ББК 347.734(477)(075.8) УДК 67.9.402я73 В 23

ЗМІСТ

Гриф надано

Міністерством освіти і науки України (Лист№ 14/18.2-2941від 20.12.2005 р.)

Рецензент

О. П. Орлюк — доктор юридичних наук, директор Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності;

А.А. Нечай — доктор юридичних наук, доцент Українського інституту розвитку фондового ринку;

Т.Т. Кудлай — доктор юридичних наук, директор Інституту повітряно­го і космічного права Національного авіаційного університету.

Ващенко Ю.В.

В 23 Банківське право: Навч. посібник. — К.: Центр навчаль­ної літератури, 2006. — 344 с.

I8ВN 966-364-217-3

У навчальному посібнику автор висвітлює питання банківського права як ком­плексного правового інституту, розкриває зміст окремих складових педінститутів. Головну увагу приділено фінансово-правовим аспектам банківської діяльності. У за­гальній частині розкрито поняття банківського права, банківської діяльності, право­вий статус банку, предмет, методи, систему банківського права, банківської таємниці, банківського регулювання та банківського нагляду, правові засади фінансового моні­торингу. В особливій частині досліджено правові засади здійснення окремих банків­ських операцій, зокрема, кредитних, розрахункових, валютних.

Навчальний посібник підготовлено у відповідності з основними темами спецкур­су «Банківське законодавство», а також темою «Правове регулювання банківської ді­яльності» нормативного курсу «Фінансове право», що викладаються на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. При його підготовці автор спиралася на власний досвід, отриманий у процесі читання лекцій на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевче­нка, а також досвід практичної роботи у банківському секторі України. У зв'язку з цим у посібнику гармонійно поєднані теоретичні та практичні аспекти правового ре­гулювання банківської діяльності.

Для студентів, аспірантів, викладачів юридичних та економічних навчальних за­кладів, працівників банківського сектора та читачів, які цікавляться питаннями пра­вового регулювання банківських відносин.

© Ю. В. Ващенко, 2006

ІЗВИ 966-364-217-3

© Центр навчальної літератури, 2006

ВСТУП

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ГЛАВА 1. Банківська діяльність: поняття та особливості 9

§ 1. Банк як інститут фінансово-кредитної системи 9

§ 2. Поняття та особливості банківської діяльності 14

§ 3. Банківські операції, банківські угоди та банківські по­
слуги 15

ГЛАВА 2. Банківське право України як міжгалузевий комплекс­
ний правовий інститут 21

§ 1. Поняття банківського права 21

§ 2. Банківські правовідносини: поняття, склад, види та

особливості 26

§ 3. Джерела банківського права 33

§ 4. Місце нормативно-правових актів Національного банку
України у регулюванні банківських відносин 38

ГЛАВА 3. Банківська система України 45

§ 1. Теоретичні основи банківської системи 45

§ 2. Історичні аспекти банківської системи України 46

§ 3. Поняття та склад банківської системи України 56

§ 4. Поняття та види банківських об'єднань 61

ЛАВА 4. Правовий статус Національного банку України 67

§ 1. Правовий статус НБУ як центрального банку країни.

Подвійна правова природа НБУ 67

§ 2. Функції НБУ за чинним законодавством 69

§ 3. Керівні органи НБУ 70

§ 4. Організаційно-функціональна структура Національного
банку України 77

ГЛАВА 5. Правовий статус комерційних банків 82

§ 1. Особливості правового статусу комерційних банків в

Україні 82

§ 2. Організаційно-функціональна структура банку та особ­
ливості банківського менеджменту 83

ГЛАВА 6. Правові засади банківського регулювання та банків­
ського нагляду 94

§ 1. Співвідношення банківського регулювання та банківсь­
кого нагляду 94

§ 2. Методи банківського регулювання 95

§ 3. Правові засади банківського нагляду 99

§ 4. Порядок створення комерційних банків, відкриття фі­
лій, представництв та відділень 105

§ 5. Надання дозволів та ліцензій на здійснення банківських

операцій 120

§ 6. Проведення дистанційного контролю та інспектування

комерційних банків в Україні 125

§ 7. Правові засади застосування санкцій впливу за пору­
шення банківського законодавства 126

§ 8. Порядок реорганізації та ліквідації комерційних банків. . . 129

ГЛАВА 7. Правове регулювання банківської таємниці 144

§ 1. Поняття банківської таємниці 144

§ 2. Порядок розкриття банківської таємниці 146

§ 3. Співвідношення понять «банківська таємниця» та «ко­
мерційна таємниця банку» 149

ГЛАВА 8. Правові засади фінансового моніторингу 152

§ 1. Поняття та система фінансового моніторингу 152

§ 2. Фінансові операції, які підлягають обов'язковому фі­
нансовому моніторингу 155

§ 3. Права та обов'язки банків як суб'єктів первинного мо­
ніторингу 159

§ 4. Відповідальність за порушення вимог Закону України
«Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) до­
ходів, одержаних злочинним шляхом» 172

⁴ /О. В. ВАЩЕНКО

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

ГЛАВА 9. Правове регулювання безготівкових розрахунків 176

§ 1. Поняття безготівкових розрахунків. Співвідношення
понять «розрахунки», «безготівкові розрахунки» та «розра­
хункові правовідносини» 176

§ 2. Форми та способи безготівкових розрахунків 181

§ 3. Види банківських рахунків. Порядок їх відкриття 192

§ 4. Порядок здійснення безготівкових розрахунків у націо­
нальній валюті 196

ГЛАВА 10. Правове регулювання готівкових розрахунків 203

§ 1. Правове регулювання касових операцій в установах ба­
нків 203

§ 2. Правила ведення касових операцій клієнтів банків. Лі­
міт касової готівки 209

§ 3. Фінансова відповідальність за правопорушення в сфері
готівкових розрахунків 218

ГЛАВА 11. Правові засади міжбанківських розрахунків 225

§ 1. Поняття та види платіжних систем 225

§ 2. Принципи функціонування системно важливих платіж­
них систем 229

§ 3. Понятгя та порядок відкриття кореспондентських раху­
нків комерційними банками в інших банках 231

§ 4. Порядок здійснення контролю за кореспондентськими

рахунками комерційних банків 237

§ 5. Організація міжбанківських розрахунків в Україні .... 239

ГЛАВА 12. Правове регулювання кредитних відносин банків.... 243

§ 1. Поняття та особливості правового регулювання банків­
ських кредитних відносин 243

§ 2. Кредитування комерційних банків Національним бан­
ком України 248

§ 3. Іпотечне кредитування в Україні 254

§ 4. Кредитування молодіжних житлових програм 259

ГЛАВА 13. Правове регулювання депозитних (вкладних) операцій . 270

§ 1. Поняття депозитних (вкладних) операцій за законодав­
ством України 270

§ 2. Види депозитних (вкладних) операцій 273

Банківське право ⁵

§ 3. Порядок здійснення банками депозитних (вкладних)

операцій 274

§ 4. Система гарантування вкладів в Україні 278

§ 5. Депозитні операції Національного банку України з ко­
мерційними банками 286

ГЛАВА 14. Правові засади здійснення валютних операцій 290

§ 1. Правові засади валютного регулювання та валютного

контролю в Україні 290

§ 2. Валютні цінності та валютні операції 297

§ 3. Правовий статус резидентів та нерезидентів в Україні. . 298 § 4. Ліцензування Національним банком України учасників

валютних відносин 300

§ 5. Особливості розрахунків в іноземній валюті 304

§ 6. Відповідальність за порушення валютного законодав­
ства 308

ГЛАВА 15. Банки як учасники податкових правовідносин 315

§ 1. Правовий статус банків як осіб, які сприяють виконан­
ню платниками податків їх податкових обов'язків 315 \

§ 2. Банки як платники податків, зборів (обов'язкових пла­
тежів) 320

ОСНОВНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ 332

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 338

ТЕМИ ДИПЛОМНИХ (МАГІСТЕРСЬКИХ) РОБІТ 342

ВСТУП

Банківський сектор є кровоносною судиною еконо­міки будь-якої держави. Саме через банківські устано­ви проходить переважний обсяг фінансових ресурсів. За станом банківського сектора судять про стан еконо­міки держави в цілому.

В умовах побудови в Україні незалежної, демокра­тичної, правової держави з економікою, заснованою на ринкових засадах, надзвичайно важливу роль відігра­ють саме банківські установи. Від їх стабільного та ефективного функціонування залежить ефективність ринкових реформ у нашій державі. У зв'язку з цим надзвичайно важливо на законодавчому рівні закріпи­ти основні принципи та порядок здійснення банківсь­кої діяльності.

У нових економічних умовах характер державного регулювання банківської діяльності безумовно зміню­ється. Ми поступово відходимо від адміністративно-командних важелів управління економікою, вчимося застосовувати ринкові інструменти. Однак у перехід­ний період надзвичайно важливо розробити ефектив­ний і дієвий механізм державного регулювання та кон­тролю у зазначеному секторі економіки. І у цьому контексті значної ваги набувають питання банківсько­го регулювання та банківського нагляду як функцій Національного банку України.

Науково-технічний прогрес обумовлює стрімкий розвиток технічних можливостей банківської системи. В результаті цього з'являються нові банківські опера­ції, які вимагають адекватного правового регулювання.

Україною проголошено курс на європейську інтег­рацію. Однією з умов вступу України до Європейсько­го співтовариства є досягнення приблизної відповідності

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

нодавства України законодавству ЄС. Відповідно до Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодав­ства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 бе­резня 2004 р. № 1629-ІУ однією з пріоритетних сфер законодав­ства України є банківське право. У зв'язку з цим ще одним з найважливіших напрямків удосконалення банківського законо­давства України є його адаптація до законодавства Європейсько­го Союзу.

Враховуючи вищевикладене, питання банківського права є надзвичайно актуальними та заслуговують на увагу фахівців. Са­ме цим пояснюється значна кількість наукових досліджень з пи­тань банківського права, публікації практикуючих юристів у сфері банківської діяльності. Правове регулювання окремих бан­ківських операцій, в першу чергу кредитування, безготівкових розрахунків, питання правового статусу Національного банку України та інших банківських установ кожного року цікавлять все більше студентів, які обирають дослідження зазначених пи­тань в межах дипломних та магістерських робіт.

На сьогодні у вітчизняній правовій науці спірним є питання про існування окремої галузі банківського права. На думку одних фахівців, банківське право має право на існування у контексті так званої вторинної структури права як комплексна галузь права. Інші говорять про існування комплексного правового інституту. Цивільно-правові та господарсько-правові аспекти банківської і діяльності вивчаються в межах курсів відповідно цивільного та господарського права. Викладання фінансово-правових аспектів банківської діяльності передбачено програмою курсу фінансово- І го права. У деяких вищих навчальних закладах викладається окремий спецкурс, який має назву «Банківське право» або «Бан- І ківське законодавство», який в залежності від кафедри зосере­джений головним чином або на цивільно-правових, або на фінан­сово-правових аспектах. Однак, незважаючи на неоднозначність позицій щодо визначення місця правових норм, які регламенту­ють відносини в сфері банківської діяльності, в системі права України, всі фахівці одностайні у тому, що питання правового | регулювання банківської діяльності є надзвичайно важливими і актуальними й потребують серйозного вивчення.

БАНКІВСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ: ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ

§ 1. Банк як інститут фінансово-кредитної^ "теми § 2. Поняття та особливості банківської діяльності § 3. Банківські операції, банківські угоди та банківські

ппг п\/гм

_{ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА}

послуги

§ 1. Банк як інститут фінансово-кредитної системи

Поняття «банк» є одним із головних понять банківсь­кого права.

Слово «банк» походить від слова «Ьапка» — стіл, на якому у Середньовіччі генуезькі міняли розкладали свої монети у мішках та посудинах. «Вапспегіі» — так звались у XII столітті міняли у Генуї. Від слова «Ьапка» походить також поняття «банкрут». Ко­ли міняла зловживав будь-чиєю довірою, розбивали стіл, за яким він сидів, тобто визначали — «Ьапко гоііо» \ Однак лише в XIX ст., з розвитком капіталізму, банк і біржа у сучасному розумінні набули справжнього розвитку. Вони дійсно стали інститутами, необхідними для виробництва вартості та обігу, для накопичення капіталу, а також для його розподілу між секторами економіки та підприємствами. Саме за допомогою банків заощадження почали перетворюватися у капітал .

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право України: Навч. посібник. Кол. авт.: Жуков А.М., Іоффе А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Соліванов А.О. та ін. / За заг. ред.. А.О. Селіванова. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. — С.47.

Орлюк О.П. Банківська система України. Правові засади організації. — К.: Юрін-ком Інтер, 2003. — С. 6.

Банківське право

Сьогодні банки є одними з основних інститутів кредитно-фінансової системи будь-якої держави. І в цьому контексті постає дуже важливе питання: які ж суттєві ознаки банків, у чому полягає їх відмінність від інших фінансово-кредитних установ?

Відомий вітчизняний фахівець у галузі банківського права О.П. Орлюк у своїй монографії проводить цікавий аналіз існую­чих підходів до визначення терміна «банк» романо-германською (континентальною) та англосаксонською системами права³. Вона звертає увагу на те, що національні законодавства країн, що від­носяться до континентальної системи права, підтримують загаль­ний підхід у визначенні банківської установи через сукупність здійснюваних нею функцій. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в су­купності такі банківські операції: залучення у вклади грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій ра­хунок і на власний ризик, на умовах зворотності, платності, стро-ковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків й здійснення розрахунків⁴. На відміну від континентальної право­вої системи, англосаксонські країни відійшли від традиційного підходу у визначенні кредитної установи. Так, А.А. Вишневсь-кий, досліджуючи банківське право Англії, зазначає, що в англій­ському праві основний акцент був зміщений з поняття «банк» на регулювання власне банківської діяльності, тобто правил (умов договорів тощо), які застосовувалися в банківській практиці³.

Враховуючи, що відповідно до Закону України «Про Загаль­нодержавну програму адаптації законодавства України до зако­нодавства Європейського Союзу» банківське право визначено в якості однієї з пріоритетних сфер адаптації законодавства Украї­ни, проаналізуємо, яким чином це питання вирішується у законо­давстві Європейського Союзу.

Звертаємо увагу на те, що основні правові засади банківської діяльності закладені у Директиві 2000/12/ЄС Європейського Па­рламенту та Ради ЄС від 20 березня 2000 р. щодо створення та ді­яльності кредитних установ, з наступними змінами та доповнен­нями⁶. У вказаному документі Європейського Союзу вживаються такі поняття, як «кредитна установа» та «фінансова установа». Під кредитною установою розуміється:

Там само. . Там само.

2000. — С. 5—9.

• підприємство, що здійснює діяльність з отримання від кліє­
  нтів депозитів або інших коштів, які підлягають поверненню, та
  надання кредитів за свій власний рахунок або

• установа з випуску електронних грошей у розумінні Дирек­
  тиви 2000/46/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС від 18
  вересня 2000 р. щодо відкриття, подальшого здійснення діяльно­
  сті та пруденційного нагляду за діяльністю установ з випуску
  електронних грошей.

З метою запровадження нагляду на консолідованій основі кредитною установою вважають кредитну установу, а також будь-яке інше приватне або державне підприємство, яке підпадає під визначення кредитної установи та отримало ліцензію на здій­снення діяльності у третій країні.

З метою запровадження нагляду і контролю за великими ри­зиками кредитною установою вважають кредитну установу, згідно із наданим визначенням, включаючи філії кредит­ної установи у третіх країнах, та будь-яке приватне або держа­вне підприємство, включаючи його філії, яке відповідає визна­ченню кредитної установи, та отримало ліцензію у третій країні.

Фінансовою установою відповідно до зазначеної Директиви є підприємство, інше, ніж кредитна установа, основна діяльність якого полягає у придбанні активів або у здійсненні одного або декількох видів діяльності, визначених у пунктах 2—12 Додатку 1 (зокрема, кредитування, фінансовий лізинг, послуги з переказу грошей, надання гарантій).

В Україні законодавче визначення поняття «банк» міститься у статті 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІП. Відповідно до цієї статті банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі лі­цензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції:

• залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних
  осіб;

• розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних
  умовах та на власний ризик;

• відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юри­
  дичних осіб.

Саме ці три групи операцій і складають зміст банківської дія­льності. Окремо вказані операції можуть здійснювати інші фі­нансово-кредитні установи, у сукупності — лише банки. Таким чином, чинне банківське законодавство України у частині визна-

10

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

11

чення поняття «банк» ґрунтується на класичному підході конти­нентальної системи права.

Підтримуючи в цілому вищезазначену класичну позицію що­до визначення «банк», вітчизняні вчені — юристи та економісти — висловлюють свої міркування з цього питання.

Зокрема, класик банківського права, провідний радянський вчений М. М. Агарков у своєму підручнику «Основьі банкового права» виділяє три функції банків:

1. зібрання чужих коштів;

2. надання кредиту;

3. сприяння платіжному обороту⁷.

При цьому вчений відмічає, що зазначені три основні функції банків, хоча і є найбільш для них характерними, однак не завжди у сукупності притаманні підприємствам, які прийнято вважати банками. В якості прикладів він, зокрема, наводить жиро-банки, які не надавали кредит своїм клієнтам, а тільки сприяли платіж­ному обороту шляхом жиро-операцій, тобто перенесенням сум з одного рахунку на інший⁸.

Визначаючи межі курсу банкового права, М. М. Агарков відмічає, що у більшості випадків законодавство пов'язує юридичні наслідки з поняттям кредитної установи. Тому, мож­ливо, правильніше було б назвати курс не «банкове право», а «право кредитних установ». Проте відсутність чіткого визна­чення понять «банк» та «кредитна установа» роблять цілком можливим збереження звичної та традиційної назви «банкове право»...

Отже, вчений відносить до предмета банкового права не тіль­ки відносини за участі банків, а й відносини за участі небанківсь-ких кредитних установ, які здійснюють певні банківські операції, та не проводить чіткого розмежування між терміном «банк» та «кредитна організація».

З приводу співвідношення цих термінів М. М. Агарков зве­ртає увагу, що «поняття банку та кредитної установи самі по собі є поняттями економічними, а не юридичними. Вони тому і не мають тієї чіткості, яка притаманна останнім. Проте вони є необхідними для вивчення правових питань, оскільки закон пов'язує з особою банку або кредитної установи певні юриди-

чні наслідки»¹⁰. Ми поділяємо наведену точку зору відомого вченого, у зв'язку з чим пропонуємо звернутися до позицій економістів стосовно співвідношення зазначених понять.

Зокрема, вчений-економіст О. Дзюблюк, досліджуючи пи­тання про суть комерційного банку і специфіку банківського продукту, відмічає, що «на переліку операцій, які згідно із чинним законодавством може виконувати комерційний банк, базується юридичне тлумачення його суті. Проте не сам закон визначає суть комерційного банку, а економічний бік справи, природа банку, забезпечена законодавчим правом здійснювати відповідні операції... В основі юридичного поняття комерцій­ного банку лежить власне економічний аспект» . Комерційний банк вчений визначає як інститут кредитної системи, що є по­середником у кредиті, розрахунках і випускає кредитні знаря­ддя обігу. Якщо фінансова установа не виконує однієї із зазна­чених функцій, вона не може вважатися комерційним банком. При цьому, як відмічає О. Дзюблюк, лише сукупність трьох базових функцій є визначальною основою діяльності банку. Вчений звертає увагу на те, що крім зазначених базових, коме­рційний банк може виконувати ряд інших функцій, конкретне коло яких визначається особливостями різних секторів ринку і потребами тих груп клієнтів, на які він орієнтує свою діяль­ність. У цьому, на його думку, відмінність комерційних банків від спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які нада­ють обмежене коло послуг.

Таким чином, на сьогодні можемо констатувати, що чинне ба­нківське законодавство України відображає економічний зміст поняття «банк» та ґрунтується на класичному підході континен­тальної системи права до розуміння цього терміна. Лише банки у сукупності здійснюють такі операції, як:

• залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних
  осіб;

• розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних
  умовах та на власний ризик;

• відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юри­
  дичних осіб.

Інші фінансово-кредитні установи можуть здійснювати окремі банківські операції у порядку, встановленому законом.

⁷ Агарков М.М. Основи банкового права: Курс лекцій. Изд. 2-е. Учение о ценньїх бумагах: научное исследование. — М.: Изд-во БЕК, 1994. — С. 7.

Там само. — С. 7—8. ¹ Там само. — С. 12.

10

17

• діяльність з надання клієнту допомоги або сприяння в отри­
манні прибутку;

Банківське право

• система, що задовольняє певні потреби;

• кваліфікована допомога або порада для повсякденного ви­
  користання.

Таким чином, банківські послуги — це комплексна діяльність банку зі створення оптимальних умов для залучення тимчасово вільних ресурсів та задоволення потреб клієнта при проведенні банківських операцій, спрямована на отримання прибутку¹⁴.

У той же час інші науковці, зокрема І. Б. Заверуха, ототож­нюють поняття «банківські операції» та «банківські послуги» ¹⁵. Така позиція науковців грунтується на чинному законодавстві України, в першу чергу, на Законі України «Про фінансові послу­ги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та Законі України «Про банки і банківську діяльність». Згідно із Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання рин­ків фінансових послуг» банківські послуги є різновидом фінансо­вих послуг. Виходячи зі змісту Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність» (зокрема статті 56), можна зробити висновок, що законодавець у цьому законі ототожнює поняття «банківські операції» та «банківські послуги».

Підсумовуючи вищевикладене, можемо зробити висновок, що поняття «банківські послуги» ми також можемо розглядати у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні зазначе­ний термін є тотожним терміну «банківські операції». У вузькому значенні під банківськими послугами розуміють саме додаткові, супутні до основних види діяльності банків, які покращують об­слуговування клієнтів.

РЕЗЮМЕ

2. Поняття «банківська діяльність» можна розглядати у широкому
   та у вузькому значенні. У широкому значенні під банківською діяльніс­
   тю розуміються всі види операцій, які можуть здійснювати відповідно
   до законодавства банки, а у визначених законом випадках — інші юри­
   дичні особи. У вузькому значенні банківська діяльність включає в себе
   лише ті операції, які виділяють банк з числа інших фінансово-
   кредитних установ.

3. Банки можуть здійснювати такі операції:

• операції, які складають зміст банківської діяльності (банківські
  операції) та які у сукупності можуть здійснювати лише банки (операції
  виключної компетенції банків);

• операції, які конкретизують та доповнюють банківські операції та
  які відповідно до законодавства можуть здійснювати інші юридичні
  особи. До цієї групи відносяться як операції, які банки здійснюють на
  підставі банківської ліцензії, так і операції, для здійснення яких вимага­
  ється окремий дозвіл НБУ;

• інші угоди, вчинення яких є необхідним для забезпечення здійс­
  нення банківської діяльності (зокрема оренда приміщення). Законодав­
  ством встановлені певні обмеження щодо цієї групи угод з метою уни­
  кнення шкоди основній діяльності банків.

4. Співвідношення понять «банківські операції» та «банківські уго­
ди» полягає у тому, що будь-які банківські операції здійснюються на
підставі певних угод.

5. Поняття «банківські послуги» можна розглядати у широкому та
вузькому значенні. У широкому значенні зазначений термін є тотожним
терміну «банківські операції». У вузькому значенні під банківськими
послугами розуміють саме додаткові, супутні до основних види діяль­
ності банків, які покращують обслуговування клієнтів.

1. Банк — це юридична особа, яка на підставі ліцензії, виданої На­ціональним банком України, має виключне право здійснювати у сукуп­ності такі види операцій, як: залучення у вклади грошових коштів фізи­чних і юридичних осіб, розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Тосунян Г.А., Викупим А.Ю., Зкмалян А.М. Банковское право Российской Фєдера-ции. Общая часть: Учебник / Под общ. ред. акад. Б. Н. Топорнина. — М: Юристь, 1999. — С. 209; Иванов А. Н. Платежнме услуги американських банков // Деньги и кредит. — 1997. — № 9. — С. 59.

¹⁵ Заверуха І. Б. Банківське право: Посібник для студ. юрид. та екон. спец. вищ. навч. заклад. — Л.: Астролябія, 2002. — 222 с.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення банку як інституту фінан­
   сово-кредитної системи.

2. Що таке банківська діяльність ?

3. Які операції у сукупності можуть здійснювати
   лише банки?

4. Розкрийте співвідношення понять «банківські
   операції», «банківські угоди» та «банківські по­
   слуги».

18

Ю. В.

<ко

Банківське право

19

Рекомендована література

ІТШИЇ'

Агарков М. М.. Основьі банкового права: курс лекцій. Изд. 2-е. Уче-1 ниє о ценньїх бумагах: научное исследование. Изд-е 2-е. М.: Изд-во БЕК, 1994.— 350 с.

Банківське право України: Навч. посібник. Кол. авт.: Жуков А.М., Іо-| ффе А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селиванов А.О. та ін. / За заг. ред.. А.О. Селіванова. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. — 384 с.

Дзюблюк О. До питання про суть комерційного банку і специфіку бан­ківського продукту // Вісник НБУ. — 1999. — № 4. — С. 60—62.

Заверуха І.Б. Банківське право: Посібник для студ. юрид. та екон. спец. вищ. навч. заклад. — Я: Астролябія, 2002. — 222 с.

Иванов А.Н. Платежньїе услуги американских банков // Деньги и кре­дит. — 1997. — №9. — С.59.

Орлюк О. П. Банківська система України. Правові засади організації. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 240 с.

Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Зкмалян А.М. Банковское право Россий-ской Федерации. Общая часть: Учебник / Под общ. ред. акад. Б.Н. То-порнина. — М.: Юристь, 1999. — 448 с.

43,

БАНКІВСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ

ЯК МІЖГАЛУЗЕВИЙ КОМПЛЕКСНИЙ

ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ

§ 1. Поняття банківського права.

§ 2. Банківські правовідносини: поняття, структура, види та особливості.

§ 3. Джерела банківського права.

§ 4. Місце нормативно-правових актів Національного ба­нку України у регулюванні банківських відносин.

§ 1. Поняття банківського права

Тосунян Г.А., Викулин А.Ю., Зкмалян А.М. Банковское право Российской Федерации. Общ^ая часть: Учебник/ Под общ. ред. акад. Б. Н. Топорнина. — М.: Юристь, 1999. — С. 22.

Карманов Єй Банківське право України: Навчальний посібник. — Харків: Кон­сул, 2000. — С.22.

Качан О. О. Банківське право: Навч. посіб. — К.: Школа, 2004. — С. 8.

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

21

чають, що об'єктом банківського права є визначення правового становища банків, тобто організацій, які професійно, на постійній основі здійснюють банківські операції, і правове становище са­мих банківських операцій. Останні, по суті, є комерційними уго­дами¹⁹. У подальшому ці автори дещо змінили свою точку зору, сформулювавши поняття кредитного права. До предмета кредит­ного права вони віднесли не тільки визначені вище відносини за участю банків, а й інших кредитних установ, які виконують окремі банківські операції. В іншій частині висловлене ними ра­ніше визначення залишилося без змін²⁰. Таким чином, банківське право вони розглядають як частину кредитного права²¹.

Інші фахівці, заперечуючи існування банківського права як галузі права, вважають, що сукупність правових норм, які регла­ментують відносини в сфері банківської діяльності, як комплекс­ний правовий інститут. Зокрема, такої позиції дотримується О. П. Орлюк²², І. Б. Заверуха²³, Л. Г. Єфимова²⁴. На думку О. П. Орлюк, банківське право являє собою сукупність різнорід­них норм, що регулюють організацію кредитної системи й діяль­ність банків. Банківське право, з її точки зору, не є ні підгалуззю, ні основною галуззю права. Це комплексне утворення, що має свій специфічний правовий режим (однак не видовий)²⁵.

На думку О. А. Костюченка, банківське право нині можна ви­значити як підгалузь фінансового права України, яка спрямована на мобілізацію, розподіл і використання централізованих фондів з метою забезпечення виконання завдань держави . Необхідно зазначити, що така точка зору була викладена ще у радянській юридичній літературі²⁷. В умовах адміністративно-командної економіки така позиція була цілком обгрунтованою, оскільки всі відносини у банківському секторі чітко регламентувалися держа­вою, однією із сторін завжди був уповноважений державою ор-

¹⁹ ОтаШа С. ЗюиДіеи. Огоіі сіє 1а Ьапяие. Рагіз, 1974. Р.6.

²⁰ СауаШа С, Зіоиуіеи. Ою'й сій сгесШ: 1-іеге ііугє. — Рагіз, 1990. Р. 2.

²¹ Ефимова Л. Г. Банковское право. Учебноо и практическое пособие. — М.: Изд-во
БЕК 1994, —С.З.

² Орлюк О. П. Банківська система України. Правові засади організації. — К.: Юрін-ком Інтер, 2003. —С. 10.

²³ Заверуха І. Б. Банківське право: Посібник для студ. юрид. та екон. спец. вищ. навч. заклад. — Я.: Астролябія, 2002. — 222 с. ² Ефимова Л. Г. Вказана праця.

Орлюк О.П. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 104 с.

²⁶ Костюченко О. А. Банківське право: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. —
К.: МАУП, 2000. — С. 7.

²⁷ Гуревич И. С. Очерки советского банковского права. — Л., 1952. — С. 16, 26.

²² Ю. В. ВАЩЕНКО

ган, та ні про яку свободу волі сторін мова не йшла. Тобто, бан­ківські правовідносини дійсно були різновидом фінансових. Про­те на сьогоднішній день кредитна система України має тенден­цію до функціонування на ринкових засадах, а отже, змінюється і характер державного регулювання зазначених відносин.

На нашу думку, банківське право в Україні на цьому етапі розвитку є комплексним правовим інститутом, а не галуззю пра­ва, виходячи з таких міркувань. У сфері банківської діяльності виникають різні види відносин. Зокрема, це відносини між Наці­ональним банком України та іншими банками, банків між собою, між банками та їхніми клієнтами. Зазначені відносини різні за своєю природою, а отже, відрізняються ступенем державного ре­гулювання. У зв'язку з цим вони регламентуються правовими нормами, різними за своєю правовою природою. Зокрема, відно­сини між Національним банком України та іншими банками є одним із видів фінансово-правових відносин. Вони регулюються нормами фінансового права, для них характерні імперативний метод правового регулювання. Натомість відносини, які виника­ють між банками та їх клієнтами у процесі здійснення банківсь­кої діяльності, мають цивільно-правовий характер. В залежності від суб'єктного складу вони регулюються нормами або цивільно­го права, або господарського права.

Таким чином, банківські відносини, маючи таку спільну озна­ку, як виникнення у сфері банківської діяльності, є неоднорідни­ми за своєю правовою природою, регламентуються нормами різ­них галузей права шляхом поєднання диспозитивного та імперативного методів.

Визначаючи місце правових норм, які регламентують відно­сини в сфері банківської діяльності, в системі права України, ми виходимо з класичної позиції щодо поділу права на галузі — за предметом та методом правового регулювання. Як відомо, пред­метом будь-якої галузі права є певна група однорідних відносин, на регулювання яких і спрямовані відповідні правові норми. Для банківських відносин, як ми вже з'ясували, спільною є така озна­ка, як сфера їх виникнення — сфера банківської діяльності. Обов'язковим суб'єктом банківських відносин є банк — центра­льний банк або інші банки. У той же час зазначені відносини за своєю правовою природою неоднорідні. У зв'язку з цим ми мо­жемо констатувати відсутність однорідних відносин, відмінних від відносин, які регулюються іншими галузями права, зокрема фінансового, цивільного, господарського. Допоміжним критерієм поділу права на галузі є метод правового регулювання. Як ми вже

Банківське

з'ясували, враховуючи неоднорідність відносин, які виникають у сфері банківської діяльності, для їх регулювання застосовуються обидва методи: і метод владних приписів (імперативний метод), і диспозитивний метод. Застосування обох методів якраз і підтвер­джує неможливість виділення окремої галузі права — банківсь­кого права.

Отже, автор цього посібника є прихильником саме класичного поділу права на галузі, у якому заперечується наявність комплек­сних галузей права. У той же час при такому підході визнається можливість існування так званих комплексних правових інститу­тів. Необхідно також зазначити, що в юридичній науці немає єдиного підходу до класифікації видів правового інституту як структурного елемента системи права. Зокрема, Н. І. Матузов ви­діляє такі види правових інститутів, як галузеві та міжгалузеві (або змішані), прості та складні (або комплексні), регулятивні, охоронні та установчі (закріплюючі)²⁸. Внутрішньогалузевий ін­ститут, на його думку, складається із норм однієї галузі права, а міжгалузевий — з норм двох та більше галузей. Простий інсти­тут, як він вважає, є невеликим та не містить у собі ніяких інших підрозділів. Складний або комплексний інститут, на думку Н. І. Матузова, є відносно великим, має у своєму складі більш дрібні самостійні утворення, які називає субінститутами. Таким чином, він ототожнює поняття «складний інститут» та «комплек­сний інститут» (аналогічну позицію займають деякі інші фахів­ці² . Крім того, на його думку, необхідно ставити знак рівності між поняттями «міжгалузевий інститут» та «змішаний інститут». В. О. Перевалов, аналізуючи систему права та систему зако­нодавства, виділяє «галузеві та міжгалузеві (комплексні) правові інститути»³⁰, тим самим ототожнюючи поняття «міжгалузевий інститут» та «комплексний інститут».

Д. А. Дмитрієв, І. Ф. Кузьмін, В. В. Лазарєв та інші автори, розглядаючи цей структурний елемент системи права, зазнача­ють, що «звичайно правовий інститут — це порівняно невелика спільність норм, специфіка та автономність якої не виходять за межі однієї галузі права. В той же час окремі так звані змішані інститути можуть містити норми, характерні для різних галузей

Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Мальто. — М.: Юристь, 1997. — С. 352.

²⁹ Обшая теория права и государства: Учебник / Под ред. В. В. Лачарева. — 2-е изд.. перераб. и доп. — М.: Юристь, 1996. — С. 169.

' Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов / Под 1 ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова. — М.: Издательская группа ИНФРА — М — І НОРМА, 1997, —С. 317.

24

Ю. В. ВАЩЕНКО

права. Наявність змішаних інститутів пояснюється тим, що одно­рідність відносин, що регулюються галуззю права, не є стериль­ною. В ній завжди (в деяких випадках більше, в деяких — мен­ше) присутня певна кількість інших відносин, відмінних за формою, але тісно пов'язаних з іншими за своїм призначен­ням»³ .

В. В. Копєйчиков, А. М. Колодій, С. Л. Лисенков звертають увагу на те, що «іноді деякі відносини регулюються нормами різ­них галузей права, тому ці норми утворюють комплексний інсти­тут права»³².

На наш погляд, правильною є позиція С. С. Алексєєва, який зазначав, що «не можна ототожнювати поняття «міжгалузевий (комплексний) правовий інститут» та «змішаний інститут», а та­кож «складний інститут» та «комплексний інститут». Поняття «комплексний інститут» С. С. Алексеєв розглядає в контексті «подвоєння» системи права. Крім того, він виділяє об'єднання інститутів, а також галузеві комплексні інститути та міжгалузеві комплексні інститути³³. Змішаний інститут, звертає він увагу, «є не збірним утворенням, не конгломератом із шматочків різних галузей, а галузевим інститутом, до якого просочилися (виявили­ся «підмішаними») елементи інших галузей»³⁴. В якості прикладу він наводить змішані інститути в галузях цивільного та сімейного права. Виходячи з такої позиції, норми, які регламентують відно­сини у сфері банківської діяльності, складають комплексний між­галузевий інститут.

Ще одним спірним питанням є місце норм, які регламентують діяльність небанківських фінансових установ, у системі права України. На думку І. Б. Заверухи, предмет банківського права складають суспільні відносини, що виникають з приводу здійс­нення банківських операцій та надання банківських послуг упов­новаженими юридичними особами: банками та фінансовими установами, а також — Національним банком України, як орга­ном, наділеним Конституцією та чинним законодавством виклю­чними функціями в сферах грошового обігу, кредитної політики, а відтак — забезпеченням функціонування і розвитку банківської

Общая теория права: Учебник для юридических вузов / Дмитриев Д.А., Кузьмин И.Ф., Лазарєв В.В. и др.; Под общ. ред. А.С. Пиголкина. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Изд-во МГТУ им. Н.З.Баумана, 1995. — С. 171.

Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л. та інші / За ред. В. В. Копєйчикова. — Стер. вид. — К.: Юрінком Інтер, 1999. _С. 171.

_м Алексеєв С.С. Структура советского права. — М.: Юрид. лит., 1975. — С. 151.

Алексеєв С.С. Вказана праця. — С. 132.

Банківське право

системи³⁵. Із наведеного визначення випливає, що шановний нау­ковець відносить до обов'язкового суб'єкта банківських право­відносин не лише банки, а й інші фінансові установи. Ми поділя­ємо позицію І. Б. Заверухи щодо неможливості обмеження кола банківських відносин відносинами за участю лише банків, і вва­жаємо, що суб'єктами зазначених відносин є також і інші фінан­сові установи при здійсненні ними банківських операцій.

Підсумовуючи вищевикладене, можна сформулювати: бан­ківське право — це міжгалузевий комплексний правовий інсти­тут, що об'єднує норми адміністративного, фінансового, цивіль­ного та господарського права, які регулюють відносини між банками (небанківськими фінансовими установами) та іншими юридичними і фізичними особами в сфері банківської діяльності. На відміну від поняття «банківське право», що, як ми з'ясували, є досить дискусійним у вітчизняній юридичній літературі, з понят- і тям «банківське законодавство» все набагато простіше. Навіть запе- і речуючи існування такої галузі права, як банківське право, не мож-1 на не погодитись з існуванням галузі банківського законодавства. ] Банківське законодавство ми можемо визначити як комплексну га­лузь законодавства, яка є сукупністю нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності.

§ 2. Банківські правовідносини:

поняття, структура види та особливості

Банківські правовідносини — це врегульовані нормами права відносини, які виникають у сфері банківської діяльності, а саме у процесі управління банківською системою, здійснення та­ких операцій, як приймання вкладів (депозитів) від юридичних та фізичних осіб, відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зараху­вання коштів на них, розміщення залучених коштів від свого іме­ні, на власних умовах та на власний ризик, а також здійснення інших операцій на підставі виданої Національним банком Украї­ни ліцензії або окремого дозволу.

Заверуха І. Б. Банківське право: Посібник для студ. юрид. та екон. спец. вищ. навч. І заклад. — Л.: Астролябія, 2002. — СЛО.

26

/О. В. ВАЩЕНКО

Як ми вже з'ясували, банківські правовідносини за своєю пра­вовою природою можуть бути адміністративними, фінансовими, цивільними або господарськими. Враховуючи неоднорідність ба­нківських правовідносин, вони мають як певні спільні ознаки, так і відмінні ознаки.

Так, до спільних ознак банківських правовідносин можна від­нести:

1. виникнення їх у сфері банківської діяльності;

2. однією стороною банківських правовідносин завжди є фі­
   нансовий посередник — центральний банк держави чи інший
   банк, або небанківська фінансова установа.

Щодо відмінних ознак фінансових, адміністративних, цивіль­них чи господарських відносин, необхідно враховувати, що для кожної групи таких правовідносин є характерними ознаки, які притаманні відповідним галузевим правовідносинам. Так, якщо це банківські відносини фінансово-правового характеру, для них характерні такі ознаки, як виникнення у сфері фінансової діяль­ності Національного банку України, владно-майновий характер. На відміну від зазначених відносин, банківські правовідносини цивільно-правового характеру характеризуються рівністю сторін (тобто є диспозитивними).

Як і будь-які правовідносини, банківські правовідносини скла­даються з таких основних елементів, як суб'єкти, об'єкт та зміст банківських правовідносин.

Необхідно зазначити, що визначення кола суб'єктів банківсь­ких правовідносин є дискусійним у юридичній науці. Зокрема, досить часто до обов'язкових суб'єктів зазначених правовідносин відносять лише банки. Наприклад, О. О. Качан в залежності від суб'єктного складу виділяє такі банківські правовідносини:

1. між банками та клієнтами;

2. між двома комерційними банками з приводу здійснення ба­
   нківських операцій;

3. між Національним банком та комерційними банками;

4. між комерційними банками з приводу створення союзів,
   асоціацій та інших виробничих утворень — членські правовідно­
   сини;

5. між Національним банком та урядом — відносини взаємно­
   го представництва;

6. між Національним банком та органами представницької та
   виконавчої влади — призначення та звіт³⁶.

' Качан О. О, Вказана праця. — С. 9.

27

Б анківське право

О. А. Костюченко вважає, що суб'єктами банківських право­відносин можуть бути державні органи (НБУ), юридичні особи (комерційні банки, підприємства), фізичні особи (громадяни України, іноземці). Особливим суб'єктом є держава³⁷.

Таким чином, зазначені фахівці відносять до обов'язкових суб'єктів банківського права лише банківські установи. З нашої точки зору, найбільш обґрунтованою є позиція І. Б. Заверухи. На її думку, предмет банківського права складають суспільні відно­сини, що виникають з приводу здійснення банківських операцій та надання банківських послуг уповноваженими юридичними особами: банками та фінансовими установами, а також — Націо­нальним банком України як органом, наділеним Конституцією та чинним законодавством виключними функціями в сферах грошо­вого обігу, кредитної політики, а відтак — забезпечення функці­онування і розвитку банківської системи³⁸.

На нашу думку, визначальне значення для відокремлення бан­ківських правовідносин від інших правовідносин є сфера їх ви­никнення — сфера банківської діяльності.

Виходячи з того, які особи мають право здійснювати банків­ські операції, обов'язковими суб'єктами банківських правовідно­син є:

• Національний банк України;

• інші банки;

• фінансові установи, які на підставі дозволу НБУ мають пра­
  во здійснювати певні банківські операції.

Банківські правовідносини можуть виникати як між вищеза- І значеними суб'єктами, так і між ними, а також юридичними та фізичними особами — клієнтами банків та небанківських фінан- ] сових установ.

Як відомо, суб'єкти будь-яких правовідносин мають право-суб'єктність. Під правосуб'єктністю у теорії права розуміється здатність суб'єктів (фізичних та юридичних осіб) бути учасника­ми відповідних правовідносин. Правосуб'єктність включає такі обов'язкові складові елементи, як:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єктів мати суб'єктивні права та нести юридичні обов'язки.

Костюченко О. А. Вказана праця. — С. 17. Заверуха І. Б. Вказана праця. — С. 10.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єктів своїми діями набувати суб'єктивних прав та їх реалізо­вувати, а також виконувати покладені на них обов'язки.

Деліктоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єктів нести відповідальність за вчинені правопорушення.

Момент виникнення правосуб'єктності юридичних та фізичних осіб відрізняється. Так, правоздатність фізичних осіб виникає з мо­менту народження та припиняється з моменту смерті. Фізичні особи є рівними у своїй правоздатності. У випадках, встановлених зако­ном, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку (стаття 25 Цивільного кодексу України).

Цивільне законодавство України розрізняє часткову, неповну, по­вну та обмежену дієздатність фізичної особи. Часткову дієздатність має особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа). Згід­но зі статтею 31 Цивільного кодексу України така особа має право:

1. Самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задоволь­няє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має неви­соку вартість;

2. Здійснювати особисті немайнові права на результати інте­
лектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

При цьому малолітня особа не несе відповідальності за завда­ну нею шкоду.

Неповну дієздатність мають фізичні особи віком від чотирна­дцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа). Відповідно до статті 32 Цивільного кодексу України неповнолітня особа, зок­рема, має право:

• бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не
  заборонено законом або установчими документами юридичної
  особи (зокрема кредитної спілки. —Автор);

• самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку)
  та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошо­
  вими коштами на рахунку);

• розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими
  особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (уси-
  новлювачів) або піклувальника.

При цьому передбачено, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи само-

28

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

29

стійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Згідно із статгею 34 Цивільного кодексу України повна цивільна дієздатність фізичної особи настає з 18 років. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває по­вної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Статтею 35 Цивільного кодексу України передбачені підстави надання фізичній особі повної дієздатності до досягнення повноліття. Так, повна ци­вільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усино-влювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За на­явності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклуваль-ника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєст­рована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної \ дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна 1 цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається. Таким чином, фізична і особа, якій надана повна цивільна дієздатність, зокрема в сфері бан- ] ківської діяльності, має право відкривати поточні та вкладні рахун- і ки у фінансових установах, отримувати кредити, виступати поручи- І телем, заставодавцем тощо.

Відповідно до статті 36 Цивільного кодексу України суд може 1 обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страж- і дає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усві- І домлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловжи- І ває спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речо- І винами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також ін- ] ших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у складне матеріальне становище. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочи-ни. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Одержання

ЗО

/О. В. ВАЩЕНКО

заробітку, пенсії стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздат­ність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклу­вальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробі­ток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними (на­приклад, відкривати вкладні рахунки в установах банків).

Обов'язковим суб'єктом банківських правовідносин є банк або інша фінансова установа, яка на підставі ліцензії Національного бан­ку України здійснює банківські операції. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк є юридичною осо­бою. Відповідно на нього поширюються загальні норми щодо право-суб'єктності юридичної особи, визначені Цивільним кодексом України. Так, відповідно до статті 91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її ство­рення та припиняється з моменту внесення до державного реєстру запису про її припинення. Згідно зі статтею 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи або закону виступає від її імені, зо­бов'язана діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Положення з приводу пра-восуб'єктності юридичної особи, визначені Цивільним кодексом України, стосуються так званої загальної правосуб'єктності.

Проте, поряд із загальною банк має також і спеціальну право-суб'єктність, під якою слід розуміти здатність юридичної особи на­бувати прав та обов'язків та нести відповідальність у зв'язку із здій­сненням банківської діяльності. На відміну від загальної цивільної правоздатності банківська правоздатність виникає з моменту реєст­рації банку Національним банком України та внесення його до ре­єстру банків. Банківська дієздатність виникає на підставі банківсь­кої ліцензії, виданої Національним банком України.

На думку Л. Г. Єфимової, щодо банків та інших кредитних уста­нов має бути збережений принцип спеціальної правоздатності юри­дичних осіб. Його доцільно сформулювати, зазначивши, що разове вчинення угоди, яка не відповідає статутній правоздатності юриди­чної особи (банку, іншої кредитної установи), не є порушенням за­кону. Крім того, у Законі про банківську діяльність, з її точки зору, необхідно надати примірний перелік угод, які не є банківськими операціями, але подібні до них (наприклад, комерційне кредитуван-

31

Б анківське право

І

ня, оренда та ін.), а також встановити точний критерій, який дозволі
ляє розмежувати банківські та небанківські операції⁹. І

Як ми вже з'ясували, у законодавстві України, а саме у Законі України «Про банки і банківську діяльність» розрізняються опе-: рації, здійснення яких у сукупності відноситься до виключної компетенції банків, а також інші операції, які доповнюють попе­редні, та які у випадках, визначених законами України, можуть здійснювати як банки, так і інші юридичні особи.

Поділяючи позицію Л. Г. Єфимової, вважаємо, що небанківські фінансові установи можуть виступати суб'єктами банківських пра­вовідносин лише у випадку, якщо здійснення ними операцій, перед­бачених частиною 2 статті 47 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» є систематичним (неодноразовим) та відноситься до основного виду їхньої діяльності. Наприклад, одноразове надан­ня юридичною особою позики іншій юридичній особі або фізичній^, особі не може бути підставою для визнання такого кредитора суб'єктом банківських правовідносин та, відповідно, необхідності реєстрації такої особи в якості фінансової установи.

Таким чином, суб'єктом банківських правовідносин буде ви­ступати фінансова установа, яка на професійній, регулярній ос* нові здійснює операції, передбачені частинами 1 та 2 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». В якості прикладу таких суб'єктів банківських правовідносин можна на­вести кредитні спілки та ломбарди.

Наступним складовим елементом банківських правовідносин є об'єкт. Об'єктом будь-яких правовідносин є те, з приводу чого здійснюють свою діяльність суб'єкти. На думку О. А. Костюченка, об'єктом банківських правовідносин є кошти, цінні папери, май­но, дії громадян та юридичних осіб (здійснення платежів, опера­цій з іноземною валютою, купівля-продаж цінних паперів)⁴⁰. Ми вважаємо, що об'єктом банківських правовідносин є саме банків­ські операції незалежно від виду цих правовідносин. Зокрема, об'єктом кредитних правовідносин є відповідні кредитні опера­ції, розрахункових — розрахункові. Навіть правовідносини, які виникають між Національним банком України та іншими банка­ми щодо створення та ліцензування банків, також виникають з приводу здійснення відповідних банківських операцій.

Змістом банківських правовідносин є права та обов'язки суб'єктів банківських правовідносин у процесі організації та дія-

льності банків і небанківських фінансових установ щодо здійс­нення конкретних банківських операцій.

На підставі різних критеріїв можна виділити такі види банків­ських правовідносин:

1. За правовою природою:

• фінансово-правові;

• цивільно-правові;

• адміністративно-правові;

• господарсько-правові.

2. За методом правового регулювання:

• відносини, засновані на рівності сторін;

• владно-майнові відносини.

3. За суб'єктним складом:

3.1. За участю Національного банку України:

• правовідносини між Національним банком України та ін­
  шими банками;

• правовідносини між Національним банком та небанківськи-
  ми фінансовими установами;

• правовідносини між Національним банком та іншими юри­
  дичними та фізичними особами;

3.2. За участю інших банків:

• правовідносини інших банків між собою;

• правовідносини між іншими банками та юридичними і фізи­
  чними особами — їх клієнтами.

4. За видом банківських операцій:

• кредитні;

. • депозитні; н; • розрахункові; і^;, • факторингові; я • лізингові.

3. Джерела банківського права

У теорії права під юридичними джерелами (формами) права розуміються вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення⁴¹.

32

¹ Ефимова Л. Г. Вказана праця. — С. 37. Костюченко О. А. Вказана праця. — С. 17.

33

Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. —656 с —С.ЗО8.

Ю. В. ВАЩЕНКО Банківське право

_І

До джерел банківського права України відносяться:

3.Конституція України.

4.Рішення Конституційного Суду України.

5.Міжнародні договори України.

6.Закони України:

• Загальні закони;

• Спеціальні закони;

5. Підзаконні нормативно-правові акти:

• Постанови Верховної Ради України.

• Укази Президента України.

• Декрети Кабінету Міністрів України.

• Постанови Кабінету Міністрів України.

• Постанови Правління Національного банку України.

6. Локальні нормативно-правові акти.

7. Міжнародно-правові звичаї.

Конституція — основне джерело банківського права

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно зако-і нами України встановлюються засади створення і функціонуван-і ня фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного] внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу | державних цінних паперів, їх види і типи.

Згідно зі статтею 85 Конституції України до повноважень | Верховної Ради України відноситься призначення на посаду та ! звільнення з посади Голови Національного банку України за по­данням Президента України, а також призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України.

Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України призначає половину складу Ради Національного банку України.

У статті 93 Конституції України за Національним банком України закріплене право законодавчої ініціативи.

Звертаємо увагу, на те, що Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р. статтю 93 викла­дено в новій редакції. Згідно з цими змінами Національний банк України позбавлено права законодавчої ініціативи. Так, відповід­но до нової редакції право законодавчої ініціативи у Верховній

34

Ю. В. ВАЩЕНКО

раді України належить Президенту України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Зазначені зміни наберуть чинності з 01 січня 2006 р. З нашої точки зору, позбавлення НБУ права законодавчої ініціативи є необгрунтованим, враховуючи спеціальний статус зазначеного органу та обсяг повноважень, який за ним закріплений.

Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою оди­ницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави — Національного банку України.

Згідно зі статтею 100 Конституції України Рада Національно­го банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий ста­тус Ради Національного банку України визначається законом.

Інші джерела банківського права

Важливе значення у правовому регулюванні відносин, що ви­никають у сфері банківської діяльності, займають рішення Кон­ституційного Суду України. В якості прикладу можна навести рішення Конституційного Суду України у справі за конституцій­ним поданням Національного банку України про офіційне тлума­чення положень статті 86, частини другої статті 89 Конституції України, частини другої статті 15, частини першої статті 16 Зако­ну України «Про статус народного депутата України» (справа про звернення народних депутатів України до Національного ба­нку України) від 5 березня 2003 р. № 5-рп/2003. Зазначеним Рі­шенням Конституційний Суд України надав тлумачення відпові­дних норм Конституції та Закону України «Про статус народного депутата України» у контексті прав народних депутатів та комі­тетів Верховної Ради України звертатися із запитами до Націона­льного банку України та його посадових осіб.

Чільне місце в системі джерел банківського права України за­ймають міжнародні договори України. Відповідно до статті 19 -закону України «Про міжнародні договори України» чинні між­народні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законо­давства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм на-Цюнального законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встано­влено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті

Банківське право ³⁵

законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Прикладом міжнародних договорів України, які висту­пають джерелами банківського права України, зокрема, є Загаль­на угода про підтримку проектів від 8 грудня 1999 р. між Урядом (Кабінетом Міністрів України), Національним банком України, Експортно-імпортним банком Сполучених Штатів, ратифікована 02.11.2000 р.

Наступним джерелом банківського права України є норматив­но-правові акти вищої юридичної сили — закони України. Іс­нують різні види законів. Найбільш загальною їх класифікацією є поділ законів на загальні та спеціальні. До загальних законів, які є джерелами банківського права, слід віднести, зокрема, Ци-І вільний кодекс України, Господарський кодекс України, Законі України «Про господарські товариства», Закон України «Про фі-| нансові послуги та державне регулювання ринків фінансових по-І слуг» та ін. Спеціальними законами, які регламентують відно-І сини, що виникають безпосередньо в сфері банківської діяль-І ності, тобто банківські відносини, зокрема є Закон України «Про] Національний банк України», Закон України «Про банки і бан-І ківську діяльність», Закон України «Про платіжні системи та пе­реказ грошей в Україні», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» та ін.

Чи не найбільший тягар правового регулювання банківської! діяльності в Україні покладається на підзаконні нормативно-! правові акти. Так, джерелами банківського права є постанови І Верховної Ради України (зокрема Постанова Верховної Ради України «Про усунення зловживань у процесі залучення суб'єк- | тами підприємницької діяльності грошових коштів громадян від] 22 грудня 1995 р. № 491/95-ВР), Укази Президента України (зок- і рема укази Президента України «Про заходи щодо зміцнення ба- і нківської системи України та підвищення її ролі у процесах еко-І номічних перетворень» від 14 липня 2000 р. №891/2000, «Про І заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному го-1 сподарстві України» від 16 березня 1995 р. №227/95), постанови І Кабінету Міністрів України (зокрема постанова Кабінету Мініст-І рів України від 4 червня 2003 р. № 853 «Про затвердження По-1 рядку часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комер-1 ційних банків молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам І на будівництво (реконструкцію) і придбання житла»), норматив-1 но-правові акти Національного банку України, спільні акти Кабі-1 нету Міністрів України та Національного банку України (напри-1 клад, постанова Кабінету Міністрів України і Національного |

банку України від 14 квітня 2004 р. №471 «Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результатив­ності регуляторного акта Національного банку України»).

Важливу роль у регулюванні банківських відносин відіграють локальні акти банків та небанківських фінансових установ, які здійснюють на професійній основі відповідні банківські операції. До таких актів належать, зокрема, статути фінансових установ, положення про кредитування, положення про розрахунково-касове обслуговування, положення про депозитні (вкладні) раху­нки та ін.

Автори Н. Г. Кузнєцов, М. М. Барашян, Д. Н. Дружинін, І. В. Рукавишникова у своєму навчальному посібнику з банківсь­кого права поділяють локальні акти кредитних організацій на два види. До першої групи, на їх думку, відносяться акти, які регла­ментують діяльність кредитних організацій. До їх кола входять, наприклад, статути, ліцензії. Статути реєструються у відповідних державних органах, а ліцензії на здійснення банківських операцій видаються Центральним банком Російської Федерації. До другої групи відносяться акти, за допомогою яких керівники кредитних організацій застосовують до своїх працівників засоби заохочен­ня, дисциплінарні стягнення, регулюють питання оплати праці⁴². З нашої точки зору, така позиція не є обґрунтованою. Так, не мо­жна відносити до локальних актів кредитних організацій ліцензії. Локальними актами є акти, які приймаються уповноваженими органами підприємств, установ, організацій відповідно до зако­нодавства, регламентують відносини, які виникають в межах цієї юридичної особи. Ліцензія є індивідуальним правовим актом, який видається центральним банком держави відповідному банку (кредитній організації). Стосовно другої групи, виділеної шанов­ними колегами, то, на нашу думку, вони є джерелами трудового права, а не банківського.

Окрему групу джерел банківського права складають міжна­родно-правові звичаї. До них відносяться, зокрема, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., публікація МТП №500), Уніфіковані правила по інкасо № 322 від 01.01.79, Уніфіковані правила по договірних гарантіях (редакція 1978 р., публікація МТП №325), Міжнародні правила ^по інкасо (редакція 1995 р.), Уніфіковані правила для міжбанків-^ського рамбарсування по документарних акредитивах (публікація

42

" Кузнєцов Н. Г., Барашян М. А/., Дружинин Д. Н., Рукавишникова И. В. Банковское право: Учеб. Пособие. — Ростов-на-Дону: Рост. гос. зкон. универ., 2003. — С. 22.

36

/О. В. ВАЩЕНКО

вське право

37

МТП 1995 р. №525), Форс-мажорні обставини (публікація МТГ 1985 р. №421 (Е)), Уніфіковані правила для гарантій на перш) вимогу (публікація МТП 1992 р. № 458), Уніфіковані правила для проведення телетрансмісійного обміну торговими даними (пуб­лікація МТП 1992 р. № 452), Міжнародна практика резервних зо­бов'язань (публікація МТП 1998 р. № 590).

Цікаве джерело банківського права виділяє О. О. Качан — ба­нківське правове мислення, яке базується на економіко-фінансових потребах банківської діяльності та формує оцінк)! ефективності правових норм і в значній мірі коригує загальні дії лові звичаї країни⁴³.

§ 4. Місце нормативно-правових актів

Національного банку України

у регулюванні банківських відносин

Враховуючи спеціальний характер нормативно-право­вих актів Національного банку України та їх значну роль у регу­люванні банківських відносин, вважаємо за необхідне детальніше проаналізувати їхнє місце серед інших джерел банківського права.

Правовою підставою прийняття Національним банком Украї ни нормативно-правових актів є норми Закону України «Про На­ціональний банк України». Відповідно до етапі 15 вказаного За кону нормативно-правові акти Національного банку України видає Правління Національного банку. Нормативно-правовим ак там НБУ присвячена спеціальна стаття цього Закону — стаття 56 яка має і відповідну назву — «Нормативно-правові акти Націо­нального банку». Згідно з цією статтею Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повнова- \ жень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів і місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та! установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інстру­кцій, положень, правил, що затверджуються постановами Прав-1 ління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам | України та іншим законодавчим актам України і не мають зворо-[

³ Качан О. О. Вказана праця. — С. 12.

_тНої сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність.

Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції Украї­ни та набирають чинності відповідно до законодавства України. Державна реєстрація нормативно-правових актів запроваджена Указом Президента України «Про державну реєстрацію нормати­вно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої вла­ди» від 3 жовтня 1992 р. 493/92. Згідно з пунктом 1 цього Указу державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідом­чий характер. Порядок державної реєстрації нормативно-правових актів встановлено Положенням про державну реєстра­цію нормативно-правових актів міністерств та інших органів ви­конавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. №731. Згідно з пунктом 4 цього Положення державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що:

• зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші
  права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гара­
  нтовані Конституцією та законами України, встановлюють новий
  або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-право­
  вий механізм їх реалізації;

• мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для
  інших міністерств, органів виконавчої влади, органів господарсь­
  кого управління та контролю, а також підприємств, установ і ор­
  ганізацій, що не входять до сфери управління органу, який видав
  нормативно-правовий акт.

На державну реєстрацію не подаються акти:

• персонального характеру (про склад комісій, призначення на
  посаду і звільнення з неї, заохочення працівників тощо);

• дія яких вичерпується одноразовим застосуванням, крім ак­
  тів про затвердження положень, інструкцій та інших, що містять
  правові норми;

• оперативно-розпорядчого характеру (разові доручення);

• якими доводяться до відома підприємств, установ і органі­
  зацій рішення вищестоящих органів;

• спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих
  °рганів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої

38

Ю. В. ВАЩЕНКО

банківське право

39

влади, органів господарського управління та контролю, що не мають нових правових норм;

• нормативно-технічного характеру (державні стандарти, бу­дівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, фо- і рми звітності та ін.).

Відповідно до пункту 15 вищезазначеного Положення мініс­терства, інші центральні органи виконавчої влади, органи госпо­дарського управління і контролю направляють для виконання но­рмативно-правові акти лише після їх державної реєстрації таї офіційного опублікування. У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали і чинності, і не можуть бути застосовані. При направленні на ви­конання та опублікуванні нормативно-правового акта посилання на дату і номер державної реєстрації є обов'язковим.

Статтею 1 Закону України «Про Національний банк України» І визначено, що нормативно-правові акти Національного банку підлягають публікації в офіційному виданні НБУ. Офіційним ви­данням Національного банку України є спеціальне друковане ви­дання, визначене Національним банком як офіційне і зареєстро­ване в установленому порядку, в якому публікуються норматив- І но-правові акти Національного банку України, а також інформа-1 ційно-аналітичні, статистичні та інші матеріали, огляди стану ба- І нківської системи України, валютного і фінансового ринків тощо. І Таким офіційним виданням є Вісник Національного банку України.

Згідно з пунктом 3 вищевказаного Указу Президента «Про І державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти, які І підлягають реєстрації в Міністерстві юстиції України, набувають І чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встанов- І лено пізнішого строку надання їм чинності.

Отже, при визначенні чинності нормативно-правового акта І НБУ юрист обов'язково повинен з'ясувати такі питання:

1. Чи підлягає цей акт державній реєстрації у Міністерстві юс-1
   тиції України відповідно до вимог законодавства&

2. У випадку, якщо державна реєстрація у Міністерстві юсти-1
   ції України є обов'язковою, звернути увагу на наявність відпові- І
   дного напису про дату державної реєстрації та номер, під яким І
   зареєстровано цей акт (не переплутати з написом про реєстрацію І
   в юридичному управлінні Національного банку України). *

3) Яка дата набрання чинності нормативно-правовим актом?
Нормативно-правові акти Національного банку можуть бут

оскаржені відповідно до законодавства України.

⁴⁰ Ю. В. ВАЩЕНКО

Серед нормативно-правових актів НБУ виділяють норматив­но-правові акти зі спеціальним статусом — регуляторні акти Національного банку України. Регуляторні нормативно-правові акти приймаються Національним банком України відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» та Закону України «Про Націо­нальний банк України». Згідно зі статтею 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» під регуляторним нормативно-правовим актом розу­міється прийнятий уповноваженим регуляторним органом нор­мативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямо­вані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або ін­шими органами державної влади та суб'єктами господарювання. Звертаємо увагу на те, що відповідно до статті 3 вказаного Зако­ну його вимоги поширюються лише на ті акти НБУ, які спрямо­вані на виконання ним функцій, визначених пунктами 4, 6, 7, 9,

11 і 17 статті 7 Закону України «Про Національний банк Украї­
ни», і мають ознаки регуляторних актів.

Необхідно враховувати, що вказаним Законом встановлено особливості підготовки, прийняття та оприлюднення правових актів НБУ, які мають ознаки регуляторних. Так, згідно зі статтею

12 регуляторні акти, прийняті Національним банком України та
його посадовими особами, офіційно оприлюднюються в «Офі­
ційному віснику» та у газеті «Урядовий кур'єр» не пізніш як у
десятиденний строк після їх державної реєстрації або прийняття
та підписання у випадку, якщо ці регуляторні акти не підлягають
державній реєстрації.

Постановою Кабінету Міністрів України та Національним ба­нком України від 14 квітня 2004 р. № 471 затверджено методики проведення аналізу впливу та відстеження результативності ре­гуляторного акта Національного банку України.

Прикладами регуляторних актів НБУ є, зокрема, Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових до­зволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17 лип­ня 2001 року №275, Положення про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківським фінан­совим установам, затверджене постановою Правління Націона­льного банку України від 16 серпня 2001 р. № 344, Положення ^пРо порядок видачі індивідуальних ліцензій на переказування іноземної валюти за межі України для оплати банківських мета-

41

ївське право

43

лів та проведення окремих валютних операцій, затверджене по­становою Правління Національного банку України від 17 червня 2004 р. № 266.

Необхідно звернути увагу, що на практиці мають місце випад­ки прийняття спільних актів з питань банківської діяльності Ка­бінетом Міністрів України та Національним банком України. Як приклад можна навести постанову Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 14 квітня 2004 р. №471 «Про затвердження методик проведення аналізу впливу та відстеження результативності регуляторного акта Національного банку України». На думку В.Кротюка, нормативно-правові акти з пи­тань, що становлять взаємний інтерес і належать до компетенції Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів виконав-чої влади та центрального банку, повинні розроблятися заінтере­сованим органом і погоджуватись з Національним банком Украї­ни без прийняття спільного з ним нормативно-правового акта⁴ .

РЕЗЮМЕ

1. Банківське право — це комплексний міжгалузевий правовий ін­
   ститут, який включає правові норми, що регулюють відносини, які ви­
   никають у процесі здійснення банківської діяльності.

2. Банківське законодавство — це комплексна галузь законодавства,
   яка включає сукупність нормативно-правових актів, що регламентують
   відносини, які виникають у процесі здійснення банківської діяльності.

3. Предметом банківського права є банківські правовідносини — вре­
гульовані нормами права відносини, які виникають у сфері банківської
діяльності, а саме у процесі управління банківською системою, здійснен­
ня таких операцій, як приймання вкладів (депозитів) від юридичних та
фізичних осіб, відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-
кореспондентів, у тому числі переказ фошових коштів з цих рахунків за
допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них, роз­
міщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на влас­
ний ризик, а також здійснення інших операцій на підставі виданої Націо­
нальним банком України ліцензії або окремого дозволу.

4. До спільних ознак банківських правовідносин можна віднести:

• Виникнення їх у сфері банківської діяльності;

• Однією стороною банківських правовідносин завжди є фінансо­
  вий посередник — центральний банк держави чи інший банк або неба-
  нківська фінансова установа.

⁴⁴ Кротюк В. Л. Національний банк — центр банківської системи України. Органі­заційно-правовий аналіз. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре». — С. 63.

42

Ю. В. ВАЩЕНКО

Обов'язковими суб'єктами банківських правовідносин є:

• Національний банк України;

• інші банки;

• небанківські фінансові установи, які на підставі дозволу НБУ ма­
  ють право здійснювати певні банківські операції.

5. Для банківського права є характерним комплексний метод право­
   вого регулювання, який поєднує в собі імперативний метод (метод вла­
   дних приписів) та диспозитивний метод (метод рівності сторін).

6. До джерел банківського права України відносяться:

1. Конституція України;

2. рішення Конституційного Суду України;

3. міжнародні договори України;

4. закони України:

• загальні закони;

• спеціальні закони.

5) підзаконні нормативно-правові акти:

• постанови Верховної Ради України;

• укази Президента України;

• декрети Кабінету Міністрів України;

• постанови Кабінету Міністрів України;

• постанови Правління Національного банку України.

6. Локальні акти банків та небанківських фінансових установ.

7. Міжнародно-правові звичаї.

&

Контрольні запитання

1. Які суспільні відносини складають предмет
   банківського права?

2. У чому полягають особливості методу бан­
   ківського права?

3. Сформулюйте визначення банківського права.

1. Яке місце норм, які регламентують банківсь­
   ку діяльність, в системі права України?

2. Дайте визначення поняття «банківські пра­
   вовідносини».

3. Які види банківських правовідносин ви можете
   визначити? На підставі яких критеріїв?

4. Які норми Конституції України стосуються
   банківської діяльності в Україні?

5. Наведіть класифікацію джерел банківського
   права.

6. Яке місце в системі джерел банківського пра­
   ва займають нормативно-правові акти Націо­
   нального банку України?

Банківське право

Список рекомендованої літератури

Алексеев С. С. Структура советского права. — М.: Юрид. лит., 1975. — 264 с.

Гурєвич И. С. Очерки советского банковского права. — Л., 1952.

Ефимова Я Г. Банковское право. Учебное и практическое пособие. — М.: Изд-во БЕК, 1994. — 360 с.

Заверуха І. Б. Банківське право: Посібник для студ. юрид. та екон. спец. вищ. навч. заклад. — Я: Астролябія, 2002. — 222 с.

Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / Колодій А.М., Копєй-чиков В. В., Лисенков С. Л. та ін. / За ред. В. В. Копєйчикова. — Стер, вид. — К.: Юринком Інтер, 1999. — 320 с.

Карманов Є. б.Банківське право України: Навчальний посібник. — Харків: Консул, 2000. — 464 с.

Качан О. О. Банківське право: Навч. посіб. — К.: Школа, 2004. — 320 с.

Костюченко О. А. Банківське право: Навч. посіб. — 2-ге вид., пере-роб. і доп. — К.: МАУП, 2000. — 240 с.

Кротюк В. Л. Національний банк — центр банківської системи Украї­ни. Організаційно-правовий аналіз. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре». — 248 с.

Кузнєцов Н. Г., Барашян М. М., Дружинин Д. /-/., Рукавишникова И. В. Банковское право: Учеб. пособие / Рост. гос. зкон. универ. — Ростов на Дону, 2003.

Общ&я теория права и государства: Учебник / Под ред. В. В. Ла-зарева. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристь, 1996. — 472 с.

Общая теория права: Учебник для юридических вузов / Дмитри-ев Д. А., Кузьмин И. Ф., Лазарев В. В. и др.; Под общ. ред. А.С. Пиголки-на. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Изд-во МГТУ им. Н. 3. Баумана, 1995.

— 384 с.

Орлюк О. П. Банківська система України. Правові засади організації.

— К.: Юрінком Інтер, 2003. — 240 с.

Орлюк О. П. Теоретичні питання банківського права і банківського за­конодавства. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 104 с.

Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. — М.: Юристь, 1997. — 672 с.

Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и фа-культетов / Под ред. В. М. Корельского и В. Д. Перевалова. — М.: Изда-тельская группа ИНФРА-М-НОРМА, 1997. — 570 с.

Тосунян Г. А, Викулин А. Ю., Зкмалян А. М. Банковское право Рос-сийской Федерации. Общая часть: Учебник / Под общ. ред. акад. Б.Н. Топорнина. — М.: Юристь, 1999. — 448 с.

Єауаісіа С, Зіоиіїїеі ^. йгоіі сіє Іа Ьапдие. Рагіз, 1974. — Р. 6.

44

Ю. В. ВАЩЕНКО

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНИ

§ 1. Теоретичні основи банківської системи. § 2. Історичні аспекти банківської системи України. § 3. Поняття та склад банківської системи України. § 4. Поняття та види банківських об'єднань.

§ 7. Теоретичні основи банківської системи

Банківська система будь-якої держави — це сукупність банківських установ, які створені та діють на території відповід­ної держави згідно з її законодавством у сфері залучення грошо­вих коштів населення та юридичних осіб, надання кредитів та ве­дення рахунків клієнтів.

Прийнято розрізняти одно- та дворівневу банківські системи. Однорівнева банківська система передбачає переважно горизон­тальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функ­цій. У межах такої системи всі кредитні установи, у тому числі центральний банк, знаходяться на одному ієрархічному рівні, ви­конуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунковому обслу­говувані клієнтів. Цей принцип побудови характерний, головним чином, для країн з нерозвинутою економікою, а також для країн з адміністративно-командною побудовою апарату управління⁴⁵. Яскравим прикладом банківської системи цього типу була бан­ківська система Радянського Союзу.

Дворівнева банківська система будується на взаємовідношеннях між банками у двох площинах — по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі — відносини підлеглості між центральним банком як ке­рівним, керуючим та низовими ланками — комерційними банками; по горизонталі — відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обі­гу, дає можливість врахувати інтереси двох категорій клієнтів —

45

⁴⁵ Банковское дело / Под ред. Ю.А. Бабичевой. — М.: Зкономика, 1994. — 397 с. Банківське право

комерційних банків і урядових структур, причому перевага відда­ється функціям «банк банків» та управлінню діяльністю банківсь­ких установ з метою регулювання й контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг. У дворівневій структурі банків­ської системи повинні чітко розрізнятися нормативно-регулюючі та контрольні функції центрального банку, з одного боку, і функції комерційних банків з іншого⁴⁶. Дворівнева банківська система при­таманна країнам з розвинутою ринковою економікою.

Аналізуючи організацію банківських систем західних держав з розвинутою економікою, фахівці дійшли висновку щодо трьох ос­новних напрямів розвитку таких систем та їх складових: 1) банківські системи з великою кількістю банків з небагатьма від­діленнями (ипії Ьапкіп§); 2) банківські системи з невеликою кількіс­тю банків із багатьма відділеннями (Ьгапсіі Ьапкіп§); 3) банківські системи з багатьма банками, пов'язаними участю (спаіп Ьапкіп§)⁴⁷.

Необхідно зазначити, що в науці існує дискусія щодо співвід­ношення понять «банківська система» та «фінансово-кредитна система». Деякі автори включають до банківської системи також і інші фінансово-кредитні установи (кредитні спілки, інвестицій­ні фонди, довірчі товариства, ломбарди та ін.)⁴⁸. Проте, на нашу думку, більш обгрунтованою є позиція тих фахівців, які вважа­ють, що зазначені системи не є синонімами⁴⁹. Фінансово-кредитна система та банківська система співвідносяться як зага­льне та часткове, тобто остання є частиною першої.

§ 2. Історичні аспекти банківської системи України

Банківська система України у дореволюційний період

В Україні банківська діяльність розпочалася в середині XVIII ст., її розвиток відбувався водночас із становленням бан­ківської системи Росії. Торгівля велася за готівку, а промисло-

⁴⁶ Бухвальд Бруно. Техніка банковского дсла. — М: 1994. — С. 15—16.

