Міністерство освіти та науки України Одеська національна юридична академія

М.О. Баймуратов

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Підручник Видання третє

Харків

«Одіссей»

2002

ББК 67.9 Б2

Рекомендований до друку рішенням вченої ради Одеської національної юридичної академії (Протокол № 3 від 15 червня 2001 року).

Рецензенти:

ЇМ. Пахомов, доктор юридичних наук, професор,

академік Української академії наук національного

прогресу, Заслужений діяч науки і техніки України;

РЛ. Калюжний, доктор юридичних наук, професор.

— X.: «Одіссей», 2002.—

Баймуратов М.О.

Б2 Міжнародне право.

672 о.

ISBN 966-633-137-3

У підручнику, відповідно до програми курсу між­народного публічного права, освітлюються основні принципи, галузі й інститути сучасного міжна­родного публічного права, розглядаються основні напрямки розвитку міжнародного права, аналізуєть­ся договірна практика України та її національне законодавство на предмет відповідності нормам міжнародного права і договірних зобов'язань дер­жави.

Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних академій, вузів, факультетів і училищ, а також для всіх, хто цікавиться міжнародним правом і зов­нішньою політикою.

ISBN 966-633-137-3

© Баймуратов М.О., 2002 © ТОВ «Одіссей», підготовка до друку, оформлення, 2002

Світлій пам'яті

моїх рідних — батька і матері,

ПРИСВЯЧУЮ

Передмова

Входження України в якості рівноправного партне­ра у світове співтовариство держав, об'єктивно підви­щило інтерес до міжнародної проблематики і насампе­ред до міжнародного права як універсального інстру­менту організації міждержавного діалогу і єдиного між­народного нормативно-правового масиву, у рамках якого можливі становлення, розвиток і вдосконалювання різ­них форм колективного співробітництва держав і на­родів із метою досягнення загального миру і взаєморо­зуміння, що лежать в основі існування людської циві­лізації.

Вже в Декларації про державний суверенітет Укра­їни від 16 липня 1990 року було закріплено, що Украї­на як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосере, -ні відносини з іншими державами, укладає з ними дог^ • вори, обмінюється дипломатичними, консульськими, тор­говими представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефек­тивного забезпечення національних інтересів Респуб­ліки в політичній, економічній, екологічній, інформа­ційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Закріплення такої багатогранної системи міжнарод­ного співробітництва та її подальша успішна реаліза­ція свідчать про вагомі наміри Української держави виступати в якості рівноправного учасника міжнарод­ного спілкування, активно сприяти зміцненню загаль­ного миру і міжнародної безпеки, приймати особисту

участь у загальноєвропейському процесі та європей­ських структурах.

Водночас міжнародне право, дотримання і повага його норм є важливим не тільки для держави, але і для її громадян, які через призму його основних положень можуть судити не тільки про виконання державою узя­тих нею міжнародних зобов'язань у відношенні інших держав і всього світового співтовариства, а, отже, про цивілізованість своєї держави, але і достатньо точно і повно оцінювати відношення держави до самої себе.

Сьогодні стало модним і навіть необхідним з кож­ного потрібного і непотрібного приводу посилатися на міжнародне право з позицій відповідності або невідпо­відності йому національного законодавства, дій органів держави і її посадових осіб. Проте такі посилання на загальновизнані принципи і норми міжнародного пра­ва носять здебільшого дуже загальний, абстрактний характер, без указівки на якийсь конкретний документ, його статтю або параграф. Нам представляється це три­вожним симптомом, тому що ця позиція є свідченням низької правової культури не тільки державних служ­бовців, але і широких верств населення. Це перетворює міжнародне право в якийсь символ, а іноді і жупел, спу­стошує його раціональний зміст, знижує соціальну й ін­дивідуальну значимість і необхідність.

Міжнародне право є не тільки вагомим елементом правової культури особистості, але і цілком необхід­ною частиною загальнолюдської культури. Його знан­ня допомагає людині більш впевнено орієнтуватися в складних хитросплетіннях політичних подій, що відбу­ваються на міжнародній арені, аналізувати позиції окре­мих держав з найбільш важливих проблем міждержав­них відносин, співвідносити міжнародні події з подія­ми, що відбуваються всередині своєї держави, робити достовірні висновки й узагальнення.

Особливої значимості набуває знання міжнародного права для молоді, студентів, особливо студентів-право-знавців. Без знання його основних галузей, інститутів і термінологічного апарату дуже складно пізнати гли-

бинні процеси й особливості становлення, розвитку і функціонування правової системи своєї держави й ін­ших країн, що знаходяться в процесі загальносвітового розвитку.

Нарешті, знання міжнародного права є своєрідною «пе­репусткою у майбутнє». Посилення європейської інте­грації держав та їхніх об'єднань, тенденції до стирання державних кордонів, поява єдиного громадянства і єди­ної валюти свідчать про якісно нову перспективу роз­витку людської цивілізації в третьому тисячолітті, при якому Земля перетвориться в єдину сім'ю народів — в основі її існування буде лежати міжнародне право.

Виходячи з цих позицій і побудований цей підруч­ник, у якому в узагальненій формі, іноді досить лапідарно, висвітлюються основні галузі сучасного міжнародного публічного права. Підручник написаний за зразком видань, прийнятим в державах Західної Європи. Він може слугувати не тільки для формування в читача основних опорних знань про міжнародне право, але й у якості довідкового видання з цієї специфічної системи права і послужити відправною точкою для більш глибокого її пізнання.

Автор буде щиро вдячний усім, хто висловить йому свої зауваження і висуне пропозиції у відношенні по­дальшої роботи з удосконалення цього підручника.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття і визначення міжнародного права

Міжнародне право виникло внаслідок реальних сус­пільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку пер­вісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші зви­чаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщин­ного ладу, до становлення державності. Поява ж між­народного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами станов­лення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практи­ки. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (група­ми, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змі­нюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

З огляду на особливу значимість міжнародного пра­ва як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних прин­ципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що ви­никають у результаті угод між державами й іншими

суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значимості міжнародного права для становлення, розвитку й існування людського спів­товариства і світового об'єднання держав, воно має різ­номанітні трактування, що даються як ученими-міжна-родниками, так і різними міжнародними органами.

Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова думала, що між­народне право — це сукупність юридичних норм, дого­вірних і звичаєих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппенгейм бачив у між­народному праві сукупність звичаєво-правових і дого­вірних норм, визнаних цивілізованими державами, юри­дично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов вважає, що міжнародне право — це особлива правова , система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж.Тускоз визначає між­народне право як сукупність юридичних норм та ін­ститутів, що регулюють відносини в міжнародному спів­товаристві з метою встановлення в ньому миру, справе­дливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжна­родними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому говорилося: «Міжнародне право регу­лює відносини між незалежними державами».

Таким чином, можливо запропонувати узагальнюю­че трактування міжнародного права, відповідно до кот­рого міжнародне право — сукупність норм, що виника­ють у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і ком­промісів, із метою підтримки міжнародного правопо­рядку й організації усіх форм спілкування між держа­вами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки міжнародного права:

• міжнародне право — це сукупність юридичних
  норм і принципів;

• ці норми створюються шляхом фіксованої (дого­
  вір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єк­
  тами міжнародного права;

• ці норми признаються суб'єктами міжнародного
  права в якості юридично обов'язкових;

• реалізація норм міжнародного права забезпечу­
  ється примусом, форми, характер і межі якого визнача­
  ються в міждержавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої пра­вової системи зі своїми галузями й інститутами. Та­ким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внут­рішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнарод­на доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних.

В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основопо­ложник цього напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єд­ності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи пра­ва. При цьому прихильники цих концепцій розходять­ся тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німе­цька юридична література другої половини XIX — по­чатку XX в.). Так, один із видатних представників цьо­го напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Між­народне право юридично є правом лише тоді, коли воно

8

є державним правом». А його колега А. Лассон стверд­жував, що «держава лишає за собою свободу вирішува­ти, дотримуватися міжнародного права або ні, в залеж­ності від того, чи диктується це її інтересами».

Обгрунтування позиції прихильників іншого різно­виду моністичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XX в. X. Кельзена, у повоєнні роки, професора Каліфор­нійського університету (США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція по цьому питанню грунтува­лася на таких посилках:

• міжнародне і внутрішньодержавне право, будучи
  самостійними правовими системами, знаходяться в по­
  стійній взаємодії, що опосередковується волею держав-
  учасниць міжнародного спілкування;

• оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповід­
  ні об'єктивній реальності існування суверенних держав,
  не можна заперечувати можливого переважного зна­
  чення тієї або іншої системи права в процесі їхньої
  тісної взаємодії;

• якщо вплив норм внутрішньодержавного права
  на міжнародне можна назвати первинним, тому що ко­
  жна держава, що бере участь у створенні міжнародного
  права, виходить із характеру і можливостей свого вну­
  трішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих
  норм вона не може не визнавати принципу переважно­
  го значення норм міжнародного права. Цей принцип
  одержав чітке вираження в статті 27 Віденської кон­
  венції про право міжнародних договорів 1969 року, від­
  повідно до якої учасник договору «не може посилатися
  на положення свого внутрішнього права в якості ви­
  правдання для невиконання ним договору».

9

Таким чином, хоч і з досить туманними застережен­нями, признавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства. В даний час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закрі­плення в поточному законодавстві України (див., напри­клад, частина 2 статті 17 Закону України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України»).

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на ста­новлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віден­ський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прий­няття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропа­ганди війни призвело до того, що в статті 20 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права, при­йнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'яв­илася норма, відповідно до котрої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного права створюють права й обо­в'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Орга­ни державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародно­го права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньо­державному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержав­ного права.

Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплемента­цією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому значенні трансформація, на думку Р.А. Мюл-лерсона, являє собою «засіб здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нор­мативних актів (законів, актів ратифікації і публікації

10

міжнародних договорів, адміністративних постанов, роз­поряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використан­ня нею своєї міжнародної правомочності». Таким чи­ном, норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає І.І. Лукашук, мова йде про імплементацію між­народної норми за допомогою національного права.

Трансформація може бути загальною й індивідуаль­ною.

При загальній трансформації держава встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею між­народно-правових норм є частиною національного пра­ва країни.

При індивідуальній трансформації необхідно в кож­ному випадку вводити міжнародні норми в національ­не право країни спеціальним актом.

У деяких країнах, наприклад у Великобританії, у від­ношенні звичаєвого міжнародного права застосовуєть­ся загальна трансформація, а у відношенні договорів — індивідуальна. В Україні у відношенні міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховної Радою України видається спеціальний за­кон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декіль­ка засобів трансформації:

а) пряму рецепцію — коли норма міжнародного пра­
ва без зміни запозичується національним законодавст­
вом — має місце в Україні (див., наприклад, статтю 9
Конституції України). Нерідко цей засіб іменується ін­
корпорацією, тобто включенням;

б) бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного
права не запозичується, але на неї робиться відповідне
посилання (див., наприклад, статтю 18 Конституції Укра­
їни);

в) власне трансформацію — коли норма міжнарод­
ного права змінюється шляхом створення словесної на­
ціональної транскрипції (перекладається на іншу мову)

11

і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних

змін.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних

відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжна­родне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних дер­жав і міжнародних суб'єктів, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права.

Під міжнародними відносинами розуміють сукуп­ність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальни­ми, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому значенні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є:

— зміцнення різнопланового співробітництва між

державами;

• розширення міжнародних відносин;

• забезпечення миру;

• зростання ролі науково-технічного прогресу;

• посилення глобальної тенденції інтернаціоналі­
  зації господарського життя і зміцнення світової систе­
  ми господарських зв'язків;

• зростання ролі міжнародних організацій, у тому
  числі і неурядових, і їхньої кількості;

• виникнення якісно нових міжнародних проблем
  (глобальні проблеми виживання людської цивілізації);

• актуалізація глобальних проблем виживання люд­
  ської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання
  ядерній війні, роззброювання);

• підвищення регулятивної, інтегруючої і коорди­
  наційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відноси­ни на порозі III тисячоліття стають усе більш універсаль­ними, різноманітними, всеобіймаючими, рівнообов'язко-вими для всіх суб'єктів міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

• міждержавні відносини (між державами, між дер­
  жавами і націями, що борються за незалежність); між­
  державні відносини недержавного характеру (наприклад,
  відносини між державами і міжнародними організаці­
  ями, а також державоподібними суб'єктами; між між­
  народними організаціями; між державами, міжнарод­
  ними організаціями, з одного боку, і фізичними і юри­
  дичними особами — з іншого; між фізичними і юриди­
  чними особами);

• внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті,
  у внутрішню компетенцію держави, але включені в сфе­
  ру міжнародно-правового регулювання (питання оборо­
  ни і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої
  допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правови­ми відносинами в результаті угод (укладання догово­рів або усних угод) між державами й іншими суб'єкта­ми міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Дипломатією називають сукупність прийомів і ме­тодів реалізації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких:

а) реалізується зовнішньополітична програма конк­
ретної держави;

б) реалізуються статутні задачі й функції міжнарод­
ної організації;

в) реалізуються на практиці норми міжнародного
права.

2. Особливості міжнародного права

Міжнародне право відрізняється від всіх інших пра­вових систем предметом і методами правового регу­лювання, об'єктом і суб'єктами права, а також засобом нормотворення і забезпеченням виконання розпоряд­жень міжнародно-правових норм.

12

13

Предметом регулювання міжнародного права є по­літичні, економічні й інші відносини між державами, що різні за своєю природою, характером, внутрішнім устроєм, територією і населенням і між іншими суб'єк­тами міжнародного права.

Таким чином, міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компе-тенціїкожної конкретної держави, так і її територіаль­них меж.

Має відмінності і метод правового регулювання, вико­ристовуваний у міжнародному публічному праві. В ос­новному тут використовується імперативний метод правового регулювання суспільних відносин, обумовле­ний насамперед їхнім суб'єктним складом, і такий, що полягає в обов'язковому виконанні розпоряджень, що містяться в нормах міжнародного права.

Особливість суб'єктів міжнародного права виявля­ється насамперед у передвстановленості їх персоніфі­кованого (названого, пойменованого) переліку, що є ос­таточним і не підлягає розширенню.

Якщо у внутрішньодержавному праві суб'єкт — це носій прав і обов'язків, то суб'єкт міжнародного пра­ва — це носій міжнародних прав і обов'язків.

Суб'єктами міжнародного права є:

а) держави;

б) нації і народи, що борються за своє національне
визволення (більш детально — ті, що борються за сво­
боду, незалежність і створення власної державності);

в) міжнародні організації;

г) державоподібні суб'єкти.

Серед самих суб'єктів міжнародного публічного права головне і визначальне місце належить суверенним дер­жавам, що виступають у якості основних суб'єктів між­народного права. Саме від їхньої діяльності на міжна­родній арені залежать стабільне існування і функціо­нування всієї міжнародної системи в цілому, збережен­ня сформованої системи міжнародних відносин і ефек­тивність самого міжнародного права. Адже тільки дер­жави, діючи в рамках міжнародно-правових норм, воло-

діють реальною силою і можливостями із забезпечення миру і міжнародної безпеки, у тому числі і з примусо­вого забезпечення дотримання і виконання всіма су­б'єктами міжнародного права своїх зобов'язань.

Більш докладно характеристики й особливості су­б'єктів міжнародного права будуть розглянуті нижче.

Особливість об'єктів міжнародного права полягає в тому, що до них належить усе те, із приводу чого держа­ви й інші суб'єкти міжнародного права вступають у правовідносини між собою на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Таким чином, у коло об'єктів міжнародного права входять конкретні матеріальні і нематеріальні блага, що не належать винятково до внутрішньої компетен­ції держави і можуть виходити за межі державної те­риторії. Причому слід мати на увазі, що тільки держа­ви вправі вступати в будь-які правовідносини (визна­чати будь-який об'єкт взаємовідносин), котрі вони вва­жають необхідними і вигідними для себе. Єдиним об­меженням для держав у цьому смислі може бути пря­ма заборона якогось об'єкта міжнародним правом (на­приклад, не можуть бути об'єктом продажу жінки і діти, вирішення спорів між державами за допомогою оголошення війни і т.д.).

У якості об'єктів міжнародно-правових відносин мо­жуть виступати:

1. територія і міжнародний простір;

2. дії;

3. стримування від дій.

Територія виступає в якості об'єкта міжнародно-пра­вових відносин дуже часто, особливо після закінчення війн, наприклад у мирних договорах. Дії можуть бути об'єктом у найрізноманітніших правовідносинах, на­приклад у пактах про взаємодопомогу і союзні догово­ри. Стримування від дій також є об'єктом міжнарод­но-правових відносин, наприклад у пактах про ненапад, про нейтралітет, про закони і звичаї війни.

Слід, проте, мати на увазі, що об'єкт міжнародно-пра­вових відносин, коли він виражається в дії або стри-

14

15

Міжнародна система включає не тільки зазначені суб'єкти, але і відносини між ними (міжнародні відно­сини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми міжнародної моралі, між­народної ввічливості, міжнародні порядки), а також вза­ємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами.

Основна своірідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціону­ють насамперед як самостійні системи — суверенні дер­жави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв'язки з іншими державами й у цьому плані виступає як інтегральний компонент міжнародної системи, при­чому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.

Міжнародних систем дуже багато. Насамперед, існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб'єк­тів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних між­народних систем різного характеру, зокрема система європейських-економічних співтовариств.

Основні риси сучасної загальної міжнародної систе­ми визначаються також науково-технічним прогресом (НТР).

НТР впливає на міжнародну систему і міжнародне право:

• як безпосередньо, розширяючи сферу відносин між
  державами і, отже, сферу міжнародної системи і міжна­
  родного права (наприклад, поява міжнародного косміч­
  ного, міжнародного екологічного права);

• так і через відповідні соціальні процеси, що вона
  викликає, і які, у цілому, ведуть до росту прогресивних
  сил у світі.

У сучасний період розвитку НТР, завдяки володінню людством ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення, загостренню світової екологічної кризи, упер-

18

ше виникає ряд глобальних проблем, від розв'язання яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світо­вого термоядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енер­гетичні проблеми й інші. У процесі визначення і розв'я­зання цих' проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу роль інтегративного і координаційного характеру.

4. Основні риси сучасного міжнародного права

У сучасний період викликає дискусії час виникнен­ня сучасного міжнародного права. Радянська школа міжнародного права вела відлік із моменту Великої Жовтневої соціалістичної революції. Представники західної школи міжнародного права думають, що су­часне міжнародне право бере свій початок із часу за­кінчення Першої світової війни і підписання системи Версальских договорів у 1919 році. Існує і третя точка зору. її представники думають, що такий відлік необ­хідно вести з моменту створення в 1945 році ООН.

Незважаючи на різноманітні підходи до вирішення цього питання, переважна кількість вчених-міжнарод-ників сходяться на тому, що основними рисами сучас­ного міжнародного права є:

— визнання політичних змін останніх років у світі,
що носять «приголомшуючий» характер: зникнення
глобального протистояння двох соціально-політичних
систем (соціалістичної і капіталістичної), зникнення
наддержав і поява тільки однієї наддержави — США, і
модифікація міжнародно-правового регулювання зі
сформованих реалій;

— сприяння забезпеченню безпеки у світі, взаємови­
гідному співробітництву держав, розв'язанню глобаль­
них проблем виживання людської цивілізації;

19

• зростання інтеграції між народами і державами у
  всіх регіонах світу, створення загальних ринків і мит­
  них просторів (наприклад, Європейський Союз);

• усвідомлення державами й об'єднання їхніх зу­
  силь у вирішенні таких глобальних проблем сучаснос­
  ті, як загроза термоядерної катастрофи, загальної еко­
  логічної кризи, проблем економічного порядку в краї­
  нах, що розвиваються;

• подолання класового підходу в міжнародному
  праві;

• подолання конфронтації, зміна політики стосовно
  третіх країн — держави оцінюються як рівноправні су­
  веренні суб'єкти міжнародної політики;

• перехід від невизначеності в міжнародному праві
  до визначеності міжнародно-правових норм — відно­
  сини між державами закріплюються в міжнародних
  договорах, положення яких містять чітко визначені вза­
  ємні зобов'язання сторін (наприклад, гарантії США і
  Росії із роззброювання України);

— взаємність і контрзаходи. Перше полягає у взаєм­
ному і найсуворішому дотриманні норм міжнародного
права, друге — у створенні ефективного механізму від­
повідальності для держав-порушниць міжнародного
права.

5. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право

Міжнародні відносини не обмежуються тільки між­державними, міжвладними контактами основних суб'єк­тів міжнародного права. Відбуваються постійні конта­кти між фізичними і юридичними особами різноманіт­них держав, на рівні міжнародних неурядових органі­зацій, вони регулюються або національним правом від­повідної держави, або нормами міжнародного приват­ного права.

Водночас спостерігається тісний взаємозв'язок міжна­родного публічного і міжнародного приватного права:

20

— і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжна­
родні відносини;

• у загальних початках: спостерігається перелом­
  лення основних принципів міжнародного публічного
  права в доктрині міжнародного приватного права;

• і в міжнародному публічному праві й у міжнарод­
  ному приватному праві завжди є визнання правосуб'єкт-
  ності іншої держави;

міжнародні договори з питань міжнародного приват­ного права не можуть суперечити принципам міжна­родного публічного права, у такий спосіб установлю­ються загальні цілі створення правових умов для між­народного співробітництва в різних галузях.

Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, що мають міжнародний характер («ускладнені» іноземним елементом), не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права.

Слід також мати на увазі, що міжнародні угоди, що регулюють цивільно-правові відносини (договори в сфері міжнародного приватного права), у багатьох випадках включаються у розвиток міжнародних міждержавних

договорів.

Розмежування між міжнародним публічним і між­народним приватним правом можливо провести на різних підставах:

• за суб'єктами: у міжнародному публічному праві
  суб'єктами є держави, нації і народності, що борються
  за незалежність, міжнародні організації, а в міжнарод­
  ному приватному праві — фізичні і юридичні особи;

• за предметом правового регулювання: у якості
  таких у міжнародному публічному праві виступають
  міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному
  приватному праві — це міжнародні приватно-правові
  відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

• за джерелами: у міжнародному публічному пра­
  ві — це міжнародний договір, міжнародний порядок
  та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло

21

значно ширше — це національне законодавство, міжна­родні договори, торговельні порядки та ін. ;

— за методом правового регулювання: у міжнарод­
ному публічному праві — це узгодження воль держав;
у міжнародному приватному праві — це подолання ко­
лізій (зіткнення законів);

• за видами відповідальності: у міжнародному пуб­
  лічному праві наступає міжнародно-правова відповідаль­
  ність, а в міжнародному приватному праві — цивільно-
  правова;

• і, нарешті, за сферою дії: у міжнародному публіч­
  ному праві цю сферу можна визначити як глобальну
  (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнарод­
  ного публічного права), а в міжнародному приватному
  праві вона має національні межі (у кожній державі є
  своє міжнародне приватне право).

6. Галузі й інститути міжнародного права

Система міжнародного права — це об'єктивно існу­юча цілісність внутрішньо взаємозалежних елементів:

• загальновизнаних принципів;

• норм міжнародного права (договірних і звичай­
  но-правових);

• рішень і рекомендаційних резолюцій міжнарод­
  них організацій;

• рішень міжнародних судових органів;

• а також інститутів міжнародного права.

Існують такі інститути міжнародного права, як ін­ститут міжнародного визнання, інститут правонаступ-ництва стосовно договорів, інститут міжнародної відпо­відальності й інші.

Всі ці елементи системи в різних сполученнях скла­дають галузі міжнародного права. Такі, як галузь мор­ського права, галузь дипломатичного права, галузь пра­ва міжнародних договорів та інші.

Кожна галузь являє собою самостійну систему, але кожна може вважатися і підсистемою в рамках ціліс­ної, єдиної системи міжнародного права.

Література:

1. Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История междуна­
   родного права. — М., 1990.

2. Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударствен­
   ного и международного права. — К., 1981.

3. Василенко В.А. Основы теории международного
   права. — К., 1988.

4. Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие,
   предмет и система международного права /Ю.А. Бас­
   кин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

5. Реализация международно-правовых норм во
   внутреннем праве /Отв. ред. В.Н. Денисов, В.И. Евин-
   тов. — К., 1982.

6. Тункин Г.И. Право и сила в международной сис­
   теме. — М., 1983.

7. Тускоз Ж. Міжнародне право. — К., 1998.

8. Черниченко СВ. Теория международного права.
   В 2-х томах. Т. 2: Старые и новые теоретические
   проблемы. — М., 1999.

Розділ 2

НОРМИ І ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття норми міжнародного права

Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнарод­ного права розуміється правило поводження, що при­знається державами й іншими суб'єктами міжнародно­го права в якості юридично обов'язкового.

Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжна­родного права поділяються на дві групи: норми звича­євого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгод­ження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основ­них авторів міждержавної системи, цю теорію для стис-

24

лості звичайно називають теорією узгодження воль дер­жав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єк­тами міжнародного права.

До основних положень цієї теорії належать наступ­ні посилання:

• процес створення норм міжнародного права є про­
  цесом узгодження воль держав. Його результатом є
  угода щодо конкретного правила поведінки і визнання
  його в якості юридично обов'язкового;

• зміст волі держави складає його міжнародно-пра­
  вова позиція, тобто позиція держави з усіх питань між­
  народного права, що знаходить своє вираження не тіль­
  ки в його заявах, але й у практичних діях на міжнарод­
  ній арені.

Така позиція має системоутворюючий характер і мі­стить у собі:

а) загальне ставлення держави до міжнародного права,
його прогресивного розвитку і дотримання принципів і

норм;

б) уявлення про характер міжнародного права і його
соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільст­
ва і держави;

в) принципи і норми, що держава виробила в процесі
своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впроваджен­
ня яких у міжнародне право вона виступає;

г) розуміння принципів і норм чинного міжнарод­
ного права і т.д.

Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер:

— конкретний зміст волі держави визначається во­лею пануючого в ній класу, що визначена всією сукуп­ністю умов існування цієї держави (серед цих умов най­важливіше значення має конституційний устрій дер­жави — його суспільно-економічні, політична системи, співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створен­ня норм міжнародного права виступає як воля держа­ви в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держа-

ви визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу;

• співвідношення і відповідність волі держави з во­
  лею народу залежить від класового характеру кожної
  держави і ступеня розвитку демократії в ньому;

• у процесі створення норм сучасного міжнародно­
  го права на міжнародній арені зіштовхуються волі дер­
  жав або однакових за своєю класовою природою або
  різноманітних;

• у процесі створення норм міжнародного права
  держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єк­
  ти, тому їхні волі юридично рівноправні.

Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтепретація і розуміння в кон­тексті національних інтересів кожної конкретної дер­жави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-пра­вових норм створюється в два етапи:

1. узгодження воль суб'єктів міжнародного права
   щодо правила поведінки;

2. надання суб'єктами міжнародного права згоди
   на юридичну обов'язковість узгоджених правил пове­
   дінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжна­родний договір набирає сили з моменту його підписан­ня — тоді підписання договору означає остаточне узгод­ження тексту договору (правил(а) поведінки) і одноча­сно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то мож­на говорити про реалізацію лише першого етапу ство­рення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих ім­перативних норм (норми), включає три етапи.

26

У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імператив­ність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої непри­пустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить та­кий же характер». Таким чином, можна зробити ви­сновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прий­няті норми повинні їм відповідати і не можуть їм

суперечити.

Процес створення імперативних норм містить у собі

наступні етапи:

1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права

щодо правила поводження;

2. узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьо­
   му правилу поводження вищої юридичної чинності в
   конкретній правовій системі;

3. надання суб'єктами міжнародного права згоди на
   юридичну обов'язковість узгодженого правила пове­
   дінки.

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучас­ного міжнародного права, надаючи йому внутрішній вза­ємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим без­посередній вплив на його стабільность, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні прин­ципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.

2. Структура норм міжнародного права

Структура норм міжнародного права має свої від­мінності. Якщо в загальній теорії права визнано, що правові норми мають тричленну структуру (гіпотезу,

27

диспозицію, санкцію), то специфіка норм міжнародно­го права полягає в тому, що вони складаються звичайно з двох елементів — гіпотези і диспозиції.

Гіпотеза норми міжнародного права містить опис умов, при наявності яких застосовується правило пове­дінки. Наприклад, відповідно до статті 1 Конвенції про права дитини 1989 року дитиною визнається кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, застосовним до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше.

Диспозиція міжнародно-правової норми вказує на саме правило поведінки (права й обов'язки) суб'єкта міжнародних правовідносин. Так, наприклад, стаття 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року встановлює, що особи, які стверджують, що яке-небудь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, порушено і вичерпані усі внут­рішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть пред­ставити в Комітет з прав людини ООН письмову заяву про це (диспозиція).

У деяких випадках міжнародні норми можуть скла­датися лише з однієї диспозиції. Так, наприклад, стат­тя 3 Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця і вимушеного переселенця підтверджується видачею від­повідного документа.

Відсутність санкції в більшості міжнародно-право­вих норм пояснюється тим, що міри відповідальності і санкції в міжнародному праві відділені від самих пра­вил поведінки, тому що держави й інші суб'єкти між­народного права самостійно вибирають примусові за­ходи з арсеналу таких заходів, що допускаються між­народним правом стосовно правопорушників. Як еле­мент міжнародної норми санкція зустрічається в нор­мах, застосовуваних до правовідносин приватного хара­ктеру (у міжнародному приватному праві). Наприклад, стаття 4 Конвенції ООН про морське перевезення ван­тажів 1978 року встановлює відповідальність перевіз­ника за вантаж.

28

3. Види міжнародно-правових норм

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками:

І. За змістом і місцем в системі міжнародного пра­ва:

цілі — розуміються як цілі, що реалізуються в рам­ках нормативної системи міжнародного права. Голов­ною соціально-політичною метою міжнародної норма­тивної системи є підтримка існуючої системи міжнарод­них відносин;

принципи — під ними розуміють загальні, імператив­ні принципи міжнародного права, що встановлюють основи міжнародного правопорядку, міжнародного миру і співробітництва. Це соціально обумовлені, узагальне­ні норми, ідеї, що відбивають характерні риси норматив­ної системи і її головного змісту. З урахуванням зна­чення виконуваних функцій вони користуються вищим авторитетом;

норми — це загальнообов'язкові правила поведін­ки, що виникли в результаті угоди держав та інших суб'єктів міжнародного права, реалізація яких забезпе­чується примусовими заходами міжнародно-правового характеру. У свою чергу, в залежності від обсягу змісту і значення, норми діляться на два види:

а) основні — регулюючі найважливіші суспільні
відносини між суб'єктами міжнародного права;

б) підпорядковані — які конкретизують і допов­
нюють основні норми.

Підпорядковані норми, у свою чергу, діляться на два

види:

піднорми основних норм — наприклад, застосування норми про територіальну юрисдикцію до індивідів, до власності і кораблів у просторах, що знаходяться під винятковою юрисдикцією територіального суверена;

вторинні норми — вони не містяться ні в якій кон­кретній нормі, а є продуктом взаємодії двох або біль­шого числа норм (дипломатичний імунітет).

29

II. За способом створення і формою існування (за джерелами):

договірні — норми, що є продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в міжнародних дого­ворах;

звичаєві — норми, що виникли в результаті кілька­разового і тривалого застосування суб'єктами міжна­родного права певних правил поведінки, але такі, що не знайшли свого закріплення в міжнародних договорах.

277. За сферою дії:

а) універсальні — регулюючі відносини між усі­
ма державами-членами світового співтовариства (на­
приклад, норми, що містяться в Статуті Організації
Об'єднаних Націй від 26 червня 1945 року);

б) партикулярні, що у свою чергу, діляться на:
регіональні — закріплені в угодах між державами

визначених географічних регіонів (наприклад, норми, що містяться в Заключному акті Наради з безпеки і спів­робітництва в Європі /НБСЄ, нині — О (Організація) БСЄ/ від 1 серпня 1975 року);

субрегіональні (локальні) — ті, що містяться в уго­дах, котрі укладаються групою держав усередині гео­графічного регіону (наприклад, в рамках зони Чорно­морського економічного співробітництва /ЧЕС/).

IV. За юридичною силою:

імперативні — до них належать основні принципи міжнародного права (Jus cogens);

диспозитивні — під ними розуміються такі норми, що припускають відступ від них у взаємовідносинах певних суб'єктів у результаті угоди між ними. При цьому не повинні торкатися права і законні інтереси третіх держав. До диспозитивних норм належить ос­новна маса універсальних і партикулярних норм.

V. За змістом правил поведінки:

матеріальні — містять у собі права й обов'язки сто­рін (суб'єктів міжнародного права) досягнутих угод;

процесуальні — це норми, що регламентують діяль­ність таких міжнародних правозастосовних органів, як Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН. Сюди ж можна

ЗО

віднести норми, що визначають співвідношення норма­тивних приписань, їхню дію в часі і просторі, порядок здійснення, правила тлумачення, реалізацію відповідаль­ності, застосування примусових заходів і т.д.

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-право­вого регулювання:

регулятивні — ці норми представляють суб'єктам право на вчинення передбачених у них позитивних дій; охоронні — вони виконують функцію захисту міжна­родного правопорядку від порушень, установлюють за­ходи відповідальності і санкції стосовно порушників.

В останні роки в міжнародному праві одержав до­сить широке поширення термін «міжнародне м'яке право». Щодо його застосування не тільки немає єднос­ті думок, але найчастіше саме застосування цього по­няття зазнає критики.

Проте, на думку 1.1. Лукашука, це не заважає його широкому використанню в міжнародній доктрині для позначення двох різноманітних напрямків. У першім випадку мова йде про особливий вид міжнародно-пра­вових норм, що, на відміну від «твердого права», не по­роджують чітких прав і обов'язків, а дають лише загаль­ну установку, котрій проте суб'єкти зобов'язані сліду­вати. Для таких норм характерні слова і вирази типу «домагатися», «прагнути», «приймати необхідних захо­дів» і т.п. Слід зазначити, що такого роду постанови усе частіше зустрічаються в політичних договорах і за сво­єю юридичною чинністю признаються багатьма юрис­тами в якості міжнародно-правових норм.

У іншому аспекті термін «м'яке право» застосову­ється для позначення і закріплення неправових між­народних норм, що містяться в неправових актах, резо­люціях міжнародних органів і організацій, у спільних заявах, комюніке. Норми, закріплені в таких докумен­тах (наприклад, документах ОБСЄ), є не правовими, а морально-політичними. Водночас такі норми «м'якого права», взаємодіючи з нормами міжнародного права, виконують те, що з тих або інших причин не можуть зробити останні. Вони відіграють роль передвісника

«твердого права», забезпечуючи попереднє, доправове регулювання, обкочуючи на практиці нові правила по­ведінки суб'єктів міжнародного права, які ще мають зайняти своє місце в масиві міжнародно-правових норм. Тому слід зазначити значну роль міжнародних норм «м'якого права» особливо в діяльності міжнародних органів і організацій, котрі з їхньою допомогою здійс­нюють правове регулювання, що виходить за рамки їх­ньої компетенції, тим самим розширюючи межі пра­вового регулювання міжнародних відносин і впливаю­чи на прогресивний розвиток міжнародного права.

У багатьох наукових і публіцистичних роботах до­сить часто вживається стосовно різноманітних галузей міжнародного права термін «міжнародне законодавст­во». Представляється, що його використання є некорект­ним не тільки з позицій загальної теорії права, що розу­міє під законодавством систему нормативно-правових актів певної держави, але і з позицій сутності самого міжнародного права — у такому випадку не можна буде вести мову про держави як суверенні суб'єкти міжнарод­ного права, що здійснюють територіальне верховенство. Водночас, здається, буде виправданим застосування такого терміна до міжнародно-правових норм, що містяться в міжнародних договорах, які регулюють права і свободи людини, тому що такі договори підписані практично всіма державами світового співтовариства. До всіх інших груп міжнародно-правових норм, що регулюють найважливіші аспекти взаємовідносин держав у рамках багатосторон­ніх міжнародних договорів, можна застосувати термін «міжнародно-правові стандарти».

4. Джерела міжнародного права

Термін «джерела права» вживається в двох значен­нях — матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матері­альні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формаль-

ні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.

Норми міжнародного права, як і інші юридичні нор­ми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в яко­му-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).

Джерелом міжнародного права прийнято вважати фо­рму вираження міжнародно-правової норми.

Слід мати на увазі, що жодний із документів міжна­родного права не містить вичерпного переліку його дже­рела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучас­ного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнарод­ного права належать:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціа­
льні, що встановлюють правила, точно визнані дер­
жавами, що сперечаються;

б) міжнародний звичай як доказ загальної прак­
тики, визнаної в якості правової норми;

в) загальні принципи права, визнані цивілізова­
ними націями;

г) судові рішення і доктрини, найбільш кваліфі­
кованих фахівців із публічного права різних націй у
якості допоміжного засобу для визначення право­
вих норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допо­міжні.

5. Договір і звичай — основні джерела міжнародного права

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значи-

32

33

мості, поширеності й інтенсивного застосування, висту­пають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір ро­зуміється як міжнародна угода, укладена між держава­ми в писемній формі і регульована міжнародним пра­вом, незалежно від того, чи міститься така угода в одно­му документі, у двох або декількох пов'язаних між со­бою документах, а також незалежно від його конкрет­ного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

• процес створення договірної норми в хронологіч­
  ному плані коротше процесу створення звичаєвих
  норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права
  при створенні договірної норми мають більш вираже­
  ний характер;

• процедура укладання, виконання і денонсації до­
  говорів детально розроблена і закріплена в кодифіко­
  ваних міжнародно-правових актах (Віденська конвен­
  ція про право міжнародних договорів 1969 року і Ві­
  денська конвенція про право договорів між державами
  і міжнародними організаціями або між міжнародними
  організаціями 1986 року);

• договірна форма надає більше можливостей для
  узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Міжнародний порядок — це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом три­валого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів між­народного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової прак­тики.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже ва­жливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних від­носинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним

чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжна­родне право «є переважно право неписане, у юридично­му смислі цього слова». В умовах відсутності договір­них норм з найважливіших питань взаємовідносин дер­жав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційнх процесів у сучасному міжна­родному праві роль міжнародного порядку значно зни­зилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульсько­му праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнарод­ного звичаєвого права як і раніше регулюють найваж­ливіші питання міжнародних відносин.

Становить інтерес проблема співвідношення міжна­родного договору і звичаю.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що харак­теризують їх як джерела однієї правової системи:

• договір і звичай утворюються в результаті взаєм­
  них дій держав або інших суб'єктів міжнародного пра­
  ва і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів,
  що їх створюють;

• обидва джерела містять правила поведінки, що
  носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі су­
  б'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держаї ч
  або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не мож^
  довільно відмовитися від виконання узятих на себе зо­
  бов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують
  дотримання одного з основних принципів сучасного між­
  народного права — «pacta sunt servanda», закріпленого
  в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвен­
  ції про право договорів 1969 року й інших документів.
  У своїй практиці держави повинні суворо додержувати
  цього принципу і виходити з того, що всі правомірно
  діючі норми незалежно від форми їхнього вираження
  повинні точно виконуватися;

• недотримання або порушення як договіру, так і
  звичаю веде до однакових правових наслідків: до при­
  пинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про

34

35

задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична при­рода компенсаційних вимог однакова: вони виплива­ють із факту порушення існуючої в тій або іншій фор­мі норми міжнародного права;

— обидва джерела підпорядковані дії загальних
принципів права, на базі яких вирішується питання про
їх правомірність і, відповідно, право на існування;

— спільність договору і звичаю виражається в наяв­
ності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір­
них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис­
ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од­
них держав існують у договірній формі, а для інших —
у формі міжнародних порядків. Таке положення має
місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями
якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь
у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно-
правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право­
вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували
Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Укра­
їна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року.
Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в
якості договірних норм, а для України до указаного
терміну — у якості міжнародного звичая. За рахунок
таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор­
мах, розширюється коло суб'єктів, що однаково засто­
совують міжнародне право.

Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звича­євих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або де­кларацій міжнародних організацій, наприклад Генераль­ної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самови­значення народів і націй йшли шляхом створення зви­чаєвої норми, основою якої став текст Декларації про

надання незалежності колоніальним країнам і наро­дам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві роз­ходження:

• ці розходження кореняться в засобах створення
  договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з
  активних дій держав (або інших суб'єктів), направле­
  них на досягнення саме такого результату, як писана
  норма. Звичай може виникнути не тільки з активних,
  але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад
  відсутності заперечень проти практики держави або ряду
  держав;

• договір має чітко виражений у часі процес ство­
  рення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року
  з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня
  1958 року і створила в цей період чотири документи.
  Момент вступу договірної норми в силу також визна­
  чений у часі. Таким чином, писана норма характеризу­
  ється наявністю тимчасового показника, із якого почи­
  нається існування даного джерела. Відкриті для підпи­
  сання в результаті роботи згаданої конференції конвен­
  ції набрали сили: Конвенція про територіальне море і
  прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про
  відкрите море — 30 вересня 1962 року, Конвенція про
  континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т.д.
  Писані норми набирають сили або відразу після підпи­
  сання, або після здання державі-депозитарію (храните­
  лю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або
  документів про приєднання. Моментом вступу доку­
  мента в силу вважається час здання останньої з необ­
  хідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатко­
  вий термін — зазвичай тридцять днів. Так, Угода про
  рятування космонавтів, повернення космонавтів і по­
  вернення об'єктів, запущених у космічний простір, від
  22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого
  документа; Пакти про права людини 1966 року набра­
  ли сили після здання 35 документа і т.д.

Як правило, процес становлення звичаю просліджу-ється з трудом, час його формування може бути зазначе-

36

37

ний лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює за­стосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права;

• факт існування конкретного договору, тобто писа­
  ної норми, може бути підтверджений посиланням на
  текст документа. Доказом же існування звичаєвої нор­
  ми слугує винятково практика держав або, у крайньому
  випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, напри­
  клад використання переваг, що витікають з існування
  звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство
  якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свід­
  чать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів ви­
  конання і дотримання даного звичаю, а також така своє­
  рідна форма доказу, як відсутність протесту проти пев­
  них дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу
  можна посилатися на міжнародно-правовий звичай уста­
  новлення ліміту територіального моря від 3 до 12 мор­
  ських миль. Даний звичай був визнаний 96 із 116 дер­
  жав, що мають вихід у відкрите море. Про це свідчив
  насамперед той факт, що цей звичай був включений у
  національне законодавство цих держав про встановлен­
  ня й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз,
  що мав 12-мильне територіальне море, відбив це в Поло­
  женні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня
  1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3);

• явне розходження договору і звичаю виявляється
  при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхід­
  ність для договору писемної форми обумовлює наяв­
  ність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, фо­
  рмулювань, певної компактності, що дає можливість його
  промульгації. Перераховані якості писаної норми за­
  безпечують її швидке відшукування і застосування, на
  відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами;

• писана норма підлягає тлумаченню у випадку ви­
  никнення неясностей або ускладнень при її застосу­
  ванні; у випадку незгоди з якимись окремими поло­
  женнями такої норми держава має можливість висло­
  вити свою особливу позицію шляхом заяви застере­
  ження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її части-

ни. Так, СРСР зробив застереження під час підписання Конвенцій 1958 року з морського права, Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни, Конвен­ції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року та ін. Робить застереження до між­народних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, що завжди робиться в писем­ній формі;

• писана норма має ще одну, мабуть, найважливішу
  для цього періоду розвитку міжнародного права пере­
  вагу перед звичаєм: звичай завжди йде слідом за прак­
  тикою, лише фіксуючи її. Навпаки, писана норма в ряді
  випадків сама створює практику, установлюючи прави­
  ла обов'язкової поведінки держави в нових галузях
  співробітництва або вносячи зміни в попередні норми.
  Наприклад, практика освоєння Місяця і небесних тіл
  ще не склалася, але основні принципи, яким вона повин­
  на бути підпорядкована, вже узгоджені і прийняті дер­
  жавами. Вони зафіксовані в писаних нормах Договору
  про принципи діяльності держав з дослідження і вико­
  ристання космічного простору, Місяця и небесних тіл
  1967 року;

• тільки з писаною нормою пов'язаний такий про­
  гресивний інститут сучасного міжнародного права, як
  кодифікація. Договір як правова форма є й основним
  інструментом і кінцевою метою кодифікаційних робіт,
  незалежно від того, кодифікується договірне або звича­
  єве право. В даний час роботи з кодифікації охопили
  практично всі основні галузі й інститути міжнародного
  права, включаючи загальні принципи, тобто найважли­
  віші керівні норми сучасного міжнародного права. Ус­
  пішно завершені роботи з кодификації морського, кон­
  сульського, дипломатичного права, йде робота з кодифі­
  кації основних норм про відповідальність держав.

Перераховані розходження свідчать на користь до­говору як джерела міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, ці-

38

39

лям подальшого розвитку самого міжнародного права в сучасну епоху.

Незважаючи на перераховані переваги договірної фор­ми, рано було б робити висновок про марність звичаю, він має усі права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і застосовуються донині. Таким чином, як і раніше пра­вомірне твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується двома видами джерел.

6. Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного пра­ва, належать правотворчі рішення міжнародних органі­зацій (встановлюють і формулюють правило поведін­ки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обо­в'язкові для виконання їхніми членами; судові рішен­ня (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрн-бергського і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхні­ми органами та ін. ); доктрини «найбільш кваліфіко­ваних фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжна­родного права ООН.

До допоміжних джерел також слід віднести міжна­родні звичаї і міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така

40

впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресле­ної поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім грома­дянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумов­лена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами між­народного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додер­жання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі.

7. Кодифікація міжнародного права

Під кодифікацією міжнародного права розуміється систематизація міжнародно-правових норм, здійснюва­на суб'єктами міжнародного права.

Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації відносяться до періоду бур­жуазних революцій. Вважається, що першим, хто ви­ступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англій­ський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права».

Кодифікація припускає не тільки приведення в єди­ну систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їхнє формулювання, відбиток у договірній формі міжнародних порядків. Таким чином, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:

41

а) установлення точного змісту і чіткого форму­
лювання вже існуючих і діючих (звичаєвих або до­
говірних) принципів і норм міжнародного права в
певній сфері відносин між державами (галузі між­
народного права);

б) зміни або перегляду застарілих норм;

в) розробки нових принципів і норм з урахуван­
ням науково-технічного прогресу, актуальних потреб
міжнародних відносин, особливо в контексті вирішен­
ня глобальних проблем людської цивілізації;

г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих
принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому
акті (у конвенції, договорі, угоді) або в ряді актів
(у конвенціях, деклараціях і резолюціях конферен­
цій).

У науковій літературі з міжнародного права доте­пер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу послужили кількаразові спроби неофіційної або докт-ринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, початі окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каченовським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаці­ями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асо­ціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжна­родна практика свідчить про те, що кодифікація між­народного права є складним політико-правовим про­цесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди виетупає в якості міждержавної діяльності. Отже, кодифікація міжнародного права може носити тільки офіційний характер.

Офіційна кодифікація міжнародного права реалізу­ється у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єд­наних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує досліджен­ня і робить рекомендації з метою: а)... заохочення про­гресивного розвитку міжнародного права і його коди-

42

фікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазна­чити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний роз­виток міжнародного права» є складовими, взаємозалеж­ними й такими, що взаємопроникають, елементами єди­ного кодифікаційного процесу.

Практичною діяльністю з кодифікації міжнародно­го права в рамках ООН займається Комісія міжнарод­ного права (повне найменування — Комісія з прогресив­ного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконт­рольна. Комісія заснована резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. У її склад входять 34 (до 1981 року — 25) юриста-міжнарод-ника, «які користуються визнаним авторитетом у га­лузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. У задачу Комісії входить заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. По­ложення про Комісію передбачає, що весь процес її діяль­ності повинний бути підпорядкований задачі досягнен­ня таких результатів, що були б прийнятні для заціка­влених держав.

Хоча Комісія займається переважно питаннями між­народного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається під­готовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На по­чатку роботи вона звертається до урядів держав-членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судо­вих рішень, договорів, дипломатичного листування та інших документів, необхідних для глибокого і доклад­ного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому міс­тяться проекти статей або конвенцій разом із поясню­вальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ направляється урядам від імені Комісії з проханням представити з приводу нього свої заува­ження. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів

43

при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомен­дується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення. Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульсь­кого права, міжнародного права в період збройних кон­фліктів.

Література:

1. Василенко В.А. Основы теории международного
   права. — Киев, 1988.

2. Левин Д.Б. Актуальные проблемы теории между­
   народного права. — М., 1974.

3. Лукашук И.И. Нормы международного права. —
   М., 1997.

4. Лукин П.И. Источники международного права. —
   М., 1960.

5. Минасян Н.М. Источники современного между­
   народного права. — Ростов-на-Дону, 1960.

6. Мовчан А.П. Кодификация и прогрессивное раз­
   витие международного права. — М., 1982.

7. Черниченко СВ. Международное право: современ­
   ные теоретические проблемы. — М., 1993.

Розділ З

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ

МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

1. Юридична природа основних принципів міжнародного права

Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб'єктів, що вини­кають як результат суспільної практики; юридично за­кріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і прак­тику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Принципи міжнародного публічного права викону­ють одночасно дві функції:

• сприяють стабілізації всього комплексу міжнарод­
  них відносин, обмежуючи їх певними нормативними ра­
  мками;

• закріплюють усе нове, що з'являється в практиці
  суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних від­
  носин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2). Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються друж­ніх відносин і співробітництва між державами відпові­дно до Статуту ООН, прийнятій на XXV сесії Генераль-

45

ної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави-учас-ниці будуть керуватися у взаємних відносинах.

До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи:

• принцип суверенної рівності держав;

• принцип незастосування сили або загрози силою;

• принцип територіальної цілісності держав;

• принцип непорушності державних кордонів;

• принцип мирного вирішення міжнародних спорів;

• принцип невтручання у внутрішні справи;

• принцип загальної поваги прав людини;

• принцип самовизначення народів і націй;

• принцип співробітництва;

• принцип сумлінного виконання міжнародних зо­
  бов'язань.

Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права:

• вони є універсальними нормами міжнародного пра­
  ва, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість;

• вони мають обов'язковий характер для всіх без
  винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами
  ООН, та інших суб'єктів міжнародного права;

• вони мають першість стосовно всіх інших норм
  системи міжнародного права;

• вони, як виняток із загальних правил дії міжна­
  родно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє
  їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що виник­
  ла раніше самого принципу, аж до її скасування і неви­
  знання пов'язаних із нею наслідків;

• тільки діяння, що порушують принципи міжна­
  родного права, розглядаються в якості міжнародних зло­
  чинів;

• ці принципи можуть виступати правовою осно­
  вою для регулювання міждержавних відносин при від­
  сутності прямого регулювання.

Звертає на себе увагу тенденція зростання кількості основних принципів сучасного міжнародного права. Якщо в Статуті ООН було спочатку закріплено сім принципів, що знайшли свою детальну регламентацію в Декларації принципів міжнародного права 1970 року, то в Заключному акті НБСЄ 1975 року їх налічувалося вже десять (додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги прав людини). Проте і цей перелік не є вичерпуючим. Представляється, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації став­лять на порядок денний необхідність міжнародно-пра­вового визнання принципу екологічної безпеки, що не одержав свого юридичного закріплення. У сучасному міжнародному праві сформувався й активно діє в між­державних відносинах принцип загального і повного роззброювання під ефективним міжнародним контро­лем, що не одержав свого закріплення в кодифікацій­них актах основних принципів міжнародного права. Отже, зазначена тенденція зберігається.

При тлумаченні і застосуванні принципів міжна­родного публічного права необхідно враховувати, що усі вони взаємно пов'язані і кожен із них повинен розгля­датися в контексті всіх інших принципів.

Стаття 18 Конституції України закріплює, що «зовні­шньополітична діяльність України спрямована на забез­печення її національних інтересів і безпеки шляхом під­тримки мирного і взаємовигідного співробітництва з чле­нами міжнародного співтовариства на основі загально­визнаних принципів і норм міжнародного права».

2. Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учас­ників системи, тобто їхнє право в межах власної терито­рії здійснювати законодавчу, виконавчу і судову владу без якогось утручання з боку інших держав, а також

46

самостійно проводити свою зовнішню політику. Під­тримку міжнародного правопорядку може бути забез­печено лише при повній повазі юридичної рівності учас­ників.

Об'єктивні закономірності міжнародних відносин, їхня поступова демократизація призвели до розширення змі­сту принципу суверенної рівності держав. У сучасному міжнародному праві він із найбільшою повнотою відби­тий у Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між дер­жавами відповідно до Статуту ООН 1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Ві­денської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних органі­зацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнарод­них організацій.

Відповідно до Декларації про принципи міжнарод­ного права 1970 року поняття суверенної рівності вклю­чає такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, власти­
вими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов'язана шанувати правосу-
б'єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалеж­
ність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і роз­вивати свої політичні, соціальні, економічні і куль­турні системи;

д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком
і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у
злагоді з іншими державами.

48

Основне призначення принципу суверенної рівно­сті — забезпечити юридично рівну участь у міжнарод­них відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого ха­рактеру. Оскільки держави є рівноправними учасниця­ми міжнародного спілкування, усі вони мають принци­пово однакові права й обов'язки.

В даний час держави часто передають на користь утворюваних ними міжнародних організацій частину своїх повноважень, що раніше вважалися невід'ємни­ми атрибутами державного суверенітету. Відбуваєть­ся це з різних причин, у тому числі в зв'язку зі зрос­танням числа глобальних проблем, розширенням сфер міжнародного співробітництва і, відповідно, збільшен­ням кількості об'єктів міжнародного правового регу­лювання. Проте це не означає применшення принци­пу суверенної рівності в міждержавних відносинах. Передаючи частину своїх повноважень міжнародним організаціям добровільно, держави не обмежують свій суверенітет, а, навпаки, реалізують одне зі своїх суве­ренних прав — право на укладання угод. Крім того, держави, як правило, лишають за собою право контро­лю за діяльністю міжнародних організацій.

3. Принцип незастосування сили або погрози силою

Демократизація міжнародних відносин із неминучі­стю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена в якості принципу міжнародного пра­ва в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписано­му в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, що був вироб­лений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин.

Відповідно до статті 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Орга­нізації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжна-

49

родних відносинах від погрози силою або її застосуван­ня як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єдна­них Націй».

Згодом наведена формула Статуту була конкрети­зована в документах, прийнятих у формі резолюцій ООН. У їхньому числі: Декларація про принципи між­народного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших до­кументів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року.

У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:

• заборона окупації території іншої держави з по­
  рушенням норм міжнародного права;

• заборона актів репресалій, пов'язаних із застосу­
  ванням сили;

• надання державою своєї території іншій державі,
  що використовує її для здійснення агресії проти тре­
  тьої держави;

• організація, підбурювання, надання допомоги або
  участь в актах громадянської війни або терористичних
  актах в іншій державі;

• організація або заохочення організації збройних
  банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторг­
  нення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід та­кож вважати насильницькі дії у відношенні міжнарод­них демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду по­ртів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

Статут ООН передбачає (глава VII «Дії у відношенні погрози миру, порушень миру й актів агресії») лише два випадки правомірного застосування збройної сили: із метою самооборони (стаття 51) і за рішенням Ради

50

Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії (стаття 42).

Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки в тім випадку, якщо станеться зброй­ний напад на державу. Стаття 51 Статуту ООН прямо виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у разі прийняття останньою заходів еко­номічного або політичного порядку. У подібних ситуа­ціях, або навіть якщо в наявності загроза нападу, краї­на може вдатися до відповідних заходів лише при до­триманні принципу домірності.

4. Принцип територіальної цілісності держав

Принцип територіальної цілісності держав затвер­дився з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку продовжується. Саме найменування цього принципу остаточно не установилося: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і терито­ріальної недоторканності.

Заключний акт НБСЄ 1975 року містить окреме і найбільше повне формулювання принципу територіаль­ної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цого вони будуть утримувати­ся від будь-яких дій, не сумісних із цілями і принципа­ми Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти тери­торіальної цілісності, політичної незалежності або єд­ності будь-якої держави-учасниці, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою. Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації, або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбан­ня за допомогою таких заходів або загрози їх здійснен­ня. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законною».

51

Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використан­ня сили або погрози силою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили або її загрози. Мова йде про будь-які дії проти територіальної цілісності або недотор­канності. Наприклад, транзит будь-яких транспортних засобів через іноземну територію без дозволу територі­ального суверена є порушенням не тільки недоторкан­ності кордонів, але і недоторканності державної тери­торії, оскільки саме вона використовується для транзи­ту. Всі природні ресурси є складовими компонентами території держави, і якщо недоторкана територія в ці­лому, то недоторкані і її компоненти, тобто природні ресурси в їхньому природному вигляді. Тому їхня роз­робка іноземними особами або державами без дозволу територіального суверена також є порушенням терито­ріальної недоторканності.

Значення принципу територіальної цілісності дер­жав дуже велике з погляду стабільності в міждержав­них відносинах. Його призначення — захист території держави від будь-яких зазіхань.

5. Принцип непорушності

(недоторканності) державних кордонів

Принцип непорушності (недоторканності) держав­них кордонів є логічним продовженням принципу те­риторіальної цілісності держав і складає одну з найва­жливіших основ безпеки, насамперед, європейських дер­жав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Дру­гої світової війни.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключ­ному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кор­дони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, і

тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Тому визнання цього принципу означає також і від­мову від яких-небудь територіальних домагань.

Держави-учасниці НБСЄ тим самим висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно-правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це визнання не можна ану­лювати.

Відповідно до статті 2 Конституції України «тери­торія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». У силу свого суверенітету і, зокрема, територіального верховенства, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кор­дону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон), або такий порядок установлюється за згодою заінтересованих держав з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.

Таким чином, основний зміст принципу непорушно­сті кордонів можна звести до трьох елементів:

• визнання існуючих кордонів у якості юридично
  встановлених відповідно до міжнародного права;

• відмова від будь-яких територіальних домагань
  на даний момент або в майбутньому;

• відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кор­
  дони.

6. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покли­каний забезпечити мирне співіснування держав, відно-

52

ситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовари­ства. Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжна­родні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справед­ливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнарод­них спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звер­татися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юриди­чний обов'язок держав використовувати такі засоби:

• принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх між­
  народних актах, що викладають принципи міжнарод­
  ного права. Йому спеціально присвячений ряд резолю­
  цій Генеральної асамблеї ООК, серед яких можна виді­
  лити Манільську декларацію про мирне вирішення між­
  народних спорів 1982 року;

• першим багатостороннім актом, що встановив обо­
  в'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги На­
  цій, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний
  викликати розірвання, на третейський або судовий роз­
  гляд або на розгляд Ради Ліги;

• більш повна формула цього принципу втілена в
  Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у
  якому сторони визнали, що врегулювання або вирішен­
  ня всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між
  ними, якого б характеру або якого б походження вони
  не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мир­
  них засобах;

• відповідно до Статуту ООН Декларація про прин­
  ципи міжнародного права 1970 року сформулювала
  принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої
  міжнародні спори з іншими державами мирними засо­
  бами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнарод­
  ний мир і безпеку і справедливість».

З приведеного формулювання принципу мирного ви­рішення міжнародних спорів видно, що принцип ста-

вить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в супе­речці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосу­ються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетен­цію будь-якої держави (принцип невтручання).

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного вико­нання зобов'язань з міжнародного права. Відзначаєть­ся і самостійне значення принципу сумлінності. Дер­жави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уни­кати виникнення спорів, повинні прагнути до якнай­швидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтручання — мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслю­ється зв'язок із принципом незастосування сили.

7. Принцип невтручання у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнаро­дних документах: Декларації про принципи міжнарод­ного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгоро-дження їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно по­в'язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві прин­ципу права народів і націй на самовизначення сфера

54

дії принципу невтручання у внутрішні справи розши­рилася: він поширюється не тільки на суверенні дер­жави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення і включає обов'язок держав не нав'язувати їм свого суспільного або державного строю і своєї ідеології.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи озна­чає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Органі­зація не має права «на втручання в справи,що по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-які держави».

Проте варто мати на увазі, що деякі події, що відбу­ваються в межах території держави, можуть кваліфі­куватися Радою Безпеки ООН як не стосовні винятко­во до внутрішньої компетенції останньої. Так, напри­клад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони за­грожують міжнародному миру і безпеці, такі події пе­рестають бути внутрішньою справою даної держави і дії Об'єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть утручанням у внутрішні справи держави.

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрі­шньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зо­бов'язання держави, у тому числі і їхні зобов'язання за Статутом ООН, є критерієм, що дозволяє правильно під­ходити до вирішення цього питання.

8. Принцип поваги прав людини

У якості самостійного принцип поваги прав людини був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року. У аналізованій галузі ухвалений ряд найважли­віших актів, до яких відносяться: Загальна декларація

56

прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один — про цивільні і політичні права, ін­ший — про економічні, соціальні і культурні права. Був укладений ряд Конвенцій, з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), про ліквідацію усіх форм расової дис­кримінації (1966 рік), про ліквідацію усіх форм дис­кримінації у відношенні жінок (1979 рік), про права дитини (1989 рік) та ін.

Затвердження в міжнародному праві принципу по­ваги прав людини вносить зміни в саму концепцію су­часного міжнародного права.

Відношення держави до свого населення стає об'єк­том уваги міжнародного співтовариства. Держави бе­руть на себе зобов'язання додержуватися історично досягнутих стандартів прав людини, оскільки від цього залежать і міждержавні відносини. Міжнародне право враховує важливий аспект взаємозв'язку внутрішнього і міжнародного життя держав. У статті 3 Конституції України закріплено, що «права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед-людиною за свою діяльність. Затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини — немаловажне свід­чення ступеня цивілізованості як цього права, так і са­мого міжнародного співтовариства.

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, що визначають права й обов'язки своїх громадян. Про­те реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права. Міжнародний контроль у цій га­лузі не суперечить принципу невтручання, У Докумен­ті Московської наради Конференції з людського вимі­ру НБСЄ 1991 року підтверджується, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, носять міжнародний характер, оскі­льки дотримання цих прав і свобод складає одну з ос­нов міжнародного порядку». Відповідні зобов'язання

57

представляють безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави.

На відміну від інших принципів міжнародного пра­ва, принцип поваги прав людини займає центральне ста­новище й у національному праві.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі ос­новні положення принципу поваги прав людини:

• визнання гідності, властивої всім членам людсь­
  кої родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є осно­
  вою свободи, справедливості і загального миру;

• кожна держава зобов'язана сприяти шляхом
  спільних і самостійних дій загальній повазі і дотри­
  манню прав людини й основних свобод відповідно до
  Статуту ООН;

• права людини повинні охоронятися владою зако­
  ну, що забезпечить національний мир і правопорядок,
  людина не буде змушена вдаватися в якості останнього
  засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

• держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім,
  хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і
  свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різ­
  ниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі,
  мови, релігії, політичних або інших переконань, націо­
  нального або соціального походження, станового або
  іншого становища;

• кожна людина несе обов'язки стосовно інших лю­
  дей і того суспільства і держави, до яких вона нале­
  жить;

• держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші
  заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визна­
  них прав людини;

• держава зобов'язана гарантувати будь-якій осо­
  бі, права якої порушені, ефективні засоби правового
  захисту;

• держава зобов'язана забезпечити право людини
  знати свої права і поступати відповідно до них.

58

9. Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй

Безумовна повага права кожного народу і нації вільно вибирати шляхи і форми свого розвитку є однією з прин­ципових основ міжнародних відносин.

Принцип рівноправністі та самовизначення наро­дів і націй у якості обов'язкової норми сучасного між­народного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рів­ноправністі і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправністі і самовизначення на­родів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історич­ний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій еконо­мічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна дер­жава зобов'язана шанувати це право відповідно до Ста­туту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім від­носинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати та­кий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про прин­ципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійс­нення цим народом права на самовизначення». Слід мати на увазі, що право національного самовизначення не зникає, якщо нація утворила самостійну державу або ввійшла до складу федерації держав. Суб'єктом

59

права на самовизначення є не тільки залежні, але і су­веренні нації і народи. З досягненням національної самостійності право на самовизначення лише змінює свій зміст, що знаходить висвітлення у відповідній міжна­родно-правовій нормі.

Втілення принципу рівноправністі і самовизначен­ня народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут та­кож підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру.

Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йде мова, їхнього права на самовизначення. У своє­му опорі таким діям народи вправі просити й одержу­вати підтримку відповідно до Статуту ООН.

Принцип самовизначення народів — це право наро­дів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній ці­лісності і політичній єдності суверенних держав. З ін­шого боку, якщо народ створить орган, що його офіцій­но представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні про­цесу самовизначення, можуть розглядатися як принци­пи невтручання і суверенної рівності держав, що пору­шуються.

Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій вну­трішньополітичний статус, але і свою зовнішньополі­тичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регі­ональних проблем.

60

Міжнародні пакти про права людини 1966 року під­твердили зв'язок самовизначення з правами людини, за­кріпивши у своїх перших статтях положення про те, що «усі народи мають право на самовизначення» (стат­тя 1 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року). Що стосується етнічних, релігійних і мовних меншин, то приналежним до них особам не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, своєю мовою, а також сповідати свою релігію (у відповідності зі статтею 27 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року).

Ці положення одержали розвиток у Декларації Ге­неральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних мен­шин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для роз­витку цієї самобутності.

10. Принцип міжнародного співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалеж­но від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і без­пеки є основним положенням у системі норм, що міс­тяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформу­льована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробіт­ництва був зафіксований у статутах багатьох міжнарод­них організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

61

З прийняттям Статуту ООН принцип співробітниц­тва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язко­вих для дотримання відповідно до сучасного міжнарод­ного права. Так, відповідно до Статуту держави зобо­в'язані здійснювати міжнародне співробітництво у ви­рішенні міжнародних проблем економічного, соціаль­ного, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.

Конкретні форми співробітництва і його обсяги зале­жать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ре­сурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань. Аналіз політико-правових до­кументів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер.

Обов'язок держав співробітничати одна з одною, зви­чайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витіка­ють із загальновизнаних принципів і норм міжнарод­ного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Основними напрямками співробітництва є:

• підтримка миру і безпеки;

• загальна повага прав людини;

• здійснення міжнародних відносин в економіч­
  ній, соціальній, культурній, технічній і торговій галу­
  зях відповідно до принципів суверенної рівності і не­
  втручання;

• співробітництво з ООН і вживання заходів, перед­
  бачених її Статутом;

• сприяння економічному зростанню у всьому світі.

11. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобо­в'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і ба­гатосторонніх міжнародних угодах.

В якості загальновизнаної норми поведінки суб'єк­тів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН ство­рити умови, при яких можуть дотримуватися справед­ливість і повага до зобов'язань, що витікають із догово­рів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об'єд­наних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації».

Розвиток міжнародного права підтверджує універсаль­ний характер принципу, що розглядається. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів 1968 року кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинний ними сумлінно викону­ватися. Більш того, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправ­дання для невиконання ним договору.

Сфера дії розглянутого принципу помітно розшири­лася в останні роки, що одержало відбиток у формулю­ваннях відповідних міжнародно-правових документів. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнарод­ного права 1970 року кожна держава зобов'язана сум­лінно виконувати зобов'язання, прийняті нею відповід­но до Статуту ООН, зобов'язання, що витікають із за­гальновизнаних норм і принципів міжнародного пра­ва, а також зобов'язання, що витікають із міжнародних договорів, діючих відповідно до загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права.

62

63

У Декларації підкреслюється необхідність сумлін­ного дотримання насамперед тих зобов'язань, що охоп­люються поняттям «загальновизнані принципи і нор­ми міжнародного права» або випливають із них.

У Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року держави-учасниці погодилися сумлінно викону­вати свої зобов'язання з міжнародного права: як ті зо­бов'язання, що випливають із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і ті зобов'язання, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є.

Зобов'язання «з міжнародного права», безумовно, шир­ше зобов'язань, «що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».

У різних правових і соціально-культурних системах існує своє розуміння сумлінності, що безпосереднім чи­ном відбивається на дотриманні державами прийня­тих зобов'язань. Концепція сумлінності одержала за­кріплення у великій кількості міжнародних договорів, резолюціях Генеральної асамблеї ООН, у деклараціях держав і т.д.

Юридичний зміст сумлінності слід виводити з текс­ту Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів, головним чином, розділів «Застосування догово­рів» (статті 28-30) і «Тлумачення договорів» (статті 31-33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобо­в'язань поширюється тільки на дійсні угоди. Це зна­чить, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укладеним добровільно і на основі рівноправність

Будь-який нерівноправний міжнародний договір на­самперед порушує суверенітет держави і як такий по­рушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов'я­зання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизна­чення народів.

64

Література:

1. Каламкарян Р.А. Принцип добросовестности в
   современном международном праве. — М., 1991

2. Карташкин В.А. Права человека в международ­
   ном и внутригосударственном праве. — М 1995

3. Корецкий В.М. «Общие принципы права» в
   международном праве. — К., 1957.

4. Купчишин A.M., Рулько Е.Т. Характерные черты
   и система принципов современного международного
   права. — К., 1979.

5. Мовчан А.П. Современный правопорядок. — М.,
   ху у о.

6 Талалаев А.Н. Право международных договоров. — М., 1985. — Т.2.

7. Фельдман Д.И. Система международного права. — Казань, 1983.

Розділ 4

СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

1. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права — це носій певних між­народних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряд­жень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) пра­вовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжна­родних відносин, що можуть бути носіями суб'єктив­них юридичних прав і обов'язків.

Для того щоб виступати в якості суб'єктів міжнарод­ного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать:

певна зовнішня відособленість;

персоніфікація (можливість виступати в міжнарод­них відносинах у вигляді єдиної особи);

здатність виробляти, виражати і реалізовувати авто­номну волю;

брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами.

Слід мати на увазі, що всі суб'єкти міжнародного права — це такі особи, які набули властивостей суб'єк-

та в силу того, що їхня поведінка підпадає під дію норм міжнародного права, установлена такими нормами. Ін­шими словами, норми міжнародного права утворюють обов'язкову правову основу їхньої діяльності як суб'єк­тів міжнародного права.

Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздат­ність, дієздатність і деліктоздатність.

Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнарод­ного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з момен­ту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, — із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації — із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснуван­ня в силу; фізичні особи — при настанні ситуацій, чіт­ко обговорених у відповідних міжнародних договорах.

У поняття дієздатності входить самостійне здійснен­ня суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'яз­ків. Наприклад, відповідно до Договору про нерозповсю-дження ядерної зброї 1968 року, до котрого 16 листопада 1994 року приєдналася й Україна, сторони, що мають ядерну зброю, зобов'язуються не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої будь-кому, а також контроль за такою зброєю або вибуховий и пристроями ані прямо, ані побічно, таким же способе і як і засобом не допомагати, не заохочувати і не примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або одержання будь-яким іншим засо­бом ядерної зброї або інших ядерних вибухових при­строїв. Кожна з держав-учасниць цього Договору, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші ядерні вибухові при­строї, а також контроль над такою зброєю або вибухо­вими пристроями ані прямо, ані опосередковано; не ро­бити і не одержувати будь-яким способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, так як і не домагатися і не приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв.

66

67

Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до статті 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна, держава прапо­ра відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, зако­нів і правил прибережної держави, що стосуються про­ходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність (право— і дієздат­ність) є основною ознакою суб'єкта міжнародного пуб­лічного права. Вона виявляється, як правило, у наявно­сті прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і до­говірними нормами міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права:

право виступати на міжнародній арені від свого імені;

право вступати у відносини з іншими суб'єктами між­народного права;

право брати участь у створенні норм міжнародного права;

«підпадаємість» поведінки суб'єкта під дію норм міжнародного права;

визнання суб'єкта міжнародного права в якості та­кого іншими суб'єктами міжнародного права та ін.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галу­зеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузе­ва правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єк­там міжнародного права.

Загальна правосуб'єктність — це здатність певних осіб і pso facto (у силу факту свого існування) виступа­ти в якості суб'єкта міжнародного права. Такою право-суб'єктністю володіють тільки суверенні держави і на­ції, що борються за національне визволення.

Галузева правосуб'єктність — це здатність суб'єк­тів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосу-б'єктністю володіють міжнародні міжурядові організа­ції (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що сто­суються освіти, науки і культури, в інтересах забезпе­чення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Ста­туті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії.

Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті.

Спеціальна правосуб'єктність — це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рам­ках окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО).

Відповідно до домінуючої в сучасній вітчизняній док­трині міжнародного права точки зору фізичні особи (ін­дивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони знаходяться під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їхній правовий статус.

Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передба­чених міжнародним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механіз­ми у захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і в такий спо­сіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'яз­ків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнарод­ної правосуб'єктності.

Відповідно до Європейської конвенції про права лю­дини 1950 року будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, що гарантуються Конвенцією, може оскаржити в Європейський суд з прав людини, якщо вона вичерпала усі можливості захисту своїх прав

68

69

у своїй власній країні — учасниці Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи передано більше 30 тисяч скарг в основі яких лежить порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріплено і статтею 55 Конституції України для осіб, які знаходяться на її на території.

Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у За­гальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі); у Міжнародній кон­венції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що інди­віди стають учасниками міжнародних відносин, урегу­льованих нормами права, тобто, в певному значенні, су­б'єктами міжнародного права. Це ж відноситься і до МНУО, причому міжнародна правосуб'єктність як ін­дивідів, так і МНУО, обмежується лише правозастосов-чою сферою, у той час як функцією міжнародної право-творчості на міжнародній арені володіють тільки загаль­новизнані суб'єкти міжнародного права.

Таким чином, можна погодитися з думкою Я.А. Уша­кова, який думає, що суб'єкти міжнародного права по­винні мати здатність самостійно брати участь в урегу­льованих міжнародним правом міжнародних відноси­нах, безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими управомоченими або зобов'язаними міжнарод­ним правом особами.

2. Види суб'єктів міжнародного права

Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) — держави, нації і народності, що

борються за своє національне визволення і створення

власної національної держави.

їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони при­знаються носіями міжнародних прав і обов'язків.

Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони не­минуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає мож­ливість їхньої самостійної участі в міжнародних відно­синах;

похідні (вторинні) — міжнародні міжурядові органі­зації, специфічні державоподібні утворення (раніше — це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час — Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).

Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздат­ності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів ■— держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних від­носинах від власного імені.

3. Держави — основні суб'єкти міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжна­родного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, насе­лення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наяв­ність над ними якогось іншого суб'єкта політичної вла­ди і робить їх юридично рівними між собою при взає­мовідносинах на міжнародній арені.

70

71

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрі­шнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а) територіальна цілісність, котра означає, що
ніхто не вправі змінити територію держави без зго­
ди на те її вищих органів державної влади або її
народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на
території держави діють закони тільки тієї держави;

в) нероздільність державної влади, що включає ви­
знання всіма гілками влади верховенства законодав­
чої влади, що формує систему органів держави і
визначає їхні повноваження;

г) незалежність державної влади як усередині
країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так
і зовні, на міжнародній арені від інших держав і між­
народних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в су­веренітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжна­родної правосуб'єктності.

4. Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а) визначеної території;

б) населення, на ній проживаючого;

в) організації публічної влади.
Територіально-організаційна структура держави

може бути різноманітною. Розрізняють прості і склад­ні держави.

Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія уні­тарної держави підрозділяється на адміністративно-те­риторіальні одиниці, що не мають політичної самостій­ності і тому не можуть від свого імені виступати на

міжнародній арені. Вважається, що якщо мова йде про унітарну державу, то питання про міжнародну правосу-б'єктність його частин узагалі не існує. Тому унітарна держава як єдине утворення виступає як єдиний су­б'єкт міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб'єктність.

Більшість з існуючих у даний час держав, у тому числі й Україна, є унітарними.

Складні держави являють собою об'єднання декіль­кох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовою самостійністю (деякими суверенни­ми властивостями).

До історичних форм складних держав належать:

особиста унія — об'єднання двох або декількох дер­жав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єк­том міжнародного права є не унія, а кожна з держав, що входить у її склад. Держави, що входять до складу осо­бистої унії, користуються правом вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії мо­жуть слугувати: польсько-литовська унія 1386-1669 років; англо-ганноверська унія 1714-1838 років; нідер-ландо-люксембурзька 1815-1890 років.

реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними орга­нами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом міжнародного права при реальній унії виступає унія в цілому, а не держави, що в неї входять. Прикладами реальної унії можуть служити шведсько-норвезька унія 1814-1905 років; австро-угор-ська з 1867 року до 1918 року; датсько-ісландська 1918-1944 років.

У сучасних умовах зустрічаються такі види склад­них держав:

федерація (від француз, federation — об'єднання, союз) — це союзна держава, яка має постійні загально­союзні органи влади й управління, складається з дер­жавних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта міжнародного права.

72

73

Федерація має такі ознаки:

територія федерації складається з територій її су­б'єктів;

верховна законодавча, виконавча і судова влада на­лежить федеральним державним органам;

компетенція між суб'єктами федерації і самою фе­дерацією розмежовується союзною Конституцією;

суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи;

вищий законодавчий (представницький) орган феде­рації має двопалатну структуру (є палата, що представ­ляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представ­ляє інтереси населення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають фе­деративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є су­б'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-тери­торіальний поділ, володіють певною самостійністю. Вод­ночас самостійність суб'єктів федерації не доходить до того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнарод­ного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власнім смислі слова:

вони не мають суверенітету;

не мають право сецесії — право одностороннього ви­ходу з федерації;

юридично позбавлені права самостійної участі в між­народних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять у федера­цію, можуть мати більший або менший ступінь право-суб'єктності. Так, суб'єкти Російської Федерації воло­діють певною Міжнародною правосуб'єктністю, що при­пускає їхню участь у міжнародних економічних, куль­турних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відно­шенні мають меншу правосуб'єктність.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розви­вається в таких основних напрямках: укладання між­народних угод; відкриття представництв в інших дер-

74

жавах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро— і субреґіонального характеру (на­приклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів фе­дерації залежить від виду федерації. Розрізняють: те­риторіальні і національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

• державні утворення, що складають даний вид фе­
  дерації, не є суверенними утвореннями;

• суб'єкти такої федерації позбавлені конституці­
  єю права прямого представництва в міжнародних від­
  носинах;

• установлена заборона одностороннього виходу зі
  спілки;

• управління збройними силами здійснюється фе­
  деральними органами.

Територіальними федераціями є СІЛА, Мексика, ФРН. Національна федерація, на відміну від територіаль­ної, характеризується наступними ознаками:

• її суб'єкти є національно-державними утворення­
  ми;

• суб'єкти федерації об'єднуються відповідно до
  принципу добровільності;

• гарантованість суверенітету великих і малих на­
  цій;

• формування вищих органів державної влади в пев­
  ній частині з представників суб'єктів федерації;

— закріплення в конституції або інших документах
(наприклад, договорах про поділ компетенції між феде­
рацією та її суб'єктами і т.д.) права суб'єктів федера­
ції на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком
політичної;

— затвердження права націй на самовизначення.
До національних федерацій можна віднести Росій­
ську Федерацію,Індію.

У даний час у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності їхніх суб'єктів коливається від володіння правом укла­дати міжнародні договори або угоди з дуже обмежено-

75

го кола питань з аналогічними або нижчестоящими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцейські зв'язки міжнародного, регіона­льного, субрегіонального характеру) під контролем фе­деральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН), до заборони на будь-яку зовнішньополітичну діяльність. Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене наступне правило: «Держави-члени феде­ративного союзу можуть мати правоздатність уклада­ти міжнародні договори, якщо така правоздатність до­пускається федеральною конституцією, й у межах нею встановлених». І хоча це правило в такому виді не було прийнято Віденською конференцією з права між­народних договорів 1968-1969 років, воно залишаєть­ся єдиним достатньо авторитетним правилом з цього питання.

Історії відомі дві федерації — Союз РСР і Соціалі­стична Федеративна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік — України і Білорусії — хоча й одержала міжнародне визнання, завдяки їхній участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універ­сальній організації, але на практиці в значній мірі но­сила формально-юридичний характер.

Конфедерація (лат. — confoederatio — спілка, об'єд­нання) — це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав но­сить тимчасовий характер, створюється для розв'язан­ня яких-небудь спільних задач, у ньому будь-яка з дер-жав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом міжнародного права і новий єдиний суб'єкт міжнарод­ного права у виді конфедерації не утвориться.

Зазначена характеристика дає можливість виділити наступні риси конфедерації:

— конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів;

76

• суб'єкти конфедерації мають право сецесії — пра­
  во безумовного і вільного виходу зі складу конфедера­
  ції в будь-який час;

• суверенітет у конфедерації належить державам,
  що входять у її склад, і тому ніякі рішення союзної
  влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів
  конфедерації;

• у предмет ведення конфедерації входить невели­
  ке коло питань (зазвичай, питання війни і миру, зовніш­
  ньої політики, формування єдиної системи безпеки, єди­
  ної армії і т.п.), крім яких суб'єкти конфедерації збе­
  рігають повну самостійність;

• у конфедерацію входять не всі органи державної
  влади й управління держав-суб'єктів конфедерації, а тіль­
  ки ті, що необхідні для вирішення задач, котрі лежать в
  основі створення такого союзу (міністерства оборони,
  міністерства закордонних справ і т.д.). Причому серед
  таких органів ніколи немає органів судової влади;

• постійно діючі органи конфедерації позбавлені
  владних повноважень і приймають рішення на погод­
  жувальній основі;

• парламент конфедерації формується представниць­
  кими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'я­
  зують свої делегації точно слідувати виданим їм ін­
  струкціям і вказівкам;

• суб'єктам конфедерації належить право нуліфі­
  кації — право відмови у визнанні або відмови в засто­
  суванні актів союзної влади. Причому за таку відмову
  правова відповідальність суб'єктів не передбачена;

• на відміну від федерації: бюджет конфедерації форт
  мується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у
  конфедерації, як правило, відсутня єдина система гро­
  шового обігу; у ній немає єдиного союзного громадянс­
  тва; військові формування конфедерації набираються
  її суб'єктами, причому нерідко зберігається їхнє подвійне
  підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфеде­рація сполучає у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і державної організації. В даний час, на

77

думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утво­рення, що володіє ознаками конфедерації, — Європейсь­кий Союз, у котрому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Правда, після під­писання 17 червня 1997 року Амстердамського дого­вору, Європейський Союз, як уявляється, вступив у ста­дію створення федеративної держави.

У історичній ретроспективі в різний час конфедераці­ями були: США — із 1776 по 1787 роки, Німеччина — 1815-1866 роки, Швейцарія — із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, і Сенегамбія, в яку із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал.

З часової характеристики конфедерацій, які існува­ли, видно, що такий союз носить дуже нестійкий харак­тер. На практиці він функціонує як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їхньої феде­рації або до утворення унітарної держави. Через етап конфедерації у своєму розвитку пройшли США, Нідер­ланди, Швейцарія, що і зараз офіційно називається кон­федерацією, хоча практично вже давно стала федера­цією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала в якості перехідної стадії до об'єднання двох корейських держав створити конфеде­рацію.

5. Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за національне визволення

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосу­б'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.

Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті прин­ципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріп-

78

лений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової прак­тики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релі­гійну спільність, мовну спільність.

Тому, говорячи про право народів, ми фактично гово­римо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на

самовизначення.

Нація — це історична спільність людей, які мешка­ють на певній території і володіють єдністю політич­них, економічних, соціально-культурних укладів жит­тя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єд­ності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.

Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають вла­сної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держа­ви або у формі добровільного входження до складу яко­їсь держави.

У Декларації про надання незалежності колоніаль­ним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асам-

79

блеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею уста­новлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положен­ня знайшли своє розширювальне тлумачення. У доку­менті говориться: «Всі народи мають право вільно ви­значати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культур­ний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин слугу­ють головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бо-реться, безпосередньо виникають із принципу самови­значення. У їх числі виділяються права:

вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями;

направляти офіційних представників для ведення

переговорів із державами і для їхньої участі в роботі

міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

брати участь у створенні міжнародно-правових норм

і самостійно реалізовувати чинні норми;

застосовувати в будь-якій формі опір проти метро­полії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від ін­ших націй і народностей, що борються.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і ство­рення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну право-суб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських дер­жав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і

80

співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкрет­них міжнародних відносинах, нація, що бореться, набу­ває додаткових прав і захисту.

Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:

повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування;

повинна мати політичний центр або організацію, ви­знану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування;

повинна бути визнана певним чином міжнародни­ми структурами.

Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за во­лодіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самови­значення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за наці­ональне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного пра­ва з боку інших держав; права такої нації охороняють­ся міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

6. Правосуб'єктність міжнародних організацій

Не всі міжнародні організації є суб'єктами міжнарод­ного права. До таких відносять тільки ММУО, створю­вані первинними суб'єктами міжнародного права.

81

ММУО — стабільна форма міжнародних відносин між її членами — суверенними державами, що має узгодже­ні учасниками цілі, компетенцію діяльності і свої орга­ни, а також специфічні інституції (статут, процедуру, членство, порядок роботи і прийняття рішень і т.д.). Значення міжнародних організацій цієї категорії ви­значається насамперед офіційною участю в них держав і урядів, а також важливістю задач, що покликані вирі­шувати ММУО.

МНУО, загальне число яких перевищило 4 тисячі (у їхнє число входять, наприклад, Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня федерація споріднених і об'єдна­них міст, Міжнародний союз місцевих влад, Amnesty International та ін.), засновуються, як правило, юридич­ними і фізичними особами (групами осіб) і є організаці­ями міжнародної громадськості, суспільними об'єднан­нями «з іноземним елементом». Статути таких органі­зацій не є міжнародними договорами. Але вони мають спеціальну правосуб'єктність у силу того, що їм даєть­ся консультативний міжнародно-правовий статус при міжнародних міжурядових організаціях. Так, наприклад, Міжпарламентський союз має статус першої категорії в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР).

