Рекомендовано до друку кафедрою криміналістики Національної ака-демії внутрішніх справ України

Рецензента:

А.В. Іщенко, доктор юридичних наук, професор (Національна академія внутрішніх справ України).

В.С. Кузьмічов, доктор юридичних наук, професор (Національна академія внутрішніх справ України).

В.Ю. Шепітько, доктор юридичних наук, професор (Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого).

Весельський В.К.

В 38 Сучасні проблеми допиту (процесуальні, організацій-ні і тактичні аспекта): Монографія. — Київ: НВТ «Прав-ник» — НАВСУ, 1999. — 126 с.

В даній праці автор розглядає проблеми допиту, як інформаційного про-цесу та форми спілкування, проблеми захисту учасників кримінального проце-су, тактичних прийомів та критеріїв їх допустимості. В дослідженні піднімають-ся проблеми застосування у кримінальному процесі нетрадиційних методів збирання доказової інформації: біоритмологія, гіпноз, поліграф («лай-детек­тор») та ін.

Розрахована на слухачів, студентів, аспірантів, ад'юнктів, викладачів і науковців навчальних закладів та науково-дослідних установ, працівників правоохоронних органів.

ББКх629.9

966-7412-05-9

© В.К. Весельський

> Національна академія внутрішніх справ України

© НВТ «Правник» 1999

Вступ

Вступ '.'':' ''^:."'';'

Сучасні умови боротьби зі злочинністю вимагають від слідчого все більшої майстерності. Обумовлено це, по-перше, зростанням професіо-налізму злочинців, посиленням організаційних засад підготовки, вчи-нення та приховування злочинів, по-друге, небажанням (перш за все пов'язаним з страхом) громадян брати участь в розслідуванні, відмовою в суді від раніше даних показань, по-третє, організаційно-кадровими та іншими недоліками системи розслідування (рівень підготовки, плин-ність кадрів, стан матеріально-технічного забезпечення і т.ін.).

Враховуючи викладене вище можна відзначити, що вдосконалення діяльності по збиранню и використанню інформації в процесі розкриття и розслідування злочинів набуває все більшої актуальності. 3 безлічі ас-пектів даної проблеми слід виділити, по-перше, необхідність подаль-шого розвитку наукових основ організації и тактики розслщування зло­чинів у відповідності з положениями нової Конституції України, яка проголосила, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор-каність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінніс- ', тю» (ст. 3), та низкою нових положень, спрямованих на реалізацію та­кого ставлення до громадянина України (ст. 29, 30, 32, 63 та ін.); по-дру­ге, забезпечення відповідності засобів і методів боротьби зі злочинністю її стану і суттєво зміненому характеру.

У збиранні доказової інформації одне з основних місць посідає допит. Зі всього бюджету часу, що витрачається слідчим на провадження слідчих дій, саме на проведения допитів припадає понад 80 %. Отже, під-вищення рівня та якості розслідування злочинів певною мірою пов'язане з удосконаленням методів роботи в діяльності слідчого при допиті.

Але місце і значения допиту в забезпеченні результативності розслі­дування визначається не стільки зазначеними кількісними показниками, скільки вмінням тактовно і грамотно побудувати та провести допит, тобто рівнем професійної майстерності слідчого. Проте вивчення прак­тики свідчить, що багато слідчих, особливо тих, хто не мае достатнього досвіду слідчої роботи, не володіють широким арсеналом тактичних за­собів проведения допиту, що мае неабияке значения для вирішення за­дач розслідування в складних слідчих ситуаціях, і збирають лише інфор-мацію, яка «сама пливе їм до рук».

По різних аспектах допиту в Україні захищені дисертації В.О. Ко-новалової (1953), О.О. Закатова (1971), В.С. Комаркова (1973), В.Є. Бо-гинського (1980), М.В. Бахарєва (1981), В.А. Журавля (1983), В.Ю. Ше-пітька (1991). 3 них шість підготовлено і захищено в Харкові, що свід-

Тп

І чл/пили ццпигпу

чить про досить високий рівень харківської наукової школи з проблем допиту. Але треба наголосити, по-перше, що ці дослідження були при-свячені лише окремим аспектам допиту (особливостям допиту свідків, потерпілих, підозрюваних, неповнолітніх і т.ін.), по-друге, їх окремі по­ложения грунтувались на матеріалах того часу, та потребують поглибленого вивчення в сучасних умовах, так як переважна більшість досліджень проводились понад п'ятнадцять років тому.

Сьогодні суттєво змінені умови боротьби зі злочинністю, місце до­питу у систем! засобів збирання доказової інформації, напрями і зміст раніше досліджених аспектів допиту обумовлюють необхідність подаль-шої розробки його базових положень, оскільки окреме мае розвиватися и удосконалюватися на пізнанні та урахуванні, перш за все загальних закономірностей слідчої і злочинної діяльності. Одним з аргументів на користь цього може бути необхідність визначення чіткої позиції у відношенні запропонованих до використання в процесі розслідування таких явищ як ясновидіння, гіпнозу, лозоходства та інших нетрадиційних методів, які можуть сприяти пошуку шляхів до порушення законності.

Все викладене вище свідчить про актуальність і своєчасність дослід­ження сучасних проблем допиту.

Глава I. Допит, як інформацшний процес

Глава I Допит, як інформаційний процес

^г""' $' •.

Трактуючи поняття допит, деякі фахівці нерідко визначають його як процес передач! слідчому допитуваним інформації про подію, що розслідується, або про осіб і обставини, пов'язаних з нею [3, 97].

Допит, як спосіб отримання показань особи, яка володіє відомос-тями, що цікавлять слідство, виглядає на перший погляд лише як інфор-маційне джерело. А в практичній діяльності допит є однією з найсклад-ніших слідчих дій, який вимагає від слідчого високої професійної майс-терності.

Складність допиту визначається не тільки тим, що слідчому часто протистоїть особа, яка не бажає давати показания, але и тим, що у пока­заниях навіть сумлінного допитуваного можуть бути і помилки, і пере-кручення, і вигадки, які слідчому необхідно виявляти і враховувати при оцінці та використанні показань [4, б].

Ганс Грос писав, що «...свидетель неумелому следователю или ни­чего не расскажет, либо покажет несущественное или совсем неверное, и тот же свидетель правдиво, точно и подробно покажет следователю, ко-торьій сумеет заглянуть в его душу, понять его и сумеет с ним сойтись» [5, 45—46\.

Процес формування показань супроводжується впливом численних (різних) об'ективних і суб'єктивних факторів, дія яких у тій чи іншій мірі відбивається на повноті та об'єктивності показань і від моменту пере-дачі до сприйняття мае суто психологічний характер.

Для правильно'! оцінки показань, які дають допитувані, та їх вико­ристання у ході слідства виключно важливе значения мае врахування умов сприйняття подій, що цікавлять слідство. У процесі розслідування слідчий нерідко стикається з тим, що учасники або очевидці однієї и тієї ж події, по різному відтворюютьїї обставини. Це пояснюється позицією, яку займає допитуваний у цій ситуації, його світоглядом, колом інтере-сів і намірів. У інших випадках це може бути пов'язано з особливостями особи у сприйнятті, зберіганні в пам'яті та відтворенні отриманої інформації [6,102—106; 1, 4—25].

Сьогодні, коли дача неправдивих показань і відмова (пряма або за-вуальована — «Не знаю, не бачив») стали досить поширеним явищем, уміння слідчого розмежувати брехню і наслідки неточності сприйняття набувають особливого значения. Аналіз матеріалів практики показує, що досить рідко у протоколах допиту подається уточнения умов сприй­няття і частіше питания типу: «Чим пояснюється неправдивість ваших

\

6 ___________________Тактика допиту
показань?» або «Чому Ви даете неправдив! показания?». Це свідчить про
однобокість підходу слідчого до оцінки показань і про його недостатню
підготовленість у галузі судової психології, невміння використовувати її
при підготовці і проведенні допиту. Отже, необхідно приділяти більше
уваги на всіх етапах підготовки і перепідготовки слідчих питаниям су­
дової психології, які є основою не тільки усвідомлення закономірностей
сприйняття, зберігання в пам'яті і відтворення інформації, але і загалом
всієї слідчої тактики, її конкретних тактичних прийомів.

У зв'язку з цим необхідно зазначити, що слідчі у своїй практичній діяльності вкрай незадовільно використовують можливості судово-пси-хологічної експертизи для вирішення питань про здатність або нездат-ність правильно сприймати конкретні обставини, а також оцінку співвід-ношення характеру і функцій технічних пристроїв з реальними фізіоло-гічними і психологічними можливостями людини, що с особливо акту-альним на сучасному етапі розвитку науки і техніки. Слід акцентувати увагу на визначальному значенні удосконалення допиту, забезпеченні об'єктивності інформації пізнання, яка отримується, і врахуванні зако­номірностей найрізноманітніших аспектів формування і відтворення да-них, що використовуються при розслідуванні злочинів.

Криміналістика, як наука про закономірності слідоутворення, по­винна давати слідчим у їх практичній діяльності лише ті рекомендації, які базуються на реальних закономірностях.

Досить дивною і з нашої точки зору неприпустимою є поява реко-мендацій, що ігнорують окремі закономірності. Наприклад, Гарбар В.П. та його співавтори пишуть: «Даже не обращаясь к данньім психологии, можно утверждать, что ...чем раньше по отношению к моменту наблюде­ния будет допрошен очевидец, тем больше вероятность того, что он более полно и точно расскажет об облике данного человека. Позтому допрос очевидца о признаках внешности интересующего следствие лица необхо­димо проводить как можно раньше по отношению к собьітию» [8, 44\.

Вибірковість пам'яті та її «затухания» — це лише одна із закономір­ностей перцепції* і збереження в пам'яті людини події, ситуаціїтощо. Ін-ша проявляється в тому, що процес зникнення з пам'яті сприйнятого не є прямо спадною лінією, а на графіку виглядає як сплески і падіння (збільшення і зменшення обсягу сприйнятого, яке людина може відтво-рити). На характер протікання цього процесу впливають різноманітні фактори — можливості пам'яті, ставлення до сприйнятого, його корис-ність і т.п. Тому, наприклад, потерпілий може через кілька днів (найчас-тіше 5—7) відтворити більш повну картину події (конкретні обставини, Перцепція (від лат. регсерііо - сприймання, пізнавання) — чуттєве сприйняття зовнішніх предметів (Словник іншомовних слів / За ред. акад. АН УРСР О.С. Мельничука. — К.: Гол. ред. Укр. рад. енцикл., 1985. — С. 644.

Глава I. Допит, як інформаційний процес

прикмети злочинця тощо), ніж відразу після вчиненого по відношенню до нього злочину. У даному випадку все пояснюється просто. Потерпі­лий під впливом події (страх, хвилювання, переживания тощо) утруд-нюється при згадуванні деталей, а, з часом заспокоївшись, може відтво­рити їх повніше і точніше. Дании приклад свідчить про те, що процес сприйняття і збереження у пам'яті отриманої інформації характеризу-ється одночасним проявом комплексу різноманітних закономірностей, що нерідко протидіють одна одній. Отже тільки всебічне і повне їх ура-хування дозволяє діяти не навмання, а відповідно до об'єктивного ха­рактеру будь-якого явища, зокрема, процесу отримання інформації при проведенні допиту.

Необхідність розширення тактичного арсеналу слідства пов'язана з тим, що значно збільшилась кількість «чтива» для широкого кола чита-чів, яке вміщує практичні поради для злочинців. Наприклад, у книзі «Поваренная книга для анархиста» [9] читачу даються роз'яснення як виготовити вибуховий пристрій в домашніх умовах. У продажу з'яви-лись спеціальні посібники, де вміщені рекомендації щодо протидії слід-чому. І.Є. Биховський, Ф.В. Глазирін та С.П. Пітерцев зазначають: «... перед лицом противодействия следователь не может остаться безо-ружньім, ибо тогда он попросту не решит задач, предписаньіх законом, его «оружием» как раз и должна являться следственная тактика.

Бьшо бьі наивньім полагать, что сопротивление следователю ока-зьівают неподготовленньіе к такой борьбе лица, а характер их сопро­тивления лишен логики и психологизма, и они не знают важньіх для них положений уголовного процесса и криминалистики. Достаточно напом­нить о рецидивистах «со стажем» — опьітньіх мастерах тактической контригрьі. Да и так назьіваемьіе «начинающие» преступники получают от рецидивистов и используют для своей защитьі советьі и рекоменда­ции, даваемьіе не только в устной, но и в письменной форме» [10,12].

В одному з таких видань (автори якого до того ж невідомі): «Основ-ньіе приемьі и контрприемьі следствия» про допит написано: «Следова­тель знает, что человек, вьізванньій им на допрос, внутренне собирается, настораживается, словом, все свои духовньіе и умственньіе способности подготавливает к борьбе. Зная зто, следователь прибегает к таким ос-новньім приемам: он играет роль чуткого, отзьівчивого, доброжелатель­ного человека, старается завоевать расположение, доверие у допраши­ваемого, тем самьім усьіпляя его бдительность. Допрос он начинает не с деловьіх вопросов, а с вопросов на отвлеченньіе темьі, вплоть до интим­ности, одновременно ведя наблюдение за допрашиваемьім. И вот, когда следователь видит, что допрашиваемьій расслабился и потерял бдитель­ность, он неожиданно меняет тему разговора и задает один из основньіх деловьіх вопросов. Допрашиваемой, не успев насторожиться и собрать-

Та

* чімиілімл ииниіпу

ся с мьіслями, теряется... Позтому задача допрашиваемого ни на минуту не терять бдительности, не поддаваться обаянию и красноречию следо­вателя, помня, что под зтой благожелательной маской скрьівается злей­ший враг, которьій различньіми путями ищет у тебя слабое место, чтобьі вцепиться мертвой хваткой...

Как же нужно допрашиваемому держать себя на следствии? Он дол­жен держаться спокойно, уверенно, не прибегая сразу ко лжи, если сле­дователь спрашивает о собьітиях, предшествующих совершенному делу. Надо стараться как можно правдивей, подробней построить свой рас­сказ, но так, чтобьі сама сущность дела вьіпала. Вот те приемьі контр­следствия, владея которьши всегда одержишь победу».

У виданні, що мае назву «Юридическая памятка для тех, кому предстоят допросьі» зазначено: «Перед допрашиваемом возникает мно­го сложньіх вопросов. Самьій главньій из них: как держать себя на доп­росе, чтобьі не ухудшить положения. Во время допроса поздно начинать определять свою позицию и вьірабатьівать линию поведения — тот, кто допрашивает, знает свое дело и может переиграть неподготовленного. Позтому, если вьі опасаетесь допроса, готовьтесь к нему заранее... Явившись на допрос, не начинайте давать показаний до тех пор, пока следователь не скажет, по какому делу он вас вьізвал. Следователю час­то некогда, он торопится. Позтому полезно тянуть допрос как можно дольше, стараясь свести разговор к формально-юридической стороне. Зтому будет способствовать хорошее знание уголовно-процессуального кодекса» [10,12—13].

Цитоване вище свідчить про можливу наявність «теоретичної» під-готовки злочинців. Крім того, вони нерідко володіють і досвідом прак-тичної протидіїрозслідуванню, що включає знищення і фальсифікацію, перекручування доказів, підкуп, шантаж і навіть «усунення» свідків. Не слід забувати і про те, що в основному із злочинців формується «підсоб-ний аппарат» правоохоронних органів, який проходить школу бороть-би зі злочинністю, тобто отримує чітку уяву про засоби і методи, що ви-користовуються оперативними і слідчими підрозділами органів внут-рішніх справ.

Для того, щоб вміло і тактично грамотно протистояти усім засобам і методам протидії злочинцям, необхідно у повній мірі знати їх «арсе­нал». Тому цілком закономірно постає проблема вирішення питания про нагальну необхідність вивчення злочинноїдіяльності. Саме злочин-ної діяльності, а не окремих її елементів, пов'язаних із способом вчинен-ня і приховання злочину, особою злочинця [11, 19]. Це необхідно як в цілому для забезпечення боротьби зі злочинністю, наприклад, органі-зованою, де традиційні засоби і методи виявлення і викриття мало ефек-тивні та недостатньо результативні, так і для удосконалення тактики

Глава I. Допит, як інформацшний процес___________________9_ розслідування і у першу чергу, тактики допиту. За даними проведеного опитування 98,1 % слідчих вважають за необхідне вивчення тактики по-ведінки і діяльності злочинців, їх підтримують 99,4 % опитаних слухачів (студентів) юридичних освітніх закладів.

У тактичному оформленні допиту (при його підготовці та реалі-зації) слід виходити з того, що всі складові його змісту є елементами ін-формаційного процесу. Наприклад, запитання, поставлене допитувано-му, це не просто запит про обставини або події, що цікавлять слідство, але и одночасно певна інформація для нього: слідчий запитав про факт, особу, предмет, події — «...значить, — думає допитуваний, — він про це вже знає; що конкретно знає? Від кого?» і т.ін.

Запитання як засіб допиту, — це не тільки інформація про те, що ці-кавить слідчого, а и про рівень (обсяг) знань, про зміст і напрям інтере-су. Запитання також виступає своєрідною інформацією про рівень про-фесіоналізму слідчого, його розуміння поняття і предмету допиту тощо. Тому у процесі допиту потрібно так формулювати запитання, щоб вони не виступали в ролі інформації для допитуваного, що є небажаним або передчасним [12, 56].

Щодо отримання об'єктивної інформації слідчим, то особливо не-безпечними е навідні питания, що допускають включения у свое фор-мулювання можливої відповіді.

У деяких країнах, зокрема Російській Федерації, недопустимість на-відних питань зафіксована в законі — ст. 158 КПК РФ. Тому викликає по-див рекомендація фахівця-теоретика А.П. Рижакова практичним праців-никам: «Наводящие вопросьі не допускаются. Тем не менее на практике они часто задаются, иногда просто непроизвольно. Данное правило, зак­репленное в законе, как минимум, должно исключить из вашей практики дословное занесение в протокол подобньіх вопросов» [13, 16]. 3 його рекомендації виходить, що ставити запитання можна, але відображати у протокол! неможна. Виникає думка, що тут — «друкарська помилка», але у другому виданні цієї ж роботи, опублікованої в серії «Уголовньій про­цесс на практике», сказане вище повторено слово в слово [14,15].

Для законодавця у розслідуванні головним є встановлення об'єк­тивної істини. Тому саме ним встановлені певні обмеження щодо харак­теру і способів отримання інформації, у тому числі и під час допиту. їх аналіз і визначення тенденцій подальшого розвитку у відповідності з по­ложениями Конституції є досить актуальним, особливо стосовно підго-товки нового кримінально-процесуального законодавства.

Одним із основних напрямів удосконалення законодавства ст. 22 Конституції зазначає: «При прийнятті нових законів або внесенні змін у діючі закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод».

11

1

10_________ __________________Тактика допиту

До обмежень, що забезпечують захист прав і свобод громадян, від-носять такі:

1. Встановлена свобода дачі потзань, які можуть бути використані проти особи, що їх дає, та їі близьких родичів (ст. 63 Конституції).

Таке вирішення питания є не тільки суттєвою гарантією прав особи, але и усуває ту невідповідність і алогічність, які існували раніше, а саме постановка допитуваного перед проблемою: або ти законослухняний і даєш показания проти себе або своїх близьких, або для тебе найважли-вішими є власні інтереси і доля близьких, і тоді ти вступает у проти-борство із законом.

2. Рвзгляд дачі показань для підозрюваного і обвинуваченого як їх право на захист, а не обов'язок.

3 цього витікає, що слідчий мае право переконати такого допитува­ного в доцільності (перш за все, виходячи з його інтересів) повідомити слідству дані, які його цікавлять, але не вдаватися до тиску, який у конк­ретно вказаних формах прямо заборонений законом (ст. 22 КПК).

Для слідчого головним мае бути не прагнення до отримання виз-нання підозрюваного (обвинуваченого) «будь-якими засобами», а отри­мання даних, що дозволяють встановити істину: його вину або невин-ність, через те, що власне визнання без доказів, що його підтверджують, нічого не означають [16, 34\. Без цього для злочинця завжди відкритий шлях для того, щоб у подальшому (особливо при судовому розгляді) від-мовитися від своїх показань.

Реальний учасник події (злочинець), як правило, краще за всіх поін-формований про обставини вчинення злочину і слідчому потрібно вміти це використовувати, щоб отримати від нього дані про такі деталі, які, по-перше, стороння людина не може знати, а, по-друге, можна перевіри-ти і підтвердити конкретними доказами.

Слідчий не повинен передчасно радіти і заспокоюватися з приводу отримання зізнавальних показань, у тому числі при явці з повинною, че­рез те, що у такого заявника можуть бути найрізноманітніші причини для самообмовлення, перевірка достовірності показань при цьому обов'язкова [17,193—194\.

Наприклад, в результат! нічної сутички з шести чоловік один вия-вився убитим ножем. Коли встановили і допитали учасників цієї «зуст-річі», всі заявили, що відношення до вбивсгва не мають і не бачили, хто наніс ножове поранения. Через деякий час один із них (неповнолітній) зробив слідчому заяву, що вбив він. Однак на питания про те, як прохо­дила бійка, куди, скільки і яким чином було нанесено ножове поранения, він чітких відповідей дати не зміг. Після цього слідчий повторно допи-тав інших, повідомляючи їм, хто взяв на себе вину за вчинене. Трое зно-ву заявили про свою непричетність і про те, що не бачили, хто і як ору-

Глава I. Допит, як інформацшнш процес

дував ножем. Четвертий відразу ж підтвердив, що бачив як неповноліт­ній наносив удари і докладно охарактеризував їх кількість і зони ура-ження, тобто продемонстрував злочинну поінформованість.

У процесі подальшого розслідування було встановлено факт вчи­нення вбивства саме цим «свідком» і те, що він умовив неповнолітнього взяти його вину на себе. Є очевидним, які наслідки мало б це розсліду­вання, якби слідчий не приділяв уваги таким «дрібним деталям» і лише задовольнився зробленим признаниям.

Стосовно підозрюваного питания про захист його прав на сьогод-нішній день не вирішений в повному обсязі. Згідно зі ст. 43' КПК підоз-рюваним є 1) особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину; 2) осо­ба, у відношенні якої застосована міра запобіжного заходу до винесення постанови про залучення в якості обвинувачуваного.

Проте у практичній діяльності зустрічаються ситуації, коли існує фактична підозра на адресу певної особи, що не підпадає під вказані у ч. 1 ст. 43 КПК ознаки. В якості кого допитувати дану особу? Свідка? Таким чином обмежуються права підозрюваного: знати в чому його пі-дозрюють, обов'язок замість права давати показания, мати захисника і т.ін. (ч. II ст. 43¹ КПК). В якості підозрюваного? Але він ще не є таким за законом.

М.М. Михеєнко писав: «У всіх інших випадках (крім передбаченої ч. 1 ст. 43¹ КПК, — В.В.) особа, запідозрена у вчиненні злочину, висту-пає в кримінальному процесі як особа, яка дає пояснения або ж допиту-ється як свідок, не маючи при цьому процесуальних прав для захисту від підозри... Такий стан не є нормальним. Доцільно розкрити в законі по-няття підозрюваного з тим, щоб надати процесуального статусу підоз-рюваному, зокрема особам, щодо яких порушено кримінальну справу, ... або ж взагалі усунути із закону поняття підозрюваного, яке дається в ст. 43¹, і в стадії попереднього розслідування називати підозрюваним нинішнього обвинуваченого» [18, 80—81].

Є. Нашркін пропонує вважати підозрюваним особу, у відношенні до якої у прокурора, слідчого і дізнавача є достатні підстави для підоз-рювання його у вчиненні злочину. На його думку, заперечення, які можуть пролунати з цього приводу що слідчий почне підозрювати всіх і тим самим обмежувати права громадян, безпідставні, тому що «переве­дения особи з невизначеного становища у підозрювані якраз у його інте-ресах: будучи свідком (і тільки в перспектив! — обвинувачуваним), осо­ба відразу ж набуває масу прав... і може з перших кроків слідства здійс-нювати свій захист» [19, 48].

Про це пишуть и інші вчені, зазначаючи, що «інститут підозри і процесуальні положения підозрюваного повинні отримати послідовне і повне закріплення» [20, 26].

Тактика допиту

3. Обмеження характеру інформації, про особу, що може збиратися і використовувагпися. Конституція у ст. 32 проголошує: «Не допускаєть-ся збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної ін­формації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом...».

У цій статті враховані і використані міжнародні підходи до забезпе-чення прав особи. Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979) ст. 4 встановлює: «Сведения конфиденциального характера, получаемьіе должностньіми лицами по поддержанию правопорядка, сохраняются в тайне, если исполнение обязанностей или требования правосудия не требуют иного» [21,176\.

Ці відомості можуть бути отримані тільки у випадку порушення кримінальної справи. У цьому випадку особи, які повинні дати інфор-мацію, мають право попередньо отримати у прокурора, слідчого, дізна-вача пояснения, яке підлягає занесению до протоколу, що підтверджує необхідність отримання вказаних відомостей.

Конкретизація цих положень у новому кримінально-процесуаль-ному законодавстві дозволить поставити перепону на шляху безцере-монного вторгнення у приватне життя громадян.

4. Новим і важливим. у підході до захисту прав особи с встановлення того, що не може використовуватися як доказ, тобто не може виступа-ти інформацією для розе 'язання кримінальних справ.

У наш час кримінально-процесуальний закон (ст. 65 КПК) дає виз-начення понять доказів і перелік їх джерел. Проте повнота цього переліку викликає сьогодні сумніви [18, 113]. Крім того формулювання закону не говорить про якість інформації, а це досить принципово для того, щоб при вирішенні долі людей по кримінальних справах викорис-товувалась тільки інформація, яка є достовірною і не викликає сумнівів щодо її якості та надійності. Тому в законі необхідно вказати не тільки на джерела доказів, але и на те, що у якості доказів використовуватися не може. У зв'язку з цим пропонується не включати до складу доказів дані, отримані таким чином:

а) із застосуванням насильства, погроз, обману, знущанням над особистістю, порушенням прав і свобод людини;

б) з використанням помилки особи відносно свої'х прав і обов'язків як учасника кримінального судочинства;

в) із суттєвим порушенням процедури процесуальних дій;

г) з невідомого джерела;

д) з використанням методів, що суперечать сучасним науковим уявленням тощо [15, 138—139].

У «Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання» 1984 р. проголо-шено, що не може використовуватися як доказ будь-яке свідчення, зроб-лене під тортурами [21, 123].

Глава ГДопит, як інформацшшй процес___________________1_3_

Запропонований перелік зрозуміло не є повним, і тому він повинен бути розширений і конкретизований у новому кримінально-процесуаль-ному законодавстві. Ми, в основному, торкнулися тих положень, які ма­ють відношення до допиту.

У зв'язку із зазначеним зростає відповідальність слідчого щодо за-безпечення повноцінного роз'яснення прав учасникам кримінального процесу (перш за все, в частині ст. 63 і 32 Конституції) через те, що нероз'яснення прав може потягнути за собою визнання показань, що не мають доказової сили, і в ряді випадків — повернення справ на додатко-ве розслідування, що вже зустрічається на практиці [22, 33].

У світлі зазначеного особливої актуальності набуває оцінка пропози-цій і рекомендацій щодо використання у кримінальному судочинстві так званих нетрадиційних засобів і методів отримання інформації (детектора візначення неправдивих показань за допомогою брехні, гіпноз тощо).

Використання досягнень науки і техніки для збирання і дослідження доказів є магістральним шляхом удосконалення слідчої діяльності. Це одне із основних завдань науки криміналістики. Однак для використан­ня у кримінальному судочинстві можуть бути рекомендован! не будь-які досягнення науки, а тільки ті з них, які відповідають вимогам кримі-нально-процесуального закону і, перш за все, в частині забезпечення прав, свобод та інтересів громадян.

Розглянемо деякі з методів отримання інформації, в оцінці яких і можливостях їх використання в кримінальному судочинстві розгорілися суперечки і висловлюються діаметрально протилежні погляди.

1.1. Використання біорітмів людини в криміналістиці

Слідчий М.М. Китаєв впровадив у свою практику «метод тактич­ного впливу» на основі використання біоритмологічного «паспорту» обвинувачуваного, що сприяе отриманню достовірної інформації від об-винувачуваних під час допиту, які раніше категорично відмовлялися від участі в інкримінованих їм тяжких злочинах. Суть цього методу полягає у використанні для допиту критичних днів біоритмологічного функціо-нування організму людини. Відомо, що у такі дні людина менш активна, загальмована, схильна до вчинення помилок, нехарактерних для її зви-чайної поведінки, у такі дні у неї значно ослаблен! захисні функції орга­нізму. Це явище вже давно відоме науковцям, які розробили рекомен-дації щодо урахування критичних днів у життєдіяльності людини. В ок-ремих сферах діяльності такий облік є необхідним і правомірним, нап-риклад, у роботі пілотів, операторів складних енергетичних комплексів тощо, тому що це помітно зменшує можливість помилок, пов'язаних з тяжкими наслідками (катастрофи, аварії).

14

Тактика допиту

За М.М. Китаєвим у кримінальному судочинстві (це суть його ме­тоду) цільове використаня такого методу мае інший характер. Якщо для роботи авіапілотів, операторів та інших у дні зниження біоритмів реко­мендовано робити перерву, організовувати відпочинок, то у ході розслі-дування кримінальної справи М.М. Китаєв для допиту обвинувачува-ного пропонує використовувати саме такі дні.

Зрозуміло, що тактика слідчоїдіяльності полягає в умінні «перегра-вати» співрозмовника (якщо допитуваного можна назвати співрозмов-ником) за рахунок вищого рівня світогляду і свідомості, логічного мис-лення і застосування логічних прийомів, але не за рахунок корисливого використання безпорадного стану людини, фізичного нездужання, ос­лабления організму і т.ін. I можна певною мірою зрозуміти практика, який прагне удосконалити «методи допиту». Але дивує те, що професор В.О. Образцов із захопленням схвалює використання біоритмології і ха-рактеризує М.М. Китаєва як «різнобічно обдарованого дослідника» [23, 182—183].

Звичайно, можна обговорювати можливість використання біорит­мології у розслідуванні, але зовсім у іншому плані, наприклад, у вигляді рекомендацій самому слідчому утримуватися від проведения складних слідчих дій у дні зниження біоритмів, через те, що погіршується фізич-ний стан і зменшується можливість виконувати їх повноцінно, зростає ймовірність припуститися помилок.

1.2. Застосування гіпнозу під час допиту

У минулому питания про використання гіпнозу при розслідуванні злочинів зрідка несміливо піднімалось на сторінках газет та журналів [24, 71—72]. Несміливо тому, що порушення прав і принижения гідності особи, яка гіпнотизується, здавались на думку переважної більшості лю­дей очевидними.

Сьогодні гіпноз мае активних прихильників і пропагандистів, зок-рема, професори Л.П. Гримак, В.О. Образцов та інші [25, 112—113; 26, 197—200]. Необхідність застосування гіпнозу аргументується не тільки тим, що «использование метода гипнорепродукции позволяет значи­тельно увеличить обьем информации при проведении допроса [25, 121], но и тем, что в борьбе за информацию «замордованньій, укомплек-тованньій лишь отчасти (в основном новобранцами, даже не прошед­шими «курс молодого бойца») оперативно-следственньій корпус все ре­же вьіигрьівает у обвальной преступности, разжиревшей на сверхдохо­дах и обнаглевшей от безнаказанности. В условиях общегосударствен­ного погружения во тьму безверия, неуверенности, правовой незащи­щенности, неприкрьітой всеобьемлющей лжи на всех уровнях отчаявши­еся, запуганньіе люди все менее охотно идут на контакт со следствием,

15

_Глава ІДопит, як інформацшнш процес

органами дознания, судом, все реже говорят правду. Традиционньш тактический арсенал, используемьій для того, чтобьі побудить носите­лей информации к откровенности, все чаще дает сбои, не срабатьівает. Позтому все очевидней, со всей остротой встает актуальная проблема оснащения следственной практики новейшими, адекватньіми сложив­шейся ситуации и потребностям практическою проведения методами преодоления лжи и заблуждений» [26,107—108].

На думку фахівців — психіатрів, психофізіологів, психологів, гіп­ноз — це тимчасовий стан психіки людини, що супроводжується сугес-тією (надмірним навіюванням), звужеиням обсягу свідомості, зниженням самоконтролю і тимчасовою втратою здатності усвідомлювати свої дії. У медицин! стан гіпнозу трактується як аналог психічної хвороби — «штучного недоумства» [27, 67].

Тому цілком вірною є думка О.М. Ларіна, який писав, що «... нет никакой логики в том, чтобьі, подчиняясь закону, признавать недопус­тимом допрос человека, которьій в силу ненормального болезненного состояния психики не может участвовать в следственньіх действиях, и в то же время искусственно приводить в подобное состояние другого че­ловека для получения от него сведений, которьіе он не дал бьі в обьічньіх условиях» [28, 133].

Через те, що у гіпнотичному стані людина безпорадна, не може контролювати ситуацію і захищати себе, гіпноз не може використовува-тися у кримінальному судочинстві. «Подобная форма влияния на лю­дей,— вказує О.Р. Ратінов, — неприемлема. Снижая или вьіключая воле­вой контроль со стороньі участвующих лиц, следователь всегда рискует толкнуть их на обьективно неправильней образ действий, которьій в силу увлеченности или предубеждения может представляться ему соот­ветствующим истине, не являясь в действительности таковнм. Именно позтому должна бьіть решительно отвергнута идея о возможности при­менения гипноза в процессе расследования» [29, 164].

Г. Шнейкерт зазначає: «Я позволяю сравнить тайну с запертой на за­мок дверью. Воля и сила к сохранению тайньі соответствует «закрепам» замка... При хороших безопасньіх замках оказьівается безрезультатньім любое искусство. Здесь можно достигнуть чего-либо лишь путем грубой сильі, которая, бьіть может, допустима для взломщика, но, конечно, не позволительна для лица, ведущего расследование дела» [30, 22—23].

1.3. Використання тестування за допомогою поліграфа _; • («лай-детектора»)

Наявність зовнішніх проявів психофізіологічного стану людини не тільки відома з давніх часів, але и використовувалась для різних пере-

16

Тактика допит\

вірок підозрюваного з метою встановлення його винності або неправ­дивого свідчення, лжесвідоцтва.

Наприкінці XIX ст. у дослідників виникла ідея використовувати ме-дичні прилади реєстрації серцевої діяльності з метою співставлення по-казань цього приладу з показаниями особи, яка досліджується. I тільки на початку 20-х років XX ст. з'явились перші зразки — преобрази сучас-них поліграфів* [31, 32—44; 32, 23]. «В качестве индикатора внутренней напряженности испьітуемого,— зазначають Г.А. Злобін і С.А. Яні,— по­лиграф имеет бесспорньіе преимущества перед самьш тонким и опьіт-ньім наблюдателем» [33,127—128].

А що ж по суті може бути вирішене з використанням поліграфу? Поліграф або «лай-детектор» (той, хто викриває брехню) — багато-цільовий пристрій, призначений для одночасноїреєстраціїдихання, кро-в'яного тиску, біотоків та інших фізіологічних процесів. У сфері право-охоронної діяльності його використовують для виявлення нещирості досліджуваної особи на основі фіксації та оцінки реакції організму на поставлен) запитання.

У наш час поліграф застосовується фахівцями понад 50 країн світу. Найбільш активно він використовується у США, Канаді, Японії, Ізраїлі, Північній Кореї. У цих країнах поліграф використовується для отриман-ня даних, що дозволяє звузити коло підозрюваних осіб, виявити факт вчиненого злочину, створити умови для дачі правдивих показань, вияв­лення неточностей та прогалин у показаниях тощо. Проте є и країни, де застосування поліграфу заборонено (Німеччина, Австрія).

У вітчизняній літературі ставлення фахівців до застосування полі­графу діаметрально протилежні. Одні вчені — М.С. Строгович, І.Ф. Пантелеев, О.М. Ларін, П.С. Елькінд категорично проти, через те, що «такие приемьі в судопроизводстве решительно противоречат зле-ментарньім нравственньім нормам и унижают человеческое достоинство тех, кто подвергается подобньім испьітаниям» [34, 146—147; 35, 227; 36, 3; 28,135—148]. Інші — І.Є. Биховський, В.І. Коміссаров, В.О. Образцов вважають використання поліграфу необхідним і доцільним [37, 103— 109; 38, 43—47; 26,121—129].

У цьому протистоянні, досить точно, на наш погляд, зазначає П. Прукс: «Научная дискуссия вокруг полиграфа заменялась политичес­кой. Вместо того, чтобьі научной аргументацией опровергнуть исполь­зование приборньіх методик в расследовании преступлений, акцент ста­вился на доказьівании реакционной сущности полиграфа» [39, 63].

У полемічному запалі деякі автори доходили до того, що оголошу-вали поліграф засобом катувань, що спричиняють виникнення у дослід-жуваних «неймовірних фізичних страждань» [40, 89].

Поліграф — гр. ро1и§гарІІіа — багатописання — поліграф — той, хто багаго пише.

I Попит, як інформацшний процес

Прийшов час, коли від суперечок необхідно переходити до прак­тичного вирішення питания — можливо чи неможливо застосовувати поліграф в діяльності по розкриттю і розслідуванню злочинів і якщо так, то для вирішення яких конкретних завдань і проблем. Тому замість мір-кувань на теми поліграфу, слід дати чіткі предметні відповіді щодо го-ловних аспектів проблеми поліграфу — пауковому, стачному і проце-

суальному.

Науковий (технічний) аспект. Відповідь мае бути позитивною, тому що вже встановлено, по-перше, закономірний зв'язок реакцій організму людини на ситуації, які є для нього проблемними; по-друге, знайдено можливість достовірної фіксації цих реакцій приладом. Питания про те, що саме стоїть за цими реакціями, як їх тлумачити, це вже за рамками технічної функції поліграфу.

Етичний аспект, пов'язаний, перш за все, з відповіддю на питания: чи є морально-етичним застосування поліграфу? Ніякого ошукування при проходженні випробовувань на поліграфі немає, через те, що, по-перше, наукові основи реєстрації реакцій організму достовірні, по-дру­ге, суть і процедура випробовування обов'язково повинні бути доведен! до відома особи, яка перевіряється.

Можливість невірної інтерпретації результатів показань поліграфу не є специфічною для даного приладу — помилки і зловживання (при бажанні) можуть мати місце при використанні будь-якого засобу або методу слідчої діяльності. Гарантією від впливу подібного на остаточне рішення по справі у кримінальному судочинстві є те, що ні один (навіть!) доказ не може бути покладений в основу такого рішення без підтвердження іншими даними. А випробування на поліграфі поки про-понується з метою отримання і перевірки інформації, що отримують в результат! пошуку.

Одне із заперечень проти застосування поліграфу пов'язано з тим, що людина виступає як об'єкт дослідження. Але и тут з поліграфом не пов'язано ніяких нововведень. Об'єктом дослідження людина виступає при проведенні ряду експертиз (судово-медичної, судово-психіатрич-ної), освідуванні, отриманні зразків для порівняльного дослідження, що в окремих випадках може супроводжуватися примусовістю дій по обсте-женню. Цього не може бути при тестуванні, на яке особа йде добро-вільно і свідомо.

Особливо обурює окремих противників поліграфу те, що при тес­туванні «випробуваного оплутують системою датчиків». Технічно ця «проблема» знімається використанням безконтактних датчиків і мож-ливістю отримання необхідної інформації на основі інструментального дослідження записів усної мови людини. Форма отримання даних — контактна чи безконтактна — практично є досить важливою, у першу

19

18

Тактика допиту

чергу, можливостями відкритого і негласного «знімання інформації». Але це знову ж таки стосується користувачів та їх намірів, а не самого засобу [41].

