ЗМІСТ

Вступ

Тема 1. Предмет, метод, принципи і система аграрного права

Тема 2. Джерела аграрного права

Тема 3. Аграрні правовідносини

Тема 4. Суб'єкти аграрного права

Тема 5. Державне регулювання сільського господарства

Тема 6. Правове регулювання виробничо-господарської та фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств

Тема 7. Правове забезпечення соціального розвитку села

Тема 8. Відповідальність за порушення аграрного законодавства

Тема 9. Правові засади використання земель в аграрному виробництві

Тема 10. Правове регулювання використання природних ресурсів у сільському господарстві

Тема 11. Правовий статус господарських товариств в агропромисловому комплексі

Тема 12. Правовий статус сільськогосподарського кооперативу

Тема 13. Правовий статус фермерських господарств

Тема 14. Правовий статус особистих селянських господарств

Тема 15. Правовий статус державних сільськогосподарських підприємств

Тема 16. Правове регулювання здійснення окремих видів сільськогосподарської діяльності

Тема 17. Договірні відносини у сільському господарстві

Тема 18. Правове забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції

ВСТУП

Сільське господарство є однією з головних галузей матеріально­го виробництва. Воно відіграє важливу роль у житті українського суспільства, оскільки сільськогосподарське виробництво існує і роз­вивається передусім для задоволення першочергової життєвої пот­реби людей — потреби у продуктах харчування, а промисловості — в сировині.

Правовий господарський порядок в аграрному секторі економіки України формується на основі оптимального поєднання ринково­го саморегулювання економічних відносин суб'єктів сільськогос­подарського виробництва та державного регулювання макроекономічних процесів. Правове закріплення аграрної економічної політики держави здійснюється у прогнозах і програмах економіч­ного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програ­мах діяльності Кабінету Міністрів України, у цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також у відповідних законодавчих актах.

Складний характер сільськогосподарського виробництва, кар­динальне реформування відносин власності на землю та майно, що нині відбувається в агропромисловому комплексі, зумовлюють не­обхідність у створенні відповідної системи правового регулювання аграрного підприємництва, яка включає загальні норми господар­ського законодавства і спеціальні норми, які становлять основу аг­рарного законодавства. Ефективність сільськогосподарського ви­робництва значною мірою залежить від засвоєння та впровадження у практику господарювання всіма суб'єктами аграрного підприєм­ництва правових норм, які визначають їх правовий статус.

Вивчення студентами юридичних навчальних закладів аграр­ного права сприятиме підвищенню рівня їх обізнаності з основни­ми напрямами та формами аграрної політики нашої держави, засвоєнню положень законодавства, які регулюють аграрні відно­сини, формуванню в них навичок застосування норм аграрного права на практиці.

Курс аграрного права передбачає опанування студентами за­гальних юридичних понять і категорій з подальшим переходом до основних інститутів аграрного права, спираючись на знання, здо­буті під час вивчення цивільного права та інших галузей права.

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД, ПРИНЦИПИ І СИСТЕМА АГРАРНОГО ПРАВА

Поняття і предмет аграрного права.

Методи регулювання в аграрному праві.

Принципи аграрного права.

Система аграрно­го права.

Поняття і предмет аграрного права. Аграрне право України ви­никло у 70-х роках минулого століття і нині є однією з найваж­ливіших галузей національного права. Аграрне право регулює аг­рарні відносини, об'єднані за змістом, суттю, цілями та діяльністю. Вони виникають у процесі господарської діяльності аграрних суб'єк­тів, заснованих на різних формах власності й господарювання, що спрямована на виробництво, транспортування, зберігання, а також реалізацію сільськогосподарської продукції, продовольства і сиро­вини рослинного і тваринного походження, в тому числі й у пере­робленому вигляді, з метою одержання прибутку.

Сільськогосподарська діяльність має певну специфіку — пов'я­заність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення. Тому аграрне право, поряд із зе­мельним правом, регулює відносини, пов'язані з використанням земель.

Норми аграрного права України регулюють певним чином і пи­тання розвитку соціальної сфери села, створення належного рівня життя селян, кількість яких становить більш як 3% чисельності населення країни.

Норми аграрного права України регулюють також відносини у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації від­повідної продукції.

Отже, аграрне право України — це комплексна галузь права, що охоплює сукупність правових норм, які регулюють аграрні відноси­ни, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільсько­господарської діяльності під час використання земель сільськогос­подарського призначення суб'єктами аграрного господарювання.

Аграрне право характеризується властивим їй предметом пра­вового регулювання. Таким специфічним предметом є аграрні правовідносини, які, по-перше, випливають зі спеціального пра­вового статусу суб'єктів аграрного права, зі специфіки їх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються у сфері виробницт­ва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, переробки та реалізації сировини суб'єк­тами аграрної підприємницької діяльності. Аграрні правовідно­сини як предмет аграрного права являють собою взаємопов'язані інтегровані відносини майнового, земельного, членського, учасницького, корпоративного, управлінського і трудового характеру в усій багатогранності їх прояву в процесі здійснення завдань діяльності суб'єктів аграрного підприємництва.

Суспільні відносини, що становлять предмет аграрного права, являють собою складний комплекс відносин як за складом суб'єктів (зокрема громадян, які беруть участь і є членами чи акціонерами або учасниками суб'єктів аграрного підприємництва, кооперативного чи корпоративного типів), так і за своїм предметом і змістом. Суб'єкта­ми цих відносин є кожний аграрний підприємець зі статусом юри­дичної особи приватного права кооперативного чи корпоративного типів і відповідно його члени чи акціонери або учасники. У під­приємствах кооперативного типу між цією юридичною особою (ко­оперативом) та його членами виникають складні, ґрунтовані на праві членства, внутрішньогосподарські трудові, управлінські, май­нові та земельні правовідносини. Як родове поняття, всі вони скла­даються з окремих видів і зумовлюються характером виробничо-гос­подарської, фінансової, соціально-побутової діяльності аграрного суб'єкта підприємництва.

Головну роль в аграрному виробництві відіграють відносини з приводу використання земель сільськогосподарського призна­чення як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Вони включають у себе порядок і умови надання права власності на землю та права землекористування, права й обов'яз­ки землекористувачів тощо.

Із земельними відносинами тісно пов'язані майнові аграрні відносини, які виникають з приводу володіння, користування та розпорядження об'єктами власності, розподілу прибутків між членами аграрних підприємств тощо.

До предмета аграрного права належать також трудові відноси­ни, які складаються у сфері організації праці, дотримання дис­ципліни праці, оплати праці тощо в аграрному секторі економіки. Самостійним видом аграрних відносин, як різновиду предмета аграрного права, є організаційно-управлінські відносини, які поді­ляються на внутрішні і зовнішні. Внутрішні організаційно-управ­лінські відносини створюються між структурними підрозділами суб'єкта аграрного господарювання та його органами щодо органі­зації та здійснення сільськогосподарського виробництва. Зовнішні організаційно-управлінські відносини створюються між суб'єкта­ми аграрного господарювання та державними органами виконав­чої влади й органами місцевого самоврядування щодо регулюван­ня аграрного виробництва.

До предмета аграрного права належать також соціальні аграр­ні відносини, які складаються з приводу забезпечення зайнятості сільського населення на сільськогосподарських підприємствах, підвищення рівня заробітної плати селян, розвитку на селі осві­тянсько-культурної сфери тощо.

Отже, предметом аграрного права є врегульовані нормами аг­рарного законодавства земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські, соціальні відносини, які складаються в процесі здійс­нення аграрними суб'єктами виробничо-господарської та іншої сільськогосподарської діяльності.

Методи регулювання в аграрному праві. Специфіка аграрного права визначається також методом правового регулювання підприємницьких правовідносин. Визначення методу правового ре­гулювання дає змогу відповісти на питання, яким чином здійс­нюється регулювання аграрних правовідносин. Метод аграрного права — це сукупність прийомів і способів впливу на правовідно­сини в галузі сільськогосподарського виробництва. Комплексний характер аграрних правовідносин, які поєднують в собі ор­ганізаційні та майнові відносини, зумовлює складний характер методу правового регулювання.

Майнові відносини, які базуються на юридичній рівності сто­рін, регулюються нормами цивільного права, тому стосовно цих відносин застосовується диспозитивний метод. Згідно з ним суб'єк­ти аграрного підприємництва, вступаючи у майнові правовідноси­ни, мають право відповідно до ст. 44 Господарського кодексу Ук­раїни (далі — ГК) з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України. Тобто суб'єкти підприєм­ницької діяльності діють за принципом «дозволено все, що не забо­ронено законом». В умовах формування та становлення ринкових, базованих на вільному підприємництві відносин диспозитивний метод набуває пріоритетного значення.

Із розширенням права колективного самоврядування як систе­ми управління діяльністю колективних сільськогосподарських під­приємств і виробничих сільськогосподарських кооперативів дедалі більшого розповсюдження набуває метод локальної правотворчості. Застосування цього методу дає можливість заповнити наявні в аграрному законодавстві прогалини.

Організаційні відносини, що базуються на підпорядкуванні од­нієї сторони іншій, здебільшого регулюються нормами публічного права, тому стосовно цих відносин застосовується метод владних приписів, який виходить з того, що суб'єкти аграрного підприєм­ництва зобов'язані підпорядковувати свою діяльність моделям правовідносин, які визначені законодавством. Означений метод застосовують для регулювання порядку землекористування, ви­користання природних ресурсів у сільському господарстві, ліцен­зування окремих видів підприємницької діяльності, квотування, стандартизації та сертифікації тощо. При цьому органи державно­го управління економікою мають діяти за принципом «дозволено те, що встановлено законом».

В аграрному праві застосовують також метод рекомендацій, згід­но з яким держава в особі уповноважених органів виконавчої влади регулює діяльність суб'єктів аграрного підприємництва, пропонуючи зразкові форми договорів (наприклад, договору оренди майна), ста­тутних документів (типовий статут акціонерного товариства тощо).

Принципи аграрного права. Принципи права — це основопо­ложні засади, ідеї, які закріплені в правових нормах і відобража­ють закономірності певної галузі права, загальну спрямованість правового регулювання. В них розкриваються системні особли­вості галузі права, що зумовлюють її галузеву сутність.

Принципи аграрного права ґрунтуються на загальноправових принципах, які мають своєю основою положення Конституції Ук­раїни. Основними правовими принципами, що закріплені в чин­ному національному законодавстві (в тому числі й в аграрному), є:

принцип справедливості;

принцип пріоритетності і захисту прав людини;

принцип рівноправності;

принцип законності;

принцип правосуддя;

принцип системного формування та побудови національно­го права й окремих її галузей.

Аграрне право як комплексна галузь права має систему спеціа­льних принципів, наявність яких пояснюється особливостями ме­ти та змісту аграрних відносин. Найважливішими спеціальними принципами аграрного права є:

пріоритетність сільського господарства в народногосподарсь­кому комплексі України. Значущість цього принципу визначається тим, що аграрний сектор економіки забезпечує суспільство жит­тєво необхідною сільськогосподарською продукцією;

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою всіх суб'єктів аграрних відносин. Формування ринкової економіки в Україні забезпечує можливість застосування в аграрному секторі різноманітних форм власності на землю та майно, організаційно-правових форм підприємств (сільськогоспо­дарських виробничих та обслуговуючих кооперативів, фермерсь­ких господарств, особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств та ін.) Держава гарантує суб'єктам аграр­ного підприємництва, незалежно від обраних ними організаційно-правових форм підприємницької діяльності і форм власті однакові права і створює рівні можливості для доступу до матеріаль­но-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів;

право суб'єктів аграрного господарювання самостійно здійс­нювати будь-яку підприємницьку діяльність. Аграрний підприє­мець самостійно вирішує, якими видами діяльності йому займати­ся з урахуванням встановлених законодавством заборон і обмежень на здійснення такої діяльності, формує програми діяльності, доби­рає постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залу­чає матеріально-технічні, фінансові та інші види ресурсів, викорис­тання яких не обмежене законом, встановлює ціни на продукцію та послуги відповідно до закону;

органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин. Сільськогосподарське виробництво органічно пов'язане із земле­користуванням. У процесі трудової діяльності селян використову­ються корисні природні властивості ґрунтів (родючість та ін.) з метою виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і си­ровини для різних галузей промисловості;

державна підтримка сільськогосподарського виробника. Аг­рарне господарювання належить до ризикових видів виробничої діяльності, що пояснюється його залежністю від кліматичних умов, від кон'юнктури на ринку паливно-мастильних матеріалів, трива­лим проміжком часу між вкладенням праці й одержанням при­бутків від реалізації виробленої продукції тощо. Внаслідок цього сільське господарство є дотаційним. Держава повинна забезпечу­вати паритетність закупівельних цін на сільськогосподарську про­дукцію, пільгове кредитування аграрних виробників, фінансуван­ня соціальної сфери села за рахунок державного і місцевих бюджетів тощо;

забезпечення рівності і справедливого розподілу матеріальних і культурних благ між міським і сільським населенням. Це зумовлює необхідність забезпечення пріоритетного розвитку соціально-культурної сфери села, створення належного рівня життя селян.

Система аграрного права. Система аграрного права — це су­купність взаємопов'язаних, розміщених у певній логічній послі­довності норм і правових інститутів, які регулюють аграрні право­відносини суб'єктів аграрного господарювання.

Усталеним інститутом аграрного права є інститут права членства в юридичних особах. Правові норми, що утворюють цей інститут, регулюють організаційно-правові відносини, пов'язані з умовами і порядком вступу у члени сільськогосподарських під­приємств (виробничі сільськогосподарські кооперативи, спілки се­лян та ін.) та виходом із них.

Одним із провідних інститутів аграрного права є інститут права власності на землю, який сформувався в результаті здійс­нення земельної та аграрної реформи, виникнення аграрних това­ровиробників, заснованих на різних формах власності.

Важливу роль відіграє інститут аграрної оренди як організа­ційно-виробничої форми сільського господарства. Норми цього інституту регулюють відносини щодо порядку й умов надання зе­мельної ділянки, призначеної для виробництва сільськогосподар­ської продукції.

Важливим інститутом аграрного права є інститут корпоративного права. Правові норми, що регулюють цей інститут, пов'язані з умовами та порядком заснування господарських товариств у результаті приватизації державних сільськогосподарських підприємств через створення відкритих акціонерних товариств, а також перетворення колективних сільськогосподарських підприємств, спілок селян, виробничих сільськогосподарських кооперативів в ак­ціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальніс­тю. Правові норми цього інституту визначають корпоративні пра­ва учасників щодо отримання дивідендів та управління справами товариства, розпорядження своїми акціями, частками у статутно­му капіталі товариства. Порядок реалізації корпоративних прав урегульовано ГК і Цивільним кодексом України (далі — ЦК), За­коном України «Про господарські товариства» та установчими до­кументами господарських товариств.

Дедалі більшого значення набуває інститут фермерського господарства, який включає норми права, що регулюють склад­ний комплекс організаційно-управлінських, трудових, майнових, земельних та інших відносин.

Традиційним інститутом аграрного права є інститут сільсько­господарської кооперації. Із прийняттям Закону України «Про сіль­ськогосподарську кооперацію» особливого поширення в аграрному секторі набули виробничі й обслуговувальні кооперативи.

Своєрідним інститутом аграрного права є інститут правового становища приватних підсобних господарств. Правовими нор­мами цього інституту визначається правовий статус суб'єкта права ведення приватного підсобного господарства, регулюються майно­ві, договірні та інші відносини, пов'язані з веденням цього госпо­дарства.

В умовах ринкових перетворень у сільському господарстві важливе значення має інститут аграрно-договірних відносин, норми якого забезпечують створення майнових, фінансових та інших передумов для ефективної господарської діяльності аграр­них товаровиробників.

Здійснення завдань щодо активізації соціального розвитку се­ла зумовлює необхідність послідовної реалізації комплексного аг­рарно-правового інституту — пріоритетного соціального роз­витку села. 18 січня 2001 р. було прийнято Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років», який визначив форми і методи державної підтримки сільського господарства, забезпечення нормальних со­ціально-економічних умов життя та праці селянства.

Система аграрного права як навчальна дисципліна складаєть­ся з двох частин — Загальної та Спеціальної.

До Загальної частини належать такі загальнотеоретичні теми, як предмет аграрного права, його принципи й система; джерела аг­рарного права; аграрні правовідносини; правовий статус аграрних суб'єктів; державне регулювання сільського господарства тощо.

Особлива частина навчального курсу містить матеріал про правове регулювання виробничо-господарської діяльності аграр­них підприємств, особливості правового режиму земель сільсько­господарського призначення, договірні відносини в аграрному сек­торі, відповідальність за порушення аграрного законодавства України тощо.

ТЕМА 2. ДЖЕРЕЛА АГРАРНОГО ПРАВА

Поняття і види джерел аграрного права.

Конституція України — правова основа аграрного права.

Закони — основні джерела аграрного права.

Підзаконні нормативні акти.

Поняття і види джерел аграрного права. У теорії права під джерелами (формами) права розуміють спосіб зовнішнього прояву правових норм. До джерел права належать: нормативно-правовий акт, правовий звичай, нормативно-правовий договір, юридичний прецедент, юридична доктрина.

До джерел аграрного права відносять нормативно-правові ак­ти, нормативно-правові договори і правові звичаї.

Основним джерелом аграрного права є нормативно-правові акти, до яких належать закони і підзаконні акти. Особливістю джерел аграрного права як комплексної галузі є поєднання в нормативно-правових актах власне аграрно-правових норм і норм інших галу­зей права (цивільного, господарського, земельного, адміністратив­ного, трудового та ін.). За змістом правових норм акти аграрного права поділяють на уніфіковані (загальні) акти і диференційовані (спеціальні) акти. Уніфіковані акти містять норми, що регулюють майнові й організаційні відносини, які стосуються всіх суб'єктів аграрного права (про правовий режим земель сільськогосподарсь­кого призначення та ін.). Диференційовані акти включають нор­ми, що регулюють правовий статус окремих суб'єктів аграрного підприємництва або окремі види аграрного господарювання (в га­лузі насінництва, тваринництва та ін.).

Із розвитком ринкових відносин в аграрному секторі зростає роль нормативно-правового договору як джерела аграрного права. Нормативно-правовим договором є угода суб'єктів аграрного права, яка містить нові юридичні правила. Наприклад, згідно зі ст. 8 Зако­ну України «Про споживчу кооперацію» взаємовідносини між спо­живчими товариствами та їх спілками будуються на договірних за­садах. Товариства на підставі договору можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень і виконання окремих функцій.

Дедалі більшого поширення і застосування у сфері аграрних відносин набуває правовий звичай. У цивільному праві звичаєм ділового обороту визнається не передбачене законодавством пра­вило поведінки, яке склалось і широко застосовується у сфері підприємницької діяльності. Правовий звичай здебільшого засто­совують у галузі зовнішньоекономічної діяльності (стосовно про­цедури ведення переговорів тощо).

Конституція України — правова основа аграрного права. Конституційні основи правового господарського порядку в аграр­ному секторі Україні становлять: право власності українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси, які розміщені у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еко­номічної зони, що здійснюється від імені українського народу ор­ганами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу від­повідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямова­ності економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству, визнання всіх суб'єктів права власності рів­ними перед законом (ст. 13); право кожного володіти, користува­тися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інте­лектуальної, творчої діяльності, визнання непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (ст. 41); економічна багатоманітність (ст. 15); право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом; забезпечення державою захисту конкуренції в підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросо­вісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання винятково законом, захист прав спо­живачів (ст. 42); визначення винятково законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 92); забезпечення державою еко­логічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на тери­торії України (ст. 16); забезпечення державою належних, безпеч­них і здорових умов праці (ст. 43); взаємовигідне співробітництво з іншими країнами (ст. 18); визнання і дія в Україні принципу верховенства права (ст. 8).

Закони — основні джерела аграрного права. За предметом ре­гулювання аграрні закони поділяють на загальні акти і дифе­ренційовані (спеціальні) акти. Загальні акти містять норми, що регулюють майнові й організаційні відносини, які стосуються ор­ганізаційно-правової перебудови структури агропромислового комплексу, аграрної реформи та створення ефективних товаровиробників сільськогосподарської продукції. Диференційовані ак­ти включають норми, що регулюють правовий статус окремих суб'єк­тів аграрного підприємництва або окремі види аграрного господа­рювання (в галузі насінництва, тваринництва та ін.).

До загальних актів належать закони: «Про колективне сільсько­господарське підприємство», норми якого визначають правовий ста­тус колективного сільськогосподарського підприємства (далі — КСГП), регулюють відносини права членства в КСГП, відносини власності і паювання майнових фондів, оплату праці членів КСГП, основний режим виробничо-господарської діяльності, право само­врядування, взаємини держави і колективного сільськогосподарсь­кого підприємства, порядок реорганізації або ліквідації КСГП; «Про сільськогосподарську кооперацію», який визначає види сільсько­господарських кооперативів, порядок їх державної реєстрації, права та обов'язки членів кооперативу, правовий режим майна і землі, розподіл доходів, взаємини держави і кооперативу та ін.; «Про спо­живчу кооперацію», який визначає правові, економічні та соціальні основи діяльності споживчої кооперації як добровільного об'єднан­ня громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану; «Про кредитні спілки», який визначає організаційні, правові та економічні засади створення та діяльності кредитних спілок, що являють собою непри­буткові організації, засновані фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задо­волення потреб їх членів у взаємному кредитуванні та наданні фінан­сових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кре­дитних спілок; «Про фермерське господарство», який визначає економічні, соціальні і правові основи створення та діяльності фер­мерських господарств в Україні; Земельний кодекс України (далі — ЗК), який визначає правовий режим землі як головного засобу сільськогосподарського (аграрного) виробництва, права та обов'язки власників і користувачів землі, відповідальність за її раціональне використання.

До диференційованих актів належать закони: «Про насіння і са­дивний матеріал», «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них», «Про племінну справу в тваринництві», «Про ветеринарну медицину», «Про зерно та ринок зерна в Україні».

Підзаконні нормативні акти. Підзаконними нормативними акта­ми є постанови Верховної Ради України, нормативні укази Прези­дента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів Украї­ни, накази, положення, інструкції, що приймаються Міністерством аграрної політики України, іншими міністерствами й відомства­ми України, нормативні акти місцевих рад та місцевих державних адміністрацій, локальні нормативні акти аграрних суб'єктів з пи­тань сільськогосподарського виробництва і підприємництва.

Постанови Верховної Ради України є обов'язковими як для парламентських комітетів та інших органів Верховної Ради Ук­раїни; так і для органів виконавчої влади й органів місцевого са­моврядування. До джерел аграрного права належить, наприклад, Постанова Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. «Про по­рядок введенні в дію Закону України «Про особливості привати­зації майна в агропромисловому комплексі». Цією постановою бу­ло затверджено перелік підприємств у системі агропромислового комплексу (далі — АПК), які підлягають приватизації за пого­дженням із Кабінетом Міністрів України.

Укази Президента України видаються на розвиток Консти­туції України та чинного законодавства і є обов'язковими для ви­конання на території України органами виконавчої влади та орга­нами місцевого самоврядування, підприємствами й організаціями незалежно від форм власності, а також громадянами. Укази Пре­зидента України видаються для термінового правового врегулю­вання питань раціональної аграрної політики.

До указів Президента України з питань розвитку агропромис­лового комплексу належать: «Про невідкладні заходи щодо при­скорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського ви­робництва» від Ю листопада 1994 р. № 666/94, «Про заходи щодо реформування аграрних відносин» від 18 січня 1995 р. № 63/95, «Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу Ук­раїни» від 29 квітня 1998 р. № 389/98, «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. № 1529/99, «Про заходи щодо захисту внутріш­нього ринку від імпортної сільськогосподарської продукції та про­довольства» від 7 травня 1999 р. № 98/99-рп, «Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформуван­ня аграрного сектора економіки» від 29 січня 2001 р. № 62/2001 та інші.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає з питань розвитку АПК постанови й розпорядження, які є обов'яз­ковими для виконання суб'єктами аграрного підприємництва неза­лежно від форм їх власності. Постанови Кабінету Міністрів України приймаються на виконання законів України і указів Президента України, яким регулюють відносини з організації сільськогосподар­ського виробництва, приватизації державного майна в АПК і зем­лі, використання сільськогосподарських земель, сприяння розвитку фермерських господарств, соціальної сфери на селі.

До постанов Кабінету Міністрів України з питань розвитку АПК належать: «Про заходи щодо поліпшення насінництва сільсь­когосподарських культур» від 16 червня 1993 р. № 459; «Про при­скорення організації біржового сільськогосподарського ринку» від 17 листопада 1995 р. № 916; «Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі та спрощення процедури її прове­дення» від 19 липня 1996 р. № 755; «Про Концепцію розвитку бір­жового ринку сільськогосподарської продукції» від 5 серпня 1997 р. № 848; «Про затвердження Положення про порядок справляння та обліку фіксованого сільськогосподарського податку» від 23 квітня 1999 р. № 658; «Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки та обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансо­вого лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу» від 10 груд­ня 2003 р. № 1904; «Про забезпечення реалізації деяких положень Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» від 17 листо­пада 2004 р. № 1569.

Нормативні акти міністерств, відомств та інших органів вико­навчої влади поширюються на внутрішньогалузеві і міжгалузеві (міжвідомчі) відносини, в яких містяться норми, прийняття яких є компетенцією кількох центральних органів виконавчої влади.

