Розглянемо такий вид примусових заходів впливу — усунен­ня керівництва комерційного банку чи установи комерційного бан­ку від управління

Національний банк України має право усувати керівництво комерційного банку або його установ від управління у тому разі, якщо зазначені в ст 62 Закону України «Про Національний банк України» порушення є прямим наслідком особистих дій керівництва До членів керівництва банку та його філій належать

голова Правління банку,

головний бухгалтер,

начальники і головні бухгалтери філій банку

Пропозиція щодо усунення керівництва комерційного бан­ку від управління подається територіальним управлінням або відповідним рівнем-системи банківського нагляду Національно­го банку України на розгляд Комісії з питань нагляду та регулю­вання діяльності банків, яка готує відповідний висновок Рішення про усунення керівництва комерційного банку від управління приймається Правлінням Національного банку України та офор­млюється відповідною постановою (крім випадків, коли такі рішення прийняті правоохоронними органами, або загальними зборами акціонерів (учасників) комерційного банку, або іншим органом, визначеним статутом комерційного банку)

Територіальне управління, на території якого функціонує ко­мерційний банк чи його установа, передає копію постанови Правлінню або Раді комерційного банку Одночасно територіаль­не управління Національного банку України дає письмове роз­порядження територіальній розрахунковій палаті про заборону прийняття до виконання платіжних документів за підписами керівників, які усунуті з посади, і також повідомляє про це ко­мерційний банк

Наступним видом примусових заходів впливу є — призначен­ня тимчасової адміністрації (адміністратора) для управління ко­мерційним банком або установою комерційного банку.

Підставами для призначення тимчасової адміністрації (ад­міністратора) банку можуть бути

порушення встановлених економічних нормативів, невико­нання нормативних актів Національного банку України та по­рушення банківського законодавства, неподання або подання недостовірної звітності,

збиткова діяльність,

становище комерційного банку, за якого власних коштів цього банку залишилось менше, ніж вимагається для його функціону­вання згідно з чинним законодавством,

інші обставини, що створюють реальну загрозу інтересам вкладників та кредиторів (конфліктна ситуація в керівництві банку, усунення керівництва банку від управління та наявність причин і умов, що можуть призвести до втрати платоспромож­ності банку тощо)

Якщо запропоновані Національним банком України шляхи виходу з кризової ситуації, що склалася в діяльності банку, не будуть реалізовані з боку керівництва комерційного банку, то відповідним департаментом системи банківського нагляду за підсумками перевірок порушується перед Правлінням Національ­ного банку України питання про необхідність призначення тим­часової адміністрації (адміністратора)

Висновок відповідного департаменту системи банківського нагляду щодо призначення тимчасової адміністрації (адміністратора) має містити назву, повні реквізити комерційного банку,

перелік даних, які є підставою для призначення тимчасової адміністрації (адміністратора), та усунення, у разі необхідності, виконавчого органу банку від керівництва

відомості про осіб (особу), що будуть призначені членами тимчасової адміністрації (адміністратором), та особу, що її очо­люватиме,

дату і строк призначення,

першочергові дії, спрямовані на виправлення порушень,

матеріали перевірок та інші дані, які засвідчують пра­вомірність та необхідність застосування цього заходу (як дода­ток)

Висновок відповідного департаменту системи банківського нагляду передається для подальшого розгляду на Правлінні На тонального банку України

Правління Національного банку України приймає рішення про призначення тимчасової адміністрації (адміністратора) ко­мерційного банку, яке оформлюється відповідною постановою Вона вручається керівництву комерційного банку під розписку, за винятком випадків, якщо таке вручення неможливе, для чого керівництво комерційного банку запрошується до Національ­ного банку України або територіального управління Національного банку України, в якому відкрито кореспондентський рахунок комерційного банку Тимчасова адміністрація (адміністра­тор) призначається на визначений постановою строк та діє в межах встановлених повноважень

Метою діяльності та головним завданням тимчасової адмі­ністрації (адміністратора) є приведення справ комерційного банку у відповідність до чинного законодавства, відновлення плато­спроможності, забезпечення усунення виявлених порушень, при­чин і умов, які призвели до погіршення фінансового стану, та здійснення інших заходів щодо стабілізації діяльності комерційного банку Тимчасова адміністрація (адміністратор) проводить в установлений Національним банком строк необхідні заходи щодо виконання вказаних завдань

У разі наявності фактів, що свідчать про неправомірність дій з боку керівництва комерційного банку, або інших підстав для негайного призначення тимчасової адміністрації тимчасова адміністрація (адміністратор) призначається без попереднього по­відомлення керівництва комерційного банку

Членами тимчасової адміністрації комерційного банку мо­жуть бути особи, що мають економічну або юридичну освіту і досвід роботи, необхідний для виконання функцій тимчасової адміністрації банку Керівником та членами тимчасової адміністрації (адміністратором) не можуть бути особи, які мають відно­сини з цим комерційним банком як акціонери (засновники), працівники банку чи його кредитори Керівник та члени тимча­сової адміністрації (адміністратор), які є службовцями Націо­нального банку України, призначаються наказом Національно­го банку України за їх згодою із збереженням за ними місця роботи, заробітної плати, премій та інших виплат, передбачених системою оплати праці за основним місцем роботи, на період виконання функцій тимчасової адміністрації Керівник тимча­сової адміністрації може бути звільнений від виконання цих обо­в'язків за власним бажанням або на підставі рішення Національного банку України Особа, яка призначена до складу тим­часової адміністрації (адміністратором), може бути звільнена від виконання цих обов'язків за власною ініціативою Національно­го банку України

У своїй діяльності тимчасова адміністрація (адміністратор) керується постановою Правління Національного банку про своє призначення установчими документами комерційного банку та чинним законодавством При цьому вона виконує функції ви­конавчого органу комерційного банку (у разі його усунення від керівництва за вимогами постанови про призначення тимчасо­вої адміністрації)

Тимчасова адміністрація (адміністратор) перевіряє договір­ну, бухгалтерську, звітну, касову і канцелярську документацію, матеріали Правління та ревізійної комісії щодо справ банку, а також перевіряє в присутності члена Правління комерційного банку касу та інші цінності банку Вона повідомляє відповідно­му рівню системи банківського нагляду Національного банку про вчинення службовими особами комерційного банку дій, які суперечать статуту банку, постанові Правління Національного банку України про призначення тимчасової адміністрації (адмі­ністратора) та чинному законодавству

Керівник тимчасової адміністрації (адміністратор)

виконує обов'язки керівника комерційного банку,

у разі потреби організовує комплексну перевірку діяльності комерційного банку і звірку фінансової звітності з дійсним ста­ном справ силами тимчасової адміністрації (адміністратора), із залученням зовнішнього аудиту або відповідних структурних підрозділів Національного банку України,

виконує інші функції, визначені Правлінням Національного банку України

Тимчасова адміністрація (адміністратор) щомісяця надає звіт про результати своєї діяльності відповідному рівню системи бан­ківського нагляду Національного банку України Загальна три­валість діяльності тимчасової адміністрації (адміністратора) не може перевищувати дванадцяти місяців В окремих випадках, за рішенням Правління Національного банку України, установле­ний строк діяльності тимчасової адміністрації (адміністратора) може бути продовжений на три місяці

Діяльність тимчасової адміністрації (адміністратора) припи­няється у разі, якщо

Національним банком України прийняте відповідне рішен­ня про дострокове припинення роботи тимчасової адміністрації (адміністратора),

Національний банк України після закінчення строку повно­важень тимчасової адміністрації (адміністратора) не прийняв рішення про його продовження,

прийнято рішення відповідного органу про припинення діяльності банку

Ще одним видом примусових заходів впливу є стягнення за рішенням суду (арбітражного суду) штрафу в розмірі неправомір­но одержаного доходу.

Національний банк України має право стягувати штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу та застосовувати інші економічні санкції відповідно до чинного законодавства у разі порушення комерційними банками порядку, строків та техно­логії виконання банківських операцій, що встановлені норма­тивними актами Національного банку України, а саме

порушення законодавства при формуванні власного статут­ного фонду,

порушення обов'язкових економічних нормативів регулю­вання діяльності комерційних банків, визначених Інструкцією № 10 «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерцій­них банків»,

недозарезервування комерційним банком коштів на його кореспондентському рахунку,

нарахування та стягнення відсотків авансом у момент видачі позики

Штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу може стя­гуватись і в інших випадках, які мають місце у зв'язку з пору­шенням суб'єктами банківської діяльності чинного законодав­ства чи невиконанням нормативних актів Національного банку України та неправомірним одержанням доходів

У разі виявлення порушень законодавства при формуванні власного статутного фонду з банку стягується штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу за весь звітний період Сума штрафу розраховується як розмір фактично одержаного банком доходу у звітному періоді, помноженому на питому вагу неза­конно сформованого статутного фонду в загальній сумі кредит­них ресурсів

Базою для розрахунку штрафів за порушення економічних нормативів є прибуток, який залишається у розпорядженні ко­мерційного банку після сплати усіх обов'язкових платежів у бюд­жет, але перед нарахуванням у фонди банку та виплатою диві­дендів

Для розрахунку неправомірно одержаного комерційним бан­ком доходу в зв'язку з недорезервуванням коштів на його корес­пондентському рахунку територіальні управління Національно­го банку України використовують дані про суму залучених коштів та залишки на кореспондентських рахунках комерційних банків за відповідний період регулювання (одержані згідно з додатком № 1 Положення про порядок формування банківською систе­мою України обов'язкових резервів, затвердженого постановою

Правління Національного банку України від 26.12.96 р. № 333, з урахуванням змін та доповнень до них) після здійснення деталь­ної перевірки їх достовірності. Сума неправомірно одержаного комерційним банком доходу визначається шляхом множення одноденної суми недозарезервованих банком коштів на розмір плати за діючою обліковою ставкою Національного банку Ук­раїни в розрахунку за один день, помноженому на кількість днів періоду регулювання. За недорезервування комерційним бан­ком коштів на його кореспондентському рахунку штраф стя­гується за кожний випадок допущеного порушення.

Штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу стягуєть­ся за кожний випадок допущеного порушення нормативів мак­симального розміру ризику на одного позичальника (Н9), мак­симального розміру кредитів, гарантій та поручительств, нада­них одному інсайдеру (НП), максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (НІ 2). У цьому разі сума нарахованих штрафів не повинна перевищу­вати розміру капіталу банку.

Неправомірно одержаний комерційним банком дохід від нарахування та стягнення процентних доходів авансом у момент видачі позики, який підлягає стягненню у вигляді штрафу, ви­раховується як розмір фактично одержаного доходу від непра­вомірних дій.

Нарахування штрафу у розмірі неправомірно одержаного доходу здійснюється на підставі акта перевірки чи ревізії або доповідної записки відповідних територіальних управлінь На­ціонального банку України (обов'язково має бути доданий роз­рахунок штрафу), Відповідні територіальні управління Націо­нального банку України, які мають обґрунтовану інформацію про допущені комерційним банком порушення, готують розпо­рядження про притягнення до відповідальності та стягнення штрафу у розмірі неправомірно одержаного доходу, яке підпи­сується керівником та головним бухгалтером територіального управління Національного банку України. Стягнення штрафу здійснюється у претензійно-позовному порядку.

Останній вид примусових заходів — ліквідація комерційного банку та виключення його з Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ — буде розглянуто нами у наступній главі.

Комерційний банк може бути переведено у режим фінансо­вого оздоровлення.

Режим фінансового оздоровлення — це система непримусових та примусових заходів, спрямованих на збільшення обсягу капіталу до необхідного рівня протягом визначеного Національ­ним банком України періоду з метою відновлення ліквідності та платоспроможності і усунення порушень, які призвели комер­ційний банк до збиткової діяльності або скрутного фінансового стану, а також наслідків цих порушень.

Переведення комерційного банку у режим фінансового оз­доровлення здійснюється відповідно до постанови Правління Національного банку України за наявності підстав, підтвердже­них висновками відповідних департаментів системи банківсько­го нагляду та відповідного територіального управління Націо­нального банку України. Комерційний банк може бути переве­дений Правлінням Національного банку України в режим фінансового оздоровлення на строк не більше 12 місяців. За наявності обґрунтованих підстав для успішного завершення ви­конання програми фінансового оздоровлення цей строк може бути продовжений банку Правлінням Національного банку Ук­раїни ще на 6 місяців.

Підставою для переведення комерційного банку у режим фінансового оздоровлення є віднесення банку до категорії про­блемних, відсутність необхідного рівня капіталу, порушення загальновстановлених норм банківського законодавства. Проблемна діяльність комерційного банку визначається на підставі Мето­дичних вказівок про визначення критеріїв діяльності, за якими комерційні банки переводяться до категорії проблемних, зат­верджених постановою Правління Національного банку Украї­ни від 09.12.97р. №425.

Про переведення комерційного банку у режим фінансового оздоровлення повідомляються усі рівні системи банківського нагляду, відповідні територіальні управління, а також Емісійно-кредитний департамент Національного банку України.

Постанова Правління Національного банку України про пе­реведення комерційного банку у режим фінансового оздоров­лення надсилається керівництву банку. Комерційний банк у 20-денний строк з дня отримання постанови розробляє програму фінансового оздоровлення, яка затверджується Радою та Прав­лінням комерційного банку, і надсилає її для узгодження відпо­відному територіальному управлінню Національного банку Ук­раїни. Територіальне управління Національного банку України у 10-денний строк з дня отримання програми проводить її експертизу на предмет ефективності та відповідності вимогам На­ціонального банку України і подає її з висновками відповідному департаменту системи банківського нагляду Національного банку України

Програма фінансового оздоровлення в обов'язковому порядку має містити

аналіз причин, які спричинили погіршення фінансового стану та збиткову діяльність комерційного банку,

конкретні заходи фінансового оздоровлення із зазначенням термінів щодо їх виконання та розрахунок економічного ефекту від впровадження кожного заходу,

прогнозні показники діяльності комерційного банку, які передбачено досягнути після виконання заходів фінансового оздоровлення,

кошторис витрат щоквартально в цілому по банку та з роз­поділом за філіями

Залежно від підстав, за яких комерційний банк переведений у режим фінансового оздоровлення, банк зобов'язаний передба­чити на період дії режиму фінансового оздоровлення заходи, спрямовані на поліпшення його фінансового стану, а саме

зареєструвати в установлений строк оголошений статутний фонд,

сформувати власні кошти у відповідному розмірі,

сформувати резервний фонд та резерв на можливі втрати за позиками комерційних банків у необхідних сумах,

диверсифікувати активи і пасиви в напрямі підвищення їх ліквідності,

ліквідувати збиткові філії,

провести інвентаризацію заборгованості за наданими пози­ками та нестриманими відсотками за користування позиками за станом на перше число місяця прийняття рішення про переве­дення банку у режим фінансового оздоровлення. Безнадійні до повернення позики списати з балансу за рахунок страхового резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комер­ційних банків У разі недостатності коштів зазначеного резерву банк в установленому порядку покриває збитки від кредитної діяльності за рахунок фондів економічного стимулювання, інших фондів банку або віднесення цієї заборгованості на результати діяльності банку у порядку, передбаченому положенням «Про порядок формування і використання резерву для відшкодуван­ня можливих втрат за позиками комерційних банків», затвердженим постановою Правління Національного банку України від ЗО 09 97 р. № 323,

організувати роботу щодо оголошення банкрутами боржників банку, які припинили повернення позик або сплату відсотків за користування позиками,

здійснити заходи щодо погашення простроченої дебіторсь­кої заборгованості та списання дебіторської заборгованості з простроченими строками позовної давності на результати діяль­ності банку,

здійснити поповнення кореспондентського рахунку для за­безпечення проведення розрахунково-касових операцій клієнтів шляхом обов'язкового продажу власної іноземної валюти з дот­риманням встановленого Національним банком України ліміту відкритої валютної позиції, повернення валютних інвестицій в Україну, реалізації власних цінних паперів, а також реалізації інших як доходних, так і недоходних активів,

забезпечити першочергове погашення заборгованості за вкла­дами фізичних осіб, строк дії договорів яких минув,

визначити відповідальних осіб з управління кредитними ри­зиками за рахунок раціоналізації управління банком у цілому,

провести переоформлення раніше наданих пільгових кредитів за загальними умовами (не нижче ставки Національного банку) Пільговими (збитковими для банку) кредитами вважаються кре­дити, надані під відсоткову ставку, меншу за середньозважену ставку залучених банком кредитних ресурсів,

вжити заходів щодо створення та подальшого інтенсивного розвитку внутрішнього аудиту,

внести необхідні зміни в систему управління підрозділами центрального апарату банку та його установами, запровадити прогнозування і планування роботи із залучення та розміщення кредитних ресурсів, забезпечити своєчасне доведення планів і лімітів до установ банку,

переорієнтувати діяльність банку на прибуткові види послуг, припинити нарахування та виплату дивідендів акціонерам (учасникам),

припинити нарахування та сплату відсотків за депозитами працівників банку і членів їх родин,

викуп власних акцій в акціонерів банку і здійснення розра­хунків у національній валюті та інвестицій проводити через прямі кореспондентські рахунки відповідно до вимог Положення Національного банку України «Про міжбанківські розрахунки в Україні».

У разі переведення комерційного банку у режим фінансово­го оздоровлення ним проводиться детальний аналіз адміністра­тивно-господарських витрат, складається кошторис витрат та здійснюються обґрунтовані заходи, спрямовані на їх скорочен­ня. Також проводиться аналіз витрат, які фінансуються за раху­нок балансового прибутку банку, та вживаються заходи щодо їх скорочення. Кошторис витрат разом з програмою фінансового оздоровлення надсилається до відповідного рівня системи бан­ківського нагляду Національного банку України для затвердження та подальшого контролю.

Комерційному банку, який переведений у режим фінансо­вого оздоровлення, забороняється:

залучення вкладів фізичних осіб, відкриття нових депозит­них рахунків та поповнення діючих;

проведення подальшої емісії цінних паперів та розширення кола фізичних і юридичних осіб — клієнтів банку з обслугову­вання їх операцій на ринку цінних паперів, у тому числі пов'я­заних з веденням рахунків депозитарного обліку;

розміщення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб;

надання гарантій, поручительств та бланкових кредитів, а також надання пільгових кредитів;

проведення нових довірчих операцій (залучення та розмі­щення коштів, управління цінними паперами) за дорученням клієнтів на період фінансового оздоровлення;

нарахування та сплата відсотків за кредитами, наданими ус­тановами одного банку.

При переведенні комерційного банку у режим фінансового оздоровлення Національний банк України:

відкликає у комерційного банку ліцензію на проведення опе­рацій з касового виконання державного бюджету, в тому числі ведення бюджетних рахунків клієнтів та рахунків державних позабюджетних фондів;

може відкликати ліцензію на проведення банківських опе­рацій, пов'язаних з випуском цінних паперів та обслуговуван­ням відповідних операцій клієнтів. У разі відкликання ліцензії на проведення банківських операцій, пов'язаних з випуском цінних паперів, комерційному банку надається право на веден­ня відповідних рахунків тих клієнтів, з якими вже укладені уго­ди. Укладення нових угод з клієнтами не допускається.

Крім того, Національний банк за результатами аналізу стану виконання програми фінансового оздоровлення може відклика­ти ліцензію на право здійснення інших окремих банківських операцій.

Комерційному банку, який переведений у режим фінансо­вого оздоровлення, за наявності його клопотання та пропозицій територіального управління Національного банку України може бути надана стабілізаційна позика.

Стабілізаційна позика — це позика, яка може надаватись На­ціональним банком України комерційному банку на визначе­ний Правлінням Національного банку України строк для опера­тивного забезпечення його платоспроможності і ліквідності та підтримки виконання заходів фінансового оздоровлення. Ста­білізаційна позика може надаватися тільки за умови її забезпе­чення заставою високоліквідними активами комерційного бан­ку або під гарантію чи поручительство інших фінансове стабіль­них банків.

Стабілізаційна позика може надаватися комерційним бан­кам за такими варіантами:

позика надається фінансове стабільному банку за умови цільо­вого використання позики і оформлення договору з Національ­ним банком України про заставу високоліквідних активів (дер­жавні цінні папери, банківські метали, власні споруди — після здійснення експертної оцінки вартості останніх) та за плату на рівні облікової ставки Національного банку України з відповід­ним оформленням договору про переведення боргу банку-бор­жника, що знаходиться в режимі фінансового оздоровлення (за згодою кредиторів банку-боржника);

позика надається комерційному банку, який звернувся з кло­потанням про надання стабілізаційної позики, під заставу висо­коліквідних активів (державні цінні папери, банківські метали, власні споруди — після здійснення експертної оцінки вартості останніх) та за плату на рівні облікової ставки Національного банку України;

позика надається комерційному банку, який звернувся з кло­потанням про надання стабілізаційної позики, під гарантію фінансове стабільного банку або інших юридичних осіб, які, виходячи з їх фінансового стану, достатності власних коштів, можуть забезпечити взяті на себе зобов'язання за плату на рівні облікової ставки Національного банку України.

Рішення про надання стабілізаційної позики комерційному банку приймає Правління Національного банку України на підставі експертної оцінки програми фінансового оздоровлен­ня, здійсненої територіальним управлінням Національного бан­ку України, та пропозицій відповідного департаменту Національ­ного банку України. У рішенні визначаються строки надання позики, порядок її погашення і оплати відсотків за користуван­ня позикою. Надання стабілізаційної позики оформлюється кре­дитною угодою між Національним банком України та комерцій­ним банком, в якій зазначаються строки надання позики, поря­док її погашення і сплати відсотків за користування позикою.

Комерційний банк, який працює у режимі фінансового оз­доровлення і якому надана стабілізаційна позика, може бути переведений в особливий режим контролю за його діяльністю.

Контроль за виконанням заходів фінансового оздоровлення здійснюється всіма рівнями системи банківського нагляду На­ціонального банку України.

Комерційний банк, який переведений у режим фінансового оздоровлення, подає до системи банківського нагляду Націо­нального банку України додатково встановлену відповідним рівнем системи банківського нагляду звітність про хід виконан­ня програми фінансового оздоровлення. За результатами нагля­ду щодо виконання комерційним банком програми фінансового оздоровлення територіальні управління Національного банку Ук­раїни щомісяця надають до відповідних департаментів системи банківського нагляду свої висновки та пропозиції щодо подаль­шої діяльності комерційного банку, який діє у режимі фінансо­вого оздоровлення.

Під час дії режиму фінансового оздоровлення, у разі незадо­вільного виконання його заходів та виникнення загрози неви­конання банком своїх зобов'язань перед клієнтами, вкладника­ми і кредиторами, Правління Національного банку України може прийняти рішення про переведення комерційного банку на особ­ливий режим контролю за його діяльністю в період фінансового оздоровлення. Порядок здійснення та контролю початкових платежів банків, які знаходяться на особливому режимі контро­лю за їх діяльністю в період фінансового оздоровлення, затвер­джено постановою Правління Національного банку України від 22.02.96 р. № 43.

У разі встановлення особливого режиму контролю за діяль­ністю комерційного банку в період фінансового оздоровлення запроваджується проведення всіх початкових платежів від тако­го банку через відповідальних виконавців територіального уп­равління Національного банку України з використанням спе­ціального програмного забезпечення «АРМ юридичної особи». Крім того, комерційному банку забороняється безпосередній зв'язок з територіальними розрахунковими палатами для здійснення міжбанківських розрахунків. Зв'язок здійснюється тільки через територіальне управління Національного банку України.

Після закінчення встановленого періоду фінансового оздо­ровлення комерційного банку територіальне управління Націо­нального банку України зобов'язане надати відповідному депар­таменту системи банківського нагляду конкретні пропозиції з висновками про подальшу діяльність цього банку.

У разі ефективного виконання заходів, передбачених про­грамою фінансового оздоровлення, поліпшення фінансового стану та дотримання економічних нормативів діяльності комер­ційного банку, який діє у режимі фінансового оздоровлення, банк переводиться у загальний режим роботи. Підставою для завершення фінансового оздоровлення комерційного банку є досягнення ним необхідного рівня обсягу капіталу, що має підтверджуватись матеріалами звітності та актами інспекторсь­ких перевірок. Рішення про відміну режиму фінансового оздо­ровлення і переведення комерційного банку у загальний режим діяльності приймається Правлінням Національного банку Ук­раїни за поданням відповідного департаменту системи банківсь­кого нагляду на підставі клопотання відповідного територіаль­ного управління Національного банку України (або без наяв­ності такого) та оформлюється відповідною постановою.

У разі якщо програма фінансового оздоровлення не викона­на протягом встановленого строку і основні показники діяль­ності банку не покращились або погіршились, Правління На­ціонального банку України за поданням відповідного департа­менту системи банківського нагляду та на підставі висновку територіального управління Національного банку України прий­має рішення про відміну режиму фінансового оздоровлення та про ліквідацію комерційного банку.

Головні цілі банківського регулювання та нагляду — підтримка стабільності банківської системи ринкового типу, захист інте­ресів вкладників та кредиторів.

ПІДСУМОК

У цій главі нами розглянуто правове положення Національ­ного банку та комерційних банків України. Стабільне, належ­ним чином організоване правове положення банківської систе­ми сприятливо впливає на економічне положення в країні. Ре­формування банківської системи України, яке продовжується в наш час, — процес складний і тривалий. Знання кожним пра­цівником банку та банківської установи банківського права до­поможе йому правильно організувати працю, взаємовідносини з клієнтами банку, а також, можливо, вплине на швидке рефор­мування банківської системи.

Глава 4 ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

1. Правову основу створення комерційних банків.

2. Як зареєструвати комерційний банк.

3. Порядок відкриття банками філій та представництв.

4. В яких випадках проводиться реорганізація та ліквідація банків.

Комерційний банк — це організація, що є юридичною осо­бою, яка з метою отримання прибутку залучає на умовах повер­нення грошові кошти та інші цінності юридичних та фізичних осіб і розміщує їх від свого імені на умовах повернення, плат­ності та терміновості, а також виконує розрахункові та інші банківські операції.

Основне призначення комерційного банку — здійснювати посередництво в переміщенні грошових коштів від кредиторів до позичальників.

Однак у ринкових умовах цілком закономірним процесом є не лише функціонування комерційних банків, але й їх банкрут­ство.

У цій главі Ви дізнаєтесь про порядок створення, реоргані­зації та ліквідації комерційних банків.

§ 1. Правова основа створення комерційних банків

Порядок створення комерційних банків регламентується бан­ківським законодавством, законодавчими актами, що визначають організаційно-правові форми підприємств, загальними положен­нями про підприємницьку діяльність та іншими нормативними актами. Зокрема, комерційні банки створюються відповідно до законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про гос­подарські товариства», «Про Національний банк України».

21 липня 1998 року Правлінням Національного банку Украї­ни затверджено Положення «Про порядок створення і реєстра­цію комерційних банків». У відповідності з цим Положенням, в Україні комерційні банки різних видів і форм власності створю­ються у вигляді акціонерних товариств або товариств з обмеже­ною відповідальністю. Для наочності відобразимо це у вигляді схеми (рис. 17).

Рис 17

Для акціонерних товариств характерно, що власником капі­талу виступає саме товариство, тобто банк У банків, функціо­нуючих як акціонерні товариства, статутний капітал поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, що поши­рюються серед юридичних осіб та громадян Акціонери відпо­відають за зобов'язаннями товариства тільки в межах акцій, що їм належать У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю сплатили акції, несуть відповідальність за зобов'я­заннями товариства також у межах несплаченої суми Банк не відповідає за зобов'язаннями своїх акціонерів

Відповідно до ст 25 Закону України «Про господарські то­вариства», акціонерні банки можуть бути створені як закриті та відкриті акціонерні товариства

Акціонерні банки, створені як закриті акціонерні товариства,

— це товариства, акції яких розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, передаватися та продаватися на біржі

Акціонерні банки, створені як відкриті акціонерні товариства,

— це товариства, акції яких можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах

Відповідно до ст 25 Закону України «Про господарські то­вариства», акціонерний банк, створений як закрите акціонерне товариство, може бути реорганізовано у відкритий шляхом реє­страції його акцій v порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу і внесення змін до статуту банку

При створенні акціонерних банків акції можуть бути роз­повсюджені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих ак­ціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновни­ками (у закритих акціонерних товариствах)

Як було відмічено вище, комерційні банки можуть бути ство­рені у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю

Товариством з обмеженою відповідальністю визнається това­риство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами Учасники банку несуть відповідальність в межах їх внесків У випадках, передба­чених установчими документами, учасники, які не повністю зро­били внески, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частки вкладу Учаснику банку, який по­вністю вніс вклад, видається свідоцтво товариства

Учасник банку може за згодою решти учасників уступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж банку, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам Учасники банку користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відсту­пив, пропорційно їх часткам у статутному фонді банку або в іншому погодженому між ними розмірі Передача частки (її ча­стини) третім особам можлива тільки після повного внесення вкладу учасником, який й відступає

При передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково Частка учас­ника товариства банку після повного внесення ним вкладу може бути придбана самим банком. У цьому разі він зобов'язаний передати й іншим учасникам або третім особам у строк, що не перевищує одного року Протягом цього періоду розподіл при­бутку, а також голосування і визначення кворуму у вищому органі провадяться без урахування частки, придбаної банком

Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційного бан­ку можуть бути українські та іноземні юридичні і фізичні особи, за винятком політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів, рад усіх рівнів, їх виконавчих органів Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків, а також засновниками засновників, акціонерів (учасників) ко­мерційних банків не можуть бути юридичні особи, щодо яких неможливо встановити їх власників та джерела коштів, за раху­нок яких такі юридичні особи здійснюють внески або сплачу­ють акції комерційних банків

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність», мінімальний розмір статутного капіталу банку встановлюється у сумі, еквівалентній 1 млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору про створення банку. Заявлений та фактично сплачений розмір статутного капіталу новостворюваного банку на дату його реєстрації повинен бути не меншим, ніж розмір, встановлений для діючих банків Поста­новою Верховної Ради України від 01.02.96 р. № 25/96-ВР «Про введення в дію Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Мінімальний розмір статутного капіталу банку за участю іно­земних юридичних та фізичних осіб, частка яких становить до 50% відсотків статутного капіталу банку, повинен бути не мен­шим від суми, еквівалентної 5 млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору. Мінімаль­ний розмір статутного капіталу для банків за участю іноземних юридичних та фізичних осіб, частка яких становить 50 і більше відсотків статутного капіталу банку, повинен бути не меншим від суми, еквівалентної 10 млн. ЄВРО за офіційним курсом гро­шової одиниці України, визначеним Національним банком Ук­раїни на день підписання установчого договору.

Якщо у формуванні статутного капіталу банку беруть участь підприємства з іноземними інвестиціями (спільні підприємства), частка іноземних юридичних та/або фізичних осіб у статутному капіталі перевищує 50% і за умови, що частка таких підприємств у статутному капіталі банку становить 10 і більше відсотків, то мінімальний розмір статутного капіталу такого банку повинен бути не меншим від суми, еквівалентної 3 млн. ЄВРО за офіцій­ним курсом грошової одиниці України, визначеним Національ­ним банком України на день підписання установчого договору.

Статутний капітал комерційного банку формується тільки за рахунок власних коштів засновників, акціонерів (учасників) у грошовій формі. Забороняється використовувати для формуван­ня статутного капіталу комерційного банку бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит. Перерозподіл власного капіталу з метою збільшення статутного капіталу допускається тільки шля­хом виплати дивідендів акціонерам (учасникам) банку. Щоб не допустити штучного збільшення статутного капіталу, банкам забороняються зустрічні інвестиції в статутні капітали один од­ного. Частка будь-кого із засновників, акціонерів (учасників) не повинна перевищувати 35% статутного капіталу комерційного банку. Один акціонер (учасник) банку або його довірена особа може прямо або непрямо володіти (управляти) акціями (частка­ми) в цьому банку в межах 35% статутного капіталу банку. Об­меження щодо непрямої участі в статутному капіталі банку не поширюється на іноземного акціонера (учасника). Непрямою вважається участь акціонера (учасника) в статутному капіталі банку, якщо:

цей акціонер (учасник) має частку в статутному капіталі іншо­го акціонера (учасника) цього ж банку і ця частка становить 10 % і більше;

він володіє 10 і більше відсотками голосів під час прийняття рішень або має змогу на підставі договору чи іншим чином впли­вати на прийняття рішень цим акціонером (учасником).

Частка акціонера (учасника) в статутному капіталі банку, якою він володіє непрямо, повністю включається в розрахунок частки його участі в статутному капіталі цього банку.

Внесок засновників, акціонерів (учасників) до статутного капіталу комерційного банку здійснюється у грошовій формі в національній валюті України та вільно конвертованій іноземній валюті (для засновників, акціонерів (учасників) банку — нере­зидентів України). Перерахування сум з іноземної вільно кон­вертованої валюти, внесених іноземними засновниками, акціо­нерами (учасниками), в національну валюту України здійснюється за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на дату підписання установчого договору про створення банку. Кошти можуть перераховуватися тільки з поточних рахунків юридичними особами та фізичними особами — в безготівковій або готівковій формі.

Для формування статутного капіталу до реєстрації комер­ційного банку в Управлінні Національного банку України по місту Києву і Київській області, Кримському республікансько­му та обласних управліннях Національного банку України (на­далі — територіальні управління Національного банку України) за місцем створення комерційного банку засновникам (учасни­кам) відкривається тимчасовий рахунок, на який кожний зас­новник (учасник) за рахунок власних коштів вносить визначену чинним законодавством і установчими документами частку ста­тутного капіталу. Підставою для відкриття тимчасовою рахунку є установчий договір засновників (учасників) банку і заява на відкриття рахунку, яка підписується уповноваженою особою, визначеною засновниками в установчому договорі.

§ 2. Реєстрація комерційних банків

Комерційний банк вважається створеним і набуває статусу юридичної особи з часу його реєстрації Національним банком України в Реєстрі банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ.

Для реєстрації комерційного банку, коли на тимчасовому рахунку, відповідно до установчого договору, зібрано кошти в сумі, не меншій ніж передбачено статтями 30, 31, 52 Закону України «Про господарські товариства», орган управління бан­ку (рада або спостережна рада банку) або уповноважена уста­новчими зборами (зборами учасників) особа в двотижневий строк після аудиторської перевірки фінансового стану засновників бан­ку подає до територіального управління Національного банку України за місцем створення банку такі документи:

1) заяву про реєстрацію банку за підписом голови ради (спо­стережної ради) або уповноваженої особи, яка призначена відпо­відальною за реєстрацію банку установчими зборами (зборами учасників);

2) установчий договір, підписаний засновниками (учасника­ми) банку та засвідчений їхніми печатками. Підписи фізичних осіб — засновників (учасників) засвідчуються в нотаріальному порядку.

В установчому договорі визначаються:

вид товариства;

мета діяльності;

склад засновників (учасників), їх найменування та місцезна­ходження (телефони, платіжні реквізити, паспортні дані фізич­них осіб);

особа, уповноважена укладати угоди і діяти від імені заснов­ників (учасників);

розмір, порядок та строки утворення статутного капіталу банку;

відповідальність сторін за виконання взятих на себе зобов'я­зань;

порядок розподілу прибутків і покриття збитків банку;

порядок ліквідації та реорганізації банку;

3) статут банку, затверджений установчими зборами (збора­ми учасників) і підписаний головою правління банку. Статут банку повинен відповідати вимогам законів України «Про бан­ки і банківську діяльність», «Про господарські товариства» та інших чинних законодавчих актів. У ньому зазначаються:

повна і скорочена назва банку та його місцезнаходження (поштова адреса);

перелік основних законів, на підставі яких створюється і діє банк;

положення про те, що банк є юридичною особою і набуває цього статусу з часу реєстрації його Національним банком Ук­раїни в Реєстрі банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ;

положення про те, що банк виконує вимоги нормативних актів Національного банку України, користується єдиними правилами бухгалтерського обліку в банках на базі комплексної автомати­зації і комп'ютеризації, подає Національному банку України звітність та інформацію у встановлених ним обсягах і формах;

перелік операцій, які здійснюються банком на підставі ліцензії Національного банку України;

розмір, порядок та строки формування статутного капіталу банку із зазначенням переліку засновників (учасників) банку, розміру вкладу і часток кожного, рівень відповідальності за не­своєчасну сплату часток у статутному капіталі банку.

Статут банку, заснованого як акціонерне товариство, пови­нен містити відомості про:

види акцій, що випускаються;

номінальну вартість акцій;

співвідношення акцій різних видів;

кількість акцій, що купуються засновниками;

наслідки невиконання зобов'язань щодо викупу акцій;

порядок збільшення (зменшення) статутного капіталу;

розмір та порядок утворення резервного фонду;

перелік інших фондів, які утворюються банком;

порядок розподілу прибутків та покриття збитків;

положення про банківську таємницю;

положення про внутрішній аудит банку;

положення про перевірки банку аудиторською організацією;

положення про органи управління банку, їх структуру, по­рядок утворення, компетенцію та порядок прийняття ними рішень (загальні збори акціонерів, збори учасників банку, рада банку, правління банку);

положення про органи контролю за діяльністю банку, поря­док їх діяльності (ревізійна комісія);

положення про контрольні функції Національного банку України, про перевірки банку іншими державними органами в межах їх компетенції;

порядок реорганізації або ліквідації банку із зазначенням, що в разі ліквідації банку документи ліквідованого банку пере-' даються до територіального управління Національного банку України,

порядок внесення змін і доповнень до статуту банку, інші положення, що не суперечать чинному законодавству України,

4) протокол установчих зборів (зборів учасників), підписа­ний головою та секретарем зборів, у якому вказується місце і дата проведення зборів, їх правочинність, порядок денний, по­рядок голосування Протокол повинен містити

рішення про створення банку, прийняття статуту, обрання ради (спостережної ради банку) і ревізійної комісії, призначен­ня голови правління, головного бухгалтера банку і особи, відпо­відальної за реєстрацію банку в Національному банку України, інші положення відповідно до чинного законодавства України.

Установчі документи (установчий договір статут і протокол установчих зборів) банку погоджуються з органами Антимонопольного комітету України у випадках, передбачених чинним законодавством,

5) економічне обґрунтування і мета створення банку, вклю­чаючи розрахунковий балансовий звіт (за формою № 11) і звіт про прибутки та збитки комерційного банку (за формою № 2-КБ) на кінець першого року його діяльності за підписом голови правління і головного бухгалтера банку,

6) висновок аудиторської організації (аудитора), яка має ліцензію Аудиторської палати України, про фінансовий стан та платоспроможність засновників (акціонерів), учасників банку, наявність у них власних коштів у розмірі, який забезпечує виконання їх зобов'язань щодо формування статутного капіталу бан­ку та достовірність балансових даних бухгалтерської і фінансо­вої звітності, наданої на дату перед здійсненням внеску до ста­тутного капіталу, щодо тих засновників (акціонерів), учасників банку, які мають частку в загальному оголошеному статутному капіталі 5 і більше відсотків Достовірність висновків про фінан­совий стан засновників (акціонерів), учасників банку, що мають 5 і більше відсотків у статутному капіталі банку, може також перевірятися підрозділами Національного банку України

Фізичні особи подають довідки органів державної податко­вої служби про наявність доходів, достатніх для внесення коштів, визначених в установчих документах банку, якщо їх розмір перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на день сплати коштів,

7) бухгалтерську і фінансову звітність засновників (акціо­нерів), учасників банку на перше число місяця, в якому здійснюється кожний внесок до статутного капіталу банку, не­залежно від розміру їх участі в статутному капіталі банку Для засновників (акціонерів), учасників, які зареєстровані в тому ж місяці, в якому здійснено внесок до статутного капіталу, фінан­сова і бухгалтерська звітність подається на перше число місяця після сплати внеску,

8) документи про наявність професійно придатних перших керівних осіб банку (голови правління та головного бухгалтера), кандидатури яких відповідають таким вимогам

наявність вищої фінансово-економічної або юридичної ос­віти — для голови правління, а також вищої економічної або бухгалтерської освіти — для головного бухгалтера,

стаж роботи в фінансово-кредитних установах за відповідним фахом не менше п'яти років, у тому числі на керівних поса­дах — не менше трьох років,

відсутність письмово підтверджених зауважень та фактів по­рушень чинного законодавства, нормативних актів Національ­ного банку України і внутрішніх документів банку за час роботи в банківських установах з боку територіального управління На­ціонального банку України, яке здійснює нагляд за їх діяльні­стю (на підставі актів перевірок підрозділів банківського нагля­ду Національного банку України)

Відомості про голову правління, головного бухгалтера банку подаються у вигляді

витягу з трудової книжки та копії диплома про освіту, за­свідчених територіальним управлінням Національного банку Ук­раїни за місцезнаходженням банку або в нотаріальному порядку,

трьох рекомендацій від осіб, які працюють у банківській си­стемі, кандидатури яких погоджено Національним банком Ук­раїни та його територіальними управліннями (в тому числі одна — за місцем попередньої роботи, якщо це банківська установа),

анкети, заповненої кандидатом,

інформації територіального управління Національного бан­ку України, що здійснює нагляд за діяльністю банківських уста­нов, у яких працювали зазначені особи, про відсутність у їх ро­боті зловживань та порушень чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України і внутрішніх документів банку (якщо вони працювали в інших регіонах України).

У кожному конкретному випадку, якщо на керівні посади (голова правління, головний бухгалтер) призначаються іноземні громадяни, рішення про погодження рекомендованої засновни­ками кандидатури Національним банком України приймається з урахуванням поданих документів (їх копій, засвідчених у вста­новленому порядку), що підтверджують наявність економічної освіти (не нижче ступеня магістра), стажу роботи на керівних посадах у банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років та інформації Центрального банку або іншого орга­ну відповідної держави, який здійснює контроль за діяльністю комерційних банків або комерційного банку, в якому працював цей кандидат, про відсутність у його роботі правопорушень.

Керівниками (голова правління, головний бухгалтер) банку не можуть бути особи, зазначені в статті 23 Закону України «Про господарські товариства».

Крім того, не можуть бути призначені на керівні посади в комерційних банках такі особи:

які не виконали зобов'язань з оплати боргу щодо будь-якого банку або іншої фізичної чи юридичної особи;

незаконні дії яких у минулому призвели до банкрутства або ліквідації банку чи іншої юридичної особи;

які перебувають у родинних зв'язках з членами ради банку (батьки, діти, подружжя);

які притягувалися до кримінальної відповідальності або були звільнені за вимогою Національного банку України;

9) копію платіжного документа про внесення плати за реєст­рацію банку на рахунок № 64934992701 в Операційному уп­равлінні Національного банку України. МФО 300001. Розмір плати встановлено Постановою Верховної Ради України від 21.12.94 р. № 317/94-ВР «Про внесення змін до Постанови Вер­ховної Ради України від 20.03.91 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

10) копію звіту про проведення відкритої підписки на акції з підтвердженням Державної комісії з цінних паперів та фондово­го ринку про його прийняття і доданням переліку акціонерів банку. У переліку вказується повне найменування акціонера, його місцезнаходження, платіжні реквізити, паспортні дані (для фізич­них осіб) та кількість акцій, на які він підписався, їх загальна вартість і частка в статутному капіталі банку;

11) угоду про надання приміщення для розміщення банку за підписом уповноваженої за установчим договором особи або договір оренди приміщення у разі його укладення;

12) установчі документи засновників (акціонерів), учасників банку (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку);

13) копію свідоцтва про державну реєстрацію засновників (акціонерів, учасників), засвідчену в нотаріальному порядку;

14) копію рішення органів Антимонопольного комітету Ук­раїни про надання згоди на створення відповідного комерцій­ного банку з метою обмеження проявів монополізму окремих банків та сприяння захисту конкуренції у банківській сфері у випадках, передбачених чинним законодавством.

У разі потреби Національний банк України має право вима­гати від засновників банку подання додаткових документів, які містять необхідну для прийняття рішення щодо реєстрації ко­мерційного банку інформацію (установчі документи засновників (акціонерів), учасників банку (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку), довідки державних податкових адміні­страцій про подання засновниками банку бухгалтерської та ста­тистичної звітності до державних податкових адміністрацій, а також інформацію про відсутність заборгованості за платежами до бюджету).

Територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням комерційного банку в двотижневий строк з дати отримання від банку повного пакета документів готує вис­новок про:

загальну оцінку фінансового стану, платоспроможність і ре­путацію засновників (акціонерів, учасників) банку, наявність власних коштів для внесення до статутного капіталу банку і підтвердження внесення на тимчасовий рахунок банку коштів до статутного капіталу кожним засновником (акціонером, учас­ником) у передбачених законом розмірах;

наявність приміщення, придатного для розміщення банку та будівництва касового вузла (перевіряється на місці);

професійну придатність і репутацію голови виконавчого орга­ну (правління) і головного бухгалтера банку та погодження їх призначення (якщо заявлений статутний капітал банку стано­вить менше 5 млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової одиниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору про створення банку);

відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства і нормативних актів Національного банку України.

Пакет цих документів, включаючи статут банку в чотирьох примірниках і висновок територіального управління Національ­ного банку України, подається до Національного банку України.

Документи для реєстрації банку розглядаються Департамен­том реєстрації та ліцензування банків, Департаментом безвиїз­ного нагляду, Юридичним департаментом та, в разі потреби, — іншими департаментами і подаються Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків Національного банку України (далі — Комісія).

Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за участю іноземного капіталу, приймає Правління Національного банку України, а комерційного банку, створеного за участю ка­піталу, що належить резидентам України, — Комісія.

До розгляду питання про реєстрацію банків на засіданні Правління Національного банку України або на засіданні Комісії кандидати на посади голови правління та головного бухгалтера комерційного банку, заявлений статутний капітал якого стано­вить 5 і більше млн. ЄВРО за офіційним курсом грошової оди­ниці України, визначеним Національним банком України на день підписання установчого договору про створення банку, прохо­дять співбесіду з членами Комісії згідно з анкетою співбесіди. За відсутності осіб, які мають проводити співбесіду, їх заміняють особи, які тимчасово виконують Їх службові обов'язки.

Анкета співбесіди додається до пакета документів із реєст­рації банку, результати співбесіди враховуються при розгляді питання про реєстрацію банку.

Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків при територіальному управлінні Національного банку України (якщо заявлений статутний капітал банку становить менше 5 млн. ЄВРО), а також Комісія Національного банку України (якщо заявлений статутний капітал банку становить 5 і більше млн. ЄВРО) приймає рішення про професійну придатність кан­дидатів на посади голови правління та головного бухгалтера — з урахуванням загальної оцінки всіх поданих документів та діло­вих якостей рекомендованого кандидата.

Після прийняття Національним банком України відповід­ного рішення комерційному банку видається свідоцтво про реє­страцію.

Реєстрація комерційного банку здійснюється шляхом вне­сення відповідного запису до Реєстрі банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ у місячний строк із дня одержання всіх передбачених документів. Рішення про реєстрацію банку доводиться до відома ради (спостережної ради) банку і терито­ріального управління Національного банку України за місцем розташування банку листом за підписом директора Департаменту реєстрації та ліцензування банків з доданням статуту зареєстро­ваного банку, титульна сторінка якого засвідчена печаткою На­ціонального банку України і підписом заступника Голови Прав­ління. Статут банку прошивається і засвідчується на звороті пе­чаткою Управління справами Національного банку України.

Після реєстрації комерційного банку в територіальному уп­равлінні Національного банку України, за його місцезнаходжен­ням відкривається кореспондентський рахунок, на який із тим­часового рахунку перераховуються зібрані кошти, що утворю­ють статутний капітал комерційного банку.

Національний банк України у Положенні «Про порядок ство­рення і реєстрації комерційних банків» передбачив випадки, коли він може відмовити в реєстрації комерційному банку. Відобра­зимо ці випадки у вигляді схеми (рис. 18).

У разі відмови в реєстрації банку кошти з тимчасового ра­хунку повертаються засновникам, акціонерам (учасникам) бан­ку за їх заявою у тижневий строк.