Дослідження на поліграфі характеризуется відсутністю впливу на волю суб'єкта (як, наприклад, при гіпнозі), через те, що особа залиша-ється абсолютно вільною у своїх волевиявленнях і нічим не примушуєть-ся до зміни лінії своєї поведінки. А «дискомфорт», пов'язаний з наміром приховати або змінити відоме, відчувається і при звичайному допиті, ко­ли вибирається подібна лінія протидії.

«Полиграф, — зазначає Р.С. Бєлкін, — не является средством про­никновения в мьісли и чувства испьітуемого, он лишь регистрирует воз­никновение и наличие тех или иньіх змоций и, с зтой точки зрения, прин­ципиально ничем не отличается от визуального их наблюдения и конста­тации следователем, что никем не признается безнравственньім» [31, 52].

Кримінально-процесуальний аспект. По-перше, випробування на поліграфі є тестуванням, а не допитом, отже, воно повинно розгляда-тися тільки як технічний засіб, про використання якого в процесуальній діяльності говорити рано [42, 45]. По-друге, перевірка на поліграфі мае бути добровільною і, що особливо важливо, відмова від випробування не може розглядатися як свідчення винності або іншої причетності осо­би до злочину. По-третє, коли накопичений емпіричний матеріал засто-сування поліграфу в оперативно-розшуковій діяльності та оцінка отри-маних результатів дозволяє поставити питания про можливість його ви­користання у розслідуванні, тоді мае бути розроблена чітка регламен-тація використання тестування на поліграфі, що включає таке:

а) добровільність участі у випробуванні;

б) повне ознайомлення особи про мету, прийоми і результати вип­робування;

в) конкретизація мети застосування поліграфу як засобу встанов-лення інформаційної ознайомленості, а не винності особи;

г) конкретність процедури проведения випробовувань і оцінки отриманих даних.

В.І. Комісаров наводить дані опиту слідчих, потерпілих, свідків і об-винувачуваних про їх ставлення до поліграфу (що правда, репрезентатив-ність дослідження викликає сумніви, через те, що опитано лише 50 осіб). Ніхто з опитаних, включаючи слідчих, не бачив цього пристрою, біль-шість мають про нього нечітке уявлення. Цікаво, що багато обвинува-чуваних заявили, що «не бояться ніяких приладів, за допомогою яких в ході допиту нібито можуть встановити їх причетність до вчиненого зло-чину» і висловили побажання протестуватися на поліграфі [38, 46—47].

Про певну підготовку громадської думки України до сприйняття поліграфу можна розглядати статтю «Детектор брехні» як засіб об'єк-тивного контролю і вищий прояв демократії» [44].

Допит, як інформаційний процес

В Російській Федерації вже зроблені перші кроки по використанню поліграфу. Затверджено «Інструкцію про порядок застосування полігра­фу при опитуванні громадян», Генеральною прокуратурою, ФСБ і МВС, яка вже зареєстрована у Міністерстві юстиції 28 січня 1994 р., а Міністерством внутрішніх справ видано наказ № 353 від 12 вересня 1995 р. «Про забезпечення впровадження поліграфу в діяльність органів внутрішніх справ».

Вже час, на наш погляд, і дослідникам України включитися у вирі-шення цієї проблеми, тим більше, що її технічні аспекти вже були пред­метом дослідження таких фахівців як Ю.Ф. Жаріков, М.В. Салтевський, П.Ю. Тимошенко та ін.

Заверши™ розгляд питания про поліграф хотілось би згадуванням про те, що рішення Федерального конституційного суду ФРН про забо-рону застосування поліграфу від 18 серпня 1981 року не підтримується вченими цієї країни на тій підставі, що ця заборона обмежує право об-винувачуваних на захист [31, 38].

Таким чином, задоволення потреб слідчої практики з метою її роз-витку і удосконалення є нагальною потребою, без якої неможливе якісне вирішення завдань боротьби зі злочинністю, яка змінюється. Але воно може здійснюватися не за допомогою певних засобів і методів, що про-понуються, а тільки за рахунок тих, наукова достовірність яких вста-новлена, а їх застосування у повній мірі забезпечує захист прав, свобод і інтересів учасників кримінального судочинства.

21

20

Тактика допишу

Глава II Допит як форма спілкування

Окремим питаниям спілкування у процесі здійснення слідчої діяль-ності в юридичній літературі приділяється багато уваги: психологічний контакт, конфліктність слідства, вивчення особи учасників процесу, пси-хологічні основи тактичних прийомів тощо. Однак система дослідження комунікативної сторони діяльності слідчого практично не проводилась. Зрушенням у цьому напрямку є роботи Коновалової В.О., Лукашеви­ча В.Г., Шепітька В.Ю. [45; 12; 43].

В.Г. Лукашевич наголошує, що спілкування у процесі попереднього слідства слід «рассматривать как обязательньій злемент (сторону) след­ственной деятельности, содержанием которого является организация и тактика взаимодействия следователя с участниками процесса» [12, 19].

Отримання інформації, що зберігається у пам'яті особи, яка мае від-ношення до обставин розслідуваної події, неможливе без спілкування з нею, яке здійснюється у формі допиту.

Для будь-якого спілкування, як правило, характерним є взаємозв'я-зок (взаємодія) двох тенденцій: а) зацікавленість і прагнення до якогось результату спілкування; б) побоювання можливих негативних наслідків.

При допиті це, як правило, виявляється: а) у бажанні спілкуватися із слідчим з наміром отримати від нього необхідну інформацію, з'ясувати свое становище і відповідно до цього — прагненні привернути слідчого до себе; б) у побоюванні спілкуватися із слідчим і спробах уникнути спіл­кування, і прагненні завершити спілкування «з найменшими втратами». Така поведінка допитуваного може переростати у різні форми протидії.

У зв'язку з цим особливу теоретичну і практичну актуальність набу-ває проблема конфліктності слідства. Переважна більшість авторів, від­повідно до реальностей практики розслідування, зазначають, що діяль-ність слідчого «протікає, як правило, в конфліктних ситуаціях, носить характер боротьби» [46, 99; 47,148—155; 48, 45; 49, 76; 50, 7—8].

Зрозуміло, що, поняття «боротьба» стосовно розслідування, пев-ною мірою є умовним і означає, перш за все, протидію, яку слідчому не-обхідно подолати законними способами.

Проте є трупа вчених, які відстоюють концепцію «безконфліктного слідства», вважають, що розуміння процесу розслідування, як боротьби, «протиборства двох сил», означає його перетворення у боротьбу з осо-бистістю [28; 35].

Концепція «безконфліктного слідства», на думку І.Є. Биховського не тільки неправильна за суттю, але и шкідлива: «Коль скоро «конфлик-

II. Допит, як форма спілкування

та нет», нужно ли стремиться упредить преступника, питающегося уни­чтожить доказательства, активно противодействовать его попьіткам сговориться с соучастниками, подговорить свидетелей, инсценировать место происшествия, скрьіться от следствия и суда? Нужно ли внезапно задерживать его с поличньім, подвергать немедленному допросу, не да­вая возможности придумать ложньіе обьяснения? Нужно ли продумьі-вать тактику допроса, наиболее зффективньіе методьі предьявления до­казательств?» [51, 215].

О.М. Ларін, який раніше вважав, що розслідування «носит конф-ликтньій характер, характер борьбьі за информацию» [52, 49], тепер пи-ше: «Теория конфликтного следствия, отождествляющая обвиняемого с преступником, есть наукообразное обозначение и оправдание предвзя­тости» [28, 102—103]. Але тут явна підміна ідеї прмбічників конфлікт-ного слідства тому, що вони не ототожнюють підозрюваного, обвинува-чуваного зі злочинцем, а говорять про необхідність протидії особі, яка протистоїть слідству, тому, хто збирається протидіяти встановленню іс-тини по справі, включаючи потерпілого і свідка [53, 59]. I ще одне пере-смикування: конфліктною ситуацією визначають «обстановку, возника­ющую, когда допрашиваемое лицо не дает показаний, ожидаемьіх и же-лаемьіх следователем (виділено нами — авт.). Например, обвиняемой не признает себя виновньім, свидетель подтверждает алиби обвиняемого и т.п.» [28,102].

Слідчий дійсно очікує показань від допитуваного, але якими вони будуть в початковому варіанті залежить від самого допитуваного. Після цього у слідчого є право і обов'язок оцінити дані показания і зробити висновок про їх об'єктивність як на основі співставлення з іншими дани-ми, які вже є, так і шляхом аналізу їх логічного і фізичного характеру. А у випадку встановлення їх необ'ективності і, перш за все, неправдивос-ті, у слідчого знову ж є право і обов'язок вжити необхідних законних за-ходів для встановлення причин цього і отриманню об'єктивних даних, тобто відповідних характеру обставин події, яка розслідується, та іншої отриманої інформації.

У наш час протидія розслідуванню зросла кількісно і набула найріз-номанітніших (що раніше не проявлялися) форм виявлення.

В.Г. Гончаренко та Ф.М. Сокиран коментують результати свого Дослідження щодо даної проблеми таким чином: «3 200 кримінальних справ, які ми вивчили, тільки у 69% була вчинена протидія розслідуван­ню у різних формах і різними категоріями осіб» [54, 35].

У зв'язку з цим хотілось би зробити два зауваження. По-перше, на­певно, слід, сказати не «тільки 69%», а 69%! По-друге, автори не вказали, яким чином з кримінальних справ витягувалась інформація про наяв-ність або відсутність протидії. А у цьому є суттєвий момент. Практика

23

22

Тактика допиту

показує, що нерідко слідчий проводить велику роботу по подоланню позиції відмови від дачі показань або викриттю неправдивих і, коли це йому вдається, в протокол) допиту з'являється запис «по суті заданих мені питань можу пояснити такс...», тобто укладається свого роду угода: ти погодився дати показания, я опишу, яким чином ми до цього прийш-ли [55, 75]. Іншими словами, можна говорити про певну латентність про-тидії, коли окремі її прояви не знаходять відображення в матеріалах кри-мінальних справ та інших документах. Протидію розслідуванню розумі-ють як перешкоджання досягненню мети, яка стоїть перед слідчим [54, 34} і як «систему дій або бездій, що переслідують мету перешкоджання втягненню слідів злочинів у сферу кримінального судочинства і наступ-ного їх використання як судові докази» [56, 345]. Вважаемо, що більш точним є перше визначення, яке відображає загальний напрям протидії, а не сам характер дії.

Вчені-юристи роблять спроби класифікувати форми і методи про­тидії за найрізноманітнішими засадами: а) відкриті і замасковані; б) вплив на сліди злочину і людей; в) перешкоджаючі виявленню і запо-бігаючі використанню доказів; г) типові та специфічні; д) активні та па-сивні [47, 231].

В.Г. Гончаренко і Ф.М. Сокиран, виділяють чотири види протидії:

1) неправдиве свідчення, у тому числі обмова і самообмова;

2) замовчування',

3) перешкоджання викопанню слідчих дій',

4) фальсифікація і знищення доказів [54, 36].

Щодо допиту, то ці групи в цілому характеризуют форми протидії, але, на наш погляд, не відображають, по-перше, всіх конкретних проявів протидії (наприклад, маскування злочинної поведінки [57]; по-друге, «приховують» спонукальні мотиви протидії у конкретному його вигля-ді, так, за відмовою від дачі показань і повідомленням неправдивих відо-мостей може стояти намір «не зв'язуватися зі слідством і судом» погроза, що пролунала на адресу допитуваного).

Класифікація протидії за видами, формами, способами і засобами є необхідною для повноти вивчення цього явища і розробки заходів подо-лання протидії, що мають охопити найрізноманітніші напрями — пра-вові, організаційні, соціально-економічні, тактичні тощо.

Для вироблення заходів тактичного подолання протидії найбільш важливої є максимальна конкретизация способів здійснення протидії, що дозволяє розробляти і рекомендувати відповідні прийоми дій слідчого. У цьому плані виключно важливим є поділ способів протидії на безпосе-редні і опосередковані. В.О. Коновалова і В.Ю. Шепітько стосовно приховання доказів відносять безпосередні дії (проступки) обшукува-них, спрямовані на перешкоджання їх виявленню в процесі пошуку (від-

Глава П. Допит, як форма спілкування

вертання, переміщення і т.ін.), а до опосередкованих — рефлексивне уп-равління у форм! вирішення завдання по прихованню за рахунок того, що введе слідчого в оману, не дозволить йому здогадатися про обраний варіант заходів приховання [45, 38—39].

С.Ю. Журавльов і О.Ф. Лубін розрізняють безпосередність і опосе-редкованість протидії за такою ознакою: хто протидіє — безпосередньо суб'єкт злочинної діяльності або особа, яка діє в його інтересах, але не бере участі у вчиненні злочину, а також за характером впливу на сліди злочинної діяльності: а) безпосередньо — перешкодити виявленню слідів і втягненню їх у сферу розслідування; б) опосередковано — перешкодити надежному їх використанню як доказу за рахунок підкупу, погроз, шан­тажу тощо [56, 349—350].

У практичному аспекті найбільш важливим є підхід В.О. Конова-лової та В.Ю. Шепітька тому, що він виводить на рівень пізнання і вра-хування природи протидії, а інші засади розподілу пов'язані перш за все з організаційними сторонами подолання протидії.

Оскільки допит — це спілкування, яке немислиме без взаємного впли­ву його учасників один на одного [54, 3], необхідно полеміку про до-пустимість впливу замінити конкретним вивченням і розробкою наукових рекомендацій про законні і тактично грамотні прийоми і засоби впливу слідчого з метою об'єктивного и успішного вирішення завдань криміналь­ного судочинства, перш за все на осіб, що протидіють слідству [58, 3—•4].

«Применение правомерного психологического воздействия, — пише психолог Ю.В. Чуфаровський, — не только допустимо, но и необ­ходимо. В противном случае работник правоохранительних органов окажется «безоружньім» перед правонарушителями или недобросовест-ньіми свидетелями, а процесс раскрьітия правонарушения — вьіхоло-щенньім; работник юридического труда превратится в стенографиста, просто фиксирующего то, что ему сообщат или что он увидит сам, а противная сторона заранее получит возможность для противодействия, фальсификации, маскировки и т.д.» [59, 141—142].

Допустимий і правомірний вплив полягає у спонуканні людини до самостійного перегляду лініїсвоєї поведінки, яка суперечить меті право-суддя. Прибічники допустимості психологічного впливу завжди підкрес-лювали, що він може бути визнаний правомірним тільки у тих випадках, коли не сковує волю індивіду, залишає для нього можливість вибору лінії поведінки, не порушує його законних інтересів і потреб [29, /66; 60, 112—137; 61,26].

Противники психологічного впливу зводили його до насильства і на цій підставі робили висновок про недопустимість його застосування [62, 420; 63, 56; 35,227].

24_______________ ________________Тактика допиту

Сутність психологічного впливу полягає в передач! інформації (фактичної або демонстрації її відсутності) для встановлення характеру реагування на це сприймаючого, у зв'язку з чим пропонується його виз-начення у вигляді «інформаційного впливу» [43, 726]. Тактичні прийоми, за допомогою яких реалізується вплив, виступають його формою, тобто прийомами і способами спілкування. «Воздействие,— пише А.В. Ду­лов,— может оказьіваться всеми средствами, при помощи которьіх пере­дается информация от одного человека к другому: жестами, поведением, мимикой, предьявлением обьектов (их моделей), действиями обьектов, устной или письменной речью» [64, /65].

В.Є. Коновалова зазначає, що «психологическое воздействие, транс­формированное в тактический прием, является средством для получения доказательственной информации» [60,113].

Отже, сутність проблеми психологічного впливу при проведенні слідчих дій полягає в тому, що інформація, яка використовується в рам­ках тактичного прийому, що застосовується, не вміщувала б неправди, а результатом не було позбавлення особи свободи вибору ним своїх рі-шень та поведінки.

Найчастіше про психологічний вплив говорять стосовно конфлікт-них ситуацій [53; 65]. Але про психологічний вплив потрібно вести мову як про обов'язковий елемент спілкування, який присутній завжди при проведенні слідчих дій, а не тільки при наявності протидії (наприклад, прийоми впливу з метою надання допомоги у поновленні забутого).

У тактичному аспект! психологічного впливу слідчого на учасників кримінального судочинства визначальним є рефлексія, тобто вміння вгадати наперед можливі ходи опонента і завчасно підготуватися до «їх відбиття», а також здатність передати йому інформацію «для прийняття ним рішення», очікуваного слідчим [65, 5—6].

Як при рефлексивному управлінні, наприклад, при проведенні до­питу, так і при будь-якому іншому використанні прийомів психологіч­ного впливу, слідчому необхідно пам'ятати, що його опонент може бути обізнаний про «тактичний арсенал слідства». Якщо це не буде врахова-но, то може бути недосяжною намічена мета слідчої дії, або потрібно бу­де значно більше докласти зусиль, чим це потрібно було б при тактично грамотній побудові процедури слідчої дії. Інформація про це, за даними дослідження В.Г. Гончаренка і Ф.М. Сокирана, була отримана засуд-женими: 29 % — від знайомих, друзів, засуджених; 25 % — з прочитаної художньої, документально'! і юридичної літератури; 27 % — з кінофіль-мів; 19 % — у процесі попереднього спілкування зі слідчим і оператив-ними працівниками [54, 42].

Для того, щоб полегшити вибір слідчим для кожної конкретно'! си-туаціі відповідних і правомірних прийомів психологічного впливу, про-

25

Глава П. Допит, як форма спілкування

понується створення і видання збірників таких прийомів [66, 43—46]. Це позбавить слідчого від «відкриття» вже відомих прийомів. Опитані слідчі підкреслили, що потрібно спеціально навчати їх прийомам психоло­гічного впливу, оскільки відсутність рекомендацій по застосуванню та­ких прийомів є однією з причин їх недостатнього використання [54, 20].

Емоційний фон впливу формується з перших хвилин спілкування слідчого з будь-яким учасником розслідування. Тому успіх цього спілку­вання, а и відповідно, вирішення завдань, які стоять перед слідчим, в значній мірі залежать від рівня психологічного контакту, досягнутого з особою, з якою доведеться працювати.

Психологічний контакт розглядається, як створення «робочої атмосфери» для спілкування, причому рівень спілкування характери-зують від «бажання спілкуватися один з одним» до «взаєморозуміння, основаного на взаємній довірі» [67, 20\ 12, 40; 7, 22; 68, 117]. Останнє уявляється суперечливим тому, що, обмінюючись інформацією зі слід­чим, допитуваний виходить зі своїх інтересів (які нерідко не співпадають з інтересами слідчого і слідства), а іноді вимушено, наприклад, під «тис-ком» доказів. Тому не взаєморозуміння і довіра (вони бажані, але не завжди досяжні) складають основу психологічного контакту, а «наст-рій» на спілкування заради або для обміну інформацією. Контакт при спілкуванні це обопільний двосторонній вплив, тому багато залежить від того, хто захопить першість при цьому. У слідчого для цього існує більше підстав: офіційність положения, статус, надані йому права тощо. Але одного цього недостатньо. Потрібні здібності для предметної і гра-мотної побудови розмови при спілкуванні, вміння долати або нейтралі-зувати спроби негативного впливу опонента.

Основним у встановленні психологічного контакту є прояв людсь-ких відношень до співрозмовника (незалежно від того, симпатична чи неприємна слідчому його особистість), демонстрація доброзичливості і неупередженості, розуміння проблем, що хвилюють дану особу. Це по­винно базуватися назнанні слідчим особливостей і долі співрозмовника, його ставлення до предмету допиту, до долі тих, кого можуть торкнути-ся його показания тощо. Демонстрація такого ставлення слідчого по­винна будуватися з першоїхвилини спілкування. Тому уявляється зовсім неправильним, коли слідчий не тільки думає, але и говорить допитува-ному: «Давайте виконаємо формальність, заповним вступну частину протоколу допиту». Ця «формальність» надає слідчому можливість створювати сприятливу атмосферу для спілкування. Замість простої фік-сації відповідей на запитання про місце народження, освіту, професію, місце роботи тощо можна продемонструвати зацікавленість. Наприк­лад, якщо слідчому знайоме місто, яке назвав допитуваний, йому треба сказати, що бував там, знає місто, спитати про яку-небудь визначну

27

Тактика допишу

26

Глава Н. Допит, як форма спілкування

пам'ятку, споруду тощо. Якщо він не бував у цьому місті, сказати, що багато чув про його особливості, але поки не мав можливості там побу-вати. Така лінія поводження, як і в цілому встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого певного артистизму. У одній із амери-канських інструкцій по допиту прямо вказується, що офіцер повинен бу­ти справжнім артистом, вміти «вести свою гру» [69, 12—13].

Слідчий повинен грати не тільки тоді, коли інформує допитуваного у межах тактичного прийому, який проводиться, але и тоді, коли він мае приховувати радість від отриманого результату або почуття невдачі як-що результат допиту негативний. Але при цьому слідчий повинен пам'я-тати, що якщо цей прийом буде проведений невміло, якщо допитуваний відчує нещирість «гри» слідчого, то все це зашкодить встановленню кон­такту [70, 49].

На формування психологічного контакту впливає не тільки професіо-налізм слідчого і його вміння спілкуватися, але и багато інших факторів: спосіб виклику на допит, зовнішність слідчого, характер обстановки до­питу і т.ін. Наприклад, виклик на допит по телефону дозволяє, по-перше, зняти напруженість невизначеності при виклику повісткою, по-друге, при-ховати факт виклику від рідних, сусідів, сторонніх осіб, по-третє, є своєрід-ним елементом довіри слідчого до допитуваного і його проблем [71,51].

У літературі наводяться дані ряду досліджень, що відображають ре-акцію підозрюваних (обвинувачуваних) на особу слідчого, його пове-дінку [72, 97; 73, 59].

Так, при опитуванні засуджених, що відбувають покарання, з числа тих, які визнали себе винними, 92 % зазначили, що слідчий зумів встано-вити з ними взаєморозуміння. А 54 % із складу тих, що не визнали себе винними, негативно висловились про слідчого, помітили невміння слід­чого будувати відносини з обвинувачуваним, неправильність його пове-дінки і навіть неохайність у одязі та зовнішності [65, 28—29].

Одним із шляхів встановлення психологічного контакту з допиту-ваним рекомендується проведения допиту двома особами (як одночас-но, так і послідовно на різних допитах), під час якого один грае роль жорстокого, а інший доброго слідчого, щоб допитуваний відчув симпа-тію, відкрився «доброму» [72, 229; 17,160—161].

Така гра нам уявляється не зовсім чесною через те, що це є відвер-тою і відкритою дезінформацією, удаваністю. Але допит удвох може бути правомірним і доцільним, якщо метою є контроль другим слідчим ходу допиту і поведінки не тільки допитуваного, але и свого колеги то­му, що з боку краще видно помилки, взаємні реакції тощо, які другий слідчий при підключенні до допиту може використати і при необхідності усунути або виправити становище.

У США допит двома слідчими будуеться за іншим принципом: на початковому етапі допит доручається співробітнику, який мае нижчу кваліфікацію, а наступи! веде вже досвідчений слідчий, який, по-перше, враховує результата першого етапу допиту, а по-друге, демонструе до-питуваному, що його намагання ввести в оману не дадуть надежного ре­зультату при кваліфікованому підході [69,14—45].

Якщо контакт з допитуваним не відбувається, слідчому необхідно мати на увазі, що причиною цього може бути не тільки різниця у пог-лядах, інтересах, підходах тощо, а и психологічні бар'єри, які виникають на шляху взаєморозуміння: смисловий, інформаційний, емоційний, тоб-то це можна охарактеризувати як розмову «на різних мовах» [43, 77— 78]. їх усунення нерідко значно простіше через те, що потрібно тільки встановити причину нерозуміння і роз'яснити на потрібному рівні пред­мет бесіди, щоб «зняти» невпевненість і сумніви допитуваного в силу не-ясності або незнания.

Таким чином, психологічний контакт — це багатофакторне явище, що потребує врахування і реалізації найрізноманітніших сторін спілку­вання при допиті. Тому уявляється правильним говорити про встанов­лення психологічного контакту не як про своєрідний тактичний прийом, а як про тактичне завдання, що вирішується сукупністю різноманітних тактичних прийомів [74,106].

Для встановлення контакту з допитуваним, правильного вибору так­тичних прийомів проведения слідчих дій за його участю, особливо в умо-вах конфліктних ситуацій, необхідно мати досить чітке уявлення про характер і особливості цієї особи. У зв'язку з цим постає питания про предмет, межі, засоби і методи вивчення особи. В літературі, присвяченій цьому питанию [75; 76; 77; 78], автори нерідко змішують принципову можливість вивчення з практичними потребами і реальними можливос-тями такого вивчення. Важливість вивчення особи не може бути піддана сумніву, але обсяг такого вивчення обмежується двома обставинами. По-перше, положениями КонституціїУкраїни (ст. 32), по-друге, практичними можливостями слідства. Для плідної роботи з підозрюваним і обвинувачуваним слідчий, як правило, може і повинен володіти необхід-ною для визначення порядку розслідування і тактики проведения слідчих дій інформацією про їх особу. Але стосовно потерпілого і свідка попе-реднє (до зустрічі з ними, наприклад, на допиті) вивчення їх особи не завжди можливе, та и не завжди в цьому є необхідність. Тут основний ак­цент повинен бути зроблений на вивченні при особистому спілкуванні. А, отже, практичних працівників необхідно озброювати знаниями і вмін-нями раціонального вивчення особи при безпосередньому спілкуванні.

«Криміналістичний аспект вивчення,— вказує В.Г. Лукашевич,— пропонує отримання про допитуваного такої інформації, яка може бути

28

29

Тактика допиту

використана для вибору найбільш ефективних у кожному конкретному випадку тактичних прийомів управління допитом, найбільш ефективних способів впливу на допитуваного з метою отримання від нього повних і достовірних показань» [12, 33; 60,105; 79, 73]. До першоїзустрічі з допи-туваним у слідчого в більшості випадків немає можливості здійснити спеціальні заходи для вивчення його особи. Тому нерідко дане завдання вирішується вже у процесі безпосереднього спілкування.

В основу враження, яке складається у слідчого на цьому етапі ляга-ють спостереження і висновки про манеру поведінки, рівень інтелекту, характер реагування на те, що відбувається. Це враження грунтується на життєвому і професійному досвіді слідчого, його світогляді, спостереж-ливості тощо. При цьому необхідно пам'ятати, що нерідко воно може бути оманливим.

Англійський юрист О. Пінто писав: «Впечатление — вещь обманчи­вая... Один всемирно известньій криминалист однаждьі признался, что самое хорошее впечатление на него произвела женщина, которая, желая получить деньги по страховому полису, отравила своих детей, а самое невьігодное — знаменитьій филантроп и реформатор» [80, 237].

Для формування враження про особу важливо не тільки те, що вона говорить і як себе поводить, а в значній мірі її реакція на те, що відбува­ється, що проявляється в тональності голосу, мимовільних рухах тіла, міміці тощо. [81].

Питания про можливість використання зовнішніх відображень внут-рішнього реагування людини на те, що відбувається, обговорюється фа-хівцями давно [42, 67]. Ще за 700 років до нової ери в Китаї під час допиту вказувалось на необхідність слідкувати за словами, очима, виразом об-личчя, диханням допитуваного, у якого при дачі неправдивих показань можна спостерігати хвилювання, розгубленість, сором і т.ін. [83, 6—7].

Про один з елементів ставлення людини до того, що відбувається: про усмішку пишуть таке: «Ульібкой можно вьіразить все что угодно: легкое презрение и тихое обожание, надменную вежливость и нежную снисходительность... Она же может нечаянно вьідать тайное, сделать явньім незримое, совершить предательство, обнаружив потрясение и замешательство. Ульібкой можно проговориться» [84,10].

Аналіз зовнішніх факторів поведінки допитуваного може бути для слідчого такими:

а) орієнтиром для вибору способів встановлення психологічного контакту;

б) матеріалом для вивчення психологічних та інших особливостей учасника спілкування;

в) показником правильності або невідповідності прийомів і спо­собів здійснення слідчим дій [47, 34; 85, 34; 86, 757—158\.

Глава II. Допит, як форма спілкування

Ці дані, як зазначають практично всі автори, «не мають доказової цінності, виконуючи функцію орієнтації слідчого в тій або іншій си-туації» [87, 81].

М.С. Строгович наголошує, що показники і обставини поведінки особи «не могут рассматриваться как самостоятельнее доказательства виновности в виду того, что они могут проистекать из причин, не свя-занньіх с исследуемом по делу собьітием» [88, 378]. Йдеться про хвилю-ванням з приводу виклику на допит і незвичайністю становища, безпідс-тавністю висловлених підозр, порушенням особистих планів, несприй-няттям особи слідчого або його поведінки і т.ін.

Аналіз слідчим зовнішніх факторів прояву ставлення учасників слідчих дій до їх змісту і прийомів, що використовуються, є необхідним і корисним, але не для «діагностики винності», а для визначення відпо-відності ситуації вибраним прийомам, оцінки «больових точок» в реагу-ванні, наприклад, допитуваного, на поставлен! запитання, пред'явлені матеріали і т.ін.

Заслуговують на увагу дані дослідження Ю.В. Гранської і В.В. Ро­манова, які показують, що рівень здатності розпізнавання мімічних про-явів слідчими є суттєво нижчим, ніж у представників інших професій (вчителів, інженерів). Особливо це стосується розпізнавання проявів не-гативних емоцій (гнів, презирство, огида), які досить характерні для спілкування у правоохоронній сфері [86, 59—60]. Крім всього іншого, це те ж свідчення того, що використовувати зовнішні прояви емоційного стану особи потрібно обережно. А.В. Дулов пропонує фіксувати ці реак-ції і в подальшому використовувати їх як засіб отримання подальших «правдивих» показань допитуваного: «С помощью технических средств, — пише він, — реакция обвиняемого... может бьіть зафиксиро­вана на кинопленку, магнитофонную ленту. Результата фиксации могут бьіть использованьі в ходе дальнейшего воздействия на обвиняемого для дополнительного показа его реакции» [89, 246].

Таким чином, одним з основних напрямів удосконалення слідчоїді-яльності, і в першу чергу забезпечення результативності та якості до­питу, є її розгляд і вивчення, як процесу спілкування, пізнання законо-мірностей спілкування у процесі розслідування і розробки на цій основі рекомендацій щодо організації і тактики проведения слідчих дій, визна­чення законності, науковості і етичності засобів і методів діяльності, які пропонуються для впровадження у практику.

30

Тактика допишу

Глава III

Допит і проблеми удоскояалення розслідування

Вирішення сучасних завдань боротьби зі злочинністю вимагає сут-тєвого удосконалення діяльності правоохоронних органів. Необхідність цього стосовно слідства обумовлюється низкою нових специфічних об-ставин. По-перше, зростання рівня професіоналізму злочинців, застосу-ванням ними у своїй злочинній діяльності новітніх технічних досягнень, використання нових організаційних форм. По-друге, зростання рівня злочинності та у відповідності з цим і зростання обсягу навантаження працівників правоохоронних органів.

У зв'язку з цим повстає питания про процесуальну економію, тобто про пошук шляхів, які без суттєвого збільшення сил і засобів дозволили б забезпечити належну ефективність діяльності з питань розкриття та розслідування злочинів.

Досягнення плануємих результатів з найменшими затратами сил, засобів і часу виступає одним з найдоцільніших умов людської діяль­ності. Не є винятком у цьому відношенні і слідча діяльність, швидкість та ефективність досягнення результатів якої є законодавчою вимогою, а тактика шляхів її здійснення, як засіб досягнення мети, являє собою сукупність найбільш доцільних прийомів і методів діяльності. Але, через те, що підсумком розслідування виступає вирішення долі людини, мета економіі засобів і сил при проведенні розслідування не може ставитися безвідносно до сутності слідчої діяльності. Тому в найбільш загальному плані економія тут повинна розумітися, перш за все, як забезпечення організації розслідування, що відповідала б максимально повному і дос-товірному встановленню того, що з'ясовується.

Таким чином, доцільність та економія у слідчій діяльності підпо-рядковані не стільки меті досягнення результату, скільки забезпеченню правомірного образу дій при встановленні істини. Але це не виключає необхідності обліку і реалізації загальноприйнятого аспекту економії сил і засобів, оскільки, по-перше, раціоналізація діяльності є обов'язко-вою умовою їїрозвитку і удосконалення, по-друге, навантаження право­охоронних органів, яке різко зросло, не дозволить їм без пошуку і засто-сування нових засобів процесуальноїекономіїякісно вирішити обсяг ро-боти, який все збільшується.

Питания про раціоналізацію прийомів і засобів процесуальної ді­яльності неодноразово піднімалося на сторінках юридичних друкованих видань[90;91;92].

Глава III. Допит і проблеми удосконалення розслідування_________31_

3 урахуванням того, що допит посідає одне з головних місць в діяль­ності слідчого, раціоналізація його праці у значній мірі пов'язана з вирі-шенням проблем організації допиту, підвищенням його ефективності [93].

Ставлення до показань допитуваних, їх доказового значения неод­норазово змінювалось. В.І. Громов зазначав, що «свидетельские показа­ния являются в смьісле их точности и полного соответствия с действи­тельностью крайне несовершенньім материалом, доказательность кото­рого является сомнительной» [94, 15—16\.

У тридцяті роки визнавальні показания оголошувались «царицею доказів». У наш час знову ведуться розмови про «уцінку» показань у зв'язку з поширеними спробами ухилення від дачі свідчень, дачі неправ-дивих показань, відмовою у суді від раніше даних показань [95, 112— 113]. Але, незважаючи на це, показания потерпілих, свідків, підозрюва-них і обвинувачених були і залишаються основним джерелом даних про події, які розслідуються, а допит — основним засобом збору доказової інформації. Тому забезпечення оптимізації слідчої діяльності — це, перш за все, пошук шляхів удосконалення правових, організаційних, методич-них і тактичних засад допиту.

Українська система розслідування злочинів суттєво відрізняється від більшості зарубіжних. По-перше, практичною відсутністю змагаль-ності (слідчий збирає докази, які в повній мірі є відомими захиснику, який тільки «готується до бою в суді» і не відкриває «своїх козирів», а в суді навпаки — захисник діє, а слідчий у цьому процесі не бере участі, його тільки представляє прокурор). Підключення захисника до процесу розслідування заздалегідь повинно служити не тільки гарантією захисту прав особи, а и забезпеченням змагальності для повноцінного вирішен­ня завдань кримінального судочинства. 3 урахуванням цього мають бу­ти уточнен! функції захисника, для того, щоб він був не тільки прий-мальником інформації за результатами дій слідчого, а и надавав свої докази на стадії попереднього слідства. Це дозволить значно скоротити кількість кримінальних справ, які адвокату «вдається вирішити в суді», оскільки неповноцінно розслідувані справи, як правило, не будуть дохо-дити до суду. А поки слідчий і адвокат поставлен! в нерівні умови: у слідчого — тільки обов'язки, а у адвоката — тільки права [96, 46].

Заслуговує на увагу використання зарубіжного досвіду в частині запрошення до суду представників поліції, які займалися збором почат-кової інформації. Стахівський С.М. висловлюеться проти проведения допиту в судовому засіданні слідчого, який проводив розслідування, оскільки він, по-перше, може тільки поінформувати про отримані ним відомості у справі з інших джерел, а, по-друге, навряд чи доцільно вис-луховувати дану ним оцінку правильності своїх дій [97, 9—10].

32

Тактика допиту

3 цим не можна погодитися цілком через те, що С.М. Стахівський не враховує однієї дуже важливої обставини. У нашему процесі захис-ник з'являється разом з підозрюваним. Захищаючи його інтереси на ста-дії попереднього розслідування, адвокат, як правило, зосереджує своїзу-силля на забезпеченні прав підозрюваного (обвинувачуваного) — пра-вомірності і обгрунтованості притягнення до кримінальної відповідаль-ності, правильності обрання запобіжного заходу і т.ін. При цьому він не завжди «викладає свої козирі» (дані, які є у нього), особливо ті, котрі не можуть відіграти принципової ролі у долі підзахисного, але потребують спеціальної перевірки. Тобто на цій стадії розслідування практично не-має змагальності. А в суді змагальність неповноцінна тому, що адвокат викладає всі свої доводи та дані (слідчий у цей час не бере участі у про­цесі) і мае можливість подавати процедуру розслідування у вигідному для нього плані. Запрошення слідчого до суду в тих випадках, коли «справа розвалюється» адвокатом, дозволило б суду отримати інформа-цію для всебічної і повноцінної оцінки проведеного розслідування. При цьому предметом допиту могли б бути не тільки проблеми його діяль-ності, але и дії адвоката, зокрема, з того моменту, який раніше ним не висувався, а в суді стало підставою для направления справи на додатко-ве розслідування або заперечення правомірності притягнення підзахис­ного до кримінальної відповідальності.

Друга відмінність пов'язана із значним обсягом документообігу і складністю процесуального оформления доказів (в зарубіжних країнах за незначні злочини або при відсутності серйозних наслідків злочинець може бути засуджений суддею одноосібно на підставі тільки усноїдопо-віді поліцейського про випадок) [98, 33—34].

Третя відмінність полягає у подовженості строків розслідування (що призводить не тільки до негативного впливу фактору часу на вста-новлення істини по справі, але і тягне обмеження прав особи, яка притя-гується до відповідальності — порушенню строків розслідування і утри-мання під вартою), створенні додаткових можливостей для впливу на потерпілих і свідків з метою зміни їх показань (чим дальше від події, тим спокійніше оцінюється подія — «час лікує») [99, 45].

Велика кількість недоліків, притаманних нашій судово-слідчій сис-темі, могли бути б усунені шляхом її удосконалення, але оскільки це сьо-годні не реально, то досить часто постає нагальне питания про її удо­сконалення [100, 406—409]. Але и це часткове удосконалення повинно бути, на наш погляд, досить суттєвим, а не просто «лакуванням» для створення видимості змін. У проект! кримінально-процесуального ко­дексу 1995р., підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів Ук-раїни, є розділ про спрощене і прискорене попереднє слідство, в якому його відмінність від звичайного слідства полягає лише у термінах (до 20

Г.паваІН- Допит і проблеми удосконалення розслідування_________33_

днів) і У тому, що «слідчий вправі обмежитися тільки виконанням тих слідчих дій, які, на його погляд, є достатніми «для правильного вирі-шення справи» (ст. 256, п. 1). А хто, крім слідчого, у звичайному порядку визначає перелік слідчих дій, необхідних для правильного вирішення справи? Особи, які контролюють слідство, можуть дати вказівку про не-обхідність проведения додаткових слідчих дій, але тільки у випадку не-повноти проведеного розслідування, що передбачено і для спрощеної процедури розслідування (ст. 256, п. 2). Фактичне скорочення терміну нічого не змінює по суті. При цьому слід наголосити, що в даному варі-анті КПК було вміщене те, що «зникло» з наступних варіантів проектів, а саме: «При цьому допускається засвідчення ходу і результатів слідчої дії у скороченому вигляді» (виділено нами — авт.), тобто знову ж таки відмовились від внесения суттєвих змін. А саме в цьому — в спрощенні процедури розслідування — полягає, на нашу думку, необхідність і мож­ливість усунення багатьох наявних недоліків діяльності правоохоронних органів по розкриттю і розслідуванню злочинів. «Процес мае бути швидким і ефективним. Його форма може бути диференційована залеж-но від тяжкості злочину, ставлення обвинуваченого до пред'явленого йому обвинувачення — звичайною, дещо ускладненою, або, навпаки, в розумних межах спрощеною» [101, 454].

