Керування охороною навколишньої природного середовища - це здійснення спостережень, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування й іншої виконавчо-розпорядницької діяльності.

Ціль керування - реалізація законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишньої природного середовища, раціонального використанню природних ресурсів, досягненню погодженості дій державних і суспільних органів в області охорони навколишньої природного Середовища (Закон України “Про охорону навколишньої природного середовища” ст.16).

Здійснюється Кабінетом міністрів України, Радами народних депутатів і їх виконавчими і розпорядницькими органами, а також спеціально уповноваженими на те державними органами по охороні навколишньої природного середовища і використанню природних ресурсів і інших державних органів відповідно до Законодавства України.

Спеціально уповноваженими державними органами керування в області охорони навколишньої природного середовища і використання природних ресурсів є Міністерство охорони навколишньої природного середовища, Міністерство охорони навколишньої природного середовища, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство лісового господарства й інші державні органи, до компетенції яких законодавством України і Республіки Крим віднесений здійснення зазначених функцій.

Повноваження органів керування охорони навколишньої природного середовища визначені статтями 17 - 21 Закону України “Про охорону навколишньої природного середовища” , постановами Кабінету міністрів України й інших правових актів. Свої повноваження дані органи керування реалізують, використовуючи систему державного моніторингу навколишньої природного середовища і дані кадастрів природних ресурсів.

Ведуть державний моніторинг державні органи, визначені постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1993 року N785¹. До них відносяться: Міністерство природи, НКАУ, Мінздрав, Мінсільгосппрод, Мінлісгосп, Держкомгидромет, Держкомводгосп, Держкомгеології, Держкомзем, Держжитлокомунгосп і інші.

§ 24. Органи управління обліком і статистикою, їх структура, повноваження.

Джерела:

• “Закон про державну статистику” (Був введений в дію Постановою ВР № 2615-12 від 17.09.92)

• Указ Президента України Про перехід України до загальноприйнятої у міжнародній практиці системи обліку та статистики від 1992 р. зі змінами та доповненнями

Державну статистику в Україні здійснюють: Міністерство статистики України, органи державної статистики в Республіці Крим, областях, районах та містах установи, які становлять єдину систему органів державної статистики України. Вказані органи діють на підставі Положення про них, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Головними завданнями органів державної статистики є:

реалізація державної політики в галузі статистики;

збирання, розробка, узагальнення та всебічний аналіз статистичної інформації про процеси, що відбуваються в економічному і соціальному житті України та її регіонів;

розробка і впровадження статистичної методології, яка базується на результатах наукових досліджень, міжнародних стандартах та рекомендаціях;

забезпечення достовірності, об'єктивності, оперативності, стабільності та цілісності статистичної інформації; забезпечення доступності, гласності і відкритості зведених стат. даних в межах чинного зак-ва.

Крім органів державної статистики, державною статистикою займаються також міністерства і відомства України, інші юридичні особи для виконання завдань, що входять до їх компетенції відповідно до затверджених форм державної статистичної звітності.

§ 25. Позбавлення спеціальних прав. КпАП.

Позбавлен­ня прав — це обмеження правосуб'єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки. Ця міра застосовується щодо тих суб'єктивних прав, які раніше були надані суб'єкту органами державного керу­вання. Якщо громадянин неправильно використовує нада­не йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.

Серед стягнень КпАП називає тільки два види позбав­лення спеціального права: права керування транспортни­ми засобами (статті 108; 116; 122; 123; 124; 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).

Таке стягнення передбачається за грубе або систематичне порушення порядку користування правом. Воно за­стосовується уповноваженими на те посадовими особами органів внутрішніх справ (щодо права на керування авто­мобільним транспортом); органами річкового транспорту і Державтоінспекції по маломірних суднах (щодо права ке­рування річковими і маломірними суднами); органами, що здійснюють нагляд за дотриманням правил полювання (щодо права на полювання) на термін до трьох років.

§ 26. Органи та посадові особи, правомочні вирішувати справи про адміністративні правопорушення та накладати стягнення.

Суб'єктом права покарання за АП є держава в особі органів адміністративної юрисдикції, від імені котрих і застосовується адміністративне стягнення(для порівняння, кримінальне покарання застосовується судом від імені держави). Стосовно до обсягу юрисдикції повноважень:

1.Органи,спецўально утворені для реалізації функцій юрисдикції (адміністративні комісії, судді загальних судів, суди (у повному складі) або спецуповноважений суддя в справах адміністративних проступків неповнолітніх);

2.Органи,які здійснюють юрисдикційні повноваження як продовження інших функцій управління (міліція, військомати, Державтоінспекція, органи транспорту, виконкоми сільських (селищних) Рад н. д.);

3.Громадські формування, яким передано адміністративно-юрисдикційні повноваження (комісії по боротьбі з пияцтвом, технічні інспектори рад профспілок з техніки безпеки).

§ 27. Загальна характеристика законодавства в сфері економіки.

Мета державного управління в сфері економіки полягає у необхідності забезпечення гармонійного розвитку суспільства, створенні умов для його внутрішньої і зовнішньої безпеки.

Новий етап у забезпеченню переходу від галузевого управління економікою, яке притаманне не ринковій економіці до функціонального управління економікою почався 15 грудня 1999р. коли був підписаний Указ ПУ №1573/99, згідно з яким почалася ліквідація галузевих міністерств, в тому числі і найбільше з них Мінпромполітики України, яке перетворене у Держкомітет з відповідною назвою і підпорядковане Міністерству економіки України, яке створюється на базі двох ліквідованих міністерств та трьох комітетів і в свою чергу буде координувати роботу 4-х державних комітетів, що безумовно підвищує роль цього міністерства в управлінні економікою. Отже, з 15 березня 2000р. (кінець терміну формування нових адміністративних структур) можна говорити про такі органи управління економікою:

КМУ- впливає на економіку шляхом розроблення та подання на розгляд ВР Програми своєї діяльності, через бюджетну політику, шляхом ініціювання змін до законодавства в сфері економіки. Координує роботу міністерств та державних адміністрацій, забезпечує реалізацію економічної політики держави.

Міністерство економіки України, яке діє на підставі Положення затвердженого 6 березня 1993р. з урахуванням Указу ПУ, згідно з яким це міністерство відіграватиме ключову роль в управлінні економічними процесами в державі, є координатором серед органів, які здійснюють управління економікою, розробляє законопроекти, які регулюють взаємовідносини в економічній сфері, впливає на діяльність всіх об’єктів господарювання, не залежно від форм власності, шляхом розробки положень, які регламентують застосування законодавства в сфері економіки в конкретних ситуаціях. Міністерство розробляє програми економічного розвитку. Наряду з Мінфіном погоджує передачу державних об’єктів до комунальної власності, з одного відомства в інше, узгоджує і передає на затвердження перелік стратегічно важливих підприємств та перелік об’єктів приватизація яких заборонена.

Законодавство в сфері економіки, основою якого є Конституція України, охоплює як економічні закони у власному значенні, так і інші нормативні акти, які регулюють економічну діяльність: це Постанови ВРУ з економічних питань, декрети КМУ, які приймались в період коли цьому органу ВРУ надавались певні повноваження, Укази ПУ прийняті в період дії перехідних положень конституції з економічних питань не врегульованих чинним законодавством, постанови і розпорядження КМУ та інших органів виконавчої влади, нормативні акти місцевих Рад і місцевих державних адміністрацій.

Об’єктивною ознакою законодавства в сфері економіки є множинність актів, що зумовлено наступним: наявністю різних форм власності, реформуванням економіки, застосуванням економічного законодавства колишнього Союзу, відсутність кодифікації цього законодавства.

Основні закони:

• Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991р. №697-Х11, ВВР,1991р.,№20, ст.249 зі змінами та доповненнями.

• Закон України “ Про підприємництво” від 7лютого 1991р. №698-Х11, ВВР, 1991р.,№14, ст.168.ЗУ “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991р. №887-Х11,ВВР,1991р.,№24, ст.272 зі змінами та доповненнями.

• ЗУ “ Про господарські товариства” від 19 вересня 1991р. №1576-Х11, ВВР,1991р.,№49, ст.682 зі змінами та доповненнями.

• ЗУ “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991р. №1201-Х11, ВВР, 1991р.,№38, ст.508 зі змінами та доповненнями.

• ЗУ “Про внесення змін до Закону України “Про банкрутство” від 30 червня 1999р. №784-Х1У, “Урядовий кур’єр” від 15 вересня 1999р. №172.