До джерел аграрного права належать такі нормативні акти міністерств і відомств: наказ Міністерства сільського господар­ства і продовольства України від 30 листопада 1993 р. «Про поря­док оплати робіт, що виконуються проектно-розвідувальними стан­ціями хімізації сільського господарства»; наказ Міністерства сільського господарства і продовольства України від 10 жовтня 1995 р. «Про затвердження Порядку приймання, зберігання, пе­реробки і розрахунків за молочну сировину на давальницьких умовах»; наказ Державного комітету по земельних ресурсах від 15 березня 1995 р. «Про затвердження Тимчасового порядку про­ведення робіт із видачі державних актів колективним сільськогос­подарським підприємствам, сільськогосподарським кооперати­вам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших сільськогосподарських під­приємств, на право колективної власності на землю»; наказ Мініс­терства аграрної політики України від 14 липня 2003 р. «Про за­твердження Положення про умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва»; наказ Міністерства аграрної політики України від 25 серпня 2005 р. № 425 «Про затвердження Порядку визначення на конкурсних засадах переліку сільськогос­подарської і переробної техніки, закупівля якої фінансується за рахунок коштів державного бюджету».

До міжгалузевих (міжвідомчих) нормативних актів, що стосу­ються сфери аграрних відносин, належать: Положення про поря­док реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затверджене наказом Міністерства сільського господар­ства України, Міністерства економіки України, Міністерства зов­нішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Державного митного комітету України від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314; наказ Міністерства сільського господарства України та Української академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 «Про затве­рдження Типового положенні про міжрегіональний та районний агроторговий дім»; Порядок поставки концерном «Украгротехсервіс» державним машинно-технологічним станціям, сільсько­господарським товаровиробникам та іншим суб'єктам господарю­вання всіх форм власності тракторів, сільськогосподарської техніки фірми «Дір енд Компані», запасних частин і технічних рідин та проведення розрахунків за них, затверджений наказом Міністерства агропромислового комплексу України, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України від 14 травня 1999 р. № 195/129/65; Порядок проведення розрахунків із поста­чальниками насіння сільськогосподарських рослин до державного резервного насіннєвого фонду і користувачами, затверджений на­казом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фі­нансів України від 28 листопада 2003 р. № 423/645; Порядок вико­ристання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на програму розвитку виробництва біодизеля, затверджений наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 10 листопада 2003 р. № 398/620.

Нормативні акти місцевий рад та місцевих державних адмініст­рацій належать до нормативних актів територіальної дії, тобто вони поширюються на суб'єктів аграрного виробництва, розташо­ваних на відповідній території. Згідно зі ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів місцевого самоврядування, що мають нор­мативний характер і регулюють аграрні відносини, належать до нормативних актів (джерел) аграрного права. У рішеннях сільсь­ких, селищних, міських рад, якими, відповідно до п. 22 ст. 26 цього закону, затверджуються програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територі­альних одиниць, як правило, визначаються заходи щодо сприяння розвитку сільського господарства, раціонального використання земель, підвищення врожайності сільськогосподарської продук­ції та її реалізації, а також затверджуються цільові місцеві програ­ми приватизації в АПК. Згідно зі ст. 33 цього закону виконавчим органам сільських, селищних, міських рад належать повноважен­ня з прийняття актів у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища.

ЗК передбачено повноваження обласних, районних, міських, селищних, сільських рад у галузі земельних відносин, зокрема щодо прийняття відповідних рішень нормативного характеру (ст. 8-12).

Окремим джерелом аграрного права є внутрішньогоспо­дарські локальні акти, які приймаються суб'єктами аграрного господарювання. За порядком набуття юридичної сили вони роз­межовуються на дві групи.

До першої групи належать внутрішньогосподарські норматив­но-правові акти, які набувають юридичної сили з моменту реє­страції підприємства у відповідних державних органах. До дру­гої — акти, що набувають юридичної сили з моменту прийняття їх найвищими органами самоврядування господарств — загальни­ми зборами членів підприємств, акціонерів, учасників товариств із обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства тощо¹. Так, згідно зі ст. 87, 120, 134 ЦК до першої групи локальних нормативно-правових актів належить статут господарства, а в повних і командитних товариствах — зас­новницький договір. До другої — всі інші внутрішньогоспо­дарські корпоративні правові акти.

Згідно зі ст. 88 ЦК України установчі документи мають місти­ти положення (норми права), якими регулюються внутрішні від­носини у процесі створення і діяльності товариства або установи. Аграрні підприємства у прийнятті свого статуту можуть скориста­тися змістом Примірного зразка Статуту колективного сільсько­господарського підприємства 1988 р. (зі змінами та доповнення­ми, внесеними до нього представницьким органом колективних сільськогосподарських підприємств — Республіканською радою у 1992 р.). Положення Примірного зразка Статуту колективного сільськогосподарського підприємства 1992 р. мають рекоменда­ційний характер, тому вони можуть бути використані аграрними підприємствами у підготовці власних статутів. При цьому, відпо­відно до ст. 4 Закону України «Про колективне сільськогосподар­ське підприємство», у статутах повинні бути зазначені назва гос­подарства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу до членів підприємства і виходу з нього, права й обов'язки членів, органи управління, самоврядування і контролю, компе­тенція цих органів, порядок створення майна та іншої власності членів — суб'єктів підприємництва, порядок розподілу прибутків господарств, умови і порядок виключення зі складу членів колек­тивного підприємства, умови реорганізації та припинення діяль­ності підприємства.

До внутрішньогосподарських локальних актів належать та­кож розпорядчі (управлінські, самоврядні) акти уповноважених органів управління (самоврядування) юридичних осіб приватного права й юридичних осіб публічного права, що діють в аграрній сфері й містять норми, якими регулюється господарська та інша діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва. Такими є, наприклад, правила внутрішнього розпорядку сільськогоспо­дарського кооперативу, колективного сільськогосподарського під­приємства, фермерського господарства (в якому працюють наймані працівники), державного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського акціонерного товариства тощо. Ними ре­гулюються порядок та умови набуття і припинення членства, пра­ва й обов'язки членів товариства, порядок і умови господарської діяльності, трудовий розпорядок дня, режим праці у відповідному сезоні сільськогосподарського виробництва, оплата сільськогос­подарського виробництва, оплата праці, відпусток, дисциплінар­ної і статутної відповідальності тощо. Сільськогосподарські юри­дичні особи можуть приймати й інші внутрішньогосподарські нормативні акти, наприклад, положення про структурні підрозділи підприємства: бригаду, ферму, механізований загін, ланку, інструкції з правил техніки безпеки, поводження з худо­бою та іншими тваринами.

ТЕМА 3. АГРАРНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Поняття й особливості аграрних правовідносин.

Види аграр­них правовідносин.

Внутрішні аграрні правовідносини.

Зовнішні аграрні правовідносини.

Поняття й особливості аграрних правовідносин. Аграрними правовідносинами є суспільні відносини, врегульовані нормами аг­рарного права, що складаються в процесі виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції. Аграрні правовід­носини становлять комплекс взаємопов'язаних організаційно-уп­равлінських, майнових, земельних, трудових та інших відносин.

Особливе місце в системі аграрних правовідносин належить правовідносинам із використання землі, яка є матеріальною осно­вою й одним із основних засобів сільськогосподарського виробниц­тва. Саме відносини землекористування визначають специфічні особливості комплексу аграрних правовідносин, а отже, особливе місце аграрного права в системі права України.

Аграрні правовідносини відрізняються як за своїм особливим складом учасників (суб'єктів), так і за специфічними об'єктами та змістом відносин.

Суб'єктами аграрних правовідносин є фізичні та юридичні осо­би, наділені цивільною правоздатністю і дієздатністю у сфері вироб­ництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, сервісного, фінансового, соціального та іншого забезпечення аграр­них товаровиробників. До суб'єктів аграрних правовідносин — юридичних осіб відносять колективні сільськогосподарські під­приємства, сільськогосподарські кооперативи, спілки селян, сіль­ськогосподарські товариства, фермерські господарства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні аграрні товаровироб­ники, спільні аграрні підприємства (із залученням іноземного капіталу). Суб'єктами аграрних правовідносин є також громадя­ни, які ведуть особисті селянські господарства.

Об'єктами аграрних правовідносин є: нерухоме майно (земель­ні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, тощо); товарні продукти харчування рослинного і тваринного (в тому числі водного та мисливського) походження; грошові кош­ти, в тому числі й іноземна валюта, цінні папери тощо; природні ресурси — ліс, водойми, загальнопоширені корисні копалини то­що; земельні й майнові паї; інші майнові та немайнові права, юри­дичні дії, що підлягають грошовій оцінці і мають вартість.

Специфічними об'єктами аграрних правовідносин є тварини, які використовуються у тваринництві, бджоли, які використову­ються у бджільництві, селекційні досягнення в рослинництві і тва­ринництві.

Змістом аграрних правовідносин є права та обов'язки учас­ників цих відносин. Права та обов'язки учасників аграрних відно­син визначаються змістом і цілями аграрного сектора економіки, які полягають у підвищенні кількісних і якісних показників сільськогосподарського виробництва на основі здійснення земельної й аграрної реформ. Правовою формою, в якій урегульовані права й обов'язки аграрних суб'єктів, є чинне законодавство, а також їх установчі документи (засновницький договір і статут).

В умовах переходу до ринкової економіки принципово відмін­ними особливостями аграрних правовідносин є:

а) існування й функціонування цих відносин на засадах при­ватної власності, її вияву — колективної та державної фор­ми власності на землю та інше нерухоме майно, зокрема за­соби виробництва

б) розвиток різноманітних легальних приватних форм аграр­ного підприємництва (від селянських господарств до різних легальних юридичних осіб) поряд із державними юридич­ними особами;

в) поступовий перехід від державної форми аграрного господа­рювання до приватних форм;

г) розширення кола об'єктів правовідносин, які включають в се­бе всю повноту змісту й суті аграрного підприємництва, про­дукти харчування рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження і, зрештою, включен­ня до кола об'єктів аграрних правовідносин ряду тих, які раніше за законодавством належали до об'єктів виключно інших галузей права і галузей народного господарства;

ґ) збільшення питомої ваги майнових аспектів у системі аграр­них правовідносин;

д) відновлення значущості економічних функцій аграрного підприємництва, тобто зміна ролі і питомої ваги інших, особ­ливо соціальних, Функцій усіх легальних організаційно-пра­вових форм суб'єктів аграрної підприємницької діяльності.

Види аграрних правовідносин. Аграрні правовідносини мо­жуть бути класифіковані за різними ознаками.

Так, за характером правовідносин розрізняють:

відносини щодо безпосереднього здійснення сільськогоспо­дарської діяльності (товарного виробництва продуктів хар­чування, сировини і продовольства рослинного і тваринного походження, переробки та реалізації продукції виконання ро­біт, надання послуг агрохімічного, меліоративного, виробни­чо-технічного, фінансового та іншого характеру);

відносини щодо управління (у тому числі організації) госпо­дарською діяльністю як на рівні окремого аграрного підприєм­ства (внутрішньогосподарські організаційні відносини), так і на загальнодержавному рівні (відносини між аграрними
підприємствами і державними органами, які здійснюють ре­гулювання сільського господарства);

вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган управлін­ня, в тому числі власник майна чи уповноважений ним орган.

За видами сільськогосподарської діяльності виділяють такі правовідносини:

• відносини в галузі тваринництва;

• відносини в галузі рослинництва;

• відносини в галузі агро-виробничого сервісу.

За сферою дії правовідносини поділяють на:

внутрішньогосподарські, що виникають всередині аграрного підприємства між її структурними підрозділами;

міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридично самостійними суб'єктами аграрного господарювання.

Внутрішні і зовнішні аграрні правовідносини мають свої особ­ливості, зумовлені як їх змістом, так і методами їх регулювання. Зокрема, внутрішньогосподарські відносини, на відміну від зовнішньогосподарських відносин, регулюються переважно локаль­ними актами суб'єктів аграрного господарювання, тим часом як зовнішні аграрні правовідносини — переважно нормативно-пра­вовими актами органів державної влади.

Внутрішні аграрні правовідносини. За змістом внутрішні аграрні правовідносини поділяють на відносини між підприємством і його членами чи працівниками, між підприємством та його структурними (виробничими) підрозділами, трудові і земельні правовідносини, майнові відносини, організаційно-управлінські відносини.

Зміст правовідносин між аграрними підприємствами та їх чле­нами (учасниками) становить сукупність їх взаємних суб'єктивних прав і обов'язків, які виникають у зв'язку зі здійсненням організаційно-управлінської і виробничо-господарської діяльності. До цієї групи правовідносин належать відносини з приводу задоволення мате­ріальних інтересів працівників (щодо розподілу прибутків і виплати дивідендів) та соціально-побутових і інших потреб (фінансу­вання індивідуального житлового будівництва, надання послуг з во­до-, газопостачання тощо).

Трудові правовідносини ґрунтуються або на членстві у сільсь­когосподарських кооперативах, фермерських господарствах і регламентуються локальними нормативно-правовими актами, або на трудовому договорі і регулюються нормами трудового права.

Трудові правовідносини за своїм характером і змістом поділя­ють на: відносини щодо організації та дисципліни праці; відноси­ни щодо тривалості робочого часу та часу відпочинку; відносини щодо оплати праці; відносини щодо охорони праці.

Земельні правовідносини, які визначають специфіку аграрних правовідносин поділяють на відносини земельної власності та відно­сини у сфері використання землі. Серед останніх розрізняють відно­сини сільськогосподарського й несільськогосподарського землеко­ристування. В аграрному секторі економіки пріоритет належить відносинам у сфері сільськогосподарського землекористування.

Майнові правовідносини становлять майнову основу аграрно­го господарювання і пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, яке належить їм на праві власності або праві господарського відання чи праві оперативного управління. Право власності — основне речове право у сфері аграрного госпо­дарювання. Згідно зі ст. 134 ГК суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для вико­ристання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм право­вого режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Аграрне підприємство, реалізуючи належні йому права влас­ника, переднє своїм виробничим підрозділам (бригадам, фермам та ін.) частину основних і обігових виробничих фондів (приміщен­ня, трактори, комбайни, насіння, корми для тварин тощо) для ви­користання їх на праві господарського відання чи праві оператив­ного управління.

Організаційно-управлінські відносини становлять організацій­ну основу аграрних підприємств. Зміст організаційно-управлінсь­ких відносин визначається організаційно-правовою формою суб'єкта сільськогосподарського виробництва. Управління аграр­ним підприємством здійснюють його органи. Так, згідно зі ст. 145 ЦК вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є за­гальні збори його учасників. У товаристві створюється виконав­чий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточ­не керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Загальні збори товариства можуть формувати ор­гани, що здійснюють постійний контроль за фінансово-госпо­дарською діяльністю виконавчого органу (ст. 146 ЦК).

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про сільськогосподарську ко­операцію» вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів. У кооперативі з чисельністю не менше 50 чле­нів може бути створена спостережна рада, що контролює діяль­ність виконавчих органів кооперативу. Виконавчими органами ко­оперативу є правління та його голова. Вони здійснюють поточне керівництво діяльністю кооперативу і підзвітні спостережній раді і загальним зборам членів кооперативу.

Управління фермерським господарством здійснює його голова. Він представляє інтереси фермерського господарства перед органа­ми державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями. Згідно зі ст. 4 Зако­ну України «Про фермерське господарство» голова господарства має право письмово доручити виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.

Зовнішні аграрні правовідносини. Зовнішні аграрні правовідно­сини охоплюють відносини суб'єктів аграрного виробництва між со­бою, а також із суб'єктами господарювання (підприємствами, орга­нізаціями, фізичними особами-підприємцями, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, наділеними госпо­дарською компетенцією), які здійснюють господарсько-виробничу й організаційно-господарську діяльність у різних галузях суспільно­го виробництва. Зовнішні аграрні правовідносини охоплюють також й зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів агробізнесу.

Зовнішні відносини суб'єктів аграрного виробництва регулю­ються нормами цивільного, господарського, земельного, фінансо­вого, адміністративного права, а також нормами аграрного права.

Зовнішні аграрні відносини поділяють на майнові відносини, договірні відносини, податкові відносини, відносини, що виника­ють внаслідок заподіяння шкоди.

Основну частину зовнішніх аграрних правовідносин станов­лять майнові відносини, що виникають у сфері здійснення права власності та інших речових прав на майно, яке належить суб'єктам аграрного підприємництва. Суб'єкт сільськогосподарського госпо­дарювання, який здійснює господарську діяльність на основі пра­ва власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єк­тами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відан­ня чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, здійснювати інші майнові операції, які не суперечать чинному законодавству.

В умовах ринкових перетворень в агропромисловому комплексі дедалі більше розпарюється сфера застосування договору як форми опосередкування товарно-грошових відносин. До зовнішніх аграр­них договірних відносин належать договори, що спрямовані на за­безпечення потреб суб'єктів аграрного виробництва у матеріальних, енергетичних та інших ресурсах (купівля-продаж, поставка, поста­чання енергії тощо), договори майнового найму (оренди землі, орен­ди майнового і земельного паїв, лізингу тощо) договори контрактації та інщі договори на реалізацію сільськогосподарської продукції, до­говори про надання послуг (агрохімічне обслуговування тощо).

Податкові правовідносини виникають під час сплати податків та інших обов'язкових платежів і регулюються нормами податкового права. Суб'єкти аграрного підприємництва вступають у відносини з органами державної податкової служби з приводу встановлення, зміни та стягнення податків у відповідний бюджет (державний, місцевий). Специфічним для аграрного сектора економіки є земель­ний податок — обов'язковий платіж, що справляється з сільськогос­подарських товаровиробників за використання земельних ділянок.

Певну частину зовнішніх аграрних правовідносин становлять правовідносини, що виникають внаслідок заподіяння майнової шко­ди. Майнова шкода, завдана учасникам зовнішніх аграрних пра­вовідносин (суб'єктам аграрного підприємництва та їх контраген­там), відшкодовується відповідно до норм цивільного, земельного і аграрного законодавства.

ТЕМА 4. СУБ'ЄКТИ АГРАРНОГО ПРАВА

Поняття і види суб'єктів аграрного права.

Особливості правосуб'єктності аграрних підприємств.

Створення і ліквідація суб'єктів аграрного господарювання.

Поняття і види суб'єктів аграрного права. Суб'єктами аграр­ного права визнаються учасники господарських відносин, які здійс­нюють господарську діяльність на землі, реалізуючи господарсь­ку компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків) у сфері виробництва, переробки, реалізації сільськогосподарської продукції, аграрного сервісу, мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Учасниками відносин у сфері аграрного господарювання є аграр­ні підприємства, громадяни України, іноземці та особи без грома­дянства, які здійснюють господарську діяльність, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені організаційно-господарською компетенцією.

Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за юридичним статусом, за формою власності, спеціальною правоздатністю та функціями, суб'єктним складом, способом утворення та формування статутного фонду, організаційно-правовою формою, кількістю працівників та обся­гом валового доходу.

За юридичним статусом всі суб'єкти аграрного господарю­вання поділяються на юридичних і фізичних осіб. Серед останніх вирізняються фізичні особи, які ведуть особисте селянське госпо­дарство для задоволення особистих потреб у сільськогоспо­дарській продукції, надлишки якої реалізуються на ринках.

За формою власності аграрні товаровиробники, згідно з Законом України «Про власність», поділяються на приватні, колективні, дер­жавні та змішані, а згідно з ЦК — на юридичних осіб приватного пра­ва та юридичних осіб публічного права (ст. 81 ЦК). Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів, як правило, на договірних засадах. Юридичні особи публічного пра­ва створюються розпорядчим способом на підставі акта органу дер­жавної влади або органу місцевого самоврядування.

За спеціальною правоздатністю та функціями суб'єкти аграр­ного господарювання поділяються на суб'єктів у сфері товарного виробництва продуктів харчування, сировини і продовольства рос­линного і тваринного походження, суб'єктів у сфері агровиробничого сервісу, суб'єктів у сфері фінансування, кредитування, страху­вання, торгівлі. До перших належить більшість суб'єктів аграрного господарювання (виробничі сільськогосподарські кооперативи, то­вариства, спілки селян, фермерські господарства, державні аграрні підприємства тощо). До других — товариства, кооперативи та інші, які здійснюють агрохімічне, меліоративне, виробничо-технічне та інше обслуговування аграрних підприємців. До третіх — банки, кредитні спілки, біржі, страхові компанії тощо.

За суб'єктним складом аграрні товаровиробники поділяють на українські та спільні за участю іноземного інвестора. Згідно зі ст. 63 ГК підприємство, створене відповідно до вимог законодав­ства України, в статутному фонді якого не менш як 10% стано­вить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземни­ми інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями із дня зарахування іноземної інвес­тиції на його баланс.

За способом утворення та формування статутного фонду аг­рарних товаровиробників поділяють на унітарні та корпоративні під­приємства. Відповідно до ст. 63 ГК України унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирі­шує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігій­ної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне аграрне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (догово­ром), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи тру­дової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є сільськогоспо­дарські кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в то­му числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

За організаційно-правовою формою всіх суб'єктів аграрного господарювання можна поділити на підприємства, кооперативи, господарські товариства та фермерські господарства.

Окрему групу сільськогосподарських підприємств складають державні і комунальні підприємства, які, на відміну від інших суб'єктів аграрного господарювання, створюються в розпорядчо­му порядку згідно з рішенням компетентного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про сільськогосподарську ко­операцію» сільськогосподарським кооперативом є юридична осо­ба, створена фізичними та/або юридичними особами, що є сільсь­когосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговуван­ня переважно членів кооперативу.

Основними кваліфікаційними ознаками сільськогосподарських кооперативів є:

- недержавна форма власності;

- відносини членства;

- здійснення членами кооперативу управлінських функцій за принципом: «один член — один голос»;

- особиста трудова участь членів у спільній виробничій або ін­шій господарській діяльності в аграрному секторі;

- об'єднання членами своїх майнових пайових внесків;

- наявність інституту кооперативних виплат і виплат на паї.

До кооперативних форм виробництва сільськогосподарської продукції також належать колективні сільськогосподарські під­приємства, фермерські господарства, їх об'єднання тощо.

Згідно із Законом України «Про фермерське господарство» фер­мерське господарство є юридичною особою. Його членами можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермер­ського господарства і виявили бажання виробляти товарну сільсь­когосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізаці­єю з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, згідно із законом. Фер­мерське господарство, на відміну від інших сільськогосподарських кооперативів, може бути створено однією особою.

Господарськими товариствами визнаються підприємства, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єд­нання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У сфері аграрного виробництва діють переважно акціонерні товариства закритого і відкритого типів і товариства з обмеженої відповідальністю.

За кількістю працівників та обсягом валового доходу сільсько­господарські підприємства поділяють на малі, середні та великі.

Згідно з ч. 7 ст. 63 ГК малими визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансо­вий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує су­ми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро. Великими підприємст­вами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисель­ність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, пос­луг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро. Усі інші підприємства відносяться до середніх.

Особливості правосуб'єктності аграрних підприємств. Правосуб'єктність аграрних підприємств характеризується поєднанням загальних ознак, притаманних усім суб'єктам господарювання, і специфічних ознак, зумовлених особливостями сільськогосподарського виробництва.

Суб'єкти аграрного господарювання мають загальну цивільну правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки) і дієздатність (здатність набувати цивільних прав та обов'язків). Відпо­відно до цього вони мають господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), відокремлене майно, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифі­каційним кодом, відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майнові та особисті немайнові права, мати обов'язки, бути позивачами та відповідачами в суді. Важливою ознакою суб'єктів аграрного господарювання є також обов'язкова державна реєстрація, з моменту якої юридичні особи та фізичні особи-підприємці набувають ста­тус суб'єктів аграрного права.

Специфіка правового статусу суб'єктів аграрного господарю­вання полягає в тому, що всі вони, незалежно від їх організаційно-правової форми, є учасниками цивільних, земельних, трудових, організаційно-управлінських (адміністративних), фінансових та інших правовідносин. Коло і характер таких відносин різноманіт­ні, мають індивідуальну визначеність для кожної конкретної ор­ганізації, яка зумовлюється не тільки її організаційно-правовою формою, але й спеціалізацією, іншими особливостями окремих ви­дів сільськогосподарських юридичних осіб. Водночас зазначеній сукупності правовідносин (аграрних правовідносин) притаманні специфічні риси, які зумовлюються галузевим характером госпо­дарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників, пов'язаної з використанням землі як основного засобу виробництва, а також рослин і тварин, тобто природного й біологічного чинників виробництва, які зазнають постійного впливу погодно-кліматичних умов.

Визначальним у характеристиці правосуб'єктності суб'єктів аграрного господарювання є особливості предмета і завдань їхньої діяльності, які полягають у виробництві, переробці й реалізації сільськогосподарської товарної продукції (продуктів харчування та сировини).

Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарю­вання визначаються нормами аграрного законодавства. Так, згідно зі ст. 2 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», сільськогосподарські кооперативи залежно від завдань і предмета діяльності поділяються на виробничі й обслуговувальні. Вироб­ничі кооперативи здійснюють свою господарську діяльність на за­садах підприємництва з метою одержання доходу. Обслуговуваль­ні кооперативи спрямовують свою діяльність на обслуговування сільськогосподарського та іншого виробництва учасників коопе­рації. У свою чергу, залежно від виду діяльності обслуговувальні кооперативи поділяються на переробні, заготівельно-збутові, пос­тачальницькі та інші. Здійснювані ними послуги пов'язані з вироб­ництвом, переробкою, збутом продукції рослинництва, тваринни­цтва, лісівництва та рибництва².