⁴⁷ Основьі законодательства капиталистических стран о банковской системе. — М.:
Институт законодательства и сравнительного правоведения при ВС РФ, 1992. — С. 4.

Молчанов А. В. Коммерческий банк в совремснной России: теория и практика. — М, 1996. — С. 29.

Орлюк О. П. Банківська система України. Правові засади організації. — К.: Юрін-ком Інтер, 2003. — С. 33.

46

Ю. В. ВАЩЕНКО

вість розвивалась переважно за рахунок держави. В Україні по­ширення комерційного кредиту суттєво запізнювалося порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд та землевласники, а роль кредиторів відігравали одноособові під-приємці-лихварі. В умовах натурального поміщицького госпо­дарства така діяльність давала можливість безконтрольно підні­мати відсоток за кредит. Крім того, уподовж 1769—1774 рр. Росія випустила в обіг паперові гроші — асигнації на суму 20 млрд руб. Усе це сприяло створенню казенних банків та бан­ківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошо­вий обіг в імперії та надавали позики.

У 1754 р. були засновані перші дворянські банки в Петербурзі та Москві. На кошти громадськості та пожертвування приватних осіб створювалися міські банки. У 1781 р. в Ніжині, Харкові з'явились перші банківські контори⁵⁰.

Наприкінці XVIII ст. у Києві було створено Громадську ко­місію, котра на правах банку приймала вклади та здійснювала кредитування. З 1810 р. в Україні почали з'являтися банки, за­сновані органами місцевого самоврядування або меценатами. Перші приватні кредитні установи виникають тут у 30-х рр. XIX ст. їх засновники — відомі купці та промисловці: поляки Сангушки, Браницькі, Бобринські, українці Яхненки та Сими-ренки. Поява таких банків пояснювалася неспроможністю державних установ задовольнити потреби всіх бажаючих в отриманні позик. Ці установи мали невеликі за розміром капі­тали, тоді як розвиток капіталістичних відносин потребував значних коштів для господарювання по-новому. Відтак про­гресивні господарі започатковують у своїх маєтках власні кре­дитні заклади⁵¹. Втім, поширення вони набули лише після при­йняття у лютому 1862 р. «Положення про міські громадські банки». Створювалися такі банки з дозволу Міністерства фі­нансів при міських думах. Надаючи кредити міським і земсь­ким управам, а також місцевим купцям, ці банки зробили ва­гомий внесок у розвиток економіки⁵ .

24 травня 1839 р. указом імператора Миколи І у Києві засно­вується місцева контора комерційного банку. Указом від 31 трав-

⁵⁰ Костюченко О. А. Банківське право: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: МАУП, 2000, —С. 22.

Венгерська В. Утворення та діяльність банківських установ на Правобережній Україні у другій половині XIX ст. — К., 1997. — С. 11.

⁵² Стельмах В, С, Д'яконова І. І., Сало І. В., Сенищ П. М., Соколенко Т. І. Фінансово-кредитна система України — Росії (XVIII — XX ст.). — Суми: Слобожанщина, 2000. — С 131.

Банківське право

ня 1860 р. був створений Державний банк Росії, який займався емісією кредитних білетів і комерційними операціями. У цьому ж році Державний банк Російської імперії заснував свої контори у Києві, Харкові та Одесі, а також відділення у Полтаві. У 1862 р. керуючим Київською конторою став Микола Бунге, який згодом брав безпосередню участь у заснуванні в Києві біржі, першого приватного комерційного банку і товариства взаємного кредиту, котре очолив 1868 р.⁵³.

У 1862 р. було видано перший нормативно-правовий акт, який законодавчо врегулював діяльність банківських установ. Згідно з цим документом банк мав право:

• приймати вклади під відсотки;

• надавати позики під заставу цінних паперів;

• видавати депозитні квитанції на певні суми;

• здійснювати операції з обліку векселів та цінних паперів.
  Засідання правління банку відбувалося один раз на тиждень у

складі керуючого, його заступників, шести директорів, трьох де­путатів від ради державних кредитних установ. Управління всіма справами, операціям та контроль за їх виконанням покладалися на правління банку⁵⁴.

У 60—70-х рр. XIX ст. в Україні створюється низка великих ко­мерційних банків (Дворянський, Селянський) та налагоджується ме­режа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення. З'явилися акціонерні товариства, які здійснювали ломбардні операції.

18 червня 1868 р. затверджено статут Київського приватного ко­мерційного банку. Його засновниками були 50 осіб, у тому числі кня­зі Р. Сангушко, М. Трубецькой, графиня М. Потоцька, О. Терещенко та інші. Банк здійснював широкий спектр операцій, у тому числі:

• облік торгових векселів;

• надання позик терміном до 9 місяців;

• отримання платежів за векселями та іншими терміновими
  документами;

• проведення платежів у Росії та за кордоном, де банк мав
  власні контори;

• купівля та продаж різноманітних державних і приватних
  процентних паперів;

• відкриття підписки на державні та громадські позики, акції,
  облігації;

⁵³ Комарішська 3. Правове регулювання діяльності деяких банківських установ Киє­ва (XIX — поч. XX століття) // Вісник НБУ. — Листопад 2004 р. — С. 51.

48

Ткаченко О. А., Бінявська А. Б. Правове регулювання діяльності Державного банку у XX ст. // Вісник Української академії банківської справи. — 2001. — С. 13.

Ю. В. ВАЩЕНКО

• приймання сум (не менших 100 рублів) на нетермінові вкла­
  ди, на певні терміни і на поточні рахунки;

• надання позик під соло-векселі .

З 1866 р. в усіх губерніях європейської частини Росії (Києві, Харкові, Херсоні, Чернігові, Полтаві й Катеринославі) було ство­рено товариства взаємного поземельного кредиту⁵ . Тоді ж за­сновуються земельні банки. 28 червня 1872 р. в Києві було ство­рено Земельний банк, засновниками якого були землевласники М. Кочубей, П. Селюцький, О. Кудашев, Я. Тарновський, М. Ви-ноградський. Керівництво банку складалося з голови правлін­ня, до складу якого сходило чотири особи, котрих обирали те­рміном на три роки. Метою заснування банку було надання по­зик під заставу нерухомої власності у Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях. Майно, вартість якого за оцінкою банку була меншою 500 рублів, у заставу не прийма­лося⁵⁷.

1882 р. з метою надання кредитів селянам для купівлі землі створено державний Селянський поземельний банк. Основним його завданням було формування класу дрібних землевласників. З 1883 р. відкриваються відділення банку у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській та інших губерніях. Управляла відділенням рада у складі керуючого та п'яти членів, які призначалися міністром фінансів.

Селянський поземельний банк виконував такі функції:

• прийом і розгляд заяв щодо надання кредитів для придбання

землі;

• аналіз документів, на підставі яких здійснювалося кредитування;

• надання кредитів відповідно до одержаних дозволів;

• господарське управління земельними масивами, що належа­
  ли банку;

• підготовка земельних масивів до реалізації;

• контроль за надходженням коштів, одержуваних за надани­
  ми кредитами;

• забезпечення погашення простроченої заборгованості'

• виконання доручень ради банку щодо укладення угод .

" Уставі» Киевского Частного Коммерческого банку. — Киевь, 1899. — С. 7—8.

⁵⁶ Донченко Л. Штрихи до історії розвитку кредитної системи Російської імперії //
Вісник НБУ. — 2001. — 8. — С.51.

⁵⁷ Справочная книга для заемщиков Київського Земельного банка, составленная на
оснований устава и постановлений общих собраний акционеров банка. — Киев, 1913. —

С 7—8.

^>8 Чухась А., Бобер Г. Селянський поземельний банк Російської імперії // Вісник

НБУ. — 2002. — № 4. — С. 60.

Банківське право

Період 80—90-х рр. XIX ст. характеризується певною стабілі­зацією банківської системи, прийняттям ряду законодавчих актів, спрямованих на її зміцнення, що сприяло формуванню у насе­лення довіри до банків та інших кредитних установ. Так, 5 квітня 1883 р. міністром фінансів Миколою Бунге був введений у дію Закон «Про зміни та доповнення існуючих правил відносно від­криття нових акціонерних комерційних банків», а з 1884 р. набув чинності закон щодо функціонування, порядку створення та лік­відації банківських установ. На підставі цього закону було визна­чено структуру банківської системи, яку складали:

• державні банки (Державний банк, земельні банки (дворянсь­
  кий, селянський);

• приватні банківські установи (акціонерні комерційні банки,
  кредитні спілки);

• громадські банківські установи (місцеві банки, місцеві лом­
  барди)⁵⁹.

На початку XX ст. Київ займав помітне місце у кредитно-банківській системі Російської імперії. Тут налічувалося 10 філій великих загальноімперських банків, 10 банківських контор і 5 власне київських банків. Напередодні Першої світової війни ки­ївські банки провадили 30 % головних операцій від здійснюваних усіма банками тогочасної України⁶⁰.

Таким чином, стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечували умови розви­тку банківської системи Росії в цілому та в Україні зокрема⁶¹. Як справедливо зазначає Зоряна Комаринська, майже всі банки, які діяли на Правобережжі у цей період, були філіями російських фі­нансових установ і, властиво, перебували у прямій залежності від розвитку законодавчої бази, створюваної імперською владою — міністерством фінансів та іншими інституціями⁶².

Розвиток банківської системи у радянський період

Правове становище банків протягом всієї історії розвитку кре­дитної системи у радянський період неодноразово змінювалося. Період 1917—1921 рр. характеризується поступовою ліквідацією

⁵ Донченко Л. Штрихи до історії розвитку кредитної системи Російської імперії // Вісник НБУ. — 2001. — № 8. — С. 51—52.

⁶¹¹ Цапик С. Киевские банки 100 лет назад... // Мир денег. — 2002. — №2. — С. 66.

Костюченко О. А. Вказана праця. — С. 22. ⁶² Комаринська 3. Вказана праця. — С.53.

банків, функції яких щодо здійснення безготівкових розрахунків було передано центральному бюджетно-розрахунковому управ­лінню. З переходом до непу, у зв'язку з пожвавленням товарно-грошових відносин, почала відчуватися потреба в організації кредитної системи, яка б відповідала потребам ділового обігу. В результаті з'явилася така кредитна система, де Держбанку СРСР відводилася роль органу нагляду та контролю за діяльністю усіх кредитних установ. Інші банки діяли на підставі різних форм власності. Вони були у чистому вигляді комерційними підприєм­ствами, які здійснювали банківські операції. їхні відносини з клі­єнтурою регулювалися цивільним правом⁶³. Після заснування у Харкові Всеукраїнської контори Держбанку (жовтень 1921 р.) в Україні створюються контори й філії інших банків (кооператив­ного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комуналь­ного)⁶⁴.

Особливо суттєві зміни у правовому становищі банків відбу­лися в результаті кредитної реформи 1930—1932 рр., яка мала на меті перетворити банки в органи «контролю рублем» за виконан­ням підприємствами державних планових завдань. Банки, засно­вані на недержавній формі власності, було ліквідовано або пере­творено. Виникла система державних банків, яка включала Держбанк СРСР та спецбанки. Всі вони були одночасно органа­ми державного управління та господарськими організаціями — юридичними особами, які займалися господарською діяльністю. Якщо до кредитної реформи Держбанк СРСР дійсно відігравав роль головного банку держави, то після реформи ця роль почала поступово зменшуватися. У квітні 1959 р. банки довгострокових вкладень були ліквідовані, а їхні функції передані Промбанку СРСР, перейменованому у Загальносоюзний банк фінансування капітальних вкладень (Будбанк СРСР). З 1961 року він став без­посередньо підпорядковуватися Раді Міністрів СРСР, а не Мініс­терству фінансів (НКФ) СРСР, як це було раніше. З цього момен­ту правове положення Держбанку СРСР та Будбанку СРСР стало практично однаковим. Розмежування зазначених банків могло здійснюватися виключно з урахуванням їхньої спеціалізації. По­чаток нової банківської реформи було закладено постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. № 821, коли на базі трьох державних банків (Держбанку СРСР, Зовнішторг-банку СРСР та Будбанку СРСР) було створено 6 банків: Держ-

⁶³ Ефимова Л. Г. Банковское право. Учебное и практическое пособие. — М.: Изд-во БЕК, 1994. —С. 27.

"•- -С. 23.

Костюченко О. А. Вказана праця. ■

50

/О. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

51

банк СРСР, Промбудбанк СРСР, Зовнішекономбанк СРСР, Агро-промбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР та Ощадбанк СРСР. Усі державні банки підпорядковувались безпосередньо Раді Мініст­рів СРСР. Правове положення зазначених спецбанків не відрізня­лося від правового положення банків до цієї реформи: вони були одночасно органами державного управління та юридичними осо­бами, які займалися господарською діяльністю.

Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1987 р. №821 містить формулювання, яке підкреслює той факт, що банки були органами управління: «... республіканські банки користуються правами міністерств союзних республік». В межах адміністративно-контрольних повноважень банки здійснювали велику кількість перевірок, у тому числі контроль за використан­ням фонду оплати праці та фінансуванням капітальних вкладень. Як юридичні особи, що займаються господарською діяльністю, спецбанки здійснювали різні банківські операції. Спочатку вся клієнтура була імперативно розподілена між цими банками, а по­тім відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 31 травня 1989 р. №280 було проголошено право клієнта на вибір банку для свого кредитно-розрахункового обслуговування. З початком другого етапу банківської реформи правове положення комер­ційних банків, включаючи державні спецбанки, поступово почи­нає набувати рис, притаманних банкам країн з ринковою еконо­мікою⁶⁵.

Становлення банківської системи незалежної України

Становлення банківської системи України розпочалося з мо­менту прийняття Декларації про державний суверенітет України та Закону Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР». Так, у статті 6 Закону України «Про економіч­ну самостійність Української РСР» закріплено: «Українська РСР на своїй території самостійно організує банківську справу і гро­шовий обіг. Банківська система республіки складається з Націо­нального банку України, Зовнішньоекономічного банку, респуб­ліканських акціонерно-комерційних банків, інших кредитних установ різних форм власності. Кожний вид банківських установ є економічно самостійним і керується у своїй діяльності чинним

' Ефимова Л. Г. Вказана праця. — С. 28.

законодавством. Національний банк України є вищою кредитною та емісійною установою Української РСР, підзвітний Верховній Раді Української РСР і проводить в республіці єдину державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи у цілому, організує міжбанківські розрахун­ки, виконує функції резервного банку. Кредитними ресурсами республіки є власні кошти банків, залишки коштів на банківських рахунках підприємств, установ, організацій, розташованих на те­риторії республіки, і громадян, кошти в міжбанківських розраху­нках, грошові заощадження населення, інші грошові ресурси. За умов запровадження власної грошової одиниці Національний банк України для її валютного забезпечення та повної зовнішньої конвертованості нагромаджує валютні запаси. В Українській РСР створюється ринок акцій, облігацій та інших цінних паперів. По­рядок створення і діяльності на території республіки акціонерних банків та інших кредитних установ, у тому числі з участю інозе­много капіталу, визначається законодавством Української РСР.»

Після прийняття зазначених історичних документів Верхов­ною Радою УРСР 20 березня 1991 р. було прийнято Закон УРСР «Про банки і банківську діяльність», на підставі якого почалося формування банківської системи незалежної України. Законом закріплювалася класична дворівнева банківська система, яка складалася з Національного банку України та комерційних бан­ків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного банку Української РСР, республіканських та інших комерційних банків різних форм власності.

Законом передбачалося, що Національний банк є центральним банком республіки, її емісійним центром, він проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, коорди­нує діяльність банківської системи в цілому_г визначає курс гро­шової одиниці відносно валют інших країн. Йому також належа­ло монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради Української РСР.

Згідно із Законом комерційні банки різних видів і форм влас­ності створювалися на акціонерних або пайових засадах. У Зако­ні також було закріплено один із основних принципів банківської діяльності — право клієнта на вибір банку.

Згідно із зазначеним Законом Національний банк мав право видавати нормативно-правові акти з питань, що входили до його повноважень, обов'язкові для всіх банків. Національний банк у

52

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

53

перші ж роки незалежної України активно скористався зазначе­ними повноваженнями. Влітку 1991 р., виконуючи свої функції, Національний банк видав цілу низку інструкцій, які запроваджу­вали його верховенство над комерційними банками. Вже в серпні того ж року було встановлено мінімальний розмір статутних фо­ндів для комерційних банків, висунуто вимогу всім банкам, заре­єстрованим колишнім Держбанком СРСР, перереєструватися у в Національному банку України⁶⁶.

Постановою Правління Національного банку від 26 червня 1992 р. було затверджено Порядок надання ліцензій Національ­ного банку України на право здійснення операцій з валютними цінностями. Фактично валютний ринок було започатковано в серпні 1992 р. після створення Валютної біржі Національного ба­нку, яку згодом, у липні 1993 р. було реформовано у Українську міжбанківську валютну біржу. 19 лютого 1993 р. Кабінетом Мі­ністрів України було прийнято Декрет «Про систему валютного регулювання та валютного контролю». Вказаний документ закрі­пив основи формування та функціонування валютного ринку України. У листопаді в безготівковий обіг було запроваджено український карбованець і Україна офіційно вийшла з групи країн, які використовували рубль як законний платіжний засіб. У вересні 1993 р. Україна стала другою, після Росії, країною СНД, яка приєдналася до міжнародної електронної системи банківсь­ких платежів СВІФТ (8.\У.Р.Т.). З січня 1994 р. Національним банком відповідно до покладених на нього функцій організатора міжбанківських розрахунків запроваджена національна платіжна система з використанням прогресивних електронних технологій у банківській справі, до якої залучена вся банківська система України. Впровадження її в дію відіграло важливу роль у розвит­ку банківської системи України. Вона спричинила фундамента­льні зрушення у банківській технології, піднесла на новий якіс­ний рівень стандарт обробки інформації у банківській сфері. Завдяки цій системі стала неможливою несанкціонована емісія (виникнення дебетових залишків на кореспондентських рахун­ках). Впровадження системи електронних платежів (СЕП) дало змогу відмовитись від використання паперових платіжних доку­ментів, що поклало край використанню фальшивих авізо, а також значно підвищити швидкість, якість на надійність виконання платежів у державі. За допомогою програмно-технічних засобів

забезпечено надійну захищеність платежів від зовнішнього втру­чання⁶⁷.

Таким чином, у перші роки незалежності України було закладе­но основи банківської системи. Проте, як справедливо відмічає В. Л. Кротюк, на цьому етапі спостерігається також те, що відсут­ність правонаступництва в розрахунково-кредитних відносинах но­ва створених банків, організація їх діяльності на зовсім іншій осно­ві, нерозвинене банківське законодавство мали й негативні наслідки, які накопичувались, і вже в середині 1993-го — на почат­ку 1994 рр. почали проявлятися негативні тенденції. Більшість ко­мерційних банків були не в змозі якісно виконувати свої функції: не було кадрового забезпечення, процес створення банків супроводжу­вався високими темпами інфляції. До вад цих банків можна віднес­ти й невиправдано міцну прив'язку банківського капіталу до про­мислового. Це виявлялось у тому, що 4/5 їх статутних фондів формувались за рахунок держпідприємств, а це обумовлювало не­залежність банків від їх засновників, втрату зацікавленості в роботі з незалежними клієнтами. Крім того, Декретом Кабінету Міністрів України «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» від 31 грудня 1992 р. 24-92 установлено, що державні підприємства не можуть бути засновниками будь-яких суб'єктів підприємницької ді­яльності. Правонаступниками державних підприємств стосовно суб'єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, ви­значено органи, уповноважені управляти державним майном. Це потягло за собою зміни у складі засновників банків⁶⁸.

Враховуючи вищевикладені проблеми у банківському секторі, у наступні роки, а саме у період 1994—1995 рр., Національним банком України проводилося жорстке регулювання банківської діяльності. Зокрема, у цей період були прийняті такі нормативно-правові акти, як: Положення про економічні нормативи діяльнос­ті комерційних банків, затверджене постановою Правління НБУ від ЗО червня 1995 р. № 167, Положення Національного банку України «Про кредитування», затверджене постановою Правлін­ня НБУ від 28 вересня 1995 р. № 246, Порядок ведення касових операцій у народному господарстві України, затверджений по­становою Правління НБУ від 2 лютого 1995 р. № 21, та ін. Крім того, були внесені зміни і до законодавчих актів у сфері банків­ської діяльності. У той же час багато питань залишалися невирі-

Сохань П. Становлення банківської системи України (1991-ка справа. — 1996. — №3. — С. 34—46.

54

-1994 рр.)// Банківсь-

і В. ВАЩЕНКО

⁶⁷ Кротюк В. Л. Національний банк — центр банківської системи України. Органі-здційно-правовий аналіз. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре». — С. 15.

55

' Кротюк В. Л.. — С. 17.

Банківське право

шеними і потребували вищого рівня нормативно-правового регу­лювання — шляхом прийняття спеціальних законів.

Суттєві зміни у банківському секторі відбулися з прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України, яка закріпила основи бан­ківської системи України. Так, Конституцією визначено основні елементи правового статусу НБУ, а також його керівного органу — Ради Національного банку. Згідно з Конституцією основи грошово-кредитної системи визначаються виключно законами. Через декілька років після прийняття Конституції України були прийняті Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. № 679-ХІУ, нова редакція Закону України «Про банки і банківську діяльність». 23 січня 2003 р. було прийнято новий Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України. У зв'язку з прийняттям зазначених актів Національний банк України також прийняв зміни до своїх нормативно-правових актів та розробив нові акти, спрямовані на реалізацію змін у законодавстві України. У той же час сучасне банківське законодавство України не є досконалим, на що звертається увага у багатьох програмних документах вищих органів державної влади України. У процесі удосконалення банківського законо­давства необхідно враховувати, що банківська система нерозрив­но пов'язана з економічною системою держави в цілому. У зв'язку з цим в умовах побудови в Україні економіки, заснованої на ринкових засадах, банківському сектору відведена надзвичай­но важлива роль (зокрема, кредитування галузей народного гос­подарства та населення). Крім того, враховуючи постійний роз­виток науково-технічного прогресу, виникають нові банківські технології, які вимагають адекватного регулювання. В якості прикладу можна навести такий інструмент, як банківські платіж­ні картки, використання електронного цифрового підпису та ба­гато ін. Таким чином, питання правового регулювання банківсь­кої системи ніколи не втратять своєї актуальності.

§ 3. Поняття та склад банківської системи України

Відповідно до статті 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, які створені і ді-

ють на території України відповідно до положень Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Таким чином, банківська система України є дворівневою. Як ми вже з'ясували, така система передбачає наявність централь­ного банку держави та комерційних банків.

Звертаємо увагу на те, що законодавець для позначення дру­гого рівня банківської системи України використав дуже загаль­ний термін — «інші банки». Тобто, на другому рівні знаходяться всі банки, крім Національного банку України. І в цьому контексті виникає цікаве запитання: чи є термін «інші банки» синонімом терміну «комерційні банки»? На жаль, чітка класифікація інших банків у Законі України «Про банки і банківську діяльність» від­сутня. У статті 4 Закону, яка якраз і має на меті визначити склад банківської системи України, міститься класифікація банків лише за одним критерієм — за їх спеціалізацією. Так, зазначено, що банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спе­ціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, ін­вестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Ви­значення напрямів діяльності та спеціалізації є правом банку. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та норматив­но-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій. Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо понад 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо понад 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Проте у Законі «Про банки і банківську діяльність» містяться положення, які дають нам підстави зробити висновок про наяв­ність у банківській системі України також і інших видів банків, правовий статус яких має певні особливості. Зокрема, у статті 1 вказаного Закону ми маємо визначення терміна «банк з іноземним капіталом», стаття 7 Закону присвячена особливостям державних банків, у статті 8 визначено правовий статус кооперативних бан­ків. Крім того, в окремих статтях вказаного Закону вживається те­рмін «комерційний банк» (ст. 10, 31, 47, 56). Однак визначення те­рміна «комерційний банк» у Законі відсутнє. На практиці це нерідко призводить до проблем у застосуванні норм Закону Украї­ни «Про банки і банківську діяльність». Зокрема, у статті 57 Зако­ну вклади фізичних осіб комерційних банків гарантуються в по­рядку, передбаченому законодавством України. Виняток з цього положення згідно з частиною другою цієї статті зроблено лише для Державного ощадного банку, вклади фізичних осіб якого га-

56

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

57

рантуються державою. Відповідно до статті 47 комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винаго­роду по своїх операціях. У зв'язку з цим з'ясування питання, які банки відносяться до комерційних, має дуже важливе значення.

На нашу думку, термін «комерційні банки» є синонімом тер­міна «інші банки», виходячи з таких аргументів. По-перше, вра­ховуючи, що банківське законодавство є зовнішньою формою виразу економічного змісту тих чи інших банківських відносин, звернемося до позицій економістів з цього приводу. Зокрема, О. Амбарцумов та Ф. Стерліков вважають, що комерційні банки — це «великі кредитні установи, які здійснюють універсальні ба­нківські операції для підприємств всіх галузей головним чином за рахунок грошових капіталів та заощаджень, залучених у вигляді вкладів; здійснюють розрахункові та платіжні операції, надають позики та гарантії, здійснюють емісію цінних паперів та ін. Ко­мерційні банки за формою власності поділяються на приватні (індивідуальні та акціонерні) та державні»⁶⁹. У наведеному ви­значенні зазначені фахівці звертають увагу на особливості банку як різновиду комерційної організації. Вважаємо за необхідне на­вести запропоноване ними визначення комерційної організації, оскільки саме в ньому відображена ознака, яка відрізняє комер­ційні організації від некомерційних. Так, під кредитною органі­зацією вказані фахівці розуміють «організації, основною метою діяльності яких є отримання прибутку. До комерційних організа­цій відносяться господарські товариства; орендні, колективні, державні та інші підприємства, засновані на праві повного госпо­дарського відання переданим їм майном засновників, господар­ські об'єднання вказаних юридичних осіб»⁷⁰. Таким чином, осно­вною метою комерційної організації є отримання прибутку.

Звертаємо увагу, що зазначений економічний зміст комерцій­ної організації закріплений у Господарському кодексі України. Так, за зазначеним кодексом розрізняється господарська комер­ційна та господарська некомерційна діяльність. Відповідно до статті 42 глави 4 «Господарська комерційна діяльність (підпри­ємництво)» цього кодексу підприємництво — це самостійна, іні­ціативна, систематична, на власний ризик господарська діяль­ність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприєм­цями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Згідно зі статтею 45 Кодексу підприєм-

Амбарцумов А. А., Стреликов Ф. Ф. 1000 терминов рьіиочной зкономики, Спра-вочное пособие. — М.: Крон-Пресс, 1993. — С. 104. Там само.

ництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних фор­мах, передбачених законом, на вибір підприємця. Зокрема, коме­рційним підприємством може бути державне підприємство (стат­тя 74 Господарського кодексу України).

Звертаємо увагу, на те що у Законі УРСР «Про банки і банків­ську діяльність» в редакції від 20 березня 1991 р. було чітко за­кріплено, що банківська система є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків, у тому чис­лі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного ба­нку Української РСР, республіканських та інших комерційних банків різних форм власності.

Враховуючи вищевикладене, можна стверджувати, що банків­ська система України складається з двох рівнів: Національного банку України та комерційних банків. Комерційні банки бувають різних видів.

Зокрема, Законом України «Про банки і банківську діяль­ність» передбачено створення державних банків. Відповідно до статті 7 Закону державний банк — це банк, сто відсотків статут­ного капіталу якого належать державі. Законом передбачений особливий порядок створення та управління державним банком.

Наступним різновидом комерційних банків є кооперативні бан­ки. Кооперативні банки створюються у порядку, передбаченому За­коном України «Про банки і банківську діяльність». Законодавство про кооперацію поширюється на кооперативні банки у частині, що не суперечить цьому закону. За принципом територіальності коопе­ративні банки поділяються на центральний та місцеві.

Крім того, відповідно до статті 70 Закону України «Про міс­цеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядуван­ня мають право створювати комунальні банки.

Таким чином, в залежності від критерію можна виділити такі види комерційних банків:

1. За спеціалізацією:

• універсальні;

• спеціалізовані.

2. За формою власності:

• державні;

• приватні;

• комунальні;

• змішані.

3. За організаційно-правовою формою:

• банки, створені у формі товариства з обмеженою відповіда­
льністю;

58

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

59

• банки, створені у формі акціонерного товариства;

• кооперативні банки.

4. В залежності від участі іноземного капіталу:

• банки без участі іноземного капіталу;

• банки з частковою участю іноземного капіталу;

• банки з 100-відсотковою участю іноземного капіталу.

Крім того, за Законом України «Про банки і банківську діяль­ність» в банківській системі України окремо виділяються систе­моутворюючі банки. Відповідно до статті 1 вказаного Закону си­стемоутворюючий банк — це банк, зобов'язання якого становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов'язань бан­ківської системи. Зокрема, О. П. Орлюк у своїй монографії в яко­сті прикладу системоутворюючих банків приводить такі вітчиз­няні банки, як «Аваль», «Приватбанк», «Промінвестбанк», «Ощадбанк», «Укрексімбанк», «Укрсоцбанк», «УкрСіббанк»⁷¹.

Зокрема, ЗАТ «Промислово-інвестиційний банк» за 2000 р. мав найбільший капітал — 725 млн грн, що складало третину всього банківського капіталу країни. Цей банк обслуговує ряд великих промислових підприємств, фінансує декілька державних програм, у тому числі серійне виробництво пасажирського літака АН-140. Він має власну політичну силу — Партію економічного розвитку і «діловий клуб» — Лігу великих банків. За міжнарод­ними рейтингами ПІБ — єдиний український банк, який займає високе місце серед провідних банків Європи і 2000 банків світу⁷².

Звертаємо увагу, що згідно з чинним банківським законодав­ством іноземні банки не можуть відкривати філії на території України. Проте це суперечить міжнародним угодам, ратифікова­ним Україною. Зокрема, Угодою про партнерство та співробітни­цтво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (ратифікована законом № 237/94-ВР від 10.11.94 р.) передбачено, що України згідно із своїм законодавст­вом та правилами надає дочірнім компаніям і філіям компаній Співтовариства, заснованим на її території, режим стосовно їх ді­яльності, що є не менш сприятливий, ніж той, що надається від­повідно її власним компаніям або філіям або компаніям чи філіям будь-якої третьої країни, залежно від того, який з них є кращий». У зв'язку з цим Національним банком України у порядку законо­давчої ініціативи було підготовлено та внесено на розгляд Верхо­вної Ради України 04.04.2005 р. проект Закону України «Про

^[ Вказана праця. — С. 59.

^! Промінвестбанк України. Річний звіт. 2000 рік.

внесення змін до Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» (реєстраційний № 7274), яким передбачається доповнення вказаного Закону положеннями щодо створення та діяльності на території України філій іноземних банків. Зокрема, під банком пропонується розуміти не лише банк-юридичну особу, але й фі­лію іноземного банку. Проектом передбачено, що положення цього Закону, що застосовуються до банків, застосовуються до філій іноземних банків з особливостями, встановленими цим За­коном. Законопроектом встановлено виключний перелік умов, за яких іноземний банк має право на відкриття в Україні своєї філії. Передбачено, що для здійснення філією іноземного банку банків­ської діяльності на території України Національний банк України проводить акредитацію філії іноземного банку в Україні шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, ви­дачі банківської ліцензії та надання письмового дозволу на здійс­нення операцій. Вказаний законопроект було прийнято у першо­му читанні 06.07.2005 року. 17.11.2005 р. законопроект розглядався у другому читанні та був відхилений ВРУ.

§ 4. Поняття та види банківських об'єднань

Типи, порядок створення та правовий статус банківсь­ких об'єднань визначені у Законі України «Про банки і банківсь­ку діяльність».

Відповідно до статті 9 цього Закону банки мають право ство­рювати банківські об'єднання таких типів:

• банківська корпорація;

• банківська холдингова група;

• фінансова холдингова група.

Банківська корпорація — це юридична особа (банк), засно­вниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Бан­ківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків — учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквід­ності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Статутний капітал банківської корпора­ції повинен відповідати загальним вимогам Національного банку України щодо статутного капіталу новостворюваного комерцій­ного банку. У Законі України «Про банки і банківську діяль­ність» визначено мінімальний перелік функцій, які передаються

60

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

61

банками-учасниками корпорації. Зокрема, централізації на рівні корпорації підлягають:

• виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її
  межами;

• операції на ринках грошей та капіталів;

• встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у на­
  ціональній та іноземних валютах);

• моніторинг кредитних ризиків;

• розробка та прийняття загальних для членів банківської ко­
  рпорації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої
  звітності;

• формування зовнішньої звітності;

• внутрішній аудит.

Зазначений перелік централізованих функцій може бути роз­ширений за згодою банків — членів корпорації. Передача повно­важень щодо централізованого виконання вказаних функцій від банків-членів до банківської корпорації повинна бути зафіксова­на не тільки у статуті банківської корпорації, а й у статутах бан­ків—членів такої корпорації.

Банки, що увійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації. Банки, що увійшли у банківську корпорацію, можуть входити до інших банківських об'єднань (за винятком професійних асоціацій, створених не на комерційних засадах) виключно за згодою корпорації. Банки—члени банківсь­кої корпорації повинні в усіх своїх документах, угодах тощо вка­зувати свою належність до корпорації.

Банківська холдингова група — це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки.

Банківська холдингова група складається з материнського ба­нку та дочірніх банків. Материнському банку банківської холди­нгової групи має належати не менше 50% акціонерного (пайово­го) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.

Дочірній банк не має права володіти акціями материнського ба­нку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції мате­ринського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін.

Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на го­ловний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків—членів групи, а також створення системи управління спі­льною діяльністю.

Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

Фінансова холдингова група — це банківське об'єднання, яке складається переважно або виключно з установ, що надають фі­нансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.

Материнській компанії має належати більше понад 50 відсот­ків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінан­сової холдингової групи. Материнська компанія фінансової хол­дингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповід­но до вимог цього закону. Материнська компанія при здійсненні своєї діяльності з управління та координації діяльності її членів на виконання законодавства та нормативно-правових актів Наці­онального банку має право встановлювати правила, що є обов'язковими для членів фінансової холдингової групи. Мате­ринська компанія відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не перед­бачено законом або угодою між ними.

Крім банківських об'єднань банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопо-льного законодавства України.

З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвит­ку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення науково­го та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки ре­комендацій щодо банківської діяльності банки мають право ство­рювати неприбуткові спілки чи асоціації. Банківські спілки та асоці­ації не мають права займатися банківською чи підприємницькою ді­яльністю і не можуть бути створені з метою отримання прибутку. Асоціація (спілка) банків є договірним об'єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків — членів асоціації (спілки).

РЕЗЮМЕ

1. Банківська система будь-якої держави — це сукупність банківсь­ких установ, які створені та діють на території відповідної держави згі­дно з її законодавством у сфері залучення грошових коштів населення та юридичних осіб, надання кредитів та ведення рахунків клієнтів.

62

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

63

Стельмах В. С, Д'яконова І. І., Сало І. В., Сенищ П. М., Соколен-ко Т. І. Фінансово-кредитна система України — Росії (XVIII — XX ст.). — Суми: Слобожанщина, 2000.

Ткаченко О. А., Білявська А. Б. Правове регулювання діяльності Державного банку у XX ст. // Вісник Української академії банківської справи. —2001. —№1 — С. 11—15.

Уставі. Киевского Частного Коммерческого банку. — Киевь, 1899. — 23 с.

Цалик С. Киевские банки 100 лет назад...// Мир денег. — 2002. — № 2. — С. 66—70.

Чухась А., Бобер Г. Селянський поземельний банк Російської імперії // Вісник НБУ. — 2002. — № 4. — С. 60—61.

ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

§ 1. Правовий статус НБУ як центрального банку держа­ви. Подвійна правова природа НБУ. § 2. Функції НБУ за чинним законодавством. § 3. Керівні органи НБУ.

§ 4. Організаційно-функціональна структура Національного банку України.

§ 7. Правовий статус НБУ як центрального банку держави. Подвійна правова природа

Центральні банки створені та функціонують у бага­тьох країнах. Вони відрізняються за назвами, порядком утво­рення, обсягом повноважень. Проте, незважаючи на певні об'єктивні відмінності, центральним банкам притаманні спіль­ні риси. Центральний банк характеризується подвійною право­вою природою: з одного боку, він є органом державної влади, уповноваженим здійснювати державне управління в сфері бан­ківської діяльності, а з іншого, — банківською установою, яка здійснює банківські операції, виступає кредитором останньої інстанції для інших банків.

Правовий статус центральних банків характеризується такими основними чинниками:

• рівнем нормативно-правового закріплення;

• ступенем самостійності (незалежності) в системі органів
  державної влади;

• характером взаємовідносин з іншими банками та фінансово-
  кредитними установами.

Центральні банки — це юридичні особи, що мають особливий статус, відмітна ознака якого — відособленість майна банку від майна держави. Хоч формально це майно перебуває у державній власності, центральний банк наділений правом розпоряджатися

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

67

ним як власник. Цим центральний банк відрізняється від держав­ного банку, майно якого повністю контролюється державою .

Дослідження свідчать, що за своїм правовим статусом центра­льний банк має бути незалежною і впливовою установою, яка здійснює грошово-кредитне регулювання на основі закріплених за ним законом повноважень та забезпечує надійність і стабільне функціонування кредитно-банківської системи. Однак у реальних умовах незалежність багатьох центральних банків виявляється обмеженою, зокрема у результаті конфліктів, що виникають че­рез протиріччя між задекларованими урядом завданнями еконо­мічної політики і необхідністю підтримки стабільності націона­льної грошової одиниці⁷⁴.

Правовий статус Національного банку України визначений, в першу чергу, Конституцією України та Законом України «Про Національний банк України».

Згідно зі статтею 99 Конституції України Національний банк України є центральним банком України, основною функцією якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці України — гривні.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України є центральним бан­ком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повнова­ження і принципи організації якого визначаються Конституці­єю України, цим Законом та іншими законами України. У цьо­му визначенні закріплена подвійна правова природа Національ­ного банку України: з однієї сторони, він є центральним бан­ком, тобто, банківською установою, яка має право здійснювати певні банківські операції у порядку, визначеному банківським законодавством, а з іншої сторони — особливим органом дер­жавного управління.

Звертаємо увагу на те, що Національний банк України є орга­ном зі спеціальним статусом. Це означає, що він не відноситься до жодної гілки влади. Така особливість правового статусу НБУ зумовлена, в першу чергу, його основною функцією — забезпе­ченням стабільності гривні. Для виконання цієї функції Націона­льний банк повинен бути наділений певною самостійністю та не­залежністю від інших органів державної влади.

Міщенко В. /., Кротюк В. Л. Центральні банки: організаційно-правові засади. — К.: Знання, КВО. — 2004. — С. 17.

Міщенко В.І., Кротюк В.Л. Центральні банки: організаційно-правові засади — К : Т-во «Знання», КВО. — 2004. —-С.21:

§ 2. Функції НБУ за чинним законодавством

Функції, які здійснюються всіма без винятку централь­ними банками, поділяють на регулюючі, контрольні й обслуго­вуючі. До регулюючих функцій відносять:

• управління сукупним грошовим обігом;

• регулювання грошово-кредитної сфери;

• регулювання попиту та пропозиції на кредит.
  Контрольні функції включають:

• здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківсь­
кої системи;

• проведення валютного контролю.
Обслуговуючі функції полягають:

• в організації платіжно-розрахункових відносин комерційних
  банків;

• у кредитуванні банківських установ і уряду;

• у виконанні центральним банком ролі фінансового агента
  уряду⁷⁵.

Функції Національного банку закріплені у Конституції Украї­ни та Законі України «Про Національний банк України». Вихо­дячи із норм зазначених законодавчих актів, функції Національ­ного банку можна поділити на такі дві групи:

1. Основна функція НБУ.

2. Інші (допоміжні) функції НБУ.

Як ми вже з'ясували, основною функцією Національного бан­ку України є забезпечення стабільності національної грошової одиниці України — гривні. Для здійснення основної функції На­ціональний банк здійснює, зокрема, такі функції:

• відповідно до розроблених Радою Національного банку
  України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та
  проводить грошово-кредитну політику;

• монопольно здійснює емісію національної валюти України
  та організує її обіг;

• виступає кредитором останньої інстанції для банків і органі­
  зує систему рефінансування;

• встановлює для банків правила проведення банківських опе­
  рацій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації,
  коштів та майна;

⁷⁵ Міщенко В. І., Кротюк В. Л. Вказана праця. — С. 73—74.

68

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

69

• організовує створення та методологічно забезпечує систему
  грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та ста­
  тистики платіжного балансу;

• визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі
  між банками;

• визначає напрями розвитку сучасних електронних банківсь­
  ких технологій, створює, координує та контролює створення еле­
  ктронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації ба­
  нківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

• здійснює банківське регулювання та нагляд;

• веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банків­
  ської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

• складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогно­
  зування;

• здійснює відповідно до визначених спеціальним законом пов­
  новажень валютне регулювання, визначає порядок здійснення опе­
  рацій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль
  за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцен­
  зію Національного банку України на здійснення валютних операцій;

• забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резе­
  рвів і здійснення операцій з ними та банківськими металами;

• представляє інтереси України в центральних банках інших
  держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де
  співробітництво здійснюється на рівні центральних банків.

3. Керівні органи НБУ

Відповідно до статті 8 Закону України «Про Націона­льний банк України» керівними органами Національного банку є Рада Національного банку України та Правління Національного банку України.

Склад, порядок формування та повноваження Ради Національного банку України

Слід зазначити, що органи, аналогічні за своїми повноважен­нями Раді Національного банку, існують у багатьох інших дер­жавах. Зокрема, у Німеччині існує відповідна їй за функціями Ра-

да центральних банків, в Японії — Комітет визначення монетар­ної політики, в Австрії — Рада директорів, у США — Рада керу­ючих⁷⁶. Є подібні органи в центральних банках інших країн. Від­різняються вони між собою складом та порядком формування, обсягом функцій та повноважень, проте характерними для усіх є принципи функціонування, згідно з якими зазначені утворення визначають лише основні, глобальні питання діяльності центра­льних банків, не втручаючись у їхню оперативну діяльність⁷⁷.

До складу Ради Національного банку входять члени Ради На­ціонального банку, призначені Президентом України та Верхов­ною Радою України. Голова Національного банку, який призна­чається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного бан­ку за посадою.

Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або нау­ковий ступінь у галузі економіки та фінансів і при цьому має до­свід постійної роботи в органах законодавчої влади, або на керів­них посадах центральної виконавчої влади, або банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою чи економічною те­матикою.

Президент України та Верховна Рада України призначають по сім членів Ради Національного банку.

Рада Національного банку має, зокрема, такі повноваження:

• Відповідно до загальнодержавної програми економічного
  розвитку та основних параметрів економічного та соціального
  розвитку України розробляє Основні засади грошово-кредитної
  політики та вносить їх Верховній Раді України для інформуван­
  ня, здійснює контроль за їх виконанням.

• Здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики Украї­
  ни на стан соціально-економічного розвитку України та розроб­
  ляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї.

• Затверджує Регламент Ради Національного банку України.

• Затверджує кошторис доходів та витрат Національного бан­
  ку України і подає Верховній Раді України й Кабінету Міністрів
  України до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про
  сальдо кошторису для включення до проекту Державного бю­
  джету України на наступний рік.

⁷⁶ Поляков В. П., Москоекина Л. А. Структура и функции центральних банков. Зару-
бежньш опит. — М.: Инфра, 1996. — С. 15—36.

⁷⁷ Кротюк В. Л. Національний банк — центр банківської системи України. Органі­
заційно-правовий аналіз. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре». — С. 49.

70

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

71

• Приймає рішення про збільшення розміру статутного капі­
  талу Національного банку.

• Визначає аудиторську компанію для проведення аудиторсь­
  кої перевірки Національного банку, розглядає аудиторський ви­
  сновок та затверджує бухгалтерський баланс Національного бан­
  ку, публікує в офіційних друкованих засобах масової інформації
  щорічний баланс Національного банку.

• Затверджує щорічно до 1 липня звіт про виконання кошто­
  рису Національного банку та розподіл прибутку за звітний бю­
  джетний рік.

• Затверджує рішення Правління Національного банку про
  участь у міжнародних фінансових організаціях.

• Вносить рекомендації Правлінню Національного банку в ме­
  жах розроблених Основних засад грошово-кредитної політики сто­
  совно: методів та форм прогнозування макропоказників економіч­
  ного й соціального розвитку України, а також грошово-кредитної
  політики; окремих заходів монетарного й регулятивного характеру
  та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України; політи­
  ки курсоутворення та валютного регулювання; розвитку банківської
  системи та окремих нормативних актів з питань банківської діяль­
  ності; вдосконалення платіжної системи; інших питань, віднесених
  законом до компетенції Ради Національного банку.

• Вносить рекомендації Кабінету Міністрів України стосовно
  впливу політики державних запозичень та податкової політики на
  стан грошово-кредитної сфери України.

• 3 метою забезпечення виконання Основних засад грошово-
  кредитної політики має право застосувати відкладальне вето що­
  до рішень Правління Національного банку з питань: диверсифі­
  кації активів Національного банку та їх ліквідності; лімітів поза­
  балансових зобов'язань; формування резервів, покриття фінан­
  сових ризиків; порядку відрахувань доходів до Державного бю­
  джету України; мінімального розміру золотовалютних резервів; з
  інших питань, віднесених до її компетенції.

Рада Національного банку не може надавати рекомендації що­до доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Го­лови Національного банку, членів Правління Національного бан­ку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку.

Рада Національного банку дає оцінку діяльності Правління Національного банку щодо виконання Основних засад грошово-кредитної політики та з інших питань, рішення з яких є обов'язковими для Правління Національного банку.

У разі неодноразового невиконання або неналежного вико­нання Правлінням Національного банку рішень Ради Національ­ного банку, які є обов'язковими згідно з Законом, Рада Націона­льного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Президента України з викладенням своїх позицій.

Порядку реалізації Радою Національного банку України права відкладального вето присвячена окрема стаття Закону України «Про Національний банк України — стаття 13. Згідно з цією статтею рішення Ради Національного банку України щодо Осно­вних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пунктами 4—8, 11 статті 9 цього Закону, є обов'язковими для ви­конання Правлінням Національного банку. Рекомендації Ради Національного банку розглядаються Правлінням Національного банку протягом п'яти робочих днів. За результатами такого роз­гляду Правління Національного банку зобов'язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь. У разі, коли Рада Національного банку застосовує відкладальне вето щодо рішень Правління, таке рішення набирає чинності лише при його підтве­рдженні двома третинами від загальної кількості членів Правлін­ня Національного банку не пізніше п'ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується двома третинами від загальної кількості членів Правління Націо­нального банку, воно вважається таким, що не набрало чинності. У разі, коли рішення Правління Національного банку набрало чинності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія зупиняється на період розгляду Правлінням Наці­онального банку відкладального вето. Рішення Ради Національ­ного банку підлягають оприлюдненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємни­цю відповідно до закону. Членам Ради Національного банку за­бороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв'язку із здійсненням ними їх повноважень відповідно до Регламенту.

Склад, порядок формування та повноваження Правління Національного банку України

Правління Національного банку очолює Голова Національно­го банку. Кількісний та персональний склад Правління Націона­льного банку затверджується Радою Національного банку. Засту-

72

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

73

пники Голови Національного банку входять до складу Правління за посадою.

Правління Національного банку:

1) приймає рішення:

• щодо економічних засобів та монетарних методів, необхід­
  них для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики
  відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих
  питань та необхідності забезпечення стабільності і купівельної
  спроможності національної валюти;

• про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і
  монет;

• про зміну процентних ставок Національного банку;

• про диверсифікацію активів Національного банку та їх лік­
  відності;

• щодо лімітів позабалансових зобов'язань Національного
  банку;

• щодо розподілу прибутку та порядку відрахувань доходів до
  Державного бюджету;

• щодо мінімального розміру золотовалютних резервів Націо­
  нального банку;

• про встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які
  здійснює Національний банк;

• про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних
  для забезпечення кредитів Національного банку;

• про умови допуску іноземного капіталу до банківської сис­
  теми України;

• про встановлення економічних нормативів для банків;

• про розмір та порядок формування обов'язкових резервів
  для банків;

• про застосування заходів впливу до банків та інших осіб, ді­
  яльність яких перевіряється Національним банком відповідно до
  Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

• про створення та ліквідацію підприємств, установ Націона­
  льного банку;

• про участь у міжнародних фінансових організаціях;

• про купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності
  Національного банку;

• щодо встановлення плати за надані відповідно до закону по­
  слуги (здійснені операції);

20) подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт Національного банку, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік й інші документи і рішення відповідно до статті 9

Закону України «Про банки і банківську діяльність»; на вимогу Ради Національного банку надає для інформування бухгалтерсь­кі, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її ■завдань;

21. визначає організаційні основи та структуру Національного
    банку, затверджує положення про структурні підрозділи та уста­
    нови Національного банку, статути його підприємств, порядок
    призначення керівників підрозділів, підприємств та установ;

22. затверджує штатний розпис Національного банку та фор­
    

ми оплати праці;

1. установлює порядок надання банківських ліцензій банкам,
   інших ліцензій юридичним особам на здійснення окремих бан­
   ківських операцій, а також інших ліцензій та дозволів у випадках,
   передбачених законом;

2. видає нормативно-правові акти Національного банку;

3. затверджує Регламент Правління Національного банку;

4. виконує інші функції, що випливають із основної мети ді­
   яльності Національного банку.

Таким чином, Правління, на відміну від Ради Національного банку, яка визначає основні засади грошово-кредитної політики України, безпосередньо забезпечує реалізацію зазначеного на­прямку фінансової політики держави.

Голова Національного банку призначається на посаду Верхо­вною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на п'ять років. У разі не затвердження Верховною Радою України кандидатури, запропонованої Президентом України, питання ке­рівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України «Про тимчасове ви­конання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України». Одна кандида­тура може вноситись не більше двох разів.

Голова Національного банку звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Президента України у таких випадках:

• закінчення строку повноважень;

• набрання законної сили обвинувальним вироком суду у ско­
  єнні кримінального злочину;

• у зв'язку з заявою про відставку за політичними або особис­
  тими причинами, поданою у письмовому вигляді та прийнятою
  Президентом України;

74

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

75

• смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи
  померлою або визнання безвісно відсутньою;

• припинення громадянства або виїзду за межі України на по­
  стійне місце проживання;

• за поданням Президента України в межах його конституцій­
  них повноважень.

Голова Національного банку України має такі повноваження:

1. Керує діяльністю Національного банку.

2. Діє від імені Національного банку і представляє його інте­
   реси без доручення у відносинах з органами державної влади, з
   банками, фінансовими та кредитними установами, міжнародними
   організаціями, іншими установами і організаціями.

3. Головує на засіданнях Правління Національного банку.

4. Підписує протоколи, постанови Правління Національного
   банку, накази та розпорядження, а також угоди, що укладаються
   Національним банком.

5. Розподіляє обов'язки між заступниками Голови Національ­
   ного банку.

6. Видає розпорядчі акти, обов'язкові до виконання усіма
   службовцями Національного банку, його підприємствами, уста­
   новами;

7. Приймає рішення з інших питань, що стосуються діяльності
   Національного банку, крім віднесених до виключної компетенції
   Ради Національного банку та Правління Національного банку
   відповідно до цього Закону

8. Одноосібно несе відповідальність перед Верховною Радою
   України та Президентом України за діяльність Національного
   банку.

Слід звернути увагу на те, що в юридичній науці існує поле­міка щодо відповідальності Голови Національного банку Украї­ни. Зокрема, на думку одних фахівців, Голова Національного ба­нку повинен нести виключно політичну відповідальність, оскільки порядок прийняття керівними органами НБУ рішень свідчить про те, що Національний банк є колегіальним органом⁷ . Інші фахівці вважають, що Голова Національного банку, поряд з політичною, повинен нести також і юридичну відповідальність за наслідки проведення грошово-кредитної політики в державі⁷⁹. На нашу думку, більш переконливою є перша позиція. Так, з нашої точки зору, В. Л. Кротюк робить цілком обґрунтований висновок

⁷⁸ Кротюк В. Л, Вказана праця. — С. 46—47.

⁷⁹ Порошенко П., Селіванов А. Національний банк і стратегія грошово-кредитної по­
літики // Голос України. — 1999. — 6 квітня.

76

Ю. В. ВАЩЕНКО

про те, що «одноосібна відповідальність можлива лише у разі, коли керівник (в даному випадку Голова Національного банку України) мав би виключне право прийняття рішень від імені органу, тобто юридично був би «органом», а Рада Національного банку та його Правління мали б виконувати лише дорадчі функції»⁸⁰.

§ 4. Організаційно-функціональна структура Національного банку України

Структура Національного банку будується за принци­пом централізації з вертикальним підпорядкуванням.

До системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банків­ські навчальні заклади й інші структурні одиниці і підрозділи, необ­хідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Національний банк в межах, визначених законодавством, са­мостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує їх статути та положення.

Для інкасації та охорони цінностей і об'єктів Національний банк має відомчу охорону, озброєну бойовою вогнепальною зброєю.

Важливими структурними елементами структури Національ­ного банку України є його філії. Філії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не мо­жуть видавати нормативні акти, діють від імені Національного банку в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і фу­нкції філій Національного банку визначаються Положенням, що затверджується Правлінням Національного банку. Таке положен­ня затверджене постановою Правління Національного банку України від 22.12.2000 р. №495 та має назву «Положення про філії (територіальні управління) Національного банку України». Згідно з цим Положенням до філій НБУ належать такі територіа­льні управління:

• Головне територіальне управління Національного банку України в Автономній Республіці Крим;

77

¹ Кротюк В. Л. Вказана праця. — С. 46—47.

Банківське право

• Головне управління Національного банку України по
  м. Києву і Київській області;

• територіальні управління Національного банку України в
  областях.

Таким чином, в основі створення філій НБУ лежить принцип адміністративно-територіального поділу.

Створення, реорганізація та ліквідація територіальних управ­лінь здійснюються за рішенням Правління Національного банку.

Філії НБУ не мають окремого балансу. Баланс територіальних управлінь є складовою консолідованого балансу Національного банку.

Основними завданнями територіальних управлінь є:

78

• Проведення грошово-кредитної політики, що спрямована на
  підтримування внутрішньої і зовнішньої стабільності грошової
  одиниці України, зміцнення банківської системи та ефективне
  управління грошово-кредитним ринком.

• Забезпечення надійної схоронності цінностей та дотримання
  належних умов їх зберігання.

• Здійснення контролю за розвитком валютного ринку й робо­
  тою банків на ринку цінних паперів.

• Аналіз грошово-кредитних відносин на відповідній терито­
  рії та їх прогнозування.

• Здійснення валютного контролю за дотриманням уповнова­
  женими банками вимог чинного валютного законодавства.

• Організація розрахунків у порядку, установленому Націона­
  льним банком.

• Забезпечення контролю за дотриманням банками чинного
  законодавства України, економічних нормативів і нормативно-
  правових актів Національного банку.

• Проведення емісійно-касової роботи, спрямованої на безпере­
  бійне і своєчасне забезпечення банків готівкою та здійснення касо­
  вого обслуговування органів Державного казначейства України.

• Забезпечення належного рівня надійності внутрішнього бан­
  ківського контролю, що відповідає характеру і масштабам бухга­
  лтерських операцій.

• Підготовка та подання Національному банку фінансової і
  статистичної звітності за результатами своєї діяльності.

• Здійснення контролю за поданням банками фінансової та
  статистичної звітності Національному банку й аналіз економіч­
  них показників за результатами їх діяльності.

• Розгляд запитів банків, суб'єктів підприємницької діяльнос­
  ті, фізичних осіб і правоохоронних органів з питань грошово-

Ю. В. ВАЩЕНКО

кредитної та валютної політики, грошового обігу, банківського нагляду, валютного контролю та ліцензування, бухгалтерського обліку, відкриття рахунків і організації розрахунків та звітності, з інших питань банківської діяльності та надання на них відповідей.

• Здійснення всіх видів перевірок банків і банківських установ
  (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності).

• Упровадження засобів автоматизації та сучасних комп'ю­
  терних технологій за усіма напрямами банківської діяльності.

• Забезпечення, у межах функціональних обов'язків, виконан­
  ня вимог законодавства, спрямованого на боротьбу зі злочинніс­
  тю, корупцією, легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних
  злочинним шляхом (у тому числі статей 12 та 18 Закону України
  «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
  злочинністю»), та взаємодії з правоохоронними органами.

З метою реалізації вказаних завдань у Положенні закріплені функції та права територіальних управлінь в залежності від сфе­ри банківської діяльності.

Для порівняння розглянемо, які функції покладаються на філії центральних банків у інших державах. В Італії в кожній провінції завданнями філій Банку Італії є: 1) рефінансування місцевих бан­ків та всіх банків, які мають операційні структури на місцях; 2) нагляд за місцевими банками (тобто, банками, що мають голо­вні контори в провінції); 3) вивчення та аналіз економічних та фінансових тенденцій на місцевому рівні, надання спеціальних звітів в Департамент досліджень в Римі або надання консульта­ційних послуг місцевому відділу нагляду; 4) діяльність в якості місцевого відділення Казначейства, прийняття грошових надхо­джень та здійснення виплат від імені держави. Ці операції прово­дяться через рахунок Казначейства, що знаходиться в Централь­ній Конторі в Римі; 5) емісія банкнот та їх вилучення; 6) прове­дення операцій з надання місцевих клірингових послуг; 7) функ­ціонування в якості представництва італійського Офісу інозем­них валют.

До компетенції Центрального Банку землі в Німеччині відно­сяться: 1) угоди із землею та із землями, а також з публічними адміністраціями землі або земель; 2) угоди з кредитними інститу­тами його регіону, якщо вони не підпадають під компетенцію Ра­ди директорів.

До функцій філій Банку Франції входить: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, зокрема за операціями з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахун­кові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ;

79

Банківське право

оцінка банківських ризиків; консультування підприємств з питань фінансового аналізу та експертизи; збір та аналіз економічної і фі­нансової інформації на регіональному рівні, зокрема, за допомогою кон'юнктурних обстежень в різних галузях економіки⁸¹.

Таким чином, незважаючи на певні відмінності, які існують у повноваженнях філій центральних банків різних держав, спіль­ним для них є реалізація завдань відповідного центрального бан­ку на регіональному рівні.

РЕЗЮМЕ

іЯЧІ'.'

Контрольні запитання

1. У чому полягає подвійна правова природа На­
   ціонального банку України?

2. Які основні функції Національного банку України?

3. Які ви знаєте керівні органи Національного
   банку України?

4. У чому полягає принципова відмінність у пов­
   новаженнях Ради Національного банку України
   та Правління Національного банку України?

5. Яке місце займає Національний банк України в
   системі органів влади України?

1. Національний банк України є центральним банком України, осно­
вною функцією якого є забезпечення стабільності національної грошо­
вої одиниці України — гривні.

2. Національний банк України характеризується подвійною право­
   вою природою: з однієї сторони, він є центральним банком, тобто, бан­
   ківською установою, яка має право здійснювати певні банківські опе­
   рації у порядку, визначеному банківським законодавством, а з іншої —
   особливим органом державного управління. Національний банк є орга­
   ном зі спеціальним статусом і не відноситься до жодної з гілок влади.

3. Функції Національного банку можна поділити на такі дві групи:

• Основна функція НБУ (забезпечення стабільності національної
  грошової одиниці України);

• Інші (допоміжні) функції НБУ, спрямовані на забезпечення реалі­
  зації основної функції НБУ.

4. Керівними органами НБУ є Рада Національного банку України та
   Правління Національного банку України.

5. Президент України та Верховна Рада України призначають по сім
   членів Ради Національного банку.

6. Голова Національного банку призначається на посаду Верховною
   Радою України за поданням Президента України більшістю від консти­
   туційного складу терміном на п'ять років.

7. Правління Національного банку очолює Голова Національного
   банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного ба­
   нку затверджується Радою Національного банку.

Рекомендована література

КротюкВ. Л. Національний банк— центр банківської системи Украї­ни. Організаційно-правовий аналіз. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре». —

248 с.

Міщенко В. І., Кротюк В. Л. Центральні банки: організаційно-правові

засади. — К.: Т-во «Знання», КВО. — 2004. — 372 с.

Поляков В. П., Московкина Л. А. Структура и функции центральньїх банков. Зарубежньїй опьіт. — М.: ИНФРА-М, 1996. — С. 20.

Порошенко П., Селіванов А. Національний банк і стратегія грошово-кредитної політики // Голос України. — 1999. — 6 квітня.

' Поляков В. П., Московкина Л. А. Вказана праця. — С. 20.

80

ю. в. ващенко

Банківське право

81

правовий **, банків комерційний

_ра^ового статусу комерційних банків в §1. Особливості П

Україні. _о.^зункціональна структура банку та

§ 2. ОрганІ^заЧІйИ _С|укого менеджменту, особливості банків

* і правового статусу комер-§ 1. Особ/і^вос' у^раїні ційних баИ^^в в ^■~~*'~^^

гій'"' банки складають другий рівень Як відомо, номері банківської системи Уфаїн^д^ чною особою, отже, на нього по-

Комерційний банк ^{є Ю}Р^_О?° Цивільного законодавства щодо
ширюються положеная ^чтіі\\і% ^осіб- ^т°бто, банк як юридична
правового статусу ю{>идичг_;О правоздатністю та дієздатністю,
особа наділяється _цивільн<?' ^ідачем в суді. Аналізуючи струк-
може бути позивачем ^та віД»_сИ^, було з'ясовано, що банк, поряд
туру банківських прав°віднс7_ію/здатністю, характеризується ще і
із загальною цивільне'^{0 п}р0 Спеціальна правоздатність комер-
спеціальною правозда^гн'сті<^_йо го внесення до Державного реєст-
ційного банку виникає після ^я отримання відповідної ліцензії
ру комерційних банків ^та г'_іку України на здійснення певних
(дозволу) Національне'"³ б£*
операцій. _/Со^ ^УкР^аїни юридичні особи, в за-

Згідно з Цивільним коде^р^ння, поділяються на юридичних
лежності від порядку ^їх стег _ю^)идичних осіб публічного права,
осіб приватного права та нг» _пр ава створюється на підставі уста-
Юридична особа привї'™ога _м<огами Цивільного кодексу Украї-
новчих документів згідно з &\_Т(У права створюється розпорядчим
ни. Юридична особа _п/блічН^_га ну державної влади, органу влади
актом Президента Укріпи, ор, ^бо органу місцевого самовряду-
Автономної Республік^ Кри^_о^ерційні банки в залежності від
вання. Звертаємо уваг/» Що _/Ть- ^^{ути як} юридичними особами
статусу їх засновникіі' мож^У —--—-~~---»»-__»^^_й^«^_га_, _„.^™»^,

,„_„,«^ '*""'* /О. В. ВАЩЕНКО

₈₂ .»—_„__ —.«™„

приватного права, так і юридичними особами публічного права. До юридичних осіб приватного права відносяться банки, створені юридичними особами приватного права або фізичними особами. Юридичними особами публічного права є державні банки, що ство­рюються за рішенням Кабінету Міністрів України, та комунальні банки, які створюються органами місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про банки і банківсь­ку діяльність» банки створюються у формі акціонерного товарис­тва, товариства з обмеженою відповідальністю або коопера­тивного банку. Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить цьому За­кону.

Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держа­ва не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповіда­ють за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено зако­ном або договором. Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язан­нями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам міс­цевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку за виня­тком випадків, передбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.

§ 2. Організаційно-функціональна структура банку та особливості банківського менеджменту

Поняття організаційно-функціональної структури банку

83

Ефективність діяльності банку, як і будь-якої іншої комерційної структури, залежить від його внутрішньої організа­ції, взаємозв'язків між структурними підрозділами та, безумовно, ефективного менеджменту як на вищому рівні, так і на рівні від­повідних підрозділів.

Банківське право

У загальній організаційній структурі банку виділяють два ти­пи відділів: відділи, що виконують лінійні функції, та відділи, що виконують штабні функції. Лінійні відділи безпосередньо зайняті виконанням операційної роботи, наприклад, прийняттям вкладів, наданням кредитів, купівлею цінних паперів тощо. Термін «лі­нійний» відображає характер зв'язків цих відділів з вищими еше­лонами банку. Лінійні функції делегуються з вищих поверхів іє­рархії на нижчі, що створює безперервне «коло команд» або «лінію команд» за вертикаллю, пов'язуючи один рівень з іншим. В свою чергу, штабні відділи займаються обслуговуванням лі­нійних відділів, надають їм допомогу для підвищення ефективно­сті їх діяльності. Прикладом можуть слугувати відділи плануван­ня, кадрів, юридичний, статистики тощо⁸².

Безумовно, організаційно-функціональна структура кожного банку має певні особливості в залежності від його організаційно-правової форми, спеціалізації тощо. Поряд з цим необхідно вра­ховувати, що банківське законодавство України містить певні вимоги щодо організаційно-функціональної структури комерцій­ного банку. В першу чергу, це вимоги до банківського менедж­менту. Зупинимося на них детальніше.

Вимоги до банківського менеджменту

Органами управління комерційного банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку. Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку.

Вищий орган управління банку — загальні збори учасників.

До їх компетенції належить прийняття рішень щодо:

1)визначення основних напрямів діяльності банку та затвер­дження звітів про їх виконання;

2. внесення змін та доповнень до статуту банку;

3. зміни розміру статутного капіталу банку;

4. призначення та звільнення голів та членів спостережної ра­
   ди банку, ревізійної комісії;

5. затвердження річних результатів діяльності банку, включа­
   ючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків
   ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;

⁸² Усоскин В.М. Современньш коммерческий банк: управление и операции. С. 80—81.

6. розподілу прибутку;

7. припинення діяльності банку.

Зазначені повноваження віднесено до виключної компетенції загальних зборів учасників. Статутом банку загальні збори мо­жуть бути наділені також іншими повноваженнями. Повнова­ження, які не відносяться до виключної компетенції загальних зборів, можуть бути делеговані спостережній раді банку.

Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників. Члени спостережної ради банку не можуть входити до складу правління (ради директорів) банку, ревізійної комісії банку.

Спостережна рада банку здійснює такі функції:

1. призначає і звільняє голову та членів правління (ради дире­
   кторів) банку;

2. контролює діяльність правління (ради директорів) банку;

3. визначає зовнішнього аудитора;

4. встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фі­
   нансово-господарською діяльністю банку;

5. приймає рішення щодо покриття збитків;

6. приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквіда­
   ції дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвер­
   дження їх статутів і положень;

7. затверджує умови оплати праці та матеріального стимулю­
   вання членів правління банку;

8. готує пропозиції щодо питань, які виносяться на загальні
   збори учасників;

9. здійснює інші повноваження, делеговані загальними збора­
   ми учасників банку.

Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку ви­значаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджується загальними зборами учасників банку.

Виконавчим органом банку є правління (рада директорів) банку. Правління (рада директорів) здійснює управління поточ­ною діяльністю банку, формування фондів, необхідних для ста­тутної діяльності банку, та несе відповідальність за ефективність його роботи згідно з принципами та порядком, встановленими статутом банку, рішеннями загальних зборів учасників і спосте­режної ради банку. У межах своєї компетенції правління (рада директорів) діє від імені банку, підзвітне загальним зборам учас­ників та спостережній раді банку. Правління (рада директорів) банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами учасників чи спостережною радою банку. Голова прав-

84

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

85

ління (ради директорів) банку керує роботою виконавчого органу та має право представляти банк без доручення.

Ревізійна комісія здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю банку.

Ревізійна комісія:

1. контролює дотримання банком законодавства України і но­
   рмативно-правових актів Національного банку України;

2. розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів та готує
   відповідні пропозиції загальним зборам учасників;

3. вносить на загальні збори учасників або спостережній раді
   банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компе­
   тенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпеки і ста­
   більності банку та захисту інтересів клієнтів.

Ревізійна комісія обирається загальними зборами учасників банку з числа учасників або їх представників. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку. Членами ревізійної комісії не можуть бути особи, які є працівниками банку. Ревізій­на комісія здійснює перевірку фінансово-господарської діяльнос­ті банку за дорученням загальних зборів учасників, спостережної ради банку або на вимогу учасника (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотками голосів. Ревізійна комісія має право залучати до ревізій та перевірок зовнішніх та внутрі­шніх експертів і аудиторів. Ревізійна комісія доповідає про ре­зультати ревізій та перевірок загальним зборам учасників чи спо­стережній раді банку. Ревізійна комісія готує висновки до звітів і балансів банку. Без висновку ревізійної комісії загальні збори учасників не мають права затверджувати фінансовий звіт банку. Члени ревізійної комісії можуть брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях спостережної ради та правління (ради дирек­торів) банку. Засідання ревізійної комісії проводяться за необхід­ністю, але не рідше одного разу на рік. Позачергові засідання ре­візійної комісії можуть скликатися спостережною радою банку чи за ініціативою акціонерів, які володіють більше ніж 10 відсот­ками голосів. Рішення приймається більшістю голосів членів ре­візійної комісії. Повноваження ревізійної комісії банку визнача­ються статутом банку, а порядок її роботи — положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами учас­ників (акціонерів) банку.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» встано­влені вимоги до керівників банку. Керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його

/О. В. ВАЩЕНКО

заступник, керівники відокремлених структурних підрозділів

банку.

Керівниками банку мають бути дієздатні фізичні особи, які

відповідають таким вимогам:

1. наявність вищої економічної, юридичної освіти чи освіти у
   галузі управління залежно від займаної посади (ця вимога не за­
   стосовується до членів спостережної ради банку);

2. стаж роботи у банківській системі за відповідним фахом не
   менше трьох років (ця вимога не застосовується до членів спо­
   стережної ради банку);

3. бездоганна ділова репутація.

Голова правління (ради директорів) та головний бухгалтер за­ступають на посаду після надання письмової згоди на це Націо­нальним банком України. Голова правління (ради директорів) банку та головний бухгалтер повинні мати попередній досвід ке­рівної роботи у банках.

При виконанні своїх обов'язків відповідно до вимог цього За­кону керівники банку зобов'язані діяти на користь банку та кліє­нтів і зобов'язані ставити інтереси банку вище власних.

Зокрема, керівники банку зобов'язані:

1) ставитися з відповідальністю до виконання своїх службових

обов'язків;

2. приймати рішення в межах наданих повноважень;

3. не використовувати службове становище у власних інтересах.

У Законі України «Про банки і банківську діяльність» міс­тяться спеціальні положення щодо менеджменту державних та кооперативних банків. Відповідно до статті 7 Закону органами управління державного банку є наглядова рада та правління бан­ку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, пер­сональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою ра­дою державного банку.

Наглядова рада є вищим органом управління державного бан­ку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам та захисту інтересів держави як акціо­нера державного банку та інші функції, визначені цим Законом. До складу наглядової ради державного банку входять члени на­глядової ради банку, призначені Верховною Радою України та Президентом України. З метою представництва інтересів держа­ви до складу наглядової ради державного банку можуть входити народні депутати України, представники органів виконавчої вла­ди та інші особи, що відповідають вимогам, зазначеним у цій

87

Банківське право

статті. Строк повноважень членів наглядової ради державного банку — п'ять років. Президент України та Верховна Рада України призначають по сім членів наглядової ради державного банку. Членом наглядової ради державного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну або юридичну освіту, або науковий ступінь у галузі економіки, фінансів та/або права і при цьому має досвід роботи в органах законодавчої вла­ди чи на керівних посадах центральної виконавчої влади України або в банківській установі чи досвід наукової, практичної роботи у галузі економіки, фінансів, права. Члені наглядової ради держав­ного банку виконують свої функції без отримання будь-якої мате­ріальної винагороди. Наглядову раду державного банку очолює голова, який обирається наглядовою радою зі складу її членів. Внутрішні питання організації діяльності наглядової ради держав­ного банку та питання діловодства визначаються положенням про наглядову раду, що приймається на її засіданні. Наглядова рада не має права втручатися в оперативну діяльність державного банку.

Повноваження виконавчого органу державного банку визна­чаються його статутом, який затверджується Кабінетом Міністрів України. Кандидатури голови та членів виконавчого органу узго­джуються з Національним банком України відповідно до вимог Закону.

Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління бан­ку. Органом контролю є ревізійна комісія банку.

Банк створює постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів, країн контрпартнерів, структури балансу відповідно до рішень прав­ління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку.

Для забезпечення додаткових заходів з метою управління ри­зиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема:

1. кредитний комітет, який щомісячно оцінює якість активів
   банку та готує пропозиції щодо формування резервів на покриття
   можливих збитків від їх знецінення;

2. комітет з питань управління активами та пасивами,
   який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість
   активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, роз­
   глядає питання відповідності строковості активів та пасивів і на­
   дає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення
   розбіжностей у часі, що виникають;

Ю. В. ВАЩЕНКО

3) тарифний комітет, який щомісячно аналізує співвідношен­ня собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності дію­чих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних

доходів.

Банки самостійно вирішують і створюють органи управління фінансовими ризиками з метою забезпечення сприятливих фінан­сових умов захисту інтересів вкладників та інших кредиторів.

Банки також створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради банку.

Служба внутрішнього аудиту виконує такі функції:

1. наглядає за поточною діяльністю банку;

2. контролює дотримання законів, нормативно-правових актів
   Національного банку України та рішень органів управління банку;

3. перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку;

4. аналізує інформацію та відомості про діяльність банку,
   професійну діяльність її працівників, випадки перевищення пов­
   новажень посадовими особами банку;

5. надає спостережній раді висновки та пропозиції за резуль­
   татами перевірок;

6. інші функції, пов'язані з наглядом та контролем за діяльніс­
   тю банку.

