Книга Цивільне право України частково, Дзера, Кузнєцова
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
236
Глава 52
Авторський договір може бути змінений тільки за взаємною згодою сторін. Сторони мають право порушувати питання про розірвання авторського договору в разі порушення умов договору однією із них.
В авторському договорі може бути передбачена умова про його конфіденційність, за якою сторона зобов'язується не розголошувати інформацію як щодо самого договору, так і його змісту третім особам.
Авторський договір має бути підписаний сторонами.
Наведений зразок авторського видавничого договору не є обов'язковим для сторін. Вони можуть включати до договору будь-які інші умови, аби лише вони не суперечили чинному законодавству, в тому числі й такі, які не погіршують становище автора.
Спірним є питання, чи може автор укласти договір на видання одного і того ж твору з двома видавництвами водночас, якщо в договорі немає умови, яка б забороняла це.
У типових видавничих договорах, що діяли раніше, була спеціальна умова, за якою автор передавав видавництву рукопис для видання строком на три роки від дня схвалення рукопису видавництвом. З дня укладення договору і до закінчення трьох років після схвалення рукопису автор зобов'язаний не передавати для видання іншим організаціям цей же твір чи його частину без попередньої письмової згоди видавництва, з яким він уклав договір. Чинний Закон України "Про авторське право і суміжні права" не містить норми, яка б забороняла авторові укласти видавничий договір з двома видавництвами водночас на один і той же твір. Хоч з точки зору практичної роботи це недоцільно, оскільки чинність двох видавничих договорів на один і той же твір і в один і той же час безумовно завдає шкоду обом видавництвам. Проте згаданий закон не вважає це порушенням і не встановлює за нього будь-яку відповідальність.
Договір про депонування рукопису. Тривалість видання твору досить часто зумовлює передчасне старіння інформації, яка становить його зміст. Це стосується переважно наукових творів. Крім того, висока вартість видання такого твору, необхідність донести наукову чи науково-технічну інформацію якнайшвидше до заінтересованих осіб зумовили необхідність пошуків іншого, відмінного від видання, способу донесення інформації до широкого кола читачів. Такий спосіб був знайдений у формі депонування рукопису твору без його видання. Належним чином оформлений твір передається певній організації для зберігання з метою ознайомлення з твором будь-кого, хто цього бажає. Така форма інформації дістала назву "депонування", з'явився новий вид авторського договору, який поки що грунтовно не досліджено. Немає і нормативного акта, який би регулював відносини депонування1.
Об'єктом договору є реферати статей, огляди, монографії, збірки наукових праць, матеріали конференцій, з'їздів, нарад, симпозиумів тощо вузькоспеціального характеру, які буває недоцільно видавати звичайним друкарським способом. Особливості зазначених об'єктів полягають у їх рукописній формі і вузькоспеціальному характері. Проте варто мати на увазі, що видавничий процес не тільки тривалий, а й досить дорогий, що істотно обмежує можливості як авторів, так і організацій (наукових, навчальних тощо). Однак потреба опублікувати твір є іноді
Інструкція про порядок депонування наукових робіт у ДНТБ України. — К., 1993.
Авторські договори
237
досить гострою. Ось тоді в нагоді стає депонування. При цьому автор зберігає за собою право на видання цього твору. Важливе значення має й те, що депонування твору є однією із форм обнародування, або публікації (випуску твору у світ).
Тези доповідей, крім доповідей на міжнародних, республіканських наукових з'їздах, конференціях і семінарах, звіти про науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи І дисертації об'єктом договору про депонування бути не можуть.
Суб'єктами цього договору виступають організації усіх форм власності. З одного боку, це можуть бути науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, вищі навчальні заклади, редколегії або редради наукових і науково-технічних журналів та інші організації, з другого — Державна науково-технічна бібліотека України, група депонування.
Права та обов'язки сторін у договорі про депонування рукописів. Обов'язки підготувати рукопис до депонування відповідно до встановлених вимог покладаються на самого автора або організацію, що подає рукопис. Передусім має бути прийнято рішення про депонування рукопису. Таке рішення мають право приймати вчені, науково-технічні (технічні), редакційно-видавничі ради наукових, науково-дослідних, проектно-куонструкторських організацій, вищих навчальних закладів; редколегії або редакційні ради наукових, науково-технічних журналів. Рішення зазначених органів має затвердити керівник організації.
До рукопису додається реферат.
Підготовлені відповідно до встановлених вимог рукопис і реферат та інші необхідні документи, передбачені нормативними актами, подані до організації Інформації, має розглянути організація депонування, за наслідками розгляду приймається рішення про прийняття рукопису на депонування.
Направлення рукопису на депонування здійснюється тільки за згодою автора. Організація, яка направляє рукопис на депонування, відповідає за його зміст.
Таким чином, з договору про депонування рукопису випливає право організації на передачу рукопису на депонування, а для органу інформації — обов'язок прийняти підготовлений відповідно до встановлених вимог рукопис на депонування.
Проте орган інформації може відмовитися прийняти рукопис на депонування, якщо рукопис оформлено неналежним чином.
Факт прийняття рукопису на депонування і опублікування реферату засвідчується довідкою про депонування. Факт депонування рукопису прирівнюється до опублікування друкованих робіт.
Таким чином, автор рукопису після його депонування набуває авторських прав опублікованої роботи, але не має права на винагороду.
Інформація про депонування рукопису здійснюється шляхом публікації рефератів (або бібліографічних описів) цих рукописів у відповідних реферативних журналах та бібліографічних покажчиках.
Доступ до рукопису мають усі заінтересовані особи. Крім того, на їх прохання орган інформації, що прийняв рукопис на депонування, видає за встановлену плату копію рукопису або її частини.
Договір про депонування рукопису близький до договору зберігання. Депонування і є передача на зберігання. Проте між цими договорами є істотні відмінності, які дають підставу віднести договір про депонування до авторських договорів. Своєрідність цього договору полягає в тому, що на відміну від договору схову (зберігання) його предметом є не майно взагалі, а саме рукопис, який передається на схов завжди на невизначений строк. Після закінчення певного
238
Глава 52
строку власник майна, що передав його на схов, зобов'язаний його забрати. Такого обов'язку немає у договорі про депонування.
Таким чином, договір про депонування рукопису є реальний, права та обов'язки в якому виникають з моменту передачі рукопису на депонування. Цей договір породжує для автора рукопису позитивні наслідки — депонований рукопис прирівнюється до опублікованої друкованої роботи, тобто до творів, випущених у світ за видавничим договором. Отже, договір на депонування рукопису є реальна угода, за якою організація передає належним чином оформлений рукопис органові інформації на зберігання та інформування всіх заінтересованих осіб про його зміст, а також надає можливість ознайомитися із самим рукописом.
Постановочний договір. Зміст літературного твору може бути обнародуваний (випущений у світ) шляхом його публічного виконання на сцені спеціальних видовищних організацій. У такий спосіб найчастіше у світ випускають музичні, драматичні, естрадно-циркові та інші твори.
Раніше за чинним тоді законодавством предметом сценічного договору міг бути лише неопублікований твір. Опублікований твір використовувався без договору з автором. Нині Закон України "Про авторське право та суміжні права" такої можливості видовищній організації не надає — твір незалежно від того, опублікований він чи ні, видовищна організація може використати тільки за договором з автором.
Постановочний договір є консенсуальна угода, на підставі якої автор передає або зобов'язується створити і передати видовищній організації драматичний, музичний або музично-драматичний, хореографічний або пантомімний твір, а організація-постановник зобов'язується здійснити в обумовлений договором строк постановку і публічне виконання твору (випустити його у світ) та виплатити авторові обумовлену договором винагороду.
Об'єкти постановочного договору — драматичні, музичні, музично-сценічні, хореографічні та пантомімні твори як створені на момент укладення договору, так і ще не створені.
Суб'єкти постановочного договору — автор-творець сценічного твору і відповідна видовищна організація. Якщо твір створено кількома авторами (автор лібрето опери і композитор), суб'єктами постановочного договору є автори усіх складових частин твору.
За постановочним договором автор передає або зобов'язується створити і передати видовищній організації для публічного виконання обумовлений договором твір, що має відповідати творчій заявці автора, схваленій організацією.
Видовищна організація зобов'язана здійснити публічне виконання твору протягом строку, обумовленого договором. За загальним правилом, автор зобов'язується до першої постановки твору або до закінчення строку на постановку (інше публічне виконання) не передавати цей же твір іншій видовищній організації для публічного виконання у тому самому місті. Отже автор має право укладати постановочний договір з театрами інших міст, але така умова не обов'язкова.
Видовищна організація зобов'язана виплатити авторові твору винагороду за його використання. Розмір винагороди визначається угодою сторін. Проте практика виробила певний порядок виплати винагороди за виконання твору шляхом публічного виконання. Винагорода, що виплачується авторові, складається з двох частин: одноразової винагороди і відрахувань від поспектакльних зборів. Сума одноразової винагороди визначається угодою сторін з урахуванням виду, обсягу та
368
Глава 58
кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;
визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів,платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
здійснює банківське регулювання та нагляд;
веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж, здійснюєліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;
складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;
здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті,організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншимикредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;
забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;
аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;
організовує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей,видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;
реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;
бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;
здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері у межах своєї компетенції, визначеної законом.
Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими)1.
Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.
Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Певні особливості правового статусу мають державні банки, тобто банки, сто відсотків статутного капіталу яких належать державі.
Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Мі-
Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
369
ністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснувати державний банк. Отримання висновку Національного банку України є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.
Статут та діяльність державного банку мають відповідати вимогам цього Закону, інших законів України та нормативно-правових актів Національного банку України.
Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.
Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку.
Органами управління державного банку € наглядова рада та правління банку.
Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку.
Особливий порядок створення встановлено законом для кооперативного банку (ст. 8 України Закону "Про банки і банківську діяльність") та банку з іноземним капіталом, тобто банку, у якому частка капіталу, що належить хоч би одному нерезидентові, перевищує 10 відсотків (ст. 2 Закону).
Державну реєстрацію банків здійснює Національний банк України відповідно до вимог Закону України "Про банки і банківську діяльність" та нормативно-правових актів Національного банку України.
Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації такі документи:
заяву про реєстрацію банку;
установчий договір (крім державного банку);
статут банку;
рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або постановуКабінету Міністрів України про створення державного банку;
бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати нанайближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно зівстановленими Національним банком України вимогами;
інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь убанку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформаціяпро членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичнійособі;
бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітні періоди (квартали) — для учасників — юридичних осіб, які матимуть Істотну участь у банку,довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітнийперіод (рік) — для учасників — фізичних осіб, які матимуть істотну участь убанку;
відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;
копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, щовстановлюється Національним банком України;
24 — 5-633
370
Глава 58
нотаріально засвідчені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;
копії звіту про проведення відкритої підписки на акції — для банку, якийстворюється у формі відкритого акціонерного товариства;
відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.
Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.
Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймає Національний банк України не пізніше 3-місячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у ст, 17 Закону.
Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.
Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.
Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.
За наявності підстав, зазначених у ст. 18 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Національний банк може відмовити в державній реєстрації банку.
Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.
Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і надання кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.
Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:
наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється законом;
забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерноютехнікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог Національного банку України;
наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.
Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені у цій статті умови банк не виконав протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.
Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні приймається Національним банком України протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів, зазначених у цій статті.
Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.
На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
371
приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів,у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжнихінструментів та зарахування коштів на них;
розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та навласний ризик (ч. 1 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність").
Банк, крім зазначених операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:
операції з валютними цінностями;
емісію власних цінних паперів;
організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючиандеррайтинг);
надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, якіпередбачають їх виконання у грошовій формі;
придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання такихвимог та прийом платежів (факторинг);
лізинг;
послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;
випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;
надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій (ч. 2 ст. 47 Закону).
Операції, визначені пунктами 1—3 ч. 1 ст. 47, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2 і 3 ч. 1 ст. 47, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України.
За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:
здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;
здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та Іншої грошової лотереї;
перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;
операції за дорученням клієнтів або від свого імені:
з інструментами грошового ринку;
з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;
з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;
5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;
372
Глава 58
6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій, визначених пунктами 1—4 ч. 2 ст. 47 Закону. Дозвіл надається, якщо:
рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам Національногобанку України, що підтверджується незалежним аудитором;
банк не є об'єктом застосування заходів впливу;
банком подано план, за яким він здійснюватиме таку діяльність, і цей плансхвалений Національним банком України;
Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних спеціалістів для здійснення такої діяльності.
Банк має право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України.
Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи інших економічних нормативів, стосовно певного виду діяльності, передбаченого у ст. 47 Закону.
Комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду за свої операції.
§ 2. Кредитний договір
В умовах становлення банківської системи України, розвитку товарно-грошових, а отже, і кредитних відносин неухильно зростає роль кредитного договору, який є основною юридичною формою відносин з надання, використання І повернення грошей. Саме кредитний договір опосередковує використання вільних грошових коштів, які накопичуються у суспільстві, для становлення нових підприємств, впровадження нової техніки і технологій, розвитку торгівлі, задоволення особистих потреб громадян. Функціонування економіки неможливе без чіткої системи мобілізації грошових доходів і заощаджень і перетворення їх на капітал. Основною ланкою такої системи є банки, а правовою формою реалізації економічних відносин з надання і використання вільного капіталу є договір.
У передмові до проекту ЦК України було влучно визначено значення цивільно-правового договору: "В умовах переходу економіки України на ринкові засади особливо зростає роль договору як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових та Інших майнових відносин. Приведення інститутів договірного права у відповідність сучасним вимогам життя суспільства постає як одне з першочергових і невідкладних завдань удосконалення законодавства."1 Наведене висловлювання доречно доповнити словами видатного вченого-цивіліста М. І. Кулагіна: "Договір є інститут, без якого неможливе Існування господарської системи в цілому".2
Українське право. - 1996. - № 2(4). - С 17.
Кулагин М. И. Избранные труды. — М.: Статус, 1997. — С. 258.
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
373
Категорія договору застосовується у різних галузях права. Але саме за допомогою цивільно-правового договору забезпечується перехід права власності від однієї особи до іншої. Він є регулятором різних Інтересів виробника і споживача в товарах, грошових коштах, послугах, роботах. Цінність договору перш за все полягає в тому, що він визначає обсяг прав та обов'язків кожної сторони, порядок їх реалізації та виконання і, таким чином, забезпечує налагодженість, організованість і стабільність в економічних відносинах.
Значення кредитного договору полягає в тому, що він, поєднуючи зв'язки виробників, торгівлі і споживачів, є чи не найважливішим інструментом грошового і товарного обігу.
Для кредитного договору суттєвим є те, що він поєднує не тільки інтереси сторін договору, а й інтереси суспільства в цілому. Саме на таких засадах мають розглядатися проблеми стосовно кредитного договору: його правова природа, поняття, форма, зміст, сторони, порядок укладання, зміни, розірвання, виконання, способи забезпечення зобов'язань.
Разом з тим, кредитний договір опосередковує відносини банку (кредитодав-ця) і позичальника у зв'язку з використанням коштів, які раніше були надані банкам як кредитний капітал господарюючими суб'єктами та громадянами. Саме комерційні банки, які найчастіше у кредитних договорах є кредитодавцями, акумулюють грошові доходи та заощадження, перетворюючи їх на банківський капітал. Надалі цей капітал випускається банками в обіг шляхом надання кредитів господарюючим суб'єктам та громадянам на відповідних умовах кредитних договорів. Цей процес є життєвим соком економічного розвитку суспільства І зростаючого життєвого рівня громадян. Мобілізація грошових коштів і надання кредитів, безумовно, грунтуються на стабільності банківської системи і встановленні клімату довіри до банків.
Клімат довіри в суспільстві може бути тільки до тих банків, які надійно зберігають кошти, використовуючи їх для одержання доходів, і повертають їх на першу вимогу вкладникам, сплативши відповідні відсотки за використання.
Видатний британський теоретик у галузі договірного права Вільям Ансон вказує, що "свобода договору є розумним суспільним ідеалом лише тією мірою, в якій можна передбачати рівність сил при укладанні угод контрагентами за умови, що не спричиняється шкода інтересам суспільства в цілому. У більш складних суспільних і промислових умовах колективного суспільства вона втратила свою ідеалістичну привабливість. У наш час ясно, що рівності в прямому значенні часто не існує і що індивідуальні інтереси повинні підкорятися Інтересам суспільства"1.
Місце кредитного договору в системі цивільно-правових договорів характеризується тим, що він тісно пов'язаний з договорами купівлі-продажу, поставки, підряду та Іншими оплатними цивільно-правовими договорами. Сторона, яка виконує в такому договорі грошове зобов'язання, може використати кредитні кошти для оплати товарів, робіт, послуг. З іншого боку, підставою для одержання кредиту досить часто є саме цивільно-правовий договір, який опосередковує передачу майна, виконання робіт, надання послуг.
Ансон В. Договорное право. — М.: Юрид. лит., 1984.
374
Глава 58
Аналіз сучасного цивільного обігу дає підстави виділити три мети щодо обмеження свободи в договорах:
захист найслабшої (слабої) сторони, який починається зі стадії укладеннядоговору і завершується його виконанням та відповідальністю за порушення;
захист інтересів кредиторів, загроза яким може спричинити руйнівнийвплив на цивільний обіг;
захист інтересів держави, які у концентрованому вигляді виражають інтереси суспільства1.
Правова природа та поняття кредитного договору. Визначення правової природи договору дає можливість встановити момент виникнення договірних правовідносин, розподіл обов'язків між сторонами, а також наявність зустрічного задоволення. На таких засадах у юридичній літературі вирізняються такі договори: реальні і консенсуальні, односторонні і двосторонні, оп-латні і безоплатні.
В юридичній літературі немає єдиної точки зору на правову природу кредитного договору. Одні автори вважають його самостійним договором цивільного права2, інші — різновидом договору позики3. Основна теоретична проблема, яка розглядалася представниками названих точок зору, стосувалася реальності та консенсуальності кредитного договору, а також односторонності та двосторон-ності його.
На цю проблему дуже влучно вказала Л. Г. Єфімова4. Різницю точок зору вона пояснює різним підходом до аналізу процедури укладання договору банківського кредиту. Раніше він укладався шляхом подання клієнтом до банку заяви про надання кредиту разом з документами, які обґрунтовували необхідність кредиту. Керуючий установою банку ставив підпис про надання кредиту на самій заяві. Прибічники "реальності" кредитного договору розглядали підпис про надання кредиту не як акцепт пропозиції клієнта, а як розпорядження внутрішнього характеру, обов'язкового тільки для конкретного працівника банківської установи. Таким чином, договір вважався укладеним з моменту зарахування грошей на рахунок клієнта і розглядався як реальний.
Прибічники "консенсуальності" договору банківського кредиту розглядали вказаний підпис керуючого банківською установою як акцепт, а отже, сам договір як консекгуальний і двосторонній. Таким чином, право вимагати надання кредиту виникало у клієнта безпосередньо з моменту підписання заяви керівником банку.
На теоретичне і практичне значення цього питання вказував Е. Г. Полон-ський: "Визначення договору реальним і одностороннім привело б нас до визнан-
і
Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. — М.: Статут, 1999. — Кн. 1.
Гуревич И. С. Очерки советского банковского права. — Л., 1959. — С. 40—55; Компанеец Е. С, Полонский Э. Г. Применение законодательства о кредитовании и расчетах. — М: 1967. — С. 69; Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: 1967.— Т. 2. — С. 434—437.
Агарков М. М. Основы банковского права. — М: 1929. — С. 58; Вильнянский С. И. Кредитно-расчетные правоотношения и финансовый контроль. — Харьков, 1955. — С, 43; Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова. - М: БЕК, 2000. - Т. 2. - С. 224.
Єфимова Л. Г. Банковское право. — М.: БЕК, 1994. — С. 182—184. **-.»%*%
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
ня того, що банк не має обов'язку перед госпорганами щодо видання кредиту, що автоматично тягне за собою обмеження прав госпоргану"1.
Найбільш вдалою, на наш погляд, є позиція М. М. Агаркова, яку він висловив, аналізуючи норми Цивільного кодексу РРФСР 1922 p.: "Статті 218 і 219 регулюють договір про відкриття кредиту у формі позики в складі "попереднього договору про укладення в майбутньому договору позики" (попередній договір позики).
Попередній договір позики може бути або двостороннім, або одностороннім. На випадок двостороннього попереднього договору позики, обидві сторони — і майбутній кредитор, і майбутній боржник — обопільно зобов'язані: перший — надати позику, другий — прийняти позику. На випадок одностороннього попереднього договору позики зобов'язання виникає тільки у однієї сторони — для майбутнього кредитора або майбутнього боржника. Договір про відкриття банком кредиту у формі позики (строкової, до запитання, цільової) є одностороннім попереднім договором позики, в якому зобов'язання виникає на стороні майбутнього кредитора (банку)"2. Така позиція знайшла підтримку в юридичній літературі3.
Якщо проаналізувати наслідки, яких намагається досягти кожна із сторін кредитного договору, очевидним є те, що вже при укладенні договору позичальник визначився з наміром використати кредитні кошти. Необхідність у таких коштах для позичальника окреслена господарською або споживчою метою. Більшість учасників цивільного обігу постійно відчувають потребу у грошових кредитах. її задоволення у рамках договору позики неможливе, оскільки він має реальний характер і не може створити у позичальника впевненості в одержанні грошей у необхідний йому термін. Адже позикодавця, як сторону договору позики, неможливо примусити до надання позики. У зв'язку з цим для позичальника важливе значення має момент виникнення договірних правовідносин і пов'язаний з ними обов'язок кредитора надати кредитні кошти в майбутньому. Саме консенсуальний договір може вирішити цю проблему.
Дослідження нормативних актів, які регулюють правовідносини з надання банківських кредитів, дає підстави зробити висновок, що кредитний договір відповідно до чинного в Україні законодавства є консенсуальним. Норми, які вказують саме на таку ознаку кредитного договору містяться у нормативних актах Національного банку України. Зокрема, це "Положення про кредитування", затверджене постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. № 246, "Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування", затверджене постановою Правління НБУ від 21 лютого 1996 р. № 37 та ін. З моменту укладення кредитного договору позичальник має право вимагати передачі коштів, а кредитор має виконати відповідний обов'язок.
Компанеец Е. С, Полонский Э. Г. Указ. соч. — С. 116.
Лгарков М. М. Основы банковского права. — М.: 1994. — С. 82 (перевидання 1929 р.).
' Иоффе О. С. Советское гражданское право. Отдельные виды обязательств. — Л., 1961. — С. 356—357; Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 1967. — Т. 2. — С. 434.
376
Глава 58
У зв'язку з тим, що кредитний договір є консенсуальним, може виникати питання про можливість уступки вимоги прав, які належать позичальнику.
Стосовно кредитного договору важливим є те, що право вимагати передачі кредитних коштів може тільки та особа, яка уклала договір з банком. Позичальник не може передати своє право вимоги про надання кредиту іншій особі на підставі договору цесії. Така точка зору знайшла підтримку в юридичній літературі1. Але така особливість кредитного договору щодо уступки прав позичальника на надання кредиту не знайшла закріплення в законодавстві України. Для уникнення непорозумінь рекомендується включати в тексти кредитних договорів умову, яка забороняє позичальнику передавати право вимагати одержання кредиту третім особам.
Правова природа договору характеризує також і його поняття. В чинному законодавстві України не визначено поняття кредитного договору. Як наслідок такої прогалини, у підзаконних нормативних актах воно сформульовано відповідно до окремої ситуації і не містить наукового значення.
Положення Національного банку України "Про кредитування" ототожнює з кредитним договором кредитну операцію. "Кредитна операція — це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника". Відповідно до п. 1 Положення про порядок надання пільгового довгострокового державного кредиту молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від З грудня 1997 р. № 1352 (втратило чинність), кредитною угодою є угода, укладена фондом і банком, з однієї сторони, і позичальником — з іншої, яка визначає умови надання кредиту позичальникові, погашення позичальником заборгованості за кредит та сплати відсотків за користування ним, а також переходу права власності на збудоване (реконструйоване) житло, господарські приміщення. Аналогічного підходу дотримуються Правила надання довгострокових кредитів індивідуальним забудовникам житла на селі, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 1998 р. № 1597, п. 2 яких визначає, що кредитна угода — угода, укладена відповідно до цих Правил між фондом та індивідуальним забудовником (позичальником), яка визначає умови надання кредиту позичальникові, погашення позичальником заборгованості за кредит та внесення плати за користування ним.
Наведені поняття кредитного договору мають досить істотні недоліки, які неприпустимі з точки зору системно-структурного складу Інститутів цивільного права (наприклад, кредитна операція — це договір). Крім того, сформульовані поняття кредитного договору в названих підзаконних нормативних актах не містять вказівок на ознаки, характерні для даного виду договору і не враховують коло правовідносин, які опосередковує кредитний договір.
Принципово нові підходи до кредитного договору втілені в новому ЦК України, в якому, зокрема, визначено поняття кредитного договору: "За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умо-
Брагинский М. И., Витрянскип В, В. Договорное право. — М: Статут, 1999. — Кн. 1.
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
377
eax, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти" (ст. 1054).
Це визначення вказує на те, що договір є консенсуальний, двосторонній і оплатний.
Консенсуальним він є тому, що юридичними фактом, необхідним для визнання виникнення між сторонами правового зв'язку, є сам договір. Права та обов'язки сторін виникають саме з моменту досягнення згоди сторін, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків. Саме за цією ознакою консенсуальний договір відрізняється від реального договору. Для останнього досягнення згоди сторін є недостатнім, необхідною умовою такого договору є виконання певних дій (наприклад, передача грошей). Визначення кредитного договору консенсуальним має істотне значення для сторін, адже сам договір є юридичним фактом, який породжує цивільні права та обов'язки. Так, для встановлення зобов'язання надати кредит достатньо укласти договір між кредитодав-цем і позичальником. У зв'язку з цим слід пам'ятати про правомірні і неправомірні дії. За ознакою залежності від волі суб'єктів укладення договору є дією. У теорії права дії поділяються на правомірні і неправомірні залежно від того, чи відповідають вони вимогам закону, інших нормативних актів або ж порушують їх. Безперечно, що тільки правомірний договір породжує обов'язок надавати кредитні кошти і право їх вимагати.
Двостороннім кредитний договір є тому, що кожна із сторін набуває права і одночасно несе обов'язки щодо другої сторони, тобто кожна сторона є кредитором і боржником. У зв'язку з цим виникає питання, хто перший повинен виконувати обов'язок. Відповідно до ст. 171 ЦК УРСР взаємні зобов'язання за договором повинні виконуватися одночасно, якщо з закону, договору або змісту зобов'язання не випливає інше. Особливість кредитного договору полягає в тому, що кредитодавець перший виконує обов'язок з передачі кредитних коштів, а позичальник використовує їх, а потім зобов'язаний повернути та сплатити проценти. Така обопільність обов'язків сторін досить істотна для кредитного договору саме тому, що кредитодавець перший виконує обов'язки. У зв'язку з цим вбачається правильним закріплення в новому ЦК України норми, яка визначає право кредитодавця на відмову від надання позичальникові передбаченого договором кредиту повністю або частково у разі визнання позичальника неплатоспроможним після укладання кредитного договору або ж за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що надана позичальникові сума не буде повернута своєчасно (ч. 1 ст. 1056). З іншого боку, закріплене також право позичальника відмовитися від одержання кредиту повністю або частково до встановленого строку його надання. Нормою ЦК України передбачено також право кредитодавця відмовитися від подальшого кредитування у разі порушення позичальником обов'язку цільового використання кредиту (ч. З ст. 1056).
Такий особливий випадок зустрічного виконання зобов'язання за кредитним договором, перш за все, відповідає інтересам кредитодавців, які виражають інтереси суспільства, пов'язані із національним зберіганням і використанням капіталу. Право позичальника відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі кореспондується з обов'язком цільового використання кредиту. Адже позичальник, як правило, укладає кредитний договір на майбутнє. Може
378
Глава 58
статися так, що змінилися обставини і позичальник не може використати кошти і досягти певного позитивного економічного результату. Право на відмову дає можливість уникнути неповернення кредиту. Таким чином, взаємодія сторін кредитного договору визначається не тільки їх волевиявленням при укладанні договору, а й змістом правового результату, на який розрахований кредитний договір.
Обидві сторони цього договору мають права та обов'язки. Саме тому цей договір вважається двостороннім.
Оплатність кредитного договору полягає в тому, що позичальник сплачує проценти за користування кредитом. Розмір процентів визначається договором і практично формується на підставі ставки рефінансування, яка доводиться Національним банком України. Розмір процентів і порядок їх сплати залежить від кредитного ризику, надання забезпечення, попиту і пропозицій, що склалися на кредитному ринку.
Названі ознаки кредитного договору дають можливість розмежувати його з договором позики, який за своєю правовою природою є реальним, одностороннім і безоплатним. Отже, це вказує на самостійне місце кредитного договору в системі цивільно-правових договорів.
Зміст кредитного договору. Зміст договору становлять умови, щодо яких сторони дійшли згоди і які приймаються ними як обов'язкові відповідно до чинного законодавства. За своїм юридичним значенням усі умови поділяються на істотні, звичайні та випадкові. Згідно зі ст. 153 ЦК УРСР ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами в належній формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.
Для кредитного договору істотними умовами є умови про предмет договору, забезпеченість, зворотність, строковість, платність та цільова спрямованість.
Раніше ми звертали увагу на важливість Імперативних норм у правовому регулюванні кредитного договору. На наш погляд, неодмінність імперативних норм, які визначають істотні умови кредитного договору, може бути гарантією захисту інтересів суспільства, яке заінтересоване у стабільності банківської системи. В будь-яких випадках, якщо йдеться про захист громадських інтересів, введення тієї чи іншої умови кредитного договору у склад істотних спрямоване на створення гарантій взаємозв'язку сторін договору, в чому безпосередньо заінтересований цивільний обіг. Пряму дію на договір чинять тільки імперативні норми. Така дія відбувається незалежно від волі сторін. Крім того, слід зазначити, що погоджена воля сторін договору, якщо вона має розбіжності з імперативною нормою, є хибною.
Отже, при колізії договірної умови з нормою закону абсолютну перевагу має остання. У зв'язку з цим слід зазначити, що зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визначається угодою сторін. Проте воля і волевиявлення суб'єктів договору формуються насамперед під впливом приписів правових норм. "Значення договірної свободи врешті-решт зводиться до того, що учасникам обігу надається можливість вирішувати, чи буде укладений між ними договір, а якщо буде, то яким стане його зміст. Разом з тим індивідуальна свобода, яка становить основу свободи договорів, відносна. Приймаючи відповідне рішення, громадяни і юридичні особи повин-
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
379
ні керуватися чинними законами. Закон у такому випадку є обмежувач свободи договорів"1.
Для змісту кредитного договору, зокрема його істотних умов, визначення такого обмеження має значення у зв'язку з захистом Інтересів кредиторів, втрата капіталу яких руйнівно діє на цивільний обіг. Доля багатьох банків, які втратили капітал в зв'язку з неповерненням кредитів, пов'язана з величезною кількістю громадян і юридичних осіб, які зберігали свої кошти у банках.
Умова про предмет кредитного договору є істотною тому, що таке положення випливає із загального визначення цивільно-правового договору. Договором є дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Отже, щоразу, коли сторони укладають договір, вони обумовлюють, на який предмет спрямовані дії, що встановлюють для них права та обов'язки. В широкому розумінні предмет охоплює весь набір показчиків, з приводу яких укладається договір. У зв'язку з предметом договору слід згадати влучну і коротку вказів-куавторів фундаментальної праці з договірного права: "у самому елементарному вигляді предмет виявляється у формулі "чого і скільки"2.
Стосовно характеру предмета договору, то в цій ролі можуть бути названі майно, майнові права, товари, енергія, послуга, технічна документація, гроші, будь-яка річ, визначена родовими ознаками, і т. ін.
З визначення поняття кредитного договору випливає, що предметом кредитного договору є дії суб'єктів договору, спрямовані на надання і повернення грошових коштів. Отже, щоб визначити предмет кредитного договору, необхідно вказати скільки грошей і яким способом кредитодавець передає позичальнику, а останній їх повертає. Таким чином, об'єктом будь-яких правовідносин з надання банківського кредиту є гроші.
У цивільному праві гроші визначаються як особлива категорія об'єктів цивільного права, оскільки вони виконують роль загального еквівалента і відповідно до цього їм властивий цілий ряд специфічних особливостей. В економічній теорії є досить багато досліджень про гроші. Як влучно зауважив автор праці з теорії грошей Фредерік С Мишкін, "щоб зрозуміти вплив грошей на економіку, потрібно з'ясувати, що точно означають гроші. Незалежно від того, чи вони виступають у формі черепашок, діамантів, золота чи паперів, гроші виконують три основні функції: засіб обміну, одиниця рахунку (міра вартості) та засіб нагромадження вартості"3.
Грошам властиві ознаки родових і подільних речей. Родовий характер грошей полягає у тому, що розмір грошової суми визначається не кількістю грошових знаків, а числом вказаних на них грошових одиниць. Тому борг може бути погашений будь-якими купюрами. Важливою обставиною є те, що гроші, як вартісний еквівалент, можуть бути визначені в національній та іноземній валюті, готівковій і безготівковій формі, в т. ч. на електронних носіях. Оскільки у кредитному договорі гроші
Брагинский М. И., Витпрянский В. В. Договорное право. — М.: Статут, 1999. — Кн. 1. — С. 160. 2 Брагинский М. И., Витрянскип В. В. Зазн. праця. — С. 316; Цивільне право України / За ред.
О. В. Дзери, Н. С Кузнецової. - К„ 1999. - Кн. 1. - С 153.
Мишкін Ф. С Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків / Пер. з англ. — К.: Основи, 1998 p.
380
Глава 58
виступають як самостійний предмет, є підстави поставити питання, які саме гроші кредитодавець передає позичальнику відповідно до умов договору.
Згідно з п. 24 Положення НБУ "Про кредитування" кредити надаються готівкою і безготівковими грошами. Готівкою називаються гроші, які представлені у вигляді грошових знаків (банкнот, купюр, монет) і використовуються як засіб обігу та платежу. Безготівкові гроші — це гроші, рух яких здійснюється шляхом перерахунків у кредитних установах з урахуванням взаємних вимог.
До кредитних грошей належать векселі, банкноти і чеки. Вбачається, що векселі І чеки доцільно розглядати як форми розрахунків за наданими кредитами. А банкноти (банківський білет, що випускається в обіг центральним емісійним банком і забезпечується усіма активами банку та масою товарів, що належать державі) не можуть розглядатися як об'єкт кредитного договору тому, що чинним законодавством не передбачено надання їх у кредит.
Крім того, слід зазначити, що відповідно до п. 10 названого Положення юридичні особи—резиденти України можуть одержувати кредити в іноземній валюті для проведення діяльності, передбаченої їх статутними документами. Іноземною валютою вважаються грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом, а також кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках у банківських та інших кредитно-фінансових установах.
Сказане про гроші, як складову частину предмета кредитного договору, дає підстави для висновку, що умова договору має вказувати на суму грошових коштів, виражених у національній або іноземній валюті та представлених готівкою або безготівкою.
Другою складовою частиною предмета договору є спосіб передачі і повернення кредитних грошей.
Відповідно до п. 24 Положення НБУ "Про кредитування" "кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку як в національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків Із здавачами сільськогосподарської продукції".
Згідно з Інструкцією № 3 "Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті", затвердженою постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р. № 527 (далі — Інструкція № 3), банки відкривають кредитні рахунки на договірній основі як юридичним, так і фізичним особам. Кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, які надані шляхом оплати розрахункових документів чи перерахування на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди.
Отже, кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, а перерахування кредитних коштів здійснюється шляхом оплати розрахункових документів або на поточний рахунок позичальника.
Нормативні акти не визначають, в який момент кредитні кошти переходять у власність позичальника. На наш погляд, це досить важлива обставина, яка, по-перше, пов'язана із правом розпорядження кредитними коштами, а по-друге, са-
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
381
ме з моменту переходу коштів до позичальника у кредитора виникає право нарахування процентів за користування кредитом.
Вбачається, що у кредитному договорі має бути умова, яка визначає момент переходу коштів до позичальника. Це дасть можливість захистити інтереси обох сторін договору.
Важливість такої умови полягає в тому, що кредитодавець може вимагати від позичальника повернення грошових коштів (кредиту) та сплати процентів за їх використання тільки в тому випадку, якщо кредит був наданий позичальнику на умовах, що передбачені договором. Але, якщо кредитодавець перерахував кредитовані грошові кошти третій особі з порушенням умов кредитного договору, позичальник не відповідає за повернення кредиту і сплату процентів за його використання. Судовій практиці відомі спори, які виникають у зв'язку з перерахуванням кредитодавцем кредиту третій особі. Умовами кредитного договору використання кредитованих грошових коштів у такий спосіб може бути передбачено. Адже позичальник досить часто використовує кредит саме для розрахунків з контрагентами за договорами купівлі-продажу, виконання робіт та надання послуг. І цілком правомірним є направлення грошових коштів особі, з якою позичальник має розрахуватися. Але за будь-яких обставин, тільки відповідне розпорядження позичальника може бути підставою для перерахування кредитованих коштів третім особам.
Розпоряджатися коштами на рахунку може тільки власник. Відповідно до законодавства банки списують кошти з рахунків підприємств, організацій та установ усіх форм власності тільки за розпорядженням їх власників, крім випадків, у яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачено законами України, а також за рішенням суду, арбітражного (нині — господарського) суду та за виконавчими написами нотаріусів.
Досить важко уявити врегульованими правовідносини з надання кредиту без умови, яка визначає порядок перерахування грошей.
Такий порядок, пов'язаний із перерахуванням грошових коштів від однієї особи до іншої, дістав назву форми розрахунків (ст. 380 ЦК УРСР, ст. 1087 ЦК України). Норми названих статей встановилюють, що розрахунки можуть здійснюватись у готівковій і безготівковій формі.
Інструкція № 135 "Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті"1, затверджена постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р. № 135 (з наступними змінами та доповненнями), визначила загальні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти документів та порядок їх обігу.
Інструкція поширюється на підприємства, організації та установи всіх форм власності, фізичних осіб, у тому числі на фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, банки та їх установи. За цією інструкцією безготівкові розрахунки здійснюються, зокрема, за такими формами розрахункових документів:
меморіальними ордерами;
платіжними дорученнями;
платіжними вимогами-дорученнями;
розрахунковими чеками;
акредитивами;
Далі — Інструкція № 135.
382
Глава 58
— платіжними вимогами.
Законом України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" від 19 червня 2003 р, введено систему іпотечного кредиту, який визначається в ньому як правовідносини, які виникають на підставі договору про іпотечний кредит між кредитодавцем і боржником з приводу надання коштів у користування з встановленням іпотеки з дотриманням вимог, передбачених цим Законом.
§ 3. Договір банківського вкладу
Важливою функцією банківської і фінансової систем є допомога у заохоченні заощаджень населення та ефективне оперативне використання заощаджених коштів. Цей процес є життєвим соком економічного розвитку і зростаючого життєвого рівня. Набір правових та інституційних механізмів, у межах яких здійснюються заощадження коштів населення, досить широкий. Зокрема, це поточні (розрахункові) рахунки фізичних осіб, строкові і цільові рахунки на визначений строк (ощадні вклади), депозити до запитання, короткострокові та довгострокові депозити, рахунки за довірчими операціями фізичних осіб, депозити для розрахунків платіжними картками міжнародних систем, картками "електронний чек", "електронний гаманець", коштів у розрахунках (акредитиви, чеки та Ін.).
Фактично у всіх країнах світу єдиним переважним класом установ, що з'явилися для виконання цієї надзвичайно важливої ролі як скарбниці великої частки заощаджень населення, є комерційні банки. Саме комерційні банки акумулюють грошові доходи та заощадження, перетворюючи їх на позиковий капітал. Далі цей капітал випускається банками в обіг шляхом надання кредитів господарюючим суб'єктам та громадянам на відповідних умовах. Мобілізація грошових доходів і заощаджень громадян, безумовно, грунтується на стабільності банківської системи і встановленні клімату довіри до банківської системи. Обидві названі умови визначаються правовим регулюванням відносин, які складаються між вкладниками та банками. В умовах становлення ринкової економіки, розбудови правової держави та громадянського суспільства значно зростає роль договору як універсальної та найбільш доцільної правової форми опосередкування товарно-грошових відносин. У зв'язку з цим слід зазначити, що приведення нормативної бази договорів, які опосередковують відносини між банками і громадянами із залучення грошових доходів та заощадження, до сучасних вимог суспільства постає як одне з першочергових і невідкладних завдань. З точки зору соціального значення основним серед таких договорів є договір банківського вкладу. На практиці і в нормативних актах Національного банку України цей договір часто називають депозитним. Термін "депозит" походить від лат. depositum, що в перекладі означає річ, віддана на схов. На початку розвитку банківської справи гроші розміщували у банківські установи в якості депозиту на умовах зберігання. Це означало, що монети, передані на схов, підлягали поверненню. Таким чином, термін "депозит" відповідав своєму змістові.
У сучасній банківській практиці термін "депозит" має більш широке значення, ніж синонім зберігання грошей. На умовах депозитного договору, крім грошових коштів, банк може зберігати цінні папери, які залишаються власністю клієнта, а також такі цінні папери, номери яких не включаються в зміст договору і банк може повернути інші цінні папери на рівнозначну суму. Депозитні операції
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
383
іноземних банків охоплюють різні за своєю природою угоди. Наприклад, в Швейцарії запроваджено такі види банківських депозитних операцій:
закритий депозит (le depot ferme). Банк зберігає річ, передану клієнтом, узакритій або опечатаній місткості. Без погодження з клієнтом банк не має праваїї відкрити;
сейфовий депозит (Іе depot de cofre-fort). Клієнт користується броньованим сейфом, наданим банком у користування на умові оплатностІ пропорційнотерміну угоди;
відкритий депозит (le depot ouvert). Клієнт передає банку цінні папери, нерозміщуючи їх у будь-які закриті місткості. Відкритий депозит може передбачатиповернення тих самих цінних паперів, що передані на зберігання, а також інших,але на рівнозначну суму. Відкритий депозит може бути цифровим.
В чинному законодавстві України правові засади договору банківського вкладу визначені переважно на рівні підзаконних нормативних актів Національного банку України. Але це не заважає широкому застосуванню договору банківського вкладу на практиці. Як уже зазначалося, у нормативних актах Національного банку України та в практичній діяльності договір банківського вкладу ототожнюється з депозитним договором. Наприклад, відповідно до постанови Правління НБУ від ЗО червня 1998 р. № 250 "Про затвердження нової редакції Правил здійснення депозитних операцій для банківських депозитів, затверджених Постановою Правління НБУ від 07.07.97 № 216" встановлено, що депозитом (вкладом) є кошти, що надаються фізичними та юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із чинним законодавством України, або нерезиденту на чітко визначений строк та під процент і оформляються відповідною угодою.
В новому ЦК України серед низки нових договорів закріплено норми про договір банківського вкладу. У визначеному понятті цей договір також ототожнюється з депозитним договором. "За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від Іншої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або доход в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором" (ст. 1058 ЦК). Назване поняття дає можливість зробити висновок, що за правовою природою договір банківського вкладу є самостійним договором у системі цивільно-правових договорів з притаманним для нього предметом договору. За ознаками цей договір можливо визначити як реальний, двосторонній і оплатний. Визначення правової природи договору є досить важливим для правового регулювання відносин, які опосередковані договором, адже це дає можливість встановити момент виникнення договірних правовідносин, розподіл обов'язків і прав між сторонами договору, а також наявність вимог і зустрічного задоволення. Правова природа договору банківського вкладу спричинює багато спорів. Всі точки зору відносно правової природи договору банківського вкладу можна умовно поділити на три групи. Представники першої групи вважають його різновидом договору схову. Клієнт передає банку суму грошей або Інше майно, зокрема цінні папери на пред'явника, а банк зобов'язується зберігати йому передане і повернути на вимогу клієнта1.
Guggenhiem D. Lescontrats de la pratique bancaire Suisse. — Geneve, 1981. — P. 72—73; Мозолин В. П. Право собственности в Российской Федерации в период перехода к рыночной экономике. - М., 1992. - С. 100.
384
Глава 58
Інші вважають, що він є різновидом договору позики, в якому позичальником є банк, а позикодавцем — вкладник. Позикодавець передає позичальнику у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того самого роду і якості1.
Позиція третьої групи авторів грунтується на тому, що це самостійний договір у системі цивільно-правових договорів2.
До такої точки зору є підстави приєднатися, тому що договір банківського вкладу регулюється окремими нормами спеціальних нормативних актів. Крім того, новий ЦК України відводить йому місце в окремій главі. На відміну від договору позики, договір банківського вкладу є оплатним договором на визначених умовах про сплату відсотків. Йому притаманний особливий суб'єктний склад. Зокрема, особою-позичальником може бути установа, яка має спеціальну ліцензію Національного банку України. За такими ж ознаками договір банківського вкладу можна розмежувати з договором схову.
Важливою правовою проблемою є питання відносно власності на грошові кошти, які клієнт передає банку на умовах договору банківського вкладу. Є підстави вважати, що за договором банківського вкладу передані банку кошти завжди залишаються власністю вкладника, який залишає за собою право розпорядження ними. Для банку ці гроші зберігають режим залучених коштів, які він зобов'язаний повернути вкладнику за першою вимогою. Таке положення є принциповим, оскільки саме з ним пов'язано право вкладника вимагати кошти передані банку на умовах договору банківського вкладу і обов'язок банку повернути кошти вкладнику з першою вимогою. Закріплення цього принципового положення у законодавстві є істотним для вияву довіри до банку з боку вкладників.
Як уже зазначалося, право на залучення грошових коштів на умовах договору банківського вкладу мають тільки ті установи, які здійснюють такі банківські операції відповідно до ліцензії. Такими установами відповідно до чинного в Україні законодавства є комерційні банки, які створені і діють відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність". Є підстави вважати, що небанків-ські установи, якщо вони навіть і є кредитними, не можуть залучати кошти на умовах цього договору. Законодавство передбачає можливість заміни сторони в договорі (уступка вимоги І переведення боргу). Переведення боргу на стороні банку може мати місце тільки тоді, якщо новим боржником також є банк.
Для договору банківського вкладу обов'язковою є письмова форма. Вбачається, що письмова форма цього договору вважається дотриманою, якщо внесення вкладу засвідчене ощадною книжкою, ощадним або депозитним сертифікатом або Іншим документом, виданим банком вкладнику, що відповідає вимогам, передбаченим для таких документів нормативним актом. Договір може бути оформлений шляхом складання єдиного документа в двох примірниках, один із
Ерпылева Я. Ю. Международное банковское право. — М.т 1998. — С. 82; Дмитриев-Мамонов В. А., Евзлин 3. ТІ. Теория и практика коммерческого банка. — М., 1992. — С 209.
Олейник О. М. Основы банковского права: Курс лекций. — М, 1997. — С 99; Новоселова Л.А. Банковские сделки в Гражданском кодексе РФ 1996 года //Правовое регулирование банковской деятельности. — М., 1997. — С. 134.
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
385
яких видається вкладнику. Ощадна книжка, ощадний або депозитний сертифікат мають відповідати вимогам законодавства, банківським правилам і звичаям ділового обороту.
Оскільки договір банківського вкладу є реальним договором, момент його підписання може не збігатися з моментом виникнення правовідносин між суб'єктами цього договору. І саме у зв'язку з цим доцільним способом укладання договору банківського вкладу з громадянином є оформлення ощадної книжки або іншого документа, який засвідчує внесення коштів на його рахунок, а отже, і момент виникнення прав та обов'язків за договором.
В ощадній книжці мають бути зазначені і засвідчені банком найменування і місце перебування банку, а якщо внесок внесений у філію, також місце перебування його відповідної філії, номер рахунку по внеску, усі суми коштів, зарахованих на рахунок, усі суми коштів, списаних з рахунку, і залишок коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки в банк. Якщо не доведене інше, стан внеску, дані про внесок, зазначені в ощадній книжці, є підставою для розрахунків між банком і вкладником.
Видача вкладу, виплата відсотків за ним і виконання розпоряджень вкладника про перерахування коштів з рахунку по внеску іншим особам здійснюються банком при пред'явленні ощадної книжки.
Іменна ощадна книжка є письмовим доказом укладення договору банківського вкладу з громадянином І внесення коштів на його рахунок. Вона не є цінним папером і може існувати як поряд з договором банківського вкладу, так і без нього. Якщо ж договір банківського вкладу був зроблений у вигляді єдиного документа, а ощадна книжка з будь-яких причин не була оформлена, внесення грошей у вклад може бути засвідчено, наприклад, квитанцією до прибуткового касового ордера, підписаною касиром банку.
Вбачається, що є підстави внести зміни до законодавства України і віднести ощадну книжку на пред'явника до цінних паперів. Вона може мати значення не тільки письмового доказу укладення договору банківського вкладу і внесення коштів на рахунок громадянина, а й правостворююче (конститутивне) значення.
Для випадків, коли ощадна книжка втрачена чи пошкоджена, мають бути встановлені спеціальні правила. Якщо ощадна книжка є іменною, банк не звільняється від своїх договірних зобов'язань і за заявою вкладника повинен видати йому нову ощадну книжку. Відсутність у вкладника ощадної книжки на пред'явника звільняє банк від зобов'язань з відновлення вкладником своїх прав щодо втраченого цінного папера. Якщо незаконний власник ощадної книжки відомий вкладнику, він може пред'явити до нього позов.
Ощадний (депозитний) сертифікат є цінним папером, що засвідчує суму внеску, внесеного в банк, і права вкладника (власника сертифіката) на одержання по закінченні встановленого терміну суми внеску й обумовлених у сертифікаті відсотків у банку, що видав сертифікат, або в будь-якій філії цього банку. Ощадні (депозитні) сертифікати можуть бути пред'явницькими чи іменними. Власником ощадного сертифіката може бути тільки громадянин. Депозитний сертифікат — цінний папір, подібний ощадному сертифікату, але його власником може бути тільки юридична особа.
Вбачається, що право видачі ощадного сертифіката може бути надано банкам за таких умов:
— здійснення банківської діяльності не менше двох років;
25 — 5-63.1
386
Глава 58
публікації річної звітності (балансу і звіту про прибутки і збитки), підтвердженої аудиторською перевіркою;
додержання банківського законодавства і нормативних актів Національного банку України;
виконання обов'язкових економічних нормативів;
наявності резервного фонду в розмірі не менше 20% фактично оплаченогостатутного капіталу;
виконання обов'язкових резервних вимог.
Сертифікати можуть випускатися як у разовому порядку, так І серіями. Сертифікати можуть бути іменними чи на пред'явника. Сертифікат не може бути розрахунковим або платіжним засобом за продані товари чи надані послуги. Сертифікати випускаються у національній валюті України. Вбачається, що випуск сертифікатів в іноземній валюті є недоцільним. Сертифікати мають бути терміновими. Власниками сертифікатів можуть бути резиденти і нерезиденти. Процентні ставки за сертифікатами встановлюються уповноваженим органом банку.
На бланку сертифіката мають бути такі обов'язкові реквізити:
найменування "депозитний (чи "ощадний") сертифікат";номер і серія сертифіката;
дата внесення вкладу або депозиту;
розмір внеску депозиту, оформленого сертифікатом (прописом і цифрами);
безумовне зобов'язання банку повернути суму, внесену на депозит, і виплатити належні відсотки;
дата вимоги суми за сертифікатом;
відсоткова ставка за користування депозитом чи внеском;
сума належних відсотків (прописом і цифрами);
відсоткова ставка при достроковому пред'явленні сертифіката до оплати;
найменування, місцезнаходження і кореспондентський рахунок банку вНБУ;
для іменного сертифіката: найменування і місцезнаходження вкладника—юридичної особи і паспортні дані вкладника—фізичної осби;
підписи двох осіб, уповноважених банком на підписання такого роду зобов'язань, скріплені печаткою банку.
Якщо термін одержання внеску (депозиту) за сертифікатом прострочений, то банк несе зобов'язання оплатити зазначені у сертифікаті суми внеску і відсотки за першою вимогою його власника.
Права, засвідчені іменним сертифікатом, передаються у порядку, встановленому для уступки вимог (цесії). Уступка вимоги за Іменним сертифікатом оформляється на зворотному боці такого сертифіката чи на додаткових аркушах (додатках) до іменного сертифіката двосторонньою угодою особи, яка поступається своїми правами (цедента), і особи, яка здобуває ці права (цесіонарія).
Угода про уступку вимоги за депозитним сертифікатом підписується з кожної сторони двома особами, уповноваженими відповідною юридичною особою на здійснення таких угод, і скріплюється печаткою юридичної особи. Кожен договір про уступку нумерується цедентом. Договір про уступку вимоги за ощадним сертифікатом підписується обома сторонами особисто. Умова безперервності оформлення цесії має бути обов'язковою.
Правове регулювання кредитно -розрахункових відносин
387
При настанні дати вимоги внеску чи депозиту банк здійснює платіж проти пред'явлення сертифіката і заяви власника з вказівкою рахунку, на який мають бути зараховані кошти. Кошти від погашення депозитного сертифіката можуть спрямовуватися за заявою власника тільки на його рахунок. Для громадян платіж може здійснюватися як шляхом перерахування суми на рахунок, так і видаватися готівкою.
Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад до запитання) або на умовах терміну повернення внеску по закінченні визначеного договором терміну (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення вкладів на інших умовах їх повернення відповідно до закону.
За договором банківського вкладу будь-якого виду банк зобов'язаний видати суму внеску або її частину на першу вимогу вкладника, за винятком вкладів, внесених юридичними особами на інших умовах повернення, передбачених договором. Умова договору про відмову громадянина від права на одержання внеску на першу вимогу є недійсною.
У випадках, коли вкладник не вимагає повернення суми строкового внеску по закінченні терміну або суми внеску, внесеного на інших умовах повернення, при настанні передбачених договором обставин договір вважається подовженим на умовах вкладу до запитання, якщо інше не передбачено договором.
Закон має надати громадянину (як підприємцю, так і споживачу), що уклав з банком договір про строковий вклад, право вимагати дострокового повернення всієї суми внеску або ЇЇ частини. Ці дії вкладника варто розглядати як односторонню зміну умов договору, можливість якої може передбачатись законом.
В законі можуть бути також передбачені наслідки перетворення строкового вкладу на вклад до запитання з ініціативи вкладника. У цьому разі банк не зв'язаний первинними зобов'язаннями з виплати відсотків за користування коштами вкладника протягом усього терміну дії договору. Він має виплатити такому вкладнику відсотки в меншому розмірі, в такому, що встановлений банком для аналогічних вкладів до запитання, якщо інший розмір відсотків на цей випадок спеціально не був передбачений у договорі. Відсотки нараховуються на весь період фактичного користування коштами вкладника. Навіть, якщо він вимагає повернення частини свого внеску, відсотки також нараховуються у розмірі, встановленому для вкладів до запитання на частину коштів, яка залишилася в банку.
Обов'язок банку платити вкладникові відсотки є істотною умовою договору банківського вкладу. Однак, відсутність цієї умови в конкретному договорі не може спричинювати його недійсність. У даному випадку банк зобов'язаний виплачувати відсотки в розмірі Існуючої в місці проживання (місці перебування) вкладника ставки банківського відсотку на день сплати банком вкладнику суми його внеску.
Терміни (день, місяць, квартал, рік І т. ін.) і порядок виплати відсотків за внеском (з капіталізацією, без капіталізації) мають бути погоджені сторонами в договорі. Якщо інше не передбачено договором банківського вкладу, відсотки на суму банківського вкладу сплачуються вкладнику на його вимогу по закінченні кожного кварталу окремо від суми внеску, а витребувані в цей термін відсотки
388
Глава 58
збільшують суму внеску, на яку нараховуються відсотки. При поверненні внеску виплачуються всі нараховані до цього моменту відсотки.
Якщо внесок має бути повернутий до закінчення відповідного процентного періоду, то банківські відсотки нараховуються на його суму виходячи з фактичного періоду користування засобами клієнта (неповний процентний період) і виплачуються одночасно з поверненням основної суми внеску.
Особливістю договору банківського вкладу має бути наявність у ньому спеціального забезпечення повернення внеску. Банки зобов'язані забезпечувати повернення внесків громадян шляхом обов'язкового страхування, а також іншими засобами.
Повернення внесків громадян може забезпечуватися шляхом:
а) обов'язкового страхування внесків громадян за рахунок засобів фондуобов'язкового страхування внесків;
б) введення субсидіарноі відповідальності України і територіальних одиниць;
в) добровільного страхування внесків;
г) використання традиційних способів забезпечення виконання зобов'язань,які існують у цивільному праві.
Вкладники — громадяни України вправі будуть пред'явити до України, а також адміністративних утворень позови про залучення їх до субсидіарної відповідальності за боргами банків: а) до яких вкладники уже висували відповідні вимоги, але належного їм майна виявилося недостатньо для задоволення; б) у капіталі яких понад 50% акцій або частки участі належить державі і зазначеним вище державним чи територіальним утворенням.
Способи забезпечення банком повернення внесків юридичних осіб визначаються договором банківського вкладу. При укладенні договору банківського вкладу банк зобов'язаний надати вкладнику інформацію про забезпечення повернення внеску.
Інформація про способи забезпечення повернення внесків своїх клієнтів може бути доведена до відома вкладників будь-якими способами.
У разі втрати забезпечення чи погіршення його умов вкладник має право в однобічному порядку зажадати розірвання договору банківського вкладу, повернення суми внеску і виплати відсотків у розмірі за весь період фактичного користування коштами вкладника, а також відшкодування заподіяної йому шкоди.
На практиці досить часто укладаються угоди про заохочення грошових коштів банками шляхом продажу різних цінних паперів. Такі угоди не вважаються договорами банківського вкладу, але вони є легітимними, якщо не суперечать чинному законодавству.
Врегулювання відносин між вкладниками і банками на законодавчому рівні має на меті забезпечити інтереси вкладників і суспільства в цілому.
§ 4. Правове регулювання вексельного обігу в Україні
Загальні положення про вексельний обіг. Вексель є неодмінною умовою розвитку кредитних і розрахункових відносин. Там, де товаровиробникам незручно проводити обмін товару на товар або товару на гроші, застосовується
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
389
вексель, як механізм поповнення обігових коштів. Введений в обіг для заміни готівки, коли шляхи сполучення були малонадійними, а гроші — тільки металевими, вексель пройшов кілька етапів еволюції. Спочатку він був формою розрахунків. Йшлося, по суті, про письмовий документ, який клієнт вручав банку, а той доручав своєму банку-кореспонденту, який знаходився в іншому місті, виплатити суму грошей, вказану у векселі, іншій особі, ім'я якої зазначено у векселі.
Надалі операції обміну векселя на гроші вдосконалювалися і вексель став не тільки інструментом переказу грошей, а й почав виконувати функцію кредитування. Особа, яка видавала вексель, вказувала в ньому віддалений термін платежу, обмінювала вексель на товар, після чого продавець одержував гроші за проданий товар відповідно до строку платежу, вказаного у векселі.
Широке застосування векселя у міжнародній торгівлі і його обіговий характер викликали до життя необхідність уніфікації вексельного законодавства і усунення колізій у вексельних законах. Результатом такої уніфікації стали міжнародні конвенції, прийняті міжнародною конференцією в Женеві 7 червня 1930 р. Зокрема, це Конвенція, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, Конвенція про врегулювання колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Конвенція про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів.
Країни, що приєднались до названих конвенцій, створили так звану систему женевського вексельного права.
Друга світова система вексельного законодавства основана на англійському законі про переказні векселі 1882 р. Велика Британія, США, а також Інші країни, які прийняли вексельне законодавство на основі англійського закону, створили англо-американську систему вексельного права.
Крім того, є країни, які створили національне законодавство, яке не грунтується ні на женевських конвенціях, ні на англійському законі про переказні векселі. Вексельне законодавство можна віднести до національної системи вексельного права.
Верховна Рада України 6 липня 1999 р. прийняла закони України "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі", "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі", "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів". Таким чином, Україна підтвердила своє входження до женевської системи вексельного права. Особливість обігу векселів в Україні, який полягає у видачі переказних і простих векселів, здійсненні операцій з векселями та виконанні вексельних зобов'язань, визначено в прийнятому 5 квітня 2001 р. Законі України "Про обіг векселів в Україні".
Поєднуючи у собі властивості цінного папера, розрахункового та платіжного засобу, вексель посідає особливе місце серед дієвих способів покриття взаємоза-боргованості суб'єктів господарювання, а також інструментів розвитку фондового ринку в Україні.
Юридична природа векселя. Питання про правову природу пов'язане з тим, що в законодавстві України вексель визначений, як цінний папір, який за-
390
Глава 58
свідчує безумовне зобов'язання сплатити певну суму грошей (ст. 21 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу")- Отже, з одного боку, вексель є цінним папером, а з іншого — документом, разом з яким народжуються зобов'язальні правовідносини. В юридичній літературі є різні думки з приводу правової природи векселя. Г. Ф. Шершеневич назвав вексель договірним зобов'язанням І юридичним фактом, на підставі якого виникає договірне зобов'язання. "Розглядаючи вексель як договірне зобов'язання, ми маємо на увазі не ті договірні відносини, які привели до векселя, наприклад, купівлю-продаж або позику, а ті відносини, які створюються векселем"1. Більшість сучасних авторів вказує на те, що вексель є юридичний факт, на підставі якого виникає особливе зобов'язання, а саме вексельне зобов'язання. Так, В. А Белов вказує на той юридичний факт наявності векселя, з якого виникає вексельне зобов'язання.2 Є. А. Крашенинников зазначає, що "і простий, і переказний вексель засвідчують абстрактне зобов'язання платежу визначеної суми"3.
Враховуючи визначене в законодавстві поняття векселя як цінного папера, що засвідчує безумовне зобов'язання сплатити суму грошей вказану у векселі, на наш погляд, є підстави приєднатися до тих авторів, які пов'язують юридичну природу векселя з юридичним фактом, на підставі якого виникає зобов'язання з характерними для нього ознаками. На підтримку цієї точки зору можна навести такі доводи. Відповідно до ст. 75 Уніфікованого закону простий вексель обумовлює зобов'язання векселедавця сплатити визначену суму грошей векселедержателю. А згідно зі ст. 1 цього закону переказний вексель вказує на пропозицію векселедавця платнику сплатити визначену грошову суму векселедержателю. Враховуючи, що векселедавець за переказним векселем не вказує на зобов'язання сплатити грошову суму, виникає питання, чи має право вимагати ЇЇ законний векселедержатель і у кого він має право вимагати. Відповідно до ст. 47 Уніфікованого закону всі трасанти, акцептанти, індосанти і особи, які забезпечують авалем платіж за переказним векселем, є солідарно зобов'язаними перед держателем. Отже, видаючи переказний вексель векселедавець (трасант) бере передусім на себе зобов'язання відповідати перед держателем. Таким чином, характеристика векселя як зобов'язання, стосується як простого, так і переказного векселя. Крім того, законодавство, яке регулює вексельний обіг вказує на особливі ознаки, що характеризують вексельне зобов'язання. Такими ознаками є абстрактність, безумовність і суворий формалізм.
Абстрактність вексельного зобов'язання визначена тим, що для виконання вексельного зобов'язання не має значення, з якою метою видано вексель. Якщо його форма відповідає закону, боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора про сплату відповідної грошової суми. С. М. Барац у зв'язку з цим вказав, що перед лицем усіх законодавств вексель є безспірним документом: він відкидає будь-які непорозуміння між боржником і кредитором, він не допускає ніяких застережень, ніяких заперечень по суті з боку особи, яка є відповідальною за векселем4.
Шершеневич Г. Ф. Вексельное право: Лекции. — СПб., 1909. — С. 22. Белов В. Л. Практика вексельного права. — М., 1991. — С. 130. ' Крашенинников Е. Л. Составление векселя. — Ярославль, 1992. — С. 39. Шершеневич Г. Ф. Зазн. праця. — С. 22.
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
391
Безумовність вексельного зобов'язання випливає з суттєвих приналежностей векселя. Як було зазначено раніше, простому векселю притаманний обов'язковий реквізит, який вказує на просте і нічим не обумовлене зобов'язання сплатити певну суму грошей. А переказний вексель має містити просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму грошей. Така вимога закону забороняє суб'єктам вексельного зобов'язання включати в текст векселя умови, від настання чи ненастання яких залежить виконання платежу за векселем, тобто такі умови, які не дають можливості стверджувати, що вексельне зобов'язання буде виконано. Наприклад, векселедавець, видаючи простий вексель вказує, що він сплатить, якщо векселедержатель виконає на його користь певні дії. Вимога про строгість форми векселя випливає з правил про обов'язкові реквізити векселя.
Форма векселя. Вексель — строго формальне зобов'язання відносно визначеної в ньому грошової суми. Виконання вексельного зобов'язання не залежить від тієї підстави (угоди), на основі якої воно виникло. Вексельним законодавством визначена письмова форма векселя. Йому притаманні реквізити, без наявності яких вексель не може вважатися дійсним. Ця умова стосується як до складання векселя, так і до всіх наступних дій, що здійснюються у процесі обігу векселя. Наприклад, акцепт, авалювання, передача векселя за індосаментом. Кожна з названих дій щодо векселя, щоб набути юридичної сили, має бути оформлена у письмовій формі. Відповідно до ст. 1 Уніфікованого закону про пе-реказні векселі та прості векселі (далі — Уніфікований закон) переказний вексель повинен містити наступні реквізити або суттєві вексельні приналежності: вексельна мітка; простий І нічим необумовлений наказ сплатити певну суму; найменування платника; зазначення строку платежу; зазначення місця платежу; найменування ремітента; зазначення дати і місця складання векселя; підпис векселедавця. Згідно зі ст. 75 Уніфікованого закону простий вексель містить такі суттєві вексельні приналежності: вексельна мітка; проста і нічим необумовлене обіцяння сплатити визначену суму; зазначення строку платежу; зазначення місця платежу; найменування ремітента; дата і місце складання векселя; підпис векселедавця.
Недодержання вексельної форми, визначеної законом, має своїм наслідком втрату юридичної сили векселя і перетворює простий вексель на боргову розписку, а переказний вексель — на письмове доручення.
Передача векселя шляхом індосаменту. Види індосаменту. Вексель, як цінний папір, може бути переданий векселедержателем шляхом індосаменту. Індосамент — це спеціальний напис, здійснений на векселі (або на додатковому аркуші — алонжі), який засвідчує передачу права за векселем новому векселедержателю. Особа, яка передає вексель називається Індосантом, а особа, яка його отримує, — індосатом. Індосамент має бути простим і нічим не обумовленим. Він переносить усі права, що випливають із вексельного зобов'язання. Частковий Індосамент є недійсним (ст. 11 Уніфікованого закону).
Передати за індосаментом можна будь-який вексель, який не містить застереження щодо вчинення цієї дії. Воно може бути зроблено векселедавцем у самому тексті векселя за допомогою слів "не за наказом" або будь-якого рівнозначного виразу. Заборона передачі векселя шляхом індосаменту може бути здійснена і векселедержателем. І у першому, і у другому випадках наслідком за-
392
Глава 58
стереження є те, що вексель може бути переданий тільки з додержанням форми і з наслідками звичайної цесії.
На практиці можливі випадки передачі векселя шляхом індосаменту і тоді, коли в його тексті має місце застереження "не за наказом". За таких обставин настають такі наслідки:
індосамент, який зроблений на векселі, що був заборонений векселедавцем до передачі, не має юридичної сили (ст. 11 Уніфікованого закону);
якщо ж заперечення зроблене індосантом, то вексель може бути переданий шляхом індосаменту наступним векселедержателем. При цьому запереченнябуде звільняти від відповідальності лише індосанта, який її здійснив (ст. 15 Уніфікованого закону).
Вексель може передаватись шляхом індосаменту з метою:
передачі права власності на вексель іншій особі;
здійснення різних дій за дорученням, а саме: для пред'явлення векселя доплатежу, для акцепту, для отримання вексельної суми та інших дій, необхіднихдля охорони прав передоручителя.
Отже, розрізняють два види індосаменту. До першого виду відносять-індосамент, який повністю передає право власності на вексель, а саме право на отримання вексельної суми від головного боржника (платника чи акцептанта), право на отримання вексельної суми в порядку регресу. До другого виду належать індосаменти із застереженнями, що виражають просте доручення або вказують на заставу векселя. Такі індосаменти не переносять права власності на вексель від індосанта до індосата. Заставний індосамент, який не переносить права власності на вексель від заставодавця до за-ставодержателя, має як формальні ознаки, так і ознаки, що визначають його зміст. За формою заставний індосамент повинен містити застереження "валюта в забезпечення", "валюта під заставу" або інше застереження, що має на увазі заставу.
Платіж за вексельним зобов'язанням. Виконання вексельного зобов'язання має особливості. Платіж за векселем здійснюється не за ініціативою боржника, а за Ініціативою кредитора. Це випливає з ознак векселя як оборотного документа та цінного папера. Для виконання вексельного зобов'язання вексель має бути пред'явлений кредитором платнику. Без пред'явлення векселя, виконання боржником вексельного зобов'язання, за загальним правилом, не здійснюється. Місцем виконання вексельного зобов'язання є місцезнаходження платника, а не кредитора.
Пред'явлення векселя для оплати має бути здійснено у строки, передбачені законом. Так, векселі із строком на визначений день або у такий-то час від пред'явлення чи від складання повинні бути пред'явлені до платежу або в день, коли вони мають бути оплачені, або в один із двох наступних робочих днів (ст. 38 Уніфікованого закону). Векселі строком за пред'явленням оплачуються протягом одного року від дати складання векселів. Цей строк може бути подовжений або скорочений векселедавцем або індосантами. Векселедавець може встановити, що такий вексель не може бути пред'явлений до платежу раніше визначеного строку. Тоді річний строк буде відраховуватись від цього строку (ст. 34 Уніфікованого закону).
Пред'явити вексель до платежу має право тільки легітимований держатель векселя. Пред'явити вексель для акцепту може будь-який фактичний держатель
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
393
векселя незалежно від того, чи легітимований він у самому векселі або в якомусь іншому документі. Право на пред'явлення до платежу і отримання платежу за векселем мають також особи, які уповноважені на це шляхом передорученого чи заставного Індосаменту (ст. 19 Уніфікованого закону).
Вексель, що пред'явлений до платежу, має бути оплачений у день пред'явлення. Закон не передбачає відстрочення вексельного платежу, за винятком випадків, коли вона спричинена форс-мажорними обставинами (наприклад, законодавче розпорядження держави, випадок непереборної сили). Пред'явлення векселя до настання строку не зобов'язує платника платити, але і платник не може змусити векселедержателя без його згоди прийняти платіж. Платник, який платить до настання строку, робить це на свій страх і ризик.
У разі неплатежу векселя платником після того, як він був пред'явлений йому для оплати із додержанням правил вексельного права, векселедержатель набуває права обернути свій позов боржнику (акцептанту або векселедавцю у простому векселі) про виконання вексельного зобов'язання або здійснити свої регресні вимоги. Векселедержатель може здійснити свої регресні вимоги як в судовому порядку, обертаючи позов про платіж за векселем зобов'язаним особам, так і в досудовому. Він має право пред'явити неоплачений акцептантом вексель регресним боржникам безпосередньо, без звернення в суд. За загальним правилом, для виникнення у векселедержателя регресних прав, неоплачений вексель має бути опротестований. Відмова у платежі повинна бути засвідчена актом, складеним у публічному порядку, тобто опротестована нотаріусом (ст. 44 Уніфікованого закону).
Протест щодо неплатежу необхідний саме для виникнення регресних прав векселедержателя. Що стосується права вимоги платежу за векселем з акцептанта (векселедавця простого векселя), то воно виникає у держателя і без вчинення протесту.
§ 5. Порядок відкриття рахунків у банках
Згідно з ст. 6 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам), нерезидентам України (юридичним особам—інвесторам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам).
Банки мають право відкривати своїм клієнтам (крім інших банків) вкладні (депозитні) та поточні рахунки.
Вкладний (депозитний) рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.
Поточний рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
394
Глава 58
Платник може розпоряджатися грошима, що зберігаються на його поточному рахунку, за допомогою платіжних інструментів, зокрема платіжної картки.
Особливості режимів функціонування вкладних (депозитних) та поточних рахунків визначаються нормативно-правовими актами Національного банку України та договорами, що укладаються клієнтами та обслуговуючими їх банками.
Зарахування грошей на рахунок клієнта здійснюється як шляхом внесення їх у готівковій формі, так і шляхом переказу грошей у безготівковій формі з Інших рахунків.
Банки мають право відкривати своїм клієнтам — іншим банкам кореспондентські рахунки.
Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкривається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дорученням та за рахунок цього банку той банк, в якому відкривається цей рахунок.
Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється шляхом встановлення між ними кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.
Відкриття зазначених рахунків здійснюється відповідно до ст. 7 Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" від 5 квітня 2001 p., ст. 51 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 42 Закону України "Про підприємства в Україні" на умовах, викладених в Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженій постановою Правління НБУ від 18 грудня 1998 р. № 527.
Так, відповідно до Інструкції поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України.
Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, установам, організаціям, які утримуються за рахунок бюджетів.
До поточних рахунків також належать:
а) рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються увипадках, передбачених законами України або рішеннями Кабінету Міністрів України;
б) карткові рахунки (картрахунки), що відкриваються відповідно до вимогцієї Інструкції. Операції за цими рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених Інструкцією та відповідними нормативно-правовими актамиНаціонального банку України, що регулюють здійснення операцій із застосуванням платіжних карток.
Депозитні рахунки відкриваються підприємствам усіх форм власності, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та установою банку на визначений у договорі строк. Установи банків відкривають депозитні рахунки підприємствам, що використовують найману працю, за умови надання ними копії документа про повідомлення органів Фонду соціального страхування від нещасних випадків щодо намірів платника страхових внесків відкрити відповідні рахунки. Кошти на депозитні рахунки підприємств та їх відокремлених підрозділів перераховуються з поточного рахунка і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
395
рахунок. Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунку юридичної особи або ЇЇ відокремленого підрозділу забороняється.
Нараховані проценти за депозитами підприємств та їх відокремлених підрозділів відповідно до умов депозитного договору можуть перераховуватися на поточний рахунок або зараховуватися на поповнення депозиту.
Для відкриття поточних і бюджетних рахунків підприємства подають установам банків такі документи:
а) заяву на відкриття рахунку встановленого зразка. Заяву підписує керівникта головний бухгалтер підприємства. Якщо у штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує обов'язки головного бухгалтера,то заяву підписує лише керівник;
б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію (крім бюджетних установ та організацій);
в) копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), засвідченунотаріально чи органом, який реєструє. Положення, які затверджуються постановами Кабінету Міністрів України чи указами Президента України, нотаріального засвідчення не потребують.
Установа банку, в якій відкриваються поточні рахунки, ставить відмітку про відкриття такого рахунку на тому примірнику статуту (положення), на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підприємства на облік у податковому органі, після чого цей примірник повертається власникові рахунку;
г) копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік, засвідчену податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку;
д) картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства надано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів, засвідчену нотаріально або вищестоящою організацією у встановленому порядку.
У картку включається також зразок відбитка печатки, присвоєної підприємству;
є) копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, засвідчену нотаріально або органом, що видав відповідний документ;
є) копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку;
ж) документ, що підтверджує реєстрацію підприємства як платника соціальних страхових внесків, або його копію, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, чи уповноваженим працівником банку.
Бюджетні рахунки відкриваються на підставі платіжного доручення фінансового органу, органу Державного казначейства України, відповідного розпорядника бюджетних коштів з наданням в установу банку картки із зразками підписів та відбитком печатки. У разі якщо в цій установі банку відкрито поточний рахунок клієнта, надання картки не обов'язкове.
При відкритті поточних рахунків відокремленим підрозділам підприємств до
396
Глава 58
установи банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, подаються такі документи:
а) заяву на відкриття поточного рахунку встановленого зразка. Заяву підписують керівник та головний бухгалтер відокремленого підрозділу. Якщо в штатінемає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконуєобов'язки головного бухгалтера, то заяву підписує лише керівник;
б) копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державнуреєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;
в) копію належним чином оформленого положення про відокремлений підрозділ, засвідчену нотаріально чи органом, що створив відокремлений підрозділ.
Установа банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, ставить відмітку про відкриття такого рахунка на тому примірнику положення про відокремлений підрозділ, на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підрозділу на облік у податковому органі, після чого цей примірник повертається власникові рахунка;
г) картку з відбитком печатки та зразками підписів службових осіб підрозділу, яким згідно з чинним законодавством та відповідними документами підприємства надано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів. Зразки підписів та повноваження службових осіб засвідчуютьсянотаріально або керівником підприємства;
д) клопотання підприємства або відповідного органу приватизації (щодоструктурних підрозділів, які виділяються у процесі приватизації) до банку, вякому відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, про відкриття рахунка із зазначенням місцезнаходження підприємства, його ідентифікаційного номера, номера основного поточного рахунку та банку, в якомувін відкритий, а також податкового органу, в якому підприємство перебуваєна обліку;
є) довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;
є) копії документів про взяття на податковий облік юридичної особи, яка створила відокремлений підрозділ, та відокремленого підрозділу (від податкового органу за місцезнаходженням цього підрозділу), засвідчені податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку;
ж) копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, або уповноваженим працівником банку.
Наведений вище перелік документів є загальним. Для окремих видів підприємств законодавством передбачено подання додаткових документів (наприклад, для орендного — нотаріально засвідченої копії договору оренди); Інші підприємства звільнені від подання певних документів (так, статут не подається повним та командитним товариствами, фермерським господарством, бюджетними установами та організаціями).
Рахунки юридичним особам — нерезидентам відкриваються у порядку, передбаченому розділом 4 Інструкції.
Рахунок типу "П" відкривається уповноваженим банком постійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій, створеним у будь-якій організаційній формі без статусу юридичної особи, через які повністю або
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
397
частково здійснюється підприємницька діяльність нерезидента на території України.
Для відкриття рахунку типу "П" постійному представництву до уповноваженого банку подаються такі документи:
— клопотання юридичної особи—нерезидента про відкриття постійномупредставникові рахунку типу "П";
заява про відкриття рахунку;
копія свідоцтва про реєстрацію постійного представництва в уповноваженому органі державної влади України, засвідчена нотаріально або органом, щойого видав;
копія легалізованої довіреності на здійснення представницьких функційтією чи іншою особою в Україні, засвідчена нотаріально;
копія легалізованого витягу з торговельного, банківського чи судовогореєстру або реєстраційне посвідчення місцевого органу влади іноземної державипро реєстрацію юридичної особи-нерезидента, якій належить постійне представництво, засвідчена нотаріально;
копія дозволу центрального банку відповідної країни на відкриття рахункутипу "П" постійному представництву юридичної особи—нерезидента на території України, засвідчена нотаріально, якщо наявність цього дозволу передбаченадоговорами, які укладені на рівні урядів та/або центральних банків України таіноземної країни, юридичною особою, якою є цей нерезидент, та набрали чинності у встановленому порядку;
— картка із зразками підписів і відбитком печатки, засвідчена нотаріально.Рахунок типу "П" використовується відповідно до правил, встановлених
для поточних рахунків резидентів України (у тому числі для нарахування та зарахування на рахунок відсотків за залишком коштів на цьому рахунка, якщо таке нарахування передбачено договором між банком та власником рахунка), крім випадків купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України.
Наявні кошти з рахунку типу "П" можуть бути використані постійним представництвом юридичної особи — нерезидента для купівлі на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти з метою її перерахування тільки на:
а) рахунок юридичної особи — нерезидента, інтереси якої представляє на території України це представництво, на суму коштів:
отриманих внаслідок здійснення в Україні операцій купівлі-продажу товарів (робіт, послуг);
нарахованих та зарахованих відсотків за розміщеними депозитами та зазалишком коштів на цьому рахунку;
залишку на рахунку (після сплати обов'язкових податків та платежів) уразі припинення діяльності на території України, що підтверджується відповідними документами;
б) власний рахунок в іноземній валюті в уповноваженому банку України длявикористання на:
оплату праці працівників—нерезидентів;
виплату коштів на відрядження за кордон;
представницькі витрати за кордоном відповідно до чинного законодавстваУкраїни.
398
Глава 58
Здійснення інвестицій в Україні, інших операцій, що заборонені чинним законодавством України з цього виду рахунків, не дозволяється.
Розміщення коштів на депозитних рахунках в установах банків України здійснюється з рахунка типа "П" з наступним поверненням коштів та нарахованих відсотків на зазначений рахунок.
У разі здійснення перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, викликаної змінами назви, організаційно-правової форми, форми власності, власник рахунка зобов'язаний подати до установи банку заяву, нову копію свідоцтва про державну реєстрацію і зміни до установчих документів, засвідчені у встановленому порядку.
Поточні рахунки закриваються в установах банку:
а) на підставі заяви власника рахунка;
б) на підставі рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;
в) на підставі відповідного рішення суду або арбітражного суду про ліквідацію підприємства чи визнання його банкрутом;
г) на інших підставах, передбачених чинним законодавством України.Законодавством України встановлено спеціальний порядок відкриття рахунків в іноземній валюті.
Відповідно до п. 6.1.1 Інструкції банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на поточні та депозитні (вкладні).
Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству для проведення розрахунків у межах чинного законодавства України у безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, визначених чинним законодавством України.
Поточними торговельними операціями в іноземній валюті є такі розрахунки:
між юридичними особами — резидентами та юридичними особами —нерезидентами при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності за торговельними операціями;
між юридичними особами — резидентами на території України, за умовинаявності індивідуальної ліцензії Національного банку України;
між юридичними особами — нерезидентами та юридичними особами —резидентами через юридичних осіб — резидентів-посередників відповідно до договорів (контрактів, угод), які укладено відповідно до чинного законодавства України;
інші розрахунки, що здійснюються відповідно до чинного законодавстваУкраїни;
операції на міжбанківському валютному ринку України;
— оплата товарів (робіт, послуг) з використанням чеків та пластиковихкарток.
Поточними неторговельними операціями є такі розрахунки:
виплата готівкової іноземної валюти та платіжними документами в іноземній валюті на витрати, пов'язані з відрядженнями;
здійснення обмінних операцій з іноземною валютою та платіжними документами в іноземній валюті;
виплата готівкової іноземної валюти за чеками та пластиковими карткамифізичним особам (резидентам та нерезидентам);
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
399
купівля платіжних документів в іноземній валюті фізичними особами (резидентами та нерезидентами);
виплата авторських гонорарів і платежі за користування авторськими правами;
перерахування коштів на проведення міжнародних виставок, конгресів,симпозіумів, конференцій та інших міжнародних зустрічей;
оплата праці нерезидентів, які згідно з укладеними трудовими угодами(контрактами) працюють в Україні;
перерахування коштів в іноземній валюті за навчання, лікування, патентування, сплату митних платежів, членських внесків;
платежі з відшкодування витрат судових, арбітражних, нотаріальних, правоохоронних органів;
виплата готівкової іноземної валюти за переказами з-за кордону (пенсії,аліменти, оплата праці, спадщина, допомога родичів тощо);
переказ за межі України коштів в іноземній валюті (пенсії, аліменти, оплата праці, спадщина, допомога родичам тощо);
інші виплати та перекази в іноземній валюті, що не суперечать чинномузаконодавству України.
Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті підприємство-резидент подає уповноваженому банку ті самі документи, що і для відкриття поточного рахунку в національній валюті.
Відкриття поточного рахунку в іноземній валюті відокремленому підрозділу юридичної особи — резиденту здійснюється уповноваженим банком на підставі нотаріально засвідчених копій документів, необхідних для відкриття відокремленому підрозділу поточного рахунку в національній валюті.
§ 6. Порядок та форми розрахунків у господарському обороті
Відповідно до ч. 1 ст. 1087 ЦК розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді.
Розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 1087 ЦК).
З метою вдосконалення організації банками розрахунково-касового обслуговування народного господарства Правління Національного банку України постановою від 30 червня 1995 р. № 166 затвердило Порядок організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного банку України та комерційними банками1.
Урядовий кур'єр. — 1995. — 11 липня.
400
Глава 58
Відповідно до цього акта комерційний банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуговування, яке включає комплекс взаємних платіжних зобов'язань банку і клієнта щодо користування коштами і банківськими послугами, а саме:
користування банком тимчасово вільними коштами клієнта;
здійснення розрахункових операцій;
касове обслуговування;
транспортне обслуговування перевезень готівки.
Безготівкові розрахунки між суб'єктами господарювання здійснюються відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р. (далі— Інструкція) та інших нормативних актів.
При здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форма розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.
Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі:
меморіального ордера;
платіжного доручення;
платіжної вимоги-доручення;
платіжної вимоги;
розрахункового чека;
акредитива.
Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється чинним законодавством, зокрема законами України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", "Про обіг векселів в Україні", а також окремими нормативно-правовими актами Національного банку.
Факт списання коштів з рахунку платника документально оформляється меморіальним ордером за встановленою формою для:
часткової оплати розрахункових документів;
документального підтвердження операцій з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів-одержувачів (фізичних та юридичних осіб), внесених у касу банку коштів. У меморіальних ордерах, які банк складає для оформлення операцій з перерахування на рахунки одержувачів коштів, що внесені юридичними або фізичними особами в касу банку готівкою згідно з вимогами Інструкції з організації емісійно-касової роботи в установах банків України, що затверджена постановою Правління Національного банку України від 7 липня 1994 р. № 129, у реквізиті "Призначення платежу" зазначаються або номер і дата договору з одержувачем за його наявності, або найменування юридичної особи (прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи), яка внесла готівку до каси банку;
перерахування коштів, зарахованих на рахунок "Кредитові суми до з'ясування";
перерахування банком коштів для вжиття заходів щодо виконання рішення (ухвали) суду, санкціонованої прокурором постанови слідчого, постанови державного виконавця про арешт коштів на рахунку;
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
401
виконання банком платіжних доручень платника в довільній формі;
перерахування банком коштів при закритті акредитива.
Дата складання меморіального ордера має відповідати даті списання коштів з рахунка платника.
Використання в розрахунках меморіальних ордерів здійснюється з урахуванням ви ще на ведених вимог.
Платіжне доручення приймається банком платника до виконання протягом десяти календарних днів з дати його виписки. День оформлення платіжного доручення не враховується.
Банк приймає до виконання платіжне доручення від платника за умови, якщо сума цього платіжного доручення не перевищує суму, що є на його рахунку. Платіжні доручення платника у разі відсутності/недостатності коштів на його рахунку банк приймає лише тоді, якщо порядок приймання та виконання таких платіжних доручень передбачено договором між банком та платником.
Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:
за фактично відвантажену/продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо);
у порядку попередньої оплати — якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством та/або обумовлено в договорі;
для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, встановленого чинним законодавством;
для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках;
для сплати податків І зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та/або цільових фондів;
в інших випадках відповідно до укладених договорів та/або чинного законодавства.
У договорі про розрахунково-касове обслуговування банк і платник можуть передбачати можливість подання платником платіжного доручення в довільній формі, яка передбачається цим договором. Цей договір має визначати також правила заповнення платником таких доручень та умови їх приймання та виконання банком.
Платіжне доручення в довільній формі обов'язково має містити всі реквізити платіжного доручення, передбачені встановленою формою, та вказівки платника щодо порядку виконання банком цього платіжного доручення.
Платіжні доручення в довільній формі застосовуються при розрахунках у разі:
періодичного перерахування платником фіксованих сум одним і тим самим одержувачам коштів;
надання платником повноважень банку списати зі свого рахунку визначену суму в разі настання умов, визначених договором;
перерахування підприємством заробітної плати, пенсії тощо на особисті рахунки одержувачів;
Інших випадків відповідно до чинного законодавства та/або укладених договорів.
26 — 5-633
402
Глава 58
Платіжне доручення в довільній формі складається не менше ніж у двох примірниках, перший примірник залишається в банку платника, другий — з відміткою банку про дату надходження та засвідчений підписом відповідального виконавця і відбитком штампа банку — повертається платникові.
Платіжні вимоги-доручення (вимога-доручення) можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.
Верхня частина вимоги-доручення оформляється одержувачем коштів за встановленою формою згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів, викладеними в додатку 8 до Інструкції, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках.
Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника на договірних умовах.
У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину згідно з вимогами додатка 8 до Інструкції (від руки чи з застосуванням технічних засобів — незалежно від того, як заповнено верхню частину цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує.
Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.
Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержувачем.
Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, що є на рахунку платника.
Причини неоплати платником вимоги-доручення з'ясовуються безпосередньо між платником та одержувачем коштів.
Порядок виконання платіжних вимог на примусове списання (стягнення) коштів з платників, рахунки яким відкриті в органах державного казначейства, визначається і регулюється нормативно-правовими актами Державного казначейства України.
У разі надходження до банку платіжних вимог на примусове списання (стягнення) коштів з цих рахунків вони передаються для виконання відповідному органу державного казначейства, якщо це передбачено договором між банком та цим органом державного казначейства, в іншому випадку повертаються без виконання в порядку, передбаченому Інструкцією.
Примусове списання (стягнення) коштів з рахунків платників дозволяється лише у випадках, установлених законами України, а саме: на підставі виконавчих документів, установлених законами України, рішень податкових органів та визнаних претензій.
Розпорядження про примусове списання (стягнення) коштів стягувач оформляє на бланку платіжної вимоги за встановленою формою згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів не менше ніж у трьох примірниках.
Банки виконують платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення розрахунків за акредитивами) та платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з вкладних (поточних і депозитних) рахунків фізичних осіб.
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
403
Стягувач несе відповідальність за обгрунтованість примусового списання (стягнення) коштів і правильність даних, що внесені в платіжну вимогу на примусове списання (стягнення) коштів.
Розрахункові чеки використовуються у безготівкових розрахунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи та надані послуги).
Розрахункові чеки використовуються тільки для безготівкових перерахувань з рахунку чекодавця на рахунок одержувача коштів і не підлягають сплаті готівкою.
Розрахункові чеки виготовляються на замовлення комерційного банку Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов'язкових вимог, передбачених цією Інструкцією, за зразком, затвердженим Національним банком. Розрахункові чеки брошуруються у чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів.
Розрахункові чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку.
Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку "Розрахунки чеками" відповідних балансових рахунків у банку-емітенті.
Строк дії чекової книжки — один рік з дати й видачі. День оформлення чекової книжки або розрахункового чека не враховується. Розрахункові чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.
Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром і заявником акредитива (далі — договір) і не повинні суперечити чинному законодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.
Якщо це передбачено в тексті договору, то розрахунки за акредитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів у редакції 1995 р. (публікація Міжнародної торгової палати № 500і) у частині, що не суперечить чинному законодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.
Акредитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від договору купівлі-продажу або Іншого контракту, на якому він може базуватися, навіть якщо в аркедитиві є посилання на них.
За операціями з акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов'язань, з якими можуть бути пов'язані ці документи.