• ЗУ “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992р. №2163-Х11, ВВР, 1992р. №24, ст.348 в редакції закону №89/97-ВР від 19.02.97р.

Ці закони регулюють діяльність як державного так і приватного сектора в економіці України. Говорити про стабільність законодавства в економічній сфері передчасно, так-як не існує однозначно вибраного шляху вирішення економічних проблем і кількість змін до цього законодавства говорить тільки про нестабільність економічної ситуації в державі.

§ 28. Поняття, види, зміст управлінської діяльності.

Управління - особливе відношення між людьми на правовій або організаційній основі. Це відносини між різними статусами, рівнями адміністративних структур, окремими робочими функціями, що проявляються у вигляді однобічної залежності однієї посади від іншої.

Види управління:

а) технічне (або механічне) управління - це регулювання технічних процесів, управління механізмами, обладнанням, що здійснюється з метою підвищення продуктивності праці людини, обслуговування її різноманітних потреб у виробничому процесі.

б) біологічне управління - управління тваринними та рослинними організаціями, що також здійснюється з метою підвищення їхньої продуктивності (проявом цього виду управління є біотехнологія, генна інженерія та ін.)

в) соціальне управлінні - це є управління людьми і відрізняється від двох попередніх видів вольовим впливом одних суб’єктів управлінського впливу на свідомість і волю інших. Це цілеспрямована організуюча діяльність з метою оптимізації соціального середовища як у цілому, так і в розрізі його частин, сфер, галузей, асоціацій громадян.

Зміст процесу управління характеризується метою, заради досягнення котрої воно здійснюється.

Мета управління - це організація сукупної діяльності людей, забезпечення координації і взаємодії міх ними.

Змістом управління є комплекс функцій. Функція - це прояв діяльності, обов’язок виконання певної роботи, призначення, роль тощо. Управління реалізується через повсякденне виконання функцій що регулюють, організують окремі управлінські процеси шляхом цілеспрямовуючого впливу на них.

§ 29. Правові та неправові форми державного управління.

Під формою державного управління слід розу­міти зовнішньо виражену дію — волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене у рамках ре­жиму законності та його компетенції для досягнення управ­лінської мети.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виникнення юр. ефекту. Зокрема, видання юр. актів, застосування примусових заходів тощо. Такі форми виступають як юр. факти і можуть формувати адм.-правові відносини.

До неправових належать форми, які безпосередньо юр. значення не мають і не спричиняють виникнення адм.-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається юр. акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юр. акта).

Роль: підтримка встановленого порядку; використання в інтересах і цілях державного управління потенціалу недер­жавних структур і громадян; гласність й урахування гро­мадської думки; зміцнення законності, дисципліни й орга­нізованості.

Одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах.

Максимально регламентовані форми, що пов'язані з реалізацією правозастосовних, правоустановчих і право-похоронних функцій виконавчої влади.

Значно менше регламентовані форми, що не спричиняють прямих юридичних наслідків (наради, консультації).

§ 30. Види актів держуправління.

у теорії адміністративного права правові акти державного управління прийнято класифікувати за такими критеріями:

1. За юридичними властивостями;

2. За межею дії;

3. За характером компетенції органів, які приймають акти;

4. За положенням органів, що видають акти, за ієрархією.

Розглянемо класифікацію цих критеріїв.

1. За юридичними властивостями усі правові акти дер­жавного управління поділяються на дві великі групи: нор­мативні (правовстановлюючі, акти загального характеру) та ненормативні (індивідуальні, правозастосовчі, правовиконавчі, окремі адміністративні, акти реалізації норм адмі­ністративного права).

Нормативні акти безпосередньо виражають регулятив­ну функцію адміністративного права. Саме вони містять адміністративно-правові норми, що встановлюють загаль­ні правила належної поведінки. Правотворче призначення — важлива властивість нор­мативних актів. Нормативний акт не просто викладає від­повідні адміністративно-правові норми, він їх встановлює, вводить юридичні норми до правової системи.

Правотворча роль нормативних актів державного уп­равління знаходить прояв у:

а) конкретизації норм вищої юридичної сили;

б) визначенні типових правил поведінки в галузі дер­жавного управління (митні правила, правила дозвільної системи);

в) втіленні в життя різних соціально-економічних про­грам (програми приватизації);

г) визначенні організаційно-правового статусу суб'єктів адміністративного права;

д) встановленні необхідних обмежень і заборон;

е) формуванні міжгалузевих зв'язків і способів взаємо­дії різних учасників управлінських відносин;

є) забезпеченні охорони встановленого у галузі держав­ного управління порядку відносин. Ненормативний (індивідуальний) правовий акт державного управління — це індивідуальний юридичний акт, який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має дер жавно-владний характер, застосовується уповноваженим органом у встановленому порядку.

Основні ознаки акта застосування норм адміністратив­ного права такі:

а) має індивідуальний характер, який виявляється, по-перше, в тому, що він вирішує цілком визначене і конкретне питання; по-друге, в ньому вказується конкретний адресат, який повинен дотримуватись вміщеного в акті припису;

б) має державно-владний характер і обов'язковий для всіх, кому адресований. Виконання акта гарантується, а за необхідності забезпечується примусовою силою держави.

в) завжди видаються в односторонньому порядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосування норм адміністративного права.

г) спричиняє виникнення, зміну, припинення адмініст­ративних правовідносин, тобто є юридичним фактом. Вод­ночас він не тільки юридичний факт. Такі акти виконують і регулятивні функції.

2. За межами дії (дії актів у просторі й часі) акти поді­ляються на такі:

• що діють на всій території без обмежень у часі.

• що діють на всій території протягом певного терміну.

• що діють на частині території без обмежень у часі.

• що діють на частині території протягом певного тер міну.

3. За характером компетенції органів, які видають акти, останні діляться на акти загального, галузевого і функці­онального управління. Перші регулюють управлінські від­носини в усіх сферах і галузях; другі — відносини, пов'язані з якоюсь однією галуззю державного управління; треті — регулюють одну чи кілька державних функцій. До першої групи актів державного управління належать: акти Президента України, Кабінету Міністрів України, місце­вих державних адміністрацій. До другої — акти управління галузевих міністерств, комітетів, відомств, а також керів­ників галузей і служб місцевих державних адміністрацій; до третьої — акти функціональних органів управління (по­даткова адміністрація).

4. За положенням органів, які приймають акти, за ієрар­хією, останні класифікуються залежно від того, які органи їх видають. При цьому для різних органів управління вста­новлені різні назви актів.

Президент України видає укази і розпорядження.

Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження.

Акти управління Президента і Кабінету Міністрів мо­жуть бути нормативними й індивідуальними. Їх норматив­ні акти, поряд з законами, становлять правову основу всіх інших актів державного управління.

Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції.

Голови державних адміністрацій видають розпоряджен­ня, а керівники структурних підрозділів державних адмі­ністрацій — накази.

Державні адміністрації наділені правом приймати рі­шення, що передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність.

Накази — самостійний різновид управління. Вони мо­жуть бути як нормативними, так й індивідуальними. Наказами міністрів та керівників інших відомств можуть вводи­тися в дію положення, устави, правила, інструкції.

Класифікація актів управління в залежності від їх юридичних властивостей та суб’єктів права видання актів є найбільш універсальною.

Так нормативними актами, які не тільки містять, а й безпосередньо встановлюють загальні правила поведінки, є акти-регулятори, які регламентують суспільні відносини у певних сферах і є безпосереднім механізмом реалізації законів. Нормативним актам властивий загальний характер( поширюються на всій території країни, на галузі, групу галузей, великий контингент населення). Вони стабільні, їх виконання не залежить від часу.

Індивідуальні акти видаються для вирішення нормами адміністративного права конкретних управлінських справ та ситуацій. Стосуються конкретних дій, фактів, випадків, організаційних заходів, адресуються конкретним особам і породжують індивідуальні правообов‘язки. Ці акти ґрунтуються на нормативних і реалізують останні в конкретних життєвих випадках, юридичних фактах.

Отже, індивідуальні акти вичерпують себе одноразовим застосуванням (їхня інша назва - акти застосування норма права)

Змішані акти управління містять одночасно і нормативні, індивідуальні та ненормативні приписи.

Такі акти видаються як правило в умовах які містять елементи надзвичайного стану - стихійне лихо, наприклад, коли в акті містяться і конкретні прізвища службових осіб і він стосується невизначеного кола осіб, які знаходяться на цій території і в той же час дія такого акту обмежена в часі.

Цілком очевидно, що більшість актів відносяться до нормативних та індивідуальних.