Служба внутрішнього аудиту підпорядковується спостережній раді банку та звітує перед нею, діє на підставі положення, затвер­дженого спостережною радою.

Ця служба має право на ознайомлення з усією документацією банку та нагляд за діяльністю будь-якого підрозділу банку. Слу­жба внутрішнього аудиту уповноважена вимагати письмові пояс­нення від окремих посадових осіб банку щодо виявлених недолі­ків у роботі.

Кандидатура керівника служби внутрішнього аудиту пого­джується з Національним банком України.

Служба внутрішнього аудиту не несе відповідальності і не має

владних повноважень щодо операцій, за якими вона здійснює аудит.

Служба внутрішнього аудиту несе відповідальність за обсяги

та достовірність звітів, які подаються спостережній раді щодо

питань, віднесених до її компетенції, визначених Законом.

Працівники служби внутрішнього аудиту при призначенні на посаду дають письмове зобов'язання про нерозголошення інфор­мації щодо діяльності банку та збереження банківської таємниці відповідно до вимог законодавства.

Крім того, банківське законодавство містить додаткові вимоги щодо організаційно-функціональної структури банку в залежнос-

89

Банківське право

ті від здійснюваних ним банківських операцій. Наприклад, якщо комерційний банк бажає отримати спеціальний дозвіл Націона­льного банку України на здійснення тих чи інших додаткових ба­нківських операцій, він повинен мати відповідні структурні під­розділи, які будуть їх здійснювати.

Поряд з обов'язковими структурними підрозділами, наявність яких у банку вимагається чинним банківським законодавством, за рішенням уповноважених органів управління банку можуть створюватися також і інші структурні підрозділи, діяльність яких сприятиме покращанню рівня банківських послуг. Зокрема, це можуть бути відділи зі зв'язків з різними сегментами громадсь­кості тощо.

Правовий статус філій та представництв банків

Згідно з чинним банківським законодавством банки можуть створювати такі відокремлені структурні підрозділи, як філії та представництва.

Філія банку — це відокремлений структурний підрозділ бан­ку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську ді­яльність від імені банку. Операції філії банку відображаються на окремому балансі. Філія може самостійно брати участь у системі міжбанківських електронних розрахунків та мати окремий корес­пондентський рахунок або працювати за консолідованим корес­пондентським рахунком банку. Філії банку діють від імені банку на підставі положення про філію. Вони мають право здійснювати банківські та інші операції, передбачені положенням про філію на підставі дозволу, наданого банком, у межах отриманих банком банківської ліцензії та письмового дозволу, за винятком опера­цій, для проведення та обліку яких у філії немає належних умов (у тому числі відповідне програмне забезпечення і приміщення, спеціальне банківське обладнання, комп'ютерна техніка, комуні­каційні засоби, спеціалісти відповідної кваліфікації тощо) або щодо яких філії не мають права здійснювати згідно з вимогами чинного законодавства України. Філії банків не мають права від­кривати рахунки банкам та в банках, у тому числі укладати коре­спондентські відносини. Керівник філії діє на підставі довіренос­ті, виданої банком.

90

На відміну від філій представництва банків не мають права здійснювати банківську діяльність. Представництва діють на під-

Ю. В. ВАЩЕНКО

ставі окремого положення від імені та за рахунок банку. Банк відкриває представництвам поточні рахунки відповідно до зако­нодавства України. Представництва банків, як правило, займа­ються маркетинговими дослідженнями та створенням умов для просування банківських послуг на відповідних територіях.

Крім того, з метою поліпшення обслуговування клієнтів та виконання функцій, визначених банком, банк може відкривати такі структурні одиниці, як відділення та обмінні пункти.

В залежності від розміру регулятивного капіталу банку відді­лення можуть відкриватися як на території тієї ж територіальної громади, де зареєстрований банк (або його філія), так і на тери­торії інших територіальних громад.

Відділення може бути підпорядковане банку або його філії. На відміну від філії відділення не мають окремого балансу. В залеж­ності від підпорядкованості відділення операції, які ним здійс­нюються, відображаються або на балансі банку, або на балансі

філії.

Відділення банків виконують функції та операції, передбачені положенням про відділення та на підставі дозволу, наданого компетентним органом банку на право проведення окремих опе­рацій, у межах отриманих банком банківської ліцензії та письмо­вого дозволу (у тому числі в межах отриманого філією, якій під­порядковується відділення, дозволу банку, погодженого Національним банком), за винятком операцій, для проведення та обліку яких у відділення немає належних умов (у тому числі від­повідного програмного забезпечення і приміщення, спеціального обладнання, комп'ютерної техніки, комунікаційних засобів, спе­ціалістів відповідної кваліфікації тощо) або відділення не мають права здійснювати їх згідно з вимогами законодавства України.

РЕЗЮМЕ

1. Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства,
   товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.
   Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у
   частині, що не суперечить Закону.

2. Комерційний банк є юридичною особою, отже, на нього поши­
   рюються положення чинного цивільного законодавства щодо правового
   статусу юридичних осіб.

91

Банківське право

₇

ПРАВОВІ ЗАСАДИ БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ

§ 1. Співвідношення банківського регулювання та бан­ківського нагляду.

§ 2. Методи банківського регулювання. § 3. Правові засади банківського нагляду. § 4. Порядок створення комерційних банків, відкриття філій, представництв та відділень.

§ 5. Надання дозволів та ліцензій на здійснення банків­ських операцій.

§ 6. Проведення інспектування комерційних банків в Україні. § 7. Правові засади застосування санкцій за порушення банківського законодавства. § 8. Порядок реорганізації та ліквідації комерційних банків.

§ 1. Співвідношення банківського регулювання та банківського нагляду

Як відомо, надійне та ефекгивне функціонування банків­ської системи держави є необхідною умовою економічної стабільно­сті в цілому. З метою забезпечення стабільності банківського сектору у державі має бути організована адекватна система регулювання у за­значеній сфері. Державне управління в сфері банківської діяльності здійснюється шляхом реалізації уповноваженими органами держави функцій банківського регулювання та банківського нагляду.

Необхідно зазначити, що у юридичній науці існують різні по­зиції щодо співвідношення понять «банківське регулювання» та «банківський нагляд». Наприклад, на думку В. П. Полякова, бан­ківське регулювання — це система заходів, за допомогою яких держава через центральний банк забезпечує стабільне та безпеч­не функціонування банківської системи⁸³. Тобто, він вважає, що банківське регулювання є більш широким терміном.

94

П оляков В. П., Москвина Л. А. Структура и функции центральних банков: зару-бсжньїй опьіт. — М, 1996. — С. 139.

Ю. В. ВАЩЕНКО

Іншу позицію займає В. Л. Кротюк. На його думку, це різні види діяльності щодо виконання завдання забезпечення надійно­го та стабільного функціонування банків, які доповнюють один

одного⁸⁴.

Законодавче визначення вказаних термінів міститься у Законі України «Про Національний банк України». Так, згідно з цим Зако­ном банківське регулювання — одна із функцій Національного бан­ку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяль­ності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства. Банківський нагляд — це система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановле­них нормативів з метою забезпечення стабільності банківської сис­теми та захисту інтересів вкладників і кредиторів банку.

Тобто, банківське регулювання, на думку законодавця, поля­гає у встановленні «правил гри» на ринку банківських послуг, тоді як банківський нагляд — у контролі за їх дотриманням.

З нашої точки зору, термін «регулювання» по відношенню до банківської діяльності ми можемо розглядати у широкому та у вузькому розумінні. У широкому розумінні державне регулюван­ня в сфері банківської діяльності якраз і включає всю систему за­ходів, які вживаються уповноваженими органами держави для забезпечення сталого та надійного функціонування банківського сектора. У вузькому розумінні банківське регулювання — це дія­льність уповноважених органів, яка полягає у виданні правових актів у сфері банківської діяльності.

§ 2. Методи банківського регулювання

Відповідно до статті 61 Закону України «Про Націона­льний банк України» Національний банк здійснює державне ре­гулювання діяльності банків у формах, визначених Законом

Банківське право України: Навч. посібник. / Кол. авт.: Жуков А. М., Іоффе А. Ю., Кротюк В. Л., Пасічник В. В., Селиванов А. О. та ін. / За заг. ред. А. О. Селіванова. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. — 384 с.

95

Банківське право

України «Про банки і банківську діяльність», як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду.

Правові акти в сфері банківської діяльності прийнято поділяти на акти так званого пруденційного (або інакше «розумного») ре­гулювання та акти економічного регулювання. До пруденційного регулювання відносять видання правових актів, метою яких є мі­німізація можливих ризиків банків і забезпечення стійкості та здоров'я як окремої банківської установи, так і системи у ціло­му⁸'.

До економічного регулювання відносять регулювання, спря­моване на досягнення економічних цілей (сюди можна віднести, наприклад, норми обов'язкових резервів). Так, відповідно до статті 58 Закону України «Про Національний банк України» з метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків Національний банк відповідно до визначеного ним порядку встановлює для них обов'язкові еконо­мічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капіталом, ліквідністю, на­данням кредитів, інвестиціями капіталу, а також за відсотковим та валютним ризиком. Про подальші зміни нормативів та мето­дики їх розрахунку Національний банк офіційно повідомляє не пізніше ніж за місяць до введення їх у дію. Згідно із статтею 59 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк визначає розміри, порядок формування та використання ре­зервів банків для покриття можливих втрат за кредитами, резер­вів для покриття валютних, відсоткових та інших ризиків банків. Резерви для покриття можливих фінансових ризиків, а також фо­нду гарантування вкладів громадян створюються за рахунок до­ходу до оподаткування відповідно до законодавства України.

З метою реалізації зазначених вимог Закону України «Про Національний банк України», а також Закону України «Про бан­ки і банківську діяльність» постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р. 368 затверджена Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Цією Ін­струкцією встановлено порядок визначення регулятивного капі­талу банку та такі економічні нормативи, що є обов'язковими до виконання всіма банками:

нормативи капіталу:

• мінімальний розмір регулятивного капіталу;

96

^{8 5} Ерпьшева Н. ІО. Международное банковское право: Учеб. пособие. — М: Фо­рум—Инфра-М, 1998, — С. 48.

/О. В. ВАЩЕНКО

• адекватність регулятивного капіталу;

• адекватність основного капіталу;
  нормативи ліквідності:

• миттєва ліквідність;

• поточна ліквідність;

• короткострокова ліквідність;
  нормативи кредитного ризику:

• максимального розміру кредитного ризику на одного конт­
  рагента;

• великих кредитних ризиків;

• максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств,
  наданих одному інсайдеру;

• максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та по­
  ручительств, наданих інсайдерам;

нормативи інвестування:

• інвестування в цінні папери окремо за кожною установою;

• загальної суми інвестування;

• норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валю­
  тної позиції банку.

Базою для розрахунку економічних нормативів є регулятив­ний капітал банку. Якщо операції здійснюються банком за раху­нок капіталу згідно з вимогами вказаної Інструкції, то такі опера­ції не включаються до розрахунку економічних нормативів.

Обов'язкові резерви створюються комерційними банками від­повідно до Положення про порядок визначення та формування обов'язкових резервів для банків України, затвердженого постано­вою Правління Національного банку України від 21 квітня 2004 р. 172. Згідно з цим Положенням Національний банк України вико­ристовує нормативи обов'язкового резервування як один із моне­тарних інструментів для регулювання обсягів грошової маси в обі­гу та управління грошово-кредитним ринком без нарахування процентів за залишками коштів, що формують обов'язкові резерви.

Зобов'язання щодо дотримання нормативів обов'язкового ре­зервування коштів та порядку їх формування виникає в банків із часу отримання ними банківської ліцензії.

Порядок визначення та формування обов'язкових резервів установлюється єдиним для всіх банків України.

Обов'язковому резервуванню підлягають усі залучені банком кошти, за винятком кредитів, одержаних від інших банків та іно­земних інвестицій, залучених від міжнародних фінансових орга­нізацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу.

97

Банківське право

Банки формують обов'язкові резерви, виходячи із встановле­них нормативів обов'язкового резервування до зобов'язань щодо залучених банком коштів, у цілому за зведеним балансом банку — юридичної особи з урахуванням усіх філій.

Норматив обов'язкових резервів установлюється єдиним для всіх банків. За спеціалізованими банками можуть установлюва­тися окремі нормативи обов'язкового резервування.

Національний банк може встановлювати для різних видів зо­бов'язань диференційовані нормативи обов'язкового резервуван­ня залежно від:

• строку залучення коштів (короткострокові зобов'язання ба­
  нку, довгострокові зобов'язання банку);

• виду зобов'язань у розрізі валют (національна, іноземна) (у
  тому числі в банківських металах).

Формування та зберігання банками коштів обов'язкових резе­рвів здійснюється в національній валюті на кореспондентському рахунку банку в Національному банку. За умови переведення ба­нку в режим формування обов'язкових резервів на окремому ра­хунку в Національному банку сума обов'язкових резервів пере­раховується банком на окремий рахунок в Національному банку.

Залежно від стану грошово-кредитного ринку та прогнозу йо­го подальшого розвитку Правління Національного банку приймає окремі рішення щодо:

• звітного періоду резервування;

• нормативів обов'язкового резервування;

• складу зобов'язань банку (об'єкт резервування), до яких
  встановлюються нормативи обов'язкового резервування;

• обсягу обов'язкових резервів, який має щоденно на початок
  операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку
  банку в Національному банку.

Обсяг обов'язкових резервів, який має щоденно на початок операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку банку в Національному банку, установлюється для звітного пері­оду резервування в процентному відношенні (20—80 %) до суми обов'язкових резервів за попередній звітний період резервування, визначеної без урахування покриття будь-якими активами банку.

Національний банк окремим рішенням Правління Національ­ного банку може встановлювати на відповідні звітні періоди ре­зервування розмір та вид активів, що можуть зараховуватися для покриття обов'язкових резервів.

98

Про будь-які зміни в порядку визначення та формування банка­ми обов'язкових резервів Національний банк повідомляє банкам.

Ю. В. ВАЩЕНКО

§ 3. Правові засади банківського нагляду

Поняття, мета та основні принципи банківського нагляду

Як відмічається у юридичній літературі, банківський нагляд є системою, якою користується держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи, її безпеку та здоров'я⁸ .

Відповідно до Закону України «Про Національний банк України» головною метою банківського регулювання і нагляду є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Необхідно зазначити, що функція банківського нагляду поклада­ється переважно на центральний банк відповідної країни. Поряд з цим у деяких країнах цю функцію виконують інші органи. Зокрема, у США, Німеччині, Франції, Японії та деяких інших країнах цент­ральний банк здійснює банківський нагляд разом з іншими держав­ними органами. В окремих країнах міністерство фінансів намагаєть­ся контролювати всі важливі аспекти фінансової системи. Іншим варіантом є незалежне агентство, що здійснює банківський нагляд та відповідальне перед президентом країни або парламентом⁸⁷.

Як справедливо відмічає О. П. Орлюк, організація банківського нагляду в рамках центрального банку має переваги в тому випадку, якщо банківський нагляд позбавлений політичного тиску; інформа­ція, що отримується в процесі контролю, надається особам, що управляють грошовою політикою; інспекція має адекватні кошти, зокрема через прямі бюджетні асигнування. Тоді контрольна функ­ція центрального банку виконується з більшою обережністю, бо пов'язана також і з функцією грошово-кредитного регулювання, ніж якщо інспекція буде відокремлена в автономне утворення, що діє в межах, чітко визначених законодавством. Якщо проаналізувати за­гальну практику діяльності органів банківського нагляду та його мі­сце в системі органів управління, то можна дійти такого висновку⁸⁸.

⁸⁶ Винсет П. Полицатто. Разумное регулирование и банковский надзор. Создание институциональньїх рамок для банков. — Вашингтон: Институт зкономического разви-тия. Мировой банк, 1992. — 68 с.

Банки и банковские операции / Под ред. Е. Ф. Жукова. — М.: Банки и биржи,

ЮНИТИ, 1997. — С. 82—87.

** Орлюк О. П. Банківська система України. Правові засади організацій. К.: Юрінком

Інтер, 2003. — 210 с. — С. 153—154. Банківське право

Як ми вже з'ясували, в Україні банківське регулювання та ба­нківський нагляд є функціями центрального банку України — Національного банку України».

У Законі України «Про Національний банк України» не ви­значені принципи банківського нагляду. Проте, звертаємо увагу, що основні принципи банківського нагляду сформульовані на міжнародному рівні та повинні обов'язково дотримуватися в Україні. Мова йде про Основні принципи банківського нагляду Базельського комітету.

Базельський комітет був створений Керуючими центральних банків країн Групи Десяти в кінці 1974 року, які збираються 4 ра­зи на рік. Для вирішення конкретних завдань він також має бли­зько 25 технічних робочих груп та спеціальних комісій, які також регулярно проводять зустрічі.

Члени Комітету приїжджають з Бельгії, Канади, Франції, Німеч­чини, Італії, Японії, Люксембургу, Голландії, Іспанії, Швеції, Швейцарії, Великобританії та Сполучених Штатів Америки. Країни представляють їхні центральні банки а також органи державної вла­ди, відповідальні за пруденційний нагляд в сфері банківської діяль­ності, у випадку, якщо ці функції не здійснює центральний банк.

Комітет не є наднаціональним наглядовим органом і його ви­сновки не мають юридичної сили. Проте він формулює наглядові стандарти та інструкції, а також дає рекомендації щодо застосу­вання найкращого досвіду, очікуючи, що відповідні органи влади держав-членів будуть вживати відповідних заходів для впрова­дження його рекомендацій у свої національні системи. У зв'язку з цим Комітет визначає лише загальні стандарти, без деталізації порядку гармонізації процедур нагляду державами-членами.

Комітет звітує перед Керуючими Групи Десяти та погоджує з ними свої основні проекти. Крім того, враховуючи, що до складу Комітету входять представники не тільки центральних банків, а й інших органів, рішення, які ним приймаються, враховують пози­ції багатьох національних органів влади, що не входять до систе­ми центральних банків. Ці рішення стосуються широкого кола фінансових питань. Однією з найважливіших цілей Комітету є заповнення прогалин у міжнародній системі нагляду шляхом до­тримання двох основних принципів: 1) жодне банківське утво­рення не повинне уникнути нагляду; 2) нагляд має бути адекват­ним. Для досягнення цієї мети Комітет, починаючи з 1975 р., прийняв цілу низку документів.

У 1988 р. Комітет вирішив презентувати базову систему захо­дів, яка іменується Базельська Головна Угода (Вазеї Сарііаі

Ассопі). Ця система передбачала запровадження до кінця 1992 р. заходів, спрямованих на мінімізацію кредитних ризиків, які вклю­чали забезпечення мінімального капіталу в розмірі від 8 %. Почи­наючи з 1988 р., ця система була поступово презентована не лише у державах-членах, але і в інших державах, в яких активно функціо­нують міжнародні банки. У червні 1989 р., з метою заміни Угоди, Комітет підготував зміни до Нової Основної Системи Відповіднос­ті. Запропонована основна система включає три принципи: вимоги щодо мінімального капіталу, спрямовані на удосконалення правил, встановлених в Угоді; нагляд за внутрішнім процесом створення організацій та адекватності капіталу; ефективне використання оприлюднення з метою посилення дисципліни на ринку як допов­нення заходів нагляду. В результаті широкої співпраці з банками та промисловими групами 26 червня 2004 р. була прийнята доопра­цьована система заходів. Цей текст став основою для розроблення національних правил та для завершення банками підготовчих захо­дів щодо імплементації нової системи заходів.

Через декілька років Комітет почав більш інтенсивно поширювати стандарти нагляду по всьому світі. У тісній співпраці з багатьма на­глядовими органами держав, які не є членами Групи Десяти, Комітет у 1997 р. розробив «Основні Принципи Ефективного Банківського Нагляду» (Соге Ргіпсіріез юг ЕгГєспує Вапкігщ Зирегуізіоп), які явля­ють собою загальний план ефективної системи нагляду. Для запрова­дження їх та оцінки Комітет у жовтні 1999 р. прийняв «Методологію основних принципів» (Соге Ргіпсіріез Меіпо<іо1о§у).

З метою залучення до роботи у Базелі більш широкого кола країн Комітет постійно організовує контакти та співпрацю між членами та іншими наглядовими органами влади. Він поширює серед наглядових органів по всьому світі друковані та недруко-вані матеріали. У багатьох випадках наглядові органи держав, які не є членами Групи Десяти, публічно демонструють свою прихи­льність до проектів Комітету. Контакти стали більш щільними, чому дуже сприяє Міжнародна Конференція Органів Банківсько­го Нагляду, яка проводиться кожні два роки.

Секретаріат Комітету підтримується Банком Міжнародних Роз­рахунків у Базелі. Секретаріат складається з дванадцяти членів — професійних контролерів з органів держав-членів, які здійснюють свої повноваження на умовах тимчасового відрядження. Крім супро­водження роботи Комітету та його численних підкомітетів Секрета­ріат також надає рекомендації наглядовим органам у всіх країнах⁸⁹.

100

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

'101

Основні Базельські Принципи включають двадцять п'ять ос­новних Принципів, які необхідні для того, щоб система нагляду була ефективною. Принципи стосуються:

• Передумов ефективного банківського нагляду — Принцип її

• Ліцензування та структури — Принципи 2—5.

• Пруденційного регулювання та вимог— Принципи 6—15.

• Методів діючого банківського нагляду — Принципи 16—20.

• Вимог до інформації — Принцип 21.

• Формальних повноважень наглядових органів — Принцип 22.

• Міжнародної банківської діяльності — Принципи 23—25.

Крім самих Принципів документ включає пояснення різнома­нітних методів, які наглядові органи можуть використовувати з метою їх імплементації.

Національні органи повинні застосовувати Принципи у проце­сі нагляду за всіма банківськими організаціями в межах їхньої юрисдикції . Принципи є мінімальними вимогами та у багатьох випадках держави повинні вживати додаткових заходів залежно від конкретних умов та ризиків, які існують у фінансових систе­мах відповідних держав.

Базельські Основні Принципи мають бути основою для нагля­дових та інших публічних органів влади в усіх країнах та на між­народному рівні. Вони призначені для національних наглядових органів, більшість з яких активно шукають шляхи зміцнення їх­нього існуючого наглядового режиму. Шляхом використання цього документа вони повинні переглянути існуючі у них заходи нагляду та ініціювати програму, призначену для впровадження принципів, настільки швидко, наскільки це можливо в умовах відповідної правової системи. Принципи розроблені таким чи­ном, щоб наглядові органи, регіональні групи контролерів та ри­нок у цілому могли їх перевіряти. Базельський Комітет відіграє роль, разом з іншими зацікавленими організаціями, у моніторин­гу процесу, який здійснюється окремими країнами щодо імпле­ментації Принципів. Бажано, щоб Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній банк та інші зацікавлені організації використовували Принципи в окремих країнах, яким надається підтримка, для змі­цнення їхніх наглядових заходів у відповідності з роботою, спря­мованою на забезпечення макроекономічної та фінансової стабі­льності.

У державах, в яких небанківські фінансові установи надають фінансові послуги, аналогічні до банківських, більшість з Принципів, встановлених у цьому документів, є прийнятними для застосування до таких небанківських фінансових установ.

Система та складові елементи банківського нагляду

Система банківського нагляду

Як ми вже з'ясували, банківський нагляд в Україні здійсню­ється Національним банком України. Система банківського на­гляду визначена у Положенні про структуру системи банківсько­го нагляду Національного банку України та його повноваження щодо адекватного реагування на порушення в діяльності комер­ційних банків, затвердженому постановою Правління Національ­ного банку України від 17 листопада 1997 р. № 380.

Згідно з цим Положенням система банківського нагляду скоо­рдинована за вертикаллю і функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та регіональних управлінь Націона­льного банку України.

До системи банківського нагляду в Україні включаються:

• Відділ банківського нагляду територіального управління.

• Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків
  при територіальному управлінні НБУ.

• Начальник територіального управління НБУ.

• Відповідні департаменти банківського нагляду НБУ.

• Заступник голови Правління НБУ.

• Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків

НБУ.

Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків діє на підставі Положення про Комісію Національного банку Украї­ни з питань нагляду та регулювання діяльності банків, затвер­дженого постановою Правління Національного банку України від 9 листопада 1998 р. № 470.

До завдань Комісії, зокрема, відноситься:

1. Забезпечення стабільності та надійності банківської систе­
   ми, а також захисту кредиторів і вкладників банків.

2. Визначення пріоритетних питань діяльності банківського
   сектора економіки та напрямів їх вирішення.

3. Проведення політики пруденційного банківського нагляду з
   метою забезпечення підтримки довіри суспільства до банків.

4. Розроблення стратегії і тактики банківського нагляду, вибір
   дієвих інструментів для здійснення інтегрованого нагляду за бан­
   ками.

102

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

"ЮЗ

5. Вдосконалення процесів, що запроваджуються з метою забез­
   печення монолітності, послідовності та консолідованості нагляду.

6. Сприяння наданню необхідних повноважень відповідним
   рівням системи банківського нагляду для забезпечення її чіткої
   роботи, в тому числі щодо удосконалення потоків інформації, ко­
   ординації зусиль у системі банківського нагляду, делегування
   повноважень, подальшого розвитку процедур щодо своєчасного
   й ефективного прийняття рішень та реагування тощо.

7. Сприяння законодавчому забезпеченню діяльності банків­
   ського нагляду, ініціювання нових і удосконалення чинних зако­
   нів та нормативних актів, опрацювання пропозицій, що надхо­
   дять із зовнішніх джерел, періодичний перегляд загальної інфра­
   структури банківського законодавства.

8. Розроблення методологій, які забезпечуватимуть Голову
   Національного банку України, членів Правління та керівництво
   банківського нагляду усіх рівнів необхідною інформацією про
   стан банківської системи, тенденції фінансового розвитку, розро­
   блення системних питань та запланованого реагування.

9. Розроблення заходів щодо запобігання злочинності та пра­
   вопорушенням у банківській системі.

10. Накопичення міжнародного досвіду та організація співробітни­
    цтва з питань банківського нагляду з міжнародними організаціями і
    налагодження контактів з національними наглядовими інстанціями.

11. Проведення підготовки кваліфікованих висновків про проекти
    законів України та нормативні акти Національного банку України.

12. Проведення комплексної оцінки фінансово-економічного
    стану банківської системи в цілому, визначення тенденцій її роз­
    витку та надання пропозицій Правлінню Національного банку
    України щодо адекватного реагування.

Ефективний банківський нагляд повинен складатися з дистан­ційного та інспекційного нагляду (16 принцип Основних прин­ципів банківського нагляду Базельського комітету).

Банківський нагляд включає в себе вступний контроль, диста­нційний або документарний контроль та інспектування на місцях.

Вступний контроль є найбільш важливою частиною банківсь­кого нагляду, оскільки він обмежує можливість здійснення бан­ківських операцій лише тими суб'єктами, які мають ліцензію на право зайняття банківською діяльністю⁹¹. Як справедливо відмі­чає Кротюк В. Л., новостворені банки найбільш вразливі щодо

розорення, тому контроль при вступі до ринку банківських по­слуг має дуже важливе значення⁹².

Вступний контроль включає два етапи:

• реєстрація комерційного банку;

• ліцензування комерційного банку.

Наступними стадіями наглядової діяльності є дистанційний контроль (в Україні він ще називається безвиїзним) та інспекту­вання. Залежно від системи нагляду в різних країнах віддаються переваги одному або іншому із зазначених способів. Проте у бі­льшості країн застосовується змішана форма, при якій поєдну­ється дистанційний контроль та інспектування на місцях, причо­му у тісній взаємодії з органами внутрішнього і зовнішнього аудиту⁹³. Далі ми більш детально зупинимося на основних вимо­гах до відповідних складових банківського нагляду.

§ 4. Порядок створення комерційних банків, відкриття філій, представництв та відділень

Основні засади створення та ліцензування комерційних банків закріплені у Законі України «Про банки і банківську дія­льність», які потім конкретизуються у відповідних нормативно-правових актах Національного банку України. Порядок держав­ної реєстрації банків регламентується Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, пред­ставництв, відділень, затвердженим постановою Правління Наці­онального банку України від 31 серпня 2001 р. 375, з наступними змінами та доповненнями. Розглянемо основні вимоги законо­давства до створення банків, їх філій, представництв та відділень.

Вимоги до учасників банку

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, ре­зиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Мініс­трів України або уповноважених ним органів.

Роберт С. Портер. Введение в регулирование, надзор и анализ банковской деятельно-сти. — Вашингтон: Институт зкономического развития. Мировой банк, 1992. — С. 19.

⁹² Кротюк В. Л. Національний банк — центр банківської системи України. Органі­заційно-правовий аналіз. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре». — СІ32.

^! Там само.

104

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

105

Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ді­лову репутацію та задовільний фінансовий стан. Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників і акціонерів (пайовиків), що набувають істотної участі у банку, встановлюються Законом та нормативно-правовими актами На­ціонального банку України.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благо­дійні організації.

Вимоги до назви банку

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Націона­льним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Ви­няток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та зако­нодавства України.

Не дозволяється використовувати для найменування банку на­зву, яка повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у на­йменуванні банку слів «Україна», «державний», «центральний», «національний» та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України.

Національний банк України має право відмовити у викорис­танні банком запропонованого найменування за наведених у за­коні підстав.

Підрозділ банку використовує найменування лише того банку, підрозділом якого він є. До назви структурного підрозділу банку може додаватися найменування місцезнаходження цього підроз­ділу.

Вимоги до статуту банку

Статут банку складається з урахуванням положень законів, якими встановлені вимоги до статуту певної організаційно-правової форми, а також з урахуванням спеціальних вимог, ви­значених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Так, відповідно до статті 16 цього Закону статут банку обов'язково має містити інформацію про:

1. найменування банку;

2. його місцезнаходження;

3. організаційно-правову форму;

4. види діяльності, які має намір здійснювати банк;

5. розмір та порядок формування статутного капіталу банку,
   види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій
   (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купу­
   ються акціонерами;

6. структуру управління банком, органи управління, їх компе­
   тенцію та порядок прийняття рішень;

7. порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до ви­
   мог Закону;

8. порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;

9. розмір та порядок утворення резервів та інших загальних
   фондів банку;

10. порядок розподілу прибутків та покриття збитків;

11. положення про аудиторську перевірку банку;

12. положення про органи внутрішнього аудиту банку.

Порядок державної реєстрації банків

Державна реєстрація банків здійснюється Національним бан­ком України.

Уповноважені засновниками банку особи подають Національ­ному банку для державної реєстрації такі документи:

1. заяву про реєстрацію банку;

2. установчий договір (крім державного банку);

3. статут банку;

4. рішення про створення банку (протокол установчих зборів
   або Постанову Кабінету Міністрів про створення державного ба­
   нку);

5. бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує
   здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на
   найближчі три роки згідно із встановленими Національним бан­
   ком вимогами;

6. інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть
   істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридич­
   на особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб,
   які мають істотну участь у цій юридичній особі;

106'

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

107

7. бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звіт­
   них періоди (квартали) — для учасників — юридичних осіб, які
   матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової
   адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік)
   — для учасників — фізичних осіб, які матимуть істотну участь у
   банку;

8. відомості про кількісний склад спостережної ради, правлін­
   ня (ради директорів), ревізійної комісії;

9. копію платіжного документа про внесення плати за реєст­
   рацію банку, що встановлюється Національним банком України;

10. нотаріально завірені копії установчих документів учасників,
    які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;

11. копії звіту про проведення відкритої підписки на акції —
    для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного
    товариства;

12. відомості про професійну придатність та ділову репутацію
    голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгал­
    тера банку.

Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації відкриває тимчасовий раху­нок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.

Рішення про державну реєстрацію або про відмову в держав­ній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного паке­та документів.

Національний банк України може вимагати від заявника ви­правлення недоліків у поданих документах.

Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи. Національний банк видає банку свідо­цтво про його державну реєстрацію за встановленою формою.

Законом встановлені особливості державної реєстрації банків з іноземним капіталом. Зокрема, передбачено додатковий перелік документів, які подаються для реєстрації банку.

Таким чином, враховуючи спеціальний статус банків, законо­давством передбачено особливості їх державної реєстрації. По­ряд з цим звертаємо увагу на існуючу колізію у законодавстві з приводу державної реєстрації банків, яка виникла у зв'язку з на­бранням чинності 1 липня 2004 р. Законом України «Про держа­вну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 р. № 755-ІУ. Зазначений Закон прийнято з ме-

тою спрощення процедури державної реєстрації юридичних та фізичних осіб — підприємців. Проте, як засвідчила практика за­стосування його норм, нечіткість формулювань скоріше усклад­нила цю процедуру, ніж спростила її. Не стала винятком і проце­дура державної реєстрації банків. Так, відповідно до статті З цього Закону його дія поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб — підприємців. У другій частині цієї статті передбачено, що Зако­ном можуть бути встановлені особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодій­них організацій, партій, органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фі­нансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ та організацій. Виходячи із наведеного положення можна зробити висновок, що встановлений цим Законом порядок державної реєстрації юридичних осіб не поширюється на банки.

Проте у зазначеній статті міститься ще і третя частина, про­аналізувавши яку можна зробити зовсім протилежний висновок. У вказаній частині зазначено, що об'єднання громадян (у тому числі професійні спілки), благодійні організації, партії, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, банки, то­ргово-промислові палати, фінансові установи (у тому числі кре­дитні спілки), біржі, інші установи та організації, для яких зако­ном встановлені особливості державної реєстрації, набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому цим Законом. Отже, згідно з цим Зако­ном банки повинні обов'язково пройти державну реєстрацію, яка здійснюється професійним державним реєстратором у державній адміністрації за місцезнаходженням відповідного банку. При цьому, виходячи зі змісту частини 2 статті 3 цього Закону для ба­нків залишається чинною встановлена Законом України «Про ба­нки і банківську діяльність» процедура державної реєстрації та ліцензування банків. Таким чином, на сьогодні банки повинні бу­ти включені і до Державного реєстру банків, який ведеться Наці­ональним банком України, і до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та підприємців, записи до якого вносяться дер­жавними реєстраторами. При застосуванні норм Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» та Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» в частині державної реєстрації банків виникає питання, у якій послідовності має здійснюватися ця процедура. Виходячи з

108

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

"109

того, що Законом України «Про банки і банківську діяльність» передбачено спеціальні вимоги для реєстрації банку (вимоги до назви банку, керівника, фінансовий стан учасників тощо), логіч­ним є проведення спочатку державної реєстрації у Національно­му банку України, а потім — у державного реєстратора. Проте це має бути чітко визначено у законодавстві.

Звертаємо увагу, що роз'яснення щодо процедури реєстрації комерційних банків надані у спільному листі Національного бан­ку України та Державного комітету України з питань регулятор­ної політики та підприємництва від 30.12.2004 р. №9200 «Про включення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців даних про банки, змін до їх статутів та відомостей про відокремлені підрозділи банків».

У листі роз'яснено порядок внесення відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців діючих банків, етапи реєстрації новостворених бан­ків, а також внесення змін до установчих документів. Так, перед­бачено, що діючі банки для внесення відомостей про банки як юридичні особи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців подають державному реєстратору реєстраційну картку встановленого зразка, копію свідоцтва про державну реєстрацію банку, виданого Національним банком, та пред'являють оригінал цього свідоцтва. На підставі відомостей, наведених в реєстраційній картці, державний реєстратор вносить запис до Єдиного державного реєстру та видає свідоцтво єдиного зразка про державну реєстрацію банку як юридичної особи. При цьому реєстраційний збір за включення даних до Єдиного держа­вного реєстру з діючих банків не стягується.

Для проведення державної реєстрації банку як новоствореної юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ни­ми особа подає державному реєстратору документи відповідно до вимог Закону про державну реєстрацію.

Титульна сторінка обох примірників статуту банку з відміт­кою про реєстрацію статуту Національним банком та датою ре­єстрації має бути засвідчена підписом заступника Голови Націо­нального банку України і відбитком печатки Національного банку. Примірники статуту мають бути прошиті і засвідчені на звороті відбитком печатки Управління діловодства Національно­го банку. За відсутності підстав для відмови в проведенні держа­вної реєстрації або залишення документів, що подані для держа­вної реєстрації, без розгляду, державний реєстратор вносить до реєстраційної картки ідентифікаційний код заявника відповідно

до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України і проводить державну реєстрацію банку як юридичної особи в порядку, визначеному Законом про державну реєстрацію, внаслідок чого банку видається свідоцтво про державну реєстра­цію юридичної особи єдиного зразка. Протягом п'яти робочих днів після державної реєстрації банку як юридичної особи банк для внесення запису до Державного реєстру банків подає до На­ціонального банку такі документи:

• нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєст­
  рацію юридичної особи єдиного зразка;

• дві нотаріально засвідчені копії статуту банку, зареєстрова­
  ного Національним банком, з відповідною відміткою державного
  реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної
  особи.

Датою внесення запису до Державного реєстру банків є дата отримання Національним банком зазначених документів, про що уповноваженій особі банку повідомляється листом Національно­го банку за підписом директора Генерального департаменту бан­ківського нагляду та видається свідоцтво про реєстрацію банку. Повідомлення про реєстрацію банку також надсилається терито­ріальному управлінню Національного банку за місцезнаходжен­ням банку разом з нотаріально засвідченою копією статуту банку з відповідною відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації банку.

Для проведення державної реєстрації змін до статуту банку після їх реєстрації Національним банком або його територіаль­ним управлінням банк подає державному реєстратору документи відповідно до вимог Закону про державну реєстрацію.

Титульна сторінка обох примірників статуту у новій редакції з відміткою про їх реєстрацію Національним банком та датою ре­єстрації має бути засвідчена підписом заступника Голови Націо­нального банку і відбитком печатки Національного банку (підпи­сом начальника та відбитком гербової печатки територіального управління Національного банку). Примірники статуту у новій редакції мають бути прошиті та засвідчені на звороті відбитком печатки Управління діловодства Національного банку (загально­го відділу територіального управління Національного банку).

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної ре­єстрації змін до статуту банку як юридичної особи або залишення документів, що подані для державної реєстрації, без розгляду, державний реєстратор проводить державну реєстрацію змін до статуту юридичної особи на підставі відомостей реєстраційної

110

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

'111

картки та в порядку, визначеному Законом про державну реєст­рацію.

Для внесення Національним банком відповідного запису до Державного реєстру банків банк після державної реєстрації змін до статуту протягом п'яти робочих днів подає до Національного банку дві нотаріально засвідчені копії статуту банку у новій ре­дакції з відповідною відміткою державного реєстратора. У разі проведення державної реєстрації змін до статуту банку, що пов'язані із зміною найменування або місцезнаходження юриди­чної особи, Національному банку додатково подається нотаріа­льно засвідчена копія нового свідоцтва про державну реєстрацію банку як юридичної особи. Датою внесення відповідного запису до Державного реєстру банків є дата отримання Національним банком зазначених вище документів, про що повідомляється бан­ку листом Національного банку за підписом директора Генераль­ного департаменту банківського нагляду. Повідомлення про ре­єстрацію змін до статуту банку також надсилається територіаль­ному управлінню Національного банку за місцезнаходженням банку разом з нотаріально засвідченою копією статуту банку у новій редакції з відміткою державного реєстратора про прове­дення державної реєстрації змін до статуту банку.

Під час відкриття банком відокремленого підрозділу (філії, представництва) для внесення відомостей про нього до Єдиного державного реєстру банк, крім документів, передбачених Зако­ном про державну реєстрацію, подає державному реєстратору копію листа Національного банку про внесення до Державного реєстру банків запису про реєстрацію філії або представництва банку.

У вказаному листі Національного банку України і Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємни­цтва зазначено, що ці роз'яснення застосовуються до внесення відповідних змін до Положення про порядок створення і держав­ної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відді­лень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 р. № 375 та зареєстрованого в Міністерст­ві юстиції України 24.10.2001 р. за № 906/6097, в частині реєст­рації банків, їх відокремлених підрозділів та внесення змін до статутів банків. Проте такі зміни до цих пір не внесені.

Однак найбільш прийнятним вирішенням проблеми, яка скла­лася у зв'язку з державною реєстрацією банків, є усунення колізії у законодавстві шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних

94

осіб-підприємців». На нашу думку, варто передбачити, що банки підлягають державній реєстрації Національним банком України у порядку, визначеному спеціальним банківським законодавством, та покласти на Національний банк обов'язок вносити відповідні записи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізич­них осіб-підприємців. Аналогічної позиції дотримуються і пра­цівники Національного банку""

Надання дозволу на придбання або збільшення істотної участі у банку

Відповідно до статті 34 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» юридична чи фізична особа, яка має намір при­дбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа буде прямо або опосередковано (зокрема, отримання в управління пакета акцій; набуття особою права голосу на загаль­них зборах акціонерів банку за дорученням акціонера (учасника) банку, який є власником істотної участі в банку тощо) володіти або контролювати 10, 25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу банку чи права голосу придбаних акцій (паїв, часток) в органах управління банку, зобов'язана отримати письмовий дозвіл Наці­онального банку.

Якщо власник істотної участі, що складає 10, 25 або 50 відсот­ків статутного капіталу банку, має намір додатково придбати ак­ції (паї, частки таким чином, що таке придбання призведе до збі­льшення його істотної участі, але при цьому не буде складати відповідно більше ніж 25 або 50, або 75 відсотків статутного ка­піталу банку, то письмовий дозвіл на таке придбання не потрібен.

Якщо будь-яка особа має письмовий дозвіл Національного банку на володіння істотною участю у розмірі 75 відсотків статутного ка­піталу банку, то для подальшого збільшення прямо або опосередко­вано його істотної участі у банку письмовий дозвіл не потрібен.

Якщо особа володіє істотною участю у банку чи збільшує її без одержання письмового дозволу Національного банку, коли такий дозвіл є обов'язковим, останній має право заборонити та­кій особі прямо чи опосередковано, повністю чи частково корис­туватися правом голосу придбаних акцій (паїв) та брати участь будь-яким чином в управлінні справами банку.

⁹⁴ Савченко І. Реєстрація банків: проблеми нового законодавства // Вісник НБУ. Січень 2005, —С. 14—15.

112

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

'113

_і

Про намір банку придбати загальну кількість власних акцій або паїв у розмірі 10 і більше відсотків загальної емісії банк письмово повідомляє Національний банк за 15 календарних днів до укладення угод. Національний банк має право заборонити ба­нку купівлю власних акцій або паїв у разі, якщо це може призвес­ти до погіршення фінансового стану банку.

Для отримання письмового дозволу на придбання чи збіль­шення істотної участі в банку юридична особа через уповнова­жену особу, а фізична особа особисто або через уповноважену особу має право звернутися до Національного банку (доручення оформляється відповідним чином). Положенням визначено, які документи надаються різними суб'єктами для придбання істотної участі у банку.

Зокрема, юридична особа — резидент України для отримання дозволу на придбання або збільшення істотної участі в банку по­дає такі документи:

• заяву на придбання або збільшення істотної участі в банку,
оформлену на бланку юридичної особи;

• анкету за підписом керівника, засвідчену відбитком печатки
  юридичної особи;

• копію свідоцтва про державну реєстрацію, засвідчену нота­
  ріально;

• копії установчих документів, засвідчені нотаріально;

• копію ліцензії Державної комісії з цінних паперів і фондово­
  го ринку на здійснення діяльності зберігача або торговця цінни­
  ми паперами (якщо вони здійснюють таку діяльність);

• рішення уповноваженого органу юридичної особи про при­
  дбання або збільшення істотної участі в банку за підписом упов­
  новажених осіб;

• фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квар­
  тали), а також станом на перше число місяця, у якому вносяться
  кошти до статутного капіталу банку, що засвідчується підписами
  керівника та головного бухгалтера (за наявності посади), а також
  відбитком печатки юридичної особи;

• висновок аудиторської фірми (аудитора), що складений за
  вимогами, передбаченими Положенням, щодо фінансового стану
  та про можливість здійснення внеску до статутного капіталу бан­
  ку за рахунок власних коштів (власного капіталу);

• повідомлення юридичної особи про відсутність заборгова­
  ності за зобов'язаннями перед бюджетами всіх рівнів;

• довідки банків, що обслуговують рахунки, з яких здійснюва­
  тиметься оплата акцій (паїв, часток), про наявність коштів на цих

114

Ю. В. ВАЩЕНКО

рахунках, періодичність проведення операцій за ними (ця вимога не поширюється на банки);

• довідки банків, що надали кредити, про стан виконання зо­
  бов'язань щодо їх повернення (ця вимога не поширюється на ба­
  нки);

• висновок Антимонопольного комітету України у випадках,
  передбачених чинним законодавством України;

• анкету, заповнену членами спостережної ради, правління
  юридичної особи — заявника;

• анкету, заповнену фізичними особами, які мають істотну
  участь в юридичній особі — заявнику;

• копії установчих документів власників істотної участі в
  юридичній особі — учаснику, яка матиме істотну участь у банку,
  засвідчені в нотаріальному порядку, їх фінансову звітність за
  останні чотири звітних періоди (квартали) та висновки аудитор­
  ських фірм (аудиторів) про підтвердження їх звітності за остан­
  ній звітний період (квартал).

Рішення про надання письмового дозволу на придбання або збільшення істотної участі в банку або відмову в наданні такого дозволу надає Комісія Національного банку або Комісія Націона­льного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків при територіальному відділенні у місячний строк із дня отриман­ня всіх документів.

Про надання письмового дозволу на придбання або збільшен­ня істотної участі в банку територіальне управління Національ­ного банку надсилає юридичній або фізичній особі лист за підпи­сом начальника територіального управління Національного банку. Копія листа надсилається відповідному банку та Націона­льному банку. Про надання письмового дозволу на придбання або збільшення істотної участі в банку Національний банк надси­лає юридичній або фізичній особі лист за підписом Голови Наці­онального банку. Копія листа надсилається відповідному банку та територіальному управлінню Національного банку за місце­знаходженням банку.

Письмовий дозвіл на придбання або збільшення істотної учас­ті в діючому банку є дійсним протягом трьох місяців з дня його видачі. Про використання дозволу банк повідомляє територіальне управління Національного банку за його місцезнаходженням і Департамент реєстрації та ліцензування банків Національного банку в дводенний строк із дня використання дозволу. Націона­льний банк не надає дозволу на придбання істотної участі в банку або її збільшення, якщо:

Банківське право

• особа, яка придбаває або збільшує істотну участь, не має
  бездоганної репутації. Якщо такою особою є юридична особа, то
  ця вимога поширюється на членів виконавчого органу та спосте­
  режної ради юридичної особи, а також на власників істотної уча­
  сті, які є фізичними особами;

• особа, яка придбаває або збільшує істотну участь, не має
  власних коштів, яких достатньо для заявленого внеску;

• придбання або збільшення істотної участі загрожуватиме ін­
  тересам вкладників та інших кредиторів банку або розвитку кон­
  курентного середовища в банківській системі.

Відкриття філій, представництв та відділень комерційних банків

Філії банків відкриваються за згодою Національного банку України, яка надається на підставі таких документів:

1. клопотання банку про відкриття філії із зазначенням місце­
   знаходження та основних видів діяльності філії;

2. рішення спостережної ради банку про відкриття філій;

3. положення про філію, затвердженого спостережною радою
   банку;

4. інформації про керівника та головного бухгалтера філії.

Національний банк України перевіряє відповідність примі­щення і обладнання філії вимогам, встановленим Національним банком України. Звертаємо увагу, що зазначену перевірку Націо­нальний банк України здійснює на місці, тобто, застосовує такий метод банківського нагляду, як інспектування.

Реєстрація філій банку здійснюється Національним банком України протягом одного місяця з моменту надання усіх необ­хідних документів шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру банків.

Банки зобов'язані надавати інформацію Національному банку України про відкриття представництва, яка вноситься до Дер­жавного реєстру банків.

Для внесення до Державного реєстру банків інформації про відкриття представництва банк подає до територіального управ­ління Національного банку за місцезнаходженням банку такі до­кументи:

1. клопотання банку про реєстрацію представництва із зазна­
   ченням його внутрішньобанківського реєстраційного коду;

2. копію протоколу (або витяг з протоколу) компетентного ор­
   гану банку, засвідчений відбитком печатки банку, про відкриття
   представництва, що прийняте не раніше ніж за три місяці до часу
   подання клопотання;

3. положення про представництво, затверджене компетентним
   органом банку та підписане головою правління (ради директорів)
   у чотирьох примірниках;

4. копію довіреності керівнику представництва, засвідчену
   відбитком печатки банку, на здійснення представницьких функ­
   цій від імені банку.

Територіальне управління Національного банку відмовляє в реєстрації представництва банку, якщо банк значно недокапіталі-зований або критично недокапіталізований.

Реєстрація представництва банку здійснюється протягом деся­ти робочих днів із дня отримання територіальним управлінням Національного банку за місцезнаходженням банку всіх необхід­них документів.

Представництво вважається зареєстрованим після внесення від­повідного запису до Державного реєстру банків. Про здійснення за­пису щодо реєстрації представництва Генеральний департамент бан­ківського нагляду повідомляє листом територіальне управління Національного банку за місцезнаходженням представництва, тери­торіальне управління Національного банку і банк з доданням поло­ження про представництво з реєстраційним номером, яке засвідчене підписом директора Департаменту реєстрації та ліцензування банків.

Законодавством встановлені умови, за яких банки можуть від­кривати відділення (зокрема, щодо формування резервів, дотри­мання економічних нормативів та ін.)

Для погодження відкриття відділення банк подає до територі­ального управління Національного банку за місцезнаходженням відділення такі документи:

1. клопотання банку про погодження відкриття відділення із за­
   значенням його місцезнаходження, внутрішньобанківського реєст­
   раційного коду відділення, письмового підтвердження банку щодо
   дотримання встановлених законодавством вимог і відповідності ква­
   ліфікації керівника відділення (у разі його наявності), а також ква­
   ліфікації інших працівників відділення внутрішньобанківським ви­
   могам та вимогам нормативно-правових актів Національного банку,
   з урахуванням переліку операцій, які проводитимуться відділенням;

2. рішення компетентного органу банку про відкриття відді­
   лення (протокол або витяг з протоколу, засвідчений відбитком
   печатки банку), що дійсне протягом шести місяців з часу його
   прийняття;

3. затверджене компетентним органом банку положення про
   відділення з зазначенням підпорядкованості відділення (бан­
   ку/філії) у трьох примірниках;

116

/О. в. ВАЩЕНКО

Банківське право

117

4)дозвіл компетентного органу банку на право проведення відділенням окремих операцій.

Відповідні територіальні управління Національного банку України (за місцезнаходженням банку, філії (у разі відкриття від­ділення на балансі філії) та за місцезнаходженням відділення) пе­ревіряють дотримання встановлених законодавством вимог для відкриття відділення.

У разі дотримання зазначених вимог та отримання позитивно­го висновку територіального управління Національного банку за місцезнаходженням відділення банку (або Генерального депар­таменту банківського нагляду — щодо банків, кореспондентсь­кий рахунок яких відкрито в Операційному управління Націона­льного банку) Комісія Національного банку при територіальному управлінні за місцезнаходженням відділення приймає рішення про погодження відкриття відділення та повідомляє про прийняте рішення банк і територіальне управління Національного банку за місцезнаходженням відділення банку (або Генеральний департа­мент банківського нагляду — щодо банків, кореспондентський рахунок яких відкрито в Операційному управлінні Національного банку). У повідомленні про прийняте рішення щодо погодження відкриття^відділення зазначаються повна та скорочена назва від­ділення, його внутрішньобанківський реєстраційний код, місце­знаходження відділення, телефони, прізвище керівника (у разі його наявності). Разом із повідомленням направляється також і положення про відділення.

Для реєстрації представництва банку-нерезидента уповно­важена особа подає до Національного банку такі документи:

• клопотання про реєстрацію представництва, засвідчене під­
писом уповноваженої особи та відбитком печатки банку;

.„* ^в^^{тяг 3} банківського (торговельного) реєстру або інший офі­ційний документ, що підтверджує реєстрацію банку;

• положення про представництво в чотирьох примірниках;

• доручення іноземного банку керівникові представництва на
  право здійснення представницьких функцій.

Документи для реєстрації представництва розглядаються Ге­неральним департаментом банківського нагляду, Юридичним де­партаментом (у разі потреби — іншими департаментами) і пода­ються на розгляд Комісії Національного банку.

Після прийняття відповідного рішення представництву вида­ється свідоцтво про державну реєстрацію.

Слід пам'ятати, що представництво іноземного банку не може здійснювати банківські операції.

Створення дочірніх банків,

філій і представництв українського банку

на території інших держав

Українські банки мають право створювати дочірні банки, філії чи представництва на території інших держав на підставі дозволу Національного банку України. Для відкриття дочірніх банків, фі­лій або представництв українських банків на території інших держав пред'являються такі самі вимоги, які встановлені для від­криття філій чи представництв банків на території України, за умови надання Національним банком України дозволу на здійс­нення інвестиції за кордон у зв'язку із створенням філії чи пред­ставництва банку на території іншої держави.

Для створення дочірнього банку, філії чи представництва українського банку за кордоном цей банк подає до Національно­го банку України бізнес-план та економічне обгрунтування доці­льності створення дочірнього банку, філії чи представництва ба­нку за кордоном.

Дочірній банк, філія чи представництво українського банку на території іншої держави реєструються відповідно до вимог зако­нодавства цієї держави.

Банк у місячний термін має повідомити Національний банк України про відкриття дочірнього банку, філії чи представництва на території іншої держави з наданням копій відповідних доку­ментів про їх реєстрацію.

Порядок створення банківських об'єднань

Банківське об'єднання створюється за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру

банків.

Порядок отримання дозволу на створення банківського об'єд­нання та порядок його державної реєстрації встановлюються На­ціональним банком України.

Банк може бути учасником лише одного банківського об'єд­нання. Учасники банківського об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та дотриманням умов укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання.

Банківське об'єднання зобов'язане публікувати в офіційних друкованих виданнях — газеті «Урядовий кур'єр» або «Голос

118

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

України» інформацію про створення банківського об'єднання за визначеною Національним банком України формою, про зміни у ньому та про припинення його діяльності, а також консолідовану звітність за обсягами та за формою, встановленими Національ­ним банком України.

Учасники банківського об'єднання несуть відповідальність за зобов'язаннями інших його учасників відповідно до укладеного між ними договору.

§ 5. Надання дозволів та ліцензій на здійснення банківських операцій

Правові засади ліцензування банків та небанківських фінансових установ викладені у Законі України «Про банки і ба­нківську діяльність» та конкретизовані у відповідних норматив­но-правових актах Національного банку України. Відповідно до зазначеного Закону банк має право здійснювати банківську дія­льність тільки після отримання банківської ліцензії. Без отриман­ня банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідаль­ність згідно із законами України.

Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтве­рджують:

• наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіта­
  лу банку у розмірі, що встановлюється цим Законом;

• забезпеченість банку належним банківським обладнанням,
  комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщен­
  нями відповідно до вимог Національного банку;

• наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами прав­
  ління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та до­
  свід, необхідний для управління банком.

120

Національний банк України може відмовити у наданні ліцен­зії, якщо зазначені умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується. Рішення про

Ю. В. ВАЩЕНКО

надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні прийма­ється Національним банком України протягом одного місяця з дня отримання повного пакета визначених документів. Банківсь­ка ліцензія не може передаватися третім особам.

Порядок ліцензування банків конкретизований у Положенні про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових до­зволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджено­му постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275. У цьому Положенні визначено, що філії ба­нків здійснюють банківські та інші операції згідно з положенням про філію, на підставі банківських ліцензій та письмових дозво­лів, отриманих банками, і лише за умови наявності та у межах письмового дозволу, наданого банком.

Письмовий дозвіл на здійснення окремих операцій видається банку за таких умов:

1. Наявність банківської ліцензії.

2. Рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам
   Національного банку, що підтверджується незалежним аудито­
   ром.

3. Банк не є об'єктом застосування заходів впливу:

• протягом усього періоду діяльності — для банків, які отри­
  мали банківську ліцензію менше ніж за шість місяців до часу
  звернення до Національного банку з клопотанням про видачу
  письмового дозволу;

• протягом шести місяців, що передують зверненню банку до
  Національного банку з клопотанням про видачу письмового до­
  зволу — для банків, які здійснюють банківську діяльність на під­
  ставі банківської ліцензії більше ніж за шість місяців.

4. Банк подав план (бізнес-план) щодо певних операцій, на
право здійснення яких банк бажає отримати письмовий дозвіл, і
цей план схвалено Національним банком. Процедура схвалення
плану (бізнес-плану) вважається виконаною у разі відсутності за­
уважень з боку Національного банку при прийнятті відповідного
рішення про видачу банку письмового дозволу на здійснення

операцій.

121

5. Банк має достатні фінансові можливості для здійснення та­
   

кої діяльності.

1. Наявність підрозділів, які виконуватимуть відповідні опе­
   рації згідно з поданим банком планом (бізнес-планом), служби
   внутрішнього аудиту, а також підрозділу з питань аналізу та
   управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів
   щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів, структу-

Банківське право

ри балансу відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку.

7. Наявність керівників підрозділів банку, кандидатури яких
   відповідають вимогам, встановленим у цьому Положенні. З ме­
   тою визначення професійної придатності та ділової репутації ке­
   рівників інших підрозділів та заступників головного бухгалтера в
   разі потреби з ними також може бути проведена співбесіда.

8. Наявність комітетів, а саме: кредитного, тарифного, з питань
   управління активами і пасивами та відповідних положень про них,
   що відповідають вимогам чинного законодавства України.

9. Наявність відповідних внутрішніх положень банку, що ре­
   гулюють політику управління активами і пасивами, кредитну, ін­
   вестиційну, облікову політику банку та проведення ним діяльно­
   сті, на яку він бажає отримати в Національному банку письмовий
   дозвіл, що відповідають вимогам чинного законодавства України.

Положенням також визначено спеціальні вимоги, яким має від­повідати банк для отримання дозволу на здійснення певних бан­ківських операцій, перелік документів, які банк подає для отри­мання ліцензії та дозволу, особливості ліцензування банківських корпорацій, порядок розгляду документів у Національному банку. Зокрема, у Положенні закріплені додаткові вимоги щодо діяльнос­ті спеціалізованих розрахункових (клірингових банків). За наявно­сті банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку спеціалізовані розрахункові (клірингові) ба­нки мають право здійснювати такі банківські операції:

122

• відкриття та ведення рахунків клієнтів (резидентів та нере­
  зидентів) і банків-кореспондентів (резидентів та нерезидентів) у
  національній та іноземній валютах з метою забезпечення їх роз­
  рахунків за угодами, укладеними третіми особами на біржовому
  та позабіржовому ринках, а також інших розрахунків за взаємни­
  ми зобов'язаннями третіх сторін;

• купівля, продаж і зберігання платіжних документів, цінних
  паперів, а також операції з ними, що пов'язані з виконанням до­
  ручень клієнтів та банків-кореспондентів, підтриманням ліквід­
  ності і виконанням зобов'язань учасників біржових та позабіржо-
  вих угод;

• видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань за тре­
  тіх осіб, що передбачають виконання в грошовій формі за умови,
  що надання таких зобов'язань пов'язано з процедурою гаранту­
  вання виконання укладених на біржовому і позабіржовому ринку
  угод та за дорученням клієнтів;

Ю. В. ВАЩЕНКО

• залучення коштів, цінних паперів та інших активів клієнтів
  та банків-кореспондентів для виконання укладених на біржовому
  та позабіржовому ринках угод або за дорученням клієнтів;

• вкладання коштів у статутні фонди інших юридичних осіб об­
  межується вкладанням коштів у статутні фонди бірж, позабіржо-
  вих/торговельних систем, депозитаріїв та установ, що займаються
  клірингом і розрахунками на біржовому та позабіржовому ринках;

• надання та отримання кредитів на міжбанківському ринку
  — у межах регулятивного капіталу банку;

• клірингові операції — за угодами на всіх сегментах фінан­
  сового ринку.

Спеціалізованим розрахунковим (кліринговим) банкам не до­зволяється:

• залучати кошти від населення на депозити;

• залучати міжбанківські кредити для проведення власних ак­
  тивних операцій;

• брати на себе ризики третіх осіб шляхом видачі гарантій та
  поручительств, окрім випадків, пов'язаних з проведенням відпо­
  відних розрахунків за угодами, укладеними цими особами на ор­
  ганізаційно оформлених ринках.

Порядок ліцензування небанківських фінансових установ ви­значено у Положенні про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківським фінансовим уста­новам, затвердженому постановою Правління Національного ба­нку України від 16 серпня 2001 р. № 344.

Відповідно до цього Положення Національний банк видає не­банківським фінансовим установам ліцензії на здійснення таких банківських операцій:

• відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів, у тому чи­
слі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платі­
жних інструментів та зарахування коштів на них через банківські

установи;

• розміщення залучених коштів від свого імені, на власних

умовах та на власний ризик.

Національний банк видає небанківській фінансовій установі ліцензію на здійснення окремих банківських операцій у разі до­тримання нею таких обов'язкових умов:

• включення небанківської фінансової установи до Державно­
  го реєстру фінансових установ;

• отримання небанківською фінансовою установою ліцензії
  Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг на
  провадження діяльності з надання фінансових послуг;

■"123

Банківське право

• наявність регулятивного капіталу в сумі, еквівалентній не
  менше ніж 1 млн євро;

• строк діяльності небанківської фінансової установи не мен­
  ше ніж один рік після отримання ліцензії Державної комісії на
  провадження діяльності з надання фінансових послуг;

• наявність прибутку за даними річного фінансового звіту про
  фінансові результати, підтвердженого аудитором;

• наявність системи бухгалтерського обліку та звітності, що
  відповідає вимогам законодавства України, встановленого для
  небанківських фінансових установ;

• відсутність заборгованості за зобов'язаннями перед бюдже­
  тами всіх рівнів;

• бездоганна ділова репутація та відповідна кваліфікація кері­
  вників небанківської фінансової установи (повна вища юридична
  чи економічна освіта та стаж роботи у фінансово-банківській
  сфері не менше трьох років);

• наявність кваліфікованих кадрів для проведення відповідних
  банківських операцій, які мають відповідати кваліфікаційним
  вимогам, визначеним у додатку до Положення про порядок вида­
  чі банкам банківських операцій, письмових дозволів та ліцензій
  на виконання окремих операцій;

• наявність приміщень, що відповідають вимогам цього Положення;

• наявність технічних та інших умов, потрібних для здійснен­
  ня окремих банківських операцій та забезпечення їх належного і
  своєчасного обліку відповідно до законодавства України (у тому
  числі відповідне програмне забезпечення, комп'ютерна техніка,
  комунікаційні засоби тощо);

• дотримання критеріїв і нормативів, установлених для небан­
  ківських фінансових установ (у тому числі ліквідності, капіталу,
  платоспроможності, прибутковості, якості активів та ризиковості
  операцій), протягом останніх шести місяців, що передують звер­
  ненню небанківської фінансової установи до Національного банку;

• відсутність застосування Державною комісією заходів впли­
  ву до небанківської фінансової установи за порушення нею чин­
  ного законодавства України протягом останніх шести місяців, що
  передують її зверненню до Національного банку.

Філія небанківської фінансової установи має право здійснюва­ти окремі банківські операції згідно з положенням про філію та за умови видачі їй небанківською фінансовою установою — юри­дичною особою дозволу на здійснення визначених у цьому до­зволі окремих банківських операцій, погодженого з територіаль­ним управлінням Національного банку.

§ 6. Проведення інспектування комерційних банків в Україні

Правові засади проведення інспекційних перевірок ко­мерційних банків в Україні закріплені у Законі України «Про ба­нки і банківську діяльність». Відповідно до статті 71 цього Зако­ну кожний банк є об'єктом перевірки на місці інспекторами Національного банку України чи аудиторами, призначеними На­ціональним банком України.

Перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і ста­більності операцій банку, достовірності звітності банку і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів Національного банку України.

Перевірка банків здійснюється відповідно до плану, затвер­дженого Національним банком України. Планова перевірка здій­снюється не частіше одного разу на рік. Про проведення планової перевірки Національний банк України зобов'язаний повідомити банк не пізніше, ніж за 10 днів до його початку.

Банки зобов'язані забезпечити інспекторам Національного ба­нку України та іншим уповноваженим ним особам вільний до­ступ до всіх документів та інформації з дотриманням правил цієї статті, а при перевірці на місці — можливість вільного доступу в робочий час у всі приміщення банку.

Керівництво банку призначає компетентного представника для надання необхідних документів та пояснень і забезпечує приміщенням для роботи працівників служби банківського на­гляду Національного банку України.

Національний банк України може прийняти рішення про про­ведення позапланової перевірки банку при наявності обгрунтова­них підстав. Таке рішення має бути підписане Головою Націона­льного банку України або уповноваженою ним особою.

Для здійснення своїх повноважень щодо нагляду Національ­ний банк України має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їх діяльність та пояснення з окремих питань дія­льності банку.

Не допускається надання матеріалів перевірки третім особам у разі, якщо в матеріалах перевірки відсутні дані про факти пору­шень законодавства.

У ході перевірки банку Національний банк України має право перевіряти будь-яку звітність афілійованої особи банку щодо вза-

124

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

125

ємовідносин з банком з метою визначення впливу відносин з афі-лійованою особою на стан банку. Для цілей перевірки афілійова-ні особи надають Національному банку України сприяння відпо­відно до положень цієї статті у тому ж порядку, що застосо­вується до банків.

У статті 72 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» визначено коло осіб, на яких поширюється наглядова дія­льність Національного банку України. Згідно з цією статтею На­ціональний банк України має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, з метою дотримання законодавства щодо банківської ді­яльності. При здійсненні перевірки Національний банк України має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зо­бов'язані подавати Національному банку України затребувану інформацію у визначений ним строк.

До осіб, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, відносяться:

1. власник істотної участі у банку, якщо Національний банк
   України вважає, що він не відповідає вимогам, встановленим цим
   Законом щодо істотної участі, або негативно впливає на фінансо­
   ву безпеку і стабільність банку;

2. особа, що придбала істотну участь у банку без письмового
   дозволу Національного банку України.

Об'єктом перевірки Національного банку України може бути також особа, щодо якої є достовірна інформація про здійснення цією особою банківської діяльності без банківської ліцензії.

§ 7. Правові засади застосування заходів впливу за порушення банківського законодавства

Відповідно до статті 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного ба­нку України відповідно до цього Закону, банківського законодав­ства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України

адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких відносяться:

1. письмове застереження щодо припинення порушення та
   вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення
   невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих
   процентних виплат за залученими коштами, зменшення чи від­
   чуження неефективних інвестицій;

2. скликання загальних зборів учасників, спостережної ради
   банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програ­
   ми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку;

3. укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи ви­
   значена угодою особа зобов'язується вжити заходів до усунення
   порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

4. видати розпорядження щодо:

а) зупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-
якій іншій формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кре­
дитами та іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих
видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;

д) заборони надавати бланкові кредити;
є) накладення штрафів на:

• керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних міні­
  мумів доходів громадян;

• банки відповідно до положень, затверджених Правлінням
  Національного банку України, але у розмірі не більше одного
  відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику іс­тотної участі в банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національно­го банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення поса­
дової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного
порушення цією особою вимог цього Закону або нормативно-
правових актів Національного банку України;

з) реорганізації банку;

и) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення Закону чи нормативно-правових актів Наці­онального банку України, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настанні ознак неплатоспроможності банку Націо-

126'

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

127

нальний банк України має право відкликати ліцензію та ініціюва­ти процедуру ліквідації банку згідно з положеннями цього Закону. •

Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представ» ника юридичної особи — власника істотної участі, якій пред'яв­лено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог Закону або нормативно*-правових актів Національного банку України або якщо таку осо­бу визнано винною у вчиненні корисливого злочину із призна­ченням покарання без позбавлення волі, Національний банк України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв).

Особу, яку на підставі розпорядження Національного банку України було відсторонено від посади або якій тимчасово забо­ронено користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв), мо­же бути поновлено на посаді або відновлено у використанні пра­ва голосу придбаних акцій (паїв) лише на підставі попереднього дозволу Національного банку України.

Рішення Національного банку України щодо призначення тимчасової адміністрації є виконавчим документом.

Порядок застосування заходів впливу та санкцій за порушення банківського законодавства закріплений у статті 74 Закону Украї­ни «Про банки і банківську діяльність». Згідно з цією статтею штрафи на керівників та службових осіб банку, фізичних осіб — власників істотної участі накладаються в порядку, передбаченому Кодексом України про адміністративні правопорушення. Порядок застосування заходів впливу, передбачених цим Законом, а також розмір фінансових санкцій, що застосовуються до банків та інших юридичних осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Націо­нального банку України, встановлюються законами України та но­рмативно-правовими актами Національного банку України.

Такий порядок встановлений Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення бан­ківського законодавства, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р. № 369.

Згідно з цим Положенням заходи впливу застосовуються На­ціональним банком на підставі:

128

• результатів інспекційних (планових та позапланових) пере­
  вірок діяльності банків чи їх філій;

• результатів аналізу дотримання банками вимог банківського
  законодавства з використанням статистичної звітності, щомісяч­
  них і щоденних балансів тощо;

Ю. В. ВАЩЕНКО

• результатів перевірок діяльності банків аудиторськими ор­
  ганізаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодав­
  ства на їх здійснення;

• пропозицій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі
  порушення банком норм Закону України «Про Фонд гарантуван­
  ня вкладів фізичних осіб»;

• результатів перевірок дотримання банками валютного зако­
  нодавства, здійснених уповноваженими працівниками Націона­
  льного банку, що містять виявлені порушення банківського зако­
  нодавства, нормативно-правових актів Національного банку або
  здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вклад­
  ників чи інших кредиторів банку.

При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах, Національний банк співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення, надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися лише з такою метою:

• для перевіряння ліцензії установи на право ведення діяльності;

• для перевіряння права на здійснення банківської діяльності.

Слід зазначити, що заходи впливу, які застосовуються Національ­ним банком до банків, мають бути адекватними конкретним пору­шенням, які ними були допущені. Вибір адекватних заходів впливу, які застосовуються до банків відповідно до банківського законодавст­ва та вказаного вище Положення, має здійснюватися з урахуванням:

• характеру допущених банком порушень;

• причин, які зумовили виникнення виявлених порушень;

• загального фінансового стану банку та рівня достатності капіталу;

• розміру можливих негативних наслідків для кредиторів і
вкладників.

§ 8. Порядок реорганізації

та ліквідації комерційних банків

Реорганізація комерційних банків

Реорганізація банку — це злиття, приєднання, виді­лення, поділ банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, кош­тів, прав та обов'язків правонаступникам.

129

Банківське право

Злиття означає припинення діяльності двох або кількох банків як юридичних осіб та передачу належних їм майна, коштів, прав та обов'язків до банку-правонаступника, який створюється у ре­зультаті злиття.

Приєднання означає припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу належних йому майна, коштів, прав та обов'язків до іншого банку.

Поділ означає припинення діяльності одного банку як юриди­чної особи та передачу належних йому майна, коштів, прав та обов'язків у відповідних частинах до банків, які створюються внаслідок реорганізації цього банку шляхом поділу.

Виділення означає перетворення банку як юридичної особи та передачу певної частини належного йому майна, коштів, прав та обов'язків до банку, який створюється внаслідок реорганізації.

Перетворення передбачає зміну організаційно-правової форми товариства.

Необхідно зазначити, що реорганізація може бути добровіль­ною та примусовою (обов'язковою). Добровільна реорганізація проводиться за ініціативою самого банку (за рішенням загальних зборів акціонерів). Примусова реорганізація застосовується до проблемних банків за ініціативою НБУ або Верховною Радою України (щодо державних банків) у порядку, визначеному Зако­ном України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правовими актами НБУ.

Порядок здійснення добровільної реорганізації

Реорганізація за рішенням власників банку здійснюється згід­но із законодавством України про господарські товариства за умови попереднього дозволу Національного банку України.

Для одержання дозволу на реорганізацію банку до Національ­ного банку України подається заява з доданням необхідного об­грунтування та розрахунків, які б засвідчували настання позити­вних наслідків для вкладників та інших кредиторів банку.

Національний банк України не дає дозволу на реорганізацію банку у разі, якщо є достатні підстави вважати, що реорганізація загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів і банк, ство­рений у результаті реорганізації, не буде відповідати вимогам щодо економічних нормативів його діяльності, порядку реєстра­ції банків і ліцензування їх діяльності.

Національний банк України надає дозвіл чи відмовляє у реор­ганізації банку протягом одного місяця з моменту отримання за­яви банку на реорганізацію.

Примусова реорганізація проблемних банків

Примусова реорганізація здійснюється у разі істотної загрози платоспроможності банку.

Рішення про реорганізацію банку, крім перетворення, має міс­тити інформацію про:

1. угоду про реорганізацію у разі злиття або приєднання;

2. призначення персонального складу комісії для проведення
   реорганізації;

3. призначення персонального складу ревізійної комісії для
   проведення інвентаризації та ревізії матеріальних цінностей, що
   перебувають на обліку банку (банків);

4. призначення незалежного аудитора, що має сертифікат На­
   ціонального банку України;

5. строки проведення реорганізації;

6. склад правління (ради директорів) після реорганізації.

Реорганізація розпочинається після затвердження Національ­ним банком України плану реорганізації, який крім інших необ­хідних заходів повинен передбачати подання Національному ба­нку України відповідних документів, необхідних для державної реєстрації нового банку або для реєстрації змін і доповнень до установчих документів існуючого банку.

Банк вважається реорганізованим з моменту внесення Націо­нальним банком України змін до Державного реєстру банків.

У разі примусової реорганізації рішення, передбачені пункта­ми 2—6 частини першої статті 28 Закону «Про банки і банківську діяльність», приймаються Національним банком України, угода про реорганізацію не підписується, загальні умови реорганізації визначаються постановою правління Національного банку України і є обов'язковими для виконання усіма сторонами.

