.

Облікові картки заповнюються на підставі документів особових справ засуджених, які прибули до установи. З цих карток складається картотека в алфавітному порядку.

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... 149

Облікові картки засуджених, знятих з обліку, з картотеки вилучаються. На них робиться відмітка про підставу зняття з обліку. З цих карток складається архівна картотека в алфавіт­ному порядку.

Якщо засуджений змінив своє прізвище у зв'язку з одру­женням, на нього заповнюється сигнальна картка за обраним ним прізвищем. В обліковій картці робиться запис про наяв­ність сигнальної картки на нове прізвище. У випадках розри­ву шлюбу засудженим і відновлення його дошлюбного пріз­вища сигнальна картка після внесення до неї виправлення поміщується в картотеці.

Для здійснення контролю за своєчасним звільненням за­судженого, а також за проходженням строків, після відбуття яких можна подати до умовно-дострокового звільнення, замі­ни невідбутої частини строку позбавлення волі більш м'яким покаранням та переводу до установи-поселення, на кожного засудженого заповнюється контрольно-строкова картка. З цих карток складається контрольно-строкова картотека. В кінці кожного року для особливого контролю з неї вилуча­ються картки на засуджених, які підлягають звільненню у на­ступному році, та розміщуються за датами закінчення строку покарання (місяць, день). При етапуванні в інше місце по­збавлення волі, звільнення або смерті засудженого, контроль­но-строкова картка вилучається з картотеки та прилучається до його особової справи.

На засуджених, яким у поточному році виповнюється 18 років, заповнюються контрольні картки, з яких складається картотека на один рік. Картки розташовуються за датами ви­повнення 18 років (місяць, день). При етапуванні неповно­літнього в іншу установу картка прилучається до його особо­вої справи, а в інших випадках вибуття — вона вилучається з картотеки і знищується.

Картки зберігаються в спеціально обладнаних для цих ці­лей металевих шафах або ящиках. При надходженні з Мініс­терства внутрішніх справ (МВС) або управлінь внутрішніх справ (УМВС) копії висновків про встановлення засуджено­му родового або зміненого у встановленому законом порядку прізвища та інших змін, спецвідділ сповіщає про це засудже­ному під розписку, заводить на нього нову облікову і конт­рольно-строкову картки та вносить відповідні зміни в інші облікові документи. Нова облікова картка після занесення в

150 Тема 9

неї відповідних записів поміщається в архівну картотеку, ста­ра контрольно-строкова картка знищується.

При надходженні документів про зміну засудженому стро­ку покарання, в обліковій та контрольно-строковій картках робляться відповідні позначки. На документі, який надійшов, робиться позначка про дату та прізвище працівника спецвід­ділу, який вніс зміни до обліково-реєстраційного документа.

Відомість про наявність та пересування засуджених скла­дається щодня за минулу добу станом на 24 годину на підставі даних про засуджених, які перебувають на обліку, та докумен­тів про надходження та вибуття засуджених за минулу добу. Одержані дані звіряються з результатами перевірок наявності засуджених та реєстрації особових справ за кожну минулу до­бу. Дані кількісного обліку засуджених повинні співпадати з кількістю документів особистого обліку та фактичною наяв­ністю в установі засуджених.

Облікові документи та повідомлення про засуджених складаються та надсилаються до управління — відділів опера­тивної інформації МВС, ГУ—УМВС України в областях згід­но з Інструкцією "Про порядок ведення алфавітного опера­тивно-довідкового та дактилоскопічного обліків в ОВС".

Обліково-реєстраційні матеріали на засуджених, яким відновлені родові або змінені в установленому законом по­рядку прізвища та інші дані, надсилаються в управління — відділи оперативної інформації МВС, ГУ—УМВС України в областях за місцем їх тримання та засудження разом з копія­ми висновків з цього питання.

На засуджених, які змінили прізвища у зв'язку зі вступом до шлюбу, в управління (відділи) оперативної інформації МВС, ГУ—УМВС України в областях за місцем тримання та засудження цих осіб надсилається повідомлення, в якому вказуються повні відомості про судимості за попередніми ан­кетними даними, коли і де вступив до шлюбу, яке при цьому обране прізвище. На осіб, засуджених неодноразово, неза­лежно від того, зняті чи погашені попередні судимості, такі відомості надсилаються до всіх управлінь (відділів) оператив­ної інформації, на території яких вони були раніше засуджені. Щодо осіб, які стоять на централізованому оперативно-довід­ковому обліку, повідомлення про зміну прізвища при реєст­рації шлюбу надсилаються, крім того, до головного управлін­ня оперативної інформації.

Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених ... І о І

У випадку народження дитини у засудженої жінки реєст­рація її проводиться у найближчому органі запису актів гро­мадського стану на підставі заяви матері та довідки лікаря в строк, що не перевищує одного місяця з дня народження ди­тини. В заяві матері повинні бути вказані ім'я та по батькові дитини, ім'я, по батькові, прізвище, національність та вік за­явника. Підпис заявника та правильність вказаних нею про себе даних завіряються адміністрацією установи. Дані про батька записуються згідно з вимогами Кодексу про шлюб та сім'ю.

Посвідчення про народження дитини отримує працівник спецвідділу, який здав заяву матері в органи РАГСу. Це по­свідчення зберігається у конверті особової справи засудженої і видається їй при звільненні з установи.

Засуджені, які вибули в інші місця позбавлення волі або померли, звільнені та такі, які втекли з установи, з обліку зні­маються. Засуджені, які направляються на лікування до ліка­рень органів охорони здоров'я та ті, які одержали дозвіл на короткостроковий виїзд за межі установи у зв'язку з винятко­вими особистими обставинами, з обліку не знімаються.

Облікові картки складаються з двох видів: алфавітні та контрольно-строкові.

Алфавітні картки заводяться на кожного засудженого по прибутті його в установу виконання покарання і відобража­ють основні судово-установчі дані: прізвище, ім'я та по бать­кові, стать, вік, місце проживання, ким і коли засуджений, за якими статтями, на який строк, початок його відрахування, коли і ким заарештований, минулі засудження та інші дані. З алфавітних карток формується алфавітна картотека, в якій вони розміщуються в чіткому алфавітному порядку.

Контрольно-строкові картки заповнюються на всіх засу­джених, які підлягають звільненню в поточному році, і з них формується окрема контрольно-строкова картотека, в якій картки розміщуються за місцями та днями звільнення засу­дженого — з 1 січня по 31 грудня.

Крім названих форм обліку засуджених, в установах ве­деться низка додаткових обліків, необхідних для роботи окре­мих частин та служб.

152

Тема 9

Література

1. Конституція України. Розділ II. — К., 1996.

2. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний
коментар. Ст. 7і, 8, 23, 25, 26. - К., 1997.

  1. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науко­
    во-практичний коментар. — К., 1997.

  2. Виправно-трудовий кодекс України. — Ст. 12—27, 45—
    47. - К., 1997.

  3. Закон України "Про внесення змін і доповнень до за­
    конодавчих актів України щодо врегулювання деяких пи­
    тань, пов'язаних з умовами відбування покарання засу­
    дженими". Прийнятий 27 липня 1994 р. // Відомості Вер­
    ховної Ради України. — 1994. — № 37. — Ст. 342.

  4. Наказ МВС України "Про затвердження Правил внут­
    рішнього розпорядку ВТУ" від 20 грудня 1991 р. № 453.

7. Наказ МВС України "Про затвердження інструкції
про роботу спеціальних відділів (груп) слідчих ізоляторів
і в'язниць" від 18 лютого 1992 р. № 77.

  1. Наказ МВС України "Про затвердження інструкції про
    роботу спеціальних відділів (відділень, груп, частин)
    установ виконання покарань" від 20 лютого 1992 р. № 76.

  2. Уголовно-исполнительное право. Учебник / Под ред.
    доктора юрид. наук Й. В. Шмарова. — М., 1996.


  1. Ліненко М. О., Рудник В. І. Взаємообумовленість при­
    чин пенітенціарної злочинності та негативних криміно­
    логічних наслідків застосування покарання у вигляді по­
    збавлення волі // Науковий вісник. Вил. 2 — К., 1996. —
    С. 232-236.

  2. Інформаційний бюлетень, № 1 // Оперативно-служ­
    бова і виробничо-господарська діяльність установ кримі­
    нально-виконавчої системи України. — К, 1999.

Тема 10. Зміст покарання

у вигляді позбавлення волі, порядок

і умови його виконання

  1. Позбавлення волі як вид покарання,
    його зміст і наслідки відбування

  2. Режим позбавлення волі,
    його поняття і зміа

  3. Функції режиму позбавлення волі

154 Тема 10

1. Позбавлення волі як вид покарання, його зміст і наслідки відбування

Позбавлення волі як вид кримінального покарання є пра­вовим наслідком вчинення злочину і являє собою примусове поміщення засудженого до спеціально призначених для цього державних установ. Громадянин обмежується в праві обирати рід (вид) занять і місце проживання, користуватися житлови­ми приміщеннями й іншим майном. Він поза його бажанням ізолюється від суспільства, з інтересами якого ввійшов у конфлікт. Крім цього, на засудженого покладається новий специфічний юридичний обов'язок — виконувати вимоги ре­жиму, встановлені законом у місцях позбавлення волі. Це призводить до різкої зміни правового становища громадяни­на, яке пов'язане із значними обмеженнями його свободи (він стає об'єктом карального впливу).

Поняття "позбавлення волі" відсутнє в кримінальному і кримінально-виконавчому праві. Під свободою в юридичній науці розуміється свобода людини розпоряджатися собою, що виражається в свободі пересування, праві користуватися жит­ловими приміщеннями та іншим майном, духовними ціннос­тями суспільства, обирати рід занять і місце проживання, в свободі реалізації прав і обов'язків громадянина держави. За­стосування ж кримінального покарання у вигляді позбавлен­ня волі веде до суттєвих обмежень цих прав.

Конституція України розкриває зміст свободи особи через її основні права і обов'язки. Закріплюючи права і обов'язки громадянина в нормах державного, адміністративного, ци­вільного, трудового та інших галузей законодавства, держава тим самим забезпечує йому свободу поєднання прав і обов'язків. До того ж користування правами і обов'язками, закріпленими в нормах права, не повинне суперечити сус­пільним і державним інтересам та наносити їм шкоду. А конфлікт злочинця з суспільством і державою, який виразив­ся у скоєнні злочину, вирішується за допомогою застосуван­ня покарання. Позбавляючи злочинця свободи, держава при­пиняє його прагнення знову вчиняти злочини, створює умо­ви, які виключають для нього таку можливість. При цьому злочинець позбавляється також змоги вести колишній спосіб життя, який сприяв би збереженню у нього уявлень і погля­дів, що призвели до протиправної поведінки.

Позбавлення волі — це поєднаний з виправним впливом захід державного примусу, який полягає в тому, що особа на

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі ... 155

підставі вироку суду, який набрав чинності, визнається вин­ною у вчиненні злочину, ізолюється від суспільства шляхом поміщення до УВП, підлягає правовим обмеженням, набуває стану судимості, що тягне за собою низку невигідних для неї наслідків після звільнення від відбування покарання.

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі, закріплений у кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві, виступає як специфічна юридична форма, що виражає потре­бу карати злочинців суворо визначеним чином. Без цієї юри­дичної форми немає покарання. Лише за її наявності пока­рання у вигляді позбавлення волі стає правомірним актом державного примусу. За допомогою юридичної форми в бо­ротьбу зі злочинністю вноситься організуючий початок, за­безпечується недопустимість свавільних рішень, встановлю­ється комплекс елементів, які складають зміст покарання у вигляді позбавлення волі. За допомогою цієї форми окреслю­ється науково обгрунтована межа каральної діяльності держа­ви як з кількісної, так і якісної сторони. Ця межа не може бу­ти порушена ні судовими органами, які призначають позбав­лення волі, ні органами, що виконують це покарання, ні засудженими до позбавлення волі. Саме ця юридична форма забезпечує таке становище, згідно з яким злочинець вступив у специфічні правові відносини з державою, і отже, набув но­вого правового статусу, що тягне за собою виникнення додат­кових юридичних обов'язків і позбавлення, обмеження чи зміну низки прав.

Сутність позбавлення волі полягає в тому, що засуджений наділяється специфічною правовою зобов'язаністю — пере­бувати в спеціальній установі держави в межах строку, який встановлений вироком суду. Специфічні правообмеження як елементи кари при позбавленні волі відрізняють це покаран­ня від інших, роблять його найсуворішим у загальній системі покарань.

До елементів кари відносяться насамперед позбавлення засудженого особистої свободи, права вільного пересування, вибору місця проживання, характеру і роду занять за своїм розсудом, обмеження права обирати спосіб життя. В цих еле­ментах певною мірою проявляється соціально-психологічний аспект позбавлення волі, оскільки засуджений обмежується в доступі до засобів масової інформації, в праві на недоторка­ність особи, житла, таємності листування, на працю, відпочи­нок тощо. Суттєвим елементом кари є позбавлення засудже­ного фізичної свободи, яка виражається в ізоляції його від

156 Тема 10

суспільства на строк, визначений вироком суду, поміщенні його в спеціальну установу, яка охороняється.

Головною рисою позбавлення волі, що відображає його сутність, є ізоляція засудженого від суспільства. Передусім вона пов'язана з обмеженнями фізичних і духовних контак­тів, скороченням соціальних зв'язків і функцій.

Вона також передбачає роздільне тримання різних катего­рій засуджених, порядок їх спілкування в межах однієї УВП. Тому засуджений до позбавлення волі, оскільки він постійно перебуває в умовах ізоляції, повинен вести особливий, вста­новлений законом, спосіб життя, який відрізняється від жит­тя на волі.

В літературі зустрічаються різні терміни, які характеризу­ють цей елемент позбавлення волі: "ізоляція від суспільства", "ізоляція від зовнішнього світу". Однак ці терміни умовні. Термін "ізоляція від зовнішнього світу" невдало виражає ха­рактер і зміст позбавлення волі. Повна (абсолютна) ізоляція від зовнішнього світу не застосовується. Про таку ізоляцію можна говорити лише в тому випадку, якщо засуджений втра­тив будь-який зв'язок із зовнішнім світом, своїми близькими.

Термін "ізоляція від суспільства " точніше відображає сут­ність позбавлення волі. Засуджені, перебуваючи в УВП, мають право на побачення з родичами й іншими особами, ад­вокатами, їм дозволяється дивитися кінофільми, слухати ра­діопередачі, читати книги, газети, спілкуватися з вільнонай­маним персоналом, представниками громадських організацій і трудових колективів. Крім цього, деяким категоріям засу­джених за певних умов можуть бути дозволені короткостро­кові виїзди за межі місць позбавлення волі.

Позбавлення волі як кримінальне покарання характери­зує спеціальний каральний режим, який встановлюється в УВП, і постійний нагляд за його виконанням засудженими, а також можливість застосування до осіб, які порушують вимо­ги режиму, примусових заходів.

Важливим елементом кари є залякуючий вплив позбав­лення волі, який виражається в самому факті осуду, винесен­ні вироку судом від імені держави і залежить від тривалості строку позбавлення волі, виду УВП. Позбавлення волі впли­ває як на суспільну психологію, так і на психіку злочинця. Репресивність позбавлення волі акумулює в собі такі риси і властивості, які сприяють розвитку в суспільстві негативного ставлення до злочинця, викликають обурення з приводу зло­чинних дій.

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі ... 157

Індивідуально-психологічний вплив кари полягає в тому, що покарання у вигляді позбавлення воді тягне за собою змі­ну ставлення оточуючих до злочинця, його дії засуджуються суспільством з метою привести його до визнання амораль­ності своєї протиправної поведінки, викликати бажання до виправлення (ресоціалізації).

До каральних елементів покарання у вигляді позбавлення волі варто віднести і стан судимості, який тягне за собою пев­ні обмеження суспільного характеру, а також кримінально-правові наслідки. Судимість погашається або знімається за підставами, встановленими законом.

Розглядаючи поняття "позбавлення волі", потрібно ви­значити сутність і зміст цього виду покарання. Під сутністю звичайно розуміється те головне, що характеризує предмети, їх внутрішню найважливішу сторону, їх основу, глибинні процеси, що відбуваються в них, а під змістом — те, що роз­криває сутність. Сутність покарання у вигляді позбавлення волі виражається в карі, а різні елементи кари, про які вже йшлося, і є його змістом.

Як відомо, кара найяскравіше проявляється в режимі відбування покарання. Режим не лише конкретизує зміст по­карання, а й є регулятором його каральної сили, і тому висту­пає основним критерієм визначення судом виду позбавлення волі. Вимоги режиму реалізуються шляхом створення різних умов тримання засудженого під час відбування покарання. Ці умови визначаються відповідними нормами кримінально-ви­конавчого законодавства. Позбавлення волі має значну силу карального впливу, який у комплексі з іншими засобами ви­правлення, передбаченими ст. 7 ВТК, здатний вплинути на засуджених, змінити їх поведінку, погляди та звички.

Покарання у вигляді позбавлення волі не має на меті спричинення фізичних страждань або приниження людської гідності. Відбування позбавлення волі супроводжується залу­ченням засудженого до суспільне корисної праці, виховної роботи, загальноосвітньої та професійної підготовки, які мак­симально використовуються в боротьбі за відродження люди­ни. Засуджені добре знають, що суспільство проявляє про них турботу. Вказані обставини обумовлюють можливість вико­ристання позбавлення волі не лише як каральний, але й як виховний засіб.

Разом з тим, самій природі позбавлення волі властиве протиріччя, оскільки:

— бажаючи максимально пристосувати людину до життя

158 Тема 10

в нормальних умовах суспільства, її змушені ізолювати від нього;

  • бажаючи викорінити у свідомості злочинця шкідливі
    уявлення і звички, його, разом з тим, поміщають в середови­
    ще інших злочинців, де взаємне "зараження" негативними
    звичками і уявленнями найвірогідніше;

  • намагаючись привчити злочинця до життя в нормаль­
    ному середовищі, його водночас поміщають в обстановку, яка
    в принципі є ненормальною, неприродною;

  • здатність людини до активної корисної діяльності по­
    трібна в кінцевому підсумку для відмови її від злочинного
    способу життя; тим часом позбавлення волі значною мірою
    позбавляє людину самостійності в прийнятті рішень.

Широкий діапазон впливу позбавлення волі, можливість досягнення при цьому не лише позитивних, але й негативних соціальних результатів робить особливо актуальним послідов­не проведення в карній політиці принципу економії репресії. Сам по собі факт позбавлення волі, осуд злочинця за певних обставин можуть зробити на нього більший виховний вплив, ніж надто жорсткі обмеження. В перспективі це дозволить поступово пом'якшити матеріальні обмеження, встановлені для засуджених до позбавлення волі, покращити умови їх тримання. Останнім часом у цьому напрямку є значні пози­тивні зміни, що наближаються до вимог міжнародно-пра­вових стандартів.

Соціально-юридичні наслідки відбування покарання у вигляді позбавлення волі

Факт засудження особи, яка вчинила злочин, засвідчує стан судимості. Він виникає з моменту набрання вироком су­ду чинності і триває до її зняття або погашення. Стан суди­мості тягне за собою значні соціальні обмеження криміналь­но-правового і загальноправового характеру.

До соціальних наслідків позбавлення волі варто, в першу чергу, віднести: відрив засуджених від сім'ї, родичів і близь­ких, трудових колективів, інколи — розпад сімей, відсутність в УВП роботи за спеціальністю, яку вони мали до засуджен­ня, перебування в середовищі злочинців тощо. Соціальні на­слідки застосування позбавлення волі хоча і не є елементами кари, викликають у засуджених глибокі суб'єктивні пережи­вання, і за силою свого впливу на особу значно перебільшу­ють вплив основних каральних елементів, які становлять зміст покарання у вигляді позбавлення волі.

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі ... 159

Жорсткіші обмеження кримінально-правового характеру виникають при вчиненні нового злочину до закінчення стро­ків зняття або погашення судимості. У зв'язку з цим стан су­димості визнається обставиною, яка обтяжує відповідаль­ність, що може відобразитися на кваліфікації злочину, вирі­шенні питання про визнання винного особливо небезпечним рецидивістом тощо.

За особами, умовно-достроково звільненими від відбуван­ня покарання, протягом невідбутої ними частини покарання встановлюється нагляд громадських організацій і трудових колективів (ст. 118 ВТК). За деякими категоріями осіб, звіль­нених з місць позбавлення волі, встановлюється адміністра­тивний нагляд.

Обмеження загальноправового характеру передбачаються нормами державного, адміністративного, цивільного, трудо­вого і низки інших галузей права. Ці обмеження діють протя­гом частини або всього строку стану судимості, але не входять в зміст покарання. Нормами державного права передбачено також дострокове припинення повноважень депутата у зв'яз­ку з обвинувальним вироком суду, який набрав чинності.

Низка загальноправових наслідків стану судимості обу­мовлена нормами адміністративного права. До них треба від­нести положення, які вказані в Законі України "Про загаль­ний військовий обов'язок і військову службу". Згідно з цим законом призову на строкову військову службу не підлягають особи, які відбувають кримінальне покарання. Обмеження, викликані станом судимості, передбачені і нормами цивіль­ного права (втрата права користування житловим приміщен­ням у випадку засудження громадянина до позбавлення волі на строк понад 6 місяців, якщо в житловому приміщенні не лишилися проживати члени сім'ї засудженого).

Судимість впливає і на обчислення трудового стажу (час роботи засуджених у період відбування покарання у вигляді позбавлення волі в трудовий стаж не зараховується). Є низка правообмежень, передбачених шлюбно-сімейним законодав­ством (спрощений порядок розірвання шлюбу для засудже­них на строк не менше як на 3 роки).

Всі правообмеження, пов'язані зі станом судимості, як правило, за обсягом незначні, носять строковий характер і розповсюджуються на незначне коло осіб. Будучи елементом юридичної відповідальності вони не входять до змісту кримі­нального покарання.

160 Тема 10

2. Режим позбавлення волі, його поняття і зміст

Теоретична і практична розробка питання конкретизації кримінально-правової кари тісно пов'язана з дослідженням змісту кримінального покарання. Більшість вчених-юристів, коли вони говорять про покарання, вважає, що в його змісті нічого, крім кари, не може бути. Покарання неминуче спри­чиняє страждання тій особі, до якої воно застосоване. Ця властивість є необхідною ознакою покарання, робить його карою. При цьому зміст покарання, тобто кара, виражена в режимі, а останній регулюється нормами кримінального і кримінально-виконавчого права.

Одним із завдань кримінального законодавства є встанов­лення сутності покарання як певного соціального явища, а також конкретного змісту виду покарання, яке належить за­стосовувати до осіб, які вчинили злочини. В свою чергу, кри­мінально-виконавче законодавство конкретизує зміст цих по­карань, наповнює їх новими елементами, які характеризують порядок і умови відбування покарання.

При цьому заслуговує уваги концепція, згідно з якою до змісту покарання взагалі або його конкретного виду входить певний комплекс правообмежень, які в своїй основі закріпле­ні в нормах кримінального права, а детально — в нормах кри-мінально-виконавчого права. Аналіз останніх показує, що во­ни, як правило, відносяться до норм режиму відбування по­карання.

У юридичній літературі є точка зору, згідно з якою норми режиму, що мають каральний характер, входять до змісту по­карання, а решта норм вказують на режим як на один з ос­новних засобів виправлення засуджених. Дослідження норм, які відносяться до режиму відбування покарання, показує, що їх можна розділити на чотири групи:

  • норми, які встановлюють права і обов'язки засуджених;

  • норми, які визначають межу ізоляції й інших правооб­
    межень засуджених;

  • норми, які регламентують або так чи інакше впливають
    на побут засуджених;

  • норми, які обмежують конституційні й цивільні права
    засуджених.

Отже, можна стверджувати, що норми, які регламентують режим відбування покарання, визначають зміст кримінально­го покарання, тобто конкретизують кару. Цілком очевидно, що конкретизація кари повинна мати на меті не лише спри-

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі ... 161

чинення засудженому певних позбавлень й обмежень фізич­ного, майнового, морального й іншого характеру, але і здій­снювати позитивний вплив на суспільну думку з точки зору практичного втілення в життя окремих положень криміналь-но-виконавчої політики, а також мати виховне значення для засудженого.

На наш погляд, питання режиму позбавлення волі — одне з найважливіших в кримінально-виконавчому праві. Термін "режим" часто зустрічається в нормах чинного кримінально­го і кримінально-виконавчого законодавства. Він увійшов у практику роботи УВП і вживається в двоякому розумінні: 1) як сукупність правил, що визначають порядок виконання покарання адміністрацією УВП; 2) як сукупність правил, що визначають порядок відбування покарання засудженими до позбавлення волі.

В законі поняття режиму не визначене, а сам термін "ре­жим" в законодавчих актах застосовується в різних значен­нях: як один із основних засобів виправлення засудженого (ст. 7 ВТК); ст. 28 ВТК вказує на основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі. Таке неоднозначне вживання зако­нодавцем даного терміну вимагає з'ясування його змісту.

В загальному значенні слово режим — це установлений розпорядок життя (роботи, харчування, відпочинку і т. ін.) або сукупність правил, норм для досягнення якоїсь мети. Ко­ли ж мова йде про режим засудженого до позбавлення волі, то цей термін вживається у спеціальному, пенітенціарному значенні — як розпорядок життя людини, яка відбуває пока­рання в місцях позбавлення волі. В цьому випадку режим визначає специфіку умов, які привнесені в життя засуджених кримінальним покаранням і притаманним йому комплексом правообмежень.

Поміщення осіб, які вчинили злочини, в місця позбав­лення волі ставить потребу врегулювання правом їх способу життя, в тому числі й такого, який на волі регулюється просто нормами загальнолюдської моралі. Це особливо важливо то­му, що різні елементи покарання (кари) навмисне спрямовані на спричинення засудженому страждань, переживань (ізоля­ція від суспільства, тримання під вартою, обмеження в поба­ченнях тощо). Тому при визначенні юридичної природи ре­жиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі по­трібно виходити насамперед з того, що це правовий інститут, який регламентує спосіб життя засудженого в УВП. І сьогод­ні, в нормах кримінально-виконавчого права закріплено, що

11 - 1699

162 Тема 10

засуджені зобов'язані проживати в спеціально обладнаних установах під вартою і цілодобовим наглядом, дотримуватися суворих правил поведінки і розпорядку дня. Вони підлягають обшуку і догляду, в установленому порядку ведуть листуван­ня, дістають побачення з рідними тощо.

Тому всю сукупність правил, які визначають порядок від­бування покарання, і слід вважати режимом відбування пока­рання. Разом з тим, можна дати і таке поняття режиму: це спеціальний правовий порядок виконання покарання адмі­ністрацією УВП.

В літературі найбільш розповсюдженими є три точки зору на поняття режиму. Він визначається як порядок діяльності УВП; як регламентування порядку тримання засуджених в УВП; як урегульований нормами кримінально-виконавчого права порядок виконання і відбування покарання. Представ­ники останньої точки зору характеризують поняття режиму неоднаково: як порядок реалізації позбавлення волі; сукуп­ність правил поведінки засуджених; порядок, що установле­ний при відбуванні покарання; порядок тримання засудже­них; сукупність правил, що регулюють обсяг обмежень, вста­новлених для засуджених, і порядок їх реалізації.

На наш погляд, режим позбавлення волі складається з двох частин: 1) правил, які виражають правообмеження (ка­ру) і тому відносяться до змісту покарання; 2) правил особис­тої поведінки в жилому приміщенні, побуті, стосовно інших осіб (розпорядок дня, заборона лежати одягненим у ліжку і т. ін.), що входять до системи заходів виправного впливу, які не містять в собі елементів кари.

Звідси — можна зробити висновок, що режим позбавлення волі — це встановлена нормами кримінально-виконавчого права система правообмежень і спеціальних правил поведін­ки засуджених під час відбування покарання, метою якої є виправлення засуджених.

До системи правообмежень відносяться:

  • перебування протягом строку покарання в спеціальній
    установі закритого типу (ізоляція засудженого в УВП);

  • постійний нагляд (контроль);

  • цензура кореспонденції, догляд посилок (передач) і
    бандеролей;

  • обмеження листування;

  • позбавлення права зберігати і використовувати гроші та
    цінні папери.