§ 31. Органи управління соціальним захистом населення і їх повноваження.

1.Управління охороною здоров’я

ст. 3 Конституції - здоров’я людини є однією з найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої-один з головних обов’язків держави.

Завдання Міністерства охорони

Забезпечує реалізацію держ. політики щодо охорони здоров‘я, розробляє проекти відповідних державних програм на перспективу, вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції про їх фінансове забезпечення;

Здійснює координацію діяльності закладів охорони;

Організує вивчення впливу навколишнього природного середовища на здоров‘я людини

Готує та подає до Уряду пропозиції про підписання міжурядових угод з питань охорони здоров‘я.

Розробляє разом з Академією наук науково-технічні програми з охорони здоров‘я та біології людини;

Розробляє і впроваджує у діяльність національної служби охорони здоров‘я нові умови господарювання виходячи із законів ринкової економіки.

Проводить в органах і закладах охорони здоров‘я організаційно-методичну роботу по реалізації державної політики в галузі праці і зароб. Плати.

Забезпечує державний санітарний нагляд за виконанням підприємствами;

Установлює гранично допустимі показники і характеристики шкідливих факторів для здоров‘я людини.

Здійснює разом з відповідними органами державної виконавчої влади вибірковий контроль за рівнем радіаційного забруднення.

Погоджує стандарти, технічні умови і документацію на харчові продукти і питну воду, нові хімічні речовини

Вносить пропозиції щодо заборони або тимчасового припинення експлуатації діючих об‘єктів.

Установлює порядок: надання населенню швидкої допомоги

Здійснює заходів щодо підготовки органів, закладів охорони здоров‘я і підприємств.

Матеріально-технічного забезпечення медичних формувань та установ, призначених для Мінооборони, Цивільної оборони та служби екстремальної медицини

Визначення виробництв, професій та робіт із важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок і осіб., надання додаткової відпустки, встановлення скороченого робочого дня;

Медичного відбору і направлення хворих для санаторно-курортного лікування

Освіта

До органів управління освітою в Україні належать:

1.Міністерство освіти

2.Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти;

3.Вища атестаційна комісія України

4.Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

5.Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

1.Міністерство освіти

• бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів. Розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти освіти;

• встановлює держ. Стандарти знань з кожного предмета;

• визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти

• здійснює навчально-методичне керівництво

• забезпечує зв’язок із закладами освіти

• проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти

• формує і розміщує держ замовлення на підготовку спеціалістів

2. Міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, разом з Міністерством освіти України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції по дотриманню якості освіти.

Вища атестаційна комісія. Є центральним органом держ. виконавчої влади, підвідомчим Кабміну

Проводить атестацію наукових і наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.

3. Управління культурою

Міністерство культурою

• розробляє проекти цільових держ програм розвитку культурою і мистецтв, пропозиції щодо правового регулювання та податкової політики

• прогнозує розвиток культури і мистецтв

• сприяє відкритості і національної культури

• забезпечує реалізацію міжнародних договорів у сфері культури і мистецтв

• здійснює за участю відповідних органів держ виконавчої влади контроль за переміщенням творів мистецтва

• організовує облік

• контролює додержання правил охорони праці , техніки безпеки

• координує гастрольно-концертну , виставкову діяльність

§ 32. Строки притягнення до адміністративної відповідальності.

Адмін. стягнення може бути накладено на пізніш як через 2 місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - 2 міс. з дня його виявлення.

При відмові від порушення кримінальної справи або закриття кримін. справи (при наявності в діях порушника ознак адм. правопорушення) адм. стягнення може бути накладено не пізніш як через 1 міс. з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.

Якщо особа, яка вчинила адм. правопорушення і притягнута до відповідальності, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового порушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адм. стягненню.

§ 34. Органи управління зв’язком.

Правовою основою управління зв‘язком є Закон України “Про Зв’язок”, який прийнятий 16 травня 1995р.

Стаття 5 цього закону визначає основи правового регулювання управління зв‘язком. Управління єдиною національною системою зв‘язку здійснює Кабінет Міністрів України.

Єдина національна система зв‘язку - сукупність мереж зв‘язку загального користування, відомчих та подвійного призначення , які забезпечують задоволення потреб споживачів ( підприємств, установ, організацій, населення тощо) у послугах зв‘язку.

Центральним органом управління національною системою зв‘язку, підпорядкованим Кабінету Міністрів, є Державний комітет зв‘язку України. Він виконує такі функції:

 видає ліцензії на окремі види діяльності в галузі зв‘язку і здійснює контроль за дотриманням ліцензіаром їх умов;

 здійснює нагляд за функціонуванням засобів зв‘язку всіх форм власності у мережах зв‘язку загального користування та взаємодіючими з іншими засобами зв‘язку відомчих мереж зв‘язку та мереж подвійного призначення;

 здійснює контроль за якістю надання послуг зв‘язку операторами в мережах зв‘язку загального користування і подвійного призначення всіх форм власності;

 контролює дотримання граничних тарифів на послуги зв‘язку;

 організує наукові розробки та розробки стандартів для галузі.

При Кабінеті Міністрів України створена також Державна комісія з питань зв‘язку і радіочастот .Саме вона вирішує питання координації роботи міністерств і відомств щодо створення , розвитку , забезпечення функціонування єдиної національної системи зв‘язку, розподілу і використання радіочастот , а також забезпечення електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів.

При Кабінеті Міністрів Укр. Функціонує Головне Управління з питань радіочастот , яке є центральним органом державної виконавчої влади в галузі розподілу та використання радіочастот.

Питання організації, координації взаємодії та функціонування мереж зв‘язку всіх форм власності, що стосуються оборони і безпеки України , погоджуються з відповідними міністерствами і відомствами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Управління відомчими мережами технологічного зв‘язку та мережами зв‘язку з подвійним призначенням, а також мережами, що не знаходяться в загальнодержавній формі власності., забезпечуються їх власниками.

§ 35. Строки адміністративного затримання.

Адм. затримання особи, яка вчинила порушення, може тривати не більш як 3 години. За винятком можуть бути встановлені інші строки затримання.

За порушення прикордонного режиму:

• до 3 годин для складання протоколу;

• до 3 діб з письмовим повідомленням про це прокурора протягом 24 годин з моменту затримання (для необхідності встановлення особи і з’ясування обставин правопорушення);

• до 10 діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів.

• За порушення правил обігу нарк. засобів і психотропних речовин:

• до 3 годин для складання протоколу;

• до 3 діб з письмовим повідомленням про це прокурора протягом 24 годин з моменту затримання (для необхідності встановлення особи, проведення мед. огляду, з’ясування обставин придбання цих речовин та їх дослідження);

• до 10 діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, що засвідчують їх особу.

За дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, народного дружинника, а також військовослужбовця чи образу їх:

- до розгляду справи народним суддею або начальником (чи його заступником) органу внутрішніх справ.

Строк адм. затримання обчислюється з моменту доставлення порушника для складання протоколу, а особи, яка була в стані сп’яніння, - з часу її витвереження.

§ 36. Поняття і види засобів забезпечення законності у сфері державного управління.

“Законність” – специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов’язковість юридичних норм у суспільстві і державі. Її суть полягає в обов’язковості виконання приписів правового характеру.

Законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об’єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, точне і безумовне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами і громадськими формуваннями.

Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах:

1. Загальнообов’язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо.

2. Єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави.

3. Неприпустимості протиставлення законності і доцільності.

Законність у діяльності державного апарату виявляється у такому:

1. Всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати чинному законодавству.

2. Рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу.

3. Всі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам.

4. Взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об’єднаннями здійснюються у межах взаємних прав і обов’язків, які визначені на законних підставах.

Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються у функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з: а) організаційно-структурних формувань; б) організаційно-правових методів.

Організаційно-структурні формування – це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов’язок по підтриманню і зміцненню режиму законності.

Організаційно-правові методи – це види діяльності організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення законності (контроль, нагляд, звернення до державних органів із заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності).

Під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, помірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення до державних інтересів.

Термін “державне управління” широко використовується у законодавстві (в тому числі й конституційному), а також у науковій та навчальній літературі колишнього СРСР і ряду зарубіжних країн. Після розпаду СРСР виникли незалежні держави, які почали будувати свої правові системи на нових принципах.

Найважливішим з них став принцип здійснення державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, який закріплено у ст 6 Конституції України. З урахуванням цього у тексті останньої вживається термін “органи виконавчої влади” (ст. 106), “місцеві органи виконавчої влади”(ст. 120). Термін же “державне управління” не використовується.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб’єкті, об’єкті, керуючому впливі) та інтегрованих властивостях, що притаманні йому як системі управління.

