Книга

Книга Опорний конспект з курсу ~~~Адміністративне право України~~~

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 23.11.2024


Опорний конспект з курсу “Адміністративне право України”

§ 1. Дія адміністративно-правових норм.

Правові норми регулюють відношення людини з людиною, з асоціаціями індивідів, державою. її інститутами.

Адміністративно-правова норма є правилом поведінки, що встановлюється відповідними державними органами і забезпечується санкцією, організованим захистом збоку держави.

За масштабом застосування, іншими словами – за дією у просторі адміністративно-правові норми поділяються на норми, що мають загальне значення для всіх галузей управління, та норми спеціальні, що мають значення для окремих галузей управління. Перші формують загальні правила поведінки для великої кількості громадян, службовців. Ними враховується типові юридичні факти, передбачається правовий порядок видів адміністративної діяльності – державної служби, адміністративних процедур, управлінських методів та інше. Інша група норм відбиває специфіку суспільних відносин в конкретних галузях і сферах управління. Спеціальні адміністративно правові норми деталізують, розвивають загальні норми.

§ 2. Поняття і склад адміністративного правопорушення.

Загальне поняття адміністративного правопорушення дає ст.9 КпАП України. Адм. правопорушення (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність права і свободи громадян на встановлений порядок управління, і за яку законодавством передбачено адм. відповідальність. Структуру складу адм. правопорушення складають-Об‘єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

а) Об‘єкт-це те на що спрямоване посягання (суспільні відносини).

б) Об’єктивна сторона - це зовнішній прояв суспільно-небезпечного посягання на обєкт, що перебуває під охороною адм.-правових санкцій.

в) Суб‘єкт - осудна особа , що досягла певного віку і виконала описаний у законі склад адм. проступку. Суб’єктом адм. правопорушення-є той, хто його вчинив.

г) Суб‘єктивна сторона адм. правопорушення полягає в психічному ставленні субєкта до вчининого антигромадського діяння (обов‘язковий компонент свідомої життєдіяльності).Вчинок людини є результатом взаємодії її психічного стану, осмислення, вивчення, оцінки конкретних життєвих ситуацій і здійснюваних на підставі цього дій.

§ 3. Адміністративний арешт (СТ. 32)

Даний захід відповідальності встановлено за адмін. правопо­рушення, що за ступенем громадської безпеки наближа­ється до злочинів. Він є найбільш суворим з усіх видів адміністративних стягнень. Тому арешт застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень. Цією ж обставиною пояснюється ви­користання даного стягнення тільки в альтернативних санкціях.

Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) на термін до 15 діб. Його не застосовують до ва­гітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2 груп (ст. 32), також військовослужбовців, призваних на збори військо­возобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу ор­ганів внутрішніх справ (ст. 15).

3а чинним законодавством адміністративний арешт пе­редбачається за вчинення таких видів правопорушень:

незаконні вироблення, придбання, зберігання, пере­везення, пересилання наркотичних засобів або психотроп­них речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44);

дрібне хуліганство (ст. 173);

розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських місцях у п'яному вигляді (ч. З ст. 178);

злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185);

порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185);

прояв неповаги до суду (ст. 185).

Крім цього, адміністративний арешт передбачений як наслідок ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства. Відповідно до ст. 325 КпАП, постановою судді невідбутий строк ви­правних робіт може бути замінено адміністративним ареш­том із розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на 15 діб.

Дане стягнення може застосовуватися до осіб, звільне­них від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.

§ 4. Конституційні права та обов‘язки громадян у сфері виконавчої влади.

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

§ 5. Система органів управління наукою та їх повноваження.

Суб’єктами державної науково-технічної політики є органи державної влади та державного управління.

Верховна Рада України є суб’єктом державної науково-технічної політики. ВРУ формує науково-технічну політику на основі щорічного звіту Уряду України.

До державних органів, які здійснюють науково-технічну політику належать:

- Уряд України, який для здійснення державної науково-техн. політики створює відповідні організаційні структури.

- Міністерства, відомства та ін. центральні органи держ.

управління Укр., місцеві органи держ. влади і управління беруть участь у здійсненні держ. науково-техн. політики в межах своїх повноважень, передбачених чинним законодавством.

- Організації, установи та підприємства (організації науково-техн. експертизи, інформації, сертифікаційні служби) можуть брати участь у здійсненні державного впливу в науково-техн. сфері.

- До самоврядних наукових організацій, що фінансуються державою належать Академія наук України та Українська академія аграрних наук. Ці організації залучаються до фундаментальних досліджень, розробки і втілення наук.-техн. політики, експертизи важливих наукових та народногосподарських проектів.

- Держ. органи здійснюють наук.-технічну політику за участю громадських наукових та наук.-техн. об’єднань.

§ 6. Міністерство як центральний орган виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство є головним (провідним) органом в системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів викон. влади з питань, віднесених до його відання.

Міністра та його заступників призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження міністра та його заступників на цих посадах припиняє Президент України. Міністр може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Це правило не поширюється на Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України.

Фінансування видатків на забезпечення діяльності міністерств здійснюється за рахунок коштів Держбюджету.

Гранична чисельність міністерства затверджується Кабінетом Міністрів України.

Структуру міністерства затверджує міністр.

Штатний розпис, кошторис видатків міністерства затверджує міністр за погодженням з Міністерством фінансів України.

Міністерства можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством. Призначення на посаду і звільнення з посади керівників територіальних органів міністерства здійснює у встановленому порядку міністр.

Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи утворюються і діють у складі відповідного міністерства.

Урядові органи державного управління здійснюють: управління окремими підгалузями або сферами діяльності; контрольно-наглядові функції; регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб.

Керівники урядових органів державного управління призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням міністра відповідного міністерства.

Питання висвітлено згідно до Указу Президента №1572/99 “Про систему центральних органів виконавчої влади”.

Міністерства, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України:

Міністерство аграрної політики України,

Міністерство внутрішніх справ України,

Міністерство екології та природних ресурсів України,

Міністерство економіки України,

Міністерство палива та енергетики України,

Міністерство закордонних справ України,

Міністерство культури і мистецтв України,

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи,

Міністерство оборони України,

Міністерство освіти і науки України,

Міністерство охорони здоров'я України,

Міністерство праці та соціальної політики України,

Міністерство транспорту України,

Міністерство фінансів України,

Міністерство юстиції України.

§ 7. Система адмiністративного права.

Слово система грецького походження і означає порядок, обумовлений планомiрним, правильним розташуванням частин цiлого.

Система адмiністративного права - це структурний взаємозв’язок адмiнiстративно-правових норм та iнститутiв, що iснують у державi. Юридичнi норми, котрі сприяють налагодженню правового порядку у стосунках мiж державою, що здiйснює виконавчу владу та iншими державними та недержавними структурами і громадянами, що контактують з державою і її органами в сфері державного управлiння є адмiнiстративно-правовими нормами, а сукупнiсть таких становить адмiнiстративне право.

Адмiнiстративно-правова норма є правилом поведiнки, що встановлюються вiдповiдним державним органом і забезпечуються санкцiєю, органiзованим захистом з боку держави.

До кола суб’єктів адмiнiстративно-правових вiдносин входять :

  • державні органи (органи всiх гiлок влади, прокурори, адмiнiстрацiя державних пiдприємств, установ);

  • службові особи державних органiв;

  • власник (представник, менеджер, уповноважений власника);

  • об’єднання громадян, кооперативи, органи самоврядування, самодiяльнi органiзацiї (їхнi органи);

  • соціальні iндивiди: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства.

§ 8. Порядок зміни, припинення, скасування актів державного управління

При порушенні певних вимог закону акти державного управління можуть бути визнані неправомірними, і, за­лежно від характеру порушень, не породжувати юридичних наслідків з моменту їх прийняття (порушення закону); виявитися заперечними, тобто такими дефектними акта­ми, які обов'язкові до виконання, але можуть бути запере­чені заінтересованими органами чи особами у судовому або адміністративному порядку.

В праві, в тому числі адміністративному, діє презумпція законності прийнятих актів управління. Питання про ви­знання даного акта неправильним, дефектним вирішуєть­ся компетентним державним органом.

Особливі завдання щодо забезпечення законності вида­них органами державного управління актів покладаються на органи прокуратури. В порядку здійснення загального нагляду органи прокуратури можуть оскаржити будь-який акт будь-якого органу державного управління. Копії най­важливіших актів, які приймаються органами державного управління, направляються ними, як правило, органам і прокуратури, які й здійснюють загальний нагляд за законністю їх прийняття і відповідності їх закону, що передба­чено Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р.

Правові акти державного управління - це владні, підзаконні, втілені в установлену форму волевиявлення суб’єктів державного управління, що безпосередньо впливають на правові норми і відносини з метою їх удосконалення відповідно до державних інтересів. За положенням органів, які приймають акти, за ієрархією, останні класифікуються залежно від того, які органи їх видають:

- Президент видає укази і розпорядження ,які є обов’язковими на території України; скасовує акти КМУ та акти Ради Міністрів АРК; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд ВРУ. Крім того він підписує закони, прийняті Верховною Радою.

- КМУ - постанови і розпорядження, які є обов’язковими для виконання. Акти КМУ підписує Прем’єр-міністр.

- Міністерства, комітети, відомства - накази і інструкції;

- Голови державних адміністрацій - розпорядження, а керівники структурних підрозділів держ. адміністрацій - накази;

- Державні адміністрації наділені правом приймати рішення, що передбачають за їх порушення адмін. відповідальність. Рішення ради приймається відкритим або таємним голосуванням. Рішення сільської, селищної, міської ради у п’ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинений сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради із обґрунтуванням зауважень. Рада повинна у двотижневий строк повторно розглянути рішення. Якщо рада відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення 2\3 депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності. Рішення ради набирає чинності з дня офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у дію. Рішення виконавчого комітети з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Закони та інші правові акти за рішенням КСУ визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, ін. правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність.

§ 9. Органи управління митною справою.

Регулювання митною справою здійснюють найвищі органи державної влади та управління України.

Головні напрями митної політики України; структура системи органів державного регулювання митної справи; розміри мит та умов митного обкладення; спеціальні митні зони та митні режими на території України; перелік товарів, експорт, імпорт та транзит яких через територію України забороняється, визначаються Верховною Радою України.

Забезпечення здійснення митної політики України відповідно до законів України; встановлення розмірів митних зборів і плати за митні процедури; координація діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України з питань митної справи; проведення переговорів та укладання міжнародних договорів України з митних питань у випадках, передбачених законами України; подання на розгляд Верховної Ради України пропозицій щодо системи митних органів України здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет України.

Державний митний комітет України приймає нормативні акти тільки відповідно до цього Кодексу та інших законів України.

Митні органи. Безпосереднє здійснення митної справи покладається на митні органи України. Систему органів управління митною справою становлять Державний митний комітет України територіальні митні управління, митниці та інші митні установи України.

Митні органи України при проведенні в життя митної політики розв'язують такі головні завдання:

а) захист економічних інтересів України;

б) контроль за додержанням законодавства України про митну справу;

в) забезпечення виконання зобов'язань, які випливають з міжнародних договорів України стосовно митної справи;

г) використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів;

д) вдосконалення митного контролю і оформлення товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;

е) комплексний контроль разом з Національним банком України за валютними операціями;

є) здійснення заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку за участю Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України;

ж) створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та пасажиропотоку через митний кордон країни;

з) боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил;

и) співробітництво з митними та іншими органами зарубіжних країн, а також з міжнародними організаціями з питань митної справи;

і) ведення митної статистики.

Державний митний комітет України утворюється Президентом України. Голова Державного митного комітету України призначається відповідно до чинного законодавства України.

Територіальні митні управління створюються Кабінетом Міністрів України. Створення, реорганізація і ліквідація митниць та інших митних установ України здійснюється Державним митним комітетом України за погодженням з Міністерством фінансів України.

§ 10. Класифікація органів виконавчої влади.

Відповідно до першої вони поділяються на три види:

1. Центральні органи виконавчої влади, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України.

2. Державні комітети України. Передбачено, що в Україні функціонує 20 таких органів.

3. Інші центральні органи виконавчої влади України.

Відповідно до другої класифікації вони поділяються на два види:

1. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України безпосередньо.

2. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через інші центральні органи виконавчої влади.

До таких віднесено: 6 органів з групи "Державні комі­тети"; 32 органи з групи "Інші центральні органи виконав­чої влади України". Функції "координаторів" покладено на 12 міністерств й 1 державний комітет (з питань розвитку підприємництва).

Місцеві органи державної виконавчої влади — це на­самперед державні адміністрації.

Державна адміністрація є складовою єдиної системи органів державної виконавчої влади. Вона підпорядкову­ється Президентові України, а також Кабінету Міністрів України.

Обласній, Київській та Севастопольській міській державній адміністрації підпорядковуються відповідно районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації.

До спеціальних органів державної виконавчої влади на­лежать органи, які не віднесені законодавством ні до ви­щих, ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені статусом органа виконавчої влади.

Другий критерій, за яким класифікуються органи дер­жавної виконавчої влади, — порядок їх утворення.

По-перше, це конкретні органи, які утворюються вна­слідок прямої дії конституційних норм. Ними є Кабінет Міністрів і місцеві державні адміністрації.

По-друге, це органи, які утворюються Президентом Ук­раїни.

Третій критерій — це обсяг компетенції. На його основі виділяють:

а) органи загальної компетенції, які здійснюють дер­жавне управління соціально-громадським комплексом на підвідомчій території у повному обсязі. Це Кабінет Мініст­рів та місцеві державні адміністрації;

б) органи галузевої компетенції, які здійснюють управ­ління окремими галузями, наприклад. Міністерство ву­гільної промисловості, Міністерство охорони здоров'я;

в) функціональні органи або органи міжгалузевої ком­петенції, які здійснюють управління в межах однієї або кількох державних функцій, що передані в їх відання. Це, приміром, Міністерство фінансів, Державний комітет ста­тистики, Міністерство праці та соціальної політики та ін.

Четвертий критерій — становище державно-управлін­ської ієрархії. Відповідно до нього виділяються вищестоя­щі та нижчестоящі органи.

Органи державної виконавчої влади класифікуються також за такими критеріями:

за масштабом діяльності;

за порядком утворення;

за обсягом компетенції;

за місцем у державно-управлінській ієрархії.

Згідно з конституцією, вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Він відповідальний перед Президентом та підзвітний і підконтрольний Верховній Раді. До його складу входять: Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Прем’єр призначається президентом за згодою більшості конст. складу ВРУ (мін. 226). Склад Кабінету призначається Президентом за поданням Прем’єра. Відставка Прем’єра веде до відставки всього Кабінету.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади (комітети, управління) України здійснюють керівництво дорученими сферами сус­пільного життя, несуть відповідальність за їх розви­ток і в межах своїх повноважень видають акти, органі­зують і контролюють їх виконання. Вони видають накази, інструкції, директиви, настанови, статути, правила, рішення колегій.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Їх склад формують голови місцевих державних адміністрацій. Останні призначаються на посаду і , звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Вони під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, під­звітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

§ 11. Принципи і суб’єкти адміністративного процесу.

Розуміння адм. процесу пов’язані з визнанням того, що ним, охоплюється будь-яка діяльність виконавчо-розпорядчих органів з реалізації матеріальних норм адміністративного права, тобто адміністративний процес виступає як порядок реалізації адміністративно-правових норм під час вирішення конкретних управлінських справ.

Принципи адм. процесу-законність, охорона інтересів держави і особи, публічність або офіційність, самостійність і незалежність у прийнятті рішень, обєктивна(матеріальна істина), гласність, рівність учасників процесу перед законом, швидкість і економічність, здійснення процесу національною мовою, відповідальність посадових осіб.

Суб‘єктами адм. процесу (5 груп суб’єктів):громадяни, виконавчо-розпорядчі органи та структурні частини їхнього апарату, об’єднання

громадян та їх органи, а також органи самоорганізації населення, що мають адміністративно-процесуальну правосуб‘єктність, державні службовці і посадові особи, що наділені адм.-процесуальними правами і обов‘язками, інші державні органи та їх посадові особи.

§ 12. Управління нотаріатом і адвокатурою.

Нотаріат в Україні — система органів і посадових осіб, на яких покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші передбачені законодавством нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності,

Правове регулювання нотаріату в Україні, видів і порядку вчинення нотаріальних дій здійснюється Законом України "Про нотаріат" від 2 вересня 1993р.

Адвокатура є добровільним професійним громад­ським об'єднанням, покликаним згідно з Конститу­цією України сприяти захистові прав, свобод і пред­ставляти законні інтереси громадян України, іно­земних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму й конфіденційності.

Питання організації та діяльності адвокатури регулюються Законом України "Про адвокатуру" від 19.12.1992р.

§ 13. Cлужбова кар’єра i припинення державної служби.

Прийняття на державну службу, просування по нiй службовців вiдбувається вiдповiдно до категорiй (всього сiм) посад службовців а також згiдно з рангами (всього п’ятнадцять) , якi їм присвоюються.

Просування по службi державного службовця здiйснюється шляхом зайняття бiльш високої посади на конкурснiй основi, або присвоєння йому бiльш високого рангу. Переважне право на просування по службi мають державнi службовці, якi досягли найкращих результатiв у роботi, пiдвищують свiй професiйний рiвень та зарахованi до кадрового резерву.

Припинення державної служби може статися за умов:

- письмової заяви про вiдставку (крiм виборних посад);

- порушення трудової дисципліни;

- порушення умов та обмежень, що передбаченi Законом Про державну службу;

- втрати громадянства України;

- набрання чинностi звинувачувального вироку суду щодо службової особи;

- визнання рiшенням суду громадянина, що є службовою особою, недiєздатним.

§ 14. Міністерство закордонних справ, його завдання і функції.

Центральним органом державної виконавчої влади у сфері зовнішньополітичної діяльності України є Міністерство закордонних справ України (МЗС).Воно забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв’язків. Завдання МЗС:

1.Участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності , сприянню піднесенню міжнародного авторитету держави .

2. Забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних , гуманітарних , наукових та ін. звязків із зарубіжними країнами.

3. Розробка і участь у здійснені концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави.

4. Захист прав та інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном.

5. Аналіз зовнішньополітичної діяльності України , розробка і здійснення комплексу заходів , спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв’язків України (надання організаційно-методичної та інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин.

6. Організація координація та фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України.

Функції МЗС:

1. Розробляє та подає КМУ пропозиції про вирішення стратегічних

питань зовнішньополітичних відносин, реалізацію пріоритетних напрямків співробітництва з іншими державами.

2.Забезпечує створення сприятливих зовнішньополітичних умов для

встановлення і розвитку відносин між Україною та іншими державами на двосторонньому , регіональному та глобальному рівнях.

3.Забезпечує участь України у підготовці міжнародних договорів з іншими країнами і міжнародними організаціями та подає КМУ пропозиції про підписання, ратифікацію, схвалення міжнародних договорів або приєднання до них.

4.Бере участь у роботі міжнародних організацій, органів міжурядових комісій та комітетів, конференцій , конгресів, симпозіумів і нарад з питань міжнародної політики, приймає іноземні делегації для обговорення питань зовнішньої політики.

5. Координує діяльність міністерств інших центральних органів державної виконавчої влади України у сфері зовнішньополітичних відносин.

6. Забезпечує візову політику України, видачі дипломатичних і службових паспортів.

§ 15. Законодавство про охорону навколишнього природного середовища.

Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Законодавство України про охорону навколишнього природного середовища

Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються Законом “Про охорону навколишнього природного середовища”, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Основні принципи охорони навколишнього природного середовища

Основними принципами охорони навколишнього природного середовища є:

а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

д) збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

е) науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

є) обов'язковість екологічної експертизи;

ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

з) науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

и) безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

і) стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної змінності територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

й) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього середовища;

к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва

Природні ресурси України є власністю народу України, який має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами.

Повновладдя народу України в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через органи державної влади відповідно до законодавства України.

Від імені народу України право розпорядження природними ресурсами здійснює В Рада України.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки України) є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України.

Міністерство реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту населення та навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської діяльності шляхом регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки на об'єктах усіх форм власності.

Мінекобезпеки України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабмін України, а також Положенням. У межах своїх повноважень Міністерство організовує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Мінекобезпеки України очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє Президент України.

Міністр здійснює керівництво Мінекобезпеки України і несе відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Міністерство завдань, визначає ступінь відповідальності заступників Міністра, керівників підрозділів Міністерства.

§ 16. Закон про державну службу.

Цей Закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу.

Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

У І розділі “ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ” визначаються такі поняття як державна служба і державні службовці, посада і посадова особа, а також основні принципи держ. служби. Заг. положеннями передбачено право громадян на держ. службу та етика поведінки держ. службовця.

Розділом II “ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ” визначаються основні напрями державної політики у сфері державної служби, зазначається орган управління державною службою та його функції, а також координаційна рада з питань державної служби метою визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби.

Розділ III “ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ТА ЇХ АПАРАТУ”:

- особливості правового регулювання статусу державних службовців державних органів та їх апарату; - основні обов'язки державних службовців; - основні права державних службовців; - обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу; - декларування доходів державних службовців; - особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців.

Розділ IV “ПРОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В ДЕРЖАВНИХ ОРГАНАХ ТА ЇХ АПАРАТІ”:

- прийняття на державну службу; - обмеження, пов'язані з проходженням державної служби; - присяга державних службовців; - випробування при прийнятті на державну службу; - стажування державних службовців; - робочий час держ. службовців; - службові відрядження; - відсторонення від виконання повноважень за посадою; - граничний вік перебування на державній службі.

Розділ V “СЛУЖБОВА КАР'ЄРА”:

- проходження служби; - класифікація посад; - ранги державних службовців; - просування по службі; - кадровий резерв державної служби; - навчання і підвищення кваліфікації державних службовців.

Розділ VI “ПРИПИНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ”:

- підстави припинення державної служби; - підставка державного службовця; - оскарження рішення про припинення державної служби.

Розділ VII ”МАТЕРІАЛЬНЕ ТА СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕН-НЯ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ”:

- оплата праці; - заохочення за сумлінну працю; - щорічні та додаткові відпустки державних службовців; - соціально-побутове забезпечення державних службовців; - пенсійне забезпечення і грошова допомога державним службовцям.

Розділ VIII “ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВ-СТВА ПРО ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ”:

- відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

§ 17. Органи управління освітою та їх компетенція.

Система освіти в Україні складається з:

1. органів управління освітою (державних і місцевого са­моврядування);

2. самоврядування в галузі освіти;

3. закладів освіти;

4. наукових, науково-методичних і методичних установ;

5. науково-виробничих підприємств.

До органів управління освітою в Україні належать:

1. Міністерство освіти України;

2. Міністерства і відомства України, яким підпорядко­вані заклади освіти;

3. Вища атестаційна комісія України;

4. Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

5. Місцеві органи державної виконавчої влади та орга­ни місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Функції органів управління освітою.

1. Центральним орган Міністерство освіти України:

визначає державну політику в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів

встановлює державні стандарти знань з кола предмета;

визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти;

контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування;

проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти, видає їм ліцензії, сертифікати;

формує і розміщує державне замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою;

розробляє умови прийому до закладів освіти;

забезпечує випуск підручників, посібників, методичної літератури;

розробляє проекти положень про заклади освіти, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

організує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань;

разом з іншими міністерствами і відомствами, яким |підпорядковані заклади освіти реалізує державну політику в галузі освіти;

здійснює керівництво державними закладами освіти.