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі ... 163

До системи спеціальних правил належать:

  • носіння засудженими одягу встановленого зразка;

  • суворо регламентований розпорядок дня;

— правила поведінки в побуті, стосовно адміністрації
установи;

  • правила користування заробітком (придбання продук­
    тів харчування і предметів першої потреби, відправлення гро­
    шових переказів і т. ін.);

  • правила зв'язків із зовнішнім світом (отримання поси­
    лок, передач, бандеролей, юридична допомога, побачення
    і т. ін.)-

Ці два елементи змісту режиму мають неоднакову правову природу і призначення. Правообмеження встановлюються тільки законом, а спеціальні правила поведінки у своїй біль­шості — підзаконними нормативними актами (Правила внут­рішнього розпорядку ВТУ, накази МВС). Якщо система правообмежень має своїм призначенням виразити зміст пока­рання, тобто кару, то в системі спеціальних правил закладе­ний виховний потенціал режиму. Іншими словами, норми ре­жиму, які містять у собі елементи кари, становлять режим ка­ральний, а норми, які не містять елементів кари, відносяться до виховного впливу на засуджених.

3. Функції режиму позбавлення волі

Режим є структурним управлінським елементом цілісної системи засобів виправлення засуджених або, як прийнято говорити в теорії управління, її підсистемою. Структурний елемент системи створюється для виконання певної функції. У функціях режиму проявляється його сутність.

Серед функцій режиму в місцях позбавлення волі важли­во уміти розрізняти основні — ті, для яких він створений і урегульований законом, і ті, які забезпечують їх виконання. Функції можуть виступати в якості завдань, які формулюють­ся відповідними положеннями закону.

До основних функцій режиму необхідно віднести: караль­ну; забезпечення ефективного застосування заходів виправ­ного впливу; виховну функцію регулювання кримінально-правової кари; спеціального і загального попередження.

Каральна функція. Закріплена в ст. 1 ВТК, де вказується, що кримінально-виконавче законодавство має своїм завдан­ням забезпечення виконання кримінального покарання. Ка-

164 Тема 10

ральний вплив режиму міститься в самому факті позбавлення волі і в тих обмеженнях, які встановлені для засуджених. Ха­рактер обмежень залежить від виду УВП і може змінюватися під час відбування покарання. Каральна функція режиму покликана стримувати засуджених від скоєння нових злочи­нів не лише залякуванням, а й стимулюванням їх прагнення до отримання тих благ, що, відповідно до закону, можуть бу­ти надані особам, які стали на шлях виправлення.

Функція забезпечення ефективного застосування заходів ви­правного впливу. Складні і різноманітні завдання виправлення засуджених не можуть бути вирішені лише засобами кари. Тому в кримінально-виконавчому законодавстві закріплене принципове положення про необхідність застосування до осіб, які відбувають покарання, заходів виправного впливу (статті 2, 4 ВТК), які не мають ознак кари. Ці заходи в про­цесі застосування поєднуються з покаранням, активно вза­ємодіють з режимом. А режим створює умови для їх ефектив­ної реалізації.

Відбування покарання у місцях позбавлення волі викли­кає потребу врегулювання правом багатьох сторін життя, в тому числі й тих, які на волі регламентуються не так детально. Згідно із законом, в УВП засуджені обов'язково повинні пра­цювати, відвідувати виховні заходи, навчатися в школі чи на виробництві. Забезпечення цих обов'язків відповідає меті виправного впливу. За ухилення від заходів виправного ха­рактеру засуджені можуть бути піддані дисциплінарним стягненням.

Режим для заходів виправного впливу виступає немов би "точкою опори", завдяки якій організація і сприйняття ви­правного впливу проходить предметніше і полегшує ціле­спрямованість виховання. Більше того, правообмеження в низці благ, що містяться в режимі, спонукають засуджених до намагання поповнити ці блага в сфері виправного впливу. У взаємодії з режимом, заходи виправного впливу сприяють вірному сприйняттю покарання засудженими, переконують в його справедливості і необхідності відбути без порушень вста­новлених правил поведінки.

Виховна функція. У процесі виконання покарання, реалі­зації кари досягається завдання виправлення засуджених. У законі (ст. 7 ВТК) прямо вказується, що режим — один з ос­новних засобів виправлення засуджених.

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі ... 165

У юридичній літературі зазначається, що виховні можли­вості кари суттєво обмежені. А якщо до режиму віднести лише правила, що виражають кару, то тоді він втрачає самостійне значення. Саме режим в цілому, тобто в сукупності його ка­ральних елементів і тих, які не носять ознак кари, становить один із основних засобів виправлення засуджених.

Реалізація виховної функції режиму дозволяє посилити його роль, підкріпити виховання за допомогою кари власне вихованням. Саме з цих позицій можна глибше зрозуміти можливості режиму, який передбачає формування належної поведінки засуджених.

Виховна функція режиму зводиться до того, що він:

  • може бути поштовхом до морального удосконалення
    особи через спричинення засудженому переживань і страж­
    дань, які пов'язані з втратою волі;

  • сприяє формуванню у засудженого необхідних не тіль­
    ки в УВП, а й на волі корисних навичок і якостей, оскільки
    привчає його до систематичного, довготривалого і суворого
    дотримання встановлених правил поведінки;

  • сприяє в сукупності з іншими засобами виправлення
    вихованню у засуджених високої правосвідомості;

  • допомагає подолати негативні риси особи, які привели
    її до скоєння злочину, усвідомити цінність втрачених благ;

— сприяє вихованню у засуджених стійкості проти
вчинення злочинів у майбутньому.

Аналіз поведінки засуджених в УВП показує, що пору­шення режиму допускаються, як правило, у початковий пері­од відбування покарання, коли засуджені сприймають режим лише як примус. Вся діяльність працівників УВП повинна бути спрямована на те, щоб переконати засудженого в до­цільності і необхідності дотримуватися встановлених для них правил поведінки. Заходами переконання в цьому випадку є не тільки слово (агітаційно-пропагандиська робота), а й сама обстановка в УВП, застосування заходів заохочення до осіб, які дотримуються вимог режиму, і заходів стягнення до його порушників.

Функція регулювання кримінально-правової кари. Режим по­збавлення волі не тільки конкретизує це покарання, а є й ре­гулятором його каральної сили, виступає основним критерієм при визначенні виду позбавлення волі. Регулятивна функція режиму реалізується через створення різних умов тримання залежно від характеру і ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого. Ці умови

166 Тема 10

дістали своє відображення у відповідних нормах криміналь­но-виконавчого законодавства (статті 45, 40, 47 ВТК).

Функція спеціального і загального попередження. Кримі­нально-правова кара, яка виражена в режимі позбавлення во­лі, відповідно до ст. 1 ВТК застосовується для попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Ка­раючи засудженого, режим водночас виконує функції вихо­вання, спеціальної і загальної превенції.

Спеціально-попереджувальна функція режиму полягає в тому, що, по-перше, завдяки організаційно-правовому впли­ву на засудженого в процесі відбування покарання створю­ються такі умови, за допомогою яких вчинити злочин надзви­чайно важко або неможливо; по-друге, кара, яка виражена в режимі, чинить на свідомість і волю засудженого винятковий за своєю силою вплив, викликає у нього моральні переживан­ня і страждання, такий психічний стан, який здатний стрима­ти засудженого від вчинення нового злочину.

Ця функція реалізується шляхом ізоляції засуджених і по­стійного нагляду за ними, точного і неухильного виконання ними своїх обов'язків, цензури кореспонденції, огляду поси­лок, передач, бандеролей, вживання заходів стягнення і без­пеки, вживання оперативно-розшукових та інших заходів, які безпосередньо спрямовані на профілактику злочинів з боку засуджених.

Безпосередній загальнопревентивний вплив режиму по­збавлення волі здійснюється на осіб, які вже відбули цей вид покарання, і перебуває у прямій залежності від рівня органі­зації і забезпечення процесу виконання покарання. В цьому плані важливе загальнопревентивне значення має реалізація таких вимог режиму, як обов'язкова ізоляція засуджених, точне і неухильне виконання ними своїх обов'язків. Поряд з цим засобом вирішення завдань загального попередження виступають різні правообмеження засуджених, тобто прослід-ковується тісний взаємозв'язок загальнопревентивної і спеціально-превентивної функцій.

Отже, всі функції режиму спрямовані на досягнення од­нієї і тієї ж мети — виховати у засуджених дисциплінованість, почуття добровільного виконання вимог режиму, виключити можливість вчинення в подальшому правопорушень і в кінце­вому результаті — щоб кожний засуджений став законослух­няним громадянином.

Зміст покарання у вигляді позбавлення волі ...

167

Література

  1. Гальперин Й. М. Наказание й социальнне функции,
    практика применения. Глави 2, §§ 2—3; 3 § 1—2. — М.,
    1983.

  2. Говорухин 3. А. Организация режима в ИТУ. Глава І. § 3.
    — Рязань, 1987.

  3. КирилюкА. В.,Джужа О. М. Пенітенціарна криміноло­
    гія та спеціально-попереджувальна діяльність: Навч.
    посібн. - К., 1997.

  4. Рудняк В. І. Позбавлення волі: негативні наслідки та
    заходи їхньої нейтралізації. — К., 1999.


  1. Стручков П. А. Курс исправительно-трудового права.
    Проблеми общей части. Глава І § 3. — М., 1984.

  2. Стручков П. А. Курс исправительно-трудового права.
    Проблеми особенной части. Глава 3. — М., 1984.

  3. Шмаров Й. Б. Социологические проблеми исполнения
    уголовного наказания. — Рязань, 1990.

Тема 11. Основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених та їх правове регулювання

  1. Правові основи регулювання режиму
    в уаановах виконання покарань

  2. Суспільна корисна праця - один

з основних засобів ресоціалізації засуджених

  1. Правова природа, значення і завдання
    виховної роботи у місцях позбавлення волі

  2. Принципи, завдання, правове регулювання
    та організація загальноосвітнього навчання

і професійної підготовки засуджених

Основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених ... 169

1. Правові основи регулювання режиму в установах виконання покарань

1. Режим ВТУ, заснований на відповідних правилах, ви­конання яких забезпечує здійснення кожним засудженим своїх обов'язків, і забезпечує порядок. Режим є засобом до­сягнення особливої мети — виправлення та перевиховання засуджених, а також попередження вчинення злочинів як уже засудженими, так і іншими особами. Режим у місцях позбав­лення волі має свій механізм здійснення його вимог.

Режимні правила регулюють всі сторони життя засудже­них постійно, протягом усього строку відбування покарання. Вони встановлюють межі дозволеного в поведінці засуджених і цим формують їх правовий статус. Режим обмежує права засуджених до позбавлення волі і, в свою чергу, охороняє їх, оскільки його повинні виконувати як засуджені, так і адмі­ністрація ВТУ. Стаття 7 ВТК вказує, що основними засобами виправлення та перевиховання засуджених є режим відбуван­ня покарання, суспільне корисна праця, виховна робота, за­гальноосвітнє та професійне навчання. Кожний засуджений протягом виправно-трудового впливу на нього повинен нав­читися не порушувати режим. Сам режим може примушувати до виконання його правил тих, хто не бажає їх дотримувати­ся. Значення режиму полягає також в тому, що він створює умови для використання інших засобів виправно-трудового впливу Ці засоби не можуть бути ефективними, якщо немає відповідного порядку. Дотримання вимог режиму забезпечу­ється заходами переконання та примусу.

При виконанні режиму повинен суворо дотримуватися принцип законності. У ст. 10 ВТК говориться, що вся діяль­ність ВТУ та інших органів, які виконують покарання, по­винна базуватися на суворому дотриманні законів. Відпові­дальність за забезпечення законності несуть посадові особи цих установ та органів. Особи, які відбувають покарання, зо­бов'язані неухильно виконувати вимоги законів.

У сферу впливу режиму включені: засуджені, котрі відбу­вають покарання; адміністрація ВТУ; адміністрації підпри­ємств і організацій, які беруть участь у виправленні засудже­них, і ті, які здійснюють контроль за ВТУ; посадові особи державних органів, що відвідують ці установи і які беруть участь у кримінально-виконавчому процесі; громадяни, які перебувають на об'єктах установ і територіях, що прилягають до них.

170 Тема 11

Важливе правове значення має територіальна сфера впли­ву правил, що встановлюються режимом. Згідно з чинним за­конодавством, вони не обмежуються лише територіями, де засуджені проживають і працюють. Дія цих правил виходить за межі вказаних територій. Так, ст. 35 ВТК допускає прожи­вання поза колоніями засуджених жінок на час звільнення від роботи у разі вагітності та пологів, а також у зв'язку з догля­дом за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Вони по­селяються поблизу колонії і перебувають під наглядом, на них розповсюджуються певні правила поведінки, яких вони повинні дотримуватися. Ця норма надає право адміністрації здійснювати контроль за дотриманням цих правил на таких територіях, проводити обшук і догляд речей не лише засудже­них, але й інших осіб, які перебувають на таких територіях, здійснювати адміністративне затримання тощо. Правила ре­жиму потрібно виділяти не лише за суб'єктами їх впливу, але й за дією у просторі.

Основними вимогами режиму в місяцях позбавлення волі є:

  • обов'язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за
    ними з тим, щоб виключалася можливість вчинення ними
    нових злочинів чи інших антисуспільних вчинків;

  • точне і неухильне виконання ними своїх громадських
    обов'язків;

  • різні умови тримання залежно від характеру та ступеня
    суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи і поведін­
    ки засудженого.

Засуджені носять одяг єдиного зразка, їх піддають обшу­кові; особистий обшук проводиться особами однієї статі з об­шукуваним. Кореспонденція засуджених підлягає цензурі, а посилки, передачі і бандеролі — перегляду. У виправно-трудо­вих колоніях встановлюється суворо регламентований внут­рішній розпорядок. Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також предметів, які заборонено викорис­товувати у ВТУ, не допускається. Виявлені у засуджених гро­ші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в до­хід держави за мотивованою постановою начальника ВТУ, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені мо­жуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у ВТУ, встановлюються Прави­лами внутрішнього розпорядку ВТУ.

Основні засоби виправлення і ресоціалізаці! засуджених ... 171

У порядку, встановленому установою, засудженим дозво­ляється купувати за безготівковий розрахунок продукти хар­чування і предмети першої потреби, мати побачення, одержу­вати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листу­вання, відправляти грошові перекази родичам.

У тюрмах встановлюють два види режиму: загальний та суворий. На загальному режимі тримаються особи, засуджені вперше до тюремного ув'язнення, і особи, переведені з суво­рого режиму. На суворому режимі тримаються особи, які раніше відбували тюремне ув'язнення, особи, засуджені за злочини, вчинені у місцях позбавлення волі, переведені з ко­лоній для відбування покарання в тюрмі, переведені у вста­новленому порядку на суворий режим як міру покарання.

Особи, які раніше відбували тюремне ув'язнення, особи, засуджені до тюремного ув'язнення за злочини, вчинені у місцях позбавлення волі, особи, переведені з колоній для від­бування покарання в тюрму, — перші два місяці тримаються на суворому режимі. Засудженим, які переводяться на суво­рий режим як засіб стягнення, строк тримання на суворому режимі встановлюється за мотивованою постановою началь­ника тюрми в межах від двох до шести місяців. У разі злісного порушення дисципліни засудженим, якого тримають на суво­рому режимі, йому може бути призначений за мотивованою постановою начальника тюрми новий строк тримання на цьому режимі, проте загальний строк тримання на суворому режимі не може перевищувати шести місяців.

На суворому режимі не можуть триматися вагітні жінки, а також жінки, які мають при собі немовлят. Засуджених три­мають у тюрмах у загальних камерах. У необхідних випадках за мотивованою постановою начальника тюрми і за згодою прокурора засуджені можуть триматися в одиночних камерах.

Засуджені, яких тримають у тюрмі на загальному режимі, користуються щоденною прогулянкою тривалістю одна годи­на, а ті, яких тримають на суворому режимі, — тривалістю тридцять хвилин.

Засуджені до позбавлення полі, які тимчасово залишені в слідчому ізоляторі чи в тюрмі або переведені до них у зв'язку з провадженням слідчих дій у справах про злочини, вчинені іншими особами, користуються грошима, одержують поба­чення, посилки, передачі і бандеролі, відправляють листи за нормами, встановленими для засуджених того виду ВТУ, в якому вони за вироком суду повинні відбувати покарання.

172 Тема 11

Побачення їм надаються лише короткострокові. Вони корис­туються щоденною прогулянкою тривалістю дві години.

Засуджені, яких залишено відповідно до ст. 24 ВТК для роботи по господарському обслуговуванню слідчих ізоляторів або тюрем, користуються грішми, дістають побачення, одер­жують посилки, передачі та бандеролі за нормами, встановле­ними для засуджених, відправляють листи без обмеження. Два тривалих побачення замінюються шістьма короткостро­ковими. Таких засуджених тримають в окремому приміщенні слідчого ізолятора або тюрми. Якщо ці засуджені працюють у закритих приміщеннях, їм щоденно надається прогулянка тривалістю дві години.

Засуджені, які відбувають покарання у виправно-трудових колоніях особливого режиму, утримуються в приміщеннях камерного типу або в звичайних жилих приміщеннях і носять одяг спеціального зразка. В приміщеннях камерного типу тримають осіб, визнаних особливо небезпечними рецидивіс­тами, засуджених за злочини, перелічені в ч. 6 ст. 52, пунк­тах 2 і 3 ст. 51і КК, і за злочини, вчинені в період відбування покарання у вигляді позбавлення волі, а також засуджених, яким покарання у вигляді смертної кари замінено позбавлен­ням волі в порядку помилування або амністії.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів за­суджені:

  • утримаються під наглядом, а на території житлової
    зони — під охороною;

  • у вільний від роботи час від підйому до відбою ко­
    ристуються правом вільного пересування в межах території
    колонії;

  • з дозволу адміністрації колонії можуть пересуватися без
    нагляду поза територією колонії, але в межах населеного
    пункту, якщо це потрібно за характером виконуваної ними
    роботи або у зв'язку з навчанням;

  • можуть носити цивільний одяг, мати при собі гроші та
    цінні речі, користуватися грішми без обмеження;

  • мають право відправляти листи, отримувати бандеролі,
    посилки, передачі, одержувати короткострокові побачення
    без обмеження, а тривалі побачення — до трьох діб раз на
    місяць;

  • після відбуття шести місяців покарання у колонії-посе-
    ленні у разі відсутності порушень Правил внутрішнього роз­
    порядку ВТУ, наявності житлових умов, з дозволу адміністра­
    ції колонії можуть проживати в межах населеного пункту, де

Основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених ... 173

розташована колонія, зі своїми сім'ями, купувати відповідно до чинного законодавства жилий будинок і заводити особисте господарство на території колонії.

За умови сумлінної роботи і зразкової поведінки засудже­ним, які відбули покарання в колоніях-поселеннях усіх видів, суд за спільним клопотанням органу, який відає виконанням покарання, і спостережної комісії при виконавчому комітеті місцевої Ради, може включити час їх роботи в колоніях-посе­леннях до загального трудового стажу. В одній колонії-посе-ленні можуть триматися засуджені чоловіки і жінки незалеж­но від того, в колоніях якого виду режиму їх раніше тримали.

У разі переведення засуджених у порядку, передбаченому ст. 47 ВТК, для відбування покарання з колонії-поселення у виправно-трудову колонію того виду режиму, який їм раніше був визначений судом, або з колонії-поселення для осіб, кот­рі вчинили злочини з необережності, чи з колонії-поселення для осіб, котрі вчинили умисні злочини, у виправно-трудову колонію загального режиму адміністрація колонії-поселення вживає заходів щодо збереження придбаного засудженими майна, що знаходиться на території колонії-поселення, якщо засуджені не розпорядилися ним.

Засудженим жінкам, які сумлінно ставляться до праці і дотримуються вимог режиму, постановою начальника ВТУ за погодженням із спостережною комісією може бути дозволене проживання поза колонією на час звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю та пологами, а також до досягнення дити­ною трирічного віку.

Внутрішній розпорядок у ВТУ передбачає: розпорядок для засуджених і роботи служб ВТУ; порядок виконання обов'язків і здійснення прав засудженими; порядок взаємо­відносин засуджених та адміністрації ВТУ, а також виконан­ня адміністрацією своїх функцій з організації і здійснення режиму.

Розпорядок дня засуджених має передбачати час для прийняття їжі, роботи, навчання, безперервного восьмиго­динного сну засуджених, проведення з ними політико-вихов-них та вжиття інших заходів, а також від однієї до двох годин вільного часу, який використовується за своїм розсудом.

Засудженим дозволяється купувати за безготівковим роз­рахунком продукти харчування і предмети першої потреби на кошти, зароблені в місцях позбавлення волі, а засудженим чоловікам віком понад шістдесят років, жінкам — понад п'ят-

174 Тема 11

десят п'ять років, інвалідам першої та другої груп, вагітним жінкам, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при ви­правно-трудових колоніях, неповнолітнім, а також засудже­ним, які перебувають у ВТУ на правах лікувальних та ліка­рень при ВТУ для тримання інфекційних хворих, - також на кошти, одержані за переказами.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потре­би, які дозволяється купувати засудженим, а також порядок їх придбання визначаються Правилами внутрішнього розпоряд­ку ВТУ. Засудженим дозволяється витрачати на місяць для купівлі продуктів харчування і предметів першої потреби гро­ші в сумі:

  • у виправно-трудових колоніях загального режиму — до
    ста відсотків мінімального розміру заробітної плати; ви­
    правно-трудових колоніях посиленого режиму — до дев'янос­
    та, суворого режиму — до вісімдесяти, особливого — до сім­
    десяти відсотків;

  • у виховно-трудових колоніях — до ста відсотків міні­
    мального розміру заробітної плати;

— у тюрмах на загальному режимі — до п'ятдесяти
відсотків мінімального розміру заробітної плати, на суворому
режимі — до тридцяти відсотків.

У разі відсутності злісного порушення режиму відбування покарання і сумлінного ставлення до праці після відбуття не менш як половини строку покарання, засудженим може бути додатково дозволено витрачати на місяць:

  • у виправно-трудових колоніях загального режиму гроші
    в сумі пятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної
    плати, посиленого режиму — пятдесяти, суворого режиму —
    сорока, особливого режиму — тридцяти; у тюрмах на загаль­
    ному режимі після відбуття половини строку тюремного
    ув'язнення — двадцяти відсотків мінімального розміру заро­
    бітної плати;

  • у виховно-трудових колоніях загального режиму після
    відбуття засудженими чверті строку покарання, а в колоніях
    посиленого режиму після відбуття засудженими третини
    строку покарання — шістдесяти відсотків мінімального розмі­
    ру заробітної плати.

Засудженим, які перевиконують норми виробітку, а пра­цюючим на погодинних роботах і по господарському обслуго­вуванню, які зразково виконують завдання, може бути додат­ково дозволено витрачати на місяць гроші в сумі тридцяти

Основні засоби виправлення і ресоціалізаціі засуджених ... 175

відсотків від мінімального розміру заробітної плати; засудже­ним, які перевиконують норми виробітку на важких роботах і на роботах з шкідливими умовами праці, — пятидесяти відсотків незалежно від відбутого строку покарання.

Газети, журнали, книги, письмове приладдя засудженими купуються на гроші, які є на їх особових рахунках, понад су­ми, встановленої цією статтею.

Засудженим надаються побачення: короткострокові, три­валістю до чотирьох годин, і тривалі — до трьох діб. Корот­кострокові побачення надаються з родичами або іншими осо­бами у присутності представника ВТУ. Тривалі побачення на­даються з правом спільного проживання і тільки з близькими родичами (матір'ю, батьком, чоловіком, дружиною, дітьми, рідними братами і сестрами, онуками, дідом і бабкою, усино­вителями, усиновленими).

Побачення надаються: у виправно-трудових колоніях за­гального, посиленого, суворого, особливого режиму та вихов­но-трудових колоніях загального і посиленого режиму: трива­лі — один раз на три місяці, короткострокові — один раз на місяць; у тюрмах на загальному режимі короткострокові — один раз за шість місяців; у виправно-трудових колоніях-по-селеннях — без обмежень.

Засудженим один раз на три місяці за наявності технічних можливостей надається право на одні платні телефонні розмови тривалістю пятнадцять хвилин під контролем адмі­ністрації.

Засудженим, за їх бажанням, дозволяється замінити три­
валі побачення короткостроковими, а також тривалі та корот­
кострокові — телефонними розмовами. Порядок надання та
проведення побачень і телефонних розмов визначається
Правилами внутрішнього розпорядку ВТУ. \

Для одержання юридичної допомоги засуджені, які відбу­вають покарання у вигляді позбавлення волі, за їх письмовою заявою або за заявою їх близьких родичів чи представників громадськості можуть мати побачення з адвокатом. За бажан­ням засудженого або адвоката, їх побачення у ВТУ прова­дяться віч-на-віч. Побачення засуджених з адвокатом до чис­ла побачень, встановленого ст. 39 ВТК, не зараховуються, їх кількість і тривалість не обмежуються. Побачення надається після пред'явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу.

176 Тема 11

Засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоні­ях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях за­гального режиму — сім посилок (передач), посиленого режи­му — шість посилок (передач), суворого і особливого режи­му — пять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протя­гом року: у колоніях загального режиму — десять посилок (пе­редач), посиленого режиму — девять посилок (передач). Засу­дженим, які відбувають позбавлення волі в тюрмах, одержан­ня посилок і передач не дозволяється.

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготор­говельну мережу. У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок, передач і бандеролей, одержува­них засудженими, не обмежується. Перелік продуктів харчу­вання і предметів першої потреби, які дозволяється одержу­вати у посилках, передачах і бандеролях, а також порядок їх приймання та вручення засудженим встановлюються Прави­лами внутрішнього розпорядку ВТУ.

Засудженим дозволяється одержувати без обмеження гро­шові перекази і відправляти перекази родичам, а з дозволу ад­міністрації ВТУ — й іншим особам. Одержані за переказами гроші зараховуються на особовий рахунок засудженого. Якщо в посилках, бандеролях і листах, що надійшли на ім'я засу­дженого, будуть виявлені гроші, вони також зараховуються на його особовий рахунок. У виправно-трудових колоніях-посе­леннях усіх видів гроші, одержані на ім'я засудженого, вида­ються йому на руки. Засудженим, які відбувають покарання у виправно-трудових і виховно-трудових колоніях усіх режимів, дозволяється одержувати і відправляти листи без обмеження їх кількості.

В тюрмах засуджені можуть одержувати листи без обме­ження їх кількості, а відправляти за такими нормами: на за­гальному режимі — один лист на місяць, на суворому режи­мі — один лист на два місяці. Листування між перебуваючи­ми у місцях позбавлення волі засудженими, які не є родичами, забороняється.

Вручення листів, що надійшли на ім'я засуджених, а та­кож відправлення листів засуджених адресатам здійснюється адміністрацією ВТУ в триденний строк з дня надходження листа чи здачі його засудженим. Якщо засуджений вибув з да-

Основні засоби виправлення і ресоціалізаціі засуджених ... 177

ної ВТУ, листи, які надійшли на його ім'я, в триденний строк надсилаються за місцем його перебування.

Засуджені мають право звертатися з пропозиціями, заява­ми і скаргами до державних органів, громадських організацій і службових осіб. Пропозиції, заяви і скарги засуджених над­силаються, відповідно до Правил внутрішнього розпорядку ВТУ, за належністю і вирішуються у встановленому законом порядку. Пропозиції, заяви і скарги, адресовані прокуророві, переглядові не підлягають, і не пізніше як у добовий строк надсилаються за належністю. Результати розгляду пропози­цій, заяв і скарг оголошуються засудженим під розписку.

Залежно від поведінки і ставлення до праці, умови три­мання засуджених можуть змінюватися як у межах однієї ВТУ, так і шляхом переведення до іншої установи. Зміна умов тримання засуджених у межах однієї ВТУ проводиться за постановою начальника цієї установи і полягає в наданні засудженим права на витрачання додаткової суми грошей для придбання продуктів харчування та предметів першої потре­би відповідно до ст. 38 ВТК або в скасуванні цих поліпшених умов тримання відповідно до ст. 67 ВТК.