Головна особливість суб’єкта – це, те що ним є держава в цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів. Особливістю останніх, як безпосередніх суб’єктів державного управління, такі:

0. вони формуються державою (з волі держави);

1. наділені державно-владними повноваженнями;

2. здійснюють управлінські функції від імені держави.

Головна особливість об’єкта – це, те що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об’єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб’єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Визначальна особливість керуючого впливу є те, що йому притаманний державно-владний характер (він містить веління держави, обов’язкове до виконання), дістає вияв у правовій, переважно адміністративно-правовій формі (система норм, система актів, пов’язаних з їх застосуванням, сукупність повноважень учасників управлінського процесу), а також має безперервний характер.

Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективності врахування і використання виявлених (пізнаних) закономірностей.

Таким чином, принципи державного управління – це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням діючих у державі юридичних правил.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

0. соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об’єктивність.

1. організаційні принципи побудови апарату державного управління – галузевий, функціональний, територіальний.

2. організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативні самостійність.

§ 48. Поняття і юридичний захист органів державного управління

Державне управління — підзаконна виконавча і розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Під діяльністю органів державної влади розуміється діяльність всіх гілок законодавчих, виконавчих та судових органів державного управління з організації суспільного життя.

Органи державного управління — спеціальний апарат держави в особі відповідних органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках своєї компетенції впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів. Згідно ст.6 Конституції України, організація державної влади в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу, судову.

До органів законодавчої влади відносяться: Верховна Рада України, обласні, міські ради, районні та сільські ради народних депутатів.

До органів виконавчої влади належать: Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети, обласні, міські, районні державні адміністрації, відомства, департаменти, бюро, агентства.

До органів судової влади належать Конституційний Суд, Арбітражний Суд, Народний Суд.

Органи, які здійснюють державне управління — це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять дану ознаку вже в своїй назві. Існують органи державного управління, які такого статусу не мають (наприклад, управління залізниці). На них покладено обов’язок виконувати (реалізовувати) рішення, які безпосередньо приймаються законодавчою владою.

Здійснення такої функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління наділяються повноваженнями владного характеру, тобто одержують від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держави і з метою реалізації державної політики у тій або іншій управлінській сфері.

Розпорядча діяльність управлінських структур виявляється, по-перше, у прийнятті загальнообов’язкових приписів (закріплених в указах, постановах, інструкціях...); по-друге, в організації виконання зазначених приписів; по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом. У ході здійснення цієї діяльності органи державного управління застосовують заходи переконання та державного примусу.

§ 49. Засади адміністративно-правового статусу громадян України.

Адміністративно-правовий статус - частина загального статусу, у сфері виконавчої влади.

Складається з правоздатності і дієздатності.

Правоздатність – здатність індивіда бути носієм суб‘єктивних прав і обов‘язків у відповідній сфері.

Виникає з народження. Позбавляє только суд (батьківських прав, займатися підприємницькою діяльністю, переміщення)…

Правоздатність – умова для реалізації дієздатності.

Дієздатність – визнана державою здатність своїми діями здійснювати існуючі права і здобувати нові, виконувати обов‘язки в галузі виконавчої влади, нести відповідальність за свої правопорушення.

Повна – з 18 років, обмежена – з 16.

Права поділяються на права уроджені й у силу законодавства. З віком права змінюються (з народження – на життя, на охоророну здоров‘я, на житло..., 16 – часткова дієздатність, 18 – повна, обов‘язок відбувати строкову службу, 21 – бути обраним в органи влади, потім – пенсія...)

Обов‘язок – вимога поводитись певним чином. Основні викладені в Конституції. Деякі виникають при вступу на державну службу, при обранні у відповідні органи і т.п.

Невиконання обов‘язків зумовлює виникнення юридичної відповідальності.

§ 50. Державний сан. нагляд.

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ П О С Т А Н О В А від 22 червня 1999 р. N 1109

ПОЛОЖЕННЯ про державний санітарно епідемологічний нагляд в Україні (згідно Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення".)

3. Основними завданнями державного санітарно епідемологічного нагляду є:

- нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

- нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробленні та контроль за виконанням програм із запобігання шкідливому впливу небезпечних факторів довкілля та виробничого середовища на здоров'я людини;

- нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

- нагляд за виконанням приписів та вимог посадових осіб державної с-е-ної служби;

- проведення держ. сан-гіг експертизи, надання висновків та дозволів на провадження видів діяльності, передбачених Законом України "Про забезпечення сан. та епід. благополуччя населення" (4004-12 );

- проведення гігієнічної регламентації будь-якого небезпечного фактора фізичної, хімічної, біологічної природи, присутнього у середовищі життєдіяльності людини, з метою встановлення та затвердження критеріїв їх допустимого впливу на здоров'я людини.

4. Державний с-е-ний нагляд здійснюють:

а) установи і заклади державної с-е-ної служби системи МОЗ:

- Головне с-е-не управління МОЗ;

- управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС МОЗ;

- центральна с-е-на станція МОЗ;

- Кримська республіканська с-е-на станція;

- обласні, міські, районні та районні у містах с-е-ні станції, дезінфекційні станції;

- центральна с-е-на станція на залізн.транспорті, с-е-ні станції на залізницях, лінійні с-е-ні станції на зал-цях;

- центральна с-е-на станція на повітряному транспорті;

- центральна с-е-на станція на водному транспорті, с-е-ні станції басейнів і портів;

- с-карантинні підрозділи;

- спеціалізовані установи та заклади МОЗ для боротьби з особливо небезпечними інфекціями;

- с-е-ні станції об'єктів, що мають особливий режим роботи;

- б) відповідні установи, заклади, з'єднання, частини і підрозділи державної с-е-ної служби Міноборони, МВС, Держкомкордону, Головного управління Командувача Національної гвардії, СБУ.

5. Державну с-е-ну службу України очолює головний державний санітарний лікар України - перший заступник Міністра охорони здоров'я України

7. Головний державний санітарний лікар України має першого заступника та чотирьох заступників.

10. Керівництво держ.с-е-ною службою АРКрим здійснює головний державний санітарний лікар АРКрим.

11. Керівництво державною с-е-ною службою області, міст Києва і Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний лікар області, міст Києва і Севастополя.

12. Державну с-е-ну службу в районі, місті, районі в місті очолює відповідно головний державний санітарній лікар району, міста, району в місті.

13. Керівництво державною с-е-ною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється відповідно головним державним санітарним лікарем водного,

залізничного та повітряного транспорту.

16. Державну с-е-ну службу Міноборони,МВС,Держкомкордону, Головного управління Командувача Національної гвардії, СБУ очолює головний держ. сан. лікар цього центрального органу виконавчої влади.

19. Головні державні санітарні лікарі на містах мають право:

1) здійснювати нагляд за дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами санітарного законодавства, а також контроль за проведенням санітарних і протиепідемічних заходів та виконанням програм профілактики захворювань та охорони здоров'я населення;

2) розслідувати причини і умови виникнення професійних та інф. захворювань, отруєнь, радіаційних аварій;

3) безоплатно отримувати від юридичних осіб і громадян, у тому числі іноземних, які перебувають або провадять діяльність на відповідних територіях України, інформацію, матеріали і документи, статистичні та інші дані, що характеризують с-гігієнічний

та епідемічний стан об'єктів і здоров'я людей;

4) призначати державну с-гігієнічну експертизу, а в разі потреби визначати склад комісії для її здійснення;

6) визначати необхідність профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень;

8) проводити перевірки та видавати висновки на відповідність вимогам санітарних норм об'єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію;

11) безперешкодно входити на територію і в приміщення об'єктів державного с-е-ного нагляду за службовим посвідченням;

12) відбирати безоплатно зразки сировини, продукції, матеріалів для проведення державної с-гігієнічної експертизи і необхідних лабораторних досліджень (за умови складення акта перевірки або протоколу про порушення санітарного законодавства);

13) вносити обов'язкові для виконання пропозиції (подання) щодо усунення виявлених порушень санітарного законодавства, викликати в установленому порядку порушників санітарного законодавства та брати з них пояснення;

14) видавати постанови про накладення штрафу та застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства;

15) у порядку, встановленому головним державним санітарним лікарем України:

а) складати протоколи та акти про порушення санітарного законодавства;

б) видавати постанови, приписи, а також вносити пропозиції (подання):

в) видавати постанови:

- про тимчасову заборону чи припинення діяльності об'єкта державного с-е-ного нагляду у разі виявлення порушень ним санітарного законодавства, що можуть негативно вплинути на здоров'я людей, але ці порушення можна усунути

здійсненням відповідних заходів;

- про заборону чи припинення діяльності об'єкта державного с-е-ного нагляду у разі виявлення порушень санітарного законодавства, що негативно впливають на здоров'я людей і не можуть бути усунуті здійсненням відповідних заходів;

21. Інші посадові особи:

а) лікарі-гігієністи, лікарі-епідеміологи державної с-е-ної служби.