Акти Міністерства освіти України, прийняті у межах його повноважень, є обов'язковими для міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти, місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, і підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти незалежно від форм власності.

Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Міністерством освіти України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції по дотриманню вимог щодо якості освіти, забезпечують зв'язок із закладами освіти та державними органами інших країн

Вища атестаційна комісія України (ВАК) організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника. ВАК є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України

Міністерство освіти Автономної Республіки Крим здійснює повноваження керівництва освітою, крім повноважень, віднесених до компетенції Міністерства освіти України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти.

Органами громадського самоврядування в освіті є:

1) загальні збори (конференція) колективу закладу освіти;

2) районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з'їзд працівників освіти Автономної Респуб­ліки Крим;

3) Всеукраїнський з'їзд працівників освіти

§ 18. Органи управління у сфері стандартизації, сертифікації і метрології.

Державна система стандартизації в Україні визначає мету і принципи управління, форми та загальні організаційно-технічні правила виконання всіх видів робіт із стандартизації.

Державна система стандартизації спрямована на забезпечення реалізації єдиної технічної політики в сфері стандартизації, метрології та сертифікації. Державну систему стандартизації створює Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації - національний орган із стандартизації.

Категорії нормативних документів із стандартизації

Нормативні документи із стандартизації поділяються на: державні стандарти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств.

Міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до її міжнародних договорів.

Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації (далі - Держстандарт України) є центральним органом виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України.

Держстандарт України як єдиний національний орган зі стандартизації, метрології та сертифікації здійснює державну політику у сфері стандартизації, метрології, акредитації органів та іспитових лабораторій з сертифікації (далі - акредитації) та сертифікації.

Держстандарт України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням. У межах своїх повноважень Держстандарт України організовує виконання актів законодавства України та узагальнює практику їх застосування і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.

Держстандарт України в межах своїх повноважень на основі та на виконання законодавства України видає накази, організовує та контролює їх виконання. Рішення Держстандарту України, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, громадян.

Держстандарт України очолює Голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади в установленому порядку Президент України.

Голова Держстандарту України є за посадою головним державним інспектором України з державного нагляду за якістю продукції, додержанням стандартів, норм і правил, а його заступники - заступниками головного державного інспектора України з державного нагляду за якістю продукції, додержанням стандартів, норм і правил.

Для виконання державних функцій з нагляду за додержанням стандартів, норм та правил і з метрологічного нагляду, організації робіт зі стандартизації та сертифікації Держстандарт України утворює систему територіальних органів - державних центрів стандартизації, метрології та сертифікації. Директори цих центрів є за посадою головними державними інспекторами відповідних територіальних одиниць, а їх заступники - заступниками головного державного інспектора.

Для підготовки рішень з окремих питань діяльності Держстандарту України при ньому утворюються консультаційно-дорадчі науково-технічні комісії зі стандартизації, метрології, акредитації та сертифікації.

У Держстандарті України можуть утворюватися й інші дорадчі та консультаційні органи

§ 19. Відповідальність за порушення законодавства про об'єднання громадян.

Якщо об'єднання громадян порушує законодавство, то до нього можуть бути застосовані такі стягнення:

  1. попередження;

  2. штраф;

  3. тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;

  4. тимчасова заборона (зупинення) діяльності об'єднання в цілому;

  5. примусовий розпуск (ліквідація).

  • Попередження (ст. 29) виноситься у письмовому вигля­ді легалізуючим органам при здійсненні правопорушення, що не спричиняє обов'язкового застосування іншого виду стягнення.

  • Штраф (ст. ЗО) накладається у судовому порядку за по­данням легалізуючого органу чи прокурора у випадках гру­бого чи систематичного здійснення правопорушень.

  • Тимчасове припинення окремих видів чи всієї діяль­ності (ст. ЗІ) виконується рішенням суду за поданням ле­галізуючого органу чи прокурора на строк до 3-х місяців. Цей строк може бути продовжений судом, але при цьому загальний термін заборони на діяльність не може переви­щувати б місяців.

  • Примусовий розпуск (ліквідація) об'єднання (ст. 32) застосовується судом (за рішенням суду) на підставі подання легалізуючого органу чи прокурора за такі порушення:

1. Вчинення дій, передбачених ст. 4 Закону "Про об'єд­нання громадян".

2. Систематичне чи грубе порушення ст. 22 Закону (стаття вводить обмеження стосовно отримання політич­ними партіями та їх установами, організаціями грошових, матеріальних коштів, майна).

З. Зменшення кількості членів політичної партії до чис­ла, коли вона такою не визнається (ст. 15). Заява про ре­єстрацію повинна бути підтримана підписами не менш, як тисячі громадян України, які мають право голосувати.

4. Продовження протиправної діяльності після накла­дення інших стягнень (попередження, штраф, припинен­ня діяльності).

§ 20. Органи управління освітою та їх компетенція.

Згідно Закону УРСР “Про освіту” від 23.05.91р.№ 1060-XII ( у редакції Закону України від 23.03.96р. № 100/96-ВР ) до державних органів управління освітою в Україні належать: - Міністерство освіти і науки України; - міністерства і відомства України , яким підпорядковані заклади освіти; - Вища атестаційна комісія України; - Міністерство освіти Автономної Республіки Крим; - місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Акти Міністерства освіти і науки України, прийняті у межах його повноважень, є обов‘язковими для всіх інших органів управління освітою, а також для закладів освіти незалежно від форм власності.

Виключною компетенцією Міністерства освіти і науки України є: - розробка програми розвитку освіти , державних стандартів освіти; - встановлення державних стандартів знань з кожного предмета; - визначення мінімальних нормативів матеріально-технічного , фінансового забезпечення закладів освіти; - формування та розміщення державного замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою; - розроблення умов прийому до закладів освіти; - забезпечення випуску підручників , посібників , методичної літератури; - розроблення проектів положень про заклади освіти , що затверджується Кабінетом Міністрів України; - організація атестації педагогічних і науково-педагогічних працівників.

  • Міністерство освіти і науки України разом з іншими міністерствами і відомствами України , яким підпорядковані заклади освіти, Міністерством освіти Автономної Республіки Крим беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції по дотриманню вимог щодо якості освіти, забезпечують зв‘язок із закладами освіти та державними органами інших країн з питань, що належать до їх компетенції, організовують впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду. Вища атестаційна комісія України організовує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів , керує роботою по присудженню наукових ступенів , присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику в галузі освіти в межах їх компетенції: - встановлюють, не нижче визначених мінімальних нормативів, обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є у комунальній власності, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання; - забезпечують розвиток мережі закладів освіти та установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування; - здійснюють соціальний захист працівників освіти , дітей , учнівської і студентської молоді , створюють умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення; - організовують облік дітей дошкільного та шкільного віку , контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти; - вирішують у встановленому порядку питання , пов‘язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги; - створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів; - забезпечують у сільській місцевості регулярне безкоштовне підвезення до місця навчання і додому дітей дошкільного віку , учнів та педагогічних працівників; - організовують професійне консультування молоді та продуктивну працю учнів; - визначають потреби , обсяги і розроблюють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону.

Органи управління освітою , що підпорядковані місцевим органам державної виконавчої влади та органам місцевого самоврядування , спрямовують свою діяльність на: управління закладами освіти , що є у комунальній власності; - організацію навчально-методичного забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію у порядку, встановленому Міністерством освіти України; - координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім‘ї, громадськості з питань навчання і виховання дітей; - визначення потреб, розроблення пропозицій щодо державного контракту і формування регіонального замовлення на педагогічні кадри, укладання договорів на їх підготовку; - контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.

Інші повноваження органів державного управління освітою визначаються положеннями про них.

§ 21. Методи державного управління

Методи ДУ – це способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів управління на свідомість, волю і поведінку громадян. Фіксуються в нормативно-правових актах.

Особливості:

  • реалізуються в процесі держуправління;

  • виражають керівний вплив суб’єктів управління;

  • в методах є керівна воля держави;

  • мають форму і зовнішнє вираження.

Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Гарантією правильного поєднання методів переконан­ня, заохочення й примусу є визнання головної ролі мето­дів переконання і заохочення як методів психічного впли­ву на свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських від­носин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

Примус належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосову­ється, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

На цих підставах виділяють: кримінальний, ци­вільно-правовий, адміністративний примус.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо право­порушень, по-третє, заходів відповідальності за порушен­ня нормативно-правових положень.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської системи;

4)нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

§ 22. Поняття і принципи державної служби.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах:

служіння народу України;

демократизму і законності;

гуманізму і соціальної справедливості;

пріоритету прав людини і громадянина;

професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

§ 23. Органи управління у сфері охорони природи та їх повноваження.

Керування охороною навколишньої природного середовища - це здійснення спостережень, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування й іншої виконавчо-розпорядницької діяльності.

Ціль керування - реалізація законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишньої природного середовища, раціонального використанню природних ресурсів, досягненню погодженості дій державних і суспільних органів в області охорони навколишньої природного Середовища (Закон України “Про охорону навколишньої природного середовища” ст.16).

Здійснюється Кабінетом міністрів України, Радами народних депутатів і їх виконавчими і розпорядницькими органами, а також спеціально уповноваженими на те державними органами по охороні навколишньої природного середовища і використанню природних ресурсів і інших державних органів відповідно до Законодавства України.

Спеціально уповноваженими державними органами керування в області охорони навколишньої природного середовища і використання природних ресурсів є Міністерство охорони навколишньої природного середовища, Міністерство охорони навколишньої природного середовища, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство лісового господарства й інші державні органи, до компетенції яких законодавством України і Республіки Крим віднесений здійснення зазначених функцій.

Повноваження органів керування охорони навколишньої природного середовища визначені статтями 17 - 21 Закону України “Про охорону навколишньої природного середовища” , постановами Кабінету міністрів України й інших правових актів. Свої повноваження дані органи керування реалізують, використовуючи систему державного моніторингу навколишньої природного середовища і дані кадастрів природних ресурсів.

Ведуть державний моніторинг державні органи, визначені постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1993 року N7851. До них відносяться: Міністерство природи, НКАУ, Мінздрав, Мінсільгосппрод, Мінлісгосп, Держкомгидромет, Держкомводгосп, Держкомгеології, Держкомзем, Держжитлокомунгосп і інші.

§ 24. Органи управління обліком і статистикою, їх структура, повноваження.

Джерела:

  • Закон про державну статистику” (Був введений в дію Постановою ВР № 2615-12 від 17.09.92)

  • Указ Президента України Про перехід України до загальноприйнятої у міжнародній практиці системи обліку та статистики від 1992 р. зі змінами та доповненнями

Державну статистику в Україні здійснюють: Міністерство статистики України, органи державної статистики в Республіці Крим, областях, районах та містах установи, які становлять єдину систему органів державної статистики України. Вказані органи діють на підставі Положення про них, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Головними завданнями органів державної статистики є:

реалізація державної політики в галузі статистики;

збирання, розробка, узагальнення та всебічний аналіз статистичної інформації про процеси, що відбуваються в економічному і соціальному житті України та її регіонів;

розробка і впровадження статистичної методології, яка базується на результатах наукових досліджень, міжнародних стандартах та рекомендаціях;

забезпечення достовірності, об'єктивності, оперативності, стабільності та цілісності статистичної інформації; забезпечення доступності, гласності і відкритості зведених стат. даних в межах чинного зак-ва.

Крім органів державної статистики, державною статистикою займаються також міністерства і відомства України, інші юридичні особи для виконання завдань, що входять до їх компетенції відповідно до затверджених форм державної статистичної звітності.

§ 25. Позбавлення спеціальних прав. КпАП.

Позбавлен­ня прав — це обмеження правосуб'єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки. Ця міра застосовується щодо тих суб'єктивних прав, які раніше були надані суб'єкту органами державного керу­вання. Якщо громадянин неправильно використовує нада­не йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.

Серед стягнень КпАП називає тільки два види позбав­лення спеціального права: права керування транспортни­ми засобами (статті 108; 116; 122; 123; 124; 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).

Таке стягнення передбачається за грубе або систематичне порушення порядку користування правом. Воно за­стосовується уповноваженими на те посадовими особами органів внутрішніх справ (щодо права на керування авто­мобільним транспортом); органами річкового транспорту і Державтоінспекції по маломірних суднах (щодо права ке­рування річковими і маломірними суднами); органами, що здійснюють нагляд за дотриманням правил полювання (щодо права на полювання) на термін до трьох років.

§ 26. Органи та посадові особи, правомочні вирішувати справи про адміністративні правопорушення та накладати стягнення.

Суб'єктом права покарання за АП є держава в особі органів адміністративної юрисдикції, від імені котрих і застосовується адміністративне стягнення(для порівняння, кримінальне покарання застосовується судом від імені держави). Стосовно до обсягу юрисдикції повноважень:

1.Органи,спецўально утворені для реалізації функцій юрисдикції (адміністративні комісії, судді загальних судів, суди (у повному складі) або спецуповноважений суддя в справах адміністративних проступків неповнолітніх);

2.Органи,які здійснюють юрисдикційні повноваження як продовження інших функцій управління (міліція, військомати, Державтоінспекція, органи транспорту, виконкоми сільських (селищних) Рад н. д.);

3.Громадські формування, яким передано адміністративно-юрисдикційні повноваження (комісії по боротьбі з пияцтвом, технічні інспектори рад профспілок з техніки безпеки).

§ 27. Загальна характеристика законодавства в сфері економіки.

Мета державного управління в сфері економіки полягає у необхідності забезпечення гармонійного розвитку суспільства, створенні умов для його внутрішньої і зовнішньої безпеки.

Новий етап у забезпеченню переходу від галузевого управління економікою, яке притаманне не ринковій економіці до функціонального управління економікою почався 15 грудня 1999р. коли був підписаний Указ ПУ №1573/99, згідно з яким почалася ліквідація галузевих міністерств, в тому числі і найбільше з них Мінпромполітики України, яке перетворене у Держкомітет з відповідною назвою і підпорядковане Міністерству економіки України, яке створюється на базі двох ліквідованих міністерств та трьох комітетів і в свою чергу буде координувати роботу 4-х державних комітетів, що безумовно підвищує роль цього міністерства в управлінні економікою. Отже, з 15 березня 2000р. (кінець терміну формування нових адміністративних структур) можна говорити про такі органи управління економікою:

КМУ- впливає на економіку шляхом розроблення та подання на розгляд ВР Програми своєї діяльності, через бюджетну політику, шляхом ініціювання змін до законодавства в сфері економіки. Координує роботу міністерств та державних адміністрацій, забезпечує реалізацію економічної політики держави.

Міністерство економіки України, яке діє на підставі Положення затвердженого 6 березня 1993р. з урахуванням Указу ПУ, згідно з яким це міністерство відіграватиме ключову роль в управлінні економічними процесами в державі, є координатором серед органів, які здійснюють управління економікою, розробляє законопроекти, які регулюють взаємовідносини в економічній сфері, впливає на діяльність всіх об’єктів господарювання, не залежно від форм власності, шляхом розробки положень, які регламентують застосування законодавства в сфері економіки в конкретних ситуаціях. Міністерство розробляє програми економічного розвитку. Наряду з Мінфіном погоджує передачу державних об’єктів до комунальної власності, з одного відомства в інше, узгоджує і передає на затвердження перелік стратегічно важливих підприємств та перелік об’єктів приватизація яких заборонена.

Законодавство в сфері економіки, основою якого є Конституція України, охоплює як економічні закони у власному значенні, так і інші нормативні акти, які регулюють економічну діяльність: це Постанови ВРУ з економічних питань, декрети КМУ, які приймались в період коли цьому органу ВРУ надавались певні повноваження, Укази ПУ прийняті в період дії перехідних положень конституції з економічних питань не врегульованих чинним законодавством, постанови і розпорядження КМУ та інших органів виконавчої влади, нормативні акти місцевих Рад і місцевих державних адміністрацій.

Об’єктивною ознакою законодавства в сфері економіки є множинність актів, що зумовлено наступним: наявністю різних форм власності, реформуванням економіки, застосуванням економічного законодавства колишнього Союзу, відсутність кодифікації цього законодавства.

Основні закони:

  • Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991р. №697-Х11, ВВР,1991р.,№20, ст.249 зі змінами та доповненнями.

  • Закон України “ Про підприємництво” від 7лютого 1991р. №698-Х11, ВВР, 1991р.,№14, ст.168.ЗУ “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991р. №887-Х11,ВВР,1991р.,№24, ст.272 зі змінами та доповненнями.

  • ЗУ “ Про господарські товариства” від 19 вересня 1991р. №1576-Х11, ВВР,1991р.,№49, ст.682 зі змінами та доповненнями.

  • ЗУ “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991р. №1201-Х11, ВВР, 1991р.,№38, ст.508 зі змінами та доповненнями.

  • ЗУ “Про внесення змін до Закону України “Про банкрутство” від 30 червня 1999р. №784-Х1У, “Урядовий кур’єр” від 15 вересня 1999р. №172.

  • ЗУ “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992р. №2163-Х11, ВВР, 1992р. №24, ст.348 в редакції закону №89/97-ВР від 19.02.97р.

Ці закони регулюють діяльність як державного так і приватного сектора в економіці України. Говорити про стабільність законодавства в економічній сфері передчасно, так-як не існує однозначно вибраного шляху вирішення економічних проблем і кількість змін до цього законодавства говорить тільки про нестабільність економічної ситуації в державі.

§ 28. Поняття, види, зміст управлінської діяльності.

Управління - особливе відношення між людьми на правовій або організаційній основі. Це відносини між різними статусами, рівнями адміністративних структур, окремими робочими функціями, що проявляються у вигляді однобічної залежності однієї посади від іншої.

Види управління:

а) технічне (або механічне) управління - це регулювання технічних процесів, управління механізмами, обладнанням, що здійснюється з метою підвищення продуктивності праці людини, обслуговування її різноманітних потреб у виробничому процесі.

б) біологічне управління - управління тваринними та рослинними організаціями, що також здійснюється з метою підвищення їхньої продуктивності (проявом цього виду управління є біотехнологія, генна інженерія та ін.)

в) соціальне управлінні - це є управління людьми і відрізняється від двох попередніх видів вольовим впливом одних суб’єктів управлінського впливу на свідомість і волю інших. Це цілеспрямована організуюча діяльність з метою оптимізації соціального середовища як у цілому, так і в розрізі його частин, сфер, галузей, асоціацій громадян.

Зміст процесу управління характеризується метою, заради досягнення котрої воно здійснюється.

Мета управління - це організація сукупної діяльності людей, забезпечення координації і взаємодії міх ними.

Змістом управління є комплекс функцій. Функція - це прояв діяльності, обов’язок виконання певної роботи, призначення, роль тощо. Управління реалізується через повсякденне виконання функцій що регулюють, організують окремі управлінські процеси шляхом цілеспрямовуючого впливу на них.

§ 29. Правові та неправові форми державного управління.

Під формою державного управління слід розу­міти зовнішньо виражену дію — волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене у рамках ре­жиму законності та його компетенції для досягнення управ­лінської мети.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виникнення юр. ефекту. Зокрема, видання юр. актів, застосування примусових заходів тощо. Такі форми виступають як юр. факти і можуть формувати адм.-правові відносини.

До неправових належать форми, які безпосередньо юр. значення не мають і не спричиняють виникнення адм.-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається юр. акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юр. акта).

Роль: підтримка встановленого порядку; використання в інтересах і цілях державного управління потенціалу недер­жавних структур і громадян; гласність й урахування гро­мадської думки; зміцнення законності, дисципліни й орга­нізованості.

Одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах.

Максимально регламентовані форми, що пов'язані з реалізацією правозастосовних, правоустановчих і право-похоронних функцій виконавчої влади.

Значно менше регламентовані форми, що не спричиняють прямих юридичних наслідків (наради, консультації).

§ 30. Види актів держуправління.

у теорії адміністративного права правові акти державного управління прийнято класифікувати за такими критеріями:

1. За юридичними властивостями;

2. За межею дії;

3. За характером компетенції органів, які приймають акти;

4. За положенням органів, що видають акти, за ієрархією.

Розглянемо класифікацію цих критеріїв.

1. За юридичними властивостями усі правові акти дер­жавного управління поділяються на дві великі групи: нор­мативні (правовстановлюючі, акти загального характеру) та ненормативні (індивідуальні, правозастосовчі, правовиконавчі, окремі адміністративні, акти реалізації норм адмі­ністративного права).

Нормативні акти безпосередньо виражають регулятив­ну функцію адміністративного права. Саме вони містять адміністративно-правові норми, що встановлюють загаль­ні правила належної поведінки. Правотворче призначення — важлива властивість нор­мативних актів. Нормативний акт не просто викладає від­повідні адміністративно-правові норми, він їх встановлює, вводить юридичні норми до правової системи.

Правотворча роль нормативних актів державного уп­равління знаходить прояв у:

а) конкретизації норм вищої юридичної сили;

б) визначенні типових правил поведінки в галузі дер­жавного управління (митні правила, правила дозвільної системи);

в) втіленні в життя різних соціально-економічних про­грам (програми приватизації);

г) визначенні організаційно-правового статусу суб'єктів адміністративного права;

д) встановленні необхідних обмежень і заборон;

е) формуванні міжгалузевих зв'язків і способів взаємо­дії різних учасників управлінських відносин;

є) забезпеченні охорони встановленого у галузі держав­ного управління порядку відносин. Ненормативний (індивідуальний) правовий акт державного управління — це індивідуальний юридичний акт, який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має дер жавно-владний характер, застосовується уповноваженим органом у встановленому порядку.

Основні ознаки акта застосування норм адміністратив­ного права такі:

а) має індивідуальний характер, який виявляється, по-перше, в тому, що він вирішує цілком визначене і конкретне питання; по-друге, в ньому вказується конкретний адресат, який повинен дотримуватись вміщеного в акті припису;

б) має державно-владний характер і обов'язковий для всіх, кому адресований. Виконання акта гарантується, а за необхідності забезпечується примусовою силою держави.

в) завжди видаються в односторонньому порядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосування норм адміністративного права.

г) спричиняє виникнення, зміну, припинення адмініст­ративних правовідносин, тобто є юридичним фактом. Вод­ночас він не тільки юридичний факт. Такі акти виконують і регулятивні функції.

2. За межами дії (дії актів у просторі й часі) акти поді­ляються на такі:

що діють на всій території без обмежень у часі.

що діють на всій території протягом певного терміну.

що діють на частині території без обмежень у часі.

що діють на частині території протягом певного тер міну.

3. За характером компетенції органів, які видають акти, останні діляться на акти загального, галузевого і функці­онального управління. Перші регулюють управлінські від­носини в усіх сферах і галузях; другі — відносини, пов'язані з якоюсь однією галуззю державного управління; треті — регулюють одну чи кілька державних функцій. До першої групи актів державного управління належать: акти Президента України, Кабінету Міністрів України, місце­вих державних адміністрацій. До другої — акти управління галузевих міністерств, комітетів, відомств, а також керів­ників галузей і служб місцевих державних адміністрацій; до третьої — акти функціональних органів управління (по­даткова адміністрація).

4. За положенням органів, які приймають акти, за ієрар­хією, останні класифікуються залежно від того, які органи їх видають. При цьому для різних органів управління вста­новлені різні назви актів.

Президент України видає укази і розпорядження.

Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження.

Акти управління Президента і Кабінету Міністрів мо­жуть бути нормативними й індивідуальними. Їх норматив­ні акти, поряд з законами, становлять правову основу всіх інших актів державного управління.

Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції.