Зміна умов тримання засуджених шляхом переведення їх з однієї виправно-трудової колонії до колонії з іншим режи­мом, з колонії в тюрму або з тюрми в колонію, з виховно-тру­дової колонії загального режиму у виховно-трудову колонію посиленого режиму здійснюється судом за підставами, вста­новленими в статтях 46 і 47 ВТК .

У порядку, встановленому ст. 410 КПК, засуджені, які твердо стали на шлях виправлення, можуть бути представлені до переведення для подальшого відбування покарання:

  • з тюрми — у виправно-трудову колонію — після відбут­
    тя не менше половини строку тюремного ув'язнення, призна­
    ченого за вироком суду;

  • з виправно-трудової колонії особливого режиму — в
    колонію суворого режиму — після відбуття не менше полови­
    ни строку покарання в колонії особливого режиму;

— з виправно-трудової колонії загального і посиленого
режиму — в колонії-поселення для осіб, які твердо стали на
шлях виправлення, — після відбуття не менше третини стро­
ку покарання, а з виправно-трудової колонії суворого режи­
му — після відбуття не менше половини строку покарання:
засуджені, перелічені у ч. 6 ст. 52 КК (тяжкі злочини), —

12- 1699

178 Тема 11

після відбуття не менше двох третин призначеного строку покарання.

Не підлягають переведенню у колонію-поселення для осіб, які твердо стали на шлях виправлення:

  1. особи, щодо яких не застосовується умовно-дострокове
    звільнення від покарання, передбачене ст. 52і КК;

  2. особи, які не пройшли призначене судом примусове лі­
    кування від алкоголізму або наркоманії, а також ті, які не
    пройшли повного курсу лікування венеричного захворюван­
    ня, активної форми туберкульозу, психічного розладу;

  3. особи, які раніше відбували покарання у колоніях-по-
    селеннях або у вигляді умовного звільнення з місць позбав­
    лення волі з обов'язковим залученням до праці, але за злісні
    порушення вимог режиму були переведені у виправно-трудові
    колонії того виду режиму, який їм раніше був призначений
    судом.

Відповідно до чинного законодавства, засуджені, які зліс­но порушують вимоги режиму, можуть бути переведені для подальшого відбування покарання із колонії-поселення у ви­правно-трудову колонію того виду режиму, який їм раніше був призначений судом. Особи, засуджені за вчинення злочи­нів з необережності з направленням до колонії-поселення, засуджені за умисні злочини з направленням до колонії особ­ливого режиму переводяться до колонії загального режиму. Засуджені, які переведені з колоній особливого режиму до ко­лонії суворого режиму, переводяться до колонії суворого ре­жиму; із виправно-трудової колонії — до тюрми не більш ніж на три роки з відбуттям залишеного строку покарання в ко­лонії, із виховно-трудової колонії загального режиму — до ви­ховно-трудової колонії посиленого режиму.

Під злісним порушенням засудженими вимог режиму відбування покарання слід розуміти невиконання ними за­конних вимог адміністрації: необгрунтовану відмову від праці (не менш як тричі протягом року), вживання спиртних напо­їв, наркотичних чи інших одурманюючих речовин, виготов­лення, зберігання, купівлю, розповсюдження заборонених предметів, участь в азартних іграх, дрібне хуліганство, систе­матичне ухилення від лікування захворювань, небезпечних для оточуючих (активна форма туберкульозу, венеричні хво­роби), а також вчинення засудженим протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умо­ви, якщо за кожне з цих порушень за постановою чи наказом

Основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених ... 179

начальниками або уповноважених на те осіб були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у вста­новленому законом порядку.

В місцях позбавлення волі і на виробничих об'єктах, які розташовані за межами виправно-трудової установи, де вико­ристовується праця засуджених, дозволяється праця вільно­найманих осіб. Цим особам не можна передавати засудженим гроші, продукти, предмети, які заборонені для користування. В необхідних випадках адміністрація установи має право про­вести догляд.

Пересування без конвою або супроводження осіб, позбавлених волі

У виняткових випадках у виправно-трудових колоніях за­судженим, які твердо стали на шлях виправлення, після від­буття не менше третини строку покарання може бути дозво­лене пересування без конвою за межами колонії, якщо це не­обхідно за характером виконання засудженим роботи. Засудженим, які тримаються у виховно-трудових колоніях і твердо стали на шлях виправлення, та які відбули не менше шести місяців позбавлення волі, може бути дозволене пересу­вання за межами колонії без супроводження, якщо цього ви­магає характер виконуваної засудженим роботи (ст. 78 ВТК). Право на пересування без конвою або супроводження за межами колонії надається засудженому за мотивованою постановою начальника колонії, яке затверджується вищим начальником.

Засуджені, які користуються правом пересування без кон­вою або супроводження, дозволяється проживати в окремих жилих приміщеннях за межами колонії (ст. 79 ВТК). Правила поведінки засуджених, яким дозволено пересування без кон­вою або без супроводження за межами колонії, встановлю­ються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудо­вих установ. Якщо засуджений порушуватиме режим або пра­вила поведінки, він може бути позбавлений права на пересування без конвою або без супроводження за постано­вою начальника виправно-трудової колонії.

Не допускається пересування без конвою за межами ко­лонії: особливо небезпечних рецидивістів, осіб, засуджених за особливо небезпечні злочини проти держави, засуджених, яким покарання у вигляді смертнрї кари замінено позбавлен-

12*

180 Тема 11

ням волі в порядку помилування чи амністії, а також засудже­них іноземних громадян та осіб без громадянства, засуджених за бандитизм, виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів за обтяжуючих обставин, порушення правил про валютні операції за обтяжуючих обставин, розкрадання державного або колективного майна в особливо великих роз­мірах, розбій або грабіж з метою заволодіння державним-ко-лективним або індивідуальним майном громадян за обтяжую­чих обставин, умисне вбивство за обтяжуючих обставин, умисне тяжке тілесне ушкодження за обтяжуючих обставин, зґвалтування за обтяжуючих обставин, посягання на життя працівника міліції або народного дружинника, а також війсь­ковослужбовця у зв'язку з їх діяльністю з охорони громад­ського порядку, особливо злісне хуліганство, розкрадання вогнепальної зброї, бойових припасів або вибухових речовин, вчинене шляхом розбійного нападу, засуджених за умисні злочини, вчинені під час відбування покарання в місцях по­збавлення волі, засуджених, які користувалися правом пере­сування без конвою, але були позбавлені цього права у зв'яз­ку з допущеними порушеннями, засуджених, які до арешту не мали постійного місця проживання, засуджених, до яких за­стосоване примусове лікування від алкоголізму або наркома­нії. Не допускається пересування засуджених без конвою або без супроводження в місті Києві, курортних місцевостях і прикордонній зоні.

До осіб, позбавлених волі, якщо вони чинять фізичний опір працівникам ВТУ, проявляють буйство або вчиняють ін­ші насильницькі дії, з метою запобігання заподіянню ними шкоди оточенню або самим собі допускається застосування наручників, гамівних сорочок, гумових кийків, сльозоточивих речовин та інших спеціальних засобів, передбачених ст. 14 Закону України "Про міліцію". Забороняється застосовувати спеціальні засоби до жінок, осіб похилого віку, інвалідів та неповнолітніх, крім випадків вчинення ними групового напа­ду, що загрожує життю або здоров'ю працівників ВТУ чи ін­ших осіб, або збройного опору.

Згідно зі ст. 81і ВТК, у випадках стихійного лиха, епіде­мій, аварій важливих для життєзабезпечення систем, масових безпорядків, проявів групової непокори засуджених або в разі виникнення реальної загрози збройного нападу на місце по­збавлення волі чи у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану в районі розташування ВТУ, з дозволу Директора

Основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених ... 181

ДЦПВП, начальника У(В)ДЦПВП в Автономній Республіці Крим, погодженого з відповідним прокурором, для засудже­них може бути введений особливий режим строком до трид­цяти діб. У разі введення особливого режиму в місці позбав­лення волі посилюються охорона, нагляд за засудженими, припиняються всі заходи, що проводяться з ними, а також надання побачень та прийняття посилок і передач, здійсню­ються інші режимні заходи.

У разі вчинення особою, яка позбавлена волі, нападу або іншої умисної дії, що безпосередньо загрожує життю праців­ників ВТУ або інших осіб, а також утечі з-під варти, як ви­няткові заходи допускається застосування зброї, якщо інши­ми заходами неможливо запобігти вказаних дій. Під час втечі жінок і неповнолітніх застосування зброї не допускається (ст. 82 ВТК). В кожному випадку застосування зброї адмі­ністрація місця позбавлення волі зобов'язана негайно повідо­мити прокурора.

2. Суспільне корисна праця — один з основних засобів ресоціалізації засуджених

Суспільне корисна праця засуджених — один з основних засобів їх виправлення та перевиховання. В праці формується особистість людини. Тут появляються такі якості, як колек­тивізм, дисципліна, повага до інших, почуття особистої гід­ності. Без праці ВТУ не можуть існувати. Праця виступає як необхідна передумова ефективного використання інших захо­дів виправно-трудового впливу: режиму, виховної роботи, за­гальноосвітньої та професійної підготовки.

Праця засуджених вливається в загальний матеріальний фонд держави. Але вона має свої специфічні особливості. Злочинець повинен нести тягар відповідальності за вчинений злочин. Умови їх праці мають низку обмежень, щоб такі за­ходи відповідали меті покарання. Наприклад: засуджений не має права обирати працю на свій розсуд; збільшений робочий тиждень (48 годин); час відбуття покарання у виправно-тру­довій колонії не зараховується в трудовий стаж.

Згідно зі ст. 49 ВТК, кожний засуджений зобов'язаний працювати. Адміністрація ВТУ має забезпечити залучення за­суджених до суспільне корисної праці з урахуванням їх пра­цездатності, за можливістю, спеціальністю. Засуджені залуча-

182 Тема 11

ються до праці, як правило, на підприємствах ВТУ. В окре­мих випадках засуджені можуть залучатися до праці на під­приємствах інших відомств, за умови забезпечення надійної їх охорони та ізоляції. Засуджені до тюремного ув'язнення працюють лише на території тюрми (виконують тільки госпо­дарські роботи).

Крім виправлення, праця засуджених має також еконо­мічну, соціальну і оздоровлювальну мету. Засуджені працю­ють на себе і на суспільство, членами якого вони є (витрати на харчування, комунально-побутові послуги, одяг тощо). Соціальна мета праці полягає в тому, щоб створити умови для нормального вступу в життя після звільнення. Праця має також значення для збереження здоров'я, оскільки бездіяль­ність не лише калічить людину, але й веде її до повної де­градації.

Перелік робіт та посад, на яких забороняється використо­вувати засуджених до позбавлення волі, встановлюється Пра­вилами внутрішнього розпорядку ВТУ:

  • в управліннях (відділах) Державного департаменту з пи­
    тань виконання покарань;

  • на роботах, що пов'язані з устаткуванням для множен­
    ня документів, з радіотелеграфною та телефонною технікою
    (за винятком лінійних монтерів); продавцями; бухгалтерами;
    касирами; завідуючими харчовими та "речовими складами
    тощо.

Праця засуджених повинна бути суспільне корисною, а не беззмістовною. Взагалі, вся виробничо-господарська ді­яльність ВТУ повинна бути підпорядкована основному зав­данню — виправленню і перевихованню засуджених.

Праця засуджених організується відповідно до певних принципів. Це ті ідеї, що характеризують організацію праці і виражають особливості цієї категорії осіб. Загальними прин­ципами є: законність, гуманізм, індивідуалізація праці.

Існують ще й спеціальні принципи: обов'язкова праця та право засудженого на працю; оплата праці залежно від її кіль­кості та якості; обов'язок дотримуватися дисципліни праці; охорона безпеки праці та поєднання праці з професійним навчанням.

Законність. Засуджений, як співучасник трудового проце­су, є суб'єктом відносин, що регулюються нормами трудового права (виправно-трудового). Цих норм повинні дотримувати­ся як засуджені, так і адміністрація установи. Вживаються за-

Основні засоби виправлення і ресоціалізаці! засуджених ... 183

ходи примусу до тих, хто не хоче працювати. Здійснюється контроль за законністю діянь — відомчий, прокурорський, громадський.

Гуманізм. У ВТУ здійснюється охорона трудових прав за­суджених, дотримується техніка безпеки, виробнича саніта­рія, охороняється праця жінок, матерів-годувальниць тощо.

Індивідуалізація праці. В колоніях-поселеннях засуджені працюють на посадах експедиторів, водіїв тощо; у тюрмах — лише на території тюрми.

Спеціальні принципи. Обов'язок працювати та право на одержання праці означає:

  • кожний засуджений зобов'язаний працювати за при­
    значенням адміністрації;

  • адміністрація повинна кожного забезпечити роботою.
    Для цього організується власне виробництво або на інших
    підприємствах;

  • позитивний результат праці досягається заходами зао­
    хочення за добросовісну роботу, примусу до недбалих тощо.

Оплата праці засуджених. Згідно зі ст. 52 ВТК, праця за­суджених оплачується відповідно до її кількості та якості, норм і розцінок, які діють у народному господарстві. У ви­правно-трудових колоніях і тюрмах на особовий рахунок за­суджених, які не допускають злісних порушень режиму, по­винно зараховуватися, незалежно від усіх відрахувань, не менше як десять процентів, а на особовий рахунок засудже­них чоловіків віком понад шістдесят років, жінок — понад п'ятдесят п'ять років, інвалідів першої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, жінок, які мають дітей у будинках дитини при виправно-трудових коло­ніях, що не допускають злісних порушень режиму, — не мен­ше 25 відсотків нарахованого їм місячного заробітку. У вихов­но-трудових колоніях на особовий рахунок засуджених по­винно зараховуватися незалежно від усіх відрахувань не менше 45 відсотків нарахованого їм місячного заробітку.

Засудженим, які відбувають покарання у виправно-трудо­вих колоніях-поселеннях усіх видів, а також засудженим жін­кам, яким дозволено проживати за межами колонії, незалеж­но від усіх відрахувань повинно зараховуватися не менше п'я-тидесяти процентів нарахованого їм місячного заробітку. Місячний заробіток засуджених, які виконують норми виро­бітку або встановлені завдання, не може бути менше міні­мального розміру заробітної плати.

184 Іема її

Засуджені, які відбувають покарання у виправно-трудових установах та тюрмах, з нарахованого їм заробітку або іншого доходу відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, бі­лизни, комунально-побутових та інших наданих їм послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування. Після відшкодуван­ня цих витрат, із нарахованого заробітку проводиться утримання за виконавчими листами та іншими документами в порядку, встановленому законодавством України і ст. 374 ЦПК. Як виняток з цього правила, аліменти на неповнолітніх дітей вираховуються з усієї суми заробітку або іншого доходу. Відрахування з заробітку здійснюється з дотриманням такої черговості: прибутковий податок; вартість харчування і одягу; за виконавчими листами та іншими документами, крім стягнення аліментів на неповнолітніх дітей; відшкодування збитків.

Засудженим неповнолітнім, інвалідам першої і другої груп, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, непрацюючим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправно-трудових колоніях, непрацюючим чоловікам віком понад шістдесят років і жінкам — понад п'ятдесят п'ять років (якщо вони не одержують пенсії), а також особам, які звільнені від роботи через хворобу, харчування, одяг, взуття, білизна і ко­мунально-побутові послуги надаються безоплатно. Засуджені можуть залучатися до праці без оплати з благоустрою місць позбавлення волі та прилеглих територій, а також з покра­щення культурно-побутових умов засуджених або до допо­міжних робіт із забезпечення установ продовольством.

Засуджені зобов'язані додержуватися трудової дисциплі­ни, тобто режиму робочого дня, сумлінно працювати, дотри­муватися техніки безпеки. За порушення настає дисциплінар­на відповідальність. Безпека праці забезпечується відповідно до законів України про працю без будь-яких винятків. За можливості, засуджені працюють за спеціальністю. В кого її немає, може придбати через систему профтехосвіти.

Зазначимо, що використання праці засуджених на під­приємствах ВТУ — найбільш змістовна форма їх трудового виховання. Адміністрація ВТУ укладає договір з адміністра­цією підприємства, зобов'язується дати певну кількість робіт­ників, підтримувати дисципліну тощо. Друга сторона повин­на забезпечити засуджених роботою, надати обладнання, ма­теріали, організувати безпеку праці.

Основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених ... 185

Первинним виробничим колективом у ВТУ є бригада. Як правило, бригади комплектуються із засуджених однієї спеці­альності. Ці засуджені проживають в одній жилій секції. Бри­гадир призначається наказом начальника установи з числа за­суджених, які стали на шлях виправлення. Бригадир не лише керує виробничою діяльністю бригади, але й несе відповідаль­ність за стан дисципліни членів бригади. Він зобов'язаний вести облік виходу на роботу, перевіряти правильність запов­нення нарядів, нараховувати заробітну плату, не допускати простоїв у праці, надавати допомогу відстаючим, слідкувати за дотриманням техніки безпеки тощо. Бригадир безпосередньо підлеглий начальникові загону, який є основним структурним підрозділом колонії.

Правове регулювання праці засуджених. Праця засуджених регулюється законодавством України про працю і спеціаль­ними нормами виправно-трудового права. Нормами трудово­го права регулюються всі відносини, які пов'язані із забезпе­ченням охорони праці, дотриманням техніки безпеки та ви­робничої санітарії.

Контроль за технікою безпеки здійснюють інженери з техніки безпеки виробництва.

Кожний засуджений, який прибуває в колонію, прохо­дить спеціальний інструктаж або навчання з техніки безпеки. Це відмічається в спеціальному журналі та контрольній карт­ці засудженого. Організується на виробництві пропаганда з техніки безпеки: вивішуються плакати, інструкції, попере­джувальні написи тощо. Щороку у ВТУ проводиться огляд стану техніки безпеки. В них беруть участь представники ад­міністрації, члени наглядової комісії та члени секції з охоро­ни праці ради колективу колонії. Засудженим, які працюють на виробництві зі шкідливими умовами праці, безоплатно ви­дається спецодяг, взуття та інші засоби захисту. Виробничі приміщення обладнуються вентиляційними установками, де підтримується певна температура. Верстати, агрегати, транс­форматори забезпечуються огороджуючими пристроями. У святкові дні засуджені звільняються від праці.

На неповнолітніх поширюються норми трудового права, що регламентують робочий час — не більше 36 годин на тиж­день (16—18 років), та 24 години — для 14—16-літніх. Заборо­няється використовувати неповнолітніх на нічних та над­урочних роботах. Жінки не можуть залучатися до важкої пра-

186 Тема 11

ці та праці з шкідливими умовами. На них розповсюджуються правила охорони праці вагітних жінок і матерів-годувальниць.

На засуджених поширюються всі види доплат до їх зарплати.

3. Правова природа, значення і завдання виховної роботи у місцях позбавлення волі

В системі основних засобів виправлення та перевихован­ня засуджених, встановлених Кримінально-виконавчим зако­нодавством (ст. 7 ВТК) важливе місце займає виховна робота.

У зв'язку з тим, що злочин деякою мірою є результатом ідейної або іншої деформації особи, її інтересів та потреб, ве­лике значення в процесі ресоціалізації засуджених має питан­ня про ідеологічне, моральне перевиховання, формування в їх свідомості почуття відповідальності перед суспільством і державою.

Правовою базою регулювання виховної роботи з засудже­ними є Конституція України (гл. 6). Оскільки виховна робота проводиться в особливих умовах — місцях позбавлення волі, то завдання, форми, принципи й найважливіші питання її ор­ганізації врегульовані кримінально-виконавчим законодав­ством (статті 55—58 ВТК).

У нормативних актах, зокрема в гл. 13 ВТК, §§ 61—68 Правил внутрішнього розпорядку ВТУ, встановлюється поря­док проведення виховних заходів, регламентується організа­ція клубної, бібліотечної та фізкультурно-спортивної роботи, визначається компетенція виховної частини та громадських формувань установ, регулюється порядок виконання вихов­них заходів у період прийому засуджених в установу та до їх звільнення з місць позбавлення волі.

Підзаконними нормативними актами регулюються форми організації виховної роботи, порядок проведення виховних заходів у вільний від роботи час, порядок та форми участі державних органів і громадських організацій у ресоціалізації засуджених, виховно-профілактичних заходів після звільнен­ня з місць позбавлення волі.

Виховна робота в місцях позбавлення волі базується на загальноправових та педагогічних принципах.

Принцип демократизму. Проявляється в широкому залу­ченні громадськості до ресоціалізації засуджених. Виражаєть-

Основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених ... 187

ся в правах засуджених (праця, освіта, охорона здоров'я, користування культурними цінностями — клуб, бібліотека і т. ін.).

Принцип законності. Реалізується в неухильному дотри­манні приписів закону як посадовими особами, так і засудже­ними (ст. 10 ВТК). Крім того, одним із завдань виховної ро­боти із засудженими є їх виховання в дусі точного виконання законів та поваги до нього.

Принцип гуманізму. Виражається в цілях, завданнях вихов­ної роботи, спрямованої на ресоціалізацію засуджених, реалі­зацію їх особистих якостей, моральних установок, що відпо­відають нормам моралі.

Принцип педагогіки. Виховна робота — це один із засобів ідейного, трудового, морального, правового, культурного та фізичного виховання засуджених до позбавлення волі, спря­мований на викорінення із свідомості правопорушників асо­ціальних поглядів, переконань, інтересів та звичок, на вихо­вання їх в дусі точного виконання законів, чесного ставлення до праці, поваги до норм моралі.

Форми виховної роботи з особами, позбавленими волі. Зав­дання виховної роботи реалізуються через певні форми, сис­тема яких встановлена ст. 56 ВТК.

1. Індивідуальна робота. Однією з найважливіших форм
виховної роботи є вивчення особи засудженого. Вона здій­
снюється в три етапи:

адаптаційний; виправно-трудовий; підготовчий до звільнення.

2. Агітаційна, пропагандистська, культурно-масова та фіз­
культурно-спортивна робота:

  • формування у засуджених наукового світогляду;

  • клубна, бібліотечна робота, організація та проведення
    вікторин, диспутів, днів загону, вечорів запитань та відпо­
    відей;

  • проведення спортивних та інших змагань.

3. Правове виховання:

  • формування правової культури, законослухняної уста­
    новки особи;

  • роз'яснення законодавства;

  • вироблення у засуджених індивідуального праворозу-
    міння, правових звичок та навичок.

188 Тема 11

4. Принципи, завдання, правове регулювання

та організація загальноосвітнього навчання

і професійної підготовки засуджених

Згідно з виправно-трудовим законодавством України за­гальноосвітня і професійна підготовка відноситься до числа основних заходів виправлення та перевиховання засуджених. У ВТУ для засуджених, які не мають початкової освіти, ство­рюються загальноосвітні школи першого ступеня або кон­сультаційні пункти. Засудженим, які бажають підвищити свій загальноосвітній рівень в основній і старшій школі, незалеж­но від віку створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання у середніх загальноосвітніх школах або в консультаційних пунктах.

У виховно-трудових колоніях створюються середні загаль­ноосвітні школи трьох ступенів. Засуджені, які навчаються в них, підручниками, зошитами та письмовим приладдям за­безпечуються безоплатно. Для засуджених віком до сорока років, які не мають робочої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані у даній ВТУ, обов'язковою є підготов­ка на курсах професійного навчання на виробництві.

Організація загальноосвітнього і професійного навчання засуджених до позбавлення волі регламентується ст. 60 ВТК, де говориться, що організація загальноосвітнього навчання, професійної освіти і професійного навчання на виробництві осіб, позбавлених волі, здійснюється згідно із Законом Украї­ни "Про освіту" та порядку, встановленому Кабінетом Мі­ністрів України.

Загальноосвітнє та професійне навчання здійснюється для сприяння розвиткові особи, щоб її виправити і перевихо­вати. Його значення полягає в тому, що воно дає систему знань про закономірності розвитку природи і суспільства, розширює кругозір, сприяє інтелектуальному розвитку, знайомить засуджених з досягненнями науки та культури. Крім цього, воно дає знання, навички і уміння з тієї чи іншої спеціальності, яка знадобиться на волі.

Навчання нероздільно пов'язане з вихованням. Давно ві­домо, що неможливо навчати, не виховуючи, і виховувати, не навчаючи чомусь. Під час навчання засуджені отримують не лише певні знання, але водночас виховуються в моральному та естетичному відношенні. Змінюються під впливом навчан­ня свідомість засуджених, переконання, нахили, звички то­що, їм прищеплюються такі якості, як шанобливе ставлення

Основні засоби виправлення і ресоціалізаці! засуджених ... 189

один до одного, почуття відповідальності за свою поведінку. Чим вищий загальноосвітній рівень засуджених, тим швидше вони оволодіють професією, тим вища ефективність їх праці. Крім цього, навчання впливає і на поведінку засудженого, воно вселяє віру у власні сили, змушує переоцінити свої дії і покінчити з минулим. Якість навчання залежить від низки факторів:

  • умілої організації навчального процесу залежно від ре­
    жиму та особливості виробництва;

  • змісту і рівня навчання;

  • професійної підготовки виробничого колективу;

  • умілого використання положень педагогіки та психо­
    логії.

Правове регулювання навчання. Правові основи загально­освітнього та професійного навчання засуджених закріплені в статтях 59—61 ВТК. Так, у ст. 60 цього кодексу, зокрема, го­вориться, що для складання іспитів учні-засуджені звільня­ються від роботи на строк, передбачений трудовим законо­давством і Законом України "Про освіту". Заробітна плата їм за цей час не нараховується, харчування надається безоплат­но. Засудженим, які займаються самоосвітою, адміністрація ВТУ створює необхідні умови для занять у вільний від роботи час.

Час, вільний від основної трудової діяльності та виконан­ня обов'язкових заходів, передбачених розпорядком дня для засуджених, є їх вільним часом. Засуджені вправі розпоря­джатися вільним часом за власним розсудом, виключаючи виконання тих видів діяльності, які заборонені ВТК. Вільний час має бути тривалістю не менше як дві години і передбача­тися розпорядком дня (ст. 61 ВТК).

Стаття 211 Кодексу законів про працю України стверд­жує, що працівникам, які навчаються без відриву від вироб­ництва в середніх загальноосвітніх, вечірніх (змінних) і заоч­них школах, на період випускних екзаменів в XI класі нада­ється додаткова відпустка тривалістю двадцять робочих днів із збереженням заробітної плати за основним місцем роботи з розрахунку тарифної ставки або окладу (у ВТУ зарплата не зберігається). Учням V, VI, VII, IX, X класів зазначених шкіл можуть надаватися на час складання ними перевідних екза­менів від 4 до 6 вільних від роботи днів із збереженням серед­ньої заробітної плати за основним місцем роботи за рахунок скорочення загальної кількості днів (на 9—12 днів), що нада-

190 Тема 11

ються відповідно до ч. 1 ст. 209 Кодексу законів про працю України.

Особам, допущеним до екзаменів у порядку екстернату за восьмирічну школу, надається додаткова відпустка триваліс­тю 15 робочих днів, а до екзаменів на атестат про середню ос­віту — 20 робочих днів із збереженням середньої заробітної плати за основним місцем роботи.

Адміністрація установи повинна забезпечити реальну можливість засудженим для навчання. З цією метою організу­ються середні загальноосвітні (вечірні) школи або навчально-консультаційні пункти для заочної форми навчання, якщо для очної форми навчання немає відповідних умов (наприк­лад, колонії особливого режиму, тюрми). Школи в установах відкриваються за наявності такої кількості учнів, яка б дозво­ляла організувати не менше 4-х класів по 20 осіб у кожному, а навчально-консультаційні пункти — за наявності не менше ЗО осіб.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях засуджені нав­чаються також у вечірніх (змінних) школах поза територією колонії, оскільки вони з дозволу адміністрації можуть вільно пересуватися за межами колонії.