б) помічники лікарів державної с-е-ної служби.

23. Державний с-е-ний нагляд здійснюється установами і закладами державної с-е-ної служби у формі попереджувального та поточного нагляду за виконанням центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарного законодавства.

§ 51. Предмет адміністративного права.

Визначаючи предмет адм. права, слід брати до уваги: сферу держ. управ-ня, що охоплює б.-які аспекти држ.-управл. діял-сті; наявність в ній суб‘єкта виконавчої влади; необхідність практичної реалізації повноважень, наданих суб’єктам виконавчої влади для здійснення ними держ.-управл. діял-сті.

Предмет адм. права охоплює коло однорідних сусп. відносин:

- управл. відносини, в межах яких безпосередньо реаліз-ся завдання, функції та повноваження виконавчої влади;

- управл. відносини внутр. організаційного характеру, що склалися в процесі діяльності інших органів держ. влади;

- управл. відносини, що виникають за участі суб’єктів місцевого самоврядування;

- управл. відносини організ. характеру, що виникають усередині системи громадських організацій.

§ 52. Система організації управління в області оборони, їх повноваження.

Верх. Головноком-й Збройних сил – Президент (за Конституцією). Він призначає на посади і звільняє вище командування Збр. Сил, здійсню керівництво у сферах нац-ї безпеки та оборони держави.

Безпос. Кер-во Збр.силами здійснює Мін-во оборони.Мін-во оборони є центр. Органом викон. Влади, що забезпечує втілення держ. Політики у сфері оборони держави, кер-во Збр.Силами, їх мобіл. Та бойову готовність. Міноборони очолює міністр, якого призначає і звільняє президент. Міністр несе відп-сть за свою роботу перед Президентом, Кабміном та Радою нац. безпеки. Міністр видає накази і директиви в межах своїх повноважень, організує і контролює їх виконання.

Окремою складовою частиною Міноборони є Генеральний штаб Збр. Сил, який очолює Начальник Генштабу і є першим заступником Міністра. Його також призначає і звільняє Президент.

Нач-к Генштабу несе відп-сть перед Радою нац. Безпеки і Міністром за виконання завдань, покладених на Генштаб.

Збройні сили комплектуються військовослужбовцями відповідно до закону “Про заг-ний військовий обов’язок та військову службу” 25.03.99.

Заг-й військовий об-к вст-ний з метою комплектування ЗСил, Нац. Гвардії, Служби безпеки, Прикордонних військ, Цивільної оборони та ін., а також для підготовки населення до захисту України.

Військові посади підрозділяються на :

• посади рядового складу;

• серж. И старшинського складу;

• посади прап-в і мічманів;

• офіцерського складу.

§ 53. Організаційна структура і штати органів управління.

1.1. КМУ: прем’єр-міністр, перший віце П.М., 3шт віце П.М., міністри + Служба П.М,, служби віце-П.М., управління кадрового забезпечення і т.д. і т.п.;

1.2. - Міністерства : Міністерство АПК України;

• Комітети : Держкомзв’язку;

• Відомства: Нац.комс агентство, Державна митниця.

За Указом П. Від 13.03.99 “Про змінив системі центральних органів виконавчої влади”:

1. центр. Органи виконавчої влади, керівники яких входять до складу КМУ;

2. Держ комітети;

3. Інші ( 50шт.: комітети – 13;адміністрації – 6; агенства-6;служби – 5; комісії-5; головні управління-5;фонди-3;палати-3; бюро-1)

1.3. Державні адміністрації :Києву , Севастополя, обласні;;; районні , районні у містах.

1.4. Міліція.

2.1. КМУ;

2.2. інші.

3.1. КМУ

3.2. Міністерство АПК У.;

3.3. Міністерство фінансів, Держкомстат.

ШТАТИ.

Державні службовці є кадровим складом державного управління. Регламентація: Закон “Про державну службу” від 16.12.1993р.

Посада – це визначена структурою та штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами визначене коло службових повноважень.

Посадовими особами є державні службовці, на яких нормативними актами покладено здійснення певних функцій.

Посади класифікуються за категоріями і рангами:

I категорія – 3,2,1 ранги

II – 5.4.3

III- 7.6.5

IV-9.8.7

V-11.10.9

VI-13.12.11

VII-15.14.13

Оскільки практично кожний державний орган є самостійною юр. особою, з окремим балансом та печаткою, штатний розпис повністю знаходиться в владі керівника, який підзвітний вищестоящому органу влади.

§ 54. Система органів управління в АПК та їх компетенція.

Центральним органом, який здійснює регулятивні функції сіль. госп-ва є Міністерство агропромислового комплексу - з 15.12.99р. №1573/99 Указом Президента Укр. “Про деякі зміни в структурі центр. Органів виконавчої влади” - Міністерство аграрної політики.

Функції та компетенція даного органу визначаються Положенням про Міністерство с/г і продов., затверджен. Постановою КМУ від 18.09.93р. згідно Положення МАП проводить державну політику в с/гос-ві, переробній, м’ясній, виноробній, рибній садибній і інших продовольчій промисловості. Основні функції:

1). Організація - розроблення основних напрямів аграрної політики і реформи, організація виробництва і закупівлі в державні ресурси продовольства с/г сировини, організація поставок продовольства за міжнародними угодами, створення рівних умов для розвитку різних форм власності і господарювання.

2). Координація - координує діяльність підприємств, установ, організацій, навчальних закладів, що входять до сфери його управління, пов’язаних з підготовкою і перепідготовкою спеціалістів, забезпечує реалізацію держ. політики у сфері зайнятості.

3). Контроль - за якістю, хімічним, радіоактивним забрудненням с/г продукції та сировини, держ. контроль за якістю насіння.

Міністерство разом з органами місцевого і регіонального самоврядування і виконавчої влади забезпечує держ. нагляд за техніч. станом, якістю ремонту, технічн. обладнання.

Міністерство очолює міністр, який призначається Президентом. МАП є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків.

Управління АПК обласного рівня - місцевий орган виконавчої влади. Воно є юридичною особою, має самост. баланс, рахунки в банку, свою діяльність організовує на основі Типового положення про управління с/гос-ва Севастопольської міської держ. адміністрації, затвердженого постановою КМУ від 12.02.96р. №202. Підпорядковується управління АПК - обласній держ. адміністрації і МАП, тобто у подвійному підпорядкуванні.

До основних завдань управління належать: забезпечення виконання держ. програм соц. розвитку села, сприяння демонополізації виробництва і розвиткові конкуренції, створення рівних умов для розвитку різних форм власності і господарювання, організація виробництва і закупівлі с/г продукції, здійснення аграрної реформи та інші завдання, які ставить реформування економіки України.

Для виконання покладених завдань вони наділені рядом функцій: організаційними, координаційними і контрольними - це розроблення пропозицій до проектів держ. програм розвитку с/гос-ва, забезпечення виконання прийнятих програм.

В ринкових умовах неможливе наділення галузевих органів владними функціями.

§ 55. Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх.

Попередження-стягнення необхідно також відрізняти від попередження як заходу впливу щодо неповнолітніх (від 16 до 18 років), що застосовується в порядку ст. 24 КпАП.

Попередження як захід впливу щодо неповнолітніх за­стосовується на підставі постанови у відповідній справі про адміністративне правопорушення, що виноситься згід­но зі ст. 284 КпАП. Ця стаття визначає, що в справі про адміністративне правопорушення може бути винесена од­на з трьох постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбаче­них ст. 24; 3) про закриття справи. Таким чином, попере­дження, винесене в порядку ст. 24, не є стягненням. Це стягнення (засудження, негативна оцінка) від імені держави особи, яка здійснила адміністративне правопорушення.

Якщо штраф накладено на особу у віці від 16 до 18 років, а в нього відсутній самостійний заробіток, то штраф стягується з батьків або осіб, що їх замінюють. Посадовою особою виноситься постанова про накладення штрафу судовим виконавцем при районному (міському) суді. Судовий виконавець спрямовує стягнення штрафу на особисте майно правопорушника. Якщо такого не виявляється, за даним фактом складається акт, що затверджує суддя.