Початок такому порядку було покладено в резолюції 1296 «Заходи щодо консультацій із неурядовим органі­заціями», прийнятій в 1968 році на 44-й сесії ЕКОСОР. Прийняттю резолюції сприяло положення, закріплене в статті 71 Статуту ООН, відповідно до котрого «ЕКОСОР уповноважений проводити належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавле­ними в питаннях, що входять у його компетенцію. Такі заходи можуть бути встановлені з міжнародними організаціями, а у випадку потреби — із національни­ми організаціями після консультації з зацікавленими членами організації».

Проте, незважаючи на такі можливості, МНУО не вправі створювати норми міжнародного права і, отже, не можуть мати всі елементи міжнародної правосуб'єкт-ності, що ніколи не буде виявлятися в повному обсязі і

ніколи не буде рівною з правосуб'єктністю не тільки держав, але й інших загальновизнаних суб'єктів між­народного права.

Розрізняють міжнародні організації універсального характеру (наприклад, ООН), регіональні (наприклад, Рада Європи, Європейський Союз) і субрегіональні (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва).

З основних напрямків діяльності можна виділити політичні, економічні, соціальні, військові, гуманітарні, наукові, спортивні, туристичні й інші міжнародні орга­нізації.

Міжнародні міжурядові організації належать до ка­тегорії вторинних суб'єктів міжнародного права. Вони створюються державами, що є не тільки їхніми фунда­торами, але згодом стають членами цих організацій.

Особливостями ММУО є те, що вони завжди створю­ються на основі міжурядової угоди. У той час як МНУО створюються з ініціативи міжнародної громадськості. Крім того, ММУО на відміну від держав не мають суве­ренітету і своєї території. Міжнародна правосуб'єкт­ність ММУО обмежується їхнім статутом, тобто тими правами й обов'язками, що даються їм державами-фу-ндаторами і фіксуються в установчих документах. Та­ким чином, правосуб'єктність ММУО носить функціо­нальний характер, тобто вона обмежена їхніми статут­ними цілями і задачами. Спеціальна правоздатність ММУО полягає також і в тому, що вони не можуть ви­ступати стороною в суперечці, аналізованій Міжнарод­ним Судом ООН (такою стороною може бути тільки держава).

У відношенні установчих документів ММУО діє Ві­денська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року. Статут ММУО визначає цілі її створення, передбачає наявність певної організаційної структури (системи органів), установлює компетенцію статутних органів і посадових осіб організації, організаційно-пра­вові форми її діяльності. Наявність постійних органів ММУО забезпечує автономність її волі, що виявляється

у виступі ММУО на міжнародній арені від власного імені, а не від імені держав, що створили й беруть участь у її діяльності. Це дає можливість підтверджувати, що ММУО володіє своєю власною волею, відмінною від волі держав-учасниць.

Міжнародну організацію, крім зазначених ознак, від­різняє: постійний або регулярний характер її діяльно­сті; використання в якості основного методу діяльності багатосторонніх переговорів і обговорення проблем; прий­няття рішень по спеціальній процедурі шляхом голо­сування або консенсусом, а також вид цих рішень, що дуже часто носять рекомендаційний характер.

Україна приймає активну участь у діяльності між­народних організацій, перебуваючи учасником понад 130 ММУО.

Основними правами ММУО є наступні:

право брати участь у створенні міжнародно-право­вих норм;

право органів організації користуватися певними влад­ними повноваженнями, у тому числі право на прийнят­тя рішень, обов'язкових для виконання;

право користуватися привілеями й імунітетами, на­даними як організації, так і її співробітникам;

право розглядати спори між учасниками, а в деяких випадках і з державами, що не беруть участь у даній організації.

7. Обмеження міжнародної

правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Аналізована група суб'єктів міжнародного права на­лежить до суб'єктів з обмеженою міжнародною право-суб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відно­шення васалітету, колоніальні території, території до­мініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, тери-

торії, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі ста­тусом, (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризува­лися або відсутністю або істотним обмеженням суве­ренітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати, припинившись в основному до початку другої половини XX сторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Ве­ликобританією і численними індійськими князівства­ми ще в XIX сторіччі і продовжувалися фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного пік­лування, при якому в міжнародних відносинах держа-ва-сюзерен цілком або у найважливіших справах пред­ставляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладлися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки пев­ної автономії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори.

Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні в більшій або меншій мірі від метрополії — країни, що заснувала це поселення або взяла їх під свою юрис­дикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має за мету як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної мен­шості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при роз­селенні ветеранів війн у приєднаних провінціях, у Поль­щі першої чверті XX сторіччя при направленні демобі­лізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — румун у Бессарабію. Слід мати на увазі, що при усіх варіантах процес внутрішньої колонізації не створює в регіонів її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави.

Колонізація зовнішня у своїй основі припускає не тіль­ки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але і формальне включення нових земель під юрисдикцію держави-метрополії. Най­більш відомі приклади колоніальних територій — Ма­као (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Пор­тугалії, що знаходилася під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сян­ган) — колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю в якості особливого адміністративного району.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонів її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесе­ної ззовні юрисдикції поза залежністю від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжна­родному аспекті, колоніальні держави або частіше усього взагалі не мали право виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метропо­лії. Близькі колоніям за своїми правовими характери­стиками і території, у відношенні яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми.

Захоплення колоній із метою їхнього грабежу, еко­номічної експлуатації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) по­чинаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею до початку XX сторіччя, коли велика частина світу вияви­лася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав до цього часу додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрім­ким зростанням національно-визвольного руху, що роз­горнувся в результаті другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній ста­ли незалежними і суверенними державами. У I960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і наро-

86

дам, у яких колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що одер­жала незалежність, стала в 1990 році Намібія. В даний час під владою США, Великобританії, Франції, Нідерлан­дів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають пра­ва, що аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами в сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метропо-лій, що дає всі підстави говорити про припинення існу­вання колоніалізму в його класичному виді.

У залежності від ступеня самоврядності колонії ді­лилися на групи:

самоврядні колонії (домініони);

колонії, що користуються самоврядуванням у питан­нях внутрішньої політики;

колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією;

протекторати;

підмандатні території.

Домініони — це території, на яких складається про­тистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, що ще тільки формуєть­ся. У результаті формування націй і розвитку національ­ної державності на таких територіях складається народний суверенітет. Зрозумівши останній, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого роз­ширення своїх прав, а потім у тій або іншій формі — реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму терито­рії на статус домініону, потім на режим опіки або суве­ренної держави.

Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої, до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

87

Статус домініону мали самоврядні території Британ­ської імперії Австралія, Канада, Нова Зеландія, Півден­но-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) — це дого­вірні відносини між двома державами (сильною і слаб­кою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава знаходиться під владою сильної держави-протектора. Згідно дого­вору більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зо­бов'язання, обговорені договором. Недотримання дого­вору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустріч­них зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно котрих мет­рополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом між­народного права була держава-протектор, а не держа­ва, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки криються в ранньофеодальних ленних зо­бов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793-1814 роках включала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протектора­ту еволюціонував убік одностороннього абсолютного вла­дарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (по Андріанопільському миру, укладеному за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васаль­ними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протек­торат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння терито­рією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випад­ково Африканська конвенція 1885 року з'єднала по-

няття протекторату на африканській території з оку­пацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм право­вим статусом беруть свій початок від режиму протек­торату. Ще Статут Ліги Націй (стаття 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом при­значення опіки з боку ООН, надавала особливий статус певним територіям і проживаючим на них жителям.

Мандат Ліги Націй давав можливість на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й От-томанська імперія, що потерпіли поразку в Першій сві­товій війні. Мандати були встановлені угодами між со­юзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні те­риторії були розділені на три категорії, що відрізняли­ся ступенем колоніальної залежності від держав-ман-датаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально признавалися самостійними державами, що знаходяться «під керівництвом» держави-мандтарія доти, поки вони не будуть в змозі самоврядовуватися без сторонньої допомоги і рад. До таких територій на­лежали території колишньої Османської імперії: Си-рія, Палестина, Ліван, Мессопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», зна­ходилися в мандатарія в адміністративному управлін­ні під умовою певних зобов'язань у відношенні місце­вого населення (наприклад, у непритягненні його до вій­ськової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). У коло таких територій включалися колишні німецькі колонії в Середній Аф­риці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді таін.

При наявності мандата категорії «С» мандатарію, че­рез «віддаленість від центрів цивілізації», дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану тери­торію до складу своєї території як «нероздільну части­ну». До таких територій відійшли колишні тихоокеан­ські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що знаходилася раніше під її владою.

89

Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосу-б'єктність території, яку на практиці здійснював ман­датарій, то території, що володіли категоріями «В» і «С», такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на між­народній арені їх у повному обсязі представляли ман­датарії. У цьому відношенні суддя Міжнародного суду Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і буде належати новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені в неї наступними індивідуаль­ними угодами і для спостереження за цими терито­ріями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (стаття 75). Така система опіки ООН поширюва­лася на території трьох категорій, що могли бути вклю­чені в неї угодами про опіку:

1. території, що знаходилися на той момент під
   мандатом;

2. території, що могли бути відірвані від ворожих
   держав у результаті Другої світової війни;

3. території, добровільно включені в систему опі­
   ки державами, відповідальними за їхнє управління.
   Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла

бути застосована і до підопічних територій, тому що при­зупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головною зада­чею керуючої держави є формування суверенітету. Вста­новлення опіки може припускати лише окремі елемен­ти суверенітету для відповідної території та її жителів, у силу чого система опіки не може поширюватися на держави-члени ООН, відносини між котрими, відповідно до Статуту ООН, «повинні грунтуватися на повазі прин­ципу суверенної рівності» (стаття 78).

Спостереження за управлінням підопічними терито­ріями покладено на діючу під керівництвом Генераль­ної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Наприкінці другої половини XX століття з початко­вих 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'­єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того та ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські остро­ви), що знаходилася під опікою СІЛА з 1945 року, зна­ходиться на завершальному етапі виходу з-під міжна­родного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитар-них референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі США.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту на­род Палау вибрав статус держави, що вільно приєдна­лася до СІЛА. Таким чином, своїм правом на самови­значення скористалися всі підопічні території. В да­ний час ці території ввійшли до складу різноманітних держав (наприклад, французька частина Камеруна кон­ституювалася в 1960 році в незалежну державу Каме­рун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року до Республіки Камерун), що є суб'єктами міжнародного права.

Території, що не самоврядовуються, відповідно до ра­дянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав».

Декларація у відношенні народів, що не самоврядову­ються, що була включена главою XI у Статут ООН, за­кріпила відповідальність членів Організацій за управ­ління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до статті 73 Статуту дер­жави-члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священ­ний обов'язок, приймають зобов'язання максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки... і з цією ме­тою... допомагати їм у прогресивному розвитку їх віль­них політичних інститутів у відповідності зі специфі-

90

91

чними обставинами, властивими кожній території та її народам... ».

З цього формулювання можна зробити висновок, що території, що не самоврядовуються, не мають міжнаро­дної правосуб'єктності, та їх на міжнародній арені пред­ставляє керуюча держава. У першому списку, складе­ному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобритані­єю, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, США і Францією, нараховувалося 72 території, що знаходили­ся під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалежними державами-суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної пра­восуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Грен­ландія, Пуерто-Рико) де-факто втратили режим не-самоврядовуючихся з різних причин, часто односто­роннім розсудом керуючої держави (наприклад, Грен­ландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року одержала статус заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправ­ною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Дат­ського королівства»).

До територій, що не самоврядовуються, відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівсь­кої коаліції, що не потрапляли під статус підмандатної або підопічної території. З 1960 до 1990 років 53 із цих територій одержали ту або іншу форму самоврядуван­ня. До 1995 року збереглося 17 територій, що не само­врядовуються. Серед них Західна Сахара, що управля­лася до 1975 року Іспанією (у даний час під егідою ООН йде процес самовизначення народу цієї країни), і Схід­ний Тімор, у відношенні якого Португалія проінформу­вала в квітні 1977 року Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

У режимі територій, що не самоврядовуються, зали­шилися і знаходяться під управлінням: США — Аме­риканське Самоа, Гуам і Віргінські острови США; Ве­ликобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінсь­кі острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвін-

ські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Олени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим територій із статусом, що не ви­значився (sub judice), не припускає наявність над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Ста­тус, що не визначився, слід визнати за територією, що знаходиться під окупацією або під незаконним воло­дінням. У першому випадку ситуація продовжується до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) ви­значається тим, що:

а) такі території вільні для загального користуван­
ня й експлуатації усіма:

б) збереженням правового захисту світового співтова­
риства за особами, на них проживаючих. Відсутність су­
веренітету якої-небудь держави перешкодою тому не є.
До Паризької конференції 1920 року нічийною терито­
рією були острови Шпіцберген, що підтверджувала уго­
да між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За ко­
лективним договором від 9 лютого 1920 року, учасни­
ками якого виступили Великобританія, Данія, Італія,
Нідерланди, Норвегія, СІЛА, Франція, Швеція і Японія,
за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверені­
тет Норвегії (до Другої світової війни до договору при­
єдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверені­
тет Норвегії над островами був визнаний повним і аб­
солютним, але за учасниками договору були закріплені
права в сферах мореплавання, рибальства, полювання і
гірського промислу; громадянам держав-учасниць до­
говору гарантувалася свобода виробничої і комерцій­
ної діяльності на умовах повної рівноправністі.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про прин­ципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправністі і самовизначення народів сві­товим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої території, що не самоврядовується, має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і від-

92

93

мінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або території, що не самоврядо-вується, не здійснить своє право на самовизначення згідно зі Статутом і особливо з його цілями і принципами.

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою діє­здатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені, учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус дер-жавоподібних суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їхня міжнародна правосуб'-єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародно­го права здійснювати встановлені права й обов'язки.

До числа квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у даний час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що знаходяться під протектора­том суміжних держав, і Мальтійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжна­родно-правовий статус, їхня правоздатність визначала­ся відповідними міжнародними договорами. Так, відпо­відно до Віденського трактату 1815 року «вільним, не­залежним і цілком нейтралізованим» містом був про­голошений Краків (1815-1846 роки), Версальський мир­ний договір 1919 року наділив статусом «вільної дер­жави» Данциг (1920-1939 роки). Мирний договір з Іта­лією 1947 року передбачав створення «Вільної терито­рії Трієст», що так і не була створена, і її частини ввій­шли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипло­матичної історії свідчать про такі характерні риси їх­ньої міжнародної правосуб'єктності:

• вільні міста були похідними суб'єктами між­
  народного права, оскільки їхній статус визначався
  групою держав і фіксувався в укладеному цими
  державами договорі;

• реалізація міжнародних прав і обов'язків була
  опосередкована участю в цій діяльності держав-«фу­
  ндаторів» або міжнародної організації (Краків
  знаходився «під заступництвом» трьох держав — Росії,
  Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений «під захист»
  Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здій­
  снювалося Польщею; статус Трієста повинний був за­
  безпечуватися Радою Безпеки ООН);

• демілітаризація і нейтралізація вільного міста
  розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-
  правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося
  зведення військових споруд, створення військових баз,
  розміщення іноземних військових частин, залучення
  вільного міста у військові союзи.

Особливим статусом користувався Західний Берлін, що відповідно до чотирибічної угоди 1971 року між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією ставав спе­цифічним суб'єктом міжнародного права. Відповідно до цієї угоди західні сектори Берліна (розташовували­ся на території колишньої НДР) були об'єднані в особ­ливе і самостійне політичне утворення зі своїми орга­нами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Бер­ліна як і раніше не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Захід­ного Берліна була передана частина повноважень, на­приклад право на нормотворчу діяльність. Ряд право-мочностей здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних пи­тань. Так, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх зносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у між­народних зносинах. Інтереси населення Західного Бер­ліна в міжнародних відносинах представлялися і захи­щалися консульськими посадовими особами ФРН. Піс-

94

95

ля об'єднання Німеччини дію чотирибічної угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був оголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та іде­ологічним центром римсько-католицької церкви. Іс­торично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папсь­кої області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об'єднання Італії, папська держава припинила своє самостійне існування поряд з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини сто­лиці Італії — Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану належить три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Лате-рно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 км. км. У Ватикані знаходиться резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне насе­лення Ватикана складає біля 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Гла­ва держави — Папа Римський, котрому належить за­конодавча і судова влада. Виконавча влада належить уря­ду — Римській курії, у яку входять Державний секре­таріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністратив­не управління територією здійснює губернатор, при­значуваний папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається до­вічно колегією (конклавом) кардиналів католицької церкви з їхнього числа.

Правове положення Ватикана визначене Латерансь-кими угодами, підписаними між Італією і Святим пре­столом (так дотепер іменується в міжнародних догово­рах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом і був укладений з ініціативи глави фашист­ського уряду Б. Муссоліні, що після приходу до влади

_І

потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-пра­вовий статус держави «Місто Ватикан» визначений у такий спосіб: для забезпечення абсолютної і явної не­залежності Святому престолу, що гарантує явний суве­ренітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Свя­того престолу його повну власність, виняткову й абсо­лютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде приймати участі в «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закли­ком до миротворчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан користуєть­ся визначеними суверенними правами: має свою тери­торію, законодавство, громадянство (громадянами /під­даними/ Ватикана є біля 700 чоловік), квазівійськові сили (роту швейцарських гвардійців) і т.д.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті у бік зниження формального втручання церкви в полі­тичні та цивільні справи Італії (так, відповідно до ново­введень, католицизм уже не признається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базується на величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн. чоловік (у т.ч. 280 млн. — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і біля 5 млн. в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духівництво (1,7 млн. чоловік священнослужителів, 0,4 млн. свя­щеників), біля 2 тис. чернечих орденів, найбільш великими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францискан­ців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців.

Ватикан активно бере участь у міжнародних відно­синах, засновує в інших державах постійні представни-

96

97

цтва (представництво Ватикана є й в Україні), очолюва­ні папськими послами (нунціями або інтернунціями), активно бере участь у діяльності міжнародних органі­зацій, є членом ряду з них (МАГАТЕ, МСЕ, Всесвітній поштовий союз та ін.)> або виступає при них у якості постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бо­нус», що вступила у силу 1 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви у справах церкви (конкордати — Італійський конкордат /Латеранські угоди/, Польський конкордат та ін.). так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, що про­ходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра— це держава, що відносить себе до найбільш ранніх європейських демократій, що розташована на пі­вденному заході Європи між Францією й Іспанією. Пер­ші літописні згадки про Андорру належать до 805 року.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована офіційна назва держави — Принци­пат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення іс­панського епіскопа Урхельского (Іспанія) і французь­кого графа де Фуа (Франція) над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Франції. В даний час від імені Іспанії правління Андорри здійснює епіскоп міста Сео-де Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, що автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля На­варри, що згодом став королем Франції Генріхом IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі ма­ють рівні повноваження. Згідно статті 44 Конституції вони пов'язані зі «здійсненням арбітражу між публіч­ною владою та її інститутами і стримуванням їхньої діяльності». До 1993 року, знаходячись під подвійним

протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошо­ву данину Франції в розмірі 960 франків і єпископу Урхельському — 460 песет, а також останньому данина в натурі — 12 голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади фран­цузького й іспанського вікаріїв — представників пре­зидента Франції і епіскопа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в 1933 році було впроваджене загаль­не виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на рефе­рендумі, Андорра є суверенним парламентським кня­зівством, а фактично республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим го­лосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (поло­вина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найваж­ливішими парламентськими функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) між­народних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів і включає міністра зов­нішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що за­безпечують охорону суспільного порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повний сувере­нітет, є членом ООН, відповідно до підписаного Фран­цією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів), представ­ляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако — держава, розташована в пів­денній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточе­но із суші територією Франції і фактично знаходиться під протекторатом цієї держави. Саме князівство, те­риторія якого усього 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, що злилися: Монако, Монте-Карло і Кон-даміна. Столиця князівства — місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (біля 10 % населення країни), населення всієї країни складає біля ЗО тис. чоловік, із

котрих біля 6 тис. корінні жителі країни — монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є фран­цузька мова, тут поширені також монегаська, італій­ська, англійська мови.

В історичній ретроспективі Монако знаходилося під фактичним і юридичним протекторатом багатьох дер­жав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений фра-нко-монегаський договір, за яким признавалася політич­на незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави — князя Монако — була октра-рована (дарована) перша конституція Монако — так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-мо-негаському договорі від 17 липня 1918 року, знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако за­хист його незалежності і суверенітету і гарантує недо­торканність його території», а його міжнародні відно­сини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між двома урядами. Мало того, відповід­но до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Мона­ко (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою дер­жави є представник княжої династії Гримальді, що здій­снює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які оби­раються на 5 років шляхом загального, прямого і таєм­ного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо ж виявиться, що престол не зайнятий «через відсут­ність прямого або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією — ввійде в її склад на пра­вах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «су­веренною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Франці­єю». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино — держава, розташована в північно-схід­ній частині Апеннінського півострова, в оточенні терито-

рії Італії, що має територію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість із санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та США.

Сан-Марино — одна з найстаріших республік у Єв­ропі, заснована в 801 році, хоча перше нагадування про «республіку Сан-Марино» з'являється тільки в доку­ментах X століття. Функції глави держави й уряду (Дер­жавний конгрес) виконують 2 рівноправних капітана-регента, що обираються Великою генеральною радою (парламентом) із числа своїх членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до 30 вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. У Державний конгрес входять 10 міністрів, що одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами в 1906 році). З 1862 року Сан-Марино знахо­диться під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору сувере­нітет республіки носить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (має ходіння італійська ліра, із 1972 року республіка чеканить у нумізматичних цілях власну мо­нету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і вин­ний спирт, організовувати на своїй території радіо— те­лестанції, ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в роз­мірі 9 млрд. лір. Сан-Марино перебуває в митному і по­штовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.

При проведенні зовнішньої політики Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і неприєднання (не бере участь у військових і економічних угрупо­ваннях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європей­ського співробітництва в рамках СБСЄ-ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Ма­рино вступило в ООН.

Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суве­ренним утворенням. Його виникненню передувало створення в XII столітті в Палестині духовно-лицарського

100

101

ордена іоаннітів (госпитальєрів). Початковою резиден­цією ордену був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоан­ніти пішли зі Сходу і переїхали на остров Мальта, де з 1530 до 1798 роки функціонував створений ними Маль­тійський орден. З 1834 року після занепаду лицарсько­го острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим.

Офіційною метою ордена є добродійність, він підтри­мує дипломатичні відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Маль­тійського ордена є правовою фікцією.

Література:

1. Баймуратов М.А. Проблема международной пра­
   восубъектности органов местного самоуправления Укра­
   ины. — Одесса, 1996.

2. Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие,
   предмет и система международного права /Ю.А. Бас-
   кин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989.

3. Мартыненко А.П. Права народов в современном
   международном праве. — К., 1993.

4. Морозов Г.И. Международные организации: не­
   которые вопросы теории.— М., 1974.

5. Тункин Г.И. Теория международного права. — М.,
   1970.

6. Тункин Г.И. Международная правосубъектность
   (некоторые вопросы теории). — М., 1971.

7. Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенден­
   ции развития международной правосубъектности. —
   Казань, 1974.

8. Черкес М.Е. Международное право: Учебное по­
   собие. — Одесса, 1998.

9. Черниченко СВ. Теория международного права.
   В 2 т. Т.1. Современные теоретические проблемы. —
   М., 1999.

10. Шаповал В. Державний лад країн світу. — К.,
1999.

Розділ 5

ВИЗНАННЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття визнання

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мар­тене, міжнародне право «не може визнати, що дане сус­пільство існує, якщо воно не визнано державним зако­ном, або прийняти його за самостійний політичний ме­ханізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він/у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання — це односторонній добровільний акт дер­жави, у якому вона:

а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розгля­
дає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і
має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або

б) про те, що вважає владу, що затвердилася не
конституційним шляхом у державі або на частині
її території, достатньо ефективною, щоб виступати в
міждержавних відносинах у якості представника цієї
держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держа-

102

103

ва погоджується з відповідними змінами в міжнарод­ному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктно-сті. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на вста­новлення між державою, що визнає, і державою, що ви­знається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання. Визнання на практиці озна­чає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього ба­жання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утво­рення на колишній залежній території в результаті де­колонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і біль­ше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежно­сті, при соціальних революціях, а також при нелегітим-них засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтер­венції іншої держави — наприклад, «Турецької Респу­бліки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не ре­гламентується міжнародним правом. Воно здійснюєть­ся звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, ад­ресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на ос­нові акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманіт­них норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх на-

ступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюють­ся після визнання.

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

• конститутивна;

• декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнан­ня надає дестинатору (адресату) відповідну конститую-ючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здатність представляти су­б'єкта міжнародного права в міждержавних відноси­нах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному:

по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

по-друге, як показує практика, держави можуть існу­вати і вступати в ті або інші контакти з іншими держа­вами, а уряди, що прийшли до влади неконституцій­ним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжна­родного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Дру­гої світової війни, її прихильниками були Л. Оппен-гейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого по­ширення набула декларативна теорія, якої зараз при­тримується значна кількість вчених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не на­дає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить деклара­тивний (явочний) характер і спрямоване на встанов­лення стабільних, постійних міжнародних правовідно­син між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої дер­жави, але не створює її. Ф.Ф. Мартене писав, що «дер­жава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

105

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в між­народно-правових документах: стаття 9 Статуту Органі­зації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного жит­тя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом між­народного права такі утворення, що об'єктивно не мо­жуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), ви­знання набуває конститутивного або, точніше, квазіконс-титутивного характеру, надаючи видимість набуття яко­сті, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних про­цесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного спів­товариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли су­б'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнарод­ного співтовариства, це не може виключити його із сі­м'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних ор­ганізаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрід­не колективне визнання. Практика цієї міжнародної уні­версальної організації з даного питання дуже різнома­нітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єги­пет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Араб­ській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості но­вого члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із

106

Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифі­кований і його утворює, головним чином, група звичай­них міжнародно-правових норм, що регулюють усі ста­дії визнання нових держав і урядів, включаючи юриди­чні наслідки визнання. Інститут визнання носить ком­плексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі нор­ми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д.

2. Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнан­ня:

• de facto;

• de jure;

• ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життє­здатні. Воно може спричинити встановлення консуль­ських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економі­чні і культурні контакти, при відсутності повних кон­тактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої від­булося визнання de facto, вступає в міжнародні відноси­ни як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

107

Як правило, через якийсь час визнання de facto транс­формується у визнання de jure.

Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спри­чинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кор­доном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди всту­пають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але вод­ночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випад­ку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (США і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких ви­падках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

3. Види визнання

Види визнання розрізняють у залежності від дести-наторів визнання. Можна виділити традиційні види ви­знання (держав і урядів) і попередні або проміжні (ви­знання націй, сторони, що повстала або воює, організа­ції опору й урядів в еміграції /вигнанні/).

108

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держа­ва, що виникла в результаті революції, війни, об'єднан­ня або поділу держав і т.д. Основним критерієм ви­знання в даному випадку виступає незалежність визна­ної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встанови­лася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що вста­новився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній дер­жаві або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, вста­новлюють режим апартеїду, або вони створені в пору­шення принципу самовизначення.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання без­посередньо адресується йому.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в держа­ві. Історії міжнародного права відомі спеціальні докт­рини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктри­на Товара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Ес­тради), що сформувалися на початку XX століття в практиці держав американського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у статті 1 якої є зобов'язання урядів договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і Сальва­дору) не визнавати уряди, що можуть установитися в одній з п'яти країн у результаті державного переворо­ту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в кон­ституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перманентних революцій в іспано-американських країнах.

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністер­ства закордонних справ Мексики про визнання держав

109

від 27 вересня 1930 року, у якому закріплене положен­ня про те, що уряд Мексики інструктував своїх дипло­матичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те, що «Мексика не висловлюється з питання про надання визнання», тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практика, яка, крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить пози­тивну або негативну оцінку з питання про закономір­ність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнан­ня уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держа­ви вправі вирішувати питання про уряд і форму прав­ління і що повага суверенних прав є головним принци­пом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а) уряд здійснює дійсний контроль над більшою
частиною країни й ефективне керівництво нею;

б) у процесі приходу до влади нового уряду не

були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тим­часовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різно­манітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене

110

значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання de facto уряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його су­дової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання de jure нового уряду витікає або з визначе­ної заяви, або з позитивного факту, що однозначно по­казує наявність наміру надати це визнання (конклюдент-ні дії). При відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така прак­тика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити неза­конний характер фашистської окупації ряду європей­ських країн і позбавлення їхньої державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знай­шли захисток в інших країнах, або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комі­тет національного визволення, що очолювався генера­лом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великобританії).

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв:

а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б) наявності підпорядкованих такому уряду вій­
ськових формувань, що борються за визволення сво­
єї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з
чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною
Армією; армія Крайова Рада народова (у польського
уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що
воювала разом із Червоною Армією (у Люблинсько-
го уряду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман»,
що боролася разом із Червоною Армією, і військові
формування в Північній Африці у французького

УРЯДУ).

111

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втра­чає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є заходом, що носить тимчасовий і винятковий характер. В даний час такий вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнан­ня учасника міжнародно-правових відносин, що регу­люються законами і звичаями війни і виникають у зв'яз­ку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися зако­нів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фа­ктично трансформувалося в міжнародно-правовий ін­ститут визнання органів і організацій національно-ви­звольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї дер­жави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемокра­тичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньо­державних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять по­всталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повсталої сто­рони в громадянській війні полягає в тому, що в остан-

112

ньому випадку такий статус виникає у внутрішньодер­жавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що припускає менший об­сяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учас­никам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захистку, а держава, що дала захисток, зобов'я­зана їх розглядати як комбатантів (учасників військо­вих дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотри­муватися законів і звичаїв ведення війни.

Визнання в якості повсталої сторони в сучасній між­народно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

Література:

1. Баскин Ю.А., Фельдман Д.И. История междуна­
   родного права. — М., 1990.

2. Признание в современном международном праве
   /Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

113

Розділ 6

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і види міжнародного правонаступництва

Під міжнародним правонаступництвом розумієть­ся перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжна­родного права (правопопередника) до іншого (право­наступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

Правонаступництво вважається одним із найдавні­ших інститутів міжнародного права. Гуго Гроцій у своє­му трактаті «Про право війни і миру» увів поняття повного правонаступництва. Емерік де Ваттель у книзі «Право народів» відзначав, що держава-правонаступни-ця зобов'язана виплачувати борги іншим державам.

Правонаступництво виникає:

• при розпаді федерації;

• при інших територіальних змінах (розпаді дер­
  жави на дві і більше держави, злитті держав або вход­
  женні території однієї держави до складу іншої);

• при соціальних революціях;

• при розпаді колоніальної системи.
  Об'єктами правонаступництва можуть бути:

• територія;

• договори;

• державна власність;

• державні архіви;

• державні борги;

• членство в міжнародних організаціях.
  Існують такі види правонаступництва:

• повне — універсальне — коли до правонаступни­
  ка переходять усі права й обов'язки правопопередника
  (наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);

• неповне (часткове) — коли до правонаступника
  переходить частина прав і обов'язків або тільки права
  чи обов'язки (наприклад, Україна є частковим право­
  наступником СРСР з питаннь ядерної зброї);

• відсутність правонаступництва (tabula rasa —
  чиста дошка) — коли новий суб'єкт міжнародного права
  відмовляється від усіх прав і обов'язків правопоперед­
  ника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями
  по міжнародних договорах (після поділу англійським
  урядом у 1947 року Індії на 2 домініона — Індійський
  Союз і Пакистан — Індія оголосила про прийняття на
  себе всіх боргів, що належать території Пакистану, хоча
  обговорила можливість наступних регресних вимог до
  Пакистану).

Зважаючи на те, що основними суб'єктами міжнаро­дного права є держави, у міжнародному праві мова йде насамперед про їхнє правонаступництво. В даний час основні питання правонаступництва держав урегульо­вані в двох універсальних договорах: Віденській кон­венції про правонаступництво держав стосовно дого­ворів від 23 серпня 1978 року /далі: Віденська кон­венція 1978 року/ (Україна приєдналася до даної кон­венції 17 вересня 1992 року) і Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року /далі: Віденська конвенція 1983 року/ (Україна приєдналася до даної конвенції 17 листопада 1992 року). Ці конвенції поки що не набрали чинності, тому їхні норми застосовуються в якості міжнародних звичаїв.

114

115

2. Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів

Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступ­ництво тільки стосовно договорів, що укладені в писем­ній формі, і тільки лише між державами. У відношенні усних договорів і договорів між державами й іншими суб'єктами міжнародного права діють звичайні норми.

Конвенція закріплює такі правила правонаступниц­тва стосовно договорів:

а) у разі створення в результаті деколонізації нової
незалежної держави діє принцип tabula rasa («чистої
дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укла­
деними колишніми державами-метрополіями;

б) нова незалежна держава не зобов'язана збері­
гати який-небудь договір або ставати його учасни­
ком тільки тому, що в момент правонаступництва
цей договір був чинним у відношенні території —
об'єкта правонаступництва;

в) нова держава може стати учасницею будь-яко­
го багатостороннього договору, що був у силі для те­
риторії правонаступництва, шляхом повідомлення
про правонаступництво. Якщо до моменту правона­
ступництва держава-попередниця підписала договір
з умовою ратифікації, прийняття або затвердження,
правонаступник може стати учасником договору,
ратифікувавши, прийнявши або затвердивши його
(крім випадків несумісності участі правонаступни­
ка з об'єктами і цілями договору).

Якщо частина території держави стає частиною те­риторії іншої держави, стосовно цієї території:

а) договори держави-попередниці втрачають силу;

б) договори держави-правонаступниці набувають
сили, крім випадків, коли застосування цих догово­
рів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.
Двосторонній договір, що знаходиться в силі, у від­
ношенні території — об'єкта правонаступництва вва­
жається чинним і для держави-правонаступниці, якщо
нова держава домовилася про це з контрагентом або це
випливає з її поводження.

116

При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до право­наступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору.

При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника продовжують зна­ходитися в силі для правонаступника.

Про правонаступництво договорів робляться пись­мові повідомлення депозитарію договору і/або його уча­сникам.

3. Правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів

Віденською конвенцією 1983 року встановлені пра­вила правонаступництва стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів.

Відповідно до Конвенції державна власність — це майно, а також права й інтереси, що на момент правона­ступництва належали відповідно до внутрішнього пра­ва держави-попередниці, цій державі.

Державні архіви являють собою сукупність доку­ментів будь-яких давнини і роду, зроблених або набу­тих державою-попередницею у ході її діяльності, що належать державі на момент правонаступництва від­повідно до її внутрішнього права, і такі, що зберіга­ються під її контролем у якості архівів для різнома­нітних цілей.

Під державним боргом розуміється будь-яке фінан­сове зобов'язання держави стосовно іншої держави, між­народної організації або будь-якого іншого суб'єкта між­народного права, що виникло відповідно до міжнарод­ного права.

Перехід власності, архівів і боргів при правонаступ-ництві регулюється угодами між державою-попередни­цею і державою-спадкоємницею. При відсутності та­ких угод діють наступні правила:

а) При передачі частини території держави іншій

державі до правонаступника переходять:

117

• усе нерухоме майно, що знаходиться на відпо­
  відній території, а також рухоме майно, пов'язане з
  діяльністю держави на даній території;

• частина архівів, що стосується відповідної те­
  риторії і необхідна для її нормального управління;

• державний борг (у справедливій долі).

б) При створенні нової незалежної держави на
території держави-попередниці до держави-правона-
ступниці переходять:

• нерухоме майно, що знаходиться на її терито­
  рії, а також нерухомість, що належить державі-попе-
  редниці і знаходиться за кордоном. До правонаступ­
  ника переходить також рухоме майно, що знаходиться
  на території держави-попередниці;

• архіви, що належать її території, а також час­
  тина інших архівів, необхідних для нормального
  управління.

Державні борги до правонаступника не переходять.

в) При об'єднанні декількох держав в одну до пра­
вонаступника переходять: уся власність держав-по-
передників, їхні архіви і борги.

г) При відділенні частини території від держави
до правонаступника переходять:

• нерухоме майно, що знаходиться на даній те­
  риторії, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і
  частина іншого рухомого майна (у справедливій долі);

• частина архівів, що стосується даної території,
  а також інші архіви, необхідні для управління нею;

• державний борг (у справедливій долі).

д) При поділі держави, коли частини території
утворюють дві або декілька держав-правонаступниць,
до правонаступників переходять:

• нерухоме майно, що знаходиться на їх терито­
  рії, а також рухома власність, що належить їй;

• частина архівів, що стосується даної території,
  а також інші архіви, що мають безпосереднє відно­
  шення до неї;

• державний борг (у справедливій долі).

4. Правонаступництво України

в зв'язку з припиненням існування СРСР

Питання про правонаступництво стосовно договорів Союзу РСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР виступає в якості одного з най­важливіших наслідків припинення існування Радянсь­кого Союзу.

Україна в особі своїх вищих органів влади визначи­ла правонаступництво в тих випадках, коли в силу між­народного права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укла­дання відповідних міжнародних угод.

Одностороннім волевиявленням установлена безпе­рервність держави України, її територіальне наступни­цтво в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ закріплює існу­вання України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, діяльність її вищого представниць­кого органа, що має виключне право виступати від імені всього народу — Верховної Ради УРСР, на основі вер­ховенства Конституції.Тут же проголошувалися вста­новлення українського громадянства, територіальне вер­ховенство республіки на всій її території, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин.

У Декларації оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золо­тому запасі, що створений завдяки зусиллям народу Республіки.

Подальший розвиток ця тенденція одержала в Зако­ні України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступниц­тво». Відповідно до цього Закону:

• з моменту проголошення незалежності України
  вищим органом державної влади в Україні була її Вер­
  ховна Рада;

• до прийняття нової Конституції України діяла
  Конституція УРСР;

• закони й інші акти УРСР діяли на території Укра­
  їни за умови, якщо вони не суперечили законам Укра-

118

119

їни, прийнятим після проголошення незалежності України;

• органи держави, сформовані на основі Конститу­
  ції УРСР, діяли до створення органів держави на осно­
  ві Конституції України;

• державним кордоном України був її державний
  кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року;

• Україна підтверджувала свої зобов'язання по між­
  народних договорах, що були ратифіковані УРСР до про­
  голошення незалежності України, і проголошувала себе
  правонаступницею прав і обов'язків по договорах СРСР,
  що не суперечать Конституції України й інтересам Ре­
  спубліки;

• Україна не несла відповідальності по кредитних до­
  говорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року
  без згоди України;

• усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на мо­
  мент проголошення незалежності України на її тери­
  торії, ставали громадянами України.

При укладанні міжнародних договорів з різноманіт­них аспектів правонаступництва Україна виходила зі своїх національних інтересів.

Угода про створення Співдружності Незалежних Дер­жав від 21 грудня 1991 року містить гарантії держав-учасниць СНД з виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР. Водночас кожна держава СНД мала право підтвердити дію для себе того або іншого договору СРСР. Так, рі­шеннями 1992 року про участь держав-учасниць СНД у Договорі між СРСР і США про ліквідацію їхніх ра­кет середньої і меншої дальності 1987 року, у Договорі між СРСР і США про обмеження систем протиракет­ної оборони 1972 року держави-правонаступниці СРСР, у тому числі й Україна, підтвердили свою участь у цих договорах стосовно їхніх територій і з урахуванням їхніх національних інтересів.

Кожна з держав СНД, у тому числі й Україна, пого­дившись із тим, щоб членство СРСР в ООН було продов­жено Російською Федерацією, самостійно вступали (крім

120

України і Білорусії) в ООН, ставали учасницями різних міжнародних договорів.

Для рішення проблем правонаступництва і на осно­ві Меморандуму про порозуміння з питання правона­ступництва у відношенні договорів колишнього СРСР, що представляють взаємний інтерес 1992 року, Радою глав держав СНД 20 березня 1992 року була створена комісія з правонаступництва у відношенні договорів, що представляють взаємний інтерес, державної власно­сті, боргів і активів колишнього Союзу РСР, у рамках якої було підготовлено значне число угод між держа­вами колишнього СРСР (наприклад, Договір про право-наступництво стосовно колишнього державного боргу й активів Союзу РСР 1991 року, Угода глав держав-учасниць СНД про власність колишнього Союзу РСР 1991 року, Угода про розподіл усієї власності колиш­нього Союзу РСР за кордоном 1992 року, Декларація глав держав-учасниць СНД про міжнародні зобов'язан­ня в галузі прав людини й основних свобод 1993 року та ін.). Україна є учасницею більшості з цих договорів.

Так, 6 липня 1992 року між Україною, Вірменією, Бі­лорусією, Казахстаном, Киргизією, Молдавією, Російською Федерацією, Таджикистаном, Туркменістаном і Узбеки­станом була підписана Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Предметом угоди була вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території СРСР, що знаходилася у володінні, ко­ристуванні і розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Під вла­сністю, зокрема, розумілася: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими представництвами СРСР; інфраструктури СРСР за рубежем і прибуток від їхньої експлуатації; власність СРСР і прибуток від дія­льності юридичних осіб, що знаходилися під юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт із міжнародних угод СРСР та ін. Ця власність ділилася у відсотках — від 0,70 (для Туркменістану) до 61,34 (для Російської Федерації). Україна одержала 16,37 %. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви й Естонії склала 4,77 % і цією угодою не розглядалася.

121

У цей же день 1992 року між тими ж суб'єктами за участю України була підписана Угода про правонаступ-ництво стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР. Загальним принципом цієї угоди стало проголо­шення цілісності архівних фондів колишньої Російсь­кої імперії і Союзу РСР. Угодою передбачався перехід під юрисдикцію держав-учасниць СНД державних архівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього СРСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди ма­ють право на повернення тих фондів, що утворилися на їх території й у різний час виявилися за їхніми межа­ми. Крім того, передбачена можливість використання державами-учасницями на основі укладання спеціаль­них двосторонніх угод архівів, що знаходяться в розпо­рядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або одержання копій.

У 1992-1994 роках були укладені двосторонні уго­ди між Україною, з одного боку, і Азербайджаном, Вір­менією, Грузією, Казахстаном, Молдавією, Російською Фе­дерацією, Таджикистаном, Узбекистаном — з іншого, про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу й активів колишнього Союзу РСР.

Література:

1. Аваков М.М. Правопреемство освободившихся
   государств. — М., 1983.

2. Признание в современном международном праве
   /Под ред. Д.И. Фельдмана. — М., 1975.

3. Суверенітет України і міжнародне право /Відп.
   ред. В.Ц. Денисов, B.I. Євінтов. — К., 1995.

4. Тункин Г.И. Международная правосубъектность
   (некоторые вопросы теории). — М., 1971.

5. Черкес М.Е. Международное право: Учебное по­
   собие. — Одесса, 1998.

6. Черниченко СВ. Теория международного права.
   В 2 т. — Т.1. Современные теоретические проблемы. —
   М., 1999.

122

Розділ 7

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І САНКЦІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і підстави міжнародно-правової відповідальності

Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання його розпоряджень суб'єктами міжна­родного права для них наступає відповідальність. Отже, можливо стверджувати, що відповідальність суб'єктів міжнародного права є необхідною умовою й елементом визнання їх саме в якості таких суб'єктів.

Міжнародно-правова відповідальність — це юридич­ний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати на­слідки шкоди, заподіяної іншому суб'єкту міжнарод­ного права невиконанням або неналежним виконан­ням розпоряджень міжнародного права.

Невиконання або неналежне виконання міжнарод­но-правових розпоряджень виявляється в тому, що дер-жава-порушниця своїми діями порушила сформований міжнародний правопорядок або своїми діями заподія­ла шкоду іншій державі.

Зміст правовідносин міжнародно-правової відповіда­льності полягає в осуді правопорушника й в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідкі пра­вопорушення. Суб'єктами міжнародно-правової відпо­відальності можуть бути тільки держави. Фізичні і самостійні юридичні особи не несуть такої відповідаль-

123

ності за звичайні правопорушення, оскільки в цих випадках відповідальність є цивільно-правовою.

Слід мати на увазі, що на практиці поведінка су­б'єктів міжнародного права виражається в діях їхніх органів і посадових осіб, що виступають саме в цій яко­сті. Але держава за їхні дії відповідає в повному обсязі й, у принципі, всім національним надбанням. Отже, у сфері міжнародно-правової відповідальності держава розуміється як єдине ціле, незалежно від того, який її орган, посадова або інша уповноважена особа вчинили діяння, що кваліфікується як правопорушення. Причо­му дії посадових осіб спричиняють відповідальність для держави незалежно від того, чи діяли ці особи в межах своїх повноважень або вийшли за ці межі. Але якщо особа діяла як приватна, держава за її дії відповідаль­ності не несе, хоча ця особа займає певну державну по­саду, носить певний титул або звання. Прикладом тут може слугувати поведінка особи, яка має дипломатич­ний ранг, що, знаходячись на відпочинку в третій дер­жаві, допустила образливі висловлення щодо глави цієї держави. У цьому випадку вона може відповідати лише як приватна особа, за поведінку котрої її держава від­повідальності не несе.

Підставами міжнародно-правової відповідальності є передбачені нормами міжнародного права об'єктивні і суб'єктивні ознаки. Розрізняють такі підстави між­народно-правової відповідальності:

• юридичні;

• фактичні;

• процесуальні.

Під юридичними підставами розуміють міжнарод­но-правові зобов'язання суб'єктів міжнародного публіч­ного права, відповідно до яких те або інше діяння вва­жається міжнародним правопорушенням. Слід врахо­вувати, що при міжнародному правопорушенні пору­шується не сама норма міжнародного права, а зобов'я­зання суб'єктів додержуватися її розпорядження, що містить міжнародне правило поведінки. Тому перелік

джерел юридичних основ відповідальності є більш ши­роким, ніж коло джерел міжнародного права. Юридичними підставами відповідальності є:

• міжнародний договір;

• міжнародний порядок;

• рішення міжнародних судів і арбітражів;

• резолюції міжнародних організацій (наприклад,
  статті 24 і 25 Статуту ООН установлюють юридичну
  відповідальність для всіх держав-членів ООН рішень
  Ради Безпеки ООН);

• односторонні міжнародно-правові зобов'язання
  держав, що встановлюють юридично обов'язкові прави­
  ла поведінки тільки для держави, що взяла такі зобо­
  в'язання, (у формі нот, заяв, декларацій і т.д.).

Фактичною підставою міжнародно-правової відпо­відальності є саме міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія або бездіяльність) суб'єкта міжнародного права (його органів або посадових осіб), що порушують міжнародно-правові зобов'язання.

Під процесуальними підставами міжнародної від­повідальності розуміють процедуру розгляду справ про правопорушення і порядок притягнення винних суб'єк­тів до відповідальності. В одних випадках такий про­цесуальний порядок детально регламентований і закріп­лений у міжнародно-правових актах, в інших — його вибір залишений на розсуд органу, що застосовує міри відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність є найстарі­шим інститутом міжнародного права. Його норми і принципи носять в основному характер міжнародного порядку, хоча деякі з них підтверджені в міжнарод­них нормах.

Незважаючи на це, питання відповідальності в між­народному праві ще не кодифіковані. Вперше питання про це виникло у 1930 році, коли під егідою Ліги Націй була скликана міжнародна конференція з питання від­повідальності держав, у випадку заподіяння шкоди осо­бистості або майну держави. Але її підсумки виявили­ся безрезультатними, тому що в ході конференції між

124

125

державами виникли серйозні розбіжності. У 1953 році була прийнята відповідна резолюція Генеральної Асам­блеї ООН, на базі якої передбачалося розробити в рам­ках ООН багатосторонню конвенцію про відповідаль­ність держав. Комісія ООН з прогресивного розвитку і кодификації міжнародного права призначила з цього питання спеціального доповідача, що, проте, не виконав своєї місії.

Тому Комісією був призначений інший спеціальний доповідач — італійський професор Р. Аго, який діяв більш успішно. Протягом 1969-1980 років їм було по­дано 8 доповідей, що пізніше були покладені Комісією в основу частини 1 Проекту статей про відповідальність держав «Походження міжнародної відповідальності». З 1981 року комісія працює над частинами 2 і 3 проек­ту статей «Зміст, форми й обсяг міжнародної відповіда­льності» і «Здійснення міжнародної відповідальності та врегулювання спорів».

Відповідно до прийнятих Комісією в 1984 році в по­передньому порядку статей:

• усяке протиправне міжнародне діяння держави
  спричиняє міжнародно-правову відповідальність дер­
  жави;

• діяння держави може бути кваліфіковане як між­
  народно-правове лише на підставі міжнародного права;

• порушення державою міжнародного зобов'язан­
  ня в наявності лише в тому випадку, коли поводження
  або діяння цієї держави не відповідають тому, що ви­
  магає від нього зазначене зобов'язання, поза залежніс­
  тю від того, чи носить воно звичайний або договірний
  характер.

Крім того, безсумнівною перевагою проекту статей про відповідальність держав постало встановлення двох видів відповідальності держав:

а) за правомірні дії — що включає обов'язок від­шкодувати матеріальний збиток, заподіяний у резуль­таті дій, що не порушують норми міжнародного пра­ва, причому тільки в тому випадку, якщо таке від-

шкодування передбачається спеціальним міжнарод­ним договором (абсолютна відповідальність);

б) за неправомірні дії — що включає обов'язок суб'єкта міжнародного права ліквідувати шкоду, за­подіяну іншому суб'єкту, у результаті порушення міжнародно-правового зобов'язання. У плані кодифікаційних процесів у сфері міжнарод­ної відповідальності держав становить інтерес інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН — підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, що проводилася з 1947 до 1954 років і відновилася в 1982 році.

Міжнародно-правова відповідальність признається одним із загальновизнаних принципів міжнародного права, тобто практично виступає основою загального між­народного права і міжнародного правопорядку. Згадки про міжнародну відповідальність містяться в ряді най­важливіших міжнародних документів основного хара­ктеру, зокрема в Декларації про принципи міжнарод­ного права, що стосуються дружніх відносин між дер­жавами, від 24 жовтня 1970 року, де закріплюється, що агресивна війна є злочином проти миру, що спричиняє відповідальність з міжнародного права. Заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року також містить положен­ня, що згадують про міжнародну відповідальність дер­жав. Деякі питання про відповідальність держав одер­жали свою кодифікацію. Вони були врегульовані уго­дами, частіше всього двосторонніми або багатосторонні­ми на регіональному рівні.

2. Поняття міжнародного правопорушення

Міжнародне правопорушення являє собою складне пра­вове явище. З юридичної точки зору, в якості міжнаро­дного правопорушення розглядається міжнародно-про­типравне діяння суб'єкта міжнародних правовідносин, у

126

127

якому є ознаки (елементи) складу міжнародного право­порушення.

Міжнародне правопорушення характеризують такі

основні ознаки:

• міжнародна суспільна небезпека;

• протиправність;

• причинно-слідчий зв'язок між протиправним ді­
  янням і шкідливими наслідками, що наступили;

• карність.

Міжнародна суспільна небезпека — це здатність міжнародного правопорушення заподіяти шкоду (завда­ти шкоди) відносинам і об'єктам, що охороняються між­народним правом.

Протиправність правопорушення обумовлена пору­шенням правил поведінки, закріплених у міжнародно-правових зобов'язаннях держав, чим порушуються пра­ва інших суб'єктів.

Причинно-слідчий зв'язок є найважливішою озна­кою правопорушення, тому що саме вона дозволяє з'я­сувати, що причиною нанесеної шкоди є міжнародне пра­вопорушення. Якщо це не вдасться з'ясувати або вияв­ляється інша причина, відповідальність даного суб'єк­та не наступає.

Карність є правовим наслідком, закономірним ре­зультатом правопорушення. Признаючи певні діяння правопорушеннями, суб'єкти міжнародного права вста­новлюють можливість притягнення правопорушника до міжнародно-правової відповідальності.

У міжнародному правопорушенні, подібно внутріш­ньодержавному, виділяється склад міжнародного пра­вопорушення, що являє собою сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, на підставі яких порушники залу­чаються до відповідальності. Проте слід враховувати, що елементи складу міжнародного правопорушення не завжди ідентичні таким елементам у внутрішньодер­жавному праві.

До складу міжнародного правопорушення входять: — об'єкт міжнародного правопорушення — це ті бла­га матеріального або нематеріального характеру, на які

зазіхає міжнародне правопорушення (міжнародний пра­вопорядок, система міжнародних відносин, що склала­ся, права і свободи людини, інші зазіхання на міжнарод­ний правопорядок, установлені міжнародними зобов'я­заннями);

• об'єктивна сторона міжнародного правопорушен­
  ня — вона виявляється у вигляді діяння суб'єкта між­
  народних відносин, який порушує міжнародно-правові
  зобов'язання, що спричиняє міжнародно-правову відпо­
  відальність. Як і у внутрішньодержавному праві діян­
  ня міжнародно-протиправного характеру може виража­
  тися зовні у формі як дії (активне поведінка правопо­
  рушника), так і у формі бездіяльності (невиконання
  суб'єктом обов'язку вчинити яку-небудь дію);

• суб'єктами міжнародного правопорушення, як уже
  відзначалося, можуть виступати тільки держави. Деякі
  автори відносять до числа суб'єктів міжнародного пра­
  вопорушення інших суб'єктів міжнародного права,
  зокрема міжнародні організації або інші підприємства,
  організації і навіть окремих індивідів, що вчинили між­
  народно-протиправні діяння. На цій підставі вони роз­
  ширюють коло міжнародних правопорушень, про що
  більш докладно буде говоритися нижче.

Вважається, що при вчиненні міжнародного право­порушення зазначеними суб'єктами, за винятком між­народних організацій, в остаточному підсумку відпові­дальність усе ж буде нести держава:

а) держава буде нести міжнародну відповідаль­ність за дії свого законодавчого органу у разі прийн­яття останнім закону або іншого нормативного акту, що йде врозріз із міжнародними зобов'язаннями да­ної держави (наприклад, при обнародуванні законо­давчого акту про одностороннє обмеження прав іно­земців, що знаходяться на території цієї держави), або неприйняття закону або іншого нормативного акту, необхідного для виконання її міжнародного зобов'язання (міжнародна відповідальність у цьому випадку наступить тільки у разі, якщо це заподіяло моральну або матеріальну шкоду);

129

128

б) держава найбільш часто несе міжнародну від­
повідальність за діяння своїх виконавчих органів (мі­
ністерств і відомств, армійських і поліцейських під­
розділів, прикордонних і спеціальних служб, навіть
за дії органів нижчої ланки виконавчої влади);

в) міжнародна відповідальність держави може
мати місце і внаслідок порушення її міжнародних
зобов'язань діяннями органів судової влади. Звісно
ж, питання відповідальності держави за дію своїх
судових органів є дуже складним, адже загальновідо­
мо, що невід'ємною рисою суверенної і демократич­
ної держави є повага незалежності і самостійності
судової влади. Але не слід забувати і те, що, незважа­
ючи на свою незалежність від інших гілок єдиної
державної влади і підпорядкування тільки закону,
суди є органами держави, тому їхнє поводження роз­
глядається в міжнародній практиці як поводження
самої держави;

г) держава несе міжнародну відповідальність за
протиправне поведінку її адміністративно-територі­
альних одиниць і організацій, уповноважених вико­
нувати державно-владні функції (мається на увазі
діяння її посадових осіб). Причому держава не може
ухилитися від відповідальності, посилаючись на ті
обставині, що відповідно до внутрішнього законодав­
ства ці дії не слід було чинити або слід було вчини­
ти іншим чином. Недарма в статті 27 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів 1969
року закріплене положення, відповідно до котрого
держава «не може посилатися на положення свого
внутрішнього права в якості виправдання для неви­
конання нею договору»;

д) держава несе міжнародно-правову відповідаль­
ність, якщо її фізична особа, що не володіє офіцій­
ним державним статусом, своїми діями зазіхає на
права й інтереси іншої держави, що охороняються
міжнародним правом, — за незабезпечення захисту
цих прав та інтересів (замах на честь і гідність, жит­
тя і здоров'я представників іноземної держави, на честь

і гідність іноземної держави, образа її прапора і герба, напад на її дипломатичне представництво та ін.). Тут слід мати на увазі, що відповідальність держави наступає не за самі дії фізичних осіб, а за невиконан­ня своїх зобов'язань із забезпечення прав і закон­них інтересів іноземної держави на своїй території, що стало можливим у результаті бездіяльності державних органів та їхніх посадових осіб, поклика­них захищати ці права й інтереси. У відношенні відповідальності міжнародних органі­зацій, зокрема міжнародних міжурядових організацій, слід зазначити, що доктрина і практика міжнародного права виходять із того, що міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права є і суб'єктами міжнарод­но-правової відповідальності. Проте в силу того, що міжнародні організації є досить молодим суб'єктом міжнародного права, проблема їх міжнародно-правової відповідальності знаходиться в стадії розробки.

Водночас у доктрині складається думка, що міжна­родна відповідальність міжнародної організації грун­тується на її правосуб'єктності і безпосередньо випли­ває з неї. Ця відповідальність носить специфічний ха­рактер, її обсяг і межі неоднакові, тому що вони зале­жать від обсягу правосуб'єктності і природи міжнарод­них організацій.

Відповідальність міжнародної організації може ви­никнути у разі порушення її органами і посадовими особами як статутних положень організації (внутріш­нього права організації), так і загальних норм міжна­родного права. Не знімається питання про відповідаль­ність міжнародної організації і при порушенні нею (її органами) норм внутрішньодержавного права.

В даний час у ряді міжнародних договорів містяться певні положення про відповідальність міжнародних ор­ганізацій. Так, наприклад, стаття 57 Статуту ООН пе­редбачає відповідальність спеціалізованих установ ООН у відповідних галузях (економічній, соціальній, культу­ри і т.д.). У відповідності зі статтями V і XII Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну

130

131

космічними об'єктами, 1972 року, міжнародна органі­зація, що здійснює або організує запуск космічного об'­єкта, відповідає за будь-яку заподіяну цим об'єктом шкоду. При цьому несуть відповідальність і держави, що беруть участь у такій організації, — суб'єктивна сторона міжнародного правопорушення полягає у від­ношенні правопорушника до вчиненого ним діяння і його наслідків і виявляється у формі провини. Проте в міжнародній доктрині у відношенні провини єдина думка відсутня. Слід зазначити, що й у міжнародній практиці і доктрині склалася думка, що будь-яка міжнародно-протиправна поведінка держави винна.

Водночас деякі вчені думають, що суб'єктивна сторо­на міжнародного правопорушення може виражатися як у формі наміру, так і у формі необережності. Але між­народна доктрина, як правило, не використовує розпо­діл наміру на прямий і непрямий, а необережності — на злочинну недбалість і злочинну самовпевненість. Тому в міжнародних конвенціях дуже часто викорис­товують терміни «навмисне», «переднавмисне» і т.д. Більш того, деякі склади міжнародних злочинів сконс­труйовані таким чином, що суб'єктивна сторона як обо­в'язковий елемент складу правопорушення в них від­сутня. Мова йде про так звану «відповідальність неза­лежно від провини», зокрема про відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (на­приклад, зброєю масового знищення, повітряними си­лами, космічними об'єктами, ядерними об'єктами і т.д.).

3. Види міжнародних правопорушень

У доктрині і практиці міжнародного права міжна­родні правопорушення не мали чіткого розподілу на види або групи на різних підставах, хоча деякі спроби їхнього виділення починалися. Так, наприклад, у Де­кларації глав союзних держав від 24 травня 1915 року, прийнятій з ініціативи Росії в зв'язку з геноцидом вір-

менів у турецькій Османській Імперії, це діяння квалі­фікувалося як «злочин проти людства і цивілізації». До другої половини XX сторіччя міжнародна доктрина починає підрозділяти міжнародно-протиправні діяння держав на злочини і правопорушення. За проектом Комісії міжнародного права до міжнародних злочинів належать такі міжнародно-протиправні діяння, які по­рушують міжнародні зобов'язання, що є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнарод­ним співтовариством у цілому (наприклад, агресія, апа­ртеїд, геноцид, рабство, расизм, найманство та ін.).

Слід зазначити, що нормативне визначення поняття «міжнародний злочин» одержало шляхом закріплен­ня в Статуті Міжнародного Військового Трибуналу, що є невід'ємною частиною Угоди між СРСР, СІЛА, Велико­британією і Францією про судове переслідування і по­карання головних військових злочинців європейських країн осі від 8 серпня 1945 року. У ньому міститься перелік міжнародних злочинів, за вчинення яких пе­редбачається міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб, що, діючи в інтересах європейських кра­їн осі індивідуально або в якості членів організації, вчи­нили ці злочини.

Подальший розвиток поняття «міжнародний злочин» одержало у статті І Конвенції про попередження зло­чину геноциду і покарання за нього 1948 року; статті І Конвенції про незастосування терміну давнини до вій­ськових злочинів і злочинів проти людства 1968 року; статті І Конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року; статті 5 Визначення аг­ресії, затвердженому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року. У цей же історичний період намічається тенденція до визнання в якості між­народного злочину застосування державою першою ядерної зброї.

Всі інші протиправні діяння Комісія міжнародного права запропонувала вважати міжнародними правопо­рушеннями.

132

133

Комісія висловила також попередню думку про нас­лідки зазначеного розподілу міжнародно-правових ді­янь: у разі злочинів суб'єктом пред'явлення претензії до правопорушника може виступати будь-яка держава або група держав, а у випадку правопорушення— тіль­ки безпосередньо постраждала держава.

Претензія може бути пред'явлена державі у вигля­ді зобов'язання провини або відповідно до термінології Комісії міжнародного права — «у вигляді присвоєння державі поведінки, що представляє собою порушення міжнародного зобов'язання, коли в наявності є основні ознаки міжнародного правопорушення».

Слід зазначити, що, незважаючи на двовидовий роз­поділ міжнародних правопорушень, початий Комісією ООН з міжнародного права, у сучасній міжнародній практиці і доктрині розрізняють три види міжнарод­них правопорушень, що визначаються за суб'єктною і суб'єктивною сторонами складу таких правопорушень:

1. Міжнародні злочини;

2. Злочини міжнародного характеру;

3. Інші міжнародні правопорушення (міжнародні
   делікти).

Розглянемо диференціальні відмінності цих видів міжнародних правопорушень за суб'єктами їх вчинен­ня, зв'язком правопорушень із державою і формами відповідальності.

Міжнародні злочини — це злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпе­чення життєво важливих інтересів міжнародного спів­товариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини:

• здійснюються державами, посадовими особами дер­
  жав, що використовують механізм держави в злочин­
  них цілях, а також рядовими виконавцями;

• здійснюються в безпосередньому зв'язку із дер­
  жавою;

• зазіхають на міжнародний мир і безпеку,

• загрожують основам міжнародного правопорядку;

— спричиняють відповідальність держави як суб'єкта
міжнародного права і персональну кримінальну відпо­
відальності виконавців, що наступає в рамках міжнарод­
ної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (націо­
нальної) юрисдикції.

Під злочином міжнародного характеру розуміють ді­яння фізичної особи, що посягає на права й інтереси двох або декількох держав, міжнародних організацій, фізич­них і юридичних осіб. До таких злочинів належать: захоплення заручників; зазіхання на осіб, що користу­ються міжнародним захистом; підробка грошових зна­ків; незаконне захоплення повітряних суден та ін.

Злочини міжнародного характеру:

• торкаються інтересів двох або декількох держав,
  юридичних осіб і/або громадян;

• здійснюються окремими фізичними особами поза
  зв'язком із політикою держави;

— спричиняють персональну відповідальність пра­
вопорушників у рамках національної юрисдикції.

Міжнародні делікти визначаються за залишковим принципом, до них належать правопорушення, що не ввійшли в перші дві групи. Таким же чином їх визна­чала і Комісія з міжнародного права. До них належать: порушення державою своїх односторонніх зобов'язань; невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів; порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основного значення, і т.д.

Міжнародні делікти:

• не носять характеру злочинів і не мають суспіль­
  ної небезпеки міжнародних злочинів і злочинів міжна­
  родного характеру;

• можуть здійснюватися будь-якими суб'єктами
  міжнародних правовідносин, що порушують положен­
  ня розпоряджень міжнародно-правових норм;

• спричиняють відповідальність суб'єктів, що може
  виражатися у формі самообмежень, які випливають у
  результаті офіційного визнання протиправності пове­
  дінки суб'єкта.

134

135

4. Види і форми відповідальності

Існує два види міжнародно-правової відповідально­сті держав: політична і матеріальна. Деякі автори поділяють таку відповідальність на матеріальну і не­матеріальну, виходячи з того, що міжнародно-правова відповідальність завжди буде виступати в політичній формі.

Політична відповідальність, як правило, супровод­жується застосуванням у відношенні держави-поруш-ниці примусових заходів і сполучається з матеріальною відповідальністю.

Найбільш поширеними формами політичної відпо­відальності є: сатисфакція, ресторація, різноманітні форми обмежень суверенітету (наприклад, призупинен­ня членства або виключення із міжнародної організа­ції), декларативні рішення.

Сатисфакція (задоволення) як форма політичної від­повідальності припускає обов'язок держави-правопоруш-ниці надати задоволення не матеріального характеру, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну честі і гідно­сті іншої держави.

Сатисфакція може виявитися в таких діях держави-деліквента (винного суб'єкта, що зобов'язаний відшко­дувати шкоду, заподіяну правопорушенням):

• офіційне вираження жалю або співчуття;

• приношення вибачень;

• приношення запевнень у тому, що подібні акції
  не повторяться в майбутньому;

• карне покарання винних осіб;

• видання нормативного акту з визнанням своєї
  провини з тим, щоб подібні дії не повторювалися в
  майбутньому;

• посилання спеціальної делегації в ображену
  державу;

• вшанування постраждало! держави шляхом
  підняття прапора постраждало! держави в столиці
  держави-деліквента, або віддання їй честі військовим
  формуванням з артилерійським салютом або вико-

136

нанням її державного гімну, або сполученням того

й іншого і т.п.

Застосування певних видів сатисфакцій залежить від заподіяної шкоди і конкретної політичної ситуації.

Ресторація — це такий вид політичної відповідаль­ності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану (статуса-кво) і виконування ним усіх несприятливих наслідків цього. Прикладом рестора­цій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат.

Обмеження суверенітету держави може виступати в різних формах. Класичним прикладом цього виду відповідальності, застосовуваного в комлексному виді, можуть слугувати засоби, прийняті у відношенні фа­шистської Німеччини за підсумками Другої світової війни. Німеччина, зокрема, не тільки позбавилася знач­ної частини своєї території, але на частині, що залиши­лася, був установлений режим повоєнної окупації. Була зроблена демілітаризація країни, її збройні сили були розпущені; ряд державних інститутів був ліквідований, деякі з них були визнані злочинними; до кримінальної відповідальності були притягнуті вищі посадові особи Німеччини, а також службовці злочинних організацій і військові злочинці.

Декларативні рішення виражаються у формі рішен­ня міжнародного судового органу або організації, що ви­знають будь-яке діяння міжнародним правопорушенням. Матеріальна відповідальність наступає в зв'язку з порушенням державою своїх міжнародних зобов'язань, пов'язаних із заподіянням матеріальної шкоди, і по­кликана покласти на винну державу обов'язок загла­дити цей збиток, заподіяний правопорушенням.

Матеріальна відповідальність може бути виражена у формі репарації, реституції і субституції.

Під репараціями (від лат. reparatio— відновлен­ня) — розуміють відшкодування державою-поруш-ницею заподіяної нею шкоди.

Історично свій початок репарації беруть від інститу­ту контрибуцій, що успішно існували в міжнародному

137

праві з глибокої давнини і до кінця XIX сторіччя і носили характер данини. У їхню основу було покладе­не «право переможця», тому контрибуції як грошові суми, що виплачувалися переможцю переможеною дер­жавою, не були пов'язані з заподіяним збитком. Вже в той період контрибуції вважалися формою відверто­го грабежу населення переможеної держави. З метою обмеження таких негативних явищ були розроблені статті 47-51 Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, що обмежували стягнення контрибуцій. Проте і під час Першої і Другої світових війн ці статті грубо порушувалися. При розробці Вер­сальского мирного договору 1919 року країни Антанти були змушені формально відмовитися від контрибуцій, замінивши їх репараціями. Контрибуції заборонені су­часним міжнародним правом. Фактично, на зміну кон­трибуцій прийшли усі форми матеріальної відповідаль­ності держав, застосовувані в даний час.

Якщо при сплаті контрибуцій, що носили неправо­мірний характер, нанесений збиток ніяким чином з ними не зв'язувався, такого збитку взагалі могло не бути, то при сплаті репарацій, що завжди мають право­мірний характер, потрібно, щоб збиток, заподіяний по­терпілій державі, був доведений.

При репарації відшкодування матеріального збитку відбувається як у грошовій формі, так і в натуральній: товарами, послугами та ін.

Реституція являє собою відшкодування правопоруш­ником матеріального збитку в натурі (повернення не­правомірно захопленого майна: того ж самого — конк­ретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткуван­ня заводів та ін.).

Різновидом реституції виступає субституція — за­міна неправомірно знищеного або ушкодженого майна однорідним майном.

138

5. Обставини, що виключають відповідальність держав

Відповідно до загальних принципів міжнародної від­повідальності держав усяке міжнародно-правове діян­ня держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї держави. Міжнародно-правове діяння буде завжди в на­явності, якщо держава своїм поводженням порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому правильно слід оціни­ти позицію, що склалася в доктрині міжнародного пра­ва, відповідно до якої з цих основних принципів не може бути будь-яких винятків доти, поки міжнародне зобо­в'язання дійсне для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному етапі вико­нанню державою своїх зобов'язань, у тому числі з вико­нання їх у строк, або обумовлюють їх невиконуваність. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держави, через те, що тут відсутнє про­типравне діяння держави.

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, ви­значатися нормами міжнародного права. У цьому від­ношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключа­ють відповідальність держав. До таких обставин на­лежать:

• згода держави;

• відповідні заходи у відношенні міжнародно-про­
  типравного діяння;

• форс-мажор і непередбачений випадок;

• лихо;

• стан необхідності;

• самооборона.

У відношенні обставини, що носить найменування «згода держави», стаття 29 Проекту говорить:

«Правомірним способом дана згода держави на вчи­нення іншою державою певного діяння, що не відпові-

139

дає зобов'язанню останньої у відношенні першої дер­жави, виключає протиправність цього діяння, оскільки це діяння знаходиться в межах вищевказаної згоди». Наприклад, введення іноземних військ на територію держави звичайно розцінюється як серйозне порушен­ня суверенітету держави, а найчастіше, як акт агресії. Проте така дія не буде визнана такою, якщо вона здій­снена на прохання або за згодою держави (прикладом тут може слугувати введення індійських військ на те­риторію Шрі-Ланки в 1987 році за взаємною згодою для боротьби проти угруповання ТОТІ).

Отже, така згода фактично є міжнародною угодою, що виникає між управочиненим і зобов'язаним суб'єк­тами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому конкретному ви­падку.

Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при наявності таких умов:

• згода держави повинна бути міжнародно-право­
  мірною;

• згода повинна бути ясно вираженою, а не такою,
  що припускається;

• згода повинна передувати вчиненню дії;

• діяння, на вчинення якого отримана згода, повин­
  но відбуватися в межах узгоджених його умов, що сто­
  суються місця, часу, засобів і інших обставин діяльнос­
  ті зобов'язаної держави.

Проте міжнародне право пред'являє певні вимоги і до управочиненої держави, що дає згоду:

• управочинена держава вправі давати згоду на ді­
  яльність іншої держави тільки в межах своєї території,
  а також стосовно до своїх суверенних прав і юрисдик­
  ції, що діють в межах недержавної території (континен­
  тальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите
  море і т.д.);

• згода управочиненої держави не може бути дана
  на вчинення дій, що суперечать імперативним нормам
  міжнародного права (наприклад, згода на використан-

ня своєї території для вчинення агресії у відношенні третьої держави). Під відповідними заходами стосов­но міжнародно-протиправного діяння, що виключають відповідальність держави, стаття ЗО Проекту розуміє дії держави, викликані протиправними діями іншої дер­жави. Таким чином, дії держави стосовно держави-пра-вопорушника, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сто­рони. Мова, таким чином, йде про закономірні «відпо­відні заходи» — санкції, що будуть розглянуті в наступ­ному розділі цієї глави. Такі заходи можуть бути за­стосовані не тільки потерпілою державою, але також за її дорученням компетентною міжнародною організаці­єю (ООН, відповідною регіональною організацією).

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо дія­льність держави була викликана форс-мажором (непе­реборною силою) або непередбаченим випадком (непе­редбаченими зовнішніми подіями).

Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чіткої і ви­значеної різниці між ними. Стосовно цих подій перед­бачається, що вони не дозволили державі діяти належ­ним чином — відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або зрозуміти, що її поводження не відпо­відає цьому зобов'язанню.

При форс-мажорі і непередбаченому випадку мова може йти про ситуації, викликані явищами природи (зе­млетрус, повінь, епідемія, епізоотія і т.д.) або діяльністю людей. В умовах таких ситуацій держава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'­єктивної неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам свого міжнародного зобов'язання, або встано­вити, що дана її поведінка не відповідає необхідному. Слід зазначити, що форс-мажор як підстава для звіль­нення від відповідальності передбачений, наприклад, у статті 18 Конвенції ООН з морського права 1982 року. Ситуація крайнього лиха (стаття 32 Проекту) дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим випадком,

вона передбачає виключення протиправності діяння дер­жави, якщо суб'єкт поведінки, що представляє дану дер­жаву, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей. Таким чином, дії суб'єкта поведінки, що представляє дану державу в ситуації крайнього лиха, тобто дії орга­ну або особи, що присвоюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які піддаються надзвичайній не­безпеці.

Найбільш яскравим прикладом зазначеної ситуа­ції є дії капітана морського судна, яке терпить лихо, з укриття від шторму в іноземному порту, що чиняться без відповідного на це дозволу. У цьому випадку фор­мально має місце порушення меж іншої держави, проте ці дії відбулися в силу виняткових обставин.

Лихо як обставина, що виключає відповідальність дер­жави, передбачено, наприклад, у статті 98 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід, проте, мати на увазі, що держава усе ж буде відповідати, якщо вона сама сприяла виникненню си­туації крайнього лиха або якщо її поведінка, про яку йде мова, могла викликати більш тяжке лихо. Напри­клад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що потерпів серйозну аварію, може викликати ядерний вибух у порту іншої держави, де він намага­ється укритися і провести необхідний ремонт. У цьому випадку під загрозу буде поставлене життя величезної кількості людей і виникнуть найтяжчі наслідки. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути звільнена від відповідальності.

Стан необхідності (стаття 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави. Правова регламентація такої ситуа­ції в пункті 1 зазначеної статті виглядає таким чином: «Держава не може посилатися на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобо­в'язанню, за винятком тих випадків, коли:

142

а) це діяння було єдиним засобом захисту суттє­
вого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої

загрози і

б) це діяння не завдало серйозної шкоди суттєво­
му інтересу держави, у відношенні якого існує зазна­
чена обставина».

Слід мати на увазі, що посилання держави на край­ню необхідність правомірні лише при наявності ряду одночасно діючих умов:

• абсолютно винятковий характер ситуації, на яку
  посилається держава;

• неминучість характеру небезпеки, що загрожує
  життєво важливим інтересам держави і його насе­
  лення:

• неможливість усунути таку небезпеку іншими

засобами;

— в обов'язковому порядку тимчасовий характер
дії, обмежений рамками періоду небезпеки.

Пункт 2 статті 33 Проекту містить вказівку на ви­падки, коли держава не може посилатися на стан необ­хідності, а саме:

• міжнародне зобов'язання виникає з імператив­
  ної норми загального міжнародного права;

• міжнародне зобов'язання встановлене догово­
  ром, що прямо або побічно виключає таку можливість;

• держава, про яку йде мова, сприяла виникненню
  стану необхідності.

З огляду на той факт, що дуже серйозні утруднення виникають на практиці при визначенні того, чи є недо­тримання міжнародного зобов'язання державою єдиним засобом захисту її суттєвого інтересу, здається, що цін­ність правової регламентації цієї ситуації, що представ­ляє собою обставину, яка виключає міжнародно-правову відповідальність держав, полягає саме у визначенні ви­падків неприпустимості посилань на стан необхідності.

Міжнародно-правова відповідальність держави виклю­чається, якщо держава, яка завдає шкоду іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з ме­тою самооборони від агресії, у відповідності зі статтею 51 Статуту ООН, що чиниться цією іншою державою.

143

Стаття 34 Проекту, названа «Самооборона», говорить «Протиправність діяння держави, що не відповідає між­народному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, прий­нятим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй ».

Згаданий в цій статті законний захід самооборони держави, відповідно до Статуту ООН, відповідає умовам його статті 51. Такими умовами є:

— наявність збройного нападу на державу іншої
держави, що створює винятково серйозну і явну
загрозу її територіальній цілісності і політичній
незалежності, як це випливає з коментарю Комісії
міжнародного права;

• самооборона здійснюється доти, поки Рада Без­
  пеки ООН не прийме заходів, необхідних для
  підтримки міжнародного миру і безпеки;

• Раді Безпеки повинно бути негайно повідомлено
  про вжиті заходи самооборони;

— такі заходи не торкаються повноважень і від­
повідальності Ради Безпеки в справі підтримки або
відновлення міжнародного миру і безпеки.
Таким чином, самооборона розглядається як припу­
стимий захід захисту територіальної цілісності та по­
літичної незалежності держави, що піддалася збройно­
му нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена
Статутом ООН система колективної міжнародної без­
пеки. Більш докладне освітлення самооборони як од­
ного з видів міжнародних санкцій буде дано нижче.

6. Санкції в міжнародному праві

Загальновизнано, що кожна держава має право охо­роняти свої інтереси всіма припустимими міжнарод­ним правом засобами, у тому числі заходами примусо­вого характеру. Однією з форм примусу в міжнародно­му праві є міжнародно-правові санкції.

144

У історичній ретроспективі санкції спочатку застосо­вувалися в порядку самодопомоги. Але в міру станов­лення і розвитку системи міжнародних міждержавних відносин вони набувають колективного характеру. Така модифікація санкцій, у першу чергу, була викликана ство­ренням системи міжнародних організацій, у рамках яких починається становлення права на примус щодо держав-членів цих організацій, які не виконують узятих на себе зобов'язань щодо організації або виконуючих їх ненале­жним чином. Таким чином, виступаючи в якості елеме­нта правосуб'єктності міжнародної організації, право на примус означає можливість застосовувати примусові за­ходи тільки в сферах міждержавних відносин, що належать до компетенції міжнародної організації, і лише в межах, визначених її статутом.

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

• припинення правопорушення;

• відновлення порушених прав;

• забезпечення відповідальності правопорушни­
  ка.

Слід зазначити такі особливості застосування санк­цій:

• застосовуються тільки санкції, дозволені між­
  народним правом;

• вони не можуть нести превентивний (попере­
  джувальний) характер, тому що їхньою метою є захист
  і відновлення вже порушених прав суб'єктів міжна­
  родного права;

— міжнародно-правовими санкціями визнаються лише тільки заходи, застосовувані у відповідь на пра­вопорушення; відповідні заходи, що застосовує суб'єкт у відповідь на недружній акт, нехай навіть і співпа­даючі за формою з такими, санкціями не є. У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про самостійну природу санкцій. Багато вчених вважа-

145

ють їх видом політичної відповідальності. Вважається, що слід прислухатися і до противників такої позиції, що висувають свої вагомі аргументи. Вони думають, що санкції є індивідуальними і колективними примусови­ми заходами, застосовуваними у відповідь на міжнародне правопорушення. Міжнародно-правові санкції не є формою міжнародної відповідальності і відрізняються від неї такими рисами:

• санкції є завжди діями потерпілого (потерпілих),
  що застосовуються до правопорушника, у той час як
  відповідальність може виступати у формі самообме­
  жень правопорушника;

• санкції, як правило, передують реалізації заходів
  відповідальності і виступають у якості своєрідної
  передумови її виникнення: адже метою санкцій є при­
  пинення міжнародного правопорушення, відновлення
  порушених прав і забезпечення здійснення відпові­
  дальності;

• санкції застосовуються в процесуальному по­
  рядку, відмінному від порядку здійснення міжнарод­
  но-правової відповідальності;

• санкції є правом потерпілого і виражаються
  тільки у формах, властивих цим правомочностям.
  Тому їхнє застосування не залежить від волі
  правопорушника;

• підставою застосування санкцій є відмова при­
  пинити неправомірні дії і виконати законні вимоги
  потерпілого (потерпілих). Санкції розрізняють на
  різних підставах.

У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:

• індивідуальні — коли санкції застосовуються
  однією потерпілою державою;

• колективні — коли примусові заходи застосо­
  вуються двома і більше потерпілими суб'єктами між­
  народного права. Вважається загальновизнаним, що
  характером міжнародно-правових санкцій володіють
  саме колективні заходи, що передбачаються главою
  VII Статуту ООН у разі виникнення загрози миру,
  порушення миру або акту агресії.

У залежності від суб'єктів здійснення санкцій роз­різняють:

• санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;

• санкції, здійснювані за допомогою міжнародних
  організацій.

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення ди­пломатичних чи консульських відносин, самооборона.

Реторсії — це застосовувані у відповідь на правопо­рушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямо­вані на обмеження інтересів іншої держави, що охоро­няються міжнародним правом. Слід, проте, враховува­ти, що, коли реторсії застосовуються у відповідь на не­дружній акт, під яким розуміють несправедливе, упе­реджене, але правомірне з погляду міжнародного права поводження іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика включає багато форм ретор-сій, застосовуваних до держави-порушника:

• підвищення мит на товари з цієї держави;

• уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з
  даною державою;

• встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї
  держави;

• підвищення податкових платежів;

• націоналізація власності держави-порушника, її
  підприємств і громадян;

• так звані політичні реторсії: всілякі обмеження,
  установлювані для дипломатів і громадян цієї держа­
  ви (обмеження пересування територією держави пере­
  бування, обмеження в правах громадян держави-поруш­
  ника), а також заходи, що свідчать про незадовільний
  стан міждержавних відносин (відкликання дипломатич­
  ного представника з держави-порушника; оголошення
  співробітників дипломатичного представництва цієї
  держави persona non grata; скасування запланованих
  державних візитів керівників і т.д.).

Репресалії — це відповідні примусові заходи, спря­мовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

• ембарго — заборона продавати товари, майно і
  технології на територію держави-порушника;

• бойкот — заборона купувати і ввозити на тери­
  торію товари і майно, що походить з даної держави;

• заморожування авуарів (внесків) держави-
  порушника в банках, розташованих на своїй території;

• вилучення своїх внесків із банків держави-
  порушника.

Серед форм репресалій виділяються так звані полі­тичні форми репресалій: денонсація або анулювання міжнародних договорів із державою-порушником; не­визнання (відмова держави визнавати ситуації або дії, породжені неправомірними з погляду міжнародного права актами правопорушника).

Слід звернути увагу на те, що невизнання має декіль­ка основних форм:

— відмова держави визнавати юридичну чинність
договорів і угод, укладених у результаті неправомірно­
го застосування сили, або таких, що суперечать загаль­
новизнаним принципам міжнародного права;

• відмова визнавати протиправний режим, що при­
  йшов до влади в даній державі;

• відмова визнавати фактичні ситуації, що виникли
  в результаті неправомірних дій влади держави-поруш­
  ника (наприклад, невизнання територіальних змін, що
  відбулися в результаті агресії), та ін.

Розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин утворюють самостійний вид са­нкцій, що застосовуються на постійній або тимчасовій основі потерпілою державою і виражаються в призупи­ненні або припиненні нею дипломатичних і/або кон­сульських зв'язків. При цьому слід мати на увазі, що розірвання дипломатичних відносин не означає автома­тичного розірвання відносин консульських.

Особливим видом санкцій є самооборона, що знахо­дить вираження в застосуванні до правопорушника

148

збройних заходів відповідно до Статуту ООН у відпо­відь на збройний напад.

У міжнародному праві розрізняють такі види само­оборони:

— необхідна оборона, що являє собою відбиття ак­
тів застосування збройних сил, що не є актом агресії
(наприклад, примусові заходи у відношенні
повітряних і морських суден, що вторглись на
територію держави);

— самооборона від агресії — це відбиття акту
агресії за допомогою збройної сили, застосовуване
відповідно до зобов'язань держав з міжнародного
права і, насамперед, за Статутом ООН.

Між цими видами самооборони існують відмінності:

— при необхідній обороні дії правопорушника не
носять систематичного характеру, має місце епізоди­
чний характер правопорушення, що не має за мету
розв'язання війни. Тому відповідні заходи носять «ра­
зовий» характер і спрямовані на відбиття даного акту
застосування збройної сили;

— при самообороні від агресії між потерпілою державою й агресором виникає стан війни, тому відповідні заходи характеризуються високим ступе­нем інтенсивності: необхідно відбити збройний напад, відновити міжнародний мир і забезпечити міжнарод­ну безпеку, а також забезпечити притягнення правопорушника до відповідальності. До санкцій, здійснюваних за допомогою міжнарод­них організацій, належать: призупинення прав і приві­леїв, що випливають із членства в міжнародній органі­зації; виключення порушника з міжнародного спілку­вання; колективні збройні заходи для підтримки між­народного миру і безпеки. Призупинення прав і приві­леїв, що випливають із членства в міжнародній органі­зації, частіше усього здійснюється в таких формах:

— позбавлення права голосу держав, що не вико­
нують прийнятих на себе зобов'язань (наприклад, у
1999 році Україна поряд із деякими іншими держава­
ми була позбавлена права голосу в Генеральній

149

Асамблеї ООН за невиконання фінансових зобов'я­зань перед цією міжнародною універсальною організацією);

• позбавлення права представництва в організації
  (відмова в обранні в органи організації, відмова в за­
  прошенні на конференції, що проводяться в її рамках
  і т.д.);

• позбавлення права на одержання допомоги, що
  надається в рамках цієї організації;

• тимчасове призупинення членства в міжнарод­
  ній організації;

— виключення з членів міжнародної організації.
Виключення порушника з міжнародного спілкуван­
ня виражається в більш широкому спектрі заходів, що
застосовуються до нього вже за рамками міжнародної
організації, але по її рекомендації. Таке виключення може
бути виражене в повному або частковому розірванні еко­
номічних, політичних, військових і інших відносин, розір­
ванні дипломатичних і консульських відносин, припи­
ненні транспортного сполучення, зв'язку і т.д.