Банк-емІтент може відкривати такі види акредитивів:
Покритий — акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Кошти заявника акредитива бронюються на аналітичному рахунку "Розрахунки за акредитивами" відповідних балансових рахунків.
Непокритий — акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності
Урядовий кур'єр. — 1994. — 5 листопада.
26-
404
Глава 58
коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.
Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. У разі відсутності такої позначки акредитив вважається безвідкличним.
Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недодержання умов, передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом).
Усі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара.
Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива (за винятком, якщо банк-емітент є виконуючим банком).
Якщо виконуючий банк не є банком-емітентом, то зміна умов відкличного акредитива або його анулювання відбуваються тільки після отримання від виконуючого банку відповідного повідомлення, яким підтверджується те, що до часу зміни умов або анулювання акредитива документи за акредитивом не були подані.
Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бе-нефіціаром І прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті.
У разі здійснення платежу виконуючим банком до отримання повідомлення про зміну або анулювання акредитива проти документів, які за зовнішніми ознаками відповідають умовам акредитива, банк-емітент зобов'язаний надати відшкодування виконуючому банку, який уповноважений на здійснення платежу.
Безвідкличний акредитив — це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий, і банку-емітента.
Безвідкличний акредитив — це тверде зобов'язання банку-емітента сплатити кошти в порядку та в строки, визначені умовами акредитива, якщо документи, що передбачені ним, подано до банку, зазначеному в акредитиві, або банку-емітенту та дотримано строки та умови акредитива.
Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-кемітента заяву на акредитив за встановленою формою не менше ніж у трьох примірниках, заповнену згідно з вимогами додатка 8 до Інструкції, та в разі відкриття покритого акредитива — відповідні платіжні доручення.
Заява містить умови акредитива, які складаються так, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, з Іншого — забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитив.
Акредитив має містити лише ті умови, які банк може перевірити документально.
Банк-емітент, прийнявши заяву, визначає спосіб виконання акредитива, авізуючий та виконуючий банки і здійснює відповідні бухгалтерські записи.
Банк-емітент інформує виконуючий (авїзуючий) банк про відкриття акреди-
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
405
тива шляхом надсилання йому електронною поштою (електронне повідомлення) або іншими засобами зв'язку, що передбачені договорами між банками, заяви або повідомлення.
Про відкриття та умови акредитива виконуючий (авізуючий) банк повідомляє бенефіціара (авізує акредитив) протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення від банку-емітента (авізуючого банку).
Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом.
Виплати бенефіціару за акредитивом, кошти за якими заброньовано у виконуючому банку, здійснюються з аналітичного рахунка "Розрахунки за акредитивами".
Списання коштів з аналітичного рахунка "Розрахунки за акредитивами" виконуючий банк здійснює на підставі першого примірника реєстру документів за акредитивом, що наданий разом з іншими документами, що відповідають умовам акредитива.
Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).
Для запровадження комерційного кредиту (передбаченого п. 5 ст. 24 Закону "Про підприємства в Україні"), поліпшення розрахункових відносин між суб'єктами господарської діяльності постановою Верховної Ради України "Про застосування векселів в господарському обороті України" від 17 червня 1992 р.1 введено вексельний обіг з використанням простого І переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 р.
Чинне законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 p., якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі — Уніфікований закон), з урахуванням застережень, обумовлених додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, законів України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі", "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі", "Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів", "Про обіг векселів в Україні" та інших прийнятих згідно з ними актів законодавства України.
Законодавством України передбачено, зокрема, використання векселів: для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України "Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України" від 14 вересня 1994 р.2;
Голос України. — 1992. — 27 червня. Урядовий кур'єр. - 1994. — 20 вересня.
406
Глава 58
в рахунок фінансування витрат державного бюджету відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку застосування векселів Державного казначейства" від 27 червня 1996 р. № 689;
під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку видачі, обліку і погашення векселів, виданих на час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними Інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність та сплату ввізного мита у разі відчуження цього майна" від 7 серпня 1996 p.;
для сплати ввізного мита, податків та зборів українським виконавцем при ввезенні на митну територію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським замовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" від 15 вересня 1995 p.;
для оформлення простими векселями бюджетної заборгованості з фінансування видатків, пов'язаних з оплатою природного газу, що споживається бюджетними організаціями та установами відповідно до наказу Міністерства фінансів та Державної акціонерної холдингової компанії "Укргаз" від 21 серпня 1996 р.
Зобов'язуватися та набувати права за переказними і простими векселями на території України можуть юридичні та фізичні особи.
Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів, зобов'язуються та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.
Використання векселів Національним банком України здійснюється відповідно до законодавства України про обіг векселів.
Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.
Векселі (переказні і прості) складаються у документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені у бездокументарну форму (знерухом-лені).
Вексель, який видається на території України і місце платежу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанта або векселедавця, інших зобов'язаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх установчих документах.
Вексель підписується:
від імені юридичних осіб — власноручно керівником та головним бухгалте-
Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин
407
ром (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплюються печаткою;
від імені фізичних осіб — власноручно зазначеною фізичною особою або уповноваженою нею особою. Підпис скріплюється печаткою (у разі її наявності).
Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.
Забороняється використовувати векселі як внесок до статутного фонду господарського товариства.
Вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис нотаріуса) у встановленому законом порядку, є виконавчим документом.
Розрізняють два види векселів: простий і переказний (ст. 21 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу").
Простий вексель — це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначений строк чи на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.
Переказний вексель (тратта) — складений за суворо визначеною формою документ, в якому міститься проста І нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасату) б зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.
Переказний вексель відрізняється від простого тим, що в цьому разі векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей свій обов'язок на свого боржника (платника за векселем). Переказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому. Відповідно до Положення про переказний і простий вексель передатний напис (індосамент) векселя здійснюється векселедержателем (індосантом) на зворотному боці векселя або на додатковому аркуші паперу (алонж до векселя).
Для здійснення платежу вексель пред'являється платнику. Його згода на оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі.
При неодержанні платежу за векселем банк платника зобов'язаний подати вексель для опротестування від імені довірителя — банку векселедержателя.
Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Міністерством юстиції 14 червня 1994 p., векселі для вчинення протесту про несплату приймаються нотаріусами на наступний день після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ї години наступного після цього строку дня.
Опротестований вексель з написом про протест і актом протесту повертається від нотаріуса векселедержателю.
Глава 59 ДОГОВІР СХОВУ (ЗБЕРІГАННЯ)
§ 1. Поняття договору схову (зберігання)
Договір схову (за новим ЦК України — договір зберігання) належить до категорії договорів про надання послуг. У власників, інших титульних володільців майна досить часто виникає потреба обумовлена тимчасовою неможливістю здійснювати самостійно певні правомочності, передати його у тимчасове володіння окремих осіб для забезпечення належної фізичної та функціональної схоронності цього майна, охорони від неправомірних вилучень і посягань сторонніх осіб та для участі його у товарообігу. Договір схову (зберігання) нині є не лише засобом збереження об'єктів усіх форм власності, а й водночас став ефективним правовим Інструментом підприємницької діяльності.
У дореволюційному російському законодавстві і в юридичній літературі договір схову називався договором поклажі, а його суб'єкти — відповідно поклажо-давцем і поклажоприймальником. Радянська теорія і практика відмовилися від терміна "поклажа", замінивши його терміном "схов". Особа, що приймала майно на зберігання, іменувалася не поклажоприймальником, а охоронцем, а суб'єкт, який здавав річ на зберігання, у зв'язку з відсутністю нової термінології, так і продовжує називатися поклажодавцем1.
Зобов'язання зберегти будь-яку річ може мати різний зміст. Так, наприклад, коли йдеться про охорону предметів, в основному мають на увазі лише зовнішню недоторканність майна. Зобов'язання схову обумовлює повернення особі, яка здала річ, тієї самої речі без втрати і пошкодження, тобто збереження внутрішніх і зовнішніх якостей і властивостей предмета. "Схоронність майна" — поняття ще більш широке, воно включає як обов'язок схову, так і обов'язок охорони речі. Цивільно-правове зобов'язання схову, як правило, передбачає збереження, а потім повернення майна у цілості особі, яка здала майно на схов.
За договором схову одна сторона (охоронець) зобов'язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути його у цілості (ч. 1 ст. 413 ЦК УРСР). Суть договору схову полягає в тому, що одна особа передає іншій особі майно, яка приймає його для зберігання на певний строк, тобто мета цього зобов'язання — зберегти річ і повернути у схоронності, а не сховати її. Отже, основним у даному зобов'язанні є те, що потрібно зберегти річ, тобто отримати певний позитивний результат. І тому в новому ЦК України (глава 66) цей дого-
Иоффе О. С. Отдельные виды обязательств. — Л., 1961. — С. 213.
Договір схову (зберігання)
409
вір називається договором зберігання, що повніше відображає відносини, які виникають між двома сторонами з приводу зберігання майна.
Так, відповідно до ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (покла-жодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Таким чином, якщо ЦК УРСР зобов'язує охоронця повернути майно в цілості, то новий ЦК зобов'язує зберігача повернути майно в схоронності. Однак, на наш погляд, як перший, так і другий термін не можуть повною мірою розкрити зміст виконання охоронцем (зберігачем) свого основного договірного обов'язку, який може не охоплюватися їх буквальним тлумаченням. Тому під цілістю чи схоронністю необхідно розуміти як його звичайний зовнішній (фізичний) стан, так і збереження функціональних властивостей цього майна, які існували на момент передачі цього майна на зберігання, але з урахуванням, звичайно, так званого природного чи амортизаційного зносу.
Слід зазначити, що обов'язок зі зберігання майна в одних випадках виступає як елемент самостійних цивільних правовідносин, а в інших відіграє роль додаткової умови в зобов'язанні. Самостійним цивільно-правовим зобов'язанням схов визнається тоді, коли він є основною або однією з основних цілей, заради якої сторони вступають у правовідносини (наприклад, здача майна на зберігання в камеру схову). Додатковою умовою схов буває в тих випадках, коли він виконує допоміжну функцію, яка сприяє належному виконанню основного зобов'язання з іншим основним змістом. Так, якщо право власності (право повного господарського відання, оперативного управління) переходить до покупця раніше передачі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати річ, не допускаючи її погіршення. За законом підрядник зобов'язаний вжити всіх заходів, щоб забезпечити збереження ввіреного йому замовником майна, він несе відповідальність за будь-які упущення, що потягли за собою втрату або пошкодження майна. В цьому разі зобов'язання схову є додатковою умовою у договорах купівлІ-продажу і підряду.
Новим Митним кодексом України від 11 липня 2002 р.1 встановлено спеціальний правовий режим зберігання товарів і транспортних засобів на складах тимчасового зберігання (статті 99—109), на митних складах під митним контролем (статті 212—216).
Договір схову, як правило, є реальним, тобто він вважається укладеним з моменту передачі речі на зберігання, а не з часу досягнення про це згоди. Це має місце у договорах, де однією стороною виступає громадянин (наприклад, при здачі майна в ломбард, камеру схову на вокзалі). Але в певних випадках договір схову може бути консенсуальним, зокрема тоді, коли він укладається між суб'єктами підприємництва (в радянський період — між соціалістичними організаціями), один з яких бере на себе зобов'язання прийняти на схов майно від іншого. Так, підприємства-холодильники, що приймають продукцію підприємств м'ясної і молочної промисловості, укладають з відповідними збутовими конторами договори, на підставі яких холодильники зобов'язуються приймати, а контори — здавати на зберігання м'ясо-молочні продукти.
Нині консенсуальний характер окремих договорів зберігання знайшов своє
Урядовий кур'єр. — 2002. — 14 серпня.
410
Глава 59
безпосереднє закріплення. Договором зберігання, — записано в п. 2 ст. 936 ЦК України, — у якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач) може бути встановлений обов'язок зберігана зберігати річ, яка буде передана йому у майбутньому.
За ЦКУРСР договір схову вважається безоплатним, якщо інше не встановлено законом або договором (ч. З ст. 413). Новий ЦК України презумпції безоплатності чи оплатності прямо не встановлює, однак комплексний аналіз статей про зберігання дає підстави вважати, що за загальним правилом договір зберігання є оплатним, якщо інше не встановлено договором або законом.
Безоплатними є відносини, що виникають, коли громадяни здають майно на короткострокове зберігання у гардероби організацій, камери схову будинків відпочинку, санаторіїв, або якщо функцію охоронця бере на себе громадянин у порядку надання товариських послуг, що часто трапляється у побуті. Договір схову може стати оплатним у відносинах між громадянами, якщо при укладенні договору сторони це обумовлюють, а також у відносинах, де однією стороною є організація; договір схову має бути оплатним, якщо нормативними актами передбачено стягнення організацією плати за зберігання майна.
Договір схову належить до двосторонніх договорів, тобто при оплатних і безоплатних відносинах зобов'язання зберігання є взаємними, де існують певні права та обов'язки обох сторін. Охоронець, зокрема, зобов'язаний забезпечити зберігання майна і повернути його іншій стороні, яка в свою чергу зобов'язана після закінчення строку, зазначеного охоронцем, взяти назад здане нею на схов майно і відшкодувати охоронцеві (зберігачеві) витрати, необхідні для збереження майна, та збитки, завдані властивостями цього майна, коли охоронець (зберігач), приймаючи майно на схов, не знав і не повинен був знати про ці властивості. Якщо ж договір оплатний, то обов'язком поклажодавця є сплата охоронцеві винагороди, розмір якої встановлений договором або затверджений у встановленому законом порядку таксами, ставками, тарифами.
Договір схову має спільні та відмінні риси з договором про охорону об'єктів, з договорами позики і майнового найму. За договором про охорону об'єктів власник доручає органам охорони здійснювати охорону відповідних об'єктів без передачі їх у господарську сферу особі, що здійснює охорону, а за договором схову (зберігання) поклажодавець передає майно охоронцеві. Договір про охорону об'єктів завжди оплатний, а договір схову також може бути оплатним І може бути безоплатним. Спільні риси договорів схову, безоплатного користування майном, майнового найму полягають у тому, що у всіх зазначених правовідносинах майно одного суб'єкта надходить у тимчасове володіння іншої особи. Проте, при безоплатному користуванні майном і майновому наймі користування є основною метою договору, а в договорі схову воно може лише доповнювати основну мету — зберегти ввірене майно. Зобов'язання схову (зберігання) можуть бути оплатними і безоплатними, а правовідносини з найму речі лише оплатними. На відміну від інших правовідносин зобов'язання зберігання між громадянами, а також між громадянами та організаціями виникають лише з моменту передачі, залишення майна у володінні зобов'язаної особи (охоронця, зберігача).
Договір схову (зберігання)
411
§ 2. Підстави виникнення зобов'язань зі схову (зберігання)
Для виникнення зобов'язань зі зберігання необхідні певні юридичні факти. Такими підставами можуть бути угоди, юридичні вчинки, акти планування, адміністративні акти, постанови слідчих, ухвали суду, господарського суду та інші дії громадян та організацій, які породжують цивільні права та обов'язки.
Ознакою зобов'язань зі зберігання є те, що ці відносини породжуються лише правомірними діями. Найпоширенішим юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення зобов'язання зберігання, є угоди (договори). Але не з будь-якої угоди можуть виникнути правові відносини зі зберігання. Вони виникають лише з тієї угоди, що спрямована саме на передачу певного майна на зберігання іншій особі, тобто в даному випадку воля сторін має бути спрямована на досягнення певних правових наслідків, а саме — на виникнення зобов'язань зі зберігання.
Укладаючи договір схову (зберігання), сторони повинні уявляти основні наслідки взаємної згоди, їх волевиявлення і розуміти, що один дає іншому конкретну річ на зберігання, вступаючи з ним у правові відносини з цією метою, а інший згоден прийняти на себе обов'язок зі зберігання речі. Тобто просте прохання приглянути за речами не можна розглядати як укладення договору схову, оскільки дані речі залишені не з метою здачі їх на зберігання. В даному випадку дії учасників угоди не спрямовані на виникнення між ними такого правового зв'язку.
В основному зобов'язання зі зберігання виникають безпосередньо за наявності юридичного факту, яким є укладення договору схову. Але ці зобов'язання можуть виникати не лише з договору схову, в якому зберігання є єдиною метою, що передбачена законом. Підставою певних зобов'язань зберігання можуть бути інші договори, де зберігання виступає як допоміжна функція, що доповнює основний зміст Іншого договору, тобто виступає як елемент основного зобов'язання. Так, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента за договором комісії, підрядник — майно замовника за договором підряду, перевізник — вантаж відправника за договором перевезення. Основним змістом цих договорів є надання іншої послуги, а не зберігання, але при наданні основної послуги має здійснюватися і зберігання майна громадян, організацій як додаткова діяльність, що є елементом основного зобов'язання. Це сприяє належному виконанню обов'язку, який є змістом послуг, що надаються.
На відміну від договору зберігання в цих випадках не потрібно, щоб сторона, яка надає послугу, що є змістом основного договору, згодна була прийняти на себе обов'язок і зі зберігання, а особа на чию користь здійснюється послуга, бажала б покласти на неї такий обов'язок. У даному випадку для виникнення зобов'язання схову досить укласти основний договір про надання послуг, тобто відповідно договір комісії, підряду, перевезення тощо, де Існує предмет схову, що залишений або внесений у відведене приміщення чи місце. Спеціальної спрямованості на те, щоб встановити правові відносини і щодо схоронності речей, тут немає.
Юридичні вчинки — це також юридичні факти, які є підставою для встановлення відносин зберігання. Вони здійснюються з певною метою, але під час їх здійснення воля осіб не спрямована на те, щоб викликати юридичні наслідки у вигляді встановлення конкретних відносин зі зберігання, що виникають і без цієї
412
Глава 59
спрямованості волі, тому що закон пов язує з наявністю таких дій виникнення зобов'язань. У таких випадках для виникнення правовідносин зберігання досить, щоб особа здійснила практичні дії, які можуть мати різний характер. Наприклад, відмова покупця прийняти поставлену продукцію, є порушенням обов'язку з прийняття даної продукції на відповідальне зберігання; виявлення і здача знахідки органам міліції або виконавчому комітетові селищної, сільської ради народних депутатів зумовлює обов'язок зі зберігання даної речі протягом шести місяців (ч. 2 ст. 138 ЦКУРСР); бездоглядна або приблудна худоба передається на тимчасове утримання сільськогосподарським підприємствам (ст. 139 ЦК УРСР). Подібні норми є і в новому ЦК України. Так, відповідно до ст. 337 ЦК України особа, яка знайшла знахідку, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції або органові місцевого самоврядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали. У цих випадах зобов'язання зі зберігання майна виникає на підставі прямих вказівок закону.
Іноді для виникнення зобов'язання зі зберігання потрібна наявність сукупності певних юридичних фактів. Це стосується встановлення планово-договірних відносин зі зберігання між підприємствами та організаціями, тобто тут Існує акт планування і договір схову. Лише поєднання їх може утворити підставу, яка породжує цей вид зобов'язань. Зокрема, міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим готують пропозиції щодо визначення підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності для зберігання матеріальних цінностей державного резерву (запасів матеріально-технічних, продовольчих та сировинних ресурсів)1.
Відповідно до Закону України "Про державний матеріальний резерв" (ст. 11) запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах та організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.
Для підприємств, установ та організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, основані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.
Перелік підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та Іншими
Закон України "Про державний матеріальний резерв" від 24 січня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 13.
Договір схову (зберігання)
413
спеціальними планами1. Тобто в даному разі зберігання матеріальних цінностей державного резерву виникає з акту планування.
Зобов'язання схову також можуть виникнути з адміністративних актів, бо адміністративні акти є різновидом юридичних фактів. Це акти органів державного управління, вони виражають волю органів з питань, що належать до їх компетенції. Воля у них спрямована на встановлення цивільно-правового зобов'язання зі зберігання. Орган управління, що видав або прийняв такий акт, вступає в адміністративні відносини з громадянином або організацією, яким адресовано даний акт. Між органом, що видав акт, та іншою особою, наприклад майбутнім спадкоємцем, в інтересах якого прийнято акт, встановлюються цивільні правовідносини зі зберігання. Зокрема, відповідно до ст. 1283 ЦК України нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування, за своєю ініціативою або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах спадкоємців, відказоодежувачів та кредиторів. Цих заходів вони вживають безпосередньо або шляхом доручення посадовим чи іншим особам за місцезнаходженням майна. Заходів з охорони спадкового майна нотаріус вживає з дати надходження доручення або заяви про наявність спадкового майна, яке потребує охорони. Для охорони спадкового майна нотаріус проводить опис майна і передає його на зберігання спадкоємцям або іншим особам, яких він призначає. Охорона спадкового майна триває до прийняття спадщини всіма особами. У даному разі зобов'язання зі зберігання виникають з адміністративного акта, зокрема акта описування спадкового майна, на якому нотаріус попереджає охоронця про відповідальність за зберігання майна, або з постанови органу місцевого самоврядування про призначення охоронця спадкового майна.
Відповідно до статті 1285 ЦК України, якщо спадкове майно потребує утримання, догляду, вчинення інших дій, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців, або виконавця заповіту, укладають договір на управління спадщиною з іншою особою, яка забезпечує управління спадщиною та її збереження.
До юридичних фактів, які зумовлюють виникнення зобов'язань зі зберігання, слід віднести ухвали суду, господарського суду і постанови слідчих органів. Ці акти приймають дані органи при здійсненні функцій у межах їхньої компетенції і спрямовані на встановлення відносин зі зберігання. Вони є підставою виникнення зобов'язань зі зберігання між громадянами та організаціями. Суди та слідчі органи вступають в адміністративні відносини із зобов'язаним суб'єктом, а між ним та іншою уповноваженою особою встановлюються цивільно-правові зобов'язання зі зберігання. Так, майно, описане державним виконавцем, передається на зберігання боржникові або іншій особі (ст. 58 Закону України "Про виконавче провадження"). У даному разі між сторонами не укладається спеціальний договір схову майна. Для виникнення зобов'язання зі зберігання у цих випадках потрібна фактична передача майна зобов'язаній особі органом, який прийняв ухвалу чи постанову. Сторони таких відносин визначаються актами судово-слідчих органів, які призначають охоронців майна. Наприклад, державний виконавець передає описане майно, на яке на-
Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 13.
414
Глава 59
кладено арешт, призначеному зберігачеві під розписку в акті опису. Ці органи відповідно до вимог закону чи за своєю ініціативою, чи за ініціативою заінтересованих осіб зобов'язані приймати такі акти для належного виконання покладених на них завдань.
Крім зазначених, підставами виникнення зобов'язань зі зберігання можуть бути й Інші дії громадян та організацій (у розумінні фізичних осіб, юридичних осіб), державних органів та органів місцевого самоврядування.
§ 3. Сторони, предмет, об'єкти, форма та строк договору схову (зберігання)
У договорі схову (зберігання) беруть участь дві сторони — охоронець (збері-гач) і особа, яка передає на зберігання майно і називається поклажодавцем. Сторонами договору, тобто охоронцем і поклажодавцем, можуть бути як громадяни, так І юридичні особи. Охоронцями можуть бути дієздатні громадяни та організації, що мають статус юридичної особи.
Поклажодавцями в основному є власники майна, що здають його на зберігання. Але це не становить обов'язкову умову дійсності договору, який укладається. Будь-яка особа, яка має юридичний інтерес щодо збереження майна, яке перебуває в ЇЇ правомірному володінні, має право укласти договір схову як поклажода-вець, хоч це майно і не належить їй на праві власності. Тим самим не виключена можливість здачі на зберігання речей заставодержателем, наймачем, перевізником тощо. Що стосується власника, то можливість вимагати у таких випадках майно від охоронця підпорядкована загальним правилам. Оскільки охоронець лише володіє річчю, але не стає ЇЇ власником, дійсний власник, який має право на вилучення речі у поклажодавця, набуває такого права і щодо охоронця незалежно від його добросовісності та інших обставин справи. Добросовісність охоронця та спосіб вибуття речі з володіння власника можуть вплинути лише на взаємні розрахунки між сторонами. Так, якщо наймач майна після закінчення терміну договору найму здає його на оплатне зберігання замість того, щоб повернути майно власникові, віндикаційний позов власника буде задоволений навіть проти добросовісного володільця. Але в цивільному спорі такого характеру позивач повинен внести охоронцеві плату за зберігання, переклавши тим самим заподіяні збитки на їх винуватця, тобто поклажодавця1.
Всі організації, які здійснюють функції охоронців, можна поділити на дві групи, взявши за критерій для такого розмежування мету їх діяльності. До першої групи належать підприємства та організації, для яких зберігання не є метою діяльності, зазначеної в їхньому статуті (положенні). Це фабрики, заводи, санаторії, готелі і тому подібні організації; інші підприємства, установи, що мають інші основні виробничі функції, а не зберігання, яке вони в одних випадках виконують як допоміжний, додатковий до основної мети обов'язок, а в інших — як епізодичну діяльність.
Другу групу становлять підприємства, для яких схов є основною або єдиною
1 Иоффе О. С. Отдельные виды обязательств. — Ч. 2. — С. 217—218.
Договір схову (з берігання)
415
метою їх діяльності, передбаченою їхніми статутами, яка, як правило, здійснюється оплатно. Це підприємства-холодильники, ломбарди та транспортні організації. Однак треба мати на увазі, що розподіл цих організацій на дві групи за зазначеною ознакою не виключає можливості здійснення схову підприємствами другої групи не тільки як основної і єдиної мети діяльності, передбаченої їхнім статутом, а й епізодичної (наприклад, при зберіганні речей відвідувачів транспортними організаціями, ломбардами).
Юридичною підставою для такого поділу охоронців (зберігачів) слугує аналіз норм цивільного законодавства, яке прямо такий поділ не закріплює, а лише виділяє їх певну частину. Так, ст. 418 ЦК УРСР виділяє організації, що здійснюють схов є силу своєї діяльності, ст. 936 нового ЦК України — зберігачів, що здійснюють зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний збері-гач). Визнання тієї чи іншої особи професійним зберігачем тягне для неї певні юридичні наслідки при укладенні та виконанні договорів зберігання.
Значення такого розмежування полягає в тому, що між організаціями, які належать до першої групи охоронців, та поклажодавцями зобов'язання схову може виникнути не тільки з договору схову, а й тоді, коли майно, крім грошей і цінностей, не було окремо здано на зберігання (наприклад, зберігання майна в готелях).
Між підприємствами, віднесеними до другої групи охоронців, та поклажодавцями обов'язок зі зберігання виникає лише при передачі майна за договором схову (наприклад, ломбарду, підприємству-холодильнику), крім випадків прийняття вантажів на відповідальне зберігання. Залежно від цього вирішуватиметься й питання про відповідальність того чи іншого охоронця.
Суб'єктами зобов'язань схову у відносинах з громадянами можуть бути готелі, будинки відпочинку, санаторії і тому подібні організації. Основними виробничими цілями діяльності цих організацій є надання інших послуг (наприклад, санаторно-курортного лікування, організація відпочинку тощо), передбачених їхніми статутами, а не зберігання речей громадян. У даному разі зберігання виступає як допоміжна функція, що супроводжує статутну діяльність при наданні послуги, яка становить зміст і мету основного зобов'язання.
Стаття 420 ЦК УРСР не встановлює ознак і не називає "тому подібних організацій", що виступають охоронцями, а обмежується наведенням приблизного переліку, який може розширитись. Вона фактично не містить відповіді на певні питання, що виникають у фактичних відносинах зі зберігання речей у готелях, будинках відпочинку, санаторіях, гуртожитках та аналогічних організаціях.
Новий ЦК України докладніше визначає коло зберігачів, які мають особливий правовий статус у спеціальних видах зберігання. Так, цим Кодексом виділяються: зберігання речі у ломбарді, у банку, у камерах схову організацій, підприємств транспорту, у гардеробі організації, у готелі, зберігання автотранспортних засобів на спеціальних автостоянках, у гаражних кооперативах (статті 967—977).
На відміну від ЦК УРСР, у новому ЦК України зберіганню речі в гардеробах присвячена спеціальна стаття (973), згідно з якою зберігачем речі, зданої до гардеробу організації, є ця організація. При цьому положення цієї статті застосовуються у разі зберігання верхнього одягу, головних уборів у місцях, спеціально відведених для цього, в закладах охорони здоров'я та інших закладах.
Правила ст. 975 ЦК України про зберігання речей у готелі законодавцем поширені також на зберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будин-
416
Глава 59
ках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає.
У перерахованих випадках сторони перебувають у зобов'язальних відносинах з надання послуг (наприклад, послуг з санаторно-курортного лікування), а залишення майна у зазначених приміщеннях є юридичним фактом, що тягне за собою встановлення додаткового обов'язку з його зберігання.
Підстави виникнення зобов'язань зберігання в організаціях, зазначених у ст. 420 ЦК УРСР, статті 973, 975 ЦК України, можуть бути різними. Якщо громадянин прибув у санаторій, готель і здав свої речі до камери схову, гардероба, отримавши жетон або номер, то підставою, що породжує даний вид відносин, є договір схову. Якщо верхній одяг і головні убори відвідувачі здають до гардероба установи, їм видається жетон. Відповідальність за збереження у роздягальному відділі і гардеробі одягу, взуття, що належать відвідувачам, несе установа (організація), якій належить такий відділ, гардероб. Цінні речі, документи та гроші здають до камери схову цінностей, а там, де її немає, за збереження цінних речей, документів, грошей, що не здані відвідувачами на зберігання, власник чи орган, уповноважений управляти майном, відповідальності не несе1.
Коли речі громадянина перебувають у приміщенні (номері готелю) або залишаються в передбачених для цього місцях без особливої здачі на зберігання, зобов'язання зі схоронності речей все одно виникає, але не з договору схову, а з договору про надання місця у готелі, гуртожитку тощо. Такого підходу дотримується і судова практика. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування у судовій практиці деяких норм законодавства, яким регулюються відносини з побутового обслуговування населення" від 6 липня 1979 р. № 4 (втратила чинність), було зазначено, що готелі, будинки відпочинку, санаторії, гуртожитки І тому подібні організації відповідають за збереження майна громадян, яке перебуває у відведених їм приміщеннях, і в тих випадках, коли це майно, крім грошей та коштовностей, не було спеціально прийнято від громадян на зберігання.
Коли особа вступає у відносини за договором на санаторно-курортне лікування, надання місць у готелях, то згідно із законом між нею і цими організаціями встановлюються відносини зі зберігання цього майна, хоч воно, крім грошей і коштовностей, і не було спеціально здано на зберігання.
Надання такого роду послуг цими організаціями неможливе без здійснення допоміжної функції — охорони речей громадян. Поклажодавцями тут можуть бути лише фізичні особи. Звичайно, предметом даних зобов'язань є послуги, а об'єктом — речі громадян, тобто індивідуально-визначене майно особистого користування. Гроші та коштовності стають такими об'єктами лише при укладенні окремого договору схову з цими організаціями.
Суб'єктом даних зобов'язань на стороні охоронців можуть виступати й організації, для яких схов не є жодною з цілей діяльності, жодною додатковою функцією. До них належать адміністративні органи, вузи, науково-дослідні, інші уста-
Інструкція щодо оформлення замовлень з окремих видів послуг та їх виконання, затверджена наказом Українського союзу об'єднань, підприємств І організацій побутового обслуговування населення від ЗО травня 1994 р. № 10 // Закон і бізнес. — 1994. — 21 липня. — N° 29.
Договір схову (зберігання)
417
нови та організації, що зберігають у гардеробах одяг своїх співробітників і відвідувачів. Підставою виникнення зобов'язань зі зберігання в даному разі можуть бути договір схову (наприклад, отримання номера при здачі речей до гардероба) та юридичні вчинки, якщо речі були залишені в гардеробі, який не обслуговувався гардеробником. Такі відносини мають безоплатний, короткостроковий характер, обмежуючись часом перебування громадян у цих організаціях.
До організацій, для яких зберігання майна є їхньою професійною діяльністю, належать ломбарди та камери схову транспортних організацій. Камери схову на залізничних вокзалах та автовокзалах створено для прийняття від громадян речей на зберігання незалежно від наявності проїзних документів, тобто єдиною функцією, метою діяльності цих камер є зберігання речей громадян, і ця діяльність передбачена їхнім статутом. Зокрема, Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом', затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р. № 252 визначає, що суб'єкти господарювання, які займаються перевезенням та обслуговуванням пасажирів, повинні забезпечити схоронність ручної поклажі пасажирів у камерах схову, схоронність багажу та вантажобагажу в сховищах та під час перевезень.
Поклажодавцями виступають громадяни. Організації не можуть здавати своє майно на зберігання в ломбарди та камери схову транспортних організацій, оскільки це не входить у зміст їх правоздатності. Виникнення зобов'язань зі зберігання майна ломбард засвідчує, видаючи іменну охоронну квитанцію, а в камерах схову транспортних організацій видають квитанції або жетони. Цей договір схову є двостороннім, реальним, оскільки обов'язок зі зберігання речі виникає лише з моменту фактичної передачі її у володіння охоронця. Об'єктом зобов'язання схову в цих випадках є індивідуально-визначене майно громадян, яке може прийматися на зберігання згідно зі статутами підприємств, правилами перевезення пасажирів І багажу на транспорті.
Для різних охоронців об'єктами схову можуть бути різні речі. Так, ломбарди приймають предмети особистого користування і домашнього вжитку, перелік яких може змінюватися. Камери схову беруть на зберігання ширше коло речей, ніж ломбарди.
Основною рисою договірного зберігання організаціями є те, що, оскільки приймання речей на зберігання входить у сферу їх професійної діяльності, вони мають, як правило, для таких операцій спеціальні приміщення чи спеціальне обладнання (камери схову ручного багажу — на вокзалах, гардероби — в установах, театрах тощо).
Охоронцями можуть бути громадяни, які приймають на зберігання речі інших громадян. Зберігання речей громадянами не має характеру промислу, а часто є безоплатною послугою, що трапляється в побуті, але може бути й оп-латною. Юридичним фактом, який породжує такі відносини, здебільшого є укладення між громадянами договору схову, який є реальним. Громадяни можуть займатися зберіганням майна з метою отримання прибутків, набувши статусу підприємця.
Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом // Закон і бізнес. — 1997. — ЗО квітня. — № 18.
27 — 5-633
418
Глава 59
У всіх випадках предметом договору схову завжди є послуги, що їх надає охоронець поклажодавцеві та які спрямовані на забезпечення схоронності майна. Об'єктом договору схову може бути як індивідуально-визначена річ, так і речі, що мають родові ознаки. За зобов'язаннями зберігання, незалежно від підстав їх виникнення, охоронець повинен повернути у схоронності ті самі, а не інші речі, і тому, як правило, об'єктом цих зобов'язань є індивідуально-визначені речі. Іноді речі можуть визначатися родовими ознаками (наприклад, здача зерна на елеватор). Коли на схов здаються речі, що мають родові ознаки, то вони переходять у власність охоронця, якщо немає іншої угоди. І охоронець зобов'язаний повернути стороні, яка здала родові речі на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості (ст. 423 ЦК УРСР), а не ті самі речі, що їх здавали на схов. Якщо згідно із законом охоронець стає власником переданих йому речей, то ризик випадкової загибелі чи псування таких речей покладається на охоронця, і він зобов'язаний повернути поклажодавцеві рівну або обумовлену сторонами кількість речей того самого роду та тієї самої якості звичайно за умови, якщо загибель речей не сталася внаслідок дії непереборної сили. Законодавство допускає укладення угоди між охоронцем і поклажодавцем з приводу родових речей, зокрема про відповідальність за випадкову загибель або псування таких речей, яка може бути покладена на поклажодавця.
Подібна, але більш лаконічна ст. 941 міститься також у новому ЦК, яка передбачає, що за згодою поклажодавця зберігач має право змішати речі одного роду та однієї якості, які передані на зберігання.
Стаття 414 ЦК УРСР, що передбачала залежність форми договору від вартості переданого на схов майна, строку та суб'єктів договору. Договір схову може оформлятися усно і письмово. Договір схову, в якому однією стороною є громадянин, укладається обов'язково в письмовій формі, якщо вартість переданого на схов майна перевищує 100 крб, за винятком здачі речей на короткострокове зберігання в гардероби установ, театрів, їдалень з видачею охоронцем номера або жетона.
Новий ЦК встановлює правило про форму договорів зберігання, які є єдиними для громадян та інших осіб (ст. 937). Так, за ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 208 цього кодексу (наприклад, правочини між юридичними особами, певні правочини між юридичними і фізичними особами, правочини між фізичними особами на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). Однак договір про прийняття речі на зберігання в майбутньому має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. При цьому письмова форма вважатиметься дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією, іншим документом, підписаним зберігачем.
У разі порушення вимог закону про письмову форму договору сторони позбавляються права посилатися на показання свідків для підтвердження факту укладення договору в разі спору. Проте, якщо сторони, порушивши форму договору, не заперечують самого факту укладення договору І спір виникає про тотожність речей, переданих на схов, і речей, що їх повертає охоронець, допускаються свідчення свідків (ч. 2 ст. 414 ЦК УРСР, ст. 949 ЦК України).
При здачі речей на зберігання в період надзвичайних обставин (пожежа, повінь, землетрус) допускається доведення такого факту показаннями свідків неза-
Договір схову (зберігання)
419
лежно від вартості майна (ст. 414 ЦК УРСР, ст. 937 ЦК України). У п. 2 ст. 937 ЦК України до таких обставин також віднесено раптове захворювання власника чи іншого володільця майна, а також зазначено, що крім перерахованих, можуть бути й інші надзвичайні обставини.
Якщо охоронцем виступає спеціалізована організація (наприклад, камера схову), то видається квитанція, яка й підтверджує укладення договору. Часто квитанція виписується на формуляр, де відображається і сам порядок зберігання, який визначає права та обов'язки контрагентів. У деяких випадках (наприклад, при здачі в гардероб верхнього одягу) поклажодавцям видаються номерні жетони. їх звичайно не можна вважати актами письмового оформлення договору, але вони мають доказове значення при розв'язанні питань про те, чи було здано майно на зберігання.
Договір зберігання на товарному складі укладається у письмовій формі, яка вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом. Такими складськими документами є: складська квитанція, просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво, яке складається із складського свідоцтва та заставного свідоцтва — варанта (статті 961, 962, 965 ЦК України).
У відносинах за договором схову строк є досить своєрідним, оскільки він визначає межі обов'язків охоронця. Охоронець не має права вимагати від поклажо-давця достроково забрати своє майно, якщо в договорі обумовлено строк його дії. Навпаки, поклажодавець може у будь-який момент вимагати повернення майна навіть якщо строк дії договору ще не закінчився. Якщо договір було укладено на певний строк, охоронець має право вимагати, щоб поклажодавець прийняв від нього майно, якщо настав строк. При безстроковому характері договору ця вимога може бути пред'явлена у будь-який момент, але охоронець зобов'язаний надати поклажодавцеві достатній строк для одержання ним свого майна.
§ 4. Права та обов'язки сторін за договором схову (зберігання)
Охоронець не тільки має право прийняти на зберігання майно, а й у деяких випадках зобов'язаний це зробити. Так, зобов'язані приймати на зберігання майно громадян камери схову транспортних організацій, гардероби підприємств та установ згідно з їх правилами внутрішнього розпорядку. У ст. 940 ЦК України прямо передбачається, що професійний зберігач, який зберігає речі на складах загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості.
Приймаючи майно, охоронець повинен оглянути його. Так, у разі відвантаження матеріальних цінностей державного резерву на підприємства для їх зберігання та з цих підприємств усі транспортні підприємства та організації незалежно від форм власності приймають та здають їх, обов'язково перевіряючи вагу або кількість місць (залежно від виду вантажу )', тобто фактично майно приймається після огляду.
Якщо майно не відповідатиме вимогам, що пред'являються до якості упаковки, комплектності та іншим ознакам, або заборонене до приймання відповідними
Закон України "Про державний матеріальний резерв" // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 13.
420
Глава 59
правилами, охоронець може відмовитися прийняти таке майно. Іноді майно, що передається на схов, підлягає оцінці. Так, майно, що здається в ломбард, оцінюється за згодою сторін. Речі з дорогоцінних металів оцінюють за встановленими державними розцінками.
Після прийняття речей на зберігання охоронець приступає до виконання свого основного обов'язку. Щоб здійснити його, він повинен вжити всіх необхідних або передбачених договором заходів для збереження майна (ч. 1 ст. 416 ЦК УРСР, ст. 942 ЦК України). Обсяг та характер засобів, що їх має вжити охоронець, визначаються видом договору, а також його оплатністю чи безоплатністю. При здачі речей охоронцеві може бути визначено, від якої небезпеки їх треба охороняти, які дії для цього вчинити. Охоронець у всіх випадках повинен зберігати майно від загибелі, крадіжки. Так, на нього може бути покладений обов'язок зі збереження продуктів від псування, речей від пошкодження шкідниками тощо. Зокрема, ломбард вживає застережних заходів проти псування речей від вологості, молі тощо; холодильник забезпечує збереження продуктів відповідно до інструкцій та санітарних правил.
Якщо дії, які зобов'язаний вчинити охоронець для забезпечення схоронності речі, не визначено договором або спеціальними правилами, то він повинен вживати необхідних заходів, виходячи із конкретних обставин, умов зберігання, властивостей і стану речей, а також небезпеки, що може загрожувати їх цілості. Дії, спрямовані на збереження майна, залежать від роду речей, їх властивостей, місця і часу зберігання. Заходи, яких вживає охоронець, зумовлені тим, окремий громадянин чи організація зберігає майно, оплатно чи безоплатно надається ця послуга, здійснюється вона як одна Із цілей діяльності організації, передбаченої в її статуті, чи ні.
Коли охоронцем є громадянин, то при безоплатному зберіганні речей Іншої особи він зобов'язаний виявити турботу про передане йому майно, тобто дбати про це майно, як про своє власне (ч. 2 ст. 416 ЦК УРСР). У новому ЦК України також є аналогічна стаття, але вона встановлює обов'язок будь-якого зберігача (як фізичну, так і юридичну особу) за безоплатним зберіганням піклуватися про річ, як про свою власну (ст. 942). Від нього можна вимагати вжиття лише тих заходів зі збереження речей, яких він вживає щодо своїх речей того самого виду і призначення. Отже, такого охоронця не можна звинувачувати в тому, що він не вжив певних заходів щодо схоронності майна, якщо ці заходи він не застосував для збереження власного майна (наприклад, не провітрював речі, не встановлював додаткових охоронних пристроїв тощо). Проте останнє не слід розуміти так, що якщо охоронець (зберігач) при безоплатному зберіганні майна іншого громадянина ставиться до збереження власного майна того самого призначення недбало, не виявляючи звичайної турботи про нього, то він не зобов'язаний вжити мінімальних доцільних заходів зі збереження прийнятого майна. Безгосподарне ставлення до своїх речей не звільняє охоронця від відповідальності за пошкодження чужого майна. Турбота має бути не меншою, ніж про свої речі, і в тому разі, якщо особі передається на зберігання майно, описане слідчим, зокрема речові докази.
Коли охоронцем є організація, для якої схов (зберігання) — одна з цілей діяльності, передбаченої її статутом (положенням), пред'являються максимальні вимоги щодо схоронності майна (наприклад, холодильники, ломбарди). Ці підприємства надають послуги зі зберігання оплатно і зобов'язані проводити цілий комплекс дій і заходів, застосовувати спеціальні технічні засоби, способи, апаратуру для створення умов, що виключають навіть випадкову втрату, пошкоджен-
Договір схову (зберігання)
421
ня майна. їх зобов'язання передбачають схоронність внутрішніх і зовнішніх властивостей речей. З процесу зберігання майно має вийти таким, яким воно було прийнято на зберігання.
Строк, протягом якого охоронець має здійснювати свої функції, може бути визначеним і невизначеним. Якщо обома сторонами в зобов'язанні зі зберігання є громадяни, тривалість виконання охоронцем його обов'язків встановлює він сам. Договір схову між ними може бути укладений на визначений строк, без зазначення строку або до витребування.
При передачі громадянами своїх речей на зберігання організаціям строк зберігання визначається угодою сторін, статутом охоронця або спеціальними правилами. Так, у договорі вказується строк зберігання при здачі громадянами майна в ломбард. Строк зберігання речей у камерах схову готелів, гуртожитків, будинків відпочинку, санаторіїв, гардеробах підприємств, установ та організацій визначається часом перебування громадян у цих організаціях. Іноді зберігання має тривати протягом строку, встановленого законом (наприклад, щодо знайдених речей).
Охорона спадкового майна триває до прийняття його всіма спадкоємцями, а якщо воно не прийнято — до закінчення строку прийняття спадщини (ч. 2 ст. 558 ЦК УРСР), а за новим ЦК України — до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини (ст. 1283).
У зобов'язаннях зі зберігання строк визначає час здійснення охоронцем своїх обов'язків. До закінчення встановленого строку особа, яка прийняла майно на зберігання, як правило, не може вимагати від поклажодавця, щоб він прийняв речі назад. Таке право надано йому тільки у разі настання строку, який встановлюється в інтересах поклажодавця.
Але чи залишається обов'язок охоронця зберігати майно після закінчення строку зберігання? Аналіз ст. 418 ЦК УРСР, ст. 950 ЦК України дає змогу дійти висновку, що такий обов'язок з охоронця не знімається, але ступінь турботи про майно, що зберігається, характеризується після цього більш низькими вимогами. Охоронець і надалі відповідає за втрату, нестачу або пошкодження цього майна, але лише за наявності з його боку умислу або грубої необережності. Після закінчення строку зберігання, охоронець зобов'язаний продовжувати виявляти турботу про схоронність майна до того моменту, поки його не візьме інша сторона. У такому разі охоронець має право вимагати відшкодування йому додаткових витрат зі зберігання майна. Якщо охоронець навмисно або з грубою необережністю допустив втрату, нестачу або пошкодження цього майна, то він зобов'язаний відшкодувати особі, яка здала річ на зберігання, заподіяні збитки.
Згідно Із ст. 416 ЦК УРСР, ст. 944 ЦК України охоронець не має права користуватися майном, переданим йому на схов, якщо інше не передбачено договором. Навіть у тих випадках, коли використання майна не спричинить особливих змін зовнішнього вигляду, погіршення його стану (наприклад, при читанні прийнятих на зберігання книг), на це необхідна згода поклажодавця. Так, Закон України "Про державний матеріальний резерв" забороняє використання матеріальних цінностей, зокрема за самовільне відчуження (використання, реалізацію) матеріальних цінностей державного резерву з юридичних осіб, на відповідальному зберіганні яких вони перебувають, стягується штраф у розмірі 100 відсотків вартості матеріальних цінностей у цінах на час виявлення факту відчуження, а також пеня з суми відсутнього їх обсягу за кожний день до повного їх повернення (п. 10 ст. 14).
Іноді закон передбачає право користування речами, що зберігаються. Так,
422
Глава 59
відповідно до ст. 58 Закону України "Про виконавче провадження" охоронець може користуватися переданим на схов майном боржника, якщо за властивостями майна користування ним не тягне за собою знищення або зменшення його цінності. В іншому разі заборона користуватися майном має бути спеціально обумовлена в акті опису.
Але буває так, що, враховуючи властивості майна, зберігання його не можна здійснити належним чином, не користуючись ним. У такому разі охоронець може користуватися такого роду майном, щоб воно не простоювало марно, задовольняючи свої господарські інтереси з урахуванням призначення майна, яке зберігається. Це не перетворює зобов'язання зберігання на відносини з надання майна у безоплатне користування, оскільки тут вирішальне значення для учасників правовідносин має саме момент зберігання, мета, заради якої майно передавалося колгоспові, а не момент користування, що відіграє другорядну роль.
Особа, що взяла майно на зберігання, зобов'язана зберігати його особисто. Передати майно на зберігання іншій особі вона може тільки за згодою поклажо-давця. Проте у деяких випадках охоронець має право передати іншій особі речі, які зберігає, і без згоди їх володільця. Така передача можлива, якщо будь-які обставини будуть загрожувати цілості майна, а охоронець засобами, що є в його розпорядженні, не може відвернути таку загрозу і позбавлений можливості запитати згоди поклажодавця. У цьому разі охоронець діє в інтересах поклажодав-ця з метою схоронності його речей, і він зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця про передачу речі на зберігання іншій особі (ст. 962 ЦК України).
Охоронець зобов'язаний повернути майно тому, хто здав його на схов, або уповноваженій на це особі навіть тоді, коли зберігання майна продовжується до визначеного законом або угодою сторін строку, поклажодавець має право у будь-який час взяти його назад, оскільки строк зберігання встановлюється в його інтересах. Особа, що прийняла річ на зберігання, не може наполягати на її отриманні поклажодавцем до закінчення строку, якщо він здав річ на певний строк, який ще не настав (ст. 415 ЦК УРСР, ст. 943 ЦК України).
Речі, що зберігаються, мають бути видані відразу після пред'явлення вимоги з урахуванням звичайного часу роботи охоронця, можливості термінового повернення, роду майна, способу його отримання тощо. Майно може повертатися не все разом, а частинами, партіями. Договором між сторонами може бути визначений і порядок повернення майна. Якщо вантажі перебувають на відповідальному зберіганні, їх мають за розпорядженням постачальника відправити за вказаною адресою будь-яким видом транспорту, якщо не було вказівки про те, яким способом слід повернути продукцію або товар. Якщо вид транспорту був вказаний охоронцю, він зобов'язаний використати саме цей вид транспорту, в іншому разі можуть виникнути додаткові витрати.
Майно має бути повернуто у тому місці, яке визначено договором або нормативними документами. Якщо місце зберігання не збігається з місцем, де потрібно згідно Із договором видати майно назад, то охоронець має право відправити його поклажодавцеві за рахунок останнього. Переважно речі повертаються в місцезнаходженні охоронця — ломбарді, камері схову, гардеробі.
Охоронець не лише зобов'язаний повернути майно, що зберігається у нього, у встановлений законом або договором строк, а й має право вимагати своєчасного отримання майна особами, які здали його на зберігання. Якщо особи, які здали на зберігання речі, ухиляються від зворотного одержання їх, для них наста-
Договір схову (зберігання)
423
ють невигідні наслідки. Так, у разі невибрання з державного резерву матеріальних цінностей у передбачені договором строки одержувачі відшкодовують витрати, пов'язані з додатковим зберіганням зазначених матеріальних цінностей понад ці строки, а також збитки, зумовлені зниженням якості матеріальних цінностей за період прострочення їх вибрання та простій транспортних засобів, наданих для відвантаження зазначених матеріальних цінностей (п. 11 ст. 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв").
Якщо охоронцем є громадянин, він згідно з ч. 2 ст. 421 ЦК УРСР має право вимагати по суду продажу невитребуваного поклажодавцем майна в порядку, передбаченому ЦПК України. Якщо охоронцем є організація, то продаж невитребуваного майна проводиться в порядку, передбаченому її статутом (положенням). Суми, виручені від реалізації майна, видаються тому, хто здав майно на схов, за вирахуванням сум, належних охоронцеві (ч. З ст. 421 ЦК).
У новому ЦК передбачено право продажу зберігачем невитребуваного майна лише щодо речей, не витребуваних поклажодавцями з камер схову організацій, підприємств транспорту впродовж трьох місяців з моменту закінчення встановленого строку зберігання (ст. 972).
Заслуговує на увагу норма ст. 945 ЦК України про те, що у разі небезпеки, втрати, нестачі чи пошкодження речі зберігач зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця, а у разі якщо річ, що є на зберіганні, пошкоджено або виникла реальна загроза її пошкодження, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право реалізувати річ чи її частину самостійно та відшкодувати понесені втрати з суми виторгу, якщо він не відповідає за настання зазначених обставин. Таке право охоронця не суперечить природі зобов'язань зі зберігання, оскільки в даному випадку виконується доручення в інтересах особи, що здала на схов майно. Наявність такого права сприятиме зменшенню збитків під час зберігання. Бувають випадки, коли, незважаючи на вжиті усі необхідні заходи для подальшого зберігання майна, неможливо усунути певні несприятливі обставини, а в законі немає вказівки на те, як повинні діяти охоронець І поклажодавець у подібних ситуаціях.
На відміну від охоронця, поклажодавець не може бути зобов'язаний виконати своє зобов'язання в натурі, якщо у нього немає майна, яке він повинен був здати на зберігання. Поклажодавець, який передав майно на зберігання, зобов'язаний сплатити охоронцеві винагороду, якщо договір схову оплатний. Розмір винагороди визначається затвердженими у встановленому порядку таксами, ставками, тарифами, а за відсутності таких — за згодою сторін (ч. 1 ст. 417 ЦК УРСР).
У новому ЦК України такої норми немає. В ст. 946 цього Кодексу передбачено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором. У разі дострокового припинення зберігання з незалежних від зберігача обставин він має право на пропорційну частину оплати. Поклажодавець, який не забрав річ після закінчення терміну зберігання, повинен оплатити за весь час фактичного її зберігання.
Законом передбачаються і особливі випадки оплати зберігання. Так, нотаріальна контора зобов'язана видати винагороду охоронцеві, опікунові або особі, якій передано на зберігання спадкове майно, якщо вони не є спадкоємцями (п. 106 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України)1.
Закон і бізнес. — 1994. — 5 жовтня. — № 40.
424
Глава 59
Зберігач описаного державним виконавцем майна, якщо ним не є сам боржник або член його сім'ї, одержує винагороду відповідно до угоди зберігача і державного виконавця (ст. 58 Закону України "Про виконавче провадження").
Послуги, що надаються охоронцем, оплачуються у багатьох випадках наперед, інакше речі не можуть бути прийняті на зберігання. Такі правила діють при здачі майна в ломбарди, автоматичні камери транспортних організацій, у камери схову залізниці. Плата вноситься або за весь період, або за певний термін. Винагорода може вноситися і в момент отримання речей назад. Питання про право охоронця затримувати у себе річ до сплати винагороди поклажодавцем законом не врегульовано, а в літературі вирішується по-різному. Одні автори вважають, що охоронець не має права затримувати річ до отримання грошей за зберігання1, інші — що перешкод до цього немає, посилаючись при цьому на двосторонній характер оплатного договору схову2. Вважаємо більш правильною другу точку зору, оскільки у взаємних договорах кожна із сторін може не виконувати своїх обов'язків доти, поки інша сторона не виконає те, що покладено на неї.
В разі безоплатного схову той, хто здав майно на схов, зобов'язаний відшкодувати охоронцеві витрати, необхідні для зберігання майна (ч. 2 ст. 417 ЦК УРСР). За новим ЦК України такий обов'язок покладається на поклажодавця за умови, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, якщо громадянин безоплатно зберігав речі іншої особи і передав їх у ломбард, бо приміщення, де вони знаходилися, залило водою, то витрати з оплати зберігання речей у ломбарді, доставки їх туди і назад мають бути відшкодовані, оскільки є необхідними і здійснені з метою захисту інтересів поклажодавця. Розмір витрат у даному разі визначають виходячи з дійсно зроблених витрат зі зберігання.
При виникненні розбіжностей спір вирішує суд. Тобто охоронець у разі закінчення безоплатного договору має право вимагати від іншої сторони у судовому порядку відшкодування всіх необхідних і виправданих витрат, пов'язаних з виконанням обов'язків зі зберігання майна. На відшкодування витрат понад обумовлену винагороду охоронець має право і в разі укладення оплатного договору, якщо ці витрати також були зумовлені необхідністю.
При безоплатному зберіганні речей у санаторіях, готелях, гуртожитках і тому подібних організаціях, у гардеробах установ, підприємств володільці речей ніяких витрат не відшкодовують, бо тут вони входять як один з елементів в обслуговування громадян.
Згідно із ч. 2 ст. 415 ЦК УРСР охоронець має право у будь-який час відмовитися від договору, якщо майно здано на схов до затребування або без зазначення строку, але він зобов'язаний надати поклажодавцеві достатній за даних обставин строк для прийняття речей назад. Поклажодавець зобов'язаний взяти їх у цей строк.
Новим ЦК України дещо по-іншому врегульовано такі відносини. Згідно зі ст. 938 ЦК якщо строк зберігання у договорі не встановлений, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, а у разі визначення строку моментом пред'явлення вимоги про повернення речі, зберігач має право вимагати від поклажодавця забрати цю річ у розумний строк.
Отдельные виды обязательств / Под ред. К. А. Граве, И. Б. Новицкого. — М., 1954. — С. 328. Иоффе О. С. Обязательственное право. — С. 506.
Договір схову (зберігання)
425
Отже, в обох випадках законодавець не встановлює конкретного строку, протягом якого поклажодавець зобов'язаний взяти майно у охоронця. На охоронця покладається обов'язок надати поклажодавцеві строк, достатній для отримання речей.
В одних випадках вимога охоронця може потягти за собою обов'язок покла-жодавця терміново взяти свої речі (наприклад, у зв'язку з припиненням роботи гардероба в організації), а в інших — надання певного часу, відстрочення для отримання майна. Це правило встановлено тому, що речі зберігаються в інтересах їх володільця, термінове ж виконання ним свого обов'язку може порушувати іноді його інтереси. Поклажодавець може сам отримати майно або через уповноважену ним особу.
Обов'язок охоронця повернути майно поклажодавцеві дає право останньому вимагати речі або товари у примусовому порядку, якщо вони не будуть повернуті у встановлений строк. Коли ж охоронець не повертає речі, то він порушує свій обов'язок, який існує за договором або зобов'язанням зберігання, яке виникло з інших юридичних фактів, що є підставою подання позову про повернення речі у натурі. Поклажодавець може вимагати примусового виконання охоронцем його обов'язку. Він повинен подати лише докази, що підтверджують факт передачі майна на зберігання, а не належність майна останньому.
§ 5. Відповідальність сторін у зобов'язаннях схову (зберігання)
Якщо охоронець не виконає належним чином своїх обов'язків, допустить втрату майна, нестачу або його пошкодження, він несе відповідальність за це перед поклажодавцем.
Відповідальність охоронця за ЦК УРСР може бути повною І обмеженою. При повній відповідальності охоронець відшкодовує поклажодавцеві як прямі збитки, так і неодержані доходи, тобто відповідає за загальними правилами цивільного законодавства. Повна відповідальність може настати, якщо це передбачено законом або договором (ст. 419 ЦК УРСР). У всіх інших випадках настає обмежена відповідальність, на підставі якої за втрату та нестачу майна охоронець відповідає лише у розмірі вартості втраченого майна чи майна, якого не вистачає, а за пошкодження майна — у розмірі суми, на яку знизилася його вартість (ст. 419). Отже, внаслідок диспозитивного характеру даної статті у зазначених у ній розмірах охоронець відповідає в тих випадках, якщо за законом або договором на охоронця не покладено обов'язок відшкодувати збитки у вигляді неодержаних доходів. Якщо при здаванні майна на схов було зроблено оцінку цього майна, яку зазначено у договорі або іншому письмовому документі, виданому охоронцем, відповідальність охоронця обмежується сумою оцінки, коли не доведено, що дійсна вартість пошкодженого, втраченого майна або майна, якого не вистачає, перевищує цю суму.
Певною мірою суперечливо вирішено питання про розмір відповідальності зберігача в новому ЦК України, в ст. 950 якого закріплено правило про відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі на загальних підставах. Тобто це правило можна зрозуміти і так, що відшкодуванню підлягають як прямі (реальні) збитки (витрати, зроблені поклажодавцем, втрата або пошкодження майна), так і неодержані ним доходи. Однак зміст ст. 951 ЦК України
426
Глава 59
свідчить про інше, оскільки згідно з нею збитки, завдані поклажодавцеві втратою або пошкодженням речі відшкодовуються зберігачем: у разі втрати та нестачі речей — у розмірі їх вартості; у разі пошкодження речі — у розмірі суми, на яку знизилася ЇЇ вартість. Таким чином, ця норма, як І відповідна норма ст, 419 ЦК УРСР, не передбачає відшкодування неодержаних доходів, які міг би одержати поклажодавець у разі належного зберігання майна.
Незважаючи на те, що під час приймання майна на схов і визначення його вартості за згодою сторін може бути занижено оцінку речей, закон дозволяє у разі їх втрати відшкодовувати збитки лише у розмірі оцінки, встановленої у договорі. У розмірі оголошеної вартості несуть відповідальність транспортні організації при втраті або пошкодженні речей, що здані до камери схову, якщо охоронець не доведе, що дійсна вартість майна нижча від суми оцінки. Якщо речі здано до камери схову цих організацій без оголошення їхньої вартості або до автоматичних камер схову, де оцінка не оголошується, охоронці відповідають у межах доведеної позивачем дійсної вартості речей.
За пошкодження майна охоронець відповідає у розмірі суми, на яку знизилася його вартість. Це правило має застосовуватися тоді, коли майно є в наявності, але пошкоджено, в зв'язку з чим знизилася його вартість. Характер пошкодження майна має бути таким, що можна поновити його вартість і використовувати за початковим призначенням після відповідного ремонту.
Під зниженням вартості пошкодженого майна розуміється зниження його вартості внаслідок погіршення властивостей, необхідності ремонту, зниження ефективності використання корисних якостей1. Розмір суми, на яку знизилася вартість майна в результаті пошкодження, може визначатися за допомогою експертизи. Отже, якщо пошкоджене майно можна використовувати за початковим призначенням, хоч І зі зниженням вартості, стягненню підлягає сума оцінки. Якщо таке майно може бути використане за призначенням після необхідного ремонту, потрібно стягнути вартість цього ремонту. Крім того, за наявності відповідних умов можливе стягнення і суми, на яку знизилася вартість пошкодженого майна внаслідок втрати ним товарного вигляду. У таких випадках не можна стягувати з охоронця вартість майна, яку воно мало до пошкодження.
Якщо у зв'язку з пошкодженням майна, за яке охоронець відповідає, якість майна знизилася настільки, що воно не може бути використано за початковим призначенням, поклажодавець має право від нього відмовитися. Охоронець зобов'язаний у такому разі відшкодувати дійсну вартість майна з урахуванням його зношення. Ступінь пошкодження майна та його придатність до подальшого використання визначають сторони, а у разі спору встановлюється висновком спеціальної інспекції або експертизи.
У законі немає вказівки щодо того, до якого моменту повинна визначатися вартість втраченого або пошкодженого майна — на день втрати або пошкодження майна, тобто на момент заподіяння шкоди, чи на день розгляду позову.
Судова практика виходить з того» що вартість спірного майна визначається за погодженням сторін, а за його відсутності — за дійсною вартістю майна на
Хаскельберг Б. Л. Ответственность железных дорог за несохранность груза. — М, 1966. — С. 19—24; Смирное В. Г., Яковлева В. Ф. Правовые проблемы перевозки и материально-технического снабжения. — Л., 1978. — С. 210.
Договір схову (зберігання)
427
час розгляду справи (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. № 20). Під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості.
Так, рішенням Вінницького обласного суду від 10 вересня 1998 р. було задоволено позов гр-на Крикливого до ВАТ "Маяк" про відшкодування вартості автомобіля. Спір полягав у тому, що 12 грудня 1996 р. невідомим з платної стоянки "Маяк" було вкрадено належний гр-ну Крикливому автомобіль БМВ-735. Суд ухвалив стягнути з ВАТ "Маяк" на користь позивача 96188 грн. вартості автомобіля. ВАТ "Маяк" оскаржило таке рішення суду, оскільки вважало, що суд не врахував дійсну вартість автомобіля і те, що автомобіль тривалий час експлуатувався в Україні. Судова колегія Верховного Суду України залишила скаргу ВАТ "Маяк" без задоволення, а рішення суду без змін, зазначивши в ухвалі, що суд обгрунтовано виходив з дійсної вартості аналогічного автомобіля чотирирічного віку, бо на день викрадення автомобіль експлуатувався 4 роки, а на день розгляду справи такий автомобіль коштував 96188 грн.
У тому разі, коли ціна на майно підвищилася після його втрати або пошкодження, розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, слід обчислювати виходячи із цін, які існують на день розгляду спору і ухвалення рішення, на що справедливо вказується в літературі1. Це пояснюється тим, що принцип повного відшкодування заподіяної шкоди полягає у поновленні попереднього майнового становища кредитора, забезпеченні можливості набути взамін втраченого нове манно.
Відповідальність за втрату або пошкодження майна несуть також зберігачі, які здійснюють зберігання не за договором схову, а на інших підставах. Відповідачами тут можуть бути лише готелі, мотелі, будинки відпочинку, санаторії, гуртожитки і тому подібні організації. Вони відповідають за збереження майна громадян, яке перебуває у відведених йому приміщеннях, хоч це майно і не було здано на зберігання цим організаціям, за винятком грошей і коштовностей (ст. 420 ЦК УРСР, ст. 975 ЦК України). Розмір відповідальності цих організацій також визначається за правилами ст. 419 ЦК УРСР, ст. 951 ЦК України.
Як правило, у цивільному праві відповідальність настає за наявності вини особи, яка не виконала або неналежним чином виконала зобов'язання. У зобов'язаннях схову майна передбачається виняток з цього правила. Зокрема, організація, що здійснює схов у межах своєї професійної діяльності, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна лише тоді, якщо доведе, що шкоду спричинено непереборною силою (ст. 418 ЦК УРСР).
За новим ЦК України професійний зберігач відповідає за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (ст. 950).
Отже, звичайну відповідальність нестимуть організації, для яких схов є додатковою функцією, а підвищену— лише організації, для яких схов є єдиною або однією з основних цілей професійної діяльності. Для звільнення охоронця від від-
Новицкий И. Б., Лунц Л. ТІ. Общее учение об обязательстве. — М., 1950. — С. 366—368, 374—375; Калмыков Ю. X. Возмещение ущерба, причиненного имуществу. — Саратов, 1965. — С. 70-71.
428
Глава 59
повідальності за незбереження майна в результаті дії непереборної сили необхідно, щоб невиконання ним своїх обов'язків було в причинному зв'язку з такими діями, щоб дійсно ці явища (повінь, землетрус тощо) впливали на діяльність охоронця, завдаючи шкоду. Якщо охоронець міг і повинен був передбачити заподіяння шкоди майну, що зберігається, зокрема настанням повені, і запобігти шкідливим наслідкам доступними йому засобами, його посилання на непереборну силу у разі втрати або пошкодження майна буде необгрунтованим. Він має довести, що об'єктивно не міг відвернути дії непереборної сили, у зв'язку з чим і не зміг зберегти майно.
Умовами відповідальності професійних охоронців (зберігачів) є: наявність шкоди, причинного зв'язку між поведінкою охоронця і заподіяною шкодою, а також протиправність дій охоронця. Вина не є необхідною умовою відповідальності таких охоронців. Відповідальність інших охоронців (зберігачів) за незбереження майна настає за наявності загальних підстав за порушення зобов'язань.
Відповідальність охоронця зменшується, якщо поклажодавець не забере майно у строк, обумовлений договором, а при схові майна без зазначення строку — у строк, визначений охоронцем. У такому разі охоронець звільняється від відповідальності за втрату, нестачу чи пошкодження невитребуваного майна. Охоронець у таких випадках відповідає лише за наявності з його боку умислу чи грубої необережності (ч. 2 ст. 418 ЦК УРСР, п. З ст. 959 ЦК України). Таким чином, після прострочення поклажодавця в отриманні майна знову відповідальність охоронця знижується. За несхоронність речей внаслідок простої необережності охоронець не відповідає. Це правило поширюється на випадки схову майна як організаціями, для яких схов є однією із цілей діяльності, так і підприємствами, що здійснюють схов у вигляді додаткової або допоміжної функції, а також громадянами.
Поклажодавець, як і охоронець, за невиконання своїх обов'язків щодо охоронця несе відповідальність за збитки, які виникли у зв'язку з цим. Закон не передбачає відповідальність поклажодавця незалежно від вини, тому слід виходити із загального правила про відповідальність лише за вину. Поклажодавець відповідає і за порушення обов'язку отримати майно по закінченню встановленого строку.
При ухиленні поклажодавця від отримання майна може бути здійснено його продаж у порядку, встановленому законом для охоронців-громадян та в порядку, встановленому статутом організації, яка є охоронцем (ст. 421 ЦК УРСР). У новому ЦК України така загальна норма відсутня. Однак за ст. 972 ЦК України камери схову зобов'язані зберігати не витребувану річ протягом трьох місяців, а зі спливом цього строку річ може бути продана у встановленому законом порядку.
Майно, здане на зберігання, може заподіяти шкоду охоронцеві своїми природними властивостями. Як правильно зазначав О. С. Іоффе, якщо охоронець знав або повинен був знати про шкідливі властивості речей і все ж прийняв їх на зберігання, то він має вжити необхідних заходів, щоб запобігти збиткам, за які не можна притягти до відповідальності особу, яка здала такі речі1. А відтак цілком справедливо у ст. 422 ЦК УРСР та ст. 950 ЦК України передбачено обов'язок поклажодавця відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, про які зберігач, приймаючи майно на зберігання, не знав і не повинен був знати.
Иоффе А. С, Толстой Ю. К. Новый гражданский кодекс РСФСР. — Л., 1965. — С. 350.
Глава 60 ДОГОВІР ДОРУЧЕННЯ
§ 1. Поняття та значення договору доручення
Договір доручення (лат. mandatum) походить з громадського обов'язку і дружби, у зв'язку з чим для нього характерна наявність взаємної довіри сторін. Учасники цивільних відносин для здійснення своїх прав та обов'язків часто доручають іншим особам здійснити для них юридичні дії, тобто такі дії, які тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Сфера застосування договору доручення в цивільному обороті досить широка. Громадяни доручають іншим особам отримати заробітну плату, здійснити купівлю-продаж товару. З метою захисту прав і законних Інтересів учасники цивільних правовідносин укладають договори доручення з організаціями або особами, які можуть надати різні юридичні послуги на високому професійному рівні (розпорядження майном, ведення справ у судах).
Істотно збільшилося застосування договору доручення в умовах ринкової економіки, бо цей договір є практично вигідною правовою формою надання послуг за участю брокерів, зокрема в діяльності фондових і валютних бірж та бірж нерухомості.
Як самостійний вид цивільно-правового договору, договір доручення відомий тільки країнам континентальної Європи. Французький цивільний кодекс 1804 р. визначає, що відповідно до договору одна сторона (довіритель) доручає, а інша (повірений) приймає на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Дещо по-іншому визначає доручення Німецьке цивільне уложення. Згідно з ним за договором дорученням на повіреного може бути покладений обов'язок здійснювати як юридичні, так і фактичні дії; крім того, цей договір є безумовно безоплатним — "повірений зобов'язується безоплатно виконати справу, покладену на нього довірителем" (§ 662).
У ЦК України даний інститут набув розвитку. Новела пов'язана з тим, що в оборот введено комерційне представництво (статті 243, 1044 ЦК України).
Відповідно до ст. 386 ЦК УРСР, ст. 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії, Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.
Отже, предметом договору доручення є виконання однією особою від імені іншої юридичних дій. Найчастіше такі юридичні дії пов'язані із виконанням цивільно-правових угод, в яких повірений виконує дії від імені довірителя. В таких угодах стороною є довіритель, саме він набуває прав і є зобов'язаним стосовно осіб, з якими повірений уклав угоду за дорученням довірителя. Адже
430
Глава 60
юридично дії повіреного є діями самого довірителя, з яким через повіреного вступають у відносини треті особи. Набуття прав особою, яка не є учасником угоди, можливе також при укладанні договору на користь третьої особи (ст. 160 ЦК УРСР). Але в такому договорі кредитор завжди діє в своїх інтересах, а не в інтересах іншої особи. Крім того, відповідно до договору доручення на третю особу не можуть покладатися обов'язки.
В юридичній літературі договір доручення часто називають договором про представництво1. Договір доручення, який не зобов'язує до представництва, не може вважатися договором доручення2. Але у зв'язку з цим слід зазначити, що відносини, які опосередковані договором доручення, суттєво відрізняються від інших форм юридичного посередництва, в яких посередники діють в інтересах інших осіб, але від власного Імені (договір комісії, комерційні представники, довірче управління і т. ін.).
Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути оплатним і безоплатним.
Взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір, Причому взаємність має місце як при оплатному, так і безоплатному договорі.
В юридичній літературі є й інші думки. Так, автори підручника "Цивільне право" за редакцією професора Є. Суханова3 вважають, що двостороннім договір доручення є тоді, коли він оплатний або коли його виконання пов'язано з матеріальними витратами повіреного, а на довірителя покладається обов'язок з їх відшкодування.
Але, якщо уважно розглянути зміст ст. 391 "Обов'язки довірителя" ЦК УРСР та ст. 1007 ЦК України, то можна зробити висновок, що договір доручення за всіх умов є двостороннім.
У безоплатному договорі доручення на довірителя покладаються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконання доручення.
Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним у момент досягнення між сторонами згоди.
Договір доручення може бути оплатним і безоплатним. У ст. 387 ЦК УРСР зазначено, що довіритель зобов'язаний сплатити повіреному винагороду тільки в тому разі, якщо це передбачено договором або затвердженими у встановленому порядку правилами.
Крім того, в цій статті є вказівка на те, що "громадяни не можуть отримувати винагороду за виконання договору доручення, крім випадків прямо визначених в законі".
Відповідно до нового ЦК України обов'язок довірителя відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення, випливає з норми частини 2 ст. 1007.
Гражданское право / Под ред. Е.А. Суханова. — М, 2000. — Т. 2. — С. 91—92; Нерсєсов Н.О. Понятие добровольного представительства в гражданском праве / Избранные труды по представительству и ценным бумагам в гражданском праве. — М., 1998. — С. 24.
Шершвневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.) — М., 1975.
о
Гражданское право / Под ред. Е.А. Суханова. — М., 1994. — Т. 2.
Договір доручення
431
Строк договору доручення залежить від характеру доручення. В ЦК УРСР в нормах, які регулюють договір доручення, нічого не сказано про строк дії договору доручення. Відповідно до нового ЦК України договір доручення може бути укладений з вказівкою про строк, протягом якого повірений виконує обов'язки від імені довірителя, а також без такої вказівки (ст. 1001).
Предметом договору доручення можуть бути тільки юридичні дії повіреного — підписання документів, укладення угод тощо. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Слід зазначити, що ці фактичні дії підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому вони не мають самостійного значення. Вони є умовою належного виконання договору доручення, а не його предметом.
Мета договору доручення — здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод.
Характерним для договору доручення є те, що повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами.
Слід зазначити, що дії повіреного щодо третіх осіб, здійснені в межах повноважень, визначених договором, створюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя. Сам повірений, як представник, ніяких прав та обов'язків із угод, здійснених третьою особою, не набуває.
Форма договору доручення може бути усною і письмовою відповідно до загальних правил про форму угоди (статті 42—47 ЦК УРСР) і про форму договору (ст. 154 ЦК УРСР).
Відповідно до ст. 44 ЦК УРСР договори доручення між організаціями та з участю організацій укладаються у письмовій формі.
Договір доручення між громадянами на обумовлену на даний період суму також укладаються у письмовій формі. Договори доручення, що укладаються за нотаріальною формою, можуть бути нотаріально посвідчені (наприклад, доручення на укладення договору купівлі-продажу квартири).
На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Довіреність може охоплювати лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи із захисту майнових Інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного:
проведення правової експертизи документів;
представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в суді та інші.
Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя.
Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво, проте представництво, ширше договірного представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути також закон, адміністративний акт, трудовий договір (ст. 62 ЦК УРСР). Договір доручення — це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва.
Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися у договорі або у виданому на підставі договору дорученні, або
432
Глава 60
в усних розпорядженнях. Безумовним є те, що вказівки довірителя мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.
Договір доручення має багато спільного з договором комісії, який історично виник як вид договору доручення у торговельному обороті.
Але на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво, тобто повірений виступає від імені довірителя, у договорі комісії комісіонер — сторона, яка виконує договір, виступає в інтересах комітента, але від власного Імені, що виключає можливість виникнення представницьких відносин.
Договір доручення може бути оплатним і безоплатним, договір комісії, як правило, оплатний. У відносинах з третіми особами повірений не набуває для себе ніяких прав та обов'язків, а комісіонер стає стороною в угоді, яку він здійснює для третьої особи і набуває також прав та обов'язків.
Договір доручення має спільні риси з договором підряду. І підрядник, і повірений діють в інтересах особи, але разом з тим ці два договори відрізняються своїм предметом: у договорі підряду предметом є матеріалізований результат роботи, а в договорі доручення — юридичні дії повіреного.
Складніше розмежувати договори доручення та експедиції. Експедитор, як і повірений, може здійснювати і юридичні, і фактичні дії. Але предметом договору експедиції є водночас і юридичні, і фактичні дії. Наприклад, доставка вантажу на станцію або на склад клієнта. Ці договори різняться тим, що експедитор може діяти як від імені клієнта, так і від свого імені; повірений же діє лише від імені довірителя.
§ 2. Зміст договору доручення
Зміст договору доручення, як спільного юридичного акта сторін, становлять, по-перше, умови, щодо яких сторони дійшли згоди, і, по-друге, ті умови, що приймаються ними як обов'язкові на підставі чинного законодавства.
Зміст договору, як відомо, розкривається через права та обов'язки його учасників, що визначені умовами договору.
Відповідно до ст. 1000 нового ЦК України змістом договору доручення мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Такі дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.
Сторонами договору доручення є повірений і довіритель.
Повірений — особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії; довіритель — особа, яка доручає повіреному виконати всі дії.
Повіреним і довірителем можуть бути дієздатні громадяни та юридичні особи.
Слід мати на увазі, що юридичні особи повинні діяти в межах статутної правоздатності, а громадяни, які укладають і виконують договори доручення з комерційною метою, мають бути зареєстровані як підприємці.
Договір доручення має особисто-довірчий (фідуціарний) характер. Принцип особистого виконання доручення повіреним закріплений також в нормах ст. 1005 нового ЦК України. З огляду на те, що права та обов'язки в договорі, який укладає повірений від імені довірителя, набуваються виключно для довірителя, велике значення має питання про волевиявлення цих осіб. В юридичній літературі існує думка про те, що повірений є виразником не тільки волі довірителя, а й своєї волі. За
Договір доручення
433
відсутності волевиявлення з боку повіреного юридичний ефект у вигляді договору не настане1. На наш погляд така точка зору заслуговує на підтримку з єдиним доповненням про те, що волевиявлення довірителя і повіреного щодо змісту юридичних дій, які виконує повірений, повинно збігатися. За інших умов виконання договору доручення буде неналежним.
Головним обов'язком повіреного є виконання доручення відповідно до вказівок довірителя (ч. 1 ст. 388 ЦК УРСР).
Вимога особисто виконати доручення стосується лише юридичних дій, що становлять предмет договору. Для здійснення фактичних дій, які супроводжують юридичні дії, повірений може залучити інших осіб, зокрема перекладача для участі у переговорах, друкарку для підготовки документів. Причому залучення помічників допускається без повідомлення про це довірителя, оскільки ці особи не виконують юридичних дій.
Але, якщо в договорі доручення є прямі вказівки на нерозголошення інформації будь-яким особам, з якими не пов'язане виконання юридичних дій, повірений звичайно повинен зберігати конфіденційність Інформації.
Особисте виконання доручення повіреним може стати неможливим через об'єктивні причини (хвороба, дія непереборної сили і т. ін.). Якщо за таких умов інтереси довірителя вимагають невідкладного здійснення відповідних юридичних дій, а повірений не міг попередньо направити запит довірителеві або не отримав своєчасної відповіді на свій запит, він може передати виконання доручення іншій особі (ч. 2 ст. 388 ЦК УРСР). В цьому разі повірений зобов'язаний повідомити довірителя про передачу виконання доручення іншим особам (ч. З ст. 388 ЦК УРСР).
Таким чином, договір доручення належить до тих цивільно-правових договорів, за якими допустиме, як правило, лише особисте виконання.
Відповідно до ст. 389 ЦК УРСР повірений має право передати виконання доручення іншій особі (заступникові) лише у двох випадках:
коли він уповноважений на це договором;
змушений до цього силою обставин з метою захисту інтересів довірителя.
Частина 2 ст. 389 ЦК УРСР та ч. 4 ст. 1005 нового ЦК України встановлюють застереження, що повірений відповідає за вибір заступника. На практиці може виникнути проблема щодо тлумачення цієї частини статті. Є всі підстави для проведення аналогій між статтями 68 і 389 ЦК УРСР. Йдеться про те, що повірений не відповідає за дії заступника, якщо проти його кандидатури не заперечував довіритель. Оскільки повірений діє в інтересах довірителя, він зобов'язаний виконувати доручення відповідно до вказівок довірителя.
Вказівки довірителя визначають, як мають реалізовуватися повноваження повіреного. Наприклад, повірений уповноважений здійснити угоду купівлі-прода-жу будинку. Вказівки довірителя можуть стосуватися покупки, місця розташування будинку, його технічних характеристик.
Якщо повірений відступить від вказівок довірителя (наприклад, підвищить купівельну ціну), вчинені дії зобов'язують довірителя перед третіми особами, але надають йому право на відшкодування збитків за рахунок повіреного. Тобто має місце невиконання повіреним своїх обов'язків у договірному зобов'язанні з усіма наслідками, що звідси випливають.
Гражданское право / Под ред. Е.А. Суханова. — М., 2000. — Т. 2. — С. 93—94.
28 — 5-633
434
Глава 60
На повіреного покладається обов'язок повідомляти довірителеві на його вимогу всі дані про хід виконання доручення, що дає йому можливість впливати на виконання доручення.
Після виконання доручення повірений зобов'язаний без зволікання надати довірителеві звіт з додатком документів, які підтверджують здійснення повіреним юридичних дій і витрат. Форма звіту законом не передбачена, і тому він може бути наданий як в усній, так і в письмовій формі. Але якщо договір передбачає письмову форму звіту, то звичайно надається письмовий звіт.
Істотний обов'язок повіреного — термінова передача довірителеві всього отриманого у зв'язку з виконанням довіреного (майна, грошових сум, документів).
Цьому обов'язку повіреного кореспондує обов'язок довірителя прийняти від повіреного все виконане за договором. Довіритель зобов'язаний прийняти виконання без зволікання після того, як він отримав повідомлення від повіреного (ч. 1 ст. 391 ЦК УРСР, ч. З ст. 1007 нового ЦК України).
Повірений діє за рахунок довірителя. З цього випливає два обов'язки довірителя (ст. 1007 ЦК України):
забезпечити повіреного коштами, необхідними для виконання доручення;
відшкодувати повіреному фактичні витрати, які були необхідні для виконання доручення.
Витрати повіреного мають бути необхідними і будь-яку кількісну межу для них не встановлено. Якщо навіть сторони погодили розмір витрат у договорі, це не забороняє повіреному вимагати оплати додаткових витрат за умови, що вони були потрібні для ведення справи.
Якщо довіритель не виконає названі обов'язки, його можна вважати боржником.
При укладенні оплатних договорів доручення довіритель зобов'язаний також виплатити повіреному винагороду за належне виконання договору.
Строк у договорі доручення визначається з урахуванням характеру доручення, яке має реалізовувати повірений. Якщо повірений не виконає доручення у строки, визначені договором, прострочення тягне за собою відшкодування збитків, виплату неустойки, якщо це передбачено договором. На практиці частіше сторони не вказують точний термін виконання. Вони лише визначають повний період часу, протягом якого бажано виконати доручення.
§ 3. Припинення договору доручення
Договір доручення припиняється на загальних підставах припинення договорів, тобто у зв'язку з виконанням повіреним обов'язків з реалізації повноважень.
Крім того, закон (ст. 392 ЦК УРСР, ст. 1008 нового ЦК України) встановлює інші підстави припинення договору доручення, а саме:
скасування договору довірителем;
відмова повіреного;
смерть довірителя або повіреного, визнання будь-якої Із сторін договорунедієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою;
припинення юридичної особи, яка є стороною договору.
Нормою нового ЦК України (ч. З ст. 1008) врегульований порядок
Договір доручення
435
припинення договору доручення, в якому повіреним є підприємець. Зокрема, якщо повіреним є підприємець, сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити другу сторону про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлений договором.
Особисто-довірчий характер взаємовідносин довірителя і повіреного зумовлює те, що угода про відмову довірителя від свого права анулювати доручення, а повіреного відмовитися від нього у будь-який час є недійсною. Це правило імперативне, воно не залежить від мотивів відмови.
Наприклад, сторони уклали договір доручення, в якому записали умову про те, що повірений не має права відмовитися від виконання доручення або довіритель не має права скасувати доручення. Ця умова угоди може бути визнана недійсною як така, що суперечить ч. 2 ст. 1008 ЦК України.
Якщо доручення припиняється внаслідок скасування його довірителем, то у разі потреби захисту інтересів повіреного припускається, що доручення зберігає чинність, поки повірений не дізнався або повинен був дізнатися про припинення доручення (ч. З ст. 392 ЦК УРСР). У новому ЦК така норма відсутня.
Якщо повірений відмовився від договору за умов, коли довіритель позбавлений можливості замінити його чи інакше забезпечити свої Інтереси, то повірений зобов'язаний відшкодувати збитки (ч. 4 ст. 392 ЦК УРСР, ч. З ст. 1009 ЦК України), завдані припиненням договору.
Враховуючи можливість припинення частково виконаного договору доручення, закон передбачає механізми захисту інтересів сторін.
У разі припинення частково виконаного договору доручення довіритель збов'язаний винагородити повіреного відповідно до виконаної роботи, якщо винагороду передбачено договором або затвердженими у встановленому порядку правилами, а також до зазначених умов відшкодувати збитки.
Але якщо повірений узнав чи повинен був узнати про припинення доручення, довіритель не виплачує винагороду і не відшкодовує збитки, якщо повірений продовжує виконувати доручення.
Характерною ознакою договору доручення є те, що закон встановлює обов'язок щодо спадкоємців померлого повіреного, а також щодо ліквідатора юридичної особи, яка була повіреним (ст. 394 ЦК УРСР, ст. 1010 нового ЦК України).
У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення і вжити заходів щодо охорони майна довірителя.
Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи, яка була повіреним.
Особисто-довірчий характер взаємовідносин довірителя і повіреного впливає на наслідки його припинення. Неможливим є правонаступництво за зобов'язаннями повіреного і довірителя. Якщо спадкоємці фізичної особи, сторони в договорі доручення або правонаступники такої юридичної особи виявлять бажання продовжити відносини відповідно до договору доручення — продовження неможливе. В цьому разі необхідно укладати новий договір.
Глава 61 ДОГОВІР КОМІСІЇ
§ 1. Поняття договору комісії
Договір комісії — це договір, за яким одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за виногороду (за плату) вчинити одну або кілька угод (правочинів) від свого імені за рахунок комітента (ст. 395 ЦК УРСР, ст. 1011 ЦК України). З визначення договору комісії випливає, що даний договір є консенсуальним, оскільки для його укладення достатньо згоди сторін, двостороннім, оскільки права та обов'язки виникають у обох сторін, та завжди оплатним.
Договір комісії належить до договорів з надання нематеріальних посередницьких послуг, головним чином у сфері торгівлі. У країнах з розвинутою економікою договори комісії зустрічаються також у транспортних відносинах, у сфері обігу цінних паперів, у діяльності банків з обслуговування клієнтів тощо. В нашій країні в радянський період комісійні договори особливо поширилися у відносинах за участю громадян, які здавали майно на комісію у спеціалізовані магазини, що займалися його реалізацією за винагороду. З середини 50-х років XX ст. широко поширився комісійний продаж сільськогосподарської продукції через систему споживчої кооперації, а також продаж позанормативних та залишкових цінностей державних підприємств, що, зокрема, відображено у ЦК УРСР 1963 р. (ст. 395).
На сьогодні, крім комісійного договору у сфері роздрібної торгівлі, практиці господарювання відомі різні види комісійних договорів. Найбільш поширеними серед них є агентські, дилерські, брокерські та консигнаційні угоди. Згадки про агентські, дилерські та брокерські угоди містяться у страховому, біржовому законодавстві, законодавстві про цінні папери тощо.
Консигнація — це операція з реалізації товарів, згідно з якою одна сторона (консигнатор) зобов'язується за дорученням другої сторони (консигнанта) протягом певного часу за обумовлену винагороду продати з консигнаційного складу від свого Імені товари, що належать консигнанту. Цивільне законодавство України не знає визначення договору консигнації. Проте на цей договір, як на різновид торгово-посередницького договору, вказано у Декреті Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю".
Консигнант (продавець) передає товар на склад посередника (консигнатора). Консигнатор зобов'язаний реалізувати товар від свого Імені за рахунок консигнанта. Такий договір найчастіше за все зустрічається у зовнішньоекономічній діяльності, зокрема при низькому освоєнні ринку збуту або при поставці таких товарів, які мало відомі місцевим покупцям. Така схема дає змогу розширити
Договір комісії
437
мережу продажу і проводити, наприклад, сплату мита вже у момент, коли знайдений покупець. Поставлений на консигнацію товар є нібито пробною поставкою. Укладаючи договір консигнації, сторони перш за все визначають у ньому обов'язки, пов'язані з маркетинговим дослідженням ринку збуту. У договорі консигнації передбачається обов'язок консигнатора не тільки здійснювати рекламу товару, а й надавати можливість потенційним покупцям безпосередньо оглядати товар, перевіряти його в роботі тощо. Додатковою умовою консигнації може бути придбання частини або всього нереалізованого товару консигнатором. Однак частіше застосовується правило про те, що товар, нереалізований протягом певного строку, повертається консигнанту.
Договір комісії має багато спільного з договором доручення. Комісіонер діє в інтересах та за рахунок комітента, як і в договорі доручення; завдання обох договорів, як правило, полягає у вчиненні угод для іншої особи. Але на цьому зовнішня подібність цих договорів вичерпується.
Відмінність між договорами комісії та доручення полягає перш за все в тому, що договір доручення є договором про представництво, тобто повірений діє від імені довірителя. В свою чергу договір комісії відносин представництва не породжує, оскільки у відносинах з третіми особами комісіонер діє від власного імені. Повірений у разі вступу у відносини з третіми особами, не стає стороною у правовідносинах між довірителем та третьою особою; комісіонер навпаки стає стороною за угодою, укладеною з третьою особою, набуває за нею прав та обов'язків. Договір комісії, на відміну від договору доручення, завжди є оплатним. Крім того, дії комісіонера завжди мають бути спрямовані на укладення угод.
В договорі комісії, як і в договорі доручення, виділяють внутрішню та зовнішню сторону взаємовідносин учасників. Внутрішні відносини складаються між комітентом і комісіонером. Багато правил, що регулюють відносини комітента та комісіонера є аналогічними правилам, що застосовуються у договорі доручення. Так комісіонер повинен діяти відповідно до вказівок комітента, після виконання укладеної угоди передати йому все отримане; комітент зобов'язаний забезпечити комісіонера коштами для виконання доручення тощо. Зовнішні відносини — це відносини між комісіонером та третьою особою. В цьому простежується відмінність між договорами комісії та доручення, оскільки за договором доручення зовнішні відносини складаються між довірителем та третьою особою.
§ 2. Елементи договору комісії
Сторонами договору комісії є комісіонер та комітент. Комітент — це фізична або юридична особа, в інтересах та за рахунок якої укладаються угоди комісіонером. Комісіонером є особа, яка вчиняє відповідні угоди в інтересах комітента. Закон не містить якихось обмежень щодо суб'єктного складу комісіонера, хоч на практиці, як правило, діяльність комісіонера належить до підприємницької.