§ 56. Джерела адміністративного права.

Термін “джерела права” має неоднозначне значення. В одному випадку його розуміють як матеріальне джерело права — правотворча сила (державна влада, судові органи, правові концепції, референдуми народу, правозастосувальна практика, звичаї народу i т.п.); в іншому — як історичні пам'ятники права, яку колись мали значення діючого права (Руська Правда, Закони XII таблиць); в третьому випадку, як формально джерело права — cnoci6 вираження змісту правил поведінки, що встановлюються державою. Така багатозначність терміна “джерела права” вимагає замінити його терміном “форма права”.

Форма права — це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно встановлені (санкціоновані) державою або загальновизнані суспільством.

I форми права:

1) правовий звичай;

2) нормативно-правовий договір;

3) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу життя суспільства. іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така фор­ма права у нас майже не збереглась.

Нормативно-правовий договір — це така форма права, при якій два i більше суб’єкти суспільних відносин домовились про взаємні права i обов'язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний або національний характер.

Нормативно-правовий акт – це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб’єктами, має формально-визначальний характер і охороняються д5еожавною владою від порушень.

Джерелами норм адміністративного права є особливі форми їх вираження, що мають зовнішній авторитет. Це–юридичні акти вищих органів законодавчої та виконавчою влад: конституція, органічні та поточні закони, укази президента. Джерелами цих правових приписів є кодекси, статути, акти, що розвивають зміст закону, визначають правовий статус державних органів. Тут же треба вказати на інструкції як на джерела вторинні, оскільки їхні приписи спираються на інше джерело прав.

§ 57. Адміністративно-правові відносини, види, особливості.

Адміністративно-правові відносини - правовідносини, які засновані на нормах адміністративного права. Адміністративно-правові відносини матеріальні (виникають та розвиваються на базі матеріальної правової норми), процесуальні (виникають на ґрунті матеріального правовідношення та процесуально-правового правила). ОЗНАКИ:

1).Суб'єкт-державний орган (правомочна особа).Інші суб'єкти є правозобов’язальними щодо першого;

2).Специфіка АПВ полягає в тому, що з числа юридичних фактів тільки юридичні акти державних органів є дійсними юридичними фактами, що викликають, змінюють, припиняють АПВ. Нормативні акти є передумовою для виникнення конкретних правовідносин, вони не здатні породжувати правовідносини.(Виняток Правила дорожнього руху).

3).Державно-управлінський орган зобов'язаний реалізовувати свої матеріально-правові та процесуальні права.(право ї обов'язком суб’єкта АПВ).

4).Кожен суб'єкт може виступати одночасно у кількох рольових функціях;

5).Учасники АП не є рівноправними суб'єктами. У сфері процесуальних адміністративних відносин державний орган та громадянин ї рівноправний.

6).АПВ може виникати з ініціативи однієї сторони, незалежно від волевиявлення іншої;

7).АПВ складаються:- відношення між різними рівнями організаційної структури; - між рішенням ў його виконавцем; - між органом ў службовцями; - між різними посадовими особами; - між різнопорядковими функціями, завданнями у середині галузі, відомства;

8).Правозобов'язальний суб'єкт свої обов'язки має виконувати під загрозою санкцій у вигляді юридичної відповідальності.

§ 58. Прокурорський нагляд.

ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД поділяється на:

НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЩО ВЕДУТЬ БОРОТЬБУ З ЗЛОЧИННІСТЮ

Предметом нагляду є додержання законів органами дізнання, попереднього слідства та іншими органами, що ведуть боротьбу з злочинністю.

УЧАСТЬ ПРОКУРОРА В РОЗГЛЯДІ СПРАВ У СУДАХ

Прокурор, який бере участь в розгляді справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що грунтуються на законі.

НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ У МІСЦЯХ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРИМУСОВОГО ХАР-РУ

Предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов'язків.

Загальний нагляд

Предметом загального нагляду є:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами вимогам Конституції України та чинним законам;

2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;

3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

Повноваження прокурора

При здійсненні загального нагляду прокурор має право:

безперешкодно входити у приміщення державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій, до військових частин, установ; мати доступ до будь-яких документів і матеріалів, вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону.

При виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право: опротестувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих органів місцевих Рад народних депутатів, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб; порушувати у встановленому законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення; давати приписи про усунення очевидних порушень закону; вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли; звертатись до суду або арбітражного суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищестоящого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи.

Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.

Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду.

У разі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб. Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом.

У протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити до його усунення.

§ 59. Повноваження і форми діяльності місцевих адміністрацій.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополеві здійснюють місцеві державні адміністрації. Вони виконують свої функції відповідно до законів про їх.

Склад місцевих державних адміністрацій формують глави місцевих адміністрацій, що призначаються на посаді і звільняються від її Президентом України по представленню Кабінету Міністрів України.

Глави місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні Радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1. виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів;

2. законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян;

3. виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони навколишнього середовища, програм національно-культурного розвитку;

4. підготовку і виконання відповідних бюджетів і програм;

5. звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

6. взаємодія з органами місцевого самоврядування;

7. реалізацію інших наділених державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

§ 60. Конституція як основне джерело адміністративного права.

Згідно ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Найвищу юридичну силу має Конституція України. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй.

Адміністративне право є однією з галузей права, сукупність правових норм, що покликані регулювати в інтересах громадян і держави відносини управлінського характеру. Безпосередніми суб’єктами таких відносин виступають органи державної виконавчої влади всіх рівнів.

Нормативно-правові акти, в яких містяться норми адміністративного права , є джерелами адміністративного права.

Цілком зрозуміло , що Конституція України є основним таким джерелом. Основний Закон , по-перше , поділяє державну владу на законодавчу , виконавчу і судову. Органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах (зг.статті 6).

Розділ VI (ст.ст.113-120) Конституції присвячений органам виконавчої влади України.

Ст.113 Конституції визначає :

• Кабінет Міністрів України (КМУ) є вищим орган у системі органів виконавчої влади;

• КМУ відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Статтею 114 визнано склад та ієрархію КМУ , порядок призначення його посадових осіб.

Ст.115 описує можливі процедури відставки уряду (КМУ).

В ст.118 вказана організація роботи місцевих державних адміністрацій , що здійснюють виконавчу владу на місцях.

Ст.ст. 116 та 119 окреслюють повноваження відповідно КМУ та місцевих держадміністрацій.

Ст.120 підкреслює , що організація , повноваження і порядок діяльності КМУ , інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

Розділ ІV ( статті 85,87,92,96,97 ) “Верховна Рада України” та розділ V ( ст.106 ) “Президент України” деталізують відповідно правовідносини виконавчої влади та законодавчої влади , виконавчої влади та Президента України.

§ 61. Державний комітет як орган управління.

Державний комітет є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабміну України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний очолює його голова.

Державні комітети діють на підставі положень, які затверджує Президент України.

Статус голів комітетів та їх заступників встановлюється положеннями про ці Державний комітет. Не допускається прирівняння будь-яких посад в органах викон. влади за статусом до членів Кабміну України.

Голову комітету та його заступників призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження голови та його заступників на цих посадах припиняє Президент України. Голова може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Фінансування видатків на забезпечення діяльності комітету здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Чисельність працівників комітету затверджується Кабінетом Міністрів України.

Структуру комітету затверджує голова комітету.

Штатний розпис, кошторис видатків комітету голова комітету за погодженням з Мінфіном України.

Державні комітети влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.

§ 62. Форми і методи судового контролю в управліннях.

Судовий контроль у сфері державного керування здійснюється судами загальної і спеціальної юрисдикції.

Свої завдання по контролі суди виконують при розгляді в судових засіданнях карних, цивільних справ.

Під судовим контролем у держуправлінні розуміють діяльність суду по перевірці правомірності актів і дій органів керування, їх посадових осіб у процесі судового засідання.

Специфіка контрольної діяльності судових органів полягає в тім, що судовий контроль не носить систематичного характеру, на відміну від відомчого чи позавідомчого контролю, а також прокурорського нагляду, за законністю актів і дій у держуправлінні.

При розгляді кримінальної справи, суд поряд з дозволом питання про винність особи в карному злочині і її відповідальності, перевіряє законність дій органів у керуванні, посадових осіб і громадян.

§ 63. Поняття адміністративної відповідальності ( АВ). ЇЇ відмінність від інших видів відповідальності.