Угода про злиття або приєднання укладається банками, що реор­ганізуються шляхом злиття або приєднання, у письмовій формі.

Угода про злиття або приєднання містить положення, що ре­гулюють питання, визначені у статті 28 Закону «Про банки і бан­ківську діяльність».

ізо"

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

131

Угода про злиття або приєднання набирає законної сили з мо­менту затвердження її більшістю у дві третини голосів акціонерів (учасників) на загальних зборах кожного з банків.

Ліквідація комерційних банків

Мабуть, немає іншої юридичної особи, ніж банк, ліквідація якої викликала б такий масовий резонанс у суспільстві. Це, безу­мовно, пов'язано із особливим правовим статусом банку, специ­фікою здійснюваної ним діяльності. Враховуючи, що банк є ве­ликим фінансовим посередником, припинення його діяльності не може не позначитися на значній кількості фізичних та юридич­них осіб — клієнтів цього банку та пов'язаних з ними осіб. Як справедливо зазначають у своїй публікації К. Раєвський та М.Зубок, одним із найголовніших завдань як у діяльності банків, так і в процесі їх ліквідації є захист клієнтів і вкладників банку . У зв'язку з цим надзвичайно важливим є чітке врегулювання у законодавстві ліквідаційної процедури банку. Проаналізуємо по­ложення банківського законодавства України, якими регламен­туються зазначені відносини.

Отже, відповідно до статті 1 Закону України «Про банки і ба­нківську діяльність» ліквідація банку — процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до поло­жень цього Закону.

Банк може бути ліквідований:

1. з ініціативи власників банку;

2. з ініціативи Національного банку України (у тому числі за
   заявою кредиторів).

Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України про господарські товарист­ва, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом, та за згодою Національного банку України. Як бачимо, на відміну від ін­ших юридичних осіб, для ліквідації банку однієї лише згоди його власників є недостатньо. Таке положення закріплене у Законі саме з метою захисту інтересів клієнтів банку та забезпечення стабільності фінансово-кредитної системи держави в цілому.

Ліквідація банку з ініціативи Національного банку України здійснюється відповідно до Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.

132*

^{9 5} Раєвський К., Зубок М. Ліквідація банків. Організація процедури // Вісник НБУ. — Квітень 2003. — С. 11—14. — С. 11.

Ю. В. ВАЩЕНКО

Національний банк України зобов'язаний протягом двох днів після прийняття рішення про ліквідацію банку повідомити про це фонд гарантування вкладів фізичних осіб. У разі оскарження в судовому порядку рішення Національного банку про ліквідацію банку Національний банк України також повідомляє про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Особливості ліквідації банку в разі його неплатоспроможності

Однією з найпоширеніших підстав припинення банку як юри­дичної особи є його неплатоспроможність.

Право звернення до суду із заявою про визнання банку непла­тоспроможним та його ліквідацію мають:

1. кредитори банку;

2. Національний банк України.

Кредитори направляють рекомендованим листом до Націона­льного банку України заяву про ліквідацію банку при настанні ознак неплатоспроможності банку з додаванням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зо­бов'язань банку перед ними. Якщо протягом одного місяця з дня направлення заяви зазначені особи не отримали відповідь Націо­нального банку України, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним.

Законодавство України про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом спра­ви про визнання банку неплатоспроможним застосовується в час­тині, що не суперечить нормам Закону.

При підготовці справи до розгляду суддя отримує обґрунтова­ний висновок Національного банку України щодо доцільності лі­квідації банку або рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора. На­ціональний банк України зобов'язаний надати один із зазначених документів протягом місяця з дня отримання запиту суду.

Законодавством передбачена вирішальна роль Національного банку у зазначеному процесі: негативний висновок НБУ щодо доцільності відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку є підставою для залишення заяви без розгляду.

133

Якщо банк-боржник не спроможний виконати свої зо­бов'язання відповідно до рішення суду про примусове стягнення протягом шести місяців і за цей час не досягнуто домовленостей

Банківське право

щодо реструктуризації визначеного боргу, Національний банк України зобов'язаний відкликати ліцензію та ініціювати проце­дуру ліквідації банку.

Справа про визнання банку неплатоспроможним за заявою кредиторів може бути порушена лише після відкликання банків­ської ліцензії. При цьому після відкликання банківської ліцензії санація банку не допускається.

Орган, який ініціював рішення про ліквідацію, призначає лік­відатора. Ліквідатор приступає до виконання обов'язків негайно після відкликання ліцензії.

Протягом одного місяця з дня прийняття справи до розгляду суд повинен визначитися стосовно позову про ліквідацію банку. Єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок Національного банку України щодо доцільності ліквідації банку та відповідність застосування процедури ліквідації з боку Національного банку України вимо­гам Закону.

У своєму рішенні суд повинен підтвердити кандидатуру лікві­датора або призначити такого, що відповідає вимогам Закону. Єдиною підставою відхилення кандидатури ліквідатора, призна­ченого Національним банком України, може бути наявність кон­флікту інтересів, який став відомий суду.

Розгляд справи в суді щодо ліквідації банку не зупиняє діяль­ності ліквідатора, призначеного Національним банком України.

Процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізні­ше трьох років з дня відкликання банківської ліцензії.

Національний банк України має право продовжувати проце­дуру ліквідації банків на термін до одного року, а системоутво­рюючих банків — на термін до двох років.

Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про від­криття ліквідаційної процедури у газеті «Урядовий кур'єр» чи «Голос України» за рахунок банку у строки, передбачені закона­ми України, з дня прийняття Національним банком України рі­шення про відкликання ліцензії або власником банку рішення про ліквідацію банку.

Відомості про відкриття ліквідаційної процедури повинні місти­ти найменування та інші реквізити банку, що ліквідується, дату прийняття Національним банком України рішення про відкликання ліцензії або дату прийняття рішення власника банку про ліквідацію банку і призначення ліквідатора, відомості про ліквідатора.

Протягом одного місяця з дня опублікування оголошення про відкриття ліквідаційної процедури кредитори мають право заяви-

ти ліквідатору про свої вимоги до банку. Не дозволяється опублі­кування або розголошення іншим чином відомостей про неплато­спроможність банку до дня прийняття рішення про його ліквіда­цію. Особи, винні у розголошенні даної інформації, несуть відповідальність згідно з законами України.

Законом встановлені спеціальні вимоги до особи, яка може бути призначена ліквідатором банку. Так, ліквідатором може бу­ти призначено:

1. фізичну особу, яка відповідає вимогам, що висуваються За­
   коном до тимчасового адміністратора;

2. юридичну особу, яка здійснює професійну діяльність що­
   до тимчасової адміністрації та ліквідації банків, щодо надання
   аудиторських, юридичних або консалтингових послуг і має не
   менше трьох працівників з сертифікатом Національного банку
   України на право здійснення тимчасової адміністрації та лікві­
   дації банку.

Забороняється призначати ліквідатором банку фізичну або юридичну особу, яка виконувала функції тимчасового адмініст­ратора у цьому банку.

Фінансова відповідальність, життя та здоров'я ліквідатора мають бути застраховані згідно з законодавством України норма­тивно-правовими актами Національного банку України та дого­вором про ліквідацію банку відповідно до закону.

З дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призна­чення ліквідатора:

1. припиняються повноваження загальних зборів, спостереж­
   ної ради і правління (ради директорів) банку та тимчасового ад­
   міністратора, який негайно передає ліквідатору всі справи;

2. банківська діяльність банку завершується закінченням тех­
   нологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприяти­
   ме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси;

3. строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зо­
   бов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових плате­
   жів) вважається таким, що настав;

4. припиняється нарахування процентів, неустойки (штрафу,
   пені) та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості
   банку;

5. відомості про фінансове становище банку перестають бути
   конфіденційними чи становити банківську таємницю;

6. укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банку чи
   передачею його майна третім особам, допускається в порядку,
   передбаченому Законом;

134"

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

135

7. скасовуються арешт, накладений на майно (в тому числі на
   власні кошти банку на його рахунках) банку, чи інші обмеження
   щодо розпорядження його майном. Накладення нових арештів
   або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не
   допускається;

8. вимоги за зобов'язаннями банку, що виникли під час про­
   ведення ліквідації, можуть пред'являтися тільки в межах ліквіда­
   ційної процедури.

Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повнова­ження:

1. приймає до свого відання майно банку, вживає заходів що­
   до забезпечення його збереження;

2. виконує функції з управління та розпорядження майном банку;

3. здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку згідно з за­
   конодавством;

4. виконує повноваження органів управління банку;

5. очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;

6. пред'являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебітор­
   ської заборгованості банку, у тому числі через судові органи;

7. має право отримувати кредит для виплати вихідної допомо­
   ги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банку, який
   відшкодовується в першу чергу за рахунок коштів, одержаних від
   продажу майна банку;

8. з дня відкриття ліквідаційної процедури повідомляє праців­
   ників банку про звільнення та здійснює його відповідно до зако­
   нодавства України про працю;

9. заявляє в установленому законодавством порядку запере­
   чення по заявлених до банку вимогах кредиторів;

10) заявляє відмову від виконання договорів та в установле­
ному законодавством порядку розриває їх;

11. вживає заходів, спрямованих на виявлення та повернення
    

майна банку, що знаходиться у третіх осіб;

1. передає у встановленому порядку на зберігання документи
   банку, які відповідно до нормативно-правових актів підлягають
   обов'язковому зберіганню;

2. вживає заходів, які, на його думку, дадуть можливість
   отримати максимальну виручку від продажу активів у найкорот-
   ший строк;

3. реалізує майно банку для задоволення вимог, включених до
   реєстру вимог кредиторів;

4. повідомляє про своє призначення державний орган з питань
   банкрутства в десятиденний строк з дня прийняття рішення та

надає державному органу з питань банкрутства інформацію для ведення єдиної бази даних щодо підприємств-банкрутів;

16) здійснює інші повноваження, передбачені Законом.

З дня призначення ліквідатора до нього переходять права ке­рівника (органів управління) банку. Протягом трьох днів з дня призначення ліквідатора керівники банку забезпечують передачу бухгалтерської та іншої документації банку, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку ліквідатору. У разі ухи­лення від виконання зазначених обов'язків винні особи несуть відповідальність відповідно до вимог чинного законодавства України.

При виконанні своїх обов'язків ліквідатор за своїм статусом прирівнюється до представника Національного банку України. Будь-яка особа, що навмисно перешкоджає доступу ліквідатора до банку, його активів, книг, записів, документів, несе адмініст­ративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавст­вом. Правоохоронні органи зобов'язані надавати допомогу лікві­датору в його роботі на підставі письмового звернення.

Ліквідатор припиняє приймання вимог кредиторів після закін­чення одного місяця з дня опублікування оголошення про поча­ток ліквідаційної процедури.

Ліквідатор протягом трьох місяців з дня опублікування ого­лошення про початок ліквідаційної процедури здійснює такі за­ходи щодо задоволення вимог кредиторів:

1. визначає суму заборгованості кожному кредитору та відно­
   сить вимоги до певної черги погашення;

2. відхиляє вимоги у разі їх непідтвердження;

3. відповідно до вимог нормативно-правових актів Фонду га­
   рантування вкладів фізичних осіб надає Фонду протягом двадця­
   ти робочих днів із дня настання недоступності вкладів повний
   перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за
   вкладами, із визначенням їх розрахункової суми, що підлягає
   відшкодуванню;

4. складає перелік акцептованих ним вимог для затвердження
   Національним банком України;

5. сповіщає кредиторів про акцептування вимог;

6. щотижня протягом трьох тижнів публікує оголошення про
   день і місце, де можна ознайомитися з переліком вимог, та про
   дату подання цього переліку Національному банку України.

Кредитори мають право надіслати ліквідатору свої заперечен­ня щодо визнаних ним вимог протягом одного місяця з дня отри­мання повідомлення.

136"

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

137

Ліквідатор має право з дозволу Національного банку України погашати вимоги до банку до моменту завершення складання пе­реліку вимог та його затвердження Національним банком Украї­ни лише за угодами, що забезпечують здійснення ліквідаційної процедури.

Ліквідатор зобов'язаний у двомісячний строк з дня призна­чення надіслати повідомлення всім клієнтам, які користуються послугами відповідального зберігання, про необхідність вилучи­ти свої цінності протягом трьох місяців з дня оголошення про початок ліквідаційної процедури.

Матеріальні цінності, що перебували на відповідальному збе­ріганні банку і не були вилучені власниками в зазначений у по­відомленні строк, вважаються фондами, на які не можуть претен­дувати кредитори банку. Ці цінності переходять у розпорядження Національного банку України для повернення законним влас­никам.

Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процеду­рі, оцінюється ліквідатором у порядку, встановленому законодав­ством України. Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою.

Для здійснення оцінки майна ліквідатор має право залучати на підставі договору спеціалістів з оплатою їх послуг за рахунок лі­квідаційної маси, якщо інше не встановлено Національним бан­ком України.

Після проведення інвентаризації та оцінки майна банку лікві­датор розпочинає продаж майна на відкритих торгах, якщо Наці­ональним банком України не встановлено інший порядок його продажу.

Порядок продажу майна банку, склад, умови та строки при­дбання майна погоджуються з Національним банком України та повідомляються через засоби масової інформації.

У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банку ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Порядок проведення конкурсу (аукціону) визначається згідно із законо­давством України.

Майно банку, щодо обігу якого встановлено обмеження, про­дається на закритих торгах. У закритих торгах беруть участь осо­би, які відповідно до законодавства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі іншого речового права відповідно до цивільного законодавства України.

138

Порядок уступки вимог банку регулюється цивільним законо­давством України.

Ю. В. ВАЩЕНКО

Ліквідатор має право виставити на відкриті торги цінні папери та вимоги банку, якщо інший спосіб продажу (уступки) вимог банку не встановлено Національним банком України.

Кошти, одержані в результаті ліквідаційної процедури, спря­мовуються на задоволення вимог кредиторів у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що ви­
никли у випадках, визначених законодавством про гарантування
вкладів фізичних осіб;

в) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банку,
у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

г) витрати, пов'язані з роботою ліквідатора, в тому числі:

• на оплату державного мита;

• на публікацію оголошення про ліквідацію банку;

• на публікацію в органах інформації про порядок продажу
  майна банку;

• витрати ліквідатора, пов'язані з утриманням і збереженням

активів банку;

• на проведення аудиту;

• на оплату праці працівників, залучених для здійснення лік­
  відації;

д) зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди жит­
тю та здоров'ю громадян.

Перелічені витрати відшкодовуються після реалізації ліквіда­тором частини ліквідаційної маси, якщо інше не передбачено За­коном;

2. у другу чергу задовольняються вимоги вкладників — фізи­
   чних осіб в частині перевищення суми, передбаченої системою
   гарантування вкладів фізичних осіб, вимоги, що виникли із зо­
   бов'язань банку перед працівниками;

3. у третю чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру над­ходження на рахунок коштів від продажу майна банку після пов­ного задоволення вимог попередньої черги.

У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимо­ги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кож­ному кредиторові однієї черги.

У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в установ­леному порядку вимоги ліквідатор не враховує суму грошових вимог цього кредитора.

Банківське право ^ 39

Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними.

Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

У разі, якщо на момент закінчення строку ліквідації залишилися непроданими активи банку і негайний продаж матиме наслідком іс­тотну втрату їх вартості, ліквідатор передає такі активи в управлін­ня визначеній Національним банком України юридичній особі, яка зобов'язана вжити заходів щодо продовження погашення заборго­ваності кредиторів банку за рахунок отриманих активів.

Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається власникам, а майно державних банків — відповідно­му органу приватизації для наступного продажу. Кошти, одержа­ні від продажу цього майна, спрямовуються до Державного бю­джету України.

Майно кооперативних банків, що залишилося після задово­лення потреб кредиторів, підлягає використанню відповідно до законодавства України про кооперацію.

Ліквідація банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з моменту внесення запису про це до Державного реєстру банків після ухвалення звіту ліквідатора.

Окремі положення законодавства присвячені ліквідації бан­ківських об'єднань. Так, банківське об'єднання ліквідується за рішенням його учасників або з ініціативи Національного банку України за рішенням суду у разі, якщо діяльність такого банків­ського об'єднання суперечить антимонопольному законодавству України або загрожує інтересам вкладників банків чи стабільнос­ті банківської системи. Ліквідація банківського об'єднання не припиняє діяльності банків — його учасників.

РЕЗЮМЕ

1. Термін «регулювання» по відношенню до банківської діяльності можна розглядати у широкому та у вузькому розумінні. У широкому розумінні державне регулювання в сфері банківської діяльності якраз і включає всю систему заходів, які вживаються уповноваженими органа­ми держави для забезпечення сталого та надійного функціонування ба­нківського сектору. У вузькому розумінні банківське регулювання — це діяльність уповноважених органів, яка полягає у виданні правових актів у сфері банківської діяльності.

140

Ю. в. ВАЩЕНКО

2. Правові акти в сфері банківської діяльності прийнято поділяти на
   акти так званого пруденційного (або інакше «розумного») регулювання
   та акти економічного регулювання.

3. В Україні банківське регулювання та банківський нагляд є функ­
   ціями центрального банку України — Національного банку України.

4. Основні Базельські Принципи включають двадцять п'ять основ­
   них Принципів, які необхідні для того, щоб система банківського на­
   гляду була ефективною.

5. До системи банківського нагляду в Україні включаються:

• відділ банківського нагляду територіального управління;

• Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків при
  територіальному управлінні НБУ;

• начальник територіального управління НБУ;

• відповідні департаменти банківського нагляду НБУ;

• заступник голови Правління НБУ;

• Комісія з питань нагляду та регулювання діяльності банків НБУ.

6. Основні засади створення та ліцензування комерційних банків за­
   кріплені у Законі України «Про банки і банківську діяльність», які по­
   тім конкретизуються у відповідних нормативно-правових актах Націо­
   нального банку України.

7. Комерційний банк має право здійснювати банківську діяльність
   тільки після отримання банківської ліцензії. Без отримання банківської
   ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залучен­
   ню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню
   кредитів, а також вести рахунки.

8. Заходи впливу, що застосовуються Національним банком до бан­
   ків у разі порушення законодавства, мають бути адекватними конкрет­
   ним порушенням, які ними були допущені.

9. Реорганізація банку — це злиття, приєднання, виділення, поділ
   банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком
   яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків пра­
   вонаступникам.

   141

10. Реорганізація за рішенням власників банку здійснюється згідно із
    законодавством України про господарські товариства за умови попере­
    днього дозволу Національного банку України.

11. Примусова реорганізація здійснюється у разі істотної загрози
    платоспроможності банку.

Банківське право

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ

§ 1. Поняття банківської таємниці.

§ 2. Порядок розкриття банківської таємниці.

§ 3. Співвідношення понять «банківська таємниця» та

<■:

«комерційна таємниця банку».

§ 1. Поняття банківської таємниці

Поняття «банківська таємниця» є одним із централь­них понять банківського права, оскільки пронизує усі напрямки банківської діяльності.

Науковці вважають, що банківська таємниця — це комплекс­ний інститут, а сам термін припускає дві інтерпретації⁹⁶. У вузь­кому розумінні банківська таємниця — це обов'язок банку збері­гати в таємниці операції клієнтів від сторонніх осіб, насамперед конкурентів того чи іншого клієнта банку, операції, рахунки та вклади (депозити) своїх клієнтів і кореспондентів. У широкому розумінні це різновид службової таємниці, тобто конфіденційна інформація щодо клієнта, яка стала відома службовцю банку⁹⁷.

Положення, присвячені основним засадам банківської таєм­ниці, містяться як у загальному, так і у спеціальному банківсько­му законодавстві.

Згідно зі статтею 1076 Цивільного кодексу України банк гара­нтує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і ві­домостей про клієнта.

Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим

Карманов Є. Банківська таємниця як об'єкт цивільно-правового регулювання //

України. — 2001. — № 12. — С. 113.

Орлюк О. П. Банківське право: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2004. —

144"

/О. 8. ВАЩЕНКО

особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених законом про банки і банківську дія­льність.

У разі розголошення банком відомостей, що становлять бан­ківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшко­дування завданих збитків та моральної шкоди.

Основні правові засади банківської таємниці закріплені у главі 10 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до статті 60 цього Закону є інформація щодо дія­льності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним, чи тре­тім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.

Банківською таємницею, зокрема, є:

1. відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан корес­
   пондентських рахунків банків у Національному банку України;

2. операції, які були проведені на користь чи за дорученням
   клієнта, здійснені ним угоди;

3. фінансово-економічний стан клієнтів;

4. системи охорони банку та клієнтів;

5. інформація про організаційно-правову структуру юридич­
   ної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6. відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи ко­
   мерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків про­
   

дукції та інша комерційна інформація;

інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком
тієї, що підлягає опублікуванню;

коди, що використовуються банками для захисту інфор­
мації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таєм­ницю.

Положення цієї статті не поширюються на узагальнену по ба­нках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформа­ції, що підлягає обов'язковому опублікуванню, встановлюється Національним банком України та додатково самим банком на йо­го розсуд.

145

Як справедливо відмічає у своєму дослідженні правових пи­тань банківської таємниці Д. О. Гетманцев, частина 2 статті 60 Закону надає невичерпний перелік відомостей, які відносяться до банківської таємниці, у зв'язку з чим пропонує відносити до неї

Банківське право

будь-яку інформацію про клієнта, яка стала відомою банку під час співпраці з клієнтом ⁸.

Згідно зі статтею 61 Закону «Про банки і банківську діяль­ність» банки зобов'язані забезпечити збереження банківської та­ємниці шляхом:

1. обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка
   становить банківську таємницю;

2. організації спеціального діловодства з документами, що мі­
   стять банківську таємницю;

3. застосування технічних засобів для запобігання несанкціо­
   нованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4. застосування застережень щодо збереження банківської та­
   ємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і уго­
   дах між банком і клієнтом.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зо­бов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використо­вувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну ін­формацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.

Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошу­вати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

2. Порядок розкриття банківської ,.

Порядок розкриття банківської таємниці закріплений у статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до цієї статті інформація щодо юридичних та фізич­них осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається бан­ками:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника та­кої інформації;

* Гетманцев Д. О. Банківська таємниця: особливості ії нормативно-правового регу­лювання в Україні та в законодавстві зарубіжних країн // Лвтореф ... дис. канд. юрид. наук. — К„ 2003, — С. 9.

146

2. на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3. органам прокуратури України, Служби безпеки України,
   Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного ко­
   мітету України — на їх письмову вимогу стосовно операцій за
   рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи —
   суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

4. органам Державної податкової служби України на їх пись­
   мову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю
   стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або
   

   фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності за конк­
   ретний проміжок часу;

   1. спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з пи­
      тань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо
      здійснення фінансових операцій, які підлягають фінансовому мо­
      ніторингу згідно з законодавством про запобігання та протидію
      легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;

   2. органам державної виконавчої служби на їх письмову вимо­
      гу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків кон­
      кретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підпри­
      ємницької діяльності.

   Вимога відповідного державного органу на отримання інфор­мації, яка містить банківську таємницю, повинна:

   1. бути викладена на бланку державного органу встановленої
      форми;

   2. бути надана за підписом керівника державного органу (чи
      його заступника), скріпленого гербовою печаткою;

   3. містити передбачені Законом підстави для отримання цієї
      інформації;

   4) містити посилання на норми закону, відповідно до яких
   державний орган має право на отримання такої інформації.

   Право органів державної податкової служби на отримання ін­формації про рахунки клієнтів банків обмежене Законом України «Про Державну податкову службу в Україні». Відповідно до статті 11 цього Закону органи державної податкової служби мо­жуть звертатися із запитами до установ банків для отримання ін­формації про наявність рахунків відповідних платників банків. Інформація щодо руху коштів за цими рахунками може надавати­ся лише за рішенням суду.

   У зв'язку із зверненнями правоохоронних органів та банків щодо порядку та обсягів розкриття банками інформації, що ста­новить банківську таємницю, за рішенням суду, Національний банк України у листі від 19.04.2005 р. № 48-012/275-3973 роз'яс-

   
   

   ю. в. ващенко

   Банківське право

   147

   нив, що рішення суду, які набрали законної сили, відповідно до норм статті 124 Конституції України та статті 11 Закону України «Про судоустрій України» є обов'язковими для виконання на всій території України. Умисне невиконання рішення (постанови, ухвали) суду тягне за собою кримінальну відповідальність, вста­новлену статтею 382 Кримінального кодексу України. Законо­давством не передбачено здійснення виконавчого провадження щодо судових рішень про розкриття банками інформації, яка міс­тить банківську таємницю. Водночас нормами нової редакції Ци­вільного процесуального кодексу України передбачено, що рі­шення суду щодо розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, підлягає негайному виконанню. Оскар­ження такого рішення не зупиняє його виконання. На підставі вищевикладеного, у разі надходження до банку (отримання бан­ком) рішення (ухвали, постанови) суду щодо розкриття інформа­ції, яка містить банківську таємницю, щодо зазначеного у рішен­ні клієнта (клієнтів), Національний банк рекомендує вжити заходів щодо негайного виконання такого рішення суду. Якщо у рішенні суду не визначено порядку та/або форми надання такої інформації, рекомендується узгоджувати ці питання з особою, якій згідно з рішенням суду має бути розкрита інформація, що містить банківську таємницю.

   Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників на­даються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) помер­лих власників рахунків (вкладів).

   Банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншо­го банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта.

   Банк має право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій.

   Обмеження стосовно отримання інформації, що містить банків­ську таємницю, передбачені статтею 62 Закону «Про банки і банків­ську діяльність», не поширюються на службовців Національного банку України або уповноважених ними осіб, які в межах повнова­жень, наданих Законом України «Про Національний банк України», здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю. Національний банк України має право відповідно до міжнаро­дного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною

   148'

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Радою України, або за принципом взаємності надати інформацію про банк органу банківського нагляду іншої країни, якщо:

   1. це не порушує державні інтереси та банківську таємницю;

   2. є гарантії того, що отримана інформація буде використана
      виключно з метою банківського нагляду;

   3. є гарантія того, що отримана інформація не буде передана
      за межі органу банківського нагляду.

   Положення цієї статті не поширюються на випадки повідом­лення банками відповідно до законодавства про операції, що ма­ють сумнівний характер, та на інші передбачені законом випадки повідомлень про банківські операції спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу.

   Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України.

   У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом вито­ку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються вин­ними органами.

   
   

   § 3. Співвідношення понять «банківська таємниця» та «комерційна таємниця банку»

   Необхідно розрізняти поняття «банківська таємниця» та «комерційна таємниця банку». Науковці визначають комерційну та­ємницю банку як відомості про діяльність кредитної організації, конкретний перелік яких встановлено керівником банку з метою за­хисту прав та інтересів кредитної організації та доведено до посадо­вих осіб банку з врахуванням правил про відомості, які не можуть бути віднесені до кола об'єктів комерційної таємниці".

   На думку А, Ю. Вікуліна, між поняттями «банківська таємни­ця» та «комерційна таємниця» існує ряд принципових відміннос­тей, які полягають:

   1)у суб'єктному складі осіб, які встановлюють зміст та обсяг відповідної таємниці (банківська таємниця встановлена законо-

   149

   Тосунян Г. А., Вику лин А. Ю., Зкмалян А. М. Банковское право Российской Феде-рации. Общая часть: Учебник / Под общ. ред. акад. Б. Н. Топорнина. — М: Юристь, 1999. — С. 248.

   Банківське право

   давцем на рівні федерального закону, комерційну таємницю встановлює керівник комерційної організації на свій розсуд, він має право взагалі не встановлювати у підпорядкованій йому ор­ганізації режим комерційної таємниці);

   2. у суб'єктному складі осіб, які є власниками відомостей, які
      складають відповідну таємницю (власником банківської таємниці
      по відношенню до відомостей про самого себе є клієнт; власником
      комерційної таємниці є засновники комерційної організації, тобто,
      особи, які здійснюють право власності по відношенню до її майна);

   3. у тому, що встановлення та дотримання режиму банківської
      таємниці, а отже, і її захист, є обов'язком всіх службовців креди­
      тної організації та за невиконання її вони несуть дисциплінарну,
      матеріальну і кримінальну відповідальність; встановлення ж та
      дотримання режиму комерційної таємниці є не обов'язком, а
      правом керівника організації, яким він може і не скористатися .

   РЕЗЮМЕ

   

   Список рекомендованої літератури

   

   Гетманцев Д. О. Банківська таємниця: особливості її нормативно-правового регулювання в Україні та в законодавстві зарубіжних країн // Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. — К., 2003. — 19 с.

   Гетманцев Д. О. Проблеми визначення поняття банківської таємниці в законодавстві України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. — 2001. — № 44. — С. 25—28.

   Гетманцев Д. О. Проблеми обмеження правового захисту банківсь­кої таємниці з метою попередження легалізації майна, набутого злочин­ним шляхом // Вісник Київського національного університету імені Тара­са Шевченка. Юридичні науки. — 2002. — №47. — С.233-236.

   Карманов Є. Банківська таємниця як об'єкт цивільно-правового регу­лювання // Право України. — 2001. — № 12. — С. 113.

   Орлюк О. П. Банківське право: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер,

   2004. — 376 с.

   Тосунян Г. А., Викулин А. /О., Зкмалян А. М. Банковское право Рос-сийской Федерации. Общая часть: Учебник / Под общ. ред. акад. Б. Н. Топорнина. — М.: Юрисгь, 1999. — 448 с.

   
   

   1. Банківська таємниця — інформація щодо діяльності та фінансо­
      вого стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування
      клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг
      банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної
      шкоди клієнту.

   2. Банківська таємниця є різновидом службової таємниці.

   3. Законом визначено перелік інформації, яка становить банківську
      таємницю.

   4. Законом закріплено порядок розкриття інформації.

   5. Необхідно розрізняти поняття «банківська таємниця» та «комер­
      ційна таємниця банку».

   
   

   
   

   
   

   

   Контрольні запитання

   1. Що таке банківська таємниця?

   2. Якими нормативно-правовими актами регулю­
      ється інститут режим у банківської таємниці?

   3. Чи є банківська таємниця різновидом комер­
      ційної інформації?

   4. Який порядок розголошення банківської таємниці?

   ' Там само. — С. 249—250.

   
   

   
   

   
   

   
   

   150

   ю. в. ващенко

   Банківське право

   
   

   ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ

   § 1. Поняття та система фінансового моніторингу.

   § 2. Фінансові операції, які підлягають обов'язковому

   фінансовому моніторингу.

   § 3. Права та обов'язки банків як суб'єктів первинного моніторингу.

   § 4. Відповідальність за порушення вимог Закону Украї­ни «Про запобігання та протидію легалізації (відмиван­ню) доходів, одержаних злочинним шляхом».

   § 1. Поняття та система фінансового моніторингу

   Особливості правового статусу банків та небанківсь-ких фінансових установ як фінансових посередників обумовлю­ють виконання банками певних обов'язків як агентів держави при здійсненні контролю за дотриманням клієнтами законодавст­ва. Зокрема, банки та небанківські фінансові установи допомага­ють уповноваженим державним органам при здійсненні контро­лю за дотриманням податкового законодавства, валютного законодавства. Одним із таких напрямків є запобігання відми­ванню так званих «брудних» грошей, тобто, грошей, здобутих злочинним шляхом. Для цього у всьому світі створено систему фінансового моніторингу, який полягає у здійсненні контролю за операціями, що здійснюються фізичними та юридичними особа­ми через фінансових посередників — банки та небанківські фі­нансові установи.

   Серед міжнародних документів, які передбачають запрова­дження системи фінансового моніторингу, необхідно виділити Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боро­тьби з відмиванням грошей (РАТР). Зазначеним документом пе­редбачено заходи, яких повинні вжити держави для недопущення

   І52"

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   та протидії відмиванню грошей, одержаних злочинним шляхом. Особливо підкреслюється роль фінансових установ у цьому про­цесі. При цьому обов'язок вживати відповідних заходів поклада­ється не тільки на банки, а й на небанківські фінансові установи.

   У законодавстві Європейського Союзу також містяться доку­менти, присвячені регламентації відносин у сфері запобігання та протидії відмиванню грошей. В першу чергу, це Директива Ради від 19 червня 1991 р. № 91/308/ЄС про запобігання використанню фінансової системи з метою відмивання грошей¹⁰¹ з наступними змінами та доповненнями. До кола суб'єктів, на яких покладають­ся обов'язки з фінансового моніторингу згідно з цією Директивою, відносяться, зокрема, кредитні та фінансові установи. У Директиві визначено, що держави-члени забезпечують, що установи та осо­би, на яких поширюється дія цієї Директиви, повинні здійснювати ідентифікацію своїх клієнтів із метою додаткових доказів при вступі в ділові стосунки, особливо при відкритті рахунків чи вкла­дних рахунків, чи при пропозиції послуг зберігання заощаджень.

   Правові засади фінансового моніторингу визначені у Законі України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) до­ходів, одержаних злочинним шляхом» № 249-ГУ від 28.11.2002 р.

   Законом передбачено проведення обов'язкового та внутріш­нього фінансового моніторингу.

   Обов'язковий фінансовий моніторинг — це сукупність заходів спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу з аналізу інформації щодо фінансових операцій, що надається суб'єктами первинного фінансового мо­ніторингу, а також заходів з перевірки такої інформації відповід­но до законодавства України.

   Внутрішній фінансовий моніторинг — діяльність суб'єктів первинного фінансового моніторингу по виявленню, відповідно до Закону, фінансових операцій, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу, та інших фінансових операцій, що можуть бути пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів.

   Відповідно система фінансового моніторингу складається з двох рівнів — первинного та державного.

   Банки та інші фінансові установи є суб'єктами первинного фі­нансового моніторингу.

   Суб'єктами державного фінансового моніторингу є:

   • центральні органи виконавчої влади та Національний банк України, які відповідно до закону виконують функції регулюван-

   '153

   ¹ ОІЬІбб, 28.6.1991,р. 77.

   Банківське право

   ня та нагляду за діяльністю юридичних осіб, що забезпечують здійснення фінансових операцій;

   • спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу — центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом (далі — Уповноважений орган).

   Правовий статус Державного комітету з фінансового моніторингу

   Спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з пи­тань фінансового моніторингу є Державний комітет з фінансо­вого моніторингу, який діє на підставі Положення, затверджено­го Указом Президента України від 24 грудня 2004 р. 1527/2004. Держфінмоніторинг України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Основними завдан­нями Держфінмоніторингу України, зокрема, є:

   • участь у реалізації державної політики у сфері запобігання
     та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочин­
     ним шляхом, і фінансуванню тероризму;

   • збирання, оброблення та аналіз інформації про фінансові
     операції, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу;

   • створення та забезпечення функціонування єдиної держав­
     ної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалі­
     зації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фі­
     нансуванню тероризму;

   • налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного
     обміну з органами державної влади, компетентними органами
     іноземних держав та міжнародними організаціями в зазначеній
     сфері; забезпечення в установленому порядку представництва
     України в міжнародних організаціях з питань запобігання та про­
     тидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
     шляхом, і фінансуванню тероризму.

   Держфінмоніторинг України відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму методичне забезпечення суб'єктів пе­рвинного фінансового моніторингу, а також центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, які відповідно до законодавства виконують функції регулювання та нагляду за та­кими суб'єктами, та координує заходи, що проводяться в цій

   154'

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   сфері, встановлює кваліфікаційні вимоги до осіб, які признача­ються відповідальними за проведення внутрішнього фінансового моніторингу, проводить аналіз ефективності заходів, що вжива­ються суб'єктами первинного фінансового моніторингу для запо­бігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму, сприяє виявлен­ню в фінансових операціях ознак використання доходів, одержа­них злочинним шляхом, забезпечує ведення в установленому за­конодавством порядку обліку фінансових операцій, які мають ознаки таких, що підлягають фінансовому моніторингу.

   § 2. Фінансові операції, які підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу

   Законом України «Про запобігання протидії легалізації (відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом» (далі Зако­ном), визначено ознаки, за наявності яких фінансова операція підлягає обов'язковому фінансовому моніторингу. Фінансова операція підлягає обов'язковому фінансовому моніторингу, якщо сума, на яку вона проводиться, дорівнює чи перевищує 80000 гривень або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, ек­вівалентну 80000 гривень, та має одну або більше ознак, визна­чених статтею 11:

   155

   • переказ грошових коштів на анонімний (номерний) рахунок
     за кордон і надходження грошових коштів з анонімного (номер­
     ного) рахунку з-за кордону, а також переказ коштів на рахунок,
     відкритий у фінансовій установі в країні, що віднесена Кабінетом
     Міністрів України до переліку офшорних зон;

   • купівля (продаж) чеків, дорожніх чеків або інших подібних
     платіжних засобів за готівку;

   • зарахування або переказ грошових коштів, надання або
     отримання кредиту (позики), проведення фінансових операцій з
     цінними паперами у випадку, коли хоча б одна із сторін є фізич­
     ною або юридичною особою, що має відповідну реєстрацію, міс­
     це проживання чи місце знаходження в країні (на території), яка
     не бере участь в міжнародному співробітництві у сфері запобі­
     гання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
     злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму, або однією з
     сторін є особа, що має рахунок в банку, зареєстрованому у вище-

   Банківське право

   зазначеній країні (на вищезазначеній території). Перелік таких країн (територій) визначається відповідно до порядку, встановле­ного Кабінетом Міністрів України на основі переліків, затвер­джених міжнародними організаціями, діяльність яких спрямова­на на протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму, і підлягає опуб­лікуванню;

   • переказ коштів у готівковій формі за кордон з вимогою ви­
   дати одержувачу кошти готівкою;

   • зарахування на рахунок коштів у готівковій формі з їх пода­
   льшим переказом того самого або наступного операційного дня
   іншій особі;

   • зарахування грошових коштів на рахунок чи списання гро­
     шових коштів з рахунку юридичної особи, період діяльності якої
     не перевищує трьох місяців з дня її реєстрації, або зарахування
     грошових коштів на рахунок чи списання грошових коштів з ра­
     хунку юридичної особи у випадку, якщо операції на зазначеному
     рахунку не проводилися з моменту його відкриття;

   • відкриття рахунку з внесенням на нього коштів на користь
     третьої особи;

   • переказ особою, за відсутності зовнішньоекономічного кон­
     тракту, коштів за кордон;

   • обмін банкнот, особливо іноземної валюти, на банкноти ін­
     шого номіналу;

   • проведення фінансових операцій з цінними паперами на
     пред'явника, не розміщеними в депозитаріях;

   • придбання особою цінних паперів за готівку;

   • виплата фізичній особі страхового відшкодування або отри­
     мання страхової премії;

   • виплата особі виграшу в лотерею, казино або в іншому гра­
     льному закладі;

   • розміщення дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та
     інших цінностей в ломбард.

   Відповідно до статті 12 Закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шля­хом» фінансова операція підлягає внутрішньому фінансовому моніторингу, якщо вона має одну або більше зазначених ознак:

   1) заплутаний або незвичний характер фінансової операції, яка не має очевидного економічного сенсу або очевидної законної мети, зокрема:

   156'

   а) прийняття суб'єктом первинного фінансового моніторингу коштів від особи, яка пропонує або погоджується на отримання

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   процентів по депозиту, нижчих за процентну ставку, що встанов­лена у банку на поточний момент, або сплату комісій (плати за здійснення окремих операцій з його коштами) у розмірах, біль­ших ніж визначені суб'єктом первинного моніторингу за тотож­ними вкладами або операціями на поточний момент;

   б) наполягання особи провести операцію за правилами, від­
   мінними від встановлених законодавством та внутрішніми доку­
   ментами суб'єкта первинного моніторингу щодо таких операцій
   за змістом або за строками її проведення;

   в) внесення особою у раніше узгоджену схему проведення
   операції (операцій) безпосередньо перед початком її реалізації
   значних змін, що особливо стосуються напряму руху грошових
   коштів або іншого майна, в тому числі неодноразова зміна бан­
   ківських реквізитів бенефіціара після надання першого доручен­
   ня на переведення коштів або індосацію платіжних документів,
   надання доручення на перерахування коштів бенефіціару через
   два та більше рахунки інших осіб;

   г) представлення особою інформації, яку неможливо перевірити;
   ґ) неможливість встановлення контрагентів особи, прийняття

   суб'єктом первинного фінансового моніторингу коштів (платіж­них документів до їх оплати) від особи, яка надсилає кошти на адресу іншої сторони цивільно-правової угоди, внаслідок чого такі кошти повертаються без виконання фінансової операції у зв'язку з незнаходженням такої іншої сторони або у зв'язку з її відмовою щодо їх прийняття;

   д) відмова в наданні особою (клієнтом) відомостей, передба­
   чених законодавством та відповідними внутрішніми документа­
   ми суб'єкта первинного фінансового моніторингу;

   є) регулярне укладення особою строкових угод або викорис­тання інших похідних фінансових інструментів, особливо таких, що не передбачають поставки базового активу, за фінансовими операціями з одним або кількома контрагентами, результатом чо­го є постійний прибуток або постійні збитки особи;

   є) прийняття суб'єктом первинного фінансового моніторингу коштів (платіжних документів до їх оплати) від особи, яка здійс­нює неодноразовий обмін цінних паперів на інші цінні папери протягом поточного року без отримання або надання грошових компенсацій, пов'язаних з таким обміном;

   157

   ж) настання страхового випадку протягом короткого терміну, який визначається спеціально уповноваженим органом виконав­чої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг, після укладення страхової угоди;

   Банківське право

   
   

   
   

   2) невідповідність фінансової операції діяльності юридичної особи, що встановлена статутними документами цієї особи, зок­рема:

   а) не пов'язане з діяльністю особи істотне збільшення залиш­
   ку на рахунку, який згодом перераховується іншому суб'єкту пе­
   рвинного фінансового моніторингу або використовується для ці­
   лей купівлі іноземної валюти (з переказом на користь
   нерезидента), цінних паперів на пред'явника;

   б) відсутність зв'язку між характером і родом діяльності особи
   з послугами, за якими особа звертається до суб'єкта первинного
   фінансового моніторингу;

   в) регулярне представлення чеків, емітованих банком-
   нерезидентом та індосованих нерезидентом, на інкасо, якщо така
   діяльність не відповідає діяльності особи, відомій суб'єкту пер­
   винного фінансового моніторингу;

   г) зарахування на рахунок особи значної кількості платежів
   від фізичних осіб на суму, що не перевищує суму, визначену
   статтею 11 Закону «Про запобігання та протидію легалізації (від­
   миванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», у тому числі
   через касу суб'єкта первинного фінансового моніторингу, якщо
   діяльність особи не пов'язана з наданням послуг населенню, збо­
   ром обов'язкових або добровільних платежів;

   ґ) істотне збільшення частки готівки, що надходить на раху­нок особи, якщо звичайними для основної діяльності особи є розрахунки в безготівковій формі;

   д) розміщення на рахунку значної суми готівкових коштів особою, яка за рівнем доходу чи сферою діяльності не може здій­снювати фінансову операцію на таку суму;

   є) разовий продаж (купівля) особою великого пакета цінних паперів, що вільно не обертаються на організованому ринку, за умови, що особа не є професійним учасником ринку цінних па­перів і цінні папери не передаються особі в погашення простро­ченої заборгованості контрагента перед особою;

   3) виявлення неодноразового здійснення фінансових операцій, характер яких дає підстави вважати, що метою їх здійснення є уникнення процедур обов'язкового фінансового моніторингу, пе­редбачених Законом, зокрема:

   а) регулярне зарахування на рахунок особи (у випадку юриди­чної особи, якщо це не пов'язано з її основною діяльністю) кош­тів у готівковій формі з подальшим переказом усієї або більшої частини суми протягом одного операційного дня або наступного за ним дня на рахунок клієнта, відкритий в іншого суб'єкта пер-

   винного фінансового моніторингу, або на користь третьої особи, у тому числі нерезидента;

   б) передавання особою доручення про здійснення фінансової операції через представника (посередника), якщо представник (по­середник) виконує доручення особи без встановлення прямого (осо­бистого) контакту з суб'єктом первинного фінансового моніторингу.

   Внутрішній фінансовий моніторинг може здійснюватися й щодо інших фінансових операцій, коли у суб'єкта первинного фінансово­го моніторингу виникають підстави вважати, що фінансова операція проводиться з метою легалізації (відмивання) доходів.

   § 3. Права та обов'язки банків

   як суб'єктів первинного моніторингу

   
   

   Основні завдання банків як суб'єктів первинного фінансового моніторингу

   Отже, як ми з'ясували, банки є суб'єктами первинного моні­торингу, їх повноваження у зазначеній сфері визначені, зокрема, у Законі, а також у нормативно-правових актах Національного банку України.

   Відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шля­хом» банк як суб'єкт первинного фінансового моніторингу на підставі та на виконання Закону зобов'язаний:

   • проводити ідентифікацію особи, яка здійснює фінансову
     операцію, що підлягає фінансовому моніторингу відповідно до
     Закону, або відкриває рахунок (в тому числі депозитний), на під­
     ставі наданих в установленому порядку документів або за наяв­
     ності підстав вважати, що інформація щодо ідентифікації особи
     потребує уточнення;

   • забезпечувати виявлення і реєстрацію фінансових операцій, що
     відповідно до цього Закону підлягають фінансовому моніторингу;

   • надавати Уповноваженому органу інформацію про фінансо­
     ву операцію, що підлягає обов'язковому фінансовому моніторин­
     гу, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з моменту її ре­
     єстрації;

   
   

   158*

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   "159

   • сприяти працівникам Уповноваженого органу у проведенні
     аналізу фінансових операцій, що підлягають обов'язковому фі­
     нансовому моніторингу;

   • надавати відповідно до законодавства додаткову інформа­
     цію на запит Уповноваженого органу, пов'язану з фінансовими
     операціями, що стали об'єктом фінансового моніторингу, в тому
     числі таку, що становить банківську та комерційну таємницю, не
     пізніше, ніж протягом трьох робочих днів з моменту отримання
     запиту;

   • сприяти суб'єктам державного фінансового моніторингу з
     питань проведення аналізу фінансових операцій, що підлягають
     фінансовому моніторингу;

   • вживати заходів щодо запобігання розголошенню (у тому
     числі особам, стосовно фінансових операцій яких проводиться
     перевірка) інформації, яка надається Уповноваженому органу, та
     іншої інформації з питань фінансового моніторингу (в тому числі
     про факт подання такої інформації);

   • зберігати документи, які стосуються ідентифікації осіб, яки­
     ми здійснено фінансову операцію, що згідно з цим Законом під­
     лягає фінансовому моніторингу, та всю документацію про здійс­
     нення фінансової операції протягом п'яти років після проведення
     такої фінансової операції.

   Суб'єкт первинного фінансового моніторингу з урахуванням вимог чинного законодавства і нормативно-правових актів Упов­новаженого органу встановлює правила проведення внутрішньо­го фінансового моніторингу та призначає працівника, відповіда­льного за його проведення.

   Відповідальний працівник має бути незалежним у своїй діяль­ності і підзвітним тільки керівнику суб'єкта первинного фінансо­вого моніторингу та зобов'язаний не рідше одного разу на місяць інформувати керівника про виявлені фінансові операції, що під­лягають фінансовому моніторингу, та заходи, які були вжиті, у тому числі щодо: розробки та постійного поновлення правил внутрішнього фінансового моніторингу і програм його здійснен­ня з урахуванням вимог чинного законодавства та нормативних актів Уповноваженого органу; підготовки персоналу щодо вияв­лення фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніто­рингу відповідно до Закону, шляхом проведення освітніх та практичних заходів; забезпечення проведення внутрішнього фі­нансового моніторингу.

   Звертаємо увагу, що з метою забезпечення реалізації норм вищезазначеного Закону України «Про запобігання та проти-

   
   

   дію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочин­ним шляхом» постановою Правління Національного банку України від 14 травня 2003 р. № 189 затверджено Положення про здійснення банками фінансового моніторингу (далі — По­ложення).

   Згідно з Положенням відповідальним за організацію виконан­ня вимог законодавства України з питань запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та органі­зацію внутрішньобанківської системи запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, є керівник

   банку.

   Відповідно до статті 63 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» банки зобов'язані розробляти, впроваджувати та постійно поновлювати правила внутрішнього фінансового моні­торингу та програми його здійснення з урахуванням вимог зако­нодавства про запобігання легалізації (відмиванню) доходів, оде­ржаних злочинним шляхом. Зазначені документи є документами з обмеженим доступом. Порядок та режим доступу до них пра­цівників банку визначається відповідальним працівником банку (філії) залежно від їх функціональних обов'язків за погодженням з керівником банку (філії).

   Правила внутрішнього фінансового моніторингу розробля­ються банком з урахуванням вимог законів України, що регулю­ють питання запобігання та протидії легалізації (відмиванню) до­ходів, одержаних злочинним шляхом, цього Положення, нормативно-правових актів Національного банку України, актів Уповноваженого органу, прийнятих на виконання та відповідно до цих законів, рекомендацій Групи з розробки фінансових захо­дів боротьби з відмиванням грошей, Базельського комітету бан­ківського нагляду.

   Програми здійснення фінансового моніторингу розробляються та реалізуються банком для забезпечення функціонування внут­рішньобанківської системи запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. Програми здійснення фінансового моніторингу розробляються банком відповідно до окремих напрямів його діяльності з обслуговування клієнтів і по­требують постійного оновлення в процесі проведення фінансово­го моніторингу.

   Програми здійснення фінансового моніторингу мають містити визначені законодавством України ознаки фінансових операцій, які підлягають фінансовому моніторингу, інші ознаки таких опе­рацій, які відповідно до специфіки та напрямів діяльності само-

   
   

   160'

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   стійно визначаються та поновлюються банком на постійній осно­ві, а також з урахуванням відповідного довідника, формування та внесення змін до якого здійснюється Уповноваженим органом за погодженням з Національним банком України.

   Положенням Національного банку України визначені обов'яз­кові реквізити правил та програм фінансового моніторингу.

   Порядок ідентифікації осіб, які здійснюють фінансові операції

   Обов'язок банків проводити ідентифікацію осіб, які здійсню­ють фінансові операції, закріплений у Законі України «Про запо­бігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та у Законі України «Про банки і банківську діяльність».

   Згідно із Законом «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» суб'єкт первинного фінансового моніторингу на підставі наданих оригі­налів або належним чином завірених копій документів ідентифі­кує осіб, які здійснюють фінансові операції, що згідно з цим За­коном підлягають фінансовому моніторингу.

   З метою ідентифікації резидентів визначаються:

   • для фізичних осіб — прізвище, ім'я та по батькові, дата на­
     родження, серія та номер паспорта (або іншого документа, який
     посвідчує особу), дата видачі та орган, що його видав, місце про­
     живання, ідентифікаційний номер згідно з Державним реєстром
     фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових пла­
     тежів;

   • для юридичних осіб — найменування, юридична адреса,
     документи про підтвердження державної реєстрації (включаю­
     чи установчі документи, інформацію щодо посадових осіб та їх
     повноважень тощо), ідентифікаційний код згідно з Єдиним
     державним реєстром підприємств та організацій України, рек­
     візити банку, в якому відкрито рахунок, та номер банківського
     рахунку.

   З метою ідентифікації нерезидентів визначаються:

   • для фізичних осіб — прізвище, ім'я, по батькові (у разі його
   наявності), дата народження, серія та номер паспорта (або іншого
   документа, який посвідчує особу), дата видачі та орган, що його
   видав, громадянство, місце проживання або тимчасового перебу­
   вання;

   • для юридичних осіб — повне найменування, місцезнахо­дження та реквізити банку, у якому відкрито рахунок, і номер ба­нківського рахунку. Суб'єкту первинного фінансового монітори­нгу надається також копія легалізованого витягу торговельного, банківського чи судового реєстру або засвідчене нотаріально ре­єстраційне посвідчення уповноваженого органу іноземної держа­ви про реєстрацію відповідної юридичної особи.

   Ідентифікація особи не є обов'язковою у разі здійснення фі­нансової операції особами, що раніше були ідентифіковані, або укладення угод між банками, зареєстрованими в Україні.

   У разі, якщо особа діє як представник іншої особи, або у суб'єкта первинного фінансового моніторингу виникає сумнів стосовно того, що особа виступає від власного імені або вигодоо-держувачем є інша особа, суб'єкт первинного фінансового моні­торингу зобов'язаний за правилами цієї статті та положень інших законів, які регулюють цю процедуру, ідентифікувати також осо­бу, від імені якої здійснюється фінансова операція або яка є виго-доодержувачем.

   Перед або після здійснення фінансової операції суб'єкт пер­винного фінансового моніторингу з'ясовує можливість віднесен­ня її до фінансової операції, що відповідно до Закону підлягає фінансовому моніторингу. У разі виявлення такої фінансової операції вона підлягає реєстрації відповідним суб'єктом первин­ного фінансового моніторингу. Для цього в реєстрі фіксується особа, що здійснює фінансову операцію, вид фінансової операції та підстави для її здійснення, дата та сума. Порядок реєстрації фінансової операції, що відповідно до Закону підлягає фінансо­вому моніторингу, встановлюється для банків — Національним банком України, а для інших суб'єктів фінансового моніторингу — Кабінетом Міністрів України.

   Суб'єкт первинного фінансового моніторингу має право відмо­витися від забезпечення здійснення фінансової операції у разі вста­новлення, що ця фінансова операція містить ознаки такої, що згідно з Законом підлягає фінансовому моніторингу, та зобов'язаний іден­тифікувати і повідомити Уповноважений орган про осіб, що здійс­нюють зазначену фінансову операцію, та її характер.

   Згідно зі статтею 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банкам забороняється відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки. Банкам забороняється вступати в договірні відносини з клієнтами — юридичними чи фізичними особами у разі, якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені.

   
   

   162*

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   163

   Банк зобов'язаний ідентифікувати відповідно до законодавст­ва України:

   • клієнтів, що відкривають рахунки в банку;

   • клієнтів, які здійснюють операції, що підлягають фінансо­
     вому моніторингу;

   • клієнтів, що здійснюють операції з готівкою без відкриття
     рахунку, на суму, що перевищує еквівалент 50000 гривень;

   • осіб, уповноважених діяти від імені зазначених клієнтів.

   Рахунок клієнту відкривається та зазначені операції здійсню­ються лише після проведення ідентифікації особи клієнтів та вжиття заходів відповідно до законодавства, яке регулює відно­сини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одер­жаних злочинним шляхом.

   Банк має право витребувати, а клієнт зобов'язаний надати до­кументи і відомості, необхідні для з'ясування його особи, суті ді­яльності, фінансового стану. У разі ненадання клієнтом необхід­них документів чи відомостей або умисного подання неправдивих відомостей про себе банк відмовляє клієнту у його обслуговуванні. У разі наявності при здійсненні ідентифікації мотивованої підозри щодо надання клієнтом недостовірної інфо­рмації або навмисного подання інформації з метою введення в оману банк має надавати інформацію про фінансові операції клі­єнта спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з пи­тань фінансового моніторингу.

   Для ідентифікації клієнта — юридичної особи банк має іден­тифікувати фізичних осіб, які є власниками цієї юридичної особи, мають прямий або опосередкований вплив на неї та отримують економічну вигоду від її діяльності. У разі, якщо юридична особа є господарським товариством, банк має ідентифікувати фізичних осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі. Клієнт має надавати передбачені законодавством відомості, які витребує банк з метою виконання вимог законодавства, яке регулює відно­сини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одер­жаних злочинним шляхом. У разі ненадання таких відомостей клієнтом рахунок не відкривається, а в разі наявності раніше від­критих рахунків банк відмовляє в здійсненні обслуговування. Для ідентифікації і вжиття заходів, достатніх, на думку банку, для підтвердження особи клієнта — юридичної особи та для за­безпечення спроможності банку виконувати правила внутрішньо­го фінансового моніторингу та програми його здійснення, у тому числі щодо виявлення фінансових операцій, що мають сумнівний характер, банк має право витребувати передбачену законодавст-

   _вом інформацію, яка стосується ідентифікації цієї особи та її ке­рівників, у органів державної влади, які здійснюють нагляд та/або контроль за діяльністю цієї юридичної особи, банків, ін­ших юридичних осіб, а також здійснювати передбачені законо­давством заходи щодо збору такої інформації з інших джерел. Вказані органи державної влади, банки, інші юридичні особи зо­бов'язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати банку таку інформацію.

   Для ідентифікації клієнта — фізичної особи та вжиття захо­дів, достатніх, на думку банку, для підтвердження його особи, банк має право витребувати інформацію, яка стосується іден­тифікації цієї особи, у органів державної влади, банків, інших юридичних осіб, а також здійснювати заходи щодо збору такої інформації про цю особу, яка є необхідною для виконання пра­вил внутрішнього фінансового моніторингу та програм його здійснення, у тому числі щодо виявлення фінансових операцій, що мають сумнівний характер. Вказані органи державної вла­ди, банки, інші юридичні особи зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня отримання запиту безоплатно надати банку таку інформацію.

   Ідентифікація клієнта банку не є обов'язковою при здійсненні кожної операції, якщо клієнт був раніше ідентифікований відпо­відно до вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері за­побігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочин­ним шляхом.

   За наявності рішення уповноваженого державного органу про скасування державної реєстрації юридичної особи або державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — фізичної осо­би, визнання в установленому порядку юридичної особи фіктив­ною або оголошення фізичної особи померлою чи визнання без­вісно відсутньою банк закриває рахунок такої особи і невід­кладно надає інформацію спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу щодо та­кого рахунку та не перераховує чи іншим шляхом не розпоря­джається коштами на цьому рахунку до отримання розпоря­джень зазначеного органу. У випадку ненадходження протягом семи робочих днів зазначених розпоряджень або рішення суду стосовно вжиття чи невжиття заходів щодо цих коштів банк вирішує пов'язані з ними питання відповідно до законодавства України.

   Згідно з вищезазначеним Положенням Національного банку України для забезпечення належної реалізації функцій суб'єкта

   
   

   164'

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   165

   первинного фінансового моніторингу банк створює Програму ідентифікації і вивчення клієнтів банку, яка насамперед має включати:

   а) порядок здійснення ідентифікації клієнта під час встанов­
   лення відносин з ним;

   б) заходи щодо уточнення інформації про клієнта та порядок
   їх проведення;

   в) порядок забезпечення документального фіксування інфор­
   мації про клієнта;

   г) порядок та критерії класифікації клієнтів відповідно до оці­
   нки ризику здійснення ними операцій, що можуть бути пов'язані
   з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним
   шляхом, або фінансуванням тероризму;

   ґ) порядок проведення заходів щодо перевірки інформації про клієнта або особу, яка діє від його імені, у разі виникнення сум­ніву щодо її достовірності, з урахуванням ризику проведення та­ким клієнтом операцій з легалізації доходів, одержаних злочин­ним шляхом;

   д) заходи щодо додаткового вивчення клієнта та порядок їх
   проведення.

   Підстави та порядок надання інформації Державному комітету з фінансового моніторингу

   Порядок надання Уповноваженому органу інформації про фі­нансову операцію, що підлягає обов'язковому фінансовому моні­торингу, встановлюється відповідно Національним банком України — для банків.

   Надання інформації суб'єктами первинного фінансового моні­торингу Уповноваженому органу в установленому порядку не є порушенням банківської або комерційної таємниці.

   Суб'єкти первинного фінансового моніторингу, їх посадові особи та інші працівники не несуть дисциплінарну, адміністрати­вну, цивільно-правову та кримінальну відповідальність за надан­ня Уповноваженому органу інформації про фінансову операцію, якщо вони діяли в межах Закону, навіть якщо такими діями запо­діяно шкоду юридичним або фізичним особам, та за інші дії, пов'язані з виконанням Закону.

   166

   Працівникам суб'єктів первинного фінансового моніторингу, які надіслали Уповноваженому органу повідомлення про фінан­сову операцію, що підлягає згідно з Законом фінансовому моні-

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   торингу, забороняється повідомляти про це осіб, які здійснюють фінансову операцію, та будь-яких третіх осіб.

   Внаслідок порушення цієї вимоги працівниками суб'єктів пе­рвинного фінансового моніторингу наступає відповідальність, передбачена законами України.

   У випадку, коли у працівників суб'єкта первинного фінансо­вого моніторингу, який здійснює фінансову операцію, виникають мотивовані підозри, що фінансова операція здійснюється з метою легалізації (відмивання) доходів, суб'єкт первинного фінансового моніторингу зобов'язаний надавати Уповноваженому органу ін­формацію про таку фінансову операцію.

   У випадку, коли суб'єкти первинного фінансового моніторингу, які здійснюють фінансові операції, підозрюють або повинні були б підозрювати, що такі фінансові операції пов'язані, мають відношен­ня або призначені для фінансування терористичної діяльності, теро­ристичних актів чи терористичних організацій, вони зобов'язані не­гайно повідомити про такі фінансові операції Уповноважений орган та правоохоронні органи, визначені законодавством.

   Інформація, що передається згідно з вимогами цього Закону, є такою, що має обмежений доступ. Обмін зазначеною інформаці­єю, її розкриття та захист Уповноваженим органом, суб'єктами первинного фінансового моніторингу, органами виконавчої вла­ди та Національного банку України, які відповідно до законодав­ства забезпечують регулювання та нагляд за діяльністю суб'єктів первинного фінансового моніторингу, здійснюється відповідно до законодавства.

   Уповноваженому органу заборонено передавати будь-кому одержану від суб'єктів первинного фінансового моніторингу ін­формацію, яка містить комерційну чи банківську таємницю, за винятком випадків, передбачених статтею 13 Закону.

   Фінансова операція, що підлягає обов'язковому фінансовому моніторингу, щодо якої отримана інформація, обліковується Уповноваженим органом. Порядок взяття на облік фінансової операції, що підлягає обов'язковому фінансовому моніторингу, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

   Суб'єктом державного фінансового моніторингу (за винятком Уповноваженого органу), що відповідно до законодавства вико­нує функції регулювання та нагляду за банками як суб'єктами первинного фінансового моніторингу, відносяться Національний банк України, який зобов'язаний:

   • вимагати від суб'єктів первинного фінансового моніторингу виконання завдань та обов'язків, передбачених Законом;

   167

   Банківське право

   • проводити перевірку стану організації професійної підгото­
     вки працівників та керівників підрозділів, відповідальних за про­
     ведення внутрішнього фінансового моніторингу, вживати захо­
     дів, передбачених Законом;

   • під час здійснення нагляду перевіряти виконання вимог ак­
     тів законодавства з питань запобігання та протидії легалізації
     (відмиванню) доходів та фінансуванню тероризму, вживати в
     установленому законодавством порядку заходів, передбачених
     Законом;

   • інформувати Уповноважений орган про виявлені випадки
     порушення законодавства суб'єктами первинного фінансового
     

   моніторингу;

   • забезпечувати зберігання інформації, одержаної від
     суб'єктів первинного та державного фінансового моніторингу і
     правоохоронних органів;

   • погоджувати з Уповноваженим органом будь-які нормативні
     документи, що стосуються питань, пов'язаних з виконанням ви­
     мог Закону;

   • надавати Уповноваженому органу інформацію і документи,
     необхідні для виконання покладених на нього завдань (за винят­
     ком інформації щодо особистого життя громадян), у порядку, ви­
     значеному законодавством.

   Положенням Національного банку України про здійснення банками фінансового моніторингу визначено порядок реєстрації фінансової операції та надання інформації Державному комітету з фінансового моніторингу. Передбачено, що аналіз фінансових операцій з метою виявлення таких, що відповідно до законодав­ства України, яке регулює відносини у сфері запобігання легалі­зації доходів, одержаних злочинним шляхом, підлягають фінан­совому моніторингу, здійснюється працівниками банку перед їх проведенням, а також у подальшому в процесі обслуговування клієнта. Якщо працівник банку з'ясує, що фінансова операція підлягає фінансовому моніторингу, то він не пізніше 12 години наступного робочого дня відповідно до внутрішніх процедур ба­нку повідомляє про це відповідальному працівнику (особі, яка виконує його функції), який приймає рішення про потребу реєст­рації цієї операції. Внутрішніми процедурами банку, які регламе­нтують порядок повідомлення працівником банку (філії) відпові­дальному працівнику (особі, яка виконує його функції) про виявлену операцію, що підлягає фінансовому моніторингу, має забезпечуватися фіксування надходження такого повідомлення до відповідального працівника (отримання відповідальним пра-

   цівником такого повідомлення) та прийнятого ним рішення щодо реєстрації цієї операції. Реєстрація фінансових операцій, що під­лягають фінансовому моніторингу, здійснюється у відповідному реєстрі, який формується та ведеться банком (філією) і є елект­ронним документом визначеної структури. Формат і структура реєстру та порядок реєстрації фінансових операцій у реєстрі ви­значаються відповідальним працівником банку (філії) з ураху­ванням вимог цього Положення.

   За результатами вжиття заходів щодо з'ясування суті та ме­ти проведення клієнтом операції, яка підлягає внутрішньому фінансовому моніторингу, дані про цю операцію доповнюють­ся інформацією про прийняте відповідальним працівником рі­шення стосовно проведення або відмови в її проведенні; на­дання або ненадання Уповноваженому органу інформації про

   цю операцію.

   Рішення про надання або ненадання Уповноваженому орга­ну інформації про фінансову операцію, яка підлягає внутріш­ньому фінансовому моніторингу, приймається відповідальним працівником банку або філії відповідно до внутрішніх проце­дур банку, встановлених у Правилах внутрішнього фінансово­го моніторингу банку, не пізніше 10 робочих днів з дня реєст­рації такої операції.

   Положення, що стосуються реалізації банками своїх обов'яз­ків як суб'єктів первинного фінансового моніторингу, містяться також і у нормативно-правових актах, які визначають порядок здійснення конкретних операцій. Зокрема, відповідно до пункту 2.17 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в націона­льній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 22 від 21.01.2004 р., якщо банк відмовляє кліє­нту у виконанні платіжного доручення за операцією, яка містить ознаки такої, що підлягає фінансовому моніторингу, то таке пла­тіжне доручення клієнта банк повертає йому без виконання. Банк, повертаючи таке платіжне доручення в день надходження, має зробити на його зворотному боці напис про причину повернення документа без виконання (з обов'язковим посиланням на частину 2 статті 7 Закону України «Про запобігання та протидію легалі­зації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та на цей пункт) та зазначити дату його повернення (це засвідчується підписами відповідального виконавця, відповідального працівни­ка, який приймає рішення щодо віднесення операції клієнта до операцій, які підлягають фінансовому моніторингу, та відбитком штампа банку).

   
   

   168

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   169

   Згідно з пунктом 11.13 вказаної Інструкції якщо операція міс­тить ознаки такої, що підлягає фінансовому моніторингу, то банк може відмовити клієнту у виконанні електронного розрахунково­го документа/дистанційного розпорядження, переданого по теле­фону. Банк повідомляє клієнта засобами системи про причину відмови у виконанні електронного розрахункового докумен­та/дистанційного розпорядження (з обов'язковим посиланням на частину 2 статті 7 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шля­хом» та на цей пункт).

   Відповідно до пункту 5 глави 1 розділу III Інструкції про ка­сові операції в банках України, затвердженої постановою Прав­ління Національного банку України № 337 від 14.08.2003 р., у ра­зі здійснення операцій з готівкою без відкриття рахунку на суму, що перевищує 50000 гривень або еквівалент цієї суми в іноземній валюті, з метою ідентифікації осіб у касових документах мають зазначатися такі реквізити:

   • для фізичних осіб-резидентів: прізвище, ім'я, по батькові
     особи, яка здійснює операцію з готівкою, дата народження, серія
     та номер паспорта (або документа, що його замінює), дата видачі
     та орган, що його видав, місце проживання, ідентифікаційний
     номер згідно з Державним реєстром фізичних осіб — платників
     податків та інших обов'язкових платежів;

   • для фізичних осіб-нерезидентів: прізвище, ім'я, по батькові
     (у разі його наявності) особи, яка здійснює операцію з готівкою,
     дата народження, серія та номер паспорта (або документа, що йо­
     го замінює), дата видачі та орган, що його видав, громадянство,
     місце проживання або тимчасового перебування;

   • для юридичних осіб-резидентів: найменування, місцезна­
     ходження, ідентифікаційний код згідно з Єдиним державним
     реєстром підприємств та організацій України, реквізити банку,
     у якому відкрито поточний рахунок (із зазначенням його номе­
     ра), прізвище, ім'я, по батькові особи — представника цієї
     юридичної особи, яка безпосередньо одержує, вносить або пе­
     реказує готівку, дата народження, серія та номер паспорта (або
     документа, що його замінює), дата видачі та орган, що його
     видав;

   • для юридичних осіб-нерезидентів: найменування, місцезна­
     ходження, реквізити банку, у якому відкрито поточний рахунок
     (із зазначенням його номера), прізвище, ім'я, по батькові (у разі
     його наявності) особи, представника цієї юридичної особи, яка
     безпосередньо одержує, вносить або переказує готівку, дата на-

   родження, серія та номер паспорта (або документа, що його замі­нює), дата видачі та орган, що його видав.

   Реквізити для ідентифікації осіб обов'язково мають бути за­значені в касових документах за допомогою технічних засобів або від руки на підставі пред'явлених клієнтом відповідних до­кументів.

   Під час приймання від клієнтів банку касових документів за операціями з готівкою без відкриття рахунку на суму, що пере­вищує 50000 гривень або еквівалент цієї суми в іноземній валюті, банк перевіряє належність пред'явленого паспорта або докумен­та, що його замінює, клієнту та відповідність даних документа тим даним, що зазначені в касовому документі.

   У разі ненадання клієнтом документів або відомостей, потріб­них для з'ясування його особи, суті діяльності, фінансового стану або умисного надання неправдивих відомостей банк відмовляє клієнту в проведенні операції з готівкою та повертає йому касо­вий документ без виконання. На зворотному боці касового доку­мента банк робить напис про причину його повернення (з обов'яз­ковим посиланням на статтю 64 Закону України «Про банки і ба­нківську діяльність» і зазначає дату його повернення (із засвід­ченням підписами виконавця та/або працівника, на якого покла­дено функції контролера, і відбитком печатки (штампа) банку).

   Якщо операція з готівкою, яку здійснює клієнт, містить ознаки такої, що підлягає фінансовому моніторингу, то банк має право відмовити клієнту в її проведенні та повернути касовий документ без виконання. На зворотному боці касового документа банк ро­бить напис про причину його повернення (з обов'язковим поси­ланням на частину другу статті 7 Закону України «Про запобі­гання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» і зазначає дату його повернення (це засвід­чується підписами виконавця та відповідального працівника, який приймає рішення щодо віднесення операції клієнта до опе­рацій, які підлягають фінансовому моніторингу, і відбитком пе­чатки (штампа) банку).

   Крім того, у пункті 5 частини 1 статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що інформація щодо фізичних та юридичних осіб, яка містить банківську таємницю, роз­кривається банками спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо здійснення фінансових операцій, які підлягають фінансовому моніторингу згідно з законодавством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.

   
   

   170"

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   171

   § 4. Відповідальність за порушення вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»

   Особи, винні у порушенні вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одер­жаних злочинним шляхом», несуть кримінальну, адміністративну та цивільно-правову відповідальність згідно із законом. Такі осо­би також можуть бути позбавлені права провадити певні види ді­яльності згідно із законодавством.

   Юридичні особи, які здійснювали фінансові операції з легалі­зації (відмивання) доходів або фінансували тероризм, можуть бу­ти ліквідовані за рішенням суду.

   У разі невиконання (неналежного виконання) суб'єктом пер­винного фінансового моніторингу вимог цього Закону до нього може застосовуватися в порядку, встановленому законодавством, штраф у розмірі до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У випадку відсутності згоди щодо сплати штрафу рішення про накладення штрафу чи у його відмові при­ймається судом за поданням органу, що регулює діяльність суб'єкта первинного фінансового моніторингу та надає ліцензії або інший спеціальний дозвіл.

   Неодноразове порушення суб'єктами первинного фінансового моніторингу вимог цього Закону тягне за собою за рішенням су­ду обмеження, тимчасове припинення дії та позбавлення ліцензії чи іншого спеціального дозволу на право провадження певних видів діяльності в порядку, встановленому законодавством.

   Суб'єкти фінансового моніторингу, їх посадові особи та інші працівники не несуть відповідальності за шкоду, заподіяну юри­дичним і фізичним особам, у зв'язку з виконанням ними службо­вих обов'язків під час проведення фінансового моніторингу, як­що вони діяли у межах завдань, обов'язків та у спосіб, що передбачені цим Законом.

   Відповідно до статті 63 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» Національний банк України при здійсненні на­гляду за діяльністю банків не рідше одного разу на рік проводить перевірку банків з питань дотримання ними законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.

   Слід звернути увагу, на те, що статтею 166-9 Кодексу законів про адміністративні правопорушення передбачена відповідальність посадових осіб суб'єктів первинного моніторингу за неналежне ви­конання своїх обов'язків. Згідно з цією статтею порушення вимог щодо ідентифікації особи, яка здійснює фінансову операцію, пору­шення порядку реєстрації фінансових операцій, що підлягають пер­винному фінансовому моніторингу, неподання, несвоєчасне подан­ня або подання недостовірної інформації про такі фінансові операції спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань фі­нансового моніторингу, а також невиконання вимог щодо зберіган­ня документів, які стосуються ідентифікації осіб, що здійснюють фінансові операції, та документації щодо проведених ними фінан­сових операцій, — тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб суб'єктів первинного фінансового моніторингу від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

   Розголошення інформації, яка надається спеціально уповно­важеному органу виконавчої влади з питань фінансового моніто­рингу, або факту надання такої інформації — тягне за собою на­кладення штрафу від ста до трьохсот неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян.

   РЕЗЮМЕ

   

   1. Правові засади фінансового моніторингу визначені у Законі
      України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) дохо­
      дів, одержаних злочинним шляхом» №49-ІУ від 28.11.2002 р.