При здійсненні комісійної торгівлі непродовольчими товарами до суб'єктів договору комісії застосовуються Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 22 березня 1995 р. № 79/615 (з подальшими змінами). Відповідно до п. 1.2 Правил учасниками сторін торговельного процесу на комісійних
438
Глава 61
засадах є: господарюючий суб'єкт, який приймає товар на комісію, і громадянин, підприємство (організація, установа), що здає товар на комісію.
Крім комітента та комісіонера, у відносинах комісії бере участь третя особа, з якою укладає угоду комісіонер. Хоч третя особа не є стороною договору комісії, укладення з нею угоди означає виконання своїх зобов'язань комісіонером. До третьої особи переходять права, які належали комітенту. Але при цьому комітент та третя особа не пов'язані один з одним та не несуть один перед одним відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання якихось обов'язків. Відносини між комітентом та третьою особою будуються через комісіонера.
Предметом договору комісії є надання посередницьких послуг у різних сферах господарювання, але переважно у сфері торгового обороту. Порівняно з договором доручення, за яким на повіреного можуть покладатися будь-які юридичні дії, договір комісії є більш цілеспрямованим. Комісіонер зобов'язується вчинити одну або кілька угод, як передбачених чинним законодавством, так І непоіменованих, за винятком угод, які можуть укладатися лише особисто.
Предмет договору комісії не можна зводити лише до укладення угоди. Відповідно на комісіонера можуть покладатися обов'язки здійснити рекламу товарів або послуг комітента, знайти контрагента, виконати всі вимоги, встановлені для тих чи Інших угод. Предметом договору комісії є не угода, яка укладається комісіонером, а сама діяльність комісіонера, тобто його посередницька послуга, спрямована на укладення угоди.
В разі якщо предметом договору комісії є укладення комісіонером угод купів-лі-продажу, умова про асортимент товару, який передається на комісію, може бути визначена в самому договорі комісії (ч. 1 ст. 1012 ЦК України). В нормативних актах може міститися перелік товарів, які не приймаються на комісію. Так, відповідно до Правил комісійної торгівлі непродовольчими товарами не приймаються для комісійного продажу такі товари, як: зброя та боєприпаси до неї (крім мисливської та спортивної зброї і боєприпасів до них, а також холодної зброї, спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої і дратівної дії, що продаються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка; вибухові речовини і вибухові засоби, отруйні речовини, наркотичні, психотропні та отруйні засоби, лікувальні засоби та вироби медичного призначення, армійське спорядження, тканини та інші товари військового асортименту, формене обмундирування, білизна з штампом закладів, організацій і підприємств; газові плити та балони до них без документа служби газового господарства, що підтверджує їх придатність до подальшого використання; товари побутової хімії; товари з простроченим терміном зберігання; товари від неповнолітніх віком до 18 років; піротехнічні вироби; іграшки для дітей віком до 3 років; Іграшкова зброя з пластиковими кульками; примірники аудіовізуальних творів і фонограм, що були в користуванні, а також нові без наявності супровідних документів, визначених у п. 5 Правил роздрібної торгівлі примірниками аудіовізуальних творів і фонограм, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1997 р. № 1209.
На відміну від ЦК УРСР, який визначає обов'язковість письмової форми договору комісії (ст. 396), ЦК України не містить якихось спеціальних правил щодо форми цього договору. У зв'язку з цим на договір комісії поширюються загальні
Договір комісії
439
норми щодо форми угод (статті 42—47 ЦК УРСР, статті 205—210 ЦК України). Звичайно договір комісії укладається у простій письмовій формі.
Ціна договору комісії, або та комісійна винагорода, яка сплачується комісіонеру, визначається сторонами в договорі комісії. ЦК УРСР (ст. 406) забороняв у всіх комісійних договорах, за винятком договорів комісії із зовнішньої торгівлі, визначати комісійну винагороду і винагороду за делькредере у вигляді різниці або певної частини різниці між призначеною комітентом ціною та тією більш вигідною ціною, за якою комісіонер укладе угоду. Нове законодавство відмовилося від таких обмежень, дозволивши сторонам визначати будь-які умови щодо оплати послуг комісіонера. В разі відсутності якихось вказівок у законі або в договорі про ціну договору розмір комісійної винагороди визначається за правилами ч. 4 ст. 1013 (комісійна винагорода виплачується після виконання договору комісії, виходячи із звичайних цін на такі послуги).
Новий ЦК України надає учасникам господарського обороту можливість укладати договір комісії на будь-яких умовах. Так, договір комісії може бути укладений як на певний строк, протягом якого комісіонер виконуватиме свої обов'язки, так і без визначення строку (ч. 1 ст. 1012). При цьому строк договору комісії слід відрізняти від строку, протягом якого комісіонер зобов'язаний укласти ту чи іншу угоду, оскільки після укладення угоди комісіонер ще зобов'язаний надати звіт комітенту та передати йому все отримане за угодою, що також вимагає певного часу.
Нове цивільне законодавство дозволяє сторонам договору комісії накладати при його укладенні певні обмеження одна на одну. Так, наприклад, у договорі комісії може бути визначена територія його виконання, в межах якої повинен діяти комісіонер (ч. 1 ст. 1012 ЦК України); комітент може бути зобов'язаний не укладати аналогічні договори комісії з іншими особами (ч. 2 ст. 1012 ЦК України) тощо.
§ 3. Зміст договору комісії
Обов'язки комісіонера. Договір комісії належить до двосторонніх договорів, тому права та обов'язки покладаються як на комісіонера, так і на комітента і мають взаємний характер.
Основним обов'язком комісіонером є обов'язок вчинити один або кілька угод в Інтересах комітента (ст. 395 ЦК УРСР, ст. 1011 ЦК України). Комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочин відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.
Така вимога про укладення комісіонером угод на найбільш вигідних для комітента умовах та відповідно до звичаїв ділового обороту та вимог, що звичайно ставляться, свідчить про те, що в якості комісіонера, як правило, виступає особа, яка професійно діє на тому чи іншому ринку, має відповідні знання та навички у тому виді діяльності, який йому доручається провести.
Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана винагорода належить комітентові
440
Глава 61
(ч. 2 ст. 1014 ЦК України). Новий ЦК України визначив це правило як імперативне, тоді як у ЦК УРСР (ст. 399) договором комісії дозволено визначати інше.
Відступ комісіонера від вказівок комітента допускається у тих самих випадках, що і при договорі доручення. Відповідно до ч. 1 ст. 1017 ЦК України (подібну норму містить і ст. 388, на яку посилається ст. 400 ЦК УРСР) комісіонер має право відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають інтереси комітента, і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі комісіонер повинен повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок як тільки це стане можливим. Частина 2 ст. 1017 ЦК України дозволяє комісіонеру, який є підприємцем, відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обов'язковим повідомленням комітента про допущені відступи. Така норма грунтується на презумпції положення, що комісіонер, який займається комісійною діяльністю як професійною, підприємницькою, повинен бути добре обізнаним (краще, ніж про це обізнаний сам комітент) про ті умови, які є найбільш вигідними для комітента та найкращим чином задовольнять його інтереси.
У той же час для комісіонера законом передбачені спеціальні невигідні майнові наслідки відступу від вказівок комітента. Залежно від характеру комісійного доручення можливі такі ситуації:
комісіонеру доручається продати майно комітента, і він продає майно занижчою ціною, ніж визначено комітентом;
комісіонеру доручається купити майно для комітента, і він купує майно заціною, вищою, ніж було призначено комітентом.
В першому випадку комісіонер зобов'язаний заплатити різницю між ціною, замовленою комітентом, та ціною продажу, якщо не доведе, що він не мав можливості продати майно за узгодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною запобіг більшим збиткам (ч. 2 ст. 400 ЦК УРСР, ч. З ст. 1017 ЦК України). Тобто в такому разі комісіонер звільняється від компенсації різниці комітенту за наявності двох умов:
а) він не мав можливості продати майно за призначеною ціною (відсутністьможливості може бути як об'єктивною (зміна кон'юнктури ринку), так і такою,що залежить від особи та дій комісіонера);
б) таке виконання доручення запобігло ще більшим збиткам, які міг би понести комітент.
У разі, якщо комісіонер був зобов'язаний запитати комітента про можливість відступу від його вказівок, він має також додатково довести, що не міг попередньо запитати комітента або одержати відповідь на свій запит у розумний строк.
Якщо комісіонер придбав майно за вищою ціною, ніж та, що була погоджена, закон покладає вирішення питання про покладення на комісіонера якихось невигідних наслідків на комітента. Відповідно до ч. З ст. 400 ЦК УРСР та ч. 4 ст. 1017 ЦК України комісіонер у такому випадку має право не прийняти куплене за вищою ціною майно, заявивши про це комісіонерові у розумний строк після отримання від нього повідомлення про купівлю. У разі якщо комітент у розумні строки прямо не заявить комісіонеру про своє небажання приймати покупку, вважається, що він прийняв таку покупку за ціною угоди, яка була вчинена комісіонером. Але якщо комісіонер при купівлі майна за свій рахунок заплатив різницю в ціні, комітент не має права відмовитися прийняти виконання договору (ч. З ст. 400 ЦК УРСР, ч. 5 ст. 1017 ЦК України). У даному випадку вважається,
Договір комісії
441
що комісіонер виконав доручення належним чином, і комітент отримує річ на умовах, визначених у договорі.
Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента (ст. 403 ЦК УРСР, ч. 1 ст. 1021 ЦК України). Оскільки нормами ЦК, що регулюють відносини комісії, не передбачене спеціальне правило, на відносини комісіонера та комітента поширюються норми ст. 203 ЦК УРСР та ст. 623 ЦК України, якими передбачений принцип повного відшкодування збитків (і реальної шкоди, і упущеної вигоди). Договором або звичаями ділового обороту на комісіонера може бути покладений обов'язок застрахувати майно комітента за його рахунок. При цьому комісіонер несе відповідальність за втрату, нестачу або пошкодження майна, якщо не виконав покладеного на нього обов'язку.
Після вчинення угоди за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт та передати йому все одержане за угодою, яку він уклав (ст. 404 ЦК УРСР, ч. 1 ст. 1022 ЦК України). Законодавство не містить якихось окремих вимог щодо форми звіту, тому комісіонер може надати звіт як у письмовій формі, так і усно. У разі якщо комітент має заперечення щодо звіту комісіонера, він повинен повідомити його про це протягом одного місяця від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим (ч. 2 ст. 404 ЦК УРСР, ч. 2 ст. 1022 ЦК України).
У разі невиконання третьою особою договору, укладеного комісіонером, останній зобов'язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази (ч. З ст. 402 ЦК УРСР, ч. 4 ст. 1016 ЦК України). Оскільки комітент не є стороною в угоді, укладеній комісіонером та третьою особою, він має право вимагати від комісіонера уступки йому права вимоги до третьої особи.
За загальним правилом, комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору (ст. 402 ЦК УРСР, ч. З ст. 1016 ЦК України). Таким чином, комісіонер відповідає лише за дійсність угоди, що укладається ним з третьою особою. Тобто якщо за якихось підстав угода буде визнана недійсною, комітент може пред'являти претензії комісіонеру. Проте законодавство передбачає два випадки, коли на комісіонера покладається відповідальність за невиконання зобов'язання третьою особою. По-перше, це відбувається, якщо комісіонер був необачним при виборі такої особи. ЦК УРСР не містить такої умови покладення на комісіонера відповідальності. Необачність комісіонера може виражатися в тому, що він уклав угоду з особою, стосовно якої порушено справу про банкрутство, або така особа має велику заборгованість перед бюджетом тощо. Іншим випадком покладення на комісіонера відповідальності за невиконання угоди третьою особою є так звана умова делькредере (ч. 2 ст. 402 ЦК УРСР, п. З ст. 1016 ЦК України). Делькредере — своєрідна умова про взяття комісіонером на себе поруки за виконання зобов'язання третьою особою. В цьому випадку в разі невиконання зобов'язання третьою особою комітент може пред'явити претензії як до комісіонера, так і до третьої особи. За таку поруку комісіонеру може встановлюватися додаткова винагорода (ч. 1 ст. 406 ЦК УРСР, ч. 2 ст. 1013 ЦК України).
Закон не містить вимоги щодо виконання договору комісії особисто комісіонером. Тому комісіонер може залучати до виконання третіх осіб, у тому числі і на підставі договорів субкомісії. За договором субкомісії комісіонер набуває всіх прав та обов'язків комітента щодо третьої особи (субкомісіонера) (ч. 1 ст. 1015
442
Глава 61
ЦК України). За загальним правилом, комісіонер може укласти договір субкомі-сії лише за згодою комітента. Укладення цього договору без згоди комітента допускається у виняткових випадках, коли цього вимагають інтереси комітента (ч. 2 ст. 1015 ЦК України). Так, наприклад, якщо комісіонер з незалежних від нього причин не може виконати договір, але прострочення виконання може заподіяти збитки комітентові, він може самостійно зобов'язати іншу особу (субкомісіонера) проведення всіх угод, доручених йому за договором комісії.
Закон (ч. З ст. 1015 ЦК України) в Інтересах комісіонера встановлює заборону безпосереднього контакту комітента та субкомісіонера в період дії договору комісії. В разі вступу комітента у відносини із субкомісіонером у нього може виникнути бажання відмовитися від договору з комісіонером та доручити його виконання безпосередньо субкомісіонеру, що порушить інтереси комісіонера. Проте, якщо комісіонер не бачить загрози своїм інтересам від спілкування комітента з субкомісіонером, він може дозволити такий контакт.
Обов'язки комітента. На комітента покладається обов'язок прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії. При цьому, якщо предметом виконання є майно, комітент зобов'язаний оглянути майно, придбане для нього комісіонером, а в разі виявлення недоліків — негайно повідомити про це комісіонера (ст. 405 ЦК УРСР, ст. 1023 ЦК України).
Оскільки договір комісії належить до посередницьких договорів, все майно, що передано комісіонеру або отримано ним за кошти комітента, є власністю комітента (ст. 398 ЦК УРСР, ст. 1018 ЦК України). Як власник майна, комісіонер несе ризик випадкового знищення або пошкодження майна, а також витрати на його зберігання. Комітент може зобов'язати комісіонера застрахувати майно, але це можливо лише за рахунок комітента (ч. З ст. 1021 ЦК України),
Комітент зобов'язаний відшкодувати комісіонеру всі витрати, пов'язані з виконанням договору комісії. Такий обов'язок покладається на комітента і в тому разі, коли договір не був належним чином виконаний, але з причин, які не залежать від комісіонера або субкомісіонера, які вжили усіх заходів щодо вчинення правочину (ст. 407 ЦК УРСР, ст. 1024 ЦК України).
Як уже зазначалося, договір комісії є ошіатним договором, у зв'язку з чим на комітента покладається обов'язок виплатити комісіонеру комісійну винагороду, а також винагороду за делькредере (ст. 406 ЦК УРСР, ст. 1013 ЦК України). Розмір та порядок виплати комісійної плати визначається сторонами в договорі. Якихось обмежень щодо встановлення комісійної винагороди новий ЦК України не містить. Якщо сторони не передбачити порядок та розмір виплати комісійної винагороди в договорі, застосовується порядок, передбачений в законі — комісійна плата виплачується після виконання договору комісії, виходячи із загал ь-них цін на такі послуги.
У ст. 410 ЦК УРСР передбачені правила про відмову комісіонера від виконай ня доручення. Комісіонер має право відмовитися від прийнятого доручення лиіш коли це викликано неможливістю виконання доручення або порушеннян комітентом договору комісії. Якщо це буде мати місце, комісіонер вправ вимагати відшкодування понесених витрат та комісійної винагороди. У новом; ЦК України ці правила сформульовані дещо по-іншому. Зокрема, якщо догові' комісії не був виконаний з причин, які залежали від комітента (комітент несвс ечасно передав майно комісіонеру тощо), комісіонер має право на комісійну плг ту на загальних підставах. В разі розірвання або односторонньої відмови від де
Договір комісії
443
говору комісії комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії (ст. 1013 ЦК України).
Комісіонеру надається право притримання речі, яка має бути передана комітентові, для забезпечення своїх вимог. Право притримання поширюється на будь-які виплати, які повинні бути зроблені комісіонеру: комісійна плата, винагорода за делькредере, відшкодування понесених витрат тощо. Проте притримання за договором комісії дещо відрізняється від загального порядку реалізації права притримання. Так, у разі оголошення комітента банкрутом, комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі (ч. 2 ст. 1019 ЦК України).
Якщо в розпорядженні комісіонера знаходяться грошові кошти, що надійшли до нього для комітента, він має право відраховувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, якщо інші кредитори комітента не мають переважного права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові (ст. 1020 ЦК України).
§ 4. Припинення договору комісії
Припинення договору комісії можливо як із загальних підстав (виконання, збіг боржника та кредитора в одній особі, угода сторін тощо) так і на підставі спеціальних правил, що стосуються саме договору комісії.
Як договір про надання нематеріальних послуг договір комісії може бути припинений в односторонньому порядку шляхом відмови від договору комісіонера або комітента.
Комітент має право в будь-який час відмовитися від договору комісії (ст. 412 ЦК УРСР, ч. 1 ст. 1025 ЦК України). Якщо договір комісії укладений без визначення строку, комітент повинен попередити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30 днів. У разі відмови комітента від договору на нього покладаються такі обов'язки:
відшкодувати всі витрати, зроблені комісіонером у зв'язку з виконаннямдоговору комісії (ст. 412 ЦК УРСР, ч. 4 ст. 1025 ЦК України);
виплатити комісіонеру винагороду за фактично здійснені дії (ч. 1 ст. 412ЦК УРСР, ч. 5 ст. 1013 ЦК України);
у строк, встановлений договором а, якщо такий строк не встановлений, —негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера (ст. 411 ЦК УРСР, ч. Зст. 1025 ЦК України). Вказане правило передбачає, що комітент зобов'язанийзабрати майно у комісіонера особисто або надати йому вказівки щодо передачімайна третім особам. У разі невиконання цього обов'язку комісіонер має правопередати майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найви-гіднішою для комітента ціною.
ЦК УРСР (ст. 410) забороняє комісіонеру відмовлятися від виконання прийнятого доручення. Винятками з цього правила є випадки:
а) коли можливість відмови передбачена договором;
б) коли відмова викликана неможливістю виконання доручення;
в) коли відмова викликана порушенням комітентом договору комісії. В даному випадку комісіонер має право на одержання відшкодування понесених витратта комісійної винагороди (ч. З ст. 410 ЦК УРСР).
Комісіонер зобов'язаний письмово повідомити комітента про свою відмову. Договір комісії зберігає свою чинність протягом двох тижнів з дня одержання
444
Глава 61
комітентом повідомлення комісіонера про відмову від виконання доручення (ч. 2 ст. 410ЦКУРСР).
За новим ЦК України комісіонеру надається право відмовитися від договору лише в тому разі, якщо він укладений без зазначення строку. При цьому комісіонер зобов'язаний повідомити про це комітента не пізніше ніж за тридцять днів. ЦК визначив цей строк як імперативний та не надав сторонами можливості визначити більш або менш тривалий строк для попередження комітента про відмову комісіонера від договору (ст. 1026 ЦК України). У разі відмови комісіонера від договору комісії, комітент зобов'язаний протягом п'ятнадцяти днів з моменту відмови розпорядитися своїм майном. Протягом цього терміну комісіонер повинен вжити всіх заходів для збереження майна комітента та несе відповідальність за його знищення або пошкодження. В разі якщо протягом визначеного строку комітент не здійснить розпорядження своїм майном, комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати його за наивигіднішою для комітента ціною (ч. 2 ст. 1026 ЦК України).
Окремою підставою припинення договору комісії ЦК України визначає смерть громадянина або ліквідацію юридичної особи — комісіонера (ч. 1 ст. 1027). Існування такої норми пов'язане з тим, що виконання комісійного доручення певною мірою пов'язане з особою комісіонера, який є або професійним діячем на тому чи іншому ринку, або володіє необхідною інформацією про стан справ. У разі реорганізації юридичної особи — комісіонера договір комісії припиняється лише в тому разі, якщо протягом місяця від дня отримання повідомлення про реорганізацію юридичної особи комітент повідомить її правонаступника про відмову від договору (ч. 2 ст. 1027 ЦК України).
Глава 62 ДОГОВІР ДОВІРЧОГО УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ
§ 1. Поняття та ознаки договору довірчого управління майном
Найбільш часто довірчі відносини виникають на підставі правочинів, специфічним різновидом яких є договір управління майном. Конструкція договору управління майном базується на загальних для цивільних договорів принципах свободи договору, рівності сторін, оплатності договору, неприпустимості свавільного втручання у приватні справи тощо. До специфічних рис, притаманних договору управління, які визначили його поняття, належать його фідуціарний характер, а також спеціальні вимоги до суб'єктного і об'єктного складу та здійснення цих правовідносин.
Відповідно до ст. 1028 ЦК України під договором управління майном розуміється такий договір, за яким одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителю) на певний строк майно в управління, а інша сторона зобов'язується за винагороду здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). У ЦК УРСР відсутні норми про договір управління майном.
У цивілістичній науці таке управління майном дістало назву довірчого управління, а відтак надалі цей термін буде також вживатися, що, зокрема, сприятиме кращому відмежуванню його від інших видів управління, наприклад, від права оперативного управління майном (ст. 137 ГК України). Конструкція інституту "довірчого управління майном" передбачалася в проекті ЦК, однак на завершальному етапі його прийняття її було замінено на "управління майном".
Законом України від 19 червня 2003 p. №980-IV ст. 1029 ЦК було доповнено ч. 2 такого змісту: "Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно". В цьому випадку підставою виникнення управління майном є юридичний склад, до якого входять адміністративний акт про створення управління (рішення суду, органу опіки тощо) і договір, укладений з управителем, що безпосередньо породжує управління майном. У такому договорі в інтересах власника майна, установником управління може виступати інша особа (орган опіки та піклування, виконавець заповіту тощо).
За суб'єктною спрямованістю виконання зобов'язань договір управління
446
Глава 62
може бути договором на користь сторін договору (установник призначає вигодонабувачем самого себе) і договором на користь третіх осіб (вигодо-набувачів).
Договір управління майном, укладений в інтересах вигодонабувача, як і будь-який інший договір на користь третіх осіб, має певні особливості. При укладанні такого договору управитель зобов'язується перед установником виконати певні дії не установнику, а іншій особі (вигодонабувачу) і, виконавши такі дії, управитель погашає свої обов'язки перед установником. Поряд з цим, суб'єктний склад договору управління майном не збігається з суб'єктним складом правовідносин, які ними породжуються. Будучи учасником правовідносин, вигодонабувач не стає стороною за договором. Крім того, виконання договору управління може вимагати як засновник, так і вигодонабувач. Саме ця характерна ознака договорів на користь третіх осіб притаманна договору управління майном1.
За кількістю зобов'язаних сторін договір управління майном належить до двосторонніх договорів. Права та обов'язки щодо цього договору виникають як з однієї, так і з другої сторони зобов'язання. В договорі управління майном відсутні єдиний боржник і єдиний кредитор. Кожна зі сторін виступає як кредитор і як боржник.
Установник після укладання договору зобов'язується передати частину свого майна в управління управителю, не вчиняти ніяких угод з цим майном, що перешкоджатимуть здійсненню управління, і одночасно набуває право здійснювати контроль за виконанням умов договору, отримувати вигоди від управління майном. Управитель повинен виконувати свої обов'язки виключно в інтересах установника (вигодонабувача) і давати звіт про свою діяльність, а за здійснення управління майном здобуває право на винагороду.
Договір управління майном залишається двостороннім й у тому випадку, якщо власник призначить вигодонабувачем третю особу. Коли в даному договорі з'являється третій учасник — вигодонабувач, договір не перетворюється на тристоронній, а лише набуває властивостей договору на користь третьої особи. Тому договір між установником управління і управителем не породжує для вигодонабувача ніяких обов'язків, а лише права. Традиційним критерієм поділу договорів на дво- і багатосторонні є наявність у кожної зі сторін прав та обов'язків. Саме відсутність обов'язків на боці вигодонабувача не дозволяє кваліфікувати цей договір як тристоронній. Боржником за цим договором визнається управитель, який має виконати те, до чого його зобов'язує договір, а кредитором — установник управління. Останній виявляє довіру управителю і чекає від нього ефективної реалізації наданих йому прав на майно.
За характером спрямованості надання договір управління є оплатним. Договір управління майном визнається оплатним, що прямо випливає із змісту глави 70 ЦК України. Відповідно з п. 1 ст. 1028 ЦК України діяльність щодо управління майном здійснюється за винагороду. Управителеві відшкодовуються необхідні витрати, зроблені ним при управлінні майном (ст. 1042 ЦК України). Умови про розмір і форму плати управителеві віднесені ст. 1035 ЦК України до істотних
Майданик Р. А. Траст: собственность и управление капиталами. — К.: Наукова думка, 1995. — С. 34.
Договір довірчого управління майном
447
умов договору. У разі відсутності в тексті договору умов винагороди, такий пра-вочин вважатиметься неукладеним.
Переважно еквівалентно-оплатні засади сучасного цивільно-правового обміну обумовило загальне правило про оплатний характер відносин установника і довірчого управителя. Положення про оплатний характер послуг управителя є цілком обгрунтованими з огляду на те, що особа, яка надає матеріальні блага іншій особі, має право отримувати за це певне зустрічне задоволення.
Припустимим є укладання безоплатного договору управління майном лише в прямо визначених законом випадках.
Метою укладання такого договору є отримання доходу чи інші вигоди від здійснення права власності на майно. При передачі майна в управління управителю установник розраховує на еквівалентне збільшення або збереження свого капіталу, хоч не завжди одержує вигоди від цього безпосередньо. Крім мети одержати прибуток чи примножити капітал, заснування управління можливе і в некомерційних цілях. Проте і в цьому випадку договір матиме оплатний характер. Оплатність договору у цьому випадку буде пов'язана з майновими відносинами між установником та управителем1.
За моментом набрання чинності договір управління майном є реальним договором, оскільки за цією угодою одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителю) на визначений строк майно в довірче управління. Про реальність договору свідчить чітко визначене положення: установник управління передає майно в управління, а не зобов'язується його передати. Тому для виникнення договору управління майном, як і будь-якого реального договору, недостатньо однієї зустрічної згоди сторін (оферти та акцепту). Обов'язковою умовою укладання цього договору є передача майна. Обіцяння передати майно в управління не тягне за собою у даному випадку правових наслідків. Згода потенційного управителя і потенційного установника управління до моменту передачі майна, коли один передасть його, а інший прийме І відокремить від іншого, що перебуває в управлінні, може вважатися лише попереднім договором, тобто домовленістю сторін у майбутньому укласти договір (ст. 635 ЦК України)2.
Моментом укладання договору управління майном вважається вручення установником майна управителю. Договір управління нерухомим майном вважається укладеним з моменту його державної реєстрації (ст. 1031 ЦК України).
За загальним правилом, ЦК України не допускає конструювання договору управління майном як консенсуального. Укладення договору як кон-сенсуального могло б привести до відносин, коли установник управління зобов'язаний був би передати майно, а управитель мав би право вимагати його реальної передачі навіть у тому разі, коли власник засумнівався б у професіоналізмі та старанності обраного контрагента і вирішив би припинити відносини.
Внаслідок того, що цивільно-правовий інститут управління запроваджений з метою повнішого задоволення інтересів власників майна, які передають своє майно в управління, то, природно, ці інтереси повинні мати пріоритетний за-
1 MaudanuK P. А. Указ. соч. — С. 34-35. Новицкий И. Б., Лущ Л. А. Общее учение об обязательстве. — М., 1950.
С. 143.
448
Глава 62
хист. Права управителів ні в якому разі не повинні ущемляти інтереси їх клієнтів. У літературі зазначається про неприпустимість надання управителю можливостей примушувати власника майна проти його волі до передачі майна навіть у випадку, якщо рішення не передавати його прийняте після підписання договору1.
З іншого боку, визначаючи цей договір реальним, тим самим установнику надається право одностороньої відмови від виконання договору у ситуації, коли договір з будь-яких причин укладений до передачі майна в управління.
Договори, при укладенні яких потенційний управитель наполягає на оформленні його як консенсуального (такі випадки відомі практиці), намагаючись отримати юридичні важелі для примушування контрагента до реального виконання зобов'язання, а у разі відмови установника управління від передачі майна передбачає також можливість притягнення його до матеріальної відповідальності у формі відшкодування збитків, повинні визнаватися недійсними2.
Проте, у деяких спеціальних випадках договір управління може розглядатися як консенсуальний.
Управління державними корпоративними правами здійснюють управителі, визначені на конкурентних засадах за результатами конкурсів на право управління відповідним державним майном. Звичайно договори управління державними корпоративними правами (пакетами акцій, частками, паями) вважаються укладеними з дати їх підписання. Такий підхід знайшов відображення в п. 31 Правил проведення конкурсів на право укладення договорів управління, закріпленими у федеральній власності акціями акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, затверджених Постановою Уряду РФ від 7 серпня 1997 р. № 9893. Договір управління нерухомим майном також розглядається в літературі як консенсуальний, враховуючи спеціальні правила, які пред'являються законодавством до його форми4. Договір управління нерухомим майном не може бути реальним, оскільки згідно з ЦК України правочини з нерухомим майном вважаються укладеними з моменту державної реєстрації, проведеної у встановленому порядку. Тому договір управління нерухомим майном вважається укладеним з моменту державної реєстрації.
Отже, договір управління майном є реальним, якщо інше не передбачено законом або не випливає із суті цих відносин.
Договір управління майном є строковим договором. ЦК України (ст. 1029) у самому визначенні поняття договору управління майном вказує на його строковий характер, за якою одна сторона (установник управління) передає іншій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління.
За особливостями мети договір управління майном є каузальним і оплат-ним. Метою (causa) даного договору виступає добросовісне управління майном. Якщо договір не буде укладений з цією метою або за її відсутності, то він
9
Слюсаревський М. М. Указ. соч. — С. 21. Майданик Р. А. Указ. соч. — С. 34—35.
Ефимова Л. Г. Банковские сделки. Комментарий законодательства и арбитражной практики. — М., 2000. - С. 285.
Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный) / Отв. ред. О. Н. Садиков. - Изд. 3. - М., 1998. - С. 605.
Договір довірчого управління майном
449
не може мати юридичної сили. Договір управління має бути укладений у письмовій формі. Уразі, коли договіруправлінняпотребуєнотаріального посвідчення та/або державної реєстрації (наприклад, об'єктом договору є нерухомість), він вважається укладеним тільки після проведення відповідної реєстрації. В цьому випадку недотримання форми і вимог про державну реєстрацію тягне за собою визнання договору неукладеним.
Безпосередньою підставою виникнення управління майном у будь-яких випадках є договір, який укладається між установником і управителем.
Таким чином, договір управління майном є строковою, каузальною, двосторонньою, оплатною, реальною або консенсуальною (у визначених законом випадках) угодою, яка укладається між установником і довірчим управителем, згідно з якою останній володіє, користується і розпоряджається чужим майном від свого імені та в інтересах установника або вигодонабувача (вигодонабувачів) з урахуванням обмежень, визначених договором і законом, для досягнення певних правомірних юридичних наслідків.
§ 2. Предмет, форма та строк договору управління майном
Предметом будь-якого договору завжди є певна правомірна дія, зумовлена його змістом.
Відповідно до ст. 1029 ЦК України за договором управління одна сторона (установник) передає іншій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, яка зобов'язується за винагороду здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника або особи, зазначеної ним (вигодонабувача).
Управитель майном здійснює від свого імені юридичні та фактичні дії щодо майна, яке перебуває в управлінні, згідно з договором.
Отже, предметом договору управління майном виступають юридичні та фактичні дії, спрямовані на здійснення управління.
Управління майном має складний предмет, який включає в себе два роди об'єктів: фактичні та юридичні дії управителя з управління майном та майно, передане в управління.
Здійснюючи управління цим майном, управитель володіє цим майном, користується ним, тобто вилучає корисні властивості майна і розпоряджається ним. За своїм змістом і обсягом правомочності володіння, користування і розпорядження майном рівнозначні повноваженням власника майна, якщо договором управління не передбачено обмежень (меж) вказаних повноважень управителя.
Передача майна в управління не має наслідком перехід до управителя права власності на майно. Управління майном здійснює особисто управитель, крім випадків передачі управління майном іншій особі (заступнику) управителем, який несе відповідальність за дії обраного ним повіреного, як за власні.
Таким чином, предметом управління майном виступають будь-які правомірні юридичні та фактичні дії, спрямовані на реалізацію чужого суб'єктивного права —
29 — 5-633
Глава 62
установника управління через управителя, з наділенням управителя конкретними повноваженнями щодо довіреного майна, встановленими договором управління майном, у рамках закону.
Поняття та склад об'єктів управління майном. При розгляді об'єктів управління неприпустимо ототожнювати цей термін з поняттям "предмет договору", які виступають як різні правові категорії. Предмет довірчого управління — це те, з приводу чого сторони досягли згоди, тобто діяльність управителя, спрямована на певний об'єкт управління.
За змістом ЦК України установник управління передає управителю майно для здійснення юридичних та фактичних дій, вчинюваних з цим майном управителем від свого Імені в Інтересах установника управління або особи, зазначеної ним (вигодонабувача).
Таким чином, під об'єктом управління майном необхідно розуміти сукупність переданих управителю майна та/або майнових прав, а також плодів та доходів, пов'язаних з ними суб'єктивних прав та обов'язків, що виникли або отримані в результаті вчинення дій щодо здійснення управління.
Відповідно до п. 1 ст. 1030 ЦК України предметом договору управління можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно.
Майно, набуте управителем у результаті управління майном, включається до складу майна, переданого в управління (ч. 4 ст. 1030 ЦК України — в редакції від 19 червня 2003 p.).
Отже, будь-який приріст і збитки відносяться на результати діяльності з довірчого управління, зменшують, збільшують або змінюють склад майна, яке перебуває в довірчому управлінні. Оскільки власником такого майна залишається установник управління, то плоди, продукція і доходи від використання майна також надходять у його власність, а якщо управитель відповідно до договору набуває статусу довірчого власника, то вони надходять у його довірчу власність.
Майно, передане в управління, має бути відокремлене від іншого майна установника і від майна управителя. Це досягається двома способами — технічним та юридичним відокремленням.
Технічне відокремлення майна, що перебуває в управлінні, здійснюється шляхом його відображення на окремому балансі. Щодо нього має вестися самостійний облік. Для розрахунків за діяльністю, пов'язаною з управлінням, управителеві відкривається окремий банківський рахунок. На думку Є. А. Суханова, виключається передача в довірче управління звичайних рухомих речей споживчого призначення саме тому, що відокремити їх в юридичному значенні (шляхом відкриття окремого балансу) нереально1.
Юридичне відокремлення майна досягається за правилом ст. 1040 ЦК України, згідно з яким допускається обмежений порядок звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління.
Враховуючи обмежену правоздатність кредитних організацій, вони можуть
Суханов Е. А. Агентирование, доверительное управление имуществом, коммерческая концессия. Комментарий ГК РФ // Хозяйство и право. — 1996. — № 11. — С. 9; Суханов Е. Л. Договор доверительного управления имуществом // Правовое регулирование банковской деятельности. — М.: ЮрИнфор, 1997. - С. 87-88.
Договір довірчого управління майном
451
здійснювати управління лише щодо незначного кола наведених вище об'єктів. Так, згідно з законодавством Російської Федерації1 об'єктами управління для кредитної організації можуть бути грошові кошти у національній валюті та в іноземній валюті, цінні папери, природне коштовне каміння та дорогоцінні метали, похідні фінансові інструменти, належні резидентам на правах власності. Кредитна організація, яка виступає як установник управління, має право передавати в управління всі види майна, перераховані вище, за винятком грошових коштів у національній валюті та в іноземній валюті. Кредитна організація не може інвестувати під умови гарантій самої кредитної організації і взаємопов'язаних з нею юридичних осіб кошти, отримані в управління. Кредитна організація—управитель не може видавати кредити (позики) за рахунок майна, яке перебуває в управлінні, а також отримати кредити (позики) як управитель2.
Відповідно до ст. 1039 ЦК України в управління може бути передане майно, що є предметом договору застави. Установник управління зобов'язаний попередити управителя про те, що майно, яке передається в управління, є предметом договору застави. Якщо установник не попередив управителя і сам управитель не знав і не міг знати про те, що майно, яке передане в управління, є предметом договору застави, управитель має право вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим майном.
Законодавець не наводить виключного переліку об'єктів управління. У зв'язку з цим поряд з речами та іншим майном об'єктами управління можуть бути й інші об'єкти цивільних прав. ЦК України застосовує термін "інше майно" в широкому розумінні слова. Під іншим майном, що виступає об'єктом управління, слід розуміти не лише матеріальні предмети навколишнього світу. В управління можна передавати й нематеріальні блага. Зокрема, законодавець прямо вказує на можливість управління виключними майновими правами, якими володіє автор та Інший володар результатів творчої діяльності.
Враховуючи відкритий перелік об'єктів, в управління можуть передаватися документи, що не є цінними паперами та засвідчують право на управління та одержання відповідної частки прибутку юридичної особи у вигляді паїв та часток у статутному фонді (капіталі) підприємницьких товариств.
Зрозуміло, що не всі суб'єктивні цивільні права можуть передаватися в управління.
Згідно з п. 2 ст. 1030 ЦК України не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом, наприклад Законом України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19 червня 2003 р.
Істотні умови договору довірчого управління майном. Договір управління майном є підставою для виникнення управління і одночасно виступає зобов'язанням, зміст якого розкривається через права та обов'язки його учасників,
Инструкция ЦБ РФ от 2 июля 1997 г. № 63 "О порядке осуществления операций довери тельного управления и бухгалтерском учете этих операций кредитными организациями Российской Федерации" // Вестник Банка России. — 1997. — № 43.
Ефимова Л. Г. Банковские сделки. Комментарий законодательства и арбитражной практики, — М., 2000. - С. 294.
452
Глава 62
що визначаються в його умовах. Умови, на яких укладений договір управління майном, становлять його зміст, як спільного юридичного акту сторін.
У цивільному праві договірні умови об'єднуються у певні групи. Найпоширенішими є три групи умов: істотні, звичайні та випадкові. Деякі автори договірні умови поділяють на істотні та неістотні. У літературі висловлена позиція про поділ на істотні, приписувані, ініціативні та відсильні умови1.
У договорі управління майном завжди присутні істотні умови, звичайні та випадкові. Але всі умови — істотні, звичайні, випадкові чи інші — після укладення договору стають однаково обов'язковими, І сторони повинні їх дотримуватися.
Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди. Одже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі такими за законом, а також ті, які конче необхідні для договору даного виду.
Відповідно до ст. 1035 ЦК України істотними умовами договору управління майном визнаються перелік майна, що передається в управління, та розмір і форма плати за управління майном. Договір управління майном, укладений з порушенням вимог щодо істотних умов або за відсутності однієї з них, не може бути визнаний недійсним. У разі відсутності хоч би однієї із зазначених умов договір вважається неукладеним. Законодавчими актами можуть встановлюватися додаткові вимоги щодо змісту умов договорів управління цінними паперами та іншими видами майна.
Форма і строк договору управління також відображають специфіку цього виду договору.
Згідно з п. 1 ст. 1031 ЦК України договір управління укладається в письмовій формі. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Недодержання письмової форми договору управління рухомим майном позбавляє його учасників права підтверджувати його існування свідченнями свідків. У разі порушення вимоги про нотаріальне посвідчення договір управління визнається недійсним.
Відповідно до ст. 1036 ЦК України строк договору управління майном встановлюється у договорі управління майном. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на той же строк І на тих же умовах.
Таким чином, договір управління не може укладатися для вчинення будь-якої разової угоди. У зв'язку з цим уявляється неправильним визнання договором управління договору, за яким управитель зобов'язався перед установником продати на фондовому ринку належний останньому вексель, оскільки предметом такого договору не є діяльність з управління чужим майном і він був укладений для виконання посередницької операції, яка має разовий характер, що не характерно для договору управління2.
Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Общая часть. — М., 1997. — С. 222— 223.
Ефимова Л. Г. Указ. соч. — С. 299.
Договір довірчого управління майном
453
Відповідно до ст. 1035 ЦК України умова про строк договору не належить до істотних умов договору управління майном. Тому при вирішенні спорів, пов'язаних з неможливістю визначення строку договору управління майном, суди мають визнавати такі договори укладеними на строк п'ять років, але не такими, що неукладені. Нормативне визначення надмірно малого строку дії такого договору штучно обмежує і перешкоджає нормальному розвитку правовідносин управління, що підтверджує судова практика застосування договору управління майном у Російській Федерації, в ЦК якої встановлено максимальний строк договору управління майном у п'ять років.
Так, Арбітражний суд Красноярського краю розглянув справу за позовом ВАТ "НГМК" до ТОВ "Елта" про стягнення 55 млн руб. безпідставного збагачення, задовольнивши вимоги позивача. На обгрунтування прийнятого рішення арбітражний суд вказав на такі обставини. Наданий позивачем договір є договором довірчого управління майном, який регламентується положеннями ЦК РФ про довірче управління майном (гл. 53). Відповідно до цивільного законодавства до істотних умов договору довірчого управління належить (поряд з іншими) умова про строки дії договору. Оскільки наданий договір не дає можливості визначити такий строк І, відповідно, угоди про істотні умови договору не досягнуто, то за ст. 1012 ЦК РФ договір вважається неукладеним.
Проте, на виконання цього договору позивачем були передані відповідачу векселі ВАТ "Красноярськенерго". Тому ТОВ "Елта" безпідставно отримало векселі в рахунок оспорюваного договору, який вважається неукладеним. Оскільки суду не були надані докази наявності спірних векселів у відповідача, то підстав для вимоги про повернення в натурі безпідставно отриманих векселів не встановлено. В цьому випадку відповідно до ст. 1105 ЦК РФ відповідач повинен відшкодувати позивачеві дійсну вартість цього майна на момент його витребування, яка на той момент становила 60 млн руб.
На підставі викладеного суд визнав позовні вимоги обгрунтованими і такими, що підлягають задоволенню1.
Отже, за ЦК РФ вважається неукладеним договір довірчого управління майном, який не містить положень про строк його дії.
Положення ЦК України щодо строків адекватно відповідають тривалому і пролонгованому характерові відносин, які регулюються договором управління майном, розрахованих на вчинення не разових, а сукупності юридичних та фактичних дій.
Незважаючи на "новизну" цього правового інституту, відсутність практики і традицій його застосування в цивільному праві, законодавець відмовився від хибної практики закріплення в ЦК надмірно короткого максимального строку договору управління, марно намагаючись тим самим зменшити ймовірність порушення інтересів установників та вигодонабувачів з боку довірчих управителів за договорами, укладеними на невигідно (для кредиторів) великі строки.
Омельченко И., Baxumoe P. Нормы ГК РФ об обязательствах из неосновательного обогащения. Обзор региональной практики // ЭЖ-Юрист. — 2001. — № 38. — С. 9.
454
Глава 62
§ 3. Суб'єкти виконання договору управління майном
Суб'єктний склад конкретних правовідносин визначається їх змістом. Договір управління передбачає, що одна особа (установник) передає Іншій (управителю) майно для управління в інтересах установника або вказаної ним третьої особи (вигодонабувача).
Отже, суб'єктами договору управління можуть бути три або два учасники. Однак, учасниками цих правовідносин виступають не тільки суб'єкти управління, а й інші особи, які здебільшого виступають на боці управителя і здійснюють частину повноважень з управління окремими видами майна. Наприклад, в управлінні цінними паперами або грошовими коштами частину повноважень з управління довіреним майном виконують брокери, дилери, депозитарії, незалежні оцінювачі та інші особи, які виступають фідуціаріями.
Правовий статус установника управління є визначальним для розуміння правовідносин управління.
Світова цивілістична доктрина визнає досить широке коло суб'єктів, які можуть виступати в ролі установників управління. Ними можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава в особі її органів, судові органи, які діють від імені власників майна, що з певних причин не здатні здійснювати право власності на це майно (наприклад, визнання їх недієздатними повністю або частково)1.
Відповідно до п. 1 ст. 1032 ЦК України установником управління може бути власник майна, яке перебуває в управлінні, а у випадках, прямо передбачених законом, — особи-невласники (орган опіки та піклування, опікун, нотаріус тощо), коли необхідність управління наявна, а воля власника з причин, від нього незалежних, паралізована або відсутня взагалі.
В останньому випадку мова йде про так зване законне управління, випадки якого наведені в тексті ст. 1032 ЦК України.
Згідно з п. 2 ст. 1032 ЦК України якщо власником майна є фізична особа, місце перебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою, установником управління є орган опіки та піклування.
Орган опіки та піклування може бути установником управління у випадку необхідності постійного управління майном малолітньої особи, тобто, яка не досягла віку 14 років (ст. 31 ЦК України), або фізичної особи, яка визнана недієздатною в силу визнання такою судом, внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України).
В цьому випадку договори управління укладатиме орган опіки та піклування в інтересах душевнохворих та інших осіб, визнаних судом недієздатними.
Якщо власником майна є неповнолітня особа (у віці від 14 до 18 років), установником управління може бути ця особа, але за дозволом батьків (усиновлюва-чів) або піклувальника.
Якщо власником майна є особа, цивільна дієздатність якої обмежена судом, установником управління є її піклувальник.
Майданик Р. А. Указ. соч. — С. 41.
Договір довірчого управління майном
455
Тому піклувальник укладає договір управління майном в інтересах особи, цивільна діїєздатність якої обмежена (якщо особа страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, або якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище) (ст. 36 ЦК).
Юридична особа може виступати установником управління майном, належним їй на праві власності. Державні та комунальні підприємства та установи не можуть виступати установниками, оскільки майно належить їм на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління.
Відповідно до п. 6 ст. 1032 ЦК України у разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від установника управління до іншої особи договір управління не припиняється, крім випадків, коли право власності на майно переходить внаслідок звернення на нього стягнення. Це означає, що до нового власника переходить право власності, обтяжене правами та обов'язками учасників управління. Оскільки установником може бути власник майна або визначена законом інша особа, останні зобов'язані в розумний строк переукласти договір управління з управителем на тих самих умовах.
Установники управління можуть бути як індивідуальними власниками, так і співвласниками, яким майно належить на праві спільної часткової або сумісної власності. Майно, яке перебуває у спільній власності, передається в управління за згодою всіх співвласників.
За загальним правилом, установник несе тягар утримання майна, переданого в управління, і саме він несе ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, включаючи виникнення прав та обов'язків з управління, якщо інше не передбачено договором або законом.
Установником управління можуть виступати і невласники — суб'єкти зобов'язальних та виключних прав, наприклад вкладники кредитних організацій і уповноважені за "бездокументарними цінними паперами" особи, автори і па-тентоволодільці, оскільки результат творчої діяльності, грошова сума та цінні папери в бездокументарній формі, які знаходяться на банківському рахунку чи на рахунку у зберігача, являють собою виключне право або зобов'язальне право вимоги, а не річ, щодо якої установники наділяють управителів можливістю реалізації належних їм прав, залишаючись уповноваженими особами1. Установник управління в цьому випадку виступає не як власник, а як володілець виключного або зобов'язального права. Однак, це не впливає на обсяг його прав як установника управління, які в даному випадку близькі за обсягом до прав власника2.
Установнику належить юридична можливість визначати долю майна, порядок розпорядження та цілі, строк і умови його використання, визначати склад вигодонабувачів і характер повноважень управителя. Проте, наведені повно-
Суханов Е. Л. Агентирование, доверительное управление имуществом, концессия. Комментарий ГК РФ // Хозяйство и право. - 1996. - № 11. - С. 11.
Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный) / Отв. ред. О. Н. Садиков. - Изд. 3. - М, 1998. - С. 601.
456
Глава 62
важення він реалізовує при заснуванні управління і в подальшому їх виконання покладається на управителя. По закінченні управління майно і всі доходи передаються установнику, за винятком тих випадків, коли договір укладено в інтересах вигодонабувача і йому належить право одержати майно та/або доходи.
Договором або законодавством можуть передбачатися й інші права установника виходячи з особливостей управління окремими видами майна.
Так, установник управління цінними паперами і грошовими коштами має право на визначення порядку одержання доходів від управління цінними паперами або грошовими коштами; на одержання інформації про виконання умов договору, вартість і стан своїх активів та іншої інформації, обов'язковість надання якої передбачено договором, а також інші права1.
Управління майном, особливо в умовах формування ринкової економіки, є видом діяльності з великим ризиком. При прийнятті інвестиційних проектів та Інших рішень управитель планує напрямки інвестування і розраховує на відповідні активи. Непередбачувана поведінка установника може ускладнювати процес управління, а то й взагалі завдати великих збитків. Тому одним із основних правил управління є правило, яке забороняє установнику втручатися в інвестиційну та інші види управлінської діяльності довірчого управителя, звичайно, крім випадків, коли управитель діє нерозсудливо або порушує умови договору. Установник реалізує своє право власності при передачі довіреного майна в управління. Після укладення договору переважну більшість повноважень власника вже здійснює виключно довірчий управитель, який наділяється речовими способами захисту своїх прав від третіх осіб, у тому числі і від власника.
Установник управління несе перед управителем ряд обов'язків, до яких належать: сплата управителю винагороди у розмірі, строки та порядку, визначеному в договорі управління; невтручання у діяльність управителя, яка пов'язана з виконанням ним своїх повноважень як управителя; виконання інших обов'язків, передбачених договором або законом.
Установник зобов'язаний передати управителю майно, яке є об'єктом управління, а також правовстановлюючі документи.
2. В окремих випадках, пене тільки індивідуальні
Правовий статус управителя. Загальне правило управління майном передбачає передачу довіреного майна у руки професіонала. Управління довіреним майном здійснюють його професійні учасники — підприємці (фінансово-кредитні установи, емітенти цінних паперів щодо своїх власних паперів, комерційні організації — професійні учасники ринку цінних паперів, індивідуальні підприємці тощо). Тобто у ролі управителя можуть виступати як індивідуальний підприємець, так і комерційна організація редбачених законом, управителями можуть бути підприємці чи комерційні організації, а й фізичні особи та некомерційні орга-
Проект Закону України "Про довірче управління майном" (реєстр. №0941) підготовлений і внесений народним депутатом 3-го скликання Б. Б. Кожиним на розгляд Верховної Ради України 22 липня 1998 р.
Ненашев А. Кому и как доверить ценные бумаги // БИЗНЕС- АДВОКАТ. — 1998. — № 11. — С. 9.
Договір довірчого управління майном
457
нізації. Таке управління засновується, головним чином, для збереження чи розпорядження майном власника, а не для його примноження, тобто для неко-мерційних цілей. Це відбувається у випадку необхідності управління майном підопічного, безвісно відсутньої особи та в інших випадках.
Не виключається існування ситуації, коли власник або інша зацікавлена в управлінні майном (наприклад, цінними паперами чи грошовими коштами) особа можуть створити спеціальну юридичну особу, яка в подальшому і здійснюватиме ними управління у встановленому законодавством порядку.
Управитель здійснює свої повноваження без довіреності. Закон встановлює обмеження щодо здійснення повноважень довірчого управителя окремими особами. Так, згідно зі ст. 1033 ЦК України управителем не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом. Довірчим управителем не може бути вигодонабувач.
Особливий статус управителя вимагає чіткого визначення його прав та обов'язків, відповідальності перед установником та третіми особами. Управитель реалізує повноваження володіння, користування та розпорядження майном без переходу до останнього права власності на майно, на яке встановлено управління, або воно може переходити у довірчу власність управителя, якщо це прямо передбачено договором управління відповідно до Закону України від 19 червня 2003 р.
При виникненні відносин управління управитель наділяється настільки ж широкими повноваженнями, наскільки і невизначеними (володіння, інвестування, управління). Відповідно до ст. 1037 ЦК України управитель вчиняє юридичні та фактичні дії від свого імені згідно з договором. Він у межах наданих йому законом та договором прав може передавати майно у власність іншим особам, здавати в оренду, укладати інші правочини щодо майна, переданого в управління, здійснювати Інші повноваження власника. Законом або договором можуть бути передбачені обмеження щодо вчинення довірчим управителем окремих дій з управління майном. Так, згідно з п. 1 ст. 1037 ЦК України управитель може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управління. Якщо він порушить це правило, то укладені ним угоди щодо відчуження майна будуть недійсними. Чинне законодавство не містить інших обмежень прав управителя. Водночас спеціальний правовий статус встановлюється законом для управителя фонду фінансування будівництва та фонду операцій з нерухомістю як довірчого власника.
Таким чином, у визначених законом і договором межах управитель самостійно визначає характер І види тих юридичних і фактичних дій, які необхідно вчинити для досягнення мети управління. Установник управління не має права втручатися у діяльність з управління майном у випадках, не передбачених договором, і не може давати управителеві обов'язкові вказівки.
Управитель здійснює діяльність з управління не у своїх Інтересах, а в інтересах установника чи вигодонабувач а. їх інтерес полягає в досягненні визначеного результату, який залежить від мети управління, встановленої договором. Виділяють два види цілей управління: "охоронного" і "підприємницького" характеру1.
Ефимова Л. Г. Указ. соч. — С. 302.
458
Глава 62
В першому випадку вигодонабувач заінтересований в схоронності майна І підтриманні його в нормальному працездатному стані. У другому випадку він передбачає отримати визначені договором доходи від грамотного і професійного використання майна. В процесі своєї діяльності управитель зобов'язаний досягнути зазначених вище результатів1, які визначають характер і види вчинюваних управителем юридичних та види вчинюваних управителем юридичних та фактичних дій щодо майна, переданого в управління.
Тому у разі відсутності в договорі управління обмежень щодо здійснення повноважень або невизначеності їх переліку управитель має право вчиняти будь-які угоди щодо майна, переданого в управління, з урахуванням обмежень, встановлених п. 1 ст. 1037 ЦК України та мети управління.
Управитель є законним (титульним) володільцем майна, отриманого за договором. Тому він має право вимагати від усіх і кожного, включаючи установника та вигодонабувача, усунення будь-яких порушень свого права і за необхідності використовувати для його захисту і захисту інтересів установника та вигодонабувача не лише зобов'язальні, а й речово-правові способи захисту. Зокрема, він може пред'явити позови про визнання свого права на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), про усунення будь-яких порушень свого права, хоч би ці порушення і не були пов'язані з втратою володіння (негаторний позов). Управитель для захисту своїх прав використовує і зобов'язально-правові способи.
Управитель здійснює управління майном особисто. Згідно з п. 2 ст. 1038 ЦК України управитель, вчиняючи фактичні та юридичні дії, пов'язані з управлінням майном, зобов'язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна.
У правочинах щодо майна, переданого в управління, які вчиняються у письмовій формі, вказується про те, що вони вчинені управителем. У разі відсутності такої вказівки управитель зобов'язується перед третіми особами особисто та несе відповідальність перед ними тільки належним йому майном.
Права, набуті управителем у результаті вчинення дій щодо управління майном, включаються до складу майна, переданого в управління, а обов'язки, що виникли в результаті таких дій, виконуються за рахунок цього майна.
З питанням здійснення управління пов'язане питання делегування управителем окремих повноважень з управління третім особам, що обумовлено необхідністю використання знань і досвіду кваліфікованих фахівців, що спеціалізуються в наданні окремих видів послуг. Наприклад, такий складний механізм, як управління цінними паперами та грошовими коштами вимагає залучення фахівців з різних галузей і відповідно наділення їх певними повноваженнями. Зберігач, реєстратор, банк, дилери, брокери та інші не виступають безпосередньо сторонами договору управління, проте в довірчих правовідносинах займають окреме становище. Здійснюючи окремі функції управління, вони набувають статусу довірених осіб (фідуціаріїв).
Управитель має право передавати управління майном Іншій особі в прямо передбачених законом випадках. За ст. 1041 ЦК України управитель може доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління
Там само. — С 302.
Договір довірчого управління майном
459
майном, якщо це передбачено договором управління або цього вимагають інтереси установника управління або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. Управитель відповідає за дії обраного ним замісника, як за свої власні.
Згідно зі ст. 1042 ЦК України управитель має право на плату, встановлену договором, а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв'язку з управлінням майном. Управитель майном, якщо це передбачено договором, має право відраховувати належні йому в рахунок плати грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління.
Законодавець сформулював договір управління обов'язково оплатним, що випливає із визначення поняття цього договору, закріпленого в ст. 1029 ЦК України. Тому у випадку укладення договору управління на установника покладається обов'язок виплачувати управителеві плату, передбачену договором.
Враховуючи відсутність обмежень у ЦК України плата управителя і зроблені ним витрати можуть здійснюватися установником за рахунок доходів від використання майна, переданого в управління, або за рахунок іншого майна установника, якщо інше не передбачено договором.
Основний обов'язок управителя полягає у ставленні до довіреного йому майна так, як би він ставився до свого власного, що вимагає від нього діяти розсудливо, виявляти необхідну турботу і дбайливість до інтересів установника і вигодонабувача, своєчасно надавати їм звіт про свою діяльність.
У країнах англосаксонського права наведений обов'язок довірчого управителя закріплено у вигляді "правила розсудливої людини" (prudent man rule), виробленого світовою практикою шляхом узагальнення досвіду і судової практики управління довіреною власністю. Зміст цього правила полягає у вимозі до довірчого управителя "управляти так, як може розсудлива людина за даних історичних і об'єктивних ринкових умов управляти власним капіталом у своїх Інтересах"1. Загальновизнаним елементом цього правила є фідуці-арне зобов'язання турботи або піклування (the duty of care) та вірності (the duty of loyality). Для визначення того, чи діє управитель з належною турботою (піклуванням) та вірністю, використовується вироблене практикою розуміння такого обов'язку: діяти як передбачлива особа, здійснювати управління майном з тим же ступенем обережності, як при веденні своїх особистих справ.
Управитель зобов'язаний представляти Інтереси установника стосовно його майна у відносинах з третіми особами, включаючи представництво в суді, вести належний облік довірчих операцій в порядку, встановленому законодавством, подавати установнику та вигодонабувачу звіт про результати управління, виплачувати установнику та вигодонабувачі доходи, передавати інші вигоди від довіреного майна в порядку, розмірах і в строки, визначені законодавством і договором, повідомляти установника про будь-які події, що не залежать від управителя, які можуть негативно вплинути на результати управління або вартість майна, а також пропонувати методи поліпшення ситуації.
У випадках, передбачених договором, управитель зобов'язаний внести заста-
■■■
Воеводская Н. Маркетинг рынка трастовых услуг // Хозяйство и право, С. 76.
1996. - № 12. -
460
Глава 62
ву з метою забезпечення виконання своїх зобов'язань щодо установника управління або вигодонабувачів.
Управитель може нести й інші обов'язки, передбачені договором, або які покладені на нього законом.
Одна з проблем практичного застосування інституту управління майном пов'язана з недостатньо чітким нормативним визначенням правового статусу і характеру його повноважень управителя, внаслідок чого виникають труднощі в юридичній кваліфікації правомірності тих чи Інших дій чи бездіяльності управителя при виконанні конкретних договорів управління.
Певною мірою цим обумовлена та обставина, що судова практика не напрацювала однозначних і адекватних природі управління критеріїв добропорядності, розумності і справедливості дій управителя, що не дає можливості вирішити питання про правомірність тих чи інших дій (бездіяльності) управителя у конкретних обставинах.
Так, Алтайський край в особі уповноваженої особи передав у довірче управління акціонерному товариству газові мережі. Договір довірчого управління містив таке формулювання: "Установник управління передає довірчому управителю завершені будівництвом і здані в експлуатації розподільчі мережі природного газу, а довірчий управитель зобов'язується здійснювати управління цим майном в інтересах установника". Більш детально права та обов'язки управителя в договорі не були врегульовані.
Отримавши об'єкт в управління, і на виконання договору управитель вчинив ряд юридичних дій, у тому числі уклав договір поставки газу з торговельною організацією з метою подачі цього газу споживачам через приєднану мережу (в договорі було зроблено позначення "Д. У."). Внаслідок неналежного виконання управителем зобов'язань з оплати товару постачальник звернувся з позовом до арбітражного суду про стягнення неустойки І відшкодування збитків.
Арбітражний суд не погодився з доводами відповідача про необхідність залучення до участі в процесі власника майна. В рішенні суду про задоволення позову, зокрема, було відзначено: "В рамках договору довірчого управління умов щодо придбання газу немає. Договір на поставку газу вчинено від імені та в інтересах відповідача і не є угодою з газовими мережами. Доказів, що установник управління погодив угоду за ст. 981 ЦК РФ, тобто вчинення правочинів з перевищенням повноважень (ст. 228 ЦК України), відповідач не надав"1. Іншими словами, арбітражний суд визнав цю обставину особистим зобов'язанням управителя, не пов'язаним з довірчим управлінням.
Отже, в уявленні арбітражного суду довірче управління полягає тільки в угодах з майном, переданим у довірче управління, причому умови придбання транспортованого по мережах газу повинні бути прямо передбачені договором. З висловленої судом позиції неясно, чим же повинен був займатися довірчий управитель відповідно до умов договору.
Нерозуміння судом суті правовідносин між власником і управителем призвело до посилання суду на ст. 981 ЦК РФ (правочини, укладені з перевищен-
Пятков Д. Договорная практика доверительного управления недвижимостью // Хозяйство и право. - 1998. - № 12. - С. 88-94.
Договір довірчого управління майном
461
ям повноважень). У довірчого управителя не міг виникнути свій власний інтерес із спірного договору поставки, оскільки зобов'язання між цими особами виникло внаслідок договору довірчого управління і з приводу процесу управління майном. Придбання газу було необхідним для нормального функціонування чужих, але довірених управителю газових мереж. За своєю правовою природою ці правовідносини регулюються положеннями цивільного законодавства про довірче управління і у разі перевищення управителем наданих йому повноважень стосовно майна застосуванню підлягає п. 2 ст. 1022 ЦК РФ (в ЦК України — п. З ст. 1043). Проте управитель не перевищив своїх повноважень, оскільки саме умовами договору управління його було зобов'язано робити все і відповідати за будь-який промах, що тягне за собою збитки. Йому необхідно було вчиняти "будь-які юридичні та фактичні дії" в інтересах установника (п. 1 ст. 1038 ЦК України). Факт недотримання цих інтересів власник буде доказувати, коли звернеться з вимогами про притягнення управителя до відповідальності.
Наведений судовий спір є показовим, при його розгляді виявилися недосконалість спеціальних норм права, судової практики і недоліки змісту договору довірчого управління майном.
Правовий статус вигодонабувача. Особливість договору довірчого управління майном полягає у передачі вигод від управління таким майном визначеним договором особам —установнику або вигодонабувачу. Вигодонабувачем може виступати установник або визначені ним особи. Правове становище вигодонабувача повністю визначається загальними нормами ЦК України про договір на користь третьої особи (ст. 636 ЦК).
Вигодонабувач отримує всі або частину доходів, цінностей, інших вигод від управління, до нього переходить право вимагати виконання договору. Якщо об'єкт управління виявиться в руках третіх осіб, вигодонабувач має право вимагати його повернення, а також усунення інших порушень своїх прав (у тому числі в судовому порядку), що випливають з договору. Вигодонабувачами виступають вказані установником управління особи: фізичні і юридичні особи, держава. Не виключається можливість виступу вигодонабувачами неправоздатних осіб у вигляді тварин, звірів тощо. Вигодонабувачами можуть бути як окремі особи, так і необмежене коло осіб. Останнє характерне для заснування управління в благодійних цілях, зокрема для фінансування закладів науки, культури, охорони здоров'я.
Особливість правового статусу вигодонабувача полягає в тому, що він не бере участі в договорі, але з моменту укладення договору набуває право на самостійний інтерес від використання майна, переданого в управління.
Вигодонабувач здійснює своє право за правилами договору на користь третьої особи. Відповідно до п. 2 ст. 1034 ЦК України установник управління може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувача). Договір, в якому установник зазначив особу, яка має право здобувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувач), визнається договором на користь третьої особи. Вигодонабувач має лише права і не несе обов'язків. Право третьої особи в цьому договорі має характер вимоги, право претензії, за якою може слідувати позов. За допомогою позову вигодонабувач має можливість вимагати, а управитель зобов'язаний задовольнити цю вимогу, надавши йому все отримане від управління цим майном.
462
Глава 62
Згідно з п. 2 ст. 636 ЦК України виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, що уклала договір, так і третя особа, на користь якої обумовлено виконання, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами і не випливає із суті договору.
Вигодонабувач отримує можливість зберегти і скористатися створеним суб'єктивним правом лише після того, як виявить свій намір управителю. Наприклад, вигодонабувач подає заяву зразу після укладення договору про готовність прийняти виконання або звертається по закінченню певного строку за виплатою доходів від управління. Після заяви вигодонабувача договірна свобода установника управління й управителя певною мірою обмежується. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом, сторони, якщо інше не передбачено законом, іншим правовим актом або договором, не можуть розірвати або змінити укладений договір без згоди третьої особи.
У разі якщо третя особа (вигодонабувач) відмовилася від права, наданого їй за договором, то особа, що уклала договір (установник), може скористатися цим правом, якщо це не суперечить суті договору.
Правом третьої особи не може скористатися управитель, оскільки вигодона-бувачем не може бути довірчий управитель (п. З ст. 1033 ЦК України).
Право про недопущення змін або розірвання договору, укладеного на користь третьої особи після вступу останнього у відносини, пояснюється не лише захистом суб'єктивного права вигодонабувача, а й турботою про інтереси його кредиторів. Вигодонабувач, який дізнався про своє право і виявив згоду прийняти виконання, в подальшій діяльності виходить зі свого нового майнового стану і розраховує на те майно, яке вже принесло І ще принесе йому доходи. За відсутності зміни майнового стану ця особа, вірогідно, не стала б пов'язувати себе певним зобов'язанням. Тому заради збереження стабільності майнового стану вигодонабувача, а з ним і його потенційних кредиторів, сторонам, що породили зобов'язання на користь третьої особи, якщо інше не передбачено, заборонено змінювати або розривати договірні відносини без його згоди, що обумовлено встановленим ЦК України обмеженням щодо одночасного виконання обов'язків і прав кількох учасників договору управління. Зокрема, відповідно до ч. З ст. 1033 ЦК України вигодонабувач не може бути управителем. Наведене правило пояснюється тим, що управитель зобов'язаний діяти виключно в інтересах вигодонабувача і не має права використовувати довірене майно в своїх власних інтересах, за винятком прямо передбаченої договором винагороди за виконання обов'язків з управління.
§ 4. Відповідальність за договором управління майном
ЦК України закріплено підвищені вимоги щодо відповідальності за договором управління майном.
Відповідно до ст. 1043 ЦК України управитель, який не виявив при довірчому управлінні майном належного піклування про інтереси установника управління або вигодонабувача, зобов'язаний відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві — упущену вигоду.
Управитель відповідає за завдані збитки, якщо не доведе, що вони виникли
Договір довірчого управління майном
463
внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або вигодона-
бувача.
Таким чином, управитель відповідає як за винно заподіяні, так і за випадково виниклі збитки і може звільнитися від відповідальності, якщо доведе, що збитки є результатом непереборної сили або дій установника чи вигодонабувача.
Настання відповідальності за збитки, спричинені випадково, не означає, що відповідальність управителя не має меж. Управитель звільняється від відповідальності, якщо буде доведено неможливість виконання договору внаслідок обставин непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних у даних умовах обставин (форс-мажор)1. Характеризуючи обставини, які можуть бути визнані обставинами непереборної сили, ЦК України прямо вказує, що до таких обставин не належать порушення обов'язків зі сторони контрагентів боржника-упра-вителя, відсутність на ринку потрібних для виконання товарів, відсутність у боржника-управителя необхідних грошових засобів тощо.
Винна відповідальність управителя передбачає порушення ним договірних зобов'язань. Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є невиконання його або неналежне виконання. При здійсненні управління можуть виникати два основні види порушень договірних зобов'язань з боку управителя. По-перше, управитель може не забезпечити досягнення мети управління. Якщо вона має підприємницький характер, то порушення полягатиме у відсутності виплат вигодо-набувачу. В договорах управління грошовими коштами договори можуть містити умову про виплату доходу у вигляді визначеного проценту на вкладений капітал. Відсутність виплат є підставою для стягнення доходу за позовом вигодонабувача. По-друге, довірчий управитель може не забезпечити фізичну схоронність майна, переданого в управління. В цьому випадку він відповідає за втрату, нестачу або пошкодження майна.
Особливість відповідальності управителя зумовлена його одночасним виступом в якості боржника установника І вигодонабувача, які мають право вимагати відшкодування збитків. Збитками вважаються втрати, яких установник або виго-донабувач зазнали у зв'язку зі знищенням або пошкодженням майна, що перебуває в управлінні, а також витрати, які наведені особи зробили або мусять зробити для відновлення свого порушеного права. Упущеною вигодою є доходи, які вигодонабувач міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене.
Установник управління не має права на відшкодування упущеної вигоди, якщо за умовами договору всі вигоди від майна, що перебуває в управлінні, отримує інша особа (вигодонабувач), а не установник. Установник має право на відшкодування упущеної вигоди, якщо він є єдиним або одним із вигодонабувачів.
Управитель відповідає за порушення зобов'язання третіми особами (замісниками), на яких було покладено його виконання. Відповідно до ст. 1041 ЦК України управитель несе відповідальність за дії обраного ним замісника як за власні.
У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, що випливає з договору управління, будь-якою третьою особою (повірений тощо), обов'язок виконати зобов'язання покладається на управителя, в разі невиконання ним зо-
Слюсаревськш М. М. Цивільно-правова відповідальність за порушення договору довірчого управління майном // Підприємництво, господарство і право. — 1997. — № 12. — С 11—12.
464
Глава 62
бов'язань з управління він відповідає перед установником та вигодонабувачем за порушення зобов'язання.
Відповідно до п. З ст. 528 ЦК України третя особа (вигодонабувач) у разі небезпеки втратити своє право на майно, що перебуває в управлінні внаслідок звернення кредитора на це майно, може задовольнити вимогу кредиторів без згоди управителя (боржника). У цьому разі третя особа стає на місце кредиторів за зобов'язаннями і застосовуються правила статей 512—519 ЦК України (перехід прав кредиторів третіх осіб).
Управитель відшкодовує завдані ним збитки (установнику та вигодонабувачеві) у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо управитель, що порушив зобов'язання з управління, одержав завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються вигодонабувачеві у зв'язку з неодержанням ним доходів, не може бути меншим від тих доходів, що їх одержав порушник прав (довірчий управитель).
Управитель відшкодовує реальні збитки і упущену вигоду, завдані ним при простроченні виконання зобов'язання.
Відповідно до ст. 612 ЦК України управитель, який прострочив виконання, відповідає перед установником за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Якщо внаслідок прострочення управителя виконання втратило інтерес для установника, він може відмовитися від виконання договору управителем і вимагати відшкодування збитків.
Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання за договором управління майном встановлено неустойку (штраф, пеню), то її стягуватимуть у повному розмірі понад відшкодування збитків відповідно до ст. 624 ЦК України.
Неустойкою (штрафом, пенею) є визначена законом або договором управління майном грошова сума, яку боржник (довірчий управитель) повинен сплатити кредиторові (установникові управління) у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання (зокрема, у разі прострочення).
Відповідно до ст. 552 ЦК України сплата неустойки не позбавляє управителя від виконання зобов'язання в натурі або відшкодування збитків за виконання зобов'язання. Кредитори (установник та вигодонабувач) мають право на свій розсуд зажадати замість сплати неустойки і відшкодування заподіяних управителем збитків тільки виконання ним зобов'язання в натурі, якщо це відповідає їх (кредиторів) інтересам.
Угодою сторін управління може бути передбачено стягнення тільки неустойки без відшкодування збитків (виключна неустойка) або можливість стягнення за вибором установника неустойки чи збитків (альтернативна неустойка), або неустойки, стягуваної в зарахування відшкодування збитків (залікова неустойка).
Таким чином, відповідальність за договором управління майном є договірною (за характером зобов'язання) та підвищеною (за способом відповідальності).
За суб'єктним складом відповідальність за договором управління майном є різновидом відповідальності за множинності осіб.
Відповідно до п. 2 ст. 1043 ЦК України управитель несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним довірчого управління, якщо вартості майна, яке перебуває в управлінні, недостатньо для задоволення вимог кредиторів.
На управителя поширюються загальні положення про субсидіарну відпові-
Договір довірчого управління майном
465
дальність. За змістом ст. 619 ЦК України субсидіарна відповідальність передбачає, що договором або законом може бути передбачена, поряд із відповідальністю боржника, додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи — управителя. До пред'явлення вимоги управителю кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника — установника управління. Якщо установник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до управителя — особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Кредитор не може вимагати задоволення своєї вимоги від управителя, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до установника, як основного боржника. Управитель повинен до задоволення вимоги, пред'явленої йому кредитором, повідомити про це установника, а у разі пред'явлення позову — подати клопотання про залучення установника (як основного боржника) до участі у справі.
У разі недотримання цих вимог управителем установник (як основний боржник) має право висунути проти регресної вимоги управителя заперечення, які він мав проти кредитора.
Згідно з п. З ст. 1043 ЦК України субсидіарна відповідальність управителя настає також у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали І не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень. У цьому разі установник управління може вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків.
Таким чином, вчинені управителем правочини з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень визнаються укладеними в інтересах установника за умови відсутності вини третіх осіб, які беруть в укладенні таких правочинів.
Вина третьої особи, яка бере участь у правочині, презюмуеться, якщо перевищення наданих повноважень або встановлених обмежень управителя є або має бути очевидним для контрагента, виходячи із поведінки сторін, змісту правочину, усталеної практики укладення подібних правочинів, звичаїв ділового обороту та інших обставин, що мають істотне значення. Наприклад, для третьої особи має бути очевидним перевищення управителем встановлених обмежень у разі укладення без згоди установника договору застави майна, переданого в управління, оскільки наявність такої згоди прямо перебачена положеннями ЦК України про управління майном.
Відповідно до п. З ст. 1038 ЦК України у правочинах щодо майна, переданого в управління, які вчиняються у письмовій формі, вказується, що вони вчинені управителем.
Згідно з п. З ст. 1038 ЦК України у разі відсутності вказівки про те, що письмові правочини щодо майна, переданого в управління, вчинено управителем, останній зобов'язується перед третіми особами особисто.
Положення ЦК України про управління не містять норм про зобов'язання з правочинів, учинених управителем із перевищенням наданих йому повноважень і встановлених для нього обмежень, на які поширюються загальні положення ЦК про вчинення правочинів з перевищенням повноважень.
ЦК України містить положення про вчинення правочинів представником з перевищенням повноважень і відступлення вказівок комітента, згідно з якими
ЗО- 5-633
466
Глава 62
правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі подальшого схвалення правочину цією особою (ст. 241 ЦК України), або якщо цього вимагають інтереси комітента і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит (ст. 1017 ЦК України).
Закріплені в ЦК України терміни "перевищення наданих повноважень" і "перевищення встановлених обмежень" вимагають їх визначення та розмежування.
Управителеві надаються невизначено широкі повноваження, з урахуванням мети управління та особливостей майна, переданого в управління, визначені договором та законом. Тому перевищенням наданих управителеві повноважень вважатиметься здійснення цих повноважень всупереч меті та цільовому призначенню майна, яке перебуває в управлінні. Перевищення встановлених управителеві обмежень передбачає виникнення останніх на підставі договору або за законом та вчинення право-чинів за відсутності в управителя достатніх повноважень.
Юридичне значення розмежування "встановлених обмежень" і "наданих повноважень" полягає в різних підставах правочинності їх перевищення. Для визнання правочинним правочину, вчиненого з перевищенням встановлених обмежень, необхідно подальше схвалення такого правочину довірителем. Довірена особа має право перевищувати надані їй повноваження, якщо цього вимагають інтереси довірителя і довірена особа не могла попередньо запитати довірителя або не одержала у розумний строк відповіді на свій запит.
Таким чином, зобов'язання з правочинів, учинених управителем із перевищенням наданих йому повноважень і встановлених для нього обмежень, несе управитель особисто, крім випадків подальшого схвалення установником правочину, або якщо перевищення наданих йому повноважень вимагають інтереси установника та вигодонабувача і управитель не міг попередньо запитати установника або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит, або коли треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не повинні були знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень.
Отже, управитель, який є ніби гарантом доходів від довіреної йому власності (майна), несе відповідальність за неналежну дбайливість стосовно майна, а, отже, і за інтересами установника управління (вигодонабувача). Якщо управитель забув покласти цінні папери до сейфа, де вони повинні зберігатися, або, наприклад, отримати відсотки за облігаціями, то він повинен відповідати за це. Проте, якщо, наприклад, управитель уклав розумну частку довірчого майна у цінні папери, які вважалися на той момент доброю інвестицією, а через кілька років ці цінні папери несподівано втратили цінність, управитель не буде відповідати. Якщо він мав свободу дій і знав нарівні з іншими, що дана інвестиція невдала, але не намагався це виправити, він буде нести відповідальність.
Крім невиконання або неналежного виконання своїх обов'язків, підставою для відповідальності може бути порушення управителем норм закону: обман (наприклад, неправильне використання основного майна або доходу в інтересах інших осіб, а не установника чи вигодонабувача, що тягне за собою відшкодування збитків і кримінальне покарання), несплата податків, несанкціоноване використання коштів зі шкодою для доходу довіреного майна тощо.
Правозастосовна практика управління майном на основі довірчої власності у країнах англосаконського права і управління майном у країнах континентального
Договір довірчого управління майном
467
права сформувала відповідні умови відповідальності фідуціарних власників та управителів.
Наприклад, у США на управителях лежить два основні види обов'язків:
залишатись лояльними (тобто відданими) інтересам корпорації і виявляти належну дбайливість і турботу (due care), перший з яких полягає у неотриманні особистих вигід від ведення справ корпорації;
обов'язок провести "розумний збір інформації перед прийняттям рішень".
За Правилами ділових рішень (The Business Judgment Rule), суд не має права заднім числом обговорювати рішення управителя і покладати на нього вину, якщо той не мав особистого інтересу, був добросовісним, виявляв належну дбайливість І (у деяких штатах) якщо при цьому не було збитків для активів корпорації. Щоб зрозуміти, як діяла б "обережна І розумна людина у схожій ситуації" (prudent man rule), дедалі частіше судді намагаються оцінити рівень інформова-ності довірчого управителя щодо проблеми, яку той намагався вирішити. Якщо в управлінні майном було зайнято кілька управителів ("довірчих власників"), то вони відповідають перед вигодонабувачем (бенефіціантом) солідарно1.
В ЦК Російській Федерації (ст. 1022) фактично встановлено презумпцію вини довірчого управителя за збитки, що виникли випадково. За Законом РФ "Про ринок цінних паперів", управитель повинен відшкодувати клієнту упущену вигоду, якщо не виявить належну дбайливість про його інтереси.
Критерії "упущеної вигоди" І "належної дбайливості" не визначено. Згідно з Указом Президента РФ "Про продаж державних підприємств — боржників" від 2 червня 1994 р. № 1114 (п. 27), якщо хоч би однією з причин неплатоспроможності державного підприємства виступають неправомірні або некомпетентні дії довірчого управителя, то підприємство може розірвати договір довірчого управління майном. Російські юристи і економісти прогнозують, що суди будуть вирішувати позови "довірителів" (установників управління) до довірчих управителів, що допустили зменшення основної суми довіреного майна, однозначно на користь довірителів (установників управління)2.
§ 5. Припинення договору управління майном
Універсальність конструкції управління передбачає більш широке коло підстав його припинення, ніж підстав виникнення. Управління майном може припинитися як за волевиявленням його сторін, так і за законом або рішенням суду.
Перелік підстав припинення договору управління наведено в п. 1 ст. 1044 ЦК України.
Однією з підстав припинення управління є заява однієї із сторін про припи-
Генкин А. С. Эффективный траст. Опыт Западной Европы и российская практика. — М.: Альпина, 1999. - С. 64-65.
Слюсаревський Ы. М. Теоретичні проблеми договірного управління чужим майном в Україні: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Харків, 1999. — С. 13.
зо*
468
Глава 62
нення договору у зв'язку зі спливом його строку або досягнення мети, для якої воно засновувалося.
Управління припиняється у випадку смерті фізичної особи, що є управителем, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною, безвісно відсутньою або банкрутом.
Підставою припинення управління є смерть або припинення діяльності управителя за відсутності інших спільно керуючих на момент вчинення наведених фактів, визнання фізичної особи — установника управління банкрутом.
Управління припиняється зі смертю фізичної особи, що є вигодонабувачем, або ліквідацією юридичної особи — вигодонабувача, якщо інше не передбачено договором.
Управління припиняється у разі відмови установника управління від договору з іншої причини, крім неможливості для управителя здійснювати управління майном, за умови виплати управителеві винагороди, передбаченої договором.
Управління припиняється на підставі рішення суду, господарського суду, третейського суду у випадках, передбачених законом.
Світова практика виробила й інші підстави припинення управління майном, до яких належать:
виникнення обставин або виконання умов, передбачених договором або іншою підставою виникнення управління;
смерть громадянина або припинення діяльності юридичної особи чи відмова від своїх прав однієї або кількох осіб, які визнаються вигодонабувачами, якщо інше не встановлено договором про управління;
відсутність у договорі чи інших підставах виникнення управління умов або існування обставин, які є істотними умовами управління;
ініціатива установника або управителя, якщо це було передбачено договором про управління;
задоволення судом позову, пред'явленого установником або вигодонабувачем у зв'язку з невиконанням управителем обов'язків, які випливають з договору чи інших підстав виникнення управління, або зловживання ним довірою, наданою йому установником при створенні управління.
Специфіка управління майном обумовила порядок припинення цих правовідносин. За наявності відповідних підстав управління майном припиняється у порядку, визначеному договором або законом. Згідно з п. 2 ст. 1044 ЦК України у разі відмови сторони договору управління майном Інша сторона має бути сповіщена про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк. Після припинення договору управління майно, що перебуває в управлінні, передається установникові управління, якщо інше не передбачено договором. Наприклад, у випадку припинення управління договором може передбачатися обов'язок управителя розпродати всі активи управління і безкоштовно передати виручені кошти на благодійні цілі конкретно визначеному або невизначеному колу вигодонабувачів. У разі припинення управління управитель зобов'язаний розпорядитися залишком майна відповідно до вказівок установника або умов, передбачених договором управління.
Глава 63 ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ЗА СПІЛЬНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
§ 1. Загальна характеристика зобов'язань за спільною діяльністю
Роль зобов'язань за спільною діяльністю. У процесі задоволення своїх економічних (майнових) та інших інтересів у суб'єктів цивільних правовідносин виникає необхідність у кооперації (від лат. соорего — співробітничаю), тобто у спільній діяльності, змістом якої може бути об'єднання майна, трудових зусиль, організація співпраці тощо для досягнення загальної мети. Ця необхідність може бути зумовлена різними чинниками, зокрема: відсутністю в особи достатніх фінансових коштів, майна, досвіду, знань, технологій тощо для здійснення будь-якого виду діяльності; неможливістю здійснювати певний вид діяльності без партнерів через юридичні (нормативно-правові) вимоги (організація та діяльність фондової біржі, комерційного банку, здійснення довірчих операцій, страхової діяльності, проведення ломбардних операцій); бажанням отримати певні пільги, зокрема податкові; прагненням уникнути чи зменшити ризики тощо.
Правове регулювання спільної діяльності для досягнення загальної для ЇЇ учасників мети має давню історію. Вже римське право містило досить детальні положення про договір спільної діяльності, який став прообразом усіх сучасних типів та видів зобов'язань цієї групи, в тому числі і засновницьких договорів або договорів про заснування торгових (господарських) товариств.1
Специфічні риси зобов'язань за спільною діяльністю. Серед різних видів договірних зобов'язань, які відображають процес обміну у суспільстві, зобов'язання за спільною діяльністю посідають окреме місце. Це зумовлено особливостями, властивими даному виду цивільних правовідносин.
Усі дослідники як головну класифікаційну ознаку цих зобов'язань називають спільну діяльність осіб для досягнення будь-якої загальної мети, що не суперечить законові.
Ці зобов'язання дуже часто об'єднують більше двох учасників. Причому кожний учасник зобов'язань за спільною діяльністю виступає водночас як боржник і як кредитор. Але жодна Із сторін не може вимагати виконання для себе особисто, так само як і не повинна виконувати зобов'язання безпосередньо іншій сто-
В новому ЦК України установчим документом для повного та командитного товариств виступає засновницький договір. Для створення всіх інших товариств, як підприємницьких, так і непідприємницьких, укладається, як правило, договір про створення (заснування) товариства, який не є установчим документом. Згадані договори на цей час ще називаються та кваліфікуються установчими, тому в подальшому викладі вживається ця конструкція.
470
Глава 63
роні. Взаємні права та обов'язки учасників опосередковані необхідністю досягнення загальної мети.
На відміну від таких видів зобов'язань, як купівля-продаж, міна, дарування, поставка тощо, де відбувається перехід майна від одного власника до іншого, у зобов'язаннях за спільною діяльністю майно часто об'єднується у спільну власність.
Іншою характерною особливістю зобов'язань за спільною діяльністю є наявність у сторін загального інтересу на відміну, зокрема, від зобов'язань купівлі-продажу, майнового найму (оренди), в яких інтереси сторін протилежні: одна особа має на меті передати (продати, надати в оренду) майно та одержати за нього певну суму, а друга — набути майно у власність або у володіння і користування.
Спільна діяльність для досягнення загальної мети вимагає від учасників чіткої організації. Отже, зобов'язання за спільною діяльністю мають чіткий організаційний характер.
Важливою ознакою цих правовідносин є те, що сама суть спільної діяльності передбачає, як правило, певну зовнішню реалізацію, іншими словами, вона потребує від сторін вступати у відносини з третіми особами.
Зобов'язання за спільною діяльністю часто мають тривалий характер із зазначенням строку або з невизначеністю строку їх дії.
Важливою рисою зобов'язань за спільною діяльністю є їх особистий характер.
Нормативно-правове регулювання зобов'язань за спільною діяльністю. Зобов'язання за договором про спільну діяльність спеціально передбачені главою 38 ЦК УРСР. Положення цієї глави вже не відповідають потребам сучасного розвитку і потребують модифікації, яку запропоновано у главі 77 ЦК України. Зобов'язання, що виникають з установчого договору учасників, регламентуються відповідними законодавчими актами залежно від обраних учасниками правових форм підприємництва (закони України "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про банки і банківську діяльність", "Про страхування" тощо). Основні положення про засновницькі договори та деякі договори по створення товариств містяться у підрозділі "Юридичні особи" нового ЦК України.
§ 2. Класифікація зобов'язань за спільною діяльністю та підстави їх виникнення
Основні типи та види зобов'язань за спільною діяльністю. Залежно від особливостей співробітництва, цілей, що ставлять перед собою його учасники, та інших чинників група зобов'язань за спільною діяльністю поділяється на два основні типи.
По-перше, учасники можуть обрати органїзаційно-правову форму їх спільної діяльності, що не передбачає створення юридичної особи. В цьому разі відносини, що виникають між учасниками, оформляються у договорі про спільну діяльність, який є юридичним фактом або підставою виникнення зобов'язання за спільною діяльністю і містить усі Істотні та інші умови взаємовідносин сторін.
Зобов'язання за спільною діяльністю
471
По-друге, спільна діяльність учасників може бути спрямована на здійснення співробітництва для створення і діяльності самостійного суб'єкта права — юридичної особи. Тут на підставі правових вимог, що пред'являються до даного виду спільної діяльності, учасникам необхідно укласти установчий договір, який не тільки регулює їх спільну діяльність, а й визначає правовий статус створеної ними з цією метою юридичної особи.
Щодо того, чи можна установчий договір розглядати як різновид договору про спільну діяльність, існують різні думки. Так, Є. Суханов вважає, що спільна діяльність учасників юридичної особи не може регулюватися традиційним договором про спільну діяльність. На його думку, цей договір не підходить навіть для регулювання відносин щодо створення юридичної особи1. Виняток становлять договори про створення засновниками майбутнього акціонерного товариства, адже такий договір не визначає правового становища створеної на його підставі юридичної особи2. На цій же підставі проф. Є. Суханов не включає до категорії установчих договори про створення, зокрема, громадських організацій, фондів та інших формувань, які є юридичними особами. Такі договори, на його думку, за своїм характером є різновидом договорів про спільну діяльність, оскільки містять лише положення про організаційні засади створення юридичної особи, не визначають її правового статусу і не виконують функції установчих документів.
Інші автори вважають, що установчий договір є різновидом договорів про спільну діяльність. На їх думку, діяльність осіб зі створення, наприклад, повного товариства та взаємовідносини його учасників щодо управління повністю укладаються в рамки договору про спільну діяльність3.
Вважаємо, що хоч сучасне законодавство знає установчий договір як окремий тип договірних зобов'язань, до цих правовідносин можуть застосовуватися за аналогією закону норми договору про спільну діяльність, якщо їх застосування не суперечить суті та призначенню відповідних товариств.
Підстави виникнення зобов'язань за спільною діяльністю* 3 вищена-веденого випливає, що ці зобов'язання виникають на підставі різних договорів. Основними їх типами є договори про спільну діяльність та установчі договори, в межах яких також існує поділ за різними критеріями. Так, договори про спільну діяльність можуть опосередковувати діяльність, що здійснюється як на основі поєднання вкладів учасників, так і без поєднання вкладів учасників. Частіше укладаються договори, в яких поєднуються вклади учасників. Але на практиці трапляються й такі, за якими сторони зобов'язуються спільно діяти в загальному інтересі, не роблячи при цьому ніяких внесків (наприклад, договори про виробничу спеціалізацію, про різного роду співробітництво тощо). Ці договори можна назвати договорами про спільну діяльність у широкому розумінні. На цю
Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова. — Т. 2. — С. 371—376.
Нині цю думку вже закріплено в ст. 98 нового ЦК Російської Федерації. Закон України "Про господарські товариства" відносить цей договір до категорії установчих договорів. У новому ЦК України із розряду установчих виводиться не лише договір про створення акціонерного товариства, а й договір про створення товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю. Єдиним установчим документом для таких товариств є тільки статут.
Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — СПб., 1997. — Т. 2.
472
Глава 63
обставину звернули також увагу коментатори ЦК Російської Федерації1. Проте чіткого законодавчого закріплення такого поділу в ЦК Російської Федерації немає. У новому ЦК України договір про спільну діяльність трактується широко, зокрема пропонується таке його визначення: "За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення будь-якої мети, що не суперечить законові" (ст. 1130). Таким чином, тут називається загальна ознака всіх договорів про спільну діяльність, а саме — спільна діяльність для досягнення загальної мети. Якщо така діяльність здійснюється на основі поєднання вкладів учасників, такий договір називається договором простого товариства. Для всіх видів договорів про спільну діяльність ЦК України передбачає ще два загальні положення: 1) письмова форма договору; 2) учасникам договору надається велика диспозитивність у встановленні умов договору, якщо інше не передбачено законом про окремі види спільної діяльності (ст. 1131).