Використання колективних збройних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки в міжнарод­ному праві є винятковим заходом, застосовуваним тіль­ки у випадку таких ситуацій, що загрожують міжнарод­ному миру і безпеці.

Санкції збройного характеру повинні застосовува­тися, якщо вичерпані всі інші заходи впливу. Міжна­родна практика застосування колективних заходів по­казує, що вони можуть застосовуватися не тільки для припинення акту агресії конкретної держави, але і з метою запобігання поглибленню міжнародного зброй­ного конфлікту або збройного конфлікту неміжнарод-ного характеру.

Можливість застосування колективних збройних за­ходів передбачена статутними документами цілого ряду міжнародних організацій і, насамперед, ООН, Організа­ції американських держав (ОАД), Ліги арабських дер­жав (ЛАД) та інших регіональних організацій.

150

Порядок застосування збройних заходів у рамках ООН належить до компетенції Ради Безпеки ООН. Такі заходи, здійснювані за Статутом ООН, можуть застосо­вуватися в двох формах:

• окремими державами від імені і за спеціаль­
  ними повноваженнями ООН;

• спеціально утворюваними збройними силами
  ООН.

Література:

1. Аречага Э. Современное международное право. —
   М., 1983.

2. Бирюков П.Н. Международное право. — М., 1998.

3. Василенко В. А. Ответственность государств за
   международные правонарушения. — Киев, 1976.

4. Василенко В. А. Международно-правовые санк­
   ции. — Киев, 1982.

5. Гусейнов Л.Г. Международная ответственность го­
   сударств за нарушения прав человека. — Киев, 2000.

6. Колосов Ю.М. Ответственность государств в
   международном праве. — М., 1979.

7. Курис П.М. Международные правонарушения и
   ответственность государств. — Вильнюс, 1973.

8. Мазов В.А. Ответственность в международном
   праве. — М., 1979.

9. Ушаков Н.А. Основания международной ответ­
   ственности государств. — М., 1983.

151

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 8

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

1. Кодифікація права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів є галуззю загального міжнародного права і являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини держав та інших суб'єк­тів міжнародного права з приводу укладання, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.

Об'єктом цієї найстарішої і, безсумнівно, найваж­ливішої галузі міжнародного права є сам міжнародний договір у широкому значенні слова, що давно зайняв міцні позиції провідного й основного джерела міжна­родного права. Договори укладаються для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного право­порядку. У цьому відношенні дуже показовою є думка німецького вченого Г. Крегера, який писав, що міжна­родне право є договірним правом, і загроза договірному праву є загроза всьому міжнародному правопорядку. Тому недарма зростання договірного характеру міжна­родного права є однією з основних рис сучасного міжна­родного права. Це пояснюється тим, що практично немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами.

152

Договірна форма відносин між державами має древ­ню історію. Першим таким договором прийнято вва­жати союзницький договір, укладений між фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетом Хаттусилем при­близно в 1270 році до нашої ери.

Становленню системи договірних відносин на між­народній арені сприяли процеси створення і розвитку національних держав у XVIII-XIX сторіччях. Крім того, не слід забувати, що договори, у порівнянні з іншими засобами міждержавних відносин, мали певні переваги технічного характеру: їх можна було обговорювати й укладати в достатньо короткий термін, на норми, що у них містяться, можна було легко посилатися, тому що без зайвого доведення вони є досить ясними, точними і чіткими.

Першим кодифікованим актом в галузі права між­народних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку між­народного права кодифікація права міжнародних дого­ворів стала однією з її головних задач.

Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтоварис­тва, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила про­ект статей про право міжнародних договорів, і на скли­каній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року.

153

Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона під­писала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів ста­тей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між між­народними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм.

Названі конвенції кодифікували не всі чинні звича­єві норми в галузі права міжнародних договорів. Зок­рема, не піддалися кодифікації звичаєві норми, що сто­суються впливу війни на міжнародні договори. Тому нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.

Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових докумен­тів, що конкретизують і деталізують положення Віден­ських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічно­го примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конферен­ції ООН з права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН, відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секре­таріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування

міжнародних договорів, у яких указувалося, що обов'я­зковій реєстрації підлягають усі договори і міжнарод­ні угоди незалежно від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному секретарю й опублікованя договори, укла­дені до вступу в силу Статуту ООН і не включені в збірники Ліги Націй.

Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозво­ляють із достатнім ступенем ефективності регламен­тувати порядок укладання, виконання, зміни і припи­нення дії міжнародних договорів.

2. Поняття міжнародного договору

У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжна­родними організаціями 1986 року: міжнародний дого­вір означає міжнародну угоду, укладену державами й ін­шими суб'єктами міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його функціональний характер, охоплює майже всі еле­менти цього найважливішого і ключового змістовного поняття Конвенцій:

• його суб'єктів (учасників);

• угоду між ними;

• специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від
  інших міжнародних угод;

— регулювання такої угоди міжнародним правом.
Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за

Віденською Конвенцією 1969 року є тільки держави. У такому розумінні термін «договір» ужитий у всій Кон-

154

155

венції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб'єкти міжнародного права (наприклад, міжурядові організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укладати міжна­родні договори. Навпаки, застереження, зроблене в статті З Конвенції, підтверджує таку можливість:

«Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами й ін­шими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, і до міжнарод­них угод не в писемній формі, не торкається:

а) юридичної чинності таких угод;

б) застосування до них будь-яких норм, викладе­
них у даній Конвенції, під дію яких вони потрапили
б у силу міжнародного права, незалежно від даної
Конвенції;

в) застосування даної Конвенції до відносин дер­
жав між собою в рамках міжнародних угод, учас­
никами яких є також інші суб'єкти міжнародного
права».

Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає пи­тання про розширення кола суб'єктів права міжнарод­них договорів, але і практично аналогічним способом регулює їхні дії за участю в процесі укладання, вико­нання і припинення дії міжнародних договорів.

З визначення витікає, що учасниками міжнародного договору згідно Віденських конвенцій 1969 і 1986 ро­ків повинні бути як мінімум два суб'єкти міжнародно­го права. Двостороння угода, у котрій тільки один з учасників є суб'єктом міжнародного права, а інший — юридичною або фізичною особою, не вважається між­народним договором. Такі договори, як, наприклад, до­говори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між підприємствами, що знаходяться в різних держа­вах, не підпадають під регулювання зазначених Віден­ських конвенцій. У відношенні них діють інші міжна­родно-правові акти.

Хоча у визначенні говориться про договори в писем­ній формі і не говориться про договори в усній формі,

156

держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії по­ложень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Інши­ми словами, міжнародний договір — це явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнарод­ного права, укладена з питань, що мають для них загаль­ний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідноси­ни шляхом створення їх взаємних прав і обов'язків.

Слова «договір означає міжнародну угоду» відбива­ють юридичну сутність міжнародного договору, його по­годжувальну природу. На відміну від інших держав­них актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжна­родного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгод­женими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгодже­ні волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сут­ність будь-якого міжнародного договору. У противно­му разі може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому.

У праві міжнародних договорів у відношенні тих са­мих суб'єктів застосовуються різні найменування, що свід­чать про їхнє відношення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про відношення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь у перего­ворах» означає державу, що брала участь в упорядкуван­ні і прийнятті тексту договору; «держава, що домовля­ється» — означає державу, що погодилася на обов'язко­вість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу чи ні; «учасник» означає державу, що по­годилася на обов'язковість для неї договору і для якої договір знаходиться в силі; «третя держава» — означає державу, що не є учасницею договору.

У міжнародно-правовій літературі та договірній прак­тиці, крім терміна «учасник» міжнародного договору,

157

вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше за­стосовується до учасників зовнішньоекономічних угод, термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вжива­ється стосовно до суб'єкта міжнародного права взагалі. Існує думка, що сторонами в міжнародних догово­рах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді, коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для цього всі необхідні стадії, його учасники назива­ються сторонами, що домовляються. У той же час вва­жають, що держави, які беруть участь у переговорах, — це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного договору, коли договір ще цілком не сфо­рмульований.

3. Види міжнародних договорів

Поняття «договір» у Віденських конвенціях вжива­ється як родове поняття, що охоплює усі види міжнарод­них договорів.

Міжнародні договори класифікуються на різних під­ставах:

/. За кількістю учасників:

1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виділення в якості самостійного виду міжна­родного договору деякі автори пояснюють наявніс­тю процесу одностороннього волевиявлення суб'єк­та міжнародного права, що, правда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта. До таких одно­сторонніх юридичних актів належать:

— Нотифікація — повідомлення в установленій формі факту, із якого можуть випливати юридичні наслідки (вони з'являються в тому випадку, якщо держава, котра нотифікує, бере на себе одностороннє зобов'язання, наприклад відшкодувати збиток, виве­сти війська);

158

• Визнання — може мати форму як нотифікації,
  так і будь-яку іншу. Тут важливий сам факт закрі­
  плення державної волі, що перетворює фактичне ста­
  новище в юридичне (наприклад, визнання de jure);

• Протест — є дією зворотною визнанню. Його
  сутність складається в невизнанні законності чого-
  небудь (наприклад, невизнанні окупації одною дер­
  жавою частини території іншої держави). Протест
  повинен завжди походити від компетентного органу
  протестуючої держави, як правило, її спеціалізова­
  ного органу зовнішніх зносин (міністерства закор­
  донних справ);

• Відмова — це акт, що викликає наслідки тіль­
  ки з волі того, хто відмовляється. У міжнародній
  практиці склався звичай, відповідно до якого можна
  відмовитися від прав, але не можна відмовитися від
  обов'язків. Але неможливо відмовитися і від усіх
  прав. Наприклад, не можна позбавити себе прав, не­
  обхідних для виконання юридичного зобов'язання
  перед партнерами за згодою. Але можна відмовити­
  ся від прав і обов'язків при оголошенні знов утворе­
  ною державою відсутності правонаступництва (tabula
  rasa) від держави-правопопередниці. Правда, тут не
  можна відмовитися від зобов'язань, що випливають
  із укладених правопопередником міжнародних до­
  говорів (так зване «правонаступництво придбаних
  прав»). Для відмови потрібно явне і певним чином
  виражене зовні волевиявлення держави — тут без­
  діяльність є недостатньою.

2. двосторонні договори, у яких беруть участь два
   суб'єкти. Проте в такому договорі можливі і варіа­
   ції: з одного боку, участь однієї держави, а з іншого
   боку — декількох;

3. багатосторонні договори, у яких беруть участь
   три і більше суб'єкти;

Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між декількома держава­ми, але з питань, що становлять інтерес для більшос­ті держав-членів світового співтовариства. На Віден-

159

ській конференції 1968-1969 років делегація УРСР внесла проект визначення загального багатосторон­нього договору як такого, що пов'язаний із питання­ми, котрі представляють загальний інтерес для між­народної спільності держав. Крім того, нею було за­пропоновано сформулювати ще одне доповнення щодо таких договорів: «Всі держави мають право на участь у загальних багатосторонніх договорах у відповідно­сті із принципом суверенної рівності». Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою 1963 року, що спочатку був укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особли­вий характер об'єкта правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання при­єднатися й інші держави. Але договір наділив поча­ткових учасників особливими правами: договір на­бирає сили за умови його ратифікації всіма початко­вими учасниками (ст. 3); їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2). Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення. II. За сферою і силою дії:

1) універсальні договори — у них беруть участь
практично всі держави-члени світового співтоварис­
тва (наприклад, Статут ООН);

2. регіональні договори — у них беруть участь дер­
   жави певного географічного регіону, на який поши­
   рюється дія цього договору (наприклад, учасниками
   Європейської конвенції про громадянство 1997 року
   є європейські держави-члени Ради Європи);

3. субрегіональні договори — у них беруть участь
   держави всередині певного географічного регіону (на­
   приклад, договори про створення Єврорегіонів);
   LZ7. За ступенем відкритості:

1) відкриті договори — у них бере участь і до них управі приєднатися будь-яка заінтересована держа­ва. Такі договори, як підкреслюється у Віденській

160

декларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загальної участі»;

2) закриті договори — у них коло учасників за­здалегідь визначене.

IV. У залежності від суб'єкта, що укладає договір:

• міждержавні договори (укладаються від імені
  держави);

• міжурядові договори (укладаються від імені

уряду);

— міжвідомчі договори (від імені органів виконав­
чої влади держави — його міністерств і відомств).

V. У залежності від форми договору:

договір у писемній формі — більшість міжнарод­них договорів у даний час укладається в такій формі;

договір в усній формі — так звана «джентльменсь­ка угода», зустрічається досить рідко. її прикладом може служити джентльменська угода про правила про­цедури III Конференції ООН з морського права, за­тверджена Генеральною Асамблеєю ООН 16 листопада 1973 року.

VI. У залежності від об'єкта міжнародно-правового
регулювання:

• договори політичні;

• угоди з правових питань;

• угоди з прикордонних питань;

• угоди з економічних питань;

• угоди з питань транспорту і зв'язку;

• угоди з питань охорони здоров'я;

• угоди з питань війни.

Слід зазначити, що така об'єктна класифікація, яка на практиці не має юридичного значення, застосовува­лася ще МЗС СРСР у діючих Збірниках, що публікува­лися ним, котрі укладаються СРСР з іноземними дер­жавами.

У міжнародному праві існують вимоги, які пред'яв­ляються до міжнародних договорів, що укладаються:

1. наявність правоздатного суб'єкта;

2. наявність відповідного об'єкта угоди;

161

3. наявність вільного волевиявлення сторін. На­
   приклад, до 1917 року в міжнародному праві існу­
   вав принцип: «хоча я укладаю міжнародний договір
   під тиском, але я його бажаю», тобто переможена аг­
   ресором сторона одержувала нав'язаний договір, який
   потрібно було підписувати і виконувати. В даний час
   такий примус може послужити підставою для ви­
   знання договору недійсним;

4. дотримання установленої форми.

При укладанні міжнародних договорів форма між­народного договору грає важливу роль і має конститу­йоване значення для його справжньості.

Форма міжнародних договорів містить у собі:

— мову міжнародного договору. В історичному аспе­кті найбільш поширеними мовами міжнародного до­говору були спочатку латинська, а потім французька. В даний час укладання двосторонніх договорів здійс­нюється мовами договірних сторін, у договорі робиться позначка про те, що тексти договорів мають рівну юри­дичну чинність (автентичні). Іноді, коли в одній із мов недостатньо розвинена термінологічна база, двосторон­ні угоди можуть укладатися трьома мовами.

Оформлення багатосторонніх договорів відбувається
однією або декількома мовами. На інші мови роблять­
ся офіційні переклади, що завіряються депозитарієм
договору і потім передаються учасникам договору. Іноді
такі переклади не робляться. Так, наприклад, ряд дого­
ворів, укладених у рамках Співдружності Незалежних
Держав, був оформлений однією мовою — російською.
При укладанні міжнародного договору в рамках між­
народних організацій або міжнародних конференцій ви­
користовуються офіційні або робочі мови цих міжна­
родних структур. /

Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в голов­них органах конференції або організації, укладаються або публікуються офіційні документи (протоколи, рі­шення, заключні акти і т.п.).

Робочі мови — це мови, використовувані для обгово­рення питань у робочому допоміжному Органі конфе-

162

ренції або організації чи при розробці тексту докумен­тів у них. Так, наприклад, укладання договорів у рам­ках ООН відбувається англійською, іспанською, китай­ською, російською і французькою мовами — п'ятьма робочими мовами цієї організації (її Генеральної Асам­блеї, комітетів і підкомітетів), що одночасно є й офіційни­ми мовами. На Нараді з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, результатом якої стало прийняття Заключного акта — важливого міжнародного докумен­та договірного характеру, офіційними були шість мов — англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька;

— структуру міжнародного договору. Структура
міжнародного права у Віденських конвенціях не рег­
ламентована. Міжнародні договори, як правило, скла­
даються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладан­
ня даного договору, сторони договору, загальновизнані
принципи міжнародного права, на базі яких укладаєть­
ся договір та ін.); основної (центральної) частини (вона
включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сто­
рін за договором, умови і засоби виконання договірних
зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюють­
ся умови вступу договору в силу, термін його дії, поря­
док припинення дії, порядок продовження терміну дії і
т.п.). Іноді договори супроводжуються додатками у
яких містяться норми, що пояснюють основний текл¹,
правила процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д.
Слід мати на увазі, що всі частини договору мають од­
накову юридичну чинність і застосовуються з ураху­
ванням кожної із них.

Договір може ділитися на статті, параграфи; догово­ри великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді вико­ристовують нумерацію і найменування розділів одно­часно;

— найменування міжнародного договору. Відповід­
но до Віденських конвенцій, що використовують, до речі,
тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридич­
ної різниці між договорами в залежності від їхнього

163

найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживан­ня на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів.

Існують такі найменування міжнародних договорів:

• трактат — багатосторонній міжнародний дого­
  вір, що установлює взаємовідносини між його учасника­
  ми з яких-небудь політичних питань (наприклад, Бер­
  лінський трактат 1878 року. Він був укладений держа-
  вами-учасницями Берлінського конгресу — Австро-Угор­
  щиною, Великобританією, Німеччиною, Італією, Туреччи­
  ною і Францією і підтвердив незалежність Чорногорії,
  Сербії і Румунії. Відповідно до нього Північна Болгарія
  стала незалежною державою, а Південна Болгарія зали­
  шилася під владою турецького султана, отримавши ста­
  тус адміністративної автономії; Австро-Угорщина оку­
  пувала Боснію і Герцеговину; до Росії відійшли устя
  Дунаю, фортеці Каре, Ардаган, Батум з округами);

• договір — найбільш поширене найменування різ­
  номанітних угод між державами з політичних, еконо­
  мічних, культурних, соціальних та інших питань;

• пакт — двостороння або багатостороння угода
  між державами, що укладають з якої-небудь однієї ва­
  жливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про не­
  напад, Міжнародний пакт про громадянські та політич­
  ні права і т.п.);

• угода — це міждержавний договір, що підпису­
  ється зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає
  ратифікації;

• конвенція — міжнародна угода, що укладається в
  якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про
  режим використання морських вод, з екологічних пи­
  тань, в галузі охорони прав людини і т.п.); .

• декларація — одностороння заява однієї або
  декількох держав, у якій висловлюється її (їх) точка
  зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад,
  Декларація прав людини 1948 p.);

• конкордат — міжнародний договір, однією зі сто­
  рін якого виступає Ватикан, що укладається папською

164

державою з державами, де національною релігією є ка­толицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським пре­столом (Італійський конкордат, Польський конкордат);

• картель — угода, що частіше всього укладається
  з питань обміну військовополоненими або видачі зло­
  чинців;

• «модус вівенді» («засіб існування») — угода тим­
  часового характеру, що згодом повинна бути замінена
  іншою, постійною угодою;

• обмін нотами або пам'ятними записками — но­
  сить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти
  нот за своїм змістом ідентичні. Така форма угод має
  досить широке поширення — із 4838 договорів, укладе­
  них державами й опублікованих Лігою Націй за 1920-
  1946 роки, майже 25% були оформлені в порядку обмі­
  ну нотами. З 1000 перших угод, зареєстрованих у Сек­
  ретаріаті ООН, 280 відносилося до категорії оформле­
  них у порядку обміну нотами;

— комюніке — найчастіше цей документ містить у
собі офіційне повідомлення міжнародного характеру
(про початок, хід або завершення сесій міжнародних
організацій або їх органів, про хід поточних військових
дій і т.д.) і міжнародним договором не є. Інтерес в
аналізованому аспекті представляє спільне комюніке, що
має характер офіційного повідомлення за підсумками
міжнародних переговорів. У такому повідомленні по­
ряд з інформаційним матеріалом містяться указівки
на позицію сторін з аналізованих ними питань міжнаро­
дного життя, заяви про їхні наміри, оцінки. Крім того, у
такому документі можуть бути зафіксовані зобов'язан­
ня сторін про відповідний характер і спосіб їхніх дій і
поводження, спільні зусилля у досягненні мети. У цих
частинах комюніке може носити міжнародно-правовий
характер і мати міжнародно-правове значення, тобто
виступати в якості міжнародного двостороннього або
багатостороннього договору;

— акт — це позначення міжнародного зобов'язан­ня або односторонньої заяви урочистого і декларатив-

165

ного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);

— меморандум — дипломатичний документ відпо­
відної держави, у яому докладно фіксується фактична
сторона міжнародного питання. Меморандум є формою
односторонньої заяви держави і відрізняється від де­
кларації тим, що торкає менше важливих проблем. Ме­
морандум може бути 2 видів: а) як додаток до особис­
тої або вербальної ноти з метою скорочення її тексту
або більш докладного викладу питання, що торкається
в ній; б) як самостійний документ, що передається осо­
бисто або пересилається з кур'єром. У першому випад­
ку меморандум друкується на папері без герба, на ньо­
му не ставиться номер, печатка, місце і дата відправлен­
ня, не вказується адреса. Меморандум, що є самостій­
ним документом, друкується на нотному бланку з ука­
зівкою місця і дати відправлення, проте печатка і но­
мер не ставляться;

— протокол — офіційний документ допоміжного ха­
рактеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюєть­
ся міжнародний договір. Протокол може бути допов­
ненням до основного договору або мати самостійний
характер, але в цьому випадку він буде пов'язаний із
виконанням раніше укладеного договору (наприклад,
Протокол про закінчення виведення радянських військ
із Чехословаччини від 9 листопада 1991 року). Іноді
протоколом може іменуватися угода, що має важливе
міжнародне і політичне значення і, отже, така, яка но­
сить самостійний характер (наприклад, Женевський
протокол про заборону застосування на війні задушли­
вих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологіч­
них засобів 1925 року).

4. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів

Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до числа основних прав держав.

166

Укладання конкретного договору може бути й обо­в'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкрет­ного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити актив­ні переговори про обмеження стратегічних наступаль­них озброєнь» (ст. XI).

Саме укладання міжнародного договору — це склад­ний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми між­народного права, формуванні угоди між державами. Вод­ночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводя­чи її до чисто технічного процесу безвідносно до форму­вання угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцмо-ріс у Комісії міжнародного права ООН під час обгово­рення проекту статей з права договорів. Проте більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погоди­лися з таким формальним підходом.

Віденська конвенція 1969 року, хоча і не дає повного визначення терміна «укладання» міжнародного дого­вору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту, під­писання договору, ратифікація й інші засоби виражен­ня згоди на обов'язковість договору, такі, як затверджен­ня, прийняття, приєднання, обмін документами, що утво­рюють договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і вступ договору в силу, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і вступ у силу договорів».

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, 1.1. Лу-кашук думає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11):

167

• перша стадія — прийняття тексту. Текст при­
  ймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у
  його впорядкуванні, а для багатостороннього догово­
  ру — більшістю в дві третини учасників конференції.
  Прийняття тексту не накладає на учасників юридич­
  них зобов'язань;

• друга стадія — встановлення автентичності те­
  ксту, що здійснюється шляхом підписання або пара­
  фування тексту договору або заключного акту конфе­
  ренції, що містить цей текст;

• третя стадія — згода на обов'язковість договору,
  що може бути виражена підписанням, ратифікацією, при­
  йняттям, затвердженням або приєднанням у залежно­
  сті від порядку, передбаченого в самому договорі.

Інші вчені, у їхньому числі В.П. Панов, практично дроблять ці стадії на більшу кількість, виділяючи вже одинадцять стадій:

• призначення уповноважених для ведення перего­
  ворів;

• пред'явлення і перевірка повноважень;

• узгодження тексту договору;

• обговорення і прийняття тексту договору;

• аутентифікація (парафування) договору;

• підписання договору;

• заява застережень;

• ратифікація договору;

• обмін і депонування ратифікаційних грамот;

• промульгація (опублікування) договору;

• реєстрація договору в ООН.

У свою чергу, А.Н. Талалаєв думає, що не обов'язко­во, щоб укладання кожного договору проходило всі на­звані стадії. Це залежить від форми договору і від до­мовленості сторін. Але всякий міжнародний договір проходить стадії виробітки тексту, його прийняття і стадію, у якій у тій або іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикла­дом у цьому відношенні може слугувати обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрід­ним, спрощеним засобом укладання міжнародного

договору, при якому угода оформляється шляхом обмі­ну документами, із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, не­зважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність та­ких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. статтю 2 Ві­денської конвенції).

Питання про стадії укладання міжнародного дого­вору тісно пов'язане із правом на участь держав в укла­данні міжнародного договору. Право на участь поши­рюється на всі перераховані стадії. Воно існує незалеж­но від визнання держави або його уряду іншими учас­никами. Виняток полягає у випадку, коли ООН оголо­шує незаконним режим, встановлений у країні з пору­шенням права народів і націй на самовизначення і який представляє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.

Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх до­говорах держав і урядів, що взаємно не визнають один одного — повсякденне явище. Але для того щоб дого­вори могли запроваджуватися в життя, сторони повин­ні визнавати одна одну, принаймні, у тому обсязі, що необхідний для здійснення договірних постанов. З при­пиненням договору таке визнання анулюється. Спіль­на участь у багатосторонньому договорі не означає офі­ційного взаємного визнання. У практиці застосовува­лися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслідків. Такі застереження ро­билися, наприклад, арабськими державами у відношен­ні Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосто­ронніх договорів. У такому випадку договір між відпо­відними державами не діє.

Наявність дипломатичних або консульських відно­син не служить необхідною умовою для участі в будь-

168

169

якій із стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.

Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок представництва держави при укла­данні договорів, визначення відповідних органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулю­ються внутрішньодержавним правом держав, насампе­ред їхніми конституціями. У міжнародних організацій цей порядок визначається їхніми статутами.

Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації по­винен мати на це відповідні повноваження. Певні поса­дові особи в силу своїх функцій вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (ex officio). До них належать:

• глави держав;

• глави урядів;

• міністри закордонних справ.

Віденські конвенції (статті 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє державу, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа розглядалася як така, що представляє державу, без пред'явлення повноважень. Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між дер­жавою і країною, що представляється, у якій він акре­дитований. Проте для підписання договору йому необ­хідні спеціальні повноваження.

Отже, у переважній більшості випадків органи дер­жави, укладаючи міжнародні договори, діють через спе­ціально на це уповноважених осіб. Для цього їм вида­ються особливі документи, що називаються повноважен­нями. У повноваженнях засвідчується право на веден­ня переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору. Повноваження мо-

жуть видаватися не на всі стадії укладання договору, а, наприклад, тільки на ведення переговорів без права під­писання договору. Повноваження на ведення перегово­рів самі по собі не дають права на підписання договору. Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержав­ного права. Компетентний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процедури Віден­ської конференції ООН з права договорів установлюва­лося, що повноваження представникам держав повин­ні бути видані главою держави, главою уряду або міні­стром закордонних справ.

Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил організації представ­ляє її без необхідності пред'явлення повноважень. Пред­ставники держав при міжнародній організації або при однім із її органів можуть без повноважень приймати текст договору в цій організації або органі (стаття 7 Віденської конвенції 1986 року).

Повноваження повинні пред'являтися на початку пе­реговорів. У них указуються: прізвище, ім'я і по бать­кові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі вказується те коло питань, у відношенні яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті або інші дії (на­приклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у роботі конференцій і т.д.). Окре­мого повноваження на парафування не видається. Воно охоплюється повноваженнями на ведення переговорів. Найменування угоди або договору в повноваженнях повинно відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.

У випадку, коли делегація уповноважена вести пере­говори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях указується: «...на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в результаті цих переговорів».

170

171

У тих випадках, коли підписання угоди супроводжу­ється застереженням, воно повинно бути включене в текст повноважень.

Якщо під час підписання того або іншого міжнарод­ного договору представником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання докуме­нтів про наступне продовження дії даного міжнародно­го договору в повноваження представника держави впи­сується те ж застереження, що було зроблене під час підписання самого договору.

Коло осіб, які не потребують повноважень і вважа­ються такими, що представляють свою державу ex officio, відповідно до статті 7 Віденських конвенцій має роз­ширене тлумачення. Так, у нього входять:

а) глави держав, глави урядів і міністри закор­
донних справ — із метою вчинення всіх актів, що
належать до укладання договору;

б) глави дипломатичних представництв — із ме­
тою прийняття тексту договору між державою, що
акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;

в) представники, уповноважені державами пред­
ставляти їх на міжнародній конференції або в якій-
небудь міжнародній організації, або однім із її орга­
нів, — із метою прийняття тексту договору на
такій конференції, у такій організації або в такому
органі.

Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повно­важення на підписання договору. Проте у випадку осо­бливої важливості глава уряду і міністр закордонних справ за домовленістю учасників договору також мо­жуть наділятися повноваженнями на підписання дого­вору від імені держави. Прикладом може слугувати підписання главами урядів восьми соціалістичних дер­жав Варшавського договору про дружбу, співробітниц­тво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той же час багато важливих міжнародних угод, укладених в період другої світової війни СРСР, США й Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повнова­жень, ex officio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Пот-

172

сдамські угоди. На їхню справжність це ніяк не впли­нуло.

Держави самі за своїм розсудом визначають упов­новажених і склад делегацій на переговорах. Як пра­вило, повноваження видаються тільки своїм громадя­нам. Але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянський уряд уповноважив американсь­кого генерала Д. Эйзенхауера підписати від імені Ра­дянського уряду умови капітуляції Італії. У свою чер­гу, радянський представник був уповноважений уряда­ми США й Англії підписати від їхнього імені умови перемир'я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.

При укладанні двосторонніх договорів учасники об­мінюються повноваженнями (звичайно оригіналами), а при укладанні багатосторонніх договорів повноважен­ня здаються в секретаріат конференції або організації і ним перевіряються або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. Порядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правила­ми процедури конференцій. Комітет подає на затверд­ження конференції свою доповідь, у якій констатуєть­ся справжність (або недійсність) повноважень представ­ників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преам­булі таких Міжнародних договорів.

При укладанні договору уповноважені повинні дія­ти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений осо­бою, на те уповноваженою, або з порушенням повнова­жень, не породжує для держав ніяких правових нас­лідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним органом цієї держави. У невідкладних випадках можуть видаватися тимчасові повноважен­ня, направлені телеграмою, при цьому наприкінці те­леграми вказується, що «справжні повноваження бу­дуть подані додатково».

Від повноважень необхідно відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делега-

173

ції з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і звичайно до відома інших учасників він офі­ційно не доводиться. Тому договір, укладений у пору­шення інструкцій, не втрачає своєї юридичної дійсності і значення.

У статті 47 Віденської конвенції про право міжна­родних договорів говориться про інструкції: «Якщо пра­вомочність представника на вираження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного договору обумов­лено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилати­ся як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держави, що приймали участь в переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».

Вироблення узгодженого тексту договору є першою обов'язковою стадією в процесі укладання міжнародно­го договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.

Сучасне міжнародне право встановлює певні принци­пи, що повинні дотримуватися під час переговорів з укла­дання міжнародних договорів, щоб ці переговори дали позитивні результати. До них належать:

• принцип рівноправністі сторін;

• неприпустимість дискримінації в запрошенні за­
  інтересованих учасників;

• неприпустимість диктату і втручання у внутріш­
  ні справи.

Якщо договір готується в обстановці нерівноправ­ності, неповаги суверенітету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий договір і за змістом буде неминуче носити нерівноправний харак­тер. Держава вправі відмовитися від переговорів у та­ких умовах.

Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору: а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх, рідше багатосторонніх, договорів);

174

б) міжнародні конференції;

в) міжнародні організації (при підготовці багато­
сторонніх договорів).

Як правило, текст договору складається одним із цих засобів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.

Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипломатичні представництва держав, що домовляють­ся. Через них ведуться попередні переговори, обмін дум­ками по основних пунктах проекту майбутнього дого­вору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними пам'ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вес­тися за допомогою посилання спеціальних делегацій

(місій).

Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій про­ект договору. У ході переговорів вони поступово, у ре­зультаті врахування взаємних інтересів, погоджують­ся. З'являється єдиний узгоджений текст міжнародно­го договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладе­ний, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.

Підготовці проектів важливих міжнародних догово­рів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акту НБСЄ, між його май­бутніми учасниками в березні 1975 року були проведе­ні консультації. Попередня домовленість може фіксу­ватися в спільних заявах і комюніке про результати переговорів. Іноді укладений договір містить зобов'я­зання сторін укласти на його основі якийсь інший до­говір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну лис­тами між главами урядів або держав.

Другою важливою формою переговорів з укладання міжнародного договору є міжнародні конференції пов-

175

поважних представників держав. Особливість цієї фор­ми полягає в тому, що їй передує попередня організацій­на підготовка, а процес укладання договору підпоряд­кований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.

Зазвичай міжнародними конференціями називають­ся форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів на­зиваються просто переговорами.

Сучасна міжнародна практика виробила і таку фор­му міжнародних конференцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заінтересовних держав (напри­клад, у рамках НБСЄ (нині: ОБСЄ), зони Чорноморсько­го економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).

Усе більше поширення в міжнародній практиці одер­жує розробка текстів багатосторонніх договорів у міжна­родних організаціях. Проекти таких договорів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема ор­ганами ООН. Так, проект договору про принципи діяль­ності держав у космічному просторі, спочатку розробля­вся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу, конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримі­нації пакти про права людини — Комісією з прав людини, угоди, що кодифікують міжнародне право, — Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародн права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, що пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були прийняті в якості Міжнародних конвенцій, серед них: чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року та ін.

Значну роботу з підготовки міжнародних конвен­цій у даний час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо велика кількість конвенцій підготовлена і прийнята Міжнародною організацією

176

праці (МОП) — більше 130 конвенцій. Серед них: кон­венції про заборону примусової праці, заборону дискри­мінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці підлітків та ін. Ряд кон­венцій підготовлений з ініціативи Організації Об'єдна­них Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров'я (В003), Між­народної морської організації (ММО) та ін.

Прийняття тексту міжнародного договору виража­ється в особливій процедурі голосування, за допомогою котрої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою переговорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.

Двосторонні угоди і договори з невеликим числом держав приймаються одноголосно всіма державами, що беруть участь у переговорах. Так, наприклад, був при­йнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одноголосності застосовувався в усіх випадках.

Пізніше в зв'язку з появою великого числа держав тексти міжнародних договорів на широких міжнарод­них конференціях стали прийматися більшістю в дві третини голосів, якщо правила процедури не передба­чали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).

Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській кон­ференції 1958 року з морського права, Віденських кон­ференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консульського права і права договорів. Але тоді рішен­ня будь-якої більшості були не обов'язкові для незгод­ної з ними меншості.

В останні роки при прийнятті тексту договору був використаний принцип консенсусу — прийняття текс­ту договору без голосування на основі загальної згоди учасників форуму. Консенсус постав більш конструк-

177

тивним засобом досягнення угод по самих складних питаннях міжнародного життя і, отже, більш надійним шляхом забезпечення їхнього ефективного здійснення і виконання.

Консенсус припускає прийняття рішень усіма дер­жавами на основі добровільних поступок, поваги суве­ренітету один одного, рівності і взаємного визнання ін­тересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рі­шень механічною більшістю голосів на конференції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала прийняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення компромісу роз­блокували процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.

На конференціях прийняття тексту договору прохо­дить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному ко­мітеті, а потім на пленарному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті, приймається окре­мо, і тільки наприкінці конференції приймається дого­вір у цілому.

Правила процедури визначають і форму голосуван­ня. Зазвичай воно провадиться підняттям рук або вста­ванням. У важливих випадках застосовується так зва­не поіменне голосування за алфавітом назв держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, ко­тра визначається головою за жеребом. Результати та­кого голосування по окремій статті і за договором у цілому заносяться в протоколи конференції.

Прийняття тексту договору, складеного в міжнарод­ній організації, відбувається відповідно до правил голо­сування, застосовуваним у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій пря­мо встановлюють процедуру прийняття розроблюваль-них ними договорів. Так, відповідно до статті 19 Стату­ту МОП, конвенції про працю приймаються двома тре­тинами голосів присутніх на конференції делегатів.

Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвен­цій передбачена в статутах ЮНЕСКО (стаття IV), ВООЗ (стаття 19) та ін.

У статутах же інших міжнародних організацій нічо­го не говориться про прийняття текстів розроблюваль-них ними міжнародних договорів і про процедуру та­кого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генеральної Асамблеї й інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття тек­стів договорів, розроблених у цих органах. Відповідно до сформованої в Генеральній Асамблеї ООН практики, ці договори приймаються відповідно до процедури го­лосування, передбаченої для постанов з важливих пи­тань, тобто більшістю в дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні (стаття 18 Статуту Організа­ції Об'єднаних Націй).

Текст міжнародного договору на Генеральній Асам­блеї приймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого дого­вору.

Після того як текст договору в результаті перегово­рів узгоджений і прийнятий, стає необхідним якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноважених. Процедура, за допомогою котрої прийнятий текст договору об'явля­ється остаточним, називається встановленням автенти­чності тексту. Це особлива стадія в укладанні міжна­родного договору, тому що всякий уряд, перед тим, як узяти на себе зобов'язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний текстуальний зміст.

Процедура встановлення автентичності тексту визна­чається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (стаття 10 Віденської кон­венції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжна­родного договору не виділялася окремо. Причина по­лягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових засобів укладання міжнародних до-

говорів, зокрема в органах і в рамках міжнародних ор­ганізацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення ав­тентичності його тексту. З іншого боку, з'явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов'язані з підписанням його уповноваженими.

В даний час застосовуються такі форми встановлен­ня автентичності тексту міжнародних договорів:

• парафування;

• включення тексту договору в заключний акт між­
  

народної конференції, на якій він був прийнятий;

.— включення тексту договору в резолюцію міжна­родної організації;

— інша узгоджена процедура.

Крім того, якщо після прийняття тексту міжнарод­ного договору має місце його підписання, у тому числі підписання ad referendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з функцією встанов­лення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору наче б то минає стадію встановлення автентичності тексту.

Парафування — це встановлення автентичності те­ксту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються у свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може нале­жати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, то спе­ціальних повноважень на парафування не потрібно.

Мета парафування більш вузька — бути доказом ос­таточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений на­віть за згодою між уповноваженими. Парафування до­зволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору. У цьому акті полягає його основне значення. Але парафування, проте, не за-

міняє підписання договору, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання між­народного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день під­писання, а не день парафування.

Слід мати на увазі, що парафування зазвичай засто­совується при укладанні двосторонніх договорів.

В останні роки часто застосовуються нові методи встановлення автентичності текстів договорів. У відно­шенні багатосторонніх договорів воно нерідко приймає форму резолюції якогось органу міжнародної органі­зації або підписання тексту компетентним представ­ником організації. Наприклад, у Міжнародній органі­зації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, під­писуються головою і генеральним директором МОП (стаття 19 Статуту МОП). У цьому випадку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).

На міжнародних конференціях тексти прийнятих до­говорів часто включаються в заключні акти конферен­цій у якості додатків, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акту не означає підписання перерахованих у ньому договорів, для чого потрібно спеціальний підпис. Підписання заключного акту означає лише встановлення автентичності прий­нятого конференцією тексту міжнародного договору.

Представники держав, що ведуть переговори, займа­ються в ході їх тільки упорядкуванням тексту догово­ру, прийняттям його і встановленням автентичності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу — процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, у тому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов'язковість для них самого договору. Така обов'язковість наступає в результаті висловлення від­повідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов'язковість для них міжнародного договору є завер­шальною стадією його укладання.

180

Відповідно до статті 11 Віденської конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору може бути виражена:

• підписанням договору;

• обміном документами, що утворюють договір;

• ратифікацією договору, його прийняттям, затверд­
  женням, приєднанням до нього або будь-яким іншим
  способом, про який умовилися.

Згода держави на обов'язковість для неї договору може належати до частини договору, якщо це дозволе­но договором або якщо з цим згодні інші держави, що домовляються. Деякі договори передбачають таку мож­ливість. Тоді допустима часткова ратифікація, затвер­дження, приєднання і т.д.

Що стосується підписання, то деякі юристи оспорю­ють можливість підписання тільки окремих частин договору. Віденська конвенція 1969 року в статті 17 не робить якихось застережень на цей рахунок. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов'яз­ковість для неї договору може бути альтернативною, якщо сам договір допускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при вираженні згоди ясно зазна­чено, до якого з цих положень ця згода належить. Мож­ливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенціях МОП, у Загальному акті про мирне вирі­шення міжнародних спорів, але ця практика не одер­жала широкого поширення.

Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав Г.І. Тункін, донедавна підпи­сання договору вважалося обов'язковою стадією його укладання. Проте за останні десятиліття з'явилися до­говори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвен­ції, прийняті МОП, не підписуються представниками держав, а ратифікуються державами без підписання. Проте підписання залишається найважливішою стаді­єю укладання договору, і, може бути, тому датою укла­дання договорів вважається день їхнього підписання.

Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу

182

тенденцію до того, що все більше число міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не передбачають їх­ньої ратифікації. Тому можна вважати, що в тих випад­ках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підпи­сання або ратифікація остаточною згодою на обов'яз­ковість договору, слід вважати, що таким є підписання. На Віденській конференції 1968 року презумпція ра­тифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифікації або затвердженню, то під­писання не закріплює згоди держави на обов'язковість для неї цього договору. Проте і в цім випадку підпи­сання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:

1. воно надає право державі, що підписала договір,
   учинити ратифікацію, затвердження і т.д.;

2. воно ставить за обов'язок державі утриматися
   від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети,
   доти, поки держава не висловить ясно свого наміру
   не ставати учасницею цього договору.

Ще в 1926 році в справі про Верхню Сілезії Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо до­говір підлягає ратифікації, то зловживання державою, що підписала договір, своїми правами протягом пері­оду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов'язань за договором.

В даний час обов'язок держав утримуватися після під­писання договору від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській кон­венції про право міжнародних договорів 1969 року (стат­тя 18) і в договірній практиці.

Відповідно до статті 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору виража­ється шляхом підписання договору представником дер­жави, якщо:

а) договір передбачає, що підписання має таку
силу;

б) іншим чином встановлена домовленість дер­
жав, котрі беруть участь у переговорах, про те, що
підписання повинно мати таку силу;

183

в) намір держави додати підписанню таку силу витікає з повноважень її представника або було ви­ражено під час переговорів.

Якщо ж договір уже набрав сили (або вступає вна­слідок даного підписання), то з моменту підписання договору даною державою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародно­го договору може бути:

• остаточним;

• неостаточним;

• умовним (ad referendum).

Підписання ad referendum робиться представником за умови, що воно потребує наступного затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття компетентним органом держави. Проте підписання ad referendum є саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафування.

Головна різниця між підписанням ad referendum і парафуванням полягає у такому:

1. у той час як підписання" ad referendum є засо­
   бом вираження згоди держави на обов'язковість для
   неї договору, парафування як загальне правило об­
   межується встановленням автентичності тексту до­
   говору і не може бути перетворене в остаточне під­
   писання простим підтвердженням;

2. у той час як підтвердження підписання ad
   referendum має зворотну силу, тобто робить державу
   стороною, що підписала договір, із моменту підпи­
   сання ad referendum, підписання, здійснене після па­
   рафування, зворотної сили не має;

3. розходження є і за формою: ad referendum не
   здійснюється постановкою тільки ініціалів, як пара­
   фування. Тому на підписання ad referendum також
   потрібні повноваження.

Підписання ad referendum, якщо воно підтверджу­ється державою, означає остаточне підписання договору з усіма юридичними наслідками, про які говорилося вище.

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється на основі принципу альтерната (чергу­вання). Відповідно до нього, у екземплярі двосторон­нього договору, призначеного для даної держави, що домовляється, найменування цієї держави, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору на мові даної держави поміщаються на першому місці. Для під­писів першим місцем вважається місце під текстом із лівої сторони (у тексті арабською мовою — із правої) або ж, якщо підписи ставляться один під іншим, — верх­нє місце. На примірнику договору, призначеного для другої сторони, підписи ставляться в зворотному по­рядку.

Альтернат є своєрідним вираженням принципу су­веренної рівності всіх держав.

Під час підписання багатостороннього договору на­йменування держав і підписи уповноважених ставлять­ся один під іншим у порядку латинського, російсько­го або іншого алфавіту (вибір алфавіту роблять самі учас­ники).

Місце підписання договору визначається угодою сто­рін. Міжнародний договір може підписуватися одночас­но в одному місці всіма державами, що взяли участь у переговорах, але може бути відкритий для підписання до певного терміну в різних місцях. Форма різночасно­го підписання багатосторонніх договорів стає переваж­ною в сучасній договірній практиці.

Багатосторонні договори все частіше у своїх заключ­них статтях передбачають їхнє відкриття для підписан­ня протягом певного терміну. Так, у Віденській конвен­ції про право міжнародних договорів (стаття 8) гово­риться, що «дійсна конвенція відкрита для підписання... до ЗО листопада 1969 року у Федеральному міністерстві закордонних справ Австрійської Республіки, а після цієї дати і до ЗО квітня 1970 року — у центральних установах Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку». У перший день, відкритий для підписання, 23 травня 1969 року, цю конвенцію підписало усього біля третини держав, що брали участь в переговорах.

184

185

Якщо багатосторонній договір складений у декіль­кох примірниках і кожний має свого депозитарія, то для участі в договорі достатньо, щоб держава підписала будь-який із цих примірників.

Процес підписання міжнародного договору, навіть якщо він приймався на міжнародній конференції, не регулюється правилами її процедури. Це самостійна стадія укладання договору, що регулюється викладени­ми вище правилами міжнародного права і заключних статей самого договору, що підписується. Необхідно також відзначити, що підпис вважається дійсним, якщо уповноважений його поставив у відповідності зі своїми повноваженнями і якщо ці повноваження були дійсни­ми. У противному випадку таке підписання недійсне.

Ратифікація (від латинського ratum facere — роби­ти остаточним) — це схвалення тексту міжнародного договору вищим органом державної влади.

Поняття ратифікації має внутрішньодержавний і міжнародний аспекти.

У внутрішньодержавному аспекті ратифікація яв­ляє собою регульований національним правом процес завердження міжнародних договорів вищими органа­ми держави (див. статтю 9 Конституції України).

Під ратифікацією в міжнародному аспекті розумі­ється акт вищих органів держави, що виражає остаточ­не схвалення договору і згоду на його обов'язковість. Саме в такому плані ратифікація визначається Віден­ськими конвенціями і тому іменується «міжнародним актом» (стаття 44 Віденської конвенції 1969 року).

Ратифікація матеріально втілюється в двох різно­манітних актах:

а) міжнародному — шляхом прийняття ратифі­
каційної грамоти;

б) внутрішньодержавному — шляхом прийнят­
тя національного нормативного акту (закону, указу
і т.п.).

Ці акти відповідають двом функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній.

Слід мати на увазі, що ратифікація не є обов'язковою стадією укладання міжнародного договору. Законодав­ство кожної держави встановлює, які договори підляга­ють обов'язковій ратифікації і якому органу держави надане право здійснення ратифікації.

У Комісії міжнародного права положення статті 12 початкового проекту статей про право договорів про те, що «у принципі міжнародний договір потребує ратифі­кації», зустріло серйозну критику більшості і не ввійш­ло в остаточний проект. Не одержало воно підтримки і на Віденській конференції з права договорів. Проте в тих випадках, коли міжнародний договір підлягає ра­тифікації, ця стадія є дуже важливою в процесі укла­дання договору. Оскільки ратифікація дається вищи­ми органами держави, вона є вищою і найбільш автори­тетною формою виразу її згоди на обов'язковість між­народного договору.

У відповідності зі статтею 14 Віденських конвенцій: «Згода держави на обов'язковість для неї договору ви­ражається ратифікацією, якщо:

1. договір передбачає, що така згода виражається
   

ратифікацією;

1. іншим чином встановлено, що держави, які бе­
   руть участь у переговорах, домовилися про необхід­
   ність ратифікації;

2. представник держави підписав договір під умо­
   вою ратифікації; або

d) намір держави підписати договір за умови ра­
тифікації випливає з повноважень її представника
або було виражено під час переговорів».
Відображаючи сучасну практику, Віденські конвен­
ції поряд із ратифікацією в якості міжнародних актів,
що виражають згоду держави на обов'язковість для неї
договору, свідчать також про «прийняття* і «затверд­
ження» (статті 2 і 11). У практиці ці терміни використо­
вуються або як узагальнюючі поняття для всіх видів
затвердження договору, або для позначення затверджен­
ня в спрощеній у порівнянні з ратифікацією формі.

186

187

У Законі колишнього СРСР «Про порядок укладан­ня, виконання і денонсації міжнародних договорів» у статті 17 говорилося про затвердження (прийняття) міжнародних договорів СРСР, що не підлягають рати­фікації. У такому ж значенні трактується це поняття в Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року. Проте стаття 7 цього Закону містить інверсійний механізм ратифікації. У ній за­значені міжнародні договори України, що підлягають обов'язковій ратифікації: а) політичні (про дружбу, вза­ємну допомогу і співробітництво, про нейтралітет), за­гальноекономічні (про економічне і науково-технічне співробітництво), з фінансових питань, із питань пози­ки та кредиту, територіальні; б) що стосуються прав і свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь у міждержавних союзах та інших міждер­жавних об'єднаннях (організаціях) колективної безпе­ки; ґ) про військову допомогу і з питання направлення контингенту Збройних Сил України в іншу країну або допуску збройних сил закордонних держав на терито­рію України; д) про історичну або культурну спадщину народу України; є) виконання яких обумовлює зміну чинних або прийняття нових законів України; є) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом або самим міжнародним договором.

Слід зазначити, що необхідність збереження інсти­туту ратифікації визначається не тільки юридичними, але і політичними міркуваннями. Ратифікація дає мож­ливість ще раз у більш спокійній обстановці обміркувати зміст міжнародного договору, проконтролювати дії, сво­їх уповноважених, а також підготувати суспільну дум­ку. Іноді додатковий аналіз підписаного договору при­зводить до відмови держави від його ратифікації. Від­мова від ратифікації не вважається порушенням міжна­родного права.

За згодою сторін міжнародний договір ратифікуєть­ся або з усіма додатками, або без них, про що вказується в ратифікаційній грамоті.

Структура ратифікаційної грамоти складається з трьох частин:

• вступної частини — у ній вказується дата рати­
  фікації, її місце, орган, що здійснює ратифікацію,-укла­
  дачі грамоти;

• основної частини — у ній міститься повний текст
  міжнародного договору;

• заключної частини, що власне і містить зобов'я­
  зання неухильно, у повному обсязі, чесно і сумлінно ви­
  конувати умови договору.

Вступ договору в силу залежить від декількох обста­вин. Міжнародний договір, що не підлягає ратифікації, набирає сили відразу ж після його підписання. При укла­данні двосторонніх договорів, що підлягають ратифіка­ції, — результатом такої дії є підготування ратифіка­ційної грамоти, що підписує глава парламенту за скріп­ленням (підписом) міністра закордонних справ — дого­вір набирає сили після обміну контрагентами ратифі­каційними грамотами. При ратифікації багатосторон­нього міжнародного договору ратифікаційні грамоти здаються на збереження депозитарію.

Депозитарієм називається хранитель ратифікацій­них грамот держав-учасниць багатостороннього дого­вору. Ним може бути держава, на території якої відбу­валися переговори або підписання договору, або одна з держав-учасниць договору. Депозитарієм може бути одна або декілька держав, а також міжнародна органі­зація або головна виконавча посадова особа такої орга­нізації. Депозитарій договору може бути зазначений у самому договорі.

До функцій депозитарію належать:

• прийняття і збереження першотвору міжнарод­
  ного договору, ратифікаційних грамот, документів про
  застереження;

• одержання будь-яких підписів під договором;

• інформування учасників договору про хід його
  ратифікації і про вступ його в силу, якщо в договорі
  цей механізм передбачений;

• одержання і збереження актів, нотифікацій і по­
  відомлень;

188

189

• виготовлення при необхідності копій договору;

• ратифікаційних грамот, додатків до договору і т.д.
  

Приєднання до міжнародного договору є однією з форм

виразу згоди держави на обов'язковість для неї міжна­родного договору. Існує декілька тлумачень такого при­єднання: деякі вчені думають, що приєднання до міжна­родного договору є приєднання держави до певної час­тини міжнародного договору; інші вважають, що приєд­нання можливо лише до договору, що вже набрав сили, тобто держава, що приєднується, була відсутня серед по­чаткових учасників, які підписали договір; новітня до­говірна практика свідчить, що право на приєднання іс­нує незалежно від вступу договору в силу.

Вступ (приветуплення) у міжнародний договір є однією з форм приєднання і на практиці є прийняттям усього договору. В договорі звичайно вказується поря­док приєднання і держав, що можуть приєднатися.

Будь-який з учасників договору має право на засте­реження.

Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомо­гою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до даної держави.

Юридичні наслідки застереження полягають у тому, що воно змінює положення договору у відносинах між державами й іншими учасниками договору, що зробили його. Застереження одного учасника договору не змінює положень договору для інших учасників у ставленні між ними. Заперечення проти застереження якогось учасни­ка договору, висунуте іншим його учасником, перешкод­жає вступу договору в силу між цими державами, якщо про це заявить держава, що заперечує.

Застереження зустрічаються тільки в багатосторон­ньому договорі. Право на застереження є суверенним правом кожної держави.

Віденська конвенція 1969 року передбачає, проте, перелік винятків, коли застереження може бути зроблено:

а) якщо договір прямо не забороняє застережен­
ня;

б) якщо міжнародний договір підлягає ратифіка­
ції, то застереження, зроблене під час підписання,
повинно бути відтворено в ратифікаційній грамоті;

в) якщо договір укладений між обмеженим чис­
лом учасників або якщо з об'єкта і цілей міжнарод­
ного договору слідує, що він повинний застосовува­
тися між учасниками лише в цілому, то застережен­
ня до нього потребує прийняття всіма учасниками
міжнародного договору, проте у випадках заперечен­
ня проти застереження деяких учасників, воно не є
перешкодою для участі в ньому держави, що зроби­
ла застереження.

У міжнародній практиці склалися підстави, що виті­кають із Віденських конвенцій, коли застереження зроб­лено бути не може:

• дане застереження прямо заборонено договором;

• застереження не входить у число допустимих за
  договором;

• застереження несумісне з об'єктом і цілями до­
  говору.

Слід мати на увазі, що якщо договір не передбачає інше, застереження може бути зняте державою, що його зробило, у будь-який час.

Міжнародний договір підлягає реєстрації й опублі­куванню. Для цього, відповідно до статті 102 Статуту ООН, він направляється в Секретаріат ООН, що здійс­нює міжнародну реєстрацію договорів. Договори, не за­реєстровані в ООН, не втрачають юридичної чинності, проте держава не вправі посилатися на них в органах системи ООН. Секретаріат ООН організує публікацію зареєстрованих договорів. Неопубліковані міжнародні договори не признаються органами міжнародного пра­восуддя, насамперед Міжнародним Судом ООН, і поси­латися на них сторони в суперечці не вправі.

Дотримання міжнародних договорів базується на найдавнішому принципі «Pacta sunt servanda» — до­говори мають бути дотримані. Цей принцип у результаті

190

191

свого багатовікового застосування, спочатку в сфері цивільного обігу, був сприйнятий на рівні міждержав­них відносин і став одним з основних принципів сучас­ного міжнародного права. Стаття 26 Віденської конвен­ції 1969 року закріплює, що «кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сум­лінно виконуватися».

Таким чином, міжнародні договори повинні викону­ватися:

а) неухильно — тобто незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. Сюди вхо­дять зобов'язання учасника договору:

• виконувати його безвідмовно, при цьому він не
  вправі посилатися на положення свого внутрішньо­
  го права в якості виправдання для невиконання їм
  договору (див. статтю 27 Віденської конвенції 1969
  року);

• не відмовлятися в односторонньому порядку
  від виконання міжнародного договору або робити
  зміну (ревізію) міжнародного договору;

• держава-учасниця договору не вправі уклада­
  ти договори, що суперечать зобов'язанням, раніше
  прийнятим по інших договорах;

б) сумлінно — тобто виконувати договір точно, у відношенні його об'єкта, мети, змісту, термінів, якос­ті, місця виконання (див. статті 18, 26 Віденської конвенції 1969 року).

Крім того, слід враховувати, що розірвання дипло­матичних або консульських відносин між державами не може бути основою для звільнення від обов'язків міжнародного договору.

Застосування міжнародних договорів містить у собі такі поняття:

а) зворотну силу міжнародних договорів;

б) територіальну сферу його дії;

в) конкуренцію міжнародних договорів та інші
питання.

Конвенція 1969 року встановила, що положення знову укладеного договору не мають зворотної сили й обо-

в язкові для кожного учасника у відношенні всієї його території, якщо не обговорене інше..

Але це, по-перше, не перешкоджає учасникам догово­ру за взаємною згодою поширити дію договору на ті «дії або факти», що мали місце до вступу договору в силу.

По-друге, хоча територіальне застосування договору припускає поширення його дії на всю територію держа-, ви-учасниці. Міжнародному праву відомі договори, що належать до території, котра не є державною територі­єю учасників (наприклад, договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.).

Дія договору в часі припускає хронологічні межі його дії.

Зазвичай міжнародний договір діє:

а) до закінчення зазначеного в ньому терміна (зви­
чайно договори укладаються на досить тривалі тер­
міни — десять або двадцять років);

б) до настання певних подій, зазначених у догово­
рі, досягнення яких є метою договору.

За терміном дії міжнародні договори розрізняють у такий спосіб:

1. Міжнародний договір, укладений на певний строк
(терміновий міжнародний договір):

а) умовно-визначений договір, тобто договір, укла­
дений на певний строк, — у договорі встановлюється
термін його дії. Проте тут одночасно є специфіка:
якщо після закінчення терміну такого міжнародно­
го договору сторони не зроблять ніяких заяв, то до­
говір продовжує діяти. До таких договорів належать,
наприклад, двосторонні договори України з Грузією,
України з Литвою про правову допомогу і правові
відносини у цивільних і кримінальних справах, укла­
дені на п'ятилітній термін у 1995 році;

б) міжнародний договір із невизначеним термі­
ном, тобто договір, у якому строк його дії не зазначе­
ний, і він діє доти, поки одна зі сторін не заявить про
його денонсацію.

2. Безстроковий міжнародний договір, що у силу свого

192

193

характеру не може мати певного терміну (наприклад, догорір про мир).

3. Особливі за строками міжнародні договори, тобто такі договори, у котрих спочатку термін їхньої дії не встановлюється з указівкою того, що такий строк буде встановлений у майбутньому.

До закінчення терміну дії договір може бути продов­жений (пролонгований).

Продовження (пролонгація) міжнародного договору являє собою механізм продовження терміну дії міжна­родного договору, що заснований на домовленості його учасників або закладається в самий текст міжнародно­го договору. Продовження терміну дії договору відбу­вається автоматично (на 5-10 років при наявності вка­зівки про це в самому договорі) — автоматична про­лонгація; або за допомогою підписання додаткового протоколу до міжнародного договору (при відсутності заперечень учасників договору).

Віденські конвенції передбачають підстави припи­нення дії міжнародного договору:

1. До прямих підстав належать ті обставини, коли
   є згода всіх учасників або вимога однієї зі сторін; у
   цьому випадку дія договору припиняється в цілому
   з указівкою причин (наприклад, Варшавський дого­
   вір 1949 року);

2. До непрямих належать ті обставини, коли заці­
   кавлена сторона здійснює своє право вважати договір
   таким, що втратив дію.

Спільними підставами припинення дії договору є:

• згода сторін для заміни міжнародного договору
  на новий договір;

• закінчення терміну дії міжнародного договору;

• припинення дії міжнародного договору в зв'язку
  з досягненням цілей, поставлених у договорі;

• денонсація міжнародного договору;

• припинення існування одного із суб'єктів міжна­
  родного договору;

• неможливість виконання договору;

— застереження про обставини, що змінилися, — так
звані регулятивні умови (наприклад, міжнародний до­
говір був розрахований на мирний час, але почалася
війна);

— невиконання договору однією зі сторін.
До умов недійсності договору відносять:
абсолютну недійсність (незначність) договору і від­
носну недійсність (оспоримість) договору.

Абсолютна недійсність договору не залежить від волі держав-учасниць, від того, оголосили вони його недійс­ним або ні. Такий договір із самого початку його укла­дання (ad initio) є недійсним.

Віденська конвенція 1969 року перераховує такі під­стави, що дозволяють вважати договір недійсним:

1. якщо укладання договору явилося результа­
   том загрози силою або її застосування в порушення
   принципів міжнародного права;

2. якщо в момент укладання договір суперечить
   основним принципам міжнародного права.

У Віденській конвенції також указуються такі під­стави, на які може посилатися сторона, що оспорює дій­сність договору:

1. якщо держава уклала договір під впливом об­
   лудних дій іншої держави, що приймала участь в
   переговорах (стаття 49);

2. якщо згода держави на обов'язковість для і я
   договору була виражена в результаті прямого або
   непрямого підкупу її представника іншою державою,
   що приймала участь в переговорах (стаття 50);

3. якщо згода держави на обов'язковість для неї
   договору була виражена в результаті примусу її пред­
   ставника діями або загрозами, спрямованими проти
   нього (стаття 51);

4. якщо під час підписання договору була допу­
   щена помилка, котра стосується факту або ситуації,
   що, по припущенню держави, яка заявила, існували
   при укладанні договору і являли собою суттєву ос­
   нову для її згоди на обов'язковість для неї договору
   (стаття 48);

194

195

5) якщо було допущене порушення положення внутрішнього права, що стосується компетенції укла­дати договори, за умови, що порушення було явним, об'єктивно очевидним для будь-якої держави (стат­тя 46).

Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше ніж за згодою всіх його учасників із метою пристосування договору до нових обставин або поліп­шення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у рамках колишнього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Договорі про Ан­тарктику 1959 року було зазначено, що через ЗО років сторони можуть порушити питання про перегляд до­говору.

Денонсація — це правомірне припинення дії міжна­родного договору на умовах, передбачених у самому до­говорі. Приблизне формулювання механізму денонса­ції, що закріплюється в договорі, може бути приблизно наступним: «Цей договір буде діяти протягом десяти років із моменту вступу в силу. Договір буде залиша­тися в силі на наступні п'ятилітні періоди, якщо одна з Договірних Сторін не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій До­говірній Стороні про свій намір його денонсувати». На практиці бажання денонсувати договір виражається у вигляді заяви однієї зі сторін про припинення дії між­народного договору відповідно до умов, передбачених самим договором. Слід мати на увазі, що денонсація може бути оскаржена. Характерними ознаками денон­сації є:

• суворо визначений порядок, закріплений у дого­
  ворі;

• своєчасне, встановлене договором попередження;

• хронологічні рамки (термін), у межах яких одна
  зі сторін може заявити попередження;

• вказівка на термін після зробленого попереджен­
  ня, коли договір припинить свою дію.

Міжнародному праву відомо анулювання міжнарод­ного договору. Анулюванням називається оголошення

196

однією зі сторін про свою відмову виконувати укладе­ний нею договір. Як правило, така одностороння відмо­ва міжнародним правом не допускається, вважається дією неправомірною. Проте якщо друга сторона в дого­ворі зумисне і систематично порушує договір, не вико­нує свої обов'язки за договором, він може бути анульо­ваний. У такому випадку при належному мотивуванні й обгрунтуванні, анулювання не буде являтися проти­правним.

Тлумачення договору — це встановлення справж­нього смислу й змісту договору на підставі з'ясову­вання дійсної узгодженої волі і намірів сторін у мо­мент укладання договору, що дається або самими сто­ронами, або уповноваженими ними на те органами й особами з метою найбільш повного і точного виконан­ня умов договору.

У міжнародній практиці застосовуються два види тлумачення договорів:

• офіційне (юридично обов'язкове для сторін);

• доктринальне (для учасників договору не має обо­
  в'язкового значення).

Доктринальне тлумачення можуть давати авторитет­ні вчені, дипломати, державні діячі, висловлюючи свою особисту думку з якого-небудь питання.

Офіційне тлумачення підрозділяється на:

1) автентичне — яке дається учасникам догово­
ру й обов'язкове для них у якості результату взаєм­
ної згоди сторін;

2) судове (казуальне),— яке дається на прохання
сторін судовими або арбітражними органами. Воно
обов'язкове тільки для учасників договору і тільки у
даній суперечці, на розгляд якої сторони дали згоду.
Відомі й інші засоби тлумачення договорів: грама­
тичне, логічне, систематичне й історичне.

197

5. Законодавство України про міжнародні договори

У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти:

• Конституція України від 28 червня 1996 року;

• Закон України від 22 грудня 1993 року «Про між­
  народні договори»;

Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»;

— Постанова Кабінету Міністрів України від 17 чер­
вня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про
порядок укладання, виконання і денонсації міжнарод­
них договорів України міжвідомчого характеру» та ін.

Прийняття Конституції України 1996 року стало ва­жливою соціально-політичною подією, що мала не тільки внутрішньодержавний, але і міжнародний аспект.

Одним з суттєвих аргументів, що підтверджують та­кий міжнародний аспект, стала конституційна регла­ментація міжнародних договорів України, що визначає її правове поводження на міжнародній арені.

У статті 9 Конституції України закріплено, що чин­ні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національ­ного законодавства України.

Тут же міститься положення про те, що укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливо тільки після внесення відповідних змін у Конституцію України.

Якщо ці положення можна назвати статутарними, то інші статті Конституції України містять у собі поло­ження, що, швидше за все, мають процесуальний харак­тер. Так, стаття 26 Конституції містить вказівку на те, що права, свободи, а також обов'язки іноземців і апатри­дів, що знаходяться в Україні на законних підставах, можуть бути обмежені міжнародними договорами України; стаття 32 Конституції закріплює повноважен­ня Верховної Ради України на надання у встановлений термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів

198

України і денонсацію міжнародних договорів України; у статті 106 Конституції закріплені права Президента України на ведення переговорів і укладання міжнарод­них договорів України. Нарешті, у статті 151 Конститу­ції України закріплені права Конституційного Суду України на надання висновку про відповідність Консти­туції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться у Верхов­ну Раду України для дачі згоди на їхню обов'язковість.

Слід зазначити, що, виходячи з конституційних по­ложень, міжнародні договори однозначно є частиною на­ціонального законодавства України. Це витікає і з За­кону України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжна­родних договорів на території України», відповідно до якого укладені і належним чином ратифіковані Укра­їною міжнародні договори складають невід'ємну час­тину національного законодавства України і застосову­ються в порядку, передбаченому для норм національ­ного законодавства.

Проте з зазначених положень не можна зробити ви­сновок про те, чи володіють норми міжнародного дого­вору (тобто по суті норми міжнародного права) пріори­тетом стосовно норм національного законодавства. Закладений у Конституції і Законі механізм їхньої імплементації (трансформація у формі прямої рецеп­ції) включає їх у національне законодавство та нівелює їхню пріоритетність.

Слід мати на увазі, що в поточному законодавстві України укладений інший механізм імплементації. На­приклад, у Законі України «Про "внесення змін і допов­нень у Закон України «Про плату за землю» від 19 вере­сня 1996 року, і інших закріплене положення про те, що якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що визначені дійсним Законом, то засто­совуються правила міжнародного договору.

У профільному Законі України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» одночасно містять­ся обидва механізми імплементації. У його статті 17 закріплено, що:

199

— укладені і належним чином ратифіковані між­
народні договори України складають невід'ємну части­
ну національного законодавства України і застосову­
ються в порядку, передбаченому для національного за­
конодавства;

— якщо міжнародним договором України, укладан­
ня якого відбулося у формі закону, встановлені інші
правила, ніж ті, що передбачені законодавством Украї­
ни, то застосовуються правила міжнародного договору
України.

Таким чином, у наявності колізія, що потребує роз'­яснення Конституційного Суду України. Необхідно роз­в'язати питання про допустимість пріоритету міжна­родного договору над внутрішньодержавним (національ­ним) законом або про допустимість пріоритету норм міжнародного права над нормою внутрішньодержавно­го права.

У блок національного законодавства, що регламентує порядок укладання, виконання і денонсації міжнарод­них договорів України, входить Закон України «Про міжнародні договори України», прийнятий Верховною Радою України 22 грудня 1993 року. Саме в цьому за­конодавчому акті, у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами, докладно розроблені і закріплені по­ложення профільного характеру, що характеризують сприйняття Україною норм права міжнародних дого­ворів, а також національні особливості такого сприй­няття.

Відповідно до Преамбули Закон України від 22 груд­ня 1993 року «Про міжнародні договори України» уста­новлює порядок укладання, виконання і денонсації між­народних договорів України з метою належного забез­печення національних інтересів, здійснення цілей, за­вдань і принципів зовнішньої політики України, закріп­лених у Конституції України. Він застосовується до всіх міжнародних договорів України — міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від їхньої форми і на-

200

йменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами, інші форми і найменування міжнародних договорів).

У цьому законі поняття «укладання міжнародного договору України» застосовується в розширювальному і багатоаспектному смислі й охоплює ведення перегово­рів із метою підготування тексту міжнародного догово­ру, прийняття тексту міжнародного договору або вста­новлення його автентичності і вираження згоди на обо­в'язковість міжнародного договору для України.

Відмінною рисою даного нормативно-правового акта, що підтверджує його профільний характер, є системна класифікація міжнародних договорів України, дана в статті 2 Закону. Відповідно до неї міжнародні догово­ри України укладаються з іноземними державами і міжнародними організаціями від імені:

а) України;

б) Уряду;

в) міністерств і інших центральних органів дер­
жавної виконавчої влади.

Від імені України укладаються міжнародні дого­вори:

а) політичні, територіальні, мирні;

б) що стосуються прав і свобод людини;

в) про громадянство;

г) про участь України в міждержавних спілках та
інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), си­
стемах колективної безпеки;

д) про військову допомогу і щодо направлення кон­
тингенту Збройних Сил України в іншу країну або
допуску збройних сил іноземних держав на терито­
рію України;

є) про використання території і природних ресур­сів України;

ж) яким за згодою Сторін надається міждержав­ний характер.

Від імені Уряду укладаються міжнародні договори з економічних, торгових, науково-технічних та інших пи­тань, що стосуються його компетенції.

201

Від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України укладаються між­народні договори з питань, що стосуються їхньої ком­петенції.

Процесуальні стадії укладання міжнародних дого­ворів України в основному не відрізняються від анало­гічних стадій, що випливають із Віденської конвенції 1969 року, але мають свою національну специфіку.

Так, пропозиції з укладання міжнародних догово­рів України представляються Уряду України Міністер­ством закордонних справ України (МЗС України). Інші міністерства і центральні органи державної виконав­чої влади представляють Уряду України пропозиції з укладання міжнародних договорів України разом із Міністерством закордонних справ України або за узгод­женням із ним.

Порядок представлення пропозицій про укладання мі­ністерствами й іншими центральними органами держа­вної виконавчої влади міжнародних договорів міжвідо­мчого характеру визначається Урядом України ..У таких пропозиціях обґрунтовується необхідність укладання міжнародного договору, визначаються можливі політичні, правові, матеріальні та фінансові наслідки його укладання, вказуються суб'єкти виконання між­народного договору, пропонується склад делегації або представник України для ведення переговорів, прий­няття тексту міжнародного договору або встановлення його автентичності. До них додається проект міжнарод­ного договору й у разі потреби проект рекомендації делегації або представника України.

Уряд України розглядає внесені пропозиції і не піз­ніше ніж у десятиденний термін представляє їх разом із відповідними висновками Президенту України, а по договорах, укладених від імені Уряду України, приймає рішення про укладання такого договору Україною.

Пропозиції з укладання міжнародних договорів України, що встановлюють інші правила, ніж ті, що мі­стяться у законодавстві України, представляються в Уряд України за згодою з Міністерством юстиції Украї­ни (стаття 3 Закону України від 22 грудня 1993 року).

202

У відповідності зі статтею 4 Закону від 22 грудня 1993 року рішення про проведення переговорів і про підпи­сання міжнародних договорів України приймаються:

• стосовно договорів, що укладаються від імені Укра­
  їни, — Президентом України;

• стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду
  України, — Урядом України;

• стосовно договорів, що укладаються від імені мі­
  ністерств та інших центральних органів державної ви­
  конавчої влади України, — у порядку, встановленому
  Урядом України.

В Україні є свої відмінності в сфері визначення і надання повноважень на укладання міжнародного до­говору (стаття 5 Закону від 22 грудня 1993 року).

Так, ведення переговорів про підготування тексту міжнародного договору, прийняття його тексту або вста­новлення його автентичності та підписання міжнарод­ного договору України здійснюється лише уповнова­женими на те особами.

Президент України, Прем'єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести перего­вори і підписувати міжнародні договори України без спе­ціальних повноважень у силу займаної посади.

Глава дипломатичного представництва України в іно­земній державі або глава представництва України при міжнародній організації мають право вести без спеціаль­них повноважень переговори про укладання міжнаро­дного договору України відповідно з державою пере­бування або в рамках відповідної міжнародної органі­зації.

Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України даються:

• стосовно договорів, що укладаються від імені Укра­
  їни, — Президентом України;

• стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду
  України, — Урядом України або з його доручення —

МЗС України;

— стосовно договорів міжвідомчого характеру —
відповідним міністерством або іншим центральним

203

органом державної виконавчої влади разом із МЗС України.

Делегація або представник України, наділені повно­важеннями відповідно до дійсного Закону, зобов'язані вести переговори або здійснювати інші дії згідно нада­них їм повноважень і з урахуванням рекомендацій МЗС України. Ці суб'єкти, за узгодженням із МЗС України, представляють Президенту України або Уряду Украї­ни звіт про виконання даних їм рекомендацій. Звіт повинен містити висновки про наступні дії України щодо укладання міжнародного договору.

Ратифікація міжнародного договору, на особливос­тях якої ми зупинялися, також здійснюється на основі цього профільного закону.

У ньому ж регламентований порядок затвердження міжнародних договорів України, що не потребують ра­тифікації.

Він здійснюється:

• стосовно договорів, що укладаються від імені Укра­
  їни, — Президентом України. Рішення Президента
  України про затвердження міжнародного договору Укра­
  їни приймається у формі указу;

• стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду
  України, — Урядом України. Рішення Уряду України
  про затвердження міжнародного договору України при­
  ймається у формі постанови;

— затвердження міжнародних договорів України
міжвідомчого характеру провадиться в порядку, визна­
чуваному Урядом України (ст. 9 Закону від 22 грудня
1993 року).

Рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їхнє прийняття приймаються:

• стосовно договорів, що потребують ратифікації, —
  Верховної Радою України у формі законів;

• стосовно договорів, що не потребують ратифікації,
  і приєднання до яких або прийняття яких провадиться
  від імені України, — Президентом України у формі
  указу;

204

— стосовно договорів, що не підлягають ратифікації, і приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені Уряду України, — Урядом України у формі

постанови.

Рішення про приєднання до міжнародних договорів міжвідомчого характеру або їхнього прийняття прийма­ються в порядку, визначуваному Урядом України.

У разі, коли міжнародний договір набирає сили з мо­менту його підписання, згода на обов'язковий характер його положень виражається у формі підписання між­народного договору уповноваженою на це особою.

Профільний характер Закону України 1993 року «Про міжнародні договори України» підтверджує і де­тальну регламентацію основних положень з виконання міжнародних договорів України, що включають у себе дотримання і забезпечення їх виконання, загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів Украї­ни і заходи, що приймаються у разі порушення міжна­родного договору України іншими його учасниками.

У відповідності зі статтею 12 Закону 1993 року між­народні договори України підлягають неухильному до­триманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно принципу сумлінного дотримання між­народних договорів Україна виступає за те, щоб і інші учасники двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів, у яких бере участь Україна, точно виконува­ли свої зобов'язання, що випливають із цих договорів. Президент України й Уряд України вживають захо­дів із забезпечення виконання міжнародних договорів України (стаття 13).

У статті 14 Закону закріплено, що міністерства й інші центральні органи державної і виконавчої влади Укра­їни, Уряд Автономної Республіки Крим, інші державні органи, до компетенції яких належать питання, що ре­гулюються міжнародними договорами України, забез­печують виконання зобов'язань, узятих за міжнарод­ними договорами Українською Стороною, стежать за здійсненням прав, що випливають із таких договорів

205

для Української Сторони, і за виконанням іншими учас­никами міжнародних договорів і зобов'язань.

Ці органи, а також підприємства, установи й органі­зації зобов'язані надавати Міністерству закордонних справ України інформацію, що стосується виконання міжнародних договорів України.

Загальний нагляд за виконанням міжнародних до­говорів України здійснює МЗС України. За вимогою органів, що застосовують міжнародні договори України, МЗС України повинний надати офіційну інформацію щодо питань, що виникають у зв'язку з виконанням міжнародного договору України. У разі неналежного виконання зобов'язань, узятих на себе за міжнародни­ми договорами Українською Стороною, МЗС України інформує про це Президента України або Уряд України для прийняття необхідних заходів (стаття 15).

У разі порушення зобов'язань за міжнародним до­говором України іншими його учасниками МЗС Укра­їни, інші центральні органи державної виконавчої вла­ди України, Уряд Автономної Республіки Крим за уз­годженням із МЗС України представляють Президен­ту України або Уряду України пропозиції про прий­няття необхідних заходів відповідно до норм міжнаро­дного права. У разі суттєвого порушення міжнародного договору України іншими його учасниками, а також в інших випадках, передбачених нормами міжнародного права, такий договір може бути денонсований у поряд­ку, встановленому даним Законом (стаття 16).

На відміну від Віденської конвенції 1969 року, За­кон України 1993 року містить відмінні положення по опублікуванню міжнародних договорів України, що мають національні особливості. Але з питання реєстра­ції міжнародних договорів України положення цих двох документів збігається (стаття 80 Віденської конвенції і 21 Закону України 1993 року).

Договори, що вступили в силу для України, — рати­фіковані договори і договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснено на підставі рішень

206

відповідно Верховної Ради України або Президента України, договори, що вступили в силу з моменту під­писання їх Президентом України, публікуються в «Ві­домостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради України «Голос України» й у «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Договори, що вступили в силу для України, міжна­родні договори, що не потребують ратифікації, затверд­ження, прийняття або приєднання відповідно Верхов­ної Радою України або Президентом України, а також договори, прийняття або приєднання до яких було здійс­нено на підставі рішень Уряду України, публікуються в «Зібранні постанов Уряду України» і в газеті Уряду України. В даний час міжнародні договори України публікуються в «Офіційному віснику України».

Порядок опублікування міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, що вступили в силу, визначається Урядом України.

Якщо міжнародний договір України має автентич­ний текст державною мовою України, — публікується автентичний текст на державній мові України. У випа­дку, коли міжнародний договір України не має автентич­ного тексту на державній мові України, — публікуєть­ся один з автентичних текстів іноземною мовою, а також офіційний переклад на державну мову України, здійс­нений МЗС України.

Реєстрація міжнародних договорів, що вступили в силу для України, здійснюється МЗС України в Секре­таріаті Організації Об'єднаних Націй і у відповідних органах інших міжнародних організацій.

Оригінали текстів міжнародних договорів України зберігаються в МЗС України. Порядок збереження між­народних договорів України міжвідомчого характеру визначається Урядом України.

У Законі України 1993 року докладно розроблений механізм денонсації міжнародних договорів України. Пропозиції про денонсацію міжнародних договорів України представляються МЗС України, іншими мініс­терствами і відомствами Уряду України відповідно до

207

порядку, установленого для внесення пропозицій про укладання міжнародного договору. Уряд України вно­сить відповідні пропозиції Президенту України або Верховній Раді України.

Денонсація міжнародних договорів України здійс­нюється законом України, указом Президента Украї­ни, постановою Уряду України. Денонсація міжнарод­них договорів України, ратифікованих Верховною Ра­дою України, договорів, прийняття або приєднання до яких було здійснено на підставі рішень Верховної Ради України, здійснюється Верховною Радою України у формі закону.

Слід зазначити, що Верховна Рада України, у відпо­відності зі своїми повноваженнями, на практиці здійс­нює денонсацію міжнародних договорів. Так, 14 жовтня 1998 року парламент України прийняв Закон України «Про денонсацію Гарантійної угоди (Проект розвитку енергоринку України) між Україною і Європейським банком реконструкції та розвитку».

Територіальні міжнародні договори України й інші міжнародні договори України денонсуються законом України, що приймається двома третинами голосів на­родних депутатів від фактичної кількості народних депутатів України, повноваження яких визнані і не припинені достроково у встановленому законом по­рядку.

Денонсація міжнародних договорів України, що укла­дені Президентом України, котрі не потребують рати­фікації, прийняття або приєднання Верховної Радою України, провадиться Президентом України у формі указу. Денонсація міжнародних договорів, укладених Урядом України і не потребуючих ратифікації, прийн­яття або приєднання Верховної Радою України, прова­диться Урядом України. Денонсація міжнародних до­говорів України міжвідомчого характеру провадиться в порядку, обумовленому Урядом України.

Верховна Рада України протягом тридцяти днів по­винна бути проінформована про укладання і припинення

208

міжнародних договорів України, стосовно котрих рати­фікація або денонсація не передбачені.

Література:

1. Венская конвенция о праве международных дого­
   воров. Комментарий. — М., 1997.

2. Евинтов В.И. Многоязычные договоры в совре­
   менном международном праве. — К., 1981.

3. Лукашук И.И. Стороны в международных дого­
   ворах. — М., 1966.

4. Талалаев А.Н. Международные договоры в совре­
   менном мире.— М., 1973.

5. Талалаев А.Н. Право международных договоров.
   Общие вопросы. — М., 1980.

6. Талалаев А.Н. Право международных договоров.
   Действие и применение договоров. — М., 1985.

7. Тиунов О.И. Принцип соблюдения договоров в
   международном праве. — Пермь, 1976.

8. Ульянова Н.Н. Общие многосторонние договоры в
   современных международных отношениях. — К., 1981.

9. Черкес М.Е. Международное право: Учебное по­
   собие. — Одесса, 1998.

Розділ 9

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1. Історичні аспекти створення міжнародних організацій

Сучасні міжнародні відносини характеризуються по­стійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-право­вого регулювання. Однією з таких порівняно нових ор­ганізаційно-правових форм міждержавного співробіт­ництва є міжнародні організації.

Міжнародні організації є основною інституціональ-ною формою співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спіл­кування.

Хоча в сучасному своєму розумінні міжнародні ор­ганізації як правовий феномен виникли наприкінці XIX — початку XX століть, коли потреби світового роз­витку обумовили необхідність створення постійно дію­чих колективних міждержавних органів, в історії люд­ської цивілізації вже був накопичений певний досвід створення міжнародних об'єднань. Так, у Древній Гре­ції в VI столітті до нашої ери були створені перші по­стійні міжнародні об'єднання — симмакїї й амфіктіо-нії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи пле­мен (громад) і міст із загальними святилищем, казною,

210

правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедемин-ська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фер-мопільська амфіктіонія, у яку входили 12 громад Серед­ньої Греції і Фессалії.

Ці об'єднання стали прообразами майбутніх між­народних організацій. Недарма Ф.Ф. Мартене у своїй праці «Сучасне міжнародне право цивілізованих наро­дів» підкреслював, що «хоча ці союзи і були викликані спеціально релігійними цілями, але справляли свою дію взагалі на зносини між грецькими державами: подібно іншим соціальним чинникам, вони зближували наро­ди і пом'якшували їхню замкнутість».

Досвід розвитку перших міждержавних міжнарод­них організацій пов'язаний із створенням у XIV сто­літті Ганзейського союзу — торгового і політичного союзу північно-німецьких міст на чолі з містом Любе­ком, що формально проіснувало до 1669 року. Союз здій­снював посередницьку торгівлю між Західною, Північ­ною і Східною Європою, йому належала торгова гегемо­нія в Північній Європі. Завдяки широким торговим і політичним зв'язкам, постійному поширенню кількос­ті членів союзу, у число яких входило і російське місто Новгород, Ганзейський союз справив значний вплив на соціальний розвиток німецьких земель і до XVI століт­тя вивів із стану середньовічного варварства всю Північ­ну Німеччину.

Виникнення міжнародних організацій у XIX столітті стало відображенням і результатом становлення об'єк­тивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства. Починаючи зі створення в 1815 році Центральної комісії навігації по Рейну, міжнародні ор­ганізації наділяються власною компетенцією і повнова­женнями. Створені в 1865 році Всесвітній телеграфний союз і в 1874 році Всесвітній поштовий союз стали пер­шими універсальними міжнародними організаціями, що мають постійну структуру. Такими ж рисами володіла створена в 1919 році Міжнародна організація праці.

Першою міжнародною організацією, що мала яскра­во виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй,

211

створена в 1919 році відповідно до положень Версаль-ської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року.

Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною ко­місією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що заверши­ли Першу світову війну 1914-1918 років. Спочатку ста­тут організації був підписаний 44 державами, у тому числі 31 державою, що приймала участь у війні на сто­роні Антанти або приєдналася до неї (Австралією, Бель­гією, Болівією, Бразилією, Великобританією, Гаїті, Гон­дурасом, Грецією, Індією, Італією, Канадою, Китаєм, Ку­бою, Ліберією, Нікарагуа, Новою Зеландією, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сіамом, США, Еквадором, Югославією, Південно-Африканським Сою­зом, Чехословаччиною, Уругваєм, Францією, Хіджазом /у 1916-1925 роках — формально незалежне королів­ство, із 1925 року входить у Саудівську Аравію/, Японі­єю), і 13 державами, що дотримувалися нейтралітету в ході війни (Аргентиною, Венесуелою, Данією, Іраном, Іс­панією, Колумбією, Нідерландами, Норвегією, Парагва­єм, Сальвадором, Чилі, Швецією, Швейцарією). Хоча комісію з вироблення статуту Ліги Націй очолював пре­зидент США В. Вільсон, згодом США його не ратифі­кували і не ввійшли в число членів цієї організації.