Початок дискусії про диференціацію кримінально-процесуальної форми було покладено в 1974р. [102, 65—66; 103, 50—53; 104, 54—56]. Сьогодні ця проблема не тільки не втратила своєї актуальності, але и на-була ще більшого значения. Обумовлено це як пошуком шляхів форму-вання правової держави, так і тим, що визріло завдання забезпечити ра-ціоналізацію діяльності з розкриття і розслідування злочинів з ураху-ванням нестачі державних ресурсів для створення умов повноцінного і якісного функціонування правоохоронних органів. Заперечення наяв-ності і правомірності такої постановки питания є не тільки ігноруван-ням об'єктивних умов і закономірностей розвитку суспільства, але и пе-редбачає самостійний пошук практикою шляхів виходу з становища, яке склалося. При цьому, вказує Л.М. Карнєєва, «практика, лишенная науч-ньіх рекомендаций по волнующим ее проблемам, либо сталкивается с непониманием зтих проблем или ненадлежащим ее решениями, проти­воречащими ее интересам... сама ищет вьіход и находит часто не луч­ший». Крім того, ці шляхи нерідко можуть бути пов'язані з порушенням закону [105,6].

У законодавстві ряду держав відмічені тенденції до розширення переліку складів злочинів, за якими можлива протокольна форма досу-Дової підготовки матеріалів.

У Російській Федерації до цих злочинів віднесено 40 складів злочи­нів (ст. 414 КПК). В Республіці Казахстан діючий КПК (ст. 388) передба-

Тактика допиту ^_лавдШ. Допит і проблеми удосконалення розслідування

34

чає проведения (прискореного) протокольного переведения за 37 скла­дами злочинів, а проект КПК — за 63 [106, 54—55]. У нас же спостеріга-ється протилежне: у проекті «Концепції судово-правової реформ и в Україні», підготовленому Міністерством юстиції написано: «Прото-кольна форма досудової підготовки матеріалів скасовується» [108, 139].

Пошук резервів часу для успішного розкриття і розслідування зло­чинів залишається актуальним тому, що через велике навантаження «слідчий перетворюється на «ремісника», і немає можливості в повній мірі реалізувати свої професійні навички» [108, 139]. Одним з існуючих шляхів економії сил, засобів і часу правоохоронних органів є встанов-лення певних «лімітів» реагування на факти правопорушень [109, 69— 70]. Наприклад, у ряді зарубіжних країн встановлений порядок, при яко-му після заяви про вчинення крадіжки розпочинається робота окремої бригади. Якщо в результат! роботи протягом доби перспектива роз­криття злочину є реальною, діяльність бригади продовжується, якщо ж справа уявляється безперспективною, наявна розшукова інформація (да-ні про викрадене, прикмети злочинців тощо) вводиться до обліково-ре-єстраційної системи, а справа здається до архіву і робота по ній буде продовжена тільки у тому випадку, якщо що-небудь проявиться за дани-ми обліку. Таким чином сили і засоби використовуються тільки раціо-нально, без спроби «охопити неохоплюване», як це відбувається у нас [110,115—116]. Як зазначають М.М. Михеєнко, В.П. Шибико і А.Я. Ду-бінський «Протокольна форма досудової підготовки матеріалів по окре-мих видах злочинів, які не являють великої суспільної небезпеки, була введена з метою розвантаження слідчих з тим, щоб вони могли зосере-дити свої зусилля на розслідуванні більш важких злочинів» [111, 598]. Проте, як показує практика, цього недостатньо і необхідно застосовува-ти інші способи спрощення і оптимізації процедури розслідування, а не спростовувати, що може потягнути порушення прав учасників кримі-нального судочинства.

«У кримінальному судочинстві,— вказує В.Т. Томін,— до головних напрямів збільшення продуктивності праці слід віднести:

а) невчинення дій, без яких можна обійтись;

б) збільшення віддачі від тих дій, які проводяться;

в) послідовне звільнення працівників високої кваліфікації від вчи­нення дій, які можуть бути виконані працівниками більш низької квалі­фікації;

г) послідовна заміна «універсалів» при проведенні слідчих і судових дій спеціалістами» [110, 77].

У цьому плані важливе місце належить скороченню затрат часу слідчих і спеціалістів на виконання повторно'! дублюючої роботи, у тому числі за рахунок вирішення проблеми співвідношення слідчих дій з

35

відповідними _ним аналогами перевірочних: допит — опитування, упіз-нання — узнавания, виїмка — вилучення, експертиза — освідування, дослідження. Дії, які співпадають за суттю та змістом, але відрізняються за формою нерідко розмежовуються не тільки за процесуальною значи-містю, але и за складністю здійснення [112, 5]. Що, по-перше, непра­вильно по суті, через те, що складність або простота дій визначається їх характером і обставинами проведения, а не процесуальною формою, по­друге, може породжувати формальність і не сумлінність підходу до про­ведения непроцесуальних дій, як з боку виконавців, так і з боку осіб, що залучаються до участі, тобто ставлення до них як до «другорядних захо-дів» [109, 79]. В.О. Коновалова правильно зазначила: «зкономия процес-суальньіх средств требует ограничить получение однотипной (виділено нами — авт.) доказательственной информации, обьем которой может убедить следователя в ее полноценности» [60, 27].

Потрібно витрачати зусилля на збір інформації, якої не вистачає, а також на перевірку тієї, що уявляється недостовірною, замість затрат на підтвердження того, що само по собі не викликає сумнівів.

«Термін «економія» означає не обмеження процесуальних засобів, а розумну вибірковість їх використання, що дає можливість найбільш ефективно організувати роботу слідчого» [60, 27].

До «перевитрат процесуальних засобів» В.О. Коновалова відносить призначення експертиз, коли вирішення питания не потребує викорис­тання спеціальних пізнань; звернення до інших джерел інформації, коли достатньо даних, які отримані з якого-небудь іншого.

Як вже зазначалось, основним споживачем робочого часу слідчого є допит. I це природно, але справа в тому, що досить часто допиту потер-пілих, свідків і підозрюваних (перш за все, на стадії вирішення питания про порушення кримінальної справи) передує їх допит оперативним пра-цівником з подальшим допитом слідчим. Безумовно, в окремих випадках дані опитування можуть бути недостатніми для вирішення питань роз­слідування. Однак вивчення матеріалів кримінальних справ показує, що в багатьох випадках протокол допиту повністю відображає (дублює) зміст пояснень. Тому доцільно (і, на наш погляд, правомірно) не прово-дити допит тих осіб, які раніше дали необхідні і достатні пояснения. У зв'язку з цим постає питания про надання пояснениям статусу протоколу допиту [113, 27; 114, 206; 115, 74—75]. Тим більше, що діючий КПК у ст. 97 і проект нового КПК у ст. 170, ч. 4 передбачає можливість отри-мання пояснень для перевірки заяв і повідомлень про злочини [116, 45].

М.М. Михеєнко пропонує віднести пояснения громадян і посадо-вих осіб до процесуальних джерел отримання доказів [18, 113].

Такс рішення законодавця не тільки сприяло б процесуальній еко­номії, але підвищило б відповідальність громадян при повідомленні ін-

-л

Тактика допиту

формації працівникам правоохоронних органів, що виконують свої службові функції, а, відповідно, — підвищення престижу правоохорон­них органів у очах населения. Останньому сприяло б і те, що значно ско-ротились би повтори! виклики на допит (громадянин не проводить різ-ниці між допитом і дачею пояснень: для нього у обох випадках це є за-непокоєнням і тратою часу), які не обумовлені потребами справи, а по-в'язані з сутністю форми. В.І. Басков з приводу цього зазначає: «МьІ вьіступаем вовсе не за упрощенчество в процессе уголовного судопроиз­водства. Но мьі против ненужньіх вьізовов свидетелей, против таких повторньіх допросов, которьіе ничего существенного по делу дать не могут» [117, 76].

Про певну алогічність позиції законодавця і окремих авторів свід-чить те, що при протокольній формі досудової підготовки матеріалів, тобто отриманню даних, на підставі яких суд буде вирішувати справу по суті, пояснения допустим! і достатні, а отримані у стадії вирішення пи­тания про порушення кримінальної справи оцінюються як недопустим!. В чому ж їх різниця в одному та іншому випадку? Адже вони просто до-кументи, які несуть інформацію і можуть бути оцінені слідчим і судом, а у випадку необхідності и перевірені.

Якщо законодавець «не наважиться» на надання пояснениям стату­су протоколу допиту, то «перехід» пояснень до процесуальної форми протоколу можна було б здійснювати шляхом відмітки пояснения типу «Слідчий ..., попереджений про відповідальність за дачу наперед неправ-дивих показань, підтвердив правильність повідомлених ним даних», що дозволить слідчому економити значно час на «складання паперів». А поки практика знайшла обхідний маневр: оперативний працівник отри-мує пояснения від громадян на бланку протоколу допиту без вказівки дати, а слідчий в подальшому «дооформляє цей протокол допиту». Тому реалізація пропозиції про надання пояснениям статусу протоколу допи­ту забезпечить не тільки економію часу на розслідування, але и скоро­тать «пошуки обхідних шляхів закону» [11, 26]. «Щоб вижити порушен­ня закону в кримінальному судочинстві, потрібно зробити так, щоб зако-нослухняна поведінка була вигідна, а порушення закону — ні» [109, 81].

Тут є багато спільного з постановкою питания про дозвіл проведен­ия експертиз до порушення кримінальної справи, оскільки досить часто проведения дослідження необхідно для вирішення питания про наявність ознак злочину і порушення кримінальної справи (встановлення важкості тілесних ушкоджень, визначення складу виявленоїречовини і т.ін.).

Тепер у тих випадках, коли без допомоги спеціаліста для вирішення конкретних питань обійтись неможливо, органи дізнання призначають так зване «попереднє дослідження» (а по суті експертизу) і після пору­шення кримінальної справи виносять постанову про призначення екс-

І. Допит і проблеми удосконалення розслідування___________УІ_

пертизи, тобто примушують одного і того ж або іншого експерта пов­торите вже виконану роботу, через те, що методи дослідження і спеціа-лісти одні и ті ж, тільки різне паперове оформления.

Як одну з причин неповноцінного використання експертиз у розслі-дуванні всі категорії опитаних нами практичних працівників відзначили довготривалість строків проведения експертиз. За нашими нормами (Наказ МВС України № 140 від 9 березня 1992р. «Про затвердження «Положения про діяльність експертно-криміналістичних підрозділів внутрішніх справ») експерт повинен виконувати за рік близько 100 прос-тих експертиз. А експерт поліцейського відомства США проводить за рік близько тисячі експертиз. Така різниця визначається тим, що, по-перше, там експерт працює з помічником (технічне обслуговування), а по-друге, тим, що наш експерт основний час витрачає на оформления результатів проведеного дослідження, а американський — практично тільки на власне дослідження і викладення висновків (у випадку необ­хідності він запрошується до суду для роз'яснення по суті проведено']' експертизи). Очевидно і у нас є можливість, якщо не зовсім усунути «бю-рократію оформления висновків» (які практично ніхто не читає, можли-во крім адвокатів), то значно її скоротити, щоб експерти активніше і повноцінніше брали участь у забезпеченні реального використання нау-ково-технічних досягнень у розслідуванні, а не витрачали дорогоцінний час на розмноження паперів. До речі, роль і значения спеціалістів у ви-рішенні завдань кримінального судочинства суттєво б виросли, якщо б їх частіше залучали в суд! для роз'яснення результатів і методики прове-дених ними експертиз, оскільки одна справа скласти абстрактний висно-вок і зовсім інше — у присутності велико!' аудитор!!' і спеціалістів допо-вісти і обгрунтувати свої висновки.

Питания про можливість призначення експертиз до порушення кримінальної справи (і у першу чергу, для забезпечення об'єктивного ви­рішення питания про його порушення) давно дискутується у юридичній літературі. I, як завжди, є його прибічники [118, 176; 113, 24—36; 119, 101] і противники [120,111; 121, 32].

Слід зазначити, що вже є приклади вирішення цього питания. Так, в КПК Республіки Узбекистан (1994, ст. 180) встановлено, що «в необхід-них випадках експертиза може бути призначена і до порушення кримі­нальної справи». та «...не допускається заміна експертизи дослідженнями, Що проводяться поза встановленого цим кодексом порядку» (ст. 172).

Таке вирішення питания уявляється правильним, раціональним і можливим для прийняття і нашим законодавцем, що и пропонується у проекті КПК України [116, 45], особливо, якщо при цьому в КПК буде введена норма, яка закріпляє положения про те, що на стадії порушення кримінальної справи «допускається проведения слідчих дій, непов'яза-

39

38

Тактика допиту гшваШ- Допит і проблеми удосконалення розслідування

них з реальним застосуванням заходів процесуального примусу» [109, 117\. Це знімає багато спірних питань з даної проблеми і суттево спро-щує процедуру розслідування без порушення прав громадян. Якщо за-конодавець не погодиться з цим, то залишається актуальною проблема надлишкових нераціональних витрат часу і засобів на допит, експертизи та інші заходи.

У літературі наводяться такі дані про «процент повторності» різних видів експертиз: по балістичних дослідженнях — 45 %, по дослідженнях наркотичних речовин — 38 % [122,15].

Відсутність права на проведения експертиз у стадії порушення кри-мінальних справ призводить, зокрема, до того, що суд, отримавши мате-ріали протокольно'! перевірки за фактами незаконного носіння, виготов-лення і збуту зброї із довідкою про дослідження, повинен порушити кри-мінальну справу, призначити її слухання, провести судове засідання для винесення постанови про призначення експертизи, а потім призупинити переведения по справі і потім чекати висновок експерта [123, 27].

Алогізм ситуації навряд чи потребує особливого коментування.

Своєрідний підхід до вирішення проблеми, яка розглядається, про-понує В.С. Зеленецький: «У слідчих і судових процесах... докази вста-новлюються за допомогою слідчих і судових дій. Оскільки їх проведения (крім огляду місця поді'О у дослідницькому дослідчому кримінальному процесі заборонено, виникає питания про перелік і сутність тих дій, за допомогою яких у дослідчому кримінальному процесі здійснюється пе-ревірка заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини. Відобража-ючи природу дослідчого кримінального процесу і функціональне приз­начення засобів, які розглядаються, їх слід називати дослідчими пізна-вальними діями» [124, 131]. До них він відносить: дослідче опитування громадян, власноручні пояснения, дослічий огляд предметів, документів та інших об'єктів, доручення проведения перевірок, ревізій і відомчих експертиз, дослідче дослідження об'єктів спеціалістами тощо. Але при такій постановці залишається питания про процесуальну природу всіх даних, які отримуються з їх допомогою і про можливість їх дослідження в розслідуванні: безпосередньо або після «просіювання через процесу-альне сито»? Якщо друге, то що зміниться крім нової назви цих дій? Будь-яке удосконалення процедури розслідування повинно мати своїм наслідком підвищення гарантій захисту прав громадян і оптимізацію умов діяльності правоохоронних органів, у іншому випадку вони не-правомірні або безглузді.

Статтею 6 Закону України «Про адвокатуру» захиснику надається право отримувати письмові висновки експерта з питань, які потребують спеціальних знань" [125, 413]. У зв'язку з цим постає питания: що це таке експертний висновок або просто думка спеціаліста? Яке їх (письмових

висновків) доказове значения? Вони можуть безпосередньо використо-вуватися як джерела доказів чи знову буде потрібно призначення експер­тизи для вирішення вже вирішених питань?

Ми поділяємо точку зору (і вважаємо, що це повинен встановити законодавець, якщо джерело даних відоме, то не потрібна його «додат-кова обробка», оскільки суд — єдиний орган який вирішує справу по су-ті — може у випадку необхідності звернутися до будь-якого джерела да­них для перевірки їх достовірності. «Следствие,— зазначав Н.Н. Спе-ранський,— не является судом, а лишь основание для него» [126, 98].

В.Г. Лукашевич пропонує достатньо кардинальне рішення даної проблеми: «Следует освободить орган дознания от работьі но система­тизации, оценке и принятию решений из исходной информации, переад­ресовав ее следователю (зтой предварительной проверки и принятия процессуально обоснованного решения). Оставить оперативном работ­никам милиции функции вьіявления и сохранения (фиксации) источни­ков (носителей) информации о признаках преступления. Такой подход зкономит ресурсьі (материальньіе и временньіе), поскольку отпадает необходимость в дублировании во время исследования информации в начале, в рамках оперативно-розьіскной деятельности органа дознания (документирование), а потом процессуальной деятельности следователя (во время проведения отдельньіх следственньіх действий),— в результа­те чего большая вероятность потери части информации и искажения ее содержания. Поскольку источники (носители) информации в отноше­нии преступления единьі, то и содержание сведений, которьіе они име­ют, не зависит от того, какими методами (оперативно-розьіскньіми или процессуальньши) они исследуются» [127, 23].

У сучасних умовах боротьби зі злочинністю і при існуючій процеду-рі розкриття і розслідування злочинів «можно без преувеличения кон­статировать, что в ситуации, которая сложилась на данньій момент, ор-ганьі предварительного расследования не способньі качественно вьіпол-нить задачи, поставленньіе перед ними законом», що «вместо собирания и исследования доказательств с целью установления и изобличения лиц, виновньіх в совершении преступления, следователи фактически занима­ются оформлением уголовньіх дел» [108, 140—141; 128, 133]. Тому без кардинальних змін в порядку і процедур! діяльності правоохоронних ор­ганів на реальне покращання у розкритті і розслідуванні злочинів можна не розраховувати.

У перехідних умовах розвитку державності на сучасному етапі і вирі-шенні завдань побудови правової держави особливе значения набувають продуманість і обгрунтованість перетворень у всіх галузях життєдіяль-ності держави і, в першу чергу, у сфері правоохоронної діяльності, пок-^ликаної забезпечити надійний правовий захист всім членам нашого сус-

40

Тактика допиту

пільства, щоб життя і здоров'я людини, її честь і гідність, недоторканність і безпека стали найвищою соціальною цінністю. Однією з гарантій цього виступає розширення експериментальної перевірки того, Ідо пропонуєть-ся для впровадження у життя, в тому числі нових правовик актів.

За 1990—1995 рр. в Україні прийнято понад 600 законодавчих ак­тів, що слід оцінити як позитивний момент, але в той же час у велику їх частину вже неодноразово вносились зміни і доповнення [129, 3—4\. У цьому плані заслуговує на увагу пропозиція депутата В. Суслова, який при обговоренні у Верховній Раді питания про регулювання надходжень до бюджету залежно від розмірів обкладання податками рекомендував перевірити це експериментально — знизити на декілька місяців податок на додану вартість, щоб таким чином з'ясувати до чого це призведе: до збільшення чи зниження надходжень і на основ! цього (замість супере-чок) прийняти рішення [130].

Експериментальний метод полягає у пізнанні фактів, що цікавлять дослідників, шляхом дослідної перевірки явищ, які спостерігають. На відміну від методу спостереження експеримент включає активне вторг-нення до явища, що вивчається, його виділення із звичайного процесу, штучне відтворення в спеціально створених умовах. Експеримент дозво-ляє досліджувати сутність, природу і механізм явищ і фактів, що цікав­лять дослідника. Разом з тим йому притаманні дві специфічні риси. По-перше, він є складовим елементом практики, виконує функції критерію істини, тобто забезпечує не тільки отримання знань, але и перевірку їх істинності. По-друге, для розвитку теорії і практики досить важливою є його прогностична роль, що забезпечує попередню дослідну перевірку положень, які пропонуються для впровадження у практику [131, 8\.

У слідчій діяльності експеримент отримав досить широке застосу-вання як засіб дослідної перевірки окремих обставин у межах слідчих дій, при проведенні експертиз. А у наукових криміналістичних дослід-женнях експериментальний метод використовується порівняно обмеже-но. Пояснюється це, на наш погляд, двома основними обставинами. По-перше, тим, що не розкриті в повній мірі можливості цього методу щодо до криміналістичних аспектів слідчої діяльності, по-друге, суттєвими об-меженнями і складностями експериментування у сфері кримінального судочинства [132,156].

Розслідування злочинів — суворо регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність, стосовно якої досить чітко і повно визначені права і обов'язки її учасників. Будь який відступ від цих при-писів є порушенням закону. «В ситуациях, урегулированньіх уголовно-процессуальной нормой,— зазначає В.Т. Томін,— рационализация не­возможна никаким иньім путем, кроме внесения изменений в закон» [110,115]. 3 урахуванням цього вся слідча діяльність щодо можливостей

Глава III. Допит і проблеми удосконалення розслідування_________41_ експериментування, на нашу думку, мае бути чітко розгалужена на два аспекта: а) пов'язані зі зміною прав і обов'язків учасників процесу, б) зміна яких не пов'язана з коректуванням прав і обов'язків суб'єктів кримінального судочинства. До першої групи відносяться всі положен­ия, які визначають і відображають права і обов'язки учасників розсліду­вання, що регламентуються кримінально-процесуальним законодавст-вом. Експеримент відносно цих положень з метою перевірки запропоно-ваних заходів з удосконалення процесуальної діяльності (підвищенню якості і результативності розслідування, розширенню гарантій прав учасників кримінального судочинства, забезпечення економічності слід­чої діяльності тощо) призводить до змін — розширення або обмеження встановлених прав і обов'язків, тобто відступ від закону, що проявляєть-ся в обмеженні або розширенні прав осіб, які потрапили до сфери експе-рименту, що проводиться, у порівнянні зі всіма іншими учасниками кри-мінально-процесуальної діяльності [133, 132]. Тому експеримент такого роду може бути здійснений тільки на підставі рішення законодавця.

Проте, наш законодавець у сфері кримінального судочинства (та і стосовно інших галузей жиггєдіяльності) практично не використовує та-кої можливості, а вчені не вносять пропозицій і не пропонують науково обгрунтованих програм по проведению масштабних експериментів, спрямованих на удосконалення (у тому числі кардинальну зміну) струк­тур і положень кримінально-процесуальної діяльності.

Пропозицій щодо зміни кримінально-процесуального законодавст-ва і організаційних елементів слідчої діяльності з аргументацією обгрун-тування їх реалізації у нашій літературі (і особливо в дисертаціях) вис-ловлюється багато. Але способи здійснення експериментальної перевір­ки, які б підтвердили чи спростували аргументи, що наводяться, і відк-рили б ті, які не можна простежити на рівні теоретичного осмислення проблеми або ігноруються як несуттєві, не пропонуються [134, 158— 159]. Як вже зазначалось, давно ведуться суперечки про надання пояс­нениям громадян статусу протоколу допиту, щоб скоротити кількість повторних допитів.

Одним з аргументів «проти» є те, що при цих нововведениях будуть обмежені права учасників кримінального судочинства. Подібні аргу­менти раніше висловлювались проти дозволу проведения огляду місця події до порушення кримінальної справи. Коли законодавець передба-чив таку можливість, практика спростувала всі ці сумніви. Досить прос­тим і надійним способом вирішення подібних проблем може бути прове­дения експериментальної перевірки запропонованих нововведень, що Дозволяють з'ясувати реальні наслідки їх упровадження.

Вчений, при постановці питания про необхідність будь-яких перет-ворень, на нашу думку, мае вказувати не тільки причини та докази на

42

N I

Тактика допишу

користь цього, а и пропонувати конкретні шляхи, способи і масштаби перевірки (у тому числі и експериментальні) доцільності запропонова-них заходів, щоб у практику впроваджувалось вже апробоване, а не для експериментування на предмет того, що з цього буде отримано при реалізації.

Експериментальної перевірки, вказують Н.Д. Абдуллаєв і Ю.В. Му­равьев, потребують «те вьіводьі и положения юридической науки, кото-рьіе носят гипотетический характер, те проектьі правовьіх актов, кото-рьіе не дают полной уверености в целесообразности намеченного меро­приятия». Отже, експеримент повинен проводитись для того, «чтобьі предотвратить возможную неудачу, риску которой разумнее подверг­нуть более узкую область общественньіх отношений, чем более широ­кую» [132, 755].

У тих випадках, коли перетворення мають організаційно-технічний характер і, як правило, не зачіпають прав і обов'язків осіб, які втягу-ються в кримінально-процесуальну сферу, можливості проведения екс-периментальних досліджень достатньо широк! і значно простіші за про­цедурою. Це, наприклад, експерименти з перевірки впливу на показники діяльності з розкриття злочинів (результативність, строки тощо), з вста-новлення впливу організаційних перетворень (введения спеціалізації у роботі слідчих, організація їх праці за участю технічних помічників, створення диктомашбюро тощо).

Вже тривалий час «ставиться» і «знімається» питания про технічних помічників слідчих, було навіть видано наказ про їх введения, проте проблема ця и нині невирішена[136, 46\. Заданими нашого дослідження 81,6% опитаних слідчих вказують, що працюють без технічних поміч­ників. А там, де ці посади передбачені, помічники слідчих займаються самостійним розслідуванням.

Дане питания, як і багато інших організаційних, могло б давно бути вирішено на базі проведения експерименту в ряді МВ-РВВС країни, дозволивши визначити, що саме може дати робота з реально технічними помічниками слідчих в плані підвищення якості розслідування, скоро-чення його строків і економії сил і засобів, які використовуються. Тому уявляється, що заява «о недопустимости зксперимента в области борьбьі с преступностью без издания правового акта, так как такой зксперимент неизбежно будет означать нарушение законности» не враховує всіх особливостей експериментування [137, 744\.

При проведенні таких експериментів випробовуються організацій-но-структурні зміни, що не зачіпають змісту слідчої діяльності, і покли­кан! удосконалювати у першу чергу результативність слідства та рівень організації праці слідчих. Зрозуміло, в кінцевому рахунку ці зміни (зов-нішньо кількісного плану) будуть мати в результат! и суттєві якісні

Глава НІ. Допит і проблема удосконалення розслідування__________________

досягнення. Так, покращання організаційно-технічних умов праці слід­чих може і повинно позитивно вплинути не тільки на збільшення обсягу виконуваної ним роботи (зокрема, кількості справ, що розслідуються), але и до суттєвого підвищення рівня її якості, а, відповідно, і до підви­щення рівня захисту прав та інтересів учасників кримінального судо-чинства. Але це — супутній результат, можливий при певних умовах, але він наступає не обов'язково, через те, що досягнуто економії сил, часу, засобів може бути спрямована на зовсім інші цілі, як організаторами слідчої діяльності, так і її безпосередніми виконавцями.

У вказаному наказ! МВС України за № 745 від 25 листопада 1992 р. зазначається: «Ввести до складу слідчих підрозділів чисельністю 5 чоло-вік штати диктофономашиністок, а в більших підрозділах їх кількість визначається з розрахунку — одна машиністка на 8 слідчих» і дал! щодо нормативів навантаження на слідчого — 35 справ у переведенні на рік, вказано, «виходячи з науково обгрунтованих норм навантаження».

А хто і як визначив цю «наукову обгрунтованість», якщо реальне навантаження слідчих складає близько 100 справ на рік? Подібні пи­тания, якщо б у керівника було б дійсне бажання забезпечити наукову обгрунтованість рішень, що приймаються, могли б бути вивчені на базі проведения спеціальних експериментів.

3 урахуванням вищезазначеного для експериментів другої групи необхідно позитивне вирішемня цього питания відомствами (Прокура-тури, Міністерства юстиції, МВС, СБУ) або їх структурними підрозділа-ми у межах своєї компетенції. Свого часу у МВС була прийнята спеці-альна інструкція про організацію і проведения експериментів в органах внутрішніх справ. Але широкого поширення в галузі слідчої діяльності не отримала. Більше того, мали місце випадки наказового закриття не-закінчених експериментів [109,140—142].

Експеримент, як метод і засіб перевірки будь-яких положень з метою вирішення питания про доцільність їх впровадження в практику, необхід­но чітко відмежовувати від здійснюваних перетворень, тобто цілеспря-мованих змін соціальних умов, які «имеют сходство с зкспериментом по своим результатам, но отличаются по целям и задачам» [138, 84].

Перетворення — це здійснений факт, який відбувся, і не може розг-лядатися як експеримент. У протилежному випадку всі види і форми за-конодавчої і виконавчої діяльності перетворились би із засобу вирішен­ня практичних завдань і потреб суспільства в спосіб пошуку шляхів для Цього. Інша справа, що спостереження і аналіз ходу та результатів по-Дібних перетворень дають можливість виявити їх достоїнства і недоліки, встановити ступінь обгрунтованості тих положень, які стали підставою Для прийняття рішень та їх впровадження у практику. Але це не надає їм статусу експерименту, суть якого — перевірити для впровадження, а не впровадити для перевірки.

Тактика допишу Глава НІ. Допит і проблеми удосконалення розслідування

44

Аналіз літературних джерел, в яких відображені результати експе-риментів, що проводилися з науковою метою, показує: торкаються в ос­новному питань організації розслідування і розробки засобів і методик виявлення, фіксації і дослідження доказів. Різницю можливостей експе-рименту щодо різних розділів криміналістики зазначає Р.С. Бєлкін: «В таком разделе криминалистики, как криминалистическая техника, зксперимент играет особенно заметную роль для установления общих закономерностей тех или иньіх процессов, совершенствования методов обнаружения, фиксации, изьятия и исследования доказательств. В зна­чительной части криминалистическая техника в зтом смьісле носит зкс-периментальньій, опьітньій характер» [139,117].

Обумовлюється це тим, що по-перше, експерименти такого плану не обмежують прав і не збільшують обов'язків громадян, залучених до кримінального судочинства, а, по-друге, можуть проводитися поза рам­ками реального процесу слідства. Так, при розробці засобів і прийомів виявлення слідів, методик їх дослідження, визначенні можливостей зас-тосування засобів і методів інших галузей знань з криміналістичною ме­тою експериментальні дослідження, що проводяться, спрямовані на ви­явлення загальних закономірностей явищ, що вивчаються, реальних можливостей виявлення і дослідження об'єктів з метою отримання за їх допомогою певних даних про факти (наявності, стану, контакту і т.ін.). Якщо технічна сторона — виявлення слідів на нових матеріалах або новими засобами, встановлення безмонтажності фонозапису, визначен-ня умов виконання документа і т.п. — принципово вирішена в процесі наукових досліджень (у тому числі на базі експерименту), то питания про впровадження нововведень в процес розслідування вирішується на основі положень кримінально-процесуального закону, а правомірність і допустимість використання отриманих за допомогою цих засобів і мето­дів даних як доказів визначається судом. Тут є взаємозв'язок з положен­иями, на основі яких науково-технічні засоби, які використані в кримі-нальному судочинстві, поділяються на такі, що а) потребують правової регламентації і б) не потребують її [140,119; 141, 16-—21]. Таким чином, правові аспекти реалізації результатів і даних експериментів у галузі криміналістичноїтехніки, як правило, знаходяться за його межами.

У галузі тактики слідства експериментування є специфічним, як в силу положень, що реалізовані через тактику і частіше всього торкають­ся прав і обов'язків тих осіб, відносно яких проводиться експеримент, так і з причини, що можливості їх перевірки поза безпосереднім проце-сом розслідування досить обмежені. Тактика слідства пов'язана перш за все з мотивами поведінки і діями учасників розслідування. Вїх основі ле­жать загальні закономірності людського спілкування, сприйняття, пере­робки, збереження і відтворення інформації. Тому загальні закономір-

_____45

ності, що лежать в основі вчинків, на пізнання і вирішення яких спрямо­вані тактичні прийоми, можуть вивчатися поза рамками кримінального судочинства (наприклад, дослідження характеру і причин різниці у сприйнятті численною аудиторією при розіграній перед нею будь-якої оцени (епізоду), визначення динаміки процесу «затухания пам'яті» і т.ін. Але при цьому слід обов'язково враховувати специфіку проявления цих якостей і властивостей особи в умовах реально!" обстановки злочину і його розслідування. Тому корекцію отриманих при експерименті даних належить проводити на основі вивчення конкретних епізодів розсліду­вання, в яких знайшли свое відображення відповідні закономірності.

Все зазначене свідчить про можливості і необхідність ширшого ви­користання експериментального методу у вивченні та удосконаленні слідчої діяльності. Відповідно до цього вчені мають ширше готувати і проводити експерименти, які не торкаються процесуальних прав і обов'язків учасників кримінального судочинства, а також розробляти програми і пропонувати законодавцю проведения тих експериментів, які без його рішення неможливі. Л.М. Карнєєва цілком правильно заз­начає, що кращим способом удосконалення діяльності є вказівка «как нужно делать, довести зти рекомендации до такого уровня, когда их мо­жет и должен принять законодатель» [105,13].

Необхідність у підготовці і проведенні конкретного експерименту не на розсуд вчених або законодавця, а у зв'язку з тим, що об'єктивно визрівають умови для нового порядку діяльності, нових відносин, тобто обумовлена потребами практики. Вирішення цих потреб можливо за до­помогою законодавчої ініціативи (у тому числі із залученням наукових сил) і шляхом «місцевої правотворчості», тобто народження нового са­мою практикою. Проте «стихийно пробивающая себе дорогу практи­ка,— зазначає В.І. Камінська, — далеко не всегда окажется обьективно полезной. Искать спасения в случаях отставания закона от жизни во все­общем правотворчестве — зто путь не только опасньій, но и губитель-ньш для правопорядка... Позтому решение о необходимости изменить действующий порядок или ввести какую-либо новую, ранее не приме­нявшуюся форму или институт, а также вьібор наиболее соответствую­щего поставленньім задачам «оптимального» варианта решения, не мо­гут бьіть произвольньши, должньі опираться на исследование практи­ки» [137, 39]. Додамо від себе: з широким використанням експеримен­тального методу.

У період існування СРСР своєрідною основою правового експери­менту була наявність відмінностей (хоча і не численних) в кримінально-процесуальній регламентації розслідування в союзних республіках [142, 34—35\. Наприклад, дозвіл на проведения слідчих дій щодо призупине-^них кримінальних справ у одних і заборона у інших республіках.

46

Тактика допиту

Аналіз фактичного впливу таких відмінностей на практиці дозво­ляла виявити достоїнства і недоліки кожного із встановлених порядків для врахування при удосконаленні законодавства. I у наш час слід ши­роко використовувати досвід інших країн, але не шляхом коментування наявних відмінностей в положениях законів, а за рахунок вивчення того, як це проявляється на практиці, які дае переваги, як забезпечує захист прав та інтересів особи, які мае негативні моменти тощо. При запози-ченні закордонного досвіду, необхідно враховувати не тільки зазначені аспекти нововедення, яке планується, але і соціально-економічні та істо-ричні особливості розвитку України [101, 454].

Таким чином, умови боротьби зі злочинністю, які зазнали змін на сучасному етапі розвитку України потребують подальшого удоскона-лення діяльності щодо розкриття і розслідування злочинів, як, по-перше, повинно відповідати положениям та ідеям Конституції щодо захисту прав та інтересів особи, по-друге, здійснюватись відповідно до тих мож-ливостей, які держава спроможна надати для вирішення завдань кримі-нального судочинства. Тому раціоналізація мае бути покладена в осно­ву пропозицій щодо удосконалення правової системи.

Економію процесуальних засобів слід розглядати, перш за все, як
забезпечення надійності і достовірності отримання доказової інфор-
мації, як підвищення гарантій прав особи. Але и економію в загально-
прийнятному розумінні — зменшення витрат сил і засобів на вирішення
завдань, які ставляться — не слід виключати з числа завдань удоскона­
лення кримінального судочинства. При цьому для забезпечення науко-
вості і обгрунтованості пропозицій, які вносяться, слід ширше викорис­
товувати можливості наукового експерименту. - : ,- ,:.„,,

ГлавйІУ- Проблема захисту учасників кримінального процесу______47^

Глава IV

Проблеми захисту учасників кримінального процесу

Однією з актуальних проблем забезпечення вирішення завдань кри­мінального судочинства у сучасних умовах є розширення гарантій і за­собів захисту прав і особи учасників кримінального судочинства.

Проблема захисту прав та інтересів у кримінальному судочинстві досить багатоаспектна:

а) захист інтересів, порушених злочином (можливість звернення за захистом у правоохоронні і правозастосовчі органи, подолання необ-грунтованих спроб відмови в захисті, можливість відшкодування спри-чиненої матеріальної шкоди і т.ін.) [143, 229—232];

б) захист від неправомірних дій і впливу слідчого та інших праців-ників правоохоронних органів (включаючи аспекти незалежності слід-чих і суддів [144, 28—31];

в) захист від впливу інших учасників кримінального судочинства або їх рідних і близьких.

В.К. Лисиченко у зв'язку з цим підкреслює, що потрібна «... розроб-ка законопроектів, спрямованих на розширення демократичних і гуман-них засад кримінального судочинства і вдосконалення процедури їх зас-тосування, оскільки за чинним КПК не в повному обсязі реалізуються загальновизнані основоположні принципи, визначені у вітчизняній тео-рії кримінально-процесуального права і ряді міжнародних документів про право людини і гарантіїїх захисту» [145, 84].

«Вищі соціальні цінності (психологічне здоров'я суспільства),— від-мічають Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П.,— повинні мати пріо-ритет перед інтересами розкриття злочинів» [146, 144].

Відповідно до положения ст. 3 Конституції України можна в прин-ципі погодитися з такою градацією соціальних цінностей, акцентом на пріоритетах. Однак необхідно мати на увазі, що співвідношення цих ка-тегорій досить специфічно і своєрідно. Так, менший обсяг роботи з роз­криття злочинів, як правило, в меншій мірі торкнеться інтересів членів суспільства (пов'язаних з участю у розслідуванні), але у кінцевому рахунку — за результатами низького розкриття злочинів — обов'язково відобразиться на психологічному стані суспільства. Інший приклад: мі-ри захисту прав і інтересів жертви злочину завжди пов'язані з обмежен-ням прав і інтересів винного і навпаки. Наприклад, встановлення мож­ливості анонімного свідчення певною мірою обмежує можливість вин-

48

Тактика допиту

ного на захист, а у протилежному випадку ставить під загрозу життя І здоров'я громадян, які можуть сприяти боротьбі зі злочинністю.

Забезпечення захисту прав та інтересів людини і удосконалення ра-ціональності розслідування злочинів завжди знаходиться у протиріччі: будь-яке посилення гарантій прав особи ускладнює процедуру розсліду­вання і навпаки. Тому необхідно шукати їх правильне співвідношення («золоту середину»), а не скакати з крайності у крайність. При цьому не слід забувати, що будь-яке ускладнення процедури розслідування, забезпечуючи підвищення гарантій прав особи з конкретних питань, у кінцевому рахунку відіб'ється на повноті захисту прав особи щодо ін-ших аспектів.

Тому при створенні умов для вирішення завдань кримінального су-дочинства повинно бути забезпечене розумне співвідношення інтересів і прав всіх осіб і сторін, що беруть участь у цьому.

Боротьба зі злочинністю у сучасних умовах вимагає нового підходу до засобів і способів збирання інформації для розкриття і розслідування злочинів. Сьогодні все частіше приходиться зустрічатись з тим, що не тільки свідки, але не рідко і потерпілі не бажають повідомляти відомі їм дані про злочин. Тут просто «небажання зв'язуватися з правоохоронни-ми органами», і зацікавленість (у тому числі в результат! підкупу), а го­ловне страх — як потенційний, так і реальний (наслідок вже вчиненого впливу). Тому особливого значения набувають питания забезпечення безпеки осіб, що можуть сприяти викриттю злочинців, тобто їх захист від погроз і замахів, щоб вони надали допомогу слідству. Про актуаль-ність цього свідчать, зокрема, дані опиту працівників правоохоронних органів, які вказали, що по кожній другій справі мав місце вплив на потерпілих і свідків [147,13].

У цілому категорії осіб, що потребують захисту у сфері криміналь­ного судочинства, складають дві основні групи:

1) працівники правоохоронних органів (слідчі, дізнавачі, судці, опе-ративні працівники тощо);

2) потерпілі, свідки, підозрювані, обвинувачувані, і особи, що мо­жуть сприяти викриттю злочинноїдіяльності, перш за все, труп і угрупо-вань, а також рідні и близькі цих двох категорій.