Навчання засуджених проводиться без відриву від вироб­ництва за єдиними планами і програмами, затвердженими Міністерством освіти і науки України. Заняття проводиться з урахуванням особливостей виробництва позмінне, тобто як у денний, так і вечірній час. Тому, хто закінчив школу, вида­ється відповідний документ (при закінченні неповної серед­ньої освіти — свідоцтво, по закінченню середньої школи — атестат). Цей документ на руки не видається, а зберігається в особовій справі засудженого до його звільнення.

Загальноосвітніми школами відають районні (міські) від­діли народної освіти. Вони забезпечують підбір кадрів, конт­роль за навчальним процесом тощо. Адміністрація ВТУ ство­рює відповідні умови для успішної роботи шкіл.

Професійне навчання засуджених. Таке навчання прово­диться серед засуджених, які не мають професії, чи з метою оволодіння суміжною професією, а також підвищення вироб­ничої кваліфікації. Це має вплив на собівартість праці, якість продукції, підвищення оплати праці та заінтересованості за­суджених. Професійне навчання здійснюється як без відриву від виробництва, в робочий час, так і з відривом. Воно прово­диться в різних формах: в профтехучилищі; навчання на ви­робництві установ (індивідуальне, бригадне, тощо); на відпо-

Основні засоби виправлення і ресоціалізації засуджених ...

191

відних курсах; навчання новим професіям. Таке навчання здійснюється за програмами профтехосвіти. Засуджені чоло­вічої статі одержують професії токаря, фрезерувальника, слю­саря, муляра, столяра, водія-крановщика тощо. Жінки — штукатура-маляра, швеї-мотористки, майстра машинного до­їння, тваринника тощо.

Принципи професійного навчання: добровільність нав­чання і вибору професії; тісний зв'язок теоретичного та прак­тичного навчання; навчання на рівні досягнень сучасної тех­ніки; стабільність бригад, курсів; планування професійного навчання. При звільненні засудженим видаються відповідні свідоцтва на руки.

Література

\. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верхов­ної Ради України 28 червня 1996 р. Розділ 2.

2. Виправно-трудовий кодекс України. — К., 1997. —
Ст. 28-64.

  1. Комментарий к Уголовно-исполнительному кодексу
    Российской Федерации й Минимальньїе стандартнне
    правила обращения с заключенньши / Под общей редак-
    цией П. Г. Мищенкова. — М., 1997.

  2. Уголовно-исполнительное право: Учебник / Под ред.
    доктора юридических наук Й. В. Шмарова. — М., 1996.

  3. Інформаційний бюлетень, № 1 // Оперативно-служ­
    бова і виробничо-господарська діяльність установ кримі­
    нально-виконавчої системи України. — К., 1999.

  4. Линенко Н. А. Предупредительнне средства режима в
    ИТК. Организационно-правовой аспект: Учебное посо-
    бие. - К., 1991.

  5. Пєтков В. П. Управління виховно-виправним проце­
    сом. Монографія. — Запоріжжя, 1998.

Тема 12. Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі

  1. Правове регулювання та організація
    матеріально-побутового забезпечення
    засуджених до позбавлення волі

  2. Організація медико-санітарного забезпечення
    засуджених до позбавлення волі

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення засуджених ... 193

1. Правове регулювання та організація

матеріально-побутового забезпечення

засуджених до позбавлення волі

Ефективність карально-виховного впливу залежить від матеріально-побутового і медико-санітарного забезпечення осіб, засуджених до позбавлення волі.

Відомо, що сутністю покарання є кара, яка безпосередньо проявляється у порядку і умовах виконання покарання. Для позбавлення волі, наприклад, кара характеризується ком­плексом правообмежень, що входять до режиму відбування покарання. Комплекс правообмежень включає в себе і обме­ження засуджених у сфері матеріально-побутового забезпе­чення та медичного обслуговування. Виконання покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань і погіршення здоров'я засудженого. Про це свідчать і міжнародні норми. Так, у ст. 62 Мінімальних стандартних правил поводження із ув'язненими вказано, що "медичні служби і заклади повинні виявляти всі фізичні і психічні захворювання — недоліки, які можуть перешкоджати перевихованню ув'язнених, і піклува­тися про їх лікування. З цією метою заклади повинні мати можливість забезпечити необхідне медичне, хірургічне і пси­хіатричне обслуговування".

І далі: "Всі заклади повинні мати в своєму розпорядженні хоча б одного кваліфікованого медичного працівника, який володіє певними знаннями в галузі психіатрії. Медичне об­слуговування слід організовувати у тісному зв'язку з місцеви­ми або державними органами охорони здоров'я. Воно повин­но охоплювати психіатричні, діагностичні служби, і там, де це потрібно, лікування психічно ненормальних ув'язнених".

Правове регулювання матерільно-побутового і медичного обслуговування засуджених повинно враховувати вимоги принципу соціальної справедливості, оскільки за своєю функціональною роллю цей принцип мусить безпосередньо впливати на формування вказаних норм, забезпечуючи при цьому ясність і точність правових формулювань, що відпові­дають міжнародним стандартам. Україна, яка є членом Ради Європи, зобов'язалася привести діюче законодавство, що ре­гулює питання боротьби зі злочинністю, зокрема на стадії ви­конання покарання у вигляді позбавлення волі, відповідно до міжнародних актів про захист прав людини, де закріплено, що "всі приміщення, якими користуються ув'язнені, повинні відповідати всім санітарним вимогам. Адміністрація повинна

13 - 1699

194 Тема 12

у звичайних умовах забезпечити кожному ув'язненому харчу­вання, достатньо якісне для підтримки його здоров'я і сил" (ст. 20 Мінімальних стандартних правил поводження з ув'яз­неними).

Зазначимо, що норми діючого виправно-трудового зако­нодавства не досить повно і чітко регламентують питання створення у ВТУ нормальних, що відповідають завданням ви­правлення, комунально-побутових умов, а також питання за­безпечення засуджених речовим майном, харчуванням та ме­дичним обслуговуванням.

При цьому принцип соціальної справедливості за реаліза­ції норм матеріально-побутового і медичного забезпечення засуджених нерідко недооцінюється. Засуджені дуже гостро реагують на всі випадки порушення їх прав у цій сфері, і час­то реакція їх на недоліки матеріально-побутового характеру буває настільки сильною, що іноді призводить до виникнен­ня ексцесів, в тому числі й масових безпорядків.

Безумовно, належний побут у ВТУ позитивно впливає на виправлення засуджених, виробляє в них корисні навички і звички, привчає до порядку, дисципліни, закладає основу для формування здорового морально-психологічного клімату в колективі.

Матеріально-побутове забезпечення засуджених реалізуєть­ся в процесі застосування норм, які регулюють порядок і умо­ви відбування позбавлення волі. Іншими словами, матеріаль­но-побутове забезпечення входить до змісту режиму відбуван­ня покарання і виконує виховну, соціально-економічну функції. Виховна функція полягає у тому, що правильно ор­ганізований побут створює умови для стимулювання вихов­ного процесу у ВТУ, безпосередньо впливає на моральне і ес­тетичне виховання засуджених. Соціально-економічна функ­ція полягає у тому, що належним чином організоване житлове та комунально-побутове забезпечення засуджених стимулює їх активність, сприяє підвищенню продуктивності праці, покращенню якості випущеної продукції.

Очевидно, належна організація матеріально-побутового забезпечення створює передумови для того, щоб режим відбу­вання покарання міг звести до мінімуму різницю між життям на волі та в місцях позбавлення волі, щоб не принижувати у засуджених почуття відповідальності і людської гідності. Це положення випливає із ст. 60 Мінімальних стандартних пра­вил поводження із ув'язненими.

Правове регулювання матеріально-побутового забезпе­чення осіб, позбавлених волі, здійснюється Виправно-трудо-

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення засуджених ... 195

вим кодексом України, нормативними актами Кабінету Мі­ністрів України, Державного департаменту з питань виконан­ня покарань, Міністерства внутрішніх справ та інших держав­них структур.

Матеріально-побутове забезпечення реалізується в таких напрямках: розміщення засуджених і їх житлові умови; кому­нально-побутове обслуговування; організація харчування; ор­ганізація торгівлі; організація речового забезпечення.

Житлові умови та розміщення засуджених

Згідно зі ст. 74 ВТК, Правил внутрішнього розпорядку ви­правно-трудових установ у жилих зонах установи повинні бу­ти: гуртожиток, амбулаторія зі стаціонаром, клуб, бібліотека, їдальня, магазин, лазня з пральнею і дезінфекційною каме­рою, перукарня, кладова для зберігання обмінного фонду по­стільної білизни і спецодягу, сушка для одягу та взуття. За ме­жами колонії мають знаходитися склади з продовольчими то­варами та речовим майном, особистими речами засуджених довгострокового зберігання, овочесховище та інші об'єкти.

В колонії передбачене гаряче та холодне водозабезпечен-ня, відвід з території стічних вод. У приміщенні контрольно-пропускного пункту розташовані кімнати для проведення ко­роткострокових і довгострокових побачень, отримання поси­лок, передач і видання їх засудженим.

В жилій зоні споруджується спортивна площадка з необ­хідним комплексом спортивних знарядь, а також, за можли­вості, літня площадка для перегляду кінофільмів і спеціальне місце для розведення засуджених на роботу.

Кожному засудженому надається індивідуальне спальне місце, забезпечення житловою площею здійснюється з розра­хунку не менше як 2 м2 на одного засудженого в виправно-трудових колоніях, а в тюрмах і виховно-трудових колоніях — 2,5 м2. Засуджений отримує постільні речі (дві простині, на­волочку, ковдру та матрац).

В приміщеннях гуртожитку, окрім спальних місць, облад­нуються (з розрахунку на кожний загін) кабінети начальників загонів (вихователів), кімнати для виховної роботи, сушіння одягу і взуття, роздягальні, туалетні кімнати, кімнати побуту, а в жіночих колоніях — кімнати особистої гігієни жінок.

Засуджені, які утримуються в приміщеннях камерного ти­пу виправно-трудових колоній загального, посиленого, суво­рого і особливого режимів, а також у штрафних ізоляторах за­безпечуються житловою площею в розмірі не менше 2 м2, а в

196 Тема 12

дисциплінарних ізоляторах виховно-трудової колонії — 2,5 м2. Площа одиночних камер у колоніях особливого режи­му не менше 3 м2. В кожній камері обладнується санітарний вузол.

Комунально-побутове обслуговування

Згідно зі ст. 74 ВТК, Правил внутрішнього розпорядку ВТУ у місцях позбавлення волі здійснюється комплекс захо­дів з комунально-побутовогоу обслуговування засуджених, який включає:

  1. Регулярну помивку засуджених в лазні (1 раз за 7 днів з
    одночасною зміною натільної і постільної білизни).

  2. Перукарське обслуговування.

  3. Прання, прасування і ремонт натільної білизни та по­
    стільних приналежностей, одягу, взуття.

  4. Зберігання особистих речей засуджених на складі.

  5. Забезпечення установ водопостачанням, водовідведен-
    гош, енерго-теплозабезпеченням.

  6. Просушування одягу та взуття у спеціальних приміщен-
    нях-сушках.

Організація харчування

Харчування засуджених здійснюється за нормами, затвер­дженими постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження норм добового забезпечення продуктами харчу­вання засуджених до позбавлення волі, а також осіб, які пе­ребувають у слідчих ізоляторах, лікувально-трудових профі­лакторіях" від 16 червня 1992 р. за № 336. Виходячи з цих норм, усім особам, які перебувають у місцях позбавлення волі, надається щодня триразове гаряче харчування. Згідно зі ст. 75 ВТК, норми харчування диференціюються залежно від умов, характеру виконуваної засудженими роботи і їх став­лення до праці, віку, стану здоров'я та низки інших факторів.

Сьогодні у ВТУ застосовуються норми добового розподілу харчування: норма № 1 — для харчування засуджених у ВТУ; норма № 2 — забезпечення харчування засуджених у ВТУ, зайнятих тяжкою і шкідливою працею; норма № 3 — для осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах, приймальниках-розпо-дільниках, ізоляторах тимчасового тримання; норма № 4 — для засуджених, які утримуються в тюрмах.

Засуджені в тюрмах, які залучаються до роботи, харчують­ся згідно норми № 1; норма № 5 — для неповнолітніх у ви­ховно-трудовій колонії; норма № 6 — для осіб, які утриму­ються в лікувально-виховних установах; норма № 7 — для

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення засуджених ... 197

осіб, які утримуються в УВП, СІЗО, лікувально-профілактич-них установах, ізоляторах тимчасового тримання і потерпілі в результаті Чорнобильської катастрофи (чорнобильці), або ут­римуються в установах виконання покарань, розміщених на території, яка відноситься до зони радіоактивного контролю; норма № 8 — забезпечуються хворі, які утримуються на ста­ціонарному лікуванні; норма № 9 — для вагітних жінок і які мають немовлят, які утримуються в установах виконання по­карань і слідчих ізоляторах; норма № 10— харчуються діти, які утримуються з матерями у ВТУ і СІЗО; норма № 11 — за­безпечуються продуктами харчування засуджені, які перебу­вають у дорозі (етап, транзит). Особливості:

  1. Засуджені, які мають зріст 190 см і вище, забезпечують­
    ся додатково половиною пайка згідно з нормою № 1.

  2. На дієтхарчування ставляться не більше 3 відсотків від
    загальної кількості засуджених.

Загальна норма для осіб, які утримуються у виправно-тру­дових колоніях, передбачає харчування сумарної калорійності-не менше 2500 калорій. Цією нормою користується більша частина вказаної категорії засуджених.

Засуджені, які працюють на виробництві з тяжкими або шкідливими умовами праці, якщо вони виконують норму ви­робітку, — отримують підвищене харчування сумарної кало­рійності не менше 3500 калорій.

На роботах із шкідливими умовами праці, де передбачено профілактичне харчування, видають безкоштовно в дні робо­ти додатково 0,5 л молока або інші продукти.

Засуджені, які відбувають покарання у в'язницях, харчу­ються за нормою, сумарна калорійність якої від 2300 до 2400 калорій.

Вагітним жінкам, тим, хто має немовлят, неповнолітнім, а також хворим встановлюються підвищені норми харчування.

При перевезенні засуджених у поїзді до місця проживання після звільнення з ВТУ видається сухий пайок, який може бу­ти замінений грошовою компенсацією вартості пайка.

Вартість харчування, за винятком вартості спецхарчу-вання, відшкодовується засудженими з нарахованого їм за­робітку.

Засудженим неповнолітнім, інвалідам 1-ї і 2-ї груп, жін­кам з вагітністю більше 4-х місяців, непрацюючим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при УВП, непрацюючим чоловікам, старшим 60 років, жінкам, старшим 55 років (як­що вони не отримують пенсії), а також особам, звільненим

198 Тема 12

від роботи у зв'язку з хворобою, харчування надається без­коштовно.

Якість готового харчування контролюється шляхом знят­тя проби медичним працівником, а контроль за підтриман­ням у добовому раціоні необхідної кількості білків, жирів, вуглеводів, сумарної калорійності — шляхом лабораторного аналізу.

Організація торгівлі

Згідно зі ст. 38 ВТК і Правил внутрішнього розпорядку ВТУ для засуджених організовується торгівля продуктами харчування і предметами першої потреби, для чого в кожній ВТУ обладнуються магазини (ларки). Засуджені відвідують магазин позагонно (побригадно), згідно із затвердженим ке­рівником установи графіком, за яким кожний повинен мати можливість особисто здійснювати покупки не менше одного разу на тиждень.

Із камер тюрем і приміщень камерного типу виводити за­суджених для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби забороняється. Вони закуповуються для засу­джених спеціально визначеними співробітниками. З цією ме­тою засуджений, який має право на придбання продуктів хар­чування і предметів першої потреби, заповнює і здає адмі­ністрації бланк-заяву. Куплений товар видається засудженому під розписку. Купівля продуктів харчування і предметів пер­шої потреби для осіб, які тримаються в тюрмах і приміщен­нях камерного типу, здійснюється двічі на місяць.

У зв'язку з тим, що надана засудженим можливість при­дбання продуктів харчування і предметів першої потреби є одним з важливих факторів формування у них зацікавле­ності в результатах своєї праці на підприємствах ВТУ, закон дозволяє здійснювати закупки лише на кошти, зароблені в установі.

Засуджені закуповують лише за безготівковим розрахун­ком, за виключенням осіб, які перебувають у колоніях-посе-леннях, і жінок, яким дозволено проживати поза колонією. У зв'язку з цим у магазинах ВТУ обладнується робоче місце бухгалтера-операціоніста, який фіксує витрату коштів з осо­бистих рахунків засуджених.

Законом передбачено, що незалежно від наявності зароб­лених грошей, непрацездатним засудженим, вагітним жінкам, матерям, неповнолітнім дозволяється витрачати на купівлю

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення засуджених ... 199

продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, одержані за переказами.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потре­би, які дозволяють продавати засудженим, оголошений Пра­вилами внутрішнього розпорядку ВТУ. Сума грошей, яку за­суджені можуть витрачати на придбання продуктів харчуван­ня і предметів першої потреби, встановлюється ст. 38 ВТК.

Організація речового забезпечення

Речове забезпечення засуджених здійснюється за норма­ми, затвердженими Кабінетом Міністрів України. До речово­го майна відносяться: всі предмети одягу, взуття, білизна, по­стільні речі, а також ремонтний матеріал.

Норма речового забезпечення грунтується на комплексі вимог, визначених характером і умовами праці, розрізненням у видах режиму, статі і віку. Нині діють такі норми забезпе­чення речовим майном:

  • норма № 1 — для засуджених чоловіків, які відбувають
    покарання у виправно-трудових колоніях усіх видів режиму;

  • норма № 2 — для засуджених (чоловіків і жінок), які
    відбувають покарання в тюрмах, а також для осіб, які утриму­
    ються в слідчих ізоляторах;

  • норма № 3 — для засуджених, які відбувають покаран­
    ня у виховно-трудових колоніях;

  • норма № 4 — для осіб, які утримуються в лікувально-
    трудових профілакторіях.

За нормою № 5 відпускаються матеріали для ремонту одя­гу і взуття засуджених.

Особливо небезпечні рецидивісти в колоніях особливого режиму речовим майном забезпечуються на загальних підста­вах згідно норми № 1. Однак предмети верхнього одягу для них виготовляються з тканин зі смугами чорного і сірого ко­льору, шириною 7 см. Головний убір вони носять комбінова­ний, двоколірний.

Постільні речі (білизна, наволочки, рушник, ковдри) ви­даються засудженим безкоштовно. Засуджені, які відбувають покарання у виправно-трудових колоніях і тюрмах, відшкодо­вують вартість одягу (крім спецодягу), білизни, взуття з нара­хованого їм заробітку. Із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість одягу, білизни і взуття відшкодовується з коштів, які є на їх особових рахунках.

200 Тема 12

Засудженим неповнолітнім, інвалідам 1-ї і 2-ї груп, жін­кам вагітним, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправно-трудових установах, непрацюючим чоловікам стар­шим 60 років, жінкам старшим 55 років, якщо вони не отри­мують пенсії, звільненим від роботи у зв'язку з хворобою одяг, білизна і взуття надаються безкоштовно.

2. Організація медико-санітарного забезпечення засуджених

Реалізація медико-санітарного забезпечення засуджених в місцях позбавлення волі — одна із складових частин відбу­вання покарання. Його організація випливає з конституцій­ного права громадян України на охорону здоров'я і медичну допомогу. Правове регулювання 'здійснюється Виправно-тру­довим кодексом України, законодавством про охорону здо­ров'я, нормативними актами Кабінету Міністрів України та Державного департаменту з питань виконання покарань.

Для медико-санітарного забезпечення засуджених у міс­цях позбавлення волі організовані лікувально-профілактичні установи, а для лікування і утримання інфекційне хворих — ВТУ на правах лікувальних. Лікувально-профілактична і сані-тарно-протиепідеміологічна робота в місцях позбавлення волі організовується і здійснюється відповідно до законодавства про охорону здоров'я.

Порядок надання особам, позбавлених волі, медичної до­помоги, організація і проведення санітарного нагляду, вико­ристання лікувальних і санітарно-профілактичних установ системи охорони здоров'я і залучення до цього їх персона­лу визначається ДЦПВП разом з Міністерством охорони здоров'я.

Медико-санітарне забезпечення засуджених здійснюється створеними в кожній ВТУ медичними частинами, завдання­ми яких є надання медичної допомоги засудженим, здійснен­ня санітарного нагляду, проведення профілактичних, проти-епідеміологічних заходів. У структуру медико-санітарної час­тини входять, як правило: аптека, амбулаторія, стаціонар (лікарня) з діагностичною лабораторією, зуболікувальний, те­рапевтичний та інші кабінети, інфекційний ізолятор.

Медико-санітарне обслуговування починається з моменту надходження засудженого до ВТУ. Згідно з п. 82 Правил внутрішнього розпорядку ВТУ, прибувши в місця позбавлен-

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення засуджених ... 201

ня волі, засуджені проходять обов'язковий медичний огляд і з метою попередження проникнення інфекційних захворю­вань розміщуються у карантинному приміщенні виправно-трудової, виховно-трудової колонії на термін до 14 діб. Пред­ставник медико-санітарної служби присутній при розподілі новоприбулих по загонах з тим, щоб було враховано стан здо­ров'я кожного засудженого.

У разі виявлення інфекційних захворювань серед засудже­них, які перебувають у карантинному приміщенні, термін ка­рантину продовжується. При виявленні інфекційне хворих засуджених, які знаходяться поза карантинним приміщен­ням, їх негайно ізолюють, а у ВТУ вводиться карантин з вжиттям комплексу необхідних профілактичних заходів. Про інфекційне захворювання у ВТУ негайно повідомляється прокурор.

Обов'язковому медичному і бактеріологічному обстежен­ню з метою виявлення інфекційних захворювань піддаються засуджені, які використовуються на роботах у пральнях, перу­карнях, будинках дитини при ВТУ, на харчоблоках та інших об'єктах, через які може розповсюдитися інфекція.

Медична допомога надається засудженим як амбулатор­не, так і в стаціонарах. Відповідно до діючих нормативів прийом в амбулаторії веде лікар, а за його відсутності — фельдшер. Дані про обстеження хворого заносяться до ме­дичної картки. У випадках звільнення засудженого від роботи начальник медико-санітарної частини повідомляє про це начальника ВТУ. Години прийому встановлюються (як пра­вило, у вільний від роботи час) начальником медико-санітар­ної частини і затверджуються начальником ВТУ. В амбулато­рії організовується щорічна диспансеризація засуджених, яка є ефективним засобом профілактики захворювань. На вироб­ничих об'єктах, де працює не менше 300 засуджених, створю­ються медичні пункти, всі цехи й інші об'єкти обладнуються аптечками швидкої допомоги.

В стаціонарах медико-санітарних частин перебувають на лікуванні, як правило, ті засуджені, які не потребують трива­лого або спеціального лікарняного впливу. За наявності хво­роби, яка вимагає кваліфікованого лікування, засуджені роз­міщуються у спеціалізованих міжобласних чи обласних лікар­нях ДДПВП. Якщо можливість надати стаціонарну медичну допомогу відсутня, то хворих можна розмістити в лікарнях або інших лікувальних установах системи охорони здоров'я з організацією надійної охорони засудженого або залучити до

202 Тема 12

роботи стаціонару в медичних санітарних частинах установ медичний персонал органів охорони здоров'я.

Крім того, засуджений має право звернутися за консуль­тацією до системи платних медичних послуг. Оплата таких послуг і придбання ліків здійснюється самим засудженим або його родичами за власний рахунок. Консультація і лікування в таких випадках здійснюється в медико-санітарній частині за місцем відбування покарання під наглядом персоналу меди-ко-санітарної частини.

Відповідно до Правил внутрішнього розпорядку ВТУ, у лікувальних закладах місць позбавлення волі ізольовано від інших категорій засуджених тримаються тільки особливо не­безпечні рецидивісти, особи, яким смертна кара в порядку помилування замінена позбавленням волі, і засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави. Вони утриму­ються в спеціально відведених і обладнаних за тюремним зразком палатах. Роздільно утримуються також неповнолітні, жінки та чоловіки.

Тривалі побачення із засудженими, які перебувають у лі­кувальних закладах, як правило, не надаються, а короткотер­мінові надаються начальниками лікувальних закладів згідно з нормами, встановленими для відповідних видів ВТУ. У ви­падку тяжкої хвороби засудженого, яка є небезпечною для його життя, начальник виправно-трудового чи лікувального закладу надає близьким родичам засудженого можливість від­відати його. Таке відвідування не зараховується як чергове.

Якщо засуджений переводиться до лікувального закладу зі штрафного чи дисциплінарного ізолятора, чи приміщення камерного типу колонії загального, суворого режиму, карце­рів чи одиночних камер, або із тюрем суворого режиму у зв'язку з членоушкодженням або симуляцією хвороби, .час його перебування в лікувальній установі в строк відбування дисциплінарного покарання не зараховується.

Засуджені, які порушують дисципліну в лікувальних за­кладах місць позбавлення волі, несуть передбачену законо­давством відповідальність, за винятком:

  • вони не можуть бути переведені в приміщення камер­
    ного типу і одиночні камери;

  • в штрафних ізоляторах вони отримують харчування за
    лікарняною нормою і мають право на прогулянку тривалістю
    до двох годин на день.

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення засуджених ... 203

Засуджені, які систематично злісно порушують дисциплі­ну, виписуються з лікувальної установи та переводяться до місця утримання лише у випадках, які не становлять небезпе­ки для життя і здоров'я хворого та оточуючих.

Особливості умов тримання засуджених, хворих на тубер­кульоз 1-ї і 2-ї груп, диспансерного обліку в спеціалізованих ВТУ (на правах лікувальних):

  • занесення до розпорядку дня лікувальних заходів;

  • перевірка наявності засудженого не рідше двох разів на
    добу;

  • надання тривалих зустрічей за відсутності медичних
    обмежень;

  • дозвіл передбачених законом виїздів за межі ВТУ тільки
    за умови зняття з бацилярного обліку;

  • організація праці відповідно до рекомендацій органів
    охорони здоров'я і медичної служби ДЦПВП.

Засуджені хворі на туберкульоз, які тримаються у ВТУ на правах лікувальних, за систематичні злісні порушення дис­ципліни і режиму лікування можуть переводитися до примі­щень камерного типу на термін до шести місяців, де вони за­безпечуються лікуванням, харчуванням і щоденною прогу­лянкою тривалістю до двох годин.

Деякими особливостями відрізняється відбування пока­рання вагітними жінками, жінками, які мають немовлят та ді­тей віком до трьох років.

Згідно зі ст. 76і ВТК, у разі потреби при ВТУ повинні бу­ти організовані будинки дитини. Засуджені жінки мають пра­во розміщувати в них своїх дітей віком до трьох років.

Діти засуджених жінок, за згодою матері, можуть бути пе­редані її родичам або (також за згодою матері та рішенням органів опіки і піклування) — іншим особам, або з досягнен­ням трьохрічного віку направляються у відповідні дитячі установи. Якщо у матері дитини, яка досягла трьохрічного ві­ку, невідбута частина покарання не перевищує одного року і вона добросовісно виконує свої материнські обов'язки, то пе­ребування дитини в будинку дитини може бути продовжено адміністрацією установи до її звільнення. У випадку пору­шення матір'ю режиму тримання, рішення про продовження перебування в будинку дитини може бути анульоване.

Засуджені, до яких суд на підставі ст. 77 ВТК застосував примусове лікування від алкоголю чи ларкоманії, піддаються такому лікуванню під час виконання покарання. Якщо під час відбування позбавлення волі буде виявлено, що засудже-

204 Тема 12

ний є алкоголіком чи наркоманом, адміністрація ВТУ на­правляє до суду подання про застосування до нього примусо­вого лікування.

Примусове лікування від алкоголю чи наркоманії здій­снюється в місцях позбавлення волі в двох формах:

  • у звичайній виправно-трудовій установі на базі медико-
    санітарної частини;

  • у спеціальній виправно-трудовій установі по лікуванню
    алкоголіків і наркоманів.