АВ- це специфічне реагування держави на адм. правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення.

Хар-ся 2 видами ознак:

1.Основні,властиві юр. відповідальності в цілому.

2. Похідні, що відмежовують АВ від інших видів юр. відпов.

Основні ознаки АВ:

1.Засіб охорони встановленого державою правопорядку.

2. Нормативно визначена і полягає в застосуванні санкцій правових норм.

3. Є наслідком винного антигромадського діяння.

4. Супроводжуються державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння.

5. Пов'язана з примусом, з негативними для правопорушника наслідками.

6. Реалізується у відповідних процесуальних формах.

Підстава АВ - протиправна, винна дія, або бездіяльність, що порушує встановлене АП нормою правило, але за своїм характером і наслідками не тягне кримін. В.

Похідні ознаки АВ:

1. ЇЇ підставою є не тільки АП, а й порушення норм інших галузей права.

2. Вона полягає в застосуванні до винних А стягнень.

3.Право притягання до АВ надано багатьом держ. органам та їх посадовим особам.

4. Особливий порядок притягнення до АВ(складання протоколу, збір і оцінка доказів…).

5.АВ урегульована нормами АП(Кодекс У про АП і…)

6.Право встановлення АВ має досить широке коло суб'єктів(ВР, Президент, КМ, Міністерства…)

§ 64. Міліція та її підрозділи.

Міліція України є найважливішою складовою частиною органів внутрішніх справ.

Завдання і обов’язки, покладені державою на міліцію, виконують різні апарати загальної (територіальної), транспортної і спеціальної міліції, які в організаційному відношенні належать до складу центральних і місцевих органів внутрішніх справ або є самостійними підрозділами.

Згідно із Законом України “Про міліцію” міліція України – це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції.

Вона складається з підрозділів: кримінальної міліції; міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції; міліції охорони, спеціальної міліції.

До кримінальної міліції належать служби карного розшуку, по боротьбі з організованою злочинністю, кримінального пошуку, боротьби з економічною злочинністю, слідчої роботи і дізнання.

Міліцію громадської безпеки складають служби охорони громадського порядку (патрульно-постової служби міліції, приймальники-розподільники для затриманих за бродяжництво, медичні витверезники, приймальники-розподільники для неповнолітніх, охорони, утримання і конвоювання затриманих та взятих під варту осіб, спецприймальники, підрозділи міліції швидкого реагування “Беркут”), паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, дозвільної системи, дільничних інспекторів міліції, забезпечення карантинних і ветеринарно-санітарних заходів при проведенні боротьби з епізоотією.

До транспортної міліції належать відповідні підрозділи, які забезпечують охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинністю на залізничному, водному та повітряному транспорті.

Державна автомобільна інспекція являє собою сукупність підрозділів дорожньо-патрульної служби, дорожнього нагляду, реєстраційно-екзаменаційної роботи, технічного нагляду, розшуку транспортних засобів, пропаганди та агітації з безпеки руху.

Міліція охорони складається з підрозділів які забезпечують на договірних засадах охорону усіх видів власності, об’єктів майна та вантажів, фізичних осіб, грошових коштів (управління, відділи охорони при територіальних органах внутрішніх справ, які мають у своєму складі окремі дивізіони, роти, взводи, спеціальні підрозділи міліції охорони “Титан”).

До спеціальної міліції належать підрозділи внутрішніх справ на закритих об’єктах (наприклад, підприємства з особливим режимом функціонування).

§ 65. Державний архітектурно-будівельний контроль.

Управління в сфері містобудування і державний архітектурно-будівельний контроль здійснюється на підставі Законів України “Про основи містобудування” від 16. 11. 1992 р.; “Про архітектурну діяльність” від 20. 05. 99р.; “Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування” від 14. 10. 1994р.; інших нормативно-правових актів у сфері містобудування.

Державний архітектурно-будівельний контроль полягає в забезпеченні під час забудови території, розміщенні і будівництві об’єктів додержанні суб’єктами архітектурно-будівельної діяльності:

• вимог містобудівельної документації;

• місцевих правил забудови населених пунктів;

• державних стандартів, норм і правил при здійсненні проектування, будівельних робіт, виготовленні будівельних матеріалів, виробів і конструкцій;

• затвердженої містобудівельної та іншої проектної документації;

а також захист державою прав споживачів будівельної продукції.

Державний архітектурно-будівельний контроль здійснює Державна архітектурно-будівельна інспекція України, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах Києві та Севастополі, містах обласного підпорядкування.

Діючим законодавством передбачена відповідальність у вигляді штрафу за такі правопорушення:

• проведення будівельних робіт без дозволу на їх виконання або без затвердження проектної документації;

• передача у виробництво проектної документації, що не відповідає державним стандартам, нормам і правилам, технічним умовам або затвердженій містобудівній документації;

• виробництво, реалізацію або застосування в будівництві будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які не відповідають державним стандартам, нормам і правилам, проектним рішенням, і так само підлягають обов’язковій сертифікації, але не пройшли її;

• виконання будівельних робіт, що не відповідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним рішенням;

• прийняття у експлуатацію об’єктів, зведених з порушенням законодавства, місцевих правил забудови населених пунктів або проектних рішень;

• виконання спеціальних видів робіт у проектуванні та будівництві без отримання у встановленому порядку ліцензії;

• ухилення від виконання або несвоєчасне виконання приписів інспекції державного архітектурно-будівельного контролю.

§ 66. Служба безпеки України

Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.

Завданням служби безпеки України є:

- захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб;

- попередження, виявлення, припинення й розкриття злочинів проти миру та безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління та економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

СБУ підпорядкована Президентові України та підконтрольна Верховній Раді України.

Систему служби безпеки України складають центральне управління служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи: служба безпеки Республіки Крим; органи військової контррозвідки; військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Центральне управління служби безпеки України, інші органи та установи, що входять до системи служби безпеки України - є юридичними особами, мають печатку з зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні.

§ 67. Поняття, структура і види адміністративно-правових норм.

А-п норма – це обов’язкове правило поведінки, яке встановлено і охороняється державою і регулює сусп. відносини в сфері держуправління.

Головна ціль – організація управлінських рішень. Інші цілі:

1. Інформаційні.

2. Охоронні (забезпечення охоронності і правопорядку)

1. Соц-моральні.

2. Заохочувальні (розвиток ініціативи).

Функції:

• Заб-ння еф-ї діяльності органів держуправління

• З-ння честі, гідності, прав свобод гр-н

• Охорона системи сусп-х відносин

• Виховна

• Взаємодія з нормами інших галузей права

• Взаємодії з неправовими нормами

Структура: гіпотеза, диспозиція, санкція.

Гіпотеза – умови, за яких слід керуватися даною нормою. Абсолютно або відносно визначена.

Диспозиція – сформульоване правило поведінки.

Санкція – міра відповідальності, конкретний захід адм-ного або дисциплінарного впливу.

Види: За спрямованістю змісту

1. Такі, що закріплюють порядок утворення і правовий стан суб’єктів.

2. Такі, що визначають форми і методи управлінської діяльності.

3. Такі, що встановлюють порядок проходження держ. служби, права і обов’язки держслужбовців.

4. Такі, що регулюють управління окремими галузями, держ функціями і територіями.

5. Норми, що встановлюють права і обов’язки громадян у сфері адм-пр відносин.

За адресами або суб’єктами

1. Адресовані органам держ-виконавчої влади.

2. ---- іншим державним виконавчо-розпорядчим органам.

3. ---- держслужбовцям.

4. ---- держпідприємствам, закладам, організаціям.

За формою припису

1. Зобов’язуючі (зобов-ть здійснювати певні дії при виникненні передбачених ними умов).

2. Заборонні (забороняють ті чи інші дії). Можуть мати загальний або спец хар-р.

3. Повноважні (дозвільні, диспозитивні). Уповноважують або дозволяють діяти в рамках норми за своїм розсудом.

4. Стимулюючі (забезпечують певну поведінку заохоченням, пільгами).

5. Рекомендаційні (рекомендації не мають юридично обов’язкового хар-ру).

За галузевою належністю

1. Матеріальні (юридично закріплюють обов’язки, права, відповідальність).

2. Процесуальні (регламентують динаміку держупр-ння і пов’язаних з ними відносин.

За межею дії

1. У просторі (територія, на яку пош-ться юр. сила).

2. У часі (строкові і безстрокові норми).

За ступенем загальності

1. Загальні.

2. Міжгалузеві.

3. Галузеві.

4. Місцеві (норми місцевих органів влади).