У законодавстві ці групи конкретизуються по різному. Так, у Закон! України про державний захист працівників суду і правоохоронних орга­нів, крім безпосередньо зазначених категорій включені працівники Ан­тимонопольного комітету України [148].

В закон! Російської Федерації про державний захист, крім суддів і працівників правоохоронних органів, вказані посадов! особи контролю-ючих органів (податкової поліції, митниці, рибоохорони і т.п.) [149].

Глава IV- Проблеми захисту учасників кримінального процесу________№_

Про можливість захисту суддів, слідчих та інших працівників пра­воохоронних органів свідчить світовий досвід боротьби з організова-ною злочинністю. У нашій практиці мали місце випадки, коли зустріча-лись труднощі при призначенні складу суду для розгляду кримінальних справ про особливо тяжкі злочини.

Вже виникла потреба анонімного проведения експертиз у зв'язку з необхідністю уникнути погроз і шантажу стосовно такої начебто нейт­рально!' фігури кримінального процесу, як експерт [150, 26—27].

Особливо актуальним бачиться захист другої групи осіб, через те, що впливаючи на них, злочинці та інші зацікавлені особи здійснюють основну протидію розслідуванню.

Л. Брусніцин зазначає: «Незахищеність потерпілих і свідків від про-типравного впливу спонукає їх, і повністю обгрунтовано, по різному ухилятися від виконання кримінально-процесуальних обов'язків. Біль-ше 30% опитаних із 40 тис. осіб на питания про їх дії у випадку, якщо во­ни стануть свідками злочину, відповіли, що в правоохоронні органи про випадок не повідомлять» [151, 36].

Основна різниця між спрямованістю впливу на ці групи осіб поля-гає в тому, що стосовно першої мети — не дати, що-небудь зробити, а стосовно другої — недопустити надходження інформації або перекру-чення її. У першому випадку, наприклад, наляканого або підкупленого суддю можна замінити, а свідка або тим більше потерпілого, як прави­ло, замінити неможна. Не протиставляючи значения і важливості (особ­ливо життя) осіб першої і другої труп, необхідно зазначити значну масо-вість замахів і впливу на учасників процесу з другої групи. Але з іншого боку, держава, яка не може (або не бажає) забезпечити захист потерпі­лих, свідків і інших осіб другої групи — нерозумна або не володіє необ-хідними для цього засобами, а держава, яка не гарантує безпеки осіб першої групи — просто безсила держава.

До другої групи законотворець відносить практично всіх учасників кримінального процесу — від потерпілих і свідків до цивільного позива-ча і відповідача та їх представників, а також членів сімей і близьких ро-дичів цих осіб [152]. У проекті закону Комітету Державно!' Думи Російсь-кої Федерації по безпеці «Про державний захист потерпілих, свідків і ін­ших осіб, які сприяють кримінальному судочинству» цей перелік допов-нений підсудними і засудженими [153].

До основних напрямків і заходів по захисту відносяться:

а) правові, що включають дві підгрупи: кримінально-правові (вста-новлення відповідальності за замах на життя, здоров'я і майно осіб, які захищаються; кримінально-процесуальні (удосконалення процедури отримання інформації, що забезпечує безпеку осіб, які надають інфор-мацію);

Тактика допиту

б) соціально-економічні (надання можливості змінити біографічні дані, змінити місце проживания і роботи, забезпечення сім'ї у випадку загибелі особи, яка захищається тощо);

в) фізичні (надання охорони, технічний захист житлових і службо-вих приміщень тощо).

Соціально-економічні і фізичні заходи по захисту, по-перше, недос-татньо надійні (охороняти завжди і всюди неможливо, а «зникнути, роз-чинитися» в маштабах нашої країни досить складно, особливо з ураху-ванням можливостей організованої злочинності), по-друге, держава на даний час не володіє необхідними для цього засобами забезпечення на-дійності і ефективності даних заходів по захисту. Так, Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» (1994) в ст. 10 визначає «... може бути накладена тимчасова або постійна заборона на видачу відомостей про місце проживания осіб, яких захи-щають і інших відомостей про них адресними бюро, паспортними служ­бами, підрозділами державтоінспекції, довідковими службами АТС і ін-шими офіційними інформаційно-довідковими службами».

В ідеалі це хороший захід, але в сучасних умовах, коли «гроші вирі-шують все», небезпека «витоку» інформації досить велика. Проілюстру-ємо це одним прикладом. В обертанні з'явились фальшив! гривні. Спів-робітники ЕКУ МВС підготували таємну інформацію для розпізнавання цих грошей, в якій відмітили наявні ознаки-недоліки. Через недовгий час фальшивомонетчики продовжили виготовлення цієї серії грошей, усунувши практично всі недоліки, які були зазначені у секретному до-кументі.

У статті 12 цього ж Закону говориться: «Вирішення питань пересе­ления в інше місце мешкання, надання житлової площі, матеріальної до-помоги ... забезпечується в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України». Які можливості є у нашої держави для вжиття цих заходів в даний час? Практично ніяких. Так, навіть більш простий у здійсненні за­хисту засіб у вигляді забезпечення особистої охорони не реалізується або при цьому від особи, яка захищається, вимагають оплати «охорон-них послуг». Так, дітям убитого депутата Є. Щербаня запропонували охорону за 5 тисяч гривен за одного охоронника на місяць. У зв'язку з цим один з них заявив: «Якщо ми потрібні державі — як свідки — живи-ми і для цього потрібна охорона, то дайте ж її на передбачених законом умовах!» [154].

В.Я. Тацій зазначає: «Наявність конкретних законодавчих актів ще не свідчить про реальну захищеність громадян від злочинних посягань» [155,30].

У США «Закон про посилення безпеки свідка» (1984) встановлює такі ж заходи захисту, які передбачені нашим законодавством, а в плані

Глава IV. Проблеми захисту учасників кримінального процесу 51
матеріальної допомоги навіть ширші, наприклад, забезпечення переве-
зення меблів і великогабаритного майна на нове місце мешкання, випла-
та грошей для задоволення основних життєвих потреб і т.ін. Але їх ре-
альність забезпечується відповідним фінансуванням. Крім того, в 39
штатах прийняті правові акти з видачі компенсації особам, які дають
свідоцькі показания и особам, які потребують захисту [156, 52—53\.

У складі заходів захисту пропонується винесення офіційного попе-редження особі, від якої виходить погроза насильства або інших заборо-нених законом дій [15,131; 106,158—159]. Пропозиція правильна і такий захід передбачити необхідно, але її діяльність в сучасних умовах досить сумнівна. У США в 1982 р. суттєво підвищена кримінальна відповідаль-ність за надання таємного впливу на жертв і свідків злочинів — штраф до 250 000 доларів або тюремне ув'язнення на строк до 10 років, або обидва покарання разом [157, 98].

Все це свідчить про нереальність багатьох із зазначених заходів за­хисту, передбачених нашим законодавством, і необхідності пошуку тих, які можуть гарантувати належний захист [158, 153].

На даний час найбільш реальною і перспективною бачиться система кримінально-процесуальних заходів захисту. До них слід віднести такі:

1. Вилучення з матеріалів кримінальної справа відомостей про допи-тувану особу, допит під псевдонімом. Захід в принцип! необхідний, але при його реалізації (на етапі допиту, вилучення даних, забезпечення їх таємного зберігання тощо) звести до мінімуму кількість поінформова-них (2—3 особи, не більше) досить складно, а відповідно, важко забезпе-чити збереження в таємниці цих даних.

2. Подання на допиті (як на слідстві, так і в суді) даних, повідомле-них особою, захист якої забезпечується, тим, хто отримав від нього ці дані. Наприклад, допит оперативного працівника про дані, які йому ста­ли відомі з донесень або повідомлень негласних співробітників або гро­мадян, як це пропонується в Модельному Кримінально-процесуальному кодекс! [15, 206].

У судах США допускається допит не самого свідка, а посадової особи поліції або слідчого, котрим від особи, яка захищається в ход! службової діяльності стали відомі обставини злочину [159,128].

У ФРН, як захід безпеки, допускається допит «по судовому доручен-ню» агента поліції «спеціально уповноваженим суддею-доповідачем» з наступним оголошенням змісту протоколу-допиту в суді [151, 37\.

В практиці боротьбі з організованою злочинністю мае місце не тільки анонімність допитуваного, але и допитуючого. Так, у Колумбії ведения процесів по справах організованої злочинності здійснювалось «суддею без особи». При цьому підсудній відповідав перед камерою на запитання судді, який нікому не був відомий, крім президента країни, який призначав цих суддів [160, 8—13].

52

Тактика допиту

На даний час є категорія справ, по якій свідки не викликаються в суд,— це справи про незаконний обіг наркотиків. «Але до закону про за-хист свідків, — зазначає суддя Київського міського суду М. Клименко,— це не мае ніякого відношення. У пакеті антинаркотичного законодавст-ва існує спеціальна інструкція про порядок проведения оперативно'!' за­купки наркотичних засобів. Оперативному працівнику, котрий здійснює закупку, присвоюється видумане прізвище, все це оформляється про-цесуально, потім показания оголошуються в суді [161].

Однак приховання джерела інформації викликає заперечення, через те, що це суперечить принципам кримінального судочинства, зокрема, безпосередності, змагальності рівноправ'я сторін [162, 51—52; 163, 139]. У ФРН ця проблема вирішена за рахунок обмеження можливості вико-ристання даної міри тільки «особливо при захисті інтересів, які охороня-ються (життя і здоров'я свідка)», а, наприклад, ображення не є достат-ньою підставою для її застосування.

3. Допит особи в закритому судовому засіданні. Вищеозначений за-хід рекомендується для випадків, коли є дані про здійснення впливу з боку осіб, зацікавлених в неправомірному завершенні справи, яка роз-глядається [157, 99]. Цей захід слід віднести до умов, що покликані забез-печити належну роботу суду, але мірою захисту особи її вряд чи можна визнати, через те, що після завершения судового засідання — свідок пе-ребуває в зон! досягнення зацікавленими особами.

4. Проведения слідчих дій без контакту особи, яка потребу є захисту, з підозрюваним, обвинувачуваним та іншими особами, розшифровка перед якими небажана. Питания про це вже давно обговорюється на сторінках юридичних видань. У першу чергу мова йде про пред'явлення для впіз-нання, очну ставку [106,159; 164, 50—51; 165, 48—49; 166,12]. В зарубіж-них країнах, наприклад, в США, давно проводиться впізнання без пря­мого контакту впізнаючого і впізнаваємого, для чого використовуються кімнати, розділені склом одностороннього огляду. Вважаємо, що даний досвід може бути взятий нами на озброєння.

Стосовно очної ставки питания забезпечення безпеки можуть вирі-шуватися двома основними шляхами:

а) організацією очної ставки з використанням технічних засобів, коли допитувані не бачать один одного;

б) за рахунок заміни прямого спілкування пропозицією прослухати магнітний запис показань іншої особи і дати з цього приводу свої пояснен­ия (можна використовувати і протокол показань особи, яка захищається, але «мова, яка звучить» сприймається більш конкретно та емоційно).

При використанні технічних засобів (аудіо, -відеозаписів) можливі дві ситуації. Перша: забезпечувати повну анонімність учасника очної ставки не потрібно, необхідно тільки виключити «тиск», який легко реа-

Глава IV. Проблема захисту учасншів кримінального процесу 53
лізувати зацікавленій особі при безпосередньому спілкуванні. Друга:
анонімність необхідна. У цьому випадку для забезпечення збереження
таємниці учасника слідчої дії рекомендуються технічні засоби захисту —
«закриття зображення», зміна звучания голосу тощо. В принцип! це ви-
користати можна, але при цьому необхідно мати на увазі, що крім голо­
су и обличчя є можливість впізнати захищуваного за найменшими дета­
лями — зовнішності, поведінки, одягу. Відповідно, маскування (прихо­
вання) при цьому повинно бути повним, виключати можливість впіз­
нання за якими-небудь маленькими ознаками.

Крім того, зміст даних і спосіб їх подачі також можуть служити орі-єнтиром для визначення того, хто міг володіти цією інформацією, для кого характерна така манера формулювання та подачі матеріалу.

Отже, з метою захисту осіб, які сприяють розслідуванню, витікає завдання забезпечення тактичних прийомів використання конкретних даних. I, відповідно, необхідна розробка таких прийомів. В основу цьо­го можуть бути покладені напрацювання тактичних прийомів викорис­тання оперативно-розшукової інформації у розслідуванні злочинів. Ін­шими словами, можна і необхідно вести мову про тактичні аспекти за­хисту при використанні інформації, отриманої від осіб, що потребують забезпечення їх безпеки.

Таким чином, для забезпечення реальної безпеки осіб, які сприяють боротьбі зі злочинністю, у кримінально-процесуальному законодавстві повинно бути вирішено ряд принципових питань з процедури отриман-ня та використання доказової інформації, яка поступає від осіб, що пот­ребують захисту. Це вже зазначені проблеми анонімного допиту, подан-ня даних, отриманих від іншої особи тощо. При цьому, оскільки гарантії захисту прав та інтересів різних категорій учасників кримінального процесу, а також мета и умови боротьби зі злочинністю і принципи кри­мінального судочинства постійно знаходяться у певному протиріччі, законодавець повинен у кожному конкретному випадку встановити, чо-му він відцає перевагу — захисту прав, збереженню таємниці, встанов-ленню об'ективної істини, створенню умов для боротьби зі злочинністю і т.ін. [167,48]. , ,,,-. .,.., ,.,... ..... „ ,....,.-, ... -._>,,„-_;іІІ- . ,,->,

54

55

Такті

Глава V Поняття і сутність слідчої тактики

У всіх сферах діяльності людина прагне до її найбільшої ефекти ності для забезпечення якісного вирішення поставлених завдань і екон мії сил, засобів і ресурсів. У більшості випадків це досягається за раху' нок використання раціональних прийомів і застосуванню відповідних вмінь та навичок виконавців. Для деяких професій цього недостатньо що додатково потребує наявності у виконавців певних властивостей І якостей (наприклад, диспетчери авіаслужб, оператори енергетичних об'єктів тощо). Існують и такі специфічні сфери діяльності, де для здійс-нення технологічних (процедурних) операцій потрібно тактичне вміння для досягнення конкретно!' мети діяльності.

Термін «тактика» використовується досить часто: тактика бою, так­тика гри, тактика розмови з хворими тощо. У загальному плані це слово стосується різних видів людської діяльності і означає вміння людини виз-начити напрям і характер дій у певній ситуації і раціонально здійснити їх з урахуванням її особливостей і поставлених завдань [10, 76].

Тактика необхідна там, де зустрічається протидія меті даної діяль­ності або досягненню конкретного результату, і спрямована на її подо-лання або нейтралізацію. Тактика у загальному вигляді полягає в умінні переграти протидіючу сторону за рахунок приховування, маскування своїх намірів, шляхом та на основі спонукання до певних дій тощо.

Тактика, зазначає Л.Д. Самигін, є характерною для тих видів діяль­ності, де «имеют место борьба, соперничество, соревнование, конкурен­ция двух или нескольких сторон, где возникает необходимость оцени­вать ситуацию, прогнозировать возможное поведение другой стороньі и вьібирать наилучший вариант своего поведения из нескольких возмож-ньіх вариантов» [168, 71].

«Несовпадение, противоречие и столкновение человеческих интере­сов в процессе расследования и обусловливают необходимость следст­венной тактики, которая с психологической стороньі в значительной части представляет собой борьбу интеллекта, воли, характера, нравст-венньіх принципов следователя и участвующих в деле лиц" [59, 232].

У слідчій діяльності при збиранні та використанні доказовоїінфор-мації тактика дій слідчого відіграє важливу роль, через те, що не тільки підозрювані і обвинувачувані (в силу прагнення уникнути відповідал^ь' ності або пом'якшити свою вину), але и свідки (і навіть потерпілі) досить часто намагаються ухилитися від свідчень або дають неправдиві пока­зания. Нерідко підозрюваними, обвинувачуваними та їх спільникам

/ гутність слідчої тактики

.— .

— — заходи по прихованню І знищенню слідів злочинноі діяль-в*'^{иваЮТЬСЯ},,_ванню і підкупу потерпілих і свідків. Більш того, нині ста-ності, ^заляк^_{и ПОГ}рози, підкуп і провокація відносно робітників слідства ють звич ^ ^ життя. В таких умовах реалізація завдань криміналь-і суДУ> ^Зд"_{чинства} повинна забезпечуватись, перш за все, за рахунок _ного ^су^_ості ; _вмі_ння слідчого долати можливі перешкоди на шляху ^{маист е}^,_{єктивно}ї інформації для встановлення істини по справі. I ос-³^°^РУ м засобом досягнення цього виступають тактичні прийоми діяль-^Н°стГ оскільки інші засоби впливу при розслідуванні недопустим!. ^Н°^С у військовій сфер! тактику (гр. Іаісіііса тактика, мистецтво побудови •"ськ) визначають як складову частину військовогр мистецтва, що ^В' лючає теорію і практику підготовки і ведения бою. її головні риси — рішучість і раптовість дій, зосередження сил для головного удару по най-слабшому місцю [169, 221—222; 170, 6]. У цьому визначенні суть тактики виражена вмінням знайти або створити ситуацію, при якій вирішальний удар буде нанесений противнику в найбільш уразливе для нього місце (позиції), тобто в умінні перехитрити його.

Вперше термін «тактика» в криміналістику ввів А. Вейнгарт. У пра-ці «Уголовная тактика», виданій в 1910р., він писав, що готуючи цю книгу, ставив за мету дати криміналісту те, що дає військовому стратегія і тактика: методику складання та використання планів кримінальної тактики [171, 111].

В криміналістиці тактику визначають як

а) складову частину криміналістики про систему прийомів розслі-дування злочинів [74, 32],

б) систему наукових прийомів проведения окремих слідчих дій [172, 15].

Розвиваючи і уточнюючи ці визначення, деякі автори внесли суттєві доповнення. Р.С. Бєлкін — про рекомендації щодо проведения слідства І лінії поведінки осіб, що його здійснюють [173, 71]; О.Я. Баєв — про спрямованість на подолання протидії [174, 4\; В.Я. Колдін — про визна­чення оптимально!' лінії поведінки осіб, які розслідують, при їх взаємодії з Іншими учасниками процесу [175, 362]. Таким чином можна визначити, Що криміналістична тактика це:

складова частина криміналістики;

— система наукових положень;

— сукупність рекомендацій.

Аналізуючи родове поняття тактики, Р.С. Бєлкін наголошує, що ^актика — _це теорія і практика ведения бою [176, 11]. Тому і криміналіс-

У тактику слід розглядати як теоретичні засади слідчої діяльності і яльн • ^ЧН^ Р^еал*^заЧ'^ю рекомендацій про прийоми і способи даної ді-пг,о„ ^СТІ' ^т°^^то практику, вивчення якої дає можливість формулювати і Розвивати її теоретичні засади.

57

56

Тактики допиту

Що ж собою являє тактика слідчої діяльності в її практичному аспекті? Що змістовно вона в себе включає? У чисельних визначеннях слідчої тактики зазначається:

а) аспекти планування і організаціїрозслідування;

б) прийоми розслідування; я:

в) прийоми підготовки і проведения окремих слідчих дій;

г) оцінка інформації в процесі доказування.

3 нашої точки зору, не всі вказані елементи стосуються тактики і мають тактичний характер. Так, при оцінці слідчої інформації не може бути тактичних аспектів, якщо, звичайно, не вважати таким визначення того, що з наявної інформації і яким саме чином можна вплинути на конкретного учасника процесу. Але це вже визначення можливостей ви-користання інформації на підставі проведения її оцінки, що О.Я. Баєв називає «тактическими злементами оценки следственной информации» [177, 62]. Тут доречно зауваження Р.С. Бєлкіна, що «вьівод о целесооб­разности использования приема или средства является не тактическим решением, а лишь его предпосьілкой, учетом существующих для подоб­ного случая научньіх или змпирических рекомендаций, из которьіх еще надлежит сделать вьібор — необходимого для данной ситуации, для дос­тижения поставленной цели тактического приема или технико-кримина­листического средства» [176, 79].

Власне тактика дій слідчого полягає і проявляється у тих способах його дій при збиранні і використанні доказів, які спрямовані на подо-лання перешкод між ним і джерелом інформації або на перешкоджання перекручуванню або прихованню інформації. Розвиваючи цю думку, О.Я. Баєв зазначив, що тактика є тільки там, де є необхідність долати реальну протидію або попереджати потенційну. А якщо немає конфлікт-ності інтересів і протидії, то немає і тактики [178, 80—85].

3 цього, на наш погляд, витікає принципове положения про те, що тактика в діяльності слідчого присутня перш за все там, де є спілкування слідчого з іншими учасниками кримінального судочинства, причому у ситуаціях, коли ними чиниться протидія або вона можлива і потрібно її не допустити (попередити) або нейтралізувати. Однак протиборство слідчого і його опонентів проходить не тільки в «очних боях», але и тоді, коли перед кожним з них постають задачі, які необхідно вирішити для успішного проведения подальших заходів [60, 102]. Наприклад, коли слідчий, відкладаючи очну зустріч з допитуваним розраховує (і, відпо-відно, у випадку вдачі реалізує) на те, як вплине це очікування («Я при­думав як мені пояснити слідчому те, на що не мав відповіді раніше», «Я готовий і хочу з ним зітнутися», «Мені потрібно з'ясувати, що саме він зміг перевірити з моменту який передував зустрічі» тощо) на допитува-ного, що змінить в його поведінці.

V. Поняття і сутність слідчої тактики

Уточнения поняття і змісту криміналістичної тактики мае не тільки оретичне _значення для розвитку відповідного розділу криміналістики, яле і важливе практичне значения, яке полягає в конкретизації і забезпе-ченні розробки рекомендацій, що відповідають нагальним потребам у сфері власне тактичних аспектів слідчої діяльності. Ми вже зазначали, то сьогодні до криміналістичної тактики (як розділу науки) і до тактики слідчої діяльності відносять крім власне тактики (прийомів і способів от-римання об'єктивної інформації від осіб, що володіють нею, які прагнуть протидіяти цьому) організаційні заходи, аналіз і оцінку інформації тощо. Так, Р.С. Бєлкін пише: «Тактические приемьі подготовки, осуществле­ния, фиксации и оценки результатов процессуально-следственного и су­дебного — действия в своей системе составляют его тактику» [176,135}.

Безумовно, організаційні та аналітико-розумові аспекти слідчої ді­яльності відіграють важливу роль у забезпеченні її раціональності і ре-зультативності, у створенні необхідних умов використання тактичних засобів для досягнення конкретно')' мети розслідування, але самі по собі вони тактичним характером не володіють.

О.Н. Васильев в системі тактичних прийомів проведения окремих слідчих дій виділяє такі,

а) що грунтуються на застосуванні логіки в умовах розслідування;

б) прийоми щодо планомірної організації розслідування;

в) щодо встановлення психологічних відносин слідчого з учасника­ми слідчих дій [74,10—19].

Основним тактичним прийомом першої групи, зазначає О.Н. Ва­сильев, є версія. Що-небудь тактичне в самій версії (як обгрунтованому припущенні) виявити важко, через те, що вона є тільки інструментом слідчого пізнання, що сприяє організації і планомірності процесу розслі­дування. Навряд чи правомірно говорити про тактичний аспект слідчої версії на тій підставі, що хитрощам злочинця, який переховується, буде протиставлена хитрість кроків по його встановленню і викриттю. Логіч-ні закони і правила можуть служити основою тактичних прийомів слід­чої діяльності (наприклад, викриття неправдивих показань шляхом де-монстрації логічних протиріч у повідомленій інформації), але в прин-ципі не є тактичними.

До тактичних прийомів другої групи О.Н. Васильев відносить пла­нування, мобілізацію і розстановку сил, взаємозв'язок слідчих і опера-тивно-розшукові дії, організацію дослідження матеріального стану. I знову ж ці складов! не несуть ніякого тактичного навантаження, а забез-печують тільки організацію розслідування. Зовсім інша справа з третьою групою — прийомами, призначеними для формування правильних пси­хологічних відносин слідчого з учасниками слідчих дій, які є власне так­тичними. Тут О.Н. Васильев зазначає дві важливі обставини. По-перше,

_58_________________________________Тактика допиту що в кожній слідчій дії, де є крім слідчого інші учасники (виділено нами — авт.), виникає необхідність у психологічному контакт!. По-друге, що такі прийоми раніше розроблялись тільки для допиту і очної ставки.

У багатьох підручниках і навчальних посібниках з криміналістики глави і розділи, присвячені порядку проведения окремих слідчих дій, вміщують у назві термін тактика. Наприклад, «Тактика проведения екс-пертизи» [179, 435]. «Тактика призначення і проведения судової експер-тизи» [180, 326]. Перше питания, яке тут виникає: ким здійснюється «проведения експертиз» і в чому при цьому полягає тактика? Тому більш коректною є назва «Тактика призначення і порядок проведения судової експертизи» [181, 322]. Аналіз змісту цих розділів показує, що в них подана процедура підготовки і призначення експертиз, але тактики, як такої, немає. В останньому джерелі прямо вказано, що тактичною умовою призначення експертизи є питания про час її призначення, проте розкрито це не в дійсно тактичному плані, а з позиції вибору часу залеж-но від стану об'єктів дослідження та їх збереженості. Навіть у навчаль-ному посібнику «Следственньіе действия» [78], у якому в розділах про кожну слідчу дію виділений параграф про її тактичні особливості, не тільки в розділі «Назначение и производство зкспертизьі», але и в інших практично немає або досить слабо відображені тактичні аспекти їх проведения.

Окремі автори відносять до тактичних прийомів саме призначення експертизи [182, 42—59]. Але захід, дія не можуть бути тактичними самі по собі, вони стають такими тільки залежно від мети і способів їх здійс-нення. Тактичні елементи можуть бути присутніми при проведенні будь якої слідчої дії, а не тільки при допиті і очній ставці. По тій же експертизі тактика проявляється тоді, коли у справі з'являється обвинувачуваний і слідчому доводиться вирішувати питания, пов'язані з його ознайомлен-ням з постановок) про призначення експертизи і матеріалами експерти­зи, що потребують оцінки: чи не є призначення експертизи передчасним розкриттям планів і можливостей слідства; як і які питания сформулю-вати експерту з урахуванням позиції обвинуваченого; які пояснения (наприклад, про можливості експертизи і намірах слідства) слід зробити при ознайомленні; як відіб'ється на позиції обвинуваченого висновок експерта, що прийшов до висновку про неможливість вирішення постав-леного питания тощо. Таким чином, тактика проявляється там і тоді, ко­ли слідчому протистоїть особа з протилежними інтересами. Причому ця протилежність мае проявлятися навіть у випадках, коли загальна мета начебто едина. Так, при взаємодії у процесі розкриття і розслідування злочинів слідчого з оперативними працівниками активність останніх значною мірою буде визначатися тим, які підходи і прийоми викорис-товує слідчий для її стимулювання (крім призовів і нотацій), тобто, як

Глава V- Поняття і сутність слідчої тактики_______________59^ він вирішить цю проблему тактично, особливо у тих випадках, коли зло-чин розкрито з оперативно-розшукової точки зору, але ще не реалізо-«ано в процесуальному плані [183]. Або, наприклад, коли потрібно «пробудити» і спонукати до дії громадян з метою отримання їх допомо-ги У розкритті злочинів. Тут знову ж важливі тактичні підходи, вибір за-собів і способів, які вплинуть на відповідні «струни душі» і обумовлять необхідний відгук, реакцію. Наприклад, публікація в газеті повідомлен-ня з проханням: «Допоможіть» — це «ловля мілкої риби сіткою з вели­кими чарунками». А потрібно знайти тих адресатів, які у формі і манері звернення до них мають відчути зацікавленість саме у їх допомозі. Це вміння знайти підхід до конкретно'! людини для вирішення завдань роз­слідування — і є тактикою слідчої діяльності.

У зв'язку з цим є досить актуальною проблема визначення, що в криміналістичній тактиці є тактичним. Р.С. Бєлкін виділяє у змісті кри-міналістичної тактики таке:

— вчення про криміналістичну версію і планування судового дос­лідження;

— вчення про розшук;

— концепції нових категорій (тактичні рішення, тактичний ризик, тактична операція і т.ін.);

— системи організаційного характеру, суттєві для реалізації так­тичних рекомендацій;

— системи тактичних прийомів, що утворюють тактику слідчих і
судових дій [176, 13—14]. Як із змістом криміналістичної тактики з цим
переліком можна погодитися, але стосовно слідчої діяльності з позиції
тактики необхідно відмежовувати таке: ..,, _;

— організаційні аспекти розслідування; _

— правила здійснення слідчого пізнання; ,-.'

— тактичні прийоми виконання окремих слідчих дій.

До організаційних аспектів відноситься те, що сприяє найбільш ра-ціональному проведению розслідування: планування розслідування, під-готовка до проведения слідчих дій з метою забезпечення їх результатив-ності і якісності, забезпечення застосування науково-технічних засобів, організація взаємодії слідчого з оперативно-розшуковими підрозділами тощо. Навряд чи можна рекомендації з «організації робочого місця слід­чого, його робочого дня» віднести до криміналістичних, тим більше так­тичного характеру [178, 69].

Правила слідчої діяльності являють собою підходи і способи її зді­йснення, складають науково обгрунтовані і апробовані практикою най­більш доцільні процедурні і технологічні прийоми виявлення, збирання, Дослідження і використання доказової інформації. До них відносяться правила роботи з різними видами слідів, послідовності і методичності

60

61

Тактика допингу

огляду, висунення і перевірки версій, опису за ознаками зовнішності, підбору зразків для порівняльного дослідження тощо. Вони відобража-ють, що і як повинно виконуватися при слідчому пізнанні для забезпе-чення оптимально'! діяльності слідчого при досягненні об'єктивної істи-ни по справі.

О.О. Закатов відносить до тактичних прийомів (правда, називаючи їх «тактичними вимогами») — нетривалість (недовготривалість) допиту, використання науково-технічних засобів тощо. [184, 23].

Щодо слідчого експерименту, то звичайно, говорять про «тактичні правила» або «тактичні умови» його проведения і відносять до них такі: 1) проведения дослідів в максимально наближених умовах; 2) багатора-зовість дослідів; 3) етапність і т.ін. [185,347\. Це дійсно «правила» і «умо­ви», які обов'язкові для забезпечення достовірності результатов експери­менту, який проводиться, але вони не є тактичними. Тактичними мо-жуть бути елементи поведінки учасників слідчого експерименту (робить не так, як потрібно, повідомляє не про те, що в дійсності бачить і т.ін.) або спрямованість використання результатів експерименту (проде-монструвати, переконати тощо).

В.Ю. Шепітько, аналізуючи вказані низкою авторів прийоми обете -ження-переміщення при обшуку (послідовне, паралельне, зустрічне то­що) [78, 75; 184, 74; 186, 252] наголошує, що вони не можуть бути відне-сені до тактичних, через те, що відображають тільки порядок організації роботи [187,10]. У таких прийомах як таких немає нічого тактичного, в них відображені способи діяльності (пошуку, дослідження і т.ін.), що ба-зуються на пізнанні і врахуванні об'єктивних закономірностей слідоут-ворення і отримання доказової інформації. В.О. Образцов з приводу цього зазначає: «наряду с приемами при подготовке и проведении како­го-либо практического действия реализуются типовьіе, так или иначе формализованньіе, безальтернативное шаги, актьі процедурного, мето­дического характера. Такого рода средства решения возникающих за­дач назьівают правилами» [17, 222; 45, 44—45].

Тактичні аспекта розслідування відображають загальні підходи до вирішення завдань розслідування та прийняття тактичних рішень: визна-чення своєчасності проведения слідчих дій, оцінка необхідності здійснен-ня певних заходів з урахуванням пов'язаного з цим тактичного ризику, рішення про пред'явлення доказів (з подальшою деталізацією прийомів пред'явления), визначення обсягу і характеру інформації при зверненні за допомогою в розшуку до громадськості і засобів масової інформації; встановлення мети і комплексу дій при плануванні і здійсненні тактичних операцій. Це є «тактичним рівнем організації розслідування» [176, 16], що в процесі безпосередньої слідчої діяльності конкретизується в рамках слідчоі ситуації, яка склалася, шляхом відповідних тактичних прийомів, які є основним вираженням і змістом тактики слідчої діяльності.

Глава V. Поняття і сутність слідчої тактики

Таким чином, у практичній слідчій діяльності, на нашу думку, пот-оібно розмежовувати організацію і тактику її проведения. Це дозволить і зобов'яже вчених, що займаються дослідженням проблем криміналіс-_тичної тактики, вести конкретно розробку власне тактичних рекоменда-ІІій без підміни їх загальними питаниями організації підготовки і прове­дения слідчих дій, що, як вже було зазначено, є характерним для сучас-ного етапу розвитку криміналістики.

У перелік прийомів підготовки до допиту, які Н.Ш. Сафін називає «тактичні прийоми організаційного характеру», включен! такі: - •

— сумлінне, всебічне вивчення матеріалів справи;

— вивчення особи допитуваного; '*

— визначення мети, завдання і предмету допиту; ..>.•!•••

— встановлення місця і часу допиту, а також способу виклику

— підготовка речових доказів; І-їипи ,•;•;>;>•». ^г;-; /г •;;;.« ..ч-а.

— визначення черговості допиту; пН;?-"'^ ••; чкнмпш ^/ • '^г* :'"*• ^ІГ-^Н *'

— вирішення питания про запрещения на доли* перекладача, педа-

_гога; ,'••• •:.'.;*•,;;• ^'А^-'-'г^.!-' -.,>.. -а

— отримання консультації у спеціалістів; зд/- ; г-' уі:,к: *-. ••>:. ,&»;;•;•, ••.••••

— підготовка науково-технічних засобів; «>• • -• :••»

— встановлення взаємодіїз органами дізнання; *'№< -л ••••.,»•• -v _; -.«.:•<, v.

— складання письмового плану [188, 108].

До тактичних прийомів засвідчувального характеру, на його думку, відноситься протоколювання, застосування звуко- і відеозапису, кіно-зйомки, складання схем (планів), креслень, малюнків тощо. О.А. Леві, ГЛ. Пічкалава і Н.О. Селіванов до тактичних прийомів очної ставки від­носять «тщательную подготовку к ее проведению» [189, 32]. Л.М. Кор-нєєва свою роботу з допиту назвала «Тактические основьі организа­ции... допроса» [73].

Р. С. Бєлкін стосовно тактики розшуку пише: «Можно говорить о тактике только тех розьіскньіх мероприятий, в ходе которьіх преодоле­вается стремление противостоящей следователю стороньі затруднить или сделать невозможньім обнаружение обьектов розьіска. С такой точ­ки зрения правомерно считать, например, что существует тактика пре­следования скрьівающегося преступника, но нет тактики направления розьіскньіх требований или запросов» [176, 59].

Своєрідним підходом до розмежування тактики і організації слідчої Діяльності є розділ слідчих дій на вербальні, нонвербальні і змішані, при якому враховуються особливості отримання інформації з матеріальних ^та ідеальних джерел, тобто в залежності від наявності або відсутності спілкування слідчого з учасниками кримінального судочинства [186, 228—234; 190,48—49].

Тактика допишу _г,,пшУ^Поняття і сутність слідчої тактики

62

В.Ю. Шепітько зазначає: «Рациональность и зффективность спосо­ба действия (тактического приема) является одним из его существенньіх признаков. Вместе с тем, указанной признак еще не позволяет отграни­чить тактический прием от иньіх способов действий (организационньіх, подготовительньіх, технических и др.). Разграничение тактического приема от иньіх способов действий, по нашему мнению, кроется в его психологической сущности, в особенностях психологического механиз­ма его реализации. Такой механизм реализации тактического приема предполагает:

1) его психологическую направленность, связанную с разоблачени­ем лжи, актуализацией забьітого, воссозданием происшедшего собьітия, обнаружением сокрьітого и т.н.;

2) непосредственное или опосредствованное взаимодействие между следователем (судьей) и их респондентами;

3) психологический аспект от его использования (что связано с по­лучением обьективньіх показаний, обнаружением следов и орудий пре­ступления, установлением местонахождения тайника и т.п.)». Проте у той же час він говорить про «системьі тактических приемов, связанньіх с взаимодействием с материальньіми обьектами» [187, 10:176]. Таким чином «психологічний механізм» реалізації тактичних прийомів розгля-дається ним і при відсутності спілкування слідчого з іншими особами.

Із всього викладеного робимо висновок, що забезпечення чіткого розмежування організації і тактики слідчої діяльності — це не чисто теоретична вишуканість, а гарантія і умова предметно!' та повної роз-робки проблем криміналістичної тактики.

Про місце і роль тактики у збиранні доказової інформації, її співвід-ношення з процедурними елементами слідчої діяльності була висловле-на правильна думка В. Громова і Н. Логовієра: «Очень многие следст­венное производства, являясь удовлетворительньіми с точки зрения соблюдения процессуальньіх норм, в то же время совершенно неудов-летворительньі с точки зрения основной цели всякого расследования — раскрьітия в деле материальной истиньі. Процессуальньіе нормьі внеш­ним образом соблюденьі, следствие по делу закончено, а «след» — то сам безнадежно утерян... Но что бьшо сделано для того, чтобьі «след» найти, чтобьі запутанньій клубок распутать? На первьій взгляд сделано все: свидетели допрошеньі, длинная цепь протоколов налицо. Но более внимательное ознакомление с делом доказьівает, что в действительнос­ти следователь брал лишь те доказательства и фактьі, которьіе... сами шли ему в руки... В сущности, вместо доподлинного расследования и ис­кания истиньі оказьівается чисто обрядовая регистрация всевозможньіх фактов, которьіе вспльіли сами собой» [191,130—131].

63

Тактика в слідчій діяльності — це вибір і використання різноманіт-них способів (засобів і прийомів) досягнення потрібного результату при вирішенні конкретних завдань розслідування. Це найбільш раціональ-_ний шлях отримання доказової інформації з кримінальної справи, яка розслідується, відповідній специфіці слідчої ситуації і меті дій для її ви-рішення, що з урахуванням зазначеного, тактика слідчої діяльності, на нашу Дум^кУ> полягає у використанні специфічних способів дій для отри­мання доказової інформації, полягає у виборі і реалізації тактичних прийомів, що відповідають характеру ситуації розслідування, спрямова-них на подолання і нейтралізацію протидії встановленню об'єктивної іс-тини по справі.

«Стремление преступников и их пособников уклониться от уголов­ной ответственности, помешать установлению истиньі породило свое­образную «тактику» отдельньіх категорий преступников, которая, с од­ной стороньі, состоит из богатого опьіта совершения преступлений, а, с другой стороньі, включает в себя большой набор пассивньіх и активньіх методов, приемов, способов и средств противодействия следователю в установлении истиньі... В значительной мере в ответ на зту «тактику»... возникла и стала развиваться тактика следователей (с чего и началось в 30—40-е годьі прошлого века развитие криминалистики)» [168, 71—72]. Тактика злочинців проявляється при підготовці та вчиненні злочинів, а також у процесі розслідування. Спочатку, перш за все, характерним для способу вчинення і приховання злочинів є, наприклад, ситуація коли виникає необхідність ввійти у довіру до майбутньої жертви. Так, керів-ник підприємства на відпочинку «випадково» зустрівся з молодою лю-диною, яка виявилась (по наявним документам) заступником директора фірми, що займалась збутом кольорових металів, і прибула у місто для укладення договору про його поставку з місцевими підприємствами. Керівник, підприємство якого відчувало велику потребу у цьому, став умовляти свого знайомого «переадресувати поставку» і отримав попе-редню згоду. Наступного дня, чекаючи приходу знайомого, керівник замислився раптом про підозрілу простоту, з якою вирішується його проблема, і подумав: якщо знайомий з'явиться у точно призначений час та ще і з пляшкою коньяку (вчора вони непогано «підзарядились»), то ймовірно він — аферист. Але його знайомий не з'явився ні у домовлений час, ні пізніше, лише по телефону повідомив, що вирішив укласти рані-ше намічений договір. Тоді керівник, відхиливши свої сумніви, став його відмовляти і в кінці-кінців умовив на укладення договору з ним, який в Результат! умовлянь був укладений, а пізніше виявилось, що предоплата готівкою була здійснена колишньому співробітнику фірми, яка припи-нила свое існування [56, 281—282].