Спеціалізовані виправно-трудові установи мають відпо­відне обладнання, штат лікарів, статус колонії на правах ліку­вального закладу.

Якщо під час звільнення засудженого з місць позбавлення волі його лікування не завершене, адміністрація установи за наявності відповідного медичного висновку направляє до суду подання щодо продовження лікування в медичній установі.

Що стосується умов тримання засуджених, у яких виявле­на інфекція ВІЛ/СНІДУ, то потрібно звернути увагу на те, що останнім часом цим питанням приділяється значна увага МОЗ і ДДПВП. Незважаючи на виведення останнього з під­порядкування МВС України, контроль за медичним обслуго­вуванням засуджених здійснює медичне управління МВС Ук­раїни, яке визначає порядок профілактики ВІЛ-інфікованих на підставі Закону України "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" 1991 р. та Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про запобі­гання захворюванню на СНІД та соціальний захист населен­ня" 1998 р. Виходячи з положень цього закону розроблена "Програма МВС України щодо зниження ризику розповсю­дження ВІЛ/СНІД серед особового складу та осіб, які перебу­вають у місцях позбавлення волі". Спільним наказом МВС і МОЗ України, Національним комітетом профілактики нар­команії та захворювання на СНІД від 18 травня 1997 р. за № 312/165/46 затверджений порядок медичного обстеження на ВІЛ-інфекцію осіб, які перебувають у місцях попереднього ув'язненя і ВТУ, та умови утримання ВІЛ-інфікованих з чис­ла цих осіб.

У 1998 р. підготовлений спільний проект ООН та МВС України навчального модуля "Профілактика ВІЛ/СНІДу та хвороб, які передаються статевим шляхом у місцях позбав­лення волі".

Матеріально-побутове і медико-санітарне забезпечення засуджених ... 205

Вірус СНІДу присутній в тюрмах більшості країн світу. І це мусить викликати загальну тривогу, оскільки ця проблема торкається не лише засуджених і персоналу УВП, а й суспіль­ства в цілому. Умови місць позбавлення волі створюють ідеальне середовище для розповсюдження ВІЛ-інфекції. Для УВП характерна напруженість, яка включає сексуальну на­пруженість. Зняття її в цих місцях проходить шляхом вживан­ня наркотиків і сексуальних контактів. При ін'єкційному вве­денні наркотиків нерідко використовуються саморобні голки, виготовлені, наприклад, із стержнів ручок.

Вірогідність розповсюдження ВІЛ-інфекції збільшується у зв'язку з відсутністю інформації, знань і адекватного рівня медичної допомоги. В окремих випадках низка захворювань, отриманих у місцях позбавлення волі, належним чином не виліковується, включаючи захворювання, які можуть переда­ватися через кров. Крім ВІЛ і сифілісу, до них відносяться гепатит В і С. Захворювання, які передаються статевим шля­хом, за відсутності відповідного лікування, також підвищують ризик захворювання на ВІЛ-інфекцію статевим шляхом.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" 1998 р., держава повинна га­рантувати: доступ у місця позбавлення волі інформації про профілактику зараження ВІЛ, добровільний медичний огляд, консультування, профілактичні засоби (презервативи, дезін-фікуючі засоби та чисті шприци); лікування ВІЛ-інфікова-них, зберігаючи при цьому конфеденційність; створення сприятливого та стимулюючого клімату для уразливих груп.

Виходячи з цього Закону, МВС разом з МОЗ розроблено Інструкцію про порядок огляду рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та спеціального контингенту з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту люди­ни, обліку, медичного обстеження та профілактичного нагля­ду за ВІЛ-інфікованими. Згідно з Інструкцією обов'язковому медичному оглядові підлягають засуджені та підслідні, які вводять наркотичні речовини шляхом ін'єкцій (лише у разі, якщо вони визначені такими у встановленому законом по­рядку), раз на шість місяців протягом усього терміну перебу­вання в УВП.

Медичному оглядові підлягають: особи, які прибувають до приймальника-розподільника; підслідні, які прибувають до слідчих ізоляторів, засуджені — раз на 12 місяців протягом усього строку перебування в УВП. Особи з позитивним ре-

206

Тема 12

зультатом імунного блотингу госпіталізуються в медчастини установи з метою уточнення діагнозу і призначення лікуваль­них заходів, а за потреби — для них запрошуються консуль­танти з відповідних установ МОЗ.

Всі засуджені з діагнозом ВІЛ-інфекцїї (СНІД) направля­ються до спеціального відділення міжобласної лікарні УВП.

ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД підлягають обов'язково­му профілактичному нагляду з метою контролю за їх фізич­ним та психічним станом, своєчасного лікування, проведення антивірусної терапії, психологічної підтримки та консульту­вання. Керівник установи, де перебуває ВІЛ-інфікований, несе відповідальність за організацію медичної допомоги і збе­реження лікарської таємниці.

Література

1. Конституція України. Прийнята на 5-й сесії Верховної
Ради України 28 червня 1996 року. Розділ 2.

2. Виправно-трудовий кодекс України. — К., 1997. —
Ст. 74-77.

  1. Закон України "Про запобігання захворюванню на
    СНІД та соціальний захист населення" // Відомості Вер­
    ховної Ради України. — 1992. — № 11. — Ст. 152.

  2. Закон України "Про внесення змін до Закону України
    "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний
    захист населення" від 3 березня 1998 р. / Голос України.
    - 1998 р.

  3. Профілактика ВІЛ (СНІДу) та хвороб, які передаються
    статевим шляхом у місцях позбавлення волі // Спільний
    проект ООН та МВС України № 6/7 — 151 від 19 січня
    1999 р.

  4. Джужа О. М. Запобігання поширенню СНІДу пра­
    вовими засобами (правовий, криміногенний і кримі­
    нально-виконавчий аспекти): Монографія. — К., 1994.

  5. Мелентьев М. П., Корчинский В. А. Реализация принци-
    па социальной справедливости в правоприменительной
    деятельности ИТУ: Учебное пособие. — К., 1991.

Тема 13. Короткострокові виїзди засуджених за межі місць позбавлення волі

  1. Поняття і нормативне регулювання
    короткострокових виїздів засуджених
    за межі місць позбавлення волі

  2. Порядок оформлення короткострокових
    виїздів засуджених за межі місць позбавлення
    волі

  3. Кримінальна відповідальність

за ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі

208 Тема 13

1. Поняття і нормативне регулювання

короткострокових виїздів засуджених

за межі місць позбавлення волі

З розвитком суспільства об'єктивно зростає роль мораль­ності в його житті. Велике значення мають питання його де­мократизації та гуманізації, наближення до міжнародних стандартів поводження з ув'язненими. Так, Міжнародні стан­дартні правила у розділі "Повідомлення про смерть, хворобу" записано: "ув'язнений повинен одразу ж бути проінформова­ний про смерть або серйозну хворобу, у випадку критичної хвороби повинно бути дозволено, якщо дозволяє обстановка, піти до ліжка хворого, або у супроводі".

Законодавству низки держав Європи подібні процеси були властиві давно. Взагалі, система тюремних відпусток у Франції відома з XIX століття. У Болгарії у якості вищої фор­ми заохочення засуджених встановлено домашню відпустку строком на 5 діб. Ця відпустка надається усім засудженим за досягнення у праці й дисципліні, крім рецидивістів та осіб, які утримуються на посиленому тюремному режимі. В Угор­щині відпустки можуть надаватися: із тюрем — 8 діб, а з ін­ших установ — до 14 діб. У Польщі — на строк до 5 діб, як заохочення, по відбутті 1/2 строку покарання, за виключен­ням осіб, які відбувають покарання в умовах посиленого та суворого режимів. У Словаччині застосовуються три види від­пусток:

  1. У вигляді заохочення — до 15 діб.

  2. Для вирішення невідкладних сімейних справ — до 15 діб.

  3. Якщо засуджений потребує негайної медичної допомо­
    ги, яку йому не можуть надати в установі, — до ЗО діб.

Після падіння монархії у Росії відпустка дозволялася у ви­падках смерті батька, матері, подружжя, дитини або іншого близького родича, або з іншого серйозного приводу. До нього відносилося: тяжка хвороба близьких родичів, стихійне лихо, збитки, нанесені господарству громадянина в результаті війни.

У Виправно-трудовому кодексі РРФСР 1924 р. було ви­значено 3 види короткострокових відпусток:

  1. У зв'язку з винятковими обставинами.

  2. Заохочувальні відпустки.

  3. Недільні й святкові відпустки.

Виправно-трудовий кодекс УРСР 1925 р. мав той же ви­гляд, що і російський, але, крім того, передбачав надання від-

Короткострокові виїзди засуджених за межі місць позбавлення волі 209

пусток строком до 2-х місяців для виконання домашніх робіт особам з числа тих, які проживали в селі.

У виправно-трудовому кодексі РРФСР 1933 р. усі названі вище види відпусток були залишені, але право надання їх на­лежало спостережним комісіям колонії.

У "Положенні про виправно-трудові колонії і тюрми" 1958 р. пердбачалися короткострокові відпустки для осіб, які сумлінно працювали — до 10 діб — у виправно-трудових ко­лоніях загального і посиленого режиму.

У зв'язку з ліквідацією у 1960 р. МВС СРСР Положення від 1958 р. перестало діяти, оскільки були прийняті відповідні положення в республіках. Але питання про відпустки в них не дістали свого відображення. У 1973 р. це питання в порядку експерименту відпрацьовувалося у Литві, Свердловській та Донецькій областях.

8 лютого 1977 р. Указом Президії Верховної ради СРСР в Основи виправно-трудового законодавства були внесені від­повідні зміни.

При короткострокових виїздах за межі місць позбавлення волі засуджені тимчасово звільняються від прямого виправ­но-трудового впливу, в тому числі від вимог режиму. Вони не перебувають в ізоляції від суспільства, виходять з-під контро­лю адміністрації установ виконання покарань, не несуть ха­рактерних для засуджених обов'язків. У той же час інститут короткострокових відпусток сприяє виправленню і перевихо­ванню засуджених і опирається на довіру до них. Він є пере­віркою їх поведінки поза місцями позбавлення волі і пра­вильності висновків адміністрації щодо особи засудженого.

Стаття 39і ВТК регламентує надання короткострокових виїздів засудженим за межі місць позбавлення волі. В ній ви­значено, що засудженим, які утримуються у виправно-трудо­вих колоніях загального режиму, колоніях-поселеннях усіх видів і виховно-трудових колоніях для неповнолітніх та засу­джених, які були залишені за їх згодою в слідчому ізоляторі чи тюрмі для робіт по господарському обслуговуванню, може бути дозволено короткостроковий виїзд за межі місць позбав­лення волі у зв'язку з винятковими особистими обставинами. Це: смерть або важка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого; стихійне лихо, що завдало значного матері­ального збитку засудженому або його сім'ї.

Засудженим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправно-трудових колоніях, може бути дозволений ко-

14- 1699

210 Тема 13

роткостроковий виїзд за межі колонії для влаштування дітей у родичів, опікунів чи в дитячих будинках.

Короткострокові виїзди можуть надаватися на строк не більше 7 діб без урахування часу, потрібного для проїзду в обидва кінці (на дорогу не більше 5 діб). Засудженим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при ВТУ, може бути доз­волений короткостроковий виїзд за межі установи тривалістю не більше 10 діб без урахування часу знаходження в дорозі. Тривалість короткострокового виїзду та час на дорогу визна­чаються з урахуванням характеру виняткової особистої обста­вини та віддаленості місця мешкання близького родича.

Виїзд засудженого віком до 16 років може бути дозволе­ний лише за умови супроводження його в дорозі (туди і на­зад) родичами цього засудженого або іншими особами.

Вирішуючи питання стосовно кола близьких родичів тре­ба керуватися законодавством, яке визначає ступінь спорід­нення. Закон визнає близькими родичами: батька, матір, дру­жину, чоловіка, рідного брата, сестру, онуків, діда, бабусю, усиновителів та усиновлених.

Виїзд засуджених у випадку стихійного лиха дозволяється за умови, якщо від нього потерпши (крім вказаних вище ро­дичів) інші особи, які до арешту мешкали разом з засудженим та вели з ним спільне господарство. Питання про коротко­строковий виїзд засудженого у зв'язку з винятковими обста­винами вирішується начальником ВТУ з урахуванням особи та поведінки засудженого і погоджується з прокурором. Сама по собі відмова в умовно-достроковому звільненні не може бути перешкодою для дозволу на короткостроковий виїзд за межі установи.

Час перебування засудженого поза межами ВТУ зарахову­ється в строк відбуття покарання. Під час перебування засу­дженого за межами установи заробіток йому не нараховуєть­ся. Вартість проїзду засудженого оплачується ним особисто або його родичами (можлива допомога адміністрації).

2. Порядок оформлення короткострокових виїздів засуджених за межі місць позбавлення волі

У кожному окремому випадку адміністрації ВТУ дово­диться вирішувати питання, чи заслуговує засуджений тієї довіри, яка йому буде виявлена при наданні дозволу на ко­роткостроковий виїзд за межі місця позбавлення волі. Все за-

Короткострокові виїзди засуджених за межі місць позбавлення волі 211

лежить від того, наскільки засуджений піддається перевихо­ванню. Головне — побачити, чи замінюють негативні його особисті якості на позитивні. Без такого аналізу висновок зробити не можна.

Рішення про виїзд приймається не пізніше добового стро­ку з часу одержання офіційних документів (довідки органу охорони здоров'я про тяжку хворобу, яка загрожує життю хворого, довідки місцевої Ради народних депутатів, домоуп­равління чи житлово-експлуатаційної контори про стихійне лихо, телеграми про смерть), завірених в органах внутрішніх справ за місцем видання цих документів.

Про потребу короткострокового виїзду засуджений подає письмову заяву, до якої додається документ, що підтверджує наявність виняткових особистих обставин. Ці документи збе­рігаються в особовій справі засудженого. У разі неналежного оформлення довідки, висновку або телеграми адміністрація установи зобов'язана терміново повідомити відправникові документа телеграфом, по телефону або поштою про необхід­ність їх відповідного оформлення.

Начальник органу внутрішніх справ при зверненні грома­дян з проханням про підтвердження виняткових обставин повинен не пізніше, ніж у добовий строк з часу звернення пе­ревірити достовірність повідомлення заявника. При підтвер­дженні вказаних обставин він завіряє документ своїм підпи­сом і гербовою печаткою. Якщо орган внутрішніх справ має відомості про те, що засуджений під час слідства чи суду вис­ловлював погрозу щодо потерпілих, свідків чи інших осіб, про це повідомляється адміністрація установи.

За позитивного вирішення питання про короткостроко­вий виїзд складається висновок, де вказуються анкетні дані та характеристика засудженого. Висновок затверджується на­чальником установи і не пізніше, ніж у добовий строк, пого­джується з прокурором, який здійснює нагляд за установою. Цей документ зберігається у особовій справі засудженого. На підставі цього висновку видається наказ про надання засу­дженому дозволу на короткостроковий виїзд.

Згідно з наказом начальника установи засудженому вида­ється посвідчення встановленого зразка, яке завіряється гер­бовою печаткою. Начальник установи проводить із засудже­ним бесіду щодо правил поведінки під час перебування його поза установою та попереджає його щодо відповідальності за неповернення у встановлений строк, про що відбирає підпис­ку. Вона також приєднується до особової справи. На час ко-

14*

212 Тема 13

роткострокового виїзду засуджений з обліку установи не зні­мається, контроль за своєчасним його поверненням здійснює адміністрація. Про очікуваний виїзд засудженого інформуєть­ся командир військового підрозділу, що здійснює охорону установи.

На час короткострокового виїзду засудженому видається цивільний одяг, який йому належить, а коли його немає у за­судженого — одяг зразка, встановленого у місцях позбавлен­ня волі. У випадку, коли цей одяг старий або має неохайний вигляд, він замінюється за рахунок засудженого.

Не пізніше ніж у добовий строк після прибуття до місця призначення, засуджений повинен з'явитися у місцевий ор­ган внутрішніх справ, а у віддалених або сільських місцевос­тях — до дільничного інспектора міліції і сповістити про мету приїзду, строк перебування та місце свого мешкання. Началь­ник органу внутрішніх справ (дільничний інспектор міліції) робить відмітку про час прибуття засудженого, проводить з ним бесіду про необхідність додержання громадського поряд­ку та вживає заходів щодо забезпечення контролю за його по­ведінкою і своєчасним виїздом до установи.

В день закінчення строку перебування у пункті призна­чення засуджений зобов'язаний прибути до того ж органу внутрішніх справ для відмітки про свій виїзд. Якщо виїзд бу­де у нічний час або зранку, то відмітка робиться у поперед­ній день. Відмітка про прибуття та вибуття засвідчується печаткою.

У випадках затримання з поверненням до установи у вста­новлений строк через хворобу або у зв'язку з іншими поваж­ними причинами засуджений мусить повідомити про це на­чальника установи телеграмою. Це повідомлення засвідчуєть­ся начальником місцевого органу внутрішніх справ.

Якщо засуджений під час короткострокового виїзду захво­рів і виникла потреба у його лікуванні, він за ініціативою міс­цевого органу внутрішніх справ направляється до найближчої медичної установи місць позбавлення волі, адміністрація якої оповіщає установу, яка надала відпустку, про його місце пе­ребування. Після одужання засуджений етапується до устано­ви, з якої він виїздив. Якщо під час лікування, яке тривало протягом місяця, закінчується строк відбування покарання, то адміністрація установи, де лікується засуджений, запрошує усі документи на нього і оформляє його звільнення у встанов-

Короткострокові виїзди засуджених за межі місць позбавлення волі 213

леному порядку. До особової справи засудженого повинні бу­ти додані:

1. Фінансова довідка (або документ, який її заміняє), а та­
кож виконавчі листи з відміткою бухгалтерії установи щодо
відшкодованих сум.

  1. Медична картка або інші матеріали (довідки, історії
    хвороби тощо).

  2. Арматурна книжка (на речове забезпечення).

  3. Документи про освіту.

  4. Зошит індивідуальної роботи.

  5. Картка обліку побачень і передач.

  6. Матеріали щодо підготовки до звільнення, а також тру­
    дового і побутового влаштування.

  7. Контрольно-строкова картка.

9. Негативи фотокартки, які накладені на посвідчення
про короткостроковий виїзд.

Якщо засуджений не прибув до місцевого органу внутріш­ніх справ для реєстрації у день вибуття з причин, які були вказані вище, то начальник органу внутрішніх справ вживає заходів до встановлення його місця перебування та з'ясовує причини неявки. Якщо буде встановлено, що засуджений не виїхав до установи без поважних причин, начальник ОВС за­тримує його, про що оповіщає адміністрацію установи, і від­правляє його до СІЗО для етапування до установи, з якої за­суджений вибув у короткострокову відпустку. У такому ж по­рядку вирішується питання про етапування засудженого, якщо від нього буде одержана заява про відсутність грошей, необхідних йому для самостійного повернення до установи. Після прибуття засудженого до установи з його особистого рахунку або із заробітної плати проводиться утримання вар­тості проїзду у жорсткому пасажирському вагоні. Підставою для етапування у цих випадках є висновок органу внутрішніх справ та відповідне підтвердження адміністрації установи, по­годжене з прокурором.

При затримці з виїздом засудженого з поважних причин орган внутрішніх справ з'ясовує обставини, які його затрима­ли, і вживає заходів для негайного виїзду до місця позбавлен­ня волі.

Якщо за час короткострокового виїзду у засудженого за­кінчується строк відбуття покарання, то з ним перед виїздом проводиться повний розрахунок, йому видаються речі, гроші, коштовності та документи, за винятком довідки про звільнен­ня, яка надсилається в орган внутрішніх справ за місцем ви-

214 Тема 13

їзду засудженого. Адміністрація установи роз'яснює засудже­ному про те, що йому треба з'явитися за довідкою до органу внутрішніх справ за місцем виїзду.

Коли засудженому було відмовлено у короткостроковому виїзді за межі місця позбавлення волі, про це виноситься мо­тивований висновок начальником установи, який оголо­шується засудженому і прилучається до його особової справи.

3. Кримінальна відповідальність

за ухилення від відбування покарання

у вигяді позбавлення волі

Кримінальна відповідальність за ухилення від відбування покарання засудженого, якому дозволено короткостроковий виїзд за межі місця позбавлення волі, настає відповідно до ст. 183і КК, яка передбачає позбавлення волі на строк до одного року.

Об'єктивну сторону злочину становить факт ухилення особи, якій на підставі ст. 39і ВТК надано право коротко­строкового виїзду за межі місць позбавлення волі. Ухилен­ня—це неповернення або несвоєчасне повернення без по­важних причин засудженого до місця позбавлення волі.

Злочин є закінченим з моменту, коли прострочено термін повернення засудженого. Він має триваючий характер і вва­жається припиненим з моменту явки з повинною або затри­мання особи, яка не повертається до ВТУ. Незначне за часом запізнення не тягне відповідальності на підставі ч. 2 ст. 7 КК.

З об'єктивної сторони цей злочин характеризується пря­мим умислом: особа усвідомлює, що вона повинна у встанов­лений строк повернутися до місця позбавлення волі, але не бажає цього робити. При цьому особа переслідує мету взагалі або на деякий час ухилитися від відбування покарання. Не­обережні дії, які призвели до несвоєчасного повернення до ВТУ, кримінальної відповідальності не тягнуть. Відсутній склад злочину і в тих випадках, коли несвоєчасне повернення було викликане поважними причинами: тяжкою хворобою, непереборною силою (повінь, припинення руху транспорту тощо).

Суб'єкт злочину — особа, яка досягла 16-ти років і відбу­ває покарання у ВТУ та отримала на законній підставі дозвіл на короткостроковий виїзд за межі місць позбавлення волі.

Короткострокові виїзди засуджених за межі місць позбавлення волі

215

Відповідальність за цей злочин несуть також засуджені до відбування позбавлення волі у виправно-трудових колоніях загального режиму, які відповідно до ст. 24 ВТК за їх згодою залишені у слідчому ізоляторі чи тюрмі для роботи по госпо­дарському обслуговуванню.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верхов­
ної Ради України 28 червня 1996 р. Розділ 2.

  1. Виправно-трудовий кодекс України. — К., 1997. —
    Ст. 39і.

  2. Науково-практичний коментар Кримінального кодек­
    су України. - К., Юрінком. — 1998. — Ст. 183, 183    і.

  3. Комментарий к Уголовно-исполнительному кодексу
    Российской Федерации й Минимальньїе стандартньїе
    правила обращения с заключенньгми / Под общей редак-
    цией П. Г. Мищенкова. — М., 1997.

Тема 14. Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі

  1. Поняття і сутність виправних робіт
    без позбавлення волі

  2. Організація виконання покарання у вигляді
    виправних робіт без позбавлення волі

  3. Порядок і умови виконання покарань,
    не пов'язаних із застосуванням заходів
    виправно-трудового впливу

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 217

1. Поняття і сутність виправних робіт без позбавлення волі

Виправні роботи без позбавлення волі як вид криміналь­ного покарання застосовувавались досить давно. З часом змі­нювалася назва (обов'язкові, суспільні, примусові, виправно-трудові, виправні роботи), відпадали або виникали деякі правообмеження, але основні риси лишалися незмінними. Зумовлено це тим, що, з одного боку, виправні роботи воло­діють достатньо сильним карним змістом і, таким чином, мо­жуть застосовуватися в якості засобу впливу на осіб, які ско­їли різноманітні злочини, що не представляють великої сус­пільної небезпеки, а з іншого, — їх застосування не викликає тих негативних наслідків, які тягне за собою позбавлення во­лі. Сукупність правообмежень, які повинен нести засуджений до виправних робіт, обумовлена кримінальним та виправно-трудовим законодавством, а також деякими нормативними актами, що регулюють відносини у сфері праці.

Виправні роботи передбачені у санкціях більш як 160 ста­тей Кримінального кодексу України. Основним елементом цього виду покарання є утримання частини заробітку засуд­женого на користь держави в розмірі, який встановлений ви­роком суду, але не більше 20 відсотків, що проводиться за місцем роботи засудженого в строки, визначені вироком суду (від 2-х місяців — до 2-х років).

Особи, засуджені до виправних робіт без позбавлення во­лі, користуються правами та обов'язками, передбаченими для громадян України з обмеженнями, що випливають із кримі­нально-виконавчого законодавства, вироку суду та режиму відбування покарання. Правообмеження визначаються режи­мом відбування покарання, в якому виражається сутність і зміст покарання. Хоча при виконанні такого виду покарання, як виправні роботи в законодавстві не застосовується термін "режим", доцільно мати його на увазі, оскільки режим вклю­чає в себе порядок і умови виконання покарання. Головними засобами виправлення, окрім режиму, є:

  • суспільне корисна праця;

  • загальноосвітнє навчання;

  • професійно-технічна підготовка.

При призначенні виправних робіт за місцем роботи за­суджений продовжує працювати на тій же посаді, що і до засудження.

218 Тема 14

У разі призначення іншого місця роботи він зобов'язаний звільнитися за п. 7 ст. 36 Кодексу законів про працю України і не пізніше 10 діб направляється для роботи на інше підприєм­ство. Нове місце роботи визначає інспекція виправних робіт. Але на практиці у зв'язку з труднощами з працевлаштуванням інспекції не заперечують проти того, щоб засуджений сам обирав собі місце роботи.

Виправні роботи без позбавлення волі, з призначенням до відбування в інших місцях, застосовуються, як правило, до осіб, які не мають постійного місця проживання чи роботи, або до осіб, які скоїли злочин, пов'язаний із займаною поса­дою (продавець, водій), тобто в тих випадках, коли залишен­ня засудженого на колишньому місці роботи недоцільно як у попереджувальних, так і виховних цілях.

Якщо засуджений не має можливостей працевлаштувати-ся, інспекція направляє його до служби зайнятості, яка веде підбір місця роботи з урахуванням працездатності і фаху, а та­кож місця проживання засудженого. З цього випливає, що місце роботи засудженого повинне бути в тому населеному пункті або місцевості, де він проживає (ст. 96 ВТК).

За діючим законодавством (ст. 29 КК, ст. 94 ВТК) виправ­ні роботи відбуваються лише на державних і громадських під­приємствах, установах та організаціях.

Особа, засуджена до виправних робіт за місцем роботи, лишається на підприємстві, організації або установі на тій же посаді, крім випадків, коли за злісне ухилення від покарання судом заміняється невідбута частина строку виправних ро­біт — позбавленням волі на той же строк (ч. 2 ст. ЗО КК).

Переведення засуджених до виправних робіт на іншу по­саду або роботу може проводитися лише на загальних підста­вах, передбачених законодавством про працю. Якщо засудже­ний на момент набрання чинності вироку не працює, інспек­ція зобов'язана пропонувати йому у 13-ти денний термін влаштуватися на роботу, а в разі необхідності надає допомогу в працевлаштуванні (ст. 95 ВТК).

Головний карний елемент цього покарання — утримання на користь держави до 20 відсотків заробітку засудженого. На практиці суд орієнтується на максимальний відсоток відраху­вань. Законодавством не встановлено надання чергової від­пустки при відбуванні виправних робіт. Передбачено надання неоплачуваної відпустки відповідно до законодавства про працю.

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 219

Засудженому забороняється звільнення з роботи за влас­ним бажанням без дозволу інспекції виправних робіт. Це об­меження має превентивний характер, метою якого є попере­дження ухилення засудженого від відбування покарання, а ра­зом з тим — воно має і карне значення, оскільки обмежує право засуджених на вільний вибір місця роботи за своїм роз­судом.

Облік, контроль, виховну роботу із засудженими до ви­правних робіт провадить інспекція виправних робіт1.

Нагляд за виконанням вироків до виправних робіт без по­збавлення волі здійснює прокуратура.

2. Організація виконання покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі

Покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення во­лі може бути призначеним вироком суду першої інстанції чи в порядку зміни вироку ухвалою або постановою суду, який розглядав справу у наглядовому або касаційному порядку. Виправні роботи можуть бути призначені у зв'язку з заміною невідбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі більш м'яким покаранням згідно зі ст. 44 КК або в порядку помилування.

