Зміст

Вступ

Розділ 1. Предмет, метод, принципи і система аграрного права

§ 1. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості

§ 2. Предмет аграрного права України; його зміст та особливості

§ 3. Принципи аграрного права України

§ 4. Система аграрного права України

Розділ 2. Розвиток науки аграрного права

§ 1. Поняття науки аграрного права

§ 2. Становлення української науки сільськогосподарського (аграрного) права

§ 3. Основні напрями аграрно-правових наукових досліджень на сучасному етапі

3.1. Проблеми сучасного наукового правового забезпечення аграрної реформи в Україні

3.2. Наука про розвиток сучасного аграрного законодавства та розробку його теоретичних засад

3.3. Нові правові інститути аграрного права України; проблеми їх розвитку; роль юридичної науки в їх обґрунтуванні

Розділ 3. Джерела аграрного права

§ 1. Особливості джерел аграрного права

§ 2. Конституція України — правова основа джерел аграрного права

§ 3. Закони — основні джерела аграрного права

§ 4. Підзаконні акти в системі джерел аграрного права

§ 5. Локальні нормативні акти

Розділ 4. Аграрні правовідносини

§ 1. Поняття, види й особливості аграрних правовідносин

§ 2. Внутрішні аграрні правовідносини

§ 3. Зовнішні аграрні правовідносини

Розділ 1

Предмет, метод, принципи і система аграрного права

§ 1. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості

Галузь права — основний підрозділ у структурі права, його ди­ференційована складова. Вона є сукупністю певних норм права, що регулюють якісно особливі суспільні відносини.

Разом узяті галузі права становлять систему права — його зако­номірно послідовний склад. До нього входять як основні (профіль­ні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні, зокрема комплек­сні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право тощо. До других — господарське, аграрне, екологічне й бага­то інших галузей права. Слід зазначити, що нині у зв'язку із урізно­манітненням суспільних відносин, а також форм їх правового врегу­лювання, кількість комплексних галузей збільшується. Аграрне пра­во було однією з перших комплексних галузей.

Комплексні галузі права містять як норми основних галузей права, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузе­ві норми, які створюють їх базу. Усі разом вони формують цілісну правову галузеву сукупність норм.

Найхарактернішими рисами правової спільності комплексних спеціалізованих галузей права є не так методи правового регулю­вання, як особливі принципи (загальні вихідні положення). Саме ці принципи, як зазначає С. С. Алексеев, надають комплексним га­лузям права специфічного галузевого відтінку.

Починаючи з 30-х і до 90-х рр. минулого століття єдиною ком­плексною галуззю права, яка обслуговувала суспільні відносини в сільському господарстві колишнього СРСР, у тому числі й в УРСР, було колгоспне право. Ця галузь права стосувалася тільки одного суб'єкта суспільних відносин — колгоспів, що було зумовлено на­явністю самостійної колгоспно-кооперативної форми власності та адміністративними методами керівництва господарськими проце­сами на селі.

У 70-х рр. закономірно виникла наукова ідея про потребу сукуп­ного галузевого правового регулювання діяльності не лише колгос­пів, а й інтегровано всіх сільськогосподарських (аграрних) підпри­ємств. Вперше її сформулював М. І. Козир як потребу формуван­ня сільськогосподарського права, котре згодом почали називати аг­рарним. У дискусії, яка розгорнулася щодо цього, брали участь ук­раїнські вчені — В. Янчук, Н. Титова, В. Шелестов, В. По­пов, Ц. Бичкова, А. Павлович та ін. Уже тоді необхідність іс­нування аграрного права обґрунтовано доводили не стільки особ­ливостями суб'єктів аграрних відносин, скільки унікальною специ­фікою їх виробничо-сільськогосподарської діяльності як єдиного об'єкта цих правовідносин. Адже тільки у сфері сільського госпо­дарства існує унікальне органічне поєднання господарської діяль­ності (праці) із землекористуванням,, а самі землі виступають як ос­новний засіб виробництва. Неповторні особливості процесу вироб­ництва сільськогосподарської продукції дістають вияв у всіх сіль­ськогосподарських структурах незалежно від форм власності та гос­подарювання. Саме ця юридична специфіка суспільних аграрних відносин стала першоосновою вирішення їх як предмета правово­го регулювання окремою комплексною, інтегрованою і спеціалізо­ваною галуззю аграрного права¹.

Аграрне право — порівняно нова галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали сус­пільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структу­рах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича ді­яльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграр­ними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на викорис­тання земель сільськогосподарського призначення для виробниц­тва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.

З виникненням України як суверенної держави, радикальними змінами суспільних відносин на селі у зв'язку з реалізацією земель­ної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно но­вого змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-пра­вову базу аграрного права як галузі права. Проте, як і раніше, воно акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові, майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аграрних суб'єктів.

Аграрне право це, по-перше, комплексна галузь права, яка є су­купністю різних за юридичною природою норм, що регулюють ор­ганічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а са­ме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.;

по-друге — інтегрована галузь права, норми якої регулюють від­носини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня ді­яльність може бути заснована на приватній, комунальній та дер­жавній формах власності; по-третє, — це спеціалізована галузь пра­ва, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єк­тів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська ви­робнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку — пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення.

Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі еконо­міки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі еконо­міки.

Норми сучасного аграрного права України не можуть не регу­лювати певною мірою й соціальні проблеми селян, кількість яких, за переписом 2001 р., становить 32,8% від усього населення країни.

Розширення предмета правового регулювання сучасного аграр­ного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва сільськогосподарської про­дукції (які залишаються основними), а й відносин у сфері перероб­ки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продук­ції та ін.

Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регу­люють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використан­ня земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.

Ця галузь виникла у 70-х рр. минулого століття, пройшла дис­кусійний етап свого становлення, утвердилась у комплексну, інте­гровану та спеціалізовану галузь права, яка істотно розширила й якісно збагатила свій зміст внаслідок здійснення в Україні земель­ної та аграрної реформ.

§ 2. Предмет аграрного права України; його зміст та особливості

Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспіль­них відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.

Дискусія з питань існування сільськогосподарського (аграрно­го) права, яка відбувалася в 70-х рр., була зумовлена начебто від­сутністю у нього власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних відносин як предмета правового ре­гулювання є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна га­лузь права охоплює первинні норми інших галузей права, спеціалі­зуючи їх відповідно до галузевого об'єкта правової регламентації та їх суб'єктного складу, і водночас має "власні" специфічні (здебіль­шого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специ­фікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований харак­тер. Тому, як зазначає С. С. Алексеев, комплексні утворення є до­сить міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм.

Отже, предмет правового регулювання є основою виокремлен­ня аграрного права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану га­лузь у системі права.

Комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні від норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного пра­ва є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а за­знають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливо­стями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, напри­клад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних від­носин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сіль­ськогосподарського призначення як основного й незамінного засо­бу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'яза­ної з нею іншої діяльності.

До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер кот­рих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з ви­користання земель сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землеко­ристування — сільськогосподарську виробничу діяльність із вико­ристанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і урізноманітнилося коло суб'єктів аграрних відносин. Виникли та набрали розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі), особисті селянські гос­подарства, приватні аграрні підприємства тощо.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комуналь­ну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегу­лював правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня, які є природною базою сільськогосподарської виробничої ді­яльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших катего­рій земель України.

Отже, предмет правового регулювання аграрного права України на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин знач­но розширився і набув нового змісту порівняно з періодом станов­лення сільськогосподарського (аграрного) права та його функціо­нування до 90-х рр.

По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були предметом аграрного права. Йдеться насамперед про земельні відносини щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної власності на ці землі та запровадженню при­ватної власності на них.

По-друге, приватна власність поширилась і на майнові аграрні від­носини, що уможливило виникнення нових суб'єктів аграрних відносин, яких раніше взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства, сіль­ськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські госпо­дарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.

Отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему якісно онов­лених, і цілком нових суспільних відносин. Проте незмінним для їх юридичної природи є те, що об'єктом цих суспільних відносин бу­ла й лишається виробнича господарська діяльність на землях сіль­ськогосподарського призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності стали ширшими і вагомішими.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земель­них і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регла­ментації правового режиму земель сільськогосподарського призна­чення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові від­носини (їх часто називають просто трудовими).

Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначен­ня, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьо­му норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного права, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різни­ми аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складають­ся переважно під час використання земель як основного засобу ви­робництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має міс­це тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, га­лузі сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного пра­ва для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сіль­ськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.

Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні від­носини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виник­нення приватної власності не лише на землю, а й на майно (зде­більшого через паювання майна колишніх колективних сільського­сподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучас­них аграрних майнових відносин.

Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність та­ких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163-166).

Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування при­ватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орен­дних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).

Аграрне законодавство України визначає спеціалізацію майно­вого статусу сільськогосподарських виробничих та інших коопера­тивів, фермерських господарств, особистих селянських госпо­дарств.

Майнові аграрні відносини мають внутрішній і зовнішній харак­тер. І навіть тоді, коли внутрішні виходять за межі аграрних струк­тур і розглядаються судами, вони не втрачають своєї первісної юри­дичної аграрно-правової природи, оскільки органічно пов'язані з внутрішніми аграрними відносинами.

До предмета аграрного права належать також організаційні та уп­равлінські відносини. Вони теж можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Слід зазначити, що суть таких відносин істотно зміни­лася під час переходу від адміністративних до ринкових методів господарювання в аграрному секторі України.

За умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійно­го характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського ви­робництва. При цьому значно зміцнюються демократичні засади управлінської діяльності, роль правових актів, особливо статутів фермерських господарств, сільськогосподарських виробничих і об­слуговуючих кооперативів та ін.

Зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформовано­му секторі аграрної економіки стосовно державного управління ни­ми, переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає ціл­ковитого невтручання державних органів у зазначену сферу. Йдеть­ся лише про заміну методів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.

За сучасних умов розвитку соціальної правової держави, виз­нання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності найвищою со­ціальною цінністю, чомусь права селян захищено значно менше, ніж права міського населення. Зважаючи на це, аграрне право має містити також і комплекс соціальних аграрних відносин. На жаль, поки що цим відносинам як елементу змісту сучасного аграрного права приділяється мало уваги, законодавство у цій сфері перебу­ває не на належному рівні. Що істотно впливає на стан виробни­чої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних структур.

Отже, предмет аграрного права України можна визначити як і сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних і аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, і майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єк­тами сільськогосподарської виробничої та пов'язаної з нею іншої ді­яльності.

Специфічної й органічної єдності предмету аграрного права на­дають норми, які регулюють пріоритетний вид землекористування — використання земель сільськогосподарського призначення (переду­сім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Галузь права традиційно визначається не тільки предметом, а й методами правового регулювання. Найбільш характерно це для ос­новних профільних і однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей цей фактор менш істотний, але його не мож­на й цілком відкинути.

Аграрне право як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні відносини, "зцементовані" характером сільськогосподар­ської виробничої діяльності під час використання земель сільсько­господарського призначення, не може мати якогось одного спосо­бу і засобу правового впливу на сферу своїх різноманітних відно­син, тобто одного і єдиного методу правового регулювання. Має йтися про наявність в аграрному праві елементів методів тих галу­зей права, певні складові яких у спеціалізованій формі увійшли до зміс­ту цієї комплексної галузі права. Але при цьому істотними є профі­лююче місце і значення аграрно-земельних відносин у системі аг­рарного права.

Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються пере­важно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різ­ними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.

Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на акти­візацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в за­безпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарю­вання.

З економічними та демократичними засадами діяльності сучас­них аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному зако­нодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).

Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення еле­ментів рекомендаційності в їх регламентації.

Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є поєднання державного правового регулювання аг­рарного сектора економіки з господарською самостійністю аграр­них суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).

§ 3. Принципи аграрного права України

Принципи — це основні вихідні засади певного суспільного явища, що якнайактивніше виражають його зміст. Принципи пра­ва — це засади, які закріплені в правових нормах і відображають закономірності певної галузі права. В них розкриваються системні особливості галузі права, які зумовлюють її галузеву суть. Проте принципи права можуть мати й ширший, міжгалузевий характер. Такі загальні принципи відображаються в галузевих правових принципах.

Сучасний період розвитку українського суспільства характери­зується такими загальними правовими принципами, які повинні ві­дображатися в законодавстві (в тому числі — й в аграрному):

1) спрямованість на зміцнення юридичних засад правової демократичної держави;

2) спрямованість на гарантування прав людини;

3) відповідність об'єктивним закономірностям сучасного суспільного розвитку, його науковим засадам;

4. відповідність усіх нормативно-правових актів Конституції України;

5. врахування ієрархічної послідовності та внутрішньої гармонії нормативно-правових актів;

6) підвищення ролі законів як основних елементів законодавчої системи;

7) кодифіковане й системне правове забезпечення суспільного розвитку (для усунення існуючого спонтанного розвитку законо­давства, численних фактів його доповнень та змін і формування стабільного законодавства).

Аграрне право як комплексна, інтегрована й спеціалізована га­лузь права має систему спеціальних принципів, наявність яких зу­мовлена особливостями мети та змісту аграрних відносин. При цьому слід враховувати 2 таких фактори:

1) селяни своєю працею створюють життєво необхідні й незамінні блага для всього суспільства: виробляючи сільськогосподарську продукцію, вони вирішують одну з найважливіших суспільних проблем — продовольчу;

2) аграрні відносини безпосередньо або опосередковано
пов'язані з процесом сільськогосподарського землекористування.

У зв'язку із зазначеним, провідним спеціальним принципом аграрного права слід вважати пріоритетність сільського господарства в системі всіх інших галузей народного господарства. Основною складовою цього принципу є пріоритетність сільськогосподарського І землекористування серед інших видів користування землею. Одним із прикладів юридичного закріплення цього спеціального принци­пу є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність со­ціального розвитку села та агропромислового комплексу в народ­ному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.). Існує потреба в прийнятті спеціального, ширшого за змістом, Закону — "Про сільське господарство".

Другим важливим спеціальним принципом сучасного аграрного права є рівність суб'єктів аграрних відносин. Перехід України до ринкових відносин, урізноманітнення форм власності на землю та майно, підприємницькі засади аграрного господарювання створи­ли умови для виникнення нових суб'єктів аграрних відносин — фермерських господарств, особистих селянських господарств, при­ватних аграрних підприємств та ін. І для якісної зміни правового статусу суб'єктів аграрного господарювання, які існували раніше, зокрема сільськогосподарських виробничих та обслуговуючих коо­перативів. Рівність цих та інших суб'єктів аграрних відносин, в то­му числі великих аграрних державних підприємств, є закономірним відображенням демократичних засад у розвитку аграрного підпри­ємництва.

Наступним принципом сучасного аграрного права є право до­бровільного вибору селянами організаційно-правових форм господа­рювання на землях сільськогосподарського призначення, а також ха­рактеру, напрямів і способів їхньої господарської та іншої діяльнос­ті, як і вільного розпорядження виробленою (виготовленою) сіль­ськогосподарською та іншою продукцією. Цей принцип базується на засадах вільного демократичного вибору форм господарюван­ня й конституційних гарантіях права приватної та інших форм власності.

Специфічним принципом аграрного права є тісний органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин, за якого процес сіль­ськогосподарського землекористування означає використання в процесі трудової діяльності об'єктивних природних властивостей ґрунтів, зокрема родючості, і внаслідок цього поєднання людсько­го і природного факторів — одержання сільськогосподарської про­дукції. Це — найхарактерніший принцип для основної галузі сіль­ськогосподарського виробництва — рослинництва.

Ведення сільського господарства завжди пов'язане з природним виробничим ризиком, кліматичними умовами, тривалим проміж­ком часу між вкладенням праці й одержанням прибутків виробле­ної (виготовленої) продукції та з багатьма іншими факторами. То­му в усьому світі сільське господарство є дотаційним. І для Украї­ни стабільна державна підтримка сільськогосподарського товарови­робника має стати постійним принципом державного керівництва сільським господарством, а отже — принципом аграрного права. Дер­жава повинна забезпечувати охорону земель сільськогосподарсько­го призначення, створювати соціально-економічні умови життя й праці селянина.

Надзвичайно важливе практичне значення має принцип реаль­ної гарантованості суб'єктивних прав селян як громадян України й як суб'єктів аграрних відносин. Селянство — це та структурна детермі­нанта, від якої залежить продовольчий добробут суспільства. Вод­ночас воно уособлює усталений спосіб життя, є носієм національ­них традицій та добропорядних звичаїв. Проте продовжує існувати великий розрив у реальному забезпеченні матеріальних, соціальних і культурних умов життя й праці жителів міст і сіл. Це зумовлює необхідність гуманізації статусу селянина на сучасних законодав­чих засадах, забезпечення справедливого розподілу благ у демокра­тичному правовому суспільстві.

§ 4. Система аграрного права України

Система галузі права — це закономірно послідовна, повна і внутрішньо узгоджена сукупність складових, основу якої становить правовий інститут. Вона значною мірою зумовлена принципами права.

Можна стверджувати, що сьогодні аграрне право України — це комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права, яка історично склалася і являє собою повноцінну систему аграрно-правових інститу­тів. Саме їх наявність як головної внутрішньогалузевої сукупності норм правової спільності є підтвердженням існування окремої са­мостійної галузі права.

Для аграрного права характерна наявність, насамперед, ком­плексних правових інститутів. Провідний серед них — інститут права власності на землю (переважно приватну). Він є наслідком здійснення радикальних реформ у сільському господарстві — зе­мельної та аграрної, виникнення аграрних товаровиробників, під­приємницьких засад їхньої діяльності.

Комплексна юридична природа інституту права власності пов'язана, передусім, з його генетичними зв'язками з цивільним правом та аграрно-правовою спеціалізацією норм земельного пра­ва. Останнє зробило можливим перерозподіл земель сільськогоспо­дарського призначення між різними аграрними суб'єктами, сприя­ло виникненню нових суб'єктів аграрних відносин.

Комплексну земельно-аграрну правову природу має і новий пра­вовий інститут — паювання земель. Він був законодавчо започатко­ваний ЗК 1992 р. та широко задекларований кількома указами Пре­зидента України.

Право на земельну частку (пай) стосується переважно колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств і є похід­ним від права колективної власності на землі сільськогосподарсь­кого призначення. Воно є, по суті, основною формою набуття се­лянами права приватної власності на ці землі.

Похідним від інститутів права власності на землю та паювання земель є поширений у практиці інститут оренди земель сільськогос­подарського призначення, який здебільшого використовується аграр­ними суб'єктами, що значною мірою зумовлює їх юридичну при­роду.

Одним із нових інститутів аграрного права є інститут фермер­ського господарства, який органічно поєднує норми права, що рег­ламентують складний комплекс земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та інших відносин.

Правове становище фермерських господарств регулюється пе­реважно спеціальними законодавчими актами аграрного законо­давства.

Найусталенішим правовим інститутом аграрного права є інсти­тут сільськогосподарської кооперації. Ця традиційна організаційно-правова форма ведення сільського господарства пройшла багато різ­них етапів свого історичного розвитку: вона була значно спотворена в період колективізації і відроджена в 90-х рр. минулого століття, ко­ли спочатку на основі Закону СРСР від 25 червня 1988 р. "Про ко­операцію в СРСР", а згодом на засадах спеціалізованого Закону Ук­раїни "Про сільськогосподарську кооперацію" почали відновлюва­тися справжні кооперативні принципи аграрного виробництва.

Створення й функціонування в Україні виробничих і, особливо, обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів потребує по­дальшого вдосконалення їх правового режиму.

Аграрним законодавством передбачено розвиток і деяких інших організаційно-правових форм ведення сільськогосподарського ви­робництва: особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств, сільськогосподарських товариств, а також державних сільськогосподарських підприємств та ін. Це сприятиме формуванню відповідних правових інститутів аграрного права.

Необхідність подальших соціальних перетворень на селі потре­бує законодавчого вдосконалення комплексного аграрно-правово­го інституту — пріоритетного соціального розвитку села. Він був започаткований ще 1990 р. прийняттям спеціального Закону УРСР "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислово­го комплексу в народному господарстві", яким передбачались прі­оритети в державних інвестиціях, принципи еквівалентності това­рообміну між сільським господарством і промисловістю, в сфері соціального розвитку села, його наукового та кадрового забезпе­чення тощо.

18 січня 2001 р. було прийнято Закон України "Про стимулю­вання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", який визначив конкретні економічні, фінансові й соціальні важелі розвитку сільського господарства України.

Подальший розвиток нормативної бази цього правового інсти­туту спрямований на законодавче врегулювання форм і методів державної підтримки сільського господарства, забезпечення нор­мальних соціально-економічних умов життя та праці селянства.

Тенденцію до подальшого активного законодавчого розвитку має також інститут гарантування прав селянина як громадянина й як працівника сільського господарства, оскільки ці права не повною мірою закріплені в аграрному законодавстві й ще менше реалізу­ються на практиці.

Активно формується й новий правовий інститут аграрного права — приватизація та паювання майна в агропромисловому комплексі України. Особливості приватизації майна в АПК пе­редбачені спеціальними актами аграрного законодавства: Зако­ном України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватиза­ції майна в агропромисловому комплексі", Указом Президента України від 27 серпня 2002 р. № 774/2002 "Про додаткові захо­ди щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського на­селення" тощо.

Науковці рекомендують конкретні правові умови вдосконален­ня цього складного процесу.

Система аграрного права як навчальна дисципліна передбачає послідовну наявність 3 складових, якими є:

1. загальна частина;

2. особлива частина;

3. спеціальна частина.

Можливість вирізнення загальної частини навчального курсу аграрного права України є показником, що засвідчує об'єктивне іс­нування відповідної окремої галузі права.

До загальної частини курсу належать такі вихідні загальнотеоретичні теми, як: предмет аграрного права, його принципи й систе­ма, джерела аграрного права, їх поняття та класифікація; аграрні правовідносини (поняття, види, особливості, класифікація); дер­жавне регулювання сільського господарства (зміст, форми, система державних органів тощо); правове становище різних аграрних суб'єктів (фермерських господарств, сільськогосподарських коопе­ративів, особистих селянських господарств); особливості реформу­вання аграрних відносин тощо.

Особлива частина навчального курсу розпочинається з розкрит­тя особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є основним засобом виробництва, базою для ви­робничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб'єктів.

На цій основі в особливій частині курсу послідовно розкрива­ються головні напрями діяльності аграрних суб'єктів, їх земельні, трудові, майнові, договірні, фінансові та інші відносини, а також відповідальність за порушення аграрного законодавства України.

Вперше в підручнику з аграрного права України подається спе­ціальним розділ — про розвиток науки аграрного права України.

Спеціальна частина навчального курсу містить характеристику аграрного права зарубіжних країн і правове регулювання земельної та аграрної реформи в цих країнах.

Розділ 2

Розвиток науки аграрного права

§ 1. Поняття науки аграрного нрава

Для характеристики юридичної науки базове, фундаментальне значення має загальне поняття науки; його потрібно розглядати у 2 аспектах: а) як певний процес інтелектуальної дослідницької ді­яльності із здобуття та вироблення теоретично систематизованих знань; б) як наслідок цього процесу — сукупність теоретично сис­тематизованих знань про природу, суспільство й мислення.

Наука в широкому розумінні є системою знань про різноманіт­ні форми матерії, про сутність соціальних явищ і форми їх відоб­раження в свідомості людини, їх об'єктивні властивості та законо­мірності виникнення, будови, змісту, функціонування, взаємодії та розвитку.

Наука як системне утворення складається з окремих галузей на­укових знань, які можна умовно поділити на 3 основні групи: при­родничі, суспільні (соціальні) та науки про мислення і пізнання. Суспільні науки, предметом дослідження яких є явища суспільно­го життя, за своєю структурою неоднорідні. Часто витоки суспіль­них наук містяться у природних явищах, чим пояснюється органіч­ний взаємозв'язок природничих (об'єктивних) і суспільних (суб'єк­тивних) елементів у багатьох суспільних науках (наприклад, у нау­ках аграрного, земельного, екологічного права та ін.). Отже, части­на суспільних наук (у тому числі — аграрно-правова наука) пере­буває в тісному генетичному та структурному взаємозв'язку з при­родничими науками. Тому нині важливим є об'єктивне взаємозба­гачення науки аграрного права й природничих наук.

Однією із системних галузей знань, що належить до групи сус­пільних (соціальних) наук, зокрема наук про політичну та юридич­ну надбудову, є юридична (правова) наука.

Виходячи із загальних підходів до поняття науки, юридичну науку треба розглядати двояко: 1) як процес інтелектуальної дос­лідницької діяльності вчених-правознавців, спрямований на ви­робництво нових знань про державу й право і 2) як систему знань про об'єктивні властивості держави й права та специфічні зако­номірності виникнення, будови, змісту, функціонування та роз­витку державно-правових явищ, які зумовлюють їх якісну визна­ченість.

У системі юридичної науки можна вирізнити: 1) загальнотеоре­тичні, 2) галузеві, 3) комплексні, 4) прикладні, 5) міжнародно-пра­вові юридичні науки.

Аграрне право України належить до групи комплексних юри­дичних наук і є складовою юридичної науки як системи знань.

Дослідженням складної й визначальної проблеми предмета на­уки аграрного права вже на етапі її становлення займалися про­відні науковці-аграрники: М. І. Козир, В. В. Петров, Н. І. Тито­ва, В. С. Шелестов, Ф. М. Раянов та ін. Вони не тільки з'ясували поняття предмета аграрно-правової науки, а й, що важливо, його систему й структуру.

Наука аграрного права — це, насамперед, комплекс, система знань про теоретичні засоби правового регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення виробничої та іншої, пов'язаної з нею, сільськогосподарської діяльності аграрними під­приємствами, фермерськими господарствами, особистими селян­ськими господарствами громадян та іншими суб'єктами аграрних відносин. Отже, предмет цієї науки включає і загальні досліджен­ня аграрних відносин, пізнання закономірностей їх правового ре­гулювання, виявлення особливостей правових методів впливу на ці відносини, суб'єктивних прав та обов'язків суб'єктів аграрних від­носин.

Оскільки аграрні відносини формуються на основі особливос­тей сільськогосподарського виробництва, аграрно-правова наука досліджує ступінь впливу цієї специфіки на організацію правово­го регулювання. Порівняно з галузевими юридичними науками, це є специфічна риса аграрного права. Аграрно-правова наука містить вчення про аграрне законодавство, про джерела аграрно­го права, виявляє й пояснює особливості цих джерел, їх структу­ру, співвідношення, зв'язок і взаємозалежність, виходячи із за­гальнотеоретичних положень — вчення про зовнішню форму пра­ва, правотворчість, про правовий інститут, галузь права. Вивчен­ню підлягає й практика застосування нормативно-правових актів аграрного законодавства державними органами та аграрними суб'єктами.

Наука аграрного права досліджує правові норми, які в сукуп­ності утворюють комплексну і спеціалізовану галузь права, з'ясовує ефективність їх застосування. Отже, правові норми — це також елементи предмета аграрно-правової науки. Основою дослідження є загальне вчення про норми права та їх реалізацію.

Аграрно-правова наука аналізує систему аграрного права як га­лузі, науки і навчальної дисципліни, сприяє конструюванню цієї системи. Предметом аграрно-правової науки є також методика дос­лідження аграрних правовідносин і методика викладання аграрно­го права як навчальної дисципліни тощо.

Важливою складовою науки аграрного права є її історична час­тина, що присвячена вивченню історії формування аграрного пра­ва як комплексної галузі права, історії розвитку певного виду пра­вових відносин, джерел аграрного права, його окремих інститутів, історії самої науки аграрного права.

Діяльність сільськогосподарських підприємств і об'єднань, фер­мерських господарств, інших аграрних суб'єктів регулюється не ли­ше за допомогою норм аграрного права. Ці суб'єкти як учасники земельних, трудових, майнових та інших правовідносин є водночас суб'єктами земельного, трудового, цивільного, адміністративного, фінансового, процесуального права. Тому наукові дослідження в галузі аграрного права провадяться з урахуванням досягнень і тео­ретичних положень інших галузевих правових наук; передбачають­ся й міжгалузеві комплексні дослідження.

Аграрно-правова наука досліджує також досвід зарубіжних кра­їн з юридичного опосередкування виробничих відносин у сільсько­му господарстві, вивчає наукові досягнення в аграрно-правовій сфері інших країн.

Отже, наука аграрного права як комплексна інтегрована та спеці­алізована юридична наука, що базується на комплексній галузі аграр­ного законодавства та однойменній галузі права, є системою знань про аграрні відносини, аграрне право як галузь права, його систему, предмет і методи правового регулювання, аграрно-правові норми й правові інститути, аграрне законодавство як систему, практику його застосування та окремі нормативно-правові акти, що регулюють аг­рарні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, зміс­ту, функціонування, взаємодії, розвитку й напрямів удосконалення.

Аграрно-правова наука покликана програмувати правильний і послідовний розвиток сучасного аграрного законодавства, опра­цьовувати систему правових інститутів аграрного права України, вирізняти та обґрунтовувати доцільність і суть нових. Важливе міс­це у системі предмета науки аграрного права України на сучасно­му етапі має належати дослідженню правових норм аграрного пра­ва, їх особливостям, напрямам їх уніфікації та диференціації тощо.

В основу науки аграрного права покладено систему аграрного права як комплексної галузі права. Поряд із дослідженням загаль­них положень, принципів правового регулювання організації та "здійснення виробничої сільськогосподарської діяльності суб'єкта­ми аграрних відносин, аграрно-правовою наукою вивчається кожен із аграрно-правових інститутів як вчення про цей інститут (особли­ва частина науки аграрного права). У спеціальній частині аграрно-правової науки досліджуються основні положення й риси аграрно­го права зарубіжних країн.

Не можна ототожнювати систему галузі аграрного права й сис­тему науки аграрного права. Незважаючи на тісний зв'язок, ці по­няття відрізняються. Зміст науки аграрного права, завдяки вклю­ченню до її складу загальних понять, ідей, класифікацій, завжди ширший за зміст галузі аграрного права. Водночас слід підкресли­ти, що як система науки сільськогосподарського права, так і сис­тема сільськогосподарського права як навчальної дисципліни, тя­жіють до галузі сільськогосподарського права¹.

Наука аграрного права України характеризується певними фун­кціями й методами, які загалом притаманні юридичній науці як системі. Сучасний етап розвитку аграрно-правової науки передба­чає необхідність активізації евристичної, прогностичної, практико-прикладної й політичної функцій, а також теоретичних методів на­укового дослідження державно-правових явищ.

Отже, наука аграрного права України — відносно нова ком­плексна, інтегрована й спеціалізована галузь юридичної науки, що базується на галузі сільськогосподарського (аграрного) законодавс­тва та однойменній галузі права, і як системна галузь знань має власний предмет і методи наукового дослідження.

§ 2. Становлення української науки сільськогосподарського (аграрного) права

Наука завжди є творчим наслідком складних еволюційних нау­кових процесів і характеризується певним наступництвом.

Процес розвитку науки в напрямі "колгоспне право СРСР" — "аграрне право України" особливо складний. Він розпочався ще в умовах колишнього СРСР у 60-70-х рр. XX ст. і вже тоді характери­зувався творчим науковим підходом до оцінки суспільних відносин у сфері сільського господарства (згодом — агропромислового комплек­су), їх критичним аналізом і визначенням перспективи. Власну нау­кову позицію щодо зазначених явищ завжди мали українські вчені: В. Янчук, Н. І. Титова, В. І. Семчик, В. С. Шелестов, Ц. В. Бичкова (Боцян) та ін. При цьому досить вагомою була їх позиція стосов­но ролі законодавчої бази для становлення (замість колгоспного пра­ва) нової широкої комплексної спеціалізованої галузі аграрного права.

Активний розвиток і значне розширення сільськогосподарсько­го (аграрного) законодавства і формування на його базі комплек­сної, інтегрованої і спеціалізованої галузі аграрного права стиму­лювали й формування наприкінці 1960-х — початку 1970-х рр. но­вої галузі юридичної науки — науки аграрного права.

Однак уже й до цього часу вченими колишнього СРСР, у тому числі й УРСР, досліджувалися найважливіші проблеми сільсько­господарського виробництва й використання земель сільськогоспо­дарського призначення. У межах науки колгоспного та земельного права І. В. Павловим, М. Д. Казанцевим, М. І. Козирем аналізува­лися проблеми теорії колгоспного та земельного права; Г. В. Чубу­ковим — питання правового регулювання праці в колгоспах, між­господарської кооперації; 3. С. Бєляєвою визначалися джерела кол­госпного права, міжгосподарської кооперації та ін.

В УРСР також досліджували як загальнотеоретичні проблеми колгоспного права, так і питання розвитку його окремих правових інститутів. Наукові праці у цьому плані належать таким вченим, як В. 3. Янчук, Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, Ю. А. Вовк, В. Л. Мунтян, І. О. Середа, В. І. Семчик та ін. Земельно-правові та еколого-правові питання розглядалися В. Л. Мунтяном, Ц. В. Бичковою, І. А. Дмитренком, П. Д. Індиченком, І. С. Цемком та іншими вченими.

Дослідження у сфері колгоспного та земельного права створили наукову базу для розробки теорії аграрного законодавства та од­нойменної правової галузі, її окремих правових інститутів. Тобто витоки аграрно-правової науки беруть свій початок ще в наукових працях фахівців у галузі колгоспного, земельного права, які вихо­дили у світ задовго до виникнення згаданої науки.

Вперше в юридичній науці думку про існування нової ком­плексної галузі аграрного права висловлено 1967 р. на сторінках журналу "Советское государство и право". Вчені В. М. Чхіквадзе та Ц. А. Ямпольська зазначали, що в житті намітилось утворення сільськогосподарського права як комплексної галузі, що охоплює і колгоспне право, й право, яке регулює діяльність державних сіль­ськогосподарських підприємств.

1973 р. це положення розвинув М. І. Козир у статті "Советское сельскохозяйственное право: тенденции становления и развития", де він вирізнив об'єктивні та суб'єктивні передумови формування сільськогосподарського (аграрного) права, дав поняття цієї галузі права, її предмета, методу, системи.

Опонентом М. І. Козиря став І. Ф. Панкратов, який у своїй статті "Сельскохозяйственное право как отрасль права? Нет осно­ваний" заперечував можливість існування сільськогосподарського права як галузі права, мотивуючи це відсутністю єдиного предмета та єдиного методу правового регулювання цієї галузі. Аналогічни­ми тоді були й погляди В. 3. Янчука (УРСР), який вважав перед­часним визнання сільськогосподарського (аграрного) права як га­лузі права.

Протилежну думку висловили у своїх працях 3. С. Беляева, В. В. Петров, А. А. Денисов, О. А. Кічатова, Г. О. Аксеньонок.

Згодом проблема набуває міжнародного значення; вивчається та науково аналізується досвід інших країн щодо регламентації аграр­них відносин. У травні 1972 р. у Флоренції проводився радянсько-­італійський "круглий стіл" з питань аграрного права, де доповіді радянських учених (М. І. Козиря, Г. О. Аксеньонка, В. О. Кікотя, М. І. Краснова) були присвячені проблемам аграрного законодавс­тва, формування аграрного права як галузі права та правової нау­ки, керівництва та управління сільським господарством та ін.

1974 р. в редакції журналу "Советское государство и право" від­булася нова зустріч за "круглим столом" де розглядалися питання удосконалення правового регулювання сільського господарства. Під час обговорення виявилися різні підходи до розуміння аграр­ного права. Були визначені основні напрями наукових досліджень у галузі сільського господарства: поєднання розробки загальнотео­ретичних і конкретних правових проблем, актуальність теоретич­них досліджень і їх відповідність потребам практики, проведення комплексних досліджень тощо.

Більшість учасників дискусії зійшлися в поглядах на визнання комплексної галузі аграрного законодавства, науки аграрного пра­ва та однойменної навчальної дисципліни. І навіть ті вчені, які не визнавали аграрного права як галузі права, не заперечували існу­вання науки аграрного права, а також потреби в такій навчальній дисципліні. Це мало істотне значення для розвитку аграрно-право­вих досліджень.

Як бачимо, складність і новизна проблеми зумовили аналіз (на етапі становлення аграрно-правової науки) переважно загальноте­оретичних проблем аграрного права.

Наприкінці 70-х і на початку 80-х рр. XX ст. ученими-юристами колишнього СРСР було розроблено значну кількість праць, присвя­чених теоретичним проблемам аграрного права, його предмету, ме­тоду, а також аграрному законодавству як основі формування від­повідної галузі права та ін. Серед російських авторів, які досліджу­вали загальнотеоретичні засади аграрного права на етапах його ста­новлення, варто згадати М. І. Козиря, Г. Ю. Бистрова, І. Ф. Казь-міна, В. В. Петрова, А. А. Денисова, 3. С. Беляеву, О. А. Кічатову, Ф. М. Раянова, К. А. Шайбекова, Г. В. Чубукова та ін.

На особливу увагу заслуговують праці М. І. Козиря, В. В. Пет­рова, А. А. Денисова, Ф. М. Раянова, 3. С. Бєляєвої, Г. Ю. Бистро­ва, К. А. Шайбекова, в яких поєднується розробка загальнотеоре­тичних і конкретних (практичних) проблем правового регулювання сільського господарства. У складному процесі становлення науко­вих засад нової галузі сільськогосподарського (аграрного) права важливу роль відігравали не лише погляди тих авторів, які послі­довно запроваджували ідею нової галузі права, а й її противників. У цьому плані істотне значення мали праці І. Ф. Казьміна, прис­вячені теорії джерел сільськогосподарського законодавства, публі­кації І. Ф. Панкратова і В. 3. Янчука (УРСР) та деяких інших уче­них, які не заперечували галузевого існування сільськогосподар­ського законодавства та науки сільськогосподарського права.

В УРСР, починаючи з 70-х рр., наука аграрного права дослід­жує також загальнотеоретичні проблеми аграрного права та різні сторони механізму правового регулювання суспільних відносин у сільському господарстві. Поряд із цим у працях українських авто­рів робляться висновки й щодо наявності окремих комплексних спеціалізованих правових інститутів аграрного права (зокрема, інс­титуту матеріальної відповідальності працівників сільськогосподар­ських підприємств); й щодо формування в такий спосіб галузевої правової структури. Серед українських авторів, які розробляли те­орію аграрного права, слід назвати В. С. Шелестова, Н. І. Титову, Ц. В. Бичкову.

Початок 80-х рр. в УРСР позначився розширенням аграрно-правових наукових досліджень, всебічним обгрунтуванням право­вих інститутів аграрного права. Так, у цей час досить активно ана­лізуються проблеми аграрного законодавства та аграрного права (Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, В. С. Шелестов); правового регулю­вання суспільних відносин в умовах АПК (Ю. С. Шемшученко, В. І. Семчик, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова); сільськогосподарської кооперації (В. І. Семчик, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова, 3. А. Павло­вич); майнових відносин у сільському господарстві (В. І. Семчик); договірних відносин аграрних суб'єктів (В. К. Попов, Ц. В. Бичко­ва, В. В. Долежан); державного управління АПК (В. С. Шелестов, 3. А. Павлович); питання охорони земель сільськогосподарського призначення (В. В. Янчук, Д. А. Суржан); охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві (Ю. С. Шемшу­ченко, В. Л. Мунтян, В. І. Андрейцев, В. К. Попов) тощо.

Введення з 1982 р. у вищих навчальних закладах курсу "Сіль­ськогосподарське право" (нині — "Аграрне право") та видання 1985 р. у Москві першого підручника з цієї навчальної дисциплі­ни¹ відіграло важливу роль у формуванні комплексних, система­тизованих знань з цієї дисципліни у студентів-юристів, що, в свою чергу, позитивно позначилося на подальшому розвитку аг­рарно-правової науки. Слід зазначити, що українські вчені-юристи (В. 3. Янчук, В. С. Шелестов, В. В. Долежан) взяли активну участь в обговоренні цього підручника, продемонструвавши твор­чий підхід до своєї праці.

Сучасний стан науки аграрного права України характеризується інтенсивним розвитком аграрно-правових досліджень на якісно но­вій основі в умовах незалежної Української держави, розширенням системи аграрно-правової науки, її предмета за рахунок виникнен­ня нових правових інститутів і нових аграрних суб'єктів тощо.

Важливим внеском у розвиток української аграрно-правової на­уки стало видання 1996 р. першого в Україні підручника за редак­цією В. 3. Ярчука — "Аграрне право України"¹.

Аналізуючи аграрно-правову науку України, можна зробити висновок, що сьогодні вона досліджує широке коло проблем аг­рарного права, і з розвитком суспільних відносин у галузі сіль­ського господарства предмет її теоретичних розробок значно роз­ширюється.

З огляду на це, процес становлення та розвитку науки аграрно­го права України відповідно до предмета її дослідження й конкрет­них історичних умов можна умовно поділити на 4 основні етапи:

перший — кінець 60-х — початок 70-х рр. — становлення аграр­но-правової науки — характеризується аналізом переважно загаль­нотеоретичних проблем сільськогосподарського права;

другий — початок 70-х — початок 80-х рр. — розвитку україн­ської науки сільськогосподарського (аграрного) права — супровод­жується дослідженням теоретичних проблем аграрного законодавс­тва, розробкою перших аграрно-правових інститутів;

третій — початок 80-х — початок 90-х рр. — активного розвит­ку української науки аграрного права та формування її як цілісної комплексної системи наукових знань — характеризується розши­ренням предмета аграрно-правової науки, поглибленням загально­теоретичних її розробок, всебічним обґрунтуванням багатьох пра­вових інститутів аграрного права в умовах агропромислового ком­плексу;

четвертий — початок 90-х рр. — й донині — інтенсивного роз­витку аграрно-правової науки на якісно новій основі в умовах не­залежної Української держави — відзначається розширенням сис­теми аграрно-правової науки, її предмета завдяки виникненню принципово нових правових інститутів, розширенню кола аграрних суб'єктів у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ, радикалізацією аграрного законодавства за умов переходу до ринко­вої економіки.

Отже, становлення української аграрно-правової науки характе­ризується певним наступництвом. Науковою базою для розробки теорії аграрного законодавства України і відповідної галузі права, окремих аграрно-правових інститутів слугували наукові досліджен­ня у сфері колгоспного й земельного права, які здійснювалися ще задовго до виникнення науки сільськогосподарського (аграрного) права України. Як бачимо, наука аграрного права України генетич­но пов'язана з наукою колгоспного й земельного права, а також значною мірою — з наукою цивільного права.

Українська аграрно-правова наука відігравала важливу роль у системі науки сільськогосподарського (аграрного) права колиш­нього СРСР у процесі становлення нової комплексної, інтегрова­ної та спеціалізованої галузі аграрного права, з'ясування її понят­тя, особливостей, способів формування, зокрема через становлен­ня її окремих правових інститутів.

§ 3. Основні напрями аграрно-правових наукових досліджень на сучасному стані

3.1. Проблеми сучасного наукового правового забезпечення аграрної реформи в Україні

Розвиток сучасної української юридичної науки нерозривно пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі. Саме тому всі зміни, перетворення в соціальній та економічній сферах, що відбуваються на теренах нашої держави, так чи інакше зумовлюють напрями й зміст науково-правових досліджень в Укра­їні. Водночас юридична наука повинна відігравати роль тієї рушій­ної сили, яка програмує та спрямовує розвиток законодавства й права в цілому, а тому — покликана сприяти своєчасній розробці науково обґрунтованої державної програми реформування земель­них і аграрних відносин в Україні.

Сучасною наукою аграрного права аналізуються різні аспекти зе­мельної та аграрної реформ в Україні. Серед авторів, які досліджу­ють правові проблеми реформування у сфері сільськогосподарсько­го виробництва, слід особливо відзначити В. 3. Янчука, В. І. Андрейцева, В. І. Семчика, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульгу, О. О. Пог­рібного, Н. І. Титову, А. М. Статівку, а також В. В. Носіка, В. І. Фе­доровича, П. Ф. Кулинича, В. К. Гуревського та інших вчених.

1993 р. в Одесі відбулася спеціальна наукова конференція, прис­вячена економічним і правовим проблемам аграрної реформи в Ук­раїні, а 1999 р. — Міжнародний конгрес у Мінську на тему: "Пра­вові проблеми земельної та аграрної реформ в країнах Центральної й Східної Європи, Росії, Білорусі, України та інших країнах СНД, державах Балтії", де аграрно-правова наука України була представ­лена доповідями вчених В. 3. Янчука, Ю. С. Шемшученка, Н. І. Титової, Ц. В. Бичкової, В. 1. Семчика, В. І. Федоровича, М. Я. Ващишин та ін.

Сьогодні варто звернути увагу на такі основні аспекти пробле­ми правового наукового забезпечення аграрної реформи в Україні, як: а) наукова розробка фундаментальних засад і стратегії аграрної та земельної реформ, їх правового забезпечення; б) визначення ро­лі земельної реформи в аграрних ринкових перетвореннях та її міс­ця в аграрній реформі; в) з'ясування змісту, стратегії та етапів роз­витку аграрної реформи; г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення аграрної реформи; д) радикальна зміна відно­син власності на землі сільськогосподарського призначення; е) ана­ліз правового становища суб'єктів аграрної реформи, зокрема се­лян; є) роль держави у забезпеченні радикальних аграрних перет­ворень; ж) законодавче забезпечення аграрної реформи; з) охорона навколишнього природного середовища в процесі аграрного ре­формування. Ці й деякі інші проблеми правового забезпечення зе­мельної та аграрної реформ в Україні послідовно досліджуються представниками науки аграрного права України.

На жаль, ґрунтовної загальнодержавної науково-теоретичної програми радикального реформування земельних та аграрних відносин в Україні своєчасно (напередодні проведення відповід­них реформ) не було розроблено. Це істотно позначилося на ме­тодах, формах і змісті як земельної, так і аграрної реформ, зумо­вило їх спонтанний характер, а врешті-решт і їх неефективність. Зважаючи на це, наука аграрного права України розробляє фунда­ментальні засади та стратегію аграрної реформи, її правового забез­печення. Важливими щодо цього є наукові дослідження В. 3. Ян-чука, В. І. Андрейцева, В. І. Семчика, H. І. Титової, М. В. Шуль­ги, П. Ф. Кулинича, І. І. Каракаша, І. Будзиловича, А. Юрченка, Л. Новаковського та інших учених. Особливо слід відзначити на­уковий доробок В. І. Андрейцева, який визначив основні страте­гічні цілі земельної реформи, з'ясував її фундаментальні засади тощо.

Різні наукові підходи до стратегії земельної реформи, що прова­диться в Україні, проаналізовані в монографії М. В. Шульги¹. Ав­тор обгрунтовано доводить, що основним і вихідним принципом, який визначає напрями земельного реформування в Україні, є ска­сування монополії держави на землю, тобто перетворення земель­ної власності.

Оскільки проведення аграрної реформи розпочалося з реформу­вання земельних відносин в Україні (з прийняттям Верховною Ра­дою У PCP постанови від 18 грудня 1990 р. "Про земельну рефор­му"), важливим для з'ясування суті, завдань та мети аграрної ре­форми є її аналіз із точки зору співвідношення із земельною ре­формою. Визначенню ролі земельної реформи в аграрних ринко­вих перетвореннях та її місця в аграрній реформі присвячені пра­ці М. В. Шульги, H. І. Титової, П. Ф. Кулинича, І. Будзиловича, А. Юрченка, Л. Новаковського, В. Леонця та інших учених.

Предметом сучасної аграрно-правової науки є також з'ясування змісту, стратегії та етапів розвитку аграрної реформи. Оскільки своєчасно не були визначені на законодавчому рівні стратегія, ос­новні завдання та пріоритети аграрної (в тому числі земельної) ре­форми, в аграрно-правовій науці відсутня єдність поглядів з цього приводу. Тому актуальною лишається проблема наукового обгрун­тування стратегії та змісту майбутніх заходів щодо реформування суспільних відносин в аграрному секторі економіки. У цьому пла­ні важливими є роботи В. I. Андрейцева, В. I. Семчика, М. В. Шуль­ги та інших учених.

Представниками аграрно-правової науки сформульовано ос­новні завдання та мета земельної й аграрної реформ. Більшість учених (М. В. Шульга, В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич, І. Будзилович, А. Юрченко та ін.) поділяють думку про те, що головний принцип земельної реформи полягає в ліквідації монополії держа­ви на землю (реформуванні відносин земельної власності) шляхом перерозподілу земель. Основні завдання земельної реформи з ура­хуванням як економічних, так і біологічних, соціальних, екологіч­них функцій земель, чітко сформулював В. І. Андрейцев.

Представники аграрно-правової науки (П. Ф. Кулинич, В. І. Фе­дорович, В. К. Гуревський та інші) вирізняють окремі етапи зе­мельної та аграрної реформ.

Правовий аналіз організаційних форм і методів проведення аграр­ної реформи здійснюють В. І. Андрейцев, М. В. Шульга, П. Ф. Ку­линич та інші вчені.

Законодавче закріплення та вдосконалення основних форм і мето­дів проведення земельної реформи грунтовно дослідив М. В. Шуль­га. Особливу увагу автор приділив теоретичним і практичним проб­лемам процесу паювання земель.

Учені-юристи докладно аналізують конкретний зміст заходів із реформування аграрних відносин в Україні. Зокрема, особливості приватизації державного майна в АПК розглядає В. І. Семчик, проблеми законодавчого регулювання зовнішньоекономічної ді­яльності аграрних суб'єктів — Ц. В. Бичкова, В. А. Сонюк та ін. Питанням удосконалення договірних зобов'язань між учасниками то­варно-грошових відносин у сфері сільськогосподарського виробниц­тва присвячені праці В. 3. Янчука, В. П. Нагребельного, А. М. Ста-тівки, Ц. В. Бичкової, О. А. Поліводського.

Однією з найважливіших проблем, що досліджуються сучасною аграрно-правовою наукою, є радикальна зміна відносин власності на землю, приватизація земель, виникнення суб'єктів приватної влас­ності на землю. Так, проблеми реформування відносин власності на землю проаналізували В. І. Андрейцев, Н. І. Титова, П. Ф. Кулинич, М. В. Шульга, В. 3. Янчук, Ю. С. Шемшученко, О. О. Погрібний, І. І. Каракаш, В. М. Стретович, І. Будзилович, А. Юрченко та ін. Правові засади приватної власності на землю розробили: В. В. Но-сік, В. К. Гуревський, О. М. Вовк та інші вчені.

Реформування відносин власності на землю шляхом паювання сільськогосподарських угідь поставило нові завдання перед наукою аграрного права України. Так, уже нині складні питання юридич­ної природи права на земельну частку (пай) дослідили В. В. Носік, Т. О. Коваленко,, М. В. Шульга, В. І. Федорович, П. Ф. Кулинич та багато інших.

Важливе значення для подальшого реформування земельних та аграрних відносиїн мають також наукові дослідження правових засад оренди землі (М. В. Шульга, П. Ф. Кулинич, І. Будзилович, А. Юрченко, В. А. Сон(кж, І. Войтюк, Н. Ільницька, А. Берлач та ін.).

Серед проблем, що знаходяться в полі зору сучасної аграрно-правової науки, ]провідне місце належить питанням аналізу право­вого становища

Слід зауважити, що здебільшого науковці дають визначення поняття джерел аграрного права, і, на жаль, менше уваги приділя­ють поняттю аграрного законодавства як цілісного системного ут­ворення. Хоча поняття джерел аграрного права України теж має істотне значення для з'ясування суті аграрного законодавства, проте останнє, в його системному розумінні, є значно ширшим поняттям.

Сучасне аграрне законодавство України — це комплексна, ін­тегрована й спеціалізована галузь законодавства, що відповідає ок­ремій галузі господарського комплексу та є системою взаємо­пов'язаних і взаємоузгоджених уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актів (актів правотворчості державних орга­нів та правотворчості аграрних суб'єктів), які, в свою чергу, є дже­релом і формою вираження правових норм, спрямованих на регу­лювання аграрних відносин, що виникають у процесі здійснення аграрними суб'єктами сільськогосподарської виробничої та іншої, пов'язаної з нею, діяльності. Сьогодні при характеристиці сіль­ськогосподарського (аграрного) законодавства відбувся науково обгрунтований перехід від терміна "сільськогосподарський" до тер­міна "аграрний", що зумовлено рядом об'єктивних причин, зокре­ма розширенням змісту терміна "аграрний" в умовах проведення аграрної реформи в Україні.

Підкреслимо, що в сучасній аграрно-правовій науці існує поло­ження про формування інтегрованої галузі агропромислового зако­нодавства. Ідею агропромислового законодавства як комплексної галузі, до складу якої входить як підсистема аграрне (сільськогос­подарське) законодавство, висунув 3. А. Павлович. Свого часу по­дібну думку вже висловлювали представники радянської аграрно-правової науки. Однак суспільні відносини, що складаються в сис­темі всіх ланок агропромислового виробництва, потребуватимуть спеціалізованого правового регулювання лише за умови безпосе­реднього зв'язку з процесом виробництва сільськогосподарської продукції. Крім того, в разі визнання агропромислового законо­давства, до складу якого входитиме аграрне законодавство, ми бу­демо змушені констатувати формування занадто великої спільнос­ті нормативно-правових актів, для яких буде характерним широке коло об'єктів, суб'єктів, а також різна змістовна спрямованість. Це, в свою чергу, може призвести до "розмитості" основної частини спільності норм аграрного права, поступового відходу (зникнення) такої істотної їх особливості, як сільськогосподарська спеціалізація.

Сучасне аграрне законодавство має ґрунтуватися на конститу­ційних засадах, розроблених представниками аграрно-правової на­уки (Н. I. Титовою, Ц. В. Бичковою, В. I. Семчиком, В. М. Стретовичем, В. М. Шульгою, I. Будзиловичем, А. Юрченком, В. В Носіком, А. Бейкуном, І. Бакаєм та ін.).

Хоча не всі пропозиції учених з цього приводу знайшли своє ві­дображення в Конституції України, що свідчить про відсутність на­лежного зв'язку між юридичною наукою й практикою правотвор­чості державних органів.

Процес розвитку сучасного аграрного законодавства України докладно розглядає аграрно-правова наука. Особливо слід відзна­чити в цьому плані комплексне дослідження колективу авторів (В. І. Семчик, В. М. Стретович, О. О. Погрібний, П. Ф. Кулинич, Ц. В. Бичкова, Т. П. Проценко, О. А. Поліводський, В. А. Сонюк, 3. А. Павлович) «Аграрне законодавство України: проблеми ефек­тивності», в якому послідовно розкрито процес розвитку цієї галу­зі законодавства, її роль у підвищенні ефективності сільськогоспо­дарського виробництва в умовах аграрної реформи, особливості за­конодавчого регулювання окремих сфер виробничо-господарської діяльності аграрних суб'єктів, перспективи розвитку аграрного за­конодавства тощо.