Особливість правосуб'єктності аграрних підприємств коопера­тивного типу полягає також у тому, що в них, на відміну від акціо­нерних аграрних товариств, має місце об'єднання насамперед ро­бочої сили, а не капіталів.

Особливості правосуб'єктності сільськогосподарських під­приємств накладають відбиток на всі аграрні правовідносини. Так, сезонний характер виробництва сільськогосподарської про­дукції обумовлює вагому роль локального регулювання режиму праці й відпочинку, норм праці та оплати праці, правил дис­ципліни праці та внутрішнього трудового розпорядку. Договірні правовідносини характеризуються наявністю спеціального виду договору — договору контрактації сільськогосподарської про­дукції, на підставі якого здійснюється державна закупівля сільсь­когосподарської продукції.

Створення і ліквідація суб'єктів аграрного господарювання. Створення суб'єктів аграрного господарювання проходить низку стадій: ініціативну, організаційну та легалізаційну.

Згідно зі ст. 56 ГК суб'єкт аграрного господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповнова­женого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, при­єднання, виділення, поділу, перетворення) дієвого (дієвих) суб'єкта (суб'єктів) господарювання. Вони можуть утворюватись також шля­хом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарюван­ня за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до за­конодавства України про захист економічної конкуренції.

Організаційна стадія має свої відмінності залежно від того, в якому порядку (розпорядчому чи нормативно-явочному) створюватиметься суб'єкт аграрного підприємництва. Державні унітарні аграрні під­приємства утворюються компетентним органом державної влади у роз­порядчому порядку. Більшість суб'єктів аграрного підприємництва утворюється в нормативно-явочному порядку, тобто на підставі спе­ціального закону, який визначає правовий статус тих чи інших суб'єк­тів підприємництва, порядок їх утворення та припинення (наприк­лад, Закон України «Про фермерське господарство»).

Відповідно до ст. 87 ЦК України для створення суб'єкта аграр­ного господарювання його учасники (засновники) розробляють ус­тановчі документи, які викладаються письмово і підписуються всі­ма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено іншого порядку їх затвердження. Установчим документом товари­ства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого ці­єю особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновника­ми). Установчий акт може міститись також і в заповіті. До створен­ня установи установчий акт, складений однією або кількома особа­ми, може бути скасований засновником (засновниками).

Суб'єкт аграрного господарювання вважається створеним із дня його державної реєстрації (ч. 4 ст. 87 ЦК України). Правила дер­жавної реєстрації не поширюються на особисті селянські господа­рства, які не є суб'єктами підприємницької діяльності й лише під­лягають державному обліку за місцем їх розташування.

Згідно зі ст. 104 ЦК України суб'єкт аграрного господарюван­ня припиняється у результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим господарюючим суб'єктам — правонаступни­кам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або в результаті ліквідації. Порядок припинення суб'єктів аграрного господарю­вання у процесі відновлення їх платоспроможності або банкрут­ства встановлюється Законом України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом».

Суб'єкт аграрного господарювання ліквідується за рішенням його учасників або органу суб'єкта господарювання, уповноваже­ного на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із за­кінченням строку, на який було створено суб'єкт аграрного госпо­дарювання, досягненням мети, для якої його створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами; за рішенням суду про визнання судом недійсною державну реєстра­цію суб'єкта аграрного господарювання через допущені під час йо­го створення порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.

Ліквідація суб'єкта аграрного господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власника­ми) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта гос­подарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується (наприклад, на правління господарсь­кого товариства).

Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлен­ня вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна господарюючого суб'єкта, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а та­кож про результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний ба­ланс затверджується учасниками господарюючого суб'єкта або ор­ганом, який прийняв рішення про його ліквідацію.

У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються за такої черговості:

у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодуван­ня збитків, завданих каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

У другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'я­зані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за вико­ристання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги (ст. 112 ЦК України).

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно до суми ви­мог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертав­ся до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через від­сутність майна суб'єкта аграрного господарювання, що ліквідуєть­ся вважаються погашеними.

Після завершення розрахунків із кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджують учас­ники господарського суб'єкта або орган, що прийняв рішення про його ліквідацію.

Майно суб'єкта аграрного господарювання, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передають його учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами суб'єкта аг­рарного господарювання або законом.

Суб'єкт аграрного господарювання є ліквідованим із дня вне­сення до єдиного державного реєстру запису про його припинення.

ТЕМА 5. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Поняття державного регулювання сільського господарства.

Органи державного регулювання сільського господарства.

Органи Державного контролю та інспекції в сільському господарстві.

Поняття державного регулювання сільського господарства. Державне регулювання сільського господарства — це основана на законодавстві одна з форм державного впливу на агропромисло­вий комплекс України шляхом встановлення та застосування дер­жавними органами правил, спрямованих на коригування еконо­мічної діяльності суб'єктів аграрного господарювання з метою досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення потреби населення у продуктах харчування, а про­мисловості — у сировині.

Функції державного регулювання сільського господарства здійс­нюють державні органи виконавчої влади, що визначають страте­гічні цілі і завдання агропромислового виробництва, забезпечують матеріально-фінансову підтримку аграрного сектора, здійснюють контроль і нагляд за дотриманням аграрного законодавства.

Цілі, основні завдання і напрямки аграрної політики держави сформульовані в Національній програмі відродження села на 1995-2005 рр., схваленій Постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. Програма передбачає проведення аграрної рефор­ми, створення економічного механізму ринкового типу, формуван­ня багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі, вдосконалення структури виробництва в агропромисловому комплексі, відновлення родючості землі, відпрацювання державної структури управління розвитком села.

Державне регулювання сільського господарства здійснюється із застосуванням спеціальних методів і форм регулятивно-управлінської діяльності. Під методами будь-якої діяльності розуміють способи, прийоми, засоби, які використовують для досягнення поставленої мети. Методи державного регулювання сільського господарства поділяють на економічні й адміністративні.

Економічні методи — це такі способи впливу на поведінку суб'єктів аграрного господарювання, які ґрунтуються на застосу­ванні сукупності важелів економічного стимулювання (податки, кредити, пільги, ціни тощо), і викликають зацікавленість у вико­нанні певної роботи, у підвищенні продуктивності праці.

Адміністративні методи — це засоби впливу на діяльність суб'єктів аграрного господарювання шляхом прямого встановлен­ня їх обов'язків шляхом припису, що спирається на владні повно­важення державного органу і забезпечується можливістю застосу­вання примусу.

В умовах ринкових перетворень в аграрно-промисловому комп­лексі пріоритет належить економічним методам регулювання сіль­ського господарства. У практичній діяльності органів державного регулювання сільського господарства економічні й адміністратив­ні методи доповнюють один одного, забезпечуючи ефективне вико­нання поставлених завдань.

На необхідності оптимального поєднання економічних і адміні­стративних методів державного регулювання підприємництва з ме­тою забезпечення досягнення балансу інтересів суб'єктів господарю­вання, громадян та держави наголошувалося в указах Президента України «Про лібералізацію підприємницької діяльності та держав­ну підтримку підприємництва» від 12 травня 2005 р. № 779/2005 і «Про деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регу­ляторної політики» від 1 червня 2005 р. № 901/2005.

Під формою регулятивної діяльності розуміють зовнішньо ви­ражену дію — волевиявлення державного органу, здійснене для досягнення певної мети.

Виділяють такі форми державного регулювання сільського господарства: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, ор­ганізаційна.

Правотворча форма (діяльність) полягає у виданні органами державної влади нормативно-правових актів, спрямованих на пра­вове закріплення державної аграрної політики, визначення право­вого статусу суб'єктів аграрного господарювання, розвиток в агро­промисловому комплексі ринкової інфраструктури, забезпечення раціонального використання землі і природних ресурсів тощо.

Правозастосовча діяльність полягає у виданні актів індивіду­ального характеру, за допомогою яких закони та інші правові нор­ми застосовуються до конкретних обставин у сфері державного регулювання сільського господарства. Такі акти містять точно визначені і персоніфіковані юридично владні приписи.

Правоохоронна діяльність полягає у здійсненні органами дер­жавної влади контролю та нагляду за дотриманням аграрного за­конодавства суб'єктами аграрного господарювання, проведенні пе­ревірок того, як контрольований суб'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції, а також у вживанні заходів щодо захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання.

Організаційна діяльність здійснюється для забезпечення чітко­го й ефективного функціонування системи управління аграрною га­луззю. До організаційних дій належать: проведення нарад, зборів, семінарів, конференцій, поширення позитивного досвіду тощо.

Органи державного регулювання сільського господарства. Сис­тему державних органів, які здійснюють регулювання сільського господарства, становлять: Міністерство аграрної політики Украї­ни, обласні та районні управління сільського господарства і про­довольства, Державний комітет України з земельних ресурсів і те­риторіальні органи земельних ресурсів.

Правовий статус Мінагрополітики України визначається Поло­женням про Міністерство аграрної політики України, затвердже­ним Указом Президента України від 7 червня 2000 р. № 772/2000. Положенням передбачено, що Міністерство аграрної політики Ук­раїни є головним органом у системі центральних органів виконав­чої влади з питань формування та забезпечення реалізації держав­ної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виногра­дарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції.

Згідно з цим актом Міністерству агрополітики належать такі повноваження:

- забезпечення згідно із законодавством здійснення на підприєм­ствах всіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та си­ровини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій;

- координація спільно зі спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначення основних напрямів державної політики у сфері використання й охорони земель сільськогосподарського призначення;

- здійснення аналізу діяльності, макроекономічного прогно­зування та нормативного планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропо­зицій на продовольчі товари;

здійснення в межах своєї компетенції державного контролю за додержанням законодавства про захист рослин, пестициди і агрохімікати, забезпеченням безпечного використання результатів росту рослин;

розроблення і здійснення заходів щодо розвитку ринкової інфраструктури в АПК (аграрні біржі, аукціони худоби, оптові продовольчі ринки, обслуговувальні сільськогосподарські кооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки та ярмарки тощо);

розроблення пропозицій з охорони і раціонального використання земель сільськогосподарського призначення, підвищення родючості ґрунтів, участь у розробленні та в установленому порядку затвердженні умов експлуатації меліоративні систем у разі приватизації майна сільськогосподарських підприємств, які мають у своєму користуванні меліоративні землі.

Обласні та районні управління сільського господарства і продовольства діють на підставі Типового положення про Головне управління сільського господарства і продовольства обласної, Київської і Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженого Пос­тановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 №1546. Головне управління є підзвітним та підконтрольним голові відповідної держадміністрації і Мінагрополітики.

Обласні та районні управління сільського господарстві і продовольства реалізують державну аграрну політику на місцевому рівні. Відповідно до цього вони наділені повноваженнями стосовно орга­нізації, розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави, участі у формуванні та реалізації со­ціальної політики на селі, сприяння формуванню інфраструктури аграрного ринку та розвитку підприємництва в галузях агропро­мислового виробництва.

Державний комітет України з земельних ресурсів (Держкомзем) діє на підставі Положення про Державний комітет України з земельних ресурсів, затвердженого Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 970/2000.

До компетенції Держкомзему входять: участь у підготовці пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, впровадження державного земельного кадастру та забезпе­чення реалізації цієї політики; координація проведення земельної реформи в Україні; здійснення державного контролю за викорис­танням і охороною земель; здійснення реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земель­них ділянок, ведення Державного реєстру прав на землю та нерухоме майно, організація в установленому законодавством порядку в єдиній системі державних органів земельних ресурсів; надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг у сфері землеустрою та використання даних державного зе­мельного кадастру за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України; розроблення та участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земель­них відносин, раціонального використання, охорони та моніто­рингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державно­го земельного кадастру.

Держкомзем здійснює державний контроль за додержанням власниками землі та землекористувачами земельного законодав­ства, встановленого режиму використання земельних ділянок від­повідно до їх цільового призначення та умов надання.

Держкомзем має право приймати нормативно-правові акти з пи­тань реформування земельних відносин; забезпечувати розроблен­ня та здійснення організаційних, економічних, екологічних та ін­ших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтво­рення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель, за­безпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рек­реаційного та історико-культурного призначення; бере участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кредитних відносин і вдосконалення системи оподаткування тощо.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 200 «Про затвердження типових положень про терито­ріальні органи земельних ресурсів» функції територіальних орга­нів земельних ресурсів здійснюють обласні, Київське і Севасто­польське міські головні управління земельних ресурсів та районні відділи земельних ресурсів. До компетенції цих органів належить, зокрема, участь у передачі земельних ділянок у власність і надан­ня в користування, здійснення державного контролю за раціональним використанням і охороною земельних ресурсів.

Органи державного контролю та інспекції в сільському госпо­дарстві. Заключною функцією державного регулювання сільського господарства є контроль за дотриманням аграрного законодавства суб'єктами аграрного господарювання.

Функції загального контролю в агропромисловому комплексі виконує Міністерство аграрної політики України. Мінагрополі­тики України здійснює на підприємствах усіх форм власності дер­жавний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх виробництва, переробки, зберігання та реалі­зації, а також за якістю насіння і племінних ресурсів; організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності ма­теріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додержанням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підприємствах, в уста­новах та організаціях, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України.

У системі Мінагрополітики України створено структурні підрозділи, які здійснюють спеціальні контрольні функції.

Управління ревізії і контролю здійснює контроль за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів, матеріальних і фінансових ресурсів, збереженням державного майна, викриває факти порушення фінансової дисципліни, завдані збитку, безгос­подарність і марнотратство, перекручення звітності на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління міністерства. Управління повноважне пред’являти керівникам під­приємств та організацій, що перевіряються, обов'язкові для вико­нання вимоги про усунення виявлених порушень.

Головна державна інспекція якості та сертифікації сільсько­господарської продукції здійснює державний контроль за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікор­мового виробництва і комбікормів; вносить у встановленому по­рядку керівництву міністерства пропозиції щодо удосконалення нормативно-правових актів, які регламентують закупівлі сільськогосподарської продукції і сировини в державні та регіональні фонди, здійснює систематичний контроль за реалізацією законо­давчих актів на місцях; організовує проведення державного наг­ляду за дотриманням товаровиробниками, закупівельними ор­ганізаціями і переробними підприємствами стандартів, технічних умов, інструкцій, вказівок щодо правильності прийманні, розра­хунків та визначення якості сільськогосподарської продукції.

Головна державна служба з карантину рослин здійсняє систе­му державних заходів щодо захисту рослин, продукції їх перероб­ки, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об'єктів. На державну службу з карантину рослин покладено такі основні зав­дання: охорона території країни від занесення або самостійного про­никнення з-за кордону або з карантинної зони об'єктів; їх _своєчасне виявлення, локалізацію й ліквідацію, а також запобігання проник­ненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму й вжит­тям заходів щодо карантину рослин під час вирощування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, зберігання, переробки:, реаліза­ції та використання підкарантинних матеріалів та об’єктів.

До повноважень органів державної служби з карантину рослин віднесено: проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об'єктів, видача карантинних документів на імпорт насіння, рослин і продукції рослинного походження; внесення подання до Кабінету Міністрів України про запровадження особливого карантинного режиму, здійснення контролю за додержанням законо­давства з карантину рослин, зокрема під час укладання договорів (контрактів) на завезення з-за кордону продукції рослинного по­ходження; державний контроль за вжиттям карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Державний департамент ветеринарної медицини здійснює державний ветеринарно-санітарний контроль і нагляд за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів тваринного походження, а також за забезпеченням охо­рони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин; узагаль­нює практику застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення цьо­го законодавства; розробляє й реалізовує в установленому порядку комплекс заходів щодо профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування, захис­ту населення від хвороб, спільних для тварин і людей тощо.

Українська державна насіннєва інспекція, відповідно до Зако­ну України «Про насіння і садивний матеріал», є органом держав­ного контролю в насінництві. Вона здійснює державний контроль за діяльністю суб'єктів усіх форм власності й господарювання у сфері насінництва, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням, реалізацією й використанням насіння сільськогосподарських культур, декоративних і лікарських рос­лин та садивного матеріалу картоплі щодо додержання ними ме­тодичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння, за веденням документації сортових посівів, ділянок гіб­ридизації насіння, за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння для власних потреб виробника, за оформленням документів про сортові, гібридні та посівні якості насіння, за введенням насіння в оборот тощо.

Державна інспекція з нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю паливно-мастильних матеріалів забезпе­чує реалізацію державної політики з питань нагляду за технічним станом машин та обладнання підприємствами, установами та ор­ганізаціями всіх форм власності, а також здійснення через систе­му органів Держтехнагляду державного технічного нагляду за дотриманням підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами правил технічної експлуатації та вибракування машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, тракторних причепів, посівних та збиральних машин), правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на під­приємствах і в організаціях галузей сільського господарства.

ТЕМА 6. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКОЇ ТА ФІНАНСОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

Поняття виробничо-господарської діяльності сільськогоспо­дарських підприємств та її правове регулювання.

Поняття фінан­сової діяльності сільськогосподарських підприємств та її правове регулювання.

Поняття виробничо-господарської діяльності сільськогоспо­дарських підприємств та її правове регулювання. Згідно зі ст. З ГК України господарська діяльність сільськогосподарських під­приємств — це діяльність суб’єктів аграрного господарювання у сфе­рі суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реа­лізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяль­ність може здійснюватися з метою одержання прибутку (підпри­ємництво) або без мети одержання прибутку (некомерційна госпо­дарська діяльність).

Сферу аграрних господарських відносин становлять виробни­чо-господарські, організаційно-господарські та внутрішньогоспо­дарські відносини. Провідну роль у сфері аграрних відносин віді­грають виробничо-господарські відносини.

Виробничо-господарськими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами аграрного господарювання під час без­посереднього здійснення господарської діяльності.

Виробничо-господарська діяльність аграрних підприємств здійснюється у межах встановленого в Україні правового госпо­дарського порядку, відповідно до вимог законодавства. Статтею 5 ГК України встановлено, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринково­го саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарю­вання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави пе­ред людиною за свою діяльність та визначення України як суверен­ної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Виробничо-господарська діяльність аграрних підприємств здійснюється на основі загальних принципів господарювання, за­кріплених у ст. 6 ГК України: забезпечення економічної багатома­нітності та захисту державою всіх суб'єктів аграрного господарю­вання; свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів і послуг на території Ук­раїни; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з потребою забезпечення соціальної спрямованості еко­номіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; екологічний захист населення; захист прав споживачів і безпеки суспільства й держави; захист національного товаровиробника; заборона не­законного втручання органів державної влади та органів місцево­го самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини сільськогосподарських підприємств.

Особливістю виробничо-господарської діяльності аграрних під­приємств є використання ними землі як основного засобу вироб­ництва. Наслідком цього є наявність спеціальних форм організації і ведення виробництва в аграрному секторі економіки (наприклад, фермерських господарств), а також особливого правового регулю­вання господарської діяльності з урахуванням таких чинників: біологічного циклу в сільськогосподарській діяльності; особли­востей контролю за власністю на землю та інші природні об'єкти; державного регулювання умов, в яких функціонує аграрний сек­тор економіки; особливостей економічної конкурентоспроможності сільського господарства; особливостей функціонування ринку то­варної сільськогосподарської продукції; вагомого соціально-полі­тичного й культурного значення розвитку селянства.

Агропромисловий комплекс України характеризується на­явністю великих обсягів виробництва на промисловій основі, чіт­ко вираженого зонального його розміщення, розвинутою внутрішньорайонною та галузевою спеціалізацією. Зокрема, Поліська зона спеціалізується на виробництві картоплі, льону, продукції м'ясного скотарства. У степових районах України найбільше роз­винуто виробництво цукрових буряків, зерна, продукції скотар­ства і свинарства. У степовій зоні виробляється основний обсяг плодів і винограду, продукції вівчарства, значна кількість зерна, продукції свинарства і скотарства, у приміській зоні — значний обсяг овочів, молока для промислових центрів.

Спеціалізація виробничо-господарської діяльності як форма суспільного поділу праці сприяє концентрації виробництва і є важ­ливим засобом підвищення ефективності сільського господарства. За галузевою спеціалізацією розрізняють аграрні господарства у сфері рослинництва (зернові, овочеві та інші господарства) і тва­ринництва (та інші господарства).

Аграрні підприємства крім основної (спеціалізованої) вироб­ничо-господарської діяльності здійснюють, як правило, й інші ви­ди сільськогосподарської діяльності — йдеться про переробку про­дукції власного виробництва, розвиток промислів, садівництво, бджільництво тощо.

Відносини у сфері виробничо-господарської діяльності сільсь­когосподарських підприємств регулюються Конституцією Ук­раїни, Господарським і Цивільним кодексами, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також ін­шими нормативними актами.

До основних законів, що регулюють виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських підприємств, належать закони України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про фермерське госпо­дарство» та інші.

Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприєм­ство» визначає правовий статус та основний режим виробничо-гос­подарської діяльності колективного сільськогосподарського підприємства (КСГП). Згідно зі ст. 13 цього закону КСГП самостій­но визначає напрями сільськогосподарського виробництва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою про­дукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не супере­чить законодавству України.

Згідно зі ст. 28 Закону України «Про сільськогосподарську ко­операцію» кооператив (об'єднання), відповідно до свого статуту, самостійно визначає основні напрями господарської діяльності, здійснює її планування та реалізацію. Виробничі кооперативи (об'єд­нання) реалізують свою продукцію за цінами, що встановлюються ними самостійно або на договірних засадах. Обслуговувальні ко­оперативи (об'єднання) надають послуги за цінами і тарифами, що встановлюються на договірних засадах окремо для членів коопе­ративу та інших осіб. Відносини кооперативу (об'єднання) з інши­ми підприємствами, установами та організаціями, а також з гро­мадянами в усіх сферах господарської діяльності встановлюються на основі договорів (угод).

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про фермерське госпо­дарство» останнє діє на умовах самоокупності. Всі цитрати госпо­дарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Фермерське господарство самостій­но визначає напрями своєї діяльності, спеціалізації, організовує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та ре­алізацію, на власний розсуд і ризик підбирає партнерів з еконо­мічних зв'язків у всіх сферах діяльності, в тому числі іноземних. Виробничо-господарська правосуб'єктність сільськогоспо­дарських товариств регулюється нормами ЦК і ГК та Закону Ук­раїни «Про господарські товариства».

Поняття фінансової діяльності підприємств та її правове регулювання. Фінансова діяльність сільсь­когосподарських підприємств — це процес, спрямований на забезпечення виробничо-господарської діяльності коштами (гріш­ми, фінансовими ресурсами). Фінансова діяльність виконує обслуговувальну роль відносно виробничо-господарської діяльності, але вона, тим не менш, розглядається як один з найважливіших інсти­тутів аграрного права.

Фінансова діяльність товаровиробників охоплює як внутріш­ні, так і зовнішні фінансові відносини. Метою перших є створення необхідної фінансової бази для виробництва продуктів харчуван­ня, продовольства і сировини рослинного та тваринного походжен­ня структурними виробничими підрозділами, а метою других - сприяння аграрним товаровиробникам (через надання їм креди­тів, страхування врожаю тощо) в їхній статутній діяльності, а також у реалізації виробленої ними продукції (продовольства, сировини, в тому числі й після їх переробки) відповідно до вимог сучасної ринкової економіки.

Правове регулювання фінансової діяльності сільськогосподар­ських підприємств здійснюється згідно із загальними та спеціаль­ними законодавчими актами.

До загальних законодавчих актів належать Цивільний і Госпо­дарський кодекси України, закони України «Про господарські то­вариства», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про фермерське господарство», «Про сільськогосподарську ко­операцію», які визначають загальні правові засади спеціальної правосуб'єктності суб'єктів аграрного господарювання у сфері фінансової діяльності.

До спеціальних законодавчих актів, які регулюють фінансові відносини, належать закони України «Про банки і банківську діяль­ність», «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Ук­раїні», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про іпотечне кредитування, операції з кон­солідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Про за­безпечення вимог кредиторів і реєстрацію обтяжень», «Про пла­тіжні системи і переказ грошей в Україні» тощо.

Згідно зі ст. 140 ГК і відповідних положень законів «Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство», «Про сільськогоспо­дарську кооперацію», «Про господарські товариства» джерелами формування майна (в тому числі й фінансових ресурсів) суб'єктів господарювання є грошові та матеріальні внески засновників; дохо­ди від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних па­перів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що нале­жать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.

Різним видам сільськогосподарських підприємств притаман­ний свій особливий режим формування фінансів. Так, фермерське господарство, відповідно до розділу VII Закону України «Про фер­мерське господарство», формує свої фінанси за рахунок власних доходів, тобто прибуткової господарської діяльності. Відповідно до ст. 11 цього закону, фермерське господарство може отримувати кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств на безповоротній основі та на конкурсних засадах на поворотній основі. На безповоротній основі кошти надаються на такі цілі: відшкодування вартості розробки проектів відведення зе­мельних ділянок для ведення фермерського господарства; відшко­дування частини витрат, пов'язаних зі сплатою відсотків за корис­тування кредитами банків, та часткову компенсацію витрат на придбання першого трактора, комбайна, вантажного автомобіля, будівництво тваринницьких приміщень, в тому числі вартість про­ектно-кошторисних документів, пільгові умови кредитування, страхування фермерських господарств; підготовку, перепідготов­ку, підвищення кваліфікації кадрів фермерських господарств у сіль­ськогосподарських навчальних закладах; розширення досліджень із проблем організації і ведення виробництва у фермерських госпо­дарствах; видання рекомендацій з питань використання досягнень науково-технічного прогресу в діяльності фермерських господарств; забезпечення гарантій при кредитуванні банками фермерських господарств; забезпечення функціонування Українського держав­ного фонду підтримки фермерських господарств та його регіональ­них відділень. Поворотна допомога надається для виробництва, пе­реробки та збуту виробленої продукції, на здійснення виробничої Діяльності та інші передбачені статутом Українського державного фонду підтримки фермерських господарств цілі під гарантію по­вернення строком від 3 до 5 років.