У випадку злісного ухилення особи від сплати штрафу, призначеного в якості основного виду покарання, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді ви­правних робіт без позбавлення волі з розрахунку 1 місяць ви­правних робіт за 4 розміри мінімальної заробітної плати на строк не більше 2-х років (ст. 32 КК).

У всіх названих випадках звернення до виконання виро­ків, ухвал або постанов — у компетенції суду. Не пізніше 10 днів з моменту набрання рішенням чинності (ст. 403 КПК)

1 Відповідно до Тимчасової інструкції про порядок виконання кримінального покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі (наказ ДЦПВП та МВС України від 10.07.99 р. № 91/565), вико­нанням цього покарання відають відділи (відділення, групи) вико­нання покарань, що не пов'язані з позбавленням волі Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

220 Тема 14

або повернення справи з касаційної інстанції суд направляє дві копії вироку та довідку про набрання ним чинності і під­пискою про явку засудженого до інспекції виправних робіт за місцем проживання засудженого.

На осіб, звільнених з ВТУ у зв'язку з заміною позбавлен­ня волі виправними роботами, адміністрація установи разом з копіями ухвали (розпорядження, постанови) направляє дві копії вироку, а також довідку на засудженого із зазначенням основних даних (дати звільнення, родинних та інших зв'яз­ків). Виконання покарання у вигляді виправних робіт інспек­цією починається після отримання копії вироку (розпоря­дження, постанови) суду. У день надходження в інспекцію цих копій вони разом з додатками реєструються в журналі об­ліку (Форма 1). Суду, який виніс вирок (ухвалу, постанову), інспекція надсилає повідомлення про прийняття вироку до виконання (Форма 2). Після реєстрації копії вироку (ухвали, постанови) на кожного засудженого заповнюється облікова картка (Форма 3) та заводиться особова справа (Форма 4). Облікова картка вміщується в картотеку.

Про взяття засудженого на облік працівник інспекції до­повідає рапортом (Форма 5) начальнику органів внутрішніх справ для проведення необхідних профілактичних заходів за місцем проживання засудженого. Про взяття на облік осіб, які підлягають призову на дійсну військову службу, надсила­ється повідомлення (Форма 6, Форма 19) відповідному військкомату. Кожен засуджений після взяття його на облік піддягає виклику на бесіду, де йому роз'яснюється: порядок та умови відбування виправних робіт, заходи заохочення і стягнення, які можуть до нього застосовуватися.

Якщо місце проживання засудженого знаходиться на території однієї інспекції, а роботи — іншої, то засуджений перебуває на обліку в інспекції виправних робіт за місцем роботи.

У випадку, коли засуджений змінює місце проживання, інспекція, що обслуговує, надсилає повідомлення в інспекцію за новим місцем проживання, а якщо дислокація інспекції не відома, особова справа пересилається за запитом нової ін­спекції. Пересилання особових справ непрацюючих засудже­них в інспекцію за місцем проживання забороняється. Під­ставою для пересилання є довідка з нового місця роботи.

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 221

Функції органів, що виконують виправні роботи без позбавлення волі

Вироки судів відносно осіб, які були засуджені до пока­рань, що не пов'язані з позбавленням волі, виконуються ін­спекціями виправних робіт, які:

  • ведуть персональний облік осіб, засуджених до виправ­
    них робіт;

  • направляють на роботу осіб, засуджених до виправних
    робіт;

  • здійснюють контроль за своєчасним і точним відраху­
    ванням утримань із заробітку та перерахуванням їх у дохід
    держави (не менш як двічі протягом строку);

  • забезпечують постійні контакти з адміністрацією під­
    приємств щодо заходів заохочення і стягнення, звільнення та
    ухилення засуджених від покарання;

  • допомагають адміністрації у здійсненні контролю за
    поведінкою на виробництві і в побуті;

  • проводять аналіз роботи щодо виконання покарання у
    вигляді виправних робіт;

  • застосовують до осіб, які відбувають виправні роботи,
    заходи заохочення та стягнення;

  • подають до умовно-дострокового звільнення або замі­
    ни не відбутої частини виправних робіт більш м'яким пока­
    ранням;

  • порушують клопотання перед судом про звільнення або
    заміну покарання стосовно засуджених, які захворіли хроніч­
    ними душевними та іншими хворобами, що перешкоджають
    відбуванню покарання;

  • виносять постанову про привід осіб, які ухиляються від
    відбування покарання;

  • спільно з апаратом карного розшуку здійснюють роз­
    шук засуджених, місцеперебування яких не відомо;

  • розглядають заяви про дозвіл на звільнення з роботи за
    власним бажанням;

  • у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним
    кодексом України, порушують перед судом клопотання про
    відстрочку виконання вироку.

Порядок відрахування із заробітної плати

Однією з важливих функцій інспекції є контроль за своє­часним відрахуванням із заробітної плати відсотку в дохід держави, який встановлений вироком суду. Відрахування

222 Тема 14

здійснюється з усієї суми заробітку, включаючи всі види гро­шових премій та виплат, крім тих, що носять характер вина­городи, без виключення з цієї суми податків та інших відра­хувань. Загальний розмір утримань із заробітку засудженого до виправних робіт при наявності інших утримань може до­сягати 70 відсотків (ч. З ст. 128 Кодексу законів про працю України).

Відрахування проводяться за кожен відпрацьований мі­сяць, а якщо засуджений працює за сумісництвом — з кожно­го місця роботи. Відрахування не проводяться з:

  • пенсій;

  • допомоги, одержаної у порядку соціального забезпе­
    чення (тимчасова непрацездатність, вагітність та пологи);

  • соціального страхування;

  • вихідної допомоги;

  • компенсацій за витрати, пов'язані з відрядженням;

  • за невиданий спецодяг та ін.

Із засуджених, які призвані на військово-навчальні збори, відрахування проводяться із заробітку, який виплачується їм за місцем роботи. Працівники інспекції щомісяця перевіря­ють за обліковими картками надходження відрахованих сум.

Обчислення строків відбування покарання

За загальним правилом, строки відбування виправних ро­біт обчислюються місяцями і днями, під час яких засуджений працював та з його заробітку провадилися відрахування. За цим правилом, число днів, що були відпрацьовані засудже­ним, повинне бути не меншим числа робочих днів, що при­падають на встановлений судом календарний строк покаран­ня. Наприклад: строк покарання — 1 рік. Початок строку: 01.01.98. Рік має 365 днів, 52 вихідні дні, 14 святкових днів, 299 робочих днів. Отже, засуджений повинен відробити не менш 299 днів.

Стосовно засуджених, що відбувають-виправні роботи за місцем роботи, строк починається обчислюватися від дня, коли з інспекції виправних робіт адміністрація отримала ко­пію вироку суду, а стосовно засуджених до виправних робіт в інших місцях — від дня початку роботи на підприємстві, уста­нові, організації, куди вони були направлені інспекцією.

На практиці виникають випадки, коли на момент взяття засудженого на облік він перебуває у черговій відпустці. Тоді початком відбування покарання є перший день його виходу на роботу після повернення з відпустки.

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 223

У випадку, якщо засуджений до виправних робіт не від­працював необхідної кількості робочих днів та за відсутності підстав для їх зарахування, строк покарання продовжується до повного їх відпрацювання. А якщо кількість відпрацьованих днів у поточному місяці перевищує число робочих днів за гра­фіком, у залік відбування покарання зараховується один ка­лендарний місяць без урахування днів, що відроблені поза графіком.

У строк відбування покарання також зараховується:

  • час, протягом якого засуджений не працював з поваж­
    них причин та йому згідно з законом нараховувалася заробіт­
    на плата, в тому числі час перебування в додатковій відпустці;

  • час, проведений у відпустці засудженими жінками по
    вагітності і пологах. Наприклад, відпустка жінок у зв'язку з
    вагітністю до пологів починається з 24—26 тижнів вагітності
    та триває 56 днів після пологів. Цей час визначається медич­
    ним закладом;

  • час, наданий для догляду за хворим, а також час хво­
    роби;

  • час, викликаний побутовою травмою, окрім випадків,
    коли допомога за листком непрацездатності не виплачується
    у зв'язку із захворюванням внаслідок сп'яніння або дій,
    пов'язаних із цим;

  • час, протягом якого засудженим-колгоспникам в силу
    об'єктивних умов не надавалася робота, якщо при цьому за­
    гальна кількість відроблених днів була не менш встановлено­
    го мінімуму за рік або за окремими його періодами;

  • засудженим, які працюють на підприємствах, де вста­
    новлений сумарний облік робочого часу;

  • час перебування в лікувально-трудовому профілакторії,
    крім часу, коли засуджений не виходив на роботу у зв'язку з
    відмовою від неї або у зв'язку з утриманням в ізоляторі за по­
    рушення режиму.

У строк покарання не зараховується:

  • час, протягом якого покарання не виконувалося у
    зв'язку з відстрочкою його виконання згідно з ухвалою суду
    (ст. 46і КК);

  • час відбування адміністративного стягнення у вигляді
    арешту або виправних робіт, а також час перебування під вар­
    тою, як запобіжного заходу у зв'язку зі скоєнням іншого
    злочину;

  • час перебування у відпустці без збереження заробітної
    плати;

224 Тема 14

— усякий інший час, протягом якого засуджений до ви­
правних робіт не працював та йому не виплачувалася заробіт­
на плата за винятком часу, наданого для догляду за хворим
(ст. 97 ВТК).

Заходи заохочення і стягнення до осіб, що відбувають виправні роботи

Виправні роботи — це покарання, пов'язане з виправно-трудовим впливом. Тому до засуджених вживаються заходи впливу, передбачені кримінально-виконавчим законодав­ством. Це, в першу чергу, режим, праця, виховна робота. За­суджені до виправних робіт зобов'язані дотримуватися поряд­ку та умов режиму. Засуджені працюють у колективах, де їх добре знають. Це полегшує проведення з ними виховної ро­боти, її форми можуть бути різноманітними: індивідуальна, колективна бесіда, взаємодії з родичами тощо.

Здійснюючи контроль за засудженими, інспекції мають право вживати до них заходи заохочення та стягнення. Згідно зі статтями 106—107 ВТК можуть застосовуватися такі заходи заохочення:

  • оголошення подяки;

  • направлення матеріалів до суду на умовно-дострокове
    звільнення від відбування покарання або заміну невідбутої
    частини покарання на більш м'яку міру покарання;

  • оголошення подяки або дострокове зняття раніше нак­
    ладеного стягнення.

За порушення порядку та умов відбування виправних ро­біт до засудженого можуть бути застосовані:

  • догана;

  • стягнення у вигляді письмового попередження про змі­
    ну виправних робіт на позбавлення волі;

У випадках злісного ухилення від відбування покарання інспекцією направляється в суд подання про заміну цього ви­ду покарання на позбавлення волі.

Ухиленням визнається:

  • невлаштування без поважних причин на роботу протя­
    гом 15 днів з моменту залишення попередньої роботи;

  • без поважних причин неявка в інспекцію протягом 15
    днів після переїзду на нове місце проживання;

  • скоєнняв протягом строку відбування покарання про­
    гулу без поважних причин або поява на роботі в стані
    сп'яніння.

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 225

Якщо ці дії повторювалися після письмового попереджен­ня інспекцією виправних робіт або встановлено, що засудже­ний зник з метою ухилення від відбування покарання — ухи­лення вважається злісним.

Разом з поданням до суду направляються:

  • копія вироку;

  • довідка про порушення режиму відбування покарання і
    вжиті заходи впливу;

  • довідка про відбутий строк на день розгляду справи в
    суді;

  • особова справа засудженого та інші матеріали, що під­
    тверджують злісне ухилення.

Вжиття заходів стягнення створює стан покараності, який припиняється після закінчення річного строку від дня накла­дення останнього стягнення, якщо протягом цього строку за­суджений не скоїв нового порушення.

Це положення важливе тому, що згідно зі ст. 52 КК засуд­жені до виправних робіт без позбавлення волі, які довели своє виправлення зразковою поведінкою та чесним ставлен­ням до праці, можуть бути подані до умовно-дострокового звільнення.

Особам, визнаним непрацездатними, суд може замінити виправні роботи штрафом або громадською доганою (ст. 106 ВТК, ст. 52 КК, ст. 408 КПК).

Звільнення від відбування покарання

Звільнення від зв'язаних із засудженням правообмежень робиться в день закінчення строку покарання, а за умовно-дострокового звільнення або заміни покарання більш м'яким — у день винесення рішення щодо такого.

Звільнення засуджених від відбування покарання за хво­робою можливе, якщо засуджений захворів хронічною душев­ною або іншою тяжкою хворобою; захворювання настало піс­ля прийняття вироку до виконання; захворювання перешкод­жає виконанню покарання.

Звільнення за хворобою проводиться згідно зі статтями 109, 408 КПК.

Інспекція у день закінчення строку покарання пропонує адміністрації підприємства, де засуджений працював, припи­нити відрахування з його заробітку та надає довідку (Фор­ма 13). Час відбування покарання не підлягає зарахуванню в загальний та безперервний трудовий стаж, про що адміністра-

15 - 1699

226 Тема 14

дія робить запис у трудовій книжці звільненого. Але відповід­но до ст. 414і КПК і ст. 103 ВТК, питання про включення цього часу в трудовий стаж може бути вирішене судом за кло­потанням засудженого.

Особам, які відбули покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі, видається довідка про звільнення від покарання та оголошується про зняття з них правообмежень.

3. Порядок і умови виконання покарань,

не пов'язаних із застосуванням заходів

виправно-трудового впливу

Порядок і умови виконання кримінальних покарань у ви­гляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штрафу, громадської догани, конфіскації майна, позбавлення військового або спеціального звання і позбавлення батьківських прав визначаються Положенням про порядок і умови виконання в Україні кримінальних по­карань, не зв'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.

Особи, засуджені до перелічених вище покарань, несуть обов'язки і користуються правами, встановленими законо­давством для громадян України, з обмеженнями, які передба­чені законодавством для засуджених, а також випливають з вироку суду і встановленого законом порядку виконання по­карання даного виду.

Правове становище іноземних громадян в Україні і осіб без громадянства, засуджених до цих покарань, визначається законодавством України, що встановлює права і обов'язки цих осіб під час їх перебування в Україні, з обмеженнями, які передбачені законодавством для засуджених, а також випли­вають з вироку суду і встановленого законом порядку вико­нання покарання даного виду.

Нагляд за додержанням законів при виконанні зазначених вище покарань здійснюється Генеральним прокурором Ук­раїни і підпорядкованими йому прокурорами відповідно до Закону України "Про прокуратуру".

Кримінальне покарання у вигляді позбавлення права зай­мати певні посади або займатися певною діяльністю, згідно зі ст. 31 КК, може бути призначено судом на строк від двох до п'яти років як основне або додаткове покарання. Воно при­значається у випадках, якщо за характером вчинених винним

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 227

злочинів суд визнає неможливим збереження за ним права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Позбавлення права займати певні посади полягає у звіль­ненні засудженого на вказаний у вироку суду строк від поса­ди, яку він займав під час вчинення злочину, і позбавленні його права займати аналогічні посади на інших підприєм­ствах, в установах, організаціях. Позбавлення права займати­ся певною діяльністю — це заборона засудженому займатися тією діяльністю, у зв'язку з якою ним вчинено злочин.

Позбавлення права займати певні .посади або займатися певною діяльністю може бути призначене або як основне — якщо воно передбачене як таке в санкції статті Кримінально­го кодексу, а також при застосуванні ст. 44 КК, або як додат­кове покарання — якщо воно передбачене як таке в санкції статті, а також у разі, якщо за характером вчинених винним злочинів суд визнає неможливим збереження за ним права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Як і кожне інше кримінальне покарання, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю встановлює певні правообмеження для засуджених. Але харак­тер правообмежень в межах призначення даного виду пока­рання може бути різним. Зокрема, найчастіше воно обмежує трудові права засудженого.

Застосування даного покарання у вигляді заборони на здійснення непрофесійної діяльності передбачає правообме­ження іншого характеру. В цьому випадку призначене пока­рання не стосується сфери трудових прав засудженого. В да­ний час така заборона стосується права керування транспорт­ними засобами та права на полювання.

Порядок і умови виконання цього покарання визнача­ються главою 2 Положення про порядок і умови виконання в Україні кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами ви­правно-трудового впливу на засуджених (далі — Положення).

Адміністрація підприємства, установи, організації за міс­цем роботи засудженого не пізніше наступного дня після одержання копії вироку припиняє відповідно до п. 7 ст. 36 Кодексу законів про працю України трудовий договір із за­судженим і вносить до трудової книжки запис про те, на якій підставі, на який строк і які посади його позбавлено права займати або якого роду діяльністю позбавлено права займати­ся. Про це негайно повідомляється суду, який постановив ви­рок, і відповідному органові, що здійснює контроль за вико­нанням зазначеної міри покарання. Адміністрація вправі за

15*

228 Тема 14

згодою засудженого надати йому на тому ж підприємстві, в установі, організації іншу посаду або можливість займатися іншою трудовою діяльністю, якщо це не суперечить вироку.

При вступі на роботу особи, засудженої до позбавлення права займати певну посаду або займатися певною діяльніс­тю, в трудовій книжці якої немає відповідного запису, адмі­ністрація підприємства, установи, організації за поданням ор­гану, що здійснює контроль за виконанням цієї міри пока­рання, вносить до трудової книжки точно, відповідно до вироку суду запис про те, на якій підставі, на який строк і які посади її позбавлено права займати або якого роду діяльністю позбавлено права займатися.

Особі, яка відбула покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, або яку звільнено від цього покарання у встановленому законом порядку, на її прохання замість трудової книжки видається дублікат без внесення до нього запису про покарання.

Строк виконання позбавлення права займати певні поса­ди або займатися певною діяльністю, призначеного як основ­не покарання або як додаткове до покарання, не зв'язаного з позбавленням волі, а також за умовного засудження або відстрочки виконання вироку особі, засудженій до позбав­лення волі, якщо в цьому разі виконання додаткового пока­рання не відстрочено, обчислюється з моменту набрання ви­роком законної сили.

При призначенні позбавлення права займати певні поса­ди або займатися певною діяльністю як додаткового покаран­ня до позбавлення волі, воно поширюється на весь час пере­бування засудженого в місцях позбавлення волі і, зверх того, на строк, встановлений вироком.

Строк додаткового покарання у вигляді позбавлення пра­ва займати певні посади або займатися певною діяльністю щодо особи, засудженої до позбавлення волі, до якої застосо­вано умовно-дострокове звільнення або заміну покарання більш м'яким, обчислюється з моменту звільнення з місць позбавлення волі.

Особа, засуджена до позбавлення права займати певні по­сади або займатися певною діяльністю, а також службові осо­би, винні в невиконанні вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, не­суть відповідальність, передбачену ст. 1832 КК.

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі

Контроль за виконанням покарання про позбавлення пра­ва займати певні посади або займатися певною діяльністю здійснюється за місцем проживання засуджених ІВР спільно з органами внутрішніх справ — працівниками підрозділів ДАІ (у відношенні до осіб, засуджених до позбавлення права уп­равляти транспортними засобами) та працівниками підрозділу ДСБЕЗ (у відношенні до осіб, засуджених до позбавлення пра­ва займати матеріально-відповідальні посади). Підставою для виконання покарання є вирок суду, що надійшов до ІВР.

Порядок здійснення контролю ІВР за виконанням цього виду покарання визначається Тимчасовою інструкцією про порядок виконання кримінального покарання у вигляді по­збавлення права займатися певною діяльністю, яка затвер­джена спільним наказом ДЦПВП та МВС України від 17 лип­ня 1999 р. за № 91/565.

Відповідно до Інструкції в ІВР ведеться журнал обліку за­суджених та облікова картка.

На кожного засудженого до цієї міри покарання заводить­ся особова справа, в якій зберігаються усі документи, пов'яза­ні із здійсненням контролю за вироком суду (копія вироку з довідкою про набрання ним чинності, копія повідомлення адміністрації підприємства, копія подання та ін.), що нумеру­ються та підшиваються.

Одержавши копію вироку, інспектор ІВР заповнює відпо­відні реквізити у журналі та направляє повідомлення до суду, який виніс вирок про взяття засудженого на облік. Після взяття на облік засудженого, який позбавлений права на уп­равління транспортними засобами, ІВР направляє інформа­цію в ДАІ або державну інспекцію по маломірних суднах або Судноплавну інспекцію річкового флоту. При взятті на облік засудженого, що позбавлений права полювати, ІВР направляє інформацію у товариство мисливців, членом якого є засудже­ний, для застосування заходів згідно зі Статутом товариства, а також інформацію працівнику дозвільної системи ОВС для вирішення питання про вилучення у засудженого мислив­ської зброї. При взятті на облік засудженого, позбавленого права займати матеріально-відповідальні посади, ІВР інфор­мує відділ ДСБЕЗ органів внутрішніх справ.

З метою забезпечення виконання вироку ІВР перевіряє:

— звільнення адміністрацією підприємства, установи, ор­ганізації засудженого від посади або роду діяльності, права на які він позбавлений, яка зобов'язана не пізніше наступного

230 Тема 14

дня після одержання вироку із суду припинити трудовий до­говір на підставі п. 7 ст. 36 Кодексу законів про працю Украї­ни або перевести засудженого на іншу роботу, виконання якої не суперечить вироку, на підставі ст. 32 Кодексу законів про працю України;

  • внесення у трудову книжку засудженого запису згідно з
    вироком про те, на якій підставі, на який строк та які посади
    він позбавлений права займати. Підставою для внесення та­
    кого запису є наказ (розпорядження) керівника підприєм­
    ства, установи, організації;

  • надходження у ІВР з підприємства, установи, організа­
    ції повідомлення про звільнення засудженого від посади або
    заняття певною діяльністю, права на які він позбавлений, та
    внесення відповідного запису до трудової книжки.

У процесі подальшого здійснення контролю за виконан­ням вироку суду ІВР надсилає у паспортний відділ органу внутрішніх справ контрольну картку для здійснення контро­лю за випискою засудженого з місця проживання, не менше одного разу на півріччя перевіряє виконання вироку суду ад­міністрацією та засудженим, про що складає акт.

За повідомленням ІВР контроль за виконанням вироку про позбавлення права займатися непрофесійною діяльністю здійснюють дільничні інспектори міліції за місцем проживан­ня та працівники ДАІ, які інформують один раз на півріччя ІВР про виконання засудженим заборони суду.

Виконання покарання у вигляді заборони займати певні посади або займатися певною діяльністю припиняється і за­суджений знімається з обліку за наступних підстав:

— у зв'язку з відбуттям строку покарання;

  • у зв'язку зі скасуванням вироку з закриттям справи
    провадженням;

  • при зміні вироку з заміною більш м'яким покаранням;

  • у зв'язку з актом амністії чи помилуванням;

  • у зв'язку з засудженням до позбавлення волі;

  • у зв'язку зі смертю засудженого;

  • у зв'язку зі зміною постійного місця проживання;

  • на інших підставах, передбачених законодавством.

Умовно-дострокове і дострокове звільнення від призначе­ного як основне покарання позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю законодавством не передбачене. Воно може мати місце лише в силу акта амністії або помилування. Засуджений може бути звільнений від роз-

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 231

глядуваного додаткового покарання за умовно-дострокового звільнення від основного покарання або заміні його більш м'яким в порядку ч. 7 ст. 52 КК.

Особа, яка відбула покарання у вигляді заборони права займати певні посади або займатися певною діяльністю, за­прошується до ІВР, де їй оголошують про зняття з обліку та роз'яснюють права згідно з діючим законодавством. Особи, засуджені до даного покарання як основного, вважаються не-судимими, якщо протягом року від дня його відбуття не вчи­нять нового злочину.

Штраф становить собою міру кримінального покарання, що полягає у стягненні з засудженого в дохід держави певної суми грошей. Загальні засади призначення штрафу визнача­ються ст. 32 КК. Штраф застосовується як основне або до­даткове покарання. Розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості вчиненого злочину з урахуванням майнового стану винного в межах від 10 до 400 мінімальних розмірів заро­бітної плати, а у виняткових випадках, передбачених законо­давчими актами України, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу.

Штраф призначається як основне покарання у випадках, коли ця міра покарання передбачена санкцією відповідної статті Кримінального кодексу. Також як основне покарання штраф може бути призначений у порядку заміни виправних робіт особам, визнаним непрацездатними, та особам, які ста­ли непрацездатними після постановлення вироку, а також за­міни покарання більш м'яким, якщо в останньому випадку санкція статті, за якою засуджено винного, серед основних мір покарання передбачає й штраф. Якщо санкція статті Кримінального кодексу України не передбачає штрафу, він може бути призначений як основне покарання лише в поряд­ку переходу до більш м'якого виду покарання за наявності підстав, передбачених ст. 44 КК.

Як додаткова міра покарання штраф призначається лише у випадках, коли він передбачений санкцією статті закону, за якою підсудний визнаний винним, а також при застосуванні умовного засудження та відстрочки виконання вироку.

Порядок і умови виконання покарання у вигляді штрафу визначаються главою 3 Положення. Суд, який постановив вирок, пропонує засудженому добровільно сплатити суму штрафу в місячний строк і попереджає його, що в разі несплати штрафу його буде стягнуто в примусовому порядку. У випадках, коли засуджений не в змозі сплатити штраф у

232 Тема 14

цей строк, відповідно до ст. 405 КПК, стягнення його може бути відстрочене або розстрочене, але не більше ніж на один рік від дня набрання вироком законної сили.

У разі несплати засудженим штрафу в установлений строк виконання цього покарання провадиться примусово в поряд­ку і в строки, передбачені ст. 362 ЦПК, на підставі виконав­чого листа, виданого судом, який постановив вирок. Стяг­нення штрафу звертається на особисте майно засудженого, а також на його частку в спільній власності. Звернення стяг­нення на заробітну плату чи інший заробіток, пенсію або сти­пендію засудженого провадиться в разі відсутності у нього майна або недостатності цього майна для повного стягнення штрафу. Стягнення на майно засудженого не звертається, як­що розмір стягнення не перевищує 20 відсотків місячної за­робітної плати чи іншого доходу, пенсії або стипендії, на які за законом може бути звернене стягнення. При стягненні штрафу не може бути вилучено майно, що не підлягає кон­фіскації відповідно до Переліку, що міститься в додатку до Кримінального кодексу України.

Виконання покарання у вигляді штрафу як основного по­карання або додаткового покарання при умовному засуджен­ні провадиться державними виконавцями відділу державної виконавчої служби відповідного районного (міського) управ­ління юстиції за місцем роботи засудженого або за місцем знаходження його майна.

Виконання покарання у вигляді штрафу як додаткового покарання до позбавлення волі провадиться державними виконавцями відділу державної виконавчої служби районного (міського) управління юстиції за місцем проживання або за місцем роботи засудженого, або за місцем знаходження його майна, або за місцем відбування засудженим основного по­карання.

У разі злісного ухилення засудженого від сплати штрафу, призначеного як основне покарання, суд за поданням дер­жавної виконавчої служби або за своєю ініціативою може за­мінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді ви­правних робіт без позбавлення волі з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу, але на строк не більше двох років. Заміна штрафу виправними роботами неможлива щодо непрацездат­ної особи. Заміна штрафу позбавленням волі і позбавлення волі штрафом не допускається (ст. 32 КК).

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 233

Стаття 15 глави 3 Положення передбачає, що у разі вико­нання вироку про призначення штрафу буде встановлено не­можливість його сплати, суд може постановити про заміну штрафу громадською доганою в порядку, передбаченому ст. 410 КПК. Але означена норма практично не діє, так як ви­никають певні суперечності між ст. 15 Положення і ст. 410 КПК з однієї сторони та ст. 32 КК з другої, у зв'язку з тим, що чинна редакція ст. 32 КК не містить положення, що за неможливості сплати штрафу суд може замінити його громад­ською доганою.

Після стягнення штрафу виконавчий лист з відміткою про виконання вироку повертається до суду, який його по­становив.

За своєю правовою природою і наслідками штраф як міра кримінального покарання відрізняється від штрафу, як міри адміністративного стягнення та громадського впливу. При­значений вироком суду за вчинений злочин штраф тягне су­димість. Судимість вважається погашеною, якщо засуджена до штрафу особа протягом року з дня відбуття покарання не вчинить нового злочину.