Голови державних адміністрацій видають розпоряджен­ня, а керівники структурних підрозділів державних адмі­ністрацій — накази.

Державні адміністрації наділені правом приймати рі­шення, що передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність.

Накази — самостійний різновид управління. Вони мо­жуть бути як нормативними, так й індивідуальними. Наказами міністрів та керівників інших відомств можуть вводи­тися в дію положення, устави, правила, інструкції.

Класифікація актів управління в залежності від їх юридичних властивостей та суб’єктів права видання актів є найбільш універсальною.

Так нормативними актами, які не тільки містять, а й безпосередньо встановлюють загальні правила поведінки, є акти-регулятори, які регламентують суспільні відносини у певних сферах і є безпосереднім механізмом реалізації законів. Нормативним актам властивий загальний характер( поширюються на всій території країни, на галузі, групу галузей, великий контингент населення). Вони стабільні, їх виконання не залежить від часу.

Індивідуальні акти видаються для вирішення нормами адміністративного права конкретних управлінських справ та ситуацій. Стосуються конкретних дій, фактів, випадків, організаційних заходів, адресуються конкретним особам і породжують індивідуальні правообов‘язки. Ці акти ґрунтуються на нормативних і реалізують останні в конкретних життєвих випадках, юридичних фактах.

Отже, індивідуальні акти вичерпують себе одноразовим застосуванням (їхня інша назва - акти застосування норма права)

Змішані акти управління містять одночасно і нормативні, індивідуальні та ненормативні приписи.

Такі акти видаються як правило в умовах які містять елементи надзвичайного стану - стихійне лихо, наприклад, коли в акті містяться і конкретні прізвища службових осіб і він стосується невизначеного кола осіб, які знаходяться на цій території і в той же час дія такого акту обмежена в часі.

Цілком очевидно, що більшість актів відносяться до нормативних та індивідуальних.

§ 31. Органи управління соціальним захистом населення і їх повноваження.

1.Управління охороною здоров’я

ст. 3 Конституції - здоров’я людини є однією з найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої-один з головних обов’язків держави.

Завдання Міністерства охорони

Забезпечує реалізацію держ. політики щодо охорони здоров‘я, розробляє проекти відповідних державних програм на перспективу, вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції про їх фінансове забезпечення;

Здійснює координацію діяльності закладів охорони;

Організує вивчення впливу навколишнього природного середовища на здоров‘я людини

Готує та подає до Уряду пропозиції про підписання міжурядових угод з питань охорони здоров‘я.

Розробляє разом з Академією наук науково-технічні програми з охорони здоров‘я та біології людини;

Розробляє і впроваджує у діяльність національної служби охорони здоров‘я нові умови господарювання виходячи із законів ринкової економіки.

Проводить в органах і закладах охорони здоров‘я організаційно-методичну роботу по реалізації державної політики в галузі праці і зароб. Плати.

Забезпечує державний санітарний нагляд за виконанням підприємствами;

Установлює гранично допустимі показники і характеристики шкідливих факторів для здоров‘я людини.

Здійснює разом з відповідними органами державної виконавчої влади вибірковий контроль за рівнем радіаційного забруднення.

Погоджує стандарти, технічні умови і документацію на харчові продукти і питну воду, нові хімічні речовини

Вносить пропозиції щодо заборони або тимчасового припинення експлуатації діючих об‘єктів.

Установлює порядок: надання населенню швидкої допомоги

Здійснює заходів щодо підготовки органів, закладів охорони здоров‘я і підприємств.

Матеріально-технічного забезпечення медичних формувань та установ, призначених для Мінооборони, Цивільної оборони та служби екстремальної медицини

Визначення виробництв, професій та робіт із важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок і осіб., надання додаткової відпустки, встановлення скороченого робочого дня;

Медичного відбору і направлення хворих для санаторно-курортного лікування

Освіта

До органів управління освітою в Україні належать:

1.Міністерство освіти

2.Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти;

3.Вища атестаційна комісія України

4.Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

5.Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

1.Міністерство освіти

  • бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів. Розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти освіти;

  • встановлює держ. Стандарти знань з кожного предмета;

  • визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти

  • здійснює навчально-методичне керівництво

  • забезпечує зв’язок із закладами освіти

  • проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти

  • формує і розміщує держ замовлення на підготовку спеціалістів

2. Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Міністерством освіти України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції по дотриманню якості освіти.

Вища атестаційна комісія. Є центральним органом держ. виконавчої влади, підвідомчим Кабміну

Проводить атестацію наукових і наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.

3. Управління культурою

Міністерство культурою

  • розробляє проекти цільових держ програм розвитку культурою і мистецтв, пропозиції щодо правового регулювання та податкової політики

  • прогнозує розвиток культури і мистецтв

  • сприяє відкритості і національної культури

  • забезпечує реалізацію міжнародних договорів у сфері культури і мистецтв

  • здійснює за участю відповідних органів держ виконавчої влади контроль за переміщенням творів мистецтва

  • організовує облік

  • контролює додержання правил охорони праці , техніки безпеки

  • координує гастрольно-концертну , виставкову діяльність

§ 32. Строки притягнення до адміністративної відповідальності.

Адмін. стягнення може бути накладено на пізніш як через 2 місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - 2 міс. з дня його виявлення.

При відмові від порушення кримінальної справи або закриття кримін. справи (при наявності в діях порушника ознак адм. правопорушення) адм. стягнення може бути накладено не пізніш як через 1 міс. з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.

Якщо особа, яка вчинила адм. правопорушення і притягнута до відповідальності, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового порушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адм. стягненню.

§ 34. Органи управління зв’язком.

Правовою основою управління зв‘язком є Закон України “Про Зв’язок”, який прийнятий 16 травня 1995р.

Стаття 5 цього закону визначає основи правового регулювання управління зв‘язком. Управління єдиною національною системою зв‘язку здійснює Кабінет Міністрів України.

Єдина національна система зв‘язку - сукупність мереж зв‘язку загального користування, відомчих та подвійного призначення , які забезпечують задоволення потреб споживачів ( підприємств, установ, організацій, населення тощо) у послугах зв‘язку.

Центральним органом управління національною системою зв‘язку, підпорядкованим Кабінету Міністрів, є Державний комітет зв‘язку України. Він виконує такі функції:

видає ліцензії на окремі види діяльності в галузі зв‘язку і здійснює контроль за дотриманням ліцензіаром їх умов;

здійснює нагляд за функціонуванням засобів зв‘язку всіх форм власності у мережах зв‘язку загального користування та взаємодіючими з іншими засобами зв‘язку відомчих мереж зв‘язку та мереж подвійного призначення;

здійснює контроль за якістю надання послуг зв‘язку операторами в мережах зв‘язку загального користування і подвійного призначення всіх форм власності;

контролює дотримання граничних тарифів на послуги зв‘язку;

організує наукові розробки та розробки стандартів для галузі.

При Кабінеті Міністрів України створена також Державна комісія з питань зв‘язку і радіочастот .Саме вона вирішує питання координації роботи міністерств і відомств щодо створення , розвитку , забезпечення функціонування єдиної національної системи зв‘язку, розподілу і використання радіочастот , а також забезпечення електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів.

При Кабінеті Міністрів Укр. Функціонує Головне Управління з питань радіочастот , яке є центральним органом державної виконавчої влади в галузі розподілу та використання радіочастот.

Питання організації, координації взаємодії та функціонування мереж зв‘язку всіх форм власності, що стосуються оборони і безпеки України , погоджуються з відповідними міністерствами і відомствами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Управління відомчими мережами технологічного зв‘язку та мережами зв‘язку з подвійним призначенням, а також мережами, що не знаходяться в загальнодержавній формі власності., забезпечуються їх власниками.

§ 35. Строки адміністративного затримання.

Адм. затримання особи, яка вчинила порушення, може тривати не більш як 3 години. За винятком можуть бути встановлені інші строки затримання.

За порушення прикордонного режиму:

  • до 3 годин для складання протоколу;

  • до 3 діб з письмовим повідомленням про це прокурора протягом 24 годин з моменту затримання (для необхідності встановлення особи і з’ясування обставин правопорушення);

  • до 10 діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів.

  • За порушення правил обігу нарк. засобів і психотропних речовин:

  • до 3 годин для складання протоколу;

  • до 3 діб з письмовим повідомленням про це прокурора протягом 24 годин з моменту затримання (для необхідності встановлення особи, проведення мед. огляду, з’ясування обставин придбання цих речовин та їх дослідження);

  • до 10 діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, що засвідчують їх особу.

За дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, народного дружинника, а також військовослужбовця чи образу їх:

- до розгляду справи народним суддею або начальником (чи його заступником) органу внутрішніх справ.

Строк адм. затримання обчислюється з моменту доставлення порушника для складання протоколу, а особи, яка була в стані сп’яніння, - з часу її витвереження.

§ 36. Поняття і види засобів забезпечення законності у сфері державного управління.

Законність” – специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов’язковість юридичних норм у суспільстві і державі. Її суть полягає в обов’язковості виконання приписів правового характеру.

Законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об’єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, точне і безумовне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами і громадськими формуваннями.

Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах:

  1. Загальнообов’язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо.

  2. Єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави.

  3. Неприпустимості протиставлення законності і доцільності.

Законність у діяльності державного апарату виявляється у такому:

  1. Всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати чинному законодавству.

  2. Рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу.

  3. Всі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам.

  4. Взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об’єднаннями здійснюються у межах взаємних прав і обов’язків, які визначені на законних підставах.

Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються у функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з: а) організаційно-структурних формувань; б) організаційно-правових методів.

Організаційно-структурні формування – це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов’язок по підтриманню і зміцненню режиму законності.

Організаційно-правові методи – це види діяльності організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення законності (контроль, нагляд, звернення до державних органів із заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності).

§ 37. Види відповідальності державних службовців.

Особи – службовці є кадровим складом (або особовим складом чи персоналом) органів державного управління. Будучи співробітниками державного органу, вони фактично перебувають на службі у держави і виконують її завдання та функції. Саме вони є останньою ланкою державного управління, через яку реалізується виконавча влада.

З огляду на ці фактори, державні службовці несуть дуже велику відповідальність за свої дії.

В законі України “Про державну службу” від 16.12.1993 року у ст.14 зазначено, що дисциплінарні стягнення застосовуються до державних службовців за невиконання обов’язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень пов’язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його, як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, можуть застосовуватись такі заходи дисциплінарного впливу:

попередження про неповну відповідальність;

затримання до 1-го року у присвоєні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

В ст. 38 “Відповідальність за порушення законодавства про державну службу” зазначено, що особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із чинним законодавством.

§ 38. Загальна характеристика законодавства в АПК (агропромкомплекс).

Законодавство, що регулює аграрні ринкові відносини встановлюють, закріплюють і виражають аграрну політику, сформульовану законодавчою владою, Президентом і Урядом України.

На відміну від традиційних галузей права аграрне право не має свого кодексу. Аграрне законодавство становлять закони і нормативно-правові акти, які направлені на організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель с/г призначення підприємствами усіх форм власності. Це так називаємі правові норми, які мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) характер.

До першої групи відносяться: Конституція України, Закони “Про власність”, Про підприємництво, Про підприємства в Україні, Про господарські товариства, Земельний кодекс України, Про банкрутство, Про оподаткування прибутку підприємств. Ці законодавчі акти одночасно адресуються цілому ряду суб‘єктів або групі суб‘єктів суспільних відносин, проголошують і юридично закріплюють принципи, які лежать в основі правового стану і правового регулювання їхньої діяльності.

Спеціальні аграрні закони: Постанова ВРУ “Про земельну реформу”, ЗУ “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про колективне с/г підприємство”, “Про особливості приватизації майна державних с/г підприємств”, “Про с/г кооперативи” та ін. Ці законодавчі акти мають спец призначення, характеризуються повною конкретністю, визначенням правового статусу і правового регулювання діяльності аграрних товаровиробників, прав та обов‘язків працівників підприємств, яким адресуються спеціальні закони.

Істотне значення мають підзаконні нормативно-правові акти: Укази Президента, постанови і розпорядження КМУ, накази інструкції, що приймаються Мін. АПК (нині Мін. Аграрної політики).

Укази Президента видаються на розвиток чинного законодавства для термінового правового врегулювання питань, що мають загальнодержавне значення і направлені на здійснення приватизації майна, прискорення земельної реформи. Наприклад, Указ “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері с/г виробництва”.

Важливе місце займають внутрішньогосподарські локальні акти як джерела законодавства АПК - це статути, установчі договори, правила внутрішнього розпорядку “Про оплату праці”, колективний договір підприємства та ін.

§ 39. Органи управління промисловістю України.

В системі органів управління промисловістю України можна виділити три підсистемі: 1. Президентська , 2. Підсистема Кабінету Міністрів, 3.підсистема безпосереднього управління підприємством.

1. Президент та його адміністрація. Законодавчою основою їх діяльності є Конституція України (голова держави та виконавчої влади проводить у життя Конституцію та закони через систему виконавчої влади).

2. Кабінет Міністрів (КМ) е органом державн. виконавч. влади підпорядкованої , підзвітної та відповідальної Президенту. Керується основним та поточними законами, указами та розпорядженнями Президента. КМ складається: прем’єр-міністр, перший віце-прем’єр міністр, віце-прем’єр міністр, міністри, голови Держкомітетів. КМ об’єднує і спрямовує роботу міністерств та Державних комітету.

Організаційна структура міністерств – центральний апарат (включає управління галузево-виробничі, функціональні; відділи; служби; підприємства, установи, об’єднання, концерни тощо). В Україні міністерства управляють окремими галузями (праці, економіки, охорони навколишнього середовища, соціального захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС, молоді і спорту); а також відають окремими функціями адміністративної діяльності (енергетики та електрифікації, внутрішніх справ, захисту, культури, в справах будівництва і архітектури, машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсії, оборони, транспорту, юстиції).

3. Органи безпосереднього управління – адміністрація підприємств та установ. До представників адміністрації належать службові особи, які виконують функції організаційно-розпорядчого характеру, їхні акти мають юридично обов’язковий характер, а дії здатні породжувати юридичні наслідки, бути підставою для юридичних актів.

Директорі, начальники, інспектори,

Управляючі ____________ і ____________ інструкторі,

Керуючі заступники службові особи.

Адміністрація держав. підприємств перебуває у подвійному підпорядкуванні:

1. Адміністрації органу вищого рівня.

2. Загальних зборів (рад) трудового колективу, чиї рішення, прийняті на основі законодавства є для адміністрації обов’язковими.

3. Участь трудящих в управлінні підприємством складається з:

  • розподіл прибутку (преміальні на підставі економії, зниження затрат виробництва, зростання продуктивності праці);

  • участь у власності (колективна) – право купувати акції, тобто стати власником майна підприємства;

  • участь в управлінні (виробничі ради, консультаційні комітети).

§ 40. Поняття і зміст державного управління.

Під державним управлінням розуміють специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно, владно впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Головна інтегративна якість системи – реалізація у повному обсязі загальнодержавних інтересів у сфері соціального управління.

Виділяють 5 ознак державного управління:

  1. Виконавчо-розпорядчий характер. Органи, які здійснюють державне управління – це насамперед виконавчі структури, на які покладено обов’язок реалізувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою владою. Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв у прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах, постановах, інструкціях, протоколах, тощо), в організації виконання цих приписів, а також у здійсненні контролю за цим процесом.

  2. Підзаконність. Під підзаконністю державного управління розуміють те, що його цілі, сфери його впливу, основні форми і методи державного управління визначаються на законодавчому рівні.

  3. Масштабність та універсальність. Виявом масштабності та універсальності державного управління є те, що органи державного управління, здійснюючи управлінську діяльність, справляють вплив на всі сфери соціального життя.

  4. Ієрархічність. Ієрархічність державного управління в тому, що органи, які його здійснюють, мають систему нижчестоящих, підпорядкованих їм інстанцій.

  5. Безпосередньо організаційний характер. Безпосередньо організаційний характер державно управлінської діяльності полягає в тому, що в процесі виконання і розпорядження на різних рівнях організується спільна діяльність людей.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

- соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об’єктивність.

- організаційні принципи побудови апарату державного управління – галузевий, функціональний, територіальний.

- організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативні самостійність.

§ 41. Форми управлінської діяльності

1. Поняття форми та iї співвідношення з функцією управління.

2. Правові та не правові форми державного управління.

  1. Види форм управлінської діяльності та їхня адміністративно-правова характеристика.

1. У темі “Предмет адміністративного права” ми зауважили, що змістом управлінської діяльності є реалізація управлінських функцій. Останні ж практично втілюються у життя через різного характеру дії правомочних представників органу управління — службових oci6. Зовнішнє вираження управлінської діяльності у конкретних практичних діях іменується формою управління (форма як категорія — це зовнішнє вираження будь-якого змісту). Формою держав­ного управління треба вважати будь-яке зовнішнє вираження конкретних однорідних дій державного органу, його структурних підрозділів та службових oci6, котрі здійснюються з метою реалізації функцій управління. Так, функцій підбору, розстановки, підготовки кадрів реалізується через такі форми управлінської діяльності, як призначення (обрання) на посаду, заміщення такої за конкурсом, за контрактом, атестації службовців, проведення науково-практичних конференцій з обміну досвідом тощо. Більшість дій на шляху реалізації “кадрової” функції знаходить своє вираження у такій основній формі управлінської діяльності, як юридичні акти управління.

Кореляцію “функція управління” та “форма управління” опосередковує компетенція державного органу (проявом якої є владне повноваження її представника — службової осо­би): Функція-Ко (державно-владне повноваження) — ФО (форма управлінської діяльності).

2. Форми вираження змісту управлінської діяльності — це встановлення норм права; застосування таких норм; організаційна робота; проведення матеріально-технічних операцій. Перші дві форми знаходять вираження в актах державного управління, які уособлюють правову форму виконавчої i розпорядчої діяльності органів управління.

Не правові форми управлінської діяльності, навпаки, зводяться до вчинення тих або інших управлінських дій, що безпосередньо не пов'язані з виданням актів управління.

Отже, i перша, i друга форми пов'язані з реалізацією державно-владних повноважень. Але у першому випадку спостерігається більш повна юридична регламентація (нерідко вона набуває значення юридичного факту), скрупульозний підбір методів реалізації приписів актів управління, передбачається юридична відповідальність за порушення (невиконання) таких. Форми ж другої групи теж пов'язані з компетенцією органу, державно-владним повноваженням його представників, проте це повноваження виявляє себе не як пряме юридичне веління, а опосередковано через позаюридичні засоби, i лише їхні передумови та результати можуть бути юридично зафіксовані.

До правових форм належать i такі специфічні прояви реалізації виконавчої влади, як укладання її суб'єктами цивільно-правових договорів, їхня участь як позивачів чи відповідачів у судах, діяльність адміністрації по забезпеченню громадського порядку (через організацію i використання добровільних народних дружин по охороні громадського порядку, товариських судів), численних i різноманітних загальнообов'язкових правил, що встановлюються центральними та місцевими орга­нами виконавчої влади, застосування нею різних економічних санкцій, заходів адміністративного примусу до порушників юридичних заборон галузевого, відомчого характеру.

  1. Організаційні дії можуть вчинятися як усередині дер­жавного органу, так i поза ним.

1) У межах певного управлінського апарату здійснюються розподіл службових повноважень, заходи щодо оптималь­ного поєднання єдиноначальності та колегіальності, інструктування працівників (роз'яснення мети, змісту, особливостей законодавчих i нормативних актів тощо), встановлення загального та індивідуального режиму роботи, підготовка та проведення нарад, засідань тощо.

2) Поза апаратом, із спрямуванням на управлінське середовище, виділимо дію такого організаційного заходу, як інспектування. 3 метою його неперервного здійснення створено інститут інспекторів i аналогічних посад — фінансових i податкових міліційних i житлових, пожежних та охорони природи, митних, у справах кадрів, благоустрою, рибного нагляду, санітарних, торговельних тощо. інспектор — основна посада, своєрідна підвалина вciєї управлінської піраміди, а інспектування знаходить свій вияв не тільки у фор­мах перевірок, вказівок, роз'яснень, а й як інструктування у письмовій формі (підготовка та розсилання циркулярів, оглядів, інформаційних листів з роз'ясненням завдань i змісту законів тощо).

До організаційних дій треба віднести організацію та про­ведення службових нарад, анкетування службовців i громадян з метою урахування громадської думки та коригування стратегії i тактики управління, надання практичної допомоги на місцях та ін.

3) Матеріально-технічні операції хоч i здійснюються на юридичній основі, проте не спрямовані на досягнення юридичного результату, не створюють правового ефекту, мають допоміжний (технічний, господарський) характер. Прикла­дом матеріально-технічних операцій є документообіг, що включав підготовку, обробку, зберігання, надання інформації, необхідної для видання актів управління, для здійснення управлінських процедур, оформлення будь-яких служ­бових документів, що юридично підтверджують якісь факти або право на щось, складання планів, ан­кет, довідок службового характеру, ведення обліковостатистичної, картотечної роботи, apxiвiв, діловодство (ведення канцелярських справ). Одне слово, документообіг забезпечує зовнішні зв'язки органу, стосунки між його структурними підрозділами.

4) Адміністративна угода застосовується як cnoci6 наймання керівником кадрів працівників i означає, що відповідна службова особа — керівник підрозділу — має співбесіду з претендентом на посаду у підрозділ про умови праці, які мають двосторонній характер. Адміністративна угода передає факт призначення на посаду наказом керівника держоргану (або затвердження -- наказом про результати обрання, конкурсу, що має юридичне значення для оплати праці). Ця форма поступово змінюється контрактною системою наймання службовців та інших працівників.

Крім цієї форми адміністративної угоди є ще спосіб реалізації компетенції держ органу, коли потрібна згода двох сторін(самого органу та іншої сторони) - здача у оренду приміщень, майна, підготовка кадрів, виконання експертиз , досліджень.

Адм. угоди не мають права породжувати відносин приватного цивільно–правового характеру; предметом угоди повинно бути виконання управлінських функцій, а державний орган не має втрачати своїх владних повноважень, юридичною основою такої угоди може бути як законодавчий так і управлінський акт; держорган не може однобічно змінити умови адм. угоди.

5) Нерідко керівник держ. органу , його представник діє як учасник цивільно-правової угоди про оренду приміщення, транспорту, про соціальне страхування, юридичне обслуговування, побутове обслуговування та інше.

Укладаючи цивільно-правову угоду, керівник органу не перестає бути суб’єктом адм.-правого відношення ,не втрачає держ.-владного повноваження щодо підпорядкованих йому органів і службових осіб.

  1. Здійснюючи управлінські функції держ. органи через своїх представників ( юрисконсультів), виступають сторонами в судових розглядах у народних чи арбітражних судах.

  2. Формою діяльності органів виконавчої влади є також виконання їхніми службовими особами загальнообов‘язкових правил паспортного , протипожежного ,військово-облікового режиму, вимог дотримання держ. таємниці. Ця діяльність не є провідною для кожного органу, але є обов’язковою ,оскільки регламентується у законодавчих актах , статутах про упр. органи.

  3. Правомірним є віднесення до форм управлінської діяльності i таких питань діяльності органів, як застосування їхніми службовими особами заходів адміністративного при­мусу у вигляді штрафів, позбавлення певних прав, припинення виробничої діяльності, відсторонення від виконання трудових обов'язків. Так, yci представники адміністрації наділені правом відстороняти від роботи oci6, які розпивають на виробництві спиртні напої або з'являються там у нетверезому стані. Проте службові особи тільки окремих держорганів (міністерства транспорту, зв'язку, лісового господарства та jh.) наділенні повноваженнями щодо застосу­вання адміністративних штрафів, таких заходів адміністративного примусу щодо громадян чи службовців, представників структур приватного сектора, які е порушниками загальнообов'язкових правил галузевого значення.