Основною метою Ліги Націй відповідно до її статуту був «розвиток співробітництва між народами та гаран­тія їхнього миру і безпеки». Основними органами орга­нізації були: Асамблея (у її роботі брали участь усі члени Ліги Націй; сесії Асамблеї проходили щорічно у вересні), Рада Ліги Націй (спочатку складалася з 4 по­стійних членів — представників Великобританії, Італії, Франції та Японії і 4 непостійних членів; згодом склад і число членів Ради змінювалися) і постійний секрета­ріат на чолі з Генеральним секретарем. Всі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедурних питань, повинні були прийматися одноголосно.

212

Ліга Націй визнавала, що усяка війна «цікавить Лігу в цілому», і остання повинна вживати всіх заходів для збереження миру. За вимогою будь-якого члена Ліги На­цій негайно скликалася Рада. У разі виникнення конф­лікту між членами Ліги Націй вони повинні були підда­тися його розглядові або третейським судом, або Радою. У разі, якщо якийсь член Ліги вдавався до війни всу­переч прийнятим на себе зобов'язанням, то інші члени організації зобов'язувалися негайно порвати з ним уся­кі торгові і фінансові відносини, а Рада повинна була запропонувати різним заінтересованим урядам виста­вити той або інший контингент військ, призначених для підтримки поваги до зобов'язань Ліги Націй.

При Лізі Націй на правах автономних організацій були створені Постійна палата міжнародного правосуд­дя, Міжнародна організація праці й інші організації. Основні органи Ліги Націй розташовувалися в Женеві (Швейцарія).

У перші роки свого існування Ліга Націй була од­ним із центрів організації боротьби проти Радянської держави, що, проте, активно брала участь у конференці­ях, які проходили під егідою цієї організації, і нарадах з роззброювання, вносячи пропозиції, спрямовані на ре­альне розв'язання цієї найважливішої міжнародної проблеми.

Під прикриттям Ліги Націй на початку 20-х років XX сторіччя був зроблений у формі роздачі мандатів поділ колоній між державами-переможцями. Ліга На­цій робила численні спроби згладити гострі протиріч­чя між головними її учасниками на основі антирадян-ської змови. У 1926 році членом Ліги Націй стала Ні­меччина. У 1931 році Японія, будучи членом Ліги На­цій, напала на Китай, але реальної протидії з боку Ліги Націй агресор не побачив — усе обмежилося лише її «рекомендаціями». У 1933 року Німеччина і Японія вийшли з цієї організації, щоб одержати повну свободу дій для підготовки нової війни.

У середині 30-х років, у зв'язку з наростанням вій­ськової загрози з боку фашистських режимів Німеччи-

213

ни, Італії та мілітаристської Японії, ЗО держав-членів Ліги Націй, з ініціативи французької дипломатії, звер­нулися до СРСР із пропозицією про вступ у цю органі­зацію. 18 вересня 1934 року СРСР вступив у Лігу На­цій і зайняв постійне Місце в її Раді, незважаючи на те, що проти його прийняття голосували Нідерланди, Пор­тугалія і Швейцарія. Вступаючи в Лігу Націй, СРСР розраховував, що в умовах виходу з організації най­більш агресивних держав йому вдасться хоч до деякої міри зашкодити розв'язанню війни. При цьому Радян­ський уряд попередив усіх учасників організації, що він не приймає на себе відповідальність за їхні поперед­ні рішення і договори, укладені без участі СРСР.

Найважливішими питаннями, що обговорювалися у Лізі Націй із 1934 до 1939 років, були: італійська аг­ресія проти Ефіопії (1935-1936 роки); порушення Ні­меччиною Версальського (1919 рік) і Локарнського (1925 рік) договорів у зв'язку з ремілітаризацією нею Рейнської зони в 1936 року; італо-німецька інтервен­ція в Іспанії (1936-1939 роки); захоплення Німеччи­ною Австрії (1938 рік) і інші. У ці роки позиція захід­них держав, що прагнули направити фашистську агре­сію проти СРСР, визначила безпомічність Ліги Націй, що не зуміла провести жодного ефективного заходу проти держав-агресорів.

Водночас і сам СРСР не був прикладом дотриман­ня своїх міжнародних зобов'язань. За розв'язану ним у 1939-1940 роках війну з Фінляндією він 14 грудня 1939 року рішенням Ради був виключений із Ліги Націй. З цього часу діяльність цієї організації фактич­но припинилася, формально ж Ліга Націй припинила своє існування в квітні 1946 року відповідно до рішен­ня спеціально скликаної Асамблеї.

Хоча Ліга Націй не змогла справитися зі своїм ос­новним статутним завданням, пов'язаним насамперед із запобіганням Другій світовій війні і з мирним вре­гулюванням міжнародних конфліктів, вона зіграла свою історичну роль, котра полягає в тому, що ця організація стала прообразом міжнародної універсальної організа-

214

ції світового співтовариства — Організації Об'єднаних Націй, тому що в рамках Ліги Націй був накопичений, нехай і не завжди ефективний, але досвід колективного вирішення найважливіших міжнародних проблем.

2. Поняття і види міжнародних організацій

Міжнародна організація — це об'єднання держав від­повідно до міжнародного права і на основі міжнародно­го договору для здійснення співробітництва в політич­ній, економічній, культурній, науково-технічній, право­вій та інших галузях, що має необхідну для цього систе­му органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'яз­ків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої міжнародної організації:

— членство трьох і більше держав.

При наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних задач;

— повага суверенітету держав-членів організації і
невтручання у внутрішні справи.

Ця ознака є основною функціональною ознакою між­народної організації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні пра­ва і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнарод­ного права незалежно від розміру своєї території, кіль­кості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характеризують державу. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації ніяким чином не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статут­них положень;

— створення відповідно до міжнародного права.

215

Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що устано­вчий документ організації повинен відповідати загаль­новизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність су­перечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін;

— заснування на основі міжнародного договору.

Зазвичай, міжнародні організації створюються на ос­нові міжнародного договору (конвенції, угоди, протоко­лу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як су­б'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Про­те в останні роки повноправними учасниками міжна­родних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним чле­ном багатьох міжнародних рибальських організацій;

— здійснення співробітництва в конкретних галу­
зях діяльності.

Міжнародні організації створюються для координа­ції зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), на­уково-технічній (Європейська організація ядерних до­сліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвит­ку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжна­родна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галу­зях. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практич­но в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами між­народного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у яко­сті органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

216

— наявність відповідної організаційної структури
(постійні органи і штаб-квартира).

Ця ознака, що характеризує інституціональну будо­ву міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний харак­тер організації і тим самим відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На прак­тиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові ор­ганізації мають штаб-квартири, членів в особі суверен­них держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом органі­зації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконав­чих органів виступають ради. Адміністративний апа­рат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постій­ні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

• наявність прав і обов'язків організації. Особливі­
  стю компетенції міжнародної організації є те, що її права
  й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-
  нів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-
  членів не може почати дій, що торкаються інтересів
  своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в
  загальній формі закріплюються в її установчому акті,
  резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між
  організаціями. Ці документи встановлюють і закріп­
  люють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер
  діяльності міжнародної організації, що далі повинні бути
  нею реалізовані. Держави також вправі заборонити
  організації почати ті або інші дії, і організація не може
  перевищити свої повноваження;

• самостійні міжнародні права й обов'язки органі­
  

зації.

Незважаючи на те, що міжнародна організація наді­ляється державами-членами правами й обов'язками, у процесі її діяльності вона починає набувати свої, від­мінні від початкових, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації

автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організація вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї держа­вами-членами;

— установлення порядку прийняття рішень і їх­
ньої юридичної чинності.

Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціаль­но розробленій процедурі. Кожна з міжнародних між­урядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій:

• міжнародні міжурядові організації (ММУО) —
  організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме
  їм держави делегують певну частину своїх суверен­
  них прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих ор­
  ганізацій залишається обмеженою, тому що вони ді­
  ють у рамках тільки тих повноважень, що передали
  їм держави;

• міжнародні неурядові організації (МНУО) — ор­
  ганізації, утворювані міжнародною громадськістю з
  метою встановлення міжнародного співробітництва з ак­
  туальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декіль­кох підставах:

1. За предметом діяльності — політичні, економіч­
   ні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань
   охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.

2. За колом учасників:

• універсальні — їхніми членами є практично всі
  держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних
  Націй);

• регіональні — їхніми членами є держави певного
  географічного регіону світу (наприклад, Організація Аме­
  риканських держав);

— субрегіональні — їхніми членами є групи держав
усередині географічного регіону (наприклад, Організа­
ція Чорноморського економічного співробітництва);

— міжрегіональні — у їхній роботі беруть участь
держави різних географічних регіонів світу (наприклад,
Організація з безпеки і співробітництва в Європі, чле­
нами якої є як європейські держави, так і держави Се­
редньої Азії).

3. За порядком приймання нових членів:

• відкриті — відповідно до статутних документів
  їхнім членом може бути будь-яка держава;

• закриті — конкретні учасники цих організацій і
  їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних
  документах таких міжнародних організацій.

4. За сферами діяльності:

• організації з загальною компетенцією — вони
  вправі розглядати будь-яке питання міжнародного
  життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);

• організації зі спеціальною компетенцією — коло
  аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їх­
  ніх статутних документах і стосується певної сфери між­
  народного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).

5. За цілям і принципам діяльності:

• правомірні — вони створюються відповідно до між­
  народного права;

• протиправні — вони створюються з порушенням
  загальновизнаних норм міжнародного права з цілями,
  що суперечать інтересам міжнародного миру і міжна­
  родної безпеки.

У МНУО можна виділити певні ознаки міжнарод­них організацій (створення відповідно до міжнародно­го права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а також застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, на­самперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО діляться на такі групи:

• політичні, ідеологічні, соціально-економічні, проф­
  спілкові організації;

• жіночі організації, а також організації з охорони
  родини і дитинства;

218

219

Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що устано­вчий документ організації повинен відповідати загаль­новизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність су­перечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін;

— заснування на основі міжнародного договору.

Зазвичай, міжнародні організації створюються на ос­нові міжнародного договору (конвенції, угоди, протоко­лу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як су­б'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Про­те в останні роки повноправними учасниками міжна­родних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним чле­ном багатьох міжнародних рибальських організацій;

— здійснення співробітництва в конкретних галу­
зях діяльності.

Міжнародні організації створюються для координа­ції зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), на­уково-технічній (Європейська організація ядерних до­сліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвит­ку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжна­родна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галу­зях. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практич­но в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами між­народного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у яко­сті органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

216

— наявність відповідної організаційної структури
(постійні органи і штаб-квартира).

Ця ознака, що характеризує інституціональну будо­ву міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний харак­тер організації і тим самим відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На прак­тиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові ор­ганізації мають штаб-квартири, членів в особі суверен­них держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом органі­зації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконав­чих органів виступають ради. Адміністративний апа­рат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постій­ні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

• наявність прав і обов'язків організації. Особливі­
  стю компетенції міжнародної організації є те, що її права
  й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-
  нів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-
  членів не може почати дій, що торкаються інтересів
  своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в
  загальній формі закріплюються в її установчому акті,
  резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між
  організаціями. Ці документи встановлюють і закріп­
  люють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер
  діяльності міжнародної організації, що далі повинні бути
  нею реалізовані. Держави також вправі заборонити
  організації почати ті або інші дії, і організація не може
  перевищити свої повноваження;

• самостійні міжнародні права й обов'язки органі­
  зації.

Незважаючи на те, що міжнародна організація наді­ляється державами-членами правами й обов'язками, у процесі її діяльності вона починає набувати свої, від­мінні від початкових, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації

217

автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організація вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї держа­вами-членами;

— установлення порядку прийняття рішень і їх­
ньої юридичної чинності.

Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціаль­но розробленій процедурі. Кожна з міжнародних між­урядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій:

• міжнародні міжурядові організації (ММУО) —
  організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме
  їм держави делегують певну частину своїх суверен­
  них прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих ор­
  ганізацій залишається обмеженою, тому що вони ді­
  ють у рамках тільки тих повноважень, що передали
  їм держави;

• міжнародні неурядові організації (МНУО) — ор­
  ганізації, утворювані міжнародною громадськістю з
  метою встановлення міжнародного співробітництва з ак­
  туальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати на декіль­кох підставах;

1. За предметом діяльності — політичні, економіч­
   ні, кредитно-фінансові, військово-політичні, із питань
   охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.

2. За колом учасників:

• універсальні — їхніми членами є практично всі
  держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних
  Націй);

• регіональні — їхніми членами є держави певного
  географічного регіону світу (наприклад, Організація Аме­
  риканських держав);

218

— субрегіональні — їхніми членами є групи держав
усередині географічного регіону (наприклад, Організа­
ція Чорноморського економічного співробітництва);

— міжрегіональні — у їхній роботі беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, чле­нами якої є як європейські держави, так і держави Се­редньої Азії).

3. За порядком приймання нових членів:

• відкриті — відповідно до статутних документів
  їхнім членом може бути будь-яка держава;

• закриті — конкретні учасники цих організацій і
  їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних
  документах таких міжнародних організацій.

4. За сферами діяльності:

• організації з загальною компетенцією — вони
  вправі розглядати будь-яке питання міжнародного
  життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);

• організації зі спеціальною компетенцією — коло
  аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їх­
  ніх статутних документах і стосується певної сфери між­
  народного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).

5. За цілям і принципам діяльності:

• правомірні — вони створюються відповідно до між­
  народного права;

• протиправні — вони створюються з порушенням
  загальновизнаних норм міжнародного права з цілями,
  що суперечать інтересам міжнародного миру і міжна­
  родної безпеки.

У МНУО можна виділити певні ознаки міжнарод­них організацій (створення відповідно до міжнародно­го права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.), а також застосувати до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, на­самперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО діляться на такі групи:

— політичні, ідеологічні, соціально-економічні, проф­
спілкові організації;

— жіночі організації, а також організації з охорони
родини і дитинства;

219

• молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвіт­
  ні організації;

• організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення;

• організації місцевих (регіональних) влад. Слід, про­
  те, мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є
  тільки ММУО. Таким чином, міжнародна міжурядова
  організація — це добровільне об'єднання суверенних
  держав або міжнародних організацій, створене на осно­
  ві міждержавного договору або резолюції міжнародної
  організації загальної компетенції для координації ді­
  яльності держав у конкретній галузі співробітництва,
  що має відповідну систему головних і допоміжних ор­
  ганів, що володіє автономною волею, відмінною від воль
  її членів.

Особлива значимість діяльності міжнародних орга­нізацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільш складних питань міжнародних відносин викликали не­обхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі — права міжнародних організацій. Норми пра­ва міжнародних організацій — є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій — од­нією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є установчі документи міжнародних організацій. Сюди ж входять Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відноси­нах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організація­ми або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організа­цій та ін.

Проте, незважаючи на те, що міжнародні організації, що є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності воль держав, що беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правове становище, діяльність організації,

220

взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

3. Правосуб'єктність міжнародних організацій

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжна­родних організацій актуалізується в зв'язку з постій­ним зростанням їхньої кількості і посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними струк­турами, у рамках яких держави в колективному поряд­ку вирішують найбільш важливі питання міжнародно­го життя.

Проте міжнародна організація не може розглядати­ся як проста сума держав-членів або як їх колектив­ний уповноважений, виступаючий від імені усіх. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація по­винна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її чле­нів. Тільки при такій передумові, як відзначав В. Мо-равецький, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має який-небудь сенс.

На думку багатьох учених-міжнародників, правосу­б'єктність міжнародної організації включає такі чоти­ри елементи:

а) правоздатність, тобто здатність мати права й
обов'язки;

б) дієздатність, тобто здатність організації своїми
діями здійснювати права й обов'язки;

в) здатність брати участь у процесі міжнародної
правотворчості;

¹ г) здатність нести юридичну відповідальність за

свої дії.

Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організа­ція володіє тільки властивим їй обсягом правосуб'єкт­ності, межі якої визначені насамперед в установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті,

221

що передбачені в її статуті й інших документах (на­приклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу).

Як уявляється, до найбільш важливих критеріїв пра-восуб'єктності міжнародних організацій можна віднес­ти такі:

1. Визнання якості міжнародної особистості з боку
суб'єктів міжнародного права.

Цей критерій полягає в тому, що держави-члени і відповідні міжнародні організації визнають і зобов'я­зуються шанувати права й обов'язки відповідної між­урядової організації, їхню компетенцію, коло повнова­жень, наділяти організацію та її співробітників приві­леями й імунітетами і т.д. Крім того, відповідно до уста­новчого акту всі міжурядові організації є юридичними особами: держави-члени наділяють їх правами й обо­в'язками в такому обсязі, у якому це необхідно для виконання їхніх функцій.

Про визнання за ММУО якості міжнародної особис­тості з боку інших ММУО свідчить ряд фактів:

• участь ряду ММУО більш високого рангу в роботі
  інших ММУО (наприклад, Європейський Союз є членом
  багатьох ММУО);

• укладання ММУО між собою угод загального (на­
  приклад, про співробітництво) або конкретного харак­
  теру (про виконання окремих заходів). Право на укла­
  дання таких міжнародних договорів передбачено стат­
  тею 6 Віденської конвенції про право договорів між
  державами і міжнародними організаціями або між між­
  народними організаціями від 21 березня 1986 року.

2. Наявність відособлених прав і обов'язків.

Сенс цього критерію правосуб'єктності ММУО означає їхню специфічну особливість: ММУО мають такі права й обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків дер­жав і можуть бути здійснені тільки на міжнародному рівні. Наприклад, у Статуті ЮНЕСКО перераховані такі обов'язки організації: а) сприяння зближенню і взаєм­ному розумінню народів шляхом використання всіх наявних засобів інформації; б) заохочення розвитку

222

народної освіти і поширення культури; в) допомога у збереженні, збільшенні і поширенні знань.

3. Право на вільне виконання своїх функцій.
Сутність даного критерію полягає в тому, що кожна

ММУО має свій установчий акт (у формі статутів, конвенцій або резолюцій інших організацій із загальними повноваженнями), правила процедури, фінансові правила й інші документи, що у своїй сукупності складають внутрішнє право організації.

Вільне і самостійне виконання ММУО своїх функ­цій містить у собі такі чинники:

• при виконанні своїх функцій ММУО виходять із
  компетенції, що розуміється, тобто вони вправі надава­
  ти їй розширювальне тлумачення;

• при виконанні своїх функцій ММУО вправі всту­
  пати у певні правовідносини з державами, що не є їхні­
  ми членами. Наприклад, ООН забезпечує, щоб держави,
  що не є її членами, діяли відповідно до принципів, ви­
  кладених в статті 2 Статуту, оскільки це може вияви­
  тися необхідним для підтримання міжнародного миру
  і безпеки;

• ММУО самостійно реалізують розпорядження
  норм, що складають їх внутрішнє право;

• ММУО вправі створювати будь-які допоміжні ор­
  гани, що необхідні для виконання функцій організації;

• ММУО вправі самостійно приймати правила про­
  цедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад,
  організація має право вимагати у свого члена пояснен­
  ня, якщо він не виконує рекомендації з проблем її діяль­
  ності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого
  члена, що має заборгованість по внесках.

4. Право на укладання договорів.

Таке право, як відзначалося раніше, належить до числа головних критеріїв міжнародної правосуб'єктно­сті — однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до вироблення норм міжнарод­ного права.

Слід мати на увазі, що при реалізації своїх повнова­жень ММУО вправі укладати угоди публічно-правово-

223

го, приватно-правового або змішаного характеру. Пра­вом на укладання міжнародного договору володіє кож­на міжнародна організація, що випливає з положень Віденської конвенції про право договорів між держа­вами та міжнародними організаціями або між міжна­родними організаціями 1986 року, у преамбулі якої сказано, що міжнародна організація має таку правоздат­ність укладати договори, що необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей.

5. Участь у створенні норм міжнародного права. Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удо­сконалювання, зміну або скасування.

Правотворча діяльність МНУО володіє рядом особ­ливостей: по-перше, будь-яка норма, що міститься в прий­нятих міжнародною організацією рекомендаціях, пра­вилах і проектах договорів, повинна бути визнана дер­жавою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави.

Слід мати на увазі, що правотворчість ММУО має свої межі: її вид і обсяг детально визначені і закріплені в її установчому договорі. Оскільки статут кожної органі­зації індивідуальний, то обсяг, види і напрямки її пра­вотворчої діяльності відрізняються один від одного. Тому конкретний обсяг повноважень, наданих міжна­родній організації в сфері правотворчості, можна ви­явити тільки на основі детального аналізу її установ­чого акту.

У міжнародній доктрині щодо основ для правотвор-чого процесу міжнародної організації є дві позиції. Одні автори думають, що міжнародна організація вправі роз­робляти і підтверджувати норми права навіть у тому випадку, якщо про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотвор-чий потенціал міжнародної організації повинний базу­ватися на її установчому акті. Таким чином, якщо між­народна організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися

224

ними. Так, К. Скубишевський думає, що для того, щоб організація могла схвалювати норми права інші, ніж норми внутрішнього права, вона повинна мати для цього явні повноваження, що містяться в її статуті або в іншо­му договорі, укладеному державами-членами.

Водночас аналіз правотворчої практики міжнарод­них організацій показує, що позиція першої групи ав­торів носить більш прагматичний характер, тому що в статутах багатьох організацій не містяться положення про правомочність їх схвалювати норми міжнародного права. Але вони, проте, приймають активну участь на всіх стадіях правотворчого процесу.

Слід особливо підкреслити, що правотворча діяль­ність міжнародних організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком погоджуватися з ці­лями такої організації.

Крім цього, справедливою є думка щодо того, що пра­вотворчість міжнародної організації правомірна тіль­ки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресив­ний розвиток міжнародного права. Це випливає з поло­жень преамбули і статей 1 і 13 Статуту ООН. Отже, найважливішою умовою правотворчої діяльності між­народної організації є і те, що вироблювані в такий спо­сіб норми повинні відповідати загальновизнаним нор­мам і принципам міжнародного права.

Звідси для правотворчості міжнародних організацій характерний ряд таких ознак:

• правотворчість міжнародної організації правомір­
  на тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на
  прогресивний розвиток міжнародного права;

• правотворчість в повному обсязі властива тільки
  тим міжнародним організаціям, що мають міжнарод­
  ну правосуб'єктність;

• міжнародні організації мають тільки такі обсяг і
  напрямки правотворчості, як це передбачено в їх уста­
  новчих актах.

6. Право мати привілеї та імунітети. Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-

225

якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших — національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації. Так, наприклад, ООН користується на території кожної зі своїх держав-членів такими привілеями та імунітетами, що необхідні для досягнення її цілей (ст. 105 Статуту).

7. Право на забезпечення виконання норм міжнарод­ного права.

Наявність такого права в ММУО, в основі якого ле­жать повноваження із забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний харак­тер організацій стосовно держав-членів і є однією з ва­жливих ознак правосуб'єктності. При цьому, як уже відзначалося, основними засобами є інститути міжнарод­ного контролю і відповідальності, включаючи застосу­вання санкцій.

Контрольні функції ММУО здійснюються в основ­ному двома засобами:

1. Шляхом надання доповідей державами-чле­
нами.

2. За допомогою спостереження й обстеження кон­
трольованого об'єкта або ситуації на місці.
Надання доповідей державами-членами є найбільш

поширеною формою контролю. Наприклад, Статут ЮНЕСКО зобов'язує кожну державу-члена подавати Організації в ті терміни й у тій формі, що визначає Ге­неральна конференція, доповіді, що містять відомості про закони, положення і статистичні дані, що стосують­ся його установ і діяльності в галузі освіти, науки і культури, а також про виконання рекомендацій і кон­венцій Генеральної конференції (ст. VIII).

Міжнародно-правові санкції, що можуть застосову­ватися міжнародними організаціями, більшість авторів підрозділяють на дві групи:

а) санкції, здійснення котрих припустимо всіма

міжнародними організаціями;

226

б) санкції, право на застосування яких мають тіль­ки певні організації. До санкцій першої групи, зокрема, належать:

• призупинення членства в організації;

• виключення з організації;

• відмова в членстві;

• виключення із міжнародного спілкування по пев­
  них питаннях співробітництва.

Застосування санкцій, віднесених до другої групи, за­лежить від цілей, виконуваних даною організацією. На­приклад, Рада Безпеки ООН із метою підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, відповідно до статті 42 Статуту ООН, управі застосовувати приму­сові дії повітряними, морськими або сухопутними си­лами. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН.

Слід мати на увазі, що ММУО надане право прийма­ти особисту участь у розв'язанні спорів, що виникають у них з іншими суб'єктами міжнародного права — дер­жавами й іншими ММУО. При розв'язанні спорів вони вправі вдатися до тих же мирних засобів розв'язання спорів, які звичайно використовують первинні суб'єк­ти міжнародного права — суверенні держави.

8. Міжнародно-правова відповідальність.

Виступаючи на міжнародній арені як самостійні утво­рення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відпо­відальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за про­типравні дії своїх посадових осіб. Відповідальність ор­ганізацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами.

ММУО можуть нести як політичну, так і матеріаль­ну відповідальність.

Політична відповідальність організації може насту­пити у разі порушення нею своїх функцій, невиконан­ня угод, укладених з іншими організаціями та держа­вами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів між­народного права.

227

Матеріальна відповідальність ММУО може виник­нути у разі порушення законних прав своїх співробіт­ників, експертів, перебору грошових сум і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї дер­жави, на території якої розміщаються їхні штаб-квар­тири, за протиправні дії, наприклад за необгрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін.

4. Організація Об'єднаних Націй: історія створення, правовий статус, головні органи

Створення Організації Об'єднаних Націй. Першим кроком до створення ООН стала союзницька деклара­ція, підписана в Лондоні 12 червня 1941 року, у якій союзники зобов'язалися «працювати разом, з іншими вільними народами, як у війні, так і в мирі».

14 серпня 1941 року президентом Сполучених Шта­тів Америки Франкліном Делано Рузвельтом і пре­м'єр-міністром Сполученого Королівства Великобрита­нії та Північної Ірландії (далі: Сполучене Королівст­во) Уїнстоном Черчіллем був підписаний документ, у якому вони запропонували звід принципів міжнарод­ного співробітництва в підтримці миру і безпеки. До­кумент, підписаний під час зустрічі «десь на морі», відо­мий як Атлантична хартія.

1 січня 1942 року представниками 26 союзних дер­жав, що воювали проти країн «осі», була підписана Де­кларація Об'єднаних Націй, у якій вони заявили про підтримку Атлантичної хартії. У цьому документі впер­ше була офіційно використана назва «Об'єднані Нації», запропонована президентом Рузвельтом.

У декларації, підписаній в Москві ЗО жовтня 1943 ро­ку в ході спеціальної конференції (Московська конфе­ренція), уряди Радянського Союзу, Сполученого Коро­лівства, Сполучених Штатів Америки і Китаю заклика­ли до якнайшвидшого створення міжнародної органі­зації для підтримки миру і безпеки.

Ця мета була знову підтверджена на зустрічі кері­вників Сполучених Штатів Америки, СРСР і Сполуче-

228

ного Королівства на зустрічі в Тегерані 1 грудня 1943 року (Тегеранська конференція).

Перші контури ООН були окреслені на конференції в особняку, відомому за назвою «Думбартон-Окс», у Ва­шингтоні. На двох серіях засідань, що проходили з 21 вересня до 7 жовтня 1944 року, Сполучені Штати Аме­рики, Сполучене Королівство, СРСР і Китай домовили­ся про цілі, структури і функції цієї організації.

11 лютого 1945 року після зустрічей у Ялті (Ялтин­ська конференція) Рузвельт, Черчілль і Сталін заявили про свою рішучість заснувати «загальну міжнародну організацію для підтримки миру і безпеки».

25 квітня 1945 року делегати від 50 країн зібралися в Сан-Франциско на Нараду Об'єднаних Націй із питань міжнародних організацій (Конференція в Сан-Францис­ко). Делегати підготували Статут із 19 глав і 111 статей, що був одноголосно прийнятий 25 червня 1945 року., Наступного дня делегати підписали його в будинку Ме­моріалу ветеранів війни.

24 жовтня 1945 року Статут ООН ратифікований п'ятьма постійними членами Ради Безпеки, більшістю інших держав, що підписали його, і набрав сили. Таким чином, Організація Об'єднаних Націй була створена, а 24 жовтня стало днем ООН.

З початку 1946 року починають створюватися й ак­тивно діяти основні органи ООН:

10 січня 1946 року в Центральному залі Вестмінс-терського палацу в Лондоні відкривається перша Гене­ральна Асамблея, на якій було представлено 51 держа­ву; 17 січня 1946 року у Вестмінстерському палаці вперше збирається Рада Безпеки і приймає свої прави­ла процедури;

24 січня 1946 року Генеральна Асамблея приймає першу резолюцію. її головні теми: мирне використан­ня атомної енергії та ліквідація атомної й інших видів зброї масового знищення;

1 лютого 1946 року Трюгве Чи (Норвегія) стає пер­шим Генеральним Секретарем ООН;

229

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея приймає Загальну декларацію прав людини;

24 жовтня 1949 року закладений перший камінь те­перішнього будинку Центральних установ ООН у Нью-Йорку.

Організація Об'єднаних Націй і її органи п'ять ра­зів удостоювалися Нобелевської премії миру:

1954 рік: Управління Верховного комісара Органі­зації Об'єднаних Націй у справах біженців (УВКБ ООН) за допомогу біженцям у Європі;

1965 рік: Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ) за допомогу в порятунку життя дітей у всьому світі;

1969 рік: Міжнародна організація праці (МОП) за досягнуті успіхи у встановленні норм, що захищають права працюючих і забезпечують їх безпеку;

1981 рік: Управління Верховного комісара ООН у справах біженців за допомогу біженцям в Азії;

1988 рік: сили Організації Об'єднаних Націй з під­тримки миру за миротворчі операції.

Крім того, Нобелевської премії миру в зв'язку з ді­яльністю ООН були визнані гідними:

1945 рік: Кордел Халл, колишній державний секре­тар Сполучених Штатів Америки, за керівну роль у ство­ренні ООН;

1949. рік: лорд Джон Бойд Орр, Великобританія, пер­
      ший генеральний директор Продовольчої та сільсько­
      господарської організації (ФАО);

1950. рік: Ральф Бунче, Сполучені Штати Америки,
      посередник ООН у Палестині, за керівну роль в укла­
      данні угод про перемир'я, підписаних у 1949 році Ізра­
      їлем, Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією;

1957 рік: Лестер Пірсон, колишній державний сек­ретар Канади, голова Генеральної Асамблеї, за роботу на благо справи миру протягом усього життя і за керів­ну роль у зусиллях ООН із врегулювання кризи навко­ло Суецького каналу;

1961 рік: Даг Хаммаршельд, Швеція, Генеральний Се­кретар ООН, за допомогу у врегулюванні кризи в Конго;

230

1974 рік: Шон Макбрайд, Ірландія, Комісар ООН по Намібії.

Завдання, цілі і принципи ООН знайшли своє закрі­плення в Статуті організації, підписаному 26 червня 1945 р. у Сан-Франциско.

Преамбула до Статуту Організації Об'єднаних На­цій містить таке:

«Ми, народи об'єднаних націй, сповнені рішучості

• врятувати прийдешні покоління від лихоліть вій­
  ни, що двічі в нашому житті принесла людству невимов­
  не горе,і

• знову затвердити віру в основні права людини, у
  гідність і цінність людської особистості, у рівноправ­
  ність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і ма­
  лих націй, і

• створити умови, при яких можуть дотримуватися
  справедливість і повага до зобов'язань, що випливають
  із договорів та інших джерел міжнародного права, і

• сприяти соціальному прогресу та поліпшенню умов
  життя при більшій свободі, і в цих цілях — виявляти
  толератність і жити разом, у мирі один з одним, як доб­
  рі сусіди, і

• об'єднати наші сили для підтримки міжнародно­
  го миру і безпеки, і

• забезпечити прийняттям принципів і встановлен­
  ням методів, щоб збройні сили застосовувалися не інак­
  ше, ніж у спільних інтересах, і

• використовувати міжнародний апарат для спри­
  яння економічному і соціальному прогресу всіх наро­
  дів, вирішили об'єднати наші зусилля для досягнення
  цих цілей.

Відповідно до цього наші відповідні уряди через пред­ставників, які зібралися в місті Сан-Франциско, що пред'явили свої повноваження, знайдені в належній фор­мі, погодилися прийняти дійсний Статут Організації Об'єднаних Націй і дійсним засновують міжнародну організацію за назвою «Об'єднані Нації».

У статті 2 Статуту ООН закріплені демократичні принципи цієї організації:

231

• суверенна рівність членів ООН;

• сумлінне виконання ними зобов'язань за Стату­
  том ООН;

• розв'язання міжнародних спорів тільки мирними
  засобами;

• відмова від погрози силою або її застосування в
  будь-яких цілях, несумісних із Статутом ООН;

• обов'язок членів ООН надавати їй усемірну допо­
  могу в усіх діях, що здійснюються відповідно до Стату­
  ту, і утримуватися від допомоги державам, проти яких
  ООН приймає примусові заходи;

• забезпечення Організацією Об'єднаних Націй та­
  кого положення, щоб держави, що не входять в ООН, у
  разі потреби діяли відповідно до її Статуту;

• невтручання ООН у внутрішні справи держав.

Членство в ООН. Членами ООН можуть бути миро­любні держави, що приймуть на себе зобов'язання, кот­рі містяться в Статуті, і які, на думку ООН, можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Початковими членами ООН була 51 держава.

Прийом нових членів в ООН провадиться за рекомен­дацією Ради Безпеки Генеральною Асамблеєю більшіс­тю в 2/3 голосів. У тому ж порядку провадиться виключення з ООН держав, що систематично порушу­ють Статут, і призупинення здійснення прав і привіле­їв, що випливають із членства в ООН, стосовно держав, проти яких ООН уживає заходів превентивного або при­мусового характеру.

Головні органи ООН. Статут ООН до числа головних органів відносить Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду, Раду з опіки, Міжнарод­ний Суд і Секретаріат.

Генеральна Асамблея — сесійний орган ООН — скла­дається з представників усіх держав-членів. В даний час членами ООН за станом на 1 травня 2000 року є 188 дер­жав світу (у вересні 1999 року в члени ООН прийняті острівні держави Кирибаті, Науру і Тонга).

Генеральна Асамблея має право обговорювати будь-які питання, що входять у компетенцію ООН. Вона упо-

232

вноважена розглядати загальні принципи міжнародно­го співробітництва в справі підтримки миру і безпеки, включаючи проблему роззброювання. Проте будь-яке питання, по котрому необхідно почати дії, до і після його обговорення Генеральною Асамблеєю повинно бути пе­редане Раді Безпеки, тому що вона є єдиним органом ООН, уповноваженим приймати рішення щодо таких дій. Чергові сесії Генеральної Асамблеї проводяться 1 раз у рік. В міру необхідності можуть проводитися та­кож спеціальні сесії Генеральної Асамблеї, що склика­ються Генеральним секретарем за вимогою Ради Без­пеки або більшості членів ООН. На сесіях кожний член ООН може бути представлений делегацією, що склада­ється не більш ніж із п'яти делегатів і п'яти заступни­ків, кожна делегація має один голос.

На кожній черговій сесії створюється сім головних комітетів, у роботі яких можуть брати участь представ­ники всіх держав-членів ООН: Комітет з політичних питань і питань безпеки (Перший комітет) — цей комі­тет займається в основному питаннями роззброюван­ня; Спеціальний політичний комітет — у нього переда­ються політичні питання, що входять у компетенцію Першого комітету; Комітет з економічних і фінансо­вих питаннь (Другий комітет);

Комітет з соціальних, гуманітарних питань і питань культури (Третій комітет); Комітет із питань міжнарод­ної опіки і територій, що не самоуправляються (Четве­ртий комітет); Комітет з адміністративних і бюджет­них питань (П'ятий комітет); Комітет з правових пи­тань (Шостий комітет). Генеральна Асамблея може та­кож утворювати тимчасові або постійні допоміжні ор­гани (наприклад, подібним способом створена Комісія з роззброювання, Конференція ООН з торгівлі і розвит­ку і Комісія ООН з міжнародного права).

Генеральна Асамблея на своїх сесіях приймає поста­нови, рішення і рекомендації. Постановами іменуються акти, прийняті Генеральною Асамблеєю за рекомендаці­єю Ради Безпеки, що звернені до держав-членів і нагаду­ють їм про їхні права й обов'язки. Постанови можуть

233

прийматися і з питань прийняття або виключення дер­жав з організації. Відповідно до статті 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея організує дослідження і робить рекомендації членам ООН із метою сприяння міжнарод­ному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивному розвитку міжнародного права та його кодификації, а також сприяння міжнародному співробіт­ництву в галузі економічній, соціальній, культури, осві­ти і т.д. Рішення Генеральної Асамблеї, відповідно до пункту 2 статті 18 Статуту ООН, приймаються з важли­вих питань (рекомендації відносно миру і безпеки, вибо­ри непостійних членів Ради Безпеки, прийом нових чле­нів Організації, призупинення прав та привілеїв членів ООН) більшістю в 2/3 присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні членів Асамблеї.

Рада Безпеки. Являє собою найважливіший постій­но діючий орган ООН, що складається з 15 членів: 5 із них — Росія, СІЛА, Великобританія, Франція і Китай — є постійними, а 10 — непостійними, що обираються Ге­неральною Асамблеєю на термін 2 роки (5 членів що­річно).

Місця непостійних членів Ради Безпеки розподіля­ються в такий спосіб: від Азії й Африки — 5 членів; від Східної Європи — 1 (у 1999 році Україна була обра­на непостійним членом Ради Безпеки), від Латинської Америки і Карибського моря — 2, від Західної Європи, Канади, Нової Зеландії й Австралії — 2.

На Раду Безпеки покладається головна відповідаль­ність за підтримку міжнародного миру і безпеки. її рішення, прийняті у встановленому порядку, обов'язко­ві для держав — членів ООН, що зобов'язані підпоряд­ковуватися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх.

Рада Безпеки: уповноважена розслідувати будь-які спори або ситуації, що можуть викликати міжнародні спори, для визначення того, чи не може продовження цього спору чи ситуації загрожувати підтримці міжна­родного миру і безпеки; робити рекомендації щодо про­цедури або методів врегулювання таких спорів; розроб­ляти плани створення системи регулювання озброєнь;

234

визначати наявність загрози миру або акту агресії і робити рекомендації про заходи, що слід прийняти; ро­бити рекомендації щодо прийому нових членів і ви­ключення з ООН, умов, на яких держави можуть стати учасниками Статуту Міжнародного Суду, і про призна­чення Генерального секретаря; вибирати разом із Ге­неральною Асамблеєю членів Міжнародного Суду; здій­снювати в «стратегічних районах» функції ООН з опі­ки; представляти щорічні і спеціальні доповіді Генераль­ній Асамблеї.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань мо­жуть бути прийняті дев'ятьма голосами будь-яких чле­нів Ради. При виборах членів Міжнародного Суду до­статньо навіть восьми голосів будь-яких членів Ради Безпеки. Для ухвалення рішення з усіх інших питань потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради Безпеки.

Для здійснення Радою Безпеки своїх функцій у під­тримці міжнародного миру і безпеки держави-члени зобов'язуються надавати в її розпорядження в разі по­треби збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслу­говування, включаючи право проходу.

Роль ООН і, зокрема, Ради Безпеки, у підтримці миру і забезпеченні міжнародної безпеки зводиться до здій­снення таких основних заходів:

1. Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на
   попередження виникнення спорів між сторонами, недо­
   пущення переростання існуючих спорів у конфлікти й
   обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення.

2. Миротворчість — це дії, спрямовані на те, щоб
   схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином
   за допомогою таких мирних засобів, що передбачені в
   главі VI Статуту ООН.

3. Підтримка миру — це забезпечення присутності
   ООН в даному конкретному районі, що зв'язане з розгор­
   танням військового і/або поліцейського персоналу ООН,
   а нерідко і цивільного персоналу.

4. Миробудівництво в конфліктний період — це дії,
   спрямовані на запобігання спалаху насильства між кра-

235

їнами і народами після ліквідації конфлікту або конф­ліктної ситуації.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) складається з 54 членів, що обираються Генеральною Асамблеєю: 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно терміном на З роки. Таким чином, склад Ради обновляється щорічно на 1/3, причому член Ради, який вибуває, може бути переобраний на новий термін.

Обрання відбувається в такому порядку: 6 членів — від держав Східної Європи; 13 — від держав Західної Європи й інших держав; 11 — від держав Азії; 14 — від держав Африки; 10 — від держав Латинської Аме­рики. Кожний член ЭКОСОР має одного представника.

Рада має за мету сприяння розвитку міжнародного співробітництва в економічній і соціальній галузях. Вона здійснює дослідження й складає доповіді з міжна­родних питань. Чергові сесії проводяться два рази в рік, рішення приймаються простою більшістю. Органа­ми Ради є три сесійних комітети (економічний, соціа­льний і координаційний), шість постійних комітетів (з технічної допомоги, з неурядових організацій, з про­мислового розвитку, з житлового будівництва, з плану­вання, з використання з метою розвитку досягнень науки і техніки), функціональні комісії (з народонаселення, з прав людини, з права жінок, з наркотичних засобів). При ЭКОСОР мають консультативний статус більше 600 неурядових організацій із питань, що входять у ком­петенцію ЭКОСОР.

Рада з опіки була створена для надання допомоги Генеральній Асамблеї в здійсненні міжнародної систе­ми опіки. За Статутом ООН Рада з опіки повинна вклю­чати: а) держави, що управляють територіями під опі­кою; б) постійних членів Ради Безпеки, що не мають територій під опікою, і в) членів Ради з опіки, що оби­раються Генеральної Асамблеєю на три роки.

Основною метою Ради з опіки було досягнення всіма підопічними територіями самоврядування і незалежнос­ті або в якості суверенних держав, або шляхом віль­ного приєднання до сусідніх незалежних держав. У листо-

236

паді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій — території Ти­хоокеанські острови (Палау), керованої США. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необ­хідності.

Міжнародний Суд — головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд діє на основі Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду ООН, що є невід'ємною частиною Статуту. Держави — не члени ООН також можуть бра­ти участь у Статуті Міжнародного Суду на умовах, обу­мовлених у кожному окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Суд скла­дається з 15 незалежних суддів, обраних із числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимо­гам, запропонованим у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або тих, хто є юристами з визна­ним авторитетом в галузі міжнародного права. При цьому в складі Суду не може бути двох громадян тієї самої держави. Члени Суду діють в особистій якості і не є представниками держави свого громадянства. Вони також не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов'язків і не вправі присвячувати себе ніякому іншому заняттю фахового характеру. При виконанні судових обов'язків члени Суду користують­ся дипломатичними привілеями та імунітетами. Дер­жави представляють список кандидатур у члени Суду Генеральному секретареві ООН. Члени Суду обирають­ся на роздільних засіданнях Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки. Термін повноважень суддів — дев'ять років, при цьому кожні три роки переобира­ються п'ять суддів. Кворум утворює присутність дев'я­тьох суддів. Слід враховувати, що стороною в справі, що розбирається Судом, може бути тільки держава. Фізич­ні та юридичні особи звертатися в Суд не вправі. До ведення Суду належать усі справи, передані йому сто­ронами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними конвенціями. За загальним правилом, юрисдикція Суду факультативна, що означає, що Суд

237

вправі розглядати конкретні спори за участю тієї або іншої держави тільки з її згоди. Проте держави мо­жуть робити заяви про визнання для себе обов'язкової юрисдикції Суду.

Місцеперебування Суду — м. Гаага (Нідерланди). Це, проте, не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях у всіх випадках, коли Суд знайде це, бажаним. Голова і Секретар Суду повинні мешкати в місці перебування Суду. З часу створення Міжнарод­ного Суду в 1946 р. держави представили на його роз­гляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних ви­сновків були зажадані міжнародними організаціями.

Секретаріат — постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призна­чається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж поряд­ку призначений на новий термін. На Секретаріат у ці­лому покладений обов'язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та ін­ших матеріалів.

Генеральний секрета'р призначає персонал Секрета­ріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов'яз­ків Генеральний секретар і персонал не повинні запи­тувати або одержувати указівок від яких-небудь уря­дів. Співробітники Секретаріату призначаються Гене­ральним секретарем за правилами, що встановлюють­ся Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в Сек­ретаріат і визначення її умов провадиться на договір­ній основі, з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сум­лінності. Співробітники секретаріату, чисельність яких перевищує 25 тисяч чоловік, є міжнародними громадян­ськими службовцями.

Першим Генеральним секретарем ООН, як уже від­значалося, був Трюгве Чи (Норвегія), що займав цю по­саду з 1946 по 1953 роки. Даг Хаммаршельд (Швеція)

238

був Генеральним секретарем із 1953 року до його за­гибелі в авіаційній катастрофі в Африці в 1961 році. Протягом 1961-1971 років цю посаду займав У Тан (Бірма, нині іменована Мьянмою). Потім його замінив Курт Вальдхайм (Австрія), що займав цю посаду з 1972 до 1981 року. Хав'єр Перес де Куельяр (Перу) став на посаду 1 січня 1982 р. і виконував її до кінця 1991 року. Бутрос Бутрос Галі (Єгипет) був Генеральним секретарем із січня 1992 до грудня 1996 року. Напри­кінці 1996 року Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки ООН призначила Генеральним секретарем ООН Кофі Аннана (Гана) на період із 1 січня 1997 до 31 грудня 2001 року.

5. Спеціалізовані органи Організації Об'єднаних Націй з прав людини.

Виходячи з гуманітарної домінанти, що лежить в ос­нові всієї діяльності Організації Об'єднаних Націй, вва­жається необхідним розглянути спеціалізовані органи ООН з права людини.

1. Верховний комісар ООН у справах біженців.

Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятим у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту, під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, і з вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом ви­явлення сприяння урядам і, за згодою відповідних уря­дів, приватним організаціям для полегшення добровіль­ної репатріації указаних біженців або їхньої асиміля­ції в нових країнах.

Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм харак­тером; вона носить гуманітарний і соціальний харак­тер і стосується, як загальне правило, лише окремих груп і категорій біженців. Відповідно до визначення,

239

що міститься в Статуті УВКБ, біженцями є ті особи, що у силу цілком обгрунтованих побоювань стати жерт­вою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної гру­пи або політичних переконань перебувають за межами країни своєї громадянської приналежності і не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися таким захистом через острах піддатися гонінням.

УВКБ здійснює свої програми допомоги цілком за рахунок добровільних внесків урядів і коштів із при­ватних джерел.

Верховний комісар слідує керівним директивам, що даються йому Генеральною Асамблеєю або Економіч­ною і Соціальною Радою.

Верховний комісар забезпечує захист біженців, пік­лування про яких входить у компетенцію його Управ­ління, шляхом:

• сприяння укладанню і ратифікації міжнародних
  конвенцій про захист біженців, спостереження за вико­
  нанням цих конвенцій і пропозиції необхідних попра­
  вок до них;

• сприяння за допомогою спеціальних угод з уря­
  дами виконанню будь-яких заходів, що мають своєю
  метою полегшення становища біженців і скорочення
  числа біженців, що потребують захисту;

• сприяння урядовим і приватним зусиллям, спря­
  мованим на заохочення добровільної репатріації біжен­
  ців або їхньої асиміляції в нових країнах;

• полегшення допуску біженців на територію різ­
  них держав;

• одержання від урядів інформації щодо числа бі­
  женців на їхній території і становища їх, а також зако­
  нів і постанов, їх що стосуються;

• підтримки контакту з заінтересованими урядови­
  ми і неурядовими організаціями.

Крім того, у межах наданих у його розпорядження коштів Верховний комісар займається іншими видами діяльності, у тому чис.лі репатріацією і розселенням.

240

Йому доручається завідування всіма суспільними або приватними коштами, одержуваними ним із метою на­дання допомоги біженцям, і розподіл їх між приватни­ми та державними установами.

Верховний комісар володіє в рамках ООН певним правовим статусом. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верховний комісар щорічно зобов'язаний представляти доповідь Генераль­ній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розгляда­ється як окремий пункт порядку денного Генеральної

Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захис­ту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у груд­ні 1993 року.

Верховним комісаром є особистість, що характери­зується високими моральними устоями і чесністю й володіє досвідом, у тому числі в галузі прав людини, а також загальними знаннями і розумінням різних куль­тур, що особливо необхідно для безстороннього, об'єк­тивного, невибіркового й ефективного виконання обо­в'язків Верховного комісара.

Верховний комісар призначається Генеральним се­кретарем ООН і затверджується Генеральною Асамб­леєю на чотирирічний період із можливістю продов­ження ще на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступни­ком Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.

Верховний комісар з прав людини представляє щорічну доповідь про свою діяльність у відповідності зі своїм мандатом Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР — Генеральній Асамблеї ООН.

241

У рамках загальної компетенції, повноважень і рі­шень Генеральної Асамблеї, ЕКОСОР і Комісії з прав людини можна назвати такі обов'язки Верховного ко­місара:

• заохочувати і захищати ефективне здійснення
  всіма людьми всіх громадянських, культурних, еконо­
  мічних, політичних і соціальних прав;

• виконувати завдання, доручені йому компетент­
  ними органами системи Організації Об'єднаних Націй
  в галузі прав людини, і представляти їм рекомендації з
  метою сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх
  прав людини;

• заохочувати і захищати реалізацію права на роз­
  виток і посилювати для цього підтримку з боку відпо­
  відних органів системи ООН;

• надавати через Центр з прав людини Секретаріа­
  ту й інші відповідні установи консультативні послуги і
  технічну та фінансову допомогу на прохання заінтере­
  сованої держави і, при необхідності, регіональних орга­
  нізацій з прав людини з метою підтримати здійснення
  заходів і програм в галузі прав людини;

• координувати відповідні навчальні і пропагандист­
  ські програми Організації Об'єднаних Націй в галузі
  прав людини;

• відігравати активну роль у справі усунення ниніш­
  ніх перешкод і вирішення нових завдань на шляху до
  повної реалізації всіх прав людини й у справі недопу­
  щення продовження порушень прав людини у всьому
  світі;

• розширювати міжнародне співробітництво з ме­
  тою заохочень і захисту всіх прав людини;

• координувати діяльність в сфері заохочення і за­
  хисту прав людини в рамках усієї системи ООН;

• здійснювати загальне керівництво діяльністю
  Центру з прав людини.

Управління Верховного комісара розміщається в м. Женеві (Швейцарія).

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В даний час

242

Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягає в розробці пропо­зицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР допові­дей щодо міжнародно-правової регламентації громадян­ських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за озна­ками статі, раси, мови і релігії, іншими питаннями прав людини.

З цією метою Комісія створила декілька допоміж­них органів, у тому числі Підкомісію із попередження дискримінації і захисту меншин, Робочу групу з питан­ня про насильницькі або недобровільні зникнення лю­дей та ін.

Уряди держав-членів ООН і неурядові організації, як міжнародного, так і національного характеру, представ­ляють Комісії за її вимогою інформацію про порушен­ня прав людини. У Комісії або її органах заслухову­ються представники урядів із метою надання пояснень і відповідей з аналізованих питань.

Якщо ситуація є досить серйозною, Комісія може при­йняти рішення доручити розслідування певних фактів незалежним експертам і закликати відповідний уряд здійснити необхідну зміну. У такому порядку, напри­клад, був розглянутий ряд конкретних ситуацій у Пів­денній Африці й Намібії (1967 рік), на окупованих араб­ських територіях, включаючи Палестину (1968 рік), у Чилі (1975-1978 роки), в Афганістані, Сальвадорі та ін. Засідання Комісії проходять у Женеві (Швейцарія).

6. Спеціалізовані установи Організації Об'єднаних Націй

У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН, під егіду ООН і у взаємозв'язок із нею поставлені різноманітні міжнародні установи, створені державами на основі між­урядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи

243

є спеціалізованими постійно діючими міжнародними ор­ганізаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН.

В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН і МАГАТЕ. За сферою діяльності їх можна розділити на дві групи:

1) у галузі економіки — Міжнародний банк рекон­струкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Продоволь­ча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз електро­зв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО);

2) у гуманітарній галузі — Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, активну участь у їхній роботі України, коротко розглянемо функціональні характеристики і структуру деяких із них.

Міжнародний валютний фонд (МВФ)

(International Monetary Fund — IMF)

МВФ був заснований у 1944 році, але почав функ­ціонувати тільки в 1946 році. Членами МВФ є біля 180 держав, у тому числі Україна.

У задачі МВФ входить: координація валютно-кредит­ної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування найменш розвинених держав.

Вищим органом Фонду є Керівна рада, у яку вхо­дять по два представника від кожного члена МВФ.

244

Поточною діяльністю МВФ керує Виконавчий директо­рат, що складається з 21 директора. Головою директо­рату є Директор-розпорядник.

Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні (США).

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)

(International Bank for Reconstruction and Develop­ment (IBRD))

МБРР був заснований у 1944 році, почав свою роботу в 1946 році. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ. На сьогоднішній день членами МБРР є більше 170 держав, у тому числі Україна.

Задачами МБРР є надання кредитів урядам, головним чином, держав, що розвиваються, або приватним орга­нізаціям під контролем уряду. Одержувачі кредитів зобов'язані використовувати їх за цільовим призначен­ням, надаючи Банку інформацію про це.

Органами МБРР є:

• Керівна рада, що складається з керівників і їх
  заступників (по одному від кожної держави-учасниці);

• Директорат, що складається з 20 виконавчих ди­
  ректорів, 5 із яких призначаються державами, що ма­
  ють найбільше число акцій, а інші 15 обираються упра­
  вителями з інших держав;

• Президент МБРР обирається Директоратом і є го­
  ловною адміністративною посадовою особою Банку.

Місцезнаходження МБРР — Вашингтон (США).

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (International Finance Corporation — IFC) МФК заснована в 1956 році як філія МБРР. В даний час у діяльності МФК беруть участь майже 150 держав. Задачами МФК є допомога у управлінні економікою, а також інвестування приватного і змішаного секторів економіки, насамперед у країнах, що розвиваються, шля­хом надання довгострокових валютних кредитів на термін до 25 років.

Органи управління МФК:

245

• Керівна рада, що складається з керівників МБРР
  і їх заступників;

• Рада директорів, що складається з директорів-роз-
  порядників МБРР;

• Голова Ради директорів МФК, який є одночасно
  Президентом МБРР.

Місцезнаходження МФК — Вашингтон (США).

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) (International Development Association — IDA) MAP була створена в 1950 році і почала функціо­нувати з 1960 року. Основна задача МАР полягає в наданні позик на більш пільгових умовах, ніж МБРР. Органами МАР є ті ж органи, що й у МБРР (Керівна рада і Рада виконавчих директорів). Президент МАР одночасно є президентом МБРР і МФК. Персонал МБРР виконує за сумісництвом функції персоналу МАР. Місцезнаходження МАР — Вашингтон (США).

Міжнародна морська організація (ІМО) (International Maritime Organization — ІМО). ІМО було створено і функціонує з 1959 року (до 22 травня 1982 року — Міжурядова морська консульта­тивна організація — ІМКО). У ІМО входить більше 190 держав, у тому числі Україна (4 лютого 1994 року ра­тифікувала Конвенцію про Міжнародну морську орга­нізацію 1948 року в редакції 1982 року). У задачі ІМО входять коло питань, пов'язаних із забезпеченням спів­робітництва з питань судноплавства і безпеки морепла­вання, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права.

Вищим органом ІМО є Асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз у 2 роки.

У період між засіданнями Асамблеї роботою ІМО керує Рада, що обирається Асамблеєю в кількості 18 членів.

Асамблеєю обирається Комітет безпеки на морі в кількості 16 членів, основною задачею якого є розроб­ка рекомендацій з правил безпеки морського судно­плавства.

246

Секретаріат ІМО очолює Генеральний секретар. Місцезнаходження ІМО — Лондон (Великобританія).

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) (International Civil Aviation Organizacion — ICAO) ІКАО, що заснована відповідно до Чиказької конвен­ції про цивільну авіацію 1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і коорди­нацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190 держав, у тому числі на основі правонаступ-ництва й Україна. СРСР вступив у ІКАО в 1970 році.

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної ци­вільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, пра­вила з використання устаткування, засобів зв'язку і ко­нтролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміг­раційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО роз­робляються проекти міжнародних конвенцій.

Вищим органом ІКАО, що складається з представ­ників держав-членів, є Асамблея, що скликається не рід­ше одного разу в 3 роки.

Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складаєть­ся з представників ЗО держав, що обираються Асамбле­єю з числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом. Для керівництва Радою обирається пре­зидент.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Ге­неральним секретарем ІКАО.

Місцеперебування ІКАО — Монреаль (Канада).

Міжнародна організація праці (МОП) (International Labour Organization — ILO) МОП, що є однією з найстарших ММУО, була створена ще в 1919 році за рішенням Паризької мирної конфе­ренції як автономна організація Ліги Націй. З 1946 року МОП є першою спеціалізованою організацією ООН (Укра­їна — учасниця МОП).

247

У МОП поряд із більш ніж 170 державами представ­лені профспілки та підприємці. Цілями і задачами МОП є:

• сприяння встановленню соціальної справедливо­
  сті; поліпшення умов праці і підвищення життєвого
  рівня трудящих;

• розроблення міжнародних Конвенцій і рекоменда­
  цій із питань заробітної плати, робочого часу, охорони
  праці, визнання прав на об'єднання в профспілки та ін.

З 200 конвенцій МОП наша держава ратифікувала біля 50.

Структуру МОП складають: Генеральна конферен­ція праці, Адміністративна рада, Міжнародне бюро пра­ці, Тристоронні комітети. Регіональні й спеціальні кон­ференції.

Генеральна конференція праці, що складається з де­легацій країн-учасниць (два представника від уряду, по одному — від підприємців і трудящих), є вищим орга­ном МОП. Діяльністю Міжнародного бюро праці (Сек­ретаріату МОП), комітетів і комісій МОП керує Адміні­стративна рада, що складається з 56 членів (у тому чи­слі 28 представників урядів, 14 представників трудя­щих і 14 представників підприємців). 10 місць в урядо­вій групі Ради займаються представниками 10 найбільш розвинених у промисловому відношенні країн (Брази­лія, Великобританія, Німеччина, Індія, Італія, Китай, Ро­сія, СІЛА, Франція, Японія).

Міжнародне бюро праці управляється генеральним директором і має три функціональних органи: адмініс­тративний орган, центр досліджень і документації і ко­ординаційний орган.

Тристоронні комітети у найважливіших галузях еко­номіки (будівництво, внутрішній транспорт, хімія, чор­на металургія, нафтова промисловість та ін.) і експерт­ні ради з питань фахової освіти, підвищення кваліфіка­ції керівних кадрів, охорони праці, із проблем працю­ючих жінок і молоді, представляють можливість аген­там урядів, підприємців і трудящих викласти свої точ-

248

ки зору в рамках цієї найвпливовішої міжнародної організації.

Регіональні і спеціальні конференції займаються пи­таннями, що представляють регіональний або націона­льний інтерес.

Головна адміністративна посадова особа МОП — Ге­неральний директор.

Штаб-квартира МОП розташована в Женеві (Швей­царія). У столицях більше 40 держав-членів знаходяться регіональні та галузеві відділення Міжнародного бюро праці.

Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ) (International Telecommunication Union — ITU ) MCE заснований у 1865 p. як Міжнародний теле­графний союз. Після підписання в 1934 році Міжнарод­ної конвенції електрозв'язку він одержав сучасне найменування. Спеціалізованою установою ООН Союз є з 1947 року. У своєму нинішньому виді МСЕ діє з 1954 року. Україна ратифікувала Статут і Конвенцію МСЕ 15 липня 1994 року. Розвиток МСЕ в останні десятиліття призвів до прийняття нового Статуту орга­нізації, що вступили в силу з 1 липня 1994 року. Задачами МСЕ є:

• підтримка і розширення міжнародного співробіт­
  ництва для поліпшення і раціонального використання
  електрозв'язку;

• сприяння технічній допомозі країнам, що розви­
  ваються, в галузі електрозв'язку;

• регулювання і координація співробітництва в га­
  лузі електрозв'язку, включаючи космічний радіозв'язок;

• удосконалювання технічних засобів радіозв'язку;

— уживання заходів із забезпечення безпеки зв'язку.
У цих цілях МСЕ розподіляє радіочастоти і реєструє

їхнє присвоєння, приймає рекомендації з уніфікації від­повідних правил і тарифів, надає фінансову і технологіч­ну допомогу. Органи МСЕ:

249

Повноважна конференція (скликається раз у 5 років для прийняття і перегляду конвенцій з електрозв'язку);

Адміністративна рада, що складається з 36 членів, які обираються конференцією. Рада координує діяль­ність МСЕ в період між конференціями.

Практичну діяльність із керівництва МСЕ здійснює Генеральний секретаріат. У цьому йому надають допо­могу посадові особи Міжнародного комітету реєстрації радіочастот, Міжнародного консультативного комітету по радіо, Міжнародного консультативного комітету по телеграфії і телефонії.

Місцезнаходження МСЕ — Женева (Швейцарія).

Всесвітній поштовий союз (ВПС)

(Universal Postal Union — UPU)

ВПС — міжурядова організація (у минулому — міжнародний адміністративний союз) — була створе­на в 1874 році. Є спеціалізованою установою ООН із 1947 року. Членами ВПС є 189 держав, включаючи Україну (Статут ВПС вступив для неї в дію з 10 лютого 1978 року).

ВПС функціонує на основі Статуту, Загального рег­ламенту ВПС і Всесвітньої поштової конвенції, обно­влених на XVI Всесвітньому поштовому конгресі в 1969 році які вступили в силу в 1971 році.

У задачі ВПС входить утворення поштової території у всіх країнах світу й удосконалювання національних поштових систем.

У структуру ВПС входять: Конгрес, Виконавча рада, Консультативна рада з поштових досліджень, Міжна­родне бюро.

Вищим органом ВПС є Всесвітній поштовий кон­грес, що складається з усіх членів ВПС. Конгрес скли­кається один раз у 5 років для перегляду і укладання поштових конвенцій.

Виконавча рада обирається Конгресом у кількості 40 членів, виходячи з принципу географічного предста­вництва. Рада забезпечує безперервність роботи ВПС у період між конгресами.

250

Консультативна рада з поштових досліджень також обирається Конгресом на п'ятилітній термін, вона скла­дається з 35 членів. У її компетенцію входить вивчен­ня технічних, виробничих і економічних проблем, пи­тань технічного співробітництва, фахової підготовки і перепідготовки, підготовка звітів і доповідей, що публі­куються у виданнях ВПС.

Міжнародне бюро (секретаріат Союзу) — постійно діючий орган, діяльність якого координується Виконав­чою радою.

Штаб-квартира ВПС розташована в Берні (Швей­царія).

Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, на­уки і культури (ЮНЕСКО)

(United Nations Educations Scientific and Cultural Organization — UNESCO)

ЮНЕСКО створена в 1946 p. і на сьогоднішній день у ній бере участь 185 держав, у тому числі й Україна. У 1985 році Сінгапур і Великобританія вийшли з ЮНЕСКО, проте вони беруть участь в окремих заходах, що проводяться у рамках цієї організації.

Статут ЮНЕСКО був розроблений конференцією, скликаною в Лондоні в 1945 році. ЮНЕСКО почала фун­кціонувати 4 листопада 1946 року, після того як 20 дер­жав, що підписали її Статут, передали на збереження Великобританії свої ратифікаційні грамоти.

Цілі ЮНЕСКО:

• внесок у забезпечення миру і безпеки через за­
  охочення міжнародного співробітництва в галузі осві­
  ти, науки і культури;

• забезпечення поваги до законності і справедливо­
  сті, до прав людини й основних свобод без різрізнення
  раси, статі, мови або релігії відповідно до Статуту ООН.

Діяльність ЮНЕСКО здійснюється за допомогою між­народного інтелектуального співробітництва, взаємодо­помоги, сприяння справі миру. Вона концентрується в таких шести пріоритетних галузях: виховання; наука; культура; комунікації; соціальні науки і розвиток; мир і права людини.

251

У своїй роботі ЮНЕСКО спирається на комітети, між­народні комісії й інші органи, що діють під її егідою. Серед них: Міжнародна комісія з історії наукового і культурного розвитку людства, Міжнародна океаногра­фічна комісія, Комісія з культури і розвитку, Міжнаро­дна комісія з питань шкільної освіти в XXI сторіччі, Міжнародне бюро з питань шкільної освіти в Женеві, Міжнародний інститут планування освіти в Парижі, Інститут ЮНЕСКО з питань виховання в Гамбурзі.

Головним органом ЮНЕСКО є Генеральна конферен­ція, у якій беруть участь усі члени Організації.

Виконавча Рада складається з 51 члена й обираєть­ся Генеральною конференцією на 4 роки.

Секретаріат очолюється Генеральним директором.

Місцезнаходження Секретаріату ЮНЕСКО — Париж (Франція).

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)

(World Health Organization — WHO)

ВООЗ — міжурядова організація, створена в 1946 році. Статут ВООЗ, прийнятий у 1946 році, набрав сили 7 квіт­ня 1948 року, коли його ратифікували 26 держав. Ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я. Україна є державою-членом ВООЗ.

Цілями ВООЗ є:

• зміцнення національних служб охорони здоров'я;
  сприяння підготовці фахівців в галузі охорони здоров'я;

• боротьба з небезпечними хворобами; охорона здо­
  ров'я матері і дитини;

• поліпшення стану навколишнього середовища.

Вищим органом ВООЗ є Всесвітня асамблея охоро­ни здоров'я, що скликається щорічно, у якій представ­лені всі члени організації.

Виконавчий комітет складається з ЗО членів, скли­кається не менше двох разів у рік.

Секретаріат є адміністративним органом і склада­ється з Генерального директора і персоналу.

У ВООЗ існує 6 регіональних організацій (Європей­ська — у Копенгагені (Данія), Американська — у Ва­шингтоні (СІЛА), Південно-Східної Азії — у Делі (Ін-

252

дія), Східно-середземноморська — в Олександрії (Єги­пет), Західнотихоокеанська — у Манілі (Філіппіни), Африканська — у Браззавілі (Конго).

ВООЗ видає «Хроніку ВООЗ», «Бюлетень ВООЗ», «Здо­ров'я світу», публікує серії технічних доповідей, статис­тичні збірники та ін.

Місцезнаходження Секретаріату ВООЗ — Женева

(Швейцарія).

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ)

(World Intellectual Property Organization — WIPO)

ВОІВ була заснована на основі Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 року і Бернської конвенції з охорони творів літератури і мистецтва 1886 року.

Конвенція про створення ВОІВ була підписана в 1967 році в Стокгольмі (Швеція) і набрала сили в 1970 році. Спеціалізованою установою ООН ВОІВ стала 17 грудня 1974 року (рекомендація 3346 (XXIX) Генеральної Аса­мблеї). Україна бере участь у діяльності ВОІВ поряд із більш ніж 150 державами світу. У задачі ВОІВ вхо­дять: сприяння охороні інтелектуальної власності у всім світі, забезпечення адміністративного співробітни­цтва 18 ММУО (спілок), що займаються різними аспек­тами надання допомоги в охороні інтелектуальної вла­сності й авторського права.

Інтелектуальна власність охоплює дві основні галузі:

• промислову власність (патенти й інші права в га­
  лузі технічних винаходів, права в галузі товарних зна­
  ків, промислових зразків, найменувань місця походжен­
  ня товарів та ін.);

• авторське або видавниче право і суміжні права
  (на літературні, музичні і художні твори, фільми, вико­
  навчу діяльність артистів, фонограми і т.п.).

Органи ВОІВ:

Конференція, до складу якої входять усі держави-члени ВОІВ;

Генеральна ассамблея, що складається з тих держав-

253

членів, що є також членами Паризького (100 держав) або Бернського (83 держави) союзів.

Керівні органи ВОІВ і союзи, керовані ВОІВ (9 із яких мають власні міжурядові органи), зазвичай про­водять спільну сесію для прийняття своїх програм і бюджетів.

Асамблея обирає Міжнародне бюро (виконавчий ор­ган). Головною адміністративною посадовою особою є ге­неральний директор ВОІВ.

Місцезнаходження ВОІВ — Женева (Швейцарія).

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) (International Atomic Energy Agency — IAEA) МАГАТЕ посідає особливе місце в системі органів ООН. Ця організація була заснована в 1955 році, а її Статут був прийнятий на міжнародній конференції в 1956 році. МАГАТЕ формально не є спеціалізованою організацією ООН, але за угодою з ООН, укладеною в 1956 році, агентство виконує функції організації такого роду. Членами організації є більше 150 держав, у яких здійснюється мирна атомна діяльність, у тому числі й Україна. Між Україною і МАГАТЕ укладена угода про застосування гарантій у зв'язку з Договором про нероз-повсюдження ядерної зброї, що вступила в дію 22 січня 1998 року.

У рамках МАГАТЕ розробляється більшість міжна­родних документів в галузі мирного використання атом­ної енергії, здійснюється міждержавне співробітництво із забезпечення невоєнного застосування ядерних ма­теріалів.

Відповідно до Статуту, задачами МАГАТЕ є:

• забезпечення використання атомної енергії в мир­
  них цілях;

• сприяння науково-дослідним роботам в галузі
  мирного використання атомної енергії й обміну науко­
  вими відомостями;

• допомога державам у постачанні матеріалів, устат­
  кування і технічних засобів, необхідних для здійснен­
  ня мирної атомної діяльності;

254

• здійснення т.зв. «гарантій МАГАТЕ» (системи за­
  ходів, що перешкоджають використанню у військових
  цілях ядерних матеріалів, устаткування і документації);

• визначення норм безпеки ядерної діяльності і ко­
  нтроль за їхнім дотриманням;

• придбання, створення установок і устаткування,
  необхідних для ведення мирної атомної діяльності;

• сприяння державам-учасницям у виробництві еле­
  ктроенергії.

Штаб-квартира МАГАТЕ розташована у Відні (Авст­рія).

7. Регіональні міжнародні організації

Важливою особливістю сучасного міжнародного пра­ва є регіоналізація міжнародних відносин, що дозволяє більш ефективно вирішувати насущні проблеми дер­жав, розташованих у певних географічних регіонах пла­нети. Тому представляється необхідним розглянути основні аспекти діяльності і структурної організації найбільш великих і авторитетних регіональних міжна­родних організацій.

Ліга арабських держав (ЛАД)

— Початок створенню ЛАД поклало прийняття 7 жовтня 1944 року Александрійського протоколу, який підписали представники Сирії, Лівану, Трансіорданії, Іраку, Єгипту, Саудівської Аравії, Ємену й арабського народу Палестини. У цьому документі були сформу­льовані основні цілі та принципи, на яких повинна була бути побудована майбутня Ліга.

22 березня 1945 року в Каїрі відбулася загально-арабська конференція, у якій взяли участь сім арабсь­ких держав (Сирія, Ліван, Йорданія, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен і Єгипет), і в той же день відбулося підпи­сання Пакту ЛАД представниками шести арабських держав (представник Ємену підписав Пакт пізніше, 5 травня 1945 року). Пакт ЛАД набрав сили 10 травня

255

_т

1945 року. В даний час число учасників Пакту — біль­ше двадцяти.

Членом Ліги відповідно до Пакту (ст. 1) може стати будь-яка незалежна арабська держава (хоча в ЛАД вхо­дять, наприклад, Джібуті і Сомалі, що не є арабськими державами).

Цілями Ліги є;

• забезпечення більш тісних відносин між держа­
  вами — членами Ліги;

• координація їхніх політичних дій;

• забезпечення їхньої незалежності і суверенітету.

Співробітництво членами ЛАД здійснюється в та­ких сферах: економічні і фінансові проблеми; транс­порт і зв'язок; питання культури, охорони здоров'я; гуманітарні проблеми.

Вищим органом ЛАД є Рада ЛАД, у якій представ­лені всі учасники Пакту. Рішення, прийняті Радою од­ноголосно, обов'язкові для всіх членів ЛАД; рішення, прийняті більшістю голосів, обов'язкові тільки для тих держав, які із ними погоджуються.

У разі агресії або загрози агресії проти держави-члена ЛАД ця держава може вимагати негайного скликання Ради ЛАД, що намічає заходи для усунення агресії, у тому числі примусовими заходами. Об'єднана рада обо­рони і Постійна військова комісія надають консульта­тивну допомогу Раді. Рада також вправі розглядати спори між державами ЛАД.

Рада обирає на п'ять років Генерального секретаря ЛАД.

З 1964 р. а рамках ЛАД діє Конференція глав дер­жав і урядів, на якій обговорюються найбільш важливі питання.

Під егідою ЛАД діють спеціалізовані міжарабські організації.

Тимчасове місцезнаходження Генерального секрета­ріату ЛАД у Тунісі.

Організація американських держав Організація американських держав (ОАД) — міжуря­дова регіональна організація, яка створена в 1948 році і

256

включає більшість країн Західної півкулі. ОАД діє на основі статуту в редакції 1970 року, а також Міжамери­канського договору про взаємну оборону 1947 року,

Членами ОАД є 35 латиноамериканських держав і США. У 1962 році під тиском США було неправомірно припинене членство Куби в організації.

Після заснування в 1971 році інституту спостеріга­чів при ОАД своїх постійних спостерігачів акредитува­ли Бельгія, Гайана, Канада, Ізраїль, Іспанія, Італія, Ні­дерланди, Швеція, Франція, ФРН, Японія і ряд інших країн (усього ЗО).

Цілі і принципи ОАД полягають у:

• підтримці миру і безпеки на континенті;

• мирному врегулюванні спорів між державами-чле­
  нами;

• спільному опорі агресії;

• сприянні рішенню політичних, економічних і пра­
  вових проблем американських країн;

• об'єднанні зусиль із метою економічного, соціаль­
  ного, науково-технічного і культурного прогресу та ін.

Вищим органом ОАД є Генеральна асамблея, що зби­рається на щорічні сесії для розгляду проблем най­більш важливого характеру.

Постійною радою ОАД скликається консультативна нарада міністрів закордонних справ.

Виконавчі функції виконують декілька рад: постій­на рада ОАД, міжамериканська економічна і соціальна рада, міжамериканська рада з освіти, науки і культури. Усі 3 ради підпорядковуються безпосередньо Генераль­ній асамблеї.

У рамках ОАД діють консультативні органи — між­американський юридичний комітет і міжамерикансь­ка комісія з прав людини.

Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Генеральний секретаріат (який до 1970 року на­зивався Панамериканським союзом).

У системі ОАД скликаються спеціалізовані конфе­ренції та функціонують спеціалізовані установи: Пан­американська організація охорони здоров'я, Міжаме­риканський інститут сільськогосподарських наук,

257

Міжамериканський інститут дитини, Панамериканський інститут географії й історії, Міжамериканський інсти­тут із проблем індіанців та ін.

Штаб-квартира ОАД знаходиться у Вашингтоні (США).

Організація африканської єдності

Організація африканської єдності (ОАЄ) — міжуря­дова регіональна організація. Вона була створена в ході Аддіс-Абебської (Ефіопія) конференції незалежних дер­жав Африки на основі Хартії африканської єдності в 1963 році з метою зміцнення єдності і солідарності африканських держав, захисту їхнього суверенітету, те­риторіальної цілісності і незалежності і заохочення міжнародного співробітництва.

Членом організації може бути будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Число членів ОАЄ в даний час — 51 держава.

Вищим органом ОАЄ є Конференція (Асамблея) глав держав і урядів, що скликається щорічно і складається з глав держав і урядів або з належним чином акреди­тованих представників. Кожна держава на конферен­ції має один голос. Рішення конференції приймаються більшістю в дві третини голосів.

Рада міністрів ОАЄ складається з міністрів закор­донних справ або інших міністрів, призначених держа-вами-учасницями. У обов'язки Ради, що скликається на чергові сесії двічі в рік, входить робота з підготовки до Конференції.

Генеральний секретаріат очолює Генеральний секре­тар, який обирається на 4 роки Асамблеєю. Під егідою ОАЄ діє Панафриканський парламент і Суд.

У рамках ОАЄ діє регіональний механізм із вирі­шення спорів — Комітет з посередництва, примирення й арбітражу. Робота інших органів (комісії з економічних і соціальних питань, комітет звільнення та ін.) спрямо­вана на реалізацію регіональних проблем та інтересів.

У 1991 році держави-члени ОАЄ підписали Договір про утворення африканського економічного співтова­риства (поки не набрав сили).

258

Місцеперебування штаб-квартири ОАЄ — Аддіс-Абе­ба (Ефіопія).

Організація Ісламська конференція (ОІК) Формально Організація Ісламська конференція (Іс­ламський конгрес) була створена ще в 1954 році, проте її реальна діяльність почалася з 1969 року, коли була скликана Конференція країн-учасниць ОІК на вищому рівні для активізації її діяльності проти Ізраїлю і для захисту ісламських святинь в Єрусалимі. Тому постій­но діючий орган ОІК — Секретаріат на чолі з Генераль­ним секретарем — знаходиться тимчасово («до повного визволення Єрусалима») у Джидді (Саудівська Аравія). ОІК діє на підставі статуту, затвердженого в 1972 році. Членами ОІК є понад 50 держав. Мусульманські меншини в немусульманських країнах направляють своїх представників в ОІК у якості спостерігачів. Цілі ОІК:

• сприяння зміцненню мусульманських держав;

• охорона святих місць;

• підтримка боротьби палестинського народу;

• співробітництво в економічній, соціальній і куль­
  турній галузях. і

ОІК була створена на синтезі ортодоксальних прин­ципів ісламу, а також визнання принципів Статуту 001 . Вона має представника в статусі постійного спостеріга­ча при ООН.

Органи ОІК:

Конференція глав держав і урядів, що скликається в міру необхідності;

Конференція міністрів закордонних справ, що скли­кається один раз у рік;

Секретаріат;

Комісії з політичних, економічних, соціальних та ін­ших питань.

Асоціація держав Південно-Східної Азії Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була створена в 1967 році на підставі Бангкокської

259

декларації (Таїланд), доповненої в 1976 році Договором про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії, і Декларації згоди.

В даний час членами АСЕАН є Врувей, Індонезія, Лаос, Малайзія, Мьянма (Бірма), Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, В'єтнам, Камбоджа (буде прийнята після вирішення вну­трішніх питань).

У 1996 р. АСЕАН прийняла рішення включити Ро­сію і Китай у число своїх повноправних партнерів. По­стійними партнерами АСЕАН є також США, Австралія, Японія, Південна Корея, Канада, Нова Зеландія і Євро­пейський Союз. У цих країнах відкриті представницт­ва АСЕАН.

Цілі АСЕАН:

• створення в районі регіону миру, свободи і нейт­
  ралітету;

• сприяння співробітництву держав в економічній,
  соціальній і культурній сферах;

• встановлення в рамках АСЕАН зони вільної тор­
  гівлі;

— взаємодія з іншими регіональними організаціями.
Вищий орган АСЕАН — Конференція глав держав і

урядів, що скликається раз у три роки. У рамках орга­нізації щорічно проводяться зустрічі міністрів закор­донних справ. Зустрічі інших міністрів проводяться в міру необхідності.

Поточну роботу між конференціями і зустрічами здій­снює Постійний комітет.

Секретаріат АСЕАН очолює Генеральний секретар, що обирається на три роки.

Місцеперебування Секретаріату — Джакарта (Індонезія).

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) Організація країн-експортерів нафти створена в 1960 році і діє на підставі Статуту, прийнятого в 1965 році її державами-членами. На частку ОПЕК припадає більше третини світового видобутку нафти, організація встано­влює єдині продажні ціни на нафту, у такий спосіб вона суттєво впливає на світову торгівлю нафтою.

260

Членами ОПЕК можуть стати тільки країни, що у значних розмірах експортують сиру нафту. В даний час в ОПЕК входять 12 держав.

Вищим органом ОПЕК є Конференція держав-чле-нів, що скликається два рази на рік.

Виконавчий орган ОПЕК — Рада керуючих. У неї входять керуючі, що призначаються державами-члена­ми і затверджуються Конференцією.

Економічна комісія ОПЕК розробляє заходи для за­безпечення стабільності нафтових ринків, координації політики в галузі цін і енергетики.

Секретаріат очолюється Генеральним секретарем, що призначається Конференцією на три року. Місцепере­бування штаб-квартири ОПЕК у Відні (Австрія).

Найбільш високий ступінь інтеграції спостерігаєть­ся в рамках європейських регіональних структур полі­тичного, економічного, гуманітарного та військово-по­літичного співробітництва. Україна, зробивши у своєму подальшому соціально-політичному й економічному стратегічному розвитку акцент на «європейський ви­бір», активно бере участь у діяльності європейських інтеграційних структур, являючись державою-членом Ради Європи й Організації з безпеки і співробітництва в Європі, здійснюючи активне співробітництво з Євро­пейським Союзом і НАТО. Тому вважається доціль­ним розглянути правовий статус, основні напрямки ді­яльності й організаційну структуру цих організацій.

Рада Європи

Рада Європи (РЄ) стала першою європейською між­урядовою організацією, створеною після Другої світо­вої війни. Організація діє на підставі Статуту, прийня­того в 1949 році.

Членами Ради Європи є 41 держава, у тому числі з листопада 1995 року й Україна.

Цілі Ради Європи:

• забезпечення більш тісних зв'язків між держава­
  ми Європи;

• сприяння перетворенню Європи в демократичний
  простір;

261

• захист прав людини;

• координація діяльності Ради з іншими європей­
  ськими державами.

Діяльність РЄ сконцентрована на таких основних про­блемах: а) правове забезпечення прав людини; б) спри­яння усвідомленню і розвитку європейської культур­ної самобутності; в) пошук спільних рішень соціаль­них проблем (національні меншини, ксенофобія, нетер­пимість, захист навколишнього середовища, СНІД, нар­команія і т.д.); г) розвиток політичного партнерства з новими демократичними країнами Європи.

У рамках РЄ прийнято понад 200 міжнародних кон­венцій з цих та інших актуальних питань, що є автори­тетними джерелами міжнародного публічного права (зокрема, Європейська конвенція про захист прав лю­дини й основних свобод 1950 року, Європейська Хартія місцевого самоврядування 1985 року, Рамкова конвен­ція про захист національних меншин 1995 року та ін.).

Держава, що висловила бажання вступити в Раду Єв­ропи, повинна відповідати таким умовам:

• правовий устрій та інститути повинні відповідати
  принципам демократії;

• народні представники повинні обиратися шляхом
  

вільних, рівних і загальних виборів.

При розгляді кандидатур на вступ в організацію вра­ховуються також наявність у державі форм плюраліс­тичної демократії, гарантії здійснення свободи виражен­ня думки, захист національних меншин, дотримання ос­новних принципів міжнародного права.

Обов'язковою умовою вступу в РЄ є підписання Єв­ропейської конвенції з захисту прав людини й основ­них свобод 1950 року і наступне визнання всієї сукуп­ності її контрольних механізмів.

Органами РЄ є: Парламентська асамблея, Конгрес мі­сцевої та регіональної влади Європи, Комітет міністрів, Наради галузевих міністрів, Секретаріат.

Парламентська асамблея складається з депутатів і їхніх заступників, які обираються з числа членів наці­ональних парламентів. Кількість представників від

262

кожної країни (від 2 до 18) залежить від чисельності населення.

Парламентська асамблея збирається на сесії 4 рази в рік. У асамблеї є п'ять фракцій (ліберал-демократи і реформатори, європейські демократи, європейська на­родна партія, соціалісти, фракція за єдиний європейсь­кий лівий блок). Рада асамблеї складається з голови і його 17 заступників.

Асамблея розглядає питання, що стоять на порядку денному, формулює рекомендації, організує конференції, колоквіуми і відкриті парламентські слухання, обирає генерального секретаря і його заступників, керівника апарата асамблеї і суддів Європейського суду з прав людини.

У січні 1994 року рішенням Комітету міністрів РЄ був створений Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, перетворений із Постійної конференції місце­вої влади Європи, що представляла більше 130 тисяч громад (комун) і тисячі регіонів із метою їх участі в європейському будівництві і функціонувало під егідою ЄЄ в якості консультативного органу з 1957 року. Кон­грес є одним із трьох основних органів РЄ, він склада­ється з 236 представників і 236 їхніх заступників, у число яких входять обрані представники місцевої і ре­гіональної влади держав Європи й офіційні особи, без­посередньо відповідальні за діяльність на цих рівнях

влади.

Комітет міністрів є вищим органом РЄ і складаєть­ся з міністрів закордонних справ держав-членів і засі­дає 2 рази в рік. Комітет визначає програму роботи РЄ, приймає бюджет РЄ, призначає членів Європейської ко­місії з прав людини. Рішення Комітету міністрів при­ймаються або у формі рекомендацій, або у формі конвен­цій, що підлягають ратифікації.

Наради галузевих міністрів (юстиції, економіки і т.д.) скликаються в міру необхідності і вирішують питання.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, який оби­рається Парламентською Асамблеєю на 5 років.

Штаб-квартира РЄ та її органів знаходиться в Страс­бурзі (Франція).

263

Організація з безпеки і співробітництва в Європі

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) спочатку діяла як міжнародна конференція — Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Відповідно до рішення Будапештської наради в 1994 році Нарада трансформувалася в організацію, що почала свою діяльність із 1 січня 1995 року.