   2. Система фінансового моніторингу складається з двох рівнів —
      первинного та державного.

   3. Банки та інші фінансові установи є суб'єктами первинного фінан­
      сового моніторингу.

   4. Спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань
      фінансового моніторингу є Державний комітет фінансового моніто­
      рингу, який діє на підставі Положення, затвердженого Указом Прези­
      дента України від 24 грудня 2004 р. 1527/2004.

   5. Законом визначено ознаки, за наявності яких фінансова операція
      підлягає обов'язковому фінансовому моніторингу.

   6. Банки зобов'язані розробляти, впроваджувати та постійно понов­
      лювати правила внутрішнього фінансового моніторингу та програми

   
   

   172'

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   173

   _{ОСОБЛИВА ЧАСТИНА}

   ^{Тіиг&г 9}

   ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БЕЗГОТІВ­КОВИХ РОЗРАХУНКІВ

   § 1. Поняття безготівкових розрахунків. Співвідношення понять «розрахунки», «безготівкові розрахунки» та «роз­рахункові правовідносини».

   § 2. Форми та способи безготівкових розрахунків. § 3. Види банківських рахунків. Порядок їх відкриття. § 4. Порядок здійснення безготівкових розрахунків у на­ціональній валюті.

   § 1. Поняття безготівкових розрахунків Співвідношення понять «розрахунки», «безготівкові розрахунки» та «розрахункові правовідносини»

   Необхідно зазначити, що як у науці, так і на практиці застосовуються різні тлумачення терміну «розрахунки». Зокрема, досить поширеною є точка зору, відповідно до якої під розрахун­ками слід розуміти виключно грошові відносини. Так, автори «Фінансово-кредитного словника» визначають «розрахунки у на­родному господарстві СРСР» як «грошові відносини між соціалі­стичними підприємствами і організаціями, між ними та населен­ням з приводу реалізації продукції, товарів, виконаних робіт та наданих послуг, оплати праці, виплати інших доходів населенню, розподілу_](та перерозподілу національного доходу, повернення кредитів» . В іншому довідковому виданні під розрахунками

   Финансово-кредитньш словарь / Под ред. В.Ф. Гарбузова. В 3-х т. — М.: Финансьі и статистика, 1984. — С.38.

   розуміється «система економічних відносин в соціалістичних країнах між державою, підприємствами, організаціями, устано­вами та населенням в процесі реалізації товарів і послуг, оплати праці, а також при розподілі та перерозподілі національного до­ходу через бюджет і в процесі банківського кредитування... В СРСР вони мають дві форми: готівкову та безготівкову» . Тоб­то, і в цьому виданні розрахунки визначаються виключно як грошові відносини.

   Поряд з вищенаведеною точкою зору в юридичній та в еконо­мічній літературі термін «розрахунки» використовується у стій­кому словосполученні «грошові розрахунки» . Отже, фахівці, застосовуючи це поняття у такому контексті, визнають, що існу­ють і негрошові форми розрахунків. Зокрема, О. С. Компанеєць та Е. Г. Полонський визначають в своїй науковій праці, що «без­готівкові розрахунки не є синонімом безгрошових розрахун­ків»¹⁰⁵.

   Застосування у радянський період як в науці, так і на законо­давчому рівні терміну «розрахунки» для позначення виконання зобов'язань виключно в грошовій формі, на наш погляд, поясню­ється тим, що у Радянському Союзі тривалий час були заборонені будь-які негрошові форми розрахунків, а також відстрочка пла­тежу у вигляді товарного кредиту, та, відповідно, вексельна фор­ма розрахунків.

   У законодавстві України термін «розрахунки» вживається у різних значеннях. Зокрема, в деяких нормативних актах під роз­рахунками розуміються виключно грошові розрахунки (напри­клад, стаття 13 Закону України «Про споживчу кооперацію»). В інших актах законодавства України розрахунки не обмежуються виключно готівковою та безготівковою грошовими формами. Так, у ст. 1 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» визначено, що для здійснення розрахунків можуть бути викорис­тані цінні папери. Відповідно до ст. З цього Закону в Україні ви­користовуються такі види цінних паперів, як акції, облігації вну­трішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик,

   ■ Украинская советская зпциклопедия. В 9-ти т. — К.: Главная редакция Украин-ской советской знциклопедии, 1983. — Т. 9. — С. 190.

   ¹⁰⁴ Воронова Л. К. Правовое регулирование кредитно-расчетньїх отношсний в на-родном хозяйстве. — К.: Вьіша шк., 1988. — С. 141; Кузьмин В. Ф. Кредитньїе и расчет-ньіе правоотношения в про.мьішленности. — М.: Юрид. лит., 1975. — С. 14; Компане-ец Е. С., Полонский 3. Г, Применсние законодательства о кредитований и расчетах. — М: Юрид. лит., 1967. — С. 199; КуникЯ. А. Кредитньїе отношения в торговле. Изд. 2-е, дон. и перераб. — М.: Зкономика, 1976. — С. 14—15.

   ¹¹¹⁵ Ко.ипанеец Е. С, Полонский 3. Г. Вказана праця. — С. 199.

   
   

   176'

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   '177

   облігації підприємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати, приватизаційні папери, векселі. Таким чином, згідно з цим законом розрахунки можуть бути грошовими та не грошовими (зокрема цінними па­перами). Найбільш чітко можливість здійснення розрахунків у негрошовій формі визначена в податковому законодавстві Украї­ни. Відповідно до п. 1.19 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» під бартером (товарним обміном) слід розуміти господарську операцію, яка передбачає проведення роз­рахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та погашення вза­ємної заборгованості, в результаті яких не передбачається зара­хування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг).

   Неоднозначність застосування терміна «розрахунки» в зако­нодавстві України зумовлена, зокрема, тим, що і в сучасній юри­дичній науці визначення розрахунків досить часто обмежується виключно грошовою сферою.

   Зокрема, О. П. Подцерковний, визначаючи термін «розрахун­ки», звертається до етимології цього поняття. Аналізуючи визна­чення слова «розрахунок» у тлумачному словнику С. І. Ожегова, він приходить до висновку, що «це поняття визначається через поняття «платити», або «здійснювати платіж» як повернення грошей в якості відшкодування чого-небудь або надання послуги за послугу»¹⁰⁶. Тобто, виходячи з висновку вченого, у вищезазна­ченому словнику терміни «розрахунки» та «платіж» є тотожни­ми, а отже, розрахунки можуть здійснюватися виключно в гро­шовій формі. Проте далі вчений в якості ще одного аргументу виключно грошового характеру розрахунків використовує роз­межування термінів «розрахункові відносини» та «платіжні від­носини». Зокрема він зазначає, що «якщо платіжні операції вклю­чають весь набір механізмів, які надають можливість суб'єктам господарювання виконувати свої матеріально-правові зобов'язан­ня, то розрахункові операції сприяють виключно грошовому ви­конанню таких обов'язків»¹⁰⁷. Таким чином, О. П. Подцерковний вважає, що платежі можуть бути здійснені як в грошовій, так і в негрошових формах, на відміну від розрахунків, які є винятково грошовими відносинами.

   Подцерковний О. П. Организационно-правовьіе осіювьі расчетньїх отношєний в хозяйственном комплексе Украйни: Дисс. ... канд. юрид. наук. — Одесса, 1999. — С. 38.₇

   178

   ¹⁰⁷ Подцерковний О. П. Вказана праця. — С. 47.

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Необхідно зазначити, що, як і у випадку з терміном «розраху­нки», поняття «платіж» досить часто використовується в юриди­чній та економічній літературі у словосполученні «грошовий платіж».

   На нашу думку, причиною обмеження О. П. Подцерковним кола розрахунків виключно грошовою формою є те, що він ото­тожнює поняття «розрахунки», та «розрахункові правовідноси­ни». З цією точкою зору не можна погодитися з таких міркувань. У юридичній літературі під розрахунковими правовідносинами розуміють урегульований нормами права окремий, самостійний вид суспільних відносин, які виникають між учасниками при здійсненні безготівкових розрахунків через кредитні установи.

   Зокрема Я. А. Кунік визначає розрахункові відносини як «правовідносини, що виникають внаслідок такого урегулювання відносин з розрахунків, при якому суб'єкти зазначених відносин не співпадають з суб'єктами вихідного відношення, яке є підста­вою розрахунків» . З його точки зору, головною ознакою, яка дозволяє виділити розрахункові відносини в якості самостійного виду суспільних відносин, відокремити їх від базових товарно-грошових відносин, є участь в цих відносинах особливого учас­ника — банку чи іншої кредитної установи.

   Поділяючи цю точку зору, В. Ф. Кузьмін визначає додатковий критерій самостійності розрахункових відносин — особливу пра­вову регламентацію

   Аналогічну позицію займає й Ф. X. Ліберман, який зазначає, що «коли у передбачених законом випадках госпорган сплачує готівковими грошима за продукцію або товари, він здійснює грошові розрахунки, але в цьому випадку немає особливих роз­рахункових правовідносин.» "°.

   О. П. Подцерковний також є прихильником вищевикладеної точки зору щодо критеріїв самостійності розрахункових право­відносин, які виникають при здійсненні безготівкових розрахун­ків через установи банків або інші кредитні установи. Зокрема, він зазначає, що розрахункові відносини «являють собою особ­ливе коло суспільних відносин процедурного характеру, які реа­лізують виконання грошових платежів у майнових зобов'я-

   ^ШІ< Ку]шкЯ. А. Кредитньїе и расчетньїе отношения в торговле. — М.: Зкономика, 1970. — С. 16-17.

   ¹⁰⁹ Кузьмин В. Ф. Кредитньїе и расчетньїе правоотношения в промьішленности. — М: Юрид. лит„ 1975. —С. 21.

   179

   Либерман Ф. X. Расчетная дисциплина при поставках. — М: Юрид. лит., 1974. — С. 22.

   Банківське право

   заннях»¹". Проте, говорячи про товарообмінні операції (бартерні угоди), він зазначає, що «хоча в цьому випадку має місце поняття розрахунків, його, здається, не можна беззастережно віднести до площини розрахункових, по суті, виключно грошових відно­син»¹¹².

   Поділяючи вищевикладсну позицію фахівців щодо самостій­ності розрахункових правовідносин та їх виключно грошового характеру, не можна погодитися з точкою зору Подцерковного О.П. щодо ототожнення понять «розрахункові правовідносини» та «розрахунки», обмежуючи коло останніх виключно грошовою формою. У словнику С. І. Ожегова, до якого звертався О. П. Под-церковний для з'ясування поняття «розрахунок», надані такі зна­чення цього слова, як «розрахувати», «звільнення з виплатою за­робленого», «намір, пропозиція», «користь», «економія», «війсь­ковий підрозділ», «бути в розрахунку — не мати боргу (рос. — не должен), не зобов'язаний»^{1 3}. Тобто, в останньому значенні під розрахунком розуміється відсутність боргу, зобов'язання. В цьому словнику словосполучення «мати борг (рос. — должен)» розкрива­ється через такі значення, як «зобов'язаний сплатити борг» та «зо­бов'язаний зробити що-небудь»¹¹⁴. Слова «платіж», «платити» С. І. Ожегов визначає як надання коштів в рахунок певного відшко­дування (наприклад, за товар або в рахунок погашення боргу). Та­ким чином, під словом «розрахунок» у зазначеному виданні розумі­ється повне або часткове погашення боргу: або грошовими коштами — тобто, шляхом платежу, або будь-яким іншим чином — в тому числі послугою за послугу чи товаром за товар.

   Проаналізувавши визначення у зазначеному тлумачному сло­внику поняття «розрахунок», «мати борг» та «платіж», можна зробити висновок, що поняття «розрахунок» є більш широким, ніж поняття «платіж», і означає повне або часткове погашення боргу шляхом платежу грошовими коштами або шляхом застосу­вання будь-якого іншого способу розрахунків.

   Таким чином, термін «розрахунки» розглядають в декількох зна­ченнях. По-перше, під розрахунками розуміють будь-який спосіб припинення зобов'язань (як грошових, так і негрошових) між сто­ронами, в тому числі виконання зобов'язання в натурі та зарахуван-

   Подцерковньш О.П. Вказана праця. — С. 49. ¹¹² Там само. — С. 49.

   Ожегов С. И. Словарь русского язьїка. — М.: Советская знциклопедия, 1973. —

   С. 616.

   Ожегов С.И. Словарь русского язьїка. — М.: Советская знциклопедия, 1973. —

   1,4 ₍

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   С. 478. 180

   ня однорідних зустрічних (послідовних) вимог (широке значення терміна «розрахунки»). По-друге, під поняттям «розрахунки» розу­міють саме грошові зобов'язання (обов'язки) сторін, платежі (вузь­ке значення терміна «розрахунки»). У цьому значенні поняття «роз­рахунки» нерідко обмежують сферою безготівкових розрахунків, які здійснюються суб'єктами господарювання через фінансово-кредитні установи. Терміни «розрахунки» та «розрахункові право­відносини» не є тотожними. Розрахункові правовідносини — це врегульовані нормами права відносини, які виникають у процесі здійснення безготівкових розрахунків через установи банків або не-банківські фінансові установи. Тобто, обов'язковим суб'єктом цих правовідносин є банк або небанківська фінансова установа.

   § 2. Форми та способи безготівкових розрахунків

   Необхідно зазначити, що у юридичній літературі та у законодавстві України немає єдиного підходу до визначення по­нять «форма безготівкових розрахунків» та «спосіб безготівкових розрахунків».

   Стосовно способів платежу, то в науковій літературі виділя­ються такі, як: платіж в повній сумі, зазначеній в розрахунковому документі (глобальний платіж); платіж в сумі сальдо взаємних вимог платників та одержувачів; плановий платіж, тобто перера­хування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача, ви­ходячи з планового розміру вартості товарів, що поставляються, або наданих послуг; гарантований платіж з попереднім депону­ванням коштів на окремому рахунку в банку за місцем знахо­дження платника з подальшим їх списанням з рахунку після за­рахування коштів; гарантований платіж без створення спеціаль­ного депозиту в банку за місцем знаходження платника з пода­льшим списанням коштів з розрахункового або поточного рахун­ку платника після їх зарахування на рахунок одержувача; перера­хування грошових коштів із різноманітних рахунків платника за його дорученнями на рахунки платника та постачальника¹¹⁵.

   181

   ¹¹⁵ Деньги и кредит в социалистичсском обществе: Учебник / Под ред. О.И. Лавру-шина. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Финансьі и статистика, 1990. — С. 74—75; Во­ронова Л. К. Вказана праця. — С. 146.

   Банківське право

   Існує точка зору, відповідно до якої кліринг (залік однорідних зустрічних вимог) являє собою форму безготівкових розрахунків. Наприклад, в Енциклопедичному словнику Гамблера клірингові розрахунки визначаються як «форма розрахунків, що здійсню­ються на основі спеціальної угоди про гарантований залік (саль-дування) взаємних дебетових та кредитових заборгованостей учасників»"⁶.

   Не погоджуючись із вищевикладеною позицією, фахівець в галузі економічної науки А. Казанцев вважає, що кліринг є спо­собом розрахунків, який ні в якій мірі не можна ототожнювати з формою розрахунків. Аргументуючи свою точку зору, він зазна­чає, що «організація безготівкових розрахунків базується на та­ких двох найбільш суттєвих та взаємопов'язаних між собою еле­ментах: способах організації платежу; формах розрахунків та відповідному їм документообігові, тобто сукупності правил, які регулюють форми і зміст розрахункових документів та їх рух в процесі розрахунків»"⁷. При цьому під способом платежу він ро­зуміє «організаційну форму заміщення безготівковими розрахун­ками готівкових коштів, в основі якої лежать певні джерела пла­тежу»"⁸. В обґрунтування своєї позиції А. Казанцев також звертає увагу на те, що «спосіб платежу, як правило, не визначає форму розрахунків. Лише окремі форми розрахунків (акредитив, особливий рахунок, чеки з лімітованих книжок) обумовлюють відповідний спосіб платежу, при цьому бронювання коштів є їх невід'ємним елементом»" . Взаємні розрахунки він розглядає саме як спосіб організації платежу, а не як особливу форму роз­рахунків.

   Таким чином, говорячи про те, що форми розрахунків та спо­соби організації платежу взаємопов'язані, А. Казанцев одночасно підкреслює, що вони є окремими, основоположними складовими елементами системи безготівкових розрахунків.

   Точку зору А. Казанцева про те, що кліринг є способом пла­тежу, а не формою розрахунків підтримують, зокрема, О. С. Ком-панеєць та Є. Г. Полонський. Наголошуючи на неправомірності ототожнення зазначених понять, ці вчені піддають критиці пози­цію В. К. Райхера, який в якості критерію класифікації форм роз-

   ¹¹⁶ Зкономика и право: Знциклопедический словарь Гамблера: Пер. с нем./ Под общ.
   ред. А. П. Горкина, Н. Л. Тумановой, Н. Шаповаловой и др. — М.: Большая Российская
   Знциклопедия, 1998. — С. 79.

   ¹¹⁷ Казанцев А. Взаимньїе расчетьі в народном хозяйстве СССР. — М.: Госфиниздат,
   1959. — С. 6.

   ¹¹⁸ Там само. — С. 7.

   ¹¹⁹ Там само. — С. 7.

   рахунків запропонував спосіб платежу. Відповідно, всі форми розрахунків він розділив за цим критерієм на «дві основні гру­пи: платіжні та залікові форми розрахунків»¹²⁰. О. С. Ком-панеєць та Є. Г. Полонський зазначають, що це є «класифікацією не форм розрахунків, а способів їх здійснення, що не одне і те саме» ²¹.

   Додатковим аргументом на користь зазначеної позиції, на ду­мку цих авторів, є те, що саме поняття «класифікація» передбачає розподіл чого-небудь за відмітними ознаками, властивими одно­му виду та невластивими іншому. Між тим, «платіжні» та «залі­кові» способи розрахунків мають таку спільну ознаку, що в їх ос­нові лежать спільні для них форми розрахунків у вигляді акцепту, платіжного доручення, планових платежів та ін.

   Таким чином, О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонський розріз­няють поняття «спосіб розрахунків» та «форма розрахунків». При цьому, на відміну від позиції А. Казанцева, вони вважають, що форма розрахунків є більш широким поняттям, ніж спосіб розрахунків. Залік взаємних вимог вони відносять до категорії «спосіб розрахунків».

   Підтримуючи вищевикладену точку зору, важливо відмітити, що в наукових працях досить часто вживається термін «спосіб платежу», в тому числі і по відношенню до клірингу. При цьому спосіб платежу визначається як «порядок перерахування коштів, що застосовується при здійсненні безготівкових розрахунків»¹²². На нашу думку, більш адекватним в цьому випадку є термін «спосіб розрахунків». Як зазначалося вище, платіж полягає у сплаті грошових коштів або готівкою, або шляхом перерахування коштів з рахунку платника на рахунок одержувача. У випадку здійснення клірингових розрахунків платіж має місце лише в ча­стині не зарахованого сальдо. В зв'язку з цим термін «спосіб роз­рахунків» є більш загальним і включає різноманітні види плате­жу та клірингу. Відповідно, кліринг є комплексним способом безготівкових розрахунків, який у випадку часткового зарахуван­ня взаємних грошових вимог поєднує у собі певний вид заліку взаємних вимог та певний вид платежу.

   Необхідно зазначити, що досить поширеною як в юридичній, так і в економічній науці є позиція, відповідно до якої під фор-

   ²⁰ Райхер В. К. Рецензия на книгу Флейшиц Е.А. «Расчетньїе и кредитньїе правоот-ношения» // Советское государство и право. — 1957. — № 12. — С. 137.

   ¹²¹ Компанеец Е. С, Полонский 3. Г. Вказана праця. — С. 224.

   ¹ Деньги и кредит в социалистическом обществе: Учебник / Под ред. О.И. Лавру-шина. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Финансьі и статистика, 1990. — С. 74-75.

   
   

   182

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   183

   мами розрахунків розуміють форми розрахункових документів та відповідний їм документообіг ²³.

   Зокрема Ф. X. Ліберман вважає найбільш правильною кла­сифікацію форм розрахунків, наведену в Інструкції Державно­го банку СРСР №2-1970¹²⁴, в якій критерієм класифікації ви­ступає вид основного розрахункового документу, на підставі якого здійснюються розрахунки. Окремо він пропонує класи­фікацію розрахунків за способом їх здійснення. При цьому за­лік однорідних зустрічних вимог він визначає як спосіб роз­рахунків.

   Позиція, відповідно до якої форми розрахунків класифікують­ся за головним розрахунковим документом та властивим для ньо­го документообігом, була піддана критиці багатьма вченими. Зо­крема В. Ф. Кузьмін зазначав, що «погоджуючись з таким формулюванням, необхідно було б припустити, що кожній формі розрахунків відповідають певного виду документи, індивідуальні за формою та змістом (реквізити). Між тим, види та зміст розра­хункових документів, спеціальних у минулому майже для кожної форми розрахунків, в той час багато в чому є уніфікованими. За­мість восьми форм платіжних документів, які застосовувалися раніше, було введено три (платіжні доручення, платіжні вимоги, розрахункові чеки), а форм розрахунків при цьому менше не ста­ло. Неможливо відмежувати одну форму від іншої і за правилами документообігу. Аналіз показує, що норми права, які встанов­люють порядок руху документів, часто є аналогічними для декі­лькох форм розрахунків» ¹²⁵. У зв'язку з цим, В. Ф. Кузьмін під­тримує позицію Я. А. Куніка, який визначає форми розрахунків як правові форми, кожна з яких має юридичні особливості ²⁶. У своїй науковій праці В. Ф. Кузьмін формулює таке визначення форм безготівкових розрахунків: «Форми безготівкових розраху­нків є сукупністю правових норм, індивідуально визначених для кожної з них, які встановлюють порядок здійснення грошових платежів між соціалістичними організаціями за допомогою пра­вил та прийомів документообігу» ¹²⁷.

   Банківська енциклопедія / Під ред. А. М. Мороза. — К.: Ельтон, 1993. — С. 281—282.

   ¹²⁴ Либерман Ф. X. Вказана праця. — С. 42—45.

   ¹²⁵ Кузьмин В. Ф. Правовое регулирование безналичньїх расчетов в народном хозяй-
   стве: Лекция для слушателей факультета повьішения квалификации. — М.: ВЗФЗИ.
   1977. — С. 22.

   ¹²⁶ КуникЯ. А. Вказана праця. — С. 211.

   Кузьмин В.Ф. Кредитньїе и расчетньїе правоотношєния в промьшіленности. —

   С. 141.

   Вищевикладену позицію підтримує і Л. К. Воронова, яка ви­значає форму розрахунків як «правову форму здійснення розра­хунків» ² .

   Із зазначеною точкою зору погоджується і О. П. Подцерковний Формулюючи своє визначення форм розра­хунків, він говорить, що вони є «сукупністю індивідуально ви­значених для кожної з них правових норм, які закріплюють пра­вила здійснення грошових платежів між учасниками майнових зобов'язань шляхом встановлених державою юридично значу­щих дій, форм документації та правил документообігу в сфері відповідних способів розрахунків, детермінованих вихідними майновими відносинами»^{1 9}. При цьому під способом розрахун­ків він розуміє «комплексну конструкцію, яка представляє собою одноманітний формалізований порядок доступу до використання форм розрахунків в залежності від застосовуваного набору засо­бів платежу, що відповідають правилам різноманітних платіжних документів»¹³⁰. Таким чином, О. П. Подцерковний, на відміну від позиції О. С. Компанеєць та Є. Г. Полонського, вважає, що спосіб розрахунків є більш широким поняттям, ніж форма розрахунків. О. П. Подцерковний також класифікує форми розрахункових до­кументів в залежності від того, здійснюються вони на підставі одного чи декількох видів розрахункових документів, на такі дві групи, як інструментальні форми (розрахунки платіжними дору­ченнями, розрахунки в порядку переказу через міністерства зв'язку, розрахунки платіжними вимогами-дорученнями, з вико­ристанням розрахункових чеків, акредитивна форма розрахунків, акцептна форма розрахунків, розрахунки інкасовими розпоря­дженнями та платіжними вимогами без акцепту платника), та комплексні (інтеграційні) форми розрахунків (розрахунки вексе­лями, розрахунки акцептованими акредитивами, розрахунки у формі документарного інкасо, розрахунки за допомогою системи електронних платежів «клієнт-банк», розрахунки, засновані на заліку взаємної заборгованості, розрахунки в порядку планових платежів).

   Н. В. Ростовцева визначає форму розрахунків «як встановлені законодавством, а також звичаями ділового обороту способи ви­конання через банк або іншу кредитну організацію грошових зо­бов'язань, які характеризуються певним (йми) видом(ами) розра-

   ' Воронова Л. К. Вказана праця. — С. 164.

   Подцерковний О. II. Вказана праця. -¹³⁰ Там само. — С. 135—136.

   -С. 135.

   
   

   184

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   185

   хункового(их) документа(ів), документообігом та способом пла­тежу»¹³¹.

   Під способом платежу, на думку науковця, слід розуміти «спосіб погашення грошового зобов'язання при здійсненні безго­тівкових розрахунків. При цьому будемо виходити із найбільш поширеної в юридичній літературі думки про те, що спосіб пла­тежу є можливим у двох варіантах: або шляхом списання коштів з одного рахунку на інший, або шляхом заліку взаємних вимог та зобов'язань, тобто списання з рахунку суми сальдо заліку (взаєм­ні розрахунки)»¹³².

   Таким чином, на думку Н. В. Ростовцевої, форма безготівко­вих розрахунків визначається наявністю трьох складових: розра­хунковим документом, документообігом та способом платежу. Проте далі у своєму дослідженні вона приходить до висновку, що відмежування однієї форми від іншої здійснюється на підставі саме виду розрахункового документа¹³³, з чим, на наш погляд, не можна погодитися.

   Безперечно, неоднозначність тлумачення понять «форма без­готівкових розрахунків», «спосіб безготівкових розрахунків» та питання щодо їх співвідношення в юридичній та економічній на­уках не могли не позначитися на законодавстві України. При цьому тривалий час найбільш поширеним було визначення у за­конодавстві форми розрахунків на підставі форм платіжних до­кументів та організації документообігу.

   Як зазначалося вище, Інструкція Державного банку СРСР №2-1970 «Про безготівкові розрахунки та кредитування за опе­раціями, пов'язаними з розрахунками» критерієм класифікації форм розрахунків виділяла вид основного розрахункового доку­мента, на підставі якого здійснюються розрахунки. Аналогічно вирішувалося це питання і в Положенні «Про безготівкові розра­хунки в господарському обороті України» від 24.05.93 р. № 22001/116, затвердженому рішенням Правління Національного банку України від 24.05.93 р., оформленим протоколом № 37. У пункті 1 цього Положення було вказано, що воно визначає зага­льний регламент щодо організації, форм розрахунків, стандартів документів і документообігу, які впроваджуються в господарсь­кий оборот в Україні з метою забезпечення у найбільш короткий час компенсації виробникам продукції, що постачається, викона-

   Ростовцева Н. В. Правовое регулирование аккредитишюй формьі расчетов: Дисс. ... канд. юрид. наук. — М., 1998. — С. 22.

   ' Там само. — С. 23. ' Там само. — С. 24.

   них робіт і наданих послуг у грошовій формі, прискорення обігу коштів.

   Крім того, вказаним пунктом було передбачено, що Положен­ня базується на принципах вільного вибору суб'єктами форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах, угодах чи окремих домовленостях і невтручанні установ банків у ці догові­рні відносини. У пункті 3 цього Положення було встановлено, що безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формах: платі­жних доручень, платіжних вимог-доручень, чеків, акредитивів, векселів. Комерційні банки повинні були постійно вивчати стан розрахунків і рекомендувати клієнтам застосовувати найбільш доцільні форми, зважаючи на специфіку їх діяльності і організа­ції взаємних відносин, виявляти можливості і організовувати за­ліки взаємної заборгованості обслуговуючих підприємств, вико­ристовувати планові платежі, попередню оплату.

   Таким чином, зазначене вище Положення про безготівкові розрахунки чітко визначало форми розрахунків. При цьому залі­ки взаємної заборгованості не відносилися до форм розрахунків.

   У статті 32 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність», який діяв до набуття чинності Законом України від 7 гру­дня 2000 р. №2121-111, було визначено, що банки здійснюють розрахунки у формах, встановлених Національним банком України, а також прийнятих у міжнародній банківській практиці.

   Відповідно до п. 1 Інструкції № 7 «Про безготівкові розрахун­ки в господарському обороті України», затвердженої постановою Правління Національного банку України від 02.08.96 № 204, якою було відмінене вищезазначене Положення НБУ, було вста­новлено, що ця Інструкція визначає загальні принципи організа­ції безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти документів та порядок їх обігу, що впрова­джуються в господарський оборот України. У пункті 6 цієї Ін­струкції було визначено, що безготівкові розрахунки здійсню­ються за такими формами розрахункових документів, як: платіжні доручення, чеки, акредитиви, векселі, платіжні вимоги, інкасові доручення (розпорядження). Крім того, цим пунктом Ін­струкції було встановлено, що безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватись за допомогою банківських пла­тіжних карток. Таким чином, ця Інструкція не містила загального переліку форм розрахунків, як і не визначала поняття «форма розрахунку» та «спосіб розрахунку», а також не наводила крите­ріїв розмежування різних форм розрахунків. Хоча термін «форма розрахунку» застосовувався в цій Інструкції, зокрема при регла-

   
   

   186

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   187

   ментації порядку здійснення розрахунків за допомогою платіж­них доручень.

   Відповідно до ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-Ш, безготівкові розраху­нки проводяться на підставі розрахункових документів на папе­рових носіях або в електронному вигляді. Банки в Україні мо­жуть використовувати як платіжні інструменти платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструмен­ти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Тоб­то, діючий Закон України «Про банки і банківську діяльність» взагалі не містить такі поняття, як «форма розрахунків» та «спо­сіб розрахунків».

   У статті 7 Закону України «Про Національний банк України» встановлено, що Національний банк України визначає форми платежів, проте не розкрито, що саме розуміється під формою платежу. Відповідно до статті 40 цього Закону Національний банк встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу Украї­ни із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інструментів та готівки, координує організа­цію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків. Тобто, як ми бачимо, вживається термін «форма розрахунків», проте визначення його знову ж таки не надається.

   Слід зазначити, що перелік форм розрахунків, які застосову­ються при проведенні переказу, містився у статті 4 Закону Украї­ни «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні». Так, у пункті 4.1 вказаної статті було встановлено, що при проведенні переказу ініціатори можуть застосовувати акредитивну, вексель­ну, інкасову форми розрахунків, а також форму розрахунків за гарантійним зобов'язанням, за чеками з використанням докумен­тів на переказ. Проте Законом України від 06.10.2004 р. №2056-IV статтю 4 вказаного Закону викладено у новій редакції, згідно з якою розрізняють форми та види безготівкових розрахунків. При цьому під формою мається на увазі готівкова або безготівкова форма, а щодо видів розрахунків зазначено, що вони визначають­ся законами та прийнятими на їх підставі нормативно-правовими актами Національного банку України.

   В Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в націона­льній валюті, затвердженій постановою Правління Національно­го банку України від 21.01.2004 р. №22, не містяться терміни «форма розрахунків» чи «спосіб розрахунків».

   У статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та держав­не регулювання ринків фінансових послуг» кліринг віднесено до форм забезпечення розрахунків.

   Звертаємо увагу на те, що термін «форма безготівкових розра­хунків» вживається у статті 347 Господарського кодексу України. Згідно з цією статтею безготівкові розрахунки можуть здійсню­ватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосову­ються у міжнародній банківській практиці.

   Таким чином, як бачимо, у законодавстві України не викорис­товується термін «спосіб безготівкових розрахунків», а термін «форма безготівкових розрахунків» вживається тільки у загаль­ному законодавчому акті — Господарському кодексі України, тоді як у актах спеціального банківського законодавства він від­сутній.

   Необхідно зазначити, що у законодавстві Російської Федерації використовується термін «форма безготівкових розрахунків». Так, Цивільний кодекс РФ містить статтю 862 «Форми безготів­кових розрахунків», у якій визначено, що при здійсненні безготі­вкових розрахунків допускаються розрахунки платіжними дору­ченнями, за акредитивом, чеками, розрахунки за інкасо, а також розрахунки в інших формах, передбачених законом, встановле­них у відповідності з ним банківськими правилами та звичаями ділового обороту, які застосовуються у банківській практиці¹³⁴.

   На наш погляд, найбільш правильною є вище зазначена пози­ція учених Л. К. Воронової, Я. А. Куніка, В. Ф. Кузьміна, які роз­різняють форми розрахунків не за формою основного розрахун­кового документа й властивим для нього документооборотом, а за особливістю їх правової регламентації. Тобто, ми вважаємо, що форма розрахунків — це правова форма розрахунків.

   Наша позиція грунтується на розумінні в юридичній науці по­няття «правова форма». Зокрема, А. В. Сурілов зазначає, що у праві категорія «форма» застосовується у двох значеннях: а) пра­вової форми (наприклад, соціально-економічних відносин). У цьому контексті формою є зміст права, правосвідомість та право­відносини; б) форми самого права у двох її аспектах: форми вну­трішньої та форми зовнішньої. При цьому він звертає увагу на те, що поняття «правова форма» частіше за все застосовується у

   ¹³⁴ Гражданский кодекс Российской Федерации. Часть 1. — 7-е изд. — М: Ось-89, 2001.— 192 с.

   
   

   188

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   '189

   зв'язку з економічними відносинами¹³⁵. Правову форму вчений визначає як сукупність правових норм^і правовідносин.

   На відміну від А. В. Сурілова, Р. Й. Халфіна підкреслює, що правовідношення як урегульоване правом конкретне реальне від­ношення необхідно відрізняти від поняття правової форми окре­мих видів суспільних відносин, яке використовується у радянсь­кій юридичній літературі¹³⁶.

   Р. И. Халфіна виділяє правову форму певного виду суспільних відносин та правову форму конкретного суспільного відношення. Застосовуючи перше поняття, ми, на думку вченої, знаходимося в сфері абстракції. Поряд з цим правовідношення, як і будь-яке по­няття, саме по собі є абстрактним, але у той самий час воно по­значає конкретне, реальне відношення, у якому беруть участь пе­вні особи (окремі особи або колективи), наділені правами та обов'язками. Конкретна поведінка цих осіб може відповідати мо­делі, встановленій у правовій нормі, а може і відхилятися від неї.

   Л. С. Явич звертає увагу на те, що поняття правової (юридич­ної) форми не можна ототожнювати з поняттям форми права як структури та виразу його безпосереднього змісту. Він визначає право як юридичну форму економіки¹³⁸.

   М. А. Вороніна визначає правову форму економічних відно­син як «спосіб існування, вираження, організації та перебудови економічного змісту» ¹³⁹.

   Проаналізувавши викладені позиції, ми дійшли висновку, що правова форма є сукупністю правових норм та правових інститу­тів, які регулюють певний вид суспільних відносин. Таким чи­ном, форму безготівкових розрахунків можна визначити як суку­пність правових норм, які регулюють порядок здійснення безготівкових розрахунків.

   Стосовно співвідношення понять «форма розрахунків» та «спосіб розрахунків», вважаємо необхідним зазначити, що точка зору, відповідно до якої форма розрахунків є більш широким по­няттям, ніж спосіб розрахунків, висловлювалася деякими вчени-

   ми-економістами. Зокрема, в учбовому посібнику з економічної дисципліни було зазначено, що «форма безготівкових розрахун­ків визначається способом платежу та організацією документоо-

   ,140

   бігу» . В іншому підручнику під формою безготівкових розра­хунків розуміється сукупність способу платежу та організації документообігу¹⁴¹. Як зазначалося вище, у юридичній науці таку позицію займає Н. В. Ростовцева.

   Наведена точка зору, на нашу думку, є найбільш обґрунтова­ною. Якщо звернутися до етимології слів «спосіб» та «форма», то у словнику С. І. Ожегова під терміном «спосіб» розуміється «дія або система дій, які застосовуються при виконанні певної роботи, при здійсненні чого-небудь» ⁴². Під формою (від лат. ґогта — зо­внішність, устрій) розуміють «зовнішній вигляд, обрис предме­ту», «вид, устрій, тип, структуру чогось»¹⁴³. Таким чином, форма є більш загальним поняттям та являє собою логічне поєднання певних складових елементів.

   У цьому контексті таким, що заслуговує на увагу, з нашої точ­ки зору, є розуміння категорії «форма» І.Зайцевим. Аналізуючи поняття та зміст юридичного процесу, він визначає, що «форма — це правова конструкція нормативного упорядкування діяльно­сті і відповідних документів. Вона являє собою сукупність вимог до дій учасників процесу, спрямованих на досягнення конкретно­го результату»¹⁴⁴. І. Зайцев зазначає, що правова форма — в тій чи іншій мірі — властива будь-якій юридично значущій діяльно­сті. З його точки зору, форма слугує однією з гарантій точного та неухильного застосування, дотримання та виконання юридичних норм. Юридична форма регламентує як правову діяльність гро­мадян, організацій, посадових осіб і компетентних органів, так і офіційні документи, в яких закріплюються підсумки цієї діяльно­сті. На підставі вищевикладеного І. Зайцев робить висновок про те, що необхідно розрізняти форму діяльності та форму правових документів. «Перша — встановлює, хто, які дії, в якій послідов­ності та у який термін може або повинен здійснити. Зміст цієї форми зводиться до таких положень: вичерпно точний склад уча­сників юридичного процесу; їх права та обов'язки щодо здійс-

   
   

   Сурилов А. В. Теория государства и права: Учеб. пособие. — К. — Одесса: Вьіща шк., 1989. —С. 206.

   М.: Юридическая литература,

   ¹³⁶ Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. -1974. — С. 80.

   137 -

   138

   ⁷ Там само. — С. 81—82.

   ¹ Явич Л. С. Общая теория права. — Л.: Издательство Ленинградского университе-та, 1976. — С.97-98.

   ³⁹ Вороніна М. А. Правова форма економічних відносин (структура, функції, відпо­відність): Автореф. Дис. ... канд. юрид. наук. — Харків, 1994. — С. 8.

   ¹⁹⁰ Ю. В. ВАЩЕНКО

   ¹⁴¹¹ Деньги и кредит в социалистическом обществе. — С. 76.

   ■'142

   ¹⁴¹ Денежное обращение и кредит СССР: Учебник / Под ред. В.С.Геращенко. — 4-е изд. перераб. и доп. — М: Финансьі и статистика, 1986. — С. 128.

   Ожегов С. И. Словарь русского язьїка. — С. 697.

   ¹⁴³ Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. — К.: Головна редакція
   Української радянської енциклопедії Академії наук Української РСР, 1974. — С. 717.

   191

   ¹⁴⁴ Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько.
   — М.: Юрист-ь, 1997. — С. 399.

   Банківське право

   нення правових дій та вчинків; послідовність здійснення назва­них дій... Правова форма документів обумовлює їх зміст та юри­дичну дійсність. Вона виражається у' встановленні відносно обов'язкових реквізитів документів, послідовності їх розміщення, часу складання документу, правових наслідків його прийняття, а також підстав для його скасування та зміни» .

   На нашу думку, форма розрахунків являє собою урегульовану нормами права на підставі принципів безготівкових розрахунків сукупність способу платежу, форм розрахункових документів та відповідного їм документообігу, джерел платежу, а також прав та обов'язків учасників безготівкових розрахунків. Тобто, форми розрахунків формуються та відрізняються одна від одної саме поєднанням (варіаціями) різновидів складових елементів, визна­чених відповідними правовими нормами.

   У словнику С. І. Ожегова наводяться такі значення терміна «класифікація»: 1) «розподіл чого-небудь за групами, розрядами, класами»; 2) «система, за якою що-небудь класифіковано» . Та­ким, чином класифікація може проводитись за однією або декі­лькома спільними ознаками, а не обов'язково за усіма спільними ознаками.

   В зв'язку з цим, на наш погляд, абсолютно логічною є класи­фікація форм розрахунків за їх складовими елементами, в тому числі на підставі способів розрахунків, як це було здійснено В. К. Райхером.

   § 3. Види банківських рахунків. Порядок їх відкриття

   Згідно зі статтею 342 Господарського кодексу України рахунки юридичної особи, що є клієнтом банку, відкриваються в установах банків за місцем її реєстрації чи в будь-якому банку на території України за згодою сторін. Порядок відкриття рахунків в установах банків за межами України встановлюється законом.

   Суб'єктам господарювання, які мають самостійний баланс, рахунки відкриваються для розрахунків за продукцію, виконані роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати, сплати по-

   Там само. — С. 400. ¹ Ожегов С.И. Словарь русского язмка. — С. 254.

   датків, зборів (обов'язкових платежів), а також інших розрахун­ків, пов'язаних з фінансовим забезпеченням їх діяльності.

   Суб'єкт підприємництва має право відкривати рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, встановленому Національним бан­ком України.

   Юридичні особи та громадяни-підприємці відкривають раху­нки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів бан­ківських операцій у будь-яких банках України за своїм вибором та за згодою цих банків у порядку, встановленому Національним банком України.

   Суб'єктам господарювання, яким виділяються кошти для ці­льового використання з Державного бюджету України або місце­вих бюджетів, відкриваються рахунки відповідно до закону.

   Порядок відкриття рахунків в установах банків, форми розра­хунків та порядок їх здійснення визначаються законом про банки і банківську діяльність, іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.

   Основним законодавчим актом, яким регламентуються відноси­ни в сфері безготівкових розрахунків, є Закон України «Про платі­жні системи та переказ грошей в Україні». Відповідно до статті 6 цього Закону банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізич­ним особам), нерезидентам України (юридичним особам — інвес­торам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним осо­бам). Зазначені особи мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору та за згодою цих ба­нків для забезпечення своєї господарської діяльності і власних по­треб. Порядок відкриття банками рахунків та їх режими визнача­ються Національним банком України. Умови відкриття рахунка та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом — власником рахунка.

   Види рахунків, які можуть відкриватися у банківських устано­вах України, визначені у статті 7 цього Закону. Згідно з цією статтею банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозитні), поточні та кореспондентські рахунки.

   Вкладний (депозитний) рахунок — це рахунок, що відкри­вається банком клієнту на договірній основі для зберігання кош­тів, що передаються клієнтом банку в управління на встановле­ний строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору.

   
   

   192

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   193

   Поточний рахунок — це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інстру­ментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

   Кореспондентський рахунок — рахунок, що відкривається одним банком іншому банку для здійснення міжбанківських пе­реказів.

   Відкриття кореспондентських рахунків здійснюється шляхом встановлення між банками кореспондентських відносин у поряд­ку, що визначається Національним банком України, та на підста­ві відповідного договору.

   Особливості режимів функціонування вкладних (депозитних), поточних та кореспондентських рахунків визначаються нормати­вно-правовими актами Національного банку України й договора­ми, що укладаються клієнтами й обслуговуючими їх банками.

   Законодавством України може передбачатися можливість від­криття та функціонування поточних рахунків зі спеціальним ре­жимом використання. Зокрема, відповідно до статті 15-1 Закону України «Про електроенергетику» передбачено, що для прове­дення розрахунків за закуплену на оптовому ринку електричної енергії України та спожиту електричну енергію енергопостачаль-ники, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій території, їх відокремлені під­розділи та оптовий постачальник електричної енергії відкрива­ють в установах уповноваженого банку поточні рахунки із спеці­альним режимом використання. Для проведення розрахунків з погашення заборгованості за спожиту електричну енергію з ви­користанням механізмів погашення заборгованості, визначених Законом України «Про заходи, спрямовані на забезпечення ста­лого функціонування підприємств паливно-енергетичного ком­плексу», енергопостачальники, що здійснюють підприємницьку діяльність з постачання електричної енергії на закріпленій тери­торії, і оптовий постачальник електричної енергії відкривають в установі уповноваженого банку поточні рахунки із спеціальним режимом використання для погашення заборгованості. Перелік поточних рахунків із спеціальним режимом використання в упо­вноваженому банку для зарахування коштів за електричну енер­гію затверджується та доводиться до відома споживачів Націона­льною комісією регулювання електроенергетики України.

   Правовідносини, що виникають під час відкриття банками, їх відокремленими структурними підрозділами, які здійснюють ба-

   нківську діяльність від імені банку, поточних і вкладних (депози­тних) рахунків у національній та іноземних валютах суб'єктам господарювання, фізичним особам, іноземним представництвам, нерезидентам-інвесторам, виборчим блокам політичних партій, регламентуються Інструкцією про порядок відкриття, викорис­тання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою Постановою Правління Національного банку України №492 від 12.11.2003 р.

   Саме цією Інструкцією визначено порядок відкриття банками рахунків у національній та іноземній валютах, порядок викорис­тання коштів на цих рахунках та порядок їх закриття.

   Згідно з Інструкцією суб'єкти господарювання, нерезиден-ти-інвестори, іноземні представництва і фізичні особи мають право відкривати рахунки для забезпечення своєї господарсь­кої діяльності і власних потреб у будь-яких банках України відповідно до власного вибору, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами.

   До поточних рахунків відповідно до Інструкції також нале­жать:

   • рахунки за спеціальними режимами їх використання, що
     відкриваються у випадках, передбачених законами України або
     актами Кабінету Міністрів України;

   • поточні рахунки типу «Н», що відкриваються в національній
     валюті офіційним представництвам і представництвам юридич­
     них осіб-нерезидентів, які не займаються підприємницькою дія­
     льністю на території України;

   • поточні рахунки типу «П», що відкриваються в національній
     валюті постійним представництвам;

   • карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за
     платіжними картками відповідно до вимог цієї Інструкції. Опера­
     ції за цими рахунками здійснюються з урахуванням особливос­
     тей, визначених цією Інструкцією та відповідними нормативно-
     правовими актами Національного банку, що регулюють здійс­
     нення операцій із застосуванням платіжних карток;

   • поточні (накопичувальні) рахунки виборчих фондів.

   Інструкцією чітко визначено, які рахунки мають право відкри­вати ті чи інші суб'єкти, перелік документів, необхідних для від­криття рахунку в залежності від його виду.

   Юристи банку, до функціональних обов'язків яких віднесено юридичне супроводження справ на розрахунково-касове обслу-

   
   

   194

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   '195

   говування клієнтів, повинні дуже добре знати положення цієї Ін­струкції і обов'язково відстежувати всі зміни, які досить часто вносяться Національним банком України. Також необхідно звер­тати увагу не лише на наявність тих чи інших документів, які ви­магаються для відкриття рахунку, але й на правильність їх офор­млення відповідно до законодавства.

   § 4. Порядок здійснення безготівкових розрахунків у національній валюті

   
   

   Порядок здійснення безготівкових розрахунків у наці­ональній валюті визначений, в першу чергу, у Законі України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», а також в Інструкції «Про безготівкові розрахунки в національній валюті України», затвердженій постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22.

   Згідно із вказаним Законом ініціатором переказу може бути платник, а також отримувач у разі ініціювання переказу за допо­могою платіжної вимоги при договірному списанні та в інших випадках, передбачених законодавством, і стягувач, що отримує відповідне право виключно на підставі визначених законом ви­конавчих документів у випадках, передбачених законом.

   Ініціювання переказу проводиться шляхом:

   1. подання ініціатором до банку, в якому відкрито його раху­
      нок, розрахункового документа;

   2. подання платником до будь-якого банку документа на пе­
      реказ готівки і відповідної суми коштів у готівковій формі;

   3. подання ініціатором до відповідної установи — члена пла­
      тіжної системи документа на переказ, що використовується у
      відповідній платіжній системі для ініціювання переказу;

   4. використання держателем спеціального платіжного засобу
      для оплати вартості товарів і послуг або для отримання коштів у
      готівковій формі;

   5. подання отримувачем платіжної вимоги при договірному
      списанні;

   6. надання клієнтом банку, що його обслуговує, належним чи­
      ном оформленого доручення на договірне списання.

   Ініціювання переказу здійснюється за такими видами розра­хункових документів:

   1. платіжне доручення;

   2. платіжна вимога-доручення;

   3. розрахунковий чек;

   4. платіжна вимога;

   5. меморіальний ордер.

   Національний банк України має право встановлювати інші види розрахункових документів.

   Клієнт банку має право самостійно обирати види розрахунко­вого документа (крім платіжної вимоги), які визначені вищевка­заним Законом, для ініціювання переказу.

   Платіжна вимога застосовується у випадках, коли ініціатором пе­реказу виступає стягувач або, при договірному списанні, отримувач.

   Розрахункові документи, за винятком платіжної вимоги-доручення, мають подаватися ініціатором до банку, що його об­слуговує. Платіжна вимога-доручення подається отримувачем коштів безпосередньо до платника. Доставка платіжної вимоги-доручення до платника може здійснюватися банком, який обслу­говує отримувача коштів, через банк, що обслуговує платника, а також за допомогою засобів зв'язку.

   Стягувач має право подавати розрахункові документи, що іні­ціюють переказ з рахунка банку-резидента, відкритого в Націо­нальному банку України, безпосередньо до Національного банку України.

   При використанні розрахункового документа ініціювання пе­реказу вважається завершеним з моменту прийняття банком пла­тника розрахункового документа на виконання.

   Банки мають забезпечувати фіксування дати прийняття розра­хункового документа на виконання.

   Подання паперових розрахункових документів до банку має здійснюватися клієнтом особисто, якщо інше не передбачено до­говором.

   Подання електронних розрахункових документів може здійс­нюватися клієнтом як особисто на носіях інформації, так і за до­помогою наданих йому обслуговуючим банком програмно-технічних засобів, які забезпечують зв'язок з програмно-технічними засобами цього банку. Програмно-технічні засоби з вбудованою в них системою захисту інформації мають відповіда­ти вимогам, що встановлюються Національним банком України.

   Обслуговуючий платника банк зобов'язаний перевірити від­повідність номера рахунка платника і його коду (ідентифікацій-

   
   

   196

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   '197

   ного номера, за його наявності, тощо) та приймати цей документ 1 до виконання тільки у разі їх збігу. Крім цього, обслуговуючий платника банк перевіряє повноту, цілісність та достовірність цьо­го розрахункового документа в порядку, встановленому Націона­льним банком України. У разі недотримання зазначених вимог відповідальність за шкоду, заподіяну платнику, покладається на банк, що обслуговує платника.

   Обслуговуючий отримувача банк зобов'язаний перевірити відповідність номера рахунка отримувача і його коду (ідентифі­каційного номера, за його наявності, тощо), що містяться в роз­рахунковому документі, та зараховувати кошти на рахунок отри­мувача виключно у разі їх збігу. У противному разі банк, що обслуговує отримувача, має право затримати суму переказу на строк до чотирьох робочих днів для встановлення належного отримувача цих коштів. У разі неможливості встановлення нале­жного отримувача банк, що обслуговує отримувача, зобов'язаний повернути кошти, переказані за цим документом, банку, що об­слуговує платника, із зазначенням причини їх повернення. У разі недотримання вищезазначеної вимоги відповідальність за шкоду, заподіяну суб'єктам переказу, покладається на банк, що обслуго­вує отримувача.

   У разі відмови з будь-яких причин у прийнятті розрахунково­го документа банк має повернути його ініціатору не пізніше на­ступного операційного дня банку із зазначенням причини повер­нення.

   Розрахунково-касове обслуговування клієнтів здійснюється банками на договірній основі.

   Банки виконують розрахункові документи відповідно до чер­говості їх надходження та виключно в межах залишку коштів на рахунках платників, крім випадків надання платнику обслугову­ючим його банком кредиту.

   Порядок визначення залишку коштів встановлюється Націо­нальним банком України.

   У разі недостатності на рахунку платника коштів для вико­нання у повному обсязі розрахункового документа стягувача на момент його надходження до банку платника цей банк здійснює часткове виконання цього розрахункового документа шляхом пе­реказу суми коштів, що знаходиться на рахунку платника, на ра­хунок отримувача.

   Незалежно від особи ініціатора банки України не ведуть облік розрахункових документів ініціаторів у разі відсутності (недоста­тності) коштів на рахунках платників, якщо інше не передбачено

   198

   Ю . В. ВАЩЕНКО

   договором між банком та його клієнтом. У разі наявності догово­ру невиконані розрахункові документи (повідомлення про їх над­ходження) банки зобов'язані передавати платникам — клієнтам цих банків з отриманням від них письмового посвідчення щодо їх

   вручення.

   Сума переказу, що обліковується в банку, який обслуговує отримувача, до настання дати валютування не може бути об'єк­том примусового списання, що застосовується до отримувача.

   Ініціювання клієнтом банку переказу в інтересах третіх осіб може здійснюватися у випадках, передбачених законодавством.

   Процедура ініціювання переказу у небанківській платіжній системі визначається правилами відповідної платіжної системи, погодженими з Національним банком України.

   Слід звернути увагу на те, що платіжне доручення може бути відкликане ініціатором переказу в будь-який час до списання су­ми коштів з його рахунка шляхом подання до банку, що обслуго­вує цього ініціатора, документа на відкликання.

   Платіжна вимога на примусове списання коштів може бути відкликана стягувачем у будь-який час до списання коштів з ра­хунка платника шляхом подання до банку, що обслуговує цього стягувача, документа на відкликання.

   Розрахунковий документ може бути відкликаний тільки в по­вній сумі.

   Документ на відкликання може бути як паперовим, так і елек­тронним. Він складається ініціатором у довільній формі та засві­дчується ним у встановленому порядку.

   Ініціатор до настання дати валютування може відкликати ко­шти, які до зарахування їх на рахунок отримувача або видачі в готівковій формі обліковуються в банку, що обслуговує отриму­вача. Документ на відкликання коштів ініціатор подає до свого банку, який того самого дня надає банку отримувача вказівку про

   повернення коштів.

   Банк отримувача в день одержання вказівки повертає кошти за реквізитами, зазначеними в ній, якщо на час надходження такої вказівки вони не зараховані на рахунок отримувача, та повідом­ляє отримувача про відкликання коштів ініціатором.

   Порядок відкликання розрахункових документів у небанківсь­кій платіжній системі визначається правилами відповідної платі­жної системи, погодженими з Національним банком України.

   Платник при укладенні договорів із банком має право перед­бачити договірне списання грошей із своїх рахунків на користь банку платника та/або третіх осіб.

   199

   Банківське право

   Умови договору на договірне списання повинні передбачати обсяг інформації, достатній для належного виконання такого списання банком, що обслуговує платника (обставини, за яких банк має здійснити (здійснювати) договірне списання; наймену­вання отримувача та банку отримувача; реквізити рахунка, з яко­го має здійснюватися договірне списання; реквізити договору між платником та отримувачем (за наявності договору), що пе­редбачає право отримувача на договірне списання; перелік доку­ментів, що мають бути представлені отримувачем в обслуговую­чий платника банк (якщо платник та отримувач домовились про надання цих документів до банку платника) тощо).

   Договірне списання здійснюється за платіжною вимогою отримувача або за меморіальним ордером, оформленим банком.

   У разі, якщо кредитором за договором є обслуговуючий плат­ника банк, право банку на проведення договірного списання пе­редбачається в договорі на розрахунково-касове обслуговування або в іншому договорі про надання банківських послуг.

   Ініціювання переказу при договірному списанні у небанківсь-кій платіжній системі визначається правилами відповідної платі­жної системи, погодженими з Національним банком України.

   Більш детально порядок здійснення безготівкових розрахунків у національній валюті України визначений у вищевказаній Ін­струкції Національного банку України. Зокрема, Інструкцією ви­значені форми платіжних інструментів, порядок їх заповнення, правила подання та відкликання, права та обов'язки учасників розрахунків в залежності від застосування тієї чи іншої форми безготівкових розрахунків.

   РЕЗЮМЕ

   

   
   

   2. Грошові розрахунки, в свою чергу, можуть бути готівковими та
      безготівковими.

   3. Поняття «розрахунки» та «розрахункові правовідносини» не є то­
      тожними. Обов'язковим суб'єктом розрахункових правовідносин є банк
      або небанківська фінансова установа, тобто фінансовий посередник, за
      допомогою якого здійснюються ці розрахунки. Відповідно розрахунко­
      ві правовідносини — це врегульовані нормами права відносини, які ви­
      никають у процесі здійснення безготівкових розрахунків.

   4. Форма безготівкових розрахунків являє собою урегульовану нор­
   мами права на підставі принципів безготівкових розрахунків сукупність
   способу платежу, форм розрахункових документів та відповідного їм
   документообігу, джерел платежу, а також прав та обов'язків учасників
   безготівкових розрахунків. Тобто, форми розрахунків формуються та
   відрізняються одна від одної саме поєднанням (варіаціями) різновидів
   складових елементів, визначених відповідними правовими нормами.
   При цьому спосіб безготівкових розрахунків є одним із елементів фор­
   ми безготівкових розрахунків.

   5. Банки мають право відкривати своїм клієнтам вкладні (депозит­
      ні), поточні та кореспондентські рахунки.

   6. Порядок відкриття банками рахунків у національній та іноземній ва­
      лютах, порядок використання коштів на цих рахунках та порядок їх закриття
      визначений Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття ра­
      хунків у національній та іноземних валютах, затвердженою Постановою
      Правління Національного банку України № 492 від 12.11.2003 р.

   7. Порядок здійснення безготівкових розрахунків у національній
      валюті визначений, в першу чергу, у Законі України «Про платіжні
      системи та переказ грошей в Україні», а також в Інструкції «Про
      безготівкові розрахунки в національній валюті України», затверд­
      женій постановою Правління Національного банку України від
      21.01.2004 р. №22.

   
   

   200'

   1. Термін «розрахунки» розглядають в декількох значеннях. По-перше, під розрахунками розуміють будь-який спосіб припинення зобов'язань (як грошових, так і негрошових) між сторонами, в тому числі виконання зо­бов'язання в натурі та зарахування однорідних зустрічних (послідовних) вимог (широке значення терміна «розрахунки»). По-друге, під поняттям «розрахунки» розуміють саме грошові зобов'язання (обов'язки) сторін, платежі (вузьке значення терміна «розрахунки»). У цьому значенні поняття «розрахунки» нерідко обмежують сферою безготівкових розрахунків, які здійснюються суб'єктами господарювання через фінансово-кредитні уста­нови. Найбільш обгрунтованою, на нашу думку, є позиція, згідно з якою розрахунки можуть здійснюватися у грошовій та не грошовій формах.

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Контрольні запитання

   

   1. Як, на Вашу думку, співвідносяться поняття
      «розрахунки», «безготівкові розрахунки» та «роз­
      рахункові правовідносини» ?

   2. Які нормативно-правові акти регламенту­
      ють порядок здійснення безготівкових розраху­
      нків в Україні?

   Банківське право

   
   

   201

   
   

   
   

   3. Які рахунки можуть відкривати комерційні ба­
      нки в Україні своїм клієнтам? Якими документа­
      ми це регулюється?

   4. На підставі яких платіжних документів здійс­
      нюється переказ коштів?

   5. Чи встановлені законодавством вимоги до
      оформлення платіжних документів?

   Список рекомендованої літератури

   

   Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Офіційний Вісник України. — 2003. — №11. — Ст. 462.

   Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-І\/ // Офіційний Вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 461.

   Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-111 // Офіційний Вісник України. — 2001. — № 1—2. — Ст. 1.

   Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. №679-ХІ\/ // Офіційний Вісник України. — 1999. — № 24 від 02.07.99.

   Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5 квітня 2001 р. №2346-ІІІ // Офіційний Вісник України. — 2001. — № 20. — Ст. 828.

   Інструкція «Про безготівкові розрахунки в національній валюті Украї­ни», затверджена постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. №22.

   Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджена Постановою Правління Національного банку України №492 від 12.11.2003 р.

   Агафонова Н. В. Правове регулювання документарних акредитивів. //Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні та політичні науки. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Спілка юристів України. —2001. —Вип. 7. — С. 312—319.

   Ващенко Ю. В. Поняття та правова природа клірингу // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 10. — К.: Інсти­тут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. — 532 с.

   Воронова Л. К. Правовое регулирование кредитно-расчетньїх отно-шений в народном хозяйстве. — К.: Вьіща шк., 1988.

   Компанеец Е. С, Полонскип 9. Г. Применение законодательства о кредитований и расчетах. — М.: Юрид. тяг., 1967.

   Кузьмин В. Ф. Кредитньїе и расчетньїе правоотношения в промьіш-ленности. — М.: Юрид. лит., 1975.

   Куник Я. А. Кредитньїе отношения в торговле. — Изд. 2-е, доп. и пе-рераб. — М.: Зкономика, 1976.

   Райхер В. К. Рецензия на книгу Флейшиц Е. А. «Расчетньїе и кредит­ньїе правоотношения» // Советское государство и право. — 1957. — № 12. — С. 137.

   
   

   ₁₀

   ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОТІВКОВИХ РОЗРАХУНКІВ

   § 1. Правове регулювання касових операцій в установах

   банків.

   § 2. Правила ведення касових операцій клієнтів банків.

   Ліміт касової готівки.

   § 3. Фінансова відповідальність за правопорушення в

   сфері готівкових розрахунків.

   
   

   
   

   
   

   '" ■ . ■

   
   

   § 1. Правове регулювання

   пасових операцій в установах банків

   Порядок і вимоги щодо здійснення банками, їх філіями та відділеннями касових операцій у національній та іноземній ва­лютах, правові засади взаємовідносин банків з територіальними управліннями Національного банку, іншими банками та клієнта­ми з цих питань визначені в Інструкції «Про касові операції в ба­нках України», затвердженій Постановою Правління Національ­ного банку України № 337 від 14.08.2003 р. (далі Інструкція).

   Згідно з Інструкцією касове обслуговування — це надання по­слуг з приймання, видачі та обміну готівки.

   Касові операції проводяться банками лише після одержання ліцензії Національного банку.

   До касових операцій, які регламентуються Інструкцією, нале­жать:

   • приймання готівки національної та іноземної валюти від
     клієнтів для зарахування на власні рахунки та рахунки інших
     юридичних і фізичних осіб або на відповідний рахунок банку;

   • видача готівки національної та іноземної валюти клієнтам з
     їх рахунків за видатковими касовими документами через касу ба­
     нку або із застосуванням платіжних карток з їх рахунків чи від­
     повідного рахунку банку через його касу або банкомат;

   • приймання від фізичних та юридичних осіб готівки націона­
     льної та іноземної валюти для переказу і виплати отримувачу су­
     ми переказу в готівковій формі;

   
   

   202*

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   "203

   • вилучення з обігу сумнівних банкнот (монет) та надсиланш
     їх на дослідження;

   • обмін клієнтам непридатних до обігу банкнот (монет) націо
     нальної валюти на придатні.

   Вимоги Інструкції щодо оформлення касових документів та оброблення, формування і пакування банкнот (монет), а також порядку здійснення операцій з готівкою між територіальними управліннями та банками поширюються на територіальні управ­ління та Центральне сховище Національного банку.

   Банки здійснюють касове обслуговування клієнтів на договір­них засадах. Касове обслуговування банком клієнтів та оброб­лення готівки має здійснюватися в операційній касі. Структуру операційної каси та чисельність касових працівників, а також по­требу встановлення банкоматів банк визначає самостійно.

   Банк самостійно визначає перелік касових операцій та інших послуг, які пропонуються клієнтам, якщо інше не регламентуєть­ся законодавчими актами.

   Під час здійснення касових операцій банки мають забезпечу­вати:

   204'

   
   

   • визначення справжності та платіжності банкнот (монет);

   • обов'язкове приймання готівки на вимогу клієнта;

   • своєчасне повне оприбуткування готівки національної та
     іноземної валюти, що надійшла до кас банку, та зарахування її на
     зазначені клієнтами рахунки згідно з вимогами нормативно-
     правових актів;

   • своєчасну видачу клієнтам придатних до обігу банкнот (мо­
     нет) національної та іноземної валюти;

   • обмін клієнтам не придатних до обігу банкнот (монет) наці­
     ональної валюти на придатні до обігу банкноти (монети) та вилу­
     чення сумнівних банкнот (монет) на дослідження, а також обмін
     монет на банкноти, банкнот на монети, банкнот (монет) одного
     номіналу на банкноти (монети) іншого номіналу;

   • документальне оформлення руху готівки національної та
     іноземної валюти в операційній касі;

   • своєчасне відображення касових операцій у бухгалтерсько­
     му обліку;

   • належний внутрішній контроль за касовими операціями;

   • здавання готівки національної валюти до територіальних
     управлінь згідно із встановленими відповідним договором умо­
     вами;

   • створення безпечних умов роботи з готівкою та її зберігання;

   • задоволення потреб клієнтів у готівці;

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   • систематичний аналіз стану надходжень і видачі готівки в
     національній валюті;

   • ідентифікацію клієнтів, які здійснюють операції з готівкою
     без відкриття рахунку на суму, що перевищує 50 000 гривень або
     еквівалент цієї суми в іноземній валюті.

   Банки на підставі Інструкції та з урахуванням переліку опера­цій, що проводяться, мають розробити і затвердити внутрішні положення (інструкції) про організацію роботи щодо здійснення касових операцій, у яких слід визначити порядок:

   • роботи операційної каси в операційний та в післяоперацій­
   ний час;

   • переміщення та передавання готівки і цінностей під від­
   повідальність працівників банку, здійснення працівниками ба­
   нку касових операцій з приймання та видачі готівки, у тому
   числі із застосуванням платіжних карток через касу банку або

   банкомат;

   • роботи з банкоматами, контролю за касовими операціями;

   • підкріплення готівкою філій (відділень) та приймання від
     них готівки;

   • зведення операційної каси;

   • надання в оренду та зберігання цінностей клієнтів банку в
     індивідуальних сейфах, приймання від клієнтів цінностей на збе­
     рігання; організації роботи відповідальних осіб у сховищі цінно­
     стей, їх кількість та посади;

   • приймання, видачі та зберігання готівки операційної каси та

   інших цінностей;

   • відкривання і закривання сховищ цінностей;

   • роботи депозитної системи, здавання під охорону та прийн­
     яття з-під охорони сховищ цінностей і депозитних систем, а та­
     кож зберігання ключів (дублікатів ключів) до них та ревізії цін­
     ностей тощо.

   Касові операції, визначені Інструкцією, здійснюються на під­ставі таких касових документів:

   • заява на переказ готівки;

   • прибутково-видатковий касовий ордер;

   • заява на видачу готівки;

   • прибутковий касовий ордер;

   • видатковий касовий ордер;

   • грошовий чек;

   • рахунки на сплату платежів та документи, установлені від­
     повідною платіжною системою для відправлення переказу готів­
     ки та отримання його в готівковій формі.

   "~*205

   Банківське право

   Інструкцією визначені зразки касових документів, на підставі яких здійснюються приймання і видача готівки. Бланки касових документів виготовляються згідно з їх зразками друкарським способом або з використанням комп'ютерної техніки з відобра­женням обов'язкових реквізитів, передбачених Інструкцією, крім грошових чеків, які виготовляються лише друкарським способом.

   Форми документів, які застосовуються під час приймання пе­реказу готівки та виплати її суми отримувачу в готівковій формі, визначаються відповідною платіжною системою і мають містити такі обов'язкові реквізити:

   • дата здійснення операції;

   • зазначення платника та отримувача;

   • дані паспорта особи-отримувача або документа, що його за­
     мінює;

   • сума касової операції;

   • підписи платника або отримувача та працівників банку, упо­
     вноважених здійснювати касову операцію.

   До обов'язкових реквізитів касових документів, які оформ­люються для зарахування суми готівки на відповідні рахунки (крім перелічених вище), також належать: номер рахунку отри­мувача та назва банку отримувача. Усі реквізити в касових доку­ментах мають бути заповнені згідно з правилами, зазначеними в додатку до Інструкції. Крім обов'язкових, касові документи мо­жуть містити й інші реквізити, потрібні для здійснення окремих операцій з готівкою. Додаткові реквізити можуть бути дописані в касовому документі від руки ручкою.

   Заповнює касові документи клієнт від руки ручкою чи за до­помогою технічних засобів або працівник банку за згодою клієн­та із застосуванням технічних засобів або системи автоматизації банку (далі — САБ).

   Прибуткові, видаткові та прибутково-видаткові касові ордери, заяви на видачу готівки оформляються банком за допомогою технічних засобів із зазначенням номера примірника в правому верхньому ріжку або виписуються з використанням копіюваль­ного чи самокопіювального паперу.

   У разі використання САБ для оформлення касових документів та відповідно до порядку внутрішнього контролю банк визначає кількість підписів працівників банку, які оформляють, контро­люють та виконують касову операцію.

   Банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати касові документи за касовими операціями, та визначає систему контролю за їх здійсненням.

   Виписується така кількість примірників касових документів, крім грошового чека, яка потрібна для учасників розрахунків.

   У грошових чеках, заявах на видачу готівки, на підставі яких видається клієнтам готівка незалежно від суми, за винятком реа­лізації ювілейних, пам'ятних та інвестиційних монет, мають за­значатися дані паспорта особи-отримувача або документа, що йо­го замінює, найменування документа, серія, номер і дата його видачі, найменування установи, що його видала.

   Грошові чеки дійсні протягом 10 календарних днів з дня їх виписки, не враховуючи день виписки. Дата на чеку зазначається так: дата та рік цифрами, місяць словом. Грошовий чек має міс­тити відбиток печатки та підписи (підпис) уповноважених осіб (особи) клієнта згідно з карткою зразків підписів. Використання факсиміле не допускається.

   Прибутково-видаткові касові ордери застосовуються для офо­рмлення касових операцій з приймання та видачі готівки терито­ріальним управлінням, банкам, їх філіям (відділенням) за описом цінностей у національній валюті, що перевозяться, завантаження і розвантаження банкоматів, видачі та приймання готівки під звіт касовим працівникам під час ведення аналітичного обліку, пере­міщення готівки з рахунку «Банкноти та монети, інкасовані до перерахування» на рахунок «Банкноти та монети в касі банку», а також для оформлення загальної суми проведених операцій (приймання платежів за рахунками, операції, виконані із застосу­ванням платіжних карток через касу банку та банкомат, тощо).

   У прибуткових, видаткових та прибутково-видаткових касо­вих ордерах на видачу готівки працівникам банку, а також інка­саторам територіальних управлінь зазначаються прізвище, ім'я, по батькові отримувача, назва документа (посвідчення, перепуст­ка) та його номер (крім операцій з видачі та приймання готівки між касовими працівниками).

   У заявах на переказ готівки для нарахування податків, збо­рів та інших платежів до бюджету і цільових фондів у додат­кових реквізитах зазначається код бюджетної класифікації, ідентифікаційний номер (крім тих випадків, за яких фізична особа через свої релігійні переконання відмовилася від прийн­яття ідентифікаційного номера і в паспорті якої зроблено від­повідну відмітку).

   Банк може приймати платежі готівкою за рахунками на сплату платежів (квартплата та комунальні послуги, телефонний зв'язок, кабельне телебачення, електроенергія, газ тощо), роздруковани-ми юридичною особою — отримувачем платежів. Такий доку-

   
   

   206"

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   "207

   мгнт має містити всі обов'язкові реквізити, які передбачені для виконання цих операцій.

   Усі операції з приймання платежів готівкою за відповідними рахунками мають фіксуватися в протоколі САБ або реєстрі у фо­рмі, яка не допускає зміни його змісту і є документом, що підтве­рджує виконання зазначених касових операцій.

   У разі здійснення касових операцій протягом операційного часу відповідальний працівник банку на касових документах проставляє дату здійснення касової операції, а в післяоперацій­ний час — поточну дату і час приймання документів або напис чи штамп «вечірня» або «післяопераційний час».

   Виконані протягом операційного часу касові операції відо­бражаються в бухгалтерському обліку в цей самий день, а в піс­ляопераційний час — не пізніше наступного операційного дня.

   Виправлення в касових документах реквізитів, а саме: номера рахунків, найменування клієнта, суми, прізвища, імені, по бать­кові отримувача (платника) не допускаються.

   Якщо прибутковий документ не заповнено або заповнено з порушенням вимог, що встановлені Інструкцією, або якщо сума наявних коштів менша, ніж сума платежу, то клієнт додає потрі­бну суму готівки або операція не виконується, а документ і готів­ка повертаються платнику. Порядок анулювання операції та по­вернення платежу визначаються залежно від внутрішнього порядку банку.

   Клієнт має право зазначити в заяві на переказ готівки дату ва­лютування, яка не може перевищувати 10 календарних днів після складання касового документа (день складання не враховується). Якщо дата валютування перевищує 10 календарних днів, то банк не приймає касовий документ до виконання.

   Виплату отримувачам сум переказів готівкою банк здійснює починаючи з визначеної дати валютування. Якщо дата валюту­вання припадає на неробочий день, то банк здійснює виплату пе­реказу починаючи з першого робочого дня, наступного за днем, який визначений датою валютування.

   До настання дати валютування клієнт може відкликати ко­шти, у зв'язку з чим подає відповідному банку лист (для юри­дичних осіб) або заяву (для фізичних осіб) про відкликання коштів.

   Якщо отримувач переказу протягом тридцяти робочих днів з дати валютування не отримав суму переказу, то банк отримувача зобов'язаний протягом трьох робочих днів повернути суму пере­казу банку платника.

   Виплата відкликаних (повернутих) коштів готівкою здійснюєть­ся фізичним особам та фізичним особам — суб'єктам підприємни­цької діяльності як виплата переказу без відкриття рахунка, а юри­дичним особам — шляхом зарахування на їх поточні рахунки.

   § 2. Правила ведення пасових операцій клієнтів банків. Ліміт касової готівки

   Порядок здійснення касових операцій клієнтів банків регламентується Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим постановою Прав­ління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. №637 (далі Положення).

   Підприємства (підприємці), які відкрили поточні рахунки в банках і зберігають на цих рахунках свої кошти, здійснюють роз­рахунки за своїми грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, пріоритетно в безготівковій формі, а також у готівковій формі (з дотриманням чинних обмежень) у порядку, встановленому законодавством України.