Фінанси сільськогосподарських споживчих товариств та їх спілок формуються за рахунок коштів, одержуваних внаслідок господарської діяльності, продажу цінних паперів та інших над­ходжень. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства мають право одержувати в установах банків, у підприємств і організацій позички та несуть повну відповідальність за додержання кредит­них договорів і розрахункової дисципліни. Після платежів у бю­джет та інших обов'язкових відрахувань прибуток розподіляється загальними зборами членів споживчого товариства (зборами упов­новажених) та радами відповідних спілок згідно з їх статутами. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства самостійно або на договірних засадах встановлюють вільні ціни і тарифи на продукцію виробничо-технічного призначення, сировину, сільгосппродук­цію та товари народного споживання, що виробляються і закупо­вуються ними, надані послуги з урахуванням попиту й пропо­зицій, за винятком продукції, товарів і послуг, на які передбачено державне регулювання цін і тарифів.

Відповідно до положень ст. 29 Закону України «Про сільсько­господарську кооперацію» дохід сільськогосподарського коопера­тиву формується з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат і витрат на оп­лату праці найманого персоналу. Дохід розподіляється на податки та збори (обов'язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашен­ня кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; виплату часток доходу на паї (до 20%, що визначені до розподілу). Порядок використання дохо­ду кооперативу (об'єднання) встановлюється статутом.

Доходи державних та комунальних сільськогосподарських під­приємств формуються як за рахунок загальних джерел (доходи від реалізації продукції, робіт, послуг; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів та ін.), так і спеціальних (до­тації, субсидії, субвенції та інші засоби державної підтримки).

Важливим джерелом формування фінансів суб'єктів аграрного підприємництва є кредити. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківський кредит — це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке про­довження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'я­зання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання про сплату відсотків та інших зборів з такої суми.

В аграрному секторі економіки існують певні особливості щодо кредитних відносин. По-перше, існує великий ризик непо­вернення наданих кредитів. Сільське господарство є галуззю ри­зикованого підприємництва, де природно-кліматичні та інші суб'єк­тивні і об'єктивні умови часто негативно позначаються на фінансово-економічному стані сільськогосподарського підприєм­ства. По-друге, кредитні відносини суб'єктів аграрного господа­рювання і банків безпосередньо пов'язані зі сезонними витрата­ми перших (посівні роботи, збирання врожаю, заготівля кормів, закупівля добрив і пально-мастильних матеріалів тощо). По-третє, на державному рівні регулярно приймаються нормативно-правові акти, в яких передбачається пільговий порядок кредиту­вання суб'єктів аграрного господарювання. Відповідно до таких документів, різниця між відсотковою ставкою кредитів Національного банку України, які надаються комерційним бан­кам, і пільговою відсотковою ставкою, за якою банки можуть на­давати кредити сільськогосподарським підприємствам, повинна відшкодовуватися комерційним банкам із коштів державного бюджету. Однак брак необхідних коштів у державному бюджеті призводить до того, що таке відшкодування або відкладається на невизначений термін, або взагалі не провадиться, через що суб'єк­ти аграрного господарювання позбавляються права користувати­ся пільговими кредитами¹.

Розрахунки між учасниками аграрних господарських відно­син забезпечуються розрахунковими операціями банків. Згідно зі ст. 341 ГК для здійснення розрахунків суб'єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних ра­хунках. Безготівкові розрахунки можуть здійснюватись у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і креди­тових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Під час безготівкових розрахунків усі пла­тежі проводяться через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов'язань і грошових претензій. Пла­тежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платни­ка. У разі потреби банк може надати платникові кредит для здійс­нення розрахунків. Установи банків забезпечують розрахунки, відповідно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове обслуговування.

Відповідно до ст. 342 ГК та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній ва­лютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, рахунки юридичної осо­би, що є клієнтом банку, відкриваються в установах банків за міс­цем її реєстрації чи в будь-якому банку на території України за згодою сторін. Суб'єктам господарювання, які мають самостійний баланс, рахунки відкриваються для розрахунків за продукцію, виконані роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати, сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), а також інших роз­рахунків, пов'язаних із фінансовим забезпеченням їх діяльності.

Сільськогосподарські товаровиробники є суб'єктами податкових відносин, які регулюються як загальними законодавчими актами про оподаткування, так і спеціальними. До загальних законодав­чих актів належать закони України «Про систему оподаткуван­ня» , «Про оподаткування прибутку підприємств» та ін.; до спеціаль­них — закони «Про фіксований сільськогосподарський податок»,

«Про плату за землю».

Відповідно до Закону України «Про фіксований сільськогоспо­дарський податок» суб'єкти аграрного господарювання, що зай­маються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від ре­алізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, пе­ревищує 75% загальної суми валового доходу підприємства, є платниками фіксованого сільськогосподарського податку.

Земельним кодексом і Законом України «Про плату за землю» встановлено земельний податок. Плата за землю справляється у виг­ляді земельного податку або орендної плати, що визначається за­лежно від якості та місцезнаходження ділянки, виходячи з када­стрової оцінки землі.

ТЕМА 7. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СЕЛА

Поняття соціального розвитку села.

Правовий режим об'єктів соціальної інфраструктури села.

Правове регулювання житлового та шляхового будівництва на селі.

Правове забезпечення культур­но-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування селян.

Поняття соціального розвитку села. Під соціальним розвит­ком села слід розуміти сукупність суспільних відносин, що вини­кають у процесі реалізації суб'єктами аграрного господарювання соціально-економічних та інших прав, що гарантують реалізацію селянами конституційних прав на формування повноцінного жит­тєвого середовища у сільській місцевості.

Здійснення аграрної і земельної реформи в Україні потребує постійної уваги держави до вирішення питань формування пов­ноцінного життєвого середовища, забезпечення економічних і со­ціальних інтересів сільського населення, комплексного розвитку сільських територій, збереження сільської поселенської мережі, розвитку об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'яз­ку та інформатики, транспорту, житлово-комунального та водно­го господарства, шляхового будівництва, культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування селян.

Основні напрями та завдання державної політики у сфері соціального розвитку села визначені в указах Президента України від 20 грудня 2000 р. «Про Основні засади розвитку соціальної сфе­ри села» та від 15 липня 2002 р. № 640 «Про першочергові заходи Щодо підтримки розвитку соціальної сфери села». Зазначеними нормативними актами передбачено здійснення таких соціальних перетворень на селі:

• збільшення зайнятості сільського населення на сільськогос­подарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах за допомогою нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, її первинної переробки та збереження, поширення в сільській місцевості практики урізноманітнення видів гос­подарської діяльності;

• підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати пра­цівників сільського господарства та застосування науково об­ґрунтованих норм праці;

• ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;

• відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських насе­лених пунктах, а також зупинення їх закриття;

• нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеціа­льних програм його підтримки;

• створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери плат­них послуг.

Забезпеченню реалізації зазначених завдань державної політи­ки у сфері соціального розвитку села сприятиме Закон України «Про благоустрій населених пунктів» від 6 вересня 2005 р., який визначає правові, економічні, екологічні, соціальні та організацій­ні засади благоустрою населених пунктів і спрямований на ство­рення умов, сприятливих для життєдіяльності людини.

Правовий режим об'єктів соціальної інфраструктури села. Відпо­відно до Тимчасового Переліку об'єктів, які належать до соціальної сфери, затвердженого Головною державною податковою інспекці­єю України спільно з Міністерством України у справах будівницт­ва та архітектури в листі від 9 квітня 1993 р., об'єкти соціальної сфери поділені на такі групи:

житлово-комунальне господарство і побутове обслуговуван­ня населення (житлові будинки, гуртожитки для робітників і службовців, студентів вищих і середніх спеціальних та за­гальноосвітніх навчальних закладів, школи-інтернати, во­догони, об'єкти газопостачання і теплозабезпечення тощо);

охорона здоров'я, фізична культура і соціальне забезпечення (лікарні, станції швидкої допомоги, лікувально-фізкультур­ні заклади, протитуберкульозні, наркологічні диспансери, поліклініки, пункти охорони здоров'я, фельдшерсько-аку­шерські пункти, санаторії-профілакторії, пансіонати, спеціа­лізовані санаторії, піонерські табори, будинки відпочинку, пансіонати, стадіони, спортивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клуби тощо);

народна освіта (академії, університети, інститути, техніку­ми, професійні училища, курси, навчальні комбінати, курси підвищення кваліфікації, методичні кабінети, нав­чальні школи, школи-інтернати, дитячі садки, дитячі садки-ясла (комбінати), дитячі майданчики, ясла, дитячі будинки тощо);

культура і мистецтво (бібліотеки, фільмотеки, будинки куль­тури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кінотеат­ри тощо). Крім названих груп об'єктів соціальної сфери, вка­заний перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається «будівництвом об'єктів соціальної сфери села» за умови їх бюджетного фінансування.

З метою створення сприятливих умов для сільськогосподар­ських підприємств, переробних та обслуговувальних підприємств і організацій АПК, основаних на колективній та інших формах не­державної власності, комплексного розвитку соціальної сфери сіль­ських населених пунктів, збереження функціонального призна­чення об'єктів соціальної сфери, Кабінет Міністрів України визнав за необхідне провести передачу таких об'єктів у комунальну влас­ність. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. «Про поетапну передачу в комунальну власність об'єктів соціаль­ної сфери, житлового фонду сільськогосподарських, переробних, обслуговуючих підприємств, установ, організацій агропромисло­вого комплексу, основаних на колективній та інших формах влас­ності» визначено умови такої передачі, а саме:

- поетапна передача, починаючи з 1997 до 2001 р., на основі розроблених і затверджених у встановленому порядку пе­реліків об'єктів соціальної сфери;

- безоплатна передача.

Передачі у комунальну власність підлягають: ~ житловий фонд (крім гуртожитків);

дитячі дошкільні заклади, школи та інші заклади освіти, та­бори відпочинку і оздоровлення дітей, об'єкти культури та
аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я і побуту;

мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання і водовідведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для
обслуговування житлового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, каналізаційні та водопровідні мере­жі і споруди, збудовані та прибудовані приміщення, облад­нання тощо).

Указані об'єкти передаються в комунальну власність за рішен­ням загальних зборів членів підприємства чи зборів уповноваже­них колективних сільськогосподарських підприємств або за рі­шенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств інших форм недержавної власності.

Передача об'єктів соціальної сфери у комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць здійснювалася лише за згодою органів місцевого самоврядування.

Правове регулювання житлового та шляхового будівництва на селі. Правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі будівництва житла в сільській місцевості, здійснюється Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», нор­мами земельного, цивільного та містобудівного законодавства.

Чинне законодавство України передбачає, що селу має нада­ватися перевага над містом (із розрахунку на душу населення) у спорудженні житла та інших об'єктів соціально-культурного та побутового забезпечення. Ці переваги мають полягати в мате­ріально-технічному й ресурсному забезпеченні, оподаткуванні, кредитуванні індивідуальних забудовників тощо. Згідно зі ст. 11 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» Кабі­нет Міністрів України та місцеві державні адміністрації покли­кані сприяти розвитку індивідуального житлового будівництва на землях сільських населених пунктів, створювати сільським забудовникам (як місцевому населенню, так і громадянам, які переселяються на постійне місце проживання в сільську місце­вість), у тому числі працівникам соціальної сфери та сфери обслуго­вування сільського населення, які проживають у селі, пільгові умо­ви щодо забезпечення будівельними матеріалами та обладнанням, надання їм послуг і пільгових довгострокових державних кредитів. Під час спорудження житла в сільській місцевості підрядним способом за рахунок власних коштів індивідуального забудовника йому компенсується з державного бюджету частина кошторисної вартості житлового будинку і господарських будівель, що не нале­жать до прямих витрат підрядних будівельних організацій і вклю­чається до кошторисів будівництва згідно з чинними нормативни­ми актами.

Індивідуальні забудовники, які споруджують житлові будин­ки і господарські споруди, не користуються кредитами і працю­ють у сільському господарстві, переробній галузі або соціальній сфері села, отримують компенсацію за рахунок держави у розмірі 35% їх кошторисної вартості. Зазначені пільги зберігаються та­кож за вказаними особами в разі спорудження житла та госпо­дарських будівель на кооперативних засадах.

Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» пе­редбачено, що особи, які переселяються у трудонедостатні населені пункти, та місцеве населення віком до 40 років, зайняте в сільсько­му господарстві, переробних і обслуговувальних галузях агропро­мислового комплексу або в соціальній сфері цих сіл, забезпечують­ся житлом і господарськими будівлями з державного бюджету. Житло, збудоване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в особисту власність цим грома­дянам за умови їхньої постійної роботи в зазначених галузях.

Державна програма розвитку соціальної сфери села до 2005 року передбачала, що житлове будівництво на селі у 2003-2005 рр. мало розвиватись насамперед шляхом спорудження індивідуальних жит­лових будинків за рахунок коштів забудовників. Державна підтрим­ка житлового будівництва здійснювалась у напрямах надання забу­довникам пільгових кредитів згідно з програмою «Власний дім», розширення в сільській місцевості практики молодіжного житлово­го будівництва, спорудження житла для працівників бюджетних ус­танов та соціально незахищених громадян.

Законом України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» передбачається збереження і розвиток поселенської мережі. Зок­рема, ст. 10 Закону України зазначає, що держава захищає сільсь­ку поселенську мережу незалежно від категорії, розміру та місця розташування сільських населених пунктів. Будь-які перетворен­ня сільських поселень (об'єднання, роз'єднання, перейменування в іншу категорію тощо) можуть здійснюватись за рішенням сесій районних рад лише за волею жителів цих поселень. В Україні за­проваджуються постійне обстеження та паспортизація сільської поселенської мережі (моніторинг). Порядок здійснення моніторин­гу встановлює Кабінет Міністрів України.

Державною програмою розвитку соціальної сфери села до 2005 ро­ку передбачені також заходи щодо розвитку дорожнього господар­ства на селі. Зокрема, передбачається будівництво твердого пок­риття на сільських дорогах, реконструкція місцевих доріг відповідно до сучасних вимог. Має бути споруджено 35 під'їздів з твердим покриттям до сільських населених пунктів довжиною 71 км та прокладено 524 км вуличної мережі. Для цього буде використано 41 млн грн із централізованих дорожних фондів та 82,1 млн — з місцевих бюджетів. У 2003-2005 рр. передбачається будівництво 626 км сільських доріг загального користування.

Згідно з ч. 5 ст. 6 Закону України «Про пріоритетність соціаль­ного розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» всі шляхи, що зв'язують сільські населені пункти (в тому числі в межах цих населених пунктів) із мережею шляхів загального користування, належать до категорії шляхів загально­го користування і разом з усіма під'їзними шляхами до сільських населених пунктів передаються на баланс корпорації Укравтодор.

Правове забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування селян. Пріоритетність соціального роз­витку села передбачає також забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування сільських жителів.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про пріоритетність соціаль­ного розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» будівництво об'єктів освіти, охорони здоров'я, куль­тури та спорту, служби побуту, благоустрій територій здійснюють­ся за рахунок державного та місцевого бюджетів. Ці об'єкти спору­джуються як підрядним, так і господарським способами. Збудовані сільськогосподарськими товаровиробниками за рахунок їхніх влас­них коштів об'єкти культурно-побутового призначення та спортив­но-оздоровчого характеру належать останнім на праві власності, якщо інше не передбачено законом чи договором.

З метою залучення підприємств промисловості та інших галузей народного господарства, що безпосередньо не пов'язані з сільсько­господарським та агропромисловим виробництвом, до участі в роз­витку соціальної сфери села чинне законодавство застосовує відпо­відні економічні стимули. Так, відповідно до ст. 7 Закону України « Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового ком­плексу в народному господарстві», непрофільні промислові підпри­ємства, що виконують державне замовлення на проектування та виготовлення машин, обладнання й запчастин для агропромислово­го комплексу, зокрема об'єкти соціально-культурного призначен­ня, забезпечуються матеріалами централізовано.

Доходи будівельних, монтажних, проектних та інших підприємств і організацій, одержані внаслідок спорудження в сільській місце­вості житла, об'єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров’я, фізкультури й спорту, освіти, зв'язку, шляхів, енергетичних, га­зових і водорозподільних систем, тваринницьких приміщень, ін­женерно-технічних комплексів машинно-тракторного парку та інших об'єктів, які впливають на поліпшення соціального становища се­ла, не оподатковуються.

ТЕМА 8. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ АГРАРНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Поняття і види відповідальності за порушення аграрного за­конодавства.

Дисциплінарна відповідальність працівників аг­рарних підприємств.

Матеріальна відповідальність працівників аграрних підприємств.

Майнова відповідальність за порушення аграрного законодавства.

Адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства.

Поняття і види відповідальності за порушення аграрного за­конодавства. У правовій науці юридична відповідальність визна­чається як вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає у застосуванні до правопорушників (фізичних і юридичних осіб) передбачених законодавством санкцій, що забезпечуються у при­мусовому порядку державою¹.

В аграрному праві інститут відповідальності включає сукупність юридичних норм, що закріплюють підстави, види, засоби й порядок застосування санкцій за порушення аграрного законодавства.

Підставою відповідальності є порушення правил поведінки, що регулюють здійснення виробничо-господарської та іншої діяль­ності суб'єктів аграрного підприємництва. Під час визначення ви­дів і заходів відповідальності враховується специфіка сільськогос­подарського виробництва, нормальне функціонування якого значною мірою залежить від природно-кліматичних, біологічних та інших факторів.

До неправомірних діянь, що суперечать нормам аграрного за­конодавства, належать: екологічні правопорушення (порушення приписів про поліпшення сільськогосподарських земель, охорону ґрунтів та інших природних ресурсів, що використовуються в сіль­ському господарстві); порушення організаційних основ і правил ве­дення сільськогосподарського виробництва (недодержання правил внутрішнього розпорядку, ветеринарних правил обслуговування тварин, правил і норм техніки безпеки та виробничої санітарії, охорони здоров'я працівників сільськогосподарських підприємств); заподіяння збитків майну сільськогосподарських підприємств.

Законодавством України передбачено такі види юридичної відповідальності за вчинені правопорушення: дисциплінарна, ма­теріальна, майнова, адміністративна, кримінальна. Аграрні пра­вопорушення здебільшого пов'язані з порушенням норм трудового, цивільного і адміністративного права. Тому є доречним зосереди­ти увагу на дисциплінарній, матеріальній, майновій та адмініс­тративній відповідальності.

Дисциплінарна відповідальність працівників аграрних підпри­ємств. Дисциплінарна відповідальність осіб, зайнятих у сільському виробництві, регулюється загальними нормами трудового законо­давства, які поширюються на всіх найманих працівників, а також спеціальними нормами аграрного права, які стосуються працівни­ків окремих видів аграрних підприємств.

Дисциплінарна відповідальність полягає в накладенні на пра­цівників аграрних підприємств, які порушили правила внутріш­нього розпорядку та інші норми організації праці, дисциплінар­них стягнень, передбачених Кодексом законів України про працю (далі — КЗпП) та аграрним законодавством. Згідно зі ст. 147 КЗпП за порушення трудової дисципліни до працівника може бу­ти застосовано тільки один із таких заходів стягнення: догану, звільнення.

Дисциплінарне стягнення застосовують безпосередньо за ви­явленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня виявлен­ня, не враховуючи часу хвороби працівника або перебування його у відпустці. Стягнення не може бути накладено пізніше 6 місяців із дня вчинення проступку (ст. 148 КЗпП). До застосування дис­циплінарного стягнення треба витребувати пояснення від поруш­ника трудової дисципліни. За кожне порушення трудової дис­ципліни може бути накладено одне дисциплінарне стягнення. Воно може бути оскаржено в установленому порядку. Під час об­рання виду стягнення потрібно враховувати ступінь тяжкості вчи­неного проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчи­нено проступок, і попередню роботу працівника (ст. 149 КЗпП).

Аграрним законодавством передбачені певні особливості дис­циплінарної відповідальності працівників сільськогосподарських підприємств.

Наприклад, у сільськогосподарських кооперативах дисциплі­нарні відносини регламентуються насамперед статутними норма­ми. Член кооперативу зобов'язаний дотримуватися статуту, вико­нувати свої обов'язки перед господарством, сумлінно працювати, додержуватися трудової, виробничої, технологічної, санітарної дис­ципліни і правил техніки безпеки. Відповідно до ч. 2 ст. 166 ЦК України у разі невиконання чи неналежного виконання обов'яз­ків, покладених на нього, а також в інших випадках, встановле­них статутом кооперативу й законом, член виробничого коопера­тиву може бути відрахований із кооперативу за рішенням

загальних зборів.

Відповідно до Закону України «Про фермерське господарство» члени цього господарства самостійно визначають і регламентують свої трудові відносини, розробляючи правила внутрішнього трудо­вого розпорядку свого господарства, в яких можуть визначати та­кож заходи дисциплінарної відповідальності для порушників. При цьому за основу, як правило, беруться положення про дисциплінар­ну відповідальність, що діють у сільськогосподарських кооперати­вах або державних сільськогосподарських підприємствах.

Матеріальна відповідальність працівників аграрних під­приємств. На працівників аграрних підприємств поширюються норми КЗпП України про матеріальну відповідальність працівни­ків за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації під час виконання ними трудових обов'язків.

Відповідно до ст. 130 КЗпП матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну працівником підприємству, установі, організа­ції під час виконання трудових обов'язків, покладається на пра­цівника тільки за умови заподіяння прямої дійсної шкоди, якщо шкода заподіяна з його вини. Матеріальна відповідальність, як правило, обмежена певною частиною заробітку працівника.

На працівників не може бути покладена відповідальність за шко­ду, яку можна віднести до категорії нормального виробничо-госпо­дарського ризику, а також за неодержані підприємством доходи. При цьому адміністрація підприємства зобов'язується створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечен­ня повного збереження довіреного їм майна (ст. 131 КЗпП).

Працівник, який заподіяв шкоду підприємству, установі, ор­ганізації, може добровільно відшкодувати її цілком або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу він має право передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або попра­вити пошкоджене.

У випадках, передбачених законом, застосовується також пов­на матеріальна відповідальність. Відповідно до ст. 134 КЗпП пра­цівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їхньої вини підприємству, у випадках, коли:

між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відпові­дальності за незабезпечення цілості майна та інших ціннос­тей, переданих йому на зберігання або для інших цілей;

майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані;

шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умис­ним зіпсуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (про­дукції), в тому числі під час їх виготовлення, а також інстру­ментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникові підприємством, ус­тановою, організацією в користування;

відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну під­приємству, установі, організації під час виконання трудових обов'язків;

шкоди завдано не під час виконання трудових обов'язків;

службова особа винна у незаконному звільненні або переве­денні працівника на іншу роботу;

керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний
бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи дер­жавної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.

Питання повної матеріальної відповідальності працівників сіль­ського господарства регулюються також Постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 116, якою затверджено Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, недостачі, знищення (псування) матеріальних цінностей.

Майнова відповідальність за порушення аграрного зако­нодавства. Майнова відповідальність за аграрні правопорушен­ня регулюється нормами цивільного, земельного й аграрного законодавства.

Майнова відповідальність полягає в обов’язку суб'єкта, винно­го в заподіянні шкоди особі аграрного товаровиробника або його Майну, відшкодувати в повному обсязі заподіяні збитки.

Загальні положення про відшкодування збитків передбачено ст. 1166 ЦК, якою, зокрема, встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

У цивільному праві відповідальність поділяється на договірну і позадоговірну.

Позадоговірна відповідальність настає за вчинення протиправ­них дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними догово­ру або незалежно від наявності між ними договірних відносин. Вона настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків.

Договірна відповідальність настає за невиконання або нена­лежне виконання договірних зобов'язань. Відповідно до ст. 610 ЦК, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Специфічною для сільського господарства є майнова відповіда­льність за порушення земельного законодавства. Частиною 2 ст. 152 ЗК передбачено, що власник земельної ділянки або землекористу­вач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Згідно з п. «ґ» ч. З ст. 152 ЗК захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, відшкодуванням заподіяних збитків. Статтею 156 ЗК передбачено право на відшкодування збитків, заподіяних правомірними діями, зокрема внаслідок: вилучення (викупу) сільськогосподар­ських угідь, лісових земель і чагарників для потреб, не пов'яза­них із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників для інших видів використання; встановлення обме­жень щодо використання земельних ділянок.

Особливим видом відшкодування збитків у сфері аграрного господарювання є відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництв.

Адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства. Адміністративна відповідальність настає за пору­шення норм адміністративного права, що охороняються адміні­стративними санкціями.

Глава 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення України (далі — КпАП) передбачає адміністративну відповідаль­ність за правопорушення у сільському господарстві, порушення ветеринарно-санітарних правил. До таких видів порушень у цій сфері діяльності належать: потрава посівів, псування або знищен­ня зібраного врожаю сільськогосподарських культур, пошкоджен­ня насаджень сільськогосподарських підприємств, порушення правил боротьби з карантинними шкідниками, хворобами рослин і бур'янами, незаконні посіви і вирощування снотворного маку та коноплі, порушення правил щодо карантину тварин та інших санітарно-ветеринарних вимог, грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації тракторів, комбайнів, інших са­мохідних сільськогосподарських машин, правил техніки безпеки під час їх експлуатації.