Першим документом, що поклав початок загальноєв­ропейському процесу міжнародних розрядки і співробіт­ництва, був Заключний акт Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі, підписаний у 1975 році в Гельсінкі гла­вами держав і урядів 33 європейських держав, США і Канади. Цей документ містив програму співробітництва в галузі розрядки процесу міжнародної напруженості.

Положення Заключного акта були розвинуті і допо­внені Стокгольмським підсумковим документом 1986 року, Віденським підсумковим документом 1989 року, Документом Копенгагенської наради 1990 року, Паризь­кою хартією для нової Європи 1990 року, Празьким документом про подальший розвиток інститутів і струк­тур НБСЄ 1992 року, Документом Московської наради 1993 року й інших документів, що регулюють «людсь­кий вимір» загальноєвропейського процесу багатосто­роннього міждержавного співробітництва.

Наради представників держав, що проводилися все частіше, об'єктивно поставили на порядок денний необ­хідність створення постійно діючих органів для забез­печення їхньої діяльності. В міру необхідності створю­валися органи ОБСЄ й одночасно приймалися докумен­ти, що регулюють їхню діяльність.

Сьогодні у ОБСЄ налічується більше 50 членів, при­чому багато хто з них не є європейськими державами (наприклад, середньоазіатські держави — республіки колишнього СРСР). Україна разом із республіками ко­лишнього СРСР у 1993 році підписала Заключний акт НБСЄ, ставши, таким чином, повноправним учасником Наради, а потім і ОБСЄ.

Характерною рисою ОБСЄ є відсутність традиційно­го установчого документа міжнародних організацій — статуту.

Цілями ОБСЄ оголошені:

• забезпечення миру і безпеки в Європі;

• підтримка розрядки міжнародної напруженості;

• забезпечення дотримання прав людини;

• дотримання у відносинах між країнами принци­
  пів міжнародного права.

Структура ОБСЄ досить складна. Головним органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів, що збирається кожні два роки на сесії. Нарада визначає пріоритети й основні напрямки діяльності ОБСЄ.

Органами ОБСЄ є: Контрольні конференції; Рада мі­ністрів закордонних справ; Комітет вищих посадових осіб; Верховний комітет у справах національних мен­шин; Бюро по демократичних інститутах і правам лю­дини; Секретаріат ОБСЄ; Парламентська асамблея; Арбітражний і світовий суд ОБСЄ; Світова комісія ОБСЄ по мирному врегулюванню спорів й інші органи.

Парламентська асамблея дає оцінку ходу здійснення цілей ОБСЄ; обговорює питання, підняті на зустрічах Ради міністрів і на зустрічах на вищому рівні держав-членів ОБСЄ; розробляє і сприяє реалізації механізмів з попередження і розв'язання конфліктів та ін.

Рада, що складається з міністрів закордонних справ держав-членів ОБСЄ, є центральним органом проведен­ня регулярних політичних консультацій у рамках про­цесу загальноєвропейського співробітництва. її засідан­ня проводяться регулярно, не рідше одного разу в рік. Рада розглядає питання, що стосуються ОБСЄ, і приймає відповідні рішення. Вона підготовлює зустрічі глав дер­жав і урядів держав-членів ОБСЄ і виконує покладені на них задачі і прийняті рішення.

Секретаріат ОБСЄ забезпечує адміністративне обслу­говування засідань Ради. Секретаріат складається з чо­тирьох департаментів і адміністративно-технічного пе­рсоналу. Секретаріат очолює генеральний секретар, що призначається Радою міністрів на 3 роки. Місце розта­шування Секретаріату в Празі (Чехія).

Вважається, що в процесі свого становлення і розвит­ку організаційна структура буде постійно удосконалю­ватися. Свідченням цього є прийняття в грудні 1999 року

265

264

рішення про створення в рамках ОБСЄ обмеженого вій­ськового контингенту для надання допомоги у разі ви­никнення надзвичайних ситуацій на території держав — членів організації (катастрофи, епідемії, природні катаклізми і т.д.).

Європейський Союз

Європейський Союз (ЄС) був створений на основі Єв­ропейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створе­ного в 1951 році, Європейського співтовариства з атом­ної енергії, створеного в 1957 році, і Європейського еко­номічного співтовариства, утвореного в 1957 році в ре­зультаті об'єднання в 1957 році цих раніше самостій­них організацій. Донедавна це об'єднання називалося Європейськими співтовариствами.

У 1965 році на основі Брюссельського договору були створені єдині органи Співтовариств. Єдиний Європей­ський акт 1986 року оформив передачу ЄС повнова­жень в галузі охорони навколишнього середовища, куль­тури й освіти, охорони здоров'я, технологічної і соціаль­ної політики, єдиного митного простору. Угода 1990 року врегулювала питання безперешкодного переміщення через кордони країн — членів ЄС товарів, робочої сили і капіталів.

Маастрихтські угоди 1992 року (набрали чинності в 1993 році) завершили процес юридичного оформлення механізму Співтовариств, передбачивши створення до кінця XX сторіччя тісного політичного і валютно-еко­номічного союзу країн ЄС. Договір про Європейський Союз доповнений 17 протоколами і 33 заявами з різ­них аспектів домовленостей, у яких враховані резуль­тати референдуму в Данії, а також протоколом і уго­дою про соціальну політику, що передбачають створен­ня єдиного соціального простору. Договором уведене єдине громадянство ЄС.

Початковими учасниками ЄС були Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН. У 1973 році до ЄС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 році — Греція, у 1986 році — Іспанія і Португалія, у 1995 році — Швеція, Австрія і Фінляндія. В даний

266

час у ЄС входять 15 держав, але в рамках «хвилі роз­ширення» організації ведуться переговори з рядом єв­ропейських держав про вступ у ЄС. У першу чергу членами ЄС стануть Польща, Угорщина, Чехія, Естонія. Україна співробітничає з ЄС на підставі Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Євро­пейськими Співтовариствами і їхніми державами-чле­нами, ратифікованої нашою країною 10 листопада 1994 року. Цілями цього партнерства є: забезпечення рамок для політичного діалогу між сторонами; сприяння торгівлі, інвестиціям; зміцнення політичних і економі­чних свобод; підтримка зусиль України у зміцненні де­мократії, розвиткові та завершенню переходу до ринко­вої економіки; забезпечення відповідних рамок для поступової інтеграції між Україною і більш широкою зоною співробітництва в Європі; створення необхідних умов для заснування в майбутньому зони вільної тор­гівлі між Україною і Співтовариством, що охоплює в основному всю торгівлю товарами між ними, а також умов для реалізації свободи створення компаній, транс-граничної торгівлі послугами і руху капіталу.

Стратегічною метою зовнішньої політики України в перші роки XXI сторіччя назване набуття повноправ­ного членства в ЄС. Цілями ЄС є:

— утворення тісного союзу народів Європи, сприян­
ня збалансованому і тривалому економічному прогресу,
особливо за допомогою:

а) створення простору без внутрішніх кордонів;

б) посилення економічної і соціальної взаємодії;

в) утворення економічного і валютного союзу і
створення в перспективі єдиної валюти;

— завердження власної ідентичності в міжнародній
сфері, особливо шляхом проведення спільної зовніш­
ньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспек­
тиві і спільної оборонної політики;

— розвиток співробітництва в сфері юстиції і внут­
рішніх справ;

267

— збереження і збільшення спільного європейсько­го надбання («aeguis communautaire»).

Інтерес представляє питання про юридичну природу самого Європейського Союзу. Тут є декілька точок зору. Відповідно до однієї з них, ЄС являє собою федеративне державоподібне утворення країн, що добровільно об'єд­налися. Відповідно до іншої точки зору, ЄС, хоча і має ряд особливостей, є міжнародною організацією, а її право — це міжнародне право. Треті автори думають, що ЄС — це міжнародна організація з елементами конфедерації.

Друга точка зору нами вважається більш правиль­ною, і от чому. Держави, що ввійшли в ЄС, не втратили свого суверенітету, у тому числі й в галузі національної законотворчості. Водночас не можна не враховувати і того, що ЄС був делегований надзвичайно широкий об­сяг правомочностей, що робить його схожим як на фе­деративну державу, так і конфедеративний союз. Так, право ЄС має пряма дія на території країн-учасниць і пріоритет перед національним правом, включаючи пріо­ритет постанов ЄС перед більш пізніми національними законами.

У той же час цілі ЄС дещо ширші, ніж у звичайних міжнародних організацій. У їхньому числі не тільки створення політичного і торгово-економічного союзу країн — членів Союзу, забезпечення вільного руху то­варів і послуг, а також міграції робочої сили в рамках ЄС, але і введення єдиної валюти (на початку травня 1998 року лідери Союзу прийняли рішення про пере­хід на єдину валюту — «євро», що була введена з 1 січня 1999 року), фактичне скасування внутрішніх меж країн Союзу, спільна зовнішня політика і політика в галузі міжнародної безпеки та ін.

Право Європейського Союзу складається з двох ве­ликих груп норм:

• внутрішнє право Союзу як міжнародної організації;

• право Союзу, що регулює конкретні види політич­
  ної, економічної, соціальної і культурної діяльності дер­
  жав ЄС.

Головними органами ЄС є: Європейська Рада, Євро­пейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейсь­кий парламент, Європейський суд.

Європейську Раду складають глави держав і урядів держав — членів ЄС і Голова Європейської комісії, їхні заступники (міністри закордонних справ) і члени Ко­місії. Рада засідає два рази на рік.

Європарламент складається з депутатів, які обира­ються в країнах-учасницях за допомогою прямих вибо­рів на п'ять років. Європарламент контролює Європей­ську комісію і Раду, розробляє право ЄС і бюджет Сою­зу. Ординарні щомісячні Сесії Європарламенту прохо­дять у Страсбурзі (Франція), а надзвичайні сесії — у Брюсселі (Бельгія), де працюють комітети Європарла­менту. Секретаріат Європарламенту розташований у Люксембурзі.

Рада Європейського Союзу складається з міністрів держав-членів (у залежності від аналізованого питан­ня). Представництво в Раді, коли потрібна кваліфікова­на більшість голосів, неоднакове. Так, наприклад, Ні­меччина має 10 голосів, Ірландія — 3, а Люксембург — 2 голоси. Місцезнаходження Ради — Брюссель.

Європейська комісія складається з 20 членів і голо­ви, призначуваного урядами держав-членів ЄС за зго­дою Європарламенту. Комісія спостерігає за дотриман­ням рішень норм і рішень ЄС і організує їхнє практич­не виконання. Штаб-квартира Комісії розташована в Брюсселі.

Європейський суд складається з 15 судів і 9 генераль­них прокурорів, що призначаються за спільною згодою на 6 років. Суд вирішує спори між державами ЄС, між органами ЄС і державами-членами, між органами ЄС, між ЄС і юридичними і фізичними особами, готує експертні висновки.

З 1 січня 1996 р. у ЄС скасовані всі мита на внутрі-шньоєвропейських кордонах на усі види товарів, а сто­совно держав, що не входять у ЄС, провадиться єдина митна політика.

268

269

Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) створена у відповідності зі ст. 9 Північноатлантичного договору від 4 квітня 1949 року. Підписавши Брюссель­ський договір у березні 1948 року, п'ять держав Захід­ної Європи, як-от: Бельгія, Люксембург, Голландія, Ве­ликобританія і Франція, — засвідчили своє рішуче ба­жання створити спільну систему захисту і таким чи­ном підсилити взаємні контакти, щоб протидіяти ідео­логічній, політичній і військовій загрозі своєї безпеки. Потім пройшли переговори між США і Канадою про створення єдиного Північноатлантичного альянсу, за­снованого на гарантіях безпеки і взаємних зобов'язань між Європою і Північною Америкою. Країни — члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у даному процесі. Результатом переговорів стало підписання в квітні 1949 року Вашингтонського договору, що засну­вав спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєдна­лися Греція і Туреччина. У 1955 році в Альянс вступи­ла Федеративна Республіка Німеччина. У 1982 році його членом стала Іспанія. У 1999 році відбулося розши­рення НАТО на Схід — у нього вступили Угорщина, Польща і Чехія.

Таким чином, у НАТО в даний час входять 19 дер­жав. Проте міра їхньої інтеграції в Північноатлантич­ний альянс різноманітна. Наприклад, Ісландія, що не має власних збройних сил, не входить в інтегровану військо­ву структуру. Проте вона вправі послати цивільного чиновника у Військовий комітет. Ісландія має статус спостерігача в Комітеті військового планування, Іспанія не бере участь в інтегрованій командній структурі НАТО, проте вона є повноправним членом Північноатлантич­ної ради, Групи ядерного планування, Комітету оборон­ного планування і Військового комітету. Франція в 1966 році вийшла з інтегрованої військової структури НАТО, залишившись у його політичній організації.

270

У відповідності зі статтею 10 Північноатлантичного договору Альянс залишається відкритим для майбут­нього вступу інших європейських держав, що готові вті­лювати в життя його принципи і сприяти безпеці Пів­нічноатлантичного регіону.

Північноатлантичний альянс був створений на осно­ві договору між державами, кожна з яких добровільно приєдналася до нього після завершення публічних об­говорень у своїй країні і відповідній парламентській процедурі. Договір поважає індивідуальні права всіх держав — членів Альянсу і їхні міжнародні обов'язки відповідно до Статуту Організації Об"єднаних Націй. Він ставить за обов'язок кожній державі взяти на себе ризик і відповідальність, пов'язані з загальною безпе­кою, і одночасно дає можливість кожному члену Альян­су користуватися перевагами спільної безпеки. Дого­вір також зобов'язує держав-учасниць не приєднувати­ся ні до яких міжнародних зобов'язань, що йому супе­речать.

Створений у відповідності зі статтею 51 Статуту Ор­ганізації Об'єднаних Націй, що підтверджує невід'ємне право на індивідуальну або колективну оборону, Аль­янс є союзом вільних держав, що спирається на взаємні гарантії і стабільні взаємовідносини з іншими держа­вами.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) передбачає таку структуру, що дає можливість досяг­нення поставленої мети. Це — міжурядова організація, у якій усі держави-члени зберігають суверенітет і не­залежність. Вона є форумом, де держави-члени консу­льтуються з будь-яких виникаючих питань і затверд­жують рішення з політичних і військових проблем, що стосуються їхньої безпеки. Ця організація має необхід­ні органи, що забезпечують консультації і співробітни­цтво між її членами в політичній, військовій, економіч­ній, науковій та інших невоєнних галузях.

Першочергове завдання НАТО — захищати свободу і безпеку всіх її членів політичними і військовими за­собами, відповідно до принципів Статуту Організації Об'­єднаних Націй. Базуючись на ідеалах демократії, прав

271

людини і верховенства права, Альянс від моменту за­снування спрямовує свою діяльність на встановлення справедливого порядку і міцного миру в Європі. Ця його стратегічна мета залишається незмінною.

У відповідності зі статтею 4 Північноатлантичного договору НАТО служить трансатлантичним форумом для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, що торкаються життєво важливих інтересів його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їхню безпеку. НАТО зберігає стратегічну рівновагу у всій Європі. Учасники Північноатлантичного договору зобов'язуються вирішувати всі міжнародні спори мир­ними засобами таким шляхом, щоб не були поставлені під загрозу міжнародний мир, безпека і справедливість. Вони утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або застосування сили яким-небудь за­собом, несумісним із цілями ООН.

Відповідно до статті 5 Північноатлантичного дого­вору збройний напад проти однієї або декількох країн НАТО в Європі або Північній Америці буде розгляда­тися як напад проти всіх таких країн. Процес політич­них змін у Європі (розпуск Організації Варшавського Договору, об'єднання Німеччини, розпад соціалістичної системи і СРСР і т.д.) обумовив необхідність розробки нової стратегічної концепції. Елементи цієї концепції закріплені в Лондонській декларації «Північноатлан­тичний альянс у процесі змін» (1990 рік), Римської де­кларації про мир і співробітництво 1991 року, Новій стратегічній концепції альянсу 1991 року, Заяві Ради НАТО в Брюсселі «Партнерство в ім'я миру» (1994 рік). Україна активно бере участь у даній програмі.

Зокрема, Римська декларація Сесії Ради НАТО про мир і співробітництво 1991 року пропонує міністрам закордонних справ Болгарії, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини, Польщі, Румунії і Росії про­водити щорічні зустрічі з Північноатлантичною радою і комітетами НАТО, включаючи політичний і економіч­ний комітети.

Документ, прийнятий главами держав і урядів НАТО 11 січня 1994 року, стосується процедури заснування

272

програми «Партнерство в ім'я миру». Ця програма здій­снюється під керівництвом НАТО і створює умови для формування нових відносин у сфері безпеки між НАТО і його партнерами в ім'я миру. На основі прихильності цілям «Партнерства в ім'я миру» члени НАТО будуть розвивати разом з іншими державами процес плануван­ня і досліджень з метою закладання основи для вияв­лення й оцінки сил і потужностей, що можуть бути на­дані ними для міжнародного бойової підготовки, навчань і операцій у взаємодії із силами НАТО. Держави — чле­ни Організації мають намір сприяти військовій і полі­тичній координації в штаб-квартирі НАТО з метою за­безпечення керівництва і управління відповідною дія­льністю на основі партнерства з іншими державами, включаючи планування, бойову підготовку, навчання і розробку доктрин. НАТО буде проводити консультації з будь-яким активним учасником партнерства, якщо цей партнер вважає, що існує пряма загроза його тери­торіальній цілісності, політичній незалежності або без­пеці.

Керівними органами НАТО є: Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, інші комітети, Генеральний секретар.

Військова структура НАТО складається з Військо­вих комітетів, Постійного військового комітету і Між­народного військового штабу.

Основні принципи співробітництва України з НАТО закріплені в Хартії про особливе партнерство між Укра­їною і НАТО, підписаній в Мадриді (Іспанія) 9 липня 1997 року. Відповідно до розділу II цього документа Україна і НАТО будуть будувати свої відносини на за­гальній схильності принципам і зобов'язанням, відпо­відно до міжнародного права і міжнародних механіз­мів, включаючи Статут ООН, Гельсінський Заключний акт і наступні документи ОБСЄ.

Відповідно до цього Україна і НАТО підтверджують свої зобов'язання:

— визнавати, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є нероздільної, що кожна країна не може будувати свою

273

безпеку за рахунок безпеки іншої країни, і що кожна країна не може розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу;

• утримуватися від погрози силою або використан­
  ня сили проти будь-якої держави будь-яким чином, не
  сумісним із принципами Статуту ООН або Гельсінського
  Заключного акта, яким керуються країни-учасниці;

• визнавати невід'ємне право всіх держав вільно
  обирати і застосовувати власні засоби забезпечення без­
  пеки, а також право свободи вибору або зміни своїх за­
  собів забезпечення безпеки, включаючи союзницькі до­
  говори, у міру їхньої еволюції;

• поважати суверенітет, територіальну цілісність і
  політичну незалежність всіх інших держав, непоруш­
  ність кордонів і розвиток добросусідських відносин;

• визнавати верховенство права, зміцнювати демок­
  ратію, політичний плюралізм і ринкову економіку;

• визнавати права людини і права осіб, що нале­
  жать до національних меншостей;

• перешкоджати конфліктам і врегульовувати спо­
  ри мирними засобами відповідно до принципів ООН і
  ОБСЄ.

Будівництво розширених і глибоких відносин між Україною і НАТО базується на основі міцного, стабіль­ного, довгострокового і рівноправного партнерства і спів­робітництва з метою зміцнення безпеки і стабільності в Північноатлантичному регіоні; визнання життєво важ­ливої ролі, що грають демократія, політичний плюра­лізм, верховенство закону і повага прав людини і гро­мадянських свобод.

Для здійснення діяльності та цілей, передбачених Ха­ртією про особливе партнерство, розробки загальних під­ходів до європейської безпеки і політичних питань наша країна відкрила в 1998 році Місію України при НАТО, основним завданням цього органу є формування більш високого рівня довіри, єдності цілей і навичок консуль­тацій і співробітництва між Україною і НАТО.

З метою оперативного ознайомлення громадськості в столиці України в травні 1997 року був відкритий Центр інформації і документації НАТО. Указом Пре-

274

зидента України від 3 квітня 1997 року створена Дер­жавна міжвідомча комісія з питань співробітництва України і НАТО.

8. Міжнародні конференції

Міжнародні конференції є дуже поширеною формою міждержавного співробітництва і скликаються для роз­в'язання політичних, економічних, військових та інших проблем. Як інституціональний механізм міжнародного права і міжнародних відносин вони з'явилися в другій половині XIX сторіччя. В даний час щорічно на різно­манітних рівнях міжнародних відносин проводиться більше 1000 конференцій. На думку деяких спеціаліс­тів, у середині XXI сторіччя щорічно буде проходити приблизно 50 тисяч міжнародних конференцій.

У доктрині міжнародного права під міжнародною конференцією розуміють тимчасовий колективний ор­ган держав — її учасників. Міжнародні конференції не є міжнародними організаціями і суб'єктами міжна­родного права. їх частіше називають багатосторонньою або парламентською демократією.

Таким чином, міжнародна конференція — це зустріч офіційних представників двох або більше держав для обговорення питань, що представяють взаємний інтерес.

Слід мати на увазі, що розрізнення в найменуванні конференції (конгрес, нарада, зустріч і т.д.) не мають особливого юридичного значення.

Водночас слід враховувати, що як правовий інститут міжнародні конференції мають багато спільного з між­народними організаціями:

• вони являють собою збори представників держав;

• для забезпечення діяльності конференції створю­
  ються робочі органи (комітети, комісії);

• ці органи діють на основі правил, установлених
  державами-учасницями конференції.

Основна відмінність конференцій від міжнародних організацій полягає в тому, що конференції — це тим­часові органи.

275

276

і'о, зазвичай цілями міжнародної конферен­ції

а) розроблення і прийняття тексту міжнародного
договору (наприклад, прийняття Конвенції про пра­
во міжнародних договорів на Віденській конферен­
ції 1968-1969 років);

б) обговорення певної актуальної міжнародної
проблеми або проблем і прийняття спільної заяви
(наприклад, Декларація Ріо-де-Жанейро Конферен­
ції ООН з навколишнього середовищу);

в) обмін думками й інформацією з певної міжна­
родної проблеми або проблем і вироблення рекомен­
дацій (наприклад, Гельсінський документ 1992 року
«Виклик часу змін», прийнятий у рамках Конферен­
ції НБСЄ).

Конференції розрізняють за різними основами: — у залежності від суб'єкта, який скликає кон­ференцію:

а) конференції, що скликаються в рамках міжна­
родних організацій (наприклад, кодифікаційні кон­
ференції);

б) конференції, що скликаються поза міжнарод­
ними організаціями;

— у залежності від представництва учасників
конференції:

а) універсальні;

б) регіональні конференції;

— у залежності від рівня представництва дер­
жав, котрі приймають участь у конференціях:

а) конференції за участю вищих керівників дер­
жав;

б) конференції міністрів закордонних справ;

в) конференції послів і т.д;

— у залежності від питань, що входять до по­
рядку денного:

а) конференції мирні;

б) політичні;

в) економічні;

г) дипломатичні;

д) змішані.

— у залежності від періодичності скликання кон­ференцій:

а) періодичні, що скликаються через певний пері­
од часу (наприклад, конференції, що проводилися в
рамках НБСЄ);

б) конференції ad hoc — що скликаються держа-
вою-ініціатором (державами) або міжнародною ор­
ганізацією для одноразової роботи з метою вирішен­
ня певної проблеми. В даний час більшість конферен­
цій, що скликаються, є конференціями ad hoc.

Слід зазначити, що в сучасному міжнародному праві право міжнародних конференцій не кодифіковано. Його джерелами є звичаєві норми й акти міжнародних орга­нізацій.

Конференції скликаються з ініціативи одної або де­кількох держав або міжнародної організації. Скликан­ню конференції передують переговори, під час яких уз­годжуються час і місце проведення конференції, коло учасників, попередній порядок денний. У конференції можуть брати участь спостерігачі (без права вирішаль­ного голосу).

Порядок роботи конференції визначається регламен­тами, що затверджуються учасниками конференції або органами міжнародної організації, котра скликає. Рег­ламенти містять у собі правила процедури, норми яких належать до внутрішнього права конференцій.

Правила процедури звичайно складаються з таких основних положень;

Представництво і повноваження. Делегація кож­ної держави-учасниці конференції включає повноваж­них представників, їхніх заступників і радників. На початку роботи конференції призначається комітет з перевірки повноважень, що, виконавши свою функцію, негайно представляє доповідь конференції.

Посадові особи. Конференція обирає з числа предста­вників держав-учасниць конференції посадових осіб (го­лову, трьох заступників голови і доповідача).

Секретаріат конференції. Він забезпечує усний пе­реклад виступів на засіданнях; одержує, перекладає, роз-

277

множує, видає і поширює документи; здійснює звукоза­писи засідань і забезпечує їхнє збереження; забезпечує збереження і цілість документів конференції в архівах ООН; виконує всю іншу роботу, що необхідна для підго­товки і проведення конференції.

Відкриття конференції. На своєму першому засіданні конференція обирає голову; підтверджує правила про­цедури, порядок денний; обирає посадових осіб конфе­ренції; приймає рішення про організацію своєї роботи. Порядок ведення засідань. Ніхто не може виступати на конференції, не отримавши попереднього дозволу кон­ференції. Слово ораторам голова надає в тому порядку, у якому вони заявили про своє бажання виступити. Упо­рядкування списку виступаючих доручається секрета­ріату. Конференція може встановити тимчасовий рег­ламент для виступу. Будь-який представник у будь-який час може внести пропозицію про припинення де­батів. Пропозиції і поправки по суті питань представ­ляються в писемній формі в секретаріат конференції, що розсилає їх усім делегаціям.

Прийняття рішень. Рішення конференції можуть прийматися шляхом голосування і консенсусу. Кожна делегація має на конференції один голос.

Допоміжні органи. На конференції звичайно ство­рюються такі комітети: з перевірки повноважень; із забезпечення роботи конференції; з обговорюваних проб­лем; редакційний комітет із підготовки рішення та ін. Мови і звіти про засідання. Зазвичай мовами всесвіт­ньої міжурядової конференції є англійська, французька мови і мова держави, на території якої провадиться кон­ференція. При проведенні конференцій під егідою ООН її мовами будуть офіційні і робочі мови ООН. Але будь-який представник може виступати мовою, котра не є мовою конференції, якщо відповідна делегація забезпе­чує усний переклад на одину із таких мов.

Акти конференції можуть містити тексти міжнарод­них договорів (конвенції), розроблених на конференції, або бути самостійними джерелами міжнародного права.

278

Таким чином, діяльність конференції визначається діями і взаємодією трьох її основних компонентів: де­легацій держав, керуючих посадових осіб, а також сек­ретаріату і його виконавчого глави.

Література:

1. Актуальные проблемы деятельности международ­
   ных организаций /Под ред. Г.И. Морозова. — М., 1982.

2. Ашавский Б.М. Межправительственные конферен­
   ции. — М., 1985.

3. Зайцева О.Г. Международные межправительствен­
   ные организации. — М., 1983.

4. Коваленко И. И. Международные неправительст­
   венные организации. — М., 1976.

5. Крылов СБ. История создания ООН — М., 1960.

6. Моравецкий В. Функции международной органи­
   зации. — М.,1976.

7. Основные сведения об Организации Объединенных
   Наций. — М., 1995.

8. Шибаева Е.А., Поточный М. Правовые вопросы
   структуры и деятельности международных организа­
   ций.—М., 1988.

9. Шреплер Х.-А. Международные организации.
Справочник. — М., 1995.

10. Шреплер Х.-А. Международные экономические
организации. Справочник. — М., 1999.

Розділ 10

ПРАВА ЛЮДИНИ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

1. Проблема міжнародної

правосуб'єктності фізичних осіб

Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб уже порушувалася при розгляді видів міжнарод­ної правосуб'єктності (див. розділ 4). Ця проблема на­буває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнарод­ному праві.

Під фізичними особами прийнято розуміти грома­дян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодер­жавному праві має неоднакове значення. У міжнарод­ному праві під населенням розуміється сукупність фі­зичних осіб, індивідів, що населяють територію держа­ви в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент ро­биться на юрисдикцію (здійснення владних повнова­жень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винят­ковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться

280

під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх від­повідний юридичний статус і правовий режим.

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністратив­ну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її на­селення, відносячи їх до категорій своїх громадян (під­даних для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави.

Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих насе­ленню, залежать від економічних, соціальних і націо­нальних особливостей розвитку кожної держави.

Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством дер­жави не виключає можливостей міждержавного співро­бітництва в галузі політичних, економічних і громадян­ських прав населення, визначення правового станови­ща іноземців, врегулювання питання про осіб з подвій­ним громадянством, надання взаємної правової допо­моги у громадянських, сімейних і кримінальних спра­вах, а також спільної боротьби з міжнародними злочи­нами.

У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання індивідам прямого доступу в між­народні судові органи в якості сторони в процесі як одне з основних доказів можливості прямого регулю­вання міжнародним правом становища індивідів.

У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлю­ються різні точки зору. Найбільш часто акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, котрі передбача­ють прямий доступ індивідів у міжнародні судові орга­ни, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як від-

281

значалося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єкт-ність індивідів носить у цих випадках похідний, обме­жений характер і не повинна протиставлятися держав­ному суверенітетові.

Водночас існує і думка, відповідно до котрої такого роду угоди створюють лише тільки взаємні права й обо­в'язки для їхніх учасників із приводу прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктив­но не можуть перетворити індивідів у суб'єктів міжна­родного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться в цих угодах, оскільки індивіди не в змозі брати участь у міждержавних відносинах.

Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. У одних випадках норми міжна­родного права встановлюють стандарти правового ста­тусу індивідів, в інших — є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків люди­ни. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кож­ній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньо­державного права.

Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що дер­жави:

• у силу звичаєвих правових норм міжнародного
  права взаємно визнають виняткову юрисдикцію дер­
  жав у регулюванні правового статусу осіб, що склада­
  ють їхнє населення;

• взаємно погодилися визнавати право патримані-
  альної (вітчизняної) держави в установлених випадках
  сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами
  їх державних кордонів на іноземній території, у здійс­
  ненні їх прав, передбачених для іноземців;

• на взаємних договірних засадах регулюють пи­
  тання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержав­
  них норм про визначення статусу осіб, що відносяться
  до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди
  про виключення подвійного громадянства);

• регулюють на рівні норм загального міжнарод­
  ного права правове становище осіб, що входять до скла­
  ду їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипло­
  матичні представництва, консульські установи і т.д.);

• у спеціальних угодах домовляються про право фі­
  зичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодер­
  жавним законодавством, звертатися в міжнародні ор­
  ганізації за захистом своїх прав.

Таким чином, у міжнародному праві є достатньо під­став для становлення системи міждержавного співробіт­ництва з питань правового статусу фізичних осіб.

Ця проблема набуває особливої значимості з ураху­ванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загальновизнано, що політичні, соціаль­ні, економічні, культурні й інші права людини виступа­ють не в якості дару держави або його посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений у силу свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, але і базис су­часної цивілізації.

2. Основні міжнародно-правові акти про права людини

Міжнародно-правові акти в галузі прав людини при­йнято називати міжнародними стандартами. Цим тер­міном охоплюються різнорідні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних орга­нізацій, політичні домовленості типу Гельсінського За­ключного акта, документів Віденської і Копенгагенсь­кої зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї.

До числа основних міжнародно-правових актів в га­лузі прав людини належать:

• Загальна декларація прав людини 1948 року;

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
  культурні права 1966 року (підписаний Україною

20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.01. 1976 p.);

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні
  права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.;
  23.03.1976 p.);

• Факультативний протокол до Міжнародного па­
  кту про громадянські та політичні права 1966 року
  (вступив у дію 23.03.1976 p.; Україна приєдналася
  25.12.1990 р.);

• Конвенція про попередження злочину геноциду і
  покарання за нього 1948 року (підписана Україною
  16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 p.;
  вступила в дію для України 15.02. 1955 p.);

• Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм
  расової дискримінації 1966 року (підписана Україною
  7.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.;
  вступила в дію для.України 7.04.1969 p.);

• Європейська конвенція про захист прав і основ­
  них свобод людини 1950 року (підписана Україною
  9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.);

• Конвенція про припинення злочину апартеїду і
  покарання за нього 1973 року (підписана Україною
  20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975 p.;
  вступила в дію для України 18.07. 1976 p.);

• Конвенція про ліквідацію усіх форм дискриміна­
  ції у відношенні до жінок 1979 року (підписана Украї­
  ною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 p.;
  вступила в дію для України 3.09.1981 p.);

• Конвенція про права дитини 1989 року (під­
  писана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Укра­
  їною 28.02.1991 p.; вступила в дію для України
  27.09.1991 р.) і ін.

Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стан­дартів прав людини належить Заключному акту Нара­ди з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейсь­кого процесу, «розрядки» міжнародної напруженості — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав-учасниць НБСЄ; Документу Ко-

284

пенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року; Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим.

Всеосяжні зусилля в сфері захисту прав і свобод лю­дини беруть початок із Статуту ООН, де в якості однієї з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили «знову затвердити віру в основні права людини, у гід­ність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй».

Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про пра­ва людини, що включає Загальну декларацію прав лю­дини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно но­вий етап у розвитку міжнародних норм з прав люди­ни. Предметом цих міжнародних актів є не окремі пра­ва або захист особливої категорії осіб, а права всіх ін­дивідів у всіх сферах суспільного життя.

3. Класифікація міжнародних актів про права людини

Міжнародні акти про права людини можна класифі­кувати за різноманітними підставами. Вважається, що наведена нижче класифікація, заснована на просторо­вій, суб'єктно-об'єктній і предметній основах, є найбільш зручною як із теоретичної, так і з практичної позицій.

І. Міжнародні документи універсального характе­ру, що містять у собі:

• Міжнародний білль про права людини;

• документи, що закріплюють права людини в рі­
  шеннях міжнародних конференцій;

• міжнародні акти, що закріплюють право на само­
  

визначення і права народів;

• акти, спрямовані на попередження дискриміна­
  ції;

285

• акти, що закріплюють принципи правосуддя;

• акти, що регулюють права осіб, що були піддані
  затриманню або тюремному ув'язненню;

• акти, що регулюють права жінок;

• акти, що регулюють права дітей;

• акти, що закріплюють економічні та соціальні
  права;

• акти, що закріплюють права на користування до­
  сягненнями культури, інформацією, свободу асоціацій;

• акти, що регламентують захист прав людини в
  збройних конфліктах;

• акти, що встановлюють міжнародні військові зло­
  чини і злочини проти людства;

• акти, що регулюють заборони рабства, підневіль­
  ного стану, примусової праці.

II. Документи регіонального характеру містять у собі:

• документи Ради Європи;

• документи Організації з безпеки і співробітницт­
  ва в Європі;

• Документи Співдружності Незалежних Держав;

— Американську конвенцію про права людини;
— Африканську Хартію прав людини і народів.

4. Міжнародні органи із захисту прав людини

Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різ­номанітних міжнародних організацій.

Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кож­ний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна».

286

Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюються від­повідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входять громадяни дер­жав, що беруть участь у договорі, які володіють високи­ми моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним сек­ретарем ООН).

У компетенцію міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:

1. доповідей держав-учасниць договору про зако­
   нодавчі, адміністративні та інші заходи, що прийма­
   ються ними для впровадження в життя зобов'язань,
   котрі містяться в договорі;

2. повідомлень держав-учасниць договору про те,
   що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'я­
   зань за даним договором;

3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які
стверджують, що якесь з їх прав, зафіксоване у відпо­
відному договорі, було порушено, і котрі вичерпали
усі внутрішньодержавні засоби правового захисту.
Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комі­
тет з прав людини, Комітет з ліквідації расової
дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші між­
народні органи.

Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши пові­домлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комі­тет повинен переконатися, що це ж питання не розгля­дається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступ­ні внутрішні засоби правового захисту (дане правило

287

не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується).

Комітет управі визнати неприйнятним будь-яке по­відомлення, що є анонімним або несумісне з положен­нями договору. Визнавши петицію прийнятною, комі­тет повідомляє відповідній державі, що протягом пев­ного терміну подає письмові пояснення, що роз'ясню­ють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.

Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлен­ня особи, пояснення держави і повідомляє свої мірку­вання обом сторонам.

Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юри­дично необов'язкові, проте держави виконують їх доб­ровільно, відновлюють порушені права особистості і при­водять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами.

Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-пра­вових угод засновуються універсальні і регіональні ме­ханізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними орга­нами й організаціями.

Комітет з прав людини ООН

Комітет з прав людини ООН створений на основі резо­люції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Фа­культативного протоколу до цього Пакту. Фактично Ко­мітет є самостійним міжнародним органом і склада­ється з вісімнадцяти експертів, що виступають в особи­стій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і мо­жуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету прий­маються більшістю голосів присутніх членів.

Відповідно до Факультативного протоколу до Між­народного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, держава — учасниця Пакту, що стає й учас-

ницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отри­мавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній дер­жаві, що протягом шести місяців подає Комітету пись­мові пояснення, котрі роз'ясняють це питання, і повід­омляє про заходи, що можуть бути прийняті.

Ця процедура може мати місце лише в тому випад­ку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внут­рішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

І Комітет з економічних, соціальних і культурних прав

і заснований відповідно до рішення Економічної і Соці­альної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спосте­реження за виконанням Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права 1966 року і скла­дається з 18 експертів.

Комітет з ліквідації расової дискримінації Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм ра­сової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і ді­ючих в особистій якості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для вико­нання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує поло­жень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учас­ниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетен­цію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

288

289

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про лі­квідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жі­нок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, кот­рі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомен­дації загального характеру, засновані на вивченні до­повідей та інформації, отриманої від держав — учасниць.

Комітет проти катувань

Комітет проти катувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань та інших жор­стоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет скла­дається з десяти експертів, які володіють високими мо­ральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючих в особистій якості. Комі­тет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджу­ють, що вони є жертвами порушення положень Конвен­ції, або повідомлення такого роду, що надходять від їх­нього імені. Комітет також наділений певними функ­ціями із вирішення спорів між державами — учасни­цями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджу­вальну комісію.

Комітет з прав дитини <

Комітет з прав дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і володіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини. Комітет

290

розглядає регулярно надані доповіді держав - - учас­ниць Конвенції про заходи для забезпечення прав ді­тей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.

Верховний комісар ООН з прав людини

Посада Верховного комісара з прав людини була за­тверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамб­леї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієї резолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993 рік).

Відповідно до згаданої резолюції Верховний комі­сар з прав людини призначається Генеральним секре­тарем ООН і є його заступником. Він має статус «поса­дової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини».

Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здій­снює загальне керівництво діяльністю Центру з прав лю­дини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН.

Європейський Суд з прав людини

Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрол -ного механізму із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страс­бурзі (Франція).

В даний час у контрольному механізмі із дотриман­ня положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в лис­топаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи і Європейський Суд з прав людини.

Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами-учасницями по­ложень Конвенції. Суд працює на постійній основі і скла­дається з числа суддів, що відповідають кількості дер-

291

жав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості.

Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника.

Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, за­кріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержатися певні процедурні вимо­ги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чином не пе­решкоджати реалізації цього права.

Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів.

Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може дава­ти консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і прото­колів до неї.

Витрати Суду оплачуються Радою Європи.

Комісія з прав людини

Комісія з прав людини створена відповідно до Ста­туту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію).

Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року).

Контрольні механізми в рамках ОБСЄ У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що чле­нами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру.

292

Так, будь-яка держава — член ОБСЄ вправі запроси­ти в іншого члена організації інформацію з конкретно­го порушення прав людини. Причому відповідь на та­кий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів із дня одержання запиту.

На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території.

Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів зако­рдонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини.

У 1992 році в рамках організації була заснована по­сада Верховного комісара у справах національних мен­шин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає в якості омбудсмена, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, у його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної на­пруженості, що можуть створювати загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їхньому якнайшвидшому врегулюванню.

5. Міжнародні акти про права людини і законодавство України

З огляду на особливу важливість прав і свобод лю­дини, що містяться в міжнародних актах, та їхнє наступне закріплення в конституційному і поточному законодав­стві України у формі прав і свобод людини і громадя­нина, представляється доцільним провести порівняль­ну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини.

Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дуже важливим, з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метою усвідомлення кожним громадянином України демок­ратичності Основного Закону держави, його спрямова­ності на забезпечення і реалізацію прав і свобод люди-

293

ни і громадянина і виконання ними обов'язків у прак­тично повній відповідності з найвищими міжнародни­ми мірками.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Рівність прав і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх перед законом і судом. . «Всі люди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист закону. У цьо­му відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національ­ного або соціального походження, майнового станови­ща, народження або іншої обставини» (стаття 26 Між­народного пакту про громадянські та політичні права). «1. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кож­ний має право при розгляді будь-якого карного обвину­вачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підста­ві закону. Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його із міркувань мо­ралі, суспільного порядку або державної безпеки в демо­кратичному суспільстві або коли того вимагають інтере­си приватного життя сторін, або — у тій мірі, у якій це, на думку суду, строго необхідно, — при особливих обста­винах, коли публічність порушувала б інтереси правосуд­дя; проте будь-яка судова постанова по карній або циві­льній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншо­го або коли справа стосується матримоніальних супере­чок або опіки над дітьми» (стаття 14 Міжнародного па­кту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають рівні конституційні права і сво­боди та є рівними перед законом. Не може бути приві­леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, по­літичних, релігійних та інших переконань, статі, етні-

294

чного та соціального походження, майнового стану, міс­ця проживання, за мовними або іншими ознаками» (чч. 1, 2 статті 24 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непоруш­ними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною мірою обов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повинний керу­ватися тільки законом, а не якимись сторонніми мірку­ваннями; що не приймаються до уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовим захистом або відповідає перед судом за свої дії. Обо­в'язок притримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юри­дична відповідальність перед законом за його порушен­ня є рівним для всіх громадян.

Рівність прав і свобод людини і громадянина озна­чає, що вони признаються за всіма людьми рівною мі­рою, не припускається дискримінація в користуванні правами на яких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості і її соціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких підстав, що не носить остаточний характер.

Рівність прав і свобод признається за людиною неза­лежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, відношення до релігії, переконань, приналежності до су­спільних об'єднань, а також інших обставин. У залеж­ності від перерахованих вище й інших особистих і со­ціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї або допущено обмеження в правах у порівнянні з іншими.

Рівність прав і свобод містить у собі рівноправність чоловіка і жінки.

Треті статті Міжнародного пакту про економічні, со­ціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказують на те, що дер­жави, котрі беруть участь у даних пактах зобов'язу­ються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право

295

користуватися всіма економічними, соціальними, полі­тичними, громадянськими і культурними правами, пе­редбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: на­данням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здо­бутті освіти і професійній підготовці, у праці та винаго­роді за неї; спеціальними заходами щодо охорони пра­ці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєд­нувати працю з материнством; правовим захистом, ма­теріальною і моральною підтримкою материнства і ди­тинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24 Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумов­люється рядом чинників. Справа в тому, що коло груп населення, що мають потребу у підтримці з боку суспіль­ства, держави і навіть міжнародного співтовариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, ін­валіди і безробітні, біженці, представники національ­них меншин та ін. И тут особливої уваги вимагають жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у використанні своїх кон­ституційних прав.

Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквіда­цію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке розрізнення, ви­ключення або обмеження за ознакою статі, що направ­лене на ослаблення або зводить нанівець визнання, ко­ристування або здійснення жінками, незалежно від їх­нього родиного стану, на основі рівноправністі чолові­ків і жінок, прав людини й основних свобод у політич­ній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок усклад­нюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Мож-

296

на зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке па­діння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д. Тому в ч.З статті 24 Конституції Укра­їни перерахована достатньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти розв'язати вкрай складне становище, у якому виявила­ся жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Кон­ституція розуміє як рівність можливостей, а не як фак­тичну рівність, що у житті реально недосяжно. Кожна людина в силу суб'єктивних і об'єктивних причин і обставин по-різному реалізує свої можливості, розкри­ває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здіб­ності до ініціативної, самостійної діяльності, що забез­печує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати право­ві засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційова­на система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джере­лами прибутків, що мають широке поширення в житті суспільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеть­ся дуже слабко і неефективно, що призводить до неви­правданого збільшення розшарування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї або іншої категорії громадян. Держава надає пере­важне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни та ін.). На­дані цим верствам і категоріям громадян переваги при­родні і ні в якій мірі не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи

Цей принцип одержує правове вираження в різнома­нітних формах — і як спільний початок, властивий ре­алізації всього обсягу прав і свобод особи, і за допомо­гою закріплення конкретних гарантій. Як загальна під­става правового статусу зазначений принцип закріпле-

297

ний у ряді статей Конституції. Стаття 3 Конституції України встановлює в якості однієї з основ конститу­ційного ладу обов'язок держави за затвердженням і забезпеченням прав і свобод людини. У ч.2 статті 22 Конституції України також установлено, що «Консти­туційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через консти­туційну вимогу неможливості звуження змісту й обся­гу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157 Конституції України). У випадку представлення у Верховну Раду законопроек­ту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, на Конституційний Суд України покладений обов'язок з надання висновку сто­совно конституційності такого законопроекту. При від­сутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкрет­ного права і свободи людини і громадянина супровод­жується вказівкою на умови і засоби гарантій його реалізації.

Суб'єктом, на котрого насамперед покладаються га­рантії здійснення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного сувере­нітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадя­нина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їхніх гарантій за допомогою зако­нодавчої діяльності.

Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «Ко­жен має право звертатися за захистом своїх прав до Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини». Кожен громадянин України або інша особа, яка знахо­диться на законних підставах в Україні, має право зве­ртатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини, який здійснює пар-

298

ламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101 Конституції України).

Відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України й інші дер­жавні органи. Проте передбачена Конституцією держав­на система, що покликана забезпечити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є: від­сутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод гро­мадян; відсутність у ряді випадків необхідної законо­давчої бази; бюрократизм державного апарату, що до-сяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. У систему та­кого роду суб'єктів входять і органи місцевого самовря­дування. Свою роль грають суспільні об'єднання і, на­самперед, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розшири­ла рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Статтею 62 Конституції України гарантується принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвину­вачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може грунтуватися на дока­зах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, об­винувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що вступив у силу. Ні­хто не може бути засуджений інакше ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як непра­восудного, держава відшкодовує матеріальний або мора­льний збиток тим, кому він заподіяний.

Право громадян на юридичний захист від незакон­них дій посадових осіб і державних органів

«3. Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті зобов'язується:

299

1. забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої,
   визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний за­
   сіб правового захисту, навіть якщо це порушення було
   зроблено особами, що діяли в офіційній якості;

2. забезпечити, щоб право на правовий захист будь-
   якої особи, яка потребує такого захисту, установлю­
   валося компетентними судовою, адміністративною або
   законодавчою владою або будь-яким іншим компе­
   тентним органом, передбаченим правовою системою
   держави, і розвивати можливості судового захисту;

3. забезпечити застосування компетентною вла­
   дою засобів правового захисту, коли вони надають­
   ся» (п. З статті 2 Міжнародного пакту про грома­
   дянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищають­ся судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службо­вих осіб» (чч. 1,2 статті 55 Конституції України).

«Кожен має право після використання всіх національ­них засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних органі­зацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими зако­ном засобами захищати свої права і свободи від пору­шень і протиправних посягань» (чч. 4, 5 статті 55 Конституції України).

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод лю­дини і громадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У залежності від характеру порушень захист може здійснюватися в по­рядку конституційного, цивільного, карного або адміні­стративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гаран­тується право на оскарження в суді рішень, дій або без­діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створе-

300

ний реальний механізм відповідальності держави пе­ред людиною за свою діяльність, здійснення нею обо­в'язків по визнанню, забезпеченню, реалізації й охоро­ні прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадя­нам України стало доступно, після повного викорис­тання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, використання міжнародного механізму, що уже довгий час застосовується в країнах — членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та між­народному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тен­денція підвищення ролі самої людини в забезпеченні ма­ксимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових початків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що направляє діяльність пасивної особистості. Нові орієнти­ри в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенці­алу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, зви­чайно, не обмежуються їхнім конституційним закріп­ленням. Реальне втілення прав і свобод потребує бага­тьох умов, у тому числі таких, що знаходяться за рам­ками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціальноекономічні гаранти передбачають відпо­відне середовище і матеріальну основу, що забезпечу-

301

ють вільне використання прав і свобод. У числі цих умов — соціальна стабільність, економіка, що ефектив­но розвивається, наявність відповідних виробничих по­тужностей, широкої соціальної інфраструктури — сис­теми різних установ, що дають можливість обслугову­вати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміються: відповід­ним чином орієнтована політика держави, її спрямо­ваність на створення умов, що забезпечують гідне жит­тя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність до досягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації в суспільст­ві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охорону прав і свобод люди­ни і громадянина. До них належать насамперед консти­туційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючо­го права ці гарантії одержують детальне обгрунтуван­ня. В охороні правових розпоряджень важливу роль ві­діграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.

Таким чином, механізм реалізації прав і свобод лю­дини і громадянина покликаний охопити всі сфери ді­яльності із закріплення і забезпечення використання прав і свобод і усі її напрямки, що включають:

• юридичне закріплення гарантій прав і свобод;

• широку систему охорони і захисту державою прав
  і свобод, як у забезпеченні їхнього реального викорис­
  тання, так і в боротьбі з різноманітного роду їхніми
  порушеннями;

• розвиток суспільно-політичної активності грома­
  дян;

• розвиток свідомого ставлення до використання
  прав і свобод;

• державний і суспільний контроль, спрямований
  на охорону прав і свобод;

• підвищення рівня знань кожним своїх прав, сво­
  бод і обов'язків;

302

— розвиток громадських організацій, покликаних охороняти і захищати права і свободи людини і громадянина.

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод лю­дини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і приналежними людині від народ­ження. Конституція України закріплює, що «конститу­ційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конститу­цією України» (ч. 1 статті 64).

Даною статтею підтверджується невідчужуваність і непорушність закріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх зву­ження. Проте, з огляду на можливі об'єктивні обстави­ни, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Кон­ституція України все ж припускає можливість обме­ження прав і свобод людини і громадянина. Конститу­ція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайно­го або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначе­ний законом термін.

Відповідно до Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 року, надзвичайний стан — це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого само­врядування, підприємств, установ і організацій, що тим­часово допускає встановлені даним законом обмежен-ня~в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додат­кові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на за­хист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють за­грозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоп­лення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

303

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалізація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядуван­ня й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише при наявності реа­льної загрози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення котрої іншими засобами неможливо.

На період надзвичайного стану можуть уводитися наступні заходи:

1. встановлення особливого режиму в'їзду і виїз­
   ду, а також обмеження свободи пересування терито­
   рією, де впроваджений надзвичайний стан;

2. обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3. посилення охорони суспільного порядку й об'єк­
   тів, що забезпечують життєдіяльність населення і на­
   родного господарства;

4. заборона проведення зборів, мітингів, вуличних
   ходів і демонстрацій, а також видовищних, спортив­
   них та інших масових заходів;

5. заборона страйків.

У разі потреби також можуть бути додатково вжиті наступні заходи:

1. введення комендантської години (заборона зна­
   ходитися на вулицях і в інших суспільних місцях
   без спеціально виданих перепусток і посвідчень осо­
   би у встановлені години доби);

2. призупинення після відповідного попереджен­
   ня діяльності політичних партій, громадських орга­
   нізацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань гро­
   мадян, якщо ця діяльність перешкоджає нормаліза­
   ції обстановки;

3. перевірка документів у громадян, а в необхід­
   них випадках — проведення особистого огляду, огля­
   ду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів,
   службових помешкань і житла громадян;

4. обмеження або тимчасова заборона продажу
   зброї, отрутних і сильнодіючих хімічних речовин,
   спиртних напоїв;

304

5. тимчасове вилучення в громадян зареєстрова­
   ної вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в
   підприємств, установ і організацій — також навчаль­
   ної військової техніки, вибухових, радіоактивних
   речовин і матеріалів, що отруюють, і сильнодіючих
   хімічних речовин;

6. введення цензури, обмеження на випуск газет;

1. висилка порушників суспільного порядку, що
   не є жителями даної місцевості, у місце їхнього про­
   живання або за межі місцевості, де введений надзви­
   чайний стан, за їхній рахунок;

8. заборона виготовлення і поширення інформа­
   ційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обста­
   новку;

9. особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути застосовані наступні заходи:

1. тимчасове виселення людей із місць, небезпеч­
   них для проживання, з обов'язковим наданням їм
   стаціонарних або тимчасових житлових помешкань;

2. тимчасова заборона будівництва нових, розши­
   рення чинних підприємств та інших об'єктів;

3. установлення карантину і проведення інших
   обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

4. введення особливого порядку розподілу продук­
   тів харчування і предметів першої необхідності;

5. мобілізація ресурсів державних підприємств,
   установ, організацій, зміна режиму їхньої роботи, пе­
   реорієнтування на виробництво необхідної в умовах
   надзвичайного стану продукції, інші зміни виробни­
   чої діяльності, необхідні для проведення аварійно-
   рятувальних і відбудовних робіт;

6. використання ресурсів підприємств, установ і
   організацій незалежно від форм власності для від­
   ведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичай­
   них обставин;

7. відсторонення від роботи на період надзвичай­
   ного стану керівників державних підприємств, уста­
   нов і організацій, від діяльності яких залежить нор-

305

малізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово вико­нуючими обов'язки зазначених керівників. З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, ава­рій і катастроф у мирний час може проводитися цільо­ва мобілізація, обсяги і термін проведення якої визна­чаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, припускається притягнення працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазна­чених робіт за умови обов'язкового забезпечення без­пеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, до можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і переви­щення посадовими особами своїх повноважень, вклю­чаючи порушення гарантій прав громадян, установле­них законом, спричиняють відповідальність, передбаче­ну законом.

Друга частина статті 64 Конституції України перед­бачає неможливість навіть в умовах військового або над­звичайного стану обмеження перерахованих у ній прав. Мова йде про право на: рівність громадян перед зако­ном (стаття 24); громадянство і його зміну (стаття 25); життя (ст.27); повагу гідності людини (стаття 28); сво­боду й особисту недоторканність (стаття 29); звертання в органи державної влади (стаття 40); житло (стаття 47); шлюб (стаття 51); рівність дітей у їхніх правах (стаття 52); захист прав і свобод (стаття 55); на відшко­дування збитку (стаття 56); знання своїх прав і обов'яз­ків (стаття 57); невиконання явно злочинних розпоряд­жень і наказів (стаття 60); відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63), а також про відсутність зворотної сили за­кону (стаття 58); про неможливість повторного притяг­нення до юридичної відповідальності за одне і те ж

306

правопорушення (стаття 61); про презумпцію невинно­сті (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу, їхнє використання повинно грунтуватися на дотриман­ні загальновизнаних і природних правил людського спів­існування.

У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не по­винно порушувати права і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання сво­їх прав кожною людиною, без порушення приписів за­кону, виходу за рамки, насамперед, конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'яз­ків іноземців і осіб без громадянства з правами грома­дян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без грома­дянства може бути надано притулок у порядку, встанов­леному законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають гро­мадянство іноземних держав, а під особами без грома­дянства (апатридами, аполідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відповіда­ють загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливо наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й інозем­них громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

307

Більш детально основні права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешка­ють або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Украї­ною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною на­ціонального законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення від­повідних змін до Конституції України» (стаття 9 Кон­ституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і ' правове значення особливо в умовах активного входжен­ня України у світове співтовариство. По-перше, вони свід­чать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що по своїй правовій силі дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до ви­конання на її території, а також про повагу норм міжна­родного права. По-друге, вони до деякої міри дають від­повіді на питання практичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їхнє спів­відношення з чинним законодавством України.

Україна, будучи державою-правонаступницею Укра­їнської РСР і однією із держав-правонаступниць Сою­зу РСР, зобов'язалася після конституювання незалеж­ної держави виконувати міжнародні договори, прийня­ті не тільки УРСР, але і СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам республіки, і ще у 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних до­говорів на території України». Цей закон містив поло­ження, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного зако­нодавства України і застосовуються в порядку, перед­баченому для норм національного законодавства».

308

Право народів на самовизначення «Всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно установлюють свій політич­ний статус і вільно забезпечують свій економічний, со­ціальний і культурний розвиток» (стаття 1 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були проголошені і незмінно проводяться в життя Укра­їнською державою. Його перші конституційні акти про­голосили державний суверенітет і незалежність Украї­ни, виходячи з права народу на самовизначення. Верхов­на Рада Української РСР у прийнятій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, а також незалеж­ність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в іс­нуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Україна здійснює захист і охорону національної держав­ності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку полі­тичних партій, громадських організацій, інших об'єд­нань або окремих осіб переслідуються за законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затверджен­ня суверенітету українського народу стало проголошен­ня Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року незалеж­ності України і створення самостійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні ви­роки можуть виноситися тільки за самі тяжкі зло-

309

чини відповідно до закону, що діяв під час учинення злочину... Це покарання може бути здійснено тіль­ки у виконання остаточного вироку, винесеного ком­петентним судом.

3. Коли позбавлення життя полягає у злочині ге­
ноциду, варто мати на увазі, що ніщо в даній статті
не надає право державам, котрі приймають участь у
данім Пакті, відступати від будь-яких зобов'язань,
прийнятих відповідно до Конвенції про попереджен­
ня злочину геноциду і покарання за нього.

4. Кожний, хто присуджений до страти, має право
   просити про помилування або про зм'якшення ви­
   року. Амністія, помилування або заміна смертного
   вироку можуть бути даровані у усіх випадках.

5. Смертний вирок не виноситься за злочини, ско­
   єні особами молодше вісімнадцяти років, і не приво­
   диться у виконання у відношенні до вагітних жінок.

6. Ніщо в даній статті не може служити підста­
   вою для відстрочки або недопущення скасування
   страти державою, що приймає участь у даному Пак­
   ті» (стаття б Міжнародного пакту про громадянські
   та політичні права).

«Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, жит­тя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (стаття 27 Конституції України).

Основним правом людини є право на життя. Це при­родне право людини, захист якого охоплює широкий ком­плекс активних дій усіх державних і суспільних струк­тур, кожної конкретної людини зі створення і підтрим­ки безпечних соціального і природного середовища про­живання, умов життя. До такого роду чинників нале­жать, насамперед, політика держави, що забезпечує від­мову від війни, військових засобів вирішення соціаль­них і національних конфліктів, цілеспрямована боротьба зі злочинами проти особистості, незаконним збережен­ням і поширенням зброї й ін.

310

Важливе значення мають і заходи медичного хара­ктеру: належне медичне обслуговування, служба швид­кої допомоги, боротьба з наркоманією. Забезпечення права на життя прямо пов'язано зі збереженням і від­новленням природного середовища проживання лю­дини.

Розширяючи гарантії права на життя, Конституція України включає норму, що значно звужує можливість застосування страти. Ця виняткова міра покарання збе­рігалася тимчасово, тому що з вступом України в Раду Європи наша держава прийняла умову про відмову за­стосування страти.

Право на повагу людської гідності

«Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жо­рстоким, нелюдським чи таким, що принижуюють його гідність поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медич­ним або науковим дослідам» (стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстоко­му, нелюдському або такому, що принижує його гідність, приниженню чи покаранню.

Жодна людини без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» (стат­тя 28 Конституції України).

Повага людської гідності — невід'ємна ознака ци­вілізованого суспільства. Ніщо не може бути основою для її приниження. Будь-які заходи впливу на непра­вомірну поведінку особи не повинні бути сполучені з приниженням людської гідності. Повага особистості, її гідності повинна містити в собі не тільки уважне став­лення до задоволення прав і законних інтересів люди­ни, але й етику поведінки працівників державних орга­нів при спілкуванні з людьми, поважне до них ставлен­ня, чуйну увагу до людини у важких для неї життєвих ситуаціях, особливу шанобливість до осіб похилого віку. Право безперешкодно дотримуватися своєї думки і вільно її виражати.

311

«1. Кожна людина має право безперешкодно дотри­муватися своєї думки.

2. Кожна людина має право на вільне вираження своєї
   думки; це право включає свободу шукати, отримувати і
   поширювати всякого роду інформацію й ідеї незалеж­
   но від державних кордонів, усно, письмово або за допо­
   могою преси чи художніх форм вираження, або інши­
   ми засобами за своїм вибором.

3. Користування передбаченими в пункті 2 даної стат­
   ті правами накладає особливі обов'язки й особливу від­
   повідальність. Отже, воно може бути сполучене з де­
   якими обмеженнями, що, проте, повинні бути встанов­
   лені законом і бути необхідними:

1. для поваги прав і репутації інших осіб;

2. для охорони державної безпеки, суспільного по­
   рядку, здоров'я або моральності населення» (стаття
   19 Міжнародного пакту про громадянські та полі­
   тичні права).

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, викорис­товувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісно­сті або громадського порядку з метою запобігання заво­рушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населен­ня, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної кон­фіденційно, або для підтримання авторитету і неуперед­женості правосуддя» (стаття 34 Конституції України)

Підписавши Заключний акт Наради з безпеки і спів­робітництва в Європі 1975 року, у якому зафіксовано, що «держави-учасниці ставлять своєю метою полегши­ти більш вільне і широке поширення усіх форм інфор­мації, заохочувати співробітництво в галузі інформації й обмін інформацією з іншими країнами», Україна, по­ряд з іншими державами, тим самим проголосила свій намір сприяти:

312

а) поширенню усної інформації;

б) поширенню на своїй території газет і друкарсь­
ких видань з інших держав-учасниць;

в) поліпшенню доступу громадськості до друкар­
ських видань і розширенню можливості передплати
на основі правил, властивих кожній стороні;

г) поширенню радіоінформації так, щоб це відпо­
відало інтересам порозуміння між народами.
Погляди, думки, міркування людини залежать від її

світогляду, розуміння прав і обов'язків. Тому справж­ня свобода думки являє собою не всяке безперешкодне поширення ідей, думок, а лише вільний виклад гуман­них поглядів, думок, що відповідають інтересам кож­ного громадянина і загальних інтересів суспільства і держави. Тому Конституція України, гарантуючи гро­мадянам свободу думки і слова, свободу вираження своїх поглядів і переконань, вимагає, щоб вони здійснювали­ся в інтересах усього народу України. Особливої уваги Конституція України приділяє забезпеченню свободи критики. У частині 3 статті 15 Конституції України закріплено: «цензура заборонена». У той же час, і гро­мадяни України, висловлюючи критичні зауваження, не повинні допускати навмисних перекручувань фактів, поширювати неправильні відомості, під виглядом кри­тики ганьбити чесних людей.

Кожен громадянин України має можливість викла­дати в пресі свої думки. Це означає, що право свободи створює для громадянина юридичну можливість подіб­ної дії, але не зобов'язує його. Свобода слова і преси в умовах бурхливого розвитку засобів масової інформа­ції доповнюється свободою виступу по радіо і телеба­ченню.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року закріплює загальні правові основи одержання, використання, поширення і збереження інформації, уста­новлює право громадянина на інформацію в усіх сфе­рах цивільного і державного життя. Він закріплює та­кож систему інформації, її джерела, визначає статус учас­ників інформаційних відносин, регулює доступ до інфор-

313

мації і забезпечує її охорону, захищає громадянина і суспільство від неправдивої інформації.

Інформація — це документовані або публічно прого­лошені відомості про події і явища, що відбуваються в суспільстві, державі і природній сфері. Основними ви­дами інформації є: статистична інформація, масова ін­формація, інформація про діяльність державних орга­нів, правова інформація, інформація про особистість, ін­формація довідково-енциклопедичного характеру.

Громадяни й організації мають право доступу до ін­формації про них, а в період збору інформації мають право знати, які відомості про них, ким і з якою метою збираються, а також оспорювати правильність, повноту, доцільність такої інформації. Право на інформацію охо­роняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості до­ступу до інформації. Інформація не може бути викори­стана з метою, що заподіює шкоду правам і свободам громадян України.

Не підлягають розголошенню відомості, що скла­дають державну або іншу передбачену законом таєм­ницю.

Право на свободу, особисту недоторканність, свободу від свавільного втручання в особисте життя людини, недоторканність житла і таємницю кореспонденції

«1. Ніхто не може піддаватися свавільному або не­законному втручанню в його особисте і сімейне життя, свавільним або незаконним зазіханням на недоторкан­ність його житла або таємницю його кореспонденції або незаконним зазіханням на його честь і репутацію.

2. Кожна людина має право на захист закону від та­кого втручання або таких зазіхань» (стаття 17 Міжна­родного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавіль­ному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений свободи інакше ніж на та­ких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлені законом.

2. Кожному заарештованому повідомляються при аре­шті причини його арешту й у терміновому порядку по­відомляється будь-яке запропоноване йому обвинува­чення» (п. 1 і 2 статті 9 Міжнародного пакту про гро­мадянські та політичні права).

«Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених зако­ном.

У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його перепинити, уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тим­часовий запобіжний захід, обгрунтованість якого про­тягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вру­чено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затри­мання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та корис­туватися правовою допомогою захисника,

Кожний затриманий має право у будь-який час ос­каржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого» (стаття 29 Конституції України).

«Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого во­лодіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інак­ше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуван­ням життя людей та майна чи з безпосереднім пере­слідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочи­ну, можливий інший, встановлений законом, порядок про­никнення до житла чи до іншого володіння особи, про-

314

315

ведення в них огляду і обшуку» (стаття ЗО Конституції України).

«Кожному гарантується таємниця листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випад­ках, передбачених законом, з метою запобігти злочино-ві чи з'ясувати істину під час розслідування криміналь­ної справи, якщо іншими способами одержати інфор­мацію неможливо» (стаття 31 Конституції України).

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особис­те і сімейне життя, крім випадків, передбачених Консти­туцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробу­ту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в орга­нах державної влади, органах місцевого самоврядуван­ня, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таєм­ницею.

Кожному гарантується судовий захист права спросто­вувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформа­ції, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (стаття 32 Конституції України).

Недоторканість особи як особиста свобода полягає в тому, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини розпоряджатися в рамках закону своїми діями і вчинками, користуватися свободою пересування. Ні­хто не може бути підданий арешту, ув'язненню й утри­манню під вартою інакше як на підставі судового рі­шення. Підстави для арешту регламентовані криміналь­но-процесуальним і іншим законодавством, що перед­бачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.

316

Гарантія недоторканності житла означає, що ніхто не має права без законної підстави ввійти в житло, а також залишатися в ньому проти волі проживаючих у ньому осіб. Законодавство чітко регламентує випадки, коли це допускається, і коло уповноважених на те ор­ганів.

Передбачено різні форми відповідальності за без­підставне вторгнення в особисте життя громадян, роз­голошення таємниці листування, телефонних перего­ворів і телеграфних повідомлень. Тільки в чітко ви­значених випадках може бути накладений арешт на кореспонденцію і зроблена її виїмка з поштово-теле­графних установ.

Право на свободу совісті

«1. Кожна людина має право на свободу думки, сові­сті і релігії. Це право включає свободу мати або при­ймати релігію або переконання за своїм вибором і свободу сповідати свою релігію і переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічним або приватним порядком, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів і вчень.

2. Ніхто не повинен піддаватися примусу, що примен­
   шує його свободу мати або приймати релігію або пере­
   конання за своїм вибором.

3. Свобода сповідати релігію або переконання підля­
   гає лише обмеженням, установленим законом і необ­
   хідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здо­
   ров'я і моралі, так само, як і основних прав і свобод
   інших осіб.

4. Ті держави, які беруть участь у даному Пакті, зо­
   бов'язуються шанувати свободу батьків і у відповідних
   випадках законних опікунів забезпечувати релігійне і
   моральне виховання своїх дітей у відповідності зі свої­
   ми власними переконаннями» (стаття 18 Міжнародно­
   го пакту про громадянські та політичні права; аналогічні
   вимоги містяться в статті 13 Міжнародного пакту про
   економічні, соціальні і культурні права, а також у п. VII
   розділу І Заключного акта Наради з безпеки і спів­
   робітництва в Європі).

317

«Кожен має право на свободу світогляду і віроспо­відання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене зако­ном лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремле­ні від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо вико­нання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'яз­ку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» (стаття 35 Конституції України).

Важливе місце в системі особистих прав займає сво­бода совісті, свобода віросповідання. Більш детально вона регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року.

Україна є світською державою. Ніяка релігія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової. Наявність у багатонаціональній Україні різноманіт­них конфесій, релігійних вірувань надає цій конститу­ційній нормі особливу значимість. Вона забезпечує сво­боду вибору релігії, не стиснуту ніякими зовнішніми, сторонніми мотивами. Наявність релігійних переконань заборонено фіксувати в офіційних анкетах.

Особистим правом людини є прийняття або не­прийняття релігійних вірувань, сповідати індивідуаль­но або разом з іншими будь-яку релігію або не сповіда­ти ніякої, вільно вибирати, мати і поширювати релігій­ні й інші переконання і діяти відповідно до них.

Держава не втручається в питання визначення лю­диною свого відношення до релігії. Свободі вибору ре­лігійних або атеїстичних поглядів сприяє і світський

318

характер освіти. Вона не переслідує мети формування того або іншого ставлення людини до релігії. Викла­дання віровчень може здійснюватися в недержавних навчальних і виховних закладах, приватно вдома або при релігійних об'єднаннях.

Право громадян на участь у веденні державних справ «1. Кожна людина має право брати участь у керуван­ні своєю країною безпосередньо або за посередництвом вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до дер­
   жавної служби у своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду;
   

ця воля повинна знаходити собі вираження в періодич­
них і нефальсифікованих виборах, що повинні проводи­
тися при загальному і рівному виборчому праві, шля­
хом таємного голосування або ж за допомогою інших
рівнозначних форм, що забезпечують свободу голосу­
вання» (стаття 21 Загальної декларації прав людини).

«Кожен громадянин повинен мати без якоїсь дис­кримінації, що згадується в статті 2, і без необгрунтова­них обмежень право і можливість:

1. брати участь у веденні державних справ як без­
   посередньо, так і за посередництвом вільно обраних
   представників;

2. голосувати і бути обраним на справжніх пері­
   одичних виборах, що відбуваються на основі загаль­
   ного і рівного виборчого права при таємному голосу­
   ванні і забезпечують вільне волевиявлення виборців;

3. допускатися у своїй країні на загальних умовах
   рівності до державної служби» (стаття 25 Міжнарод­
   ного пакту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до орга­нів державної влади та органів місцевого самовряду­вання.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місце­вого самоврядування» (стаття 38 Конституції України).

319

Одним з інститутів безпосередньої демократії, що гарантує пряме народовладдя, реалізацію права грома­дян на участь у керуванні державними справами на всіх рівнях, є референдум. Референдум — це засіб при­йняття громадянами України шляхом голосування за­конів, інших рішень з важливих питань загальнодер­жавного і місцевого значення. У залежності від пред­мета розгляду, референдуми підрозділяються на кон­ституційні, законодавчі і консультативні. За сферою застосування референдум може бути загальнодержав­ним або в адміністративно-територіальних одиницях. Порядок їх підготовки і проведення регулюється Кон­ституцією України і Законом України «Про всеукраїн­ський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року зі змінами і доповненнями від 19 червня 1992 року.

Державна служба в Україні, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 12 грудня 1993 ро­ку ^ — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах і їх апараті з практичного виконання задач і функцій держави і отримують заро­бітну плату за рахунок державних коштів. Право на державну службу (у державних органах і в органах місцевого самоврядування) мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового ста­ну, расової і національної приналежності, статі, полі­тичних поглядів, релігійних переконань, місця прожи­вання, ті, які одержали відповідну освіту і фахову під­готовку і пройшли у встановленому порядку конкурс­ний відбір, вибори або призначення.

Право громадян на об'єднання в громадські органі­зації (право асоціацій)

«1. Кожна людина має право на свободу асоціацій з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати в такі для захисту своїх інтересів.

2. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що передбачаються законом і котрі необхідні в демократичному суспільстві в інтере­сах державної або суспільної безпеки, суспільного по-

рядку, охорони.здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб. Дана стаття не пере­шкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції.

3. Ніщо в даній статті не надає право державам, кот­рі приймають участь у Конвенции Міжнародної орга­нізації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захи­сту права на організацію, приймати законодавчі акти на шкоду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвенції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносився збиток цим гарантіям» (стаття 22 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права).

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобо­в'язуються забезпечити:

a) право кожної людини створювати для здійс­
нення і захисту своїх економічних і соціальних ін­
тересів професійні спілки і вступати в такі за своїм
вибором при єдиній умові дотримання правил від­
повідної організації. Користування зазначеним пра­
вом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що
передбачаються законом і котрі необхідні в демок­
ратичному суспільстві в інтересах державної безпе­
ки або суспільного порядку або для захисту прав і
свобод інших;

2. право професійних спілок утворювати національ­
   ні федерації або конфедерації і право цих останніх
   засновувати міжнародні професійні організації або
   приєднуватися до таких;

3. право професійних спілок функціонувати без­
   перешкодно, без яких-небудь обмежень, крім тих, що
   передбачаються законом і котрі необхідні в демок­
   ратичному суспільстві в інтересах державної безпе­
   ки або суспільного порядку або для захисту прав і
   свобод інших;

4. право на страйки за умови його здійснення від­
   повідно до законів кожної країни.

2. Дана стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цими правами для осіб, які

320

321

входять до складу збройних сил, поліції або адмініст­рації держави.

3. Ніщо в даній статті не дає права державам, що беруть участь у Конвенції Міжнародної організації праці 1948 року щодо свободи асоціацій і захисту пра­ва на організацію, приймати законодавчі акти на шко­ду гарантіям, що передбачаються в зазначеній Конвен­ції, або застосовувати закон таким чином, щоб наносив­ся збиток цим гарантіям» (стаття 8 Міжнародного па­кту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни України мають право на свободу об'єд­нання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громад­ського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у полі­тичних партіях встановлюються виключно цією Кон­ституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спі­лках з метою захисту своїх трудових і соціально-еко­номічних прав та інтересів. Професійні спілки є гро­мадськими організаціями, що об'єднують громадян, по­в'язаних спільними інтересами за родом їх професій­ної діяльності. Професійні спілки утворюються без попе­реднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рів­ні перед законом» (стаття 36 Конституції України).

322

«Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Порядок здійснення права на страйк встановлюєть­ся законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до

неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі зако­ну» (стаття 44 Конституції України).

Таким чином, право громадян на об'єднання перед­бачає:

а) можливість створювати різні організації, що
сприяють розвитку політичної активності громадян;

б) добровільно і на рівних з іншими громадянами
умовах вступати і бути членами вже існуючих орга­
нізацій;

в) безперешкодно виконувати завдання організа­
цій, користуватися їхнім захистом;

г) через громадські організації, партії і рухи, згід­
но з їхніми статутними задачами, брати участь у ке­
руванні державними і суспільними справами, у вирі­
шенні політичних, господарських і соціально-куль­
турних питань.

Об'єднання громадян незалежно від назви (рух, спілк , конгрес, асоціація, фонд) вважається політичною партією або громадською організацією.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання гро­мадян» від 16 червня 1992 року (із змінами і доповнен­нями), політичною партією є об'єднання громадян — при­хильників певної загальнонаціональної програми сус­пільного розвитку, для яких головною метою є участь у виробленні державної політики, формуванні органів вла­ди, місцевого і регіонального самоврядування. Політич­ні партії створюються з ініціативи громадян України, яким виповнилося 18 років і які не обмежені судом у дієздатності і не перебувають у місцях позбавлення волі. Членами політичних партій можуть бути тільки грома­дяни України, яким виповнилося 18 років.

323

Громадська організація — це об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів. Вона може мати міжнародний, всеукраїнський або місцевий статус. Фун­даторами громадських організацій можуть бути грома­дяни України, громадяни інших держав, особи без гро­мадянства, яким виповнилося 18 років, а молодіжних і дитячих організацій — із 15-літнього віку.

Громадяни мають право на участь у професійних спіл­ках із метою захисту своїх трудових і соціально-еконо­мічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадсь­кими організаціями, що об'єднують громадян, пов'яза­них спільними інтересами, за родом їхньої професійної діяльності і затверджуються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Всі професійні спіл­ки мають рівні права. Професійні спілки діють відповідно до статутів, що вони приймають, і не підлягають реєстра­ції в державних органах. Професійні спілки представ­ляють інтереси громадян у сферах виробництва, праці, побуту, культури та ін. їм надане право здійснювати нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю і правил з охорони праці, вони контролюють житло-побутове обслуговування працівників, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпочинку, культосвітні, туристичні та спортивні установи.

Обмеження, що стосуються членства в політичних партіях і професійних спілках, установлюються винят­ково Конституцією і законами України. Обмеження у відношенні діяльності політичних партій і громадсь­ких організацій встановлені в статті 37 Конституції України. Зокрема, встановлено, що політичні партії і громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань, членами політичних партій не можуть бути іноземці, а також державні службовці органів виконав­чої і судової влади, органів місцевого самоврядування й інші категорії громадян. Крім того, не допускається легалізація, а діяльність легалізованих об'єднань гро­мадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою

324

метою є зміна шляхом насильства конституційного ладу або в якийсь протизаконній формі територіальної цілі­сності держави та ін.

Конституція передбачає, що ніхто не може бути при­мушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах і свободах за приналежностю або неприналежністю до політичної партії чи громадської організації. Приналежність або неприналежність до якоїсь політичної партії чи громадської організації не може бути основою для надання державою окремих пільг і переваг.

Право на страйк належить тільки тим, хто працює, і може бути використано ними для захисту своїх еконо­мічних і соціальних інтересів, що порушуються робото­давцем, у тому числі і державою.

Право на мирні збори

«Признається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, що накладаються відповідно до закону і котрі необхід­ні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

Це ж право закріплене в статті 11 Європейської кон­венції про захист прав і основних свобод людини.

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи вико­навчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може вста­новлюватися судом відповідно до закону і лише в інте­ресах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» (стаття 39 Конституції України).

Норми статті 39 Конституції України дещо відріз­няються від міжнародних норм і стандартів: в остан-

• 325

ніх мова йде про «кожну людину», а в Конституції — тільки про громадян України. Таким чином, установ­люються певні обмеження для іноземців і осіб без гро­мадянства при реалізації цього права.

Дана стаття Конституції містить деякі вимоги до ор­ганізаторів таких заходів для забезпечення їхнього мир­ного характеру, а також передбачає випадки обмеження цього права, що можуть бути встановлені судом на основі закону і тільки в інтересах національної або суспіль­ної безпеки з метою попередження заворушень і злочинів, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідальність за порушення встановленого поряд­ку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демонстрацій передбачається Кодексом Украї­ни про адміністративні правопорушення.

Право на звернення

«Усі мають право направляти індивідуальні чи ко­лективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого само­врядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунто­вану відповідь у встановлений законом строк» (стаття 40 Конституції України).

Суть цього конституційного права полягає в гаран-тованості державою можливості кожного безпосередньо звертатися, направляти індивідуальні та колективні письмові звернення в державні органи, органи місцево­го самоврядування й іншим посадовим особам, під яки­ми варто розуміти також пропозиції про поліпшення їхньої діяльності або критику прорахунків у їхній ро­боті, що є важливим засобом виявлення і виправлення порушень закону, допомоги в їхньому усуненні і попе­редженні. Порядок розгляду звернень, пропозицій, заяв і скарг регламентується Законом України «Про звер­нення громадян» від 2 жовтня 1996 року.

Право на працю

«1. Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, ви­знають право на працю, що включає право кожної лю-

дини на одержання можливості заробляти собі на жит­тя працею, яку він вільно вибирає або на яку він вільно погоджується, і будуть вживати належних заходів до забезпечення цього права.

2. Міри, що повинні бути прийняті державами, котрі беруть участь у даному Пакті з метою повного здійс­нення цього права, включають програму професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи до­сягнення неухильного економічного, соціального і куль­турного розвитку і повної виробничої зайнятості в умо­вах, що гарантують основні політичні й економічні сво­боди людини» (стаття 6 Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права).

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ють право кожного на справедливі та сприятливі умо­ви праці, включаючи, зокрема:

a) винагороду, що забезпечує як мінімум усім пра­
цюючим:

• справедливу зарплату і рівну винагороду за пра­
  цю рівної цінності без будь-якої різниці, причому,
  зокрема, жінкам повинні гарантуватися умови пра­
  ці не гірше тих, якими користуються чоловіки, із
  рівною платою за рівну працю;

• задовільне існування для них самих і їхніх сі­
  мей, відповідно до постанов даного Пакту;

2. умови роботи, що відповідають вимогам безпе­
   ки і гігієни;

3. однакову для усіх можливість просування в ро­
   боті на відповідні більш високі щаблі винятково на
   підставі виробничого стажу і кваліфікації» (стаття
   7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і
   культурні права).

«3. а) Ніхто не повинний примушуватися до приму­сової або обов'язкової праці;

b) у тих країнах, де у виді покарання за злочин
може призначатися позбавлення волі, сполучене з като­
ржними роботами, пункт 3 (а) не вважається пере­
шкодою для виконання каторжних робіт за вироком
компетентного суду, що призначив таке покарання;

326

327

с) терміном «примусова або обов'язкова праця» у даному пункті не охоплюються:

І) будь-яка робота або служба, що не згадується в підпункті «Ь», котру, зазвичай, повинна виконувати особа, яка знаходиться в ув'язненні на підставі за­конного розпорядження суду, або особа, умовно звіль­нена від такого ув'язнення;

II) будь-яка служба військового характеру, а в тих
країнах, у яких признається відмова від військової слу­
жби за політичними або релігійно-етнічними мотива­
ми, будь-яка служба, передбачена законом для осіб, які
відмовляються від військової служби за такими моти­
вами;

3. будь-яка служба, обов'язкова у випадках над­
   звичайного стану або лиха, що загрожують життю чи
   добробуту населення;

4. будь-яка робота або служба, що входить у зви­
   чайні громадянські обов'язки» (п. З статті 8 Міжнарод­
   ного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення гро­мадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтер­нативна (невійськова) служба, а також робота чи служ­ба, яка виконується особою за вироком чи іншим рі­шенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умо­ви праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небез­печних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

328

Право на своєчасне одержання за працю захищаєть­ся законом» (стаття 43 Конституції України).

«Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів мі­сцевого самоврядування обмежується законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприєм­ницькій діяльності. Не допускаються зловживання мо­нопольним становищем на ринку, неправомірне обме­ження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межи монополії визначаються законом.

Держава захищає права споживачів, здійснює конт­роль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організа­цій споживачів» (стаття 42 Конституції України).

Право на працю — одне з основних соціально-еко­номічних прав громадян України. Воно полягає в мож­ливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і якості не нижче визначеного держа­вою мінімального розміру, включаючи право на віль­ний вибір роботи, що означає виключне право особи на розпорядження своїми здібностями і талантом у твор­чій і продуктивній роботі.

Дуже важливою є норма Конституції, що передбачає обов'язок держави створювати умови для повного здій­снення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльнос­ті, реалізовувати програми професійно-технічного на­вчання, підготовки і перепідготовки кадрів.

Необхідно звернути увагу на деяку неузгодженість положень частин першої і другої статті 43 Конституції України. У першій частині вказується на право кожної людини, а в другій частині — говориться про обов'язки держави стосовно громадян. Цим самим підкреслюєть­ся, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду трудової діяльності, зокрема, однакова для усіх можливість просування по роботі на більш високі посади, не стосується іноземців або осіб без громадянства.

329

Тим часом подібне редакційне звуження права на працю не відповідає вимогам статей 6 і 7 Міжнародно­го пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікованого Україною.

Заборону примусової праці передбачено в статті 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що знайшло свій відбиток у ч. З статті 43 Конституції України. Термін «примусова або обов'язкова праця» означає виконання будь-якої роботи або служби особи під загрозою якогось покарання, роботи, на виконання котрої ця особа не дала своєї згоди або не запропонува­ла послуг стосовно неї.

Юридичні гарантії права на працю закріплені в тру­довому, адміністративному і карному законодавстві.

Зокрема, трудове законодавство України встановлює гарантії права на працю, до яких належать: неприпус­тимість необгрунтованої відмови в прийнятті на робо­ту; заборона переведення працівника на іншу постійну роботу без його згоди; чітка регламентація умов і по­рядку звільнення від роботи; заборона на звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілкового комітету, за ви­нятками, передбаченими законодавством; встановлення особливих гарантій реалізації права на працю для жі­нок, неповнолітніх, молодих робітників, спеціалістів і деяких інших категорій працівників; забезпечення де­яким категоріям працівників переважного права на залишення на роботі при звільненні працівників у зв'яз­ку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі при скороченні чисельності або штату; юридичні гарантії зайнятості населення.

Забороняється необгрунтована відмова в прийнятті на роботу, так само як і інше пряме або непряме обме­ження прав або встановлення переваг при прийнятті на роботу в залежності від походження, соціального і май­нового стану, расової або національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігії, місця прожи­вання й інших обставин.

Керівник підприємства або інша посадова особа на підприємстві, винні в порушенні трудових прав грома-

330

дян, можуть притягатися до дисциплінарної, адмініст­ративної або кримінальної відповідальності.

Законодавство України про працю передбачає гаран­тії, спрямовані на збереження існуючого рівня умов праці. Працівнику гарантується збереження місця ро­боти або посади при обранні його на виборну посаду, а також збереження середнього заробітку і місця роботи за час, коли він не працював з причин, що признаються законодавством поважними. При направленні праців­ників на підвищення кваліфікації з відривом від вироб­ництва за ними зберігається місце роботи (посада) і здіснюються виплати, передбачені законодавством. Пе­редбачено гарантії зі збереження заробітної плати від незаконного утримання при накладенні матеріальної відповідальності на працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Норми трудового права передбачають компенсаційні виплати, спрямова­ні на відшкодування працівником матеріальних витрат у зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Підприємництво, відповідно до Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року, — це гаран­тована Конституцією України самостійна ініціатива, си­стематична, на власний ризик і не заборонена законом діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і заняттю торгівлею з метою одержан­ня прибутку. Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені в правоздатності або діє­здатності, що виступають безпосередньо або через ство­рених ними юридичних осіб.