Однак найважливішою формою державно-управлінської діяльності е видання відповідними органами нормативних та індивідуальних актів управління. Акти управління — правова форма вираження управлінських дій органів, службових oci6. Такі акти необхідні для забезпечення юридичних наслідків певних управлінських дій, наприклад, організаційних. В актах управління i об'ективізуеться будь-яке управлінське рішення.

§ 42. Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення.

Питанню підвідомчості справ про адмін. правопорушення присвячена глава 17 “Адміністративного кодексу України”.

§ 43. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Відповідно до Закону “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб. Ст 1 дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців та осіб без громадянства є те, що з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюють певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм статусом усі іноземці в Україні діляться на:

  1. іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

  2. іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він:

  • має в Україні законне джерело існування;

  • перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України;

  • перебуває на утриманні громадянина України;

  • має на своєму утриманні громадянина України;

  • в інших передбачених законом України випадках.

Відповідно до Конституції України і Закону “Про правовий статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок. Також іноземці можуть бути набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Закону “Про правовий статус іноземців” передбачає можливість натуралізації іноземців, тобто набуття громадянства України за умов і підстав, визначених Законом України “Про громадянство України”.

Законодавство України передбачає досить великий комплекс прав і свобод для іноземних громадян та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Іноземці мають право на відпочинок , охорону здоров’я, житло, участь в об’єднаннях громадян, але вони не можуть бути членами політичних партій України.

Також іноземці можуть займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченої законодавством України. Іноземці мають право на трудову діяльність в Україні, але не можуть призначатись на деякі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України це пов’язано з належністю до громадянства України.

У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими правами, що й громадяни України.

На іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок. Також іноземці в Україні не володіють виборчими правами, тобто вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади й самоврядування, не можуть брати участь у референдумах.

Іноземці можуть в’їжджати в Україну за дійсними національними паспортами, або документами, що їх замінюють. При цьому вони повинні отримати в’їздну візу, якщо інше не передбачено законодавством України. В Законі існують певні обмеження щодо в’їзду в Україну іноземців та їх виїзду з України. Законодавство України передбачає відповідальність іноземців за вчинені злочини, адміністративні або інші правопорушення. Для іноземців, поряд з іншими видами відповідальності, передбачено скорочення терміну тимчасового прибування в Україні, а також видворення за межи України.

Положення Закону “Про правовий статус іноземців” враховують встановлені законодавством України і міжнародними договорами привілеї та імунітет, які надаються співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ іноземних держав в Україні, а також іншим особам. Тобто для зазначених категорій осіб законодавством передбачений режим найбільшого сприяння. Для всіх інших категорій іноземців визначено національний режим, який передбачає, що іноземці не тільки зрівняні в правах з громадянами, за винятком політичних прав, а й на них покладаються певні обов’язки. Подібна практика повністю відповідає міжнародно-правовим документам в області прав людини, соціального захисту та інше.

§ 44. Види адміністративних стягнень.

1. Попередження в письмовій формі.

2. Штраф - грошове стягнення.

3. Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вилучення або безпосереднім об’єктом адм. правопорушення - примусове вилучення цього предмета з подальшою реалізацією і передачею вирученої суми колишньому власникові за відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета.

4. Конфіскація предмета; грошей, одержаних внаслідок вчинення адм. правопор. - примусова безоплатна передача цього предмета у власність держави.

5. Позбавлення спец. права (права полювання, керування трансп. засобами) - до 3 років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.

6. Виправні роботи - до 2 міс. за місцем постійної роботи особи і з відрахуванням до 20% її заробітку в доход держави.

7. Адм. арешт - до 15 діб і лише у виняткових випадках.

Оплатне вилучення та конфіскація - це основні і додаткові адм. стягнення, решта - тільки основні. За одне порушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення.

Для неповнолітніх (16-18 років) такі заходи впливу:

- зобов’язання публічно або в ін. формі попросити вибачення у потерпілого;

- застереження;

- догана або сувора догана;

  • передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Ст. 24 КпАП установлює такі види адміністративних стягнень; 1) попередження; 2) штраф; 3) сплатне вилучен­ня предмета; 4) конфіскація предмета; 5) позбавлення спе­ціального права; 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт.

До осіб, які не є громадянами України, може бути застосоване адміністративне видворення за межі України (ст. 24 КпАП і ст. 32 Закону "Про правовий статус іно­земців").

Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) на термін до 15 діб. Його не застосовують до ва­гітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2 груп (ст. 32), також військовослужбовців, призваних на збори військо­возобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу ор­ганів внутрішніх справ (ст. 15).

Усі названі стягнення тісно пов'язані між собою й утворюють єдину систему. Їх насамперед об'єднує загальна мета: захист правопорядку, виховання осіб, що учинили адміністративні проступки, у дусі дотримання законів, а також попередження вчинення нових проступків як сами­ми правопорушниками, так і іншими особами.

Кожне стягнення є покаранням, мірою відповідальнос­ті, призначеної за проступки, а застосування будь-якого стягнення означає настання адміністративної відповідаль­ності і тягне для винного несприятливі юридичні наслідки.

Адміністративні стягнення, як правило, полягають в позбавленні або обмеженні прав чи благ.

Адміністративні стягнення накладаються компетентними органами і посадовими особами шляхом видання спе­ціальних індивідуальних актів управління, що мають при­мусовий характер. Примусовий вплив повинен бути спра­ведливим, відповідати характеру проступку й особи правопорушника. Його тяжкість залежить від тяжкості проступку.

Стягнення також можуть бути разовими, одномоментними (конфіскація, попередження, штраф) і тривалими, розтягнутими в часі (арешт, позбавлення прав, виправні роботи).

Так, ст. 68 Кодексу "Торговельного мореплавства України" передбачає, що капітан судна у випадку недостачі і продовольства, "якщо усі життєві припаси, у тому числі незнижуваний запас продовольства, вичерпані, з метою загального розподілу має право провести реквізицію необ­хідної кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які перебувають на судні, і реквізицію вантажу, що перебуває на судні і який може бути використаний для харчування.

Дане стягнення застосовується органами адміністра­тивної юрисдикції (найчастіше суддями, митними органа­ми, органами внутрішніх справ), як правило, як додаткове стягнення (статті 46; 85; 133; 160; 162 та ін.). Як основне адміністративне стягнення конфіскація передбачена тільки за порушення деяких митних правил (статті 208 і 209).

Так, відповідно до п. 22 ст. 11 Закону "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. її робітникам надане право вилучати при необхідності зброю, боєприпаси, вибухові речовини і матеріали;

Виселення за межі України як міра адміністративного стягнення застосовується за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України.

§ 45. Головне Управління державної служби, його повноваження.

Органом управління державною службою в державних органах та їх апараті є Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України.

Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України:

прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в кадрах;

забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних напрямів політики у сфері державної служби в державних органах та їх апараті;

розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби в державних органах та їх апараті;

розробляє, координує і контролює здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби в державних органах та їх апараті;

здійснює методичне керівництво проведенням конкурсного відбору державних службовців в державних органах та їх апараті;

організує навчання і професійну підготовку державних службовців державних органів та їх апарату;

контролює дотримання визначених цим Законом умов реалізації громадянами права на державну службу;

організує, координує та забезпечує умови для розвитку наукових досліджень з питань державної служби.

§ 46. Конфіскація.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адмініст­ративного правопорушення, полягає в примусовій безоп­латній передачі цього предмета у власність держави.

Дане стягнення застосовується органами адміністра­тивної юрисдикції (найчастіше суддями, митними органа­ми, органами внутрішніх справ), як правило, як додаткове стягнення (статті 46; 85; 133; 160; 162 та ін.). Як основне адміністративне стягнення конфіскація передбачена тільки за порушення деяких митних правил (статті 208 і 209). Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеці­альною (має спеціальний характер). Це означає, що кон­фіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіска­ція провадиться тільки щодо речей, безпосередньо зв'яза­них із проступком і прямо названих у законі (рушниць та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо).

У ст. 29 КпАП підкреслено, що конфіскувати можна лише предмет, який є в особистій власності порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Справа в тому, що конфісковувати річ, що не належить правопо­рушнику, — означає, покарати власника майна, який не вчинив правопорушення і не підлягає адміністративній відповідальності (на жаль, у практиці подібні випадки мають місце). Конфіскований предмет переходить з осо­бистої власності у власність держави.

Вилучення предметів як. запобіжна міра адміністратив­них правопорушень застосовується тільки в несудовому порядку. Її підставою є статті 260 і 265 КпАП, а також інші чинні нормативні акти. Застосовується вона посадовими особами органів, які перелічені в статтях 234, 234, 262, 264 КпАП (органи державної податкової адміністрації, митного контролю, контрольно-ревізійної служби, МВС та ін.). Таке вилучення допускається щодо предметів, обіг яких обмежений (вони заборонені до продажу, носіння, перевезення, пересилки) або предметів, що можуть знахо­дитися в обігу за умови дотримання встановлених правил.

Так, відповідно до п. 22 ст. 11 Закону "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. її робітникам надане право вилучати при необхідності зброю, боєприпаси, вибухові речовини і матеріали;

відповідно до п. 9 ст. 5 Закону "Про захист прав споживачів" (у редакції від 15 грудня 1993 р.) робітники Державного комітету України у справах захисту прав спо­живачів мають право вилучати неякісні товари; робітни­кам митних органів надане право вилучати предмети, що є безпосередніми об'єктами порушення митних правил (ст. 128 Митного кодексу України).

Вилучені в порядку припинення правопорушення предмети зберігаються до розгляду адміністративної спра­ви. Після розгляду справи щодо цих предметів приймаєть­ся рішення або про їх конфіскацію, або повернення влас­нику, або про їх оплатне вилучення.

Конфіскація як одне з додаткових покарань за вчинен­ня злочинів (статті 23 і 35 КК) провадиться винятково за вироком суду, є додатковим покаранням за скоєний зло­чин, може поширюватися на все майно засудженого або його частину, незалежно від зв'язку предметів, що конфіскуються, із злочинним діянням

§ 47. Поняття і система принципів державного управління.

Під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, помірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення до державних інтересів.

Термін “державне управління” широко використовується у законодавстві (в тому числі й конституційному), а також у науковій та навчальній літературі колишнього СРСР і ряду зарубіжних країн. Після розпаду СРСР виникли незалежні держави, які почали будувати свої правові системи на нових принципах.

Найважливішим з них став принцип здійснення державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, який закріплено у ст 6 Конституції України. З урахуванням цього у тексті останньої вживається термін “органи виконавчої влади” (ст. 106), “місцеві органи виконавчої влади”(ст. 120). Термін же “державне управління” не використовується.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів. Особливістю останніх, як безпосередніх суб’єктів державного управління, такі:

  1. вони формуються державою (з волі держави);

  2. наділені державно-владними повноваженнями;

  3. здійснюють управлінські функції від імені держави.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Визначальна особливість керуючого впливу є те, що йому притаманний державно-владний характер (він містить веління держави, обов’язкове до виконання), дістає вияв у правовій, переважно адміністративно-правовій формі (система норм, система актів, пов’язаних з їх застосуванням, сукупність повноважень учасників управлінського процесу), а також має безперервний характер.

Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективності врахування і використання виявлених (пізнаних) закономірностей.

Таким чином, принципи державного управління – це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням діючих у державі юридичних правил.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

  1. соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об’єктивність.

  2. організаційні принципи побудови апарату державного управління – галузевий, функціональний, територіальний.

  3. організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативні самостійність.

§ 48. Поняття і юридичний захист органів державного управління

Державне управління — підзаконна виконавча і розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Під діяльністю органів державної влади розуміється діяльність всіх гілок законодавчих, виконавчих та судових органів державного управління з організації суспільного життя.

Органи державного управління — спеціальний апарат держави в особі відповідних органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках своєї компетенції впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів. Згідно ст.6 Конституції України, організація державної влади в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу, судову.

До органів законодавчої влади відносяться: Верховна Рада України, обласні, міські ради, районні та сільські ради народних депутатів.

До органів виконавчої влади належать: Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети, обласні, міські, районні державні адміністрації, відомства, департаменти, бюро, агентства.

До органів судової влади належать Конституційний Суд, Арбітражний Суд, Народний Суд.

Органи, які здійснюють державне управління — це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять дану ознаку вже в своїй назві. Існують органи державного управління, які такого статусу не мають (наприклад, управління залізниці). На них покладено обов’язок виконувати (реалізовувати) рішення, які безпосередньо приймаються законодавчою владою.

Здійснення такої функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто одержують від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій або іншій управлінській сфері.

Розпорядча діяльність управлінських структур виявляється, по-перше, у прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах, постановах, інструкціях...); по-друге, в організації виконання зазначених приписів; по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом. У ході здійснення цієї діяльності органи державного управління застосовують заходи переконання та державного примусу.

§ 49. Засади адміністративно-правового статусу громадян України.

Адміністративно-правовий статус - частина загального статусу, у сфері виконавчої влади.

Складається з правоздатності і дієздатності.

Правоздатністьздатність індивіда бути носієм суб‘єктивних прав і обов‘язків у відповідній сфері.

Виникає з народження. Позбавляє только суд (батьківських прав, займатися підприємницькою діяльністю, переміщення)…

Правоздатність – умова для реалізації дієздатності.

Дієздатність – визнана державою здатність своїми діями здійснювати існуючі права і здобувати нові, виконувати обов‘язки в галузі виконавчої влади, нести відповідальність за свої правопорушення.

Повна – з 18 років, обмежена – з 16.

Права поділяються на права уроджені й у силу законодавства. З віком права змінюються (з народження – на життя, на охоророну здоров‘я, на житло..., 16 – часткова дієздатність, 18 – повна, обов‘язок відбувати строкову службу, 21 – бути обраним в органи влади, потім – пенсія...)

Обов‘язок – вимога поводитись певним чином. Основні викладені в Конституції. Деякі виникають при вступу на державну службу, при обранні у відповідні органи і т.п.

Невиконання обов‘язків зумовлює виникнення юридичної відповідальності.

§ 50. Державний сан. нагляд.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А від 22 червня 1999 р. N 1109

ПОЛОЖЕННЯ про державний санітарно епідемологічний нагляд в Україні (згідно Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення".)

3. Основними завданнями державного санітарно епідемологічного нагляду є:

- нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

- нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробленні та контроль за виконанням програм із запобігання шкідливому впливу небезпечних факторів довкілля та виробничого середовища на здоров'я людини;

- нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

- нагляд за виконанням приписів та вимог посадових осіб державної с-е-ної служби;

- проведення держ. сан-гіг експертизи, надання висновків та дозволів на провадження видів діяльності, передбачених Законом України "Про забезпечення сан. та епід. благополуччя населення" (4004-12 );

- проведення гігієнічної регламентації будь-якого небезпечного фактора фізичної, хімічної, біологічної природи, присутнього у середовищі життєдіяльності людини, з метою встановлення та затвердження критеріїв їх допустимого впливу на здоров'я людини.

4. Державний с-е-ний нагляд здійснюють:

а) установи і заклади державної с-е-ної служби системи МОЗ:

- Головне с-е-не управління МОЗ;

- управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС МОЗ;

- центральна с-е-на станція МОЗ;

- Кримська республіканська с-е-на станція;

- обласні, міські, районні та районні у містах с-е-ні станції, дезінфекційні станції;

- центральна с-е-на станція на залізн.транспорті, с-е-ні станції на залізницях, лінійні с-е-ні станції на зал-цях;

- центральна с-е-на станція на повітряному транспорті;

- центральна с-е-на станція на водному транспорті, с-е-ні станції басейнів і портів;

- с-карантинні підрозділи;

- спеціалізовані установи та заклади МОЗ для боротьби з особливо небезпечними інфекціями;

- с-е-ні станції об'єктів, що мають особливий режим роботи;

- б) відповідні установи, заклади, з'єднання, частини і підрозділи державної с-е-ної служби Міноборони, МВС, Держкомкордону, Головного управління Командувача Національної гвардії, СБУ.

5. Державну с-е-ну службу України очолює головний державний санітарний лікар України - перший заступник Міністра охорони здоров'я України

7. Головний державний санітарний лікар України має першого заступника та чотирьох заступників.

10. Керівництво держ.с-е-ною службою АРКрим здійснює головний державний санітарний лікар АРКрим.

11. Керівництво державною с-е-ною службою області, міст Києва і Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний лікар області, міст Києва і Севастополя.

12. Державну с-е-ну службу в районі, місті, районі в місті очолює відповідно головний державний санітарній лікар району, міста, району в місті.

13. Керівництво державною с-е-ною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється відповідно головним державним санітарним лікарем водного,

залізничного та повітряного транспорту.

16. Державну с-е-ну службу Міноборони,МВС,Держкомкордону, Головного управління Командувача Національної гвардії, СБУ очолює головний держ. сан. лікар цього центрального органу виконавчої влади.

19. Головні державні санітарні лікарі на містах мають право:

1) здійснювати нагляд за дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами санітарного законодавства, а також контроль за проведенням санітарних і протиепідемічних заходів та виконанням програм профілактики захворювань та охорони здоров'я населення;

2) розслідувати причини і умови виникнення професійних та інф. захворювань, отруєнь, радіаційних аварій;

3) безоплатно отримувати від юридичних осіб і громадян, у тому числі іноземних, які перебувають або провадять діяльність на відповідних територіях України, інформацію, матеріали і документи, статистичні та інші дані, що характеризують с-гігієнічний

та епідемічний стан об'єктів і здоров'я людей;

4) призначати державну с-гігієнічну експертизу, а в разі потреби визначати склад комісії для її здійснення;

6) визначати необхідність профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень;

8) проводити перевірки та видавати висновки на відповідність вимогам санітарних норм об'єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію;

11) безперешкодно входити на територію і в приміщення об'єктів державного с-е-ного нагляду за службовим посвідченням;

12) відбирати безоплатно зразки сировини, продукції, матеріалів для проведення державної с-гігієнічної експертизи і необхідних лабораторних досліджень (за умови складення акта перевірки або протоколу про порушення санітарного законодавства);

13) вносити обов'язкові для виконання пропозиції (подання) щодо усунення виявлених порушень санітарного законодавства, викликати в установленому порядку порушників санітарного законодавства та брати з них пояснення;

14) видавати постанови про накладення штрафу та застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства;

15) у порядку, встановленому головним державним санітарним лікарем України:

а) складати протоколи та акти про порушення санітарного законодавства;

б) видавати постанови, приписи, а також вносити пропозиції (подання):

в) видавати постанови:

- про тимчасову заборону чи припинення діяльності об'єкта державного с-е-ного нагляду у разі виявлення порушень ним санітарного законодавства, що можуть негативно вплинути на здоров'я людей, але ці порушення можна усунути

здійсненням відповідних заходів;

- про заборону чи припинення діяльності об'єкта державного с-е-ного нагляду у разі виявлення порушень санітарного законодавства, що негативно впливають на здоров'я людей і не можуть бути усунуті здійсненням відповідних заходів;

21. Інші посадові особи:

а) лікарі-гігієністи, лікарі-епідеміологи державної с-е-ної служби.

б) помічники лікарів державної с-е-ної служби.

23. Державний с-е-ний нагляд здійснюється установами і закладами державної с-е-ної служби у формі попереджувального та поточного нагляду за виконанням центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарного законодавства.

§ 51. Предмет адміністративного права.

Визначаючи предмет адм. права, слід брати до уваги: сферу держ. управ-ня, що охоплює б.-які аспекти држ.-управл. діял-сті; наявність в ній суб‘єкта виконавчої влади; необхідність практичної реалізації повноважень, наданих суб’єктам виконавчої влади для здійснення ними держ.-управл. діял-сті.

Предмет адм. права охоплює коло однорідних сусп. відносин:

- управл. відносини, в межах яких безпосередньо реаліз-ся завдання, функції та повноваження виконавчої влади;

- управл. відносини внутр. організаційного характеру, що склалися в процесі діяльності інших органів держ. влади;

- управл. відносини, що виникають за участі суб’єктів місцевого самоврядування;

- управл. відносини організ. характеру, що виникають усередині системи громадських організацій.

§ 52. Система організації управління в області оборони, їх повноваження.

Верх. Головноком-й Збройних сил – Президент (за Конституцією). Він призначає на посади і звільняє вище командування Збр. Сил, здійсню керівництво у сферах нац-ї безпеки та оборони держави.

Безпос. Кер-во Збр.силами здійснює Мін-во оборони.Мін-во оборони є центр. Органом викон. Влади, що забезпечує втілення держ. Політики у сфері оборони держави, кер-во Збр.Силами, їх мобіл. Та бойову готовність. Міноборони очолює міністр, якого призначає і звільняє президент. Міністр несе відп-сть за свою роботу перед Президентом, Кабміном та Радою нац. безпеки. Міністр видає накази і директиви в межах своїх повноважень, організує і контролює їх виконання.

Окремою складовою частиною Міноборони є Генеральний штаб Збр. Сил, який очолює Начальник Генштабу і є першим заступником Міністра. Його також призначає і звільняє Президент.

Нач-к Генштабу несе відп-сть перед Радою нац. Безпеки і Міністром за виконання завдань, покладених на Генштаб.

Збройні сили комплектуються військовослужбовцями відповідно до закону “Про заг-ний військовий обов’язок та військову службу” 25.03.99.

Заг-й військовий об-к вст-ний з метою комплектування ЗСил, Нац. Гвардії, Служби безпеки, Прикордонних військ, Цивільної оборони та ін., а також для підготовки населення до захисту України.

Військові посади підрозділяються на :

  • посади рядового складу;

  • серж. И старшинського складу;

  • посади прап-в і мічманів;

  • офіцерського складу.

§ 53. Організаційна структура і штати органів управління.




Президент Україні

















Органи виконавчої влади














1.За масштабом діяльності


2.За порядком утворення


3.За обсягом компетенції


4.За становищем у держ. управл. ієрархії

1.1.Вищі


2.1.Утворені внаслідок прямої дії Конституції


3.1. заг. компетенції


4.1. вищестоящі

1.2.Центральні




3.2.галузевої комп.


4.2. нижчестоящі

1.3.Місцеві







1.4.Спеціальні


2.2.Утворені Президентом


3.3. міжгалузевої комп.










>

1.1. КМУ: прем’єр-міністр, перший віце П.М., 3шт віце П.М., міністри + Служба П.М,, служби віце-П.М., управління кадрового забезпечення і т.д. і т.п.;

1.2. - Міністерства : Міністерство АПК України;

  • Комітети : Держкомзв’язку;

  • Відомства: Нац.комс агентство, Державна митниця.

За Указом П. Від 13.03.99 “Про змінив системі центральних органів виконавчої влади”:

  1. центр. Органи виконавчої влади, керівники яких входять до складу КМУ;

  2. Держ комітети;

  3. Інші ( 50шт.: комітети – 13;адміністрації – 6; агенства-6;служби – 5; комісії-5; головні управління-5;фонди-3;палати-3; бюро-1)

1.3. Державні адміністрації :Києву , Севастополя, обласні;;; районні , районні у містах.

1.4. Міліція.

2.1. КМУ;

2.2. інші.

3.1. КМУ

3.2. Міністерство АПК У.;

3.3. Міністерство фінансів, Держкомстат.

ШТАТИ.