   Підприємства (підприємці) здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами (громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, які не здійснюють підприємницької дія­льності) через касу як за рахунок готівкової виручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків. Зазначені розрахунки проводяться та­кож шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів.

   Підприємства (підприємці) здійснюють облік операцій з го­тівкою у відповідних книгах обліку.

   Гранична сума готівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) протягом одно­го дня за одним або кількома платіжними документами встановлю­ється відповідною постановою Правління Національного банку України. Платежі понад зазначену граничну суму проводяться ви­ключно в безготівковій формі. Кількість підприємств (підприємців), з якими здійснюються розрахунки, протягом дня не обмежується. Натепер гранична сума готівкового розрахунку, встановлена поста­новою Правління Національного банку України від 09.02.2005 р. № 32, становить 10 000 (десять тисяч) гривень.

   Зазначені обмеження стосуються також розрахунків готівкою між підприємствами в оплату за товари, що придбані на вироб-

   
   

   208

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   '209

   ничі (господарські) потреби за рахунок коштів, одержаних за ко­рпоративними картками.

   Зазначені обмеження не поширюються на:

   а) розрахунки підприємств (підприємців) з фізичними особа­
   ми, бюджетами та державними цільовими фондами;

   б) добровільні пожертвування та благодійну допомогу;

   в) розрахунки підприємств (підприємців) за спожиту ними
   електроенергію;

   г) використання коштів, виданих на відрядження;

   ґ) розрахунки підприємств (підприємців) між собою під час закупівлі сільськогосподарської продукції. Перелік товарів, що належать до цієї продукції, визначений Законом України «Про державну підтримку сільського господарства України».

   У разі здійснення підприємствами готівкових розрахунків з іншими підприємствами (підприємцями) понад установлену гра­ничну суму кошти в розмірі перевищення встановленої суми роз­рахунково додаються до фактичних залишків готівки в касі на кі­нець дня платника готівки одноразово в день здійснення цієї операції, з подальшим порівнянням одержаної розрахункової су­ми із затвердженим лімітом каси.

   Національний банк України має право встановлювати обме­ження з видачі готівки за платіжними картками.

   Обмеження з видачі готівки за платіжними картками можуть встановлюватися платіжною організацією відповідної платіжної системи та банками — членами цієї системи.

   Якщо підприємства (підприємці) та фізичні особи здійснюють готівкові розрахунки без відкриття поточного рахунку шляхом унесення до банків готівки для подальшого її перерахування на рахунки інших підприємств (підприємців) або фізичних осіб, то такі розрахунки для платників коштів є готівковими, а для отри­мувачів коштів безготівковими.

   Уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одер­жання готівкових коштів) та в повній сумі оприбутковуватися.

   Оприбуткуванням готівки в касах підприємств, які проводять готівкові розрахунки з оформленням їх касовими ордерами і ве­денням касової книги відповідно до вимог глави 4 Положення, є здійснення обліку готівки в повній сумі її фактичних надходжень у касовій книзі на підставі прибуткових касових ордерів.

   2ю"

   У разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО (реєстратор розрахункових операцій) або використанням РК (розрахункова книжка) оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   надходжень у книзі обліку розрахункових операцій на підставі фіскальних звітних чеків РРО (даних РК).

   Підприємствам, яким Законом України «Про застосування ре­єстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадсько­го харчування та послуг» надано право проводити розрахунки го­тівкою із споживачами без використання РРО та РК і специфіка функціонування яких унеможливлює оформлення ними кожної операції касовим ордером (продаж проїзних і перевізних докуме­нтів; білетів державних лотерей; квитків на відвідування культу­рно-спортивних і видовищних закладів тощо), дозволяється оприбутковувати готівку наприкінці робочого дня за сукупністю операцій у цілому за робочий день з оформленням касовими до­кументами і відображенням у відповідній книзі обліку.

   Суми готівки, що оприбутковуються, мають відповідати сумам, визначеним у відповідних касових (розрахункових) документах.

   Виходячи з потреби прискорення обігу готівкових коштів і своєчасного їх надходження до кас банків для підприємств, що здійснюють операції з готівкою в національній валюті, установ­люються ліміт каси та строки здавання готівкової виручки (готів­ки) відповідно до вимог глави 5 Положення.

   Банкам і підприємцям ліміт каси та строки здавання готівкової виручки (готівки) не встановлюються.

   Підприємства можуть тримати в позаробочий час у своїх ка­сах готівкову виручку (готівку) в межах, що не перевищують установлений ліміт каси. Готівкова виручка (готівка), що пере­вищує встановлений ліміт каси, обов'язково здається до банків для її зарахування на банківські рахунки. Відокремлені підрозді­ли підприємств — юридичних осіб можуть здавати готівкову ви­ручку (готівку) безпосередньо до кас таких юридичних осіб або до будь-якого банку для її переказу і зарахування на банківські рахунки зазначених юридичних осіб. За відсутності банків готів­кова виручка (готівка) може здаватися до операторів поштового зв'язку для її переказу на банківські рахунки підприємства.

   Здавання готівкової виручки (готівки) здійснюється самостій­но або через відповідні служби, яким згідно із законодавством України надано право на перевезення валютних цінностей та ін­касацію коштів.

   Здавання готівкової виручки (готівки) може здійснюватися для зарахування на будь-який банківський рахунок підприємства (підприємця) на його вибір.

   Готівкова виручка (готівка) підприємств (підприємців), у тому числі готівка, одержана з банку, використовуються ними для за-

   211

   Банківське право

   безпечення потреб, що виникають у процесі їх функціонування, а також для проведення розрахунків з бюджетами та державними цільовими фондами за податками і зборами (обов'язковими пла­тежами).

   Підприємства не повинні накопичувати готівкову виручку (готівку) у своїх касах понад установлений ліміт каси для здійс­нення потрібних витрат до настання строків цих виплат.

   Підприємства мають право зберігати у своїй касі готівку, оде­ржану в банку для виплат, що належать до фонду оплати праці, а також пенсій, стипендій, дивідендів (доходу), понад установле­ний ліміт каси протягом трьох робочих днів, уключаючи день одержання готівки в банку. Для проведення цих виплат праців­никам віддалених відокремлених підрозділів підприємств заліз­ничного транспорту та морських портів готівка може зберігатися в їх касах понад установлений ліміт каси протягом п'яти робочих днів, уключаючи день одержання готівки в банку. Готівка, що одержана в банку на інші виплати, має видаватися підприємством своїм працівникам у той самий день. Суми готівки, що одержані в банку і не використані за призначенням протягом установлених вище строків, повертаються підприємством до банку не пізніше наступного робочого дня банку або можуть залишатися в його касі (у межах установленого ліміту).

   Підприємство має право зберігати в касі готівку для виплат, які належать до фонду оплати праці та здійснюються за рахунок виручки, понад установлений йому ліміт каси протягом трьох ро­бочих днів з дня настання строків цих виплат у сумі, що зазначе­на в переданих до каси платіжних (розрахунково-платіжних) ві­домостях (далі — видаткові відомості).

   Видача готівкових коштів під звіт або на відрядження (далі — під звіт) здійснюється відповідно до законодавства України.

   Видача готівкових коштів під звіт на закупівлю сільськогос­подарської продукції та заготівлю вторинної сировини, крім ме­талобрухту, дозволяється на строк не більше 10 робочих днів від дня видачі готівкових коштів під звіт, а на всі інші виробничі (го­сподарські) потреби на строк не більше двох робочих днів, уклю­чаючи день отримання готівкових коштів під звіт.

   Якщо підзвітній особі одночасно видана готівка як на відря­дження, так і для вирішення в цьому відрядженні виробничих (господарських) питань (у тому числі для закупівлі сільськогос­подарської продукції у населення та заготівлі вторинної сирови­ни), то строк, на який видана готівка під звіт на ці завдання, може бути продовжено до завершення терміну відрядження.

   212

   /О. В. ВАЩЕНКО

   Видача відповідній особі готівкових коштів під звіт прово­диться за умови звітування нею у встановленому порядку за ра­ніше отримані під звіт суми.

   Звітування за одержані під звіт готівкові кошти здійснюється відповідно до законодавства України.

   Фізичні особи — довірені особи підприємств (юридичних осіб), які відповідно до законодавства України одержали готівку з карткового рахунку із застосуванням корпоративної платіжної картки або особистої платіжної картки, використовують її за при­значенням без оприбуткування в касі. Зазначені довірені особи подають до бухгалтерії підприємства звіт про використання кош­тів разом із підтвердними документами в установлені строки і порядку, що визначені для підзвітних осіб законодавством України, а також документи про одержання готівки з карткового рахунку (чек банкомата, копія видаткового ордера, довідки за встановленими формами, сліп, квитанція торговельного терміна­ла тощо) разом з невитраченим залишком готівки.

   Підприємства (підприємці) під час здійснення розрахунків із споживачами за готівку зобов'язані приймати у сплату за проду­кцію (товари, роботи, послуги) без обмежень банкноти і монети (у тому числі обігові, пам'ятні, ювілейні монети, зношені банк­ноти та монети) усіх номіналів, які випускає Національний банк України в обіг, що є дійсним платіжним засобом і не викликають сумніву в їх справжності та платіжності. Крім того, підприємства та підприємці мають забезпечувати наявність у касі банкнот і монет для видачі здачі.

   Касові операції оформляються касовими ордерами, видатко­вими відомостями, розрахунковими документами, документами за операціями із застосуванням платіжних карток, іншими касо­вими документами, які згідно із законодавством України підтве­рджували б факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) готівкових коштів.

   "213

   Усі надходження і видачу готівки в національній валюті під­приємства відображають у касовій книзі. Кожне підприємство (юридична особа), що має касу, веде одну касову книгу для облі­ку операцій з готівкою в національній валюті (без урахування кас відокремлених підрозділів). Відокремлені підрозділи підпри­ємств, які проводять операції з приймання готівки за продану продукцію (товари, роботи, послуги) з оформленням її прибутко­вим касовим ордером, а також з видачі готівки на виплати, пов'язані з оплатою праці, виробничі (господарські) потреби, ін­ші операції з оформленням їх видатковими касовими ордерами і

   Банківське право

   відомостями, ведуть касову книгу, що видається і оформляється підприємством — юридичною особою, до складу якого вони вхо­дять. Відокремлені підрозділи підприємств, страхові агенти, бро­кери, розповсюджувачі лотерей, які здійснюють готівкові розра­хунки із застосуванням РРО або РК та веденням КОРО (книга обліку розрахункових операцій), але не проводять операцій з приймання (видачі) готівки за касовими ордерами, а також під­приємці касової книги не ведуть.

   Строки здавання підприємствами готівкової виручки (готівки) для її зарахування на рахунки в банках визначаються підприємс­твом і встановлюються за погодженням з відповідним банком (у якому відкрито рахунок підприємства, на який зараховуються кошти) відповідно до таких вимог:

   а) для підприємств, що розташовані в населених пунктах, де є
   банки, — щодня (у день надходження готівкової виручки (готів­
   ки) до їх кас);

   б) для підприємств, у яких час закінчення робочого дня (змі­
   ни), що встановлений правилами внутрішнього трудового розпо­
   рядку і графіками змінності відповідно до законодавства Украї­
   ни, не дає змогу забезпечити здавання готівкової виручки
   (готівки) в день її надходження, — наступного за днем надхо­
   дження готівкової виручки (готівки) до каси дня;

   в) для підприємств, що розташовані в населених пунктах, де
   немає банків, — не рідше ніж один раз на п'ять робочих днів.

   Підприємства (юридичні особи), які здійснюють страхову дія­льність та діяльність з випуску і проведення лотерей, установ­люють строки здавання готівкової виручки (готівки) для страхо­вих агентів і розповсюджувачів лотерей, які діють на підставі укладених договорів, з урахуванням специфіки їх функціонуван­ня (режиму роботи у вечірні години, вихідні та святкові дні) та обсягів виручки, що здається, але не рідше одного разу на п'ять робочих днів.

   Якщо підприємства працюють у вихідні та святкові дні і не мають змоги, через відсутність відповідної домовленості з бан­ком на інкасацію, здати одержану ними за ці дні готівкову вируч­ку (готівку), то вона має здаватися підприємствами до банку про­тягом операційного часу наступного робочого дня банку та підприємства.

   214

   Установлені згідно із зазначеними вимогами строки здавання готівкової виручки (готівки) підприємствами узгоджуються з ба­нком і визначаються в договорах банківського рахунку між під­приємствами та банками.

   ю. в. ващенко

   Якщо підприємство в окремі дні не має перевищення ліміту каси, то таке підприємство може в ці дні не здавати в установлені

   строки готівку.

   Установлення ліміту каси проводиться підприємствами само­стійно на підставі розрахунку встановлення ліміту залишку го­тівки в касі, що підписується головним (старшим) бухгалтером та керівником підприємства (або уповноваженою ним особою). До розрахунку приймається строк здавання підприємством готівко­вої виручки (готівки) для її зарахування на рахунки в банках, ви­значений відповідним договором банківського рахунку. Для ко­жного підприємства та його відокремленого підрозділу складається окремий розрахунок встановлення ліміту залишку

   готівки в касі.

   Установлений ліміт каси затверджується внутрішніми наказа­ми (розпорядженнями) підприємства. Для відокремлених підроз­ділів ліміт каси встановлюється і доводиться до їх відома відпо­відними внутрішніми наказами (розпорядженнями) підприємства

   — юридичної особи.

   Підприємства, що розпочинають свою діяльність, на перші три місяці їх роботи ліміт каси встановлюють відповідно до про­гнозних розрахунків. Установлений з урахуванням прогнозних розрахунків ліміт каси переглядається за фактичними показника­ми діяльності відповідно до вимог Положення.

   Ліміт каси підприємства встановлюють на підставі розрахунку середньоденного надходження готівки до каси або її середньо­денної видачі з каси, за рішенням керівника підприємства або уповноваженої ним особи.

   Кожне підприємство визначає ліміт каси з урахуванням режи­му і специфіки його роботи, віддаленості від банку, обсягу касо­вих оборотів (надходжень і видатків) за всіма рахунками, устано­влених строків здавання готівки, тривалості операційного часу банку, наявності домовленості підприємства з банком на інкаса­цію тощо:

   • для підприємств, які мають строк здавання готівкової виру­
     чки (готівки) в банк щодня (у день її надходження до каси) або
     наступного дня від дня її надходження до каси, — у розмірах, що
     потрібні для забезпечення їх роботи на початку робочого дня, але
     не більше розміру середньоденного надходження готівки до каси
     (за три будь-які місяці поспіль з останніх дванадцяти);

   • для підприємств, які мають строк здавання готівкової виру­
     чки (готівки) в банк, передбачений підпунктом «в» пункту 5.1
     глави 5 положення про ведення касових операцій у національній

   Банківське право

   валюті в Україні, — у розмірах, що залежать від установлених строків здавання готівкової виручки (готівки) та її суми але не більше п ятикратного розміру середньоденних надходжень готів­ки (за три будь-які місяці поспіль з останніх дванадцяти);

   • для підприємств, ліміти каси яким установлюються згідно з фактичними витратами готівки (крім виплат, пов'язаних з опла­тою праці, стипендій, пенсій, дивідендів), — не більше розміру середньоденної видачі готівки (за три будь-які місяці поспіль з останніх дванадцяти).

   Підприємства, у яких відповідний середньоденний показник обчислений на підставі касових оборотів, дорівнює нулю або не оільше десяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян мо­жуть встановлювати ліміт каси в розмірі, що перевищує обчисле­ний середньоденний показник, але не більше десяти неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян.

   Вищезазначені вимоги цього пункту не поширюються на не-банківські фінансові установи. Небанківські фінансові установи самостійно визначають порядок розрахунку ліміту каси з ураху­ванням особливостей діяльності та режиму роботи цих установ обсягу готівкових надходжень (видатків), строків здавання готів­ки тощо і на підставі зазначеного встановлюють розмір ліміту ка­си. Таблицю «Касові обороти», зазначену в додатку 2 до Поло­ження, небанківські фінансові установи не заповнюють.

   Підприємства, що виробляють та перероблюють сільськогос­подарську продукцію, різних організаційно-правових форм (акці­онерні товариства, агрофірми тощо) можуть установлювати (пе­реглядати) ліміт каси на період заготівлі та перероблення сільськогосподарської продукції згідно з фактичними показника­ми їх касових оборотів (надходжень або видачі готівки) за будь-які три місяці сезону виробництва (перероблення) сільськогоспо­дарської продукції попереднього року.

   Ліміт каси підприємства сфери грального бізнесу, уключаючи гральні будинки, казино, ігрові автомати з грошовим виграшем тощо, установлюють з урахуванням особливостей діяльності та режиму роботи цих закладів відповідно до переліку та правил ве­дення азартних ігор і затвердженого положення про призовий фонд, як правило, у межах відповідного середньоденного показ­ника, визначеного згідно з пунктом 5.3 глави 5. За рішенням ке­рівника підприємства сфери грального бізнесу або уповноваже­ної ним особи дозволяється встановлювати ліміт каси з перевищенням визначеного середньоденного показника, але не більше суми максимально можливого виграшу клієнта.

   216

   /О. В. ВАЩЕНКО

   Релігійним організаціям (релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади), які не здійснюють виробничої або іншого виду підприємницької діяльності, ліміт каси та строки здавання готівки не встановлюються.

   Державне казначейство України самостійно визначає порядок установлення ліміту каси в його касі та касах бюджетних установ і організацій, що ним обслуговуються. Строки здавання готівки з кас Державного казначейства України та бюджетних установ установлюються відповідно до вимог пункту 5.1 глави 5.

   Якщо підприємством ліміт каси не встановлено (незалежно від причин такого невстановлення), то ліміт такої каси вважаєть­ся нульовим. У цьому разі вся готівка, що перебуває в його касі на кінець робочого дня і не здана підприємством відповідно до вимог цього Положення, вважається понадлімітною.

   Якщо ліміт каси встановлено з перевищенням граничних роз­мірів, визначених пунктом 5.4 глави 5, то він уважається встано­вленим на рівні зазначених граничних розмірів. У цьому разі су­ма зазначених перевищень уважається понадлімітною.

   Готівкові кошти не вважаються понадлімітними в день їх над­ходження, якщо вони були здані в сумі, що перевищує встанов­лений ліміт каси, до обслуговуючих банків не пізніше наступного робочого дня банку або були використані підприємством (без по­переднього здавання їх до банку і одночасного отримання з каси банку на зазначені потреби) наступного дня на господарські по­треби.

   Не вважаються понадлімітними в день їх надходження і ті го­тівкові кошти, що надійшли до кас підприємств у вихідні та свят­кові дні та були здані в сумі, що перевищує встановлений ліміт каси, до обслуговуючих банків наступного робочого дня банку та підприємства або були використані підприємством (без попере­днього здавання їх до банку і одночасного отримання з каси бан­ку на зазначені потреби) наступного робочого дня на господарсь­кі потреби.

   Підприємства, які встановлюють строк здавання готівкової виручки (готівки) відповідно до підпункту «в» пункту 5.1 гла­ви 5, мають здавати понадлімітну готівку для її зарахування на рахунки підприємства в банку не пізніше наступного робочого дня незалежно від установленого строку здавання готівкової ви­ручки (готівки).

   Установлений ліміт каси та строки здавання готівкової вируч­ки (готівки) можуть переглядатися у зв'язку із змінами законо-

   "217

   Банківське право

   давства України або за наявності відповідних факторів об'єктивного характеру (зміни в надходженнях/видатках готівки, внутрішнього трудового розпорядку/графіків змінності тощо). Документи (нормативно-правові акти, внутрішні документи (роз­рахунки) підприємства, що затверджені (підписані) керівником або уповноваженою ним особою), на підставі яких переглянуто ліміт каси, строки здавання готівкової виручки (готівки), дода­ються до відповідних наказів (розпоряджень), договорів банків­ського рахунку підприємства.

   Затверджені банками до набрання чинності Положенням зага­льні ліміти залишку готівки в касі підприємства та строки зда­вання виручки чинні до їх перегляду, який здійснюється з метою забезпечення відповідності цих показників чинним вимогам у порядку, визначеному цим Положенням.

   Керівники підприємств несуть відповідальність за /дотримання вимог Положення щодо встановлення ліміту каси та за достовір­ність відповідних показників, що зазначені в розрахунку встано­влення ліміту залишку готівки в касі.

   § 3. Фінансова відповідальність за правопорушення в сфері готівкових розрахунків

   Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» контроль за додержанням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги) у встановленому законом порядку здійснюють органи державної податкової служби.

   Періодичність проведення цих перевірок та строк, протягом якого вони здійснюються, визначають безпосередньо органи державної податкової служби.

   Перелік підприємств (підприємців), що підлягають зазначе­ним перевіркам за конкретні періоди, визначається з урахуванням обсягів здійснюваних ними операцій з готівкою.

   Під час перевірок з'ясовуються структура підприємства, кіль­кість відкритих поточних рахунків підприємства (підприємця) у банках, наявність у підприємства (підприємця) податкового бор­гу, результати раніше здійснених перевірок, дотримання ними порядку ведення операцій з готівкою.

   218*"

   /О. В. ВАЩЕНКО

   Органи контролю беруть участь у проведенні спільних перевірок. Перевірка безпосередньо за місцезнаходженням підприємства (підприємця) здійснюється на підставі документів, визначених законодавством України за певний період, — квартал, півріччя, рік тощо (але не менше ніж один раз на три місяці).

   Відповідальність за дотримання порядку ведення операцій з готівкою покладається на підприємців, керівників підприємств. Особи, які винні в порушенні порядку ведення операцій з готів­кою, притягуються до відповідальності в установленому законо­давством України порядку.

   У разі виявлення порушень установленого порядку ведення операцій з готівкою органи державної податкової служби Украї­ни застосовують до порушників штрафні санкції на підставі по­дання органів контролю згідно з законодавством України.

   Якщо перевіркою підприємства (підприємця) було виявлено порушення, то за її результатами складається акт про перевірку дотримання порядку ведення операцій з готівкою (далі — акт про перевірку) у трьох примірниках, у якому викладається зміст по­рушення з відповідним обґрунтуванням. Акт про перевірку має містити висновки про результати перевірки, а також рекомендації керівництву підприємства (підприємцю) щодо усунення виявле­них недоліків. Акт про перевірку підписують службові особи, які проводили перевірку, а також керівник та головний бухгалтер підприємства (підприємець). Перший примірник надсилається органам державної податкової служби України за місцем дер­жавної реєстрації підприємства (підприємця) для вжиття захо­дів, що передбачені законодавством України, другий — пере­дається безпосередньо відповідному підприємству (підприєм­цю), третій примірник залишається в документах органу конт­ролю. Якщо порушень не виявлено, то службові особи, які проводили перевірку, складають довідку за довільною фор­мою, у якій зазначаються назва підприємства, що перевірялося, термін перевірки, посилання на законодавство України, згідно з яким проводилася перевірка, питання, що перевірялися. За­значену довідку підписують службові особи, які проводили перевірку, а також керівник та головний бухгалтер підприємс­тва (підприємець).

   Керівник підприємства або особа, що його заміщує, підпри­ємець має право під час складання акта про перевірку не погоди­тися з результатами перевірки і надати щодо цього відповідні об­грунтовані зауваження (пояснення) у письмовій формі, які додаються до акта про перевірку. Результати перевірки дотри-

   '219

   Банківське право

   мання порядку ведення касових операцій розглядаються керівни­цтвом підприємства (підприємцем), як правило, у триденний строк після її закінчення.

   Залежно від специфіки функціонування підприємства (під­приємця), що перевіряється, та завдань органів контролю під час перевірки можуть розглядатися й інші питання, які не включено до цієї глави 7 Положення про ведення касових опе­рацій у національній валюті в Україні та використовуватися інші форми актів.

   Під час перевірок здійснюється контроль за виконанням під­приємством вимог Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, що пов'язані з веденням касової книги та оформленням операцій з приймання та видачі готівки з каси, веденням відповідних касових документів.

   Під час перевірок з'ясовується наявність у підприємства касо­вої книги, а також відповідність її оформлення вимогам законо­давства України. Крім того, перевіряється правильність ведення касової книги, оформлення в ній касових операцій із приймання та видачі готівкових коштів (у тому числі за строками), відповід­ність зазначених у ній сум прийнятої до каси або виданої з неї го­тівки даним прибуткових і видаткових касових ордерів, якість і своєчасність записів касира згідно із зазначеними в касовій книзі касовими документами, наявність підпису бухгалтера, який пере­вірив записи в касовій книзі за кількістю отриманих ним касових ордерів, правильність підрахунку в касовій книзі фактичних за­лишків готівки в касі на кінець дня тощо.

   Під час перевірки з'ясовується правильність заповнення всіх реквізитів прибуткових і видаткових касових ордерів та видатко­вих відомостей (проставлення потрібних дат, номерів, сум, зазна­чення підстав для їх виписки, наявність підписів службових осіб і одержувачів коштів, відбитків печаток та штампів, підписів про отримання готівки, правильність оформлення депонованих сум тощо). За окремими видатковими відомостями можуть вибірково перераховуватися суми виплаченої готівки.

   Під час перевірки встановлюються наявність у підприємства журналу реєстрації прибуткових і видаткових касових докумен­тів та книги обліку прийнятих та виданих касиром грошей і пра­вильність їх ведення, а також правильність відображення в касо­вих документах номерів кореспондуючих рахунків, відповідність між кореспонденцією рахунків, внесених до касової книги та за­значених в касових ордерах, наявність потрібних виправдних до­кументів, що додаються до касових ордерів (заяви, накладні, ра-

   22о"

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   хунки, довідки тощо), і позначок про їх погашення. У касових документах, які викликають сумніви щодо їх справжності, пере­віряється достовірність підписів одержувачів коштів та службо­вих осіб, які дають пояснення щодо цього.

   Виявлені в результаті перевірки порушення і висновки про ве­дення касової книги та касових документів зазначаються в розді­лі І акта про перевірку.

   Особлива увага під час перевірки має приділятися встанов­ленню повноти та своєчасності оприбуткування в касах готівко­вих надходжень, одержаних підприємством (за реалізовану про­дукцію, продані товари, виконані роботи, надані послуги і за позареалізаційні операції тощо).

   Під час перевірки аналізується загальний стан касових оборо­тів надходжень готівки з кас банку до кас на підставі банківських виписок за поточними рахунками підприємства.

   Звіряються банківські виписки (за сумами коштів, що одержа­ні з банку, і датами) та відповідні записи в касовій книзі з даними прибуткових касових ордерів. У разі потреби можуть також порі­внюватися дані корінців грошових чеків із виписками банку.

   Уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно та в повній сумі оприбутковуватися. Порядок оприбуткування готівки в ка­сах, у тому числі і під час розрахунків із застосуванням РРО (РК), визначено в пункті 2.6 Положення.

   Під час перевірки органами контролю повного і своєчасного оприбуткування коштів, що надійшли до каси від здійснення господарської діяльності, записи в касовій книзі звіряються за сумами та строками з даними відповідних прибуткових касо­вих ордерів (із залученням у разі потреби таких виправдних документів: розрахункових документів, квитанцій до прибут­кових касових ордерів, рахунків-фактур, товарно-транспорт­них і податкових накладних тощо). Перевіряється також про­ведення записів щодо реєстрації зазначених ордерів (за сумами і датами) у журналі реєстрації прибуткових і видаткових касо­вих документів.

   За потребою поглибленої перевірки повного оприбуткування в касі готівкових коштів, одержаних з різних джерел, можуть ана­лізуватися також обороти за відомістю журналу-ордера 1 за дебе­том субрахунку 301 «Каса в національній валюті» порівняно з оборотами за кредитом кожного кореспондуючого рахун­ку/субрахунку (311 «Поточні рахунки в національній валюті», 37 «Розрахунки з різними дебіторами», 63 «Розрахунки з постачаль­никами та підрядниками», 661 «Розрахунки за заробітною пла-

   "221

   Банківське право

   тою», 662 «Розрахунки з депонентами», 681 «Розрахунки за аван­сами одержаними» та інших рахунків) з подальшим порівнянням їх із відповідними записами в касовій книзі та даними докумен­тів, які підтверджують фактичне одержання підприємством пев­них сум готівки у відповідні строки.

   Крім того, для контролю за повним і своєчасним оприбутку­ванням готівки конкретним підприємством органи контролю мо­жуть застосовувати відповідні зустрічні документальні перевір­ки, що здійснюються безпосередньо у підприємств-покупців (замовників), які сплатили готівкові кошти, шляхом залучення відповідних первинних документів та взаємного звіряння касових документів отримувачів готівки з даними покупців.

   Під час перевірки органи контролю мають брати до уваги те, що за наявності в касі підприємства готівки, яка не підтверджена прибутковими касовими ордерами, вона вважається неоприбут-кованою в касі та зараховується в дохід підприємства.

   Виявлені під час перевірки порушення порядку оприбутку­вання надходжень готівки відображаються в розділі II акта про перевірку.

   Під час перевірки дотримання підприємством ліміту каси ви­значається наявність самостійно встановленого ліміту каси та відповідність його розрахунку вимогам цього Положення, уточ­нюються за наказами, розпорядженнями чи іншими розпоряд­чими документами суми самостійно доведених підприємством (юридичною особою) лімітів кас своїм відокремленим підроз­ділам.

   Під час перевірок з'ясовується те, як підприємство дотриму­ється встановленого ліміту каси, строків і порядку здавання го­тівкової виручки. Крім того, має враховуватися те, що кошти, які одержані з каси банку або спрямовані з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці, можуть відповідно до пункту 2.10 По­ложення протягом трьох — п'яти робочих днів зберігатися в касі понад установлений ліміт каси.

   Для визначення понадлімітних залишків готівки в касі порів­нюються записи про фактичні її залишки в касі за касовою кни­гою з установленим лімітом каси за кожний день незалежно від того, здійснювалися в цей день касові обороти (надходження і витрати готівки) чи ні. Якщо в періоді, що перевіряється, виявле­но перевищення ліміту каси, то з'ясовується, протягом якого часу (у днях) і які понадлімітні суми не здавалися в установлені стро­ки до банку і з якої причини, а також загальна сума понадліміт­них залишків.

   222

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   РЕЗЮМЕ

   , м «л-ляанщі*''

   

   1. Касове обслуговування — це надання послуг з приймання, видачі
      та обміну готівки.

   2. Банк самостійно визначає перелік касових операцій та інших по­
      слуг, які пропонуються клієнтам, якщо інше не регламентується зако­
      нодавчими актами.

   3. Банки на підставі Інструкції про касові операції в банках України
      та з урахуванням переліку операцій, що проводяться, мають розробити і
      затвердити внутрішні положення (інструкції) про організацію роботи
      щодо здійснення касових операцій. В Інструкції містяться вимоги до
      змісту цих положень.

   4. Касові операції здійснюються на підставі таких касових докумен­
      тів: заява на переказ готівки; прибутково-видатковий касовий ордер;
      заява на видачу готівки; прибутковий касовий ордер; видатковий касо­
      вий ордер; грошовий чек; рахунки на сплату платежів та документи,
      установлені відповідною платіжною системою для відправлення пере­
      казу готівки та отримання його в готівковій формі.

   5. Клієнт має право зазначити в заяві на переказ готівки дату валю­
      тування, яка не може перевищувати 10 календарних днів після складан­
      ня касового документа (день складання не враховується). Якщо дата
      валютування перевищує 10 календарних днів, то банк не приймає касо­
      вий документ до виконання.

   6. Порядок здійснення касових операцій клієнтів банків регламен­
      тується Положенням про ведення касових операцій у національній ва­
      люті в Україні, затвердженим постановою Правління Національного
      банку України від 15 грудня 2004 р. № 637.

   7. Гранична сума готівкового розрахунку одного підприємства (під­
      приємця) з іншим підприємством (підприємцем) протягом одного дня
      за одним або кількома платіжними документами встановлюється відпо­
      відною постановою Правління Національного банку України. Платежі
      понад зазначену граничну суму проводяться виключно в безготівковій
      формі. Кількість підприємств (підприємців), з якими здійснюються роз­
      рахунки, протягом дня не обмежується.

   8. Національний банк України має право встановлювати обмеження
      з видачі готівки за платіжними картками.

   9. Виходячи з потреби прискорення обігу готівкових коштів і своє­
      часного їх надходження до кас банків для підприємств, що здійснюють
      операції з готівкою в національній валюті, установлюються ліміт каси
      

   та строки здавання готівкової виручки (готівки).

   223

   Банківське право

   Ю. В. ВАЩЕНКО Банківське право

   
   

   10. Відповідальність за дотримання порядку ведення операцій з го­тівкою покладається на підприємців, керівників підприємств. Особи, які винні в порушенні порядку ведення операцій з готівкою, притягу­ються до відповідальності в установленому законодавством України порядку.

   Контрольні запитання

   

   1. Якими нормативно-правовими актами регу­
      люється порядок здійснення операцій з готів­
      кою?

   2. Що таке касове обслуговування?

   3. Який порядок встановлення ліміту каси?

   4. Які органи державної влади здійснюють конт­
      роль за дотриманням законодавства про готів­
      кові розрахунки?

   5. Яка відповідальність передбачена за пору­
      шення правил здійснення операцій з готівкою?

   Список рекомендованої літератури

   

   Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-111 // Офіційний Вісник України. — 2001. — № 1—2. — Ст. 1.

   Закон України «Про державну податкову службу в Україні» в редакції Закону України від 24.12.93 р. № 3813-ХІІ // Відомості Верховної Ради. — 1994. — № 15. — Ст. 84.

   Інструкція про касові операції в банках України, затверджена Поста­новою Правління Національного банку України №337 від 14.08.2003 року // Офіційний Вісник України. — 2003. — № 37. — Ст. 1999.

   Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою Правління Національного банку Украї­ни від 15 грудня 2004 р. №637 // Вісник НБУ 2005, N3 (додаток) — 10.03.2005.

   Воронова Л. К., Кучерявенко Н. П. Финансовое право: Учебное посо-бие для студентов юридических вузов и факультетов. — Харьков: Пегас,

   2003. — 360 с.

   ОрлюкО. П. Банківське право: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер,

   2004. — 376 с.

   ОрлюкО. П. Фінансове право: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 528 с.

   224

   ₁₁

   ПРАВОВІ ЗАСАДИ МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ

   § 1. Поняття та види платіжних систем. § 2. Принципи функціонування системно важливих пла­тіжних систем.

   § 3. Поняття та порядок відкриття кореспондентських рахун­ків комерційними банками в інших банках. § 4. Порядок здійснення контролю за кореспондентськи­ми рахунками комерційних банків. § 5. Організація міжбанківських розрахунків в Україні.

   § 1. Поняття та види платіжних систем

   Загальні засади функціонування платіжних систем в Україні визначені в Законі України «Про платіжні системи та пе­реказ грошей в Україні».

   Відповідно до статті 1 цього Закону платіжна система — це платіжна організація, члени платіжної системи та сукупність від­носин, що виникають між ними при проведенні переказу коштів. Проведення переказу коштів є обов'язковою функцією, що має виконувати платіжна система.

   Згідно зі статтею 9 вказаного Закону обробка та передача в межах України електронних та паперових документів на переказ, документів за операціями із застосуванням спеціальних платіж­них засобів та документів на відкликання можуть здійснюватися за допомогою як внутрішньодержавних, так і міжнародних пла­тіжних систем, що діють в Україні.

   Внутрішньодержавна платіжна система — платіжна система, в якій платіжна організація є резидентом та яка здійснює свою дія­льність і забезпечує проведення переказу коштів виключно в ме­жах України.

   Міжнародна платіжна система — платіжна система, в якій платіжна організація може бути як резидентом, так і нерезиден-

   225

   том і яка здійснює свою діяльність на території двох і більше країн та забезпечує проведення переказу коштів у межах цієї пла­тіжної системи, у тому числі з однієї країни в іншу;

   Порядок діяльності платіжної системи визначається її прави­лами, встановленими платіжною організацією відповідної платі­жної системи. Правила платіжної системи (крім внутрішньобан-ківських платіжних систем) мають встановлювати організаційну структуру платіжної системи, умови членства, порядок вступу та виходу із системи, принцип виконання документів на переказ, відповідно до визначеного у статті 9 (пункт 5), відкликання до­кументів на переказ, порядок вирішення спорів, управління ризи­ками в системі, систему страхування, систему захисту інформа­ції, порядок проведення реконсиляції та інші положення, визна­чені платіжною організацією.

   Правила відповідної платіжної системи, а також договори, що укладаються між учасниками цієї платіжної системи (крім внутріш-ньобанківських платіжних систем), повинні передбачати порядок врегулювання неплатоспроможності та інших випадків нездатності виконання членами платіжної системи своїх зобов'язань.

   Банк визначає умови та порядок функціонування власної вну-трішньобанківської платіжної системи з урахуванням вимог за­кону та нормативно-правових актів Національного банку України.

   Правила внутрішньодержавної платіжної системи та міжнаро­дної платіжної системи, платіжною організацією якої є резидент, мають бути узгоджені платіжною організацією цієї платіжної си­стеми з Національним банком України.

   При проведенні переказу платіжні системи мають право здій­снювати взаємозалік на основі клірингу або виконувати кожний документ на переказ окремо.

   Для формування та обробки документів за операціями із за­стосуванням спеціальних платіжних засобів, документів на пере­каз, документів на відкликання платіжні системи, а також банки повинні використовувати системи захисту інформації та мають право використовувати спеціальні платіжні засоби, ідентифікато­ри держателя спеціального платіжного засобу, програмно-технічні засоби і телекомунікаційні канали зв'язку.

   Порядок використання платіжними системами, а також окре­мими банками платіжних інструментів, програмно-технічних за­собів, систем захисту інформації та телекомунікаційних каналів зв'язку визначається правилами цих систем та відповідними до­говорами, з урахуванням вимог закону та нормативно-правових актів Національного банку України.

   В Україні можуть створюватися внутрішньодержавні банків­ські та небанківські платіжні системи.

   До внутрішньодержавних банківських платіжних систем від­носяться системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів та внутрішньобанківські платіжні системи.

   Система міжбанківських розрахунків призначена для переказу коштів у межах України між банками на виконання зобов'язань їх клієнтів, а також власних зобов'язань цих банків.

   Внутрішньобанківська платіжна система створюється банком з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для проведен­ня переказу коштів між його підрозділами.

   Система масових платежів призначена для переказу коштів за операціями, що здійснюються юридичними та фізичними особа­ми із застосуванням платіжних інструментів, крім визначеного пунктами 2.1 та 2.2 статті 10 Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні».

   Внутрішньодержавні небанківські платіжні системи мають право здійснювати діяльність, пов'язану із переказом, виключно після їх реєстрації в Національному банку України та отримання відповідного дозволу Національного банку України.

   Порядок реєстрації та отримання внутрішньодержавними не-банківськими платіжними системами дозволу на здійснення дія­льності, пов'язаної із переказом, та відкликання цього дозволу визначається Національним банком України.

   Членом внутрішньодержавних небанківських платіжних си­стем може бути банк, що має банківську ліцензію Національ­ного банку України, а також небанківська фінансова установа, яка має ліцензію Державної комісії з регулювання ринків фі­нансових послуг України на здійснення переказу коштів, і які уклали договір з платіжною організацією відповідної платіж­ної системи.

   Системі міжнародних електронних платежів Національного банку України присвячена стаття 11 Закону України «Про платі­жні системи та переказ грошей в Україні». Згідно з цією статтею система електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) — це державна система міжбанківських розрахунків.

   Необхідною умовою для проведення переказу через СЕП НБУ є встановлення банком кореспондентських відносин з Національ­ним банком України шляхом відкриття кореспондентського ра­хунка в Національному банку України.

   Порядок функціонування СЕП НБУ, прийняття і виключення з її членів, проведення переказу за допомогою цієї системи та ін-

   
   

   Ю. Б. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   227

   ші питання, пов'язані з діяльністю СЕП НБУ, визначаються На­ціональним банком України.

   Національний банк України регламентує та забезпечує функ­ціонування СЕП НБУ, гарантує її надійність і безпеку, організо­вує та бере участь у проведенні через неї міжбанківського пере­казу.

   Міжнародні платіжні системи в Україні

   Відповідно до статті 12 Закону України «Про платіжні систе­ми та переказ грошей в Україні» банки, а також небанківські фі­нансові установи, які мають ліцензію Державної комісії з регу­лювання ринків фінансових послуг України на здійснення переказу коштів, мають право укладати договори з платіжними організаціями міжнародних платіжних систем про членство або про участь у цих системах. Банки, а також небанківські фінансові установи, які мають ліцензію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України на здійснення переказу кош­тів, зобов'язані зареєструвати укладені договори в порядку, вста­новленому Національним банком України.

   Умови договорів між банками, небанківськими фінансовими установами та платіжними організаціями міжнародних платіжних систем про членство або участь щодо обмеження прав банків, не-банківських фінансових установ та їх представників бути члена­ми або брати участь у інших міжнародних платіжних системах та заснованих за їх участю організаціях, є недійсними.

   Платіжні організації внутрішньодержавних платіжних систем та інші організації, засновниками (учасниками) яких є банки, а також небанківські фінансові установи, які мають ліцензію Державної ко­місії з регулювання ринків фінансових послуг України, що уклада­ють договори з платіжними організаціями міжнародних платіжних систем про колективну участь їх членів у цих системах, зобов'язані зареєструвати такі договори в Національному банку України в по­рядку, встановленому Національним банком України.

   Для реєстрації договорів, зазначених у пунктах 1, 2 статті 12, Національний банк України має право вимагати документи щодо порядку проведення банками і небанківськими фінансовими установами переказів коштів у межах цих міжнародних платіж­них систем на території України.

   Платіжні організації міжнародних платіжних систем — рези­денти зобов'язані повідомляти Національний банк України про

   228

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   укладені договори з нерезидентами щодо їх членства та участі в цих системах у порядку, встановленому Національним банком України.

   § 2. Принципи функціонування системно важ­ливих платіжних систем

   Комітет з платіжних і розрахункових систем (СР85) Банку міжнародних розрахунків (ВІЗ) у Базелі розробив Базові принци­пи для системно важливих платіжних систем і опублікував їх у січні 2001 р.

   Усього визначено десять Базових принципів і чотири обов'язки центральних банків щодо їх застосування. Адже центральні банки зобов'язані забезпечувати фінансову стабільність держави; піклува­тися про функціонування грошових ринків для здійснення грошово-кредитної політики, про підтримку довіри до національної валюти країни; вони надають учасникам платіжної системи можливість ви­користовувати для розрахунків рахунки у центральному банку то­що. Тому центральні банки мають відігравати провідну роль щодо системно важливих платіжних систем, а отже, визначено відповідні обов'язки центральних банків, які містять оцінку існуючих платіж­них систем з точки зору Базових принципів та ініціювання або за­охочення дій для їх дотримання.

   Базові принципи носять характер універсальних вказівок, вони покликані сприяти розробці та експлуатації безпечніших й ефек­тивніших системно важливих платіжних систем в усьому світі. У новосформованих економіках, де докладаються зусилля до вдос­коналення існуючих або створення нових систем, вони особливо необхідні, щоб краще упоратися зі зростаючими потоками пла­тежів. Для того, щоб Базовими принципами могли скористатися у всіх країнах і користуватися ними протягом тривалого часу, вони свідомо сформульовані у загальному вигляді і не є шаблоном для розробки або експлуатації конкретної системи, але пропонують необхідні характеристики які повинні задовольняти всі системно важливі платіжні системи ⁴⁷.

   ¹⁴⁷ Савченко А., Бургіна Є. Виконання Базових принципів системно важливих платі­жних систем у Системі електронних міжбанківських переказів НБУ // Вісник Національ­ного банку України. — Серпень, 2003. — С. 38.

   '229

   Банківське право

   
   

   IIР

   Отже, до Базових принципів віднесено такі принципи:

   Система повинна мати надійну нормативно-правову основу у всіх тих юрисдикціях, що її стосуються.

   Правила і процедури системи повинні давати учасникам мож­ливість ясно розуміти вплив системи на кожний вид фінансового ризику, на який вони наражаються, беручи в ній участь.

   Система повинна мати чітко визначені процедури управління кредитним ризиком і ризиком ліквідності, в яких вказуються від­повідні обов'язки оператора й учасників системи і забезпечують­ся достатні стимули для управління ризиком і його обмеження.

   Система повинна забезпечувати швидкий остаточний розра­хунок на дату валютування, бажано — протягом дня і, як міні­мум, — наприкінці дня.

   Система, в якій відбуваються клірингові розрахунки, повинна, як мінімум, гарантувати своєчасне завершення щоденних розра­хунків у разі нездатності учасника розрахуватися з найбільшими зобов'язаннями за одним розрахунком.

   Бажано використовувати на розрахунках активи, що знахо­дяться в центральному банку; якщо використовуються інші акти­ви, пов'язаний з ними кредитний ризик повинен бути невеликим або зовсім відсутнім.

   Система повинна забезпечувати високий рівень безпеки і на­дійності в експлуатації, а також мати засоби на випадок надзви­чайних обставин для своєчасного завершення щоденної обробки платежів.

   Система повинна надавати засоби виконання платежів, зручні для користувачів та ефективні для економіки.

   Система повинна мати об'єктивні і загальновідомі критерії участі, які забезпечують справедливий і відкритий доступ.

   Засоби керування системою повинні бути ефективними, конт­рольованими і прозорими.

   Обов'язки центрального банку щодо застосування Базових принципів:

   Центральний банк повинен чітко визначити свої цілі в галузі платіжних систем і поінформувати широку громадськість щодо своєї ролі та основних напрямів політики стосовно системно ва­жливих платіжних систем.

   Центральний банк повинен забезпечити виконання вимог ба­зових принципів у системах, якими він керує.

   Центральний банк повинен наглядати за виконанням вимог Базових принципів у системах, якими керує не він, і повинен ма­ти можливість здійснювати цей нагляд.

   Центральний банк, підвищуючи надійність і ефективність за­вдяки використанню Базових принципів, повинен співпрацювати з іншими центральними банками та іншими національними або міжнародними органами у цій сфері¹⁴⁸.

   § 3. Поняття та порядок відкриття кореспондентських рахунків комерційними банками в інших банках

   Як ми вже з'ясували при вивченні загальних питань безготівкових розрахунків, кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкривається одним банком іншому банку для здій­снення міжбанківських переказів.

   Відкриття кореспондентських рахунків здійснюється шляхом встановлення між банками кореспондентських відносин у поряд­ку, що визначається Національним банком України, та на підста­ві відповідного договору.

   Відповідно до статті 47 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» комерційні банки на підставі ліцензії Націона­льного банку України мають право відкривати та вести рахунки банків-кореспондентів.

   Згідно зі статтею 51 цього Закону для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахун­ки у Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами.

   Варто зазначити, що згідно зі статтею 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку або зупиняти операції за цими

   рахунками.

   Відповідно до статті 60 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» відомості щодо кореспондентських рахунків ко­мерційних банків, відкритих у Національному банку України, становлять банківську таємницю.

   
   

   Згідно зі статтею 66 Закону України «Про банки і банківську діяльність» одним із напрямків адміністративного регулювання Національним банком України банківської діяльності є кореспо­ндентські відносини.

   ¹ СавченкоА., Бургіна Є. Вказана праця. — С. 38—41.

   
   

   23о"

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   *231

   Відповідно до статті 40 Закону України «Про Національний] банк України» Національний банк забезпечує здійснення міжба-нківських розрахунків через свої установи, дає дозвіл на прове-] дення міжбанківських розрахунків через прямі кореспонденте^ відносини банків та через їх власні розрахункові системи.

   Відповідно до статті 42 Закону України «Про Національна банк України» Національний банк відкриває власні кореспонде нтські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахункр банків-кореспондентів.

   Таким чином, кореспондентськими рахунками є рахунки, від криті комерційними банками у Національному банку України, також в інших банках.

   Порядок відкриття комерційними банками кореспондентських рахунків у Національному банку України встановлений Інструк­цією про міжбанківський переказ грошей в Україні в національ­ній валюті, затвердженою постановою Національного банк) України № 110 від 17.03.2004 р.

   Згідно з цією Інструкцією відкриття територіальним управ­лінням кореспондентського рахунку банку (філії) здійснюється на підставі укладеного договору про кореспондентський рахунок у Національному банку України (форма договору міститься у до­датку 1 до Інструкції) та за умови подання правильно оформле­них документів.

   Для відкриття кореспондентського рахунку банку голова пра­вління (ради директорів) банку та головний бухгалтер або упов­новажена ними службова особа за наявності належним чином оформленої довіреності подають до територіального управління за місцезнаходженням банку такі документи:

   а) заяву про відкритгя кореспондентського рахунку в Національ­
   ному банку України (форма міститься у додатку 2 до Інструкції);

   б) копію статуту банку, засвідчену нотаріально або територіа­
   льним управлінням;

   в) копію документа, що підтверджує взяття банку на облік
   відповідним органом державної податкової служби, засвідчену
   або нотаріально, або органом, що видав документ, або територіа­
   льним управлінням;

   г) копію документа, що підтверджує реєстрацію банку у від­
   повідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену або но­
   таріально, або органом, що видав документ, або територіальним
   управлінням;

   ґ) копію довідки про внесення банку до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (далі — ЄДРПОУ),

   232

   /О. в. ВАЩЕНКО

   засвідчену або нотаріально, або органом, що видав довідку, або територіальним управлінням;

   д) копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію банку у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену або нотаріально, або органом, що видав страхове свідоцтво, або територіальним управ­лінням;

   є) картку із зразками підписів та відбитка печатки банку (фо­рма міститься у додатку 3 до Інструкції), засвідченими нотаріа­льно (кількість примірників обумовлюється сторонами).

   Для відкриття кореспондентського рахунку філії банку керів­ник та головний бухгалтер філії або уповноважена ними службо­ва особа за наявності належним чином оформленої довіреності подають до територіального управління за місцезнаходженням

   філії такі документи:

   а) заяву про відкриття кореспондентського рахунку в Націо­
   нальному банку України (додаток 2);

   б) копію положення про філію, засвідчену або нотаріально,
   або банком, або територіальним управлінням;

   в) копію дозволу банку на право здійснення філією банківсь­
   ких операцій, засвідчену або нотаріально, або банком, або тери­
   торіальним управлінням;

   г) копію довіреності, що видана банком керівнику філії, засві­
   дчену нотаріально;

   ґ) клопотання банку за підписом його керівника про відкриття кореспондентського рахунку філії із зазначенням місцезнахо­дження банку, ідентифікаційного коду за ЄДРПОУ, номера коре­спондентського рахунку, найменування територіального управ­ління, у якому відкрито кореспондентський рахунок банку, назви податкового органу, у якому банк перебуває на обліку;

   д) копію документа, що підтверджує взяття філії на облік від­
   повідним органом державної податкової служби, засвідчену або
   нотаріально, або органом, що видав документ, або територіаль­
   ним управлінням;

   є) копію документа, що підтверджує реєстрацію філії у відпо­відному органі Пенсійного фонду України, засвідчену або нота­ріально, або органом, що видав документ, або територіальним

   управлінням;

   є) копію довідки про внесення філії до ЄДРПОУ, засвідчену або нотаріально, або органом, що видав довідку, або територіа­льним управлінням;

   *233

   Банківське право

   234'

   
   

   ж) копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрації,
   банку — юридичної особи у Фонді соціального страхування вц
   нещасних випадків на виробництві та професійних захворюваш
   України як платника соціальних страхових внесків (якщо філія
   самостійно здійснює розрахунки з оплати праці — копію страхо­
   вого свідоцтва, що підтверджує реєстрацію філії в цьому Фонді
   як платника соціальних страхових внесків), засвідчену або нота­
   ріально, або органом, що видав страхове свідоцтво, або територі­
   альним управлінням;

   з) картку із зразками підписів та відбитка печатки філії (дода­
   ток 3), засвідченими нотаріально (кількість примірників обумов­
   люється сторонами).

   Під час оформлення картки із зразками підписів та відбитка печатки слід керуватися таким:

   а) у картку включаються зразки підписів службових осіб, яким
   відповідно до законодавства України та установчих документів
   банку надано право розпоряджання кореспондентським рахун­
   ком, та підпису розрахункових документів, а саме:

   • право першого підпису належить керівнику банку (філії) та
     уповноваженим ним службовим особам;

   • право другого підпису належить головному бухгалтеру бан­
     ку (філії) та службовим особам, уповноваженим керівником банку;

   • зразки підписів керівника та головного бухгалтера банку
     (філії) включаються до картки обов'язково;

   • право першого підпису не може бути надано головному бух­
     галтеру та іншим особам, які мають право другого підпису;

   • право другого підпису не може бути надано особам, які ма­
     ють право першого підпису;

   б) у разі заміни (доповнення) хоча б одного підпису в тижне­
   вий строк подається нова картка із зразками підписів усіх осіб,
   які мають право першого та другого підписів, засвідчених нота­
   ріально;

   в) у разі призначення тимчасово виконуючого обов'язки кері­
   вника та/або головного бухгалтера подається тимчасова картка
   лише із зразками підписів цих осіб, засвідчених нотаріально;

   г) у разі тимчасового надання особі права першого чи другого
   підписів, а також тимчасової заміни однієї з осіб, уповноважених
   керівником банку, нова картка не складається, а додатково пода­
   ється тимчасова картка лише із зразком підпису тимчасово упов­
   новаженої особи із зазначенням строку її дії та копія відповідного
   документа, що підтверджує ці повноваження. Ця тимчасова карт­
   ка підписується керівником та головним бухгалтером банку (фі-

   ю. в. ващенко

   _лії), засвідчується відбитком печатки і додаткового засвідчення

   не потребує;

   ґ) місцезнаходження, зазначене в картці із зразками підписів та відбитка печатки, має відповідати місцезнаходженню, зазначе­ному в статуті (положенні);

   д) у картку із зразками підписів та відбитка печатки включа­ється зразок відбитка печатки банку (філії). Печатка власника ко­респондентського рахунку має містити його ідентифікаційний код за ЄДРПОУ. Використання печаток, призначених для спеціа­льних цілей («Для пакетів», «Для перепусток» тощо), не допуска­ється;

   є) у разі тимчасової відсутності печатки в новоствореного ба­нку (філії), а також у зв'язку з реорганізацією, зміною наймену­вання чи підпорядкованості, спрацьованістю чи втратою печатки керівник або уповноважена ним службова особа територіального управління на підставі письмового звернення власника кореспон­дентського рахунку надає йому необхідний строк (термін) для

   виготовлення печатки.

   Порядок відкриття комерційними банками кореспондентських рахунків встановлений Положенням про відкриття та функціону­вання в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях, затвердженим постановою Правління Національного банку України №118 від 26.03.1998 (далі — Положення).

   Згідно з Положенням уповноважені банки України можуть укладати угоди про відкриття кореспондентських рахунків після отримання ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій.

   Положенням визначено пакет документів, які комерційний банк повинен надати іншому банку для відкриття кореспондент­ського рахунку. При цьому окремі переліки документів визначе­но для банків—резидентів України, для банків—резидентів ін­ших країн (крім країн СНД та Балтії) та для банків—резидентів країн СНД та Балтії.

   Зокрема, банки-резиденти України подають такі документи для відкриття кореспондентського рахунку:

   • заяву на відкриття рахунку;

   • копію ліцензії Національного банку України (засвідчену но­
     

   таріально);

   • копію статуту банку (засвідчену нотаріально);

   • останній річний звіт;

   • баланс на останню дату (на 1 число місяця);

   Банківське право

   • картку із зразками підписів згідно з нормативно-правовими актами Національного банку України.

   Уповноважений банк України після отримання документів ін­формує банк, який відкриває кореспондентський рахунок, про прийняте рішення. У разі прийняття позитивного рішення щодо відкриття рахунку банкові-кореспонденту уповноважений банк надсилає поштою або передає через представника банку підписа­ну Угоду про встановлення кореспондентських відносин.

   Положенням визначено такі істотні умови зазначеної Угоди:

   I. Предмет Угоди.

   II. Порядок ведення рахунку.

   3. Обов'язки сторін.

   4. Відповідальність сторін.

   V. Розв'язання спорів.

   VI. Чинність Угоди.

   VII. Особливі умови.

   VIII. Підсумкові положення.

   IX. Реквізити сторін.

   X. Тарифи.

   В Угодах доцільно передбачати те, що банки беруть на себе зобов'язання щодо розшукування перерахованих, але не отрима­них платежів.

   Угода має бути укладена в двох примірниках, підписана двома сторонами та завірена печатками банків.

   Крім вказаної Угоди, сторони також можуть укласти:

   • угоду про обслуговування за акредитивною формою розра­
     хунків;

   • угоду про прискорення розшуку платежів;

   • угоду про проведення міжбанківських операцій;

   • угоду про неторговельні операції згідно з чинним законо­
     давством України тощо.

   Уповноважений банк України, який відкриває кореспондент­ський рахунок в іноземній валюті в іншому уповноваженому ба­нку України, зобов'язаний протягом трьох робочих днів з дня відкриття цього рахунку (включаючи день відкриття рахунку) подати або надіслати повідомлення про відкриття рахунку на ад­ресу органу державної податкової служби, у якому він облікову­ється як платник податків і зборів (обов'язкових платежів), з по­відомленням про його вручення.

   Датою початку здійснення видаткових операцій за кореспон­дентським рахунком уповноваженого банку України в іноземній валюті є дата відкриття цього рахунку.

   Уповноважений банк України, у якому закрито кореспондентський рахунок іншого уповноваженого банку України в іноземній валюті, та уповноважений банк України, рахунок якого закрито, протягом трьох робочих днів з дня закриття цього рахунку (включаючи день закриття рахунку) зобов'язані подати або надіслати повідомлення про закриття цього рахунку на адресу органу державної податкової служби, у яко­му обліковується уповноважений банк України, кореспондентський рахунок якого закрито, з повідомленням про його вручення.

   Уповноважені банки України відкривають кореспондентські рахунки в банках-нерезидентах в іноземній валюті в порядку, що встановлений в країнах реєстрації цих банків. При цьому уповно­важений банк України, який відкрив кореспондентський рахунок в іноземній валюті у банку-нерезиденті, протягом трьох робочих днів (включаючи день отримання від банку-нерезидента підтвер­дження про відкриття кореспондентського рахунку) зобов'язаний подати або надіслати повідомлення про відкриття рахунку на ад­ресу органу державної податкової служби, у якому він облікову­ється як платник податків і зборів (обов'язкових платежів), з по­відомленням про його одержання. Уповноважений банк України, який закриває кореспондентський рахунок в іноземній валюті в банку-нерезиденті, протягом трьох робочих днів (включаючи день отримання від банку-нерезидента підтвердження про за­криття рахунку) зобов'язаний подати або надіслати повідомлення про закриття цього рахунку на адресу органу державної податко­вої служби, у якому він обліковується як платник податків і збо­рів (обов'язкових платежів), з повідомленням про його одержання.

   Зазначеним Положенням також встановлено правовий режим кореспондентських рахунків комерційних банків, тобто порядок зарахування та перерахування коштів з цих рахунків.

   
   

   
   

   § 4. Порядок здійснення контролю за кореспондентськими рахунками комерційних банків

   Порядок здійснення контролю за кореспондентськими рахунками комерційних банків визначений, зокрема, у Правилах реєстрації кореспондентських рахунків банків Національним ба­нком України, затверджених постановою Правління Національ­ного банку України № 343 від 15.08.2001 р.

   
   

   236

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   237

   Установи, які відповідно до нормативно-правових актів Наці­онального банку мають ліцензію на право відкриття та ведення рахунків банків-кореспондентів, а також мають відкриті корес­пондентські рахунки в іноземній валюті та відкрили в себе коре­спондентські рахунки в іноземній та національній (якщо вона ви­ступає як іноземна) валюті, формують пакет документів про відкритий кореспондентський рахунок і надають інформацію те­риторіальним управлінням Національного банку за місцезнахо­дженням установи.

   До інформації про наявність відкритих кореспондентських ра­хунків, яку потрібно надати установам до територіального управ­ління Національного банку за своїм місцезнаходженням, нале­жить:

   • клопотання про реєстрацію відкритого кореспондентського
     рахунку;

   • копія договору про встановлення кореспондентських відно­
     син;

   • копія документа, виданого банком-кореспондентом про від­
     криття кореспондентського рахунку, що містить номер рахунку,
     назви валют і дату відкриття рахунку;

   • довідка (додаток 1) про кореспондентський рахунок, в якій
     викладена загальна інформація про кореспондентський рахунок;

   • лист-інформація, в якому зазначається мета відкриття коре­
     спондентського рахунку, види операцій, які проводитимуться за
     цим рахунком;

   • наявність рейтингової оцінки банку (у разі надання банком-
     кореспондентом такої інформації);

   • засоби зв'язку, що використовуватимуться для обслугову­
     вання кореспондентського рахунку;

   • копія ліцензії кореспондента — банку-нерезидента (крім ба­
     нків країн групи А), що засвідчена відбитком печатки банку;

   • копія платіжного документа про внесення плати за реєстрацію
     кореспондентського рахунку/рахунків, що встановлюється відпові­
     дними нормативно-правовими актами Національного банку;

   • копія зразків підписів уповноважених осіб для проведення
     операцій в іноземній валюті установи резидента, що отримує ре­
     єстраційне свідоцтво.

   Копії документів мають бути обов'язково засвідчені відбит­ком печатки установи, яка подає пакет на реєстрацію кореспон­дентського рахунку. До документів, складених іноземною мовою, має додаватися переклад, засвідчений відбитком печатки устано­ви або юридичної особи, яка здійснила переклад.

   Якщо банк-кореспондент (нерезидент) не включений до дові­дника «ТЬе Вапкегз" Аітапас» або розташований на території чи під юрисдикцією країни, яка входить до переліку офшорних зон, або країни, яка включена до переліку країн (територій), які не бе­руть участі в міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочин­ним шляхом, та фінансуванню тероризму (що визначаються по­становою Кабінету Міністрів України), то банк має надати дода­ткову інформацію та матеріали:

   • копію аудиторського висновку про достовірність фінансової
     звітності банку-кореспондента з доданням копій балансу і звіту
     про прибутки та збитки банку за останній фінансовий рік, засвід­
     чених відповідно до законодавства країни розташування;

   • інші документи, що підтверджують наявність у банку-
     кореспондента постійного офісу за місцем його реєстрації.

   На територіальне управління Національного банку поклада­ється відповідальність за своєчасність збирання інформації та до­тримання умов реєстрації відкритих кореспондентських рахунків в установах і банках-нерезидентах в іноземній та національній (якщо вона виступає як іноземна) валюті України, а також за здійснення контролю за роботою установ відповідно до зазначе­них рахунків.

   § 5. Організація

   міжбанківських розрахунків в Україні

   Порядок здійснення міжбанківського переказу в Україні у національній валюті визначений Інструкцією про між-банківський переказ грошей в Україні в національній валюті, за­твердженою постановою Правління Національного банку Украї­ни № ПО від 17.03.2004 р.

   Порядок діяльності системи міжбанківських розрахунків ви­значається її правилами, установленими платіжною організацією цієї системи та узгодженими з Національним банком. Для їх уз­годження платіжна організація подає до Національного банку (на ім'я заступника Голови, до функціональних обов'язків якого на­лежить загальне керівництво з питань функціонування платіжних систем в Україні) викладені державною мовою три прошиті та засвідчені на звороті відбитком печатки копії Правил діяльності

   
   

   238

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   239

   
   

   
   

   системи міжбанківських розрахунків. Правила мають встановлю­вати:

   • правову базу, на підставі якої платіжна організація має за­
     безпечувати діяльність платіжної системи;

   • організаційну структуру системи міжбанківських розрахунків;

   • умови членства, порядок вступу та виходу із системи;

   • порядок урегулювання неплатоспроможності та інших випа­
     дків нездатності виконання членами системи своїх зобов'язань;

   • порядок вирішення спорів;

   • управління ризиками в системі та систему страхування;

   • перелік платіжних інструментів, що використовуються в си­
     стемі для ініціювання переказу грошей, їх форми та порядок за­
     стосування;

   • принцип виконання документів на переказ грошей та їх від­
     кликання;

   • порядок завершення міжбанківського переказу;

   • порядок, технологію та регламент проведення розрахунків;

   • порядок проведення реконсиляції;

   • порядок використання програмно-технічних засобів, систем
     захисту інформації та телекомунікаційних каналів зв'язку;

   • технологію формування, порядок та строки зберігання архі­
     вів електронних банківських документів і баз даних, а також
     процедуру знищення інформації щодо проведення переказу гро­
     шей, строки зберігання якої закінчилися;

   • порядок резервування та відновлення функціонування сис­
     теми в разі порушення її роботи або виникнення надзвичайних
     ситуацій;

   • інші положення, визначені платіжною організацією.

   Форми міжбанківських розрахункових документів, їх реквізи­ти та порядок оформлення мають відповідати вимогам до розра­хункових документів, що визначені нормативно-правовим актом Національного банку про безготівкові розрахунки в Україні в на­ціональній валюті.

   Банківські установи здійснюють міжбанківський переказ за міжбанківськими електронними розрахунковими документами. Інструкцією визначено основні елементи міжбанківського елект­ронного розрахункового документа та порядок його формування.

   Звертаємо увагу на те, що міжбанківський переказ виконуєть­ся в строк до трьох операційних днів відповідно до законодавства України.

   240

   Інструкцією визначено особливості здійснення розрахунків в залежності від типу платіжної системи.

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   РЕЗЮМЕ

   1. Платіжна система — це платіжна організація, члени платіжної
      системи та сукупність відносин, що виникають між ними при прове­
      денні переказу коштів.

   2. За Законом України «Про платіжні системи та переказ грошей в
      Україні» розрізняються внутрішньодержавні та міжнародні платіжні

   системи.

   3. Порядок діяльності платіжної системи визначається її прави­
   лами, встановленими платіжною організацією відповідної платіжної

   системи.

   4. Банк визначає умови та порядок функціонування власної внутрі-
   шньобанківської платіжної системи з урахуванням вимог закону та но­
   рмативно-правових актів Національного банку України.

   5. В Україні можуть створюватися внутрішньодержавні банківські
      та небанківські платіжні системи.

   6. До внутрішньодержавних банківських платіжних систем відно­
      сяться системи міжбанківських розрахунків, системи масових платежів
      та внутрішньобанківські платіжні системи.

   7. Система міжбанківських розрахунків призначена для переказу
      коштів у межах України між банками на виконання зобов'язань їх кліє­
      нтів, а також власних зобов'язань цих банків.

   8. Для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ве­
      дуть кореспондентські рахунки у Національному банку України й ін­
      ших банках в Україні і за її межами.

   9. Порядок відкриття комерційними банками кореспондентських
   рахунків у Національному банку України встановлений Інструкцією
   про міжбанківський переказ грошей в Україні в національній валюті,
   затвердженою постановою Національного банку України №110 від

   17.03.2004 р.

   10. Порядок відкриття комерційними банками кореспондентських
       рахунків встановлений Положенням про відкриття та функціонування в
       уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іно­
       земній валюті та в гривнях, затвердженим постановою Правління Наці­
       онального банку України № 118 від 26.03.1998 р.

   11. Порядок здійснення контролю за кореспондентськими рахунками
       комерційних банків визначений, зокрема, у Правилах реєстрації корес­
       пондентських рахунків банків Національним банком України, затвер­
       джених постановою Правління Національного банку України №343 від

   15.08.2001 р.

   12. Порядок здійснення міжбанківського переказу в Україні у націо­
   нальній валюті визначений Інструкцією про міжбанківський переказ
   грошей в Україні в національній валюті, затвердженою постановою
   Правління Національного банку України № 110 від 17.03.2004 р.

   *241

   Банківське право

   

   
   

   ₁₂

   Контрольні запитання

   
   

   
   

   
   

   1. Що таке платіжна система?

   2. Які типи платіжних систем Ви знаєте?

   3. Що таке міжбанківські розрахунки?

   4. Якими нормативно-правовими актами регла­
      ментується порядок здійснення міжбанківських
      розрахунків?

   5. Що таке кореспондентські рахунки в комер­
      ційних банках?

   6. Який порядок відкриття кореспондентських
      рахунків комерційними банками?

   ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН БАНКІВ

   § 1. Поняття та особливості правового регулювання бан­ківських кредитних відносин.

   § 2. Кредитування комерційних банків Національним ба­нком України.

   § 3. Іпотечне кредитування в Україні. § 4. Кредитування молодіжних житлових програм.

   Список рекомендованої літератури

   

   Закон України «Про банки і банківську діяльність» 7 грудня 2000 р. № 2121-111 // Офіційний Вісник України. — 2001. — № 1—2. — Ст. 1.

   Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. №679-ХІ\/ // Офіційний Вісник України. — 1999. — №24 від 02.07.99.

   Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5 квітня 2001 .№ 2346-ІИ // Офіційний Вісник України. — 2001. — № 0. — Ст. 28.

   Інструкція про міжбанківський переказ грошей в Україні в національ­ній валюті, затверджена постановою Національного банку України №110 від 17.03.2004.

   Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банків-кореспондентів в іноземній валюті та в гривнях, затверджене постановою Правління Національного банку України №118 від 26.03.1998 р.

   Правила реєстрації кореспондентських рахунків банків Національним банком України, затверджені постановою Правління Національного бан­ку України №343 від 15.08.2001 року.

   Коваль І., Гаврилюк В. Система електронних міжбанківських перека­зів НБУ // Вісник Національного банку України. — 2005. — № 1. — С. 8—10.

   Савченко А., Бургіна Є. Виконання Базових принципів системно важ­ливих платіжних систем у Системі електронних міжбанківських переказів НБУ // Вісник Національного банку України. — Серпень, 2003. — С. 38—41.

   § 1. Поняття та особливості правового регулювання банківських кредитних відносин

   Слово «кредит» походить від латинського «сгесіеге», що означає «вірити», «довіряти».

   Поняттям кредиту охоплюється таке коло явищ:

   1. товарний кредит, за якого оплата товару (або зустрічна по­
      ставка (передача) у порядку оплати раніше отриманого товару)
      здійснюється через певний проміжок часу після його отримання.
      Про товарний кредит мова йде і у тих випадках, коли на умовах
      

   відстрочення оплати виконується робота або надається послуга;

   1. комерційний кредит, за якого здійснюється попередня оплата
      належних до поставки товарів, виконання робіт або надання послуг;

   2. позика, за якої речі, визначені родовими ознаками, переда­
      ються у власність позичальнику за умови повернення позикодав­
      цеві у визначений строк такої ж кількості речей. На умовах пози­
      ки можуть передаватися і гроші;

   4) податковий кредит' ⁹.

   Визначення банківського кредиту міститься у спеціальному банківському законодавстві, а саме у Законі України «Про банки

   
   

   242'

   Ю. Є. ВАЩЕНКО

   149

   Очкуренко С. В. Правовое регулирование отношений, возникающих в процессє кредитной деятсльности банков // Дисс. ... канд. юрид. наук. — К.: Киевский нацио-нальньїй университет имени Тараса Шевченко, 2000. — С. 13—14.

   243

   Банківське право

   і банківську діяльність». Відповідно до статті 1 цього Закону ба­нківський кредит — це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повер­нення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату про­центів та інших зборів з такої суми. Безпосередньо кредитним операціям банків присвячена стаггя 49 Закону України «Про бан­ки і банківську діяльність». Згідно з цією статтею кредитними вважаються такі операції банків:

   • розміщення залучених коштів від свого імені, на власних
     умовах та на власний ризик;

   • організація купівлі та продажу цінних паперів за доручен­
     ням клієнтів;

   • здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені
     (включаючи андеррайтинг);

   • надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від
     третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

   • придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошо­
     вій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на
     себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факто­
     ринг);

   • лізинг.

   Проаналізувавши чинне законодавство, можна зробити висно­вок, що кредит можна розглядати у вузькому та широкому зна­ченні. У вузькому значенні під кредитом розуміються операції з розміщення банком коштів на підставі кредитного договору. У широкому розумінні до кредиту включаються також операції ба­нків, які, хоча і здійснюються на підставі договорів іншого виду (зокрема, договори лізингу та факторингу), але мають кредитний характер, у зв'язку з чим віднесені законодавцем до кредитних операцій.

   Банківські кредитні правовідносини — це урегульовані нор­мами права відносини, які виникають у процесі здійснення бан­ками кредитної діяльності. Необхідно зазначити, що банківські кредитні відносини неоднорідні за своєю правовою природою і регламентуються нормами різних галузей права.

   244

   Зокрема, кредитні відносини комерційних банків між собою а також між комерційними банками та їх клієнтами регулюються нормами цивільного та господарського права. Правові засади ци­вільно-правових банківських відносин визначені у Цивільному кодексі України (ст.ст. 1054—1056). Зокрема, зазначеними нор-

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   мами визначену цивільно-правову природу кредитного договору, його істотні умови, форму та інші суттєві моменти.

   Господарсько-правові аспекти банківських кредитних відно­син врегульовані у Господарському кодексі України. Зокрема, у статті 345 Господарського кодексу України визначено, що креди­тні операції банків полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними ви­знаються банківські операції, визначені як такі законом про бан­ки і банківську діяльність. Тобто, норма має відсильний характер та направляє нас до норм спеціального (банківського) законодав­ства.

   Згідно з цією ж статтею кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі пе­редбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальни­ка, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

   Відповідно до статті 346 Господарського кодексу України для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи:

   • клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредит­
     ної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк ко­
     ристування нею;

   • техніко-економічне обгрунтування кредитного заходу та
     розрахунок економічного ефекту від його реалізації;

   • інші необхідні документи.

   Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальни­кові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господа­рювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

   У статті 347 Господарського кодексу України визначені фор­ми та види банківського кредиту. Згідно з цією статтею у сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комер­ційний, лізинговий, іпотечний та інші форми кредиту.

   Кредити, які надаються банками, розрізняються за:

   • строками користування (короткострокові — до одного року, се-
   редньострокові —до трьох років, довгострокові — понад три роки);

   Банківське право 245

   • способом забезпечення;

   • ступенем ризику;

   • методами надання;

   • строками погашення;

   • іншими умовами надання, користування або погашення.
     Відповідно до статті 348 Господарського кодексу України

   банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного догово­ру, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням позички в порядку, встановленому законодавством. У разі якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань, передбачених кредит­ним договором, банк має право зупинити подальшу видачу кре­диту відповідно до договору.