За юридичною силою

1. В законах.

2. В указах.

3. В постановах.

4. В рішеннях.

5. В наказах…….і т.п.

§ 68. Переконання і примус.

Гарантією правильного поєднання методів переконан­ня, заохочення й примусу є визнання головної ролі мето­дів переконання і заохочення як методів психічного впли­ву на свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських від­носин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господар­ством, соціально-культурним і адміністративно-політич­ним будівництвом, а також у процесі правоохоронної ді­яльності органи державного управління використовують найрізноманітніші прийоми і способи переконання і зао­хочення як методи цілеспрямованого впливу.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.

Сутність адміністративного примусу. Невід'ємною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу. Вказаний метод належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосову­ється, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралі зації, недопущенні правопорушень.

Відмінності, що існують між галузевими нормами і ти­ми, які складаються під їх впливом, ступенем суспільної небезпеки галузевих деліктів, зумовили розбіжності в ха­рактері й особливостях державних примусових заходів за­лежно від тієї чи іншої правової галузі.

Внаслідок перелічених обставин, види державного при­мусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, і диференціювати згідно з існуючими правовими галузями.

На цих підставах виділяють: кримінальний примус, ци­вільно-правовий примус, адміністративний примус.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо право­порушень, по-третє, заходів відповідальності за порушен­ня нормативно-правових положень.

Відмітні ознаки адміністративного примусу, що дозволяють розпіз­нати заходи адміністративного впливу серед інших державних примусових заходів, такі:

• якщо всі види державного примусу рівнозначні за своєю сутністю відповідному виду юридичної відповідальності

• як правило, заходи адміністративного примусу засто­совуються органами державного управління та їх посадовими особами. Дана функція органів державного управлін­ня та їх посадових осіб фіксується у відповідних адміністра­тивно-правових нормах.

• для адміністративного примусу характерна множин­ність органів і посадових осіб, яким надано право на його застосування.

• правообмеження, що настають у результаті застосування заходів адміністративного примусу, менш відчутні, менш суворі за силою примусового впливу, ніж ті обмеження, що виникають при застосуванні заходів кримінального примусу;

• засоби адміністративного впливу на правопорушників врешті-решт є профілактикою злочинної поведінки;

• заходи адміністративного примусу можуть застосову­ватись як щодо правопорушників чи осіб, від яких можна чекати здійснення правопорушення, так і щодо осіб, які належать до категорії законослухняних, не здійснюють і не збираються здійснювати будь-яких проступків.

• адміністративний примус відзначається складною багатоцільовою спрямованістю заходів впливу. Це, по-перше, покарання за скоєний вчинок; по-друге, заходи при­пинення правопорушень; по-третє, заходи попередження правопорушення; по-четверте, заходи забезпечення право слухняної поведінки суб'єктів правовідносин.

• застосування заходів адміністративного примусу передбачається різними за юридичною силою нормативними документами.

• заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб.

• усі заходи адміністративного примусу мають примусо­во-обов'язковий, державно-владний характер; вони засто­совуються від імені держави і в інтересах держави.

§ 69. Система органів внутрішніх справ та їх повноважень.

Орагни внутрішніх справ є одним із елементів системи правоохоронних органів України. Їхня діяльність спрямована на забезпечення громадського порядку на всій території держави. Існують три функції органів внутрішніх справ. До основних функцій відносяться такі:

гарантування особистості безпеки громадян, захист їх прав ,свобод і законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне виявлення, й розкриття й розслідування злочинів та осіб, що скоїли; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки.

Функції забезпечення мають внутрішній характер і спрямовані на забезпечення ефективної діяльності органів внутрішніх справ. До них відносять матеріально-технічне постачання, фінансове забезпечення, забезпечення здорових умов праці співробітників зазначених органів тощо.

Функції загального керівництва мають на меті забезпечення ефективності в управлінні органами системи МВС України в процесі забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю в державі.

Система органів внутрішніх справ має такі групи структурних підрозділів :

- галузеві служби (підрозділи) ,які реалізують основні функції зазначених органів :міліція ,слідчі апарати ,виправно-трудові установи, пожежна охорона ,внутрішні війська :

- функціональні служби (підрозділи),які виконують забезпечувальні функції цих органів :кадрові фінансово-економічні ,господарчі ,медичні служби.

Формами діяльності органів ситеми МВС України є: профілактична ,оперативно-розшукова ,кримінально-процесуальна ,виконавча ,охоронна (на договірних засадах) та організаційно –правова діяльність

Певні особливості в управлінні й функціонуванні має система органів внутрішніх справ на транспорті ,побудована з урахуванням специфіки забезпечення охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю на залізничному ,повітряному ,морському й річковому транспорті .

Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті підпорядковується Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України (УВСТ МВС України), на чолі з начальником управління ,який призначається на посаду наказом міністра внутрішніх справ України .

У великих аеропортах ,морських і річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ ,підпорядковані територіальним УМВС областей ,міст .

До складу органів внутрішніх справ на транспорті входять усі основні галузеві служби ,крім Державтоінспекції, паспортної, пожежної, деяких інших підрозділів .

На окремих промислових підприємствах, в установах та організаціях ,діяльність яких пов’язана з особливим режимом роботи (оборонний характер ,особливо значна технічна небезпека виробництва і ряд інших) створюються відділи внутрішніх справ для роботи на закритих об’єктах .

Компетенція, завдання та функції органів внутрішніх справ ,взаємовідносини між ними та окремими службами надають системі органів МВС України необхідної цілісності ,чіткого підпорядкування та самостійності окремих елементів ,що дає можливість ефективно діяти на основі єдиних правових норм .

Система органів внутрішніх справ проявляє себе ,як будь-яка інша соціальна система ,як об’єкт ,що управляє та управляється ,тобто фактично виступає об’єктом і суб’єктом управління .

З урахуванням нинішнього адміністративно-територіального устрою України ,соціально-економічних і політичних обставин ,криміногенної ситуації в країні та функціонального призначення органів внутрішніх справ ,сучасна система органів МВС України складається з двох підсистем : центральних і місцевих органів внутрішніх справ .

Органи внутрішніх справ являють собою систему ,що характеризується суворим дотриманням принципу централізованого управління відповідними елементами (підсистемами) та встановлення між ними субординаційних зв’язків . Місцеві органи внутрішніх справ безпосередньо підпорядковуються вищестоящим органам внутрішніх справ . Правові акти , що, приймаються останніми , є обов’язковими для місцевих органів внутрішніх справ.

Всю систему внутрішніх справ очолює Міністерство внутрішніх справ України –централізований орган державної виконавчої влади .

Основним завданням МВС України є:

- організація та координація діяльності органів внутрішніх справ із захисту прав і свобод громадян ,інтересів суспільства і держави від протиправних посягань ,охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки ;

- участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю ;

- забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття й розслідування, розшуку осіб ,які вчинили злочини вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень ;

- забезпечення основних напрямків удосконалення роботи органів внутрішніх справ ,подання їм організаційно-методичної та практичної допомоги ;

- забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у соціальній реабілітації засуджених ;

- організація роботи, пов’язаної з забезпеченням безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки ;

- забезпечення законності в діяльності працівників і військовослужбовців системи .

МВС України очолює міністр, призначуваний відповідно до Конституції України; він входить до складу Кабінету Міністрів України .

Міністр має заступників ,яких за його поданням призначає Кабінет Міністрів України ,розподіляє між заступниками міністра та визначає повноваження структурних підрозділів міністерства .

Міністр внутрішніх справ України несе персональну відповідальність за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій ,визначає ступінь відповідальності заступників міністра ,керівників підрозділів міністерства .

Для погодженого вирішення питань ,що належать до повноважень МВС України ,обговорення найважливіших напрямків його діяльності у міністерстві утворюється колегія в складі міністра (голова колегії),заступників міністра за посадою ,а також керівників працівників органів внутрішніх справ .

Члени колегії міністерства затверджуються Кабінетом Міністрів України .

Рішення колегії проводяться в “життя“ найчастіше наказами міністра .

Система місцевих органів внутрішніх справ має такі структурні елементи :управління(головні управління) внутрішніх справ МВС України в Криму ,в областях ,містах ,відділи (управління)внутрішніх справ у районах і лінійні відділи (управління) внутрішніх справ .

Всі ланки системи органів внутрішніх справ України функціонують у тісній взаємодії як між собою ,так і з іншими державними органами ,організаціями та населенням країни ,що є гарантією їхньої ефективної діяльності під час виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю в країні.