Багато конкретних пропозицій щодо вдосконалення сучасного аграрного законодавства України вже висловили представники науки аграрного права України. Крім уже згаданих робіт, особливо відзначаються в досліджуваному аспекті такі автори, як В. 3. Янчук, Н. І. Титова, В. І. Семчик, Ц. В. Бичкова, В. В. Янчук та ін.

Поряд із потребою вдосконалення законодавчого регулювання окремих сторін сільськогосподарської виробничої діяльності аграр­них суб'єктів, їх правового статусу та ін., особливо важливою сьо­годні є проблема кодифікації аграрного законодавства.

Зауважимо, що жоден із науковців не відкидає необхідності прийняття єдиного кодифікованого акта аграрного законодавства як нагальної потреби часу. Водночас у сучасній аграрно-правовій науці існують різні погляди на форму, зміст, суть і назву такого ко­дифікованого акта.

Так, в аграрно-правовій науці обґрунтовується точка зору що­до необхідності прийняття Аграрного кодексу України. Зокрема, В. В. Янчук визначив предмет, об'єкт правового регулювання та­кого кодифікованого акта тощо. Він запропонував також структу­ру цього Кодексу, що є вкрай важливим для подальшої правотворчої практики.

Н. І. Титова висунула ідею кодифікації аграрного законодавства шляхом прийняття Основ аграрного законодавства України. Вчена визначила коло суспільних відносин, які потрібно врегулювати та­ким кодифікованим актом. Прийняття Основ аграрного законо­давства України, на її думку, мало б велике значення як для підви­щення ефективності правового регулювання суспільних відносин в

аграрному секторі економіки, так і для полегшення правозастосовчої діяльності в цій сфері.

Авторка обґрунтовано довела, що кодифікованим актом аграрного законодавства мають стати саме Основи аграрного законодавства Ук­раїни, оскільки саме така форма кодифікації найповніше віддзеркалювала б суть, зміст і межі правового регулювання зазначеного акта. Прийняття Основ аграрного законодавства (а не Аграрного кодексу) відображало б принципові риси аграрного законодавства України, зокрема його комплексний, інтегрований та спеціалізований характер.

Оскільки земельні відносини в системі аграрних посідають чіль­не місце, визначальним для вдосконалення правового регулювання аграрних відносин є й розвиток земельного законодавства. У зв'яз­ку з цим аграрно-правовою наукою досліджувались також пробле­ми розробки та прийняття нового кодифікованого акта земельного законодавства України.

Зокрема, питання підготовки основного земельного закону пос­лідовно проаналізували В. І. Андрейцев, Н. І. Титова, П. Ф. Кулинич. Автори визначили коло земельних відносин, що підлягають правовій регламентації таким кодифікованим актом, основні нап­рями їх правового регулювання; висловили конкретні пропозиції щодо усунення прогалин у сучасному правовому регулюванні зе­мельних відносин тощо.

Представники науки земельного та аграрного права України взя­ли активну участь у підготовці нового ЗК (П. Ф. Кулинич, І. Будзилович, А. Юрченко, А. Бейкун та ін.). Особливо слід відзначити плідну практичну роботу в розробці норм З К П. Ф. Кулинича як члена робочої групи з підготовки проекту Кодексу.

З К 2001 р., розв'язавши ряд дискусійних теоретичних і практич­них проблем правового регулювання земельних відносин, водночас зумовив виникнення нових важливих напрямів наукових дослід­жень, що пов'язано з розширенням сфери його правового регулю­вання та запровадженням нових земельно-правових інститутів.

Сьогодні вчені-юристи України дослідили поняття та особли­вості аграрного законодавства України як комплексного системно­го утворення; з'ясували істотні риси й закономірності функціону­вання його внутрішньої структури (як вертикальної, так і горизон­тальної); визначили основні тенденції розвитку аграрного законо­давства в умовах здійснення аграрної реформи в Україні тощо.

Одним із головних напрямів розвитку сучасної науки аграрного права України є теоретичне обґрунтування подальшого розвитку й вдосконалення земельного та аграрного законодавства, розробка наукових засад їх кодифікації, науковий аналіз нового ЗК. Особли­вого значення нині набуває реалізація практичних рекомендацій щодо вдосконалення аграрного законодавства України як систем­ного утворення та окремих його нормативно-правових актів.

З огляду на це важливою практичною проблемою є необхідність врахування наукових концепцій, висновків, положень та рекомен­дацій, запропонованих представниками науки аграрного права Ук­раїни, у правотворчій діяльності держави, зокрема під час розроб­ки й прийняття нормативно-правових актів з питань регулювання аграрних і земельних відносин в Україні.

3.3. Нові правові інститути аграрного права України; проблеми їх розвитку; роль юридичної науки в їх обґрунтуванні

Сучасний етап розвитку аграрного законодавства України, пок­ликаний забезпечити реалізацію аграрної реформи, зумовив виник­нення нових правових інститутів аграрного права України. Оскільки йдеться про формування якісно нових спільностей правових норм, що регулюють специфічні за своєю суттю та змістом суспільні від­носини, важливою є проблема їх наукового дослідження, з'ясування їх суті, виявлення основних тенденцій та перспектив розвитку.

Нині в системі аграрного права України можна вирізнити такі но­ві правові інститути: інститут земельної та аграрної реформ; інститут захисту прав селянина; інститут права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення; інститут паювання земель сіль­ськогосподарського призначення; інститут оренди земель сільсько­господарського призначення; інститут сільськогосподарської майно­вої оренди; інститут сільськогосподарської кооперації; інститут фермерського господарства; інститут правового забезпечення соціально­го розвитку села; інститут приватизації та паювання майна в агроп­ромисловому комплексі. Дістають вияв тенденції до формування й інших правових інститутів: правового становища приватних аграрних підприємств, аграрних акціонерних товариств, особистих селянських господарств, права власності аграрних юридичних осіб.

Одним із нових напрямів наукових розробок, що здійснюються вченими-юристами України, є з'ясування соціальної ролі селянства та проблеми гарантування його прав. Науковий доробок у цьому плані мають Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, В. І. Андрейцев, В. В. Носік та ін.

Важливу загальносоціальну роль селянства в суспільстві обгрун­тувала Н. І. Титова. Вчена зробила висновок щодо необхідності від­повідного відображення такої ролі селянства у державній політиці, а також його правового статусу. На основі аналізу чинних норма­тивно-правових актів аграрного законодавства, які приймаються за суб'єктним принципом, послідовно доведено потребу чіткого зако­нодавчого закріплення спеціалізованих прав членів аграрних струк­тур та їх державних гарантій. На Заході існує спеціальна наука — "селянствознавство", що заснована британським ученим Теодором Шаніним і є міждисциплінарною галуззю знань. Хрестоматія з "селянствознавства", яка вперше була видана англійським видавниц­твом 1971 р., нині вже перекладена російською мовою. На жаль, в Україні ще й досі ця галузь знань не одержала належного визнан­ня та розвитку.

Науково-правові засади інституту приватної власності на землі сільськогосподарського призначення — предмет дослідження багатьох юристів-аграрників. Серед них слід назвати, насамперед, В. І. Андрейцева, Н. І. Титову, Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульгу, В. 3. Янчука, П. Ф. Кулинича. Заслуговують на увагу також праці В. В. Носіка, В. К. Гуревського, О. М. Вовк, А. Берлача, О. А. Вівчаренка.

Представниками науки аграрного права України провадиться історико-правовий аналіз існування права приватної власності на зем­лю. З цього приводу цікаві дослідження М. В. Шульги, В. К. Гурев­ського та ін.

Поняття й зміст права приватної власності на землю з'ясовують у своїх працях В. І. Андрейцев, В. К. Гуревський, П. Ф. Кулинич, О. М. Вовк та інші вчені.

У системі наукових досліджень інституту приватної власності на землю сільськогосподарського призначення важливим є теоретич­ний аналіз об'єктів і суб'єктів права приватної власності на землю. Велике значення має наукове з'ясування поняття земель взагалі та земель сільськогосподарського призначення як особливого об'єкта правової регламентації, що грунтовно досліджено у пра­цях Н. І. Титової та В. І. Андрейцева. Поняття земельної ділянки як об'єкта права приватної власності на землю та її визначення пропонує В. К. Гуревський.

Однією з проблем правової регламентації права приватної влас­ності на землю сьогодні є відсутність у земельному законодавстві України (зокрема в ЗК) чіткого визначення поняття земель, земель сільськогосподарського призначення, земельної ділянки тощо. З ог­ляду на це в аграрно-правовій науці висунуто конкретні рекомен­дації щодо визначення згаданих понять у новому кодифікованому акті земельного законодавства України (Н. І. Титова, В. І. Андрей­цев, В. К. Гуревський та ін.).

Науково обґрунтовують юридичний механізм набуття та реалі­зації права приватної власності на землю у своїх працях В. І. Анд­рейцев, П. Ф. Кулинич, М. В. Шульга та інші вчені.

Особливо відзначимо в цьому аспекті науковий доробок В. І. Анд­рейцева, який сформулював основні ознаки приватизації земель, виділив головні етапи процедури приватизації тощо. Він також послідовно обгрунтував необхідність врегулювання на законодав­чому рівні процедури приватизації земель. Аналогічні пропозиції висловили й інші представники аграрно-правової науки, зокрема Ю. С. Шемшученко, П. Ф. Кулинич, 3. А. Павлович.

Наука аграрного права України досліджує також законодавчо закріплені обмеження права приватної власності на землю. Аналі­зують їх у своїх працях В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич, В. К. Гу­ревський та інші вчені.

Важливий аспект наукового дослідження аграрного права Украї­ни — проблема розмежування сфери дії Цивільного кодексу (ЦК) та майбутнього Екологічного кодексу України щодо правової регламен­тації інституту приватної власності на землю. Згадана проблема є предметом дослідження В. І. Андрейцева, Н. І. Титової, М. В. Шуль­ги, Ц. В. Бичкової та ін. На думку Н. І. Титової, відносини влас­ності на землі сільськогосподарського призначення через особли­вий характер та значення таких земель повинні регулюватися ЗК та іншим земельним законодавством¹. Аналогічної точки зору дот­римуються Ц. В. Бичкова, М. В. Шульга та інші вчені.

Нерозривно пов'язаний з інститутом земельної та аграрної ре­форм, інститутом права приватної форми власності на землі сіль­ськогосподарського призначення новий інститут аграрного права України — інститут правового забезпечення паювання земель сіль­ськогосподарського призначення.

Питання юридичної природи права на земельну частку (пай) досліджуються В. І. Андрейцевим, Н. І. Титовою, М. В. Шульгою, В. І. Федоровичем, В. В. Носіком, П. Ф. Кулиничем, Т. О. Кова­ленко та ін.

Учені-юристи України з'ясували поняття паювання земель та юридичну природу права на земельну частку (пай). Так, М. В. Шуль­га розкриває суть права на земельну частку (пай) з погляду його співвідношення з правом приватної власності на землю. Він роз­глядає право на земельну частку (пай) як правову категорію, що є вторинною щодо права колективної власності на землю. Обгрун­товану характеристику правової категорії права на земельну частку (пай) як права зобов'язального характеру дає у своїх працях П. Ф. Ку­линич. Аналогічно розглядають суб'єктивне право на земельну час­тку (пай) і В. Носік і Т. О. Коваленко.

Поняття та суттєві ознаки земельної частки (паю) як не визна­ченої в натурі земельної ділянки з'ясували В. В. Носік та Т. О. Ко­валенко. Аграрно-правова наука досліджує також коло суб'єктів права на земельну частку (пай) (В. В. Носік, Т. О. Коваленко). Во­ни вперше проаналізували підстави виникнення та припинення права на земельну частку (пай).

Обгрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавства з питань паювання землі висловили у своїх працях В. І. Андрей-цев, Н. І. Титова, М. В. Шульга, П. Ф. Кулинич, А. Бейкун та інші вчені.

Прийняття нового ЗК, яким передбачено приватизацію та паю­вання земель державних і комунальних сільськогосподарських під­приємств (ст. ст. 25, 118), зумовлює потребу подальших досліджень аграрно-правовою наукою теоретичних і практичних проблем паю­вання земель сільськогосподарського призначення.

Розвиток аграрного законодавства зумовив виокремлення ще одного нового правового інституту аграрного права — інституту оренди земель сільськогосподарського призначення.

Серед представників науки аграрного права України, які дослід­жують правові засади оренди земель сільськогосподарського приз­начення, слід відзначити О. О. Погрібного, М. В. Шульгу, Н. І. Титову, П. Ф. Кулинича, І. Будзиловича, А. Юрченка, В. А. Сонюка, Н. В. Ільницьку, І. А. Войтюк, А. Берлача.

Аграрно-правова наука вивчає історію розвитку земельно-орен­дних відносин на українських землях. Так, історико-правовий аналіз оренди земель здійснили А. Берлач, І. Будзилович та А. Юрченко.

Представники науки аграрного права України з'ясовують по­няття та специфічні ознаки оренди земель. Важливими щодо цьо­го є праці О. О. Погрібного, М. В. Шульги, Н. В. Ільницької. Так, О. О. Погрібний розглядає оренду земель як особливий різновид землекористування.

Важливе значення в системі аграрно-правових досліджень має проблема з'ясування поняття, змісту та юридичної природи дого­вору оренди земель, що розглядають у своїх працях В. І. Андрейцев, М. В. Шульга, Н. В. Ільницька та ін. Зокрема, М. В. Шульга обґрунтовує, що відносини у сфері орендного землекористування є предметом, насамперед, земельного законодавства, а цивільно-пра­вові норми застосовують до земельних відносин лише в тих випад­ках, коли ці відносини не врегульовані земельним законодавством. Аналогічної позиції дотримується і Н. В. Ільницька.

Недостатньо активно аграрно-правова наука обґрунтовувала потребу врегулювання всього комплексу земельних орендних від­носин новим ЗК, а не окремим законом, як це має місце нині. На жаль, новий ЗК фактично обмежується наявністю бланкетної нор­ми щодо регулювання земельно-орендних відносин (ч. 6 ст. 93).

Значну роль у сучасних економічних відносинах на селі відіграє також питання оренди не лише земель, а й майна. На жаль, право­вий інститут сільськогосподарської майнової оренди аграрно-пра­вова наука досліджує недостатньо. З монографічних досліджень ці­єї тематики особливою науковою цінністю відзначається праця О. О. Погрібного "Селянські господарства і оренда (організаційно-правові питання)'", в якій він дослідив поняття, суть, зміст і види оренди, юридичну природу, порядок укладення, виконання та при­пинення договору оренди тощо. Орендно-майнові відносини за участю фермерських господарств науково обгрунтувала професор Н. І. Титова. Помітний внесок у наукове забезпечення розвитку правового інституту сільськогосподарської майнової оренди зробив також В. А. Сонюк.

На сучасному етапі в умовах низького рівня матеріально-техніч­ного забезпечення аграрних товаровиробників значно підвищується роль орендно-майнових відносин у сільському господарстві. З огля­ду на це важливими завданнями аграрно-правової науки є дослід­ження інституту сільськогосподарської оренди майна в аграрному секторі економіки, з'ясування й теоретичне обгрунтування особли­востей орендно-майнових відносин, зумовлених специфікою аграр­ного виробництва, та підготовка наукових рекомендацій щодо вдосконалення правового регулювання таких відносин. Особливо необхідно відзначити потребу в прийнятті спеціалізованого норма­тивно-правового акта аграрного законодавства (у формі закону) з питань регулювання оренди майна в сільському господарстві.

Як відомо, в сільському господарстві на українських землях іс­торично склалися кооперативні сільськогосподарські структури. Тому вкрай важливими є питання розвитку сільськогосподарсько­го кооперативного законодавства. В Україні основним норматив­но-правовим актом, який регулює діяльність сільськогосподар­ських кооперативів, є Закон України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію".

Науково-правові засади інституту сільськогосподарської коопе­рації розробляли й розробляють багато вчених-юристів України. Серед них — В. 1. Семчик, Н. І. Титова, В. І. Федорович, О. М. Сонін, Я. 3. Гаєцька та ін. Особливо слід відзначити монографічну роботу В. І. Семчика "Кооперація и право" (1991 р.), в якій уче­ний на основі законодавства про кооперацію вперше з'ясував пра­вові основи розвитку кооперації в Україні. Він дослідив також по­рядок створення й припинення діяльності кооперативів, правове становище різних видів кооперативів, зокрема сільськогосподар­ських, правове регулювання майнових відносин тощо. За його ре­дакцією також видано перший в Україні підручник з кооператив­ного права (1998 р.)⁴, в якому, поряд з іншими питаннями, досліджено і правове становище кооперативів, що функціонують в аграр­ному секторі економіки.

Н. І. Титова ще 1991 р. обгрунтувала необхідність прийняття За­кону України "Про сільськогосподарську кооперацію'". Вчена та­кож внесла пропозиції щодо вирізнення поряд із виробничими та споживчими кооперативами третього типу кооперативів — у сфері послуг.

У червні 2001 р. у Києві відбулася міжнародна науково-прак­тична конференція на тему: "Національний кооперативний рух та структурні зміни в економіці України XXI століття", на якій ук­раїнська аграрно-правова наука була представлена доповідями провідних учених: В. І. Семчика, А. П. Гетьмана, М. В. Шульги, A.М. Статівки, Н. І. Титової, Т. П. Проценко, В. І. Федоровича, М. А. Мацька та ін.

Предметом дослідження представників науки аграрного права нашої держави сьогодні є різноманітні проблеми правового забез­печення функціонування й розвитку сільськогосподарської коо­перації в Україні, зокрема з'ясування історії її розвитку. Періоди­зацію розвитку сільськогосподарської кооперації на українських землях та її законодавчого регулювання здійснили В. 1. Семчик і B. І. Федорович.

Одним із напрямів аналізу є дослідження юридичної природи, суті та ознак сільськогосподарської кооперації та сільськогоспо­дарського кооперативу (В. І. Семчик, В. І. Федорович, Я. 3. Гаєцька-Колотило). Розмежуванню сільськогосподарського кооперативу та інших форм ведення сільськогосподарського виробництва (в то­му числі з фермерським господарством) присвячені праці Н. І. Ти­тової.

Актуальними нині є проблеми розвитку та законодавчого регу­лювання фермерської кооперації, які досліджує Н. І. Титова.

Майнові відносини у сільськогосподарських кооперативах, зок­рема особливості реалізації права кооперативної форми, правове регулювання в галузі планування, фінансування, матеріально-тех­нічного забезпечення й оподаткування дослідив О. М. Сонін.

Земельні відносини як пріоритетні в системі інших видів сус­пільних відносин, що складаються в сільськогосподарських коопе­ративах, розглянув В. І. Федорович. На жаль, вони недостатньо врегульовані чинним законодавством України, і в ЗК вони також чомусь лишились поза увагою законодавця.

Я. 3. Гаєцька грунтовно проаналізувала організаційно-правові форми кооперації у сільському господарстві.

Актуальними сьогодні є наукові проблеми правового регулю­вання членських відносин у сільськогосподарських кооперативах. Оскільки членство в кооперативі є підставою виникнення всіх ін­ших внутрішньокооперативних відносин, В. І. Федорович справед­ливо розглядає інститут членства як провідний і базовий. Тому слід погодитися з Н. І. Титовою, яка вказує на необхідність деталь­ної регламентації у Законі України "Про сільськогосподарську ко­операцію" правового статусу та, зокрема, специфічних земельних, трудових, майнових і інших прав членів сільськогосподарських ко­оперативів. Потрібно також зазначити, що в аграрно-правовій на­уці висловлено пропозицію щодо необхідності законодавчого роз­межування норм про членство в сільськогосподарських кооперати­вах юридичних і фізичних осіб.

Порядок створення, реорганізації та припинення діяльності сільськогосподарських кооперативів досліджує О. М. Сонін. Спо­соби виникнення, підстави і процедура ліквідації сільськогосподар­ських кооперативів проаналізував у своїх в працях В. І. Федорович.

Вчені-юристи вносять конкретні пропозиції щодо вдосконален­ня законодавчого регулювання сільськогосподарської кооперації в Україні. Так, доцільною є пропозиція О. М. Соніна щодо необхід­ності розробки Примірного статуту сільськогосподарського коопе­ративу. Розвиваючи згадану наукову пропозицію та виходячи з су­часних потреб правового регулювання різних видів сільськогоспо­дарських кооперативів, В. І. Федорович обгрунтовано пропонує прийняти Примірні статути окремих видів сільськогосподарських кооперативів.

У юридичній науці висловлено також думку щодо необхідності прийняття спеціального закону "Про виробничу кооперацію"⁶. До­цільними також є розробка та прийняття загального кодифіковано­го акта "Про кооперацію", який закріпив би кооперативні принци­пи, врегулював організаційно-правові форми кооперації, правове становище кооперативів різних типів і видів, визначив їх поняття та юридичні ознаки, порядок створення й припинення діяльності, основні засади господарської та іншої діяльності тощо. У такому нормативному акті необхідно було б також законодавчо закріпити пріоритетне значення сільськогосподарських кооперативів у систе­мі кооперації.

20 грудня 1991 р. було прийнято Закон України "Про селянське (фермерське) господарство", що втратив чинність на підставі Зако­ну від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", який зак­ріпив правові основи організації та діяльності нових аграрних суб'єктів — фермерських господарств та поклав початок розвитку

Розділ З

Джерела аграрного права

§ 1. Особливості джерел аграрного права

Під правом розуміють систему соціальних загальнообов'язко­вих норм, дотримання й виконання яких забезпечується держа­вою. Однією з важливих комплексних галузей є аграрне право, — система правових норм, якими регулюються аграрні відносини у сфері господарської діяльності фермерських та особистих селян­ських господарств, інших сільськогосподарських підприємств, ус­танов і організацій з виробництва сільськогосподарської продук­ції на землях сільськогосподарського призначення, а також її пе­реробки, зберігання й реалізації. До галузі аграрного права нале­жить система правових норм і правових інститутів, які стосують­ся аграрної сфери економіки. Правові норми відображаються, ма­теріалізуються в певній правовій формі, яка називається "джере­лами" (витоками) права. П. М. Рабінович під формою права має на увазі спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього вия­ву правових норм, який засвідчує їх державну обов'язковість. Відповідно він розрізняє внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структури) і зовніш­ню — спосіб її об'єктивації, зовнішнього виявлення, матеріальної фіксації.

До видів зовнішніх форм (джерел) права П. М. Рабінович від­носить: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-право­вий акт. У сучасних умовах в аграрному праві джерела аграрного права мають форму нормативно-правових актів і нормативно-пра­вових договорів.

До нормативно-правових актів за юридичною силою належать закони й підзаконні акти. Закон — це такий нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну си­лу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Підзаконні норма­тивно-правові акти — це такі нормативні акти компетентних орга­нів, що видаються на підставі закону, відповідно до нього і для йо­го виконання. Характерною особливістю галузі права є наявність кодифікованих актів: законів і кодексів, в яких вміщено правові норми і інститути права, характерні для певної галузі права.

Джерела аграрного права як комплексної галузі права мають свої особливості. Так, у нормативних актах, що стосуються аграр­ного права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відно­сини, так і відносини інших галузей права — земельного, господар­ського, адміністративного, трудового та ін.

Наприклад, ЗК регулює земельні відносини. Разом з тим глави і статті ЗК, якими регулюються відносини з правового режиму зе­мель сільськогосподарського призначення, стосуються як земель­ного, так і аграрного права.

Професор Г. Ю. Бистров вважає, що в російській аграрно-пра­вовій доктрині норми основних галузей права, якими регулюються аграрні відносини, розглядаються як норми з "подвійною пропис­кою". Наявність таких правових норм, що відносяться водночас і до основної, і до комплексної галузей права, і є однією з особли­востей джерел аграрного права як комплексної галузі права. Акти основних галузей законодавства, якими регулюються аграрні відно­сини, входять до складу аграрного законодавства. До основних за­конів, що стосуються аграрного права, належать закони України від 14 лютого 1992 р.: "Про колективне сільськогосподарське під­приємство", від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську коо­перацію", від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство". Аг­рарне право, до складу якого входять норми інших галузей права, за своїм змістом ширше, ніж аграрне законодавство, яке складаєть­ся із нормативних актів, що мають одну галузеву прописку. Так, норми законів "Про фермерське господарство", "Про особисте селянське господарство", "Про сільськогосподарську кооперацію", в частині регулювання земельних відносин також належать до дже­рел аграрного права.

Проте джерела аграрного права як комплексної галузі права ма­ють й інші особливості. Окремі норми аграрного законодавства на­лежать до приватного, а деякі з них — до публічного права. В аг­рарному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, міс­тяться норми публічного права. Серед них можна назвати Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", в якому поряд з цивільно-право­вими нормами з питань приватизації є норми, що мають адмініс­тративний (публічний) характер. Такими є, наприклад, статті За­кону, якими визначаються пільгові умови виділення часток у дер­жавному майні для керівників і спеціалістів державних сільськогос­подарських підприємств. У інших законах відчувається державний вплив на порядок державних закупівель зерна, на виділення й про­даж для сільськогосподарських товаровиробників сільськогоспо­дарської техніки, пального, енергоносіїв та ін.

Окрему групу законів і нормативно-правових актів, в яких міс­тяться норми приватного і публічного права, становлять акти, яки­ми встановлюються спеціальні правила щодо стабілізації агропро­мислового виробництва, формування ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, заходи щодо державної підтримки сіль­ськогосподарських товаровиробників, вдосконалення організацій­ної структури державного управління й місцевого самоврядування в АПК.

Одним із таких актів є Закон України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні".

Важливе місце серед джерел аграрного права посідають закони України, що стосуються розвитку селекції, насінництва, племінно­го тваринництва, ветеринарії, меліорації земель. Нормами цих за­конів регулюються як приватні, так і публічні відносини в перелі­чених сферах аграрної діяльності.

До джерел аграрного права належать і закони, якими вирішу­ються питання розвитку сільськогосподарської кооперації і соці­ального розвитку села. Такими є, наприклад, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", а також Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редак­ції Закону від 15 травня 1992 р.)

Особливе значення в аграрному праві має застосування актів санкціонованої і делегованої правотворчості повноважними орга­нами законодавчої і виконавчої влади щодо окремих суб'єктів аг­рарного права. Завдяки цьому забезпечується реалізація аграрного за­конодавства на місцевому рівні, в тому числі застосуванням реєстра­ційного порядку створення сільськогосподарських юридичних осіб, а також договірним регулюванням аграрних відносин. Докладніше про це йтиметься наприкінці цього розділу.

§ 2. Конституція України — правова основа джерел аграрного права

Конституція 1996 р. як Основний закон держави остаточно зак­ріпила правовий статус держави України, визначила основні нап­рями розвитку політичної і правової систем, структуру органів дер­жавної влади й органів місцевого самоврядування, основні полі­тичні, економічні та соціальні права громадян, встановила право державної, комунальної і приватної власності громадян і право власності юридичних осіб. У ній визначено правовий статус і пов­новаження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів Укра­їни, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого са­моврядування.

Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. За­кони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є норма­ми прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Консти­туції гарантується. Всі норми Конституції є джерелами конститу­ційного права. Перелічені вище положення ст. 8 Конституції зас­відчують, що Конституція є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, — юридичною основою для формування й розвитку пра­вової системи України.

Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першодже­релом усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму Конституції України. Вони є джерелами галузі аграрного права тією мірою, якою вони відповідають Конституції. Якщо за­кони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Консти­туції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Отже, закони та інші нормативно-правові ак­ти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають Конституції України.

§ 3. Закони — основні джерела аграрного права

Викладене засвідчує, що аграрне право як галузь у системі пра­ва України має право на існування, оскільки для цього Верховною Радою України прийнята низка уніфікованих законів, які є основ­ними для регулювання аграрних відносин. їх можна назвати систе­мою аграрних законів.

В аграрній сфері економіки внаслідок специфіки її існування має місце багатопрофільна система господарювання, неодмінно пов'язана з використанням землі, води та інших природних ресур­сів, спеціальних матеріально-технічних та енергетичних ресурсів, капіталу й людської праці. Це зумовлює існування різних підходів до організації виробництва сільськогосподарської продукції, її пе­реробки, зберігання, реалізації і споживання людьми, тваринами й іншими живими істотами. Все це вимагає інтеграції усіх галузей господарської діяльності в аграрній сфері. В організаційному плані така інтеграція відбувається шляхом створення єдиного агропро­мислового комплексу України. Організаційно-правове об'єднання діяльності сільського господарства, виробництва сільськогосподар­ської продукції (рослинництва й тваринництва), переробки сіль­ськогосподарської продукції, її зберігання і реалізації є основою АПК і спрямоване на створення єдиного механізму функціонуван­ня аграрної сфери.

У законодавчому плані виникла потреба у прийнятті ряду уні­фікованих законів, спрямованих на інтеграцію правового регулю­вання аграрних відносин з метою побудови цілісної органічної сис­теми внутрішньокомплексних галузевих нормативно-правових ак­тів, наділених єдиним правовим змістом. Уніфіковані акти аграр­ного законодавства є джерелом аграрного права і формою відтво­рення їх норм, підґрунтям яких є інтеграція регулювання аграрних відносин.

Виходячи з цих позицій, аграрні закони доцільно згрупувати за предметом регулювання окремих груп аграрних відносин, за­безпечуючи при цьому їх загальну єдність і єдину спрямованість на забезпечення інтегрованої діяльності всіх елементів ком­плексу.

У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів Ук­раїни, що стосуються АПК:

1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаровиробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи належать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про особисте селянське господарство", а також закони України від 10 квітня 1992 р. "Про споживчу кооперацію" і від 20 грудня 2001 р. "Про кредитні спілки";

2. уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;

3. уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал", від 6 лютого 2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них", від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу в тваринництві"(в ре­дакції Закону від 21 грудня 1999 р.), від 25 червня 1992 р. "Про ве­теринарну медицину" (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.).

Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднан­ням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.

Диференційовані акти аграрного законодавства — це норматив­но-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва. Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні"; "Про насіння й садивний матеріал"; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" та інші.

§ 4. Підзаконні акти в системі джерел аграрного права

а) постанови Верховної Ради України та укази Президента Ук­раїни

Постанови Верховної Ради України та укази Президента Украї­ни в системі права посідають проміжне місце між законами Укра­їни й актами вищих і центральних органів виконавчої влади.

Крім законів, Верховна Рада, відповідно до Конституції Украї­ни, приймає постанови та інші акти (ст. 91 Конституції). До остан­ніх належать, наприклад, резолюції (ст. 87), рішення (ст. 111 Кон­ституції).

Президент України в межах повноважень, наданих йому ст. 106 Конституції, видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України, а також приймає відповідні рі­шення.

Особливість постанов Верховної Ради України полягає в тому, що, не будучи законами, вони є обов'язковими як для парламент­ських комітетів та інших органів Верховної Ради України, так і для органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування. Пос­танови Верховної Ради України, що стосуються аграрного сектора економіки, є джерелами аграрного права. До таких належить, зок­рема, постанова Верховної Ради PCP від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу", якою всі землі України оголошені об'єктами ре­форми. Постанова визначила основне завдання земельної реформи: перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадко­вуване володіння громадянам, у постійне володіння колгоспам, рад­госпам, іншим підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоуклданої економіки, раціонального використання й охорони земель.

До джерел аграрного права належить також постанова Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про особливості приватизації майна в агропро­мисловому комплексі". Цією постановою було затверджено пере­лік підприємств в системі АПК, які підлягають приватизації за по­годженням із Кабінетом Міністрів України.

Укази й розпорядження Президента України, повноваження на видання яких визначені Конституцією України, є обов'язковими для виконання на території України органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами й організа­ціями, незалежно від форм власності, а також громадянами. Укази Президента видаються з питань, не врегульованих законами. Вод­ночас із прийняттям Указу Президент України подає на розгляд Верховної Ради проект відповідного Закону. Так, 23 квітня 1997 р. видано Указ Президента України № 367/97 "Про оренду землі", яким були врегульовані відносини, що стосуються оренди земель­них ділянок, зокрема із земель сільськогосподарського призначен­ня. 6 жовтня 1998 р. Верховна Рада України ухвалила одноймен­ний Закон. Із набуттям законом чинності Указ Президента Украї­ни перестав діяти.

До указів Президента України з питань аграрної сфери належать: від 10 листопада 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", від 18 січня 1995 р. № 63/95 "Про заходи щодо ре­формування аграрних відносин", від 29 квітня 1998 р. № 389/98 "Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу Ук­раїни", від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", від 29 січня 2001 р. № 62/2001 "Про заходи щодо забезпечення за­хисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сек­тора економіки" та ін., які мають нормативний характер і регулю­ють широке коло аграрних відносин, є джерелами аграрного права, що відіграють важливу роль у реалізації аграрної політики України.

б) нормативні акти Кабінету Міністрів України й центральних органів виконавчої влади України як джерела аграрного права

Зауважимо, що за радянських часів постанови Уряду, мініс­терств і відомств були найпоширенішими джерелами аграрного (сільськогосподарського) права. Більшість відносин у сільському господарстві регулювались не законами, а підзаконними актами, до яких належали постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР, а також накази та інші нормативні ак­ти міністерств і відомств. Незважаючи на те, що сільське госпо­дарство було найбільшою сферою суспільних відносин, наближе­ною до сільгоспвиробників — колгоспників і працівників радгос­пів, нормативне регулювання аграрних відносин було найбільш централізованим. Такі відносини регулювались переважно поста­новами ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Постанови Уряду УРСР здебільшого дублювали, повторювали постанови союзного уряду.

Достатньо сказати, що Примірний статут сільськогосподарської артілі, схвалений II Всесоюзним з'їздом колгоспників-ударників 17 лютого 1935 p., був затверджений постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б). Примірний статут колгоспу, прийнятий III Всесо­юзним з'їздом колгоспників, був затверджений постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р. На союзно­му рівні було прийнято багато інших постанов Уряду.

Після проголошення незалежності України більшість аграрних як і інших суспільних відносин регулюється законами. Проте і в цих умовах не зменшується нормотворча діяльність Кабінету Мі­ністрів України як вищого органу виконавчої влади, міністерств і відомств — як її центральних органів.

Постановами Кабінету Міністрів України вирішувались питан­ня, спрямовані на реалізацію законів, якими регулюються аграрні відносини, зокрема з організації сільськогосподарського вироб­ництва, приватизації державного майна в АПК і землі, ціноутво­рення, оцінювання майна й землі, ліцензування, використання сільськогосподарських земель, сприяння розвитку фермерських господарств, соціальної сфери на селі та ін. У цей період було прийнято такі постанови Кабінету Міністрів України: від 16 чер­вня 1993 р. № 459 "Про заходи щодо поліпшення насінництва сіль­ськогосподарських культур"; від 17 листопада 1995 р. № 916 "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського рин­ку"; від 19 липня 1996 р. № 755 "Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі та спрощення процедури її проведення"; від 23 квітня 1999 р. № 658 "Про затвердження По­ложення про порядок справляння та обліку фіксованого сільсько­господарського податку"; від 10 грудня 2003 р. № 1904 "Про по­рядок використання коштів державного бюджету, що спрямову­ються на придбання вітчизняної техніки та обладнання для агроп­ромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу".

Згідно зі ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів Украї­ни в межах своєї компетенції видає з питань агропромислового комплексу постанови й розпорядження, які є обов'язковими для виконання і належить до джерел аграрного права. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-Міністр України.

Нормативні акти міністерств, відомств та інших органів ви­конавчої влади належать до відомчих актів. їх форма визначаєть­ся положенням про відповідне міністерство чи відомство. Ними можуть бути: накази, розпорядження, постанови (рішення) ко­легіальних органів. Положенням про міністерство (відомство), затвердженим Кабінетом Міністрів України чи Президентом України, визначаються юридична сила і сфера застосування норма­тивних актів. Це можуть бути акти, що поширюються на внут­рішньогалузеві і міжгалузеві (міжвідомчі) відносини, які стосу­ються різних сфер суспільного життя або в яких містяться нор­ми, прийняття яких є компетенцією кількох центральних орга­нів виконавчої влади. Галузевими (відомчими) й міжгалузевими (міжвідомчими) актами, зокрема наказами, можуть затверджува­тись заходи щодо виконання відповідних законів, указів Прези­дента України, Кабінету Міністрів України, положення, прави­ла, інструкції тощо.

Міністерства й відомства прийняли такі нормативі акти, які на­лежать до джерел аграрного права: наказ Мінсільпроду України від 10 жовтня 1995 р. № 269 "Про затвердження Порядку приймання, зберігання, переробки і розрахунків за молочну сировину на да­вальницьких умовах"; наказ Міністерства аграрної політики Укра­їни від 14 липня 2003 р. № 236 "Про затвердження Положення про умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вар­тості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного вироб­ництва".

До міжгалузевих (міжвідомчих) нормативних актів, що стосу­ються аграрної сфери, належать: положення про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затв. нака­зом Мінсільгоспроду, Мінекономіки, МЗЕЗторгу, Держмиткому від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314, наказ Мінсільпроду України та Української академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 "Про затвердження Типового положення про міжрегіональний та районний агроторговий дім"; Порядок проведення розрахунків із постачальниками насіння сільськогосподарських рослин до дер­жавного резервного насіннєвого фонду і користувачами, затв. на­казом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фі­нансів України від 28 листопада 2003 р. № 423/645; Порядок ви­користання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на програму розвитку виробництва біодизеля, затв. Наказом Мініс­терства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 10 листопада 2003 р. № 398/620.

§ 5. Локальні нормативні акти

До локальних нормативних актів як джерел аграрного права на-\ лежать нормативні акти територіальних громад та органів місцево­го самоврядування місцевих державних адміністрацій, районних і обласних управлінь сільського господарства, місцевих органів вете­ринарної служби, насіннєвої служби, земельних ресурсів, а також установчі документи з питань створення сільськогосподарського підприємства, господарського товариства, сільськогосподарського кооперативу, зокрема статути, засновницькі договори, рішення зборів засновників господарського товариства, загальних зборів ко­оперативу, внутрішні акти сільськогосподарських організацій, ко­лективні договори та інші акти.

Кожний із названих органів виконує відповідні функції з управ­ління сільським господарством чи його окремими галузями на ра­йонному та обласному рівнях. Вони мають відповідні адміністра­тивні повноваження щодо вирішення організаційних та інших спе­ціальних питань у галузі сільського господарства і правом прийма­ти нормативні акти місцевого значення.

Повноваження територіальних громад, їх представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування визначені Законом/ України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Ук­раїні". Формою безпосередньої участі громадян у вирішенні пи­тань місцевого значення, зокрема аграрних, є загальні збори гро­мадян за місцем проживання (територіальної громади). Представ­ницькими органами місцевого самоврядування, згідно зі ст. 10 За­кону "Про місцеве самоврядування в Україні", є сільські, селищні, міські ради, які представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені та в їхніх інтересах функції і повнова­ження місцевого самоврядування, визначені Конституцією, цим та іншими законами. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіаль­них громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повно­важень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Статтею 11 Закону встановлено, що виконавчими органами сіль­ських, селищних, міських, районних у місті (у разі їх створення) рад є їхні виконавчі комітети, відділи, управління та інші створю­вані радами органи.

Головною посадовою особою територіальної громади відповід­ного села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду мешканців кількох сіл), селища, міста є сільський, селищний, місь­кий голова. Сільський, селищний, міський голова очолює виконав­чий комітет відповідної ради, головує на її засіданнях.

Згідно зі ст. 59 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради нормативно-правового ха­рактеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, як­що рада не встановила пізніший термін введення цих рішень у дію.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.

Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування дово­дяться до відома населення. Акти органів місцевого самоврядуван­ня, що мають нормативний характер, належать до джерел права місцевого самоврядування. Ті акти місцевого самоврядування, які регулюють аграрні відносини, належать до нормативних актів (дже­рел) аграрного права.

Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" не визначає прийняття місцевими радами та їх виконавчими органами актів, що безпосередньо стосуються сільського господарства й аграрного сектора економіки.

Згідно зі ст. 33 Закону, спеціально вирізняються повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад з прийняття актів у сфері регулювання земельних відносин та охорони навко­лишнього природного середовища. Цілком очевидно, що більшість таких актів приймається з метою забезпечення раціонального ви­користання земель сільськогосподарського призначення та інших природних об'єктів.

Перелік повноважень обласних, районних, міських, селищних, сільських рад у галузі земельних відносин, зокрема щодо прий­няття відповідних рішень нормативного характеру, визначено ЗК (ст. ст. 8—12).

Локальним джерелам аграрного права притаманні методологіч­ні підходи, характерні для комплексних актів законодавства, в яких містяться окремі норми, що регулюють аграрні відносини.

Так, у рішеннях сільських, селищних, міських рад, якими зат­верджуються програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративних одиниць, визначаються за­ходи щодо сприяння розвитку сільського господарства, раціональ­ного використання земель, підвищення врожайності сільськогос­подарської продукції та її реалізації, а також затверджуються цільо­ві місцеві програми приватизації в АПК, містяться пункти, що сто­суються аграрної сфери. Вони належать до джерел аграрного права і є аграрно-правовими нормами.

Окремим джерелом аграрного права є внутрішньогосподарські локальні акти. За порядком набуття юридичної сили В. В. Янчук розподіляє їх на 2 групи. До першої групи він відносить внутріш­ньогосподарські нормативні акти, які набирають юридичної сили з моменту їх державної реєстрації. До другої — акти, що набирають юридичної сили з моменту прийняття їх найвищими органами (са­моврядування) господарств — загальними зборами членів підпри­ємств, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідаль­ністю та членів трудового колективу орендного підприємства та ін. До таких належать установчі документи про створення юридичної особи, що є суб'єктом аграрного права.

З прийняттям 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України (ЦК), який набув чинності з 1 січня 2004 р., види юридичних осіб, поря­док їх створення, зміст установчих документів визначено відповідно до концепції цивільних правовідносин, що ґрунтуються на приват­ному праві.

Згідно зі ст. 81 ЦК, юридичною особою є організація, створена й зареєстрована в установленому законом порядку. Юридичні осо­би, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юри­дичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Юридична особа приватного права створюється на підставі затвердженого засновниками товариства статуту або письмового засновницького договору, підписаного всіма учасниками. Това­риство може бути засноване однією особою, воно діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складе­ного засновником (засновниками), юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, орга­ну державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування. На юридичних осіб публічного права у цивіль­них відносинах поширюються норми ЦК, якщо інше не встанов­лене законом.

Щоб визначити юридичну силу нормативних актів, прийнятих юридичною особою, треба брати до уваги форму власності на майно, на базі якого вона утворена. За нормами ЦК (ст. 318), суб'єктами права власності на майно є фізичні та юридичні осо­би, держава й територіальні громади села, селища, міста. Юри­дичні особи приватного права функціонують на майні, що пере­дане їм у власність засновниками (учасниками), яким воно нале­жало на праві приватної власності. Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність на підставах, не заборонених законом. Отже, юридичні особи публічного права створюються за розпорядженням конкретних ор­ганів державної влади й місцевого самоврядування, які затверджу­ють статут юридичної особи і передають їй у власність майно дер­жавної або комунальної власності, потрібне для забезпечення здійснення статутної діяльності. Умови передавання майна юри­дичній особі публічного права визначаються в статуті, а також у розпорядчому акті відповідного органу державної влади й місце­вого самоврядування.

Наведене засвідчує, що статути юридичних осіб та інші установ­чі документи містять і, згідно зі ст. 88 ЦК, мають містити норми права, якими регулюються внутрішні відносини у процесі діяль­ності юридичної особи (товариства, установи та інших форм). Са­ме тому статут юридичної особи, засновницький договір і розпо­рядчий акт органу державної влади чи органу місцевого самовряду­вання мають нормативний характер і щодо юридичних осіб, заснованих у сфері аграрного сектора економіки, є джерелами аграрно­го права.

До локальних джерел аграрного права належать також розпо­рядчі (управлінські, самоврядні) акти уповноважених органів управ­ління (самоврядування) юридичних осіб приватного права й юри­дичних осіб публічного права, що діють в аграрній сфері й міс­тять норми, якими регулюється господарська та інша діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва. Такими є, наприклад, правила внутрішнього розпорядку сільськогосподарського коопе­ративу, колективного сільськогосподарського підприємства, фер­мерського господарства (в якому працюють наймані працівники), державного сільськогосподарського підприємства, сільськогоспо­дарського акціонерного товариства тощо. Ними регулюються по­рядок та умови набуття і припинення членства, права та обов'яз­ки членів товариства, порядок і умови господарської діяльності, трудовий розпорядок дня, режим праці у відповідному сезоні сільськогосподарського виробництва, оплата сільськогосподар­ського виробництва, оплата праці, відпусток, дисциплінарної і статутної відповідальності тощо. Сільськогосподарські юридичні особи можуть приймати й інші внутрішньогосподарські норма­тивні акти, наприклад, положення про структурні підрозділи під­приємства: бригаду, ферму, механізований загін, ланку, інструкції з правил техніки безпеки, поводження з худобою та іншими тва­ринами.

Перелічені розпорядчі акти вважаються джерелами аграрного права за умови, якщо вони прийняті компетентними органами юридичної особи (загальними зборами товариства, його правлін­ням, наказом або розпорядженням керівника юридичної особи публічного права, відповідають законам України, статуту й іншим установчим документам юридичної особи) і мають нормативний характер.

Статут чи інший установчий документ про створення юридич­ної особи належить до правових норм санкціонованих державою. Ця обставина підтверджується тим, що зміни й доповнення до уста­новчих документів набирають чинності тільки з моменту їх держав­ної реєстрації у відповідному органі.

До локальних внутрішньосистемних нормативних актів, санкціо­нованих державою, що належать до джерел аграрного права, можна віднести акти, прийняті повноважними органами у відповідних ор­ганізаційно-правових недержавних системах, що створюються й функціонують в аграрній сфері. Такими органами є об'єднання сільськогосподарських кооперативів, районні, обласні спілки спо­живчих товариств (Кримспоживспілка), а також Центральна спілка споживчих товариств України (Укоопспілка). До них належить об'єднання кооперативів у відповідних галузях агропромислового комплексу України (АПК України).

Так, згідно зі ст. 26 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарські кооперативи за рішенням за­гальних зборів можуть на добровільних засадах об'єднуватися за галузевою або територіальною ознакою для будь-якої спільної ді­яльності, не забороненої законодавством. Об'єднання мають ста­тус юридичної особи, формують органи управління, функції і ком­петенція яких встановлюються в межах повноважень, делегованих кооперативами на установчих конференціях, з'їздах і містяться в їхніх статутах. Юридична сила норм статутів сільськогосподар­ських кооперативів, інших об'єднань та організаційних систем аг­рарної сфери щодо прийняття нормативних актів має відповідати законам і обсягу повноважень делегованих об'єднанням коопера­тивів.

Оскільки об'єднання юридичних осіб в аграрній сфері створю­ються на добровільних засадах, затверджують статут об'єднання і підлягають державній реєстрації в такому самому порядку, як і юридичні особи — засновники, то слід вважати, що нормативні ак­ти органів об'єднання є локальними актами, санкціонованими дер­жавою, і належать до джерел аграрного права.

Специфічними локальними актами можуть бути договори. Так, засновницький договір, як і статут, є одним із установчих документів, яким підтверджується заснування юридичної особи. У ньому \ містяться окремі положення правового статусу юридичної особи, основні функції і напрями її діяльності, права та обов'язки, інші і положення нормативного характеру. Такі договори щодо заснування сільськогосподарських підприємств та установ є джерелами аг­рарного права. До них належать також колективні договори. Колек­тивним договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, пи­тання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це використання пе­редбачене статутом підприємства. Правові засади розробки, укла­дення та виконання колективних договорів і угод з метою сприян­ня регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників визначені Законом України від 1 лип­ня 1993 р. "Про колективні договори і угоди". Колективний дого­вір на підприємствах аграрної сфери має враховувати специфіку праці в сільському господарстві й як такий належить до локальних джерел аграрного права.

Можна назвати й інші договори, які мають нормативний харак­тер, і відповідно до законів укладаються між юридичними особами первинної ланки та об'єднаннями юридичних осіб в аграрній сфе­рі. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про споживчу ко­операцію", взаємовідносини між споживчими товариствами та їх­німи спілками будуються на договірних засадах. Товариства можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень і виконання окре­мих функцій.

Оскільки спілки в системі споживчої кооперації формуються на засадах членства, а делеговані їм повноваження відтворюють­ся у статутах спілок споживчих товариств, які затверджуються рішенням конференцій, з'їздів уповноважених представників (делегатів) споживчих товариств, то правильно було б у законі визначити, що функції і повноваження спілок делегуються їм споживчими товариствами шляхом участі в роботі конференцій, з'їздів. А відтак можна підтвердити, що окремі додаткові функції і повноваження передаються спілкам на підставі укладених до­говорів.

Розділ 4

Аграрні правовідносини

§ 1. Поняття, види й особливості аграрних правовідносин

Аграрне законодавство є однією з провідних галузей законо­давства України і являє собою сукупність правових актів, що регу­люють аграрні відносини. Аграрному законодавству притаманний комплексний підхід. Це зумовлено тим, що в аграрному секторі економіки складаються суспільні відносини, що регулюються нор­мами різних галузей права: цивільного, фінансового, адміністра­тивного, земельного, кооперативного та ін. Узагальнюючою озна­кою, що характеризує незалежність аграрного законодавства (як і аграрного права в цілому) від інших галузей права, є сільськогос­подарське виробництво з усім спектром суспільних відносин, пов'язаних із землеробством, специфікою земельних відносин.

В які б відносини не вступав виробник сільськогосподарської продукції: у фінансові, цивільні, кооперативні, трудові, він має по­годити їх з можливостями використання землі, врахувати ризик господарювання, що не залежить від людини (грунтово-кліматичні та інші природні фактори: явища природи, специфічні особливос­ті окремих рослин і тварин), врахувати факт використання землі й інших природних ресурсів як основних засобів виробництва, вико­ристання як засобів виробництва живих організмів, розбіжність ро­бочого періоду з періодом виробництва, що визначає його сезон­ність. До того ж ці умови повинні бути враховані незалежно від форми власності на землю та на основні засоби виробництва.

Специфіка сільського господарства є основним об'єктивним фактором, що зумовлює зацікавленість держави у відособленому регулюванні суспільних відносин, що виявляється в наявності ве­ликого аграрного законодавства, а також у відповідних принципах і методах регулювання цих відносин.

Аграрними правовідносинами, тобто відносинами, урегульова­ними нормами аграрного права й суміжними з ним галузями пра­ва, є відносини, що складаються в процесі виробництва сільсько­господарської продукції, а також після її перероблення та реаліза­ції. При цьому виникають відносини щодо використання земель­них ділянок і майна сільськогосподарських товаровиробників, їх матеріально-технічного забезпечення, трудові відносини, відноси­ни щодо організаційного забезпечення функціонування цього сек­тора економіки тощо.

Отже, основна особливість аграрних правовідносин полягає в тому, що вони не є цілісними, а становлять органічний комплекс земельних, майнових, трудових і організаційно-управлінських від­носин. Узяті окремо вони належать до сфери регулювання тради­ційних галузей права — адміністративного, земельного, цивільно­го, трудового, фінансового, однак усі разом, вони утворюють єди­ний органічний комплекс, набувають цілісності, оскільки в цій єд­ності вони орієнтовані на правове забезпечення сільськогосподар­ського виробництва з урахуванням його специфіки.

Суб'єктами аграрних правовідносин визнаються фізичні й юри­дичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері виробництва, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції, а також у їхньому виробничо-технічному й соціальному забезпеченні.

Склад суб'єктів аграрних правовідносин, так само як і їхня роль у сільськогосподарському виробництві, не лишилися незмінними. Вони змінюються внаслідок зміни самих регульованих аграрним правом суспільних відносин. Земельна й аграрна реформи докорін­но змінили не тільки статус сільськогосподарських підприємств та організацій, які раніше функціонували, але й сприяли виникненню нових суб'єктів аграрних правовідносин — фермерських госпо­дарств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподар­ських товариств, приватних (приватно-орендних) підприємств та ін. Суб'єктами аграрних правовідносин є не лише юридичні особи, а й громадяни, які ведуть особисті селянські господарства.

Аграрні правовідносини відрізняються не тільки своїм особли­вим складом учасників (суб'єктів), але й специфічними об'єктами, найважливішим з яких є земля з її неповторними властивостями і якостями.

Земля як об'єкт аграрних правовідносин відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському виробництві. Вона — го­ловний засіб виробництва сільськогосподарської продукції і прос­торовий базис будь-якої діяльності, в тому числі й місце проживан­ня сільських жителів. Унікальні властивості землі: обмеженість, на­явність родючих ґрунтів тощо впливають і на правове становище суб'єктів аграрних правовідносин, і на саме регулювання цих пра­вовідносин. Об'єктами аграрних правовідносин можуть бути й ін­ші природні ресурси — ліс, водойми, загальнопоширені корисні копалини тощо, характер і межі користування якими визначають­ся спеціальним законодавством.

Не останнє місце серед об'єктів аграрних правовідносин нале­жать тваринам. Тваринництво — одна з основних галузей сільсько­господарського виробництва, тому ці відносини є важливою скла­довою аграрних правовідносин. Закон України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ" виключає домашніх тварин із самого понят­тя тваринного світу, залічуючи їх до товарно-матеріальних ціннос­тей, що є об'єктами майнових правовідносин. Багато хто з авторів не погоджуються з цим положенням, оскільки тваринний світ — це сукупність усіх живих організмів, а не тільки тих, які перебувають на волі, що рівнозначно лише такому поняттю, як дика фауна, а не всьому тваринному світові. Норми права в сфері тваринництва над­звичайно вузькі. Наприклад, Закон від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу у тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1993 р.)¹ визначає загальні — правові, економічні та організаційні основи племінної справи у тваринництві, спрямовані на поліпшен­ня племінних і продуктивних якостей тварин, підвищення еконо­мічної ефективності та конкурентоспроможності галузі. А Закон України від 22 лютого 2000 р. "Про бджільництво" регулює відно­сини щодо розведення, використання та охорони бджіл, виробниц­тва, заготівлі й переробки продуктів бджільництва, ефективного використання бджіл для запилення ентомофільних рослин сіль­ськогосподарського призначення, інших видів запилювальної фло­ри, створення умов для підвищення продуктивності бджіл і сіль­ськогосподарських культур, забезпечення гарантій дотримання прав та захисту інтересів фізичних і юридичних осіб, які займають­ся бджільництвом.