Право на соціальне забезпечення

«Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ють право людини на соціальне забезпечення, включа­ючи соціальне страхування» (стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, частко­вої або тимчасової втрати працездатності, втрати году-

331

'

вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим держав­ним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забез­печення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рі­вень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, вста­новленого законом» (стаття 46 Конституції України).

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист і встановлює види соціального забез­печення. Основні з них передбачені Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року (із змінами і доповненнями): трудові пенсії за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу ро­ків, а також соціальні пенсії, що призначаються і ви­плачуються непрацездатним громадянам при відсут­ності в них права на трудову пенсію.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 бе­резня 1991 року визначає правові, економічні й органі­заційні основи захисту населення України від безробіт­тя. Безробітними вважаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших прибутків, зареєстровані в державній службі зайнятості, які дійсно шукають роботу і здатні її вико­нувати.

Громадянам України гарантується право на матері­альне забезпечення при тимчасовій непрацездатності, при вагітності, при народженні дитини і по догляду за нею та ін.

Соціальний захист непрацездатних громадян здійс­нюється шляхом створення спеціальних державних установ по догляду за непрацездатними (територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів, інвалі­дів та ін.).

Що стосується захисту громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, то він здійснюється шляхом пенсійного забезпечення і надання їм відповід­них компенсацій і пільг. Соціальні права громадян України забезпечуються системою загальнообов'язко­вого державного соціального страхування. Джерелом коштів соціального страхування є головним чином асиг­нування з державного бюджету, страхові внески грома­дян, підприємств, установ і організацій. Реалізація і фінансування чинної системи соціального забезпечен­ня населення України спирається переважно на держав­не забезпечення і управління.

Водночас поглиблення економічних реформ, свобода підприємництва, вільний вибір виду діяльності, регу­лювання оплати праці через тарифні угоди обумовлю­ють необхідність виробітки відповідного механізму со­ціального забезпечення. Концепція соціального забез­печення населення України, схвалена постановою Вер­ховної Ради України від 21 грудня 1993 року, виходить із того, що соціальне забезпечення поширюється на гро­мадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непра­цездатних осіб. На громадян, що самостійно забезпечу­ють себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайня­тих творчою діяльністю, фермерів та ін., поширюються тільки ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь.

Право на найвищий досяжний рівень фізичного і пси­хічного здоров'я

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я.

2. Заходи, що повинні бути вжиті державами, котрі беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення цього права, включають заходи, необхідні для:

1. забезпечення скорочення мертвонароджуванос­
   ті і дитячої смертності і здорового розвитку дитини;

2. поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього
   середовища та гігієни праці в промисловості;

332

333

3. попередження і лікування епідемічних, профе­
   сійних і інших хвороб і боротьби з ними;

4. створення умов, що забезпечували б усім медич­
   ну допомогу і медичний догляд у випадку хвороби»
   (стаття 12 Міжнародного пакту про економічні,
   соціальні і культурні права).

«Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття 48 Конституції України).

«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну до­помогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінан­суванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У дер­жавних і комунальних закладах охорони здоров'я ме­дична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спо­рту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (стат­тя 49 Конституції України).

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до ін­формації про стан довкілля, про якість харчових про­дуктів і предметів побуту, а також право на її по­ширення. Така інформація ніким не може бути засек­речена» (стаття 50 Конституції України).

Відповідно до міжнародних норм Конституція Укра­їни закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї. Основним елементом, що визначає життєвий рівень громадян, є отримана ними заробітна плата — винагорода, що за трудовим догово­ром власник або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу. З метою гаранту­вання визначеного розміру оплати працівника за ви-

334

конану ним роботу держава в законодавчому порядку встановлює мінімальну заробітну плату.

Право громадян на охорону здоров'я визначається Основами законодавства України про охорону здоро­в'я. Це право, крім того, передбачає життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний огляд і соціаль­не обслуговування і забезпечення, що необхідний для підтримки здоров'я людини; безпечне для життя і здо­ров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здо­рові умови праці, навчання, побуту і відпочинку; кваліфіковану медику-санітарну допомогу; правовий захист від яких-небудь незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я, і інші права громадян в галузі охорони здоров'я.

Право на житло

«Держави, котрі беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на безперервне поліпшення умов життя» (стаття 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, жит­ло надається державою та органами місцевого са­моврядування безоплатно або за доступну для них пла­ту відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (стат­тя 47 Конституції України).

Кожна особа, яка мешкає в Україні, має право на жит­ло. Вона може побудувати будинок і обслуговуючі його спорудження, придбати їх у власність на основі цивіль­но-правових угод або узяти під оренду. Громадяни Укра­їни мають право на одержання у встановленому поряд­ку жилого помешкання (квартири) у будинках держав­ного житлового фонду, у будинках суспільного житло­вого фонду, фонду житло-будівельних кооперативів.

335

Право громадян на житло гарантується шляхом сти­мулювання державного будівництва і реконструкції як державного та суспільного, так і приватного житлового фонду: розширення обсягу спорудження більш комфортного житла, малоповерхових будинків садового типу; розширення малих і середніх населених пунктів; забезпечення державним житлом громадян, яким потрібно поліпшення Житлових умов; надання пільгових кредитів для спорудження або придбання власного житла, у першу чергу громадянам, які довгий час знаходяться на обліку для поліпшення житлових умов, а також молодим сім'ям; сприяння збільшенню обсягів будівництва, поліпшенню якості і підвищення рівня благоустрою житла в сільських населених пунк­тах, створення житло-комунальної служби села; по­дальшого, у міру реформування системи заробітної плати, переходу на самоокупну систему оплати за ко­ристування житлом і за комунальні послуги і надання адресних субсидій на ці витрати громадянам, які по­требують соціального захисту.

Житлові права громадян України охороняються за­коном. Ніхто не може бути виселений із жилого помеш­кання, що займається, або обмежений у праві користу­вання жилим помешканням інакше ніж на основі й у порядку, передбаченому законом.

Право на освіту

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожної людини на освіту...

2. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­ють, що для повного здійснення цього права:

1. початкова освіта повинна бути обов'язковою і
   безкоштовною для усіх;

2. середня освіта в її різноманітних формах, вклю­
   чаючи професійно-технічну середню освіту, повинна
   бути вікрита і зроблена доступною для всіх шляхом
   прийняття всіх необхідних заходів і, зокрема, посту­
   пового введення безкоштовної освіти;

3. вища освіта повинна бути зроблена однаково
   доступною для усіх на основі здібностей кожного

336

шляхом прийняття всіх необхідних заходів і, зокре­ма, поступового введення безкоштовної освіти;

d) елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися, по можливості, для тих, хто не проходив або не закінчив повного курсу своєї поча­ткової освіти;

є) повинен активно здійснюватися розвиток мере­жі шкіл усіх ступіней, повинна бути встановлена за­довільна система стипендій і повинні постійно по­ліпшуватися матеріальні умови викладацького пер­соналу» (стаття 13 Міжнародного пакту про еконо­мічні, соціальні і культурні права). «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність до­шкільної, повної загальної середньої, професійно-техніч­ної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної серед­ньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і після-дипломної освіти, різних форм навчання; надання дер­жавних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закла­дах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через націо­нальні, культурні товариства» (стаття 53 Конституції

України).

Реалізація права на освіту дає можливість одержа­ти загальноосвітню і професійну підготовку, необхідну для здійснення трудової діяльності, для змістовного ду­ховного життя. У цьому зацікавлені не тільки сама людина, але і держава, суспільство в цілому, у зв'язку з потребами виробництва, що розвивається, та інших сфер у спеціалістах, здатних у силу загальної різнобічної підготовки опановувати складні сучасні професії. Тому Кбнституція України закріпила обов'язковість повної

337

загальної середньої освіти. Батьки або особи, які їх за­міняють, зобов'язані забезпечити одержання дітьми цієї освіти. Кожний управі на конкурсній основі безплатно одержати вищу освіту в державній або муніципальній освітній установі або підприємстві. Учням і студентам у відповідних випадках даються державні стипендії і різного роду пільги.

Поряд із державними, розвивається і система прива­тних платних освітніх установ різного роду. Вони є ва­жливим доповненням державної системи і покликані сприяти використанню різних моделей навчання, вра­хуванню потреб тих, хто навчається, в одержанні бажа­ного ними обсягу знань.

Підтримуючи різні форми освіти і самоосвіти, дер­жава встановлює державні освітні стандарти.

Право на участь у культурному житті Право на користування результатами наукового прогресу

«1. Держави, що беруть участь у даному Пакті, ви­знають право кожної людини на:

1. участь у культурному житті;

2. користування результатами наукового прогре­
   су і їх практичного застосування;

3. користування захистом моральних і матеріаль­
   них інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими
   науковими, літературними або художніми працями,
   автором яких вона є.

2. Заходи, що повинні вживатися державами, котрі
   беруть участь у даному Пакті, для повного здійснення
   цього права, включають ті, що необхідні для охорони,
   розвитку і поширення досягнень науки і культури.

3. Держави, що беруть участь у даному Пакті, зобо­
   в'язуються шанувати свободу, безумовно необхідну для
   наукових досліджень і творчої діяльності.

4. Держави, що беруть участь у даному Пакті, визна­
   ють користь, що добувається з заохочення і розвитку
   міжнародних контактів і співробітництва в науковій і

338

культурній галузях» (стаття 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; це право закріплене також у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року — розділ «Навко­лишнє середовище»).

«Громадянам гарантується свобода літературної, ху­дожньої, наукової і технічної творчості, захист інтелек­туальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різ­ними видами інтелектуальної діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може ви­користовувати або поширювати їх без його згоди, за ви­нятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню на­укових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає за­ходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (стаття 54 Кон­ституції України).

Держава Україна гарантує доступність усіх досяг­нень культури для громадян, де б вони не мешкали. Це забезпечується загальнодоступністю цінностей вітчиз­няної і світової культури, що знаходяться в державних і суспільних фондах, розвитком і рівномірним розмі­щенням культурно-просвітніх установ на території країни, розвитком телебачення і радіо, видавничої спра­ви і періодичної преси, мережі безкоштовних бібліо­тек; розширенням культурного обміну з закордонни­ми державами. Свобода наукової, технічної і художньої творчості виявляється в знятті ідеологічних обмежень, котрі існували колись і торкалися не тільки науки, але і насамперед громадського життя, мистецтва, художніх напрямків, репертуару театрів і т.д.

Право на використання результатів науково-техніч­ного прогресу в інтересах людини належить до числа найбільш загальних прав особистості. Слід виділити два

339

основних комплекси правових норм, покликаних регу­лювати застосування результатів науково-технічного прогресу в інтересах особистості і таких, що отримали закріплення в українському законодавстві: норми, спря­мовані на поліпшення і гуманізацію умов праці відповід­но до можливостей, що відкриваються науково-техніч­ним прогресом, і з урахуванням його негативних нас­лідків; норми, спрямовані на охорону навколишнього середовища від шкідливих наслідків НТР в інтересах людини і на базі новітніх досягнень науки і техніки.

Право на,відпочинок

«Держави, що беруть участь у дійсному Пакті, визна­ють право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема: ...а) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу й оплачувану пері­одичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні» (п. «і», статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права).

«Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижне­вого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпуст­ки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної від­пустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здій­снення цього права визначаються законом» (стаття 45 Конституції України).

У забезпеченні права на відпочинок задіяне широ­ке коло суб'єктів, покликаних створювати необхідні умови для реалізації цього права. Велику роль віді­грає і діяльність самої людини, яка повинна раціонально і грамотно використовувати час відпочинку. Функції держави в цій сфері полягають у встановленні за до­помогою закону розумної тривалості робочого часу, ви­хідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпус­тки.

340

Право власності

«Кожна людина має право володіти майном як од­ноосібно, так і разом з іншими.

Ніхто не повинний бути свавільно позбавлений свого майна» (стаття 17 Загальної декларації прав людини).

«Кожен має право володіти, користуватися і розпо­ряджатися своєю власністю, результатами своєї інте­лектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть ко­ристуватися об'єктами права державної та комуналь­ної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об'єктів права приватної влас­ності може бути застосоване лише як виняток з моти­вів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, вста­новлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження та­ких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи над­звичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключ­но за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, вста­новлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам сус­пільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (стаття 41 Конституції України).

Затвердження права приватної власності в Консти­туції України означало відхід від найважливішого по­стулату соціалістичної ідеології про необхідність зосе­редження усієї власності в руках держави. Формально вона об'являлася загальнонародною, проте людина була відчужена від власності.

Економічною основою соціалізму була і конститу­ційно закріплювалася суспільна, соціалістична власність

341

у формах державної (загальнонародної) і кооператив­но-колгоспної. Причому ставилася задача підняти остан­ню до рівня загальнонародної.

Приватна власність розглядалася як основа експлу­атації людини людиною. У Конституції СРСР 1936 року (Конституції соціалізму, що переміг) уже було зафіксо­вано, що соціалістична система господарства і соціаліс­тичної власності на знаряддя і засоби виробництва за­твердилися в результаті ліквідації капіталістичної си­стеми господарства, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва і знищення експлуата­ції людини людиною.

У період Радянської влади за громадянином при­знавалося лише право особистої власності, об'єктом якої могли бути трудові прибутки і заощадження, житло­вий будинок, підсобне домашнє господарство, предмети домашнього ужитку й особистого споживання. Таким чином, власність громадянина була фактично цілком виключена зі сфери суспільного виробництва.

Конституція України 1978 р. у початковій редакції залишила в силі ці принципові положення про право власності громадянина, лише незначно розширивши сферу легалізації індивідуальної трудової діяльності, заснованої знову ж винятково на особистій праці гро­мадян і членів їх сімей і використовуваної в інтересах суспільства.

Перебудова економічних відносин, що почалася у 90-х роках XX століття у СРСР, повинна була одержати кон­ституційне закріплення, що стосується, зокрема, форм власності, котрі допускаються для громадянина. Цей процес проходив поступово. Спочатку з Конституції УРСР була вилучена стаття про соціалістичну власність і введена норма про те, що держава створює умови, необхідні для розвитку різноманітних форм власності, і забезпечує їм рівний захист. Підкреслювалася також роль держави в створенні умов і заохоченні господар­ської ініціативи, у забезпеченні розвитку ринкового механізму. У результаті наступних змін і доповнень у Конституцію УРСР були включені норми, що конкретно

342

говорять про приватну власність, про право кожного бути власником, тобто володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном і іншими об'єктами власності як індивідуально, так і разом з іншими особами. Конституція України 1996 року визнання і захист приватної власності, так само як і інших форм (наприклад, державної і муніципальної), віднесла до основ конституційного ладу, розширила гарантії її охо­рони, у тому числі судом.

Зворотна сила закону

«1. Ніхто не може бути визнаний винним у вчинен­ні якогось карного злочину внаслідок якоїсь дії або недогляду, що, відповідно до внутрішньодержавного за­конодавства або міжнародного права, котре діяло на той момент, не було карним злочином. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, що під­лягало застосуванню в момент учинення карного зло­чину. Якщо після вчинення злочину законом установ­люється більш м'яке покарання, дія цього закону по­ширюється на даного злочинця» (п. 1 статті 15 Міжна­родного пакту про громадянські та політичні права).

«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'як­шують або скасовують відповідальність особи».

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушен­ня» (стаття 58 Конституції України).

За загальним правилом закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили в часі, тобто не поширюються на дії, що мали місце в той період, коли відповідний акт ще не був прийнятий або не набув за­конної сили. Не має зворотної сили закон, що уперше встановлює юридичну відповідальність за певні дії, а та­кож акти, що посилюють відповідальність на певні не­правомірні дії. Виняток складають закони або інші нор­мативно-правові акти, що пом'якшують або виключають відповідальність і саме тому мають зворотну силу.

343

Обов'язок захищати права й інтереси дітей «1. Кожна дитина без усякої дискримінації за озна­кою раси, кольору шкіри, статі, релігії, національного або соціального походження, майнового стану або народження має право на такі засоби захисту, що вимагаються в її становищі як малолітньої з боку її сім'ї, суспільства і держави.

3. Кожна дитина повинна бути зареєстрована негай­
   но після її народження і повинна мати ім'я.

4. Кожна дитина має право на придбання громадян­
   ства» (стаття 24 Міжнародного пакту про громадянсь­
   кі та політичні права).

«Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повно­ліття» (ч.2 статті 51 Конституції України).

Законодавство України про сім'ю містить положен­ня, відповідно до яких батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При від­мові батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку (стст. 82-89, 91-94 Кодексу про шлюб і сім'ю України).

Обов'язок захищати Вітчизну

«Захист Вітчизни, незалежності та територіальної ці­лісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» (стаття 65 Кон­ституції України).

Конституція України встановлює в якості одного з найважливіших і почесних обов'язків громадян Украї­ни захист Батьківщини, її незалежності і територіаль­ної цілісності. Насамперед мається на увазі захист України від збройної агресії, що є найважливішою функ­цією держави і справою честі всього українського на­роду, обов'язком кожного її громадянина.

Правові основи діяльності органів державної влади у відношенні забезпечення оборони України визначені Законом «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року. Але захист Батьківщини не повинний обмежуватися

344

тільки цим аспектом. Одночасно він означає, що ко­жен громадянин України, незалежно від національнос­ті, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової й іншої діяльності, зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад від будь-яких зазіхань, підтримувати громадянський порядок, збері­гати національну культуру та ін.

Саме тому які-небудь зазіхання на незалежність України, її територіальну цілісність, спроби змінити на­сильницьким шляхом державний лад, скинути держав­ну владу належать до державних злочинів і суворо ка­раються законом.

Порядок і правила проходження військової служби визначаються законами України «Про загальний вій­ськовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року (із змінами і доповненнями), «Про альтерна­тивну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року та ін. Загальний військовий обов'язок установлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України, Управління охо­рони вищих посадових осіб України та інших військо­вих формувань, створених відповідно до законодавства, а також підготовки населення до захисту держави.

Обов'язок не завдавати шкоди навколишньому при­родному середовищу

«Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду приро­ді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (стаття 66 Конституції України).

Цей обов'язок конкретизований Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року. У його зміст входять обов'яз­ки громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи із запобігання, псування, забруднення, виснаження природних ресурсів, негатив­ного впливу на стан навколишнього природного сере­довища.

345

Якщо об'єктам природи нанесена шкода, то її роз­мір визначається за спеціальними таксами щодо об'єк­тів тваринного світу, лісів; за спеціальними методика­ми визначаються збитки, нанесені рибному господарст­ву, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного простору. В інших випадках розмір збит­ків визначається за фактичними витратами, необхідни­ми для відновлення порушеного стану природних ресурсів. Чинне законодавство України встановлює пра­вило, за яким, у випадку відмови в добровільному від­шкодуванні збитків, заподіяних порушенням порядку використання й охорони природних ресурсів, пам'ят­ників історії і культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов'язок кожного сплачувати податки

«Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспек­цій за місцем проживання декларації про свій майно­вий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановле­ному законом» (стаття 67 Конституції України).

Одним з конституційних обов'язків осіб, які одер­жують прибутки від трудової, інтелектуальної і твор­чої діяльності, а також з інших джерел, є обов'язок бра­ти участь у формуванні державного і місцевих бюдже­тів шляхом сплати податків і зборів.

Відповідно до Закону України «Про бюджетну сис­тему України» у редакції від 29 червня 1995 року за­гальнодержавний бюджет забезпечує необхідними ко­штами фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне зна­чення, бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети — заходів економічного і соціального розвит­ку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій. .

Принципи побудови системи оподаткування в Укра­їні, види податків, зборів і інших обов'язкових плате-

жів, напрямки їх зарахування і використання, перелік платників податків і об'єктів оподаткування і відпові­дальність за порушення податкового законодавства ви­значається Законом України «Про систему оподатку­вання» у редакції від 18 лютого 1997 року.

Відповідно до Конституції України всі громадяни України зобов'язані подавати в податкові адміністра­ції за місцем проживання декларації про свій майно­вий стан і прибутки за минулий рік. На основі декла­рацій, документальних перевірок за місцем отриманих прибутків, податкова адміністрація у випадку виявлен­ня порушень податкового законодавства вимагає їх усу­нення, а при наявності підстав накладає адміністратив­ні стягнення на громадян, винних у неподанні або в невчаснім наданні декларацій про прибутки або у вклю­ченні в декларації невірних даних, а також у випадках інших порушень податкового законодавства.

Обов'язок кожного дотримуватися Конституції і законів України

«Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Кон­ституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відпові­дальності» (стаття 68 Конституції України).

Юридична відповідальність — це особливі, передба­чені й урегульовані нормами права відносини між гро­мадянами і державою, що виникають у випадку вчи­нення правопорушення. Головна мета юридичної від­повідальності — охорона правопорядку, правове вихо­вання людей і покарання винних осіб за вчинене.

Юридична відповідальність може бути (у залежнос­ті від виду правопорушення) карною, адміністративною, цивільною і дисциплінарною, що передбачається нор­мами відповідного законодавства. При цьому усі види юридичної відповідальності встановлюють передбачені санкції за правопорушення, а правопорушник терпить державний примус за допомогою позбавлення певних благ (позбавлення волі, виплата штрафу та ін.).

346

347

Література:

1. Дженіс М., Кей P., Бредлі Е. Європейське право у
   галузі прав людини. — К., 1997.

2. Карташкин В.А. Международная защита прав
   человека. Основные вопросы сотрудничества госу­
   дарств. — М., 1976.

3. Карташкин В.А. Международная защита прав
   человека. — М., 1985.

4. Карташкин В.А. Права человека в международ­
   ном и внутригосударственном праве. — М., 1995.

5. Мовчан А.П. Права человека и международные
   отношения. — М., 1982.

6. Манов Б.Г. ООН и содействие осуществлению со­
   глашений о правах человека. — М., 1986.

7. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы,
   реальность. — М., 1991.

8. Энтин М.Л. Международные гарантии прав чело­
   века. Практика Совета Европы. — М., 1992.

Розділ 11

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ ГРОМАДЯНСТВА

1. Громадянство та його значення для міжнародного права

Основу правового статусу індивіда утворюють право­відносини громадянства. Сутність громадянства полягає у взаємовідносинах людини і держави.

У вітчизняній науці міжнародного права і законо­давстві з питань громадянства є багато визначень інсти­туту громадянства, але, як вважається, усі вони грішать певною неповнотою, а іноді й суперечливістю.

Так, наприклад, у семитомному «Курсі міжнародного права» міститься наступна дефініція громадянства: «Громадянство — це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав і обов'язків і означаючий підпоряд­кування даної особи суверенній владі відповідної дер­жави незалежно від свого місцезнаходження... Грома­дянство — це юридична приналежність тієї або іншої особи до державно організованого суспільства. Грома­дянство — стійкий правовий зв'язок, оскільки навіть у випадку тривалого перебування громадянина за кордо­ном він не переривається».

З приводу такого формулювання громадянства ви­никає ряд питань. По-перше, викликає сумнів, що грома­дянин, незалежно від свого місцезнаходження, підлеглий

349

суверенній владі держави своєї громадянської прина­лежності, тому що, знаходячись у якості іноземця на території іншої держави, він, безумовно, підлеглий юрисдикції держави перебування. По-друге, на території будь-якої держави (державно організованого суспіль­ства) у будь-який час знаходяться не тільки громадяни даної держави, але й інші особи — іноземці й особи без громадянства (апатриди), які у даний момент мешкають на її території, складаючи її населення.

Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 року закріплював таке формулювання громадянства України, котре визначало останнє як постійний правовий зв'язок особи й Української держави, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках. На наш погляд, дана законодавча дефініція страждала ущербністю, тому що при її буквальному розумінні і реалізації громадянин України за своєю волею не вправі був вийти з громадянства, тому що воно являло собою постійний зв'язок особи і держави. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить, на наш погляд, навпаки, досить спрощене визначення громадянства — «громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках».

Тому найбільш оптимальним формулюванням гро­мадянства представляється наступне: громадянство — це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки.

Як уявляється, у цьому формулюванні містяться усі найважливіші ознаки громадянства:

• громадянство — це правовий зв'язок особи і
  держави (суб'єкти цього відношення пов'язані
  юридичними правами й обов'язками);

• юридичні права й обов'язки між суб'єктами
  правовідносин громадянства носять взаємний ха­
  рактер: держава вправі вимагати від особи поваги і
  дотримання своїх законів, але в той же час зобов'я­
  зана здійснювати захист цієї особи як на своїй

території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів;

• громадянство — це політичний зв'язок особи і
  держави, тому що припускає той або інший ступінь
  участі особи в управлінні справами держави і
  суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату
  податків та ін.;

• сталість такого зв'язку припускає наявність
  потенційної можливості його розірвання (особа вправі

.' вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).

Таким чином, суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є ви­нятковою прерогативою даної держави. Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими держа­вами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі, обидві такі держави звичай­но не визнають приналежність даного індивіда грома­дянству іншої держави. Але це лише ускладнює стано­вище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити. У Законі України «Про громадян­ство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою призна-

350

351

валася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Укра­їною. Хоча в договірній практиці України такі при­клади були відсутні. Проте вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплює принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Як­що громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у пра­вових відносинах з Україною від визнається лише гро­мадянином України.

Слід пам'ятати, що в колишньому СРСР було законо­давчо встановлено також подвійне, або одночасне грома­дянство відповідних осіб — статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство — це юридична приналежність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, державами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосу­вання при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте, виходячи із сучасних критеріїв, для цього до­статньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної респуб­ліки і знаходяться в ній тимчасово.

У доктрині міжнародного права і національного за­конодавства деяких держав замість терміна «громадян-

ство» використовується термін «підданство», причому в якості цілком рівнозначних. Як представляється, ці терміни не є рівнозначними. Підданство відрізняється від громадянства насамперед тим, що воно:

• по-перше, є інститутом монархічної держави і
  означає політико-правовий зв'язок підданого з
  монархом;

• по-друге, такий правовий зв'язок характери­
  зується не взаємним і рівнообов'язковим, як при
  громадянстві, а одностороннім характером: підданий
  виконує перед монархом тільки обов'язки, а монарх
  щодо індивіда має тільки права;

• у третіх, в історичній ретроспективі інститут
  підданства передував виникненню інституту грома­
  дянства, що вперше з'являється в епоху буржуазних
  революцій.

Варто враховувати, що в деяких сучасних монархі­ях інститут підданства, там де він ще офіційно існує, нічим не відрізняється від інституту громадянства. Так, наприклад, в Акті про британське підданство від ЗО лип­ня 1948 року (п. 2 статті 1, Частина 1) указувалося: «Вираз «британський підданий» і вираз «громадянин Співдружності» мають те саме значення». У більшості ж держав із монархічною формою правління викорис­товується поняття громадянства.

Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда, який знаходиться в будь-який час на території конкретної держави.

Громадянин (патрид) — це особа, яка має докази приналежності до громадянства даної конкретної дер­жави. В Україні громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбачено­му законами України та міжнародними договорами України. Документами, що підтверджують громадян­ство України, є:

1. Паспорт громадянина України;

2. Свідоцтво про належність до громадянства Ук­
   раїни;

3. Паспорт громадянина України для виїзду за кор­
   дон;

352

353

4. Тимчасове посвідчення громадянина України;

5. Проїзний документ дитини;

6. Дипломатичний паспорт;

7. Службовий пасорт;

8. Посвідчення особи моряка;

9. Посвідчення члена екіпажу;

10. Посвідчення особи на повернення в Україну.
Особа без громадянства (апатрид, аполід) — це особа,

яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів приналежності до громадянства якоїсь дер­жави взагалі. У місці свого перебування апатрид одер­жує документ, що засвідчує його особистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідка на прожи­вання.

Особа з подвійним або множинним громадянством (біпатрид) — це особа, яка має доказ приналежності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом виступають паспорти або інші доку­менти громадянина двох або декількох держав. У цьо­му випадку іноді виникає необхідність визначення ефек­тивного громадянства, що особливо важливо в колізій­ному праві при участі таких осіб у цивільно-правових відносинах, ускладнених іноземним елементом (цив­ільних, сімейних, трудових та ін.).

Іноземний громадянин — це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не є її громадяни­ном, але має докази приналежності до громадянства іншої держави. У якості такого доказу виступає пас­порт громадянина (підданого) іноземної держави.

Особливу увагу слід звернути на застосування тер­міна «іноземці», використовуваного в законодавстві ба­гатьох держав. Виходячи з положень статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, «іноземцями визнаються іноземні громадя­ни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, і особи без грома­дянства — особи, які не належать до громадянства якої-небудь держави». Таким чином, цей термін носить збірний характер, його систематичне тлумачення дає нам

розуміння того, що в коло осіб, які є іноземцями, вхо­дять не громадяни конкретної держави, а тільки іно­земні громадяни й особи без громадянства (апатриди), які знаходяться на території цієї держави. Слід зазна­чити, що Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року використовує як термін «інозе­мець» , під яким розуміє особу, яка не перебуває в грома­дянстві України і є громадянином (підданим) іншої дер­жави або держав, тобто фактично іноземного громадя­нина, так і термін «особа без громадянства», під яким розуміє особу, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином, тобто апат­рида.

На наш погляд, таке використання термінів не є вда­лим, та призводить до плутанини.

Національне законодавство багатьох держав розріз­няє декілька категорій іноземців: постійно проживаю­чих на території держави; перебуваючих (які знахо­дяться) тимчасово у державі; володіючих дипломатич­ним імунітетом; біженців та ін., правове становище кожної із яких має свої особливості.

Так, наприклад, згідно зі статтею 1 Закона України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року:

• проживання на території України на законних
  підставах — це проживання в Україні іноземця чи ос -
  би без громадянства, які мають у паспорті громадяниі і
  колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постій­
  ну чи тимчасову прописку на території України, або
  зареєстрували на території України свій національний
  паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове
  проживання на території України, або їм надано статус
  біженця чи притулок в Україні;

• безперервне проживання на території України —
  це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за
  кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в
  сумі за рік — 180 днів. Не є порушенням вимоги про
  безперервне проживання виїзд особи за кордон у служ­
  бове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікуван­
  ня за рекомендацією відповідного медичного закладу або
  зміна особою місця проживання на території України.

354

355

Порівняльний аналіз нормативно-правового регулю­вання інституту громадянства, а також його міжнарод­но-правова регламентація, дає можливість виділити виз­начені субінститути громадянства. Такі субінститути виділяються за основними, приблизно однорідним за змістом, розділами законів про громадянство багатьох держав, зрозуміло, з урахуванням особливостей норм, що містяться у різних законах.

У відповідності зі сказаним можна виділити наступні групи субінститутів законодавства про громадянство:

Загальні положення (субінститути)

1. Поняття громадянства та принципи його законо­
   давчого регулювання.

2. Подвійне громадянство, безгромадянство й іноземне
   громадянство.

3. Захист, заступництво і сприяння зберіганню і на­
   буттю громадянства.

Приналежність до громадянства або визнання гро­мадянства

4. Визначення поняття приналежності до громадян­
   ства та її найпростіші форми.

5. Визнання громадянства.

6. Особливі форми визначення приналежності до
   громадянства в різних країнах.

Набуття громадянства, його способи, і умови

7. Визначення (закріплення) підстав і інших загаль­
   них умов набуття громадянства.

8. Приймання у громадянство, його реєстрація й оп­
   тація.

9. Відновлення в громадянстві.
Припинення громадянства

10. Підстави (види) припинення громадянства.

11. Вихід із громадянства.

12. Втрата і позбавлення громадянства.

Інші субінститути законодавства про громадянство: набуття громадянства народженням і зміна громадян­ства дітей; громадянство недієздатних осіб; державні органи у справах громадянства і їх повноваження; ви­конання рішень у справах про громадянство і їх ос­карження — охоплюють не тільки суміжні інститути

356

сімейного, цивільного, конституційного й адміністратив­ного законодавства конкретних держав, але і знаходять своє закріплення в багатосторонніх міжнародних уго­дах між державами з питань громадянства.

2. Способи набуття громадянства

Міжнародному праву відомі такі способи набуття громадянства:

• філіація;

• натуралізація (іноді именована укоріненням);

• оптація і трансферт;

• змішана система набуття громадянства.

Ці способи не суперечать смислу п. 1 статті 1 Кон­венції «Про скорочення безгромадянства» від 30 серп­ня 1961 року, відповідно до котрого «держава надає своє громадянство особі, яка народилася на її території і інакше не мала б громадянства. Таке громадянство на­дається: а) при народженні, на підставі закону, або б) за клопотанням перед відповідними владами заінтересо­ваною особою або від її імені відповідно до закону дер­жави».

Виходячи з цих положень, в національному законо­давстві України про громадянство закріплені такі підстави набуття громадянства України:

1. за народженням;

2. за територіальним походженням;

3. внаслідок прийняття до громадянства;

4. внаслідок поновлення у громадянстві;

5. внаслідок усиновлення;

6. внаслідок встановлення над дитиною опіки чи
   піклування;

7. внаслідок встановлення над особою, визнаною су­
   дом недієздатною, опіки;

8. у зв'язку з перебуванням у громадянстві України
   одного чи обох батьків дитини;

Філіація (від лат. filius — син) — набуття грома­дянства за народженням. У порядку філіації грома­дянство набувається на підставі двох принципів:

357

• громадянство за принципом «права грунту» (jus
  soli) означає, що дитина стає громадянином тієї держа­
  ви, на території якої вона народилася. При цьому гро­
  мадянство його батьків не має значення. Принцип «пра­
  ва грунту», який ще називають територіальним прин­
  ципом, застосовується в основному в країнах Латинської
  Америки (закріплений у законодавстві 14 держав цьо­
  го регіону), у тому числі й в Аргентині. Тому, наприк­
  лад, дитина, яка народилася від громадян України в
  Аргентині, нарівні з українським громадянством одер­
  жить і аргентинське громадянство (у такий спосіб ви­
  никає подвійне громадянство), у той час як дитина, яка
  народилася від громадян Аргентини за кордоном, тобто
  за межами території Аргентини, признається інозем­
  цем. Водночас слід враховувати, що принцип «права
  грунту» у чистому виді не застосовується ніде;

• громадянство за принципом «права крові» (jus
  sangvinium) — тут дитина набуває громадянства батьків
  незалежно від місця народження. Існує дві концепції
  «права крові». Перша з них заснована на принципі
  «єдності сім'ї», тобто на верховенстві в родині чолові­
  ка, її значення полягає в тому, що при розрізненні гро­
  мадянства батьків дитина слідує громадянству батька, і
  лише позашлюбна дитина набуває громадянства матері.
  Друга концепція заснована на рівноправністі батьків і,
  відповідно до неї, дитина при різному громадянстві
  батьків одержує громадянство батька або матері.

В Україні діє принцип «права крові». На підставі статті 7 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року, дитина, батьки якої або один з батьків до моменту її народження перебували в грома­дянстві України, є громадянином України незалежно від того, чи народилася вона на території України, або поза її межами.

Проте при реалізації принципу крові можуть виник­нути певні складності, що по-різному вирішуються в законодавстві про громадянство різних держав. Зокре­ма, це належить до випадків, коли батьки дитини є гро­мадянами різних держав. В Україні ця проблема вирі­шується на підставі положень статті 7 згаданого Зако-

358

ну. Особа, яка має право на набуття громадянства Ук­раїни за народженням, є громадянином України з мо­менту народження.

Вже відзначалося, що принципи «права крові» і «пра­ва грунту» поєднуються в законодавстві практично всіх держав, у тому числі й України. Причому Закон Украї­ни «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить низку положень, які передбачають різні моди­фікації цього принципу. Так:

• особа, яка народилася на території України від
  осіб без громадянства, які на законних підставах про­
  живають на території України, є громадянином Ук­
  раїни;

• особа, яка народилася за межами України від осіб
  без громадянства, які постійно на законних підставах
  проживають на території України, і не набула за на­
  родженням громадянства іншої держави, є громадяни­
  ном України;

• особа, яка народилася на території України від
  іноземців, які постійно на законних підставах прожи­
  вають на території України, і не набула за народжен­
  ням громадянства жодного з батьків, є громадянином
  України;

• особа, яка народилася на території України, одно­
  му з батьків якої надано статус біженця в Україні чи
  притулок в Україні, і не набула за народженням грома­
  дянства жодного з батьків або набула за народженням
  громадянство того з батьків, якому надано статус біжен­
  ця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином
  України;

• особа, яка народилася на території України від
  іноземця і особи без громадянства, які постійно на за­
  конних підставах проживають на території України, і
  не набула за народженням громадянства того з батьків,
  який є іноземцем, є громадянином України;

• новонароджена дитина, знайдена на території Ук­
  раїни, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадяни­
  ном України; (стаття 7 Закону України від 18 січня
  2001 року).

359

Стосовно останньої підстави слід зазначити, що при відсутності відомостей про батьків знайдена на тери­торії нашої держави новонароджена дитина (знайда) буде зареєстрована як громадянин України. Крім того, законодавець у статті 7 Закону використовував форму­лювання «яка знайдена на території України» замість «народжена на території України», що цілком відпові­дає положенням статті 2 Конвенції «Про скорочення безгромадянства» від ЗО серпня 1961 року, яка встано­вила, що: «Знайда, який перебуває на території держа­ви, що домовляється, оскільки його місце народження не встановлено, припускається народженим на цій те­риторії від батьків, котрі мають громадянство цієї дер­жави». У розвиток цих положень стаття 3 даної Кон­венції регламентує випадки народження дитини на морському або повітряному транспорті за межами пев­ної держави, коли визначення громадянства вважаєть­ся дуже важким: «Народження на судні або на повітря­ному кораблі вважається таким, що має місце на тери­торії тієї держави, під прапором котрої це судно пла­ває, або на території тієї держави, у котрій цей повітря­ний корабель зареєстрований...».

Набуття громадянства у зв'язку з народженням слід відрізняти від визначення приналежності до громадян­ства. Приналежність до громадянства визначається законом шляхом установлення кола осіб, які вважа­ються (які є) громадянами даної держави або такі, що визнаються її громадянами.

У законах про громадянство багатьох держав, у тому числі і держав СНД, норми про приналежність до гро­мадянства даної держави тісно взаємопов'язані з нор­мами про набуття громадянства.

Наприклад, набуття громадянства у зв'язку з на­родженням, по суті, не відрізняється від визнання дити­ни громадянином держави, тобто приналежним до гро­мадянства. Визнання новонародженого громадянином відбувається автоматично (шляхом запису в книзі актів громадянського стану при наявності в дитини «права крові» або «права грунту»). Але, по-перше, таке виз­нання відбувається щодня й щогодинно і не обумовле-

360

но вступом у силу закону про громадянство. Прина­лежність же до громадянства певного кола осіб (усі постійно проживаючі в країні і деякі категорії прожи­ваючих за кордоном) установлюється саме на дату всту­пу в силу закону про громадянство. По-друге, вирішен­ня питання про громадянство дитини не безумовно: воно залежить від громадянства батьків («принцип крові»), їхньої взаємної згоди на громадянство дітей, а також від місця народження дитини («принцип грунту») і т.п. У цілому, це достатньо велика група норм, що склалася в особливий вид (спосіб) набуття громадянства, в особ­ливий субінститут. Тому визнання громадянства або приналежність до громадянства у зв'язку з народжен­ням можна і практично зручніше розглядати не серед способів набуття громадянства, а серед категорій осіб, які належать до громадянства, при цьому не вказуючи дітей, зупиняючись тільки на генетичних зв'язках (на­щадки громадян).

Іншим прикладом взаємозв'язку названих субінсти-тутів слугує визнання громадянства країни або права на його набуття за особами, які знаходяться за кордо­ном, особливо — не з їх волі або за згодою держави (депортовані, працюючі за наймом до вступу закону в силу і т.п.).

Визначаючи приналежність до громадянства, закони більшості держав, у тому числі і держав СНД, мають на увазі лише загальні умови, застосовувані до всіх постійно проживаючих на території держави або до частини на­селення, а також до осіб, які перебувають за кордоном, які мають стійкий зв'язок із даною державою.

Відповідно до положень статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року, що визначають приналежність до громадянства України, громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент
проголошення незалежності України (24 серпня
1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового
стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які

361

на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали, в Україні і не були громадянами інших держав;

3. особи, які прибули в Україну на постійне
   проживання після 13 листопада 1991 року і яким
   у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка
   1974 року органами внутрішніх справ України
   внесено напис «громадянин України», а також діти
   таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну,
   якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли
   повноліття;

4. особи, які набули громадянство України
   відповідно до законів України та міжнародних
   договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2— з 13 листопада 1991 року», а у пункті 3, — з моменту внесення відмітки про громадянство Ук­раїни.

Натуралізація (укорінення) — це прийом (прийнят­тя) у громадянство іноземця за його заявою. її смисл полягає в тому, що будь-який іноземний громадянин, за умови відмови від іноземного громадянства, або апат­рид можуть вступити в громадянство даної держави. У міжнародній практиці склалося становище, відповід­но до котрого звичайно натуралізація може мати місце після більш-менш тривалого проживання іноземця на території даної держави.

Слід мати на увазі, що кожна держава самостійно встановлює умови прийняття у її громадянство. Вони звичайно стосуються певного терміну проживання в даній державі, знання і поваги її мови, законів і т.п. Наприклад, відповідно до параграфа 1427 Титулу 8 Зводу Законів США, особу може бути натуралізовано, якщо заявник прожив на території США не менше п'яти років, після одержання законного дозволу на прожи­вання в США, мешкав не менше 6 місяців у штаті, де подав заяву про натуралізацію, і «є особою, що володіє

362

високими моральними якостями, відданою Конституції Сполучених Штатів і доброзичливо настроєною стосов­но до діючого порядку і процвітання Сполучених Штатів».

У відповідності зі статтею 19 Закону Російської Фе­дерації «Про громадянство РФ» у редакції від 17 черв­ня 1993 року, дієздатна особа, яка досягла 18-літнього віку і не перебуває в громадянстві Російської Федерації, може клопотатися про прийняття у громадянство Рос­ійської Федерації незалежно від походження, соціаль­ного стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, відношення до релігії, політичних і інших переконань. Звичайною умовою приймання у громадян­ство Російської Федерації є постійне проживання на території Російської Федерації: для іноземних грома­дян і осіб без громадянства — усього п'ять років або три роки безперервно безпосередньо перед звертанням із клопотанням; для біженців, визнаних такими зако­ном Російської Федерації, договором Російської Феде­рації, зазначені терміни скорочуються вдвічі. Термін проживання на території Російській Федерації вва­жається безперервним, якщо особа виїжджала за межі Російської Федерації для навчання або лікування не більш ніж на три місяці. Обставинами, що полегшують прийняття у громадянство Російської Федерації, тобто такими, що дають право на скорочення аж до зняття зазначених вимог, є: а) перебування у громадянстві ко­лишнього СРСР у минулому; б) усиновлення дитини, яка є громадянином Російської Федерації; в) наявність високих досягнень в галузі науки, техніки, культури, а також володіння професією або кваліфікацією, що пред­ставляють інтерес для Російської Федерації; г) наявність заслуг перед народами, об'єднаннями в Російській Фе­дерації, у відродженні Російської Федерації, у здійсненні загальнолюдських ідеалів і цінностей; ґ) одержання за­хистку на території Російської Федерації; є) перебу­вання у минулому особи або хоча б одного з її родичів по прямій висхідній лінії в російському громадянстві (підданстві) за народженням.

363

В Україні, у відповідності зі статтею 9 Закону Украї­ни від 18 січня 2001 року, іноземні громадяни й особи без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прий­няті в громадянство України. Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України
та законів України;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство
або неперебування в іноземному громадянстві (для
осіб, які були громадянами держав, міжнародні
договори України з якими дозволяють особам звер­
татися для набуття громадянства України за умови,
якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої
договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прий­няття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого докумен­та, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від інозем­ного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори Украї­ни з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не в громадянами іншої договірної сторони.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинен­ня особами громадянства цих держав одночасно з на­буттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набут­тям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

364

3) безперервне проживання на законних підставах
на території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підста­вах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на за­конних підставах та перебувала з громадянином Ук­раїни понад два роки у шлюбі, який припинився внаслі­док його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встанов­люється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в

Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у пас­порті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на тери­торії України, а також на осіб, яким надано статус біжен­ця в Україні або притулок в Україні;

5. володіння державною мовою або її розуміння в
   обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не по­
   ширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі,
   глухі, німі);

6. наявність законних джерел існування. Ця умова
   не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в
   Україні або притулок в Україні.

Положення, передбачені пунктами 3-6 частини дру­гої статті 9 не поширюються на осіб, які мають виз­начні заслуги перед Україною, на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Прийняття до громадянства України дітей, які про­живають в Україні і один з батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в

365

Україні, здійснюється без урахування умов, передбаче­них пунктами 1, 3^-6 частини другої статті 9 Закону України від 18 січня 2001 року.

У громадянство України не приймаються особи, які:

1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали
геноцид;

2) засуджені в Україні до позбавлення волі за
вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття
судимості);

3) вчинили на території іншої держави діяння, яке
визнано законодавством України тяжкм злочином.
У практиці натуралізації розрізняють сімейний і

позасімейний порядок набуття громадянства. Під поза-сімейним порядком розуміють ординарний (звичайний) порядок набуття громадянства. Сімейний порядок ре­гулює набуття громадянства при одруженні або усинов­ленні.

Найбільш часто тут мова йшла про зміну громадян­ства жінки, яка одружилася, причому нерідко така зміна носила автоматичний характер. Конвенція про грома­дянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 року в статті 1 установила, що уряди держав, котрі її підписали, вживуть заходи до того, щоб одруження жінки або його розривання не відбувалося «автоматично на громадянстві дружини». Водночас «одружена іноземка... має право набути за своїм проханням громадянство свого чолові­ка». Українське законодавство фактично поширило це право на будь-кого з подружжя (чоловіка або дружину), що вступає в шлюб із громадянином України.

Стосмовно набуття громадянства усиновленим ук­раїнське законодавство сприйняло положення, узвичаєні в міжнародній практиці. Зокрема, статті 11, 12, 15 Зако­ну України від 18 січня 2001 року встановлюють, що дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином-України, а другий — осо­бою без громадянства, став громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлен­ня незалежно від того, проживає вона постійно в Ук­раїні чи за кордоном.

366

Дитина, яка є особою без громадянства або інозем­цем і яку усиновляє подружжя, один з якого є громадя­нином України, а другий — іноземцем, стає громадяни­ном України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона по­стійно в Україні чи за кордоном, (стаття 11).

Згідно зі статтею 12 вищезгаданого Закону, дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування.

Дитина, яка проживає на території України та з осо­бою без громадянства або іноземцем, над якою встанов­лено опіку чи піклування осіб, одна а яких є громадя­нином України, а друга — іноземцем, став громадяни­ном України з моменту прийняття рішення про вста­новлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встановленням опіки чи піклування не набував гро­мадянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадян­ства і виховується в державному дитячому закладі України, що по відношенню до неї виконує обов'язки опікуна чи піклувальника, або в дитячому будинку сімейного типу, якщо хоча б один з батьків-вихователів є громадянином України, стає громадянином України з моменту влаштування в такий заклад, за умов, якщо її батьки померли, позбавлені батьківських прав, визнані безвісно відсутніми чи недієздатними або оголошені померлими.

У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком виз­нається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання стає громадянином України.

Датою набуття громадянства України у випадку, пе­редбаченому цією статтею, є дата народження дитини або, дата набуття громадянства України батьком, якщо він набув його після народження дитини (стаття 15).

367

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою. ' Відновлення в громадянстві може відбуватися двома шляхами: за допомогою реінтеграції або репатріації.

Реінтеграція — це відновлення в громадянстві у випадку його втрати або попереднього виходу з грома­дянства. У відповідності зі статтею 10 Закону України від 18 січня 2001 року особа, яка після припинення громадянства України не набула іноземного громадян­ства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалеж­но від того, проживає вона постійно в Україні чи за кор­доном, за відсутності обставин, передбачених законодав­ством України.

Особа, яка після припинення громадянства України набула іноземне громадянство, повернулася в Україну на постійне проживання, подала заяву про поновлення у громадянстві України, за відсутності підстав, передба­чених законодавством реєструється громадянином України. Особа бере зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий упов­новаженим органом відповідної держави, до органу, що прийняв документи про поновлення її у громадянстві України, протягом року з моменту поновлення її у гро­мадянстві України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмо­ву від іноземного громадянства.

Особа, яка є громадянином держави, міжнародний договір України з якою дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України, за умови, якщо вона до­веде, що не є громадянином іншої договірної сторони, може подати заяву про поновлення у громадянстві Ук­раїни лише після припинення іноземного громадянства. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від громадян держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадян-

368

ства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з яки­ми передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства.

Датою набуття громадянства України у вказаних випадках є дата реєстрації набуття особою громадян­ства України. Реінтеграція звичайно носить індивіду­альний характер, на відміну від репатріації, що харак­теризується груповою, колективною ознакою.

Таким чином, репатріація — це відновлення грома­дянства шляхом повернення в країну свого громадян­ства (постійного проживання або походження) певної групи осіб, які опинилися в силу різних обставин на території інших держав. Це найбільше стосується біженців, звільнених військовополонених, т.зв. пере­міщених осіб. Особливістю репатріації є і те, що вона є переселенням із правом добровільного вибору грома­дянства.

Репатріація здійснюється як на договірній основі (наприклад, репатріація військовополонених передба­чена Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 року), так і на позадоговірній основі, але за умови існування відповідних законів у заінтересованій дер­жаві або державах.

Проблема повернення на батьківщину була актуаль­ною після закінчення Другої світової війни, коли з Німеч­чини і країн деяких її союзників поверталися на батьк­івщину сотні тисяч військовополонених, примусово вик­радених на роботи цивільних осіб і т.п. При цьому, як відомо, частина з них відмовлялася повертатися у свої країни, брала громадянство або на інших умовах селила­ся в державах Європи, Північної або Південної Америки, в Австралії. В даний час актуалізація проблеми репатр­іації стала наслідком розпаду СРСР, погіршення еконо­мічного добробуту в нових державах — республіках ко­лишнього Союзу (репатріація німців у ФРН, євреїв в Ізраїль і т.д.)

369

Закріплене в законодавстві багатьох держав, у тому числі й України, положення стосовно надання грома­дянства є насамперед формальним вираженням вдяч­ності і поваги особи за які-небудь заслуги загальнозна-чущого характеру. У свій час таке надання дуже часто застосовувалося до перших підкорювачів космосу — льотчиків-космонавтів. Але відомі і більш ранні випад­ки надання громадянства. Так, наприклад, у 1792 році французьке громадянство було надане 18 видатним державним і суспільним діячам-іноземцям: амери­канському президентові Дж. Вашингтону, англійсько­му філософу, соціологу і юристу І. Бентаму, німецькому поету і драматургу Ф. Шіллеру та ін.

Слід зазначити, що в той час надання громадянства не тягло втрати і не вимагало відмови від власного (пер­винного) громадянства. Воно носило символічний ха­рактер і не мало якихось юридичних наслідків, зокре­ма, не створювало прав і обов'язків між таким грома­дянином і державою. Водночас такій особі не було потрібно візи для перетинання кордону держави, по­чесним громадянином якої він був. В даний час на­дання громадянства може мати місце і з інших, часті­ше усього політичних, причин, коли воно стає фактично єдиним громадянством, яким володіє індивід.

До способів набуття громадянства, пов'язаних із те­риторіальними змінами, належать оптація і трансферт. Оптація — це набуття громадянства на основі його вибору в зв'язку з територіальними змінами. Особи, які мешкають на частині території однієї держави, що пе­реходить під суверенітет іншої держави, отримують право оптації в порядку й у терміни, обумовлені дого­вором між відповідними державами або встановлені державою в односторонньому порядку. Право оптації полягає в праві особи вибрати собі громадянство: або залишити громадянство тієї держави, на території якої вона мешкала раніше, або набути громадянства тієї держави, під суверенітет якої переходить ця терито­рія. У випадку залишення старого громадянства особа повинна в визначений термін покинути територію сво-

370

го проживання, в разі вибору нового громадянства — вона залишається в місці свого проживання.

Так, 29 червня 1945 року між СРСР і Чехослова­цькою республікою був укладений договір про Закар­патську Україну. Стаття 2 Протоколу до цього договору містила домовленість сторін про те, що особи українсь­кої і російської національностей, що мешкають на тери­торії Чехословаччини (у Словаччині), мають право оп­тації (набуття) громадянства СРСР до 1 січня 1946 року. Оптація відбувалася відповідно до законодавства СРСР і ставала дійсною тільки за згодою влади СРСР. Це ж право отримували особи чеської і словацької національ­ностей, що мешкали на території Закарпатської Украї­ни і бажали зберегти громадянство Чехословаччини. Особи, які отримали право оптації, повинні були протя­гом 12 місяців переселитися в країну, громадянство якої вони мали намір набути.

Такий же договір був укладений 6 липня 1945 року між урядом СРСР і Польським тимчасовим урядом національної єдності щодо осіб польської і єврейської національностей, що бажали переселитися в Польщу, а також осіб російської, української, білоруської, русин­ської і литовської національностей, що проживали на території Польщі і бажали переїхати в СРСР.

Слід мати на увазі, що, по-перше, оптація можлива не тільки в груповому (при репатріації), але й в індивіду­альному порядку (при одруженні, при ліквідації под­війного або множинного громадянства). По-друге, у всіх перелічених випадках вона здійснюється тільки на ос­нові добровільного вибору громадянства.

Трансферт відрізняється від оптації тим, що тут зміна громадянства настає автоматично. Фактично, це обмін населенням між державами на основі міжнародної уго­ди. І хоча сучасне міжнародне право не допускає авто­матичної зміни громадянства, тобто його набуття або втрати поза волею індивіда, трансферт усе-таки мав місце в кількох випадках як виняток.

Вперше переселення було передбачено конвенцією і протоколом, підписаними ЗО січня 1923 року в ході кон­ференції в Лозанні (Швейцарія) із питань Ближнього

371

Сходу державами Антанти і Туреччиною, після перемо­ги останньої у війні 1919-1922 років. Лозаннські до­кументи містили положення про примусовий обмін усіх грецьких підданих Туреччини на мусульманськх підда­них Греції (за деякими винятками).

Таке ж переселення було передбачено рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції керівників держав-переможниць у 1945 році за підсумками Дру­гої світової війни, яким передбачалося переміщення в Німеччину німецького населення або частини його, що залишилось у Польщі, Чехословаччині й Угорщині. Це було мотивовано насамперед тим, що німецьке населен­ня, яке проживало в цих країнах, було приводом для інтервенції німецьких військ (Судетські німці, пробле­ма Данцига і данцизького коридора).

3. Припинення громадянства

У законодавстві держав про громадянство існує де­кілька засобів припинення громадянства. До них на­лежать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. Водночас, якщо Конвен­цією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок можливий і при виході з громадянства. У ви­ході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства Ук­раїни, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримі­нальній справі або стосовно якої в Україні є обвину­вальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає ви-

372

конанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Міжнародне право приділяє особливу увагу субінсти-тутам втрати і позбавлення громадянства. Це пояс­нюється насамперед тим, що В «запуску» такого механіз­му припинення громадянства ініціатива належить ви­нятково державі, тобто індивід позбавляється грома­дянства не тільки з волі держави, але і з його ініціати­ви. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина.

Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припи­нення громадянства. Насамперед слід зазначити За­гальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30 сер­пня 1961 року, відповідно до положень котрої істотно обмежуються умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або гру­пове позбавлення громадянства з расових, етнічних, ре­лігійних або політичних мотивів.

У сучасному міжнародному праві інститут позбав­лення громадянства вважається неприйнятним. Таке відношення було вироблено світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фашистських дер­жав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водно­час не варто забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних державах, у тому числі в СРСР, дуже час­то практикувалося позбавлення громадянства за полі­тичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні грома­дянства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович, Г. Вишнев-ська, Й. Бродський і багато інших ). І хоча в СРСР

373

така практика була згодом засуджена, вона донині на­гадує нам про найбрутальніше порушення прав люди­ни з боку держави.

Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відповідає загальновизнаним міжнародно-пра­вовим нормам. Хоча варто підкреслити, що в першому національному акті профільнрго характеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжна­родних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були внесені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприк­лад, розділ III Закону в початковій редакції носив най­менування «Призупинення громадянства України», у даний час — «Припинення громадянства України».

Розділ III Закону України від 18 січня 2001 року також носить найменування «Припинення громадян­ства України та скасування рішень про набуття грома­дянства України». Такі зміни, як вважається, були вне­сені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимоло­гічному змістові поняття цього субінституту.

Особливістю механізму втрати громадянства в Ук­раїні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні конкретного громадянина. Тут законода­вець пійшов шляхом формального закріплення в нор­мативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.

Так, у відповідності зі статтею 18 Закону України від

18 січня 2001 року громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним

повноліття добровільно набув громадянство іншої

держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держа­ви вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої дер­жави або якщо він добровільно отримав документ, що

підтверджує наявність набуття ним іноземного грома­дянства, за винятком випадків, якщо:

а) діти при народженні одночасно з громадянством
України набувають також громадянство іншої дер­
жави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені
іноземцем, набувають громадянство усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув гро­
мадянство іншої держави внаслідок одруження з
іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її
громадянство надано громадянину України автома­
тично без його добровільного волевиявлення і він не
отримав добровільно документ, що підтверджує
наявність у нього громадянства іншої держави;

2. якщо іноземець набув громадянство України і не
   подав документ про припинення іноземного громадян­
   ства або декларацію про відмову від нього;

3. якщо іноземець набув громадянство України і
   скористався правами або виконав обов'язки, які надає
   чи покладає на нього іноземне громадянство;

4. якщо особа набула громадянство України внаслі­
   док подання свідомо неправдивих відомостей або фаль­
   шивих документів;

5. якщо громадянин України без згоди державних
   органів України добровільно вступив на військову служ­
   бу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи,
   органи юстиції або органи державної влади чи органи
   місцевого самоврядування іншої держави.

Однак, слід мати на увазі, що положення пунктів 1, 2, З, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає положенням Конвенції 1861 року.

Важливим положенням закону є і те, що за грома­дянином України не визнається приналежність до іно­земного громадянства до ухвалення рішення про втра­ту громадянства України. Таким чином, учинення заз­начених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства — необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.

374

375

У цілому зміст статті 18 українського закону про гро­мадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій дер­жаві, отримання винагороди від іншої держави, прино­шення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін «поз-, бавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі зга­дується втрата громадянства, у зв'язку з представлен­ням явно неправильних відомостей при його набутті. У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у початко­вій редакції закону, привела його, загалом, у відповідність із п. 4 статті 7 Конвенції 1961 року (закріплює семи­річний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім.

Втрата громадянства на підставі міжнародного дого­вору має місце у випадках зміни статусу території,, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

4. Подвійне громадянство і безгромадянство

Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають місце внаслідок різноманітного вирішення за­конодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства.

Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадян-ство) — перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території дер­жави, що застосовує принцип «права грунту», від батьків, котрі є громадянами держави, що застосовує принцип

376

оправа крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство.

Подвійне громадянство виникає також у разі одру­ження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавлює жінку свого громадянства при її од­руженні з іноземцем (наприклад, Франція, США, Шве­ція), або громадянином такої країни, що автоматично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).

Натуралізація — прийняття у громадянство даної держави на прохання заінтересованої в тім особи — також може породити ситуацію подвійного громадян­ства, якщо таке прохання задовольняється у відношенні особи, визнаної громадянином іншої держави.

Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадянства в силу колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне гро­мадянство, зокрема, на основі міжнародного договору.

Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної приналежності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в почат­ковій редакції статті 10 Закону України «Про грома­дянство» від 8 жовтня 1991 року було зафіксоване по­ложення, відповідно до якого:

«За особою, що є громадянином України, не признаєть­ся приналежність до громадянства іноземної держави». Але усе ж цей закон припускав можливість виникнен­ня подвійного громадянства на підставі міжнародних угод України. В даний час наявність за громадянином України подвійного громадянства не признається.

Особа, що має подвійне громадянство, знаходячись на території однієї з держав, у громадянстві якої вона пе­ребуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'я­зання стосовно іншої держави. Кожна держава, у гро­мадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього вико­нання відповідних обов'язків.

Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадянства, потрібно відрізняти подвійне громадян­ство, властиве деяким складним державам. Так, под-

377

війне громадянство, як уже відзначалося, належало гро­мадянам СРСР, тому що вони були громадянами Со­юзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі стат­ті 8 (1) Договору про Європейський Союз кожний гро­мадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.

Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із под­війним громадянством, використовується принцип виз­начення ефективного громадянства. Ефективне грома­дянство пов'язане з необхідністю визначення фактич­ного або переважного громадянства біпатрида для вирі­шення проблем, пов'язаних із колізійною формулою прикріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її ро­боти, місця перебування її майна, насамперед нерухо­мого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостері­гається ординарна міграція населення в межах Євро­пейського Союзу.

Безгромадянство (апатризм) — це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві якої-не-будь держави. У Конвенції про статус апатридів від 28 вересня 1954 року апатридом іменується особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави в силу її закону.

Стан безгромадянства може виникнути з різних при­чин, наприклад при:

а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла
добровільно або втратила громадянство своєї держави
і не набула громадянства в іншій державі;

б) виході з громадянства з метою отримання
громадянства іншої держави, що дається через п'ять-
десять років;

в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого
не надає жінці автоматично громадянства чоловіка
(СІЛА, Франція), а сама жінка має громадянство краї­
ни, законодавство якої керується принципом «дру­
жина слідує громадянству чоловіка» (Іспанія);

г) у результаті народження від батьків, які втратили
громадянство;

д) позбавленні громадянства і т.д. Зазвичай дума­
ють, що статус апатридів наближений або відповідає ста­
тусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954 року в
ряді випадків навіть закликає держави надавати апат­
ридам такий же статус, як і власним громадянам. Це
стосується, зокрема, стану в галузі свободи релігії і
свободи релігійного виховання своїх дітей (стаття 4),
права на судовий захист (п. 2 статті 16), права роботи за
наймом (п. 2 статті 17) і ін.

Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апат­риди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають.

Ситуації подвійного громадянства або безгромадян­ства аномальні й збиткові не тільки стосовно до відпо­відних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках де­які заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжна­родного права про зовнішні зносини держав, кодифіко­ваним нині в ряді універсальних конвенцій, діти дип­ломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, котрі народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства в силу винятково законо­давства цієї держави. Тому основний засіб зм'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про гро­мадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці.

5. Правовий стан іноземців

У принципі, правовий стан іноземців, як і правовий стан власних громадян і апатридів, встановлюється державою, на території якої вони знаходяться, але з ура­хуванням відповідних загальновизнаних норм загаль­ного міжнародного права, зокрема, що стосуються мож-

378

379

ливості захисту їх прав, і державою їхньої національ­ної приналежності.

Іноземцями називаються особи, які, проживаючи на території певної держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави або не мають такого вза­галі. Як відзначалося, поняття «іноземець» носить ком­плексний характер і охоплює іноземних громадян і осіб без громадянства (апатридів). Таке поняття відповідає Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року.

Проте в різних державах спостерігається неоднако­ве відношення до поняття «іноземець», від якого прямо залежить визначення правового стану іноземців. Деякі держави, як відзначалося, відносять до таких осіб, що мають громадянство іноземної держави, і осіб без гро­мадянства. Хоча в поточному законодавстві України це поняття Носить комплексний характер, Конституція України закріплює поняття «іноземець» і «особа без громадянства» окремо. Інші держави вважають інозем­цями лише осіб, що мають громадянство іншої держа­ви. Так, відповідно до законодавства колишнього СРСР, іноземними громадянами в СРСР признавалися особи, що не були громадянами СРСР і які мали доказ своєї приналежності до громадянства іноземної держави. При відсутності такого доказу вони розглядалися як особи без громадянства.

Кожна країна установлює свій правовий режим пе­ребування іноземців. Проте сучасне міжнародне право вкрай негативно ставиться до будь-яких форм дискри­мінації іноземців, і держави негайно вживають відпов­ідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх грома­дян. Достатньо пригадати бурхливу реакцію влади Російської Федерації на початку 1998 року у відповідь на звернення громадян Росії і російськомовних осіб, що мешкають у Латвії, і вжиті ними репресалії стосовно цієї держави, де обмежувалися права такого населен­ня. Такі дії стали проявом дипломатичного захисту.

Дипломатичний захист є важливим інститутом у за­безпеченні прав і законних інтересів іноземних грома­дян державою їхнього громадянства.

Під дипломатичним захистом розуміється звичай­но заява протесту відповідній державі, вимоги віднови­ти порушені права даних іноземців і компенсувати на­несену їм матеріальну та іншу шкоду. При цьому слід пам'ятати, що дипломатичний захист повинен здійсню­ватися в межах норм законодавства держави перебу­вання і її міжнародних зобов'язань. Адже її мета по­лягає в забезпеченні правового режиму іноземців сто­совно своїх громадян на території певної держави.

У разі порушення громадянином патримоніальної держави законодавства держави перебування, диплома­тичний захист зводиться до з'ясовування істинних фактів правопорушення і надання йому необхідної пра­вової допомоги (добір адвокатів, представлення його інтересів у суді і т.д.).

Дипломатичний захист виступає в якості інституту як міжнародного, так і внутрішньодержавного права. За міжнародним правом будь-яка держава має право, але не зобов'язана надавати дипломатичний захист своїм громадянам на території інших держав. Держави у своїх взаємовідносинах повинні шанувати це право.

Умови виникнення в держави права на дипломатич­ний захист містяться в даний час у статті 22 розроблю-вального Комісією міжнародного права ООН Проекту статей про відповідальність держав. Вона говорить: «Якщо поводження держави створило ситуацію, що не відповідає результату, передбаченому міжнародним зо­бов'язанням про відповідне поводження з іноземними фізичними або юридичними особами, але з зазначеного зобов'язання випливає, що даний або еквівалентний результат може проте бути забезпечений наступним поводженням держави, порушення цього зобов'язання в наявності лише в тому випадку, якщо дані фізичні або юридичні особи безуспішно вичерпали доступні їм ефективні внутрішні можливості з метою досягнення передбаченого цим зобов'язанням відповідного звер­нення, або, якщо це було недосяжно, еквівалентного по-водження » .

Звідси звернення держави до дипломатичного захисту фізичних осіб її національної приналежності можливо

380

381

лише за умови вичерпання ними внутрішніх можливос­тей, передбачених законодавством держави, на території якої вони знаходяться, тобто після безуспішного звернен­ня до компетентних органів держави перебування.

За внутрішньодержавним правом більшості держав надання дипломатичної допомоги своїм громадянам за рубежем — їхній обов'язок. У статті 25 Консти­туції України проголошується: «Україна гарантує піклу­вання і захист своїм громадянам, що знаходяться за її межами». У цьому випадку громадяни мають право вимагати від своєї держави надання їм дипломатично­го захисту при перебуванні в іншій державі, а держава громадянства зобов'язана надавати їм цей захист.

Якщо дипломатичний захист не призвів до бажано­го результату, то в наявності правопорушення відповід­ної держави і виникнення ЇЇ міжнародної відповідаль­ності з усіма наслідками, що випливають із цього.

Таким чином, стосовно індивідів право захисту їхніх знехтуваних прав виникає не тільки в держави їхньої національної приналежності, але й у всіх інших дер­жав і в міжнародного співтовариства держав у цілому, коли, зокрема, мова йде про їхню дискримінацію за будь-якими ознаками або у випадках серйозних порушень міжнародних зобов'язань, що стосуються захисту люд­ської особистості як такої, таких, як міжнародні зобов­'язання, що забороняють рабство, геноцид, апартеїд та інші аналогічні нелюдські дії

Тому потрібно мати на увазі, що режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, але і нормами міжнародного права, у тому числі й двосто­ронніми договорами держав, у яких сторони встанов­люють становище своїх громадян в іншій державі, що домовляється.

Держава перебування встановлює правовий режим іноземців, що не повинний суперечити загальновизна­ним принципам і нормам міжнародного права, міжна­родним зобов'язанням держави, узятим у рамках дво­сторонніх і багатосторонніх договорів.

Правовий режим іноземців являє собою сукупність їхніх прав і обов'язків на території даної держави.

382

Еволюційний розвиток поглядів і практики на виз­начення правового стану іноземців від мінімального міжнародного стандарту до існуючих нині правових режимів відбувався в XX сторіччі. Він прямо був по­в'язаний насамперед із бурхливим розвитком загаль­них і різнобічних зв'язків між людьми. Домінували тут, безумовно ж, економічні зв'язки, але свою роль зіграв і факт прогресуючого росту чисельності людства, якому стає тісно в рамках однієї держави. Бурхливий розви­ток транспортних засобів дав людям можливість стрімко пересуватися з одного кінця земної кулі в інший. Тому від практики мінімального міжнародно­го стандарту для іноземців державами був зроблений достатньо швидкий перехід до правового режиму.що встановлюється конкретною державою.

Мінімальний міжнародний стандарт визначався як сукупність певних прав, якими повинний володіти іно­земець у даній державі. На практиці визначення цієї сукупності виявлялося достатньо складним у силу того, що нерідко виникала колізія між питанням про зміст стандарту і методом його реалізації: наприклад, право­суддя, що погано працює, зводило нанівець наданий іно­земцю обсяг судового захисту. Недоліком також вияв­лялася відсутність єдиного стандарту, що утрудняло застосування державами принципів взаємності. Спро­би уточнення стандарту шляхом уведення додаткових визначень («розумне піклування» або «належна дбай­ливість» про іноземця, потім «основні права людини») хоча і допомогли певним чином просунути вирішення проблеми, але залишалися недостатніми і вимагали якісно іншого рішення, що і було знайдено за допомо­гою введення національного режиму.

Національний режим у даний час є одним із двох видів правового режиму, включаючи режим найбіль­шого сприяння, що встановлюються державами стосов­но іноземців.

Національний режим припускає наявність такого обсягу прав і обов'язків в іноземців, що практично нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих державою їхнього перебування для власних громадян.

383

Мова, таким чином, йде про фактичне зрівняння стату­су іноземців у тій або іншій сфері з громадянами краї­ни перебування, за деякими, звичайно, винятками.

У відповідності зі статтею 26 Конституції України іноземці й апатриди, що знаходяться в Україні на за­конних підставах, користуються тими ж правами і свобо­дами, а також несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України — за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України. Зак­ріплений Конституцією національний режим для іно­земців знаходить свою детальну регламентацію і конк­ретизацію в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців». У цьому законі містяться обмеження в правовому статусі іноземців у

таких сферах:

• політичній (іноземці не можуть бути членами
  політичних партій України; вони не можуть обирати
  і бути обраними в органи державної влади і місцево­
  го самоврядування, а також брати участь у референ­
  думах; їм обмежений доступ до державної служби);

• відношення до військової служби (на іноземців
  не поширюється загальний військовий обов'язок, вони
  не проходять військову службу в Збройних Силах
  України й інших військових формуваннях, створе­
  них відповідно до законодавства України);

— право на пересування (вони можуть пересува­
тися на території України й обирати місце прожи­
вання в ній відповідно до порядку, установленого
Кабінетом Міністрів України; такий порядок може
містити певні обмеження в пересуванні і виборі місця
проживання, що допускаються, коли це необхідно, для
забезпечення безпеки України, охорони суспільного
порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних
інтересів її громадян та інших проживаючих в Ук­
раїні осіб);

— право в'їзду-виїзду іноземців (може встановлюва­тися безвізовий режим в'їзду-виїзду іноземців, або на­впаки, дозвільний порядок в'їзду і виїзду громадян пев­ної держави);

384

— установлення меж карної, цивільної й адміністра­тивної юрисдикції (іноземці, наприклад, не можуть бути суб'єктами деяких правопорушень, наприклад зрада Батьківщині, ухилення від військового обов'язку, вони не вправі придбати у власність землю і т.д.).

Режим найбільшого сприяння виражається в наданні іноземцям такого обсягу прав і обов'язків, що нічим не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданого державою перебування громадянам будь-якої третьої держави на своїй території. Режим найбільшого спри­яння передбачається звичайно в міжнародних догово­рах, дуже часто в торгових угодах. Він використовується для виключення дискримінації серед іноземців.

У деяких випадках до іноземців може застосовува­тися спеціальний режим, відповідно до якого їм дають­ся в якійсь сфері певні права або покладаються від­повідні обов'язки. При цьому характер і обсяг таких прав і обов'язків звичайно відрізняється від прав і обо­в'язків своїх громадян. Такий режим характеризуєть­ся певною двоїстістю: при ньому іноземці можуть мати або більше прав, ніж свої громадяни, або бути обмеже­ними в правах у порівнянні з ними.

Слід враховувати, що в чистому виді жодний із заз­начених вище режимів, як правило, не застосовується. Частіше усього в одній сфері іноземці мають національ­ний режим, а в інший (або інших) — спеціальний. Крім того, на режим іноземних громадян із конкретної дер­жави впливає характер відносин між цією державою і державою перебування.

В даний час більшість держав використовує дозвіль­ний порядок в'їзду і виїзду як іноземців, так і своїх гро­мадян. Хоча в силу укладених міжнародних угод цей порядок може носити спрощений (безвізовий) характер. Наприклад, 25 червня 1996 року була укладена Угода між Україною і Польщею про взаємні безвізові поїздки (набрала сили з 17 вересня 1997 року), що передбачає безвізовий режим. За станом на 1 січня 2001 року в України було понад 20 угод з різними державами про безвізовий режим в'їзду, у тому числі з Аргентиною, В'єтнамом, Туреччиною, Чилі й ін. Проте останнім ча-

385

сом спостерігається зворотна тенденція, пов'язана з роз­ширенням Європейського Союзу, держави-члени якого хочуть захистити себе візовою політикою від нелегаль­ної імміграції. Так, у квітні 2000 року уряди Чехії і Словаччини денонсували угоду про безвізовий в'їзд гро­мадян України, укладену ще СРСР і Чехословаччиною в 1981 році, відповідно до чого із 28 червня 2000 року був уведений візовий режим між Україною і Чехією, Украї­ною і Словаччиною. В міру розширення ЄС на Схід візо­вий режим для громадян України буде введений Угор­щиною, Румунією і Польщею.

Водночас слід зазначити, що держави-члени ОБСЄ, у тому числі й Україна, у Гельсінському заключному акті 1975 року й інших документах цієї організації, зокре­ма, що стосуються «людського виміру» загальноєвро­пейського процесу, узяли на себе зобов'язання зі спро­щення процедур в'їзду і виїзду як для своїх громадян, так і іноземців, із метою розширення можливостей взаєм­них контактів людей із різних держав у професійній, науковій, культурній, особистій і інших сферах. Крім того, слід пригадати зміст статті 13 Загальної декла­рації прав людини, що встановлює: «І. Кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання в межах кожної держави. 2. Кожна люди­на має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну». Загальновідомо, що саме ці положення явилися підставою для позиції СРСР, що утримався при голосуванні в 1948 році за ре­золюцією Генеральної Асамблеї ООН про прийняття Загальної декларації прав людини. І для цього були свої доводи, адже «залізна завіса», як добровільне жор­стке обмеження контактів населення своєї країни з зовнішнім світом, дотепер є одним із символів тоталі­тарних режимів. Демократичні ж держави, як вважаєть­ся, повинні бути зацікавлені як із політичної, так і з економічної точки зору в послідовному і неухильному виконанні ст. 13 Загальної декларації прав людини.

Стаття 25 Закону України «Про правовий статус іно­земців» від 4 лютого 1994 року містить перелік підстав, що перешкоджають в'їзду іноземця в Україну:

386

• якщо цей в'їзд завдасть шкоди безпеці України,
  охороні суспільного порядку, охороні здоров'я,
  захисту прав і законних інтересів громадян України
  й інших осіб, що мешкають в Україні;

• якщо при оформленні візи були подані свідомо
  неправильні відомості або підроблені документи;

• якщо паспорт або документ, що його заміняє, і
  віза фальсифіковані або зіпсовані чи не відповідають
  установленому зразкові;

— якщо в пункті пропуску через державний
кордон ним були порушені прикордонні або інші
правила перетинання кордону України;

— якщо виявлені факти порушення законодавства
України під час попереднього перебування в ній.
Як вважається, перша вищевказана підстава, що не

дозволяє іноземцю в'їхати в Україну, є дуже розпливча­стою, а тому потребує більшої конкретизації за допомо­гою вказівки родових або конкретних складів правопо­рушень.

Виїзд іноземців з України також здійснюється по дійсних національних паспортах або документах, що їх заміняють. При цьому вони повинні одержати виїзну візу, якщо інше не передбачено українським законо­давством.

Відповідно до законодавства України виїзд інозе: -цю з України не дозволяється, якщо проти нього в ■ деться дізнання або попереднє слідство, або криміналь­на справа розглядається судом, — до закінчення спра­ви; якщо він засуджений за вчинення злочину, — до відбуття терміну покарання або звільнення від пока­рання; якщо його виїзд суперечить інтересам безпеки України. Виїзд іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізични­ми і юридичними особами в Україні (стаття 26 Закону України «Про правовий статус іноземців»).

У цьому Законі також регламентується порядок тран­зитного проїзду іноземців через територію України, він дозволяється при наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України. Правила в'їзду в Україну іноземців, їхнього виїзду з України і тран-

387

зитного проїзду через її територію установлюються відповідно до дійсного Закону Кабінетом Міністрів України і підлягають опублікуванню (статті 27 і 28).

Правовий стан іноземців подвійний. З одного боку, вони, являючись громадянами своєї держави, повинні ви­конувати закони цієї держави, а з іншого, — підпорядко­вуватися законодавству держави перебування і, отже, підпа­дають під юрисдикцію цієї держави. Ситуація може ус­кладнитися, якщо закони двох держав, обов'язкові для виконання іноземцем, суперечать один одному. У такому випадку говорять про конкуруючу юрисдикцію держав.

Щоб уникнути подібних правових колізій, у сучас­ному міжнародному праві спостерігається стійка тен­денція поширювати права людини, зафіксовані в найбільш важливих міжнародних актах, на іноземців і осіб без громадянства. На практиці дана тенденція виявляється в тому, що багато держав, у тому числі й Україна, надають іноземцям національний режим. Іно­земець, знаходячись на території якоїсь держави, має права, надані йому на основі норм внутрішньодержав­ного і міжнародного права. Водночас іноземець повин­ний виконувати і певні обов'язки, головний з яких по­лягає в дотриманні конституції і законодавства держа­ви перебування. За невиконання своїх обов'язків іно­земець може притягатися до цивільної, адміністратив­ної і кримінальної відповідальності, якщо на нього не поширюються дипломатичні привілеї та імунітети.

Іноземець притягається до зазначених видів відпові­дальності на тих же підставах, що і громадяни держави, де перебуває іноземець, якщо інше не передбачено в за­конодавстві і міжнародних договорах цієї держави. Що стосується карної юрисдикції, то іноземець, як пра­вило, не несе відповідальності на території держави перебування за злочини, вчинені ним на території якоїсь іншої держави, якщо ці злочини не торкаються закон­них інтересів держави перебування. У такому випадку заінтересована держава може просити іншу державу про видачу злочинця, що знаходиться на її території.

Видача злочинця (зкстрадиція) — це передача його однією державою, на території якої він знаходиться, іншій

державі, громадянином якої він є або на території якої він учинив злочин, або державі, що потерпіла від цього злочину, для притягнення його до кримінальної відпов­ідальності або для приведення вироку у виконання.

Якщо вимога про видачу того самого злочинця над­ходить від декількох держав, превага віддається державі, на території якої було вчинено злочин. Право видачі злочинців є суверенним правом кожної держави.

При видачі злочинців дотримуються такі правила:

1) власні громадяни, як правило, не видаються;

2) звичайно не підлягають видачі особи, що
учинили політичні злочини;

3. видача злочинця є обов'язковою в тому випадку,
   якщо інкримінований йому злочин підпадає під дію
   договору про видачу і карно як за законами держави,
   що вимагає видачі, так і за законами держави, що
   видає;

4. особи, які видаються, можуть бути засуджені
   тільки за той злочин, що послужив підставою для
   вимоги видачі;

5. видача злочинців відбувається за розпоряджен­
   ням органів держави, що здійснює видачу.

У видачі злочинця може бути відмовлено, якщо він учинив у державі, що вимагає його видачі, злочин, який по законодавству країни перебування не є злочином, або якщо за вчинений ним злочин у державі, що вимагає його видачі, передбачене покарання у виді страти.

Переговори з питань видачі ведуться по диплома­тичних каналах. Видача злочинців регулюється як наці­ональним законодавством держав, так і міжнародни­ми договорами.

Зкстрадиція звичайно здійснюється на умовах двос­торонніх або багатосторонніх договорів про надання правової допомоги у кримінальних справах. У міжна­родному праві існують звичайна і договірна норми про невидачу власних громадян у руки правосуддя іншої держави. Виключенням є військові злочинці: їх вида­ють державі, на території якої вони чинили свої зло­діяння, або в руки міжнародних трибуналів відповідно до договірного або звичайного права.

388

389

Слід зазначити, що в законодавстві багатьох держав передбачена така міра відповідальності іноземців, як виселення з країни. У статті 32 Закону України «Про правовий статус іноземців» міститься указівка на те, що іноземець може бути виселений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпе­ки України, якщо:

• цього вимагають інтереси забезпечення безпеки
  України або охорони суспільного порядку;

• це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і
  законних інтересів громадян України;

• він грубо порушив законодавство про правовий
  статус іноземців в Україні.

Виходячи з позицій об'єктивності і примату прав і свобод людини, варто знову зазначити на дуже роз­пливчастий характер формулювань, що можуть тлума­читися державними органами України розширювально і досить довільно.

Відповідно до положень статті 32 іноземець може звернутися в суд для оскарження рішення про його виселення. Проте це звернення не припиняє виконан­ня рішення про виселення.

6. Правовий статус біженців і переміщених осіб

Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відно­шенням до релігії або громадянства, приналежностю до певної соціальної групи або політичними переко­наннями змушений покинути територію держави, гро­мадянином якої він є (або на території якої він пост­ійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань.

До даної категорії осіб не належать так звані «еко­номічні біженці», що покидають свою країну в пошу­ках кращого економічного становища.

Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжна­родних або внутрішніх військових конфліктів.

У міжнародному праві термін «біженці» з'явився після Першої світової війни. Проте постійний ріст локальних і глобальних збройних конфліктів призвів до необхідності не тільки детальної регламентації пра­вового статусу біженців, але і до створення міжнарод­них структур, профільного характеру.

У ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 року було створене Управл­іння Верховного комісара з справах біженців (УВКБ), а в 1951 році була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Відповідно до Конвенції під термі­ном «біженець» мається на увазі особа, яка розглядала­ся як біженець у силу ряду угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року. У 1967 році був прий­нятий Протокол, що стосується статусу біженців. Відпо­відно до протоколу Конвенція 1951 року вже поширю­валася і на осіб, які стали біженцями після 1951 року.

Для упорядкування діяльності УВКБ у 1954 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Статут УВКБ, на основі якого Управління повинне здійснювати свою діяльність.

Крім УВКБ, що є центральною ланкою, у міжнарод­ну систему захисту біженців входять інші міжнародні установи системи ООН, міжнародні регіональні органі­зації, неурядові організації і структури держав, що зай­маються питаннями захисту біженців.

У зв'язку з тим, що кількість біженців безперестану збільшується, що вимагає збільшення фінансових вит­рат, держави-учасниці Конвенції 1951 року, і Протоко­лу 1967 року вживають зусиль у справедливому і про­порційному розподілі між собою тягаря витрат у підтримці міжнародної системи захисту біженців.

Для більш ефективного функціонування системи захисту біженців УВКБ в останні роки здійснює більш тісне співробітництво з регіональними системами за­хисту біженців, із метою запобігання виникненню но­вих потоків біженців, безпосередньо з державами,

390

391

міжнародними організаціями, задіяними у вирішенні проблем біженців, а також неурядовими організація­ми. Водночас, на думку багатьох спеціалістів, назріла необхідність у створенні нового міжнародного органу, із більш широкою компетенцією, ніж в УВКБ, що не мав би статус допоміжної установи ООН, а був би ство­рений самими державами на основі міжнародної уго­ди. Таку організацію слід було б наділити більш широ­кими повноваженнями, тому що повноваження, якими володіють Виконком з програми Верховного комісара, Верховний комісар, Генеральна Асамблея ООН і ЕКО-СОР, не дозволяють їм приймати рішення, обов'язкові для всіх зацікавлених сторін. Документи, що прийма­ються цими міжнародними інститутами, належать до так званого м'якого права, що часом і зводить нанівець зусилля багатьох осіб і організацій, котрі щиро праг­нуть допомогти біженцям і переселеним особам.