Державні службовці є кадровим складом державного управління. Регламентація: Закон “Про державну службу” від 16.12.1993р.

Посада – це визначена структурою та штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами визначене коло службових повноважень.

Посадовими особами є державні службовці, на яких нормативними актами покладено здійснення певних функцій.

Посади класифікуються за категоріями і рангами:

I категорія – 3,2,1 ранги

II – 5.4.3

III- 7.6.5

IV-9.8.7

V-11.10.9

VI-13.12.11

VII-15.14.13

Оскільки практично кожний державний орган є самостійною юр. особою, з окремим балансом та печаткою, штатний розпис повністю знаходиться в владі керівника, який підзвітний вищестоящому органу влади.

§ 54. Система органів управління в АПК та їх компетенція.

Центральним органом, який здійснює регулятивні функції сіль. госп-ва є Міністерство агропромислового комплексу - з 15.12.99р. №1573/99 Указом Президента Укр. “Про деякі зміни в структурі центр. Органів виконавчої влади” - Міністерство аграрної політики.

Функції та компетенція даного органу визначаються Положенням про Міністерство с/г і продов., затверджен. Постановою КМУ від 18.09.93р. згідно Положення МАП проводить державну політику в с/гос-ві, переробній, м’ясній, виноробній, рибній садибній і інших продовольчій промисловості. Основні функції:

1). Організація - розроблення основних напрямів аграрної політики і реформи, організація виробництва і закупівлі в державні ресурси продовольства с/г сировини, організація поставок продовольства за міжнародними угодами, створення рівних умов для розвитку різних форм власності і господарювання.

2). Координація - координує діяльність підприємств, установ, організацій, навчальних закладів, що входять до сфери його управління, пов’язаних з підготовкою і перепідготовкою спеціалістів, забезпечує реалізацію держ. політики у сфері зайнятості.

3). Контроль - за якістю, хімічним, радіоактивним забрудненням с/г продукції та сировини, держ. контроль за якістю насіння.

Міністерство разом з органами місцевого і регіонального самоврядування і виконавчої влади забезпечує держ. нагляд за техніч. станом, якістю ремонту, технічн. обладнання.

Міністерство очолює міністр, який призначається Президентом. МАП є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків.

Управління АПК обласного рівня - місцевий орган виконавчої влади. Воно є юридичною особою, має самост. баланс, рахунки в банку, свою діяльність організовує на основі Типового положення про управління с/гос-ва Севастопольської міської держ. адміністрації, затвердженого постановою КМУ від 12.02.96р. №202. Підпорядковується управління АПК - обласній держ. адміністрації і МАП, тобто у подвійному підпорядкуванні.

До основних завдань управління належать: забезпечення виконання держ. програм соц. розвитку села, сприяння демонополізації виробництва і розвиткові конкуренції, створення рівних умов для розвитку різних форм власності і господарювання, організація виробництва і закупівлі с/г продукції, здійснення аграрної реформи та інші завдання, які ставить реформування економіки України.

Для виконання покладених завдань вони наділені рядом функцій: організаційними, координаційними і контрольними - це розроблення пропозицій до проектів держ. програм розвитку с/гос-ва, забезпечення виконання прийнятих програм.

В ринкових умовах неможливе наділення галузевих органів владними функціями.

§ 55. Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх.

Попередження-стягнення необхідно також відрізняти від попередження як заходу впливу щодо неповнолітніх (від 16 до 18 років), що застосовується в порядку ст. 24 КпАП.

Попередження як захід впливу щодо неповнолітніх за­стосовується на підставі постанови у відповідній справі про адміністративне правопорушення, що виноситься згід­но зі ст. 284 КпАП. Ця стаття визначає, що в справі про адміністративне правопорушення може бути винесена од­на з трьох постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбаче­них ст. 24; 3) про закриття справи. Таким чином, попере­дження, винесене в порядку ст. 24, не є стягненням. Це стягнення (засудження, негативна оцінка) від імені держави особи, яка здійснила адміністративне правопорушення.

Якщо штраф накладено на особу у віці від 16 до 18 років, а в нього відсутній самостійний заробіток, то штраф стягується з батьків або осіб, що їх замінюють. Посадовою особою виноситься постанова про накладення штрафу судовим виконавцем при районному (міському) суді. Судовий виконавець спрямовує стягнення штрафу на особисте майно правопорушника. Якщо такого не виявляється, за даним фактом складається акт, що затверджує суддя.

§ 56. Джерела адміністративного права.

Термін “джерела права” має неоднозначне значення. В одному випадку його розуміють як матеріальне джерело права — правотворча сила (державна влада, судові органи, правові концепції, референдуми народу, правозастосувальна практика, звичаї народу i т.п.); в іншому — як історичні пам'ятники права, яку колись мали значення діючого права (Руська Правда, Закони XII таблиць); в третьому випадку, як формально джерело права — cnoci6 вираження змісту правил поведінки, що встановлюються державою. Така багатозначність терміна “джерела права” вимагає замінити його терміном “форма права”.

Форма права — це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно встановлені (санкціоновані) державою або загальновизнані суспільством.

I форми права:

1) правовий звичай;

2) нормативно-правовий договір;

3) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу життя суспільства. іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така фор­ма права у нас майже не збереглась.

Нормативно-правовий договір — це така форма права, при якій два i більше суб’єкти суспільних відносин домовились про взаємні права i обов'язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний або національний характер.

Нормативно-правовий акт – це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб’єктами, має формально-визначальний характер і охороняються д5еожавною владою від порушень.

Джерелами норм адміністративного права є особливі форми їх вираження, що мають зовнішній авторитет. Це–юридичні акти вищих органів законодавчої та виконавчою влад: конституція, органічні та поточні закони, укази президента. Джерелами цих правових приписів є кодекси, статути, акти, що розвивають зміст закону, визначають правовий статус державних органів. Тут же треба вказати на інструкції як на джерела вторинні, оскільки їхні приписи спираються на інше джерело прав.

§ 57. Адміністративно-правові відносини, види, особливості.

Адміністративно-правові відносини - правовідносини, які засновані на нормах адміністративного права. Адміністративно-правові відносини матеріальні (виникають та розвиваються на базі матеріальної правової норми), процесуальні (виникають на ґрунті матеріального правовідношення та процесуально-правового правила). ОЗНАКИ:

1).Суб'єкт-державний орган (правомочна особа).Інші суб'єкти є правозобов’язальними щодо першого;

2).Специфіка АПВ полягає в тому, що з числа юридичних фактів тільки юридичні акти державних органів є дійсними юридичними фактами, що викликають, змінюють, припиняють АПВ. Нормативні акти є передумовою для виникнення конкретних правовідносин, вони не здатні породжувати правовідносини.(Виняток Правила дорожнього руху).

3).Державно-управлінський орган зобов'язаний реалізовувати свої матеріально-правові та процесуальні права.(право ї обов'язком суб’єкта АПВ).

4).Кожен суб'єкт може виступати одночасно у кількох рольових функціях;

5).Учасники АП не є рівноправними суб'єктами. У сфері процесуальних адміністративних відносин державний орган та громадянин ї рівноправний.

6).АПВ може виникати з ініціативи однієї сторони, незалежно від волевиявлення іншої;

7).АПВ складаються:- відношення між різними рівнями організаційної структури; - між рішенням ў його виконавцем; - між органом ў службовцями; - між різними посадовими особами; - між різнопорядковими функціями, завданнями у середині галузі, відомства;

8).Правозобов'язальний суб'єкт свої обов'язки має виконувати під загрозою санкцій у вигляді юридичної відповідальності.

§ 58. Прокурорський нагляд.

ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД поділяється на:

НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЩО ВЕДУТЬ БОРОТЬБУ З ЗЛОЧИННІСТЮ

Предметом нагляду є додержання законів органами дізнання, попереднього слідства та іншими органами, що ведуть боротьбу з злочинністю.

УЧАСТЬ ПРОКУРОРА В РОЗГЛЯДІ СПРАВ У СУДАХ

Прокурор, який бере участь в розгляді справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що грунтуються на законі.

НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ У МІСЦЯХ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРИМУСОВОГО ХАР-РУ

Предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'язків.

Загальний нагляд

Предметом загального нагляду є:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами вимогам Конституції України та чинним законам;

2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;

3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

Повноваження прокурора

При здійсненні загального нагляду прокурор має право:

безперешкодно входити у приміщення державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій, до військових частин, установ; мати доступ до будь-яких документів і матеріалів, вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону.

При виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право: опротестувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих органів місцевих Рад народних депутатів, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб; порушувати у встановленому законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення; давати приписи про усунення очевидних порушень закону; вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли; звертатись до суду або арбітражного суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи.

Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.

Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду.

У разі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб. Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом.

У протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити до його усунення.

§ 59. Повноваження і форми діяльності місцевих адміністрацій.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополеві здійснюють місцеві державні адміністрації. Вони виконують свої функції відповідно до законів про їх.

Склад місцевих державних адміністрацій формують глави місцевих адміністрацій, що призначаються на посаді і звільняються від її Президентом України по представленню Кабінету Міністрів України.

Глави місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні Радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

  1. виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів;

  2. законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян;

  3. виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони навколишнього середовища, програм національно-культурного розвитку;

  4. підготовку і виконання відповідних бюджетів і програм;

  5. звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

  6. взаємодія з органами місцевого самоврядування;

  7. реалізацію інших наділених державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

§ 60. Конституція як основне джерело адміністративного права.

Згідно ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Найвищу юридичну силу має Конституція України. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй.

Адміністративне право є однією з галузей права, сукупність правових норм, що покликані регулювати в інтересах громадян і держави відносини управлінського характеру. Безпосередніми суб’єктами таких відносин виступають органи державної виконавчої влади всіх рівнів.

Нормативно-правові акти, в яких містяться норми адміністративного права , є джерелами адміністративного права.

Цілком зрозуміло , що Конституція України є основним таким джерелом. Основний Закон , по-перше , поділяє державну владу на законодавчу , виконавчу і судову. Органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах (зг.статті 6).

Розділ VI (ст.ст.113-120) Конституції присвячений органам виконавчої влади України.

Ст.113 Конституції визначає :

  • Кабінет Міністрів України (КМУ) є вищим орган у системі органів виконавчої влади;

  • КМУ відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Статтею 114 визнано склад та ієрархію КМУ , порядок призначення його посадових осіб.

Ст.115 описує можливі процедури відставки уряду (КМУ).

В ст.118 вказана організація роботи місцевих державних адміністрацій , що здійснюють виконавчу владу на місцях.

Ст.ст. 116 та 119 окреслюють повноваження відповідно КМУ та місцевих держадміністрацій.

Ст.120 підкреслює , що організація , повноваження і порядок діяльності КМУ , інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

Розділ ІV ( статті 85,87,92,96,97 ) “Верховна Рада України” та розділ V ( ст.106 ) “Президент України” деталізують відповідно правовідносини виконавчої влади та законодавчої влади , виконавчої влади та Президента України.

§ 61. Державний комітет як орган управління.

Державний комітет є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабміну України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний очолює його голова.

Державні комітети діють на підставі положень, які затверджує Президент України.

Статус голів комітетів та їх заступників встановлюється положеннями про ці Державний комітет. Не допускається прирівняння будь-яких посад в органах викон. влади за статусом до членів Кабміну України.

Голову комітету та його заступників призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження голови та його заступників на цих посадах припиняє Президент України. Голова може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Фінансування видатків на забезпечення діяльності комітету здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Чисельність працівників комітету затверджується Кабінетом Міністрів України.

Структуру комітету затверджує голова комітету.

Штатний розпис, кошторис видатків комітету голова комітету за погодженням з Мінфіном України.

Державні комітети влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.

§ 62. Форми і методи судового контролю в управліннях.

Судовий контроль у сфері державного керування здійснюється судами загальної і спеціальної юрисдикції.

Свої завдання по контролі суди виконують при розгляді в судових засіданнях карних, цивільних справ.

Під судовим контролем у держуправлінні розуміють діяльність суду по перевірці правомірності актів і дій органів керування, їх посадових осіб у процесі судового засідання.

Специфіка контрольної діяльності судових органів полягає в тім, що судовий контроль не носить систематичного характеру, на відміну від відомчого чи позавідомчого контролю, а також прокурорського нагляду, за законністю актів і дій у держуправлінні.

При розгляді кримінальної справи, суд поряд з дозволом питання про винність особи в карному злочині і її відповідальності, перевіряє законність дій органів у керуванні, посадових осіб і громадян.

§ 63. Поняття адміністративної відповідальності ( АВ). ЇЇ відмінність від інших видів відповідальності.

АВ- це специфічне реагування держави на адм. правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення.

Хар-ся 2 видами ознак:

1.Основні,властиві юр. відповідальності в цілому.

2. Похідні, що відмежовують АВ від інших видів юр. відпов.

Основні ознаки АВ:

1.Засіб охорони встановленого державою правопорядку.

2. Нормативно визначена і полягає в застосуванні санкцій правових норм.

3. Є наслідком винного антигромадського діяння.

4. Супроводжуються державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння.

5. Пов'язана з примусом, з негативними для правопорушника наслідками.

6. Реалізується у відповідних процесуальних формах.

Підстава АВ - протиправна, винна дія, або бездіяльність, що порушує встановлене АП нормою правило, але за своїм характером і наслідками не тягне кримін. В.

Похідні ознаки АВ:

1. ЇЇ підставою є не тільки АП, а й порушення норм інших галузей права.

2. Вона полягає в застосуванні до винних А стягнень.

3.Право притягання до АВ надано багатьом держ. органам та їх посадовим особам.

4. Особливий порядок притягнення до АВ(складання протоколу, збір і оцінка доказів…).

5.АВ урегульована нормами АП(Кодекс У про АП і…)

6.Право встановлення АВ має досить широке коло суб'єктів(ВР, Президент, КМ, Міністерства…)

§ 64. Міліція та її підрозділи.

Міліція України є найважливішою складовою частиною органів внутрішніх справ.

Завдання і обов’язки, покладені державою на міліцію, виконують різні апарати загальної (територіальної), транспортної і спеціальної міліції, які в організаційному відношенні належать до складу центральних і місцевих органів внутрішніх справ або є самостійними підрозділами.

Згідно із Законом України “Про міліцію” міліція України – це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції.

Вона складається з підрозділів: кримінальної міліції; міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції; міліції охорони, спеціальної міліції.

До кримінальної міліції належать служби карного розшуку, по боротьбі з організованою злочинністю, кримінального пошуку, боротьби з економічною злочинністю, слідчої роботи і дізнання.

Міліцію громадської безпеки складають служби охорони громадського порядку (патрульно-постової служби міліції, приймальники-розподільники для затриманих за бродяжництво, медичні витверезники, приймальники-розподільники для неповнолітніх, охорони, утримання і конвоювання затриманих та взятих під варту осіб, спецприймальники, підрозділи міліції швидкого реагування “Беркут”), паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, дозвільної системи, дільничних інспекторів міліції, забезпечення карантинних і ветеринарно-санітарних заходів при проведенні боротьби з епізоотією.

До транспортної міліції належать відповідні підрозділи, які забезпечують охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинністю на залізничному, водному та повітряному транспорті.

Державна автомобільна інспекція являє собою сукупність підрозділів дорожньо-патрульної служби, дорожнього нагляду, реєстраційно-екзаменаційної роботи, технічного нагляду, розшуку транспортних засобів, пропаганди та агітації з безпеки руху.

Міліція охорони складається з підрозділів які забезпечують на договірних засадах охорону усіх видів власності, об’єктів майна та вантажів, фізичних осіб, грошових коштів (управління, відділи охорони при територіальних органах внутрішніх справ, які мають у своєму складі окремі дивізіони, роти, взводи, спеціальні підрозділи міліції охорони “Титан”).

До спеціальної міліції належать підрозділи внутрішніх справ на закритих об’єктах (наприклад, підприємства з особливим режимом функціонування).

§ 65. Державний архітектурно-будівельний контроль.

Управління в сфері містобудування і державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на підставі Законів України “Про основи містобудування” від 16. 11. 1992 р.; “Про архітектурну діяльність” від 20. 05. 99р.; “Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування” від 14. 10. 1994р.; інших нормативно-правових актів у сфері містобудування.

Державний архітектурно-будівельний контроль полягає в забезпеченні під час забудови території, розміщенні і будівництві об’єктів додержанні суб’єктами архітектурно-будівельної діяльності:

  • вимог містобудівельної документації;

  • місцевих правил забудови населених пунктів;

  • державних стандартів, норм і правил при здійсненні проектування, будівельних робіт, виготовленні будівельних матеріалів, виробів і конструкцій;

  • затвердженої містобудівельної та іншої проектної документації;

а також захист державою прав споживачів будівельної продукції.

Державний архітектурно-будівельний контроль здійснює Державна архітектурно-будівельна інспекція України, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах Києві та Севастополі, містах обласного підпорядкування.

Діючим законодавством передбачена відповідальність у вигляді штрафу за такі правопорушення:

  • проведення будівельних робіт без дозволу на їх виконання або без затвердження проектної документації;

  • передача у виробництво проектної документації, що не відповідає державним стандартам, нормам і правилам, технічним умовам або затвердженій містобудівній документації;

  • виробництво, реалізацію або застосування в будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які не відповідають державним стандартам, нормам і правилам, проектним рішенням, і так само підлягають обов’язковій сертифікації, але не пройшли її;

  • виконання будівельних робіт, що не відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним рішенням;

  • прийняття у експлуатацію об’єктів, зведених з порушенням законодавства, місцевих правил забудови населених пунктів або проектних рішень;

  • виконання спеціальних видів робіт у проектуванні та будівництві без отримання у встановленому порядку ліцензії;

  • ухилення від виконання або несвоєчасне виконання приписів інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.

§ 66. Служба безпеки України

Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.

Завданням служби безпеки України є:

- захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб;

- попередження, виявлення, припинення й розкриття злочинів проти миру та безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

СБУ підпорядкована Президентові України та підконтрольна Верховній Раді України.

Систему служби безпеки України складають центральне управління служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи: служба безпеки Республіки Крим; органи військової контррозвідки; військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Центральне управління служби безпеки України, інші органи та установи, що входять до системи служби безпеки України - є юридичними особами, мають печатку з зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні.

§ 67. Поняття, структура і види адміністративно-правових норм.

А-п норма – це обов’язкове правило поведінки, яке встановлено і охороняється державою і регулює сусп. відносини в сфері держуправління.

Головна ціль – організація управлінських рішень. Інші цілі:

1. Інформаційні.

2. Охоронні (забезпечення охоронності і правопорядку)

  1. Соц-моральні.

  2. Заохочувальні (розвиток ініціативи).

Функції:

  • Заб-ння еф-ї діяльності органів держуправління

  • З-ння честі, гідності, прав свобод гр-н

  • Охорона системи сусп-х відносин

  • Виховна

  • Взаємодія з нормами інших галузей права

  • Взаємодії з неправовими нормами

Структура: гіпотеза, диспозиція, санкція.

Гіпотеза – умови, за яких слід керуватися даною нормою. Абсолютно або відносно визначена.

Диспозиція – сформульоване правило поведінки.

Санкція – міра відповідальності, конкретний захід адм-ного або дисциплінарного впливу.

Види: За спрямованістю змісту

  1. Такі, що закріплюють порядок утворення і правовий стан суб’єктів.

  2. Такі, що визначають форми і методи управлінської діяльності.

  3. Такі, що встановлюють порядок проходження держ. служби, права і обов’язки держслужбовців.

  4. Такі, що регулюють управління окремими галузями, держ функціями і територіями.

  5. Норми, що встановлюють права і обов’язки громадян у сфері адм-пр відносин.

За адресами або суб’єктами

  1. Адресовані органам держ-виконавчої влади.

  2. ---- іншим державним виконавчо-розпорядчим органам.

  3. ---- держслужбовцям.

  4. ---- держпідприємствам, закладам, організаціям.

За формою припису

  1. Зобов’язуючі (зобов-ть здійснювати певні дії при виникненні передбачених ними умов).

  2. Заборонні (забороняють ті чи інші дії). Можуть мати загальний або спец хар-р.

  3. Повноважні (дозвільні, диспозитивні). Уповноважують або дозволяють діяти в рамках норми за своїм розсудом.

  4. Стимулюючі (забезпечують певну поведінку заохоченням, пільгами).

  5. Рекомендаційні (рекомендації не мають юридично обов’язкового хар-ру).

За галузевою належністю

  1. Матеріальні (юридично закріплюють обов’язки, права, відповідальність).

  2. Процесуальні (регламентують динаміку держупр-ння і пов’язаних з ними відносин.

За межею дії

  1. У просторі (територія, на яку пош-ться юр. сила).

  2. У часі (строкові і безстрокові норми).

За ступенем загальності

  1. Загальні.

  2. Міжгалузеві.

  3. Галузеві.

  4. Місцеві (норми місцевих органів влади).

За юридичною силою

  1. В законах.

  2. В указах.

  3. В постановах.

  4. В рішеннях.

  5. В наказах…….і т.п.

§ 68. Переконання і примус.

Гарантією правильного поєднання методів переконан­ня, заохочення й примусу є визнання головної ролі мето­дів переконання і заохочення як методів психічного впли­ву на свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських від­носин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господар­ством, соціально-культурним і адміністративно-політич­ним будівництвом, а також у процесі правоохоронної ді­яльності органи державного управління використовують найрізноманітніші прийоми і способи переконання і зао­хочення як методи цілеспрямованого впливу.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.

Сутність адміністративного примусу. Невід'ємною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу. Вказаний метод належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосову­ється, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралі зації, недопущенні правопорушень.

Відмінності, що існують між галузевими нормами і ти­ми, які складаються під їх впливом, ступенем суспільної небезпеки галузевих деліктів, зумовили розбіжності в ха­рактері й особливостях державних примусових заходів за­лежно від тієї чи іншої правової галузі.

Внаслідок перелічених обставин, види державного при­мусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, і диференціювати згідно з існуючими правовими галузями.

На цих підставах виділяють: кримінальний примус, ци­вільно-правовий примус, адміністративний примус.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо право­порушень, по-третє, заходів відповідальності за порушен­ня нормативно-правових положень.

Відмітні ознаки адміністративного примусу, що дозволяють розпіз­нати заходи адміністративного впливу серед інших державних примусових заходів, такі:

якщо всі види державного примусу рівнозначні за своєю сутністю відповідному виду юридичної відповідальності

як правило, заходи адміністративного примусу засто­совуються органами державного управління та їх посадовими особами. Дана функція органів державного управлін­ня та їх посадових осіб фіксується у відповідних адміністра­тивно-правових нормах.

для адміністративного примусу характерна множин­ність органів і посадових осіб, яким надано право на його застосування.

правообмеження, що настають у результаті застосування заходів адміністративного примусу, менш відчутні, менш суворі за силою примусового впливу, ніж ті обмеження, що виникають при застосуванні заходів кримінального примусу;

засоби адміністративного впливу на правопорушників врешті-решт є профілактикою злочинної поведінки;

заходи адміністративного примусу можуть застосову­ватись як щодо правопорушників чи осіб, від яких можна чекати здійснення правопорушення, так і щодо осіб, які належать до категорії законослухняних, не здійснюють і не збираються здійснювати будь-яких проступків.

адміністративний примус відзначається складною багатоцільовою спрямованістю заходів впливу. Це, по-перше, покарання за скоєний вчинок; по-друге, заходи при­пинення правопорушень; по-третє, заходи попередження правопорушення; по-четверте, заходи забезпечення право слухняної поведінки суб'єктів правовідносин.