Авилов Г. Е. Простое товарищество // Гражданский кодекс Российской Федерации. — Ч. 2. Текст, комментарии, алфавитно-предметный указатель / Под ред. О. М. Козырь, А. Л. Маковского, С. А. Хохлова. - М., 1996. - С. 562-563.
Глава 64 ДОГОВІР ПРОСТОГО ТОВАРИСТВА
§ 1. Поняття та юридична характеристика договору простого товариства
Найпоширенішим договором про спільну діяльність є договір простого товариства. Хоч ЦК УРСР цей термін не використовує, він містить у главі 38 положення саме про договір простого товариства, ознаками якого є не тільки спільна діяльність учасників для досягнення загальної мети, а й здійснення ними майнових вкладів. Правила цієї глави багато в чому застаріли, суперечать ринковому законодавству останніх років і взагалі не спрямовані на ефективне регулювання спільної діяльності.
Відповідно до ст. 430 ЦК УРСР за договорами про спільну діяльність сторони зобов'язуються спільно діяти для досягнення загальної господарської мети. Ця стаття не містить вичерпного переліку цілей спільної діяльності, оскільки передбачити в законі всю їх розмаїтість неможливо.
Слід зазначити, що останнім часом в Україні було прийнято цілу низку законодавчих актів, які зняли обмеження у здійсненні громадянами і юридичними особами господарської та іншої діяльності. Правовідносини, що виникли і склалися на новій нормативній базі, вийшли за межі правил деяких чинних законів, зокрема положень глави 38 ЦК УРСР, що регулює зобов'язання за договором про спільну діяльність.
Раніше згідно зі ст. 430 ЦК УРСР громадяни укладали договори про спільну діяльність для задоволення лише своїх особистих побутових потреб і тільки між собою. Юридичні особи могли укладати такий договір тільки для досягнення господарської мети. Проте законами України "Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про зовнішньоекономічну діяльність" тощо ці обмеження було знято. Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Окремо визначається право власника використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності (ст. 6). Стаття 3 цього закону допускає об'єднання майна, що є власністю громадян і юридичних осіб.
Отже, суб'єктами (сторонами або учасниками) договору простого товариства виступають громадяни і юридичні особи. Щодо загальної мети договору про спільну діяльність, то нове законодавство України припускає як господарську, так і іншу (зокрема, благодійну чи науково-дослідну) мету такого співробітництва. Згідно зі ст. 1132 ЦК України за договором простого товариства сторони беруть зобов'язання
474
Глава 64
об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Договори простого товариства, як І всі інші договори про спільну діяльність, можуть бути дво- та багатосторонніми угодами (правочинами), Вони також вважаються консенсуальними договорами, оскільки для укладення їх досить згоди сторін і не потрібен сам факт передачі вкладів та здійснення спільних дій.
Багато суперечок у юридичній літературі виникає з приводу розв'язання питання про оплатність чи безоплатність договорів про спільну діяльність. Одні автори вважають, що договори про спільну діяльність є оплатними, оскільки кожний з учасників, який зробив майновий вклад, має право вимагати від інших відповідного зустрічного задоволення1. Інші вчені обстоюють думку про безоплатний характер даних відносин, обрунтовуючи її відсутністю матеріального еквівалента діям учасника, що зробив майновий вклад2.
На підставі аналізу договорів про спільну діяльність можна констатувати, що вони можуть бути як оплатними, так і безоплатними. Такий критерій, як "зустрічне задоволення", не завжди свідчить про оплатність договорів про спільну діяльність, адже оплатність (як ознака договорів купівлі-продажу, міни, поставки, майнового найму (оренди), комісії тощо) передбачає задоволення будь-яких майнових (економічних) інтересів, майнове задоволення. Наприклад, за договором про спільну діяльність з виробництва певної продукції один учасник зобов'язується надати приміщення, другий — зробити вклад обладнанням для розміщення його у цьому приміщенні. Тут дійсно один учасник задовольняє свої майнові інтереси у потрібному йому приміщенні, а другий — в обладнанні, оскільки це майно спільно використовується. У разі коли сторони об'єднують майно, трудові зусилля для досягнення спільно благодійної мети, то задоволення ними майнових інтересів (майнове задоволення) первісно відступає. У зв'язку з цим немає й ознаки оплатності даного договору, хоч сторони і роблять "зустрічне задоволення". Отже, найбільш прийнятним критерієм оплатності договорів про спільну діяльність є мета, що передбачає задоволення майнового (економічного) Інтересу кожної із сторін.
Різновиди договорів простого товариства. ЦК УРСР не містить вичерпного переліку різновидів договорів про спільну діяльність. Згідно зі ст. 430 Кодексу сторони можуть укладати договори про спільну діяльність для будівництва шляхів, спортивних споруд, шкіл, житлових будинків тощо. Крім того, цивільне законодавство надало права громадянам і юридичним особам вільно і без обмежень здійснювати господарську та іншу діяльність. Отже, суб'єкти права можуть обирати науково-технічне, виробниче, творче співробітництво.
Зовнішньоекономічне законодавство України, зокрема Закон України "Про режим іноземного інвестування" передбачає договори (контракти) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та Інші види спільної інвестиційної діяльності, не пов'язані зі створенням юридичної особи.
Договори простого товариства поділяються на договори між українськими
Гражданское право. — М., 1993. — Т. 2. — С 370; Масляев А. И., Масляев Я. А. Договоры о совместной деятельности в советском гражданском праве. — М., 1988. — С 18.
Советское гражданское право. — М., 1980. — Т. 2. — С. 338.
Договір простого товариства
475
юридичними та фізичними особами і між ними та іноземними особами (зовнішньоекономічні договори про спільну діяльність).
Сторони договорів простого товариства можуть мати на меті як одержання прибутку (доходу), так і досягнення іншого результату, зокрема соціального ефекту. У зв'язку з цим договори простого товариства поділяють на підприємницькі і такі, що передбачають немайнову мету (благодійну, наукову, освітню).
У багатьох країнах специфічним договором простого товариства є таємне товариство. Особливість такого договору полягає в тому, що сторони не розкривають його існування третім особам. Отже, товариства існують тільки у відносинах між його учасниками. У відносинах з третіми особами сторони виступають від власного імені і самостійно відповідають за укладеними угодами.
§ 2. Зміст договорів простого товариства
Договори простого товариства, на вимоги нового ЦК України, укладаються у простій письмовій формі. Цей договір містить положення про предмет договору, про вклади, що роблять учасники договору, про ведення спільних справ учасників, про спільні витрати і збитки, строк дії договору та інші умови.
Предметом договору є той результат, на досягнення якого спрямовані дії учасників з об'єднання вкладів та спільної діяльності. Оформлення предмета договору дає змогу визначити юридичну природу взаємовідносин учасників І на цій основі узгоджувати інші умови співробітництва.
Важливе місце у договорі посідають права та обов'язки учасників. Вони встановлюються законом і договором. Норми чинного законодавства встановлюють таке регулювання важливих питань.
Закон надає учасникам договору простого товариства право брати участь у веденні спільних справ, право на доходи від спільного майна відповідно до своєї частки. Крім того, сторони договору можуть визначати також інші права, що доповнюють і розширюють надані законом.
Чітка організація спільної діяльності досягається шляхом закріплення у договорі цілого ряду обов'язків, що покладаються на учасників. Ці договірні обов'язки деталізують дії учасників у досягненні загальної мети і сприяють виконанню договору в цілому. За своїм характером вони можуть бути організаційними, виробничими та загальними. Так, до останніх слід віднести обов'язки сторін додержуватися умов договору, виконувати всі свої зобов'язання перед іншими сторонами, не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про спільну діяльність тощо. Організаційні включають обов'язки учасників зробити визначені договором вклади.
Зокрема, учасники договору можуть робити вклади грошима, будь-яким рухомим і нерухомим майном (землею, будівлями, спорудами, обладнанням) і будь-якими пов'язаними з ними майновими правами, акціями, облігаціями; грошовими вимогами та правом вимоги щодо виконання договірних зобов'язань, які мають вартість; будь-якими правами інтелектуальної власності, що мають вартість, включаючи авторські права, права на винаходи, права на знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, промислові зразки, ноу-хау тощо.
Учасники договору можуть робити вклади трудовою участю (ст. 432 ЦК УРСР). Трудова участь — це обумовлена договором сукупність практичних
476
Глава 64
дій учасника, що полягає у безпосередньому виконанні трудових функцій для досягнення результату (мети) спільної діяльності. В новому ЦК України передбачається, що вкладом у спільну діяльність можуть бути також знання, ділові зв'язки, ділова репутація тощо, вартість яких оцінюється сторонами (ст. 1133).
Строки здійснення учасниками вкладів узгоджуються у договорі. Учасники можуть встановлювати договірну відповідальність за несвоєчасне виконання цього та інших обов'язків як у формі штрафу (пені), так і у формі відшкодування збитків.
При укладенні договору простого товариства визначається порядок ведення спільних справ учасників. Ведення спільних справ учасників договору означає здійснення у спільних інтересах усіх необхідних дій, що забезпечують чітке виконання умов договору і досягнення його мети. Це — керівництво та організація спільної діяльності, координація зусиль учасників договору, відносини з третіми особами, контроль і звітність тощо.
Учасники договору про спільну діяльність ведуть спільні справи за загальною згодою. Такий порядок передбачає, що при розв'язанні всіх питань спільної діяльності необхідна одностайність учасників.
Чинне законодавство не розрізняє керівництво спільною діяльністю та ведення спільних справ. Під останнім слід розуміти представництво інтересів товариства зовні.
Однак з різних причин (організаційного, економічного та іншого характеру) учасники за згодою між собою доручають керівництво їх спільною діяльністю одному з учасників договору (ч. 2 ст. 431 ЦК УРСР, ст. 1135 ЦК України). Якщо йдеться про співробітництво між юридичними особами, такого учасника прийнято називати головною організацією. Учасник, якому доручено керівництво спільною діяльністю, приймає на себе ведення спільних справ учасників договору. Він діє лише у межах повноважень (прав та обов'язків), що визначаються у підписаному іншими учасниками договору дорученні.
Якщо за договором простого товариства здійснюються іноземні інвестиції, учасники відповідно до вимог Закону України "Про режим іноземного інвестування" зобов'язані організувати окремий бухгалтерський облік та звітність про операції, пов'язані з цим договором, і мають право на відкриття спільних рахунків в установах банків України для проведення розрахунків, пов'язаних з виконанням цього договору.
У договорі учасники можуть визначити порядок покриття витрат, передбачених договором, збитків, що виникатимуть при виконанні договору. Якщо договором такий порядок не передбачається, то спільні витрати й збитки покриваються за рахунок спільного майна учасників (вкладів учасників договору, майна, що створене або придбане внаслідок їх спільної діяльності). Якщо спільного майна учасників договору не вистачає для покриття усіх спільних витрат і збитків, то останні розподіляються між учасниками пропорційно їх вкладам у спільне майно (ст. 433 ЦК УРСР, ст. 1137 ЦК України).
Договір про спільну діяльність припиняється, коли досягнуто його мети (цілей); закінчився строк дії (якщо такий строк учасники визначили у договорі); за загальною згодою учасників прийнято відповідне рішення; відбуваються події (дії), що роблять неможливим здійснення такої діяльності і не залежать від волі учасників, та в інших випадках, передбачених у законі або договорі.
При укладенні і виконанні договору простого товариства між його учасниками (сторонами) здебільшого виникають відносини спільної власності. Іншими
477
словами, для майнових вкладів учасники договору, а також майна, яке буде створене (придбане) внаслідок їх спільної діяльності, встановлюється правовий режим спільної часткової власності. Очевидно, договором можна встановити й інший правовий режим внесеного майна.
Учасники договору про спільну діяльність володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке перебуває у їх спільній частковій власності, за згодою між собою. Отже, будь-які дії щодо такого майна повинні узгоджуватися між усіма учасниками. Основні умови й напрями використання майна при спільній частковій власності встановлюються договором.
Спільна часткова власність передбачає визначення частки кожного учасника договору. Якщо під час виконання договору придбавається яке-небудь майно (наприклад, засоби виробництва), то частка кожного учасника в ньому визначається відповідно до співвідношення вкладів учасників, зазначених у договорі.
До об'єктів права спільної часткової власності за договором простого товариства (майнові вклади, створене майно тощо) не належать прибуток (дохід), частина виробленої продукції, що розподіляються між учасниками договору і надходять у повне їх розпорядження.
Характер відносин у договорі простого товариства передбачає стабільність правових (організаційних, майнових) зв'язків між учасниками, без яких неможливо було б належним чином здійснювати співробітництво. У зв'язку з цим закон забороняє учасникові договору розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників. Проте, якщо така згода є, учасник може відчужувати (оп-латно або безоплатно) іншій особі свою частку в спільному майні. При цьому учасник повинен додержуватися вимог закону про право привілейованої купівлі частки іншими учасниками договору (ст. 114 ЦК УРСР, ст. 362 ЦК України).
На частку учасника договору про спільну діяльність за його особистими зобов'язаннями може бути звернено стягнення третіми особами. Закон дає право кредиторові учасника-боржника пред'явити позов про виділення його частки для звернення на неї стягнення (ст. 116 ЦК УРСР, ст. 371 ЦК України).
Відносини спільної часткової власності між учасниками договору припиняються із закінченням дії цього договору. Майно, що набуло статусу спільної часткової власності внаслідок здійснення спільної діяльності, після необхідних розрахунків з бюджетом та третіми особами, розподіляється між учасниками договору пропорційно їх часткам (вкладам) у спільному майні, якщо учасники не погодили інший порядок розподілу результату їх спільної діяльності.
Практику застосування норм чинного законодавства стосовно спільної діяльності узагальнено в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного (господарського) суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням договорів про сумісну діяльність" від 28 травня 1995 р.
Як зазначалося вище, сучасне правове регулювання договору простого товариства містить багато суперечностей та прогалин. У новому ЦК України більш детально та доцільно врегульовано питання вкладів у загальну справу, спільного майна учасників, питання представництва перед третіми особами, відповідальності учасників за загальними зобов'язаннями. Усунуто такі прогалини, як регулювання припинення договору простого товариства, відмова учасників від безстрокового договору, відповідальність учасника, щодо якого припинено договір, тощо.
Глава 65 УСТАНОВЧІ ДОГОВОРИ
Поняття установчих договорів та їх юридична характеристика. Спільна діяльність суб'єктів може спрямовуватись на створення нового самостійного суб'єкта права — юридичної особи. Чинне законодавство України (закони України "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про банки і банківську діяльність", "Про страхування" та ін.), а також новий ЦК України здебільшого вимагають при створенні юридичної особи двома (кількома) засновниками укладати установчий (засновницький) договір.
Особливість і специфіка установчого договору полягають у тому, що він не тільки регулює взаємовідносини за спільною діяльністю (зокрема, відносини щодо створення юридичної особи та наділення її майном), а й визначає правовий статус юридичної особи, є складовою частиною установчих документів. Дія установчого договору після державної реєстрації (створення) юридичної особи зберігається та продовжується до моменту припинення її діяльності.
Установчі договори є дво- та багатосторонніми угодами, у зв'язку з чим кількість сторін у них не може бути менше двох. Вони є також консенсуальнами угодами.
Різновиди установчих договорів. Внаслідок того, що установчі договори необхідні для створення різних за своїми завданнями і функціями юридичних осіб, їх предметно можна поділити на установчі договори страхових компаній, комерційних банків, фондових бірж, споживчих товариств, адвокатських об'єднань, виробничих, торговельних і посередницьких фірм, асоціацій, консорціумів, концернів та інших юридичних осіб.
Проте, незважаючи на таку розмаїтість, для багатьох названих юридичних осіб укладення установчого договору має грунтуватися на положеннях Закону України "Про господарські товариства". Це зумовлено тим, що деякі законодавчі акти (закони України "Про страхування", "Про банки і банківську діяльність", "Про цінні папери і фондову біржу"), які визначають правові форми підприємств, безпосередньо відсилають до Закону України "Про господарські товариства".
Цей закон передбачає два основні різновиди установчих договорів: ті, що діють водночас зі статутом юридичної особи (акціонерні товариства, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю), та ті, які є єдиним установчим документом (повне і командитне товариство).
Зміст установчих договорів. Зміст установчих договорів, тобто сукупність умов спільної діяльності, встановлюється відповідними законами та сторонами установчих договорів.
Закон України "Про господарські товариства" визначає вимоги щодо змісту установчих документів шляхом перелічення певних положень, які мають бути закріплені у них. Проте цей перелік умов є спільним як для установчого договору, так і для статуту. Так, ст. 4 цього закону встановлює, що установчі докумен-
Установчі договори
479
ти мають містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір, порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків і збитків, склад та компетенцію органів товариства, порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів, порядок ліквідації і реорганізації товариства.
Інші закони ("Про банки і банківську діяльність", "Про цінні папери і фондова біржу" тощо) доповнюють Закон України "Про господарські товариства" визначенням переліку умов, які обов'язково мають містити відповідно статути комерційного банку, фондової біржі тощо.
Перелік питань, які слід закріпити в установчому договорі, а які в статуті, визначається виходячи з юридичної природи та призначення кожного з цих документів.
Укладаючи установчий договір сторони закріплюють перш за все свою волю на створення юридичної особи певного виду. Це становить предмет установчого договору юридичної особи.
В засновницькому (установчому) договорі засновники встановлюють порядок спільної діяльності зі створення юридичної особи, умови передачі їй свого майна та участі в діяльності. Договором визначаються також умови та порядок розподілу між учасниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників (учасників) із її складу (статті 88, 120 та ін. ЦК України).
Зобов'язання учасників установчого договору складаються з виконання необхідних дій, спрямованих на передачу майна юридичній особі, яка створюється, здійснення організаційних заходів щодо її державної реєстрації та подальшу участь у діяльності юридичної особи.
Строки внесення вкладів можуть встановлюватися законодавством або сторонами установчого договору. Наприклад, при створенні товариства з обмеженою відповідальністю учасники відповідно до вимог ст. 52 Закону України "Про господарські товариства" зобов'язані до моменту реєстрації товариства внести не менше як 30 відсотків зазначеного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою.
Іншу частину вкладу учасник вносить не пізніше року після реєстрації товариства. Учасники установчого договору можуть передбачити санкції за несвоєчасне виконання цього зобов'язання.
Учасники можуть робити вклади у вигляді будинків, споруд, обладнання тощо, цінних паперів, прав користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будь-яких прав інтелектуальної власності, коштів тощо.
Для підприємств з іноземними інвестиціями Закон України "Про режим іноземного інвестування" дає перелік видів майна іноземного інвестора, що кваліфікується як іноземна інвестиція. Це, наприклад, конвертована валюта, права на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, надані відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, інші цінності відповідно до законодавства України.
Оцінку вкладів здійснюють учасники установчого договору згідно з порядком, що визначається ними. Іноземні інвестиції учасники оцінюють на основі цін міжнародних ринків.
В установчому договорі може міститися зобов'язання учасників не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію.
480
Глава 65
Обсяг прав та обов'язків учасників установчого договору залежить від обраної правової форми юридичної особи. Відповідно до ст. З Закону України "Про підприємства в Україні" асоціація є договірним об'єднанням, створеним з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-кого з її учасників.
Однак, якщо підприємства (учасники) об'єдналися для спільної діяльності у корпорацію, то вони делегують окремі повноваження централізованого регулювання ДІЯЛЬНОСТІ КОЖНОГО З НИХ.
Установчий договір набуває чинності з моменту його підписання усіма учасниками. З цього моменту між ними виникають правовідносини зі створення юридичної особи та діяльності в ЇЇ межах, тобто зобов'язання спільної діяльності. Державна реєстрація установчого договору не має для нього юридичного значення, оскільки необхідна лише для того, щоб створене підприємство (організація) набуло прав юридичної особи.
Учасники установчого договору можуть протягом усього часу його дії вносити до нього зміни, які підлягають державній реєстрації.
Слід зауважити, що після державної реєстрації юридична особа стає власником майна, переданого їй засновниками (учасниками) у власність. У зв'язку з цим тут не виникають відносини спільної часткової власності, що мають Існувати у договорах про спільну діяльність.
Чинне законодавство надає правонаступникам (спадкоємцям) учасників товариства переважне право вступу до них. В інших випадках учасники це право можуть спеціально передбачити в установчому договорі.
Правонаступники (спадкоємці) можуть відмовитися від вступу до товариства або, навпаки, учасники установчого договору можуть відмовити їм. У цьому разі правонаступникам (спадкоємцям) видається у грошовій чи натуральній формі частка майна, що належала спадкодавцеві.
Учасник створеної юридичної особи може за згодою решти учасників поступитися своєю часткою або її частиною одному чи кільком учасникам чи самій юридичній особі, а якщо установчий договір не містить ніякої заборони на її від-ступлення, то й третім особам. При відступленні частки учасники користуються переважним правом її придбання пропорційно їх часткам у статутному капіталі або в іншому погодженому між ними розмірі.
Установчий договір (і створена ним юридична особа) припиняє свою дію після закінчення строку, на який він укладався, або після досягнення мети, поставленої при її створенні, за рішенням вищого органу юридичної особи про припинення її діяльності, на підставі рішення суду та з інших підстав. Якщо при створенні юридичної особи установчий договір набув чинності до державної реєстрації і як правовий регулятор зобов'язання самостійно існував у правовому просторі і часі, то з моменту виключення юридичної особи з реєстру установчий договір втрачає свою чинність. Деякі його положення (наприклад, положення про конфіденційність) можуть діяти І після припинення установчого договору.
До установчого договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди (правочини) та зобов'язання1.
Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" від 12 вересня І996 р. // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. — 1997. - № 1.
Глава 66
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ У СФЕРІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ, ІНОЗЕМНОГО ІНВЕСТУВАННЯ
ТА ВИРОБНИЧОЇ КООПЕРАЦІЇ
§ 1. Зовнішньоекономічні договори (контракти)
Однією з форм здійснення зовнішньоекономічної діяльності є зовнішньоекономічний договір (контракт). Контракт є зовнішньоекономічною угодою, контрагентами якого є суб'єкти підприємницької діяльності різних країн. Правовідносини, що виникають між названими суб'єктами, мають цивільно-правовий характер.
Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (ст. 1) визначає контракт як матеріально-оформлену угоду двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрактів, спрямовану на виникнення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. Щодо форми укладення, виконання зовнішньоекономічного контракту поряд із загальними нормами цивільного права застосовуються також спеціальні положення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність. У контексті регулювання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) таким актом є також затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України "Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)" від 6 вересня 2001 р. Порядок укладення зовнішньоекономічного контракту допускається лише в письмовій формі. Недотримання письмової форми контракту є підставою його недійсності.
Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" у первинній редакції містив положення щодо необхідності двох підписів з української сторони. Після внесення змін у редакцію ст. 6 названого закону підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) здійснюється у загальному порядку.
Положення про форму зовнішньоекономічного договору (контракту) застосовується для укладення договорів купівлі-продажу товарів, надання послуг, виконання робіт, а також для товарообмінних договорів між українськими суб'єктами підприємницької діяльності та іноземними суб'єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.
Договір (контракт) укладається відповідно до Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інших законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб'єкти підприємницької діяльності при складанні тексту договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законодавством України.
31—5-633
482
Глава 66
Згідно з Указом Президента України "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні" від 7 листопада 1994 р. певні контракти підлягають реєстрації. Для цього суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, який є стороною контракту, повинен подати такі документи:
заявку у довільній формі на офіційному бланку суб'єкта підприємницькоїдіяльності за підписом його керівника;
інформаційну карту зовнішньоекономічного контракту;
оригінал зовнішньоекономічного контракту з усіма додатками, специфікаціями, додатковими угодами і документами, які є частиною контракту;
копію контракту, посвідчену в установленому порядку керівником суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності;
документ про оплату послуг за реєстрацію зовнішньоекономічного договору (контракту).
Облік (реєстрація) зовнішньоекономічних договорів здійснюється в строк не більше семи робочих днів з дати подання документів.
Відмова в реєстрації контракту можлива з таких підстав:
відсутність документів, необхідних для реєстрації;
невідповідність умов договору (контракту) законодавству України;
до суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності застосовано санкції, передбачені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність";
наявність заборони зі сторони зарубіжних держав на ввезення відповіднихнаціональних товарів;
відсутність імпортних квот, встановлених іноземними державами на ввезення українських товарів;
застосування режиму Індивідуального ліцензування до іноземного контрагента відповідно до Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність".
Крім названих нормативних актів, правове регулювання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) здійснюється на основі інших нормативно-правових актів. Зокрема, порядок розрахунків за зовнішньоекономічними договорами здійснюється відповідно до Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", кошти резидентів в іноземній валюті підлягають зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни, передбачені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення вантажної декларації при експортних операціях або перерахування коштів у порядку передоплати при імпортних операціях. У разі порушення резидентами зазначених термінів стягується пеня в розмірі 0,3 відсотки від суми неотриманої виручки (митної вартості непоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованій за офіційним валютним курсом на день нарахування пені. При цьому загальний розмір пені не може перевищувати розміру заборгованості.
Правову основу регламентування зовнішньоекономічних договорів (контрактів) становлять укази Президента України "Про заходи по упорядкуванню розрахунків за договорами, які укладаються суб'єктами підприємницької діяльності України", "Про застосування правил інтерпретації комерційних термінів".
Останній займає важливе місце при застосуванні міжнародних комерційних термінів (ІНКОТЕРМС). У практиці зовнішньоекономічної діяльності склалася низка загальновизнаних звичаїв, що регулюють поставку товарів. Вони містяться в уніфікованих правилах, тлумачення яких пропонуються в документі — Між-
Зобов'язання у сфері зовнішньоекономічної діяльності...
483
народні правила інтерпретації комерційних термінів (ІНКОТЕРМС) (в редакції 2000 p.).
Частіше на практиці застосовуються варіанти розподілу ризиків, витрат і обов'язків між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з передачі товару, сформульовані в базових умовах поставки. Правила ІНКОТЕРМС являють собою зібрання типових умов, згідно з якими укладаються контракти купівлі-про-дажу товарів між сторонами комерційного підприємства, які знаходяться на території різних країн.
Метою ІНКОТЕРМС є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних термінів у зовнішньоекономічних відносинах. Таким чином можна уникнути або значною мірою скоротити невизначеності, пов'язані з неоднаковою інтерпретацією таких термінів у різних країнах.
Слід підкреслити, що сфера дії ІНКОТЕРМС обмежується питаннями, пов'язаними з правами та обов'язками сторін договору купівлі-продажу відносно поставки товарів (під словом "товари" тут розуміються "матеріальні речі", а не такі товари, як комп'ютерне програмне забезпечення).
В той час, як експортерам, так і імпортерам слід врахувати для здійснення міжнародної торговельної угоди, де вимагається не тільки договір купівлі-продажу, а й договори перевезення, страхування та фінансування, ІНКОТЕРМС стосується тільки одного з цих договорів, а саме — договору купівлі-продажу. Проте домовленість сторін щодо застосування певного терміна ІНКОТЕРМС обов'язково має значення і для інших договорів.
Спеціальним Законом України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" регулюються операції з давальницькою сировиною. До останніх належать операції з переробки (обробки, збагачення або використання) давальницької сировини (незалежно від кількості замовників та виконавців), а також етапи (операції з переробки сировини), ввезеної на митну територію України (або закупленої іноземним замовником за іноземну валюту в Україні), або вивезену за її межі з метою отримання готової продукції за відповідну плату. До операцій з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах належать операції, в яких сировина замовника на конкретному етапі її переробки становить не менше 20 відсотків загальної вартості готової продукції.
Крім перелічених, договірні відносини у зовнішньоекономічній сфері регулюються указом Президента України "Про заходи щодо вдосконалення кон'юктур-но-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності" від 10 лютого 1996 p., Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 p., постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в Іноземній валюті" від 21 червня 1995 р.
§ 2. Договори в сфері іноземного інвестування
Законодавча база України є правовою основою іноземних інвестицій. Вона складається зі спеціальних нормативних актів (наприклад Закон України "Про
484
Глава 66
режим іноземного Інвестування") та актів загального характеру (наприклад Закон України "Про інвестиційну діяльність"), які покликані, крім інвестиційних, регулювати й інші відносини. Відносини щодо здійснення іноземних інвестицій регулюються договорами (контрактами). Зобов'язання сторін, які уклали інвестиційні контракти, не повинні суперечити положенням національного законодавства країни, що приймає інвестицію. Таким чином, договори (контракти) конкретизують положення інвестиційного законодавства.
У науковій юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо правової природи цих договорів (контрактів). Існує дві основні концепції. Згідно з першою інвестиційні договори (контракти), особливо якщо однією із сторін є держава, належать до категорії адміністративно-правових актів1. За другою концепцією інвестиційні договори (контракти) мають цивілістичну природу2. Остання, мабуть, більш прийнятна щодо інвестиційних відносин. Адже, по-перше, регулювання іноземних інвестицій здійснюється на основі національного законодавства, яке включає як спеціальні нормативні акти, так і правову базу загального характеру. У Законі України "Про режим іноземного інвестування" (ст. 6) підкреслюється, що відносини, пов'язані з Іноземними Інвестиціями в Україні, регулюються названим законом, а також Іншими чинними на території України законодавчими актами та міжнародними договорами. Крім того, в законі є спеціальний розділ, присвячений різним видам договорів (контрактів), які передбачають здійснення іноземних інвестицій на основі договорів, що мають цивілістич-ний характер. І нарешті, договірні відносини не є об'єктом регулювання адміністративного права. Навіть якщо договір (контракт) укладається на основі акта державного органу або органу місцевого самоврядування, це відповідає ст. 11 ЦК України, згідно з якою цивільні права та обов'язки виникають з таких актів.
З другого боку, стосовно адміністративного договору немає єдності думок навіть у науці адміністративного права. Поряд із твердженням про визнання такого договору3 висловлюються сумніви щодо правильності такої точки зору4.
Прихильники теорії адміністративного договору схиляються до думки, що змістом адміністративного договору є координація керівництва діяльністю підвідомчих організацій, а в ряді випадків і громадян. Не виключається можливість укладення адміністративних договорів і по вертикалі — між вищестоящими і підлеглими їм органами та організаціями. На відміну від цивільно-правового договору, дія якого, як правило, поширюється на сторони, які беруть у ньому участь, основна мета адміністративного договору полягає у координаційній управлін-
Ведель Н. Административное право Франции. — М., 1973; Мозолин С. Право США и экспансия американских корпораций. — М., 1974; Кулагин М. Государственно-монополистический капитализм и юридическое лицо. — М., 1987.
Лущ Л. Курс международного частного права (особенная часть). — М., 1975; Вознесенская Н. Иностранные инвестиции и смешанные предприятия в странах Африки. — М, 1975; Костик А. Акционерное законодательство стран Ближнего Востока: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — М., 1980.
Ямпольская У. О теории административного договора // Советское государство и право. — 1966. — № 10; Новоселов В. К вопросу об административных договорах // Правоведение. — 1969. — №3.
Козлов Ю. Административное правоотношение. — М., 1976. — С. 183.
Зобов'язання у сфері зовнішньоекономічної діяльності...
485
ській діяльності, що спрямована на третіх осіб. У тих випадках, коли в ролі таких третіх осіб виступають суб'єкти господарської діяльності, адміністративний договір виконує організаційно-планові функції. Саме тому адміністративний договір, згідно з першою точкою зору, виконує організаційні функції.
Причина такого розуміння договору зумовлена місцем цивільного та торговельного договору в політичній і правовій Історії країни. Класична цивілістична суть договору протягом останніх десятиріч витіснялася адміністративним та державним правом. Від договору залишилася формально-юридична оболонка, а сам він перетворився на канал реалізації державного планового управління економікою1.
Інвестиційний договір не вкладається в рамки адміністративного. Останній не має майнового характеру. До того ж сторони в адміністративному договорі виступають як органи управління. Не змінює природи цивільних відносин і участь держави як сторони у договорі (контракті). Адже згідно зі ст. 170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Підтвердженням цивілістичної концепції природи договорів (контрактів), які опосередковують інвестиційні відносини, може бути Вашингтонська конвенція 1965 р. про розгляд інвестиційних спорів між державами та приватними особами інших держав. Практика здійснення інвестицій свідчить про тенденцію їх врегулювання в рамках міжнародного приватного права. Предмет регулювання останнього, як відомо, становлять цивілістичні відносини. Тому, якщо навіть специфіку інвестиційних відносин розглядати через призму становлення інвестиційного права як частини міжнародного приватного права, а інвестиційні договори (контракти) — як інститут інвестиційного права, не можна заперечувати їх цивілістичної природи. Адже приватне право покликане регулювати відносини, які виникають за ініціативою та волею окремої особи2 (в даному випадку — інвестора).
Під договором розуміють угоду сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків. За своєю структурою цивільно-правовий договір становить систему правових зв'язків між його учасниками, які діють у рамках визначеного періоду часу та спрямовані на досягнення певного результату. Договір є однією з основних підстав виникнення зобов'язань. Водночас договір є засобом конкретизації сторонами взаємовідносин, які базуються на спеціальній правовій базі, що регулює ці відносини.
Держава в інвестиційному законодавстві регламентує форми здійснення та види іноземних інвестицій, правові гарантії їх захисту, а також сфери можливого застосування. У договорі сторони на основі чинної нормативної бази регулюють взаємовідносини в галузі інвестиційної діяльності. Тому правовідносини між учасниками інвестиційної діяльності не завжди можуть охопити адміністративне чи міжнародне право, оскільки за своєю природою вони мають цивілістичний характер. Цей висновок базується на тому, що відносини учасників здійснюються на засадах рівності сторін. Крім того, змістом договору є згода двох або більше сторін, спрямована, як правило, на встановлення цивільних прав та обов'язків.
Кисиль В., Шевченко Я. Договорный процесе во внешнеторговой деятельности Украины // Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве. — К., 1992. — С. 204.
Азимов И. О торговом и цивильном праве / Проблеми підготовки нового Цивільного кодексу України. - К., 1993. - С. 25.
486
Глава 66
Інвестиційний договір фактично застосовується у сфері господарських відносин з участю іноземного елемента. Тому він спрямований на встановлення, зміну або припинення господарських прав та обов'язків учасників інвестиційних відносин. Отже, конкретизуючим фактором є господарський характер договору (контракту) між учасниками інвестиційних відносин.
Разом з тим інвестиційні договори (контракти) мають певні особливості. Насамперед це стосується суб'єктного складу договору. Однією зі сторін в зовнішньоекономічному інвестиційному договорі (контракті) завжди є іноземний інвестор. Предметом такого договору є іноземна інвестиція у будь-якому передбаченому законодавством України вигляді. Тому на такі договори поширюються (крім загальних цивілістичних норм) положення Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та законодавства про іноземні інвестиції.
Згідно із зазначеним законом зовнішньоекономічний договір (у тому числі інвестиційний) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
Законодавство України встановлює певні правові наслідки недодержання форми угод. Зокрема, для угод, які опосередковують внутрішній господарський обіг, недодержання відповідної форми тягне за собою її недійсність у випадках, прямо передбачених у законі. Недодержання простої письмової форми позбавляє сторони права у разі спору посилатися на показання свідків.
Недодержання письмової форми зовнішньоекономічних договорів та порядку їх підписання є підставою визнання їх недійсними. На наш погляд, такий підхід недостатньо обгрунтований. Одним із наслідків визнання угоди недійсною є двостороння, одностороння реституція або недопущення реституції. Для застосування перелічених законом наслідків необхідно встановити, що саме виконано за угодою. Але у такому випадку фактично доводиться наявність самої угоди. Отже, немає потреби після встановлення факту укладення самої угоди визнавати її недійсною лише тому, що не додержано письмової форми. Тому щодо зовнішньоекономічних угод (інвестиційних контрактів) у законодавстві необхідно закріпити аналогічні підходи як і до угод, що опосередковують внутрішній господарський обіг, а саме — у разі недодержання простої письмової форми сторони позбавляються права посилатися на показання свідків і лише у випадках, прямо передбачених законом, така угода визнається недійсною.
Інвестиційний договір (контракт) є знаряддям здійснення іноземних інвестицій. Застосування цієї правової форми дає можливість прискорювати економічний розвиток на основі використання ринкових законів. Кожна зі сторін Інвестиційного договору (контракту) дбає лише про власні господарські інтереси. Але в кінцевому підсумку здійснення і використання іноземних інвестицій є неодмінними умовами розвитку продуктивних сил.
Цивілістична природа інвестиційного договору (контракту) як юридичного факту зумовлює його зміст. Останній визначається сукупністю умов інвестиційного договору (контракту). Згідно з цивільним законодавством договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ст. 638 ЦК України).
Щоб визначити, які умови є істотними для інвестиційних договорів (контрак-
487
Зобов 'язання у сфері зовнішньоекономічної діяльності...
тів), необхідно проаналізувати законодавство про іноземні Інвестиції. Істотною умовою інвестиційного договору (контракту) є предмет. Останнім буде іноземна інвестиція в одному з видів, передбачених ст. 2 Закону України "Про режим іноземного інвестування". Тобто інвестиційний договір (контракт) має специфічний предмет, в основі якого є інвестиція у вигляді, передбаченому чинним законодавством. Водночас ця стаття називає окремі види іноземних інвестицій у статиці. Але предметом договору можуть бути дії, послуги і т. ін. Тому характеристика предмета інвестиційного договору була б неповною без урахування форм здійснення інвестицій. Таким чином, предметом інвестиційного договору (контракту) є іноземна інвестиція, здійснена в будь-якій формі, не забороненій законами України.
Оскільки інвестиційний договір (контракт) має тривалий характер, наступною істотною умовою є строк. Останній визначається певним періодом у часі. Необхідно зазначити, що у науковій літературі немає єдності думок щодо поняття строків та їх юридичної природи. Питання про роль та місце строків у цивільних правовідносинах можна розглядати з кількох сторін: а) строк як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; б) строк як одна з умов, що визначає його зміст; в) строк як критерій правомірності (своєчасності) поведінки учасників правовідносин.
Наведене певною мірою стосується й інвестиційних відносин. В інвестиційному договорі (контракті) загальний строк здійснення іноземної інвестиції може поділятися на окремі. Поділ строків у літературі та юридичній практиці на загальні та окремі є загальноприйнятим. Загальний строк збігається із загальним строком дії інвестиційного договору (контракту). Водночас важливе значення має встановлення окремих строків. Умови про окремі строки виконання належать до істотних. Вони становлять зміст інвестиційного договору (контракту), їх погодження (зокрема, при внесенні часток до статутного фонду спільного підприємства, здійсненні виробничої кооперації) забезпечує чіткість і визначеність майбутніх взаємовідносин сторін у ході виконання інвестиційного договору (контракту).
Характеризуючи предмет інвестиційного договору (контракту), необхідно звернути увагу на таку його сторону, як кількість. Здійснюючи іноземну інвестицію в одному з передбачених законодавством видів, потрібно вказати її кількісні параметри. Таким чином, характеристика умови щодо кількості може здійснюватися аналогічно вимогам, передбаченим Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів).
Будь-яка іноземна інвестиція, що є предметом інвестиційного договору (контракту), повинна мати вартість у конвертованій валюті (за винятком реін-вестування коштів, яке може здійснюватися у валюті України).
Спеціальною умовою, яка властива лише інвестиційним договорам (контрактам), є форма та об'єкт здійснення іноземної інвестиції. Щодо першої треба мати на увазі, що форми здійснення іноземних інвестицій передбачаються чинним законодавством. Стосовно об'єкта інвестиційної діяльності необхідно враховувати, що законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог національної безпеки.
Перелічені умови інвестиційних договорів (контрактів) є істотними. Тобто за відсутності однієї з цих умов інвестиційний договір (контракт) не вважається укладеним. При цьому умови щодо форми та об'єкта інвестування можна вважати необхідними для договорів, які опосередковують інвестиційні відносини. Пе-
488
Глава 66
релік таких умов визначається шляхом з ясування змісту конкретного договору і чинного законодавства про іноземні інвестиції.
В юридичній літературі, крім істотних умов договору, нерідко визначають звичайні та випадкові умови. Відсутність їх у договорі не впливає на його юридичну силу. Перші, як правило, мають диспозитивний характер. Випадкові умови для конкретного типу договору не характерні. Проте, якщо одна зі сторін наполягає на включенні до інвестиційного договору будь-якої умови, то остання набуває значення істотної.
Різноманітність інвестиційних договорів (контрактів) зумовлює потребу їх класифікації. Класифікація дасть можливість виявити ознаки, спільні з іншими цивільно-правовими договорами, сприятиме дальшому вдосконаленню та систематизації інвестиційного законодавства, кращому вивченню правової природи цих договорів. Класифікація інвестиційних договорів (контрактів) можлива на основі різних критеріїв.
У разі коли для укладення договору досить тільки згоди сторін з усіх істотних умов, договір вважається консенсуальним. У деяких випадках договори визнаються укладеними в момент вчинення дій (наприклад, передача предмета договору на основі раніше досягнутої згоди). Такі договори називаються реальними.
На наш погляд, інвестиційні договори (контракти) можуть бути лише консен-суальними. Такий висновок базується на тому, що інвестиційні договори (контракти) мають бути укладені обов'язково у письмовій формі. Отже момент виникнення прав та обов'язків збігається з часом досягнення згоди сторонами за всіма істотними умовами у визначеній законом формі.
Залежно від співвідношення прав та обов'язків кожної зі сторін договір може бути односторонньо і двосторонньо зобов'язальним. У першому — тільки одна зі сторін зобов'язана здійснити певні дії на користь іншої, а інша має до неї лише право вимоги. У другому договорі сторони взаємно беруть на себе певні зобов'язання. Але може бути договір, в якому беруть участь три і більше учасники. Зміст такого договору становлять взаємні права та обов'язки сторін, а сам договір є багатостороннім. Інвестиційні договори (контракти) можуть бути дво- або багатосторонні.
Один із критеріїв класифікації — оплатний чи безоплатний характер Інвестиційних договорів (контрактів). ОплатнІсть цивільно-правового договору означає, що майновому еквівалентові зі сторони одного контрагента відповідає аналогічне майнове забезпечення з іншої сторони. Стосовно інвестиційних договорів (контрактів) питання оплатності має складний характер. Мета інвестиційної діяльності полягає в одержанні прибутку від реалізації інвестицій. Тому, на перший погляд, немає сумніву, що інвестиційні договори (контракти) мають оплатний характер. Водночас матеріальний еквівалент може не залежати безпосередньо від зустрічних дій контрагента, зокрема при здійсненні спільної підприємницької діяльності. У даному разі зустрічне матеріальне задоволення інвестор одержуватиме не безпосередньо від свого партнера з цієї діяльності, а від здійснення інвестиції. Крім того, інвестиція може здійснюватися з метою досягнення соціального ефекту, зміст якого законодавство не розкриває.
За часом виконання розрізняють договори з одноразовим та тривалим виконанням. Договори з одноразовим виконанням передбачають виконання шляхом здійснення однієї дії протягом короткого проміжку часу. А договори з тривалим виконанням обов'язку здійснюються протягом тривалого часу.
Нарешті, інвестиційні договори (контракти), враховуючи сукупність еконо-
489
Зобов'язання у сфері зовнішньоекономічної діяльності...
мічних і юридичних ознак, можна диференціювати на такі типи: а) договори про передачу майна у власність або оперативне управління з метою інвестиційної діяльності; б) договори про передачу майна в користування з метою Інвестиційної діяльності; в) договори про передачу майнових прав; г) договори про спільну підприємницьку діяльність; г) договори про виробничу кооперацію; д) договори, спрямовані на придбання майна у власність або майнових прав з метою інвестиційної діяльності; є) договори про придбання (передачу) прав на використання інтелектуальної власності з метою інвестиційної діяльності; є) договори про придбання (передачу) цінних паперів та Інших корпоративних прав; ж) договори про придбання майна у користування з метою Інвестиційної діяльності.
В інвестиційних договорах (контрактах) важливе значення має визначення мети угоди (договору). За цим критерієм інвестиційний договір (контракт) можна відмежувати від схожих цивілістичних договорів. Як правило, під метою угоди розуміють той безпосередній правовий результат, якого намагаються досягти сторони при її укладенні. Тобто мета договору ототожнюється зі змістом зобов'язальних правовідносин, які виникають на основі договору.
Відмінність інвестиційного договору (контракту) від інших договорів цивільного характеру полягає в тому, що такого роду договори (контракти) спрямовані на досягнення кінцевої мети — здійснення інвестицій. Звідси випливає висновок — інвестиційні договори (контракти) є різновидом цивільних договорів та правовою формою, за допомогою якої опосередковується здійснення Іноземних інвестицій.
В інвестиційному договорі (контракті), як і в цивільно-правовому зобов'язанні загалом, жодна зі сторін щодо іншої не має владних повноважень. Не змінює ситуації участь такого суб'єкта договірних відносин, як держава.
Наявність владних повноважень у однієї сторони може призвести до спонукання іншої сторони до укладення договору і визначення змісту договору в односторонньому порядку. А це суперечить природі залучення іноземних інвестицій, яка базується на вільному волевиявленні потенційних інвесторів.
Інвестиційний договір (контракт) встановлює правовий зв'язок між учасниками інвестиційної діяльності. Разом з тим держава може активно впливати на зміст договору шляхом встановлення додаткових пільг або обмежень щодо окремих сторін здійснення іноземних інвестицій. Інвестиційний договір (контракт) за своєю суттю має майновий характер. У змісті договору, визначеному згодою сторін, виявляються індивідуальні майнові інтереси учасників інвестиційної діяльності, які не знайшли вираження в нормативних актах, покликаних регулювати здійснення іноземних інвестицій. Виходячи з аналізу перелічених особливостей інвестиційного договору (контракту), видається можливим запропонувати таке його визначення. Інвестиційний договір (контракт) — це угода двох або більше учасників інвестиційної діяльності, змістом якої є взаємні права та обов'язки, спрямовані на реалізацію іноземних інвестицій з метою одержання прибутку або досягнення іншого соціального ефекту.
Враховуючи залежність інвестиційного договору (контракту) на всіх стадіях інвестиційної діяльності від відповідної нормативної бази, необхідно зазначити, що останній виконує певні самостійні функції. Насамперед інвестиційний договір (контракт) конкретизує взаємовідносини учасників інвестиційної діяльності, які базуються на нормативних актах про здійснення іноземних інвестицій.
Хоч договір не може суперечити чинному інвестиційному законодавству, він враховує в усіх деталях специфіку відносин контрагентів, встановлюючи способи
490
Глава 66
та порядок здійснення іноземних Інвестицій щодо конкретних умов. Крім того, інвестиційний договір (контракт) виконує регулятивну функцію, оскільки в ряді випадків інвестиційне законодавство надає можливість учасникам самостійно врегульовувати певні відносини в рамках, що визначені законом.
Серед інших функцій інвестиційного договору (контракту) можна виділити координацію інвестиційної діяльності учасників. Особливе значення ця функція має у разі здійснення інвестицій на підставі цивільно-правових угод із суб'єктами господарської діяльності України та у коопераційному співробітництві.
Важливою є функція контролю та захисту майнових інтересів учасників інвестиційної діяльності. Договірна дисципліна — одна з умов досягнення мети інвестиційної діяльності. Крім того, інвестиційний договір захищає майнові інтереси сторін. Адже в нього можуть бути включені положення, які регламентують взаємну майнову відповідальність сторін у разі неналежного виконання своїх обов'язків.
Перелік названих функцій інвестиційного договору (контракту) є підтвердженням його ролі як важливого правового засобу регулювання інвестиційної діяльності. Цим пояснюється запровадження до інвестиційного законодавства спеціальних положень щодо реалізації іноземних інвестицій на основі договорів.
Зокрема, Закон України "Про режим іноземного інвестування", як уже зазначалося, містить спеціальний розділ, присвячений різним видам договорів (контрактів), які опосередковують здійснення іноземних інвестицій без створення юридичної особи.
Таким чином, цивільно-правові договори відіграють важливу роль у врегулюванні питань здійснення іноземних інвестицій. За своєю структурою інвестиційний договір становить систему правових зв'язків між його учасниками протягом певного часу, які спрямовані на досягнення конкретного результату. Отже, інвестиційний договір (контракт) є правовою формою опосередкування у здійсненні іноземних інвестицій.
ш
§ 3. Правове регулювання договорів про виробничу кооперацію
Однією з форм здійснення іноземних інвестицій є договори (контракти) про виробничу кооперацію, спільне підприємництво та інші види спільної інвестиційної діяльності, які не пов'язані зі створенням юридичної особи, якщо такі договори (контракти) передбачають здійснення іноземних інвестицій на території України у видах, визначених Законом України "Про режим іноземного інвестування".
На зазначені договори (контракти) поширюються положення Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Відповідно до цього закону міжнародною кооперацією визнається взаємодія двох або більше суб'єктів господарської діяльності (з яких хоч би один є іноземним), при якій здійснюються спільна розробка або спільне виробництво, спільна реалізація кінцевої продукції та інших товарів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції (деталей, вузлів, матеріалів, а також устаткування, що використовується у комплексних поставках) або спеціалізації на окремих технологічних стадіях (функціях) науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності. Водночас наведене визначення не містить характерних рис інвестиційної діяльності.
Особливістю договірної практики у сфері кооперації є те, що в національних
Зобов'язання у сфері зовнішньоекономічної діяльності...
491
правових системах, як правило, немає спеціального законодавства, яке регулює відносини у цій галузі. З метою заповнення цієї прогалини Європейська економічна комісія ООН підготувала у 1976 р. Посібник зі складання міжнародних договорів про виробниче співробітництво.
За коопераційним договором два або більше учасники цивільного обороту беруть на себе зобов'язання з метою досягти спільного господарського результату. Сфера застосування коопераційного договору охоплює різні види господарського співробітництва: виробничу, науково-технічну, збутову та управлінську кооперацію.
У межах виробничої кооперації предметом співробітництва сторін є сумісне виготовлення машинно-технічних виробів і матеріалів на основі предметної, по-детальної чи післяопераційної виробничої спеціалізації учасників або спільне будівництво ними об'єктів. При науково-технічній кооперації до предмета співробітництва належить розробка науково-технічних, конструкторських або технологічних об'єктів на основі проведення спільних науково-дослідних, проектно-конструкторських та експериментальних робіт. Одним з різновидів кооперації є співробітництво зі спільної комерційної реалізації товарів, послуг на національних або іноземних ринках.
Таким чином, коопераційний договір регулює цивільні відносини різних видів. Права та обов'язки сторін у цьому договорі визначаються залежно від його предмета. Сторони в договорі встановлюють певну мету — досягнення спільного господарського результату. Такою кінцевою метою можуть бути випуск готового виробу, передача однією стороною результатів своєї діяльності іншій для забезпечення кожному з учасників кооперації можливості досягнення передбаченого в договорі кінцевого результату.
В інтересах тісної взаємодії сторін у коопераційному договорі передбачається організаційно-правовий механізм координації спільної діяльності, який має характер, схожий із механізмом здійснення іноземних інвестицій. Водночас договір про кооперацію за своєю правовою природою є різновидом договору про спільну діяльність, результатом якого не є створення юридичної особи. Звідси випливає, що змістом договору (контракту) про виробничу кооперацію є аналогічні умови цивільно-правового договору про спільну діяльність.
З метою полегшити погодження партнерами різних країн взаємовідносин Європейська економічна комісія ООН підготувала низку рекомендацій, які мають важливе значення і для правового регулювання договірних відносин при здійсненні Іноземних інвестицій. До них, зокрема, належать Рекомендації зі складання договорів: на спорудження великих промислових об'єктів; про міжнародну передачу виробничого досвіду І знань у машинобудуванні; про промислове співробітництво; про спільну діяльність між сторонами, які об'єдналися для здійснення конкретного проекту; з неконсультативного інжинірингу; з надання міжнародних послуг, пов'язаних із матеріально-технічним обслуговуванням, ремонтом та експлуатацією промислових та інших споруд. Комісія ООН з права міжнародної торгівлі розробила Правові рекомендації зі складання міжнародних контрактів на будівництво промислових об'єктів1.
У цьому контексті одним з актуальних завдань є оптимізація господарських
Как продать товар на внешнем рынке: Справочник / Отв. ред. Ю. Савинов. — М., 1990. — С. 79-80.
492
Глава 66
зв'язків1. Щоб забезпечити сприятливі умови для підтримки і взаємовигідного розвитку виробничої кооперації та прямих зв'язків між підприємствами та галузями у межах СНД 23 грудня 1993 р. в Ашгабаді було укладено Угоду про загальні умови й механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав—учасниць Співдружності незалежних держав. Сторони погодилися, що:
а) під кооперацією розуміють поставки сировини, матеріалів, вузлів, деталей, запасних частин, заготовок, напівфабрикатів, комплектуючих й інших виробів галузевого та міжгалузевого призначення, технологічно взаємопов'язаних інеобхідних для спільного виготовлення кінцевої продукції;
б) під наданням послуг визнають проектні, ремонтні роботи, технологічнеобслуговування та технологічні операції;
в) під поставками в межах митних режимів переробки товарів розуміютьсяпоставки товарів відповідно до умов, встановлених митним законодавством сторін, якщо інше не зазначено в цій угоді (ст. 3).
Цією угодою передбачено, що основною ланкою виробничої кооперації та прямих зв'язків є договори (контракти), що їх укладають суб'єкти господарювання на підставі відповідних міжурядових, галузевих та міжвідомчих угод (ст. 4).
В сучасних умовах дедалі більше поширюється така форма договірних зв'язків, як консорціум. У сфері міжнародного інвестиційного співробітництва ця кооперація застосовується при здійсненні кількома партнерами робіт у третій країні. Потреба в такому інвестиційному співробітництві виникає в тих випадках, коли для реалізації масштабних проектів необхідно об'єднати виробничі, фінансові зусилля кількох інвесторів — виробничих і (або) банківських.
Як правило, в національних правових системах не існує спеціального нормативного регулювання цього договору. Тому цей вид інвестиційних зв'язків становить інтерес у контексті аналізу підприємницького законодавства України, оскільки останнє є нормативною базою регулювання також коопераційних відносин. Зокрема, Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" підкреслює, що до зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де створюються передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше (ст. 6).
Консорціум, за законодавством зарубіжних держав, на відміну від українського, є об'єднанням, яке не володіє правами юридичної особи, оскільки відносини між учасниками базуються на коопераційних договорах. При цьому сторони зберігають свою господарську і фінансову самостійність. Відносини сторін можуть втілюватися у різну правову форму. Але, як правило, найпоширенішими є дві організаційно-правові моделі — простий консорціум і консорціум як асоціація у формі товариства. У простому консорціумі партнери пов'язані договорами зі стороною, яка приймає, але один перед одним майнової відповідальності не несуть.
Консорціум як асоціація у формі товариства базується на спільному розподілі ризику майнових втрат і одержання прибутків. При цьому особливість цих відносин полягає в тому, що вони мають складний характер, і один договір регулює відносини між учасниками консорціуму (тобто інвесторами), а другий — між
Запорожец А. Правовые проблемы обеспечения качества продукции. — Харьков, 1989. — С. 131.
Зобов 'язання у сфері зовнішньоекономічної діяльності...
493
членами консорціуму (інвесторами) та замовником (стороною, що приймає інвестиції). Таким чином, порівняно з двосторонньою кооперацією характер договірних зв'язків ускладнюється. Договір між інвесторами не має характеру інвестиційного. Цей висновок базується на тому, що відповідно до ч. 7 ст. З Закону України "Про режим іноземного інвестування" здійснення іноземних інвестицій можливе на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.
У першому випадку відсутній суб'єкт підприємницької діяльності України. Отже, договір між іноземними партнерами (інвесторами), спрямований на вкладення майнових цінностей в об'єкт інвестиційної діяльності на території третьої країни, можна вважати попередньою угодою про майбутню сумісну діяльність (так звана генеральна угода). Інвестиційним договором (контрактом) є угода, що укладена між партнерами (інвесторами), з одного боку, та замовником (стороною, яка приймає), з іншого. Власне, відносини в рамках консорціуму, пов'язані з вкладенням іноземних інвестицій, регулюються консорціальним договором.
Консорціальний договір має низку особливостей, які властиві звичайному коопераційному договору. По-перше, оскільки такий договір має багатосторонній характер, необхідно чітко розподілити функції та обов'язки щодо здійснення інвестицій. По-друге, в консорциальному договорі потрібно визначити розмір інвестиції кожного іноземного інвестора. Водночас однією зі спеціальних умов є виділення головного члена консорціуму та надання йому повноважень з координації діяльності інших інвесторів.
У зв'язку з цим становить інтерес питання взаємної відповідальності учасників інвестиційної діяльності, а також підстави її припинення. Особливість консорціаль-них відносин полягає в тому, що генеральну угоду з стороною, яка приймає, підписує або кожний партнер від свого імені, або лише уповноважений іншим інвестор від імені консорціуму. Однак кожний партнер (інвестор) несе лише індивідуальну відповідальність за виконання своїх зобов'язань. Таким чином, підписуючи консор-ціальну угоду, кожний інвестор встановлює з об'єднанням договірні відносини щодо виконання своїх інвестиційних зобов'язань І не несе відповідальності за здійснення інвестиційних обов'язків іншими Інвесторами, які взяв на себе консорціум1. Водночас не заперечується можливість спільної відповідальності інвесторів, яка базується на засадах часткової або солідарної відповідальності, передбаченої договором.
Отже, однією з форм здійснення іноземних інвестицій є виробнича кооперація у вигляді створення консорціумів. Проте кооперацію, як форму здійснення іноземної інвестиції, необхідно відрізняти від схожих організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності та інших цивільно-правових договорів, зокрема підряду.
Стосовно організаційно-правових форм підприємницької діяльності консорціальний договір треба відмежовувати від угоди про створення господарського товариства. Останнє можна наочно продемонструвати на прикладі проекту створення на території України спільного українсько-російського акціонерного товариства Таз-транзит" для фінансування, будівництва й експлуатації транзитних газопроводів та підземних сховищ газу. Створення такої структури передбачено ст. З Угоди між Урядом України і Російським акціонерним товариством "Газпром" про принципи врегулювання заборгованості за поставки російського природного газу в 1994 р. і забезпечення біжучих платежів за поставку природного газу в 1995 р. Таким чи-
Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под ред. Е. Васильева. — М., 1993. - С. 361-362.
494
Глава 66
ном, перший етап залучення іноземних інвестицій полягає у створенні підприємства з іноземними інвестиціями у формі акціонерного товариства. Створення останнього зумовлено необхідністю спорудження кількох магістральних газопроводів завдовжки 1350 км, 5 компресорних станцій та комплексів допоміжних споруд. Загальна вартість усього об'єкта становить близько 2,2 млрд. доларів США.
Звичайно, найбільшого економічного ефекту можна було б досягти, якби українські підприємці могли збудувати цей об'єкт самостійно. Але ефективне залучення іноземних інвестицій до розвитку власної промислової бази — крок до економічного зростання держави. При цьому закономірно мають бути компенсовані витрати засновників. Порівнюючи вартість основних фондів підземних сховищ газу (ПСГ) і вартість основних фондів транзитних газопроводів (L-1350 км), які мали б бути споруджені СП Тазтранзит" на території України, слід зазначити, що вартість ПСГ у кілька разів перевищує вартість газопроводів. Постає також питання: скільки може внести російський інвестор, щоб його частка у статутному фонді дорівнювала 50 відсоткам, коли внесок українського засновника сягатиме 6—10 млрд. доларів США?1 В результаті була прийнята Постанова Верховної Ради України "Про проведену роботу та заходи запобігання порушенням чинного законодавства України при створенні спільного Українсько-російського акціонерного товариства "Газтранзит" від 22 грудня 1995 р.2, якою передбачено заходи з метою запобігання внесенню основних фондів та іншого майна Богородчанського і Більче-Волинсько-Угерського підземних газосховищ до статутного капіталу Українсько-російського СП "Газтранзит".
Не торкаючись економічного аспекту цього питання (хоч на замовлення Держнафтогазпрому України розроблено техніко-економічне обгрунтування створення акціонерного товариства "Газтранзит"), необхідно проаналізувати організаційно-правову форму здійснення інвестицій. Недоцільно створювати підприємство з іноземними інвестиціями, якщо засновники лише приблизно можуть визначити свої майбутні витрати та оцінити внески до статутного фонду. Адже розподіл часток у статутному фонді презюмує одержання еквівалентного прибутку (доходу) від майбутньої підприємницької діяльності. На наш погляд, оптимальнішим варіантом у даному випадку була б така форма здійснення іноземних інвестицій, як укладення консорціального договору, в якому чітко були б передбачені права та обов'язки сторін, а розподіл прибутку (доходу) здійснювався б відповідно до витрат сторін, установлених умовами договору.
У майбутньому консорціум, як організаційно-правова форма спільної інвестиційної діяльності вітчизняних та іноземних інвесторів, буде широко застосовуватися. Наприклад, після прийняття закону Російської Федерації "Про угоди про розподіл продукції" інвестори, як правило, обирають організаційно-правовою формою спільної діяльності або консорціум (на умовах угоди про спільну діяльність), або спільне підприємство з його реєстрацією як суб'єкта підприємницької діяльності за російським законодавством чи законодавством іноземної держави3.
Свердлов О. Газ, транзит і "Газтранзит" // Урядовий кур'єр. — 1996. — 18 січня. Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 2. — Ст. 6.
Теплое О. Применение закона Российской Федерации "О соглашениях о разделе продукции" и иного российского законодательства в договорном процессе с инвесторами // Дело и право. — 1996. - № 6. - С. 37.
Зобов'язання у сфері зовнішньоекономічної діяльності...
495
Тому у вітчизняному законодавстві доцільно врегулювати особливості укладення та виконання консорціальних угод.
Розвиток національної економіки держав і всього світового господарства в умовах поглибленої спеціалізації та міжнародного розподілу праці супроводжується розширенням кооперації учасників господарського обігу на міжнародному рівні. Засобом безпосереднього регулювання відносин учасників господарського обігу є договір про кооперацію, який укладається в межах міждержавного або регіонального співробітництва.
Правовою основою кооперації як форми здійснення іноземних інвестицій є законодавство про іноземне інвестування та зовнішньоекономічну діяльність. Тому поряд з інвестиційним необхідно вдосконалити законодавство про зовнішньоекономічну діяльність у частині регулювання інвестиційних відносин.
Проблема застосування законодавства про зовнішньоекономічну діяльність стосовно врегулювання інвестиційних відносин має ще один аспект. Сучасна нормативна база України характеризується наявністю певних обмежень щодо здійснення імпортних операцій. Водночас ці обмеження, як правило, не застосовуються у випадках зовнішньоекономічної діяльності у вигляді кооперації з метою здійснення іноземних інвестицій.
Однією з форм кооперації є компенсаційні угоди. Вони регулюються і законодавством про зовнішньоекономічні відносини. До компенсаційних належать ті угоди, в яких експортер товарів зобов'язується внести до списку товарів сировину, компоненти або напівфабрикати, які виробляються у країні імпорту або в іншій країні, для виконання передбачених послуг у цій країні. Такі угоди характерні для продажу продукції високої технології. В ряді випадків експортер зобов'язаний відкрити або обладнати у країні імпортера підприємство, яке виготовлятиме компоненти чи займатиметься їх складанням.
Таким чином, компенсаційна угода має ознаки, схожі з інвестиційним договором (контрактом). У деяких країнах за допомогою компенсаційних угод прямо регулюється залучення іноземних інвестицій у пріоритетні галузі національної економіки. Зокрема, в Австралії федеральний уряд та уряди штатів вимагають укладення компенсаційних угод при закупівлях для державного сектора. Так, федеральний уряд до списку пріоритетних вніс такі види компенсаційних угод:
передача технології;
сфера наукових досліджень;
участь у виробництві та комплектації виробів;
виробництво для реалізації за кордоном відповідних товарів або послуг;
здійснення закордонного маркетингу;
спільні або коопераційні підприємства;
придбання продукції та послуг австралійського походження;
подарунки та пожертвування місцевим компаніям, зокрема грошових сум,обладнання, програмного забезпечення та винаходів;
прямі позики та інвестиції, надані місцевим фірмам1.
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1994 р. (в редакції від 17 жовтня 1998 р.) визначено Порядок віднесення операцій резидентів при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигна-
Шмиттпгофф К. Экспорт: Право и практика международной торговли. — М., 1992.— С. 96—97.
496
Глава 66
ції, комплексного будівництва, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення1. Зокрема, до операцій резидентів, які здійснюються підчас виконання договорів виробничої кооперації, віднесено операції щодо поставки сировини, матеріалів, вузлів, деталей, запасних частин, заготовок напівфабрикатів, комплектуючих та інших виробів галузевого та міжгалузевого призначення, що технологічно взаємопов'язані та необхідні для спільного виготовлення кінцевої продукції, а також операції щодо виконання послуг з проектних і ремонтних робіт, технічного обслуговування та здійснення технологічних операцій. Оскільки такі операції тяжіють до однієї з форм інвестиційної діяльності, названий нормативний акт передбачає можливість перевищення термінів розрахунків, які зазначені у статтях 1 та 2 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті"2, за наявності висновку відповідних міністерств та відомств.
Закон України "Про режим іноземного інвестування" підкреслює, що господарська діяльність на підставі договорів (контрактів) регулюється законодавством України. Сторони при цьому організовують окремий бухгалтерський облік та звітність щодо операцій, пов'язаних з цими договорами (контрактами), та мають право на відкриття окремих рахунків в установах банків України для проведення розрахунків, які пов'язані з виконанням таких договорів (контрактів).
Окремі види коопераційних форм здійснення спільної підприємницької діяльності передбачено в Законі України "Про підприємства в Україні". Так, передбачено право підприємств об'єднувати на добровільних засадах свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України. Зокрема, підприємства можуть об'єднуватися:
а) в асоціації — договірні об'єднання, створені з метою постійної координаціїгосподарської діяльності без права втручання у виробничу та комерційну діяльність будь-кого з її учасників;
б) корпорації — договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів з делегуванням деяких повноваженьцентралізованого регулювання діяльності кожному з учасників;
в) консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового та банківського капіталу для досягнення спільної мети;
г) концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;
д) об'єднання за галузевим, територіальним та Іншими принципами.
Але, на відміну від законодавства більшості іноземних держав (потенційних іноземних інвесторів), законодавством України перелічені об'єднання визнано юридичними особами.
Отже, регулювання договорів (контрактів) про виробничу кооперацію здійснюється на основі законодавства про зовнішньоекономічну діяльність з урахуванням особливостей національної нормативної бази у сфері коопераційних відносин.
Урядовий кур'єр. — 1995. — 12 січня. Голос України. — 1994. — 5 жовтня.
Розділ VII ПОЗАДОГОВІРНІ (НЕДОГОВІРНІ) ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 67
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ЗІ СТВОРЕННЯ ЗАГРОЗИ ЖИТТЮ, ЗДОРОВ'Ю ТА МАЙНУ
§ 1. Поняття та елементи зобов'язань, що виникають зі створення небезпеки
В юридичнй літературі1 давно і справедливо підкреслювалося, що в законі про цивільно-правову деліктну відповідальність центр ваги необхідно перенести зі шкідливого результату на більш ранній ступінь, коли протиправне діяння створює можливість заподіяння шкоди або коли сама діяльність має небезпечні властивості. Це припускає покладання цивільно-правової деліктної відповідальності не тільки за спричинену шкоду, а й за "делікт створення небезпеки". Саме таким деліктом є створення небезпеки життю, здоров'ю та майну внаслідок порушення навколишнього природного середовища.
Вперше в новому Цивільному кодексі України (глава 81 статті 1163—1165) передбачено деліктні зобов'язання, для виникнення яких досить факту створення загрози (небезпеки) для життя, здоров'я та майна за відсутності заподіяння будь-якої шкоди. Норми, що регулюють зазначені зобов'язання, набувають важливого превентивно-виховного значення. Вони стимулюють здійснення заходів щодо охорони довкілля, поліпшення його якості, функціонування системи інформації про стан довкілля (екологічний моніторинг), проведення екологічних експертиз, державний контроль за додержанням екологічних стандартів, нормативів та правил2.
Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що своєю протиправною діяльністю (бездіяльністю), порушуючи довкілля, створила не-
Церетели Т.В. Деликты создания опасности // Сов. гос. и право. — 1970. — № 8. — С. 56; Мотпылева В.Я. Роль и место гражданского права в системе комплексной охраны человека в условиях научно-технического прогресса / Законность, правопорядок и правовая культура. — М., 1974. — С. 131 — 132; Ее же. Гражданско-правовая охрана человека от неблагоприятных изменений окружающей среды: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — М., 1975; Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. — М., 1981. — С. 180—181; Малеина М.Н. Личные неимущественные права граждан: понятие, осуществление, защита. — 2-е изд. — М., 2001. - С. 39-57.
Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 129.
32 — 5-633
498
Глава 67
безпеку (загрозу) для життя, здоров'я і майна, зобов'язана усунути цю небезпеку, а особа, яка піддається небезпеці має право вимагати усунення небезпеки (загрози). Воно є різновидом цивільно-правових відносин, йому властиві елементи, що характеризують цивільно-правові відносини. Ними є суб'єкт, об'єкт та зміст (суб'єктивне цивільне право і суб'єктивний цивільний обов'язок).
Суб'єктами деліктних зобов'язань зі створення небезпеки є сторони зобов'язальних відносин. їх називають кредитором і боржником.
Кредитор — уповноважена сторона, яка має право вимагати усунення створеної небезпеки (загрози) життю, здоров'ю та майну. На боці кредитора можуть бути фізичні та юридичні особи, які піддаються загрозі або інтересам яких вона загрожує. Вік, стан фізичного та психічного здоров'я, наявність чи відсутність деліктоздатності не впливають на статус кредитора.
Право кредитора на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю, — це зобов'язальне відносне особисте право. Здійснення цього права залежить від волі зобов'язаної сторони. В новому ЦК України передбачається, що фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.
Боржник — це сторона, яка зобов'язана усунути створену небезпеку. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, які займаються підприємницькою та іншою господарською діяльністю, порушуючи при цьому навколишнє природне середовище. Це промислові підприємства, транспортні організації, будівельні організації тощо.
Об'єктом деліктних зобов'язань є дії боржника з усунення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, їхньому майну та майну юридичних осіб.
Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Останній вчиняє дії з усунення небезпеки, а кредитор має право вимагати усунення створеної небезпеки.
§ 2. Відповідальність
юридичних і фізичних осіб
за створення небезпеки
Обов'язок боржника з усунення небезпеки, що загрожує життю, здоров'ю та майну, є цивільно-правовою відповідальністю. Вона має розглядатися, зокрема, як важлива гарантія реалізації конституційного права на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції України).
У юридичній літературі безпечне для життя і здоров'я довкілля характеризується як такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки і виникненню небезпеки для життя І здоров'я людини.
Критерії безпечного стану довкілля визначаються екологічними стандартами і нормативами та технічними, санітарно-гігієнічними, будівельними й іншими нормами та правилами, що містять вимоги щодо охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до них мають здійснюватися розміщення, проектування, будівництво, реконструкція, введення в дію та експлуатація підприємств, споруд та інших об'єктів, експлуатація транспорту.
Зобов'язання, що виникають зі створення загрози життю, здоров'ю та майну 499
Здійснення заходів щодо охорони довкілля забезпечується проведенням екологічної експертизи проектів господарської та іншої діяльності1.
Широкі повноваження у галузі охорони довкілля надано громадянам. Вони мають право брати участь в обговоренні матеріалів щодо розміщення, будівництва та реконструкції екологічно небезпечних об'єктів і вносити пропозиції до державних та господарських органів з цих питань.
Зазначені повноваження громадян закріплено в ч. 2 ст. 50 Конституції України, яка гарантує кожному право вільного доступу до інформацї про стан довкілля.
У юридичній літературі пропонується з метою посилення гарантій реалізації права громадян на екологічну інформацію розробити закон "Про екологічну інформацію та Єдину державну інформаційну систему"2.
Право на екологічну інформацію тісно пов'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля, бо Конституція України визнає її екологічно відкритою, забороняє ЇЇ засекречувати, гарантує вільний доступ до отримання даних про стан довкілля (джерела забруднення на відповідній території, обсяги, склад хімічних, токсичних речовин і т. ін.). Це в свою чергу зумовлює реальну можливість більш оперативно й ефективно реагувати на ситуації створення небезпеки життю, здоров'ю та майну внаслідок погіршення стану довкілля.
Так, небезпека заподіяння шкоди надалі може стати підставою для позову про усунення цієї небезпеки. Суд має право, враховуючи конкретні обставини справи, ухвалити рішення про вжиття належних заходів для усунення небезпеки у строк, передбачений у рішенні.
Разом з тим ст. 1164 нового ЦК України передбачає право суду ухвалити рішення про повну заборону діяльності, яка створює небезпеку (загрозу). В цьому разі обов'язок боржника в деліктному зобов'язанні полягає у припиненні діяльності, яка загрожує життю, здоров'ю та майну внаслідок порушення довкілля і, отже, є іншим видом цивільно-правової відповідальності за створення небезпеки.
У разі відмови в позові про заборону згаданої діяльності у зв'язку з тим, що це суперечить громадським інтересам, відповідач зобов'язаний таким чином задовольнити варті уваги вимоги особи, яка піддається небезпеці (загрозі), щоб було виключено подальший вплив на неї обставин, що створюють цю небезпеку (загрозу).
§ 3. Відшкодування шкоди, завданої
внаслідок неусунення небезпеки (загрози)
життю, здоров'ю та майну
Конституція України не тільки закріплює забезпечення екологічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на території України і право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а й передбачає наслідки порушення екологічної без-
Коментардо Конституції України. — С 128—129.
Краснова MB. Гарантії реалізації права громадян на екологічну інформацію: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. - К., 1997. - С 7, 11,12.
32*
500
Глава 67
пеки і зазначеного конституційного права (ст. 16 та ч. 1 ст. 50) у вигляді відшкодування завданої шкоди.
Новий ЦК України передбачає відшкодування шкоди, завданої внаслідок не-усунення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, їхньому майну та майну юридичних осіб.
Відповідно до вищезазначеної норми, шкода, завдана внаслідок неусунен-ня небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, їхньому майну та майну юридичних осіб, підлягає відшкодуванню за правилами, які регулюють зобов'язання із заподіяння шкоди (статті 440—466 ЦК УРСР; статті 1166— 1211 ЦК України). Кілька слів про норми ЦК УРСР, на підставі яких необхідно відшкодовувати шкоду, завдану погіршенням стану довкілля. Маються на увазі норми щодо суб'єктів, підстав та обсягу цивільної відповідальності.
Як свідчить практика, заподіювачами шкоди життю, здоров'ю та майну внаслідок погіршення довкілля є юридичні особи та фізичні особи (промислові підприємства, транспортні організації, індивідуальні підприємці тощо), які порушують нормативи граничнодопустимих викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівнів шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів, що виходять з кожного конкретного стаціонарного джерела забруднення. За родом діяльності зазначені особи є володільцями джерел підвищеної небезпеки, і підстави їх відповідальності визначають ст. 450 ЦК УРСР та ст. 1187 нового ЦК України. Обсяг відповідальності передбачається статтями 453 і 455 ЦК УРСР та статтями 1192 і 1195 нового ЦК України.
В юридичній літературі висловлена й інша думка. Так, М.І. Єрофеєв вважає, що шкода, спричинена внаслідок негативного впливу на довкілля протиправної діяльності підприємств, установ, організацій та окремих громадян підлягає відшкодуванню відповідно до ст. 69 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"'. Уявляється погляд М. І. Єрофеєва непереконливим. Справа в тому, що цивільне право має лише йому властиві можливості, які забезпечують здійснення права на відшкодування шкоди, завданої внаслідок неусунення небезпеки життю, здоров'ю та майну. Цивільне право на відміну від інших галузей права, передбачає принцип повного відшкодування заподіяної шкоди, а також допускає повне відшкодування шкоди незалежно від вини.
Крім того, право на безпечне життя і здоров'я — це абсолютне право, якому відповідає абсолютний обов'язок усіх і кожного (фізичних, юридичних осіб, інших організацій, держави) утримуватися від порушення цього права. Невиконання абсолютного обов'язку призводить до виникнення деліктного зобов'язання із заподіяння шкоди, що регулюється нормами цивільного права2.
Коментар до Конституції України. — С 129—130.
2
Малєин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. — С. 176—182; Малеина МЛ. Зазн. праця. — С. 39—57.
Глава 68 ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ
§ 1. Поняття та елементи зобов'язань із заподіяння шкоди
Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно зі ст. 1166 ЦК України (ст. 440 ЦК УРСР) є заподіяння шкоди іншій особі. Як зазначається в цій статті, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів (наприклад, договору, одностороннього правочину, адміністративного акта), цей вид зобов'язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди делікто-здатною особою. Зобов'язання, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, називають деліктними (від лат. delictum — правопорушення). Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язальних відносин.
Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов'язальних відносин до заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебували в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право та абсолютний суб'єктивний цивільний обов'язок. Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право на недоторканність життя і здоров'я, честі і гідності, особистої свободи, право на охорону здоров'я тощо. Якщо абсолютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок характеризується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного права. Невиконання такого обов'язку завжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності передбачених законом інших підстав породжує деліктне зобов'язання.
Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що протиправно і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов'язання — це
502
Глава 68
різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.
Суб'єктами деліктних зобов'язань можуть бути будь-які учасники цивільних правовідносин. Як і в Інших цивільно-правових зобов'язаннях, їх називають кредитором і боржником.
Кредитор — це особа, якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути будь-який громадянин України (дієздатний, недієздатний, неповнолітній, малолітній, іноземець та особа без громадянства). Ним може бути також організація незалежно від того, чи користується вона правами юридичної особи, чи ні.
Боржник — це особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є заподіювач шкоди. У деяких випадках, передбачених законодавством, боржником виступає не заподіювач шкоди, а особа, винна за поведінку заподіювача. Так, ст. 446 ЦК УРСР встановлювалося, що за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, несуть відповідальність його батьки (усиновителі), опікун або навчальні, виховні чи лікувальні заклади, під наглядом яких перебував неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини. Це правило, а саме відповідальність батьків (усиновителів), опікуна і інших фізичних, юридичних осіб, що здійснюють на певних правових підставах виховання і нагляд за малолітньою особою, збережено в новому ЦК України (ст. 1197 ЦК України).
При заподіянні шкоди недієздатною особою боржником є його опікун або організація, заклад, які зобов'язані здійснювати за ним нагляд (ст. 448 ЦК УРСР, ст. 1184 ЦК України).
Громадянин виступає як боржник за умови, що він є деліктоздатним, тобто здатним відповідати за свої дії. Деліктоздатність громадян за ЦК України настає з 14 років (за ЦК УРСР — з 15 років). Наведене правило поширюється не лише на громадян України, а й на іноземців (тих, що не користуються екстериторіальністю) та осіб без громадянства.
Організація вважається деліктоздатною за умови, що вона користується правами юридичної особи. На відміну від кредитора (потерпілого), яким може бути будь-яка організація незалежно від наявності у неї прав юридичної особи, боржником у деліктних зобов'язаннях може бути лише організація, що є юридичною особою: підприємства, громадські об'єднання, спільні підприємства, релігійні організації тощо, які згідно з законом можуть бути учасниками цивільних правовідносин. Боржником може бути також держава, територіальна громада.
Об'єктом деліктних зобов'язань є відшкодування, яке боржник зобов'язаний надати потерпілому. Воно полягає у поновленні майнової сфери потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. ін.) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При ушкодженні здоров'я та заподіянні смерті відшкодування здійснюється у формі грошової компенсації втраченого заробітку, а також Інших витрат.
Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Обов'язком боржника є вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення, а право кредитора — одержати таке відшкодування.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
503
Наведене вище визначення деліктного зобов'язання та його аналіз дають можливість провести межу між зазначеним зобов'язанням та договірним охоронним зобов'язанням. Відмінності між ними полягають у тому, що:
по-перше, юридичними фактами, на підставі яких виникає деліктнезобов'язання, є порушення абсолютного пасивного обов'язку і тим самим — абсолютного права, тобто порушення абсолютних правовідносин шляхом вчиненняпротиправного і, як правило, винного діяння. Договірне охоронне зобов'язаннятеж виникає внаслідок цивільних правовідносин (делікту). Але воно є результатом порушення інших за своєю природою прав, обов'язків та правовідносин, асаме: відносних договірних прав та обов'язків І, отже, відносних правовідносин,у рамках яких здійснюється цивільний договір;
по-друге, різна юридична природа обов'язку заподіювача в деліктномузобов'язанні та обов'язку боржника в договірному охоронному зобов'язанні.Обов'язок заподіювача — це його новий відносний обов'язок, який покладаєтьсяна нього законом замість порушеного ним абсолютного обов'язку пасивного типув абсолютних правовідносинах. Обов'язок боржника — це додатковий обов'язок,що виникає в результаті невиконання або неналежного виконання ним договірного обов'язку (поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо).Додатковий обов'язок боржника приєднується до невиконаного чи неналежновиконаного ним договірного обов'язку;
по-третє, різний зміст зазначених обов'язків заподіювача і боржника.Заподіювач у деліктному зобов'язанні зобов'язаний відшкодувати заподіянушкоду шляхом відшкодування її в натурі або відшкодування заподіяних збитків.Обов'язок боржника в договірному охоронному зобов'язанні полягає увідшкодуванні заподіяних збитків, у сплаті неустойки, штрафу, пені. Якщо іншене передбачено законом або договором, виконання боржником додатковогообов'язку в договірному охоронному зобов'язанні не виключає виконання основного обов'язку (поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо) вдоговірному регулятивному зобов'язанні.
Різниця у змісті зазначених обов'язків заподіювача і боржника пояснюється тим, що неустойка, як засіб забезпечення виконання договірного зобов'язання, та штрафні санкції (штрафи, пеня) не застосовуються до деліктного зобов'язання. Метою останнього, як це зазначено в імперативних нормах ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 нового ЦК України, є поновлення первісного майнового стану потерпілого, а якщо це неможливо — відшкодування заподіяних збитків;
— по-четверте, деліктне зобов'язання та договірне охоронне зобов'язаннярізняться об'єктом. У деліктному зобов'язанні обов'язок заподіювача спрямований на поновлення порушеного абсолютного права, а якщо це неможливо —на відшкодування заподіяних збитків. У договірному зобов'язанніобов'язок боржника спрямований на забезпечення виконання договору. Цепояснюється тим, що боржник, не спричиняючи шкоди невиконанням договору, все ж таки зобов'язаний сплатити неустойку, штраф, пеню за самийфакт порушення договору. В цьому полягає штрафний характер договірноївідповідальності, її стимулююче значення в справі додержання договірноїдисципліни;
— по-п'яте, суб'єктний склад деліктного зобов'язання визначається так:уповноважена особа в ньому збігається з уповноваженою особою в абсолютних
504
Глава 68
правовідносинах, тобто з носієм абсолютного права. Щодо зобов'язаної особи, то нею стає будь-яка зобов'язана особа в абсолютних правовідносинах, яка порушила абсолютне право. Суб'єктний склад договірного охоронного зобов'язання зумовлений суб'єктним складом договірного регулятивного зобов'язання. Це кредитор і боржник як цілком конкретні учасники договірних регулятивних правовідносин. Вони ж є суб'єктами договірного охоронного зобов'язання1.
§ 2. Деліктна відповідальність: поняття та зміст
Вище вже зазначалося, що потерпілий і заподіювач до згподіяння шкоди перебували в абсолютних правовідносинах. Абсолютні правовідносини є формою реалізації абсолютних прав: права власності, права на життя, права на охорону здоров'я, права на честь і гідність, права на ділову репутацію тощо. В результаті дослідження юридичного змісту, тобто абсолютних прав і абсолютних обов'язків, цих правовідносин, було визначено критерій їх відмежування від інших цивільних правовідносин, а саме: коло зобов'язаних осіб щодо уповноважених суб'єктів. Абсолютність суб'єктивного права, як елемента абсолютних правовідносин, перш за все полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного. За образним висловом В.К. Райхера, одного із перших прибічників наведеної класифікації цивільно-правових відносин, в абсолютних правовідносинах "право випромінює енергію з однієї точки хвилеподібно в усі сторони соціального середовища", і тому зв'язок між уповноваженими зобов'язаними суб'єктами встановлюється за типом "бездротового" зв'язку, який з'єднує дану точку простору з абсолютно невизначеною кількістю всіх "інших точок". Крім того, здійснення абсолютного права основано на власних діях уповноваженої особи. Достатньо сказати, що власник, як правило, сам, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і, отже, самостійно здійснює належне йому право власності2.
Цивільно-правове регулювання абсолютних відносин забезпечує їх розвиток за нормальних умов використання суб'єктом належних йому абсолютних прав. Поряд з цим цивільно-правові норми встановлюють правила про способи захисту абсолютних правовідносин у разі порушення їх. Законодавство, практика, наука передбачають деліктні (позадоговірні) способи захисту абсолютних правовідносин, це речово-правові і зобов'язально-правові. Критерієм їх розмежування є характер і зміст порушення абсолютного права. Якщо порушення абсолютного майнового права пов'язано з втратою тих чи інших повноважень і не поєднується зі знищенням або пошкодженням об'єкта права — майна, то застосовуються речово-правові способи захисту. До них належать: право вимоги
Смирное В.Т., Собчак А.А. Общее учение о деликтных обязательствах в советском гражданском праве. — Л., 1983. — С. 7,18, 42—50, 99—105; Загорулько AM. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права. — Харьков, 1996. — С. 5—20.
Райхер В.К. Абсолютные и относительные права // Известия экон. Ленинград, политехи, ин-та. - Л., 1928. - Вып. 1. - С. 303.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
505
майна в натурі з чужого незаконного володіння шляхом подання віндикаціиного позову; право вимоги усунення будь-яких порушень абсолютного права, не поєднаних з позбавленням володіння через пред'явлення негаторного позову; право вимоги визнання абсолютного майнового права за допомогою позову про визнання.
У деліктних цивільних правовідносинах реалізуються зобов'язально-правові засоби захисту абсолютних прав. Потерпілий набуває права вимоги про відшкодування збитків, і він має право пред'явити позов про збитки. Праву потерпілого, як зазначалося вище, відповідає обов'язок заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.
З'ясування юридичної природи цього обов'язку пов'язане з розкриттям суті деліктної відповідальності. У врегулюванні соціальної можливості (суб'єктивного права) потерпілого неважко знайти риси методу цивільно-правової регламентації. Суб'єктивне право потерпілого має однобічно дозвільний характер. Диспозитивне начало цивільно-правового регулювання у цьому випадку виявляється в тому, що потерпілий використовує своє право вимоги на свій розсуд: він може пред'явити або не пред'явити вимогу про відшкодування збитків запо-діювачеві. Інша справа щодо суб'єктивного обов'язку заподіювача. Питання не лише в тому, що суб'єктивний обов'язок заподіювача, на відміну від пасивного обов'язку особи в абсолютних правовідносинах, є активним, тобто спрямованим на відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов'язок істотно відрізняється від обов'язків, що виникають внаслідок правомірних дій, зокрема укладення договору. Останні обов'язкові, але не примусові, тоді як обов'язок заподіювача за своєю природою, сутністю примусовий. Він є елементом юридичного змісту цивільно-правового примусу1. Цивільно-правовий примус є видовим поняттям щодо родового поняття державного примусу як одного з методів здійснення державної влади в суспільстві.
У юридичній літературі немає єдності думок з приводу поняття державного примусу. На наш погляд, оптимальним є визначення примусу як фактичного стану, який виключає рішення людини з ланцюга детермінації, бо примус для того, кого примушують, виключає вибір між виконанням і невиконанням обов'язку. Наведене визначення державного примусу має бути поширено і на цивільно-правовий примус. А це означає, що обов'язок заподіювача є заходом примусу незалежно від того, чи він виконується добровільно чи в судовому порядку. Його виникнення і зміст передбачені в Імперативній нормі ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 ЦК України незалежно від волі, бажань заподіювача. Відмова законодавця в даному разі від таких звичайних засобів цивільно-правового регулювання, як диспозитивність і правова ініціатива учасників правовідносин, зумовлена певними причинами. Це необхідність гарантувати усунення порушення абсолютних прав і їх наслідків, забезпечити безперешкодне функціонування механізму правового регулювання захисту абсолютних прав, запобігти порушенню прав у майбутньому.
Одним з видів заходів примусу є цивільно-правова відповідальність. У цьому розумінні примусовий обов'язок заподіювача з відшкодування шкоди можна роз-
Ем В. Категория обязанности в гражданском праве. (Вопросы теории): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — М, 1981.
506
Глава 68
глядати як вид цивільно-правової деліктної відповідальності. В зазначеному аспекті цивільно-правова деліктна відповідальність являє собою оснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов'язок правопорушника (заподіювача) перетерпіти міри державного примусу, що включають у себе осудження його поведінки або стимулювання його до соціально необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення порушених абсолютних правовідносин чи поновлення майнового стану потерпілого за наявності умов, зазначених у законі.
Запропоноване визначення цивільно-правової деліктної відповідальності максимально охоплює як загальні предметно-галузеві ознаки (обов'язок — як результат цивільно-правового врегулювання поведінки), так і специфічні ознаки регулювання деліктних зобов'язань (порушення абсолютного обов'язку і у зв'язку з цим виникнення відносного обов'язку, зміст якого полягає в пере-терпінні мір державного примусу, осудженні поведінки зобов'язаної особи чи стимулюванні до соціально необхідних дій, форми осудження або стимулювання у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру, поновлення порушених абсолютних правовідносин — функціональне значення деліктної відповідальності). Це визначення також відповідає змісту нормативної конструкції деліктної відповідальності, що була закріплена в ст. 440 ЦК УРСР. Ця сама конструкція збережена в ст. 1166 нового ЦК України.
§ 3. Особливості позадоговірної відповідальності та її функції
Деліктне зобов'язання — це правоохоронні відносини, в яких реалізується цивільна позадоговірна або деліктна відповідальність. Позадоговірній відповідальності властиві риси договірної відповідальності. Вона, як і договірна, — це завжди юридичний обов'язок примусового характеру, реалізація якого викликає у правопорушника негативні майнові наслідки. Разом з тим позадоговірна відповідальність має свої особливості, що зумовлюють суб'єкт відповідальності, обсяг відповідальності, підстави звільнення від відповідаль-
ності
Договірна відповідальність — це відповідальність за порушення існуючого між сторонами відносного зобов'язання, і тому вона як юридичний обов'язок має характер додаткового, що приєднується до невиконаного. Наприклад, на постачальника, що прострочив виконання юридичного обов'язку, змістом якого є постачання певної кількості продукції у передбачений договором строк, покладається обов'язок сплатити неустойку і відшкодувати завдані кредиторові збитки. Такий обов'язок боржника, порівняно з договірним, не замінює останнього, а лише приєднується до нього і має характер додаткового.