64

Тактика допиту

При проведенні розслідування тактичні хитрощі злочинців мають такс спрямування: встановлення рівня поінформованості слідчого; отримання інформації від слідчого про обставини, які їх цікавлять; відвер-нення слідчого від вирішення намічених завдань; провокування слідчого з метою вивести його з рівноваги, щоб ухилитися від «наполегливих атак» слідчого; дискредитацию зібраних слідчим доказів тощо. Наприклад, для отримання можливості передати інформацію співучаснику затриманий назвав як співучасника свого знайомого. Оскільки той все заперечував, слідчий влаштував їм очну ставку. На ній підозрюваний відмовився від своїх показань відносно цього знайомого. Подальшою перевіркою була встановлена його непричетність до злочину, а також те, що він послу­жив «каналом» для передач! необхідної інформації дійсним співучасни-кам [57, 44\.

Тому для того, щоб тактично грамотно вести розслідування, необ-хідно знати тактику дій злочинців і володіти арсеналом достатніх засо-бів виявлення і нейтралізаціїтактичних хитрощів злочинців. Звідси пос-тає необхідність криміналістичного вивчення злочинної діяльності як со-ціального явища (а не тільки способів вчинення злочинів) і такого її елементу, як тактика [192, 8\. На нашу думку, криміналістична тактика, як розділ науки, повинна включати, як складову частину «тактику діяль­ності злочинців».

Р.Г. Домбровський зазначає, що «криминалистическая тактика — зто не только совокупность осуществляемьіх следователем приемов и методов (линия поведения). Зто также линия поведения и других лиц, взаимодействующих со следователем. В частности, определенной линии поведения на допросе придерживается не только следователь, но и доп­рашиваемое лицо. Более того, в зависимости от линии поведения допра­шиваемого складьівается и линия поведения следователя» [193, 109].

В.Є. Богінський також зазначає, що «подозреваемьій, будучи одной из сторон, стремится строить свою тактику» [194,13]. Однак в літературі висловлюються і інші точки зору. Так, В.С. Комарков вважає, що «за-мьісльі следователя принимают четкую форму тактики поведения, чего нельзя сказать в отношении допрашиваемого. Даже когда допрашива­емой детально планирует свое поведение на предстоящем допросе, его замьісльі нельзя отождествлять с тактическими замьіслами следователе ни по характеру, ни по содержанию» [85, 7].

Це залежить від того, що розуміти під тактикою. Якщо просто лі-нію поведінки слідчого, то звичайно ні. Якщо ж тактика в принцип! є способом дії, спрямованим на подолання протидії, а в більш конкретно­му значенні — вміння переграти суперника, то незалежно від того, хто використовує ці прийоми, тактичним може і повинна розглядатися по-

,, _ава у Поняття і сутність слідчої тактики

едінка будь-якої особи: полководця, спортсмена, вихователя, слідчого, оперативного працівника і злочинця в тому числі.

Звичайно «розробка лінії поведінки допитуваного и інших осіб» мрз, 46—47] не є заеданиям криміналістичної тактики, але її вивчення і ознакомления з нею практичних працівників для того, щоб вони буду-вали свою тактику усвідомлено, з урахуванням конкретного уявлення про можливі форми і прийоми протидії абсолютно необхідно.

У нашему опитуванні на запитання про необхідність спеціального вивчення злочинної діяльності і тактики дій злочинців 99,4 % слухачів і 98,1 % слідчих відповіли ствердно.

Таким чином, криміналістична тактика — в її практичному аспек-_ті — це вміння переграти суперника, який прагне до мети, протилежної вирішенню завдань кримінального судочинства і досягненню об'єк-тивної істини щодо конкретно!' кримінальної справи, тобто тактика — це засіб подолання протидії розслідуванню законними прийомами і ме­тодами.

Теоретична розробка і практичне удосконалення слідчої діяльності потребує розмежування організаційних сторін діяльності слідчого у під-готовці і здійсненню слідчих дій на рівні технологічних правил їх вико-нання і тактичних аспектів, що визначають творчий пошуковий харак­тер дій слідчого, спрямованих на подолання протидії зацікавлених осіб.

65

66

Глава VI .^.^^.ч^-Тактичні прийоми допиту

Досягнення, як загальної, так і окремої мети допиту можливе шля. хом застосування різноманітних тактичних прийомів. Так, викриття не-правдивих показань може бути здійснено на підставі наявних доказів. шляхом звернення до фактичних і логічних протиріч у показаниях, за допомогою очної ставки тощо. Стосовно кожної конкретно'! ситуації до-питу ефективність різних тактичних прийомів може бути досить різном від її вищого рівня (отримання більш високого результату, чим плану, валось, наприклад, виявлення фактів і обставим, про які слідству нічого не було відомо) до нульового і навіть негативного результату (на очній ставці співучасник, який раніше дав об'єктивні показания*, відмовився від них). Тому успіх допиту визначається перш за все вибором тактики, яка відповідає характеру ситуації.

Г. Шнейкерт наголошував: «От умелости искусства должностного лица, производящего допрос, всецело зависит, сможет ли он и в какой мере вскрьіть... тайну и получить сведения, важньіе для раскрьітия исти-ньі» [30, 22—23]. А ці вміння і мистецтво пов'язані перш за все з тактич­ною майстерністю, людини, яка проводить допит, тобто слідчого.

Вибір тактики допиту залежить від таких факторів:

а) ситуації допиту: первинний, повторний, наявності психологічно-го контакту і т.ін.;

б) процесуального становища допитуваного і рівня його зацікавле-ності в результатах розслідування;

в) особливостей допитуваної особи (вік, характер, рівень правової поінформованості, наявність злочинного досвіду і т.ін.);

г) характеру інформацпі доказів, які є у слідства тощо.

При первинному допиті слідчий вибирає тактику з урахуванням рівня його поінформованості щодо особистості допитуваного, а потім в міру її реалізації та за характером реагування на неї допитуваного виз-начає вдалість вибраного варіанту або необхідність внесения коректив (аж до повної відмови від прийомів, які були застосовані).

Планування і підготовка до проведения допиту включає в себе три основних елементи:

1) організаційний — забезпечення раціонального проведения допиту (коли і де доцільно провести його з позиції раціонального використання бюджету часу і можливостей слідчого: сьогодні, завтра, ранком, увечері. одному або з помічником, які саме використати технічні засоби і т.ін.);

* До об'єктивних показань відносяться данні, які підтверджуються іншими дока-зами, а не є просто «визнавальними показаниями».

_а уі_ Тактичні прийоми допиту 67

2) змістовшй — визначення повноти і взаємозв'язку обставим, які підлягають встановленню;

3) тактичний — встановлення відповідних засобів і прийомів вирі-

ення конкретних завдань допиту (кого допитати раніше, яку інформа-

. необхідно зібрати або перевірити для викриття неправдивих пока-

_ань який рівень «готовності» допитуваного для реалізації намічених

тактичних прийомів і т.ін.).

Відповідно організаційні аспекти допиту повинні включати створен-_ня умов для вирішення тактичних завдань слідчої дії, яка проводиться.

Для того, щоб успішно використовувати тактичні прийоми, що ви-бираються відповідно до ситуації, слідчий повинен перш за все з'ясувати на два важливих питания:

1) свій рівень підготовленості для використання наміченого тактич­ного прийому;

2) готовність до можливих варіантів розвитку подій (реагування до­питуваного на прийом, який використовується) і «запасні ходи» слідчого.

Проілюструємо це прикладом. Слідчий пред'явив підозрюваному доказ, розраховуючи на його викриваючий характер, а підозрюваний знайшов йому зовсім інше пояснения. Так, на місці крадіжки з квартири на двох пляшках, виставлених у серванті, виявили сліди пальців рук, за якими був встановлений підозрюваний. Слідчий розраховував, що цими слідами «зажене його у тісний кут». Однак підозрюваний швидко збаг-нув це і висунув «легенду» з урахуванням того, що на першому поверсі будівлі, де була вчинена крадіжка, розміщений винний відціл гастроно­му. Він заявив, що раніше він заходив до цього магазину і мав намір ку-пити спиртне і навіть взяв у продавця три пляшки, але потім передумав і повернув дві пляшки «Тому, напевно, на пляшках в квартирі і вияви-лись мої сліди рук»,— заявив підозрюваний. Наївність пояснения оче­видна, але слідчий настільки розгубився, що не відразу зміг продовжити допит, на що, звичайно, звернув увагу допитуваний і використав це з користю для себе.

Врешті-решт даний підозрюваний був викритий у вчиненні крадіж­ки, але треба зазначити, що слідчий зробив помилки створивши цим бездоказову ситуацію.

Одна з помилок полягала в тому, що він з самого початку заявив, Іншими словами поінформував підозрюваного, що на двох пляшках вина виявлені сліди його пальців. А слід було сказати про це без конкрети-заціі ї _ТОді підозрюваному складніше було б створити свою «легенду» — Що саме із спиртного купував, в якій кількості тощо.

Тому маючи намір застосовувати один з тактичних прийомів, ³ДІйснити який-небудь захід, слідчий повинен попередньо оцінити, до ^ЯКИх наслідків це може призвести, щоб визначити, чи слід у даній ситуа-

68

Тактика допиту

69

Тактичні прийоми допиту

\

ції діяти саме таким чином (і що для цього потрібно) або необхідно шу-кати інші шляхи і засоби.

При виборі тактики допиту необхідно мати на увазі, що не тільки один і той же тактичний прийом може бути реалізований різними засо-бами, але і самі засоби (предмети, документи, інші носії інформації) мо-жуть бути використані у різних формах. Так, тактичний прийом «ство-рення у допитуваного враження про високу ступінь поінформованості слідчого» може бути реалізований постановкою питань, які відобража-ють знания предмета розмови, розповіддю про те, як розвивалась подія, демонстрацією доказів або комбінацією як зазначених, так і інших засо-бів. Наприклад, доказ може бути введений в структуру допиту найрізно-манітними способами: шляхом повідомлення слідчим про наявність та­кого доказу, пред'явленням протоколу про його вилучення, демонстра­цією самого доказу або його зображення на фото тощо.

У тих випадках, коли слідчий бачить, що вибрані ним засоби і при-йоми не дають бажаного результату або навіть перешкоджають збиран-ню доказової інформації, він повинен внести необхідні корективи. Якщо він заздалегідь передбачив можливі варіанти розвитку подій, то слід пе­рейти до використання іншіих намічених (запасних) засобів і прийомів. Якщо він заздалегідь «не забезпечив свої тили», а ситуація не підказує, які прийоми і засоби слід застосувати, недоцільно діяти методом «проб і помилок», через те, що це може тільки дискредитувати слідчого (який на допиті знаходиться у стані пошуку) в очах допитуваного і не набли-зити, а навпаки віддалити від поставлено! мети. Тут може бути доціль-ним застосування невеликого (у рамках даного допиту) переходу до ін-шої теми або відмова від обговорення цього питания, перенесения його на наступний допит, щоб проаналізувавши, чому саме вибраний прийом не дав бажаного результату, визначити, який прийом буде відповідати ситуації, що склалася.

Вибір тактичних прийомів, що відповідають даній конкретній ситу­ації і вирішенню завдань, які стоять при цьому, передбачає «вилучення» з множини можливих, того прийому, який буде найбільш результатив-ним. Для цього потрібна систематизація тактичних прийомів, яка дозво­ляла б здійснити потрібний вибір з «блоків» аналогічних по своїй нап-равленості прийомів.

«В настоящее время претерпевает закономерней пересмотр став­шее традиционном понимание тактических приемов как произвольно избираемой программьі производства того или иного следственного действия... Имеющиеся в распоряжении следователя тактические при-емьі (рекомендации), не составляя каких-либо систем, произвольно из­бирались в зависимости от определения их возможной зффективности.. Между тем, современное состояние криминалистической тактики... поз-

воляет ставить вопрос о разработке типичньіх систем тактических при­емов при организации следственньіх действий. Создание таких систем вовсе не противоречит творческому характеру и свободному вьібору тактических приемов, а облегчает избрание такой последовательности и комплексности последних, которая обеспечивает бьістрое решение пос­тавленной задачи в конкретной обстановке» [196, 99].

«Система тактических приемов следственного действия, — підкрес-люють В.О. Коновалова і В.Ю. Шепітько,— должна представлять со­бой не простую их совокупность, не любой их перечень, а лишь такое построение, которое предполагает организацию их в виде целостного образования, в котором составляющие его компонентьі взаимосвязаньі между собой, занимают соответствующее место в определенной после­довательности и вьшолняют необходимее функции» [45, 4\.

У криміналістичній літературі давно робились спроби класифіку-вати тактичні прийоми. Для цього авторами використовувалися найріз-номанітніші підстави у відповідності до їх тлумачення сутності і призначення тактичних прийомів і виділенням в них того аспекту, який бачиться їм найбільш значимим.

Так, О.М. Васильев класифікував тактичні прийоми за їх приро­дою: а) основан! на застосуванні логіки у розслідуванні; б) спрямовані на встановлення психологічного контакту; в) покликан! забезпечити планомірну організацію розслідування [112, 10—11]. О.Н. Колесніченко і В.О. Коновалова поділяють їх відповідно до цільової спрямованості на такі: а) встановлення психологічного контакту; б) викриття у неправді; в) встановлення самообмовляння; г) подолання відмови і т.ін." [196, 100]; В.Є. Богінский — відповідно до певної мети допиту [194, 7]; Л.М. Карнєєва — за характером конфліктності ситуацій [73, 30]; О.Я. Баєв — за ставленням допитуваного до шуканої слідчим інформа­ції [177, 93]; В.Г. Лукашевич — за елементами допиту: вільна розповідь, постановка запитань, пред'явлення доказів [12, 46]; В.Г Гончаренко і Ф.М. Сокиран — за спрямованістю (підставами) психологічного впливу [54, 24—25]. Порубов Н.І., Комарков В.С. та інші автори використову-ють численні підстави для своїх класифікацій тактичних прийомів [197, 68—85, 11—14].

Наведені класифікації тактичних прийомів викликають ряд зау-важень. Зокрема у класифікації О.М. Васильева використані різні підс­тави. О.Н. Колесніченко і В.О. Коновалова не повною мірою витримали підстави свого поділу: як самостійний напрям вони вказали «обрання прийомів психологічного впливу», а хіба інші прийоми не пов'язані з впливом?

Л.М. Карнєєва виділяє, по-перше, дуже великі і загальні групи, по-хоча зрозуміло, що окремі прийоми при практичній реалізації

70

Тактика допиту

можуть «кочувати» з групи в трупу. В.Г. Лукашевич також використо-вує класифікацію, при якій навряд чи можна забезпечити чітку градацію (розподіл) прийомів за етапами.

У О.Я. Баєв застосовує недосить вдалий термін: «ставлення до ін-формації, через те, що йдеться не про те, як особа, яка володіє інформа-цією, до неї ставиться, а взагалі володіє вона нею чи ні».

У класифікації В.І. Гончаренка і Ф.М. Сокирана, перш за все, за-значені різноманітні засоби впливу, а не конкретні прийоми їх використання, і деякі з них навряд чи можна віднести до тактичних прийомів (наприклад, інтер'єр службового кабінету, суворе дотримання норм закону), а включения окремих прийомів в певні блоки викликає сумніви (наприклад, віднесення процедури ознайомлення осіб з їх пра­вами до естетичного блоку).

Таким чином, кожна класифікація тактичних прийомів мае своїпо-зитивні сторони і недоліки. Позитивні сторони перш за все пов'язані з поглибленою розробкою (відображенням) виділеного аспекту, а недо­ліки — з неповнотою або однобічністю їх характеристики.

Вважаємо правильним зауваження Р.С. Бєлкіна про те, що спроби знайти універсальну «жорстку» підставу для класифікації тактичних прийомів допиту приречені на провал, як і прагнення «намертво» прив'я-зати той або інший прийом до певної ланки класифікації [176,165; 198, б].

В.Ю. Шепітько зазначає, що класифікація тактичних прийомів по­винна здійснюватися відповідно до об'єктивно існуючих між ними за-кономірних зв'язків, а як підставу вказує на конкретну мету їх вико­ристання [187,85—59].

Ми поділяємо його позицію і думку інших авторів, які вважають, що підставою класифікації тактичних прийомів найбільш доцільно ви-бирати мету їх використання, але закономірність їх взаємозв'язку нав­ряд чи буде пов'язана з цією характеристикою прийомів. Мета викорис­тання засобу, прийому, методу — це, як правило, зовнішня привнесена категорія, а закономірність явища у першу чергу пов'язана з його при­родою, сутністю.

Класифікація тактичних прийомів, як і інших категорій, мае два призначення — теоретичне і практичне [199,144].

Теоретичне служить підставою для пізнання природи і сутності яви­ща, його оцінки, визначення напрямів і шляхів подальшого розвитку і т.ін. Практичне полягає у визначенні найбільш раціональних шляхів використання у відповідній сфері діяльності.

3 практичної точки зору систематизація тактичних прийомів по­винна забезпечувати можливість вибору слідчому з групи прийомів, об'єднаних метою вирішення певного завдання, того, яке відповідає ситуації, що склалася,— характеру і лінії поведінки особи, наявності і змісту інформації, яка є у розпорядженні слідчого і т.д.

71

Глава VI. Тактичні прийоми допиту

Систематизація тактичних прийомів (і наукових рекомендацій, що „ідображають їх) за ознакою того, що вони дозволяють вирішувати при проведенні слідчих дій, забезпечує не тільки ефективність і раціональ-ність конкретних дій слідчого, але и сприяє встановленню відповідності них прийомів потребам слідчої практики — чи всі завдання, які вирішує _слідчий у процесі проведения слідчих дій, і в якій мірі забезпечені необ-хідними тактичними засобами [200, 71].

Тактичні прийоми, яким чином вони б не були класифіковані і сис-тематизовані, реалізуються в конкретних слідчих ситуаціях і їх вибір визначається характером конкретно'! ситуації. При характеристиці цих ситуацій окремі автори акцентують увагу на позиції допитуваного. Нап­риклад, В.А. Образцов поділяє ці ситуації на прості, складні і супер-складні [17, 759—160]. Однак, по-перше, навряд чи можна виділити об'єктивні критерії для розподілу складних і суперскладних ситуацій, по-друге, складність ситуацій визначається не тільки поведінковою лі-нією допитуваного, але і наявністю и характером інформації, яка є у розпорядженні слідчого, тобто, за допомогою чого слідчий може впли-вати на допитуваного з метою зміни зайнятої ним позиції. Крім того, можливий вплив і інших факторів, наприклад, рівень професійної майс-терності слідчого (що один вирішить «граючи», інший може не вирі-шити зовсім) або конкретний характер протидії слідчому у відповідь на використаний прийом.

«Каждое тактическое действие следователя может встретить свое противодействие со стороньі допрашиваемого. На противодействие последует очередное действие следователя и т.д. В результате возникает ряд многочисленньіх действий и противодействий» [85, 7].

Звідси випливає необхідність систематизації тактичних прийомів за засобами та характером їх дії та спрямованості, щоб була можливість не простого (випадкового) перебирання прийомів до виявлення дійового, а вибір із складу спрямованих на досягнення відповідної мети з урахуванням особливостей ситуації та специфіки особи, яка протистоїть.

3 урахуванням зазначеного можна виділити чотири основні ситу­ації допиту: 1) правдивість допитуваного; 2) добросовісна помилка; 3) дача неправдивих показань; 4) відмова від дачі показань.

У першій ситуації немає прямої протидії, а непряма полягає в тому, Що слідчий не завжди знає, якою конкретною інформацією, необхідною по справі, володіє допитуваний, а допитуваний нерідко не уявляє, що са-ме з відомого йому потрібно слідчому. Карнєєва Л.М. приводить такі Дані дослідження: по 10 % справ, що були повернут! на додаткове розслі-Дування, від допитуваних були отримані нові важливі для справи відо-^мості, питания про які раніше зовсім не ставились. В 13 % випадків нова

72

Тактика допиту

інформація при додатковому розслідуванні була отримана з питань, які раніше задавалися [73, 34\. Вирішення цього протиріччя залежить від вміння слідчого знайти і «об'єднати» потрібне і можливе. Тут важливе місце належить правилу, за яким починати допит треба з вільної розмо-ви. Вільна розмова дозволяє сумлінному допитуваному системно, відпо-відно до того, що і як саме він сприйняв, відтворити при переказі, через те, що все сприиняте, як правило, є одним взаємопов'язаним цілим, а не окремими розрізненими деталями мозаїки, які можуть «виникнути» при формі допиту: запитання-відповідь, через те, що допитуваний буде пові-домляти те, про що його запитують («Слідчому видніше»), а не те, що він сам вважав би, стосується справи.

При несумлінності допитуваного, особливо при намірі ухилитися від повідомлення правдивої інформації, вільна розмова змушує його «творити» і обставини події і свою участь в ній відповідно до своїх здіб-ностей і можливостей. А чим більше він придумає і «створить», тим простіше буде його викрити.

Вільна розмова є доцільною для слідства і тим, що не розкриває в повній мірі інтересу слідчого, дозволяє оцінити позицію і наміри допи­туваного.

У другій ситуації є два основні варіанти: 1) допитуваний не пам'ятає те, що цікавить слідчого; 2) повідомлене ним викликає сумніви в силу логічного або фактичного протиріччя або невідповідності інформації, яка вже є по справі.

У першому варіанті постає необхідність застосування прийомів відтворення забутого, основаних на використанні асоціативних зв'язків (звернення до обставин, суміжним у часі і просторі з шуканим; демонст-рація наборів аналогічних об'єктів, що дозволяє пригадати об'єкт, який цікавить або уточнити його характеристики; допит на місці події тощо).

Творчий підхід слідчого до подібної ситуації ілюструє такий випа-док. Музикант ресторанного оркестру, познайомився з молодими людь­ми, що гуляли у ресторані; сильно випивши, пішов з незнайомою компа-нією до одного з них у гості, де вони продовжили пиячити. Вранці він прокинувся на вулиці без верхнього одягу і грошей. Нічого про місце-знаходження будинку та квартири, в якій провів ніч, і нових знайомих він сказати не міг. Слідчий крім питань «хто», «що» і «де» приділив ос-новну увагу питанию «як» все це відбувалося і які особливості залиши-лися в пам'яті. В результат) докладних залитань слідчого потерпілий пригадав, що при вході у під'їзд дому звернув увагу на мелодійний звук, що лунав при відкриванні дверей, зафіксований професійним слухом му-зиканта. Таким чином був знайдений будинок, під'їзд і встановлено квартиру і знайдено його так званих «друзів» [201, 125—126].

У другому варіанті — головне розібратися в причинах, якими може бути пояснено невідповідність показань: наявність об'єктивних (умови

73

VI. Тактичні прийоми допиту

прийняття) або суб'єктивних (стан організму і ставлення до події) фак-

торі^в'^{що ВПЛИН}У^{ЛИ на} Ц^е- Якщо при цьому встановлять несумлінність до-

_питуваного, то ситуація переросте в третю, яка пов'язана з дачею неправ-

Івих показань. Необхідно зазначити, що вона досить поширена і осно-

_вна частина тактичних прийомів допиту спрямована на її вирішення.

Четверта ситуація — найбільш складна, через те, що за відмовою від Д^ач' показань, як правило, стоїть досить суттєва причина, без вста-новлення якої і прийняття реальних заходів для її усунення або нейтра-яізаціїзміна позиції допитуваного практично неможлива.

Зупинимося на характеристик природи і призначенні окремих так­тичних прийомів.

В окремих випадках, коли слідчий припускає або стикається з відмо­вою підозрюваного від дачі показань або з дачею неправдивих показань, він може застосувати маскування мети допиту як в цілому (що саме його цікавить на даному допиті), так і стосовно окремих обставин події, яка розслідується. Перше може досягатися темою допиту, відсутністю ак­центу на тому, що цікавить, слідство і місцем проведения допиту тощо.

Злочинці, що вдавали себе за працівників міліції, під видом обшуків викрали значку кількість цінностей у мешканців Киева, Харкова і Моск-ви. Підозра у причетності до даної групи впала на мешканця Дніпропет-ровська, який в період вчинення цих злочинів виїжджав з міста на сво­ему автомобілі. Допитувати його «у відкриту» не мало сенсу, тому слід­чий запросив його на допит у приміщення ДАІ і запитав, чи не проходив маршрут його поїздки у вказаний період через Вологду, де мала місце дорожня подія з автомобілем схожих характеристик (модель, колір і т.ін.). Не знаючи дійсної мети зацікавленості слідчого і намагаючись захиститись від підозри у причетності до автоподії, допитуваний пока­зав, що у Вологді він не був, а знаходився у цей період в Харкові, Києві, Москві. При цьому він посилався на дані, які підтверджували факт пере-бування там [202, 88].

У випадках коли допитуваний відхиляє свою причетність до події або приховує окремі її обставини, способом зміни такої позиції може виступати створення враження, що слідство володіє певною інформа-цією про те, що цікавить. Це враження може бути сформовано на основі думки, що поінформованість про окрему сторону (частину) події може означати поінформованість про неї в цілому. Дані, які може використо-вувати слідчий для створення такого враження у допитуваного, можуть торкатися, як конкретних обставин вчиненого злочину, так і інших, пов'язаних з ним аспектів, наприклад, відомості про осіб, причетних до злочину, їх поведінку і т.ін. Демонструючи поінформованість про життя Допитуваного, його нахили, зв'язки, поведінку при вчиненні і розсліду­попередніх злочинів, заняттях в період, що' передував злочину і

74

Тактика допишу

після його вчинення, слідчий сприяє виникненню враження про те, що «він знає все».

Більше тактичних можливостей відкривається при оперуванні ін-формацією, що відображає окремі сторони вчиненого злочину, причому не завжди обставим злочину, який розслідується. Це наглядно ілюструє такий приклад.

При допиті підозрюваного у вчиненні крадіжок на залізничному транспорт! слідчий широко використав інформацію спеціалістів про тех-нологію обробки рефрижераторних поїздів, режим їх роботи, розміщен-ня і використання, як тайників для перевезення викраденого, секцій, ніш та інших місць поїздів, про термінологію, яка використовується заліз-ничниками тощо. Все це було сприйнято підозрюваним як поінформо-ваність слідчого щодо конкретних фактів і обставин вчинених злочинів, що спонукало його дати детальні показания [203, 25].

При визнанні підозрюваним вчинення одного злочину і припущенні про вчинення інших «гра на враження про поінформованість» у випадку наявності певної інформації про один з них може бути побудована та­ким чином.

Запитання слідчого: «Ви стверджуєте, що розповіли все про свою злочинну діяльність? Але є ще одна крадіжка, про яку Ви не згадали».

Перед допитуваним постає питания: про яку саме крадіжку знає слідчий? Про яку слід розповісти?

Якщо розповість не про ту, про яку знає слідчий, то у нього з'явить-ся можливість продовжити почату «гру». Слідчий продовжує ставити запитання: «Ви знову стверджуєте, що розповіли про всі вчинені Вами злочини?»

I якщо допитуваний нічого не додасть, то слідчий може викласти «свій козир» — нове запитання: «А крадіжка вчинена там-то?»

Різновид прийому, що розглядається, мае формулювання: «видача інформації для роздуму», яка може виглядати таким чином. Запитання слідчого: «Я міг би запитати Вас про... (називає конкретну обставину) або про... (наводить інше), але сьогодні прошу розповісти тільки про...» (називає яку-небудь другорядну обставину або таку, про яку мае можли­вість говорити предметно).

Таким чином, він веде розмову лише про те, про що інформований, а на інше тільки натякає і дає можливість «поміркувати»: «Що знає слід­чий? Що він знає з того, про що натякнув?». Розмову про це, як правило можна відкласти до наступної зустрічі.

Суттєві тактично-організаційні особливості мае допит за участю третіх осіб. Ними можуть бути: а) «з боку» слідчого — прокурор, другий слідчий, спеціаліст, помічник і т.д.; б) «з боку» допитуваного — пред-ставник, адвокат; в) «нейтральні» — перекладач. Мета участі і характер

7. Тактичні прийоми допиту_____________________75_ впливу на процес допиту визначається функціональними обов'язками і _відношенням до того, що відбувається.

Прокурор може взяти участь у допиті на прохання допитуваного, ^ого захисника, з метою контролю ро.боти слідчого; Для надання йому допомоги, наприклад, при гостроконфліктній ситуації.

У двох перших ситуаціях присутність буде «сковувати» слідчого і він вимушений будувати і контролювати свою поведінку з урахуванням цієї обставини. Це ні в якому разі не означає, що ставлення слідчого до допитуваного, та до дотримання його прав у відсутності і в присутності прокурора або іншої особи, у цих випадках буде відрізнятися.

Але психологічна робота один на один і в присутності «сторонніх» будується по-різному. В третій ситуації слідчий може і повинен викорис-товувати фактор допомоги, але і при цьому може виникнути специфічне психологічне забарвлення взаємодії.

Участь другого слідчого у допиті, якщо не переслідується мета наг-нітання атмосфери допиту за рахунок його інтенсифікації (один слідчий втомився, підключається другий, а допитуваний працює без перерви) або гри в «доброго» і «жорсткого» слідчих, мае суттєве організаційно-тактичне значення. Коли слідчий допитує один, він повинен пам'ятати вихідний матеріал для розмови, вивчати і контролювати поведінку до­питуваного, формулювати запитання, оцінювати повідомлюване, за-пам'ятовувати його для подальшого протоколювання, вносити коректи-ви у вибрану тактику допиту і т.ін. Чисельність завдань, які вирішують-ся одночасно може призводити до того, що окремі моменти випускають-ся слідчим з уваги, щось забувається. Тому другий слідчий може сприяти усуненню таких упущень, наприклад, не тільки за рахунок спостережен-ня за поведінкою допитуваного (як він прореагував на те чи інше запи­тання, пред'явлення доказів і т.д.), але і за діями самого допитуваного (зробив що-небудь не так, забув що-небудь тощо).

Участь у допиті спеціаліста (за винятком надання технічної допо­моги при фіксації) мае дві основні мети: а) надання допомоги у з'ясуван-ні складних спеціальних питань; б) попередження введення слідчого в оману, в тому числі за рахунок викриття неправильності показань допи­туваного [204, 38—39; 205, 52—54].

Участь захисника у допиті, на думку слідчих, виражається в органі-заційно-психологічному дискомфорт!. Це проявляється у такому:

а) необхідності пов'язати свій план роботи з можливостями захис­ника [206, 48—50];

б) формальному співпаданні мети (досягнення об'єктивної істини), але фактичному їх розходженні: слідчий перевіряє причетність до злочи­ну, а адвокат прагне забезпечити непритягнення підзахисного до відпо-відальності;

76

Тактика допиту

77

Тактичні прийоми допиту

в) тому, що слідчий повинен розкривати свої «карти», а захисник може тільки бути присутнім і збирати дані для подальшої своєї «руйнів-ної» діяльності в суді;

г) тому, що захисник своїм .вторгненням (постановкою запитань, пропозицією підзахисному не відповідати на дане запитання тощо) мо­же заважати слідчому в реалізації наміченої тактики допиту і т.д.

Дані про участь адвокатів у слідчих діях (крім допиту і очної став­ки) свідчать про їх пасивність, яка пояснюється «тактичними міркуван-нями», під якими, виходячи із змісту статті [207; 45—46], слід розуміти и його позицію — основна робота буде в суді.

За даними нашего опитування адвокати вказали такі форми участі у збиранні доказової інформації:

а) шляхом підказування слідчому джерел даних — 42,7%;

б) шляхом участі в роботі, яка провадиться слідчим — 45,6% >у

в) за рахунок їх власного пошуку — 28,5%.

При цьому адвокати вказали на таку мету своєї участі в судовому
розгляді і розслідуванні: і:

а) виправлення односторонності розслідування — 79,8%;

б) виявлення помилок слідства — 71,2%;

в) надання допомоги у встановленні істини — 68,4% (тобто 2/3 опи-таних);

г) суперечка щодо зібраних слідством доказів — 31,3% (тобто 1/3 опитаних);

д) захист обвинувачуваного (підозрюваного) будь-якою ціною — 5,7%.

У спеціальній літературі піднімається питания про розширення прав і можливостей учасників кримінального процесу, у тому числі за-хисника щодо збирання і подання доказів [208, 9—11]. Але при цьому до-сить актуальним е питания: кому подаються зібрані (отримані) ним дані і об'єкти? Якщо слідчому, то такс рішення може тільки схвалюватися; якщо в суд, то виходить парадокс, про який вже йшлося вище: мета на-чебто одна, а працює кожен сам по собі, причому слідчий не мае інфор­мації, якою володіє захисник. У результат! може постраждати кримі-нальне судочинство.

Таким чином, участь захисника при допиті (або іншій слідчій дії) ставить перед слідчим низку окремих завдань:

а) не втрачати ініціативи керування допитом;

б) контролювати поведінку адвоката (словесні і жестові підказки підзахисному), його реакція на хід допиту тощо;

в) аналізувати його вчинки з метою визначення, на що саме про-реагував адвокат і як конкретно (усміхнувся, засмутився), що за цим стоїть — допущена слідчим помилка або вдалий хід, тобто оцінка так­тики, яка використовується, і потреба внесения до неї змін;

г) детальна фіксація всього, що характеризує участь адвоката в да-_ному питанні (коли і у зв'язку з чим було заявлено клопотання, яке саме і після чого було поставлене запитання, які конкретно були підказки підзахисному і т.ін) [209, 41—55]. Звідси, участь у допиті третіх осіб ви-магає від слідчого іншого підходу до організації і тактики його прове­дения, через те, що тут наявні різноманітні специфічні особливості.

Іноді в ход! допиту допитуваний може проговоритися, тобто сказа-ти те, що не мав наміру говорити, або з якоїсь причини не надавав цьому значения як інформації, що була цікавою для слідства. Така обмовка мо­же бути випадковою, без цілеспрямованих дій, з боку слідчого для її до-сягнення, і може бути організованою (підготовленою) слідчим спеціаль-но. Випадкова обмовка — це везіння, а організована — результат май-стерності слідчого.

Організація «обмовки» будується, як правило на несподіваності тієї ситуації, до якої слідчий свідомо прагне підвести допитуваного [53, 119—120]. Як, наприклад, у випадку з влучним стрільцем, коли після похвал про свої стрілецькі успіхи, допитуваному на питания слідчого: «А чому ти стріляв двічі?», було важко знайти яке-небудь інше пояс­нения, крім дійсного, і він відповів: «Я подумав, що промахнувся» [210, 180]. Але обмовка не може розглядатися, як самоціль. Головне для слід­чого не просто почути із вуст допитуваного про конкретну обставину, але и відразу ж отримати дані, які її підтверджують.

Відмова допитуваного від допущеної обмовки: «Я помилився», «Я сказав не те, що було насправді» і т.ін. не дозволяє слідчому реалізувати запланований прийом отримати докази як очікувалось, але підказує слідчому, що він на вірному шляху в пошуках істини.

Тобто випадкові обмовки вимагають від слідчого швидкої реакції і вибору тактично грамотного рішення стосовно кожної конкретно! си­туації. Тут можливі такі основні варіанти:

а) зробити спробу відразу ж «закріпити успіх», тобто отримати роз-горнуту інформацію з приводу обмовки, б) зробити вигляд, що не звер-нув уваги на допущену обмовку і згодом, на цьому ж допиті, зачекавши чи не буде яких-небудь її доповнень і розвитку, повернутися до даної обставини новими запитаннями. Наприклад: «Чим можете пояснити сказане про те чи інше?» або, зібравши нову інформацію щодо цієї об­мовки, повернутися до цього питания на наступному допиті. Останнє може бути доцільно і в психологічному плані, через те, що допитуваний, поміркувавши, може вирішити, що слідчий не помітив обмовку, заспо-коїться і питания щодо цього стане для нього несподіваним, у варіанті відстроченої раптовості. Правда, тут є небезпека в тому, що за час до Наступного допиту він підготується і продумає досить розумне пояснения. Тому вибір варіантів реагування на обмовку в кожному ок-

Глава VI. Тактичт прийоми допишу

Тактика допиту

79

78

ремому випадку залежить від рівня знания слідчим характеру допиту-ваного, змістового боку допущеної обмовки, наявності у слідчого даних, які її підтверджують і т.ін.

Обмовка, як правило, пов'язана зі злочинною поінформованістю.

Злочинець зазвичай — це особа, яка найбільш поінформована про всі обставини вчиненого злочину. Причому про деякі деталі події іноді може знати лише його учасник. Тому знания особою, підозрюваною у вчиненні злочину, подібних обставин, є злочинною поінформованістю і може бути свідченням причетності до злочину. Такими можуть бути знания про факт, про який крім присутнього при вчиненні злочину ніхто не міг знати.

Такий приклад. Співмешканка вбитого показала, що коли вона увійшла до кімнати, де він знаходився, то побачила як із колото-різаної рани на його грудях фонтаном била кров. Хто наніс йому рану вона не знає, через те, що нікого тут не бачила. Велика пляма крові біля тіла вбитого підтверджувала те, що кров била фонтаном. Оскільки фонтану-вання крові при пошкодженні великих кровоносних судин продовжу-ється протягом декількох секунд, можна зробити висновок, що співмеш-канка повинна була бачити не тільки вбивцю, але і момент нанесения поранень. Після роз'яснення їй даної обставини вона зізналася у вчи­ненні убивства [211, 21—25].

Встановлення ступеня поінформованості (знає як учасник, як оче-видець, отримав інформацію з інших джерел) мае особливе значения не тільки для викриття злочинців, але и для виявлення самообмовляння. Стосовно цього практика багата прикладами того, коли при деталізації показань особи, яка себе обмовила, вона була неспроможна відповісти на багато запитань, що характеризують обставини вчинення злочину: не може детально описати і не орієнтується в обстановці місця події, не знає послідовності здійснення дій при реалізації мети злочину і т.ін.

Тактика слідчої діяльності (як комплекс найбільш доцільних прийомів її здійснення) характеризується не тільки елементами, які визначають загальний порядок і прийоми проведения слідчих дій, але и особливості їх виконання у складних, несприятливих ситуаціях, коли за-цікавлені особи перешкоджають процесу розслідування (відмовляються від показань, дають неправдиву інформацію тощо). При подібних обста-винах тактика служить засобом подолання протидії, через те, що без активних дій і тактичних прийомів, які забезпечують їх наступальність, реалізація завдань розслідування практично неможлива.

Одним з таких засобів є раптовість, яка полягає в такій організації слідчої роботи, яка забезпечує непередбачуваність змісту і характеру дій слідчого стороною, яка протидіє, що надає йому тактичної ініціативи і, як правило, сприяє успіху [212, 58', 213].

Раптовість при допиті може бути забезпечена за рахунок викорис-тання різних факторів:

а) часу, коли певні заходи здійснюються в той момент, який є для допитуваного несподіваним. При цьому раптовість полягає не тільки в упереджувальній несподіванці, але і у відстрочці того, що може очіку-вати допитуваний [214, 218—219];

б) участі у допиті певних осіб, поява яких або дача ними показань є для допитуваного несподіваним;

в) місця проведения слідчої дії. Стосовно допиту цим буде, наприк-лад, його проведения без попереднього запрошення, що, як правило дає можливість особі, яка викликається обдумати причину виклику і визна-чити лінію своєї поведінки. Сам факт несподіваної зустрічі і незвичай-ність місця його проведения впливають на допитуваного і обмежують можливість продуманої протидії слідчому;

г) здійснення заходів, характер яких невідомий допитуваному або неочікуваний стосовно конкретно'! ситуації.