Об'єктам аграрних правовідносин властиві й інші особливості, які не мають аналогів в інших галузях права. До таких, насамперед, належать ті, що з'явилися в ході реформування сільськогосподар­ських підприємств — нові види майна: земельні й майнові паї, що є об'єктами складних, але досить поширених на селі правових від­носин. Своєрідними об'єктами аграрних правовідносин є селекцій­ні досягнення в рослинництві і тваринництві. Зазначені об'єкти аг­рарних правовідносин надають особливої, неповторної специфіки цим відносинам, роблять їх несхожими на відносини, врегульовані іншими галузями українського права.

Підставами виникнення, зміни й припинення аграрних право­відносин є юридичні факти, тобто обставини, які породжують за чинним законодавством певні правові наслідки. Згідно зі ст. 11 ЦК цивільні права та обов'язки, в тому числі й сільськогосподарських організацій, виникають із дій осіб, що передбачені актами цивіль­ного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими ак­тами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Відповідно до цього цивільні права та обов'язки виникають із: до­говорів та інших правочинів; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої ді­яльності; завдання майнової (матеріальної) шкоди; актів цивільно­го законодавства; з адміністративних актів; внаслідок інших дій громадян і організацій; рішень суду; настання або ненастання пев­ної події. Наведені положення ЦК мають універсальне значення і належать не тільки до цивільних правовідносин, але й до відносин, регульованих нормами інших галузей права, зокрема аграрного.

Змістом будь-яких правовідносин, у тому числі й аграрних, є права та обов'язки учасників цих відносин. Права та обов'язки суб'єктів правовідносин взаємозалежні й взаємозумовлені. Тому характеристика прав одного контрагента, як правило, означає й ха­рактеристику відповідних обов'язків іншої сторони.

Основні напрями й зміст прав та обов'язків сільськогосподар­ських організацій визначаються метою аграрного виробництва, йо­го завданнями на тому чи іншому етапі його розвитку. Цілями аг­ропромислового виробництва, в тому числі й аграрного сектора, є вихід аграрної економіки з кризового стану, зростання сільськогос­подарської продукції, підвищення економічної ефективності агроп­ромислового виробництва, соціальне відновлення села. А основни­ми його напрямами є здійснення земельної й аграрної реформ, за­безпечення збереження й постійного нарощування ресурсного по­тенціалу в сільському господарстві і сфері переробки, насамперед, родючості землі, тваринництва, рослинництва тощо.

З огляду на це основними правами та обов'язками сільсько­господарських організацій в сфері земельних правовідносин є їх права та обов'язки щодо раціонального використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва; впровад­ження прогресивних технологій, запобігання деградації родючос­ті орних земель та їх відтворення, відновлення системи застосу­вання мінеральних і органічних добрив, перехід на нові системи землеробства.

У галузі тваринництва правами та обов'язками сільськогоспо­дарських організацій є застосування перспективних енергозберіга­ючих технологій утримання тварин і птахів; збільшення виробниц­тва повноцінних кормів; створення комплексів технічних засобів для високомеханізованих і автоматизованих систем; удосконалення племінної справи у тваринництві; реконструкція промислових ком­плексів з виробництва продуктів першої потреби.

Одним з основних елементів прав та обов'язків сільськогоспо­дарських організацій є відносини, пов'язані з передачею ними земельних і майнових паїв в оренду і виплатою останніми відповід­ної орендної плати. Права та обов'язки сільськогосподарських ор­ганізацій у сферах матеріально-технічного постачання, виробничо-технічного обслуговування, а також реалізації виробленої сільсько­господарської продукції, сировини й продовольства визначаються договорами, що укладаються ними самостійно з іншими господа­рюючими суб'єктами.

Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні право­відносини, вони поділяються на 2 групи: внутрішньогосподарські й зовнішньогосподарські. Ці відносини відрізняються не тільки сво­їм змістом, а й характером нормативних актів, що їх регулюють, і методами цього регулювання. Так, якщо зовнішні відносини сіль­ськогосподарських організацій регулюються переважно норматив­но-правовими актами, прийнятими компетентними органами дер­жавної влади, то відносини, що виникають всередині сільськогос­подарських комерційних організацій, регулюються в основному ак­тами внутрішньогосподарських органів.

Кожна з цих груп може бути класифікована і на дрібніші під­розділи. Так, внутрішні відносини сільськогосподарських організа­цій можуть бути поділені на відносини в сфері рослинництва і тва­ринництва, а кожна з них, у свою чергу, — на відносини в насін­ництві, овочівництві, плодівництві та ін. Внутрішні відносини сіль­ськогосподарських організацій також можуть бути поділені на тру­дові, майнові, фінансові та ін.

§ 2. Внутрішні аграрні правовідносини

Внутрішні аграрні правовідносини являють собою правовідно­сини, засновані на членстві в сільськогосподарському кооперативі, у родині, що провадить фермерське або особисте селянське госпо­дарство, а також на трудовому договорі в державній або іншій фор­мах організації сільськогосподарського виробництва, що склада­ються в процесі виробничо-господарської діяльності. Внутрішні відносини між учасниками і товариством з обмеженою відповідаль­ністю являють собою відносини зі внесення майнових внесків, а в акціонерному товаристві — з придбання акцій. Аграрні відносини всередині сільськогосподарської організації виникають не тільки між підприємством і його членами чи працівниками, але й між під­приємством та його структурними (виробничими) підрозділами.

За своїм змістом внутрішні аграрні правовідносини є сукупніс­тю взаємних суб'єктивних прав та обов'язків їхніх учасників, реа­лізованих у ході провадження сільськогосподарського виробництва. Специфіка сільськогосподарської діяльності визначається насампе­ред особливостями використання землі й праці на ній, що зумов­лює відокремлення земельних і трудових правовідносин.

Серед земельних відносин розрізняють відносини земельної власності й відносини в сфері використання землі. Останні у свою чергу поділяються на відносини сільськогосподарського й несільськогосподарського землекористування. При цьому до предмета аг­рарного права належать лише земельні відносини в сфері сільсько­господарського землекористування. Подальша класифікація зе­мельних відносин визначається по суб'єктах сільськогосподарсько­го землекористування.

Трудові відносини за своїм характером і змістом поділяються на: відносини у сфері організації праці; відносини з дотримання дисципліни праці; відносини у сфері оплати праці; відносини у сфері охорони праці та дотримання техніки безпеки й виробничої санітарії. Усі ці відносини ґрунтуються або на трудовому договорі й регулюються нормами трудового права, або на членстві в сіль­ськогосподарських кооперативах. Специфіка ж цих відносин виз­начається нормами аграрного права.

На відміну від земельних і трудових відносин, які визначають специфіку внутрішніх аграрних правовідносин, майнові відносини є основою внутрішніх правовідносин. їх поділяють на: відносини

власності в сільськогосподарському виробництві в процесі володін­ня, користування і внутрішньогосподарського розпорядження об'єк­тами цієї власності; відносини, що складаються між сільськогоспо­дарськими підприємствами та їх внутрішніми виробничими підроз­ділами; деліктні внутрішні майнові відносини. Основну частину майнових відносин сільськогосподарських товаровиробників ста­новлять правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, яке належить їм на праві власності.

Важливу роль у внутрішніх аграрних правовідносинах відіграють організаційно-управлінські відносини сільськогосподарських органі­зацій. З розширенням легальних організаційно-правових форм гос­подарювання ці відносини набувають нового змісту. Так, залежно від обраної форми господарювання розмежовуються зміст і форми управлінських відносин. Згідно зі ст. 13 Закону України від 17 лип­ня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів. У кооперати­ві з числом не менше 50 членів може бути створена спостережна ра­да, що контролює діяльність виконавчих органів кооперативу. Вико­навчими органами кооперативу є правління та його голова. Вони здійснюють поточне керівництво діяльністю кооперативу і підзвітні спостережній раді й загальним зборам членів кооперативу.

Інтереси фермерського господарства перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями представляє голова господарства. Він має право письмово доручити виконання своїх обов'язків од­ному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом (ст. 4 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське гос­подарство").

Загальні принципи організації та управління іншими, крім сіль­ськогосподарських кооперативів і фермерських господарств, суб'єктами сільськогосподарського виробництва регламентуються відповідним законодавством України (ЦК, ГК, Закон України від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство" тощо).

§ 3. Зовнішні аграрні правовідносини

Зовнішні аграрні правовідносини є певною сукупністю відно­син сільськогосподарських організацій, їх об'єднань та інших учас­ників сільськогосподарського виробництва між собою, а також з іншими підприємствами, організаціями, громадянами і відповідни­ми державними органами управління. Зовнішні відносини сіль­ськогосподарських організацій і підприємців регулюються, насам­перед, нормами традиційних галузей права — цивільного, земель­ного, адміністративного й фінансового, а всі разом і нормами аг­рарного права.

Зовнішні аграрні відносини поділяються на: відносини в сфері здійснення права власності на рухоме і нерухоме майно, яке нале­жить учасникам сільськогосподарського виробництва; договірні відносини; податкові відносини; деліктні відносини.

Основну частину зовнішніх аграрних правовідносин становлять відносини в сфері здійснення права власності. Власник на свій роз­суд здійснює зі своїм майном будь-які дії, які не суперечать чин­ному законодавству і не порушують права й законні інтереси інших осіб.

В умовах переходу до ринкових відносин значно зростає роль договірних відносин у сільському господарстві. До зовнішніх аграр­них договірних відносин належать ті сільськогосподарські догово­ри, що зумовлені специфікою сільського господарства, юридично відображають і закріплюють її. Це договори оренди землі, оренди майнового і земельного паїв, державної закупівлі й постачання сільськогосподарської продукції, на агрохімічне обслуговування, на використання меліоративних земель тощо.

Певне значення має група податкових і прирівняних до них від­носин, що за своєю природою носять владно-організаційний ха­рактер. До таких належать, зокрема, стягнення плати за землю сільськогосподарських товаровиробників у формах земельного по­датку чи орендної плати.

Зовнішні деліктні майнові правовідносини сільськогосподар­ських організацій та інших учасників сільськогосподарського ви­робництва, що виникають внаслідок заподіяння їм збитків третіми особами, є звичайними цивільно-правовими відносинами, і відпо­відальність тут настає на підставі загальних норм цивільного зако­нодавства щодо заподіяння шкоди.

Розділ 5

Суб'єкти аграрного права

§ 1. Поняття і класифікація суб'єктів аграрного права

У теорії держави і права під суб'єктами права маються на увазі індивіди або організації, які на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав та обов'язків¹.

Суб'єктами аграрного права є й державні органи, до компетен­ції яких належить регулювання сільського господарства в Україні, юридичні особи всіх форм власності, громадяни (іноземні громадя­ни) та особи без громадянства, що господарюють на землі, а також займаються виробництвом, переробкою, реалізацією сільськогос­подарської продукції та обслуговуванням сільськогосподарських товаровиробників.

Суб'єктів аграрного права можна умовно поділити на суб'єктів організаційно-господарських повноважень у сфері управління гос­подарською діяльністю та суб'єктів господарювання.

До першої групи належать органи державної влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо (наприклад, Міністерство аг­рарної політики України) або опосередковано (наприклад, Кабінет Міністрів України) здійснюють управлінські та організаційно-гос­подарські функції в аграрному секторі економіки України.

Друга група представлена суб'єктами аграрного господарюван­ня, тобто аграрними формуваннями всіх форм власності та громадянами-підприємцями, які безпосередньо вирощують і виробляють сільськогосподарську продукцію (сільськогосподарські товарови­робники), юридичними особами та підприємцями, що забезпечу­ють діяльність сільськогосподарських товаровиробників, а також різними фінансово-кредитними, страховими та посередницькими структурами, які надають свої послуги сільськогосподарським то­варовиробникам.

Окрему групу суб'єктів аграрного права становлять фізичні особи, які господарюють на землі для задоволення особистих потреб у | сільськогосподарській продукції. Такі суб'єкти здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи і не ставлять за мету от­римання прибутку (наприклад, особисті селянські господарства).

Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за порядком створення, спеціальною правоздатністю та функціями, способом утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою та ін.

За порядком створення всі суб'єкти аграрного господарювання поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Відповідно до ст. 81 ЦК, юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента Ук­раїни, органу державної влади, органу влади Автономної Республі­ки Крим або органу місцевого самоврядування. Прикладом юри­дичної особи публічного права в аграрному секторі економіки є Державна акціонерна компанія "Хліб України", яка створена від­повідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 1 ООО "Про утворення Державної акціонерної компанії "Хліб України". Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.

За особливостями правоздатності та виконуваними функціями, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на 3 групи. До першої належать засновані на приватній, державній та комунальній формах власності юридичні особи або інші підприємницькі струк­тури, які не мають статусу юридичної особи, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчуван­ня, продовольства й сировини. Ці аграрні формування називають­ся сільськогосподарськими товаровиробниками. Згідно зі ст. 1 За­кону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську коо­перацію" (в редакції Закону від 2 листопада 2000 р.) та ч. 1 ст. 44 Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції За­кону від 30 червня 1999 р.), головна особливість (кваліфікуюча оз­нака) сільськогосподарських товаровиробників полягає в тому, що валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогоспо­дарської продукції власного виробництва та продуктів її перероб­ки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, па­совищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільсько­господарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, повинен перевищувати 50% загальної суми валового доходу.

Друга група представлена підприємницькими структурами, ді­яльність яких заснована на різних формах власності та організацій­но-правових формах, а правосуб'єктність і статутна діяльність спрямовані на забезпечення сучасної виробничо-господарської ді­яльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать суб'єкти господарювання, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідро­меліоративного, технічного та іншого забезпечення діяльності ви­робників сільськогосподарської товарної продукції.

До третьої групи належать підприємницькі структури, правосуб'єктність і статутна діяльність яких спрямована на надання різ­номанітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посе­редницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької ді­яльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать банки, кредитні спілки, біржі, страхові компанії, аграрні холдінги тощо.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на унітарні та корпоративні підприємства.

Згідно зі ст. 63 ГК, унітарне підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для того майно, формує відпо­відно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), зат­верджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керів­ника, який ним призначається, керує підприємством і формує йо­го трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питан­ня реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, а також підпри­ємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної ор­ганізації або на приватній власності засновника.

Корпоративне сільськогосподарське підприємство утворюється, як правило, 2 або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємниць­кої чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного уп­равління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі че­рез органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є сільськогосподарські кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші під­приємства, зокрема засновані на приватній власності 2 або більше осіб. Отже, унітарним є, наприклад, фермерське господарство, створене одним громадянином, а корпоративним — фермерське господарство, засноване кількома громадянами.

Найпоширенішою є також класифікація суб'єктів аграрного гос­подарювання залежно від їх організаційно-правових форм. За цим критерієм їх поділяють на сільськогосподарські підприємства, коо­перативи, господарські товариства та фермерські господарства. Слід зазначити, що відповідно до норм чинного законодавства, зокрема ст. 63 ГК, сільськогосподарські кооперативи, господарські товарис­тва та фермерські господарства охоплює загальне поняття "підпри­ємство". Однак наявність в аграрному секторі економіки таких суб'єктів господарювання, як державні (комунальні) та приватні сільськогосподарські підприємства зумовлює потребу окремого виз­начення поняття "сільськогосподарське підприємство".

Отже, сільськогосподарські підприємства є самостійними суб'єк­тами господарювання, створеними компетентним органом держав­ної влади чи органом місцевого самоврядування, чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб систе­матичним здійсненням виробничої, науково-дослідної, торговель­ної, іншої господарської діяльності в аграрному секторі економіки в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську коопе­рацію", сільськогосподарським кооперативом є юридична особа, створена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогос­подарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої ді­яльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.

Основними кваліфікуючими ознаками сільськогосподарських кооперативів є:

• недержавна форма власності;

• відносини членства;

• управлінські функції здійснюються членами кооперативу за принципом: "один член — один голос";

• особиста трудова участь членів у спільній виробничій або ін­шій господарській діяльності в аграрному секторі;

— об'єднання членами своїх майнових пайових внесків;

— наявність інституту кооперативних виплат і виплат на паї та ін.

До кооперативних форм виробництва сільськогосподарської продукції також належать: колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), фермерські господарства (ФХ), їх об'єднання тощо.

Діяльність сільськогосподарських кооперативів регулюється ЦК, ГК, законами України від 7 лютого 1991 р. "Про власність", від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію", "Про сільськогосподар­ську кооперацію", від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільсько­господарське підприємство" та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фермерське госпо­дарство", фермерське господарство є формою підприємницької ді­яльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили ба­жання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займа­тися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського госпо­дарства, згідно із законом.

Порівняно із сільськогосподарськими кооперативами особ­ливість фермерських господарств полягає у таких головних оз­наках:

• членство засноване виключно на родинних та/або сімейних зв'язках;

• спільна сумісна власність членів господарства на його майно (якщо інше не обумовлено в договорі між ними);

• можливість створення господарства однією особою;

• право на створення такого господарства має виключно діє­здатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, має від­повідну кваліфікацію та пройшов конкурсний відбір тощо.

Діяльність фермерських господарств регулюється ЦК, ГК та ЗК України, законами "Про власність", від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" та ін.

Господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єк­ти господарювання, створені юридичними та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна та участі в підприємницькій діяльнос­ті товариства з метою одержання прибутку. У сфері сільськогоспо­дарського виробництва діють переважно акціонерні товариства закритого та відкритого типів (ЗАТ та ВАТ) і товариства з обмеже­ною відповідальністю (TOB).

Основними кваліфікуючими ознаками господарських това­риств є:

- недержавна або державна форми власності;

- відносини участі (інвестування);

- обов'язкове об'єднання учасниками (акціонерами) своїх ка­піталів (майнових внесків);

- необов'язковість особистої трудової участі акціонерів (учас­ників) у діяльності господарського товариства;

- правління й контроль, який здійснюється учасниками (акці­онерами), залежить від розміру їх частки у статутному фонді това­риства; - наявність інституту права на дивіденди та ін.

Діяльність господарських товариств в аграрному секторі еконо­міки регулюється ЦК, ГК, законами "Про власність", від 19 верес­ня 1991 р. "Про господарські товариства" та ін.

ГК дає класифікацію підприємств за таким критерієм, як кіль­кість працюючих та обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік. Відповідно до ч. 7 ст. 63 ГК, за цим критерієм сільськогос­подарські підприємства можуть належати до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) є сільськогосподар­ські підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюю­чих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг ва­лового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими сіль­ськогосподарськими підприємствами є підприємства, в яких серед­ньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від реалізації про­дукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн єв­ро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства вважаються середніми.

§ 2. Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарювання

Усі суб'єкти аграрного господарювання із статусом юридичної особи мають відокремлене майно, яке знаходиться на самостійному балансі, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майно­ві та особисті немайнові права, мати обов'язки, бути позивачами та відповідачами в суді. Засновники недержавних сільськогосподарських підприємств мають відповідні права та обов'язки щодо майна таких підприємств. На відміну від них, засновники державних і комуналь­них сільськогосподарських підприємств є власниками їх майна.

Суб'єкти аграрного господарювання мають загальну цивільну правосуб'єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права та нес­ти цивільні обов'язки з метою здійснення будь-яких видів діяль­ності, не заборонених законом. Виняток становлять державні та комунальні унітарні сільськогосподарські підприємства, які, відпо­відно до гл. 8 ГК, мають не загальну, а спеціальну правосуб'єктність, встановлену чинним законодавством. Правосуб'єктність сіль­ськогосподарських підприємств виникає з моменту їх державної ре­єстрації, а припиняється з моменту їх ліквідації.

Провідні вчені-юристи зазначають, що всі суб'єкти аграрного господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми, є носіями комплексної правосуб'єктності, яка полягає в тому, що во­ни є учасниками цивільних, земельних, трудових, організаційно-управлінських (адміністративних), фінансових та інших правовід­носин. Коло і характер таких відносин різноманітні, мають індиві­дуальну визначеність для кожної конкретної організації, яка зумов­люється не тільки її організаційно-правовою формою, але й спеці­алізацією, іншими особливостями окремих видів сільськогосподар­ських юридичних осіб. Водночас зазначеній сукупності правовідно­син (аграрних правовідносин) притаманні специфічні риси, які зу­мовлюються галузевим характером господарської діяльності сіль­ськогосподарських товаровиробників, пов'язаної з використанням землі як основного засобу виробництва, а також рослин і тварин, тобто природного й біологічного чинників виробництва, які зазна­ють постійного впливу погодно-кліматичних умов.

Діяльність суб'єктів аграрного господарювання спрямована на задоволення матеріальних, духовних та інших соціальних потреб їх­ніх членів або учасників (акціонерів). Головна мета такої діяльнос­ті, як правило, — отримання прибутку. Звідси випливають і особ­ливі завдання діяльності вищеназваних суб'єктів, якими є вироб­ництво, переробка й реалізація сільськогосподарської товарної про­дукції (продуктів харчування та сировини).

Слід зауважити, що продовольча, а отже й економічна безпека держави безпосередньо залежить від ефективності та якості госпо­дарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Тому існує потреба в особливому державному регулюванні сільського госпо­дарства, яке в сучасних умовах здійснюється переважно економіч­ними методами. Серед них можна назвати ціноутворення, пільгове кредитування, оподаткування, страхування, державні закупівлі, державні заставні операції, економічні санкції, методи встановлен­ня гарантованих фіксованих цін, заставних ставок, державних за­купівельних цін та ін. Так, наприклад, державне регулювання ціно­утворення на сільськогосподарську товарну продукцію передбачає застосування таких спеціальних методів регулювання цін, як товар­ні інтервенції на вільних товарних ринках (джерелом таких інтер­венцій є державні продовольчі резерви), регулювання експортно-імпортних операцій з сільськогосподарською продукцією та ін.

Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарю­вання виявляються також і в договірних правовідносинах. Так до­говірні відносини між сільськогосподарськими товаровиробниками й державою у сфері реалізації сільськогосподарської продукції для державних потреб регулюються спеціальними нормативними акта­ми та особливим видом договору — договором контрактації сіль­ськогосподарської продукції. Відповідно до ст. 713 ЦК, цей договір має ознаки не властиві звичайним договорам купівлі-продажу або поставки. Крім того, чинний ЦК передбачає контрактацію лише сільськогосподарської продукції, що ставить суб'єктів аграрного господарювання в особливе становище порівняно з іншими това­ровиробниками.

Усі суб'єкти аграрного господарювання використовують землі сільськогосподарського призначення та інші природні ресурси. То­му їх статус формується також з урахуванням прав і обов'язків, притаманних виключно землевласникам та землекористувачам (ко­ристувачам природних ресурсів).

Правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств має пев­ні особливості в сфері трудових відносин, а виробництво сільсько­господарської продукції — сезонний характер і безпосередньо зале­жить від природо-кліматичних умов, в яких здійснюється госпо­дарювання. Отже, з урахуванням цих об'єктивних виробничих умов, законодавство наділяє суб'єктів аграрного господарювання правами встановлювати на рівні локального регулювання режими праці й відпочинку, норми праці та оплати праці, преміальні та ін­ші види заохочень працівників, правила дисципліни праці та внут­рішнього трудового розпорядку, розподіл кінцевих результатів гос­подарської діяльності залежно від особистого трудового внеску кожного працівника (наприклад, встановлення умов нарахування пайових виплат) та ін.

За змістом Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріори­тетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), важливе місце у складі правосуб'єктності сільськогосподарських підприємств належать їх правам та обов'язкам щодо створення, роз­витку й функціонування соціальної інфраструктури села, будівниц­тва, оснащення та утримання різних об'єктів культурно-побутового та іншого соціального призначення. Зокрема, суб'єкти аграрного підприємництва залучаються до спорудження в сільській місцевос­ті житла, об'єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров'я, фіз­культури і спорту, освіти, зв'язку, шляхів, енергетичних, газових і водорозподільних систем, тваринницьких приміщень, інженерно-технічних комплексів, машинно-тракторного парку та інших об'єк­тів, які сприяють поліпшенню соціального становища села.

§ 3. Загальні засади створення та ліквідації суб'єктів аграрного господарювання

Суб'єкт агарного господарювання може бути утворений за рі­шенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ни­ми) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання. Вони можуть утворюватися також шляхом примусового поділу (ви­ділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України. Створення суб'єкта аграрного господарювання здійснюється на підставі установчих документів, які розробляються і підписуються (всіма його учасниками (засновниками), якщо чинним законодавст­вом не встановлений інший порядок їх затвердження. Суб'єкт гос­подарювання створений однією особою (наприклад, фермерське господарство), діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Відповідно до ст. ст. 87, 88 ЦК та ст. 57 ГК, установчими доку­ментами суб'єкта аграрного господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених чинним законодавством, статут (положення). В установчих доку­ментах мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків і збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не перед­бачене законом.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утвори­ти суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльнос­ті щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, поря­док розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта гос­подарювання, які передбачені законом, а також порядок його ре­організації та ліквідації.

Статут суб'єкта господарювання має містити відомості про йо­го найменування й місцезнаходження, мету та предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших капіталів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління й контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта гос­подарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені зако­нодавством. Статут може містити й інші відомості, що не супере­чать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (заснов­ником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органа­ми або іншими суб'єктами.

Суб'єкт аграрного господарювання вважається створеним з дня його державної реєстрації. Виняток становлять лише особисті се­лянські господарства, які не є суб'єктами підприємницької діяль­ності й підлягають державному обліку тільки за місцем їх розташу­вання. Момент створення особистого селянського господарства не визначений чинним законодавством. Державна реєстрація колек­тивних сільськогосподарських підприємств і фермерських госпо­дарств здійснюється за правилами, встановленими Законом Украї­ни "Про фермерське господарство" та Положенням про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підпри­ємства. Порядок державної реєстрації всіх інших суб'єктів аграр­ного господарювання визначається ЦК і ГК та Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію". Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Порушення встановленого законодавством порядку створення сільськогосподарського підприємства або невідповідність його ус­тановчих документів закону є підставою для відмови в державній реєстрації. Важливою гарантією прав засновників сільськогоспо­дарського підприємства є неприпустимість відмови в державній ре­єстрації такого підприємства з інших мотивів, зокрема, з приводу недоцільності. Відмова в державній реєстрації суб'єкта аграрного підприємництва, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

Діяльність незареєстрованого суб'єкта аграрного господарюван­ня, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету Ук­раїни у встановленому законом порядку.

Перереєстрація сільськогосподарського підприємства прова­диться в разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або його най­менування і здійснюється в порядку, встановленому для його реєс­трації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта аграр­ного господарювання здійснюється за його особистою заявою, а та­кож на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим доку­ментам, або в інших випадках, передбачених чинним законодавст­вом. Скасування державної реєстрації припиняє господарську ді­яльність сільськогосподарського підприємства і є підставою для здійснення заходів щодо його ліквідації. Підприємство вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис робиться після затвер­дження ліквідаційного балансу.

Припинення діяльності сільськогосподарського підприємства здійснюється переданням всього майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, по­діл, перетворення) або внаслідок ліквідації.

Після злиття суб'єктів аграрного господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господа­рювання, що створений внаслідок злиття. У разі приєднання од­ного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки при­єднаних суб'єктів господарювання. Поділ суб'єкта господарюван­ня зумовлює перехід усіх його майнових прав і обов'язків за роз­дільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з но­вих суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поді­лу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господа­рювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балан­сом) у відповідних частках майнові права та обов'язки реорганізо­ваного суб'єкта. Наслідком перетворення одного суб'єкта господа­рювання в інший є перехід до новоутвореного суб'єкта господарю­вання всіх майнових прав і обов'язків попереднього суб'єкта гос­подарювання.

Суб'єкт аграрного господарювання ліквідується:

• за рішенням його учасників або органу, уповноваженого на це установчими документами юридичної особи, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших ви­падках, передбачених установчими документами;

• у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків передбачених чинним законодавством;

• за рішенням суду про визнання ним недійсною державної ре­єстрації юридичної особи через допущені при її створенні пору­шення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встанов­лених законом.

Якщо вартість майна сільськогосподарського підприємства є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Порядок припинення суб'єктів аграр­ного господарювання в процесі відновлення їх платоспроможності або банкрутства має низку особливостей.

По-перше, в разі продажу об'єктів нерухомості, які використо­вуються з метою сільськогосподарського виробництва та є у влас­ності сільськогосподарського підприємства, що визнано банкру­том, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначе­них об'єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фер­мерським господарствам, розташованим у даній місцевості.

По-друге, в разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв'язку з визнанням його банкрутом звернення стягнення на зе­мельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва, допускається у випадках, коли у цього під­приємства (власника землі) відсутнє інше майно, на яке може бу­ти звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником зе­мельної ділянки (ст. 139 ЗК).

По-третє, при введенні процедури розпорядження майном борж­ника аналіз фінансового становища сільськогосподарського підпри­ємства повинен здійснюватися з урахуванням сезонності сільсько­господарського виробництва та його залежності від природо-кліма­тичних умов, а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного періоду сільськогоспо­дарських робіт.

По-четверте, рішення про звернення з клопотанням до гос­подарського суду про санацію сільськогосподарських підпри­ємств приймається комітетом кредиторів за участю представни­ка органу місцевого самоврядування відповідної територіальної громади.

По-п'яте, санація сільськогосподарського підприємства вво­диться на строк до закінчення відповідного періоду сільськогоспо­дарських робіт з урахуванням часу, потрібного для реалізації виро­щеної (виробленої та переробленої) сільськогосподарської продук­ції. Зазначений строк не може перевищувати 15 місяців. У разі як­що протягом строку санації погіршилося фінансове становище сільськогосподарського підприємства у зв'язку із стихійним лихом, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами, зазначений строк санації може бути продовжений на рік.

Ліквідація суб'єкта аграрного господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (ор­ганами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта гос­подарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується (наприклад, на голову фермерського гос­подарства).

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта аграрного господарювання, встановлює порядок та визначає стро­ки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій креди­торами, що не може бути меншим, ніж 2 місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який провадить ліквіда­цію суб'єкта господарювання, вміщує в офіційних друкованих ор­ганах повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки за­яви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідом­ляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціаль­ним законодавством строки. Одночасно ліквідаційна комісія вжи­ває необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованос­ті суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, та вияв­лення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредитора­ми, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або орга­ну, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку

Розділ 6

Правове регулювання переходу до ринкових відносин в АПК

§ 1. Загальні питання ринкових перетворень на селі

Про необхідність змін говорять там, де існуючий стан речей не задовольняє. Ринкові перетворення й аграрна реформа запо­чатковані у зв'язку з тим, що стара радянська адміністративно-командна система господарювання показала свою неефектив­ність. Більшість колгоспів і радгоспів, утворених у ході насиль­ницької колективізації, були збитковими. У них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися феодальні методи експлуатації селян. Практикувався механізм "ножиць цін", тобто завищення цін на продукцію промисловості та зани­ження — на сільськогосподарську, що призвело до зубожіння се­ла. Внаслідок такого пограбування зростало відчуження селян від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до пра­ці, сільське господарство значно відставало від передових аграр­них технологій розвинених країн, що робило його щораз менш ефективним.

Механізм адміністративно-командної планової економіки пе­редбачав монополію державної власності на засоби виробництва, в тому числі природні ресурси, застосування жорстких методів бю­рократичного централізму в управлінні сільським господарством, тобто адміністративних наказів (команд) і примусу; самоврядуван­ня обмежувалося в усіх царинах суспільного життя, забезпечувала­ся майже повна зайнятість населення, але розподіл матеріальних благ здійснювався централізовано на плановій основі. Планування відігравало важливу роль, позаяк держава зосереджувала всі трудо­ві й матеріальні ресурси, а тому управляла ними для досягнення своїх цілей.

Що ж було поганим у плановій економіці? Безперечно, вона мала і свої плюси: майже 100% зайнятість населення, залучення практично всіх трудових і матеріальних резервів до суспільного розвитку, єдина централізована воля, яка спрямовувала суспільство на пошуки шляхів розвитку держави. Проте така система може бу­ти ефективною тільки за умови відсутності помилок в управлінні й плануванні: найменший прорахунок, помилка перекошували всю систему — саме через це й виникали дефіцити товарів широкого вжитку й черги у крамницях.

Але особливо негативним моментом планової економіки було знищення стимулу людини до ефективної творчої праці. Повна зайнятість позбавляла людей страху втратити роботу, індивідуальна ініціатива не заохочувалася: від працівників вимагалося тільки ви­конувати команди. Це штучно зменшувало резерв інноваційного розвитку, що зрештою призвело до значного технологічного відста­вання країни від розвинених країн. А відсутність стимулів до твор­чої праці — до неефективного господарювання, невідповідального ставлення до своєї роботи і значного зниження якості вітчизняної продукції, а відтак — до зубожіння країни.

Що являє собою ринкова економіка й чому держава взяла курс на перехід до ринку? Ринкова економіка або ринкове господарство згідно з теорією Адама Сміта — це лад, в якому відбувається віль­на гра ринкових сил. Природною рушійною силою господарського розвитку є прагнення індивіда до реалізації своїх економічних ін­тересів. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна особа покращує як свій добробут, так і примножує багатство суспільства¹. Рушійними економічними силами ринкової системи господарю­вання є приватна власність на засоби виробництва, вільна конку­ренція, яка вирівнює попит і пропозицію. Держава відіграє друго­рядну роль: організація охорони громадського порядку, освіти, оборони, розв'язання екологічних проблем тощо.

Це класична теорія ринкової економіки. Вона показала свою неефективність у часи великої економічної депресії в США та мо­нополізації ринку, що зумовило посилення державного регулюван­ня економічних процесів. Тому згодом виникли інші теорії: "соці­ального ринкового господарства", "держави загального добробуту" тощо, які передбачають змішану систему ведення господарства: ринкова економіка з різним ступенем державного регулювання. Приватна власність не заперечує державної власності, а ринкові за­кони — державного регулювання господарства. Ринкова система господарювання характеризується плюралізмом форм власності, регулюванням ринкових законів попиту і пропозиції. Вона має свої мінуси: певний рівень безробіття; високий рівень лібералізації, який, з огляду на український менталітет, був сприйнятий як вседозволеність; відсутність централізованої системи державного пла­нування, що призвело певною мірою до відсутності ефективного управління господарськими процесами. Однак ринкова система має й свої істотні переваги: вищий рівень свободи і приватна влас­ність на засоби виробництва стимулюють приватну ініціативу, творчу діяльність, інноваційний розвиток господарства, впровад­ження новітніх технологій, а конкуренція — боротьбу за якість продукції, пошук ринків збуту, що задовольняє насамперед спожи­вача.

Проблемою України під час переходу до ринкових методів гос­подарювання є нерозуміння кінцевої моделі, на досягнення якої спрямовані ринкові перетворення. На початку реформ держава припустилася істотної помилки, зруйнувавши централізовану пла­нову систему господарювання, сподіваючись на формування кла­сичної ринкової економіки за теорією А. Сміта. При цьому не бу­ло єдиної програми чи концепції таких перетворень. Відсутність навчання керівництва підприємств і населення основам господа­рювання в нових умовах призвело до спаду виробництва й затяж­ної економічної кризи. Менталітет пересічного українця, змінений радянською системою, не дозволяв населенню ефективно скорис­татися всіма благами ринкової свободи. Це спричинило неефектив­ність економічних перетворень, особливо на селі, яке традиційно відзначалося консервативним менталітетом.

Зрештою з'ясувалося, що обійтися без державного регулювання ринкової економіки не можна. Згідно з Основними засадами і нап­рямами становлення економіки України в кризовий період, схвале­ними постановою Верховної Ради України від 15 червня 1994 р., курс було взято на формування змішаної системи господарювання: поєднання державного регулювання з приватною ініціативою. На­певне, така модель має бути найефективнішою: помилки централі­зованого державного управління тепер виправлятимуться приват­ними підприємствами: досвід Югославії показує, що навіть коли державне господарство було повністю зруйноване внаслідок вій­ськової операції НАТО, забезпечення населення продуктами спо­живання, завдяки приватному секторові народного господарства, практично лишилося на довоєнному рівні. Приватна ініціатива має стимулювати інноваційний розвиток держави. Така система має бу­ти гнучкішою та ефективнішою.

Для переходу на нові методи господарювання на селі потрібно було здійснити приватизацію державної власності на засоби сіль­ськогосподарського виробництва, в тому числі на землю, створен­ня необхідних господарських і правових умов становлення й роз­витку приватних господарств, зокрема формування інфраструктури аграрного ринку, а також навчання селян господарюванню в нових умовах. Існуюча в Україні модель ринкових перетворень передба­чає реалізацію перших двох напрямів, але третій — практично іг­норується. На селі тривалий час зберігалася адміністративно-ко­мандна система господарювання: селяни підкорялися головам кол­госпів і були практично позбавлені приватної ініціативи. Лише ос­таннім часом під впливом прикладів ефективного господарювання окремих фермерів та інших приватних господарств свідомість селя­нина змінюється: він дедалі більше починає розуміти як можна ви­користати переваги ринкової економіки.

Загалом ринкові реформи на селі поділяються на такі етапи:

І. Деклараційний етап (1990-1994 рр.): проголошення на офіцій­ному рівні курсу на ринкові перетворення, формування багатоук­ладної ринкової економіки, забезпечення приватної власності на засоби виробництва і на земельні ділянки. У цей час приймають законодавчі акти, які регулюють порядок зайняття підприємниць­кою діяльністю, встановлюють основні засади приватизації майна і землі, закріплюють право приватної власності, вільного ціноут­ворення. Разом з тим, ці норми-декларації не прийняли консерва­тивні селяни. І хоча на цьому етапі починається перетворення колгоспів на колективні сільськогосподарські підприємства, вони й надалі лишаються збитковими. Держава продовжує застосовува­ти щодо регулювання сільського господарства переважно неринкові методи адміністративно-командної системи господарювання: зберігаються "ножиці цін", сільськогосподарська продукція реалі­зується переважно державі за її замовленням і за фіксованими дер­жавними цінами. Держава централізовано продовжує забезпечува­ти село машинною технікою, пально-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин, надає дотації і кредити. Незважаючи на це, сільське господарство залишається збитковим, а держава що­року списує борги сільськогосподарських підприємств. Хоча в цей час і виникають окремі фермерські господарства та інші приватні сільськогосподарські формування, це скоріше винятки з правила, ніж загальна тенденція, бо селянам невигідно створювати приват­ні господарства.

2. Інфраструктурний етап (1995-1998 рр.): зусилля держави спрямовані на поступовий перехід до ринкових важелів управління сільським господарством і формування інфраструктури аграрного ринку. Початком його можна вважати 18 січня 1995 р. — дату прийняття Указу Президента України № 63/95 "Про заходи щодо реформування аграрних відносин", згідно з яким, селянам надали право самостійно розпоряджатися вирощеною сільськогосподар­ською продукцією, реалізуючи її за договорами через біржі, торго­ві та контрактові доми, заготівельні та посередницькі організації. У цей час створюються аграрні біржі, торгові доми, поступово фор­мується аграрна ринкова інфраструктура, відпрацьовуються меха­нізми вільного ціноутворення на сільськогосподарську продукцію і кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Відтепер держава сама стає учасницею аграрного ринку й купує сільськогос­подарську продукцію для державних потреб через ринкові механіз­ми: на біржах, через аукціони тощо. Аграрна реформа прискорю­ється: провадиться приватизація та паювання землі й майна, зрос­тає кількість приватних господарських формувань на селі. Проте ринкові перетворення не передбачали проведення широкої кампа­нії просвіти селян, через це вони переважно залишаються в управ­лінні голів колгоспів і не користуються можливостями створювано­го аграрного ринку. Держава продовжує вживати не ринкові, а ад­міністративні заходи щодо забезпечення сільськогосподарських підприємств технікою, пально-мастильними матеріалами, а госпо­дарства залишаються збитковими і щороку держава змушена їм списувати борги. Вона поки що не має єдиної концепції аграрних реформ, тому провадить аграрні експерименти: виокремлює базові господарства для опрацювання ринкових моделей господарювання, вивчає та узагальнює їх досвід.

3. Концептуальний етап (1998-1999 рр.): у цей час опрацьо­вуються концепції аграрної реформи. Якщо раніше реформи провадилися без належного концептуального обґрунтування і прорахунку вжитих заходів, що призвело до їх непослідовності та частковості, чого навіть не передбачали ідеологи реформ. Впродовж цього етапу на основі узагальнення попереднього дос­віду реформування опрацьовуються концепції аграрної реформи, що має забезпечити її комплексний і виважений характер. Його початком можна вважати 29 квітня 1998 р., коли Указом Прези­дента України затверджені Основні напрями розвитку агропро­мислового комплексу України на 1998-2000 роки. Власне цей до­кумент і був однією з перших комплексних концепцій аграрної реформи й розвитку аграрного ринку. Він охоплював різні цари­ни сільського господарства і був покликаний створити ідеологіч­не підґрунтя аграрних реформ. У цей час продовжує формувати­ся інфраструктура аграрного ринку, але вже на концептуальних засадах; запроваджується фіксований сільськогосподарський по­даток, який істотно зменшив податковий тягар на селян; закла­даються основи диференційованого розвитку аграрного ринку. Річ у тому, що право Європейської Спільноти передбачає дифе­ренційоване регулювання окремих секторів аграрного ринку: ринку цукру, зерна, олії, молока та ін. Україна, намагаючись застосувати свою правову систему до права ЄС, починає дифе­ренційовано регулювати різні сегменти аграрного ринку. В усьо­му іншому спостерігаються ті самі тенденції, що й за Інфраструктурного етапу.

IV. Радикальний етап (1999-2000 рр.): пов'язується з прийнят­тям реформаторського Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення ре­формування аграрного сектору економіки". Радикальність реформ полягала в тому, що протягом короткого періоду колективні сіль­ськогосподарські підприємства були реформовані і на їх базі ство­рені приватні сільськогосподарські підприємства, фермерські гос­подарства, агрогосподарські товариства, сільськогосподарські коо­перативи та інші суб'єкти аграрного права, засновані на приватній власності. Як у роки примусової колективізації селян зганяли в колгоспи, так протягом 1999-2000 рр. відбувався зворотний про­цес: колективні сільськогосподарські підприємства реформували централізовано. Вони змушені були укладати з власниками зе­мельних часток (паїв) договори їх оренди і виплачувати селянам орендну плату за користування земельними ділянками господарс­тва, які були обтяжені правом членів господарства на земельну частку (пай). Земельна частка (пай) відтепер стала цілком новою правовою категорією, новим об'єктом прав, який можна було зда­ти в оренду, укласти інші господарські договори щодо неї. І хоча на цьому етапі ще не забезпечувалося проведення просвітницької кампанії серед селян щодо порядку господарювання в ринкових умовах, такі радикальні заходи все-таки вплинули на свідомість селян, котрі відчули себе власниками. Реформованим сільськогос­подарським підприємствам списується заборгованість, приймаєть­ся Указ Президента України від 6 червня 2000 р. № 767/2000 "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграр­ного ринку", який був націлений на прискорення формування йо­го інфраструктури.

5. Закріплюючий етап (2001-2002 рр.): для того, щоб закріпити позитивні результати аграрної реформи, вживаються заходи щодо її моніторингу і подальшого формування інфраструктури аграрно­го ринку. В цей час приймається Закон України від 18 січня 2001 р. "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років". Він передбачає формування механізму застав­них закупок сільськогосподарської продукції (тобто можливості селян одразу продати продукцію державі та отримати кошти, а згодом, у разі її подорожчання на ринку, продати її іншому по­купцеві, повернувши державі кошти й відшкодувавши витрати на її зберігання). Передбачається податкове стимулювання сільсько­господарського виробництва, пільгове кредитування та страхуван­ня, розвиток лізингу й фондового ринку. Важливою складовою аграрної реформи стає запровадження системи сільськогоспо­дарських дорадчих служб. Концепцію становлення і розвитку мережі сільськогосподарських дорадчих служб в Україні затвер­джено наказом Мінагрополітики, Української академії аграрних наук і Національної академії наук України від 25 квітня 2001 р. № 114/36/165. Саме сільськогосподарські дорадчі служби покли­кані забезпечити ринкову просвіту селян. Це те, з чого треба бу­ло починати аграрну реформу. В Україні створюється близько 50 аграрних бірж, близько 600 агроторгових домів, понад 800 обслу­говуючих кооперативів, понад 19 тис. заготівельних пунктів. Пе­редбачаються заходи з розвитку експорту сільськогосподарської продукції. Запроваджується постачання села технікою, пально-мас­тильними матеріалами й добривами на ринкових засадах. Прийма­ються укази Президента України від 8 серпня 2002 р. № 694/2002 "Про заходи щодо прискорення розвитку аграрного ринку" і від 8 серпня 2002 р. № 695/2002 "Про заходи щодо розвитку іпотеч­ного ринку в Україні".

6. Комплексний етап (з 2003 р. і до сьогодні): пов'язаний з Ком­плексною програмою розвитку аграрного ринку України на 2003-2004 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2003 р. № 271. Програма має комплексний характер і передбачає: формування інфраструктури аграрного ринку; розви­ток сільськогосподарських дорадчих служб для забезпечення рин­кової просвіти селян; забезпечення застосування високих іннова­ційних технологій у сільському господарстві; розвиток аграрної на­уки; виставкової та маркетингової діяльності та розв'язання цілої низки інших проблем. Ця програма дійсно має комплексний ха­рактер, оскільки ґрунтується на визначеній концепції аграрного ринку і охоплює різні аспекти його формування. Основні заходи з виконання зазначеної програми затверджені наказом Мінагрополі­тики України від 7 квітня 2003 р. № 98.

§ 2. Правове регулювання приватизації в АПК

В умовах переходу до ринкової системи господарювання важли­вим засобом забезпечення приватної власності є приватизація дер­жавного майна. Відповідно до ст. 1 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна" (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.), приватизація державного майна визначається як відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб. Тобто — роздержавлення майна. У цьо­му контексті недоцільно використовувати словосполучення "прива­тизація майна колгоспів", позаяк останні є недержавними суб'єкта­ми власності, а тому до їх реформування правильніше використову­вати терміни "реструктуризація" чи "паювання майна". Загальне за­конодавство України про приватизацію складається із зазначеного Закону, а також законів від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію не­великих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції від 15 травня 1996 р.), від 6 березня 1992 р. "Про приватизаційні папе­ри", від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлово­го фонду", від 7 липня 1999 р. "Про перелік об'єктів права держав­ної власності, що не підлягають приватизації", від 14 вересня 2000 р. "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва", декретів Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. № 57-93 "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних під­приємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду", від 26 грудня 1992 р. №15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.

Приватизація державного майна в АПК здійснюється на підста­ві загального законодавства про приватизацію, з урахуванням особ­ливостей спеціального аграрного законодавства. Стаття 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" визначає, що до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, нале­жать:

— майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших під­розділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами;

— об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;

— акції (частки, паї), що належать державі у майні юридичних осіб.

Приватизації не підлягають об'єкти, котрі мають загальнодержав­не значення, визначені Законом України "Про перелік об'єктів пра­ва державної власності, що не підлягають приватизації". До них на­лежать майнові комплекси підприємств з лісовідновлення, лісороз­ведення та охорони лісу, сортовипробувальні станції, дільниці, інші організації з експертизи сортів рослин, скотомогильники, станції хі­мізації сільського господарства, науково-дослідні інститути, окремі майнові комплекси підприємств, що виготовляють спирт, вина, лі­керо-горілчані вироби тощо.

Специфіка правового регулювання приватизації в АПК зумов­лена потребою захисту прав селян, адже згідно з концепцією при­ватизації, засоби виробництва сільськогосподарської продукції ма­ють належати селянам, які їх використовують. Законодавчим ак­том, що регулює особливості приватизації державного майна в АПК, є Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості при­ватизації майна в агропромисловому комплексі". І хоча приватиза­ція державного майна в АПК майже завершена, в юридичній прак­тиці все ще виникають питання, пов'язані із захистом суб'єктів приватизації від порушень, допущених в її ході. Цей Закон регулює порядок приватизації підприємств, для яких основними видами ді­яльності є виробництво сільськогосподарської продукції, продукції рибного та лісового господарства, їх переробка та реалізація, вико­нання робіт і надання послуг сільськогосподарським товаровироб­никам. Перелік таких підприємств затверджений постановою Кабі­нету Міністрів України від 12 червня 1996 р. № 638 "Про підпри­ємства, що приватизуються з урахуванням особливостей, визначе­них законодавством для агропромислового комплексу". Закон по-різному регулює порядок приватизації несільськогосподарських підприємств АПК, державних сільськогосподарських підприємств і встановлює особливості приватизації підприємств окремих галузей.

Приватизація майна несільськогосподарських підприємств АПК (підприємств харчової промисловості, які переробляють сільсько­господарську сировину, борошномельно-круп'яної та комбікормо­вої промисловості, а також сервісних, будівельних, фірмових тор­говельних, інших несільськогосподарських підприємств та органі­зацій агропромислового комплексу, що виконують роботи і нада­ють послуги сільськогосподарським товаровиробникам), незалежно від вартості об'єктів приватизації, здійснюється шляхом перетво­рення їх у відкриті акціонерні товариства згідно з Положенням про план приватизації несільськогосподарських підприємств і організа­цій агропромислового комплексу, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 17 серпня 2000 р. № 1718. При цьо­му зберігаються профільність, технологічна єдність виробництва та цілісність майнових комплексів і технологій. їх сільськогосподар­ська спеціалізація має зберігатися не менше 10 років.

Право на пільгове придбання акцій за номінальною вартістю (за приватизаційні майнові сертифікати, а також за власні кошти й компенсаційні сертифікати в розмірі, що не перевищує половини вартості приватизаційних майнових сертифікатів) мають працівни­ки підприємств, що приватизуються. Працівники сільськогоспо­дарських підприємств мають право на пільгове придбання акцій (за приватизаційні майнові сертифікати, а також за власні кошти і компенсаційні сертифікати в розмірі, що не перевищує половини вартості приватизаційних майнових сертифікатів). До працівників підприємств, що приватизуються, прирівнюються особи, які вий­шли з цих підприємств на пенсію, звільнені у зв'язку із скорочен­ням штатів і не працюють з моменту звільнення на інших підпри­ємствах; особи, які мають право відповідно до законодавства Укра­їни повернутися на попереднє місце роботи на цьому підприємс­тві, та інваліди, звільнені за станом здоров'я у зв'язку з каліцтвом або професійним захворюванням.

Недержавним сільськогосподарським підприємствам (колектив­ні сільськогосподарські підприємства, спілки селян, колгоспи, спілки кооперативів, акціонерні товариства, фермерські господарс­тва та інші суб'єкти недержавних форм власності) передається бе­зоплатно 51% акцій підприємств, що приватизуються, в тому чис­лі розміщення приватизаційних майнових сертифікатів, а також власних коштів і компенсаційних сертифікатів працівників відпо­відних сільськогосподарських підприємств і прирівняних до них осіб через довірчі товариства, створені в колективах товаровироб­ників. У плані приватизації підприємств, які переробляють сіль­ськогосподарську сировину та виконують роботи і надають послу­ги сільськогосподарським товаровиробникам, передбачається від­повідна квота для діючих радгоспів та інших державних сільсько­господарських підприємств для подальшої передачі відповідної частки після їх приватизації та розміщення приватизаційних май­нових сертифікатів їх працівників.

Недержавні сільськогосподарські підприємства різних організа­ційно-правових форм господарювання мають право на придбання акцій за номінальною вартістю в межах зазначених квот у разі, коли трудові колективи підприємств, що приватизуються, сільсько­господарські товаровиробники і прирівняні до них особи не вику­пили ці акції в межах установлених квот. Якщо підприємства, які приватизуються, не мають договірних зв'язків із сільськогосподар­ськими підприємствами, фермерськими господарствами тощо, виз­начення переліку сільськогосподарських товаровиробників, які за­лучаються на пільгових умовах до участі в приватизації підпри­ємств, та квоти для придбання ними акцій передбачаються в плані приватизації відповідного підприємства за пропозиціями цих під­приємств і державних органів управління сільського господарства та продовольства залежно від зони діяльності підприємств.

Розподіл акцій між державними, колективними та іншими сільськогосподарськими підприємствами, фермерськими госпо­дарствами здійснюється пропорційно до обсягів сировини, зданої на об'єкт приватизації, виконаних робіт і наданих послуг у серед­ньому за 5 років, що передують року приватизації, а ті, що існу­ють менше 5 років, — за час їх діяльності. Акції, які не були ви­куплені на пільгових умовах протягом року з дня початку їх про­дажу, реалізуються на загальних підставах відповідно до законо­давства України.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогоспо­дарських підприємств здійснюється шляхом перетворення їх у ко­лективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні товариства за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених). Працівникам підприємства, що приватизується, безоплатно 11.1 дасться частка державного майна (акцій), розмір якої визнача­ється як добуток вартості майна, що припадає на одного члена колективного сільськогосподарського підприємства по області, на кількість працівників підприємства, що приватизується, та прирів­няних до них осіб. Безоплатна передача частки державного майна провадиться при перетворенні в процесі приватизації радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств у колективні сільськогосподарські підприємства або у відкриті акціонерні това­риства. Розподіл безоплатно переданого майна (акцій) між праців­никами здійснюється відповідно до трудової участі за рішенням за­гальних зборів (зборів уповноважених).