Глава 7 КпАП передбачає адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері охорони природи, використання природ­них ресурсів, охорони пам'ятників історії і культури. До таких видів порушень у цій сфері діяльності, зокрема, належать: псу­вання сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними матеріалами, неочищеними стічни­ми водами, виробничими та іншими відходами, а також відсут­ність заходів щодо боротьби з бур'янами, використання земель не за цільовим призначенням, невиконання природоохоронного ре­жиму використання земель, розміщення, проектування, будів­ництво, введення в експлуатацію об'єктів, що негативно вплива­ють на стан земель, неправильна експлуатація, знищення або пошкодження протиерозійних гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень, несвоєчасне повернення тимчасово зайнятих зе­мель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, при­датний для використання за призначенням, або невиконання умов зняття, збереження й нанесення родючого шару ґрунту.

Державний контроль за використанням і охороною земель здійснюють головні державні інспектори і державні інспектори з використання та охорони земель України, областей, районів, які діють на підставі Тимчасового положення про порядок здійснен­ня органами Держкомзему державного контролю за використан­ням та охороною земель, затвердженого наказом Державного комітету України з земельних ресурсів від 25 липня 1993 р. № 65. Головні державні інспектори і державні інспектори у ме­жах своєї компетенції мають право складати протоколи та роз­глядати справи про адміністративні правопорушення земельно­го законодавства, пов'язані з порушенням правил використання земель, приховуванням або перекрученням даних земельного ка­дастру, самовільним відхиленням від проектів внутрішньогоспо­дарського землеустрою, знищенням межових знаків, а також складати протоколи про адміністративні правопорушення земель­ного законодавства, що пов'язані зі псуванням і забрудненням сільськогосподарських та інших земель, самовільним зайняттям земельної ділянки, несвоєчасним поверненням тимчасово займа­них земель або неприведенням їх у стан, придатний для викорис­тання за призначенням, та подавати ці протоколи адміністра­тивним комісіям органів виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

ТЕМА 9. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ В АГРАРНОМУ ВИРОБНИЦТВІ

Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення

Особливості правового режиму земель сільськогосподарського при значення.

Права і обов'язки власників і користувачів земель в аг­рарному виробництві.

Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення. Земля становить територіальний і матеріальний базис аграрно-промислового комплексу і відіграє надзвичайно важливу роль у сільськогосподарському виробництві. Зміст і структура сільськогосподарського виробництва визначає першорядну роль земель сільськогосподарського призначення серед існуючих в Україні категорій земель.

Відповідно до ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для таких цілей.

Стаття 23 ЗК України встановлює пріоритетність земель сільськогосподарського призначення. Пріоритетність цих земель визначається тим, що вони є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості.

До земель сільськогосподарського призначення належать:

- сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовують для посівів сільськогосподарських культур і є засобом виробництва в рослинництві;

- несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господарськи­ми будівлями та дворами, землі тимчасової консервації тощо).

Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Поняття «правовий режим» означає особливий пра­вовий порядок, встановлений для певних сфер суспільних відно­син. Загальними ознаками правового режиму є наявність встанов­лених законодавством певних обмежень, заборон або пільг.

Під правовим режимом земель сільськогосподарського призна­чення розуміють встановлені законодавством порядок їх використання, охорони, обліку, моніторингу, санкції за порушення земельного законодавства.

Поділ земель сільськогосподарського призначення на різні категорії (сільськогосподарські і несільськогосподарські угіддя) дає підстави для виокремлення загального, особливого і спеціального правових режимів земель сільськогосподарського призначення.

Об'єктом загального правового режиму є вся площа земель, придатних для потреб сільського господарства. Основне цільове при значення цих земель — бути засобом виробництва продуктів харчу­вання і кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-ко­мунального господарства, залізничних і автомобільних шляхів, ліній електропередач та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарсь­кого виробництва, згідно зі ст. 23 ЗК України, надаються переваж­но несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Особливий правовий режим установлюється законодавством для сільськогосподарських угідь із кадастровою оцінкою вище середньо-районного рівня. До сільськогосподарських угідь у такому правовому значенні належать рілля, багаторічні насадження, сі­ножаті, пасовища й перелоги (ст. 22 ЗК). Правовий режим цих зе­мель полягає в пріоритетному використанні їх для сільськогоспо­дарських цілей.

Спеціальний правовий режим встановлюється для особливо цін­них сільськогосподарських угідь. До таких земель, згідно зі ст. 150 ЗК України, належать землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, землі природно-заповідного фон­ду, землі історико-культурного призначення та інші. Вилучення (викуп) особливо цінних земель для несільськогосподарських по­треб допускається тільки у виняткових випадках, а саме: під час будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередач та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошу­вальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та ви­робничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Причому таке ви­лучення (викуп) здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, які, в свою чер­гу, повинні попередньо погодити його з Верховною Радою України.

Принцип пріоритетності земель сільськогосподарського при­значення визначає спрямованість правового регулювання їх вико­ристання на забезпечення родючості ґрунтів і збереження ціліс­ності сільськогосподарських угідь.

Збереження і підвищення родючості ґрунтів забезпечується зас­тосуванням системи заходів щодо меліорації земель (захист земель від водної і вітрової ерозій, селів, підтоплення, заболочування то­що), рекультивації порушених земель, відновлення їх родючості, своєчасного залучення до господарського обігу (ст. 166 ЗК України).

Збереження цілісності сільськогосподарських угідь забезпе­чується послідовною реалізацією принципу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення, згідно з яким землі, при­датні для потреб сільського господарства, повинні надаватися на­самперед для сільськогосподарського використання (ст. 23 ЗК).

Права й обов'язки власників і користувачів земель в аграрно­му виробництві. Згідно зі ст. 22 ЗК України, землі сільськогосподар­ського призначення передаються у власність та надаються в ко­ристування:

а) громадянам — для ведення особистого селянського господар­ства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

б) сільськогосподарським підприємствам — для ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та на­вчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам
та загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

г) несільськогосподарським підприємствам, установам та орга­нізаціям, релігійним організаціям і об’єднанням громадян — для ведення підсобного сільського господарства.

Відповідно до ст. 33 ЗК України громадяни України можуть мати на праві власності й орендувати земельні ділянки для про­вадження особистого селянського господарства. Надання земель­ної ділянки громадянам для ведення особистого селянського гос­подарства здійснюється з урахуванням вимог Закону України від 20 квітня 2000 р. «Про планування і забудову територій». За цим Законом питання організації території присадибних ділянок вирішуються з урахуванням вимог генерального плану населено­го пункту, докладного плану території та плану її забудови у взає­модії з проблемами соціальної перебудови села: спеціалізації й те­риторіальної організації сільськогосподарського виробництва, формування інженерно-технічної інфраструктури, охорони навко­лишнього середовища.

Громадяни України мають право одержувати сільськогоспо­дарські землі у власність як для задоволення власних потреб, так і для здійснення товарного виробництва сільськогосподарської продукції.

Громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сіно­косіння і випасання худоби. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що пе­ребувають у власності держави чи територіальної громади, гро­мадські сіножаті і пасовища (ст. 34 ЗК України).

Громадяни України із земель державної і комунальної влас­ності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колек­тивного садівництва. Іноземні громадяни та особи без громадян­ства можуть мати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди.

Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть вико­ристовуватися для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зве­дення необхідних будинків, господарських споруд тощо.

Землі загального користування садівницького товариства є йо­го власністю. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смуга­ми, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об'єк­тами загального користування. Приватизація земельної ділянки громадянином — членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства (ст. 35 ЗК України).

Громадянам або їх об'єднанням із земель державної або кому­нальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва. На земельних ділянках, наданих для городництва, за­кладання багаторічних плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд не допускаються (ст. 36 ЗК України).

Найбільш: представницьку групу землекористувачів — сільсь­когосподарських товаровиробників складають сільськогоспо­дарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приват­но-орендні) підприємства, фермерські господарства, державні сільськогосподарські підприємства. Сільськогосподарським під­приємствам, установам та організаціям, крім державних і кому­нальних, землі сільськогосподарського призначення можуть на­лежати на праві власності. Право власності на землю цих підприємств може набуватися шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок засновників та придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, інши­ми цивільно-правовими угодами. Реалізація права власності на зем­лю зазначеними сільськогосподарськими підприємствами здійсню­ється відповідно до закону (ст. 28 ЗК України).

Землі фермерського господарства можуть складатися: із зе­мельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що нале­жать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Громадяни — члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і кому­нальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю) (ст. 31 ЗК України).

Громадянам України — членам фермерських господарств пе­редаються безоплатно у приватну власність надані їм у користу­вання земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на тери­торії відповідної ради.

Суб'єкти аграрних відносин користуються сукупністю земель­них прав і обов'язків, закріплених нормами ЗК України.

Згідно зі ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок ма­ють право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; власності на посіви, насадження сільсь­когосподарських та інших культур, на вироблену сільськогоспо­дарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збит­ків у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові бу­динки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Відповідно до Перехідних положень ЗК України, реалізацію окремих правомочностей власників земельних ділянок тимчасово обмежено. Зокрема, на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сіль­ськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних діля­нок за законом. До 1 січня 2007 року забороняється внесення пра­ва на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських то­вариств. Громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) госпо­дарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом від­чужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та за умови вилучення земель для сус­пільних потреб.

Земельний Кодекс України встановлює такі основні обов'язки власників земельних ділянок: забезпечувати використання зе­мельних ділянок за їх цільовим призначенням; дотримуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земель­них ділянок і землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші їх корисні властивості; своєчасно подавати відповідним органам виконавчої влади й органам місцевого само­врядування дані про стан і використання земель та інших природ­них ресурсів У порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні зна­ки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем (ст. 91).

ТЕМА 10. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

Правові основи використання природних ресурсів у сільському господарстві.

Правове регулювання водокористування в сільському господарстві.

Правове регулювання використання надр у сільсько­му господарстві.

Правове регулювання використання тваринного світу в сільському господарстві.

Правове регулювання використан­ня рослинного світу в сільському господарстві.

Правове регулюван­ня лісокористування в сільському господарстві.

Правові основи використання природних ресурсів у сільсько­му господарстві. Господарський кодекс України встановлює за­гальні правові основи використання природних ресурсів у сфері господарювання.

Згідно зі ст. 149 ГК України суб'єкти господарювання вико­ристовують у господарській діяльності природні ресурси в поряд­ку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Порядок надання в користування природних ресурсів грома­дянам і юридичним особам для здійснення господарської діяль­ності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншими спе­ціальними законодавствами.

Загальне використання природних ресурсів, згідно з ч. 2 ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» , полягає в безперешкодному використанні природних ресур­сів громадянами для задоволення своїх життєвих потреб (естетич­них, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні правові ознаки. Воно здійснюється: а) безоплатно; б)без отриман­ня будь-яких дозволів; в) без закріплення окремих природних об'єктів за певними суб'єктами (без права володіння).

Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. З ст. 38 цього Закону — це такий вид використання природних ресурсів, який характеризується тим, що: а) природні об'єкти цілком або частково закріплюються за певними суб'єктами на різних право­вих підставах (здійснюється право володіння ними); б) на його здійс­нення необхідно отримати спеціальний дозвіл; в) воно є платним.

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право: експлуатувати корисні властивості наданих йому при­родних ресурсів; використовувати для господарських потреб в ус­тановленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що розміщені на наданій йому земельній ділянці; одержувати доходи від результатів госпо­дарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ре­сурсів; одержувати пільгові коротко- та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами під час здійснення зазначених заходів тощо.

Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, зобов'язаний: використовувати природні ресурси відповідно до цільового призначення, визначеного за їх надання (придбання) для використання у господарській діяльності; ефективно і економно ви­користовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробничій діяльності; здійснювати заходи щодо своєчасного відтворення і запобігання псуванню, забрудненню, за­сміченню та виснаженню природних ресурсів, не допускати зни­ження їх якості у процесі господарювання; своєчасно вносити від­повідну плату за використання природних ресурсів тощо.

Правове регулювання водокористування в сільському госпо­дарстві. Води використовуються в аграрному виробництві для по­ливу полів та городів, рибництва, водопою, меліорації тощо.

Порядок використання водних ресурсів регулює Водний ко­декс України (далі — ВК). У ВК виділяються загальне і спеціаль­не водокористування. За умов загального використання водних ресурсів забір води здійснюється без спеціальних технічних при­строїв, а забруднювальні речовини у водні об'єкти не скидаються (любительське і спортивне рибальство, водопій сільськогосподар­ських тварин тощо). До спеціального використання водних ресур­сів належать забір води із застосуванням спеціальних технічних пристроїв і скидання забруднювальних речовин у водні об'єкти. На такі види використання водних ресурсів потрібно оформити відповідний дозвіл.

Спеціальне використання водних ресурсів на праві водокорис­тування може бути короткостроковим (до 3 років) або довгостроко­вим (від 3 до 25 років). Згідно зі ст. 49 ВК дозвіл на спеціальне вико­ристання природних ресурсів на праві водокористування видають державні органи охорони навколишнього природного середовища або місцеві ради за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища — в разі використання вод­них об'єктів місцевого значення. Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування затверджений Постано­вою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 321.

Спеціальні водокористувачі сплачують державний збір за спе­ціальне використання водних ресурсів. Згідно з Порядком справ­ляння збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору за користування водами для потреб гідроенергетики і водного тран­спорту, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. № 1494, збір за спеціальне використання водних ресурсів зобов'язані сплачувати лише юридичні особи та фізичні особи, які є суб'єктами підприємництва. Селяни, котрі не є суб'єк­тами підприємництва, звільнені від сплати цього збору.

Водним кодексом України передбачені права і обов'язки водо­користувачів. Водокористувачі мають право на загальне і спеціаль­не використання водних ресурсів, вимагати від власника водного об'єкта або водопровідної системи підтримання належної якості во­ди, споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єкти, робити їх реконструкцію та ремонт, передавати воду іншим водоко­ристувачам. Водокористувачі зобов'язані бути ощадливими щодо водних ресурсів, дбати про їх відтворення і поліпшення якості во­ди, користуватися водою відповідно до цілей та умов її надання, дотримуватися встановлених екологічних нормативів водокористу­вання, застосовувати ефективні сучасні технічні засоби й технології для утримання своєї території в належному стані, а також вживати заходів щодо запобігання забрудненню водних об'єктів стічними (дощовими) водами, не допускати порушення прав інших водоко­ристувачів, а також заподіяння шкоди господарським об'єктам і довкіллю, здійснювати спеціальне використання водних ресурсів лише за наявності дозволу, безперешкодно допускати на водні об'єкти, що перебувають в їхній власності, державних екологічних інспекторів, а також громадських інспекторів з охорони довкілля, своєчасно інформувати місцеві ради, державні екологічні та сані­тарні органи про виникнення аварійних забруднень, вживати невідкладних заходів щодо ліквідації наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення якості води.

Правове регулювання використання надр у сільському госпо­дарстві. Для ведення сільськогосподарської діяльності використо­вують корисні копалини місцевого значення і прісні підземні во­ди. В надрах зберігають харчову продукцію, вирощують гриби, квіти, овочі тощо.

Використання надр у веденні сільськогосподарської діяль­ності регулюється Кодексом України про надра та іншими актами законодавства про надра. Згідно зі ст. 1 Кодексу України про над­ра, надра — це та частина земної кори, що розташована під поверх­нею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння.

У сільському господарстві здебільшого використовуються ко­рисні копалини місцевого значення. До них належать, зокрема, сировина для хімічних меліорантів ґрунтів (вапняк, гіпс, сапро­пель), крейда, граніт, пісковик, галька, гравій, пісок, ракуша, глина легкоплавка, суглинок, супісок тощо.

Згідно зі ст. 23 Кодексу України про надра власникам земель­них ділянок і землекористувачам надається право без отримання спеціальних дозволів (ліцензій) та без гірничих відводів видобува­ти для сільськогосподарських потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води — до 20 м та використовувати надра для господарсь­ких і побутових потреб.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування пе­редбачає отримання спеціального дозволу — акта гірничого відво­ду. Згідно зі ст. 17 Кодексу України про надра, гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки ро­довищ корисних копалин та з метою, не пов'язаною з видобуванням корисних копалин. Користування надрами за межами гірничого відводу забороняється. Гірничі відводи надаються згідно з Поло­женням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59. Спеціальне використання надр на праві надрокористування може бути постійним або тимчасовим. Тимчасове може бути ко­роткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (від 5 до 20 років).

Спеціальне використання надр здійснюється на платній ос­нові. Базові нормативи плати за користування надрами для видо­бування корисних копалин і Порядок справляння плати за корис­тування надрами для видобування корисних копалин затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014. Збір за вирощування сільськогосподарської продукції під землею заліснюється згідно з Порядком справляння плати за користування надрами в цілях, не пов'язаних з видобуванням ко­рисних копалин, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1682.

Правове регулювання використання тваринного світу в сіль­ському господарстві. В сільському господарстві використовуються як свійські, так і дикі тварини. Використання диких тварин у сіль­ськогосподарській діяльності регулюють закони України «Про тваринний світ», «Про мисливське господарство та полювання» та «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них».

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про тваринний світ» об'єктами тваринного світу є дикі тварини (хордові й безхребетні) в усьому їх видовому та популяційному розмаїтті та на всіх ста­діях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), частини диких тварин (роги, шкіра, ратиці, копита тощо), продукти їхньої жит­тєдіяльності (мед, віск тощо). До диких належать також види тва­рин, що виникли шляхом природного добору і здатні самостійно жити в умовах екосистеми. Сюди не належать тварини, породи яких виведені людиною селекційно, а також ті, що стали свійсь­кими і втратили здатність проживати в екосистемі самостійно.

У Законі України «Про тваринний світ» виокремлюються за­гальне та спеціальне використання тваринного світу. Загальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється без вилу­чення їх із природного середовища (за винятком любительського і спортивного рибальства у водних об'єктах загального користу­вання в межах установлених законодавством обсягів безоплатно­го вилову), а також без знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, гнізд, лігв, мурашників то­що), без порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження.

До спеціального використання об'єктів тваринного світу нале­жать усі види використання (за винятком любительського і спор­тивного рибальства у водоймах загального користування), що здійс­нюються з їх вилученням (добуванням, збиранням) із природного середовища.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про тваринний світ» об'єкти тва­ринного світу можуть перебувати в приватній власності суб'єктів аг­рарного права. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути обмежено в інтересах охорони цих тварин органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища Ук­раїни. У разі жорстокого поводження з тваринами право приватної власності на них монсе бути припинено.

На спеціальне використання об'єктів тваринного світу потріб­но отримати дозвіл і внести збір. Дозволи видаються згідно з По­ложенням про порядок видачі дозволів на спеціальне викорис­тання природних ресурсів та Положенням про встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 10 серп­ня 1992 р. № 459, Правилами видачі дозволів на спеціальне вико­ристання диких тварин та інших об'єктів тваринного світу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженими наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 26 травня 1999 р. № 115 та іншими документами.

Збір за спеціальне використання об'єктів тваринного світу справ­ляється згідно з Тимчасовим порядком справляння плати за спеціальне використання диких тварин, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 123, а також згідно з Порядком справляння плати за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів, затвердженим Постано­вою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 449.

Правове регулювання використання рослинного світу в сіль­ському господарстві. Згідно зі ст. З Закону України «Про рослин­ний світ» рослинний світ являє собою сукупність усіх видів рос­лин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території, тобто вони мають бути частиною екосистеми, а не вилу­чені із природного середовища.

Дикорослі рослини використовуються в сільському господарстві для випасання худоби, сінокосіння, збирання дикорослих рослин тощо.

У Законі України «Про рослинний світ» розмежовуються за­гальне і спеціальне використання рослин. Суб'єкти аграрного пра­ва можуть у порядку загального використання об'єктів рослинного світу збирати лікарську й технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші харчові продукти, застосовувати об'єкти рослинного світу для потреб бджільництва. Вони мають право продавати зібрані в порядку загального використання рослини, за винятком лікарської і технічної сировини. Забороняється в порядку загально­го використання збирати наркотиковмісні рослини та їх частини.

Відмінною ознакою спеціального використання рослинного світу є збирання рослинних ресурсів (лікарських рослин, заготів­ля живиці, кори, лубу, деревної зелені, деревних соків, квітів, ягід, інших плодів, сіна тощо) для підприємницької діяльності. Дозвіл на спеціальне використання рослинного світу видається згідно з Положенням про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459.

За спеціальне використання природних рослинних ресурсів справляється збір, який здійснюється лише за спеціальне викорис­тання лісових рослинних ресурсів відповідно до Порядку справляння збору за спеціального використання лісових ресурсів та користуван­ня земельними ділянками лісового фонду, затвердженим Постано­вою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.

Правове регулювання лісокористування у сільському госпо­дарстві. У сільському господарстві широко використовуються лісові ресурси. Згідно зі ст. З Лісового кодексу України ліс — це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагар­ники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають одне на одного і на довкілля.

У Лісовому кодексі розмежовуються загальне і спеціальне ви­користання лісових ресурсів. За умов загального використання лісових ресурсів, суб'єкти аграрного права мають право вільно пере­бувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дико­рослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби.

Спеціальне використання лісових ресурсів передбачає необ­хідність отримання земельної ділянки лісового фонду в користу­вання чи у власність. На праві спеціального використання лісових ресурсів дозволяється заготовляти деревину під час рубок голов­ного лісокористування, заготовляти живицю, другорядні лісові матеріали (пень, луб, кора, деревна зелень тощо). У разі набуття земельної ділянки лісового фонду на праві постійного чи тимчасо­вого землекористування потрібно отримати дозвіл на спеціальне використання лісових ресурсів: лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток. Спеціальне використання лісових ресурсів для сільськогосподарської діяльності, крім розміщення пасік, здійс­нюється на платній основі згідно з Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування зе­мельними ділянками лісового фонду, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.

ТЕМА 11. ПРАВОВИЙ СТАТУС ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ В АГРОПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ

Поняття та загальна характеристика правового статусу господарських товариств в агропромисловому комплексі.

Право­вий статус сільськогосподарських акціонерних товариств.

Пра­вовий статус сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю.

Поняття та загальна характеристика правового статусу гос­подарських товариств в агропромисловому комплексі. Правовий статус господарських товариств в агропромисловому комплексі визначається відповідними нормами ЦК і ГК України, а також За­коном України «Про господарські товариства».

Згідно зі ст. 79 ГК України господарськими товариствами є під­приємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридични­ми особами та/або громадянами шляхом об'єднання їхнього май­на і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених ГК України, гос­подарське товариство може діяти у складі одного учасника.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатко­вою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання (господарські організації — юридичні особи, ство­рені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші під­приємства, створені відповідно до ГК України тощо), споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громад­ські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-госпо­дарські повноваження на основі відносин власності.

Господарські товариства є юридичними особами. Вони можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.

Державна реєстрація сільськогосподарських товариств прова­диться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання засновника (засновників) даного товариства в порядку, встановленому Законом України «Про державну реє­страцію юридичних та фізичних осіб — підприємців».

Значну частину всіх сільськогосподарських підприємств ста­новлять акціонерні товариства відкритого і закритого типів, а та­кож товариства з обмеженою відповідальністю, які здебільшого були створені на основі реформованих державних та колективних сільськогосподарських підприємств.

Правовий статус сільськогосподарських акціонерних това­риств. Сільськогосподарські акціонерні товариства є господарсь­кими товариствами, статутний капітал яких поділений на визна­чену кількість акцій однакової номінальної вартості. Товариства несуть відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товари­ства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариств, в межах вартості належних їм акцій. Особливості пра­вового статусу сільськогосподарських акціонерних товариств виз­начаються основним змістом їх діяльності з виробництва, пере­робки та реалізації сільськогосподарської продукції, виконання робіт і надання послуг.

Акціонерні товариства поділяються на відкриті та закриті. Акції відкритих товариств можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати на­лежні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. У закри­тому акціонерному товаристві акції розподіляються між заснов­никами або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами това­риства.

Згідно зі ст. 81 ГК України засновники сільськогосподарських акціонерних товариств повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, про­вести установчі збори і державну реєстрацію цього товариства. За ст. 24 Закону України «Про господарські товариства» загальна номінальна вартість випущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який не може бути меншим від суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробіт­ним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерного товариства.

Засновники сільськогосподарського акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства, відповідаль­ність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. У випадку, якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченим нотаріально.

Установчим документом сільськогосподарського акціонерного товариства є статут. Він, окрім загальних відомостей про госпо­дарське товариство (найменування і місцезнаходження товарист­ва; предмет і цілі його діяльності; розмір і порядок утворення ста­тутного та інших фондів; склад засновників та учасників; склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень тощо), повинен містити відомості про види акцій, що ви­пускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки не­виконання зобов'язань по викупу акцій.

Сільськогосподарські акціонерні товариства мають певну спе­цифіку. У літературі виокремлюють певні специфічні ознаки, властиві сільськогосподарським акціонерним товариствам.

По-перше, це — правові властивості руху статутного капіталу. У господарстві може бути як збільшення статутного капіталу і, від­повідно, внеску кожного засновника або учасника за систематич­ного розширеного відтворювання господарства, так і зменшення статутного капіталу і частки майнових внесків за наявності об'єк­тивних чинників зниження урожаїв і виходу продукції тваринницт­ва та відсутності резервних фондів. До цих об'єктивних чинників на­лежить нестабільність сільськогосподарського виробництва, коливання прибутковості підприємств, що викликає необхідність створення резервних фондів, які залежать від спеціалізації і при­родно-кліматичних умов кожного конкретного господарства.