Приклад. В одному з сіл була згвалтована і вбита школярка. У ході розслідування встановили, що незадовго до зникнення, її фотографував біля школи незнайомий хлопець, на якого впала підозра у вчиненні вбивства. На допиті він визнав факт її фотографування і на підтверд-ження своєї непричетності до вбивства подав фотоплівку, пояснив, що після зйомки загиблої, коли вона пішла, він продовжував фотографу-вати інших школярів. Проведена по фотоплівці судово-астрономічна експертиза встановила, що між кадром, на якому зображена потерпіла, і наступним знімком був розрив у 2 години 45 хвилин. Встановлення цього факту за допомогою експертизи справило на підозрюваного таке враження, що він тут же зізнався у вчиненні злочину [58, 28—29];

д) зміна тактичної лінії поведінки слідчого, тактичних прийомів, які використовуються, і до яких «пристосувався» або звик допитуваний тощо.

У випадках, коли допитуваний відхиляє свою причетність до злочи­ну, приховує поінформованість про обставини події, яка розслідується, можливе використання так званих слідчих хитрощів [177,132—148].

Слідчі хитрощі досить різноманітні за своею метою і способами реалізації. Це прийоми маскування мети допиту, про, які вже зазна-чалось, організація обмовок, створення враження про поінформованість слідчого і т.ін. Загальне в них полягає у створенні ситуації, коли допиту-вана особа може продемонструвати свою поінформованість, відкрито прореагувати на видану йому інформацію.

Приклад. Підозрюваний у вчиненні квартирної крадіжки вів себе на Допитах зухвало: не ухилявся від причетності у крадіжці, але показань Для протокольного запису не давав, співучасників не називав, місця зна-ходження викраденого не вказував. До наступного допиту слідчий знай-

Глава VI. Тактичні прийоми допишу

Тактика допиту

81

80

шов у знайомих потерпілого (учасників спільної поїздки в Індію) один з аналогічних викраденому сувенірів і розмістив його на сейфі, накривши газетою, але так, щоб його можна було роздивитися з місця, на якому мав сидіти допитуваний. Запросивши підозрюваного, слідчий став де­тально випитувати його про попередні судимості, заняттях після звіль-нення з виправно-трудової установи, зв'язках і т.ін. Підозрюваний по-стійно кидав погляди у бік сейфа, відповідав на запитання з уповільнен-ням, односкладно, а потім сказав: «Вистачить про це», і детально розпо-вів про вчинення крадіжки, у тому числі и про місце знаходження викра-деного, де воно і було після допиту виявлено і вилучено [215,135].

Сутність тактичних прийомів, які називаються «слідчою хитрістю», полягає у видачі інформації допитуваному (без будь-яких ознак тиску і акцентування значения цих даних або об'єктів), на яку може прореагу-вати тільки поінформована про це особа.

Як вже зазначалось, дача неправдивих показань набула досить ма-сового характеру. Тому від слідчого вимагається велика майстерність для їх виявлення і викриття. Причини, з яких даються неправдив! пока­зания, досить різноманітні. Свідок може давати неправдив! свідчення в силу небажання брати участь у розслідуванні, страху помети, зацікавле-ності в результатах розслідування і т.ін., а підозрюваний — маючи намі-ром ухилитися від відповідальності, зменшити свою провину, приховати співучасників і т.ін.

Зміни позиції особи, яка дає неправдив! показания, можна добити-ся, як правило, шляхом з'ясування і усунення причин, дачі цих показань, або на основі використання доказів, які демонструють їх неправдивість. Відповідності до цього першочерговим завданням слідчого при наяв-ності неправдивих показань є з'ясування причин дачі таких показань.

Неправдивість показань може бути встановлена слідчим за такими ознаками:

а) суперечливість іншим даним по справі, найчастіше — це розход-ження показань з результатами огляду місця події, свідченнями інших осіб тощо. Іноді це може проявлятися в невідповідності фактичному ста­новищу, закономірностям об'єктивної дійсності.

Наприклад. При спробі нелегального перетину кордону з Білору-сією був затриманий громадянин з контрабандним вантажем, який їхав на легковому автомобілі. Затриманий показав, що прямував з Киева до Чернігова і на зворотному шляху заблукав. Слідчий запропонував йому знову печати розповідь з того, як він їхав з Чернігова. При цьому він звернув його увагу на дві обставини: по-перше, на те, що з Чернігова у Київ веде добра асфальтована траса, а в бік Білорусії — грунтова, по­друге, на наявність на виїзді з Чернігова великої кількості вказівників напрямку руху. Після цього затриманий зізнався у намірі прямувати в бік Білорусії;

б) наявність внутрішніх суперечностей в самих показаниях;

в) опис подій, особливо віддалених у часі, з перебільшеною точністю;

г) співпадання у найменших деталях показань декількох допитува-них, що, як правило, свідчить про зговір, через те, що у реальних оче-видців і учасників не може бути повного співпадання у сприйнятому, ос-кільки кожен бачить і оцінює відповідно зі своїми особливостями, інте-ресами, роллю у тому, що відбулося і т.д.

При розслідуванні згвалтування і вбивства, вчинених особливо жорстоким способом і з специфічним знущанням над жертвою, були встановлені і викриті п'ять злочинців, які зізналися у вчиненому і дали однакові показания. Слідчого насторожила швидкість зізнання злочин­ців у такому зухвалому злочині і він, звернувшись до матеріалів узагаль-нення практики розслідування вбивств, проведеного Л.Г. Відоновим [216], встановив, що подібним способом вбивства і згвалтування вчиня-ють, як правило, неодноразово судимі та дебіли. Серез виявлених зло­чинців таких не було. Провели вивчення їх оточення. Дебілів у ньому не встановили, але було декілька неодноразово судимих. Один з них вия-вився найбільш активним співучасником — ініціатором вчинення даних злочинів і саме таким способом [217,18];

д) відсутність в показаниях несуттєвих деталей, що може свідчити про те, що допитуваний не пережив те, про що розповідає;

е) різне пояснения одних і тих самих обставин на різних допитах;

є) наполегливе, неодноразове повторения допитуваним з власної ініціативи тверджень, (наприклад «Я добре це запам'ятав», «Я цього не бачив»). Східна мудрість говорить: «Ти сказав мені в перший раз і я по-вірив. Ти повторив — і я засумнівався. Ти сказав у третій раз — і я зрозумів, що ти брешеш» [218, 229];

ж) ухилення від відповіді на пряме запитання, спроба скласти вра-ження про те, що запитання слідчого незрозуміле;

з) допущения обмовки;

и) наявність виразів і категорій, які не відповідають рівню освіти і розвитку допитуваного, які свідчать про те, що він говорить «з чужих слів»;

і) приховання фактів, які за інформацією слідчого добре відомі до- , питуваному [219, 128—130].

Наведений перелік ознак брехні не є вичерпним. Слід зазначити до-датково такі ознаки, як поведінка допитуваного, його реакції на зміст і хід розмови.

До тактичних прийомів виявлення і викриття неправдивих пока­зань відносяться:

1. Максимальна деталізація показань, яка примушує особу, яка дає неправдив! показания, «творити» факти і обставини, які можна переві- '•

82

Тактика допиту

V-* і.

рити (про погоду в день події, роботу транспорту, відключення електро-

енергії тощо).

2. Проведения повторного допиту, який дозволяє виявити розбіж-ності, які неминучі при створенні видуманих подій і наповненні їх кон-кретизуючими обставинами.

3. Допущения легенди, тобто вислуховування всього неправдивого повідомлення без висловлювання сумнівів і недовіри, щоб, по-перше, створити враження, що легенда прийнята, а по-друге, отримати досить широку базу для наступної перевірки і викриття.

4. Припинення брехні на початковому етапі допиту, коли для її

спростування є достатні дані.

5. Прояв інтересу до дрібних другорядних фактів і замовчування ін- • ших відомих слідству обставин (своєрідний резерв слідства), що пород-жує здивованість допитуваного і, можливо, перебільшене уявлення про інформацію, якою володіє слідчий, у зв'язку з відсутністю цікавості до

головного.

6. Початок допиту з обставин (епізодів) найбільш відомих слідчому

і підкріплених доказами.

7. Використання темпу постановки питань допитуваному: а) швид-кий — утруднює можливість продумувати неправдив! відповіді і збіль-шує емоційну напругу, яка сприяє появі обмовок, б) уповільнений — дозволяє забезпечити деталізацію фактів і усунення від висвітлення «слабких місць» у показаниях.

8. Пред'явлення доказів.

Список тактичних прийомів, що сприяють виявленню і викриттю неправдивих показань, може бути продовжений. Крім наведених тут і розглянутих у інших параграфах посібника слід вказати різні прийоми переконання і роз'яснення: неправильності по суті і шкідливості для себе зайнятої допитуваним позиції, достатності доказів для викриття без його показів, брехливості почуття взаємодопомоги шляхом демонстра-ції нетовариського відношення з боку осіб, яких він вигорожує і т.ін.

В.О. Образцов вказує такий своєрідний прийом впливу стосовно допитуваного, який замикається в собі, як використання даних про ак-тивну протидію розслідуванню, що здійснюється особисто ним або його близькими і заступниками [17,164].

Одним з варіантів неправдивих показань є неправдиве алібі, яке, як правило, будується на таких підставах:

а) зговору з особами, які готові свідчити на користь підозрюваного;

б) посилання на реальну подію (зустріч, відвідування якого-небудь заходу), яке зміщується в часі на момент події злочину;

в) алібі при відсутності даних, що його підтверджують, коли підоз-рюваний заявляє: «Я принтов додому з роботи і ліг спати. На шляху до-дому я нікого не зустрічав».

Глава VI. Тактичні прийоми допиту_____________________83_

Перевірка останньої заяви досить складна, через те, що і при реаль­ному алібі можливі випадки відсутності підтверджуючих свідчень (ні з ким не зустрічався, нічого особливого не відбулося, не залишив конк-ретних слідів свого перебування у вказаному місці тощо). У подібних си-туаціях необхідно шукати можливості перевірки зробленої заяви шля­хом виявлення тих обставин і фактів, які повинен був знати підозрюва-ний, якщо у вказаний ним час він все ж таки був у вказаному місці. Це можуть бути які-небудь події, що відбулися у той час що перевіряється, перебування у сусідів, у під'їзді дому, у дворі (святкова подія, бійка, відключення світла тощо), прихід знайомих і близьких особи, яка пере­віряється, їх телефонні дзвінки тощо.

Основним способом викриття неправдивого алібі, побудованого на основ! зговору, є максимальна деталізація показань, через те, що згово-ритися можна тільки про основне — місце, час, учасників, заняття і т.ін. Але неможливо передбачити всі детшіі, про які може запитати слідчий. До деталей, наприклад, при зустрічі у компанії може відноситись такс: як виникла ідея цієї зустрічі, хто був її ініціатором, чому вона була при-свячена, як визначались час і місце зустрічі, хто запрошував, чи всі намі-чені запрошені відгукнулися на запрошення, в якій послідовності збира-лись учасники зустрічі, хто у що був одягнутий, чим кожен займався після приходу, про що йшла розмова, який вона носила характер (ціка-вий, спокійний, нервовий і т.ін.), як був сервірований стіл, хто цим зай­мався, стіл був накритий до приходу гостей або це закінчилось вже при них, чи надавав хто-небудь із гостей допомогу в цьому, з чого складала-ся закуска і випивка, чи не було яких-небудь подій під час застілля (що-небудь перевернули, розбили, розлили і т.д.). Наведений перелік запи-тань «до зустрічі за столом», розуміється, не є вичерпним, а тільки де-монструє деякі напрями перевірки, які можуть розвиватися практично. Іншими словами, викриття зговору — це перш за все бажання і вміння слідчого знайти деталі, які не могли передбачити допитувані.

Максимальна деталізація показань мае на меті не тільки «розши-рення поля» (можливостей) для їх перевірки, але і для реалізації такого тактичного прийому, як проведения повторного допиту. Вимисел на рівні деталей, по-перше, не дозволяє зберегти їх всі в пам'яті і, відповід-но, при повторі буде багато розходжень, обумовлених цим, по-друге, «розвиток» обставин вигаданої події є досить характерним для подаль-ших розповідей і буде додавати нове: факти, деталі та ін. і, як правило, розходження з раніше повідомленими.

Викриття алібі, побудованого на основі зміщення події в часі, базу-ється на тих же прийомах виявлення невідповідностей. Проте воно ще більш складне, через те, що розходження будуть стосуватися тільки об­ставин часу (годин, послідовності днів), тобто, того, що змінено, а все ін-

84

Тактика допиту

ше буде реальним, оскільки подія була реальною. Тому основна увага мае бути звернена на деталізацію і характеристику годинних обставим: чим підтверджується те, що йдеться саме про цей час, про цей день тиж-ня; що конкретно передувало і відбувалося за цією подією; якими обста-винами, що мали взаємозв'язок з іншими фактами і особами, воно від-різнялось тощо.

Важливе значения при перевірці алібі мае визначення не стільки того, про що розповість допитуваний, про час, який цікавить слідство, скільки того, що він не може знати про реальне наповнення часу, на яке зміщує період алібі.

При перевірці алібі необхідно враховувати його повну і часткову підтвердженість. Повна означає, що з'ясовано весь годинний період алі­бі, тобто встановлено, що від його початку і до кінця конкретна особа знаходилась в певному місці. Часткова свідчить про те, що перебування особи не зафіксовано на всьому годинному відрізку. Практика, на жаль, багата прикладами того, коли на основі частково встановленого алібі (з прогалинами контролю за перебуванням) робили висновок про непри-четність підозрюваного до вчиненого ним злочину [220, 34—36\.

У ряді випадків неправдиві показания можуть бути пов'язані з об-мовлянням або самообмовлянням. При підозрі на обмовляння необхід­но обов'язково виявити характер взаємостосунків, розбіжності інтере-сів. Так, якщо допитуваний викривається в брехні іншою особою, яка проходить по справі, то перш чим використовувати ці показания, слід з'ясувати їх стосунки: як вони знайомі, чи не було між ними неприязні, сварок, чи немає підстав для обмовляння. Якщо є, то слід поміркувати про доцільність пред'явлення цих показань, якщо ж скаже, що стосунки нормальні, то є менш ймовірним можлива заява про обмовляння.

Самообмовляння може бути обумовлено таким:

а) наміром взяти на себе вину своїх близьких, друзів;

б) бажанням вигородити своїх співучасників; ,,

в) впливом осіб, які дійсно винні у вчиненому;

г) метою приховання своєї участі у іншому найтяжчому злочині;

д) безвихідність несприятливої ситуації, що склалася;

е) упередженістю і заходами незаконного впливу з боку слідчого і оперативних працівників [17,193—194\.

Самообмовляння проявляється перш за все у недостатній поінфор-мованості допитуваного про обставини події, яка розслідується, погод-женні у всьому зі слідчим, у прагненні до найшвидшого завершения роз-слідування. Тому як неправдиві показания з метою введения слідства в оману, так і «взяття вини» на себе повинно ретельно перевірятися і обо­в'язково підтверджуватись іншими даними.

Відмова від дачі показань може виступати у двох формах: «Мені нічого не відомо» і «Я не бажаю говорити на цю тему». Тому в таких

85

Глава VI. Тактичні прийоми допиту

ситуаціях головне — встановити причину, через яку особа зайняла по-дібну позицію, оскільки без усунення цієї причини «розговорити допи­туваного» досить важко або зовсім неможливо. За ситуацією, коли «...мені не відомо» може дійсно стояти непричетність до певної події або непоінформованість про неї, що потрібно враховувати при виборі засо-бів і прийомів подолання позиціївідмови.

Серед тактичних прийомів, спрямованих на подолання позиціївід­мови допитуваним від дачі показань, можна зазначити такі:

1. Роз'яснення і переконання про те, що зайнята позиція шкідлива для самого допитуваного. Цей прийом, як правило необхідний у таких випадках, коли допитуваний

а) не орієнтується у ситуації, яка склалася, і не бачить виходу, який його влаштував;

б) неправильно оцінює ситуацію, яка склалася, і відповідно не ба­чить можливості виходу з неї;

в) правильно оцінює наявну ситуацію, але не мае наміру що-небудь зробити для її вирішення, у тому числі найбільш сприятливого для нього.

У двох перших випадках даний прийом, як правило, буває резуль-тативним, оскільки слідчий розкриває допитуваному ті деталі, які він зовсім не бачить або неправильно оцінює. Метою цього прийому є не просто «розкриття очей» допитуваному, а допомога зрозуміти, що для нього найбільш прийнятно.

Дійовитість даного прийому визначається і досягається тоді, коли роз'яснення мае не загальний характер («Так буває»), а індивідуальну конкретність становища даної особи.

2. Проведения розмови на абстрактну тему. Ця розмова може мати за мету різне:

а) формування уявлення про допитуваного (риси характеру, рівень розвитку, можлива реакція на різні тактичні прийоми);

б) надання можливості допитуваному заспокоїтися, якщо обстави­ни справи і прибуття на допит вивели його з рівноваги і заважають нор-мальній розмові (це може мати місце, якщо слідчий немає наміру скорис-татися фактором несподіваності, наприклад, при затриманні з речовими доказами);

в) відволікання від теми, щодо якої допитуваний не хоче вести роз-мову, щоб у подальшому в іншій формі або при інших обставинах по-вернутися до неї.

3. Втягування допитуваного у спір. Для цього слідчий торкається другорядного факту (питания), який допитуваному неважко спростува-ти. Якщо допитуваний піде на це, йому пропонується інша обставина та­кого ж плану. Він спростовує її і, поступово втягуючись у суперечку,

86

Тактика допиту

сперечається щодо питань, які для слідчого є метою даного допиту і за-безпечені доказами;

4. Відтворення слідчим обставим вчинення злочину. Картина зло-чину може бути відтворена слідчим на основі тієї інформації, яка отри-мана поза показаниями підозрюваного (дан! огляду місця події, пока­зания інших осіб, оперативно-розшукова інформація) і творчо обмірко-вана і оцінена ним. Але приймаючи рішення щодо Ідього, слідчий пови­нен враховувати міру пов'язаного з ним ризику. Якщо слідчий розгадав і правильно уявив картину вчиненого злочину, це може справити на до-питуваного враження і спонукати його до дачі правдивих показань. Якщо ж слідчий помилиться, допустить неточність, допитуваний зрозу-міє, що слідчий не володіє достовірною інформацією і необхідними до­казами, і, відповідно, він залишитися на своїй попередній позиції відмо-ви від дачі показань або повідомлення неправдивих відомостей. Крім того, це, як правило, веде до дискредитації слідчого, втрати ним тактич-ної ініціативи.

5. Використання протиріч в інтересах осіб, які проходять по кримі-нальній справі.

6. Демонстрація намірів і можливостей слідства по збиранню, дос-лідженню і використанню доказової інформації (розкриття можливос­тей судових експертиз, пояснения планів слідчого і.т.ін.).

7. Використання доказів. Метою пред'явлення доказів є:

а) орієнтування допитуваного на викладення відомостей, які цікав-лять слідство;

б) надання допомоги у поновленні забутого; , .,,, ,_г,.,

в) викриття в неправдивості; . ,,,,,.,,

г) зміна установки на відмову від дачі показань.

Організаційно пред'явлення доказів полягає у вирішенні питань: з якою конкретною метою, яких саме доказів, яким чином. Способи пред'явлення доказів поділяють:

1) За часовим параметрами

а) на одному допиті;

б) у ході ряду допитів однієї особи.

2) За обсягом і характером їх взаємозв'язку

а) пред'явлення единичного доказу, коли у розпорядженні слідчого немає інших доказів, коли слідчий не бажає повністю «розкривати свої карти», або коли потрібно підкріпити, продемонструвати яку-небудь ок-рему обставину;

б) пред'явлення комплексу взаємопов'язаних доказів, які саме у своїй сукупності свідчать про конкретний факт і його характер;

в) пред'явлення всієї сукупності доказів, зібраних по справі. '; 3) За характером пред'явлення (подання) а) згадування про наявність доказів;

Глава VI. Тактичні прийоми допиту

б) переліку доказів, які є у слідчого, з вказівкою джерел їх поход-ження, оскільки для підозрюваного іноді найбільш несподіваним і «страшнішим» може бути саме джерело, а не сама інформація, наприк-лаД повідомлення, що потерпілий залишився живий і скоро буде гото-вий до дачі показань, що є очевидець події тощо;

в) «випадкова» демонстрація доказів. Тут йдеться про варіанти ви-користання «тактичних пасток» і такі наприклад, прийоми, як залишен-ня на столі «по забудькуватості» певного документу або предмету, а по-тім його приховування;

г) надання можливості допитуваному роздивитися, вивчити доказ;

д) демонстрація (роз'яснення) ознак об'єкту, який пред'являється, що вказують на його зв'язок із злочинною подією.

4) За характером послідовності пред 'явления доказів:

а) з наростаючою силою (цей прийом полягає в тому, що по мірі пред'явлення доказів за наростанням їх важливості і значения для вста-новлення факту причетності до вчинення злочину відбувається «розхи-тування» позиції допитуваного, тобто чим далі розвивається процедура Використання доказів, тим важче підозрюваному спростовувати їх і ста­вите під сумнів);

б) пред'явлення доказів по спадаючій, коли воно починається з вирі-шального доказу, а подальші повинні продовжити і закріпити зроблене ним «враження» [12, 55].

Останній спосіб пред'явлення доказів викликає сумніви, через те, що у випадку «поразки» вирішального (на думку слідчого) доказу, роз-вивати і «закріплювати» буде нічого, а доведеться думати про пошук ін­ших шляхів для реалізації намічених планів.

При виборі і визначенні вирішального доказу необхідно враховува­ти, що для кожного підозрюваного вирішальним буде свое, не обов'язко-во процесуально значиме. В.С. Комарков зазначає, що справа не в тому, «яку юридичну роль в доказовій систем! грає доказ, який пред'являється на допиті, а в тому, яке йому значения надає допитуваний» [85, 42].

По справі, де було використано достатньо доказів, що викривали підозрюваного, він уперто заперечував свою причетність до вчинення злочину. Тоді слідчий прийняв рішення провести вибірку за залишеним злочинцем на місці події предметом одягу. Коли собака «вибрала» пі­дозрюваного, він не тільки визнав себе винним у вчиненні даного злочи­ну, але и розповів про інший, про причетність його до якого ще не було відомо слідчому [221, 84—95].

5) За характером додаткових умов, які посшіюють вплив доказів, що пред 'являються:

а) несподіване пред'явлення доказів (раптовість);

6) пред'явлення доказів після попереднього встановлення обставин, пов'язаних з ними [73, 42—43]',

88 _________________ Тактика допиту

в) пред'явлення з роз'ясненням значения доказів [222, 27—28];

г) використання науково-технічних засобів для роз'яснення особли-востей доказів, які пред'являються, наприклад, демонстрація з допомо-гою електронно-оптичного перетворювача тексту, залитого фарбником, або з використанням мікроскопу — слідів підчистки в документ! тощо [17, /57—755].

Успіх використання доказів значною мірою визначається рівнем підготовленості до їх пред'явлення. Підготовка включає такі основні моменти:

а) визначення доцільності пред'явлення даного доказу конкретній особі, тобто прогнозування позитивного результату, якого можна до-сягти, і можливих негативних наслідків можливі;

б) визначення оптимального часу для пред'явлення доказу, коли ще не рано і вже не пізно;

в) визначення оптимально'! тактики пред'явлення з урахуванням ха­рактеристики особи. Тут є і такий технічний момент як рішення, у якому місці ще до пред'явлення будуть знаходитися докази для того, щоб до моменту пред'явлення вони не відвертали уваги допитуваного від суті допиту, і в разі необхідності були під рукою, щоб час, витрачений на їх підготовку до безпосереднього пред'явлення, не став паузою, яка б доз­воляла допитуваному зібратися і підготуватися до несподіваного. Паузи у допиті мають бути, як правило, за планом і намірами слідчого. У ін-ших випадках вони є проявом недостатньої підготовленості до допиту.

І.Н. Якімов зазначав, що «справжній» злочинець визнає себе вин-ним у злочині тільки тоді, коли він:

а) викривається неспростовними доказами або зловлений раптово при допиті;

б) розраховує за допомогою визнання вини досягнути пом'якшення участі або уникнути довготривалого попереднього ув'язнення;

в) шляхом визнання вини сподівається уникнути відповідальності за інші ним вчинені, але ще не відомі органам розслідування злочини;

г) бажає покласти всю тяжкість вини на інших: співучасників, сус-пільство або на обставини, що склалися тощо. [223, 22].

Тому завдання слідчого полягає не тільки в тому, щоб викрити винного, але і розібратися в причинах визнання ним вини, щоб бути пе-реконаним в досягненні об'єктивної істини.

При використанні тактичних прийомів, спрямованих на викриття неправдивих показань і подолання відмови від їх дачі, необхідно мати на увазі, що зізнанню злочинця може перешкоджати не тільки страх у дачі показань, але и інші психологічні фактори: уразливе самолюбство, почуття незручності і сорому перед слідчим, якому він неодноразово говорив «ні», а потім змушений сказати «так» тощо. Цей різкий, боліс-

Тактичні прийоми допиту

ний для підозрюваного перехід від повного заперечення вини до його зізнання може бути полегшений зміною в підходящий момент для того, _Хто допитуе [224, 39—40].

Актуальною проблемою вирішення завдань допиту у складних слід-чих ситуаціях є використання оперативно-розшукових даних у розсліду-ванні злочинів. Цим питаниям, з урахуванням ускладнення завдань бо-ротьби зі злочинністю і посилення протидіїрозслідуванню, приділяється все більше уваги [65, 48—51; 225].

За характером та можливостями використання в розслідуванні, і зокрема при допиті, оперативно-розшукові дані можна розділити на дві групп:

а) фактологічна — інформація про конкретні обставини події, яка розслідується (дані про співучасників, місце знаходження викраденого, способи вчинення злочину і т.п.);

б) орієнтуюча — інформація про наміри і лінію поведінки конкрет-них осіб (на що сподівається допитуваний, чого побоюється, який мае намір).

МЛ. Кулагін і МЛ. Порубов акцентують увагу на третій групі опе­ративно-розшукових даних: інформації, що вказує шляхи перевірки доказів і способи їх оцінки [65, 50]. Виділення цієї групи здається нам зайвим, через те, що охоплюється основою другої групи, а саме дані в основному є вихідними з даних першої і другої труп.

Якщо джерело отримання оперативно-розшукової інформації є гласним або (при необхідності може бути) розшифрованим, використан­ня цих даних не представляє особливої специфіки. Наприклад, опера-тивний працівник за допомогою відеозйомки зафіксував зустріч спіль-ників, доставку вантажу і т.п. Ці відеоматеріали разом з рапортом опе­ративного працівника можуть бути безпосередньо подані слідчому, який вирішить їх долю і способи використання. Якщо матеріали і дже­рело не можуть бути розшифровані, то підхід до використання цих труп даних мае бути зовсім іншим. Для даних першої групи основний шлях полягає в пошуку процесуальних джерел їх підтвердження, без цього ви­користання загрожує розшифровкою негласних джерел або осіб, які не бажають виступати відкрито. Стосовно другої групи можливості вико­ристання досить широкі і визначаються конкретним змістом даних. Наприклад, поступає інформація про те, що підозрюваний боїться поя-ви у розпорядженні слідчого певного доказу. Він у нього вже є. Тепер його завдання полягає в тому, щоб вибрати такий тактичний прийом пред'явлення доказів, в якому вказане підозрюваним з'явилось би зовсім природно, без акцентування уваги на ньому.

Або інший приклад. Слідчому повідомляють, що підозрюваний, який утримується під вартою, дав згоду на відтворення обстановки і обставин події, щоб спробувати вчинити втечу.

90

Тактика допиту

Прийняття заходів для попередження втечі — обов'язок слідчого при підготовці и проведенні слідчих дій, тому він повинен був потурбу-ватися про це и без інформації, яка надійшла. Розшифровка ж оператив-них даних відбудеться у тому випадку, якщо слідчий вживе «понадзахо-ди», особливо при повторних заходах, коли «раніше було так», а тепер змінилось — у даному випадку посилилось. Іншими словами, використо-вуючи оперативку інформацію такого плану, слідчий повинен уникати «демонстрацій», щоб все виглядало, як повинно бути і, як раніше було.

Таким чином, тактика використання оперативно-розшукових даних визначається двома обставинами: а) змістовно — що собою явля-ють дані, як і для чого вони можуть бути використані; б) організацій-но — як їх використати без розшифровки джерела отримання.

Один з таких прийомів можна проілюструвати таким прикладом. Громадянин П. разом з племінником вирішив вчинити крадіжку грошей з каси свого підприємства. Розроблений ним план-«операція» передбачав:

а) вчинення крадіжки через півроку після звільнення з підприємства;

б) відразу після крадіжки вчинення незначного злочину громадя-нином П., щоб на нетривалий час опинитися у в'язниці;

в) після відбуття покарання мати можливість буде сміливо витрача-ти викрадені гроші (зокрема, на покупку автомобіля), які до цього пе-редбачалось сховати в тайнику племінника.

Перші два пункти плану були виконані. Через два роки, за один мі-сяць до звільнення П., його племінник був арештований за інший злочин і, знаходячись в камері, заявив: «Моя справа дрібна, а ось дядько сів за колеса і повернеться із казенного дому на своїх колесах» (П. вчинив шахрайство з бракованими покришками). Співставивши ці дані з осо­бою «дяді», була висунута версія про причетність громадянина П. до нерозкритої крадіжки з каси його колишнього підприємства. Слідчий прийняв рішення допитати П. як свідка з питань, які стосуються періоду його роботи на підприємстві, де була вчинена крадіжка, пояснивши, що крадіжка не розкрита і «допитуються всі». У ході допиту слідчий кинув фразу: «Було б непогано, відсидівши «за колеса», повернутися «на своїх колесах». Після цього П. занервував, почав розпитувати про дружину, батьків, племінника. I тут він почув від слідчого: «Цей вже сидить». Фак-тично це відповідало дійсності, але причину арешту слідчий не уточняв. У зв'язку з цим П. вирішив, що племінник «здався» і попросив прийняти від нього явку з повинною (приклад В.О. Колесника).

3 урахуванням зазначеного: потреби і складності використання опе-ративно-розшукової інформації, вважаємо за необхідне здійснювати розробку тактичних аспектів використання даної інформації при допиті в рамках розділу криміналістичної тактики.

У процесі розслідування злочинів слідчому нерідко доводиться пов­торно виконувати роботу, спрямовану на вирішення тих питань і зав-

91

Глава VI. Тактичні прийоми допиту

дань, які раніше не можливо було вирішити або були вирішені непра­вильно або неповно.

Повторне виконання роботи (повторения) характеризується тим, що її потрібно виконувати інакше — використовуючи, як правило, нов! засоби або нові тактичні прийоми, враховуючи результати попередньої роботи, вишукуючи можливості для поповнення прогалин і виправлен-ня допущених помилок. Повторне виконання слідчим роботи по кримі-нальній справі характеризується сукупністю особливостей організацій-ного, психологічного і тактичного плану.

Ці особливості та обумовлена ними необхідність своєрідного обра­зу дій в нових умовах (стосовно до ситуацій, які складаються) дозволя-ють, на наш погляд, говорити про тактику повторного слідства, як в масштаб! повторного виконання роботи по справі в цілому, так і від-ношенні окремих слідчих дій [226, 752—190].

Стосовно допиту можна виділити так! основні ситуації, що визна-чають особливості тактики повторного проведения:

а) особа допитана раніше іншим працівником; для слідчого це пер­ше знайомство, при якому необхідно врахувати і використати наявну ін­формацію про поведінку допитуваного і достовірність повідомленого при допиті; для допитуваного — нове знайомство, яке насторожує (який він, як себе з ним вести, що він знає і т.ін.);

б) на попередній зустрічі допитуваний не дав показань (тактика до­питу полягає у виборі нових прийомів підходу до допитуваного і вико-ристанню додатково отриманої інформації);

в) допит після встановлення неправдивості попередніх показань (використовується набір тактичних прийомів викриття неправдивих по­казань, який відповідає конкретиці ситуації);

г) допит-доповнення, коли в рамках однієї зустрічі немає можливос­ті виконати весь потрібний обсяг роботи. Тут є два варіанти: перший, коли перерва була технічного плану, і наступне питания, наприклад на другий день, виступає просто продовженням; другий, коли перерва обумовлена планами слідчого (недоговорити, видати інформацію для роздумів, перевірити повідомлене, підготувати матеріали для предмет-ної розмови тощо) (у цьому варіанті тактичні прийоми будуть обумов-лені конкретикою мети і умов);

д) допит у зв'язку з появою нових обставин (тактика повинна буду-ватися у відповідності з можливостями використання цих даних — роз-виток або уточнения того, що обговорювалося на попередньому допиті, спростування повідомленого і т.ін.).

Особливу специфіку має тактика допиту, що визначається факто­ром часу: допит через певний час після події. Тут також необхідно зазна-чити два варіанти:

92 _________ ___ _____________ Тактика допиту

а) перший допит особи, яка не допитувалась на початковому етапі розслідування. У цьому випадку головне значения може належати прий-омам надання допомоги у відтворенні в пам'яті того, що віддалено у ча-сі. Але слід, зокрема, враховувати и такі, наприклад, фактори, як «крах надії» особи, викликаної на допит, яка сподівалася, що про нього вже не згадають;

б) повторний допит давно допитуваної особи; тут важливі два мо-менти: перший — завдання зняти напругу, обумовлену ставлення викли-каного — «коли ви залишите мене у спокої?»; другий — для допитувано-го повторно, як правило, характерною є така закономірність поведінки, як прагнення згадати і відтворити не стільки те, що побачив і почув, а те, що і як повідомив на попередньому допиті. Тому основним завдан-ням слідчого в подібній ситуації буде відвернення допитуваного від по-передньої розмови (якщо немає конкретно'! мети перевірки раніше пові-домленого) і настроения на згадування обставин події.

Висновок: розробка тактичних прийомів мае вестись і в русл! пов-торюваності проведения слідчих дій.

Важливою умовою повноцінного використання показань в розслі-дуванні злочинів є їх аналіз і перевірка. Аналіз включає два основних аспекта: а) встановлення логічної і фактичної відповідності самих пові-домлених даних; б) співставлення з іншими доказами по справі та вста­новлення причин розходження у випадку їх наявності.

Перевірка показань завжди передбачає творчий пошук додаткових джерел підтверджуючої або спростовуючоїінформації. У квартир! в ніч-ній п'яній бійці був смертельно поранений гість. Підозра впала на гос­подаря, який відхиляв свою присутність вдома в цю ніч і участь у бійці. Слідчий витребував службову фонограму станції швидкої допомоги з викликом з даного приводу і направив її на фоноскопічну експертизу. Дослідження показало, що розмову з чергової станції швидкої допомоги вів саме підозрюваний [201, 52—53].

Запорукою успіху при допиті нерідко виступає грамотність прове­дения інших слідчих дій і точність фіксації їх результатів. У вечірній час злочинці в автобусі пограбували единого пасажира і смертельно пора­нили з обріза водія. Після їх викриття один з злочинців, який стріляв у водія, заявив, що не мав наміру стріляти, але через те, що водій несподі-вано загальмував, він вдарився в передню частину салону, в результат! чого відбувся випадковий постріл. У протокол! огляду місця події було зафіксовано: автобус зупинився на краю дороги без слідів різкого галь-мування, двигун був увімкнутий, ручні гальма підняті, важіль переклю­чения швидкостей встановлений на першій швидкості, а передні двері автобуса відчинені. Це свідчить про те, що після зупинки автобуса водій виконав чотири операції, які за висновком судово-медичної експертизи,

93

Глава VI. Тактичні прийоми допиту

не могли бути проведен! ним після отримання смертельного поранения. Таким чином був встановлений намір на вбивство водія [227,181—185].

Однією з суттєвих особливостей слідчого пізнання є те, що зібрана інформація про подію, яка розслідується, мае доказове значения тільки у тому випадку, коли отримана належними засобами і зафіксована від-повідним до закону чином. Іншими словами, при допиті, як і при будь-якій іншій слідчій дії, важливо не тільки отримати потрібну інформацію, але и зафіксувати її повно і правильно.

Протокольна форма фіксації показань є основною, у той же час вона мае ряд суттєвих недоліків (неповнота відображення процедури допиту і змісту розмови, яка відбулася, незбереження характеру і стилю викладен-ня інформації допитуваним і т.п.). Наше вивчення протоколів допиту і дані інших авторів свідчать про масовість зазначених недоліків [228,33— 34]. В.С. Комарков зазначає, що в 94 % випадків у протоколах допиту ві-дображається тільки підсумок і не фіксується весь процес обміну інфор-мацією між слідчим і допитуваним. У 99 % всіх вивчених кримінальних справ протокол не зберігає особливостей мови допитуваних [85, 53].

І.Є. Биховський, Ф.В. Глазирін і С.К. Інтерцев вказують як два ос­новних недоліки протоколів допиту, пов'язаних з принципом відноснос-ті, недобір необхідної по справі інформації і перевантаження протоколів даними, які не мають значения для розслідування злочинів [10, б].

Повнота поінформованості та використання слідчими систем так­тичних прийомів вирішення різних ситуаційних проблем повинна гаран-тувати успішність їх роботи по збиранню і використанню доказової ін­формації. Однак, як показує практика, збільшення стажу роботи не завжди сприяє розширенню слідчого арсеналу тактичних прийомів, які використовуються слідчими, а нерідко веде до «напрацювання» обмеже-ного набору тактичних прийомів і засобів їх здійснення, які розцінюють-ся, як найбільш оптимальні. Особливо наочними є «штампи» у протоко­лах стосовно формулювання запитань, які задаються, і «викладенню» повідомленого.

В.Ю. Шепітько зазначає, що «попьітки установить соответствие между ситуациями допроса и тактическими приемами показали, что в 40,3% изученньіх протоколов тактические приемьі в основном соответ­ствовали ситуации допроса; в 9,7 % — тактические приемьі не соответст­вовали ситуации допроса; в 50 % — установление соответствия не пред­ставилось возможньім» [67, 17]. У нашему дослідженні ми відмовились від спроби встановлення виду тактичних прийомів, які використовува-лися та їх відповідності завданням допиту, через практичну неможли-вість встановити по протоколу, які саме тактичні прийоми використову-вались слідчим під час конкретного допиту.

94

Тактика допиту

В.З. Лукашевич правильно, на наш погляд, вказує: «Если о пра­вильности, зффективности и законности того или иного действия может судить только лицо, которое само осуществляет зто действие, а другие лица фактически лишеньі возможности обьективно проконтролировать весь ход допроса, когда они не участвовали непосредственно в его про­изводстве, то методьі и средства, применяемое при допросе, не могут бьіть обьективно проконтролированьі и научно обобщеньі...» [229, 290]. Отже, для того, щоб удосконалити тактичні прийоми допиту, виявляти найбільш типов! недоліки їх використання необхідні інші, крім вивчення кримінальних справ і опиту слідчих, методи вивчення практики — ці-льове спостереження, аналіз відеозаписів і т.ін.

3 урахуванням наявних недоліків протоколювання суттєвого зна­чения набувають інші способи фіксації показань і не тільки звуко- і відеозапис. Очевидно найближчим часом стане можливим використан­ня комп'ютерної графіки для наочної демонстрації того, про що пові-домляє допитуваний. А сьогодні повністю правомірно ставити питания про більш широке використання прийомів графічної фіксації зорових образів при допиті [230, 39—44\.