Професійна непридатність рекомендованого керівництва банку

Випадки, коли Національний банк України відмовляє у реєстрації комерційному банку

Незадовільний фінансовий стан засновників (акціонерів, учасників), що загрожуватиме інтересам кредиторів банку

Невідповідність установчих та інших документів, необхідних для реєстрації комерційного банку, законодавству України

Рис. 18

Рішення про відмову в реєстрації комерційного банку може бути оскаржено в судовому порядку

У відповідності з нормативними актами, на території Украї­ни можуть створюватися банки за участю іноземного капіталу Реєстрація таких банків має особливості Розглянемо їх

Банком за участю іноземного капіталу вважається банк за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, які придбали акції (частки в статутному капіталі) банку як при первинному розмі­щенні, так і на вторинному ринку

Для реєстрації банку за участю іноземних юридичних осіб, окрім документів, передбачених для реєстрації комерційного банку, засновником якого є українські юридичні особи, пода­ються такі документи

рішення уповноваженого органу іноземного засновника, ак­ціонера (учасника) про участь у створенні комерційного банку в Україні,

письмова згода контрольного органу країни, резидентом якої є іноземний засновник, акціонер (учасник), на участь у створенні в Україні комерційного банку, якщо це передбачено зако­нодавством країни іноземного засновника, акціонера (учасника),

витяг з торговельного (банківського) реєстру країни, де іно­земний засновник, акціонер (учасник) офіційно зареєстрований,

копії установчих документів іноземних засновників, акціо­нерів (учасників),

копії установчих документів засновників, акціонерів (учас­ників) іноземних засновників, акціонерів (учасників),

висновок іноземного аудитора про фінансовий стан заснов­ників, акціонерів (учасників), підтверджений у встановленому порядку аудиторською фірмою (аудитором) України,

повідомлення керівництва центрального банку іноземної дер­жави або уповноваженого органу про здійснення достатнього контролю за діяльністю своїх банків — засновників (акціонерів), учасників українського банку за участю іноземного капіталу та відповідна згода на участь у створенні банку на території Ук­раїни,

інформація обслуговуючого іноземного банку щодо плато спроможності іноземних засновників (учасників) — не банків Іноземним громадянином подаються такі документи підтвердження банку, в якому він має власний рахунок, про платоспроможність громадянина,

рекомендації не менш як двох іноземних юридичних осіб або громадян із відомою платоспроможністю

Документи подаються мовою оригіналу з перекладами українською мовою, засвідченими в нотаріальному порядку за місцем їх видачі і легалізованими в консульських установах Ук­раїни (якщо інше не передбачено міжнародними угодами)

Комерційний банк у випадку необхідності може внести зміни і доповнення до статуту

Комерційний банк зобов'язаний оперативно, але не пізніше ніж у місячний строк після прийняття загальними зборами ак­ціонерів, зборами учасників (надалі — збори) рішення про вне­сення змін та доповнень до статуту, подати до Національного банку України для їх реєстрації пакет необхідних документів

Територіальному управлінню Національного банку України за місцезнаходженням комерційного банку подаються

клопотання про реєстрацію змін і доповнень до статуту бан­ку за підписом голови правління банку,

рішення зборів банку (протокол, засвідчений печаткою бан­ку) про збільшення статутного капіталу банку, а також про вне­сення змін і доповнень до статуту Рішення про збільшення ста­тутного капіталу банку може бути прийняте за умови повної сплати кожним акціонером (учасником) банку своєї частки в попередньо зареєстрованому статутному капіталі банку Банк, створений як відкрите акціонерне товариство, додатково подає рішення зборів банку (протокол, засвідчений печаткою банку) про затвердження результатів відкритої підписки на акції банку,

зміни і доповнення до статуту банку за підписом голови ви­конавчого органу (правління) банку або уповноваженої особи, засвідчені печаткою банку, в чотирьох примірниках,

перелік двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку, в якому вказуються найменування акціонера (учасника), його місцезнаходження, платіжні реквізити, паспортні дані фізичних осіб та кількість акцій (часток), на які він підписався, їх загаль­на вартість і частка в статутному капіталі банку,

висновки аудиторської організації про здійснення додаткових внесків до статутного капіталу банку його акціонерами, учасниками або про придбання акцій (часток) на вторинному ринку за рахунок власних коштів акціонерів (учасників) банку — юри­дичних осіб, які ввійшли до переліку двадцяти найбільших ак­ціонерів (учасників),

довідки органів державної податкової служби про наявність коштів у нових фізичних осіб-акціонерів (учасників) банку, які ввійшли до переліку двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку та які здійснили додаткові внески до статутного капіталу банку, якщо заявлений розмір їх внесків (вартість акцій) перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених на день сплати коштів. Фізичні особи — акціоне­ри (учасники) банку, які придбали акції (частки) банку на вто­ринному ринку, подають довідки органів державної податкової служби або інші документи, що підтверджують джерела поход­ження коштів, якщо розмір їх часток (вартість акцій) перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановле­них на день сплати коштів;

бухгалтерська і фінансова звітність двадцяти найбільших ак­ціонерів (учасників) банку — юридичних осіб, які здійснили до­даткові внески до статутного капіталу банку або придбали акції (частки) на вторинному ринку, на перше число місяця, в якому здійснено кожний внесок до статутного капіталу банку. Ті ак­ціонери (учасники), які зареєстровані в тому місяці, в якому здійснено внесок або придбано акції (частки) на вторинному ринку, бухгалтерську і фінансову звітність подають на перше число місяця після сплати внеску;

копії первинних платіжних документів про здійснення кож­ним із двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку додат­кових внесків до статутного капіталу банку (не менше ЗО або 50% додаткових внесків до статутного капіталу або вартості акцій, на які акціонер підписався, відповідно до статей 30, 31, 52 Зако­ну України «Про господарські товариства»);

копія свідоцтва про реєстрацію попереднього випуску акцій, виданого Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, засвідчена в нотаріальному порядку;

засвідчена банком копія звіту про проведення відкритої підписки на акції за встановленими Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку вимогами, а також її підтвердження про прийняття цього звіту;

установчі документи нових акціонерів (учасників) банку, а також тих акціонерів (учасників), в установчі документи яких внесено зміни, з переліку двадцяти найбільших акціонерів (учас­ників) банку (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку);

установчі документи засновників нових акціонерів (учасників) банку, які ввійшли до переліку двадцяти найбільших акціонерів, учасників (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному по­рядку);

копія свідоцтва про державну реєстрацію нових акціонерів (учасників) банку з переліку двадцяти найбільших акціонерів (учасників) банку, засвідчена в нотаріальному порядку;

копія платіжного документа про внесення плати за реєстра­цію змін та доповнень до статуту банку на рахунок № 6493499270 і в Операційному управлінні Національного банку України, МФО 300001. Розмір плати встановлено Постановою Верховної Ради України від 21.12.94 р. № 317/94-ВР «Про внесення змін до По­станови Верховної Ради України від 20.03.91 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Якщо банк змінює область місцезнаходження, то, крім заз­начених вище документів, банк також подає до територіального управління за місцем нового розташування такі документи:

статут банку та зміни і доповнення до нього, зареєстровані Національним банком України (копії, засвідчені в нотаріально­му порядку);

договір оренди приміщення на строк не менше п'яти років або документ, який засвідчує право власності на приміщення,

яке відповідає встановленим вимогам;

довідку Державної податкової адміністрації про відсутність у

банку заборгованості перед бюджетом;

висновок територіального управління Національного банку України за місцем попереднього розташування про фінансовий стан банку, дотримання ним чинного законодавства та норма­тивних актів Національного банку України, відсутність заборго­ваності за кредитами (відсотками за кредит), отриманими від Національного банку України, та згоду на зміну місцезнаход­ження банку.

Двадцять найбільших акціонерів (учасників) банку визнача­ються банком самостійно. З метою виконання вимог статті 22 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у частині складу акціонерів (учасників) банку та розміру їх часток у ста­тутному капіталі банку, а також вимог статті 24 зазначеного вище Закону в частині джерел коштів, що внесені акціонерами (учас­никами) до статутного капіталу, банк самостійно здійснює кон­троль за виконанням вищезазначених вимог усіма акціонерами (учасниками) на підставі їх установчих документів і, за необхід­ності, Їх засновників, аудиторських висновків, а також бухгал­терської і фінансової звітності акціонерів (учасників) банку. Банк самостійно здійснює контроль за дотриманням вимог статей 16, 33, 38 і 52 Закону України «Про господарські товариства» в час­тині повноти і строків оплати кожним засновником (акціоне­ром), учасником своєї частки (вартості акцій) у статутному ка­піталі Підрозділи банківського нагляду Національного банку України здійснюють перевірки дотримання банками вимог чин­ного законодавства Інформація про результати перевірки в тиж­невий строк надається Департаменту реєстрації та ліцензування банків Національного банку України

Реєстрація змін і доповнень здійснюється у місячний строк з часу одержання усіх передбачених документів

Територіальні управління Національного банку України приймають рішення про реєстрацію змін та доповнень до ста­тутів банків, визначених Комісією, за винятком змін та допов­нень у зв'язку з реорганізацією банку (зміна виду товариства), рішення про реєстрацію яких приймає Національний банк Ук­раїни Національний банк України приймає рішення про реєстрацію змін та доповнень до статутів усіх інших банків

У разі прийняття Національним банком України рішення про реєстрацію змін та доповнень до статуту банку пакет доку­ментів і висновок територіального управління Національного бан­ку України про відповідність поданих змін і доповнень вимогам чинного законодавства і нормативних актів Національного бан­ку України, підготовлений у двотижневий строк з часу отриман­ня повного пакета документів, подаються до Національного банку України

Повідомлення про прийняте територіальним управлінням На­ціонального банку України рішення про реєстрацію змін та до­повнень до статуту банку надсилається разом з одним примірни­ком змін та доповнень до статуту банку Національному банку України для внесення відповідного запису до Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ Титульна сто­рінка змін та доповнень до статуту банку засвідчується підписом начальника та гербовою печаткою територіального управління Національного банку України Зміни та доповнення до статуту банку прошиваються та засвідчуються на звороті печаткою загального відділу територіального управління Національного банку України Розглянутий пакет документів разом із висновками за­лишається в територіальних управліннях Персональну відпові­дальність за якість розгляду, відповідність вимогам чинного за­конодавства України змін та доповнень до статутів банків, за якими прийнято рішення про їх реєстрацію, несе начальник територіального управління Національного банку України

Зміни та доповнення до статуту банку набувають чинності після внесення відповідного запису до Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ Запис здійснюється за да­тою прийняття територіальним управлінням Національного банку України рішення про реєстрацію змін до статуту банку Про здійснення запису щодо реєстрації змін до статуту банку Націо­нальний банк України повідомляє банк і територіальне управ­ління Національного банку України листом за підписом дирек­тора Департаменту реєстрації та ліцензування банків Якщо рішення про реєстрацію змін та доповнень до статуту банку прий­має Національний банк України, він повідомляє про це банк і територіальне управління Національного банку України листом за підписом директора Департаменту реєстрації та ліцензування банків, а також надсилає примірник змін, титульна сторінка якого засвідчена печаткою Національного банку України і підписом заступника Голови Правління Зміни та доповнення до статуту банку прошиваються і засвідчуються на звороті печаткою Уп­равління справами Національного банку України

Про відмову в реєстрації змін та доповнень до статутів тери­торіальні управління Національного банку України або Націо­нальний банк України (якщо рішення про реєстрацію змін та доповнень приймається Національним банком України) повідом­ляють банкам письмово із зазначенням підстав відмови

У разі зміни голови виконавчого органу банку (правління), головного бухгалтера банку в тижневий строк після прийняття рішення про це до територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням банку подається протокол зборів (або іншого компетентного органу банку) про звільнення попередніх голови виконавчого органу банку (правління) або головного бухгалтера, а також протокол зборів (або іншого ком­петентного органу), на яких призначені нові кандидатури, і відо­мості про останніх

Пакет цих документів та висновок територіального управлі­ння Національного банку України про їх професійну придатність і відповідність визначеним вимогам надсилаються Національ­ному банку України для погодження

У разі зміни керівництва банків, визначених Комісією, кандидати на посади голови правління та головного бухгалтера про­ходять співбесіду та погодження У решті банків погодження зазначених керівників банків здійснюється комісіями з питань нагляду та регулювання діяльності банків територіальних управлінь Національного банку України в такому ж порядку Роз­гляд документів, поданих на погодження кандидатів на керівні посади банків, а також їх погодження територіальними управ­ліннями Національного банку України здійснюється в двотиж­невий строк із часу отримання повного пакета документів Про своє рішення територіальне управління повідомляє Нацюнальний банк України в тижневий строк із наданням витягу з проте колу засідання комісії з питань нагляду та регулювання діяль­ності банків територіального управління та копії пакета доку­ментів, засвідчених територіальним управлінням Національного банку України

Банки зобов'язані в триденний строк електронною поштою або факсом повідомляти територіальне управління Національ­ного банку України та Національний банк України про зміну адреси (з поданням у місячний строк документів, необхідних для внесення змін до статуту банку), номерів телефонів, теле­тайпа, факсу

§ 3. Порядок відкриття банками філій і представництв

Комерційні банки, зареєстровані Національним банком Ук­раїни, можуть відкривати філії і представництва за погоджен­ням з Національним банком України

Філія банку — банківська установа, яка не є юридичною осо бою, діє від імені головного банку на підставі окремого поло­ження, має свій кореспондентський рахунок і МФО (за само­стійної участі банківської установи в системі міжбанківських електронних розрахунків) або працює на єдиному кореспондент­ському рахунку з головним банком та здійснює банківські опе­рації, передбачені положенням про філію, за умови наявності і в межах дозволу, наданого банком — юридичною особою Керів­ник філії банку діє на підставі довіреності, виданої головним банком

Представництво банку — установа банку, яка не є юридич­ною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і ним фінансується Представництво бан­ку не має права здійснювати банківські операції

Розглянемо правовий статус філій та представництв комер­ційних банків

Філії комерційних банків відкриваються за згодою терито­ріального управління Національного банку України за місце знаходженням головного банку, на підставах, які вказані у положенні Національного банку України «Про порядок створення і реєстрації комерційних банків» Відобразимо ці підстави схематично (рис 19)

Комерційні банки можуть відкривати філії за таких умов

розмір капіталу банку повинен бути не меншим за встанов­лений Національним банком України і повинен перевищувати розмір зареєстрованого і фактично сплаченого статутного капі­талу,

формування резервного фонду банку повинно здійснювати­ся відповідно до вимог чинного законодавства та нормативних актів Національного банку України, статуту банку,

формування резерву на покриття можливих втрат за позика­ми повинно здійснюватися згідно з вимогами чинного законо­давства, нормативних актів Національного банку України,

формування фонду гарантування вкладів фізичних осіб має здійснюватися відповідно до вимог чинного законодавства України, нормативних актів Національного банку України,

дотримання банком економічних нормативів та мінімальних обов'язкових резервів протягом півріччя, що передує його звер­ненню до Національного банку України щодо відкриття філії,

стабільна беззбиткова діяльність банку протягом півріччя, що передує його зверненню до територіального управління На­ціонального банку України,

відсутність письмового підтвердження Національного банку України чи територіального управління Національного банку Ук-

Рис 19

раїни порушень банком вимог чинного законодавства, норма­тивних актів Національного банку України і внутрішніх доку­ментів банку протягом півріччя, що передує зверненню банку до Національного банку України щодо відкриття філії

Згода територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку на відкриття філії надається за дотримання вищезазначених умов, за наявності в банку сплаченого і зареєстрованого статутного капіталу в розмірі 1 млн. ЄВРО — у разі відкриття філії на території області, де розташовано банк, 3 млн. ЄВРО ~ у разі відкриття філії в межах України (за офіційним курсом Національного банку України на 31 березня кожного року), строку роботи не менше 1 року, а також у разі відповідності положення про філію чинному зако­нодавству України, нормативним актам Національного банку України та внутрішнім документам банку, що регламентують діяльність філії

Строк ди згоди територіального управління Національного банку України обмежується трьома місяцями з дати надання

Протягом двох тижнів з дня отримання усіх необхідних до­кументів територіальне управління Національного банку Украї­ни за місцезнаходженням головного банку надає комерційному банку згоду на відкриття філії У разі надання згоди територі­альне управління Національного банку України за місцезнаход­женням головного банку подає територіальному управлінню На­ціонального банку України за місцем розташування філії таю документи

висновок про згоду на відкриття комерційним банком філії в іншій області,

чотири примірники положення про філію Титульна сторінка положення з грифом «Узгоджено» засвідчується підписом на­чальника і печаткою територіального управління Національно­го банку України Положення про філію прошивається і засвід­чується на звороті печаткою загального відділу територіального управління

Про надання згоди на відкриття філії територіальне управ­ління Національного банку України за місцезнаходженням го­ловного банку повідомляє банк листом

Територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку може відмовити комерційному банку в наданні згоди на відкриття філії у разі порушення банком вимог Національного банку України

Комерційний банк після отримання повідомлення терито­ріального управління Національного банку України за своїм місцезнаходженням подає територіальному управлінню Націо­нального банку України за місцезнаходженням філії такі доку­менти

клопотання про відкриття філії,

договір оренди на приміщення, в якому буде розташована філія, на строк не менше 5 років або документальне підтверд­ження права власності банку на це приміщення (свідоцтво про власність, цивільно-правові угоди, що підтверджують право влас­ності або користування),

інформацію про керівника і головного бухгалтера філії (прі­звище, ім'я та по батькові, освіта, стаж роботи в банківській системі, в тому числі на керівних посадах) та анкету, заповнену керівником і головним бухгалтером,

довіреність головного банку, надану керівнику,

дозвіл на здійснення філією певних банківських операцій

У разі відкриття комерційним банком філії на території об­ласті, в якій розташований головний банк, документи подають­ся до територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку, яке приймає рішення про погодження відкриття філії

Територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням філії перевіряє на місці

відповідність приміщення технічним вимогам та готовність касового вузла до проведення банківських операцій, зокрема відповідність касового вузла технічним вимогам, викладеним у Відомчих будівельних нормах «Проектування банків та бан­ківських сховищ», затверджених постановою Правління Націо­нального банку України від 29 08 95 р № 216,

для філії з щоденними обсягами зберігання цінностей понад 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — відповідність організації її охорони вимогам Інструкції з охоро­ни установ банків України підрозділами міліції при органах внутрішніх справ, затвердженої спільним наказом МВС України та Національного банку України від 12 06 91 р № 372 ДСК / 32 дек

Уразі відповідності приміщення банку і касового вузла вста­новленим вимогам територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням філії протягом двох тижнів із дня отримання всіх необхідних документів погоджує відкриття

136

філії і повідомляє про прийняте рішення комерційний банк, територіальне управління Національного банку України за місце­знаходженням головного банку та Національний банк України з надсиланням положення про філію

У повідомленні про погодження відкриття філії вказується повна і скорочена назва філії банку, дані про кореспондентсь­кий рахунок (за самостійної участі філії в системі міжбанківських електронних розрахунків), поштова адреса і телефони, прізви­ща керівника і головного бухгалтера та перелік банківських опе­рацій, які філія може здійснювати згідно з дозволом головного банку

Територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням філії може відмовити комерційному банку в погодженні відкриття філії у разі невідповідності приміщення філії з касовим вузлом встановленим вимогам

Представництво комерційного банку відкривається за погод­женням з територіальним управлінням Національного банку Ук­раїни за місцезнаходженням представництва на підставах, які вказані у положенні Національного банку України «Про поря­док створення і реєстрації комерційних банків» Відобразимо ці підстави схематично (рис 20).

Представництву комерційного банку відкривається поточ­ний рахунок у територіальному управлінні Національного банку України, яке здійснює нагляд за його діяльністю

Рішення про погодження відкриття представництва прий­мається у десятиденний строк із дня отримання територіальним управлінням Національного банку України за місцезнаходжен­ням представництва всіх необхідних документів Про погоджен­ня відкриття представництва комерційний банк повідомляють листом Національному банку України, а також територіально­му управлінню Національного банку України за місцезнаход­женням банку — юридичної особи надсилається положення про представництво і повідомляється назва представництва, відомості про поточний рахунок, поштову адресу і телефони, прізвище керівника представництва

Філія комерційного банку має право здійснювати банківські операції після погодження Гі відкриття територіальним управлі­нням Національного банку України за місцезнаходженням філії та надання йому дозволу головного банку на здійснення філією певних банківських операцій

Рис 20

Банки зобов'язані в тижневий строк із дня внесення змін і доповнень до положення про філію подати їх для узгодження в територіальне управління Національного банку України за місце­знаходженням головного банку Узгодження змін і доповнень до положення про філію здійснюється протягом двох тижнів із дня їх отримання Після узгодження зазначених змін і доповнень те­риторіальне управління надсилає повідомлення та один примірник змін і доповнень до положення на адресу комерційного банку, територіального управління Національного банку України за місцезнаходженням філії та Національного банку України

У разі зміни керівника, головного бухгалтера філії та дозво­лу на здійснення філією банківських операцій банки зобов'язані в триденний строк з дня прийняття відповідного рішення нада­вати інформацію про нового керівника і головного бухгалтера філії та змінений дозвіл (або новий дозвіл) територіальному уп­равлінню Національного банку України за місцезнаходженням головного банку і за місцезнаходженням філії, а також Національному банку України Філії зобов'язані у триденний строк повідомляти територіальне управління Національного банку Ук­раїни за їх місцезнаходженням про зміну поштової адреси, теле­фонів, телетайпа, факсу Територіальне управління у триденний строк повідомляє про ці зміни територіальне управління Нацю-

кального банку України за місцезнаходженням головного банку та Національний банк України.

Розгляньмо порядок відкриття філій і представництв банків на території інших держав.

Комерційні банки можуть відкривати філії і представництва на території інших держав на підставі згоди територіального уп­равління Національного банку України і наявності ліцензії на здійснення інвестиції за кордон у зв'язку зі створенням філії і представництва на території іншої держави.

Для відкриття філії та представництва на території іншої дер­жави банк подає до територіального управління Національного банку України документи, передбачені у положенні Національ­ного банку України «Про порядок створення і реєстрації комер­ційних банків».

Для наочності зобразимо це схематично (рис. 21). У тижневий строк територіальне управління Національного банку України подає Національному банку України пакет ви­щезазначених документів, а також оформлену відповідним чи­ном згоду на відкриття філії або представництва на території іншої держави.

Згода територіального управління Національного банку Ук­раїни за місцезнаходженням банку на відкриття філії або пред­ставництва на території інших держав надається банку за умови дотримання вимог Національного банку України, наявності за­реєстрованого та сплаченого статутного капіталу в розмірі, екві­валентному 5 млн. ЄВРО за офіційним курсом Національного банку України на 31 березня кожного року, а також якщо строк роботи банку становить не менше трьох років.

Документи для відкриття філій та представництв банків на території інших держав розглядає Департамент реєстрації та ліцензування банків. Департамент валютного регулювання, Юридичний департамент і Департамент безвиїзного нагляду Національного банку України.

Дозвіл на відкриття банком філії або представництва на те­риторії іншої держави надається у вигляді листа за підписом заступника Голови Правління Національного банку України. Дозвіл є дійсним протягом трьох місяців.

Філія, представництво, що створюються комерційним бан­ком на території іншої держави, реєструються відповідно до ви­мог законодавства цієї держави.

Рис. 21

Не пізніше одного місяця після реєстрації філії чи представ­ництва контрольним органом держави, на території якої вона створюється, комерційний банк подає до Національного банку України та територіального управління Національного банку Ук­раїни за місцезнаходженням банку легалізовані в установленому порядку (якщо інше не передбачено міжнародними договора­ми) документи про реєстрацію філії чи представництва на тери­торії іншої держави і положення про філію або представництво або дозвіл контрольного органу держави на здійснення певної банківської діяльності.

Банки зобов'язані в місячний строк надавати Національно­му банку України інформацію про зміни та доповнення до по­ложення про філію чи представництво, про зміни в керівництві філії або представництва, про зміну місцезнаходження філії чи представництва та зміни в дозволі контрольного органу держави на здійснення певної банківської діяльності.

На території України можуть бути відкриті представництва іноземних банків. Для цього їх необхідно зареєструвати. Роз­гляньмо порядок реєстрації представництв іноземних банків.

Реєстрація представництв іноземних банків здійснюється Національним банком України. Для реєстрації представництв іноземних банків, відповідно до положення НБУ «Про порядок створення і реєстрації комерційних банків», необхідно подати передбачені документи

Для наочності зобразимо це схематично (рис 22)

Зазначені документи подаються мовою оригіналу з перекла­дами, засвідченими в нотаріальному порядку Вони повинні бути засвідчені в нотаріальному порядку за місцем їх видачі та лега­лізовані в консульських установах України (якщо інше не пе­редбачено міжнародними договорами)

Документи для погодження відкриття представництва роз­глядаються Департаментом реєстрації та ліцензування банків, Юридичним департаментом (у разі потреби — іншими департа­ментами) і подаються на розгляд Комісії Рішення про погод­ження відкриття представництва іноземного банку доводиться до відома банку листом за підписом заступника Голови Прав­ління Національного банку України

Національний банк України може відмовити в погодженні відкриття представництв іноземних банків у разі невідповідності поданих документів встановленим вимогам, недостовірності інформації, а також перевищення представництвом своїх повно­важень (комерційна діяльність, виконання банківських операцій)

Рис 22

Для забезпечення діяльності представництво відкриває по­точний рахунок в одному з банків Банк, у якому відкрито по­точний рахунок представництву, зобов'язаний під час проведення операцій з обслуговування рахунку представництва здійснювати контроль за дотриманням представництвом у своїй діяльності вимог чинного законодавства, нормативних актів Національно­го банку України та Положення про представництво Представ­ництво не може здійснювати банківські операції

Представництво іноземного банку повинно в місячний строк повідомляти Національному банку України про всі зміни, що внесені до документів представництва, з клопотанням про їх погодження і необхідним пакетом документів

Крім того, з метою поліпшення обслуговування власних клієнтів і розширення їх кола, банки, в установленому ними порядку, можуть створювати територіальне відокремлені безбалансові відділення на балансі головного банку або його філії в межах однієї області Територіальне відокремлені безбалансові відділення можуть здійснювати банківські операції в межах доз волу, наданого головним банком

У разі створення територіальне відокремлених безбалансових відділень банківські установи зобов'язані здійснити заходи щодо забезпечення складання узагальнених щоденних балансів банківських установ, які включають залишки кас відповідних безбалансових відділень, та проведення повного і своєчасного обліку, періодичного (не рідше одного разу на місяць) переве­зення первинних документів аналітичного обліку до установи банку Підкріплення операційної каси, вилучення надлишків готівки, перевезення інших цінностей проводиться за необхід­ності, залежно від технічного укріплення та організації охорони безбалансового відділення

У тижневий строк після відкриття свого територіальне відок­ремленого безбалансового відділення комерційні банки зобов'я­зані повідомити про це територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням такого відділення, а також місцезнаходження (поштову адресу), прізвища керівників, їх телефони і надати свій дозвіл на здійснення відділенням пев­них банківських операцій та положення про відділення

Про зміни місцезнаходження територіальне відокремленого безбалансовою відділення, керівників, їх телефонів а також про зміни положень про відділення та дозволів на здійснення банківських операцій комерційний банк повідомляє територіальне управління Національного банку України за місцезнаходжен­ням відділення у тижневий строк.

У разі встановлення фактів порушень чи недотримання у своїй діяльності територіальне відокремленим безбалансовим відділенням вимог чинного законодавства, нормативних актів Національного банку України, внутрішніх документів банку, а також фактів виконання відділенням банківських операцій, на здійснення яких відсутній дозвіл головного банку, територіаль­не управління Національного банку України надсилає головно­му банку вимогу про усунення встановлених недоліків чи пору­шень у діяльності таких відділень та здійснення заходів щодо недопущення їх надалі (зміна керівників тощо) із зазначенням строку виконання і повідомляє про це територіальне управління Національного банку України за місцезнаходженням головного банку.

У разі невиконання банком у встановлений строк зазначе­них вимог територіальне управління Національного банку Ук­раїни звертається до Національного банку України з обґрунтованими пропозиціями щодо відкликання ліцензії на здійснення певних банківських операцій.

§ 4. Припинення діяльності комерційних банків

Припинення діяльності комерційного банку відбувається шляхом реорганізації або ліквідації. Рішення про припинення діяльності комерційного банку приймає, відповідно до ст. 37 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та ст.ст. 15, 62 Закону України «Про Національний банк України», Націо­нальний банк України. При реорганізації має місце припинен­ня діяльності комерційного банку, при цьому його справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку правонаступництва. Реорганізація здійснюється в різних формах, шляхом злит­тя, приєднання, поділу, відокремлення або перетворення.

Розглянемо ці форми реорганізації комерційних банків.

Злиття має місце тоді, коли два або більше комерційні бан­ки об'єднуються в один новий і при цьому припиняють своє існування.

Приєднання — це форма реорганізації, за якою один комер­ційний банк включається до складу іншого банку, що продов­жує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднува­ний комерційний банк припиняє свою діяльність.

Зворотний процес має місце при поділі та відокремленні,

Поділ означає, що на базі одного комерційного банку вини­кає два або більше нових, а перший припиняє свою діяльність. При відокремленні немає припинення діяльності комерційного банку. З його складу лише виділяється новий банк, який на­діляється правами юридичної особи.

Що стосується такої форми реорганізації комерційних банків, як перетворення, то вона полягає в тому, що на його основі ство­рюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяль­ності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника.

При злитті і поділі комерційних банків майно (права і обо­в'язки) переходять до новостворених юридичних осіб. При при­єднанні комерційного банку до іншого комерційного банку його майно (права і обов'язки) переходять до останнього, в день підпи­сання передавального балансу, якщо інше не буде передбачено в законі або постановою про реорганізацію.

Розглянемо таку форму припинення діяльності комерційно­го банку як ліквідація. При ліквідації комерційний банк припи­няє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків до інших осіб.

Рішення Національного банку України про примусову ліквідацію комерційного банку може бути прийнято у разі допу­щення ним порушень, вказаних у ст. 62 Закону України «Про Національний банк України».

Рішення про ліквідацію комерційного банку приймається Правлінням Національного банку України та оформлюється відповідною постановою. Цією постановою також відкликаєть­ся ліцензія на право здійснення всіх банківських операцій, при­значається ліквідатор (ліквідаційна комісія), а також припиня­ються повноваження Правління (Ради директорів), Ради банку і загальних зборів комерційного банку. Копія постанови про ліквідацію комерційного банку, відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій, призначення ліквідатора (ліквідаційної комісії) надсилається комерційному банку в день її прийняття.

У разі прийняття рішення про ліквідацію комерційного бан­ку та відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій, керівник територіального управління Національного банку України, в якому відкритий кореспондентський рахунок банку, не пізніше наступного дня після прийняття відповідного рішення припиняє усі активні операції за кореспондентськими рахунками як у національній, так і в іноземній валютах. Якщо банк має відкрити кореспондентські рахунки у закордонних бан­ках, ліквідатор (ліквідаційна комісія) на підставі відповідної інформації територіального управління Національного банку Ук­раїни, в якому відкритий кореспондентський рахунок банку, доводить до цих банків рішення про ліквідацію комерційного банку та забезпечує повернення коштів з кореспондентських рахунків на накопичувальний рахунок ліквідатора (ліквідацій­ної комісії).

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) приступає до виконання обов'язків відразу після прийняття постанови про ліквідацію комерційного банку.

Ліквідатором банку може бути юридична особа, основною діяльністю якої є надання юридичних чи аудиторських послуг. До прийняття постанови Національного банку України про ліквідацію комерційного банку між Національним банком Ук­раїни та ліквідатором укладається договір. У договорі між На­ціональним банком України та ліквідатором визначаються пра­ва та обов'язки сторін щодо забезпечення процедури ліквідації комерційного банку. Договір вступає в дію з моменту призна­чення ліквідатора відповідною постановою Національного бан­ку. Крім того, ліквідація комерційного банку може проводитись ліквідаційною комісією, яка створюється під керівництвом та за участю працівників Національного банку України. У такому разі ліквідатором виступає ліквідаційна комісія, створена Національ­ним банком України. Роботою ліквідаційної комісії керує її Го­лова, призначений постановою Правління Національного банку України про ліквідацію комерційного банку.

Робота ліквідатора (ліквідаційної комісії) оплачується за ра­хунок банку, що ліквідується, або інших джерел. Кошторис вит­рат ліквідатора (ліквідаційної комісії) затверджує орган, який його призначив.

Ліквідатором не може бути така юридична особа:

яка є кредитором або акціонером (учасником) банку, що ліквідується;

яка є стороною у судовій справі за участю банку, що ліквідується.

Юридична особа перед призначенням її ліквідатором зобо­в'язана надати Національному банку України інформацію про свої ділові інтереси, зокрема щодо:

заборгованості перед банками або володіння майновими пра­вами банків;

невиконання будь-яких зобов'язань по відношенню до будь-якого банку за останні п'ять років;

володіння майном, яке конкурує з нерухомим майном бан­ку, якщо при ліквідації здійснюватиметься оцінка цього майна, володіння та управління ним;

інших інтересів, що можуть зашкодити неупередженому ви­конанню функцій ліквідатора;

інформацію про відсутність конфлікту інтересів з Національ­ним банком України. Національний банк України перед при­значенням ліквідатора зобов'язаний переконатись у відсутності конфлікту інтересів та у здатності юридичної особи діяти неупереджено.

У разі виникнення конфлікту інтересів після призначення ліквідатора, останній зобов'язаний вжити заходів щодо усунен­ня конфлікту інтересів та одночасно повідомити про це Націо­нальний банк України, який вирішує питання щодо можливості продовження роботи ліквідатора.

Національний банк України здійснює контроль за діяльні­стю ліквідатора (ліквідаційної комісії). У разі невідповідності роботи ліквідатора встановленим вимогам законодавства та умо­вам договору, Національний банк України має право розірвати договір з ліквідатором та призначити нового ліквідатора (ліквіда­ційну комісію). Ліквідатор (ліквідаційна комісія) не має права:

використовувати або дозволяти використовувати майнові активи банку, що ліквідується, в своїх інтересах або в інтересах третіх осіб;

приймати зобов'язання від імені Національного банку Ук­раїни без його письмового дозволу;

розголошувати службову інформацію, якщо це не пов'язано із виконанням функцій ліквідатора.

Особи, які залучаються до процедури ліквідації, якщо вони є працівниками Національного банку України, звільняються за їх згодою від виконання своїх трудових обов'язків із збережен­ням за ними місця роботи, заробітної плати та всіх виплат, пе­редбачених системою оплати праці за основним місцем роботи, на весь час їх участі у процедурі ліквідації комерційного банку.

З дня свого призначення ліквідатор (ліквідаційна комісія) має повне та виняткове право управляти та контролювати банк, вживати будь-яких заходів для ефективної ліквідації банку та одержання максимальної виручки від продажу активів банку. При здійсненні заходів щодо проведення ліквідації банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) діє в межах наданих повноважень.

Для більшої наочності зобразимо повноваження ліквідацій­ної комісії схематично (рис. 23).

Ліквідатору (ліквідаційній комісії) забороняється вчиняти дії, які б свідчили про продовження діяльності банку. Дії ліквідато­ра (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені кредиторами або засновниками, акціонерами (учасниками) банку в судовому порядку.

Для забезпечення виконання ліквідатором (ліквідаційною комісією) своїх повноважень у територіальному управлінні На­ціонального банку України замість закритого кореспондент­ського рахунку банку відкривається накопичувальний рахунок № 1207, на який зараховуються кошти банку і надходження на його адресу, та з якого проводяться розрахунки з кредиторами. Відкриття накопичувального рахунку здійснюється на підставі рішення про ліквідацію банку та нотаріально засвідченої картки із зразками підписів уповноважених осіб, залучених до ліквідації, з відбитком печатки банку, що ліквідується. Представник тери­торіального управління Національного банку України, в якому відкритий кореспондентський рахунок комерційного банку, що ліквідується, візує перші примірники розрахункових документів на перерахування коштів з накопичувального рахунку.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний протягом трьох днів після свого призначення опублікувати у двох газетах, що поширюються на усій території України, та двох місцевих газе­тах інформацію про початок ліквідації банку, а також вивісити цю інформацію у кожному територіальному підрозділі банку із зазначенням дати і місця, де він приступає до управління бан­ком. Оголошення має опубліковуватися у зазначених органах преси раз на тиждень протягом місяця. Ліквідатор (ліквідаційна комісія) також надсилає письмові повідомлення вкладникам бан­ку — фізичним особам, вказуючи розмір вкладу згідно з бухгал­терським обліком банку. Вимоги кредиторів повинні бути заяв­лені протягом одного місяця від дня першої публікації в офіцій­ному друкованому органі зазначеного оголошення. Після закінчення вказаного строку заяви кредиторів та вкладників банку не приймаються.

Рис. 23

Після закінчення строку, наданого кредиторам для заявлення своїх вимог, ліквідатор (ліквідаційна комісія), у разі наяв­ності пропозицій купити банк в цілому, може звернутися до відповідного департаменту системи банківського нагляду Націо­нального банку України з обґрунтованими пропозиціями щодо проведення реорганізації банку шляхом злиття, приєднання або його продажу. На підставі висновків зазначеного департаменту Правління Національного банку України може прийняти відпо­відне рішення. На підставі рішення Національного банку Украї­ни ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить реорганізацію ко­мерційного банку або його продаж.

У разі ліквідації банку шляхом продажу частини або усіх його активів ліквідатор (ліквідаційна комісія) протягом трьох місяців з дня свого призначення здійснює інвентаризацію активів бан­ку. У цей термін ліквідатор (ліквідаційна комісія) має право ро­зірвати договори про надання банку послуг, а також припинити зобов'язання банку щодо оренди (найму) рухомого і нерухомого майна, попередньо повідомивши про це іншу сторону за ЗО днів.

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний у двомісяч­ний термін з дати призначення:

припинити трастові зобов'язання банку, повернути власнику усі активи та матеріальні цінності, що перебувають в довірчо­му управлінні банку, здійснити остаточні розрахунки за трасто­вими рахунками,

надіслати повідомлення усім клієнтам, які користуються послугами відповідального зберігання, про необхідність вилучи­ти свої цінності протягом місяця

Матеріальні цінності, що перебували на відповідальному збе­ріганні банку і не були вилучені власниками в зазначений у по­відомленні строк, вважаються фондами, на які не можуть пре­тендувати кредитори банку Ці цінності переходять у розпоряд­ження Національного банку України для повернення законним власникам

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) у строк до трьох місяців з дня, зазначеною у повідомленні про ліквідацію, здійснює такі заходи щодо задоволення вимог кредиторів

складає перелік акцептованих ним вимог для затвердження Національним банком України,

відхиляє вимоги у разі сумніву в їх дійсності,

визначає суму заборгованості кожному кредитору та чер­говість погашення вимог,

сповіщає кредиторів про акцептування вимог,

щотижня протягом трьох тижнів публікує оголошення про день і місце, де можна ознайомитись з переліком вимог, та про дату подання цього переліку Національному банку України

Після закінчення періоду, протягом якого можна подавати вимоги та проводити роботу щодо визнання або відхилення ви­мог кредиторів, ліквідатор (ліквідаційна комісія) складає про­міжний ліквідаційний баланс, враховуючи результати проведеної інвентаризації активів та майна банку, і подає його до територіального управління Національного банку України Він повинен містити дані про майно банку, що залишилося, список вимог кредиторів та результати розгляду їх вимог

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний щомісяця письмово повідомляти територіальне управління Національно­го банку України, в якому відкритий кореспондентський раху­нок банку, про результати роботи та надавати необхідні доку менти Така інформація обов'язково повинна містити дані про стягнення дебіторської заборгованості, стан реалізації майна бан­ку та розрахунки з кредиторами Територіальне управління На­ціонального банку України, в свою чергу, зобов'язане щомісяця інформувати відповідний департамент системи банківського нагляду Національного банку України про роботу ліквідатора (ліквідаційної комісії) На вимогу зазначеного департаменту та територіального управління ліквідатор зобов'язаний надати до­даткову інформацію

Для задоволення вимог кредиторів ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить роботу щодо продажу майна комерційного банку Рішення про продаж майна приймається ліквідатором (ліквідаційною комісією) і про це оповіщається у засобах масо­вої інформації Оголошення про аукціон має бути опубліковане, принаймні, у двох загальнодержавних та двох місцевих газетах Оголошення має містити назву, опис та іншу необхідну інформацію про майно, місце та час аукціону, що має бути проведений протягом місяця після опублікування оголошення, умови покупки

Якщо відсутні покупці і неможливо реалізувати повністю або частково майно банку, ліквідатор вирішує з кредиторами питання про передачу їм майна в рахунок задоволення претензійних вимог

Вимоги кредиторів до банку, що ліквідується, задовольня­ються за рахунок коштів банку у такій послідовності:

витрати і винагородження ліквідатора (ліквідаційної комісії), згідно із затвердженим кошторисом та договором з Національ­ним банком України,

витрати Національного банку України, здійснені з метою забезпечення проведення ліквідації,

вимоги кредиторів, забезпечені заставою (сума, що випла­чується, не перевищує вартість застави),

зобов'язання перед працівниками банку з оплати праці, не­виконані та накопичені до дня призначення ліквідатора (ліквіда­ційної комісії),

вимоги щодо державних і місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету і вимоги органів державного страху­вання та соціального забезпечення, вимоги інших кредиторів,

ВСІ ІНШІ ВИМОГИ

Вимоги кожної із наступних категорій задовольняються тільки після повного задоволення вимог попередньої черги Якщо майна банку виявиться недостатньо для повного задоволення всіх ви­мог певної черги, наявні копни розподіляються між кредшорами цієї черги пропорційно сумі їх вимог Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними Активи, що залишились після погашення усіх вимог до банку, розподіля­ються між акціонерами (учасниками) відповідно до кількості належних їм акцій

Вимоги кредиторів не задовольняються в таких випадках майна банку не вистачає для задоволення вимог, вимоги не надійшли протягом встановленого часу, вимоги не визнані ліквідатором (ліквідаційною комісією), не оскаржені кредитором в установленому порядку або, за запе­реченням кредитора, прийнято рішення про незадоволення його вимоги

Вимоги кредиторів, що надійшли пізніше встановленого часу, можуть бути задоволені, якщо залишились кошти чи майно банку після задоволення вимог кредиторів, вимоги яких надійшли про­тягом встановленого часу

У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості бан­ку його кредиторам, кошти не підлягають розподілу між акціо­нерами (учасниками) до вирішення цих спорів.