Позадоговірна відповідальність настає за порушення юридичного
Повышение роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций / Под ред. Я.Н. Шевченко. — К., 1988. — С. 142—154.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
507
обов'язку, що має абсолютний характер, входить в абсолютні правовідносини, змістом яких є необхідність утримуватися від порушення суб'єктивного права чи особистого блага. Його порушення щодо конкретного носія права породжує новий обов'язок замість невиконаного — відшкодувати завдану шкоду. Внаслідок цього позадоговірна відповідальність — це завжди новий юридичний обов'язок, який покладається на правопорушника замість невиконаного.
Як договірна відповідальність, так і позадоговірна за змістом є майновими. Проте форми їх вираження різні.
Договірна відповідальність має дві форми: загальну і спеціальну. Загальна форма — це стягнення збитків. її застосовують у всіх випадках, за винятком тих, де закон виключає її. Спеціальні форми, навпаки, можуть застосовуватися там, де це передбачено законом або договором. Неустойка, сплата чи втрата завдатку, позбавлення суб'єктивного цивільного права — спеціальні форми договірної відповідальності.
У деяких випадках, передбачених законом, за порушення договірного зобов'язання може водночас застосовуватись як загальна, так і спеціальна форми.
Відповідно до ст. 453 ЦК УРСР, ст. 1192 Цивільного кодексу України зміст позадоговірної відповідальності становить відшкодування шкоди в натурі (надати річ того самого роду та якості) або повне відшкодування заподіяних збитків.
Маючи майновий характер, позадоговірна відповідальність у деяких, передбачених законом випадках, за своїм змістом може бути немайновою. Наприклад, може встановлюватися заборона поширювати відомості, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію громадянина та організації. Вчинення таких дій є порушенням пасивного юридичного обов'язку, що кореспондував абсолютному суб'єктивному праву на недоторканність честі, гідності чи ділової репутації громадянина та організації. Замість невиконаного на правопорушника покладається новий активний юридичний обов'язок з властивим йому примусом — спростувати відповідним способом відомості, поширені на потерпілого. За своєю суттю цей обов'язок є мірою цивільної відповідальності з немайновим змістом. Відсутність майнового змісту не впливає на її сутність, оскільки в даному випадку зміст обов'язку зумовлюється порушеним особистим (немайновим) правом. Водночас необхідно зазначити, що підставою для позадоговірної відповідальності у передбачених законом випадках може бути заподіяння моральної (немайнової) шкоди (ст. 440! ЦК УРСР, ст. 1167 ЦК України).
Важливе значення для розмежування договірної та позадоговірної відповідальності має характер норм, що регулюють види відповідальності. Позадоговірна відповідальність регулюється імперативними нормами, а тому встановлені ними правила не можуть бути змінені за згодою сторін. Якщо це стосується договірної відповідальності, то, за винятком деяких випадків, підстави та обсяг її можуть визначатися сторонами. Відповідальність за порушення договірного зобов'язання, коли в ньому беруть участь кілька осіб на стороні боржника, презюмується частковою. При позадоговірній відповідальності особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим (ст. 451 ЦК УРСР, ст. 1190 ЦК України).
508
Глава 68
Відмінність між видами відповідальності полягає в дії принципу повного відшкодування шкоди. Хоч він властивий обом видам відповідальності, проте у сфері договірних відносин, особливо між організаціями, законодавство містить деякі винятки, що призводять до значного обмеження дії принципу повного відшкодування збитків. Не змінює становища й той факт, що за порушення окремих видів договірних обов'язків встановлена штрафна неустойка, оскільки вона передбачена в тих договірних зобов'язаннях, де власне діє принцип повного відшкодування шкоди.
При позадоговірній відповідальності шкода відшкодовується повністю незалежно від об'єкта посягання. Наприклад, при пошкодженні автомашини відшкодовуються не лише витрати на ЇЇ ремонт, а й вартість втраченого машиною товарного вигляду. У судовій практиці, на жаль, немає випадків, коли б відшкодування здійснювалося у вигляді вартості втраченого товарного вигляду щодо іншого майна.
По-різному вирішується питання про підстави зменшення розміру позадоговірної і договірної відповідальності. У деліктних зобов'язаннях до уваги береться майновий стан однієї сторони — заподіювача в особі громадянина. Відповідно до ст. 454 ЦК УРСР суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового стану.
За новим ЦК України, це правило підлягає обмеженому тлумаченню. Якщо шкоду завдано злочином, то майновий стан особи, що скоїла злочин, не враховується при визначенні розміру відшкодування (ст. 1193 ЦК України).
У договірній відповідальності розмір збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням договірного обов'язку, не може зменшити орган, який розглядає спір. Однак, якщо порушення договірного зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника (ч. 1 ст. 616 ЦК України).
При позадоговірній відповідальності за ЦК УРСР заподіювач шкоди звільняється від обов'язку відшкодування, коли шкода виникла внаслідок умислу потерпілого (ст. 450), а груба необережність може бути підставою для відмови у відшкодуванні (ст. 454).
Новий ЦК України інакше оцінює юридичне значення грубої необережності потерпілого щодо її впливу на розмір відшкодування. За ст. 1193 ЦК України вона є підставою тільки для зменшення розміру відшкодування і, отже, не може бути підставою для звільнення відповідальної особи від відшкодування. Це загальне правило, воно застосовується, якщо інше не передбачено законом.
В договірному зобов'язанні боржник звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо це сталося внаслідок випадку або непереборної сили (ст. 617 ЦК України).
Різниця у вимогах передбачення, пред'явлених до потерпілого та кредитора, зумовлюється тим, що при заподіянні шкоди поза зв'язком з договірним зобов'язанням правовідносини виникають для потерпілого несподівано, тому підвищеного передбачення в цьому випадку вимагати від потерпілого неможливо. При договірних зобов'язаннях, оскільки кредитор очікує виконання зобов'язання і готується прийняти виконання з моменту укладення договору, від кредитора власне І повинна вимагатися така сама передбачливість, яка вимагається від боржника. Боржник несе відповідальність і за просту необережність.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
509
Зазначені особливості позадоговірної відповідальності, ЇЇ відмінності від договірної мають важливе значення не тільки для теорії цивільного права, а й для практики.
Суть і соціальне призначення позадоговірної відповідальності, як і будь-якого правового явища, можуть бути розкриті за допомогою її функцій, внаслідок чого реалізується призначення відповідного правового явища. Функція виражає основний напрям розвитку того чи іншого правового явища. З точки зору соціології функція вказує на ту роль, яку виконує соціальний інститут. При цьому характеристика сутності функцій цивільної відповідальності, у тому числі позадоговірної, залежить від юридичного змісту і соціальної спрямованості відповідальності.
Як захід державного примусу, позадоговірна відповідальність виступає як особлива реакція держави стосовно особи, яка вчинила правопорушення. Вона виражається в осуді її поведінки та супроводжується для неї негативними наслідками. Останні полягають у покладенні на правопорушника нового юридичного обов'язку, змістом якого є відшкодування заподіяної шкоди. Таке покладення впливає на правопорушника через його майнову сферу, що призводить до її зменшення, до позбавлення благ, належних йому. Позадоговірна відповідальність, викликаючи такі наслідки для правопорушника, має на меті поновити майнову сферу потерпілого. Вона виконує щодо нього відновну функцію. Остання здійснюється не тільки в галузі відновлення майнових відносин, а й щодо відновлення особистих немайнових відносин.
Впливаючи на особу правопорушника, позадоговірна відповідальність, як і інші види юридичної відповідальності, спрямована на запобігання новим правопорушенням. Примус, можливість примусу здатні психологічно спонукати до певної позитивної поведінки. Проте превенція здійснюється не тільки у разі покладення відповідальності. Саме існування правової норми, що передбачає відповідальність за вчинене правопорушення, так само є стимулюючим фактором. На відміну від відновної функції, яка діє тільки при покладенні відповідальності, превенція здійснюється і без правозастосованої діяльності. Як захід державного примусу позадоговірна відповідальність входить у систему спеціальних засобів, які здійснюють виховну функцію. Якщо відновна функція здійснюється щодо потерпілого, то превентивно-виховна функція діє не тільки на правопорушника, а й на всіх осіб. Зазначені функції притаманні і договірній відповідальності, а також іншим видам юридичної відповідальності, кожна з яких здійснюється властивим їй методом.
Загальновизнаним у юридичній літературі є положення, за яким особливості відповідальності, що застосовуються на основі норм тієї чи іншої галузі права, являють собою один із виявів характерного і специфічного для неї методу правового регулювання, що в свою чергу зумовлюється природою предмета даної галузі права. Цивільне право регулює майнові відносини у вартісній формі та немайнові, пов'язані з майновими і без такого зв'язку. Законодавство, встановлюючи міри цивільно-правової відповідальності, в тому числі позадоговірної відповідальності, чи інші цивільно-правові заходи примусу, передбачає таку їх спрямованість, яка б забезпечила нормальне функціонування відповідної групи суспільних відносин. Враховуючи об'єкт правопорушення, законодавство (ст. 6 ЦК УРСР, ст. 16 ЦК України) передбачає й способи захисту цивільних прав. Так. захист майнових прав здійснюється шляхом стягнення з особи, яка
510
Глава 68
порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, сплатою неустойки, втратою завдатку чи його сплатою, позбавленням суб'єктивного права.
Перелічені заходи державного примусу за своєю юридичною сутністю є цивільно-правовою відповідальністю. Майновий характер порушеного права, а в деяких випадках, передбачених законом, немайновий, зумовлює майновий і немайновий зміст відповідальності. Позадоговірна відповідальність — це обов'язок особи, відповідальної за шкоду, відшкодувати її в натурі або повністю відшкодувати заподіяні збитки. Разом з тим характер порушеного права зумовлює і можливість його відновлення (компенсації) шляхом передачі потерпілому стягнених з правопорушника грошових сум або майна, за допомогою позадоговірної відповідальності усуваються несприятливі для потерпілого майнові наслідки, спричинені правопорушенням. Така соціальна спрямованість позадоговірної відповідальності зумовлює виникнення у неї правовідновної (компенсаційної) функції. ПравовІдновною функцією цивільна відповідальність відрізняється від інших видів юридичної відповідальності, деяким видам яких також властивий майновий зміст (наприклад, штраф і конфіскація як міра адміністративної чи кримінальної відповідальності).
Здійснення правовідновної функції має викликати зменшення майнової сфери правопорушника. Коли відновлення майнової сфери потерпілого не призводить до зменшення майна правопорушника, тоді такий захід не є позадоговірною відповідальністю. Прикладом може бути двостороння (одностороння) реституція, що має місце у разі визнання угоди недійсною, повернення одержаного майна без правової підстави (ст. 469 ЦК УРСР, ст. 1212 нового ЦК України).
Втрата тієї чи іншої функції призводить до припинення існування позадоговірної відповідальності як правової категорії. Зазначені функції між собою тісно пов'язані, жодна з них не має переваги над іншою.
Мета позадоговірної відповідальності — виконання всіма учасниками цивільно-правових відносин диспозиції правової норми.
§ 4. Підстави деліктної відповідальності
Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення (ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 ЦК України). Необхідні елементи складу такі: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчинення правопорушення. У цій формі виражена формула генерального делікту: хто зі своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати. Встановлений законом (ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 ЦК України) склад цивільного правопорушення поширюється на всі норми, що входять до глави 40 ЦК УРСР, глави 82 ЦК України, тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила, передбачені окремими статтями цієї глави.
Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою). Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і виражається у гро-
Зобов 'язання із заподіяння шкоди
511
шах. Моральною є шкода, яка не має економічного змісту. У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав громадянина або організації чи їхніх майнових прав (постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 p.). Необхідно зазначити, що характер шкоди не визначається об'єктом, якому вона завдається. Майнова і моральна шкода може мати місце як при порушенні майнових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що спричинило зниження працездатності, призводить до зменшення заробітної плати. Привласнення чужого авторства позбавляє автора одержати авторський гонорар. У наведених прикладах майнова шкода є наслідком порушення особистих немайнових благ. У зв'язку з цим знищення фотографії близької людини спричиняє певні душевні страждання (моральну шкоду), проте майнової шкоди немає.
Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, законодавство передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу правопорушення входить лише майнова шкода. її відсутність виключає кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до складу правопорушення входить і моральна шкода (ст. 440і ЦК УРСР, ст. 1167 ЦК України).
При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ давала плоди і доходи, тоді шкода виражається у втраті можливості їх одержання. При ушкодженні здоров'я потерпілий втрачає повністю або частково працездатність, що обмежує вияв його особистості, внаслідок чого виникає повна або часткова втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода виявляється у втраті можливості одержувати майнове утримання непрацездатними особами, які були на утриманні померлого, а також у витратах на поховання померлого.
Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопорушення, виконує ще одну функцію — її розмір визначає розмір цивільної відповідальності.
Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов'язку, встановленого нормою права. Юридичні обов'язки, ухилення від яких заборонено законом, виявляються у формі необхідності утримуватися від вчинення певних дій для невизначеного кола. Протиправність завжди виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної поведінки безпосередньо пов'язані з формами юридичних обов'язків:
необхідність вчиняти певні дії для конкретної особи (активний обов'язок);
необхідність утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права (пасивний обов'язок).
Якщо для виконання активного юридичного обов'язку необхідно, щоб зобов'язана особа вчиняла певні дії, то пасивний юридичний обов'язок виконується шляхом утримання від вчинення заборонених дій.
Відповідно до форм юридичних обов'язків протиправність виступає у формі дії і бездіяльності. Протиправна дія — це поведінка, що заборонена законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якої вона зобов'язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права зобов'язує дану особу до вчинення відповідної дії. Як дія, так і бездіяльність — це форми поведінки людини, в яких виражена її свідомість І воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає наявність
512
Глава 68
і відображається в тому чи іншому вчинку, який підпадає під правовий вплив. Право здатне вплинути і на імпульсивну поведінку особи, за якої людина зберігає достатні можливості самоконтролю1.
Отже, значення правового регулювання полягає в тому, що закон пред'являє свої вимоги у формі правових приписів лише до тих, хто може їх розуміти, виконувати, діяти свідомо. Протиправна дія (бездіяльність) особи характеризує зовнішню, очевидну сторону поведінки, що полягає у невиконанні юридичного обов'язку. Розуміння протиправної дії чи бездіяльності як об'єктивної категорії означає, що виявившися зовні, вона існує як факт, незалежний тепер від свідомості суб'єкта, і змінити який не неможливо.
Держава, нормуючи поведінку людей і діяльність колективів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної поведінки, діяльності, однак цей вибір має свої межі. Вибір поведінки на основі необхідності і в межах правового регулювання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору полягає не в тому, що зобов'язаний суб'єкт вирішує сам чи виконувати, чи не виконувати йому покладений на нього юридичний обов'язок; вільний вибір тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не призвела до порушення юридичного обов'язку.
Цивільне законодавство визначає зміст юридичного обов'язку встановленням заборони, що виражена в її диспозиції: не завдавати шкоди особі громадянина, його майну, майну організацї, іншим суб'єктам права, і юридичний обов'язок, який покладається у даному випадку на суб'єктів абсолютних правовідносин, є пасивним, виконання його здійснюється утриманням від вчинення заборонених дій. Виражена у ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 ЦК України заборона є загальною, особливість її полягає в тому, що вона не перелічує дій, які не можна вчиняти; вона лише встановлює видову або родову характеристику, пов'язуючи її" з негативним результатом. Ця стаття не може передбачити і перелічити дії, якими можна заподіяти шкоду. Тому вона забороняє будь-яку подібну дію. Порушення заборони, тобто вчинення дії, що завдала шкоду Іншій особі, є протиправною дією. Вчинення протиправної дії завжди призводить до порушення суб'єктивного права і блага (матеріального чи особистого), на яке існує суб'єктивне право. Слід зазначити, що загальна заборона властива не тільки цивільному праву. Вона використовується і в кримінальному праві, де за її допомогою формулюються деякі склади злочинів, зокрема хуліганство, необережне вбивство, знищення майна тощо. Характерно, що там, де кримінальний закон не може повно деталізувати опис об'єктивної сторони злочину, він обмежується вказівкою на один із елементів — шкідливі наслідки.
Отже, відповідно до загальної заборони першою формою протиправної поведінки є свідома і вольова дія, яка завдала шкоди особі громадянина, його майну або майну організації.
Друга форма протиправної поведінки — протиправна бездіяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі — обов'язок вчинити необхідні дії. Якщо протиправність дії полягає в тому, що особа вчиняє заборонені дії,
Не підлягають правовій оцінці рефлекторні дії, основу яких становить неусвідомлена реакція особи на зовнішнє роздратування, а також інстинктивні дії людини, що пов'язані з її вродженими формами або виявами, підпорядкованими умовним рефлекторним реакціям.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
513
то при бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона нормативно зобов'язувалася. Власне, для визначення бездіяльності протиправною необхідна спеціальна норма, що міститься поза ст, 1166 ЦК України, ст. 440 ЦК УРСР. Вона досить часто належить до системи нормативних актів інших галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці, правила техніки безпеки, санітарії, правила дорожнього руху тощо. Прикладом спеціальних правил може бути ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства, що зобов'язує капітана судна: 1) подавати допомогу будь-якій поміченій у морі особі, якій загрожує загибель; 2) йти з усією можливістю на допомогу потерпілим, коли його повідомлено, що вони потребують допомоги. Невиконання цього обов'язку є протиправною бездіяльністю, а тому ч. З згаданої статті вказує на те, що за невиконання зазначених дій (обов'язків) капітан несе встановлену законом відповідальність.
На відміну від ЦК УРСР у новому ЦК України прямо зазначається, що відшкодовується шкода, завдана як неправомірними рішеннями, діями, так і бездіяльністю особи (ст. 1166).
Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об'єктивних обставин не могла діяти, тоді упущена нею бездіяльність не була виявом її розуму та волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов'язок діяти. Так, наведена ст. 53 Кодексу торговельного мореплавства, покладаючи на капітана судна обов'язок подати допомогу поміченій у морі особі, якій загрожує загибель, застерігає умовою: оскільки він може це зробити без небезпеки для свого судна, екіпажу і пасажирів. Якщо така можливість об'єктивно виключається, неподання допомоги не вважатиметься протиправним. Слід зазначити, що Кримінальний кодекс України, передбачаючи відповідальність за неподання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, пов'язує її з фізичною можливістю виконати: "мав можливість подати їй допомогу", "при можливості подати таку допомогу", "неподання без поважних причин допомоги". Відсутність такого застереження в нормі, яка покладає обов'язок діяти, не може бути підставою для неврахування об'єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті поведінки людини.
Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається правомірним. Відповідно до вимог ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 ЦК України шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:
здійснення прав та виконання обов'язку. Це найпоширеніший спосібзаподіяння шкоди правомірними діями;
згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичнезначення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дано згоду, є у вільномурозпорядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення згода потерпілого на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, така дія завжди будепротиправною;
виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яку вчинено у станінеобхідної оборони. Відповідно до ст. 444 ЦК УРСР, ст. 1169 ЦК України така
33 — 5-й 33
514
Глава 68
шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона є правом кожного громадянина на самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода, заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є наслідком правомірних дій. У юридичній науці і судовій практиці докладно розроблено критерії правомірності дій, вчинених у стані необхідної оборони.
У новому ЦК України закріплена судова практика, згідно з якою, якщо при захисті від протиправного посягання той, хто обороняється, заподіяв шкоду третім особам, вона відшкодовується тим, хто вчинив напад.
У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому, підлягає відшкодуванню. Перевищення меж необхідної оборони являє собою комуляцію двох правопорушень — кримінального та цивільного. Підставою для покладення обов'язку на заподіювача шкоди є цивільне правопорушення. Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого.
4) правомірними вважаються дії, якими завдано шкоди у стані крайньої необхідності. Умовами правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами.
Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійснення права на захист, тобто правомірною дією. Однак на відміну від необхідної оборони, де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до небезпеки, що виникла, не має. Враховуючи ситуацію, закон (ст. 445 ЦК УРСР, ст. 1171 ЦК України) покладає на заподіювача шкоди, поведінка якого є правомірною, обов'язок відшкодувати шкоду. Якщо заподіювач діяв не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то закон надає право суду покласти обов'язок відшкодування на третю особу чи звільнити від відшкодування шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.
Необхідно зазначити, що правомірна поведінка заподіювача шкоди виключає можливість ставити питання про відповідальність. Стаття 445 ЦК УРСР передбачає один із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода підлягає відшкодуванню (слід підкреслити, що назва даної статті не відповідає її змістові).
В новому ЦК України назву статті про крайню необхідність приведено у відповідність з її змістом. Заголовок ст. 1171 Кодексу такий: "Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності".
Новий ЦК України на відміну від ЦК УРСР передбачає ще один варіант заподіяння шкоди правомірною дією. У зв'язку з цим сформульовано таку норму: "В разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі" (ст. 1170). Ця норма покликана захистити інтереси власника шляхом відшкодування заподіяної шкоди (збитків).
Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад цивільного правопорушення, ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 ЦК України вимогу
Зобов'язання із заподіяння шкоди
515
наявності причинного зв'язку виражають шляхом вказівки на особу, яка заподіяла шкоду. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені спеціальними нормами, причинний зв'язок має свої особливості. Він має не одну, а дві і більше ланок. Так, при відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітньою особою, у причинний зв'язок як елемент складу правопорушення входить причинний зв'язок між поведінкою неповнолітнього і шкодою, між діями неповнолітнього і поведінкою осіб, які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров'я необхідним є причинний зв'язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здоров'я, між ушкодженням здоров'я і втратою працездатності.
Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка спричинена її поведінкою.
Вана відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, у цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія "психічне ставлення", що використовується в понятті вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає лише за умови, коли вчинено протиправну поведінку. Маючи спільні риси з протиправністю, вина відрізняється від неї усвідомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально значущого характеру дії (бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачення шкідливих наслідків.
Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини, визначаються її' форми — умисел і необережність. Для першої форми вини — умислу — характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладено різницю між його видами — прямим і евентуальним. Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як у цілому форми вини, не впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному правопорушенні правопорушник ні прямо, ні евентуально не ставить собі за мету завдати шкоду, зокрема громадянинові, його праву на недоторканність життя і здоров'я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, правопорушник не намагається їх досягти — він намагається досягти іншого результату, корисного для нього самого.
Для другої форми вини — необережності — характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережності, що має значення при визначенні розміру відшкодування (ст. 454 ЦК УРСР, ст. 1193 ЦК України). Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме положення римського права "нерозуміння того, що всі розуміють". При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь
33*
516
Глава 68
шкідливих наслідків досить великий. При простій необережності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.
Науково-технічний прогрес ставить великі вимоги до всіх професій, зокрема тих, які пов'язані з використанням особливо небезпечних приладів, машин тощо. Необізнаність неприпустима у будь-якій галузі діяльності, і де б вона не виявилася, результатом її є людська трагедія. Наше законодавство не знає такої форми вини, як необізнаність, хоч потреба в ній є. При необізнаності особа не виявляє в діях необхідних знань, яких вимагає відповідна професія. Психологічний механізм необережної вини при необізнаності полягає у тому, що особа усвідомлює свою непідготовленість до обраної нею діяльності і не може передбачити негативні наслідки з причини своєї некомпетентності.
У новому законодавстві необхідно було б передбачити і таку форму необережності, як неосвіченість. Хоч вона також не впливає на розмір цивільної відповідальності, але її існування у законі було б застереженням для тих, хто, усвідомлюючи свій низький професійний рівень, береться за роботу, яка потребує високої професійної кваліфікації.
На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення) невинуватості, в цивільному законодавстві передбачено протилежне правило: "той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе, що шкоду заподіяно не з його вини" (ст. 440 ЦК УРСР, ст. 1166 ЦК України). Припущення вини заподіювача шкоди належить до презумпцій, що можуть бути спростовані, тобто довівши свою невинуватість, заподіювач тим самим спростовує презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження всіх матеріалів справи не вдалося спростувати цю презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Презумпція вини заподіювача шкоди — одна з правових форм вираження принципу рівності сторін у цивільному процесі (щодо складності доведення).
В новому ЦК України відтворена презумпція винуватості заподіювача шкоди, як одна з характерних галузевих особливостей цивільного права. Використання її в цивільному праві — результат врахування багаторічного досвіду судової практики. Остання свідчить на користь того, що заподіювачу (боржнику) легше довести свою невинуватість, ніж потерпілому (кредиторові) довести винність зобов'язаної особи.
Отже підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність поведінки, причинний зв'язок та вина.
§ 5. Відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівника
Правовою підставою позадоговірної відповідальності організації є ст. 441 ЦК УРСР, у зміст якої закладено вимогу до організації відшкодувати шкоду, завдану з вини ЇЇ працівника при виконанні ним своїх трудових (службових) обов'язків. У новому ЦК подібна норма сформульована дещо по-іншому, оскільки в ст. 1172 записано, що юридична або фізична особа відшкодовує
Зобов'язання із заподіяння шкоди
517
шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. Згідно з цією нормою формулюються загальні вимоги до відповідальності організацій незалежно від того, за якою статтею кваліфікується конкретний випадок відповідальності. Правило про коло осіб, протиправні й винні вчинки яких розглядаються як дії самої організації, є загальним правилом віднесення до суб'єктів відповідальності організації1. Відповідальність організації за дії її працівників випливає із суті організації як колективного соціального утворення. Працівник, здійснюючи свої трудові обов'язки, не виступає як окремий суб'єкт права — із сумарних дій працівників при здійсненні їх трудових (службових) обов'язків складається діяльність організації як єдиного цілого.
Встановлюючи вимогу відшкодування організацією шкоди, закон передбачає такі ознаки складу цивільного правопорушення, як підстави для відшкодування: а) наявність трудових (службових) зв'язків між організацією (юридичною або фізичною особою) та працівником, з вини якого заподіяно шкоду; б) заподіяння шкоди працівником при виконанні ним трудових (службових) обов'язків. Водночас на відповідальність організації поширюється передбачений законодавством загальний склад цивільного правопорушення. Правовий зв'язок організації з працівником втілюється у трудових відносинах незалежно від їх характеру — постійні, тимчасові, сезонні або виконання іншої роботи за трудовим договором (ч. 1 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 р.), у відносинах членства в кооперативі, громадському об'єднанні чи відносинах служби (працівники Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України і військовослужбовці Збройних Сил України).
Новий ЦК України розширив коло осіб, які визнаються працівниками юридичних і фізичних осіб. Маються на увазі фізичні особи, що виконують роботу на підставі цивільно-правового договору, якщо при цьому вони діяли або повинні були діяти за завданням замовника (ст. 1172).
Під виконанням трудових обов'язків слід розуміти виконання працівником роботи, обумовленої при прийнятті на роботу або дорученої йому адміністрацією, вищестоящим органом разово чи тимчасово на території підприємства або поза нею протягом робочого часу. Підкреслюючи цю підставу, названа постанова Пленуму Верховного Суду України вказує: "якщо шкода завдана ним у зв'язку з виконанням трудових обов'язків". У свою чергу дії працівника (хуліганство, бійки, пустощі тощо), які за своїм змістом не випливають з його становища працівника даної організації, хоч вчинені під час виконання ним своїх трудових обов'язків, не тягнуть за собою відповідальності організації. Відшкодування здійснює сам працівник на загальних підставах позадоговірної відповідальності.
При визначенні протиправної поведінки працівника необхідно враховувати, що загальна заборона на заподіяння шкоди, передбачена у законі, поширюється на організації, але втілюється в конкретних обов'язках працівника.
Хоч названа норма міститься у системі зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, однак її загальні положення поширюються на договірну відповідальність організації.
518
Глава 68
Тому протиправною вважається діяльність працівника, яка порушує умови і порядок здійснення ним своїх трудових обов'язків. Бездіяльність — це невиконання працівником обсягу роботи, обумовленої трудовим договором, певними правилами, інструкцією тощо. Наведемо два приклади. За розпорядженням керуючого відділом держгоспу працівник І. спалював солому на площі, що межувала з лісовими угіддями. В результаті нехтування правилами пожежної безпеки (спалювання проводилося при сильному вітрі), вогонь перекинувся на ліс, внаслідок чого лісгоспові заподіяно матеріальну шкоду. Другий випадок. Залишена під час операції марлева серветка стала причиною нового захворювання пацієнта С, що викликало другу операцію. Все це призвело до інвалідності другої групи. Такий наслідок стався тому, що медпрацівники не додержувалися загальнообов'язкових правил підрахування матеріалів, інструментів до і після операції.
У наведених прикладах протиправна поведінка працівників перебувала у причинному зв'язку з виконанням ними трудових обов'язків, а тому відповідальність за заподіяну ними шкоду слід покласти на організацію.
Підставою відповідальності організації є не лише вина її керівного органу, а й будь-якого працівника, який під час виконання своїх трудових обов'язків заподіяв шкоду.
Організація, що відшкодувала шкоду потерпілому, може звернутися з регрес-ною вимогою до працівника, з вини якого заподіяно шкоду; розмір стягнення визначається законодавством, яке регулює відносини працівника з організацією (статутом кооперативу, статутом громадського об'єднання тощо).
§ 6. Відповідальність за шкоду, заподіяну органами державної влади
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Враховуючи, що заподіяння шкоди в даному випадку має позадоговірний характер, відносини щодо її відшкодування врегульовано нормами Цивільного кодексу, присвяченими зобов'язанням, що виникають у зв'язку з заподіянням шкоди (деліктні зобов'язання). В ЦКУРСР цьому присвячено лише одну статтю 442 "Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб". Новий ЦК України врегулював питання відшкодування шкоди, завданої актами влади, у трьох статтях Глави 82. Це стаття 1173 "Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування", ст. 1174 "Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування" та ст. 1175 "Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нор-мотворчої діяльності". В теорії цивільного права норми, що містяться у
Зобов'язання із заподіяння шкоди
519
вищевказаних статтях, прийнято називати правилами про спеціальний делікт — шкоду, заподіяну актами влади. Підставами для виділення таких випадків у окремий (спеціальний) делікт є як особливості застосування до нього загальних умов позадоговірної відповідальності, так і спеціальних умов, додатково встановлених законом.
Певними особливостями характеризується така загальна умова відповідальності, як протиправність актів влади. Статті 1173—1175 говорять про "незаконні" рішення, дію чи бездіяльність органу державної влади, органу влади АР Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових або службових осіб, а також про прийняття вищезазначеними органами "незаконного" нормативно-правового акту, який було скасовано.
Незаконними є діяння або нормативно-правові акти, які суперечать не тільки законам, а й іншим правовим актам. Такі діяння можуть мати різноманітні види та форми. Ними можуть бути різні накази, розпорядження, вказівки або інші владні приписи (причому немає значення, зроблені вони в усній чи в письмовій формі), які підлягають обов'язковому виконанню фізичними та юридичними особами, яким вони адресовані.
Поряд із діями, тобто активною поведінкою державних органів, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, шкоду у зазначеній сфері може бути заподіяно і шляхом протиправної бездіяльності. Тому в цій сфері владно-адміністративних відносин вимагається активність і прийняття необхідних заходів, передбачених законами або іншими правовими актами, з метою уникнення виникнення шкоди.
Якогось переліку незаконних діянь органів державної влади, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування, які можуть породжувати деліктні зобов'язання, передбачені статтями 1173—1175 ЦК України, ст. 442 ЦК УРСР, законодавство України не містить. Отже, ними можуть бути будь-які діяння, акти управління та нормативні акти за умови, що вони прийняті при здійсненні вищезазначеними органами, їх посадовими або службовими особами своїх повноважень. Якщо шкода заподіюється не в сфері адміністративно-владних відносин, а в сфері господарської або технічної діяльності (наприклад, у результаті ДТП шкода заподіюється громадянину автомобілем голови обласної державної адміністрації), вона підлягає відшкодуванню не на підставі статей 1173— 1175 ЦК України, ст. 442 ЦК УРСР, а на загальних підставах (у вказаному випадку на підставі ст. 1187 ЦК України; ст. 450 ЦК УРСР).
В українському деліктному праві, як і в праві більшості країн континентальної Європи, застосовується система генерального делікту, відповідно до якої будь-яке заподіяння шкоди визнається протиправним і тягне за собою обов'язок заподіювача відшкодувати таку шкоду, якщо він не доведе свою уповноваженість на її заподіяння. В сфері відносин, що розглядається, діє протилежне правило, а саме, що будь-який акт влади визнається законним, в тому числі й той, яким заподіяно шкоду. Пояснюється це тим, що шкода в даному випадку заподіюється діями, регулювання яких здійснюється не цивільним, а іншими галузями права — адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального тощо1. Отже,
Див.: Куп А/7. Возмещение вреда, причиненного гражданину актами власти: Автореф. канд. дне. - Л., 1984. - С. 11.
520
Глава 68
для відшкодування шкоди необхідно визнати акт влади незаконним. В разі якщо шкоду заподіяно внаслідок прийняття органом влади незаконного нормативно-правового акта, вона підлягає відшкодуванню лише в тому випадку, якщо такий нормативно-правовий акт було визнано у відповідному порядку незаконним та скасовано (ст. 1175 ЦК України).
Певну специфіку має і така загальна умова відповідальності, як причинний зв'язок. У зазначеній сфері відносин шкода частіше, ніж в інших сферах, завдається нероздільними діями кількох органів влади, їх посадових та службових осіб, що пояснюється існуючою системою побудови державної влади та управління. Часто виникає ситуація, коли важко встановити, чия конкретно поведінка призвела до заподіяння шкоди.
І, нарешті, специфіка суб'єктивної умови відповідальності полягає в тому, що в новому ЦК України вперше визначено, що шкода, заподіяна органами державної влади, органами влади АР Крим, органами місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень або у сфері нормотворчої діяльності, а також шкода, заподіяна посадовими або службовими особами зазначених органів відшкодовується незалежно від вини цих органів, їх посадових або службових осіб.
Поряд з особливостями загальних умов відповідальності, делікти, що розглядаються, характеризуються наявністю спеціальних умов. Наприклад, відповідно до ст. 1174 суб'єктом заподіяння шкоди може бути не будь-який працівник органу державної влади, органу влади АР Крим та органу місцевого самоврядування, а тільки їх посадова або службова особа. Легальне визначення посадової особи надається ст. 2 Закону України "Про державну службу", відповідно до якої посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Поняття "службова особа" міститься у примітці 1 до ст. 364 Кримінального кодексу України. Отже, службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.
Відповідальність за шкоду, заподіяну актами влади, не залежить від того, хто виступає в якості потерпілого — фізична або юридична особа. Це нове положення, введене ЦК України, оскільки відповідно до ст. 442 ЦК УРСР відповідальність за шкоду, завдану організаціям незаконними діями в галузі адміністративного управління, пов'язується Із спеціальним порядком, під яким розуміється наявність спеціального закону, який би передбачав таку відповідальність. За відсутності спеціального закону, до якого відсилає ст. 442 ЦК УРСР, суд відмовляє в позові організації. До спеціального закону, якого вимагає ст. 442 ЦК УРСР, можна віднести Закон України "Про підприємства в Україні", який заборонив державним, громадським та кооперативним органам втручатися у діяльність підприємств. Важливе значення для захисту прав підприємства мають положення закону, відповідно до яких збитки, завдані внаслідок виконання вказівок державних або інших органів чи службових осіб, які порушили права підпри-
Зобов'язання із заподіяння шкоди
521
ємства, а також у разі неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законом обов'язків щодо підприємств, підлягають відшкодуванню цими органами.
Відповідно до статей 1173—1175 ЦК України шкода, заподіяна органами державної влади, органами влади АР Крим, органами місцевого самоврядування, посадовими або службовими особами зазначених органів відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування. Це також є новелою ЦК України, оскільки відповідно до ст. 442 ЦК УРСР відповідальність покладається безпосередньо на ту організацію, службова особа якої прийняла незаконний акт у галузі адміністративного управління. Від імені держави, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, як правило, виступають відповідні фінансові органи, тобто державне казначейство, фінансові управління, районні фінансові відділи тощо. Держава Україна, Автономна Республіка Крим, орган місцевого самоврядування мають право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (ч. 1 ст. 1191 ЦК України; ст. 452 ЦК УРСР).
§ 7. Відповідальність за шкоду, заподіяну правоохоронними органами
Статтею 443 ЦК УРСР було вперше передбачено право громадянина на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду. Однак фактично реалізація цього права в Україні та інших союзних республіках колишнього СРСР стала можливою лише в 1981 р. після прийняття спеціальних законодавчих актів.
Важливі положення щодо цього виду відшкодування було закладено у Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.1 Цей закон заповнив прогалину у чинному законодавстві України і розширив порівняно зі ст. 443 ЦК УРСР сферу захисту цивільних майнових прав: права власності, права на житлове приміщення, немайнових особистих прав (право на честь, право на гідність тощо), а також трудових і пенсійних прав.
Стаття 443 ЦК УРСР передбачала конкретний вид зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди. Сфера застосування зазначеної статті чітко визначена переліком незаконних дій у цій статті. До них було віднесено:
незаконне засудження;
незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;
незаконне застосування взяття під варту як запобіжного заходу;
незаконний адміністративний арешт;
Голос України. — 1995. — 17 січня. — N° 9.
522
Глава 68
5) незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.
Закон України від 1 грудня 1994 р. до вже зазначених незаконних дій відповідних службових осіб відносить і такі незаконні дії: 1) незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконну конфіскацію майна, незаконне накладення штрафу; 3) незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність" та "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю". Наявність однієї із передбачених незаконних дій у сукупності з іншими підставами відповідальності (шкода, причинний зв'язок) породжують зобов'язальні відносини між потерпілим і зобов'язаною особою.
Новий ЦК України розширив перелік незаконних дій службових осіб правоохоронних органів, які є елементом спеціального делікту. До них відповідно віднесено такі незаконні дії;
незаконне засудження;
незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;
незаконне застосування як запобіжного засобу тримання під вартою абопідписки про невиїзд;
незаконне затримання;
незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чивиправних робіт (ст. 1176).
Випадки заподіяння шкоди внаслідок незаконних дій, що не охоплюються зазначеним переліком (наприклад, незаконне виконання вироку, втрата, розтрата, псування матеральних цінностей, вилучених судово-прокурорськими органами), мають підпадати під дію загальних положень (ст. 1176 ЦК України).
Підставами відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, є шкода, незаконні дії, причинний зв'язок між незаконними діями та шкодою. Наявність вини не вимагається, бо за Законом шкода відшкодовується незалежно від вини службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. У названому Законі від 1 грудня 1994 р. передбачаються види шкоди, що підлягають відшкодуванню громадянинові:
заробіток та інші грошові доходи, втрачені ним внаслідок незаконних дій;
майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні папери та відсотки за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, якого він не отримаввідповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене у доходдержави судом, вилучене органами дізнання чи попереднього слідства, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на якенакладено арешт;
штрафи, стягнені на виконання судового вироку, судові витрати, іншісуми, сплачені громадянином внаслідок незаконних дій;
суми, сплачені громадянином за надання йому юридичної допомоги;
моральна шкода.
Втрата заробітку та інших доходів підлягає відшкодуванню за час:
Зобов'язання із заподіяння шкоди
523
тримання під вартою;
відбування покарання або адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;
відсторонення від посади за постановою слідчого або прокурора;
перебування на стаціонарній судово-психіатричній експертизі;
відсутності на роботі у зв'язку з викликом громадянина до органів розслідування або суду як підозрюваного, підсудного, обвинуваченого;
працевлаштування громадянина в межах 3-місячного строку до прийняття адміністрацією підприємства, установи, організації рішення з цього питання у встановлений місячний строк;
між проголошенням виправдувального вироку і вступом його в законну силу.
Якщо громадянин був позбавлений можливості займати певні посади або займатися певною діяльністю, внаслідок чого в межах призначеного судом строку не працював або виконував менш оплачувану роботу, тоді втрата заробітку за відповідний період підлягає відшкодуванню із зарахуванням заробітку за менш оплачуваною роботою.
Відшкодування заробітку та інших грошових доходів, сплачених штрафних сум, сум судових витрат, а також сум, сплачених громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги, і сум моральної шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди проводиться тоді, коли незаконні дії органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду завдали громадянинові моральної шкоди, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організацї свого життя.
Конфісковане, вилучене, заарештоване майно повертається громадянинові в натурі, а в разі неможливості повернути в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно було передано безоплатно. Внаслідок ліквідації зазначених організацій або через недостатність у них коштів для відшкодування шкоди вартість майна (частина вартості) відшкодовується за рахунок державного бюджету (статті 3 і 4 Закону України від 1 грудня 1994 p.). Крім того, громадянин має бути поновлений у трудових, житлових, особистих правах, у навчальному закладі, військових та інших званнях, йому повертаються ордени та медалі, у разі потреби публікуються спростування обставин, що ганьблять особу (статті 6—П Закону України від 1 грудня 1994 p.).
Протиправний характер дій службових осіб слідчо-прокурорських органів повинен відповідати змістові незаконних дій, що перелічені в зазначених правових нормах. Для з'ясування їх змісту необхідно звернутися до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Для встановлення відповідальності за заподіяну шкоду слід визначити причинний зв'язок між незаконними діями службових осіб відповідних органів і шкодою. Такими є об'єктивні підстави відповідальності за ст. 443 ЦК УРСР, ст. 1176 ЦК України. Щодо суб'єктивної підстави відповідальності, як зазначалося вище, Закон передбачає відповідальність незалежно від вини. Вважаємо позицію закону цілком виправданою. Обгрунтування відповідальності незалежно від вини вбачається:
524
Глава 68
te-:;;.;?*''';
в подальшому зміцненні законності в діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду;
в підсиленні захисту прав і законних інтересів громадян.
Суб'єктом відповідальності за шкоду, заподіяну громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду, за ст. 1176 ЦК України є держава. Отже, перед потерпілими відповідає держава, а не заподіювачі шкоди — органи дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду. За загальним правилом, суб'єктом відповідальності є заподіювач шкоди. Якщо шкоду заподіяно працівником організації, що має статус юридичної особи, суб'єктом відповідальності є юридична особа. Чому ст. 443 ЦК УРСР та ст. 1176 ЦК України відступили від загального правила, поклавши обов'язок відшкодування на державу як таку? Якими є соціальні та юридичні підстави покладення відповідальності на державу, а не на заподіювача шкоди? На нашу думку, відповідь може бути такою. Захист прав громадян є функцією держави, яка характеризує один з напрямів діяльності всіх її органів, передусім органів, спеціально створених для захисту правопорядку, в тому числі для захисту прав громадян. Це судово-прокурорські органи, органи дізнання і попереднього слідства, інші органи, що здійснюють від імені держави функції правосуддя, прокурорського нагляду, розслідування злочинів. Дедалі більше стає загальновизнаним, що правосуддя, прокурорський нагляд є вищими гарантіями юридичних прав громадян у державі. За таких умов незаконна діяльність зазначених органів є порушенням функції держави щодо захисту прав громадян. Саме тому не державні органи (прокуратура, суд, міліція та ін.), а держава зобов'язана відшкодовувати шкоду, заподіяну потерпілому. Встановлення такого суб'єкта відповідальності свідчить про те, що законодавець розцінює незаконну діяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду як надзвичайну подію в загальнодержавному масштабі. Українська держава відшкодовує заподіяну шкоду за рахунок державного бюджету. Трапляються судові помилки щодо визначення суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну незаконною діяльністю слідчо-судово-прокурорських органів. Так, громадянин К. був незаконно засуджений. Згодом обвинувальний вирок було скасовано. Громадянин К. звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди, пов'язаної зі сплатою послуг юридичній консультації. Суд виніс рішення про стягнення відповідної суми за рахунок консультації. Це рішення незаконне, бо зазначені суми відшкодовуються за рахунок державного бюджету, а не коштів певної організації, зокрема юридичної консультації.
Суб'єктами права на відшкодування шкоди є громадяни (фізичні особи), щодо яких були вчинені відповідні незаконні дії. Право на відшкодування заподіяної шкоди виникає у разі постановления судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства за реабілітуючими підставами (відсутність події злочину, відсутність у діяннях особи складу злочину або недоказовість участі громадянина у вчиненні злочину) чи закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Закриття кримінальної справи на підставі акта про амністію або акта про помилування не є підставою для виникнення права на відшкодування за ст. 1176 нового ЦК.
Зміна кваліфікації вчиненої злочинної дії за статтею закону, що передба-
Зобов'язання із заподіяння шкоди
525
чає менш тяжкий злочин з призначенням більш м'якого покарання або зниження міри покарання без зміни квалфікащї, також не є підставою для відшкодування шкоди відповідно до вищезазначених правових норм. Стаття 53і Кримінально-процесуального кодексу України зобов'язує органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду роз'яснити громадянинові порядок поновлення його порушених прав. Ці органи повинні направити громадянинові, а у разі його смерті — його спадкоємцям, повідомлення про припинення кримінальної справи або копію виправдувального вироку. Громадянинові також направляється повідомлення, що роз'яснює його права та порядок відшкодування шкоди. Розмір відшкодування шкоди залежно від того, який орган здійснював слідчі дії чи розглядав справу, визначають відповідні органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суд. Вони виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкодування протягом місяця з дня надходження заяви від потерпілого громадянина про відшкодування шкоди. Якщо справу закрив суд при розгляді її в касаційному порядку або в порядку нагляду, розмір відшкодування визначає суд, що розглядав справу у першій інстанції. У постанові (ухвалі) містяться певні реквізити: зміст вимог громадянина; докладний розрахунок втраченого громадянином заробітку; розмір штрафів, судові витрати та інші суми, сплачені у зв'язку з незаконними діями; суми, сплачені на користь юридичної консультації.
Якщо під час розглядання заяви про відшкодування шкоди виникає спір між спадкоємцями щодо частки кожного з них, а також спір стосовно осіб, які повинні бути включені до кола спадкоємців, то в постанові слід зазначити суму, що підлягає сплаті всім спадкоємцям. А спір між ними підлягає розв'язанню в загальнопозовному порядку. Отже, незадоволені спадкоємці не мають права пред'являти претензії до органів, які винесли постанову (ухвалу) про розмір відшкодування.
Така постанова (ухвала) може бути оскаржена відповідному прокурору чи у вищестоящий суд у порядку і в строки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством і законодавством про адміністративні правопорушення. її копія, завірена гербовою печаткою, надсилається громадянинові або його спадкоємцям. Громадянин чи його спадкоємці подають копію постанови у фінансовий відділ регіонального органу державного управління за місцем проживання для одержання чека, який потім подається до відповідної установи Національного банку України.
Постанова (ухвала) про розмір відшкодування має велике юридичне значення, адже в ній передбачається конкретизація об'єкта права на відшкодування та визначено розміри грошових сум, право на які належить громадянинові. Без цього документа неможлива реалізація права на відшкодування. Якщо зазначені органи не виносять постанову (ухвалу) про розмір відшкодування, то вони так чи інакше перешкоджають здійсненню належного громадянинові права на відшкодування. Тому, на нашу думку, громадянин має право звернутися до суду за захистом порушеного права на відшкодування.
Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних дій щодо нього. Самообмова визначається як свідомо неправдиві свідчення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, які вони дали з метою переконати органи попе-
526
Глава 68
реднього слідства і суд у тому, що саме вони вчинили злочини, хоч насправді вони їх не вчиняли. В юридичній літературі висловлена пропозиція щодо умов, за наявності яких самообмова вважається встановленою, доведеною, внаслідок чого потерпілому може бути відмовлено у відшкодуванні шкоди. Самообмова повинна виражатися у показаннях обвинуваченого, які зафіксовано у протоколі допиту. Слід погодитися з тим, що не є самообмовою відмова особи від давання показань або умовчання про обставини, які виправдовують ЇЇ. З позицій кримінально-процесуального законодавства обвинувачений не несе відповідальності за відмову віддавання показань. Отже, правомірним є твердження про те, що позбавляти такого обвинуваченого права на відшкодування заподіяної шкоди було б несправедливим. Вина обвинуваченого, який застосовує самообмо-ву, може виражатися лише в умислі. За таких обставин позбавлення його права на відшкодування цілком відповідає вимогам закону, згідно з яким умисел потерпілого виключає відповідальність заподіювача шкоди. Якщо самообмова була наслідком необережної поведінки потерпілого, то вважаємо, що потерпілий повинен набути прав на відшкодування шкоди. Самообмова має бути актом волі обвинуваченого, що сформувалася незалежно від діяльності службових осіб, які розслідують справу. Шкода відшкодовується, коли самообмова була наслідком застосування насильства, погроз чи інших незаконних дій. При цьому факт насильства, погроз або інших незаконних дій мають встановити слідчі органи, прокурор або суд.
Новий ЦК України (ст. 1176) розширив сферу відповідальності держави. Вона відшкодовує шкоду, завдану фізичній чи юридичній особі внаслідок постановления судом незаконного рішення з цивільної справи за наявності у діях судді (суддів), які вплинули на постановления незаконного рішення, складу злочину, встановленого вироком, що набрав законної сили.
§ 8. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки
Поняття та види джерел підвищеної небезпеки. Стаття 1187 ЦК України (ст. 450 ЦК УРСР) регулює зобов'язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Норми цих статей відрізняються від інших норм, що передбачають зобов'язання із заподіяння шкоди, тим, що в них ідеться про особливий засіб заподіяння шкоди — про джерело підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим у законодавстві використовуються три взаємопов'язані категорії:
підвищена небезпека для оточення;
діяльність, яка пов'язана з підвищеною небезпекою;
джерело підвищеної небезпеки.
Які соціально-економічні фактори викликали до життя зазначені категорії? Сучасний рівень розвитку народного господарства нашої країни характеризується значним технічним потенціалом. Це машини, механізми, виробниче устаткування, різні знаряддя праці, будівельні конструкції, експлуатація яких, як свідчить досвід, пов'язана з можливістю заподіяння шкоди життю і здоров'ю громадян, їхньому майну, а також майну організацій. Внаслідок цього законодавст-
Зобов'язання із заподіяння шкоди
527
вом у зазначених нормах передбачено відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки. Водночас закон не розкриває всієї суті підвищеної небезпеки, джерела підвищеної небезпеки. Це — завдання цивілістичної науки. Розроблено кілька теорій, у яких виражені погляди на суть джерела підвищеної небезпеки. Найбільшого визнання у науці і судово-арбітражній практиці набули теорії діяльності (М.М. Агарков, Б.С. Антимонов) та об'єктів або предметів матеріального світу (О.О. Красавчиков, М.С. Малеїн).
Аналіз основних положень теорії діяльності дає змогу сформулювати три висновки: по-перше, під джерелом підвищеної небезпеки слід розуміти діяльність, яка пов'язана з використанням певних предметів, головним чином техніки; по-друге, підвищену небезпеку створює не "мертвий об'єкт", а пов'язана з ним діяльність; по-третє, підвищена небезпечна діяльність характеризується тим, що вона пов'язана з такими видами техніки, в яких закладена рухова система, та експлуатація їх при сучасному рівні розвитку техніки безпеки повністю не виключає можливості заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.
Зміст теорії об'єктів або предметів матеріального світу складається з таких положень:
джерелом підвищеної небезпеки є те, що її створює;
матеріальний вираз джерела підвищеної небезпеки слід шукати у вивченніелементів виробничих сил — знарядь і засобів виробництва;
знаряддя і засоби виробництва створюються людським розумом І руками.Людина використовує їх у своїй цілеспрямованій свідомій діяльності. Водночасці предмети матеріального світу пов'язані з дією об'єктивних законів природи —механічних, фізичних, хімічних, біологічних, які існують поза свідомістю людиниі не залежать від неї;
суть джерела підвищеної небезпеки полягає в тому, що предмети, створенілюдиною, залишаються під діянням законів природи;
5) предмети — джерела підвищеної небезпеки — мають специфічніособливості або властивості, які можуть шкідливо впливати на навколишнє середовище, у тому числі і на людину.
Різниця між названими теоріями полягає в тому, що згідно з теорією діяльності джерело підвищеної небезпеки — це діяльність, пов'язана з використанням певних предметів. За теорією об'єктів або предметів матеріального світу джерело підвищеної небезпеки — предмети, що пов'язані з діяльністю з приводу їх використання. Ці відмінності, на наш погляд, непринципові. Схожість цих теорій полягає, на думку авторів обох теорій, у тому, що джерело підвищеної небезпеки характеризується непідконтрольністю з боку осіб, які управляють відповідною діяльністю або користуються певними предметами, внаслідок чого повністю не виключається можливість заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.
Усвідомлення зазначених теорій наводить на думку, що буде ближче до істини, якщо об'єднати положення цих теорій у єдину систему знань про суть джерела підвищеної небезпеки та використати ознаки джерела підвищеної небезпеки, які містяться в них, для його визначення. Саме таку спробу зробив Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 р. В ній на рівні керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України запропо-
528
Глава 68
новано визначення джерела підвищеної небезпеки, в якому неважко виявити розробки обох теорій. Отже, джерелом підвищеної небезпеки слід визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену вірогідність заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною, а також діяльність з використання, транспортування, збереження предметів, речовин та Інших об'єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі самі властивості.
За допомогою цих теорій та запропонованого визначення джерела підвищеної небезпеки можна з'ясувати цивільно-правові категорії, що містяться у цивільному законодавстві:
підвищена небезпека для оточення — це діяльність, яка створюєвисокий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди;
діяльність, пов'язана з підвищеною небезпекою, — це діяльність звикористання, транспортування, збереження предметів, речовин, яка непіддається безперервному і всеосяжному контролю людини;
джерело підвищеної небезпеки — це будь-яка діяльність, у тому числідіяльність з використання, транспортування, збереження предметів матеріального світу (наприклад, техніки), яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди через неможливість безперервного Івсеосяжного контролю за нею людиною.
Стаття 450 ЦК УРСР передбачила приблизний перелік організацій і громадян, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою: транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів тощо. За новим ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб (ст. 1187).
Отже, законодавством визнано за необхідне встановити приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим судова практика визнала джерелами підвищеної небезпеки: здійснення вантажно-розвантажувальних робіт, мотоцикли, вибухові, отруйні, займисті речовини. Слід зазначити, що практика не відносить до джерел підвищеної небезпеки велосипеди, вогнепальну та холодну зброю, свійських тварин, гужовий транспорт. Позиція законодавства щодо приблизного переліку джерел підвищеної небезпеки є правильною, бо відповідає потребам практики. Адже у такому разі суди можуть визнавати джерелами підвищеної небезпеки нові види техніки, різні види енергії.
Проте є й інша точка зору, відповідно до якої перелік джерел підвищеної небезпеки має бути вичерпним (Б.С. Антимонов). На її користь наводяться аргументи про те, що в кожному випадку особа, якій належить джерело підвищеної небезпеки, повинна знати, що вона підлягає цивільній відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки саме як володілець останнього. З цією точкою зору важко погодитися, бо неможливо скласти вичерпний перелік джерел підвищеної небезпеки, адже до нього необхідно безперервно вносити зміни та доповнення. Разом з тим ця позиція наводить на думку про необ-
Зобов'язання із заподіяння шкоди
529
хідність законодавчого закріплення в ЦК України ознак джерела підвищеної небезпеки:
1) непідконтрольність відповідної діяльності безперервному і всеосяжномуконтролю з боку людини;
2) високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової)шкоди цією діяльністю.
Підстави відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Об'єктивні підстави відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, збігаються із загальними об'єктивними підставами відповідальності за заподіяння шкоди. Це шкода, протиправність діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточення, причинний зв'язок між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою, що настала.
Наведемо кілька зауважень щодо протиправної діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою, І причинного зв'язку між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою. Діяльність, яка пов'язана з використанням засобів механізованого транспорту, Інших машин з двигунами тощо, сама по собі правомірна. Проте правомірність експлуатації джерел підвищеної небезпеки зовсім не означає правомірності заподіяння ними шкоди особі або майну. Отже, заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки завжди є неправомірною дією.
Відшкодування за ст. 450 ЦК УРСР, ст. 1187 ЦК України проводиться, коли шкода безпосередньо заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. Якщо шкоду заподіяно хоч і під час експлуатації джерела підвищеної небезпеки, але не ним, відшкодування за заподіяну шкоду за цими статтями виключається. Так, судова практика виходить з того, що залізниця не відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажирові під час руху потяга твердим предметом, який кинутий збоку. Обов'язок з відшкодування заподіяної джерелом підвищеної небезпеки шкоди виникає незалежно від вини заподіювача шкоди, тобто і за випадково заподіяну шкоду. В цьому полягає істотна особливість відшкодування за ст. 450 ЦК УРСР, ст. 1187 ЦК України порівняно з відшкодуванням на загальних підставах. Безвинний характер обов'язку з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, підтверджується змістом обставин, які виключають застосування цих статей. До таких обставин належать непереборна сила та умисел потерпілого. Отже, в усіх інших випадках, у тому числі і за відсутності вини володільця джерела підвищеної небезпеки, останній відшкодовує шкоду потерпілому.
Обов'язок з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, називається у заголовку ст. 450 ЦК УРСР відповідальністю (в ст. 1187 нового ЦК цей термін не вживається). Оскільки ця відповідальність застосовується і за відсутності вини заподіювача шкоди, в цивілістичній літературі вона іменується відповідальністю незалежно від вини. Слід підкреслити, що судова та арбітражна практика тлумачила ст. 450 ЦК УРСР відповідно до її буквального тексту, заголовка та змісту. Так, в ухвалі судової колегії з цивільних справ Верховного Суду України зазначено: "Посилання відповідача на те, що державна автомобільна інспекція не визнала вини шофера у нещасному випадку, не може служити підставою для звільнення автоколони від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну позивачеві, оскільки організація несе відпо-
34 — 5-633
530
Глава 68
відальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки і у випадку відсутності вини шофера у заподіянні шкоди"1.
Відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, в сучасних умовах науково-технічного прогресу, ускладнення всіх сторін життя суспільства — важливий правовий інструмент забезпечення соціальної справедливості. Вона зумовлена особливо шкідливими якостями джерел підвищеної небезпеки, оскільки останні в процесі експлуатації не піддаються безперервному і всеосяжному контролю з боку людини. Ніякі спеціальні знання, навички, досвід не дають можливості ні передбачити тих шкідливих наслідків, які настають у конкретній життєвій ситуації, ні запобігти їм. Крім того, відповідальність незалежно від вини стимулює володільців джерел підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів щодо запобігання заподіянню шкоди, заохочує їх до участі у створенні нової, безпечнішої техніки. За афористичним висловом Б.С. Антимонова, стимулювати, спонукати до безпечної діяльності можна і без обвинувачень.
Суб'єкти зобов'язань з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до ст. 450 ЦК УРСР зобов'язаною стороною у відносинах з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, були визнані організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення. Зазначені організації та громадяни на практиці і в літературі називали володільцями джерел підвищеної небезпеки. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. (п. 4) дано приблизний перелік володільців джерел підвищеної небезпеки, до яких, зокрема, належать:
1) власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонернітовариства, громадяни тощо);
організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління (державніпідприємства та установи);
організації та громадяни, що володіють джерелами підвищеної небезпекина підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду);
громадяни, які мають доручення на керування транспортним засобом;
організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставіадміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування.
Звичайно, вказівки п. 4 зазначеної постанови не вичерпують усіх випадків розв'язання питань про суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Так, у судовій практиці вирішувалися питання про суб'єкта відповідальності, якщо джерело підвищеної небезпеки — автомашина — є об'єктом спільної власності. Судова практика виходила з того, що суб'єктом відповідальності у зазначених випадках є той з учасників спільної власності, наприклад, один з подружжя, який експлуатував автомашину у момент заподіяння шкоди. Нерідко судова практика розв'язувала питання про суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо його заподіянню сприяла неправомірна, винна поведінка третьої особи. Так, Верховний Суд України вважав, що ст. 450 ЦК УРСР не передбачає звільнення
Приклад запозичений Із узагальнення судової практики Верховного Суду України.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
531
володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності і в тих випадках, коли заподіянню шкоди сприяла неправомірна винна поведінка третьої особи. Отже, суб'єктом відповідальності перед потерпілим є володілець джерела підвищеної небезпеки. Останній має право пред'явити регресний позов до винної третьої особи. При заподіянні шкоди здоров'ю громадян внаслідок взаємодії (зіткнення) джерел підвищеної небезпеки їх володільці відповідають перед потерпілими солідарно, тобто несуть солідарну відповідальність. Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну при цьому самим джерелам підвищеної небезпеки, вирішується за загальними правилами, і судам необхідно виходити з того, що між собою володільці відповідають за принципом вини, а саме:
шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовуєтьсявинним;
за наявності вини лише володільця, якому заподіяна шкода, вона йомуне відшкодовується;
за наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначаєтьсявідповідно до ступеня вини кожного;
за відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у взаємному заподіянні шкоди незалежно від її розміру жоден не має права на відшкодування.
Зазначені положення поширюються на наземні транспортні засоби. Якщо шкода заподіяна взаємодіями (зіткненням) морських або повітряних суден, підстави відповідальності за заподіяну шкоду передбачені відповідними статтями Кодексу торговельного мореплавства та Повітряного кодексу України.
Володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну ним, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачено не з його вини, а в результаті протиправних дій інших осіб, наприклад внаслідок угону транспортного засобу. В подібних випадках до відповідальності за ст. 450 ЦК УРСР притягаються особи, які фактично володіли джерелом підвищеної небезпеки в момент заподіяння шкоди. Коли володіння джерелом підвищеної небезпеки було втрачено не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й з вини самого володільця, тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладено як на особу, що протиправно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, так і на його володільця відповідно до ступеня вини кожного з них. Відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки може настати, зокрема, якщо з його вини не було забезпечено належної охорони джерела підвищеної небезпеки.
Не є володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує джерело підвищеної небезпеки внаслідок трудових відносин з володільцем цього джерела, зокрема шофер, машиніст, оператор та ін. Зазначені положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. набули важливого значення для судової практики, оскільки дали відповіді на запитання, що виникали у судовій практиці і щодо яких у ЦК УРСР не було відповідних правових норм.
Новий ЦК України (ст. 1187) заповнив програлину в законодавстві стосовно осіб, відповідальних за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки. В ньому закріплений багаторічний досвід судової практики, збережений термін "володілець джерела підвищеної небезпеки", розроблений і введений в практичний оборот суддями.
.»■
532
Глава 68
Визначення володільця джерела підвищеної небезпеки і правові підстави його експлуатації сформульовані в такій нормі: "Юридична чи фізична особа, якій належить джерело підвищеної небезпеки на певній правовій основі і яка здійснює його експлуатацію (володіння, користування, зберігання, транспортування тощо), визнається володільцем джерела підвищеної небезпеки і несе перед потерпілим відповідальність за завдану шкоду" (ст. 1187 ЦК України). В зазначеній нормі до правових підстав експлуатації джерел підвищеної небезпеки віднесено: право власності (право спільної власності), договір оренди, підряду, довіреність на управління транспортним засобом, адміністративний акт та інші правові підстави.
Вперше у ЦК України (п. З ст. 1187) особою, відповідальною за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, також визнається особа яка самочинно (протиправно і винно) заволоділа джерелом підвищеної небезпеки. Ця норма, як і попередні, є результатом врахування досвіду судової практики.
Останніми роками склалася судова практика з відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії (зіткнення) двох і більше джерел підвищеної небезпеки (автомашин). В новому ЦК України (ст. 1188) відтворена зазначена практика у вигляді нормативної новели: "1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки як самим джерелом підвищеної небезпеки, так і їх володільцями, відшкодовується на загальних підставах, тобто лише за умови винного завдання шкоди: 1) шкода, завдана одному з володільців з вини іншого, відшкодовується винним; 2) за наявності вини лише володільця, якому завдано шкоди, її йому не відшкодовують; 3) за наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного; 4) за відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у взаємному завданні шкоди (незалежно від її розміру) жоден з них не має права на відшкодування.
2. В разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки третім особами володільці, які спільно завдали шкоди, несуть перед потерпілими солідарну відповідальність незалежно від вини".
Суб'єкти права вимоги. Положення ст. 450 ЦК УРСР виходять з підвищеної небезпеки для оточення. Отже, особи, коли їм заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки, набувають прав на відшкодування шкоди за спеціальними правилами, і вони є суб'єктами права вимоги або уповноваженими особами. До них належать:
особи, пов'язані з володільцями джерел підвищеної небезпеки цивільно-правовими відносинами (пасажири транспортних засобів, відвідувачі зоопарків,екскурсанти, підрядники та ін.);
пішоходи, інші особи, не пов'язані з володільцем цивільно-правовими відносинами.
Однак за ЦК УРСР не кожна особа могла набути право на відшкодування за правилами ст. 450. Так, працівники, що перебувають у трудових відносинах з володільцем джерела підвищеної небезпеки і яким заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки у зв'язку з виконанням ними трудових обов'язків, не є суб'єктами права вимоги в розумінні ст. 450 ЦК УРСР. Перед ними володілець джерела підвищеної небезпеки відповідає тільки за наявності своєї вини на підставі статей 440 І 456 ЦК УРСР. Саме такий висновок випливає з роз'яснень п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. в
Зобов 'язання із заподіяння шкоди
редакції від 8 липня 1994 р. (постанова Пленуму Верховного Суду України "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р." від 8 липня 1994 p.): шкоду, заподіяну працівникові у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків, відшкодовує відповідно до статей 440 і 456 ЦК УРСР організація або громадянин, з якими потерпілий перебував у трудових відносинах, за наявності їхньої вини. Отже, якщо організація або громадянин є володільцями джерел підвищеної небезпеки, то перед потерпілим працівником, якому шкода заподіяна джерелом підвищеної небезпеки, вони відповідають тільки за наявності їхньої вини.
На наш погляд, негативний підхід до вирішення проблеми відповідальності перед робітником за випадкове заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки є застарілим. В умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу значно зростає як його руйнівна сила, так і можливість настання випадкового шкідливого результату. Тому особи, які обслуговують сучасну техніку, повинні бути захищені передусім законом від можливого настання несприятливих наслідків експлуатації цієї техніки, тобто і при випадковому заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки життю і здоров'ю робітників при виконанні ними своїх службових обов'язків. У зазначених випадках треба було б застосовувати ст. 450 ЦК УРСР про безвинну відповідальність володільців джерел підвищеної небезпеки. Інакше кажучи, de lege ferenda необхідно поширювати режим безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки, передбачений ст. 450 ЦК України, на робітників, які перебувають з володільцем у трудових відносинах.
Ці аргументи враховано в новому ЦК України. Стаття 1196 має назву "Відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань". Норма зазначеної статті передбачає, що шкода, завдана життю і здоров'ю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань (договір перевезення, договір підряду тощо), підлягає відшкодуванню за підставами, передбаченими статтями 1166 і 1187 цього кодексу. Саме ст. 1187 містить норму про безвинну відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Отже, за новим ЦК України режим безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки поширений на робітників, які перебувають з ним у трудових відносинах. На наш погляд, це величезне досягнення нового ЦК, який більш надійно захищає права на життя і здоров'я робітників при заподіянні випадкової шкоди в результаті експлуатації джерел підвищеної небезпеки.
Обставини, що звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності з відшкодування шкоди. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі, за якими відповідальність виключається. Межа відповідальності визначає сферу дії обставин, які виключають відповідальність. До них належать непереборна сила та умисел потерпілого. В частині 5 ст. 1187 прямо записано, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Чому саме ці обставини, на думку законодавця, звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності?
Володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непереборної сили. У подібних випадках
534
Глава 68
причинний зв'язок встановлюється між дією непереборної сили І шкодою, що настала. І немає причинного зв'язку між джерелом підвищеної небезпеки і шкодою. Відсутність однієї з підстав відповідальності, звичайно, виключає відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки. Тепер щодо умислу потерпілого. Наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому заподіяно ушкодження здоров'я. Потерпілий передбачав і бажав настання шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б невиправданим.
Щодо юридичного значення грубої необережності потерпілого, то вона є підставою тільки для зменшення розміру відшкодування за рахунок володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки закон не передбачає грубу необережність як обставину, що звільняє володільця від відповідальності.
Новий ЦК України передбачив норму про можливість встановлення обов'язкового страхування цивільної відповідальності (ст. 1194). Це означає, що за володільця відповідних видів джерел підвищеної небезпеки обов'язок відшкодування завданої шкоди потерпілому несе страховик.
Така норма нового Кодексу знайшла реалізацію в Положенні про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності володільців транспортних засобів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1175і.
Обов'язкове страхування цивільної відповідальності володільців транспортних засобів здійснюється з метою забезпечити відшкодування шкоди, заподіяної потерпілим внаслідок дорожньо-транспортної події.
Суб'єктами правовідносин з обов'язкового страхування цивільної відповідальності є страхувальники (володільці транспортних засобів), страховики (страхові організації), треті особи (потерпілі) — юридичні і фізичні особи, яким заподіяно шкоду транспортним засобом внаслідок дорожньо-транспортної події. Об'єктом вищезазначених правовідносин є цивільна відповідальність володільців транспортних засобів за шкоду, завдану життю і здоров'ю третіх осіб, а також їхньому майну.
Страховик відшкодовує пряму шкоду, заподіяну третій особі транспортним засобом у стані його руху, якщо є причинний зв'язок між рухом транспортного засобу і заподіяною ним шкодою. Він зобов'язаний відшкодувати шкоду при настанні страхового випадку. Страховий випадок — це дорожньо-транспортна подія, що сталася під час експлуатації транспортного засобу страхувальника і внаслідок зазначеної події настає його цивільна відповідальність за шкоду, заподіяну транспортним засобом життю, здоров'ю та майну третіх осіб. Страхова сума — це грошова сума, в межах якої страховик (страхова організація) відповідно до умов страхування зобов'язаний провести сплату третій особі або третім особам (якщо потерпілих було кілька) після настання страхового випадку.
Відносини з обов'язкового страхування цивільної відповідальності виникають на підставі договорів.
ЗП України. - 1996. - № 18. - Ст. 510.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
535
За шкоду, заподіяну здоров'ю третьої особи внаслідок страхового випадку, страховик сплачує страхове відшкодування в межах страхової суми. При заподіянні шкоди майну третьої особи внаслідок страхового випадку сплата страхового відшкодування проводиться на підставі висновку експертизи. Вартість експертизи відноситься на рахунок страховика.
Страховик не відшкодовує шкоду, якщо дорожньо-транспортна подія сталася з вини страхувальника або третьої особи. Випадки звільнення страховика від обов'язку з відшкодування шкоди передбачені в п. 12 Положення.
Страховик має право вимагати відшкодування проведених страхових виплат від третьої особи, страхувальника або особи, що керувала транспортним засобом у таких випадках:
а) навмисного заподіяння шкоди третій особі;
б) керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння або підвпливом наркотичних чи токсичних речовин;
в) відсутності посвідчення на право керування транспортним засобомвідповідної категорії;
г) якщо винуватець покинув місце дорожньо-транспортної події на порушення встановлених правил;
д) якщо страховий випадок стався через невідповідність технічного стану іустаткування транспортного засобу вимогам Правил дорожнього руху України;
є) якщо страхувальник або третя особа подали страховикові недостовірні
ВІДОМОСТІ.
Особи, які експлуатують транспортний засіб без договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності, в разі заподіяння шкоди відповідають за ст. 1187 ЦК України.
§ 9. Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми, неповнолітніми
і недієздатними
Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми. Малолітні особи, які не досягли 15 років за ЦК УРСР, 14 років — за ЦК України, не відповідають за шкоду, заподіяну ними іншим особам, у тому числі за заподіяння шкоди з використанням джерела підвищеної небезпеки. Згідно зі ст. 446 ЦК УРСР, ст. 1178 ЦК України за шкоду, заподіяну малолітньою особою, відповідають перед потерпілими його батьки (усиновителі) або опікуни (інші визначені законом особи) за наявності загальних підстав відповідальності, тобто поведінка зазначених відповідальних осіб має бути протиправною і винною. При цьому під їхньою виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за малолітніми в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до їх виховання чи неправомірне використання батьківських прав, потурання пустощам, хулігансь-
У новому ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, йдеться переважно не про відповідальність зазначених осіб, а про відшкодування шкоди, завданої цими особами, що фактично також є мірою цивільно-правової відповідальності.
536
Глава 68
ким діям, бездоглядність дітей, відсутність до них уваги та ін. Тому відповідальні особи не можуть звільнитися від відповідальності, намагаючись довести свою невинність посиланням, зокрема, на такі обставини:
відсутність їх вдома в момент заподіяння малолітніми шкоди;
шкода заподіяна дітьми тоді, коли вони гостювали у родичів, знайомих;
проживання окремо від дитини і якщо шлюб з матір'ю (батьком) дитинирозірваний або визнаний недійсним.
До відповідальності притягуються обидва батьки дитини, бо мати й батько мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Відповідальність батьків повинна мати частковий характер, оскільки кожний з батьків неповнолітнього відшкодовує заподіяну шкоду в зв'язку з власними винними діями (бездіяльністю). Посилання батьків на те, що один з них або обидва проживають окремо від дітей, не береться до уваги, бо батьки користуються рівними правами і мають рівні обов'язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірваний (ст. 59 Кодексу про шлюб та сім'ю України, ст. 142 СК України).
Іноді трапляються випадки, коли шкода заподіяна дитиною, батьки якої не перебувають у зареєстрованому шлюбі, У даному разі відповідають обидва батьки, якщо відносно дитини встановлено батьківство. Якщо ні — відповідає тільки мати, бо на неї покладений юридичний обов'язок виховувати позашлюбну дитину і здійснювати за нею нагляд. Батько позашлюбної дитини, щодо якого батьківство не встановлено, повинен відповідати, якщо він призначений опікуном. Шкоду, заподіяну кількома малолітніми особами, відшкодовують їх батьки (усиновителі), опікуни в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду (ст. 1181 ЦК України). Убачається, що суд має право визначати розмір цих часток залежно від ступеня їхньої вини у вихованні дитини.
На підставі закону суд може зменшити розмір відшкодування шкоди батьками (усиновителями) чи опікунами залежно від їх майнового стану (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 p.).
Батьки, які позбавлені батьківських прав, за шкоду, заподіяну малолітнім, за ЦК УРСР не відповідають, бо вони усуваються від участі у вихованні дитини і здійсненні за нею нагляду.
За новим ЦК України на батьків, позбавлених батьківських прав, суд може покласти відповідальність за шкоду, завдану їхніми малолітніми дітьми, протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських прав, якщо поведінка неповнолітнього, що спричинила шкоду, стала наслідком неналежного здійснення ними обов'язку з виховання малолітнього. Ця норма є доцільною, бо вона певним чином гарантує відшкодування шкоди потерпілому за рахунок батьків навіть у випадках, коли вони позбавлені батьківських прав.
Якщо малолітня особа заподіює шкоду тоді, коли вона перебувала під наглядом навчального, виховного, лікувального або іншого закладу, ці заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини (ст. 446 ЦК УРСР, ст. 1178 ЦК України). До названих закладів належать школи всіх профілів (загальні, спеціальні, інтернати), дитячі майданчики, дитячі кімнати, дитячі садки, дитячі ясла, санаторії, лікарні тощо. Під виною зазначених організацій слід розуміти вину їх працівників, яка полягає у нездійсненні ним (ними) належного нагляду за малолітнім у момент заподіяння шкоди. Відповідна юридична особа має право
Зобов'язання із заподіяння шкоди
537
вимагати через суд від винного робітника відшкодування збитків за нормами трудовогозаконодавства.
Якщо шкода заподіяна малолітніми як з вини їх батьків (усиновителів), оіпкунів, так І з вини навчальних, виховних чи лікувальних закладів, то застосовується принцип часткової відповідальності названих фізичних і юридичних осіб, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 1181 ЦК України, якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду в частці, яка визначається за рішенням суду.
Зазначений у ст. 446 ЦК УРСР, ст. 1178 ЦК України перелік фізичних і юридичних осіб, які несуть вдповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми особами, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає.
Новий ЦК України розширив коло осіб, які можуть бути суб'єктами відповідальності за шкоду, заподіяну малолітніми особами. Це фізичні особи, які зобов'язані відповідно до закону або договору здійснювати виховання малолітнього, юридичні особи — навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, інші заклади зобов'язані здійснювати нагляд, а також функції опікуна. Наведена норма є цивільно-правовою гарантією відшкодування шкоди, заподіяної малолітнім.
Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми особами. Згідно зі ст. 1179 ЦК України неповнолітні віком від 14 до 18 років (за ЦК УРСР — від 15 до 18 років) несуть відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам самостійно на загальних підставах. У разі коли у них немає майна, достатнього для відшкодування заподіяної ними шкоди, вона у відповідній частці, якої не вистачає, або в повному обсязі повинна бути відшкодована їхніми батьками (усиновителями), піклувальниками за умови їх неправомірної винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Отже, поряд із заподіювачами шкоди відповідають їхні батьки (усиновителі), піклувальники. Інші фізичні особи, а також юридичні особи не відповідають за шкоду, заподіяну неповнолітніми зазначеного віку.
Новий ЦК України розширив коло суб'єктів відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітніми віком від 14 до 18 років, за рахунок включених до зазначеного кола дитячих закладів, які за законом є їх піклувальниками (ст, 1179). Якщо шкода заподіяна неповнолітнім під час виконання ним трудових обов'язків, перед потерпілим відповідає юридична особа, з якою неповнолітній перебуває у трудових відносинах. Вона має право пред'явити до неповнолітнього регресний позов до суду про відшкодування збитків за нормами трудового законодавства.
За своїм характером відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників є додатковою або субсидіарною. її зміст полягає в тому, що відповідальність зазначених осіб є похідною від відповідальності неповнолітніх, тобто їх відповідальність можлива, якщо неповнолітні притягнуті до відповідальності. Внаслідок цього виключається відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників за відсутності відповідальності самих неповнолітніх.
За позовами про відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітніми у зазначеному віці, суди не тільки на прохання позивача, а й з власної ініціативи повинні залучати до участі у справі як співвідповідачів їхніх батьків (усиновителів) або піклувальників. На майно чи інші доходи зазначених осіб стягнення звертається
538
Глава 68
лише за відсутності у неповнолітніх майна, заробітку або інших доходів, які достатні для відшкодування шкоди.
За ст. 1182 ЦК України шкода, заподіяна спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
Обов'язок батьків (усиновителів) або піклувальників з відшкодування шкоди припиняється при досягненні неповнолітніми 18 років або появи у нього до досягнення ним повноліття майна або заробітку, достатніх для відшкодування шкоди. При цьому немає значення чи в змозі заподіювач, який досяг повноліття, самостійно відшкодувати шкоду. Проте само по собі настання зазначених обставин не може автоматично припинити відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальників з відшкодування шкоди. Вони мають право пред'явити позов до суду про звільнення їх від додаткової (субси-діарної) відповідальності з відшкодування шкоди, заподіяної їхніми неповнолітніми дітьми.
Оскільки батьки (усиновителі) або піклувальники несуть відповідальність за власну неправомірну винну поведінку, вони після відшкодування шкоди не можуть вимагати від своїх дітей сплачених ними коштів, навіть якщо їхні діти на цей час досягли 18 років.
Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним. Громадянин, визнаний недієздатним, не відповідає за заподіяну ним шкоду. Суб'єктами відповідальності є опікуни або юридичні особи, які зобов'язані здійснювати нагляд за недієздатними особами (ст. 448 ЦК УРСР, ст. 1184 ЦК України). Відповідно до ст. 1184 ЦК України шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Такий обов'язок не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.
Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, не здатним розуміти значення своїх дій. Іноді дієздатні особи в момент заподіяння шкоди не можуть розуміти (усвідомлювати) значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок, наприклад, раптової втрати свідомості чи у стані афекту. Враховуючи можливість таких життєвих ситуацій, ст. 449 ЦК УРСР, ст. 1186 ЦК України передбачають, що дієздатний громадянин, який заподіяв шкоду в такому стані, не відповідає за заподіяну ним шкоду, оскільки він невинний. Для звільнення від відповідальності заподіювач шкоди повинен довести, що він у момент заподіяння ним шкоди не розумів значення своїх дій або не керував ними. Одним із доказів хворобливого стану заподіювача і, отже, відсутності його вини є висновок судово-психіатричної експертизи. В ухвалі про призначення експертизи перед експертами ставиться питання: чи міг дієздатний заподіювач шкоди розуміти значення своїх дій або керувати ними на момент заподіяння шкоди? Зазначені правила не поширюються на випадки заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Оскільки володілець джерела підвищеної небезпеки відповідає незалежно від вини, він не може бути звільнений від відповідальності на підставі того, що, наприклад, шофер, який є володільцем джерела підвищеної небезпеки, втратив свідомість І як невинний не міг запобігти наїзду на громадянина.
Трапляються випадки, коли шкоду завдано особою, яка не могла розуміти
Зобов'язання із заподіяння шкоди
539
значення своїх дій або керувати ними внаслідок психічної хвороби чи недоумства і при цьому не визнана в судовому порядку недієздатною і над нею не встановлена опіка. Виникає питання, хто буде суб'єктом відповідальності за заподіяну шкоду? Судова практика на подібні ситуації поширювала ст. 449 ЦК УРСР, хоч остання розрахована на дієздатних осіб як заподіювачів шкоди. Тому можна констатувати в цьому питанні прогалину в цивільному деліктному законодавстві. Новий ЦК України заповнив цю прогалину. В ньому передбачається норма, згідно з якою за шкоду, завдану особою, яка не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок психічної хвороби або недоумства, суд може покласти обов'язок відшкодувати шкоду на одного з подружжя, батьків, повнолітніх дітей, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоди.
Обмежено дієздатні громадяни внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами не звільнені від відповідальності за заподіяну ними шкоду і несуть її на загальних підставах, що прямо передбачено в ст. 1185 ЦК України.
§ 10. Відповідальність за шкоду, спільно заподіяну кількома особами
Під спільним заподіянням шкоди слід розуміти єдність дій співзаподіювачів, яка полягає в такому їх взаємозв'язку, коли кожна дія і всі у сукупності дії є необхідною причиною сумісної (неподільної) шкоди. Отже, при спільному заподіянні шкоди виключення хоч би однієї дії із комплексу дій співзаподіювачів не веде до виникнення сумісного (неподільного) шкідливого результату. Спільному заподіянню шкоди властиві дві ознаки. По-перше, єдність дій співзаподіювачів, яка причинно зумовлює настання шкоди. Ця ознака свідчить про особливості причинного зв'язку між діяльністю співзаподіювачів і шкодою. Діяльність кількох осіб у сукупності причинно зумовлює шкоду. По-друге, це сумісність (неподільність) заподіяної шкоди, тобто неможливо визначити, яка частина шкоди чиїми діями заподіяна. Обидві ознаки мають об'єктивний характер. У навмисних правопорушеннях (злочинах) спільність (єдність) дій співзаподіювачів визначається не лише об'єктивними ознаками, а й суб'єктивною ознакою — спільністю їхньої волі, спрямованої на досягнення відповідного результату. Прикладом спільного заподіяння шкоди є заподіяння шкоди третім особам внаслідок зіткнення (взаємодії) джерел підвищеної небезпеки або заподіяння шкоди в результаті вчинення групового злочину (розкрадання державного майна за попередньою змовою групою осіб).
Особи, які спільно заподіяли шкоду, солідарно відповідають перед потерпілим (ст. 451 ЦК УРСР, ст. 1190 ЦК України).
Солідарні зобов'язання виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом. Зазначені статті саме і належать до тих, які передбачають солідарні зобов'язання. Солідарна відповідальність співзаподіювачів зумовлена суттю і змістом спільного заподіяння шкоди. Оскільки при спільному заподіянні шкода має сумісний (неподільний) характер і тому неможливо виявити, яка
540
Глава 68
частина шкоди чиїми діями заподіяна, то потерпілий має право вимагати відшкодування заподіяної шкоди як від усіх співзаподіювачів разом, так і від кожного окремо, як повністю, так і в частині боргу, тобто вимагати покладення на спільних співзаподіювачів солідарної відповідальності.
Підстави солідарної відповідальності спільних заподіювачів шкоди визначаються відповідно до закону (статті 440 і 450 ЦК УРСР, статті 1166, 1187 ЦК України). Співзаподіювачі як володільці джерел підвищеної небезпеки відповідають незалежно від вини. Здебільшого солідарну відповідальність несуть особи, які заподіяли шкоду спільними злочинними діями як співучасники1. Судова практика виходить з того, що суди мають право покласти на підсудних, спільними діями яких заподіяно шкоду, часткову, а не солідарну відповідальність, якщо такий порядок стягнення цілком відповідає інтересам позивача і забезпечить повне відшкодування шкоди. У зв'язку з цим надзвичайно важливою є ч. 2 ст. 1190 ЦК України, яка передбачає, що за заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.
§ 11. Відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я
або смертю
Конституція України (ст. 3) проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в державі. Отже, заподіяння фізичній особі каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або позбавлення її життя породжують зобов'язання з відшкодування шкоди, яке має низку специфічних особливостей порівняно із загальними правилами про зобов'язання із заподіяння шкоди. Зазначений випадок традиційно виділяється в цивільному законодавстві в особливий делікт, регулювання якого поряд з ЦК здійснюється також спеціальними нормативними актами, що діють у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, до яких можна віднести закони України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 22 лютого 2001 р., "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" від 18 січня 2001 р. тощо. Велике значення має Постанова Пленуму Верховного суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", від 27 березня 1992 р. (з наступними змінами).
Вищезазначене деліктне зобов'язання виникає за наявності загальних умов цивільно-правової відповідальності, які в даному випадку мають певні особливості. Оскільки життя та здоров'я особи є абсолютною цінністю, будь-яке запо-
1 Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. із змінами від 25 грудня 1992 р. // 36. постанов Пленуму Верховного Суду України. — К., 1995. — Ч. 1. — С. 86.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
541
діяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я громадянинові або позбавлення його життя є протиправним. І тільки у виключних випадках, прямо передбачених законом, завдання шкоди життю або здоров'ю людини є допустимим (наприклад, коли шкода завдається у стані необхідної оборони).
Шкода, заподіяна життю або здоров'ю людини, яка спричинила ЇЇ каліцтво, травму або смерть, не може бути відшкодована в натурі, а її' грошова компенсація найчастіше не може призвести до повного відновлення порушеного стану потерпілого. Ця обставина визначає специфіку даного делікту. Обсяг шкоди, що підлягає відшкодуванню потерпілому, повинен складатися із двох частин: компенсації майнових втрат (втрати заробітку, Інших доходів, витрат на відновлення здоров'я, витрат на поховання тощо) та компенсації моральної шкоди. Якщо майнової шкоди у потерпілого не виникло, хоча його здоров'ю і заподіяно шкоду, його права обмежуються можливістю вимагати компенсації за фізичні та моральні страждання, які він пережив.
Специфіка причинного зв'язку як умови відповідальності полягає у встановленні кількох ланцюгів причинного зв'язку: по-перше, повинен бути встановлений причинний зв'язок між діями (бездіяльністю) заподїювача шкоди та ушкодженням здоров'я (смертю) потерпілого, а по-друге — причинний зв'язок між ушкодженням здоров'я (смертю) потерпілого та майновими втратами, які виразилися у втраті заробітку, додаткових витратах тощо.
Умовою відповідальності за шкоду, заподіяну життю або здоров'ю потерпілого, є вина заподіювана шкоди, крім випадків заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК України; ст. 450 ЦК УРСР); а в новому ЦК України — актами влади та діями правоохоронних органів (статті 1173—1176 ЦК), а також шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (§ З Глави 83 ЦК України). Відповідно до загального правила ст. 1166 ЦК України (ст. 440 ЦК УРСР) вина заподіювана презюмується, отже, для звільнення від відповідальності він повинен надати докази своєї невинуватості.
ЦК УРСР 1963 р. визначав декілька спеціальних випадків відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю і життю громадянина, залежно від того, кому, ким і за яких обставин заподіяно шкоду:
відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, пов'язаніз виконанням ним трудових обов'язків (ст. 456 ЦК УРСР);
відповідальність за ушкодження і смерть громадянина, за якого той, хтозаподіяв шкоду, не зобов'язаний сплачувати страхові внески (ст. 457 ЦК УРСР);
відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть громадянина, який непідлягає соціальному страхуванню (ст. 461 ЦК УРСР);
відшкодування шкоди при ушкодженні здоров'я неповнолітнього (ст. 462ЦК УРСР).
У новому ЦК України зазначений делікт поділяється на два основні різновиди. Залежно від того, яким благам завдано шкоду, виділяють: а) відповідальність за шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; б) відповідальність за шкоду, завдану смертю потерпілого. Названі випадки відрізняються один від одного обсягом та характером відшкодування, суб'єктним складом та низкою інших обставин.
Відповідальність за шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Відповідно до ст. 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній
542
Глава 68
особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної чи загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Тобто в результаті каліцтва або іншого ушкодження здоров'я майнові втрати фізичної особи можуть виражатися у втраті заробітку (доходу), якого вона позбавилася повністю або частково у зв'язку з втратою працездатності, а також у додаткових витратах, які громадянин повинен нести у зв'язку з ушкодженням здоров'я.
Шкода у вигляді втраченого заробітку (доходу) визначається з урахуванням двох факторів, а саме: а) середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я; б) ступеню втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.
Середньомісячний заробіток (доход) потерпілого обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. Якщо середньомісячний заробіток (доход) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи із п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати (ч. 1 ст. 1197 ЦК України).
У разі, якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості (ч. З ст. 1197 ЦК України). Якщо потерпілий ніколи не працював та не має професії, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1195 ЦК України),
Поряд із відомими принципами визначення обсягу та характеру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, новий ЦК України закріпив підхід, який раніше не був відомий законодавству. Йдеться про можливість відшкодування заробітку, який потерпілий міг би мати. Відповідно до ч. 4 ст. 1197 ЦК України, якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни.
До складу втраченого заробітку (доходу) потерпілого включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку. В разі зайняття особою підприємницькою або творчою діяльністю, доходи від такої діяльності також включаються у склад втраченого заробітку (доходу) на підставі даних органу державної податкової служби. Розмір такого доходу визначається із річного доходу потерпілого, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо потерпілий одержував доход менше ніж дванадцять місяців, розмір його втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців (ст. 1198 ЦК України).
До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові виплати, ком-
Зобов'язання із заподіяння шкоди
543
пенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо (ч. З ст. 1197 ЦК України).
Другим фактором, який впливає на розмір втраченого заробітку (доходу), є ступінь втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — ступінь втрати загальної працездатності. Ступінь втрати працездатності визначає медико-соціальна експертна комісія у відсотках до професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров'я. МСЕК проводить огляд потерпілого за направленнями лікувально-профілактичного закладу, профспілкового органу підприємства, органів слідства, прокуратури. Розмір відшкодування потерпілому визначається у відсотках до середньомісячного заробітку, що відповідає ступеню втрати працездатності. В разі втрати 100% працездатності потерпілий має право на відшкодування повної суми середньомісячного заробітку (доходу).