Громадська догана полягає в публічному висловленні су­дом догани винному з доведенням про це в необхідних випад­ках до відома громадськості через пресу або іншим способом (ст. 33 КК). Громадська догана є різновидом основного пока­рання. При призначенні цього покарання додаткові покаран­ня не застосовуються.

Порядок і умови виконання покарання у вигляді громад­ської догани визначаються главою 4 Положення.

Виконання покарання у вигляді громадської догани здій­снюється судом і полягає в публічному висловленні наявної у вироку догани винному, тобто висловленні йому осуду від імені держави. Якщо вироком передбачено довести громад­ську догану до відома громадськості через пресу чи іншим способом, копія вироку після набрання ним законної сили надсилається судом адміністрації підприємства, установи, ор­ганізації, громадським організаціям за місцем роботи, нав­чання чи проживання засудженого або органові преси, які в місячний строк повідомляють суду щодо вжитих заходів. Ви­рок доводиться до відома трудового колективу на зборах, че­рез багатотиражну і стінну пресу чи іншим способом.

Контроль за доведенням вироку до відома громадськості здійснюється державним виконавцем відділу державної вико-

234 Тема 14

навчої служби районного (міського) управління юстиції за місцем проживання, роботи або навчання засудженого.

За своєю правовою природою і наслідками — наявністю судимості протягом року з дня відбуття покарання — громад­ська догана як міра кримінального покарання відрізняється від громадської догани як заходу громадського впливу.

Конфіскація майна (ст. 35 КК) — різновид додаткового кримінального покарання і полягає в примусовому безоплат­ному вилученні майна засудженого у власність держави. Цей вид покарання застосовується лише у випадках, коли він пе­редбачений санкцією статті закону, за якою підсудний визна­ний винним. Порядок та умови виконання цього покарання зазначені у главі 5 Положення.

Суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання у державну виконавчу службу, про що сповіщає відповідному фінансовому органові. При відсутнос­ті у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не провадилося.

Виконання покарання у вигляді конфіскації майна здій­снюється державною виконавчою службою районних (мі­ських) управлінь юстиції за місцем знаходження майна.

Згідно зі ст. 21 Положення конфіскації підлягає майно, що є особистою власністю засудженого, в тому числі його частка в спільній власності, а також вклади засудженого. Не підлягає конфіскації майно, необхідне для самого засуджено­го та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік такого майна встановлено в додатку до КК України. Спори про на­лежність майна, що підлягає конфіскації за вироком суду, ви­рішуються в порядку, встановленому Цивільним процесуаль­ним кодексом України.

Державний виконавець негайно після одержання вико­навчого листа перевіряє наявність майна, зазначеного в опи­сі, виявляє інше майно, що підлягає конфіскації, і складає опис цього майна. За наявності довідки щодо того, що опис майна не провадився, державний виконавець вживає заходів до виявлення майна засудженого, що піддягає конфіскації, і при його виявленні складає опис. В ньому зазначається повне і точне найменування кожного предмета, його відмітні озна­ки (в тому числі вага, колір, метраж, ступінь зношеності). Описані предмети пломбуються або опечатуються, про що робиться відповідна відмітка. Державний виконавець вживає

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 235

необхідних заходів до збереження майна, що підлягає конфіс­кації і піддане описові.

Частка засудженого в спільній власності визначається за поданням державного виконавця районним (міським) судом в порядку, передбаченому ст. 379 ЦПК.

Передача фінансовим органам конфіскованого майна за­судженого провадиться після задоволення усіх пред'явлених до нього вимог. Щодо претензій, які підлягають задоволенню за рахунок конфіскованого майна, держава відповідає в ме­жах активу. Передача конфіскованого майна фінансовим ор­ганам провадиться в порядку, встановленому Міністерством фінансів України і Міністерством юстиції України.

У тих випадках, коли після виконання вироку в частині конфіскації всього майна, але до закінчення встановлених за­коном строків виконання обвинувального вироку виявляєть­ся неконфісковане майно засудженого, набуте ним до вине­сення вироку або після цього, але на кошти, що підлягають конфіскації, суд вирішує за поданням прокурора питання про конфіскацію додатково виявленого майна в порядку, вста­новленому статтями 409 і 411 КПК.

Після передачі конфіскованого майна фінансовим орга­нам виконавчий лист з відміткою про виконання вироку по­вертається суду, який його постановив. Фінансові органи пе­редають суду, який постановив вирок, відомості, що під­тверджують виконання вироку в частині конфіскації майна.

Стаття 37 КК передбачає підстави для позбавлення війсь­кових спеціальних звань, рангів, чинів, кваліфікаційних класів і державних нагород щодо осіб, засуджених за вчинені злочини. Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК, в разі засудження за тяжкий зло­чин, особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена його за ви­роком суду. Частина 2 цієї статті передбачає, що в разі засуд­ження за тяжкий злочин особи, яка має почесне звання або відзначена державною нагородою України, суд при постанов-ленні вироку вирішує питання про внесення подання Прези­дентові України про позбавлення засудженого почесного звання або державної нагороди України.

Ордени, медалі та почесні звання є державними нагорода­ми України за особливі заслуги перед державою і суспіль­ством. Державні нагороди відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 92 Кон­ституції встановлюються виключно законами України. Згідно з п. 6 ч. 2 ст. 92 Конституції виключно законами України встановлюються також військові звання, дипломатичні ранги

236 Тема 14

та інші спеціальні звання. Президент України присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спе­ціальні звання і класні чини (п. 24 ст. 106 Конституції), а також нагороджує державними нагородами, встановлює пре­зидентські відзнаки та нагороджує ними (п. 25 ст. 106 Кон­ституції).

Позбавлення військового або спеціального звання е додатко­вим покаранням, яке суд вправі застосувати до особи, яка вчинила тяжкий злочин і тим самим зганьбила присвоєне їй звання. Суд вирішує питання про призначення цього пока­рання, виходячи з загальних засад призначення покарання (ст. 39 КК). Перелік тяжких злочинів міститься у ст. 7і КК. В контексті положень ч. 1 ст. 37 КК ранги, чини і кваліфіка­ційні класи є спеціальними званнями в широкому значенні цього поняття.

Відповідно до діючої редакції ст. 37 КК, суд має повнова­ження, за наявності для того підстав, позбавити особу будь-якого військового або спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу, незалежно від того, ким вони були присвоєні. У такому вирішенні питання знаходить конкрет­ний вияв принцип рівності усіх громадян перед законом, а також принцип незалежності судової влади.

Порядок і умови виконання покарання у вигляді позбав­лення військового або спеціального звання визначаються гл. 6 Положення. Суд, який постановив вирок про позбав­лення засудженого військового або спеціального звання, над­силає копію вироку після набрання ним законної сили орга­нові, що присвоїв звання.

Після одержання копії вироку, яким засудженого позбав­лено військового або спеціального звання, орган, що присвоїв це звання, вносить у встановленому порядку до відповідних документів запис про позбавлення засудженого звання і вжи­ває заходів до позбавлення його всіх прав і пільг, пов'язаних з цим званням, про що повідомляє суду.

Позбавлення особи, яку засуджують за скоєння тяжкого злочину, державної нагороди (ордену, медалі, почесної відзнаки чи відзнаки Президента України), почесного звання не входить до компетенції суду і не є додатковим кримінальним пока­ранням. Суд, встановивши, що підсудному присвоєне почес­не звання, або він нагороджений державною нагородою Ук­раїни, вирішує питання про внесення Президентові України подання про їх позбавлення. В подальшому суду повідомля­ється про рішення, прийняте по внесеному поданню. Поря-

Виконання кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 237

док та строки внесення подання з цього питання визначають­ся ст. 28 Положення.

Оскільки Кримінальним кодексом України не передбаче­но позбавлення осіб державних нагород колишнього СРСР, суд не вправі приймати таке рішення. Таке рішення суд не вправі приймати і стосовно відзнак іноземних держав.

Позбавлення батьківських прав (ст. 38 КК) є додатковою мірою покарання, яка може призначатися лише у випадках, коли буде встановлено, що підсудний зловживав цими права­ми. В санкціях Особливої частини Кримінального кодексу позбавлення батьківських прав не вказується. Воно може за­стосовуватись при засудженні за всі ті злочини, вчинення яких було пов'язано зі зловживанням цими правами.

Сутність даного покарання полягає в тому, що засудже­ний втрачає всі права, які грунтуються на факті спорідненості з дитиною, щодо якої він позбавлений прав, в тому числі пра­во вимагати від неї в майбутньому надання йому утримання. В той же час позбавлення батьківських прав не звільняє бать­ків від обов'язку по утриманню дитини.

Призначаючи позбавлення батьківських прав як додатко­ву міру покарання, суд не визначає строку її дії. Поновлення в батьківських правах може мати місце в порядку, передбаче­ному ст. 75 Кодексу про шлюб та сім'ю України. Порядок і умови виконання цього покарання визначаються гл. 7 Поло­ження.

Суд, який постановив вирок про позбавлення засуджено­го батьківських прав, після набрання ним законної сили, над­силає копію вироку органу опіки і піклування за місцем про­живання неповнолітнього для захисту його прав і інтересів, а також органу запису актів громадянського стану за місцем йо­го народження для внесення відповідної відмітки до книги записів актів про народження. Якщо засудженому, позбавле­ному батьківських прав, виплачуються призначені дітям пен­сії, допомога, інші платежі або стягнені на його користь алі­менти, суд після набрання законної сили вироком про по­збавлення батьківських прав надсилає його копію органу, що провадить зазначені виплати, або в суд за місцем винесення рішення про виплати для обговорення питання про перераху­вання їх на користь дитячого закладу або особи, яким пере­дано дитину на виховання.

Орган опіки і піклування після одержання копії вироку про позбавлення засудженого батьківських прав у разі необхід­ності встановлює опіку або піклування над неповнолітнім,

238

Тема 14

про що повідомляє суду. У разі необхідності примусового ви­конання вироку про позбавлення батьківських прав, пов'яза­ного з відібранням дитини і передачею її іншій особі, суд, який постановив вирок, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист і копію вироку державній вико­навчій службі. Виконання провадиться державним виконав­цем, як правило, за місцем проживання засудженого. В особ­ливих випадках суд може визнати доцільним провести вико­нання вироку за місцем перебування дитини.

Державний виконавець провадить дії по відібранню дити­ни і передачі її іншій особі з обов'язковою участю представ­ника органу опіки і піклування, а якщо цього вимагають фак­тичні обставини — з участю представників органу внутрішніх справ і громадських організацій.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верхов­
ної Ради України 28 червня 1996 р. Розділ 1,2.

  1. Виправно-трудовий кодекс України. — К., 1997. —
    Ст. 94-107.

  2. Науково-практичний коментар Кримінального кодек­
    су України. - К., 1998: - Ст. 29-30.

  3. Положення про порядок і умови виконання в Україні
    кримінальних покарань, не зв'язаних із заходами виправ­
    но-трудового впливу на засуджених // Відомості Верхов­
    ної Ради України. — 1984. — № 27.

  4. Богатьірев Й. Г. Воспитательно-профилактическая ра-
    бота с осужденньїми, состоящими на учете инспекции
    исправительньїх работ: Учебное пособие. — Чернигов,
    1997.

Тема 15. Звільнення засуджених

до позбавлення волі від покарання

і здійснення постпенітенціарного впливу на них

  1. Підстави, правові форми і порядок звільнення
    засуджених з виправно-трудових установ

  2. Порядок оформлення документів

про звільнення та скорочення строку покарання

  1. Поняття постпенітенціарного впливу на осіб,
    звільнених з місць позбавлення волі, його
    правова природа

  2. Адміністративний нагляд за звільненими
    з місць позбавлення волі

240 Тема 15

1. Підстави, правові форми і порядок звільнення засуджених з виправно-трудових установ

Виносячи вирок особі, винній у вчиненні злочину, суд призначає покарання, виходячи з того, що воно є не тільки карою за вчинений злочин, а має на меті виправлення засуд­женого.

При призначенні покарання суд враховує характер і сту­пінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного, обставини, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність. Таким чином, перелік обставин показує, що конкретна міра покарання визначається, виходячи із можливості досягнення виправлення засудженого, який відбув встановлений судом строк покарання.

В той же час певна частина засуджених досягає виправ­лення раніше визначених судом строків, у деяких змінюються життєві обставини (хвороба), в деяких випадках держава зна­ходить можливим "пробачити" засудженого. В такому разі звільнення здійснюється тільки на підставі особливих судових чи державних вказівок (ухвала суду, Закон про амністію, Указ про помилування і т. ін.).

Відповідно до ст. 108 ВТК засуджені до позбавлення волі звільняються від відбування покарання за таких підстав:

  • після відбуття строку покарання, визначеного вироком
    суду;

  • в силу акта амністії;

  • у зв'язку з помилуванням;

  • у зв'язку з винесенням судом ухвали або постанови про
    звільнення від відбування покарання через хворобу, умовно-
    достроково і за іншими підставами, встановленими законом.

Від підстав звільнення необхідно відрізняти їх правові форми, тобто відповідні документи, в яких у встановленому законом порядку закріплені підстави звільнення, і які є юри­дичною підставою для здійснення адміністрацією установи виконання покарань дій по звільненню засуджених. Такими документами — підставами для звільнення можуть бути:

  1. Закон України про амністію.

  2. Указ Президента про помилування.

  3. Постанова суду про звільнення через хворобу.

  4. Постанова суду про умовно-дострокове звільнення від
    покарання або заміну невідбутої частини покарання більш
    м'яким покаранням.

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання ... 241

5. Ухвала суду про звільнення від покарання за діяння, карність якого законом усунена.

Розглянемо підстави і порядок звільнення засуджених детальніше.

Звільнення після відбуття строку покарання, визначеного вироком суду

Згідно зі ст. З ВТК звільнення засуджених після відбуття строку покарання здійснюється в першій половині останньо­го дня строку. Якщо строк покарання закінчується у вихідний чи святковий день, засуджений звільняється напередодні ви­хідного чи святкового дня. При обчисленні строків місяцями строк закінчується відповідного числа останнього місяця, а коли цей місяць не має відповідного числа, — в останній день цього місяця.

Своєчасність звільнення засуджених залежить від пра­вильного ведення обліків і матеріалів особових справ на за­суджених. Щорічно спеціальні відділи установ виконання по­карання в кінці поточного року складають контрольно-стро­кові картотеки на майбутній рік і списки на осіб, що піддягають звільненню на квартал. При складанні списків не­обхідно звертати увагу на такі питання:

  1. Чи застосовані до засудженого додаткові покарання
    (позбавлення права займати певні посади чи займатися пев­
    ною діяльністю)?

  2. Чи призначалося засудженому примусове лікування від
    алкоголізму або наркоманії і чи є відповідні документи в осо­
    бовій справі з цього приводу? (Тут треба звернути увагу на те,
    що необгрунтоване незастосування примусового лікування є
    невиконання вироку.)

  3. Чи правильно розрахований строк звільнення?

Із засудженим, який звільняється, провадиться повний розрахунок, йому видаються гроші, що зберігалися на його особовому рахунку, повертаються особисті документи, на­лежні йому цінності і речі. Звільненому видаються документи про освіту і виробничу кваліфікацію, а також довідка встанов­леного зразка, де зазначаються підстави його звільнення. На прохання звільнюваного йому видається характеристика.

Звільнення в силу акта амністії

Амністія — це повне або часткове звільнення від кримі­нальної відповідальності і покарання певних категорій осіб,

16 - 1699

242 Тема 15

винних у вчиненні злочинів. Вона оголошується законом про амністію.

Види амністування:

  • повне звільнення вказаних в законі осіб від криміналь­
    ної відповідальності чи від відбування покарання (повна ам­
    ністія);

  • часткове звільнення вказаних в законі осіб від відбу­
    вання призначеного судом покарання (часткова амністія).

Закон про амністію не може передбачати заміну одного по­карання іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання. Амністія не поширюється на:

а) осіб, які визнані судом особливо небезпечними реци­
дивістами;

б) осіб, яким смертна кара замінена на позбавлення волі
в порядку помилування;

в) осіб, які мають дві і більше судимостей за вчинення
тяжких злочинів;

г) осіб, які засуджені за особливо небезпечні злочини про­
ти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих
обставинах;

д) осіб, які засуджені за вчинення тяжкого злочину (крім
засуджених за особливо небезпечні злочини проти держави,
бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах) і
відбули менше половини призначеного вироком суду основ­
ного покарання.

Законом про амністію можуть бути визначені й інші кате­горії осіб, на які амністія не поширюється.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звіль­нені від відбування як основного, так і додаткового покаран­ня, призначеного судом. Амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду.

Особи, щодо яких відповідно до закону про амністію за­стосовується скорочення терміну покарання, мають бути офі­ційно поінформовані про нове обчислення терміну покаран­ня і про дату закінчення відбування покарання протягом мі­сяця після опублікування закону про амністію. Адміністрація установи виконання покарань після опублікування закону про амністію складає список на осіб, які підпадають під дію закону. Цей список затверджується начальником установи. Розробляється графік подачі відповідних документів на роз­гляд комісії установи і встановлюється черговість розгляду з тим, щоб забезпечити заміну засуджених на виробництві.

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання ... 243

Для розгляду питання щодо звільнення осіб в силу акта амністії до суду надсилається подання начальника установи виконання покарань, погоджене з відповідною спостережною комісією або службою у справах неповнолітніх, а також довід­ка про заохочення і стягнення, особова справа засудженого та інші документи, необхідні для вирішення питання про засто­сування амністії. Рішення про застосування амністії прийма­ється щодо кожної особи індивідуально, після співбесіди з нею і на підставі ретельної перевірки матеріалів особової справи, відомостей про поведінку засудженого та його став­лення до праці за час відбування покарання.

У разі відсутності необхідних відомостей на засудженого, розгляд питання про застосування амністії відкладається до їх одержання.

Участь прокурора в судовому засіданні під час розгляду справи про застосування амністії є обовязковою. Після отри­мання рішення суду про застосування амністії, засуджений звільняється з установи виконання покарань в порядку, пе­редбаченому ст. 111 ВТК.

Звільнення через помилування

Наказом МВС України від 17 грудня 1992 р. № 728 оголо­шена "Інструкція про порядок представлення Президенту України матеріалів по клопотанню про помилування і вико­нання указів Президента України з питань помилування". В ній сказано, що згідно з Конституцією України помилування засуджених здійснюється Президентом України. Президент, крім клопотання про помилування, розглядає:

  • матеріали стосовно осіб, засуджених до смертної кари,
    які не клопочуть про помилування;

  • подання Голови Верховної Ради України або Генераль­
    ного прокурора України про застосування помилування до
    осіб, засуджених судами України до смертної кари.

Помилування засуджених здійснюється у вигляді:

  1. Заміни смертної кари у вигляді позбавлення волі;

  2. Повного або часткового звільнення від відбуття як ос­
    новного, так і додаткового покарання;

  3. Заміна покарання або його невідбутої частини більш
    м'яким покаранням;

  4. Зняття судимості.

244 Тема 15

Клопотання про помилування може бути подано лише після набрання вироком законної сили. Адміністрація місць позбавлення волі або іншого органу, що відає виконанням по­карання, приймаючи від засудженого клопотання про поми­лування, зобов'язана перевірити, чи адресовано воно за при­належністю, і у разі потреби дає засудженому відповідні роз'­яснення. Доручення комісії при Президенті України з питань помилування виконуються не пізніше 15 днів з моменту їх надходження.

Особа, засуджена до смертної кари, протягом 7 днів з дня одержання ним копії вироку або касаційної ухвали у справі, має право звернутися з клопотанням про помилування. На­чальник СІЗО в день надходження повідомлення про набран­ня вироком законної сили чи копії касаційної ухвали, але не пізніше наступного робочого дня, зобов'язаний особисто ого­лосити засудженому до смертної кари про набрання вироком законної сили і роз'яснити йому право подання клопотання про помилування, строк і порядок подачі клопотання, а та­кож право на одержання юридичної допомоги при написанні клопотання. Про виконання цих дій складається акт, який підписує начальник СІЗО (тюрми) і засуджений.

Подача особою, засудженою до смертної кари, клопотан­ня про помилування припиняє виконання вироку до одер­жання повідомлення щодо результатів розгляду клопотання і розпорядження щодо виконання вироку.

Особи, засуджені до позбавлення волі, подають клопотан­ня про помилування Президенту України через адміністрацію УВП. Клопотання про помилування реєструється в журналі. В цьому журналі реєструється також надходження і виконан­ня запитів і доручень комісії при Президенті України з пи­тань помилування. Адміністрація ВТУ до клопотання про по­милування додає:

  • анкету на засудженого;

  • копії всіх вироків, ухвал, постанов судів;

  • повідомлення про набрання вироком законної сили;

  • медичну довідку про стан здоров'я засудженого з зазна­
    ченням даних про проходження ним примусового лікування
    від алкоголізму, наркоманії, лікування венерологічної хворо­
    би, якщо таке лікування йому призначалося;

  • характеристику на засудженого з зазначенням ставлен­
    ня до праці, дотримання вимог режиму, участь у роботі само­
    діяльних організацій, а також думка адміністрації і, як прави-

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання ...

ло, спостережної комісії чи служби у справах неповнолітніх, по суті клопотання;

  • довідку про розмір матеріальної шкоди, що підлягає
    стягненню за вироком, і суми, що стягнена на її погашення;

  • інші документи, які можуть мати значення при розгляді
    клопотання.

Документи, що приєднуються до клопотання про помилу­вання, повинні бути підготовлені, як правило, машинопис­ним способом, копії документів засвідчуються підписом по­садової особи і печаткою ВТУ. Клопотання про помилування з доданими до них документами не пізніше 15 днів з дня по­дачі надсилаються нетаємною поштою в комісію при Прези­дентові України з питань помилування; матеріали про поми­лування посилаються на кожного засудженого окремо супро­відним листом, підписаним начальником ВТУ.

Про направлення клопотання про помилування засудже­них ознайомлюють під розписку, на копії супровідного листа. Копії вказаних документів залучаються до особової справи засудженого.

Виконання Указів Президента України з питань помилу­вання покладаються:

  • на Департамент з питань виконання покарань України
    стосовно осіб, позбавлених волі, й інших категорій;

  • на відповідні суди, стосовно осіб, які покарання не від­
    бувають чи засуджені до інших мір покарання, не пов'язаних
    з позбавленням волі.

Департамент з питань виконання покарань, одержавши Указ Президента України про помилування, не пізніше три­денного строку надсилає адміністрації виправно-трудової установи розпорядження встановленої форми про виконання Указу. Загальний контроль за виконанням Указів Президента України з питань помилування засуджених здійснюється Го­ловним управлінням оперативної інформації МВС України (ГУОІ).

Контроль за своєчасним виконанням Указів з питань по­милування здійснюється управліннями-відділами оператив­ної інформації ГУ—УМВС України в областях.

Головне управління оперативної інформації МВС Украї­ни протягом трьох днів з моменту отримання Указу встанов­лює місце відбування засудженим покарання і за підписом начальника Головного управління оперативної інформації чи його заступника надсилає розпорядження про виконання Указу за своїм супровідним листом з грифом "таємно"

246 Тема 15

ГУ—УМВС України в області за місцем відбування засудже­ним покарання.

Управління (відділи) оперативної інформації ГУ—УМВС України в області, одержавши розпорядження, негайно над­силають його для виконання начальнику установи. Началь­ник установи знайомить засудженого з розпорядженням під розписку, про що робиться запис на зворотній стороні розпо­рядження, із вказівкою дати. Указ виконується в день надхо­дження розпорядження, якщо ж воно надійшло після закін­чення робочого дня — в першій половині наступного дня.

Про виконання Указу щодо помилування адміністрація установи протягом двох днів надсилає повідомлення до Го­ловного управління оперативної інформації і управління (від­ділу) оперативної інформації ГУ—УМВС України за територі-альністю. Розпорядження після його виконання додається до особової справи засудженого. Адміністрація ВТУ ставить до відома суд про виконання Указу протягом трьох днів, який, у свою чергу, додає це повідомлення до кримінальної справи.

Умовно-дострокове звільнення

Одним з основних принципів права є економія репресії. Покарання повинно забезпечувати досягнення його цілей, але разом з тим бути мінімально необхідним. Суд вибирає в рамках санкції статті конкретне покарання, яке засуджений по­винен відбути. Однак нерідко засуджений всією своєю поведін­кою доказує виправлення раніше встановленого вироком суду строку покарання. В цих випадках законодавець передбачає звільнення такої особи умовно-достроково (ст. 52 КК).

Сутність умовно-дострокового звільнення полягає в тому, що засуджений, який довів своє виправлення зразковою по­ведінкою і чесним ставленням до праці та навчання, і, який відбув встановлену законом частину строку покарання, може бути звільнений від подальшого відбування покарання.

Серед ознак, необхідних для умовно-дострокового звіль­нення, зазначимо основні. Субєктивна (фактична) ознака — зразкова поведінка й чесне ставлення до праці та навчання, що свідчить про досягнення засудженим найвищого ступеня виправлення. Ця ознака залежить від самого засудженого. Другою обов'язковою ознакою для умовно-дострокового звільнення є юридична (формальна) ознака — сам факт від­буття засудженим передбаченої законом частини строку по­карання. Ця умова залежить від законодавства, а не від засуд-

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання ... <де/

женого. Умовно-дострокове звільнення не є кінцевим, особа звільняється за умови, якої вона повинна неухильно дотриму­ватися, а саме — протягом невідбутого строку покарання ут­риматися від вчинення будь-якого нового злочину.

Для застосування умовно-дострокового звільнення необ­хідно встановити наявність трьох обставин:

а) чи розповсюджується на засудженого закон про умов­
но-дострокове звільнення (ст. 52і КК встановлює перелік ви­
дів злочинів і осіб, до яких умовно-дострокове звільнення не
застосовується);

б) чи відбув засуджений встановлену законом частину
строку покарання (розрахунок відбутої частини строку пока­
рання ведеться від дати, вказаної у вироку суду);

в) чи гідний засуджений застосуванню цього виду звіль­
нення, тобто чи довів він своє виправлення (виправлення по­
винно бути доведене раніше, ніж відбуття встановленої зако­
ном частини строку покарання).

Питання подання засудженого до умовно-дострокового звільнення і оформлення відповідних документів визначаєть­ся ст. 407 КПК і ст. 110 ВТК, а також відповідними відомчи­ми інструкціями. Розгляд питання про умовно-дострокове звільнення в УВП віднесено до компетенції її комісії. Засі­дання комісії здійснюються по мірі надходження матеріалів, але не рідше ніж 2 рази на місяць. Засідання оформлюється протоколом, який підписує начальник УВП і секретар комі­сії.

На кожного засудженого подаються документи, підго­товлені начальником загону. Вони складаються з характерис­тики, яка містить детальні відомості про поведінку, працю, заохочення і стягнення, а також висновку щодо доцільності його умовно-дострокового звільнення. Характеристика пого­джується з заступником начальника установи з соціальної ро­боти. На засіданні комісії начальник загону доповідає харак­теристику на засудженого.

При позитивному рішенні комісії про подання матеріалів до суду на умовно-дострокове звільнення, а також за відмови в цьому до протоколу вносяться мотиви такого рішення. У випадку відмови комісії в поданні до суду матеріалів про умовно-дострокове звільнення засудженого, до його особо­вої справи приєднується витяг з протоколу засідання комі­сії з розпискою засудженого про ознайомлення з таким рішенням.

248 Тема 15

Повторний розгляд питання про умовно-дострокове звіль­нення можливий не раніше ніж через 6 місяців, а для осіб, за­суджених за тяжкі злочини на строк не менше 5 років — через 1 рік.

За позитивного рішення комісії адміністрація УВП готує наступні документи:

  • подання, в якому вказується думка комісії про доціль­
    ність умовно-дострокового звільнення;

  • характеристику, яка затверджується начальником уста­
    нови виконання покарань;

особову справу на засудженого.