З дня прийняття рішення про ліквідацію комерційного бан­ку припиняється нарахування пені та відсотків з усіх видів за­боргованості банку та штрафів, нарахованих за результатами перевірок, здійснених Національним банком України, місцеви­ми державними податковими адміністраціями тощо, а також за активними та пасивними операціями, у тому числі за депозита­ми 3 цього дня також припиняється нарахування процентів бан­ками-кореспондентами за міжбанківськими кредитами, наданими ними банку, що ліквідується

Після закінчення роботи ліквідатор (ліквідаційна комісія) складає ліквідаційний баланс, який не пізніше 10-ти днів від дня закінчення строку роботи ліквідатора (ліквідаційної комісії) подається разом з матеріалами про його роботу територіальному управлінню Національного банку України для розгляду та зат­вердження У разі якщо за результатами ліквідації банку є за­лишки за активами та пасивами балансу, то разом з ліквідацій­ним балансом надаються розшифровки усіх рахунків

Не пізніше 10 ти днів після завершення роботи ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний отримати довідку органів внутрішніх справ щодо знищення печаток та штампів такого банку та надати й до територіального управління Національного банку України У разі втрати (або інше) печаток та штампів комерційного банку, ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний надати пояснювальну записку та копію заяви до органів внутрішніх справ про їх зникнення

Розгляд матеріалів щодо ліквідації або реорганізації комер­ційного банку (у разі реорганізації обов'язково має бути акт прий­мання та передачі майна та документів, підписаний банком, що реорганізується, та банком-правонаступником), що готуються територіальним управлінням Національного банку України, зат­вердження ліквідаційного балансу та закриття накопичувально­го рахунку здійснює уповноважена Правлінням Національного банку України Комісія з питань нагляду і регулювання діяль­ності банків при територіальному управлінні Національного банку

Рішення про виключення комерційного банку з Реєстру бан­ків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ приймає Ко­місія з питань нагляду і регулювання діяльності банків Націо­нального банку України

Ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний передати до­кументи ліквідованого комерційного банку, згідно з вимогами архівних правил, відповідному територіальному управлінню На­ціонального банку України Після приймання документів від ліквідатора (ліквідаційної комісії) територіальне управління На­ціонального банку передає зазначені документи до державного архіву або до архіву Національного банку України

Після виключення комерційного банку з Реєстру банків, ва­лютних бірж і фінансово-кредитних установ ліквідатор (ліквіда­ційна комісія) звільняється від будь-яких зобов'язань, пов'яза­них з ліквідацією банку Ліквідація комерційного банку вважаєть­ся завершеною, а банк таким, що припинив свою діяльність, з моменту внесення запису про це до Реєстру банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ

ПІДСУМОК

У цій главі Ви ознайомилися безпосередньо з порядком ство­рення, реорганізації та ліквідації комерційних банків на Україні Крім цього, дізналися, як відкрити філію та представництво комерційного банку на території України і на території іншої дер­жави

Сподіваємось, що після вивчення цього розділу Ви зможете. у разі необхідності, створити свій комерційний банк

Глава 5 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте

Ї Правові засади здійснення готівкових розрахунків

2 Правове регулювання готівкового грошового обігу

3 Яка виникає відповідальність за порушення касової дисципліни

Своєчасна і повна оплата поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, інших боргових обов'язків є однією з го­ловних передумов і ознак ефективного функціонування еконо­міки в цілому і кожного п суб'єкта окремо, тому в усіх державах велика увага приділяється організації грошових розрахунків, ут­ворюються особливі розрахунково-платіжні системи, в центрі яких знаходяться банки як спеціалізовані грошово-кредитні ус­танови

Залежно від форми використання грошових коштів, усі роз­рахунки поділяються на дві сфери — готівкових розрахунків, що обслуговуються законними грошовими знаками держави, і без готівкових розрахунків, що обслуговуються платіжними засоба­ми у депозитній формі і у формі комерційних боргових зобов'я­зань

У цій главі буде розглянута правова основа регулювання готівкових розрахунків в Україні

§ 1. Поняття, ознаки та юридична сутність готівкових розрахунків

За останні роки в економіці і банківській системі країни відбу­лися радикальні зміни, обумовлені досягненням Україною полі­тичної і економічної незалежності та переходом до розбудови соціально-орієнтованої ринкової економіки, що характеризують­ся, зокрема

формуванням дворівневої банківської системи,

створенням власної грошової системи,

проведенням грошової реформи із запровадженням у готів­ковий обіг національної грошової одиниці — гривні,

конституційним визначенням основної функції Національного банку України — забезпечення стабільності національної грошової одиниці,

подоланням гіперінфляційних процесів в економіці країни і досягненням фінансової стабілізації на основі виваженого зас­тосування механізмів монетарної політики

Функціонування в нових умовах національної грошової системи, створення якої було започатковано з введенням українсь­кого карбованця, вимагає вдосконалення організації готівково­го обігу (як складової частини загальної платіжної системи краї­ни), з приведенням його у відповідність до потреб ринкової економіки

Готівка традиційно посідає важливе місце в платіжній сис­темі країни і відіграє значну роль у забезпеченні здійснення на­селенням готівкових платежів для обслуговування своїх потреб

Оптимізація сфери готівкового обігу та підвищення ефективності здійснення готівкових операцій має важливе значення для досягнення загальної стабілізації національної економіки України Робота з готівкою є одним із головних напрямів діяль­ності Національного банку України і всієї вітчизняної банківсь­кої системи в цілому Правильна політика в галузі готівкових розрахунків — неодмінна передумова оздоровлення грошової си­стеми

Готівкові розрахунки — сукупність платежів, що здійсню­ються готівкою В ринковій економіці сфера готівкових розра­хунків обмежена Навпаки, для кризової економіки характер­ним є розширення сфери використання готівки, яка обслуговує в основному тіньовий господарський оборот

Механізми здійснення готівкових операцій регулюються пев­ною нормативною базою Основними нормативними актами є Конституція України, Закон України «Про банки і банківську діяльність». Закон України від 06 Об 1996 р «Про застосування електронно-касових апаратів та товарно-касових книг для роз­рахунків із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчу­вання та послуг», Закон України від 20 05 1999 р. «Про Націо­нальний банк України», Інструкція Національного банку Украї­ни № 1 «З організації емісійно-касової роботи в установах банків України» (затверджено постановою Правління Національного банку України № 129 від 07 07 1994 р. із змінами та доповнення­ми), Інструкція Національного банку України № 4 «Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України» (затверджено постановою Правління Національного банку Ук­раїни № 149 від 2006 1995 р. в редакції постанови Правління Національного банку України № 335 від 13 10 1997 р. ), «Поря док ведення касових операцій у національній валюті в Україні» (затверджено постановою Правління Національного банку України № 21 від 0202 1995 р. в редакції постанови Правління Національного банку України № 334 від 13 10 1997 р. із змінами та доповненнями), Положення «Про порядок реєстрації та зас­тосування електронно-касових апаратів для розрахунків готів­кою у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (зат­верджено наказом Державної податкової адміністрації України № 343 від 18 09 1997 р ), новий Перелік окремих форм діяль­ності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, спе­цифіка котрих дозволяє здійснювати розрахунки із споживача­ми без застосування ЕККА з використанням товарно-касових книг, затверджений наказом Міністерства економіки України від Ї203 1998 р. № 24

Постійний контроль за дотриманням правил ведення готівкових розрахунків дозволить зменшити неконтрольовані масш­таби використання готівки підприємствами і організаціями, а отже, і обмежити роль готівкового обігу як засобу обслуговуван­ня руху тіньового капіталу, приховування доходів і а ухилення від сплати податків до бюджету

Готівка може бути одержана суб'єктами з власних рахунків в установах банків у межах наявних на них коштів та на цілі, виз­начені у чеку, без подання обґрунтовуючи документів, розра­хунків і пояснень

Підприємства та індивідуальні підприємці мають право здійснювати розрахунки між собою, а також з фізичними особа­ми, як у готівковій, так і у безготівковій формі

Всі готівкові розрахунки підприємств і індивідуальних підприємців між собою (крім підприємств та індивідуальних підприємців, які мають податкову заборгованість), а також з гро­мадянами проводяться як за рахунок коштів, одержаних у касі банку, так і за рахунок виручки, отриманої від реалізації товарів (робіт, послуг), та інших касових надходжень

Для здійснення готівкових розрахунків кожне підприємство повинно мати касу і вести касову книгу за встановленою фор­мою В касі підприємства (організації, установи) залишок готів­ки на кінець кожного робочого дня не повинен перевищувати ліміту, встановленого йому установою банку протягом першого кварталу року (до встановлення ліміту каси на поточний рік і одержання його клієнтом продовжує діяти ліміт попереднього року)

Готівка, яку суб'єкти господарювання отримують в установах банків, має використовуватися за прямим призначенням, тобто на ті цілі, на які вона отримана Прийом готівки підприєм­ствами при здійсненні розрахунків зі споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг проводиться через зареєстровані електронні контрольно-касові апарати (ЕККА), з обов'язковим отриманням касового чеку, а під час виходу з ладу ЕККА або на період тимчасового відключення електроенергії — товарного чеку

Готівкові розрахунки обслуговують договори купівлі-прода­жу товарів, як правило, з участю населення, тобто здійснюються між підприємствами і населенням, між окремими громадянами Під час здійснення готівкових розрахунків підприємства (індиві­дуальні підприємці) — отримувані готівкового платежу зобов'я­зані надати підприємствам (індивідуальним підприємцям) — платникам обліковий розрахунковий документ (податкову на­кладну, рахунок-фактури, товарний чек, акт виконаних робіт, наданих послуг тощо), які б підтверджували здійснені платника ми витрати готівки 3 рахунків підприємств готівка видається за чеками, на звороті яких вказується цільове призначення грошей, що будуть одержані

Готівкові розрахунки є важливим напрямком діяльності ко­мерційних банків і Національного банку України Банки орга­нізують збір готівки, що вивільняється з господарського оборо­ту, а також видачу суб'єктам господарювання та населенню го­тівки відповідно до чинного законодавства

Національний банк України очолює касове обслуговування господарства і проводить його через комерційні банки Націо­нальний банк України здійснює емісію грошей та регулює сфе­ру емісійно-касових операцій у господарстві України Головна мета діяльності Національного банку України в цій сфері — підтримання стабільності і зміцнення національної грошової системи Національний банк України встановлює для всіх суб'єктів господарювання єдині правила щодо обігу готівки, Гі збереження і раціонального витрачання

Для суб'єктів господарювання встановлено єдиний порядок приймання грошей у каси, їх зберігання, транспортування і ви­дачі, єдині вимоги щодо технічного укріплення і обладнання приміщень кас, оформлення касових документів, ведення касо­вої книги, проведення ревізій каси і контролю за дотриманням касової дисципліни Установи банків повинні постійно контро лювати дотримання всіма суб'єктами господарювання правил ведення касових операцій.

Сам хід ринкових реформ потребує постійного перегляду та вдосконалення чинного законодавства, що регламентує обіг готівки. Чинне законодавство України щодо регулювання вико­ристання готівки повинне охоплювати усі сфери її обігу у госпо­дарстві держави. Що стосується перспектив скорочення готів­кових розрахунків в Україні, то цей процес пов'язаний з макроекономічною стабілізацією господарства держави.

Національний банк, відповідно до ст.ст. 7, 34 Закону Украї­ни «Про Національний банк України», монопольно здійснює емісію національної валюти України. На нього покладені орга­нізація готівково-грошового обігу та регулювання емісійних опе­рацій, пов'язаних з випуском та вилученням грошей з обігу. Емісійна діяльність Національного банку України — операції, пов'язані з випуском і вилученням грошей з обігу. Проблема емісійних операцій і забезпечення найефективнішого їх впливу на розвиток національної економіки є однією з центральних у діяльності Національного банку України.

Для здійснення емісійних операцій, тобто забезпечення гро­шового обороту білетами і монетою різних номіналів, створю­ються і використовуються резервні фонди грошових білетів і монет Центрального сховища Національного банку України та запаси готівки у сховищах територіальних управлінь, установ На­ціонального банку України. Резервні фонди — запаси грошових знаків, які використовуються для оновлення готівкової маси в обігу та забезпечення грошового обігу білетами і монетами різних номіналів. Установи Національного банку України зобов'язані вчасно вживати заходи щодо:

поповнення залишків сховищ, якщо в цьому виникає не­обхідність;

вивезення до центрального сховища Національного банку України надлишків готівки, якщо надлишки грошей постійно накопичуються;

здійснення контролю за тим, щоб у сховищі були грошові білети і монети всіх номіналів, необхідних для готівкового обігу.

Грошові знаки, що знаходяться в резервних фондах Націо­нального банку України та у сховищах територіальних управлінь Національного банку України, є лише потенціальними гроши­ма; вони стають реальними грошима, коли із сховища будуть перераховані в оборотні каси територіальних управлінь Націо­нального банку України і випущені в обіг.

Резервні фонди грошових білетів і монети перебувають у вик­лючному віданні Національного банку України і можуть витрача­тися лише на підставі його письмових вказівок про випуск гро­шей в обіг. Підкріплення запасів готівки у сховищах територіаль­них управлінь, установ Національного банку України та вивезення надлишків придатних банкнот і монет здійснюється у кожному окремому випадку за письмовим розпорядженням управління організації роботи з готівкою Департаменту готівково-грошового обігу Національного банку України. Відповідні розпорядження підписуються начальником управління організації роботи з готів­кою Департаменту готівково-грошового обігу або його заступ­ником.

Випуск грошей в обіг здійснюється через оборотну касу уста­нови Національного банку України. Оборотна каса — структур­ний підрозділ установи Національного банку України, який ви­конує операції з касового обслуговування комерційних банків. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про Національний банк України», зношені і пошкоджені грошові знаки України прийма­ються й обмінюються безоплатно на нові грошові знаки Націо­нальним банком та комерційними банками України без обме­жень щодо сум та строків такої зміни. Крім того, відповідно до ст. 39 Закону України «Про Національний банк України», Націо­нальний банк, комерційні банки України зобов'язані вилучати фальшиві, підроблені або такі, що не мають необхідних ознак платіжності, грошові знаки (банкноти, монети). Національний банк офіційно повідомляє через засоби масової інформації про вилучення з обігу грошових знаків України (банкнот, монет).

Операційні відділи установ Національного банку України самостійно визначають розмір залишку готівки в оборотній касі на кінець операційного дня. Надлишок готівки в кінці дня із оборотної каси зараховується до сховища.

На підставі заявок від комерційних банків про підкріплення операційних кас та на здавання надлишків готівки в оборотну касу, заявки операційного відділу для видачі готівки своїй клієнтурі відділи готівкового обігу і касових операцій установ Національного банку України надають операційному відділу розпорядження на підкріплення операційних кас комерційних банків та видачі готівки клієнтурі операційного відділу, розпо­рядження на приймання в оборотну касу надлишків готівки від комерційних банків на загальну суму по кожному банку та заяв­ку на перевезення цінностей відділу інкасації.

Підкріплення каси банку — захід, спрямований на придбання готівки в інших банків для забезпечення всіх страхових виплат

Комерційні банки, які мають надлишки готівки, можуть са­мостійно передавати надлишки готівки своїм установам або іншим комерційним банкам незалежно від місця їх розташуван­ня на території України після проведення попередньої оплати н з кореспондентського рахунку з обов'язковим відповідним по­відомленням територіальним управлінням Національного банку України у день їх передачі за формою найменування банку-одержувача, дата видачі і сума Передача готівки проводиться після списання відповідної суми з кореспондентського рахунку установи банку одержувача грошей і зарахування її на корес­пондентський рахунок установи банк}, що передає гроші Видача готівки установою банку, що передає гроші, одержувачу про­водиться за видатковим касовим ордером та довіреністю

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 30 06 1995 р про «Порядок організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між установами Національного банку України та комерційними банками», установи Національ­ного банку України при підкріпленні комерційних банків вста­новлюють плату за касове обслуговування відповідно до тарифів банківських послуг, затверджених постановою Правління На­ціонального банку України від 17 11 1997 р. № 381 «Про внесен­ня змін і доповнень до постанови Правління Національного банку України від 12 05 1997 р № 147 «Про затвердження Переліку і Тарифів банківських послуг, що надаються установами та тери­торіальними управліннями Національного банку України за опе­раціями (послугами), пов'язаними з діяльністю клієнтів і банків-кореспондентів Національного банку України»

Національний банк України здійснює касове обслуговуван­ня бюджетних організацій, військових частин і видачу готівки комерційним банкам на виплату пенсій безкоштовно на підставі відповідних розрахунків, одержаних від комерційних банків

У разі постійного здавання комерційними банками надлишків готівки (банки, які мають сальдо операцій з вилучення готівки з обігу) Національний банк України в межах зданих сум видає підкріплення готівкою комерційним банкам безкоштовно Підкріплення комерційних банків розмінною монетою незалежно від суми здійснюється безкоштовно

Територіальні управління Національного банку України проводять і організують конкретну роботу з готівкового обігу в регіоні систематизують показники, що характеризують стан го­тівкового обігу, вивчають і аналізують його, контролюють хід виконання прогнозів касових оборотів, вивчають територіальне розміщення емісії грошей, шляхи і причини міграції грошової маси, пропорції між грошовими доходами і витратами населен­ня в областях, містах і районах, здійснюють у встановленому порядку регулювання касових ресурсів, маючи на увазі забезпе­чення вчасних розрахунків готівкою в господарстві держави, прискорення обіговості касових ресурсів, контролюють роботу установ комерційних банків з готівкового обігу Робота з готів­кового обігу в територіальних управліннях Національного банку України проводиться відділом готівкового обігу і касових опе­рацій

Таким чином, готівкові розрахункові правовідносини -- це урегульовані нормами права відносини, які виникають, зміню­ються, припиняються між суб'єктами внаслідок емісійно-касо­вої діяльності

§ 2. Правова регламентація готівково-грошового обігу

Національний банк України як єдиний емісійний банк і ка­совий центр держави організовує та регулює обсяг і структуру готівкової маси в обігу на підставі основних напрямків грошо­во-кредитної політики й показників економічного і соціального розвитку України

Відповідно до ст. 24 Закону «Про Національний банк Украї­ни», основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загаль­нодержавної програми економічного розвитку та основних па­раметрах економічного та соціального розвитку України на відпо­відний період, що включають прогнозні показники обсягу вало­вого внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України Щорічно Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, розробле­ної Національним банком на наступний рік і на більш тривалий період

Грошово-кредитна політика — сукупність заходів у сфері гро­шового обігу і кредитних відносин, які проводить держава з метою регулювання економічного росту, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпе­чення зайнятості населення та збалансування платіжного балансу.

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про Національний банк України», основними економічними засобами і методами гро­шово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;

2) процентну політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу.

Установи банків, відповідно до нормативних актів Національ­ного банку України, здійснюють аналіз і прогнозування готівко­вого обігу, організують і виконують оперативні функції з реалі­зації єдиної грошово-кредитної політики на території регіону.

Важливою умовою нормального функціонування господарсь­кого механізму, яка необхідна для забезпечення прискорення соціально-економічного розвитку суспільства, є стабільність го­тівкового обігу на основі збалансування платоспроможного по­питу населення з пропозицією товарів та послуг.

Відповідно до цього, доцільно назвати основні завдання ус­танов банків у роботі з готівкового обігу. Для наочності складе­мо схему (рис. 24).

Національний банк України організує готівковий обіг в країні, який поряд з безготівковими розрахунками є складовою части­ною загального грошового обороту і являє собою сукупність платежів, що здійснюється готівкою.

Взагалі, сфера застосування готівкових коштів, які виступа­ють у функції засобів обігу і платежу, в діяльності розвинутих країн з ринковою економікою обмежена. Там основна частина розрахунків і платежів (93-95 відсотка) здійснюється без вико­ристання готівки і лише незначна (5-7 відсотків) — готівкою. В загальній грошовій системі України готівковий обіг продов­жує відігравати досить значну роль, пов'язану головним чином з обслуговуванням населення у процесі формування і розподілу його грошових доходів.

Економіку України, як і інших постсоціалістичних країн, характеризує висока питома вага готівки у загальній грошовій масі (близько 50 відсотків, порівняно з початком 1992 р. Вона зросла майже у 3,5 рази). Це пояснюється як різким збільшен­ням в країні кількості суб'єктів господарювання, особливо в сфері торгівлі і надання послуг (і відповідно зростання кількості роз­рахунків готівкою між ними і населенням), так і кризовими яви­щами в економіці, загостренням інфляційних процесів у 1992-1995 роках, намаганням ряду суб'єктів господарювання занижати наявні доходи і ухилятися тим самим від сплати податків, певною недовірою населення до банківських установ і безготів­кових платежів, породженою знеціненням заощаджень населен­ня, що в цілому і зумовило збільшення готівкових розрахунків суб'єктів господарювання між собою та населенням і відповідно зростання потреби в готівці.

Рис. 24

Питома вага безготівкових перерахувань на вклади у загальній сумі грошових доходів населення знизилася порівняно із 80-ми роками у 2—2,5 рази Обсяги розрахунків чеками за товари та послуги у загальному офіційному обсязі товарообороту станов­лять лише 0,2%

Існуюча система не стимулює залучення готівки у банківсь­ку систему та зберігання заощаджень населення на вкладах

Рух основної маси готівки через каси банку складається, з одного боку, з видач готівкових коштів суб'єктам господарю­вання для виплати заробітної плати, дивідендів, оплати сільсько­господарських продуктів, закуплених у населення, розрахунків по пенсіях, стипендіях, допомогах, забезпечення інших госпо­дарських потреб, з іншого боку, — з надходжень грошової ви­ручки від реалізації продукції, продажу товарів, надання послуг, виконання робіт, податків, зборів і з інших джерел

У зв'язку з тим, що через каси підприємств, установ і орга­нізацій проходить переважна маса готівкових коштів, правильна організація їх обороту має особливе господарське значення, без­посередньо впливаючи на розмір грошової маси в обігу, її стабільність, швидкість обігу грошей

З метою регулювання сфери готівково-грошового обігу На­ціональний банк України використовує ліміт залишку готівки в касах підприємств (організацій, установ) Відповідно до чинно­го «Порядку ведення касових операцій у національній валюті в Україні», усі підприємства та індивідуальні підприємці, які ма­ють рахунки в установах банків, зобов'язані зберігати свої кош­ти в установах банків

На кінець кожного дня підприємства, організації та устано­ви можуть залишати у своїх касах готівку лише в межах ліміту Інші грошові кошти підприємства мають зберігатися на відпо­відних рахунках в установах банків Ліміт залишку готівки в касі встановлюється установою банку щорічно протягом першого кварталу У разі звернення протягом року клієнта (або з ініціа­тиви банку) щодо перегляду ліміту каси і поданні ним відповід­ного документа — заявки-розрахунку, ця заява має бути розгля­нута банком, і, за умови її обґрунтованості, встановлений рані­ше ліміт каси переглядається

Ліміт залишку готівки в касі для кожного підприємства (не залежно від того, перебувають чи не перебувають вони на само­стійному балансі) встановлюється комерційними банками за місцем відкриття рахунку з огляду на режим та специфіку роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, розміру касових оборотів, встановлених строків і порядку здавання ка­сової виручки (надходжень) та графіка заїзду інкасаторів

Усю готівку понад встановлені ліміти залишку готівки в касі підприємства зобов'язані здавати у порядку і строки, встанов­лені установою банку для зарахування на їх рахунки У разі якщо ліміт залишку готівки в каси підприємства взагалі не встановле­но, вся наявна готівка в його касі на кінець дня має бути здана до банку (незалежно від причин відсутності ліміту каси)

За своїм економічним змістом ліміт каси, тобто залишок гро­шей, що переходить у касі з дня на день, має відповідати потре­бам і конкретним умовам фінансово-господарської діяльності підприємства

Для підприємств і організацій, які мають постійну грошову виручку і зобов'язані здавати й в банк щоденно наприкінці ро­бочого дня (при наявності вечірньої каси і інкасації), ліміт за­лишку готівки в касі встановлюється в розмірах, необхідних для забезпечення нормальної роботи ранком наступного дня, із стро­ком здання виручки наступного дня (у разі відсутності вечірньої каси і інкасації) — в межах середньоденної виручки

Ліміт залишку готівки в касі не встановлюється селянським (фермерським) господарствам, які займаються виключно вироб­ництвом, переробкою та реалізацією сільськогосподарської про­дукції, та індивідуальним підприємцям

Підприємства, виконавчі органи селищних, міських та ра­йонних у містах рад мають право зберігати протягом трьох робо­чих днів понад встановлений ліміт у касах готівку, що одержана у банку для виплати заробітної плати, заохочень, допомог усіх видів, компенсацій, пенсій, стипендій, відряджень, дивідендів (доходу), колективні сільськогосподарські підприємства, підпри­ємства залізничного транспорту та морські порти для проведен­ня таких виплат працівникам віддалених підрозділів, виконавчі органи сільських рад — протягом п'яти робочих днів, включаю чи день отримання готівки в установі банку Після закінченні цього строку суми готівки, що не використані за призначенням, мають бути повернуті в банк не пізніше наступного робочого дня клієнта та банку і в подальшому видаються підприємствам за їх першою вимогою на ті самі цілі

Для встановлення лімітів залишків готівки в касах установи банків одержують заявку-розрахунок від підприємств, організацій і установ за встановленими формами Готівкова виручка від реалізації товарів (робіт, послуг) та інші касові надходження зда­ються підприємствами в установленому банком порядку. Стро­ки і порядок здавання виручки встановлюються установами банків кожному підприємству за погодженням з його керівником, ви­ходячи з необхідності прискорення обіговості грошей і своєчас­ного надходження їх до кас банків.

Готівкова виручка підприємств та індивідуальних підприємців може використовуватися ними в необхідних розмірах для забез­печення своєї господарської діяльності (крім виплат, пов'яза­них з оплатою праці та виплатою дивідендів (доходу).

Видача готівки під звіт проводиться з кас підприємств за умови повного звіту конкретної підзвітної особи за раніше вида­ними під звіт сумами. Особи, які одержали готівку під звіт (у т.ч. на відрядження у межах України), зобов'язані подати до бухгал­терії підприємства або централізованої бухгалтерії звіт про вит­рачені суми. Готівка, що видана під звіт, але через ряд причин не витрачена (частково або у повній сумі), має бути повернена до каси підприємства одночасно з авансовим звітом не пізніше наступного робочого дня після видачі її під звіт (за відряджен­нями — не пізніше 3 робочих днів після повернення з відряд­ження, на закупівлю сільськогосподарської продукції — не пізніше 10 робочих днів з дня видачі її під звіт). Якщо з каси підприємства його працівнику одночасно видана готівка на відрядження та кошти під звіт для вирішення у цьому відряд­женні виробничих чи господарських питань (у тому числі і для закупівлі сільськогосподарської продукції) і при цьому строк відрядження перевищує один робочий день з дня видачі її під звіт, то підзвітна особа протягом трьох робочих днів після по­вернення з відрядження повинна подати до бухгалтерії підприєм­ства одночасно звіт про суму, що була їй видана для вирішення виробничих чи господарських потреб, та авансовий звіт про ви­трачені кошти безпосередньо на відрядження.

У разі витрачання підприємством, що має податкову забор­гованість, готівки як з виручки (касових надходжень), так і з одержаної з кас банків (крім розрахунків за податками і обов'яз­ковими платежами) ці кошти розрахункове включаються до фак­тичних залишків готівки в касі того дня, коли були здійснені такі витрати, з подальшим порівнянням одержаної суми із зат­вердженим лімітом каси.

Касові операції оформлюються документами, типові форми яких затверджені наказом Міністерства статистики України від 15.02.1996 р. № 51, і мають застосовуватися без змін на всіх підприємствах, незалежно від Їх відомчої підпорядкованості і форми власності.

Підприємства щоквартально подають до банку касову заяв­ку встановленого зразка про суми надходжень та видачі готівки з поданням також календаря видачі заробітної плати. Прийом, зберігання і витрачання готівки підприємствами здійснюється через касу. Каса — структурний підрозділ суб'єкта господарю­вання, що виконує касові операції. Касові операції юридичної особи здійснює касир (службова особа, яка безпосередньо вико­нує касові операції), який, відповідно до укладеного з ним дого­вору про повну матеріальну відповідальність, відповідає за збе­реження готівки і за можливі втрати у зв'язку з неправильним збереженням цінностей. Каса повинна бути ізольованим спеці­ально обладнаним приміщенням, яке призначене для прийман­ня видачі і тимчасового зберігання готівки. Керівник суб'єкта господарювання зобов'язаний обладнати касу і забезпечити збе­рігання грошей у приміщенні каси, а також під час доставки їх з установи банку та здачі в установу банку і несе за це відпові­дальність відповідно до чинного законодавства.

Касові операції — операції, пов'язані з прийманням, збері­ганням, видачею готівки касами банків, підприємств, організацій та установ.

Приймання готівки касою підприємства проводиться за при­бутковими касовими ордерами, підписаними головним бухгал­тером або особою, ним уповноваженою. Про приймання гро­шей видається квитанція за підписом головного бухгалтера або особи, ним уповноваженої, і касира, завірена печаткою (штам­пом) касира або відбитком касового апарата.

Видача готівки з кас підприємств проводиться за видаткови­ми касовими ордерами або за належно оформленими платіжни­ми (розрахунково-платіжними) відомостями. Документи на ви­дачу грошей мають бути підписані керівником і головним бух­галтером підприємства або особами, ними уповноваженими. До видаткових ордерів можуть долучатися заявки на видачу гро­шей, рахунки тощо. У разі, якщо на доданих до видаткових ка­сових ордерів документах є дозвільний напис керівника підприєм­ства, підпис керівника на видаткових касових ордерах не обо­в'язковий.

У разі видачі окремій особі грошей за видатковим докумен­том, касир повинен вимагати пред'явлення документа, що засвідчує особу одержувача (паспорт, військовий квиток Міністер­ства оборони України або інші документи, що засвідчують осо­бу), записує його найменування і номер, ким і коли він вида­ний, і забирає розписку одержувача. Якщо видатковий доку­мент складений на видачу грошей кільком особам, то одержувачі також пред'являють зазначені документи, які засвідчують їх особу, і розписуються у відповідній графі платіжних документів.

Видача грошей особам, яких немає в списковому складі підприємства, проводиться за видатковими касовими ордерами, що виписуються окремо на кожну особу, або за окремою відо­містю на підставі укладених договорів.

Видачу грошей касир проводить тільки особі, вказаній у ви­датковому документі. Якщо видача грошей проводиться за до­рученням, оформленим в установленому порядку, в тексті орде­ра, після прізвища, імені та по батькові одержувача грошей, бух­галтерією вказується прізвище, ім'я та по батькові особи, якій доручено одержання грошей. Якщо видача грошей проводиться за відомістю, перед розпискою в одержанні грошей касир ро­бить надпис: «За дорученням». Доручення залишається в касира і долучається до видаткового касового ордера або відомості.

У разі видачі грошей особі, що не має змоги через хворобу або з інших поважних причин підписатися особисто, за її пись­мовим дорученням за неї може підписатися інша особа, але тільки не працівник бухгалтерії або каси цього підприємства.

Оплата праці, виплата допомог через тимчасову непраце­здатність, стипендій і премій проводиться касиром за платіжни­ми (розрахунково-платіжними) відомостями без складання ви­даткового касового ордера на кожного утримувача. В аналогіч­ному порядку можуть оформлятися і разові видачі грошей на оплату праці (у разі відпустки, хвороби і таке інше), а також видача депонованих сум і грошей під звіт на витрати, пов'язані зі службовими відрядженнями, кільком особам.

Депонування коштів — внесення грошових сум, цінних па­перів та інших цінностей на збереження в банк.

Разові видачі грошей на оплату праці окремим особам про­водяться, як правило, за видатковими касовими ордерами. Прий­мання і видача грошей за касовими ордерами може проводитися тільки в день їх складання.

Під час одержання прибуткових касових ордерів або видат­кових документів касир зобов'язаний перевірити:

наявність і справжність на документах підпису головного бухгалтера, а на видатковому документі — дозвільного підпису керівника підприємства або осіб, ним уповноважених;

правильність оформлення документів;

наявність перелічених у документах додатків.

У разі недотримання хоча б однієї з перелічених вимог ка­сир повертає документи до бухгалтерії для належного оформ­лення. Прибуткові касові ордери або видаткові документи одра­зу ж після одержання або видачі за ними грошей підписуються касиром, а долучені до них документи погашаються штампом або надписом «Оплачено» із зазначенням дати.

Прибуткові касові ордери або видаткові документи до пере­дачі у каси реєструються бухгалтерією в журналі реєстрації при­буткових і видаткових касових документів. Видаткові касові ор­дери, оформлені на підставі платіжних (розрахунково-платіж­них) відомостей на виплату заробітної плати, реєструються після її видачі.

Касові документи можуть бути вилучені у підприємств за постановою слідчих, судових органів, прокуратури, арбітражно­го суду, рішенням державної контрольно-ревізійної служби та органами державної податкової служби. При цьому на місце вилученого документа підшиваються завірена матеріально відпо­відальною особою копія вилученого документа, все листування про вилучення документа, протокол вилучення, розписка осо­би, яка одержала справжній документ, або поштова квитанція про надсилання документа.

Усі надходження і видачі готівки в національній валюті підприємства враховують у касовій книзі, типова форма якої затверджена наказом Міністерства статистики України від 15.02.96 р. .№ 51.

Касова книга — книга встановленої форми, в якій відобра­жаються операції з готівкою. Кожне підприємство, що має касу, веде тільки одну касову книгу, аркуші якої мають бути прону­меровані, прошнуровані і опечатані сургучною або мастичною печаткою. Кількість аркушів у касовій книзі засвідчується підпи­сами керівника і головного бухгалтера цього підприємства. У разі, якщо підприємства — юридичні особи мають відокремлені підроз­діли, які здійснюють касові операції з готівкою і розташовані окремо від юридичної особи, то незалежно від того, виділені ці підрозділи на самостійний баланс чи ні, з метою повного враху­вання здійснюваних касових оборотів вказані підрозділи мають також вести касову книгу, яка оформлюється за взірцем касової книги підприємства і видається цим підрозділам. Записи в ка­совій книзі ведуться у двох примірниках. При цьому другі при­мірники аркушів мають бути відривними, що і є звітом касира. Підчистки та невмотивовані виправлення в касовій книзі забо­роняються.

Щодня в кінці робочого дня, касир підбиває підсумки опе­рацій за день, виводить залишок грошей у касі на наступне чис­ло і передає до бухгалтерії як звіт касира другий відривний ар­куш (копію записів у касовій книзі за день) з прибутковими касовими ордерами і видатковими документами під розписку в касовій книзі. Контроль за правилами ведення касової книги покладається на головного бухгалтера підприємства.

Комерційні банки і їх установи здійснюють касові операції і проводять касове обслуговування клієнтів на підставі ліцензії Національного банку України, яку вони повинні отримати у відповідності з положенням Національного банку України «Про порядок видачі банками ліцензії на здійснення банківських опе­рацій».

Для здійснення касового обслуговування клієнтів комерційні банки створюють у своїх установах касовий підрозділ, через який забезпечується виконання необхідних операцій. Касовий підрозділ банку забезпечує видачу, приймання і схоронність гро­шей. Структурний підрозділ установи комерційного банку, який виконує операції по касовому обслуговуванню їх клієнтів, має назву операційної каси.

Касове обслуговування комерційними банками клієнтів — суб'єктів господарювання здійснюється на підставі договору про розрахунково-касове обслуговування.

Договір про розрахунково-касове обслуговування — згода між клієнтом та банком, спрямована на забезпечення останнім обґрунтованих потреб суб'єктів господарювання в готівці та прий­мання від них виручки й інших надходжень готівки і рух її між касами.

Касове обслуговування банком підприємств включає певні види операцій. Для наочності відобразимо ці операції у вигляді схеми (рис. 25).

Установа банку забезпечує прийом готівки від підприємства і вчасне зарахування ЇЇ на його рахунок. Банк організовує збір інкасаторами (якщо має ліцензію на здійснення інкасації) гро­шової виручки підприємства в дні і години, що узгоджені з ним.

Згідно з встановленим графіком, банк видає підприємству готів­ку на виплату заробітної плати та інші потреби і надає за бажан­ням клієнта ряд інших послуг, у тому числі: здійснює поперед­ню підготовку грошей за заявками своїх клієнтів; обмінює ва­люту; створює в окремих випадках каси банку при підприємствах (організаціях) для прийому виручки тощо.

Приймання і перерахування готівки протягом операційного дня здійснюють приходні каси банку. Приймання грошей про­водиться за такими документами:

від підприємств, об'єднань, організацій, установ у сплату будь-яких платежів за об’явами на внесення готівки з видачею кви­танції. При внесенні фізичними особами грошей до вкладів та­кож за об'явами на внесення готівки або за приходними ордера­ми. Після цього робиться запис у вкладній книжці;

внески для зарахування на рахунок різноманітних фондів — за об'явами на внесення готівки, на якій, крім підпису відпові­дального виконавця, повинна бути віза головного бухгалтера (його заступника) або начальника операційного відділу установи банку;

платежі від фізичних осіб — за прибутковими документами;

всі інші надходження грошей, в тому числі і від працівників банку, за приходними касовими ордерами з видачею підписа­них касиром копій приходних касових ордерів з відбитком пе­чатки касира.

При внесенні грошей за об'явами на внесення готівки для зарахування на рахунки операційні працівники перевіряють і оформлюють документи відповідно до вказівок по веденню бух­галтерського обліку. Після цього об'ява з квитанцією і ордером передається до каси.

Рис. 25

Касир, що одержав внутрішнім порядком приходні докумен­ти, зобов'язаний:

перевірити наявність і тотожність підписів операційних пра­цівників наявним у нього зразкам;

звірити відповідність вказаних в них сум цифрами і літе­рами;

викликати особу, яка вносить гроші, і прийняти від неї гроші поаркушним перерахуванням.

Якщо клієнт здає гроші до каси банку за кількома приход­ними документами для зарахування на різні рахунки, касир прий­має гроші за кожним документом окремо. Всі прийняті раніше гроші мають зберігатися в шухлядах столу або металевих шафах, сейфах, які повинні залишатися. Робоче місце касира повинно бути обладнане так, щоб клієнт міг спостерігати за прийманням грошей.

Після приймання грошей касир звіряє суму, вказану в при­ходному документі, з сумою, фактично виявленою при рахуванні. При відповідності сум касир підписує об'яву, квитанцію і ордер до неї, ставить на квитанції печатку і видає її особі, яка внесла гроші. Ордер до об'яви касир надсилає відповідальному праців­нику, який веде касовий журнал, а об'яву залишає в себе.

Якщо клієнтом гроші до каси банку не були внесені, при­ходні документи касир повертає операційним працівникам для з'ясування. Після з'ясування на квитанціях за підписами керів­ника і головного бухгалтера установи банку або їх заступників вказуються причини, з яких гроші не були внесені. У цих випад­ках записи в касових журналах викреслюються, приходні доку­менти знищуються.

Касири ведуть щоденні записи прийнятих і зданих грошо­вих сум в окремій книзі обліку прийнятих і виданих грошей (цінностей).

Наприкінці операційного дня на підставі прийнятих доку­ментів касир складає довідку касира приходної каси про суму прийнятих грошей та кількість документів, які надійшли до каси, і звіряє суму за довідкою з сумою прийнятих ним грошей. Опе­раційний день — частина робочого дня, яка відведена для прий­мання і обслуговування клієнтів у банках і виконання банківсь­ких операцій по кредитуванню, розрахунках, приймання та ви­дачі готівкових грошей тощо. Довідка підписується касиром, а вказані в ній касові обороти звіряються ним з записами в касо­вих журналах операційних працівників. Касові журнали — журнали для реєстрації прибуткових і видаткових касових операцій установ банків, які використовуються для контролю за цими операціями і складання звіту про касові обороти банків. Звірен­ня оформлюється підписами касира в касових журналах і опера­ційних працівників на довідці касира.

Вся готівка, яка надійшла до закінчення операційного дня, повинна бути оприходувана до оборотної (операційної) каси і зарахована на відповідні рахунки за балансом установи банку в той же робочий день.

Приймання грошей від суб'єктів господарювання та насе­лення після закінчення операційного дня здійснюють вечірні каси. Час роботи цих кас оголошується. Прийняті гроші повинні бути зараховані на відповідні рахунки не пізніше наступного робочого дня. Проводити будь-які видаткові операції, за винят­ком операцій за вкладами та. з цінними паперами, працівникам вечірніх кас забороняється.

Установи банків, які не мають вечірніх кас, приймають гроші у випадку доставляння їх після операційного дня клієнтами в порядку, встановленому для вечірніх кас.

При здаванні грошей особа, яка здає готівку, заповнює при­ходний документ на внесення готівки і передає цей документ бухгалтеру-контролеру, який після перевірки передає його до каси. Прийнявши гроші, касир підписує приходні документи, проставляє на них штамп «Вечірня каса» і видає квитанцію за двома підписами (бухгалтера-контролера і касира), завірену пе­чаткою вечірньої каси, закріпленою за касиром. Після закінчен­ня приймання грошей касир і бухгалтер-контролер звіряють суму готівки з даними касового журналу і приходних документів і підписують касовий журнал.

Гроші, що надійшли, приходні видаткові касові документи, касовий журнал і печатка після закінчення операцій вечірньої каси зберігаються в грошовому сховищі (сейфі).

Банк може в окремих випадках створити касу при підприєм­ствах (організаціях). Каса банку при підприємстві (організації) створюється на підставі договору на організацію каси банку при підприємстві і очолюється старшим касиром, який призначається керівником установи банку і здійснює керівництво і контроль за роботою касового апарату. Гроші, що надійшли до кас банків при підприємствах (організаціях), мають бути в той же день до­ставлені через інкасаторів в установу банку.

Установи комерційних банків України, що мають ліцензію Національного банку України на касове обслуговування клієнтів, приймають від фізичних осіб готівкою платежі до бюджету, пла­тежі до державних цільових фондів, добровільні внески громадян і платежі на користь юридичних осіб (незалежно від форм влас­ності) за реалізовані товари, надані послуги і виконані роботи.

Приймання платежів від фізичних осіб здійснюється при­ходними касами установ банків або спеціальними касами за при­бутковими документами.

Прибуткові документи складаються з двох частин — повідом­лення та квитанції і містять обов'язкові реквізити: назву юри­дичної особи — одержувача платежів, ЗКПО, номер поточного рахунку, назву установи банку, в якому знаходиться рахунок одержувача, номер МФО, прізвище і номер особового рахунку платника (за його наявності), суму та період платежу, інші не­обхідні дані про платника.

У випадках постійних надходжень платежів від фізичних осіб (квартплата, телефонний зв'язок тощо) між установами комерцій­них банків та юридичними особами, на користь яких прийма­ються платежі, можуть бути укладені договори з приймання пла­тежів. У цьому разі плата за операції з платників не утримуєть­ся, а плата за їх виконання здійснюється юридичною особою — одержувачем коштів — відповідно до умов договору, при цьому додаткове утримання плати за цю операцію не допускається. При укладанні договорів мають бути чітко визначені види пла­тежів, форми прибуткових документів і порядок їх заповнення, умови приймання і терміни зарахування платежів, форма представлення і спосіб передачі прибуткових документів (реєстрів платежів), відповідальність та обов'язки сторін, сума комісійної винагороди, яку сплачують юридичні особи установам банку за здійснення цих операцій. Крім того, установи комерційних банків можуть укладати договори з юридичними особами щодо поряд­ку здійснення операцій у спільно створених системах із прий­мання та обліку платежів.

Розглянемо порядок виконання операцій видатковими ка­сами банків.

Видача грошей з кас установ банку проводиться:

підприємствам, організаціям, установам — виключно за гро­шовими чеками встановленої форми;

індивідуальним позичальникам, які одержують позики в бан­ку, вкладникам, пенсіонерам, а також фізичним особам, які одер­жують готівку з поточного рахунку - за видатковими касовими ордерами і видатковими ордерами. У такому ж порядку оформляється видача грошей на витрати для утримання апарату уп­равління та інші витрати установ банків.

У разі якщо видача пенсії або допомоги проводиться на підставі доручень органу, який призначив пенсію, касовий ви­датковий ордер не складається і виплата грошей проводиться на підставі цього доручення.

Для здійснення видаткових операцій завідуючий касою ви­дає під звіт касирам необхідну суму грошей під розписку в книзі обліку прийнятих і виданих грошей (цінностей). Касир видат­кової каси кожен раз записує в книгу обліку прийнятих і вида­них грошей (цінностей) одержані під звіт від завідуючого касою суми, кількість і суму сплачених документів і залишок підзвітних сум, що він здає назад під розписку завідуючому касою.

Грошові чеки та інші документи на одержання готівки пред­ставники підприємств, об'єднань, організацій і установ пред'яв­ляють операційним працівникам, які після відповідної їх пере­вірки видають особі, яка одержує гроші, для пред'явлення в касу контрольної марки від грошового чека або відривного талона від видаткового касового ордера. Передача видаткових доку­ментів, чека або касового ордера в касу через особу, що отримує гроші, забороняється.

Грошовий чек — письмове розпорядження власника рахунку установі банку, яка обслуговує його, видати готівкою певну суму грошей уповноваженій особі (чекодержателю). Банки прийма­ють до оплати іменні грошові чеки, тобто чеки, які виписані на певну особу. Гроші видаються особі, яка вказана в грошовому чеку, під її розпис на звороті чека. Особа одержувача перевіряєть­ся за паспортом або документом, що його заміняє, про що на звороті чека ставиться відмітка (проставляється назва докумен­та, його номер, ким і коли він був виданий). Клієнт банку пови­нен вказати, з якою метою він одержує гроші. Ніякі виправлен­ня у тексті чека неприпустимі, бо вони роблять чек недійсним.

Одержавши видатковий документ (грошовий чек, касовий ордер), касир зобов'язаний:

перевірити наявність підписів службових осіб банку, які ма­ють право дозволяти видачу грошей і тотожність цих підписів із зразками, що є;

порівняти суму, проставлену на документі цифрами, з су­мою, зазначеною літерами;

перевірити, чи є розписка в одержанні грошей на документі;

перевірити наявність даних про пред'явлення паспорта або іншого документа, який засвідчує особу одержувача грошей, за винятком здійснення валютно-обмінних операцій;

викликати одержувача грошей за номером видаткового до­кумента і запитати про суму грошей, що здержується;

звірити номер контрольної марки або талона в касу з номе­ром на видатковому документі і наклеїти контрольну марку або талон відповідно до чека або ордера;

підготувати суму грошей, співставити суму видачі з сумою, вказаною на чеку, та відбити на обчислювальній машині, видати Їх одержувачу і підписати видатковий документ.

Якщо клієнт банку одержує гроші за кількома видатковими документами з різних рахунків, касир видає гроші за кожним документом окремо.

Установи банку можуть проводити заздалегідь підготовку готівки за заявками клієнтів для видачі їх представникам за ра­хунок готівки, що знаходиться в оборотних (операційних) ка­сах.

В установах банків замість окремих приходних і видаткових кас можуть бути створені приходо-видаткові каси. Приймання і видача грошей приходо-видатковими касами здійснюється в порядку, встановленому відповідно для приходних і видаткових кас. Після закінчення операційного дня касир приходо-видаткової каси складає зведену довідку про касові обороти, на зво­ротній стороні якої вказує суму приходу.

З метою своєчасного і повного виконання заявок клієнтів комерційні банки забезпечують необхідні обсяги готівки в опе­раційній касі шляхом залучення готівки з обігу, перерозподілу їх між своїми установами, підкріплення від інших комерційних банків та територіальних управлінь Національного банку України.

Виходячи з вищевикладеного, можна дати таке визначення поняття готівково-грошового обігу — це відносини, які форму­ються між суб'єктами: банками, юридичними особами, фізич­ними особами з приводу організації та здійснення готівкових розрахунків, перевезення, інкасації та ведення касових операцій.

§ 3. Контроль за дотриманням касової дисципліни та відповідальність за її порушення

Дотримання підприємствами і організаціями вимог чинних нормативних актів з питань готівкового обігу та порядку веден­ня касових операцій забезпечується організацією відповідного контролю. Так, відповідно до Інструкції Національного банку України № 4 «Про організацію роботи з готівкового обігу уста­новами банків України», установи банків не менше ніж один раз на два роки (а у разі виявлених порушень частіше), згідно з рішенням керівника установи банку, перевіряють дотримання касової дисципліни на всіх підприємствах, які вони обслугову­ють, незалежно від форм власності, і мають право одержувати від них дані про їх касові обороти за джерелами надходжень і напрямами витрачання грошей.

Дотримання вимог законодавчих і нормативних актів з пи­тань готівкового обігу та порядку ведення касових операцій в Україні контролюється також органами державної податкової служби, фінансовими органами, державною контрольно-реві­зійною службою, органами Міністерства внутрішніх справ Ук­раїни.

Керівники установ банків при затвердженні планів перевірок дотримання касової дисципліни на підприємствах і з інших пи­тань, з яких установи банків мають право проводити перевірки, визначають також перелік тих підприємств, у яких плануються перевірки дотримання касової дисципліни (при цьому врахо­вується, що перевірки дотримання касової дисципліни в устано­вах і організаціях, які перебувають на державному і місцевих бюджетах, проводяться фінансовими органами).

Відповідно до цих планів, бухгалтери установ банків готують потрібні дані про суми готівки, що здана до кас банку і видана з кас банку, на підприємствах, які підлягають перевірці. До пере­вірок касової дисципліни залучаються всі економісти установи банку. Працівники, що направляються на перевірку, повинні мати посвідчення на право перевірки, підписане керівником установи банку.

За наявності у підприємства поточних рахунків у різних ус­тановах банків перевірку касової дисципліни має здійснювати та установа банку, в якій відкрито основний поточний рахунок такого підприємства, на якому обліковується картотека за несплаченими своєчасно розрахунковими документами підприєм­ства на сплату ним податків і зборів, а також розрахунковими документами щодо безспірного списання такої заборгованості. Інші установи банків, у яких відкриті додаткові поточні рахунки такого підприємства, у разі потреби також можуть проводити перевірки касової дисципліни. При цьому вказані установи банків для повнішого проведення перевірок дотримання касової дисципліни можуть за взаємною домовленістю надавати необхідну інформацію про здійснені конкретним суб'єктом господарювання в періоді, що перевіряється, операції з надходження і видачі го­тівки з каси відповідної установи банку та про наявність у нього податкової заборгованості (за інформацією установи банку, в якій відкрито основний поточний рахунок).

Перевірка дотримання касової дисципліни здійснюється за даними бухгалтерського обліку організацій (у разі потреби і за первинними грошовими та іншими документами — касовими ордерами, платіжними відомостями, податковими накладними, рахунками-фактурами, товарними і касовими чеками, актами ви­конаних робіт, наданих послуг тощо) за визначений період — квартал, півріччя, але не менше ніж за три місяці і з виділенням операцій за кожний місяць окремо. Умови зберігання грошей і цінностей, а також наявність готівки безпосередньо в касах на підприємствах установи банків не перевіряють. В окремих ви­падках установи банків при проведенні перевірок дотримання підприємствами касової дисципліни можуть здійснювати конт­роль за достатністю в їхніх касах розмінної монети для видачі здачі громадянам.

При перевірці касової дисципліни з'ясовується:

а) наявність встановленого ліміту залишку каси. Понадлімітні залишки готівки в касі підприємства визначаються прямим ра­хунком за кожний робочий день шляхом порівняння залишку готівки в касі суб'єкта господарювання на кінець дня з встанов­леним йому (або самостійно визначеним ним) обслуговуючою установою банку лімітом залишку готівки в касі, незалежно від того, здійснювалися в цей день касові обороти (надходження і витрати готівки), чи ні. У разі, якщо підприємству ліміт залиш­ку готівки в касі не встановлений, то вся наявна у його касі на кінець дня готівка є понадлімітною.

Готівка, що видана під звіт, але з якихось причин не витра­чена (частково або в повній сумі), має бути повернена до каси підприємства одночасно з авансовим звітом не пізніше наступ­ного робочого дня після видачі її під звіт (за відрядженнями — не пізніше 3 робочих днів після повернення з відрядження, на закупівлю сільськогосподарської продукції та заготівлю вторин­ної сировини і металобрухту — не пізніше 10 робочих днів з дня видачі її під звіт). Якщо з каси підприємства його працівнику одночасно видана готівка на відрядження та кошти під звіт для вирішення у цьому відрядженні виробничих чи господарських питань (у тому числі і для закупівлі сільськогосподарської про­дукції та заготівлі вторинної сировини та металобрухту), то підзвітна особа незалежно від строку відрядження протягом трьох робочих днів після повернення з відрядження повинна подати до бухгалтерії підприємства одночасно звіт про суму, що була їй видана для вирішення виробничих (господарських) питань, та авансовий звіт про витрачені кошти безпосередньо на відряд­ження. Готівка, що видана під звіт (у тому числі і на відряджен­ня), але не витрачена і не повернена до каси підприємства (в повній сумі, що була видана під звіт, або в сумі, яка не підтвер­джена авансовими звітами), на наступний день після закінчення зазначених вище строків включається розрахункове до суми фактичного залишку готівки в касі на кінець дня. Одержана в результаті розрахункова сума порівнюється зі встановленим лімітом залишку готівки в касі.