По-друге, у складі сільськогосподарських акціонерних това­риств серед їх засновників є багато пенсіонерів, а у зв'язку з упрова­дженням нової техніки і технологій кількісний склад працівників зменшується, що зобов'язує товариство повертати засновникам і учас­никам, що виходять із його складу, вартість їхніх внесків.

По-третє, визначені законодавством критерії розмежування видів акціонерних товариств дають змогу дійти такого висновку: оскільки сільськогосподарські акціонерні товариства є об'єднан­ням фізичних осіб, які зайняті в трудовому процесі і утворюють прибуток, їх засновники більше зацікавлені у створенні моделі акціонерних товариств закритого типу, за якої не відбувається ви­лучення частини прибутку на користь сторонніх інвесторів.

По-четверте, працівники сільськогосподарських акціонерних товариств мають подвійний правовий статус: з одного боку, во­ни — акціонери, з іншого — особи, трудові відносини яких із то­вариством засновані на трудовому договорі і регулюються трудо­вим законодавством.

Акціонери мають право брати участь в управлінні товариством згідно із законодавством і його статутом; одержувати інформацію про діяльність товариства; брати участь у розподілі прибутку товариства; одержувати частину прибутку товариства у вигляді дивідендів; одер­жувати частину вартості майна в разі його ліквідації, яка має бути пропорційною вартості акцій, що належать акціонеру; розпоряджа­тися акціями: продавати, передавати, відчужувати іншим способом у порядку, визначеному чинним законодавством і статутом товарист­ва; заповідати акції; придбавати акції товариства додатково; вийти у встановленому порядку з товариства тощо.

Акціонери зобов'язані: додержуватись установчого документа то­вариства та виконувати рішення загальних зборів та інших органів його управління, виконувати обов'язки, передбачені законодавством і засновницькими документами, не розголошувати комерційної таємниці та конфіденційної інформації про діяльність товариства.

Органами управління сільськогосподарського акціонерного товариства є: загальні збори акціонерів, наглядова (спостережна) рада, виконавчий орган, ревізійна комісія. Вищим органом това­риства є загальні збори, в яких можуть брати участь усі акціоне­ри, незалежно від кількості і класу акцій, власниками яких вони є. До виняткової компетенції загальних зборів належать головні питання діяльності товариства (ст. 159 ЦК України).

Відповідно до ст. 46 Закону України «Про господарські това­риства» в акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціоне­рів, створення ради (спостережної ради) є обов'язковим. Рада акціонерного товариства здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів. Виконавчим орга­ном акціонерного товариства, який керує його поточною діяльніс­тю, є правління або інший орган, передбачений статутом. Роботою правління керує голова правління.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснює ревізійна комісія, яка обирає­ться загальними зборами акціонерів.

Правовий статус сільськогосподарських товариств з обмеже­ною відповідальністю. У сільському господарстві значну частину всіх сільськогосподарських підприємств становлять товариства з об­меженою відповідальністю.

Згідно зі ст. 140 ЦК України товариством з обмеженою відпо­відальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких вста­новлюється статутом. Учасники товариства з обмеженою відпові­дальністю не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.

Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає пе­ретворенню на акціонерне товариство протягом одного року, а за спливом цього строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі (ст. 141 ЦК України).

Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується кількома особами, ці особи в разі необхідності визначити взаємо­відносини між собою щодо створення товариства укладають до­говір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування то­вариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, та інші умови.

Установчим документом товариства з обмеженою відповідаль­ністю є статут. Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім загальних відомостей про товариство (найменування, мета і предмет діяльності тощо), має містити відомості про розмір ста­тутного капіталу з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді. Особливості сільськогосподарського виробництва можуть бути додатково вра­ховані у статуті товариства.

Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю складається з вартості вкладів його учасників. Відповідно до ста­тутного капіталу визначається мінімальний розмір майна товари­ства, який гарантує інтереси його кредиторів. Розмір статутного капіталу товариства не може бути меншим суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімаль­ної заробітної плати, чинної на момент створення товариства.

До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою від­повідальністю його учасники повинні сплатити не менш як 50% суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності то­вариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство по­винно оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареє­струвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства.

Вищим органом сільськогосподарського товариства з обмеже­ною відповідальністю є збори учасників. Збори створюють вико­навчий орган товариства і ревізійну комісію. Виконавчий орган (колегіальний або одноособовий) товариства здійснює поточне керівництво його діяльністю. Ревізійна комісія здійснює конт­роль за діяльністю виконавчого органу товариства.

ТЕМА 12. ПРАВОВИЙ СТАТУС СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО КООПЕРАТИВУ

Поняття та загальна характеристика правового статусу сільськогосподарських кооперативів.

Порядок створення сільсь­когосподарського кооперативу та припинення його діяльності.

Членство у сільськогосподарських кооперативах.

Правовий режим майна сільськогосподарського кооперативу.

Органи уп­равління сільськогосподарського кооперативу.

Поняття та загальна характеристика правового статусу сільськогосподарських кооперативів. Правовий статус сільськогосподарських кооперативів урегульовано законами України «Про сільськогосподарську кооперацію» і «Про кооперацію».

Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» пе­редбачено, що сільськогосподарський кооператив — це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, що є сіль­ськогосподарськими товаровиробниками на засадах добровільно­го членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговуван­ня переважно членів кооперативу.

Залежно від завдань і предмета діяльності сільськогосподар­ські кооперативи поділяються на виробничі та обслуговувальні.

До основних ознак виробничого сільськогосподарського ко­оперативу належать такі:

• засновниками і членами виробничого сільськогосподарсько­го кооперативу можуть бути тільки фізичні особи;

• обов'язковою є трудова участь членів у діяльності виробни­чого кооперативу;

• змістом його діяльності є спільне виробництво продукції сільського, а також рибного та лісового господарств;

• це одна із організаційних форм підприємництва, метою яко­го є отримання прибутку.

Обслуговувальним сільськогосподарським кооперативам влас­тиві такі ознаки:

• їх членами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;

• основним змістом їх діяльності є обслуговування потреб сіль­ськогосподарського виробництва, переважно членів кооперативу;

• обов'язковою є участь членів у господарській діяльності ко­оперативу;

• вони не ставлять за мету отримання прибутку¹.

Залежно від виду діяльності кооперативи поділяються на: пере­робні (виробництво хлібобулочних, макаронних виробів, овочевих, плодово-ягідних, м'ясних, молочних, рибних продуктів тощо), за­готівельно-збутові (заготівля, зберігання, передпродажна обробка, продаж продукції тощо), постачальницькі (закупівля та постачання засобів виробництва, матеріально-технічних ресурсів тощо), сервісні (виконання транспортних, меліоративних, ремонтних, будівельних робіт, ветеринарне обслуговування тварин і племінна робота, надан­ня побутових, медичних, науково-консультаційних послуг та ін.).

Порядок створення сільськогосподарського кооперативу та припинення його діяльності. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах. Засновниками кооперати­ву можуть бути громадяни України та юридичні особи, зареєстро­вані в Україні. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи.

Державну реєстрацію кооперативу здійснюють у порядку, пе­редбаченому для державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Кооператив вважається створеним і набуває прав юри­дичної особи із дня його державної реєстрації. Кооператив має са­мостійний баланс, поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Статут кооперативу є основним правовим документом, що регу­лює його діяльність. У статуті зазначають: найменування коопера­тиву та його місцезнаходження; предмет і мета діяльності; поря­док вступу до кооперативу і виходу з нього; порядок визначення розміру та порядок внесення вступного внеску і паю; склад заснов­ників кооперативу; права і обов'язки членів кооперативу; органи управління, порядок їх формування і компетенція; формування неподільного та інших фондів; форми трудової участі й оплати праці членів виробничого кооперативу та форми господарської участі членів обслуговувального кооперативу; розподіл доходів ко­оперативу; співвідношення між кооперативними виплатами і ви­платами на паї; умови реорганізації та ліквідації кооперативу.

Статут кооперативу приймається засновниками на установчих зборах, зміни та доповнення до нього вносяться загальними збора­ми його членів. Повідомлення про зміни та доповнення до статуту надсилаються до органу, що зареєстрував кооператив, у тижневий термін із часу їх внесення.

Припинення діяльності сільськогосподарського кооперативу здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про сіль­ськогосподарську кооперацію» і статутом кооперативів. Коопера­тив може реорганізовуватися в підприємства інших форм господа­рювання за рішенням загальних зборів (засновників). З моменту реорганізації кооператив припиняє свою діяльність. У разі реор­ганізації кооперативу всі його права та обов'язки переходять до правонаступників.

Кооператив ліквідується за рішенням загальних зборів членів кооперативу або за рішенням суду.

Ліквідація кооперативу здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною загальними зборами членів кооперативу, а в разі їх ліквідації за рішенням суду — ліквідаційною комісією, призначе­ною судом. Із дня призначення ліквідаційної комісії до неї перехо­дять повноваження з управління кооперативом. Ліквідаційна комісія у триденний термін із часу її призначення публікує інфор­мацію про ліквідацію кооперативу в одному з офіційних (загально­державному, регіональному) друкованих засобів масової інформації із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій. Ліквідаційна комісія проводить належну підготовчу й організацій­ну роботу, складає ліквідаційний баланс та подає його органу, що прийняв рішення про ліквідацію кооперативу. Повнота і досто­вірність ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудито­рами. Майно кооперативу, що залишилося після розрахунків з бю­джетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу пропорційно до вартості їхнього паю.

Ліквідація вважається завершеною, а кооператив — таким, що припинив свою діяльність, з моменту внесення органом державної реєстрації запису про його ліквідацію до державного реєстру.

Членство у сільськогосподарських кооперативах. Членами виробничого кооперативу можуть бути тільки фізичні особи, а чле­нами обслуговуючого кооперативу — як фізичні, так і юридичні особи, які визнають статут і дотримуються його вимог, користу­ються послугами, формують фонди та беруть участь у діяльності кооперативу. Членами кооперативу можуть бути фізичні особи, які досягли 16-річного віку і виявили бажання брати участь у діяльності кооперативу.

Вступ до кооперативу здійснюється на підставі поданої заяви. Член кооперативу робить вступний і пайовий внески в порядку, визначеному статутом кооперативу. Рішення правління (голови) кооперативу про прийняття до кооперативу підлягає схваленню загальними зборами. Порядок прийняття такого рішення та його схвалення визначається статутом кооперативу.

Членство в кооперативі припиняється в разі: добровільного ви­ходу з кооперативу; припинення трудової участі в діяльності ви­робничого кооперативу; виключення у випадках і в порядку, ви­значених статутом кооперативу; несхвалення загальними зборами рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу; втрати членом кооперативу — юридичною особою свого статусу; смерті члена кооперативу; реорганізації та ліквідації кооперативу.

Основними правами членів кооперативу є участь в управлінні справами кооперативу, право голосу на загальних зборах коопера­тиву, право обирати і бути обраним в органи управління коопера­тивом (для членів кооперативу — юридичних осіб ці права реалізу­ються їх повноважними представниками); користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат — частини доходу кооперативу, що підлягає розподілу між його членами; одержан­ня частки доходу на пай (додатковий пай); одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і термін, визначені статутом коопе­ративу.

Основними обов'язками членів кооперативу є дотримання ста­туту та виконання рішень загальних зборів і правління коопера­тиву. Члени кооперативу беруть участь у господарській діяль­ності обслуговуючого кооперативу в обсязі, що становить більшу частину річного обороту діяльності, яка кооперується.

У кооперативах усіх видів допускається асоційоване членство. Асоційованими членами можуть бути фізичні чи юридичні особи, які визнають його статут і зробили пайовий внесок в утворення та розвиток кооперативу. Асоційовані члени кооперативу мають пра­во дорадчого голосу, а також на отримання частки доходу на свій дай. У разі ліквідації кооперативу його асоційовані члени мають першочергове право на отримання свого майнового внеску та від­повідних часток доходу і повернення їх земельних ділянок у нату­рі (на місцевості).

Правовий режим майна сільськогосподарського кооперативу. Правовий режим майна сільськогосподарського кооперативу ви­значено законами України «Про власність», «Про сільськогоспо­дарську кооперацію», ГК і ЗК України.

Законом України «Про власність» і ГК України передбачено, що кооперативи є суб'єктами права колективної власності. За Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» кооператив є влас­ником будівель, споруд, грошей, майнових внесків його членів, ви­готовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також іншо­го майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

Право власності на землю може набуватися кооперативом шляхом внесення до пайового фонду земельних ділянок його за­сновниками та членами, а також придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами відповідно до ЗК України.

Для здійснення господарської та іншої діяльності кооператив за рахунок власного майна формує відповідні майнові фонди. Майно кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий і неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу (за винятком землі). Пайові внески членів кооперативу до нього не включають­ся. Порядок формування та розміри неподільного фонду встанов­люються статутом. Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах і/або пропорційно очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності.

Земля кооперативу складається із земельних ділянок, нада­них кооперативу в користування або придбаних ним у власність. Право кооперативу на землю зберігається і в разі входження його до складу кооперативного об'єднання. За претензіями кредиторів звернення стягнення на земельні ділянки, надані кооперативу в користування, не допускається.

Кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним йому майном. Члени кооперативу відповідають за зобов'язаннями кооперативу тільки в межах пайового майнового внеску. Коопера­тив не несе відповідальності за зобов'язаннями членів кооперативу.

У разі виходу з кооперативу фізична чи юридична особа має право на отримання майнового паю натурою, грішми або, за ба­жанням, цінними паперами відповідно до його вартості на момент виходу, а земельної ділянки — в натурі (на місцевості). Термін та інші умови отримання паю встановлюються статутом кооперати­ву, при цьому термін отримання паю не може перевищувати двох років, а відлік цього терміну починається з 1 січня року, що нас­тупає після моменту виходу (виключення) з кооперативу.

Органи управління сільськогосподарського кооперативу. Уп­равління кооперативом здійснюється на основі самоврядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності ко­оперативу.

Вищим органом управління кооперативу є загальні збори. До органів управління належать: правління кооперативу, спостереж­на рада, ревізійна комісія.

Загальні збори вирішують найважливіші питання діяльності кооперативу (вносять зміни і доповнення до статуту, приймають нормативні документи кооперативу, обирають голову кооперати­ву та членів правління кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), можуть обирати членів спостережної ради тощо).

Правління кооперативу вирішує питання поточної діяльності кооперативу, не віднесені до компетенції загальних зборів. Воно обирається загальними зборами членів кооперативу, до складу якого входить не менш як 10 членів на термін, що не перевищує З років. Якщо ж кількість членів сільськогосподарського коопе­ративу є меншою від зазначеної, загальні збори обирають голову, який виконує функції правління.

Спостережна рада кооперативу здійснює контроль за діяльністю правління кооперативу. Спостережна рада утворюється за умови, якщо кількість членів кооперативу становить не менш як 50 осіб.

Для контролю за фінансово-господарською діяльністю коопе­ративу обирається ревізійна комісія (ревізор). У кооперативі, до складу якого входить менш як 10 членів, функції ревізійної комісії виконує ревізор.

ТЕМА 13. ПРАВОВИЙ СТАТУС ФЕРМЕРСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ

Поняття та загальна характеристика правового статусу фермерських господарств.

Порядок створення фермерського гос­подарства та припинення його діяльності.

Земельні та майнові правовідносини у фермерському господарстві.

Правове забезпе­чення господарської діяльності фермерських господарств.

Поняття та загальна характеристика правового статусу фер­мерських господарств. Відповідно до Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогоспо­дарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з ме­тою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства відповідно до закону.

Фермерські господарство є суб'єктом підприємництва і діє на аграрному ринку з метою отримання прибутку.

Фермерське господарство може бути створено одним громадя­нином України або кількома громадянами України, які є родича­ми або членами сім'ї.

Фермерське господарство має свої найменування, печатку, штамп і діє на основі статуту. У статуті зазначаються найменуван­ня господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), ор­гани управління, порядок прийняття ними рішень, порядок всту­пу до господарства і виходу з нього та інші положення, що не су­перечать законодавству України.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, ро­дичі, які об "єдналися для спільного ведення фермерського господар­ства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). У створенні фермерського господарства одним із членів сім ї інші члени сім'ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерсь­кого господарства після внесення змін до його статуту.

Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в статуті особа. Голова фермерського господарства пред­ставляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими грома­дянами чи їх об'єднаннями, укладає від імені господарства угоди та вчиняє інші юридично значимі дії. Він може письмово доруча­ти виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.

Порядок створення фермерського господарства та припинен­ня його діяльності. Право на створення фермерського господар­ства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.

Професійний відбір громадян, які виявили бажання створити фермерське господарство, проводить районна (міська) професійна комісія з питань створення фермерських господарств, склад якої формується і затверджується районною (міською) радою. Висно­вок професійної комісії з питань створення фермерських госпо­дарств про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи в сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації є умовою для державної реєстрації фермерського гос­подарства і надання (передачі) громадянину у власність або орен­ду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із земель державної і комунальної власності відповідно.

Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського госпо­дарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фер­мерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Громадянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у власність надані їм у користування зе­мельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільсько­господарського підприємства, розташованого на території відпо­відної ради. Це положення не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай).

Після одержання державного акта на право власності земель­ної ділянки або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає дер­жавній реєстрації. Державна реєстрація фермерського господар­ства здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної у місті радах або в районній, районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцезнаходжен­ням земельної ділянки. Після державної реєстрації фермерське господарство одержує печатку зі своїм найменуванням і адресою, відкриває поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах бан­ку, вступає у відносини з підприємствами, установами та ор­ганізаціями і визнається органами державної влади та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник у пла­нуванні економічного і соціального розвитку регіону.

Діяльність фермерського господарства припиняється у разі: ре­організації фермерського господарства; ліквідації фермерського господарства; визнання фермерського господарства неплатоспро­можним (банкрутом); якщо не залишається жодного члена фер­мерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства. Рішення про припинення діяльності фер­мерського господарства приймає власник у разі: реорганізації або ліквідації фермерського господарства; якщо не залишається жод­ного члена фермерського господарства або спадкоємця, який ба­жає продовжити діяльність господарства у порядку, встановлено­му законом; банкрутства фермерського господарства.

Земельні та майнові правовідносини у фермерському госпо­дарстві. Згідно зі ст. 12 Закону України «Про фермерське господар­ство» землі фермерського господарства можуть складатися із: зе­мельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що нале­жать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Права володіння та користування земельними ділянками, які перебувають у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Члени фермерського господарства мають право на одержання бе­зоплатно у власність із земель державної і комунальної власності зе­мельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермер­ських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки в розмірі зе­мельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність за рахунок земельної частки (паю).

Громадяни України, які до 1 січня 2002 р. отримали в постійне ко­ристування або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання (викуп) земель­них ділянок розміром до 100 га сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 га ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.

Фермерське господарство та його члени мають право: продава­ти або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; право власності на посіви і насадження сільськогосподарсь­ких та інших культур, на вироблену сільськогосподарську про­дукцію; на відшкодування збитків; споруджувати житлові будин­ки, господарські будівлі та споруди; реалізовувати вироблену сільськогосподарську продукцію на вітчизняних ринках і постав­ляти на експорт; інші права.

Фермерські господарства та його члени зобов'язані: забезпе­чувати використання земельних ділянок за їх цільовим призна­ченням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкіл­ля; сплачувати податки та збори; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; не допускати зниження родючості ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі; надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримуватися санітарних, екологічних та інших вимог щодо якості продукції; дотримува­тися правил добросусідства та встановлених обмежень у викорис­танні земель і земельних сервітутів; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

До складу майна фермерського господарства (складеного капі­талу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матері­альні цінності, цінні папери; продукція, вироблена господарством у результаті господарської діяльності; одержані доходи; інше май­но, набуте на підставах, що не заборонені законом; право користу­вання землею, водою та іншими природними ресурсами, будівля­ми, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність); грошові кошти, які переда­ються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

У власності фермерського господарства може перебувати будь-яке майно (в тому числі й земельні ділянки, житлові будинки, гос­подарські будівлі і споруди, засоби виробництва тощо), яке необ­хідне для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і набуття якого у власність не заборонено законом.

Фермерське господарство має право здійснювати відчуження та набуття майна на підставі цивільно-правових угод. Порядок володіння, користування і розпорядження майном фермерського господарства здійснюється відповідно до його статуту, якщо інше не передбачено угодою між членами фермерського господарства та законом.

Член фермерського господарства має право на отримання част­ки майна фермерського господарства за його ліквідації або в разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір част­ки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

Фермерське господарство несе відповідальність за своїми зо­бов'язаннями у межах майна, яке є власністю фермерського гос­подарства. Звернення стягнення на земельні ділянки, надані у власність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення. За порушення кре­дитно-розрахункової і податкової дисципліни, санітарних і вете­ринарних норм, правил, вимог щодо якості продукції та інших нормативно-правових актів, що регулюють здійснення господар­ської діяльності, голова фермерського господарства несе відпові­дальність, передбачену законом.

Правове забезпечення господарської діяльності фермерських господарств. Відповідно до ст. 24 Закону України «Про фермерсь­ке господарство» фермерське господарство діє на умовах само­окупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Фер­мерське господарство самостійно визначає напрями своєї діяль­ності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарсь­кої продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик добирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, в тому числі іноземних. Фермерське господарство має право вступати в договірні відносини з будь-якими юридичними або фізичними особами, органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Реалізація сільськогосподарської продукції, що виробляється фермерським господарством на вітчизняному ринку, та її постав­ки на експорт, а також розрахунки з українськими та іноземними партнерами здійснюються відповідно до законодавства України.

Фермерські господарства разом з іншими сільськогосподарськи­ми товаровиробниками мають право створювати обслуговувальні сільськогосподарські кооперативи, кооперативні банки, спілки, ін­ші об'єднання, а також бути засновниками (учасниками) господар­ських товариств. Створені за участю фермерських господарств обс­луговувальні сільськогосподарські кооперативи не є прибутковими.

Трудові відносини у фермерському господарстві базуються на основі праці його членів. У разі виробничої потреби фермерське господарство має право залучати до роботи в ньому інших грома­дян за трудовим договором (контрактом). Трудові відносини членів фермерського господарства регулюють статутом, а осіб, за­лучених до роботи за трудовим договором (контрактом), — законодавством України про працю. З особами, залученими до ро­боти у фермерському господарстві, укладається трудовий договір (контракт) у письмовій формі, в якому визначаються строк договору, умови праці і відпочинку (тривалість робочого дня, вихідні дні, щорічна оплачувана відпустка, форми оплати праці та її розміри, харчування тощо). Розмір оплати праці і тривалість щорічної відпустки осіб, які працюють у фермерському госпо­дарстві за трудовим договором (контрактом), не повинні бути мен­шими за встановлений державою розмір мінімальної заробітної плати і передбачену законом тривалість щорічної відпустки.

Фермерське господарство веде бухгалтерський облік резуль­татів своєї роботи і подає відповідним органам фінансову звітність, статистичну інформацію та інші дані, встановлені законодавством України. Фермерське господарство має право відкривати на свій вибір у будь-якій установі банку поточні та вкладні (депозитні) ра­хунки, розпоряджатися власними коштами. Фермерське господар­ство має право одержувати у фінансово-кредитних установах дов­го- та короткострокові кредити на підставі укладеного договору.

ТЕМА 14. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИСТИХ СЕЛЯНСЬКИХ ГОСПОДАРСТВ

Загальна характеристика особистого селянського господарст­ва.

Правовий режим земель особистого селянського господарства.

Правовий режим майна особистого селянського господарства.

Загальна характеристика особистого селянського господар­ства. Відповідно до Закону України «Про особисте селянське госпо­дарство» особисте селянське господарство — це господарська діяль­ність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних стосунках і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надан­ня послуг з використанням майна особистого селянського господар­ства, в тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Члени особистого селянського господарства здійснюють діяль­ність на свій розсуд і ризик у межах встановленого правового гос­подарського порядку. Діяльність, пов'язана з веденням особисто­го селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності.

Особисті селянські господарства підлягають обліку. Облік особис­тих селянських господарств здійснюють сільські, селищні, міські ра­ди за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначено­му центральним органом виконавчої влади з питань статистики.

Члени особистого селянського господарства мають право: са­мостійно господарювати на землі; укладати особисто або через уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать законодав­ству (уповноваженою особою може бути дієздатний член особисто­го селянського господарства, який досяг 18 років); реалізовувати надлишки виробленої продукції на ринках, а також заготівель­ним, переробним підприємствам та організаціям, іншим юридич­ним і фізичним особам; самостійно здійснювати матеріально-технічне забезпечення власного виробництва; відкривати рахунки в установах банків і отримувати кредити в установленому законо­давством порядку; бути членами кредитної спілки та користувати­ся її послугами; отримувати в установленому законом порядку тру­дову пенсію, а також інші види соціальної державної допомоги та субсидії; надавати послуги з використанням майна особистого селян­ського господарства; використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а та­кож інші корисні властивості землі відповідно до закону; на від­шкодування збитків у випадках, передбачених законом; вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогоспо­дарською продукцією та продуктами її переробки; отримувати до­радчі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповідно до за­гальнодержавних і регіональних програм; об'єднуватися на доб­ровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з ме­тою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо.