При визначенні розміру відшкодування пенсії, призначені потерпілому у зв'язку з втратою здоров'я, пенсії, які потерпілий отримував до цього, а також інші доходи не враховуються та не тягнуть зменшення розміру відшкодування за заподіяну шкоду (ч. З ст. 1195 ЦК України, ст. 456 ЦК УРСР). Тобто можлива ситуація, що особа після каліцтва або іншого ушкодження здоров'я змінила професію, наприклад, зайнялася бізнесом, внаслідок чого її дохід значно збільшився, але це не впливає на розмір відшкодування, на яке вона має право.
Другим видом майнової шкоди, яка може бути заподіяна потерпілому внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, є його додаткові витрати (ст. 1195 ЦК України, ст. 455 ЦК УРСР). Закон містить лише приблизний перелік можливих додаткових витрат, які, наприклад, можуть виражатися у витратах на лікування, посилене харчування, санаторно-курортне лікування, протезування, сторонній догляд тощо. Потерпілому, який потребує кілька видів допомоги, відшкодовуються витрати, пов'язані з отриманням кожного виду допомоги.
Певні особливості визначені законом щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я малолітньої або неповнолітньої особи. При заподіянні шкоди малолітній особі (за ЦК України — до 14 років), яка, як правило, не має заробітку (доходу), відшкодуванню підлягають лише додаткові витрати, викликані ушкодженням здоров'я (ч. 1 ст. 1199 ЦК України, ч. 1 ст. 462 ЦК УРСР). Після досягнення потерпілим 14 років (учнями — 18 років) йому також відшкодовується шкода, пов'язана з втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати. В разі, якщо на момент заподіяння шкоди неповнолітня особа (від 14 до 18 років) мала заробіток, шкода відшкодовується їй виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1199 ЦК України, ч. З ст. 462 ЦК УРСР).
Якщо потерпілий здобув певну кваліфікацію, то після початку трудової діяльності він має право вимагати збільшення відшкодування за шкоду, пов'язану із зменшенням його працездатності, виходячи з розміру винагороди працівника його кваліфікації. Слід також відмітити ще одну новелу ЦК України. Йдеться про потерпілого, який не мав професійної кваліфікації і після досягнення повноліття залишається непрацездатним внаслідок каліцтва, завданого йому до повноліття. Він має право отримати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати (ч. 4 ст. 1199 ЦК України).
544
Глава 68
Відшкодування, призначене у зв'язку з втраченим заробітком (доходом), не є величиною незмінною. У випадках, прямо вказаних в законі, його розмір може змінюватися. Так, якщо працездатність потерпілого знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди, він має право на збільшення розміру відшкодування шкоди (ст. 1203 ЦК України, ст. 463 ЦК УРСР). В свою чергу особа, на яку покладено обов'язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, вправі вимагати зменшення розміру відшкодування, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст. 1204 ЦК України, ст. 464 ЦК УРСР). Збільшення (індексація) розміру відшкодування можливе також за заявою потерпілого у разі підвищення вартості життя (ст. 1208 ЦК України).
Відповідальність за шкоду, завдану смертю потерпілого. В разі смерті потерпілого особа, яка несе за це цивільно-правову відповідальність, зобов'язана відшкодувати шкоду, яка виникла у зв'язку з втратою годувальника у непрацездатних осіб, які знаходилися на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитини потерпілого, народженої після його смерті. Відповідно до ч. 1 ст. 1200 шкода відшкодовується:
а) дитині — до досягнення нею 18 років (учню, студенту — до закінченнянавчання, але не більш, як до досягнення ним 23 років);
б) чоловіку, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку,встановленого законом, — довічно;
в) інвалідам — на строк інвалідності;
г) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому члену сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними 14 років;
д) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом 5 років після його смерті.
Конкретний розмір відшкодування шкоди, призначений на користь кожної особи, яка має право на відшкодування, визначається виходячи із середньомісячного заробітку (доходу) померлого, з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають право на відшкодування шкоди (ч. 2 ст. 1200 ЦК України). На практиці визначення розміру відшкодування непрацездатним утриманцям та іншим особам, які мають право на відшкодування, може мати три варіанти:
Варіант І. Непрацездатним утриманцям відшкодування визначається у розмірі середньомісячного заробітку померлого за вирахуванням частки, що припадала на самого померлого і працездатних утриманців, які не мають права на відшкодування. Наприклад, середній заробіток померлого становив 80 грн. На його утриманні перебували: працездатна дружина, яка не працювала, та двоє дітей віком 12 і 15 років. Для визначення розміру відшкодування необхідно провести такі розрахунки: із суми середнього заробітку виключити частину заробітку, що припадала на потерпілого і працездатну дружину:
80 грн.: 4 = 20 грн. х 2 = 40 грн; 80 грн. — 40 грн. = 40 грн.
У даному випадку право на відшкодування мають двоє дітей і на них припадає 40 грн. Для визначення розміру відшкодування кожному з дітей необхідно зазначену суму поділити на кількість дітей: 40 грн. : 2 - 20 грн.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
545
Варіант II. Непрацездатним особам, які не перебували на утриманні померлого, але мали право на одержання від нього утримання, розмір відшкодування визначається таким чином: а) якщо кошти на утримання стягуються на підставі рішення суду, то відшкодування визначається в сумі, призначеній судом; б) якщо кошти на утримання не стягуються у судовому порядку, то розмір відшкодування встановлюється у твердій грошовій сумі з урахуванням матеріального становища непрацездатних осіб і можливості потерпілого за своє життя надавати їм допомогу. Наприклад, заробіток потерпілого становив 90 грн. на місяць. На відшкодування шкоди претендує непрацездатний батько потерпілого, який проживає з іншим сином (братом померлого) і перебуває на його утриманні. Враховуючи матеріальне становище батька і можливості потерпілого за своє життя надавати йому допомогу, слід визначити розмір відшкодування батькові в сумі 20 грн.
Варіант III. У разі коли право на відшкодування шкоди мають одночасно непрацездатні особи, які були на утриманні померлого, і непрацездатні особи, які не були на його утриманні, спочатку визначається розмір відшкодування шкоди особам, які не були на утриманні померлого. Цим особам розмір відшкодування визначається у твердій грошовій сумі, що виключається із заробітку померлого. Потім визначається розмір відшкодування шкоди особам, які були на утриманні померлого в порядку, зазначеному у варіанті І.
Відшкодування шкоди особам, які втратили годувальника, виплачується у повному розмірі без урахування призначеної пенсії та інших доходів. Це правило поширюється лише на випадки, коли смерть годувальника сталася внаслідок ушкодження здоров'я, пов'язаного з виконанням ним трудових обов'язків. Отже, у решті випадків пенсія, що призначена у зв'язку зі смертю годувальника, підлягає зарахуванню і на її суму зменшується розмір відшкодування особам, які мають право на відшкодування у разі смерті годувальника.
Встановлений кожному, хто має право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, розмір відшкодування за загальним правилом не підлягає подальшому перерахунку. Із цього правила закон прямо встановлює два винятки, а саме: а) народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; б) призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого (ч. 4 ст. 1200 ЦК України). У вказаних випадках перераховується частина заробітку (доходу) померлого годувальника, що припадає на кожну особу, яка має право на відшкодування шкоди, з урахуванням збільшення або зменшення кількості таких осіб. Як і при відшкодуванні шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суми відшкодування, що сплачуються громадянам у зв'язку із втратою годувальника, підлягають індексації за рішенням суду в разі підвищення вартості життя (ст. 1208 ЦК України).
Закон не передбачає відшкодування якихось додаткових витрат, пов'язаних зі смертю годувальника, хоча такі витрати можливі (наприклад, витрати по догляду за потерпілим до його смерті тощо). Єдиний виняток становлять витрати на поховання, відшкодуванню яких присвячена ст. 1201 ЦК України, ст. 459 ЦК УРСР. До таких витрат судова практика відносить витрати на придбання необхідних приналежностей для поховання, транспорт, на оплату звичайних ритуальних послуг, на спорудження надгробного пам'ятника. Допомога на похо-
35 — 5-633
546
Глава 68
вання, одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми відшкодування шкоди не зараховується.
Порядок відшкодування шкоди. Як правило, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, здійснюється щомісячними платежами (ч. 1 ст. 1202 ЦК України, ст. 465 ЦК УРСР). За наявності обставин, що мають істотне значення, суд, з урахуванням матеріального становища запо-діювача шкоди, може присудити здійснення відшкодування одноразовим платежем, але не більш, ніж за три роки наперед. Такою обставиною, що має істотне значення, може бути, наприклад, виїзд заподіювача шкоди за кордон у тривале відрядження, що ускладнить виплату ним щомісячного відшкодування. Стягнення додаткових витрат може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на підставі висновку відповідної лікарської експертизи, а також в разі необхідності попередньої оплати послуг І майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).
У разі смерті громадянина, зобов'язаного відшкодувати шкоду, обов'язок з її відшкодування переходить до її спадкоємців в межах вартості спадкового майна. При реорганізації юридичної особи, визнаної відповідальною за шкоду, заподіяну життю або здоров'ю, обов'язок з виплати необхідних платежів покладається на її правонаступника. В разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому або особам, що мають право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, мають бути капіталізовані для виплати їх потерпілому або зазначеним особам. В разі відсутності у юридичної особи коштів для капіталізації платежів, обов'язок щодо їх капіталізації покладається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого (ст. 1205 ЦК України).
§ 12. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)
У сучасних умовах постійно зростає кількість правочинів, покликаних забезпечити задоволення звичайних повсякденних побутових потреб громадян І юридичних осіб у товарах, роботах і послугах. У процесі регулювання зазначених відносин пріоритетним завданням законодавця є охорона інтересів споживачів у процесі придбання товарів, робіт і послуг і, відповідно, захист їхніх прав у випадку порушення. Зазначені причини зумовили появу інституту відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).
Вперше у вітчизняному законодавстві норми, спрямовані на захист прав потерпілого у випадку продажу йому товарів, виконання робіт або надання послуг з недоліками, дістали закріплення в абзаці сьомому ст. З Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції від 15 грудня 1993 р.1 (абзац сьомий статті 3 зі змінами, внесеними Законом від 10 січня 2002 р.2). Згідно з цією нормою споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) для задоволення своїх побутових потреб наділені правом на відшкодування збитків, завданих товарами
1 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 1. — Ст. 1.
2 Там само. - 2002. - № 17. - Ст. 120.
Зобов'язання Із заподіяння шкоди
(роботами, послугами) неналежної якості, а також майнової та моральної (не-майнової) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законодавством.
Будучи достатньо надійною гарантією захисту прав споживачів, наведена норма Закону водночас має дві істотні особливості. По-перше, нею обмежується суб'єктний склад правовідносин щодо відшкодування шкоди, адже вона надає право на відшкодування виключно споживачам, якими згідно з абзацом третім ст. 1 зазначеного Закону визнаються лише фізичні особи. Крім того, ця норма ставить можливість одержати право на відшкодування збитків і шкоди, заподіяних недоліками товарів, робіт і послуг, у залежність від наявності конкретних законодавчих норм, які б прямо закріплювали таке право у споживача.
Подальше застосування загальні положення ст. З дістали і в інших нормах Закону "Про захист прав споживачів". Так, ст. 12 покладає на продавця (виробника, виконавця) обов'язок щодо передачі споживачеві товару (роботи, послуги), який за якістю відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору та інформації, що надається продавцем. Крім того, ця норма зобов'язує виробника (виконавця) забезпечити можливість використання товару (результатів робіт) протягом термінів його придатності, передбачених нормативно або за домовленістю зі споживачем, а в разі відсутності таких термінів — протягом 10 років. Згідно з п. 10 ст. 15 Закону виконавець несе відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача, що виникла у зв'язку з використанням речей, матеріалів, обладнання, приладів, інструментів, пристосувань та інших засобів, необхідних для виконання ним робіт або надання послуг, незалежно від знання виконавцем їх властивостей.
Новий ЦК України, маючи на меті удосконалити наведені механізми захисту прав споживачів товарів, робіт та послуг, приділив відносинам щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), окремий параграф третій Глави 82 і надав таке право фізичним та юридичним особам.
За змістом частини першої ст. 1209 продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) відповідає не лише за шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), але й також за шкоду, заподіяну через надання недостовірної або недостатньої інформації про них. Наділення потерпілого правом на відшкодування шкоди внаслідок неповідомлення йому про властивості товарів, робіт, послуг повною мірою кореспондується положенням Закону "Про захист прав споживачів", згідно з яким споживач має право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про товари (роботи, послуги), їх кількість, якість, асортимент, а також про їх виробника (виконавця, продавця) (абзац шостий ст. 3).
Суб'єктами зобов'язань із заподіяння шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) виступають заподіювач шкоди (ст. 1210 ЦК України) і потерпілий. Причому коло заподіювачів є неоднорідним, оскільки в певних випадках залежить від волевиявлення потерпілого. Саме потерпілому надано право обирати особу, зобов'язану відшкодувати шкоду, у разі заподіяння шкоди через недоліки товарів або внаслідок невиконання обов'язку щодо надання повної І достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром. Такою особою може бути продавець або виготовлювач товару. У випадку завдання шкоди недоліками робіт (послуг) відповідальною особою є їхній виконавець.
548
Глава 68
Крім того, важливо підкреслити, що новий ЦК України надає потерпілому право на відшкодування шкоди незалежно від того, чи перебував він із продавцем, виготовлювачем товару, виконавцем робіт або послуг у договірних відносинах (ч. 1 ст. 1209 ЦК України). Остання норма є вельми важливою, адже вона захищає не лише права осіб, які безпосередньо придбали товари, роботи або послуги, а й законні інтереси тих споживачів товарів, користувачів результатів робіт і послуг, яким безпосередньо було заподіяно шкоду. Наприклад, громадянин Б. уклав з приватним підприємцем договір щодо заміни електрообладнання в своїй квартирі. Через деякий час квартиру було продано громадянину Н., під час проживання якого в квартирі внаслідок конструктивних недоліків електричної проводки вийшли з ладу електроприлади. Вимоги Н. про відшкодування шкоди, пред'явлені до приватного підприємця, який здійснював відповідні роботи, повинні бути задоволені на підставі наведеної норми.
Обов'язок щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, виникає у заподіювача тільки за наявності юридичних фактів, які в сукупності утворюють склад правопорушення. Такими фактами виступають: шкода, протиправні діяння (дія або бездіяльність) заподіювача, а також причинний зв'язок між неправомірними діяннями заподіювача і настанням шкоди.
Характерною особливістю відповідальності за шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), є те, що така відповідальність настає у порушника незалежно від наявності вини (ч. 1 ст. 1209 ЦК України). Іншими словами, в даному випадку, як і при відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (ч. 5 ст. 1187 ЦК України), має місце усічений склад правопорушення. Підставами звільнення заподіювача шкоди від відповідальності виступають лише непереборна сила або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг).
Закон встановлює, що шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню тільки, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені — протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи або надання послуги (ч. 1 ст. 1211 ЦК України). За змістом цієї норми зазначені строки є строками, протягом яких існує саме право на відшкодування, І тому їх пропущен-ня погашає належне потерпілому право.
ЦІ строки не можна ототожнювати зі строками позовної давності. На них не поширюються норми глави 19 ЦК України, які регулюють питання переривання, зупинення та продовження строків позовної давності. На відміну від строків позовної давності, строки, визначені у ст. 1211, не можуть бути змінені за домовленістю сторін. Непред'явлення потерпілими у встановлені ст. 1211 строки претензій погашає належне їм право вимоги, в той час як сплив строку позовної давності свідчить лише про втрату права на судовий захист І не позбавляє особу самого матеріального права.
Частина друга ст. 1211 ЦК України передбачає, що шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню також якщо: 1) на порушення вимог закону не встановлено строку придатності товару, роботи (послуги); 2) особу не було попереджено про необхідні дії після спливу строку придатності І про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.
Як свідчать формулювання цієї норми, вона є спеціальною щодо вищенаве-дених положень частини першої ст. 1211, а відтак можна припустити, що в разі
Зобов'язання із заподіяння шкоди
549
невстановлення строків придатності товару, роботи (послуги), якщо такі строки повинні бути встановлені згідно із законодавством, а також у випадку непопе-редження особи споживача про властивості товарів, робіт (послуг) після спливу строків придатності, матеріальне право потерпілого на відшкодування шкоди строками не обмежується.
§ 13. Компенсація моральної шкоди
Відповідно до Конституції України життя і здоров'я людини, її честь і гідність, особиста недоторканність І свобода та безпека довкілля визнаються найвищою соціальною цінністю і особистими немайновими благами фізичної особи. Поняття "нематеріальне благо" є збірним, воно стосується як самого "блага", так і особистих немайнових прав. Отже, зазначені особисті немайнові блага є об'єктами відповідних особистих немайнових прав.
До останнього часу цивільно-правовий захист порушених особистих немайнових прав здійснювався шляхом відновлення права, припинення дій, які порушують право відшкодування збитків (ст. б ЦК УРСР). Законом України від 6 травня 1993 р. № 3188-12 було введено новий спосіб захисту цивільних особистих прав — це компенсація моральної шкоди, який включено до статей 6, 7 та 440і ЦК УРСР. Новий ЦК України не лише зберіг зазначений спосіб захисту цивільних особистих прав, а й збагатив інститут компенсації моральної шкоди новими нормами, про що йдеться далі. Як бачимо, категорія моральної шкоди з'явилася в українському законодавстві порівняно нещодавно.
Тривалий час вважалося, що моральна шкода в соціалістичному суспільстві компенсації взагалі не підлягає. На обгрунтування цього висновку наводилися лицемірні, святенницькі аргументи нібито особистість радянської людини перебуває на такій недосяжній висоті, що приниження її честі, гідності, ділової репутації не може бути оцінено у грошах. Разом з тим уже з 20-х років у колишньому СРСР у юридичній літературі, у суспільній свідомості стверджувалися погляди на допустимість компенсації моральної шкоди. Необхідно підкреслити, що найвагоміший внесок у справу узаконення інституту компенсації моральної шкоди внесли своїми творами М. С Малеїн1 і Г. М. Белякова2.
Судова практика також чимало зробила для становлення категорії моральної шкоди. Відомі справи з відшкодування позадоговірної шкоди у зв'язку із загибеллю годувальника, при розгляді яких суд присуджував, наприклад, дитині, що втратила батька, суму більшу за ту, яка відповідає вартості втрачених засобів до існування. Різниця між зазначеними сумами — це присудження компенсації
Мшіеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. — М, 1965; Его же. Общие вопросы гражданско-правового положения личности / Гражданско-правовое положение личности в СССР. — М., 1975. — С. 37—46; Его же. Охрана личных прав граждан // Социалистическое право и научно-техническая революция / Отв. ред. Р. О. Халфина. — М., 1979. — С. 274—298; Его же. Гражданский закон и права личности в СССР. — М., 1981; Его же. Охрана личных (неимущественных) прав граждан // Развитие советского гражданского права на современном этапе. — М., 1986. - С. 203-223.
Белякова А. М. Возмещение причиненного вреда (Отдельные вопросы). — М., 1972; Ее же. Гражданско-правовая ответственность за причинение вреда. — М., 1986.
550
Глава 68
моральної шкоди в прихованій формі дитині за смерть батька, внаслідок чого дитина позбавлена спілкування з батьком, батьківських пестощів, батьківської любові. Дитина втратила чимало радощів свого дитинства. Всі ці обставини не могли не вплинути на позитивний підхід законодавця до формування норм про компенсацію моральної шкоди в цивільному законодавстві України.
Найзагальнішою нормою, яка вперше передбачила відшкодування моральної шкоди, була ст. 131 Основ цивільного законодавства 1991 р.1 В українській юридичній літературі правило ст. 131 Основ про компенсацію моральної шкоди було сприйнято цілком позитивно2, застосування якої було можливим і в Україні до введення в дію Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-123. У цій нормі зроблено спробу визначити поняття моральної шкоди, а також закріпити умови й засоби її компенсації. Моральна шкода в ст. 131 Основ була визначена як заподіяння фізичних або моральних страждань. Умовами компенсації моральної шкоди були протиправність дій, що заподіяли шкоду, і вина заподіювача. Також встановлено, що моральна шкода компенсується у грошовій або іншій матеріальній формі. Розмір компенсації моральної шкоди визначає суд і при цьому незалежно від відшкодування майнової шкоди. За ст. 131 Основ компенсація моральної шкоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується як за порушення особистих немайнових прав, так і за порушення майнових прав.
З моменту введення в дію на території України Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-12 правила ст. 131 Основ не застосовуються. Замість них застосовувалися статті 7 і 440і (в редакції Закону України від б травня 1993 р. № 3188-12) ЦК УРСР та статті інших кодексів і законів України.
Серед названих законів перш за все привертає увагу ст. 440і ЦК УРСР (в редакції Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-12) про відшкодування моральної шкоди.
Виходячи із систематичного тлумачення ст. 440і і враховуючи ступінь її обов'язковості, можна дійти висновку, що норма ст. 440і є загальною та імперативною. Отже, вона застосовується у всіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин. Порушеними можуть бути цивільно-правові, трудо-правові, адміністративно-правові та інші відносини, внаслідок порушення яких потерпілому була заподіяна моральна шкода. У всіх цих випадках моральна шкода має компенсуватися за ст. 440і ЦК УРСР.
Щодо спеціальних норм, то вони, на наш погляд, мають право на існування, якщо заповнюють прогалини загальної норми ст. 440і у розумінні встановлення інших юридичних наслідків порушення особистих і майнових відносин абсолютного характеру. Так, наприклад, ст. 7 ЦК УРСР (у редакції Закону України від 6 травня 1993 р. № 3188-12) передбачала право потерпілого вимагати від суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності і принижують його честь, гідність чи ділову репутацію.
Наведені висновки є логічним наслідком незаперечного факту, що відносини з
1 Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. — 1991. Ст. 733-734.
'і
Боброва Д. В. Цивільне законодавство / Загальна теорія цивільного права: Підручник / За ред. О. А. Підопригори і Д. В. Бобрової. - К., 1992. - С 20-21.
Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 24. — Ст. 259.
№ 26. -
Зобов'язання із заподіяння шкоди
551
компенсації моральної шкоди є цивільно-правовими, недоговірними відносними, які виникають Із порушення абсолютних прав: права на життя, права на здоров'я і його охорону, права власності та ін. Саме тому зазначені відносини не можуть регулюватися адміністративним, трудовим, фінансовим та іншими галузями права. Непереконливою є позиція постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. згідно з якою статті 7 і 440і ЦК УРСР є спеціальними1.
Судова практика виходить з того, що в кожному конкретному випадку розмір компенсації моральної шкоди визначається з урахуванням характеру і тривалості страждань, стану здоров'я потерпілого, тяжкості завданої травми, істотності вимушених змін у його життєвих стосунках.
Як видно, суди враховують ступінь фізичних і моральних страждань, пов'язаних з індивідуальними особливостями особи, якій заподіяно шкоду. Насправді, одна людина дуже гостро переживає неправомірне втручання іншої особи у сферу її особистих і майнових прав. А Іншій особі це байдуже. Він спокійно реагує на дії, які спричиняють йому будь-яку шкоду. За наявності таких критеріїв визначення розміру компенсації моральної шкоди встановлення в ЦК УРСР, як і в інших цивільних законах, мінімального2 і максимального розмірів компенсації моральної шкоди є невиправданим3. Висловлено й протилежну думку4. Від таких правил відмовився новий ЦК України і це правильно.
При розгляді справ про компенсацію моральної шкоди в судах виникли запитання, які потребують роз'яснення:
чи може настати цивільно-правова відповідальність за заподіяння моральної шкоди незалежно від вини заподіювача шкоди?
чи можна присудити суму компенсації моральної шкоди за межами компенсації моральної шкоди, встановленими ст. 440' ЦК УРСР, п. 11 Правил відшкодування від 23 червня 1993 р. та ст. 13 Закону України від 1 грудня 1994 p.?
чи може впливати ступінь вини заподіювача шкоди на розмір компенсаціїморальної шкоди?
чи можна присуджувати компенсацію моральної шкоди у вигляді періодичних виплат або одноразової виплати?
чи допускається компенсація моральної шкоди, заподіяної смертю близької людини?
Деякі із зазначених питань були так чи Інакше розв'язані в судовій практиці.
Допустимість компенсації моральної шкоди за відсутності вини заподіювача. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. невинна відповідальність заподіювача моральної шкоди розглядається як
Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — К., 1995. — Ч. 1. — С. 31.
Стаття 440 ЦК України передбачає мінімальний розмір компенсації моральної шкоди у вигляді п'яти мінімальних розмірів заробітних плат.
Загорулько A.M. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права. — Харьков, 1996. — С. 109.
Шгшон СІ. До питання щодо розміру відшкодування моральної шкоди / Вдосконалення законодавства України в сучасних умовах: Зб. наукових статей. — К., 1996. — Вип. І. — С. 128— 135; її ж. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту суб'єктивних цивільних прав: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — К., 1998.
552
Глава 68
виняток і допускається, якщо вона прямо передбачена законом. Таке роз'яснення не задовольняє потреб судової практики. У юридичнй літературі висловлена думка про допустимість невинної відповідальності за заподіяння моральної шкоди при ушкодженні здоров'я джерелом підвищеної небезпеки1. У новому ЦК України також чітко і ясно перелічені випадки компенсації моральної шкоди незалежно від вини заподіювача, якщо:
шкоду завдано життю і здоров'ю фізичної особи джерелом підвищеноїнебезпеки;
шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу взяття під варту або підписки проневиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративногостягнення у вигляді арешту чи виправних робіт;
3) в інших випадках, передбачених законом (ст. 1167 ЦК України).Зазначені випадки цивільно-правової відповідальності заподіювача моральної
шкоди незалежно від вини є, на наш погляд, цілком виправданими. До того ж перелік цих випадків є відкритим, що дає можливість за наявності відповідних умов передбачити нові випадки компенсащ моральної шкоди за відсутності вини заподіювача.
Межі компенсації моральної шкоди. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. роз'яснюється, що суд встановлює розмір компенсації моральної шкоди з урахуванням цих меж. Вище було наведено аргументи на користь відмови від легальних меж компенсації моральної шкоди. На цьому фоні дуже привабливою є позиція нового ЦК України, який не знає легальних меж компенсації моральної шкоди.
Можливість чи неможливість впливу ступеня вини заподіювача моральної шкоди на розмір її компенсації. Звернемо увагу на те, що ст. 440і ЦК УРСР не передбачала врахування ступеня вини заподіювача при визначенні розміру компенсації моральної шкоди. В цьому питанні зміст ст. 440і відповідає фундаментальному принципу цивільного права — принципу повного відшкодування. Звичайно не можна до ситуації із заподіянням моральної шкоди автоматично застосувати принцип повного відшкодування, тобто повернення відповідної суми вартості, що була втрачена внаслідок заподіяння шкоди. При повному відшкодуванні шкоди цивільна вина і її форми не впливають на розмір відшкодування. Цей принцип зберігає свою силу і при визначенні розміру компенсації моральної шкоди, незважаючи на всю її специфіку. Тому викликає подив позиція постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р., в якій двічі підкреслювалося про необхідність урахування ступеня вини заподіювача при визначенні розміру компенсації моральної шкоди (пункти 5 і 9 постанови). Така ж позиція постанови Пленуму від 25 травня 2001 р. В юридичній літературі висловлено негативне ставлення до таких керівних роз'яснень2.
Гражданское право: Учебник / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. — М.т 1996. — Ч. 1. — С. 281.
Іваненко Л.М., Дзера О.В. Особливості відшкодування моральних збитків, завданих покупцеві внаслідок придбання товару низької якості / Мале підприємництво і менеджмент в Україні (публічно- і приватноправові засади): 36. наукових праць. — К., 1997. — С 201.
Зобов'язання із заподіяння шкоди
553
Щодо періодичності виплат з компенсації моральної шкоди, то суди, як правило, присуджують компенсацію моральної шкоди у вигляді одноразової грошової виплати. Така практика закріплена і в новому ЦК України.
У питанні допустимості компенсації моральної шкоди, що заподіяна смертю близької людини, постанова Пленуму від 25 травня 2001 р. виходить з того, що близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на компенсацію такої шкоди не мають. Буквальний текст роз'яснення дає можливість говорити про те, що автори постанови проти переходу права на компенсацію моральної шкоди потерпілого до його близьких родичів за спадкоємством. Таке розв'язання проблеми не викликає заперечень. Але у судовій практиці виникло інше запитання: чи можна компенсувати моральну шкоду, завдану смертю близької людини? Мати втратила єдиного сина, який загинув в автокатастрофі. Діти втратили батьків теж внаслідок якоїсь катастрофи. Чи мають зазначені особи (мати, діти) право на компенсацію моральної шкоди? Ми впевнені, що так. Смерть близької людини спричиняє тяжкі душевні страждання у всякому разі членам сім'ї, за якими має бути визнано право на компенсацію моральної шкоди.
Новий ЦК України передбачає норму, за якою моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), дітям (усиновленим), батькам (усиновлювачам), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю (ст. 1168).
Інститут відшкодування моральної шкоди більш повно регулюється в новому ЦК України порівняно з ЦК УРСР. Він знайшов своє відображення в нормах статей 1167, 1168 ЦК України. Зазначені норми збагачені досвідом судової практики, а також доктринальними положеннями української цивілістики.
За останні роки в судовій практиці і доктрині було запропоновано чимало визначень моральної шкоди. Вважаємо, під моральною шкодою слід розуміти заподіяння фізичних або психічних (душевних) страждань.
Елементи зобов'язань із заподіяння моральної шкоди. Суб'єктами зобов'язань є заподіювач моральної шкоди і потерпіла особа, якій завдана моральна шкода. Заподіювачами моральної шкоди можуть бути фізичні і юридичні особи, а також органи державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.
Потерпілими є будь-які фізичні та юридичні особи. Об'єктом зобов'язання є відшкодування, яке заподіювач зобов'язаний надати потерпілому. Зміст зобов'язання становлять право потерпілого і обов'язок заподіювача. Відповідно до ст. 1167 ЦК України обов'язком заподіювача є вчинення дій, за допомогою яких фізичне і психічне (душевне) благополуччя було б поновлено, право потерпілого — отримати таке відшкодування.
Обов'язок заподіювача виникає за певних юридичних фактів. До них відносяться: наявність моральної шкоди, неправомірні діяння заподіювача, причинний зв'язок між неправомірними діяннями заподіювача і моральною шкодою, що сталася, вина заподіювача. Відомо, що такі юридичні факти звуться підставами цивільної відповідальності і були проаналізовані за розгляду підстав відповідальності за майнову шкоду. Визначимо, наскільки повно ці питання розглянуті в ст. 1167 ЦК України, де передбачені об'єктивні підстави відповідальності. Недоліком ч. 1 ст. 1167 є відсутність вказівки на презумпцію винуватості заподіювача, хоча ч. 1 ст. 1167 базується на презумпції вини заподіювача, оскільки розглядувана презумпція сформульована в нормах загальної частини зобов'язального права.
554
Глава 68
До останнього часу не було розв'язане питання про відповідальність незалежно від вини за завдану моральну шкоду.
В ч. 2 ст. 1167 наводиться невичерпний (відкритий) перелік випадків відповідальності незалежно від вини. Це дуже потрібна і раціональна норма нового Кодексу, яка повно захищає права і інтереси потерпілого.
В Кодексі передбачений порядок відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю фізичної особи. В цьому випадку моральна шкода може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.
Дуже корисною і своєчасною є норма про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи її близьким, тобто встановлення оптимального варіанту переліку осіб, які можуть набути право на відшкодування моральної шкоди. В ч. 2 ст. 1168 передбачається, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), а також особам, які поживали з нею однією сім'єю.
Не дивлячись на позитивну оцінку проаналізованих норм нового Кодексу, не можна не констатувати прогалини в регулюванні інституту відшкодування моральної шкоди — відсутність нормативних положень про визначення розміру моральної шкоди.
Між тим новий Цивільний кодекс України в редакції від 27 липня 2000 p., який був переданий до Верховної Ради України, передбачав статтю 1251і про розмір компенсації моральної шкоди1. Тепер цієї статті в цьому ЦК України, на превеликий жаль, немає. Вважаємо доцільним ознайомитися зі змістом норм статті 1251і проекту Цивільного кодексу України.
Частина 1 ст. 1251і передбачала, що моральна шкода компенсується (відшкодовується) у розмірі, який визначається судом. Частина 2 ст. 1251і проекту орієнтувала суд на максимально реальне і справедливе визначення розміру моральної шкоди. Так, розмір компенсації (відшкодування) моральної шкоди суд мав визначати відповідно до характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливостей реалізації потерпілим своїх здібностей і прав. Характер фізичних і душевних страждань оцінюється судом з урахуванням фактичних обставин, за яких було завдано моральної шкоди особистості потерпілого. Частина 3 цієї статті характеризувала самостійний характер компенсації, що відшкодовується незалежно від відшкодування майнової шкоди. Отже, ст. 1251і проекту містила правила, що могли б підвищити ефективність дії інституту компенсації моральної шкоди.
Порівняльна таблиця до проекту Цивільного кодексу України (третє читання). Робочі матеріали. 27 липня 2000 р. - С 473-474.
Глава 69
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ДІЙ, ВЧИНЕНИХ ОСОБОЮ БЕЗ ВІДПОВІДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ
§ 1. Поняття зобов'язань із дій, вчинених особою без відповідних повноважень
Правові засади таких зобов'язань вперше були закладені в ст. 467 ЦК УРСР, згідно з якою шкоду, якої зазнав громадянин при рятуванні соціалістичного майна від небезпеки, що йому загрожувала, повинна відшкодувати та організація, майно якої рятував потерпілий. Безпосереднім приводом виникнення цього інституту були дві справи, що з'явилися у судовій практиці України.
У справі за позовом громадянина М. було встановлено, що позивач, їдучи залізницею як пасажир, під час стоянки побачив пожежу у поїзді, який стояв на сусідній колії. Він почав гасити пожежу, внаслідок чого дістав каліцтво, водночас згорів його одяг. Потерпілий звернувся до суду про відшкодування заподіяної шкоди, що спричинила втрату працездатності. Народний суд відмовив у позові, справа розглядалася у різних судових інстанціях. Нарешті, одна з вищих судових інстанцій зайняла Іншу позицію і висловила ряд принципових положень. Вона зазначила, що громадянин М. діяв не в особистих інтересах, а в інтересах охорони народного добра, виконуючи свій конституційний обов'язок, і зобов'язала залізницю відшкодувати громадянинові М. заподіяну шкоду в повному обсязі. Аналогічною була справа за позовом громадянки Б. до товариства "Динамо", чоловік якої загинув під час гасіння пожежі, що охопила склади названого товариства. На утриманні загиблого були двоє дітей, від імені яких їх мати громадянка Б. вимагала відшкодування заподіяної шкоди. Верховний Суд при вирішенні даної справи зайняв аналогічну позицію, яку висловив щодо справи громадянина М.
Зазначений вид зобов'язань, що виникають внаслідок рятування майна, за ЦК УРСР мав обмежену сферу застосування. Так, зобов'язання, що розглядаються, не могли виникати стосовно особистого (приватного) майна громадян. Нарешті, ст. 467 ЦК УРСР не передбачала наслідків рятування здоров'я та життя фізичних осіб.
За ст. 467 ЦК УРСР суб'єктами зобов'язання є громадянин, який має право на відшкодування заподіяної шкоди і виступає в особі кредитора (потерпілого), та організація, що зобов'язана цю шкоду відшкодувати і виступає в особі боржника.
Право вимагати відшкодування шкоди, завданої при рятуванні майна організації, належить будь-якому громадянинові, який, виконуючи свій громадський обов'язок, зазнав цієї шкоди. До того ж, не має значення, чи ці дії вчинено під
556
Глава 69
час виконання трудових обов'язків, чи ні, важливо, щоб вони являли собою здійснення громадського обов'язку.
ЦК України передбачені нові види недоговірних зобов'язань: вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без ЇЇ доручення (статті 1158—1160); рятування здоров'я, життя фізичної особи, а також майна фізичної і юридичної особи (статті 1161—1162), які заклали низку правових новел порівняно зі ст. 467 ЦК УРСР.
Елементи зобов'язань, що виникають із вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, за статтями 1158—1160 ЦК України випливають з таких їх положень. Зокрема, відповідно до ст. 1158 ЦК України, якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення. Безумовно, наведена норма істотно стимулюватиме позитивні ініціативи суб'єктів цивільного права порівняно із законодавством радянського періоду.
Сторонами такого зобов'язання є особа, що вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи (діюча сторона) і особа, в інтересах якої вчиняються дії (зацікавлена сторона). Як діюча та зацікавлена сторони виступають юридичні та фізичні особи.
Об'єктом зобов'язання є дії в інтересах іншої особи. Під діями розуміють як фактичні, так і юридичні дії, наприклад, виконання термінових ремонтних робіт, вчинення правочинів.
Зміст зобов'язання з вчинення дій в інтересах іншої особи без ЇЇ доручення створюють права й обов'язки діючої та зацікавленої сторін.
Обов'язки діючої сторони:
за першою ж нагодою вона зобов'язана сповістити зацікавлену особу просвої дії. Якщо зацікавлена сторона схвалить ці дії, то до відносин сторін застосовуються правила відповідного договору. Невиконання діючою стороною зазначеного обов'язку призводить до втрати нею права вимагати відшкодування зазнаних витрат;
якщо сповістити зацікавлену сторону неможливо, діюча сторона зобов'язана довести свої дії до кінця, вживши для цього усіх залежних від неїзаходів;
негайно після закінчення ведення справи надати зацікавленій особі звітпро свої дії та передати їй усе, що при цьому було одержано. Діюча сторона маєправо вимагати від зацікавленої особи відшкодування у межах фактично зазнаних витрат, якщо вони були виправдані обставинами ведення справи. Зазначеному праву діючої сторони відповідає обов'язок зацікавленої сторони відшкодуватидіючій стороні такі витрати.
Елементи зобов'язань із рятування здоров'я та життя фізичної особи, а також майна фізичної і юридичної особи мають як спільні, так і відмінні риси. Стороною в зобов'язанні із рятування здоров'я і життя фізичної особи є потерпіла особа, яка без відповідних повноважень запобігала реальній загрозі здоров'ю та життю фізичної особи, і при цьому зазнала шкоди. Іншою стороною є держава, яка зобов'язана відшкодувати шкоду потерпілій стороні у повному обсязі (ст. 1161 ЦК України).
Об'єктом зобов'язання є відшкодування шкоди потерпілому, якої він зазнав, рятуючи здоров'я та життя фізичної особи.
Зобов'язання із дій, вчинених особою без відповідних повноважень
557
Сторонами в зобов'язанні із рятування майна фізичної і юридичної особи є потерпіла та зобов'язана сторони.
Потерпілою є фізична особа, яка без відповідних повноважень запобігала реальній загрозі шкоди іншої особи в умовах, які виключали можливість попередження щодо такої загрози. Зобов'язаною особою є власник (володілець), тобто особа, майно якої рятувала потерпіла сторона, якій завдана майнова шкода, та держава, якщо шкода була завдана здоров'ю потерпілого або настала його смерть (ст. 1162 ЦК України).
Об'єктом зобов'язання є відшкодування шкоди потерпілій стороні, якої вона зазнала, рятуючи майно фізичної чи юридичної особи.
Зміст зобов'язання із рятування майна створюють право потерпілої сторони вимагати відшкодування шкоди, яку вона зазнала, і обов'язок зобов'язаної сторони її відшкодувати.
§ 2. Підстави та правові наслідки
виникнення зобов'язань із дій, вчинених без відповідних повноважень
Статті 1158—1160 ЦК України дають можливість встановити юридичні факти, які породжують зобов'язання із вчинення дій в інтересах іншої особи без її доручення. По-перше, підставою виникнення розглядуваних зобов'язань є те, що дії в інтересах іншої особи (зацікавленої сторони) вчиняються за власною ініціативою особи, що вчиняє дії (діюча сторона), тобто за відсутності доручення або договору і будь-якої іншої вказівки зацікавленої сторони. Діюча сторона не має обов'язку чинити їх в силу закону. Зазначені статті не поширюються на опікунів. Останні діють в Інтересах підопічних в силу норм ЦК України про опіку (Глава 6).
По-друге, дії в інтересах іншої особи породжують зобов'язання у разі, якщо вони вчиняються на користь зацікавленої особи, тобто, вони мають бути об'єктивно вигідними їй.
По-третє, діюча сторона повинна враховувати дійсні або вірогідні наміри зацікавленої особи. Тому, якщо обставини конкретного випадку дозволяють дійти висновку, що інша сторона не бажає вживати заходів з охорони своїх інтересів, то діюча сторона не повинна виступати проти її волі.
Підставою виникнення цього зобов'язання є також неможливість отримати згоду іншої особи. Наприклад, у разі тимчасової відсутності іншої особи чи втрати нею свідомості.
Підставою виникнення досліджуваного зобов'язання є усвідомлення діючою стороною спрямованості дій на користь іншої особи І відсутність мети виникнення будь-якого іншого зобов'язання. Розглядуване зобов'язання не виникає, якщо діюча особа бажала обдарувати іншу особу або надати їй безоплатну послугу.
Вищезазначене підводить до визначення зобов'язань із вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення: це недоговірне зобов'язання, яке виникає в силу добровільного, усвідомленого вчинення однією особою — діючою стороною — фактичних або юридичних дій на користь іншої особи — зацікавле-
558
Глава 69
ної сторони — і породжує її обов'язок відшкодувати діючій стороні необхідні витрати за понесену нею шкоду.
Відповідно до ст. 1161 ЦК України шкода завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі. Тобто зміст цього зобов'язання становить право потерпілого отримати відшкодування шкоди, якої він зазнав, а обов'язок держави — відшкодувати цю шкоду. У цьому разі держава відшкодовує шкоду, завдану як здоров'ю, життю потерпілого, так і його майну.
Дещо інший підхід закладено в нормах ЦК України щодо рятування майна. Так, відповідно до ст. 1162 ЦК України шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою у повному обсязі, а шкода, завдана майну особи за таких обставин відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища. При цьому розмір відшкодування потерпілому майнової шкоди не може перевищувати вартості майна, яке рятувалося.
Обсяг та порядок її відшкодування у вищезазначених випадках може визначатися з урахуванням відповідних положень глави 82 ЦК України.
Обов'язок відшкодування шкоди громадянинові при рятуванні майна виникає за таких підстав: а) наявність шкоди; б) спрямованість дій громадянина на рятування майна; в) реальність небезпеки, що загрожувала майну; г) причинний зв'язок між діями громадянина з рятування майна та шкодою, якої зазнав громадянин.
Шкода, якої зазнав громадянин при рятуванні майна, може виражатися у пошкодженні або знищенні належного йому майна, в повній або частковій втраті заробітку, спричиненою втратою або зменшенням працездатності, а також у витратах, зумовлених ушкодженням здоров'я (посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо).
У разі смерті громадянина шкода виражається у втраті засобів до життя непрацездатними особами, які перебували на утриманні померлого або мали право на таке утримання, а також у витратах на поховання. Рятування майна виявляється у тому, що громадянин вчиняє фактичні дії на відвернення небезпеки, що загрожувала майну (наприклад, зупиняє поїзд, чим запобігає аварії; повідомляє про загрозу небезпеки), або на ЇЇ зменшення чи ліквідацію (бере участь у гасінні пожежі, знищує речі, що загрожували вибухом, тощо). Правове значення має у цьому випадку не вид дії громадянина, а її цілеспрямованість. Не має значення І та обставина, що громадянин за власною ініціативою чи на прохання інших осіб брав участь у рятуванні майна.
Обов'язок відшкодувати шкоду, якої зазнав громадянин при рятуванні її майна, виникає незалежно від наслідків рятування. Власне, цю обставину підкреслює і закон, вживаючи вираз "рятування", а не "врятування". Отже, вимога громадянина про відшкодування шкоди грунтується на факті виникнення у нього шкоди, а не на ефективності дії щодо відвернення небезпеки, яка загрожувала майну організації. Організація не може ухилятися від обов'язку відшкодувати шкоду, посилаючись на те, що остання значно переважає шкоду, яка була або могла бути відвернена.
Для виникнення відносин, які регулюються ст. 1162 ЦК України, необхідно,
Зобов'язання із дій, вчинених особою без відповідних повноважень
559
щоб дії громадянина щодо рятування були зумовлені небезпекою, яка загрожувала знищенню, втраті або пошкодженню майна організації. Небезпека може бути спричинена стихійним лихом (повінь, землетрус, ураган), злочинним зазіханням на майно (пограбування, крадіжка), а також діями працівників організації внаслідок неналежного виконання ними своїх службових (трудових) обов'язків.
Небезпека, що загрожує майну фізичної або юридичної особи, має бути реальною та наявною, об'єктивно існувати і фактично бути на момент вчинення дії з рятування. Наявність небезпеки потребує вчинення дій раптово, не чекаючи їх погодження з відповідними особами.
Для виникнення обов'язку відшкодувати шкоду необхідно, щоб між діями потерпілого з рятування і шкодою, якої він зазнав, був причинний зв'язок.
У цьому зобов'язанні немає заподіювача шкоди. Причиною шкоди потерпілого є його дії, якими він рятував майно. Організація зобов'язана відшкодувати шкоду, якщо вона виникла внаслідок дій потерпілого щодо рятування її майна.
Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування майна, зовні подібні до зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди. І в першому, і в другому випадках йдеться про відшкодування шкоди. Однак між вказаними зобов'язаннями є істотна різниця. Зобов'язання із заподіяння шкоди виникають внаслідок вчинення заподіювачем правопорушення, тому покладення на нього обов'язку відшкодування є цивільною відповідальністю. У зобов'язаннях, що виникають внаслідок рятування майна, причиною шкоди є правомірні дії самого потерпілого, якими він свідомо наражає себе на небезпеку. Тому відшкодування шкоди за правилами ст. 1162 ЦК України не може кваліфікуватися як відповідальність.
Від розглянутих зобов'язань необхідно відмежовувати зобов'язання, що можуть виникати відповідно до положень ст. 1163 ЦК України, згідно з якими фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює. Тобто у цьому разі маються на увазі випадки очікуваної в майбутньому загрози, невжиття заходів щодо усунення якої відповідальною особою може спричинити для неї певні негативні правові наслідки.
Глава 70
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ З БЕЗПІДСТАВНОГО ПРИДБАННЯ АБО ЗБЕРЕЖЕННЯ МАЙНА
Зобов'язання з безпідставного придбання або збереження майна — один із видів позадоговірних зобов'язань. На підставі цього зобов'язання особа, яка одержала (набула) чи зберегла майно за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно придбане чи збережене майно щ'й потерпілій цій особі (ст. 469 ЦК УРСР, ст. 1212 ЦК України). В цьому визначенні привертають увагу особливі юридичні факти, що породжують даний вид позадоговірних зобов'язань. До них належать:
а) збільшення або збереження майна однієї особи за рахунок іншої особи. Вираз"за рахунок іншої особи" означає, що водночас відбуваються два процеси: придбання або збереження майна однією особою (набувачем) і втрата (витрачання) майнаіншою особою (потерпілим). Одержання майна може полягати не лише у придбанніпредметів матеріального світу, а й у набутті речових і зобов'язальних прав (наприклад, права власності на речі та гроші, в набутті права вимоги, в прийнятті послуг).Збереження майна має місце, коли одна особа виконала зобов'язання іншої, прийняла на себе зобов'язання замість іншої, зазнала витрат, які за нормального стануречей мала була б понести особа, що зберегла майно;
б) збільшення або збереження майна має бути безпідставним. Безпідставність полягає в тому, що придбання чи збереження майна має місце "без достатньої підстави, встановленої законом або договором" (ч. 1 ст. 469 ЦК УРСР), "бездостатньої правової підстави " (п. 1 ст. 1212 ЦК України) або за підставою, яказгодом відпала (ч. 2 ст. 469 ЦК УРСР, ст. 1212 ЦК України). Правило "без достатньої правової підстави, встановленої законом або договором" підлягає поширеному тлумаченню, а саме: без достатньої правової підстави, передбаченої нелише законом чи договором, а й адміністративним актом та односторонньою угодою. У цивільно-правовій науці таке одержання майна називається також безпідставним збагаченням.
Іноді правова підстава, за якою придбано майно, згодом відпадає. Це буває, зокрема, або при одержанні майна на підставі угоди, яку пізніше і визнав суд чи господарський суд недійсною, або у зв'язку з введенням у дію нової правової норми, якій надається зворотна сила, або внаслідок скасування вищою інстанцією рішення суду, на підставі якого було проведено стягнення на користь позивача.
Учасниками цих зобов'язань можуть бути як громадяни, так і організації. Предметом зазначених зобов'язань є дії зобов'язаних осіб.
Особа, яка безпідставно одержала майно за рахунок іншої особи, зобов'язана повернути його потерпілому в натурі (ст. 1213 ЦК України). Наприклад, у результаті помилки залізниця видала вантаж організації, яка не є вантажоодержу-
Зобов'язання з безпідставного придбання або збереження майна
561
вачем. У цьому разі зазначена організація придбала не належне їй майно і зобов'язана повернути безпідставно придбане майно в натурі.
У разі невиконання цього обов'язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню із зазначеної організації у примусовому порядку через суд. Заходи державного примусу, що застосовуються до таких осіб, є також цивільно-правовою санкцією. Для застосування її необхідно встановити об'єктивний факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, встановлених законом, адміністративним актом або угодою. Наявності вини в діях зобов'язаної особи не вимагається. Це пояснюється тим, що безпідставно придбане майно може бути не лише результатом поведінки зобов'язаної особи, а й результатом подій, поведінки самого потерпілого, третіх осіб (п. 2 ст. 1212 ЦК України).
Те саме стосується характеру обов'язку особи, яка безпідставно зберегла майно за рахунок іншої особи. Наприклад, електролічильник, встановлений у комунальній квартирі, записаний на ім'я одного з мешканців цієї квартири, який сплачує за користування електроенергією за всіх мешканців квартири. Проте останні при цьому не відшкодовують платникові свою частку. Зазначені мешканці зберігають своє майно (гроші) за рахунок володільця електролічильника, і тому вони зобов'язані відшкодовувати йому витрати, пов'язані з оплатою кількості електроенергії, яку вони споживають. Потерпілий має право вимагати повернення безпідставно одержаного майна у натурі також на підставі в індика цій ного позову до незаконного володільця. Таке право узгоджується з п. З ст. 1212 ЦК України, згідно з яким положення цієї глави застосовуються також до вимог про витребування майна власником з чужого незаконного володіння.
Коли неможливо повернути майно у натурі, проводиться грошова компенсація. При цьому беруть до уваги ціни, що діяли на момент розгляду справи.
Розрахунки з приводу доходів між потерпілим і особою, яка безпідставно придбала майно, аналогічні розрахункам між власником і добросовісним набувачем у зв'язку з віндикацією майна (статті 148 і 469 ЦК УРСР). Вони полягають у тому, що особа, яка безпідставно одержала чи зберегла майно, зобов'язана повернути або відшкодувати всі доходи, які вона мала або повинна була мати з цього майна з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна. Зі свого боку ця особа має право вимагати відшкодування зроблених нею витрат на майно з того часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи. Ці положення знайшли своє закріплення також у ст. 1214 ЦК України.
У деяких випадках безпідставно одержане майно не підлягає поверненню. Так, не можуть бути витребувані суми авторської винагороди чи винагороди винахідникові, автору промислового зразка, корисної моделі, раціоналізаторові, що виплачені зайво або за підставою, яка згодом відпала, коли їх виплата проведена організацією добровільно за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку одержувача (п. З ст. 471 ЦК УРСР). Майже аналогічна норма закріплена і в п. 1 ст. 1215 ЦК України.
У всіх зазначених випадках поведінка осіб, які одержали відповідні грошові суми, є невинною, і тому законодавець не визнав за потрібне застосувати до них цивільно-правову санкцію у вигляді повернення майна, що одержано безпідставно чи за підставою, яка згодом відпала.
Не є також безпідставно одержаним:
а) майно, передане на виконання зобов'язання до настання строку виконання (п. 1 ст. 471), бо ст. 166 ЦК УРСР допускає дострокове виконання зобов'язання
36 - 5-633
562
Глава 70
боржником, якщо інше не випливає із закону, договору чи зі змісту зобов'язання. Проте і в інших випадках дострокового виконання зобов'язань передане майно не може бути витребувано як безпідставно одержане, оскільки уповноважена особа набула його за певною правовою підставою, хоч І з відступом від умов виконання зобов'язання;
б) майно, передане на виконання зобов'язання після закінчення строку позовної давності у випадках, якщо таке виконання допускається ст. 82 ЦК УРСР. Це пояснюється тим, що позовна давність встановлена не для того, щоб звільнити боржників від виконання їх обов'язків. У зв'язку з цим добровільне виконання зобов'язання після закінчення строку позовної давності є виконанням належного, і боржник не має права вимагати повернення виконаного.
У ст. 1215 ЦК України, яка визначає перелік безпідставно набутого майна, що не підлягає поверненню, вищенаведенї випадки не зазначені, оскільки таке майно розглядається як належно набуте. Водночас у цій статті є застереження про те, що не підлягає поверненню безпідставно набуте майно, якщо це встановлено законом.
Повернення майна потерпілому не є єдиною цивільно-правовою санкцією, що її застосовують до осіб, які безпідставно одержали майно. Згідно зі ст. 470 ЦК УРСР передбачається й інша цивільно-правова санкція — стягнення безпідставно придбаного майна у доход держави. В цій же статті визначено ознаки дій, що зумовлюють застосування такої санкції. До них належать:
дії мають бути протиправними, що порушують інтереси держави й суспільства;
вчинення таких дій має характеризуватися суб'єктивним наміром порушити закон, тобто необхідно встановити вину особи у формі умислу;
дії не повинні полягати у вчиненні угод. В іншому разі застосовують правові наслідки недійсності угод;
дії не повинні підлягати під дію норм адміністративного та кримінального законодавства, що передбачають конфіскацію безпідставно придбаного майна.
Прикладами такої дії можуть бути привласнення грошей, одержаних від продажу знахідки, власника якої не знайдено. За позовом прокурора, фінансових органів, місцевих державних адміністрацій безпідставно придбані суми в судовому порядку стягуються у доход держави.
Особа, яка безпідставно одержала майно внаслідок незаконних, навмисних дій, зобов'язана також повернути або відшкодувати всі доходи, що вона мала або повинна була мати з безпідставного придбаного майна. У даному випадку вона прирівнюється до незаконного недобросовісного володільця. Отже, у власність держави стягуються доходи або їхній грошовий еквівалент за весь час володіння безпідставно придбаним майном.
Стягнення безпідставно придбаного майна у доход держави, як цивільно-правова санкція, застосовується до незаконних володільців, якщо особа, за рахунок якої придбано майно, або невідома, або за чинним законодавством втратила право вимагати повернення належного їй майна.
Між тим у главі 83 нового ЦК України не передбачається взагалі можливість стягнення в доход держави безпідставно набутого особою майна. Очевидно це має здійснюватися за іншими правовими підставами, встановленими цивільним, кримінальним чи іншим законодавством.
Розділ VIII СПАДКОВЕ ПРАВО
Глава 71 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПАДКОВОГО ПРАВА
§ 1. Основні риси Історичного розвитку спадкового права
Право спадкування у первіснообщинному та рабовласницькому суспільствах. Процес переходу майна після смерті особи до інших почав відбуватися ще за первіснообщинного ладу. В перший період цього ладу, за матріархату існував груповий шлюб, при якому група чоловіків перебувала в шлюбі з групою жінок. Роль жінки була значною як при веденні господарства, так і в сім'ї. Оскільки за такої різноманітності зв'язків жінки з чоловіками важко було визначитись, хто є батьком дитини, рід визначався по материнській лінії. Цим пояснюється те, що належне померлому майно розподілялося між родичами, частіше переходило у спадщину найближчим кровним родичам з боку матері. Якщо помирала жінка, її майно переходило до дітей та сестер (але не до братів). Чоловік і жінка не могли успадковувати один після одного, оскільки вони не були членами одного роду, а спадкування відбувалося по лінії роду. Найбільш цінні предмети індивідуального користування ховали разом з померлим.
За патріархату такий порядок спадкування, при якому все майно розподілялося між членами роду, замінюється агнатським порядком спадкування, тобто спадщина розподілялася між родичами домовладики, які були тісно пов'язані кровним зв'язком. "Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики"1.
Наприкінці патріархату спадкоємцями першої черги визнавалися діти спадкодавця, але в своїх правах вони не були в однаковому становищі. Так, після смерті батька спадкове майно переходило до синів, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і забезпечити їх приданим, Дочки померлого закликалися до спадщини лише за відсутності у спадкодавця синів. Наприкінці родового ладу виник інститут спадкування за заповітом.
Подопригора А. А. Основы римского гражданского права. — К., 1995. — С. 86.
3d*
564
Глава 71
Найбільш цікавим з точки зору досконалості і поетапності розвитку в період рабовласницького ладу є спадкове право Римської імперії. Звичайно, спадкове право існувало в Єгипті, Вавилонії, Ассирії, Індії тощо. Але повніше регулювання спадкових правовідносин міститься саме в римському праві.
На початку розквіту рабовласницького ладу римське право допускало спадкування як за заповітом, так і за законом. Ці дві підстави не могли діяти водночас, вони виключали одна одну. Заповіт мав бути укладений у публічній формі і до його змісту ставився ряд вимог: обов'язково зазначався спадкоємець; якщо позбавлялися спадщини кілька нижчестоящих родичів, то спадкодавець обов'язково мав назвати їх поіменно тощо.
Пізніше виникло право на обов'язкову частку, розмір якої становив четвертину тієї спадщини, яку спадкоємець одержав би при спадкуванні за законом. Згодом розмір цієї частки змінився.
Поряд з легатом (заповідальна відмова) Існувала така форма відмови, як фід-сикоміс. На відміну від легату, фідсикоміс міг бути покладений не тільки на спадкоємця за заповітом, а й на спадкоємця за законом.
"Римське право розглядало спадкування як універсальне наступництво, за якого спадкоємець, вступивши у спадщину, одним актом набував усю сукупність прав та обов'язків померлого. Разом з тим римському праву було відомо і сингулярне наступництво, тобто надання спадкодавцем певній особі окремих прав без покладення на неї обов'язків"1.
Феодальне спадкове право. У більшості феодальних країн питання спадкового права були розроблені мало, не було систематизовано спадкове законодавство. Як за рабовласницького, так і за феодального ладу збереглася чисельна черга спадкоємців. Спадкове право мало становий характер. Так, право одних країн не допускало нерівного шлюбу, право інших обмежувало перехід спадкового майна при нерівному шлюбі. По-різному вирішувало законодавство країн питання спадкування дружини після смерті чоловіка. Так, відповідно до "Повного зводу статутів Казимира Великого" (пам'ятка польського права 14 ст.) дружина після смерті чоловіка, так само як і чоловік після смерті дружини, не закликалися до спадкування. Згідно з угорським правом дружина після смерті чоловіка одержувала рівну частку разом з іншими спадкоємцями щодо рухомого майна. Нерухомість же розподілялася між синами померлого.
Основним джерелом права Київської Русі 11 ст. була "Руська правда", яка й регулювала спадкові правовідносини. Спадкування мало місце як за заповітом, так і за законом. При спадкуванні за законом спадщина розподілялася між спадкоємцями першої черги — синами померлого — у рівних частках. Дочки, якщо у них були брати, право на спадщину не отримували, лише у разі заміжжя брати давали їм придане. Дружина після смерті чоловіка одержувала своє майно, яке перебувало під опікою чоловіка. Коло спадкоємців за заповітом обмежувалося лише дітьми та одним із подружжя.
Спадкове право капіталістичних країн. Аналіз спадкового права країн у період розвитку капіталізму найкраще проводити, характеризуючи їх найголовніші кодифіковані акти. Так, згідно з Французьким ЦК 1804 p. спадкове право роз-
Немков А. М. Очерки истории наследственного права. — Воронеж, 1979. — С. 29.
Загальна характеристика спадкового права
565
глядалося як універсальне правонаступництво. Спадкування відбувалося як за законом, так і за заповітом. Було встановлено і черги спадкоємців за законом:
родичі спадкодавця по низхідній лінії;
батьки померлого, а також його брати та сестри з їх потомством;
дід, баба, прадід, прабаба;
інші родичі до 6 коліна включно.
Діти, народжені внаслідок подружньої невірності чи кровозмішання, повністю позбавлялися спадкових прав. А от усиновлені діти користувалися рівними правами з дітьми спадкодавця, народженими у шлюбі. Крім того, Французький ЦК 1804 р. не визнавав одного з подружжя спадкоємцем. Пізніше, відповідно до прийнятих законів 1891, 1925 і 1930 років йому було надано право на довічний узуфрукт, тобто право безоплатного користування частиною спадкового майна.
Було встановлено три форми заповіту: власноручний заповіт, публічний заповіт і таємний заповіт.
Німецьке цивільне уложення 1896 p., на відміну від Французького ЦК 1804 р., не обмежує спадкування певним колом черги, встановлена система спадкування дає можливість здійснити поступовий перехід майна від найближчих до найдальших родичів. Права позашлюбної дитини щодо матері та її родичів прирівнюються до прав законної дитини, а от щодо свого батька та його родичів вона ніяких спадкових прав не має.
Німецьке цивільне уложення встановлює обов'язкову частку родичів батька по низхідній лінії і одного із подружжя шляхом визнання за ними права вимагати від спадкоємців половину вартості тієї частки, яку б вони одержали при спадкуванні за законом. Крім того, дружина та чоловік можуть скласти взаємний заповіт, за яким призначити один одного спадкоємцями. Допускається три форми заповіту:
написаний власноручно;
судовий;
нотаріальний.
На відміну від країн континентального права, англо-американське цивільне право не кодифіковано. Необмежена свобода заповіту і відсутність інституту обов'язкової частки — характерна риса англо-американського спадкового права. Цією системою права допускається вільна форма заповіту. Заповідальне розпорядження може бути складено як із скасувальною, так і з відкладальною умовами.
Коло спадкових прав одного із подружжя ширше в англо-американській системі, ніж у континентальній. Другий з подружжя, який пережив іншого, одержує особисту рухомість покійного, певну грошову суму, право довічного володіння усім майном, яке залишилося у спадкодавця, якщо в нього немає прямих родичів по низхідній лінії.
Характерна особливість англо-американського спадкового права полягає в тому, що спадкове право після смерті спадкодавця переходить спочатку не до спадкоємців, а до призначеного заповітом чи судом управителя, який до передачі спадкоємцям майна управляє ним, розраховується за боргами спадкодавця, а спадщину, що залишилася, передає спадкоємцям.
Дореволюційне спадкове право. Основним джерелом дореволюційного спадкового права була ч. 1 тому 10 Зводу законів Російської імперії, виданого в 1832—1833 pp. Російське дореволюційне право, яке діяло і на території України,
566
Глава 71
не розглядало спадкове майно як єдине ціле, а поділяло його на дві самостійні спадкові маси: родове майно переходило тільки до спадкоємців за законом, а для іншого майна існував загальний порядок спадкування. Спадкування за законом будувалося на принципах кровних родинних зв'язків.
Між дітьми спадкодавця майно поділялося у рівних частках, проте позашлюбні та усиновлені діти взагалі не могли спадкувати.
Дореволюційне спадкове право не визнавало спадкоємцями батьків та інших родичів по висхідній лінії, батьки тільки діставали право довічного володіння майном померлих дітей, але лише в тому разі, якщо у самого спадкодавця не було дітей. Другий з подружжя, який залишився, не входив до кола спадкоємців, він отримував право лише на визначену законом частку.
Складати заповіт дозволялося лише у письмовій формі. Заповіти були домашні, нотаріальні, у виняткових випадках — військово-морські, закордонні та Ін.
Зазначимо, що закон покладав на спадкоємців відповідальність за боргами спадкодавця без обмеження такої відповідальності вартістю спадкового майна. Тільки у двох випадках відповідальність обмежувалася визначеними розмірами:
1) якщо спадкодавець, здійснивши злочин, заподіяв майнову шкоду іншійособі;
2) за наявності безстрокових боргових зобов'язань, виданих спадкодавцем.Розвиваючись, спадкове право поступово позбулося станового характеру,
закріпився принцип єдності спадкової маси, зрівнялися спадкові права жінки зі спадковими правами чоловіка.
Радянське спадкове право. Націоналізація, яку здійснила радянська держава на початку свого існування, безпосередньо вплинула і на розвиток радянського спадкового права. Так, 27 квітня 1918 р. було видано Декрет ВЦВК "Про скасування спадкування", який скасував спадкування фізичних осіб, після їх смерті належне їм майно переходило до держави. Родичі померлого, якщо вони були непрацездатними і не мали прожиткового мінімуму, одержували від держави утримання з майна, що залишилося після особи, яка могла бути потенційним спадкодавцем.
У ст. 9 зазначеного декрету було сказано: "Якщо майно померлого не перевищує 10 тисяч карбованців і складається із садиби, хатньої обстановки та засобів виробництва трудового господарства в місті або селі, надходить у безпосереднє керування, в управління і розпорядження до наявних дружини і вказаних вище родичів". Така позиція законодавства викликала неоднозначне трактування з боку вчених. Деякі вчені, зокрема А. Приградов-Кудрін, Я. Брандернбург-ський1, вважали, що цим самим радянська держава взагалі скасувала інститут спадкування, інші автори, наприклад, П. Орловський, М. Рейхель2, вважали, що ст. 9 допускала спадкування, але тільки трудової власності. Ця стаття вказувала і на коло та черги таких спадкоємців: 1) переживша дружина чи чоловік; 2) родичі по прямій низхідній лінії; 3) родичі по прямій висхідній лінії; 4) повнорідні
і
Приградов-Кудрин А. Брачное право и наследование // Еженедельник советской юстиции. — 1922. — № 12. — С. 4—5; Брандербургский Я. К. К развитию декрета об отмене наследования / Там
С. 1-2.
Орловский П. Некоторые вопросы законодательства о наследовании // Советское государство. — 1936. — № 2. — С. 63; Рейхель М. Право наследования // Советская юстиция. — 1937.
же. — № 11.
2
Загальна характеристика спадкового права
567
та неповнорідні брати та сестри. Ці родичі одержували майно, яке належало на праві так званої трудової власності, незалежно від працездатності та свого майнового стану.
В Україні діяв Декрет "Про скасування спадкування" від 11 березня 1919 р.1, який за своїм змістом відповідав російському Декрету від 27 квітня 1918 р. Однією з незначних відмінностей було те, що український декрет не вирішував долі майна, яке перевищує 10 тис. крб. Роз'яснення цього положення було дано в новому Декреті від 21 березня 1919 р.2, де зазначалося, що майно, яке не перевищує 10 тис. крб., переходить у користування дружини померлого, дітей, пов-норідних і неповнорідних братів, сестер, а також батьків, якщо вони непрацездатні та нужденні.
"Юридичні суперечності, притаманні декретам про скасування спадкування, на наш погляд, були насамперед зумовлені тим, що їх складачі намагалися таким чином досягти реалізації чисто партійних інтересів, не враховували досвіду тисячолітнього розвитку людської цивілізації. Тому зрозумілими є спроби деяких авторів віднайти у досліджуваних декретах положення про збереження обмеженого спадкового права. Між тим треба бути занадто недалекоглядним чи наївним, щоб у переході деякого майна померлого у користування за наявності у них ознак нужденності і непрацездатності вбачати форму його переходу у власність у порядку спадкування".
Запровадження нової економічної політики у країні сприяло прийняттю ЦК УРСР 1922 р. Цей кодекс не поділяв майно на трудове й нетрудове, дозволивши спадкувати обидва види. Крім того, дозволялося спадкування як за законом, так і за заповітом. При спадкуванні за законом водночас до прийняття спадщини закликалися усі родичі і спадщина поділялася між ними в рівних частках. При спадкуванні за заповітом законодавець дозволив спадкодавцеві на свій розсуд поділити спадщину, але лише між особами, які могли бути спадкоємцями за законом, тобто коло спадкоємців за законом і за заповітом завжди збігалося. Закон допускав лише письмову форму заповіту.
Цивільні кодекси УРСР та інших союзних республік встановили межу максимальної частки у спадщині, яка була скасована тільки 1 березня 1926 р. постановою ЦБК РНК СРСР від 29 січня 1926 р. З цього часу допускалося спадкування будь-якого розміру спадщини.
Поступово починає розширюватися коло спадкоємців. Так, із введенням з 1 березня 1926 р. інституту усиновлення усиновлені та їхнє потомство прирівнюються до родичів усиновителя. На відміну від інших союзних республік, в УРСР не було прийнято закону про обов'язкову частку в спадщині, але судова практика, керуючись ст. 1 ЦК УРСР 1922 p., визнавала частково недійсними такі заповіти, в яких неповнолітні спадкоємці позбавлялися спадщини.
8 грудня 1961 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набули чинності з 1 травня 1962 р. У статтях 117—121 Основ закріплено основні принципові положення спадкового права, які були конкретизовані у нових цивільних кодексах союзних республік,
1 ЗУ УРСР. - 1919. - № 24. - Ст. 268.
2 ЗУ УРСР. - 1919. - № 32. - Ст. 348.
Дзєра О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996. — С 27.
Глава 71
зокрема і в ЦК УРСР, прийнятого 18 липня 1963 р. і введеного в дію з 1 січня 1964 р. Цей кодекс діє на території України до 1 січня 2004 p., тобто до вступу в силу нового ЦК України.
Крім того, незалежність України сприяла виникненню ряду нових законодавчих актів, зокрема законів України "Про власність" від 7 лютого 1991 р., "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р., "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. та багатьох Інших, які безпосередньо чи опосередковано торкаються питань спадкового права.
Незважаючи на оновлення норм багатьох інститутів цивільного права, норми спадкового права, на жаль, не піддавалися істотним змінам. Між тим, як свідчить аналіз практики застосування цих норм, правове регулювання спадкових відносин вимагає істотного оновлення. Нині вони передбачаються у новому ЦК України.
Спадкове право за новим ЦК України. Спадковому праву в новому ЦК України присвячена книга шоста, яка називається "Спадкове право". Книга складається з таких глав: "Загальні положення про спадкування", "Спадкування за заповітом", "Спадкування за законом", "Здійснення права на спадкування", "Виконання заповіту", "Оформлення права на спадщину", "Спадковий договір".
Слід зазначити, що порівняно з ЦК УРСР новий ЦК України подає більш детальну регламентацію положень спадкового права. Зокрема, визначено особливий порядок спадкування щодо певних видів майна (земельна ділянка, страхові суми тощо), встановлено п'ять черг спадкоємців за законом. Крім того, запроваджено поняття спадкового договору, до якого віднесено договір, за яким одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужу-вача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
§ 2. Загальні положення спадкового права
Поняття та значення спадкового права. Спадкове право — це найдавніший інститут права, який був і є актуальним з позиції його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується особистих інтересів людини. Вивченню спадкового права присвячено багато праць відомих радянських та українських учених, зокрема В. І. Серебровського, Б. С. Антимонова, К. А. Граве, І. Н. Азімова, Т. П. Коваленко, А. М. Немкова та Ін.
Такий інтерес науки до питань спадкування природний, адже у процесі свого життя людина здебільшого накопичує певну кількість матеріальних благ і цінностей, якими вона бажає задовольнити не лише свої потреби, а й потреби своїх рідних та близьких. Саме норми спадкового права покликані врегулювати перехід належних людині прав та обов'язків у разі її смерті. Крім того, особливо в наш час спадкове право стало актуальним не тільки для фізичних, а й для юридичних осіб, оскільки воно істотно впливає на формування та склад їх вищих органів, їх діяльність, особливо це стосується питань спадкування акцій, часток (паїв) у статутному фонді.
З розвитком відносин приватної власності, що в свою чергу зумовило появу нових об'єктів цього права, з'явилася потреба у розвитку і вдосконаленні норм
Загальна характеристика спадкового права
569
спадкового права. Ці проблемні питання, а також питання основних положень спадкового права будуть розглянуті нами в подальшому.
Поняття спадкового права можна розглядати як в об'єктивному, так і в суб'єктивному значенні.
Спадкове право в об'єктивному значенні — це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових І деяких особистих немайнових прав та обов'язків.
Під спадковим правом у суб'єктивному значенні розуміють права особи, яка закликається до спадкоємства, та права особи, яка вже прийняла спадщину. Таких осіб називають спадкоємцями.
Зазначимо, що деякі вчені, зокрема В. І. Серебровський, розрізняють поняття спадкового права і права спадкування, розуміючи під першим право в об'єктивному значенні, під другим — право у суб'єктивному значенні1. Проте у практиці ці два поняття ототожнюються.
Принципи спадкового права. Оскільки спадкове право — це окремий Інститут цивільного права, то природно, що його норми базуються на притаманних лише цій підгалузі права принципах. "Більше того, наявність таких принципів слугує свого роду лакмусовим папірцем, який дає змогу стверджувати, чи є достатні підстави для виділення даної сукупності правових норм відповідно як самостійного підрозділу галузі цивільного права, чи їх немає"2.
Проте зазначимо, що єдиного й однозначного переліку принципів спадкового права в цивілістичній науці не існує. Цікаво і найбільш глибоко вирішив це питання Ю. К. Толстой3. На його думку, до принципів спадкового права належать такі.
Принцип універсальності спадкового правонаступництва полягає в тому, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину, незалежно від того, в кого вона перебуває, і що певні її об'єкти невідомі спадкоємцю в момент прийняття спадщини. Крім того, універсальність виявляється і в тому, що до спадкоємця переходять не лише права, а й обов'язки. Причому неприпустимо прийняття спадщини частково, за умовою або з певними застереженнями.
Вказаний принцип також означає, що перехід прав та обов'язків не повинен мати ніяких проміжних ланок, крім випадків, передбачених законом, він має здійснюватися безпосередньо від спадкодавця до спадкоємця.
Принцип свободи заповіту. Цей принцип тісно пов'язаний із загальноци-вільним принципом диспозитивності цивільно-правового регулювання І означає, що спадкодавець може розпорядитися своїм майном на випадок смерті, склавши заповіт, або взагалі цього не робити. У заповіті він може визначити як спадкоємців будь-яких суб'єктів цивільного права, поділивши між ними на свій розсуд майно, що йому належить.
Складання заповіту, його скасування — виключно воля спадкодавця, ніхто не має права примусово впливати на його дії.
Серебровский В. И. Избранные труды по наследственному и страховому праву. — М., 1997. — С 66-73.
Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Толстого. — М., 1998. — Ч. 3. — С. 518.
Там само.
570
Глава 71
Проте законодавством встановлено ряд положень, які спрямовані на захист так званих обов'язкових спадкоємців (ст. 1241 ЦК України) і які мають пріоритет над правилами, встановленими самим спадкодавцем. У цьому полягає принцип забезпечення прав та інтересів, необхідних спадкоємців.
Наступний принцип — принцип врахування не тільки дійсної, а й припустимої волі спадкодавця полягає у тому, що якщо спадкодавець не залишить заповіт, то закон встановлює коло спадкоємців і порядок спадкування з урахуванням припустимої волі спадкодавця — до спадкування закликаються найближчі особі спадкодавця люди. На цей принцип вказував П. С Нікитюк1, який сформулював його як принцип сімейно-родинного характеру спадкування.
Норми спадкового права надають свободу волевиявлення не тільки спадкодавцям, а й спадкоємцям, які можуть прийняти спадщину або відмовитися від неї з різних міркувань. Така диспозитивність становить зміст принципу свободи вибору у спадкоємців, які закликаються до спадщини.
Два інші принципи — принцип охорони основ правопорядку і моралі, інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних та юридичних осіб щодо спадкування та принцип охорони самої спадщини від будь-яких протиправних чи аморальних посягань мають охоронний характер. Ці принципи чітко проявляються у нормах, що регламентують порядок усунення від спадкування недобросовісних спадкоємців (ст. 528 ЦК УРСР, ст. 1224 ЦК України), забезпечення збереження таємниці заповіту, виконання волі спадкодавця, реалізації належних спадкоємцям спадкових прав, охорони та управління спадщиною до моменту передачі її належним спадкоємцям тощо.
До зазначеного переліку принципів, сформульованого Ю. К. Толстим, можна додати ще один — принцип матеріально-забезпечувального призначення спадкування2. Вже сама назва принципу виражає його суть: мета переходу прав та обов'язків від спадкодавця до спадкоємців забезпечує задоволення матеріальних інтересів спадкоємців і кредиторів спадкодавця. І навіть те, що згідно зі ст. 556 ЦК УРСР та ст. 1282 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за боргами спадкодавця, не ставить його у невигідне та скрутне становище, оскільки відповідно до цієї статті така відповідальність спадкоємця обмежується розміром дійсної вартості спадкового майна.
Поняття спадкування та спадкового правонаступництва. Перехід прав та обов'язків фізичної особи — спадкодавця — після її смерті до спадкоємців відповідно до норм спадкового права називають спадкуванням.
Спадкування характеризується рядом таких ознак.
1. Для здійснення вищезазначеного переходу прав та обов'язків необхідна наявність певного фактичного складу, передбаченого нормою спадкового права. До підстав спадкування належать закон і заповіт. ЦІ підстави не протистоять одна одній і не виключають одна одну. Трапляється, коли частина спадщини може перейти до спадкоємців за заповітом, інша — за законом. Але, як вірно зауважив Ю. К. Толстой, "для спадкування не тільки за заповітом, а й за законом необхідний цілий набір передбачених законом юридичних фактів"3.
Никитюк її. С. Наследственное право и наследственный процесе. — Кишинев, 1973. — С. 12.
Никитюк П. С. Зазначена праця. — С. 12.
Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Толстого. — С. 518.
Загальна характеристика спадкового права
571
Так, для спадкування за законом потрібно не тільки, щоб особа входила до кола спадкоємців за заповітом, а й принаймні ще для початку, щоб відбулося відкриття спадщини.
2. Єдність прав та обов'язків, які переходять, сприймається як одне ціле, щой пояснює об'єднання їх одним терміном — спадщина чи спадкова маса. Всімайнові права, які переходять до спадкоємця у процесі спадкування мають назвуспадкового активу, а сукупність обов'язків — спадкового пасиву.
Не можна прийняти права і відмовитися від обов'язків. Так, якщо спадкове майно заставлено, то зміна власника у процесі спадкування заставу майна не припиняє.
3. Спадкування має загальний (універсальний) характер, а не частковий(сингулярний). Перехід усіх прав відбувається водночас і на підставі одногоакта. Не можна прийняти одні права, а від інших відмовитися. Універсальністьспадкування виявляється і в тому, що всі права та обов'язки переходять від однієї особи до іншої без участі третього суб'єкта. Сингулярний правонаступникпридбаває тільки яке-небудь одне право чи групу прав. До нього може перейтитакож окреме зобов'язання. Так, згідно з ч. 2 ст. 1238 ЦК України спадкодавецьможе покласти на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, зобов'язання надати іншій особі (сингулярному правонаступникові) довічне користуванняцим будинком або його частиною. А відпоідно до ст. 1240 ЦК України заповідачможе зобов'язати спадкодавця до вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. Як бачимо, сингулярний правонаступник придбаває свої права не безпосередньо від спадкодавця, а від спадкоємця.
При спадкуванні перехід прав та обов'язків спадкодавця до його спадкоємців відбувається в порядку спадкового правонаступництва, яке матиме місце тільки за наявності ряду умов, Так, правонаступником має виступати особа, яка внаслідок визначених у законодавстві фактів визнається спадкоємцем. Необхідно також, щоб спадкоємці були закликані до спадкоємства, адже в іншому разі правонаступництво не виникає. Спадковим правом встановлено відповідні правила щодо порядку закликання до спадкування певних категорій спадкоємців, які ми розглянемо далі. Крім того, необхідно, щоб і особа, яка закликана до спадкування, прийняла спадщину.
Слід звернути увагу на те, що далеко не всі відносини цивільного правонаступництва регулюються нормами спадкового права. Так, за договором міни кожна зі сторін набуває права власності на майно іншої; в даному випадку виникають відносини наступництва в праві власності на відчужене майно, але цей перехід засновується не на нормах спадкового права, а на нормах зобов'язального права. Нормами спадкового права регулюються лише відносини наступництва в правах і обов'язках фізичної особи, що померла.
З іншого боку, не всі цивільні правовідносини навіть після смерті фізичної особи можуть бути об'єктом спадкового правонаступництва, тобто переходити у спадщину. Природно, що відносини, зумовлені існуванням особи, нерозривно пов'язані з останньою, припиняються з ЇЇ смертю (наприклад, правовідносини, що випливають з трудового договору, аліментні зобов'язання, право користування житловим приміщенням, право на отримання приватизаційних
572
Глава 71
паперів, неодержаних спадкодавцем1, відносини, що випливають з договору доручення2 — пункт 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК України тощо).
Цікавою € думка Б. С. Антимонова і К. А. Граве3 про те, що слід розрізняти спадкове правонаступництво і правонаступництво після смерті особи. Вони вважають, що виникнення у набувача права на одержання вкладу в Ощадному банку внаслідок розпорядження власника на випадок смерті — це не випадок спадкового правонаступництва, тут має місце правонаступництво після смерті. На підтвердження цього наводяться такі аргументи: закон не розглядає такого набувача з вкладу як спадкоємця і підпорядковує правонаступництво не правилам про спадкування, а зовсім іншому правовому режиму, вклад у цьому випадку не включається в спадкову масу, набувач не стає зобов'язаним за боргами спадкодавця; набувачем з вкладу може бути визнана будь-яка особа, незалежно від обмежень, які існують щодо спадкоємців.
У цивілістичній науці спадкове правонаступництво характеризується рядом ознак, які дають змогу відрізнити його від правонаступництва після смерті, а саме:
спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле, тобто як сукупністьправ та обов'язків. І навіть та обставина, що відповідальність спадкоємця за боргами спадкодавця (ст. 556 ЦК УРСР, ст. 1282 ЦК України) обмежується розміром спадкового майна, не перекреслює єдиний зв'язок між активом і пасивомспадщини;
спадкоємець набуває спадщину завжди безпосередньо. На підставі нормспадкового права правонаступник стане володільцем усіх прав та обов'язків, якіможуть до нього перейти. У разі виникнення спільної власності в процесі спадкування жоден із співвласників не потребує посередництва іншого для виникнення у нього відповідного права на об'єкт спадкової маси, що свідчить про безпосередність та самостійну участь у спадковому процесі.
Стаття 552 ЦК УРСР передбачала випадок, коли одні спадкоємці можуть вступати у володіння та управління спадковим майном раніше, до явки інших спадкоємців. Але цим вони не створювали об'єктивних прав для спадкоємців, які з'явилися пізніше. Тому останні були не вправі вимагати виділення їм певної частки спадкового майна, а, захищаючи своє право власності, заявляли вимогу власника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей пинцип також закріплений і в новому ЦК. Так, у ст. 1268 визначено, що незалежно від часу прийняття спадщини, вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини;
3) спадкоємець набуває всіх прав та обов'язків відразу і водночас. Прийняття спадщини — це єдиний акт, який поширюється на всі об'єкти спадкуванняводночас. До спадкоємця в момент виникнення правонаступництва переходять іті права, які в цей час ще не були відомі.
За змістом пункту 4 ст. 2 Закону України "Про приватизаційні папери" від 6 березня 1992 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 24. — Ст. 352) таке право вважається іменним і тому припиняється зі смертю особи. Відповідно, воно не може бути об'єктом спадкового насту-
пництва.
2
Слід відзначити, що незважаючи на припинення самого договору, майнові права, набуті померлим за життя у зв'язку з виконанням договору, у спадщину переходять.
Антимонов Б. С, Граве К. А. Советское наследственное право. — М, 1995. — С. 49.
Загальна характеристика спадкового права
573
Спадкові правовідносини. Відносини, які виникають з приводу реалізації
відповідними суб'єктами їхніх спадкових прав, у цивілістичній науці називають спадковими правовідносинами.
Оскільки спадкові правовідносини є видом цивільно-правових відносин, вони характеризуються загальними закономірностями, які притаманні цивільним правовідносинам взагалі. Але як засіб регулювання особливої групи суспільних відносин, спадкові правовідносини мають свої особливі, лише їм властиві риси.
До характеристики спадкових правовідносин як різновиду цивільних правовідносин можна віднести такі:
Предмет регулювання — права та обов'язки між його учасниками виникають з приводу майнових та особистих немайнових відносин. Особливістю відносин, які складають предмет спадкового права, є регулювання переходу вказаних відносин у спадщину від правопопередника (спадкодавця) до правонаступників (спадкоємців).
Метод регулювання — юридичної рівності учасників спадкових правовідносин, кожен з яких має свої права та обов'язки та не знаходиться у підпорядкуванні іншого; диспозитивності, тобто можливості вибору з кількох варіантів поведінки, що виявляється у спадковому праві, наприклад, у можливості вільного обрання способу прийняття спадщини, вирішення питання про прийняття спадкової маси або відмову від неї, в нормах про поділ спадкового майна на розсуд спадкоємців і т. п. Проте на відміну від інших цивільно-правових інститутів у спадковому праві все ж переважають імперативні норми.
Спадковим правовідносинам, як І цивільним, також притаманні риси волевиявлення сторін та наявності особистісного елементу, але на відміну від цивільних, у спадкових правовідносинах вони набувають дещо іншого змісту і тому їх слід розглядати як особливі, характерні виключно для спадкового права ознаки.
Отже, до специфічних ознак, властивих спадковим правовідносинам, можна віднести такі:
• Спадкові правовідносини — правовідносини вольові, оскільки вони грунтуються на вільному волевиявленні їх суб'єктів. Тільки за взаємною згодою суб'єктів спадкових правовідносин відбувається їх виникнення, зміна та припинення.
Характерною особливістю спадкових правовідносин є наявність у їхньому складі особи, яка хоч безпосередньо і не бере участі у правовідносинах, оскільки останні виникають лише після її смерті, але воля якої значною мірою впливає на динаміку правовідносин — спадкодавця. Згода спадкодавця на виникнення правовідносин полягає в складанні ним заповіту, який може містити розпорядження як стосовно юридичної долі належного йому майна, зумовлюючи таким чином виникнення правовідносин для певних осіб, так і стосовно позбавлення потенційних спадкоємців права спадкування, тобто спричиняти неможливість виникнення для них цих правовідносин. Лише стосовно найменш забезпечених осіб закон встановлює особливу гарантію виникнення спадкових правовідносин — обов'язкову частку, якою звужується свобода заповідальних розпоряджень.
У разі відсутності розпорядження на випадок смерті не можна вважати, що спадкові відносини виникають незалежно або навіть всупереч волі спадкодавця. Тут воля померлого полягає не у складанні заповіту, а у бажанні застосування до відносин, в яких він перебував за життя і які переносяться на спадкоємців піс-
574
Глава 71
ля його смерті, порядку спадкування, передбаченого нормами інституту спадкування за законом. Саме відсутність особливого посмертного розпорядження свідчить про прагнення спадкодавця застосувати інший порядок спадкування. Спадкування за законом у такому разі виступає як презумпція волі спадкодавця, який з тих чи інших міркувань не висловив її інакше — шляхом складання заповіту.
Виникнення спадкових правовідносин для спадкоємця обумовлюється юридичним фактом прийняття ним спадщини, який є безповоротним та безумовним. Слід зазначити, що саме суб'єктивне право спадкування виникає у спадкоємця незалежно від його волі. Від його волевиявлення залежить реалізація цього потенційного права. Прийняття спадщини — акт вольовий, оскільки він повністю залежить від волі спадкоємця. З цього загального правила є тільки одне виключення, коли у виникненні спадкових правовідносин відсутня суб'єктивна воля. Йдеться про успадкування відумерлого майна, що відбувається незалежно від волі територіальної громади—спадкоємиці.
Оскільки спадкові правовідносини виникають лише зі смертю спадкодавця, наступні етапи їх розвитку — зміна та припинення — залежать вже не від нього безпосередньо, а від його спадкоємців. Зміна в обсязі відносин тягне за собою перерозподіл спадкових часток того чи іншого спадкового наступника, що відбувається шляхом різноманітних волевиявлень спадкоємців — відмови від прийняття спадщини, коли належна даному спадкоємцеві частка переходить за правом прирощення до інших спадкових наступників, які реалізували право на прийняття спадщини, відмови на користь будь-якого спадкоємця, закликаного до прийняття спадщини, тощо. Незважаючи на можливі зміни в обсязі прав та обов'язків, які переходять до спадкоємців, склад правовідносин, який визначається часом смерті спадкодавця, залишається незмінним І не залежить від волі спадкоємців: останні не можуть, наприклад, прийняти одне право зі складу спадщини, відмовившись при цьому від придбання Інших, або прийняти лише права і відмовитися при цьому від виконання обов'язків спадкодавця.
Шляхом відмови від спадщини спадкоємець може припинити для себе існування спадкового відношення. Але навіть якщо всі закликані до спадкування потенційні наступники не приймуть спадщину, правовідносини все одно існуватимуть, оскільки у такому разі всі ті права та обов'язки, які в своїй сукупності становлять спадкову масу, перейдуть до держави як до необхідного та підпризна-ченого в силу закону спадкоємця.
• Спадкові правовідносини — це відносини, в яких наявний особистіший елемент.
Під особистісним елементом у спадкових правовідносинах передусім слід розуміти характер, поведінку, репутацію особи, яка призначається спадкоємцем, і наявність якого зумовлює складання заповідального розпорядження на користь цієї особи.
Приймаючи спадщину і вступаючи таким чином у правовідносини, спадкоємець набуває права не тільки на майно померлого, але й стає представником його інтересів — кредитором у правах та боржником в обов'язках.
Виявляється особистісний елемент і в наданій законом можливості спадкоємцям за законом щодо вільного поділу спадкової маси (ст. 1267 ЦК України), який може бути проведений і без точного додержання спадкових часток, з метою
Загальна характеристика спадкового права
575
одержання ними того майна зі складу спадщини, яке найповніше задовольняє їхні особисті потреби та інтереси.
• Спадкові правовідносини є відносинами наступництва лише в тих правах та обов'язках спадкодавця, які можуть бути предметом спадкового переходу.
Як ми вже зазначали вище, не можуть перейти у спадщину ті відносини, які були нерозривно пов'язані з існуванням особи спадкодавця.
У зв'язку з цим, цікавим є питання про правову природу обов'язків спадкоємців повіреного за повідомленням довірителя про припинення договору доручення і за вжиття ними заходів, необхідних для охорони майна довірителя (ч. 1 ст. 1010 ЦК України). Згідно з пунктом 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК України договір доручення припиняється внаслідок смерті однієї зі сторін. Це передбачає і припинення всіх правовідносин, охоплених цим договором.
Природа відносин, які виникають на підставі зазначеної норми, є спірною. Спадковими їх вважати не можна, оскільки вони спираються на зобов'язальні відносини, в яких спадкоємець з довірителем не перебував. Крім того, як ми вже зазначали, за своєю сутністю ці відносини є невід'ємними від особи і, відповідно, не можуть перейти у спадщину. Можливе лише одне прийнятне пояснення, що нормою закону для спадкоємців створюється штучна конструкція — особливе зобов'язання, яке виникає з сукупності передбачених законом юридичних фактів (існування договору доручення, смерть довірителя, прийняття спадщини спадкоємцями повіреного), які мають на меті забезпечення інтересів довірителя шляхом покладення на спадкоємців повіреного додаткових, не належних померлому обов'язків.