У рамках світового співтовариства, а також у резуль­таті міждержавного співробітництва був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосу­ються захисту прав біженців, які можна класифікувати в такий спосіб:

а) універсальні міжнародні угоди, що регулюють
правовий стан біженців і захист їхніх прав (Конвенція
про статус біженців 1951 року, Протокол, що
стосується статусу біженців 1967 року, Статут Уп­
равління Верховного комісара ООН у справах бі­
женців 1950 року, Конституція Міжнародної ор­
ганізації по міграції 1989 року);

б) регіональні міжнародні договори і конвенції,
що регулюють правовий захист біженців у певному
регіоні (Конвенція, що регулює конкретні аспекти
проблем біженців в Африці 1969 року, IV Ломейсь-
ка конвенція 1989 року, Угода про допомогу біжен­
цям і вимушеним переселенцям 1993 року, Карта-
хенська декларація про біженців 1984 року й ін.);

в) міжнародні договори, що регулюють визначений
комплекс питань захисту прав біженців (Гаазька уго­
да про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасу­
вання віз для біженців 1959 року, Європейська угода

392

про передачу відповідальності за біженців 1980 року, Дублінська конвенція, що визначає державу, відпові­дальну за розгляд заяв про надання притулку, пода­них в одній із держав — членів Європейських співто­вариств 1990 року й ін.);

г) міжнародні договори, дії яких було поширено
на біженців (Всесвітня конвенція про авторське право
1952 року, Конвенція МОП про рівноправність гро­
мадян країни й іноземців і осіб без громадянства в
галузі соціального забезпечення 1962 року та ін.);

ґ) міжнародні угоди, що містять спеціальні норми захисту прав біженців (Женевська конвенція про за­хист цивільного населення під час війни 1949 року, Європейська конвенція про видачу 1957 року, Кон­венція про незастосовність терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року, Шенгенська угода 1985 року, Шенгенська кон­венція 1990 року й ін.);

д) міжнародні договори загального характеру, що
стосуються біженців (Загальна декларація прав лю­
дини 1948 року, Конвенція про оголошення безвісно
відсутніх мертвими 1950 року, Конвенція ООН про
морське право 1982 року, Конвенція про пошук і ря­
тування на морі 1979 року, Пакт про громадянські і
політичні права 1966 року, Пакт про економічні, соці­
альні і культурні права 1966 року й ін.);

є) угоди і декларації про притулок (Декларація ООН про територіальний притулок 1967 року, Га­ванська конвенція про притулок 1928 року, Кара-касська конвенція про територіальний притулок 1954 року й ін.);

є) міжнародні договори, що регулюють правовий стан апатридів (Конвенція про статус апатридів 1951 року, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 року);

ж) двосторонні угоди, що регулюють правовий ста­тус біженців (Угода між Австрією і Францією про проживання біженців 1974 року, Договір між Авст­рією й Угорщиною про видачу злочинців 1976 року, Угода між Південною Африкою і Мозамбіком про ненапад і добросусідство 1984 року, Угода між Аф-

393

ганістаном і Пакистаном про добровільне повернен­ня біженців 1988 року й ін.).

Як вважається, наявність такої величезної кількості міжнародних і регіональних документів, що відрізня­ються один щодо одного з багатьох питань (наприклад, у визначенні поняття біженець), ускладнює надання ефективної правової допомоги біженцям і правомірно ставлять на порядок денний питання про необхідність прийняття і застосування однакової універсальної міжнародної угоди з проблем біженців.

Проте в рішенні проблем біженців важливу роль покликано грати не тільки міжнародне право, але і на­ціональне законодавство держав, оскільки біженці, по-кидаючи свої країни, поселяються на території визна­чених держав. Проблема біженців є дуже актуальною і для України. У зв'язку з цим Верховна Рада України 24 грудня 1993 року прийняла Закон України «Про біженців», у якому визначений статус біженця і регла­ментована процедура одержання статусу біженця в Україні. Наявність статусу біженця дозволяє цій кате­горії осіб одержувати певну допомогу (грошові випла­ти і пенсії, одержання освіти, охорона здоров'я, відправ­лення релігійних культів, судовий захист і т.п.) від дер­жави, що надала такий статус.

Слід зазначити, що після розпаду СРСР на постра­дянському просторі налічуються сотні тисяч біженців, що стали жертвами етнічних і релігійних конфліктів у Нагірному Карабаху, Придністров'ї, Таджикистані, Чечні, Абхазії. Тому держави СНД повинні активізувати і розширювати своє співробітництво в справі рішення проблем біженців як на двосторонньому, так і багатос­торонньому рівні. На жаль, таке співробітництво в рам­ках структур Співдружності здійснюється вкрай неза­довільно, незважаючи на те, що по цьому питанню в рамках СНД у 1993 році була підписана Угода про до­помогу біженцям і вимушеним переселенцям, що на­брала сили з 1994 року (Україна в ньому не бере участь). Переміщені особи — це люди, що були насильно ви­везені в ході Другої світової війни фашистською Німеч­чиною і її союзниками з окупованих ними територій

394

для використання на різноманітних роботах. Після за­кінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію (повернення на батьківщину) переміщених осіб із числа радянських громадян. Для сприяння по­верненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 році була створена Міжнародна організація у справах біженців, що припинила своє існування в 1951 році в зв'язку зі створенням УВКБ.

Сам термін «переміщені особи» не використовуєть­ся в Конвенції про статус біженців 1951 року, але в даний час у практиці УВКБ він застосовується у відно­шенні деяких категорій «внутрішніх біженців», що та­кож називаються «вимушеними переселенцями». До них належать особи, що покинули певний конфліктний регіон держави й оселилися в іншому регіоні в межах цієї ж держави.

Дана проблема є дуже гострою для Росії, тому в 1993 році Російська Федерація прийняла Закон «Про виму­шених переселенців». Проблеми біженців є дуже акту­альними і для інших регіонів світу, зокрема, для Афри­канського континенту, де в результаті політичній не­стабільності є чимало точок конфліктів. Тут проблема­ми біженців займаються і регіональні організації. Так, ОАЕ в 1969 році прийняла Конвенцію у відношенні специфічних аспектів проблеми біженців в Африці.

Слід підкреслити, що діяльність міжнародних органів і організацій, що займаються проблемами біженців, по­винна бути, насамперед, аполітичною, носити гуманний і соціально орієнтований характер.

7. Право притулку

Надання притулку є традиційним інститутом між­народного права. Історично інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 року говорилося, що Фран­ція надає «притулок іноземцям, вигнаним із своєї бать­ківщини за справу свободи».

395

Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві дер­жав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іноземцям і осо­бам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 статті 26). Ана­логічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу, наприклад у ч.і статті 28 Конституції Російської Федерації, ч. З статті 10 Конституції Італії, п. 1 статті 16-а Основного Закону ФРН, п.4 статті 13 Конституції Іспанії й ін. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процеду­ра ж одержання цього права регламентується поточ­ним законодавством.

У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:

«І, Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у разі пере­слідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і прин­ципам Організації Об'єднаних Націй».

Подібні правоположення містяться й у ряді інших міжнародних актів, наприклад у Декларації ООН «Про територіальний притулок», прийнятій на основі резо­люції Генеральної Асамблеї ООН 2312 (XXII) 14 груд­ня 1967 року, у Декларації про територіальний приту­лок, прийнятій Радою Європи в 1997 році.

Відповідно до останнього документа, право притул­ку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до пев­ної соціальної групи або політичних переконань.

Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.

На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і за-

396

конного там перебування. Особа, яка одержала приту­лок, за своїм статусом дорівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

• по-перше, час перебування такої особи в дер­
  жаві, що надала йому притулок, не обмежений;

• по-друге, особа, яка одержала притулок, не може
  бути вислана з держави, що надала їй притулок;

• по-третє, особа, яка одержала притулок, не може
  бути видана як своїй патримоніальній державі, так і
  будь-якій третій іноземній державі.

Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Це випливає зі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загаль­ної декларації прав людини.

Але в ряді випадків державами обмежується перелік причин і умов, при яких може бути наданий притулок. Так, у статті 63 Конституції РФ зазначено, що приту­лок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені у своїй країні основних прав і свобод. Конституція ФРН наголошує на політичних переслідуваннях, нелюдському або га­небному поводженні або покаранні (п. З статті 16-а). Конституція Іспанії відсилає до спеціального закону, що встановлює умови, за яких громадяни інших країн і апатриди користуються в цій державі правом на при­тулок. Хоча Конституція України і не передбачає яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку, очевидно, що він не може бути наданий кримінальним злочинцям, так само як і особам, які переслідуються за фашистську і подібного роду діяльність або людиноне­нависницьку пропаганду.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від пересліду­вань, політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж можли­вості, але в межах дипломатичного представництва, кон­сульської установи або на іноземному військовому ко­раблі, що знаходяться на території іншої держави.

397

Потрібно враховувати звичайний характер надання дипломатичного притулку. Відповідно до загального міжнародного права недоторканність помешкання дип­ломатичного представництва або консульської устано­ви, а також екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати в їхніх помешканнях притулок особам, переслідуваним владою держави пе­ребування за правопорушення політичного характеру. Дане положення одержало відбиток і в договірному праві. Так, відповідно до п.З статті 41 Віденської кон­венції про дипломатичні зносини 1961 року встановле­на заборона на використання дипломатичного представ­ництва з метою, не сумісною із його офіційними функ­ціями. Проте дипломатичний притулок одержав дуже широке поширення в договірній практиці держав Ла­тинської Америки, що у Гаванській конвенції 1928 року і Каракасській конвенції 1954 року визнали право дип­ломатичного притулку і розробили процедуру його на­дання. Є випадки надання такого притулку й у Європі. Так, загальновідомий факт надання під час угорського повстання в жовтні 1956 року дипломатичного притул­ку посольством СІЛА католицькому кардиналу Мін-дсенті, а деяким міністрам тимчасового уряду Угор­щини — посольством Югославії.

Література:

1. Бояре Ю.Р. Вопросы гражданства в международ­
   ном праве. — М., 1986.

2. Броунли Я. Международное право. В 2-х книгах. —
   Кн. 2.—М., 1977.

3. Курс международного права. В 7 т. Т.З. — М.,
   1990.

4. Лазарев Л.В., Марышева Н.И., Пантелеева И.В.
   Иностранные граждане (правовое положение). — М.,
   1992.

5. Тимченко Л.Д. Международное право. — Харьков,
   1999.

6. Тодыка Ю.Н. Конституционно-правовой статус ино­
   странцев и беженцев в Украине. — Харьков, 1998.

7. Черкес М.Ю. Міжнародне право. — Київ, 2001.

398

Розділ 12 ТЕРИТОРІЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1. Поняття і види територій

Слід зазначити, що в міжнародному праві вже цілком чітко склалися загальновизнані поняття, що стосують­ся території.

У широкому значенні слова, під територією в міжна­родному праві розуміються різноманітні простори зем­ної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших про­сторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної тери­торії) і відповідний йому правовий режим.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» ви­користовуються в якості критерію для юридичної кла­сифікації територій. Хоча багато юристів-міжнарод-ників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим стату­сом території слід розуміти її базисну правову харак­теристику, визначення її основної приналежності відпо­відно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у

399

міжнародному праві й у законодавстві держав специ­фічних рис і характеристик певної території, що в су­купності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову ка­тегорію, можуть відрізнятися специфічними особливо­стями свого правового режиму. Наприклад, у категорії державної території можуть існувати такі правові ре­жими, як внутрішні морські води і територіальні води (територіальне море), а в категорії міжнародних про­сторів — відкрите море, морське дно за межами націо­нальної юрисдикції і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжна­родних каналів і відкритого моря.

Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічо­го спільного з поняттям території в її природному зна­ченні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, сере­довище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжна­родного і національного права, що стосуються природо­користування.

Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.

Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких тери­торій небагато: відкрите море; міжнародний район

морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; косміч­ний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій тери­торії, що знаходиться в загальному користуванні дер­жав, діють загальновизнані принципи і норми міжна­родного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна роз­ділити на дві групи:

1. ті, що прилягають, і виняткові економічні зони
   і континентальний шельф прибережних держав, що
   не входять до складу державної території прибереж­
   них держав;

2. міжнародні ріки, міжнародні протоки, що пере­
   криваються територіальними водами прибережних
   держав, і міжнародні канали, що входять до складу
   територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особ­ливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього вста­новлення). Виділення таких територій носить суто фун­кціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночас­но: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські остро­ви, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші не­бесні тіла та ін.

2. Державна територія

У міжнародній доктрині існує безліч визначень дер­жавної території. Але найбільш вдалою вважається

401

наступна: державною територією, відповідно до міжна­родного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіаль­не верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюєть­ся двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку — вона визначає просторову межу дер­жавної влади.

У Конституції України закріплено, що земля, її над­ра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (мор­ської) економічної зони є об'єктами права власності Ук­раїнського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбаче­не право народу на володіння, користування і розпо­рядження як самою територією, так і всіма її природ­ними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробіт­ництва держав на принципі взаємної вигоди і міжна­родного права. Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного сере­довища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден на­род ні в якому разі не може бути позбавлений належ­них йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін.

Територіальне верховенство держави прямо зв'яза­не з державним суверенітетом і виступає в якості од­ного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Кон­ституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, те­риторіальне верховенство розуміється як територіаль­ний суверенітет.

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію сто­совно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знахо­дяться на території держави, визначається і регулюєть­ся винятково її законами, і держава вправі не допуска­ти на своїй території діяльності будь-якої іншої дер­жави або організації.

Територіальний суверенітет це дуже складне і комп­лексне поняття, що має системостворюючі характерис­тики. При практичній реалізації він виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає:

• право народу на самовизначення, тобто право
  кожного народу вільно установлювати свій політич­
  ний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій пол­
  ітичний, економічний і культурний розвиток без будь-
  якого втручання ззовні (див. статті 1 Міжнародного
  пакту про громадянські та політичні права і Міжна­
  родного пакту про економічні, соціальні і культурні
  права 1966 року);

• визнання того, що будь-які територіальні зміни
  статусу державної території або її частини як у бік
  збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна дер­
  жавних кордонів повинні провадитися винятково у
  відповідності з прямим волевиявленням народу, зго­
  дою держави і міжнародного права без будь-якого
  втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з
  обов'язковим наступним завердженням будь-яких
  територіальних змін вищим законодавчим органом
  держави. Будь-які територіальні спори повинні вирі­
  шуватися винятково мирними способами шляхом пе­
  реговорів у відповідності зі статтею 33 Статуту ООН і
  чинними міжнародними угодами;

• право держави на прийняття законів і правил,
  що регулюють режим державної території й окре­
  мих її складових частин, питання громадянства, місця
  проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й
  інших прав і свобод людини;

402

403

— виняткову й абсолютну владу держави в ме­
жах державної території, що виключає владу будь-
якої іншої держави, якщо інше не встановлено спец­
іальною міжнародною угодою. Це означає, що на те­
риторії держави виключається будь-яка діяльність
публічної влади іншої держави і що вища влада дер­
жави здійснюється системою державних органів у
законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій
сферах;

— невтручання у внутрішні справи держави з боку
інших держав, міжнародних організацій, іноземних
фізичних і юридичних осіб;

— визнання недоторканності державної території,
що виключає будь-які дії інших держав проти тери­
торіальної цілісності, політичної незалежності або
єдності будь-якої держави, застосування сили або
погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в
порушення міжнародного права;

• наявність невід'ємного права держави всіма на­
  явними законними способами захищати недотор­
  канність своєї території і державних кордонів, пол­
  ітичну незалежність і цілісність своєї держави, а та­
  кож життя, майно, честь і гідність громадян, майнові
  та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

• право держави на застосування всіх законних
  способів владного примусу для дотримання законів
  і правил як до власних фізичних і юридичних осіб,
  так і до іноземців, що знаходяться на її території,
  якщо інше не встановлено чинними міжнародними
  угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою
  стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знахо­
  дяться в межах її території;

• виключне право територіального суверена на
  надання дозволу із використання державної тери­
  торії і її природних ресурсів іноземними фізичними
  і юридичними особами і здійснення безпосереднього
  контролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильно
  позбавляти державу в належній їй території відпов­
  ідних природних ресурсів і змінювати державні

кордони. Земля і державні надра не можуть викори­стовуватися іншими державами або їхніми представ­никами в промислових цілях без згоди територіаль­ного суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної дер­жави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрис­дикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держа­ви може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межа­ми державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену цілеспрямовану юрисдикцію, що допус­кається міжнародними угодами і міжнародними поряд­ками (наприклад, у межах зони, що прилягає, та винят­кової економічної зони, в Антарктиці і т.д.).

Слід пам'ятати, що сучасне міжнародне право забо­роняє зловживання територіальним верховенством. У якості таких зловживань розцінюються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенос морського, річкового і повітряного заб­руднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму, розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширювати­ся на територію іншої держави, та ін.

Державна територія складається із сухопутної, вод­ної і повітряної території, а також надр.

Сухопутною територією держави є вся суша в ме­жах державних кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезнаходження.

Водна територія держави містить у собі водні про­стори, що знаходяться на сухопутній території й остро­вах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.

404

405

Повітряна територія держави являє собою стовп повітря визначеної висоти і включає весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями.

Надра — частина земної кори, розташована нижче грунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню.

Тепер охарактеризуємо зазначені види державної території докладніше.

Прийнято вважати, що сухопутна територія вклю­чає всю сушу, незалежно від місця розташування її ок­ремих складових частин. Будинки і споруди, що спира­ються на грунт або проникають усередину його, розгля­даються як приналежність території, і усе, що відбу­вається на них або в них, відбувається в межах держав­ної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року — це природно утворений простір суші, ото­чений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу (ч.і статті 121). За винятком скель, не при­датних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави мо­жуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках наявність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на про­ходження прямих вихідних ліній для відліку ширини територіальних вод. При перебуванні острову поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визначення статусу морських проходів (на­приклад, шведсько-датська конвенція 1938 року в зв'яз­ку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до діючого в Україні законодавства, острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розта­шований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.

406

Анклав — частина території однієї держави, оточе­на зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. В да­ний час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кам-піоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів — Бар-ле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів, іспанське місто Плівія роз­ташоване у межах французького департаменту Східних Піренеїв і відділене від Іспанії французькою сухопут­ною територією.

Існування анклавів зумовлює необхідність забезпе­чення доступу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важли­вих питань існування території і її населення), що зви-. чайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого мож­ливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Бал­тійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

Деякі автори включають до складу сухопутної тери­торії держави також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяю­чи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центру земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні тери­торії кожної даної держави. Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 року. Надра є вик­лючною власністю народу України і даються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі порушують право власності народу України на

407

надра, є недійсними. Народ України здійснює право влас­ності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (стат­тя 4 Кодексу України про надра).

До надр належать суцільні породи, породи, що знахо­дяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресур­си, і наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна во­дойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах — підземних споруд і виробіток — визначається Гірничим Законом України від 6 жовтня 1999 року лише в межах, необхідних для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Правовий режим підзем­них вод визначається також і Водним кодексом Ук­раїни 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територ­іального моря).

Внутрішні морські води — це моря, повністю ото­чені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Араль­ське море в Росії); моря, узбережжя яких і обидва бере­ги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку рівна под­воєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відно­сить:

1) морські води, розташовані в бік берега від пря­мих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;

2. води портів України, обмежені лінією, що про­
   ходить через постійні портові споруди, що найбіль­
   ше виступають у бік моря;

3. води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів,
   береги яких повністю належать Україні, до прямої
   лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з
   боку моря вперше утворюються один або декілька
   проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує
   24 морських милі;

4. води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток,
   

що історично належать Україні;

1. обмежена лінією державного кордону частина
   вод рік, озер та інших водоймищ, береги яких нале­
   жать Україні (стаття 6).

Територіальне море (раніше — територіальні води) у п.1 статті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який примикає» до су­хопутної території держави. Відповідно до цього міжна­родно-правового акта кожна держава вправі встанов­лювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, і котра відміряєть­ся від вихідних ліній (стаття 3). Під вихідними лінія­ми розуміється лінія найбільшого відливу уздовж бе­рега, зазначена на офіційно визнаних прибережною дер­жавою морських картах значного масштабу (стаття 5). При відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина територіальних вод відміряється від бе­регової полоси. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ши­рини територіального моря служить звернена до моря лінія рифу при найбільшому відливі (стаття 6). Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводять­ся тоді, коли лінія берега порізана і звивиста, або близь­ко до неї є ланцюг островів, що утруднює судоводіння (стаття 7). Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні 40-60 км.

У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється

408

409

суверенітет прибережної держави. Він поширюється також на повітряний простір над територіальним мо­рем, на його дно і надра.

У відповідності зі статтею 5 зазначеного вище Зако­ну України «Про державний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 мор­ських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони.

Слід зауважити, що верхня межа повітряного кордо­ну, що відокремлює державну територію від космічного простору, котрий є міжнародною територією, дотепер кон­венційно не визначена. У законодавстві України ,це пи­тання також не урегульоване. Проблема визначення вер­хньої межі повітряної території особливо актуалізува­лася в останні десятиліття й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної обо­рони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох дер­жав і змінити яку було практично неможливо. Існує зви­чайна норма міжнародного права, відповідно до котрої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті знаходяться мінімальні перигеї орбіт штуч­них супутників Землі (найближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного про­стору, після перетинання котрої космічні апарати згора­ють у повітряних шарах атмосфери).

Правовий режим її повітряного простору установ­люється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польоти на їхню терито­рію і через їхню територію (транзитом) іноземних по­вітряних апаратів. Ці зобов'язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права.

Слід пам'ятати, що повітряний простір над сухопут­ною територією, внутрішніми водами і територіальним морем держави — невід'ємна частина її державної те­риторії.

Під умовною (квазі) територією держави в міжна­родному праві розуміють територію її дипломатичних представництв, розташованих у закордонних державах, територію торгових суден у відкритому морі, повітря­них суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави, підводні кабелі, трубопроводи, над­водні споруди у відкритому морі (над шельфом). Така територія деякими авторами іноді іменується «плаву­чою», «літаючою», «космічною» та іншими територія­ми. Вони ж виділяють абсолютну і відносну (умовну) території. Під абсолютною розуміють, наприклад, військові судна, що повсюдно прирівнюються до тери­торії власної держави; до відносної деякі автори при­раховують, наприклад, транспорт глави дипломатич­ного представництва і навіть автотранспорт громадя­нина конкретної держави, що знаходиться за кордоном.

У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтралізованні території. Демілітаризована терито­рія — це така частина державної території, у відношенні якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, визначених видів озброєнь і збройних сил.

Такі території створюються на основі міжнародних угод (договорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки.

Демілітаризація може застосовуватися:

а) стосовно передбачених відповідними актами ча­стин територій (районів) тієї або іншої держави або

410

411

стосовно самостійних політико-територіальних оди­ниць;

б) стосовно держави в цілому в якості способу
міжнародного примусу, покарання за агресивну війну;

в) стосовно певних просторових сфер, що не зна­
ходяться під державним суверенітетом і якими мо­
жуть користуватися в мирних цілях усі держави.
У своєму обсязі демілітаризація може бути повною

або частковою. Повна демілітаризація являє собою ліквідацію всіх наявних військових об'єктів і заборону спорудження нових військових об'єктів і укріплень, заборону усіх видів зброї, виведення і заборону утри­мання збройних сил, крім поліцейських, а також забо­рону ввозу і провозу військових матеріалів, заборону прольотів військових літаків і т.д. У цілому все це зво­диться до заборони використання даної території у військових цілях.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на та­ких територіях реалізується один або декілька з таких заходів: ліквідація визначених військових об'єктів, за­борона будівництва таких нових об'єктів, заборона вико­ристання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і заборона введення нових частин і т.п.

Приклади демілітаризації певних територій дуже різноманітні. Так, за Угодою між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940 року і за Мирним договором країн антигітлерівської коаліції з Фінляндією від 10 лютого 1947 року, режим повної демілітаризації встановле­ний для Аландських островів, що належать Фінляндії. Згідно з багатостороннім Паризьким договором від 9 лютого 1920 року, до якого в 1935 році приєднався СРСР, демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла. Заходи для часткової демілітари­зації Суецького каналу були передбачені Константино­польською конвенцією 1888 року. У Кореї в зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена дем­ілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею.

Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтралізацією.

Нейтралізована територія — поняття більш ши­роке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею розуміється встановлення міжнародними угодами та­кого статусу території, при якому забороняється її ви­користання в якості театру воєнних дій або в якості бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накла­дає на державу зобов'язання бути нейтральною у про­цесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєн­них дій повинна бути виключена нейтральна територія.

Прикладом нейтралізованої території може слугу­вати Магелланова протока, що за договором між Ар­гентиною і Чилі від 23 липня 1881 року оголошена «нейтралізованою назавжди». Договором між США і Панамою від 7 вересня 1997 року Панамський канал оголошений «постійно нейтральним». Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонсько­го договору від 1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєн­ного характеру.

Особливою формою нейтралізації є проголошення постійного нейтралітету держави. Постійний нейтра­літет означає такий міжнародно-правовий статус дер­жави, відповідно до якого вона зобов'язується у випад­ку війни не вступати в неї на стороні будь-якої воюю­чої держави, не надавати воюючим безпосередню допо­могу. Інші держави, у тому числі і воюючі, зобов'язані поважати постійний нейтралітет держави. У мирний час постійно нейтральна держава не повинна вступати у військові союзи і блоки.

У міжнародному праві розрізняють два види пост­ійного нейтралітету:

а) договірний (гарантований) нейтралітет —

який закріплюється в багатосторонніх міжнародних

договорах або деклараціях (наприклад, декларацією

держав-учасниць Віденського конгресу від 20 листо-

412

413

пада 1815 року був визнаний і гарантований «вічний нейтралітет» Швейцарії, що був підтверджений Вер­сальским договором 1919 року);

б) декларативний (негарантирований) нейтра­літет — який заявляється в односторонньому по­рядку, звичайно шляхом нотифікації (наприклад, Австрія за федеральним конституційним законом про нейтралітет від 26 жовтня 1955 року заявила про свій постійний нейтралітет). Відомі випадки скасування постійного нейтраліте­ту. Наприклад, «вічний нейтралітет» Бельгії (за Лон­донськими договорами 1831 і 1839 років) і Люксембур­гу (за Лондонським договором 1807 року) були скасо­вані Версальским і Сен-Жерменським мирними дого­ворами.

Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтра­літет у період ведення воєнних дій, при якому держа­ва, що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті на стороні будь-якої з воюючих держав. У ви­падку надання державою, що не воює, допомоги одній з воюючих сторін, інша воююча держава вправі розціню­вати таку нейтральну державу в якості свого супротив­ника з усіма наслідками, що випливають.

У сучасний період особливого значення набуває одно­часне встановлення демілітаризації і нейтралізації виз­наченої території, що призводить до виникнення так зва­них зон миру (без'ядерних зон). Так, наприклад, у Мехі­ко (Мексика) 14 лютого 1967 року 14 латиноамерикансь­ких держав на підставі регіонального Договору про за­борону розміщення ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) створили зону, вільну від ядерної зброї. Контроль за дотриманням положень цього дого­вору здійснюється на основі спільних інспекцій.

До територій із змішаним режимом відносять кон­тинентальний шельф, територію, що прилягає, і виключ­ну економічні зони, а також міжнародні протоки і ка­нали. Вони не знаходяться під суверенітетом конкрет­ної держави (крім міжнародних проток і каналів), але прибережні держави володіють на цих територіях пе-

реважними економічними інтересами на їхні природні ресурси, що захищаються не тільки внутрішньодержав­ним законодавством, але і міжнародним правом. З ог­ляду на те, що ці об'єкти є категоріями міжнародного морського права, докладніше про них буде сказано в інших розділах.

3. Способи придбання державної території

Питання, що стосуються придбання державної тери­торії, завжди належали до числа найважливіших, найс­кладніших і особливо делікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кри­вавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаці­ональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Гострота цих питань виявляється і в даний час, наприк­лад на територіях колишнього Союзу РСР і Югославії, в Анголі, Руанді.

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише законні способи придбання територій. Хоча по­няття правомірності таких способів, як і вироблення са­мих способів, пройшли період еволюційного розвитку.

У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:

• здійснює над нею державну владу;

• організує на ній господарську діяльність;

• повідомляє іншим державам про приєднання цієї
  території (нотифікує територію).

Одні з перших «легальних» способів придбання зе­мель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді в якості правової підстави для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подпльшому цей спосіб придбання те­риторії, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не приналежні території (на­приклад, відкриття Христофора Колумба), — хто пер­ший відкрив невідому до того землю і хоча б номіналь-

414

415

но нею заволодівав, одержував на неї право власності («прийшов, побачив і ... привласнив»), одержав найме­нування «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, що обмежу­вався лише нотифікацією, тобто публічним оголошен­ням про відкриття і приєднання земель, не може ство­рювати титулу на такі землі. У міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто прак­тичного, господарського освоєння таких територій.

Незважаючи на те що таке заняття «нічийної» тери­торії означало пряме насильницьке захоплення тери­торій «нецивілізованих» народів, що супроводжувало­ся повним ігноруванням законних прав і інтересів ко­рінного населення, така практика продовжувалася сто­річчями, набуваючи часом нових форм. Такі, наприк­лад, як придбання території шляхом тривалого і непо­рушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способами, протягом XV-XIX столітть найбільш розвинені капіталістичні дер­жави — Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспа­нія, а наприкінці цього періоду — СІЛА і Японія захо­пили й оголосили своїми володіннями величезні про­стори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве насе­лення елементарних людських прав.

У цей же період з'являється ще один початковий спосіб придбання державної території — в результаті збільшення території, що полягає у встановленні дер­жавою суверенітету над знов утвореними новими ділян­ками суші (частіше усього островами), поява яких по­в'язана з природними катаклізмами (землетрус, вивер­ження вулкана). В даний час збільшення території в більшості випадків пов'язане з цілеспрямованою діяль­ністю людини, спрямованою на збільшення території держави (намивання нових ділянок території в морі, будівництво штучних островів і т.д.).

У процесі історичного розвитку на зміну початково­му присвоєнню земель прийшли похідні способи прид-

бання державної території, значення яких полягало у переході території однієї держави до складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією прак­тично було покладено початок класифікації законних і незаконних способів придбання території.

До договірних способів придбання державної тери­торії належать цесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контрактом між царюючими особа­ми, а також продаж території.

Цесія (поступка території) — передача території однієї держави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і прак­тично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснюватися на відплатних початках, тобто супровод­жуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладання між відповідними державами міжнародного договору, що повинний відпо­відати всім основним принципам сучасного міжнарод­ного права. Прикладом цесії може служити поступка в 1867 році Росією СІЛА Аляски (1519 тис. кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км) за 7,2 млн. доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР уступив Афганістану частину водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндія цесувала СРСР за 700 млн. фінляндських марок 176 кв. км своєї території в рай­оні гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскі на ріці Паатсо-йокі.

Міжнародному праву відома подвійна цесія або обмін територіями. Так, у 1951 році СРСР і Польща на основі угоди обмінялися ділянками своїх територій у районах Люблинського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, тому що населення цих тери­торій історично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У 1999 році прийняте рішення про обмін те­риторіями між Одеською областю України і Молдавією

416

417

(район села Паланка), у результаті якого Молдавія одер­жує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділян­ку, що проходить територією України.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної приналежності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішнь­одержавного акту, так і відповідно до міжнародного до­говору. У залежності від цього його проведення може поручатися державному органу або міжнародній орган­ізації. Плебісцит уперше був проведений у період Вели­кої французької революції 1789-1894 років. За підсум­ками Першої світової війни, відповідно до рішень Па­ризької мирної конференції 1919-1920 років була про­ведена ціла серія плебісцитів. У 1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства і ста­ла незалежною державою. На підставі плебісциту, про­веденого в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією і Великобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої дер­жави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на підставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРН і НДР у єдину німецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов із складу Федерації Малайзії й утворив само­стійну державу — член ООН.

Слід зазначити, що реалізація принципу самовизна­чення народів можлива тільки в тісному взаємозв'язку з іншими основними принципами міжнародного права. Отже, при його реалізації не повинний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного сполучен­ня цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністро­в'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів придбання державної тери­торії належить продаж території. Так, наприклад, СІЛА в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських островів.

418

До правомірних способів територіальних змін сучас­на міжнародна доктрина відносить відторгнення час­тини території держави-агресора в якості санкції. Така міра застосовується до конкретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але й у якості превентивної міри, спрямованої на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у даний час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за Мирним Договором з Італією 1947 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користуван­ня територіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загаль­ного користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумі­лося право обмеженого користування чужою земел -ною ділянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжна-родників ставилися до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних серві­тутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продов­жує вживатися в закордонній літературі, для позначен­ня закріпленого договором або в деяких випадках зви­чаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої держави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту виступає саме територія, і обов'язки по ньому, що носять постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

419

Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй тери­торії дію влади іншої держави (наприклад, право прохо­ду або проїзду, право користування водоймищем іншою державою) і сервітути негативного характеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розумі­ють тимчасове використання одною державою частини території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права, і не пов'я­заних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

• він укладається на певний строк і є відплат-
  ним;

• він має суто цільовий характер використання
  арендованої території, і тому вона не може бути ви­
  користана в інших цілях, крім зазначених у дого­
  ворі (будівництво й експлуатація транспортних
  шляхів, створення вільних економічних зон, розмі­
  щення наукових об'єктів і т.д.);

• цілі, закріплені в договорі, не можуть супере­
  чити основним принципам міжнародного права;

• в міжнародному договорі про оренду застері­
  гається, що суверенітет над арендованою територією
  зберігається за державою-арендодавцем або таке по­
  ложення саме випливає зі змісту даного договору.
  Прикладом міжнародно-правової оренди території

може служити Договір між СРСР і Фінляндією про пе­редачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменсь-кого каналу й острова Малий Висоцький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав визначеною територією, на яку поширюється

420

їхній суверенітет. В даний час кондомініуми практич­но не зустрічаються, колись вони були єдиним компро­місним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кондомініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на основі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версальського мирного договору, який признав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування — відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Сваль-бард) від 9 лютого 1920 року, він, з одного боку, є суверен­ною частиною Королівства Норвегії, а, з іншого боку — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші пра­вомірні засоби придбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передача частини території однієї дер­жави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держа­ви, що сперечаються, мають у сукупності достатні пра­вові підстави на володіння територією, що оспорюється і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, що спирається на загаль­новизнані принципи, повністю заперечує усяку мож­ливість насильницької зміни території держав з пору­шенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-пе-

421

реможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Кувейту), заперечує давнину набува­ча. Не признаються правомірними і такі способи прид­бання території, як дебеляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок пе­реможцю, незаконне відторгнення території). Ніяка окупація не признається законною. У Заключному акті НБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць, утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об»єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбан­ня за допомогою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законним».

В даний час є загальновизнаним, що вищим і основ­ним принципом правомірного розмежування держав­ної території є вибір самого народу, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніальних і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної держав­ності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторг­нення).

4. Державні кордони

Територія однієї держави відокремлюється від те­риторії іншої держави за допомогою державних кор­донів.

У міжнародній доктрині є різні визначення держав­них кордонів. Одні автори визначають державні кордо­ни як лінію, що встановлює межі сухопутної або водної території держави, інші — як юридично обгрунтовану

422

умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр і повітряного простору, а треті — як фак­тичні або уявлювані лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах, що характеризуються поліоб'єктністю складу, можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі дер­жавної території, але і межі дії державної влади.

Є також і нормативні визначення державних кор­донів, що містяться в національному законодавстві дер­жав. Так, Закон України «Про державний кордон Ук­раїни» від 4 листопада 1991 року визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що прохо­дить по цій лінії, котрі визначають межі території Ук­раїни, — суші, вод, надр, повітряного простору.

Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розмежовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно-територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежуван­ня окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів федерації і т.п.

Головне завдання державних кордонів полягає у виз­наченні просторових меж територіального верховенства держави й в обмеженні приналежної їй території, котра складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави. Належним чином закріплені і визнані, державні кордони підтверджують право держави (титул) на дану територію. В основі існування сучасних кор­донів держав-членів світового співтовариства лежать принципи непорушності і недоторканності державних кордонів, недоторканності та цілісності державної тери­торії, особлива стабільність договорів про кордони.

Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії пов'язані зі зміною кор­донів. Проте воно не виключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між суміжними державами, тобто шляхом укладання міжнародних угод, і відпові­дно до принципів міжнародного права. Водночас вони

можуть бути встановлені в результаті видання внутрі­шньодержавного акту. Так, стаття 2 Закону України «Про державний кордон України», що регулює порядок визначення державного кордону, встановлює, що «дер­жавний кордон України визначається рішеннями Вер­ховної Ради України, а також міжнародними договора­ми України».

Міжнародному праву відомий феномен невизначе-них кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (наприклад, у да­ний час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афгані­станом), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору.

Існують сухопутні, водні і повітряні кордони дер­жави, що розрізняються в залежності від місця проход­ження.

За способами встановлення розрізняють кордони:

а) астрономічні — вони проводяться по меридіа­
нах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить
по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю);

б) орографічні — що проходять по місцевості з ра­
хунком її рельєфу (такі кодони є між переважною
більшістю суміжних держав);

в) геометричні — вони прокладаються шляхом
нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів
існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгип­
том і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять
також між Аляскою (США) і Канадою та ін.).
Сухопутні кордони встановлюються на основі До­
говорів між суміжними державами і, відповідно до цих
договорів, позначаються на місцевості. Водні кордони
поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм
і морські. Кордони на ріках установлюються за зго­
дою між прибережними державами: на судноплавних
ріках — по середині головного фарватеру або по таль­
вегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних - по
середині головного рукава ріки. На озерах і інших во-

доймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопут­ного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її те­риторіального моря або лінія розмежування територі­альних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного пра­ва. Повітряними кордонами державної території є бо­кові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державно­го кордону. Висотні межі державного кордону обмежу­ються 110-115 км.

У відповідності зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється:

1. на суші — по характерних точках і лініях рель­
   єфу або ясно видимих орієнтирах;

2. на морі — по зовнішній межі територіального
   моря України;

3. на судноплавних ріках — по середині голов­
   ного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплав­
   них ріках (ручаях) — по їхній середині або по сере­
   дині головного рукава ріки; на озерах і інших во­
   доймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи дер­
   жавного кордону України до берегів озера або іншого
   водоймища. Державний кордон України, що прохо­
   дить по річці (ручаю), озеру або іншій водоймі, не
   переміщується як при зміні обрису їхніх берегів
   або рівня води, так і при відхиленні русла ріки (ру-
   чая) у той або інший бік;

4. на водоймищах гідровузлів, та інших штучних
   водоймах — відповідно до лінії державного кордону
   України, що проходила на місцевості до їхнього за­
   повнення;

5. на залізничних і автодорожніх мостах, греблях
   і інших спорудах, що проходять через прикордонні

424

425

ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струм­ків), — по середині цих споруд або по їхній техно­логічній осі, незалежно від проходження державно­го кордону України по воді.

У процесі встановлення кордону звичайно розрізня­ють два послідовних етапи:

— делімітація — це визначення в договірному по­рядку загального напрямку проходження лінії держав­ного кордону з позначенням її на картах, схемах і пла­нах. При делімітації складається докладний опис про­ходження лінії кордону, що виключє двояке тлумачен­ня, із нанесенням ЇЇ на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природ­ними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делі-мітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками догові­рних сторін. У України проведена делімітація держав­них кордонів із усіма суміжними державами (у 1997 році підписаний договір про делімітацію кордонів із Білорусією, у 1999 році — із Молдавією), за винятком Російської Федерації. Переговори про це між двома державами знаходяться в початковій стадії; демарка­ція — це проведення лінії державного кордону на місце­вості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створними зна­ками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації знаходяться під контролем представників суміжних держав і здійснюються прикордонними військами. Відповідно до статті 4 Закону України від 4 листопада 1991 року «дер­жавний кордон України на місцевості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок установлення яких визначаються законодав­ством України і міжнародними договорами України». При демаркації складається протокол — докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотографіями й описом кожного прикордонного знака та його відмітних характеристик (розміри, колір, харак­теристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони

не позначаються. В даний час йде процес демаркації українсько-білоруського й українсько-молдавського кордону.

При позначенні лінії кордону на місцевості можливі невеличкі відхилення від делімітаційного опису (особ­ливо поблизу населених пунктів), виникаючі розбіж­ності вирішуються змішаними комісіями, а в особли­вих випадках — на дипломатичних переговорах.

Слід мати на увазі, що всі документи з делімітації і демаркації є складовими частинами договорів про те­риторіальне розмежування, поступку, обмін, продаж те­риторій і підлягають затвердженню вищими органами державної влади суміжних держав, що домовляються.

У разі виникнення необхідності уточнення територ­іальних кордонів суміжних держав проводиться реде­маркація. Редемаркація здійснюється шляхом пере­вірки раніше демаркованого кордону з відновленням, ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордонних знаків. Така редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках.

Особливої актуальності проблематика державного кордону набула в зв'язку з розпадом Союзу РСР і утво­ренням на його території ряду незалежних держав. Потрібно насамперед звернути увагу на достатньо умов­ний характер кордонів між колишніми союзними рес­публіками СРСР — нині незалежними державами. Вони були визначені по адміністративних кордонах між со­юзними республіками, при цьому не була проведена ні їхня делімітація, ні демаркація. З урахуванням цих об­ставин 26 травня 1995 року держави-члени СНД підпи­сали Договір про співробітництво й охорону кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Основним положенням, що міститься в цьому договорі, було рішен­ня іменувати кордонами лише ті, що є ділянками дер­жавних кордонів учасників Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Такими державними кордонами України є лише кордо-

426

427

ни з Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Для досягнення цілей договору сторони прийняли на себе взаємну відповідальність за забезпечення охорони своєї ділянки кордону з врахуванням інтересів безпеки сторін (стаття 3). Одночасно з договором було узгодже­не Положення про Раду командуючих прикордонними військами (воно не було підписано Україною, Молдавією й Азербайджаном), у функції якого входить узгодження зусиль з реалізації рішень Ради глав держав СНД, що стосуються прикордонних питань. У 1995 році Радою глав держав СНД була прийнята Концепція охорони зовнішніх кордонів, що закріпила розподіл кордонів на внутрішні і зовнішні. Відповідно до неї на внутрішніх кордонах держав СНД діє режим прозорості кордонів. При їхньому перетинанні громадянами таких держав не потрібно пред'явлення яких-небудь спеціальних доку­ментів, за винятком посвідчення особи. Слід зазначити, що подібний розподіл кордонів на внутрішні (прозорі) і зовнішні встановлено Договором про Європейський Союз, укладеним у 1992 році в Маастрихті. В даний час деякі з держав СНД, зокрема Російська Федерація, готуються до введення зміни порядку перетинання державного кордону для громадян СНД, — таке перетинання буде дозволено тільки при наявності іноземного паспорта. Якщо такі тенденції будуть набирати силу, то незаба­ром внутрішні кордони між державами СНД перетво­ряться в кордони зовнішні.

Для забезпечення недоторканності державних кор­донів і, відповідно, своєї території держава на кордоні увстановлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відповідно до розділу II Закону України «Про державний кордон України» режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних не­військових суден і військових кораблів у територіаль­ному морі і внутрішніх водах України, заходу інозем­них невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання

428

державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кор­доні України. Крім цього Закону, режим, державного кордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.

У відповідності зі статтею 22 Закону України від 4 листопада 1991 року, з метою встановлення на держав­ному кордоні належного порядку Кабінетом Міністрів України визначається прикордонна смуга, що встанов­люється безпосередньо вздовж державного кордону України, на його сухопутних ділянках або уздовж бе­регів прикордонних рік, озер та інших водоймищ з ура­хуванням особливостей місцевості й умов. У прикор­донну смугу не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Відповідно до нової редакції Закону України «Про державний кордон України» від 18 червня 1996 року в межах території району, міста, селища, сільради, що при­лягає до державного кордону України або до узбереж­жя моря, що охороняється прикордонними військами України, як правило, встановлюються контрольовані прикордонні райони. У контрольований прикордонний район включаються також територіальне море Украї­ни, внутрішні води України і частина вод прикордон­них рік, озер та інших водоймищ України і розташо­вані в цих водах острови.

У прикордонній смузі і контрольованому прикордон­ному районі в порядку, визначеному Кабінетом Мі­ністрів України, встановлюється прикордонний режим, що включає правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України й інших осіб, провадження робіт, обліку та утримання на при­станях, причалах і в пунктах базування самохідних і несамохідних суден, їхнього плавання і пересування у внутрішніх водах України. Прикордонний режим та­кож поширюється і на територію району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордон­ними військами України, де прикордонна смуга і кон­трольований прикордонний район не встановлені.

429

Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, здійснення робіт і пропуск в прикордонну смугу дають і здійснюють Прикордонні війська України разом з органами внутрішніх справ. У необхідних випадках Прикордонні війська України можуть уводити додат­кові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провад­ження робіт у прикордонній смузі (стаття 24 Закону).

Стаття 21 Закону України від 4 листопада 1991 року встановлює, що для вирішення питань, пов'язаних із підтримкою режиму державного кордону України, а також для врегулювання прикордонних інцидентів на визначеній ділянці державного кордону України з чис­ла офіцерів прикордонних військ України признача­ються прикордонні представники України (у деяких країнах вони іменуються прикордонними комісарами). Прикордонні представники України у своїй діяльності керуються законодавством України і міжнародними договорами України. Не врегульовані ними питання вирішуються в дипломатичному порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, паромне, повітряне й інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, установлю­ваних Кабінетом Міністрів України відповідно до зако­нодавства України та міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України — це спеціально виділена територія на залізничних і авто­мобільних станціях, у морських і річкових портах, аеро­портах (аеродромах) із комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, мит­ний та інші види контролю і пропуску через держав­ний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншо­го майна (стаття 9 Закону).

Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перетинають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю, у відповідних ви­падках здійснюється також санітарно-карантинний, ве­теринарний і фітосанітарний контроль, контроль за ви­возом із території України культурних цінностей та інший контроль. Пропуск осіб, що перетинають держав-

430

ний кордон України, здійснюється прикордонними військами України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відпо­відно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлений спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України.

Виліт українських та іноземних повітряних суден із території України, а також їхня посадка після зльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів, де є контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України та митні установи. Для морських (річкових) суден державний кордон відкривається і закривається в останньому порту відплиття або прибуття.

У відповідності зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України» порушниками державно­го кордону України є:

1. особи, які перетнули або намагаються перетну­
   ти державний кордон України будь-яким способом
   поза пунктами пропуску через державний кордон
   України або в пунктах пропуску через державний
   кордон України, але з порушенням правил його пе­
   ретинання;

2. особи, які проникли або намагаються проник­
   нути на українські або іноземні транспортні засоби
   закордонного проходження з метою незаконного виї­
   зду з території України;

3. іноземні невійськові судна і військові кораблі,
   що зайшли в територіальне море або внутрішні води
   України з порушенням встановлених правил заходу
   в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні
   транспортні засоби є порушниками державного кор­
   дону України й у тих випадках, коли вони перетина­
   ють державний кордон України в підводному поло­
   женні або знаходяться в цьому положенні під час
   плавання і перебування у водах України;

4) повітряні судна й інші літальні апарати, що
перетнули державний кордон України без відповід-

431

ного дозволу компетентних органів України або вчи­нили інші порушення правил перельоту через дер­жавний кордон України. Порушенням державного кордону України є також перетинання його будь-яки­ми іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням вста­новленого порядку.

5. Міжнародна (недержавна) територія

Міжнародна територія перебуває за межами юрис­дикції держав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема, за зовнішніми межами терито­ріального моря, знаходяться великі простори морів і океанів, включаючи товщу морів і океанів, їхні надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не знаходиться під суверенітетом якоїсь держави.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжна­родній доктрині як територія загального користуван­ня або загальна спадщина людства.

На практиці юридичний статус таких просторів виз­начається винятково нормами міжнародного права — звичайноправовими і конвенційними (договірними), а іноді також додатково угодами між суміжними держа­вами. Наприклад, правовий статус: відкритого моря закріплений у Конвенції про відкрите море 1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року; міжнародного району морського дна — у Конвенції ООН з морського права 1982 року; Антарктики — у Договорі про Антарктику 1959 року; повітряного про­стору — у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року; міжнародних проток і каналів — у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року та ін.; кос-

432

мічного простору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) — у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, вклю­чаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; міжна­родних рік — у Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 року та ін.; багатонаціональних рік — в Угоді між Аргентиною й Уругваєм щодо вод ріки Уруг­вай 1946 року, в Угоді між ОАР і Суданом про викори­стання вод ріки Ніл 1959 р. та ін.

Враховуючи, що багато хто з названих об'єктів є об'єк­тами регулювання відповідно міжнародному морсько­му, повітряному і космічному праву, вони будуть розг­лянуті в наступних розділах.

6. Міжнародні і багатонаціональні ріки

Всі ріки за їх географічним і правовим положен­ням діляться на:

а) національні — які протікають по території
однієї держави і знаходяться під її суверенітетом,
режими яких установлюються винятково цією дер­
жавою на основі внутрішнього законодавства;

б) міжнародні — які протікають територією двох
і більше держав чи розділяють такі території, при
цьому кожна прибережна держава здійснює суверен­
ітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що про­
тікає по її території. У зв'язку з цим виникає не­
обхідність міжнародно-правового регулювання цілого
комплексу питань, пов'язаних із її використанням,
тому що права і законні інтереси прибережних дер­
жав міжнародної ріки знаходяться у взаємозв'язку
і взаємозалежності. Тому правовий режим таких
міжнародних рік установлюється заінтересованими
державами на основі міжнародного акту.

У свою чергу, міжнародні ріки діляться на:

а) багатонаціональні ріки — це ріки, у викорис­танні яких зацікавлені винятково прибережні дер­жави. Такі ріки не використовуються або викорис-

433

товуються дуже обмежено для міжнародного судноп­лавства, не завжди мають сполучення з морем, проте ■ відіграють певну роль в економіці прибережних дер­жав, їхній режим регулюється винятково прибереж­ними державами, наприклад угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер;

б) міжнародні ріки — це ріки, що мають безпосе­редньо вихід до моря і які використовуються міжна­родним співтовариством для інтенсивного річково­го судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата в Аме­риці та ін.).

Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом кри­теріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжна­родних:

1. політичному — вони повинні перетинати тери­
   торії двох і більше держав;

2. географічному — повинні мати вихід у море;

3. функціональному — мати можливість здійснен­
   ня регулярного судноплавства.

Слід зазначити особливу значимість третього крите­рію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпе­чення свободи судноплавства по ним. Вони, як правило, відкриті для торгового судноплавства як прибережних, так і неприбережних держав і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (на­приклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покла­даються адміністративні обов'язки по управлінню та­кими ріками як у відношенні судноплавства, так і у відношенні їхнього господарського використання. У цих цілях прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Ду­найська комісія, що складається з представників при­бережних держав).

Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнародні ріки тільки з погляду використання їх у

434

судноплавних цілях у даний час утратив свою акту­альність. У даний час функціональний критерій міжна­родних рік набув варіабельного тлумачення: вони мо­жуть використовуватися не тільки для судноплавства, але і для промислового та сільськогосподарського ви­робництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем при­бережні держави не повинні заподіювати шкоди навігації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі і тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, вказувалося в Барселонській конвенції 1921 року, відпо­відно до положень якої: «Кожна прибережна держава зобов»язана утримуватися від усяких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також прийняти найшвидші заходи до усу­нення всяких перешкод і випадкових небезпек для пла­вання». Загальні правила щодо будівництва гідротехні­чних споруд на судноплавних ріках містяться й у Же­невській конвенції 1923 року. Відповідно до неї всі ро­боти, що можуть призвести до фізичної зміни місцевості на території іншої держави або можуть принести їй сут­тєву шкоду, повинні проводитися на підставі угод заін­тересованих країн. При будівництві іригаційних споруд пріоритетного значення набуває питання про кількісний розподіл вод між суміжними державами. Це ж стосується і забруднень, — будь-які роботи на річці повинні прова­дитися таким чином, щоб запобігти забрудненню ріки в будь-якому місці за течією.

і Тому, виходячи з поділу природного комплексу міжнародної ріки на відповідні ділянки, що знаходять­ся під суверенітетом певних держав, зростає об'єктивна необхідність різнобічного співробітництва заінтересо­ваних держав з використання таких рік із метою гар­монізації індивідуальних і загальних інтересів.

Як відзначалося раніше, із цією метою міжнародна практика виробила єдиний підхід, що полягає в розробці і підписанні угод, котрі регулюють порядок викорис-

435

тання конкретної міжнародної ріки, озера або їхніх басейнів. До таких угод належать Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 року; Акт, що стосується судноплавства й економічного співробітництва між дер­жавами басейну ріки Нігер 1963 року; Угода про Міжна­родну комісію з охорони ріки Рейн від забруднення 1963 року; Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року; Договір про співробітництво в Амазонії 1978 року та ін. Слід відзначити, що процес практичного і міжнарод­но-правового становлення міжнародних рік ще не за­вершений. Наприклад, після розпаду Союзу РСР ріка Дніпро стала міжнародною, і тому, звичайно, виникла необхідність розробки відповідної угоди з використан­ня цієї ріки прибережними державами — Україною, Білоруссю і Росією.

Угоди, що регламентують порядок використання міжнародних рік, мають відношення тільки до конк­ретних рік і не мають універсального значення. Яко­гось кодифікуючого акту «міжнародного річкового пра­ва» поки не існує. Правда, певні кодифікаційні роботи в цьому напрямку ведуться. Так, у 1992 році під егідою Європейської економічної комісії була укладена Кон­венція з охорони і використання трансграничних водо-потоків і міжнародних озер. У 1966 році були прий­няті Гельсінські правила використання вод міжнарод­них рік. І хоча ці правила носять рекомендаційний характер, у деяких їхніх положеннях знайшли закріп­лення міжнародні порядки, що склалися в результаті тривалої практики з використання міжнародних рік. Велика робота з узагальнення великої договірної й ар­бітражної практики була проведена Комісією міжна­родного права ООН, що у даний час приступила до за­вершення підготовки проекту статей, котрі стосуються несудохідних видів використання міжнародних водо-потоків.

436

7. Правовий режим Дунаю

Виходячи з того, що Україна є придунайською дер­жавою, особливий інтерес представляє розгляд міжна­родно-правового режиму однієї з найбільших міжна­родних рік Європи — Дунаю.

Слід зазначити, що міжнародне регулювання судноп­лавства на Дунаї має свою історію. Вперше свобода суд­ноплавства по Дунаю була проголошена Паризьким мирним договором 1856 року, який визначив, що вона не повинна піддаватися іншим обмеженням, крім ус­тановлюваних поліцейськими і карантинними прави­лами, та іншим зборам, крім точно передбачених у до­датках до договору. З метою регулювання судноплав­ства по Дунаю нижче Ізачі був заснований спеціальний орган — Європейська дунайська комісія, у яку ввійшли представники Австрії, Великобританії, Пруссії, Росії, Сардинії, Туреччини і Франції. Як свідчить сам склад комісії, у той час основну роль у визначенні правового режиму ріки і порядку судноплавства по ній грали не-придунайські держави.

Надалі неприбережними державами починалися спроби підсилити свій вплив на регулювання судноп­лавства по Дунаю. Відповідно до положень мирних до­говорів 1919 і 1920 років із Німеччиною, Австрією, Бол­гарією й Угорщиною і на підставі розробленої для їх розвитку Конвенції про режим Дунаю 1921 року керу­вання Дунаєм у його нижній течії (між Чорним мо­рем і Браїловом) здійснювалося Європейською дунай­ською комісією в складі представників Великобританії, Італії, Румунії і Франції, а керування судноплавством по Дунаю від Браїлова до Ульма доручалося Міжна­родній дунайській комісії, до складу якої входили пред­ставники Австрії, Баварії, Болгарії, Великобританії, Угор­щини, Вюртемберга, Італії, Румунії, Франції та Югославії.

Суттєвий вплив на сучасну міжнародну регламента­цію судноплавства по Дунаю зробили правові наслідки Другої світової війни. Мирні договори з придунайськи-ми державами — колишніми сателітами Німеччини —

437

Болгарією, Угорщиною і Румунією, містили в собі поло­ження про те, що «навігація по річці Дунай повинна бути вільною і відкритою для громадян, торгових суден і товарів усіх держав на основі рівності у відношенні торгових і навігаційних зборів і умов торгового судноп­лавства» . На цій основі в 1948 році в Белграді була підпи­сана Болгарією, Угорщиною, Румунією, СРСР, УРСР, Че-хословаччиною і Югославією Конвенція про режим суд­ноплавства по Дунаю. У I960 році до неї приєдналася Австрія. В даний час учасниками Конвенції є всі приду-найські держави, крім ФРН.

Конвенція 1948 року регулює судноплавство по Ду­наю від міста Ульма (ФРН, у місці впадання в Дунай ріки Іллер) до Чорного моря через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулінський канал (Румунія). Стаття 1 даної Конвенції встановила, що Дунай відкри­тий для вільного торгового судноплавства всіх країн світу на основі рівності у відношенні торгових і навіга­ційних зборів і умов судноплавства. Свобода судноп­лавства не поширюється на військові кораблі.

Плавання по Дунаю військових кораблів придунайсь-ких країн за межами країни, прапор якої несе кора­бель, може здійснюватися тільки за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами (стаття ЗО). Судноплавство по річці військових кораблів не-придунайських держав заборонено.

Конвенція зобов'язує придунайські держави утриму­вати свої ділянки Дунаю в судноплавному стані та не створювати перешкод для його здійснення іншими дер­жавами (стаття 3).

Для дотримання умов плавання по Дунаю, відповід­но до Конвенції 1948 року, була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники держав-учасниць. У якості спостерігачів на сесіях Дунайської комісії присутні представники ФРН (має з 1957 року статус спостерігача), Європейської економічної комісії ООН, Одерської комісії. В даний час Дунайська комісія розташовується в Будапешті (Угорщина).

У компетенцію Дунайської комісії, що є юридичною особою з усіма повноваженнями, котрі випливають із

438

цього, входить контроль за дотриманням постанов Кон­венції і різні питання забезпечення судноплавства по Дунаю (упорядкування планів і кошторисів витрат ос­новних робіт із судноплавства, а також надання реко­мендацій і консультацій придунайським державам щодо цих робіт). Комісія встановлює єдину систему на­вігаційної колійної обстановки на судноплавній час­тині Дунаю (видання довідників, лоцій, навігаційних карт і атласів для потреб судноплавства і т.д.), прово­дить уніфікацію правил річкового нагляду, координа­цію гідрометеорологічної служби. Рішення з конкрет­ного питання комісія приймає більшістю голосів при обов'язковій згоді держави, котрої це рішення безпосе­редньо стосується.

На основі положень Конвенції 1948 року була зас­нована спеціальна річкова адміністрація, що здійснює регулювання судноплавства і проведення гідротехніч­них робіт у низов'ях Дунаю. Створені і діють інші спец­іальні органи. У 1985 році була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав із питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпе­чення раціонального використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.

Слід зазначити, що в зв'язку з розпадом СРСР, СФРЮ і ЧРСР все більше актуалізується питання про пере­гляд Конвенції 1948 року і можливі зміни членства в Дунайській комісії.

8. Правовий режим Арктики й Антарктики

Арктика — частина земної кулі, обмежена Пів­нічним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північ­ний Льодовитий океан.

Арктика національно привласнена, її територія под­ілена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних сек-

439

торів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що во­лодіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.

Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні дія­ти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії. Постановою Президії ЦБК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбе­режжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в ме­жах між меридіанами 32°04"35" східної довготи і 168°49"30" західної довготи, крім земель і острова арх­іпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжна­родним договором від 9 лютого 1920 року.

Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку от­римати на це дозвіл канадської влади.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морсь­кого права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибе­режні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із за­побігання, скорочення і збереження під контролем заб­руднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.

440

У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних ко­раблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Припо­лярні держави встановлюють дозвільний порядок ве­дення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює ста­тус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відпов­ідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітари­зованою і нейтралізованною територією, що знаходить­ся під суверенітетом Норвегії. Договором також пе­редбачається вільний доступ на острови і води архіпе­лагу громадян усіх держав-учасниць договору для про­ведення господарської, наукової або іншої діяльності.

Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними держа­вами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Ка­нада) декларації, була створена нова регіональна міжна­родна організація — Арктична Рада.

Відповідно до статутних документів її цілями є:

— здійснення співробітництва, координації і взає­
модії арктичних держав при активній участі корін­
них народів Півночі й інших жителів Арктики із
загальноарктичних питань;

• контроль і координація виконання екологіч­
  них програм;

• розробка, координація і контроль за виконан­
  ням програм стійкого розвитку;

— поширення інформації, заохочення інтересу й
освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою.
Неарктичні держави можуть брати участь у діяль­
ності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна,
що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і
наукова держава, повинна використовувати потенційні
можливості цієї організації з метою створення нового

441

правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.

Антарктика — це материк Антарктида, розташова­ний навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60° південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря.

Антарктика була відкрита в ході експедиції російсь­ких судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашинг­тонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма дер­жавами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкри­тий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запро­шена приєднатися до Договору за згодою всіх договір­них сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснюва­ти викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персо­налу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна ви­користовуватися міжнародним співтовариством у мир­них цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Відповідно до положень Договору 1959 року всі те­риторіальні претензії держав в Антарктиці «заморо­жувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра кон­тиненту містять великі мінеральні багатства. На пре­тензіях особливо наполягають Великобританія, Фран-

442

ція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зелан­дія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знай­дений досить оригінальний: держави-учасниці Дого­вору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарк­тики — Протокол про охорону навколишнього середо­вища, що став практично складовою частиною Догово­ру про Антарктику. Ним фактично заморожується (за­бороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геолого­розвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, тер­міном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дос­лідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фа­радей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією.

Література:

1. Бабурин С.Н. Территория государства. Правовые
   и геополитические проблемы. — М., 1997.

2. Барсегов Ю.Г. Территория в международном пра­
   ве. — М., 1958.

3. Голицын В.В. Антарктика: тенденции развития
   режима. — М., 1989.

4. Гуреев С.А., Тарасова И.М. Международное реч­
   ное право. — М., 1993.

5. Клименко Б.М. Государственная территория. —
   М., 1974.

6. Клименко Б.М. Мирное решение территориаль­
   ных споров. — М., 1982.

7. Тимченко Л.Д. Шпицберген: история и современ­
   ность. Международно-правовой аспект. — Харьков, 1992.

443

Розділ 13

ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

1. Право зовнішніх зносин

Є загальновідомим, що міжнародне право регулює вза­ємовідносини між своїми суб'єктами — державами, між­народними організаціями й іншими міжнародними ін­ституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Про­те для цього їм необхідно бути належним чином пред­ставленими управомоченими на це органами або особа­ми, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держа­ви, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зноси­нах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх еко­номічних, політичних та інших потреб та інтересів.

Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхні поняття і характеристику.

Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у ши­рокому і вузькому значеннях. У широкому значенні під ними розуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної приналежності, що діють на те­риторії держави: її органів і посадових осіб, усіх її фі-

зичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій ін­дивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної дер­жави, взята в сукупності всіх держав, в основному фор­мує в широкому розумінні систему міжнародних відно­син. Зовнішні зносини у вузькому значенні можна ви­значити як ту частину загальної системи міжнародних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особ­ливих державних органів зв'язку і відносини між дер­жавами й іншими суб'єктами міжнародного права, із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому значенні є здійснення зовнішніх функцій держави — сукупності основних напрямків її діяльності, що здійс­нюються за її межами.

Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і посадові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладають­ся з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюються. У число таких договорів входять, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.

Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки представництво держав, стосовно до їхніх закор­донних органів зовнішніх зносин. Предметом його ре­гулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське пра­во. Державами укладена також значна кількість дво­сторонніх договорів, що стосуються юридичного стату­су і режиму їхніх закордонних органів зовнішніх зно­син. Крім того, варто вказати і на звичайні норми загаль­ного міжнародного права, норми універсальних і лока­льних міжнародних договорів, що також регулюють ши­роке коло питань представництва держав у міжнарод-

444

445

ному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.

Право зовнішніх зносин являє собою галузь загально­го міжнародного права, що складається із системи юри­дичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офі­ційних органів, що виступають у міжнародному спілку­ванні, і регламентуючих їхній стан і діяльність зі здійс­нення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфе­ри дії органів зовнішніх зносин:

1. дипломатичну — на рівні традиційних каналів
   (міністерство закордонних справ — посольства і мі­
   сії за кордоном);

2. консульську сферу;

3. дипломатичну діяльність на рівні спеціальних
   місій;

4. здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності
   з представництва держав у їхніх відносинах із між­
   народними організаціями.

Слід зазначити, що в даний час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо добре розробленою й упоряд­кованою в правовому відношенні. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і кропіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнарод­ного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набра­ла сили з 1964 року), Віденська конвенція про консуль­ські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала сили з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 груд­ня 1969 року (набрала сили з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що ко­ристуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 року (набра­ли сили з 1977 року) і Віденська конвенція про пред­ставництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня

1975 року (в силу ще не вступила). Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів мож­на визначити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: диплома­тичного права; консульського права; права спеціаль­них місій; так званого дипломатичного права міжнарод­них організацій.

Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти само­стійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіцій­них відносин з іншими державами й іншими суб'єкта­ми міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тіль­ки про можливість діяти відповідно до власного волеви­явлення, але і про захист такої можливості за допомо­гою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи од­ним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу, складається з ряду елемен­тів. До них насамперед належить так зване право посоль­ства, що є серцевинною частиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжна­родне спілкування). Розрізняють активне право посоль­ства — право держави спрямовувати своїх дипломати­чних і консульських представників у закордонні дер­жави і пасивне право посольства — право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогоднішній день Україну в якості суверенної держа­ви визнали більше 150 держав. Зі 138 із них установле­ні дипломатичні відносини. У більш ніж 70 державах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкри­ли свої посольства в Україні, посли 41 країни світу вико­нують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісниц-

446

447

твом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі відкрито більше 15 консульських установ закордонних держав. Іншими елементами права держави на участь у між­народному спілкуванні виступають: членство держав у міжнародних організаціях; участь держав у роботі міжнародних конференцій; входження держав у між­народні органи ad hoc. При розширювальному тлума­ченні права держав на участь у міжнародному спілку­ванні сюди ж можна віднести: право на участь у ство­ренні норм міжнародного права; право на участь у за­гальних міжнародних договорах; право на виклад офі­ційної позиції кожної держави з тих або інших пи­тань, що торкаються її законних прав та інтересів в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних за­явах, нотах та інших актах дипломатії. Всі ці права фактично виступають у якості елементів міжнародної правосуб'єктності держави.

2. Органи зовнішніх зносин держави

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими держа­вами й іншими суб'єктами міжнародного права держа­ви створюють систему органів зовнішніх зносин.

Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція орга­ну зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, між­народними організаціями й іншими суб'єктами міжна­родного права.

Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити ін­шим державам та іншим суб'єктам міжнародного

448

права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реаліза­ція визначеної сфери зовнішніх зносин держави. Органи зовнішніх зносин поділяться на:

• внутрішньодержавні органи, що постійно знахо­
  дяться на території даної держави;

• закордонні органи зовнішніх зносин, що перебува­
  ють за межами даної держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів: 1) загальної ком­петенції і 2) спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представля­ють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, пар­ламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закор­донних справ), глава відомства зовнішніх зносин).

До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства за­кордонних справ) і центральні відомства, тому що у від­повідності зі своєю профільною компетенцією вони здій­снюють визначені зовнішні функції, для чого в них ство­рюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загаль­ної компетенції визначають основи зовнішньої політи­ки держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрово­го складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закріплюється в конституції, профільних за­конах, положеннях про міністерства і відомства, розроб-лювальних урядом і підтверджуваних ним же або главою держави. Формування внутрішньої і зовніш­ньої політики об'єктивно пов'язане із формою держа­ви. Воно повинно проходити не тільки з урахуванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об'єктивних процесів міжнародного розвитку.

449

В Україні був розроблений і прийнятий парламен­том — Верховною Радою України — документ, що ви­значає зовнішньополітичйу стратегію держави на три­валу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому доку­менті закріплена система пріоритетів зовнішньої полі­тики України. Ці пріоритети виявляються у виді задач із указівкою тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні цілі, поставлені в цьому документі і пов'я­зані з першочерговими задачами входження незалеж­ної України у світове співтовариство і його інституції, налагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміжними і географічно близьки­ми державами, із державами — членами СНД, РЄ, ЄС, НАТО і т.п., реалізовані. Тому в даний час Президен­том України дане завдання Міністерству закордонних справ доробити комплекс пропозицій із внесення в ньо­го відповідних коректив.

У структуру внутрішньодержавних органів зовніш­ніх зносин України входить:

• парламент — Верховна Рада України;

• глава держави — Президент України;

• уряд — Кабінет Міністрів України;

• відомство іноземних справ — Міністерство закор­
  донних справ України;

— міністерства та відомства України.
Відповідно до положень Конституції України Вер­
ховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зов­
нішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні
послання Президента України про внутрішнє і зовніш­
нє становище України; оголошує по представленню Пре­
зидента України стан війни і укладання миру; схвалює
рішення Президента України про використання Зброй­
них Сил України й інших військових формувань у ви­
падку збройної агресії проти України; здійснює конт­
роль за діяльністю Кабінету Міністрів України; під­
тверджує рішення про надання Україною позик і еконо­
мічної допомоги іноземним державам і міжнародним
організаціям, а також про одержання Україною від іно-

450

земних держав, банків і міжнародних фінансових орга­нізацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює парламентський контроль у межах Конституції України; дає у встановлений законом тер­мін згоду на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України. Верховна Рада України здійснює інші повноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ве­дення (стаття 85 Конституції України).

Президент України: є гарантом державного суве­ренітету, територіальної цілісності України, дотриман­ня Конституції України (стаття 102 Конституції Укра­їни); він забезпечує державну незалежність, національ­ну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює керівництво зовніш­ньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішен­ня про визнання іноземних держав; призначає і звіль­няє глав дипломатичних представництв України в ін­ших державах і при міжнародних організаціях; при­ймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представ­ників іноземних держав; надає вищі дипломатичні ра -ги; очолює Раду національної безпеки й оборони; вно­сить у Верховну Раду України представлення про ого­лошення стану війни і приймає рішення про викорис­тання Збройних Сил України у випадку збройної агре­сії проти неї; приймає рішення про прийняття в грома­дянство і припинення громадянства України; про на­дання притулку в Україні. Президент України здійс­нює інші повноваження, визначені Конституцією Укра­їни (стаття 106 Конституції України).

Кабінет Міністрів України відповідно до Конститу­ції України: забезпечує державний суверенітет і еконо­мічну самостійність України; здійснює внутрішню і зов­нішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із

451

забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здій­снює заходи із забезпечення обороноздатності і національ­ної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші функції, визначе­ні Конституцією і законами України, актами Президен­та України (стаття 116 Конституції України).

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяль­ності держави й організація її дипломатичної діяльно­сті покладена на Міністерство закордонних справ України (МЗС України). МЗС України діє на основі Положення про Міністерство закордонних справ Укра­їни, затвердженого Кабінетом Міністрів України 18 лютого 1993 року. МЗС забезпечує в межах своїх пов­новажень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовні­шньополітичних зв'язків України. У межах своїх пов­новажень МЗС організує виконання актів законодавст­ва України і здійснює контроль за їхньою реалізацією. У своїй діяльності МЗС України керується Конституці­єю України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Кабінету Міністрів України.

Головними завданнями МЗС України є:

• участь у реалізації державного суверенітету Укра­
  їни в сфері зовнішньої політики, сприяння підвищен­
  ню міжнародного авторитету держави;

• забезпечення в межах своїх повноважень прове­
  дення єдиного зовнішньополітичного курсу України з
  метою всебічного розвитку політичних, економічних, гу­
  манітарних, наукових та інших зв'язків із закордонни­
  ми державами;

• розроблення й участь у здійсненні концепції роз­
  витку зовнішньополітичної діяльності держави;

• захист прав і інтересів України, її фізичних і юри­
  дичних осіб за кордоном;

• аналіз зовнішньополітичної діяльності України,
  розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих

452

на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, у першу чергу, надання організаційно-методичної й інформаційної допомоги учасникам зов­нішньополітичних відносин;

— організація, координація і фінансування роботи
представництв України за кордоном, а також сприяння
діяльності представництв іноземних держав на терито­
рії України та ін.

Відповідно до цих завдань МЗС України:

• розробляє пріоритетні напрямки співробітництва
  з іншими державами;

• забезпечує участь України в підготовці міжнарод­
  них договорів з іншими державами і міжнародними ор­
  ганізаціями;

• подає в Кабінет Міністрів України пропозиції про
  підписання, ратифікацію, прийняття, схвалення міжна­
  родних договорів або приєднання до них;

• вносить у Кабінет Міністрів України пропозиції
  про створення, реорганізацію і ліквідацію за кордоном
  посольств, консульських установ, постійних представ­
  ництв України при міжнародних організаціях і пред­
  ставництв Міністерства закордонних справ в Україні,
  направляє на роботу;

• веде облік іноземних представництв, їхнього пер­
  соналу на території України, підтримує з ними контак­
  ти з метою активізації і розширення міжнародного спів­
  робітництва з країнами, які вони представляють;

• забезпечує візову політику України, видачу дип­
  ломатичних і службових паспортів;

• забезпечує проведення в системі МЗС України єди­
  ної кадрової політики і функціонування структур, по­
  в'язаних із підготовкою, перепідготовкою і підвищен­
  ням кваліфікації кадрів для представництв України
  за кордоном;

• організує здійснення заходів щодо питань евакуа­
  ції майна і персоналу дипломатичних представництв
  України з держав, що знаходяться з нею у стані війни;

— розробляє і підтверджує кошториси прибутків і
витрат іноземних установ України.

453

Міністерства і відомства України є органами зов­нішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне міністерст­во або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Міністрів України, або їх підтверджує Пре­зидент України. В основі організації системи зовніш­ніх зносин міністерств і відомств України лежить фун­кціональний підхід — об'єктивна необхідність здійс­нення міжнародних контактів з аналогічними мініс­терствами і відомствами закордонних держав, із метою більш ефективного вирішення питань, що входять у профільну компетенцію цих органів, за допомогою об­міну або сприйняття закордонного досвіду або з метою об'єднання зусиль для колективного вирішення вини­каючих проблем. Це насамперед належить до мініс­терств і відомств зовнішньої торгівлі, внутрішніх справ, зв'язку, охорони здоров'я, охорони навколишнього се­редовища і т.д.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

• постійні органи (дипломатичні представництва:
  посольства і місії, консульські представництва, торгові
  представництва, постійні представництва держав при
  міжнародних організаціях);

• тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що
  направляються в інші держави для участі в церемоніаль­
  них заходах, ведення переговорів і вирішення інших
  питань, делегації, що направляються для участі в між­
  народних конференціях).

3. Поняття дипломатичного і консульського права та їхні джерела

Дипломатичне і консульське право — це галузь між­народного публічного права, що складається з принци­пів і норм, що регламентують і регулюють офіційні від­носини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів

зовнішніх зносин. Початок становлення цієї галузі по­в'язаний з розвитком людської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародно­му публічному праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі представ­ники в ході переговорів почали вирішувати долю поло­нених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Зі створенням держав стали складатися звичаї, що знаходили вираження й у договорах, що регулювали офіційні відносини між державами. Ці звичаї визнача­ли режим і діяльність посла як тимчасового представ­ника суверена. Вже в Древній Індії в першому тисячо­річчі до нашої ери Закони Ману говорили про те, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність — війна залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які відбувають­ся мир або війна. «Піднімаючий руку на посла йде до загибелі і знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол знаходиться під заступ­ництвом божества.

Значні міжнародні зв'язки в Древній Греції призве­ли до виникнення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плесбейс), що упов­новажувалися відати зовнішніми зносинами і забезпе­чувалися відповідними грамотами (дипломами) — здво­єними дощечками з відповідними написами, що давали право виконання офіційних представницьких функцій за кордоном. З Древньою Грецією пов'язане і станов­лення інституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії. Проксенами були гро­мадяни старогрецьких міст-полісів, що представляли і захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом про-

454

455

ксенії почався процес формування початкових звичай­них норм консульського права.

Суттєвий внесок у становлення дипломатичного і кон­сульського права внесла цивілізація Древнього Рима. Тут було вироблене поняття святості посольства і дого­ворів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія — феціа-ли. У республіканському Римі посольства в закордонні країни призначалися спеціальною постановою Сенату. У їхній склад входили, як правило, декілька послів, один із яких був главою (princeps legationis). Вже тоді в ди­пломатичній практиці Рима різнилися: посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) і вісники (nuntii). По­сли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки відмінності (особливого виду золотий перстень, що грав роль вірчих грамот і давав право на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особли­вий апарат, що займався зовнішніми зносинами і підлег­лий імператору. Посли призначалися вже імператором.

У Древньому Римі виник консульський інститут па­тронату, представники якого — патрони — захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрона.

У рабовласницький період став формуватися інсти­тут привілеїв та імунітетів послів, головним елемен­том якого виступала особиста недоторканність.

У феодальну епоху дипломатичні відносини існува­ли в основному між державами визначеного регіону — у Європі, на Ближньому і Далекому Сході, в Африці і т.д. Хоча окремі зв'язки встановлювалися і між дуже віддаленими одна від одної державами. Активну роль у становленні дипломатичних і консульських відносин у той період відігравала католицька церква. У зв'язку з розвитком торгових відносин в епоху Відродження особливе значення одержують консульські відносини. У XVI-XVIII сторіччях у період переходу до капіталіс­тичного засобу виробництва виникає інститут постійно­го посольства й укладаються норми посольського пра­ва, затверджується принцип повного вилучення дипло-

456

матичного представника з карної, цивільної й адмініст­ративної юрисдикції держави перебування.

Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне і кон­сульське право складалося перевалено зі звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року на Конгресі у Відні був при­йнятий перший багатосторонній договір із дипломатич­ного права — Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Дещо пізніше, 21 листо­пада 1818 року, на Аахенському конгресі, відповідним протоколом, у нього були внесені зміни, що, проте, у ди­пломатичній практиці не прижились, у той час як осно­вні положення Віденського протоколу 1815 року зго­дом стали загальновизнаними нормами дипломатич­ного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного і консульського права одержали подальший розвиток і були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року і Віденської конвенції про консуль­ські зносини 1963 року.

Під дипломатичним правом слід розуміти сукуп­ність встановлюваних у результаті угоди і забезпечува­них суб'єктами міжнародного права принципів і норм, що виражають волю суб'єктів міжнародного права, які беруть участь у міжнародному спілкуванні, і регулю­ють діяльність цих суб'єктів із метою підтримки і зміц­нення миру і мирного співіснування.

Встановлення між державами дипломатичних відно­син є свідченням установлення їх відносин у політичній галузі. На відміну від дипломатичних відносин, консуль­ські відносини мають дуже вузьку сферу дії. У неї вхо­дить насамперед офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб'єкта міжнародного права з охорони і захисту економічних, соціальних та інших інтересів самої дер­жави, її громадян і юридичних осіб.

Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, економічних, тор­гових, консульських), у регламентах і постановах між-

457

народних конференцій і організацій, що регулюють ди­пломатичні, консульські й інші відносини дипломатич­ного характеру.

Особливістю системи джерел дипломатичного і кон­сульського права є те, що в неї, поряд із такими джере­лами, як міжнародний порядок і міжнародний договір, входять і акти національного законодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю в якості одного з джерел дипломатичного пра­ва випливає, зокрема, із преамбули Віденської конвен­ції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями дійсної Конвенції. Преамбула Віденської конвенції про консульські зно­сини 1963 року містить аналогічне положення.

Сучасний етап кодификації дипломатичного і кон­сульського права належить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права в числі перших питань, що пілягали кодификації, назвала питання про диплома­тичні і консульські відносини між державами.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конфе­ренції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». За зразком цієї Конвенції Комісією була зроблена ко-дификація звичайних норм консульського права, резуль­татом якої стало прийняття в 1963 році у Відні Конвен­ції про консульські зносини. Слід зазначити, що після цього кодифікаційні роботи в сфері дипломатичного права в рамках міжнародного співтовариства були про­довжені. У 1975 році у Відні була укладена конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжна­родними організаціями універсального характеру.

Незважаючи на існування і функціонування в рам­ках світового співтовариства зазначених конвенцій уні­версального характеру з дипломатичного і консульського права, у світі існує і діє цілий ряд багатосторонніх конвенцій регіонального характеру, що регулюють пи-

458

тання дипломатичного і консульського права: Гавансь­ка конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року, Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року, Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року, Європейська конвенція про консульські функції 1967 року.

У рамках міжнародних організацій універсального і регіонального характеру також укладений ряд бага­тосторонніх міжнародних угод з питання привілеїв та імунітетів їхнього персоналу. Щодо ООН, наприклад, варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 року.

Слід зазначити, що дипломатичне право не є статич­ною галуззю міжнародного публічного права, воно ди­намічно розвивається. В її сферу все більше входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. До таких нале­жить, наприклад, проблема охорони життя і здоров'я дипломатичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН у 1973 році була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Існує ряд так званих національних джерел диплома­тичного і консульського права, що прийняті держава­ми в рамках внутрішньодержавного права. Є такі дже­рела й в Україні. Це, насамперед, Конституція України. Сюди ж належать ряд таких нормативних актів підза-конного характеру, як» наприклад, Постанова Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги» 1992 року, Положення про дипломатичні представництва Украї­ни за кордоном 1992 року, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних дер­жав на території України 1993 року, Положення про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях

459

1994 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі ди­пломатичного представництва України за кордоном 1994 року та ін.

Варто враховувати, що вся міжнародна і внутріш­ньодержавна діяльність держав з регламентації дипло­матичних і консульських відносин повинна відповіда­ти таким основним принципам і нормам:

• закріпленим у Конституції і законах держави
  (в галузі адміністративного, цивільного, карного, морсь­
  кого права і т.п.);

• міжнародного публічного і міжнародного приват­
  ного права;

• дипломатичного і консульського права;

• а також міжнародно-правовій практиці держав.

4. Дипломатичні представництва

Дипломатичне представництво — це орган зовніш­ніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатич­них зносин із нею.

Слід мати на увазі, що дипломатичне представницт­во є родовим поняттям, що визначає різні види закор­донних органів зовнішніх зносин держави, які здійсню­ють дипломатичну діяльність.

Існують два види дипломатичних представництв: по­сольства і місії. Суттєвих розходжень між посольства­ми і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обмі­ну дипломатичними представництвами на рівні по­сольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунціатури. Місії являють собою представ­ництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Вже відзначалося, що дипломатичні відносини вста­новлюються на підставі угоди між відповідними дер-

460

жавами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатич­них представництв. Звичайно він установлюється на рівні посольств, оскільки, із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав, місії в даний час зустрічаються дуже рідко. Держава, що направляє посольство або місію в іншу дер­жаву, іменується державою, що акредитує, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, — державою, що приймає, державою перебування.

Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.

5. Функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатично­го представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

• представницька функція, що полягає в представ­
  ництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

• захист у державі перебування інтересів держави,
  що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються
  міжнародним правом;

• ведення переговорів з урядом держави перебу­
  вання;

• інформаційна функція — з'ясовування всіма за­
  конними способами умов і подій у державі перебування
  і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

• функція заохочення дружніх відносин між дер­
  жавою, що акредитує, і державою перебування та роз­
  виток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культу­
  ри і науки.

Представницька функція полягає в тому, що дипло­матичне представництво держави, що акредитує, пред­ставляє її в державі перебування в повному обсязі, тоб­то воно вправі цілком представляти її політичні, еко­номічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функ-

461

ція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на пред­ставництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представ­ництва в теоретичному аспекті починається з моменту оголошення про заснування дипломатичного представ­ництва і його відкриття, а на практиці, звичайно,— із моменту вручення главою дипломатичного представниц­тва вірчих грамот.

Розширювальне тлумачення представницької функ­ції дипломатичного представництва дозволяє виділити в цій функції підфункцію, що у певних обставинах стає самостійною функцією, — це функція дипломатичного захисту, що згадувалася в попередніх розділах. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси дер­жави, що акредитує, але і здійснює подібні заходи стосов­но фізичних і юридичних осіб, тобто суб'єктів, які зна­ходяться в правовому зв'язку з державою, що акреди­тує (громадяни і юридичні особи держави).

У міжнародному праві на основі практики виробле­ні критерії правомірності дипломатичного захисту:

а) функція дипломатичного захисту надається
тільки дипломатичним представництвом;

б) дипломатичний захист поширюється в основ­
ному тільки на громадян держави, що акредитує;

в) ця функція починає діяти не відразу після вчи­
нення особою правопорушення, а тільки після того,
як посольством вичерпані всі законні засоби, що пе­
редбачені рамками законодавства держави перебу­
вання (суть дипломатичного захисту полягає не стіль­
ки в правовому захисті громадянина, скільки в його
політичному захисті, оскільки до цього питання при­
єднуються політичне керівництво й інші центральні
органи держави, що акредитує);

г) дипломатичний захист не надається іноземним
громадянам, громадянам країни перебування або апа­
тридам (функція дипломатичного захисту не збіга­
ється з правом дипломатичного притулку).

Функція ведення переговорів з урядом країни пере­бування є основною процесуальною функцією, що вка­зує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому значенні ця функція розуміється як спіл­кування дипломатичного представника з владою країни перебування. У вузькому значенні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представницт­ва, тому переговори в широкому і вузькому занченні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатич­не представництво має право всіма легальними, припус­тимими засобами (у рамках законодавства країни пере­бування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспект-ний характер, тому що стосується політичної обстанов­ки в державі перебування, розставлення в ній політич­них сил, економічної ситуації в країні й інших питань. Проте інформаційну функцію слід розуміти більш широко. Вона містить у собі зобов'язання не тільки інформувати державу, що акредитує, але і зобов'язання надавати інформаційні послуги суб'єктам, що знаходять­ся на території країни перебування. Таким чином, будь-який громадянин, організація, тим більше орган дер­жави країни перебування, вправі звернутися в дипло­матичне представництво з запитом про надання інте­ресуючої його інформації з конкретних питань. Водно­час: слід зазначити, що інформаційна функція повинна здійснюватися дипломатичним представництвом дуже обережно, щоб уникнути порушень законів країни пе­ребування.

Якщо всі перераховані вище функції були виробле­ні в процесі тривалої міжнародної практики, то функ­ція зміцнення дружніх відносин між державами і спів­робітництва в галузі економіки, культури і науки з'яви­лася вже в сучасний період. Ця функція була запропо­нована делегацією Чехословаччини в процесі проведення

462

463

Віденської конференції і знайшла своє місце в прийнятому нею кодифікованому документі.

Слід зазначити, що організаційно-правові форми ре­алізації функцій дипломатичного представництва дуже широкі і різноманітні, вони обговорюються і встанов­люються, знаходячи своє закріплення на міжурядовому рівні у відповідних угодах.