Приватизація частки державного майна, що залишилася після безоплатної його передачі, здійснюється за приватизаційні майнові сертифікати. Право на першочергове придбання цього майна за при­ватизаційні майнові сертифікати мають працівники даного підпри­ємства та прирівняні до них особи. Якщо після використання пра­цівниками радгоспу чи іншого державного сільськогосподарського підприємства, що приватизується, права на придбання державного майна за приватизаційні майнові сертифікати лишається не викуп­леною частка майна, орган приватизації за згодою загальних зборів (зборів уповноважених) передає їм залишки майна для придбання за власні кошти на виплат до 5 років (без нарахування відсотків, але з урахуванням зміни цін на момент викупу майна). У разі відсутності згоди загальних зборів (зборів уповноважених) на придбання частки майна на виплат орган приватизації приймає рішення про перетво­рення цього підприємства у відкрите акціонерне товариство. При Цьому право на придбання майна на пільгових умовах за приватиза­ційні майнові сертифікати, крім членів трудового колективу та при­рівняних до них осіб, мають члени сімей трудового колективу дано­го підприємства, які проживають разом з ними, та особи, зайняті у соціальній сфері на селі. Якщо після реалізації членами трудового колективу та прирівняними до них особами їх права на безоплатну приватизацію частки майна, його викупу з використанням привати­заційних майнових сертифікатів, а також права викупу майна на виплат залишається частка державного майна, вона приватизується на загальних підставах відповідно до законодавства України.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств, створених на базі колгоспів без викупу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержували бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівництва, здійснюється шляхом перетворення їх за рішенням загальних збо­рів (зборів уповноважених) у колективні сільськогосподарські під­приємства або відкриті акціонерні товариства з наступною безоп­латною передачею майна працівникам підприємств-засновників. У разі використання бюджетних коштів з цією метою, створена за їх рахунок частка майна приватизується в зазначеному вище порядку. Якщо частка державного майна (акцій) перевищує загальну вар­тість об'єкта, що приватизується, все майно, в тому числі й те, що створене за рахунок бюджетних коштів, передається працівникам підприємства на безоплатній основі.

Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств, що були створені на базі міжгосподар­ських підприємств, заснованих колгоспами і радгоспами без вику­пу державою їх майна, які за період своєї діяльності не одержува­ли бюджетних коштів для придбання основних фондів і будівниц­тва, здійснюється перетворенням їх у відкриті акціонерні товарис­тва з наступною безоплатною передачею акцій цих товариств зас­новникам міжгосподарського підприємства. У разі використання бюджетних коштів на зазначені цілі створена за їх рахунок частка майна приватизується у наведеному вище порядку. Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сіль­ськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств затверджене наказом Фонду державного майна України від 17 серпня 2000 р. № 1718.

Закон визначає особливості приватизації майна в окремих галузях сільського господарства. Приватизація майна сільськогосподарських підприємств, які спеціалізуються на вирощуванні багаторічних на­саджень (хміль, ефіроолійні та лікарські рослини), здійснюється шляхом перетворення їх у відкриті акціонерні товариства. При цьо­му акції на суму вартості зазначених багаторічних насаджень тим­часово залишаються у власності держави у розмірі не менше 25%. Приватизація майна державних сільськогосподарських підпри­ємств, що виробляють вино та інші алкогольні напої, здійснюєть­ся перетворенням їх у відкриті акціонерні товариства із збережен­ням у власності держави майна структурних підрозділів із вироб­ництва готових алкогольних напоїв. Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, які пере­бувають у зоні гарантованого добровільного відселення внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції та в зонах відсе­лення у зв'язку з державними і громадськими потребами, незалеж­но від джерел його придбання, здійснюється перетворенням їх у колективні сільськогосподарські підприємства з безоплатною пере­дачею майна їхнім працівникам.

Приватизація майна дослідних господарств, експериментальних виробництв, проектно-конструкторських та інших підприємств, підпорядкованих навчальним і науково-дослідним установам, радгоспів-технікумів здійснюється за погодженням із Кабінетом Мі­ністрів України шляхом перетворення їх в акціонерні товариства. При цьому частка державного майна (акцій) має становити не мен­ше 51% загальної вартості майна. Приватизація майна рибної та лі­сової галузі регулюється, відповідно: Положенням про порядок приватизації майна підприємств і організацій рибної галузі, затвер­дженим наказом Фонду державного майна та Мінагрополітики від 12 вересня 2000 р. № 1898/175, та Положенням про приватизацію переробних підприємств лісового господарства, затвердженим на­казом Мінлісгоспу і Фонду державного майна від 28 серпня 1996 р. № 107/1040. Об'єкти незавершеного будівництва агропромислово­го комплексу, які не були приватизовані відповідно до законодавс­тва України з питань приватизації, можуть передаватися органами приватизації сільськогосподарським підприємствам (у тому числі недержавним) для завершення їх будівництва з наступним пріори­тетним правом викупу працівниками зазначених підприємств час­тки державного майна цих об'єктів.

Під час приватизації майна державних підприємств об'єкти со­ціально-побутового призначення, інженерні мережі та споруди ко­мунального господарства, зокрема побудовані за кошти фонду со­ціального розвитку, передаються органами приватизації в кому­нальну власність за згодою власників підприємств. Приватизація часток (паїв) держави в майні підприємств зі змішаною формою власності (в тому числі орендні) здійснюється перетворенням їх у відкриті акціонерні товариства, якщо інше не передбачено їх уста­новчими документами. Державні підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, сума вартості майна яких є недостат­ньою для формування статутного капіталу відкритого акціонерного товариства, приватизуються шляхом викупу майна працівниками цих підприємств за приватизаційні майнові сертифікати, власні кошти й компенсаційні сертифікати або за кошти підприємств зі змішаною формою власності.

Підприємства, створені шляхом викупу державного майна, зда­ного в оренду, які мають або мали прямі договірні зв'язки із сіль­ськогосподарськими товаровиробниками, підлягають перетворен­ню у відкриті акціонерні товариства за рішенням зборів учасників товариства. При цьому для продажу сільськогосподарським товаро­виробникам, які є для зазначених підприємств або акціонерних то­вариств постачальниками сировини, споживачами робіт і послуг, здійснюються додатковий випуск акцій та їх продаж для того, щоб загальна їх кількість становила не менше 51% статутного фонду. Оплата акцій може здійснюватися в порядку взаєморозрахунків між акціонерним товариством та сільськогосподарськими підприємс­твами за здану продукцію (виконані роботи, надані послуги). Про­даж додаткового випуску акцій здійснюється протягом 6 місяців, а кошти, одержані акціонерним товариством від їх реалізації, спря­мовуються на збільшення статутного капіталу.

Постановою Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про особливості прива­тизації майна в агропромисловому комплексі" затверджено Пере­лік державних підприємств та організацій АПК, приватизація май­на яких здійснюється за погодженням із Кабінетом Міністрів Ук­раїни. Ці підприємства та організації за погодженням з Кабінетом Міністрів України, підлягають перетворенню у відкриті акціонерні товариства. При цьому в статутному капіталі товариств першочер­гово визначається частка акцій, що тимчасово залишається у влас­ності держави, а решта — розміщується в передбаченому вище по­рядку.

Закон визначає процедуру приватизації майна державних сіль­ськогосподарських підприємств. Приватизація майна радгоспів та ін­ших державних сільськогосподарських підприємств на безоплатній основі здійснюється за спрощеною процедурою. Державні органи приватизації створюють комісію з підготовки до приватизації у скла­ді керівника (голови комісії) та головного бухгалтера підприємства, що приватизується, представників відповідного державного органу приватизації та органу, уповноваженого управляти державним май­ном. Зазначена комісія розробляє план приватизації у місячний тер­мін з дня затвердження її складу. Оцінка майна здійснюється на під­ставі даних балансу на початок відповідного року та за результатами останньої повної інвентаризації майна підприємства. Проведення ау­диту під час приватизації радгоспів та інших державних сільськогос­подарських підприємств не є обов'язковим. За посвідчення договорів купівлі-продажу майна радгоспів та інших державних сільськогоспо­дарських підприємств у зв'язку з його приватизацією державне мито справляється в розмірі 0,001% вартості майна, що приватизується.

§ 3. Правове регулювання паювання

У ході реформування аграрного сектора економіки провадилося паювання землі й майна. Саме слово "пай" тюркського походжен­ня і використовується на позначення частки в майні чи майнових правах. За вітчизняною правовою традицією пайові фонди існують у суб'єктів аграрного права кооперативного типу: колективному сільськогосподарському підприємстві чи сільськогосподарському кооперативі. Кожен член таких підприємств має певну частку в майні підприємства — це і є його майновий пай.

Відповідно до ст. 9 Закону України від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", до пайового фон­ду майна членів підприємства включається вартість основних ви­робничих і оборотних фондів, створених завдяки діяльності під­приємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від учас­ті в діяльності інших підприємств і організацій. Уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств провадиться за Методикою уточнення складу й вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затвердженою постановою Кабінету Мініс­трів України від 28 лютого 2001 р. № 177.

Право членів підприємства на пайовий фонд майна залежить від їх трудового внеску. Члену підприємства щорічно нараховуєть­ся частина прибутку залежно від частки в пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді. Ці відносини регулюються статутом під­приємства. Пай може успадковуватися відповідно до цивільного за­конодавства України та статуту підприємства. У разі виходу з під­приємства його члени мають право на пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі.

Закон України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" визначає пай як майновий внесок члена кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється переда­чею кооперативу певного майна. Розмір паю визначає розмір отри­муваного членом кооперативу доходу від участі в діяльності коопе­ративу і розмір частки, яка виплачується йому при виході із коопе­ративу. Як показує аналіз законодавства, пай — не є індивідуально визначеним майном — це лише право на отримання доходу в пев­ному розмірі й на отримання майна при виході з кооперативу. Час­то селяни помилково вважають, що пай — індивідуально визначе­не майно чи земельна ділянка і при виході з кооперативу вимага­ють повернення "мого трактора" або "моєї землі". Але згідно із за­коном, трактор чи земля є власністю підприємства. У члена є ли­ше пай — право на отримання певної частини доходу підприємс­тва і певної частки майна при виході з нього. Селянинові при ви­ході з підприємства може бути передане не те майно, що він вніс до кооперативу, а зовсім інше або земельна ділянка. Отже, пай — це не майно, а право, до того ж право, яке може бути й не реалі­зованим, тобто в разі збиткової роботи підприємства його член не отримує жодних доходів на свій пай.

Найчастіше питання розпаювання майна виникали у ході ре­формування КСП, тому саме майнові аспекти цього процесу ми й розглянемо. Найбільш проблемним є уточнення майнових паїв членів КСП. Згідно з Порядком обов'язкових процедур при рефор­муванні колективних сільськогосподарських підприємств та врегу­люванні майнових відносин в агро формуваннях, які працюють на умовах оренди землі і майна, затвердженого наказом Мінагрополітики України від 15 грудня 2000 р. № 252, процедура реформуван­ня КСП обов'язково передбачає затвердження загальними зборами Положення про паювання майна як внутрішньогосподарського ло­кального акту підприємства. Процедура передбачає складання пла­ну розподілу майна пайового фонду та іншого майна КСП, уточ­нення розміру індивідуальних майнових паїв членів КСП, їх пере­рахунок. Далі затверджується акт розрахунку пайового фонду, структура пайового фонду та план розподілу пайового фонду. Піс­ля цього членам, які забажали вийти з КСП, виплачується чи пе­редається частина майна підприємства, яка припадає на їхні паї, а інші члени можуть створити нове агроформування на базі належ­них їм часток у майні колишнього КСП.

Істотні зміни у правовому режимі майнового паю сталися у зв'язку з прийняттям указів Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформу­вання аграрного сектора економіки" і від 29 січня 2001 р. № 62/2001 "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки". Останній пе­редбачав уточнення розміру майнових паїв членів КСП, у тому числі колишніх членів, які під час виходу не отримали його в на­турі чи грішми. Крім того, право на пай відтепер мало посвідчува­тися спеціальними сертифікатами, які видавалися на руки селянам. Але найістотнішою зміною правового режиму майнового паю ста­ло юридичне закріплення можливості укладення договорів оренди, купівлі-продажу, дарування майнових паїв. Оренда, як і купівля-продаж, згідно з цивільним законодавством, застосовувалися лише до індивідуально визначеного майна. А пай — не майно, а лише право на отримання майна в майбутньому. Тому зазначені укази кардинально змінили правовий режим майнового паю, який набув окремих рис правового режиму індивідуально визначеного майна. Згодом у ЦК було закріплено, що право оренди поширюється і на майнові права. Указ Президента від 29 січня 2001 р. № 62/2001 га­рантував селянам можливість вільно вийти із КСП, обмінявши свій сертифікат на майновий пай, тобто на індивідуально визначене майно.

На виконання зазначеного Указу, Кабінет Міністрів України постановою від 28 лютого 2001 р. № 177/2001 затвердив Порядок визначення розмірів майнових паїв членів колективних сільсько­господарських підприємств та їх документального посвідчення. Цей Порядок встановлює процедуру визначення розмірів майнових паїв членів КСП, у яких паювання не провадилося, а також затвер­джує форму Свідоцтва про право на майновий пай (майнового сер­тифікату). Порядок видачі та обліку свідоцтва про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського під­приємства (майновий сертифікат), затверджений наказом Мінагрополітики України від 23 березня 2001 р. № 79. Після проведення процедури паювання майна і визначення часток кожного члена, майно КСП розподіляється при його реорганізації згідно з Поряд­ком розподілу та використання майна реорганізованих колектив­них сільськогосподарських підприємств, затвердженим наказом Мінагрополітики України від 14 березня 2001 р. № 62. Оскільки Указом передбачалося оформлення договорів оренди майнових па­їв, наказом Мінагрополітики від 25 травня 2001 р. № 142 було зат­верджено Методику визначення залишкового ресурсу використан­ня пайового фонду реформованих сільськогосподарських підпри­ємств і визначення оптимальних термінів оформлення договорів оренди майнових паїв по кожному підприємству.

Але хід аграрної реформи й паювання майна показали, що у се­лян ще не сформувалася ринкова свідомість, почуття власника, а тому Президент України 27 серпня 2002 р. видає Указ № 774/2002 "Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення". Указ передбачає створення умов для викупу реформованими сільськогосподарськими підприємствами майнових паїв, які вони орендують у своїх членів, а також форму­вання ринку майнових паїв, запровадження механізму їх продажу на конкурентних засадах. Крім того, передбачається стимулювання створення сільськогосподарських кооперативів та інших форму­вань аграрного ринку на основі об'єднання майнових паїв. На ви­конання цього Указу Мінагрополітики наказом від 28 січня 2003 р.

№ 14 затвердило Порядок продажу на публічних торгах майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств. Отже, можна сказати, що в аграрному праві сформувався інститут майно­вих паїв, який регулює права членів суб'єктів аграрного права ко­оперативного типу, зокрема, КСП на отримання певної частини індивідуально визначеного майна цих підприємств, а також вста­новлює порядок розпорядження цими правами.

Що ж до паювання землі — це питання у ході реформування аг­рарного сектору економіки є не менш складне. Право на земель­ний пай закріплювалося в ЗК 1992 р. Згідно зі ст. 5 цього Кодек­су, кожний член колективного сільськогосподарського підпри­ємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподар­ського акціонерного товариства в разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) в розмірі се­редньої земельної частки, яка обчислюється шляхом поділу зе­мель підприємств, що підлягають приватизації на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали в сільському господарстві і проживають у селі, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі. ЗК 1992 р. передбачав, що право на земельну частку могло передаватися у спадщину і продаватися.

Важливе значення для визначення правового режиму земель­ного паю має Указ Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Указ уста­новив, що кожному члену КСП, сільськогосподарського коопера­тиву, сільськогосподарського акціонерного товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному вираженні. Указ прого­лосив, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, обміну, успадкування, застави. У разі виходу із зазначених підприємств, їх члени мають право на отри­мання земельної ділянки в натурі.

Варто звернути увагу на те, що сільськогосподарські акціонерні товариства не мають майнового пайового фонду, а тільки акції, але оскільки правовий інститут паювання земель розвивався окремо від правового інституту паювання майна, члени сільськогосподар­ських акціонерних товариств отримали право на земельні частки. При аналізі правового режиму земельного паю слід усвідомлювати, що це не конкретна земельна ділянка, знову ж таки — це лише право на отримання земельної ділянки в натурі, яке може бути ні­коли й не реалізоване. Сертифікат на земельну частку не посвідчує права власності на конкретну земельну ділянку — це лише цифри на папері, які підтверджують право отримання земельної ділянки у визначеному розмірі при виході з підприємства. Документом, що підтверджує право власності на земельну ділянку, є державний акт про право власності на землю.

Однак після прийняття цього Указу і паювання землі виникло багато питань, пов'язаних з процедурою паювання і визначення кола осіб, які мають право на земельний пай. Тому Президент Ук­раїни приймає Указ від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогоспо­дарським підприємствам і організаціям". Указ встановив, що пра­во на земельну частку (пай) мають члени КСП, сільськогосподар­ського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товарис­тва, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і за­лишаються членами зазначеного підприємства, відповідно до спис­ку, що додається до державного акта на право колективної влас­ності на землю. При паюванні вартість і розміри в умовних кадас­трових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства є рівними. Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними на підприємствах із числа їх працівників. Рішення що­до затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству приймається районною державною адміністрацією. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх ре­єстрація провадяться відповідною районною державною адмініс­трацією. Форма сертифікату на право на земельну частку пай і зра­зок книги реєстрації сертифікатів на земельну частку (пай) затвер­джені постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р.

Для недопущення скуповування земельних паїв не селянами приймається Указ Президента України від 21 квітня 1998 р. № 332/98 "Про захист прав власників земельних часток (паїв)", де встанов­лено, що в разі відчуження шляхом купівлі-продажу права на зе­мельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, переважне право на його придбання мають члени колективних сільськогосподар­ських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільсько­господарських акціонерних товариств, а також фермерські госпо­дарства та громадяни, які мають право їх створити. Договору купівлі-продажу, дарування, обміну права на земельну частку (пай) пос­відченого сертифікатом, після нотаріального посвідчення підляга­ють реєстрації районною державною адміністрацією за місцезна­ходженням відповідного підприємства з внесенням відповідних змін до записів у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земель­ну частку (пай).

Важливим кроком у захисті майнових прав селян-пенсіонерів було прийняття Указу Президента України від 15 грудня 1998 р. № 1353/88 "Про гарантування захисту економічних інтересів та по­ліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)". Згідно з цим Указом, починаючи з 1 січня 1999 р. колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні товариства, фермерські господарства, інші підприємства, установи, організації, які використовують землю для сільськогосподарського виробництва, за бажанням селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай), укладають із ними договори оренди цих час­ток (паїв). Розмір плати за оренду земельної частки (паю), що вно­ситься орендарем орендодавцеві, не може бути меншим 0,5% вар­тості земельної частки (паю), яка передана в оренду. Указ передба­чав можливість отримання орендної плати як грошима, так і в на­туральній чи відробітковій формі.

Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", передбачив реформування колективних сіль­ськогосподарських підприємств шляхом забезпечення всім членам КСП права вільного виходу з цих підприємств із земельними час­тками (паями) й майновими паями та створення на їх основі при­ватних (приватно-орендних) підприємств, фермерських госпо­дарств, господарських товариств, сільськогосподарських коопера­тивів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Указ запровадив обов'язкове укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сіль­ськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток (паїв) з виплатою орендної плати в натуральній або грошовій формі. При цьому роз­мір орендної плати не повинен бути меншим за 1% визначеної від­повідно до законодавства вартості земельної частки (паю).

Указ запровадив реєстрацію договорів оренди земельної частки (паю). На виконання Указу Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 24 січня 2000 р. № 119/2000 "Про затвердження По­рядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)", якою передбачено спрощений порядок реєстрації таких договорів. Реєс­трація договорів оренди земельної частки (паю) провадиться вико­навчим комітетом сільської, селищної міської ради за місцем роз­ташування земельної ділянки, обтяженої правом на земельну час­тку (пай).

Правовий режим земельної частки (паю) врегульований також ЗК. Відповідно до ст. 25 цього Кодексу, під час приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, ус­танов та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Заз­наченим особам гарантується право отримати на підставі свого зе­мельного паю земельну ділянку в натурі (на місцевості). Обчислен­ня розміру земельної частки (паю) здійснюється шляхом поділу сільськогосподарських угідь, які підлягають приватизації, на кіль­кість осіб, які мають право на приватизацію. Вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток зазначених осіб є однаковими.

Згідно з Перехідними положеннями ЗК, сільськогосподарські підприємства, які до набрання чинності цим Кодексом уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть за бажанням власників цих часток (паїв) замовити землевпорядній організації виконання робіт, необхідних для виділення земельних часток у натурі, видачі їх власникам державних актів на право влас­ності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогоспо­дарське підприємство має переважне право на оренду земельних ді­лянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або за погодженням сторін — на інший строк. Громадяни — власники земельних часток (паїв), мо­жуть виділяти земельні ділянки в натурі (на місцевості) єдиним ма­сивом.

До 1 січня 2005 р. забороняється вносити земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств, відчужувати її у будь-який інший спосіб, крім обміну на інше майно чи передачі у спадщину. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отри­мані громадянами, вважаються правовстановлюючими документа­ми при реалізації ними права вимоги на відведення земельної ді­лянки відповідно до законодавства. Сертифікати на право на зе­мельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

§ 4. Правові засоби формування інфраструктури аграрного ринку

Для ефективного функціонування аграрного ринку потрібно забезпечити функціонування необхідної ринкової інфраструктури. Якщо ринкову економіку ми визначаємо як суспільну систему ви­робництва й розподілу матеріальних благ, що ґрунтується на віль­ній торгівлі суб'єктів різних форм власності та ціноутворенні, які регулюються конкуренцією і співвідношенням попиту й пропози­ції, то під інфраструктурою ринку ми маємо на увазі ті інституції і засоби, які забезпечують виробництво й реалізацію виробленої продукції. Інфраструктура аграрного ринку передбачає наявність інституцій, які забезпечують постачання сільськогосподарських товаровиробників необхідними для виробництва ресурсами: насін­нєвим і садивним матеріалом, племінними тваринами, технікою й пально-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин і тва­рин, надають маркетингові й консультаційні послуги, забезпечу­ють кредитування й страхування сільськогосподарського вироб­ництва, його юридичне обслуговування, бухгалтерський облік та аудит, сертифікацію та експертизи, переробку сільськогосподар­ської продукції, меліоративні, транспортні, складські, охоронні, техсервісні та інші послуги, необхідні для здійснення сільськогос­подарського виробництва. Інфраструктура аграрного ринку вклю­чає в себе також інституції, які забезпечують реалізацію виробле­ної продукції, її маркетинг та рекламу. Крім того, цілком ринко­вими інституціями можна вважати створення аграрних третей­ських судів.

Якщо проаналізувати чинне законодавство України про форму­вання інфраструктури аграрного ринку, то можна побачити, що за­конодавець не має чіткої моделі інфраструктури аграрного ринку, через це його формування відбувається стихійно, а не комплексно. Законодавство України передбачає стимулювання створення таких ринкових інституцій на селі: сільськогосподарські товаровиробни­ки, засновані на приватній власності (акціонерні товариства, сіль­ськогосподарські кооперативи, приватні підприємства, спільні під­приємства, фермерські господарства, агрофірми, агрокомбінати то­що), інституції з реалізації сільськогосподарської продукції (аграр­ні біржі, агроторгові доми, гуртові ринки, аукціони, ярмарки, під­приємства фірмової торгівлі, торговельні центри та комплекси, інс­титуції зовнішньоекономічної торгівлі), фінансові інституції (кре­дитні спілки, земельні чи аграрні банки, іпотека та фінансовий лі­зинг), інституції фондового ринку (національний депозитарій, фондові біржі, незалежні реєстратори тощо), розрахунково-кліринґові системи, страхові компанії, сільськогосподарські дорадчі служ­би тощо.

І хоча автори аграрної реформи звітують, що на селі створено близько 60 кооперативних агроторгових домів, майже 1 тис. сіль­ськогосподарських обслуговуючих кооперативів, майже 300 сіль­ськогосподарських кредитних спілок; вони ж констатують, що формування інфраструктури аграрного ринку відбувається повіль­но. Річ у тім, що істотним недоліком аграрної реформи є зосеред­ження уваги на формальному боці питання, при цьому мало уваги приділяється ринковій просвіті селян. Будь-які реформи слід почи­нати із просвітницької кампанії, і тільки коли селяни зрозуміють основи господарювання в ринкових умовах, вивчать основні економіко-правові терміни; вони почнуть користуватися послугами відповідних структур і навіть самі формувати інфраструктуру аграр­ного ринку. Для того щоб створити ефективно діючу інфраструкту­ру аграрного ринку, потрібно забезпечити ініціативу "знизу", а не формувати ринок адміністративними методами "згори".

В Україні законодавство в основному сформоване; воно спря­моване на формування ринкової інфраструктури. Важливими рин­ковими галузями та інститутами є: підприємницька, банківська, біржова галузі права, інститути банкрутства, промислово-фінансо­вих груп, спільного інвестування, фінансового лізингу, іпотеки, цінних паперів та ін. Однак ці інститути передбачають тільки дея­кі особливості формування інфраструктури аграрного ринку. Виня­ток становить інститут агроторгових домів; його ми й розглянемо докладніше.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 17 лис­топада 1995 р. № 916 "Про прискорення організації біржового сіль­ськогосподарського ринку" наказом Мінсільгосппроду і Україн­ської академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 затвер­джено Типове положення про міжрегіональний та районний агро-торговий дім, яке встановило правові засади створення та функціо­нування в Україні агроторгових домів. Агроторговий дім слід відріз­няти від аграрної біржі, утворюваної відповідно до Закону України від 10 грудня 1991 р. "Про товарну біржі" Останній визначає товар­ну біржу як організацію, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу й комерційну діяльність, і має на меті надання послуг в укладенні біржових угод; з виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари; вивчення, упорядкування й по­легшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій. Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самос­тійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостій­ний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням. Істотною відмінністю товарної біржі від агроторгового дому є те, що товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку, тобто вона, згідно із законом, є неприбутковою організацією.

Агроторговий дім, на відміну від товарної біржі, є підприємс­твом, створеним у формі господарського товариства. Засновника­ми агроторгового дому можуть бути будь-які суб'єкти аграрного права, зокрема обслуговуючі кооперативи, сервісні центри, аграрні банки та страхові установи. В агроторговому домі може передбача­тися дійсне й асоційоване членство. Основними завданнями між­регіонального та районного агроторгових домів є:

• організація аграрних ринків у зоні дії агроторгових домів та забезпечення їх взаємодії з міжрегіональними ринками сільсько­господарської продукції;

• координація дій товаровиробників регіону (району) з накопи­чення та реалізації сільськогосподарської продукції через систему аграрних бірж України, формування лотів сільськогосподарської продукції і переробки, що виставляються на торги;

• сприяння товаровиробникам в одержанні максимальних при­бутків від реалізації сільськогосподарської продукції, сировини та продукції їх переробки;

• вивчення та аналіз ринкової ситуації з широкого переліку то­варних груп, які можуть бути продані або куплені сільськогоспо­дарськими, переробними, агросервісними, торговельними та інши­ми підприємствами на внутрішньому та зовнішньому ринках;

• узгодження цін та інших умов, забезпечення організації заго­тівлі продукції, її зберігання та відвантаження покупцям;

• забезпечення розрахунків із постачальниками агроторгового дому з урахуванням інтересів товаровиробників і споживачів сіль­ськогосподарської продукції та постачальників матеріальних ресур­сів для села;

• організація та контроль за місцевими товарообмінними опе­раціями на компенсаційній основі з дотриманням паритету цін на продукцію сільського господарства і промисловості;

• надання підприємствам агентських послуг щодо реалізації або придбання товарів і послуг на внутрішньому та зовнішньому ринках;

• вивчення стану організації виробництва агропромислової продукції в зоні дії агроторгового дому, підготовка пропозицій що­до кооперації, інтеграції виробництва та реалізації такої продукції;

• вивчення стану фінансово-кредитного обслуговування під­приємства та розробка пропозицій щодо його поліпшення;

• зниження витрат на маркетинг, рекламу та збут продукції на підприємствах району.

Основною формою діяльності міжрегіонального та районного агроторгових домів є укладення та виконання агентських правочинів. Агент — це агроторговий дім в цілому та окрема фізична осо­ба, яка перебуває в складі найманого персоналу агроторгового до­му й реалізує або закуповує продукцію відповідно до замовлень то­го чи іншого підприємства і за його рахунок. Сільськогосподарське підприємство, що дає доручення агенту, називається принципалом. Агентський правочин — це правочин між принципалом та агентом, який визначає характер та обсяг доручення, розмір агентської ви­нагороди, терміни дії та умови припинення правочину. Крім того, в останньому можуть зазначатися: територія, кількість товару, ці­ни, момент виникнення права агента на винагороду та терміни її виплати, обов'язки і права сторін. Агентська винагорода — оплата агроторговому дому та агенту за виконання правочину. Вона виз­начається як частка у відсотках від нетто-суми, що надходить у роз­порядження принципала. Агенти, що діють у своїй країні, ймену-ються агентами-резидентами, в інших країнах — імпортними (екс­портними) агентами. Агенти можуть бути універсальними — з пра­вом виконання операцій лише в межах статутної діяльності прин­ципала, спеціальними — для операцій спеціального характеру. Сто­совно закордонних фірм-постачальників засобів виробництва та технологій (консигнантів) міжрегіональний та районний агроторго­вий дім може виконувати функції консигнатора, який реалізує ім­портну продукцію.

Міжрегіональні та районні агроторгові доми обслуговують на­самперед позарайонні товарні потоки, тобто реалізують продукцію за межі району та регіону, а також закуповують її на територію ра­йону та регіону. Що ж до внутрішньорайонного обігу, то тут агро­торговому дому належить роль посередника, що ініціює укладення контрактів. Предметом торгово-посередницької діяльності міжрегі­онального та районного агроторгового дому можуть бути ф'ючерсні контракти та цінні папери. Інформаційно-координаційна його діяльність полягає в акумулюванні, відповідній обробці та поши­ренні на платній основі знеособленої інформації серед асоційова­них членів і разових клієнтів щодо поточної кон'юнктури локаль­ного й зовнішніх ринків через систему надання довідок. Крім того, агроторговий дім здійснює рекламно-видавничу діяльність у місце­вій мережі радіомовлення й телебачення. Міжрегіональні та район­ні агроторгові доми можуть бути членами аграрних бірж, на яких, відкриваючи брокерські контори, здійснюють біржову торгівлю від імені та за рахунок клієнта, чи безпосередньо від свого імені та за свій рахунок.

Окрім вищеназваних обов'язкових напрямів, торговий дім може здійснювати й інші передбачені в його статуті види діяльності: фі­нансово-інвестиційну; надання транспортних послуг; побутове обслуговування; сервісно-ремонтне обслуговування; створення та експлуатація мережі виробництва громадського харчування; надан­ня послуг з організації відпочинку громадян, проведення спортив­них і культурно-масових заходів; надання науково-технічних пос­луг із питань розробки програм, формування та експлуатації інфор­маційних банків даних з питань економічного, правового, науково-технічного й технологічного характеру тощо.

§ 5. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі

Важливим напрямом аграрної реформи і невід'ємною складо­вою аграрного ринку є забезпечення зовнішньоекономічної діяль­ності в аграрному секторі. Правове регулювання зовнішньоеконо­мічної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність". Зовнішньо­економічна діяльність визначається ним як діяльність суб'єктів гос­подарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, що побудована на взаємовигідних відносинах. Суб'єкта­ми зовнішньоекономічної діяльності можуть бути всі суб'єкти аг­рарного права: як юридичні, так і фізичні особи і навіть структур­ні підрозділи юридичних осіб, які взагалі не є суб'єктами права (фі­лії, відділення, представництва тощо). Фізичні особи набувають права здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту їх державної реєстрації як суб'єктів підприємництва. Юридичні осо­би набувають таких прав із моменту їх державної реєстрації. Жод­на додаткова реєстрація фізичних або юридичних осіб як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності не здійснюється. Разом з тим, як­що суб'єкти аграрного права збираються імпортувати чи експорту­вати товари, вони повинні стати на облік у відповідному митному органі згідно з Порядком ведення обліку суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності в митних органах, затвердженим наказом Дер­жмиткому України від 31 травня 1996 р. № 237.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здій­снюється шляхом встановлення певного режиму оподаткування, зокрема ввізним податком на додану вартість, ввізним акцизним збором, митом і митними зборами (останні не належать до подат­ків, але стягуються як плата за послуги митниці), а також шляхом встановлення режиму ліцензування і квотування щодо окремих ви­дів сільськогосподарської продукції. Ліцензування — особливий порядок видачі дозволів Міністерством економіки та з питань єв­ропейської інтеграції України на експорт або імпорт товарів. Кво­тування застосовується разом з ліцензуванням і передбачає зазна­чення в ліцензії переліку товарів, які дозволяється експортувати чи імпортувати.

Залучення іноземних інвестицій до АПК України і захист прав іноземних інвесторів регулюються законами України від 18 верес­ня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність", від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування". Особливим видом інвести­ційної діяльності є інноваційна, яка передбачає розробку і створен­ня нового продукту, невідомого раніше на ринку, з використанням високих технологій. Правове регулювання інноваційної діяльності здійснюється згідно із Законом України від 4 липня 2002 р. "Про інноваційну діяльність". Ним передбачено надання податкових пільг інноваційним підприємствам. Суб'єктам аграрного права ре­комендується займатися інноваційною діяльністю, в тому числі в зовнішньоекономічній сфері, оскільки створення аграрних іннова­ційних підприємств може не тільки забезпечити виробництво сіль­ськогосподарської продукції з використанням високих технологій, але й передбачає можливість отримати податкові пільги, встанов­лені законодавством.

Найчастіше здійснюваними видами зовнішньоекономічної ді­яльності в аграрному секторі є, безумовно, експорт та імпорт това­рів, робіт, послуг, створення спільних підприємств, міжнародна ко­операція. Щодо режиму експорту, то держава, як правило, намага­ється його всіляко заохочувати і підтримувати. Тому експорт, зазви­чай, здійснюється без сплати мита з українського боку. Однак у де­яких випадках, якщо на внутрішньому ринку відчувається дефіцит певних видів сільськогосподарської продукції, держава впроваджує вивізні (експортні) мита, встановлює режим ліцензування та квоту­вання. Здійснення бартерних (товарообмінних) операцій на зовніш­ньому ринку щодо сільськогосподарської продукції, яка підпадає під режим ліцензування чи квотування, регулюється Положенням про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затвердженим наказом Мінсільгосппроду, Мінекономіки, МЗЕЗ, Держмиткому від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314. Особ­ливий режим експорту й вивізне мито на живу худобу та шкіряну сировину впроваджені в Україні згідно із Законом України від 7 травня 1996 р. "Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину", та на насіння олійних культур, згідно із Зако­ном України від 10 вересня 1999 р. "Про ставки вивізного (експор­тного) мита на насіння деяких видів олійних культур".

Аграрно-правовий інститут імпорту сільськогосподарської про­дукції є більш складним, ніж інститут експорту, позаяк передбачає особливе правове регулювання згідно із Законом України від 17 липня 1997 р. "Про державне регулювання імпорту сільськогоспо­дарської продукції". Останній визначає тарифне й нетарифне регу­лювання імпорту сільськогосподарської продукції. При ввезенні сільськогосподарської продукції в Україну не дозволяється відстро­чення сплати мита та податку на додану вартість, а також звільнен­ня від сплати мита осіб, які мають пільги щодо його сплати. Від­повідно до Закону впроваджуються сезонні ввізні мита на окремі категорії сільськогосподарської продукції. їх розмір встановлюєть­ся у подвійному розмірі пільгових ставок на цю продукцію згідно з Митним тарифом України, затвердженим Законом України від 5 квітня 2001 р. "Про митний тариф". Сезонні мита діють протягом строку збирання і закладення на зберігання аналогічної вітчизня­ної сільськогосподарської продукції. Вони вважаються винятком із преференційних або пільгових режимів, у тому числі з правочинів про вільну торгівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних міжнародних правочинів, якщо це передбачено ними. Се­зонні мита протягом часу їх дії заміщують ввізні (імпортні) мита, визначені Митним тарифом України. Кабінет Міністрів України встановлює терміни дії сезонних мит на сільськогосподарську про­дукцію та оприлюднює свої рішення за 45 днів до дня їх запровад­ження. Строк сезонних мит не може бути меншим 60 або більшим 120 послідовних календарних днів.

Нетарифне регулювання імпорту продукції тваринництва здій­снюється шляхом встановлення щорічних квот на її ввезення. Кво­ти поточного року діють до дня проведення аукціону з їх продажу на наступний рік та поширюються на імпортні поставки продукції тваринництва з усіх країн. При цьому сільськогосподарська про­дукція, що підлягає квотуванню, не звільняється від обкладання ввізним (імпортним) митом. Обсяг квоти стосовно окремого виду (типу, сорту) продукції тваринництва не може перевищувати 10% від обсягу виробництва аналогічної продукції в Україні року, що передує поточному. Конкретний обсяг квоти в межах зазначених 10% визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до обся­гів вітчизняного виробництва окремого виду продукції тваринниц­тва та обсягів її споживання (в тому числі імпортованої) в році, що передує поточному. Квоти вважаються винятком із преференцій­них або пільгових режимів, зокрема з правочинів про вільну тор­гівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних між­народних правочинів, якщо це передбачено останніми.

Щорічні квоти на ввезення імпортної продукції тваринництва реалізуються за кошти на аукціонах, які провадяться Мінагрополітики України протягом 60 календарних днів з дня оприлюднення статистичних даних щодо фактичних обсягів вітчизняного вироб­ництва продукції тваринництва та обсягів її споживання (в тому числі імпортованої) в році, що передує поточному. Квоти, що ли­шаються нереалізованими протягом зазначеного строку, подальшій реалізації або використанню не підлягають. За проведення аукціо­ну з покупців імпортних квот стягується державне мито в розмірі, передбаченому законодавством. Доходи, отримані від продажу квот, зараховуються до Державного бюджету України. Інформація щодо дати запровадження та розміру квот на продукцію тварин­ництва, а також відомості щодо проведення аукціонів з продажу та­ких квот оприлюднюються в офіційних періодичних виданнях Вер­ховної Ради України та Кабінету Міністрів України не пізніше ніж за ЗО календарних днів до дня проведення відповідного аукціону. Квота вважається реалізованою тільки після повної сплати її вар­тості особою, що виграла аукціон. Подальший перепродаж квот не дозволяється, при цьому вантажоодержувачем імпортної продукції, що підлягає квотуванню, може бути виключно особа, яка виграла аукціон.

Квоти встановлюються на ввезення кожного виду продукції ок­ремої 4-значної товарної позиції груп першої та другої, згідно з То­варною номенклатурою зовнішньоекономічної діяльності, і поділя­ються на лоти, кожний з яких має становити один відсоток від за­гального обсягу квоти на таку товарну позицію. Для проведення аукціону Мінагрополітики створює з числа своїх працівників, які мають статус державних службовців, аукціонну комісію, що діє від імені та за дорученням зазначеного Міністерства. Участь в аукціо­нах з продажу квот може взяти будь-яка особа, що подала аукціон­ній комісії заявку про свою участь за формою, встановленою Мі­нагрополітики, внесла реєстраційну плату та заставний внесок у су­мах, що визначаються Мінагрополітики України. Встановлення до­даткових вимог до учасників аукціонів з продажу квот, обмеження їх кількості або відмова в допуску їх до участі в аукціоні з інших причин не дозволяється. Реєстраційна плата встановлюється на рівні, достатньому для покриття витрат Мінагрополітики з органі­зації та проведення аукціону в розрахунку на одного учасника. Ре­єстраційна плата не підлягає поверненню учасникам аукціону або врахуванню в ціні продажу квоти.

Заставний внесок підлягає поверненню учасникам, які не пе­ремогли в аукціонних торгах, або враховується при зменшенні су­ми вартості придбаної квоти для переможців аукціонних торгів. Заставний внесок не повертається переможцю аукціонних торгів, який протягом 5 робочих днів, наступних за днем проведення аук­ціонних торгів, не сплачує повну вартість придбаної квоти. При цьому сума заставного внеску такого учасника спрямовується до Державного бюджету України. Кабінет Міністрів України подає Верховній Раді України до 1 березня чергового року письмовий звіт про виконання вимог щодо продажу квот на поточний рік.

Сільськогосподарська продукція, яка ввозиться в Україну, під­лягає обов'язковій сертифікації, що провадиться згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності", а також санітарно-епідеміологічному, радіологічному, а в разі вве­зення продукції тваринництва чи рослин — відповідно ветеринар­ному чи фітосанітарному контролю. Кабінет Міністрів України мо­же тимчасово обмежувати ввезення сільськогосподарської продук­ції з країн, де було оголошено карантин, або щодо яких Україна запровадила режим карантину. Сільськогосподарські продукти, що підлягають продажу населенню, можуть бути випущені з-під мит­ного контролю на територію України з країн, вільних від каранти­ну, за умови наявності на тарі (коробах, упаковках, розфасовках), а у випадках, визначених Кабінетом Міністрів України, безпосе­редньо на продукті, відомостей про назву продукту, масу (об'єм), склад, із зазначенням переліку використаних у процесі виготовлен­ня інших продуктів харчування, харчових добавок (консервантів), барвників тощо, вмісту хімічних речовин або сполук, а також сер­тифіката походження таких продуктів. Окремо наводяться відомос­ті про енергомісткість, дату граничного строку використання, по­бічні ефекти споживання або про їх відсутність, назву харчових до­бавок (консервантів) за їх наявності, місце виготовлення, наймену­вання й адресу виробника таких продуктів та посилання на влас­ника торгової марки за його наявності, а стосовно ж віднесених до підакцизних товарів — відомості зазначаються згідно із законами України. Вони мають бути подані українською мовою.

Для підтримки вітчизняних переробних підприємств, що пра­цюють з давальницькою сировиною згідно із Законом України від 15 вересня 1995 р. "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах", Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 19 червня 1998 р. № 931 "Про переміщен­ня через митний кордон сільськогосподарської продукції, що вво­зиться для переробки", якою дозволено ввезення в Україну поза режимом квотування чи ліцензування сільськогосподарської про­дукції для подальшої її переробки та за умови обов'язкової серти­фікації. Перелік видів такої продукції затверджений наказом Мінагропрому України від 7 жовтня 1998 р. № 297.

§ 6. Правове забезпечення формування ринку сільськогосподарської техніки

Як вже зазначалося, право ЄС вимагає від країн членів впро­вадити диференційоване правове регулювання окремих секторів аграрного ринку. Україна намагається пристосувати своє законо­давство до законодавства ЄС. Відтак останнім часом розвивають­ся інститути диференційованого правового регулювання окремих секторів аграрного ринку. Це стосується й ринку сільськогоспо­дарської техніки, запчастин до неї та пально-мастильних матері­алів.

Проблема забезпечення села пально-мастильними матеріалами і сільськогосподарською технікою загострилася під час аграрної кри­зи. Держава змушена була постачати сільськогосподарську техніку і пально-мастильні матеріали КСП, знаючи, що ті не зможуть роз­рахуватися за них, оскільки працюють збитково. За підсумками ро­ку КСП списувалися борги. Так тривати довго не могло: держава зрозуміла, що треба вжити заходів щодо створення ринку сільсько­господарської техніки та пально-мастильних матеріалів, зокрема впроваджувати лізингові форми отримання нової техніки. Так в Україні почав розвиватися правовий інститут ринку сільськогоспо­дарської техніки.

Вітчизняне законодавство покликане не тільки забезпечити сільськогосподарське виробництво якісною технікою і пально-мас­тильними матеріалами, але й підтримувати вітчизняних виробників цієї техніки. Адже на ринок сільськогосподарської техніки вийшли такі гіганти індустрії, як "Джон Дір" і "Кейс Корпорейшн": пев­ний час урядова політика була спрямована на забезпечення селян імпортними машинами і знаряддями праці. Але це не сприяло ви­ходу вітчизняного АПК із кризи, тому концепція формування рин­ку сільськогосподарської техніки зосередилась на важливості під­тримки виробника вітчизняного. Важливу роль у формуванні рин­ку сільськогосподарської техніки відіграють закони України від 7 лютого 2002 р. "Про стимулювання розвитку вітчизняного машино­будування для агропромислового комплексу" і від 5 червня 2003 р. "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин".

Вони визначають сільськогосподарську техніку як машини, механізми, обладнання, устаткування, технологічні комплекси та лінії з них, що застосовуються в сільськогосподарському вироб­ництві, харчовій та переробній промисловості для проведення ро­біт з вирощування, збирання, зберігання та переробки сільсько­господарської продукції. До такої техніки і обладнання належать: трактори та інші самохідні енергозасоби сільськогосподарського призначення, спеціальні автомобілі сільськогосподарського приз­начення, самохідні та причіпні комбайни, жниварки і косарки для збирання зернових, кормових і технічних культур, посівна й ґрун­тообробна техніка та комбіновані агрегати з неї, машини і облад­нання для тваринництва, птахівництва та кормовиробництва, а також машини, обладнання та лінії з них для харчової і перероб­ної промисловості, для зберігання та переробки сільськогосподар­ської продукції, зокрема її фасування, розливу, пакетування та пакування.

Розвиток вітчизняного машинобудування для агропромислово­го комплексу разом з його складовими (створення й виробництво техніки та обладнання, її технічне обслуговування і ремонт, а та­кож формування інфраструктури ринку вітчизняної техніки і об­ладнання для агропромислового комплексу) законодавство визнає пріоритетними напрями розвитку національної економіки. Упов­новаженим органом державної влади в галузі сільськогосподар­ського машинобудування є Міністерство промислової політики Ук­раїни, покликане забезпечити реалізацію державної політики щодо пріоритетності сільськогосподарського машинобудування. Для формування ринку сільськогосподарської техніки передбачається у Державному бюджеті України витрати на підтримку виробництва вітчизняної сільськогосподарської техніки. Порядок використання коштів державного бюджету, передбачених на здійснення заходів, пов'язаних зі збільшенням обсягів виробництва техніки для агроп­ромислового комплексу та розвитком ринку цієї техніки, затвер­джений наказом Мінпромполітики та Мінфіну України від 5 берез­ня 2002 р. № 93/155.

Зазначені кошти використовуються для формування та розвитку інфраструктури ринку тієї техніки, часткової (до 40%) компенсації державою вартості сільськогосподарської техніки, що поставляється сільськогосподарським товаровиробникам і підприємствам харчової та переробної промисловості АПК; закупівлі вітчизняної сільсько­господарської техніки з подальшою її реалізацією суб'єктам аграр­ного права на умовах фінансового лізингу. Передбачаються й захо­ди з недопущення монополізації ринку сільськогосподарської про­дукції. Так, наказом Мінекономіки та Антимонопольного комітету України від 16 лютого 1999 р. № 22/2 запроваджено державне регу­лювання оптових цін на окремі види продукції 3 монополістів рин­ку сільськогосподарської техніки: одеського ВАТ "Одессільмаш", кіровоградського ВАТ "Червона Зірка" і шепетівського ВАТ "Шепетівський завод культиваторів". Фінансування заходів з компенса­ції суб'єктам аграрного права частини вартості складної сільсько­господарської техніки вітчизняного виробництва здійснюється на конкурсних засадах згідно з Положенням гіро умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вартості складної сіль­ськогосподарської техніки вітчизняного виробництва, затвердже­ним наказом Мінагрополітики України від 7 березня 2002 р. № 76.

Держава здійснює моніторинг цін на основні види металопродукції та енергоносіїв, що використовуються вітчизняними підпри­ємствами машинобудування для виробництва сільськогосподар­ської техніки. У разі потреби держава застосовує ринкові важелі уп­равління зазначеними цінами. Так, Міністерство промислової по­літики здійснює постійний моніторинг та аналіз кон'юнктури рин­ку сільськогосподарської техніки і вживає заходів щодо його по­дальшого розвитку. Конкретні заходи з формування інфраструкту­ри ринку сільськогосподарської техніки визначені Указом Прези­дента України від 3 листопада 2001 р. № 1039/2001 "Про заходи щодо розвитку ринку вітчизняної техніки для агропромислового комплексу та збільшення обсягів її виробництва". Ним установле­но, що основними завданнями органів виконавчої влади щодо роз­витку машинобудування та ринку вітчизняної техніки для агропро­мислового комплексу є:

• сприяння розвитку економічної конкуренції та недопущення монополізму на основі узгодження інтересів виробників техніки для агропромислового комплексу та її споживачів;

• організація створення нових моделей і впровадження сучас­них технологій виробництва техніки для агропромислового ком­плексу, стимулювання раціонального використання у процесі ви­робництва матеріальних ресурсів та енергоносіїв;

• створення умов для розширення мережі підприємств, що здійснюють реалізацію, фірмове обслуговування, ремонт, надання в користування, в тому числі за договорами лізингу, техніки для аг­ропромислового комплексу;

— стимулювання інвестиційної діяльності банків, інших фінан­сових установ, спрямованої на технічне переоснащення агропро­мислового комплексу.

Виробництво сільськогосподарської техніки держава регулює переважно адміністративно-командними методами відповідно до Програми виробництва технологічних комплексів машин та облад­нання для агропромислового комплексу на 1998-2005 роки, схвале­ної постановою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р. № 403. Разом з тим, сільськогосподарська техніка і пально-мас­тильні матеріали розподіляються останнім часом через ринкові, зокрема біржові механізми. Наказом Мінагрополітики, Мінеконо­міки, Мінфіну, ДПА від 26 квітня 2000 р. № 52/63/90/221 затвер­джено Положення про порядок здійснення через біржовий товар­ний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції і продовольства та матеріально-технічних ресурсів. Воно регулює ринкові механізми бартерних операцій обміну сільськогос­подарської продукції на пально-мастильні матеріали та запчастини для сільськогосподарської техніки.

Пально-мастильні матеріали сільськогосподарські виробники можуть закуповувати також на умовах товарного кредиту згідно з Порядком забезпечення сільськогосподарських товаровиробників пально-мастильними матеріалами, затвердженим наказом Мінагропрому і Мінфіну України від 12 серпня 1998 р. № 244/164. З 1 січ­ня 2000 р., згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2000 р. № 50 "Про нові підходи до забезпечення сільськогос­подарських товаровиробників матеріально-технічними ресурсами", державним органом заборонено забезпечувати сільське господарс­тво пально-мастильними матеріалами та засобами захисту рослин неринковими методами.

Відповідно до Закону України від 16 грудня 1977 р. "Про фінан­совий лізинг" держава створює систему забезпечення сільськогос­подарських товаровиробників сільськогосподарською технікою на умовах фінансового лізингу, тобто платного користування протя­гом строку, за який амортизується 60% вартості сільськогосподар­ської техніки, з подальшим переходом права власності на цю тех­ніку до сільськогосподарських товаровиробників. З цією метою бу­ло створено Державне лізингове підприємство "Украгролізинґ". Закупівля сільськогосподарської техніки за рахунок державних коштів для передачі її сільськогосподарським товаровиробникам на умовах фінансового лізингу здійснюється згідно з Порядком визна­чення на конкурсних засадах переліку сільськогосподарської і пе­реробної техніки, закупівля якої фінансується за рахунок коштів державного бюджету, затвердженим наказом Мінагрополітики Ук­раїни від 27 квітня 2001 р. № 115.

На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 18 верес­ня 1997 р. № 1031 "Про створення державного лізингового фонду для технічного переоснащення сільського господарства" було утво­рено державний лізинговий фонд, кошти якого використовуються на закупівлю вітчизняної сільськогосподарської техніки для нас­тупної передачі її у лізинг сільськогосподарським товаровиробни­кам. На виконання цієї постанови Мінагрополітики видало наказ від 9 жовтня 1997 р. № 59 "Про основні напрями технічного забез­печення агропромислового комплексу та створення лізингового фонду". Серед напрямів технічного забезпечення АПК передбача­ється формування інфраструктури ринку сільгосптехніки, зокрема впроваджується фірмове обслуговування вітчизняної складної сіль­ськогосподарської техніки вітчизняними машинобудівними під­приємствами шляхом відкриття регіональних центрів фірмового обслуговування. Технічне обслуговування поставленої сільськогос­подарської техніки регулюється Законом України "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин". Гуртова закупівля техні­ки за кошти державного лізингового фонду здійснюється за умови проведення експертизи гуртових цін згідно з Порядком, затвердже­ним наказом Мінагропрому України від 23 квітня 1999 р. № 171.

§ 7. Правове регулювання ринку зерна

Зернова галузь — пріоритетна в сільському господарстві. Від неї залежить продовольча безпека держави, а від ефективно діючого ринку зерна — подальший успіх аграрної реформи. Саме тому в Ук­раїні сформовано правовий інститут ринку зерна. Важливе місце в системі правового регулювання ринку зерна посідає Закон України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні". Згідно з ним зерном є плоди зернових, зернобобових та олійних культур, ви­користовувані для харчових, насіннєвих, кормових і технічних ці­лей. Суб'єктами ринку зерна Закон визнає: суб'єктів виробництва зерна, суб'єктів зберігання зерна, суб'єктів заставних закупок зерна та проведення інтервенційних операцій, акредитовані біржі, інших суб'єктів підприємницької діяльності, які діють на ринку зерна. Суб'єктами заставних закупок зерна відповідно до Закону є сіль­ськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна, уповноважені із зас­тавних закупок зерна, суб'єктами інтервенційних операцій — сіль­ськогосподарські товаровиробники, зернові склади, Державний агент із проведення інтервенційних операцій, уповноважені з цих операцій.

Згідно із Законом зернові ресурси України складаються із: зер­на державного резерву, зерна інтервенційного фонду, не витребу­ваного заставного державного зерна, зерна державного насіннєво­го страхового фонду, регіональних ресурсів зерна, власних ресур­сів зерна суб'єктів ринку. Формування обсягів зерна державного резерву здійснюється укладенням договорів купівлі-продажу на ак­редитованих біржах. Реалізація зерна державного резерву в разі потреби його поновлення узгоджується з Державним агентом із проведення інтервенційних операцій. Інтервенційні ресурси зерна формуються Державним агентом із проведення інтервенційних операцій за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Ка­бінетом Міністрів України обсягах шляхом закупок на акредитова­них біржах. Інтервенційні ресурси зерна використовуються зазна­ченим Державним агентом для підтримання цін на зерно та про­дукти його переробки на внутрішньому ринку України. Формуван­ня державних ресурсів не витребуваного заставного зерна здійсню­ється за рахунок коштів Державного бюджету і кредитів банків Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна. Ці ресурси зерна використовуються Агентом за рішенням Кабінету Міністрів України.

Формування ресурсів державного насіннєвого страхового фонду здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Кабінетом Міністрів України обсягах. Кабінет Міністрів визначає також напрями використання цього зерна. Регіональні ресурси зер­на формуються укладенням угод на акредитованих біржах за раху­нок коштів місцевих бюджетів. Місцеві органи виконавчої влади і місцеві ради здійснюють моніторинг наявності продовольчого і фу­ражного зерна та визначають поточний і прогнозний рівень забез­печеності ним. У разі недостатнього забезпечення зерном місцеві органи виконавчої влади формують свої регіональні ресурси зерна на конкурентних засадах через акредитовані біржі.