застосування заходів адміністративного примусу передбачається різними за юридичною силою нормативними документами.

заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб.

усі заходи адміністративного примусу мають примусо­во-обов'язковий, державно-владний характер; вони засто­совуються від імені держави і в інтересах держави.

§ 69. Система органів внутрішніх справ та їх повноважень.

Орагни внутрішніх справ є одним із елементів системи правоохоронних органів України. Їхня діяльність спрямована на забезпечення громадського порядку на всій території держави. Існують три функції органів внутрішніх справ. До основних функцій відносяться такі:

гарантування особистості безпеки громадян, захист їх прав ,свобод і законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне виявлення, й розкриття й розслідування злочинів та осіб, що скоїли; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки.

Функції забезпечення мають внутрішній характер і спрямовані на забезпечення ефективної діяльності органів внутрішніх справ. До них відносять матеріально-технічне постачання, фінансове забезпечення, забезпечення здорових умов праці співробітників зазначених органів тощо.

Функції загального керівництва мають на меті забезпечення ефективності в управлінні органами системи МВС України в процесі забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю в державі.

Система органів внутрішніх справ має такі групи структурних підрозділів :

- галузеві служби (підрозділи) ,які реалізують основні функції зазначених органів :міліція ,слідчі апарати ,виправно-трудові установи, пожежна охорона ,внутрішні війська :

- функціональні служби (підрозділи),які виконують забезпечувальні функції цих органів :кадрові фінансово-економічні ,господарчі ,медичні служби.

Формами діяльності органів ситеми МВС України є: профілактична ,оперативно-розшукова ,кримінально-процесуальна ,виконавча ,охоронна (на договірних засадах) та організаційно –правова діяльність

Певні особливості в управлінні й функціонуванні має система органів внутрішніх справ на транспорті ,побудована з урахуванням специфіки забезпечення охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю на залізничному ,повітряному ,морському й річковому транспорті .

Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті підпорядковується Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України (УВСТ МВС України), на чолі з начальником управління ,який призначається на посаду наказом міністра внутрішніх справ України .

У великих аеропортах ,морських і річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ ,підпорядковані територіальним УМВС областей ,міст .

До складу органів внутрішніх справ на транспорті входять усі основні галузеві служби ,крім Державтоінспекції, паспортної, пожежної, деяких інших підрозділів .

На окремих промислових підприємствах, в установах та організаціях ,діяльність яких пов’язана з особливим режимом роботи (оборонний характер ,особливо значна технічна небезпека виробництва і ряд інших) створюються відділи внутрішніх справ для роботи на закритих об’єктах .

Компетенція, завдання та функції органів внутрішніх справ ,взаємовідносини між ними та окремими службами надають системі органів МВС України необхідної цілісності ,чіткого підпорядкування та самостійності окремих елементів ,що дає можливість ефективно діяти на основі єдиних правових норм .

Система органів внутрішніх справ проявляє себе ,як будь-яка інша соціальна система ,як об’єкт ,що управляє та управляється ,тобто фактично виступає об’єктом і суб’єктом управління .

З урахуванням нинішнього адміністративно-територіального устрою України ,соціально-економічних і політичних обставин ,криміногенної ситуації в країні та функціонального призначення органів внутрішніх справ ,сучасна система органів МВС України складається з двох підсистем : центральних і місцевих органів внутрішніх справ .

Органи внутрішніх справ являють собою систему ,що характеризується суворим дотриманням принципу централізованого управління відповідними елементами (підсистемами) та встановлення між ними субординаційних зв’язків . Місцеві органи внутрішніх справ безпосередньо підпорядковуються вищестоящим органам внутрішніх справ . Правові акти , що, приймаються останніми , є обов’язковими для місцевих органів внутрішніх справ.

Всю систему внутрішніх справ очолює Міністерство внутрішніх справ України –централізований орган державної виконавчої влади .

Основним завданням МВС України є:

- організація та координація діяльності органів внутрішніх справ із захисту прав і свобод громадян ,інтересів суспільства і держави від протиправних посягань ,охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки ;

- участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю ;

- забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття й розслідування, розшуку осіб ,які вчинили злочини вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень ;

- забезпечення основних напрямків удосконалення роботи органів внутрішніх справ ,подання їм організаційно-методичної та практичної допомоги ;

- забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у соціальній реабілітації засуджених ;

- організація роботи, пов’язаної з забезпеченням безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки ;

- забезпечення законності в діяльності працівників і військовослужбовців системи .

МВС України очолює міністр, призначуваний відповідно до Конституції України; він входить до складу Кабінету Міністрів України .

Міністр має заступників ,яких за його поданням призначає Кабінет Міністрів України ,розподіляє між заступниками міністра та визначає повноваження структурних підрозділів міністерства .

Міністр внутрішніх справ України несе персональну відповідальність за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій ,визначає ступінь відповідальності заступників міністра ,керівників підрозділів міністерства .

Для погодженого вирішення питань ,що належать до повноважень МВС України ,обговорення найважливіших напрямків його діяльності у міністерстві утворюється колегія в складі міністра (голова колегії),заступників міністра за посадою ,а також керівників працівників органів внутрішніх справ .

Члени колегії міністерства затверджуються Кабінетом Міністрів України .

Рішення колегії проводяться в “життя“ найчастіше наказами міністра .

Система місцевих органів внутрішніх справ має такі структурні елементи :управління(головні управління) внутрішніх справ МВС України в Криму ,в областях ,містах ,відділи (управління)внутрішніх справ у районах і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ .

Всі ланки системи органів внутрішніх справ України функціонують у тісній взаємодії як між собою ,так і з іншими державними органами ,організаціями та населенням країни ,що є гарантією їхньої ефективної діяльності під час виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю в країні.

§ 70. Методи адміністративно-правового регулювання.

Під методом слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності.

Види

Адміністративні методи-це засоби впливу діяльність підприємств, установ . організацій, посадових осіб і громадян з боку органів управління шляхом прямого встановлення їх обов’язків. Шляхом наказу. Що спирається на владні повноваження і стан підпорядкування. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта об’єкта управління.

При використанні адміністративних методів орган управління прямо приписує керованому, що він повинен робити.

Економічні методи-це такі способи впливу на поведінку трудових колективів, посадових осіб і громадян, які орієнтуються не на прямий, а на непрямий вплив.

Застосування економічних методів означає утворення таких економічних умов, які викликають зацікавленість у виконанні певної роботи, у підвищенні продуктивності праці.

3.Переконання, заохочення й примусу.

Ці методи застосовуються для того щоб забезпечити:

- цілеспрямованість управлінської діяльності

- правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

- функціонування й захист режиму, встановленого державою.

- нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

§ 71. Виправні роботи.

Виправні роботи (ст. 31 КпАП) — стягнення майнового характеру, що триває. Воно застосовується на термін від 15 днів до двох місяців із відбуванням за місцем постійної ро­боти винного і з відрахуванням до 20 відсотків його заро­бітку в доход держави.

Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею). Дана санкція застосовується тільки до правопорушників, що мають постійну роботу. Вона не мо­же застосовуватися до непрацездатних осіб (пенсіонерів за віком, інвалідів, до вагітних). Крім цього, відповідно до ст. 15 КпАП, виправні роботи не можуть бути застосовані до військових, призваних на збори військовозобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

Дане стягнення застосовується за адміністративні правопорушення, що за ступенем громадської безпеки наближаються до злочинних діянь.

Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення й відбуваються виключно за місцем постійної роботи правопорушника. Відрахування здійснюються із заробітку за основним місцем роботи, за сумісництвом, гонорарів, одержуваних за договорами і трудовими угода­ми. Вони не допускаються з пенсій, грошової допомоги, виплат одноразового характеру.

Крім відрахувань грошових сум у доход держави, ви­правні роботи припускають ще ряд правообмежень майно­вого і трудового характеру, так, у період відбування ви­правних робіт забороняється надання чергової відпустки, час їх відбування не зараховується у виробничий стаж, не допускається звільнення з роботи за власним бажанням, крім окремих випадків (перехід на роботу з кращими умо­вами праці, на роботу з фаху тощо).

У всіх випадках виправні роботи встановлюються зако­нодавцем у рамках альтернативних санкцій.

Дане стягнення може застосовуватися до осіб, що звільнені від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.

§ 71. Вимоги до правових актів державного управління.

Правові акти державного управління — це владні, підзаконні, втілені в установлену форму волевиявлення суб'єк­тів державного управління, що безпосередньо впливають на правові норми і відносини з метою їх удосконалення відповідно до державних інтересів. Згідно зі своїм призначенням акти управління можуть виконувати найрізноманітніші завдання. Зокрема можуть виступати як юридичні факти, на підставі яких виникають, і змінюються і припиняються правовідносини. Яскравим прикладом цього можуть бути випадки встановлення за конкретною особою адміністративного нагляду.

Вимоги, що висуваються до актів управління, можна поділити на вимоги загального характеру, спеціально-юридичні та організаційно-технічні.

А. Серед загальних вимог чільне місце посідає застосування системного підходу до вироблення (конструювання) приписів юридичних актів управління. При цьому сфера управління має розглядатися як система (об‘єкт управління, його суб‘єкти, відповідні зв‘язки, їхня структура, режим відповідальності тощо).

Вихідним принципом системного підходу є погляд на будь-який об‘єкт управління як на систему, що складається з кількох елементів (підсистем). При такому підході ставиться завдання з‘ясувати та врахувати для обґрунтування акту управління ті зв‘язки і відносини, які склалися між цими елементами. Цей принцип дозволяє на основі рішень конкретних підпроблем перейти до вироблення загального рішення всієї проблеми (програми) через синтезування окремого у єдину мету, а також відповідних завдань для їх досягнення.

До загальних вимог, що висуваються до актів управління, треба віднести їх об‘єктивну необхідність, актуальність та стабільність. Акти мають бути виправданими, об‘єктивно необхідними на даний історичний момент. Очищення законодавства від застарілих норм, законодавчих та нормативних актів - процес природний, бо правові регулятори мають створювати умови для безперешкодного розвитку продуктивних сил країни, становлення виробничих відносин нового типу, їх захисту.

У практиці державного управління необхідно зберегти співвідношення між так званою “живою” управлінською працею (нові норми, стосунки, структури, статуси, що народжуються), та нормами, заборонами, зв‘язками, традиціями, звичаями, трудовими навичками, які склалися раніше й стали часткою об‘єктивної, навколишньої реальності подібно до робочої сили, основних засобів виробництва тощо. Зміна суб‘єктів управлінських відносин не завжди і не обов‘язково означає потребу у зміні актів, що ними видавалися, а також у підтверджені їхньої обов‘язковості, легітимності.

З іншого боку, не можна без потреби змінювати, виправляти, скасовувати акти управління. Нестача юридичних регуляторів та заборон може бути такою ж небезпечною, як і їх надмірність.

Акти управління мають також відповідати вимозі інформаційної місткості: має забезпечуватися повнота, оперативність, вірогідність і актуальність інформації, що включається до акту управління.

Спеціальні юридичні вимоги щодо актів управління витікають із приписів Конституції, законодавства України, міжнародних актів та угод. Це, по-перше, підзаконність актів управління. Вона виявляє себе втому, що юридична сила акту управління передається йому законом або нормативним актом органів виконавчої влади вищого рівня. Тому управлінський акт має точно і повністю відповідати меті, приписам, вимогам законодавчого акта, на виконання якого його видано. Інший аспект підзаконності - це видання актів управління у межах компетенції державного. Порушення меж правового регулювання, яке визначене органу законодавчим актом, робить акти цього органу (службової особи) незаконними, а отже, недійсними.

Акти управління з питань, що зачіпають інтереси місцевого населення, мають прийматися після обговорення їх проектів населенням.

Організаційно-технічні вимоги полягають у дотриманні правил оформлення актів управління. Дотримання форми актів - одна з перших умов їхньої правомірності та дієвості. Правова форма акту управління - це спосіб зовнішнього вираження приписів органів управління. Це також спосіб викладення правового матеріалу в письмових актах (усередині їх). Видання актів з порушенням правової форми завдає значної шкоди режиму законності, оскільки самодіяльні акти не передаються до наглядових органів та органів державної статистики, а це ускладнює нагляд та звітність. Організаційно-технічні вимоги включають також дотримання реквізитів у складі актів, відсутність яких позбавляє акти юридичної сили. Це - найменування акту, вказівки на виконавців, авторів акту, дані про голосування, дотримання правил скликання, кворуму, результати голосування по проектах актів колегіальних органів, дата прийняття, строки виконання, лінгвістичні вимоги, естетичні критерії, підписи, печатки, інші знаки автентичності акту.

Акти державного управління повинні відповідати законам і підзаконним актам вищих органів державного управління. Незаконний акт управління автоматично визнається недійсним.

Будь-який акт державного управління повинен бути прийнятий компетентним органом і в межах його повно­важень. Чітке визначення компетенції кожного органу державного управлінні на видання акта управління, тобто забезпечення правильного уявлення про коло питань, які підлягають веденню даного органу, є обов'язковою умо­вою правильного здійснення функцій і завдань кожним органом державного управління.

Акти державного управління повинні видаватися в пев­ному порядку з дотриманням процесуальних правил. Наприклад, одні акти видаються колегіальним органом, інші — єдиноначальним; одні публікуються у місцевій пресі, інші — просто доводяться до відома виконавців тощо.

Однією з важливих вимог, які ставляться до актів дер­жавного управління, є дотримання певної форми акта.

До актів державного управління у ряді випадків можуть бути поставлені й інші додаткові вимоги. Так, деякі з них можуть бути видані лише за наявності спеціального дозво­лу вищого органу; деякі можуть бути прийняті лише в межах певного терміну; деякі вимагають наступного за­твердження вищого органу. Письмові акти державного управління повинні бути викладені грамотною, чіткою, загальнодоступною мовою, конкретно формулювати вміщені в них вимоги.

§ 72. Поняття і види об’єднань громадян.

Конституція України в частині 1 ст.36 чітко визначила, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також задовольняння політичних, економічних, культурних та інших інтересів мають право на об’єднання в політичні партії і громадські організації.

Нормативні акти:

  • Закон “Про об’єднання громадян”;

  • Положення “Про порядок легалізації об’єднань громадян” від 26 лютого 1993

  • Положення “Про порядок реєстрації символіки об’єднань” від 26 лютого 1993

  • Закон “Про захист прав споживачів” 12 травня 1991 (Громадські організації споживачів)

  • Закон “Про благодійництво та благодійні організації” 16 вересня 1997

Ст. 1 Закону “Про об’єднання громадян”: об’єднання громадян є добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Ст. 12 Закону: членами політичних партій можуть бути тільки фізичні особи – громадяни України, які досягли 18-річного віку. Членами громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 14 років.

Види об’єднань громадян:

  1. Залежно від цілей створення і діяльності об’єднання громадян визнається: а) політичною партією; б)громадською організацією. При цьому назва об’єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз тощо) для вирішення даного питання не має значення.

Політична партія – об’єднання прихильників певно загальнонаціональної програми суспільного розвитку (мета: участь у виробленні державної політики, формування органів влади, формування органів місцевого самоврядування, представництво у складі органів місцевого самоврядування).

Громадська організація – це об’єднання громадян для забезпечення і захисту власних законних соціальних, економічних, творчих вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

  1. За територіальним масштабом діяльності класифікуються лише громадські організації (всеукраїнські, місцеві, міжнародні).

  2. За способом обліку членів, громадські організації поділяються на такі: а) що мають фіксоване індивідуальне членство; б) що не мають фіксованого індивідуального членства.

  3. За шляхами легалізації (офіційного визнання) об’єднання громадян класифікуються на легалізовані шляхом а)реєстрації (ст.15); б) повідомлення про заснування (ст.17).

  4. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об’єднання громадян, можна виділити політичні партії, громадські організації дорослого населення, молодіжні та дитячі громадські об‘єднання.

§ 73. Загальна характеристика законодавства у сфері науки і освіти.

Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Закон України “Про освіту” Законодавство України про освіту базується на Конституції України і складається з Закон України “Про освіту”, інших актів законодавства України.

Завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Закону України "Про професійно-технічну освіту". Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи професійно-технічної освіти, створення умов для професійної самореалізації особистості та забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих робітниках.

Законодавство України в галузі професійно-технічної освіти обов'язкове для застосування на території України незалежно від форм власності та підпорядкування закладів і установ професійно-технічної освіти.

Завданням цього Закону України "Про професійно-технічну освіту" є регулювання суспільних відносин в галузі професійно-технічної освіти з метою:

забезпечення громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, перепідготовку та підвищення кваліфікації;

задоволення потреб економіки країни у кваліфікованих і конкурентоспроможних на ринку праці робітниках;

сприяння в реалізації державної політики зайнятості населення;

забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку установ професійно-технічної освіти та професійно-технічних навчальних закладів різних форм власності та підпорядкування.

Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність". Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку.

Мета і завдання. Метою цього Закону є врегулювання відносин, пов'язаних з науковою і науково-технічною діяльністю, та створення умов для підвищення ефективності наукових досліджень і використання їх результатів для забезпечення розвитку усіх сфер суспільного життя.

Основними завданнями цього Закону є визначення:

  • правового статусу суб'єктів наукової і науково-технічної діяльності, матеріальних та моральних стимулів забезпечення престижності та зумовленої суспільними потребами пріоритетності цієї сфери людської діяльності, залучення до неї інтелектуального потенціалу нації;

  • економічних, соціальних та правових гарантій наукової і науково-технічної діяльності, свободи наукової творчості;

  • основних цілей, напрямів та принципів державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності;

  • повноважень органів державної влади щодо здійснення державного регулювання та управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності.

Законодавство України про наукову і науково-технічну діяльність складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у процесі здійснення такої діяльності.

§ 74. Кабмін України, його повноваження.

КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади. він відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний ВРУ.

Склад КМУ:

- Прем’єр-міністр (призначається Президентом за згодою більше ніж половини від конституц. складу ВРУ);

- Перший віце-прем’єр-міністр;

- три віце-прем’єр-міністри;

- міністри.

Персональний склад КМУ призначається Президентом за поданням Прем’єр-міністра.

КМ складає повноваження перед новообраним Президентом. Всі члени КМ мають право заявити Президенту про свою відставку. Відставка Прем’єр-міністра веде до відставки всього складу КМ. У випадку резолюції ВРУ про на довіру КМ, він йде у відставку. За дорученням Президента КМ продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи нового Км, але не довше ніж 60 днів. прем’єр-міністр зобов’язаний подати Президентові заяву про відставку КМ за рішенням Президента чи резолюції про недовіру Верховної ради.

КМУ згідно Конституції виконує такі повноваження:

- забезпечує держ. суверенітет і екон. самост-сть Укр., здійснення внутр. і зовн. політики держави, виконання Конст. і законів, актів Презид.;

- вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громад-на;

- забезпечує проведення фін., цінової, інвест. і податкової політ-ки; пліт-ки у сфері праці й зайнятості населення, соц. захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, еколог. безпеки і природокористування;

- розробляє і здійснює загальнодерж. програми екон., наук.-технічного, соц. і культ. розвитку Укр.;

- забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управ-ня об’єктами держ. власності відповідно до закону;

- розробляє проект закону про Держ. бюджет Укр., забезп-є його виконання після затвердження ВРУ, подає звіт про його виконання;

- здій-нює заходи щодо забезпечення обороноздатності і націон. безпеки Укр., громадського порядку, боротьби із злочинністю;

- організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діял-сті Укр., митної справи;

- спрямовує і координує роботу міністерств, ін. органів виконавчої влади;

  • здійснює ін. повноваження, визначені Конст. та законами Укр., актами Презид.

§ 75. Суб'єкти адміністративного правопорушення.

Суб'єкт правопорушення – це особа, яка його здійснила. Нею, як правило, може бути повнолітня і обов'язково осудна особа.

За доктриною сучасного адміністративного права суб'єктом протиправного діяння, я отже, адміністративної відповідальності, є фізична особа, людина в стані дієздатності та осудності. Саме таке широке визначення й здатне охопити всі різновиди суб'єкта відповідальності, на відміну, скажемо, від терміну “громадянин”, що використовується у цивільному законодавстві.

Щодо юридичних осіб, законодавство до останнього часу дотримується традиційної концепції, згідно з якою такі визнаються безвідповідальними в адміністративному (кримінальному) аспекті й на них поширюється цивільна відповідальність за шкоду та збитки, як і деякі заходи адміністративного припинення.

Суб'єкти відповідальності, фізичні особи мають певні індивідуальні характеристики, які можна поділити на загальні, властиві всім суб_єктам (вік, осудність) та соціальні, що визначають індивідуальну характеристику суб'єкта, особливості його соціального, фізичного, професійного, службового, статевого статусу, родинні зв'язки, відношення до власності, до військової служби, ймовірну колишню протиправну поведінку і т.д., і т.п.

Згідно з спеціальними ознаками суб'єктів адміністративної відповідальності, їх можна поділити на кілька різновидів.

  1. громадяни (у тому числі іноземні громадяни та особи без громадянства). Відповідальність цих суб'єктів може наставати лише з досягненням 16-річного віку до моменту вчинення проступку (а не на момент притягнення до відповідальності за нього). Причому, при віці від 16 до 18 років справи розглядаються в райміськсудах.

  2. Іноземці, які не мають дипломатичного імунітету. Це – іноземці, які перебувають в Україні за приватними візами, у комерційних справах, співвласники спільних підприємств, студенти, туристи. Питання про відповідальність іноземців, що мають дипломатичний імунітет, за порушення адміністративного характеру вирішується дипломатичним шляхом (Віденська конвенція, 1969рю). За окремі проступки іноземці і особи без громадянства не можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності. Це порушення правил користування суспільними фондами, нехтування загальним військовим обов'язком та ін.

  3. Так звані працівники – особи, що виконують професійну діяльність або взагалі зайняті у суспільній праці. Серед таких – працівники транспорту, торгівлі, сільського господарства, землекористувачі, мисливці, особи, відповідальні за експлуатацію розмножувальної техніки та ін.

  4. Особи, які у адміністративно-правові відносини з органами виконавчої влади щодо реалізації власних прав – водії особистого транспорту, особистих маломірних суден, громадяни. Що мають дозвіл на зберігання вогнепальної зброї та ін.

  5. Суб'єкти, якими стають громадяни на підставі родинних зв'язків, життєвих обставин або їхнього фізичного стану. Це батьки та особи, що їх замінюють, громадяни, хворі на венеричні захворювання, пасажири, що перетинають державні кордони, та ін.

  6. Службові особи, оскільки службовим обов8язком може бути виконання (дотримання) певних загальнообов'язкових правил (санітарних, протипожежних, паспортних), що забезпечується нормами адміністративної відповідальності.

  7. Особи, які виконують службові обов'язки у громадському порядку з наданням їм законом владних повноважень.

  8. Народні депутати. Для них законодавством передбачено депутатський імунітет від адміністративної відповідальності. За своєю суттю цей імунітет є процесуальним, оскільки поширюється лише на адміністративні проступки, що розглядаються у судовому порядку. До того ж він обмежений територіально – діє на території місцевої Ради. Давання згоди Радою, згідно з поданням прокурора, на притягання депутата до адміністративної відповідальності робить останнього деліктоздатним.

Не допускається також затримання з доставленням чи застосуванням адміністративних стягнень щодо судді при виконанні ним обов'язків суді.

§ 76. Пом‘якшуючі і обтяжуючі обставини в адміністративному праві.

Стаття 34 КпАП. Обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення.

Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення визнаються:

  • щире зізнання винного;

  • запобігання винним шкідливим наслідкам правопорушення, добровільне відшкодування збитку чи усунення заподіяної шкоди;

  • здійснення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при стіканні важких особистих чи сімейних обставин;

  • здійснення правопорушення неповнолітнім;

  • здійснення правопорушення вагітною жінкою чи жінкою, що має дитину у віці до одного року;

законодавством СРСР і УРСР можуть бути передбачені й інші обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа), що розглядає справи про адміністративне правопорушення, може визнати пом'якшуючими й обставини, не зазначені в законодавстві.

Стаття 35. Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення.

Обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:

  1. продовження протиправного поводження, незважаючи на вимоги уповноважених на те осіб припинити його;

  2. повторне протягом року здійснення однорідного правопорушення, за яке особа вже піддавалася адміністративному стягненню; здійснення правопорушення особою, що раніше скоїла злочин;

  3. залучення неповнолітнього в правопорушення;

  4. здійснення правопорушення групою осіб;

  5. здійснення правопорушення в умовах стихійного лиха чи за інших надзвичайних обставин;

  6. здійснення правопорушення в стані сп'яніння. Орган (посадова особа), що накладала адміністративне стягнення, у залежності від характеру адміністративного правопорушення, може не визнати дані обставина обтяжуючим.

§ 77. Загальна характеристика законодавства у сфері культури.

Законодавство, що регулює відносини у сфері культури, встановлює, закріплює і виражає політику культури України, сформульовану законодавчою владою, Президентом і Урядом України.

Законодавство у сфері культури становлять закони і нормативно-правові акти, які направлені на правове, соціальне, економічне, організаційне забезпечення засад розвитку культури в Україні. Це так звані правові норми, які мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) характер.

До І-ї групи відносяться: Конституція України, Основи законодавства України про культуру, затверджені Верх. Радою 14.02.92р., ЗУ “Про власність”, Про підприємництво, Про підприємства в Україні, Про господарські товариства, Про банкрутство, Про оподаткування прибутку підприємств, Про податок на додану вартість. Ці законодавчі акти одночасно адресуються цілому ряду суб‘єктів або групі суб‘єктів суспільних відносин, проголошують і юридично закріплюють принципи, які лежать в основі правового стану і правового регулювання їхньої діяльності.

Спеціальні закони про культуру: ЗУ “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” 21.09.99р, “Про охорону і використання пам‘яток історії та культури” 13.07.78р., “Про музеї та музейну справу” 29.06.95р. та ін. Ці законодавчі акти мають спец призначення, характеризуються повною конкретністю, визначенням правового статусу і правового регулювання діяльності у сфері культури.

Істотне значення мають підзаконні н-п акти: Укази Президента, постанови і розпорядження КМУ, накази, інструкції, що приймаються Мін. Культури і мистецтв України.

Укази Президента видаються на розвиток чинного законодавства для термінового правового врегулювання питань, що мають загальнодержавне значення і направлені на здійснення додаткових заходів щодо держ. підтримки культури.

Найбільш важливим н-п актом у сфері культури, який має загальний характер, є Основи закон-ва України про культуру. Основи визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

§ 78. Види заходів адміністративного примусу.

Адміністративна відповідальність – це міра державного примусу, яка виражається в позбавленні певних соціальних благ правопорушника за адміністративний проступок, який передбачений законодавством про адміністративні правопорушення.

За адміністративні правопорушення можуть застосовуватись такі види адміністративних стягнень:

  1. Попередження;

  2. Штраф;

  3. Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

  4. Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

  5. Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

  6. Виправні роботи;

  7. Адміністративний арешт.

Строки адміністративного арешту обчислюються добами, виправних робіт – місяцями або днями, позбавлення спеціального права – роками, місяцями або днями.

Оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення, інші адміністративні стягнення можуть застосовуватись тільки як основні. За одне правопорушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення.

§ 79. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права.

Адміністративне право, зберігаючи своєрідність, виражену в цього предметі та методі, тісно взаємодіє з усіма існуючими галузями права, спостерігається “проникнення” адміністративного права в сферу інших правових галузей. В основі такого явища фактична наявність управлінських відносин у предметі тієї чи іншої галузі права.

Найбільш тісно адміністративне право взаємодіє з конституційним правом. Адже сфера виконавчої влади є об’єктом дії обох галузей права. Розмежування цих галузей відбувається за методом правового регулювання. Конституційне право впливає на відносини, що перебувають в статичному стані, тобто конституційне право закріплює, фіксує різноманітні суспільні відносини, основні принципи організації та функціонування виконавчої влади і т. п. А адміністративне право регулює ті самі відносини, але в їхньому розвитку, у стані функціонування, прикладної реалізації, деталізує їх і конкретизує.

Адміністративне і цивільне право регулюють відносини майнового характеру, але адміністративне право забезпечує регулювання відносин в яких переважають інтереси публічного характеру (публічне право), а цивільне право – відносини де переважають приватні інтереси (приватне право) захист яких здійснюється у позивному порядку. Крім того (за методом правового регулювання) норми адміністративного права регулюють відносини, які будуються на підпорядкованості однієї сторони другій, а норми цивільного права – ті відносини, в яких сторони рівноправні.

Адміністративне право і трудове зближує нерівноправність статусу їх суб’єктів, одна сторона наділена владно-організаційними повноваженнями щодо іншої (тобто методи регулювання відносин тотожні). За предметом регулювання: трудове право регулює відносини працівників як учасників трудового процесу; норми адміністративного права – регулюють управління трудовою діяльністю людей, організацію трудового процесу, державно-службові відносини.

Адміністративне право тісно пов’язане з фінансовим правом спільним методом регулювання відносин. Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають у процесі акумуляції та розподілу державою грошових коштів, тобто власне саме фінансові відносини. Адміністративне право регулює управлінські відносини в галузі фінансів, організацію роботи фінансових органів.

Межі кримінального і адміністративного права визначаються характером і спрямованістю відповідних заборон.

§ 80. Система органів управління транспортом та їх компетенція.

Управління транспортом здійснюється відповідними органами державної виконавчої влади. Віщий орган загальної компетенції – Кабінет Міністрів України приймає постанови, на основі яких забезпечує загальне керівництво усіма видами транспорту.

Центральним органом виконавчої влади у цій галузі є Міністерство транспорту України.

Керівництво підприємствами транспорту та дорожнього господарства Мінтранс здійснює через департамент автомобільного транспорту. Положення про цей орган затверджено Кабінетом Міністрів України.

Завдання Мінтрансу:

- здійснення державного управління транспортним комплексом України;

- реалізація державної політики становлення та розвитку транспортного комплексу України для забезпечення своєчасного, повного та якісного задоволення потреб населення і суспільного виробництва у перевезеннях;

- забезпечення взаємодії та координації роботи усіх видів транспорту;

- створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств всіх форм власності;

- забезпечення входження транспортного комплексу України до європейської та світової транспортної системи.

Основними завданнями Укрзалізниці є:

  • організація злагодженої роботи залізниць

  • управління процесом залізничних перевезень

  • вирішення питань ефективного використання залізничного рухомого складу;

  • проведення єдиної інвестиційної та технічної політика на залізничному транспорті;

  • проведення соціальної політики на залізничному транспорті .

УПРАВЛІННЯ АВІАЦІЙНИМ ТРАНСПОРТОМ

Функції упр-ня:

  • забезпечення розвитку цивільної авіації

  • нагляд за безпекою польотів повітряних суден

  • сертифікація, реєстрація суден

  • забезпечення пошуку та рятування повітряних суден

  • науковий супровід діяльності авіації та забезпечення її безпеки

  • сприяння зовнішньоекономічній і міжнародно-правовий діяльності цевільної авіації.

Управління морським транспортом здійснює Міністерство транспорту. Воно затверджує

правила, інструкції та ін. нормат. Акти з питань торговельного мореплавства. За участю заінтересованих міністерств і відомств України, розробляє правила перевезення вантажів, пасажирів і багажу та затверджує їх.

§ 81. Органи управління у сфері фінансів та кредитування.

До органів управління у сфері фінансів та кредитування належать Міністерство фінансів, банки та кредитні спілки..
Міністерство фінансів - центральний орган виконавчої влади, підпорядкований Кабінету Міністрів України. Мінфін забезпечує проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики спрямованої на реалізацію визначених завдань економічного та соціального розвитку України, здійснює координацію діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади.

Основними завданнями Мінфіну є :

- розроблення проведення єдиної державної фінансової, бюджетної політики;
- здійснення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної економічної та фінансової ситуації в Україні. А також перспектив її розвитку;

- розроблення стратегії щодо внутрішніх та зовнішніх запозичань держави і погашення та обслуговування державного боргу;

Мінфін відповідно до покладених на нього завдань:

- бере участь у розробленні прогнозних показників економічного і соціального розвитку України на поточний період та перспективу;

- розробляє проект державного бюджету України,;

- подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення взаємовідносин між Державним бюджетом України і місцевими бюджетами;

Мінфін має право:

- одержувати в установленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів АРК, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали необхідні для розроблення
проекту Державного бюджету України., прогнозних розрахунків зведеного бюджету України;
- Мінфін України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання.

Нормативні акти Мінфіну підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому законом порядку
Мінфін очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України в установленому законом порядку. Міністр має заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади відповідно
до законодавства. Міністр розподіляє обов’язки між заступниками міністра, визначає ступінь їх відповідальності та ступінь відповідальності керівників структурних підрозділів Міністерства.

Мінфіну підпорядковуються Державне казначейство України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Державна пробірна палата.

Мінфін України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків. Печатку із зображенням Державного Герба України .

Банки - це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресерсів.
Банки є юридичними особами . Вони є економічно самостійними і повністю незалежними від виконавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов’язаних з їх оперативною діяльністю
Банківська система є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку України, Ощадного банку України. Національний банк є власністю України, юридичною особою. Його статут затверджується Президією Верховної Ради України.
Нацбанк є підзвітним Верховній Раді України. Нацбанк має право законодавчої ініціативи.
Керівним органом Нацбанку є Правління. Правління Нацбанку складається з Голови Правління та його заступників і членів Правління.

Голова Правління Нацбанку призначається Верховною радою України на 4 роки за поданням голови ВРУ. Голова Правління Нацбанку керує роботою Правління , головує на його засіданнях. Заступники Голови Правління та його члени призначаються Президією ВРУ за поданням Голови Правління Нацбанку. Рішення
Правління банку приймаються простою більшістю голосів і оформлюються постановою. Національний банк видає нормативні акти з питань, що входять до його повноважень, які є обов’язковими для всіх юридичних і фізичних осіб.

Нормативні акти Нацбанку видаються у формі постанов Правління Нацбанку. Вони не можуть суперечити законодавству України і не мають зворотної сили.

Нормативні акти Нацбанку набирають чинності у визначений ним термін, але не раніше дня прийняття, крім тих, що підлягають державній реєстрації та набирають чинності в терміни визначені законодавством України.
Нацбанк щорічно, у квітні місяці , подає Верховній Раді України звіт про свою роботу, баланс своєї діяльності і зведений баланс банківської системи Республіки. Верховна Рада щорічно за поданням Нацбанку затверджує
розподіл прибутку.


§
82. Органи виконавчої влади , як різновид державних органів.

Органи виконавчої влади є основними після Президента України функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі і статус органу виконавчої влади закріплюється за ними в нормативному порядку, по-друге, є найважливішою складовою частиною органів державного управління і державного апарату в цілому, по-третє, вони об’єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють узгоджено і цілеспрямовано , по-четверте, кожен з органів даної системи наділений державою специфічною компетенцією у сфері державного управління.

Орган державної виконавчої влади - це носій державної виконавчої влади, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері державного управління , і має юридичний статус органу державної виконавчої влади.

Органи державної виконавчої влади класифікуються за такими критеріями

:за масштабом діяльності;

за порядком утворення;

за обсягом компетенції;

за місцем у державно-управлінській ієрархії.

За масштабом діяльності поділяються на:

Вищі, центральні, місцеві, спеціальні.

До вищих належать органи , виконавчо-розпорядча діяльність яких поширюється на всю територію України. Таким органом є Уряд України - Кабінет Міністрів.

Він відповідальний перед президентом України та підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України До його складу входять Прем’єр-Міністр України, перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр міністри, міністри.

Прем’єр-міністр призначається Президентом України і він керує роботою Кабінету Міністрів.

До центральних органів виконавчої влади належать ті, що керують відповідними галузями , або здійснюють функціональне( міжгалузеве) управління.

Це міністерства, комітети, відомства. Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України , постановами Верховної Ради України , указами і розпорядженнями Президента України, Кабінету міністрів.

Місцеві органи державної виконавчої влади – це насамперед державні адміністрації. Вони утворюються згідно Конституції України , а їх безпосередня діяльність регламентується Законом України “ Про столицю України місто-герой Київ” від 15 січня 1999 року і двома положеннями : Положення про обласну , Київську, Севастопольську міські державні адміністрації та Положеннями про районну, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації. Державна адміністрація підпорядковується Президентові України , а також Кабінету Міністрів.

Державна адміністрація покликана захищати права і законні інтереси громадян та держави , забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток території та реалізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління.

Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови , які призначаються на посаду звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед президентом України і Кабінетом міністрів України , підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

До спеціальниї органів державної виконавчої влади належать органи, які віднесені законодавством ні до вищих, ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені статусом органа виконавчої влади.

§ 83. Поняття й особливості адміністративного процесу.

У загальному понятті процес - це відображення державно-владної діяльності, хоча в ній беруть участь і інших суб'єктів - громадяни, їхнього об'єднання.

У вузькому понятті адм. процес розглядається як урегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок застосування засобів адмін. примусу, і насамперед адм. стягнень, за здійснення адм. правопорушень.

У широкому розумінні адм. процес розглядається як урегульований правом порядок розгляду індивідуально-конкретних справ у сфері виконавчої діяльності органами державного керування, а в передбачених законодавством випадках і іншими, уповноваженими на це органами. Це такий порядок діяльності, по якому складаються цивільні відносини, що регулюються нормами адм.-процесуального права. У цьому понятті відображається зв'язок адм. процесу з держуправлінням як формою держ. діяльності, підкреслений зв'язок адм. процесу з нормами матеріального адм. права. Цей зв'язок проглядається в тім, що в результаті здійснення адм. процесу зважуються індивід.-конкретні справи в сфері держуправління.

Характерними рисами адм. процесу є:

а) адм. процес зв'язаний з держуправлінням, його юр. видами, що реалізуються в правових формах;

б) адм. процес зв'язаний з матер. нормами адм. права; цей зв'язок знаходить прояв у тім, що в ході реалізації задач адм. права дозволяються індивідуальні справи в держуправлінні й ефективно застосовуються норми матер. права;

в) застосування норм матеріального права здійснюється в юрид. порядку, урегульованому адм.-процес. нормами;

г) адм. процес - це не тільки застосування норм матеріального права, а і відповідна діяльність, у результаті якої виникають цивільні відносини, регульовані нормами адм.-процес. права.

Таким чином, адм. процес складається з двох частин, в однаковій мірі урегульованих нормами адм.-процес. права; діяльність органів держуправління з дозволу конкретних справ і відносини між учасниками цієї діяльності. Тому адм. процес - це відповідна процедура, що відбувається в рамках, установлених процесуальними правовими нормами, а їхня сукупність являє собою провадження. Сукупність різних видів проваджень складає адм. процес.

Адм. процес здійснюється з дотриманням принципів, що використовуються в держуправлінні. Систему принципів адм. процесу складають: законність, охорона інтересів особи і держави, рівність сторін, національна мова, самостійність органу (посадової особи) при ухваленні рішення, швидкість процесу, відповідальність посадових осіб за правильне ведення процесу, гласність.

§ 84. Органи управління у сфері юстиції та їх повноваження.


1. Міністерство юстиції України
2. Органи державної виконавчої служби.
Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, який організовує здійснення державної правової політики, керує дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за її стан та розвиток.
Мін’юст України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України. Міністерство у встановленому порядку в межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана ВРУ.
Основними завданнями Мін’юсту є:
1. організація здійснення державної правової політики, підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, сприяння розвитку правової науки;
2. підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, розроблення проектів нормативних актів та міжнародних договорів з правових питань, здійснення правової експертизи проектів нормативних актів, державна реєстрація нормативних актів, систематизація законодавства України;
3. підготовка за поданням міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щорічних планів законопроектної роботи та планів роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, координація нормотворчої діяльності в центральних органах виконавчої влади та контроль за цією діяльністю;
4. забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина;
5. організація та матеріально-технічне забезпечення судів загальної юрисдикції, організація виконання судових рішень, роботи з кадрами, експертне забезпечення правосуддя;
6. організація роботи нотаріату;
Мін’юст України відповідно до покладених на нього завдань:
1. забезпечує реалізацію державної правової політики, готує пропозиції щодо праводення правової реформи;
2. готує разом з відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, науковими установами проекти концепцій напрямів розвитку законодавства та їх наукове обґрунтування з урахуванням світового досвіду;
3. розробляє за дорученням президента України, Кабінету міністрів України та власної ініціативи проекти законів та інших нормативно-правових актів, що стосується прав і свобод людини , відносин між громадянином і державною владою і т.д.
4. здійснює правову експертиз щодо відповідності Конституції та законам України, вимогам нормопроектної техніки проектів законів, інших актів законодавства, що подаються на розгляд ВРУ, президента України, КМУ, а також нормативно-правових актів ВР АРК;
5. готує зауваження і пропозиції до прийнятих ВР законів України при підготовці їх на підпис Президентові України
6. координує роботу з проведення судової реформи;
7. вносить Президентові України пропозиції з питань мережі місцевих судів і кількості в них суддів;
8. забезпечує добір та підготовку кандидатів у судді, готує за рекомендаціями відповідних кваліфікаційних комісій суддів матеріали для
призначення та обрання суддів, голів судів і т.д.
9. забезпечує ведення судової статистики;
10. здійснює легалізацію всеукраїнських об’єднань громадян і міжнародних громадських організацій, реєструє всеукраїнські і міжнародні благодійні організації. Філії, відділення;
11. організовує роботу установ нотаріату, перевіряє їх діяльність;
12. представляє КМУ за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;
13. здійснює правову експертизу на відповідальність Конституції України, законам України проектів міжнародних договорів України, готує висновки щодо здійснення внутрішньодержавних процедур, необхідних для набрання чинності міжнародними договорами України, а також юридичні висновки, інші матеріали,
необхідні для набрання чинності міжнародними кредитними договорами України

Мін’юст України здійснює свої повноваження через утворені Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в АРК, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції, районні, районні у містах, міські управління юстиції. Керівники управлінь юстиції призачаються на посаду Міністр юстиції за погодженням з головами відповідних місцевих державних адміністрацій.
Мінґюст в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства України видає накази, організовує і контролює їх виконання.

Мінґюст очолює Міністр, якого за поданням Премґєр-міністра України призначає на посаду Президент України. Міністр має заступників. Для погодження вирішення питань, що належать до компетенції Мю, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі
Міністра (голова колегії), заступників Міністра (за посадою) . а також інших керівників Міністерства . Мю є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків.
Указ Президента України про затвердження Положення про Міністерство юстиції України від 30.12.97 №1396/97.

2. Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиційї України і здійснює виконання рішень судів та інших органів. Завданням державної виконавчої служби є своєчасне виконання , повне і неупереджене виконання рішень.
Органами державної виконавчої служби є :
-департамент державної виконавчої служба Мю України;
-відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції міністерства юстиції України АРК,

- державні виконавчі служби обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції. Виконання рішень, перелік яких встановлено законом, покладається на державних виконавців районних, міських (міст обласного значення), районні у містах відділів державної виконавчої служби.

Державними виконавцями є начальник, заступник начальника, старший державний виконавець, державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділів державної виконавчої служби. Державний виконавець здійснює примусове виконання рішень у порядку, передбаченому
законом.
Державні виконавці призначаються на посаду, звільняються з посади начальниками районних, міських, районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.
Начальники районних, міських, районних у містах відділів державної виконавчої служби призначаються на посаду та звільняються з неї начальниками Головного управління юстиції міністерства юстиції України в АРК, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.
Директор департаменту державної виконавчої служби МЮУ, начальники відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції міністерства Юстиції України в АРК, управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополя і призначаються Міністром юстиції України.


§
85. Контроль в управлінні, його суть та види.

Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих способів забезпечення законності. Його сутність полягає в тому, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції.

Аналіз існуючої практики свідчить, що контрольна діяльність містить такі елементи: визначення характеру і строків контрольних заходів; залучення до контролю спеціалістів, представників громадськості; аналіз підсумків контролю, формування висновків і прийняття рішень; розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір шляхів, форм, методів їх реалізації.

Контрольні органи повинні надавати виконавцям практичну допомогу в реалізації рішень; вони ж зобов'язані систематично аналізувати хід роботи по їх виконанню.

До контрольної діяльності висувається цілий ряд вимог, згідно з якими вона повинна бути: підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів; систематичною, тобто нести регулярний характер; своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його ефективність; всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на всі служби і структури підконтрольних органів; глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати; об'єктивною, тобто виключати упередженість; гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю; результативною (дієвою).

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікувати контрольну діяльність на види. Підхід до вирішення цього питання залежить від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же критерію багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому відомо досить багато класифікацій контрольної діяльності.

Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види контролю: 1) контроль з боку органів законодавчої влади (пар­ламентський контроль); 2) контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль); 3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль); 4) контроль з боку органів центральної виконавчої влади; 5) контроль з боку місцевих органів, органів державної виконавчої влади; 6) контроль з боку органів судової влади; 7) контроль з боку органів місцевого самоврядування; 8) контроль з боку громадськості (громадський контроль);

б) залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють: 1) державний контроль; 2)громадський контроль;

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють: 1) загальний контроль; 2) відомчий контроль; 3) надвідомчий контроль;

г) залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль, виділяють: 1) попереджувальний контроль; 2) поточний контроль; 3) наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють 1) зовнішній контроль; 2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють: 1) загальний, що охоплює всі сторони діяльності суб'єкта, що контролюється; 2) цільовий контроль окремого напряму роботи.

Крім перелічених, існують й інші класифікації контрольної діяльності.

§ 86. Загальна характеристика у сфері юстиції.

Юстиція –справедливість , законність

Державне управління у даній сфері здійснює Міністерство юстиції

Міністерство юстиції є центральним органом виконавчої влади, який утворює Президент України з метою організації здійснення державної правової політики

Завдання

- надання правничих послуг

організація та забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції

забезпечення функціонування та розвитку системи правничих послуг

ведення відповідних державних реєстрів

здійснення міжнародно-правової співпраці

Функції

- надання правничих послуг

в організації та забезпеченні діяльності судів

- у забезпеченні функціонування та розвитку системи правничих послуг

- у веденні відповідних держ реєстрів

- у міжнародно-правовій співпраці

- здійснює на основі та на виконання Конституції України, законів України, актів Президента і Кабміну.

Органами державної виконавчої служби є:

Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції

Відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь.

Районні, міські відділи держ. виконавчої служби.


§
87. Система органів виконавчої влади.

Суб`єктами виконавчої влади в Україні є органи загальної компетенції-вищі органи у системі органів виконавчої влади; органи спеціальної компетенції-центральні органи державної виконавчої влади; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності суб`єкти виконавчої влади утворюють єдину систему органів. Виконавчій владі та системі її органів присвячено розділ 6 Конституції “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”. Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка випливає з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування окремих її елементів. Очолює систему Кабінет Міністрів України - вищий орган виконавчої влади. Середньою ланкою цієї системи є міністерства та центральні органи державної виконавчої влади, підпорядковані Кабінету Міністрів. Органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в області. І районах, містах Києві та Севастополі, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня відносяться також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні відповідних місцевих органів виконавчої влади.

Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної ланки системи органів виконавчої влади. Згідно з п.12 ст.92 Конституції України, виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади. Компетенція Кабінету Міністрів України визначена у ст.116 Конституції України та Законі “Про Кабінет Міністрів України”. Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи. Компетенція місцевих державних адміністрацій визначена ст.119 Конституції України та Законом про місцеві державні адміністрації. Нарешті, особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються, відповідно до ст.118 Конституції України, окремими законами України.

У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організують реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави; здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу; забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління власністю незалежно від її форми; розробляють і здійснюють загальнодержавні програми.


§
87. Система органів виконавчої влади.

3а масштабом діяльності органи викон. влади по­діляються на: а) вищі; б) центральні; в) місцеві; г) спе­ціальні.

До вищих належать органи, виконавчо-розпорядча ді­яльність яких поширюється на всю територію України. Та­ким органом є Уряд України — Кабінет Міністрів.

До його складу входять Прем'єр-міністр України, пер­ший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, мі­ністри.

До центральних органів виконавчої влади (цей термін застосовується Конституцією, див. наприклад, ст. 114) на­лежать ті, що керують відповідними галузями, або здійснюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це мініс­терства (наприклад, Міністерство агропромислового комплексу України); комітети (наприклад, Державний комітет зв'язку та інформації України); відомства (наприклад, Служба безпеки України, Національне космічне агентство України, Державна митна служба України, Державна податкова адміністрація України).

Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, постанова­ми Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Ка­бінету Міністрів України, Загальним положенням про мініс­терство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджено Указом Президента України від 12 берез­ня 1996 р.), а також положеннями про конкретний орган

§ 88. Вилучення речей і документів.

Речі і документи, що є знаряддям або безпосереднім об'єктом правопорушення, виявлені під час затримання, особистого огляду або огляду речей, вилучаються органами внутрішніх справ, прикордонними військами, старшою у місці розташування охоронюваного об'єкта, посадовою особою воєнізованої охорони, посадовими особами військової інспекції безпеки дорожнього руху, цивільної авіації, митних установ

Вилучені речі і документи зберігаються до розгляду справи про адміністративне правопорушення у місцях, що їх визначають органи (посадові особи), яким надано право провадити вилучення речей і документів, а після розгляду справи, залежно від результатів її розгляду, їх у встановленому порядку конфіскують, або повертають володільцеві, або знищують, а при оплатному вилученні речей - реалізують. Вилучені орден, медаль, нагрудний знак до почесного звання СРСР, почесного звання Української РСР, Почесної Грамоти і Грамоти Президії Верховної Ради Української РСР, після розгляду справи підлягають поверненню їх законному володільцеві, а якщо він невідомий, надсилаються відповідно до Президії Верховної Ради СРСР або Президії Верховної Ради Української РСР. Вилучені самогон та інші міцні спиртні напої домашнього вироблення, апарати для їх вироблення після розгляду справи підлягають знищенню працівниками міліції.

При затриманні предметів контрабанди для забезпечення стягнення штрафу допускається вилучення речей (цінностей) у особи яка вчинила контрабанду, якщо остання не має постійного місця проживання в країні.

Про вилучення речей і документів складається протокол або робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення, про огляд речей або адміністративне затримання.

При вчиненні порушень, передбачених статтями 174,190-193 цього Кодексу, працівник міліції має право вилучити вогнестрільну зброю, а також бойові припаси до розгляду справи, про що робиться запис у протоколі з зазначенням марки або моделі, калібру, серії і номера зброї, що вилучається, кількості і виду бойових припасів. При відмовленні добровільно пред'явити вогнестрільну зброю і бойові припаси працівник міліції має право провести особистий огляд і огляд речей порушника в порядку, встановленому статтею 264 цього Кодексу. До особи, яка вчинила правопорушення під час виконання службових обов'язків, вилучення, особистий огляд і огляд речей застосовуються лише у невідкладних випадках.

При вчиненні порушення, за яке відповідно до цього Кодексу може бути накладено адміністративне стягнення, у водія чи судноводія вилучається посвідчення водія (талон до нього, свідоцтво, диплом) на строк до винесення постанови у справі та сплати порушником штрафу, що фіксується у талоні до посвідчення водія, який повертається водію, або видається тимчасовий дозвіл на право керування транспортним засобом, річковим або маломірним судном. В разі відсутності у водія при вчиненні адміністративних порушень посвідчення водія або талона до нього, а так само в разі ухилення водія від сплати штрафу може бути затриманий транспортний засіб порушника до сплати ним штрафу. Про вилучені речі і документи робиться запис у протоколі про адміністративне порушення.

§ 89. Система принципів держуправління.

Держуправління здійснюється у відповідності з принципами, закріпленими в Конституції України. До них відносяться:

1. Відповідальність органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою (держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Органи виконавчої влади відповідальні перед Президентом, підконтрольні і підзвітні ВРУ, органам виконавчої влади вищого рівня, а також район. і обласн. радам у межах, передбачених законом);

2. Верховенство права (закріплений у Конст., яка має найвищу юрид. силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони й ін. норм.-правові акти приймаються лише на підставі Констит. Укр. і повинні їй відповідати);

3. Законність (безпосередньо пов'язана з принципом верховенства права і випливає з нього, а також базується на положеннях Констит. Укр, відповідно до якиї Україна є суверенною і незалежною, демокр., соціал., правовою державою. Органи держ. влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і способами, передбаченими Констит. і законами Укр. Законність повинна бути реальної. Закон став в Укр. основним джерелом права, прийнятим відповідно до Констит.);

4. Участь громадян і їх об'єднань в управлінні (відповідно до Конст. Укр. громадяни мають право брати участь в управлінні держ. справами, вільно обирати і бути обраними в органи держ. влади й органи місцевого самоврядування. У здійсненні функцій держуправління громадяни беруть участь шляхом об'єднання в політ. партії й громадські організації. За допомогою таких об'єднань громадяни здійснюють захист своїх прав і свобод, задовольняють свої інтереси);

5. Рівноправність громадян в управлінні ( громадяни користаються рівним правом доступу до держ. служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні конституц. права і свободи і є рівними перед законом. Не може бути привілей або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політ., реліг. і ін. переконань, статі, етнічного і соціал. походження, майнового стану, місця проживання й ін. ознакам. Констит. права і свободи гарантовані і не можуть бути скасовані);

6. Гласність ( принцип у держуправлінні зв'язаний у перш. чергу з вільним доступом громадян до інформації, що стосується їх особисто, а також інформації про діяльність органів викон. влади всіх рівнів, крім відомостей, що є держ. таємницею або інший захищеної законом таємницею. Кожному гарант-ся право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якості продуктів харчування і предметів побуту, а також право на її поширення. Подібна інформації не може бути засекречена. Конст. також гарантує судовий захист права спростування недостовірної інформації про себе і членах своєї родини і права вимагати вилучення к.-або інформації, а також право на компенсацію майнового і морального збитку, нанесеного збором, збереженням, використанням і поширенням подібної недостовірний інформації).

§ 90. Система органів держуправління.

Державне управління-одна із головних форм діяльності держави, особливий вид соціального управління в суспільстві. У широкому значенні-це діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6). Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент-Верховна рада України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. До складу Верховної Ради входять 2 органи, які мають особливий правовий статус-Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Особливий правовий статус цього органу полягає в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів державної влади. Специфіка статусу органу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в тому, що він є органом, який на постійній основі здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України в межах юрисдикції.

Представницьким органом Автон. Респ. Крим є Верховна Рада Авт. Респ. Крим. До представницьких органів держ. влади належать також місцеві ради в областях, містах обласного значення, районах, районах у містах, а також ради міст загальнодержавного значення - Києва та Севастополя.

До виконавчих органів України належать: вищий орган у системі органів виконавчої влади-Кабінет Міністрів України; Рада міністрів Авт. Респ. Крим, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації на відповідній території. У сукупності вони складають єдину систему органів виконавчої влади. На відміну від органів законодавчої влади органи виконавчої влади призначаються Президентом України. Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу діяльність, яка полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих органів державної влади, Президента України, а також організовують виконання цих актів шляхом розпорядництва. За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, які відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (Кабінет Міністрів Укр.), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи держ. виконав. влади). У свою чергу, органи спеціальн. компетенції залежно від повноважень поділяються на галузеві органи, які відають певними галузевими управліннями (міністерства), та міжгалузеві, які здійснюють міжгалузеве управління (Державні Комітети). Органи виконавчої влади підрозділяються також на колегіальні і єдиноначальні. До перших належать, наприклад, Кабінет Міністрів України, до других-міністерства та інші органи виконавчої влади.

Третій вид державних органів становлять органи судової влади. Це-Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного, цивільного, кримінального, арбітражного судочинства. Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково. Особливе місце має Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, який відрізняється порядком утворення (судді Конст. Суду України призначаються Верховною радою, Президентом України та з`їздом суддів України), складом (18), особливістю юридичної сили, строком призначення на посаду (9 років без права бути призначеним на повторний строк).

Особливим видом державних органів є органи прокуратури. На прокуратуру України покладається підтримання державного обвинувачення у суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян, звинувачених у тому чи іншому правопорушенні. Прокуратура України складає єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим і Генеральному прокуророві України. Відповідно до Конституції України, Генеральний прокурор призначається за згодою Верховної Ради Президентом України.

Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні і, особливо, на організацію та діяльність органів виконавчої влади, оскільки він особисто їх формує. Основним методом такого впливу є координація.

Президентом України створюється координаційний орган з питань національної безпеки і оборони-Рада національної безпеки і оборони України.

§ 91. Легалізація і правосуб’єктність об’єднання громадян.

Легалізація є функцією виконавчої влади і здійснюється чітко зафіксованими у законодавстві органами (легалізуючими органами):

Міністерство юстиції;

Місцеві органи державної виконавчої влади;

Виконкоми сільських, селищних, міських рад.

Політичні партії та міжнародні громадські організації легалізуються тільки шляхом реєстрації в Міністерстві юстиції . Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менше однієї тисячі громадян України, що мають виборче право.

Внаслідок легалізації шляхом реєстрації об’єднання набуває статусу юридичної особи. Порядок легалізації (реєстрації чи повідомлення про заснування ) регламентований Законом “ Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року та Положенням “ Про порядок легалізації об’єднань громадян” від 26 лютого 1993 року.

Реєстрації підлягає символіка об’єднань громадян . Її порядок визначається Кабінетом Міністрів.

Для реєстрації об’єднання громадян його засновники подають заяву. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України , які мають виборче право. До заяви додаються : статут( положення), протокол установчого з’їзду ( конференції) або загальних зборів, відомості установчого з’їзду, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору.

Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний строк з дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію , проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ні подаються письмово в 10-денний строк.

Про зміни , що сталися в статутних документах , об’єднання громадян повідомляє в 5-денний строк у реєструючий орган.

У реєстрації об’єднанню громадян може бути відмовлено , якщо його статутні документи або інші документи, подані для реєстрації об’єднання , суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації повинно містити підстави такої відмови. Це рішення може бути оскаржене у судовому порядку. Про відмову у реєстрації об’єднання громадян реєструючий орган повідомляє у засобах масової інформації.

Для здійснення цілей і завдань , визначених у статутних документах , зареєстровані об’єднання громадян користуються правом:

виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів у державних та громадських органах;

брати участь у політичній діяльності , проводити масові заходи;

ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян , надавати допомогу в їх створенні;

створювати установи та організації;

одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей та завдань;

вносити пропозиції до органів влади і управління ;

розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі, засновувати засоби масової інформації.

У порядку , передбаченому законодавством , політичні партії також мають право:

брати участь у виробленні державної політики;

брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі;

доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації.

Об’єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно , необхідне для здіснення його статутної діяльності.

Право власності набувається тільки на кошти та інше майно, яке передане йому засновниками , членами або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами , підприємствами , установами та організаціями, майно , придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Політичні партії також мають право на майно, придбане від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів , свят, виставок і т.д.

Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій заснованих підприємств.

Об’єднання громадян та створювані ними установи та організації зобов’язані вести оперативний та бухгалтерський облік , статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і розмірах , передбачених законодавством.

§ 92. Адміністративна правоздатність і дієздатність.

Основною ознакою суб'єктів є їх правосуб'єктність, що охоплює правоздатність (наявність прав і обов'язків) і дієздатність (здатність реалізовувати права й обов'язки).

Правоздатність - здатність особи бути носієм прав і обов'язків. Правоздатність - здатність мати визначені повноваження, обов'язки і заборони. Однак можна не мати повноважень. Дієздатність - здатність оосби своїми діями здійснювати права й обов'язки. По характері охоронюваних і забезпечуваних правом інтересів суб'єкти поділяються на фізичних і юридичних осіб. Фізична особа - будь-яка народжена і жива людина, що здійснює різні акти соціально значимого поводження і несе відповідальність згідно свого рівня, віку, психічному і фізичному здоров'ю.

Правоздатність фізичних осіб виникає в момент народження і припиняється зі смертю.

Дієздатність фізичних осіб зв'язана з психічними і віковими властивостями людини і залежить від них.

Цивільна дієздатність - здатність громадян своїми діями здобувати і здійснювати цивільні права, створювати для себе цивільні обов'язки і виконувати їх.

Частковою дієздатністю володіють неповнолітні громадяни, що не досягли 14 лет (малолітні громадяни) і неповнолітні у віці від 14 до 18 років.

Повний обсяг дієздатності настає з моменту повноліття - 18 років, але адміністративної відповідальності підлягають особи, що досягли на момент здійснення правопорушення 16 літнього віку.

Державою передбачається обмеження дієздатності і визнання громадянина недієздатним.

Політична дієздатність - здатність громадян брати участь у керуванні справами держави (крім громадян, визнаних судом недієздатними, а також осіб, що містяться в місцях позбавлення волі за вироком суду).

§ 93. Форми і функції державного управління.

Формою державного управління треба вважати будь-яке зовнішнє вираження конкретних однорідних дій державного органу, його структурних підрозділів та службових осіб, котрі здійснюються з метою реалізації функції управління.

Форми вираження змісту управлінської діяльності-це встановлення норм права; застосування таких норм; організаційна робота; проведення матеріально-технічних операцій. Перші дві функції знаходять вираження в актах державного управління, які уособлюють правову форму виконавчої і розпорядчої діяльності органів управління. До них належать: укладання суб’єктами виконавчої влади цивільно-правових договорів, їхня участь як позивачів чи відповідачів у судах, діяльність адміністрації по забезпеченню громадського порядку, численних і різноманітних загальнообов’язкових правил, що встановлюються центральними та місцевими органами виконавчої влади.

Неправові форми управлінської діяльності зводяться до вчинення тих або інших управлінських дій, що безпосередньо не пов’язані з реалізацією державно-владних повноважень . Це повноваження виявляє себе не як пряме юридичне веління, а опосередковано через позаюридичні засоби, і лише їхні передумови та результати можуть бути юридично зафіксовані.

Види форм управлінської діяльності

1.Правові –використання яких спричиняє виникнення юридичного ефекту. Видання актів, застосування примусових заходів

2.Неправові-форми, які юридичного значення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин.

Класифікації

1.За значенням наслідків, які виникають у результаті використання тієї чи іншої форми

2.За ступенем правової регламентації процесу їх застосування

Форми

1.Встановлення норм права

2.Застосування норм права

3.Укладання адміністративних договорів

4.Здійснення реєстраційних та ін юридично значущих дій

5.Провадження організаційних дій

6Виконання матеріально-технічних операцій.

§ 94. Стадії адміністративного провадження.

Адміністративний процес являє собою системне утворення із складною і не до кінця дослідженою структурою. Первинним і основним компонентом його структури виступає окремо взяте адміністративне провадження.

Провадження поділяються на: нормотворчі; установчі; правозастосовчі.

Для нормотворчих проваджень найбільш характерними в провадження по виданню нормативних актів управління.

Для установчих проваджень найбільш характерними я адміністративні провадження по: 1) створенню, реорганізації і ліквідації організаційний структур у сфері державного управління; 2) комплектуванню організаційних структур у сфері державного управління персоналом.

Правозастосовчі провадження є найбільшою і найскладнішою в структурному відношенні групою адміністративних проваджень. До них належать:

1. Провадження по застосуванню заходів примусу у державному управлінні:

а) дисциплінарне провадження;

б) провадження по справах про адміністративні право­порушення;

в) провадження по застосуванню заходів матеріального

впливу.

2. Провадження по застосуванню заходів заохочення і стимулювання в державному управлінні:

а) провадження в справах про нагородження держав­ними нагородами, відзнаками Президента, грамотами тощо;

б) провадження в справах про присвоєння почесних та інших звань;

в) провадження в справах про преміювання;

г) провадження в справах про зняття стягнення тощо. 3. Провадження по реалізації громадянами своїх прав і обов'язків:

а) провадження по пропозиціях, скаргах, заявах громадян;

б) провадження по одержанню громадянами дипломів, авторських свідоцтв, патентів і т. ін.;

в) провадження по виконанню громадянами військового обов'язку;

г) провадження по виконанню громадянами обов'язку мати паспорт;

д) провадження по одержанню громадянами житла;

е) провадження по реалізації громадянами права користуватися комунально-побутовими послугами тощо.

4. Провадження по реалізації юридичними особами своїх прав і обов'язків:

а) провадження по легалізації юридичних осіб;

б) провадження по виділенню юридичним особам кредитів;

в) провадження по оформленню і видачі юридичним особам ліцензії;

г) провадження по виділенню юридичним особам земельних ділянок тощо.

5. Провадження по здійсненню контролю і нагляду (контрольно-наглядове провадження) та цілий ряд інших.

Будь-яке провадження по адміністративних справі складається з ряду окремих операцій: наприклад, складання протоколу; прийом заяви; опитування свідків; вивчення документів; прийняття рішення; винесення постанови; оскарження дій посадових осіб; опублікування акта управління тощо.

Уважне вивчення подібних операцій у різних видах адміністративних проваджень свідчить, принаймні, про чотири ознаки, які вони мають.

По-перше, вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій.

По-друге, розташування операцій у цьому ланцюгу має не випадковий характер, їх послідовність логічно визначена. Так, винесення постанови по справі не може передувати такій операції, як складання протоколу про адміністративні правопорушення.

По-третє, різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером і призначенням операції. Відрізняються вони і за ступенем урегульованості адмі­ністративно-процесуальними нормами.

По-четверте, здійснення тієї або іншої операції у тому або іншому провадженні визначається адміністративно-процесуальними нормами і виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права.

Ці логічні та послідовно змінюючи одна одну операції прийнято називати стадіями адміністративного провадження.

§ 95. Загальна характеристика законодавства по охороні порядку і безпеки.

Нормативно-правові акти , що стосуються охорони порядку та безпеки – це , перш за все , закони , що названі відповідно назв державних органів , які забезпечують в Україні охорону порядку і безпеку : Закон України “Про Службу безпеки України”; Закон України “Про міліцію”; Закон України “Про прокуратуру”; Закон України “Про адвокатуру”; Закон України “Про статус суддів”; Закон України “Про нотаріат”.

Згідно перелічених Законів України правовою основою діяльності органів, що займаються охороною порядку і безпеки , є : Конституція України; відповідні вищеназвані Закони; інші законодавчі акти України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; Загальна декларація прав людини; міжнародні правові норми , ратифіковані у встановленому порядку.

Іншими законодавчими актами України ,якими відповідні державні органи , в першу чергу , керуються в своїй діяльності, є : Кодекс України про адміністративні правопорушення; Кримінальний кодекс України; Кримінально-процесуальний кодекс України; Закон України “Про порядок застосування кримінальних покарань і заходів адміністративного стягнення у вигляді штрафу”; Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”; Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність”; Закон України “Про попереднє ув‘язнення”; Закон України “Про дорожній рух”; Закон України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за порушення правил, норм і стандартів , що стосуються забезпечення дорожнього руху”.

§ 96. Загальна характеристика митного законодавства.

Митна справа

Порядок переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів, митне регулювання, пов'язане з встановленням мит та митних зборів, процедури митного контролю та інші засоби проведення в життя митної політики становлять митну справу.

Принципи митного регулювання

Україна самостійно визначає митну політику, створює власну митну систему та здійснює митне регулювання на своїй території.

Митне регулювання здійснюється відповідно до Кодексу, законів України та міжнародних договорів України. Україна може вступати в митні союзи з іншими державами, брати участь у діяльності міжнародних організацій з питань митної справи.

Митна територія

Територія України, в тому числі території штучних островів, установок та споруд, що створюються в економічній (морській) зоні України, над якими Україна має виключну юрисдикцію щодо митної справи, становить єдину митну територію.

Митний кордон

Межі митної території України є митним кордоном України. Митний кордон України співпадає з державним кордоном України, за винятком меж спеціальних митних зон. Межі території спеціальних митних зон є складовою частиною митного кордону України.

Органи державного регулювання митною справою

Регулювання митною справою здійснюють найвищі органи держ. влади та управління України.

Головні напрями митної політики України; структура системи органів державного регулювання митної справи; розміри мит та умов митного обкладення; спеціальні митні зони та митні режими на території України; перелік товарів, експорт, імпорт та транзит яких через територію України забороняється, визначаються Верховною Радою України.

Забезпечення здійснення митної політики України відповідно до законів України; встановлення розмірів митних зборів і плати за митні процедури; координація діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України з питань митної справи; проведення переговорів та укладання міжнародних договорів України з митних питань у випадках, передбачених законами України; подання на розгляд Верховної Ради України пропозицій щодо системи митних органів України здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Державна митна служба України (Держмитслужба) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної митної політики, організовує функціонування митної системи, здійснює керівництво дорученою йому сферою управління, несе відповідальність за її стан і розвиток.

Держмитслужба у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням по Держмитслужбу.

Держмитслужба у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішує питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права та укладених Україною міжнародних договорів.

Основними завданнями Держмитслужби є:

1) захист економічних інтересів України, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків;

2) контроль за додержанням вимог митного законодавства України;

3) використання засобів митного регулювання торговельно-економічних відносин з урахуванням пріоритетів розвитку економіки, створення сприятливих умов для участі України у міжнародному співробітництві;

4) удосконалення митного контролю, митного оформлення і оподаткування товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;

5) здійснення за участю Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;

6) створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та збільшення пасажиропотоку через митний кордон України;

7) боротьба з контрабандою, здійснення заходів щодо запобігання порушенню митних правил.

Державну митну службу України очолює Голова, якого призначає Президент України.

Митне законодавство складається з Митного кодексу, відповідних Указів Президента, Постанов КМУ, Наказів Держмитслужби.

Киев, 2000 год

1


1. Диплом на тему Анализ финансового состояния ЗАО Агротехсервис как сопутствующая а
2. Реферат на тему Othello Essay Research Paper Iago the Con
3. Реферат на тему Robert Frost Essay Research Paper In 2
4. Курсовая на тему Правовые основы оказания платных медицинских услуг
5. Диплом на тему Современное положение женщин на рынке труда
6. Диплом на тему Обмен липидов
7. Реферат Индонезийско-малайзийская конфронтация 1963 1966
8. Реферат Инженерия знаний
9. Реферат Понятие и сущность электронного документооборота
10. Реферат на тему UnH1d Essay Research Paper Iran is