Члени особистого селянського господарства зобов'язані: дотри­муватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля; забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; н$ порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; до­тримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; своєчасно оплачувати земельний податок або орендну плату; дотримуватися чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологіч­них та інших вимог відповідно до законодавства; надавати сільським, селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку.

Члени особистих селянських господарств підлягають загально­обов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійно­му забезпеченню. Пенсійне забезпечення членів особистих селянсь­ких господарств та сплату ними збору до Пенсійного фонду України здійснюють відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення та загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Ведення особистого селянського господарства припиняється в разі: рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності; якщо не залишилося жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення; припинення прав на земельну ділянку згідно із Земельним кодек­сом України. У разі припинення ведення особистого селянського господарства сільська, селищна, міська рада за місцем розташу­вання земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з об­ліку особистих селянських господарств.

Правовий режим земель особистого селянського господар­ства. Для ведення особистого селянського господарства викорис­товують земельні ділянки розміром не більше 2 га, передані фі­зичним особам у власність або оренду. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її успадкування членами особистого селянського господарства відповідно до закону. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів особистого селянського господарства.

Членам особистого селянського господарства земельні частки (паї) можуть виділятись у натурі (на місцевості) єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну сумісну власність (под­ружжя) відповідно до Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». У разі виходу з особистого селянського господар­ства кожен його член має право на виділення належної йому зе­мельної ділянки в натурі (на місцевості).

Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобно­го господарства в розмірі менше 2 га, мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених ст. 121 ЗК Украї­ни для ведення особистого селянського господарства.

Правовий режим майна особистого селянського господарства. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про особисте селянське господар­ство» до майна, яке використовується для ведення особистого се­лянського господарства, належать жилі будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та об­ладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства в установленому законодавством порядку.

Даний перелік майна не є вичерпним, тому відповідно до ст. 325 ЦК України у власності такого господарства може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законо­давством, можуть йому належати.

Майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів відповідно до закону.

Основою майна особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК України вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, гос­подарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку відчужується і вся садиба, якщо інше не вста­новлено договором або чинним законодавством.

Для ведення особистого селянського господарства використо­вують сільськогосподарські тварини та птицю в межах правового режиму, встановленого для них ст. 180 ЦК України. У ній перед­бачається, що тварини є особливим об'єктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, визначе­них чинним законодавством.

Відповідно до ст. 346 ЦК України право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припиня­тися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розмі­щено; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника. Право власності може бути припинено в інших випадках, встановлених чинним законо­давством.

Звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду.

ТЕМА 15. ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

Поняття та загальна характеристика правового статусу державних сільськогосподарських підприємств.

Особливості госпо­дарської діяльності державних сільськогосподарських підприємств.

Поняття та загальна характеристика правового статусу держав­них сільськогосподарських підприємств. Виокремлюють дві кате­горії державних підприємств, представлених сьогодні в аграрно­му секторі економіки. Основну їх частину становлять державні підприємства, головним завданням яких є забезпечення науково-технічного прогресу в сільському господарстві та обслуговування всіх сільськогосподарських товаровиробників. До них належать: машинно-випробувальні станції, дослідні заводи сільськогосподар­ського машинобудування, насінницькі та племінні заводи й під­приємства, кінні заводи, іподроми, державні заводські конюшні, селекційно-гібридні центри, дослідно-селекційні станції, сортови­пробувальні станції, звірорадгоспи, тваринницькі комплекси, птахо­фабрики, парниково-тепличні комбінати, підприємства з відтворення цінних та анадромних видів риб (рибокомбінати, рибоводномеліоративні станції, нерестово-виросні господарства), підприємства, які вирощують ефіроолійні та лікарські рослини і культури, що містять наркотичні та отруйні речовини, а також підсобні сільські господарства несільськогосподарських державних (комунальних) підприємств, які мають відокремлене майно і наділені правами юридичної особи. До них належать також радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, радгоспи-коледжі, різноманітні навчально-дос­лідні або навчально-виробничі господарства, що здійснюють свою діяльність самостійно чи в органічному зв'язку з відповідними навчальними або навчально-дослідницькими закладами. Другу категорію державних підприємств уособлюють сільськогоспо­дарські товаровиробники, які зберегли форму господарювання, тобто не були реорганізовані або приватизовані.

Правовий статус державних сільськогосподарських підприємств визначається відповідно до положень ГК України. В Україні дер­жавні сільськогосподарські підприємства залежно від способу утво­рення (заснування) та формування статутного фонду поділяються на унітарні (комерційні й казенні) та корпоративні.

Згідно зі ст. 63 ГК України унітарне підприємство створюєть­ся одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, неподілений на част­ки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, якого сам призначає, керує підприємством і фор­мує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше заснов­никами за їхнім спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників) їхнього спільного управління справами; на основі корпоративних прав, зокрема через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

За ст. 73 ГК України державне унітарне сільськогосподарське підприємство утворюється компетентним органом державної вла­ди в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини держав­ної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфе­ри його управління.

Майно державного унітарного сільськогосподарського під­приємства перебуває в державній власності і закріплюється за та­ким підприємством на праві господарського відання чи праві опе­ративного управління. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить. Органом управління дер­жавного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Державне комерційне сільськогосподарське підприємство є су­б'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому за правом господарського відання майном. Статутний фонд такого підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери уп­равління якого воно входить, до того, як це підприємство буде зареєстроване як суб'єкт господарювання. Мінімальний розмір ста­тутного фонду підприємства встановлюється законом. Збитки, зав­дані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самовряду­вання, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду. Державне унітарне комерційне підприємств-може бути перетворено у випадках та в порядку, передбачених з^ _коном, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство).

Згідно зі ст. 76 ГК України казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважним (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним, приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне сільськогосподарське підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, у якому визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК України за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку зі своїм найменуванням. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Особливості господарської діяльності державних сільськогосподарських підприємств. Державне комерційне сільськогосподарське підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, враховувати їх у формуванні виробничої програму визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожний наступний рік.

Державне комерційне сільськогосподарське підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбаченим законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що на. лежать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурент­них засадах.

Державні комерційні сільськогосподарські підприємства ут­ворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фон­ди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд спожи­вання (оплати праці); резервний фонд; інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Казенне сільськогосподарське підприємство здійснює господар­ську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить. Воно самостійно організовує ви­робництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифа­ми), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного під­приємству майна, і має право вилучити в казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за при­значенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень. Ка­зенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до ос­новних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Джерелами формування майна казенного сільськогосподарсь­кого підприємства є: державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства; цільові кошти, виділені з Державного бюджету України; кредити банків; частина доходів підприємства, одержаних ним за результа­тами господарської діяльності, передбачена статутом; інші джере­ла, не заборонені законом. Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери уп­равління якого входить підприємство. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебува­ють в його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить під­приємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язан­нями казенного підприємства.

ТЕМА 16. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Правове регулювання племінної справи у тваринництві.

Правове регулювання бджільництва.

Правове регулювання вироб­ництва рибної продукції.

Правове регулювання ветеринарної медицини.

Охорона прав на сорти рослин.

Правове регулювання насінництва.

Правове регулювання захисту рослин.

Правове регулювання племінної справи у тваринництві. Згід­но зі ст. 1 Закону України «Про племінну справу у тваринництві» племінна справа — це система зоотехнічних, селекційних та організаційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин.

Об'єктами племінної справи є велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, птахи, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі, яких розводять задля одержання певної продукції. Згідно зі ст. 5 цього Закону України до суб'єктів цієї справи належать: власни­ки племінних (генетичних) ресурсів, підприємства (об'єднання) з племінної справи, селекційні, селекційно-технологічні та селек­ційно-гібридні центри, іподроми, станції оцінювання племінних тварин, юридичні та фізичні особи, що надають відповідні послу­ги та беруть участь у створенні та використанні племінних (гене­тичних) ресурсів, власники неплемінних тварин — споживачі племінних (генетичних) ресурсів і замовники послуг з племінної справи у тваринництві.

Породна чистота сільськогосподарських тварин захищається законом шляхом встановлення вимог до племінних (генетичних) ресурсів. До останніх, згідно із цим законом, належать: тварини, сперма, ембріони, яйцеклітини, інкубаційні яйця, які мають пле­мінну (генетичну) цінність. Показником племінної (генетичної) цінності є усталена здатність тварин передавати нащадкам визна­чені якісні породні ознаки.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про племінну справу у тваринництві» племінних тварин треба ідентифікувати, Прону­мерувати, сфотографувати, присвоїти їм клички, що дасть змогу збирати інформацію про кожну з них окремо та встановлювати відповідність цій інформації.

Племінні тварини підлягають реєстрації в документах з пле­мінної справи, дані про них треба вносити до документів офіційного обліку продуктивності, які оформляються державними контролерами-асистентами та підтверджуються відповідними організація­ми, котрі досліджують якісні показники одержаної продукції. Во­ни підлягають також офіційній класифікації (оцінюванню типу в балах), яку провадять експерти-бонітери.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про племінну справу у тва­ринництві» власники племінних (генетичних) ресурсів зобов'я­зані мати племінні свідоцтва (сертифікати), які є документаль­ним підтвердженням якості належних їм племінних тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин. Ці свідоцтва (сертифікати) міс­тять відомості про походження, продуктивність, тип та інші якос­ті генетичних ресурсів, дані імуногенетичного контролю, оцінку типу тварин у балах. Вони необхідні для підтвердження якості племінних (генетичних) ресурсів і для захисту прав споживачів племінної продукції.

Правове регулювання бджільництва. Правове регулювання бджільництва здійснюється на основі норм Закону України «Про бджільництво». Згідно з цим Законом бджільництво — галузь сільськогосподарського виробництва, основою функціонування якої є розведення, утримання та використання бджіл для запилення комахозапильних рослин сільськогосподарського призна­чання і підвищення їх урожайності, виробництво харчових продуктів і сировини для промисловості. Об'єктами бджільництва є робочі бджоли, бджолині матки, трутні, бджолині сім'ї, яких розводять на племінних і товарних пасіках. Суб'єктами бджіль­ництва, незалежно від форм власності, є: племінні та товарні пасіки, племінні бджоло-розплідники; підприємства з виготовлен­ня обладнання та пасічного реманенту; підприємства, установи й організації із заготівлі, переробки, реалізації продуктів бджіль­ництва та препаратів із них; лабораторії сертифікації продуктів бджільництва; наукові установи, заклади освіти, дослідні госпо­дарства, які займаються бджільництвом; спілки, асоціації та інші об'єднання, діяльність яких пов'язана з бджільництвом.

Право на зайняття бджільництвом мають фізичні особи, які мають відповідні навички або спеціальну підготовку, а також юридичні особи. Зайняття бджільництвом не потребує спеціаль­ного дозволу. Фізична або юридична особа для зайняття цією справою, зокрема формуванням пасіки з бджолиних сімей, має придбати підсобне приміщення, реманент і обладнання на певній земельній ділянці. Кількість бджолиних сімей, що їх можуть ут­римувати юридичні та фізичні особи, не обмежується.

Статтею 13 Закону України «Про бджільництво» передбачено, що для обліку пасік та здійснення лікувально-профілактичних за­ходів на кожну пасіку видається ветеринарно-санітарний пас­порт. Пасіка реєструється один раз у рік її заснування за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка займається бджільництвом, у місцевих державних адмі­ністраціях або місцевих радах.

Згідно зі ст. 19 Закону України вироблені або заготовлені про­дукти бджільництва підлягають ветеринарно-санітарній експертизі. Виробництво вощини задля її реалізації здійснюється фізичними та юридичними особами в порядку, визначеному Ветеринарно-санітарними вимогами щодо заготівлі та переробки воскосировини, затвердженими наказом Державного департаменту ветеринар­ної медицини України від 7 червня 2002 р. № 31.

Правове регулювання виробництва рибної продукції. Правову основу регулювання виробництва рибної продукції становлять нор­ми Закону України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них». Об'єктами рибництва є риба та інші водні живі ресурси, які, згідно з цим законом, охоплюють сукупність водних організмів, життя яких неможливе без перебування у воді. До вод­них живих ресурсів належать: прісноводні, морські, ана- та катадромні риби на всіх стадіях розвитку, круглороті, водні безхребетні, в тому числі молюски, ракоподібні, черви, голкошкірі, губки, киш­ковопорожнинні, наземні безхребетні у водній стадії розвитку, голо­воногі, водорості та інші водні рослини.

За Законом України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» вирощування риби, інших водних жи­вих ресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх ділянках) та континентальному шельфі України дозволяється суб'єктам аграр­ного права за наявності позитивної ветеринарно-санітарної оцін­ки стану водних об'єктів, що її провадять державні органи ветери­нарної медицини. Законом визначено, що якість і безпека живої риби, інших водних живих ресурсів, вирощених у ставках, інших водних об'єктах (їх ділянках), підтверджуються ветеринарним свідоцтвом, яке видають державні органи ветеринарної медицини один раз на рік на всю партію вирощеної живої риби або інших водних живих ресурсів.

Переробкою продукції лову мають право займатися суб'єкти аграрного права за наявності в них дозволу на цей вид діяльності, який видається органами державної санітарно-епідеміологічної служби та державною службою ветеринарної медицини. Суб'єкти аграрного права, які переробляють продукти лову, підлягають обліку в державній службі ветеринарної медицини за місцезна­ходженням. Закон України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» передбачає, що суб'єкти аграрного пра­ва, які займаються переробкою рибної продукції, повинні мати акредитовані виробничі лабораторії для контролю за якістю про­дуктів лову, харчової продукції з них та супутніх матеріалів.

Правове регулювання ветеринарної медицини. Згідно із Зако­ном України «Про ветеринарну медицину» ветеринарна медици­на є галуззю науки та практичних знань про хвороби тварин, їх профілактику, діагностику та лікування, ветеринарно-санітарну якість та безпеку продукції тваринного, а на ринках — і рослин­ного походження, про збереження здоров'я і продуктивності тва­рин, запобігання хворобам і захисту людей від захворювань, спільних для тварин і людей.

Державний ветеринарно-санітарний контроль здійснюється лікарями державних установ ветеринарної медицини. Державний ветеринарно-санітарний нагляд здійснюється Головним дер­жавним інспектором ветеринарної медицини України, його заступ­никами, головними державними інспекторами ветеринарної ме­дицини Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міст, районів, їх заступниками, головними держав­ними інспекторами ветеринарної медицини регіональних служб державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на дер­жавному кордоні та транспорті, їх заступниками та державними інспекторами ветеринарної медицини.

Закон України «Про ветеринарну медицину» передбачає поря­док встановлення карантину тварин. Карантин у місцях виник­нення небезпечних захворювань встановлюється та скасовується рішенням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації #а відповідних територіях та виконавчи­ми органами місцевого самоврядування міст обласного значення, в тому числі на території окремих господарств за поданням відповідного органу державної ветеринарної медицини, а в межах одного або кількох регіонів — за рішенням Кабінету Міністрів Ук­раїни за поданням Державного департаменту ветеринарної меди­цини при Міністерстві аграрної політики України.

У разі виникнення на території України особливо небезпечних інфекційних хвороб тварин, у тому числі таких, що раніше не реєструвалися, за рішенням Державної надзвичайної протиепізоотичної комісії при Кабінеті Міністрів України хворі тварини та тварини з підозрою на хворобу враженої ферми, стада, гурту, а в разі необхідності — тварини інших ферм, стад, гуртів, що мали пря­мий або непрямий контакт, який може призвести до передачі збудника інфекції, забиваються (дорізуються), а їхні туші, мало­цінний інвентар, транспортні засоби, інші предмети, які можуть бути фактором такої передачі, знищуються шляхом спалювання, закопування або іншим способом, що гарантує припинення поши­рення зазначених хвороб.

У разі встановлення карантину може вводитися повна або часткова заборона: провозити або переганяти тварин через каран­тинну зону, ввозити (заводити) в цю зону, вивозити (виводити) з неї тварин; вивозити або виносити (у тому числі для пересилання посилками) з карантинної зони продукцію тваринного і рослинно­го походження, корми; перегруповувати, переводити (перевозити) тварин у межах карантинної зони, а також використовувати спільні пасовища, місця водопою для хворих і здорових тварин без дозво­лу головного державного інспектора ветеринарної медицини райо­ну, міста, області.

Юридичні або фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проживають на території України) мо­жуть займатися ветеринарною практикою на підставі ліцензії, що видається відповідно до законодавства України.

Охорона прав на сорти рослин. Забезпечується така правова охорона нормами Закону України «Про охорону прав на сорти рос­лин». Згідно зі ст. 1 цього Закону України сорт рослин є окремою групою рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популя­ція) в рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка, неза­лежно від того, чи задовольняє вона цілком умови надання правової охорони, може бути визначена ступенем прояву ознак, що є резуль­татом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів; може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак; може розглядатись як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення у незмінному вигляді цілих рослин сорту.

Згідно із Законом України «Про охорону прав на сорти рос­лин» можуть набуватися такі права на сорти: особисте немайнове право авторства на сорт; майнове право власника сорту. Про осо­бисте немайнове право авторства на сорт свідчать Реєстр сортів, Реєстр патентів, свідоцтво про авторство на сорт рослин, патент. Про майнове право власника сорту свідчать Реєстр патентів, па­тент. Різновидами сорту, на які можуть набуватися права, є клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція.

Сорт вважається охороноздатним — придатним для набуття права на нього як на об'єкт інтелектуальної власності, якщо за про­явом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним і стабільним.

Права на сорт набуваються в Україні шляхом подання до Дер­жавної служби з охорони прав на сорти рослин заявки, експерти­зи заявки та державної реєстрації прав.

Особа, яка створила сорт, визнається автором сорту. Вона на­буває особисте немайнове право авторства від дати державної реє­страції сорту. Право авторства не відчужується, не передається і діє безстроково.

Особа, визнана автором сорту, має право: а) перешкоджати ін­шим особам привласнювати та спотворювати його авторство; б) ви­магати не розголошувати його ім’я як автора сорту і не зазначати його в публікаціях; в) вимагати зазначення свого імені під час ви­користання сорту, якщо це практично можливо.

Майновим правом власника сорту є його виняткове право на ви­користання власного сорту і на дозвіл чи заборону використання сорту іншими особами. Виняткове право власника сорту на дозвіл чи заборону використання сорту полягає у тому, що ніхто без його дозволу не може здійснювати відносно до матеріалу сорту такі дії: а) виробництво або відтворення (з метою розмноження); б) доведен­ня до кондиції з метою розмноження; в) пропонування до продажу; г) продаж або інший комерційний обіг; ґ) вивезення за межі митної території України; д) ввезення на митну територію України тощо.

Привласнення авторства є порушенням особистого немайнового права авторства на сорт. Вчинення без дозволу особи, яка має майнове право на сорт, будь-яких дій відносно до цього сорту, що потребують дозволу, вважаються порушенням майнового права на сорт. Порушення прав на сорт тягнуть за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

Особа, права якої на сорт порушені, може вимагати: а) припи­нення дій, що порушують або створюють загрозу порушення його права відносно становища, що існувало до порушення права; б) стяг­нення завданих збитків, включаючи неодержані доходи; в) від­шкодування моральної шкоди; г) вжиття інших передбачених за­конодавством заходів, пов'язаних із захистом прав на сорти.

Особа, яка порушила права на сорт, зобов'язана на вимогу осо­би, якій належать ці права, припинити порушення права і відшко­дувати завдані збитки.

Правове регулювання насінництва. Згідно зі ст. 1 Закону Ук­раїни «Про насіння і садивний матеріал» насінництво та розсадництво — галузь рослинництва, що займається розмноженням відповідно насіння і садивного матеріалу, збереженням і поліп­шенням їх сортових, посівних і врожайних якостей (властивос­тей), а також здійснює сортовий і насіннєвий контроль. Насінням є будь-які органи рослин, які використовуються для розмножен­ня. Садивний (посадковий) матеріал — це рослини та їх частини, що придатні для відтворення цілісних рослин.

За законом, насіння поділяється на три категорії: оригіналь­не — насіння первинних ланок насінництва, яке реалізують для подальшого його розмноження і отримання елітного насіння; елітне — насіння, отримане від послідовного розмноження оригі­нального насіння в елітно-насінницьких й інших господарствах, занесених до Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу; репродукційне — насіння першої та наступних репро­дукцій. До насіння зазначених категорій прирівнюється відповідний садивний матеріал картоплі, винограду, плодових, горіхоплідних, ягідних, декоративних, лікарських, лісових культур з урахуван­ням особливостей їх розмноження.

Згідно із Законом України до об'єктів насінництва та розсадництва належать: сорт рослин (клон, лінія, гібрид, популяція, сортосуміш); насіння та садивний матеріал; насінницькі посіви та насадження. Суб'єктами насінництва і розсадництва визнаються фізичні та юридичні особи, яким надано право займатися вироб­ництвом, реалізацією та використанням насіння та садивного ма­теріалу згідно з чинним законодавством. Система насінництва та розсадництва складається з ланок оригінального, елітного та ре­продукційного насінництва і розсадництва, страхових і державно­го резервного насіннєвих фондів.

Згідно із Законом України створення страхового насіннєвого фонду є обов'язковим для всіх виробників насіння. Страхові на­сіннєві фонди оригінального, елітного і репродукційного насіння створюються відповідними суб'єктами насінництва в обсягах, пе­редбачених спеціально уповноваженим центральним органом ви­конавчої влади з питань аграрної політики.

Для забезпечення насінням районів, що не виробляють влас­ного насіння або мають обмежені можливості його виробництва, надання допомоги в разі знищення або пошкодження насінниць­ких посівів внаслідок стихійного лиха, забезпечення сортовідновлення, сортозаміни та реалізації насіння за міжнародними догово­рами створюється державний резервний насіннєвий фонд.

Насіння і садивний матеріал уводять в обіг після їх визнання державними органами управління та контролю в насінництві та розсадництві, що підтверджується відповідними документами встановленої форми. Насіння і садивний матеріал уважаються визнаними, якщо вони: за сортовою чистотою і посівними якостя­ми відповідають вимогам нормативного документа; належать до сорту, який занесено до Реєстру сортів рослин України, або за ре­зультатами державного випробовування сорту визнані перспек­тивними, тобто показали значну перевагу щодо урожайності або за іншими цінними ознаками.

Державний контроль у насінництві та розсадництві здійсню­ють Українська державна насіннєва інспекція, Державна насіннє­ва інспекція Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, міжрайонні державні насіннєві інспекції, Українська дер­жавна помологічно-ампелографічна інспекція, Українська державна лісонасіннєва інспекція, державні зональні лісо-насіннєві інспекції, Українська державна квітково-декоративна насіннєва інспекція.

Правове регулювання захисту рослин. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про захист рослин» захист рослин — це комплекс за­ходів, спрямованих на зменшення втрат урожаю та запобігання погіршанню стану рослин сільськогосподарського та іншого при­значення, багаторічних насаджень, дерев, чагарників, рослин­ності закритого ґрунту, продукції рослинного походження через шкідників, хвороби та бур'яни.

Спеціально уповноваженими органами виконавчої влади в галузі захисту рослин є Головне управління державної служби захисту рос­лин (Головна державна інспекція захисту рослин) Мінагрополітики, а також державні станції захисту рослин Автономної Республіки Крим, областей і районів. У населених пунктах, на територіях при­родно-заповідного фонду, в лісопаркових частинах зелених зон, захисних лісових насадженнях у смугах відведення залізниць та ав­томобільних доріг захист рослин здійснюють підрозділи захисту рос­лин підприємств, установ та організацій, які є їх (рослин) власника­ми чи користувачами. Спеціальним органом у справі захисту рослин є також Державна служба з карантину рослин України.

Закон визначає права та обов'язки посадових осіб спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин. Зокрема, вони мають право: вимагати від підприємств, установ, ор­ганізацій усіх форм власності та громадян, діяльність яких пов'яза­на із захистом рослин, додержання законодавства про захист рослин; відвідувати підприємства, установи, організації усіх форм власності, діяльність яких пов'язана з користуванням землею, лісом, водними об'єктами, вирощуванням рослин сільськогосподарського та іншого призначення, багаторічних і лісових насаджень, дерев, ча­гарників, рослинності закритого ґрунту, а також реалізацією, пере­робкою, зберіганням і використанням рослин та продукції рослин­ного походження з метою перевірки додержання законодавства про захист рослин та відбирати зразки ґрунту, води, насіння, рослин, продукції рослинного походження та інших матеріалів для прове­дення фітосанітарної діагностики; обмежувати, тимчасово заборо­няти або припиняти діяльність підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян у разі порушення ними вимог тех­нології та нормативно-правових актів з питань захисту рослин, що можуть спричинити загрозу життю і здоров'ю людей та довкіллю; визначати і регулювати обсяги робіт, пов'язаних із захистом рослин, відповідно до фітосанітарного стану; забороняти реалізацію засобів захисту рослин, які не відповідають вимогам щодо їх якості; одер­жувати від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян необхідну інформацію з питань захисту рослин; давати обов'язкові для виконання розпорядження (приписи) про проведен­ня підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами профілактичних і винищувальних заходів щодо за­хисту рослин; накладати адміністративні штрафи на осіб, винних у порушенні законодавства про захист рослин.