   Згідно зі статтею 349 Господарського кодексу України банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони можуть позича­ти один в одного на договірних засадах ресурси, залучати та роз­міщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їх статутами. У разі недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань банки можуть одержувати позички у Національного банку України. Кредитні ресурси Національного банку України становлять кошти статутного та інших фондів, інші кошти, що використовуються як кредитні ресурси відповідно до закону. За­гальні умови використання кредитних ресурсів визначаються Го­сподарським кодексом та іншими законами.

   Верховною Радою України 25 червня 2005 р. було прийнято но­вий законодавчий акт, який має безпосереднє відношення до право­вого регулювання кредитних відносин, а саме Закон України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» № 2704-ГУ. Метою цього Закону є врегулювання суспільних відносин, що ви­никають у сфері збору, оброблення, зберігання, захисту та викорис­тання інформації про виконання особами грошових зобов'язань, функціонування інституцій, пов'язаних з обміном інформацією про грошові зобов'язання та забезпеченням прав та інтересів суб'єктів кредитної історії. Згідно із Законом кредитна історія — це сукуп­ність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифі­кує, відомостей про виконання нею зобов'язань за кредитними пра-вочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону. Збір, зберігання, використання інформації, яка складає кредитну історію, є виключною діяльністю Бюро кредитних історій.

   Проте не всі кредитні відносини в сфері банківської діяльності є цивільно-правовими чи господарсько-правовими. Суб'єктом

   246

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   банківських кредитних відносин може бути не лише комерційний банк, а й Національний банк України. По-перше, Національний банк України бере участь у банківських кредитних відносинах як орган державної влади, який здійснює регулювання в сфері бан­ківської діяльності в цілому, та у сфері кредитної діяльності ко­мерційних банків зокрема. Регулювання Національним банком України порядку здійснення кредитних операцій іншими банками здійснюється, зокрема, шляхом встановлення економічних нор­мативів, нормативів резервування для комерційних банків, а та­кож здійснення контролю за їх дотриманням, встановлення пра­вил здійснення кредитних операцій, обмежень щодо їх здійснення тощо. Хоча комерційні банки і здійснюють кредитні операції на власний ризик та на власних умовах, з метою зни­ження зазначеного ризику та захисту інтересів вкладників зако­нодавцем встановлено певні вимоги, яких комерційні банки обов'язково мають дотримуватися.

   Зокрема, банк зобов'язаний мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов'язаними з кре­дитуванням (про зазначений структурний підрозділ ми вже зга­дували при аналізі структури комерційного банку).

   Також банкам забороняється прямо чи опосередковано нада­вати кредити для придбання власних цінних паперів. Викорис­тання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можливе з дозволу Національного банку України.

   Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспро­можність позичальників та наявність забезпечення кредитів, до­держуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

   Крім того банки не можуть довільно встановити плату за ко­ристування кредитними коштами, а саме: банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної став­ки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що ви­плачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у ра­зі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.

   Банк має право видавати бланкові кредити¹⁵⁰ за умов додер­жання економічних нормативів.

   Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

   •247

   ¹⁵⁰ Бланковими є кредити, які надаються банками без забезпечення. Банківське право

   Законодавством передбачено, що Національний банк України є кредитором останньої інстанції для комерційних банків, що по­лягає у наданні комерційним банкам кредитів у випадку відсут­ності інших джерел фінансування.

   Таким чином, банківські кредитні відносини за участю Націо­нального банку України за своєю правовою природою є фінансо­во-правовими та, відповідно, регламентуються нормами фінансо­вого права. На особливостях правового регулювання цих відносин ми зупинимося більш детально.

   § 2. Кредитування комерційних банків Національним банком України

   Як ми вже знаємо з попередніх тем, однією з функцій Національного банку України є функція кредитора останньої ін­станції для банків та організація системи рефінансування (ст.7 Закону України «Про Національний банк України»). Слід зверну­ти увагу на те, що відносини, які виникають внаслідок реалізації Національним банком України цієї функції, за своєю правовою природою є фінансово-правовими.

   Отже, комерційний банк або інша кредитна установа, у разі вичерпання інших можливостей рефінансування, може звернути­ся до Національного банку для отримання рефінансування. При цьому Національний банк України має право, але не зобов'я­заний, надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи.

   Згідно зі статтею 25 Закону України «Про Національний банк України» одним із основних економічних засобів і методів гро­шово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси, зокрема, через рефінансування комерційних банків.

   Відповідно до статті 42 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України надає кредити комер­ційним банкам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визна­ченому Національним банком.

   248

   Види та порядок надання кредитів Національним банком України комерційним банками визначено у Положенні про регулю­вання Національним банком України ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій, затвер-

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   дженому постановою Правління Національного банку України № 584 від 24.12.2003 р. (далі — Положення).

   Згідно з цим Положенням для ефективного регулювання лік­відності банків, виконання функції кредитора останньої інстанції Національний банк з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує, зокрема, такі інструменти:

   • операції рефінансування (постійно діюча лінія рефінансу­
     вання для надання банкам кредитів овернайт, кредити рефінансу­
     вання строком до 14 днів та до 365 днів, операції прямого репо);

   • надання стабілізаційного кредиту.

   Отже, під рефінансуванням банків розуміють операції з на­дання кредитів Національним банком банкам у встановленому ним порядку з метою підтримання ліквідності банків.

   Способами рефінансування є кредити овернайт, кредити рефі­нансування строком до 14 днів та до 365 днів і операції прямого

   репо.

   Кредит овернайт — це кредит, який наданий банку Націона­льним банком за оголошеною процентною ставкою через постій­но діючу лінію рефінансування строком на один робочий день за умови укладення генерального кредитного договору між банком і Національним банком.

   Пряме репо — це кредитна операція, що ґрунтується на дво­сторонній угоді між Національним банком та банком про купів­лю Національним банком державних цінних паперів із портфеля банку або іноземної валюти (перша частина угоди репо) з пода­льшим зобов'язанням банку викупити державні цінні папери або іноземну валюту (друга частина угоди репо) за обумовленою ці­ною на обумовлену дату.

   Стабілізаційний кредит — кредит Національного банку, що може надаватися банку на підтримку здійснення заходів фінансо­вого оздоровлення для забезпечення його ліквідності на визначе­ний Національним банком строк.

   Слід звернути увагу, на те, що законодавством встановлені умови, виключно за наявності яких комерційний банк може пре­тендувати на рефінансування Національного банку України. Так, Національний банк може прийняти рішення про підтримання лі­квідності банку через відповідні інструменти рефінансування, якщо банк дотримується таких основних вимог:

   *249

   • має ліцензію Національного банку на здійснення відповід­них банківських операцій і письмовий дозвіл, у тому числі за операціями з валютними цінностями та з цінними паперами за дорученням клієнтів або від свого імені;

   Банківське право

   • строк діяльності --не менше ніж один рік після отримання
     ліцензії Національного банку на здійснення банківських операцій
     і відповідного письмового дозволу;

   • має активи, які можуть бути прийняті Національним банком
     у заставу (крім кредиту овернайт (бланкового);

   • виконує такі нормативи: мінімального розміру регулятивно­
     го капіталу (НІ), адекватності основного капіталу (НЗ), максима­
     льного розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7);

   • сформував резерв для відшкодування можливих втрат за
     кредитними операціями в повному обсязі відповідно до встанов­
     лених вимог;

   • здійснює своєчасне погашення одержаних від Національно­
     го банку кредитів та сплачує проценти за користування ними;

   • є учасником інформаційної системи міжбанківського креди­
     тного ринку.

   Національний банк може встановлювати додаткові вимоги до банків залежно від інструментів та строків рефінансування, а та­кож виду забезпечення кредиту рефінансування.

   Банки, які не дотримуються вищезазначених вимог, можуть одержати від Національного банку кредит овернайт або кредит строком до 14 днів лише за умови надання в забезпечення креди­ту рефінансування державних цінних паперів, врахованого век­селя, авальованого іншим банком, або надання відповідно до за­конодавства України гарантії іншого банку, що визначений у переліку Департаменту банківського регулювання і нагляду На­ціонального банку, в обсязі наданої гарантії.

   Національний банк здійснює рефінансування банків за проце­нтною ставкою, що не нижча, ніж облікова ставка Національного банку і яка протягом дії кредитного договору не підлягає коригу­ванню.

   Національний банк здійснює рефінансування банків лише під забезпечення (крім кредиту овернайт (бланкового):

   250

   • державних цінних паперів (облігації внутрішньої державної
     позики, облігації внутрішньої державної позики, що випущені
     для погашення простроченої бюджетної заборгованості з податку
     

   на додану вартість, та облігації зовнішньої державної позики
   України) й інших боргових зобов'язань держави України;

   • векселів суб'єктів господарської діяльності — резидентів
     України, що враховані банком за дисконтною ставкою не ниж­
     чою, ніж облікова ставка Національного банку. Національний
     банк в окремих випадках може здійснювати рефінансування бан­
     ків під забезпечення векселів нерезидентів, авальованих інозем-

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   ними банками, з рейтингом, не нижчим, ніж «інвестиційний

   клас»;

   • подвійних складських свідоцтв, що містять складські свідо­
     цтва та заставні свідоцтва, за умови надання банком кредиту під
     їх забезпечення;

   • іпотечних сертифікатів із фіксованою дохідністю (лише

   іменні документарні);

   • облігацій підприємств, що вільно обертаються на ринку, або
     облігацій підприємств з додатковим забезпеченням;

   • облігацій місцевих позик, що вільно обертаються на ринку;

   • застави майнових прав, що виникли в банку в результаті
     укладення кредитного договору між ним та відповідним суб'єк­
     том господарювання (тільки для кредитів рефінансування понад
     14 днів). Національний банк приймає в заставу майнові права за
     кредитами, які визначені як стандартні та під контролем відпові­
     дно до нормативно — правових актів Національного банку з пи­
     тань формування та використання резерву для відшкодування
     можливих утрат за кредитними операціями банків.

   Варто зазначити, що розмір рефінансування визначено у про­центному відношенні до забезпечення.

   Банки мають здійснити оцінку майна, яке надається під забез­печення кредиту рефінансування, відповідно до законодавства

   України.

   Територіальні управління мають перевіряти правильність ви­значення банками справедливої вартості та корисності цінних паперів, які надані під забезпечення кредитів Національного бан­ку, відповідно до нормативно-правових актів Національного бан­ку, а також у разі необхідності вимагати від банків приведення у відповідність наданих цінних паперів до суми одержаного креди­ту рефінансування Національного банку.

   Територіальні управління мають перевіряти правильність оформлення і збереження майна, наданого суб'єктом господарю­вання банку під забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором, майнові права за яким передані банком під забезпечення кредиту рефінансування.

   Особливості надання кредиту овернайт

   З метою вирівнювання тимчасових коливань ліквідності бан­ків, «тонкого» регулювання грошово-кредитного ринку Націона­льний банк здійснює підтримку короткострокової (миттєвої) лік-

   "251

   Банківське право

   бідності банку в національній валюті через постійно діючу лінію рефінансування (далі — лінія рефінансування).

   Кредит через лінію рефінансування строком на один робочий день (далі — кредит овернайт) надається на умовах, які визнача­ються Положенням та генеральним кредитним договором. Кошти кредиту перераховуються в день отримання Національним бан­ком заявки від банку.

   Національний банк може надавати банкам кредити овернайт:

   • під забезпечення державними цінними паперами;

   • без забезпечення (бланковий).

   Обов'язковою умовою для подання банком заявки на одер­жання кредиту овернайт є укладення генерального кредитного договору з Національним банком про використання банком лінії рефінансування.

   Банки можуть подавати заявки до Національного банку на одержання кредиту овернайт під забезпечення державних цінних паперів за умови, що вони перебувають у власності банку — клі­єнта депозитарію державних цінних паперів (або депонента — клієнта депозитарію) Національного банку і не обтяжені будь-якими зобов'язаннями.

   Заявку на одержання кредиту овернайт (бланкового) банк мо­же подавати до Національного банку за умови дотримання вище­зазначених загальних вимог для рефінансування, та якщо креди­ти (крім кредитів строком понад один рік), що отримані банком на міжбанківському ринку України, не перевищують 20 процен­тів, а ті, що надані іншим банкам, — не перевищують 15 процен­тів від загальної суми зобов'язань банку на останню звітну дату, що передує даті звернення.

   Розмір процентної ставки за кредитом овернайт (бланковим) установлюється не нижчим, ніж облікова ставка Національного банку плюс два процентних пункти.

   Генеральний кредитний договір (додаток 1 до вищезазначено­го Положення) про надання Національним банком через лінію рефінансування кредитів овернайт укладається банком з відпові­дним територіальним управлінням на відповідний календарний рік незалежно від періодичності користування таким кредитом та наявності забезпечення.

   Цей договір має передбачати також обов'язкові умови щодо:

   252

   • безспірного списання Національним банком заборгованості
   (суми основного боргу та процентів за користування кредитом) з
   кореспондентського рахунку банку відповідно до статті 73 Зако­
   ну України «Про Національний банк України» у разі неповер-

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   нення банком кредиту та процентів за користування ним до 14-ї години наступного після отримання кредиту робочого дня;

   • перерахування коштів за умови надання/повернення кредиту
     овернайт під забезпечення державних цінних паперів з одночас­
     ним блокуванням/розблокуванням відповідних державних цінних
     паперів на рахунках у цінних паперах банків згідно з порядком,
     визначеним нормативно-правовими актами Національного банку
     з питань депозитарної діяльності;

   • задоволення вимог за рахунок отриманої гарантії або врахо­
     ваного векселя, авальованого іншим банком.

   Національний банк здійснює рефінансування банків строком до 14 днів та до 365 днів шляхом проведення кількісного або процентного тендера. Порядок проведення тендера визначений у Положенні.

   Особливості надання стабілізаційного кредиту

   Для отримання стабілізаційного кредиту банк подає до тери­торіального управління клопотання і затверджену Радою банку програму фінансового оздоровлення, яка відповідає вимогам но­рмативно-правових актів Національного банку з питань регулю­вання діяльності банків в Україні. Після здійснення аналізу фі­нансового стану банку і його програми фінансового оздоровлен­ня територіальне управління надсилає відповідні пропозиції Де­партаменту банківського регулювання і нагляду.

   Департамент банківського регулювання і нагляду готує про­позиції на розгляд Правління Національного банку щодо можли­вості надання банку, який перебуває в стані фінансового оздоро­влення або взяв на себе борг банку, що перебуває в стані фінансового оздоровлення, стабілізаційного кредиту.

   Національний банк може надавати стабілізаційний кредит за плату, що не нижча, ніж облікова ставка Національного банку,

   таким банкам:

   "253

   • фінансово стабільному банку, який узяв на себе борг банку, що перебуває в стані фінансового оздоровлення, за умови цільо­вого його використання та укладення з Національним банком до­говору застави державних цінних паперів або інших цінностей. Такий банк за згодою кредиторів банку-боржника має укласти договір (який додається до програми фінансового оздоровлення) про переведення боргу банку-боржника, що перебуває в стані фі­нансового оздоровлення;

   Банківське право

   • банку, який розробив програму фінансового оздоровлення і
     звернувся з клопотанням про надання стабілізаційного кредиту
     під заставу державних цінних паперів або інших цінностей;

   • банку, який перебуває в стані фінансового оздоровлення і зве­
     рнувся з клопотанням про надання стабілізаційного кредиту під га­
     рантію чи поруку фінансово стабільного банку або іншої фінансової
     установи, які згідно з їх фінансовим станом, достатністю капіталу
     можуть забезпечити виконання взятих на себе зобов'язань.

   Стабілізаційний кредит надається банку строком до трьох ро­ків, а якщо програма фінансового оздоровлення забезпечує до­статні грошові потоки, то банку може надаватися короткостроко­вий кредит строком до одного року.

   Рішення про надання банку стабілізаційного кредиту прийма­ється Правлінням Національного банку на підставі аналізу й оці­нки програми фінансового оздоровлення, що здійснені відповід­ним територіальним управлінням, пропозицій Департаменту банківського регулювання і нагляду та Юридичного департамен­ту Національного банку щодо юридичної надійності наданого за­безпечення. У цьому рішенні визначаються строк користування кредитом, порядок його погашення і сплати процентів за корис­тування стабілізаційним кредитом.

   У разі прийняття Правлінням Національного банку позитив­ного рішення про надання стабілізаційного кредиту відповідне територіальне управління проводить організаційні заходи щодо укладення з банком договору про надання кредиту та відповідно­го договору застави.

   
   

   § 3. Іпотечне кредитування в Україні

   ₈ Іпотечне кредитування в Україні регламентується, в першу

   іНергу, такими нормативно-правовими актами:

   р • Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.;

   |і • Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.;

   р • Закон України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. № 898-ІУ;

   • Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з кон­
     солідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від
     19.06.2003 р. №979-ІУ;

   • Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управ­
     ління майном при будівництві житла та операціях з нерухоміс­
     тю» від 19 червня 2003 р. № 978-ІУ;

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   • Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.2004 р. №1952-ІУ.

   Загальні положення щодо іпотеки містяться у Цивільному ко­дексі України та Господарському кодексі України. Спеціальним законом, який регулює відносини, пов'язані з іпотекою, є Закон України «Про іпотеку». Зазначеним законом, зокрема, надається визначення поняття «іпотека», визначається порядок виникнення, застосування та пріоритет іпотеки, порядок державної реєстрації іпотеки, предмет іпотеки, умови передачі нерухомого майна в іпотеку, володіння, користування, розпорядження, збереження, страхування предмета іпотеки, особливості іпотеки певного май­на, підстави припинення іпотеки, істотні умови іпотечного дого­вору та інші питання.

   Згідно із Законом України «Про іпотеку» іпотека — це вид за­безпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що за­лишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником за­безпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кре­диторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

   Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення су­ду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

   Взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотеко держателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотаріального посвідчення. У разі іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотеко-держателя виникають з дня вчинення відповідного правочину, на підставі якого виникає іпотека, або з дня набрання законної сили рішенням суду.

   Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зо­бов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в май­бутньому на підставі договору, що набрав чинності.

   Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання.

   "255

   У разі порушення боржником основного зобов'язання відпо­відно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити за­безпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпо­теку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки.

   Банківське право

   Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи ви­мога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

   Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпече­них іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареє­строваних у встановленому законом порядку прав чи вимог ін­ших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом — у черговості їх державної реєстрації.

   Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов:

   • нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності
     або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є дер­
     жавне або комунальне підприємство, установа чи організація;

   • нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на
     нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення;

   • нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом по­
     рядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, як­
     що інше не встановлено Законом.

   Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпо-текодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає держав­ній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником цього майна на час укладення іпотечного договору.

   Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпо­теки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встанов­лено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта не­рухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була при­єднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт неру­хомості.

   256

   Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним дого­вором.

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Ризик випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування предмета іпотеки несе іпотекодавець, якщо інше не встановлено іпотечним договором.

   Вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпоте­кодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним суб'єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором.

   У разі передачі в іпотеку будівлі (споруди) іпотека також по­ширюється на належну іпотекодавцю на праві власності земельну ділянку або її частину, на якій розташована відповідна будівля (споруда) і яка необхідна для використання цієї будівлі (споруди) за цільовим призначенням. Якщо ця земельна ділянка належить іншій особі і була передана іпотекодавцю в оренду (користуван­ня), після звернення стягнення на предмет іпотеки його новий власник набуває права і обов'язки іпотекодавця за правочином, яким встановлено умови оренди (користування).

   У разі передачі в іпотеку земельної ділянки іпотека також по­ширюється на розташовані на ній будівлі (споруди) та об'єкти незавершеного будівництва, які належать іпотекодавцю на праві

   власності.

   Після звернення стягнення на передану в іпотеку земельну ді­лянку, на якій розташовані будівлі (споруди), що належать іншій ніж іпотекодавець, особі, новий власник цієї земельної ділянки зобов'язаний забезпечити власнику зазначених будівель (споруд) ті ж умови оренди (користування) земельною ділянкою, що нада­валися іпотекодавцем.

   Іпотека об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій виконуєть­ся будівництво, або шляхом передачі в іпотеку нерухомого май­на, право власності іпотекодавця на яке виникне в майбутньому.

   Відносини у сфері іпотечного кредитування регламентуються Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консо­лідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати».

   Згідно із зазначеним Законом іпотечний кредит — це право­відносини, які виникають на підставі договору про іпотечний кредит між кредитодавцем і боржником з приводу надання кош­тів у користування з встановленням іпотеки.

   Керуючим іпотекою є банк, який здійснює обслуговування

   іпотечних активів.

   Іпотечний кредит реалізується під час виконання договору про іпотечний кредит за умови дотримання встановлених цим Зако­ном вимог. Кредитодавець до укладення договору про іпотечний

   кредит має розкрити основні економічні та правові вимоги щодс надання кредиту. Ця інформація має бути оприлюднена кредито-давцем у письмовій формі і містити:

   • опис усіх грошових зборів і витрат, пов'язаних з установ­
     ленням іпотеки;

   • принципи визначення плати за договором про іпотечнім
     кредит;

   • положення про інфляційне застереження;

   • порядок дострокового виконання основного зобов'язання у
     разі неплатоспроможності боржника або невиконання боржни­
     ком своїх зобов'язань за договором про іпотечний кредит та
     юридичні наслідки цього невиконання;

   • право боржника попереджати кредитодавця про можливе
     невиконання основного зобов'язання;

   • інші умови за рішенням кредитодавця.

   Умови договору про іпотечний кредит та іпотечного договору розробляє кредитодавець.

   Кредитодавець може запроваджувати додаткові процедури щодо встановлення платоспроможності та ідентифікації борж­ника.

   У договорі про іпотечний кредит можуть бути зазначені:

   • вартість основного зобов'язання та порядок його амортиза­
     ції, строки та розміри платежів з урахуванням інфляційного за­
     стереження або умови, що дозволять їх визначити;

   • право кредитодавця самостійно встановлювати розмір час­
     ток платежів, отриманих за договором про іпотечний кредит, та
     розподіляти їх між ціною зобов'язання та доходом кредитодавця;

   • згода боржника на приєднання його основного зобов'язання
     до консолідованого іпотечного боргу та включення іпотеки до
     іпотечного пулу;

   • право кредитодавця відчужувати основне зобов'язання або
     право отримання платежів за договором про іпотечний кредит;

   • інфляційне застереження;

   • умови страхування фінансових ризиків щодо:

   • невиконання основного зобов'язання;

   • неотримання платежів за цим договором;

   • несвоєчасної реалізації предмета іпотеки;

   • несвоєчасного отримання суми, вирученої від реалізації
     предмета іпотеки, або недостатнього її розміру для задоволення
     вимог кредитора.

   258

   Умови договору про іпотечний кредит, включений до консо­лідованого іпотечного боргу, змінам не підлягають.

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Звертаємо увагу, що згідно зі статтею 3 Закону «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпоте­чні сертифікати» зі змінами, внесеними Законом України від 20.01.2005 р. № 2378-ІУ, у разі визначення в договорі про іпотечний кредит вартості основного зобов'язання таке зобов'язання має вклю­чати ціну зобов'язання та дохід кредитодавця. Ціною зобов'язання у цьому разі є сума коштів, надана кредитодавцем боржнику. Таким чином, кредитодавець самостійно визначає суму кредиту. Ці зміни мають дуже важливе значення, особливо для фізичних осіб, оскільки попередня редакція цієї статті містила обмеження щодо суми креди­ту. Передбачалося, що розмір кредиту не міг перевищувати 70 відсо­тків від оцінної вартості предмета іпотеки. Чинна редакція статті З Закону дає можливість банкам надавати кредити без початкового внеску або з мінімальним початковим внеском боржника.

   Закон також регламентує порядок оцінки предмета іпотеки, визначає право іпотекодержателя на продаж майна, що є предме­том іпотеки, порядок примусової реалізації предмета іпотеки за виконавчими документами, реформування та обслуговування іпотечних активів, порядок емісії та обігу іпотечних сертифікатів. Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управ­ління майном при будівництві житла та операціях з нерухоміс­тю» визначено загальні принципи, правові та організаційні заса­ди залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування масового будівництва житла та особливості управління цими коштами.

   Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на не­рухоме майно та їх обмежень» регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та угод щодо нерухомості. Згідно зі статтею 19 цього Закону однією з підстав для державної реєстра­ції прав на нерухоме майно є договори про іпотеку.

   § 4. Кредитування молодіжних житлових програм

   Правові основи для пільгового молодіжного кредиту­вання закладені у статті 10 Закону України «Про сприяння соціа­льному становленню та розвитку молоді в Україні» в редакції За­кону України від 23.03.2000 р. № 1613-Ш.

   *259

   Банківське право

   Згідно з цією статтею держава забезпечує молодим громадя­нам рівне з іншими громадянами право на житло, сприяє молоді­жному житловому будівництву, створенню молодіжних житло­вих комплексів тощо. Молоді сім'ї та молоді громадяни можуть одержувати за рахунок бюджетних коштів пільгові довготермі­нові державні кредити на будівництво і придбання жилих будин­ків і квартир, на оплату вступних пайових внесків при вступі до молодіжних житлових комплексів, житлово-будівельних коопе­ративів, а також на обзаведення домашнім господарством.

   При цьому передбачено, що молоді сім'ї, які не мають дітей, сплачують кредит з відсотковою ставкою у розмірі три відсотки річних від суми заборгованості по кредиту.

   Молоді сім'ї, які мають одну дитину, звільняються від сплати відсотків за користування кредитом; молодим сім'ям, які мають двох дітей, за рахунок бюджетних коштів, крім того, погашається 25 відсотків суми зобов'язань по кредиту, а молодим сім'ям, які мають трьох і більше дітей, — 50 відсотків суми зобов'язань по кредиту.

   Порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та їх пільгового погашення встановлюється Кабінетом Міні­стрів України. При народженні дітей у молодій сім'ї, яка отримала кредит, цій сім'ї може бути надано допомогу для погашення креди­ту за рахунок коштів, що залишаються у розпорядженні підприт ємств, де працює молоде подружжя (мати або батько).

   Передбачено, що дія цієї статті поширюється на молодих вче­них, на подружжя, в якому чоловік або дружина є молодим вче­ним, та на неповні сім'ї, в яких мати (батько) є молодим вченим, якщо зазначені молоді вчені є громадянами України та працюють на державних підприємствах, у державних науково-дослідних (науково-технічних) установах та організаціях, вищих навчаль­них закладах та закладах післядипломної освіти III—IV рівнів акредитації на посадах наукових (науково-педагогічних) праців­ників, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, або навчаються за денною формою навчання в аспірантурі, ад'юнктурі, докторантурі.

   На виконання зазначеної статті постановою Кабінету Мініст­рів України від 29 травня 2001 р. № 584 затверджено Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів моло­дим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла.

   У зазначеному Положенні визначено порядок надання креди­тів на визначені цілі, порядок погашення кредиту та відшкоду-

   вання витрат на його обслуговування, умови набуття права влас­ності на збудоване (реконструйоване) за рахунок кредиту житло.

   З метою реалізації державної житлової політики та викорис­тання коштів державного, місцевих бюджетів та інших джерел, виділених для надання пільгових довготермінових кредитів мо­лодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла, створено Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву. Фонд діє на під­ставі Положення про Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2000 р. № 1604.

   Безпосередньо наданням пільгових довготермінових кредитів займаються регіональні відділення Фонду. Для обліку молодих сімей та одиноких молодих громадян, які виявили бажання отри­мати кредит, оформлення документів, необхідних для його отри­мання, та надання консультацій з питань отримання кредиту в структурі регіональних відділень Фонду створені консультаційні центри. Обслуговуванням зазначених кредитів займаються бан-ки-агенти, які уклали відповідні угоди з правлінням Фонду або його регіональним відділенням.

   Згідно з пунктом 3 Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла право на отримання кредиту мають сім'ї та одинокі молоді гро­мадяни, які визнані такими, що потребують поліпшення житло­вих умов, а саме:

   • сім'я, в якій чоловік та дружина віком до 35 років включно;

   • неповна сім'я, в якій мати (батько) віком до 35 років включ­
     но має неповнолітніх дітей (дитину);

   • одинокі молоді громадяни віком до 35 років включно.
   Окремий абзац цього пункту присвячений молодим вченим.

   Так, визначено, що молоді вчені, подружжя, в якому чоловік або дружина є молодим ученим, та неповні сім'ї, в яких мати або ба­тько є молодим ученим, що потребують поліпшення житлових умов, мають право на отримання кредиту до досягнення молоди­ми вченими віку 35 років включно, якщо вони є громадянами України, працюють на посадах наукових (науково-педагогічних) працівників, зазначених у переліку посад наукових (науково-педагогічних) працівників підприємств, установ, організацій, вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, перебу­вання на яких дає право на призначення пенсії на виплату грошо­вої допомоги у разі виходу на пенсію відповідно до статті 24 За-

   
   

   
   

   260

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   ■261

   кону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 бере­зня 2004 р. № 257, або навчаються за денною формою в аспіран­турі, ад'юнктурі, докторантурі.

   Указом Президента України від 9 квітня 2002 р. №315/2002 «Про додаткові заходи щодо підтримки молодих учених» Кабіне­ту Міністрів доручено передбачати у проектах Державного бю­джету України, починаючи з 2003 р., істотне збільшення держав­них централізованих капітальних вкладень на будівництво житла для молодих учених.

   Відповідно до пункту 40 розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.03.2003 р. № 193-р «Про затвердження заходів щодо підтримки молоді на 2003 рік» передбачено запровадити 10-відсоткову квоту в загальній сумі витрат державного та місце­вих бюджетів, передбачених для надання довгострокових креди­тів молодим сім'ям і одиноким молодим громадянам на будівни­цтво (реконструкцію) та придбання житла, для отримання кредитів молодими вченими.

   Проте на практиці єдиною пільговою категорію на сьогодніш­ній день є багатодітні молоді сім'ї.

   Кредитування будівництва (реконструкції) і придбання житла для молодих сімей та одиноких молодих громадян є прямим, ад­ресним (цільовим) і здійснюється у межах наявних кредитних ре­сурсів.

   Кредит надається молодим сім'ям та одиноким молодим гро­мадянам лише один раз. Право на отримання кредиту вважається використаним з моменту отримання позичальником за актом приймання-передачі збудованого (реконструйованого) або при­дбаного за кошти кредиту житла.

   Кредит відповідно до цього Положення надається молодим сім'ям та одиноким громадянам на будівництво (реконструкцію) житла терміном до 30 років. Термін надання кредиту обчислю­ється з дати укладення кредитної угоди.

   Кредит надається за таких умов:

   • перебування кандидата на обліку громадян, які потребують
     поліпшення житлових умов, або наявності у кандидата, що по­
     требує поліпшення житлових умов, відповідних документів на
     право будівництва (реконструкції) індивідуального житла;

   • підтвердження кандидатом своєї платоспроможності;

   • внесення кандидатом на свій особистий рахунок, що відкри­
     вається регіональним відділенням Фонду в банку—агенті, пер­
     шого внеску в розмірі не менш як 6 відсотків передбаченої варто-

   сті будівництва (реконструкції) чи експертної оцінки вартості придбання об'єкта кредитування.

   Для отримання кредиту кандидат подає консультаційному центру такі документи: заяву про надання кредиту; довідку про перебування на квартирному обліку; довідку про склад сім'ї; ко­пію свідоцтва про шлюб, паспортні дані; копію свідоцтва про на­родження дитини (дітей); документи, необхідні для визначення платоспроможності кандидата (довідка з місця роботи дорослих членів його сім'ї, у разі потреби — договір поруки, інші докуме­нти, що підтверджують його доходи); копію довідки про присво­єння ідентифікаційного номера.

   Розмір кредиту на будівництво (реконструкцію) визначається регіональним відділенням Фонду, виходячи з норми 21м² загаль­ної площі житла на одного члена сім'ї та додатково 20 м на сім'ю, вартості будівництва (реконструкції) житла за цінами, що діють на час укладення кредитної угоди, та витрат на страхуван­ня в період будівництва (реконструкції) житла. При цьому розра­хункова вартість 1 м житла не повинна перевищувати його сере­дньої вартості, що склалася в регіоні відповідно до даних Держбуду. Розмір кредиту, що надається позичальнику для буді­вництва (реконструкції) індивідуального будинку та господарсь­ких приміщень у сільській місцевості, може бути збільшений на 30 відсотків суми, обчисленої відповідно до нормативної площі. Розмір кредиту на придбання житла визначається регіональним відділенням Фонду, виходячи з нормативної площі та експертної оцінки.

   Згідно із Положенням кредитна угода укладається після прийняття регіональним відділенням Фонду рішення про на­дання кредиту. Кредит надається регіональним відділенням Фонду на підставі кредитної угоди, до якої додається розраху­нок розміру кредиту з визначенням першого внеску позичаль­ника та суми коштів на страхування в період будівництва (ре­конструкції) житла.

   За розпорядженням регіонального відділення Фонду органи Державного казначейства протягом трьох банківських днів пере­раховують кошти з відповідного рахунка регіонального відділен­ня Фонду на особистий рахунок позичальника у банку-агенті та повідомляють про це регіональне відділення Фонду.

   Фінансування будівництва (реконструкції) житла здійснюєть­ся виключно у безготівковій формі за письмовим розпоряджен­ням регіонального відділення Фонду банком-агентом відповідно до інвестиційної угоди, що укладається між регіональним відді-

   
   

   262

   /О. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   263

   ленням Фонду та замовником або між регіональним відділенням Фонду, що виконує функції замовника, та підрядником.

   Фінансування придбання житла здійснюється виключно у без готівковій формі за письмовим розпорядженням регіонально відділення Фонду шляхом перерахування коштів з особисто. „ рахунка позичальника на рахунок продавця—фізичної особи, відкритий в банку-агенті, або продавця — юридичної особи, від­критий в банку, після підписання сторонами договору купівлі-продажу житла.

   Контроль за цільовим використанням регіональним відділен­ням Фонду і банком-агентом кредитних коштів здійснює прав­ління Фонду.

   Другим способом державної підтримки молодіжного кредиту­вання є часткова компенсація відсоткової ставки кредитів для молодих громадян. Постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2003 р. № 853 затверджено Порядок часткової компенса­ції відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (рекон­струкцію) і придбання житла.

   Відповідно до цього Порядку комерційні банки, за кредитами яких може бути надана часткова компенсація, визначаються Фо­ндом на конкурсній основі. Під час проведення конкурсу перева­га надається комерційним банкам, які:

   • дотримуються економічних нормативів та оцінних показни­
     ків, установлених Національним банком;

   • надають кредити з меншою відсотковою ставкою;

   • мають розвинуту мережу філій.

   Для отримання права на часткову компенсацію кандидат по­дає регіональному відділенню Фонду такі документи:

   заяву про надання часткової компенсації;

   довідку про склад сім'ї:

   копію свідоцтва про шлюб, паспортні дані;

   копію свідоцтва про народження дитини (дітей);

   копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера. Регіональні відділення Фонду розглядають одержані від гро­мадян документи і приймають рішення про надання часткової компенсації. При цьому перевага надається багатодітним сім'ям та кандидатам, які отримують кредити на менший строк. Зверта­ємо увагу на те, що регіональні відділення Фонду також визна­чають переліки об'єктів, на будівництво (реконструкцію) і при­дбання яких може бути надано часткову компенсацію. Щодо житла, що будується (реконструюється) це, як правило, ті

   264

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   об'єкти, у будівництві яких бере участь Фонд (його регіональне відділення) або банк, з яким планується укласти кредитну угоду. Щодо вторинного житла — це житло, яке реалізується за участі агентств нерухомості, з якими Фонд (його регіональні відділен­ня) мають угоди про співробітництво.

   Кандидати, щодо яких прийнято рішення про надання частко­вої компенсації, подають регіональному відділенню Фонду такі

   документи:

   • нотаріально засвідчену копію кредитної угоди;

   • копію інвестиційної угоди із забудовником (підрядником) на
     будівництво (реконструкцію) чи нотаріально засвідчену копію
     договору купівлі-продажу житла;

   • акт проведення експертної оцінки (у разі придбання житла);

   • довідку-розрахунок комерційного банку про сплату відсот­
     ків за користування кредитом за відповідний період з визначен­
     ням суми, що відшкодовується за рахунок часткової компенсації;

   • нотаріально засвідчене доручення позичальника представ­
     никам Фонду на розпорядження його особистим рахунком у час­
     тині цільового використання коштів часткової компенсації.

   Регіональні відділення Фонду подають правлінню Фонду на погодження рішення про надання часткової компенсації та роз­рахунок відповідних сум разом з вищевказаними документами.

   На підставі рішення про надання часткової компенсації, по­годженого з правлінням Фонду, укладається угода про надання часткової компенсації, в якій визначається її розмір, а також за­значається умова, що надання часткової компенсації припиня­ється у разі невиконання позичальником зобов'язань за кредит­ною угодою.

   Максимальний розмір кредиту на будівництво (реконструк­цію) житла, на який може бути надана часткова компенсація, ви­значається шляхом множення нормативної площі на розрахунко­ву вартість. Нормативна площа визначається виходячи з норми 21м² загальної площі житла на одного члена сім'ї та додатково

   20 м² на сім'ю.

   Максимальний розмір кредиту на придбання житла, на який може бути надана часткова компенсація, визначається у розмірі експертної оцінки, але не більше ніж добуток нормативної площі і розрахункової вартості. Розмір часткової компенсації перегля­дається у разі зміни розміру облікової ставки Національного бан­ку з урахуванням виконання позичальником зобов'язань за кре­дитною угодою та коштів, передбачених на часткову компенсацію у державному бюджеті на відповідний рік.

   "265

   Банківське право

   Наказом Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 26 жовтня 2005 р. № 2488 затверджено Інструкцію про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла. Згідно з цією Інструкцією визначення рейтингу кандидатів на отримання пільгового житлового кредиту має здійс­нюватися за правилами, що враховують платоспроможність претен­дента та його належність до соціальних груп. Платоспроможність потенційних позичальників має бути головним критерієм, яким не­обхідно керуватися регіональним представникам Державного фон­ду сприяння молодіжному будівництву під час прийняття рішення про надання кредиту. Відповідно до Інструкції, не можуть отримати позику ті молоді сім'ї та одинокі молоді громадяни, чий потроєний сукупний дохід, що залишився після сплати щоквартального плате­жу та відсотків за перший квартал, складає суму, меншу трикратно­го прожиткового мінімуму на відповідний рік. Крім того, встанов­лено порядок визначення рейтингу позичальників, платоспромож­ність яких дає право претендувати на отримання кредиту. В основу цього порядку покладено належність претендента до певної соціа­льної групи. Наприклад, сім'ї, у якій і чоловік, і дружина користу­ються правом першочергового або позачергового отримання житла, має нараховуватися 10 балів. Належність претендента на кредит до молодих вчених підвищує його рейтинг на 8 балів, а до молодих спортсменів, які мають найвищі досягнення у національних та між­народних змаганнях — на 7 балів. Доцент отримає 2 бали, професор — 5. Крім того, рейтинг кандидата має підвищуватися на 1 бал за кожну дитину. Має значення також термін перебування на обліку у регіональному управлінні Фонду. Перевага має надаватися канди­датам, зареєстрованим раніше.

   банком коштів на підставі кредитного договору. У широкому розумінні до кредиту включаються також операції банків, які, хоча і здійснюють­ся на підставі договорів іншого виду (зокрема, договори лізингу та фак­торингу), але мають кредитний характер, у зв'язку з чим віднесені за­конодавцем до кредитних операцій.

   3. Банківські кредитні відносини неоднорідні за своєю правовою
      природою і регламентуються нормами різних галузей права.

   4. Банківські кредитні відносини за участю Національного банку
      України за своєю правовою природою є фінансово-правовими та, від­
      повідно, регламентуються нормами фінансового права.

   5. Національний банк України надає кредити комерційним банкам
      для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування
      Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком.

   
   

   6. Види та порядок надання кредитів Національним банком України
      комерційним банками визначено у Положенні про регулювання Націо­
      нальним банком України ліквідності банків України шляхом рефінан­
      сування, депозитних та інших операцій, затвердженому постановою
      Правління Національного банку України № 584 від 24.12.2003 р.

   7. Іпотека — це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухо­
      мим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця,
      згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржни­
      ком забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх
      вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредито­
      рами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

   8. Правові основи для пільгового молодіжного кредитування закла­
   дені у статті 10 Закону України «Про сприяння соціальному становлен­
   ню та розвитку молоді в Україні» в редакції Закону України від
   23.03.2000 р. № 1613-Ш.

   
   

   РЕЗЮМЕ

   

   1. Банківський кредит — це будь-яке зобов'язання банку надати пе­
      вну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати
      право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу,
      яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення забор­
      гованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших
      зборів з такої суми.

   2. Кредит можна розглядати у вузькому та широкому значенні.
      У вузькому значенні під кредитом розуміються операції з розміщення

   266

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Контрольні запитання

   

   
   

   1. Сформулюйте визначення банківського кредиту.

   2. У чому різниця між банківським кредитом та
      кредитною діяльністю банків?

   3. Що таке банківські кредитні відносини?

   4. Які вимоги встановлені законодавством до
      кредитної діяльності комерційних банків?

   5. Які кредитні операції має право здійснювати
      Національний банк України?

   Банківське право

   
   

   — о*

   ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕПОЗИТНИХ (ВКЛАДНИХ) ОПЕРАЦІЙ

   § 1. Поняття депозитних (вкладних) операцій за законо­давством України.

   § 2. Види депозитних (вкладних) операцій. § 3. Порядок здійснення банками депозитних (вкладних) операцій.

   § 4. Система гарантування вкладів в Україні. § 5. Депозитні операції Національного банку України з комерційними банками.

   § 1. Поняття депозитних (вкладних) операцій за законодавством України

   Як ми вже з'ясували при вивченні тем загальної части­ни банківського права, однією з найважливіших банківських опе­рацій, яка входить до кола операцій, здійснювати які у сукупності має право лише банк, є залучення у вклади грошових коштів фі­зичних та юридичних осіб. Саме завдяки залученим у вклади (де­позити) грошових коштів населення та юридичних осіб банки мають можливість здійснювати інші операції. У зв'язку з цим правове регулювання зазначених відносин має надзвичайно важ­ливе значення.

   Загальні положення щодо депозитних (вкладних) операцій комерційних банків містяться у Цивільному та Господарському кодексах України, а також у спеціальних актах банківського за­конодавства.

   Відповідно до статті 1058 Цивільного Кодексу України за до­говором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову су­му (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладнико­ві таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умо­вах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського

   вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним дого­вором.

   До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесе­ний вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті договору банківського вкладу.

   Згідно зі статтею 1059 Цивільного кодексу України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківсь­кого вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншо­го документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, ін­шими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяль­ності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкла­ду цей договір є нікчемним.

   Відповідно до статті 1061 Цивільного кодексу України банк ви­плачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановле­ному договором банківського вкладу. Якщо договором не встанов­лений розмір процентів, банк зобов'язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на ви­могу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення бан­ком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту від­повідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання ви­значених договором обставин, не може бути односторонньо змен­шений банком, якщо інше не встановлено законом. Проценти на ба­нківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а не-витребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором ба­нківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі на­раховані до цього моменту проценти.

   Згідно зі статтею 1062 Цивільного кодексу України на раху­нок за банківським вкладом зараховуються грошові кошти, які

   
   

   270

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   "27І

   надійшли до банку на ім'я вкладника від іншої особи, якщо дого­вором банківського вкладу не передбачено інше. При цьому вва­жається, що вкладник погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про рахунок за вкла­дом. Кошти, помилково зараховані на рахунок вкладника, підля­гають поверненню відповідно до статті 388 цього Кодексу.

   Відповідно до статті 1063 Цивільного кодексу України фізич­на або юридична особа може укласти договір банківського вкла­ду (зробити вклад) на користь третьої особи. Ця особа набуває права вкладника з моменту пред'явлення нею до банку першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею ін­шим способом наміру скористатися такими правами. До набуття особою, на користь якої зроблений банківський вклад, прав вкла­дника ці права належать особі, яка зробила вклад. Визначення імені фізичної особи або найменування юридичної особи, на ко­ристь якої зроблений вклад, є істотною умовою договору банків­ського вкладу. Якщо особа, на користь якої зроблено вклад, від­мовилася від нього, особа, яка уклала договір банківського вкладу на користь третьої особи, має право вимагати повернення вкладу або перевести його на своє ім'я.

   Згідно зі статтею 1064 Цивільного кодексу України укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом підтверджуються оща­дною книжкою. В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнаходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, а також усі грошові суми, зараховані на рахунок та списані з ра­хунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки у банк. Відомості про вклад, вка­зані в ощадній книжці, є підставою для розрахунків за вкладом між банком і вкладником. Видача банківського вкладу, виплата процентів за ним і виконання розпоряджень вкладника про пере­рахування грошових коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюються банком у разі пред'явлення ощадної книжки. Якщо ощадну книжку втрачено або приведено у непридатний для пред'явлення стан, банк за заявою вкладника видає йому нову ощадну книжку.

   272

   Відповідно до статті 1065 ощадний (депозитний) сертифікат підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав. У разі дострокового пред'явлення ощад­ного (депозитного) сертифіката до оплати банком виплачується

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   сума вкладу та проценти, які виплачуються за вкладами на вимо­гу, якщо умовами сертифіката не встановлений інший розмір

   процентів.

   Згідно зі статтею 340 Господарського кодексу України депо­зитні операції банків полягають у залученні коштів у вклади та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів. Депозити утво­рюються за рахунок коштів у готівковій або у безготівковій фор­мі, у гривнях або в іноземній валюті, що розміщені юридичними особами чи громадянами (клієнтами) на їх рахунках у банку на договірних засадах на певний строк зберігання або без зазначен­ня такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства та умов договору. Договір банківського вкладу (депозиту) укладається у письмовій формі.

   Визначення вкладу (депозиту) міститься і у спеціальному бан­ківському законодавстві. Так, відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті Украї­ни або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк збе­рігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

   § 2. Види депозитних (вкладних) операцій

   За законодавством України розрізняються два види вкладів (депозитів):

   • вклад на вимогу;

   • строковий вклад.

   Так, відповідно до статті 1060 Цивільного кодексу України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий

   вклад).

   Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або йо­го частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встанов­лені договором. Умова договору про відмову від права на одер-

   "273

   Банківське право

   жання вкладу на першу вимогу є нікчемною. Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встанов­леного договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовже­ним на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено до­говором.

   § 3. Порядок здійснення банками депозитних (вкладних) операцій

   Згідно із статтею 19 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність» без отримання банківської ліцензії не дозво­ляється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської дія­льності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.

   Відповідно до статті 48 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в об­сягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку.

   Відповідно до статті 52 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» банк може укладати угоди з пов'язаними особа­ми, які передбачають нарахування відсотків та комісійних на здійснення банківських операцій, які менші звичайних, та нара­хування відсотків за вкладами і депозитами, які більші звичай­них, у разі, якщо прибуток банку дозволяє здійснювати це без шкоди для фінансового розвитку банку.

   Згідно зі статтею 57 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклади фізичних осіб комерційних банків гаранту­ються в порядку, передбаченому законодавством України. Вкла­ди фізичних осіб Державного ощадного банку України гаранту­ються державою. У наступному питанні ми більш детально

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   на-

   зупинимося на правовому регулювання гарантування вкладів

   селення.

   Загальний порядок залучення банками України грошових ко­штів (як у національній, так і в іноземній валюті) або банківських металів від юридичних і фізичних осіб на їх поточні, вкладні (де­позитні) рахунки та розміщення ощадних (депозитних) сертифі­катів визначений у Положенні про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізич­ними особами, затвердженому постановою Правління Націона­льного банку України № 516 від 03.12.2003 р.

   Згідно з Положенням правове регулювання більшості питань щодо вкладних (депозитних) операцій має диспозитивний харак­тер. Тобто, сторони самостійно вирішують їх у договорі. У той же час Положення містить певні вимоги щодо умов депозитних

   договорів.

   Зокрема, визначено, що договором банківського вкладу (депо­зиту) може бути передбачено внесення грошових коштів або бан­ківських металів на інших умовах їх повернення. Такі вклади (депозити) є умовними. Умови за вкладом не можуть суперечити законодавству України. Якщо строки зберігання умовних вкладів (депозитів) визначено договором, то такі вклади (депозити) облі­ковуються як строкові. Якщо строки зберігання умовних вкладів (депозитів) договором не визначено, то вони обліковуються як вклади (депозити) на вимогу.

   Сума, строки та умови приймання вкладів (депозитів) визна­чаються між банком та вкладником на договірних засадах.

   Залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується:

   • договором банківського рахунку;

   • договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощад­
     ної книжки;

   • договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощад­
     ного (депозитного)сертифіката;

   • договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого
     документа, що підтверджує внесення грошової суми або банків­
     ських металів і відповідає вимогам, установленим законом, ін­
     шими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяль­
     ності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

   Процентні ставки за вкладними (депозитними) операціями встановлюються банками самостійно. Національний банк Украї­ни встановлює індикативні розміри процентних ставок для банків з урахуванням ситуації на грошово-кредитному ринку.

   *275

   Банківське право

   Банк сплачує вкладнику суму вкладу (депозиту) і нараховані за ним проценти:

   • у національній валюті, якщо грошові кошти надійшли на
     вкладний (депозитний) рахунок у національній валюті;

   • у валюті вкладу (депозиту), якщо грошові кошти надійшли
     на вкладний (депозитний) рахунок в іноземній валюті, або на
     умовах та в порядку, передбачених договором, відповідно до за­
     яви вкладника — в іншій іноземній чи в національній валюті;

   • у банківських металах, якщо вкладний (депозитний) рахунок
     відкритий у банківських металах, або на умовах та в порядку, пе­
     редбачених договором, відповідно до заяви вкладника — у наці­
     ональній валюті.

   Проценти на вклад (депозит), залучений відповідно до дого­вору банківського вкладу (депозиту), якщо інше не передбачено договором, нараховуються від дня, наступного за днем надхо­дження до банку грошових коштів або банківських металів, до дня, який передує поверненню грошових коштів або банківських металів вкладнику або списанню з вкладного (депозитного) ра­хунку вкладника з інших підстав.

   Особливості залучення грошових коштів або банківських ме­талів на вклади (депозити) регулюються внутрішніми положен­нями банків, розробленими відповідно до законодавства України.

   Банки мають встановлювати основні умови залучення банків­ського вкладу (депозиту) відповідного виду. Зазначені умови мають бути оприлюднені банком шляхом розміщення відповідної інформації в установі банку в загальнодоступному для клієнтів місці. Ця інформація може додатково розміщуватися банком у засобах масової інформації.

   Грошові кошти на вкладні (депозитні) рахунки перераховуються юридичними особами з поточних рахунків і повертаються банками в безготівковій формі на поточні рахунки юридичних осіб.

   Банки можуть перераховувати грошові кошти на вкладний (депозитний) рахунок юридичної особи з її іншого вкладного (депозитного) рахунку, відкритого в цьому банку, лише в разі зміни банком порядку бухгалтерського обліку рахунку юридич­ної особи, пов'язаної із:

   ♦ запровадженням банком процедури зміни рахунків клієнтів
   не за їх ініціативою, у випадках та в порядку, визначених норма­
   тивно-правовими актами Національного банку України;

   ♦ зміною умов договору банківського вкладу (депозиту).
   Нараховані проценти за вкладами (депозитами) юридичних

   осіб відповідно до умов договору банківського вкладу (депозиту)

   276

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   банки можуть перераховувати на поточний рахунок юридичної особи або зараховувати на поповнення вкладу (депозиту).

   Проведення розрахункових операцій за вкладними (депозит­ними) рахунками юридичної особи забороняється, крім операцій, пов'язаних з реалізацією майнових прав на суму вкладу (депози­ту) відповідно до укладених договорів застави та законодавства України.

   Грошові кошти на вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб можуть бути внесені готівкою, перераховані з іншого вкладного (депозитного) рахунку або поточного рахунку і повертаються ба­нками готівкою або в безготівковій формі на зазначений у дого­ворі рахунок вкладника для повернення коштів чи за заявою вкладника на інший його рахунок. Банки можуть відповідно до умов договору банківського вкладу (депозиту) перераховувати фізичним особам нараховані проценти за вкладами (депозитами) на їх поточний рахунок, для поповнення вкладу (депозиту) або видавати готівкою.

   Банки повертають вклади (депозити) та сплачують нараховані проценти у строки, що визначені умовами договору банківського вкладу (депозиту) між вкладником і банком.

   За договором банківського вкладу (депозиту) незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, розміщених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

   Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу (депози­ту) у розмірі, який установлюється в договорі банківського вкла­ду (депозиту). Якщо договором не встановлений розмір процен­тів, то банк зобов'язаний виплатити їх в розмірі облікової ставки Національного банку України.

   Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклад (депозит) на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклад (депозит) на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладу (де­позиту), внесеного до повідомлення вкладника про зменшення процентів, через один місяць з часу надсилання відповідного по­відомлення, якщо інше не встановлено договором.

   277

   Установлений банком відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) розмір процентів на вклад (депозит) на строк або на вклад (депозит), внесений на умовах його повернення в разі настання визначених договором обставин, не може бути од-носторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено зако­нодавством України.

   Банківське право

   Проценти на банківський вклад (депозит) виплачуються вкла­дникові на його вимогу відповідно до строків, визначених у до­говорі банківського вкладу (депозиту).

   Якщо відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) вклад повертається вкладникові на його вимогу до закінчення строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються в розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений вищий процент.

   Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкла­ду (депозиту) із закінченням строку, установленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу (депозиту), внесеного на інших умовах повернення, то після настання визна­чених договором обставин договір уважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

   Оподаткування доходів від вкладних (депозитних) операцій юридичних та фізичних осіб здійснюється відповідно до законо­давства України.

   § 4. Система гарантування вкладів в Україні

   Система гарантування вкладів фізичних осіб визначена у Законі України «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно до цього Закону Фонд гарантування вкладів фі­зичних осіб відшкодовує вклади, розміщені на рахунках, що не використовуються вкладником для здійснення підприємницької діяльності.

   Відповідно до статті 87 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» Національний банк України зобов'язаний протя­гом двох днів після прийняття рішення про ліквідацію банку по­відомити про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. У разі оскарження в судовому порядку рішення Національного банку про ліквідацію банку Національний банк України повідомляє про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

   Відповідно до статті 96 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність» вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що виникли у випадках, визначених законодавством про га­рантування вкладів фізичних осіб, задовольняються у першу чер­гу. У другу чергу задовольняються вимоги вкладників — фізич-

   278'

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   них осіб в частині перевищення суми, передбаченої системою га­рантування вкладів фізичних осіб, вимоги, що виникли із зо­бов'язань банку перед працівниками.

   Відповідно до статті 42 Закону України «Про Національний банк України» (далі Закон) Національний банк України надає кредити Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під заставу цінних паперів за ціною не нижче індексу інфляції терміном на 5

   років.

   Згідно зі статтею 2 Закону «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб» учасниками Фонду гарантування вкладів фізич­них осіб (далі — Фонд) є банки — юридичні особи, які зареєст­ровані в Державному реєстрі банків, який ведеться Національним банком України, та мають банківську ліцензію на право здійсню­вати банківську діяльність. Участь у Фонді зазначених банків є

   обов'язковою.

   Учасники Фонду зобов'язані сплачувати збори до Фонду.

   Учасником Фонду є банк, який виконує встановлені Націона­льним банком України економічні нормативи щодо достатності капіталу і платоспроможності та може виконувати свої зо­бов'язання перед вкладниками.

   Банки — учасники Фонду, які не виконують встановлених Національним банком України економічних нормативів щодо до­статності капіталу, платоспроможності та/або яким за рішенням Національного банку України зупинено дію банківської ліцензії Національного банку України на здійснення банківської діяльно­сті, переводяться за рішенням адміністративної ради Фонду, при­йнятим на підставі інформації Національного банку України, одержаної за результатами моніторингу діяльності банків, до ка­тегорії тимчасових учасників Фонду.

   Після переведення до категорії тимчасових учасників Фонду банк, вклади фізичних осіб до якого залучені до дня його переве­дення до цієї категорії, зобов'язаний сплачувати збори до Фонду до повного виконання зобов'язань перед вкладниками по виплаті їхніх вкладів та нарахованих відсотків.

   У разі відкликання банківської ліцензії Національного банку України на здійснення банківської діяльності адміністративна рада Фонду за поданням Національного банку України приймає рішення про виключення цього банку з числа учасників (тимча­сових учасників) Фонду.

   Виключення банку з числа учасників (тимчасових учасників) Фонду не позбавляє вкладників, вклади яких були залучені до дня виключення його з числа учасників (тимчасових учасників)

   "279

   Банківське право

   Фонду, права на відшкодування таких вкладів у разі настання їх недоступності відповідно до Закону.

   Згідно зі статтею 3 Закону Фонд гарантує кожному вкладнику банку — учасника (тимчасового учасника) Фонду відшкодування коштів за його вкладами, включаючи відсотки, в розмірі вкладів на день настання недоступності вкладів, але не більше 1200 гри­вень по вкладах у кожному із таких банків. Зазначений розмір відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, за ра­хунок коштів Фонду може бути збільшено за рішенням адмініст­ративної ради Фонду залежно від тенденцій розвитку ринку ре­сурсів, залучених від вкладників банками — учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду.

   У разі розміщення вкладником в одному банку — учаснику (тимчасовому учаснику) Фонду кількох вкладів Фонд гарантує відшкодування коштів за такими вкладами, включаючи відсотки, у розмірі загальної суми вкладів за станом на день настання не­доступності вкладів, але не більше розміру, встановленого відпо­відно до частини першої статті 3 Закону «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб».

   Якщо вкладник має вклади у кількох банках — учасниках (тимчасових учасниках) Фонду, які в подальшому реорганізува­лися шляхом їх злиття, приєднання або перетворення в один банк — юридичну особу, Фонд гарантує відшкодування коштів за ци­ми вкладами до закінчення строку дії договорів за цими вкладами на тих самих умовах, що й до реорганізації. Вклади, залучені піс­ля реорганізації банків — учасників (тимчасових учасників) Фо­нду, гарантуються Фондом у загальній сумі, але не більше розмі­ру, встановленого відповідно до частини першої статті Закону.

   Вклади, розмір яких становить менше 1 гривні, не підлягають відшкодуванню.

   Відшкодування вкладів в іноземній валюті відбувається у на­ціональній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним (обмінним) курсом Національного банку України на день настання недоступності вкладів.

   Звертаємо увагу, що у статті 4 Закону встановлені обмеження гарантії вкладів. Так, згідно з цією статтею Фонд не відшкодовує гарантовану суму за вкладами, розміщеними:

   280

   1. членами наглядової ради, ради директорів і ревізійної комі­
      сії банку, вклади в якому є недоступними;

   2. працівниками незалежних аудиторських фірм (аудиторами),
      які здійснювали аудиторські перевірки банку протягом останніх
      трьох років;

   /О. В. ВАЩЕНКО

   3. акціонерами, частка яких перевищує 10 відсотків статутно­
      го капіталу банку;

5. третіми особами, які діють від імені вкладників, зазначених

у пунктах 1, 2, 3 цієї статті;

5) вкладниками, які на індивідуальній основі отримують від
банку пільгові відсотки та мають фінансові привілеї, що призвели
до погіршення фінансового стану банку;

6) вкладниками, які не ідентифіковані ліквідаційною комісією.
Банки — учасники (тимчасові учасники) Фонду зобов'язані:

а) розміщувати у всіх приміщеннях, до яких мають доступ
вкладники, інформацію про систему гарантування вкладів;

б) надавати інформацію про види вкладів, що підлягають га­
рантуванню Фондом, обсяги і порядок їх відшкодування.

Банкам — учасникам (тимчасовим учасникам) забороняється використовувати інформацію, що стосується гарантування вкла­дів, у рекламі з метою сприяння збільшенню загальної суми вкладів. Банк зобов'язаний обмежувати рекламу щодо гаранту­вання вкладів з посиланням на участь у Фонді.

Фонд зобов'язаний двічі на рік за станом на 1 січня та 1 липня публікувати в офіційних засобах масової інформації реєстр бан­ків — учасників (тимчасових учасників) Фонду протягом одного місяця після настання зазначених строків.

Інформація про зміни в реєстрі банків — учасників (тимчасо­вих учасників) Фонду додатково публікується в офіційних засо­бах масової інформації протягом 14 календарних днів після вне­сення змін до реєстру.

Фонд має право одержувати від Національного банку України інформацію, необхідну для виконання ним функцій, передбаче­них Законом.

Національний банк України зобов'язаний у тижневий строк

інформувати Фонд про:

1) надання банку банківської ліцензії на право здійснювати

банківську діяльність;

2. застосування до банку заходів впливу;

3. відкликання банківської ліцензії на право здійснювати бан­
   ківську діяльність.

Банки — учасники (тимчасові учасники) Фонду зобов'язані подавати Фонду балансові звіти, аудиторські висновки, інші ви­значені Фондом форми звітності, документи та інформацію, що необхідні для виконання Фондом функцій, передбачених Законом.

*281

Ліквідатор банку — учасника (тимчасового учасника) Фонду зобов'язаний надати Фонду інформацію та передбачені законо-

Банківське право

давством документи, необхідні для виконання Фондом функцій щодо забезпечення відшкодування коштів вкладникам.

Для виконання власних функцій Фонд визначає обов'язкові форми звітності для банків — учасників (тимчасових учасників) Фонду.

Посадові особи Фонду зобов'язані додержувати вимог зако­нодавства про збереження банківської таємниці щодо інформації, одержаної відповідно до Закону.

Законом визначено порядок формування коштів Фонду.

Джерелами формування коштів Фонду є:

1. початкові збори з банків — учасників Фонду;

2. регулярні збори з банків — учасників (тимчасових учасни­
   ків) Фонду;

3. спеціальні збори з банків — учасників (тимчасових учасни­
   ків) Фонду;

4. кошти, внесені Національним банком України в розмірі 20
   мільйонів гривень;

5. доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в держав­
   ні цінні папери України;

6. кредити, залучені від Кабінету Міністрів України, Націона­
   

   льного банку України, банків та іноземних кредиторів;

   1. пеня, яку сплачують банки — учасники (тимчасові учасники)
      Фонду за несвоєчасне або неповне перерахування зборів до Фонду;

   2. доходи від депозитів, розміщених Фондом у Національному
      банку України.

   Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у про­цесі його діяльності.

   Початковий збір до Фонду в розмірі одного відсотка зареєст­рованого статутного капіталу банку перераховується банками-учасниками на рахунок Фонду протягом тридцяти календарних днів з дня одержання банківської ліцензії на здійснення банківсь­кої діяльності.

   Банки, створені в результаті реорганізації шляхом їх злиття, приєднання або перетворення (в разі сплати початкового збору до Фонду банками, які реорганізувалися), звільняються від спла­ти початкового збору та набувають усіх прав і обов'язків реорга­нізованих банків щодо участі у Фонді.

   Нарахування регулярного збору до Фонду здійснюється бан­ками — учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду двічі на рік по 0,25 відсотка загальної суми вкладів, включаючи нарахо­вані за вкладами відсотки, за станом на 31 грудня року, що пере­дує поточному, та 30 червня поточного року.

   282'

   /О. В. ВАЩЕНКО

   Перерахування нарахованого регулярного збору здійснюється банками — учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду що­квартально рівними частками до 15 числа місяця, наступного за

   звітним періодом.

   Встановлення спеціального збору до Фонду здійснюється, якщо поточні доходи Фонду є недостатніми для виконання ним у повно­му обсязі своїх зобов'язань щодо обслуговування та погашення за­лучених кредитів, спрямованих на відшкодування коштів вкладни­кам банків — учасників (тимчасових учасників) Фонду. Рішення про встановлення спеціального збору приймає адміністративна рада за погодженням з Національним банком України.

   Внесення спеціального збору банками — учасниками (тимча­совими учасниками) Фонду проводиться у строки та згідно з умовами, встановленими адміністративною радою.

   Загальний розмір спеціальних зборів, сплачених банками — учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду протягом року (в разі вичерпання фінансових можливостей Фонду для виконання покладених на нього завдань), не повинен перевищувати розміру щорічного регулярного збору з банку — учасника (тимчасового

   учасника) Фонду.

   Необхідно звернути увагу на те, що згідно із Законом Фонд має контрольні функції по відношенню до банків-учасників. Так, передбачено, що Фонд здійснює перевірки розрахунків та конт­ролює повноту і своєчасність перерахування зборів кожним бан­ком — учасником (тимчасовим учасником) Фонду.

   За несвоєчасне або неповне перерахування початкового, регу­лярного або спеціального зборів банки-учасники (тимчасові уча­сники) протягом місяця сплачують пеню в розмірі подвійної об­лікової ставки Національного банку України від розміру непе-рерахованої суми за кожний день прострочення.

   Для виконання своїх повноважень відповідно до Закону Фонд здійснює перевірки банків — учасників (тимчасових учасників) Фонду, в тому числі і шляхом залучення незалежних експертів за рахунок коштів Фонду. Фонд має право брати участь у перевір­ках, які здійснюються Національним банком України, з питань, що належать до компетенції Фонду відповідно до Закону.

   Фонд зобов'язаний порушити перед Національним банком України питання про застосування до банку — учасника (тимча­сового учасника) Фонду заходів впливу у разі порушення ним

   норм Закону.

   Національний банк України зобов'язаний розглянути звер­нення Фонду протягом 10 днів із дня його одержання.

   283

   Банківсько право

   У разі невиконання банком — учасником (тимчасовим учас­ником) Фонду вимог частини третьої статті б Закону керівники банку підлягають адміністративній відповідальності відповідно до закону.

   Фонд має право застосовувати до банків — учасників Фонду такі заходи впливу:

   1. переводити банки до категорії тимчасових учасників Фонду;

   2. виключати банки з числа учасників (тимчасових учасників)
      Фонду;

   3. в разі виявлення допущених банком порушень норм цього
      Закону вносити пропозиції про застосування Національним бан­
      ком України до такого банку заходів впливу.

   Переведення банків до категорії тимчасових учасників Фонду здійснюється рішенням адміністративної ради, за поданням ви­конавчої дирекції Фонду, в разі порушення банками — учасни­ками Фонду вимог Закону, нормативно-правових актів та станда­ртів Фонду. Повідомлення про прийняття такого рішення надсилається банку та Національному банку України.

   Фонд не відшкодовує гарантовану суму за вкладами фізичних осіб, які залучаються банком, переведеним до категорії тимчасо­вого учасника Фонду, які залучені ним з дати отримання повід­омлення про переведення його до категорії тимчасового учасника Фонду.

   Банк, переведений до категорії тимчасового учасника Фонду, зобов'язаний:

   а) на другий день після отримання від Фонду повідомлення
   про переведення його до категорії тимчасового учасника Фонду
   розмістити у всіх приміщеннях, до яких мають доступ вкладники,
   інформацію про переведення його до категорії тимчасового учас­
   ника Фонду;

   б) попереджати у письмовій формі фізичних осіб при укладенні з
   ними нових угод на залучення вкладів, що Фонд не гарантує від­
   шкодування за цими вкладами на умовах, визначених Законом.

   Банк, переведений до категорії тимчасового учасника Фонду, не сплачує регулярний збір до Фонду по вкладах, які залучені ним з дати отримання повідомлення про переведення його до ка­тегорії тимчасового учасника Фонду.

   Фонд має право виключити банк з числа учасників (тимчасо­вих учасників) Фонду в разі відкликання ліцензії Національного банку України на здійснення банківської діяльності або в разі припинення здійснення банком операції щодо залучення вкладів фізичних осіб.

   284

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Виключення банку з числа учасників (тимчасових учасників) фонду не позбавляє вкладників, вклади яких були залучені до дня отримання банком повідомлення про переведення його до ка­тегорії тимчасових учасників, права на відшкодування таких вкладів у разі настання їх недоступності відповідно до Закону.

   Порядок використання коштів Фонду

   Вкладники набувають право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в грошовій одиниці України з дня настання недоступності вкладів. Під недоступністю вкладів у Законі розуміється неможливість одержання вкладу вкладником відповідно до умов договору, яка настає з дня призначення ліквідатора банку — учасника (тимча­сового учасника) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

   Ліквідатор банку — учасника (тимчасового учасника) Фонду має надати Фонду протягом двадцяти робочих днів з дня настання недо­ступності вкладів повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, із визначенням їх розрахункової суми, яка підлягає відшкодуванню відповідно до Закону.

   На підставі одержаного від ліквідатора банку — учасника (тимчасового учасника) Фонду переліку вкладників із визначен­ням розрахункової суми, яка підлягає відшкодуванню за рахунок коштів Фонду, Фонд у місячний строк перевіряє подані розраху­нки з урахуванням вимог статті 4 Закону та приймає рішення про відшкодування коштів вкладникам.

   Фонд протягом трьох робочих днів з дня прийняття рішення про відшкодування Фондом коштів за вкладами фізичних осіб повідомляє вкладників через офіційні засоби масової інформації. З дня настання недоступності вкладів припиняється нараху­вання відсотків за ними.

   Порядок відшкодування Фондом коштів за вкладами фізичних осіб затверджується адміністративною радою Фонду.

   Відшкодування за вкладами здійснюється в готівковій або безготівковій формі.

   Фонд за запитом ліквідатора банку — учасника (тимчасового учасника) Фонду у письмовому вигляді надає необхідну інфор­мацію про розмір відшкодованих коштів за вкладами за рахунок

   коштів Фонду.

   Виплата Фондом гарантованої суми відшкодування через ви­значені банки-агенти здійснюється протягом трьох місяців з дня

   *285

   Банківське право

   настання недоступності вкладів. У разі ліквідації системоутво­рюючого банку цей строк може бути продовжено до шести місяців. Відшкодування за вкладами можуть сплачуватися іншим осо­бам згідно з законодавством України (за довіреністю, заповітом тощо). Строк позовної давності по зверненнях вкладників стано­вить три роки.

   Фонд набуває право кредитора щодо банку — учасника (тим­часового учасника) Фонду на всю суму, що підлягає відшкоду­ванню, з дня настання недоступності вкладів.

   Відповідно до Закону України «Про систему оподаткування» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб не включається до складу Державного бюджету України, тобто є державним поза­бюджетним цільовим фондом.

   На думку фахівців, законодавство України в сфері гаранту­вання вкладів потребує удосконалення. Так, окремі автори вва­жають, перспективним напрямом удосконалення системи гаран­тування вкладів поступовий перехід до диференційованих ставок за внесками банків до фонду. Це стимулюватиме банки до під­вищення якості управління ризиками, що в підсумку сприятиме зростанню стійкості та надійності банківської системи загалом. З іншого боку, система диференційованих ставок дасть людям змо-гу швидко оцінювати ступінь надійності банку, адже все буде гранично прозоро: чим більший внесок банку до фонду, тим ри­зикованіше з ним мати справу. Ще одним важливим кроком на шляху вдосконалення системи гарантування вкладів буде прийн-

   151

   яття рішення про участь Ощадбанку у фонді

   § 5. Депозитні операції Національного банку України з комерційними банками

   Порядок здійснення депозитних операцій Національ­ним банком України з комерційним банками визначений Поло­женням про регулювання Національним банком України ліквід­ності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій, затверджених постановою Правління Націона­льного банку України № 584 від 24.12.2003 р.

   ¹⁵¹ Тігіпко С. Система гарантування вкладів в Україні: сучасний стан і перспективні напрями розвитку // Вісник Національного банку України. — Серпень 2004. — С. 4—5.

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Згідно з цим Положенням Національний банк здійснює депо­зитні операції з банками шляхом емісії власних боргових зо­бов'язань (далі — депозитні сертифікати) або шляхом укладення депозитних договорів. Такі операції проводяться щоденно в ро­бочі дні залежно від стану грошово-кредитного ринку.

   Національний банк може здійснювати депозитні операції за такими строками:

   один день (депозити овернайт); від 2 до 7 днів; від 8 до 21 дня; від 22 до 30 днів; - від 31 до 365 днів.

   Національний банк для всіх банків установлює однакові умо­ви залучення коштів та проводить операції з банками — юридич­ними особами, які:

   • забезпечують своєчасне і в повному обсязі формування

   обов'язкових резервів;

   • мають у загальній сумі залучених коштів від юридичних і
     фізичних осіб суму коштів на вимогу на останню звітну дату не
     більше розміру, установленого рішенням Правління Національ­
     ного банку на відповідний період;

   • забезпечують своєчасне перерахування коштів за результа­
     тами попередньо проведених аукціонів з розміщення депозитних

   сертифікатів.

   Для окремих випусків депозитних сертифікатів можуть уста­новлюватися додаткові обмеження щодо потенційних власників.

   Залучення Національним банком коштів від банків на депози­тні рахунки на строки від 2 до 7 днів, від 8 до 21 дня, від 22 до 30 днів підтверджується депозитним договором, який укладається між Національним банком через його територіальні управління

   та банком.

   Положенням визначено істотні умови депозитного договору,

   до яких віднесено:

   • місцезнаходження та реквізити сторін;

   • номер депозитного рахунку, що відкривається банку;

   • дата внесення депозиту;

   • сума депозиту;

   • розмір процентної ставки за депозитом;

   • метод визначення кількості днів для нарахування процентів
     (базовою кількістю днів для нарахування процентів уважається

   365 днів);

   *287

   • дата повернення коштів банку;

   Банківське право

   • строк надання банком повідомлення до Національного банку
     про дострокове вилучення коштів;

   • строк та порядок повернення коштів банкам за умови дост­
     рокового припинення дії договору;

   • інші умови за погодженням сторін.