Після узгодження цих документів із спостережною комі­сією чи службою у справах неповнолітніх вони надсилаються до суду. Відповідно до ст. 407 КПК суд протягом 10 днів розглядає матеріали і виносить свою постанову. Постанова суду оскарженню не підлягає, але може бути опротестована прокурором.

Звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу

Засуджені, які захворіли на хронічну душевну або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає подальшому відбуванню по­карання, можуть бути звільнені судом від відбування пока­рання в порядку, встановленому ст. 408 КПК і ст. 109 ВТК.

Подання про звільнення таких осіб від відбуття покаран­ня готує адміністрація УВП. Окрім подання, адміністрація установи надсилає до суду висновок лікарської комісії про необхідність звільнення засудженого від покарання у зв'язку з хворобою і його особову справу. Медичне обстеження таких засуджених здійснюють спеціальні лікарські комісії. Огляд хворого та розгляд матеріалів його медичного обстеження здійснюється комісією після обов'язкового лікування і ре­тельного обстеження хворого в стаціонарних умовах лікуваль­них установ.

Засуджені, щодо яких службовою перевіркою встановле­но, що їх хвороба є результатом навмисного заподіяння собі пошкоджень під час відбування покарання, на звільнення від подальшого відбуття покарання через хворобу не представля­ються, за винятком випадків, коли під час заподіяння таких пошкоджень особа перебувала в стані гострого психічного розладу, що підтверджено лікарями-фахівцями. Якщо началь-

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання ... 249

ник УВП заперечує проти звільнення засудженого у зв'язку з хворобою, він передає на розгляд суду своє мотивоване запе­речення.

Відповідно до статей 408, 409, 411 КПК начальник УВП на вимогу суду повинен забезпечити явку в судове засідання для участі в розгляді подання представника адміністрації установи і представника комісії, що дала висновок про стан здоров'я засудженого. Якщо після відмови судом у звільненні засудженого від подальшого відбуття покарання, стан здоро­в'я засудженого погіршав, на підставі висновку комісії по­дання про звільнення від відбуття покарання повторно над­силається до суду незалежно від дня винесення рішення про відмову.

Звільнення засуджених з установи виконання покарань за іншими підставами, встановленими законом

Звільнення засуджених з місць позбавлення волі можливо і у випадках: а) скасування вироку та всіх подальших ухвал і постанов; б) коли засуджений відбуває покарання за діяння, караність якого усунена законом. В першому випадку звіль­нення з УВП здійснюється на підставі ухвали, постанови су­дових наглядових інстанцій (статті 388, 393 КПК). В друго­му — коли внаслідок змін кримінального закону діяння, які раніше вважалися караними, перестають бути такими. Особа, засуджена за діяння, караність якого усунена, підлягає звіль­ненню від призначеного судом покарання (ст. 54 КК).

Цей різновид звільнення від подальшого відбування пока­рання не означає реабілітації особи, яка була засуджена пра­вомірно за діяння, яке було караним на момент його вчинен­ня. Особа, яка звільнена від відбування покарання за діяння, караність якого усунена, вважається такою, що не має суди­мості (п. 1і ч. 1 ст. 55 КК). Так, ч. 1 ст. 1 Постанови Верхов­ної Ради України "Про звільнення від покарання осіб, засу­джених за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу за релігійними переконаннями" від 11 березня 1992 р. гласить: "Враховуючи, що відповідно до Закону України "Про альтернативну (невоєнну) службу" громадяни України можуть проходити альтернативну службу замість військової, якщо релігійні переконання заважають їм проходити військову службу, звільнити від відбування покарання осіб, засуджених судами України до прийняття цього Закону за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу за

250 Тема 15

релігійними переконаннями (частини 1 і 2 ст. 72 Криміналь­ного кодексу України) зі зняттям судимості".

В цьому випадку звільнення осіб, засуджених за такі зло­чини, здійснюється за ухвалою суду за місцем знаходження УВП.

2. Порядок оформлення документів про звільнення

Порядок звільнення засуджених з установ регламентуєть­ся ВТК (ч. З ст. 111) та іншими нормативними актами щодо цього питання.

Звільнення засуджених з установи проводиться на підста­ві та у порядку, встановленому законом, а щодо засуджених іноземців і осіб без громадянства — спеціальними актами.

З метою своєчасного забезпечення звільнення засуджених двічі на рік — у січні та липні — проводиться звірка даних про строк покарання, що є в особових справах, облікових і конт­рольно-строкових картках засуджених. При виявленні будь-яких помилок і неточностей при встановленні засудженому строку покарання, вживаються заходи до їх виправлення. Про наслідки звірки складають акт у двох примірниках, один з яких надсилається в управління (відділи) виконання пока­рань відповідної області.

Звільнення засуджених проводиться на підставі звірених даних про строк позбавлення волі. Забороняється звільняти засуджених лише за даними, які знаходяться в їх облікових та контрольно-строкових картках.

Документи про звільнення виконуються в день їх надход­ження до установи. Якщо документи надійшли після закін­чення робочого дня, вони виконуються наступного дня. На­явність заборгованості за засудженим, несвоєчасне проведен­ня з ним розрахунку та інші причини не можуть бути підставою для затримки його звільнення.

По кожному факту несвоєчасного звільнення проводить­ся службове розслідування та вживаються заходи до винних посадових осіб.

Документи про звільнення, які надійшли від окремих осіб або нетаємною поштою, підлягають додатковій перевірці. В цих випадках з органу, який виніс рішення, треба телеграфом запросити відповідне підтвердження. За фактами одержання з судів нетаємною поштою документів про звільнення засудже­них або скорочення їм строку покарання сповіщається в

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання ... 251

управління (відділи) виконання покарань відповідної області. Після одержання документа про звільнення засудженого або про скорочення йому строку покарання спецвідділ проводить ретельну перевірку правильності оформлення і тотожність цього документа матеріалам особової справи на засудженого.

У випадках одержання документів, які не завірені гербо­вою печаткою, або мають не чіткі відбитки чи завірені печат­кою іншого органу, який не виносив рішення, а також при невідповідності анкетних даних, вказаних у документі, який надійшов, матеріалам особової справи, або появи інших сум­нівів у достовірності документа що надійшов, виконання його треба зупинити і вжити невідкладних заходів щодо отримання підтвердження з органу, який виніс рішення. Зупинка ви­конання документа про звільнення засудженого оформляєть­ся постановою начальника установи та затверджується про­курором.

Всі документи про звільнення або скорочення строку по­карання оголошуються засудженому під розписку.

Про виконання ухвал і постанов судів про дострокове звільнення засуджених або скорочення їм строку покарання повідомляється суд, який виніс вирок, а на прохання судів, які винесли ухвалу чи постанову, — також і ці суди.

Ухвали і постанови судів про звільнення (у зв'язку з при­пиненням кримінальних справ) або скорочення строку пока­рання щодо осіб, які раніше звільнялися по відбутті строку покарання, умовно — достроково, по хворобі та померлих в установі, прилучаються до архівних особових справ на них. У суди, які винесли ухвалу або постанову, сповіщається: на ра­ніше звільнених — дата і підстава їх звільнення, населений пункт, район, область, куди вони вибули; на померлих — дата їх смерті.

З метою своєчасного проведення розрахунку зі звільнени­ми, забезпечення їх за кошти установи проїзними квитками та харчуванням, на проїзд про наступне звільнення засудже­ного завчасно, але не менше як за 3 місяці до звільнення, відділ спецобліку повідомляє відповідні відділи та служби установи.

Засудженим, які звільняються з установи, видається до­відка про звільнення за формами "А", "Б", "БВЛ" та "В". Довідка форми "А" — жовто-зеленого кольору, видається особам, щодо яких вирок скасований з припиненням кримі­нальної справи або передачею справи на нове розслідування із заміною запобіжного заходу, не непов'язаного з позбавлен-

252 Тема 15

ням волі. За наявності у цих осіб не погашених судимостей, це вказується на зворотному боці довідки.

Довідка форми "БВЛ" — рожевого кольору, видається особам, які не погасили під час відбуття покарання заборго­ваності по виконавчих листах (у тому числі по виконавчих листах на утримання аліментів). Усім іншим звільненим ви­даються довідки форми "Б" — блакитного кольору.

Довідки форми "В" — білого кольору, видаються інозем­цям і особам без громадянства, які до арешту були постійни­ми мешканцями республіки, а також іноземцям і особам без громадянства, які мешкають за кордоном, але після звільнен­ня залишаються на тимчасове або постійне проживання в Україні. Іноземцям і особам без громадянства, видвореним або від'їжджаючим після звільнення за кордон, довідка цієї форми не видається, а прилучається до їх особових справ.

Довідки про звільнення заповнюються спеціальними чор­нилами, розбірливо, чітко, без помарок, підчисток та виправ­лень. Вгорі лівого кута довідки вказується назва установи без її адреси. Особам, яким актом помилування або амністії було скорочено строк покарання, але вони продовжували відбува­ти строк, який залишився, у довідках про звільнення після за­пису про строк покарання, встановлений судом, вказується про скорочення цього строку згідно з актом помилування або амністії. Крім того, у довідках про звільнення вказується:

  • особам, звільненим умовно-достроково, — невідбута
    частина строку покарання (яку треба записати згідно з ухва­
    лою суду) і дата винесення судом ухвали про умовно-достро­
    кове звільнення, а також дата фактичного звільнення;

  • особам, яким невідбута частина строку позбавлення
    волі замінена більш м'яким покаранням, — нова міра по­
    карання.

У довідках про звільнення треба обов'язково робити такі записи або проставляти штампи: "Законність звільнення пе­ревірив", "Праце-побутове влаштування за пропискою", "Символи та група крові", належність до групи ризику, чи мешкав на території, забрудненій внаслідок аварії на Чорно­бильській атомній електростанції (у верхньому правому куті довідки — букву "Е"). На осіб, які після звільнення підляга­ють взяттю під адміністративний нагляд, "Підпадає під наг­ляд", а на осіб, яким встановлений адміністративний нагляд в установі, — "Встановлено нагляд".

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання ... 253

На довідку про звільнення обов'язково наклеюється фото­картка встановленого для паспорта зразка, а на довідку про звільнення іноземця або особи без громадянства — фотокарт­ка розміром 3,5 х 3 см. Вказані фотокартки наклеюються та­кож на копії довідок. Звільненим, в особових справах яких не­має паспорта, обов'язково треба видати на руки не менш як 2 фотокартки для одержання паспорта по прибутті до місця по­мешкання. Довідки видаються звільненим під розписку на їх копіях. При цьому треба провести опитування звільненого і його відповіді порівняти з анкетними та іншими даними до­кументів, які знаходяться в особовій справі, порівняти з опіз-навальними фотокартками та особливими прикметами звіль­неного, а за умов, коли виникає підозра в тому, що звільня­ється не той засуджений, який має на це право, встановити його особу за дактилоскопічною картою. Крім того, треба перевірити повноту заповнення бухгалтерією зворотного боку довідки.

Довідки про звільнення засуджених, у яких строк пока­рання закшчується під час дозволенного їм короткостроково­го виїзду за межі установи у зв'язку в виключними обстави­нами, надсилаються для їх одержання до органів внутрішніх справ за місцем виїзду.

Довідка на психічно хворого, який направляється після звільнення до психіатричної лікарні органів Міністерства охорони здоров'я, здається разом з хворим та його особисти­ми документами адміністрації лікарні, якщо він передається під опіку — родичам чи опікуну під розписку.

Якщо довідка про звільнення була загублена особою, яка прибула до постійного помешкання після звільнення з уста­нови, на запит органу внутрішніх справ, а також при-йомника-розподільника надсилається дублікат цієї довідки для одержання паспорта. Якщо дублікат довідки про звіль­нення був надісланий раніше до іншого органу внутрішніх справ, то про це повідомляється ініціатор запиту для наступ­ного запиту дубліката з того органу внутрішніх справ.

В інших випадках (при реабілітації, для вирішення питан­ня про зняття судимості тощо), а також коли архівна особова справа знищується по закінченні строку її зберігання, за за­питами установ або клопотаннями звільнених надсилається довідка дозвільної форми.

254 Тема 15

3. Поняття постпенітенціарного впливу на осіб,

звільнених з місць позбавлення волі,

його правова природа

Постпенітенціарний вплив на осіб, звільнених з місць по­збавлення волі, є однією з стадій виправно-трудового проце­су. Постпенітенціарний вплив — система заходів, яка спря­мованих на:

  • переконання засуджених в об'єктивній необхідності
    правомірної поведінки на волі та надання їм допомоги в по­
    бутовому і трудовому влаштуванні;

  • організацію контролю за їх поведінкою, аж до вжиття
    адміністративних і кримінально-правових заходів примусу з
    метою недопущення становлення їх на шлях скоєння пов­
    торних злочинів.

Структура інституту постпенітенціарного впливу:

  • підготовка засуджених до звільнення;

  • надання цим особам допомоги в побутовому та трудо­
    вому влаштуванні після звільнення;

  • організація загального контролю за звільненими;

  • вжиття крайніх заходів постпенітенціарного впливу —
    встановлення адміністративного нагляду.

Основні завдання постпенітенціарного впливу:

  • організація і вжиття заходів, пов'язаних з підготовкою
    засуджених до звільнення;

  • надання допомоги звільненим з питань обрання місця
    проживання і роботи, налагодження їх соціальних зв'язків;

  • контроль за прибуванням звільнених до місця прожи­
    вання та працевлаштування.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про зайнятість насе­лення" від 1 березня 1991 р. держава забезпечує додаткові га­рантії працездатним громадянам у працездатному віці, які по­требують соціального захисту і не здатні на рівних конкурува­ти на ринку праці. Особам, звільненим з установ, що виконують покарання, або таким, які за рішенням суду ліку­валися у лікувально-трудових профілакторіях, — шляхом створення додаткових робочих місць, спеціалізованих підпри­ємств, організації спеціальних програм навчання тощо. Для цього місцеві Ради народних депутатів бронюють на підпри­ємствах, в установах і організаціях до 5 відсотків загальної кількості робочих місць, в тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання ... 255

В розвиток цього закону був виданий наказ МВС України та Міністерства праці України "Про порядок працевлашту­вання осіб, звільнених з установ виконання покарань" від 10 лю­того 1992 р. № 60/07. У ньому встановлено:

  • порядок повернення звільнених на попереднє місце
    проживання та їх працевлаштування;

  • направлення звільнених, як правило, в ту місцевість, де
    вони раніше проживали;

  • організація загального контролю за постпенітенціар-
    ним впливом на осіб, звільнених з місць позбавлення волі.
    Особлива увага приділяється інвалідам та неповнолітнім.

Згідно з вказаним наказом, установи, які виконують по­карання, направляють звільнених, як правило, тільки в ту місцевість, де вони проживали до відбуття покарання. При цьому адміністрація установи за три місяці до звільнення на­правляє повідомлення про мотиви обраного місця проживан­ня та набуту спеціальність у місцевий центр зайнятості та від­діл внутрішніх справ, за місцем знаходження яких має про­живати звільнена особа.

Відділ внутрішніх справ у 20-ти денний строк з моменту надходження повідомлення перевіряє можливість проживан­ня звільненого за передбаченою адресою і повідомляє про це районні (місцеві) центри зайнятості населення для своєчас­ного вирішення питання працевлаштування. За 20 днів до звільнення, на адресу районного (місцевого) відділу внутріш­ніх справ і відповідного центру зайнятості населення направ­ляються повідомлення про прибуття особи, яка звільняється.

У випадку, коли у засудженого виникли об'єктивні обста­вини, що не дозволяють йому виїхати у місцевість, де він про­живав, то адміністрація установи направляє повідомлення в ту місцевість, яку обрав засуджений. При цьому в повідом­ленні детально визначаються причини обраного місця про­живання. За відсутності можливості проживання за передба­ченим місцем або у випадках втрати соціальне корисних зв'язків, центри зайнятості населення разом з районним (мі­ським) відділом внутрішніх справ вирішують питання праце­влаштування звільнених осіб на підприємствах, які мають місця в гуртожитках або інший жилий фонд в рахунок квоти, встановленої місцевою Радою народних депутатів.

Згідно зі ст. 5 Закону України "Про зайнятість населен­ня" у разі відмови в прийомі на роботу громадян з числа за­значених категорій в межах встановленої квоти, з підпри­ємств, установ і організацій стягується штраф у розмірі серед-

256 Тема 15

ньорічної заробітної плати за кожну таку відмову в прийнятті на роботу. Ці кошти спрямовуються у державний фонд спри­яння зайнятості населення і використовуються для фінансу­вання витрат підприємств, що створюють робочі місця для звільнених з місць позбавлення волі понад встановлену квоту.

4. Адміністративний нагляд за звільненими з місць позбавлення волі

Сутність адміністративного нагляду полягає в тому, що:

  1. Держава ні в якому разі не "продовжує" вирок, а
    здійснює нагляд за одним із джерел можливої небезпеки в
    суспільстві.

  2. Він є примусовою мірою, оскільки переконання, як ос­
    новний метод виховання, не виключає примусу.

  3. Державний примус опосередковується в праві у вигляді
    юридичної відповідальності (кримінальна, адміністративна,
    матеріальна).

  4. Не має метою приниження людської гідності чи причи-
    нення фізичного страждання.

  5. Це комплексна міра застереження повторних злочинів
    з боку осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Поняття адміністративного нагляду

Адміністративний нагляд — це система примусових про­філактичних заходів спостереження і контролю за поведін­кою осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійсню­ються органами внутрішніх справ. Адміністративний нагляд встановлюється також з метою виховного впливу на них.

Адміністративний нагляд встановлюється щодо повно­літніх осіб:

а) визнаних судами особливо небезпечними рецидивістами;

б) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або
засуджених двічі і більше разів до позбавлення волі за умисні
злочини, якщо під час відбування покарання їх поведінка
свідчила про те, що вони вперто не бажають стати на шлях
виправлення та лишаються небезпечними для суспільства;

в) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або
засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні
злочини, якщо вони після відбування покарання або умовно-
дострокового звільнення від відбування покарання, незва­
жаючи на попередження органів внутрішніх справ, система-

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання ... 257

тично порушують громадський порядок і права громадян, вчиняють інші правопорушення;

г) засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, пси­хотропних речовин і прекурсорів.

Підставами для встановлення адміністративного на­гляду є:

а) вирок суду, що набрав законної сили, щодо осіб, визна­
них судами особливо небезпечними рецидивістами;

б) матеріали ВТУ — щодо осіб, засуджених до позбавлен­
ня волі за тяжкі злочини або засуджених двічі і більше разів
до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбу­
вання покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто не
бажають стати на шлях виправлення і лишаються небезпеч­
ними для суспільства;

в) засудження до позбавлення волі за один із злочинів,
пов'язаних з незаконним обігом наркотичних речовин і пре­
курсорів.

Порядок здійснення адміністративного нагляду

Адміністративний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фотографують, а в разі потреби у них беруть відбитки пальців. Працівники міліції зобов'язані систематично контролювати поведінку цих осіб, запобігати порушенням ними громадського порядку та прав інших громадян і припи­няти їх, проводити розшук осіб, які уникають адміністратив­ного нагляду.

Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням начальника органу внутрішніх справ: а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства та позитивно характеризується за місцем роботи й проживання.

Піднаглядний може сам подати клопотання про зняття нагляду. В інших випадках адміністративний нагляд автома­тично припиняється: а) після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо органом внутрішніх справ не подано клопотання про продовження нагляду чи суддя відмовив у продовженні нагляду; б) у разі засудження піднаглядного до позбавлення волі та направлення його до місця відбування покарання; в) у разі смерті піднаглядного.

17- 1699

258 Тема 15

Обов'язки піднаглядних

Особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, зобов'язані вести законослухняний спосіб життя, не порушу­вати громадський порядок і додержуватися таких правил:

а) прибути у визначений ВТУ термін в обране ним місце
проживання і зареєструватися в органі внутрішніх справ;

б) з'являтися за викликом міліції у вказаний термін і да­
вати усні та письмові пояснення з питань, пов'язаних з вико­
нанням правил адміністративного нагляду;

в) повідомляти працівників міліції, які здійснюють адмі­
ністративний нагляд, про зміну місця роботи чи проживання,
а також про виїзд за межі району (міста) у службових справах;
у разі від'їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший
населений пункт та перебування там більше доби — зареєст­
руватися в місцевому органі внутрішніх справ.

Обмеження дій піднаглядних

До осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, за постановою начальника органу внутрішніх справ застосо­вуються частково або у повному обсязі такі обмеження:

а) заборона виходу з будинку (квартири) у визначений
час, який не може перевищувати восьми годин на добу;

б) заборона перебування у визначених місцях району
(міста);

в) заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих
справах за межі району (міста);

г) реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на
місяць.

У разі злісного порушення правил адміністративного на­гляду, особи, щодо яких він встановлений, притягаються до відповідальності згідно з законом.

Відповідальність за порушення законодавства про адміністративний нагляд посадовими особами

Посадові особи, винні у порушенні законодавства Украї­ни про адміністративний нагляд, притягаються до встановле­ної відповідальності.

Контроль за здійсненням адміністративного нагляду по­кладається на Міністерство внутрішніх справ України, Голов­не управління Міністерства внутрішніх справ України в Кри­му, управління внутрішніх справ областей, міст і на транспор-

Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання

259

ті. Найвищий нагляд за додержанням і правильним застосу­ванням законодавства про адміністративний нагляд здійсню­ється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верхов­
ної Ради України 28 червня 1996 р. Розділ 2.

  1. Виправно-трудовий кодекс України. — К., 1997. —
    Ст. 118-121.

  2. Науково-практичний коментар Кримінально-проце-
    суального кодексу України. — К., 1997. — Ст. 7, 52, 53,
    407, 410.

  3. Указ Президента України "Про затвердження Закону
    України "Про амністію" від 24 липня 1998 р., № 61— XIV.

  4. Закон Української РСР "Про зайнятість населення"
    від 1 березня 1991 р.

  5. Закон України "Про адміністративний нагляд за осо­
    бами, звільненими з місць позбавлення волі" від 1 грудня
    1994р.

  6. Закон України "Про застосування амністії в Україні"
    від 1 жовтня 1996 року № 392/96 — ВР // Відомості Вер­
    ховної Ради України. — 1996. — № 48. — Ст. 263.

  7. Петков В.П. Управління виховно-виправним проце­
    сом: Монографія. У 2-х ч. — Запоріжжя, 1998.

9. Рудник В.І. Позбавлення волі: Негативні наслідки
їхньої нейтралізації. — К., 1999.

10. Трубников В. М. Социальная адаптация освобожден-ньіх от отбьшания наказаний. — Харьков, 1990.

302

  1. Клопотання про помилування, що містять посилання на не­
    правильне засудження або інші порушення законності, попередньо
    надсилаються для перевірки в порядку нагляду в органи прокурату­
    ри і суди.

  2. Клопотання про помилування, подані засудженими через ад­
    міністрацію виправно-трудової установи або інший орган, який ві­
    дає виконанням вироку, надсилаються на розгляд до Президента
    України з доданням копій вироків, ухвал і постанов судів, докладних
    характеристик про роботу і поведінку засуджених з зазначенням
    думки адміністрації цієї установи або органу і, як правило, думки
    спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх по суті
    клопотань, а також інших документів і даних, що мають значення
    для розгляду питання про застосування помилування. (Пункт 20 із
    змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 70/99 від
    27.01.99)

  3. Укази Президента України про помилування і про відхилен­
    ня клопотань про помилування або незастосування акту помилуван­
    ня надсилаються для виконання:

щодо осіб, засуджених до смертної кари, — Верховному Суду України;

щодо осіб, засуджених до позбавлення волі, умовно засуджених до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, умовно звільнених з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, засуджених до заслання, вислання, виправних робіт без по­збавлення волі, що відбувають покарання, а також про зняття суди­мості, — Міністерству внутрішніх справ України;

щодо осіб, які покарання не відбувають, або засуджені до інших мір покарання, не пов'язаних з позбавленням волі, та про звільнен­ня від додаткових мір покарання — відповідним судам, а також Мі­ністерству юстиції України для здійснення контролю.

22. Повідомлення про виконання указів Президента України
щодо осіб, засуджених до смертної кари, надсилаються до Прези­
дента України Верховним Судом України і Прокуратурою України,
а щодо осіб, засуджених до інших мір покарання, — органами, на
які покладено виконання цих указів.

  1. У випадках скасування або зміни вироків за нововиявленими
    обставинами або в порядку нагляду щодо засуджених, до яких Пре­
    зидентом України раніше було застосовано помилування, суди ін­
    формують Президента України про постановлення нових рішень.

  2. Підготовка необхідних матеріалів по клопотаннях про поми­
    лування для попереднього розгляду Комісією і для розгляду Прези­
    дентом України, а також контроль за своєчасним виконанням указів
    Президента України з питань помилування покладаються на Відділ
    помилування Адміністрації Президента України. (Пункт 24 із зміна­
    ми, внесеними згідно з Указом Президента № 70/99 від 27.01.99)

ЗМІСТ

Вступ З

Загальна частина

Тема 1. Кримінально-виконавча політика

та кримінально-виконавче право України 5

Тема 2. Система установ і органів виконання

покарань 28

Тема 3. Засуджені як суб'єкти кримінально-
виконавчих правовідносин та їх правовий статус 42

Тема 4. Виконання покарань і застосування заходів

виправно-трудового впливу 64

Тема 5. Контроль за діяльністю установ

і органів виконання покарань 76

Тема 6. Участь громадськості в діяльності установ

кримінально-виконавчої системи 88

Тема 7. Виконання кримінальних покарань

в зарубіжних країнах 103

Особлива частина

Тема 8. Правове регулювання виконання попереднього

ув'язненню під варту 116і

Тема 9. Класифікація, розподіл, приймання та облік засуджених до позбавлення волі в установах

виконання покарань 130

Тема 10. Зміст покарання у вигляді позбавлення волі,

порядок і умови його виконання І5-3

Тема 11. Основні засоби виправлення і ресоціалізації

засуджених та їх правове регулювання

Тема 12. Матеріально-побутове і медико-санітарне

забезпечення засуджених до позбавлення волі

Тема 13. Короткострокові виїзди засуджених за межі

місць позбавлення волі

Тема 14. Виконання кримінальних

покарань, не пов'язаних з позбавленням волі 216

Тема 15. Звільнення засуджених до позбавлення волі від покарання і здійснення постленітенціарного впливу

на них 239

Додатки 260

Навчальне видання

Курс кримінально-виконавчого права України

Загальна та Особлива частини

Навчальний посібник

Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури

Відповідальна за випуск Яскажук ТА.

Коректор Хахановська О.В.

Комп'ютерний набір Сисоєва Л.М.

Комп'ютерна верстка Виноградова Т.М.

Художнє оформлення Кротков 0.0.

Підписано до друку 22.02.2000. Формат 84x108/32. Папір офсетний № 1. Гарн. Тайме. Друк офсетний.

Умови, друк. арк. 15,96. Обл.-вид. арк. 16,7. Наклад 10000 (1-й завод - 5000). Зам. № 1699

. /І ,~> / .. К- Ґ Ціна договірна.

У-^ ^а'-

Оригінал-макет виготовлено комп'ютерним центром

СП "Юрінком Інтер". 04209, Київ-209, вул. Героїв Дніпра, 31-6

(свідоцтво про реєстрацію № 07276 від 12.11.98.)

Віддруковано на АТ «ВІПОЛ» 03151, Київ-151, вул. Волинська, 60


1. Реферат на тему Agamemnon 2
2. Курсовая на тему Бизнес план Планирование предпринимательской деятельности
3. Реферат на тему Между аллилуйей и анафемой Политическое сознание советского общества в годы хрущевской десталинизации
4. Реферат на тему Нижегородский цирк
5. Реферат на тему Poe Essay Research Paper This essay is
6. Курсовая на тему Разработка программы генерации тестов из базы данных на языке РНР
7. Статья на тему Идеи евразийства в переписке раннего Н С Трубецкого
8. Контрольная работа Формирование деятельности административной ветви государственной власти
9. Курсовая Казначейская система исполнения бюджета 2
10. Задача Исследование фонтанных скважин методом восстановления забойного давления