Посадові особи спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин зобов'язані: у межах своєї компе­тенції розробляти та приймати нормативно-правові акти з питань захисту рослин; прогнозувати розвиток і поширення шкідливих організмів; своєчасно інформувати органи виконавчої влади та ор­гани місцевого самоврядування, а також підприємства, установи, організації усіх форм власності та громадян, діяльність яких пов'язана з користуванням землею, лісом, водними об'єктами, вирощуванням, реалізацією, переробкою, зберіганням і викорис­танням рослин та продукції рослинного походження, про фітосанітарний стан, строки та методи проведення захисних заходів; здійснювати контроль за виконанням загальнодержавних, між­державних, регіональних цільових програм захисту рослин; впро­ваджувати безпечні для здоров'я людини та охорони довкілля інтегровані та інші системи захисту рослин; визначати обставини, межі території, час уведення особливого режиму захисту рослин та заходи щодо локалізації і ліквідації особливо небезпечних шкідли­вих організмів, а також залучати в установленому законодавством порядку для цих цілей ресурси держави, а також ресурси під­приємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян з попереднім відшкодуванням їм понесених ними витрат тощо.

Закон визначав також права та обов'язки підприємств, установ, організацій та громадян у сфері захисту рослин. Зокрема, вони мають право: отримувати в установленому порядку повну та достовірну інформацію про появу, поширення, розвиток шкідли­вих організмів та їх шкодочинність; брати участь у розробленні й обговоренні проектів цільових програм захисту рослин, вносити пропозиції з цих питань до спеціально уповноважених органів ви­конавчої влади у сфері захисту рослин; на відшкодування збитків, завданих їм внаслідок порушення законодавства про захист рос­лин. Водночас вони зобов'язані: проводити систематичні обсте­ження угідь, посівів, насаджень, продукції рослинного походжен­ня, сховищ тощо і в разі виявлення поширення шкідливих організмів поінформовувати про це спеціально уповноважені ор­гани виконавчої влади у сфері захисту рослин; додержувати тех­нології вирощування рослин сільськогосподарського та іншого призначення; допускати до робіт, пов'язаних із транспортуван­ням, зберіганням, застосуванням засобів захисту рослин, їх тор­гівлею, лише осіб, які пройшли спеціальну підготовку і мають на те відповідне посвідчення і допуск, що видаються спеціально упов­новаженими органами виконавчої влади у сфері захисту рослин; своєчасно проводити комплекс профілактичних і винищувальних заходів щодо боротьби зі шкідниками, хворобами та бур'янами; виконувати регламенти зберігання, транспортування та застосу­вання засобів захисту рослин; використовувати відповідну техні­ку, обладнання та засоби громадської й особистої безпеки; від­шкодовувати підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності та громадянам завдані їм збитки в установленому зако­нодавством порядку тощо.

Відносини щодо захисту рослин від шкідників, збудників хво­роб рослин, які відсутні або обмежено поширені на території Ук­раїни (карантинних організмів), регулюються Законом України «Про карантин рослин». Відповідно до цього закону у разі вияв­лення карантинних організмів карантинний режим запрова­джується: у межах кількох областей Кабінетом Міністрів України за поданням Головного державного інспектора з карантину рос­лин України; на території Автономної Республіки Крим, області, кількох районів, району, населеного пункту чи території окремо­го господарства — відповідно Радою Міністрів Автономної Рес­публіки Крим, місцевою державною адміністрацією за поданням, відповідно, головних державних інспекторів з карантину рослин України, державних інспекторів з карантину рослин.

Карантинний режим запроваджується протягом доби з момен­ту виявлення карантинного організму. Орган, який прийняв рі­шення про запровадження або скасування карантинного режиму, протягом доби повідомляє про це осіб, які перебувають або проживають у карантинній зоні.

У карантинній зоні здійснюються такі спеціальні карантинні заходи: огляд і обстеження підкарантинних матеріалів та об'єк­тів; здійснення контролю за проведенням локалізації та ліквідації карантинних організмів; заборона вивезення з карантинної зони заражених на карантинні організми підкарантинних матеріалів та об'єктів; знезараження підкарантинних матеріалів та об'єктів; технічна переробка заражених на карантинні організми підкаран­тинних матеріалів тощо.

ТЕМА 17. ДОГОВІРНІ ВІДНОСИНИ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

Поняття і види договорів у сільському господарстві.

Характе­ристика окремих договорів щодо реалізації сільськогосподарської продукції.

Договори про закупівлю зерна.

Договори на використан­ня науково-технічної продукції у сільському господарстві.

Поняття і види договорів у сільському господарстві. Загальне поняття договору передбачено ст. 626 ЦК України, згідно з якою договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Договір у сільському господарстві можна визначити як правовід-ношення між двома або більше суб'єктами аграрного господарювання, змістом якого є їхні договірні майнові зобов'язання діяти певним чином: передавати і приймати сільськогосподарську продукцію, виконувати роботу, надавати послуги. Класифікація договорів у сільському господарстві ґрунтується на системі договірних зобов'язань, що містяться у ЦК України. Відповідно до цього договірні зобов'язання поділяють на договори: щодо переходу права власності (купівля-продаж, дарування, рента, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна); пов'язані з передачею майна у тимчасове користування; про виконання робіт; про надання послуг; про страхування; про кредитно-розрахункові відносини; про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Враховуючи специфіку аграрних відносин, договори у сільському господарстві поділяють на три основні групи. До першої групи належать такі договори: про спільну діяльність з виробництва певної продукції рослинництва та тваринництва; про спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молодняку худоби та птиці; на виробництво та переробку кормів для тваринництва; з фермерськими господарствами на виробництво продукції на землях цих господарств; інші договори про виробництво сільськогосподарської продукції. До другої групи належать аграрно-правові договори: про реалізацію сільськогосподарської продукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реалізацію продукції та постачання. До третьої групи означених документів відносять договори: про агрохімічне обслуговування сільськогосподарських підприємств; про виконання меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуговування; про виконання інших підрядних робіт; про надання наукових послуг аграрним підприємствам; договори з банківськими установами та інші договори про надання різноманітних послуг.

Окрему групу складають договори про виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт у сфері сільського господарства тощо.

Характеристика окремих договорів щодо реалізації сільсько­господарської продукції. Закупівлю сільгосппродукції здійсню­ють переважно за договорами контрактації. Згідно з ч. 1 ст. 713 ЦК України за договором контрактації виробник сільськогоспо­дарської продукції зобов'язується виробити визначену ним сільськогосподарську продукцію і передати її у власність за­готівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержува­чеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію й оп­латити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.

Згідно зі ст. 272 ГК України за договором контрактації вироб­ник сільськогосподарської продукції (надалі — виробник) зо­бов'язується передати заготівельному (закупівельному) або пере­робному підприємству чи організації (надалі — контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що пе­редбачені договором, а контрактант зобов’язується сприяти вироб­никові у виробництві зазначеної продукції, прийняти й оплатити її.

У договорах контрактації повинні передбачатися: види про­дукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин; кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у ви­робника; ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умо­ви доставки, строки здавання-приймання продукції; обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на прий­мальні пункти і підприємства; взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору та інші умови.

Особливості виконання договорів контрактації передбачені ст. 273 ГК України. Зокрема, виробник повинен не пізніш як за 15 днів до початку заготівлі продукції повідомити контрактанта про кількість і терміни здавання сільськогосподарської про­дукції, що пропонується до продажу, та погодити календарний графік її здавання. Контрактант зобов'язаний прийняти від ви­робника всю пред'явлену ним продукцію на умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псується, при­датну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах, що погоджені сторонами. У договорі контрактації мо­жуть передбачатися обсяги сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробни­ка, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнахо­дженням виробника.

За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зо­бов'язань за договором настає відповідальність відповідно до умов договору або закону. Так, за нездачу сільськогосподарської про­дукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому догово­ром, якщо інший розмір не передбачений законом. За невиконан­ня зобов'язання щодо приймання сільськогосподарської продукції безпосередньо у виробника, а також у разі відмови від приймання продукції, пред'явленої виробником у строки і в порядку, що по­годжені сторонами, контрактант сплачує виробнику штраф у роз­мірі 5% вартості неприйнятої продукції, враховуючи надбавки і знижки, а також відшкодовує завдані виробникові збитки, а що­до продукції, яка швидко псується, — повну її вартість. У разі, якщо продукцію не було своєчасно підготовлено до здавання-приймання і про це не було попереджено контрактанта, виробник відшкодовує контрактанту завдані цим збитки.

Останнім часом зростає роль біржової торгівлі сільськогоспо­дарською продукцією, під час якої укладаються відповідні біржо­ві договори. Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 «Про заходи щодо реформування аграрних відносин», яким було передбачено організацію та проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвард­ними контрактами під закупівлю сільськогосподарської про­дукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерцій­них банків як агентів-брокерів, з подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах.

Ф'ючерсний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) товари (цінні папери або кошти) у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами кон­тракту.

Форвардний контракт — це стандартний документ, який за­свідчує зобов'язання особи придбати (продати) товари (цінні папе­ри або кошти) у визначений час та на визначених умовах у майбут­ньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту.

В агропромисловому комплексі застосовуються бартерні (товаро­обмінні) операції. Згідно зі ст. 715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший. Застосування цих договорів у сільському господарстві дає змогу аграріям діяти за умов великої інфляції. Водночас вони позбавляють товаровиробників обігових коштів. Тому уряд намагається обмежити застосування бартеру.

Договори про закупівлю зерна. Характерна для сільського господарства нестабільність на ринку зерна зумовлює необхід­ність застосування спеціальних механізмів державної підтримки цієї галузі аграрного виробництва. З цією метою було створено ме­ханізм заставних закупівель зерна. Згідно з ч. З ст. 52 Закону Ук­раїни «Про зерно та ринок зерна в Україні» до 31 березня відповід­ного поточного року у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, затверджуються заставні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) — це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, дос­татній для відтворення виробництва.

За ст. 61 цього закону після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного року ДАК «Хліб України», який призначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 червня 2003 р. № 374-р державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна, та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інфор­мації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпе­чення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечен­ня заставних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення зас­тавних закупок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прий­няття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Дер­жавний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільсько­господарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.

Згідно зі ст. 47 означеного Закону України сільськогосподар­ські товаровиробники, здійснюючи заставні закупки зерна на під­ставі укладених договорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення за­ставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів пе­рераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Перебіг строку зберігання заставного зерна у зер­нових складах починається з приймання цього зерна на зберіган­ня після 1 липня поточного року, але не може тривати довше ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогос­подарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно у порядку, передбаченому цим законом.

За ст. 56 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Украї­ні», сільськогосподарські товаровиробники мають право розпо­ряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Як­що до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна (сільськогосподарський товаровиробник) не витребував заставне зерно для подальшого продажу, воно переходить у власність дер­жави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету.

Договори на використання науково-технічної продукції у сіль­ському господарстві. Договірні правовідносини щодо використан­ня науково-технічної продукції у сільському господарстві регулю­ються нормами ЦК України, законами України «Про охорону прав на сорти рослин» та іншими.

Окремими предметами договорів на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві є сорти рослин і по­роди тварин, які, відповідно до ст. 420 ЦК України, належать до об'єктів права інтелектуальної власності.

Відповідно до ст. 40 Закону України «Про охорону прав на сор­ти рослин» власник сорту має право передати своє майнове право на сорт на підставі договору будь-якій особі, яка стає його право­наступником. Власник сорту може видати будь-якій особі дозвіл (ліцензію) на використання сорту на підставі ліцензійного догово­ру. За ліцензійним договором власник сорту (ліцензіар) передає право на використання сорту іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити ліцензіару обумовлені договором пла­тежі і здійснювати інші дії, передбачені договором про виключну або невиключну ліцензію.

За договором про виключну ліцензію ліцензіар передає право на використання сорту ліцензіату у певному обсязі, на визначеній території і в обумовлений строк, залишаючи за собою право вико­ристовувати сорт в частині, що не передається ліцензіату. Ліцензіар не має права надавати ліцензії на використання сорту іншій особі на цій же території у обсязі наданих ліцензіату прав.

За договором про невиключну ліцензію ліцензіар передає пра­во на використання сорту ліцензіату, залишаючи за собою право на використання сорту і надання ліцензій іншим особам.

Упродовж строку чинності патенту власний сорту має право в установленому порядку подати до Установи для офіційної публі­кації заяву про готовність надати дозвіл будь-якій особі на вико­ристання сорту (відкриту ліцензію). У цьому разі збір за підтри­мання чинності виключного права власника сорту зменшується на 50%, починаючи з року, наступного за роком опублікування такої заяви. Якщо жодна особа не заявила власнику сорту про свої наміри щодо використання сорту і не виявила бажання укласти ліцензійний договір, він може подати письмове клопотання про відкликання своєї заяви. У такому разі збір за підтримання чин­ності виключного права власника сорту вноситься у повному розмірі, починаючи з року, наступного за роком опублікування такого клопотання.

Ліцензійний договір і договір про передачу виключного права власника сорту вважаються дійсними, якщо вони укладені в пись­мовій формі і підписані сторонами.

Видача ліцензії на використання сорту та передача виключного права власника сорту вважаються дійсними для третіх осіб із дати публікації відомостей про це в офіційному виданні, яка здійснюєть­ся на підставі занесення відповідних відомостей до Реєстру патентів.

Права на селекційні досягнення у тваринництві можуть бути предметом договору на використання науково-технічної про­дукції у сільському господарстві. Власник патенту має право на підставі договору передати як право на породу тварини, так і пра­ва, що з нього випливають.

ТЕМА 18. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯКОСТІ ТА БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

Поняття та загальна характеристика правового забезпе­чення якості та безпеки сільськогосподарської продукції.

Держав­не регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції.

Права та обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та без­пеки сільськогосподарської продукції.

Поняття та загальна характеристика правового забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції. Якість визна­чається як сукупність властивостей продукції, які зумовлюють її придатність задовольняти потреби відповідно до її призначення.

Низька якість продукції — це не лише показник низької ефек­тивності суспільного виробництва, а й загроза (коли йдеться про якість харчових продуктів) здоров'ю людини. Особливі вимоги щодо забезпечення якості та безпеки продукції ставляться до суб'єктів аграрного господарювання, які виробляють основну ма­су харчової продукції та продовольчої сировини.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 6 вересня 2005 р. «Про вне­сення змін до Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» якість харчового продукту — ступінь досконалості властивостей та характерних рис харчового продукту, які здатні задовольнити потреби (вимоги) та побажання тих, хто споживає або використовує цей харчовий продукт. Без­печність харчового продукту визначається як стан харчового про­дукту, що є результатом діяльності виробництва й обігу, яка здійснюється з дотриманням вимог, встановлених санітарними за­ходами і/або технічними регламентами, та забезпечує впевненість у тому, що харчовий "продукт не завдає шкоди здоров'ю людини (споживача), якщо він спожитий за призначенням.

Відповідно до ст. З цього Закону України, держава забезпечує безпечність і якість харчових продуктів з метою захисту життя і здо­ров'я населення від шкідливих факторів, які можуть бути присут­німи у харчових продуктах, шляхом:

встановлення обов'язкових параметрів безпечності для харчових продуктів;

встановлення мінімальних специфікацій якості харчових продуктів у технічних регламентах;

встановлення санітарних заходів і ветеринарно-санітарних вимог для потужностей (об'єктів) та осіб, які зайняті у про­цесі виробництва, продажу (постачання), зберігання (експо­нування) харчових продуктів;

забезпечення безпечності нових харчових продуктів для спо­живання людьми до початку їх обігу в Україні;

встановлення стандартів для харчових продуктів з метою їх ідентифікації;

забезпечення наявності у харчових продуктах для спеціаль­ного дієтичного споживання, функціональних харчових продуктах і дієтичних добавках заявлених особливих харак­теристик та їх безпечності для споживання людьми, зокрема особами, які мають особливі дієтичні потреби;

інформування та підвищення обізнаності виробників, про­давців (постачальників) і споживачів стосовно безпечності харчових продуктів та належної виробничої практики;

встановлення вимог щодо знань і вмінь відповідального пер­соналу виробників, продавців (постачальників);

встановлення вимог щодо стану здоров'я відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників);

участі в роботі відповідних міжнародних організацій, які встановлюють санітарні заходи та стандарти харчових про­дуктів на регіональному і світовому рівнях;

здійснення державного контролю на потужностях (об'єк­тах), де виробляються та переробляються продукти, що ста­новлять значний ризик для здоров'я та життя людей;

здійснення державного нагляду з метою перевірки виконан­ня виробниками та продавцями (постачальниками) об'єктів санітарних заходів вимог цього закону;

виявлення порушень даного закону та здійснення необхід­них заходів щодо притягнення до відповідальності осіб, які не виконують положень Закону України.

За законом, харчові продукти, вироблені в Україні, повинні бу­ти безпечними, придатними для споживання, правильно маркова­ними та відповідати санітарним заходам і технічним регламентам. Для забезпечення безпечності харчових продуктів, вироблених в Україні, забороняється: використання харчових добавок, які не зареєстровані для використання в Україні; використання аромати­заторів і допоміжних матеріалів для переробки, які не зареєстро­вані для використання в Україні; використання дієтичних добавок, які не зареєстровані для використання в Україні; використання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу, які не дозволені для прямого контакту з харчовими продуктами; вико­ристання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обі­гу, які за своєю природою та складом можуть передавати забруд­нювальні речовини харчовим продуктам; використання харчових продуктів як інгредієнтів для виробництва, враховуючи сільсько­господарську продукцію, якщо вони містять небезпечні фактори на рівнях, що перевищують обов'язкові параметри безпечності.

З метою забезпечення якості та безпечності сільськогосподар­ської продукції закон встановлює певні вимоги щодо виробництва та обігу харчових продуктів.

Забороняється введення в обіг харчових продуктів спеціального дієтичного використання, функціональних продуктів та діє­тичних добавок, які не пройшли державної санітарно-епідеміоло­гічної експертизи та державної реєстрації. Забороняється забій тварин, які не супроводжуються ветеринарним документом, що засвідчує здоров'я тварин, які направляються на забій, та ветери­нарно-санітарний стан потужності (об'єкта) походження таких тварин. Забороняється здійснювати забій парнокопитних та інших копитних, а також забій свійської птиці та кролів в обсягах, що перевищують 5 голів на день, не на бойні, що має експлуа­таційний дозвіл і зареєстрована ветеринарною службою. Заборо­няється реалізація та обіг необробленого молока та сиру домаш­нього виробництва, а також туш або частин туш парнокопитних та інших копитних подвірного забою на агропродовольчих рин­ках. Цілі туші свійської птиці, кроликів та малих диких тварин, риба, мед, яйця і рослинні продукти можуть продаватись на аг­ропродовольчих ринках за умови їх перевірки на придатність для споживання людиною перед їх продажем. Власник таких туш зо­бов'язаний надати їх для дослідження у державну лабораторію ве­теринарно-санітарної експертизи на агропродовольчому ринку. Ця лабораторія проводить дослідження зазначених харчових про­дуктів щодо їх придатності для споживання людиною згідно з від­повідними правилами.

Забороняється: обіг харчових продуктів на потужностях (об'єктах), що не відповідають вимогам санітарних заходів; про­даж харчових продуктів домашнього виготовлення; обіг необроблених харчових продуктів тваринного походження, в тому числі туш тварин, на яких безпосередньо та/або на упаковці відсутня позначка придатності (маркування у формі позначки придатності) за відсутності відповідних ветеринарних документів.

Державне регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції здійснюють Кабінет Мі­ністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Державна санітарно-епідеміологічна служба України, Державна служба вете­ринарної медицини України, Міністерство аграрної політики Ук­раїни, Державний комітет України з питань технічного регулюван­ня та споживчої політики, їх органи на місцевому рівні.

Названі державні органи в межах належної їм компетенції здійснюють державне нормування показників якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріа­лів, державну реєстрацію нормативних документів на харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали, декларуван­ня відповідності харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів, сертифікацію харчових продуктів, продо­вольчої сировини, супутніх матеріалів, запроваджують системи контролю якості та безпеки виробництва цих продуктів, сирови­ни, матеріалів тощо.

Оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють в Україні діяльність з виробництва та/або обігу харчових продуктів, під­контрольних санітарній службі, повинні отримати експлуа­таційний дозвіл відповідного головного державного санітарного лікаря, який видається на кожну з таких потужностей (об'єктів), що використовуються для здійснення вищезазначеної діяльності. Потужностям (об'єктам), які потребують експлуатаційного дозво­лу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) но­мер. Потужності (об'єкти) та їх оператори заносяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України.

Оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють діяльність з виробництва харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, та оператори агропродовольчих ринків повинні отримати експлуатаційний дозвіл відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини для кожної з таких потужнос­тей (об'єктів). Потужностям (об'єктам), які потребують експлуа­таційного дозволу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) номер. Потужності (об'єкти) та їх оператори зано­сяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в поряд­ку, встановленому Міністерством аграрної політики України.

Якщо під час державного контролю або державного нагляду відповідний інспектор виявляє порушення умов експлуатаційно­го дозволу, що становить безпосередню загрозу для здоров'я або життя населення, відповідний інспектор видає припис про призу­пинення функціонування потужності (об'єкта) та/або тимчасову заборону обігу об'єктів санітарних заходів, що пов'язані з такими порушеннями, про що негайно інформує відповідного головного державного санітарного лікаря або відповідного головного дер­жавного інспектора ветеринарної медицини чи їх заступників, які на підставі цього припису видають постанову про призупинення експлуатаційного дозволу.

Права й обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської про­дукції. Особи, які відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і про­довольчої сировини» займаються виробництвом та обігом харчових продуктів, мають право: одержувати в установленому порядку не­обхідну, доступну та достовірну інформацію від відповідних органів виконавчої влади про результати державного контролю та держав­ного нагляду за виробництвом та обігом їх харчових продуктів; одержувати від постачальників сільськогосподарської продукції, харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів та ма­теріалів для виробництва (переробки) харчових продуктів декла­рацію виробника; вимагати зберігання конфіденційності будь-якої інформації та нерозголошення конфіденційної інформації, за ви­нятком випадків, передбачених чинним законодавством; оскаржу­вати результати лабораторних досліджень, якщо ці результати відрізняються від результатів, отриманих виробником з викорис­танням таких самих або ідентичних методів аналізу, та проводити арбітражні дослідження в уповноваженій та акредитованій арбіт­ражній лабораторії; оскаржувати будь-які рішення відповідних інспекторів, що стосуються їх господарської діяльності, відповідно до законодавства; звертатися за захистом своїх прав до суду; вима­гати відшкодування збитків, заподіяних внаслідок постачання їм непридатних до споживання, неправильно маркованих або небез­печних об'єктів санітарних заходів, за умови їх використання та зберігання відповідно до інструкцій, наданих їх постачальником; бути звільненим від відшкодування збитків, пов'язаних із непри­датністю до споживання або небезпечністю харчового продукту, завданих внаслідок порушення іншими особами, в тому числі спо­живачами, відповідних санітарних заходів.

Законом встановлено, що особи, які займаються виробницт­вом або введенням в обіг харчових продуктів, повинні: застосову­вати санітарні заходи та належну практику виробництва, міжна­родну систему забезпечення безпеки харчових продуктів НАССР та/або інші системи за­безпечення безпечності та якості під час виробництва та обігу хар­чових продуктів; забезпечувати використання у харчових продук­тах дозволених інгредієнтів, які використовуються в дозволених межах, є безпечними та належної якості; забезпечувати наявність достатньої та надійної інформації щодо поживної цінності, скла­ду, належних умов зберігання, застережень та приготування харчових продуктів; забезпечувати належні умови зберігання та/або експонування харчових продуктів; запобігати продажу не­безпечних, непридатних до споживання та неправильно маркова­них харчових продуктів; компенсувати відповідно до закону шко­ду, заподіяну споживачам внаслідок споживання непридатних до споживання або неправильно маркованих харчових продуктів та споживання харчових продуктів, які були визнані небезпечними, за умови їх зберігання, приготування та/або споживання згідно з інструкціями, наданими виробником та/або продавцем тощо.

Виробник сільськогосподарської продукції, призначеної для споживання людиною, харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допоміжних матеріалів для переробки зобов'я­заний видавати декларацію виробника на такі об'єкти під час введення їх в обіг. Декларація виробника засвідчує відповідність харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допо­міжних матеріалів для переробки вимогам, визначеним у декла­рації за умови, що вимоги, встановлені виробником, виконуються протягом подальших дій.

Декларація виробника видається на визначений період часу для серійного виробництва одного й того самого харчового продук­ту, харчової добавки, ароматизатора, допоміжного засобу для пе­реробки або для партії. Якщо декларація виробника видається на серійне виробництво продукту, включені до неї партії повинні за­значатись у такій декларації виробника. Декларація виробника, що видається на партію, має містити посилання на конкретну пар­тію. Декларація виробника повинна містити таку інформацію: назву та адресу виробника; назву харчового продукту, харчової добавки, ароматизатора, допоміжного матеріалу для переробки та іншу інформацію, необхідну для ідентифікації продукту; поси­лання на санітарні заходи, технічні регламенти або стандарти, відповідність з якими засвідчується, та умови, за яких така відпо­відність буде підтримуватися (умови транспортування, зберігання та інші умови обігу); дату видачі, ім'я, підпис та посаду особи, яка видала декларацію виробника; для продуктів, вироблених в Ук­раїні, контрольний (реєстраційний) номер, наданий виробнику після отримання експлуатаційного дозволу. Виробник, що видає декларацію виробника, повинен мати документальні докази дійсності його декларації. Такими документальними доказами визнаються, зокрема, протоколи вимірювань, досліджень, прове­дених акредитованою лабораторією, документи про впроваджен­ня на виробництві систем НАССР або аналогічних систем забезпе­чення безпечності та якості вироблених товарів, експлуатаційні дозволи і документи про результати державного контролю та дер­жавного нагляду санітарної та/або ветеринарної служби відповідно.