Законом запроваджується декларування зерна, яке знаходиться на зберіганні. Декларування зерна визначається як діяльність суб'єк­тів зберігання зерна щодо визначення обсягів зерна, що знаходить­ся на зберіганні. Інформація про власників зерна є конфіденцій­ною і під час декларування зерна не розголошується. Зернові скла­ди зобов'язані щомісячно подавати декларації про обсяги заставно­го зерна, зерна державного резерву, не витребуваного заставного зерна, зерна інтервенційного фонду та іншого зерна, що зберігаєть­ся. Порядок декларування зерна суб'єктами його зберігання зерна затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 груд­ня 2002 р. Декларація подається інспекціям якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції місцевих державних адмі­ністрацій усіма суб'єктами господарської діяльності із зберігання зерна з використанням власного або орендованого зерносховища. Порядок декларування зерна не поширюється на селян, які ведуть особисте селянське господарство і зберігають зерно для особистих потреб.

Зерно та продукти його переробки, визнані за результатами ла­бораторного аналізу непридатними для продовольчого використан­ня, підлягають експертизі з метою прийняття рішення про можли­вість їх подальшого використання або знищення згідно із Законом України від 14 січня 2000 р. "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та не­безпечної продукції". Здійснення експертизи зерна та продуктів його переробки, а також прийняття рішення щодо можливості їх подальшого використання або знищення покладаються на спеці­ально уповноважений Кабінетом Міністрів України державний ор­ган у сфері державного контролю за якістю зерна та продуктів йо­го переробки. Витрати, пов'язані з транспортуванням, зберіганням, експертизою або знищенням зерна та продуктів його переробки, непридатних для продовольчого використання, оплачуються влас­ником зерна та продуктів його переробки.

Закон регулює порядок зберігання зерна. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберіган­ня зерна в зернових складах з отриманням складських документів на нього, а також зберігати його у власних зерносховищах. Прий­маючи зерно на зберігання, зерновий склад зобов'язаний зробити аналіз його якості, вживати всіх заходів, передбачених чинним за­конодавством і договором складського зберігання зерна, для забез­печення схоронності зерна, переданого йому на зберігання.

Видача зерна володільцеві складського документа на зерно здій­снюється в обмін на виписані на це зерно складські документи (под­війне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво чи складська квитанція). Закон встановлює вимоги до обігу складських докумен­тів. Порядок випуску бланків складських документів на зерно, їх пе­редачі та продажу зерновим складам затверджений постановою Ка­бінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. Кожна зі сто­рін договору складського зберігання зерна під час відвантаження зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати, пов'язані із проведенням такого аналізу, бере на себе сторона — ініціатор. Пе­ревірки. Зерновий склад є складом загального користування і зо­бов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

Договір складського зберігання зерна є публічним; типова фор­ма його затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. За цим договором, зерновий склад зобов'язу­ється за плату зберігати зерно, передане йому суб'єктом ринку зер­на. Договір складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується видачею власнику зерна складського документа. Зерно, прийняте на зберігання за простим або подвій­ним складським свідоцтвом, не може бути відчужене без правомір­ної передачі простого або подвійного складського свідоцтва.

Якщо за договором складського зберігання зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини сто­рін базуються на правилах про позичку. Порядок повернення зер­на обумовлюється окремо в договорі його зберігання. Зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановлено­го договором. Якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений умо­вами цього договору, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Якщо зберігання зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, він має право на відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором склад­ського зберігання зерна може бути передбачене безоплатне збері­гання зерна. Кабінет Міністрів України встановлює граничний рі­вень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти дер­жавного бюджету.

Зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки. Поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно із зернового складу після закін­чення строку його зберігання, а зерновий склад — письмово за 7 днів до закінчення строку зберігання зерна попередити поклажодавця про закінчення строку зберігання зерна та запропонувати термін його витребування. Якщо поклажодавець у запропонова­ний зерновим складом термін не забрав зерно, склад має право продати останнє на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу, в тому числі його витрат щодо про­дажу зерна.

Зерновий склад повинен повернути поклажодавцеві або особі, визначеній ним як одержувач, зерно в стані, передбаченому дого­вором складського зберігання та законодавством. За втрату, неста­чу чи пошкодження прийнятого на зберігання зерна, якщо настав час поклажодавцю взяти це зерно назад, зерновий склад несе від­повідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої нео­бережності. Він зобов'язаний на першу вимогу володільця склад­ського документа повернути зерно, навіть якщо передбачений до­говором строк його зберігання ще не закінчився. У цьому разі во­лоділець складського документа повинен відшкодувати зерновому складу витрати, спричинені достроковим припиненням зобов'язан­ня, якщо інше не передбачено договором. Зернові склади зо­бов'язані вести реєстр зерна, прийнятого на зберігання.

Заставними закупками зерна законодавство визнає гарантовані державою закупки його в сільськогосподарських товаровиробників на певний термін за заставними цінами при зберіганні за ними, на встановлений у договорі заставних закупок зерна строк, права вит­ребувати це зерно. Кабінет Міністрів України щорічно передбачає в проекті Державного бюджету України надання коштів на закупів­лю зерна для продовольчих і насіннєвих потреб. Заставні закупки зерна здійснюють Державний агент із забезпечення заставних заку­пок зерна та уповноважені із забезпечення заставних закупок зер­на в межах своїх повноважень. Згідно з Указом Президента Украї­ни від 29 червня 2000 р. № 832/2000 "Про невідкладні заходи що­до стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" Держав­ним агентом із забезпечення заставних закупок зерна є Державна акціонерна компанія "Хліб України".

Здійснюючі заставні закупки зерна, сільськогосподарські това­ровиробники на підставі укладених договорів заставних закупок зерна передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забез­печення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам пла­ту за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання зас­тавного зерна є строковим. Строк його зберігання у зернових скла­дах починається з приймання його на зберігання після 1 липня по­точного року, але не може бути довшим, ніж до 1 березня наступ­ного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товарови­робники мають право витребувати заставне зерно. Порядок здій­снення заставних операцій із зерном, Порядок залучення кредитів банків для здійснення заставних операцій із зерном і Методика формування заставних цін на зерно затверджені постановою Кабі­нету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. № 164.

Приймання заставного зерна на зберігання здійснюється зерно­вим складом за дорученням Державного агента із забезпечення зас­тавних закупок зерна або на підставі договору між зерновим скла­дом та Державним агентом із забезпечення заставних закупок зер­на (уповноваженими із забезпечення заставних закупок зерна) в межах визначених обсягів. Прийнявши зерно на зберігання, зерно­ві склади виписують та видають сільськогосподарським товарови­робникам складські документи. Ризику випадкової загибелі або пошкодження заставного зерна несуть зернові склади з моменту його приймання на зберігання. Вони зобов'язані: застрахувати зас­тавне зерно, прийняте на зберігання, від ризиків випадкової заги­белі або пошкодження протягом 5 днів із моменту його прийняття на зберігання за рахунок коштів поклажодавця, вести реєстр зас­тавного зерна, прийнятого на зберігання.

Сільськогосподарські товаровиробники мають право розпоряд­жатися заставним зерном, лише повернувши отримані за заставною ціною кошти та відшкодувавши зерновим складам витрати за збе­рігання заставного зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сіль­ськогосподарський товаровиробник не витребував це зерно для по­дальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів дер­жавного бюджету. Порядок проведення розрахунків за заставними операціями із зерном і Порядок проведення розрахунків за збері­гання заставного зерна, що перейшло у власність держави, затвер­джені постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. № 164.

Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зер­на сільськогосподарські товаровиробники здійснять відчуження простого складського свідоцтва або складського свідоцтва на зас­тавне зерно, то з дати індосаменту до дати повернення отриманих за заставною ціною коштів нараховуються відсотки. Якщо кошти, отримані сільськогосподарським товаровиробником, та нараховані відсотки після індосаменту не будуть повернені Державному аген­ту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна до закінчення дії договору заставних закупок зерна, то таке зерно переходить у власність дер­жави, а видані складські документи втрачають чинність. Щоправ­да, законодавство не визначає розміру відсотків, що нараховують­ся, а тому ця норма нині не діє.

Заставне зерно видається сільськогосподарському товаровироб­нику не пізніше 3 робочих днів з моменту його витребування за умови повернення сільськогосподарським товаровиробником на спеціальний рахунок Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженого із забезпечення заставних заку­пок зерна отриманих ним коштів під час застави зерна та відшко­дування витрат зерновому складу за зберігання такого зерна. Зас­тавне зерно видають його виробнику в обмін на виписані на це зерно складські документи.

Сільськогосподарський товаровиробник укладає договір застав­них закупок зерна з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних заку­пок зерна за умови зберігання його зерновим складом. Важливими умовами договору заставних закупок зерна є:

• найменування зерна;

• термін договору закупок зерна;

• ціна на зерно;

• кількість зерна;

• ціна зберігання;

• відповідальність сторін;

— страхування ризиків випадкової загибелі та ушкодження зас­тавного зерна.

За згодою сторін у договорі заставних закупок зерна можуть бу­ти передбачені й інші умови. Примірна форма договору про застав­ну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників зат­верджена наказом Мінагрополітики від 11 червня 2002 р. № 156.

Закон визначає порядок укладення договору про заставну заку­півлю зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформа­ції чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зер­на та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які ви­явили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направля­ють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення застав­них закупок зерна або уповноваженому із забезпечення таких заку­пок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зер­на або уповноважений із забезпечення таких закупок протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних заку­пок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник має доставити зерно за свій рахунок. Відмова від укладення договору заставних закупок зерна не допускається, за винятком:

• неможливості зберігання заставного зерна визначеного то­варного класу в запропонованих обсягах;

• можливого погіршення якості зерна, що вже знаходиться на зберіганні;

• відсутності коштів для здійснення заставних закупок зерна;

• наявності інших підстав, передбачених законодавством.

§ 8. Правове регулювання ринку цукру

Україна, яка є найбільшим виробником цукру в світі, наштов­хнулася істотні проблеми, пов'язані з кризою вітчизняної цукрової галузі. Річ у тім, що обладнання на більшості вітчизняних цукро­вих заводах застаріло, а тому виробництво цукру є нерентабельним. Держава вживає заходів щодо виведення цукрової галузі з кризи. Передумовою для запровадження спеціального державного регулю­вання ринку цукру було становище, що склалося на цьому ринку: у 1991-1995 рр. середньорічне виробництво цукрових буряків ста­новило 31,3 млн т і цукру 3,6 млн т, тобто скоротилося майже на третину порівняно з попередніми 5 роками. Перехід цукрових за­водів на переробку давальницької сировини призвів до зменшення надходження коштів до бюджету, погіршення фінансового стану цукрових заводів, а також перенасичення внутрішнього ринку цук­ром. Кредиторська заборгованість цукрових заводів станом на 1 липня 1996 р. сягнула 47 трлн крб. Сума позичених фінансових ре­сурсів перевищила власні кошти¹. Крім того, Україна приєдналася до Міжнародної угоди з цукру 1992 р. У зв'язку з цим в Україні запроваджено особливий режим регулювання ринку цукру, спочат­ку згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 490 "Про регулювання ринку цукру", а згодом — згідно із Законом України від 17 червня 1999 р. "Про державне регулю­вання виробництва і реалізації цукру"

Цей Закон визначає бурякоцукровий комплекс як сукупність гос­подарюючих суб'єктів усіх форм власності, які вирощують цукрові буряки, переробляють їх на цукор і реалізують його. Регулюється ринок цукру шляхом квотування реалізації виробленого в Україні цукру. При цьому встановлюються квоти 3 видів: квота "А" — річ­на квота поставки цукру на внутрішній ринок; квота "В" — квота поставки цукру за межі України за міжнародними договорами і квота "С" — цукор, вироблений в Україні понад квоти "А" та "В" і призначений для реалізації його власниками виключно за межа­ми України.

Обсяги виробництва цукру, що поставляється на внутрішній ри­нок України, обмежуються квотою "А". Обсяги виробництва цук­ру, призначеного для поставок за межі України з метою виконан­ня зобов'язань держави за міжнародними договорами, обмежують­ся квотою "В". Граничні розміри квот "А" та "В" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Обсяги виробництва цукру в межах квот "А" та "В" розподіляються між цукровими заводами Мінагрополітики України, на конкурсних умовах, згідно з Поло­женням про умови розподілу обсягів виробництва цукру квот "А" і "В" між цукровими заводами на конкурсних засадах, затвердже­ним наказом Мінагрополітики України від 20 вересня 2000 р. № 186. Розподіл обсягів виробництва цукру в межах квот "А" та "В" здійснюється не пізніше 1 січня поточного року. Положення про порядок формування квот поставки цукру на внутрішній ринок і за міжнародними договорами, визначення та розподіл обсягів виро­щування цукрових буряків і виробництва цукру в межах цих квот затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868. Обсяги вирощування цукрових буряків для вироб­ництва цукру в межах квот "А" та "В" визначаються щорічно Ка­бінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом і роз­поділяються обласними та районними органами виконавчої влади на конкурсних умовах. Для стабільного забезпечення потреб внут­рішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних се­зонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місяч­ні обсяги реалізації цукру.

У межах квоти "В" за заявками підприємств, які експортують цукор, Мінекономіки видає спеціальні дозволи (ліцензії) на реалі­зацію цукру за межами України згідно з міжнародними договора­ми та з урахуванням квартальних і місячних обсягів. Реалізація цукру квоти "В" здійснюється за цінами, що визначаються міжна­родними договорами. Реалізація цукру з квот "В" і "С" на внутріш­ньому ринку України забороняється. Ввозити цукор в Україну доз­воляється фізичним особам лише в обсягах, потрібних для їхнього власного споживання. Виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, пе­редбачені законодавством.

Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а також для виконання зобов'язань держави за міжнарод­ними договорами визначаються щорічно Кабінетом Міністрів Ук­раїни. Для задоволення державних потреб цукор закуповують орга­ни (підприємства), уповноважені Кабінетом Міністрів України, за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цук­рових буряків за мінімальними цінами на них. У межах поперед­нього фінансування зазначених витрат може бути застосовуване державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування цукрових буряків.

Закон передбачає встановлення мінімальних цін на цукрові бу­ряки і на цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставля­ються для виробництва цукру квот "А" та "В", і мінімальна ціна на цукор квоти "А" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів Укра­їни за пропозиціями Мінагрополітики України з урахуванням ба­зисної цукристості. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які постав­ляються для виробництва цукру квот "А" та "В", і мінімальна ціна на цукор квоти "А" встановлюються щорічно до 1 січня поточно­го року із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забез­печує прибутковість виробництва відповідних видів продукції. По­рядок визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор зат­верджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868.

§ 9. Правове регулювання ринку алкоголю й тютюну

Специфічним для України є ринок алкоголю й тютюну. Він роз­вивається надзвичайно швидко і характеризується високою рента­бельністю, але пов'язаний з продуктами, які становлять небезпеку для здоров'я людини. Щороку в Україні помирає близько 10 тис. людей від неякісних алкогольних напоїв. Необхідність забезпечення національної безпеки від вживання неякісних алкогольних напоїв і тютюнових виробів спричинила виникнення інституту правового регулювання ринку алкоголю й тютюну. Важливим законодавчим актом у цій галузі є Закон України від 19 грудня 1995 р. "Про дер­жавне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньяч­ного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів". Він поширюється на обіг слабоалкогольних напоїв, таких як пиво, а та­кож на виробництво вин і алкогольних настоянок, які виготовлені громадянами в домашніх умовах для власного споживання.

Згідно із Законом, виробництво спиртів етилового (в тому чис­лі як лікарського засобу), етилового ректифікованого виноградно­го, етилового ректифікованого плодового може здійснюватися ли­ше на державних підприємствах за наявності в них ліцензій. Спирт коньячний і плодовий виготовляється на державних підприємствах, а також на інших підприємствах незалежно від форми власності, які станом на 1 січня 2001 р. мали відповідну ліцензію, повний тех­нологічний цикл виробництва коньяку та алкогольних напоїв за коньячною технологією, забезпечені спеціальною тарою для витри­мування спиртів, мають кваліфікованих фахівців і виробляють заз­начені спирти лише для потреб власного виробництва без права ре­алізації іншим суб'єктам підприємницької діяльності. Виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів дозволяється суб'єктам підприємницької діяльності незалежно від форм власності за умо­ви одержання ліцензії. Рішення про проектування й будівництво нових спиртових виробництв приймається Кабінетом Міністрів України.

Виробництво спиртів — етилового, коньячного і плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректифікова­ного плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю пло­дового та алкогольних напоїв здійснюється за наявності внесених до Єдиного реєстру місць зберігання спирту. До цього Реєстру міс­ця зберігання спирту вносяться органами державної податкової служби. Спирт-сирець виноградний і спирт-сирець плодовий виго­товляють підприємства за наявності у них ліцензій незалежно від форми власності з правом реалізації як сировини іншим суб'єктам підприємницької діяльності, що мають ліцензії на виробництво спирту етилового, етилового ректифікованого виноградного або спирту етилового ректифікованого плодового.

Ліцензії на виробництво спиртів етилового, коньячного й пло­дового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректи­фікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів видаються, призупиняються та анулюються Міністерством фінансів України згідно з Положенням про порядок видачі спеціальних дозволів (лі­цензій) суб'єктам підприємницької діяльності на виробництво спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 р. № 855. Ліцензії на виробництво коньяку та алкогольних напоїв за коньяч­ною технологією видаються лише тим суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва, в тому числі викурку й витримку. Ліцензії на виробництво спиртів — етилового, коньячного і плодового, етилового ректифікованого ви­ноградного, етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового — видаються суб'єктам підприємницької діяльності — юридичним особам, а на виробниц­тво алкогольних напоїв та тютюнових виробів — усім суб'єктам підприємницької діяльності. Ліцензії на виробництво тютюнових виробів видаються лише суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва тютюнових виро­бів, зокрема виготовлення тютюнової суміші, сигаретні цехи. Для суб'єктів підприємницької діяльності, які отримали ліцензію на ви­робництво тютюнових виробів у порядку, визначеному законом, але не здійснюють повного циклу цього виробництва, ліцензія дій­сна до кінця її строку.

Підприємства, виробничі цехи, дільниці, лабораторії та інші структурні підрозділи, які здійснюють виробництво і контроль за виробництвом спиртів: етилового, коньячного й плодового, етило­вого ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифіко­ваного плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю пло­дового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів підлягають обов'язковій атестації на відповідність вимогам, встановленим чин­ними законодавчими актами України щодо забезпечення життя та здоров'я людей, охорони навколишнього природного середовища, повного технологічного циклу виробництва коньяку, алкогольних напоїв за коньячною технологією і тютюнових виробів, а також відповідність санітарним, пожежним, екологічним нормам і прави­лам. Ліцензія на право виробництва спиртів етилового, коньячно­го і плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилово­го ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спир­ту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів ви­дається після атестації підприємства, яка є чинною протягом тер­міну дії зазначеної ліцензії.

Спирти етиловий, коньячний і плодовий, етиловий ректифіко­ваний виноградний, етиловий ректифікований плодовий, спирт-сирець виноградний, спирт-сирець плодовий, алкогольні напої та тютюнові вироби мають відповідати вимогам державних стандартів України і підлягають обов'язковій сертифікації згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності".

Гуртова і роздрібна торгівля (в тому числі експорт) алкогольни­ми напоями і тютюновими виробами підлягає ліцензуванню згідно з Тимчасовим порядком видачі ліцензій на право імпорту, експорту, оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алко­гольними напоями та тютюновими виробами і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р. № 493.

Розділ 7

Державне регулювання сільського господарства

§ 1. Правові засади державної регулятивної діяльності в сільському господарстві

Сільське господарство є центральною ланкою агропромислово­го комплексу України. Агропромисловий комплекс — це сукуп­ність галузей економіки, пов'язаних із виробництвом продовольс­тва і предметів широкого вжитку із сільськогосподарської сирови­ни та постачанням їх населенню. Він умовно ділиться на 3 групи галузей: галузі, які виробляють засоби виробництва для сільського господарства, здійснюють його матеріально-технічне забезпечення та виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво; галузі, які забезпечують рух продуктів виробництва від сільського господарства до кінцевого споживача.

Державно-правове регулювання сільського господарства стано­вить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття й виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих ор­ганів.

В аграрній сфері вживаються такі поняття як "управління" і "регулювання". Різниця між цими поняттями полягає в широті впливу на певні види суспільних відносин. Регулювання безпосе­редньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлін­ський вплив. Вживання в законодавстві термінів "управління", "регулювання" засвідчує ширину і глибину втручання державних органів у ту чи іншу сферу.

Якщо основою державного управління агропромисловим ком­плексом є вплив на розвиток виробництва, то регулювання — це такий цілеспрямований вплив суб'єктів на об'єкт, коли визнача­ються напрям, межі функціонування об'єкта, глобальні стратегічні цілі, головні завдання, засоби їх розв'язання. Державне регулюван­ня відрізняється від державного управління специфікою методів і форм впливу, а також суб'єктами.

Аналіз чинного законодавства показує, що регулювання визна­чає напрям діяльності декількох систем галузевих органів, поста­новку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства й установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управ­ління, яке не має безпосереднього характеру, стає регулюванням. Ознаками державного регулювання відносин в аграрній сфері є: його державно-правовий характер; в ньому виявляється внутрішня функція держави; його зміст — підтримка у певному режимі гро­шово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєво­го рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регу­лювання зовнішньоекономічних зв'язків; регулювання на макрорівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів щодо охорони навколишнього середовища та ін.

Державне регулювання має на меті досягнення сільським госпо­дарством максимальної ефективності для задоволення попиту на­селення на продукти харчування, сировину й продовольство рос­линного і тваринного походження. Завданням його є координація і розвиток міжгалузевих та внутрішньогалузевих зв'язків.

Вищезазначене дає підстави визначити державне регулювання як сукупність економіко-правових заходів, спрямованих на вста­новлення ринкових відносин, роздержавлення, приватизацію, під­приємництво, розвиток села й різних форм господарювання з ме­тою поліпшення організації виробництва і доведення до спожива­ча продукції сільського господарства.

Суб'єктами державного управління агропромисловим комплек­сом є органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують до­держання аграрного законодавства, управління підлеглими струк­турами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контро­лю за діяльністю сільськогосподарських товаровиробників.

Об'єктами державно-правового регулювання є матеріальні засо­би й форми ведення сільськогосподарського виробництва. До основних з них належать землі сільськогосподарського призначен­ня, що є головним засобом сільськогосподарського виробництва і просторово-операційним базисом; усі галузі й підгалузі сільсько­господарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садів­ництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників ху­доби й птиці.

У порядку державно-правового регулювання агропромислового комплексу приймаються і застосовуються відповідні законодавчі акти:

Перехід України до ринкової економіки передбачає прийняття й реалізацію відповідних законодавчих актів; формування системи економічних інститутів державного управління; розробку й узгод­ження стратегії економічної, соціальної і науково-технічної політи­ки; зміцнення умов функціонування ринкових відносин; регулю­вання пропозицій та попиту на товари; перерозподіл доходів насе­лення і суб'єктів господарювання; стимулювання виробництва но­вої продукції; бюджетне фінансування регіональної політики; збе­реження навколишньої природного середовища. З метою виконання перелічених завдань концепція Національної програми відрод­ження села на 1995-2005 роки, схвалена постановою Верховної Ра­ди України від 4 лютого 1994 р, передбачає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; фор­мування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній техно­логічній основі; удосконалення структури виробництва в агропро­мисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціональне використання природних ресурсів; розроблення системи законо­давчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села відповідно до міжгалузевого характеру проблем та ін.

У цьому зв'язку може йтися про наявність відповідних принци­пів державного регулювання сільського господарства, що, як пра­вило, відображені в діючій правовій системі: одні з них безпосеред­ньо зафіксовані в правовій нормі; інші потрібно виводити із загаль­ного напряму правового регулювання взаємин суб'єктів; треті зак­ріплені в локальному законодавстві; четверті хоча й не дістали кон­кретного відображення в законодавстві, але є такими, що пройма­ють систему законів і норм.

Одним із таких принципів є створення однакових умов для роз­витку всіх форм власності. Законодавство встановлює як рівність суб'єктів права власності, так і паритет форм господарювання, ор­ганізованих на базі різних форм власності.

Усі суб'єкти сільськогосподарського виробництва мають право провадити виробничу діяльність з метою одержання прибутку, який формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак во­ля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробни­ків, але й визначення певних прав і обов'язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління в сфері сіль­ськогосподарської діяльності.

Крім наведених, велике значення мають принципи законності, поєднання галузевого й територіального розвитку, єднання і дифе­ренціації у підході до суб'єктів сільськогосподарської діяльності, вза­ємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропромис­лового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сіль­ськогосподарському виробництві. Вони не є вичерпними у зв'язку з розвитком як аграрного сектора економіки загалом, так і самої сис­теми державного регулювання сільського господарства зокрема.

§ 2. Форми й методи регулятивної діяльності державних органів у сільському господарстві

Збільшення масштабів і ускладнення сільськогосподарського виробництва, якісні зрушення в економіці, і докорінні зміни в ор­ганізації сільського господарства викликають потребу в системно­му, комплексному аналізі діяльності державного апарату управлін­ня цією сферою. Тому важливо досліджувати суть регулювання нею, розкрити його форми й методи.

Форми безпосередньо відображають дії державних органів щодо регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств, їх структуру та основи реалізації ними своїх функцій.

За своїм змістом і спрямованістю форми регулювання різнома­нітні. Доцільно дотримуватись такої класифікації: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, організаційна.

Усі форми діяльності органів державного регулювання в галузі сільського господарства взаємозалежні. Тому тільки їх комплексне використання дає змогу оптимально розв'язати завдання, які вини­кають перед сільськогосподарським товаровиробником, раціональ­но застосовувати наявні юридичні засоби.

Правотворчу діяльність — здійснюють уповноважені органи держави, законодавчої і виконавчої влади щодо видання відповід­них правових актів з питань сільського господарства.

Правові акти органів держави спрямовані на удосконалення ор­ганізації і діяльності галузевого апарата, поліпшення планування, морального і матеріального стимулювання роботи працівників сільського господарства; впровадження в сільськогосподарське ви­робництво досягнень науки, економічних стимулів господарюван­ня; якнайефективніше використання матеріально-технічних і фі­нансових засобів; зміцнення законності. За допомогою правових актів визначається порядок здійснення господарської діяльності суб'єктів сільськогосподарського виробництва; основи їхнього пра­вового становища; режим земель сільськогосподарського призна­чення.

Правотворчість суб'єктів державного регулювання полягає в розробці, обговоренні і прийнятті законодавчих та інших норма­тивних актів.

Стаття 92 Конституції України констатує, що лише законами визначаються основи використання природних ресурсів, основи соціального захисту, регулювання праці, правові основи і гарантії підприємництва та ін. Суб'єктами правотворчості також є органи виконавчої влади.

Правові норми постійно змінюються відповідно до тих завдань, які стоять перед цією галуззю, наявності матеріальних і фінансових можливостей держави й сільськогосподарського виробництва.

Отже, правотворча діяльність держави та її органів визначаєть­ся важливістю ролі права в регулюванні суспільних відносин в аг­рарному секторі економіки України.

Суть правотворчої діяльності полягає в тому, щоб реалізовувати в конкретних життєвих обставинах аграрну політику держави, пра­вові норми. Вона є оперативно-творчою: вимагає ініціативи, актив-ності, цілеспрямованості у розв'язанні завдань, врахування всіх обставин, що складаються в конкретній галузі, у кожному госпо­дарстві.

Правозастосовна діяльність дістає своє юридичне відображення в виданні правових актів індивідуального характеру, які містять державно-владні розпорядження стосовно суб'єктивних прав і юридичних обов'язків різних органів, посадових осіб, суб'єктів сільськогосподарського виробництва. Конкретність таких розпо­ряджень виявляється в тому, що: вони персоніфіковані, тобто їхнім адресатом є певна особа; за їхньою допомогою вирішуються інди­відуальні питання, які виникають у сфері державного регулювання; вони є юридичними фактами, що зумовлюють виникнення кон­кретних відносин. Індивідуальні акти найбільш поширені в прак­тиці державного регулювання сільським господарством, однак го­ловною вимогою щодо них є їх відповідність нормативним актам.

Правоохоронна діяльність, будучи важливою формою держав­ного регулювання, знаходить вияв у перевірці відповідності всієї фактичної діяльності нормам права, в обстоюванні загальнодер­жавних інтересів, прав сільськогосподарських виробників, праців­ників галузі. Необхідність правоохоронної діяльності пояснюється наявними фактами порушення правових норм.

Ці порушення мають як активну, так і пасивну форми. Пору­шення в активній формі виявляються в тому, що окремі особи пря­мо порушують розпорядження правових норм (розкрадання майна, нехтування нормами законодавства про землю й природокористу­вання, ігнорування агротехнічних і зоотехнічних вимог, здача нес­тандартної продукції тощо). У пасивній формі порушення правових норм виражаються в бездіяльності, відсутності розумного й твердо­го розпорядництва, безгосподарності.

Правоохоронна діяльність полягає у здійсненні органами дер­жави контрольно-наглядових повноважень, проведенні перевірок фактичного виконання виконавчо-розпорядчих функцій; прийнят­ті рішень щодо відновлення порушених прав підприємств і органі­зацій; вживанні заходів з попередження неправомірних дій у май­бутньому. При цьому органи держави застосовують кримінально-правові й адміністративно-правові засоби захисту.

У своїй правоохоронній діяльності, органи державного регулю­вання здійснюють державний контроль за використанням земель, правильною експлуатацією машинно-тракторного парку, застосу­ванням інших матеріально-технічних засобів, вживають заходів щодо охорони природи, раціонального використання зрошуваль­них, обводнювальних та інших меліоративних споруджень, охоро­ни поверхневих і підземних вод, полезахисних лісонасаджень, по­сівів, дотримання правил утримання тварин. Вищі органи держави скасовують або припиняють незаконні акти інших суб'єктів дер­жавного регулювання.

Охорону суспільних відносин у сільському господарстві держа­ва забезпечує також залученням винних осіб до кримінальної, ад­міністративної, цивільної, дисциплінарної відповідальності.

Метою організаційної діяльності державних органів у сільсько­му господарстві є забезпечення чіткої, максимально ефективної ді­яльності цієї галузі й міцно пов'язаних із нею інших галузей АПК. Природно, що для функціонування сільського господарства велике значення мають зміст і сутність організаційних дій усіх систем ор­ганів законодавчої і виконавчої влади. Організаційними формами державного регулювання сільського господарства є — роз'яснення змісту нормативних актів; проведення службових нарад; складання інструктивних листів, узагальнень тощо.

Отже, правотворча, правозастосовна, правоохоронна й організа­ційна діяльність — це основні форми державного регулювання сільського господарства.

Методам державного регулювання сільського господарства, ін­ших галузей у науковій літературі приділено досить велику увагу. В науковому розумінні метод є сукупністю однорідних засобів, при­йомів, які застосовуються систематично під час реалізації функцій державного регулювання.

Застосування того чи іншого методу визначається характером ре­гульованих відносин, специфікою об'єктів регулювання, компетен­цією суб'єкта регулюючої діяльності, важливістю регульованого пи­тання, співвідношенням між суб'єктом і об'єктом. Але за будь-яких обставин застосування того чи іншого методу має бути продиктова­не не суб'єктивним бажанням суб'єкта регулювання, а зумовлене науковими принципами діяльності з регулювання сільського госпо­дарства, передбачатися або дозволятися правовими нормами.

Методи не лишаються незмінними. Поєднання методів держав­ного регулювання сільського господарства, виокремлення з них провідних, визначальних залежить від рівня продуктивних сил і стану виробничих відносин. Оптимальний розвиток суспільних процесів досягається за умов застосування всієї сукупності методів.

Кожний із них своєрідно впливає на учасників суспільного ви­робництва, діяльність органів державного регулювання сільського господарства, сільськогосподарського товаровиробництва.

Усі методи державного регулювання сільським господарством традиційно поділяються на загальні і спеціальні¹. До загальних вар­то віднести економічні й адміністративні. Вони реалізуються на всіх рівнях державного регулювання, спрямовані безпосередньо на виробництво сільськогосподарської продукції, можуть застосовува­тися до кожного об'єкта управління.

Спеціальні методи є складовою загальних методів, що їх кон­кретизують загальні методи, і разом з іншими методами сприяють здійсненню загального регулювання сільського господарства.

Найважливішим серед методів державного регулювання сіль­ського господарства є: переконання, дозволяння, метод прямих вказівок, адміністративний, економічний, метод рекомендацій.

Метод переконання становить комплекс виховних, роз'ясню­вальних і заохочувальних дій, які здійснюються з метою забезпе­чення високої організованості й дисципліни, сумлінного виконан­ня та дотримання соціальних і технічних норм.

Це — виховна робота, що сприяє поглибленню працівниками власного досвіду, поширенню досягнень науки й техніки, підви­щенню правової культури, моральне й матеріальне заохочування працівників.

У практиці регулювання сільського господарства державні орга­ни дедалі частіше застосовують метод дозволяння. Основа його — посилення самостійності в діяльності господарств, значне підви­щення кваліфікованості кадрів, зростання активності сільськогос­подарських виробників в управлінні виробництвом. Застосовуючи метод дозволу, державні органи надають право сільськогосподар­ським підприємствам самим вирішувати те чи інше питання.

Метод прямих вказівок полягає у підготовці актів, в яких виз­начається конкретне поводження, що не допускає будь-яких відхи­лень, і якими керується суб'єкт у своїй господарсько-виробничій діяльності.

Метод прямих вказівок, застосовуваний державними органами щодо сільськогосподарських підприємств, має сприяти тому, щоб їхня діяльність відповідала загальнодержавним інтересам. Однак при цьому не повинно бути втручання в організаторську діяльність внутрішньогосподарських органів.

У державному регулюванні сільського господарства застосову­ється також метод рекомендацій. Він полягає в тому, що державні органи пропонують той чи інший варіант рішення, а господарства самі визначають його прийнятність. Рекомендації, на відміну від обов'язкових розпоряджень, виконуються на принципово нових за­садах внаслідок своєї авторитетності й наукової обґрунтованості.

Особливість рекомендаційної норми полягає в тому, що вона не має обов'язкового характеру. Рекомендації, навіть якщо вони викладені у формі юридичного акта, містять положення, виконан­ня яких юридичними санкціями не забезпечується. Тому їх не можна вважати правовими настановами; вони позбавлені обов'яз­ковості виконання. Рекомендаційна норма визначає напрями ви­рішення того чи іншого питання. Якщо її прийнято, вона набуває ознак внутрішньогосподарської і стає регулюючою для даного гос­подарства.

Адміністративний і економічний методи є основними в діяль­ності державних органів, що регулюють сільське господарство. Во­ни взаємозумовлені й доповнюють один одного. Протиставляти їх не можна. Оптимальне регулювання сільським господарством до­сягається за умови нерозривної єдності економічних і адміністра­тивних методів.

Адміністративні методи державного регулювання — способи і прийоми впливу на керуючу й керовану системи, їх окремі елемен­ти із використанням відносин субпідрядності. Особливість цих ме­тодів полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється прямий вплив на керований об'єкт; визначаються найближчі завдання ос­таннього, порядок і терміни їх виконання, ресурси й умови роботи керованого об'єкта.

Якщо економічні методи спонукають діяти у певному напрямі, то адміністративні змушують до цього. Накази, завдання, постано­ви, розпорядження, вказівки характеризуються обов'язковістю ви­конання. Невиконання їх розглядається як пряме порушення дис­ципліни і супроводжується накладенням на виконавця відповідно­го стягнення.

Водночас адміністративні методи мають не тільки самостійне значення, а є опосередкованою ланкою для здійснення інших ме­тодів, наприклад економічних. Перевага цих методів полягає в то­му, що оперативність, гнучкість здійснення рішень забезпечує можливість у найкоротший термін досягти змін у виробничому процесі.

Економічними методами можна вважати таку сукупність засобів впливу, яка ґрунтується на застосуванні системи економічних сти­мулів (оплата праці, преміювання, ціна, собівартість, госпрозраху­нок, прибуток, рентабельність, кредит тощо), які сприяють матері­альній зацікавленості й передбачають матеріальну відповідальність управлінських працівників і колективів.

Методом державного регулювання сільського господарства є й ціноутворення. Міністерство фінансів України розробляє і дово­дить до сільськогосподарських товаровиробників орієнтовні закупі­вельні ціни і порядок закупівель та розрахунків за зерно й іншу продукцію щорічно. Відбувається поетапний перехід до паритетних закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що реалізу­ється за державним контрактом і державним замовленням. Норми прибутку мають забезпечувати сільськогосподарським виробникам оптимальні умови для розширеного відтворення та узгоджуватися із платоспроможним попитом населення.

Відповідно до Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріо­ритетність соціального розвитку села й АПК у народному госпо­дарстві"^ редакції Закону від 15 травня 1992 р.) провадиться дер­жавне інвестування розвитку соціальної сфери села й АПК. Будів­ництво в сільській місцевості об'єктів освіти, охорони здоров'я, во­допроводів, ліній газопостачання, електропостачання тощо здій­снюється за рахунок державного й місцевого бюджетів.

Економічним методом є пільгове кредитування. Для підтримки фермерських господарств і створення стабільних умов одержання кредиту банку, використовуються кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

Законом України від 17 грудня 1988 р. "Про фіксований сіль­ськогосподарський податок" визначено механізм сплати фіксова­ного сільськогосподарського податку, який вноситься сільськогос­подарськими товаровиробниками в грошовій формі або у вигляді поставок сільськогосподарської продукції. Цей податок розрахову­ється з одиниці земельної площі.

У сучасних умовах економічні методи є найбільш дієвими засо­бами впливу на об'єкти державного регулювання, тому що їхнє зас­тосування дозволяє створювати економічні умови, що підштовху­ють сільськогосподарських виробників діяти в напрямі, потрібно­му суспільству, вирішувати ті чи інші питання відповідно до загаль­нодержавних і особистих інтересів. Вони дають змогу зберегти вільний вибір поводження.

Отже, під методами державного регулювання сільського госпо­дарства варто розуміти способи, прийоми, що застосовуються в процесі регулятивної діяльності органами законодавчої і виконав­чої влади для розв'язання завдань у сфері сільськогосподарського виробництва з метою досягнення певних результатів.

§ 3. Система й повноваження державних органів, які здійснюють регулювання сільського господарства

Центральним спеціалізованим органом державного управління агропромисловим комплексом є Міністерство аграрної політики України.

Правове становище та повноваження Мінагрополітики України визначаються Положенням про Міністерство аграрної політики України, затвердженим Указом Президента України від 7 червня 2000 р. N° 772/2000'. Згідно з цим актом, Міністерство аграрної по­літики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, дер­жавного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, пе­реробки сільськогосподарської продукції.

Цим документом визначені основні повноваження Мінагропо­літики. Останнє відповідно до покладених на нього завдань:

• забезпечує згідно із законодавством здійснення на підпри­ємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироб­люваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх збе­ріганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій;

• координує разом із спеціально уповноваженим органом ви­конавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності, визначає основні напря­ми державної політики у сфері використання й охорони земель сільськогосподарського призначення;

• здійснює аналіз діяльності, макроекономічне прогнозування й нормативне планування розвитку галузей агропромислового ви­робництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі то­вари;

• бере участь у розробленні й здійсненні заходів щодо рефор­мування майнових і земельних відносин у сфері агропромислового виробництва;

• координує діяльність підприємств, пов'язану з проведенням державних випробувань сільськогосподарської техніки та облад­нання, сортів і гібридів сільськогосподарських культур та об'єктів селекції у тваринництві, в межах своїх повноважень контролює якість техніки та обладнання, пально-мастильних матеріалів, за­пасних частин, насіння, племінних (генетичних) ресурсів, органі­зує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва, племінної справи у тваринництві;

• забезпечує у межах своїх повноважень проведення моніто­рингу, економічний аналіз рівня й динаміки цін на світовому, віт­чизняному та регіональних ринках продовольства, готує пропозиції щодо цінової політики на ринку продукції галузей агропромисло­вого виробництва, забезпечує створення системи інформування про попит і пропозицію на зазначеному ринку;

• здійснює в межах своєї компетенції державний контроль за додержанням законодавства про захист рослин, пестициди і агрохімікати, забезпеченням безпечного використання результатів рос­ту рослин;

• розробляє і здійснює заходи щодо розвитку ринкової інфрас­труктури в АПК (аграрні біржі, аукціони худоби, оптової продо­вольчі ринки, обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, кредитні спілки, страхові компанії, виставки й ярмарки тощо);

• розробляє пропозиції з охорони й раціонального використан­ня земель сільськогосподарського призначення, підвищення родю­чості ґрунтів, бере участь у розробленні та в установленому поряд­ку затверджує умови експлуатації меліоративних систем у разі при­ватизації майна сільськогосподарських підприємств, які мають у своєму користуванні меліоративні землі;

• забезпечує, відповідно до законодавства, державне управлін­ня племінною справою у тваринництві;

• забезпечує через Державний департамент ветеринарної меди­цини проведення державної політики в галузі ветеринарної меди­цини та здійснення державного ветеринарного контролю,, держав­ного контролю і нагляду за якістю та безпекою харчових продуктів і продовольчої сировини, а також охорони території України від за­несення збудників карантинних хвороб тварин;

• здійснює організаційне та медичне забезпечення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації керівників у навчальних закладах, що належать до сфери управління Міністерства аграрної політики України, сприяє кадровому забезпеченню підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління;

• організовує і здійснює державний контроль за забезпеченням схоронності матеріальних цінностей та їх використанням, станом і достовірністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, додер­жанням вимог законодавства про боротьбу з корупцією на підпри­ємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управ­ління Міністерства аграрної політики України;

• виконує інші функції, що випливають з покладених на ньо­го завдань.

Рішення Міністерства аграрної політики України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання цен­тральними й місцевими органами виконавчої влади, органами міс­цевого самоврядування, підприємствами та організаціями, неза­лежно від форми власності, а також громадянами.

Міністр аграрної політики України несе персональну відпові­дальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів Ук­раїни за стан справ у галузях агропромислового виробництва.

До складу Мінагрополітики входять структурні підрозділи: Уп­равління по обслуговуванню роботи Міністра; Департамент кадро­вої політики, аграрної освіти та науки; Департамент організаційної роботи; Юридичне управління; Управління реформування управ­ління АПК та соціально-трудових відносин; Департамент стратегії розвитку аграрної економіки; Департамент фінансово-кредитної та податкової політики; Департамент міжнародної інтеграції, інвести­ційної політики та розвитку аграрного бізнесу; Управління органі­зації та методології бухгалтерського обліку і фінансової звітності; Управління ревізії і контролю; Департамент ринків продукції рос­линництва та розвитку насінництва; Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією; Го­ловна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподар­ської продукції (відділ); Департамент розвитку соціальної інфрас­труктури сільської місцевості; Департамент науково-технічної полі­тики; Державна інспекцію по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів; Відділ охоро­ни праці, пожежної безпеки та безпеки дорожнього руху; Департа­мент реформування сільського господарства; Положення про Де­партамент розвитку підприємництва та інфраструктури сільсько­господарських ринків; Управління державною власністю та прива­тизації.

На основі Положення про Міністерство аграрної політики Ук­раїни розробляються відповідні положення про обласні та районні управління сільського господарства і продовольства.

Правомочності Головного обласного управління міністерства аг­рарної політики визначені Типовим положенням про Головне уп­равління сільського господарства і продовольства обласної, управ­ління сільського господарства і продовольства Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженим постановою Кабіне­ту Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. №1546'. Головне управ­ління сільського господарства і продовольства є структурним під­розділом обласної, Севастопольської міської державної адміністра­ції, підзвітним та підконтрольним голові відповідної держадмініс­трації і Мінагрополітики.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відповідно до завдань та компетенції, визначених Типовим положенням. Най­важливішими серед них слід визнати повноваження щодо його участі у формуванні та реалізації державної аграрної політики, ор­ганізації розроблення і здійснення заходів щодо гарантування про­довольчої безпеки держави; розробленні та здійсненні заходів що­до державної підтримки й захисту товаровиробників, сприяння де­монополізації виробництва й розвитку конкуренції в агропромис­ловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створен­ня сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискореного розвитку реформованих господарств; учас­ті у формуванні та реалізації соціальної політики на селі; забезпе­чення рівних умов для розвитку всіх форм власності та господарю­вання в галузях агропромислового виробництва; організації роботи з питань насінництва й розсадництва, сортовипробування і захис­ту рослин, племінної справи, з питань наукового й кадрового за­безпечення, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці й техніки безпеки.

Обласне управління готує пропозиції до проектів програм соці­ально-економічного розвитку відповідної території та до проектів місцевого бюджету; складає місцеві баланси забезпечення сільської місцевості трудовими, сировинними, продовольчими, матеріально-технічними й енергетичними ресурсами.

До його компетенції належить сприяння формуванню інфрас­труктури аграрного ринку та розвитку підприємництва в галузях аг­ропромислового виробництва; забезпечення державної підтримки підприємництва в сільській місцевості, зокрема селянських (фермер­ських) господарств та особистих підсобних господарств; узагальнен­ня практики реформування сільського господарства, внесення про­позицій з цих питань до Мінагрополітики й розроблення заходів та рекомендацій з питань реформування сільського господарства.

В межах повноважень воно приділяє увагу забезпеченню додер­жання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності вимог законодавства з охорони праці, нагляду за техніч­ним станом машин та обладнання пожежної безпеки, безпекою до­рожнього руху; додержання законодавства про охорону навколиш­нього природного середовища й раціональне використання при­родних ресурсів.

Обласне управління сільського господарства і продовольства здійснює планування, організацію, ведення лісового господарства й використання лісових ресурсів у галузях агропромислового ви­робництва.

Його важливим повноваження є здійснення аналізу стану ціно­вої політики і подання Мінагрополітики пропозицій щодо її про­ведення з метою забезпечення цінового паритету на сільськогоспо­дарську продукцію, і щодо зміни в установленому порядку умов оподаткування, кредитування, державної підтримки суб'єктів гос­подарювання всіх форм власності агропромислового виробництва.

У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з інши­ми підрозділами обласної (міської) державної адміністрації, пред­ставницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також із підприємствами, установами, організаціями, об'єднання­ми громадян.

Правомочності управління (відділу) сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації визначені Типо­вим положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. № 1546^і.

Органом державного управління землями сільськогосподар­ського призначення, які є головним засобом виробництва в сіль­ському господарстві, є Державний комітет України по земельних ре­сурсах (Держкомзем). Він є центральним органом виконавчої вла­ди, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Мі­ністрів України через Міністра екології та природних ресурсів Ук­раїни. Правове становище і компетенція Держкомзему визначені Положенням про Державний комітет України по земельних ресур­сах, затвердженим Указом Президента України від 14 серпня 2000 р. № 970/2000².

Держкомзем України узагальнює практику застосування законо­давства з питань, що належать до його компетенції, розробляє про­позиції щодо його вдосконалення і в установленому порядку вно­сить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів Укра­їни. У межах своїх повноважень він організує виконання актів зако­нодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Держкомзем бере участь у підготовці пропозицій щодо форму­вання державної політики у сфері регулювання земельних відно­син, використання, охорони та моніторингу земель, впровадження державного земельного кадастру та забезпечення реалізації цієї по­літики; координує проведення земельної реформи в Україні; здій­снює державний контроль за використанням та охороною земель; здійснює реєстрацію земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних ділянок, веде Державний ре­єстр прав на землю та нерухоме майно, організує в установленому законодавством порядку в єдиній системі державних органів зе­мельних ресурсів надання громадянам і юридичним особам додат­кових платних послуг у сфері землеустрою та використання даних державного земельного кадастру за переліком, що визначається Ка­бінетом Міністрів України; розробляє та бере участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулюван­ня земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення дер­жавного земельного кадастру.

Відповідно до покладених завдань Держкомзем здійснює в ме­жах своїх повноважень державний контроль за додержанням зе­мельного законодавства, зокрема встановленого порядку вилучен­ня й надання земельних ділянок, режиму їх використання, відпо­відно до їх цільового призначення та умов надання їх власниками і землекористувачами.

Держкомзем має право організовувати та забезпечувати про­ведення робіт з грошової, в тому числі експертної, оцінки зе­мель, готує пропозиції щодо вдосконалення методики та поряд­ку проведення таких робіт; забезпечувати розроблення та здій­снення організаційних, економічних, екологічних та інших захо­дів, спрямованих на раціональне використання земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель, забезпе­чення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреа­ційного та історико-культурного призначення; бере участь у роз­робленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель, кре­дитних відносин і вдосконалення системи оподаткування; готує разом з іншими центральними органами виконавчої влади про­позиції щодо вдосконалення захисту права власності на землю та права користування нею; бере участь у формуванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебу­дови економіки.

На місцях контроль за використанням земель у системі Дер­жкомзему покладено на обласні, Київське і Севастопольське місь­кі головні управління земельних ресурсів та районні відділи зе­мельних ресурсів згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 200 "Про затвердження типових положень про територіальні органи земельних ресурсів".

Розділ 8

Правове регулювання виробничо-господарської та фінансової діяльності сільськогосподарських організацій

§ 1. Поняття виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств та її правове регулювання

Господарська діяльність сільськогосподарських підприємств — це діяльність суб'єктів аграрного господарювання у сфері суспіль­ного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію про­дукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Відповідно до ст. З ГК господарська діяльність може здійснюватись з метою одержання прибутку (під­приємництво) або без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Сферу аграрних господарських відносин становлять виробничо-господарські, організаційно-господарські та внутрішньогосподар­ські відносини. Ця глава присвячена аналізу саме виробничо-гос­подарських відносин сільськогосподарських підприємств.

Виробничо-господарськими є майнові та інші відносини, що ви­никають між суб'єктами аграрного господарювання під час безпо­середнього здійснення господарської діяльності.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських під­приємств ґрунтується на певних принципах та умовах. Загальними принципами господарювання в аграрному секторі економіки є: за­безпечення економічної багатоманітності та захисту державою всіх суб'єктів аграрного господарювання; свобода підприємницької ді­яльності в межах, визначених законом; вільний рух капіталів, това­рів і послуг на території України; обмеження державного регулю­вання економічних процесів у зв'язку з потребою забезпечення со­ціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві; екологічний захист населення; захист прав спожи­вачів і безпеки суспільства й держави; захист національного това­ровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у гос­подарські відносини сільськогосподарських підприємств.

Головною умовою здійснення виробничо-господарської діяль­ності сільськогосподарськими підприємствами є державна реєстра­ція. Статтею 89 ЦК визначається, що юридична особа підлягає дер­жавній реєстрації у порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 58 ГК діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одер­жані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету в уста­новленому законом порядку.

Ґрунтуючись на вищенаведених принципах та умовах здійснен­ня господарської діяльності, сільськогосподарське підприємство самостійно визначає напрями сільськогосподарського виробниц­тва, його структуру і обсяг, самостійно розпоряджається виробле­ною продукцією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству України. Воно має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установами під час перероб­лення сільськогосподарської продукції, виготовлення промислових та інших товарів, розширення сфери соціально-культурного, кому­нально-побутового обслуговування сільського населення, підготов­ки й перепідготовки кадрів.

Сільськогосподарське підприємство бере участь у приватизації переробних, агросервісних та інших державних і комунальних під­приємств. Воно також може здійснювати представницьку діяльнос­ті з цінними паперами, для чого створює довірчі товариства, які ді­ють у межах повноважень, наданих загальними зборами або збора­ми уповноважених сільськогосподарського підприємства.

Аграрне підприємство має право вступати в договірні відноси­ни з будь-якими державними, комунальними, приватними комер­ційними й громадськими некомерційними підприємствами, уста­новами та організаціями, з окремими громадянами, самостійно ви­бирати партнерів, зокрема зарубіжних, для укладення договорів. Спори, що виникають під час виконання таких договорів, розгля­даються судами й господарськими судами.

Підприємство добровільно може брати на себе виконання дер­жавного замовлення на продаж сільськогосподарської продукції. У договорі на державне замовлення передбачається забезпечення під­приємства матеріально-технічними ресурсами в обсягах, номенкла­турі та асортименті, що гарантують паритетність відносин. У разі невиконання державою умов договору, сільськогосподарське під­приємство має право зменшити продаж їй сільськогосподарської продукції пропорційно обсягу недопоставлених йому матеріально-технічних ресурсів. Якщо впродовж дії договору на державне за­мовлення ціни на матеріально-технічні ресурси збільшуються, дер­жава повинна компенсувати це підприємствам.

Аграрне підприємство реалізує свою продукцію та надає пос­луги підприємствам, організаціям і громадянам за цінами й тари­фами, що встановлюються ним самостійно або на договірній ос­нові. При регулюванні цін державою гарантуються однакові пра­ва та обов'язки сільськогосподарських товаровиробників, неза­лежно від форми господарювання. На законодавчому рівні задек­ларовано принцип, згідно з яким закупівельні ціни на сільсько­господарську продукцію, оптові ціни на засоби виробництва, ма­теріальні ресурси й тарифи на послуги для села повинні забезпечувати еквівалентний обмін між сільським господарством і про­мисловістю.

Отже, змістом господарської діяльності аграрних підприємств є свобода здійснення діяльності, яка не заборонена законом. Крім того, всім суб'єктам аграрного господарювання гарантуються одна­кові права доступу на ринок, до матеріальних, фінансових, трудо­вих, інформаційних і природних ресурсів.

Особливість аграрної господарської діяльності полягає в тому, що сільськогосподарське виробництво ґрунтується на використан­ні землі як основного засобу виробництва. Наслідком цього є на­явність спеціальних форм організації і ведення виробництва в аг­рарному секторі економіки (наприклад, фермерських господарств), а також особливого правового регулювання господарської діяль­ності. У цій сфері з урахуванням: біологічного циклу в сільськогос­подарській діяльності; особливостей контролю за власністю на зем­лю та інші природні об'єкти; державного регулювання умов, в яких функціонує аграрний сектор економіки; особливостей економічної конкурентоспроможності сільського господарства; особливостей функціонування ринку товарної сільськогосподарської продукції; вагомого соціально-політичного й культурного значення розвитку селянства.