Не менш проблематичним залишається й питання про визначення правової природи обов'язків спадкоємців у відшкодуванні витрат третіх осіб з догляду за спадкодавцем під час його хвороби, з охорони або управління майном спадкодавця, а також витрат на його поховання (статті 1232, 1283, 1285 ЦК України). Оскільки ці обов'язки, крім зобов'язання щодо покриття витрат з догляду за спадкодавцем, не належали самому спадкодавцеві, деякі цивілісти говорили про неможливість переходу останніх у спадщину1. При цьому зазначені автори все ж вважали за можливе віднесення обов'язків стосовно поховання до пасиву спадщини з огляду на те, що "жоден із спадкоємців не вправі ухилитися від участі в необхідних витратах на поховання спадкодавця пропорційно до своєї частки в активі спадщини"2. Таке пояснення уявляється спірним. Справа в тому, що і при відшкодуванні витрат з догляду за спадкодавцем, з охорони та управління спадковою масою, спадкоємці несуть відповідальність відповідно до вартості своїх спадкових часток.
Більш правильною, на наше переконання, слід визнати позицію проф. В. І. Серебровського, який висунув ідею про розмежування зобов'язань, які включаються до складу спадщини, на дві групи. До першої з них входять борги, що випливають з договірних або недоговірних зобов'язань спадкодавця. Іншими словами, це борги самого спадкодавця. Зобов'язання, які входять до другої групи, виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця і зумовлюються необхідністю
Див.: Аптимонов Б. С, Граве К. А. Зазначена праця. Там само.
С 248.
576
Глава 71
його поховання, відшкодування витрат з охорони спадщини тощо. Це борги, виникнення яких породжується смертю спадкодавця1. Отже, борги, які виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця і породжуються нею, можна з повним правом віднести до пасиву спадщини, як такі, що виникають на підставі смерті спадкодавця та у зв'язку з тісною належністю їх до спадкової маси.
Спадковими правовідносинами опосередковуються відносини спадкового наступництва як в майнових, так і в особистих немайнових правах та обов'язках.
Предметом спадкового правонаступництва є не лише майнові, але й особисті немайнові права, тісно пов'язані з майновими (наприклад, особисті немайнові права авторів творів науки, літератури, мистецтва, винаходів, раціоналізаторських пропозицій тощо). У спадщину можуть також перейти і обов'язки, які мають особистий немайновий характер. Прикладом успадкування таких обов'язків може слугувати перехід до спадкоємців обов'язку щодо охорони недоторканності твору після смерті автора.
Слід зазначити, що незважаючи на те, що основну групу відносин, які переходять у спадщину, становлять майнові права, далеко не всі з них успадковуються. Так, не може бути предметом спадкового переходу обов'язки померлого повіреного за договором доручення, аліментні зобов'язання, право на одержання пенсії, соціальної допомоги (крім тих сум, які не доодержав спадкодавець за свого життя) та ін. У зв'язку з цим недоречно, на нашу думку, при визначенні відносин, які входять до предмета регулювання спадкового права, говорити про перехід у спадщину лише "деяких особистих немайнових прав"2.
III. Особливості спадкових правовідносин виявляються також за розгляду етапів їх розвитку, а також за аналізу їх елементів.
Спадкові правовідносини поділяються на два етапи.
Перший етап настає, коли відкривається спадщина і до прийняття спадщини закликається певне коло осіб. Ці особи іменуються спадкоємцями, але це не означає, що вони приймуть спадщину і в них виникне відповідне суб'єктивне право власності на певні об'єкти спадкового права. Такі відносини Б. С. Антимонов та К. А. Граве називають відносинами, які виникають у зв'язку з відкриттям спадщини3. На цьому етапі у спадкоємця виникає право на прийняття спадщини, зміст якого зводиться лише до можливості прийняти спадщину чи відмовитися від неї. За своєю юридичною природою це право належить до так званих пра-воутворюючих прав, тобто воно є підставою виникнення інших прав. Перший етап спадкових правовідносин закінчується в момент, коли спадкоємець або приймає рішення про прийняття спадщини, або відмовляється від неї.
Природно, що другий етап виникає, коли спадкоємець, безпосередньо реалІ-зуючи своє право набути відповідних спадкових прав, приймає спадщину, що І зумовлює назву таких відносин — відносини, що виникають у зв'язку з прийняттям спадщини. Цей етап триває доти, поки повністю не визначиться доля
Див.: Серебровский В. И. Очерки советского наследственного права. — М; Издательство Академии наук СССР, 1953. - С. 210-211.
К.:
Див., напр.: Шдопршора О. А., Боброва Д. В., Воронова Л. К. та ін. Цивільне право. Вентурі, 1996. - ч. II. - С. 449.
Антимонов Б. С, Граве К. А. Зазначена праця. — С. 59.
■ "
Загальна характеристика спадкового права
577
спадкового майна (наприклад, виданий нотаріусом відповідний акт про прийняття спадщини).
Якщо ж спадкоємець відмовиться від прийняття спадщини, то він вибуває зі спадкових правовідносин.
Ці два етапи тісно пов'язані між собою: хто не має права прийняти спадщину, той і не може стати правонаступником суб'єктних прав та обов'язків спадкодавця.
Спадкові правовідносини виникають не за волею їх суб'єктів, підставою виникнення їх є факт, подія. Не завжди спадкодавець своїм волевиявленням може вплинути на зміст самих правовідносин. Так, у ст. 1241 ЦК України наведено коло спадкоємців, які мають право на одержання частки спадкового майна (обов'язкової частки) незалежно від того, яке розпорядження було зроблено заповідачем.
Важливим з правової точки зору є суб'єктний склад спадкових правовідносин: спадкодавець не є суб'єктом зазначених правовідносин, оскільки вони виникають тільки після його смерті (або після оголошення його померлим) і він сам безпосередньо не бере у них участі. Правда, його волевиявлення може бути відображено в заповіті, який разом з фактом відкриття спадщини та іншими фактами на підставі норм закону породжує спадкові правовідносини.
Логічним було б запитання, хто буде зобов'язаним суб'єктом у правовідносинах, які виникають у зв'язку з відкриттям спадщини? З цього приводу Існують різні точки зору.
Питання про те, хто є суб'єктом права власності так званої лежачої спадщини (hereditas jasens), тобто спадщини, щодо якої вже відбулося відкриття, але вона ще не прийнята, цікавило вчених ще за часів Римської імперії. Правова природа hereditas jasens розглядалася у ракурсі правової природи юридичної особи. Так, основоположник теорії уособлення Савіньї вважав, що hereditas jasens є майно ще невідомої особи, яка коли-небудь стане відомою. ІєрІнг схильний до того, що поняття суб'єкта переходить у поняття об'єкта, тобто спадкова маса водночас є об'єктом і суб'єктом, що припустимо завдяки фікції. Останнім часом у літературі поширюється думка про те, що спадкове право належить до так званих прав без суб'єкта. Це виняток у юриспруденції, але краще констатувати факт, ніж запобігати фікції.
Цікавою з цього приводу є думка Б. С Антимонова і К. А. Граве1. Вони вважають, що визначення зобов'язаного суб'єкта відбувається для кожного етапу спадкових правовідносин окремо.
Стосовно першого етапу зобов'язаними особами слід вважати всіх тих, хто може завадити спадкоємцю здійснити своє право на прийняття спадщини (наприклад, пошкодити чи знищити майно, перешкодити спадкоємцю виявити свою волю прийняти спадщину і т. ін.). У деяких випадках закон зобов'язує до вчинення позитивних дій (наприклад, виконавець заповіту, призначений спадкодавцем, повинен повідомити спадкоємця про спадщину, яка відкрилась, тощо). Як бачимо, коло зобов'язаних суб'єктів не визначено, до нього може належати будь-яка особа, якої стосуватимуться правовідносини. Іншими словами, праву спадкоємця на прийняття спадщини кореспондується обов'язок кожного не чинити пе-
Лнтимонов Б. С, Граве К. А. Зазначена праця. — С. 59.
37 — 5-633
578
Глава 71
решкод стосовно здійснення зазначеного права. Тому спадкові правовідносини на першому етапі мають абсолютний характер.
Певні труднощі у вчених викликало визначення характеру спадкових правовідносин на другому етапі їх розвитку. Так, Ю. К. Толстой1 вважає, що оскільки, прийнявши спадщину, спадкоємець стає не тільки правомочним, а ще й зобов'язаним, бо відповідає за боргами спадкодавця, то не можна однозначно відповісти на питання, який характер мають на цьому етапі спадкові правовідносини: абсолютний чи відносний, майновий чи немайновий.
Для повної характеристики спадкових правовідносин проаналізуємо необхідні його елементи: суб'єкт, предмет (об'єкт) та його зміст.
Як уже зазначалося, спадкодавці не є суб'єктами спадкових правовідносин. Щодо спадкоємців, то їх, на думку Б. С. Антимонова та К. А. Граве2, відповідно до виділених нами двох етапів спадкових правовідносин можна поділити на два види:
спадкоємці, які закликаються до спадщини;
спадкоємці, які прийняли спадщину.
Спадкоємці першого виду правомочні або прийняти спадщину, або відмовитися від неї, інших прав у них немає. Лише спадкоємці другої категорії, крім того, що вони теж правомочні, виступають як зобов'язані суб'єкти, оскільки вони стають правонаступниками не тільки в правах, айв обов'язках.
На момент відкриття спадщини не можна визначити коло спадкоємців, які її приймуть, оскільки суб'єктний склад у процесі розвитку спадкових правовідносин може змінитися. Ці зміни можуть статися як у результаті дій, так і подій. Так, особа може вибути зі складу спадкових правовідносин на підставі власних дій — у разі ЇЇ відмови прийняти спадщину. Проте аналогічне вибуття може статися і на підставі подій, зокрема у випадку смерті особи, яка не встигла прийняти спадщину.
Об'єктом спадкових правовідносин на всіх етапах є спадщина або, як її називають, спадкова маса, під якою розуміють те, що після смерті спадкодавця переходить до його спадкоємців у порядку спадкового правонаступництва. Ми вже характеризували спадщину як сукупність прав та обов'язків, які належали спадкодавцю, але питання, які права та обов'язки і в якому порядку переходять до спадкоємця буде проаналізовано в наступних параграфах.
На перший погляд здається, що сутність другого елемента — об'єкта і третього елемента спадкових правовідносин — їх юридичного змісту збігаються, оскільки ті та інші являють собою сукупність прав та обов'язків. Проте між ними можна чітко виявити різницю. Якщо зміст спадщини — права та обов'язки, які належали спадкодавцю, то права та обов'язки, які становлять зміст спадкових правовідносин, це, по-перше, права, які виникають у зв'язку з відкриттям спадщини, — право на прийняття спадщини чи відмову від неї, і по-друге, права та обов'язки, які виникають у спадкоємця на другому етапі розвитку спадкових правовідносин, зокрема право на одержання акта на спадщину, право виділення належної йому частки спадкового майна, обов'язок відшкодувати у межах дійсної
Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева иЮ,К Толстого. — М., 1998. — Ч. 3. — С. 514.
Ангпгшонов Б. С, Граве К. А. Зазначена прадя, — С. 59. ns\
Загальна характеристика спадкового права
579
вартості спадкового майна необхідні витрати, яких зазнали треті особи з охорони спадкового майна чи з управління ним тощо. На відміну від прав та обов'язків як об'єкта спадкових правовідносин, права та обов'язки як зміст не належали спадкодавцеві, тому вони не успадковуються у порядку правонаступництва.
Викладене дозволяє сформулювати визначення спадкового правовідно-шення.
Спадкові правовідносини — це цивільно-правові відносини, які виникають на підставі норм підгалузі спадкового права, в силу смерті фізичної особи (спадкодавця), та, як правило, волевиявлення його учасників, яким між останніми встановлюється комплекс прав та обов'язків з приводу універсального спадкового правонаступництва в тих майнових та особистих немайнових правах та обов'язках, які не припиняються зі смертю спадкодавця.
§ 3. Правове становище спадкодавців та спадкоємців
Спадкодавці. На перший погляд спадкове право не повинно цікавити правове становище спадкодавця, оскільки він не є суб'єктом спадкових правовідносин. Проте з цією особою пов'язані найважливіші моменти спадкового права. Так, наприклад, часом відкриття спадщини вважається день смерті спадкодавця.
Спадкодавцем може виступати лише фізична особа.
На сьогоднішній день стосовно правоздатності та дієздатності спадкодавця за час його життя до спадкування за законом ці елементи правосуб'єктності значення не мають. Проте оскільки заповіт визнається угодою, то дієздатність спадкодавця прямо впливає на дійсність заповіту.
Більшість науковців та судова практика1 схильні до думки, що відповідно до закону право заповідати виникає у особи з моменту досягнення нею 18 років або з моменту укладення шлюбу, якщо такий мав місце до настання повноліття особи.
Щодо обмежено дієздатних осіб, то позиції науковців стосовно їх права заповідати розійшлися. Ряд авторів2 заперечує наявність у таких осіб права на заповіт. Цим шляхом пішла і практика3. Головний аргумент такої позиції — особистий характер заповіту, що не допускає можливості одержання згоди з боку піклувальників та органів опіки і піклування. Проти такої позиції інші вчені4 висувають свої заперечення, вказуючи, що обмежено дієздатна особа не позбавляється повністю своєї дієздатності, а лише обмежується у ній. Крім того, таке обмеження встановлюється з метою запобігання розпорядженню майном всупереч інтересам самої особи та членів її сім'ї, тому заповіт, оскіль-
Барщееский М. Ю. Если открылось наследство... — М, 1998. — С. 64. Гордон М. В. Наследование по закону и по завещанию. — М, 1967. — С 49. Барщевский М. Ю. Зазначена праця. — С 66. Там само.
37*
580
Глава 71
ки це угода, яка виходить за рамки побутових, може бути посвідчена за згодою піклувальника та органів опіки і піклування. Нам більше імпонує перша думка, оскільки піклувальник та органи опіки і піклування, розв'язуючи питання про надання дозволу, виходять з доцільності переходу майна до кола певних осіб. Але питання доцільності дійсно має тільки особистий характер і залежить лише від волевиявлення самої особи спадкодавця. А оскільки це волевиявлення стосовно такого роду угод обмежено і його реалізація самостійно не може бути здійснена, то і право на заповіт не може належати обмежено дієздатним особам.
Проте такий дискусійний характер це питання втратить з набуттям чинності нового ЦК, оскільки відповідно до ст. 1234 право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Спадкоємці. Суб'єктний склад спадкоємців значно ширший, ніж суб'єктний склад спадкодавців. Перш за все спадкоємцями можуть бути не лише особи, які були живі в момент відкриття спадщини, а й діти спадкодавця, які були зачаті ще коли спадкодавець був живий, а народилися після його смерті. Вони можуть успадковувати як за законом, так і за заповітом. Якщо дитина народжується живою, вона стає спадкоємцем. Зазначимо також, що це відбувається зі зворотною силою до часу відкриття спадщини. Якщо ж дитина народжується мертвою, то ніякі правові наслідки, пов'язані зі спадщиною, для неї не настають.
Дитина стає спадкоємцем і тоді, якщо вона прожила після свого народження всього кілька хвилин.
Юридичні особи можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом. На сьогоднішній день існує думка, що коли держава успадковує відумерлу спадщину, тобто коли немає спадкоємців за законом і заповітом, то, будучи суб'єктом права, держава не може вважатися юридичною особою. Держава як спадкоємець не повинна ототожнюватися з юридичною особою, яка теж виступає в ролі спадкоємця.
Слід зазначити, що за новим ЦК України відумерла спадщина переходить уже не до держави, а до територіальної громади і, отже, стає об'єктом права комунальної власності.
Правовідносинам, що виникають у зв'язку з переходом спадщини до територіальної громади, притаманна своєрідна юридична природа. Аналіз норм ст. 555 ЦК УРСР дає підстави для висновку, що в спадкових правовідносинах держава може виступати спадкоємцем як за заповітом, так і за законом. У разі спадкового переходу майна за заповітом, правове становище держави нічим не відрізняється від становища інших суб'єктів. Єдина особливість пов'язана з існуванням наперед визначених шляхів подальшого використання, який залежить від виду спадкового майна, його стану та Ін. і передбачений Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р.1. Проте зазначена особливість ніяк не впливає на універсальний характер спадкового наступництва громади за заповітом.
Принципово відмінним від інституту спадкування територіальної громади за
Збірник урядових нормативних актів України. — 1999. — № 6. — Ст. 113.
Загальна характеристика спадкового права
581
заповітом є так званий перехід до держави всієї спадщини або її частини в порядку відумерлості, який може наступити у такому разі:
за відсутності спадкоємців за законом та за заповітом з будь-яких причин:позбавлення їх права спадкування в силу норм закону або розпоряджень заповідача, відмови від спадщини або неприйняття її та ін.;
за наявності відмови від спадщини на користь громади;
за відсутності спадкоємців за законом, якщо спадкодавцем заповідана лише частина майна.
Перехід у комунальну власність громади відумерлого майна має зовнішню схожість з надходженням до громади безхазяйного майна (ст. 335 ЦК України). Утім, те, що спадщина з моменту відкриття до моменту прийняття її спадкоємцем (в даному разі — державою) тимчасово не має свого суб'єкта, зовсім не свідчить про Існування протягом цього періоду безсуб'єктного майна, яке нікому не належить. В противному разі, подібно до римського usucapio pro herede, в цей період спадщиною міг би заволодіти фактично кожен, ставши при цьому її" власником. Слід пам'ятати, що акту прийняття спадщини громадою, як і будь-яким іншим спадкоємцем, надається зворотна юридична сила: громада вважається такою, що прийняла спадщину з моменту її відкриття (ч. 2 ст. 548 ЦК УРСР). Крім того, в порядку відумерлості громада може набути як речові, так і зобов'язальні права в той час як у зв'язку з безхазяйністю до неї переходить лише право на річ. Нарешті, з придбанням громадою права на безхазяйне майно, не виникає відносин правонаступництва, оскільки річ переходить до громади не від власника, а в зв'язку з його відсутністю. На відміну від цього, наявність універсального наступництва у відносинах, пов'язаних з відумерлістю майна, не викликає сумніву.
Стосовно питання про правову природу відумерлості спадкового майна Існують дві точки зору. Переважна більшість цивілістів вважає, що перехід до громади (держави) відумерлого майна слід визнати спадкуванням1.
Переходу відумерлого майна у власність громади дійсно притаманні ознаки спадкування. По-перше, юридичним фактом, що тягне за собою виникнення права власності держави на відумерле майно є факт смерті фізичної особи. По-друге, оскільки до громади переходять не лише права померлого, а й обов'язки, можемо сміливо говорити про універсальний характер такого наступництва. По-третє, наступництву у відумерлому майні, як і будь-якому універсальному наступництву, характерні ознаки зворотної юридичної сили, безумовності та беззастережності2 факту прийняття спадщини.
Одержання державою свідоцтва про право на спадщину, яке також часто
Див.: Орлова Н. В. Правовая природа выморочного имущества // Вопросы советского гражданского права. — М: Госюриздат, 1955. — С. 122; Серебровский В. И. Очерки ... — С. 236; Черепахин Б. Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву. — М., Госюриздат, 1962. — С. 152.
Непослідовною слід визнати позицію Б. Б. Черепахіна, який вважаючи перехід до держави майна в порядку відумерлості особливим видом спадкування та звертаючи увагу на виконання державою функції усунення невизначеності в правовому положенні такого майна, водночас визнає її можливість відмовитися від прийняття спадщини. Див.: Черепахин Б. Б. Зазначена праця. — С 160-161.
582
Глава 71
вважається необхідним атрибутом загального наступництва громади, на наш погляд, не можна визнати характерним виявом інституту універсальності, оскільки за змістом глави 89 ЦК України одержання свідоцтва за загальним правилом є лише способом оформлення вже набутої спадщини, чим зовсім не втрачаються риси, притаманні універсальному наступництву.
Вважаємо, що вищезазначені аргументи дають можливість зробити висновок, що перехід у власність територіальної громади майна в порядку відумерлості є особливим видом спадкування за законом.
Своєрідність спадкування державою відумерлого майна виявляється, перш за все, в тому, що таке наступництво можливе лише за однієї умови — за законом. Вказаний порядок переходу спадкової маси має на меті усунення безхазяиності спадкового майна, викликаної відсутністю інших спадкоємців, місце яких займає громада. З огляду на це правильним є висновок Б. Б. Черепахіна про те, що громада (держава) є підпризначеним (в силу закону) спадкоємцем1.
Іншою істотною ознакою вказаного переходу є незалежність його від волі держави-спадкоємиці: на відміну від інших спадково-правових відносин, громада не вправі усунути даний спадковий перехід, відмовившись від прийняття від у-мерлого майна. Правове положення громади у цьому аспекті перекликається зі становищем підвладних в римському праві — подібно до них, громада є необхідним спадкоємцем, ipso jure, та набуває спадщину поза власною волею. Це правило знаходить своє пояснення в основній меті, якій відповідає інститут відумерлості — в усуненні безхазяиності майна та випадків заволодіння спадщиною неуповноваженими на це особами.
Вказана особливість переходу відумерлого майна до громади (держави) не завжди враховується судами України в процесі розгляду ними спадкових справ. Так, Московський районний суд м. Києва розглянув справу за позовом ДПІ Московського району м. Києва до В. О-ко, Л. Б-кої, Р. Т-ко про визнання угод недійсними, визнання права державної власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, а також за зустрічним позовом Р. Т-ко до ДПІ Московського району м. Києва про визнання добросовісним набувачем.
Як було встановлено в судовому засіданні, спірне майно (квартира в житловому будинку) належала на праві приватної власності М. С-кому, який помер 31 серпня 1994 р., не маючи спадкоємців за законом і не склавши заповіту. 12 січня 1999 р. спірна квартира на підставі недійсної довіреності від імені М. С-кого була подарована В. О-ко Л. Б.-кій, а остання згодом продала її своєму чоловікові, В. О.-ку, який перепродав зазначену квартиру Р. Т-ку. Суд, задовольняючи зустрічний позовом Р. Т-ко до ДПІ Московського району м. Києва про визнання його добросовісним набувачем спірного майна (квартири), обгрунтував своє рішення так: "спірне майно... не перейшло у власність держави, і її уповноваженими органами не було одержано свідоцтво про право власності на майно, а тому зазначена квартира не вибула з володіння держави поза її волею, оскільки до держави не переходила взагалі"2.
Очевидно, що за вирішення цієї справи суд не взяв до уваги особливості
Див.: Черепшшн Б. Б. Зазначена праця. — С 38
" Див.: Решение Московского районного суда г. Киева от 26 сентября 2000 г. // Юридическая практика. - 2000. - № 49. - С. 13.
Загальна характеристика спадкового права
583
спадкування громадою (державою) відумерлого майна. Оскільки законодавством держава позбавлена права відмови від прийняття відумерлої спадщини, остання стає державною власністю автоматично з дня відкриття спадщини. Неодержання уповноваженим державним органом свідоцтва про право держави на спадщину не може свідчити про відмову держави від спадщини.
Спадщина, що переходить до громади, обтяжується лише боргами спадкодавця. Тому громада не зобов'язана відшкодовувати витрати, що їх зазнали треті особи з догляду за спадкодавцем в період його хвороби, на поховання спадкодавця, а також витрат з охорони спадкового майна та з управління ним.
У нашому спадковому праві не існує будь-яких обмежень права громадянина стати спадкоємцем залежно від статі, віку, стану фізичного чи психічного здоров'я, від раси чи національності, не вимагається від спадкоємця бути повністю дієздатним.
Питання про можливість бути спадкоємцем для особи, яка не є громадянином України, — одне із спеціальних питань приватного міжнародного права.
Закон передбачає підстави (ст. 528 ЦК УРСР, ст. 1224 ЦК України) для позбавлення за певних умов окремих осіб — недостойних спадкоємців — права на спадщину. Обставини, що стали підставою для такого позбавлення, мають бути встановлені в судовому порядку. Так, не мають права спадкувати ні за законом, ні за заповітом особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь зі спадкоємців чи здійснили замах на їх життя. Здійснення спадкоємцем проти спадкодавця чи будь-кого зі спадкоємців протизаконних дій, що сприяли закликанню їх до спадщини, мають бути підтверджені вироком суду. Вироку суду ще донедавна було цілком достатньо для виключення засудженого з кола спадкоємців, додаткового рішення суду про позбавлення цієї особи права на спадщину не було потрібно. Але в новому ЦК це правило не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її спадкоємцем за заповітом.
Не мають права спадкувати за законом батьки після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були відновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки та повнолітні діти, які злісно ухилялися від виконання покладених на них законом обов'язків з утримання спадкодавця. Ці обставини мають бути підтверджені вироком суду чи матеріалами цивільних справ про стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав. Злісне ухилення від сплати аліментів не є підставою для позбавлення права спадкування за заповітом, адже спадкодавець має право заповідати своє майно будь-якій особі.
Якщо до моменту відкриття спадщини батьки будуть відновлені в своїх правах, вони не будуть позбавлені права на спадщину.
Крім того, за новим ЦК не мають право на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині. Також не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим Із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.
584
Глава 71
Також за рішенням суду особа може бути усунута від права на спадкування за законом» якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Але це правило не поширюється на на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.
§ 4. Спадщина та особливості спадкування деяких видів майна
Загальні положення. Спадщина посідає центральне місце у спадковому праві і являє собою сукупність прав та обов'язків, які переходять до спадкоємців у порядку спадкового правонаступництва. Таке загальне визначення не дає підстав для твердження, що термін "всі права та обов'язки" охоплює всі права та обов'язки, які належали спадкодавцеві. Щоб визначити обсяг та межі спадщини, потрібно врахувати певні обставини та умови.
По-перше, у спадщину входять ті права та обов'язки, які належали спадкодавцеві, а не третій особі, причому ці права виникли ще за життя спадкодавця.
По-друге, існують права та обов'язки, які мають особистий характер, тобто тісно пов'язані з особою спадкодавця. Тому природно, що вони не входять до складу спадщини. Так, згідно з п. 1 ст. 25 Закону України "Про авторське право І суміжні права" не переходять у спадщину особисті (немайнові) права автора. Проте, як правильно зазначає Ю. К. Толстой, "авторство спадкодавця продовжує існувати і після його смерті як соціально значимий і такий, що охоплюється законом, юридичний факт"1. Крім того, відповідно до ст. 1219 ЦК України до спадщини не входять також право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов'язки особи як кредитора або боржника.
По-третє, до спадщини входять права та обов'язки, які не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.
Серед сукупності прав, що переходять до спадкоємців, можна знайти різні за своїм правовим змістом права. Серед них найбільшу питому вагу має право власності. Крім того, до складу спадщини "входять не тільки права та обов'язки, а й правові утворення, які посідають проміжне становище між правоздатністю і суб'єктивним правом (обов'язком)"2. Такі права ще називають права на правоутво-рення, оскільки на їх підставі виникають певні суб'єктивні права. Так, якщо квартира (будинок) не була передана у власність наймачеві, його спадкоємці мають право вимагати визнання за ними права власності на неї, якщо наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського (щодо громадян, які
Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Толстого. — Т. 3. — С. 495. Там само. — С. 498.
Загальна характеристика спадкового права
585
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи) житлового фонду, однак вона не була розглянута у встановлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено за наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири у власність наймачеві (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. № 20). Отже, до спадкоємців у даному випадку переходить не саме суб'єктивне право власності, а право вимагати визнання за ними права власності.
Коло прав та обов'язків, що входять до спадщини, залежить не лише від того, як вони пов'язані з особою спадкодавця, а можуть залежати і від особи спадкодавця. Здебільшого це залежить від об'єкта (предмета) цього права. Так, згідно із Законом України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 р. (ст. 8) стосовно земельних ділянок сільськогосподарського призначення право на оренду земельної ділянки переходить після смерті громадянина-орендаря до спадкоємця, якщо ним є юридична особа, установчими документами якої передбачено здійснення цього виду діяльності, або фізична особа, яка має необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.
Коло спадкових прав та обов'язків, які належали спадкодавцеві за життя і які б могли переходити в процесі спадкування, може зменшуватися внаслідок прямої вказівки закону або таке зменшення може настати через певні обставини, вірогідність настання яких на момент відкриття спадщини невідома.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 757 ЦК України за відсутності у набувача майна за договором довічного утримання спадкоємців чи за відмови їх від договору довічного утримання будинок, який раніше був відчужений за умови довічного утримання, повертається відчужувачеві. Отже, процес спадкування у такому випадку відбудеться лише за умови, що спадкоємець не відмовиться від договору довічного утримання. Відчужувач у більшості випадків не належатиме до кола спадкоємців ні за законом, ні за заповітом. Але якщо і відбудеться такий збіг, то будинок повертається йому не за правилами спадкування, крім того, право власності на цей будинок не входитиме в коло спадкових прав.
Складний фактичний склад, необхідний для процесу спадкування певних об'єктів, зумовлює особливість спадкування деяких видів майна.
Особливості спадкування деяких прав та обов'язків, що належали спадкодавцю. Основним джерелом спадкового права є Книга шоста ЦК України, де містяться загальні положення спадкового права. Проте стосовно окремих прав та обов'язків, що за певних умов можуть увійти до складу спадщини, встановлено особливі правила спадкування, які містяться у спеціальних нормативних актах.
Так, Законом України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. встановлено спеціальний порядок та підстави набуття спадкоємцями права на вступ до товариства. Для товариства з обмеженою відповідальністю, для повного товариства і товариства з додатковою відповідальністю та для командитного товариства такий порядок встановлений статтями 55 та 69 згаданого закону. Зі смертю громадянина-учасника зазначених товариств у спадкоємців виникає переважне право вступу до цих товариств. Отже, до спадкоємців не переходить суб'єктивне право власності на частку в статутному фонді товариства, у них виникає вже згадуване нами право на правоутворення (Gestaltungsrecht) — переважне право на вступ до товариства, з реалізацією якого спадкоємці набувають і права власності на частку в статутному фонді товариства. Проте для реалізації
586
Глава 71
цього права недостатньо однієї волі спадкоємця на прийняття спадщини, як це здебільшого відбувається.
Стосовно товариств з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю така реалізація можлива у разі згоди самого товариства у прийнятті до нього спадкоємця, а щодо повних товариств і командитних товариств — згоди всіх учасників. На перший погляд умови для вступу спадкоємців у всі зазначені товариства рівні, проте аналіз законодавства дає змогу виявити ряд відмінностей. Поняття "згода товариства", яка необхідна для спадкування стосовно товариства з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю, відрізняється від згоди всіх учасників, необхідної для спадкування в повному та командитному товариствах.
Згода товариства виявляється у згоді його вищого органу — загальних зборів учасників товариства, яку одержують шляхом прийняття цим органом відповідного рішення. Для винесення позитивного рішення товариством перш за все необхідно, щоб збори були визнані повноважними, тобто на них були присутні учасники (представники учасників), які володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів, а з питань, які потребують одностайності, — всі учасники. Тому важливо встановити, чи є питання про прийняття спадкоємців до складу учасників товариства таким, що потребує одностайності. Серед питань, які законодавством віднесено до останніх, є питання про придбання товариством частки учасника. У практиці іноді цей порядок прийняття рішень поширюють і на питання про згоду на прийняття спадкоємця до товариства, розуміючи під цим вирішення питання про передачу частки померлого спадкоємцям чи викуп ЇЇ самим товариством. Про помилковість такої думки свідчить положення ст. 55 Закону України "Про господарські товариства", у якій встановлено, що у разі відмови спадкоємця чи відмови товариства у прийнятті до нього спадкоємця йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спадкодавцеві. У цих випадках розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню, тобто товариство не може викупити частку учасника. На цій підставі ми робимо висновок, що питання про прийняття спадкоємця до складу учасників товариства з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю належить до питань, що їх вирішують простою більшістю голосів, а для повних товариств і командитних — до питань, які потребують одностайності, оскільки необхідна згода всіх учасників.
На перший погляд здається, що спадкоємець не перебуває в гіршому становищі, якщо навіть законодавство і встановлює певні умови, за яких він не набуває права участі в товаристві, яке належало спадкодавцеві, оскільки спадкоємцю в цьому випадку видають у грошовій формі (а для товариств з обмеженою відповідальністю і товариств з додатковою відповідальністю може видаватися ще й у натуральній формі) частку у майні, яка належала спадкодавцю. Але якщо спадкоємець і набуває права власності на частку шляхом її виділення зі статутного фонду, то в цьому разі він не набуває всього комплексу корпоративних прав, які випливають з права участі в товаристві. У наведеному прикладі чітко простежується, як законодавство та треті особи (саме товариство) можуть впливати на склад і обсяг спадщини. Крім того, коли особа успадковує право членства, до неї переходить не тільки комплекс корпоративних прав, а й сукупність обов'язків. Що стосується товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю до особи, якій перейшла частка, переходять права та обов'язки, що
Загальна характеристика спадкового права
587
належали учаснику, в нашому випадку — спадкодавцеві, а щодо повного товариства спадкоємець також несе відповідальність за борги учасника перед товариством, що виникли за час його діяльності, але, крім того, спадкоємець відповідатиме за борги товариства перед третіми особами. Як бачимо, однакові за своєю правовою природою права участі в різних видах господарських товариств можуть бути різні за своїм обсягом, що впливає і на обсяг спадкових прав та обов'язків. Перехід права членства в акціонерному товаристві відбувається на підставі переходу права власності на акції цього товариства, тобто для того, щоб стати акціонером товариства з набуттям відповідно комплексу корпоративних прав, треба придбати акцію. Законодавством встановлено можливість придбання акцій у порядку спадкоємства (ст. 28 Закону України "Про господарські товариства").
Дещо по-іншому регулює цей порядок новий ЦК України. Аналіз статей 129 і 130 дає можливість зробити висновок, що після смерті учасника повного та коман-дитного товариств до спадкоємців переходить не переважне право на вступ до товариства, а право власності на частку в товаристві, оскільки вибуття з товариства у разі смерті можливе лише за відсутності спадкоємців (ст. 129). Крім того, відмова від вступу до товариства спадкоємця не може прирівнюватися до відмови від спадщини, оскільки в разі прийняття ним такого рішення йому виплачується вартість частини майна товариства, яка відповідає частці померлого учасника у складеному капіталі, якщо інше не встановлене засновницьким договором.
А ось стосовно спадкоємства частки у статутному капіталі в товаристві з обмеженою відповідальністю законодавець своєї позиції принципово не змінив. Так, відповідно до ст.147 нового ЦК України частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи чи правонаступника юридичної особи — учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства.
По-різному вирішуються питання спадкування права членства в кооперативі та права власності на пай у різних видах кооперативів. Зауважимо, що право членства в кооперативі є головним стосовно права власності на пай. Відповідно до ст. 10 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. членство в сільськогосподарському кооперативі припиняється у разі смерті члена кооперативу, тобто це право не успадковується. Проте, згідно зі ст. 25 цього закону у разі виходу з сільськогосподарського кооперативу фізична чи юридична особа має право на отримання майнового паю натурою, грішми або, за бажанням, цінними паперами відповідно до його вартості на момент виходу, а земельної ділянки — в натурі (на місцевості). Таке право власності членів кооперативу — фізичних осіб на пай є спадковим. Таким чином, до спадкоємців члена сільськогосподарського кооперативу переходить лише право власності на пай. Спадкування права на земельну ділянку члена кооперативу — спадкодавця здійснюється в порядку та на умовах, передбачених цивільним законодавством щодо успадкування майна за статутом кооперативу.
Встановлено особливий порядок переходу прав члена житлово-будівельного кооперативу після його смерті стосовно його членства в цьому кооперативі та право на паєнагромадження. Згідно з п. 55 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. № 186, у разі смерті члена кооперативу члени його сім'ї, які проживали разом з ним, зберігають право користування житловим приміщенням за
588
Глава 71
умови вступу до кооперативу одного з них. Разом з тим дружині члена кооперативу, якій належить право на частину паєнагромадження, надається перевага на вступ до кооперативу перед іншими членами сім'ї. У цьому випадку не відбувається спадкового правонаступництва, оскільки коло членів сім'ї може не збігатися з колом спадкоємців. І лише за відсутності дружини, якій належить право на частину паєнагромадження, а також за її відмови вступити до кооперативу така перевага надається спадкоємцям члена кооперативу, які проживали разом з ним.
Крім того, до кооперативу може бути прийнято стільки спадкоємців, скільки є ізольованих кімнат у квартирі. При можливості надання ізольованих кімнат суд має право провести поділ квартири між спадкоємцями померлого члена кооперативу за умови вступу їх до кооперативу. Якщо такий поділ неможливий, спадкоємці, яких прийнято до кооперативу, компенсують іншим спадкоємцям, які прийняли спадщину, спадкову частку в паєнагромадженні (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 р. № 9).
Відповідно до ст. 166 нового ЦК України у разі смерті члена виробничого кооперативу спадкоємці можуть бути прийняті у члени кооперативу, якщо Інше не встановлено статутом кооперативу. При відмові прийняти спадкоємців у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям віртість паю померлого члена кооперативу.
Особливим об'єктом спадкового права є авторське право. Ми вже зазначали, що успадковуються не всі спадкові права, а лише їх частина. Спадкуванню не підлягають особисті (немайнові) права автора:
вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чиномімені автора на творі та його примірниках та за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо;
забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені,якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом;
вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замістьсправжнього імені автора на творі та його примірниках і під час будь-якого йогопублічного використання;
вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір,що може зашкодити честі і репутації автора.
Проте до спадкоємців переходять права на захист від порушення зі сторони третіх осіб, право авторства на твір і право протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора (ст. 29 Закону України "Про авторське право і суміжні права" від 23 грудня 1993 р. в редакції Закону України від 11 липня 2001 року). Термін захисту цих прав має безстроковий характер, щодо терміну охорони інших прав спадкоємців законодавство встановило певні правила. За загальним правилом, авторські права спадкоємців діють протягом 70 років після смерті автора починаючи з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. Але для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 70 років після того, як твір було обнародувано. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо авторство твору, оприлюдненого анонімно або під псевдонімом, розкривається не пізніше
Загальна характеристика спадкового права
589
ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовується строк, передбачений ч. 2 цієї статті.
Для творів, створених у співавторстві, термін охорони прав спадкоємців починає відліковуватися після смерті останнього співавтора і діє протягом 70 років. Такий самий термін дії охорони творів посмертно реабілітованих авторів, але він починає відліковуватися після реабілітації авторів. Правила початку відліку всіх цих термінів розраховують за загальними правилами, тобто починаючи з 1 січня року, наступного за роком, у якому мали місце юридичні факти, необхідні в кожному випадку (ст. 28 Закону України "Про авторське право і суміжні права").
Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання. Права виробників фонограм і відеограм охороняються протягом 50 років від дати першого опублікування фонограми (відеограми) або їх першого звукозапису (відеозапису), якщо фонограма (відеограма) не була опублікована протягом зазначеного часу. Організації мовлення користуються наданими цим Законом правами протягом 50 років від дати першого публічного сповіщення передачі. Закінчення строку захисту суміжних прав настає 1 січня року, наступного за роком, у якому закінчилися передбачені цією статтею строки захисту. До спадкоємців виконавців І правонаступників виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення переходить право дозволяти чи забороняти використання виконань, фонограм, відеограм, публічні сповіщення, а також право на одержання винагороди у межах зазначених строків (ст. 44 Закону).
Окремо можна виділити таке важливе для спадкоємців право слідування, яке полягає в тому, що спадкоємці у вказані нами строки щодо проданих автором-спадкодавцем оригіналів творів образотворчого мистецтва користуються невідчу-жуваним правом на одержання 5 відсотків від ціни кожного наступного продажу твору через аукціон, галерею, салон, магазин тощо, що йде за першим його від-ступленням, здійсненим автором твору.
Розглядаючи питання обсягу спадкової маси, слід зауважити, що до її об'єктів не входять автомобілі, які були надані інвалідам органами соціального захисту населення безоплатно чи на пільгових умовах. Згідно з п. 37 Порядку забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. № 999, у разі смерті Інваліда автомобіль, одержаний ним безоплатно, повертається в повній комплектності відповідному органу соціального захисту населення. Автомобілі, одержані Інвалідами на пільгових умовах, повертаються органам соціального захисту населення з наступним відшкодуванням ними спадкоємцям оплаченої інвалідом вартості автомобіля з урахуванням ступеня його зношення. За бажанням члена сім'ї автомобіль може бути проданий їм через комісійний магазин у встановленому порядку з дозволу органів соціального захисту населення.
Час відкриття спадщини. Відповідно до ст. 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнавався день смерті спадкодавця. Більш вдалим є визначення, яке дане в ст. 1220 нового ЦК, — часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Але в різних випадках день смерті може встановлюватись по-різному. За загальним правилом, момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних да-
590
Глава 71
них, офіційним підтвердженням яких є свідоцтво про смерть, яке видається органами реєстрації актів громадянського стану.
Факт смерті може встановлюватись також і на підставі рішення суду. При цьому слід мати на увазі, що встановлення із зазначених підстав факту смерті відрізняється від встановлення факту реєстрації смерті (яке проводиться на підставі п. 4 ст. 273 ЦПК і полягає у з'ясуванні насамперед обставин не самої події смерті, а її реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану) та від оголошення особи померлою, яке провадиться за правилами глави 35 ЦПК України (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" від 31 березня 1995 р. № 5). Факт смерті особи встановлюється за умови підтвердження заявником доказами, що ця подія достовірно мала місце у певний час та за певних обставин. Якщо громадянина оголошено померлим, то за правилами ст. 46 ЦК України днем смерті вважається день вступу в законну силу рішення суду про оголошення його померлим або припустимий день смерті, який зазначається у вказаному рішенні суду. Останнє може мати місце, коли є підстави вважати, що загибель громадянина настала внаслідок нещасного випадку.
Проте на практиці можуть виникати випадки, коли припустимий день смерті громадянина і день ухвалення судового рішення можуть за часом знаходитися за межами шестимісячного строку для прийняття спадщини, який починає відлік з моменту відкриття спадщини.
Тому, як зауважив А. П. Сергеев, краще "у відповідних випадках відраховувати вказаний строк з моменту вступу рішення суду в законну силу, а не з дня смерті громадянина, зафіксованого в рішенні суду. За іншого підходу, якщо строк для прийняття спадщини пропущений, треба буде ставити питання про його продовження як пропущеного з поважної причини, що може призвести до тяганини у процесі оформлення спадкових прав"1.
На практиці трапляються випадки одночасної смерті осіб, кожна з яких могла б стати спадкоємцем після смерті іншої (так звані комморієнти). У такому разі виникає питання про юридичну долю спадкових прав: чи перейдуть вони до власних спадкоємців кожної з померлих осіб або до правонаступників лише тієї з них, яка померла пізніше, якщо про це є переконливі докази.
Відповідь на поставлене запитання ми знаходимо в судовій практиці. Згідно з абзацом першим пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ про спадкування" часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. З цього випливає те, що "особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого" (абзац другий пункту 5 зазначеної постанови).
З таким твердженням можна погодитися лише частково — стосовно осіб, щодо яких конкретні обставини справи не дозволяють встановити хто з них помер раніше. Наприклад, якщо батько й син загинули внаслідок стихійного лиха і немає відомостей про те, що один бодай на декілька миттєвостей пережив іншого, вони вважаються такими, що померли одночасно. Оскільки ніхто з них не став спадкоємцем після смерті іншого, спадщина відкривається одночасно і переходить окремо до кожного з їх власних спадкоємців.
Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Толстого. — Т. 3. — С. 509.
Загальна характеристика спадкового права
591
Втім, цілком можливі і випадки, коли смерть осіб, які могли б спадкувати одна після одної, настає хоч і протягом однієї календарної доби, але в різний час (різниця може бути значною і складати більше двадцяти трьох годин).
Таким чином, між особами, які померли в межах однієї календарної доби, наступництва не виникає, незважаючи на розмір часового проміжку. Водночас у разі смерті однієї особи, наприклад, о двадцять третій годині п'ятдесят дев'ять хвилин, а іншої в нуль годин нуль одну хвилину, тобто через дві хвилини, внаслідок того, що йдеться про настання біологічної смерті в межах різних діб, друга особа вважається спадкоємицею першої, а її спадкоємці матимуть право на успадкування майна особи, що померла раніше.
В правовій літературі питання про те, що слід вважати часом відкриття спадщини, є дискусійним. При цьому висловлюються два протилежних погляди. Переважна більшість авторів обмежується посиланням на законодавче визначення часу відкриття спадщини як дня смерті спадкодавця1. Інші сприймають це положення з певними застереженнями, вважаючи, що не завжди день смерті особи (календарна доба) є достатнім для визначення часу виникнення спадкових відносин. Іншими словами, у деяких випадках часом відкриття спадщини слід вважати не день, а момент смерті спадкодавця2.
Очевидно, що причиною спору було використання в усі часи радянським та пострадянським спадковим законодавством різної термінології. Так, ст. 525 ЦК УРСР, яка визначала час відкриття спадщини, вживала слово "день", а ст. 527 ЦК УРСР, передбачаючи, хто може бути спадкоємцем, говорила про осіб, які знаходилися в живих "на момент" смерті спадкодавця.
Щоб уникнути подібних невідповідностей у майбутньому, закон, безперечно, повинен використовувати однакові терміни. На наш погляд, оптимальним вирішенням поставленої проблеми буде заміна в статті, що визначає час відкриття спадщини, слова "день" на слово "момент"3. Інше вирішення питання, а саме використання терміну "день" в статті, що регулює коло осіб, які можуть бути спадкоємцями, призведе до істотного звуження прав спадкоємців.
З огляду на вищезазначене, уявляється, що в тому випадку, якщо особи, що є спадкоємцями одна одної, померли в межах однієї календарної доби, але відомо, що одна з них померла пізніше від іншої на кілька хвилин або годин (врахування секунди смерті, за загальним правилом, має виключатися, крім випадків, коли можливо з точністю встановити саму миттєвість смерті особи), неможливо стверджувати про смерть цих осіб як про одночасну. Відповідно особи, які померли в межах хоча б однієї доби, але є відомості про неодночасність настання їх смерті, мають спадкувати одна після одної. Лише у разі, якщо момент смерті таких осіб встановити неможливо (наприклад, за аварії літака), тобто виключається можливість встановлення факту, хто з цих осіб пережив іншого, повинно
Див., напр.: Рубанов А. А. Право наследования. — М.: Московский рабочий, 1978. — С. 19; Рясенцев В. А. Наследование по закону и по завещанию. — М.: Знание, 1972. — С. 9.
Див,, напр.: Антимонов Б, С, Герзон С. Л., Шлифер Б. Г. Наследование и нотариат. — М.: Юридическое издательство Высшей партийной школы при ЦК ВКП (б),1946. — С. 43—45; Антимонов Б. С, Граве К. А. Зазначена праця. — С. 94; Никитюк П. С. Наследственное право и наследственный процесс (проблемы теории и практики). — Кишинев: Штиинца, 1973. — С. 60.
Там само.
592
Глава 71
бути визнано, що зазначені особи померли одночасно і спадщина після кожної з них відкривається самостійно.
Посилання на те, що для придбання спадщини спадкоємець зобов'язаний її прийняти відповідно до Закону і тому особа, яка померла пізніше протягом тієї ж доби не може вважатися такою, що набула право на спадщину, не є переконливим, адже до цієї особи перейшла не спадщина, а лише право на її прийняття або відмови від неї. Це право, не будучи реалізованим такою особою, не втрачає свого змісту і переходить разом із сукупністю інших прав та обов'язків, які входять до складу спадкової маси, до ЇЇ власних спадкоємців.
Визнання часом відкриття спадщини дня, а не моменту смерті спадкодавця призводить до значних помилок за розгляду судами України справ про спадкування, що своєю чергою тягне за собою істотне порушення прав ймовірних спадкоємців.
Підтвердженням цієї позиції може слугувати наступний приклад. У серпні 1991р. Б. С. пред'явила в інтересах доньки — Б. О. позов до Б. Д. і Т. (брата та сестри померлого прадіда) про визнання права власності на жилий будинок та інше майно і визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. В обгрунтування своїх вимог позивачка посилалася на те, що 12 серпня 1990 р. загинули батько, дід і прадід ЇЇ доньки, у зв'язку з чим відкрилася спадщина — жилий будинок та інше майно, що належало прадіду Б. Д.
Відмовляючи в задоволенні позовної заяви, Тернопільський міський суд, рішення якого підтримала в своїй ухвалі судова колегія у цивільних справах Тернопільського обласного суду, виходив з того, що оскільки батько і дід Б. О. померли в один день зі спадкодавцем — прадідом Б. О., вони не можуть бути визнані спадкоємцями. З цього випливає, що і правнука померлого не може бути закликана до спадкування.
Заступник Голови Верховного Суду України приніс протест на вказані рішення з вимогою їхнього скасування, обгрунтувавши це тим, що у разі смерті в один день прадіда, діда й батька право правнуки на спадщину виникає не через те, що воно перейшло до її батька, а за правом представлення (ч. 2 ст. 529 ЦК УРСР)1.
Дозволимо собі не погодитися з міркуваннями, викладеними у протесті Заступника Голови Верховного Суду України. На нашу думку, скасовуючи попередньо прийняті рішення, він не врахував роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, сформульовані в абзаці другому пункту 5 постанови "Про практику розгляду судами справ про спадкування" про те, що особи, які померли в один і той же день, не спадкують один після другого.
Згідно з фабулою справи, що розглядається, прадід, дід та батько Б. О. померли протягом однієї календарної доби. Виходячи з того, що дані особи позбавлені можливості спадкувати один після одного, спадщина відкрилася не один раз — після смерті прадіда, а тричі — після смерті прадіда, діда й батька Б. О. Тобто, наявні три окремі і незалежні випадки спадкового наступництва: майно кожного з померлих має перейти до їхніх власних спадкоємців.
Як видно з матеріалів справи, свідоцтво про право на спадщину після смерті
Див.: Постанова президії Тернопільського обласного суду від 3 березня 1992 р. // Практика судів України в цивільних справах (частина 2). Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - К.: Юрінком, 1995. - № 3. - С 162-163.
Загальна характеристика спадкового права
593
прадіда було видано його брату та сестрі, імовірніше, як спадкоємцям за законом другої черги. Правнука померлого прадіда могла претендувати на спадщину за законом, усунувши при цьому вказаних осіб як спадкоємців наступної черги, лише в тому випадку, якщо на час відкриття спадщини (тобто на день смерті спадкодавця) вже не було б в живих її батька, який був би закликаний до спадкування після смерті свого діда (прадіда своєї доньки).
Оскільки батько Б. О. не може бути визнаний спадковим правонаступником свого діда через те, що він помер з ним в один день, тобто одночасно, до нього не могло перейти і право на прийняття спадщини. Отже, Б. О. виступає спадкоємицею лише свого батька, до складу спадщини якого не входить право на прийняття спадщини після смерті його діда (прадіда Б. О.).
Аналіз цієї справи дає підстави для дещо парадоксального висновку про те, що вирішення цього спору судами першої та касаційної інстанцій хоч і не відповідало інтересам позивачки через недосконалість спадкового законодавства, але було правильним. Навпаки, протест Заступника Голови Верховного Суду сприяє реалізації прав потенційної спадкоємиці, але не відповідає чинному законодавству.
Розглянутий казус є показовим прикладом того, як більш віддалені родичі померлого спадкодавця вправі на законних підставах одержати переваги при спадкуванні над особами, які перебувають у спорідненості з померлим по прямій лінії та входять до складу першої черги спадкоємців за законом.
Визначення часу відкриття спадщини як дня, а не моменту смерті спадкодавця призводить і до невиконання волі заповідача, яка згідно з законом має переваги над положеннями закону і обмежується лише інститутом обов'язкової частки у спадщині. Справа в тому, що за одночасної (в межах однієї календарної доби) смерті заповідача і особи, на користь якої складено заповіт, для останньої та її спадкоємців такий заповіт фактично анулюється, не маючи юридичної сили і не породжуючи юридичних наслідків.
Інакше виглядає справа з визначенням юридичної долі страхових сум у разі одночасної смерті страхувальника та вигодонабувача, визначеного в договорі страхування одержувачем такої суми. Оскільки право на одержання страхового відшкодування не належало спадкодавцю за життя і, таким чином, не є об'єктом спадкування, норми спадкового права про неможливість спадкування комморієн-тів один після одного не застосовуються і не усувають переходу права на одержання цих сум до спадкоємців застрахованого.
Так само розв'язувалася проблема спадкування у разі одночасного настання смерті спадкодавця та особи, на користь якої останнім було зроблено розпорядження про посмертну видачу банківського вкладу згідно з ЦК УРСР. Виходячи з того, що таке наступництво згідно зі ст. 564 ЦК УРСР не визнавалося спадковим, право на одержання вкладу з'являлося у померлого вигодонабувача та переходило до його власних спадкоємців.
Відповідь на питання про те, чи можливе звернення до суду з метою встановлення часу відкриття спадщини, також залежить від того, що визнавати часом відкриття спадщини. Якщо спадщина відкривається на день смерті спадкодавця, звертатися до суду недоцільно, оскільки проблем із встановленням календарної дати, як правило, не виникає. У разі, якщо відкриття спадщини — це момент (година та хвилина) смерті спадкодавця, то встановлення цього моменту є вельми важливим.
Показовою у цьому плані є справа, наведена в роботі Б. Антимонова та К. Граве.
38 — 5-633
594
Глава 71
В процесі судового розгляду постало питання, чи набула громадянка Б. право на прийняття спадщини (або на відмову від її прийняття), оскільки день її смерті співпадав з днем смерті чоловіка. При цьому суду були надані переконливі показання свідків, відповідно до яких громадянка Б. померла вже після того, як дізналася про смерть чоловіка у лікарні. На підставі цього судом був зроблений цілком справедливий висновок про те, що громадянка Б. встигла набути право спадкування після чоловіка, але не встигла його реалізувати. Таким чином, право спадкування перейшло до власних спадкоємців цієї громадянки за правилами спадкової трансмісії1.
Новий ЦК України в ст. 1220 розв'язує питання спадкування комморієнтів однозначно, адже встановлює, що в разі настання смерті осіб, які могли б спадку-вати одна після одної, протягом однієї доби, спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної з них. Крім того, якщо кілька комморієнтів померли під час спільної для них небезпеки, існує презумпція одночасного настання їх смерті.
Місце відкриття спадщини. Згідно зі ст. 1221 нового ЦК України місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця. А якщо воно невідоме, місцезнаходження майна або його основної частини. У свою чергу місцем проживання визнається місце, де громадянин постійно чи переважно мешкає. Відповідно ж до ст. 1221 нового ЦК України, якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.
Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли 14 років, чи громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) чи опікунів.
Правильне визначення місця відкриття спадщини має важливе значення і для розв'язання ряду процедурних питань. Адже за місцем відкриття спадщини, зокрема, необхідно звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, за цим місцем видається свідоцтво про право на спадщину, приймаються претензії кредиторів, і, що важливо, вживаються заходи щодо охорони спадкового майна.
Місце відкриття спадщини підтверджується: свідоцтвом органів реєстрації актів громадянського стану про смерть спадкодавця, якщо останнє постійне місце проживання його і місце смерті збігаються; довідкою житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів чи відповідної місцевої держадміністрації або з місця роботи померлого про постійне місце його проживання; записом у домовій книзі про постійну прописку спадкодавця, а якщо місце проживання померлого невідоме — документом (довідкою виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів та ін.) про місцезнаходження спадкового майна або його частини (п. 114 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5).
У разі відсутності зазначених документів спадкоємці повинні мати копію рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення місця відкриття спадщини.
Див.: Антпмонов Б. С, Граве К. А. Зазначена праця. — С.
Глава 72 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПАДКОВИХ ВІДНОСИН
§ 1. Спадкування за заповітом
Поняття та ознаки заповіту. Стаття 1217 ЦК України закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом або за законом. Спадкування за законом має місце лише у разі, якщо його не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України). Основні норми, що регулюють умови і порядок спадкування за заповітом, вміщено в главі 85 ЦК України ("Спадкування за заповітом").
Новий ЦК України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і принципово на інших засадах окреслив його місце у спадкових відносинах. Зокрема, це позначилося і на структурному розташуванні норм Книги "Спадкове право". На відміну від ЦК УРСР, в ЦК України 2003 р. норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. Це дозволяє стверджувати, що незважаючи на те, що на практиці спадкування за законом зустрічається значно частіше, сам інститут спадкування за законом відіграє певним чином субсидіарну роль по відношенню до спадкування за заповітом, адже норми першого застосовуються лише тоді, коли громадянин не визначив посмертну юридичну долю свого майна шляхом складання заповідального розпорядження.
Порівняно з ЦК УРСР, новелою ЦК України є легальне визначення заповіту. Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Можна сформулювати також таке, розширене поняття заповіту. Заповіт — це правочин, який укладається фізичною особою (заповідачем) на випадок смерті, вчиняється в передбаченій законом формі, містить призначення спадкоємця (спадкоємців), а також може передбачати інші розпорядження, в тому числі покладати на спадкоємців обов'язки щодо виконання вказівок заповідача особистого характеру.
Не будь-яке розпорядження, зроблене на випадок смерті, слід вважати заповітом. Наприклад, договір страхування життя на користь третьої особи хоча і є розпорядженням фізичної особи на випадок своєї смерті, регулюється нормами не спадкового, а зобов'язального права, і не може бути визнаний заповітом.
Заповіт характеризується такими ознаками:
1. За загальним правилом, заповіт є одностороннім правочином, оскільки в ньому знаходить свій вираз волевиявлення лише однієї особи — заповідача. Для того, щоб заповіт був визнаний дійсним, не вимагається, щоб особи, призначені у ньому спадкоємцями, дали на це згоду. Лише після відкриття спадщини їхнє волевиявлення матиме значення — вони або приймуть спадщину, або відмовляться від її прийняття. В цьому випадку матиме місце інший правочин — про прийняття спадщини, який також є одностороннім. Вказана риса тягне за
38*
596
Глава 72
собою таку характеристику заповіту, як можливість його відміни: заповідач має право будь-яким чином змінити або скасувати раніше складений заповіт.
Водночас ЦК України передбачає виняток, коли заповіт може бути укладений двома особами. Згідно зі ст. 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Причому у разі смерті одного з подружжя інший з подружжя не вправі відмовитися від спільного заповіту, а на майно, що є предметом спільного заповіту, нотаріус накладає заборону відчуження.
2. Заповіт — це розпорядження, зроблене на випадок смерті. Тільки з часувідкриття спадщини особи, вказані у заповіті спадкоємцями, набувають правовступити у спадкові відносини.
Водночас заповіт не можна розглядати як правочин, вчинений під відкла-дальною умовою. Наявність умови передбачає те, що певна обставина може настати або не настати. Смерть же є явищем природним і незворотним, явищем, що неодмінно настане, невідомим залишається лише час його настання. Крім того, заповіти з правочинами з відкладальною умовою не дозволяє ототожнити той факт, що умова в правочині завжди має другорядне значення. Це виявляється в тому, що якщо сторони правочину не поставлять його виникнення і припинення в залежність від настання або ненастання тих чи інших умов, даний правочин все рівно матиме юридичну силу. Складання ж заповіту саме на випадок смерті є обставиною необхідною, а не випадковою.
3. Заповіт є особистим розпорядженням. Це виявляється у тому, що заповітможе бути складений лише від імені однієї особи (єдиний виняток — спільнийзаповіт подружжя). Крім того, скласти його заповідач може лише безпосередньо, авчинення заповіту під впливом волі третіх осіб тягне за собою недійсність цьогоправочину як такого, що укладений з пороком волі (ч. 2 ст. 1257 ЦК України).
4. Формальність — заповіт є правочином, який складається з суворимдотриманням форми. Цей акт повинен бути обов'язково складений у письмовійформі та посвідчений відповідною посадовою особою. Виняток становлятьвипадки посвідчення секретних заповітів, що здійснюється нотаріусами безознайомлення з текстом заповіту (ст. 1249 ЦК України). Недодержання формизаповіту та законодавчих вимог щодо його посвідчення тягне за собою визнаннязаповіту нікчемним (ч. 1 ст. 1257 ЦК України).
5. Заповіт є розпорядженням, основним змістом якого є призначення спадкоємця або спадкоємців, а також визначення юридичної долі майна (прав та обов'язків спадкодавця), що виступає об'єктом спадкового наступництва. Більше того, призначення спадкоємця виступає необхідною та обов'язковою умовою дійсності заповіту.
Крім того, заповідач може в тексті заповіту зробити спеціальні розпорядження — заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України), покладення (ст. 1240 ЦК України), призначити виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК України), підпризначити спадкоємця (ст. 1244 ЦК України), встановити сервітут (ст. 1246 ЦК України).
Нарешті, спадкодавець у тексті заповіту вправі обтяжити частку спадкоємців виконанням вказівок немайнового характеру (наприклад, висловити волю щодо місця та обряду його поховання). Слід, проте, мати на увазі, що заповіти, які складаються виключно з розпоряджень немайнового характеру, визнаються недійсними.
Форма заповіту. Порядок складання заповітів. Чинне законодавство досить жорстко регламентує вимоги до форми заповітів. Відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання.
Правове регулювання спадкових відносин
597
Заповіт може бути написаний власноруч заповідачем або за допомогою технічних засобів. Також законом допускається запис тексту заповіту нотаріусом зі слів заповідача. Однак, незалежно від способу складання тексту заповіту, заповіт повинен бути посвідчений нотаріально (ст. 1248 ЦК України). Новий ЦК передбачає, що у разі, якщо заповіт був записаний нотаріусом під диктовку спадкодавця і останній через фізичні вади не може особисто прочитати заповіт, його посвідчення має відбуватися за участю не менш як двох свідків (абзац третій ч. 2 ст. 1248, ч. 2 ст. 1253 ЦК України).
За загальним правилом заповіт повинен бути підписаний заповідачем особисто, однак у випадках, коли він не може підписати заповіт внаслідок хвороби або фізичної вади, за його дорученням і у його присутності дозволяється підписання заповіту іншою особою. Підпис цієї особи засвідчується нотаріусом або посадовою особою органу місцевого самоврядування, що має право на здійснення нотаріальних дій. Поряд із засвідченням підпису, нотаріус зобов'язаний також у тексті заповіту зазначити причини, які зумовили необхідність у підписанні заповіту третьою особою (ч. 4 ст. 207 ЦК України).
Регламентуючи порядок підписання заповітів іншою особою замість заповідача, законодавець не передбачає заборони щодо підписання заповіту особою, на користь якої було складено заповіт. Така норма була вміщена у ст. 543 ЦК УРСР І не увійшла до нового ЦК України.
Як і ЦК УРСР, новий ЦК України у ст. 1252 передбачив перелік випадків, коли заповіт може бути посвідчений спеціально уповноваженими на це посадовими, службовими особами. Такі заповіти за своїм юридичним значенням прирівнюються до нотаріальних, тому до їх форми та порядку складання висуваються такі ж вимоги, як і до нотаріальних (ст. 1247 ЦК України).
Таким чином, до нотаріально посвідчених прирівнюються:
заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинкудля осіб похилого віку та інвалідів, посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншогостаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів;
заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковомусудні, що ходить під прапором України, посвідчений капітаном цього судна;
заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, посвідчений начальником цієї експедиції;
заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин,з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу,що вчиняє нотаріальні дії, а також заповіт робітника, службовця, члена їхніхсімей і члена сім'ї військовослужбовця, посвідчений командиром (начальником)цих частини, з'єднання, установи або закладу;
5) заповіт особи, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі,посвідчений начальником місця позбавлення волі;
6) заповіт особи, яка тримається під вартою, посвідчений начальником слідчого ізолятора.
Порівняно з нормою ст. 542 ЦК УРСР, ст. 1252 ЦК України вміщує такі новели. По-перше, ЦК України розширив коло осіб, посвідчення заповітів якими прирівнюється до нотаріального, за рахунок надання права посвідчувати
598
Глава 72
заповіти начальникам слідчого ізолятора. По-друге, у ньому закріплено, що таке посвідчення має відбуватися при свідках (ст. 1253 ЦК України).
Докладніше правовідносини щодо посвідчення заповітів, прирівняних до нотаріальних, регулюються постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених"1 від 15 червня 1994 р. №419.
Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України заповіт складається, як правило, не менш, ніж у двох примірниках, один з яких зберігається у нотаріальній конторі, а другий видається заповідачеві за його бажанням. При складанні та посвідченні заповітів нотаріус перевіряє справжність особи заповідача, його дієздатність, а також правомірність заповідальних розпоряджень. За наявності зазначених порушень нотаріус відмовляє заповідачеві у вчиненні нотаріальної дії щодо посвідчення заповіту.
При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається (пункт 159 Інструкції).
Коло спадкоємців за заповітом та зміст заповіту. Заповідач вправі призначити спадкоємцями за заповітом фізичну, юридичну особу, державу, територіальну громаду, Автономну Республіку Крим, іноземну державу та будь-яких інших учасників цивільно-правових відносин (статті 1235, 2 ЦК України). При цьому заповідач може призначити спадкоємців у будь-якому поєднанні. Наприклад, заповіт може передбачати, що одна частина спадкового майна перейде до фізичної особи, а Інша — до держави та юридичної особи.
Якщо заповідач бажає призначити спадкоємцем фізичну особу, він не зобов'язаний керуватися наявністю у цієї особи зв'язків споріднення, шлюбу або утримання з ним. Іншими словами, заповідач вправі призначити спадкоємцем особу, яка не входить до жодної з п'яти черг спадкоємців за законом (статті 1261—1265 ЦК України), або особу, яка входить до наступної черги, навіть за умови Існування спадкоємців попередньої черги, і такий заповіт буде дійсним. У цьому виявляється один із аспектів фундаментального принципу спадкового права — принцип свободи заповіту.
Свобода заповіту також знаходить свій вияв у наданій законом можливості заповідача на свій розсуд визначити обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом (ст. 1236 ЦК України). Насамперед, спадкодавець може охопити заповітом усе спадкове майно або його частину. По-друге, він вправі залишити у спадщину не лише права та обов'язки, які йому належать на момент складання заповідального розпорядження, але й ті з них, які виникнуть або можуть виникнути в майбутньому. По-третє, він може розподілити між спадкоємцями за заповітом виключно свої права. В такому випадку обов'язки переходять до його спадкоємців у частині, що є пропорційною до одержаних ними прав.
Оскільки кількість і обсяг спадщини може істотно змінитися з моменту складання заповіту до часу смерті заповідача, закон встановлює, що чинність заповіту щодо складу спадкового майна встановлюється на момент відкриття спадщини (ч. 4 ст. 1236 ЦК України).
Заповідач позбавлений права визначати в заповіті виключно правову долю його боргів. Такий висновок випливає з універсального характеру спадкового на-
Нотаріальне оформлення цивільно-правових документів. — К., 1999. — С 364.
Правове регулювання спадкових відносин
599
ступництва, який виявляється в тому, що до спадкоємця спадщина переходить як єдине ціле, включаючи як права, так І обов'язки (ст. 1216 ЦК України). Звичайно, може статися так, що хоча предметом заповіту було усе належне спадкодавцеві майно, але з "усього" заповіданого майна на день відкриття спадщини в наявності будуть лише обов'язки заповідача. В цьому випадку спадкоємці позбавлені права вступати у спадкові правовідносини і приймати спадщину, яка складається з одних боргів, оскільки, по-перше, чинність заповіту щодо складу спадкового майна встановлюється на момент відкриття спадщини, а по-друге, спадкоємці задовольняють вимоги кредиторів виключно в межах вартості одержаного ними спадкового активу (ст. 1282 ЦК України).
Право на обов'язкову частку в спадщині. Принцип свободи заповітів, хоч і надає заповідачеві надзвичайно широкий обсяг правомочностей, але разом з тим не є безмежним. Стосовно найменш забезпечених осіб закон встановлює особливу гарантію виникнення спадкового правовідношення — обов'язкову частку, якою звужується свобода заповідальних розпоряджень.
Свобода заповіту обмежується в інтересах малолітніх, неповнолітніх і повнолітніх, але непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатних дружини (чоловіка), батьків (усиновителів) померлого. Непрацездатними особами вважаються Інваліди І, II та ПІ груп, інвалідність яких встановлена органами МСЕК, а також особи, які досягли віку, що дає підстави для призначення пенсії за віком: чоловіки — 60 років, жінки — 55 років. Ці особи згідно зі ст. 1241 ЦК України незалежно від змісту заповіту успадковують половину частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом.
Така частка, на яку за всіх обставин мають право зазначені спадкоємці, дістала назву обов'язкової частки. Осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, називають необхідними (обов'язковими) спадкоємцями. Якщо спадкодавець у тексті заповіту позбавить права на обов'язкову частку зазначених спадкоємців, то заповіт у цій частині буде визнаний недійсним.
Заповідач не вправі усунути від спадкування осіб, які претендують на обов'язкову частку у спадщині, шляхом вказівки про позбавлення їх права на спадщину (ч. З ст. 1235 ЦК України).
Порівняльний аналіз ст. 1241 нового ЦК та ст. 535 ЦК УРСР свідчить про Істотне коригування інституту обов'язкової частки. По-перше, за новим законодавством звужується коло необхідних спадкоємців. До їх числа вже не включаються утриманці спадкодавця. По-друге, зменшується розмір обов'язкової частки: якщо за ЦК УРСР він становив 2/3 від законної частки необхідного спадкоємця, то за новим ЦК України він дорівнює 1 /2 від такої частки.
По-третє, ЦК України встановив правило про можливість зменшення обов'язкової частки у спадщині в судовому порядку (ч. 1 ст. 1241). Суд наділений таким правом з урахуванням відносин між необхідними спадкоємцями і спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. В сучасній юридичній літературі припускається, що підставами зменшення розміру обов'язкової частки можуть бути: непідтримання спадкоємцем зв'язків із спадкодавцем, незважаючи на існуючу потребу в цьому, погане поводження зі спадкодавцем тощо1. Водночас новий Кодекс містить ще жорсткішу норму правового впливу на спадкоємця, якщо в су-
Див.: Цивільне право України: Академічний курс / За заг. ред. Я.М. Шевченко. — К.: ІнЮре, 2003. — Т. 1. Загальна частина. — С 382.
600
Глава 72
довому порядку буде доведено, що спадкоємець ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Такий спадкоємець, навіть якщо він має право на обов'язкову частку, може бути за рішенням суду взагалі усунений від права спадкування (частини 5, 6 ст. 1224 ЦК України).
По-четверте, новий ЦК містить правило про те, що будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку (ч. З ст. 1241 ЦК України). Зміст викладеної норми дозволяє стверджувати про неможливість покладати будь-які обов'язки на зазначених осіб у межах обов'язкової частки, що, безумовно, ставить таких осіб у привілейоване становище порівняно з іншими спадкоємцями (наприклад, не можна обтяжувати їхню обов'язкову частку виконанням заповідального відказу, покладення).
По-п'яте, новий ЦК України чітко визначив склад майна, з якого вираховується обов'язкова частка. За змістом ч. 2 ст. 1241 ЦК України до цього майна належать предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь обов'язкового спадкоємця, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до такого спадкоємця. Безперечно, ця норма унеможливить подальші спори з цього приводу, зокрема, суперечки про те, чи слід враховувати вартість предметів домашньої обстановки при обрахуванні обов'язкової частки1.
Позбавлення спадщини. Однією з правомочностей заповідача є позбавлення ним права на спадкування кого-небудь з числа потенційних спадкоємців за законом. Частина 2 ст. 1235 ЦК України встановлює, що заповідач може позбавити спадщини спадкоємця або спадкоємців за законом без зазначення причин, тобто на свій власний розсуд. Як уже зазначалося, заповідач не може позбавити права спадкування особу, яка має право на обов'язкову частку в спадщині (ч. З ст. 1235 ЦК України).
Стаття 1235 ЦК України наділяє заповідача правом позбавити спадкування потенційних спадкоємців за законом, але при цьому чітко не зазначає, про яке позбавлення йдеться, — пряме, яке має місце у випадку безпосередньої вказівки у заповіті про неможливість певної особи спадкувати, чи непряме (побічне), коли заповідач залишає все своє майно певній особі, а інших потенційних спадкоємців прости оминає, не згадуючи в заповіті. Ймовірніше, закон в першу чергу переслідує мету надати право заповідачеві усунути спадкоємців від спадкування формальним способом, тобто шляхом прямої вказівки про це. Проте водночас, виходячи з принципу свободи заповіту, можна з впевненістю стверджувати, що заповідач вправі охоплювати своїми розпорядженнями усю спадщину і призначати спадкоємцями будь-яких осіб. У таких випадках заповідач також реалізує своє право на позбавлення спадщини.
Розподіл позбавлення спадщини на пряме і побічне має важливе практичне значення. Якщо в тексті заповіту безпосередньо вказується, що потенційний спадкоємець позбавляється спадщини, ця особа, за умови існування чинного заповіту на час відкриття спадщини, ніколи не одержить права вступити у спадкові правовід-
Див.: Цивільне право України: Підручник / За ред. О.В. Дзери та Н.С. Кузнєцової. — К, 2002. — Т. 2. - С 621- 622.
Правове регулювання спадкових відносин
601
носини. В іншому випадку, якщо, наприклад, все майно було призначено єдиному спадкоємцеві першої черги, спадкоємець другої черги, не згаданий у тексті заповіту, все ж зберігає можливість одержати спадщину у тому випадку, коли спадкоємець, призначений заповітом, не прийме її або відмовиться від її прийняття.
Підпризначення спадкоємця. Одним з видів заповідальних розпоряджень може бути вказівка заповідача про призначення спадкоємця на випадок, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права спадкування, а також у разі відсутності або невиконання умов, визначених у заповіті з умовою (підпризначення спадкоємця — ст. 1244 ЦК України).
Наприклад, заповідач може зазначити, що він усе своє майно заповідає своєму батьку, а якщо останній помре до відкриття спадщині, право на спадщину одержить його син. Інший приклад. Заповідач обумовив виникнення у свого сина права на спадкування здобуттям ним протягом трьох років з часу відкриття спадщини наукового ступеня кандидата наук. На випадок невиконання його вказівок у зазначений строк він підпризначив спадкоємцем те підприємство, на якому він працював.
Підпризначеними можуть бути будь-які особи, що є учасниками цивільних правовідносин і, відповідно, виступають спадкоємцями згідно зі статтями 2, 1222 ЦК України.
На практиці неодмінно виникне питання, чи може заповідач підпризначити спадкоємця на випадок відпадіння першого підпризначеного спадкоємця. Оскільки ЦК України не передбачає прямої заборони щодо здійснення такого права заповідачем, слід припустити, що останній вправі підпризначати спадкоємців необмежену кількість разів.
Заповідальний відказ. Закон наділяє заповідача правом зробити в заповіті заповідальний відказ (статті 1237—1239 ЦК України). Сутність та особливість заповідального відказу, або легату, полягає в тому, що з усієї сукупності відносин зі спадкування конкретній особі або особам передається окреме право (у виключних випадках — певна сукупність прав, але ніколи — всі права), зміст якого є чітко визначеним. Це може бути надання права користування майном, передача грошової суми, прощення боргу за зобов'язанням тощо.
Відказоодержувачем може бути будь-який суб'єкт цивільних правовідносин. Не забороняється, щоб відказоодержувачем був призначений спадкоємець.
Виконання відказу покладається на спадкоємця за заповітом згідно з волею спадкодавця. При цьому заповідальний відказ не матиме юридичної сили у разі, коли відказоодержувач помре до відкриття спадщини. У такому разі право, що складало зміст відказу, приєднується до спадщини та переходить до спадкоємців на загальних підставах.
Відказоодержувач набуває права вимагати виконання відказу від того спадкоємця, частка якого обтяжена відказом. Якщо такий спадкоємець відмовиться від спадщини, не прийме ЇЇ або вибуде зі спадкових відносин іншим шляхом, обов'язок за заповідальним відказом переходить лише до інших спадкоємців за заповітом (ч. 4 ст. 1275 ЦК України). У разі відсутності спадкоємців за заповітом заповідальний відказ втрачає свою силу, оскільки закон не покладає обов'язку щодо виконання відказу на спадкоємців за законом або на територіальну громаду, до якої спадкове майно перейшло як відумерле.
За ЦК УРСР заповідальний відказ виконувався лише після повного задово-
602
Глава 72
лення вимог кредиторів спадщини (ч. З ст. 556). Оскільки новий ЦК України у ст. 1282, яка присвячена врегулюванню обов'язків спадкоємців перед кредиторами, не надає жодної переваги щодо черговості задоволення вимог кредиторів і від-казоодержувачів спадщини, на перший погляд можна було б припустити, що вони задовольняються на рівних умовах. Однак аналіз змісту ч. З ст. 1238 ЦК України дозволяє стверджувати, що зобов'язання перед легатаріями задовольняються після погашення вимог кредиторів спадщини. Ця норма встановлює обов'язок спадкоємця з виконання легату лише в межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Під терміном "борги", ймовірно, розуміються зобов'язання перед кредиторами, не виконані спадкодавцем.
ЦК України окремо виділяє такий вид заповідальних відказів, як покладення на спадкоємця обов'язку щодо надання легатарієві права користування житловим приміщенням, яке є об'єктом спадкування (ч. 2 ст. 1238 ЦК України). Це право надається саме відказоодержувачеві, нерозривно пов'язане з його особою, а тому воно не поширюється на членів його сім'ї, якщо інше прямо не передбачено в заповіті, та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.
Цікавим, як з теоретичної, так і з практичної точки зору, уявляється розгляд ще кількох питань, пов'язаних з функціонуванням інституту заповідального відказу. Зокрема, спірним є твердження деяких авторів (Д.П. Ватмана1, М..В. Гордона2, В.К. Дронікова3, В.І. Серебровського4) про те, що предметом заповідального відказу може бути покладення на спадкоємця обов'язку надати відказоодержувачеві довічне утримання. Цілком можливим є настання такої ситуації, коли легат може бути виконаний у сумі, що перевищує спадкову частку спадкоємця. Тому, виходячи з практичних міркувань, у заповіті необхідно вказувати розмір грошових сум (вартість іншого майна), які підлягають виплаті легатарієві з метою його утримання, а також строк, протягом якого здійснюється таке утримання.
Немає єдності і в позиціях щодо можливості підпризначення відказоодержувача5. Ми вважаємо правильною думку тих цивілістів, які визнають таку можливість, виходячи з аналогії права субституції (підпризначення) спадкоємця. Інше вирішення цього питання призведе до звуження свободи заповідальних розпоряджень.
Покладення. Близькою до заповідальних відказів є правова природа покладення (ч. 2 ст. 1240 ЦК України). Як і відказ, покладення є одним із розпоряджень заповідача, яким у спадкоємця встановлюється обов'язок з виконання певних дій на користь третьої особи.
Покладення є одним із розпоряджень заповідача, яким у спадкоємця встановлюється обов'язок з виконання дій, спрямованих на здійснення загальнокорисної
Ватман Д. П. Завещательный отказ // Советская юстиция. — 1970. — № 18. — С. 24.
Гордон М. В. Наследование по закону и по завещанию. — М; Юридическая литература, 1967. - С. 59.
Дроников В. К. Наследственное право Украинской ССР. — С. 92.
Серебровский В. И. Очерки- — С. 136.
ПорІв.: Дроников В. К. Наследственное право Украинской ССР. — К.: Вища школа, 1974. — С. 92; Серебровский В. И. Очерки... — С. 140; Антимонов В. С, Граве К. А. Зазнач, праця. — С. 170; Ватман Д. П. Зазначена праця. — С. 23.
Правове регулювання спадкових відносин
603
мети. Наприклад, заповідач, залишаючи спадкоємцеві зібрану ним рідкісну колекцію картин, монет і т. ін., покладає на нього обов'язок надавати всім бажаючим у певні дні та години можливість для ознайомлення з ними; відомий композитор, призначаючи спадкоємцем консерваторію і передаючи останній предмети, пов'язані з його професійною діяльністю, зобов'язує останню влаштувати в його будинку музей; вчений разом із призначенням спадкоємцем навчального закладу, в якому він працював, покладає на нього зобов'язання надавати у користування студентам цього закладу створені ним електронні пристрої для проведення наукових досліджень; письменник дає спадкоємцеві вказівку передати зібрані ним літературні матеріали державі з метою подальшого створення на їх основі бібліотеки для дітей та юнацтва.
Наведені приклади свідчать, що покладення може полягати у наданні не тільки немайнових, але й майнових прав. Тому слід визнати спірною позицію проф. B.I. Ce-ребровського про те, що покладення полягає лише в діях, що не мають майнової вигоди1. Порівнюючи легати та покладення, більш правильно було б зазначити, що покладення, на відміну від заповідального відказу, яким у певної особи завжди встановлюється майнове право, може мати і немайновий характер.
Основна відмінність між легатом та покладенням полягає в меті застосування — якщо перший завжди спрямований на виникнення майнової вигоди у конкретної особи, то покладення, як правило, зумовлює виникнення права вимоги у невизначеного наперед кола осіб. Уповноваженими особами при покладанні можуть бути як чітко визначений суб'єкт (наведений вище четвертий приклад) або певна соціальна група (третій приклад), так і у надзвичайно широке коло осіб (перший та другий приклади).
При покладенні, як і при відказі, між спадкодавцем та уповноваженими на одержання права особами складаються сингулярні цивільні правовідносини, опосередковані наявністю спадкоємця за заповітом та фактом вираження ним волі, спрямованої на прийняття спадщини. Між спадкоємцем за заповітом, на якого покладений відповідний обов'язок, та особами, які мають право вимагати виконання на їх користь дій відповідного змісту, складаються зобов'язальні відносини, в яких перший виступає боржником, а останні — кредиторами2.
Скасування та зміна заповіту. Заповідач має право в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт (ст. 1254 ЦК України). З цією метою він звертається із заявою відповідного змісту до нотаріуса або до відповідної посадової особи органу місцевого самоврядування, яка здійснює нотаріальні дії.
Змінити або скасувати раніше складений заповіт можна й іншим шляхом — шляхом вчинення нового заповіту. Заповіт, який було складено пізніше, скасо-
Див.: Серебровский В.И, Наследственное право. — М.: Московский большевик. — 1948. — С. 39.
Не зовсім вдалою слід визнати позицію Д. Ватмана, який вважає, що покладання, на відміну від легату, не встановлює зобов'язальних правовідносин між спадкоємцем та конкретною особою, а "лише зобов'язує спадкоємця використовувати одержане ним майно для досягнення загальнокорисної мети". (Ватман Д. Завещательный отказ // Советская юстиция. — 1970. — № 18. — С. 24). Дійсно, уповноважений суб'єкт у нравовідношенні, що виникло, визначально невідомий. Проте це зовсім не означає, що він взагалі відсутній, — цей суб'єкт існує, але з огляду на надзвичайно широке коло потенційних кредиторів у зобов'язанні, яке виникає з покладання, не можна наперед визначити, яка конкретно особа або сукупність осіб виявиться ним. "Досягнення загальнокорисної мети" в кінцевому підсумку направлене на задоволення потреб та інтересів окремих осіб і не може саме по собі вважатися виправданням відсутності у відносинах, що розглядаються, уповноваженого суб'єкта
604
Глава 72
вує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить. Таке скасування відбувається автоматично, незалежно від того, чи є у тексті заповіту, складеного пізніше, пряма вказівка про те, що він скасовує попередній. Водночас новий заповіт не відновлює юридичну силу заповіту, який заповідач склав до попереднього.
У випадку, якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту за загальним правилом не відновлюється. Винятки мають місце у разі недійсності такого заповіту, що стала наслідком складання заповіту дієздатною особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України) або у разі вчинення заповіту під впливом насильства (ст. 231 ЦК України).
Скасування заповіту або внесення до нього змін здійснюється заповідачем особисто за правилами, передбаченими для посвідчення заповітів (статті 1247, 1248 ЦК України).
Виконання заповіту. Реалізація права громадян на розпорядження своїм майном на випадок смерті шляхом складання заповіту значною мірою залежить і перебуває у нерозривному зв'язку з тими засобами та механізмами, за допомогою яких відбувається здійснення волевиявлення заповідача. Одним з таких засобів виступає інститут виконання заповіту, який надає спадкодавцеві можливість доручити певній особі (фізичній або юридичній) здійснення заповідальних розпоряджень у точній відповідності з його волею.
Виконання заповіту можна визначити як цивільне правовідношення, ініціатором якого виступає, як правило, заповідач, за яким на фізичну чи юридичну особу (виконавця заповіту) покладається обов'язок щодо здійснення цілого комплексу дій, спрямованих на реалізацію положень, що містяться у заповідальному розпорядженні.
Центральною фігурою в правовідношенні щодо виконання заповіту є сам виконавець. Новий ЦК України значно розширив суб'єктний склад виконавців заповіту, зарахувавши до нього усіх осіб, призначених самим заповідачем (ст. 1286), його спадкоємцями (ст. 1287) або нотаріусом (ст. 1288). Навпаки, ЦК УРСР 1963 р. дещо звужував це поняття, відносячи до виконавців виключно осіб, яким доручено виконання, та за умови, що вони не є спадкоємцями (ч. 2 ст. 546).
Незалежно від того, ким призначається виконавець заповіту, для надання юридичної сили такому призначенню необхідне одержання згоди самого виконавця. Зазначена згода повинна бути викладена письмово у формі відповідного напису безпосередньо у тексті заповіту або додатку до заповіту. За новим ЦК України (ст. 1289) дача згоди є обов'язковою незалежно від того, кому доручається виконання заповідальних розпоряджень — спадкоємцеві, призначеному у заповіті, або сторонній особі. На відміну від цього правила, ст. 546 ЦК УРСР встановлювала, що згода вимагається лише від осіб, які не вказані в якості спадкоємців, в той час як виконавець з числа спадкоємців за заповітом міг бути призначений і без його згоди.
Оскільки за загальним правилом виконавець призначається заповідачем, його згода звичайно оформлюється до відкриття спадщини. Однак з огляду на те, що за новим законодавством виконавець може бути призначений також після відкриття спадщини, частина 3 ст. 1289 ЦК України передбачає, що виконавець може подати нотаріусу заяву про свою згоду і після відкриття спадщини. Очевидно, проте, що правило, встановлене у ч. З ст. 1289 ЦК України, розраховано лише на випадки призначення виконавця заповіту нотаріусом (ст. 1288 ЦК
Правове регулювання спадкових відносин
605
України), адже у разі призначення його за згодою спадкоємців про подання заяви до нотаріального органу ЦК України не згадує (ст. 1287).
Як і в будь-якому правовому відношенні, змістом правовідношення з виконання заповіту виступають права та обов'язки його суб'єктів. Характерною особливістю правового положення виконавця заповіту є те, що основний зміст правовідношення за його участю складають не його права, а обов'язки. Крім того, праву на прийняття спадщини, що належить особам, закликаним до спадкування (потенційним спадкоємцям), зазвичай відповідає пасивний обов'язок невизначеного кола осіб (усіх і кожного), зміст якого полягає, як правило, в утриманні від вчинення діянь, спрямованих на порушення їхніх спадкових прав. Навпаки, на виконавця заповіту покладаються обов'язки, які полягають у здійсненні активних дій.
Обов'язки виконавця заповіту можна умовно поділити на дві групи. До першої належать обов'язки щодо виконання дій, пов'язаних з передачею майна заповідача його спадкоємцям, а також виконання вказівок заповідача стосовно третіх осіб (кредиторів, відказоодержувачів). Ці обов'язки закріплені у частині першій ст. 1290 ЦК України ("Повноваження виконавця заповіту"). До них належать: І) вжиття заходів щодо охорони спадкового майна; 2) вжиття заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини; 3) вимагання від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань; 4) управління спадщиною; 5) забезпечення одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті; 6) забезпечення одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.
До другої групи обов'язків виконавця заповіту можна віднести забезпечення виконання самими спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (частина 2 ст. 1290 ЦК України). Необхідною умовою здійснення своїх повноважень виконавцем заповіту є одержання ним відповідного документу, який оформляється у нотаріальному порядку за місцем відкриття спадщини.
Основним обов'язком виконавця є виявлення спадкового майна і встановлення кола осіб, які мають право на спадщину за заповітом або успадковують за законом, якщо заповітом охоплено не усе майно, або є спадкоємці, які мають право на одержання обов'язкової частки (ст. 1241 ЦК України).
Поряд з цим на виконавця покладається обов'язок щодо вжиття заходів, спрямованих на повідомлення про відкриття спадщини тих спадкоємців, які через відсутність їх за місцем відкриття спадщини або з інших причин не знають про факт смерті спадкодавця, а також вчинення необхідних дій щодо охорони та управління спадковим майном до явки зазначених спадкоємців або до переходу спадщини до територіальної громади. Виконавець повідомляє про відкриття спадщини не лише спадкоємців, а й відказоодержувачів та кредиторів спадщини.
До виявлення спадкоємців виконавець заповіту здійснює охорону спадкового майна. Враховуючи той факт, що заходи з охорони спадщини не є виключною прерогативою виконавця заповіту і можуть здійснюватися також нотаріусом, органом місцевого самоврядування (частина 2 ст. 1283 ЦК України) або особою, яка управляє спадщиною (ст. 1285 ЦК України), новий ЦК України в ст. 1284 визначає особливості охорони спадкового майна виконавцем.
Зміст обов'язків виконавця заповіту залежить від того, ким він був призначений. За загальним правилом виконавець заповіту призначається особистим розпорядженням заповідача (ст. 1286 ЦК України). Якщо заповідач не призначив виконавця, у разі його відмови або усунення за ініціативою спадкоємців, виконавець
606
Глава 72
заповіту обирається з числа останніх або ним призначається стороння особа (ст. 1287 ЦК України). Виконавець заповіту також може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців (ст. 1288 ЦК України).
За змістом ст. 1284 ЦК України, якщо виконавець заповіту призначений особисто спадкодавцем, на нього покладається обов'язок з охорони спадщини у цілому, незалежно від того, чи усе спадкове майно охоплено заповітом, чи заповідана лише його частина. Однак в останньому випадку ЦК України надає можливість спадкоємцям за законом реалізувати право на відмову від послуг виконавця, призначеного у заповіті (щоправда, слід було б також передбачити, що правомочністю на відмову володіє кожен Із спадкоємців за законом). У такому разі частина майна, призначена спадкоємцям за заповітом, охоронятиметься виконавцем, зазначеним у тексті самого заповіту, а частина, призначена спадкоємцям за законом, — виконавцем, призначеним спадкоємцями за законом.
Оскільки ст. 1284 ЦК України прямо не згадує про особливості охорони спадщини у разі призначення виконавця заповіту за ініціативою спадкоємців або нотаріусом, варто припустити, що в таких випадках виконавець здійснює дії з охорони усього спадкового майна або його частини, залежно від того, яке саме майно потребує охорони в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів або кредиторів.