У разі витрачання підприємством, що має податкову забор­гованість, готівки з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці, відповідні кошти розрахункове додаються до фактичних залишків готівки в касі того дня, коли були здійснені такі вип­лати, з подальшим порівнянням одержаної розрахункової суми із затвердженим лімітом каси;

б) повнота оприбуткування готівки, одержаної з каси банку, відповідність записів касової книги підприємства про суми, одер­жані з банку і здані в банк, даним банку. У разі розходження між даними банку і записами в касовій книзі з'ясовуються причини цих розходжень. При встановленні зловживань установи банків зобов'язані негайно передати матеріали правоохоронним орга­нам;

в) забезпечення щоденного дотримання встановлених бан­ком лімітів залишків готівки в касі, строків і порядку здавання грошової виручки, своєчасність повернення в банк не витраче­них у встановлений строк сум заробітної плати, допомог, сти­пендій, винагород та інших сум. У разі виявлення порушень з'я­совується, протягом якого часу і яка сума не здавалася до банку і з якої причини, коли і на яку суму мало місце перевищення ліміту каси за період, що перевіряється;

г) правильність витрачання готівки з виручки;

д) правильність ведення касової книги та своєчасність і по­внота обліку в ній надходжень і видачі готівки; правильність оформлення касиром касових ордерів.

Результати перевірки оформляються актом із доданням до нього довідки, в якому відображається стан надходжень готівки до кас підприємств, що перевіряються, і п витрачання за період, що перевіряється Акт і довідка підписуються керівником, го­ловним (старшим) бухгалтером підприємства і представником банку В разі відмови підписувати акт, в ньому робиться напис «відмовився» і додається відповідне письмове пояснення

Якщо при перевірці порушень не встановлено, перевіряю чий обмежується заповненням довідки із зазначенням, що пере­вірка проведена відповідно до вимог Національного банку Ук­раїни

У разі виявлення порушень чи зловживань, відповідні при­мірники актів перевірок мають бути передані органам державної податкової служби або правоохоронним органам для застосу­вання до порушників відповідних санкцій, передбачених чин ним законодавством

Матеріали про наслідки перевірок дотримання касової дис­ципліни підприємствами (включаючи акти перевірок, передані податковим органам) і вжиті щодо порушників заходи щоквар­тально, не пізніше 3-го числа місяця, наступного за звітним квар­талом, подаються для узагальнення дирекціям (управлінням) банків

Узагальнені матеріали з наведенням найбільш значних ти­пових фактів порушень дирекції (управління) банків подають своїм центральним банкам, територіальним управлінням Націо­нального банку України щомісячно, не пізніше 7 числа місяця, наступного за звітним періодом, а територіальні управління На­ціонального банку України — Національному банку України не пізніше 12 числа місяця, наступного за звітним кварталом

Відповідно до «Порядку ведення касових операцій у націо­нальній валюті України», у строки, встановлені керівником підприємства, але не рідше одного разу на квартал, на кожному підприємстві проводиться раптова ревізія каси з покупюрним перерахуванням усіх грошей і перевіркою інших цінностей, що знаходяться в касі Залишок готівки в касі звіряється з даними обліку по касовій книзі Для проведення ревізії каси наказом керівника підприємства призначається комісія, яка складає акт У разі виявлення ревізією нестачі або лишку цінностей в касі в акті вказується сума нестачі або лишку і обставини їх виник­нення

В умовах автоматизованого ведення касової книги слід про­водити перевірку правильності роботи програмних засобів об­роблення касових документів

Засновники підприємств, вищі організації (у разі їх наяв­ності), а також аудитори (аудиторські фірми) відповідно до ук­ладених угод під час проведення документальних ревізій на всіх підвідомчих підприємствах в обов'язковому порядку проводять ревізію каси і перевіряють дотримання касової дисципліни Під час проведення ревізій особлива увага має приділятися питанню забезпечення схоронності грошей і цінностей

У господарських товариствах, де це передбачено їх статутом, такі ревізії проводяться ревізійними комісіями

Особи, звинувачені в порушенні касової дисципліни, притягуються до відповідальності у встановленому чинним законо­давством порядку Відповідальність за дотримання касової дис­ципліни покладається на керівників підприємств, головних бух­галтерів, керівників фінансових служб і касирів

Зокрема, персональну відповідальність за повну схоронність всіх цінностей у резервних фондах і касах, стан інкасації грошової виручки і перевезення цінностей, здійснення операцій з іно­земною валютою і дорогоцінними металами несуть начальники установ Національного банку України, директор Центрального сховища при Національному банку України, а також керівники установ банків — безпосередньо по цих установах

Поряд з керівниками установ банків відповідальність за пра­вильну організацію касової роботи, належне зберігання і повну схоронність всіх цінностей, що знаходяться в установах банків, а також за чітке касове обслуговування підприємств, об'єднань, організацій, установ і населення несуть начальники управлінь касових операцій (завідуючі касами), а за своєчасний збір, пере­везення цінностей і забезпечення схоронності при цьому — на­чальники дільниць (відділів) інкасації або особи, які виконують їх обов'язки

Матеріальна відповідальність, пов'язана із зберіганням ре­зервних фондів (для Центрального сховища) і запасів готівки у сховищах, оборотної операційної каси й інших цінностей, які знаходяться в грошових сховищах, і здійсненням операцій з ними, покладається на завідуючого касою установи банку

Працівники кас несуть повну матеріальну відповідальність за недостачу грошей і цінностей у сформованих ними пачках, корінцях і в іншій упаковці за їх підписами, а також за наявність серед відсортованих і запакованих ними грошей неплатіжних і фальшивих білетів і монет та інші недоліки в роботі, які завдали матеріальної шкоди банку. Інкасатори несуть повну матеріальну відповідальність за схоронність грошей і інших цінностей, прий­нятих ними для доставки за призначенням.

Всі працівники установ банків, яким доручена робота з цінно­стями і здійснення операцій з ними, зобов'язані знати встанов­лений порядок ведення і обліку емісійно-касових операцій та правила зберігання грошей і цінностей, а також проходити при влаштуванні на роботу і періодично (не рідше одного разу на 12 місяців) медичні огляди, якщо цим працівникам дозволено но­сіння вогнепальної зброї та її застосування. При виявленні до­пущених працівниками будь-яких порушень вони не можуть посилатись на незнання вказаного порядку.

Працівникам кас та інкасаторам категорично забороняється:

передовіряти виконання дорученої роботи з цінностями іншим особам, а також виконувати роботу, яка не входить до кола їх обов'язків;

безпосередньо виконувати доручення підприємств, об'єднань, організацій, установ і громадян на одержання або внесення го­тівки на їх рахунки в банку, а також приймати від них безпосе­редньо документи на внесення грошей (крім документів по опе­раціях в касах, які застосовують контрольні апарати) або на одер­жання грошей, минаючи бухгалтерських працівників;

зберігати свої гроші та інші цінності разом з грошима та цінностями банку.

Керівники, головні бухгалтери і завідуючі касами установ банків зобов'язані забезпечити суворе дотримання правил здійснення емісійно-касових операцій, здійснення контролю за своєчасним оприбуткуванням грошей, які надійшли до кас бан­ку, і перерахуванням грошей з оборотних кас понад потреби в запасі готівки у сховищах.

До установ банків і службових осіб, винних у порушенні вимог правил організації емісійно-касової роботи, можуть бути засто­совані передбачені відповідними законодавчими актами заходи фінансового і дисциплінарного впливу, а в окремих випадках — і карна відповідальність.

З метою поліпшення стану готівкового обігу, запобігання зловживання під час здійснення операцій з готівкою, прихову­вання доходів в Україні застосовуються фінансові санкції у виг­ляді штрафу за порушення норм з регулювання обігу готівки.

В основі цих санкцій лежить принцип забезпечення єдиного дер­жавного підходу до встановлення економічної відповідальності господарських суб'єктів за порушення касової дисципліни і норм готівкового обігу. Так, відповідно до Указу Президента України від 12.06.1995 р. «Про застосування штрафних санкцій за пору­шення норм з регулювання обігу готівки» до порушника засто­совуються штрафні санкції. Для наочності складемо таку схему (рис. 26).

Штрафні санкції за порушення норм з регулювання обігу готівки застосовуються до суб'єктів підприємницької діяльності органами державної податкової служби на підставі матеріалів проведених ними перевірок і подань комерційних банків, дер­жавної контрольно-ревізійної служби, органів Міністерства внутрішніх справ України, Національного банку України у вста­новленому законодавством порядку, а стягнуті кошти направля­ються до державного бюджету.

Крім того, статтею 164² Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено застосування штрафних санкцій до суб'єктів господарювання за порушення ними касової дис­ципліни у розмірі від 8 до 20 неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян.

Без належної касової дисципліни неможливе нормальне здійснення готівково-грошового обігу. Тому чинні нормативні акти з питань готівкового обігу та емісійно-касової роботи по­винні постійно вдосконалюватися залежно від конкретних еко­номічних умов, які складаються у державі.

Рис 26

Виходячи з вищевикладеного можна дати таке поняття касо­вої дисципліни — виконання всіма суб'єктами господарювання встановлених чинними нормативними актами правил здійснен­ня операцій з готівкою.

ПІДСУМОК

Грошові розрахунки в Україні здійснюються за допомогою готівки та в безготівковій формі. У цій главі Ви розглянули юри­дичну сутність готівкових розрахунків в Україні. У теперішній час в Україні готівкові гроші обслуговують переважно сферу осо­бистого споживання, тобто прибутки і витрати населення. Інфляційні чекання, недостатній рівень розвитку банківської системи електронних розрахунків, падіння купівельного попиту переважної частини населення — все це не сприяє розвитку без­готівкових розрахунків у сфері особистого споживання.

Перспективи скорочення готівково-грошового обігу в Ук­раїні пов'язані із стабілізацією грошового обігу, ринковими пе­ретвореннями в економіці, запровадженням високоефективних банківських технологій у галузі розрахунків.

Сподіваємось, що отримані знання допоможуть Вам у ро­боті, особливо тим, хто безпосередньо є учасником відносин в сфері готівкових розрахунків.

Глава 6 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БЕЗГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

7. Правові основи організації безготівкових розрахунків.

2. Яка виникає відповідальність за порушення виконання гро­шових зобов'язань.

Безготівкові розрахунки в своїй сукупності формують певну систему. Система безготівкових розрахунків є складовою загаль­ної національної грошової системи. В ході становлення ринко­вих відносин і відповідної трансформації грошової сфери еко­номіки посилюється значення і роль безготівкових розрахунків як важливого самостійного і відособленого об'єкта правових та економічних відносин.

У цій главі буде розглянута правова основа регулювання без­готівкових розрахунків.

§ 1. Правові основи організації безготівкових розрахунків

Юридичні особи, їх філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу юридичної особи, та фізичні особи, у тому числі фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, відкривають поточні рахунки, інші рахунки для збе­рігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України за своїм вибором і за зго­дою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. У разі відкриття підприємством в установах банків більше одного рахунку, воно визначає один з цих ра­хунків як основний. Безготівкові розрахунки між підприємства­ми, фізичними особами здійснюються через банки шляхом пе­рерахування коштів з поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів.

Банки списують кошти з рахунків підприємств тільки за роз­порядженнями їх власників, крім випадків, у яких безспірне списання (стягнення) коштів передбачене законами України, а також за рішенням суду, арбітражного суду та за виконавчими написами нотаріусів.

Платежі одного клієнта за рахунок коштів іншого можуть здійснюватися лише у випадках уступки вимоги і переводу боргу відповідно до глави 17 Цивільного кодексу України та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Сфера безготівкових розрахунків організаційно поділяється на міжбанківські розрахунки, що обслуговують відношення між банками, і на міжгосподарські розрахунки між клієнтами банку. Правові основи організації безготівкових розрахунків у госпо­дарстві України визначені законами України «Про банки і бан­ківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про підприємства в Україні», у Постанові Верховної Ради України «Про застосування векселів у господарському обороті», а також у нормативних актах Національного банку України.

У найповнішому вигляді організація безготівкових розра­хунків визначена в Інструкції №7 Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті Украї­ни». Вимоги інструкції поширюються на підприємства, органі­зації та установи всіх форм власності, банки та їх установи, підприємців без створення юридичної особи і на фізичні особи та обов'язкова для виконання ними.

Організація безготівкових розрахунків ґрунтується на ряді прин­ципів:

1) підприємства всіх форм власності повинні зберігати свої грошові кошти у банках на розрахункових рахунках і викорис­товувати їх для міжгосподарських розрахунків шляхом перера­хування з рахунку платника на рахунок одержувача;

2) момент проведення платежу повинен максимально на­ближатися до відвантаження товару;

3) платежі з рахунку підприємства проводяться банком з доз­волу власника рахунку і в порядку, встановленому керівником підприємства;

4) господарчі органи мають право вибирати форми розра­хунків і спосіб платежу з числа передбачених діючим законодав­ством;

5) господарчі органи мають право вибирати банк для відкрит­тя свого рахунку.

Переваги безготівкових розрахунків перед готівковими оче­видні: прискорюється обіг грошей суб'єктів господарювання, значно скорочуються суспільні витрати обігу, збільшуються мож­ливості держави щодо регулювання грошової сфери тощо.

Відповідно до Інструкції № 7 Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті Украї­ни» передбачені певні форми безготівкових розрахунків. Форми безготівкових розрахунків виражають конкретний спосіб існу­вання, внутрішню організацію системи безготівкових розрахунків. Форми безготівкових розрахунків охоплюють сукупність розра­хункових документів, порядок їх оформлення, приймання уста­новами банків та відповідний документообіг. Кожна з форм без­готівкових розрахунків характеризується своєю структурою, пев­ними ознаками, конкретним механізмом платежу. Доцільність використання тієї чи іншої форми розрахунків визначається кон­кретним господарським завданням, змістом і методами розв'я­зання фінансових проблем господарськими суб'єктами.

Відобразимо правові форми безготівкових розрахунків у виг­ляді схеми (рис. 27).

Рис. 27

Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійсню­ватися за допомогою банківських платіжних карток. Порядок їх використання визначається Національним банком України.

Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) за­стосовуються у випадках, передбачених чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України.

Кожна форма безготівкового розрахунку встановлюється комплексом правових норм, які регулюють порядок грошових платежів за товар, послуги і неторгові операції між організація­ми та підприємствами різних форм власності, між організація­ми, громадянами, за допомогою правил і прийомів документо­обігу. Отже, форма безготівкового розрахунку — це правова форма проведення розрахунків.

Порядок і форма безготівкових розрахунків визначаються у договорі між сторонами.

Розглянемо правові форми безготівкових розрахунків.

Першою формою розрахунків, яку ми розглянемо, є розра­хунки із використанням платіжних доручень

Платіжне доручення — розрахунковий документ, який являє собою письмово оформлене доручення клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку.

Розрахунки платіжними дорученнями — одна з найпошире­ніших форм безготівкових розрахунків у господарському обо­роті України. Позитивною рисою розрахунків із застосуванням платіжних доручень є їхній універсальний характер. Доручення широко застосовуються в розрахунках за найрізноманітнішими платежами.

Платіжні доручення приймаються до виконання банками протягом 10 календарних днів з дня виписки. День заповнення доручення не враховується. Платіжні доручення в Україні засто­совуються в розрахунках за платежами товарного і нетоварного характеру. Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись: за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані по­слуги); в порядку попередньої оплати; для перерахування підпри­ємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, грошові доходи колгоспників тощо) на їх рахунки, відкриті в установах банків; в інших випадках за згодою сторін.

Банки приймають до виконання доручення від платників тільки в межах наявних коштів на їх рахунках, за винятком до­ручень на перерахування з основних рахунків підприємств до бюджетів та державних цільових фондів сум податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових платежів, пені, штрафів та інших санкцій, передбачених законодавством і застосованих у встановленому порядку за несвоєчасну сплату цих платежів, які приймаються банками незалежно від наявності коштів на цих рахунках.

У разі відсутності коштів на основному рахунку платника такі доручення обліковуються банком на позабалансовому ра­хунку № 9803. При цьому платник зобов'язаний протягом трьох робочих днів надати доручення на перерахування залишків коштів з інших поточних рахунків на основний рахунок для забезпе­чення погашення зазначеної заборгованості або погасити її без­посередньо з додаткового рахунку.

У разі недостатності коштів на основному рахунку підпри­ємства для виконання таких доручень здійснюється їх часткова оплата, яка оформлюється меморіальним ордером за підписом відповідального виконавця, завіреним відбитком штампа банку. У разі пропорційного розподілу коштів при сплаті розрахунко­вих документів у межах одного календарного дня їх надходжен­ня до банку сума від 1 до 99 копійок не є обов'язковою для розподілу і може залишатися на рахунку після виконання цих документів.

У тому разі, якщо одержувач коштів не має рахунку в уста­нові банку або розрахунки безпосередньо з одержувачем коштів платіжними дорученнями неможливі, підприємство може здійснювати перерахування коштів гарантованими платіжними дорученнями через підприємства зв'язку.

За допомогою гарантованих доручень підприємство може здійснювати без обмеження сумою перекази коштів: на ім'я ок­ремих громадян — кошти, що належать їм особисто (пенсії, алі­менти, заробітна плата, витрати на відрядження, авторський го­норар і т.п.); підприємствам — на видатки для заготівлі сільсько­господарської продукції у населених пунктах, де немає банків. Гарантоване доручення може бути прийняте до платежу тільки в певній сумі. На суму гарантованого установою банку доручення не може бути накладено арешт і звернено стягнення за претен­зіями до платника, який виписав доручення.

Розглянемо наступну правову форму безготівкових розра­хунків — розрахунки платіжними вимогами-дорученнями.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунко­вий документ, який складається з двох частин: верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг); нижня частина — доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку певну суму одержувачу.

Вимога-доручення заповнюється одержувачем коштів і над­силається безпосередньо платнику. Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк плат­ника. У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник запов­нює нижню частину цього документа і здає в банк, що його обслуговує. Платіжні вимоги-доручення приймаються банками протягом 20 календарних днів з дня виписування. День запов­нення платіжної вимоги-доручення не враховується. Банк прий­має до оплати вимогу-доручення в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку платника. У разі відмови платника сплатити вимогу-доручення він повідомляє про мотиви відмови безпосередньо одержувачу коштів у порядку і строки, зазначені в договорі.

Наступною правовою формою безготівкових розрахунків є розрахунки чеками.

В Україні міжбанківські розрахунки здійснюються через;

систему електронних платежів Національного банку України;

внутрішньобанківські платіжні системи комерційного банку

(філії);

банки-кореспонденти.

Головну роль в правовій організації міжбанківських розра­хунків відіграє система кореспондентських відносин. Кореспон­дентські відносини — договірні відносини між банківськими ус­тановами, метою яких є здійснення платежів, розрахунків та на­дання інших банківських послуг за дорученням один одного. Банки таким чином стають кореспондентами, тобто одночасно виступають клієнтами один щодо одного. Кореспондентські відносини можуть бути:

безпосередньо між комерційними банками (філіями);

між комерційними банками (філіями) і територіальними уп­равліннями Національного банку України.

Кореспондентські відносини з територіальним управлінням Національного банку встановлюються комерційним банком (філією) шляхом укладення між ними договору на розрахунко­во-касове обслуговування з відкриттям кореспондентського ра­хунку. Одночасно з відкриттям кореспондентського рахунку ко-

мерщйному банку (філії) — учаснику системи електронних пла­тежів відкривається технічний рахунок у територіальній розра­хунковій палаті, через який здійснюються міжбанківські розра­хунки

Кореспондентські відносини між комерційними банками (філіями) встановлюються шляхом відкриття одним комерцій­ним банком (філією) кореспондентського рахунку в іншому ко­мерційному банку (філії) на підставі укладеної кореспондентсь­кої угоди на здійснення банківських операцій

Кореспондентські рахунки комерційним банкам (філіям) відкриваються на балансових рахунках, визначених норматив­ними актами Національного банку

Розглянемо порядок відкриття кореспондентських рахунків комерційним банкам (філіям) у територіальному управлінні На­ціонального банку

Для відкриття кореспондентського рахунку керівник та го­ловний бухгалтер комерційного банку особисто подають територіальному управлінню Національного банку (за своїм місцезнаходженням) такі документи

заяву на відкриття кореспондентського рахунку встановле­ного зразка Заява підписується керівником та головним бухгал­тером комерційного банку,

копію належним чином зареєстрованого статуту, засвідчену реєструючим органом або нотаріально,

копію ліцензії Національного банку на здійснення банківсь­ких операцій, засвідчену нотаріально,

копію документа, що підтверджує взяття комерційного бан­ку на податковий облік, засвідчену нотаріально,

копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фон­ду України, засвідчену нотаріально або органом, що видав доку­мент,

копію довідки органу державної статистики про включення до Державного реєстру, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку,

картку із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчену нотаріально

Для відкриття кореспондентського рахунку філії, крім вищепереліченого, додатково подають клопотання комерційного банку про відкриття кореспондентського рахунку філії із зазна­ченням свого місцезнаходження, ідентифікаційного коду, номера кореспондентського рахунку та територіального управління Національного банку, в якому він відкритий, а також податко­вого органу, в якому комерційний банк стоїть на обліку

Кореспондентський рахунок відкривається на підставі укла­деного договору та відповідного напису на заяві на відкриття кореспондентського рахунку керівника територіального управ­ління Національного банку або уповноваженої ним особи

У разі відкриття (закриття) комерційному банку (філії) кореспондентського рахунку територіальне управління Національ­ного банку зобов'язане повідомити про це податковий орган за місцем обліку власника рахунку протягом трьох робочих днів, включаючи день відкриття (закриття) Днем відкриття корес­пондентського рахунку комерційного банку (філії) вважається дата, зазначена в заяві на відкриття його рахунку в розділі «Відмітки територіального управління Національного банку Ук­раїни» Днем закриття кореспондентського рахунку комерцій­ного банку (філії) вважається дата виключення цього банку із учасників системи електронних платежів

У разі відкриття (закриття) кореспондентського рахунку філії комерційного банку територіальне управління Національного банку крім вищезазначеного повідомлення, у такий же строк повідомляє податковий орган за місцем обліку комерційного банку-юридичної особи та територіальне управління Національно­го банку, де обслуговується комерційний банк цієї філії

Форма і зміст повідомлення податкових органів про відкриття (закриття) рахунків встановлюється центральним податковим органом України Копія повідомлення з документальним підтвер­дженням про його відправлення, а також повідомлення подат­кового органу про взяття рахунку на облік зберігаються у справі з юридичного оформлення рахунку

Місцезнаходженням власника кореспондентського рахунку вважається адреса, вказана у картці із зразками підписів та відбит­ком печатки, причому вона має відповідати адресі, вказаній у статуті (положенні) Про зміну місцезнаходження власник ко­респондентського рахунку, крім податкового органу, зобов'яза­ний повідомити у тижневий строк у письмовій формі територіальне управління Національного банку, в якому відкритий його рахунок Невиконання цієї вимоги дає право територіальному управлінню Національного банку порушувати питання перед ко­мерційним банком (філією) про розірвання укладеного між ними договору в порядку, встановленому чинним законодавством

Картка із зразками підписів та відбитком печатки подається удвох примірниках У картку включаються зразки підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства та установчих доку­ментів банку надано право розпорядження кореспондентським рахунком та підпису розрахункових документів Право першого підпису належить керівнику банку та уповноваженим ним осо­бам Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним особам Зразки підписів керівника та го­ловного бухгалтера комерційного банку (філії) включаються в картку обов'язково Право першого підпису не може бути нада­но головному бухгалтеру та іншим особам, які мають право дру­гого підпису Право другого підпису не може бути надано осо­бам, які мають право першого підпису

У разі заміни чи доповнення хоча б одного підпису подається нова картка із зразками підписів усіх осіб, які мають право першого та другого підпису

У разі призначення тимчасово виконуючого обов'язки керів­ника та/або головного бухгалтера подається тимчасова картка тільки із зразками підписів цих осіб, засвідчена нотаріально У разі тимчасового надання особі права першого чи другого підпису, а також тимчасової заміни однієї з осіб, уповноважених керівником чи головним бухгалтером відповідно, нова картка не скла дається, а додатково подається картка тільки із зразком підпису тимчасово уповноваженої особи із зазначенням строку події та копія відповідного документа (протоколу, наказу тощо), що підтверджує ці повноваження Ця тимчасова картка підписуєть­ся керівником та головним бухгалтером, засвідчується відбитком печатки і додаткового засвідчення не потребує

У картці із зразками підписів та відбитком печатки вказуєть­ся номер кореспондентського рахунку, а також ідентифікацій­ний код власника рахунку, що проставляється на підставі довід­ки органу державної статистики

Використання печаток, призначених для спеціальних цілей, наприклад, «для пакетів», «для перепусток», не допускається У разі тимчасової відсутності печатки у новоствореного комер­ційного банку (філії), а також у зв'язку з реорганізацією, зміною найменування чи підпорядкованості, спрацьованістю чи втра­тою печатки керівник або уповноважена ним особа територіаль­ного управління Національною банку на підставі письмового звернення надає власнику кореспондентського рахунку строк для виготовлення нової печатки

У разі переоформлення кореспондентського рахунку у зв'яз­ку з реорганізацією банку (злиття, приєднання, поділ, перетво­рення, виділення) подаються такі ж документ, що і при ство­ренні банку Уразі зміни найменування, що не викликане реорганізацією, у тижневий строк подається заява власника кореспондентського рахунку та зміни до установчих документів, оформлені належним чином укладається новий договір У разі внесення до установчих документів змін (доповнень), які не погребують перереєстрації банку, власник рахунку зобов'язаний подати змінені установчі документи протягом трьох робочих днів з дня затвердження цих змін

У разі відкриття рахунку на ім'я ліквідаційної комісії по­дається рішення уповноваженого органу про ліквідацію банку і засвідчена нотаріально картка із зразками підписів уповноваже них членів ліквідаційної комісії та відбитком печатки банку, що ліквідується

Кореспондентський рахунок комерційного банку закриваєть­ся на підставі рішення

Національного банку про ліквідацію комерційного банку,

арбітражного суду про ліквідацію комерційного банку чи визнання його банкрутом,

вищого органу управління комерційного банку про реоргані­зацію чи ліквідацію, на інших підставах, передбачених чинним законодавством

Кореспондентський рахунок філії комерційного банку закри­вається на підставі рішення вищого органу управління комер­ційного банку, якому відповідно до чинного законодавства та установчих документів банку надано таке право

Сторона, яка вважає за необхідне змінити чи розірвати до­говір, надсилає пропозиції про це другій стороні за договором Зміна чи розірвання договору здійснюється за узгодженням сторін, а у разі недосягнення згоди — в порядку, встановленому чинним законодавством

Справа з юридичного оформлення кореспондентського ра­хунку комерційного банку (філії) залишається в територіально­му управлінні Національного банку

Комерційні банки (філії) можуть встановлювати кореспон­дентські відносини з іншими комерційними банками (філіями) шляхом відкриття кореспондентських рахунків «Лоро», «Ностро», але тільки після отримання відповідної ліцензії Національ­ного банку

Кореспондентський рахунок «Лоро» відкривається на підставі договору про встановлення кореспондентських відносин, укла­деному банками-кореспондентами, умови якого повинні відпо­відати чинному законодавству та нормативним актам Національ­ного банку

Для відкриття кореспондентського рахунку «Лоро» комер­ційний банк подає банку кореспонденту такі документи

заяву на відкриття кореспондентського рахунку, підписану керівником та головним бухгалтером комерційного банку, копію статуту комерційного банку, засвідчену нотаріально, копію ліцензії Національного банку на здійснення банківсь­ких операцій, засвідчену нотаріально,

картку із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчену нотаріально

Для відкриття кореспондентського рахунку «Лоро» філія ко­мерційного банку подає банку-кореспонденту такі документи

заяву на відкриття кореспондентського рахунку, підписану керівником та головним бухгалтером філії,

копію належним чином оформленого Положення про філію, засвідчену нотаріально чи банком, що створив філію,

копію дозволу комерційного банку на здійснення банківсь­ких операцій, засвідчену нотаріально,

картку із зразками підписів та відбитком печатки, засвідчену нотаріально

При відкритті (закритті) комерційному банку (філії) корес­пондентського рахунку «Лоро» банк-кореспондент зобов'язаний повідомити про це територіальне управління Національного бан­ку, в якому відкритий кореспондентський рахунок цього комерційного банку (філії), протягом трьох робочих днів, включаючи день відкриття (закриття) Днем відкриття кореспондентського рахунку «Лоро» вважається дата, зазначена в заяві комерційного банку (філії) на відкриття цього рахунку у розділі «Відмітки банку» Днем закриття кореспондентського рахунку «Лоро» вважаєть­ся дата перерахування залишку цього рахунку на кореспондент­ський рахунок комерційного банку (філії), який відкритий у те­риторіальному управлінні Національного банку

У разі відкриття (закриття) кореспондентського рахунку «Лоро» філії комерційного банку, банк кореспондент, крім ви­щезазначеною повідомлення у такий же строк повідомляє територіальне управління Національного банку, де обслуговується комерційний банк цієї філії Копія повідомлення з документаль

ним підтвердженням про його відсилання зберігається у справі з юридичного оформлення рахунку

При здійсненні розрахунків між банками-кореспондентами обов'язковим є кодування інформації з метою забезпечення її конфіденційності

На підтвердження проведених операцій за кореспондентсь­ким рахунком «Лоро» (зарахування, списання коштів) банк-ко­респондент надсилає комерційному банку виписку за цим ра­хунком Банки-кореспонденти зобов'язані забезпечувати іден­тичність залишків на рахунках «Лоро» і «Ностро» у своїх балансах Щомісячно у строк та спосіб, визначений за згодою сторін, бан­ки кореспонденти здійснюють звірення залишків коштів на ко­респондентських рахунках «Лоро» і «Ностро»

Таким чином, безготівкові розрахункові правовідносини — це урегульовані нормами права відносини, які виникають, зміню­ються та припиняються між суб'єктами при даній формі грошо­вого обігу

§ 2. Відповідальність за порушення виконання грошових зобов'язань

Відповідно до Інструкції № 7 Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті Украї­ни» платники грошових коштів, які не дотримуються встанов­лених строків платежів, за прострочення платежу згідно із Зако­ном України від 22 11 1996 р «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» сплачують на користь одержувачів пеню у розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не вище подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який стягується пеня

Платники самостійно нараховують пеню за несвоєчасно спла­чені ними суми, за правильність нарахування якої несуть відпо­відальність, і подають банку платіжні доручення на перераху­вання сум пені, як правило, одночасно із сплатою основного боргу У платіжному дорученні сума пені у разі сплати й разом із сумою основного боргу вказується окремо В рядку «Призначення платежу» поряд із зазначенням виду та суми платежу за основним боргом наводиться розрахунок суми пені та обов'яз­ково робиться посилання на угоду, якою встановлений розмір пені, та на ст. ст. 1 і 3 Закону України від 22 11 1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»

У разі якщо пеня сплачується за окремим платіжним дору­ченням, у рядку «Призначення платежу» має бути вказано «Пеня за прострочення... (вид платежу)», номер, дата і сума, за простро­чення якої нарахована пеню, має бути наведено ЇЇ розрахунок, а також зроблено посилання на угоду, якою встановлений розмір пені, та на ст.ст. 1 і 3 вищезазначеного Закону.

Спори між платником і одержувачем коштів, що виникати­муть у зв'язку з несплатою або неправильним нарахуванням плат­ником пені, мають вирішуватись у претензійно-позовному по­рядку.

У разі затримки банком одержувача зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта понад визначений термін, банк сплачує на користь одержувача коштів пеню у розмірі, що пе­редбачається угодою сторін на проведення розрахунково-касо­вого обслуговування, але не вище подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який стя­гується пеня. Відповідальність за правильність нарахування пені покладається на банк одержувача грошових коштів.

Банк перераховує за меморіальним ордером, підписаним керівником і головним бухгалтером банку, пеню на рахунок клієнта на підставі розрахунку сум пені; копія ордеру надається клієнтові.

Спори між клієнтом і банком, що виникатимуть у зв'язку з несплатою або неправильним нарахуванням банком пені, мають вирішуватись у претензійно-позовному порядку.

У разі перевищення нормативного терміну проходження платежів обслуговуючим банком відправлення коштів, останній стягує з банку у претензійно-позовному порядку пеню за кож­ний день затримки. Сума обчислюється відповідно до постано­ви Верховної Ради України від 25.06.1993 р. «Про норматив обі­гу платіжних документів в Україні».

Відповідальність за необґрунтованість безспірного стягнен­ня або безакцентного списання коштів, за недостовірність вка­заних у розрахункових документах даних, згідно з нормами ци­вільного законодавства (ст.ст. 203, 440 тощо Цивільного Кодек­су України) застосовується у вигляді відшкодування заподіяних безпідставним безспірним стягненням або безакцентним спи­санням збитків.

Крім того, в договорах, які укладаються між суб'єктами підприємницької діяльності, може бути передбачена також відпо­відальність у вигляді штрафів за випадки необґрунтованого безспірного стягнення коштів на користь суб'єкта підприємниць­кої діяльності. Згідно із ст. 8 Арбітражного процесуального ко­дексу України за необґрунтоване списання у безспірному по­рядку претензійної суми винна сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 відсотків від списаної суми.

Банк не несе відповідальності за достовірність змісту розра­хункового документа, і всі суперечки, які можуть виникнути з цих питань між підприємствами, мають вирішуватися в претензійно-позовному порядку. Крім того, чинним законодавством і договорами можуть бути передбачені додаткові санкції за окремі порушення виконання грошових зобов'язань.

Відповідно до ст.ст. 149-152 Цивільного процесуального ко­дексу України; ст.ст. 66, 67 Арбітражного процесуального ко­дексу України; ст.ст. 29, 126 Кримінально-процесуального Ко­дексу України для забезпечення цивільного позову суд, арбіт­ражний суд, судді, а також прокурори, слідчі органів прокуратури, внутрішніх справ і служби безпеки України за порушеними кри­мінальними справами можуть за заявою сторони, що подала позов, або за своєю ініціативою вжити заходів щодо забезпечен­ня позову. Одним із таких заходів є накладення арешту на кош­ти, що належать юридичній або фізичній особі. Крім того, відпо­відно до вищезазначених статей Кримінально-процесуального кодексу України арешт може бути накладений на кошти фізич­них осіб для забезпечення можливої конфіскації майна.

Залежно від ухвали суду, постанови прокурора, слідчого арешт може бути накладений на всі кошти, що знаходяться на рахун­ках юридичної (фізичної особи), або на який-небудь конкрет­ний рахунок, на кошти на рахунку в цілому і на конкретно виз­начену суму.

Заходи щодо здійснення арешту коштів виконуються банка­ми негайно після отримання ухвали суду або постанови проку­рора, слідчого про накладення арешту. Якщо ухвала суду або постанова прокурора, слідчого про накладення арешту надійшли до банку після закінчення операційного дня, то заходи щодо здійснення арешту коштів виконуються банками за станом на початок наступного операційного дня. Якщо на кошти юридич­них осіб арешт накладає арбітражний суд, то, крім винесеної ухвали, ним повинен бути виданий також наказ. Ухвала суду або постанова прокурора, слідчого надсилається безпосередньо до банку, в якому відкритий рахунок юридичної або фізичної осо­би. на кошти якої накладений арени.

У разі накладання арешту на кошти на рахунку юридичної або фізичної особи банком припиняється списання коштів за розпорядженням власника рахунку (в тому числі використання коштів на потреби підприємства та виплату заробітної плати і прирівняних до неї платежів), за винятком платежів до бюджету та внесків до державних цільових фондів. При цьому для вико­нання ухвали суду (постанова прокурора, слідчого), на час на­кладення арешту, банк відкриває юридичній або фізичній особі на балансовому рахунку № 2909 спеціальний рахунок. Накопи­чення коштів на спеціальному рахунку, на виконання ухвали суду (постанови прокурора, слідчого), здійснюється в тій же групі черговості, що і оплата розрахункових документів за виконавчи­ми документами судів, згідно з встановленим порядком черго­вості виконання платежів. Кошти, які накопичуються на спеці­альному рахунку, забороняється використовувати до отримання рішення суду про їх стягнення або ухвали суду (постанови про­курора, слідчого) про зняття арешту. Накопичені кошти вико­ристовуються виключно для забезпечення позову (конфіскації). Будь-які інші претензії до спеціального рахунку пред'являтися не можуть.

Якщо арешт накладений на рахунок із зазначенням в ухвалі (постанові) конкретної суми, яка є на рахунку, банк цю суму резервує на спеціальному рахунку і продовжує проведення опе­рацій за встановленим порядком.

У разі відсутності або недостатності коштів на рахунку банк перераховує наявну суму коштів на спеціальний рахунок за ок­ремою ознакою, вміщує ухвалу (постанову) до картотеки за по­забалансовим рахунком № 9803 та повідомляє суд (прокурора, слідчого) про відсутність або недостатність коштів для прийнят­тя ним відповідного рішення. При цьому у разі надходження коштів на рахунок відповідача здійснюється їх накопичення на спеціальному рахунку до остаточного вирішення цього питання судом або накопичення зазначеної в ухвалі (постанові) суми. Після накопичення на спеціальному рахунку необхідної суми і відсутності інших ухвал (постанов) про накладення арешту банк резервує її на цьому рахунку і відновлює проведення операцій за встановленим порядком.

У разі коли арешт накладений на рахунок у цілому, без заз­начення в ухвалі (постанові) конкретної суми, банком здійсню­ються заходи по забезпеченню арешту, але кошти накопичуються на спеціальному рахунку без обмеження сумою до прийняття судом рішення за позовом або ухвали про скасування арешту.

Після прийняття рішення суду за цивільним позовом (виро­ку в частині цивільного позову) та при наявності на спеціально­му рахунку відповідної суми арештованих коштів банк на підставі виконавчого документа суду та розрахункового документа стягувача перераховує призначену до стягнення суму на рахунок стягувача. У такому ж порядку виконується вирок суду про кон­фіскацію майна.

Якщо на спеціальному рахунку була накопичена сума мен­ша, ніж в рішенні про стягнення, і присуджена до стягнення сума не перевищує зазначену в ухвалі (постанові), то накопиче­на сума перераховується повністю на рахунок стягувача, а роз­рахунковий документ з відміткою про його часткову оплату вміщується в картотеку несплачених документів на позабалан­совий рахунок № 9803 в ту ж саму дату, в яку була вміщена ухвала (постанова) про накладення арешту. У разі прийняття судом рішення про стягнення суми меншої, ніж накопичена на спеціальному рахунку, невикористана сума повертається бан­ком на той рахунок, з якого вона була залучена.

Після накладення арешту на кошти на рахунку повернення помилково зарахованих коштів здійснюється власником рахун­ку позачергово у п'ятиденний термін після зняття арешту, нако­пичення на спеціальному рахунку зазначеної в ухвалі суми або за письмовим дозволом органу, який наклав арешт.

У разі прийняття судом рішення або ухвали про скасування арешту у зв'язку з відмовою в позові або з інших підстав, банк відновлює проведення операцій в установленому порядку. Кошти, які були накопичені за час накладення арешту на спеціальному рахунку, повертаються банком не пізніше наступного робочого дня після скасування арешту на той рахунок, з якого вони були залучені.

Якщо до банку надійшли декілька ухвал (постанов) про на­кладення на кошти на рахунку арешту, то вони виконуються банком у календарній черговості їх надходження.

ПІДСУМОК

У цій главі Ви розглянули сутність безготівкових розрахунків. Безготівкові розрахунки обслуговують господарські взаємовід­носини підприємств, організацій, установ, об'єднань, фінансово-кредитних органів. Основне місце в цих розрахунках займа­ють платежі за матеріальні цінності та послуги.

Організація безготівкових розрахунків повинна сприяти про­цесу відтворення, відповідати конкретним вимогам, які обумов­лені інтересами розвитку економіки. Головна з них — забезпе­чувати своєчасне отримання кожним підприємством грошових коштів за поставлену ним продукцію та надані послуги, тим са­мим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахун­ках. Крім того, організація розрахунків повинна передбачати створення умов для взаємного контролю постачальника та по­купця за дотримання господарчих угод, здійснення банківсько­го контролю за діючими правилами розрахунків.

Сподіваємося, що отримані знання допоможуть Вам у ро­боті, особливо тим, хто безпосередньо є учасниками вказаних відносин.

Глава 7 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

/. Коли виникають кредитні правовідносини.

2. Яка відповідальність виникає за порушення кредитних правовідносин.

У цій главі буде розглянуто сутність банківського кредиту­вання. Сьогодні в Україні функціонують підприємства, органі­зації і господарські товариства, засновані на різних формах влас­ності. Це створює різнобій і складності в організації кредитних правовідносин між банками, з одного боку, та підприємствами, організаціями і товариствами, з іншого. В умовах ринкової еко­номіки змінився характер кредитного договору. Активну роль стали виконувати обидва його суб'єкти на паритетних засадах, що вимагає зміцнення правового поля діяльності кредитора та

позичальника.

Крім цього, в даній главі ми розглянемо відповідальність суб'єктів у випадку порушення встановлених правил в сфері кредитних правовідносин.

§ І. Поняття та правова основа виникнення кредитних правовідносин

Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України. Вони одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих тим­часово вільних коштів. Комерційні банки, що мають відповідну ліцензію Національного банку України на право проведення операцій з валютними цінностями, можуть виступати в ролі по­купця і продавця тимчасово вільних коштів в іноземній валюті. Банківська система, надаючи кредити, організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та пере­розподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає його де­фіцит.

Кредитні відносини виникають між різними суб'єктами. Найбільш поширені вони між банками з одного боку, і підприємствами — з другого Нині широкого розвитку набувають кре­дитні відносини між підприємствами та господарськими това­риствами, що пов'язано з введенням комерційного кредиту і век­сельних розрахунків Кредитні відносини можуть виникнути між банками і державою (наприклад, комерційні банки купують об­лігації внутрішньої державної позики) Набувають подальшого розвитку кредитні відносини між банками та населенням Насе­лення кредитує банки через вклади в них, купівлю ощадних сер­тифікатів тощо Водночас банки надають населенню споживчі кредити Кредитні відносини між підприємствами, організація­ми з одного боку, та населенням — з другого, набувають важли­вого значення Відповідно до чинного законодавства кредиту­ванням громадян можуть займатися не тільки банки, а й інші організації ломбарди, кредитні спілки тощо Крім того, кредитні відносини можуть виникнути між фізичними особами

Правова природа кредитних правовідносин закладена у нор­мах законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», Положення Національного банку України «Про кредитування», Цивільного кодексу України (ст. ст. 380—385) та інших нормативних актах

Для того щоб виникли кредитні правовідносини, необхідно укласти кредитний договір Кредитний договір — згода сторін, на підставі якої кредитодавець зобов'язується надати кредит пози­чальникові у розмірі та на умовах, що передбачені договором, а позичальник зобов'язується повернути його у строк з відповід­ною платою за користування

Відповідно до Положення Національного банку України «Про кредитування» існує декілька форм кредиту (рис 29)

Розглянемо ці форми кредиту

Банківський кредит.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм .власності у тимчасове користування на умовах, передба­чених кредитним договором Основними з них є забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від не­повернення боргу через неплатоспроможнісгь позичальника

Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банку у визначе

Рис 29

ний у кредитному договорі строк з відповідною платою за кори­стування ним

Цільовий характер використання передбачає спрямування позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним

договором

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на поточних (валют­них) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів Кредити в іноземній валюті можуть одержувати тільки юридичні особи-резиденти Ук­раїни для проведення діяльності, передбаченої їх статутними

документами

Рішення про надання кредиту позичальникам, незалежно від його розміру, приймається колегіальне (Правлінням банку, Кре­дитним комітетом, Комісією і таке інше) більшістю голосів і оформляється протоколом При наданні позичальнику кредиту, розмір якого перевищує 10 % власного капіталу («великі креди­ти»), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 % власних коштів банків Загальний об­сяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку Для захисту інте­ресів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених Національним банком України економіч­них нормативів діяльності комерційних банків та вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів

Розглянемо порядок укладення кредитних договорів між бан­ком і суб'єктом господарської діяльності

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кре­дитних договорів, що укладаються між кредитором і позичаль­ником і визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін Кредитні договори укладаються тільки в письмовій формі і не можуть змінюватися в односторонньому порядку, без згоди обох сторін Кредитний договір може бути укладений як шля­хом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, те­лефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої при належності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користу­вання кредитом Для отримання кредиту позичальник звертається до банку Форма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви В документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строки погашення та форми забезпечення Якщо рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він подає до банку установчі документи з зазначенням юридичної адреси, завірену банком картку із зразками підписів та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявність заборгова­ності за позичками Розмір відсоткових ставок та порядок їх оплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечен­ня, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших фак­торів У разі зміни облікової ставки умови договору можуть перепядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та постачальника Для кредитів що надаються в іноземній валюті, необхідно враховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів Позичальник що отримує одноразовий кредит на придбання товарів чи на оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за

контрактами, угодами подає до банку копії цих контрактів і угод та інші документи які стосуються заходу, надходженнями від якого передбачається погашення кредиту Позичальник, що звертається до банку для отриманням кредиту на спорудження об'єктів для зберігання та переробки сільськогосподарської про­дукції виробництва товарів народного споживання і таке інше, подає до банку проект будівництва (реконструкції) підприємства, що відповідає встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим нормам, а також висновки експертів щодо проектно-кошторисної документації, які підтверджують дотримання встановлених норм, та інші необхідні для кредитування документи (контракт з будівельною організацією, техніко-економічне обґрунтування, графіки виконання робіт) Позичальник, що отримує кредит на витрати, які не перекрива­ються надходженнями протягом календарного року, надає прогнозні розрахунки потреби в короткостроковому кредиті на рік з поквартальною розбивкою

Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичаль­ника можуть бути:

забезпеченість власними коштами не менш як на 50 % усіх його видатків,

репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної, платіжної дисципліни),

оцінка продукції, що випускається, наявність замовлення на и реалізацію, характер послуг, які надаються (конкурентноздатність на внутрішньому та зовнішньому ринках, попит на продукцію, послуги, обсяги експорту),

економічна кон'юнктура (перспективи розвитку позичаль­ника наявність джерел коштів для капіталовкладень) тощо

Необхідні відомості про позичальника та інформація, яку отримав банк при оформленні кредиту, систематизується у кре­дитній справі позичальника

Документи, що зберігаються у цій справі, групуються таким чином

матеріали з надання кредиту (кредитний договір боргові зобов’язання гарантійні листи тощо), фінансово-економічна інформація (бухгалтерські баланси, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани тощо),

матеріали про кредитоспроможність позичальника (довідки, отримані від інших банків, запити, листування, звіти аудиторсь­ких фірм тощо)

Забороняється надання кредитів на:

покриття збитків господарської діяльності позичальника,

формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств,

придбання цінних паперів будь-яких підприємств

Видами забезпечення кредиту є неустойка (штрафи, пені), застава, поручительство, гарантія

Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням У разі застосування страхування кредитною ризику банк має впевнитись у надійності страховика Сума страхових зобов'язань, які страховик може прийняти на себе, залежить від правового статусу товариства, у формі якого створена страхова організація Для більшої надійності вищезазначених видів забезпечення кредиту може укладатися тристороння угода банк — гарант (пору­читель, страхова організація) — позичальник

Кредити надаються суб'єктам господарської діяльності у без­готівковій формі, шляхом оплати платіжних документів з позич­кового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативни­ми актами Національного банку України, або шляхом перераху­вання на рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кре­дитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції Погашення кре­диту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється по­зичальником з поточного (валютного) рахунку Якщо рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та оплата відсотків здійснюються платіжними дору­ченнями позичальника, а за умови визнання боргу позичальни­ком — платіжною вимогою банку у встановленому чинним за­конодавством порядку У разі неможливості оплати боргу пози­чальником, він стягується з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку Кошти для погашення забор­гованості в першу чергу направляються для сплати відсотків за користування кредитом, потім — простроченої заборгованості

Сума, що залишається, направляється на погашення основної суми кредиту

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсотко­вої ставки проводиться банком у виняткових випадках, у разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені обставини за умови прийняття позичаль­ником відповідних заходів щодо їх усунення Це відстрочення має бути оформлене додатковим договором між; позичальником та банком і є невід'ємною частиною кредитного договору Банк контролює виконання позичальником умов кредитного догово­ру, цільове використання кредиту, своєчасне і повне його пога­шення При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'я­заний проводити перевірки стану збереження заставленого май­на, що повинно бути передбачено кредитним договором У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призна­ченням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів в межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків (комісій), при відсутності домо­вленості про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором

Розглянемо правову основу регулювання міжбанківських кредитів

Надання кредитів комерційними банками на міжбанківському ринку регламентується Законом України «Про банки і бан­ківську діяльність», Цивільним кодексом України, нормативними актами Національного банку України, статутами комерційних банків та кредитними договорами Кредитні відносини між комерційними банками визначаються на договірних засадах, шляхом укладання кредитних договорів, які мають передбачати права та зобов'язання сторін з належним оформленням справ за міжбанківськими кредитами Надання міжбанківських кредитів має супроводжуватися відкриттям рахунків, порядок відкриття яких передбачений відповідними планами рахунків бухгалтерсь­кого обліку банків України Спірні питання за міжбанківськими кредитами вирішуються в порядку, встановленому чинним за­конодавством України або за взаємною згодою комерційних банків через третейський суд Комерційні банки, як економічно самостійні і незалежні від виконавчих та розпорядчих органів державної влади у своїх рішеннях, пов'язаних із оперативною діяльністю, мають право самостійно встановлювати рівень відсот­кової ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту та пропозицій на міжбанківському ринку та рівні облікової ставки Загальний розмір отримання комерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку Забороняється їх надання та отримання банків­ськими установами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це здійснюєть­ся за дорученням юридичної особи Національний банк Украї­ни, враховуючи фінансовий стан комерційного банку, має пра­во встановлювати інші обмеження загальної суми залучення та надання комерційними банками міжбанківських кредитів

Комерційний кредит

Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка виз­начає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарсь­кої діяльності Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої господарчі відносини і можуть ство­рювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов'язань борж­ника сплатити кредиторові зазначену суму у визначений термін Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані това­ри, виконані роботи, надані послуги щодо яких продавцем на­дається відстрочка платежу У разі оформлення комерційного кредиту за допомогою векселя інші угоди про надання кредиту не укладаються

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

оплати боржником векселя,

передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ),

переоформлення комерційного кредиту на банківський

У разі оформлення комерційного кредиту не за допомогою векселя, погашення такого кредиту здійснюється на умовах, пе­редбачених договором сторін

Лізинговий кредит

Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особа­ми, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укла-

данням лізингової угоди Лізинг — це форма майнового креди­ту Його об'єктом є різне рухоме (машини, обладнання, транс­портні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухоме (бу­динки, споруди, система телекомунікації та ін. ) майно Суб'єкта­ми лізингу можуть бути лізингодавець (суб'єкт господарювання, що є власником об'єкта лізингу і здає його в оренду), користу­вач (суб'єкт, що домовляється з лізингодавцем на оренду про набуття права володіння та розпорядження об'єктом лізингу у встановлених лізинговою угодою межах), виробник (підприєм­ство, організація та інші суб'єкти господарювання, які здійсню­ють виробництво або реалізацію товарно-матеріальних ціннос­тей)

Іпотечний кредит

Іпотечний кредит — це особливий вид економічних відно­син з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна

Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спе­ціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки, позичаль­никами — юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або поручителів, які надають під заставу об'єк­ти іпотеки на користь позичальника Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділян­ки, що є власністю позичальника і не є об'єктом застави за іншою угодою

Споживчий кредит

Споживчий кредит — кредит, який надається тільки в на­ціональній грошовій одиниці фізичним особам-резидентам Ук­раїни на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не перед­бачено умовами кредитного договору Банк надає кредити фізич­ним особам у розмірах, що визначаються, виходячи з вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт жиглових будинків, садових бу­динків, дач та інших будівель визначається в межах вартості май­на, майнових прав, які можуть бути переданими банку в забезпечення фізичною особою та сумою її поточних доходів за винятком обов'язкових платежів, протягом 10 років Строки кредиту встановлюються залежно від цілей об'єкта кредитування, роз

міру позики, платоспроможності позичальника, причому цей строк не повинен перевищувати 10 років з дня його надання. Фізичні особи погашають кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунку, переказами через пошту або готівкою.