Ці прийоми мають не тільки технічне значения — закарбовувати те, що повідомляється, але и тактичний характер. При сумлінності допиту-ваного пропозиція зобразити що-небудь (предмет, розміщення людей тощо) може слугувати засобом нагадування про забуте, уточнения того, що повідомляється і т.ін. А при несумлінності — засобом і матеріалом для викриття неправдивих показань, коли сказане і зображене не «сти-куються» або між собою або з реальною обстановкою місця, характером об'єкту та іншими обставинами.

До мети застосування при допиті звуко-відеозапису відносять: а) за-безпечення повноти фіксації того, що повідомляє допитуваний; б) спростування заяв про неправильність здійсненого протоколювання показань; в) стримуючий вплив в частині зміни зайнятої позиції.

В.Г. Гончаренко попереджає про небезпеку переоцінки значения звукозапису стосовно третьої мети і наголошує на одному дуже важли-вому моменті: «Уголовньіе дела, по которьім применялась звукозапись, показьівают, что в тех ситуациях, где на начальном зтапе расследования «признательньіе» показания подозреваемого записьівались на магнит­ную ленту, наблюдается значительное снижение активности следователя по сбору доказательственной информации» [231, 99].

Переоцінювати можливості будь-якого засобу фіксації, розумієть-ся, не слід, але в літературі правильно ставиться питания про суворе до-тримання процедури фіксації слідчих дій не тільки з позиції дотримання законності, але и для попередження заперечення отриманих даних, від-мова від показань і т.ін. [163, 133—137].

95

І- Тактичні прийоми допиту

Слідчий повинен завжди пам'ятати і враховувати, що будь-який його недогляд, як за змістом здійснюваних ним дій, так і по їх оформлению, мо­же бути використано для дезавуалювання отриманих результатів [232,5].

Професіоналізм і майстерність, що потрібні для творчого підходу до вибору і здійснення тактичних прийомів допиту, обумовлюють необ-хідність цільового навчання цим прийомам у системі юридичних освіт-ніх закладів. Неповнота і неякісність підготовки слідчих зазначається як сучасними авторами [233, 54], так і у віддаленому минулому.

Л. Таубер у рецензії на книгу С.М. Трегубова (ОсновьІ уголовной техники. — Петроград, 1915) писав, що «... Ньіне будущій судебньій сле­дователь ни во время происхожденія курса юридическихь наук, ни во время судебного стажа, вь качестве кандидата на судебньіе должности или чиновника судебной канцеляріи, не имееть случая пріобрести... практическіе навьіки» [234,1133].

За даними нашего дослідження як причина незадовільного вико­ристання у ході розслідування науково-технічних можливостей було вказано на низький рівень підготовки у вузах: 30 % слідчих, 61,5 % про-курорів-криміналістів, 33,5 % експертів і 35,1 % судів.

Для уточнения того, як оцінюють свої знания і вміння стосовно до­питу, що вважають необхідним для удосконалення тактичної підготов­ки, нами були опитані слідчі прокуратуру МВС і СБУ та слухачі юри­дичних освітніх закладів.

На питания про достатність приділення уваги проблемам допиту в навчальних закладах 68,2 % слухачів і 69,6 % слідчих відповіли — «не-достатньо», 20,6 % слідчих зазначили, що до моменту початку роботи слідчим практично не мали необхідних знань і вмінь, а 52,9 % вважають їх недостатніми, 35 % слідчих, як основне джерело знань про допит за­значили власний досвід, а 62,5 % вважають, що питания тактики допиту відображаються в літературі недостатньо.

На прохання вказати прізвища вчених, які досліджували проблеми допиту, відгукнулось 57 % слухачів, з яких тільки 31,5 % дали правильну відповідь, що свідчить про те, що роботі з літературою в навчальних закладах не приділяється потрібної уваги. В.Ю. Шепітько вказує, що 67 % опитаних слідчих не мають у своему розпорядженні необхідної лі-тератури з психологи" неповнолітніх, а 72 % опитаних не змогли навіть вказати яку-небудь літературу з даної проблеми [67,12].

На думку слідчих для підвищення якості та організації проведения допиту необхідно: а) покращення підготовки у навчальних закладах — 58,9 %; б) удосконалення системи службової підготовки та підвищення кваліфікації — 28,9%; в) поширення передового досвіду — 61,5%; г) видання спеціальних посібників з тактики допиту — 70 %; д) звільнен-ня слідчих від технічної роботи — 58,8 %; е) удосконалення засобів фік­сації допиту — 50,7 %.

97

96 ___________Тактика допиту

Слухачі вважають, що для підвищення рівня знань, умінь і навичок потрібно: а) збільшення кількості практичних занять з допиту — 85,9 %; б) введения (розширення) спецкурсів з допиту — 72,8 %; в) залучення прак-тиків для проведения занять — 61,2 %; г) стажування у практичних підроз-ділах — 83 %; д) підготовка та видання спеціальних посібників — 81,2 %.

Необхідність удосконалення криміналістичної підготовки у нав-чальних закладах не викликає сумнівів.

, Нам хотілось би наголосити, що необхідно організувати навчання
саме тактичним аспектам слідчої діяльності, вмінню вирішувати логічні
завдання, котрі виникають на шляху збору доказової інформації, особ­
ливо при подоланні протидії розслідуванню, у зв'язку з тим, що більше
навчають тому, що потрібно робшпи, і вкрай мало тому, як необхідно
робити. . ,, , ,

Критерії допустимості тактичних прийомів

Глава VII Критерії допустимості тактичних

.'/'г¹*//..

прийомів

Тактичні прийоми різноманітні, як і слідчі ситуації, для вирішення яких вони призначені. Теорія і практика слідчої діяльності постійно по-роджує нові тактичні прийоми, обумовлені потребами практики і нови-ми можливостями науки і техніки, що розвиваються. Цей процес прак­тично нескінченний. Однак не всі з його прийомів і засобів, що народ-жуються на практиці і пропонуються наукою, є безперечними для вико-ристання у справі розкриття і розслідування злочинів. Тому постійно ве-дуться суперечки про правомірність і допустимість практичного вико-ристання різних засобів і прийомів у слідчій діяльності. Умовно диску-туючих можна розділити на дві групи: прибічників чистоти процесуаль-ної форми і тих, хто турбується про удосконалення засобів і прийомів слідчої діяльності,

О.Р. Ратінов характеризуе їх таким чином: «Первая — назовем ее мнимо гуманистической — обьявляет недопустимьіми любьіе приемьі и средства, направленньіе на преодоление возможного противодействия заинтересованньіх лиц. При зтом следователь низводится на положение пассивного регистратора собьітий, а собирание доказательств уподоб­ляется сбору урожая в саду. Вторая — вульгарно-прагматическая — счи­тает приемлемом любой, прямо не запрещенньій законом, образ дейст­вий, направленной на установление истиньі. При зтом благородной це­лью, по существу, оправдьівается раскрьітие преступления и изобличе­ние виновного «любой ценой».

Реализуясь, обе точки зрения приводят к печальньім, а иногда и трагическим ошибкам. Легко доказать, что практические последствия той и другой крайности оказьіваются тяжкими и социально вредньіми в равной мере» [236, 6]. Це ж зазначає і М.П. Хайдуков [61, 40].

Ми погоджуємося з О.Р. Ратіновим, що зазначені позиції — є край­ностями, а істина, як завжди, знаходиться посередині. Недопустимо «з порогу» відкидати будь яке нововведения без його всебічної перевірки і оцінки, як і виступати за отримання інформації для розкриття злочинів «будь якою ціною». Кожен прийом, кожен засіб процесуальної діяльнос­ті повинен оцінюватися не тільки з позиції прямого припису закону, але із урахуванням можливих особливостей їх реалізації. 3 позиції питания, яке розглядається, установки і заборони закону слід розділити на дві групи: а) безальтернативно'! вказівки, наприклад, заборона домагатися

98

99

Тактика допигпу

показань шляхом насильства і погроз (ст. 22 КПК), обов'язковість фі_к. сації за допомогою звукозапису всього ходу слідчої дії (ст. 85' КПК); б) таких, що допускають виняток у нагольному порядку, наприклад, не-доторканність житла (ст. 14 КПК), мова судочинства (ст. 76 КПК) і т.ін.

У таких випадках закон, як правило, говорить: «Забороняється за виключенням ...» або «крім таких випадків». При цьому виняток форму-люється у двох основних варіантах: а) чітко визначеним, наприклад, об-винувачуваний повинен бути допитаний негайно або не пізніше доби з моменту пред'явлення обвинувачення (ст. 143 КПК); б) не конкретизова-ним зовсім або частково, наприклад, в ст. 22 КПК, крім конкретно вка-заних заборонених засобів — насильства і погроз сказано: «та інших незаконних засобів».

У подібних випадках при визначенні того, що правомірно і допус­тимо, а що ні, и виникають розбіжності. Наприклад, якою повинна бути максимальна тривалість допиту (в «Документ! Московської наради конференції з людського виміру СБСЄ» (1991) встановлюється обов'яз­ковість фіксації довготривалості будь якого допиту «у відповідності до национального права» [21, 73]; як поступити слідчому, якщо свідок про­сить відкласти або перервати допит, посилаючись на свое недомагання, коли за проханням може стояти бажання отримати час, щоб продумати, що відповідати на питания слідчого; чи зобов'язаний слідчий пред'яв-ляти особі, яка обшукується, передбачену законом вимогу про добро-вільну видачу шуканого, якщо неможливо чітко конкретизувати перелік шуканих об'єктів, наприклад, нажитого злочинним шляхом і т.ін.

У випадках, коли немає прямих вказівок закону про порядок дій, говорять, що необхідно вирішити подібні питания з урахуванням «духу закону» [236, 56—57; 176,128]. Але в кожного про це нерідко буває свое поняття.

Через те, що одним з основних завдань криміналістики є пропози-ція порядку (організаційного і тактичного) дій там, де закон не передба-чив або недостатньо конкретизував процедуру проведения слідчих дій, особливого значения набувають критерії правомірності і допустимості засобів і прийомів, які рекомендуються. У спеціальній літературі цій проблем! приділено багато уваги.

Р.С. Белкин в якості критеріїв (умов) допустимості засобів і прийо­мів вказуе на такі: а) законність, тобто несуперечливість букві и духу закону; б) вибірковість дії, тобто спрямованість впливу тільки на певних осіб і нейтральність по відношенню до інших; в) моральність, тобто відповідність принципам моралі [47, 220—22/].

С.Ю. Якушин називає додаткову наукову обгрунтованість і ефек-тивність прийомів [237, 34]. Н.А. Селіванов зазначає три групи крите­ріїв: загальнонаукові, правові та етичні [238, 24]. В.Г. Лукашевич крите-

VII. Критерії допустимості тактичних прийомів

рії допустимості поділяє на змістовні і праксеологічні. До перших він відносить: правові, гносеологічні, інформаційні, етичні, тактичні і пси-хологічні, до других — доцільність, надійність, продуктивність, рента-бельність, безпечність і раптовість [12, 30—32]. І.Є. Биховський вказав ряд конкретних заборон стосовно морально'! сторони тактичних прийо­мів, як-то: не принижувати честь і гідність особи, не використовувати непоінформованість учасника злочину з правових питань, не сприяти розвитку низьких почуттів, відкрито аморальних проступків тощо. [51,279-220].

Є.Д. Лукьянчиков і В.С. Кузьмічов в якості вихідних положень для визначення допустимості засобів, прийомів і методів зазначають такі: примусовий характер слідчої діяльності; недопустимість отримання ін-формації шляхом погроз, насильства, обману і шантажу [50, 13].

Стосовно результатів використання конкретних засобів і прийо­мів — доказів — П.А. Лупинська вказує такі критерії їх допустимості: а) отримання певним суб'єктом; б) отримання з джерел, передбачених законом; в) отримання з дотриманням правил проведения процесуаль-ної дії, яка проводиться; г) дотримання вимог закону в частині фіксації ходу і результатів слідчої дії [239, 2].

Як видно з наведеного переліку, критеріями допустимості вказу-ються найрізноманітніші умови (вимоги) і досить різнорівневі, одні з них мають досить загальний характер, інші — досить конкретні.

Більшість запропонованих класифікацій заслуговують на увагу і є важливими для теоретичної розробки тактичних засобів та їх багатобіч-ної характеристики. Але стосовно питания, яке розглядається, — право-мірність застосування конкретних тактичних прийомів при проведенні слідчих дій — багато з них досить невизначені і не дозволяють безпереч-но конкретизувати, що правомірно, а що недопустимо.

Всі автори одностайні відносно недопустимості обману але, що трактувати обманом, а що допустимим рівнем маневрування інформа-цією, думки діаметрально протилежні. Характеризуючи ці розбіжності думок таїх причини І.Є. Биховський, Ф.В. Глазирін і С.К. Пітерцев під-креслюють: «Некоторьіе ученьіе настолько гипертрофируют и формали­зуют, отрьіваясь от реальньіх условий жизни, вопрос о гарантиях прав обвиняемого, что, по существу, обезоруживают следователя в его дея­тельности по установлению обьективной истиньі» [10, 40].

Ми вже зазначали, що при проведенні розслідування будь-яка дія і будь-яка отримана в їх ході інформація одночасно захищають права і інтереси одних осіб и зачіпають права та інтереси інших. Відповідно, і законодавець, і практик, і вчений, вирішуючи кожне питания, повинні враховувати цей взаємовплив і у відповідності з цим визначатись у тому, чому саме віддати перевагу в даному конкретному випадку.

101

100

Тактика допищ\

І. Критерії допустимості тактичних прийомів

Сьогодні ми починаемо розуміти, що свобода особи — це відпові-дальність і усвідомлена готовність до самообмеження своєї свободи заради свободи інших. Без цього — необхідного обмеження — не може бути свободи. Подібне обмеження було і буде при визначенні процедури розслідування та її практично! реалізації. Наприклад, як вирішувати си-туацію, коли звільнений правоохоронними органами потерпілий заруч-ник відмовляється від дачі показань і проходження освідування? Тут «зіштовхнулись» інтереси розслідування (в більш широкому плані — бо-ротьби зі злочинністю) і права та інтереси особи. Для вирішення цієї си-туації, звичайно, порекомендують роз'яснення і переконання потерпіло-го. Але якщо воно не дасть результату, то протиріччя може бути виріше-не або розслідуванням без допомоги потерпілого, або відмовою від про­ведения розслідування.

В окремих випадках законодавець і наука, конкретно визначив-шись, якому соціальному інституту віддати перевагу, можуть вирішити питания на безальтернативній основі. Встановлено, що для потерпілого і свідка дача показань є обов'язком, для підозрюваного і обвинувачува-ного — правом; участь у відтворенні обставин події — тільки добровіль-на; проведения слідчих дій (крім огляду місця події) — тільки після пору-шення кримінальної справи тощо. Але така конкретність можлива дале­ко не завжди. I тоді постає питания можливості (точніше — необхіднос-ті) компромісного рішення. Про це пишуть Ю.М. Зархін, С.Ю. Якушин, В.О. Образцов та інші автори [240, 59—60; 237, 64\. Проти цього, зви­чайно, заперечують. С.Г. Любічев вважає, що «компроміси при розслі-дуванні злочинів незалежно від мети, яку вони переслідують, не можуть бути морально оправдані», що «будь-який компроміс в цій діяльності означає ні що інше, як відступ від мети правосудця, ставлення під загро-зу інтересів суспільства і особи» [16, 47—48; 241, 56; 199, 765—166].

Найбільш повно ця проблема відображена у працях В.А. Образ­цова. Він пише: «В целях стимулирования позитивной, социально полез­ной активности лиц, совершивших преступления, во многих странах применяются различньіе мерьі, включая мерьі правового характера, рас-считанньіе на то, чтобьі подтолкнуть, сделать реально возможньім, вза-имовьігодньім для государства и преступников сотрудничество послед­них с органами, производящими расследование, и судом.

Особое место в системе указанньіх взаимоотношений отведено инс­титуту, получившему на Западе название «сделки с правосудием» [17, 799].

Вказана інституція передбачає встановлення договірних відносин між обвинуваченням і захистом і взяття сторонами певних обов'язків. В основі таких договорів лежить концепція взаємопоступок, компроміс. За кордоном не вбачають нічого протиправного і аморального в пере­говорах і угодах зі злочинцями, розглядаючи їх як розумний підхід до

_віаємовідносин, які пов'язують представників закону і осіб, які залуча-ються до кримінальної відповідальності. У результат! переговорів обви-нувачення і захист у обмін на визнання злочинцем своєї вини, розкаяння і активну допомогу поліції і суду можуть домовитися про зменшення від­повідальності за вчинене, про зниження можливої міри покарання і на-віть звільнення від нього. Перевірка в суді факту добровільності визнан­ня вини забезпечує обгрунтованість рішення, яке приймається, а участь представників обвинуваченого в ході переговорів дозволяє захистити інтереси особи, яка притягується до кримінальної відповідальності.

У законодавстві Італії передбачений порядок спрощення процесу за погодженням обох сторін, а обвинувачений у випадку визнання своєї ви­ни може уникнути суду або йому на одну третину можуть скоротити строк утримання під вартою.

Таким чином, «угода з правосуддям» забезпечує прискорення роз­слідування і розгляд очевидних кримінальних справ, економію засобів за рахунок скорочення формальних процедур, виключення з обвину-вачення неповноцінно доказаних епізодів [17, /99], можливість виявлен-ня і викриття організованих злочинних угруповань і т.д.

Зазначаючи критичне ставлення більшості вчених до даного інституту кримінального процесу, В.О. Образцов вказує, що фактично договірні відносини між підозрюваними, обвинувачуванимиДх захисни-ками, з одного боку, і органами правопорядку з іншого, реалізується давно і всюди. У першу чергу це стосується тих випадків, коли органи дізнання і попереднього слідства не мають реальної можливості без ак-тивної допомоги злочинців виявити і розкрити важкі злочини, викрити організовані злочинні угруповання. Проте робиться це по натхненню, нелегітимно, на свій страх і ризик, балансуючи на краю законності, а то і переступаючи її. I все це відбувається тому, що правозастосовувачі пов'язані недосконалими законами. Чинне законодавство вміщує тільки чахлі початки інституцій договірних відносин в умовах діяльнісного розкаяння злочинців, соромливо натякає на можливість таких відносин, але не даючи вирішення їх по суті [17, 201].

Термін «угода з правосуддям», на наш погляд, не зовсім вдалий, більш правильно вести мову про компроміс. Саме так вирішують це пи-тання автори проекту Кримінального кодексу, передбачивши як одну з обставин, що виключає кримінальну відповідальність, кримінально-правовий компроміс між потерпілим і особою, яка вчинила правопо-рушення (ст. 45) [243].

У діючому кримінальному кодексі елементи компромісу, зокрема, відображені у ст. 40, де обставинами, які пом'якшують відповідальність, вказані добровільне відшкодування спричинених збитків і сприяння розкриттю злочину.

Тактика допиту

У Законі «Про організаційно-правові засади боротьби з організова-ною злочинністю» вказано: «Учасник організованого злочинного угру. повання може бути частково або повністю звільнений від кримінальної відповідальності і покарання, якщо він в процесі оперативно-розшу-кової діяльності, попереднього розслідування або судового розгляду справ сприяє викриттю організованих злочинних угруповань і вчинених ними злочинів, залученням винних до відповідальності, відшкодуванню збитків фізичним і юридичним особам і державі» (ст. 14) [244, 26].

У статті 18 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» Ро-сійської Федерації записано: «Лицо из числа членов преступной группьі, совершившее противоправное деяние, не повлекшее тяжких последст­вий и привлеченное к сотрудничеству с органами, осуществляющими оперативно-розьіскную деятельность, активно способствовавшее рас-крьітию преступления, возместившее нанесенньій ущерб или иньім об­разом загладившее причиненньій вред, освобождается от уголовной от­ветственности в соответствии с законодательством Российской Федера­ции» [245, 343—344\. В Республіці Казахстан дане положения закріплене в ст. 45⁴ Кримінального кодексу.

3 урахуванням викладеного ми вважаємо, що, по-перше, компроміс правомірний в організації та здійсненні діяльності по боротьбі зі злочин­ністю, по-друге, його сутність, підстави і види повинні отримати кон-кретне відображення в законодавстві, щоб розробка і застосування засо-бів, прийомів і методів слідчої діяльності здійснювались на чіткій право-вій основі. А поки цього немає, завдання науки виділити з множини кри-теріїв допустимості засобів і прийомів ті, які відображають їх правомір-ність, через те, що деякі з критеріїв, наприклад, ефективність, характери-зують «працездатність» та інші сторони засобів і прийомів, а не те голов­не, що є першоосновою оцінки — допустиме їх використання чи ні.

В основі практично всіх тактичних прийомів лежить оперування ін-формацією, тобто «видача» її опоненту з метою з'ясування його ставлен-ня до неї і у відповідності з реакцією на ці дані розв'язати конкретну за­дачу розслідування. 3 приводу того, яку інформацію (правдиву, неправ-диву) і як (прямо, завуальовано і т.п.) видавати і розгорнулись основні дискусії: Що таке обман? Що такс хитрість? Як вони співвідносяться між собою?

Обман — це неправдива уява про що-небудь, помилка: обман — значить ввести в помилку, порушити обіцянку. Слово хитрий мае де-кілька значень: а) виверткий — той, що приховує свої справжні наміри; той, що йде не прямими, а обманними шляхами; б) лукавий — той, що виявляє який-небудь прихований умисел, намір; в) винахідливий, вправ-ний у чому-небудь; г) метикуватий, мудруватий [246, 378, 767].

103

Глава VII- Критерії допустимості тактичних прийомів

3 вказаних значень тільки перше згадує про «обманні шляхи», та и то ті, що логічно не випливають з першої частини фрази, де йдеться про верткість, «прихованість намірів», «непрямоті» шляхів. Непрямий — значить, обхідний, той, що не прогнозується, але необов'язково обман-ний. Інші значения підкреслюють такі риси як винахідливість, вправ-ність, мудруватість, тобто те, що характеризує майстерність, талант, високий професіоналізм.

Обман — це повідомлення неправдивих відомостей або перекручу-вання істинних фактів, хитрість — це створення ситуації, при якій дані (об'єкти) можуть бути правильно або неправильно тлумачені (оцінені) самим учасником слідчої дії.

Обман ні за яких умов не може використовуватися в діяльності слідчого, тому жоден з тактичних прийомів, пов'язаних з обманом, не може розглядатися як правомірний і допустимий. Ось чому перелік забо-рон при отриманні показань, встановлений ст. 22 КПК України, слід до-повнити прямою вказівкою обману. Зовсім інша справа — хитрість. Бона необхідна слідчому тільки тому і тільки для того, щоб протипоставити її протидії, спрямованій на перешкоджання вирішенню завдань, які стоять перед ним. «Хитрость,— писав Г. Шнейкерт,— является неизбежньім, адекватньім средством в борьбе против хитрьіх преступников» [30, 25].

Найбільшого заперечення викликають тактичні прийоми, які нази-ваються «слідчою хитрістю», «психологічною пасткою».

«Следственная хитрость, — пише МЛ. Порубов, — зто маневриро­вание достоверной информацией, создание на допросе такой ситуации, при которой допрашиваемой дезориентируется о степени осведомлен­ности следователя об обстоятельствах дела, о наличии у него определен-ньіх доказательств» [197, 71].

Основні прийоми цієї групи — демонстрація «психологічних реа-гентів», створення уявлення поінформованості слідчого, розкриття мож-ливостей використання досягнень науки, створення уяви про позицію інших осіб і т.ін. При всіх цих прийомах слідчий не стверджує того, чого не знає, не говорить про це, а надає можливість допитуваному зробити помилковий висновок про більший обсяг інформованості слідчого на підставі частини даних, що використовуються ним.

Близький до цього прийому за змістом прийом створення враження про позицію інших учасників процесу. Тут також правомірність наявна тільки тоді, коли особа «підводиться до висновку» про те, про що слід­чий їй не говорить, через те, що інакше явно буде прямий обман. У пока­заниях громадян I. і П., які відкидали свою причетність до злочину, були суттєві протиріччя відносно того, чим вони займались до моменту вчи-нення злочину. Показания I. певною мірою відповідали встановленим даним. Очна ставка між підозрюваним, спрямована на усунення цих

104

Тактика допит

Ч.

протиріч, була закінчена питаниям до громадянина I.: «Ваші показания про подальші події цього дня також правдив!?» Відповідь допитуваного: «Так, всі мої показания про цей день повністю правдив!». Завершивши таким чином очну ставку, слідчий вивів з кабінету I. і перейшов до пов­торного допиту П., який, думаючи, що I. зізнався у вчиненому ним зло-чині, визнав свою вину і дав докладні показания про обставини злочину, які потім повністю підтвердились [177,146—147].

Зовсім іншого — неправомірного — характеру набуває «слідча хит-рість» у іншому прикладі. Затриманий заперечував свою вину. Для її ви-криття потрібно було доказати, що в приміське селище він прибув ок-ремо від інших членів своєї сім'ї: всі на електропоїзді, а він — на вик-раденій ним машині. Однак у зв'язку з домовленістю всі стверджували, що він приїхав разом зі всіма. Не обтяжуючи себе тим, щоб за рахунок де-талізації показань кожного виявити розходження і протиріччя і таким шляхом викрити брехню, слідчий при повторному допиті ізолював один від одного всіх членів сім'ї і почав допит з батька. Він не змінив своїх по­казань. Після цього слідчий запросив його дочку. Коли вона почала пов-торювати свої попередні показания, слідчий «зачитав» «показания бать­ка» про те, що вони приїхали окремо від брата. Тоді дочка підтвердила цей факт. Згодом подібна операція була зроблена з матір'ю і врешті про-токоли жінки і дочки були пред'явлені батьку підозрюваного, який виз­нав, що раніше давав неправдив! показания. На підставі отриманих та­ким шляхом даних був допитаний і зізнався затриманий [215,147—148].

Недопустимість такого «тактичного» прийому полягає в тому, що, по-перше, допущено обман (хоча и такий, що призвів до встановлення істини), по-друге, допитані врешті-решт розберуться, хто перший сказав про те, що домовилися приховувати, і, як це відбулося, тобто з'ясують «методи» роботи слідчого. Але головне полягає в тому, що зробивши перший крок на шляху обману, наступні (і більш серйозні) слідчому буде зробити простіше.

Використання несподіваності — це тактичний прийом прямого впливу також полягає у постановці завдань перед учасниками розсліду-вання, специфіка якого полягає в тому, що завдання виникає (ставиться) несподівано і на його вирішення (оцінку, обмірковування), як правило, надається досить обмежений час. Але в принцип! вибір рішення (у тому числі, затягування відповіді, відмова висловити свое ставлення) знову ж таки за опонентом слідчого.

«На каком основании, — запитує В.О. Коновалова, — внезапность постановки вопроса как нарушение продуманной логики изложения, в том числе «логики лжи», можно считать безнравственной?... Зто не хит­рость, не уловка, а проявление избранной позиции, системьі правомер-ньіх действий для достижения цели, продуманная логика поведения в конкретной ситуации общения» [247,35].

105

Глава VII. Кршперії допустішості тактичних прийомів

Одним з результатів використання несподіваності виступає «обмов-ка». Слідчий, як правило, «веде» допитуваного до обмовки, тобто реалі-зує свій задум, який полягає в тому, щоб допитуваний зробив те, що не збирався, що не відповідає його планам. С.Г. Любічев вважає: «Проявле­нием необьективности и обвинительного уклона является и признание некоторьши криминалистами определенного доказательственного значе­ния за так назьіваемьіми проговорками допрашиваемого, которьіе, по их мнению, проливают свет на действительное положение вещей» [16, 38].

Але хто з прихильників проговорок говорить про їх доказове зна­чения? «Критики» приписують їм те, за що потім критикують. Аналогіч-но зазначеному М.С. Строгович пише: «Подобньіе приемьі, противоре­чащие законности и нравственности, характерньі тем, что они исходят из отношения к обвиняемому как к преступнику, как к лицу, виновность которого якобьі установлена, тогда как зтот вопрос еще предстоит решить суду» [248,13—14].

Цілком аргументовано, на нашу думку, відповідає на це зауваження О.Я. Баєв: «АвторьІ, считающие правомерньім применение методов пси­хического воздействия на личность... понимают, что обвиняемьій — зто не виновньій, но полагают, что следователь, оценив доказательства и обстоятельства дела в их совокупности и придя на основе внутреннего убеждения к вьіводу (субьективному мнению, не противоречащему пре­зумпции невиновности) об умьішленном искажении или сокрьітии обви-няемьім искомой следователем информации, не только вправе, но и обя­зан принять все законньіе и нравственно допустимьіе мерьі по преодоле­нию противодействия и установлению истиньі. Зтого требуют от него общественное интересьі» [53, 39].

Обмовка розглядається як своєрідний індикатор, наявність (поява) якого дозволяє слідчому пересвідчитись у конкретній поінформованості допитуваного, яка підтверджує його зв'язок з певною подією, обстави-ною. А обмовитися, підкреслює Р.С. Бєлкін, може тільки той, хто знає [176,170; 249,116—119].

Крім того, обмовка сама по собі, без підтверджуючих її інших да­них, у процесуальному план! нічого не означає. Вона є лише орієнтиром для слідчого в роботі щодо виявлення і використання джерел доказової інформації.

Слід зазначити, що при створенні умов для обмовки допитуваний не позбавлений права вибору, який у першу чергу залежить від його ана-літичних здібностей, кмітливості, швидкості реакцій тощо. Але, і обмо-вившись, він може відмовитись від сказаного, тобто виправити допу-щену помилку. Прийоми спонукання до певних дій, які можуть призвес-ти до отримання доказів, якщо їх розглядати з позиції М.С. Строговича, С.Г. Любічева та ін., у більшості випадків пов'язані з дезінформацією

106

Тактика допиту

або обманом за їх розумінням. Розглянемо це на прикладі. Обшук на великій присадибній ділянці не дав результатів. Тоді слідчий сказав: «На сьогодні досить, продовжимо пошук завтра вранці». Вночі^коли підоз-рюваний вирішив відкопати труп і переховати в інше місце, оперативні співробітники затримали його. Противники таких прийомів і у цьому випадку скажуть, що тут є обман, оскільки слідчий приховав від підоз-рюваного, що організує вночі спостереження. Слідчий сказав, що від-кладає обшук до ранку, а що буде вночі — це завдання на кмітливість для підозрюваного. Чиї права тут порушені? Чиї гідність і честь прини-жені? Відносно кого здійснені неправомірні ді'Г? Якщо б не було трупа, якщо б не було винного у вбивстві, то після «обману» слідчого вночі нічого не відбулося б. Сутність прийому полягає в тому, що слідчий «поставив завдання» перед певною особою, а потім без її участі з'ясуєть-ся — чи відповідному адресату поставлене завдання і, якщо так, то чи побажає він на неї прореагувати і яким саме чином.

Найскладніше для оцінки є трупа тактичних прийомів, спрямова-них на використання суперечностей між учасниками розслідування. Ці прийоми частіше всього використовуються тоді, коли співучасник або свідок не дають показань відносно кого-небудь, вигороджують його, бе-руть на себе його вину тощо. Якщо у слідчого є дані, що захищувані ставляться до допитуваного інакше, ніж він до них, він використовує їх для того, щоб «розкрити очі» цій особі, показати, що його поведінка не відповідає реальним цінностям взаємостосунків.

Приклад. Один із учасників злочинної групи, що визнав свою про-вину, уперто не давав ніяких показань відносно співучасників навіть піс­ля того, як деякі з них визнали окремі епізоди своєї злочинної діяльності. У розпорядженні слідчого були дані про те, як ці особи відгукувались про нього, про його здібності, як його «обходили» при розподілі «здо-бичі» і т.ін. Слідчий познайомив його з цією інформацією, після чого він дав докладні показания про роль кожного з них у формуванні злочинної групи, у вчиненні конкретних злочинів, як тих, що вже були відомі слідству, так і тих, про які слідству відомо не було.

Проте міра гри на суперечностях інтересів повинна бути чітко виваженою. У літературі наводиться зовнішньо ніби-то аналогічний приклад, неправомірність якого для нас безспірна. Дружина намагалася приховати керівну роль свого чоловіка в злочинах, у вчиненні яких вони разом обвинувачувались. У слідчому ізоляторі у чоловіка вилучили лист його коханки: «Я виберусь швидко, а Людку посадять надовго. Ми з то­бою до старості ще поблаженствуемо, поки вона дочекається амністії». Слідчий пред'явив цього листа дружині, після чого вона дала повні показания, які викривали дійсну роль її чоловіка [177, 130—131]. Допус-тимість такого «прийому» аргументується тим, що дружина мала мож-

107

- Критерїї допустимості тактичних прийомів

ливість «вільно і свідомо не змінювати свого ставлення до предмету допиту». Могла, але чи контролювала свої емоції? Чи усвідомлювала дійсність? I справа ще в тому, що, по-перше, при цьому відбувається безцеремонне втручання у сімейне життя, по-друге, воно може призвести не тільки до руйнування ст"і, але и до більш серйозних наслідків, які погрожують життю кого-небудь з цього «трикутника». Тут, певна річ немає обману, але є те, що можна кваліфікувати, як розголошення інти-мних сторін життя, які стали відомі у процесі розслідування, як гру на тих почуттях людини, які можуть викликати почуття помети, причому : тільки шляхом обмовляння, а і в більш серйозних формах [237, 67\.

Тому при прийнятті рішення про використання будь-якого тактич-чого прийому повинні бути прогнозовані і оцінені ті наслідки, до яких де може призвести.

У практиці розслідування застосовуються тактичні прийоми, побу-оювані на прихованні частики наявної у слідчого інформації. Так, при цопиті підозрюваного слідчий не зобов'язаний на підтвердження або збгрунтування підозри або обвинувачення, яке пред'являється, повідом-яяти йому всю інформацію, якою володіє.

Інформація, яка доводиться слідчим до відома учасників процесу, [повинна бути розділена на дві групи: а) правова, з якою обов'язково (повинен бути ознайомлений підозрюваний, обвинувачуваний тощо; 5) тактична, ознайомлення з якою здійснюється тільки у випадках Цнеобхідності або на заключній стадії розслідування.

До першої групи відносяться дані, пов'язані із забезпеченням прав учасників процесу: Інформація, що відображає сутність підозри або обвинувачення, дані про права конкретно'! особи у процесі і т.ін. Прихо-вання такої інформації є прямим порушення законності. Так, у Поста-нові Пленуму Верховного Суду України сказано: «Если подозреваемо­му, обвиняемому, его супруге или близкому родственнику не бьшо разьяснено положение ст. 63 Конституции, показания указанньіх лиц должньі признаваться судом полученньіми с нарушением закона, что исключает их допустимость как средства доказьівания» [250].

Інформація другої групи — це в основному фактичні дані про обс-тавини події, яка розслідується, відносно яких можна «тільки тимчасово залишати допитуваного у невіданні відносно її обсягу і змісту» [85, 10\. Між цими трупами інформації можливі переходи, наприклад, слідчий не зобов'язаний повідомляти обвинувачуваному, що встановлено і затри-мано його спільника, але не повідомити йому про зміну у зв'язку з цим фактом змісту пред'явленого обвинувачення він вже не вправі.

Дискусійність тактичних прийомів допиту визначається не тільки складністю оцінки їх змістовності та виділення чітких критеріїв допус-тимості, але и тим, що багато з них тенденційно і неточно назван!.

108

Тактика допиту

«Нельзя не заметить, — пише Л.М. Карнеєєва, — что последнее время некоторое криминалистьі и даже специалиста в области судебной пси­хологии прибегают к обозначению давно известньіх приемов допроса такими терминами, которьіе создают превратное представление о сути самих приемов. Так, например, использование особенностей взаимо­отношений между соучастниками теперь именуют «разжиганием конф­ликта», вьіявление виновной осведомленности — «ловушкой», сокрьітие осведомленности — «дезинформацией», предьявление доказательств — «созданием напряжения», использование злемента внезапности — «зах­ватом врасплох», а самое что ни на есть безобидное вьіслушивание сво­бодного рассказа — «допущением легендьі» [73, 141—142].

Це ж стосується і так званого «емоційного експерименту» [89, 240— 245], при якому немає експериментування в його звичному для юристів змісті, а є тільки видача інформації допитуваному, у тому числі у вигляді матеріалізованих об'єктів, і спостереження за реакцією допитуваного. А ось така назва викликає сумнів у правомірності і допустимості [60,107; 63,57].

Відштовхуючись від подібних невдалих назв, М.С. Строгович пише: «Нет никаких сомнений в том, что умьішленное, намеренное «формирование ошибочного представления» у кого-либо есть обман зтого лица, сообщение ему ложньіх сведений, а не что либо иное. Но солгать можно прямо, словами, а можно зто же сделать более сложньім способом, — таким образом, что слова и предложения сами по себе лож-ньіми не являются, но они так построеньі и даньі в таком контексте, ска-заньі таким тоном и с такой мимикой, что тот, кому они вьісказаньі, ложь примет за правду, а правду за ложь. А зто есть обман, ложь, кото­рая оттого, что она подана в особо хитроумной форме, не делается до­пустимой; наоборот, она приобретает особо нетерпимьій, незаконньій и аморальньій характер» [34, 20].

У зв'язку з цим Р.С. Бєлкін зазначає, що підставою для критичних зауважень послужило невдале формулювання. Термін «формування не­правдивого уявлення», запропонований О.Р. Ратіновим [251, 194—/96], наводить на думку про небезпосередній вплив слідчого на течію пси-хічних процесів у підслідчого шляхом введения його у оману. При цьому виникає уявлення про обман, брехню з боку слідчого. А мова в дійсності йде тільки про створення слідчим умов для формування у підслідчого помилкового уявлення. Слідчий тільки створює умови, при яких це фор­мування стае можливим, а відбудеться це чи ні — цілком залежить від підслідчого [47, 223—224].

У полемічному запалі О.М. Ларін назвав прийом «використання
протиріч в інтересах учасників процесу» (правда, який називається «роз-
палюванням конфлікту між співучасниками» [29, 162—163]) «стравлю-
вання підозрюваних» [28,101]. .

109

Глава VII. Критерії допустимості тактичних прийомів

Якщо бути послідовним, то елементарну очну ставку тим більше слід назвати «стравлюванням» або із ще більшим емоційним забарвленням.

На невдалість термінологічних «вишуканостей» вказують також В.О. Коновалова, В.Г. Гончаренко, Ф.М. Сокиран та ін. [87, 88; 54, 14]. Останні пропонують прийоми психологічного впливу, спрямовані на отримання інформації, називати "прийоми виявлення винної поінфор-мованості».

На нашу думку, їх точніше було б назвати так: «створення умов для виявлення поінформованості про обставини, які встановлюються».

Відсутність єдності поглядів мають серйозні практичні наслідки: один і той же практичний прийом в юридичній літературі подають слідчим, то як вершину тактичної майстерності, то, як грубе порушення законності [54, 4]. Тому не випадково при опитуванні слідчих про допустимість тактичних прийомів допиту про одні и ті ж прийоми половина з них висловилась як про такі, що відповідають вимогам закону, а інша зазначилаїх недопустимість через наявність елементів на-сильства і обману [10, 3]. I як певний підсумок цього, анкетування слідчих прокуратури і МВС України показало, що 54 % опитаних у своїй діяльності застосовують методи незаконного впливу, у тому числі об­ман — 29,8 %, погрозу — 14,7 %, введения в оману відносно наявності доказової інформації (на нашу думку, це також обман) — 92,6 %, культурну відсталість і релігійні забобони — 22,2 %, неморальні спону-кання — 5,5% [187, 54].

V?¹! ''Я'' "і. ;..-.< ';.і": --' '

-і У-<-' •'• -0- • " •

:Ч-

Тактика допиту

Список використаних джелел

110

111

\ ,1

Список використаних джерел

1. Горский Г. Ф. Научньіе основьі организации и деятельности следственного аппарата в СССР. — Воронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1970. —208с.