Цікавим є питання про компетенцію виконавця щодо охорони спадкового майна (управління ним) у разі призначення його вже після відкриття спадщини (статті 1287, 1288 ЦК України), коли заходи щодо збереження цілісності, недопущення заволодіння спадщиною неуповноваженими особами вже тривають і здійснюються нотаріусом або особою, яка здійснює управління спадщиною згідно з договором, укладеним з нотаріусом або органом місцевого самоврядування (ст. 1285 ЦК України).
Незалежно від того, ким вживаються заходи з охорони, виконавець заповіту фактично позбавляється можливості втручатися в діяльність цих осіб, оскільки питання про момент припинення заходів з охорони спадкового майна вирішується законодавством імперативно. Відповідно до ч. З ст. 1283 ЦК України охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, а за змістом ч. 2 ст. 1285 ЦК України заходи щодо управління спадщиною (відповідно, і заходи з її охорони як необхідна передумова І складова управління) тривають до з'явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.
У таких випадках виконавець не вправі вимагати переведення на себе прав і обов'язків охоронця спадщини (особи, що здійснює управління нею) від нотаріуса, а також без наявності волі управителя, узгодженої зі змістом договору про управління. З іншого боку, не маючи доступу до спадщини або її частини, яка перебуває під охороною, виконавець заповіту не має змоги виконати свої обов'язки перед спадкоємцями в повному обсязі, передбаченому в ч. 1 ст. 1290 ЦК України.
Викладене дає підставу для висновку, що обсяг правового статусу виконавця заповіту, призначеного або обраного після відкриття спадщини, може бути вужчим, ніж у виконавця, що здійснює свої повноваження з моменту смерті спадкодавця.
Після виявлення суб'єктного складу та об'єктів спадкового правовідношення виконавець зобов'язаний провести розподіл спадщини між указаними в заповіті спадкоємцями відповідно до часток, призначених заповідачем, а також між необ-
Правове регулювання спадкових відносин
607
хідними спадкоємцями (ст. 1241 ЦК України), із наступною передачею цих часток спадкоємцям.
Визначаючи обсяг повноважень виконавця заповіту, законодавець не згадує про виконання вимог кредиторів, не погашених спадкодавцем. Це не випадково. Вважаємо, що виконавець заповіту, якщо лише ним не виступає один із спадкоємців, позбавлений можливості задовольняти майнові вимоги кредиторів спадщини. Такий висновок випливає з легального визначення спадкування, сформульованого у ст. 1216 ЦК України, за змістом якого спадкуванням вважається перехід від померлого спадкодавця до його спадкоємців спадщини як сукупності прав та обов'язків. Дії виконавця обмежуються лише пошуком кредиторів з наступним повідомленням їх про факт смерті боржника-спадкодавця. У свою чергу, кредитори протягом встановлених ст. 1281 ЦК України строків мають право лише пред'явити спадкоємцям свої претензії (слід зауважити, що на відміну від норм ст. 557 ЦК УРСР, які надавали кредиторам можливість заявляти про свої претензії не лише спадкоємцям, але також і виконавцеві заповіту, новий ЦК позбавив їх цього права). Саме ж задоволення вимог кредиторів відбувається спадкоємцями після прийняття ними спадщини.
Твердження про відсутність у виконавця заповіту права на задоволення вимог кредиторів за рахунок спадщини дістає підтвердження також у нормах цивільного процесуального законодавства. Відповідно до ч. З ст. 130 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України позови кредиторів спадкодавця, пред'явлені до прийняття спадщини спадкоємцями, підсудні судові за місцем знаходження спадкового майна або основної його частини. В силу ч. З ст. 111 ЦПК по справі, в якій повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони та управління спадковим майном.
Будучи позбавленим права задовольняти вимоги кредиторів спадкодавця, водночас, з метою забезпечення одержання кожним із спадкоємців призначеної йому частки у спадщині, виконавець заповіту має право вимоги до боржників спадкодавця (пункт 3 ч. 1 ст. 1290 ЦК України).
Перелік обов'язків виконавця заповіту, передбачених ст. 1290, не є вичерпним, оскільки може бути розширений розпорядженнями, зробленими заповідачем. Як уже зазначалося, у зобов'язальному правовідношенні, яке виникає у зв'язку з виконанням заповіту, виконавець зазвичай виступає у ролі боржника, на якого покладаються обов'язки стосовно реалізації останньої волі заповідача. Маючи основною метою виконання дій на користь спадкоємців (кредиторів), виконавцеві заповіту разом з тим може бути також доручено забезпечення виконання самими спадкоємцями певних дій на користь третіх осіб, якщо частки таких спадкоємців обтяжені, зокрема, обов'язками перед відказоодержувачами (статті 1237, 1238 ЦК України) або зобов'язаннями, зумовленими суспільно корисною метою (ч. 2 ст. 1240 ЦК України). Існування у виконавця заповіту певних прав (вимог) дозволяє зарахувати його до категорії кредитора спадкоємців, які в даному випадку виступають на боці боржників, оскільки зобов'язані підкоритися його вимогам, заснованим на заповіті або законі.
Якщо інше не передбачено заповітом, виконавець вправі особисто виконувати покладені на нього заповітом та законом зобов'язання або доручити їх виконання третій особі, при цьому залишаючись відповідальним за їх належне виконання перед спадкоємцями, кредиторами та відказоодержувачами.
608
Глава 72
Виконання заповіту — це реалізація дійсної волі заповідача, тому за наявності коливань з приводу змісту тих чи інших заповідальних розпоряджень виконавець зобов'язаний вжити заходи щодо вірного й однозначного тлумачення заповіту. Якщо з тлумаченням заповіту, здійсненим виконавцем, не згоден хоча б один із спадкоємців, в ідка з о одержувачів або кредиторів спадщини, спір розв'язується у судовому порядку.
Види заповітів. ЦК України докорінно змінив ще донедавна традиційні підходи до форм волевиявлення спадкодавця на випадок смерті. На відміну від ЦК УРСР, який передбачав лише один вид заповіту — письмовий заповіт, посвідчений нотаріально (ст. 541) або спеціально уповноваженими на це законом посадовими особами (ст. 542), новий ЦК України значно розширив повноваження заповідача, надавши йому право складати умовний заповіт (ст. 1242), спільний заповіт подружжя (ст. 1243) або секретний заповіт (ст. 1249)1.
Введення нових видів заповітів є предметом гострої дискусії в правовій літературі. Особливо гострі суперечки виникли з приводу доцільності впровадження таких конструкцій, як умовний і секретний заповіт.
Суть умовного заповіту полягає в тому, що призначений заповідачем спадкоємець стає власником заповіданого йому майна лише при настанні вказаної у заповіті умови (ст. 1242 ЦК України)2.
Велика група авторів, аналізуючи цю проблему, доходили висновку, що слід допускати складання таких заповітів3. При цьому вони слушно вказували на значні труднощі, які виникають при виконанні умовних заповітів, основною з яких є встановлення в кожному конкретному випадку правомірності або неправомірності включених до заповіту умов.
Правовий аналіз конструкції умовних заповітів у країнах англо-американської системи права змушує окремих авторів визнати, що хоча цей інститут Існує в правовій системі вже не один десяток років, ще й досі законодавцеві не вдалося подолати великої кількості неясностей та суперечностей, пов'язаних з його застосуванням. К. Сойєр, зокрема, зазначає, що проблеми створює не лише визначення правомірності або неправомірності тієї чи іншої умови, що міститься у тексті
У сучасній літературі панівною є думка про те, що письмовий заповіт, посвідчений нотаріально, секретний заповіт, умовний заповіт, спільний заповіт подружжя належать до форм заповідальних розпоряджень. (Див., напр.: Диордиеви О.Н. Плюсы и минусы нового наследственною права и проблемы нотариата и суда при применении нового законодательства // Нотариус, — 2002. — № 1. — С. 50). Вважаємо, що більш правильним буде твердження, що зазначені конструкції є видами, а не формами заповітів. Пояснюється це тим, що поняття "форма правочину" і "вид правочину" істотно відрізняються за змістом. На наше переконання, під формою правочину необхідно розуміти сукупність способів вираження, закріплення та посвідчення волі суб'єктів (сторін) правочину. Вид правочину — це конкретний його тип, який виділяється залежно від певного критерію класифікації. Таким чином, всі вищеперераховані заповіти є різновидами заповідальних розпоряджень і укладаються у письмовій формі. Підтвердженням нашої позиції може служити і зміст норм Книги шостої ЦК України, в яких закріплюються вимоги до форми заповіту як письмового акту, підписаного, як правило, самим укладачем, та посвідченого нотаріусом або спеціально уповноваженою на це особою (статті 1247—1253).
Детальніше про заповіти з умовою див.: Рябоконь Є.О. Спадкове правовідношення в цивільному праві: Монографія. — К.: Віпол, 2002. — С 262—265. Див., напр.: Сєребровский В. И. Очерки... — С. 112—114.
Правове регулювання спадкових відносин
609
заповіту, але й встановлення того, чи є обставина, щодо якої висловив свою волю померлий, умовою, в залежність від якої ставиться прийняття спадщини спадкоємцем, або простим побажанням спадкодавця1.
Законодавство встановлює, що умова в заповіті є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства (ч. 2 ст. 1242 ЦК України). Однак передбачити всі умови, які б вважалися незаконними і не могли б бути предметом заповідальних розпоряджень, неможливо. Це призведе до того, що спадкоємці за заповітом, у разі їхньої незгоди з указаною у заповіті умовою, можуть оскаржити правомірність останньої, а суд не зможе при винесенні рішення з цього питання твердо спиратися на відповідну правову норму.
Крім того, можливі випадки, коли умова хоча і є правомірною, але спадкоємець не в змозі виконати її з незалежних від нього причин. Наприклад, передбачена умова, що спадкоємець повинен обов'язково працевлаштуватися зі своєї спеціальності. Останній вживає для цього усіх необхідних дій, але не може знайти роботу через перенасиченість працівниками даної професії ринку праці. Вважаємо, що конструкція умовних заповітів у новому ЦК вимагає свого істотного доопрацювання. Доцільно було б урахувати досвід розробників нового Цивільного кодексу Російської Федерації, в процесі підготовки якого активно обговорювалася можливість введення умовних заповітів, але в кінцевому підсумку від цієї ідеї вирішено було відмовитись2.
Не менш цікавою є і правова конструкція секретного заповіту (статті 1249, 1250 ЦК України).
Виходячи зі змісту норм ЦК України, секретний заповіт у загальному можна визначити як посмертне розпорядження спадкодавця, яке визначає долю належного йому майна та містить вказівки немайнового змісту, зроблене у письмовій формі та підписане ним особисто, яке посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.
Головна мета створення Інституту секретних заповітів у ЦК України полягає в тому, щоб максимально захистити таємницю заповіту. З метою досягнення цієї мети закон наділяє спадкодавця правом скласти заповіт без ознайомлення з ним будь-яких сторонніх осіб, в тому числі й нотаріуса. Водночас, як убачається із змісту ст. 1249 ЦК України, для визнання заповіту секретним достатньо, щоб він був поданий нотаріусу у заклеєному вигляді і щоб саме нотаріус не мав змоги ознайомитись з таким заповітом. Іншими словами, не виключено, що інші особи, в тому числі ті, які призначені заповітом спадкоємцями, знатимуть про зміст посмертних розпоряджень заповідача, а нотаріус як компетентна посадова особа, наділена правомочностями щодо забезпечення законності у спадковому процесі, можливості ознайомитись із змістом секретного заповіту буде позбавлений.
Таким чином, виникає дещо парадоксальна ситуація, коли усі інші особи зможуть ознайомитись з секретним заповітом за бажанням спадкодавця до його посвідчення нотаріусом, а останній такого права не має, оскільки це нівелює сам
Див.: Sawyer С. Succession, Wills & Probate. — London: Cavendish Publishing Limited, 1995. — P. 37-38.
Див.: Маковский Л. Л. Как лучше гарантировать наследование. Нормы наследственного права в проекте части третьей Гражданского кодекса Российской Федерации // Адвокат. — 1997. — № 1—2. — С. 77.
39 — 5-633
610
Глава 72
таємний характер цього заповідального розпорядження. Отже, "секретність" заповіту полягає саме у неможливості нотаріуса дізнатися про зміст посмертних розпоряджень спадкодавця.
Слід зазначити, що в спадковому законодавстві багатьох зарубіжних країн розуміння секретного (таємного) заповіту принципово відрізняється від того, що закладене в ЦК України. В тих країнах, де допускається складання олографічних (власноручних) заповітів у присутності свідків, спадкодавцеві надано право розголошувати або не розголошувати зміст своїх розпоряджень перед свідками. В останньому випадку заповіт вважається секретним. Так, згідно зі ст. 727 ЦК Квебеку1 в присутності двох повнолітніх свідків заповідач заявляє, що представлений письмовий документ, зміст якого він може не розголошувати, є його заповітом; після цього він і свідки підписують заповіт.
У законодавстві тих країн, де домінуючою формою виступає нотаріально посвідчений заповіт, як правило, зазначається, що обов'язковою умовою складання і посвідчення таємного заповіту виступає незнання про зміст розпоряджень спадкодавця не лише особою, яка здійснює посвідчення заповіту, а й іншими особами, в тому числі й тими, які виступають свідками. Зокрема, в ЦК Іспанії зазначається, що заповіт визнається закритим лише якщо заповідач, не повідомляючи нікому своєї останньої волі, оголошує про те, що вона виражена в листі, який передається посадовій особі, зобов'язаній посвідчити цей акт2. Подібну норму містить і ЦК Російської Федерації, ст. 1126 якого передбачає, що заповідач вправі скласти заповіт, не надаючи при цьому іншим особам, в тому числі нотаріусу, можливості ознайомитися з його змістом (закритий заповіт). Ще чіткіше уявлення про таємний характер такого заповідального розпорядження дає ЦК Угорщини, що містить таке застереження: якщо при складанні закритого заповіту присутні свідки (за цивільним законодавством Угорщини присутність свідків при написанні секретних заповітів не є обов'язковою, проте і не забороняється), вони можуть не знати не лише зміст заповіту, але і не усвідомлювати того, що вони присутні при складанні заповіту3. Звичайно, може виявитись так, що стороння особа випадково дізналася про наявність і текст таємного заповіту. Однак в цьому випадку заповіт не втрачає ознак секретності, оскільки ознайомлення з його змістом відбулося не з ініціативи заповідача.
Таким чином, зарубіжне законодавство передбачає, що заповіт кваліфікується як секретний лише за умови, що спадкодавець не ознайомив з його текстом усіх Інших (сторонніх) осіб, в тому числі й нотаріуса, який здійснює його посвідчення. Вважаємо, що саме наведене розуміння більш притаманне правовій природі секретних заповітів, і саме його слід покласти в основу перспективного спадкового законодавства.
На підставі викладеного вважаємо, що законодавець, ставлячи за мету надати спадкодавцеві правомочність скласти заповідальне розпорядження особисто, без втручання будь-яких інших осіб, водночас не наділяє його такою можливістю, адже висуває лише одну основну вимогу до секретного заповіту, а саме: неознайом-
Див.: Гражданский кодекс Квебека / Под науч. ред. О.М. Козырь, А.А. Маковской. — М.: СТАТУТ, 1999.
Див.: Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование / Под ред. В.В. Залесского. — М.: НОРМА, 1999. — С. 517.
3 Там само. -С. 512.
Правове регулювання спадкових відносин
611
лення з його змістом нотаріуса, який здійснює його посвідчення. Отже, не досягається основна ціль, заради якої і був введений інститут секретних заповітів.
Введення такого виду заповітів, як заповіт подружжя, на перший погляд можна схвалити, оскільки такий заповіт дозволяє подружжю розпорядитися майном, що є їх спільною сумісною власністю, на власний розсуд (ст. 1243 ЦК України). Проте у разі смерті одного з подружжя Інший з подружжя позбавлений права розпорядитися заповіданим майном (продати або заповісти іншій особі, ніж та, яка визначена в заповіті подружжя), що не лише обмежує його правоздатність, а й може в певних випадках залишити без засобів до існування. З огляду на наведені проблеми інституту заповіту подружжя доцільність його впровадження вже зараз викликає сумніви в правовій літературі1.
§ 2. Спадкування за законом
Спадкування за законом може, зокрема, наступати, якщо:
а) відсутній заповіт;
б) заповіт визнано недійсним повністю або частково;
в) заповідана лише частина спадкового майна;
г) всі спадкоємці за заповітом відмовилися від спадщини або не прийняли її;
д) всі спадкоємці за заповітом померли до відкриття спадщини;є) всі спадкоємці усунуті від права на спадщину.
Об'єктивними обставинами для того, щоб мало місце спадкування за законом, є:
смерть спадкодавця;
наявність спадкового майна;
наявність спадкоємців за заповітом.
До суб'єктивних умов, які спричинюють спадкування за законом, можна віднести:
належність конкретного спадкоємця до певної черги спадкоємців за законом, оскільки їх право на спадкування за законом залежить від того фактору, доякої черги за законом віднесено спадкоємця;
можливість документально підтвердити свої родинні або шлюбні відносиниіз спадкодавцем;
фактичний вступ в управління або володіння спадщиною у встановленізаконом строки.
Слід зазначити, що положення спадкового права за новим ЦК мають більшу конкретизацію порівняно з ЦК УРСР, оскільки правовідносини щодо спадкування за законом виділені в окрему главу 86 ЦК, в якій узагальнені основні умови спадкування за законом. Зрозуміло, що статті 1258—1267 ЦК, спрямовані на встановлення особливостей визначення належності права на спадкування за законом, будуть застосовуватися відповідно до Прикінцевих та Перехідних положень до правовідносин, що виникнуть після набрання цим Кодексом чинності. Однак правила Книги шостої ЦК України мають застосовуватися до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.
Тому спадкування за законом буде мати місце за ЦК УРСР 1963 року і в тих випадках, коли набере чинності новий ЦК, але, якщо спадкодавець помер до вступу
Див.: Цивільне право України: Академічний курс / За заг. ред. Я.М. Шевченко. — С 385—386.
39"
612
Глава 72
в дію нового ЦК, а спадкоємці вступили в управління або володіння спадковим майном до набрання останнім чинності, оскільки закон не має зворотної дії в часі. На практиці мають місце випадки, коли громадяни фактично вступають в управління і володіння спадковим майном, але тривалий час належним чином не оформлюють своїх прав на спадкове майно, що підлягає реєстрації. Тому такі правовідносини мають регулюватися за законодавством, що мало місце на момент реалізації спадкоємцями їх прав.
З наведеного випливає, що ще значний час правознавцям необхідно буде пам'ятати, що до вступу нового ЦК існувало дві черги спадкоємців за законом. До першої черги належали: діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належала також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця також вважались спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їхніх батьків, хто був би спадкоємцем (ст. 529 ЦК УРСР). За статтею 530 ЦК УРСР до другої черги спадкоємців за законом належали брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері (друга черга). Суттєвою відмінністю положень ЦК УРСР від нового ЦК є положення про спадкування утриманцями спадкодавця, оскільки непрацездатні особи, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті, отримували право на спадкування. За наявності інших спадкоємців за законом вони мали право успадкувати нарівні з спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства. Якщо інших спадкоємців не було, то вони успадковували все майно спадкодавця.
Загальні принципи спадкування за законом не зазнали змін, оскільки спадкування за законом здійснюється почергово, в рівних частках і кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених законом.
Питання зміни черговості одержання права на спадкування регламентоване ст. 1259 нового ЦК. Передбачається, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Акцент у цій нормі зроблений на тому, що такий договір може укладатись заінтересованими спадкоємцями, а тому ним не можуть порушуватися права спадкоємців, які не беруть участі у його посвідченні. Оскільки кількість спадкоємців за законом впливає на розмір частки кожного з них, то вважається, що участь у такому договорі мають брати всі спадкоємці тієї черги, яка закликається до спадкування.
Враховуючи ж правило ст. 1267 нового ЦК про право спадкоємців на підставі договору змінювати розмір частки у спадщині, вбачається таким, що відповідає законодавству, право окремого спадкоємця закликати до спадкування спадкоємця наступної черги, але відносно належної йому частки спадщини. Посвідчення такої угоди не впливатиме на права інших спадкоємців, оскільки загальна кількість спадкоємців не збільшуватиметься.
Загальна кількість спадкоємців може бути збільшена і за рішенням суду, якщо фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, буде визнана такою, що протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. При цьому не можна поширювати дане положення на правовідносини, що зумовлені договором довічного утримання та спад-
Правове регулювання спадкових відносин
613
ковим договором, оскільки за цими правочинами відбувається не спадкування, а виконання умов цивільно-правової угоди, в якій має бути конкретизовано об'єкти, які переходять до набувача.
Особливим змістом відрізняється спадкування усиновленими та усиновлювачами, оскільки, з одного боку, дитина може бути усиновлена без збереження прав за однокровними родичами прав відносно цієї дитини, а, з іншого, із частковим збереженням таких прав. Тому необхідно виходити з особливостей судового рішення про усиновлення дитини і враховувати, що при усиновленні дитина набуває повні права відносно нових батьків та всіх інших їх родичів. При цьому, необхідно враховувати час постановления рішення про усиновлення, а також, що при встановленні права на спадкування діятимуть й положення щодо спадкування за правом представлення усиновленої дитини. Необхідно також враховувати, що дитина може бути усиновлена лише дружиною або чоловіком, а тому спадкування в даному випадку матиме місце лише відносно спадщини одного із подружжя. Тому зміст ст. 1260 нового ЦК необхідно розуміти з урахуванням зроблених зауважень, а саме: у разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі — з іншого, прирівнюються до родичів за походженням. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії, а батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.
Якщо ж за рішенням суду про усиновлення збережений правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — має право на спадкування як спадкоємець другої черги. Аналогічно, у разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими був збережений правовий зв'язок, спадкують на загальних підставах.
До першої черги спадкоємців за законом віднесені діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Другу чергу спадкоємців за законом складають такі особи: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. Зрозуміло, що до таких осіб належать і усиновлені. Термін "рідні брати і сестри" спадкодавця має на меті відокремити родинні, кровні зв'язки від сімейних, коли утворюється сім'я і до сім'ї входять діти чоловіка та дружини, але такі, що не пов'язані прямими кровними зв'язками, а також двоюрідні брати і сестри. Однак рідними мають вважатись й ті брати і сестри, в яких одна мати, але різні батьки, оскільки вони пов'язані єдиним кровним зв'язком.
У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. В ст. 1263 нового ЦК знов застосовано термін "рідні", який покликаний конкретизувати, що рідними мають вважатися рідні брат і сестра батьків спадкодавця, а не інший ступінь родинних зв'язків.
До четвертої черги спадкоємців за законом віднесені особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини. Ця черга спадкоємців потребує особливої уваги, оскільки до неї включене поняття "члени сім'ї спадкодавця", але зазвичай членами сім'ї спадкодавця вважаються інший із подружжя, що пережив спадкодавця, батьки та його діти. Тому можна прогнозувати, що така неконкретність норми права призведе в май-
614
Глава 72
бутньому до різного її тлумачення. З аналізу Сімейного кодексу можна дійти висновку, що його автори "під іншими членами сім'ї", які не увійшли до першої та другої черг спадкоємців, передбачали трансформацію зобов'язань із взаємного утримання в право на спадкування.
Тобто можна припустити, що при викладенні ст. 1264 автори нового ЦК мали на увазі саме вітчима і мачуху, пасинка і падчерку, а також інших осіб, які взяли до себе дитину як члена сім'ї. Оскільки в новому ЦК не дано переліку членів сім'ї, не наведено критеріїв, за якими можна з упевненістю відрізнити члена сім'ї від сторонніх осіб, то неконкретність цієї норми можна тлумачити й на користь осіб, які перебували у фактичних шлюбних відносинах із спадкодавцем, навіть сусіди по комунальній квартирі можуть в наступному доводити, що вони спільно проживали. Тому, на наш погляд, доцільно було б конкретизувати цю норму стосовно зазначених вище осіб1.
У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, при цьому народження самого спадкодавця не входить до цього числа. Зокрема, останнє положення можна трактувати таким чином: двоюрідний дядько — це другий ступінь споріднення.
Однак важко погодитись з положенням, за яким утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, але не менш як п'ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування, опинились на останньому місці. Навіть враховуючи, що вони разом з ним не проживали п'ять років до часу відкриття спадщини, інакше відносились би до четвертої черги спадкоємців, але слід брати до уваги, що ці особи, на відміну від інших, можуть опинитися після смерті спадкодавця у важкому матеріальному становищі, оскільки вони втратять джерело до існування і вони є неповнолітніми або непрацездатними особами.
Правовий зміст спадкування за правом представлення полягає в тому, що трансформується право родичів за походженням по висхідній лінії, які померли на момент відкриття спадщини, тобто переходить до їх нащадків. Так, за ст. 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б з« законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини. В цій нормі допущено помилку, оскільки розпочинати її потрібно було з дітей, а не внуків, оскільки в ній йдеться про право спадкування матері й батька. Тобто в цьому випадку також необхідно враховувати, що наявність дітей усуває від спадкування внуків.
Щодо змісту інших частин ст. 1266 ЦК України, то вони викликають зауваження. Якщо трансформація права спадкування дітьми не викликає сумніву, то право прабаби, прадіда спадкувати ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини, має рахуватись одночасно зі ст. 1262 ЦК, якою встановлена друга черга спадкоємців за законом. Про відмінність спадкування за правом представлення свідчить й ч. 6 ст. 1262 нового ЦК, оскільки лише при спадку-
Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спадкове право. Теорія І практика. — К., 2002. — С. 70.
Правове регулювання спадкових відносин
615
ванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Тому вважається, що допустимим може бути спадкування за правом представлення батьками, але не дідусем і бабусею, не говорячи вже про прабабу чи прадіда, оскільки вони мають вже належати до другої та п'ятої черг спадкоємців. Хоча про спадкування за правом представлення батьками не йдеться, а тому воно вважається неможливим.
Спадкування племінниками спадкодавця підпадає під дію ч. 1 ст. 1266 ЦК України, за якою вони отримують право спадкувати ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. Тому зайвими вважаються положення частин 3 та 4 ст. 1266 ЦК України, оскільки в них розкривається право дітей замінювати своїх батьків при спадкоємстві за законом.
Спадкування за правом представлення відрізняється від прямого спадкування тим, що спадкування здійснюється лише відносно тієї частки, яка б належала померлому родичу. Це положення можна продемонструвати на такому прикладі. Коли після смерті громадянина К. залишилось двоє живих дітей, а одна його дитина померла до відкриття спадщини, то спадщина ділиться на трьох, тобто по і/З мав отримати кожний спадкоємець. За наявності в померлої дитини трьох власних дітей, останні отримають по:
і/З : 3 = 1/9 частині спадщини.
За законом частки у спадщині кожного із спадкоємців є рівними, але спадкоємці вправі змінити розмір частки у спадщині когось із них. Тобто це положення передбачає враховувати такі ситуації, коли спадкодавець проживав з одним або декількома спадкоємцями і останні могли надавати йому утримання, коли майно неможливо розподілити між спадкоємцями в рівних частках або окремі речі є неподільними тощо. Оскільки в новому ЦК не встановлено умов, коли такі угоди можуть укладатись, то спадкоємці можуть навіть враховувати матеріальний стан одного із спадкоємців і виділити йому більшу частку в спадщині. В законі чітко встановлено умову, що за усною угодою між спадкоємцями може розподілятись рухоме майно, а за письмовою і посвідченою нотаріусом угодою — нерухоме майно або транспортні засоби.
На доказ факту перебування на утриманні можуть бути подані такі документи: довідка виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи місцевої держадміністрації, житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу або з місця роботи спадкодавця про наявність у нього утриманців; довідка органу соціального захисту населення про призначення пенсії в зв'язку із втратою годувальника; копії рішень суду, що набрали законної сили, про стягнення аліментів Із спадкодавця на користь особи або про встановлення факту перебування на утриманні. Ці документи повинні містити дані про час і період, коли особа перебувала на утриманні спадкодавця. Встановлення фактів родинних відносин та перебування на утриманні спадкодавця може бути предметом розгляду суду, якщо особи не в змозі довести ці факти за допомогою безспірних доказів1.
Якщо спадкоємців за законом не існує або вони будуть позбавлені права на спадкування, то спадщина в судовому порядку визнається відумерлою і переходить до держави.
Докладніше про це питання див.: Фурса С. Я. Окреме провадження у цивільному процесі України. - К, 1999.
616
Глава 72
§ 3. Реалізація спадкових прав
Процес переходу майна до спадкоємців за законом або за заповітом вважається реалізацією спадкових прав. У момент відкриття спадщини виникає спадкове правовідношення, юридичним змістом якого є право спадкоємця на прийняття спадщини та обов'язок всіх та кожного утримуватися від здійснення якихось дій, що перешкоджають спадкоємцеві у здійсненні зазначеного права. Право на прийняття спадщини є суб'єктивним цивільним правом, зміст якого зводиться до закріпленої за спадкоємцем альтернативної можливості прийняти спадщину або відмовитися від неї.
Прийняття спадщини. Новий ЦК України передбачає три способи прийняття спадщини. Загальне правило про прийняття спадщини закріплено у ст. 1269 ЦК України, відповідно до якої спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Від Імені малолітньої особи (яка не досягла 14 років) заяву про прийняття спадщини подають її батьки (усиновлювачі) або опікун. Неповнолітня особа (з 14 років) вправі самостійно подати заяву про прийняття спадщини без згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника (ч. З ст. 1269 ЦК України).
Другий спосіб прийняття спадщини передбачений ч. З ст. 1268 ЦК України та стосується спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Цей спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини він не заявив про відмову від неї. На відміну від ЦК України, ЦК УРСР (ст. 549) дозволяє будь-яким спадкоємцям, незалежно від того, де вони проживають, прийняти спадщину шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном.
Малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, дієздатність яких обмежено, вважаються такими, що прийняли спадщину в силу прямого припису закону, навіть якщо вони не проживали разом із спадкодавцем та від їх імені не подана заява про прийняття спадщини (ч. 4 ст. 1268 ЦК України). Проте такі особи можуть відмовитися від свого права в порядку, передбаченому ст. 1273 ЦК України.
Акт прийняття спадщини має універсальний характер. Він поширюється на все спадкове майно, де б воно не знаходилося. Якщо спадкоємець приймає спадщину за місцем ЇЇ відкриття, це означає, що він приймає також спадкове майно, яке знаходиться в інших місцях.
Акт прийняття спадщини має беззастережний характер. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи з застереженням (ч. 2 ст. 1268 ЦК України; ч. 1 ст. 548 ЦК УРСР). Спадщина може бути прийнята спадкоємцем тільки в цілому в межах частки, що належить спадкоємцеві. Прийняття тільки частини спадщини не допускається.
Акт прийняття спадщини (заява про прийняття спадщини) може бути відкликаний протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, — 6 місяців з дня відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1269 ЦК України). В разі збігу 6-місячного строку для прийняття спадщини акт прийняття спадщини має безвідкличний або безповоротний характер. Спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, і в подальшому передача спадкового майна іншим спадкоємцям може бути здійснена ним не шляхом відмови від спадщини, а на підставі інших цивільно-правових угод.
Правове регулювання спадкових відносин
617
Акт прийняття спадщини має зворотну силу. Частина 5 ст. 1268 ЦК України (ч. 2 ст. 548 ЦК УРСР) визначає, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Для прийняття спадкоємцем спадщини в законі встановлений шестимісячний строк, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття (ст. 1270 ЦК України; ст. 549 ЦК УРСР). Строк для прийняття спадщини відносять до преклюзивних (припиню-вальних) строків, збіг яких тягне за собою припинення права. Якщо спадкоємець у зазначений строк не прийме спадщину, вважається, що він втратив право на прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1272 ЦК України). При цьому в разі згоди інших спадкоємців спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, вправі її прийняти шляхом подання заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Згода інших спадкоємців повинна бути висловлена письмово. Пропуск спадкоємцем строку для прийняття спадщини може статися з поважних причин. В цьому випадку строк для прийняття спадщини може бути продовжений судом (ч. З ст. 1272 ЦК України; ч. 1 ст. 550 ЦК УРСР). При цьому слід мати на увазі, суд може надати додатковий строк для прийняття спадщини в разі наявності поважних причин для пропуску строку, але не зобов'язаний це робити.
Крім спадкоємців, які закликаються до спадкування з моменту відкриття спадщини, є спадкоємці, які можуть бути закликані до спадкування пізніше. Зокрема, це може мати місце, коли спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини за наявності спадкоємців за законом, або коли основний спадкоємець відмовився від спадщини за наявності підпризначеного спадкоємця, або коли спадкоємець помер, не встигнувши прийняти спадщину. В останньому випадку право на прийняття належної померлому спадкоємцю частки переходить до його спадкоємців (ст. 1276 ЦК України; ст. 551 ЦК УРСР). Такий випадок в науці цивільного права дістав назву "спадкова трансмісія". Тобто спадкова трансмісія — це спадкування права на прийняття спадщини, яке не було реалізоване, в складі загальної спадкової маси померлого. Таке спадкування має свої особливості. По-перше, право на прийняття спадщини може бути здійснене протягом строку, який залишився на момент смерті спадкодавця, в той час, як для прийняття решти спадкової маси застосовується загальний шестимісячний строк. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців. По-друге, в ході спадкової трансмісії не може бути успадковане право на прийняття обов'язкової частки у спадщині.
Відмова від спадщини. Право прийняти спадщину, яке виникає у спадкоємця в момент відкриття спадщини, означає також можливість спадкоємця відмовитися від спадщини. Відмова від спадщини, як одна з гарантованих спадкоємцю можливостей, врегульована статтями 1273—1275 ЦК України (ст. 553 ЦК УРСР). Спадкоємець вважається таким, що відмовився від спадщини, якщо він не подав заяву про прийняття спадщини (крім спадкоємців, які проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та спадкоємців, передбачених ч. 4 ст. 1268 ЦК України). За ЦК УРСР спадкоємець вважається таким, що відмовився від спадщини, якщо він не вчинив жодної із дій, передбачених ст. 549. Крім того, спадкоємець може висловити відмову від прийняття спадщини шляхом подання заяви про відмову до нотаріальної контори за місцем відкриття
618
Глава 72
спадщини. Така заява може бути подана в той же шестимісячний строк, що і заява про прийняття спадщини.
Особи, дієздатність яких обмежено, а також неповнолітні особи вправі відмовитися від спадщини лише за згодою піклувальників та органу опіки і піклування, а неповнолітні особи — ще І за згодою батьків. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній або недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки і піклування.
Крім простої відмови від спадщини, спадкоємець може відмовитися від спадщини на користь будь-якого іншого спадкоємця цього спадкодавця. Спадкоємець за заповітом може відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємщв за законом незалежно від черги (ст. 1274 ЦК України). Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складено заповіт, вправі відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.
Акт відмови від прийняття спадщини, як і акт прийняття спадщини, має безумовний та беззастережний характер. Спадкоємець, який відмовився від прийняття спадщини, може відкликати відмову лише в межах строку, встановленого для прийняття спадщини (ч. 6 ст. 1273 ЦК України).
Якщо відмова від спадщини здійснюється спадкоємцем не на користь якоїсь особи, то наслідки відмови передбачені ст. 1275 ЦК України. Так, якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом та розподіляється між ними порівну. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом, тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги та розподіляється між ними порівну.
Відумерлість спадщини. Спадщина вважається відумерлою та переходить до територіальної громади за місцем відкриття спадщини у випадках, передбачених ст. 1277 ЦК України, а саме:
а) у разі відсутності спадкоємців за законом та за заповітом;
б) у разі усунення всіх спадкоємців від права на спадкування;
в) у разі неприйняття всіма спадкоємцями спадщини;
г) у разі відмови всіх спадкоємців від спадщини.
Спадщина визнається відумерлою на підставі рішення суду за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
Відповідно до ст. 524 ЦК УРСР у разі відсутності спадкоємців за заповітом та за законом, відмови всіх спадкоємців від спадщини, позбавлення всіх спадкоємців спадщини заповідачем, спадкове майно переходить державі.
Поділ спадщини між спадкоємцями. Спадкова маса як об'єкт універсального правонаступництва в момент відкриття спадщини юридично виступає як єдиний комплекс незалежно від того, які права та обов'язки входять до його складу. Якщо до спадкування закликається один спадкоємець, питання про поділ спадщини не виникає. Інша ситуація має місце, коли спадкоємців є два або більше. За загальним правилом ст. 1278 ЦК України частки кожного із спадкоємців у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив
Правове регулювання спадкових відносин
619
спадщину між ними. Кожний із спадкоємців має право на виділення його частки в натурі. В разі якщо це неможливо зробити, спадкове майно передається одному із спадкоємців з відповідною грошовою компенсацією іншим. Разом з тим ст. 1279 визначає переважне право деяких спадкоємців на виділення спадкового майна в натурі. Так, спадкоємці, які протягом не менш як одного року проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм в натурі предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить. Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед Іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна в межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.
Оскільки до спадкоємців переходять не тільки права, а й обов'язки спадкодавця, спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (1282 ЦК України). Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредиторів особисто у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Спадкоємці, які знали про борги спадкодавця, зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини. Кредитор спадкодавця вправі пред'явити вимоги до спадкоємців протягом шести місяців з дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини незалежно від строку настання вимоги. Якщо кредитор не знав та не міг дізнатися про відкриття спадщини, він вправі пред'явити вимогу до спадкоємців, які прийняли спадщину протягом одного року з дня настання строку вимоги (ст. 1281 ЦК України).
§ 4. Охорона спадкового майна
У новому ЦК істотну увагу приділено охороні спадкового майна. Але необхідно враховувати, що заходи до охорони спадкового майна можуть вживатись:
нотаріусом, за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, денемає нотаріуса, — відповідні органи місцевого самоврядування з власноїініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадковогомайна (ст. 1283 ЦК України);
виконавцем заповіту, коли спадкування здійснюється за заповітом абоодночасно і за законом, і за заповітом;
іншою особою, призначеною спадкоємцями за законом, яка вживатиме заходів щодо охорони частини спадщини, що спадкується за законом.
Крім того, такі заходи щодо майна, яке знаходиться за кордоном і належить громадянам України, або в інтересах спадкоємців—громадян України, можуть вживатись консулами України.
Метою вжиття заходів до охорони спадкового майна є його збереження до прийняття спадщини спадкоємцями. Виходячи з інтересів, які переслідуються при охороні спадкового майна, можна встановити тих осіб, які вправі ініціювати вжиття заходів до його охорони, а саме: спадкоємці, відказоодержувачі та кредитори. При цьому важко погодитись з тим положенням, що Ініціатива щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна може виходити від нотаріуса або органів місцевого самоврядування. Тут автором пропонується розуміти, що вжиття таких заходів має починатись з отримання певної інформації: про смерть особи; належність такій
620
Глава 72
особі майна, яке потребує охорони. В цьому випадку нотаріус та інші особи будуть зобов'язані вжити заходів до охорони такого майна.
Діяльність нотаріусів зі вжиття заходів до охорони спадкового майна регламентована Законом України "Про нотаріат", Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3 березня 2004 р. Діяльність консульських установ України за кордоном регламентована Консульським статутом, дво- і багатосторонніми міжнародними договорами. Основними процесуальними діями нотаріуса при вжитті заходів до охорони спадкового майна є його опис, призначення його хранителя, видача грошових сум із спадкового майна, повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини.
Заходи, які може вживати виконавець заповіту, не конкретизовані в законі, а тому можна вважати, що він також може вживати дії стосовно опису майна, розшуку і повідомлення спадкоємців, укладення угод про збереження майна, видачі грошових сум із спадкового майна.
Уявляється також, що дії щодо управління спадщиною також можуть бути віднесені до заходів щодо охорони майна. Так, необхідне управління майном, яке потребує утримання, догляду, вчинення Інших фактичних чи юридичних дій. Зокрема, догляду потребують належні спадкодавцю домашні тварини, але їм, водночас, потрібна й охорона.
Охорона ж спадкового майна має тривати не до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, а до прийняття спадщини одним або всіма спадкоємцями; якщо спадщина не буде прийнята спадкоємцями — до вирішення справи про визнання її відумерлою та її передачі державним фінансовим органам.
Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині, а розмір такого відшкодування має визначатись на підставі укладеного договору на управління спадщиною. На підставі такого договору визначаються також права та обов'язки охоронця спадщини.
§ 5. Оформлення спадкових прав
Законом України "Про нотаріат" передбачено, що оформлення спадкових прав здійснюється лише в нотаріальному порядку. При цьому видача свідоцтва про право на спадщину покладена на державні нотаріальні контори та консульські установи України за місцем відкриття спадщини1. В новому ЦК України не проводиться поділ нотаріусів на державних і приватних.
Правовий зміст свідоцтва про право на спадщину визначає підстави для вчинення провадження по видачі свідоцтва про право на спадщину, а саме коли:
спадкове майно та (або) право на нього підлягає обов'язковій державнійреєстрації (нерухомість, транспортні засоби);
майно перебуває у третіх осіб (у фінансово-кредитних установах, ЖБК тощо);
за спадкуванням переходять авторські права на літературні, наукові та інші твори2.
1 ГТ ...
При прийнятті нового законодавства про нотаріат цю функцію можуть виконувати приватні нотаріуси.
Але за спадкоємством переходить не саме авторське право, а право розпорядження цим твором, право на винагороду.
Правове регулювання спадкових відносин
621
Свідоцтво про право на спадщину недоцільно видавати на предмети домашньої обстановки і вжитку, хоча останнім часом при досить значній вартості меблів, інших предметів домашнього вжитку та державному обліку доходів громадян (через декларацію про доходи) це питання набуває певної вагомості. Отже, при значній вартості предметів домашнього вжитку в деяких випадках може виникнути питання про законність та підстави набуття майна. З отриманням ж свідоцтва про право на спадщину питання щодо походження коштовних речей домашнього вжитку втрачає свою невизначеність.
Крім того, до предметів домашньої обстановки та вжитку можуть належати картини видатних авторів тощо. Тому не відносити в деяких випадках предмети домашнього вжитку або не зазначати вартість майна, яке було отримано спадкоємцями за правом на спадщину, в наступному може призвести до порушення їхніх прав, неможливості довести походження значних коштів тощо. Так, при розподілі спільного майна подружжя отримане при спадкуванні майно вважається особистою власністю спадкоємця.
Юридичне значення свідоцтва про право на спадщину та процесуального порядку його видачі полягає у тому, що:
1) воно є свідченням правомірності переходу права власності на майно відспадкодавця до спадкоємців І є підставою для набуття цього права за останніми;
процесуальний порядок видачі свідоцтва про право на спадщину надає можливістьвстановити інших спадкоємців за законом, а також провести поділ спадкового майна;
передбачений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини недає права відчуження раніше строку спадкового майна.
Отже, свідоцтво про право на спадщину є правовстановлюючим документом, оскільки воно визначає не тільки право власності особи на майно, а й те, що особа не відмовилась від прийняття спадщини і законно його набула. Оскільки це право не завжди безумовне, в деяких випадках воно потребує відповідного доведення.
Провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину слід визнати ба-гатоетапним.
Першим етапом є відкриття спадщини. Другим — визначення кола спадкоємців та частки спадкового, яка належить їм при спадкоємстві. Третім — видача свідоцтва про право на спадщину.
Під відкриттям спадщини слід розуміти не тільки офіційне заведення спадкової справи на ім'я померлої особи, а цілий комплекс нотаріальних дій, що з цим процесом пов'язані. В нотаріальному процесі відкриття спадщини має асоціюватись з конкретними заходами, стати відправним пунктом, з якого мають рахуватись різні процесуальні строки, а не лише строк видачі свідоцтва про право на спадщину. Інакше нотаріуси можуть робити суттєву помилку, вважаючи, що всі юридично значимі дії мають здійснювати лише заінтересовані особи (спадкоємці). Дійсно, обов'язок доведення тих чи Інших юридичних фактів лежить на заінтересованих у видачі свідоцтва про право на спадщину особах, але це положення не звільняє нотаріуса від покладених на нього обов'язків. Тому на цьому етапі нотаріусу слід встановити певні юридичні факти з наданих спадкоємцями доказів, які визначають наступне право на видачу свідоцтва. До таких юридичних фактів, які повинен перевірити та встановити нотаріус перед тим, як розпочати процедуру видачі свідоцтва про право на спадщину, необхідно віднести:
факт смерті спадкодавця;
час і місце відкриття спадщини;
наявність спадкового майна.
Автором відокремлені ці юридично значимі факти на тій підставі, що процес видачі
622
Глава 72
свідоцтва про право на спадщину має бути достатньою мірою обгрунтованим. Процесуальний строк у шість місяців дозволяє, на відміну від вжиття заходів до охорони спадкового майна, достатньою мірою перевірити ці обставини і лише потім видавати свідоцтво про право на спадщину. Створення чіткого провадження щодо видачі цього свідоцтва зумовлено досить значною кількістю справ у судах, в яких права громадян порушуються саме при здійсненні спадкових правовідносин. Отже, можна констатувати, що нотаріальний процес має певні недосконалості.
Зрозуміло, відсутність відомостей щодо одного із зазначених фактів призводить до невизначеності всього провадження. Так, при відсутності безперечних доказів про смерть особи відкриття спадкової справи неможливе. При відсутності відомостей про час відкриття спадщини неможливо рахувати строк видачі свідоцтва про право на спадщину. Без встановлення місця відкриття спадщини не буде можливості встановити місце, куди мають направлятись відомості про вжиті заходи до охорони спадкового майна, якщо окремі частки спадкового майна знаходяться в різних місцях, до компетенції якого нотаріуса входить обов'язок щодо повідомлення спадкоємців тощо. Відсутність же відомостей про існування майна спадкодавця або його прав, що мають успадковуватись, позбавляє провадження його кінцевої мети — видачі свідоцтва про право на спадщину.
Отже, ці факти мають загальне правове та процесуальне значення як при спадкоємстві за законом, так і при спадкоємстві за заповітом.
На підтвердження факту смерті спадкодавця нотаріус може прийняти свідоцтво органу реєстрації актів громадянського стану про смерть спадкодавця, повідомлення чи інші документи про загибель його на фронті, видані командуванням військової частини, адміністрацією госпіталю, військовим комісаріатом чи Іншими органами Міністерства оборони України. Рішення суду про встановлення факту смерті або оголошення спадкодавця померлим потребує відповідної реєстрації в органах РАГС.
Часом відкриття спадщини після смерті реабілітованих у встановленому порядку громадян є день прийняття рішення відповідною Комісією з питань поновлення прав реабілітованих1 про повернення спадкоємцям першої черги майна (відшкодування його вартості) реабілітованого. Однак слід мати на увазі, що визнання особи безвісно відсутньою не дає права на відкриття спадщини.
Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця або день набрання рішенням суду про оголошення особи померлою, законної сили. Слід зауважити, що реально відкриття нотаріального провадження щодо спадщини пов'язується із зверненням спадкоємців з заявою про відкриття спадщини та вжиттям заходів до охорони спадкового майна.
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання невідоме, то місцем відкриття спадщини буде місце знаходження його майна (нерухомого) або основної його частини і лише потім місце розташування рухомого майна. Тут слід уточнити, що лише постійне місце проживання може асоціюватись з місцем відкриття спадщини, оскільки готелі, дачі такими місцями вважатись не можуть. Слід мати на увазі, що за сучасним станом юридичної практики особі може належати багато квартир або спадкодавець може не
Закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 22. - Ст. 262; 1992. - № 32. - Ст. 456.
Правове регулювання спадкових відносин
623
бути зареєстрованим (прописаним) у помешканні, яке він орендує тощо. Якщо ж частини спадкового майна однакові, то місцем відкриття спадщини може вважатись місце, де знаходиться та частина, яка має більше господарське значення. В новому ЦК визначальне місце надається місцезнаходженню об'єктів нерухомого майна, але за наявності декількох необхідно також враховувати їх господарське значення.
Після смерті військовослужбовців строкової служби, а також осіб, які навчалися в учбових закладах, що розташовані поза постійним місцем їх проживання, місцем відкриття спадщини визнається те місце, де вони постійно проживали до призову на строкову військову службу або до вступу у відповідний учбовий заклад.
Місце відкриття спадщини підтверджується:
— свідоцтвом органів реєстрації актів громадянського стану про смерть спадкодавця, якщо останнє місце проживання і місце смерті збігаються;
— довідкою житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради чи відповідноїмісцевої держадміністрації про постійне місце проживання спадкодавця;
довідкою з місця роботи про місцезнаходження спадкового майна;
рішенням суду, що набрало законної сили, про встановлення факту місцявідкриття спадщини.
Факти, час і місце відкриття спадщини можуть встановлюватись у судовому порядку на підставі ч. 2 ст. 273 ЦПК, якщо ці питання не можуть бути доведені заінтересованими особами нотаріусу в безспірному порядку1.
Наявність спадкового майна на момент відкриття спадщини дуже важко встановити, що зумовлюється в основному нечітким викладенням заповітів, в деяких випадках небажанням окремих нотаріусів проводити провадження щодо охорони спадкового майна, яке за своїм обсягом та складністю досить кропітке, тощо. Отже, загальним слід визнати правило, за яким нотаріус має:
встановити коло заінтересованих осіб;
отримати у заінтересованих осіб відомості про існування спадкового майна;
у разі необхідності здійснити заходи з розшуку майна за проханням заінтересованих осіб, тобто звернутись до юридичних осіб з офіційними запитами пронаявність у них відомостей про майно спадкодавця (в банківські установи — щодоіснування рахунку, в органи БТІ — про зареєстроване на ім'я померлого нерухомемайно, до нотаріальних контор — про знаходження документів на зберіганні тощо);
перевірити існування заповіту на ім'я померлого і наявність майна, зазначеного в заповіті, в натурі.
У разі встановлення вище зазначених фактів є можливість зробити висновок, що спадщина фактично та офіційно відкрита. В іншому разі спадкова справа має бути закритою.
На цьому етапі звернення нотаріуса до заінтересованих осіб за своїм змістом передбачає встановлення існування та місцезнаходження майна, оскільки повідомлення про відкриття спадщини без вказівки на те, яке майно має успадковуватись, безпредметне. Це можна довести за допомогою такого висновку — як можуть спадкоємці писати заяву про прийняття спадщини, відмову від неї та про видачу свідоцтва про право на спадщину, якщо їм невідомий склад спадкового майна. При цьому, за ст. 1270 нового ЦК (ч. 2 ст. 549 ЦК УРСР) передбачається скорочений
Фурса С Я. Окреме провадження у цивільному процесі України. — К., 1999. — С 276—279.
624
Глава 72
строк для прийняття спадщини — три місяці, а якщо строк, що залишився, — менше трьох місяців, то він продовжується до трьох місяців. Ці процесуальні строки доречно застосовувати і в цій правовій ситуації, тобто якщо наявність майна буде встановлена за три місяці від дня відкриття спадщини, то спадкоємцям буде залишатись три місяці для прийняття спадщини, а якщо менше — тоді цей строк необхідно продовжувати.
При визначенні спадкового майна доцільно мати на увазі, що для спадкування окремих видів майна передбачені суттєві особливості, які можуть впливати на провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину. Так, для встановлення належності майна, яке підлягає реєстрації, має бути доведений факт про належність цього майна спадкодавцеві, що здійснюється на підставі правовстановлюючих документів. Якщо до складу спадкового майна входить жилий будинок та інше нерухоме майно, що підлягає реєстрації (за винятком земельної ділянки), нотаріус вимагає, крім правовста-новлюючого документа, довідку-характеристику бюро технічної інвентаризації, а в місцевостях, де інвентаризація не проводилась, — довідку виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів. У тому випадку, якщо правовстановлюючий документ на майно, що підлягає реєстрації, повертається спадкоємцеві (свідоцтво про реєстрацію чи технічний паспорт на автомототранспортний засіб, іншу самохідну машину або механізм, судновий білет чи свідоцтво тощо), нотаріус перевіряє документ, про що робить відмітку на заяві про видачу свідоцтва про право на спадщину або на примірнику цього свідоцтва, який залишається у справах державної нотаріальної контори. Необхідні документи нотаріус може витребувати у відповідних організацій та установ на підставі ст. 4 Закону "Про нотаріат".
При цьому обов'язково має перевірятись відсутність заборони або арешту цього майна.
У разі наявності заборони нотаріус повідомляє кредитора про те, що майно, обтяжене боргом, переходить до інших власників на підставі спадкових правовідносин, для можливості вжиття ним необхідних заходів. Якщо на згадане вище майно накладено арешт судовими чи слідчими органами, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття арешту.
Другий етап слід розглядати залежно від особливостей виду спадкування. Процесуальний зміст цього етапу полягає у встановленні підстав для переходу громадян від статусу потенційних спадкоємців (заінтересованих осіб) до спадкоємців. Цей процес здійснюється за загальними правилами, які визначають можливість стати спадкоємцем. Такі правила встановлені у статтях 1222—1227 нового ЦК (статтях 527—528 ЦК УРСР), що передбачають загальні підстави визначення осіб, що можуть бути спадкоємцями, та загальні умови усунення від спадщини. Слід зазначити, що умови усунення від спадщини мають доводитись також за допомогою безспірних доказів, якими слід вважати лише рішення або вироки суду, що набрали законної сили на момент вирішення питання про можливість включення таких осіб до кола спадкоємців, а також до моменту видачі свідоцтва про право на спадщину. Оскільки питання про амністію або зняття судимості не впливають на зміст усунення від спадщини, то такі факти не повинні братись нотаріусом до уваги.
Крім того, незалежно від виду спадкування нотаріус має перевірити наявність дій, що свідчать про волевиявлення особи щодо прийняття спадщини. Прийняття спадщини — це не обов'язок спадкоємця, а його право, яке потребує певних форм його виявлення. Так, за ст. 549 ЦК УРСР передбачені два способи прийняття спадщини, а саме:
Правове регулювання спадкових відносин
625
якщо спадкоємець подав до державної нотаріальної контори за місцемвідкриття спадщини заяву про прийняття спадщини;
якщо спадкоємець фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.
Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
У новому ЦК України це питання вирішене дещо невдало, оскільки в ньому способи прийняття спадкоємцем спадщини визначені не досить чітко.
По-перше, лише за допомогою комплексного аналізу статей 1268, 1272 ЦК України можна дійти висновку, що, за загальним правилом, для прийняття спадщини необхідним є подання заяви про це.
По-друге, звужується коло осіб, які можуть приймати спадщину шляхом фактичного вступу в управління або володіння нею, оскільки відповідно до ч. З ст. 1268 ЦК України таким, що прийняв спадщину, вважається спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем.
Водночас малолітні, неповнолітні, недієздатні, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, передбачених частинами 2—4 ст. 1273 ЦК України. Тобто для цих осіб діє презумпція прийняття ними спадщини.
Особи, для яких право спадкування виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
Перший спосіб передбачає звернення особи Із заявою до нотаріальної контори протягом 6 місяців з моменту відкриття спадщини. Ця заява подається тільки письмово, особисто або справжність підпису на заяві засвідчується нотаріально. Якщо заява, на якій справжність підпису спадкоємця не засвідчена, надійшла поштою, вона приймається нотаріусом, а спадкоємцеві пропонується надіслати заяву, оформлену належним чином, або прибути особисто до державної нотаріальної контори.
У заяві доцільно зазначити:
найменування нотаріальної контори, в якій відкрита або має бути відкритаспадкова справа;
прізвище, ім'я, по батькові спадкоємця, його адресу;
підстави, які мають свідчити про право на спадкування;
хто, коли помер, спадкове майно, інших спадкоємців, що спадкоємець просить виділити йому особисто в натурі.
При цьому особи мають право відмовитись від прийняття спадщини також шляхом подання заяви відповідного змісту. Але нотаріус зобов'язаний попередити особу, що заяви про відмову від спадщини не можуть бути повернуті спадкоємцям або скасовані ними (ст. 1273 нового ЦК). Це положення випливає також із ст. 5 Закону України "Про нотаріат", а саме: роз'яснювати права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду. Тобто при відмові від спадщини особа позбавляє себе права на її отримання за будь-яких умов. При цьому нотаріусам необхідно попередити особу, що при відмові від спадщини в заяві можна зазначати ту особу, на користь якої здійснюється відмова від прийняття спадщини. Таке застереження в цьому випадку однозначно вирішить ситуацію і позбавить спірності питання про правомірність особистої відмови від прийняття спадщини та про переуступку права на прийняття спадщини.
40 — 5-633
626
Глава 72
Слід також додати, що прийняття і відмова від спадщини можуть мати місце лише щодо всього спадкового майна. Спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої частини відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину. Законом передбачені й інші умови щодо прийняття спадщини, а саме не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями.
Другий спосіб за ЦК УРСР означає фактичне прийняття спадщини, яке може замінювати собою подачу заяви про прийняття спадщини. Так, видача свідоцтва про право на спадщину особам, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена, але фактичний вступ у володіння або управління повинен мати місце протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому нотаріусу мають бути повідомлені або ним встановлені відомості про фактичне прийняття спадщини. В іншому разі при визначенні спадкової частки це питання може бути не взято до уваги і особа, що фактично прийняла спадщину, не увійде до кола спадкоємців. Тому доцільно передбачити, що такі спадкоємці мають повідомити нотаріуса про фактичне прийняття спадщини. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради (органу місцевого самоврядування) чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі з обов'язкового страхування, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний у спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.
Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і за відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.
Питання про можливість прийняття спадщини за новим ЦК шляхом фактичного вступу в управління або володіння іншими особами, які постійно проживали із спадкодавцем, поки що ми вважаємо неоднозначним.
Залежно від виду спадкування існують суттєві особливості визначення можливості стати спадкоємцем. Визначальним для встановлення виду спадкування є факт існування заповіту або його відсутність, а також визнання недійсними окремих частин заповіту.
Отже, нотаріусу необхідно встановити наявність заповіту на відповідну особу або осіб та з'ясувати в державному нотаріальному архіві, чи він не скасований або не змінений.
При спадкуванні за заповітом встановлюється лише тотожність особи, зазначеної в заповіті, та особи, що звернулась за отриманням заповіту. За заповітом
Правове регулювання спадкових відносин
627
кожний громадянин може залишити своє майно одній або кільком особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, державі або будь-якій організації. Це право не ставиться під сумнів, якщо немає підстав вважати, що це було дійсне вільне волевиявлення свідомого заповідача. Тому в деяких випадках на практиці нотаріуси мають роз'яснювати питання про те, що надання громадянами допомоги, добрі стосунки із заповідачем, родинні зв'язки не можуть впливати на тлумачення змісту заповіту нотаріусом, оскільки в цьому випадку остаточне значення має зміст заповіту.
На практиці виникають випадки, коли спадкодавець у заповіті робить помилки, зазначаючи особу, якій він бажає залишити спадкове майно. Це досить часто стосується неправильно зазначеного прізвища, наприклад, замість Гордеев в заповіті може бути прізвище Гордєв, аналогічні помилки можуть мати місце при написанні імен (дуже часто ім'я Владислав плутають з Вячеславом), по батькові тощо. Ця помилка не позбавляє особу права на отримання спадщини за заповітом, але зумовлює необхідність доведення факту, що в заповіті зазначено саме цю особу. Нотаріус у цьому випадку має роз'яснити особі, що їй необхідно звернутись до суду за встановленням факту належності заповіту, тобто що в заповіті зазначено саме її.
При спадкуванні за заповітом деяким особам законом надається право на отримання обов'язкової частки (ст. 1241 нового ЦК; ст. 535 ЦК УРСР). Право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту мають неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки (утриманці померлого — за ст. 535 ЦК УРСР). Факти, що встановлюють родинні відносини чи шлюбні, а також вік особи, якщо він вказує на непрацездатність особи, встановлюються на підставі документів, що не викликають сумніву в їх достовірності. До них Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій віднесені: свідоцтва органів реєстрації актів громадянського стану, виписки з книг запису актів громадянського стану, записи в паспортах про дітей та вік, про другого з подружжя, копії рішень суду, що набрали законної сили, про встановлення факту родинних та інших відносин. В окремих випадках можуть бути прийняті довідки, видані підприємствами, установами і організаціями за місцем роботи чи проживання, якщо вони разом з іншими документами підтверджують родинні та інші відносини спадкоємців із спадкодавцем. У цих положеннях Інструкції немає конкретності, що може призводити до непорозумінь як у нотаріальній, так і в судовій практиці.
Непрацездатність особи, пов'язана зі станом здоров'я, може бути встановлена за пенсійною книжкою або довідкою, виданою відповідним органом медико-соці-альної експертизи (ЛТЕК).
Факт родинних відносин або знаходження на утриманні може бути підтверджений рішенням суду.
У випадку, якщо один або кілька спадкоємців за законом позбавлені можливості подати документи, що підтверджують наявність підстав для закликання їх до спадкоємства за законом, вони можуть бути за письмовою згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину і подали докази родинних, шлюбних чи інших відносин із спадкодавцем, включені до свідоцтва про право на спадщину. Така згода спадкоємців оформляється у формі письмової заяви з дотриманням правила перевірки нотаріусом справжності їх підпису.
Якщо спадкоємець, закликаний до спадкоємства за законом або заповітом, помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти в установлений
628
Глава 72
строк, право на прийняття належної йому частки переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Якщо строк для прийняття спадщини залишився менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
Закінчуватись цей етап має визначенням частки спадкового майна, яка належатиме кожному спадкоємцеві.
При спадкуванні за законом спадкоємці мають право на отримання рівних часток. При цьому все спадкове майно приймається за одиницю і ділиться на кількість спадкоємців. Така арифметична (в простих дробах) частка в юридичній практиці дістала назву "ідеальна частка".
При зазначенні в заповіті конкретного майна, яке передається кожному спадкоємцю, розмір часток не визначається. В свідоцтві про право на спадщину необхідно зазначати ті речі, які передані за заповітом. Такий порядок може застосовуватись, якщо немає осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. При існуванні таких осіб і в разі незазначення їх у заповіті або якщо їх частка, визначена в заповіті, суттєво менша, ніж у інших спадкоємців за заповітом, має визначатись вартість всього спадкового майна, що спадкується за заповітом.
Обов'язкова частка має рахуватись від розміру всього спадкового майна шляхом визначення ідеальної частки, а потім множення останньої на дві третини. При цьому зменшити обов'язкову частку не можна, а збільшити можливо за обов'язковою згодою інших спадкоємців. При обчисленні обов'язкової частки необхідно:
встановити коло всіх спадкоємців;
визначити вартість спадкової маси (в тому числі предметів домашньоїобстановки і вжитку)1.
При визначенні розміру спадкових частин необхідно враховувати, що особи, які померли в один і той самий день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого.
Прирощення спадкових частин настає в тому випадку, коли спадкоємець відпадає. Спадкоємець відпадає в разі:
неприйняття спадщини;
відмови від спадщини без вказівок на чию користь;
позбавлення спадкоємця права спадкування.
Прирощення спадкових частин за спадковим законодавством може мати місце, якщо:
спадкодавець заповідав все своє майно призначеним спадкоємцям, а хтось ізних відмовиться від своєї частки майна за заповітом або буде усунений від спадщини;
його частка ділиться між всіма спадкоємцями за заповітом у рівних частках;
спадкоємець за законом відмовиться від своєї частки і не передасть її іншим особам або буде усунений від спадщини — його частка ділиться між спадкоємцями за законом у рівних частках;
заповідана тільки частина майна — інша частка ділиться між спадкоємцями за законом у рівних долях, незважаючи на те, що вони можуть бути і спадкоємцями за заповітом.
Докладніше див.: Фурса Є, І. Проблемы наследования по-украински // Юридическая практика. — 2002. — № 46 (256). — 12 ноября 2002 г. — С. 10—И: Фурса Є. І. Особливості спадкування за правом на обов'язкову частку // Право України. — 2001. — № 1. — С. 87—91; Фурса С. Я., Фурса Є. I. Спадкове право. Теорія і практика: Навч. посібник. — К., 2002.
Правове регулювання спадкових відносин
629
Прирощення не настає:
якщо спадкоємець відмовився на користь інших осіб;
якщо було підпризначення спадкоємця, тобто якщо заповідач передбачивможливість загибелі або відмови спадкоємця та зазначив іншого на цей випадок;
якщо має місце спадкова трансмісія.
Слід зазначити, що за заявою одного з подружжя, який пережив Іншого, він має право на половину спільного майна, якщо воно не було розділено на відповідні частки. Державний нотаріус може видати свідоцтво про право на спадщину за законом чи за заповітом після смерті одного з учасників спільної сумісної власності лише після виділення (визначення) частки померлого у спільному майні. Якщо у спільному майні подружжя правовстановлюючий документ на таке майно оформлений на того із подружжя, що є живим, державний нотаріус вимагає його (її) письмову згоду на виділ на ім'я померлого його частки в спільному майні.
Поділ спадкового майна провадиться за згодою спадкоємців, які прийняли спадщину. У випадку недосягнення згоди поділ провадиться у судовому порядку відповідно до часток, належних кожному із спадкоємців за законом або за заповітом.
Поділ спадкового майна оформляється угодою спадкоємців або, за відсутності згоди, судовим рішенням.
В угоді про поділ спадкового майна визначаються реальні частки спадкоємців у спадковому майні. При цьому допускається грошова компенсація, якщо вартість майна різна.
На практиці дуже часто виникає питання про віднесення до кола спадкоємців осіб, які пропустили строк для прийняття спадщини. На нашу думку, якщо особа не була повідомлена про відкриття спадщини нотаріусом, то вже це є підставою, яка може вважатись об'єктивною для пропуску строку для прийняття спадщини. Таким особам необхідно звертатись до суду в порядку позовного провадження з проханням подовжити строк для прийняття спадщини, а нотаріусу направляти копію заяви про відповідне звернення. В цьому випадку видача свідоцтва відкладається або зупиняється на підставі ст. 42 Закону "Про нотаріат".
Існує й інший спосіб подовження строку, коли за згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину, така особа може бути включена до свідоцтва про право на спадщину як така, що прийняла спадщину. Така згода спадкоємців повинна бути викладена у письмовій формі та подана до нотаріальної контори до видачі свідоцтва про право на спадщину з дотриманням правил про перевірку справжності підписів спадкоємців.
До останнього часу за видачу свідоцтва про право на спадщину передбачено стягнення державного мита, яке становить 0,5% від суми спадщини. Звільняються від сплати державного мита: неповнолітні, реабілітовані, фінансові органи за видачу їм свідоцтва про право держави на спадщину та інші особи відповідно до Декрету "Про державне мито".
Видача свідоцтва провадиться у строки, встановлені статтею 1298 нового ЦК (статтями 561, 549, 551 ЦК УРСР). При цьому за загальним правилом свідоцтво про право на спадщину видається тільки після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. За ЦК УРСР свідоцтво може бути видане і раніше встановлених законом строків, якщо в нотаріальній конторі є відомості про те, що, крім осіб, які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає. Але при переході майна за правом спадкоємства до держави свідоцтво про право на спадщину видається відповідному фінансовому органові не раніше закінчення шести місяців з
630
Глава 72
дня відкриття спадщини. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена.
Свідоцтво про право на спадщину видається на Ім'я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо. При цьому в кожному свідоцтві зазначається все спадкове майно і перераховуються всі спадкоємці та визначається арифметична (в простих дробах) частка спадщини спадкоємця, якому видається свідоцтво про право на спадщину або належність конкретного майна спадкоємцям. Автор вважає можливим і доцільним для позбавлення спадкових правовідносин спірного характеру зазначати й про внески до банківських установ, стосовно яких спадкодавцем були зроблені спеціальні вказівки.
Якщо свідоцтво про право на спадщину видається державним нотаріусом не на всю спадщину, в тексті його зазначається, яка частка спадщини залишається відкритою.
Спадкоємцям, які одержали свідоцтво про право на спадщину певної частини спадкового майна, в подальшому видаються наступні свідоцтва про право на спадщину інших частин спадкового майна, яке не перераховане в раніше виданому свідоцтві. У випадку видачі додаткового свідоцтва про право на спадщину на інше майно і з'явлення спадкоємців, які не були включені в раніше видане свідоцтво, вони також можуть бути включені в свідоцтво про право на спадщину на додаткове майно за письмовою згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину. Згода вимагається, якщо такі спадкоємці не прийняли спадщину в строки, встановлені законом.
Сьогодні до спадщини можуть належати такі цінні папери, як акції. У нотаріальній практиці виникають питання з приводу оформлення свідоцтва про право на спадщину на акції. В цих випадках нотаріуси мають керуватися Законом України "Про цінні папери І фондову біржу". Тобто нотаріусам необхідно розрізняти такі поняття як акції, сертифікати та виписки з рахунку цінних паперів.
При документарній формі випуску акцій акціонерам замість акцій можуть видаватися сертифікати. Сертифікат — бланк цінного паперу, який видається власникові цінного паперу, містить визначені законодавством реквізити та назву виду цінного паперу (акція, облігація тощо) або найменування "сертифікат акцій" (облігацій тощо) І засвідчує право власності на цінний папір (ст. 1 Закону "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні").
При бездокументарній формі випуску акцій підтвердженням права власності на них є виписка з рахунку цінних паперів (ст. 5 Закону "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні").
Як сертифікат акцій, так і виписка з рахунку цінних паперів — це не цінні папери, а документи, що підтверджують право власності на акції і на підставі яких видаються свідоцтва про право на спадщину. Але в усіх випадках свідоцтво про право на спадщину повинні видаватися на акції. Акції, сертифікати акцій, виписки з рахунків цінних паперів, а також видані нотаріусами на їх підставі свідоцтва про право на спадщину на акції повинні містити в своїх текстах всі реквізити, перелічені в ч. 12 ст. 4 Закону "Про цінні папери і фондову біржу", які потім мають заноситись у свідоцтво про право на спадщину. Так, у свідоцтві про право на спадщину мають бути зазначені: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного паперу — "акція", її порядковий номер, дата випуску, вид акції та її номінальна вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акції, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або Іншої уповноваженої на це особи, печатка акціонерного товариства.
Правове регулювання спадкових відносин
631
Особиста явка спадкоємця за одержанням свідоцтва не обов'язкова. На прохання спадкоємця свідоцтво може бути надіслане йому поштою.
При переході спадкового майна до держави свідоцтво про право на спадщину видається відповідному фінансовому органові за письмовою заявою керівника цього органу, оформленою у встановленому порядку.
Нотаріус про видачу свідоцтва про право на спадщину на ім'я неповнолітнього або недієздатного чи обмежено дієздатного спадкоємця повідомляє (надсилає копію свідоцтва про право на спадщину) орган опіки і піклування за місцем проживання спадкоємця для охорони його майнових інтересів.
Нотаріус роз'яснює, що свідоцтво про право на спадщину на майно, яке підлягає реєстрації, повинно бути зареєстровано у відповідному органі.
§ 6. Спадковий договір
У ЦК України у книзі 6, присвяченій спадковому праву, з'явився новий правовий інститут — так званий спадковий договір.
Коли виникає якась законодавча новела, постає питання: чи є вона кроком уперед на шляху до подальшого вдосконалення нашого законодавства? Що ж являє собою цей "спадковий договір", який його зміст, які обов'язки виникають у сторін цього договору?
У ст. 1302 ЦК України, яка називається "Поняття спадкового договору", дається таке його визначення: "За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача".
З цього надто короткого визначення договору можна зробити висновок, що у всякому разі цей договір двосторонній, оскільки згадуються як обов'язки набувача, так і право, яке він набуває.
У ст. 1305 роз'яснюється, в чому можуть полягати обов'язки набувача: "Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після ЇЇ відкриття".
Які ж права та обов'язки має відчужувач? Його право полягає, мабуть, у тому, що він може робити певні розпорядження і вимагати їх виконання. А які ж обов'язки має відчужувач за цим договором? Як це не дивно, але ці обов'язки в Кодексі не згадуються! їх можна сформулювати, лише аналізуючи ст. 1307 ЦК України, яка називається "Забезпечення виконання спадкового договору". Із змісту цієї статті випливає, що відчужувач, по-перше, не має права укладати договори на відчуження майна, з приводу якого укладено спадковий договір, оскільки в ч. 1 ст. 1307 зазначено: "на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження".
В частині 2 цієї статті встановлено, що "заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним". Отже, відчужувач, по-друге, не має права після укладення спадкового договору заповідати майно, визначене в цьому договорі.
Таким чином, у відчужувача внаслідок укладення спадкового договору виникають обов'язки не відчужувати майно визначене у спадковому договорі, не заповідати його. Це і є основні обов'язки відчужувача.
632
Глава 72
Отже, якщо визначити відносини, що виникають у даному договорі, не приховуючи їх змісту, то це матиме такий вигляд:
за спадковим договором одна сторона (відчужувач) зобов'язується не заповідати І не відчужувати визначене в договорі майно, яке в разі смерті відчужувача переходить у власність другої сторони (набувача), а останній зобов'язується виконати певні дії майнового або немайнового характеру за розпорядженням відчужувача.
Таким чином, спадковий договір обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном, визначеним у договорі, і позбавляє його можливості розпорядитися ним на випадок смерті шляхом складання заповіту, бо цей заповіт буде недійсним.
Між тим, згідно зі ст. 27 ЦК України правочин, яким обмежується обсяг цивільної правоздатності особи, є недійсним.
Отже, спадковий договір, передбачений у гл. 90 ЦК України на підставі норм загальної частини цього кодексу є недійсним, бо цей договір обмежує правоздатність фізичних осіб.
Щоб цей договір був дійсним, слід було зробити відповідні застереження у вищезгаданій ст. 27 ЦК України, інакше ніяким чином не уникнути істотних суперечностей, які неминуче виникатимуть при порівнянні цих норм загальної частини ЦК та норм, що регламентують спадковий договір.
Проте і цей єдиний шлях бодай формального подолання суперечностей, що виникли, є абсолютно неприйнятним, бо передбачення винятків у ст. 27 "розхитувало" б основні, принципові положення цивільно-правових відносин, закріплені цими нормами. Негативне ставлення до спадкового договору обумовлене не тільки тим, що він є недійсним з моменту його укладення (хоч і цього більш ніж достатньо!), а й тим, що цей договір являє собою спробу позбавити певних спадкоємців права одержати так звану "обов'язкову частку".
Як зазначалося вище, згідно зі ст. 1241 ЦК України неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, один з подружжя, що пережив іншого і є непрацездатним (вдова, вдівець), та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом.
Право на обов'язкову частку передбачено і ЦК УРСР (ст. 535), тільки на неї мали право, крім зазначених осіб, ще й непрацездатні утриманці спадкодавця і ця частка дорівнювала не 1/2, а 2/3 частки, яка належала б цим спадкоємцям при спадкуванні за законом.
До введення в дію нового ЦК України, в якому передбачено спадковий договір, цю норму ніяк не можна було "обійти": кому б спадкодавець не заповідав би майно, а зазначені особи все одно мали право одержати "обов'язкову частку"!
Спадковий договір це і є якраз спроба "обійти" зазначену норму, залишити цих спадкоємців ні з чим.
1 як ця спроба виглядає, коли згадати, що йдеться про дітей спадкодавця і не просто про дітей, а неповнолітніх або непрацездатних дітей, про одного з подружжя, що пережив іншого і є непрацездатним, про батьків спадкодавця і не просто про батьків, а непрацездатних батьків?
І далеко не кожний із згаданих осіб здогадається і зможе довести, звернувшись до суду, що його незаконно позбавили спадщини, оскільки спадковий договір з "допомогою" якого це сталося, є недійсним.
Зміст
Передмова З
Розділ VI ДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 37
КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ 5
§ 1. Поняття, значення та види договору купівлі-продажу (О.В. Дзера) . 5
§ 2. Сторони у договорі купівлі-продажу (О.В. Дзера) 10
§ 3. Предмет договору. Ціна у договорі. Форма договору (О.В. Дзера) . 12
§ 4. Зміст договору купівлі-продажу
та правові наслідки його порушення (О.В. Дзера) 21
§ 5. Договір купівлі-продажу в роздрібній торгівлі (О.В. Дзера) .... 27§ 6. Особливості купівлі-продажу
в зовнішньоекономічному обігу (И.О. Дзера) 39
§ 7. Особливості купівлі-продажу нерухомого майна (О.О. Бойко) . . 45
Глава 38
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БІРЖОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ 57
§ 1. Поняття та юридичні ознаки біржі (B.C. Щербина) 57
§ 2. Функції, права та обов'язки біржі (B.C. Щербина) 58
§ 3. Види біржових угод (B.C. Щербина) 60
§ 4. Правила біржової торгівлі (B.C. Щербина) 63
§ 5. Правовий статус фондової біржі (B.C. Щербина) 64
§ 6. Правове регулювання обігу акцій
у системі фондового ринку України (Н.С. Коров'яковська) 66
Глава 39
ДОГОВІР МІНИ (БАРТЕРУ) (О.В. Дзера) 79
Глава 40
ДОГОВОРИ ПОСТАВКИ (В.В. Луць) 83
§ 1. Поняття та значення договору поставки 83
§ 2. Організація господарських зв'язків з поставок.
Порядок і способи укладення договорів поставки 85
§ 3. Зміст договору поставки 88
§ 4. Виконання договору поставки 92
§ 5. Правові наслідки порушення договору поставки 95
Глава 41
ДОГОВОРИ ПРО РЕАЛІЗАЦІЮ
СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ (В.В. Луць) 99
§ І. Поняття договору про закупівлю сільськогосподарської продукції . . 99
634
§ 2. Зміст та виконання договору контрактації 101
§ 3. Відповідальність сторін за порушення договору контрактації . . . 102
§ 4. Інші договірні форми реалізації
сільськогосподарської продукції 104
Глава 42
ДОГОВІР ДАРУВАННЯ (О.В. Дзера) 105
§ 1. Поняття та ознаки договору дарування 105
§ 2. Сторони та зміст договору дарування 106
Глава 43
ДОГОВІР ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ(ДОГЛЯДУ) (1.0. Дзера) 112
§ 1. Поняття та ознаки договору довічного утримання 112
§ 2. Зміст договору 116
Глава 44
ДОГОВІР МАЙНОВОГО НАЙМУ (ОРЕНДИ) (О.О. Отрад нов а) 120
§ 1. Поняття та елементи договору майнового найму (оренди) 120
§ 2. Окремі види договорів найму (оренди) 127
Глава 45
ДОГОВІР ОРЕНДИ ДЕРЖАВНОГО ТА КОМУНАЛЬНОГО
МАЙНА (B.C. Щербина) 140
§ 1. Поняття договору оренди. Об'єкти оренди 140
§ 2. Сторони в договорі оренди 143
§ 3. Порядок укладення договору оренди 143
§ 4. Умови договору оренди 145
§ 5. Припинення договору оренди 148
Глава 46
ДОГОВІР НАЙМУ ЖИТЛА (Т.П. Базова) 149
§ 1. Поняття договору найму житла 149
§ 2. Права та обов'язки наймача та осіб,
які постійно проживають разом з ним 154
§ 3. Збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами 159
§ 4. Право на обмін житлового приміщення 160
§ 5. Договір піднайму житла 161
§ 6. Надання громадянам житла у зв'язку з капітальним ремонтом . . 163
§ 7. Зміна договору найму житлового приміщення 164
§ 8. Розірвання договору найму і виселення 165
Глава 47
ДОГОВІР ПОЗИЧКИ
(БЕЗОПЛАТНОГО КОРИСТУВАННЯ МАЙНОМ) (О.О. Отраднова) . ... 168
§ 1. Поняття та елементи договору позички 168
§ 2. Зміст договору позички г . ■••■.■ ... . . , 172
635
§ 3. Припинення договору позички 173
Глава 48
ДОГОВІР ПІДРЯДУ (О.В. Дзера) 175
§ 1. Поняття та значення договору підряду 175
§ 2. Зміст договору підряду 180
§ 3. Права та обов'язки сторін. Правові наслідки
неналежного виконання умов договору підряду 184
§ 4. Договір побутового замовлення (побутового підряду) 189
Глава 49
ДОГОВОРИ БУДІВЕЛЬНОГО ПІДРЯДУ (Н.С. Кузнецова) 192
§ 1. Капітальне будівництво в Україні
та способи його здійснення 192
§ 2. Поняття та значення договору будівельного підряду 193
§ 3. Система підрядних договорів у будівництві
та організація договірних зв'язків 194
§ 4. Джерела регулювання підрядних відносин у будівництві 196
§ 5. Договір на виконання будівельних і монтажних робіт.
Договір субпідряду 197
Глава 50
ДОГОВОРИ ПРО ВИКОНАННЯ
НАУКОВО-ДОСЛІДНИХ, ДОСЛІДНО-КОНСТРУКТОРСЬКИХ
І ТЕХНОЛОГІЧНИХ РОБІТ (О.О. Підопригора) 205
§ 1. Роль та значення договорів про виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських
і технологічних робіт 205
§ 2. Зміст договорів про виконання науково-технічних робіт 212
Глава 51
ДОГОВІР ПРО ВИКОНАННЯ
ПРОЕКТНИХ І ПОШУКОВИХ РОБІТ (О.О. Підопригора) 218
Глава 52
АВТОРСЬКІ ДОГОВОРИ (О.А. Підопригора) 224
§ 1. Роль і значення авторських договорів 224
§ 2. Авторські договори. Загальні положення 229
§ 3. Види та зміст авторських договорів 233
Глава 53
ДОГОВОРИ ПРО ВИКОРИСТАННЯ
ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ (І.А. Безклубий) 251
§ 1. Загальна характеристика ліцензійного договору 251
§ 2. Інші види договорів про використання об'єктів
промислової власності 258
636
Глава 54
ДОГОВІР КОМЕРЦІЙНОЇ КОНЦЕСІЇ (ЕМ. Грамацький) 260
§ 1. Поняття договору комерційної концесії (франчайзингу) 260
§ 2. Зміст договору комерційної концесії 267
§ 3. Відповідальність сторін та припинення договору
комерційної концесії 273
Глава 55
ТРАНСПОРТНІ ДОГОВОРИ 276
§ 1. Види перевезень та їх правове регулювання (В.В. Луць) 276
§ 2. Зміст, укладення та оформлення договорів
про перевезення вантажів (В.В. Луць) 277
§ 3. Виконання договорів про перевезення вантажів (В.В. Луць) . . . 282§ 4. Відповідальність сторін
за договором про перевезення вантажу (В.В. Луць) 287
§ 5. Договір про буксирування (В.В. Луць) 292
§ 6. Договори про експлуатацію під'їзних колій,
подачу та забирання вагонів. Вузлові угоди (В.В. Луць) 293
§ 7. Договір про перевезення пасажира та багажу (В.В. Луць) .... 295
§ 8. Претензії та позови при перевезеннях (В.В, Луць) 297
§ 9. Договори про транспортне експедирування (В.В. Луць) 300
§ 10. Договір чартеру (фрахтування) (І.А, Діковська) 302
Глава 56
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ЗІ СТРАХУВАННЯ (В.В. Луць) 317
§ 1. Соціально-економічна суть страхування
та його правове регулювання 317
§ 2. Страхове зобов'язання. Основні страхові поняття 318
§ 3. Зобов'язання з добровільного страхування 322
§ 4. Зобов'язання з обов'язкового страхування 326
Глава 57
ПОЗИКА 329
§ 1. Еволюція позики (О.В. Кривенда) 329
§ 2. Поняття позикових відносин (О.В. Кривенда) 332
§ 3. Відмежування позики від суміжних правових
конструкцій (О.В. Кривенда, Р.А. Майданик) 340
§ 4. Правова характеристика договору позики (О.В. Кривенда) .... 344
Глава 58
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВИХ ВІДНОСИН . . . 367
§ 1. Банківські операції та їх види (B.C. Щербина) 367
§ 2. Кредитний договір (Г.Л. Коротка) 372
§ 3. Договір банківського вкладу (Г.Л. Коротка) 382
§ 4. Правове регулювання вексельного обігу в Україні (Г.Л. Коротка) . 388
637
§ 5. Порядок відкриття рахунків у банках (B.C. Щербина) 393
§ 6. Порядок та форми розрахунків
у господарському обороті (B.C. Щербина) 399
Глава 59
ДОГОВІР СХОВУ (ЗБЕРІГАННЯ) (О.В. Дзера, Л.А. Савченко) 408
§ 1. Поняття договору схову (зберігання) 408
§ 2. Підстави виникнення зобов'язань зі схову (зберігання) 411
§ 3. Сторони, предмет, об'єкти, форма та строк договору схову
(зберігання) 414
§ 4. Права та обов'язки сторін за договором схову (зберігання) .... 419
§ 5. Відповідальність сторін у зобов'язаннях схову (зберігання) .... 425
Глава 60
ДОГОВІР ДОРУЧЕННЯ (Г.Л. Коротка) 429
§ 1. Поняття та значення договору доручення 429
§ 2. Зміст договору доручення 432
§ 3. Припинення договору доручення 434
Глава 61
ДОГОВІР КОМІСІЇ (О.О. Отраднова) 436
§ 1. Поняття договору комісії 436
§ 2. Елементи договору комісії 437
§ 3. Зміст договору комісії 439
§ 4. Припинення договору комісії 443
Глава 62
ДОГОВІР ДОВІРЧОГО УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ (Р.А. Майданик) ...... 445
§ 1. Поняття та ознаки договору довірчого управління майном .... 445
§ 2. Предмет, форма та строк договору управління майном 449
§ 3. Суб'єкти виконання договору управління майном 454
§ 4. Відповідальність за договором управління майном 462
§ 5. Припинення договору управління майном 467
Глава 63
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ЗА СПІЛЬНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ (А.С. Довеерт) 469
§ 1. Загальна характеристика зобов'язань
за спільною діяльністю 469
§ 2. Класифікація зобов'язань за спільною діяльністю
та підстави їх виникнення 470
Глава 64
ДОГОВІР ПРОСТОГО ТОВАРИСТВА (А.С. Довгерт) 473
§ 1. Поняття та юридична характеристика
договору простого товариства 473
§ 2. Зміст договорів простого товариства 475
638
Глава 65
УСТАНОВЧІ ДОГОВОРИ (А.С, Довгерт) 478
Глава 66
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ У СФЕРІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ, ІНОЗЕМНОГО ІНВЕСТУВАННЯ
ТА ВИРОБНИЧОЇ КООПЕРАЦІЇ (В.М. Коссак) 481
§ 1. Зовнішньоекономічні договори (контракти) 481
§ 2. Договори в сфері іноземного інвестування 483
§ 3. Правове регулювання договорів про виробничу кооперацію .... 490
Розділ VII ПОЗАДОГОВІРНІ (НЕДОГОВІРНІ) ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
Глава 67
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ЗІ СТВОРЕННЯ
ЗАГРОЗИ ЖИТТЮ, ЗДОРОВ'Ю ТА МАЙНУ (Д.В. Боброва) 497
§ 1. Поняття та елементи зобов'язань,
що виникають зі створення небезпеки 497
§ 2. Відповідальність юридичних і фізичних осіб
за створення небезпеки 498
§ 3. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок неусунення
небезпеки (загрози) життю, здоров'ю та майну 499
Глава 68
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ 501
§ 1. Поняття та елементи зобов'язань із заподіяння шкоди
(Д.В. Боброва) 501
§ 2. Деліктна відповідальність: поняття та зміст (Д.В. Боброва) . . . 504§ 3. Особливості позадоговірної відповідальності та її функції
(Д.В. Боброва) 506
§ 4. Підстави деліктної відповідальності (Д.В. Боброва) 510
§ 5. Відповідальність організації за шкоду,
заподіяну з вини її працівника (Д.В. Боброва) 5/6
§ 6. Відповідальність за шкоду, заподіяну органами державної влади
(О.О. Отраднова) 518
§ 7. Відповідальність за шкоду, заподіяну правоохоронними органами
(Д.В. Боброва) 521
§ 8. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної
небезпеки (Д.В. Боброва) 526
§ 9. Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітніми,
неповнолітніми І недієздатними (Д.В. Боброва) 535
§ 10. Відповідальність за шкоду, спільно заподіяну кількома особами
(Д.В. Боброва) 539
£$h- ■■*■■
639
§11. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров'я або смертю (О.О. Отраднова) 540
§ 12. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів,
робіт (послуг) (Є.О. Рябоконь) 546
§ 13. Компенсація моральної шкоди (Д.В. Боброва) 549
Глава 69
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ДІЙ, ВЧИНЕНИХ ОСОБОЮ
БЕЗ ВІДПОВІДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ (Д.В. Боброва, О.В. Дзера) 555
§ 1. Поняття зобов'язань із дій, вчинених особою
без відповідних повноважень 555
§ 2. Підстави та правові наслідки виникнення зобов'язань Із дій,
вчинених без відповідних повноважень 557
Глава 70
ЗОБОВ'ЯЗАННЯ З БЕЗПІДСТАВНОГО ПРИДБАННЯ
АБО ЗБЕРЕЖЕННЯ МАЙНА (Д.В. Боброва) 560
Розділ VIII СПАДКОВЕ ПРАВО
Глава 71
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПАДКОВОГО ПРАВА 563
§ 1. Основні риси історичного розвитку спадкового
права (Н.С. Коров'яковська) 563
§ 2. Загальні положення спадкового права
(Н.С. Коров'яковська, Є.О. Рябоконь) 568
§ 3. Правове становище спадкодавців та спадкоємців
(Н.С. Коров'яковська, Є.О. Рябоконь) 579
§ 4. Спадщина та особливості спадкування деяких видів майна
(Н.С. Коров'яковська, Є.О. Рябоконь) 584
Глава 72
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПАДКОВИХ ВІДНОСИН 595
§ 1. Спадкування за заповітом (Є.О. Рябоконь) 595
§ 2. Спадкування за законом (СЯ. Фурса) 611
§ 3. Реалізація спадкових прав (О.О. Отраднова) 616
§ 4. Охорона спадкового майна (СЯ. Фурса) 619
§ 5. Оформлення спадкових прав (СЯ. Фурса) 620
§ 6. Спадковий договір (Т.П. Коваленко) 631
63
Навчальне видання ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
Підручник
За редакцією О. В. Дзери, Н. С Кузнєцової 2-е видання, доповнене і перероблене
У двох книгах Книга друга
ЮрІнком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури
Відповідальна за випуск Пазюк ОТ.
Редактор Вівдиченко Г.І.
Комп'ютерний набір Сисоєва JI. М.
Комп'ютерна верстка Виноградова Т.М.
Художнє оформлення Черненко М.П.
Підписано до друку 05.04.2005. Формат 70x100/іб. Папір офсетний № 1. Гарн. Antiqua. Друк офсетний.
Умови, друк. арк. 52. Обл.-вид. арк. 52. Наклад 3500 прим. Зам. № 5-б.із . Ціна договірна.
Оригінал-макет виготовлено комп'ютерним центром СП "Юрінком Інтер"
(Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи
до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів
видавничої продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.)
З питань придбання літератури звертатися до видавництва "Юрінком Інтер' за адресою: 04209, Київ-209, вул. Героїв Дніпра, 31-6; тел. 411-64-03
Віддруковано в ЗАТ "Віпол" ДК № 1503151, м. Київ, вул. Волинська, 60