Бланковий кредит

Комерційний банк може надавати бланковий кредит тільки в межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення — тільки під зобов'язання повернути кре­дит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит

Кредит може надаватися позичальнику банківським консор­ціумом такими способами:

а) акумулюванням кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяль­ності;

б) гарантуванням загальної суми кредиту провідним банком або групою банків; кредитування здійснюється в залежності від

потреби в кредиті;

в) зміною гарантованих банками-учасниками квот кредит­них ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в

консорціумній операції.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національний банк України», до Національного банку України як кредитора остан­ньої інстанції може звернутися комерційний банк або інша кре­дитна установа для отримання рефінансування у разі вичерпан­ня інших можливостей рефінансування. Національний банк України має право, але не зобов'язаний, надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи.

Таким чином, банківські кредитні правовідносини ~ це урегу­льовані нормами банківського права відносини між банком і позичальником, в силу яких останній зобов'язується використа­ти наданий йому кредит на зазначені у договорі цілі та поверну­ти його у встановлений термін і відсотками банку.

§ 2. Відповідальність суб'єктів банківського кредитування

Відповідно до Положення Національного банку України «Про кредитування» у кредитних договорах передбачається відпові­дальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перераху­вання валюти кредиту у вигляді стягнення пені, що встанов­люється за згодою сторін. У кредитних договорах також перед­бачається відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням отриманих від Національного банку України кредитних ресурсів у вигляді стягнення з позичальника штрафу в розмірі не менше 25 % розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку, а також відповідальність позичальника за використан­ня не за цільовим призначенням кредиту, наданого за рахунок власних ресурсів комерційного банку, у вигляді стягнення з по­зичальника штрафу в розмірі до 25 % розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодав­ством порядку.

За порушення умов Положення «Про кредитування» до ко­мерційних банків можуть бути застосовані заходи впливу, пе­редбачені ст. 62 Закону України «Про Національний банк Ук­раїни».

Комерційні банки зобов'язані у кожному випадку неповер­нення кредиту та нарахованих відсотків за користування креди­том вирішувати питання про стягнення заборгованості у вста­новленому чинним законодавством порядку, а у разі неможли­вості стягнення —- порушувати у суді справу про банкрутство.

За невиконання або неналежне виконання кредитних зобо­в'язань винна особа несе цивільно-правову відповідальність при наявності спільних умов (збитки, противоправність дій винної особи, безпосередній причинний зв'язок між збитками та про­типравними діями, вина) за правилам ст.ст. 203—215 ЦК Украї­ни. У випадку визнання угоди недійсною наступає реституціальна відповідальність.

У тих випадках, коли кредитні зобов'язання були забезпе­чені, повинні застосовуватись і правила солідарної та субсидіарної відповідальності (ст.ст. 174—176 ЦК України). Поручитель, гарант, страхувальник за невиконання (неналежне виконання) позичальником своїх зобов'язань несуть перед кредитором по­вну відповідальність за умови його повної платоспроможності і відповідно в частині недостатності у позичальника майна для

відповідальності в повному обсязі. Таким чином, відповідальність цих осіб набуває субсидіарного характеру.

Якщо кредитне зобов'язання було забезпечене одночасно кількома видами, то в такому випадку може виникнути солідар­на відповідальність субсидіарного характеру. Якщо предметом забезпечення кредитного зобов'язання було виконання робіт або надання послуг, то в такому випадку при настанні субсидіарної відповідальності поручителя (гаранта, страхувальника) кредитодавець в змозі застосовувати правила ст. 208 ЦК України.

Якщо перераховані особи залучаються до субсидіарної відпо­відальності в судовому порядку, то вона може бути покладена на них у випадку повної або часткової неплатоспроможності пози­чальника на день прийняття судом рішення по справі. Якщо на день прийняття судового рішення позичальник буде частково платоспроможний, він разом з поручителем (гарантом, страху­вальником) буде нести перед кредитодавцем відповідальність самостійно: перший — загальну, другий — часткову субсидіарну.

Слід відмітити, що під кредитоспроможністю позичальника слід розуміти його здатність в повному обсязі і у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями.

ПІДСУМОК

У цій главі Ви розглянули сутність регулювання банківсько­го кредитування. У період становлення в Україні ринкових відно­син, перебудови господарства кредитні правовідносини відігра­ють важливу роль. Вони сприяють прискоренню роздержавлен­ня власності, допомагають швидшому перерозподілу грошових коштів, що дає можливість здійснити переорієнтацію виробниц­тва й оздоровити економіку держави.

Сподіваємося, що знання, які Ви отримали, допоможуть Вам у роботі, особливо тим особам, які безпосередньо є учасниками вказаних відносин.

Глава 8 ПРАВО ЗАСТАВИ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте;

1. Як правильно оформити договір застави.

2. Які існують види застави.

3. Коли припиняється застава.

4. Як здійснюється захист прав сторін у договорі застави.

У цій главі ми розглянемо один із видів забезпечення вико­нання зобов'язань — заставу. Зобов'язання виконуються сторо­нами, як правило, належним чином, тобто у встановлений строк у відповідності з чинним законодавством та умовами договору. При допущенні будь-яких порушень передбачені звичайні захо­ди примусу, що застосовуються у всіх випадках, незалежно від того, були вони заздалегідь передбачені сторонами чи ні. Такою мірою є стягнення збитків, заподіяних невиконанням або нена­лежним виконанням зобов'язання. Але існують й інші міри пра­вового характеру, що стимулюють боржника до виконання зо­бов'язання належним чином. Ці спеціальні заходи називаються видами забезпечення зобов'язання. У цій главі буде розглянуто лише один з них — застава.

§ 1. Поняття застави як способу забезпечення зобов'язання

У відповідності до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про заставу» застава — це спосіб забезпечення зобов'язань.

Застава майна суб'єкта правовідношення є однією з поши­рених форм забезпечення повернення банківського кредиту. На підставі застави кредитор (заставодержатель) має право у випад­ку невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого зас­тавою зобов'язання отримати задоволення з вартості заставле­ного майна переважно перед іншими кредиторами. Застава ви­никає в силу договору чи закону.

Отже, за заставним зобов'язанням кредитору, по-перше, ви­дається майно, яке може бути об'єктом стягнення, по-друге, його вимоги задовольняються за рахунок цього майна в першу чергу, оскільки він має перевагу перед всіма іншими кредиторами. За­ставою забезпечуються різні вимоги, і серед них такі, які виникають з кредитного договору, договору купівлі-продажу, орен­ди, перевезення вантажу тощо. Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог. З правової точки зору структура права застави має такий вигляд (рис. 30):

Рис. 30

Наведена схема потребує пояснення. По-перше, що являє собою предмет застави. По-друге, чи обов'язковою є передача заставленого майна кредитору. По-третє, який порядок розпо­рядження позичальником заставленим майном.

Предметом застави може бути як майно, так і майнові права, при цьому майно не повинно бути вилучене з цивільного обігу. Ним може бути майно, яке в майбутньому, тобто після укладен­ня договору застави, стане власністю заставодавця, в тому числі продукція, плоди або доход з них (майбутній врожай, приплід худоби тощо). Предметом застави також можуть бути такі май­нові права: на оренду підприємства, будівлі, споруд, кредиторські вимоги, спадкові та інші права.

Не можуть бути предметом застави національні культурні та історичні цінності, що знаходяться у державній власності і зане­сені або підлягають занесенню до Державного реєстру націо­нального культурного надбання. Також предметом застави не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена, майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації. Предметом застави не можуть бути вимоги, що мають осо-

бистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Далі нам необхідно розглянути положення про те, чи обо­в'язкова передача заставленого майна кредитору. Відповідно до чинного законодавства, заставлене майно може знаходитись у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи (банк, нотаріальні органи). Це положення про знаходження заставле­ного майна повинно бути обумовлене в момент укладення дого­вору застави. Що стосується розпорядження позичальником за­ставленим майном, то це положення буде розглянуте далі.

§ 2. Зміст і форма договору застави

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про заставу» у дого­ворі застави повинно бути зазначено найменування (прізвище, ім'я, по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання зобов'язання, опис, оцінка та місцезнаходження майна, а також інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди. Якщо предметом договору є майно, то договір охоплює і належність цього майна, якщо інше не перед­бачено законом або договором. Застава майна може здійснюва­тися шляхом передачі товаророзпоряджувального документа (ко­носаменту, складського посвідчення — варіанта тощо) кредито­ру. Цінні папери передаються безпосередньо заставодержателю або на депозит банку чи нотаріальної контори. У тих випадках, коли майно знаходиться у спільній власності, воно може бути передане в заставу при наявності письмової згоди всіх співвлас­ників. Майно, що знаходиться в спільній частковій власності, може передаватися в заставу за умови виділення з нього частки в натурі.

У договорі застави майнових прав має бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. У цьому ви­падку заставодавець повинен попередити її про укладення дого­вору застави. При заставі майнових прав їх вартісна оцінка виз­начається угодою сторін, якщо інше не передбачене чинним за­конодавством.

Заміна предмета договору застави можлива лише за згодою заставодержателя.

Ризик випадкової загибелі або псування предмета застави несе заставодавець, якщо інше не передбачене законом або до­говором

Одночасно з укладенням договору застави заставодержатель повинен застрахувати передане в його володіння майно, якщо це передбачено договором чи законом. Коли заставодержатель — ломбард, то страхування є обов'язковим і проводиться заста­водавцем за оцінкою, обумовленою сторонами під час прийнят­тя майна під заставу. Якщо заставлене майно залишається у во­лодінні заставодавця, він зобов'язаний застрахувати це майно. У випадку настання страхової ситуації заставодержатель має пе­реважне право задоволення своїх вимог з суми страхового відшко­дування.

Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Заставодавцем може бути як сам боржник, за основним зобов'я­занням, так і третя особа — майновий поручитель.

Державне підприємство, що володіє майном на праві повно­го господарського відання, самостійно його заставляє, за винят­ком цілісного майнового комплексу підприємства, його струк­турних органів, підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Відкрите акціонерне товариство, створене у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності, застав­ляє своє майно за згодою із засновником цього товариства і в порядку, передбаченому для державних підприємств. З моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підпри­ємства або відкритого акціонерного товариства, створеного в про­цесі корпоратизації, застава їхнього майна здійснюється з доз­волу відповідного органу приватизації.

Закон пред'являє певні вимоги до форми договір застави. За загальним правилом, його укладають у звичайній письмовій формі. Застава майна у ломбарді оформляється видачею лом­бардного квитка. Однак якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, договір застави має бути нотаріально засвідчений. Нотаріальне засвідчення нерухо­мого майна здійснюється за місцем його знаходження, договори застави транспортних засобів та космічних об'єктів — за місцем їх реєстрації. У цих випадках заставодавці повинні вести книгу записів застави. Недотримання вимог щодо форми договору за­стави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору застави і наслідки настають у вигляді дво­сторонньої реституції.

§ 3. Виникнення права застави та види застави

Право застави виникає з моменту укладення договору заста­ви, якщо ж договір підлягає нотаріальному засвідченню, то з моменту його посвідчення Якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, право застави виникає з моменту передачі йому предмета заста­ви У випадку коли така передача відбулася до укладення дого­вору, ~ з моменту його укладання

Заставодавець за загальним правилом зберігає право розпо­рядження заставленим майном, якщо інше не передбачене за­коном або договором Він може відчужувати це майно, але лише за згодою заставодержателя і за умови переходу до нового заста­водавця основного боргу, забезпеченого заставою

Згідно з чинним законодавством допускається наступна зас­тава, якщо інше не передбачено законом або попереднім дого­вором застави При наступній заставі вимоги наступного заста­водержателя задовольняються з вартості предмета застави після повного забезпечення вимог попередніх заставодержателів Зас­таводавець повинен повідомити кожного наступного заставодер­жателя про всі попередні застави даного майна, а також про характер та розмір забезпечених цими заставами зобов'язань При невиконанні цього обов'язку він повинен відшкодувати збитки, що виникли внаслідок цього, у будь-якого заставодер­жателя

Головне призначення застави полягає в тому, що заставодержатель, згідно з чинним законодавством, має право за раху­нок заставленого майна задовольнити свої вимоги у повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи відсотки, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом або дого­вором, — неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпечених заста­вою вимог, якщо інше не передбачене договором застави

Право звернення стягнення на предмет застави виникає з моменту невиконання основного зобов'язання (наприклад, якщо борг не повертається в обумовлений строк), якщо інше не пе­редбачене законом або договором При припиненні (реорганізації, ліквідації) юридичної особи, що є заставодавцем, заставодержатель набуває права звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання,

забезпеченого заставою При частковому виконанні боржником забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігається в по­чатковому обсязі

Якщо предмет одного договору застави складають дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звер­нено на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) за вибором заставодержателя Якщо заставодержатель зверне стяг­нення на одну річ (право), він зберігає право наступного стяг­нення на інші речі (права), що складають предмет застави Вимоги наступних заставодержателів задовольняються за рахунок вартості застави після повного забезпечення вимог попередньо­го заставодержателя

У випадку коли третя особа задовольнила в повному обсязі вимоги заставодержателя, до неї переходить (одночасно з пра­вом вимоги) забезпечена нею застава

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, арбітражного суду, третейського суду, якщо інше не передбачене законом, а також у безспірному порядку на підставі виконавчого надпису нотаріусів Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду або арбітражного суду

Реалізація заставленого майна, на яке звернене стягнення, здійснюється судовим виконавцем на підставі виконавчого лис­та суду чи наказу арбітражного суду або виконавчого напису нотаріусів У разі звернення стягнення на майно державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності) реалізація заставленого майна проводиться відповідним органом приватизації

Закладене майно реалізується з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачене договором, а реалізація закладеного майна державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, створених в процесі корпоратизації, усі акції яких знаходяться в державній власності, — виключно з аукціонів (публічних торгів)

Якщо аукціон (публічні торги) оголошено таким що не відбувся, заставодержатель має право за згодою заставодавця залишити заставлене майно у себе за початковою ціною, а якщо заставодавець не дає такої згоди — майно реалізується у вста­новленому порядку

Реалізація заставлених майнових прав відбувається шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває права вимагати у судовому порядку переводу на нього заставленого права з мо­менту виникнення права звернення стягнення на предмет за­стави.

У тих випадках, коли сума, виручена від реалізації заставле­ного майна, є недостатньою для повного задоволення вимог за­ставодержателя, він має право, якщо інше не передбачене зако­ном або договором, отримати різницю за рахунок іншого майна боржника в порядку черговості, встановленої законодавством. Якщо сума, виручена від реалізації заставленого майна, переви­щує розмір забезпеченої заставою вимоги заставодержателя, різниця підлягає поверненню заставодавцеві. При реалізації цілісного майнового комплексу державного підприємства (відкри­того акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації, всі акції якого знаходяться в державній власності), що є предметом застави, виручена грошова сума, яка перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, різниця зараховується у відповідний бюджет, а у разі, коли покупцем є фізична особа або юридична особа, у майні якої частка держав­ної власності не перевищує 25 відсотків, — до відповідного по­забюджетного фонду приватизації.

Заставодавець має право в будь-який час до моменту реалі­зації предмета застави припинити звернення на нього стягнен­ня і його реалізацію, виконавши забезпечене заставою зобов'я­зання (повернути борг або ту його частину, виконання якої про­строчено).

Застава зберігає силу в тому випадку, якщо за однією з підстав, передбачених законом, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи. Застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом по­рядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої зас­тавою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, що виник з забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу.

Згідно з чинним законодавством розрізняють п'ять видів за­стави. Для більшої виразності відобразимо види застави схема­тично (рис. 31).

Рис. 31

Розглянемо ці види застави.

Відповідно до ст. ЗО Закону України «Про заставу», іпотека — це застава землі, іншого нерухомого майна (будівель, споруд, квартир, цілісних майнових комплексів, підприємств тощо), що залишаються у володінні і користуванні у заставодавця або тре­тьої особи. Іпотечний заставодержатель має право, якщо інше не передбачено законом або договором, перевіряти документаль­но і фактично наявність, розмір, стан і умови зберігання пред­мета застави; вимагати від заставодавця належного зберігання предмета застави, а від будь-якої особи припинення посягань на предмет застави. Якщо предмет застави втрачено не з вини зас­таводержателя і заставодавець його не відновив або за згодою заставодержателя не замінив іншим майном такої ж вартості, то заставодержатель має право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання. Іпотечний заставодавець, якщо інше не передбачено договором чи законом, має право:

володіти та користуватися предметом застави відповідно до його призначення; достроково виконати основне зобов'язання, якщо це не суперечить змісту зобов'язання; реалізувати за письмовою згодою заставодержателя предмет застави з переведенням на набувача основного боргу, забезпеченого заставою; передавати за письмовою згодою заставодержателя предмет застави в оренду.

За порушення заставодавцем обов'язків щодо вжиття заходів, необхідних для збереження предмета іпотеки, заставодержатель має право вимагати дострокового виконання забезпеченого іпо­текою зобов'язання, звернувши при необхідності стягнення на

предмет іпотеки.

За порушення заставодавцем обов'язків щодо страхування

предмета іпотеки заставодержатель має право вимагати достро­кового виконання основного боргу або застрахувати предмет

іпотеки за свій рахунок, але в інтересах заставодавця із стягнен­ням з нього витрат по страхуванню.

Договір про іпотеку повинен бути нотаріально посвідчений. При зміні змісту забезпеченого іпотечного зобов'язання, а та­кож при переході права власності на предмет іпотеки від заста­водавця до Іншої особи, проводиться відповідний запис у Книзі запису застав. Порушення вказаної вимоги тягне за собою недійсність вчинених змін.

Відповідно до ст. 40 Закону України «Про заставу», застава товарів в обороті або у переробці — це застава, предметом якої можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. При заставі товарів в обігу або переробці заставодавець зберігає за собою право володіти, користуватися та розпоряджатися предметом застави. Уразі відчуження застав­лених товарів заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими товарами такої чи більшої вартості. При цій заставі вказане май­но перестає бути предметом застави з моменту його вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набува­чу або передачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті зас­таводавцем товари, передбачені в договорі застави, стають пред­метом застави з моменту виникнення на них права власності.

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про заставу», заклад — застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателю. За угодою сторін предмет закладу може бути залишено у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). Індивідуально визначена річ може бути залишена у за­ставодавця з, накладенням знаків, які засвідчують заставу.

Заставодержатель, якщо інше не передбачено договором. зобов'язаний вживати заходи, необхідні для збереження пред­мета закладу; в передбачених договором випадках отримувати дохід (в інтересах заставодавця), що приносить предмет закладу (наприклад, врожай); якщо допускається користування предме­том закладу, регулярно повідомляти про це заставодавцеві; стра­хувати предмет закладу в інтересах і за рахунок заставодавця;

сплачувати податки і збори за рахунок заставодавця; негайно повідомляти заставодавця про небезпеку загибелі чи пошкод­ження предмета закладу; негайно повернути предмет закладу після виконання заставодавцем основного зобов'язання; належ­ним чином утримувати предмет закладу, нести відповідальність за нього.

Заставодержатель, якщо це передбачено договором, може користуватися предметом закладу, а отримані доходи направля­ти на покриття витрат, пов'язаних з утриманням предмета зак­ладу, що виплачуються, або направляти на погашення відсотків за боргом, чи самого боргу.

Якщо виникає загроза загибелі, пошкодження чи зменшен­ня вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, той має право вимагати від заставодавця його заміни, а якщо отри­має відмову, — достроково звернути стягнення на предмет зак­ладу. Якщо заставодержатель зберігає або використовує предмет закладу неналежним чином, заставодавець у будь-який час має право вимагати припинення закладу або достроково виконати забезпечене закладом зобов'язання.

За втрату або недостачу предмета закладу заставодержатель несе відповідальність у розмірі вартості втраченого майна, а за пошкодження предмета закладу — в розмірі суми, на яку зни­зилась вартість заставленого майна. Заставодержатель зобов'я­заний відшкодувати заставодавцю всі заподіяні втратою, недо­стачею чи пошкодженням предмета закладу збитки в повному обсязі, якщо це передбачено законом чи договором. Заставодер­жатель відповідає за втрату, недостачу чи пошкодження предме­та закладу, якщо він не доведе, що втрата, недостача чи по­шкодження сталися не з його вини.

Наступним видом застави є застава майнових прав. Відповід­но до ст. 49 Закону України «Про заставу» заставодавець може укласти договір застави як належних йому на момент укладення договору прав вимоги за зобов'язаннями, в яких він є кредито­ром, так і тих, які можуть виникнути в майбутньому. В цьому випадку в договорі повинна бути вказана особа, яка є боржни­ком по відношенню до заставодавця, про що заставодавець зо­бов'язаний повідомити боржника.

У договорі застави майнових прав, якщо інше не передбаче­но договором, заставодавець повинен:

виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності застав­леного права;

не здійснювати уступки заставленого права;

не виконувати дій, що тягнуть за собою припинення застав­леного права чи зменшення його вартості;

вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб;

надавати заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб та про домагання третіх осіб на це право

Заставодержатель, якщо інше не передбачено договором, має право вимагати в судовому порядку в будь-який час переводу на себе заставленого права, якщо заставодавець порушив свої обо­в'язки, вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про заставлене право, у випадку по­рушення заставодавцем обов'язку самостійно вживати заходи для захисту заставленого права Якщо боржник заставодавця до ви конання ним зобов'язання, забезпеченого заставою, виконає свій обов'язок, все, одержане при цьому заставодавцем, стає предметом застави, про що заставодавець зобов'язаний негайно повідомити заставодержателя. При одержанні від свого боржника в рахунок виконання зобов'язання грошових сум заставодавець зобов'язаний за вимогою заставодержателя перерахувати відповідні суми на рахунок заставодержателя у виконання зобо­в'язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором застави

Відповідно до ст 53 Закону України «Про заставу», застава цінних паперів (векселів тощо), які можуть передаватися шляхом вчинення передатного надпису (індосаменту), здійснюється шля­хом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу Цінні папери, які не передаються індосамен­том, переходять за угодою сторін За угодою сторін цінні папери можуть бути передані на зберігання в депозит державної нотарі­альної контори, приватного нотаріуса або банку Якщо законом чи договором не передбачено інше, купонні листи на виплату відсотків, дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом застави лише у випадках, якщо вони передані кредитору заставленого зобов'язання У випадку застави цінних паперів на пред'явника діють норми, що передбачені Законом України «Про заставу» для застави товарів в обороті на переробці

§ 4. Припинення застави

Відповідно ст 28 Закону України «Про заставу» право застави припиняється

з припиненням забезпеченого заставою зобов’язання

у разі загибелі заставленого майна,

у разі придбання заставодержателем права власності на зас­тавлене майно,

у разі примусового продажу заставленого майна,

при закінченні терміну дії права, що складає предмет за­стави

Крім того, відповідно до ст 29 Закону України «Про заста­ву», у разі відмови кредитора прийняти виконання забезпеченої заставою грошової вимоги відповідна сума вноситься заставо­давцем у депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса Якщо внесена в депозит сума повністю покриває борг, застава припиняється

Розглянемо вищеназвані підстави припинення застави В момент виконання заставодавцем основного зобов'язання

застава припиняється і заставодержатель повинен повернути боржнику заставлене майно При частковому виконанні заста­водавцем забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігаєть­ся в первісному обсязі Можливе виникнення обов'язків дост­рокового повернення заставного зобов'язання Так, у разі при­пинення юридичної особи (заставодавця) заставодержатель одержує право звернення стягнення на заставлене майно неза­лежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпече­ного заставою

Наступною підставою припинення застави є загибель зас­тавного майна Якщо загибель предмета застави виникла з вини заставодавця (наприклад, в результаті пожежі загинула худоба), в цьому випадку можлива заміна застави Разом з тим предмет застави повинен бути річчю з родовими ознаками Предмет зас­тави може загинути внаслідок незалежних від учасників застав­ного зобов'язання причин Ризик випадкової загибелі заставле­ного майна несе його власник, тобто заставодавець або третя особа, які надали це майно Однак сторони в договорі або за­кон можуть встановити, що ризик випадкової загибелі несе за­ставодержатель (наприклад при передачі йому майна в заклад) При цьому зобов'язання, забезпечені припиненою заставою, продовжують існувати Сторони можуть укласти нову угоду про за­ставу Якщо застава застрахована і настає страховий випадок заставодержатель, незалежно від того, хто є страхувальником,

має переважне право на задоволення своїх вимог з страхового відшкодування

Крім цього, право застави припиняється, якщо заставодержатель придбав право власності на заставлене майно У цьому випадку право на заставу трансформується в право власності, але це не завжди вигідно попередньому заставодержателю при перезаставі, оскільки він повинен як власник задовольнити інших заставодержателів, але при наявності в нього першості вигідні­ше бути заставодержателем своєї власності і задовольнити свої вимоги в першу чергу

Наступною підставою припинення права застави є примусо­вий продаж заставленого майна. Це право виникає з моменту настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заста­вою, при умові, що інше не передбачене законом або догово­ром Порядок звернення стягнення, а також порядок реалізації заставленого майна був нами розглянутий в попередньому мате­ріалі Останньою підставою припинення застави є закінчення терміну дії права, що складає предмет застави, тобто виникає не­обхідність з боку заставодавця виконати своє зобов'язання пе­ред заставодержателем у зв'язку з закінченням терміну застави

Закон України «Про заставу» передбачає захист прав сторін при заставі шляхом надання їм державних гарантій Якщо після укладення договору застави законодавство встановлює правила, що погіршують стан заставодавця, заставодержателя або одного з них, умови договору зберігають силу на весь строк його дії

У разі прийняття Україною або Автономною Республікою Крим законодавчих актів, які припиняють заставне право або право заставодавця на заставлене майно, збитки, завдані заста­водержателю в результаті прийняття цих актів, відшкодовують­ся йому в повному обсязі Україною або Автономною Республі­кою Крим Спори про відшкодування збитків вирішуються су­дом

У разі вжиття державою заходів до примусового вилучення заставленого майна або майнових прав (націоналізація, реквізи­ція, конфіскація, накладення секвестру, а також інших заходів, аналогічних за своїми наслідками), держава відшкодовує збит­ки заподіяні заставодержателю внаслідок здійснення цих заходів

У разі припинення права власності на заставлене майно або припинення заставлених майнових прав у зв'язку з рішенням

державного органу або органу місцевого чи територіального самоврядування, не спрямованим безпосередньо на вилучення за­ставленого майна чи заставлених майнових прав, в тому числі рішенням про вилучення земельної ділянки, на якій розташовано заставлені будинок, інші будівлі, споруди чи багаторічні на­садження, збитки, завдані заставодержателю в результаті цього рішення, відшкодовуються заставодержателю в повному обсязі цими органами Спори про відшкодування збитків вирішуються судом, арбітражним судом

Якщо в результаті видання органом державної виконавчої влади чи органом місцевого і територіального самоврядування акта, який не відповідає чинному законодавству, порушуються права заставодержателя або інших осіб щодо володіння, корис­тування та розпорядження предметом застави, такий акт виз­нається судом або арбітражним судом недійсним Збитки, зав­дані заставодержателю в результаті видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який ви дав цей акт

Таким чином, ефективність права застави визначається не лише правовою захищеністю інтересу кредитора, якістю предметів застави, але й загальним фінансовим станом позичальни­ка Цей висновок означає, що застава майна позичальника не виключає прийняття до уваги його власної кредитоспроможності

ПІДСУМОК

У цій главі нами розглянуто один із видів забезпечення ви­конання зобов'язань — заставу Застава — один з найважливі­ших інструментів ринкової економіки, ефективний і надійний засіб захисту інтересів кредитора Інтерес кредитора до застави проявляється в тому, що у складі майна боржника виділяється певна частина, і якщо в подальшому зобов'язання виявиться по рушеним, предмет застави продається, а з одержаної суми пер­шими, раніше за всіх інших можливих кредиторів і у повному обсязі будуть задоволені вимоги того, чиє зобов’язання забез­печене заставою

У цьому зв'язку прийнято вважати, що на відміну від таких способів забезпечення зобов’язання як неустойка і порука, за яких кредитор у кінцевому рахунку вірить боржнику в зобов'я­занні, забезпеченому заставою, кредитор «вірить майну»

Глава 9 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИПУСКУ В ОБІГ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

7. Правове положення цінних паперів в Україні.

2. Правову основу випуску в обіг цінних паперів на території України.

3. Порядок реєстрації цінних паперів.

4. Основи для відмови в реєстрації цінних паперів.

5. Яку відповідальність несуть юридичні та фізичні особи за порушення на ринку цінних паперів.

Перехід до ринкових відносин в межах національної еконо­мічної системи передбачає різке підвищення ролі цінних па­перів, оскільки вони стають реальним об'єктом купівлі-прода­жу. Ринок цінних паперів являє собою ринок фінансових зобо­в'язань, як правило, довгострокового характеру, на певний період часу. Випускаючи цінні папери, емітент одержує гроші у корис­тування. Звідси такий важливий відтворюючий аспект фінансо­вого ринку: повинно існувати реальне джерело виплати доходів за цінними паперами. Якщо цінні папери будуть випускати лише для вилучення з обігу «зайвих» грошей і наступного їх направ­лення на покриття бюджетного дефіциту, то це може призвести до подальшого посилення інфляції.

Серцевиною, ядром національного ринку цінних паперів із самого початку його формування була і сьогодні залишається Українська фондова біржа, утворена й зареєстрована Кабінетом Міністрів України у 1991 році. Розширюється позабіржовий ри­нок цінних паперів. Нині в Україні працює більше тисячі фінан­сово-кредитних посередників, які займаються фондовими опера­ціями. Це банки, інвестиційні фонди і компанії, довірчі товари­ства, торговці цінними паперами. Ось чому знання сутності ринку цінних паперів є однією з умов успішної діяльності банкіра.

У цій главі буде розглянуто юридичну сутність випуску в обіг цінних паперів.

§ 1. Правова характеристика цінних паперів України

Чинне законодавство України надає юридичним особам широкі можливості на випуск цінних паперів і операцій з ними.

В основному правовідносини, що виникають при цьому, носять цивільно-правовий характер. Однак специфіка цих відносин ви­значає необхідність застосування також банківського правового регулювання в багатьох операціях з цінними паперами. Так, нор­мами банківського права регулюється порядок випуску і реєст­рації цінних паперів на території України, а також значення відно­син, які пов'язані з цінними паперами, одним із суб'єктів яких виступають банки.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про цінні папери і фон­дову біржу» цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідноси­ни між особою, яка Їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату прибутку у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що виплива­ють з цих документів, іншим особам.

Стаття 3 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» встановлює, що в Україні можуть випускатися і обертатися певні види цінних паперів. Для наочності відобразимо види цінних паперів схематично (рис. 32).

Розгляньмо види цінних паперів і дамо їх правову характе­ристику.

Акції. Правова характеристика

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерно­го товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Як бачимо, цей закон виз­начає коло прав акціонера. Одне з цих прав полягає в можли­вості отримати відповідну частку майна акціонерного товари­ства лише в одному випадку — при ліквідації. В інших випадках власник акції не може вимагати виділення своєї частки в май­новому масиві акціонерного товариства, якщо він захоче вийти із складу акціонерів. Не може також намагатися викупити свою акцію, якщо тільки це не обумовлено статутом акціонерного то­вариства. Цим членство в акціонерному товаристві відрізняєть­ся від членства у товаристві з обмеженою відповідальністю, де у випадку виходу учасника вирішується питання або про виділен-

Рис. 32

ня йому частки в натурі, або про виплату відповідної грошової компенсації. Таким чином, акціонер може продати свої акції на біржі, на позабіржовому ринку цінних паперів, але акціонерне товариство не зобов'язане купувати в нього свою акцію.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» існують такі види акцій: іменні, на пред'явника,

привілейовані та прості.

На світових фінансових ринках особливе положення займа­ють державні (казначейські) облігації, що викликано особливи­ми гарантіями держави (або державного органу) перед власни­ками облігацій В Україні також зроблені спроби випуску дер­жавних облігацій (наприклад, постанова Кабінету Міністрів від 4 січня 1997 р № 2 «Про випуск облігацій внутрішньої держав­ної позики 1997 року), однак, на жаль про особливу їх привабливість не йдеться

Відомості, що дають змогу оцінити привабливість облігацій

При емісії облігацій необхідно дотримуватися режиму пуб­лічності, як і при випуску акцій відкритого акціонерного това­риства Тому інвестору слід вивчити і проспект емісії облігацій, й інші опубліковані матеріали

Оскільки облігації породжують правові відносини позики, то до їх купівлі слід підходити з критеріями що застосовуються при видачі позики Необхідно оцінити по-перше, ступінь надійності самого позичальника (емітента) — його статутний фонд (він повинен бути сформований), засновників, керівництво Особливо важливе значення має величина фактично сформова­ного статутного фонду, оскільки у випадку відсутності коштів для виплати по облігаціях їх власники як кредитори мають пра­во вимагати звернення стягнення на майно емітента Тому слід уникати придбання облігацій, загальна сума проспекту емісії яких перевищує сформований статутний фонд емітента

Потім спід з'ясувати цілі позики, тобто куди емітент має намір вкладати зібрані від продажу облігацій кошти Якщо йдеться про реальні комерційні проекти, які зможуть забезпечити надійний прибуток, що достатньо надійно опрацьовані і застраховані, то очевидно, ці облігації становлять певний інтерес

Якщо ж емітентом є нікому не відома фірма, яка має намір вкласти виручені від реалізації кошти в капітальне будівництво (наприклад, в позаміські будинки), під які ще не відведено зем­лю а потім продати (або давати в оренду) побудовані об’єкти то до таких облігацій слід поставитися з обережністю Подібні проекти пов язані з достатньою кількістю важкопрогнозованих ризиків (невиконання будівельниками необхідних робіт у строк відсутність будматеріалів труднощі з одержанням землі, відсут

ність покупців (орендарів) тощо), що ставлять під загрозу здій­снення намічених проектів у строк

З особливою обачливістю слід ставитися до тих облігацій, реклама яких вказує на можливість обміну їх на інші цінні папе­ри того ж (або іншого) емітента У такому разі інвестор буде періодично обмінювати одні свої цінні папери на інші що зовсім не гарантує отримання ним реальних грошових сум

Казначейські зобов'язання. Правова характеристика

Відповідно до ч. 1 ст 15 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» казначейські зобов'язання — вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на отримання фінансового до­ходу

Є такі види казначейських зобов'язань:

довгострокові — від 5 до 10 років,

середньострокові — від 1 до 5 років,

короткострокові — до 1 року

Казначейські зобов'язання поширюються лише серед насе­лення, тобто фізичних осіб Недопущення юридичних осіб до ринку казначейських зобов'язань звужує можливість такого рин­ку Закон підкреслює умови добровільного розміщення казна­чейських зобов'язань серед населення, очевидно, для того, щоб показати перевагу цих цінних паперів перед аналогічними цінни­ми паперами, що випускалися на різних етапах радянської епо­хи. розміщення яких відбувалося на так званій «добровільно-примусовій» основі

Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст 16 Закону України «Про цінні па­пери і фондову біржу» рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань приймаються Ка­бінетом Міністрів, а короткострокових — Міністерством фінансів України

Продажна вартість казначейських зобов'язань встановлюється залежно від часу їх придбання Отже, зобов’язання будуть роз­міщуватися з дисконтом Для емісії казначейських зобов'язань необхідно розробити умови їх випуску які б визначали порядок випуску цих цінних паперів, виплат доходу по них тощо Для довгострокових і середньострокових зобов’язань такі умови розробляє Кабінет Міністрів, для короткострокових — Міністер­ство фінансів України.

Таким чином, Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» містить лише найбільш загальні характеристики такого виду цінних паперів, як казначейські зобов'язання. Регулюван­ня кожного їх випуску відображається в спеціальному підзаконному акті.

Ощадні сертифікати. Правова характеристика

Відповідно до ч. І ст.18 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» вводить термін «ощадний сертифікат», не згадуючи «де­позитні сертифікати», хоча, враховуючи світову практику, цей вид цінних паперів слід було б називати саме «депозитним сер­тифікатом». Тому всім інвесторам слід враховувати особливості таких документів, як випущені деякими банками «депозитні сер­тифікати», які відповідно до українського законодавства не є цінними паперами і не забезпечені засобами захисту, передба­ченими для цінних паперів.

Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний дого­вірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред'явника.

Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчу­ження) іншим особам є недійсним. Однак було б доцільним вста­новити певну процедуру передавального напису на іменному сертифікаті для активізації їх ринкового обігу. Адже на сучасно­му фінансовому ринку сертифікати грають подвійну роль: вони виступають як інвестиційні цінні папери, тобто дозволяють вкла­сти вільні кошти під відсоток, причому, як правило, на корот­кий строк і з можливістю дострокової реалізації, та як засіб обігу.

У Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» (ч. І ст.20) передбачено, що прибуток по ощадних сертифікатах спла­чується за їх пред'явленням до банку-емітента. У випадку дост­рокової вимоги держателя сертифікату про повернення коштів з депозиту банк сплачує знижений процент, який повинен бути обумовлений для таких випадків. Таким чином, закон прямо передбачає можливість дострокової вимоги держателя сертифі­ката повернути йому грошові кошти, що були вкладені до бан-

Рис. 35

ку. Однією з причин цього може бути незадоволеність інвестора відсотком, що виплачується по сертифікату, привабливість яко­го зменшилась з моменту купівлі сертифіката внаслідок інфляції.

Інвестори можуть придбати ощадні сертифікати лише за ра­хунок власних коштів, однак проконтролювати виконання цих умов досить важко. Відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» встановлені обов'язкові рек­візити для ощадних сертифікатів. Для наочності складемо таку схему (рис. 35).

Відмітимо, що дуже багато банків надають власникам серти­фікатів додаткові послуги. Сертифікати можуть бути прийняті як високоліквідне заставне забезпечення кредитів. Банки також надають послуги по зберіганню сертифікатів. При цьому інвес­тору видається іменне свідоцтво, яке затверджує правочинність його держателя розпоряджатись сертифікатом і яке може бути відчужене. Таким чином, сертифікат може міняти власників, залишаючись при цьому в банку-емітенті.

Відомості, що дають змогу оцінити привабливість ощадних сер­тифікатів

Емітувати ощадні сертифікати можуть лише банки. Це знач­но збільшує надійність цього виду цінних паперів. Оскільки банки

є особливим інститутом фінансового ринку, який досить ретельно контролюється державними органами. Тому використання гро­шових коштів, залучених від продажу ощадних сертифікатів, та­кож буде проходити під певним контролем.

При купівлі ощадних сертифікатів слід упевнитися, що це саме «ощадний», а не «депозитний» сертифікат, тому що прид­бання «депозитного» сертифіката породжує правовідносини, які регулюються іншими нормативними документами, а не Зако­ном України «Про цінні папери і фондову біржу». При купівлі ощадних сертифікатів слід добре знати умови використання цих цінних паперів, які визначаються емітентом (банком). До них належать строк, на який грошові кошти залучаються банком, відсоток, що сплачується банком, можливість подовження цьо­го строку. Але особливо уважно необхідно вивчити питання, пов'язане з достроковим поверненням ощадного сертифіката банку.

Необхідно чітко уявляти, коли можна продати ощадний сер­тифікат банку (деякі емітенти встановлюють норми, за якими здійснити цю операцію можна не раніше, як з настанням певно­го строку (наприклад, повз 6 місяців після придбання сертифі­ката інвестором)). Деякі банки встановлюють правила, згідно з якими при достроковому викупі ними сертифікатів інвестор не отримує відсотки, які б належали йому після викупу сертифі­катів у встановлені строки. Інколи умови випуску депозитних сертифікатів передбачають виплату штрафу інвестором у випад­ку дострокового продажу ним сертифікату (інвесторові поверта­ють меншу суму в порівнянні з переданою ним банку в обмін на сертифікат).

Ну і, звичайно ж, купувати ощадні сертифікати краще ті, які випущені великим банком, який працює вже довгий час.

Векселі. Правова характеристика

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» вексель — цінний папір., який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити з настанням строку визначену суму власникові векселя (векселедержателю). В Україні випускаються векселі двох видів — простий та переказний.

Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обі­цянку векселедавця сплатити власнику векселя після вказаного строку визначену суму.

Переказний вексель (тратта) містить письмовий наказ векселедержателя (трасанта), адресований платнику (трасату), спла­тити третій особі (ремітентові) певну суму у певний строк. Тра­сат стає боржником за векселем тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис. Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого векселя, є головним вексельним боржником і несе відпо­відальність за оплату векселя у визначений строк.

Розглянемо, що повинен містити простий вексель (рис. 36). Як було зазначено вище, крім простого векселя, існує пере­казний вексель, який повинен містити відповідні реквізити

(рис.37).

Документ, у якому відсутній будь-який з реквізитів, не має сили простого або переказного векселя, за винятком таких ви­падків:

1) вексель, строк платежу за яким не вказано, розглядається як такий, що підлягає оплаті за пред'явленням;

2) при відсутності особливого зазначення місце, позначене поруч з найменуванням платника (місце складання документа

— для простого векселя), вважається місцем платежу і одночас­но місцем проживання платника (векселедавця — для простого векселя);

3) вексель, в якому не вказане місце його складання, виз­нається підписаним у місці, позначеному поруч з найменуван­ням векселедавця.

Предметом векселя можуть бути тільки гроші. У процесі обі­гу вексель передається від одного держателя іншому шляхом передавального надпису-індосаменту. Кожний індосант, як і век­селедавець, несе відповідальність за акцепт і платіж по векселю. Вексельні зобов'язання платника, векселедавця і індосанта мо­жуть бути додатково гарантовані повністю або за допомогою аваля.

— вексельного поручительства. До оплати вексель повинен бути пред'явлений в місці платежу платнику або третій особі, якій доручено оплатити вексель, — доміциліату. Доміцильований век­сель — вексель, який містить застереження про те, що він підля­гає оплаті домщиліатом у місці проживання платника або в іншо­му місці. Таке застереження робиться на векселі векселедавцем. Якщо доміциліат в ньому не вказаний, він може бути названий платником при акцепті. Цей вексель пред'являється до сплати

Рис. 36

Рис 37

доміциліату, який не є відповідальною за векселем особою, а лише своєчасно оплачує вексель за рахунок платника, котрий надав в його розпорядження необхідні кошти. Доміциліатом переважно виступає банк, згодою якого необхідно попередньо заручитися. Від того, який банк буде зазначений як місце плате­жу (банк платника чи банк одержувача), залежить строк, протя­гом якого векселедержатель отримає сплачені за цим векселем гроші, а також, хто буде нести видатки за їх попередній або наступний переказ.

Належна оплата векселя у встановлений строк погашає всі вексельні зобов'язання. У випадку відмови від платежу векселе­держатель може пред'явити у суді позов до акцептанта (векселе­давця простого векселя). Крім того, якщо вексель не акцептова­но або не оплачено, він має право вимагати сплати векселя шля­хом регресу (зворотної вимоги) від інших відповідальних осіб (векселедавця, індосантів, авалістів), солідарне зобов'язаних пе­ред векселедержателем. Регресний позов може бути пред'явле­ний до всіх названих осіб разом або до кожного окремо, але тільки у тому випадку, коли відмова від акцепту або платежу була оформлена відповідно до чинного законодавства.