2. Михайлов А.И., Соя-Серко Л.А., Соловьев А.Б. Научная организа­ция труда следователя. — М.: Юрид. лит., 1974. — 168 с.

3. Лившиц А. М., Белкин Р. С. Тактика следственньіх действий.— М.: Изд-во «Новьій юрист», 1997.— 176 с.

4. Васильев А.Я., КарнееваЛ.М. Тактика допроса при расследо­вании преступлений. — М.: Юрид. лит., 1970. — 208 с.

5. Гросс Г. Руководство для судебньіх следователей как система криминалистики. — С.-Петербург, 1908.

6. Коновалова В. О. Проблеми логіки і психології у слідчій такти-ці. — Харків: Вид-во Харків. ун-ту, 1965. — 140 с.

7. Митрохина З.И. Использование данньіх психологии при произ­водстве допроса: Учеб. пособие. — К.: УМК ВО, 1990. — 52 с.

8. Некоторое вопросьі изготовления и использования субьектив-ньіх рисованньіх портретов в следственной практике Гарбар В.П., Лука­шевич В.Г., Перепелица А.Н. и др. // Криминалистика и судебная зкс-пертиза.— К., 1988.— Вьіп. 37.— С. 43—46.

9. Паузл У. Поваренная книга анархиста. — М.: Русский раритет, 1995.

ІО.БьІховскш И.Е., Глазьірш Ф.В., Питерцев С.К. Допустимость тактических приемов при допросе: Учеб. пособие. — Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1989.— 48с.

11. Бахин В.П. Следственная практика: проблемьі изучения и совер­шенствования. — К.: Льібидь, 1991. — 142 с.

12. Лукашевич В.Г. Тактика общения следователя с участниками от-дельньіх следственньіх действий: Учеб. пособие. — К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР им. Ф.З. Дзержинского, 1989.—88 с.

13. Рьіжаков А.П. Следственное действия и иньіе способьі собира­ния доказательств. — Тула, 1996. — 320 с.

14. Рьіжаков А.П. Следственное действия и иньіе способьі собира­ния доказательств. — М.: Инф.-изд. дом «Филинг», 1997. —336 с.

15. Модельньш уголовно-процессуальньій кодекс для государств-участников СНГ: Рекомендательной законодательной акт // Информа­ционней бюллетень. Приложение. — 1996. — № 10.

Іб.Любичев С.Г- Зтические основьі следственной тактики.— М.: Юрид. лит., 1980.—96с.

17. Образцов В.А. Вьіявление и изобличение преступника.— М.: Юристь, 1997. —336с.

18. Доуковопрактичний коментар кримінально-процесуального кодексу України. — К.: Юрінком, 1997. — 624 с.

19. Наіцокин Е. Свидетель или подозреваемьій // Законность.— 1996. — №2.— С. 47—48.

ІО.ДавлетовА., Войт В. Институт подозрения нуждается в совер­шенствовании // Законность. — 1996. — № 7. — С. 23—26.

21. Права человека и судопроизводство: Собрание международньіх документов. — О8СЕ. Ргосіисед Ьу ШІА Ке^іопаі Рго§гат ОШсе, Уіеппа.

22. Шимановский В. Новое в процедуре разьяснения прав участ­ников процесса на предварительном следствии // Законность. — 1996. — №2. — С. 32—34.

23. Образцов В.А. Криминалистика: Курс лекций. — М.: Ассоциа­ция правоохран. органов РФ, 1996. — 448 с.

24. Шевелев Ю. Сеанс гипноза // Соц. законность.— 1976.— № П. —С. 71—72.

25. Нетрадиционнее методьі в раскрьітии преступлений: ТезисьІ вьіступлений на научно-практическом семинаре. — М.: ВНИИ МВД РФ, 1994.— 128с.

26. Образцов В.А. ОсновьІ криминалистики. — М.: Юристь, 1996. — 160с.

27. Слободяник А.П. Психотерапия, внушение, гипноз.— К.: Здо­ровье, 1978.— 480с.

28. Ларин А.М. Криминалистика и паракриминалистика.— М.: Изд-во БЕК, 1996.— 180с.

29. Ратинов А.Р. Судебная психология для следователей.— М.: Вьісшая школа МООП СССР, 1967. — 290 с.

30. Шнейкерт Г. Тайна преступника и пути к ее раскрьітию (К уче­нию о судебньіх доказательствах). Перевод с нем. — М.: Изд. «Право и жизнь», 1925. — 64 с.

31. Белкин Р.С. Курс криминалистики. Т. 1.: Общая теория крими­налистики. — М.: Юристь, 1997. — 408 с.

32. Лурия А.Р. ЗтапьІ пройденного пути. Научная автобиогра­фия.—М.: МГУ, 1982.

33. Злобин Г.А.,Яни С.А. ПроблемьІ полиграфа // ПроблемьІ совер­шенствования советского законодательства: ТрудьІ ВНИИСЗ МЮ СССР. — М., 1976.—Т. 6.— С. 122—136.

34. ПроблемьІ судебной зтики / Под ред. М.С. Строговича. — М.: Наука, 1974.— 272с.

35. Пантелеев И.Ф. Некоторьіе вопроси психологии расследования преступлений //ТрудьІ ВЮЗИ.— М., 1973. — Вьіп. XXIX. —С. 218—234.

112

113

Тактика допиту^

36. Злькинд П.С. Научно-технический прогресс и уголовное судо­производство // Сов. Юстиция. — 1977. — № 3. — С. 4—6.

37. Гуляев П.И., Бьіховский И.Е. Исследование змоционального сос­тояния человека в процессе производства следственного действия // Криминалистика и судебная зкспертиза. — К., 1972. — Вьт. 9.—

С. 103—109.

38. Комиссаров В. Использование полиграфа в борьбе с преступ­ностью // Законность. — 1995. — № 11. — С. 43—47.

39. Прукс П. Уголовньій процесс: научная «детекция лжи». — Тар­ту, 1992.

40. Розенблит С. Инквизиционньіе методьі допроса подозреваемьіх

в США // Соц. законность. — 1954. — № 4.

41. Тимошенко П.Ю., Салтевский М.В., Жариков Ю.Ф. Теория и практика использования следов памяти (идеальньіх изображений) в рас­следовании преступлений. — К.: Украинская академия внутренних дел,

1991. —88с.

42. Коновалова В.Е. Психология в расследовании преступлений. — Харьков: Издательское обьединение «Вища шк.», 1978. — 144 с.

43. Лукашевич В.Г. Криминалистическая теория общения: поста­новка проблемьі, методика исследования, перспективьі использования: Монография. — К.: Изд-во Украинской академии внутренних дел,

1993. —194с.

44. Киевские ведомости. — 1998. — 4 марта.

45. Коновалова В.Е, Шепитько В.Ю. Обьіск: тактика и психоло­гия. — Харьков: «Гриф», 1997. — 80 с.

46. Горский Г.Ф., Кокарев Л.Д., Котов Д.П. Судебная зтика. — Во­ронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1973. — 271 с.

47. Белкин Р. С. Курс криминалистики. Т. 3: Криминалистические средства, приемьі и рекомендации. М.: Юристь, 1997. — 480 с.

48. Васильев В.Л. Юридическая психология. — Л.: Изд-во ЛГУ,

1974.— 96с.

49. Гранат Н.Л. О моделировании ситуаций, порождающих пот­ребность в даче правдивьіх показаний // ВопросьІ криминалистической методологии, тактики и методики расследования. — М., 1973.

50. Лукьянчиков Е.Д.,Кузьмичев В.С. Тактические основьі расследо­вания преступлений: Учеб. пособие. — К.: КВШ МВД СССР им. Ф.З. Дзерджинского, 1989. — 48 с.

51. Бьіховский И.Е. Процессуальное и тактические вопросьі сис-темьі следственньіх действий: Дисс.... д-ра юрид. наук. — М., 1975.

52. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу. Планирование, организация. — М.: Юрид. лит., — 1970. — 223 с.

Список використаних джелел

53. Баев О.Я. Конфликтнее ситуации на предварительном следст­вии. (ОсновьІ предупреждения и разрешения) — Воронеж: Изд-во Во­ронежского ун-та, 1984. — 132 с.

54. Гончаренко В.Г., Сокиран Ф.М. Тактика психологічного впливу на попередньому слідстві: Навч. посібник. — К.: Українська академія внутрішніх справ, 1994. — 48 с.

55. Бьіховский И.Е. Процессуальное и тактические вопросьі прове­дения следственньіх действий: Учеб. пособие. — Волгоград: Научно-ис­следовательский и редакционно-издательский отдел Вьісшей следст­венной школьі МВД СССР, 1977. — 96 с.

56. Криминалистика. Расследование преступлений в сфере зкономи-ки: Учебник. — Нижний Новгород: Нижегородская вьісшая школа МВД России, 1995.— 400с.

57. Вакутин Ю.А. СпособьІ маскировки преступного поведения. — Омск, 1987.

58. Бахин В.П., Кузьмичев В. С., Лукьянчиков Е.Д. Тактика исполь­зования внезапности в раскрьітии преступлений органами внутренних дел: Учеб. пособие. — К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР им. Ф.З. Дзер­жинского, 1990. — 56 с.

59. Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология. Теоретические ас-пектьі, практическое применение. М.: Юристь, 1996. — 352 с.

60. Коновалова В.Е. Организационньіе и психологические основьі деятельности следователя. — Киев: РИО МВД УССР, 1973. — 122 с.

61. Хайдуков Н.П. Тактико-психологические основьі воздействия следователя на участвующих в деле лиц. — Саратов: Изд-во Сарат. ун­та, 1984.— 124с.

62. Строгович М.С. Курс советского уголовною процесса. Т. 1. — М., 1968.— 470с.

63. Звонков Б. Н. Зтические аспектьі тактики допроса // 59 лет Со­ветской прокуратуру и проблемьі совершенствования предваритель­ного следствия. — Ленинград, 1972. — С. 56—59.

М.Дулов А.В. Судебная психология.— Минск: Вьішзйшая шк., 1975. —462с.

65. Кулагин Н.И., Порубов Н.И. Организация и тактика допроса в условиях конфликтной ситуации: Учеб. пособие. — Минск: Минская вьісшая школа МВД СССР, 1977.

66. Гранат Н.Л. Критерии законности и допустимости целенаправ­ленного психологического воздействия // Тактические приемьі допроса и предельі их использования. — М., 1980. — С. 45—47.

67. Шепитько В.Ю. Допрос несовершеннолетних: психология и тактика. Автореф. дисс... канд. юрид. наук. —Харьков, 1991. — 24 с.

Тактика допиту

Список використаних джелел

115

114

68. Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология. Учеб. пособие. — М.: Право и закон, 1997.

69. Бахін В.П., Весельський В.К., Маліков Т.С. Поліцейський допит у США (поради допитуючому): Навч. посібник.— К.: НВТ «Прав-ник» — НАВСУ, 1997. — 33 с.

70. Усманов У.А. Справочник следователя. — М.: Изд-во ПРИОР, 1997.— 256с.

71. Глазьірин Ф.В. Психология следственньіх действий: Учебное по­собие. — Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1983. — 136 с.

72. Порубов Н.И. Допрос в советском уголовном судопроизводст­ве. — Минск: Вьішзйшая шк., 1973. — 368 с.

ТЬ.КарнееваЛ.М. Тактические основьі организации и производства допроса в стадии расследования. — Волгоград: Научно-исследовательский и редакционно-издательский отдел ВСШ МВД СССР, 1976. — 142 с.

74. Васильев А.Н. Следственная тактика. — М.: Юрид. лит., 1976.

75. Ведерников Н. Изучение личности преступника в процессе рас­следования. — Томск: Изд-во Томского ун-та, 1968. — 84 с.

76. Кривошеее А. С. Изучение личности обвиняемого в процессе рас­следования. — М.: Юрид. лит., 1971. — 80 с.

77. Курашвили Г.К. Изучение следователем личности обвиняемо­го.— М.: Юрид. лит., 1982. — 96 с.

78. Следственное действия (процессуальная характеристика, такти­ческие и психологические особенности): Учеб. пособие для вузов МВД СССР. — Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1984. — 240 с.

79. Матусевич И.А. Изучение личности обвиняемого в процессе предварительного расследования преступлений. — Минск: Изд-во Бело­русского ун-та, 1975. — 142 с.

80. Пинта О. Охотник за шпионами // Секретньіе миссии. — М., 1964.

81. Зайцева А. На воре шапка горит. Как по внешности определить характер человека. — К., 1998.

82. Смирнова Н.И. О возможности использования паралингвизмов в процессе следствия // ВопросьІ судебной психологии. — М., 1971. — 158 с.

83. Жзнь Хзй Хуа. Об особенньіх чертах расследования преступ­лений в Древнем Китае // Следствие. — 1987. — № 3.

84. Муратов С.А. Диалог. — М., 1983.

85. Комарков В. С. Тактика допроса. Учеб. пособие.— Харьков, 1975.— 66с.

86. Проблемьі прокурорской и следственной деятельности в сфере борьбьі с преступностью в современньіх условиях: ТезисьІ вьіступлений. Международная научно-практическая конференция 5—6 июля 1996 г. — Санкт-Петербург, 1996.

87. Коновалова В.Е. Правовая психология. Учебное пособие. Изд. 2-е. — Харьков: Консум, 1997. — 198 с.

88. Строгович М. С. Материальная истина и судебньіе доказа­тельства в советском уголовном процессе. — М., 1955. — 383 с.

89. Дулов А.В., Нестеренко П.Д. Тактика следственньіх действий. — Минск, «Вьішзйшая школа», 1971. — 272 с.

90. Лисиченко В.К., Стринжа В.К., Сегай М.Я. ПроблемьІ кримина­листики и судебной зкспертизьі в свете решений XXVII сьезда КПСС // Криминалистика и судебная зкспертиза.— К., 1987.— Вьш. 34.— С. 3—13.

91. Пашкевич П.Ф. ПроблемьІ процессуального обеспечения опера­тивности и бьістротьі судопроизводства // ВопросьІ борьбьі с преступ­ностью.—М., 1971. —Вьіп. 14.— С. 75—98.

92. Томин В.Т. XXVII сьезд КПСС и роль уголовно-процессуаль-ной, управленческой и криминалистической наук в интенсификации (ускорении) уголовного судопроизводства // Социально-правовьіе проб-лемьі борьбьі с посягательствами на социалистическую зкономику: Тру-дьі Горьковской вьісшей школьі МВД СССР. — Горький, 1987.

93. Соловьев А.Б. Изучение зффективности производства допросов и очньіх ставок на предварительном следствии (методика и некоторьіе результата) // ВопросьІ борьбьі с преступностью.— М., 1978.— Вьіп. 28. —С. 102—115.

94. Громов В.И. Дознание и предварительное следствие (теория и техника расследования преступлений): Руководство для органов доз­нания и народньіх следователей. — М., 1925.

95. Бахін В.П., Цимбал П.В. Удосконалення форм використання на-уково-технічних досягнень у розслідуванні // Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства. — К., 1993. —С. 112—121.

96. Пащекин Е. О бедном следователе замолвите слово // Закон­ность, 1997. — №3. — С. 47—49.

97. Стахівський С.М. Показания свідка як джерело доказів у кримі-нальному процесі. Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 1996. — 24 с.

98. Щадин Ю. Почему ухудшается качество следствия? // Закон­ность, 1995. — № 6. — С. 33—34.

99. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами.— М., 1966.—156с.

100. Михеєнко М.М. Концептуальні питания розвитку законодав­ства про судову владу і кримінальне судочинство // Концепція розвитку законодавства України.— К., 1996.

101. Шибіко В.П. Про межі раціоналізації кримінального процесу України // Концепція розвитку законодавства України.— К., 1996.

116

Тактика допиту

Список використаних джелел

117

102. Петровская Е. Нужно ли изменять процессуальную форму в уголовном судопроизводстве? // Соц. законность, 1974.— № 8.— С. 65—66.

103. СтроговичМ. О единой форме уголовною судопроизводства и пределах ее дифференциации // Соц. законность, 1974. — № 9. — С. 50—53.

104. Пашкевич П. Процессуальньіе формьі уголовного судопроиз­водства нужно дифференцировать. // Соц. законность, 1974. — № 9. — С. 54—56.

105. Карнеева Л.М. ПроблемьІ соотношения теории криминалис­тики и уголовно-процессуальной науки со следственной практикой // Актуальнее проблемьі советской криминалистики.— М., 1980.— С. 54—56.

106. Когамов М.Ч. Актуальнее проблеме совершенствования рас­следования преступлений в Республике Казахстан. Дисс.... докт. юрид. наук, 1997. — АлматьІ. — 284 с.

107. Концепція судово-правової реформи в Україні. Проект мініс-терства юстиції від 20.01.97, Київ.

108. Кожевніков Г.К.,Хотенець В.М.,Янович ЮЛ. Значения наван-таження та умов праці слідчого для підвищення ефективності його дія-льності // Вісник Академії правових наук України. — Харків, 1996. — Вип. 7. —С. 134—145.

109. Томин В. Т. Острее угльі уголовного судопроизводства. — М.: Юрид. лит., 1991. —240с.

ПО. Томин В.Т. Научная организация труда следователя и процес­суальная норма // Проблеме организации управления и труда в органах внутренних дел (Материале научно практической конференции). — Омск, 1969.

111. Науково-практнчнш коментар кримінально-процесуального кодексу України. — К.: Юрінком, 1995. — 639 с.

112. Васильев А.Н. Тактика отдельньіх следственнех действий.— М.: Юрид. лит., 1981. — 112с. — (Библиотечка следователя).

113. Томин В. Т., Ваулин З.Д. К вопросу о производстве следствен­нех действий в стадии возбуждения уголовного дела // За дальнейшее укрепление, социалистической законности.— Омск: ОВІПМ МООП СССР, 1967.

114. Порубов Н.И. Научная организация груда следователя. Минск: Изд-во «Вешзйшая школа», 1970.

115. Гришин С.II., Черников В.В. Опет количественного исследова­ния деятельности следователя по собиранию доказательств // Проблеме уголовно-процессуальной и управленческой деятельности в сфере борь-бьі с посягательствами на социалистическую собственность. Труде Горьковской весшей школе МВД СССР. — Горький, 1976. — Веп. 7. — С. 70—84.

116. /фимшйльно-процесуальний кодекс України. Проект. — К., 1995.

117. Басков В.И. Отревки из записок прокурора.— М.: Фирма «Спарк», 1995.—78с.

118. НагнойньшЯ.П. О возможности назначения судебной зкспер-тизе до возбуждения уголовного дела // Криминалистика и судебная зкспертиза. — К., 1967. — Веп. 4. — С. 174—178.

119. Лисиченко В.К. Концептуальні напрямки і етапи розвитку кри­мінально-процесуального законодавства // Науковий вісник Українсь-кої академії внутрішніх справ: Науково-теоретичний журнал. 1997.— №1. — С. 98—105.

120. Савицкий В.М. Очерки теории прокурорского надзора. — М.: Наука, 1975.— 383с.

121. Рибачук Е.В. Методе предварительной проверки //Дальневос-точнее криминалистические чтения: Научи, сб. — Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1997. — Веп. 2.

122. Зайцева Е.А., Совершенствование правового института судеб­ной зкспертизьі в стадии расследования. Автореф. дис.... канд. юрид. на­ук. — Волгоград, 1994.

123. Ставицкая А., Щербина Т. Протоколировать или... расследо­вать?//Юстиция, 1996. — № 1. —С. 27.

124. Зеленецький В.С. Структура дослідчого кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. — Харків, 1996. — № 7. — С. 126—133.

125. Надгорний Г.М., Стртжа В.К., Сегай М.Я. Недоліки законо­давства про використання спеціальних знань у кримінальному і цивіль-ному процесах, пов'язані з порушенням вимог законодавчої техніки // Концепція розвитку законодавства України. — К., 1996.

126. Сперанский Н.Н. Проекте и записки. — М., 1961.

127. Лукашевич В.Г. Проблеми оптимізації діяльності з розслідуван-ня злочинів // Теоретичні та практичні проблеми використання можли-востей криміналістики і судової експертизи у розкритті и розслідуванні злочинів. — К., 1996. — С. 17—26.

128. Бахин В.П., Ищенко А.В., Кузьмичев В. С. О необходимости но-вех форм и методов борьбе с преступностью // Вестник Днепропетровс­кого университета. Правоведение. — Днепропетровск, 1995. — Веп. 2.

129. Опришко В.Ф. Основні положения проекту концепції розвитку законодавства України до 2005 року // Концепція розвитку законо­давства України. — К., 1996.

130. Киевские ведомости. — 1996. — 3 апреля.

131. Храмович М.А. Научней зксперимент, его место и роль в поз­нании. — Минск: Изд-во БГУ, 1972. — 232 с.

118

Тактика допиту

132. Абдуллаев Н.Д., Муравьев Ю.В. Роль конкретно-социологи­ческих методов исследования в совершенствовании советского право-творчества//Вестник Ленинградского ун-та, 1964.—№ 17. — Вьіп. 3.— (серия зкономики, философии, права).

133. Петрухин И.Л., Батурое Г.П., Морщакова Т.Г. Теоретические основьі зффективности правосудия. — М.: Наука, 1979. — 392 с.

134. Чугунов В.Е., Чувилев А.А. О некоторьіх направлениях примене­ния социологических методов в советской процессуальной науке // Проб-лемьі социологии права. — Вильнюс, 1970. — Вьіп. 1. — С. 156—162.

135. Приказ МВД Украиньі № 745 от 25.11.1992 г. «О неотложньіх мерах по совершенствованию структурьі и организации деятельности органов предварительного следствия в системе МВД УкраиньІ».

136. Клочков В. Следователю нужен помощник // Законность,

1996. — №4.— С. 46.

137. Каминская В.И. Теория советского уголовно-процессуального закона. Дисс.... канд. юрид. наук. — М., 1967. — 34 с.

138. Раббот Б. С. ПроблемьІ зксперимента в социальном исследова­нии // Информационней бюллетень. — М., 1970. — № 48.

139. Белкин Р.С. Зксперимент в следственной, судебной и зксперт-ной практике. — М., 1964. — 223 с.

140. Злькинд П. С. Цели и средства их достижения в советском уго-ловно-процессуальном праве. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. — 143 с.

141. Гончаренко В.И. ВопросьІ использования средств криминалис­тической техники в уголовном судопроизводстве // Криминалистика и судебная зкспертиза. — К., 1979. — Вьіп. 19. — С. 16—22.

142. Бахин В.П. Законодательство союзньіх республик как база пра­вового зксперимента // Актуальнее проблеме теории и практики борь-бьі с тяжкими преступлениями. — Караганда, 1973.

143. Декларация основньіх принципов правосудия для жертв прес­туплений и злоупотребления властью. Принята резолюцией 40/34 Гене­ральной ассамблеи ООН от 29 ноября 1985 года // Права человека и судопроизводство: Собрание международньіх документов / Составите­ли: Ф. Куинн, А. Желлиньский. — Варшава. Б.г.

144. Основні принципи незалежності судових органів // Права люди-ни і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних орга-нізацій. — Амстердам-Київ, 1996. — С. 28—31.

145. Лисиченко В.К. Проблеми новації чинного кримінально-проце-суального законодавства України та етапи його розвитку // Концепція розвитку законодавства України: Матеріали науково-практичної конференіцї. — К., 1996.

146. Михеєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. — К.: Либідь, 1992. — 431 с.

119

Список використаних джелел

147. Минеева Г.П. Уголовно-правовая охрана свидетеля и потер­певшего. Автореф. дисс.... канд. юрид. наук. — М., 1993.

148. Закон України про державний захист працівників суду і право-охоронних органів // Відомості Верховної Ради, 1994. — № 11. — Ст. 50.

149. Законьі о судоустройстве, прокуратуре, милиции, государст­венной защите судей. — М.: БУКВИЦА, 1996. — 96 с.

150. Кузьмичев В. С., Шульга М.П. Об участии в уголовно-процессу-альной деятельности зкспертов, желающих остаться неизвестньіми // Актуальнее проблеме судебной зкспертизе и криминалистики: Тезисе научно-практической конференции. — К., 1993.

151. БруснщьтЛ. Обеспечение безопасности потерпевших и свиде­телей // Законность, 1997. — № 1. — С. 36—39.

152. Закон України про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві // Відомості Верховної Ради, 1994. — № П. —Ст. 51.

153. Рекомендательной законодательней акт «О государственной защите потерпевших, свидетелей и других лиц, содействующих уго­ловному судопроизводству». Проект Государственной ДумьІ РФ, 1996.

154. Киевские ведомости. — 1997. — 10 октября.

155. Тацій В.Я. Про роль юридичної науки у забезпеченні ефектив-ної боротьби правоохоронних органів зі злочинністю. — Харків, 1997.

156. Щерба С., Зайцев О. Защита свидетеля в США // Юстиция, 1994. — № 8.

157. Вечерний 3.77., Губанов В.В., Савченко С.М. К вопросу о право­вой защите участников уголовного процесса и инех лиц // Проблеме борьбе с организованной преступностью: Сборник научнех трудов. — М., 1990. — С. 98—100.

158. Стахівський С.М. Гарантії достовірності показань свідка // Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуаль-ного законодавства: Міжвузівський збірник наукових праць. — К.: Ук-раїнська академія внутрішніх справ, 1993. — С. 149—153.

159. Тертьштик В.М. Проблеме теории и практики доказевания на досудебнех стадиях современною уголовною процесса. — Суме, 1995.

160. Колумбия: между мафией и герильей. // Зхо планете, 1991. — № 37.

161. Заглада Л. Кто сделает «новое лицо» дня свидетеля по делу «крутого» мафиози? — Факте. — 1998. — 15 апреля.

162. Казаренко М. Права свідка на імунітет та підстави його засто-сування // Право України, 1998. — № 2. — С. 50—52.

163. Вандер М.Б., Елагина Е.В. Защита доказательств при расследо­вании преступлений // Вопросе совершенствования прокурорско-следственной деятельности: Сб. ст. — Санкт-Петербург, 1996. — Вьіп. 8.

164. Комиссаров В. Свидетель и потерпевший в уголовном судопро­изводстве // Юстиция, 1994. — № 8. — С. 50—51.

Т

Тактика допиту

Список використаних джелел

121

120

165. БрусницьтЛ. Как обезопасить лиц, содействующих уголовно­му правосудию // Юстиция, 1996. — № 9. — С. 48—49.

166. Грузинова Т.І. Деякі аспекти застосування у слідчій практиці закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» // Слідча прак­тика / Уклад. О.В. Святенький. — К.: РВВ МВС України, 1997. — 64 с.

167. Кипнис Н. Законодательное регламентирование свидетельско­го иммунитета // Юстиция, 1994. — № 3. — С. 47—48.

168. СамьІгинЛ.Д. О сущности и содержании следственной тактики //Вестник Московского университета. 1989.—Вьіп.№ 1.—Серия 11.— (Серия «ПРАВО»).— С. 70—78.

169. Большая советская знциклопедия. Третье издание. — М.,

1976.— Т. 25.

170. Тактика. — М.: Воениздат, 1966. — 408 с.

171. Вайнгарть А. Уголовная тактика. Руководство кь разсльдова-нію преступлений. — Овручь, 1910.

172. Коновалова В.Е. Теоретические основьі следственной тактики. Автореф. дисс.... докт. наук. — Харьков, 1966.

173. Белкин Р.С. Ленинская теория отражения и методологические проблемьі советской криминалистики. — М., 1970.

174. Баев О.Я. Тактика следственньіх действий. — Воронеж: НПО «МОДЗК», 1992. — 224 с.

\15. Криминалистика: Учебник / Под ред. Н.П. Яблокова. — М.: БЕК, 1995.— 708с.

176. Белкин Р. С. Очерки криминалистической тактики.— Волго­град, 1993.

\11. Баев О.Я. Криминалистическая тактика и уголовно-процессу-

альньій закон. — Воронеж. 1977.

178. Баев О.Я. Криминалистическая тактика: понятие и система // Актуальнее вопроси правоведения: Информационньіе материальі. — Екатеринбург, 1992.

\79. Криминалистика: Учебник / Под ред. И.Ф.Пантелеева и Н.А. Селиванова. — М.: Юрид. лит., 1988. — 670 с.

180. Криминалистика: Учебник / Под ред. Т.А. Седовой и А.А. Зс-кархопуло. — Санкт-Петербург, 1995.

181. Криминалистика: Учебник/ Под ред. Р.С. Белкина. — М., 1986.

182. Судебньіе зкспертизьі. Возможности. Подготовка материалов. Назначение. Оценка. — К., 1981.

183. Бьіков В.М. Психологические аспектьі взаимодействия следо­вателя и органа дознания. — Омск, 1976.

184. Закатов А.А. Психологические особенности тактики произ­водства следственньіх действий с участием несовершеннолетних.— Вол­гоград, 1979.— 96с.

185. Криминалистика: Учеб. пособие / А.В. Дулов, Г.И. Грамович, А.В. Лапин и др. / Под ред. А.В. Дулова. — Минск: ПКФ «Зкоперспек-тива», 1996.— 415с.

186. Специализированной курс криминалистики: Учебник / Под ред. М.В. Салтевского. — К., 1987.

187. Шепитько В.Ю. Теоретические проблемьі систематизации тактических приемов в криминалистике. — Харьков: РИП «Оригинал», 1995. —200с.

188. Сафин Н.Ш. Допрос несовершеннолетнего подозреваемого в со­ветском уголовном судопроизводстве (процессуальной и криминалисти­ческий аспектьі проблемьі). — Казань: Изд. Казан, ун-та, 1990. — 160 с.

189. Леей А.А., Пичкалева Г.И., Селиванов Н.А. Получение и про­верка показаний следователем: Справочник. — М.: Юрид. лит., 1987.

190. Шейфер С.А. Сущность и способьі собирания доказательств в со­ветском уголовном процессе: Учеб. пособие. — М.: ВЮЗИ, 1972. — 130 с.

191. Громов В., Логовиер Н. Искусство расследования преступле­ний.—М., 1927.

192. Криминалистика социалистических стран.— М.: Юрид. лит., 1986. —509с.

193. Домбровский Р.Г. Совершенствование понятийного аппарата криминалистики // Борьба с преступностью на современном зтапе. — Рига, 1980.

194. Богинский В.Е. Система тактических приемов допроса подозре­ваемого. Автореф. дисс.... канд. юрид. наук. — Харьков, 1980.

195. Комиссаров В.И. Теоретические проблемьі следственной такти­ки. — Саратов: Изд-во Саратов, ун-та, 1987. — 156 с.

196. Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Актуальньіе проблемьі тактики и методики расследования преступлений // ПроблемьІ социалис­тической законности: Республиканский межведомственньій научньій сборник. — Харьков: Изд. Вища шк., 1978. — Вьіп. 3.

\91.Пору6ов Н.И. Научньіе основьі допроса на предварительном следствии. — 3-е изд., перераб. — Минск: Вьішейшая шк., 1978.

198. Митричев С.П. Следственная тактика. — М., 1975.

[99. Якубович Н.А. Общие проблемьі криминалистической тактики // Советская криминалистика. Теоретические проблемьі. — М.: Юрид. лит., 1978.

200. Бахін В.П., Лиса Т.В. Систематизація криміналістичних реко-мендацій як засіб удосконалення слідчої діяльності // Вісник Київського університету. Юридичні науки. — К., 1988. — Вип. 29.

201. Белкин Р.С., СегайМ.Я. Равен самому себе.— К.: Льібидь, 1991.—142с.

I

122___________________________'______Тактика допиту

202. Бахин В.П., Биленчук П.Д., Кузьмичев В.С. Криминалистичес­кие приемьі и средства разрешения следственньіх ситуаций: Учеб. посо­бие. — К.: КВШ МВД СССР им. Ф.З. Дзержинского, 1991. — 104 с.

203. Бахін В.П., Весельський В.К. Тактика допиту: Навч. посіб-ник. — К.: НВТ «Правник», 1997. — 64 с.

204. Ищенко П.П. Специалист в следственньіх действиях. Уголовно-процессуальньіе и криминалистические аспектьі: Практ. пособие. — М.: Юрид. лит., 1990.

205. Циркаль В.В. Некоторьіе особенности тактики допроса с учас­тием специалиста // Криминалистика и судебная зкспертиза. — К., 1981. —Вьш. 22.

206. Лобанов А. Участие защитника в следственньіх действиях // За­конность, 1995. — № 6. — С. 48—50.

207. Милова И. Участие адвоката в следственньіх действиях // Юс­тиция, 1996. — № П. —С. 45—46.

208. Чвьорткін М.І. Процесуальні гаранта забезпечення підозрюва-ному та обвинуваченому права на захист на стадії досудового слідства. Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 1997.

209. Питерцев С.К., Степанов А.А. Тактические приемьі допро­са. — СПб, 1994.

210. Проблемьі повьішения зффективности предварительного следствия. — Вильнюс: МВД Лит. ССР, 1969. — 183 с.

211. Следственная практика. — М., 1977. — Вьіп. 116.

212. Бьіховский И.Е. Об использовании фактора внезапности при расследовании преступлений // ВопросьІ криминалистики. — М., 1963.— №8—9.

213. Белкин Р. С. Фактор внезапности, его учет и использование при расследовании преступлений: Лекция. — М.: Академия МВД России, 1995.— 34с.

214. Следственная практика. — М., 1989. — Вьіп. 154.

215. Тактические приемьі раскрьітия преступлений. Бахин В.П., Би­ленчук П.Д., Кузьмичев В.С. и др. — К.: РИО МВД Украиньі, 1991. — 160 с.

216. Бидонов Л.Г. Криминалистические характеристики убийств и системьі типовьіх версий о лицах, совершивших убийства без очевид­цев. — Горький", 1978.

217. Следственная практика. — М., 1983. — Вьш. 142.

218. Белкин Р. С. Не преступи черту. Очерки о криминалистике.— М., 1979.— 386с.

219. Закатов А.А. Ложь и борьба с нею. — Волгоград: Ниж.-Волж. кн. изд-во, 1984. — 192 с.

220. Шиканов В.И. Проверка «алиби» в процессе расследования уголовньіх дел об убийстве: Учеб. пособие. — Иркутск, 1978.— 50 с.

123

Список використаних джелел

221. Следственная практика. — М., 1979. — Вьіп. 122.

222. Соловьев А.Б. Использование доказательств при допросе. — М.: Юрид. лит., 1981. — 104 с.

223. Якимов И.Н. Допрос. — М., 1930.

224. Пискарев Б.А. Правильно избранная тактика допроса подозре­ваемого определила успешность ею результатов // Следственная прак­тика. — М., Юрид.лит., 1970. — Вьіп. 86. — С. 27—41.

225. Доля Е.А. Использование в доказьівании результатов опера-тивно-розьіскной деятельности. — М.: Изд-во «СПАРК», 1996. — 111с.

226. Бахин В.П., Бьіков В.М., Макаров Н.Л. О тактике повторного следствия // Сибирские юридические записки. — Иркутск-Омск, 1974. — Вьш. 4.: ПроблемьІ борьбьі с преступностью. — С. 182—191.

227. Следственная практика. — М., 1988. — Вьш. 153.

228. Гончаренко В.И. использование звукозаписи, фотографии и ки-носьемок в уголовном судопроизводстве. Методическая разработка к курсу криминалистики для студентов юридического факультета. — К.: КГУ, 1980.

229. Лукашевич В.З. Тактика первого допроса обвиняемого после предьявления обвинения // ВопросьІ уголовного права, прокурорского надзора, криминалистики и криминологии.— Душанбе, 1968.— Кн. 2. — С. 279—293.

230. Лукашевич В.Г., Разводовский В.В. Использование приемов гра­фической фиксации зрительною образа при допросе // Криминалистика и судебная зкспертиза. — К.: Вища шк., 1987. — Вьш. 34. — С. 39—44.

231. Гончаренко В.И. Научно-технические средства в следственной практике. — К.: Вища шк., 1984. — 150 с.

232. Бабаева 3., Ефимов И. Противодействие изменению показаний обвиняемьіми и свидетелями // Законность, 1995. — № 9. — С. 5—8.

233. Клименко Н.И. Криминалистические знания в структуре про­фессиональной подготовки следователя: Учеб. пособие.— К.: Вища шк., 1990.— 103с.

234. Тауберь Л. Кь вопросу обт> усовершенствованіи способов^ изсльдованія преступленій // Вьстникь права, 1915. — № 41.

235. Ратинов А.Р. Тактический прием. Допустимость и оптималь­ность // Тактические приемьі допроса и предельі их использования. — М., 1980.

236. Коновалова В.В., Шепитько В.Ю. Криминалистическая тактика: теории и тенденции. Учеб. пособие.— Харьков: «Гриф», 1997.— 256 с.

237. Якушин С.Ю. Тактические приемьі при расследовании прес­туплений. — Казань: Изд-во Казан, ун-та, 1983. — 102 с.

238. Селиванов Н. Критерии допустимости применения тактических приемов при расследовании // Законность, 1994. — № 4. — С. 23—27.

Зміст

125

Тактика допиту

124

239. Лупинская П. Основания и порядок принятая решений о недо­пустимости доказательств // Юстиция, 1994. — № 11.— С. 2—5.

240. Зархин Ю. М. Нравственнее основьі предварительного следствия в советском уголовном процессе. Дисс.... канд. юрид. наук.— М., 1974.

241. Ветрова Г. Ответственность свидетеля в уголовном процессе // Соц. законность, 1980. — № 8. — С. 56—57.

242. Туменко О. Всегда ли необходимо судебное следствие? // Соц. законность, 1991. — № 11. — С. 53—54.

243. Кримінальний кодекс України. Проект.— К.: Українська прав-нича фундація. Вид-во «Право», 1994. — 156 с.

244. Організована злочинність і корупція (нормативно-правове за-безпечення боротьби): Збірник нормативно-правових актів / Упоряд-ники В.С. Кузьмічов, І.В. Сервецький, А.В. Старушкевич та ін. — К.: НВТ «Правник» — НАВСУ, 1998. — 256 с.

245. Собрание законодательства Российской Федерации.— М., 1995. — №3.

246. Ожегов С.И. Словарь русскою язьіка, 14-е изд., стереотип. — М.: Рус. яз., 1983.— 816с.

247. Коновалова В.Е. Нравственнее начала советского судопроиз­водства // Соц. законность, 1984. — № 5. — С. 34—36.

248. Строгович М.С. Право обвиняемою на защиту и презумпция невиновности // Виктимология и профилактика правонарушений. — Иркутск, 1979. — С. 3—16.

249. Кубрак П.М. Психологічні та етичні засади допустимості дока-зів на попередньому слідстві // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ. — К., 1997. — № 1. —С. 116—119.

250. О применении Конституции УкраиньІ при осуществлении пра­восудия: Постановление Пленума Верховного Суда УкраиньІ от 1 нояб­ря 1996 г., №9 // Право України. — 1996. — № 12. — С. 91—94.

251. Ратинов А.Р. Теория рефлексивньіх игр в приложении к следст­венной практике // Правовая кибернетика. — М., 1970.

ЗМІСТ

ВСТУП .......................................................................................3

Глава I. Допит, як інформаційний процес..................................5

1.1. Використання біорітмів людини в криміналістиці ........ .13

1.2. Застосування гіпнозу під час допиту ................. .14

1.3. Використання тестування за допомогою поліграфа

(«лай-детектора») ................................ .15

Глава II. Допит як норма спілкування......................................20

Глава III. Допит і проблеми удосконалення

розслідування............................................................. 30

Глава IV. Проблеми захисту учасників

кримінального процесу.............................................47

Глава V. Поняття і сутність елідчої тактики ............................54

Глава VI. Тактичні прийоми допиту .........................................66

Глава VII. Критерії допустимості тактичних прийомів............97

Список використанихджерел.................................................Щ