Виробничо-господарська діяльність сільськогосподарських під­приємств має чітко виражений зональний характер і розвинуту га­лузеву спеціалізацією. Котра в сільському господарстві полягає в диференціації напрямів виробничо-господарської діяльності суб'єктів аграрного господарювання залежно від їх територіально­го розташування та поділу галузі на окремі види виробництва. Тоб­то, спеціалізоване сільськогосподарське підприємство — це суб'єкт аграрного господарювання, діяльність якого пов'язана з виробниц­твом однорідної продукції.

Спеціалізація виробничо-господарської діяльності — найважли­віший засіб підвищення ефективності сільського господарства. Во­на дає змогу інтенсивно впроваджувати досягнення науково-тех­нічного прогресу, раціонально використовувати агрокліматичні умови, матеріально-технічні й трудові ресурси.

Основними галузями в сільському господарстві, які впливають на спеціалізацію суб'єктів аграрного господарювання, є рослин­ництво і тваринництво. В аграрному секторі економіки розрізня­ють також зональну (внутрішньозональну), галузеву (внутрішню й міжгалузеву), міжгосподарську, господарську (внутрішньогосподар­ську), технологічну, функціональну та інші форми спеціалізації ви­робництва.

Поряд із розвитком основних напрямів своєї діяльності сіль­ськогосподарські підприємства мають право здійснювати промис­лову переробку своєї продукції — як самостійно, так і у співпраці з іншими підприємствами. Для більш ефективного й раціонально­го використання трудових ресурсів та місцевих джерел сировини, підвищення своєї прибутковості вони можуть створювати й розви­вати підсобні господарства, а також різні промисли; вступати в до­говірні відносини з будь-якими суб'єктами підприємництва (фізич­ними та юридичними особами, в тому числі іноземними). Така ді­яльність є допоміжною, оскільки основною, статутною діяльністю є виробництво продуктів харчування рослинного й тваринного походження.

Правове регулювання виробничо-господарської діяльності сіль­ськогосподарських підприємств здійснюється за допомогою право­вих норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.

Так, за ст. 28 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сіль­ськогосподарську кооперацію", кооператив (об'єднання), відпо­відно до свого статуту, самостійно визначає основні напрями гос­подарської діяльності, здійснює її планування й реалізацію. Вироб­ничі кооперативи (об'єднання) реалізують свою продукцію за ціна­ми, що встановлюються ними самостійно або на договірних заса­дах. Обслуговуючі кооперативи (об'єднання) надають послуги за цінами й тарифами, що встановлюються на договірних засадах ок­ремо для членів кооперативу та інших осіб. Відносини кооперати­ву (об'єднання) з іншими підприємствами, установами та організа­ціями, а також з громадянами в усіх сферах господарської діяль­ності встановлюються на основі договорів (угод).

Згідно зі ст. 11 Закону України від 10 квітня 1992 р. "Про спо­живчу кооперацію"², споживчі товариства та їх спілки самостійно розробляють програми економічного й соціального розвитку, роз­глядають і затверджують їх на загальних зборах (зборах уповнова­жених), конференціях, з'їздах, радах. Вони мають цілковиту госпо­дарську самостійність, покривають свої витрати за рахунок доходів від своєї господарської діяльності та забезпечують схоронність власності споживчої кооперації. Споживчі товариства та їх спілки відповідно до статутних вимог мають право: створювати (реоргані­зовувати, ліквідовувати) для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші об'єкти, діяльність яких не суперечить законам України; вступати як засновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств, асоціацій та інших об'єднань для розв'язання госпо­дарських і соціальних завдань; придбавати майно державних під­приємств та підприємств, створених на інших формах власності, а також інше майно і майнові права; одержувати в установленому порядку земельні ділянки в користування.

Організації та підприємства споживчої кооперації формують то­варні та матеріально-технічні ресурси за рахунок закупівель на до­говірних засадах у підприємств (виробників), в оптовій торгівлі, на біржах, аукціонах, шляхом заготівель сільськогосподарської про­дукції і сировини у громадян, селянських (фермерських) госпо­дарств, колективних сільськогосподарських підприємств, радгос­пів, виробництва товарів на власних підприємствах та з інших дже­рел, не заборонених чинним законодавством. Забезпечення спо­живчої кооперації централізовано розподіленими ресурсами здій­снюється в тому ж порядку, що й забезпечення підприємств агроп­ромислового комплексу України.

Виробничо-господарська правосуб'єктність колективних сіль­ськогосподарських підприємств регулюється нормами Закону Ук­раїни від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", а акціонерних сільськогосподарських товариств та товариств з обмеженою відповідальністю — нормами ГК та Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства".

Відповідно до ст. 24 Закону України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", останнє діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Фермерське госпо­дарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціаліза­цію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її пе­реробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партне­рів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, в тому числі іноземних.

Сільськогосподарські підприємства зобов'язані дотримуватися встановлених відповідно до законодавства екологічних, ветеринар­но-санітарних правил і норм щодо якості виробленої продукції та інших вимог.

§ 2. Загальна характеристика фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств та її правове регулювання

Внаслідок проведення аграрної реформи в Україні створено ре­альні передумови необхідні для формування ринкового фінансово-правового механізму регулювання діяльності сільськогосподар­ських підприємств. Однак цей механізм діятиме лише за наявності різних суб'єктів власності й форм господарювання, конкуренції за ринок збуту продукції, цінних паперів, фінансово-кредитних пос­луг сільськогосподарських товаровиробників тощо.

Слід зауважити, що саме наявність законодавчого закріплення розмаїття форм суб'єктів аграрного господарювання, заснованих на різних формах власності, стала головною передумовою розвитку ринкового механізму регулювання фінансової діяльності сільсько­господарських підприємств.

Сучасні фінансово-кредитні відносини у сільському господарс­тві ґрунтуються на принципах: заборони прямого втручання держа­ви у фінансову діяльність суб'єктів аграрного господарювання; партнерства у фінансових відносинах між фінансово-кредитними установами (банками, кредитними спілками) та сільськогосподар­ськими підприємствами; самообмеження, тобто обрання напрямів діяльності залежно від фінансових можливостей підприємства то­що. Ці принципи знайшли своє відображення в ЦК та ГК, законах України від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність", від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", від 19 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", від 20 травня 1999 р. "Про Національний банк України", від 16 липня 1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Украї­ні", від 20 березня 1991 р. "Про банки і банківську діяльність", від 12 липня 2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", "Про фермерське господарство" та в інших нормативно-правових актах.

У процесі набуття й реалізації суб'єктами аграрного господарю­вання фінансових правомочностей виникають відповідні фінансові правовідносини. Фінансові правовідносини сільськогосподарських підприємств поділяються на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх належать фінансові відносини із забезпечення встановленої законодавством фінансової дисципліни (ведення різ­номанітних форм обліку, звітності, нарахуванню дивідендів на ак­ції або на майнові та земельні паї) на підприємствах. Внутрішні фі­нансові відносини сільськогосподарських підприємств охоплює предмет аграрного права.

Зовнішніми фінансовими відносинами сільськогосподарських підприємств є їх відносини з фінансовими органами держави, а та­кож відносини, в яких підприємство є засновником нових суб'єк­тів господарювання й фінансові відносини, пов'язані зі здійснен­ням розрахунково-кредитних і касових операцій сільськогосподар­ських підприємств. На відміну від внутрішніх, зовнішні фінансові

відносини сільськогосподарських підприємств, як правило, регла­ментуються нормами цивільного, господарського, адміністративно­го і фінансового права.

Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств — це су­купність фінансових відносин (внутрішніх і зовнішніх) суб'єкта аг­рарного господарювання щодо забезпечення реалізації статутних ці­лей і завдань. Фінансова діяльність сільськогосподарських підпри­ємств полягає в забезпеченні фінансово-ресурсних умов їх конку­рентоспроможності. Відповідно до ст. 25 ГК, конкуренція — це зма­гання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації останнього на ринку.

Забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарського підприємства досягається шляхом застосування як традиційних за­ходів: організації планування, створення різноманітних фондів (грошових та натуральних); здійснення різних видів обліку (бухгал­терського, статистичного, аналітичного); складання фінансового плану й звітності, — так і новітніх ринкових: маркетинг, менед­жмент, аудит тощо.

Ефективність фінансової діяльності сільськогосподарських під­приємств залежить від реалізації комерційного планування, тобто від виконання його програми економічного й соціального розвит­ку (бізнес-плану). Бізнес-план сільськогосподарського підприємс­тва — це специфічний плановий документ, в якому відображено організаційно-фінансові заходи для забезпечення виробництва ок­ремих видів товарів, робіт, послуг. План дає змогу визначити пер­спективи розвитку майбутнього ринку збуту, оцінити витрати на виготовлення й реалізацію потрібної цьому ринку продукції, виз­начити її потенційну прибутковість. План також дає відповідь: чи доцільно здійснювати інвестування виробництва з точки зору само­окупності витрат. Методика складання бізнес-планів затверджена наказом Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій від 21 квітня 1997 р. № 56.

Сільськогосподарське підприємство визначає свої загальні цілі на певний період (від 1 року), опрацьовує шляхи їх здійснення, а також забезпечує постійний контроль за виконанням зазначених у бізнес-плані показників. За умов впровадження ринкових еконо­мічних відносин особливого значення набуває пошук покупців своєї продукції, виявлення запитів та потреб споживача, організа­ційно-правове забезпечення збуту виробленої продукції, рентабель­ність виробництва й прибутковості. Під час розробки комерційно­го плану підприємству потрібно мати уявлення про наступне звер­нення до банківських кредиторів.

Для програм економічного й соціального розвитку або бізнес-планів характерні такі складові:

1. резюме (короткий висновок), в якому стисло зазначається: основна мета плану; наявні засоби та можливості для його здій­снення відповідно до загального плану реструктуризації; строк ре­алізації плану; джерела інвестування; сума необхідних коштів; строк погашення наданої фінансової підтримки; висновки марке­тингових досліджень; обґрунтування успішності плану та фінансо­ві результати його реалізації (виручка, прибуток, рентабельність, термін самоокупності тощо);

2. загальна характеристика підприємства;

3. історична довідка (дата заснування, перепідпорядкування, розмір земельної ділянки та виробничих площ, умови оренди зем­лі та основних фондів, наявність науково-технічних розробок та досліджень, ефективність їх використання тощо);

4. характеристика продукції, ринків збуту, маркетинг. У цьому розділі дається: аналіз галузі та перспективи її розвитку, тенденції до зміни попиту на продукцію галузі, загальний рівень її інвести­ційної привабливості; спеціалізація діяльності (перелік основних видів продукції, що належать до однієї споживчої групи); обсяги виробництва (в порівняльних цінах за останні 3 роки, питома вага цього виду продукції в загальному обсязі); детальний опис продук­ції та послуг, основні споживчі характеристики: ціна, розмір, вага, строк служби, естетичність, дизайн; номенклатура продукції та покращання її конкурентоспроможності; відомості про патентну ситуацію (захищеність товару (винаходу) в країні виробника та в країнах зовнішнього ринку, обсяг прав по патентах та авторських свідоцтвах); аналіз ціноутворення товарів з врахуванням різних альтернативних варіантів визначення ціни; характеристика підпри­ємств, які виробляють аналогічну продукцію; відмітні характерис­тики основних ринків та їх сегментів (назва, розміри, географічне розташування, перелік конкурентів проникнення на ринок); ос­новні групи споживачів товарів, циклічність покупок; вторинні ринки продукції та їх основні характеристики; оцінка розвитку ви­робництва та своєї позиції на ринку з точки зору пропозиції спеці­альної та цивільної продукції, а також інших видів продукції (пос­луг); конкуренція (основні конкуренти, їх переваги та недоліки); стратегія проникнення на ринок; стратегія здійснення продажу (ха­рактеристика та аналіз каналів збуту, обсяги збуту продукції по кожному з них); характеристика маркетингових служб підприємс­тва та їх подальший розвиток; засоби маркетингової комунікації (впливу на покупця): реклама, стимулювання збуту, оперативні рі­шення служби маркетингу, спрямовані на покращення системи збуту та освоєння нових ринків, пропозиції щодо ціноутворення; законодавчі обмеження проникнення на ринок (податкові, митні обмеження, державне регулювання цін тощо);

5) план виробництва містить: опис виробничого процесу, його прогресивність, зіставлення основних показників виробництва продукції з аналогічними показниками підприємств відповідної га­лузі; технологія виробництва продукції; характеристика обладнан­ня; визначення потреби в розробці та придбанні технічної й техно­логічної документації, ноу-хау; план розвитку виробництва; ген­план території підприємств; визначення основних та альтернатив­них постачальників сировини, матеріалів, комплектуючих, енерго­ресурсів та розрахунок потреби в ресурсах на виробничу програму; розрахунок ефективності плану виробництва;

6. в організаційному плані: відображаються особливості й пере­ваги нової організаційної схеми управління підприємством, його структурним підрозділом або групою підрозділів для конкретного виробництва продукції; зазначається потреба удосконалення орга­нізації праці, зміни керівництва, перепідготовки спеціалістів; ха­рактеризується якісний та кількісний склад працівників; встанов­люється система заробітної плати та матеріального стимулювання;

7. фінансовий план та програма інвестицій містить: основні фі­нансові показники за останній звітний період, які порівнюються з плановими або їх значеннями за попередній рік; прогноз фінансо­вих результатів на певний плановий період (1 рік, 2, 3...); план рес­труктуризації кредиторської заборгованості та повернення дебітор­ської; визначення та обґрунтування обсягу потрібних інвестицій для виконання плану реструктуризації та вказівку на ефективність даного інвестиційного проекту: потенційна прибутковість, рента­бельність та наявність стабільних ринків збуту; графік надання фі­нансової підтримки (сума, рік, квартал); графік повернення фінан­сової підтримки та відсотків за нею (сума та термін); очікуваний результат від одержаної інвестиційної підтримки;

1. в аналізі можливих ризиків та їх страхуванні зазначаються ос­новні види ризиків при виконанні бізнес-плану та надається їх оцінка для визначення загального рівня ризику за бізнес-планом. Відповідно до оцінки окремих ризиків надаються засоби й форми їх ефективного страхування шляхом створення резервних фондів зовнішнього страхування найсуттєвіших ризиків. Указуються засо­би із зменшення ризиків і можливих втрат (створення резервних фондів зовнішнього страхування найсуттєвіших ризиків тощо);

2. охорона навколишнього середовища. Розділ містить вказівку на відповідність бізнес-плану вимогам законодавчих актів та інших нормативних документів щодо допустимого негативного впливу на навколишнє середовище, а також зазначаються наявні очисні спо­руди, їх стан та потреба в додаткових заходах щодо охорони навко­лишнього середовища окремих його складових: земель, повітря, води, лісових та інших ресурсів;

10) заключні положення.

Згідно зі ст. 140 ГК джерелами формування фінансових ресур­сів суб'єктів господарювання є: грошові та матеріальні внески зас­новників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капіталовкладення й дотації з бюджетів; надход­ження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертву­вання організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.

Особливий режим планування фінансування господарської ді­яльності суб'єктів аграрного господарювання встановлений норма­тивно-правовими актами, що регламентують правовий статус сіль­ськогосподарських підприємств. Так, доход сільськогосподарсько­го кооперативу, відповідно до положень ст. 29 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", формується з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних і прирів­няних до них витрат та витрат на оплату праці найманого персона­лу. Доход розподіляється на: податки й збори (обов'язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні випла­ти; виплату часток доходу на паї (до 20%, визначених до розподі­лу). Порядок використання доходу кооперативу (об'єднання) вста­новлюється статутом.

Доходи сільськогосподарських споживчих товариств та їх спілок формуються за рахунок коштів, одержуваних внаслідок господар­ської діяльності, продажу цінних паперів та інших надходжень. Після платежів у бюджет та інших обов'язкових відрахувань прибу­ток розподіляється загальними зборами членів споживчого това­риства (зборами уповноважених) та радами відповідних спілок згід­но з їх статутами. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства самостійно або на договірних засадах встановлюють вільні ціни й тарифи на продукцію виробничо-технічного призначення, сирови­ну, сільгосппродукцію й товари народного споживання, що вироб­ляються і закуповуються ними, надані послуги з урахуванням по­питу й пропозицій, за винятком продукції, товарів і послуг, на які передбачено державне регулювання цін і тарифів. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про споживчу кооперацію", споживчі товарис­тва, спілки та їх підприємства мають право відкривати на свій ви­бір у будь-якій установі банку поточні та вкладні (депозитні) рахун­ки, вільно розпоряджатися коштами, що є на цих рахунках. Спи­сання коштів з рахунків споживчих товариств, спілок та їх підпри­ємств може провадитися лише за їхньою згодою або за рішенням судових органів. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства мають право одержувати в установах банків, у підприємств і орга­нізацій позички та несуть повну відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової дисципліни.

Загальні засади правового регулювання фінансування господар­ської діяльності сільськогосподарських державних та комунальних підприємств викладено в розділі III ГК. Згідно з його положення­ми, державні (комунальні) сільськогосподарські підприємства, на відміну від сільськогосподарських кооперативів, акціонерних това­риств, товариств з обмеженою відповідальністю та фермерських господарств, не є власниками закріпленого за ними державного (комунального) майна та отримують від держави (місцевих органів

самоврядування) фінансову підтримку у вигляді дотацій, субсидій, компенсацій. Дотаціями є безпроцентні асигнування з державного бюджету, призначені для покриття збитків суб'єктів господарської діяльності або збалансування доходів і видатків бюджетів нижчого рівня. Субсидія — фінансова або інша підтримка державними ор­ганами виробництва, переробки, продажу, транспортування, екс­порту, споживання відповідного товару, внаслідок чого суб'єкт гос­подарювання отримує пільги (прибутки), тобто коли державні ор­гани: здійснюють пряму передачу грошей (у формі дарування, до­тації, позики, участі в акціонерному капіталі тощо); потенційну пряму передачу грошей або зобов'язань (гарантій); відмовляються від справляння податків із доходів, які, як правило, підлягають справлянню, або не стягують їх (у разі встановлення податкових пільг, відстрочення сплати податку тощо); забезпечують суб'єктів господарювання майном (зокрема товарами) чи послугами, крім призначених для створення загальної інфраструктури, або закупо­вують товари чи послуги; здійснюють платежі або доручають при­ватній установі виконувати одну чи більше зазначених у цьому пункті функцій. Компенсація — це відшкодування державою части­ни вартості кредитів, одержаних сільськогосподарськими товарови­робниками за комерційними ставками згідно з договорами.

Державне фінансування здійснюється також шляхом надання субвенцій державним та комунальним підприємствам. Субвенції являють собою міжбюджетні трансферти для використання їх з певною метою в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції.

Загалом, державне (комунальне) сільськогосподарське підпри­ємство, як і будь-який інший суб'єкт аграрного господарювання, самостійно планує свою фінансову діяльність, встановлює ціни на продукцію, що реалізується, формує потрібні для забезпечення ста­більної діяльності різні грошові й натуральні фонди, організує та здійснює оперативний, бухгалтерський і статистичний облік та звітність.

Фермерське господарство, відповідно до розділу VII Закону Ук­раїни "Про фермерське господарство", формує свої фінанси за ра­хунок власних доходів, тобто прибуткової господарської діяльнос­ті. Крім того, згідно зі ст. 11 цього Закону, фермерське господарс­тво може отримувати кошти Українського державного фонду під­тримки фермерських господарств на безповоротній основі та на конкурсних засадах на поворотній основі. На безповоротній осно­ві кошти надаються на такі цілі: відшкодування вартості розробки проектів відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства; відшкодування частини витрат, пов'язаних зі спла­тою відсотків за користування кредитами банків, та часткову ком­пенсацію витрат на придбання першого трактора, комбайна, ван­тажного автомобіля, будівництво тваринницьких приміщень, в то­му числі вартість проектно-кошторисних документів, пільгові умо­ви кредитування, страхування фермерських господарств; підготов­ку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів фермерських господарств у сільськогосподарських навчальних закладах; розши­рення досліджень із проблем організації і ведення виробництва у фермерських господарствах; видання рекомендацій з питань вико­ристання досягнень науково-технічного прогресу в діяльності фер­мерських господарств; забезпечення гарантій при кредитуванні банками фермерських господарств; забезпечення функціонування Українського державного фонду підтримки фермерських госпо­дарств та його регіональних відділень. Поворотна допомога нада­ється для виробництва, перероблення й збуту виробленої продук­ції, на здійснення виробничої діяльності та інші передбачені Ста­тутом Українського державного фонду підтримки фермерських гос­подарств цілі під гарантію повернення строком від 3 до 5 років.

Важливе місце в системі фінансових відносин суб'єктів аграр­ного господарювання належить кредитам. Вони є джерелами пози­кових коштів для поповнення власних основних і обігових фондів з метою забезпечення сталого виробництва сільськогосподарської товарної продукції і сировини.

Відповідно до ст. 1054 ЦК, за кредитним договором банк або ін­ша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати гро­шові кошти (кредит) позичальникові (суб'єкту аграрного господа­рювання) у розмірі та на умовах, встановлених договором, а пози­чальник зобов'язується повернути кредит і сплатити відсотки. От­же, кредитний договір укладається на умовах від платності, строковості та поворотності. В аграрному секторі економіки можна виріз­нити певні особливості кредитних відносин. По-перше, існує вели­кий ризик неповернення наданих кредитів. Сільське господарство є галуззю ризикованого підприємництва, де природнокліматичні та інші суб'єктивні та об'єктивні умови часто негативно впливають на фінансово-економічний стан сільськогосподарського підприємс­тва. Крім того, незважаючи на наявність законодавчого закріплен­ня іпотечних відносин¹, банки сьогодні не мають права надавати кредити під заставу земель сільськогосподарського призначення, тобто вони не можуть забезпечити собі гарантії повернення нада­них кредитів за допомогою такого ліквідного майна, яким є землі сільськогосподарського призначення. По-друге, кредитні відноси­ни суб'єктів аграрного господарювання і банків безпосередньо пов'язані із сезонними витратами перших (посівні роботи, збиран­ня врожаю, заготівля кормів, закупівля добрив і пально-мастиль­них матеріалів тощо). По-третє, на державному рівні регулярно приймаються нормативно-правові акти, в яких передбачається пільговий порядок кредитування суб'єктів аграрного господарю­вання. Відповідно до таких документів, різниця між процентною ставкою кредитів Національного банку України, які надаються ко­мерційним банкам, і пільговою процентною ставкою, за якою бан­ки можуть надавати кредити сільськогосподарським підприємс­твам, повинна відшкодовуватися комерційним банкам із коштів державного бюджету. Однак брак необхідних коштів у державному бюджеті призводить до того, що таке відшкодування або відклада­ється на невизначений строк, або взагалі не провадиться, через що суб'єкти аграрного господарювання позбавляються права користу­ватися пільговими кредитами.

Залежно від строків користування кредити класифікуються на: короткострокові (до 1 року); середньострокові (до 3 років); довгос­трокові (понад 3 роки). Короткострокові кредити надаються для за­безпечення стабільного відновлення обігових виробничих фондів, для закупівлі пально-мастильних матеріалів, насіння, добрив, зап­частин для сільгосптехніки, за їх рахунок також формуються та по­повнюються поточні запаси різних фондів. Середньострокові та довгострокові кредити надаються суб'єктам аграрного господарю­вання з метою забезпечення реконструкції, модернізації та розши­рення основних фондів. Таке кредитне інвестування спрямовуєть­ся на підвищення агротехнічного, родючого потенціалу сільсько­господарських угідь, породності основного стада, оновлення бага­торічних насаджень, удосконалення технологічних процесів вироб­ництва товарної сільськогосподарської продукції (зокрема прид­бання нової сільськогосподарської техніки та ремонту й модерніза­ції існуючої) тощо.

Однією з форм фінансової діяльності суб'єктів аграрного госпо­дарювання є розрахунково-касові операції. Розрахункові правовід­носини сільськогосподарських підприємств є самостійним видом грошових відносин, які виникають у процесі діяльності цих під­приємств і здійснюються через банківські установи. Сільськогоспо­дарські підприємства здійснюють розрахунки за допомогою від­криття відповідних рахунків (поточних, валютних тощо). Згідно з Інструкцією про безготівкові розрахунки в України в національній валюті¹ кошти підприємств підлягають обов'язковому зберіганню в банках, за винятком залишків готівки в їхніх касах у межах вста­новленого банком ліміту та норм витрат з виручки, які передбаче­ні діючим порядком ведення касових операцій у господарствах Ук­раїни. Банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їхні розпорядження щодо перерахування коштів із рахунків. Відповідні правила закріплені в законах, що визначають правоздатність сільськогосподарських під­приємств.

Сільськогосподарські підприємства відкривають в будь-яких банках України за власним вибором і за згодою цих банків у по­рядку, встановленому нормативно-правовими актами Національ­ного банку України та іншими актами чинного законодавства ра­хунки, передбачені Інструкцією про порядок відкриття, викорис­тання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, зат­верджена постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492^і, а також рахунки для обліку коштів у розрахунках за конкретними операціями (акредитиви, розрахунко­ві чеки тощо). Рахунки для обліку коштів у розрахунках за конкрет­ними операціями (акредитиви, розрахункові чеки тощо) відкрива­ються підприємствами в банку, що їх обслуговує, лише на підставі заяви на акредитив, заяви на перерахування коштів та ін.

Інструкція регулює правовідносини, що виникають під час від­криття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють банківську діяльність від імені банку, поточних і вкладних (депозитних) рахунків у національній та іноземних валю­тах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним пред­ставництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політич­них партій. Вона містить характеристику рахунків, які можуть від­крити клієнти, в тому числі й сільськогосподарські підприємства.

Поточний рахунок у банку відкривається для зберігання коштів і проведення безготівкових розрахунків. Ці кошти є власністю суб'єкта аграрного господарювання. Державні (комунальні) сіль­ськогосподарські підприємства розпоряджаються коштами, що знаходяться на цьому рахунку як суб'єкти права повного господар­ського відання.

Сільськогосподарське підприємство може відкрити вкладний (депозитний) рахунок. Відповідно до ст. 1058 ЦК, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та відсотки на неї або доход в іншій формі на умовах та в порядку, встановленому договором. Для зберігання коштів на депозитному рахунку сільськогосподарське підприємство і банк укладають депо­зитний договір. Кошти на депозитний рахунок перераховуються з поточного рахунку сільськогосподарського підприємства і після за­кінчення строку зберігання повертаються на поточний рахунок. За перебування коштів на депозитному рахунку власникові нарахову­ються відсотки. Проведення розрахунків і видача коштів готівкою з депозитного рахунку забороняється.

Під час розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інка­сова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових доку­ментів на паперових носіях та в електронному вигляді. Інструкція про безготівкові розрахунки в України в національній валюті вста­новлює правила застосування в ході розрахункових операцій пла­тіжних інструментів у формі: меморіального ордера, платіжного до­ручення, платіжної вимоги-доручення, платіжної вимоги, розра­хункового чека, акредитива. Використання банківських платіжних карток і векселів як платіжних інструментів регулюється чинним законодавством, зокрема відповідними нормативно-правовими ак­тами Національного банку.

Конкретні форми розрахунків визначаються самими сільсько­господарськими підприємствами під час укладання ними договорів з партнерами.

В умовах ринкової економіки важливим є надання можливості суб'єктам аграрного господарювання вступати у зовнішньоеконо­мічні відносини. Для цього вони можуть відкривати валютні рахун­ки в тих комерційних банках, які мають відповідні ліцензії.

Податкові відносини є ще одним різновидом фінансової діяль­ності сільськогосподарських підприємств. Згідно зі ст. 14 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку під­приємств" (в редакції закону від 22 травня 1997 р.), підприємства, основною діяльністю яких є виробництво сільськогосподарської продукції, сплачують податок на прибуток у порядку і в розмірах, передбачених цим Законом, за підсумками звітного податкового року. Валові доходи й витрати підприємств — виробників сільсько­господарської продукції, утримані (понесені) протягом звітного по­даткового року, підлягають індексуванню з урахуванням офіційно­го індексу інфляції за період від місяця, наступного за місяцем понесения таких витрат (отримання доходів), до кінця звітного по­даткового року. Сума нарахованого податку зменшується на суму податку на землю, що використовується у сільськогосподарському виробничому обороті. Підприємства, основною діяльністю яких є виробництво та/або продаж продукції квітково-декоративного рос­линництва, дикорослих рослин, диких тварин і птахів, риби (крім риби, виловленої у річках та закритих водоймах), хутряних товарів, лікеро-горілчаних виробів, пива, вина й виноматеріалів (крім виноматеріалів, що реалізуються для подальшої переробки), оподатко­вуються в загальному порядку. У разі продажу товарів, безпосеред­ньо пов'язаних із технологічними процесами виробництва сіль­ськогосподарської продукції, виробникам такої сільськогосподар­ської продукції на умовах товарного кредиту, валові доходи креди­тора збільшуються в податковому періоді, на який, відповідно до умов такого кредитного договору, припадає строк здійснення роз­рахунків із позичальником.

У системі оподаткування сільськогосподарських товаровироб­ників важливе місце належить земельному податку. Цей податок встановлено ЗК і Законом України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" (в редакції Закону від 19. вересня 1996 р.). Плата за зем­лю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі.

Сільськогосподарські підприємства різних організаційно-право­вих форм, передбачених законами України, селянські та інші гос­подарства, що займаються виробництвом (вирощуванням), пере­робкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (по­датковий) рік, перевищує 75% загальної суми валового доходу під­приємства є платниками фіксованого сільськогосподарського по­датку. Згідно зі ст. 2 Закону України від 17 грудня 1998 р. "Про фіксований сільськогосподарський податок", його платниками також є суб'єкти господарювання, утворені внаслідок реорганізації сільськогосподарського підприємства — платника фіксованого сільськогосподарського податку (незалежно від терміну реорганіза­ції), які також займаються виробництвом (вирощуванням), пере­робленням та збутом сільськогосподарської продукції. Новостворені суб'єкти господарювання, основним видом діяльності яких є ви­робництво (вирощування), перероблення та збут сільськогосподар­ської продукції, у рік створення є платниками фіксованого сіль­ськогосподарського податку. Підприємства, які займаються інши­ми видами діяльності, крім сільськогосподарської, зазначеної у цій статті, з метою оподаткування ведуть окремий облік фінансових результатів від інших видів господарської діяльності, відповідно до п. 7.20 ст. 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підпри­ємств", які підлягають оподаткуванню на загальних підставах. У разі, коли у звітному періоді валовий доход від операцій з реаліза­ції сільськогосподарської продукції власного виробництва та про­дуктів її переробки становить менш як 75% загального обсягу реа­лізації, підприємство сплачує податки у наступному звітному пері­оді на загальних підставах. До платників фіксованого сільськогос­подарського податку належать також власники земельних ділянок та землекористувачі, зокрема орендарі, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, крім власників та землекористу­вачів земельних ділянок, переданих для ведення особистого підсоб­ного господарства, будівництва та обслуговування житлового бу­динку, господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосін­ня та випасання худоби.

Згідно зі ст. 1 Закону, фіксованим сільськогосподарським подат­ком є податок, який не змінюється протягом визначеного цим За­коном терміну (тобто 5 років) і справляється з одиниці земельної площі. Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок таких податків і зборів (обов'язкових платежів): податку на прибуток підприємств; плати (податку) за землю; податку із власни­ків транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; комунального податку; збору за геологорозвідувальні роботи, вико­нані за рахунок державного бюджету; збору на обов'язкове соціаль­не страхування; збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і ут­римання автомобільних доріг загального користування України; збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; плати за придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльнос­ті; збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо ко­ристування водою для потреб сільського господарства). Інші подат­ки та збори (обов'язкові платежі), визначені Законом України від 25 червня 1991 р. "Про систему оподаткування"¹ (в редакції закону від 18 лютого 1997 р.), сплачуються сільськогосподарськими товарови­робниками в порядку і розмірах, визначених законодавством.

Об'єктом оподаткування для платників фіксованого сільсько­господарського податку є площа сільськогосподарських угідь, пере­даних сільськогосподарському товаровиробнику у власність або на­даних йому в користування, зокрема на умовах оренди, а також зе­мель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибаль­ськими та риболовецькими господарствами для розведення, виро­щування та вилову риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках і водосховищах).

Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з 1 га сіль­ськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки, яка провадиться відповідно до Методики, затвердженої Ка­бінетом Міністрів України, у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,5%; для багаторічних насаджень — 0,3%; для зе­мель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибаль­ськими та риболовецькими господарствами для розведення, виро­щування та вилову риби у внутрішніх водоймах, — 1,5% грошової оцінки одиниці площі ріллі по областях та Автономній Республіці Крим. Грошова оцінка сільськогосподарських угідь в разі потреби може уточнюватися згідно із законодавством.

Податок сплачується щомісяця протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем базового звітного (податко­вого) місяця у розмірі третини суми податку, визначеної на кожний квартал від річної суми податку, у таких розмірах: у І кварталі — 10%; у II кварталі — 10%; у III кварталі — 50%; у IV кварталі — 30%.

Закон України "Про фіксований сільськогосподарський пода­ток" містить правові норми стосовно порядку зарахування й стро­ків сплати названого податку, про порядок його зарахування до бюджетів і державних цільових фондів. Платники податку перера­ховують у визначений строк кошти на окремий рахунок відділень Державного казначейства України в районах за місцем розташуван­ня земельної ділянки. Останні наступного дня після надходження коштів перераховують суми фіксованого сільськогосподарського податку в таких розмірах: до місцевого бюджету — 30%, на обов'яз­кове державне пенсійне страхування — 68%, на обов'язкове соці­альне страхування — 2%. Про ці надходження своєчасно повідом­ляють відповідний орган державної податкової служби, який здій­снює контроль за своєчасним і повним надходженням фіксованого сільськогосподарського податку.

Розділ 9

Організаційно-правове забезпечення соціального розвитку села

§ 1. Поняття соціального розвитку села

У сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайня­та в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм само­бутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій ми­нулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально-економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь-якого суспільства є ставлення його до селянина.

Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колек­тивних сільськогосподарських підприємств та надання землі у при­ватну власність не вирішують проблеми насичення ринку продо­вольчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогос­подарської продукції не можливе без наявності державних протек­ціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інте­ресів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунально­го та водного господарства, шляхового будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Аграрний протекціонізм являє собою систему державних заходів (політичних, економічних, пра­вових), метою якого є стимулювання розвитку національного сіль­ськогосподарського товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та створення належного рівня життя для сільського населення.

Сільське господарство потребує підвищеного виробничо-госпо­дарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтова­ного на захист майнових інтересів виробників сільськогосподар­ської продукції, та відповідної підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно функціонувати. Виробничий процес у сільському господарстві навіть за наявності найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може кон­тролюватися людиною у повному обсязі. Державна підтримка є не­одмінною також з урахуванням ролі села в демографічному розвит­ку суспільства, соціально-побутових особливостей сільського жит­тя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об'єднаних Орга­нізацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фер­мери близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шля­хом штучного підвищення державою цін на сільськогосподарську продукцію, що закуповується. У деяких країнах, отримані таким чином доходи сягають 80%'.

Концептуальним підґрунтям державної підтримки сільського господарства є визнання його становища хронічно невигідним у системі товарних зв'язків народного господарства. Встановлено, що в США вартість обробленої продукції в сільському господарс­тві вдвічі менша, ніж вартість засобів виробництва для сільського господарства. Середній прибуток у ньому є нижчим. Вищий сту­пінь ризику призводить до того, що сільське господарство функці­онує в умовах нерівності його економічних суб'єктів з аналогічни­ми суб'єктами в інших галузях. У ФРН з 5 вересня 1955 р. діє за­кон про аграрне господарство. У ньому зазначається, що завданням держави є забезпечення соціальної справедливості шляхом регулю­вання сільського господарства з метою захисту його інтересів. Цим законом була введена система щорічної звітності Уряду перед пар­ламентом про економічну ситуацію в сільському господарстві та паритет у відносинах з іншими галузями. Стаття 39 Римського до­говору про створення ЄЕС 1957 року однією із цілей сільськогос­подарської політики співтовариства називає забезпечення справед­ливого рівня життя сільського населення. Спеціально зазначається, що, розробляючи аграрну політику, члени співтовариства повинні брати до уваги специфічний характер сільськогосподарської діяль­ності, необхідність державного регулювання сільського господарс­тва властивими йому методами, з відповідною поступовістю.

Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні ха­рактеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових то­варовиробників, недосконалістю кредитно-фінансової системи то­що. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн — безробітні, а 1,9 млн — зайняті лише в особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян, головним джерелом яких є над­ходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який ста­новить лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробни­чих галузях, сільське господарство посідає останнє місце. Прак­тично не відновлюється діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної бази соці­альної інфраструктури. Наслідками цих процесів є критична соці­ально-демографічна ситуація на селі. Так наприкінці 2002 р. пере­вищення смертності над народжуваністю досягло 156 тис. чоловік на рік. Майже в 90% сіл протягом останніх 5 років кількість по­мерлих перевищила кількість народжених, у 11 % сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже у третини з них не самовідтворюється населення. Як бачи­мо, соціальне відродження села та підвищення ефективності аг­рарного виробництва — процеси органічно пов'язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення повноцінного від­творення в ньому українського народу має стати головним пріори­тетом державної аграрної політики.

Це й дістало своє відображення в указах Президента України від. 20 грудня 2000 р. "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села" та від 15 липня 2002 р. № 640 "Про першочергові заходи що­до підтримки розвитку соціальної сфери села". Названі норматив­ні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здій­снення соціальних перетворень на селі, а саме:

— збільшення зайнятості сільського населення на сільськогос­подарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах за допомогою нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, її первинної переробки й збереження, поширення в сільській місцевості прак­тики урізноманітнення видів господарської діяльності;

— підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати працівників сільського господарства та застосування науково обґ­рунтованих норм праці;

— ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;

• відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, а також зупинення їх закриття;

• нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеці­альних програм його підтримки;

• збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд, насамперед, у регіонах, де відсутні місцеві джерела питної води та паливно-енергетичні ресурси; розвиток систем розвідних мереж водо— і газопроводів з метою повнішого завантаження існуючих магістралей;

— створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери платних послуг.

Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів аграр­ної реформи і соціального розвитку села покликані також норма­тивно-правові акти. Зокрема, одним із перших таких законодав­чих актів є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві". На жаль, практика показала, що поло­ження цього Закону є декларативними. Неможливість його прак­тичної реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки підзаконних нормативно-правових актів, зокрема вищезгаданих указів.

§ 2. Правовий режим об'єктів соціальної сфери села

У процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної інфраструкту­ри, що належали реформованим сільськогосподарським підпри­ємствам. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1060 "Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподар­ських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і орга­нізацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності"², визначено умови такої передачі, згідно з якими, починаючи з 1997 і до 2001 р. вона здій­снювалася безоплатно, поетапно, на основі розроблених і затвер­джених у встановленому порядку переліків об'єктів соціальної сфери.

Передачі в комунальну власність підлягали: житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші закла­ди освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об'єкти куль­тури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я й побуту; мере­жі електро-, тепло-, газоводопостачання і вод овід ведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування жит­лового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, ка­налізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані та прибу­довані приміщення, обладнання тощо).

Зазначені об'єкти переходили в комунальну власність за рішен­ням загальних зборів членів підприємства чи зборів уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств ін­ших форм недержавної власності. Об'єкти соціальної сфери пере­давалися в комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого самоврядування.

Об'єкти соціальної інфраструктури передавалися в комунальну власність відповідно до Положення про порядок передачі в кому­нальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебу­вав у повному господарському віданні або в оперативному управ­лінні підприємств, установ та організацій, затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 р.

Однак дії щодо передачі в комунальну власність закладів соці­альної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповнен­ням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких закладів. Практично припинилися фінансування за рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв'язан­ня соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів.

Так, згідно з положеннями Державної програми розвитку соці­альної сфери села на період до 2005 року, затвердженої Указом Президента України від 15 липня 2002 р. № 640/2002, на розвиток соціальної інфраструктури села в 2003-2005 рр. мало бути спрямо­вано не менш як 30% видатків з Державного бюджету України на капітальні вкладення. Ці заходи мали сприяти виділенню бюджет­них коштів на розвиток соціальної інфраструктури села в обсягах, передбачених Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному госпо­дарстві".

Щоб забезпечити єдиний підхід до визначення об'єктів соціаль­ної сфери у практичній діяльності, Головна державна податкова інспекція України спільно з Міністерством України у справах бу­дівництва та архітектури в листі від 9 квітня 1993 р. затвердили Тимчасовий перелік об'єктів, які відносяться до соціальної сфери². Відповідно до зазначеного Переліку, об'єкти соціальної сфери по­ділено на такі групи:

• житлово-комунальне господарство й побутове обслуговуван­ня населення (житлові будинки, гуртожитки для працівників, сту­дентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, учнів за­гальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, водогони, об'єкти газопоста­чання й теплозабезпечення тощо);

• охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечен­ня (лікарні, станції швидкої допомоги, лікувально-фізкультурні заклади, протитуберкульозні, наркологічні диспансери, полікліні­ки, пункти охорони здоров'я, фельдшерсько-акушерські пункти, санаторії-профілакторії, пансіонати, спеціалізовані санаторії, піо­нерські табори, будинки відпочинку, пансіонати, стадіони, спор­тивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клу­би тощо);

• народна освіта (академії, університети, інститути, технікуми, професійні училища, курси, навчальні комбінати, курси підвищення кваліфікації, методичні кабінети, школи, школи-інтернати, дитячі садки, ясла, дитячі ясла-садки (комбінати), дитя­чі майданчики, дитячі будинки тощо); — культура та мистецтво (бібліотеки, фільмотеки, будинки культури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кіноте­атри тощо). Крім названих груп об'єктів соціальної сфери, цей Перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається "будівництвом об'єктів соціальної сфери села" за умови їх бюджетного фінансування.

Для будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери се­ла Державна програма передбачає використання коштів Державно­го бюджету України як пайову участь держави для заохочення міс­цевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села. Цікавим прикладом залучення недержавних інвесторів до фі­нансування будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села є реалізація в 4 областях України (Донецькій, Луганській, Одеській та Київській) Програми, розробленої Міністерством у справах міжнародного розвитку Великобританії. Спеціалісти про­екту надають на місцях консультаційну допомогу сільським меш­канцям з питань раціональнішого ведення господарства й власно­го бізнесу. Одним із головних напрямів реалізації цієї Програми є створення кредитних спілок, діяльність яких буде спрямована на кредитування соціальних програм на селі.

Чинним законодавством встановлено заборону щодо зміни фун­кціонального призначення певних груп об'єктів соціальної сфери села. Так, згідно зі ст. 6 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в сільській місцевості не дозволяється ліквідація, ре­організація й перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для людей похи­лого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету.

§ 3. Правове забезпечення наукових досліджень, підготовки кадрів для села та зайнятості сільського населення

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві" за рахунок державного бюджету здійснюється фі­нансування наукових досліджень проблем соціального розвитку се­ла та агропромислового виробництва.

Дослідні та дослідно-експериментальні господарства мають пра­во самостійно визначати свою господарську діяльність, розвивати зв'язки з промисловими підприємствами та зарубіжними партнера­ми. Доходи від освоєння науково-технічних нововведень в агроп­ромисловому виробництві протягом 5 років не підлягають оподат­куванню.

Підготовка й перепідготовка спеціалістів для соціальної сфери села здійснюється за рахунок державного бюджету через систему державних закладів освіти та науки. Законодавство України визна­чає основні форми підготовки спеціалістів і підвищення їх кваліфі­кації. Відповідно до законів України від 4 червня 1991р. "Про освіту"(в редакції Закону від 23 березня 1996 р.), від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту", від 13 травня 1999 р. "Про за­гальну середню освіту" та від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту", спеціалісти для села можуть готуватися засобами загальної серед­ньої освіти, у професійно-технічних закладах, закладах вищої осві­ти шляхом підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві", в усіх вищих навчальних закладах (університетах, інститутах), коледжах, технікумах тощо встановлюється обов'язко­ва для виконання квота приймання сільської молоді. Порядок та умови квотування, а також використання випускників визначає Уряд.

Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації спеціа­лістів і робітничих кадрів для виробничої та соціальної сфери села в державних навчальних закладах провадяться за рахунок держав­ного й місцевого бюджетів, а також на підставі договорів між нав­чальними закладами, підприємствами, організаціями.

Перепідготовка й підвищення кваліфікації спеціалістів, робіт­ничих кадрів є обов'язковими і здійснюються періодично в строки, визначені державними органами. У разі невиконання відповідних договорів сільськогосподарські підприємства, незалежно від форм власності, а також організаційно-правових форм, у тому числі фер­мерські господарства, відшкодовують матеріальні витрати держав­ному і місцевому бюджетам в порядку, визначеному Урядом.

З метою підвищення рівня зайнятості сільського населення Державна програма розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року передбачає: збільшення кількості працівників сільсько­господарських підприємств різних організаційно-правових форм завдяки нарощуванню обсягів виробництва; сприяння розвитку особистих селянських господарств, власники яких приєднали до присадибних ділянок землі, отримані внаслідок розпаювання сіль­ськогосподарських угідь; створення мережі підприємств і організа­цій агросервісу, передусім, у сфері матеріального постачання та збуту продукції; розвиток малого підприємництва у сферах діяль­ності, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом, зок­рема побутового та комунального обслуговування населення, ту­ризму тощо; законодавче врегулювання питань зайнятості сіль­ських громадян, які одержали в приватну власність земельні ділян­ки у процесі реформування сільськогосподарських підприємств, та питань, пов'язаних із наданням таким громадянам статусу безро­бітних у разі втрати ними роботи.

Програма спрямована на реалізацію заходів щодо зростання до­ходів сільського населення. До таких заходів належать: впровад­ження механізму забезпечення державних гарантій, положень Ге­неральної угоди між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілками і проф­об'єднаннями на 2002—2003 роки, галузевих угод, а також колек­тивних договорів щодо оплати праці та захисту прав працівників на своєчасну виплату заробітної плати аж до притягнення в установ­леному порядку винних у порушенні зазначених гарантій і поло­жень до відповідальності; формування та здійснення ефективної цінової політики в галузі сільського господарства; погашення за­боргованості з виплати заробітної плати працівникам сільськогос­подарських підприємств усіх організаційно-правових форм; посту­пове зменшення виплати заробітної плати працівникам сільсько­господарських підприємств у натуральній формі²; створення умов для участі членів трудового колективу в розподілі та одержанні час­тини прибутку сільськогосподарського підприємства; підвищення рівня забезпечення найманих сільськогосподарських працівників страховими виплатами та соціальними послугами за загально­обов'язковим державним соціальним страхуванням; розв'язання проблеми фінансування виплати пенсій сільським жителям.

§ 4. Правове регулювання розвитку житлово-комунального та дорожного господарства на селі

Як один із головних напрямів відродження сіл України, поліп­шення демографічної ситуації у державі чинне законодавство виз­начає створення комфортного життєвого середовища, належних умов праці й відпочинку сільського населення. Щоб досягти цього передбачається:

1) у сфері житлового будівництва: сприяння розвитку індивіду­ального житлового будівництва з використанням гарантій і пільг, встановлених законодавством для сільських забудовників; нарощу­вання обсягів будівництва житла для молоді в межах реалізації програм індивідуального житлового будівництва на селі ("Власний дім"), молодіжного житлового будівництва; інвестування з ураху­ванням фінансових можливостей державного та місцевих бюджетів спорудження житла у трудонедостатніх (занепадаючих) селах; спро­щення порядку оформлення дозвільних документів на житлове бу­дівництво; формування фонду комунального житла для надання його на умовах оренди громадянам; забезпечення надання пільго­вих довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) жит­ла багатодітним сім'ям; вжиття заходів щодо виробництва відповід­них конструкцій та інженерного обладнання для індивідуального житла;

2) у сфері інженерного облаштування сільських населених пун­ктів: розроблення й реалізація державних і регіональних програм водо-, газо-, енергопостачання та розвитку мережі-сільських доріг; першочергове постачання питної води сільським населеним пун­ктам, жителі яких користуються привізною водою; посилення кон­тролю за якістю питної води з місцевих джерел; розвиток мереж га­зопостачання в регіонах, де немає інших джерел забезпечення енергоносіями; будівництво твердого покриття на сільських доро­гах, реконструкція місцевих доріг відповідно до сучасних вимог; організація обслуговування інженерних споруд спеціалізованими комунальними підприємствами та організаціями під контролем ор­ганів місцевого самоврядування; створення об'єднань власників житла для спільного вирішення питань комунального обслугову­вання.

Регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі бу­дівництва житла в сільській місцевості, здійснюється нині Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропро­мислового комплексу в народному господарстві", нормами земель­ного, цивільного та містобудівного законодавства.

Чинне законодавство України передбачає, що селу має надава­тися перевага над містом (із розрахунку на душу населення) у спо­рудженні житла та інших об'єктів соціально-культурного й побуто­вого забезпечення. Ці переваги мають полягати в матеріально-тех­нічному й ресурсному забезпеченні, оподаткуванні, кредитуванні індивідуальних забудовників тощо. Так, за розпорядженням Кабі­нету Міністрів України від 7 березня 2002 р. № 107 "Про виділен­ня державних централізованих капітальних вкладень на соціальний розвиток села" на фінансування будівництва в сільській місцевос­ті об'єктів соціальної інфраструктури було надано державні центра­лізовані капітальні вкладення в розмірі 30% їх загального обсягу, передбаченого в Державному бюджеті України на 2002 р.

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві", Уряд України та місцеві державні адміністрації покликані сприяти розвитку індивідуального житлового будівниц­тва на землях сільських населених пунктів, створювати сільським забудовникам (як місцевому населенню, так і громадянам, які пе­реселяються на постійне місце проживання в сільську місцевість), у тому числі працівникам соціальної сфери та сфери обслуговуван­ня сільського населення, які проживають у селі, пільгові умови що­до забезпечення будівельними матеріалами та обладнанням, надан­ня їм послуг і пільгових довгострокових державних кредитів. При цьому Закон передбачає компенсацію за рахунок республікансько­го чи місцевого бюджетів 25% одержаних кредитів через 5 років після введення будівлі в експлуатацію. Така пільга надається, якщо власник будинку бере участь у сільськогосподарському виробниц­тві, переробній або обслуговуючих галузях агропромислового ком­плексу, що функціонують у сільській місцевості, соціальній сфері села та органах його місцевого самоврядування.

В разі спорудження житла індивідуальним забудовником у сіль­ській місцевості підрядним способом за рахунок власних коштів йому компенсується з державного бюджету частина кошторисної вартості житлового будинку й господарських будівель, яка не нале­жить до прямих витрат підрядних будівельних організацій і вклю­чається до кошторисів будівництва згідно з чинними нормативни­ми актами. Порядок надання державних пільгових кредитів для ін­дивідуальних сільських забудовників визначає Уряд України.

Індивідуальні забудовники, які споруджують житлові будинки й господарські споруди, працюють у сільському господарстві, пере­робній та обслуговуючих галузях агропромислового комплексу, що функціонують у сільській місцевості, соціальній сфері села та орга­нах місцевого самоврядування на селі і не користуються держав­ним пільговим кредитом, отримують компенсацію за рахунок дер­жави в розмірі 35% вартості зазначених будинків і споруд. Ця піль­га зберігається також за зазначеними особами в разі спорудження житла та господарських будівель на кооперативних засадах. Цим самим забудовникам при спорудженні житла підрядним способом компенсується з державного бюджету та частина вартості будівниц­тва будинку й господарських споруд, яка не належить до прямих витрат підрядних будівельних організацій і включається до кошто­рисів (розрахунків вартості) будівництва згідно з чинним законо­давством.

За Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", особи, які переселяються у трудонедостатні населені пункти, та місцеве населення віком до 40 років, зайняте в сільському госпо­дарстві, переробних і обслуговуючих галузях агропромислового комплексу або в соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господарськими будівлями з державного бюджету. Житло, збудо­ване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в особисту власність цим громадянам за умови їхньої постійної роботи в зазначених галузях.

Критерії трудонедостатніх населених пунктів з урахуванням чи­сельності працездатних жителів та інших факторів, а також види пільг визначає Уряд України, а перелік цих населених пунктів — місцеві ради.

Державна програма розвитку соціальної сфери села до 2005 ро­ку передбачає, що житлове будівництво на селі в 2003—2005 рр. має розвиватися насамперед шляхом спорудження індивідуальних жит­лових будинків за рахунок коштів забудовників. Чинне законодавс­тво України не регламентує розміри індивідуальних житлових бу­динків і господарських споруд, що зводяться в сільській місцевос­ті. Це дає можливість удосконалювати нормативи та стандарти у проектуванні й будівництві житлових будинків різних типів з ме­тою поліпшення архітектурно-планувальних рішень, техніко-економічних та експлуатаційних показників. Існує потреба впроваджу­вати новітні способи опалення житла та об'єктів соціально-куль­турного призначення, модернізацію котелень і теплових мереж, встановлювати прилади обліку споживання енергоносіїв та води. Обсяги введення в експлуатацію житла в сільській місцевості, зап­лановані Програмою, становлять: 2004 р. — 1830 тис, 2005 р. — 2435 тис. кв. м загальної площі.

Державна підтримка житлового будівництва здійснюватиметься в напрямах надання забудовникам пільгових кредитів згідно з прог­рамою "Власний дім", розширення в сільській місцевості практики молодіжного житлового будівництва, спорудження житла для пра­цівників бюджетних установ та соціально незахищених громадян.

Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку се­ла та агропромислового комплексу в народному господарстві" пе­редбачається збереження й розвиток поселенської мережі. Зокрема, ст. 10 Закону зазначає, що держава захищає сільську поселенську мережу незалежно від категорії, розміру й місця розташування сіль­ських населених пунктів. Будь-які перетворення сільських посе­лень (об'єднання, роз'єднання, перейменування в іншу категорію тощо) можуть здійснюватись за рішенням сесій районних рад ли­ше за волею жителів цих поселень. В Україні запроваджуються пос тійне обстеження та паспортизація сільської поселенської мережі (моніторинг). Порядок здійснення моніторингу встановлює Уряд.

Розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пун­ктів передбачає також будівництво й реконструкцію, розширення мереж шляхів із твердим покриттям. Тому за Державною програ­мою розвитку соціальної сфери села до 2005 року має бути споруд­жено 35 під'їздів з твердим покриттям до сільських населених пун­ктів довжиною 71 км та прокладено 524 км вуличної мережі. Для цього буде використано 41 млн грн. із централізованих дорожних фондів та 82,1 млн — з місцевих бюджетів. У 2003—2005 рр. перед­бачається будівництво 626 км сільських доріг загального користу­вання, для чого потрібні додаткові капітальні вкладення в обсязі 196,2 млн грн.

Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України "Про пріоритетність со­ціального розвитку села та агропромислового комплексу в народ­ному господарстві" всі шляхи, що зв'язують сільські населені пун­кти (в тому числі в межах цих населених пунктів) з мережею шля­хів загального користування, належать до категорії шляхів загального користування і разом з усіма під'їзними шляхами до сільських населених пунктів передаються на баланс корпорації Укравтодор.

У рамках розвитку житлово-комунального господарства на селі в період до 2005 р. Державною програмою розвитку соціальної сфери заплановано: забезпечення централізованим водопостачанням 283 сільських населених пункти, жителі яких користуються привізною водою; будівництво систем водопостачання в сільських населених пунктах, у яких склалася незадовільна ситуація з постачанням пит­ної води і щодо яких не передбачені першочергові заходи із забез­печення привізною питною водою, загальною вартістю 106 млн грн., у тому числі 53 млн — за рахунок коштів Державного бюджету Ук­раїни; реконструкцію, капітальний ремонт та надання робочого ста­ну існуючим водопровідним мережам у регіонах; моніторинг якості питної води, що забирається з централізованих та нецентралізованих джерел водопостачання, відповідно до Закону України від 10 січня 2002 р. "Про питну воду та питне водопостачання".

Програма передбачає також розвиток мережі газопостачання, в межах якого планується завершити будівництво розвідних мереж та збільшити кількість підключених до них житлових будинків і зак­ладів соціально-культурного призначення з метою досягнення про­ектного завантаження газопроводів. На 2003—2005 рр. заплановано будівництво газопроводів-відводів довжиною 1600 км.

Розділ 10

Відповідальність за порушення аграрного законодавства

§ 1. Поняття відповідальності за порушення аграрного законодавства

Під юридичною відповідальністю розуміється державний при­мус до виконання вимог, передбачених законодавством, охоронне правовідношення, в якому порушник зобов'язаний відповідати за свої винні вчинки. Найчастіше вона настає через негативні наслід­ки вчинених правопорушень. В аграрному праві відповідальність являє собою комплексний правовий інститут, який охоплює сукуп­ність юридичних норм, що закріплюють види, засоби й порядок застосування заходів за порушення в сільськогосподарському ви­робництві. Види й засоби відповідальності порушників норм аграр­ного законодавства склалися в традиційних галузях права. Вони мають міжгалузеву або загальноправову сферу дії, тому їх активно застосовують з метою охорони правопорядку в аграрному секторі економіки.

Об'єктом відповідальності є винне порушення юридичних при­писів, що регулюють здійснення виробничо-господарської й іншої діяльності сільськогосподарських підприємств та їхніх об'єднань. Визначаючи види й заходи відповідальності, законодавство бере до уваги специфіку функціонування сільськогосподарського вироб­ництва, умови життя й побуту працівників села.

Результати виробничо-господарської діяльності сільськогоспо­дарських товаровиробників багато в чому залежать від правильно­го врахування кліматичних, погодних, природних та біологічних факторів, раціонального використання природних ресурсів, їх за­ощадження й забезпечення відтворення. Вплив зазначених факто­рів на результати та обсяг виробництва сільськогосподарських продуктів важливо мати на увазі під час визначення характеру пра­вопорушення, встановленні ступеня вини працівника сільського господарства в правопорушенні, визначенні розмірів збитків, за­подіяних сільськогосподарському підприємству, з'ясування кон­кретних умов, за яких вчинено правопорушення. Наприклад, на працівника сільськогосподарського підприємства, як і будь-якого іншого, не можна покладати відповідальність за збитки, які мо­жуть бути віднесені до категорії нормального виробничо-господар­ського ризику. За ст. 130 КЗпП, на працівника не можна поклада­ти відповідальність також за не одержані підприємством доходи і за шкоду, заподіяну працівником, який діяв у стані крайньої не­обхідності.

Органи сільськогосподарських підприємств не мають права са­мостійно визначати заходи юридичної відповідальності, але в уста­новленому законом порядку застосовують їх як засіб зміцнення за­конності в сільському господарстві.

Найчастіше порушення в сільськогосподарському виробництві виникають внаслідок порушення передбачених заборон. У чинно­му законодавстві встановлено такі види юридичної відповідальнос­ті за вчинені правопорушення: дисциплінарна, матеріальна, майно­ва, адміністративна, кримінальна. Ця класифікація характеризує в основному юридичний метод, заходи і процесуальний порядок дії на порушників законодавства. Можна погодитися з думкою деяких учених, що вона, незважаючи на свою поширеність, не має під со­бою наукової основи, тому що побудована із врахуванням різнорід­них ознак: міжгалузевих, галузевих та внутрішньогалузевих¹.

У літературі зустрічаються пропозиції про поділ відповідальнос­ті на економічну, еколого-правову, земельно-правову та інші види (В. В. Петров, Б. В. Єрофєєв, Є. П. Губін). Слушною є думка, що кожній галузі права має відповідати притаманна їй юридична від­повідальність. Але це навряд чи можливо. Адже в більшості галузей права, як правило, відсутні властиві тільки одній із них санкції або заходи впливу на правопорушника. Ці заходи і санкції мають уні­фікований характер (штраф, відшкодування шкоди) і застосову­ються як в одній, так і в інших галузях права.

Види юридичної відповідальності можна розглядати не тільки за галузевою ознакою. З неправомірних діянь, що суперечать нормам аграрного законодавства, найбільш важливими і характерними є: екологічні правопорушення (порушення приписів про поліпшення сільськогосподарських земель, охорону ґрунтів та інших природних ресурсів, що використовуються в сільському господарстві); пору­шення організаційних основ і правил ведення сільськогосподар­ського виробництва (недодержання правил внутрішнього розпо­рядку, ветеринарних правил обслуговування тварин, правил і норм техніки безпеки та виробничої санітарії, охорони здоров'я праців­ників сільськогосподарських підприємств); заподіяння збитків майну сільськогосподарських підприємств.

За суб'єктами відповідальності можна розрізняти індивідуальну й колективну відповідальність, за органами застосування — судову й адміністративну. Суб'єктами відповідальності за порушення аг­рарного законодавства є: громадяни, що ведуть фермерське госпо­дарство, власники особистих селянських господарств, інші праців­ники сільськогосподарського виробництва, а також сільськогоспо­дарські організації (підприємства, кооперативи, товариства тощо), основним видом діяльності яких є виробництво і реалізація сіль­ськогосподарської продукції.

Правопорушення, що їх вчиняють ці суб'єкти, є неоднорідни­ми. Одні з них мають яскраво виражений аграрно-правовий, інші складніший характер, зокрема можуть бути одночасно порушенням правопорядку, передбаченого нормами різних галузей права. Отже, зміцнення правопорядку в сільськогосподарському виробництві (господарське використання земельних ділянок, захист майнових та інших прав сільськогосподарських товаровиробників, охорона соціальних прав сільських мешканців) забезпечується не тільки нормами аграрного законодавства, але й заходами, що містяться в нормах цивільного, трудового, фінансового, адміністративного, кримінального законодавства. Втім, застосування відповідних захо­дів та санкцій відбувається за вчинення аграрних правопорушень, тобто проступків, що порушують вимоги аграрного законодавства, яке бере до уваги особливості розвитку агропромислового ком­плексу взагалі й сільського господарства зокрема. Врахування цих особливостей додає заходам кримінальної, адміністративної, май­нової, матеріальної та іншим видам відповідальності аграрного ас­пекту, що спричиняє втрату ними свого галузевого характеру та зу­мовлює набуття міжгалузевого, загальноправового значення.

§ 2. Дисциплінарна відповідальність осіб, зайнятих у сільськогосподарському виробництві

Дисциплінарна відповідальність членів сільськогосподарських організацій і осіб, що працюють за трудовими договорами, уста­новлена чинним законодавством про працю й аграрним законо­давством за ті або інші порушення організації праці, правил внут­рішнього розпорядку й безпечної роботи. За порушення трудової дисципліни в ст. 147 КЗпП заходами дисциплінарного стягнення визначено догану та звільнення.

Накладаючи дисциплінарні стягнення, потрібно зважати на тяжкість вчиненого проступку, обставини, за яких його вчинено, оцінку попередньої роботи та поведінки працівника. Щоб наклас­ти стягнення, треба витребувати пояснення від порушника трудо­вої дисципліни. Дисциплінарне стягнення накладається безпосе­редньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня виявлення, не враховуючи часу хвороби працівника або пере­бування його у відпустці. Стягнення не може бути накладене піз­ніше 6 місяців із дня вчинення проступку. За кожне порушення трудової дисципліни може бути накладене одне дисциплінарне стягнення. Воно може бути оскаржене в установленому порядку. Такими є загальні правила накладання дисциплінарних стягнень за порушення трудової дисципліни, передбачені КЗпП, що застосову­ються однаково в різних галузях економіки і для всіх, хто працює за трудовими договорами, в тому числі й в сільськогосподарських організаціях. Втім, існують і певні особливості дисциплінарної від­повідальності працівників сільськогосподарських підприємств.

Наприклад, у фермерському господарстві трудова діяльність здійснюється на основі саморегулювання. У Законі від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" містяться лише принципо­ві положення про працю в селянському господарстві, а члени цьо­го господарства самостійно визначають і регламентують свої трудо­ві відносини, розробляючи правила внутрішнього трудового розпо­рядку свого господарства, в яких можуть визначати також заходи дисциплінарної відповідальності для порушників. Орієнтиром для цих господарств можуть слугувати приписи про дисциплінарну від­повідальність, що діють у державних сільськогосподарських під­приємствах або сільськогосподарських кооперативах. За принципа­ми саморегулювання здійснюється трудова діяльність у особистому селянському господарстві відповідно до Закону від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство", оскільки члени особистих селянських господарств належать до категорії зайнятого населення, якщо робота в цьому господарстві для них є основною. При цьому слід враховувати, що особисте селянське господарство не користу­ється правами юридичної особи, а ведення такого господарства не є підприємницькою діяльністю.

У сільськогосподарських кооперативах дисциплінарні відноси­ни регламентуються насамперед статутними нормами. Член такого кооперативу зобов'язаний дотримуватися статуту, виконувати свої обов'язки перед господарством, сумлінно працювати, дотримувати­ся трудової, виробничої, технологічної, санітарної дисципліни і правил техніки безпеки. У разі невиконання чи неналежного вико­нання обов'язків, покладених на нього, а також в інших випадках, встановлених статутом кооперативу й законом, відповідно до ч. 2 ст. 166 ЦК, член виробничого кооперативу може бути виключений із кооперативу за рішенням загальних зборів. Цим правилом охоп­люються випадки порушення дисципліни, статуту кооперативу, правил внутрішнього розпорядку тощо. Виключення з кооперати­ву, за загальним правилом, провадиться після застосування до по­рушників інших заходів стягнення.

Особи, що працюють у фермерських господарствах, сільсько­господарських кооперативах, інших сільськогосподарських об'єд­наннях за трудовими договорами, притягуються до дисциплінарної відповідальності за правилами КЗпП, які поширюється на всіх пра­цівників. Спори про підстави та законність застосування заходів дисциплінарної відповідальності в сільськогосподарських організа­ціях вирішуються в порядку, встановленому законодавством для вирішення трудових спорів.

§ 3. Матеріальна відповідальність працівників сільськогосподарських підприємств

Матеріальна відповідальність працівника за шкоду, заподіяну ним підприємству, установі, організації при виконанні ним тру­дових обов'язків, є самостійним видом юридичної відповідаль­ності, що регулюється нормами трудового законодавства й інши­ми нормативними актами. Підставами її застосування є шкода, заподіяна винним суб'єктом, який зобов'язаний компенсувати її в розмірах, установлених законодавством. Суб'єктами матеріаль­ної відповідальності є особи, що перебувають в трудових або членських відносинах з потерпілою стороною, господарством, ро­ботодавцем.

Матеріальна відповідальність осіб, що працюють в аграрному секторі економіки, визначається різними законами й іншими нор­мативно-правовими актами. Так, за Законом України "Про фер­мерське господарство", трудові відносини у фермерському госпо­дарстві визначаються і регулюються членами господарства. Поря­док відшкодування шкоди, заподіяної їхніми діями своєму госпо­дарству, Закон не містить.

Особи, що працюють у сільськогосподарських комерційних і некомерційних організаціях (підприємствах) і фермерських госпо­дарствах за трудовим договором, відповідають за заподіяну шкоду згідно з чинним законодавства про працю. У ст. 130 КЗпП заува­жується, що матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну пра­цівником підприємству, установі, організації при виконанні трудо­вих обов'язків, покладається на працівника за умови, якщо шкода заподіяна з його вини.

Матеріальна відповідальність, передбачена трудовим законо­давством, як правило, обмежена певною частиною заробітку пра­цівника, тоді як майнова відповідальність, регульована нормами цивільного права, звичайно покладається на відповідну особу в повному обсязі, включаючи упущену вигоду. Крім того, у ст. ст. 130, 131 КЗпП зазначається, що у визначенні шкоди, заподіяної праців­ником під час виконання ним своїх трудових обов'язків, врахову­ється тільки прямий дійсний збиток, а не неотримані доходи. Неп­рипустимим є покладання на працівника відповідальності за таку шкоду, яку можна віднести до категорії нормального виробничо-господарського ризику. При цьому на адміністрацію підприємства покладається обов'язок створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повної схоронності довіреного їм майна.

Працівник, котрий заподіяв шкоду підприємству, установі, ор­ганізації, може добровільно відшкодувати її цілком або частково. За згодою адміністрації він має право передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або виправити пошкодження. Зазначена матеріальна відповідальність є основною або обмеженою.

В аграрному праві існує також повна й підвищена матеріальна відповідальність, що застосовується у випадках, передбачених у законі. Випадки повного відшкодування шкоди передбачені ст. 134 КЗпП: коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної від­повідальності за незабезпечення цілості майна та інших ціннос­тей, переданих йому на зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою до­віреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кри­мінальному порядку; шкоду завдано працівником, який був у нет­верезому стані; шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (про­дукції), в тому числі під час їх виготовлення, а також інструмен­тів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших пред­метів, виданих працівникові підприємством, установою, організа­цією в користування; відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподія­ну підприємству, установі, організації під час виконання трудових обов'язків; шкоди завдано не під час виконання трудових обов'яз­ків; службова особа винна в незаконному звільненні або переве­денні працівника на іншу роботу; керівник підприємства, устано­ви, організації всіх форм власності винний у несвоєчасній випла­ті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Дер­жавний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи дер­жавної форми власності не мають заборгованості перед цим під­приємством.

Повну матеріальну відповідальність працівників сільського гос­подарства встановлено затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів України від 22 січня 1996 р. № 116 Порядком визначення роз­міру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) мате­ріальних цінностей¹. Згідно з п. 5 зазначеної постанови, в разі роз­крадання або загибелі тварин сума збитків визначається за закупі­вельними цінами, що склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5, тобто в півторакратному розмірі заподіяної шкоди.

Визначаючи розмір шкоди, суд, відповідно до п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", має ви­ходити з цін на матеріальні цінності, що діють у даній місцевості на час вирішення справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, ін­декси, податок на додану вартість, акцизний збір тощо.

Органами управління в господарствах може бути дозволено осо­бам, винним у загибелі коней, великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, відшкодувати заподіяні збитки здачею підприємству рівноцінних тварин, а також списати з працівників заборгованість за поданими позовами, якщо вони повернули худобу або виплати­ли її вартість.

§ 4. Майнова відповідальність за аграрні правопорушення

Майнова відповідальність є обов'язком суб'єкта, винного в запо­діянні шкоди або збитків, відшкодувати або компенсувати збитки, завдані власнику чи законному володільцю майна. Майнова відпо­відальність за порушення аграрного й іншого законодавства перед­бачена в основному нормами, що містяться в цивільному, земель­ному й аграрному законодавствах. Вона полягає в повному відшко­дуванні заподіяних збитків, в тому числі упущеної вигоди. Аграрне законодавство закріплює різні форми майнової відповідальності. їх зручніше розрізняти за характером вчиненого правопорушення.

Оскільки земля виконує в сільському господарстві роль основ­ного засобу виробництва, слушно вести мову насамперед про май­нову відповідальність за порушення земельних прав або невико­нання земельних обов'язків.

У підпункті "ґ" п. З ст. 152 ЗК передбачено, що захист прав гро­мадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокре­ма, відшкодуванням заподіяних збитків. Зі змісту п. 2 цієї статті випливає, що обов'язок відшкодувати збитки виникає в разі будь-яких порушень прав власників землі та землекористувачів, тобто пов'язується з правопорушенням. Втім, майнова відповідальність за нормами аграрного законодавства може настати й у зв'язку із правомірними діями. Так, власникам землі та землекористувачам у повному обсязі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: ви­лучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель і ча­гарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лі­согосподарським виробництвом; тимчасового зайняття сільсько­господарських угідь, лісових земель і чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земель­них ділянок згідно з підпунктом "в" ст. 156 ЗК.

Відшкодуванню підлягає вартість: житлових будинків, виробни­чих та інших будівель і споруд, зокрема об'єктів незавершеного бу­дівництва; плодоягідних та інших багаторічних насаджень; лісових і дерево-чагарникових насаджень; водних джерел (колодязів, став­ків, водоймищ, свердловин та ін.), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; витрати на поліп­шення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на незавершене сільськогос­подарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші ви­ди робіт), на розвідувальні та проектні роботи; інші збитки власни­ків землі й землекористувачів, у тому числі орендарів, зокрема й не одержані доходи, якщо вони обґрунтовані¹. У цій ситуації не отри­маним слід вважати такий доход, який міг би одержати власник землі, землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу) або тимча­сового зайняття, обмеження його прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням внаслідок негативного впливу, спричиненого діяль­ністю підприємств, установ, організацій та громадян. Такий не от­риманий дохід, або упущена вигода, відповідно до п. 2 ст. 22 ЦК, особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, понесених витрат на поліпшення якості земель (із врахуванням ринкової або відновлювальної вартості).

Майнова відповідальність у вигляді відшкодування втрат сіль­ськогосподарського та лісогосподарського виробництва є особли­вим видом відшкодування збитків, завданих сільськогосподарсько­му та лісогосподарському виробництву. Такі втрати, згідно зі ст. 207 ЗК, становлять втрати сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель та чагарників, а також ті, що завдані обмеженням у землеко­ристуванні та погіршенням якості земель. Відшкодуванню підляга­ють також втрати, завдані обмеженням прав власників землі і зем­лекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенням якості угідь внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю гро­мадян, юридичних осіб, органів місцевого самоврядування або дер­жави, а також з виключенням сільськогосподарських угідь, лісових земель і чагарників із господарського обігу внаслідок встановлення охоронних, санітарних та інших захисних зон.

Ці втрати виражаються в скороченні (безповоротній втраті) площ використовуваних сільськогосподарських угідь або погіршен­ні їх якості (зниження родючості фунтів) під впливом діяльності підприємств, установ та організацій. Вони відшкодовуються з ме­тою збереження рівня сільськогосподарського виробництва віднов­ленням площ сільськогосподарських угідь.

Відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподар­ського виробництва здійснюється незалежно від того, в якій влас­ності перебувають зазначенні угіддя; важливим є те, що рілля, бага­торічні насадження, перелоги, сінокоси, пасовища, лісові землі та землі під чагарниками втрачають свою функцію головного засобу виробництва в сільському й лісовому господарствах та вибувають із господарського обігу, чи погіршується їх якість або встановлюється обмежений режим їх використання за цільовим призначенням¹.

Втрати відшкодовують особи, яким надаються сільськогоспо­дарські угіддя для несільськогосподарського використання або ті, чия діяльність призводить до обмеження прав власників землі й землекористувачів, зокрема орендарів, або до погіршення якості земель внаслідок негативного впливу, заподіяного діяльністю під­приємств, установ і організацій, а також підприємствами, устано­вами й організаціями, навколо об'єктів яких встановлюються охо­ронні, санітарні й захисні зони з виключенням з обороту сільсько­господарських угідь або переведенням їх до менш цінних угідь. Ци­ми особами є ті громадяни і організації, на користь яких встанов­люються обмеження землекористування, охоронні й захисні зони. Підприємства, установи та організації, навколо об'єктів яких вста­новлені охоронні, санітарні й захисні зони, відшкодовують також втрати сільськогосподарського виробництва в разі погіршення якості земель внаслідок їхньої діяльності за межами цих зон.

Законодавство визначає випадки звільнення юридичних і фі­зичних осіб від відшкодування втрат сільськогосподарського й лі­согосподарського виробництва. Від такого відшкодування звільня­ються громадяни та юридичні особи в разі використання земельних ділянок: для будівництва шкіл, дошкільних закладів, державних об'єктів охорони здоров'я, культури, фізкультури та спорту, для со­ціального забезпечення, державних об'єктів дорожного будівниц­тва, культових споруд релігійних організацій, кладовищ, меліора­тивних систем, протиерозійних, протизсувних і протиселевих спо­руд, під будівництво та обслуговування житлових будинків і госпо­дарських будівель, для розміщення внутрішньогосподарських об'єктів сільськогосподарських, рибогосподарських і лісогосподар­ських підприємств, організацій та установ, видобування торфу за умови повернення земельних ділянок у стані, придатному для по­переднього використання, під об'єкти й території природно-запо­відного фонду. Не підлягають відшкодуванню також втрати сіль­ськогосподарського та лісогосподарського виробництва, якщо наз­вані особи здійснюють внутрішньогосподарське будівництво.

У разі повернення сільськогосподарських і лісових угідь, наданих у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, із мен­шою цінністю розмір втрат сільськогосподарського і лісогосподар­ського виробництва визначається як різниця між розмірами втрат цих угідь. Якщо сільськогосподарські й лісові угіддя надаються на умовах освоєння нових земель або поліпшення існуючих угідь, від­шкодування втрат сільськогосподарського виробництва провадиться з урахуванням витрат на виконання цих робіт. Втрати сільськогоспо­дарського і лісогосподарського виробництва, спричинені вилучен­ням сільськогосподарських і лісових угідь для цілей, не пов'язаних із веденням сільського й лісового господарства, юридичні і фізичні особи відшкодовують у 2-місячний термін після затвердження в ус­тановленому порядку проекту відведення їм земельних ділянок, а в разі поетапного освоєння відведених угідь для добування корисних копалин відкритим способом — мірою їх фактичного надання.

Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробниц­тва підлягають відшкодуванню і зараховуються на спеціальні ра­хунки відповідних місцевих рад — Автономної Республіки Крим, обласних рад, районних рад, міських, сільських, селищних рад у розмірах, визначених ст. 209 ЗК.

Кошти, які надходять у порядку відшкодування втрат сіль­ськогосподарського й лісогосподарського виробництва, вико­ристовуються виключно на освоєння земель для сільськогоспо­дарських і лісогосподарських потреб, поліпшення відповідних угідь, охорону земель згідно з розробленими програмами та про­ектами землеустрою. Втрачати ці кошти на інші цілі не дозволя­ється.

Майнова відповідальність за збитки, заподіяні виробничим і матеріальним ресурсам сільськогосподарських товаровиробників, має місце тоді, коли майну заподіють збиток правопорушеннями, відповідальність за які не передбачено в нормах аграрного зако­нодавства. У цьому разі винні особи повинні відшкодовувати шкоду за нормами цивільного законодавства. При цьому шкода, заподіяна особі або її майну, а також та, що заподіяна організа­ції, підлягає відшкодуванню в повному обсязі тією особою, яка її заподіяла. Шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає від­шкодуванню згідно з ч. 4 ст. 1166 ЦК лише у випадках, передба­чених Кодексом й іншими законами. Організації і громадяни, ді­яльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою (транспортні організації, промислові підприємства, будівництва, власники ав­томобілів та ін.), відповідно до п. 5 ст. 1187 ЦК зобов'язані від­шкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, як­що не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілої особи.

За невиконання або неналежне виконання договірних зо­бов'язань, тобто за порушення договірної дисципліни, сторони не­суть майнову відповідальність, яка визначається умовами конкрет­ного договору. За загальним правилом, сторона, яка порушила зо­бов'язання за договором, повинна відшкодувати іншій стороні завдані збитки відповідно до правил, що містяться в самому дого­ворі, про відповідальність за порушення його умов. Відсутність та­ких положень у договорі не звільняє винну сторону від відпові­дальності.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконан­ня з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (нена­лежне виконання) (ст. 610 ЦК). За ч. 1 ст. 623 ЦК, боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові зав­дані цим збитки. Визначаючи поняття збитків, слід виходити зі змісту ст. 22 ЦК з урахуванням особливостей, встановлених п. 4 ст. 623 ЦК. Зокрема, при визначенні неодержаних доходів (упу­щеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

§ 5. Адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства

Адміністративно-правову відповідальність чинне законодавство встановлює за вчинення адміністративних правопорушень, які не тягнуть кримінальної відповідальності. У законодавстві закріплено принцип, за яким ніхто не може підлягати стягненню в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше, ніж на підставі й у порядку, установлених законодавством.

Адміністративна відповідальність, досить поширений вид юри­дичної відповідальності за аграрні правопорушення, має каральний характер. Основним засобом адміністративного стягнення є адмі­ністративний штраф, що накладається в установленому порядку державними органами й органами місцевого самоврядування.

Адміністративній відповідальності за порушення аграрного за­конодавства підлягають як службові особи, так і особи, що вчини­ли проступки, не пов'язані з виконанням службових обов'язків. Це може мати місце, наприклад, в разі потрави посівів і насаджень сільськогосподарських підприємств, невжиття заходів для боротьби з бур'янами та ін. Адміністративну відповідальність несуть посадо­ві особи підприємств за порушення порядку й умов землекористу­вання (невжиття заходів для охорони ґрунтів від ерозії, викорис­тання земельних ділянок не за їх цільовим призначенням, пору­шення затверджених проектів землеустрою тощо); за порушення вимог щодо раціонального використання земель (забруднення зе­мель виробничими відходами, стічними водами, несвоєчасне по­вернення займаних угідь тощо). Посадові особи підлягають адмі­ністративній відповідальності, згідно зі ст. 14 КпАП, за адміністра­тивні правопорушення, пов'язані з недотриманням установлених правил, забезпечення виконання яких входить у коло "їхніх службо­вих обов'язків. Якщо посадова особа вчинила проступок, не пов'язаний з виконанням своїх службових обов'язків, вона несе відповідальність на рівні з громадянами.

Неодмінними умовами притягнення до адміністративної відпо­відальності є протиправність дії (бездіяльність) особи та наявність вини. Протиправний характер адміністративного проступку виявля­ється в порушенні норм законів, зокрема аграрного законодавства.

КпАП передбачає певні види адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень у різних сферах ді­яльності, у тому числі й у сільському господарстві. Глава 9 КпАП присвячена адміністративним правопорушенням у сільському гос­подарстві, порушенням ветеринарно-санітарних правил. У ст. 104 КпАП містяться приписи про адміністративну відповідальність за потраву посівів, псування або знищення зібраного врожаю сіль­ськогосподарських культур, пошкодження насаджень сільськогос­подарських підприємств. До таких видів порушень у цій сфері ді­яльності належать також: порушення правил боротьби з карантин­ними шкідниками, хворобами рослин і бур'янами, незаконні посі­ви і вирощування снотворного маку й коноплі, порушення правил щодо карантину тварин та інших санітарно-ветеринарних вимог, грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації тракторів, комбайнів, інших самохідних сільськогосподарських ма­шин, правил техніки безпеки під час їхньої експлуатації.

У наш час значно зростає роль відповідальності за правопору­шення в сфері раціонального використання земель сільськогоспо­дарського призначення. У ст. 52 КпАП передбачено адміністратив­ну відповідальність за псування сільськогосподарських та інших зе­мель, забруднення їх хімічними та радіоактивними матеріалами, неочищеними стічними водами, виробничими й іншими відхода­ми, а також відсутність заходів щодо боротьби з бур'янами. Части­ми порушеннями є використання земель не за цільовим призна­ченням, невиконання природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування, будівництво, введення в екс­плуатацію об'єктів, що негативно впливають на стан земель, неп­равильна експлуатація, знищення або пошкодження протиерозій­них гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень, несвоєчасне повернення тимчасово зайнятих земель або невиконання обов'яз­ків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням, або невиконання умов зняття, збереження й нане­сення родючого шару фунту.

Тимчасове положення про порядок здійснення органами Держкомзему державного контролю за використанням та охороною зе­мель, затверджене наказом Державного комітету України по зе­мельних ресурсах від 25 липня 1993 р. № 65, визначає повноважен­ня та порядок притягнення до адміністративної відповідальності за порушення у сфері земельного та аграрного законодавства. Зокре­ма, головні державні інспектори і державні інспектори по викорис­танню та охороні земель України, областей, районів у межах своєї компетенції мають право: безперешкодно, пред'являючи службове посвідчення, відвідувати підприємства, установи, організації, в то­му числі військові та оборонні об'єкти незалежно від форм влас­ності й відомчої належності для перевірки додержання вимог зе­мельного законодавства щодо використання та охорони земель; да­вати власникам землі та землекористувачам незалежно від відомчої належності обов'язкові для виконання вказівки щодо використан­ня та охорони земель, а також усунення виявлених порушень; вно­сити на розгляд відповідних рад пропозиції про припинення прав на земельну ділянку у випадках, передбачених ЗК (ст. ст. 143—152); складати протоколи та розглядати справи про адміністративні пра­вопорушення земельного законодавства, пов'язані з порушенням правил використання земель, приховуванням або перекрученням даних земельного кадастру, самовільним відхиленням від проектів внутрішньогосподарського землеустрою, знищенням межових зна­ків, а також складати протоколи про адміністративні правопору­шення земельного законодавства, пов'язані зі псуванням і забруд­ненням сільськогосподарських та інших земель, самовільним зай­няттям земельної ділянки, несвоєчасним поверненням тимчасово займаних земель або не приведенням їх у стан, придатний для ви­користання за призначенням, та подавати ці протоколи адміністра­тивним комісіям органів виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування; порушувати перед радами, які прийня­ли рішення, а також перед вищестоящими радами питання про припинення тих рішень рад, які суперечать чинному земельному законодавству; одержувати безплатно від органів виконавчої влади, власників землі й землекористувачів дані про наявність, стан і ви­користання земельних угідь, а також інформацію про наявність зе­мель запасу; залучати на умовах договору за погодженням з керів­никами підприємств, установ, організацій, науково-дослідних і проектних інститутів спеціалістів для участі в обстеженні земель.

Державні інспектори з використання та охорони земель мають право вносити до органів виконавчої влади або виконавчих органів місцевого самоврядування питання про: припинення розробки ко­рисних копалин і торфу, геологорозвідувальних, пошукових та ін­ших робіт, якщо вони провадяться з порушенням земельного зако­нодавства і можуть призвести до знищення, забруднення, псуван­ня родючого шару ґрунту, ерозії, засолення, заболочення та інших процесів, що знижують продуктивність земель; припинення про­мислового, цивільного та інших видів будівництва, експлуатації об'єктів, агротехнічних, культуротехнічних лісомеліоративних ро­біт, які ведуться з порушенням вимог земельного законодавства; вилучення або тимчасову консервацію деградованих або забрудне­них земель, подальше використання яких може спричинити нега­тивні наслідки (або якщо іншими способами неможливо відновити родючість ґрунтів); а також брати участь у роботі комісій з прий­мання в експлуатацію меліорованих і рекультивованих земель, за­хисних лісонасаджень, протиерозійних гідротехнічних споруд та ін­ших об'єктів, побудованих з метою підвищення родючості й охоро­ни земель.

Розділ 11

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення

§ 1. Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення

У структурі земельного фонду особливе місце посідають землі сільськогосподарського призначення, які пов'язані зі сферою сіль­ськогосподарського виробництва, і які на сьогоднішній день є ос­новною категорією земель, що забезпечують проведення земельної реформи. До земель сільськогосподарського призначення належать усі землі, основним цільовим призначенням яких є їх використан­ня в сільському господарстві. За ст. 22 ЗК землями сільськогоспо­дарського призначення є землі, надані для виробництва сільсько­господарської продукції, здійснення сільськогосподарської науко­во-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної ви­робничої інфраструктури або призначені для таких цілей. Виходя­чи з цього, можна визначити дві основні правові ознаки земель сільськогосподарського призначення — надання для потреб сіль­ського господарства, а також використання у сфері сільськогоспо­дарського виробництва.

Земля в сільськогосподарському виробництві є незамінним чин­ником завдяки особливостям, серед яких найчастіше вирізняються: обмеженість (незмінність кількості), непереміщуваність, невідтворюваність, незнищуваність, практична невичерпність її продуктив­ної сили. Поняття "земля" і "земельна ділянка" не збігаються. У власності й користуванні сільськогосподарських підприємств і гро­мадян можуть перебувати тільки індивідуально визначені, виділені в натурі на місцевості земельні ділянки, що мають точні межі.

Землям сільськогосподарського призначення не випадково на­лежить перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земельного фонду. На відміну від інших категорій земель, які ви­користовуються головним чином як просторово-операційний ба­зис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчуван­ня, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловос­ті. Для них встановлено особливий правовий режим, що характе­ризується таким використанням земель, за якого забезпечується охорона земель, недопущення виведення їх із сільськогосподар­ського обігу, підвищення родючості фунтів.

Однією з головних характеристик земель сільськогосподарсько­го призначення є фунтова. Земля як поверхневий шар функціонує за законами природного розвитку, взаємодіє з іншими природни­ми ресурсами. Значну частину земної поверхні займає фунт — природне утворення, що складається з генетично пов'язаних обрі­їв, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і ат­мосфери під впливом води, повітря й живих організмів; має родю­чість. У цьому значенні "земля" і "фунт" — поняття ідентичні. Відмінність полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а фунт пов'язаний із конкретним уявленням про якість землі та здатністю її використання в сільському господарстві. Головне, щоб одержуючи максимальну кількість сільськогосподарської продукції, землекористування було раціональним.

Однак не всі автори згодні з такою позицією. Дехто вважає, що ідентичне застосування в юридичному аспекті термінів "земля" і "фунт" неправильне, оскільки вони мають істотні відмінності. Уяв­лення про фунти як про специфічні природні й господарські об'єкти не дістали свого відображення в Конституції України. В юридичній науці фунт визначається як самостійний об'єкт екологічних правовід­носин, якісною властивістю якого є родючість, та який є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури або складу. Тради­ційно прийнято вважати, що в сільському господарстві земля фун­кціонує: як територіальна умова й як основний засіб виробництва. З огляду на це землі сільськогосподарського призначення згідно з юридично усталеними способами їх використання поділяються на два головних види.

По-перше, це — сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб ви­користовуються для посівів сільськогосподарських культур і є засо­бом виробництва в рослинництві.

По-друге, це — несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насаджен­ня, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господар­ськими будівлями й дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є тільки територіальним базисом, і потрібні для організації сіль­ськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяль­ності. У цьому разі йдеться про площі нерослинницького призна­чення, які є землями несільськогосподарського використання.

§ 2. Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання

Земля не є результатом людської праці. Вона — продукт самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання викорис­тання земель сільськогосподарського призначення виступає певна визначена територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єк­та, де він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції і зведенням будинків, виробничих споруд та інших об'єк­тів, потрібних для обслуговування основної діяльності. Отже, для земель сільськогосподарського призначення характерне викорис­тання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогос­подарської продукції), але й як просторово-операційного базису, що властиве всім категоріям земель.

ЗК вживає і термін "земля", і термін "земельна ділянка", хоча визначення дає лише останньому. Це пояснюється тим, що об'єк­том правовідносин з використання землі завжди є індивідуально визначена земельна ділянка, яка являє собою частину земної по­верхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 ЗК).

Специфічними ознаками земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення, які характеризують їх як об'єкт земельних від­носин, є: обмеженість площі, локалізованість за місцем розташу­вання; вони є нерухомим об'єктом і основним способом виробниц­тва в сільському господарстві.

Земельні ділянки і права на них, а також міцно пов'язані із зе­мельними ділянками об'єкти (ґрунт, замкнені водойми, ліс, бага­торічні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), пе­реміщення яких без шкоди їх призначенню неможливе, перебува­ють в обігу неподільно, якщо інше не передбачено законом.

Існує думка, що землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характерис­тику: загальний об'єкт (частина земельного фонду), на який поши­рюється загальний правовий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються прави­ла особливого правового режиму, призначені для земель сільсько­господарського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється дія норм зе­мельного, фінансового, господарського та інших галузей права¹.

Землі сільськогосподарського призначення регулюються зе­мельним законодавством як єдиний об'єкт, що означає: сільсько­господарському використанню підлягають не будь-які, а лише при­датні для цих цілей землі; не всякі придатні для сільськогосподар­ських потреб землі можна використовувати як землі сільськогоспо­дарського призначення. Так, у заповідних зонах заборонено здій­снювати товарну сільськогосподарську діяльність.

Мета використання земельної ділянки визначається органами місцевого державного управління й органами місцевого самовряду­вання під час надання конкретної земельної ділянки. Про це заз­начається в документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного земельного кадастру і державної реєстрації. При цьому неприпустимою є самовільна зміна дозволеного ви­користання земельної ділянки. Вимоги щодо дозволеного викорис­тання земельної ділянки є частиною інших галузей законодавства, у складі яких вони регламентуються докладніше.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта пра­вового регулювання є площа. Визначаючи розміри земельних ді­лянок, наданих у власність і користування, органи влади врахову­ють природноекономічні, екологічні та соціальні умови на основі рекомендацій науково-дослідних установ щодо природно-сільсько­господарського районування земель та їх нормування.

У ЗК робиться спроба обмежити площу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які перебувають у власності громадян, певними розмірами. Відповідно до ст. 121 ЗК громадя­ни України мають право на безкоштовне одержання земельних ді­лянок у власність за нормами: для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства — у розмі­рі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогоспо­дарських підприємств, розташованих на території сільської, се­лищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної час­тки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відпо­відної ради, розмір земельної частки (паю) визначається як серед­ній по району. Землі фермерського господарства можуть склада­тися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фер­мерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам — членам фермерського господарства на праві приватної власності; а також земельної ділянки, що вико­ристовується фермерським господарством на праві оренди. Грома­дяни — члени фермерського господарства мають право на одер­жання у власність із земель державної і комунальної власності зе­мельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Громадянам — членам фермерських господарств передаються безкоштовно в при­ватну власність надані їм у користування земельні ділянки в роз­мірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підпри­ємства, розташованої на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай) (ст. 32 ЗК).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно громадя­нину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної час­тки (паю) (ч. 2 ст. 121 ЗК). Громадяни мають право додатково одержувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення, але не більше 100 га (до 1 січня 2010 р.). При цьому зазначена пло­ща може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок за законом (п. 13 Перехідних положень ЗК).

§ 3. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

Визнання землі нерухомим майном і залучення її до цивільно­го обігу спричинює потребу докладно проаналізувати взаємозв'язок правового режиму такої найважливішої категорії земель, як землі сільськогосподарського призначення, і правомочностей громадянина-власника щодо цих земель і, як наслідок, уточнити сфери застосування цивільного і земельного права в регулюванні відно­син власності на землі сільськогосподарського призначення.

Поняття "режим" (франц. regime — управління) означає сукуп­ність правил, заходів, норм для досягнення будь-якої мети¹. Під правовим режимом розуміють встановлені законодавством порядок використання об'єкта, припустимі межі та способи розпорядження ним. Правовий режим забезпечується відповідними заходами впли­ву (заохочення й відповідальності) з боку органів державної влади і місцевого самоврядування.

"Правовий режим" земель сільськогосподарського призначення є теоретичним поняттям, яке узагальнює правову характеристику земель цієї категорії як об'єкта земельних відносин і містить вказів­ку на коло найважливіших правових відносин, що складаються з приводу земель сільськогосподарського призначення. У радянський період розвитку земельного права й законодавства основним скла­довим і головним елементом правового режиму земель був примат виключної державної власності на землю, в тому числі і на землі сільськогосподарського призначення. Аналіз чинного земельного законодавства дає змогу дійти висновку, що правовий режим земель сільськогосподарського призначення поширюється на землі цієї ка­тегорії і визначається сукупністю правил їх використання, включен­ня до цивільного обігу, охорони, обліку, моніторингу, установлених чинним законодавством.

Безпосереднім об'єктом правового режиму є конкретне земель­не угіддя — земельна ділянка, незалежно від її площі, яка надана й використовується за безпосереднім цільовим призначенням. Це — перший елемент правового режиму.

Правовий режим різних ділянок земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Така неоднорідність зумовлена: вида­ми земель сільськогосподарського призначення, їх економічними й екологічними властивостями; юридичним статусом суб'єктів, які використовують ці землі; іншими об'єктивними обставинами. То­му зазвичай розрізняють загальний, особливий і спеціальний пра­вові режими земель сільськогосподарського призначення¹.

Об'єктом загального правового режиму є вся площа земель, при­датних для потреб сільського господарства. Основне цільове приз­начення цих земель — бути засобом виробництва продуктів харчу­вання і кормів для тварин, а також сировини для промисловості. Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-ко­мунального господарства, залізничних і автомобільних шляхів, лі­ній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а та­кож для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогоспо­дарського виробництва, згідно зі ст. 23 ЗК, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гір­шої якості.

Особливий правовий режим установлюється законодавством для сільськогосподарських угідь із кадастровою оцінкою вище середньо-районного рівня. До сільськогосподарських угідь у такому пра­вовому значенні належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища й перелоги (ст. 22 ЗК). Правовий режим цих земель по­лягає в пріоритетному використанні їх для сільськогосподарських цілей.

Спеціальний правовий режим встановлюється для особливо цін­них сільськогосподарських угідь. До таких земель, відповідно до ст. 150 ЗК, належать землі дослідних полів науково-дослідних ус­танов і навчальних закладів, землі природно-заповідного фонду, землі історико-культурного призначення та ін. Вилучення (викуп) особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб до­пускається тільки у виняткових випадках, а саме: під час будів­ництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електро­передачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурно­го призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих спо­руд, пов'язаних з їх експлуатацією. Причому таке вилучення (ви­куп) здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, які, в свою чергу, повинні попередньо погодити його з Верховною Радою України.

У літературі зазначається, що правовий режим земель сільсько­господарського призначення спрямований на виконання двох го­ловних завдань: забезпечення фунтової родючості земель, тобто охорони якості сільськогосподарських угідь (якісний аспект), і збе­реження кількості цих земель, запобігання зменшенню площ сіль­ськогосподарських угідь (кількісний аспект).

Перше завдання вирішується здійсненням заходів: щодо збере­ження і підвищення родючості фунтів; щодо захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторин­ного засолення, висушування, ущільнення та інших процесів, що призводять до деградації земель (меліорація)²; щодо захисту від за­раження сільськогосподарських угідь бактеріально-паразитичнйми та карантинними шкідниками й хворобами рослин, заростання бур'янистими рослинами, чагарником і дрібноліссям, від інших ви­дів погіршення стану земель; щодо рекультивації порушених зе­мель, відновлення їх родючості, своєчасного залучення до госпо­дарського обігу (ст. 166 З К); щодо збереження і використання ро­дючого шару фунту та консервації земель (ст. ст. 171, 172 ЗК).

Розв'язання другого завдання забезпечується регулюванням на­дання й вилучення земель, встановленням обмежень для їх переве­дення в несільськогосподарські. Забезпеченню виконання цього завдання сприяють основні принципи, закріплені в ЗК: пріоритет використання земель сільськогосподарського призначення (ст. 23), планування використання земель (гл. 30) і відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (глави 23, 24). Безперечно, виконання зазначених завдань здійснюється в основному держа­вою, яка встановлює стандарти, норми, нормативи, правила, per-' ламенти в галузі забезпечення родючості земель.

Проблема збереження й підвищення родючості земель вирішу­ється здебільшого на рівні управління використанням і охороною зе­мель. Це управління здійснюється спеціально уповноваженими дер­жавними органами, основними функціями яких є: облік; плануван­ня; розподіл і перерозподіл земель; регулювання порядку експлуата­ції земель; контроль і правове забезпечення правового режиму вико­ристання земель; охорона земель. Наявність системи спеціально уповноважених державних органів, які здійснюють функції управ­ління в галузі охорони й використання земель, є другим елементом правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

Однак усе це не зменшує значущості таких обов'язків грома­дян — власників земельних ділянок сільськогосподарського приз­начення, як використання цих ділянок за цільовим призначенням, підвищення родючості фунтів і збереження інших корисних влас­тивостей землі (ст. 91 ЗК). Громадяни України входять у коло суб'єктів правовідносин з використання земель сільськогосподар­ського призначення. Суб'єкти, які здійснюють господарську діяль­ність на сільськогосподарських угіддях, є третім елементом право­вого режиму цієї категорії земель.

Слід зауважити, що права та обов'язки суб'єктів правовідносин із використання земель залежать як від правового статусу цих суб'єктів, так і від особливостей конкретної земельної ділянки. От­же, четвертим елементом правового режиму земель сільськогоспо­дарського призначення є наявність прав і обов'язків суб'єктів пра­вовідносин.

П'ятим елементом правового режиму земель учені вважають на­явність ефективного правового механізму, який забезпечує належ­ний правовий режим використання земель. До елементів такого механізму належать:

— наявність правових норм, виконання яких запобігає пору­шенню правового режиму земель і забезпечує пріоритет земель сільськогосподарського призначення перед землями несільськогос-подарського призначення, а також норм, що не дозволяють вилу­чення цінних сільськогосподарських земель;

• наявність правових норм, застосування яких усуває умови, що спричинюють порушення правового режиму земель. Наприклад, за­борона фінансування проектно-дослідницьких робіт до прийняття місцевою адміністрацією рішення про попереднє узгодження місця розміщення об'єкта або рішення суду в разі виникнення спору;

• наявність покарань за порушення правового режиму земель. Так, відповідальність у вигляді штрафів передбачена за знищення межових знаків земельних ділянок, за самовільне зайняття землі, за псування і знищення родючого шару землі тощо;

• наявність правових норм, виконання яких дозволить відно­вити порушення режиму використання земель. Наприклад, само­вільно зайняті земельні ділянки мають бути повернуті за належніс­тю без відшкодування витрат, які виникли за час незаконного ко­ристування.

Отже, під правовим режимом земель сільськогосподарського приз­начення розуміється спеціальний порядок використання земель, вста­новлений законодавством для найбільш цінної категорії земельного фонду України.

Усі землі, придатні для сільськогосподарського виробництва, мають пріоритетний режим використання. Це означає, що:

По-перше, вони надаються, насамперед, для сільськогосподар­ського використання (ст. 23 ЗК). Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, здійснюється на підставі даних державного земельного кадастру.

По-друге, земельним законодавством встановлені певні обме­ження на угоди із земельними ділянками, призначеними для сіль­ськогосподарських цілей. Вимоги полягають передусім у встанов­ленні земельним законодавством переліку видів земель сільсько­господарського призначення, цілком вилучених із цивільного обі­гу, тобто тих, котрі не можуть бути об'єктами права приватної власності. До них належать, зокрема, техногенно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає установленим вимогам (нор­мам, правилам, нормативам), а також деградовані й малопродук­тивні землі, які вилучаються з цивільного обігу (ст. ст. 170, 172 ЗК). Крім того, стосовно земель, які перебувають у приватній власнос­ті, земельне законодавство може встановлювати особливі правила здійснення угод. Так, покупцями земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення для ведення товарного сільськогосподар­ського виробництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському госпо­дарстві, або які займаються веденням товарного сільськогосподар­ського виробництва, а також юридичні особи України, установчи­ми документами яких передбачене ведення сільськогосподарського виробництва, а переважне право купівлі земельних ділянок сіль­ськогосподарського призначення мають ті громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки (ст. 130 ЗК).

Крім того, за п. 15 Перехідних положень ЗК громадяни та юри­дичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподар­ського виробництва, а також громадяни України — власники зе­мельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 р. продавати чи ін­шим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земель­ні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилучен­ні земель для суспільних потреб. Отже, право розпорядження зем­лями сільськогосподарського призначення підлягає певним обме­женням, які встановлюються державою з метою мінімізації нега­тивних наслідків, пов'язаних з функціонуванням ринку землі.

По-третє, господарське використання земель сільськогосподар­ського призначення має не тільки не погіршувати стан земель внас­лідок виробничої діяльності, але й сприяти відновленню та поліп­шенню родючості фунтів, їх корисних властивостей. У цьому зв'яз­ку власники земельних ділянок і землекористувачі повинні викону­вати заходи щодо захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплень, заболочування, вторинного засмічення, висушування, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними й ра­діоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів. Вони зобов'язані також провадити рекульти­вацію порушених земель, вживати заходів щодо підвищення їх ро­дючості та поліпшення інших корисних властивостей землі. Всі ор­ганізації, які здійснюють діяльність, пов'язану з порушенням по­верхневого шару фунту, повинні здійснювати зняття, складування, збереження поверхневого шару фунту і нанесення його на ділян­ку, з якої він був знятий, чи на іншу земельну ділянку для підви­щення її продуктивності й інших властивостей.

По-четверте, при вилученні (викупі) земель сільськогосподар­ського призначення для потреб, не пов'язаних із сільськогосподар­ським виробництвом, при тимчасовому зайнятті сільськогосподар­ських угідь для інших видів використання, при обмеженні вико­ристання або погіршенні якості сільськогосподарських угідь тощо власникам землі й землекористувачам відшкодовуються збитки і втрати сільськогосподарського виробництва.

§ 4. Права та обов'язки сільськогосподарських землекористувачів

Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадяни одержують їх для задо­волення своїх особистих потреб у виробництві продуктів харчуван­ня, для відпочинку, дозвілля, задоволення інших соціальних, куль­турних, оздоровчих потреб (для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, здійснення товарного сільськогосподарського виробниц­тва). Щоб досягти названих цілей, громадяни можуть об'єднувати­ся в садівничі чи городницькі некомерційні об'єднання, які можуть бути створені у формі товариства, споживчого кооперативу.

З метою товарного сільськогосподарського виробництва земель­ні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юри­дичним особам): фермерським господарствам, приватним (приват­но-орендним) підприємствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам, господарським товариствам, державним сільсько­господарським підприємствам. Зазначені суб'єкти здійснюють то­варне виробництво з метою реалізації продукції та одержання при­бутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового дос­віду землі сільськогосподарського призначення надаються сіль­ськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам і загальноос­вітнім школам. Певні ділянки одержують і деякі несільськогоспо-дарські підприємства й організації, промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію в основному для своїх працівників. Такі підсобні господарства мо­жуть бути складовою частиною підприємства, організації, не маю­чи прав юридичної особи, або самостійним суб'єктом (юридичною особою). У другому випадку земельні ділянки надаються безпосе­редньо цим господарствам із врахуванням їхніх організаційно-пра­вових форм.

Певну кількість земель сільськогосподарського призначення мають релігійні організації та об'єднання, які також провадять під­собне сільське господарство.

Отже, землі сільськогосподарського призначення можуть бути надані для сільськогосподарського виробництва і тим юридичним особам, для яких ведення сільського господарства не є основним видом діяльності.

Основну площу земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо провадять сільськогосподарське виробництво — сільськогосподарські товаро­виробники. Згідно зі ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію"¹, сільськогосподарським товаровиробником є фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарювання, валовий доход якої від опера­цій з реалізації сільськогосподарської продукції власного вироб­ництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподар­ських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень то­що) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, ко­ристуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50% загальної суми валового доходу.

У сільському господарстві найпоширенішими є: сільськогоспо­дарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні сільськогосподарські підприємства.

Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційно-правових форм суб'єктів сільськогосподарського ви­робництва визначаються законодавством України. Підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства.

Виходячи з особливостей тих функцій, які виконують суб'єкти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути поділе­ні на такі групи:

• засновані на різних формах власності сільськогосподарські формування, головною метою діяльності яких є виробництво то­варної маси продуктів харчування і сировини;

• підприємці, чия діяльність заснована на різних формах влас­ності й організаційно-правових формах господарювання і чия правосуб'єктність та статутна діяльність спрямована на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств-товаровиробників;

• установи, чия правосуб'єктність і статутна діяльність спрямо­вана на надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності аграрних товаровиробників¹.

Більшість суб'єктів, які використовують землі сільськогосподар­ського призначення, було створено завдяки паюванню земель і реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Цей процес здійснювався шляхом надання кожному члену колек­тивного сільськогосподарського підприємства сертифіката на пра­во приватної власності на земельну частку (пай) з визначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних (кадастрових) гектарах, а та­кож у вартісному вираженні. При цьому земельні ділянки на міс­цевості не виділялися й існували в документальному вираженні до того моменту, поки у визначених законом випадках і порядку не було здійснено виділення в натурі земельної ділянки відповідно до земельного сертифікату із видачею Державного акта на право при­ватної власності на землю.

Зміст правового режиму земель сільськогосподарського призна­чення, які є власністю громадян, визначають залежно від характе­ру сільськогосподарського виробництва. Так, відповідно до ст. 22 ЗК громадяни одержують землі сільськогосподарського призначен­ня у власність для ведення особистого селянського господарства, садівництва й товарного сільськогосподарського виробництва.

Правовий режим земель особистих селянських господарств ре­гулюється ст. 33 ЗК. Відповідно до її положень громадяни України можуть мати на праві власності й орендувати земельні ділянки для провадження особистого селянського господарства. За ст. ст. 12 — 16 Закону України від 20 квітня 2000 р. "Про планування і забудо­ву територій"², надання земельної ділянки громадянам для ведення особистого селянського господарства здійснюється з урахуванням вимог генерального плану населеного пункту, докладного плану те­риторії та плану її забудови. Ці акти є основними правовими й ар­хітектурно-технічними документами, в яких питання організації те­риторії присадибних ділянок вирішуються у взаємодії із проблема­ми соціальної перебудови села: спеціалізації й територіальної орга­нізації сільськогосподарського виробництва, формування інженер­но-технічної інфраструктури, охорони навколишнього середовища. Відповідно до цього земельне законодавство формує загальне пра­вило про надання громадянам земельних ділянок для ведення осо­бистого селянського господарства у двох місцях: біля житлового бу­динку і за межами населеного пункту. Причому земельна ділянка біля будинку може бути меншого розміру.

Правовий режим земель для ведення садівництва спрямова­ний передусім на задоволення потреб громадян у земельних ді­лянках для зазначених цілей. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можна використовувати для закладення багаторіч­них плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення потрібних будівель, господарських споруд тощо.