Вексель — це, можливо, найбільш формалізований вид цінних паперів, оскільки основу вексельного законодавства України складає «Положення про переказний та простий вексель», яке було введено в дію Постановою ЦВК і РНК СРСР № 104/1341 від 7 серпня 1937 року. Вказане положення розроблене відпо­відно до Женевських вексельних конвенцій, до яких СРСР при­єднався в 1936 році, і які є дуже старанно розробленими доку­ментами. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 17.06.92 р., всі цивільно-правові відносини, що виникають у зв'яз­ку з використанням векселів, підлягають регулюванню у відпо­відності з цим Положенням.

Відомості, що дають змогу оцінити привабливість векселів

Інвестору, який бажає придбати той чи інший вексель, слід врахувати, що, зважаючи на особливості Женевських конвенцій, особливе значення у вексельних відносинах має характер, а іноді й місце написання тексту на вексельному бланку. Упевнитись в правильності складання може лише кваліфікований спеціаліст, причому це достатньо трудомісткий процес.

Загальні ж критерії, якими слід керуватись інвестору, такі:

по-перше, слід упевнитись, що вексель складено саме на спеціальному вексельному бланку; по-друге, упевнитись у відпо­відності реквізитів векселедавця і відбитку печатки, що стоїть на векселі; по-третє, в перевідному векселі слід перевірити нероз­ривність здійснення індосаментів (передатного надпису); і на­прикінці, слід оцінити надійність самого платника за векселем. Найперспективнішими слід вважати векселі великих банків, ком­паній тощо, а не дрібних, нікому не відомих векселедавців.

На фінансовому ринку України векселі мають обмежений обіг, і в наш час не є такими привабливими інструментами, як акції і облігації.

Приватизаційні папери. Правова характеристика

Законом України від 14.10.92 р. були внесені зміни до Зако­ну «Про цінні папери та фондову біржу», а саме, перелік видів цінних паперів був доповнений ще одним видом — «привати­заційні папери».

Відповідно до ст.1 Закону України «Про приватизаційні па­пери» приватизаційні папери — особливий вид державних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери поді­ляються на приватизаційні майнові сертифікати, приватизаційні житлові чеки, земельні бони. В Україні приватизаційні папери є виключно іменними цінними паперами. Право на одержання у власність приватизаційних паперів мають громадяни України, які проживають на її території, проживають або тимчасово пе­ребувають за її межами в службових справах у період, визначе­ний Державною програмою приватизації. Кожний громадянин України має право на одержання приватизаційних паперів од­накової номінальної вартості. Рішення про випуск приватиза­ційних паперів приймає Кабінет Міністрів України згідно з Дер­жавною програмою приватизації. Приватизаційні папери вико­ристовуються шляхом обміну Їх на паї, акції, інші документи, що встановлюють і засвідчують право власності на частку дер­жавного майна відповідно до номіналу приватизаційних паперів і супроводжуються погашеннями їх.

Розглянемо, що повинні містити приватизаційні папери (рис. 38).

Від інших видів цінних паперів приватизаційні папери відрізняються тим, що.

Рис. 38

у вільний обіг вони не випускаються;

продаж або відчуження їх іншим способом є недійсним;

дивіденди або відсотки з приватизаційних паперів не нара­ховуються;

приватизаційні папери не можна використовувати як засіб платежу або застави.

Підсумовуючи вище ви кладе не, відмітимо, що приватизаційні папери — особливий вид державних цінних паперів, оскільки емітентом є держава в особі уповноваженого органу, при цьому емітент не несе ніякої відповідальності за їх використання При­ватизаційні папери можуть бути використані лише для обміну на документи, які свідчать про право власності на приватизова­ний об'єкт

Первісний власник їх лише фізичні особи, однак їх отриму­вачем (покупцем) можуть бути і юридичні особи — посередни­ки. При цьому діють за такою схемою: громадянин — привати­зований об'єкт або громадянин — посередник — приватизова­ний об'єкт. Приватизаційні папери — одноразовий платіжний засіб, оскільки після оплати приватизованого об'єкта привати­заційні папери підлягають погашенню і більше не використову­ються.

Інвестиційні сертифікати. Правова характеристика

Відповідно до Указу Президента України від 19.02.1994 р. «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» цінними паперами також визнаються інвестиційні сертифікати. У відпо­відності до п. 2 розділу 1 Положення «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» інвестиційний сертифікат — цінний папір, який випускається виключно інвестиційним фондом або інве­стиційною компанією і дає право його власнику на отримання до­ходу у вигляді дивідендів. Однак, серед цінних паперів, перелік яких поданий у Законі «Про цінні папери і фондову біржу», такого цінного паперу, як інвестиційний сертифікат, немає, тому правовий статус інвестиційного сертифікату як цінного паперу неоднозначний. Інвестиційні сертифікати можуть бути іменни­ми і на пред'явника.

Розглянемо, що повинен містить інвестиційний сертифікат (рис. 39).

Номінальна вартість одного інвестиційного сертифіката по­винна дорівнювати номінальній вартості однієї акції, що нале­жить засновникам.

Для випуску інвестиційних сертифікатів укладається договір з інвестиційним керуючим, аудитором або аудиторською фірмою. а також депозитний договір з депозитарієм, проводиться реєст­рація випуску інвестиційних сертифікатів. Публікується інвес­тиційна декларація та інформація про випуск інвестиційних сер­тифікатів інвестиційного фонду.

Інвестиційні сертифікати відкритих фондів можуть бути прид­бані за кошти учасників, а інвестиційні сертифікати закритих фондів — за кошти учасників та приватизаційні папери.

Кошти, отримані від учасників, відкриті фонди інвестують у цінні папери інших емітентів. Закриті фонди мають право про-

Рис. 39

водити інвестування в цінні папери та придбання нерухомого майна, часток і паїв, що належать державі в майні господарсь­ких товариств у процесі приватизації.

Емісія інвестиційних сертифікатів здійснюється після реєст­рації їх випуску у фінансовому органі в порядку, визначеному Міністерством фінансів України. Фонди мають право здійсню­вати загальну емісію на суму, обсяг якої не повинен перевищу­вати 15-кратного розміру Їх статутних фондів.

Відкриті фонди випускають інвестиційні сертифікати, що не підлягають вільному продажу. Інвестиційні сертифікати пропо­нуються для розміщення та викуповуються фондом за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів, у терміни, встановлені інвестиційною декларацією.

Таким чином, власник інвестиційних сертифікатів не володіє корпоративними правами, тобто він не є засновником інвестицій­ного фонду або компанії і не володіє відповідними правочинностями. Власник інвестиційних сертифікатів має право на одер­жання дивідендів, які вираховуються з вартості чистих активів.

§ 2. Реєстрація та обіг цінних паперів

Відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку Інші державні органи контролюють діяльність учасників ринку цінних паперів у межах своїх повно­важень

Розгляньмо порядок реєстрації випуску цінних паперів Емітент має право на випуск облігацій підприємств і акцій з моменту реєстрації цього випуску у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку Якщо подані для реєстрації облігації підприємств і акції пропонуються для відкритого прода­жу, тобто призначені для розміщення між юридичними особами і громадянами коло яких заздалегідь визначити неможливо, то емітент зобов'язаний подати реєструвальному органу для реєст­рації також інформацію про випуск цінних паперів Емітент зо­бов'язаний подати органу, що реєструє випуск цінних паперів або інформацію про випуск цінних паперів, баланс та довідку про фінансовий стан підтверджені аудитором (аудиторською фірмою) Порядок реєстрації випуску облігацій підприємств і акцій, а також інформація про їх випуск визначається Держав­ною комісією з цінних паперів та фондового ринку

Реєстрація випуску цінних паперів повинна бути проведена не пізніш, як протягом ЗО днів з моменту подачі заяви з додан­ням необхідних документів Орган, який реєструє випуск цінних паперів або інформацію про це, зобов'язаний перевіряти відповідність поданих емітентом документів вимогам законодав­ства України Відмова від реєстрації може мати місце лише в разі порушення встановленого порядку або невідповідності по­даних документів вимогам законодавства Якщо реєстрацію ви пуску цінних паперів у встановлений строк не проведено або у ній відмовлено з мотивів, які емітент вважає необґрунтованими, він може звернутися до суду Реєстрація випуску цінних паперів або інформації про їх випуск, що проводиться Державною комі­сією з цінних паперів та фондового ринку, не може розпадатися як гарантія вартості цих цінних паперів Загальний реєстр випуску цінних паперів ведеться Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку Інформація про випуск акцій, облігації підприємств що пропонуються для відкритого продажу крім реєстрації, підлягає обов'язковому опублікуванню в оргднах преси Верховної Ради України та Кабінету Міністрів Украї­ни і офіційному виданні фондової біржі не пізніш як за 10 днів до початку передплати на ці цінні папери Акції, облігації підприємств, що пропонуються для відкритого продажу, допускаються для розміщення не раніш як через ЗО днів після опублі­кування оголошення про їх випуск У разі виникнення будь яких змін в інформації про випуск акцій, облігацій підприємств, що пропонуються до відкритого продажу, емітент цінних па­перів повинен опублікувати інформацію про зміни, що сталися, до закінчення 30-денного строку з дня опублікування інфор­мації. Реєструючий фінансовий орган має право у разі виявлен­ня недостовірних даних в опублікованій інформації про випуск акцій, облігацій підприємств припинити їх розміщення до того часу, поки емітент цих цінних паперів не внесе до неї відповід­них ЗМІН

Емітент зобов'язаний не менше одного разу на рік інформу­вати громадськість про своє господарсько-фінансове становище і результати діяльності (річний звіт) Звіт публікується не пізніше, як протягом дев'яти місяців року, наступного за звітним, і над­силається держателям іменних акцій та реєструючому органу У річному звіті повинні міститися такі дані про емітента:

інформація про результати господарювання за попередній рік,

підтверджені аудитором (аудиторською фірмою) річний ба­ланс та довідка про фінансовий стан,

основні відомості про додатково випущені цінні папери, обгрунтування змін у персональному складі службових осіб Емітент зобов'язаний протягом двох днів надіслати фондовій біржі і реєструючому органу, а також опублікувати в офіційній газеті фондової біржі інформацію про зміни, що відбулися в його господарській діяльності і впливають на вартість цінних паперів або розмір доходу за ними Відобразимо це у вигляді схеми (рис 40)

Емітент у зв'язку з опублікуванням недостовірних відомос­тей про нього, які можуть вплинути на вартість цінних паперів або розмір доходу від них, зобов'язаний протягом двох робочих днів вжити заходів щодо спростування цих відомостей

Для того, щоб розібратися у сутності ринку цінних паперів, необхідно з ясувати, що являє собою професійна діяльність в цій сфері Професійна діяльність на ринку цінних паперів — це

Рис. 40

підприємницька діяльність по перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів та організаційному, інформацій­ному, технічному, консультаційному та іншому обслуговуван­ню, випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, виключ­ним або переважним видом діяльності.

Розгляньмо види професійної діяльності, для чого складемо наступну схему (рис. 41).

Професійна діяльність на ринку цінних паперів, у тому числі посередницька по випуску та обігу цінних паперів, здійснюєть­ся юридичними і фізичними особами виключно на підставі спе­ціальних дозволів (ліцензій), що видаються Державною комі­сією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для одержання дозволу на діяльність з випуску та обігу цінних паперів, а також перелік відомостей, які торговець цінними паперами повинен подавати протягом строку дії цього

Рис. 41

дозволу, визначається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Дозвіл на здійснення всіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути видано торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний фонд у розмірі не менш як 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльності щодо цінних паперів не менш як 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Дозвіл на

здійснення будь-якого виду діяльності по випуску та обігу цінних паперів не може одержати торговець цінними паперами, який безпосередньо або побічне володіє майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 відсотків статутного фон­ду, в тому числі безпосередньо вартістю понад 5 відсотків ста­тутного фонду іншого торговця. Торговець цінними паперами, який має дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів, не може безпосередньо або побічно володіти майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 відсотків статутного фонду, в тому числі без­посередньо вартістю понад 5 відсотків статутного фонду іншого торговця. Якщо частка юридичної особи, що не має дозволу на здійснення діяльності щодо обігу цінних паперів, або громадя­нина в статутному фонді кількох торговців цінними паперами перевищує 5 відсотків по кожному торговцю, то ці торговці не можуть здійснювати торгівлю цінними паперами один з одним.

Торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю:

цінними паперами власного випуску;

акціями того емітента, в якого він безпосередньо або по­бічно володіє майном у розмірі більше 5 відсотків статутного фонду.

Безпосереднім володінням майна визначається володіння часткою у статутному фонді будь-якого товариства, побічним володінням — володіння часткою у статутному фонді такого то­вариства, яке є учасником в іншому товаристві.

При прийнятті доручення на купівлю або продаж цінних паперів торговець цінними паперами зобов'язаний надавати особі, за рахунок якої він діє, інформацію про курс цінних па­перів. Торговець цінними паперами зобов'язаний подавати фон­довій біржі інформацію про всі укладені ним угоди з цінними паперами, в строки і порядку, визначені правилами фондової біржі. Особливості ведення бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами визначає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Міністерством фінансів України та Національним банком України.

§ 3. Відповідальність юридичних та фізичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про державне регулю­вання ринку цінних паперів в Україні» Державна комісія з цінних

паперів та фондового ринку має право накладати на юридичних осіб штрафи. Відобразимо це схематично (рис. 42).

Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про накладення штрафів може бути оскаржене в суді. Штрафи, накладені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, стягуються у безспірному порядку, якщо про­тягом 10 днів рішення про накладення штрафу не оскаржене в судовому порядку. Про накладення штрафів на комерційні бан­ки Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку інфор­мує Національний банк України у триденний термін. Штрафи за порушення юридичними особами правил діяльності на ринку цінних паперів, передбачені Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», накладаються Головою Державної комісії з цінних паперів та фондового рин­ку, членом Комісії чи головою відповідного територіального

Відповідальність юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів

органу після розгляду матеріалів, які засвідчують факт правопо­рушення.

Про вчинене правопорушення, за яке на юридичних осіб накладається штраф, уповноваженою особою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, яка це правопорушення виявила, складається акт, який разом з поясненнями керівника, іншої відповідальної посадової особи та документами, що стосу­ються справи, протягом трьох днів направляються посадовій особі, яка має право накладати штраф. Якщо під час проведення перевірки уповноваженою особою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку проводилось вилучення документів, які підтверджують факт порушення, до акта про правопорушен­ня додаються копії цих документів та копія протоколу про вилу­чення цих документів. Вилучення документів, які підтверджу­ють факт правопорушення, проводиться на строк до трьох днів з обов'язковим складанням протоколу особою, яка провела вилу­чення, в якому зазначаються дата його складання, прізвище та посада особи, яка провела вилучення, повний перелік вилуче­них документів та день, в який ці документи мають бути повер­нені. Протокол підписує уповноважена особа Комісії, яка про­вела вилучення. Представнику юридичної особи, документи якої були вилучені, після закінчення перевірки і проведення вилу­чення документів надається копія протоколу про вилучення.

Посадова особа Державної комісії з цінних паперів та фон­дового ринку приймає рішення про накладення штрафу протя­гом 10 днів після отримання необхідних документів. Рішення про це оформлюється постановою, що надсилається юридичній особі, на яку накладено штраф, та банківській установі, в якій відкрито рахунок цієї юридичної особи.

У разі скоєння адміністративного правопорушення, пов'яза­ного з діяльністю на ринку цінних паперів, винні особи несуть адміністративну відповідальність. Для більшої виразності скла­демо схему (рис. 43).

Протоколи про вчинення правопорушень складаються по­садовими особами Державної комісії з цінних паперів та фондо­вого ринку у разі виявлення ними відповідних правопорушень. Адміністративні стягнення за правопорушення, пов'язані з діяль­ністю на ринку цінних паперів, накладаються Державною комі­сією з цінних паперів та фондового ринку або і'і іериторіальни-ми органами. Від імені цих органів право розгля іати справи про

Відповідальність за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів

адміністративні правопорушення та накладати стягнення мають Голова Комісії, члени Комісії, голова відповідного територіаль­ного органу Комісії. Спори, що виникають у ході застосування санкцій до осіб, винних у здійсненні правопорушення на ринку цінних паперів, вирішуються судом або арбітражним судом.

Крім того, особи несуть кримінальну відповідальність. Відпо­відно до ст.79 Кримінального кодексу України виготовлення з метою збуту, а також збут підроблених... державних цінних па­перів... карається позбавленням волі на строк від трьох до деся­ти років з конфіскацією майна. Ті ж дії, вчинені за попереднім зговором групою осіб або особою, раніше судимою, за виготов­лення або збут підроблених цінних паперів, — караються поз­бавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років з кон­фіскацією майна.

ПІДСУМОК

У цій главі було розглянуто правове положення ринку цінних паперів України, зокрема, види цінних паперів, порядок реєст­рації, підстави для відмови в їх реєстрації. Особливе місце відве­дено відповідальності юридичних та фізичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів Тепер Ви знаєте, що цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володін­ня або відносини позики, визначають взаємовідносини між осо­бою, яка їх випустила та їх власником і передбачають, як пра­вило, виплату прибутку у вигляді дивідендів або відсотків, а та­кож можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам Сподіваємося, що, вивчивши цю главу, Ви стали спеціалістами в галузі ринку цінних паперів, а знання його сутності та порядку регулювання з боку держави допоможе Вам виконувати професійні обов'язки

Глава 10 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ

Після вивчення цієї глави Ви зрозумієте:

1. Загальні принципи валютного регулювання,

2. Повноваження державних органів і функції банків в регулю­ванні валютних операцій.

3. Права і обов'язки суб'єктів валютних операцій.

4. Порядок здійснення валютного контролю.

5. Яка відповідальність настає за порушення валютного зако­нодавства.

Реальність життя така, що сьогодні зовнішньоекономічна діяльність вивчається не лише вченими, бізнесменами, але й бан­кірами, які пізнають її шляхом «проб та помилок». В умовах роз­витку міжнародних відносин кожен повинен знати режим здійснення валютних операцій на території України, загальні прин­ципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів ва­лютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відпо­відальність за порушення валютного законодавства. У цій главі ми розглянемо юридичну сутність валютних операцій.

§ 1. Поняття та юридична сутність валюти

Валютні відносини є важливою частиною системи економіч­них відносин. Сьогодні практично неможливо уявити міжна­родне економічне співробітництво в усіх його напрямках (тор­гове, виробниче, науково-технічне, інвестиційне тощо) без ви­користання валюти.

Валюта — в широкому розумінні — означає грошову одини­цю будь-якої країни (гривня, долар, фунт стерлінгів тощо). Проте нерідко використовується для позначення коштів, виражених в грошових одиницях тільки іноземних держав чи міжнародних кредитних організацій — готівки, вкладів на банківських рахун­ках, платіжних документів (векселів, чеків тощо), тобто як гро­шей інших країн. В цьому розумінні поняття «валюта» часто зустрічається в практиці міжнародних економічних відносин. Як­раз у цій сфері валютою нерідко називають і кошти в національ­них грошових одиницях.

У статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», немає однознач­ного поняття валюти, а подані терміни:

«валюта України», під якою розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, вира­жені у валюті України;

«іноземна валюта», під якою розуміється як власне іноземна валюта, так і монетарні метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або монетарних металах.

Виходячи з цих визначень, об'єктом валютних відносин в Україні є:

валюта України;

платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

іноземна валюта;

платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іно­земній валюті або монетарних металах;

монетарні метали.

При визначенні правової природи валюти необхідно дати аналіз понять:

валюта України;

іноземна валюта;

міжнародні колективні валюти.

Перед тим, як розглянути юридичну сутність цих понять, дамо таке поняття валюти. Валюта (англ. Currency) — грошова одиниця країни, що використовується для вимірювання величини вартості товарів.

Проаналізуємо поняття валюти в трьох значеннях:

1. Грошова одиниця даної країни (національна валюта) (англ. National currency) — гривня України, долар США, фунт стерлінгів Великобританії, марка Німеччини і так далі; виражена в тому чи іншому її виді (золота, срібна, паперова, металева).

2. Грошові знаки іноземних держав (іноземна валюта) (англ. Foreign currency).

3. Спеціальні міжнародні грошові одиниці (міжнародна ко­лективна валюта) (англ. International currency) — СДР, ЄВРО, ЕКЮ, андське песо та інші.

З метою визначення юридичної сутності валюти доцільно розподілити її з певною умовності долею на різні види за прин­ципом приналежності. Для більшої виразності відобразимо це схематично (рис. 44).

Рис. 44

В період металевого обігу в якості валюти використовували золото і срібло. На сучасному етапі в якості валюти застосову­ють паперові гроші та монети. Відповідно до п.1 ст.1 Декрету Кабінету Міністрів від 19 лютого 1993 року «Про систему валют­ного регулювання і валютного контролю» так визначено вперше введене в обіг поняття «валюта України»:

грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, мо­нет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах

на території України.

У вищезазначеному Декреті під «іноземною валютою» мається

на увазі:

іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підляга­ють обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахун­кових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових уста­нов за межами України.

Діяльність валютного ринку заснована, перш за все, на про­веденні валютних операцій, пов'язаних з переходом прав влас­ності та інших прав на валютні цінності з використанням як засобу платежу валюти України, іноземної валюти та платіжних документів, виражених у валюті України та іноземній валюті, а також ввозом, переказом і пересиланням на територію України та вивезенням, перевезенням і пересиланням за її межі валютних цінностей. Тому вищезазначений Декрет визначає таке важ­ливе поняття як «валютні цінності» і відносить до нього:

валюту України;

іноземну валюту;

платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акре­дитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або мо­нетарних металах;

монетарні метали — золото і метали ірідієво-платинової гру­пи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, про­мислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів.

У відповідності з Законом України від 06.06.1995 р. «Про визначення розміру збитків, заподіяних підприємству, установі, організації розкраданням, зникненням (пошкодженням), недо­стачею чи втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного камін­ня і валютних цінностей» та Законом України від 18.10.1997 р. «Про державне регулювання видобутку, виробництва і викорис­тання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та конт­роль за операціями з ними» до металів ірідієво-платинової гру­пи можливо віднести — паладій, іридій, осмій, платину, радій, рутеній.

Міжнародна (територіальна) колективна валюта використо­вується при розрахунках серед членів міжнародних союзів, міжна­родних фондів або територіальних союзів. Нині в окремих краї­нах світової торгівлі в ролі міжнародної валюти використовуєть­ся СДР, ЄВРО та інші.

Розглянемо спеціальні права запозичення (СДР) (англ. Special drawing rights). СДР — міжнародні платіжні та резервні засоби, які випускаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) і ви­користовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках та в якості розрахунко­вої одиниці МВФ.

У 1969 році МВФ, враховуючи зростаючу небезпеку пос­тійного дефіциту міжнародної ліквідності, в силу обмеженості виробництва золота та розширення обсягів світової торгівлі,

прийняв рішення про створення штучної валюти — СДР. СДР були створені як резервна валюта, що призначена для покриття платіжного балансу країни. Протягом перших трьох років дії цієї валюти її було випущено в розмірі 9,5 млрд. доларів.

При необхідності країна може обміняти свою квоту СДР на валюту, вказану Міжнародним валютним фондом, без прийнят­тя на себе будь-яких попередніх умов у сфері економічної полі­тики. Країна повинна додержуватися умов використання близь­ко 70% виділених СДР протягом п'ятирічного періоду. Фактич­но країна купувала СДР, так як повинна була представити свою власну валюту або валюту іншої країни в обмін на СДР.

Вартість СДР спочатку установлювалася в золотому еквіва­ленті (одиниця СДР = 0,888671 грамам чистого золота), але з першого червня 1974 року її стали визначати відносно середньо­зваженої вартості «кошика» 16 валют (долар США — 33%; марка ФРН — 12,5%; фунт стерлінгів — 9%; французький франк — 7,5%; японська єна — 7,5%; канадський долар — 6%; італійська ліра — 6%; нідерландський гульден — 4,5%; бельгійський франк — 3,5%; швейцарський франк — 2,5%; австралійський долар, датська крона, норвезька крона, іспанська песета — по 1,5%; австрійський шилінг та юарівський ренд — по 1%).

На перше липня 1974 року вартість СДР складала 1,2063 до­лара США. Надалі МВФ ввів практику щоденного встановлення доларової вартості СДР. У теперішній час курс СДР визначаєть­ся на валютному кошику 5 основними національними валютами (долар США, німецька марка, англійський фунт стерлінгів, фран­цузький франк, японська єна). Склад стандартного кошика пе­реглядається МВФ один раз у п'ять років.

Потрібно зазначити, що СДР стали використовувати не тільки як засіб платежу для проведення офіційних операцій між валют­ними органами, але і певною мірою для комерційних цілей. Так, у 1975 році вперше з'явилися облігації без спеціального забезпе­чення, депоновані (виражені) в СДР, а починаючи з 1977 року органи Міжнародної асоціації транспортної авіації стали вико­ристовувати СДР для сплати проїзду та вантажних тарифів.

СДР виконує ряд функцій світових грошей з регулювання платіжних балансів, поповнення офіційних валютних резервів порівняно вартості національних валют, але не має власної вар­тості та реального забезпечення. МВФ надає СДР зацікавленим країнам — членам МВФ і країнам, які не є членами МВФ, інтер­національним та територіальним валютним фондам і банкам.

Після того, як у січні 1970 року були випущені перші СДР, і з врахуванням другого випуску в 1979-1981 роках, в теперішній час їх нараховується 21,3 млрд. Розподіл СДР здійснюється ав­томатично пропорційно квоті країн у МВФ. Переваги СДР як сукупних зобов'язань країн-членів МВФ дозволяють поступово перетворити Їх в головні активні резервні засоби світової валют­ної системи. Підвищення ролі СДР виявляється в розширенні їх котувань і по відношенню до національних валют провідних країн світу.

Крім того, потрібно враховувати і вади, що виявилися у про­цесі застосування СДР. Попри заходи, вживані МВФ, СДР ще не посіла досить вагомого місця в структурі міжнародних ва­лютних резервів. Як засвідчує статистика, обсяг операцій у СДР складає не більше 3% зовнішніх розрахунків країн-членів МВФ. СДР не стала надто привабливою і щодо прив'язки до неї ва­лютних курсів окремих держав. На початок 1990-х років на базі СДР визначали свої курси лише 8 валют, тоді як до долара було прив'язано 36. У цьому випадку вплив паритету СДР на валютні курси країн-членів МВФ відбувається опосередковано через си­стему взаємозв'язку СДР — долар — національна валюта.

Недоліки СДР є одним із чинників широкого розвитку ко­лективних валют, що функціонують на міжнародних територіаль­них засадах. Серед таких валют найвагоміше місце до 1999 року посідала європейська валютна одиниця (ЕКЮ), яка значною мірою компенсувала «вузькі місця» СДР.

Першочергові цілі та генезис європейської валютної одиниці були багато в чому відмінні від СДР — резервного активу гло­бального масштабу, і тільки у 80-ті роки з'явилися достатньо явні признаки того, що перша зможе перевершити другу. Спе­ціальні права запозичення були задумані та створені для вирі­шення кардинальних проблем світової валютної системи, тому над особливостями їх статусу ще задовго до встановлення нада­них одиниць сперечалися кращі розуми економічної думки се­редини нашого сторіччя.

13 березня 1979 року учасники Європейської валютної систе­ми вводять ЕКЮ (англ. Europen Currency Unit), яка являє собою територіальну міжнародну валютну одиницю. Створення ЕКЮ переслідувало мету сприяти інтеграції у валютній сфері, протис­тояти впливу долара США, а також забезпечити передумови фор­мування єдиного валютного ринку Європейського союзу.

ЕКЮ мало певний валютний курс, який розраховувався на базі валютного «кошику» національних валют країн — учасниць

Європейської валютної системи.

Країнами — учасницями ЄВС є Бельгія, Люксембург, Данія, Німеччина, Італія, Франція, Великобританія, Голландія, Ірлан­дія, Іспанія, Греція та Португалія. Частки вищеназваних країн у «кошику» періодично (один раз на п'ять років) переглядаються. Так, на червень 1994 року вони складали: німецька марка — 32%, французький франк — 20,4%, англійський фунт стерлінгів — 11,2%, нідерландський гульден — 10%, італійська ліра — 8,5%, бельгійський франк — 8,2%, іспанська песета — 4,5%, датська крона — 2,6%, ірландський фунт — 1,1%, португальський еску­до — 0,7%, грецька драхма — 0,5%, люксембурзький франк — 0,3%.

Половина випущених ЕКЮ була забезпечена відрахування­ми від золотих та доларових запасів, а інша — національними валютами країн. ЕКЮ виконувала розрахункові та кредитні функції, використовувалася як база вирівнювання паритетів ва­лют країн-учасниць, регулювала відхилення ринкових валютних курсів.

7 лютого 1992 року 12 країнами в Нідерландах був підписа­ний Маастрихтський договір, котрий ратифікований і вступив у силу з 1 листопада 1993 року. В січні 1994 року був створений Європейський валютний інститут у Франкфурті-на-Майні (ФРГ), головною метою якого є підготовка до організації Європейської системи центральних банків і до емісії нової міжнародної ко­лективної валюти. У лютому 1995 року на засіданні Європейсь­кого союзу в Мадриді була прийнята програма впровадження нової міжнародної колективної валюти, яка дістала назву ЄВРО. Ця програма була розвинена і конкретизована на засіданні Євро­пейського Союзу в Дубліні у грудні 1996 року. Нарешті, у травні 1998 року в Брюсселі були визначені одинадцять західноєвро­пейських країн, які відповідають критеріям участі в економіч­ному і валютному союзі і готові з 1 січня 1999 року ввести ЄВРО. Це Австрія, Бельгія, Німеччина, Італія, Ірландія, Іспанія, Люк­сембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція. Для цих країн ЄВРО стає державною грошовою одиницею поряд з ко­лишніми валютами. Великобританія, Данія, Швеція мають мож­ливість приєднатись на пізнішому етапі. Греція поки не відпові­дає критеріям вступу у валютний союз.

З 1 січня 1999 року обмінні валютні курси вищеназваних країн стали фіксованими. Запрацювала міжнародна платіжна система TARGET, яка об'єднує національні системи обробки крупних платежів у реальному масштабі часу Real Tame gross Settlement Systems. ЄВРО стало номіналом облігацій нових уря­дових позик, одиницею котировок на грошових ринках і валю­тою, в якій будуть здійснюватись міжбанківські розрахунки. На цей час банки-учасники кореспондентських відношень повинні вибрати банк для клірингових розрахунків у ЄВРО і відкриття ЄВРО-рахунків. Фізичним особам дозволено зберігати ЄВРО на банківських рахунках і здійснювати платежі, однак ні банкомати, ні монети в ЄВРО ще не випущені в обіг. Їх випуск в обіг почнеться не пізніше 1 січня 2002 року.

В цей період в обігу буде паралельно знаходитися Націо­нальна валюта та євровалюта. Споживчі ціни будуть визначені у двох валютах, даний період буде тривати 6 місяців, по закін­ченні яких в обігу буде знаходитися тільки євровалюта.

Крім вищезазначених валют, у повоєнні роки розвивалися колективні валюти окремих територіальних об'єднань (союзів) країн, які стали на шлях незалежного розвитку (наприклад, східноафриканський шилінг, андське песо, арабський розрахун­ковий динар та інші).

Особливо треба виділити “резервну” (ключову) валюту (англ. reserve currency) — іноземна валюта, в якій Центральні банки інших держав накопичують та зберігають резерви для міжнарод­них розрахунків за зовнішньоторговими операціями та інозем­ними інвестиціями.

Спочатку в ролі резервної валюти виступав фунт стерлінгів, який відігравав панівну роль у міжнародних розрахунках. Рішен­нями конференції в Бреттон-Вуді поряд з фунтом стерлінгів у якості міжнародної, платіжної і резервної валюти став використовуватися долар США, що зайняв незабаром домінуюче положення в міжна­родних розрахунках. До резервної валюти відносяться також марка Німеччини, швейцарський франк, японська єна.

Резервна валюта означає конвертованість відповідної націо­нальної валюти, достатню стійкість ЇЇ курсу, сприятливий пра­вовий режим використання цієї валюти в інших країнах та в міжнародному обміні. Країни, валюта яких використовується як резервна, мають певні вигоди при одержанні зовнішніх пози­чок, імпорті товарів, мають кращі умови для здійснення зовніш­ньоекономічної експансії. Однак використання національних

валют окремих країн у вигляді резервних, приходить у супе­речність з інтернаціоналізацією господарського життя, законо­мірним посиленням економічної взаємозалежності. Це створює об'єктивні передумови для перетворення в резервну валюту міжнародних колективних валютних одиниць.

Найважливішу частину валютних резервів держави склада­ють централізовані запаси золота та іноземної валюти, резервної позиції країни в Міжнародному валютному фонді. Валютні ре­зерви — складова міжнародних ліквідних засобів, їх розподіл по групах країн характеризується нерівномірно: наприклад, США має валютні резерви на 61,8 мільярдів доларів. До кінця 80-х років валютні резерви країн — членів МВФ склали 0,8 трлн. доларів США, з яких більш як 3/4 припадало на золото та іно­земну валюту.

Відповідно до ст. 106 Договору про Європейський союз для проведення загальної валютної політики створюється Європейсь­ка система центральних банків, яка складається з Європейсько­го центрального банку й Національних центральних банків.

У зв'язку із створенням Європейського центрального банку згідно зі ст. ЗО його уставу спочатку в нього будуть переведені резерви країн-учасниць загальною вартістю не більше 50 млрд. ЄВРО у валютах країн, які не входять до Європейського союзу. Основну частину цих резервів будуть складати долар США і японська єна, а також золото.

Крім того, валюту можна класифікувати за сферою та режи­мом застосування, залежно від якого валюта поділяється на вільно конвертовану, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на голов­них валютних ринках світу; вільно конвертовану валюту, яка не використовується широко для здійснення платежів за міжнарод­ними операціями та не продається на головних валютних рин­ках світу, та неконвертовану. За цією підставою валюта в Ук­раїні поділяється згідно з Постановою Правління Національно­го банку України від 04.02.98 № 34 «Класифікатор іноземних

валют».

Вільно конвертована валюта, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та про­дається на головних валютних ринках світу — (англ. Hard currency), — грошові одиниці, які вільно та необмежене обміню­ються на інші іноземні валюти та міжнародні платіжні засоби, в будь-якій формі та всіх видах операцій.

У період дії золотого стандарту конвертованою автоматично ставала та валюта, яка могла вільно обмінюватися на золото. Після відміни золотого змісту всіх валют та їх золотих паритетів на початку 70-х років конвертованість розуміється як здатність вільно продаватися та купуватися, обмінюватися за діючим ва­лютним курсом, використовуватися для утворення різноманіт­ного роду фінансових активів.

Міжнародний валютний фонд схвалює і дає згоду на вико­ристання валюти тієї чи іншої країни в якості вільно конверто­ваної. Це означає, що вільно конвертована валюта може бути використана в усіх видах міжнародних банківських та фінансо­вих операцій як резидентами, так і нерезидентами. У цей період 10 валют визнані цілком конвертованими, причому п'яти з них Міжнародний валютний фонд у 1976 р. присвоїв кваліфікацію «вільно використовуваної валюти», підкреслюючи тим самим, як би вищий рівень їх конвертованості. В цю категорію входять:

долар США, німецька марка, фунт стерлінгів Великобританії, японська єна, французький франк. Ці валюти найбільш активно використовуються в міжнародних розрахунках і завжди є в дос­татній кількості на світовому валютному ринку та накопичують­ся у валютних резервах країн світу. Режим функціонування вільно конвертованої валюти на практиці означає відсутність будь-яких валютних обмежень.

Ступінь конвертованості валюти знаходиться в прямій за­лежності від економічного потенціалу країни, масштабів її зов­нішньоекономічної діяльності, стійкості внутрішнього грошо­вого обігу, ступеня розвитку національних товарних і грошових ринків та ринків капіталу. Крім того, необхідною умовою підтримки конвертованості є постійна участь центрального бан­ку країни у валютних інтервенціях для утриманності курсу своєї національної валюти по відношенню до долара США чи до пев­ного визначеного «кошика» іноземних валют на оптимальному рівні.

Вільно конвертована валюта, яка не використовується широ­ко для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продається на головних валютних ринках світу (англ. Partially convertible currency), — національна валюта країн, конвертованість яких у тій чи іншій мірі обмежена для певних власників, а також з окремих видів обмінних операцій. Цей вид валюти обмінюєть­ся тільки на деякі іноземні валюти та використовується не в усіх зовнішньоторгових угодах. В цю групу входять валюти більшості

розвинених та країн, що розвиваються. Ступінь конвертованості визначається державою в спеціальних нормативних актах. Нор­мативним актом встановлюється порядок та перелік іноземних валют, на які може обмінюватися національна валюта, а також кількісний вираз такого обміну, дозволяється купівля-продаж валюти на валютних ринках, зазначається коло суб'єктів таких угод (тобто власні громадяни країни — резиденти чи іноземні громадяни-нерезиденти, або тим та іншим підприємствам, бан­кам, міжнародним організаціям та ін.). Нормативний акт також регулює коло і міру обмеження валютообмінних операцій, умо­ви і порядок їх здійснення. Передусім це стосується зовнішньо­торгових угод, купівлі-продажу валюти, відкриття валютних ра­хунків і таке інше.

Залежно від об'єму кола осіб і операцій, пов'язаних з вико­ристанням валюти, виділяють також поняття зовнішньої конвер­тованості (обмеженої), що поширюється тільки на іноземних фізичних та юридичних осіб і тільки в поточних (а частіше за все — лише в зовнішньоторгових) розрахунках,

Існує також поняття внутрішньої конвертованості національ­ної валюти, під яким розуміють можливість для громадян і орга­нізацій даної країни — резидентів здійснювати купівлю інозем­ної валюти за національну і оплачувати зовнішньоторгові угоди без обмежень. Без солідних інвестицій в іноземній валюті, особ­ливо на початковій стадії впровадження, внутрішня конверто­ваність неможлива. Наприклад, для введення внутрішньої кон­вертованості польського злотого була надана значна валютна

допомога іноземних держав.

Неконвертована (замкнута) валюта (англ. Inconvertible currency) — національна валюта, що функціонує в межах однієї країни та не підлягає обміну на інші іноземні валюти. До замк­нутих валют відносяться валюти країн, що встановлюють різно­манітні обмеження і заборони на купівлю та продаж іноземної валюти, на ввіз і вивіз національної та іноземної валюти, а та­кож застосовують інші спроби валютного регулювання (наприк­лад валютні коефіцієнти з метою обмеження розрахунків в іно­земній валюті). Основні причини валютних обмежень — недо­стача валюти, тиск зовнішньої заборгованості, важкий стан платіжних балансів. Потрібно зазначити, що в більшості країн-членів Міжнародного валютного фонду розповсюджені деякі валютні обмеження, передусім, пов'язані з міжнародними роз­рахунками за поточними операціями, а також з рухом інвестиціи Більш широке застосування валютні обмеження дістали в країнах, що вступили у МВФ нещодавно Це в першу чергу, країни Східної Європи, держави СНД В цих країнах валютні обмеження будуть поступово скорочуватися по мірі розвитку ринкових відношень і в зв'язку з цим встановленням більш гнуч­кого та ефективного застосування економічних інструментів у галузі валютного регулювання й переходу спершу до внутрішньої, а потім і до загальної конвертованості національної ва­люти

При здійсненні валютних операцій (зовнішньоторгові кон­тракти, валютні кредити, купівля-продаж валюти, зобов'язання, двосторонні розрахунки між країнами — кліринг та ін.) постала необхідність виділення певних термінів, що характеризують стан і функціональну роль тієї або іншої валюти, яка використовується в цих операціях 3 цієї точки зору, у валютних відносинах вико­ристовують таю терміни валюта ціни (валюта угоди), валюта платежу, валюта кредиту, валюта погашення кредиту, валюта векселя, валюта клірингу та ін

Валюта ціни (також називається валюта угоди) (англ. Currency of transaction) — одна з умов, поряд з валютою платежу, що зви­чайно узгоджуються між експортером і імпортером та фіксують­ся в зовнішньоторговому контракті, і позначає грошову одини­цю, в якій висловлена ціна товару в зовнішньоторговому кон­тракті чи влаштовує сума наданого міжнародного кредиту Валютою ціни може бути валюта експортера або кредитора, імпортера або позичальника, а також валюта трьох країн чи міжнародна розрахункова одиниця (СДР, ЄВРО) Як правило, в якості валюти ціни в міжнародних контрактах з організаціями та фірмами зарубіжних країн використовують звичайно 6-8 кон­вертованих валют, частіше всього долар США, англійський фунт стерлінгів, німецьку марку, французький та швейцарський фран­ки, японську єну) Угода про валюту ціни контракту здійснюється з метою страхування ризику зміни курсу валюти платежу

Валюта платежу (англ. Currency of payment) — валюта, в якій проходить фактична оплата товару в зовнішньоторговій угоді чи погашення міжнародного кредиту В цій якості може виступати будь яка валюта, погоджена між контрагентами При розрахун­ках у вільно конвертованій валюті у торгово-економічних відно­синах з розвиненими західними країнами, як правило, застосовуються національні валюти цих країн

Валюта платежу може співпадати з валютою угоди, але може відрізнятися від останньої В останньому випадку в контракті передбачається порядок визначення курсу перерахунку валюти угоди у валюту платежу, зазначаючи при цьому 1) дату перера­хунку (на день платежу чи на день, що передує дню платежу), 2) валютний ринок, котирування якого береться за основу, 3) зви­чайно середній курс між курсами продавця та покупця (або один з них)

Валюта кредиту (англ. Currency of credit) означає грошову одиницю, якій надаються експортні кредити Як правило, вони надаються в національних валютах експортера чи імпортера, однак в останні роки кредити стали надаватися і у валютах третіх країн чи в міжнародних розрахункових одиницях У кінцевому рахунку вибір валюти кредиту за експортно-імпортними опера­ціями є предметом переговорів Стан валюти кредиту здійснює безпосередній вплив на рівень процентних ставок за кредитами в різноманітних валютах на вартість угоди Це пов'язано з існу­ванням так званих «сильних» та «слабких» валют Якщо кредит надається в «слабких» валютах (італійські ліри, французькі чи бельгійські франки та ін ), курси яких мають загальну тенден­цію до пониження, то кредитори несуть ризик знецінення за­боргованості, а отже, певних збитків Якщо кредит надається у «сильних» валютах (долари США, швейцарські франки, японські єни, німецькі марки), курси яких постійно підвищуються, то ризик збитків у зв'язку із збільшенням суми заборгованості не­суть позичальники

Валюта кредиту може не співпадати з валютою погашення (валютою платежу) При їх визначенні мають велике значення прийнята практика розрахунків, позиції контрагентів на нада­ному валютному ринку, їх відношення з кредитними установа­ми, а також узгоджена валюта кредиту В разі неспівпадання валюти кредиту та валюти платежу у кредитному договорі також передбачається порядок перерахунку однієї валюти в іншу

Валюта клірингу (англ. Clearing currency) використовується при здійсненні міжурядових угод про обов'язковість заліку зус­трічних вимог та зобов'язань, що витікають з вартісної рівності товарних постачань та послуг (кліринг) При розрахунках за клірингом валюта платежу співпадає з валютою клірингу

Система валютного клірингу передбачає наявність ряду обо­в'язкових елементів, які обумовлюються в міжнародних угодах систему клірингових рахунків, обсяг клірингу, валюту клірингу, систему вирівнювання платежів, схему остаточного погашення заборгованості по закінченні терміну міжнародної клірингової угоди з переходом до розрахунків у вільно конвертованій валюті

Ще один термін — валюта векселя (англ. Currency of bill) оз­начає грошову одиницю, в якій виставлений вексель Звичайно у внутрішньому обігу векселі виставляються у валюті цієї країни, а в міжнародному обігу - у валюті країни боржника, креди­тора або третьої країни

Визначимо, врешті, ще одну підставу, за якою можна розпо­ділити валюти Мова йде про взаємозв'язок валютного курсу і стану валюти на валютному ринку Для наочності відобразимо це схематично (рис 45)

У валютообмінних операціях і міжнародних угодах часто використовується таке визначення валюти, як «слабка» та «сильна» валюта, залежно від величини курсу даної валюти на даний період часу чи на даний момент Причому перший терміни застосовується часто до валют, що ніяк не назвеш «слабкими» на міжнародному рівні Так, традиційно, в Європейському суспільстві «сильними» валютами визнано вважаються німецька марка, анг­лійський фунт стерлінгів, швейцарський франк, голландський гульден, а «слабкими» — французький франк, італійська ліра, бельгійський франк На світовому валютному ринку розставлен­ня валют дещо інше «сильними» валютами вважаються амери­канський долар, німецька марка, англійський фунт стерлінгів, японська єна, швейцарський франк, голландський гульден, а всі інші валюти по відношенню до них розглядаються як «слабкі»

В певні періоди і «сильні» валюти можуть «слабшати» по відношенню до своїх загальновідомих «слабких» валют Так, при зниженні курсу долара США у порівнянні з французьким фран­ком говорять про «слабкість» або «схуднення» долара

Часто у валютних відносинах застосовують термін «м'яка» та «тверда» валюта, що означає теж саме, що «сильна» і «слабка»

Рис 45

валюта, але, як правило, ці терміни використовують при характеристиці валют, що не входять до числа вільно конвертованих

§ 2. Поняття, ознаки та юридична сутність валютних операцій

В умовах розширення зовнішньоекономічної діяльності в Україні значно зросла кількість безпосередніх учасників міжна­родних операцій Все більше і більше українських комерційних банків отримують право здійснювати міжнародні розрахунки та інші операції в іноземній валюті

Банківське обслуговування зовнішньоекономічної діяльності і проведення операцій на валютних ринках — це достатньо специфічний і дуже складний вид діяльності банку, пов'язаний зі значними ризиками Здійснювати операції в іноземній валюті можуть лише висококваліфіковані фахівці, що знають міжнародні правила проведення розрахунків, укладення угод на валютних ринках які вміють аналізувати кон'юнктуру валютних ринків, а також які знають чинне валютне законодавство України

Сучасні міжнародні валютні відносини ~ невід'ємна части­на світового господарства Регулювання цих відносин здійснюєть­ся через ринковий механізм, а також шляхом впливу держави Вона регулює валютні відносини через регламентацію порядку проведення валютних операцій та міжнародних розрахунків Для цього держава використовує прямі (видання нормативних актів) і непрямі методи регулювання (економічний вплив на суб'єктів валютного ринку) Регулювання валютних відносин здійснюєть­ся також на міждержавному рівні для координації валютної по­літики окремих держав

У валютних операціях в 1998 році у світі брали участь при­близно 5 000 банків, щоденний оборот яких склав близько 900 мільярдів доларів США

Валютні операції (англ. Currency transactions) — урегульовані національним законодавством або міжнародними угодами опе­рації з валютними цінностями У більш вузькому розумінні — вид банківської діяльності з купівлі-продажу іноземної валюти

Відповідно до п. 2 ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів «Про си­стему валютного регулювання і валютного контролю» під ва­лютними операціями розуміють

операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності за винятком операцій, що здійснюються між резиден­тами v валюті України,

операції, пов язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборго­ваностей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності,

операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і переси­ланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за п. межі валютних цінностей

Виходячи з цих визначень, юридичну сутність валютних опе­рацій можна визначити як вольові правомірні дії фізичних і юридичних осіб безпосередньо направлені на досягнення пра­вового результату, а саме на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків при здійсненні дій з валютою.