   У депозитному договорі може бути окремо зазначена умова щодо можливості його дострокового розірвання за рішенням Правління Національного банку в разі зміни ситуації на грошово-кредитному ринку.

   РЕЗЮМЕ

   

   1. Депозитні операції банків полягають у залученні коштів у вклади
      та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів.

   2. Депозити утворюються за рахунок коштів у готівковій або у безготів­
      ковій формі, у гривнях або в іноземній валюті, що розміщені юридичними
      особами чи громадянами (клієнтами) на їх рахунках у банку на договірних
      засадах на певний строк зберігання або без зазначення такого строку, і під­
      лягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства та умов договору.

   3. За законодавством України розрізняються два види вкладів (де­
      позитів):

   
   

   • вклад на вимогу;

   • строковий вклад.

   
   

   4. Відповідно до статті 48 Закону України «Про банки і банківську
      діяльність» спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороня­
      ється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що пере­
      вищують 5 відсотків капіталу банку.

   5. Процентні ставки за вкладними (депозитними) операціями вста­
      новлюються банками самостійно. Національний банк України встанов­
      лює індикативні розміри процентних ставок для банків з урахуванням
      ситуації на грошово-кредитному ринку.

   6. Особливості залучення грошових коштів або банківських металів
      на вклади (депозити) регулюються внутрішніми положеннями банків,
      розробленими відповідно до законодавства України.

   7. Система гарантування вкладів фізичних осіб визначена у Законі
      України «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб». Відповідно
      до цього Закону Фонд гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовує
      вклади, розміщені на рахунках, що не використовуються вкладником
      для здійснення підприємницької діяльності.

   Контрольні запитання

   

   1. Сформулюйте визначення банківських вклад­
      них (депозитних) операцій.

   2. Які види депозитів визначено у законодавстві
      України?

   3. На вашу думку, якими нормами права регла­
      ментуються відносини із здійснення банківських
      вкладних (депозитних) операцій: фінансово-пра­
      вовими чи цивільно-правовими?

   4. Чи існує в Україні система гарантування бан­
      ківських вкладів?

   5. Чи включається Фонд гарантування вкладів фі­
      зичних осіб до складу спеціального фонду Дер­
      жавного бюджету України?

   6. Який порядок формування та використання кош­
      тів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб?

   7. Які особливості здійснення депозитних опе­
      рацій Національним банком України з комер­
      ційним банками?

   Список рекомендованої літератури

   

   Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-І\/ // Офіційний Віс­ник України. — 2003. — № 11. — Ст. 461.

   Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-І\/ // Офі­ційний Вісник України. — 2003. — №11. — Ст. 462.

   Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. №2121-111//Офіційний Вісник України 2001. — № 1—2. — Ст. 1.

   Закон України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» 20 вересня 2001 року № 2740-ІІІ // Офіційний Вісник України. — 2001 — №42. —Ст. 1882.

   Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депо­зитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затверджене по­становою Правління Національного банку України №516 від 03.12.2003 р. // Офіційний Вісник України. — 2004. — № 1. — Ст. 8.

   Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України шляхом рефінансування, депозитних та інших операцій, за­тверджених постановою Правління Національного банку України №584 від 24.12.2003 р. // Офіційний Вісник України. — 2004. — №4. — Ст. 177.

   ОрлюкО. П. Банківське право: Навч. посібник. — К.- Юрінком Інтер 2004. — 376 с.

   Орлюк О. П. Фінансове право: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер 2003. — 528 с.

   
   

   288

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   289

   
   

   ₁₄

   ПРАВОВІ ЗАСАДИ

   ЗДІЙСНЕННЯ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ

   § 1. Правові засади валютного регулювання та валютно­го контролю в Україні. § 2. Валютні цінності та валютні операції. § 3. Правовий статус резидентів та нерезидентів в Україні. § 4. Ліцензування Національним банком України учасни­ків валютних відносин.

   § 5. Особливості розрахунків в іноземній валюті. § 6. Відповідальність за порушення валютного законо­давства.

   § 1. Правові засади валютного регулювання та валютного контролю в Україні

   У радянський період існування валютних відносин об­межувалось лише сферою зовнішньої (торговельної та неторго­вельної) діяльності держави¹⁵². Ця позиція вітчизняних спеціаліс­тів обумовлювалася існуванням в ті часи повної валютної монополії держави, однак вона не відповідає тим економічним умовам, які склалися сьогодні в Україні. В процесі переходу України від адміністративно-командної до ринкової економіки було розширено коло суб'єктів валютних відносин і коло опера­цій з валютними цінностями, які вони можуть здійснювати. Зок­рема, при дотриманні встановлених чинним законодавством ви­мог фізичні та юридичні особи — резиденти України — отримали право використовувати валютні цінності як засіб пла­тежу, застави на території України, відкривати поточні та депо­зитні рахунки в іноземній валюті в українських банках. Тобто, до кола валютних відносин входять як відносини, що виникають в сфері зовнішньоекономічної діяльності, так і внутрішньодержав­ні відносини. У той же час валютному режиму, який існує в

   ' Айзенберг И. П. Валютная система СССР. — М, 1962. — С. 35.

   290

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Україні, притаманні певні обмеження. Враховуючи прагнення України до світових стандартів економіки, економічну політику в цілому та валютну політику зокрема наша держава повинна про­водити, виходячи із міжнародних принципів у зазначеній сфері.

   22 липня 1944 р., на Міжнародній валютно-фінансовій конфе­ренції Об'єднаних Націй у Бреттон-Вудсі (США) було ухвалено рішення про створення Міжнародного валютного фонду (МВФ). Основні принципи валютного регулювання закріплені у Статуті МВФ, який набрав чинності 27 грудня 1945 р. На сьогодні МФВ — провідна міжнародна валютно-кредитна організація, яка з 1947 р. має статус спеціалізованої установи ООН. За членським складом МВФ є глобальною міжнародною організацією, в діяльності якої бере участь переважна кількість країн світу. У 1950 р. членами МВФ були 49 держав, а на початку XXI ст. — 184 держави. Україна набула членства в МВФ 3 вересня 1992 р. Основні за­вдання МВФ — стабілізація валютних курсів, сприяння конвер-тованості валют, надання країнам-членам кредитів для врегулю­вання дефіцитів платіжних балансів, установлення між ними багатосторонньої системи платежів за поточними операціями, надання консультативної допомоги з фінансових та валютних пи­тань, випуск спеціальних прав запозичень (СПЗ)¹⁵³.

   За класифікацією МВФ, нині у світі практикують п'ять основ­них типів валютних режимів: курс, фіксований щодо однієї ва­люти; фіксований щодо кошика валют; з обмеженою гнучкістю; з керованою гнучкістю; незалежно плаваючий курс. Україна, як і більшість держав СНД, входить до групи країн із керованими

   плаваючими курсами.

   Валютний контроль — це комплекс адміністративних заходів, спрямованих на стримування вивезення і стимулювання повер­нення валютних коштів у країну. Валютний контроль може по­ширюватись як на всі операції, передбачені платіжним балансом країни, так і на їх частину. Як правило, він поширюється на рух капіталів для захисту стабільності грошової системи та валютних резервів у період реформування економіки і є одним із не­від'ємних елементів перехідної економічної політики. Валютний контроль як інструмент стабілізації руху капіталів у малих від­критих економіках обмежує коливання процентних ставок та об­мінних курсів, доки не буде сформовано розвинуту ринкову ін­фраструктуру і не стане можливим регулювати рух капіталів, а

   й фонд: членський склад, квоти // Вісник

   "29І

   ¹⁵³ Єременко О. Міжнародний валютний НБУ. — Вересень, 2004. — С. 44.

   Банківське право

   відтак і динаміку обмінного курсу через вплив на рівень процен­тних ставок.

   Обмежуючи рух капіталів, країна отримує можливість манев­ру для встановлення процентної ставки в інтересах реальної еко­номіки, а не виключно для забезпечення цілей курсової політики або залежно від рівня процентних ставок за кордоном¹⁵⁴.

   При цьому економісти звертають увагу на те, що валютний кон­троль має сенс тільки тоді, коли проводиться комплексно: ефектив­ність контролю залежить від міцності його найслабшої ланки.

   Валютний контроль як такий не може замінити економічну політику і забезпечити довготермінову стабільність обмінного курсу. Такого результату можна досягти лише від бюджетних програм та при досягненні країною зовнішньоторговельної рів­новаги. Однак валютний контроль може знизити ризик спекуля­тивних атак проти національної валюти та відповідно — деваль­вації. Скасування валютного контролю стоїть останнім у списку заходів лібералізації і має відбутися після створення умов, коли національні накопичення можна буде утримати всередині країни за допомогою сучасних конкурентоспроможних фінансових ме­ханізмів. На нинішньому етапі економічного розвитку Україні слід не скасовувати систему валютного контролю, а вдосконалю­вати його форми¹⁵⁵.

   Основні засади валютного регулювання та валютного контро­лю закріплені як в актах загального законодавства, так і в актах спеціального законодавства України.

   Відповідно до статті 92 Конституції України виключно зако­нами України встановлюється статус національної валюти, а та­кож статус іноземних валют на території України. Згідно із стат­тею 10 Господарського кодексу України валютна політика є одним із основних напрямків економічної політики України, що спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зрос­тання державних валютних резервів та їх ефективне використан­ня. Відповідно до статті 19 цього кодексу однією із сфер, у яких здійснюється державний контроль та нагляд, є сфера валютного регулювання; метою цього контролю є забезпечення дотримання валютного законодавства.

   Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження дер-

   ¹⁵⁴ Мусієнко Т. Особливості валютного регулювання в Україні // Вісник НБУ. — Травень 1999. — С. 22—24. — С. 23.

   292

   ¹⁵⁵ Там само. — С. 24.

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   жавних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення ва­лютного контролю, відповідальність за порушення валютного за­конодавства встановлені Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. № 15-93 (далі — Декрет).

   Слід зазначити, що чинним законодавством України не даєть­ся визначення понять «валютне регулювання» та «валютний кон­троль». Проте у Декреті визначені органи, уповноважені здійс­нювати валютне регулювання, та їхні повноваження. Згідно з нормами Декрету органи, які здійснюють валютне регулювання:

   • Кабінет Міністрів України;

   • Національний банк України.

   Повноваження зазначених органів закріплені у статті 11 Декрету. Відповідно до цієї статті Кабінет Міністрів України має такі повноваження у сфері валютного регулювання:

   • визначає і подає на затвердження до Верховної Ради Украї­
     ни ліміт зовнішнього державного боргу України;

   • бере участь у складанні платіжного балансу України;

   • забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в
     частині, що стосується руху валютних цінностей;

   • забезпечує формування і виступає розпорядником Держав­
     ного валютного фонду України згідно із статтею 14 Декрету;

   • визначає порядок використання надходжень у міжнародних
     розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у
     торговельному обороті з іноземними державами, а також у неко-
     нвертованих іноземних валютах, які використовуються у нетор­
     говельному обороті з іноземними державами на підставі поло­
     жень міжнародних договорів України.

   Національний банк України у сфері валютного регулювання:

   • здійснює валютну політику, виходячи з принципів загальної
     економічної політики України;

   • складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний ба­
     ланс України;

   • контролює дотримання затвердженого Верховною Радою
     України ліміту зовнішнього державного боргу України;

   • визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в інозем­
     ній валюті уповноважених банків нерезидентам;

   • видає у межах, передбачених Декретом, обов'язкові для ви­
     конання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютно­
     му ринку України;

   *293

   Банківське право

   -^

   • нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних
     цінностей для здійснення державної валютної політики;

   • видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає
     рішення про їх скасування;

   • установлює способи визначення і використання валютних (об­
     мінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, кур­
     сів валютних цінностей, виражених у іноземній валюті або розраху­
     нкових (клірингових) одиницях, згідно із статтею 8 Декрету;

   • установлює за погодженням з Міністерством статистики Украї­
     ни єдині форми обліку, звітності та документації про валютні опера­
     ції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;

   • забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції
     та операції уповноважених банків.

   Повноваження Національного банку України в сфері валютно­го регулювання, безумовно, закріплені також у Законі України «Про Національний банк України». Так, відповідно до пункту 14 частини 1 статті 7 Закону Національний банк здійснює відповід­но до визначених спеціальним законом повноважень валютне ре­гулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті; організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Націо­нального банку на здійснення валютних операцій.

   Повноваження Національного банку України у зазначеній сфері закріплені у статті 44 Закону України «Про Національний банк України». Згідно з цією статтею Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.

   До компетенції Національного банку у сфері валютного регу­лювання та контролю належать:

   294

   1. видання нормативно-правових актів щодо ведення валют­
      них операцій;

   2. видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у то­
      му числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок,
      за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та
      нерезидентів), які отримали ліцензію Національного банку на
      здійснення валютних операцій, в частині дотримання ними валю­
      тного законодавства;

   3. встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків
      та інших установ, що купують та продають іноземну валюту;

   4. застосовування мір відповідальності до банків, юридичних і
      фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) за порушення правил
      валютного регулювання й валютного контролю.

   /О. В. ВАЩЕНКО

   Відповідно до статті 45 цього Закону Національний банк ви­значає структуру валютного ринку України та організовує торгі­влю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавст­ва України про валютне регулювання.

   Згідно із статтею 46 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк проводить дисконтну та девізну ва­лютну політику і застосовує в необхідних випадках валютні об­меження. Національний банк здійснює дисконтну валютну полі­тику, змінюючи облікову ставку Національного банку для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зо­бов'язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.

   Національний банк здійснює девізну валютну політику на під­ставі регулювання курсу грошової одиниці України до іноземних валют шляхом купівлі та продажу іноземної валюти на фінансо­вих ринках.

   Відповідно до статті 47 Закону України «Про Національний банк України» для забезпечення внутрішньої і зовнішньої стабі­льності грошової одиниці України Національний банк має золо­товалютний резерв, що складається з таких активів:

   • монетарне золото;

   • спеціальні права запозичення;

   • резервна позиція в МВФ;

   • іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на

   рахунках за кордоном;

   • цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній ва­
     люті;

   • будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови

   забезпечення їх надійності та ліквідності.

   Згідно зі статтею 48 вказаного Закону поповнення золотова­лютних резервів проводиться Національним банком шляхом:

   1. купівлі монетарного золота та іноземної валюти;

   2. отримання доходів від операцій з іноземною валютою, бан­
      ківськими металами та іншими міжнародно визнаними резервни­
      ми активами;

   3. залучення Національним банком валютних коштів від між­
      народних фінансових організацій, центральних банків іноземних
      держав та інших кредиторів.

   Використання золотовалютного резерву здійснюється Націо­нальним банком на такі цілі:

   295

   Банківське право

   1) продаж валюти на фінансових ринках для проведення гро­шово-кредитної політики, включаючи політику обмінного курсу;

   
   

   2) витрати по операціях з іноземною валютою, монетарними металами, а також іншими міжнародно визнаними резервними активами.

   Не допускається використання золотовалютного резерву для надання кредитів і гарантій та інших зобов'язань резидентам і нерезидентам України.

   Відповідно до статті 49 зазначеного Закону Національний банк є зберігачем державного золотого запасу, а також дорого­цінних металів, дорогоцінних каменів, інших коштовностей.

   Сфера валютного контролю визначена у статті 12 Декрету. Відповідно до цієї статті валютні операції за участю резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю. Валютному конт­ролю підлягають також зобов'язання щодо декларування валют­них цінностей та іншого майна, які випливають з пункту 1 статті 9 Декрету. Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати і одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан бан­ківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень, ви­значених статтею 13 Декрету, а також про майно, що підлягає де­кларуванню згідно з пунктом 1 статті 9 Декрету.

   Згідно зі статтею 13 Декрету Національний банк України є го­ловним органом валютного контролю, що:

   • здійснює контроль за виконанням правил регулювання ва­
     лютних операцій на території України з усіх питань, не віднесе­
     них Декретом до компетенції інших державних органів;

   • забезпечує виконання уповноваженими банками функцій
     щодо здійснення валютного контролю згідно з Декретом та ін­
     шими актами валютного законодавства України.

   Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними опе­раціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки. Вони є агентами валютного контролю.

   Державна податкова інспекція України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України.

   Міністерство зв'язку України здійснює контроль за додер­жанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.

   Державний митний комітет України здійснює контроль за до­держанням правил переміщення валютних цінностей через мит­ний кордон України.

   296

   Таким чином, валютне регулювання можна визначити, як уре­гульовану нормами законодавства діяльність уповноважених ор-

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   ганів держави, спрямовану на встановлення порядку здійснення валютних операцій резидентами та нерезидентами на території України, а також резидентами України за кордоном, а валютний контроль — як діяльність уповноважених органів державної вла­ди, інших уповноважених суб'єктів, спрямовану на забезпечення дотримання встановленого порядку здійснення валютних операцій.

   
   

   § 2. Валютні цінності та валютні операції

   Як ми вже з'ясували, валютному регулюванню та ва­лютному контролю підлягають саме валютні операції, тобто, операції, об'єктом яких виступають валютні цінності. Отже, не­обхідно з'ясувати, що саме розуміє законодавець під валютними

   цінностями.

   Відповідно до статті 1 Декрету до категорії валютних ціннос­тей відносяться:

   • валюта України — грошові знаки у вигляді банкнотів, каз­
     начейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в
     обігу та є законним платіжним засобом на території України, а
     також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але під­
     лягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, ко­
     шти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-
     фінансових установах на території України;

   • платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, ку­
     пони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви,
     чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, ін­
     ші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

   • іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банк­
     нотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є
     законним платіжним засобом на території відповідної іноземної
     держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з
     нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебува­
     ють в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і
     міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебу­
     вають на рахунках або вносяться до банківських та інших креди­
     тно-фінансових установ за межами України;

   • платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації,
     купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви,
     чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та

   "297

   Банківське право

   банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківсь­ких металах;

   • банківські метали — це золото, срібло, платина, метали пла­
   тинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно
   до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифі­
   кат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.

   Слід підкреслити, що об'єктом валютного контролю можуть бути не будь-які операції з валютними цінностями, а саме ті, які чітко визначені у Декреті Кабінету Міністрів України «Про сис­тему валютного регулювання і валютного контролю». Згідно з цим нормативно-правовим актом до валютних операцій відно­сяться:

   • операції, пов'язані з переходом права власності на валютні
     цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидента­
     ми у валюті України;

   • операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в
     міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням забор­
     гованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні
     цінності;

   • операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і переси­
     ланням на територію України та вивезенням, переказуванням і
     пересиланням за її межі валютних цінностей.

   § 3. Правовий статус резидентів та нерезидентів в Україні

   Обсяг прав та обов'язків учасників валютних право­відносин залежить від того, є вони резидентами, чи нерезидента­ми за валютним законодавством України.

   Визначення понять «резиденти» та «нерезиденти» містяться у пункті 5 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про сис­тему валютного регулювання і валютного контролю». Згідно з Декретом резидентами є:

   298

   • фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, осо­
     би без громадянства), які мають постійне місце проживання на
     території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за
     кордоном;

   • юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що
     не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо),

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;

   • дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет і дип­ломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприєм­ницької діяльності;

   В свою чергу, до нерезидентів відносяться:

   ♦ фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, осо­
   би без громадянства), які мають постійне місце проживання за
   межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на

   території України;

   ♦ юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що
   не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо),
   з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють
   відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі
   юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяльності з
   участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької дія­
   льності України;

   ♦ розташовані на території України іноземні дипломатичні,
   консульські, торговельні та інші офіційні представництва, міжна­
   родні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні
   привілеї, а також представництва інших організацій і фірм, які не
   здійснюють підприємницької діяльності на підставі законів

   України.

   Необхідно зазначити, що на практиці тривалий час існувала проблема при тлумаченні зазначеного положення в частині ви­значення резидентності представництв іноземних юридичних осіб в Україні. Серед спеціалістів існувала точка зору, що у ва­лютному законодавстві України (на відміну від податкового за­конодавства) взагалі не міститься поняття «представництво нере­зидентів», і якщо його розглядати окремо, то взагалі виклю­чається можливість застосування валютного законодавства до представництв нерезидентів як у негативному, так і в позитив­ному плані¹⁵⁶. Проте, безумовно, з такою позицією не можна по­годитися. Відповідно до законодавства України (зокрема, стаття 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», стаття 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність») в Україні можуть ство-

   ¹⁵⁶ Головач В. В. Чинність законодавства в сфері валютного регулювання // Економі­ка. Фінанси. Право. — 1996. — Вип. 2. — С. 6—8.

   Банківське право

   рюватися ^так' ^ВИД^И представництв суб'єктів підприємницької

   діяльності .

   • пості^иН1 представництва, через які не здійснюється підпри­
     ємницька ді^яльн'^{сть на} підставі законів України;

   • пості^иН' ^пР^еД^ставництва, через які повністю або частково
     здійснюєт^ьСЯ підприємницька діяльність на підставі законів

   Пооан£*^л'³У^{вавши П}У^НКТИ 5, 6 статті 1 Декрету Кабінету Мініс­трів Укра'*^{нИ <<Г|}ро систему валютного регулювання і валютного контролюй ^можна зробити висновок, що класифікація юридич­них осіб т^{а 1Х} представництв на резидентів та нерезидентів відпо­відно до законодавства України здійснюється на підставі двох

   критеріїв: .. ...

   • місц^^{зНаходження} (^на тсритор¹¹ України чи за п межами);

   • здійс^нСННЯ підприємницької діяльності на підставі Законів
     України (здійснюється чи ні);

   Це озн^^чає' Щ° якщо представництво нерезидента розташова­не на терИ^т0Р^и України, то визначення його резидентності зале­жатиме віД ^того> ^чи здійснюється через нього повністю або част­ково підґ>Р^{иємницька} Діяльність на підставі законів України. Якшо чер^^{3 нього} повністю або частково здійснюється підприєм­ницька діяльність на підставі законів України, то це представни­цтво відН^{оСИТЬСЯ до катего}РІЇ «резидент», якщо ні, то, відповід­но _І_ до категорії «нерезидент».

   Якщо представництва нерезидентів розташовані за межами України і ДІ^ЮТЬ відповідно до законодавства іноземних держав, то вони відносяться до категорії «нерезиденти».

   § 4. Ліцензування Національним банком України учасників валютних відносин

   Відповідно до статті 5 Декрету Національний банк України в^иД^ає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснен­ня валюті^іИХ операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з декретом.

   Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим _ТН(>фінансовим установам України на здійснення валютних операцій ^ц1° ^не потребують індивідуальної ліцензії, на весь пері­од дії ре'я^іИМУ валютного регулювання. Уповноважені банки та

   інші кредитно-фінансові установи, що одержали генеральну лі­цензію Національного банку України на здійснення операцій, пов'язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкри­вати на території України пункти обміну іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами

   -— резидентами.

   Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують

   такі операції:

   а) вивезення, переказування і пересилання за межі України ва­лютних цінностей, за винятком:

   • вивезення, переказування і пересилання за межі України фі­
     зичними особами — резидентами іноземної валюти на суму, що
     визначається Національним банком України;

   • вивезення, переказування і пересилання за межі України фі­
     зичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної ва­
     люти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних під­
     ставах;

   • платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами
     за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед не­
     резидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелек­
     туальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати
     валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, сві­
     доцтвами, сертифікатами) страхування життя;

   • платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді про­
     центів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

   • вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній
     валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинен­
     ня інвестиційної діяльності;

   б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти
   України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті З

   Декрету;

   в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній ва­
   люті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встанов­
   лені законодавством межі;

   г) використання іноземної валюти на території України як за­
   собу платежу або як застави;

   д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за
   межами України, за винятком:

   ♦ відкриття фізичними особами — резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

   "301

   Банківське право

   • відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими ба­
     нками;

   • відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазна­
     ченими в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 Декрету;

   є) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом при­дбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших ко­рпоративних прав, отриманих фізичними особами — резидента­ми як дарунок або у спадщину.

   Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

   Порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необ­хідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України. Відмова у видачі Національним банком України ліцензії може бути оскаржена в суді або господарському суді.

   Відповідно до статті 7 Декрету у розрахунках між резидента­ми і нерезидентами в межах торговельного обороту використову­ється як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійс­нюються лише через уповноважені банки. Наймодавці-нерези-денти здійснюють оплату праці резидентів виключно в валюті України готівкою або у безготівковій формі. Здійснення розраху­нків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання ін­дивідуальної ліцензії Національного банку України.

   З приводу відкриття рахунків у банках інших держав звертає­мо увагу на наступне. Відповідно до статті 386 Господарського кодексу України суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності ма­ють право відкривати будь-які не заборонені законом валютні ра­хунки в банківських установах, розташованих на території інших держав. Порядок відкриття валютних рахунків у банківських установах на території інших держав регулюється законодавст­вом відповідної держави. У разі відкриття валютного рахунку в банківській установі за межами України суб'єкт зовнішньоеко­номічної діяльності зобов'язаний повідомити про це Національ­ний банк України не пізніш як у триденний строк. Порушення ці­єї вимоги тягне адміністративно-господарську відповідальність у порядку, встановленому законом. Відкриття валютного рахунку в установі банку за межами України суб'єктом зовнішньоекономі­чної діяльності, у статутному фонді якого є частка державного майна, здійснюється за погодженням з Фондом державного май-

   на України. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності зо­бов'язані надавати відомості про використання своїх валютних рахунків податковим органам у порядку, встановленому законо­давством.

   Порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на розміщення резидентами (юридичними та фізичними особами) валютних цінностей на рахунках за межами України ре­гламентується Положенням про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на розміщення резиден­тами (юридичним та фізичними особами) валютних цінностей на рахунках за межами України, затвердженим постановою Прав­ління Національного банку від 14 жовтня 2004 р. № 485 (зареєст­ровано в Міністерстві юстиції України 5 листопада 2004 р. за 1413/10012). Згідно з пунктом 1.4 цього Положення без ліцензії з дотриманням законодавства України розміщують валютні цінно­сті та здійснюють інші операції через рахунки такі резиденти:

   • уповноважений банк (якщо зазначені рахунки є кореспонде­
     нтськими);

   • фізична особа під час її перебування за кордоном;

   • дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні
     представництва України за кордоном, які користуються імуніте­
     том і дипломатичними привілеями.

   Для отримання ліцензії або зміни умов раніше отриманої лі­цензії заявник має подати документи (копії документів), перелік яких визначено вказаним Положенням:

   • територіальному управлінню Національного банку за місце­
     знаходженням (місцем проживання) резидента — для фізичних
     осіб, які не є підприємцями;

   • Генеральному департаменту банківського нагляду Націона­
     льного банку — для юридичних осіб та фізичних осіб-під-

   приємців.

   Строк дії ліцензії не може перевищувати одного календарного року. Ліцензія видається без права передавання іншим особам. Про факт відкриття рахунку резидент у триденний строк зо­бов'язаний повідомити територіальне управління Національного банку за своїм місцезнаходженням/місцем проживання. Надання ліцензії є платною послугою НБУ.

   Порядок надання Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу регламентується Положенням, затвердженим по­становою Національного банку України від 14 жовтня 2004 р. № 483 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 листопада

   
   

   302

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   "зоз

   2004 р. за № 1429/10028). Згідно з цим Положенням використання іноземної валюти як засобу платежу дозволяється:

   • якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є
     уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій
     уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк
     видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійс­
     нення операції з валютними цінностями);

   • у випадках, передбачених законами України.

   У всіх інших випадках використання іноземної валюти як за­собу платежу на території України дозволяється виключно на підставі ліцензії.

   Національний банк надає ліцензію виключно за умови достат­ньої обґрунтованості потреби використання іноземної валюти як за­собу платежу. При цьому ліцензія має бути отримана до здійснення відповідної валютної операції. Одержання ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою сто­роною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії. Валютна операція, на здійснення якої видана (отримана) ліцензія, не може проводитися за рахунок іноземної валюти, отриманої як кредит (позика) або купле­ної за гривні на міжбанківському валютному ринку України.

   Порядок видачі Національним банком індивідуальних ліцен­зій на розрахунки між резидентами і нерезидентами в межах тор­говельного обороту у валюті України встановлений Положенням, яке затверджено постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 р. № 484 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 р. за № 1430/10029).

   Порядок видачі індивідуальних ліцензій на переказування іно­земної валюти за межі України для оплати банківських металів та проведення окремих валютних операцій регламентується Поло­женням НБУ, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 червня 2004 р. №266.

   § 5. Особливості розрахунків в іноземній валюті

   304

   Перед тим, як перейти власне до особливостей здійс­нення розрахунків в іноземній валюті, необхідно звернути увагу на норми загальних законів щодо регулювання певних питань, які

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   мають безпосереднє відношення до зазначеної сфери, і про які на практиці іноді забувають.

   Відповідно до статті 192 Цивільного кодексу України закон­ним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номіна­льною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

   Згідно зі статтею 524 Цивільного кодексу України зобов'язан­ня має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в

   іноземній валюті.

   Відповідно до статті 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що під­лягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відпо­відної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначен­ня не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

   Згідно з частиною 2 статті 189 Господарського кодексу Украї­ни ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазна­чається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних до­говорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Зазначеній статті кореспондує частина 2 статті 198 кодексу, відповідно до якої грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарюван­ня мають право проводити розрахунки між собою в іноземній ва­люті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, вира­жених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

   Згідно зі статтею 387 Господарського кодексу України суб'єк­ти зовнішньоекономічної діяльності після сплати передбачених законом податків та зборів (обов'язкових платежів) самостійно розпоряджаються валютною виручкою від проведених ними опе­рацій, крім випадків, визначених законом відповідно до цього Кодексу. Законом може бути запроваджено режим обов'язкового розподілу виручки від зовнішньоекономічних операцій в інозем­ній валюті між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та уповноваженими державними валютними фондами, а також по-

   305

   Банкієське право

   рядок і розміри відрахувань іноземної валюти. Інформація про запровадження вказаного режиму має бути опублікована в офі­ційному друкованому органі Кабінету Міністрів України не піз­ніш як за два місяці до запровадження цього режиму.

   Особливості проведення розрахунків в іноземній валюті ви­значені Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР.

   Згідно з цим Законом за загальним правилом виручка резиде­нтів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні раху­нки в уповноважених банках у терміни виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декла­рації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (по­слуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надан­ня послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного терміну потребує індивідуальної ліцензії Національ­ного банку України.

   Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах від­строчення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують індивідуальної ліцензії Національного банку України.

   При застосуванні розрахунків щодо імпортних операцій рези­дентів у формі документарного акредитиву вищезазначений 90-денний термін діє з моменту здійснення уповноваженим банком платежу на користь нерезидента.

   Резиденти, які купують іноземну валюту через уповноважені банки для забезпечення виконання зобов'язань перед нерезиден­тами, зобов'язані здійснювати перерахування таких сум протягом 5 робочих днів з моменту зарахування таких сум на валютні ра­хунки резидентів.

   За порушення зазначених термінів Законом передбачена від­повідальність у вигляді пені за кожний день прострочення у роз­мірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (митної вартості не-допоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості.

   306

   Поряд з цим, Законом передбачено випадки, за яких відпові­дальність за порушення встановлених термінів не застосовується. Так, у разі прийняття судом, Міжнародним комерційним арбіт-

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   ражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стяг­нення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недо­тримання нерезидентом термінів, передбачених експортно-імпорт­ними контрактами, терміни, передбачені Законом, зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не сплачується. Проте в разі прийняття судом рішення про відмову в позові повністю або час­тково, або припинення (закриття) провадження у справі чи зали­шення позову без розгляду терміни, передбачені цим Законом, поновлюються і пеня за їх порушення сплачується за кожний день прострочення, включаючи період, на який ці терміни було зупинено. У разі прийняття судом рішення про задоволення по­зову пеня за порушення термінів, передбачених Законом, не сплачується з дати прийняття позову до розгляду судом або арбі­тражним судом.

   У разі перевищення термінів, передбачених цим Законом для надходження виручки від нерезидентів, в разі виконання резиде­нтами договорів виробничої кооперації, консигнації, комплекс­ного будівництва, оперативного і фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення, Національний банк України може надавати індивідуальні ліцен­зії. Порядок віднесення операцій резидентів до вказаних операцій встановлюється Кабінетом Міністрів України.

   Якщо перевищення термінів, встановлених Законом для зара­хування виручки від нерезидентів, обумовлено виникненням форс-мажорних обставин, перебіг зазначених термінів зупиня­ється на весь період дії форс-мажорних обставин та поновлюєть­ся з дня, наступного за днем закінчення дії таких обставин. Під­твердженням форс-мажорних обставин є відповідна довідка Торгово-промислової палати або іншої уповноваженої організації (органу) країни розташування сторони договору (контракту) або третьої країни відповідно до умов договору.

   У разі порушення резидентами термінів перерахування при­дбаної іноземної валюти така валюта продається уповноважени­ми банками протягом 5 робочих днів на міжбанківському валют­ному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартально направляєть­ся до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

   Необхідно зазначити, що повноваження стягувати передбаче­ну Законом пеню покладено на державні податкові інспекції, а обов'язок здійснювати контроль за дотриманням норм Закону —

   *307

   Банківське право

   на уповноважені банки. Порядок виконання банками зазначених функцій, а також порядок отримання індивідуальних ліцензій на продовження законодавчо встановлених термінів регулюється Ін­струкцією про порядок здійснення контролю і отримання ліцен­зій за експортними, імпортними та лізинговими операціями, затвердженою постановою Правління Національного банку України № 136 від 24.03.99 р.

   Відповідно до зазначеної Інструкції банки зобов'язані вимага­ти від своїх клієнтів повної інформації про експортні, імпортні та лізингові операції, розрахунки за якими останні проводять через ці банки. Банки зобов'язані при перерахуванні резидентом кош­тів на користь нерезидента, при надходженні від нерезидента коштів на користь резидента, або якщо резидент зазначений у ре­єстрі ВМД, вимагати від останнього (залежно від виду операції) копії: договору з нерезидентом, ВМД, актів та інших документів, що підтверджують здійснення експорту (імпорту) продукції, ви­конання робіт (надання або отримання послуг), здійснення екс­порту прав інтелектуальної власності, та інших документів, що необхідні банку для здійснення контролю за своєчасністю розра­хунків за експортними, імпортними та лізинговими операціями його клієнтів. Копії цих документів підлягають збереженню у справі клієнта.

   Банк реєструє зазначені валютні операції своїх клієнтів у спе­ціальних журналах (строк зберігання журналів — 10 років).

   § 6. Відповідальність за порушення

   валютного законодавства

   ,—_

   Відповідальність за порушення валютного законодавства передбачена статтею 16 Декрету «Про систему валютного регулю­вання і валютного контролю». Згідно з цією статтею незаконні ску­повування, продаж, обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без відповід­ного дозволу (ліцензії), якщо відповідно до цього Декрету та інших актів валютного законодавства наявність такого дозволу (ліцензії) є обов'язковою, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України.

   Зокрема, статтею 208 Кримінального кодексу України перед­бачено відповідальність за незаконне відкриття або використання

   ,а межами України валютних рахунків. Згідно з цією статтею не-їконне з порушенням встановленого законом порядку, вщкрит-я або викорисСння за межами України валютних рахунків фізи­ осіб вчинене громадянином України, що пост.ино про- на її території, а.так само валютних рахунків юридичних

   Гстрок до двох Років, або обмеженням волі на строк від двох до чотир^Рьох^Дроків, з^Р конфіскацією валютних цінностей, що знахо-пяться на зазначених вище рахунках.

   До резидентів, нерезидентів, винних у порушенні правил ва­лютного регулювання^ і валютного контролю, застосовуються та-

   ? (вартості) зазначених валютних цінностей, пер^ГвГнійТвалк^ України за обмінним курсом. Національ­ного^України на день здійснення таких операцій, з виклю­ченням банку із Республіканської книги реєстрації банк.в або без

   '""«"операцій з валютними цінностями, що потре­бують одержання ліцензії Національного банку України згідно з пунктом 4 статті 5 Декрету, без одержання індивідуальної ліцен­зії Шцюнальн^го банку України - штраф у сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту У^ра-пТи за обмінним курсом ^Національного банку України на пень здійснення таких операцій;

   .за торгівлю іноземною валютою банками та іншими кредит­но-фінансовими установами без одержання ліцензії Національно-го баГу України та (або) з порушенням порядку и умов торгівлі валютними Цінностями на міжбанківському валютному ринку уГ™и встановлених Національним банком України, - штраф у сГмі еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінно­стей перерахованій у валюту України за обмінним курсом Наці­онального банку України на день здійснення таких операцій, з виключенням банку із Республіканської книги реєстрації банк.в або без такого виключення;

   
   

   308'

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   *309

   • за невиконання уповноваженими банками обов'язків, перед­
     бачених пунктом 4 статті 4 та пунктом 2 статті 13 Декрету, — по­
     збавлення генеральної ліцензії Національного банку України на
     право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі, що
     встановлюється Національним банком України;

   • за порушення резидентами порядку розрахунків, установле­
     ного статтею 7 Декрету, — штраф у розмірі, еквівалентному сумі
     валютних цінностей, що використовувалися при розрахунках, пе­
     рерахованій у валюту України за обмінним курсом Національно­
     го банку України на день здійснення таких розрахунків;

   • за несвоєчасне подання, приховування або перекручення
     звітності про валютні операції — штраф у сумі, що встановлю­
     ється Національним банком України;

   • за невиконання резидентами вимог щодо декларування ва­
     лютних цінностей та іншого майна, передбачених статтею 9 Дек­
     рету, — штраф у сумі, що встановлюється Національним банком
     України.

   Санкції, передбачені цим пунктом, застосовуються Націона­льним банком України та за його визначенням — підпорядкова­ними йому установами. Оскарження дій щодо накладення стяг­нень провадиться у судовому порядку.

   РЕЗЮМЕ

   

   1. Валютне регулювання можна визначити як урегульовану нормами
      законодавства діяльність уповноважених органів держави, спрямовану
      на встановлення порядку здійснення валютних операцій резидентами та
      нерезидентами на території України, а також резидентами України за
      кордоном, а валютний контроль — як діяльність уповноважених орга­
      нів державної влади інших уповноважених суб'єктів, спрямовану на за­
      безпечення дотримання встановленого порядку здійснення валютних
      операцій.

   2. Основні принципи валютного регулювання закріплені у Статуті
      МВФ, який набрав чинності 27 грудня 1945 р.

   3.3а класифікацією МВФ, нині у світі практикують п'ять основних типів валютних режимів: курс, фіксований щодо однієї валюти; фіксо­ваний щодо кошика валют; з обмеженою гнучкістю; з керованою гнуч­кістю; незалежно плаваючий курс. Україна, як і більшість держав СНД, входить до групи країн із керованими плаваючими курсами.

   
   

   4. Основні засади валютного регулювання та валютного контролю
      закріплені як в актах загального законодавства, так і в актах спеціаль­
      ного законодавства України.

   5. На сьогодні режим здійснення валютних операцій на території
      України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження
      державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових
      установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'я­
      зки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного ко­
      нтролю, відповідальність за порушення валютного законодавства
      встановлені Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему ва­
      лютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р.
      № 15—93.

   6. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систе­
      му валютного регулювання і валютного контролю» валютне регулю­
      вання в Україні здійснюють Кабінет Міністрів України та Національ­
      ний банк України.

   7. Національний банк здійснює відповідно до визначених спеціа­
      льним законом повноважень валютне регулювання, визначає поря­
      док здійснення операцій в іноземній валюті; організовує і здійснює
      

   валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами,
   які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних
   операцій.

   
   

   8. Національний банк України видає генеральні та індивідуальні лі­
      цензії на здійснення валютних операцій.

   9. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему
      валютного регулювання і валютного контролю» валютний контроль в
      Україні здійснюють Національний банк України (головний орган валю­
      тного контролю), органи державної податкової служби, Державний ми­
      тний комітет України, Міністерство зв'язку України. Комерційні банки
      є агентами валютного контролю.

   
   

   10. Об'єктом валютного контролю можуть бути не будь-які операції з
       валютними цінностями, а саме ті, які чітко визначені у Декреті Кабіне­
       ту Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютно­
       го контролю».

   11. Обсяг прав та обов'язків учасників валютних правовідносин зале­
       жить від того, чи є вони резидентами, чи нерезидентами за валютним
       законодавством України.

   
   

   
   

   310

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   
   

   
   

   Банківське право України: Навч. посібник. Кол. авт.: Жуков А. М., Іо-ффе А. Ю., Кротюк В. Л., Пасічник В. В., Селиванов А. О. та ін. / За заг. ред. А. О. Селіванова. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. — 384 с.

   Єременко О. Міжнародний валютний фонд: членський склад, квоти // Вісник НБУ. — Вересень 2004. — С. 44.

   Кравченко Л. М. Особливості банківського валютного контролю як функції державного управління // Адміністративна реформа в Україні: шлях до Європейської інтеграції: 36. наук, праць. — К., 2003. — С. 242—245.

   Литвин Н. Правові аспекти регулювання валютних операцій комер­ційних банків в Україні // Вісник НБУ. — Листопад 1999. — С. 18—21.

   Мусієнко Т. Особливості валютного регулювання в Україні // Вісник НБУ. —Травень 1999. — С. 22—24.

   Орлюк О. П. Банківське право: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2004 — 376 с.

   Половко С. М. Поняття і визначення валютних операцій за законо­давством України // Науковий вісник: збірник наукових праць Академії державної податкової служби України. — 2003. — № 1 (19). — С. 242—246.

   Половко С. М. Правове регулювання банківських валютних операцій в Україні // Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К.: Київський націона­льний університет імені Тараса Шевченка, 2004. — 13 с.

   Половко С. М. Режим ліцензування валютних операцій // Право України. — 2003. — № 11. — С. 41—45.

   
   

   
   

   ₁₅

   БАНКИ ЯК УЧАСНИКИ ПОДАТКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН

   § 1. Правовий статус банків як осіб, які сприяють вико­нанню платниками податків їх податкових обов'язків. § 2. Банки як платники податків, зборів (обов'язкових платежів).

   § 1. Правовий статус банків як осіб, які сприяють виконанню платниками податків їх податкових обов'язків

   Необхідно зазначити, що банки та інші фінансові уста­нови можуть брати участь у податкових правовідносинах у двох

   статусах:

   • як особи, що сприяють справлянню податків, зборів

   (обов'язкових платежів);

   • як платники податків, зборів (обов'язкових платежів).

   Права та обов'язки банків як осіб,

   що сприяють справлянню податків,

   зборів (обов'язкових платежів)

   Сприяння банків і небанківських фінансових установ справ­лянню податків, зборів та інших обов'язкових платежів полягає у веденні рахунків платників податків, та, відповідно, перераху­ванні сум податків, зборів й інших обов'язкових платежів до бю­джетів та державних цільових фондів.

   Обов'язки банків та інших небанківських фінансових установ в сфері податкових відносин визначені, в першу чергу, в Законі України «Про систему оподаткування», Законі України «Про ба­нки і банківську діяльність», Законі України «Про порядок пога­шення зобов'язань платників податків перед бюджетами і держа­вними цільовими фондами».

   
   

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   '315

   Відповідно до статті 5 Закону України «Про систему оподат­кування» фінансові установи відкривають рахунки платникам податків і зборів (обов'язкових платежів) лише за умови пред'явлення ними документа, що підтверджує взяття їх на облік в органі державної податкової служби.

   Згідно із законодавством України банківські рахунки підпри­ємців — юридичних осіб та фізичних осіб перебувають на обліку в органах державної податкової служби. Так, відповідно до статті 5 Закону України «Про систему оподаткування» фінансові уста­нови зобов'язані надіслати повідомлення про закриття рахунка платника податків і зборів (обов'язкових платежів) — юридичної чи фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності до ор­гану державної податкової служби, в якому обліковується плат­ник податків.

   Фінансові установи починають видаткові операції за рахунком платника податків — суб'єкта підприємницької діяльності (крім банку) з дати отримання фінансовою установою документально підтвердженого повідомлення органу державної податкової слу­жби про взяття рахунка на облік в органах державної податкової служби.

   Форма і зміст повідомлень визначаються центральним орга­ном державної податкової служби про взяття рахунка на облік в органах державної податкової служби України.

   Ця вимога закону знайшла своє закріплення і у відповідному підзаконному акті Національного банку України. Так, відповідно до пункту 1.13 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвер­дженої постановою Правління Національного банку України від 12.11.2003 р. №492, у разі відкриття поточного або вкладного (депозитного) рахунка підприємцю до отримання банком повід­омлення про взяття рахунка на облік органом державної податко­вої служби (далі — повідомлення) (1) операції за цим рахунком здійснюються лише із зарахування коштів. Датою початку видат­кових операцій за рахунком підприємця в банку є дата реєстрації отримання банком зазначеного повідомлення. Повідомлення збе­рігається в справі з юридичного оформлення рахунка. Видаткові операції за рахунком відокремленого підрозділу юридичної осо-би-підприємця здійснюються після отримання банком повідом­лення про взяття рахунка на облік органом державної податкової служби за місцезнаходженням відокремленого підрозділу. Повід­омлення має відповідати зразку корінця повідомлення від плат­ника податків про відкриття рахунка в установі банку, зазначе-

   316*

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   _юдання податковим органам по-

   ному в додатку 1 до Порядку > ' ^ рахунків в установах банків, відомлення про відкриття (закрі¹ _{)ЮЇ податко}вої адміністрації затвердженого наказом Дер»³ ^реєстрованого в Міністерстві України від 01.08.2001 №306 ' ^§/6114. юстиції України 31.10.2001 за № ^ _щ0 законодавством України

   Необхідно звернути увагу ^^і'_в та інших фінансових уста-
   передбачена відповідальність Р^а податкових органів про від-
   нов за несвоєчасне повідомлеі^|Н. відповідно до пункту 12 час-
   криття (закриггя) рахунків кліє«^ІТ_| ' _{<<Пр0 державН}у податкову
   тини 1 статті 11 Закону У^к^^а'_о органи державної податкової
   службу в Україні» передбачено- _до у_СТаН0В банків, що не по-
   служби мають право застосовуй у _податКової служби в уста-
   дали відповідним органам дер?*⁸ _{ь пр0} закриття рахунків пла-
   новлений законом строк повідС^м„,_{)СНЄННЯ видат}кових операцій за
   тників податків або розпочали ''^ди.р_Имання повідомлення відпові-
   рахунком платника податків до ° у _СЛу_Жби про взяття рахунка на
   дного органу державної податі⁸ _{ої служ}би, фінансові (штраф-
   облік в органах державної под*⁴ оподатковуваних мінімумів до­
   ні) санкції у розмірі двадцяти ^не
   ходів громадян. _{ня Т}аких повідомлень має бути

   кону. Такий термін визначено $^к' _про відкриття (закриття) ра-податковим органам повідомлю _{тановить} 3 дні з дня відкриття хунків в установах банків. Вії^{1 с} ₃ ф_Ор_Мальної точки зору під-(закриття) рахунку. Таким чиї'⁰

   Таким чином, строк для по/^іа ^_к ^у_{В ВСТ}ановлений статтею 24
   встановлений законом. Такий С^ТР _в у_Кр_аїні». Проте, як відомо,
   Закону України «Про підприєМ^ст^ _{у зв}'язку набуттям юридичної
   зазначений закон втратив чинн'^с^_ра1-_ни ц_а сьогодні термін на-
   сили Господарським кодексом ,.^_анС0ВИми установами про від­
   правлення банками та іншими Ф¹,^ _{не вста}новлений на рівні за­
   криття (закриття) рахунків клі^^ш_{>заним вище} Порядком подання
   кону. Такий термін визначено ^вк' • ' -^-^ч ~°

   _іисті ДПАУ в я

   ру ^ податківців наводить Інструк-

   реалізації вищезазначеного пр^ав^_{ристання} і закриття рахунків у
   цію про порядок відкриття, ^В^^К П я по

   національній та іноземній в

   податковим органам повідомл--"_{тановить} 3 дні з дня відкриття хунків в установах банків. Вії^{1 с} ₃ ф_Ор_Мальної точки зору під-(закриття) рахунку. Таким чиі<° '_органами права, визначеного у стави для реалізації податковИ^ми^_{їни <<Пр0} державну податкову пункті 12 статті 11 Закону ^^кР._ге органи державної податкової службу в Україні», відсутні. ПР° _{0 св}і_ДЧИть, зокрема, лист Дер-служби його реалізовують, пр^ .{-,- у_Кр_а'їни від 29.04.2005 р. жавної податкової адміністр^аі _я фі_нансових санкцій за по-№8493/7/19-1117 «Про застосУ⁸ _{про в}і_{дкриття} /закриття банків-рушення термінів повідомлені¹³ _ст[ дпАУ в якості підстав для ських рахунків». У зазначеної податківців наводить Інструк-

   317

   
   

   Банківське право

   
   

   ігп пг7^ав _{)ИСТанН}я і закриття рахунків у , а також Порядок надання по-

   
   

   

   
   датковим органам Повідомлення про відкриття (закриття) рахун­ків в фінансових установах. На бік податкових органів у цьому питанні стало і Міністерство фінансів України. У своєму листі від 18.05.2005 р. № 24-48-41 Мінюст роз'яснив, що дійсно, зако­ном термін для повідомлення про відкриття/закриття рахунків не передбачений. Проте з метою дотримання послідовності дій пла­тників податків та органів державної податкової служби при взятті на облік в органах державної податкової служби рахунків платників податків, відкритих у фінансових установах, Мінюст вважає доцільним до встановлення законом терміну надання по­відомлення про відкриття (закриття) рахунків в фінансових уста­новах дотримуватися терміну, передбаченого у п. 2 Порядку ДПАУ.

   Відповідно до статті 12 Закону України «Про систему оподат­кування» фінансові установи зобов'язані подавати органам дер­жавної податкової служби на їх письмовий запит відомості про наявність і рух коштів на поточних та вкладних (депозитних) ра­хунках платників податків — клієнтів цих установ у порядку, встановленому законом. Відповідно до статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформація щодо юридичних і фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема, органам Державної податкової служби Украї­ни на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу, на письмову вимогу суду або за рішенням суду. Вимога відповідного державного органу на отри­мання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:

   1. бути викладена на бланку державного органу встановленої
      форми;

   2. бути надана за підписом керівника державного органу (чи
      його заступника), скріпленого гербовою печаткою;

   3. містити передбачені цим Законом підстави для отримання
      цієї інформації;

   4. містити посилання на норми закону, відповідно до яких
      державний орган має право на отримання такої інформації.

   318

   Це право податкових органів на отримання інформації від ба­нків обмежене Законом України «Про державну податкову служ­бу в Україні». Відповідно до пункту 5 статті 11 цього Закону ор­гани державної податкової служби мають право одержувати безоплатно від платників податків, а також від установ Націона­льного банку України та комерційних банків у порядку, встанов-

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   леному Законом України «Про банки і банківську діяльність», довідки та/або копії документів лише про наявність банківських рахунків. Інформація про обсяг та обіг коштів на рахунках, у то­му числі про ненадходження у встановлені терміни валютної ви­ручки від суб'єктів підприємницької діяльності надається виклю­чно на підставі рішення суду.

   Фінансові установи виконують доручення платників податків і зборів (обов'язкових платежів) на перерахування податків і збо­рів (обов'язкових платежів) до бюджетів у встановлений законом термін. Термін виконання банками доручень платників податків визначений у Законі України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні». Відповідно до статті 8 цього Закону банк зо­бов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розраху­нковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахун­кового документа клієнта до обслуговуючого банку після закін­чення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не піз­ніше наступного робочого дня.

   319

   Фінансова відповідальність банків за невиконання або нена­лежне виконання доручень клієнтів—платників податків з пере­рахування сум податків, зборів (обов'язкових платежів) передба­чена Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». Відповідно до пункту 16.5 статті 16 цього Закону за порушення строків перерахування податків, зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів або державних цільових фондів, встанов­лених Законом України «Про платіжні системи та переказ гро­шей в Україні», банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, у розмірах, встановлених підпунктом 16.4.1 пункту 16.4 статті 16, та штрафні санкції, встановлені під­пунктом 17.1.7 пункту 17.1 статгі 17 цього Закону, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Законом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податку, збору (обов'язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків, зборів (обов'язкових плате­жів) звільняється від відповідальності за несвоєчасне або неповне зарахування таких платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. Днем подання до установ банків платіжного доручення за всіма видами податкових платежів вважається день його реєстрації у цих уста­новах.

   Банківське право

   Це положення Закону має дуже важливе значення, оскільки відповідно до етапі 50 Бюджетного кодексу України податки, збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими в доход державного бюджету з момен­ту зарахування на єдиний казначейський рахунок державного бюджету.

   Не вважається порушенням строків зарахування податків і зборів (обов'язкових платежів) з вини банку, якщо таке пору­шення стало наслідком регулювання Національним банком України економічних нормативів такого банку, що призводить до браку вільного залишку коштів на такому кореспондентському рахунку для здійснення зарахування.

   ЇІкщо у майбутньому банк або його правонаступники віднов­люють платоспроможність, відлік термінів зарахування податків, зборів (обов'язкових платежів) розпочинається з моменту такого відновлення.

   При стягненні коштів та майна платників податків—клієнтів банків, страхувальників страхових організацій або членів інших небанківських фінансових установ, створених відповідно до за­кону, податкові органи або державні виконавці не мають права звертати стягнення на залишки коштів на кореспондентських ра­хунках банків, а також на страхові та прирівняні до них резерви банків, страхових організацій або небанківських фінансових установ, сформованих відповідно до законодавства.

   § 2. Банки як платники податків, зборів (обов'язкових платежів)

   Оподаткування прибутку банків (небанківських фінансових установ)

   Порядок оподаткування прибутку банків (небанківсь­ких фінансових установ) визначений у Законі України «Про опо­даткування прибутку підприємств».

   320

   Відповідно до пункту 4.1.2 статті 4 Закону України «Про опо­даткування прибутку підприємств» доходи від здійснення бан­ківських, страхових та інших операцій з надання фінансових по­слуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борго-

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   вими зобов'язаннями та вимогами включаються до валового до­ходу.

   Згідно з пунктом 7.3.8 статті 7 цього Закону банки здійснюють відмінний від інших платників податку податковий облік резуль­татів операцій з іноземною валютою. Облік операцій з продажу або купівлі іноземної валюти, які здійснюються за дорученням та за рахунок клієнтів таких банків, ведеться окремо від обліку опе­рацій з продажу або купівлі іноземної валюти, здійснюваних за рішенням банку за рахунок інших (власних) джерел.

   При здійсненні операцій з продажу або купівлі іноземної валюти за дорученням та за рахунок клієнтів до валових дохо­дів банку відносяться суми комісійних (брокерських) та інших подібних видів винагород, одержаних (нарахованих) банком у зв'язку із здійсненням таких операцій протягом звітного пері­оду, а до валових витрат — витрати банку, понесені (нарахо­вані) у зв'язку із здійсненням таких операцій протягом звітно­го періоду.

   При здійсненні операцій з купівлі або продажу іноземної ва­люти за рішенням банку до складу валових доходів або валових витрат банку відноситься кінцевий фінансовий результат обмін­них (конверсійних) операцій за результатами звітного періоду.

   Кінцевий фінансовий результат обмінних (конверсійних) опе­рацій за результатами звітного періоду вираховується як сума фі­нансових результатів обмінних (конверсійних) операцій за ре­зультатами кожного банківського дня. Фінансовим результатом обмінних (конверсійних) операцій за результатами банківського дня є різниця між валовими доходами, отриманими (нараховани­ми) банком внаслідок продажу іноземної валюти протягом такого банківського дня, та валовими витратами, понесеними (нарахо­ваними) у зв'язку із придбанням іноземної валюти протягом та­кого банківського дня.

   У розрахунки фінансового результату обмінних (конверсій­них) операцій не беруться суми комісійних (брокерських) або інших подібних винагород, сплачених або отриманих (нарахова­них) банком у зв'язку із здійсненням таких обмінних (конверсій­них) операцій, які відносяться до складу валових доходів або ва­лових витрат банку у загальному порядку.

   Звертаємо увагу, що наказом Державної податкової адмініст­рації України від 31.03.2003 р. № 148 затверджено форму декла­рації з податку на прибуток банку та Порядок її складання

   Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» також встановлені особливості покриття безнадійної заборгова-

   321

   Банківське право

   
   

   ності банками та небанківськими фінансовими установами (пункт 12.2 статті 12 Закону).

   Будь-який банк, а також будь-яка небанківська фінансов установа, створена згідно з нормами відповідних законів, крі страхових компаній та недержавних пенсійних фондів (далі фінансові установи), зобов'язані створювати страховий резер для відшкодування можливих втрат по основному боргу (бе процентів та комісій) за всіма видами кредитів (у тому числі кон­солідованим іпотечним боргом), а також гарантій, порук, при­дбаних цінних паперів (у тому числі іпотечних сертифікатів з фі­ксованою дохідністю), інших активних банківських операцій, які відносяться до їх господарської діяльності згідно із законодавством.

   Створення страхового резерву здійснюється фінансовою уста­новою самостійно у розмірі, достатньому для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за кредитами, гарантіями, поруками, придбаними цінними паперами, іншими видами забор­гованості, визнаними нестандартними за методикою, яка встано­влюється для банків Національним банком України, а для небан-ківських фінансових установ — спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансо­вих послуг, а також за кредитами, гарантіями, поруками, придба­ними цінними паперами, іншими видами заборгованості, визна­ними безнадійними згідно з нормами цього Закону.

   Розмір страхового резерву, що створюється за рахунок збіль­шення валових витрат фінансової установи, не може перевищувати:

   —для комерційних банків — 10 відсотків від суми боргових вимог, а саме сукупної заборгованості за кредитами, гарантіями та поруками, фактично наданими (виставленими на користь) де­біторам на останній робочий день звітного податкового періоду;

   —для небанківських фінансових установ — розміру, що вста­новлюється відповідними законами про відповідну небанківську фінансову установу, але не більше 15 відсотків від суми боргових вимог, а саме сукупних зобов'язань дебіторів такої небанківської фінансової установи на останній робочий день звітного податко­вого періоду.

   До суми зазначеної заборгованості не включаються зо­бов'язання дебіторів, які виникають при здійсненні операцій, що не включаються до основної діяльності фінансових установ.

   322

   Під терміном «основна діяльність» слід розуміти операції, ви­значені статтею 47 Закону України «Про банки і банківську дія­льність», а також відповідними статтями законів про небанківські фінансові установи.

   Ю. В. ВАЩЕНКО

   У разі, коли за наслідками звітного податкового періоду від­бувається зменшення сукупного розміру нестандартних або без­надійних кредитів (інших видів заборгованості) у зв'язку з їх пе­реведенням до стандартної категорії чи зі списанням до складу валових витрат платника податку за процедурою, встановленою пунктом 12.3 статті Закону «Про оподаткування прибутку під­приємств», або при зменшенні сум боргових вимог, що викорис­товується як база для визначення обмежень, встановлених підпу­нктом 12.2.3 цього пункту, надлишкова сума страхового резерву направляється на збільшення валового доходу фінансової устано­ви за наслідками такого звітного періоду.

   Постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 № 279 затверджене Положення про формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кре­дитними операціями банків.

   Згідно з пунктом 1.3 вказаного Положення з метою недопу­щення збитків від неповернення боргу через неплатоспромож­ність позичальників (контрагентів банку) оцінка кредитних ризи­ків здійснюється за всіма кредитними операціями та коштами, що розміщені на кореспондентських рахунках, які відкриті в інших банках як у національній, так і в іноземній валюті.

   Відповідно до пункту 1.8 Положення резерв під кредитні ри­зики поділяється на резерви під стандартну та нестандартну за­боргованість за кредитними операціями. Резерви під нестандарт­ну заборгованість формуються за кредитними операціями, класифікованими як «під контролем», «субстандартні», «сумнів­ні», а також «безнадійні».

   Резерв під кредитні ризики формується в тій валюті, у якій враховується заборгованість. Резерв під кредитні ризики викори­стовується лише для покриття збитків за непогашеною позичаль­никами заборгованістю за кредитними операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим.

   Банки самостійно визначають рівень ризику кредитних опера­цій, оцінюють фінансовий стан позичальників (контрагентів бан­ку) та вартість застави в межах чинного законодавства.

   Безнадійна кредитна заборгованість списується банком за ра­хунок резерву під нестандартну заборгованість за рішенням пра­вління банку (пункт 1.10 Положення).

   Банки зобов'язані розробити та затвердити за рішенням відпо­відного органу банку внутрішньобанківське положення про по­рядок проведення кредитних операцій та методику проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку). Ці

   "323

   Банківське право

   документи повинні подаватися на вимогу уповноважених праців­ників Національного банку для перевірки достовірності оцінки фінансового стану позичальників, правильності їх класифікації та достатності резервів під кредитні ризики. Відсутність чи непо­дання цих документів для ознайомлення уповноваженим праців­никам Національного банку вважається підставою для негатив­них висновків щодо якості активів та управління банку.

   Якщо банк здійснює довгострокове кредитування інвестицій­них проектів, то внутрішні положення банку мають містити пра­вила щодо порядку видачі такого кредиту, методики оцінки інве­стиційного проекту, методики аналізу бізнес-плану реалізації інвестиційного проекту та його самоокупності, порядку прове­дення обстеження позичальника, методики оцінки його інвести­ційної кредитоспроможності, визначення схем кредитування ін­вестиційних проектів і регламенту підготовки прийняття рішень про надання інвестиційного кредиту (пункт 1.11 Положення).

   Нестандартною є заборгованість за простроченими понад 31 день і сумнівними щодо отримання нарахованими доходами. Фо­рмування резерву під прострочені та сумнівні щодо отримання нараховані доходи банки здійснюють щомісяця в розмірі фактич­ної заборгованості за простроченими понад 31 день і сумнівними щодо отримання нарахованими доходами за станом на перше чи­сло місяця, наступного за звітним. Контроль за повнотою сфор­мованого резерву здійснюється за даними місячного балансу.

   Банки зобов'язані щомісяця здійснювати інвентаризацію про­строчених і сумнівних щодо отримання нарахованих доходів та в разі погашення позичальником (контрагентом) заборгованості за нарахованими доходами коригувати суму резерву відповідно до загальної суми прострочених понад 31 день і сумнівних щодо отримання нарахованих доходів, що обліковуються за балансо­вими рахунками класів 1, 2, 3.

   Нараховані доходи, що визнані згідно з чинним законодавст­вом безнадійними щодо отримання, списуються за рішенням правління банку за рахунок резерву

   Необхідно звернути увагу на те, що наказом Державної подат­кової адміністрації України від 15.07.2002 р. № 334 затверджено податкове роз'яснення щодо застосування положень пункту 12.2 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підпри­ємств» стосовно формування банківськими установами страхово­го резерву, що створюється за рахунок збільшення валових ви­трат. У податковому роз'ясненні зазначено, що відповідно до Закону страхові резерви за рахунок страхових витрат створюють-

   ся для відшкодування можливих втрат за основним боргом за придбаними цінними паперами, причому заборгованість за при­дбаними цінними паперами має бути нестандартною за методи­кою, визначеною Національним банком України. У разі відсутно­сті заборгованості за придбаними цінними паперами (наприклад, за акціями підприємств) відповідно відсутні і підстави для відне­сення до валових витрат коштів, направлених на формування у фінансовому обліку банку резервів під знецінення таких цінних паперів.

   Особливості оподаткування банків податком на додану вартість

   Слід пам'ятати, що згідно з пунктом 3.2 статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість» не є об'єктом оподат­кування, зокрема:

   • випуску (емісії"), розміщення у будь-які форми управління та
     продажу (погашення, викупу) за кошти цінних паперів, що випуще­
     ні в обіг (емітовані) суб'єктами підприємницької діяльності, Націо­
     нальним банком України відповідно до закону, включаючи інвести­
     ційні та іпотечні сертифікати, сертифікати фонду операцій з
     нерухомістю, деривативи, а також корпоративні права, виражені в
     інших, ніж цінні папери, формах; обміну зазначених цінних паперів
     та корпоративних прав, виражених в інших, ніж цінні папери, фор­
     мах, на інші цінні папери; розрахунково-клірингової, реєстраторсь­
     кої та депозитарної діяльності на ринку цінних паперів, а також дія­
     льності з управління активами (у тому числі пенсійними активами,
     фондами банківського управління), відповідно до закону;

   • обігу валютних цінностей (у тому числі національної та іно­
     земної валюти), банківських металів, банкнот та монет Націона­
     льного банку України, за винятком тих, що використовуються
     для нумізматичних цілей;

   • надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслугову­
     вання, залучення, розміщення та повернення коштів за договорами
     позики, депозиту, вкладу (у тому числі пенсійного), управління ко­
     штами та цінними паперами (корпоративними правами та дерива-
     тивами), доручення, надання, управління і переуступки фінансових
     кредитів, кредитних гарантій і банківських поручительств особою,
     що надала такі кредити, гарантії або поручительства;

   • надання уповноваженими банками послуг з довірчого управ­
     ління фондами банківського управління, виплати винагороди за

   
   

   324

   /О. В. ВАЩЕНКО

   Банківське право

   325

   здійснення управління фондом операцій з нерухомістю, за пере­рахування коштів на фінансування будівництва із фонду фінан­сування будівництва, за здійснення платежів за іпотечними сер­тифікатами відповідно до закону.

   Необхідно звернути увагу на те, що спільним листом Дер­жавної податкової адміністрації України та Національного ба­нку України від 04.08.2003 р. №12049/7/15-2317 направлено узгоджений Перелік операцій з розрахунково-касового обслу­говування та операцій з цінними паперами, що здійснюються банками України, і які відповідно до підпунктів 3.2.5 та 3.2.7 пункту 3.2 статті 3 Закону України «Про податок на додану ва­ртість» не є об'єктом оподаткування. Так, згідно з цим Перелі­ком не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість такі операції:

   1. Операції, що пов'язані з відкриттям (закриттям) рахунків у
   національній валюті.

   1. Відкриття, закриття, переоформлення будь-яких рахунків
      клієнтів у національній та іноземній валюті.

   2. Переоформлення поточного рахунку клієнта у зв'язку з
      ліквідацією підприємства на рахунок ліквідаційної комісії.

   2. Операції з документарного оформлення чи підтвердження
   розрахунків клієнтів.

   1. Надання бланків карток із зразками підписів, у тому числі
      під час переоформлення юридичної справи.

   2. Надання виписок з рахунків (у тому числі на паперовому но­
      сії і в електронному вигляді за допомогою засобів електронного
      зв'язку, у голосовому режимі по телефонних каналах зв'язку) та до­
      датків до них.

   
   

   3. Надання дублікатів виписок з рахунків у разі їх втрати
      клієнтами.

   4. Надання довідок, пов'язаних з розрахунково-касовим об­
      слуговуванням клієнтів, видача дублікатів касових, розрахунко­
      вих довідок та інших документів, які знаходяться в архіві.

   5. Оформлення документів і переказ коштів в інший банк
      (фінансову установу), а також у разі закриття рахунку документа
      з його ініціативи.

   6. Розшук (запит), повернення, анулювання, зміна умов пе­
      реказів, авізованих та наданих гарантій, акредитивів, підтвер­
      дження проведених платежів електронною поштою.

   7. Видача довідок на вивезення з України іноземної валюти
      (чеків, платіжних карток), знятої з рахунку або купленої в упов­
      новаженому банку.

   2.8. Надання довідок власнику рахунку на вимогу державних
   органів, що стосуються розрахунково-касового обслуговування
   клієнтів (про відкриття (закриття) та наявність рахунків, про під­
   твердження сплати статутного фонду, підтвердження залишків
   коштів на рахунках, відсутність чи наявність кредитів, про стан
   розрахунків тощо) згідно зі статтями 60-62 Закону України «Про
   банки і банківську діяльність».

   2.9. Відправлення повідомлень електронною поштою, що
   пов'язані з уточненням платіжних реквізитів, повернення або
   відкликання розрахункового документа на підставі документа на
   відкликання.

   3. Операції, що пов'язані з проведенням розрахунків клієнтів
   за всіма видами рахунків у національний валюті та іноземній ва­
   люті.

   1. Проведення розрахунків клієнтів зі списання та зараху­
      вання безготівкових коштів, у тому числі внесених готівкою за
      всіма видами рахунків у національній та іноземній валюті.

   2. Ведення рахунку банку-кореспондента.

   3. Супроводження програмного комплексу та розрахункове
      обслуговування клієнтів із застосуванням систем «клієнт банку—
      банк».

   4. Виконання операцій за розрахунками з платіжними карт­
      ками.

   5. Виконання операцій за приватизаційними рахунками.

   6. Приймання комунальних та інших платежів від фізичних
      осіб.

   7. Розрахункові операції, що проводяться з використанням
      систем

   8ЖІ.Р.Т., КЕІЯЕП8, БО\¥ КЖЕ5, 5РКЖГ, МІСКО
   САЗН СОІчГКЕСТЕК тощо (крім операцій з придбання обладнан­
   ня, техніки, ліній зв'язку).

7. Конверсійні операції в безготівковій валюті.

8. Виконання переказних доручень іноземних банків на ко­
   ристь громадян.

10. Купівля-продаж безготівкової іноземної валюти за заяв­
    ками клієнтів та за рахунок власних коштів банку.

11. Пересилання та передавання розписки одержувача пере­
    казу відповідно до умов переказаного доручення.

4. Операції, що забезпечують виконання розрахунків або є їх
складовою частиною.

4.1. Перевірка документів,виконання операцій, авізування ак­редитивів у будь-якій валюті за внутрішньоторговельними, імпо­ртними, експортними операціями клієнтів.

326

Ю. В. ВАЩЕНКО

Банківське право

327

2. Внесення погоджених змін до умов акредитивів та гарантій.

3. Авізування гарантій та виконання операцій за авізованими
   гарантіями.

4. Зміна умов кредитних договорів.

5. Проведення розрахунків із застосуванням чистого або до­
   кументарного інкасо.

6. Пересилання або повернення на інкасо платіжних докуме­
   нтів, дорожніх, іменних чеків.

7. Зміна умов інкасового доручення або його анулювання.

8. Операції з випуску, видачі та погашення ощадних серти­
   фікатів, які згідно з чинним законодавством прирівнюються до
   депозитів.

9. Операції з депозитарного зберігання та обслуговування
   акцій.

10. Проведення розрахунків на кліринговій основі.

5. Операції, що пов'язані з касовим обслуговуванням клієнтів.

1. Касове обслуговування клієнтів банку (приймання та ви­
   дача готівкових коштів) і банків на підставі кореспондентських
   відносин (продаж готівки іншим банкам).

2. Приймання, видача, перерахування готівкових коштів, по­
   вторне перерахування у разі невідповідності суми, сортування,
   пакування банкнот і монет.

3. Видача готівки за іменними та дорожніми чеками.

4. Попередня підготовка готівки для видачі клієнтам.

5. Видача готівкою національної та іноземної валюти за бан­
   ківськими платіжними картками.

6. Конверсія готівкової іноземної валюти однієї іноземної
   держави на готівкову іноземну валюту іншої держави з наданням
   відповідних квитанцій або касових ордерів.

7. Купівля у фізичних осіб-резидентів та нерезидентів готів­
   кової іноземної валюти та продаж фізичним особам-резидентам
   готівкової іноземної валюти за готівкові кошти у грошовій оди­
   ниці України.

8. Зворотний обмін готівкових коштів у грошовій одиниці
   України на іноземну валюту фізичним особам-нерезидентам.

9. Купівля та продаж готівкової іноземної валюти для юри­
   дичних осіб з наданням відповідних касових ордерів.

5.10. Купівля та продаж платіжних документів в іноземній ва­
люті за готівкові кошти в грошовій одиниці України, а також ку­
півля та продаж платіжних документів в іноземній валюті за го­
тівкову іноземну валюту з наданням відповідних квитанцій або
касових ордерів.

_І

11. Обмін зношених, значно пошкоджених, з дефектом ви­
    

    робника банкнот (монет), а також тих, що вилучаються з обігу, не
    придатні до обігу.

    1. Обмін банкнот на розмінну монету та зворотний обмін.

    2. Переказ готівки в національній валюті через рахунки і
       без їх відкриття.

    3. Приймання установами банків платежів від юридичних
       (фізичних осіб, які є суб'єктами підприємницької діяльності) та
       фізичних осіб готівкою.

    4. Вкладні операції (приймання та видача готівки за вкла­
       дами, переказ вкладів).

    6. Операції з цінними паперами.

    1. Оформлення та видача векселів (крім операцій з продажу
       бланків).

    2. Виконання операцій з врахування, авалювання, доміциля-
       ціїта протесту векселів у разі їх неоплати.

    3. Операції розрахункової палати щодо прийняття векселів
       до платежу, у тому числі зберігання векселів до настання строку
       платежу.

    РЕЗЮМЕ

    

    Банки та інші фінансові установи можуть брати участь у податкових правовідносинах у двох статусах:

    —як особи, що сприяють справлянню податків, зборів (обов'яз­кових платежів);

    —як платники податків, зборів (обов'язкових платежів).

    Відповідно до статті 5 Закону України «Про систему оподаткування» фінансові установи відкривають рахунки платникам податків і зборів (обов'язкових платежів) лише за умови пред'явлення ними документа, що підтверджує взяття їх на облік в органі державної податкової служби.

    Фінансові установи починають видаткові операції за рахунком пла­тника податків — суб'єкта підприємницької діяльності (крім банку) з дати отримання фінансовою установою документально підтвердженого повідомлення органу державної податкової служби про взяття рахунку на облік в органах державної податкової служби.

    Органи державної податкової служби мають право одержувати без­оплатно від платників податків, а також від установ Національного ба­нку України та комерційних банків у порядку, встановленому Законом України «Про банки і банківську діяльність», довідки та/або копії до­кументів лише про наявність банківських рахунків. Інформація про об­сяг та обіг коштів на рахунках, у тому числі про ненадходження у вста-

    
    

    328

    Ю. В. ВАЩЕНКО

    Банківське право

    329