Громадянин — член садівничого товариства — може привати­зувати земельну ділянку без згоди на те інших членів цього това­риства. Розмір земельної ділянки для ведення садівництва, яку можна приватизувати безкоштовно, становить не більше 0,12 га (ст. 121 ЗК). Громадяни — власники садових ділянок можуть віль­но розпоряджатися ними, якщо вони (ділянки) не обмежені в обі­гу і не вилучені з нього.

Громадяни мають право одержувати сільськогосподарські землі у власність не тільки для задоволення власних потреб, але й для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва.

Громадяни можуть займатися виробництвом товарної сільсько­господарської продукції шляхом ведення особистого селянського і фермерського господарств. Селянське господарство не має статусу юридичної особи, а товарне виробництво сільськогосппродукції розглядається як підприємницька діяльність і обкладається прибут­ковим податком. Тому громадянин — власник земельної ділянки, який має намір займатися товарним сільськогосподарським вироб­ництвом, — повинен зареєструватися як підприємець.

На відміну від особистого селянського господарства, яке не має статусу юридичної особи, фермерське господарство має такий статус. Сьогодні, згідна зі ст. 31 ЗК, до земель фермерського гос­подарства належать земельні ділянки, які є власністю фермер­ського господарства як юридичної особи, а також громадян — членів фермерського господарства на праві приватної власності. Фермерське господарство може орендувати земельні ділянки. Заз­начається, що у власності громадянина-фермера можуть бути тільки сільськогосподарські угіддя, на яких немає виробничих бу-т дівель чи споруд ( такі будівлі та споруди разом з ділянкою, на якому вони розташовані становлять єдиний об'єкт нерухомості й мають перебувати на балансі фермерського господарства як юри­дичної особи¹).

Ще однією особливістю правового режиму земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є те, що звернен­ня стягнення на них допускається тільки тоді, коли у їх власників відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст. 139 ЗК).

Набуваючи права власності на земельну ділянку, громадянин водночас набуває комплексу земельних прав та обов'язків, що ста­новить зміст його права власності.

Правомочності земельного власника вичерпно зафіксовані в ст. 90 ЗК. Вони включають право: продавати або іншим шляхом від­чужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спад­щину; самостійно господарювати на землі; право власності на по­сіви, насадження сільськогосподарських та інших культур, на ви­роблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у вста­новленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділян­ці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшко­дування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди. Як видно зі змісту зазначених правомочностей, більшість із них безпосередньо стосуються власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Як відомо, право власності на майно, в тому числі й на землю, передбачає наявність у його суб'єкта 3 груп правомочностей, а са­ме: володіння, користування й розпорядження майном чи землею. Аналіз правомочностей власників земельних ділянок згідно зі ст. 90 ЗК дає підстави стверджувати, що практично всі ці правомочності стосуються володіння та користування і за змістом збігаються з ко­лом правомочностей, наданих землекористувачам (ст. 95 ЗК). І тільки одна з них передбачена п. "а" ч. 1. ст. 90, є правомочністю власників розпоряджатися земельними ділянками: продавати або іншим шляхом відчужувати їх, передавати в оренду, заставу, спад­щину. Однак на сьогодні не кожного з наданих законом правомоч­ностей власник земельної ділянки сільськогосподарського призна­чення може скористатися через наявність певних обмежень, вста­новлених Перехідними положеннями ЗК.

Правомочності власників земельних ділянок не підлягають роз­ширеному тлумаченню, водночас це не стосується їхніх обов'язків, зафіксованих ст. 91 ЗК, а саме: забезпечувати використання зе­мельних ділянок за їх цільовим призначенням; дотримуватися ви­мог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати зе­мельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші їх корисні властивості; своєчасно подавати відповід­ним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядуван­ня дані про стан і використання земель та інших природних ресур­сів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиеро­зійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Зако­ном також можуть бути встановлені інші обов'язки власників зе­мельних ділянок.

Специфіка використання сільськогосподарських угідь полягає у втручанні їх користувача в механізм екозв'язків земель з іншими природними об'єктами, у перетворенні екосистем через зміни ре­жиму їх функціонування. Це зумовлено тим, що сільськогосподар­ські угіддя поділяються на біоценози (природні угіддя) — не підда­ні окультуренню пасовища, сіножаті, луки тощо й агроценози (окультурені людською працею) — рілля, багаторічні насадження, окультурені (меліоровані) пасовища, сіножаті й інші сільськогоспо­дарські угіддя. Розорювання природних угідь перетворює їх на сіль­ськогосподарські угіддя, які здійснюють свою природну функцію тільки під впливом людської праці.

З урахуванням специфіки земель сільськогосподарського приз­начення закон установлює такі основні обов'язки громадян-власників та інших осіб щодо використання сільськогосподарських угідь:

а) забезпечення оптимального водного режиму ґрунтів. Власники земельних ділянок і землекористувачі повинні здійснювати захист земель від підтоплення, заболочування, висушування; мають право в установленому порядку провадити зрошувальні й осушувальні заходи, не допускаючи безгосподарного виливу води, засолення й заболочування земель, створюючи найбільш сприятливий режим фунтової вологи. Наприклад, використання земель затоплення в сільськогосподарському виробництві здійснюється відповідно до проектів землевпорядження, розроблених у визначеному
законодавством порядку з урахуванням можливої причини затоплення (повінь, паводок), типу річки (чи окремих її ділянок) по нахилу дна й частоті можливого затоплення;

б) забезпечення належного сольового режиму фунтів, для чого необхідно здійснювати захист земель від вторинного засолення. Кожна особа, яка використовує сільськогосподарські угіддя, зобов'язана боротися з підвищеною кислотністю фунтів, здійснюючи вапнування й інші землеробські заходи;

в) забезпечення такого живильного режиму фунтів, за якого родючість не тільки не зменшувалася б, незважаючи на винесення живильних речовин із врожаєм, а збільшувалася б. Підвищення ро­дючості фунтів є одним із головних обов'язків кожного власника та землекористувача, який стимулюється державою;

г) забезпечення належного культурно-технічного стану фунтів, ведення боротьби із заростанням земель чагарником, дрібноліссям, бур'янистою рослинністю, для чого кожен землекористувач наділений правами провадити у встановленому порядку культурно-технічні роботи на своїй ділянці;

д) забезпечення належної екологічної обстановки на земельній ділянці, не допускаючи її погіршення.

Отже, правовий режим земель нерозривно пов'язаний з повно­важеннями їх власників, зумовлює їх і залежить від характеру сіль­ськогосподарського виробництва, яке здійснюється власником. Усі повноваження власників землі та землекористувачів спрямова­ні не тільки на забезпечення їхніх інтересів і потреб, але й біль­шою мірою на підтримання і додержання правового режиму зе­мель сільськогосподарського призначення, що знаходяться в їх­ньому веденні.

Розділ 12

Правове регулювання використання природних ресурсів у сільському господарстві

§ 1. Правові форми використання природних ресурсів у сільському господарстві

Ведення сільського господарства є неможливим без викорис­тання фунтів та інших природних ресурсів — у цьому полягає спе­цифіка галузі. Стаття 1 Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) проголошує, що пріоритетність соціального розвит­ку села та АПК забезпечується створенням необхідної природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб сільського господарства. Використовувати природні багатства кра­їни потрібно раціонально. Тому ці питання регулюються природноресурсовим правом.

Разом з тим, беручи до уваги комплексний характер аграрного права як галузі права, можна сказати, що окремі інститути природноресурсового права є водночас і інститутами аграрного права. Ад­же сільськогосподарська діяльність має своєю передумовою вико­ристання природних ресурсів. Суб'єкти аграрного права повинні знати, які вони мають права та обов'язки щодо природокористу­вання, як належним чином оформити права на використання при­родних ресурсів. Правове регулювання в сільському господарстві має певну специфіку, оскільки в українському природноресурсовому праві діє засада цільового характеру природокористування, тоб­то правові режими використання природних ресурсів різняться за­лежно від того, для яких цілей вони застосовуються. Відтак йти­меться про інститути сільськогосподарського використання при­родних ресурсів як інститути аграрного права.

Оскільки правовий інститут використання земель сільськогос­подарського призначення розглянуто в попередньому розділі про­понованого підручника, в цьому розділі ми обмежимося лише пра­вовими інститутами сільськогосподарського водокористування, надрокористування, лісокористування, використання тваринного й рослинного світу. Хоча до ЗК ми звертатимемося неодноразово, позаяк він має особливе значення для регулювання природноресурсових відносин. Згідно з ч. 2 ст. З ЗК, він має переважну юри­дичну силу перед іншими актами природноресурсового законо­давства. Інакше кажучи, є своєрідною природноресурсовою "кон­ституцією" і посідає чільне місце в системі спеціального природно­ресурсового законодавства. Якщо якийсь акт природноресурсового законодавства суперечить ЗК — застосовуються положення остан­нього. Це важливо знати для правильного розуміння правових при­писів про використання окремих видів природних ресурсів, які часто суперечать ЗК. Оскільки, характеризуючи зазначені інститу­ти сільськогосподарського використання природних ресурсів, ми послуговуватимемося понятійним апаратом теорії природноресур­сового права, коротко нагадаємо його ключові категорії.

Усі форми залучення природних ресурсів до сільськогосподар­ського виробництва можна назвати сільськогосподарським вико­ристанням природи. Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону нав­колишнього природного середовища", буває загальним і спеціаль­ним. Загальне використання природних ресурсів, згідно з ч. 2 ст. 38 Закону, полягає в безперешкодному використанні природних ре­сурсів громадянами для задоволення своїх життєвих потреб (есте­тичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні правові ознаки. Воно здійснюється: а) безоплатно; б) без отримання будь-яких дозволів; в) без закріплення окремих природних об'єктів за певними суб'єктами (без права володіння). Щоправда інколи право загального використання природних ресурсів може бути обмежене власниками природних ресурсів.

Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. З ст. 38 — це такий вид використання природних ресурсів, який відзначаєть­ся тим, що: а) природні об'єкти цілком або частково закріплюють­ся за певними суб'єктами на різних правових підставах (здійсню­ється право володіння ними); б) на його здійснення треба отримати спеціальний дозвіл; в) воно є платним.

Фактичне розмежування загального і спеціального використан­ня природних ресурсів провадиться за ступенем екологічного ризи­ку використання природних ресурсів. Критерії такого розмежуван­ня містяться в окремих актах природноресурсового законодавства.

Правова форма використання природних ресурсів — певний право­вий режим або закріплений у нормативних актах порядок викорис­тання природних ресурсів. Законодавство України розрізняє такі правові форми (титули) спеціального використання природних ре­сурсів: а) право власності; б) право природокористування (безоплат­не і орендне); в) сервітутне право; г) угода про розподіл продукції; ґ) право господарського відання; д) право оперативного управління. Разом з тим, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність" і ст. 319 ЦК, власник природного об'єкта на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається на­лежним йому майном; він може надати його іншій особі на інших правових підставах, не передбачених законодавством. Таке право власника передбачене ст. 6 ЦК і ст. 134 ГК від 16 січня 2003 р.

Право природокористування як форму спеціального використан­ня природних ресурсів слід відрізняти від права користування як елемента права власності, позаяк право природокористування — це не повноваження, а окремий правовий режим, який може охоплю­вати і володіння, і користування, і розпорядження природними ре­сурсами в межах, визначених власником. Право природокористу­вання відрізняється і від права власності. Хоча це право може включати в себе і володіння, і користування, і розпорядження; во­но завжди є похідним від права власності — саме власник встанов­лює межі природокористування, і право розпорядження природо-користувача не може припиняти права власності власника. Приро­докористування слід відрізняти і від використання природних ре­сурсів, позаяк воно є лише однією з правових форм спеціального використання природних ресурсів разом з правом власності, серві­тутним правом, угодою про розподіл продукції, правом господар­ського відання, оперативного управління та ін.

§ 2. Правове регулювання водокористування в сільському господарстві

Водні об'єкти широко використовуються в сільському госпо­дарстві: для рибництва, водопою, меліорації, скидання стічних вод та інших сільськогосподарських потреб. Важливим законодавчим актом, який регулює порядок використання водних ресурсів, є Водний кодекс (ВК) України.

Стаття 1 ВК визначає водний об'єкт як природний або створе­ний штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води. По­няття "води" охоплює всі води (підземні, поверхневі, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Слід мати на увазі, що водний об'єкт як природний комплекс включає в себе не лише води, але й земельну ділянку, об'єкти рослинного й тварин­ного світу, інші природні ресурси у їх взаємодії, використання яких регулюється відповідними актами природноресурсового законо­давства. Водне законодавство регулює лише використання вод як природних ресурсів.

Всі водні об'єкти поділяються ст. 5 ВК на 2 види, кожен із яких має відповідний правовий режим: водні об'єкти загальнодержавно­го і місцевого значення. До водних об'єктів загальнодержавного зна­чення належать: внутрішні морські води та територіальне море; під­земні води, які є джерелом централізованого водопостачання; по­верхневі води, що розташовані на території більш як однієї облас­ті, а також їх різні притоки; водні об'єкти в межах територій при­родно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. Інші водні об'єкти належать до водних об'єктів місцевого значення.

ВК у ст. ст. 47 і 48 визначає фактичні ознаки розмежування за­гального і спеціального використання водних ресурсів. Загальне використання водних ресурсів характеризується незначним наван­таженням на екосистему: забір води здійснюється без спеціальних технічних пристроїв, а забруднюючі речовини у водні об'єкти не скидаються. Прикладами загального використання водних ресурсів є купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальс­тво, водопій сільськогосподарських тварин тощо. До спеціального використання водних ресурсів належать забір води із застосуван­ням спеціальних технічних пристроїв і скидання забруднюючих ре­човин у водні об'єкти. На такі види використання водних ресурсів потрібно оформити відповідний дозвіл. У сільському господарстві часто здійснюють полив полів та городів із водних об'єктів із зас­тосуванням спеціальних помп та насосів. При цьому селяни не зав­жди мають дозвіл на спеціальне використання водних ресурсів. Це є порушенням водного законодавства і може тягнути за собою юридичну відповідальність.

Загальне використання водних ресурсів може здійснюватися і на водних об'єктах приватної власності чи наданих у користуван­ня. За ст. 47 ВК, якщо власник чи користувач водного об'єкта не встановив видимих знаків, що забороняють чи обмежують загаль­не використання цього об'єкта, останнє вважається дозволеним без обмежень. Якщо ж власник чи користувач водного об'єкту встано­вив зазначені знаки обмежень, загальне використання водних ре­сурсів на таких водних об'єктах обмежується волею власника.

Багато фермерських господарств або інші сільськогосподарські підприємства бажали б мати у своїй власності водні об'єкти, щоб провадити сільськогосподарську діяльність, зокрема рибництво. ВК у ст. 6 проголошує виключну державну власність на води (вод­ні об'єкти). Але відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на зе­мельну ділянку поширюється в її межах на водні об'єкти, що на ній розміщені. За ст. 59 ЗК існує право безоплатної приватизації зам­кнених природних водойм загальною площею до 3 га. Власникам земельних ділянок дозволяється створювати у відповідних межах рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Купівля-продаж і кількість водних об'єктів, які можуть перебувати у при­ватній власності, не обмежується. Отже, оскільки ЗК, як ми вже зазначали, має переважну юридичну силу перед ВК, тому діють са­ме положення ЗК. Це означає, що водні об'єкти можуть перебува­ти у приватній власності у будь-яких розмірах, що їх можна купу­вати й продавати, укладати інші правочини щодо них. Оскільки право спеціального використання водного об'єкта приватної влас­ності посвідчується державним актом про право приватної влас­ності на землю, власник водного об'єкта не зобов'язаний отриму­вати будь-які інші дозволи на спеціальне використання водних ре­сурсів, навіть якщо він здійснює забір води із використанням спе­ціальних технічних пристроїв чи скидає у свій водний об'єкт заб­руднюючі речовини.

Стаття 42 ВК поділяє водокористувачів на первинних і вторин­них. Первинними водокористувачами є особи, що мають власні во­дозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вто­ринні водокористувачі (абоненти) — це ті, що не мають власних во­дозабірних споруд і отримують воду із водозабірних споруд первин­них водокористувачів та скидають стічні води в їхні системи на умовах, визначених між ними. Права та обов'язки водокористува­чів цілком поширюються і на суб'єктів аграрного права. Так, водо­користувачі мають право на загальне і спеціальне використання водних ресурсів, вимагати від власника водного об'єкта або водоп­ровідної системи підтримання належної якості води, споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єкти, робити їх реконс­трукцію і ремонт, передавати воду іншим водокористувачам. Пра­ва останніх щодо використання водних ресурсів можуть бути обме­жені, а умови водокористування змінені власниками водних об'єк­тів, місцевими радами, державними екологічними, санітарними та іншими органами в разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, в інших, передбачених законодавством, випадках. При цьому в разі припинення чи обмеження права спеціального вико­ристання водних ресурсів власникам водних об'єктів і водокорис­тувачам мають бути відшкодовані заподіяні ним збитки, за винят­ком випадку, якщо таке припинення чи обмеження сталося внас­лідок порушення ними водного законодавства чи умов договору.

ВК покладає на водокористувачів такі обов'язки: бути ощадли­вими щодо водних ресурсів, дбати про їх відтворення і поліпшен­ня якості води, користуватися водою відповідно до цілей та умов її надання, дотримуватися встановлених екологічних нормативів во­докористування, застосовувати ефективні сучасні технічні засоби й технології для утримання своєї території в належному стані, а та­кож вживати заходів щодо запобігання забрудненню водних об'єк­тів стічними (дощовими) водами, не допускати порушення прав ін­ших водокористувачів, а також заподіяння шкоди господарським об'єктам і довкіллю, здійснювати спеціальне використання водних ресурсів лише за наявності дозволу, безперешкодно допускати на водні об'єкти, що перебувають у їхній власності, державних еколо­гічних інспекторів, а також громадських інспекторів з охорони дов­кілля, своєчасно інформувати місцеві ради, державні екологічні та санітарні органи про виникнення аварійних забруднень, вживати невідкладних заходів щодо ліквідації наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення якості води.

Спеціальне використання водних ресурсів на праві водокорис­тування може бути короткостроковим (до 3 років) або довгостро­ковим (від 3 до 25 років). У разі потреби строки водокористування можуть бути подовжені. Щоб оформити спеціальне використання природних ресурсів на праві водокористування, слід отримати доз­віл. Його видають, згідно зі ст. 49 ВК, місцеві органи Мінприроди, в разі використання водних об'єктів загальнодержавного значення, або місцеві ради за погодженням з місцевими органами Мінприро­ди—в разі використання водних об'єктів місцевого значення. Ви­дача дозволу здійснюється за клопотанням водокористувача з обґ­рунтуванням потреби у воді, погодженим з місцевими органами Державного комітету водного господарства (в разі використання поверхневих вод), з Державною геологічною службою (в разі вико­ристання підземних вод) і МОЗ (у разі використання водних об'єк­тів, що є лікувальними). Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування затверджений постановою Кабіне­ту Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 321. У дозволі на спеціальне водокористування встановлюються ліміт забору води, ліміт її використання та ліміт скидання забруднюючих речовин. У разі настання маловодню ці ліміти можуть бути зменшені держав­ними органами без коригування дозволу на спеціальне водокорис­тування.

Спеціальні водокористувачі зобов'язані сплачувати державний збір за спеціальне використання водних ресурсів. Згідно з Порядком справляння збору за спеціальне використання водних ресурсів та збо­ру за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р. № 1494, збір за спеціальне використання вод­них ресурсів зобов'язані сплачувати лише юридичні особи та фізичні особи, які є суб'єктами підприємництва. Селяни, котрі не є суб'єк­тами підприємництва, звільнені від сплати цього збору. Це означає, що сільськогосподарським підприємствам для оптимізації оподатку­вання вигідніше оформляти дозвіл на спеціальне використання вод­них ресурсів на одного зі своїх членів, а не на саме господарство.

Стаття 51 ВК передбачає можливість здійснення спеціального водокористування шляхом оформлення договору оренди. Відмін­ність між спеціальним використанням водних ресурсів на праві во­докористування і на праві оренди полягає в тому, що за водокорис­тування власник не повинен сплачувати, крім державного збору за спеціальне використання водних ресурсів. Права та обов'язки во­докористувачів визначені законодавством, а орендарів — у догово­рі оренди, в якому встановлюється орендна плата за домовленістю сторін. ВК забороняє суборенду водних об'єктів, але орендар може передати водний об'єкт іншому водокористувачеві на праві спеці­ального безоплатного водокористування. Це право визначене ст. 51 іп, 6 ст. 43 ВК.

§ 3. Правове регулювання надрокористування в сільському господарстві

Надра дедалі активніше використовують для ведення сільсько­господарської діяльності. Зокрема, в недіючих шахтах вирощують гриби, квіти, овочі та інші рослини. Надрами послуговуються для витримування виноматеріалів, зберігання харчової продукції тощо. Корисні копалини місцевого значення і прісні підземні води засто­совують для ведення сільськогосподарської діяльності.

Використання надр у веденні сільськогосподарської діяльності регулюється Кодексом України про надра від 27 липня 1994 р., та іншими актами законодавства про надра. За ст. 1 Кодексу, надра —• це та частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологіч­ного вивчення та освоєння. Законодавство не встановлює чіткої межі поверхні землі для розмежування земель і надр як природних об'єктів і визначення режиму правового регулювання. Надра від землі відмежовуються за юридичними ознаками, а саме — за спо­собом використання цих об'єктів. Якщо поверхня землі слугує просторово-операційним базисом для розміщення різних об'єктів або для вирощування сільськогосподарської продукції, ми маємо справу з землекористуванням. Якщо ж видобуваємо корисні копали­ни, вивчаємо геологію землі або здійснюємо підземну діяльність — маємо справу з надрами і повинні керуватися законодавством про надра.

Надра треба відмежовувати і від підземних вод. Згідно з ВК під­земні води належать до державного водного фонду України, а згід­но з Кодексом України про надра, вони є частиною надр. Вихо­дить, що це — природний ресурс з подвійним правовим режимом і, тому, використовуючи підземні води для сільського господарства, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра. Труднощі виникають тоді, коли треба оформити дозвіл на спеціальне використання підземних вод: яким законодавством ке­руватися, щоб отримати дозвіл і для сплати збору за спеціальне ви­користання?

Ретельний аналіз законодавства України показує, що слід роз­різняти правовий режим прісних підземних вод і правовий режим мінеральних, термальних, промислових вод. Згідно з п. 1.5 Інструк­ції про порядок обчислення і справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин в редакції наказу Мінекоресурсів, Мінфіну, ДПА, Мінпраці від 13 червня 2000 р. № 51/128/307/128, збір за спеціальне використання надр не справ­ляється за видобуті прісні підземні води, позаяк при цьому справ­ляється збір за спеціальне використання водних ресурсів. Отже, під час видобування прісних підземних вод треба керуватися водним законодавством для отримання дозволу і сплати збору за спеціаль­не використання водних ресурсів, а під час видобування мінераль­них, термальних, промислових вод — законодавством про надра, щоб оформити відповідні правові документи і сплатити збір за спе­ціальне використання надр.

Корисні копалини, згідно зі ст. 5 Кодексу про надра — це при­родні мінеральні утворення органічного і неорганічного поход­ження в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод і газів, на дні водоймищ, а також техногенні мінеральні утворення в місцях роз­міщення відходів виробництва та лишків продуктів переробки мі­неральної сировини, придатні для промислового використання. За ст. 6 цього Кодексу, корисні копалини за своїм господарським значенням поділяються на копалини загальнодержавного й місце­вого значення. Віднесення їх до загальнодержавного та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України. Разом з тим ЗК у ст. ст. 90, 95 закріплює поділ корисних копалин на загальнопоширені і незагальнопоширені. Аналіз правового режиму загальнопоширених корисних копалин і корисних копалин місцевого значення за Кодексом про надра, а також за ст. 39 Закону Украї­ни від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природно­го середовища" показує, що правовий режим загальнопоширених корисних копалин тотожний правовому режиму корисних копалин місцевого значення.

Переліки корисних копалин загальнодержавного й місцевого зна­чення затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 груд­ня 1994 р. № 827. Визначення корисних копалин як загальнодержав­ного чи місцевого значення поширює на них віддовіддий режим пра­вового регулювання. Суб'єктів аграрного права більше цікавлять ко­рисні копалини місцевого значення, які вони можуть використовува­ти на праві загального використання надр. До них належать, зокрема, сировина для хімічних меліорантів фунтів (вапняк, гіпс, сапропель, гажа), крейда, граніт, пісковик, галька, гравій, пісок, ракуша, лес, глина легкоплавка, суглинок, супісок тощо. Води, в тому числі прісні підзем­ні, належать до корисних копалин загальнодержавного значення.

Фактичні ознаки розмежування загального і спеціального вико­ристання надр наводяться у ст. 23 Кодексу про надра, яка надає власникам земельних ділянок і землекористувачам право без отри­мання спеціальних дозволів (ліцензій) та без гірничих відводів ви­добувати для сільськогосподарських потреб корисні копалини міс­цевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води — до 20 м та використовувати надра для гос­подарських і побутових потреб. Однак закон не роз'яснює, що ро­зуміти під господарськими і побутовими потребами. На нашу дум­ку, суб'єкти аграрного права мають право використовувати надра для будь-яких сільськогосподарських потреб на праві загального використання надр, крім промислового видобування корисних ко­палин і будівництва підземних споруд.

Щодо спеціального використання надр на праві власності, то, згідно зі ст. 4 Кодексу про надра, надра є виключно державною власністю. Але це положення суперечить ч. З ст. 79 З К від 25 жовтня 2001 р., згідно з якою право власності на земельну ділян­ку поширюється і на підземний простір, тобто на надра. Як ми вже зазначали, ЗК має переважну правову силу перед Кодексом про надра. Отже, всі суб'єкти права приватної власності на земельні ді­лянки є водночас суб'єктами права приватної власності на надра під цими земельними ділянками. Це означає, що всі суб'єкти пра­ва приватної власності на земельні ділянки мають право укладати різні угоди щодо надр, які перебувають у їхній власності, а також будувати підземні споруди для здійснення сільськогосподарської діяльності без отримання гірничих відводів.

Разом з тим аналіз гірничого законодавства показує, що право приватної власності на надра не дозволяє здійснювати промисловий видобуток корисних копалин на своїй земельній ділянці. Такий різ­новид діяльності потребує дотримуватися вимог до гірничих підпри­ємств, викладених у Гірничому законі України від 6 жовтня 1999 р. Проте в разі виявлення на приватній земельній ділянці покладів ко­рисних копалин, її власник може укласти угоду щодо використання належних йому на праві приватної власності надр з гірничим під­приємством, яке відповідає вимогам Гірничого закону.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування пе­редбачає, відповідно до ст. 19 Кодексу про надра, отримання спеці­ального дозволу (ліцензії) на використання надр і акту гірничого від­воду. Ліцензування надрокористування регулюється ст. 16 Кодексу. Разом з тим їді положення суперечать положенням Закону України від 1 червня 2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", ст. 2 якого визначає, що види господарської діяльнос­ті, не передбачені ст. 9 цього Закону, ліцензуванню не підлягають. А ст. 9 Закону передбачає в царині надрокористування ліцензування тільки пошуку (розвідки) корисних копалин, видобутку уранових руд, коштовних металів і каміння. Видобування інших корисних копалин ліцензування не потребує. За правилами розв'язання правових колі­зій, переважну юридичну силу в цьому разі матиме саме Закон " Про ліцензування певних видів господарської діяльності" — він містить спеціальну норму щодо ліцензування. Не випадково у прийнятому 12 липня 2001 р. Законі України "Про нафту і газ" вже йдеться не про ліцензування видобутку нафти і газу, а лише про спеціальні дозволи.

Цей правовий припис викликав численні суперечки між надрокористувачами і державними органами. Але закон в даному разі — на боці скасування ліцензування видобутку корисних копалин. От­же, єдиним дозволом на спеціальне використання надр тепер є акт гірничого відводу, за винятком уранових руд, коштовностей і наф­ти й газу, щодо яких діють особливі правила. За ст. 17 Кодексу про надра, гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та з метою, не пов'язаною з видобуванням корисних копалин. Користування над­рами за межами гірничого відводу забороняється. Гірничі відводи надаються, згідно з Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59. На розробку корисних копалин загальнодер­жавного значення і ведення сільськогосподарської діяльності в надрах гірничі відводи надаються Держнаглядохоронпраці. На роз­робку корисних копалин місцевого значення гірничі відводи нада­ються радами обласного рівня і підлягають реєстрації в органах державного гірничого нагляду.

Стаття 21 Кодексу про надра стверджує, що видобування прісних підземних вод і розробки родовищ торфу здійснюються без гірничих відводів, але за умови отримання спеціального дозволу (ліцензії). Зважаючи на скасування існуючого порядку ліцензування надроко­ристування, можна говорити про те, що торф і прісні підземні води можуть добуватися на праві загального використання надр. При цьо­му суб'єкти аграрного права вже не зобов'язані обмежувати глибину свердловини, позаяк вони мають право для видобутку прісних під­земних вод копати криниці глибиною й понад 20 м.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування мо­же бути постійним або тимчасовим. Постійне не має заздалегідь встановленого строку. Тимчасове може бути короткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (від 5 до 20 років). У разі потреби стро­ки тимчасового надрокористування можуть бути подовжені.

Спеціальне використання надр передбачає необхідність сплати збору. Базові нормативи плати за користування надрами для видобу­вання корисних копалин і Порядок справляння плати за користуван­ня надрами для видобування корисних копалин, затверджені поста­новою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014. Щодо підземної сільськогосподарської діяльності, зокрема виро­щування сільськогосподарської продукції під землею, збір справля­ється згідно з Порядком справляння плати за користування надра­ми в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, зат­вердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопа­да 2000 р. № 1682.

Зауважимо, що згідно з гірничим законодавством, збір за видо­буток корисних копалин можна справляти тільки з суб'єктів під­приємницької діяльності. Тому селяни, які мають гірничий відвід на видобуток корисних копалин, але не зареєстровані як суб'єкти підприємництва, звільнені від сплати збору за спеціальне викорис­тання надр. Це правило не поширюється на ведення сільськогос­подарської діяльності під землею, зокрема на витримування вино-матеріалів, вирощування сільськогосподарської продукції, збері­гання продуктів харчування — при здійсненні таких видів діяльнос­ті всі суб'єкти спеціального використання надр зобов'язані сплачу­вати збір за спеціальне використання надр.

Відповідно до ст. 55 Кодексу про надра, спеціальне використан­ня надр для сільськогосподарської діяльності здійснюється за відпо­відними проектами, в яких мають передбачатися заходи, що забез­печують знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів сільського господарства або локалізацію їх у певних межах, а також запобігають їх проникненню в інші природні об'єкти. Невиконан­ня цих обов'язків може спричинити позбавлення права надрокорис­тування чи обмеження сільськогосподарської діяльності в надрах.

§ 4. Правове регулювання використання тваринного світу в сільському господарстві

Дикі тварини стають об'єктами аграрного права через викорис­тання їх у сільськогосподарській діяльності, добування їх суб'єкта­ми аграрного права і через знищення їх як шкідників сільського господарства. Важливими законодавчими актами щодо цього є за­кони України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ", від 22 лютого 2000 р. "Про мисливське господарство та полювання" та від 6 лютого 2000 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них".

Згідно зі ст. З Закону України "Про тваринний світ", об'єктами тваринного світу є дикі тварини (хордові й безхребетні) в усьому їх видовому і популяційному розмаїтті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), частини диких тварин (роги, шкі­ра, ратиці, копита тощо), продукти їхньої життєдіяльності (мед, віск тощо). Слід мати на увазі, що до диких належать види тварин, що виникли шляхом природного добору і здатні самостійно жити в умовах екосистеми. Сюди не належать тварини, породи яких ви­ведені людиною селекційно, а також ті, що стали такими свійськи­ми, що втратили здатність проживати в екосистемі самостійно. Правовий режим сільськогосподарських і свійських тварин визна­чається відповідно аграрним чи цивільним законодавством, але не природноресурсовим, тобто на них не поширюється дія Закону "Про тваринний світ".

Разом з тим можливий перехід тварини від одного правового режиму до іншого. Наприклад, собаки і коти, які є наразі свій­ськими тваринами, в давнину були дикими тваринами, але одо­машнені людиною, втратили здатність самостійно жити в умовах довкілля. Юридичним фактом, що зумовлює перехід будь-якої дикої тварини до свійської, є втрата нею здатності самостійно жити в екосистемі — в цьому разі вона стає свійською чи сіль­ськогосподарською і на неї поширюються норми аграрного пра­ва. Цей юридичний факт може бути підтверджений експертним висновком у разі виникнення суперечки щодо правового режиму тварини.

Можливий і зворотний процес: свійські тварини, які внаслідок тих чи інших обставин опинилися в диких умовах і набули здатнос­ті самостійно жити в екосистемі, можуть бути визнані дикими — на них поширюватиметься природноресурсове право, але не аграрне. Щоправда, це право поширюється тільки на тварин, яких за зов­нішніми ознаками неможливо відрізнити від диких. Наприклад, риба, яка внаслідок повені потрапила з сільськогосподарського ставку до річки, відразу перестає бути об'єктом аграрного права і стає об'єктом природноресурсового права. Але, якщо йдеться про корову, вівцю чи інших сільськогосподарських тварин, яких легко можна відрізнити від диких тварин за зовнішніми ознаками, то тут діє ст. 340 ЦК, згідно з якою особа, що затримала бездоглядну до­машню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Тобто на такі тварини поширюється і надалі дія аг­рарного чи цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 4 Закону "Про тваринний світ" встановлю­ються 2 правових режими диких тварин: загальнодержавного й місцевого значення. До об'єктів тваринного світу загальнодержав­ного значення належать ті тварини, що перебувають у державній власності, а також ті, які перебувають у комунальній чи приват­ній власності, але визнані об'єктами тваринного світу загально­державного значення¹. До об'єктів тваринного світу місцевого зна­чення належать ті тварини комунальної та приватної власності, які не визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного зна­чення.

Статті 16 та 17 Закону "Про тваринний світ" визначають фак­тичні ознаки розмежування загального та спеціального викорис­тання тваринного світу. Згідно з Законом, загальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється без вилучення їх із природ­ного середовища (за винятком любительського і спортивного ри­бальства у водних об'єктах загального користування в межах, уста­новлених законодавством обсягів безоплатного вилову — цей вид використання тваринного світу належить до загального), а також без знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, гнізд, лігв, мурашників, бобрових загат тощо), пору­шення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмно­ження.

До спеціального використання об'єктів тваринного світу нале­жать усі види використання (за винятком любительського і спор­тивного рибальства у водоймах загального користування), що здій­снюються з їх вилученням (добуванням, збиранням) із природно­го середовища, зокрема знищення диких тварин. На спеціальне використання об'єктів тваринного світу потрібно отримати дозвіл і внести збір. Суб'єкти аграрного права можуть у порядку загаль­ного використання тваринного світу послуговуватися корисними властивостями життєдіяльності тварин (природних санітарів сере­довища, запилювачів рослин тощо), ловити рибу у водоймах за­гального користування, тобто в усіх водоймах, що перебувають у державній власності і не закріплені на праві спеціального вико­ристання іншим особам, здійснювати інші види використання об'єктів тваринного світу без вилучення їх з природної волі чи знищення. Для охорони тварин і підтримування екологічної рівно­ваги право спеціального використання об'єктів тваринного світу може бути обмежене чи заборонене на певних територіях та в пев­ні строки органами Мінприроди.

З точки зору аграрного права, цікавим є співвідношення припи­сів законодавства про тваринний світ і про захист рослин. Річ у то­му, що відповідно до Закону України від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рослин", суб'єкти аграрного права зобов'язані своєчасно провадити комплекс профілактичних і винищувальних заходів що­до боротьби із дикими тваринами, що є шкідниками сільського господарства. А згідно із Законом "Про тваринний світ", знищен­ня диких тварин, хай навіть і шкідників сільського господарства, належить до спеціального використання тваринного світу і потре­бує отримання спеціального дозволу й внесення збору. Відповідно до цього Закону і ховрахи, і миші та пацюки, навіть павуки та ко­марі є об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення і на їх знищення треба оформляти спеціальний дозвіл. Зрозуміло, що цю вимогу ніде не виконують. Більше того, якби раптом десь це питання порушилось, будь-який державний орган виправдав би знищення таких тварин без отримання дозволу на їх спеціальне ви­користання. Виникає питання: на яких правових підставах? Ця проблема регулюється аграрно-правовим звичаєм, неписаним пра­вилом поведінки, яке також є джерелом аграрного права. Можли­вість застосування правових звичаїв у вітчизняній правовій системі прямо закріплене у ст. 7 ЦК. І хоча за загальним правилом звичай не може суперечити правовим актам, для аграрного і природноре-сурсового права робиться виняток у ст. 333 ЦК: добування тварин може регулюватися не законом, а місцевим правовим звичаєм. Правовий звичай, який дозволяє знищувати шкідників сільського господарства без оформлення дозволу на спеціальне використання об'єктів тваринного світу, суперечить положенням Закону "Про тваринний світ", але має переважну юридичну силу перед ним, по-заяк він реально виконується на практиці і забезпечується юридич­ним примусом державного апарату. Положення писаного права про заборону нищення шкідників сільського господарства без оформлення відповідного дозволу фактично не виконуються, поза-як суперечать закріпленому в аграрному праві України правовому звичаю.

Спеціальне використання тваринного світу на праві власності передбачає можливість перебування об'єктів тваринного світу в державній, комунальній та приватній власності. За ст. 7 Закону Ук­раїни "Про тваринний світ" можливе перебування об'єктів тварин­ного світу в приватній власності суб'єктів аграрного права. Але право власності має бути підтверджене відповідними документами. Ця вимога не стосується риби, виловленої за правом загального ви­користання об'єктів тваринного світу. Право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути обмежене в інтересах охо­рони цих тварин органами Мінприроди. У разі жорстокого повод­ження з тваринами право приватної власності на них може бути припинене.

Законодавство знає кілька правових режимів видачі дозволів на спеціальне використання тваринного світу. Такі дозволи видають­ся на підставі затверджених Мінприроди лімітів на спеціальне ви­користання об'єктів тваринного світу. Положення про порядок ви­дачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів та Положення про встановлення лімітів використання ресурсів за­гальнодержавного значення, затверджені постановою Кабінету Мі­ністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. Видача дозволів на спеціальне використання рибних ресурсів здійснюється органами

Державного департаменту рибного господарства Мінагрополітики України згідно з правилами рибальства. Дозволи на добування ведмедя, кабана, лані, оленя, лося та деяких інших тварин видають органи Держкомлісгоспу, а на вовка, лисиці, бродячих собак і ко­тів, граків, сорок та деяких інших тварин — органи Мінприроди. Полювати на пернату дичину, кроля, зайця, вовка та лисиці, бро­дячих собак і котів, сорок, граків можна також за дозволами, які видають користувачі мисливських угідь. Процедура видачі дозволів на спеціальне використання об'єктів тваринного світу регулюється також Правилами видачі дозволів на спеціальне використання ди­ких тварин та інших об'єктів тваринного світу, віднесених до при­родних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженими на­казом Мінекобезпеки від 26 травня 1999 р. № 115. Інколи проце­дура вимагає погодження видачі дозволу з органами ветеринарної медицини, МОЗ, Держкомлісгоспу. Дозволи на спеціальне вико­ристання тварин, занесених до Червоної книги, видаються Мін­природи згідно з Інструкцією про порядок видачі дозволів на добу­вання (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затвердженою наказом Мінприроди від 1 лютого 1993 р. № 3.

Справляння збору за спеціальне використання об'єктів тварин­ного світу диференціюється за видами тварин. Щодо спеціального використання рибних ресурсів збір справляється згідно з Порядком справляння плати за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Мініс­трів України від 6 квітня 1998 р. № 449. Збір за спеціальне вико­ристання інших тварин справляється згідно з Тимчасовим поряд­ком справляння плати за спеціальне використання диких тварин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 123.

§ 5. Правове регулювання використання рослинного світу в сільському господарстві

Дикорослих рослин використовують у сільському господарстві для випасання худоби, сінокосіння, збирання дикорослих рослин. Дикі рослини можуть бути також бур'янами, з якими провадиться боротьба згідно із Законом України від 14 жовтня 1998 р ."Про за­хист рослин".

Важливим законодавчим актом у царині регулювання викорис­тання рослинного світу є Закон України від 9 квітня 1999 р. "Про рослинний світ". Згідно зі ст. З зазначеного Закону рослинний світ становить собою сукупність усіх видів рослин, а також грибів та ут­ворених ними угруповань на певній території, тобто вони мають бути частиною екосистеми, а не вилучені з природного середови­ща. Об'єктами рослинного світу Закон визнає дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохопо­дібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвит­ку та утворені ними природні угруповання.

Слід відрізняти правовий режим рослин як об'єктів природно-ресурсового права і правовий режим рослин як об'єктів аграрно­го права. Річ у тому, що Закон України "Про рослинний світ" ре­гулює використання тільки несільськогосподарських рослин, які є природними об'єктами і частиною екосистеми. Винятком є рос­лини, занесені до Червоної чи Зеленої книг, — вони лишаються об'єктами природноресурсового права навіть тоді, коли вилучені з екосистеми. Зірвана чи пересаджена в горщик для квітів дико­росла рослина стає об'єктом цивільного права, а дикоросла рос­лина, що вилучена з екосистеми і слугує сільськогосподарським потребам, перестає бути об'єктом природноресурсового права і стає об'єктом аграрного права. Юридичним фактом зміни право­вого режиму такої рослини є вилучення її з екосистеми. Можли­ва й зворотна ситуація: самосіяння сільськогосподарських рос­лин, потрапляння їх до екосистеми. Якщо це відбулося не на по­лі чи іншому агроландшафті, а в екосистемі, то така рослина рос­те і розвивається за законами екосистеми, відтак — стає об'єктом природноресурсового права і перестає бути об'єктом аграрного права.

Стаття 4 Закону "Про рослинний світ" визначає правовий ре­жим рослинних ресурсів загальнодержавного і місцевого значення. До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення належать об'єкти рослинного світу в межах природних комплексів загальнодержавного значення, а також занесені до Червоної чи Зе­леної книг. Інші рослинні ресурси належать до рослинних ресурсів місцевого значення.

Статті 9 і 10 Закону "Про рослинний світ" визначають фактич­ні ознаки розмежування загального і спеціального використання рослин. Такою ознакою є збирання рослинних ресурсів для підпри­ємницької діяльності. Суб'єкти аграрного права можуть у порядку загального використання об'єктів рослинного світу збирати лікар­ську й технічну сировину, квіти, ягоди, плоди, гриби та інші хар­чові продукти, застосовувати об'єкти рослинного світу для потреб бджільництва. Вони мають право навіть продавати зібрані в поряд­ку загального використання рослини, за винятком лікарської і тех­нічної сировини. Забороняється в порядку загального використан­ня збирати наркотиковмісні рослини та їх частини. Місцеві ради чи органи Мінприроди можуть обмежувати використання рослинних ресурсів у разі виснаження природних ресурсів, різкого зменшення популяційної і ценотичної різноманітності.

Спеціальне використання рослинного світу суб'єкти аграрного права здійснюють у підприємницькій діяльності шляхом збиран­ня лікарських рослин, заготівлі деревини під час рубок головно­го користування, заготівлі живиці, кори, лубу, деревної зелені, деревних соків, квітів, ягід, інших плодів, лісової підстилки, оче­рету, сіна, випасання худоби. Воно потребує дозволу, який вида­ється згідно з Положенням про порядок видачі дозволів на спе­ціальне використання природних ресурсів, затвердженим поста­новою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. Такі дозволи видаються в межах лімітів, які встановлюються Мінприроди для рослинних ресурсів загальнодержавного значен­ня і місцевими радами — для рослинних ресурсів місцевого зна­чення. Положення про порядок установлення лімітів на спеці­альне використання природних ресурсів загальнодержавного зна­чення затверджене вищезазначеною постановою Кабінету Мініс­трів. Ліміти визначаються на підставі нормативів спеціального використання рослинних ресурсів, які встановлюються органами Мінприроди згідно з Інструкцією про порядок установлення нор­мативів спеціального використання природних рослинних ресур­сів, затвердженою наказом Мінекоресурсів від 12 лютого 2002 р. № 61. Дозвіл на спеціальне використання рослинних ресурсів за­гальнодержавного значення видають органи Мінприроди, рос­линних ресурсів місцевого значення — місцеві ради за погоджен­ням з органами Мінприроди на місцях^ Дозвіл на спеціальне ви­користання рослинних ресурсів, занесених до Червоної книги України, видає Мінприроди згідно з Інструкцією про порядок видачі дозволів на добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затвердженою наказом Мінприроди від 1 лютого 1993 р. № 3.

За спеціальне використання природних рослинних ресурсів справляється збір. Але наразі збір справляється тільки за спеціаль­не використання лісових рослинних ресурсів згідно з Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.

Спеціальне використання природних рослинних ресурсів на праві власності не регулюється Законом "Про рослинний світ", але, згідно з ч. 2 ст. 79 ЗК, право власності на земельну ділянку поширюється і на об'єкти рослинного світу, що на ній знахо­дяться. Тобто суб'єкти аграрного права — власники земельних ді­лянок — є водночас власниками об'єктів рослинного світу в ме­жах своїх земельних ділянок. Закон "Про рослинний світ" перед­бачає, що власники земельних ділянок не сплачують збір за спе­ціальне використання рослинних ресурсів, позаяк сплачують плату за землю. Дозволом на спеціальне використання рослин­них ресурсів у цьому разі буде державний акт про право власнос­ті на землю.

§ 6. Правове регулювання лісокористування в сільському господарстві

Досі йшлося про використання окремих видів природних ресур­сів у сільському господарстві. Далі розглянемо використання при­родних комплексів, тобто екосистем. Природноресурсове право знає правове регулювання використання різних природних ком­плексів: природно-заповідного фонду, водно-болотних угідь, рек­реаційних і курортних зон тощо. Але зазначені природні комплек­си мають здебільшого природоохоронний характер і їх правовий режим передбачає обмеження сільськогосподарської діяльності. Окремим видом природних комплексів є ліс, оскільки лісове зако­нодавство регулює сільськогосподарську діяльність у лісах. Важли­вим актом у цій царині є Лісовий кодекс (ЛК) України.

Стаття З ЛК так визначає поняття лісу: це — сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроор­ганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біоло­гічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на довкілля. Як ба­чимо, ліс є природним комплексом, який охоплює землі, надра, во­ди, атмосферне повітря, об'єкти рослинного й тваринного світу, ін­ші природні компоненти у їх екологічних взаємозв'язках. Специфі­ка правового регулювання природних комплексів полягає в тому, що використання природних ресурсів у їх межах окрім відповідно зе­мельного, гірничого, водного, атмосфероохоронного законодавства, законодавства про тваринний і рослинний світ регулюється також спеціальним законодавством про цей природний комплекс: у нашо­му випадку — лісовим. Ресурси лісу, будучи об'єктом регулювання відповідних галузей природноресурсового законодавства.

Стаття 36 ЛК поділяє ліси України за екологічним і господар­ським значенням на 2 групи. До першої належать ліси, що викону­ють переважно природоохоронні функції, зокрема сільськогоспо­дарські протиерозійні, приполонинні, захисні лісосмуги. До другої — ліси, котрі поряд з екологічним мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісо­користування. Правовий режим лісів першої групи суворіший і ви­магає обмеження в їх межах господарської діяльності.

Статті 49 і 50 ЛК вирізняють фактичні ознаки розмежування за­гального і спеціального використання лісових ресурсів. Критерієм такого розмежування є обсяги використання лісових ресурсів. У порядку загального використання лісових ресурсів, суб'єкти аграр­ного права мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, кві­ти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. Оскільки ліс є природним комплексом, в розмежуванні загального і спеціального викорис­тання лісових ресурсів користуються також положенням законо­давчих актів про окремі види природних ресурсів, що входять до лі­сової екосистеми.

Умовою спеціального використання лісових ресурсів є отриман­ня земельної ділянки лісового фонду в користування чи у влас­ність. Така ділянка лісового фонду може надаватися одночасно кільком лісокористувачам. На праві спеціального використання лі­сових ресурсів можна: заготовляти деревину під час рубок головно­го лісокористування, заготовляти живицю, другорядні лісові мате­ріали (пень, луб, кора, деревна зелень тощо). Правовий режим спе­ціального лісокористування є похідним від правового режиму спе­ціального землекористування.

Щодо спеціального використання лісу на праві власності, то ЛК у ст. 6 проголосив всі ліси виключно власністю держави. Водночас, положення ЛК суперечить положенням ст. ст. 56 і 79 ЗК, за якими земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га держа­ва може передавати у приватну власність фізичним та юридичним особам у складі угідь селянських, фермерських та інших госпо­дарств. Оскільки право власності на земельну ділянку поширюєть­ся і на ліси, що на ній розташовані, суб'єкти аграрного права, які от­римали від держави у приватну власність ділянку лісу площею 5 га, можуть докупити у суб'єктів права приватної власності необмеже­ну кількість земель лісового фонду. Це положення хоч і суперечить ЛК, але діє, тому що ЗК має переважну правову силу. Отже, ліси в необмеженій кількості можуть перебувати у приватній власності суб'єктів аграрного права. Власність на ліси дає цим суб'єктам можливість здійснювати лісокористування, не отримуючи спеці­альних дозволів за ЛК.

Якщо земельні ділянки лісового фонду передаються не у влас­ність, а на праві постійного чи тимчасового землекористування (в тому числі оренди), то, окрім документів, що посвідчують право спеціального використання земельної ділянки лісового фонду (дер­жавний акт чи договір), треба отримати також і дозвіл на спеціаль­не використання лісових ресурсів. Відповідно до ст. 51 Л К розріз­няються 2 види таких дозволів: лісорубний квиток (ордер) і лісовий квиток. На відведених земельних ділянках лісового фонду можна використовувати лише ті ресурси, на які видано спеціальний дозвіл.

Згідно з Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 лип­ня 1999 р. № 1378, лісорубний квиток видається на рубку деревини і заготівлю живиці. Лісорубний квиток на рубки головного корис­тування та заготівлю живиці видається на підставі встановлених лі­мітів лісокористування органами Державного комітету лісового господарства України. На інші рубки лісові квитки видаються дер­жавними лісогосподарськими підприємствами, що є постійними лісокористувачами. Населення одержує від зазначених органів ор­дер на дрібний (до 10 куб. м) відпуск деревини на пні. Лісовий кви­ток видають державні лісогосподарські підприємства за рішенням місцевих рад для здійснення інших видів лісокористування.

На сільськогосподарські угіддя, передані для потреб лісового господарства, не поширюється дія лісового законодавства — вони використовуються відповідно до загальних норм аграрного права. Побічна сільськогосподарська діяльність у лісах регулюється По­рядком заготівлі другорядних лісових матеріалів і здійснення побіч­них лісових користувань в лісах України, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1996 р. № 449. Зок­рема, місця розміщення вуликів і пасік для бджільництва визнача­ються для суб'єктів аграрного права постійними лісокористувачами з урахуванням умов ведення лісового господарства та спеціального використання лісових ресурсів. На ділянках для розміщення вули­ків і пасік дозволяється спорудження тимчасових (не капітальних) будівель без права вирубування дерев і чагарників, розчищення та розорювання земельних ділянок лісового фонду. Розміщення пасік у місцях масового відпочинку людей забороняється.

Для сінокосіння можна використовувати незаліснені зруби, га­лявини та інші не вкриті лісовою рослинністю землі, на яких не очікується природне лісовідновлення. В окремих випадках для за­готівлі сіна можна користуватися міжряддями лісових культур, плантацій, зрідженими лісонасадженнями. Початком заготівлі сіна на природних злакових травостоях є фаза колосіння, а бобових трав — фаза бутонізації — початок цвітіння. У разі наявності у тра­востої видів рослин, занесених до Червоної книги України, термін заготівлі сіна визначається за погодженням з органом Мінприроди; термін сінокосіння — в лісовому квитку.

Випасання худоби, за винятком кіз, дозволяється на вкритих і не вкритих лісовою рослинністю землях лісового фонду, якщо це не завдає цим землям шкоди. Місця та термін випасання худоби виз­начаються в лісовому квитку. Випасання худоби в лісах з викорис­танням собак або без пастуха (крім огороджених ділянок чи на прив'язі) забороняється. Власники худоби зобов'язані дотримувати­ся вказівок постійних лісокористувачів щодо порядку її випасання.

Збирання лісової підстилки допускається в окремих випадках у лісах другої групи, при чому на одній і тій самій площі — не час­тіше одного разу на 5 років. Збирання лісової підстилки забороня­ється на лісових ділянках, розташованих у бідних лісорослинних умовах, на ділянках, де фунти піддаються ерозії, та в місцях масо­вого розмноження грибів. Терміни збирання лісової підстилки і за­готівлі очерету визначаються в лісовому квитку.

Спеціальне використання лісових ресурсів для сільськогоспо­дарської діяльності, крім розміщення пасік, передбачає сплату збо­ру за спеціальне використання лісових ресурсів. Розмір збору виз­начається відповідно до встановлених лімітів і такс на деревину. Порядок його сплати регулюється Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земель­ними ділянками лісового фонду, затвердженим постановою Кабі­нету Міністрів України від 6 липня 1998 р. № 1012.

Розділ 13

Правове становище господарських товариств в АПК

§ 1. Поняття та загальна характеристика правового становища господарських товариств в АПК

Господарські товариства в аграрному секторі економіки діють на підставі ГК та Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про гос­подарські товариства". Цими законодавчими актами визначають­ся поняття, види, правила створення і діяльності господарських товариств, а також права і обов'язки їхніх засновників і учасни­ків. Крім того, господарські товариства є різновидом суб'єктів господарювання і діють на підставі ЦК та інших нормативно-правових актів, якими регулюються відносини у сфері підприєм­ництва.

Відповідно до ст. 79 ГК господарськими товариствами є підпри­ємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їхнього майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержан­ня прибутку. У випадках, передбачених ГК, господарське товарис­тво може діяти у складі одного учасника.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи міс­цевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є суб'єктами господарювання але виступають засновниками таких суб'єктів чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Суб'єктами господарювання у сфері сільськогосподарського то­варного виробництва є учасники господарських відносин, які здій­снюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компе­тенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відок­ремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених чинним законо­давством. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлю­ються ГК та іншими законами.