При цьому повинні дотримуватися певні умови:

має бути витримана форма валютної операції,

сторони повинні бути дієздатними, усвідомлювати значення своїх дій,

не повинні здійснюватися валютні операції, що завдають шкоди державним інтересам та інтересам суспільства,

валютна операція не повинна бути уявною, тобто здійсне­ною для вигляду,

валютна операція не повинна бути удаваною, тобто здійсню­ватися з метою прикриття іншої операції

Здійснення валютних операцій шляхом обману, насильства, погроз, через помилку, через збіг обставин визнається недійсним

В широкому розумінні під валютною операцією прийнято розуміти урегульовані нормами права валютні відносини, учас­ники яких володіють суб'єктивними правами і несуть юридичну відповідальність

Банківські валютні операції діляться за критеріями, спільними для всіх банківських операцій, на пасивні, активні та інші операції Але існують також особливі класифікаційні ознаки, влас­тиві лише валютним операціям За цими ознаками такі операції діляться на

валютні операції, що проводяться на території України,

валютні операції, пов'язані з перевезенням валютних цінно­стей через кордон України,

валютні операції, пов'язані з обслуговуванням клієнтів, які, в свою чергу розподіляються на операції по обслуговуванню резидентів та нерезидентів України,

валютні операції, які здійснюються банками від свого імені за свій рахунок і в цілях реалізації власного інтересу (ця група

операцій включає, головним чином, операції з купівлі-продажу іноземної валюти як на зовнішньому ринку України, так і за її межами), а також міжбанківські кредитні операції в іноземній валюті.

Валютні операції можна поділити на такі види:

негайна операція, тобто передача валюти відбудеться у день й продажу Цей тип операцій також має назву «тод» операція,

скорочувана операція, тобто передача валюти відбудеться на­ступного дня Цей тип операції також має назву «том» операція,

короткострокова операція, тобто у дуже короткий строк, що означає загальноприйняту затримку розрахунку, на 2 банківсь­ких робочих дні Цей тип операцій також називається опера­цією в ди або спот-операцією,

довгострокова операція означає обумовлену контрактом зат­римку розрахунку у майбутньому (називається форвардний роз­рахунок) Ці типи операцій мають назву форвардних операцій, або операцій за строком

Коли мова йде про форвардні операції, додатково розрізня­ють операції з точним розрахунком, коли необхідно обов'язково доставити (одержати) гроші, і операції з неточним або умовним розрахунком, наприклад, купівля опціонів, коли є вибір у дос­тавці або отриманні грошей

Ці розрізнення дуже важливі тому, що вони впливають на те, як буде проводитись керівництво операцією і як вона буде подана у звіті

Для з'ясування сутності валютних операцій необхідно більш детально зупинитися на конверсійних операціях, які займають важливе місце на валютних ринках світу

Конверсійні (валютні) операції (англ. Converting currency tranections) — обмін (купівля-продаж) валют, що здійснюється банками та іншими кредитно-фінансовими інститутами, фізич­ними особами при посередництві валютного ринку, а також на біржах

До таких валютних операцій відносяться операції на умовах

«Спот» (англ. 8рої) — купівля чи продаж валюти з фактич­ною поставкою Гі через 2 дні, не враховуючи дня укладення уго­ди При цьому кожна із сторін намагається купити більшу кількість грошових одиниць іноземної валюти за одну одиницю національної валюти, а продати меншу кількість одиниць іно­земної валюти за одну національної Цей процес відображає механізм валютного ринку, на якому стикаються інтереси по-

купців та продавців, тобто попит та пропозиція на ту чи іншу валюту

Базою для проведення операції «спот» служать кореспон­денти s відносини між банками Валютні операції «спот» склада­ють приблизно 90% всіх валютних операцій Головною метою їх проведення є:

забезпечення потреб клієнтів банку в іноземній валюті,

переливання коштів із однієї валюти в іншу,

проведення спекулятивних операцій

Слід зазначити, що так звані негайні операції (касові опе­рації) здійснюються в основному в торговельних або арбітраж­них цілях Готівкою здійснюється купівля або продаж товарів та послуг, обмін грошей для туристів також здійснюється за корот­кий проміжок часу, дуже часто потрібно негайно купити чи про дати цінні папери, оскільки ціни на них змінюються постійно і через деякий час уся операція не буде мати сенсу, отримання прибутку від розміщення грошей однією країною на короткий строк в іншій країні також робить необхідним як можна швид­ше обміняти грошові знаки однієї країни на грошові знаки іншої Враховуючи необхідність у швидкому проведенні подібних операцій, передбачається, що вони будуть здійснюватись готівкою

«Форвард» (англ. Forward transaction) — купівля або продаж валюти на строк, тобто купівля або продаж однієї валюти проти іншої здійснюється на умові поставки цієї валюти в раніше вка­заний термін за курсом, встановленим в момент укладення да­ної операції Форвардні операції, будучи одним із важливих видів валютних операцій, здійснюються у комерційних і у фінансових шлях Необхідність у проведенні валютних операцій на умовах «форвард» витікають із короткострокових зобов'язань і вимог, які виникають у ході експортно-імпортних операцій клієнтів банку, а також фінансових операцій його самого Валютні опе­рації на строк здійснюються з метою скорочення валютного ри­зику до мінімуму При укладенні операцій на строк враховуєть­ся курс валюти, а сама валюта буде поставлена через раніше обговорений термін, який вказаний у контракті

Операції на умовах «форвард» страхують учасників від ризи­ку можливого змінення курсів валют через деякий проміжок часу Більшість операцій на строк засновані на очікуванні майбутніх платежів або надходжень у зв'язку з майбутніми торговельними і фінансовими операціями або в розрахунку на отримання певно­го прибутку Головне при укладенні термінових угод полягає у

тому щоб і експортер, і імпортер могли визначити, скільки вони отримають або сплатять національної валюти, і що незалежно від підвищення чи зниження курсу іноземної валюти їх доходи за форвардними операціями будуть незмінні і гарантовані

Важливу роль відіграють форвардні валютні операції для банків при здійсненні ними фінансових операцій з купівлі чи продажу цінних паперів, при поданні кредитів в іноземній ва­люті

Купівлею та продажем іноземних валют на умовах «форвард» займаються в основному банки, які діють на валютних ринках Обсяг операцій на строк дещо обмежений, так як діяльність кожного банку лімітується розміром відкритої валютної позиції, роз­міром загальної позиції операцій на умовах «спот», яку кожний банк має право тримати проти зобов'язань за терміновими опе­раціями Оскільки термінові операції містять в собі певний валютний ризик, у банківській практиці не використовується система лімітування максимально можливих валютних операцій з кожним банком-кореспондентом

Такі ліміти періодично затверджуються для банків-кореспондентів, у межах яких і можуть проводитись валютні операції При встановленні таких лімітів банк виходить, перш за все, із суми активів банка-кореспондента, його капіталу, фінансового положення та репутації на ринку У відношенні великих банків такий ліміт не встановлюється Котирування валют за операція­ми на умові «форвард» встановлюється у вигляді премії (надбав­ки) або дисконта (знижки) у порівнянні з курсами при опера­ціях на умовах «спот» Операції на умовах «форвард» здійсню­ються на строк 1-3-6-9-12 місяців

Більшість термінових операцій ґрунтується на очікуванні в майбутньому надходжень чи платежів, у зв'язку з чим для по­купця чи продавця інколи надто складно установити точний строк, коли він або буде потребувати у валюті, або йому буде необхідно її поставити В цьому випадку він укладає спеціальну угоду на строк на умовах «опціон» (англ. Option of exchange), в якому оговорюється строк, протягом якого він може зробити постачання чи отримати валюту Укладення такого контракту означає, що банк бере на себе зобов'язання здійснити продаж чи купівлю валюти в межах цього строку «опціон»

Крім зазначених операцій, значний розвиток здобули опе­рації на умовах «форвард-форвард», тобто угоди пов язані з ку­півлею валюти на короткий термін і одночасним її продажем на

більш тривалий термін чи навпаки Банки проводять такі опе­рації в тих випадках, коли очікуються значні зміни курсу валют в ту чи іншу сторону Тому для банку важливо мати сприятливу форвардну позицію в наданій валюті на той період, оскільки це дозволить йому застрахувати себе від певного ризику

«Своп» (англ. swop) — поєднання операції на умовах «спот» з операцією на строк, тобто операції одночасної купівлі чи прода­жу іноземної валюти за готівку та продажу чи купівлі її на умо­вах «форвард» Подібні операції здійснюються в цілях покриття валютної позиції, коли не можна залучити іноземну валюту в депозит, чи в цілях одержання прибутку, коли вигідніше прид­бати надану валюту шляхом операції на умовах «своп», а не в депозит

З попитом та пропозицією на зазначений вид валютних опе­рацій виступають ті ж короткострокові позичальники та інвес­тори, що займаються терміновими операціями Здійснюючи не­гайне постачання чи продаж іноземної валюти, вони можуть придбати або розмістити необхідну їм суму іноземної валюти, виходячи із своїх потреб Одночасна ж купівля чи продаж іно­земної валюти за встановленою ставкою та на зазначений термін гарантує їх від можливих збитків протягом терміну дії контракту

Внаслідок проведення операції на умовах «своп» в односто­ронньому порядку (купівля валюти за готівку та її продаж на умо­вах «форвард») виникає нова чи додаткова відкрита форвардна позиція банку А це пов'язано з певним ризиком у зв'язку з мож­ливим несприятливим для банку зміненням курсу валюти протя­гом строку дії контракту, тому він безупинно покращує форвард­ну позицію та намагається підтримати її на рівні та в межах термінів, виходячи з календаря своїх поточних і майбутніх над­ходжень та платежів Банк досягає цього шляхом закриття (по­криття) форвардної позиції на більш вигідних для себе умовах

Для поліпшення форвардної позиції банк або укладає нову аналогічну угоду на купівлю чи продаж відповідної іноземної валюти на повний термін і суму, або покриття позиції здійснюєть­ся шляхом щоденного свопіювання В першому випадку така операція проводиться банком для одержання додаткового при­бутку або для уникнення валютних втрат у зв'язку з очікуванням несприятливої для нього зміни курсу іноземної валюти, а в другому випадку — для одержання більш високого прибутку від очікуваної сприятливої зміни курсу валют чи для зниження рівня

загальної форвардної позиції до розміру ліміту, встановленого центральним банком

Крім операцій на умовах «своп», широке розповсюдження дістали угоди на умовах «своп з депозитом», тобто операція на умовах «своп» з одночасним розміщенням залучених коштів на депозитні рахунки Банк, здійснюючи таку операцію, проводить купівлю іноземної валюти за готівку для подальшого її перепро­дажу на умовах «форвард» При цьому, з іноземним банком, що надає валюту, укладається угода, що куплена або продана валю­та буде прийнята у депозит за узгодженою ставкою на термін до моменту настання платежу за укладеною угодою на умовах «своп»

Вчинення подібних операцій здійснюється для одержання додаткового прибутку, а також тоді, коли вартість залучених де­позитів на термін у національній валюті на внутрішньому ринку дорожче, ніж на ринку євровалют. Проте мета така ж — підви­щення рівня прибутковості валютних операцій банку Операції «своп з депозитом» банки проводять тоді, коли валюта коти­рується на термін з високою премією чи дисконтом Для банків проведення таких операцій дуже вигідно, оскільки гарантує їм одержання фіксованого прибутку

Валютний арбітраж (англ. Arbitrage of exchange) - купівля-продаж іноземної валюти з наступною зворотною угодою в цілях одержання прибутку від різниці валютних курсів в часі (тимча­совий валютний арбітраж), а також за рахунок різниць у курсі наданої валюти на різних валютних ринках (просторовий ва­лютний арбітраж) Валютний арбітраж може здійснюватися з двома (простий валютний арбітраж) та більшою кількістю валют (складний арбітраж)

В умовах сучасної техніки та організації взаємозв'язку ва­лютних ринків просторовий валютний арбітраж втрачає своє значення через зменшення курсових різниць, тоді як роль тим­часового арбітражу зростає, особливо із врахуванням переходу на режим валютних курсів, які коливаються Можливість істот­них економічних виграшів та втрат при валютному арбітражі повинна враховуватися у практиці зовнішньоекономічної діяль­ності, що пред'являє додаткові вимоги до вивчення і розвитку валютного ринку, накопичення та аналізу інформації про неї

Щодо валютних спекуляцій (англ. Currency speculation) — це операції банківських установ, фізичних та юридичних осіб з метою одержання прибутку від змін валютних курсів у часі чи на різноманітних ринках, а також умисне прийняття валютного

ризику Валютна спекуляція можлива у формі так званої відкри­тої позиції (тобто при термінових валютних угодах, валютному арбітражеві без форвардного відшкодування) або як зумисне відхилення від страхування валютного ризику (при відмові від хеджування під певним приводом) Результати валютної спеку­ляції залежать від правильності оцінки ]] учасниками можливої динаміки валютних курсів, що призводять до значних виграшів або втрати валюти, аж до краху банку

Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» встановлює, що для здійснення валютних операцій комерційні банки повинні попередньо отримати ліцензію Національного банку України Комерційні банки, які отримали від Національ­ного банку України відповідну ліцензію, виступають як уповно­важені банки Вони здійснюють контроль за тим, щоб проведені валютні операції відповідали чинному валютному законодавству

Розглянемо порядок отримання індивідуальних та генеральних валютних ліцензій комерційним банкам

Валютна ліцензія (англ. Currency licence) — дозвіл, виданий Національним банком України на здійснення валютних операцій

Валютні операції підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютно­го регулювання і валютного контролю» та Положення «Про по­рядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій», затвердженого постановою Правління Національного банку Ук­раїни від 060598 р № 181

Генеральні ліцензії (англ. General licence) видаються комер­ційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам Ук­раїни на здійснення валютних операцій, що не потребують інди­відуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулю­вання Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали генеральну ліцензію Національного банку Украї­ни на здійснення операцій, пов'язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати на території України пункти обміну іноземних валют, у том} числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами-резидентами

Індивідуальні ліцензії (англ. Individual licence) видаються рези­дентам і нерезидентам на здійснення разової операції на період, необхідний для здійснення такої операції Індивідуальної ліцензії потребують такі операції

а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами-резидентами іноземної валюти на суму, що визначається Національним банком України,

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами ~ резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах,

платежі в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інте­лектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оп­лати валютних цінностей,

платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій,

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припи­нення інвестиційної діяльності,

б) ввезення, переказування і пересилання за межі України валюти України, за винятком випадків, коли йдеться про суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на за­конних підставах за кордон, які можуть бути вільно ввезені, пе­реслані, переказані назад в Україну,

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують вста­новлені законодавством межі,

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави,

д) розміщення валютних цінностей на рахунках і вкладах за межами України, за винятком

відкриття фізичними особами — резидентами рахунків у іно­земній валюті на час їх перебування за кордоном,

відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими бан­ками,

відкриття рахунків в іноземній валюті резидентами — дип­ломатичними, консульськими, торговими та іншими офіційни­ми представництвами України за кордоном, які користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, а також філіями і пред­ставництвами підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності,

е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами — резидентами як дарунок або у спадщину.

Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

Порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, не­обхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.

Відмова у видачі Національним банком України ліцензії може бути оскаржена в суді або арбітражному суді.

Ліцензію Національного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями можуть отримувати банки, які є юридичними особами, існують та здійснюють свої операції на території України не менше як один рік, з розміром статут­ного фонду та власних коштів, що встановлюються Національ­ним банком України.

Порядок отримання ліцензії був нами розглянутий у § 2 гла­ви З.

Як бачимо, валютні операції являють собою складний пра­вовий механізм Валютні операції, як правило, здійснюються на провідних валютних ринках світу ~ в Лондоні, Нью Йорку, Па­рижі, Цюриху, Люксембурзі, Брюсселі, Токіо і т д.

Валютними ринками користуються банки країн усього світу, в яких законодавством та валютним контролем дозволена торгівля валютою У деяких країнах діє єдиний центр, в інших бан­ки торгують валютами.

На Україні таким центром є Українська міжбанківська ва­лютна біржа (УМВБ) та Кримська міжбанківська валютна біржа (КМВБ) Але, враховуючи необхідність технічного відпрацювання механізму здійснення цих операцій, купівля-продаж іноземної валюти на УМВБ та КМВБ з березня 1999 р не відбувається.

Валютна біржа — організаційне утворення, в якому здійснюється торгівля валютою на основі попиту і пропозиції.

У зв'язку зі зміною Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України уповноважені банки з 19 березня 1999 року здійснюють операції купівлі-продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України, тоб­то між собою.

Операції на міжбанківському валютному ринку України доз­воляється здійснювати лише суб'єктам цього ринку, до яких належать

Національний банк України,

уповноважені банки (комерційні банки, які отримали ліцен­зію Національного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями),

уповноважені кредитно-фінансові установи (які отримали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями),

валютні біржі

Суб'єкти міжбанківського валютного ринку України мають право купувати іноземну валюту для власних потреб та за дору­ченням клієнтів (резидентів та нерезидентів) з метою перераху­вання іноземної валюти за межі України та в інших випадках, що не суперечать чинному законодавству України

Усі валютні операції з іноземними валютами першої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України та операції з купівлі-продажу безготівкових іноземних валют за гривні за рахунок власних коштів уповноважених банків і упов­новажених кредитно-фінансових установ здійснюються лише на умовах «тод», «том» або «спот»

Уповноваженим банкам та уповноваженим кредитно-фінансовим установам дозволяється купівля готівкових іноземних валют за безготівкові (готівкові) іноземні валюти тієї ж групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України та/ або безготівкові (готівкові) гривні за угодами «тод», «том», «спот» для забезпечення роботи власних кас із метою виконання зобо­в'язань перед власними клієнтами

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України при розрахунках з нерезидентами за торговельними операціями вважаються такі документи

договір з нерезидентом, (інший документ, який згідно з чин ним законодавством України має силу договору),

вантажна митна декларація в разі, якщо товар ввезений на територію України,

акт здачі приймання, акт виконаних робіт (наданих послуг) (інший документ, який свідчить про надання послуг виконання робіт),

документи, передбачені при документарній формі розрахунків (акредитив, інкасо),

довідка державної податкової адміністрації (інспекції), в якій резидент зареєстрований як платник податків, із зазначенням інформації про основний поточний рахунок резидента у грив­нях та поточний рахунок в іноземній валюті, який визначений резидентом як рахунок, з якого здійснюються всі перерахування з метою виконання зобов'язань резидента перед нерезидентами в цій іноземній валюті (строк дії довідки 90 днів).

Після одержання від клієнтів зазначених документів упов­новажений банк (уповноважена кредитно-фінансова установа) формує реєстр (у двох примірниках), що містить у собі таку інфор­мацію:

назва підприємства, код ЄДРПОУ, місцезнаходження;

орган державної влади, який зареєстрував резидента;

податковий орган, в якому взято на облік резидента, дата та

номер реєстрації;

прізвище, ім'я та по батькові, ідентифікаційні номери

директора і головного бухгалтера згідно з Державним реєстром

фізичних осіб;

номери та дати договорів або інших документів, що є під­ставою

для придбання іноземної валюти.

На оригіналах документів, на підставі яких була куплена іно­земна валюта, проставляється відмітка уповноваженого банку про обсяг придбаної валюти. Копії цих документів з зазначеною відміткою засвідчуються печаткою та підписом керівника (зас­тупника керівника) суб'єкта господарської діяльності або нота­ріусом (у разі здійснення митного оформлення продукції після 01.09.98 р. копія вантажної митної декларації засвідчується круг­лою гербовою печаткою і підписом керівника або заступника керівника відповідної митниці) та зберігаються в уповноваже­ному банку.

Купівля іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України резидентами-страховиками, а також об'єднання­ми страховиків, які створені та мають відповідні повноваження згідно з чинним законодавством України, з метою виконання зобов'язань перед нерезидентами здійснюється згідно з вимога­ми «Порядку про застосування іноземної валюти в страховій діяльності» № 245, затвердженого постановою Правління На­ціонального банку України від 23.09.96 р., за умови надання до­відки державної податкової адміністрації (інспекції), в якій ре­зидент зареєстрований як платник податків.

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України резидентами (юридичними особами та фізичними особами, які займаються підприємницькою діяль­ністю без створення юридичної особи, крім постійних представ­ництв нерезидентів) при здійсненні неторговельних операцій вважаються такі документи:

1) заявки з розрахунком витрат:

на відрядження за кордон;

на експлуатаційні витрати транспортних засобів, що вико­нують рейси за кордон;

2) документи, які мають силу договору і можуть використо­вуватись контрагентами-нерезидентами згідно з міжнародною

практикою:

для оплати участі в міжнародних виставках, конгресах, сим­позіумах, конференціях та інших міжнародних зустрічах;

для оплати за навчання, лікування, патентування тощо;

для сплати митних платежів;

для здійснення платежів за користування авторськими пра­вами;

для відшкодування витрат судових, арбітражних, нотаріаль­них, правоохоронних органів іноземних держав;

3) укладені трудові договори (контракти) з нерезидентами;

4) рішення судів про сплату за межі України пенсій, алі­ментів,

штрафів тощо;

5) угоди між пенсійними фондами про переказ за межі Ук­раїни пенсій в іноземній валюті;

6) угоди між поштовими адміністраціями про сплату за межі

України поштових переказів.

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському

валютному ринку України постійними представництвами нере­зидентів, які здійснюють підприємницьку діяльність, при здійсненні неторговельних операцій вважаються такі документи:

заявки з розрахунком витрат на відрядження за кордон;

укладені трудові договори (контракти) з нерезидентами;

заявка на перерахування іноземної валюти на рахунок юри­дичної особи-нерезидента, інтереси якої представляє на тери­торії України це представництво, в межах залишків коштів на рахунку типу «П».

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківсько­му валютному ринку України офіційними представництвами,

представництвами юридичних осіб-нерезидентів, які не здійсню­ють підприємницьку діяльність, при здійсненні неторговельних операцій вважаються такі документи

заявки (відповідно до кошторису) на відрядження за кор­дон,

заявка відповідно до договорів (контрактів) з нерезидента­ми, пов'язаних з виконанням трудових обов'язків,

заявка на перерахування іноземної валюти на рахунок відпо­відного органу іноземної держави чи рахунок юридичної особи-нерезидента, інтереси якої представляє на території України це представництво, в межах залишків коштів на рахунку типу «Н»

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України фізичними особами-резидентами при здійсненні неторговельних операцій вважаються такі документи

заявка на перерахування за кордон власних коштів з поточ­ного рахунку в гривнях та документи, які підтверджують виїзд з України фізичних осіб резидентів на постійне місце проживан­ня за кордон Документом, що підтверджує право виїзду з Ук­раїни на постійне місце проживання, є паспорт громадянина для виїзду за кордон, наданий органами внутрішніх справ Ук­раїни зі штампом на одній із сторінок «постійне проживання» із зазначенням країни виїзду Цей штамп має бути скріплений візо­вою печаткою,

документи, що передбачені «Правилами переказу іноземної валюти за межі України за рахунок особистих коштів фізичних осіб резидентів і нерезидентів», затвердженими постановою Прав­ління Національного банку України від 23 09 96 р. № 245, у разі здійснення переказів коштів за кордон.

При здійсненні неторговельних операцій фізичними особа­ми-нерезидентами за рахунок коштів з власного поточного ра­хунку в гривнях підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України є заявка на перера­хування іноземної валюти за кордон.

Купівля іноземної валюти з кореспондентських рахунків банків-нерезидентів у гривнях здійснюється згідно з вимогами «Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків кореспондентів в іноземній ва­люті та в гривнях», затвердженого постановою Правління На­ціонального банку України від 26 03 98 р № 118.

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України з метою виконання власних зобов'я-

зань уповноважених банків — членів міжнародних платіжних систем за операціями, пов'язаними з організацією та забезпе­ченням розрахунків з використанням платіжних карток міжна­родних платіжних систем, є

для організації та забезпечення розрахунків з міжнародними платіжними системами виписка з кореспондентського рахунку банку (про здійснення розрахунку відповідної міжнародної пла­тіжної системи з банком за операціями з платіжними картками),

для закриття відкритої валютної позиції банку заявка банку (з розрахунком)

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України з метою виконання власних зобов'язань уповноважених банків за операціями, пов'язаними зі спла­тою коштів міжнародним системам зв'язку за користування їхніми послугами, є виписка з кореспондентського рахунку банку про списання іноземної валюти та/або рахунок-фактура

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України з метою виконання зобов'язань за капітальними операціями та інших зобов'язань резидентів в іно­земній валюті є таю документи

кредитна угода, яка свідчить про необхідність виконання юридичними особами та фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності України зобов'язань в іноземній валюті, довідка з інформацією про стан погашення заборгова­ності за кредитом (позикою) та документи, передбачені чинним законодавством щодо лептимності виконання таких зобов'язань (реєстраційні свідоцтва, індивідуальні ліцензії Національного банку України, гарантії Кабінету Міністрів України тощо),

договір про інвестиційну діяльність, у тому числі про інвес­тиційну діяльність без створення юридичної особи, документ про фактичне внесення інвестиції, які свідчать про правомірність переказу за кордон прибутку (доходу), отриманого нерезиден­том на законних підставах в Україні, копія рішення загальних зборів засновників діючих в Україні підприємств з іноземними інвестиціями про розподіл прибутку, копія декларації про при­буток підприємства з відміткою державної податкової адміністрації про її прийняття, копія податкового звіту про результати спільної діяльності на території України без створення юридичної особи та копія декларації про прибуток з відміткою держав­ної податкової адміністрації про їхнє прийняття,

виписки з рахунку клієнта банку про надходження інозем­ної валюти (із копією SWIFT повідомлення тощо) та підтвердження конвертації її у гривні (або про надходження гривневих коштів з кореспондентського рахунку банку-нерезидента в ук­раїнському банку в період до 01 05 97 р. ) для придбання об­лігацій внутрішньої державної позики, довідка депозитарію На­ціонального банку України або уповноваженого банку, довідка уповноваженого банку про сплату податку до бюджету з доходу, отриманого нерезидентом на території України (копія платіж­ного доручення, згідно з яким здійснено перерахування коштів) у випадках, передбачених законами України

депозитний договір, ощадна книжка, ощадний (депозитний) сертифікат, які підтверджують необхідність виконання уповно­важеним банком зобов'язань в іноземній валюті перед власни­ком депозиту (вкладу),

усі види договорів про забезпечення виконання зобов'язань в іноземній валюті та договори, для забезпечення виконання яких останні видані.

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України з метою виконання зобов'язань за операціями, що потребують отримання індивідуальних ліцензій Національного банку України, є індивідуальні ліцензії Націо­нального банку України на здійснення операцій з валютними цінностями, видані згідно з пунктом 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю», які передбачають купівлю іноземної валю­ти, та документи, передбачені умовами цих ліцензій.

Іноземна валюта, яка придбана у встановленому порядку через уповноважені банки та уповноважені кредитно-фінансові установи на міжбанківському валютному ринку України, повинна бути використана резидентом протягом п'яти робочих днів з часу зарахування п на його поточний рахунок на цілі, вказані в заяві на купівлю іноземної валюти Придбана іноземна валюта може бути перерахована резидентом для виконання власних зобов'я­зань перед нерезидентами лише з поточного рахунку в іноземній валюті, який визначений резидентом як рахунок з якого здійснюються всі перерахування з метою виконання зобов'язань рези­дента перед нерезидентами в цій іноземній валюті У разі пору­шення резидентами цих строків придбана іноземна валюта про дається уповноваженим банком протягом п’яти робочих днів на міжбанківському валютному ринку України При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартально направляється до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати госпо­дарської діяльності резидента

У разі повернення на адресу резидента коштів в іноземній валюті, що були куплені на міжбанківському валютному ринку України та перераховані на користь нерезидента, у зв'язку з тим, що взаємні зобов'язання частково або повністю не виконані, ці кошти не можуть бути використані з іншою метою і підлягають продажу з розподільчого рахунку Обмеження щодо строку продажу іноземних валют не поширюється на іноземні валюти, які не належать до першої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України

Кошти в іноземній валюті, що надійшли на адресу юридич­ної особи-резидента (фізичної особи-резидента яка здійснює свою підприємницьку діяльність без створення юридичної осо­би) підлягають попередньому зарахуванню на розподільчий ра­хунок Уповноважені банки та уповноважені кредитно-фінансові установи зобов'язані продавати без доручення клієнтів усі надходження на користь клієнтів в іноземній валюті, що підля­гають продажу на міжбанківському валютному ринку України, протягом п'яти банківських днів з часу зарахування таких над­ходжень на їх кореспондентські рахунки або рахунок каси Об­меження щодо строку продажу іноземних валют не поширюєть­ся на іноземні валюти, які не належать до першої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України.

Кошти в іноземній валюті, які були зараховані на розподіль­чий рахунок і не підлягають продажу на міжбанківському ва­лютному ринку України, уповноважений банк або уповноваже­на кредитно-фінансова установа зобов'язані перерахувати на поточний рахунок клієнта без його доручення не пізніше п'яти банківських днів з часу зарахування цих коштів на розподільчий рахунок.

Відповідальність за несвоєчасне інформування клієнтом упов­новаженого банку або уповноваженої кредитне фінансової ус­танови про надходження в іноземній валюті на адресу цього клієнта, які не підлягають продажу на міжбанківському валютному ринку України, внаслідок чого зазначені кошти були про­дані, покладається на клієнта банку.

Продаж за дорученням клієнта його власних коштів в іно­земній валюті уповноважений банк або уповноважена кредитно-фінансова установа зобов'язані здійснювати протягом п'яти банківських днів з часу списання цих коштів з поточного рахун­ку клієнта Обмеження щодо строку продажу іноземних валют не поширюється на іноземні валюти, які не належать до першої групи Класифікатора іноземних валют Національного банку України

Гривневий еквівалент проданої на міжбанківському валют­ному ринку України іноземної валюти в усіх випадках має бути зарахований на основний поточний рахунок власника коштів не пізніше двох банківських днів після надходження на кореспон­дентський рахунок відповідної суми в гривнях

Суб'єкти міжбанківського валютного ринку України здійснюють на цьому ринку операції з купівлі продажу іноземних валют за вільним договірним курсом купівлі та продажу за кожною операцією без обмеження розміру маржі між курсами купівлі та продажу і комісійної винагороди

Суб'єкт міжбанківського валютного ринку України, який є покупцем іноземної валюти, несе повну відповідальність як агент валютного контролю за наявність усіх документів, які передба­чені Національним банком України у «Правилах здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України», і які є обов'язковими для здійснення операцій купівлі іноземної валю­ти на міжбанківському валютному ринку України У разі вияв­лення порушень з боку уповноваженого банку (уповноваженої кредитно-фінансової установи) він несе відповідальність згідно зі статтею 16 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», а саме позбав­ляється ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінно­стями

В цілому можна зазначити, що валютні операції, у зв'язку з їх різноманітністю, складністю і багатоступінчатістю, мають виключно сприятливі перспективи для розвитку в майбутньому, так як дозволяють адаптувати конкретні умови до потреб самих різних сторін, які беруть участь у них

§ 3. Правова організація відкриття рахунків та здійснення розрахунків в іноземній валюті

Перехід до ринкової економіки потребує нових та більш ра­дикальних перетворень у грошове кредитній сфері 3 явилася необхідність в повну міру використовувати економічні важелі які властиві банкам розробляти та реалізовувати принципово

нові підходи до управління грошовим обігом країни, які більшою мірою відповідають ринковим відносинам

Своєчасна та повна оплата поставленої продукції, викона­них робіт, наданих послуг, інших боргових зобов'язань є однією з головних особливостей ефективного функціонування еконо­міки в цілому і кожного її суб'єкта зокрема Тому в усіх країнах так багато уваги приділяється організації грошових розрахунків, створюються розрахунково-платіжні системи, в центрі яких зна­ходяться банки як спеціалізовані грошове кредитні заклади

Існуючий на Україні порядок організації розрахунків в іно­земній валюті потребує значних перетворень Недоліки, які є в нормативних актах, заважають швидкості розрахунків, нормаль­ному функціонуванню валютного ринку України

Порядок організації розрахунків в іноземній валюті встанов­лює стаття 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»

В розрахунках між резидентами і нерезидентами у межах торгового обігу використовується як засіб платежу іноземна ва­люта Таю розрахунки здійснюються тільки через уповноважені банки Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці рези­дентам виключно у валюті України в готівковій або безготів­ковій формі

Здійснення розрахунків між резидентами та нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України

Для збереження грошових коштів і здійснення валютних операцій суб'єкти валютних правовідносин відкривають в упов­новажених банках України рахунки в іноземній валюті

Банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на:

ПОТОЧНІ,

депозитні(вкладні)

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству для проведення розрахунків у межах чинного законодав­ства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, визначених чинним законодав­ством України, та для погашення заборгованості за кредитами в іноземній валюті

Поточні рахунки в іноземній валюті відкриваються також

фізичним особам-резидентам:

громадянам України (без підтвердження джерел походжен­ня коштів в іноземній валюті)

іноземцям та особам без громадянства, які отримали посвідку на проживання в Україні (без підтвердження джерел походжен­ня коштів в іноземній валюті);

фізичним особам-нерезидентам:

іноземцям та особам без громадянства, які проживають в Україні відповідно до візи, відкритої строком до 1 року (за наяв­ності підтвердження джерел походження іноземної валюти);

громадянам України, які постійно проживають за кордоном (за наявності відкритої візи строком до 1 року та підтвердження джерел походження іноземної валюти).

Фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності (резидентам), які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, відкривається поточний рахунок за режимом, який визначений для юридичних осіб — резидентів.

Поточні операції в іноземній валюті можна поділити на по­точні торговельні операції та поточні неторговельні операції. Розглянемо їх.

Поточними торговельними операціями в іноземній валюті є такі розрахунки:

між юридичними особами-резидентами і юридичними осо­бами-нерезидентами при здійсненні зовнішньоекономічної діяль­ності за торговельними операціями;

між юридичними особами-резидентами на території Украї­ни, за умови наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України;

між юридичними особами-нерезидентами та юридичними особами-резидентами через юридичних осіб-резидентів-посеред­ників згідно з договорами (контрактами, угодами), що укладені відповідно до чинного законодавства України;

інші розрахунки, що здійснюються відповідно до чинного законодавства України;

операції на міжбанківському валютному ринку України;

оплата товарів (робіт, послуг) з використанням чеків та пластикових карток.

Поточними неторговельними операціями є такі розрахунки:

виплата готівкової іноземної валюти та платіжними доку­ментами в іноземній валюті на витрати, пов'язані з відряджен­нями;

здійснення обмінних операцій з іноземною валютою та пла­тіжними документами в іноземній валюті;

виплата готівкової іноземної валюти за чеками та пластиковими картками фізичним особам (резидентам та нерезидентам);

купівля платіжних документів в іноземній валюті фізичними особами (резидентами та нерезидентами);

виплата авторських гонорарів і платежі за користування

авторськими правами;

перерахування коштів на проведення міжнародних виставок, конгресів, симпозіумів, конференцій та інших міжнародних зу­стрічей;

оплата праці нерезидентів, які згідно з укладеними трудови­ми угодами (контрактами) працюють в Україні;

перерахування коштів в іноземній валюті за навчання, ліку­вання, патентування, сплату митних платежів, членських внесків;

платежі з відшкодування витрат судових, арбітражних, нота­ріальних, правоохоронних органів;

виплата готівкової іноземної валюти за переказами з-за кор­дону (пенсії, аліменти, оплата праці, спадщина, допомога ро­дичів тощо);

переказ за межі України коштів в іноземній валюті (пенсії, аліменти, оплата праці, спадщина, допомога родичам тощо);

інші виплати та перекази в іноземній валюті, що не супере­чать чинному законодавству України,

Відокремленим підрозділам підприємств поточні рахунки в іно­земній валюті відкриваються за згодою головного підприємства. На поточний рахунок відокремленого підрозділу можуть зарахо­вуватися валютні кошти за реалізовані товари та надані послуги, а також перераховані головним підприємством чи придбані на міжбанківському валютному ринку України. Виручка за реалізо­вані товари та надані послуги після зарахування на поточний рахунок відокремленого підрозділу перераховується на поточ­ний рахунок юридичної особи-резидента у повному обсязі. Кошти з поточного рахунку відокремленого підрозділу (в межах пере­рахованих головним підприємством чи придбаних на міжбан­ківському валютному ринку України) можуть бути використані відокремленими підрозділами для здійснення таких операцій (згідно з затвердженим кошторисом):

на оплату витрат на службові відрядження за кордон своїх працівників, а також для забезпечення експлуатаційних потреб власних (орендованих, зафрахтованих) транспортних засобів під час їх перебування за межами України;

на оплату праці працівників-нерезидентів, які згідно з укла­деними трудовими угодами (контрактами) працюють у зазначе­них підрозділах і здійснення оплати праці яких передбачено в іноземній валюті;

на придбання для власних потреб підрозділу обладнання, меблів тощо за контрактами (договорами, угодами) з нерезиден­тами.

Депозитні (вкладні) рахунки в іноземній валюті відкривають­ся уповноваженим банком фізичним і юридичним особам (ре­зидентам та нерезидентам) на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та банком на визначений у договорі строк.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті підпри­ємство-резидент подає уповноваженому банку ті самі докумен­ти, що і для відкриття поточного рахунку в національній валюті.

Якщо поточний рахунок в іноземній валюті відкривається в тому самому банку, де відкрито поточний рахунок у національній валюті, то надання нового пакета документів не обов'язкове (крім заяви про відкриття рахунку та картки із зразками підписів і відбитком печатки).

Відкриття поточного рахунку в іноземній валюті відокрем­леному підрозділу юридичної особи-резидента здійснюється упов­новаженим банком на підставі таких документів:

заяви;

копії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи;

копії положення про відокремлений підрозділ;

картки з відбитком печатки та зразками підписів службових осіб підрозділу;

клопотання підприємства або відповідного органу привати­зації (щодо структурних підрозділів, які виділяються в процесі приватизації) до банку про відкриття рахунку;

довідки про реєстрацію в органах Пенсійного фонду Украї­ни;

копії довідки про внесення відокремленого підрозділу до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Якщо поточний рахунок відокремленому підрозділу в іно­земній валюті відкривається в тому ж банку, де відкрито поточ­ний рахунок підрозділу в національній валюті (за наявності в банку права на здійснення операцій з валютними цінностями), то надання нового пакета документів не обов'язкове (крім заяви про відкриття поточного рахунку, клопотання юридичної особи

про відкриття поточного рахунку, копії ліцензії (у разі здійснен­ня валютних операцій, які потребують індивідуальної ліцензії, картки із зразками підписів та відбитком печатки).

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі — суб'єкту підприємницької діяльності, відкривається на підставі договору за умови пред'явлення паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу, та подання до уповноваженого банку:

заяви встановленої форми;

копії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності, засвідченої нотаріально чи органом, що видав свідоцтво;

картки із зразком підпису, що надається у присутності пра­цівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником або нотаріально.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі, яка не займається підприємницькою діяльністю, відкривається на підставі;

заяви встановленої форми;

картки із зразком підпису, який надається у присутності працівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником;

документа, що засвідчує особу;

договору на відкриття та обслуговування рахунку між уста­новою банку та громадянином.

Поточний рахунок в іноземній валюті фізичній особі-нере­зиденту відкривається на підставі договору за умови пред'явлен­ня паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу, та подан­ня до уповноваженого банку:

заяви встановленої форми;

картки із зразком підпису, що надається у присутності пра­цівника банку, який відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником;

засвідченої нотаріально копії легалізованого дозволу цент­рального банку іноземної країни на відкриття рахунку у разі, якщо це передбачено міжнародними договорами України.

що надійшли у готівковій формі від нерезидента до каси упов­новаженого банку згідно з експортним контрактом (договором, угодою) в порядку, встановленому чинним законодавством Ук­раїни,

що ввезені у готівковій формі у випадках, передбачених чин­ним законодавством України, уповноваженими особами на те­риторії України на транспортних засобах які надають послуги за межами України, та зареєстровані митною службою при в'їзді в Україну (у ввізній митній декларації робиться відмітка упов­новаженого банку про прийняття валюти, а копія митної декла­рації залишається в уповноваженому банку),

що одержані у готівковій формі як сплата за державне мито, митні платежі та інші збори відповідно до чинного законодав­ства України,

невикористаний залишок готівкової іноземної валюти та іно­земна валюта за платіжними документами, що були раніше от­римані (куплені) в уповноважених банках України чи за кордо­ном для оплати витрат на відрядження та експлуатаційні витра­ти, пов'язані з обслуговуванням транспортних засобів за кордоном, та представницькі витрати за кордоном,

що внесені у готівковій формі нерезидентом на рахунок юри­дичної особи-резидента як благодійний внесок (за наявності акта про оприбуткування коштів чи приходно-касового ордера),

у готівковій формі на рахунок морського агента-резидента, який виступає посередником за фінансовими розрахунками, для подальшого перерахування іншим резидентам суб'єктам підпри­ємницької діяльності згідно з чинним законодавством України,

за платіжними документами, що надіслані з-за кордону на ім'я власника рахунку в порядку, встановленому чинним зако­нодавством України,

за платіжними документами на ім'я власника рахунку, ввезеними на територію України і зареєстрованими митною служ­бою при в'їзді в Україну (у ввізній митній декларації робиться відмітка уповноваженого банку про прийняття платіжних доку­ментів, а копія митної декларації залишається в уповноважено­му банку),

перераховані з-за кордону нерезидентами за зовнішньоеко­номічними контрактами (договорами, угодами)

повернуті з будь яких причин нерезидентом, на користь якою були перераховані раніше,

перераховані з-за кордону нерезидентом на рахунок рези­дента який виступає посередником, для подальшого перераху­вання іншим резидентам — суб'єктам господарської діяльності, за дорученням яких на підставі договорів комісії, доручення, кон-

сигнащі або агентських угод було здійснено продаж товарів (робіт, послуг),

перераховані з рахунків постійних представництв нерезидентів в Україні у разі, якщо у призначенні платежу коштів, що на­дійшли з-за кордону, зазначено, що ці кошти згідно з договором (контрактом, угодою) належать цьому резиденту,

перераховані юридичними особами-нерезидентами (у тому числі через їх представництва в Україні) згідно з міжурядовими угодами та проектами технічної допомоги,

перераховані як благонадійний внесок юридичними особа­ми нерезидентами (у тому числі через їх представництва в Ук­раїні)

перераховані з за кордону за видачу охоронних документів на використання об'єктів промислової власності і підтверджен­ня їх чинності на території України (зараховуються на рахунок юридичних осіб-резидентів, які мають відповідні повноваження згідно з чинним законодавством України),

перераховані з за кордону за використання авторського права резидентів (зараховуються на рахунок юридичних осіб-резидентів, які мають відповідні повноваження згідно з чинним законодавством України),

перераховані з-за кордону адвокатським та іншим компані­ям-резидентам за справами, які перебувають у провадженні цих компаній згідно з їх статутною діяльністю та ліцензією на відпо­відну діяльність,

перераховані з за кордону згідно з контрактом (договором, угодою) юридичній особі-резиденту, яка є агентом юридичної особи-нерезидента згідно з Кодексом торговельного мореплав­ства, для виплати капітану судна, яке належить судновласнику-нерезиденту, на експлуатаційні потреби,

конфісковані, безхазяйні, успадковані у вигляді скарбу та такі, за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання (за­раховуються на рахунки юридичних осіб-резидентів, які мають відповідні повноваження згідно з чинним законодавством України),

перераховані як благодійний внесок юридичною особою-ре­зидентом за наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України

перераховані з-за кордону нерезидентами у вигляді кредитів (позик фінансової допомоги),

інші надходження на користь резидента-власника рахунку, що не суперечать чинному законодавству України

безпосередньо на поточні рахунки:

куплені за дорученням власника рахунку уповноваженим банком відповідно до чинного законодавства України,

перераховані з кредитного рахунку як кредит відповідно до кредитної угоди,

перераховані з власного депозитного рахунку в уповноваже­ному банку відповідно до депозитної угоди,

у сумі відсотків, нарахованих за залишком коштів на власно­му поточному та депозитному рахунках,

перераховані з власного поточного рахунку

З поточного рахунку в іноземній валюті юридичних осіб-резидентів за розпорядженням власника рахунку проводяться такі операції

виплата готівкою для оплати праці працівникам нерезиден­там, які працюють в Україні за контрактом (договором),

виплата готівкою чи платіжними документами працівникам на службові відрядження при виїзді за кордон, на експлуатаційні витрати, пов'язані з обслуговуванням транспортних засобів за кордоном, представницькі витрати за кордоном відповідно до чинного законодавства України (вивезення за межі України здійснюється згідно з «Порядком переміщення валюти через митний кордон України»),

виплата готівкою на експлуатаційні потреби для виконання обов'язків перед капітаном судна, яке належить судновласнику-нерезиденту, за контрактом (договором, угодою) на здійснення агентських послуг, укладеним згідно з Кодексом торговельного мореплавства,

виплата готівкою фізичним особам коштів, які отримані ад­вокатськими та іншими компаніями-резидентами з-за кордону за дорученням фізичних осіб за справами, що перебувають у провадженні цих компаній згідно з їх статутною діяльністю та ліцензією на відповідну діяльність,

виплата готівкою фізичним особам-резидентам за викорис­тання їх творів за кордоном (здійснюється юридичними особа­ми резидентами, які мають відповідні на це повноваження згідно з чинним законодавством України, за рахунок коштів, отрима­них з-за кордону),

виплата готівкою для сплати державного мита згідно з чин ним законодавством України,

перерахування з рахунку резидента-посередника на поточні рахунки інших резидентів суб'єктів господарської діяльності, за дорученням яких на підставі договорів комісії, доручення, кон­сигнації або агентських угод було здійснено продаж нерезиден­ту товарів (робіт, послуг)

перерахування на користь нерезидента за межі України за зовнішньоекономічними договорами (контрактами, угодами),

перерахування за кордон на рахунок юридичних осіб-нере­зидентів за видачу охоронних документів на використання об'єктів промислової власності і підтвердження їх чинності (здійснюється організаціями, що мають відповідні на це повно­важення згідно з чинним законодавством України),

перерахування за кордон на рахунок юридичних осіб-нере­зидентів згідно з відповідними зобов'язаннями за використання творів зарубіжних авторів (здійснюється організаціями, що ма­ють відповідні на це повноваження згідно з чинним законодав­ством України),

перерахування за кордон на навчання, участь у конферен­ціях, виставках за наявності підтвердних документів (запрошен­ня, рахунку фактури тощо),

перерахування за кордон на рахунок юридичних осіб-нере­зидентів, адвокату або нотаріусу для відшкодування витрат су­довим, арбітражним, нотаріальним та іншим правоохоронним органам іноземних держав, а також витрат на державне мито за справами, що розглядаються цими органами (на підставі рішень судових органів, рахунків та інших документів, що підтверджу­ють необхідність здійснення зазначених перерахувань),

перерахування фізичним особам коштів, які отримані адво­катськими компаніями-резидентами з-за кордону за дорученням фізичних осіб за справами, що перебувають у провадженні цих компаній згідно з їх статутною діяльністю,

перерахування на рахунок в іноземній валюті фізичним особам-резидентам за використання їх творів за кордоном (здій­снюється юридичними особами-резидентами, які мають від­повідні на це повноваження згідно з чинним законодавством України, за рахунок коштів, отриманих з-за кордону),

перерахування на рахунок коштів для погашення заборгова­ності за отриманим кредитом та відсотків за ним,

перерахування на території України за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України згідно з чин ним законодавством України,

продаж валюти уповноваженим банком відповідно до чинного законодавства України,

перерахування на власний депозитний рахунок в іноземній валюті в обслуговуючому або в іншому уповноваженому банку,

перерахування благодійних внесків на рахунок іншої юри­дичної особи-резидента за умови отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України,

перерахування за сплату державного мита згідно з чинним законодавством України,

перерахування на власний поточний рахунок,

перерахування нерезидентам для погашення заборгованості за кредитами, позиками (у тому числі відсотки, комісія, пеня), повернення поворотної фінансової допомоги,

інші перерахування, що не суперечать чинному законодав­ству України

Зарахування коштів на поточний рахунок в іноземній валюті фізичної особи-резидента, яка займається підприємницькою діяльністю, та використання коштів з цього рахунку здійснюється за режимом поточного рахунку в іноземній валюті юридичних осіб-резидентів

Закриття та переоформлення рахунків в іноземній валюті здійснюється із застосуванням порядку, передбаченого розділом 8 Інструкції Національного банку України «Про відкриття бан­ками рахунків у національній та іноземній валюті».

У разі переоформлення рахунку у зв'язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виді­лення) подаються такі самі документи, що і для створення підприємства

У разі проведення перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, викликаної змінами назви, організаційно-правової форми, форми власності, власник рахунку зобов'язаний подати в установу банку заяву, нову копію свідоцтва про державну реє­страцію та зміни до установчих документів, завірені в установ­леному порядку відповідно до чинного законодавства.

Поточні рахунки в іноземній валюті закриваються в устано­вах банку:

на підставі заяви власника рахунку,

на підставі рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства,

на підставі відповідного рішення суду або арбітражного суду про ліквідацію підприємства,

на інших підставах, передбачених чинним законодавством України чи договором між установою банку та власником ра­хунку

З метою здійснення міжнародних розрахунків та валютних операцій комерційні банки різних країн встановлюють один з одним кореспондентські відносини Кореспондентські відносини — договірні відносини між кредитними установами, метою яких є здійснення платежів і розрахунків за дорученням один одного

Ці відносини (або зі взаємним відкриттям рахунків комер­ційними банками один у одного, або з відкриттям рахунків в одному із банків) встановлюються за ініціативою комерційного банку даної країни або іноземного

Кореспондентський рахунок — рахунок, на якому відобра­жаються розрахунки, проведені однією кредитною установою за дорученням, та рахунок іншої кредитної установи на основі укладеного кореспондентського договору Кореспондентський договір — угода між двома або декількома кредитними установа­ми про здійснення платежів та розрахунків, одним з них за до­рученням і на кошти іншого

Кореспондентські рахунки по міжнародних розрахунках по додаються на два види рахунки «Ностро» та рахунки «Лоро»

Кореспондентський рахунок «Лоро» — рахунок, який відкри­вається банком кореспондентом комерційному банку та за яким банк кореспондент здійснює операції з перерахування та зара­хування коштів згідно з укладеним договором Цей рахунок є кореспондентським рахунком «Ностро» у комерційному банку

Іноземний банк, з яким встановлюються кореспондентські відносини, має назву кореспондента з рахунком 3 ним здійснюються банківські операції, які відображаються на їх відкритих рахунках, виходячи із досягнутої домовленості між банками 3 іно­земними банками можуть встановлюватися кореспондентські відносини і без відкриття рахунку У цьому випадку іноземний банк називається кореспондентом без рахунку 3 цим інозем­ним банком також здійснюються банківські операції, але вони відображені на рахунках, відкритих в інших банках кореспон­дентах цього комерційною банку або в іншому комерційному банку на ім'я інших банків-кореспондентів

У процесі зовнішньоекономічної діяльності виникають пла­тежі за грошовими вимогами та зобов'язаннями Міжнародні розрахунки — система організації та регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин Міжнародні розрахунки здійснюються переважно в безготівковій формі Основними по середниками в міжнародних розрахунках виступають банки, між якими виникають кореспондентські відносини на основі міжбанківських кореспондентських відносин, здійснюється рух валют між різними країнами Суб'єктами міжнародних розрахункових операцій є експортери, імпортери і банки

В основі міжнародних розрахунків лежить рух товарно-розпорядчих документів і операційне оформлення платежів

Головними чинниками, що виражають стан міжнародних розрахунків, є умови зовнішньоекономічних контрактів, особ­ливості банківської практики, міжнародні правила і звичаї тощо Вирішальне значення в практиці міжнародних розрахункових операцій мають валютно-фінансові умови зовнішньоекономіч­них контрактів

Зовнішньоекономічний контракт — нотаріально оформлена угода двох або більше іноземних контрагентів, яка спрямована на становлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обо­в'язків у зовнішньоекономічній діяльності

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) було затверджене наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 5 жовтня 1995 р № 75 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 10 95 р за № 365/903)

Зовнішньоекономічний договір (контракт) складається відпо­відно до законів України з урахуванням міжнародних договорів України Для підписання зовнішньоекономічного договору (кон­тракту) суб'єктові зовнішньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищої організації, за винятком випадків, передбачених законом Ук­раїни

Валютні умови контракту — умови, які узгоджуються у зов­нішньоекономічних контрактах, що заключаються між експор­тером та імпортером

Валютні умови контракту включають такі елементи

валюту ціни контракту,

валюту платежу, в якому будуть здійснюватися розрахунки між експортером та імпортером і яка може співпадати з валю­тою ціни, але може і відрізнятися від неї, особливо в розрахун­ках з країнами, які розвиваються, а також при здійсненні розра­хунків по валютному клірингу курс перерахунку валюти ціни у валюту платежу для тих ви­падків, коли вони не співпадають,

різного роду застереження, які захищають сторони від ва­лютних ризиків (в результаті несприятливих змін валютного курсу або падіння купівельної спроможності окремих валют)

Правильність визначення валютних умов при укладенні зов­нішньоекономічного контракту — запорука ефективності здійснення зовнішньоекономічних операцій

Умови міжнародних розрахункових операцій включають го­тівковий платіж або розрахунок у кредит Під готівковим розра­хунком розуміють повну оплату товару до строку або в момент переходу товару чи товаророзпорядчих документів у розпоряд­ження покупця Під розрахунком у кредит (з розстрочкою плате­жу) розуміють міжнародний комерційний кредит (кредит екс­портера імпортеру або видача авансів імпортером експортеру) Банківський кредит, що надається на оплату товарів за зовніш­ньоекономічним контрактом, принципово не вносить нічого нового в умови міжнародних розрахункових операцій, адже роз­рахунки в цьому разі здійснюються безпосередньо без розстроч­ки платежу

Готівковий розрахунок особливо на умовах попередньої оп­лати досить вигідний експортерам, проте він створює значні труднощі для покупців рівень економічного ризику для них політичне зростає

Форми міжнародних розрахунків в основному подібні до тих, що мають місце у внутрішньоекономічних розрахунках Серед форм міжнародних розрахунків найпоширенішим є інкасо, бан­ківський переказ, акредитив тощо Можливість використання тих чи інших форм міжнародних розрахунків може визначатися у міждержавних угодах, а також встановлюватися у міжбанківських кореспондентських угодах уповноважених банків з інозем­ними банками

Вибір конкретної іноземної валюти та форми розрахунків за зовнішньоекономічними контрактами визначається за угодою сторін та фіксується в умовах контракту

Одна з центральних проблем у зовнішньоекономічній сфері господарства України — прискорення надходження валютної виручки від експорту Валютна виручка від експорту вітчизня­них товарів за кордон повертається з великим запізненням або не повертається зовсім Непідготовленість вітчизняних суб'єктів господарювання до діяльності в умовах світового ринку зумовлює неефективність зовнішньоекономічних зв'язків української сторони, малу оборотність валютних коштів, значні валютні втра­ти при здійсненні міжнародних розрахунків.

Для вітчизняних товаровиробників — суб'єктів зовнішньо­економічної діяльності важливе значення має формування міжна­родної системи платіжно-розрахункових відносин у рамках СНД.

Найважливіше значення серед форм міжнародних розрахунків мають акредитив га інкасо Для забезпечення вчасного завер­шення розрахунків необхідно передбачати при укладенні угод з іноземними партнерами такі форми розрахунків.

документарний акредитив,

документарне інкасо (з гарантією при експорті).

Акредитив, що відкривається відповідно до зовнішньоекономічного договору (контракту) в Україні, підпорядковується Уніфікованим правилам і звичаям для документарних акреди­тивів у редакції 1993 р. , опублікованим Міжнародною торго­вельною палатою за № 500.

Акредитив у зовнішньоекономічних угодах є одностороннім грошовим зобов'язанням банку (банку-емітента) здійснювати за дорученням клієнта (наказодавця акредитива) — імпортера на користь бенефщіара (експортера) платежі (негайно або розстрочкою) чи оплачувати або акцептувати перевідні векселі (тра­ти) бенефщіара.

При міжнародних розрахунках за допомогою акредитивів банк-емітент взаємодіє з авізуючим банком, що знаходиться в країні експортера Після відвантаження товарів експортер пови­нен надати в авізуючий банк документи (насамперед транс­портні), які відповідають умовам акредитива Тому такий акре­дитив і називається документарним.

Акредитиви вважаються зручною формою оплати за експорт­но-імпортними операціями Вони дозволяють продавцеві отри­мати гроші за товар майже негайно, як тільки він відвантажений

При здійсненні інкасових операцій банки та їхні клієнти-учасники експортно-імпортних операцій керуються Уніфікова­ними правилами по інкасо, що розроблені і затверджені Міжна­родною торговельною палатою за редакцією 1978 р. за № 322.

За допомогою інкасо експортер в одній країні може отриму­вати платіж від боржника в іншій країні або акцепт за цінними паперами і товарними документами Документарне інкасо — це інкасо фінансових і комерційних документів До фінансових документів відносяться перекладні і прості векселі, чеки, платіжні

розписки та інші інструменти отримання платежу, до комерцій­них -- рахунки-фактури, вантажні документи, документи на право власності, страхові документи та інші Інкасо означає інкасацію документів, але не інкасацію боргу

Банківські переказні операції в міжнародних розрахунках здійснюються в сучасних умовах за допомогою автоматизованої системи платежів SWIFT.

Важливе місце в розрахунках за експортно-імпортними опе­раціями займають гарантійні операції Банківська гарантія оз­начає, що уповноважений банк бере на себе зобов'язання у ви­падках неможливості клієнта здійснювати в строк платежі про­водити платіж за свій рахунок Гарантійні операції здійснюються банками за дорученням і за рахунок українських, іноземних та міжнародних суб'єктів господарювання (організацій) при наданні ними відповідного забезпечення.

На жаль, поки що у зовнішньоекономічній практиці для вітчизняних підприємств, які ще не створили для себе на світо­вому ринку іміджу надійного партнера, встановлюються невигідні умови розрахунків за експортно-імпортними операціями в екс­портних угодах передбачається післяплата, а при імпорті — пе­редоплата.

Згідно з Законом України «Про порядок здійснення розра­хунків в іноземній валюті» від 23 09 94 р. за № 185/94-ВР розра­хунки з експортно-імпортними операціями резидентами України повинні бути завершені у терміни, передбачені в зовнішньоеко­номічних контрактах, але не пізніше 90 календарних днів У ви­значені терміни мають бути завершені розрахунки за бартерними зовнішньоекономічними угодами Контроль за дотриманням ре­зидентами законодавче встановленого терміну розрахунків покла­дено на уповноважені банки і державні податкові органи.

Державні митні органи щотижня надсилають до уповнова­жених банків України, зазначених у вантажних митних деклара­ціях, реєстри вантажних митних декларацій окремо на імпортні та експортні вантажі Уповноважені банки України на підставі аналізу одержаних реєстрів встановлюють контроль за вчасним надходженням резидентам виручки в іноземній валюті за про­дукцію, роботи (послуги), що були експортовані або продукцію при Гі імпорті з-за кордону з моменту здійснення авансового платежу або відкриття акредитива на користь імпортера.

При ненадходженні в Україну валютної виручки у встанов­лені строки або продукції за імпортом уповноважені банки в

тижневий термін подають інформацію про це комісіям при територіальних управліннях Національного банку України за місцем реєстрації резидентів

У разі несвоєчасного завершення розрахунків у межах вста­новленого терміну підприємства можуть звернутися до комісії при територіальному управлінні НБУ для отримання відстрочки на надходження експортного виторгу чи товару, що імпортується

За порушення законодавче встановлених термінів розрахунків за експортно-імпортними операціями резидентів при неодер­жанні експортної виручки або товарів за імпортом нараховуєть­ся пеня (за кожний день прострочення) Уповноважені банки щомісяця перераховують до Державного бюджету суми нарахо­ваної пені за поданням державних податкових органів

Здійснення розрахунків за експортно-імпортними операція­ми пов'язане зі значним ризиком Тому до зовнішньоекономіч­них договорів застосовуються певні захисні застереження валютно цінові, антидемпінгові, про конфіденційність, форс-мажорні, про реекспорт, на випадок ненадходження коштів за експорт, на випадок ненадходження продукції за імпортом в обу­мовлені договором терміни тощо

З метою прискорення міжнародних розрахунків в Україні можуть застосовуватися так звані спеціальні імпортні процедури, серед яких одне з центральних місць надається режиму імпорт­них депозитів Попередні імпортні депозити — це внесення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на безпроцентні ра­хунки в банках на період від моменту набрання зовнішньоеко­номічними договорами юридичної сили до моменту надходжен­ня товарів, що постачаються через митний кордон України, коштів у валюті договору в сумі, визначеній у встановлених про­центах до вартості відповідного договору

Виходячи з вищевикладеного, можна дати таке поняття ва­лютних розрахункових правовідносин — врегульовані нормами права відносини, які виникають, змінюються та припиняються між суб'єктами при розрахунках валютою

§ 4. Правова природа кредитування в іноземній валюті

Кредитування юридичних та фізичних осіб — традиційна бан­ківська послуга Кредитні операції складають основу активної діяльності комерційних банків, оскільки

по-перше, їх успішне здійснення веде до отримання основ­них прибутків, сприяє підвищенню надійності та стійкості банків, а невдах у кредитуванні супроводжує розорення та банкрутство,

по-друге, банки повинні акумулювати власні та залучені ре­сурси для кредитування інвестицій в розвиток економіки країни,

по-третє, ця діяльність при ц успішному здійсненні прино­сить прибуток усім її учасникам банкам, позичальникам та сус­пільству в цілому

З юридичної точки зору, кредитні відносини виникають тоді, коли банк набуває права вимагати від третіх осіб виконання зо­бов'язань у грошовій формі або видає поручительства за третіх осіб, які передбачають виконання зобов'язань у грошовій формі (надання гарантій або акцептні операції)

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 20 10 1998 р. «Про встановлення тимчасового по­рядку кредитування в іноземній валюті» комерційні банки-ре­зиденти можуть надавати кредити в іноземній валюті резиден­там експортерам товарів (робіт, послуг) для забезпечення діяль­ності, пов'язаної з виробництвом таких товарів (виконанням робіт, наданням послуг), у тому числі з частковим або повним конвертуванням їх у гривні на валютних біржах або конверсією в іншу іноземну валюту на валютних біржах чи міжнародних валютних ринках, згідно з умовами укладених кредитних дого­ворів та за умови мобілізації валютних ресурсів на відповідний строк Погашення таких кредитів здійснюється згідно з умовами кредитних договорів за рахунок надходжень в іноземній валюті від експорту товарів (робіт, послуг) позичальників

Комерційні банки можуть надавати кредити в іноземній ва­люті резидентам на придбання товарів критичного імпорту, які входять до переліку, що затверджується Кабінетом Міністрів України, та на придбання енергоносіїв При цьому погашення кредитів може здійснюватися як за рахунок надходжень в іно­земній валюті, так і шляхом купівлі іноземної валюти у порядку, встановленому чинним законодавством

Надання комерційними банками кредитів в іноземній валюті резидентам за рахунок іноземної валюти, залученої безпосередньо від фінансово-банківських установ іноземних країн у рамках міждержавних, міжурядових договорів або договорів з міжнародними фінансовими організаціями, переуступлених Національним банком України уповноваженим банкам за га

рантом, одержаним від Кредитної установи для відбудови (Німеч­чини), за кредитною лінією Європейського банку реконструкції та розвитку для розвитку малого і середнього підприємництва;

також одержаних під гарантію Кабінету Міністрів України, здійснюється на умовах, передбачених договорами з нерезиден­тами. Погашення таких кредитів може здійснюватися як за ра­хунок надходжень в іноземній валюті, так і шляхом купівлі іно­земної валюти у порядку, встановленому чинним законодавством.

Кредитування в іноземній валюті здійснюється при суворо­му дотриманні певних принципів, які є головним елементом системи кредитування, оскільки відображають сутність та зміст кредиту.

Принципи кредитування -— основні положення, правила та умови, яких мають дотримуватись при здійсненні кредитування в іноземній валюті. Ці положення і правила визначаються при­родою, роллю, функціями кредиту і тими суспільними умовами, в яких вони проявляються.

Банківська система кредитування в іноземній валюті, що склалася в Україні, сьогодні являє собою систему, в якій зберег­лися окремі риси старої схеми і вводяться принципово нові еле­менти, притаманні сучасному етапу розвитку економіки. При цьому перелік принципів банківського кредитування в іноземній валюті залишився таким самим, як і до перебудови, але зміст кожного з них набув суттєвих змін.

Кредитування в іноземній валюті ґрунтується на таких за­гальних принципах, як цільова направленість, повернення, строковість, забезпеченість і платність. У Положенні Національно­го банку України «Про кредитування» перелічені принципи трак­туються як умови, що передбачаються кредитним договором, порушення яких розглядається як недоліки кредитної діяльності.

Правова сутність принципу цільового використання кредиту в іноземній валюті полягає в тому, що він має видаватися лише на визначені цілі — на замовлення тимчасової потреби позичаль­ника в додаткових коштах. У цьому відмінність кредитування від фінансування, оскільки останнє такої конкретної мети не має. Якщо ж припустити, що кредитом покриватимуться потре­би, які не мають тимчасового характеру, то позичені кошти не повернуться до кредитора і кредитування перетвориться на по­воротне фінансування. На практиці цей принцип здійснюється

шляхом надання кредиту на конкретні цілі (об'єкти) і знаходить відбиття у відповідному розділі кредитного договору, що вста­новлює конкретну мету кредиту і дозволяє здійснювати банків­ський контроль за дотриманням цієї умови позичальником.

Принцип строковості повернення кредиту відображає не­обхідність повернення отриманого від кредитора кредиту у виз­начений строк, обумовлений кредитною угодою.

У зв'язку з тим, що обіг коштів на кожному підприємстві індивідуальний і залежить від багатьох факторів, здійснювати дійовий контроль за поверненням кредиту можна лише за допо­могою встановлених строків його погашення.

Принцип строковості повернення кредиту знаходить своє практичне втілення у погашенні конкретного кредиту шляхом перерахування відповідної суми коштів на рахунок кредитора і забезпечує поновлення його кредитних ресурсів.

В ринкових умовах господарювання принципу строковості повернення кредиту надається особливого значення. Порушен­ня його є для кредитора підставою для застосування до пози­чальника економічних санкцій у вигляді збільшення процента за кредит, а при подальшій несплаті — пред'явлення фінансо­вих вимог у судовому порядку.

Аналіз практичної діяльності комерційних банків у галузі надання кредитів в іноземній валюті свідчить, що реалізація за­значеного принципу пов'язана з проблемами загального стану економіки держави, що зумовлює порушення термінів повер­нення кредитів і зростання безнадійної кредитної заборгованості.

З принципом строковості кредиту пов'язаний принцип забез­печеності.

Однією з найбільш серйозних проблем, з якими зіштовху­ються комерційні банки, є ризик непогашення кредитів. Банки намагаються мінімізувати цей ризик за допомогою різних спо­собів забезпечення повернення кредиту.

Забезпечення — це види та форми гарантованих зобов'язань позичальника перед кредитором (банком) за повернення креди­ту в іноземній валюті у випадку його можливого неповернення позичальником.

Цивільним кодексом України передбачається, що виконан­ня зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, заставою, по­ручительством, завдатком та гарантією. Кожний з названих способів має за мету примусити позичальника виконати свої кре­дитні обов'язки.

Всі забезпечуючі зобов'язання є додатковими до основного зобов'язання, у випадку, що розглядається — до кредитного зо­бов'язання. Іншими словами, основне зобов'язання визначає долю додаткових зобов'язань, тому:

— при припиненні дії основного зобов'язання (кредитного договору) припиняється дія додаткового зобов'язання (застави, поручительства і т.д.);

— при погашенні частини кредиту і за згодою кредитора може бути пропорційно зменшена сума (обсяг) забезпечуючого зобов'язання.

У той же час, якщо угода про забезпечуюче зобов'язання з тих чи інших причин втрачає силу, то це не тягне за собою недієздатність основного зобов'язання (за кредитним договором).

Принцип забезпеченості тісно пов'язаний з принципом плат­ності. Цей принцип виражає необхідність не тільки прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ре­сурсів, але і оплати права на їх використання. Реалізація цього принципу здійснюється через механізм кредитного відсотка, став­ка (норма) якого визначається співвідношенням суми річного доходу, отриманого на позичковий капітал, та суми наданого кредиту, і за своєю економічною суттю являє собою ціну кре­дитних ресурсів. Банківський кредитний відсоток виконує три основні функції:

по-перше, економічна суть плати за кредит відображає фак­тичний перерозподіл між кредитором і позичальником додатко­во отриманого прибутку;

по-друге, з його допомогою здійснюється регулювання ви­робництва і обігу шляхом розподілу позичкових капіталів на га­лузевому і міжгалузевому рівнях;

по-третє, в процесі встановлення розміру банківського кре­дитного відсотка здійснюється певною мірою антиінфляційний захист грошових нагромаджень клієнтів банку в період кризово­го стану економіки держави.

Об'єм і умови надання кредитів залежать від кредитної полі­тики банку і визначаються рядом факторів: наявністю та варті­стю кредитних ресурсів, об'ємом та дохідністю депозитної бази банку, економічною ситуацією в регіоні, економічною та гро­шово-кредитною політикою держави та іншими.

Звичайно, кредит виступає у формі розстрочки платежу або грошової позики і виражає ті економічні відносини, які склада­ються між кредитором і боржником.

В умовах існування в Україні адміністративне регульованої економіки розвиток системи кредитування зовнішньоекономіч­ної діяльності характеризувався жорсткою централізацією в орга­нізації зовнішньоекономічних зв'язків, економічною і організа­ційною відособленістю суб'єктів господарювання від світового ринку, замкненістю банківської системи, виключно слабкою ефективністю використання вартісних важелів (цін, кредиту, процентних ставок) при ізоляції грошового обігу від міжнарод­ної валютної системи.

Здійснення економічних реформ значною мірою сприяло перебудові кредитної системи країни на ринкових началах. Кре­дитні інструменти стали широко використовуватися в діяльності комерційних банків. У сучасних умовах вагомо зростає роль кре­диту. Кредит обслуговує та стимулює здійснення збільшення різних видів внутрішньоекономічних зв'язків — внутрішньої торгівлі, обміну послугами, закордонною інвестиційною діяль­ністю, міжбанківського співтовариства у тих чи інших його фор­мах, відносин банків з експортними підприємствами і т.д. Роз­ширюється коло учасників кредитних відносин, застосовуються нові кредитні інструменти і в той же час ефективно використо­вуються традиційні механізми кредитування.

У сучасних умовах значну роль відіграє валютний кредит. Валютний кредит — різновид міжнародного кредиту, що надаєть­ся у грошовій формі та використовується або для придбання товарів, або для покриття пасивного сальдо платіжного балансу. Валютний кредит видають банки при кредитуванні експорту чи імпорту товарів, або будівництві об'єктів країнами-кредитора­ми. В Україні валютні кредити — внутрішні кредити в іноземній валюті, що надаються банками, які уповноважені здійснювати валютні операції.

Розглянемо види кредиту, які надаються банками. Відобра­зимо їх схематично (рис. 46).

Крім того, необхідно виділити кредитування:

експортно-імпортних операцій;

Рис. 46

державних організацій з метою погашення зовнішньої за­боргованості;

діяльності спільних підприємств;

як різновид розрахунків.

Порядок отримання та використання валютних кредитів для державних потреб, з метою погашення зовнішньої заборгова­ності визначено постановою Кабінету Міністрів України від 5 травня 1997 р. «Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування зовнішнього державного боргу».

Правова організація кредитних взаємовідносин комерційних банків з юридичними особами визначається багатьма фактора­ми, включаючи стратегію і тактику банку, розмір статутного фонду і власних коштів та інше. Процес кредитування в іно­земній валюті складається з ряду етапів, кожний з яких забезпе­чує вирішення конкретних задач, а в сукупності вони направ­лені на досягнення мети банківського кредитування — отри­мання банківського прибутку,

Сьогодні процес кредитування в іноземній валюті можна по­ділити на такі етапи:

розгляд кредитної заяви та співбесіда з позичальником;

вивчення кредитоспроможності клієнта;

підготовка та укладання кредитного договору;

кредитний моніторинг.

На першому етапі кредитування в іноземній валюті здійсню­ються аналіз і попередній відбір заявок клієнтів на отримання кредиту. При зверненні за отриманням кредиту в іноземній ва­люті юридична особа подає в банк заявку, в якій зазначаються цільове призначення кредиту, його сума, строк користування та конкретні дати погашення, характеристика та економічний ефект проекту від кредитування, форми забезпечення кредиту. На цьому етапі банк повинен оцінити сильні та слабкі сторони представ­леного для кредитування об'єкта, в першу чергу вірогідність своє­часного повернення кредиту та процентів за його користування,

Крім заявки на кредит, на прохання банку позичальник по­дає банку ряд документів. Якщо рахунок юридичної особи відкри­тий в іншому банку, то він подає нотаріально завірені копії ста­туту та установчого договору, техніко-економічне обґрунтування одержання кредиту в іноземній валюті, графік надходжень та платежів на весь термін користування кредитом в іноземній ва­люті, копії документів про підтвердження угод, що кредитують­ся, відомості про кредити, отримані в інших банках, бухгалтер­ський баланс та фінансові звіти на останню звітну дату. До бан­ку можуть бути подані й інші документи, потрібні йому для визначення фінансового стану і кредитоспроможності клієнта.

Після ознайомлення з документами працівник банку пови­нен проводити попередню бесіду з майбутнім позичальником, що має велике значення для остаточного вирішення питання про надання кредиту. Це також дає можливість банку з'ясувати важливі деталі, пов'язані із заявою про отримання кредиту в іноземній валюті, визначити своє ставлення до клієнта, його пер­спективи.

На цьому етапі банк повинен приділити увагу достовірності

документів та інформації, на основі яких вирішується питання про надання кредиту в іноземній валюті.

Наступний етап процесу кредитування передбачає вивчення кредитоспроможності юридичної особи, тобто наявності передумов для одержання кредитів в іноземній валюті, спроможності повернути їх. Кредитоспроможність позичальника визначається показниками, які характеризують його акуратність при розра­хунках за раніше одержані кредити, його поточний фінансовий стан і перспективи змін, спроможність при потребі мобілізувати грошові кошти з різних джерел. Кредитоспроможність розрахо­вується банками для кожного клієнта і може вимірюватися по­казниками ліквідності, заборгованості, погашення боргу, при­бутковості, рентабельності, співвідношення інших статей балансу.

При аналізі кредитоспроможності клієнта банком проводить­ся ретельне вивчення фінансових можливостей позичальника, його спроможності своєчасно і в повному обсязі погасити кре­дит в іноземній валюті і проценти, якісне забезпечення кредиту, здатність позичальника виробляти та реалізовувати конкурен­тоспроможну продукцію (послуги) та ін.

Аналіз кредитної заявки юридичної особи, його кредито­спроможності базується на використанні різних джерел інфор­мації, серед яких: матеріали, отримані безпосередньо від клієнта;

матеріали про клієнта, які містяться в архівах і базах даних бан­ку; відомості, які при потребі можуть бути або вже отримані банком від зовнішнього оточення юридичної особи (постачаль­ники, покупці продукції, кредитори тощо); звіти й інші офіційні матеріали різних установ та організацій.

З метою отримання більш повної картини про господарсь­ко-фінансову діяльність юридичної особи, уточнення і перевірки достовірності поданої інформації та документів банками можуть здійснюватися перевірки на місцях. Програма відвідування клієнта на місці повинна бути добре і детально продуманою і переслідувати конкретні цілі.

Після проведення оцінки кредитоспроможності і господарсь­ко-фінансового стану позичальника, їх позитивних результатів банк переходить до третього етапу надання кредиту — розробки умов кредитування, підготовки і укладення кредитного догово­ру. Цей етап ще називають структуруванням кредиту, в ході якого банк визначає суму і строк кредиту в іноземній валюті, спроби видачі і погашення, забезпечення, ціну та інші умови. Після того, як чітко визначені характеристики кредиту, а за договором до­сягнуто згоди щодо всіх його істотних умов, складається текст кредитного договору.

Кредитний договір є правовою основою відносин між бан­ком та позичальником, які виникають, з приводу кредиту в іно­земній валюті.

Кредитний договір в іноземній валюті — це угода між юри­дичними особами, яка спрямована на встановлення між ними прав і обов'язків і у відповідності з якою кредитор передає пози­чальнику кошти за обумовлену плату у вигляді відсотків від пе­реданої суми, а останній зобов'язується надати банкові необхід­не забезпечення кредиту, використовувати його на обумовлені цілі, повернути в установлений термін і сплатити відповідні

відсотки.

За своїми ознаками і зобов'язальними елементами кредит­ний договір в іноземній валюті має багато спільного з договором

позики.

Відмінності і особливості зазначених договорів, в першу чергу,

обумовлені тим, що однією із сторін в кредитному договорі ви­ступають банки. В той же час в якості позикодавця можуть вис­тупати будь-які фізичні та юридичні особи.

Предметом договору позики можуть бути грошові кошти та майно, визначене родовими ознаками. Предметом кредитного договору, як правило, є грошові кошти. Кредитний договір є консенсуальним. Його укладання спричиняє зобов'язання кре­дитора надати кредит. Договір позики є реальним. Не можна спонукати позикодавця до передачі позичальнику обумовлених сум або майна.

Кредитний договір в іноземній валюті укладається в пись­мовій формі як шляхом складання одного документа, підписа­ного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листа­ми, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. До умов кредитного договору в іноземній валюті належать: об'єкти кредитування, розмір кредиту, умови його надання та погашення позичок, відсоткові ставки за користу­вання кредитами та порядок сплати відсотків, умови здійснення банківського контролю за використанням коштів, засоби забез­печення виконання позичальником зобов'язань за договором, майнова відповідальність за порушення умов договору тощо.

Визначення відсоткової ставки є однією із найскладніших задач кредитування. Кредитор намагається встановити достат­ньо високу ставку для того, щоб отримати прибуток з кредиту та компенсувати всі свої затрати і ризики. Проте ставка повинна

бути достатньо низькою, щоб позичальник не звернувся до дру­гого кредитора та міг успішно погасити кредит Чим вищий рівень конкуренції на ринку банківських кредитів тим гостріша не­обхідність підтримувати відсоткову ставку на розумному рівні, який можна співставити з рівнем конкурентів на даному сег­менті ринку По мірі розвитку ринкових відносин в Україні пи­тання про встановлення оптимальної відсоткової ставки по кре­дитах в іноземній валюті набуває все більшої і більшої актуаль­ності

Як уже зазначалося, кредити служать головним джерелом доходів банку та водночас головною причиною ризику Від струк­тури та якості кредитного портфеля залежать стабільність банку та його майбутнє Тому всі банки, які відповідають сучасним

вимогам або які прагнуть їм відповідати, здійснюють кредитний моніторинг

Поняття кредитного моніторингу включає до свого складу систему спостереження за погашенням кредитів, розробку та прийняття заходів, які забезпечують вирішення цього завдання

Незважаючи на те, що сьогодні в банківській практиці вико­ристовуються різні способи кредитного моніторингу, всі вони ґрунтуються на головних принципах

1 Періодична перевірка всіх видів кредитів Кожні 30, 60 або 90 днів перевіряються всі великі кредити і вибірково — більш дрібні

2 Ретельна розробка етапів кредитного контролю з тим, щоб

забезпечити перевірку всіх важливих умов по кожному кредиту, в тому числі

відповідність фактичних платежів по кредиту розрахунко­вим даним,

якість та стан забезпечення кредиту,

повнота відповідної документації, можливість отримати у своє розпорядження забезпечення та юридичне право починати при необхідності судові дії по відношенню до позичальника,

оцінка змін фінансового положення та прогнози відносно збільшення або скорочення потреб позичальника у банківсько­му кредиті,

оцінка відповідності виданого кредиту кредитній політиці банку та стандартам, які розроблені контролерами зі сторони регулюючих органів по відношенню до кредитного портфеля.

3 Найбільш часті перевірки проблемних кредитів, збільшення частоти перевірок по мірі росту проблем, пов'язаних з конкрет­ним кредитом

4 Більш часті перевірки кредитів в умовах економічного спаду

або появи значних проблем у тих галузях, в які банк уклав знач­ну частину своїх ресурсів (наприклад, помітні зміни податково­го та експортно-імпортного законодавства, поява нових конку­рентів або зміна технологи, які вимагають використання нових методів виробництва та реалізації продукції)

Важливим елементом кредитного моніторингу є внутрішній аудит кредитування Така перевірка здійснюється (як негласно, так і відкрито) відділом, який підзвітний контролеру банку Кон­тролер знаходиться у безпосередньому адміністративному підпо­рядкуванні президента банку або особи, яка його заміщує.

Аудиторська перевірка має за мету визначити:

стан залишків на банківських рахунках по прострочених кре­дитах,

реальну ситуацію з забезпеченням повернення кредитів та скороченням кредитного ризику,

стан з організацією кредитного процесу відповідність прак­тики видачі та погашення кредитів вимогам кредитного мемо­рандуму банку, правильність відображення всіх кредитів в об­лікових документах, особливо по пролонгованих та простроче­них кредитах, стан резервів на покриття збитків по кредитах.

Перевірка дотримання порядку кредитування включає кон­троль за обліком заявок на отримання кредитів в реєстраційно­му журналі, основними реквізитами якого є дата надходження, назва та адреса прохача, сума, призначення, термін, відсоткова ставка, забезпечення та примітки У примітках вказуються дата передачі справи на розгляд кредитного комітету та його рішення

Аудитор перевіряє правильність оформлення та ведення кре­дитного досьє. Зазвичайно у кредитному досьє документи сконцентровані у таких розділах:

основна кредитна документація (копії кредитних договорів та угоди забезпечення застави, банківської гарантії, страхування і таке інше, довіреність на право підписання документів, по свідчення про стан забезпечення, графік погашення кредиту),

основна фінансово-економічна інформація про позичальника (коли балансів та звітів про прибуток та збитки, бізнес-план,

інформація про грошові надходження, копії ліцензії та податко­вої декларації);

матеріали про кредитоспроможність (аналіз, підготовлений у самому банку-кредитору, аналітичні документи, які отримані від інформаційно-кредитних бюро, відповіді на запити в банки та комісії про кредитну історію потенційного позичальника та ін.);

переписка з клієнтом з питань видачі та погашення кредиту, записи зустрічей та телефонних розмов з цього питання.

У випадку погашення кредиту складається справка про зак­риття справи та передачі її до архіву. У випадку, коли кредит не погашено, справа передається до юридичного відділу банку з метою відкриття позову про неповернення кредиту та надання справи в арбітраж. Аудитор перевіряє правильність оформлення всіх документів, наявність необхідних реквізитів, посилань та підписів. Він звертає увагу на те, що в суму кредиту не повинна включатися сума сплаченого страхового внеску або нотаріаль­ного платежу при оформленні застави або суми гарантії.

У звіті про результати аудиторської перевірки робляться вис­новки відносно:

загального стану надання кредитів та їх погашення;

основних причин кредитних неплатежів (в результаті недо­статньої кваліфікації співробітників, які займаються цими про­блемами, практики видачі кредитів поза встановленою процеду­рою — за вказівкою керівництва банку);

положення зі списанням безнадійних кредитів;

стан фондів для покриття заборгованості по кредитах;

стан ведення кредитного обліку та іншої документації, в тому числі кредитного досьє. Містяться рекомендації відносно фінан­сових, кадрово-організаційних та інших заходів по вирішенню проблеми погашення кредитів. Звіт представляється президенту банку та раді директорів.

Перевірка кредитів необхідна для здійснення програми ро­зумного кредитування. Вона допомагає керівництву банку не лише швидше виявляти проблемні кредити, але й постійно кон­тролювати відповідність кредитної політики банку діям уповно­важених співробітників кредитного управління (відділу).

Кредитний контроль допомагає також банку в оцінці сукуп­ного ризику та здійсненні відповідних превентивних заходів щодо укріплення фінансової стійкості банку.

При здійсненні кредитування в іноземній валюті необхідно врахувати не лише високий рівень прибутковості цих операцій, але й високий ступінь їхнього ризику, пов'язаний з повільним проходженням міжнародних платежів, складністю застосування закону «Про заставу» при реалізації схеми забезпечення повер­нення кредиту.

Управління кредитним ризиком є одним з основних у

банківській справі. Процес управління кредитами заслуговує особливої уваги, тому що від його якості залежить успіх роботи банку.

Основу всього процесу управління кредитами становить кре­дитна валютна політика. Кредитна валютна політика — сукупність правових, економічних та організаційних заходів та форм, які проводяться комерційними банками при наданні кредитів в іно­земній валюті. Політика визначає об'єктивні стандарти та пара­метри, якими мають керуватись працівники банку, котрі відпо­відають за надання і оформлення позик та управління ними. Коли кредитна політика сформована правильно, чітко прово­диться зверху і добре розуміється на всіх рівнях банку, вона доз­воляє керівництву банку підтримувати стандарти в галузі креди­тування, уникати зайвого ризику та правильно оцінювати мож­ливості розвитку справи. Особи, які здійснюють контроль за роботою банків, вважають, що розумна кредитна політика банку є основою для правильного управління кредитним ризиком. В Україні, незважаючи на те, що банки самі розробляють свою кредитну політику, вони часто не дотримуються її курсу, інколи тому що це зменшує їхні можливості щодо надання кредитів, а інколи просто через некомпетентність службовців банку. Ос­новне призначення кредитної валютної політики — це забезпе­чення послідовності дій та дотримання надійності, чіткості в роботі.

Надання кредитів відіграє центральну роль в операціях ко­мерційних банків. Ця функція банків являє собою дуже важли­вий надмірно чутливий процес. Банк має визначити, які креди­ти буде надавати, які ні; скільки кредитів кожного типу; кому і на яких умовах він буде їх надавати. Ризик не можна ігнорувати. Всі ці важливі рішення вимагають, щоб метою політики банку була підтримка оптимальних співвідношень між кредитами, де­позитами та іншими зобов'язаннями і власним капіталом. Здо-

рова кредитна валютна політика сприяє підвищенню якості кре­дитів. Цілі кредитної політики мають охоплювати певні елемен­ти правового регулювання, ступінь допустимого ризику та ба­лансу кредитного портфелю банку,

§ 5. Поняття та правова сутність валютного контролю

Система валютних відносин є базою, структурою сучасної економіки, її функціональних зв'язків. Потенціал розвитку гос­подарства в значній мірі визначається життєздатністю саме цієї системи. Необхідно враховувати й те, що валютна система зав­жди вважалась і вважається найскладнішою за своїм внутрішнім складом частиною господарських зв'язків.

У теперішній час, у період становлення й розвитку в Україні ринкової економіки, необхідне створення комплексного меха­нізму державного регулювання валютних відносин. Цей механізм повинен являти собою цілісне економіко-правове поле, яке вста­новлює рівні умови для всіх суб'єктів валютних відносин.

Одним з елементів економічної політики держави є валют­ний контроль. Валютний контроль забезпечує поступовість еко­номічного підйому та переходу до ринкової економіки, сприяє стабілізації потоків заощаджень резидентів на етапі, коли довіра до валютної політики ще не зміцніла. Як інструмент стабілізації руху капіталів валютний контроль у ринковій економіці сприяє зменшенню коливання відсоткових ставок та обмінних курсів, а також захисту валютних резервів.

У ситуації, що склалася в Україні, валютний контроль може стати головною умовою здійснення Національним банком Ук­раїни валютної політики, направленої на зміцнення валютного курсу гривні.

Валютний контроль сприяє стабільності і незалежності ва­лютної політики. Значний рух капіталів може викликати великі коливання офіційних валютних запасів, чим вплинути на гро­шову масу. Такі коливання роблять відсоткову ставку нестійкою і створюють атмосферу невпевненості, що стримує виробництво та інвестиції. Обмеження на рух капіталів дають центральному банку країни можливість маневру при встановленні відсоткової ставки залежно від внутрішніх цілей, а не від рівня відсоткових ставок за межами країни.

Крім того, валютний контроль сприяє розвитку економіки країни, оскільки мобілізує національні заощадження для інвестування не в іноземні підприємства, а у вітчизняні, що вельми важливо у нинішніх умовах, коли інвестори ще не дуже вірять у реформи уряду. Здійснення валютного контролю не суперечить статуту Міжнародного валютного фонду. Україна як незалежна держава ще у серпні 1992 року ратифікувала Угоду про Міжна­родний валютний фонд, взявши на себе, таким чином, певні зобов'язання щодо організації своєї валютної системи.

Так, у рамках світової валютної системи з юридичної точки зору вільно конвертованою вважається валюта тієї країни, яка взяла на себе зобов'язання, передбачені пунктами 2, 3 і 4 статті VIII Угоди про Міжнародний валютний фонд. А це означає, що:

дана країна:

має право запроваджувати заходи контролю (в тому числі й

дискримінаційні) щодо руху капіталів (як відпливу його, так і

надходження із-за кордону);

не повинна обмежувати можливості використання своєї ва­люти або валюти інших членів Міжнародного валютного фонду для поточних платежів (хоча вони і правомірні визначати, в яких валютах резиденти отримуватимуть платежі із-за кордону, але ніяк не можуть обмежувати їхнього права віддати перевагу на­ціональній валюті);

зобов'язана викуповувати в інших членів Міжнародного ва­лютного фонду (їхніх офіційних органів) залишки коштів у своїй валюті, якщо вони утворилися в результаті платежів за поточни­ми операціями, і здійснювати необхідне конвертування для цих операцій.

Таким чином, член МВФ може підписати всі зобов'язання перед фондом і при цьому залишити за собою право валютного контролю за операціями з капіталом. Більше того, наприклад, коли створювався фонд стабілізації національної валюти Польщі, міжнародні фінансові організації ставили умову про створення механізму валютного контролю у сфері переміщення капіталів з метою запобігання відпливу капіталів та зменшення ризику спе­куляції із національною валютою. Без такого механізму стабілі­заційний фонд може бути використаний для фінансування відпливу капіталів.

Рада директорів Міжнародного валютного фонду 8 травня 1997 року оголосила про те, що Україна взяла на себе зобов'я­зання щодо виконання статті VIII Статуту Міжнародного ва­лютного фонду. Гривня після цього кроку нашої держави набу­ла статусу валюти з поточною конвертованістю.

Головним принципом при визначенні сфери валютного кон­тролю має бути встановлення різниці між резидентом та нерези­дентом. Важливо забезпечити повну конвертовані сть національ­ної валюти для нерезидентів для того, щоб забезпечити довіру до цієї валюти. Щодо нерезидентів не можна встановлювати нія­ких обмежень, крім питань, які стосуються їхніх відносин з ре­зидентами. Водночас було б нерозумно дозволяти нерезидентам спекуляції з національною валютою за допомогою резидентів, тоді як резиденти не мають на це права.

До елементів валютного контролю належать:

валютні обмеження;

нагляд за валютними операціями;

реєстрація валютних операцій;

облік валютних операцій.

Для з'ясування юридичної сутності валютного контролю роз­глянемо вищезазначені елементи.

Головними елементами валютного контролю є валютні об­меження. Валютні обмеження (англ. Exchange restrictions) — сис­тема правових, економічних та організаційних заходів, яка рег­ламентує операції з національною та іноземною валютою, золо­том і т.д. Валютні обмеження включають заходи по цільовому регулюванню платежів та переказів за кордон, в тому числі репатріацію прибутку, часткове чи повне заборонення вільної купівлі та продажу іноземної валюти. Основною причиною ва­лютних обмежень є нестача валюти, тиск зовнішньої заборгова­ності, розлад у платіжних балансах. У більшості країн — членів Міжнародного валютного фонду отримали розповсюдження ва­лютні обмеження як за поточними міжнародними розрахунка­ми та платіжними операціями, так і за операціями, які зв'язані з рухом інвестицій,

Головними цілями валютних обмежень є регулювання пла­тіжного балансу та курсу валюти, сприяння нарощуванню екс­портного потенціалу національних підприємств, недопущення тримання авуарів резидентів за межами держави, недопущення спекулятивної гри на затриманні надходжень від експорту, чіткий розподіл національного та не національного валютного ринків. Остання мета може бути досягнута за допомогою двох механізмів:

заборона надання кредиту в національній валюті нерезиден­там;

заборона резидентам брати кредит у національній валюті в нерезидентів.

Юридична сутність нагляду за валютними операціями роз­кривається в таких поняттях (обов'язкових нормативах):

валютна позиція банку — співвідношення між сумою активів та позабалансових вимог у певній іноземній валюті та сумою балансованих та позабалансових зобов'язань у цій самій валюті;

валютна позиція відкрита — валютна позиція, що не дорів­нює нулю. Відкрита валютна позиція несе за собою додатковий

ризик у разі зміни валютного курсу;

валютна позиція відкрита довга — якщо вартість активів та позабалансових вимог перевищує вартість пасивів та позабалан­сових зобов'язань у кожній іноземній валюті. Банк із такою по­зицією може понести витрати у разі збільшення курсу націо­нальної валюти щодо іноземної валюти;

валютна позиція відкрита коротка — якщо вартість пасивів та позабалансових зобов'язань перевищує вартість активів та поза­балансових вимог у кожній іноземній валюті. Банк із такою по­зицією може понести додаткові витрати у разі збільшення курсу іноземної валюти щодо національної валюти;

валютна позиція закрита — валютна позиція, що дорівнює

нулю.

Контроль за дотриманням комерційними банками встанов­лених економічних нормативів здійснюється щоденно та щомі­сячно. Штрафні санкції за порушення економічних нормативів застосовуються до банку як юридичної особи на підставі щомі­сячної звітності.

Для уяснення юридичної сутності валютного контролю не­обхідно зупинитись на наступному елементі валютного контро­лю реєстрації валютних операцій.

Реєстрація валютних операцій — констатування юридичних фактів з метою надання їм законності. Відповідно до чинного законодавства Національний банк України видає ліцензії на здійснення валютних операцій. Згідно з чинним законодавством усі міжнародні розрахунки, пов'язані з експортом та імпортом товарів, наданням послуг та іншими комерційними угодами, здійснюються резидентами України лише через уповноважені банки, тобто комерційні банки України, що мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій.

Міжнародні розрахунки за комерційними угодами здійсню­ються уповноваженими банками України, як правило, у вільно конвертованій валюті, а також у валюті з обмеженою конвертованістю та валюті клірингу згідно з умовами міждержавних та міжбанювських угод.

Уповноважені банки здійснюють міжнародні розрахунки у формі документарного акредитива, інкасо, банківського перека­зу та в інших формах, що мають місце в міжнародній банківській справі Можливість використання тих чи інших форм міжна­родних розрахунків може визначатися в міждержавних угодах, а також встановлюється в міжбанювських кореспондентських уго­дах уповноважених банків з іноземними банками

Вибір конкретної іноземної валюти та форми розрахунків за зовнішньоторговельним контрактом визначається за згодою сторін та фіксується в умовах контракту

Залежно від стану платіжного балансу України Національ­ним банком України можуть коригуватися форми розрахунків з окремими країнами

Уповноважені банки, що обслуговують експортно-імпортні операції українських резидентів, зобов'язані

при відкритті резиденту валютного рахунку у триденний термін повідомити про це державну податкову адміністрацію за місцем реєстрації резидента,

відповідно до Указу Президента України від 8 червня 1993 року № 195/93 «Про невідкладні заходи щодо посилення валют­ного контролю» з метою внесення суб'єктами зовнішньоеконо­мічної діяльності у вантажні митні декларації реквізитів уповно­важених банків, надавати останнім свої реквізити, а саме:

а) повну назву уповноваженого банку та повну поштову ад­ресу (без скорочень),

б) код ЗКПО уповноваженого банку відповідно до Загально­го класифікатора підприємств і організацій України, який при­своєно органами статистики за місцем знаходження банку

Розглянемо останній елемент валютного контролю — облік валютних операцій.