6. Глава і персонал

дипломатичного представництва

Правовий статус глави дипломатичного представниц­тва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичного представництва є єдиною офі­ційною особою держави, що акредитує, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою держави, що акре­дитує, стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифіка­ції не існувало, що нерідко призводило з приводу стар­шинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Ві­денським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів:

/ клас — посол і папський легат або нунцій;

II клас — посланник, міністр та інший уповноваже­ний при главі держави;

/77 клас — повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю кла­сифікацію класом міністра-резидента, що зайняв пози­цію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилась і Віденська конвенція про дип­ломатичні зносини 1961 року сприйняла трьохланкову

класифікацію. У відповідності зі статтею 14 цієї Кон­венції глави представництв розділяються на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються при
главах держав, та інших главах представництв екві­
валентного рангу;

б) клас посланників та інтернунціїв, які акреди­
туються при міністрах закордонних справ;

в) клас повірених у справах, які акредитуються
при міністрах закордонних справ.

Слід зазначити, що клас повіреного в справах не мож­на плутати з посадою тимчасового повіреного в спра­вах, який виконує обов'язки глави дипломатичного пред­ставництва на період його відсутності (хвороба, відряд­ження, відпустка).

Віденська конвенція закріплює, що не повинно про­водитися ніякого розрізнення між главами представ­ництв унаслідок їхньої приналежності до того або ін­шого класу, за винятком питань старшинства й етике­ту. Клас, до якого повинні належати глава представ­ництв, визначається угодами між державами.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмін­ність полягає в тому, що класи дипломатичних представ­ників знаходяться в сфері регулювання нормами між­народного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акредитує. При цьому кожна держава має свою систе­му дипломатичних рангів. Як правило, клас диплома­тичного представника збігається з його рангом.

В Україні відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги України» від 31 січня 1992 року встановлені такі ранги:

• надзвичайний і повноважний посол;

• надзвичайний і повноважний посланник І і II
  класів;

• радник І і II класів;

• перший секретар І і II класів;

• другий секретар І і II класів;

464

• третій секретар;

• аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) при­своюються звичайно главою держави, інші — мініст­ром закордонних справ. Ранг аташе, що є первинним (самим молодшим) дипломатичним рангом, присвою­ється, як правило, випускникам інститутів і факульте­тів міжнародних відносин при надходженні на службу у відомство зовнішніх зносин (міністерство закордон­них справ). Цей ранг не слід плутати з посадою війсь­кового, морського і повітряного аташе, що не є диплома­тичною посадою, тому що її займають співробітники військового відомства держави, що акредитує, які про­ходять військову службу на посадах офіцерського скла­ду (звичайно старші офіцери і генерали різноманітних родів військ). Ці особи при одержанні призначення на посаду і прибутті до місця проходження служби спеці­ально акредитуються при військовому відомстві краї­ни перебування. Одночасно ці співробітники викону­ють функції військових радників глави дипломатично­го представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного пред­ставництва регламентується як нормами міжнарод­ного, так і нормами національного (внутрішньодержав­ного) права.

Як уже відзначалося, дипломатичні відносини вста­новлюються між державами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво заснову­ється в результаті взаємної згоди держав на базі вста­новлення дипломатичних відносин. Відповідно до стат­ті 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року для того, щоб конкретна особа була призна­чена главою дипломатичного представництва, держава, що акредитує, повинна направити державі, що приймає, запит про її згоду на призначення даної особи на цю посаду. У запиті викладаються біографічні дані цієї особи, відомості про її кар'єру і посаду, яку обіймає, родиний стан, причому ця інформація повинна бути викладена дуже лаконічно і бути абсолютно точною.

466

Позитивна відповідь держави, що приймає, на запит означає надання агремана (від француз, agrement — згода) на прийняття зазначеної в запиті особи в якості глави дипломатичного представництва. З цього момен­ту кандидат вважається persona grata — бажаною осо­бою в державі, що приймає. Негативна відповідь на за­пит означає відмову в агремані, а кандидат признається persona non grata — небажаною особою. При цьому дер­жава, що приймає, не зобов'язана повідомляти державі, що акредитує, мотиви відмови в агремані. Таким чи­ном, відмова в наданні агремана не потребує додаткових роз'яснень. Процедура одержання агремана носить кон­фіденційний характер.

Після одержання агремана починається здійснення певних процедурних форм, які протікають у державі, що акредитує. По-перше, кандидат одержує аудієнцію в глави держави. Потім виходить правозастосовчий акт про призначення його в якості дипломатичного пред­ставника. Цей акт публікується не тільки в засобах масової інформації держави, що акредитує, але й у ЗМІ держави перебування. В Україні такі призначення здій­снює Президент. Указ Президента України про призна­чення відповідної особи Надзвичайним і Повноважним Послом України у певній державі публікується в газе­тах «Урядовий кур'єр» і «Голос України».

Перед виїздом до нового місця служби глава дипло­матичного представництва одержує вірчу грамоту, що є юридичною підставою для початку місії дипломатич­ного представника в державі, що приймає. Вірча грамо­та підписується главою держави, що акредитує (у де­яких державах, наприклад у Російській Федерації, вір­чі грамоти підписує міністр закордонних справ), і адре­сується главі держави, що приймає. У документі міс­титься прохання «вірити» її володарю як офіційній особі, що представляє свою державу у всіх зносинах із державою перебування. Таким чином, глава держави, що акредитує, легітимує перед своїм візаві (главою ін­шої держави) особу, котрій дійсно доручено представ­ляти акредитуючу державу в повному обсязі. Глава

467

дипломатичного представництва отримує разом із вір­чою грамотою і її копію. Після цього дипломатичний представник може прямувати до місця початку місії.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року встановлює ординарний режим призначення ди­пломатичних представників із числа громадян держави, що акредитує (ч. 1 статті 8). Водночас нею передбача­ється екстраординарний порядок призначення таких представників — із числа громадян держави перебу­вання. Але це може бути зроблено не інакше як за згодою цієї держави, причому таку згоду може бути в будь-який час анульовано. Крім того, держава пере­бування може обмовити за собою таке ж право у відношенні громадян третьої держави, що не є одно­часно громадянами держави, що акредитує (частини 2, З статті 8).

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року зв'язує момент початку дипломатичної місії в державі перебування, тобто початок виконання главою дипломатичного представництва своїх функцій із прак­тикою, що існує в конкретній державі, котра повинна застосовуватися одноголосно, або:

а) із моменту вручення своїх вірчих грамот;
або

б) із моменту повідомлення про своє прибуття й
представлення засвідчених копій вірчих грамот мі­
ністерству закордонних справ держави перебування
або іншого міністерства, у відношенні якого є домов­
леність (стаття 13).

Більшість держав, включаючи Україну, дотримують­ся практики, що глава дипломатичного представництва приступає до виконання своїх функцій із моменту вру­чення своїх вірчих грамот главі держави, що приймає, або особі, яка його заміняє.

Ряд держав із метою економії коштів використову­ють практику кумуляції (суміщення) дипломатичного представництва, тобто акредитування тієї самої особи в якості глави представництва в іншій або декількох дер­жавах одночасно при відсутності заперечень проти цьо­го влади держави перебування. Крім того, одна і таж

468

особа може представляти дві і більше держави в одній державі при дотриманні зазначеної вище умови. Така можливість передбачена статтею 6 Віденської конвенції 1961 року. Україна вже має в цьому питанні певні прак­тичні наробітки. Так, наприклад, Надзвичайний і Повно­важний Посол України у Фінляндії за кумуляцією ви­конує функції глави дипломатичного представництва України у Швеції, Норвегії, Данії та Ісландії; Надзви­чайний і Повноважний Посол України в Бельгії за ку­муляцією виконує ці ж обов'язки в інших державах Бе­нілюксу — Нідерландах і Люксембурзі. Дуже часто прак­тику кумуляції держави використовують і у відношен­ні міжнародних організацій. Наприклад, глава диплома­тичного представництва якоїсь держави у Франції од­ночасно призначається офіційним представником цієї держави при ЮНЕСКО, тому що місцеперебування цієї організації — Париж; якщо дипломатичний представ­ник виконує свою місію в Бельгії або в державах Бени­люксу — то при НАТО (штаб-квартира Альянсу розта­шована в Брюсселі /Бельгія/), як це має місце в Україні. Глава дипломатичного представництва виконує по­кладені на нього міжнародним і внутрішньодержав­ним правом обов'язки до припинення своїх офіційних функцій. У міжнародній практиці і міжнародному праві (стаття 43 Віденської конвенції про дипломатичні зно­сини 1961 року) склалися такі підстави припинення місії дипломатичного представника:

а) відкликання його державою, що акредитує (на­
приклад, із метою ротації);

б) оголошення його persona non grata за діяль­
ність, несумісну зі статусом дипломата;

в) розірвання дипломатичних відносин між дер­
жавами;

г) війна між державою, що акредитує, і приймаю­
чою державою;

д) припинення існування держави, що акредитує,
і приймаючої держави (або однієї з них) як суб'єк­
тів міжнародного права (наприклад, як це мало міс­
це в 1991 році з Союзом РСР і НДР).

469

В ординарних умовах до таких підстав можуть бути також віднесені виконання дипломатичним представ­ником дорученої місії (наприклад, підписання мирно­го договору або значної політичної угоди), смерть дип­ломатичного представника і інсурекція — відмова дип­ломата виконувати свої функції.

Причинами оголошення дипломатичного представ­ника persona non grata можуть бути різноманітні дії, так чи інакше пов'язані з поведінкою самого диплома­тичного агента — це: а) неповага до законів і правил, що існують у державі перебування; б) втручання в її внутрішні справи; в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами; г) заяви, розцінювані як політично безтактні й образливі для держави перебу­вання; нарешті, д) учинення діяння, передбаченого кар­ним законом приймаючої держави, і т.п. Наслідком такої поведінки є вимога держави перебування, котра висувається до держави, що акредитує, про відкликан­ня даного дипломата або припинення його функції в представництві. У силу статті 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року держава перебу­вання не зобов'язана викладати мотиви, за яких вона прийняла рішення оголосити того або іншого диплома­тичного агента persona non grata, тобто небажаною осо­бою (якщо мова йде про співробітника недипломатич­ного персоналу, то застосовується вираз «неприйнятна особа»).

Якщо особа, яка оголошена persona non grata, не по­кидає державу перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл — оголошення ди­пломата приватною особою. Юридичним наслідком ди-смисла є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що і на звичай­них іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Частіше усього вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.

В ординарних умовах припинення дипломатичної мі­сії наступає в такий спосіб: уряд держави, що акреди­тує, посилає дипломатичними каналами відзивні грамо-

ти, або ці грамоти привозить знову призначений дип­ломатичний представник. Відзивні грамоти вручають­ся главі держави перебування або самим відкликаним дипломатичним представником, або його спадкоємцем при врученні своїх вірчих грамот.

Для виконання своїх складних і відповідальних фун­кцій дипломатичне представництво має у своєму розпо­рядженні необхідний персонал. У відповідності зі стат­тею 11 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року при відсутності конкретної угоди про чисель­ність персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку чисельність пред­ставництва, яку вона вважає розумним і нормальним, з огляду на обставини й умови, що існують у державі пе­ребування, і потреби даного представництва. Таким чи­ном, оптимальним варіантом вирішення питання чисель­ності дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Вихо­дячи з дипломатичної практики, звичайно чисельність персоналу залежить від рівня й інтенсивності відносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Персонал дипломатичного представництва підрозді­ляється на три групи:

1. Дипломатичний персонал — це особи, що ма­
   ють дипломатичні ранги (як правило, вони є грома­
   дянами держави, що акредитує, але в деяких випад­
   ках на дипломатичну посаду можуть бути призначе­
   ні громадяни держави перебування або третьої дер­
   жави, але тільки за згодою влади приймаючої дер­
   жави).

2. Адміністративно-технічний персонал — до
   нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі,
   шифрувальники, канцелярські працівники, предста­
   вники внутрішньої охорони безпеки посольства й
   інші співробітники, що виконують адміністративну
   або технічну роботу (здебільшого це громадяни дер­
   жави, що акредитує, але можуть прийматися на пев­
   ні посади і громадяни держави перебування).

470

471

3. Допоміжний персонал включає шоферів, садівни­ків, прибиральників, ліфтерів, покоївок, кур'єрів та ін­ших осіб, що виконують обов'язк з обслуговування дипло­матичного представництва (він комплектується з гро­мадян держави, що акредитує, і держави, що приймає).

Відомство іноземних справ держави, що приймає, по­винно своєчасно одержувати інформацію про всі при­значення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

У будь-якій державі перебування знаходяться дип­ломатичні представництва різних іноземних держав. За­звичай вони мають своє місце розташування в столиці держави. Тут глави дипломатичних представництв, чле­ни дипломатичного персоналу і члени їхніх родин бе­руть участь у різноманітного роду офіційних заходах і церемоніях, проведених владою держави перебування. З цих позицій на основі міжнародного порядку в дип­ломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття «дипломатичний корпус» у між­народному праві використовується як у вузькому, так і в широкому значенні.

У вузькому значенні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представ­ництв, акредитованих у державі перебування. Сукуп­ність всіх осіб, котрі мають дипломатичні ранги, які знаходяться в складі дипломатичних представництв іноземних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатичний корпус у широкому значенні.

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не при­знається в якості самостійної юридичної особи на те­риторії країни перебування, він не має будь-яких полі­тичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздоров­леннях із нагоди національного свята держави перебу­вання; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що приймає; участь у цере­моніях жалобного характеру і т.п.

З огляду на наявність у дипломатичного корпусу ко­лективних інтересів протокольного характеру, із числа глав дипломатичних представництв виділяється дуайен (в англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом) дипломатичного корпусу. Зазвичай ним стає старший за класом і за часом акредитації в державі перебування дипломат. У деяких католицьких держа­вах, відповідно до сформованої традиції, дуайєном є пап­ський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатично­го корпусу на різного роду протокольних заходах і є своє­рідним посередником між владою держави перебуван­ня і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв у відношенні тра­дицій, протоколу й особливостей взаємовідносин із вла­дою держави перебування. Функції дуайєна мають чис­то представницький характер, тому, виступаючи в цій якості, він не повинен робити політичних заяв.

Відомство іноземних справ приймаючої держави ре­гулярно публікує список дипломатичного корпусу, ак­редитованого в даній країні. У державі перебування іно­земним дипломатам видаються дипломатичні картки, що підтверджують їх правовий статус, а також спеціаль­ні номерні знаки на автотранспортні засоби.

7. Дипломатичні привілеї та імунітети

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичним при­вілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетів існує спеціально для забезпечення виконання дипломатичним представниц­твом і його персоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку його норми діяли в якості звичаєвих. В даний час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх угодах.

У міжнародній доктрині існує декілька принципо­вих підходів до обгрунтування надання дипломатич­них привілеїв та імунітетів:

• принцип взаємності — у його основі лежить ро­
  зуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та
  імунітету здійснюється на взаємній основі;

• принцип альтернативності — у його основі ле­
  жить твердження про те, що надання привілеїв та іму­
  нітетів є правом, а не обов'язком держави;

• принцип функціональної необхідності — у його
  основі лежить визнання того, що в державі перебуван­
  ня дипломатичному представництву іноземної держа­
  ви повинні бути створені належні умови для ефектив­
  ної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому під­
  ході базується Віденська конвенція про дипломатичні
  зносини 1961 року.

Під дипломатичними Привілеями розуміються особ­ливі переваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування.

Під дипломатичними імунітетами розуміють ви­лучення представництва і його співробітників із юрис­дикції і примусових дій із боку держави перебування.

У міжнародному праві розрізняють привілеї та іму­нітети дипломатичних представництв і привілеї та іму­нітети їхніх співробітників (особисті привілеї та іму­нітети).

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представ­ництв належать такі:

— недоторканність помешкань представництва —
вона означає, що власті держави перебування не можуть
вступати в це помешкання без згоди глави представниц­
тва. Більш того, на країні перебування лежить спеціаль­
ний обов'язок приймати всіх належних заходів для за­
хисту помешкань представництва від усякого нанесен­
ня шкоди і вторгнення та запобігання всякого порушен­
ня спокою або образи його гідності. Помешкання пред­
ставництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що
знаходиться в них, а також засоби пересування користу-

474

ються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і ви­конавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлума­читься розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включа­ючи резиденцію глави представництва, кому б не нале-, жало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипло­матичного представництва є суверенною частиною тери­торії держави, що акредитує. Територія дипломатично­го представництва знаходиться під суверенітетом дер­жави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екс­територіальності) із метою успішного виконання фун­кцій, покладених на представництво;

— фіскальний імунітет (від латин, fiscalis — ка­
зенний) означає звільнення дипломатичних представ­
ництв від усіх державних, районних і муніципальних
податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види
обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при
виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз),
звільняються від усіх податків і мит держави перебу­
вання;

— недоторканність архівів і документів представ­
ництва — ці об'єкти недоторканні у будь-який час і
незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони
теоретично не знаходилися. Офіційна кореспонденція
представництва недоторканна. Дипломатична пошта не
підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;

— свобода зносин представництва — означає, що ди­
пломатичне представництво має свободу зносин із своїм
урядом, іншими представниками і консульствами акре­
дитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здій­
снення цих зносин дипломатичні представництва впра­
ві користуватися всіма засобами, які підходять, включа­
ючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифро­
ваними депешами. Дипломатичні кур'єри користують­
ся особистою недоторканністю і підлягають особливому
захисту з боку держави перебування. Державою, що ак-

475

редитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc (наприклад, командир ци­вільного повітряного або морського судна, що несе пра­пор держави, що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом користування засобами цивільного електрозв'яз­ку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипломатичних пред­ставництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої ро­боти, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, на­дати всі можливості для виконання функцій диплома­тичних представництв;

— право користування прапором і емблемою держа­
ви, що акредитує, — це право належить як самому пред­
ставництву, так і його главі. Ці символи держави, що
акредитує, розміщуються на помешканнях представниц­
тва, включаючи резиденцію глави представництва, а
також на його засобах пересування.

До особистих привілеїв та імунітетів належать:

• недоторканість особи дипломата — особа дипло­
  матичного агента недоторканна, він не підлягає арешту
  або затримці в будь-якій іншій формі. Держава перебу­
  вання зобов'язана ставитися до нього з належною пова­
  гою і приймати належних заходів для запобігання яких-
  небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність.

• недоторканність житла — приватна резиденція
  дипломатичного агента користується тією ж недотор­
  канністю і захистом, що і помешкання дипломатичного
  представництва (приватна резиденція дипломатичного
  агента містить у собі будь-яке помешкання, у якому
  може мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, бу­
  динок). Папери дипломатичного агента, його кореспон­
  денція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільною
  юрисдикцією держави перебування, є недоторканними;

• імунітет від юрисдикції — дипломатичний агент
  користується імунітетом від карної, цивільної й адмі-

ністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет від карної юрисдикції.

За загальним правилом дипломат не повинен пору­шувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння криміналь­на справа стосовно нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебу­вання. Разом з тим, сторона, що приймає, може клопо­татися перед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. При його оде­ржанні така відмова повинна бути ясно і точно вира­жена.

На дипломатів також поширюється імунітет від ци­вільної юрисдикції, крім таких випадків:

а) речових позовів, що належать до приватного не­
рухомого майна на території країни перебування,
якщо він не володіє цим майном для цілей представ­
ництва;

б) позовів, що стосуються спадкування, стосовно
яких він виступає в якості виконавця заповіту, попе­
чителя, спадкоємця або відмовоодержувача спадщи­
ни. Таким чином, дипломатичний агент не може
посилатися на дипломатичний імунітет як підставу
для відмови від явки при розгляді позову або іншої
справи, що належить до спадкування;

в) позовів, що належать до будь-якої фахової або
комерційної діяльності дипломатичного агента за ме­
жами його офіційних функцій.

Дипломати також користуються імунітетом від ад­міністративної юрисдикції держави перебування і тому на них не можуть накладатися штрафи й інші адмініс­тративні стягнення.

Водночас слід мати на увазі, що імунітет дипломатич­ного агента від юрисдикції держави перебування не зві­льняє його від юрисдикції акредитованої держави;

— фіскальний імунітет — дипломатичний агент звільняється від усіх мит і податків, особистих і майно­вих, державних, районних і муніципальних, за винятком:

476

477

а) непрямих податків, що включаються в ціну то­
вару й обслуговування;

б) збору податків на приватне нерухоме майно, що
знаходиться в акредитованій державі, якщо він не
володіє ним від імені акредитованої держави, або з
метою представництва;

в) податків на спадщину і мита на спадкування,
що стягуються країною перебування;

г) зборів і податків на приватний прибуток, дже­
рело яких знаходиться в країні перебування;

д) судових, реєстрових зборів, іпотечних зборів і
гербового збору стосовно нерухомого майна, що зна­
ходиться на території держави перебування.

Крім дипломатичного персоналу, імунітети та при­вілеї поширюються на членів їхніх родин.

До членів родини дипломата належать його дружи­на (чоловік) і неповнолітні діти, а також, відповідно до міжнародного порядку, дорослі незаміжні дочки дип­ломата, що мешкають із ним спільно і перебувають на його утриманні.

Дипломатичні привілеї та імунітети починають по­ширюватися на осіб, визначених у міжнародному праві, із моменту перетинання ними кордону держави, що при­ймає, і діють до моменту виїзду зазначених осіб із дер­жави перебування. Дипломат і члени його родини ко­ристуються встановленими в міжнародному праві при­вілеями та імунітетами також при проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджати про­їзду через їхню територію членів адміністративно-тех­нічного й обслуговуючого персоналу представництва і членів їхніх родин. Таким чином, дипломатичні приві­леї та імунітети даються не для того, щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з ме­тою більш ефективного виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормами міжнародного права і внутрішньодержавного права країни перебування.

478

8. Торгові представництва

Історія виникнення торгових представництв пов'я­зана зі становленням і розвитком Радянської держа­ви. У 1918 році Рада Народних Комісарів РРФСР при­йняла декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгів­лі», яким вперше у світі була встановлена монополія держави на зовнішню торгівлю. Саме для здійснення на практиці цієї монополії і були створені спеціальні органи зовнішніх зносин — торгові представництва. У період існування СРСР, відповідно до радянського законодавства, торгові представництва були частиною дипломатичного представництва Союзу РСР і здійсню­вали за кордоном права в галузі зовнішньоекономіч­ної діяльності Радянської держави, забезпечували за­хист її торгово-політичних і економічних інтересів і ефективність участі країни в системі світових економіч­них відносин.

Після розпаду СРСР у 1991 році, однією з основни причин якого став «супермонополізм» у політичній економічній сферах, державна монополія на зовніш торгівлю перестала існувати. Проте її елементи уг залишилися в Україні, що на конституційному } закріпила вірність принципам плюралістичної де ратії в економіці та політиці. Одним із них є збері ня торгових представництв України за кордоном.

Правовою підставою діяльності таких закордонь, органів зовнішніх відносин стало Положення про тор­гове представництво України за кордоном, затверджене Указом Президента України 17 серпня 1993 року. Проте глибокі кризові явища системного характеру, що охопили економіку України, показали низький рівень ефективності таких торгових представництв, діяльність яких характеризувалася малою економічною віддачею. З метою підвищення ефективності здійснення контро­лю за їхньою діяльністю, об'єднання і координації спіль­них зусиль, нарешті, «економізації» зовнішніх зносин держави, Указом Президента України від ЗО квітня 1994 року було затверджене Положення про торгово-

479

економічну місію в складі дипломатичного представ­ництва України за кордоном.

Відповідно до цього Указу змінювалося правове ста­новище цього органу зовнішніх зносин України, — воно почало функціонувати в складі дипломатичного пред­ставництва держави. Торгово-економічна місія підпо­рядковується главі дипломатичного представництва України за кордоном, що здійснює контроль за її робо­тою. Роботу місії в державі перебування організує Мі­ністерство зовнішніх економічних зв'язків України.

До основних завдань цього органу зовнішніх зносин належить:

• захист економічних інтересів і прав суб'єктів під­
  приємницької діяльності України в державі перебу­
  вання;

• сприяння розвитку торгово-економічних зв'язків
  України, притягненню іноземних інвестицій у пріори­
  тетні сфери економіки України і виконанню договорів

"країни, укладених із державою перебування;

— інформування Міністерства зовнішніх економіч-
к зв'язків України, МЗС України й інших органів

чавної виконавчої влади України про цінову, подат-, тарифну політику, що провадиться державою пе-іання стосовно товарів, що експортуються Україною; - підготування висновків стосовно доцільності ім-:у товарів і послуг, одержання кредитів із держави ^ебування, виходячи з запропонованих цією держа­вою цін, тарифів, кредитних ставок і т.д.

Очолює торгово-економічну місію її керівник, що за посадою є радником-посланником або радником дип­ломатичного представництва України.

Керівник торгово-економічної місії України і його заступник (заступники), яким присвоєні дипломатичні ранги, входять до складу дипломатичного персоналу, інші співробітники торгового представництва є членами ад­міністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва України. Виконання функцій торгово-економічної місії може бути покладе­не на одну особу. На співробітників такої місії може

бути покладене виконання їхніх службових обов'язків у двох і більше державах.

Керівника торгово-економічної місії України і його заступників призначає і звільняє з посади міністр зовніш­ньоекономічних зв'язків України за узгодженням із МЗС України; інших співробітників призначає той же міністр, але без такого узгодження.

Слід зазначити, що змінення правового статусу тор­гових представництв мало що змінило, — діяльність торгово-економічних місій при дипломатичних пред­ставництвах України залишається низькою. Теперішнє кризове становище в зовнішньоекономічній діяльності України є тому підтвердженням.

Вважається, що з погляду державних інтересів було б доцільним скасувати цей інститут радянської систе­ми, а кошти платників податків, що йдуть на заснуван­ня й утримання торгово-економічних місій, можна було б використовувати більш ефективно, тим більше, що в Україні немає державної монополії на зовнішню торгів­лю. Крім того, слід враховувати і закордонний досвід, адже більшість держав світу не має такого органу зов­нішніх зносин, як торгові представництва (торгово-еко­номічні місії).

У дипломатичних представництвах багатьох держав є посади торгових радників, торгових секретарів або аташе. Ці співробітники підтримують зв'язки з мініс­терством зовнішньої торгівлі держави перебування або іншого відомства, що виконує аналогічні функції. Тор­гові радники, торгові секретарі або аташе належать до дипломатичного персоналу представництв і на них по­ширюються привілеї та імунітети, передбачені міжна­родним правом. Україні, що намагається привести своє законодавство у відповідність із стандартами демок­ратії, варто запозичити цей досвід і стосовно зовніш­ньоторговельної діяльності дипломатичних представ­ництв.

480

481

9. Консульські представництва

Консульська діяльність, як і дипломатична діяльність держав, має давню історію. її розвиток пов'язаний з ак­тивізацією торгово-економічних зв'язків між держава­ми. Здійснюється консульська діяльність насамперед із метою захисту економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб держави, що акредитує, за кордоном.

Міграція населення, ріст числа змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв'язків між державами призвели до того, що діяльність консульських інститу­тів стає в даний час дуже актуальною.

Основним джерелом консульського права довгий час був міжнародний порядок. З огляду на позитив­ний результат, що принесла кодификація дипломатич­ного права, у березні — квітні 1963 року у Відні була скликана міжнародна конференція, у якій взяли участь 92 держави. її метою стало вироблення на основі про­екту Комісії ООН з міжнародного права багатосторон­ньої міжнародної конвенції, що регламентує консуль­ську діяльність держав. У результаті двомісячної ро­боти була розроблена і прийнята Конвенція про кон­сульські зносини, що складається з 79 статей, що, по суті, торкалася всіх аспектів консульських відносин між державами.

Активну участь у діяльності конференції приймав СРСР, ним був запропонований ряд статей, на основі практики консульських відносин, вироблених між со­ціалістичними державами. Але ряд положень прийня­тої конвенції містив зайві обмеження привілеїв та іму­нітетів консульської установи та її посадових осіб, об­межуючи, таким чином, суверенні права держав, що не дозволило СРСР приєднатися до цього документа. Та­кий акт відбувся тільки в 1989 році, хоча вся консуль­ська діяльність СРСР після прийняття Віденської кон­венції про консульські зносини 1963 року будувалася на основі статей цього документа, норми якого для Со­юзу діяли в якості міжнародного порядку.

Крім багатосторонньої Віденської конвенції про кон­сульські зносини 1963 року, держави дуже часто прак­тикують укладання двосторонніх консульських конвен­цій, у яких обговорюється число консульських установ держав на території одна одної, місце розташування кон­сульських округів, привілеї та імунітети персоналу кон­сульств і т.д. До джерел консульського права належить і внутрішнє законодавство держав, що регулює консульські відносини. У Радянському Союзі таким нормативним актом був Консульський статут СРСР 1976 року, що діяв і в Україні в частині, що не суперечить її Конституції до 1994 року, коли Указом Президента України від 2 квітня 1994 року був введений у дію Консульський статут України.

Задачами консульських установ України відповідно до Консульського статуту України є:

• захист за кордоном прав і інтересів України, юри­
  дичних осіб і громадян України;

• сприяння розвитку дружніх відносин України з
  іншими державами, розширенню економічних, торгових,
  науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортив­
  них зв'язків і туризму;

• сприяння вихідцям з України та їхнім спадко­
  ємцям у підтримці контактів з Україною.

Правовою базою діяльності консульських устан в України є: Консульський статут України; поточне з -конодавство України; міжнародні договори України; міжнародні порядки.

У відповідності зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення кон­сульських зносин між державами здійснюється за вза­ємною згодою. Встановлення дипломатичних відносин означає й одночасне встановлення консульських відно­син, якщо інше не обговорюється заінтересованими дер­жавами. Розірвання ж дипломатичних відносин не спри­чиняє автоматичного припинення консульських відно­син. Держави, що не підтримують між собою диплома­тичні відносини, можуть установлювати між собою кон­сульські відносини. Цей вид відносин є складовим еле­ментом визнання нової держави de facto. У той же час

482

483

у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські установи можуть здійснювати деякі з дип­ломатичних функцій.

Главою консульської установи є консул. Статус гла­ви консульської установи відрізняється від статусу гла­ви дипломатичного представництва насамперед тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї дер­жави в державі перебування. Взагалі функції консулів мають відносно вузький і конкретний характер і здій­снюються ними в межах консульського округу. Дер­жави у своїй практиці використовують призначення як штатних консулів, так і позаштатних (почесних) консулів. Останні звичайно призначаються з числа осіб, які постійно мешкають у державі перебування консуль­ства, вони можуть бути як громадянами держави, що призначає, держави перебування, так і громадянами третьої держави. Часто почесними консулами є адвока­ти, бізнесмени, діячі культури, що мають високий авто­ритет у державі перебування. Почесні консули не пере­бувають на державній службі держави, що призначає, і не одержують від неї заробітної плати, тому даний ін­ститут економічно вигідний. За існуючим правилом збори, що стягуються почесним консулом за консуль­ські послуги, що робляться ним, йдуть у його прибуток. Україна в перші роки своєї незалежності достатньо часто вдавалася до використання цього інституту. Перші по­чесні консули України призначалися з числа закордон­них громадян українського походження.

Консульська установа (консульство) — це постій­ний державний орган зовнішніх зносин, що засновуєть­ся в іншій державі на основі угоди між двома держава­ми для виконання консульських функцій у визначено­му консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:

1. Генеральне консульство;

2. Консульство;

3. Віце-консульство;

4. Консульське агентство.

Ці установи очолюють, відповідно, генеральний кон­сул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадові особи до складу генеральних консульств.

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за згодою з державою перебування. Кон­сульські представництва направляючої держави, яких може бути декілька в державі перебування, на відміну від дипломатичного представництва держави, що акре­дитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій відповідно до норм між­народного права і національного законодавства здійс­нюються консульські функції.

Якщо на території держави перебування є тільки одне дипломатичне представництво і немає окремих консуль­ських установ, то територією консульського округу буде вся територія держави перебування. Якщо на терито­рії держави перебування є окремі консульські устано­ви, то кожна з них має свій консульський округ, тобто територію, на яку поширюється її діяльність, і яка вста­новлюється за згодою між державами.

Критерії створення консульських округів і, отже, від­криття консульських установ різноманітні. Консуль­ські округи консульських установ різних держав не збі­гаються між собою. Сукупність глав консульських уста­нов різних держав, що знаходяться в конкретному пун­кті (порт, місто) держави перебування, являє собою кон­сульський корпус у вузькому значенні.

Широке розуміння цього поняття може бути дво­яким. Одні автори думають, що це сукупність посадо­вих консульських осіб, включаючи і глав консульських установ (оперативний персонал), різних держав, розта­шованих у конкретних пунктах держави перебування. Інші думають, що в його склад входять ще і члени ро­дин згаданих консульських працівників, на яких по­ширюються відповідні привілеї та імунітети.

На чолі консульського корпусу стоїть старшина, стар­ший за рангом і за часом одержання консульської екзек-

484

485

ватури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського ко­рпусу при колективних виступах, ознайомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особливостя­ми і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках кон­сульського корпусу.

В даний час одержала достатньо широке поширення практика відкриття консульських відділів при дипло­матичних представництвах. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або консулами. У міжнародній практиці, в залежності від місця виконання консульських функцій, розрізня­ють окремих консулів, тобто консулів, що виконують консульські функції самостійно в окремому консуль­ському окрузі, і віддільських консулів, що діють у скла­ді консульського відділу дипломатичного представниц­тва. Існує ще одна відмінність між цими посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отримують письмове повноваження — консульський патент. Консул приступає до виконання своїх обов'яз­ків після одержання згоди (екзекватури) держави пе­ребування. Екзекватура оформляється у формі запису на консульському патенті або у вигляді окремого доку­мента. А завідуючим консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не ви­даються, оскільки вони діють як співробітники дипло­матичного представництва.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать:

• захист у державі перебування інтересів своєї дер­
  жави, його громадян і юридичних осіб у межах, що до­
  пускаються міжнародним правом;

• сприяння розвитку торгових, економічних, куль­
  турних і наукових зв'язків між державою, що представ­
  ляється, і державою перебування, а також сприяння
  розвитку дружніх відносин між ними;

— з'ясовування всіма законними шляхами умов і
подій у торговому, економічному, культурному і науко­
вому житті держави перебування, повідомлення про них
уряду держави, що представляється, й надання відомос­
тей зацікавленим особам;

• виконання адміністративних і нотаріальних функ­
  цій;

• надання допомоги і сприяння фізичним і юридич­
  ним особам держави, що представляється, у тому числі
  і правової;

• надання допомоги морським (річковим) суднам і
  літакам та їхнім екіпажам;

• виконання інших функцій, покладених на кон­
  сульську установу державою, що представляється, які
  не забороняються законами і правилами держави пере­
  бування.

Слід зазначити, що в процесі виконання своїх функ­цій консульські установи повинні керуватися як нор­мами міжнародного права, так і нормами національно­го права. Важливу роль у консульських відносинах ві­діграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особ­ливості здійснення консульських відносин між конк­ретними державами-контрагентами.

Консульські установи мають обмежену територіаль­ну сферу діяльності. На відміну від дипломатичних пред­ставництв, вони мають право прямо зноситися тільки з місцевою владою консульського округу. Якщо ж виникає необхідність зноситися з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою диплома­тичного представництва своєї держави. Якщо на консульську установу, при відсутності дипломатичних відносин між державами, покладено за згодою уряду держави, що приймає, виконання деяких дипломатичних функцій, то вона тільки в таких випадках має право зно­ситися з урядом держави перебування.

Питання про підпорядкованість консульських уста­нов вирішується національним законодавством держав. У більшості держав консульські установи підпорядко-

486

487

вані міністерствам закордонних справ, а також дипло­матичному представництву своєї держави в державі пе­ребування.

Відповідно до норм міжнародного права і внутріш­ньодержавного права консули можуть представляти фі­зичних і юридичних осіб своєї держави в судах та ін­ших органах держави перебування в порядку, передба­ченому в зазначених нормах.

До найбільш поширених видів діяльності консуль­ських установ належать: видача віз; видача і продов­ження термінів дії паспортів; реєстрація громадян сво­єї держави, які постійно мешкають на території кон­сульського округу; реєстрація актів громадянського стану; легалізація і нотаріальне посвідчення докумен­тів і т.д. За виконання зазначених дій консульства стя­гують консульські збори у валюті держави перебуван­ня. Держави можуть укласти між собою угоду про ска­сування стягування всіх або деяких видів консульсь­ких зборів.

Представляє практичний інтерес проведення відріз-нення функції консульського представництва від фун­кцій дипломатичного представництва держави, що ак­редитує. Тут, зокрема, слід зазначити, що:

• посольство виконує переважно політичні функції,
  а консульство діє в основному в економічній і соціаль­
  ній сферах міждержавних відносин;

• дипломатичне представництво з прийняттям Ві­
  денської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року
  (ч. 2 статті 3) вправі здійснювати консульську діяль­
  ність, а консульські установи, як правило, не вправі здій­
  снювати функції дипломатичних представництв, крім
  випадків відсутності дипломатичного представництва
  в країні перебування, при згоді на це влади держави
  перебування;

• дипломатичне представництво, у першу чергу, здій­
  снює представницьку функцію, а консульська установа
  такою функцією не володіє, здійснюючи захист економіч­
  них інтересів держави, а також захист фізичних і юри­
  дичних осіб, які мають національність цієї держави;

• розірвання дипломатичних відносин між держа­
  вами зазвичай тягне за собою припинення діяльності
  дипломатичного представництва, проте консульські від­
  носини між країнами зберігаються;

• закриття консульської установи з будь-якої при­
  чини (зниження економічної активності; зменшення
  кількості громадян держави, що представляється, які
  мешкають у визначеному регіоні держави перебування)
  не тягне за собою припинення дипломатичних відно­
  син між державами;

• держава, що представляється, може після пові­
  домлення відповідним державам доручити консульст­
  ву, заснованому у певній державі, виконання консуль­
  ських функцій у третій державі, якщо немає заперечен­
  ня відповідних держав. У дипломатичному праві є мож­
  ливість здійснення так званої кумулятивної диплома­
  тичної місії, коли одна особа, котра є дипломатичним
  представником в одній державі, може виконувати функ­
  ції дипломатичного представника в третій державі;

• з попередньої згоди держави перебування і на під­
  ставі угоди між державою, що представляється, і будь-
  якою третьою державою, консульство, засноване в пер­
  шій державі, може виконувати консульські функції від
  імені третьої держави (виконання консульських функ­
  цій від імені третьої держави).

Відповідно до міжнародного права консульські уста­нови припиняють свою діяльність у таких випадках:

1. закриття консульської установи;

2. вихід території, на якій розташований консуль­
   ський округ, з-під суверенітету держави перебування;

3. війна між державами, що раніше встановили
   консульські відносини.

10. Глава і персонал консульської установи

У відповідності зі статтею 9 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року для глав консуль­ських установ установлено чотири класи:

488

489

1)генеральний консул;

2. консул;

3. віце-консул;

4. консульський агент.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консульський відділ дипломатичного представниц­тва; консул — консульство; віце-консул — віце-консуль-ство. Останні також можуть бути помічниками або за­ступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консуль­ський агент очолює консульське агентство. В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм при­своюються дипломатичні ранги. У деяких країнах кон­сульська служба відділена від дипломатичної, і консуль­ським працівникам присвоюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються держа­вою, що представляється, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Вже відзначало­ся, що держава, яка представляється, надає главі кон­сульської установи спеціальний документ — консуль­ський патент. Цей документ засвідчує його посаду і мі­стить, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, ука­зівку на консульський округ і місцезнаходження кон­сульської установи.

Держава, що представляється, направляє консульський патент зазвичай дипломатичними шляхами уряду дер­жави, на території якої глава консульської установи повинен виконувати свої функції. Глава консульської установи допускається до виконання своїх функцій тільки після одержання дозволу (екзекватури) на це з боку держави перебування. Причому такий дозвіл, у якій би формі він не був виражений, іменується екзек­ватурою (не плутати з агреманом у дипломатичному праві). Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти мотиви своєї відмови.

З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консульської установи приступив до виконання

своїх функцій. З цієї ж дати визначається його стар­шинство стосовно глав консульських установ інших держав, розташованих у даному консульському окрузі. В Україні функції консулів України закріплені в Консульським статуті України 1994 року. Основною метою прийняття Консульського статуту України є ви­значення правових основ діяльності консульських уста­нов України. Функції консулів України випливають із найменування глав і розділів II-VIII Консульського ста­туту України. Наведемо їх частково, стосовно до вище­сказаного:

II розділ. Функції консула стосовно юридичних осіб і громадян України.

Розділ 3. Загальні положення;

Розділ 4. Функції консула стосовно військового обліку громадян України;

Розділ 5. Функції консула стосовно виконання до­ручень слідчих або судових органів України;

Розділ 6. Функції консула з взяття і розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння), встановлення бать­ківства, опіки і піклування, реєстрації актів грома­дянського стану;

Глава 7. Функції консула стосовно майна грома­дян України;

Глава 8. Функції консула стосовно громадян Укра­їни, які знаходяться під арештом, затриманих або по­збавлених волі в іншій формі, котрі відбувають по­карання або пропали без вісті;

Глава 9. Функції консула з питань паспортів і віз;

Глава 10. Функції консула з питань громадянства.

Розділ III. Нотаріальні дії, консульська легалі­зація, консульський збір.

Глава 11. Нотаріальні дії;

Глава 12. Консульська легалізація;

Глава 13. Консульський збір.

490

491

Розділ IV. Функції консула стосовно військових кораблів і військово-допоміжних суден Військово-морських сил України.

Розділ V. Функції консула стосовно суден Укра­їни.

Глава 14. Функції консула при приході і стоянці суден;

Глава 15. Функції консула при відплитті суден;

Глава 16. Функції консула у випадку корабель­ної катастрофи при аварії судна;

Глав.а 17. Функції консула у разі хвороби або смерті членів екіпажа судна.

Розділ VI. Функції консула стосовно цивільних повітряних суден України.

Розділ VII. Функції консула стосовно засобів ав­томобільного, залізничного транспорту і суден річ­кового флоту.

Розділ VIII. Функції консула з санітарної, фіто-санітарної та ветеринарної охорони.

Глава 18. Функції консула з санітарної охорони; Глава 19. Функції консула з фітосанітарної та ве­теринарної охорони.

Консульські посадові особи, які знаходяться на дип­ломатичній службі в Україні, працівники консульсь­ких установ, котрі є громадянами України і постійно мешкають в Україні, знаходяться на державній службі в МЗС України.-

Консул України виконує функції, передбачені Кон­сульським статутом і законодавством України. Кон­сул, за дорученням МЗС України або глави дипломати­чного представництва України в державі перебування,' може виконувати й інші функції, але тільки в тому випадку, якщо вони не суперечать законодавству Укра­їни, законодавству країни перебування і міжнародних договорів України.

492

Консул виконує покладені на нього функції особис­то, або доручає покладені на нього функції іншому кон­сулу округу з усіх питань, пов'язаних із діяльністю кон­сульської установи. Консул зобов'язаний не менше ніж один раз на рік проводити об'їзд свого округу.

Скарги на дії консульських посадових осіб і праців­ників консульських установ розглядаються в порядку підпорядкованості.

Консул України зобов'язаний уживати заходів для того, щоб юридичні особи і громадяни України корис­тувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасницею яких є Україна і держава пере­бування, а також міжнародними порядками.

Консул зобов'язаний уживати заходів для відновлен­ня порушених прав юридичних осіб і громадян Украї­ни. У тому випадку, якщо після звернення консула до влади держави перебування не будуть відновлені права юридичних осіб і громадян України, консул зобов'яза­ний повідомити МЗС України і главу дипломатичного представництва України в державі перебування.

Консул зобов'язаний приймати усні і письмові звер­нення юридичних осіб і громадян України. Консул та­кож приймає звернення іноземних юридичних осіб і громадян із питань, що стосуються виконання його фун­кцій. Консул веде облік громадян України, які постій­но мешкають або тимчасово знаходяться в його кон­сульському окрузі.

Консул України бере участь у проведенні політич­них заходів: всеукраїнського референдуму; у виборах Президента України, депутатів Верховної Ради Украї­ни (відповідно до законодавства України і країни пере­бування); допомагає у виконанні службових обов'язків членам державних делегацій України, народним депу­татам України, представникам міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування, а також керівникам державних підприємств і наукових установ, що знахо­дяться в межах його консульського округу. Консул ін­формує громадян України, які тимчасово знаходяться в

493

його консульському окрузі, про законодавство країни перебування, а також про місцеві звичаї.

Розпорядження консула, видані в рамках його пов­новажень, із питань, що стосуються перебування грома­дян України за кордоном, мають для них обов'язкове значення.

Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року персонал консульських установ ді­литься на три категорії:

1. консульські посадові особи, які перебувають
   на консульській службі і виконують консульські
   функції;

2. консульські службовці, які виконують адмініс­
   тративно-технічну роботу;

3. обслуговуючий персонал.

Консульські посадові особи повинні бути, як прави­ло, громадянами держави, що представляється. Грома­дяни держави перебування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади державою, що пред­ставляється, тільки з точно вираженої згоди держави перебування (стаття 22).

Суверенним правом держави перебування є право в будь-який час повідомити державі, що представляється, про те, що та або інша консульська посадова особа є persona non grata, або що будь-який працівник консуль­ського персоналу є неприйнятним. У такому випадку держава, що представляється, повинна відкликати цю особу або припинити її функції в консульській устано­ві (стаття 23).

Власті держави перебування (зазвичай міністерство закордонних справ) видають консулам консульські картки, що підтверджують їхнє посадове становище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до міжна­родного права.

Функції працівників консульської установи припи­няються на таких підставах:

а) повідомлення держави перебування державою, що представляється, про те, що її функції припиня­ються (відкликання);

494

б) анулювання екзекватури (оголошення persona
non grata);

в) повідомлення державою перебування держави,
що представляється, про те, що держава перебування
перестала вважати його працівником консульсько­
го персоналу.

11. Консульські привілеї та імунітети

У відповідності зі статтею 28 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року держава перебу­вання повинна надавати всі можливості для виконання консульською установою своїх функцій. Тому держава перебування на підставі норм міжнародного і внутріш­ньодержавного права надає консульській установі та її персоналу певні привілеї та імунітети для ефективно­го виконання ними своїх функцій.

Розрізняють два види консульських привілеїв та іму­нітетів:

1. привілеї та імунітети консульської установи
   як закордонного органу зовнішніх зносин держави;

2. привілеї та імунітети персоналу консульської
   установи (особисті привілеї та імунітети).
   Відповідно до розділу II Віденської конвенції про

консульські зносини 1963 року до привілеїв та імуні­тетів консульської установи належать такі:

— недоторканність помешкань консульських уста­нов. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за згодою глави консульської установи. Проте, згода глави консульської установи може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Такий режим недоторканності збері­гається навіть у випадку розірвання консульських від­носин між двома державами:

а) держава перебування повинна навіть у випад­ку збройного конфлікту шанувати й охороняти кон­сульські помешкання, а також майно консульства, його архіви;

495

б) держава, що представляється, може довірити охо­
рону консульських помешкань, а також архіви та
майно, що знаходяться в них, будь-якій третій дер­
жаві, прийнятній для держави, що акредитується;

в) держава, що представляється, може довірити охо­
рону своїх інтересів та інтересів своїх громадян будь-
якій третій державі, прийнятній для держави пере­
бування.

У разі закриття консульства тимчасово або назавж­ди, вищевказані положення застосовуються також у тому випадку, якщо в держави, що представляється, в держа­ві перебування немає ні дипломатичного представницт­ва, ні іншого консульства. Якщо держава, що представ­ляється, не має в державі перебування дипломатичного представництва, але має на її території інше консульст­во, цьому консульству може бути ввірена охорона архі­ву закритого консульства і, за згодою влади держави перебування, виконання консульських функцій в окру­зі закритого консульства;

• фіскальний імунітет, що припускає звільнення
  консульських помешкань від усіх державних, район­
  них і муніципальних податків, зборів і мит, за винят­
  ком тих, що являють собою плату за конкретні види
  обслуговування;

• недоторканність консульського архіву і докумен­
  тів. Вони недоторканні в будь-який час незалежно від
  їхнього місцезнаходження;

• свобода пересувань — держава перебування повин­
  на забезпечити всім працівникам консульської уста­
  нови свободу пересувань і подорожей її територією;

• свобода зносин консульської установи для всіх
  офіційних цілей. Суб'єктами таких зносин виступають
  уряд, дипломатичні представництва й інші консульські
  установи держави, що представляється, де б вони не зна­
  ходилися. При цьому консульська установа може ви­
  користовувати всі засоби, які підходять, включаючи
  дипломатичних і консульських кур'єрів, дипломатичні
  і консульські валізи (поштова торба) і закодовані або
  шифровані депеши.

496

Консульська валіза, подібно до дипломатичної, не під­лягає ні розпечатанню, ні затримці. Проте в тих випад­ках, коли компетентні влади держави перебування ма­ють серйозні підстави думати, що у валізі міститься щось інше, крім передбачених Віденською конвенцією 1963 року предметів, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в їх присутності уповноваженим пред­ставником держави, що представляється. У тому випад­ку, якщо власті держави, що представляється, відмов­ляться виконати цю вимогу, валіза повертається в міс­це відправлення. Місця, що утворюють консульську валізу, повинні мати необхідні зовнішні ознаки, що вка­зують на характер вантажу, і можуть містити в собі тільки офіційну кореспонденцію, документи і предме­ти, призначені виключно для офіційного користуван­ня. Валіза доставляється частіше усього консульським кур'єром, який наділяється спеціальним документом, що вказує його статус і кількість місць, що утворюють валізу. При виконанні своїх функцій цей кур'єр знахо­диться під захистом держави перебування. Він корис­тується недоторканністю і не підлягає арешту або за­тримці в будь-якій формі. Перевезення консульської валізи може бути доручене командиру судна або цивіль­ного літака, що повинні пришвартуватися в порту або приземлитися в аеропорті держави перебування. Він також наділяється офіційним документом, у якому вказується число місць, що складають консульську ва­лізу. Але при цьому він не є консульським кур'єром. Консульство може направити осіб із своїх працівників для одержання валізи безпосередньо і безперешкодно в командира судна або літака;

— свобода зносин і контактів із громадянами дер­жави, що представляється. Вона містить у собі таке:

а) такі громадяни можуть вільно спілкуватися з компетентним консульством і їм відкритий віль­ний доступ у таке консульство; консульські посадо­ві особи цього консульства можуть вільно спілкува­тися з зазначеними громадянами і мають вільний доступ до них;

б) компетентні органи держави перебування по­
винні без зайвого зволікання повідомляти консульс­
тво держави, що представляється, якщо в межах її
консульського округу якийсь громадянин держави,
що представляється, ув'язнюється або береться під
стражу в очікуванні судового розгляду, або затриму­
ється в якому-небудь іншому порядку, якщо цей гро­
мадянин цього буде вимагати. Всі повідомлення, що
адресуються своєму консульству цією особою, також
передаються цими органами без зволікання;

в) консульські посадові особи мають право відві­
дувати громадянина своєї держави, який знаходить­
ся в ув'язненні, з метою співбесіди з ним, а також
приймати належних заходів з метою забезпечення
йому представництва.

Крім того, власті держави перебування стосовно кон­сульства зобов'язані:

а) у разі смерті громадянина держави, що пред­
ставляється, повідомити консульство, в окрузі якого
відбулася смерть;

б) повідомити компетентне консульство без зволі­
кання про будь-який випадок, коли призначення
опікуна або піклувальника відповідає інтересам не­
повнолітньої або недієздатної особи — громадянина
держави, що представляється;

в) якщо судно, що має національність держави, що
представляється, зазнало аварії або сіло на мілину в
територіальному морі або внутрішніх водах держа­
ви перебування, або з літальним апаратом, зареєст­
рованим у державі, що представляється, відбувся
нещасний випадок на території держави перебуван­
ня, то власті зобов'язані повідомити найближче до
місця події консульство;

— користування своїм державними прапором і гер­бом у державі перебування. Консульству належить право користування державними прапором і гербом: на бу­динку, що займається консульством; на вхідних дверях цього будинку; на резиденції глави консульської уста­нови; на засобах пересування глави цієї установи, коли це пов'язано з виконанням службових обов'язків.

Слід вказати на те, що згода, яка мається на увазі, глави консульської установи на вторгнення влади дер­жави перебування в консульські помешкання при по­жежі або стихійнім лиху була розцінена СРСР як по­рушення принципу поваги державного суверенітету, що перешкодило підписанню даної Конвенції Радянським Союзом у 1963 році. Водночас практика консульських відносин держав пішла усе ж шляхом отримання до­зволу глави консульської установи властями держави перебування в усіх випадках, коли останні мають намір вступити в консульські помешкання.

На відміну від співробітників дипломатичних пред­ставництв, співробітники консульських установ корис­туються дещо меншими привілеями та імунітетами. До особистих привілеїв та імунітетів відповідно до да­ної Конвенції належать:

• особиста недоторканність консульських посадо­
  вих осіб, що означає, що особа не підлягає ні арешту, ні
  попередньому ув'язненню інакше як на підставі поста­
  нов судової влади у разі вчинення тяжких злочинів.
  При цьому поняття «тяжкий злочин» визначається за
  законодавством держави перебування. В окремих дво­
  сторонніх конвенціях у якості тяжких злочинів визна­
  чені діяння, за вчинення яких може бути призначене
  покарання понад п'ять років позбавлення волі;

• імунітет від судової й адміністративної юрис­
  дикції держави перебування у відношенні дій, вчине­
  них консульськими посадовими особами і службовця­
  ми при виконанні ними консульських функцій. До дій,
  що чиняться ними як приватними особами, застосовна
  юрисдикція держави перебування. Працівники кон­
  сульської установи можуть визиватися в якості свід­
  ків при виробництві судових і адміністративних справ,
  але вони не зобов'язані давати показання з питань,
  пов'язаних із виконанням їхніх функцій, або надава­
  ти офіційну кореспонденцію і документи. Вилучення
  з імунітету в сферах цивільної й адміністративної
  юрисдикції в консульських агентів такі ж, як і в дип­
  ломатичних агентів;

498

499

• фіскальний імунітет — консульські працівники,
  а також члени їхніх родин, за винятком обслуговуючого
  персоналу, звільняються від усіх видів податків, мит і
  зборів, крім непрямих податків, а також зборів, стягну­
  тих за конкретні види обслуговування. Обслуговуючий
  персонал звільняється від податків на заробітну плату;

• митні привілеї, що надаються державою перебу­
  вання для консульських посадових осіб і службовців, а
  також членів їхніх родин, практично еквівалентні ана­
  логічним дипломатичним привілеям.

Слід мати на увазі, що обсяг консульських привілеїв та імунітетів, що закріплюються в двосторонніх кон­сульських конвенціях і національному законодавстві держав, залежить від характеру взаємовідносин між кон­кретними державами. Так, якщо держави підтримують дружні та різнобічні відносини, вони можуть надати консульські привілеї та імунітети одна одній в обсязі, що відповідає дипломатичним привілеям та імуніте­там Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Відповідно до ч. 2 статті 46 Конвенції 1963 р. штат­ні консульські посадові особи не повинні займатися в державі перебування якоюсь фаховою або комерційною діяльністю з метою одержання особистих прибутків. Якщо ж консульські посадові особи займаються такою діяльністю, то на них і членів їхніх родин не поширю­ються консульські привілеї та імунітети.

Всі консульські працівники, що користуються при­вілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і правила держави перебування і не втручатися у внут­рішні справи цієї держави.

12. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних рис сучасних міжнародних від­носин є ріст числа та значення міжнародних організа-

500 .

цій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних орга­нізацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним пред­ставництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних органі­заціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це до­пускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єк­тивного права на представництво в міжнародних відно­синах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнарод­ної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З дер­жавою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв дер-жав-членів. Але, на відміну від дипломатичного пред­ставництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при між­народній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, на­далі вже не потрібно погоджувати це питання з держа­вою перебування в кожному окремому випадку відкрит­тя нового постійного представництва.

Правове становище представництв держав при між­народній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвен­ції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характе­ру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

501

Функції постійних представництв держав при між­народних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначе­ної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що по­
силає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і
організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рам­
ках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяль­
ності і повідомлення про неї уряду держави, що
посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у дія­льності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відно­
шенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів орга­нізації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції по­стійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійно­го представництва вони носять більш обмежений хара­ктер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що по­
силає, і охороні її інтересів стосовно організації, а
також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяль­
ності і повідомленні про неї уряду держави, що по­
силає;

в) сприянні співробітництву з організацією і ве­
денні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних пред­ставництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі спе­цифікою діяльності міжнародних організацій і наявні­стю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,— ор-

502

ганізація — держава, що приймає) у процесі здійснен­ня такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і особливості про­цедури призначення і припинення функцій членів пер­соналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітни­ків постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебу­вання (стаття 14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представниц­тва, членів дипломатичного, адміністративно-технічно­го й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордон­них справ або іншого компетентного органу. Особливі­стю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю органі­зації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представниц­тва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представниц­тва і приватних резиденцій співробітників і т.п.

Припинення функцій персоналу постійного предста­вництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

1. повідомленням про це організації державою,
   що посилає;

2. остаточним або тимчасовим відкликанням по­
   стійного представництва.

У зв'язку з тим, що персонал постійного представниц­тва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення члена персоналу

503

persona non grata не передбачено. Водночас статті 77, 84 і 85 Конвенції 1975 року враховують законні інтереси держави, що приймає. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілея­ми та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і поста­нови держави перебування. У разі «серйозного й очевид­ного» порушення кримінального законодавства держа­ви, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, при­пиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від'їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й оче­видного» порушення лежить на державі перебування.

Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбаче­ні в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов'язків представниками держав — членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН.

504

У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і викликали необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаці­ями універсального характеру 1975 року.

13. Спеціальні місії

Під спеціальною місією в міжнародному праві розу­міється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання кон­кретних завдань, визначених за згодою між даними дер­жавами. Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іме­нувалася дипломатією ad hoc (створення дипломатич­них органів в окремім випадку або з конкретного при­воду). В даний час спеціальні місії широко використо­вуються в практиці міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важливих докумен­тів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похорон­них заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів між­народних організацій, спеціальними місіями не є.

Діяльність спеціальних місій регламентується Віден­ською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році).

У відповідності зі статтею 2 цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманої через диплома­тичні або інші узгоджені або взаємоприйнятні канали.

Функції спеціальної місії визначаються за взаєм­ною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3). Наявність дипломатичних або кон­сульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії.

Держава, що посилає, може за своїм розсудом при­значити членів спеціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхідну інформацію про

505

чисельність і склад спеціальної місії і, зокрема, повідо­мивши імена і посади осіб, яких воно має намір призна­чити.

Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисель­ність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в державі, що приймає, і потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин своєї від­мови, не дати згоди на призначення будь-якої особи в якості члена спеціальної місії.

Спеціальна місія складається з одного або декіль­кох представників держави, що посилає, із числа кот­рих ця держава може призначити главу місії. У спеці­альну місію може також входити дипломатичний, адмі­ністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дип­ломатичного представництва або консульської уста­нови, що знаходиться в державі, що приймає, включа­ються до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імунітети в якості членів дипломатич­ного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року (ч. 2 статті 9).

Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипломатичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що посилає. Гро­мадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до складу спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована (стаття 10).

У відповідності зі статтею 11 Конвенції про спеціаль­ні місії 1969 року Міністерство закордонних справ або інший орган держави, що приймає, стосовно якого є до­мовленість, сповіщається:

• про склад спеціальної місії і про будь-які наступ­
  ні його зміни;

• про прибуття й остаточний від'їзд членів місії і
  про припинення їхніх функцій у місії;

• про прибуття й остаточний від'їзд будь-якої осо­
  би, яка супроводжує члена місії;

• про призначення глави спеціальної місії;

• про місцезнаходження помешкань, що займають­
  ся спеціальною місією, і особистих помешкань, що ко­
  ристуються недоторканністю.

Держава, що приймає, може в будь-який час, не буду­чи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити державу, що посилає, що якийсь представник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятним. У такому випадку держава, що посилає, повинна відпо­відно відкликати дану особу або припинити її функції в місії. Та або інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави, що приймає (стаття 12).

Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерст­вом закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає, стосовно якого є домовленість. Ці функції припиняються:

а) за згодою заінтересованих держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення терміну, встановленого для спе­
ціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення держави, що посилає, про те,
що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;

ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії при­пиненою.

Розірвання дипломатичних і консульських відносин між державою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеці­альних місій, що існують у момент розірвання відносин (статті 13, 20).

Глава спеціальної місії або, якщо держава, що поси­лає, такого не призначила, один із представників дер­жави, що посилає, зазначений останнім, уповноваже-

506

ний діяти від імені спеціальної місії і вести листуван­ня з державою, що приймає. У Конвенції 1969 року вказується, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закордонних справ або іншою особою високого рангу або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та імуні­тетами, що признаються за ними міжнародним пра­вом (стаття 21).

Базисним положенням Конвенції 1969 року є те, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, повинні поширюва­тися на спеціальні місії та їхній персонал. Тому приві­леї та імунітети місії і її членів аналогічні дипломатич­ним.

Література:

1. Блищенко И.П. Дипломатическое право. — М.,
   1990.

2. Демин Ю.Г. Статус дипломатических представи­
   тельств и их персонала. — М., 1995.

3. Ковалев Ан. Азбука дипломатии. — М., 1988.

4. Курс международного права. В 7 т. Т. 4. Отрасли
   международного права. — М., 1991.

5. Сандровский К.К. Специальные дипломатические
   миссии. Международно-правовые вопросы. — К., 1977.

6. Сандровский К.К. Дипломатическое право. — К.,
   1981.

7. Сандровский К.К. Право внешних сношений. —
   К., 1986.

8. Сатоу Э. Руководство по дипломатической прак­
   тике. — М., 1961.

9. Фельтхэм Р. Дж. Настольная книга диплома­
   та. — Минск, 2000.

Розділ 14

МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО

1. Поняття і просторова дія

міжнародного морського права

Сучасне міжнародне морське право — це галузь між­народного права, що регулює дослідження і викорис­тання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Отже, основним об'єктом міжнародного морського права є Світовий океан і складові його простори і ресур­си, в ефективному зв'язку з діяльністю суб'єктів між­народного права — держав і їхніх об'єднань — міжна­родних організацій і органів, наділених певними права­ми й обов'язками в сфері дії морського права.

Тому що просторова сфера дії сучасного міжнарод­ного права містить у собі не тільки води Світового оке­ану, його дно і надра, але і повітряний простір над ним до межі з космічним простором, вважається обгрунто­ваною і правомірною позиція вчених, що вважають су­часне міжнародне морське право комплексною галуз­зю, що включає в себе визначені положення і міжнарод­ного повітряного права.

Міжнародне морське право є однією з найстарших галузей міжнародного права, тому що з давніх часів Сві-

508

509

товий океан, що займає 71% території планети Земля, грав важливу роль у задоволенні господарських потреб і потреб її народів, що населяють.

Етапи становлення міжнародного морського права прямо пов'язані з етапами становлення людської циві­лізації.

Слід зазначити, що коли говорять про міжнародне морське право рабовласницького і феодального сус­пільств і навіть періоду переходу до капіталізму, вжи­вання цього терміна не пов'язано з позначенням галу­зі міжнародного права, а позначає окремі норми мор­ського права, що належать в ті часи в основному до системи внутрішнього права, сферою правового регулювання яких виступали насамперед майнові відносини приватно-правового характеру. Своєрідні «кодекси», які мали тоді використання, — Basilica, «Consolato del Mare», «Закони Вісбі», Кодекс Ганзи, «Оле-ронські згортки (сувії)» та ін. — не були джерелами міжнародного права, тому що не містили в собі ні звичайні, ні кодифіковані норми, а тільки звичаї — правила поведінки, що склалися в торгівлі між портами того або іншого географічного регіону в результаті багатовікової практики, що, за словами Д. Кодомбоса, діяли як «несанкціоновані якою-небудь суверенною владою». Вони не встановлювали правовий режим морських просторів, оскільки ще не склалися інститути відкритого моря, внутрішніх і територіальних вод.

Водночас вже в VI, V і IV сторіччях до нашої ери були укладені договори між Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сар­динії, що зробили згодом вплив на формування міжна-родного-правового режиму територіальних вод. У праві Древнього Ізраїлю морські простори, розташовані на захід від Палестини, розглядалися в якості домініону цієї держави. Проте в античному світі принцип свободи відкритого моря ще не існував, як не існувало і самої галузі міжнародного морського права в якості системи норм, що визначають правовий режим морських про-

сторів і правила їхній використання. Це пояснювалося насамперед низьким рівнем розвитку економічних відносин і відсутністю єдиного світового ринку.

У феодальну епоху розвиток норм і правил морсь­кої діяльності відбувався по окремих морських регіо­нах і враховувало місцеві умови і традиції. Таким чи­ном, з'явилися згадані вище «кодекси» — в якості регі­ональних джерела морського права. В основному ці джерела являли собою зведення місцевих законів, зви­чаїв, що склалися і діяли в країнах і портах певного морського регіону. Незважаючи на регіональний харак­тер, багато положень цих джерел справили суттєвий вплив на розвиток міжнародного морського права.

У феодальну епоху різко загострилися претензії ве­ликих морських держав на простори Світового океану. Так, Португалія претендувала на Атлантичний океан до півдня від Марокко, Іспанія — на Тихий океан і Мекси­канська затока, Англія — на північну Атлантику, Вене­ціанська Республіка фактично встановила суверенітет над Адріатичним морем, а Генуезська Республіка над Лігурийським. Характерною для цього періоду є актив­на участь у цих процесах католицької церкви. Претен­зії ряду держав навіть підкріпили буллами папи римсь­кі — Олександр VI у 1493 році і Юлій II у 1506 році.

Саме в цей період починає формуватися принцип сво­боди відкритого моря, що остаточно сформувався до кін­ця XVII століття: Його становлення прямо пов'язане з гострою боротьбою між феодальними державами — Іспанією і Португалією — і державами, у котрих активно розвивався капіталістичний засіб виробництва, — Англією, Францією, а потім Голландією, що виступили за свободу морів. У це ж час були початі перші спроби доктринального обгрунтування ідеї свободи відкритого моря. Розгорнута аргументація на користь свободи від­критого моря була дана в праці фундатора науки між­народного права голландського мислителя і юриста Гуго Гроція «Магу Liberum» («Свобода морів або право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Ін­дії»). Він відзначав, що загальні потреби людства й ін-

510

511

тереси міжнародної торгівлі потребують визнання від­критості морів. М. Гроцій писав про те, що відкрите море не може бути предметом володіння держав і при­ватних осіб і що користування їм одною державою не повинна перешкоджати його використанню іншими.

Погляди Г. Гроція й інших буржуазних учених на свободу морів були засновані на приватноправових, ци-вілістичних поглядах римських юристів. У визначеній мірі «раціональним зерном» обгрунтування свободи відкритого моря буржуазними юристами (Г. Гроцій, Л.Б. Отфейль, Л. Оппенгейм, Ф.Ф. Мартене та ін.) був проведений ними зв'язок цієї свободи зі свободою між­народної торгівлі.

Одночасно з інститутом відкритого моря формува­лися норми, що належать до територіальних вод, або територіальному морю. Необхідність створення особ­ливого режиму в цих водах обґрунтовувалася інтереса­ми безпеки прибережної держави і його виключних прав у них на рибальство. Ще наприкінці XIV сторіччя Л. Балд писав про те, що море, що прилягає до території якогось держави, підпорядковано його юрисдикції. Вже в другій половині XVII сторіччя англійський юрист А. Джентілі включав до складу території держави не тільки сушу, але і прилягаюче море, що він називав те­риторіальними водами. У це ж час почалися пошуки критеріїв для визначення їхньої ширини. Спочатку про­понувалося визначати ширину територіальних вод да­льністю польотів гарматного ядра, межами дії берегових батарей. Наприкінці XVIII сторіччя італійський юрист М. Гальяні запропонував вважати межею територіаль­них вод 3 морські милі. Проте на практиці держави встановлювали ширину територіального моря, як пра­вило, у межах від 3 до 12 морських миль.

Під впливом принципу свободи відкритого моря ви­никло й одержало поступово загальне визнання право мирного проходу іноземних невоєнних судів через те­риторіальне море. М. Гроцій визнавав можливість уста­новлення поясу територіальних вод прибережною дер­жавою і право мирного проходу по ньому судів інших

\

держав. У 1625 році П. Фрейтас дав визначення понят­тя «територіальне море», у який було включене і поло­ження про право мирного проходу через нього інозем­них судів.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми і принципи міжнародного морського пра­ва укладалися і розвивалися при безпосередній взаємо­дії двох тенденцій — захисти своїх інтересів прибереж­ними державами і необхідності вільного використання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнарод­ного права. Але тільки в XX столітті, що ознаменувало­ся революційними темпами розвитку промисловості, науки і техніки, появою системи світогосподарських зв'язків і світового ринку, суттєвим розширенням діяль­ності держав у Світовому океані, об'єктивно дозріли умови для якісного розвитку норм і інститутів міжна­родного морського права і їхньої кодификації.

2. Кодифікація міжнародного морського права

При аналізі процесу становлення міжнародно-пра­вових норм, що регулювали режим морських просторів і різноманітні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII століття до середини XX століття, можна приходити до висновку, що це були в основному норми звичаєвого права, частина з яких була закріплена в угодах, укладених державами на дво­сторонній основі.

Перша спроба кодифікації норм, що належать до пра­вового режиму територіальних вод, почата в 1930 році під егідою Ліги Націй, успіхом не увінчалася. її резуль­татом став лише проект конвенції, підготовлений для розгляду в майбутньому. Слід зазначити також спроби кодифікації окремих норм в основному зі специфічних питаннь (попередження зіткнень суден, охорона люд­ського життя на морі, безпека мореплавання та ін.).

512

513

Відсутність настійної зацікавленості міжнародного співтовариства в договірному закріпленні вже існую­чих звичайних норм у відповідній універсальній між­народній конвенції пояснювалося об'єктивним чинни­ком і було прямо пов'язано з тим, що види використан­ня Світового океану були обмежені до середини XX сто­ліття в основному судноплавством і рибальством.

Така потреба в універсальній кодифікації відповід­них норм міжнародного права проявилася тільки піс­ля Другої світової війни, коли розвинені в промислово­му відношенні країни приступили до розвідки й екс­плуатації природних ресурсів континентального шель­фу. У цей же час широко розгорнулася науково-дослід­на діяльність держав у Світовому океані. В умовах на­уково-технічної революції держави приступили до роз­відки і розробки природних ресурсів дна морів, океанів за межами континентального шельфу.

Усе більш ефективна і багатогранна діяльність дер­жав з використання Світового океану створила основу для виникнення специфічного предмета правового ре­гулювання галузі міжнародного права, що формувала­ся. Тому завершення становлення міжнародного мор­ського права як галузі загального міжнародного права слід пов'язувати з його кодифікацією, тобто прийнят­тям у рамках світового співтовариства держав багато­сторонніх міжнародних конвенцій з міжнародного мор­ського права.

Слід зазначити, що Організація Об'єднаних Націй із самого початку своєї діяльності приступила до кодифі­кації і прогресивного розвитку міжнародного морсько­го права. Особливу роль тут зіграла діяльність Комісії ООН з морського права, що у період 1949 — 1956 років провадила велику роботу з кодификації звичаєвно-пра-вових норм і розробки проекту нових договірних норм. Це дало можливість провести в 1958 році в Женеві І Конференцію ООН з морського права, у роботі якої взяли участь 86 держав, включаючи 49, що розвиваються. У задачу І Конференції ООН з морського права вхо­див розгляд і прийняття на основі проекту, розробленої

514

Комісією міжнародного права ООН, конвенції або кон­венцій із питань, що торкають інтереси всіх держав. У результаті роботи І конференції ООН були прийняті конвенції: 1) про відкрите море 2) про територіальне море і зону, що прилягає; 3) про континентальний шельф і 4) про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, І Конференція ООН з мор­ського права прийняла Факультативний протокол про обов'язкову процедуру вирішення спорів і 5 резолюцій, включаючи резолюцію про скликання II Конференції ООН з морського права.

Історичне значення І Конференції ООН з морського права полягає, по-перше, у тому, що вона була першим найважливішим етапом кодификації сформованих на той час звичаєвих норм про режим морських просто­рів і про різноманітні види використання Світового океану, і, по-друге, у тому, що на ній були розроблені, в порядку прогресивного розвитку міжнародного права нові норми, що надалі одержали широке міжнародне визнання.

У ході конференції вдалося кодифікувати ряд зага­льновизнаних принципів і норм міжнародного мор­ського права: принцип свободи відкритого моря, що вклю­чає свободу судноплавства, рибальства, прокладки мсі-ських кабелів і трубопроводів, польотів над відкриті і морем; право мирного проходу через територіальне море; принцип реального зв'язку між судном і державою прапора; про режим континентального шельфу та ін.

Але на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину територіального моря і ри­бальської зони за його межами.

Мета II Конференції ООН з морського права, склика­ної в Женеві в 1960 році, полягала в розробці міжнарод­но-правових норм із питань, не вирішених на І конфе­ренції. Проте через виниклі розбіжності між учасника­ми II Конференції з морського права вирішити на ній ці питання не вдалося, тому що одні держави виступа­ли за трьохмильний ліміт, інші — за шестимильний, треті — дванадцятимильний. І це не дивовижно, тому

515

що мова йшла про межу території держав, що мають морське узбережжя.

Об'єктивні обставини загальносвітового розвитку призвели до того, що питання, пов'язані із шириною територіального моря, рибальської зони, континенталь­ного шельфу, з економічними й іншими правами при­бережних держав у їхній взаємодії з інтересами між­народного співтовариства в цілому, ставали усе більш актуальними. Крім того, до цих питань додалися про­блеми негативного характеру, породжені науково-тех­нічною революцією: забруднення морів і океанів, мож­ливість використання потужних технічних засобів у справі розвідки і видобування живих і неживих ресур­сів Світового океану, розширення й ускладнення нау­кових досліджень морських просторів.

Усі ці фактори викликали необхідність активізації співробітництва держав у їхньому подоланні і знайшли свій прояв насамперед у кодифікаційних роботах, що торкнулися окремих інститутів морського права: без­пека мореплавання й охорони людського життя на морі; захист і збереження морського середовища, включаючи забруднення моря із суден і боротьбу з забрудненням; режим рибальства й охорони живих морських ресур­сів; режим морських портів і іноземних судів у них; режим транзитної торгівлі внутрішньоконтиненталь­них держав; часткову демілітаризацію морських прос­торів і т.д. Результатом цієї роботи стала поява таких міжнародно-правових актів, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 років; Конвенція про міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 року; Конвенція з пошуку і рятування на морі 1979 року; Конвенція про втручання у відкрито­му морі у разі аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 року; Конвенція про запобігання забруд­нення моря викиданням відходів та інших матеріалів 1972 року; Конвенція про запобігання забруднення су­днами 1973 року; Конвенція про запобігання забруд­нення моря із джерел на суходолі 1974 року; Конвен­ція про збереження атлантичних тунців 1966 року;

Конвенція про порядок ведення промислових операцій в Північній Атлантиці 1967 року; Конвенція про збе­реження антарктичних тюленів 1972 року; Конвенція про транзитну торгівлю внутрішньоконтинентальних держав 1965 року та ін.

Таким чином, міжнародне морське право як галузь загального міжнародного права знаходилася в постій­ному розвитку. Навіть після невдалого завершення ро­боти II Конференції ООН з морського права процес ко-дификації і прогресивного розвитку окремих його ін­ститутів продовжувався. Але наростали і серйозні не­гативні тенденції, що були пов'язані насамперед із тим, що після конференції деякі держави, особливо нові не­залежні держави, що виникли в результаті деколоніза­ції, стали розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль або ж установлювати прибережні економічні і рибальські зони, підпорядковані їхній ви­нятковій юрисдикції, шириною до 200-300 миль. Ви­никла достатньо складна і небезпечна ситуація в спра­ві дослідження і використання Світового океану на рівг ноправній основі всіма державами з належним ураху­ванням їхнього географічного положення й інтересів стосовно до Світового океану.

З метою вирішення цієї гострої і глобальної пробле­ми, відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (XXV) від 17 грудня 1970 року і 3067 (XXVIII) від 16 листопада 1973 року, була скликана III Конфере­нція ООН з морського права.

Конференція, що проходила з 1973 по 1982 рік, стала найважливішим етапом кодифікації і прогресивного роз­витку міжнародного морського права. Усього було про­ведено 11 сесій, причому, починаючи з 7-й сесії, кожна з них мала додаткові («відновлені») частини сесій. У ро­боті Конференції брали участь делегації 164 держав. Крім того, у якості запрошених у її роботі брали участь й інші суб'єктів міжнародних відносин — 12 спеціалізо­ваних установ ООН, 19 міжурядових організацій і ряд неурядових організацій.

516

517

Незважаючи на те, що в ході Конференції виявилося зіткнення певних політичних і економічних угруповань із протилежними інтересами, таких, як «Група 77» (держави, що розвиваються, що було насправді біля 120); група західних капіталістичних держав; група соціалі­стичних держав; група держав архіпелагу; група дер­жав, що не мають виходу до моря, та інших, що знахо­дяться в несприятливих географічних умовах; група заливних держав та ін., зрештою удалося винести на єдине за всі роки голосування узгоджений текст Конвенції ООН з морського права. ЗО квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосува­ли 130 делегацій, проти — 4, і 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що склали Додаток І до неї. На заключних засіданнях Конференції, що відбулися з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані заключні заяви делегацій, після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року.

У цей перший день Конвенцію підписали 119 делега­цій, що представляли 117 держав. Острови Кука (само­врядна асоційована держава) і Рад Організації Об'єдна­них Націй по Намибії. У цей же день Конвенцію підпи­сала делегація України. Одна держава — Фіджі — у той же день здала на зберігання свою ратифікаційну грамо­ту. Слід зазначити, що ніколи колись у день відкриття договору для підписання не демонструвалася настільки конкретно така переконлива його підтримка. Цей пер­ший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права.

Проте цей успіх був обумовлений завдяки методу роботи конференції: прийняттю її тексту на основі кон­сенсусу, і так званого «пакетного підходу», концептуаль­на основа якого складається в прийнятті рішень стосо­вно до різноманітних груп установлюваних норм з ура­хуванням нерозривного зв'язку між ними. У цьому ви­падку держави-учасниці виявляли готовність поступи­тися деякими своїми інтересами стосовно до якоїсь

518

групи норм за умови, що їх суттєві права й інтереси будуть належною мірою відбиті в іншій групі норм.

«Пакетне» рішення щодо Конвенції є результат уні­кального характеру обставин, при яких вона з'явилася, включаючи тісний взаємозв'язок багатьох різноманіт­них питань, велике число держав-учасниць і числен­ність інтересів, що найчастіше зіштовхуються, що, як відзначалося, нерідко не вписувалися в традиційні рам­ки регіональних інтересів. Наріжним каменем «паке­та» Конвенції є підхід, відповідно до якого користуван­ня правами і вигодами припускає прийняття на себе супутніх обов'язків і зобов'язань, із тим, щоб можна було створити загальний справедливий порядок.

У основі Конвенції лежать і інші важливі підходи. Один із них закріплює повагу прав інших держав у якості найпершого обов'язку всіх держав-учасниць. Конвенція накладає на сторони зобов'язання вирішува­ти їхні спори мирними способами і надає вибір методів вирішення спорів у випадку, коли вони не можуть ін­шим чином досягти домовленості, навіть при втручан­ні третьої сторони.

У своїй заяві, зробленій 10 грудня 1982 року після відкриття Конвенції для підписання, Генеральний сек­ретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр відзначив:

«Ця Конвенція подібна ковтку свіжого повітря під час серйозної кризи в міжнародному співробітництві і спаду в справі використання міжнародного механізму для рішення світових проблем. Так будемо ж сподіва­тися, що цей ковток свіжого повітря передвіщає теплий бриз, що дує з Півночі на Південь, із Півдня на Північ, із Сходу на Захід і з Заходу на Схід, тому що це ясно покаже, чи готове міжнародне співтовариство підтвер­дити свою рішучість шукати за допомогою Організації Об'єднаних Націй більш задовільних розв'язань серйоз­них проблем, що стоять перед світом, у якому спільним знаменником є взаємозалежність».

Конвенція ООН з морського права набрала сили 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, у відповідності зі статтею 308

519

Конвенції, ратифікаційної грамоти 60 державою. Укра­їна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за до­помогою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єд­наних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року».

Як говорить її преамбула, метою Конвенції є встанов­лення «правового режиму для морів і океанів, що спри­яв би міжнародним повідомленням і сприяв би вико­ристанню морів і океанів у мирних цілях, справедливо­му й ефективному використанню їхніх ресурсів, збере­женню їхніх живих ресурсів, вивченню, захисту і збере­женню морського середовища».

Конвенція підтверджує і доповнює ряд положень Же­невських конвенцій з морського права 1958 року. Кон­венція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародно-правовими актами і зберігають свою юри­дичну чинність для їхніх держав-учасниць. У той же час, відповідно до статті 311 Конвенції з морського права, вона має переважну силу у відносинах між державами-учасницями перед Женевськими конвенціями з морсь­кого права 1958 року, тобто в тому випадку, коли дві держави є одночасно учасницями Конвенції 1982 року і тієї або іншої конвенції 1958 року, за винятком, зро­зуміло, тих просторів Світового океану, юридичний ста­тус і режим яких не був зазначений і регламентований у конвенціях 1958 року.

Конвенція характеризується значною новелізацією, вона вводить нові норми й інститути, що відбивають су­часні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановле­на гранично допустима ширина територіального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних судів через територіальне море. Ціл­ком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах котрої прибережній державі даються суверенні права у відношенні розвідки, розробки і збереження

520

'

природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його над­рах і у водах, що покривають, і управліннями, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвен­ція містить новий інститут — води архіпелагу, застосов­ний до держав-архіпелагів. Вперше в договірній прак­тиці Конвенцією був визначений статус величезної те­риторії — району морського дна за межами континен­тального шельфу («Району»). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, що дають можливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Конвенція підтвердила основні норми стосовно кон­тинентального шельфу і внесла уточнення в цей інсти­тут, зокрема, визначила підходи до визначення зовніш­ньої межі континентального шельфу. Визначено поря­док регулювання діяльності з дослідження і викорис­тання його ресурсів.

Конвенція істотно розширила перелік свобод відкри­того моря, включивши в нього поряд із традиційними свободами судноплавства, рибальства, польотів, проклад­ки кабелів і трубопроводів також свободи будувати штучні острови, установки і споруди, що допускаються відповідно до міжнародного права, і проводити морські наукові дослідження.

У Конвенції є блоки норм, що регламентують поря­док проведення морських наукових досліджень, направ­лених на забезпечення захисту і збереження морського середовища, а також механізм врегулювання спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її норм.

Важливим положенням Конвенції в справі забезпе­чення загального миру і безпеки є резервування від­критого моря для мирних цілей.

Варто враховувати, що Конвенція кодифікувала ряд звичаєво-правових норм, проте ці норми продовжують діяти у своїй старій якості для держав, не що беруть участь у ній.

Конвенція ООН з морського права 1982 року є основ­ним джерелом сучасного міжнародного морського

521

права. Це один із дуже великих багатосторонніх між­народно-правових актів, що має дуже складну структу­ру, що включає власне Конвенцію, що складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, що складають не­від'ємну її частину, відповідно до статті 318 Конвенції. Конвенція, крім преамбули, включає 17 тісно взає­мозалежних між собою частин, як-от: Частина І — Введення;

Частина II — Територіальне море і зона, що при­лягає;

Частина III — Протоки, використовувані для між­народного судноплавства;

Частина IV — Держави-архіпелаги; Частина V — Виняткова економічна зона; Частина VI — Континентальний шельф; Частина VII — Відкрите море; Частина VIII — Режим островів; Частина IX — Замкнуті або напівзамкнуті моря; Частина X — Право держав, що не мають виходу до моря, на доступ до моря і від нього і на свободу транзиту;

Частина XI — Район;

Частина XII — Захист і збереження морського середовища;

Частина XIII — Морські наукові дослідження; Частина XIV — Розроблення і передача морської технології;

Частина XV — Врегулювання спорів; Частина XVI — Загальні положення; Частина XVII — Заключні положення. Додатки до Конвенції названі: Види, що далеко мігрують; Комісія з меж континентального шельфу; Основні умови пошуку, розвідки і розробки ресурсів Району; Статут підприємства; Погоджувальна про­цедура; Статут Міжнародного трибуналу з морсько­го права; Арбітраж; Спеціальний арбітраж; Участь міжнародних організацій.

Одне лише перерахування частин самої Конвенції і додатків до неї дає переконливий доказ розширення кола

об'єктів регулювання міжнародним морським правом, поліпредметності і поліоб'єктності самої Конвенції, що дійсно робить її основним джерелом сучасного міжна­родного морського права.

Слід зазначити, що, головним чином, Конвенція ООН з морського права встановлює правовий статус і юридич­ний режим тих морських просторів Світового океану, про які в ній мова йде. Але хоча ці простори і пов'яза­ні в єдиному природному комплексі, кожний окремо, із погляду права, представляє різноманітні юридичні по­няття. Одні з них, відповідно до Конвенції, мають пра­вовий режим, що передбачає їхню приналежність пев­ним суб'єктам (наприклад, внутрішні морські води, на які поширюється суверенітет прибережної держави в повному обсязі), інші — правовий статус, що містить тільки визначені права й обов'язки належних суб'єк­тів по їхньому дослідженню і використанню (напри­клад, континентальний шельф, у відношенні котрої дер­жави не здійснюють суверенні права, а наділені лише виключними правами з його дослідження, а також ви­користанню ресурсів його дна і надр).

У такий спосіб Конвенція ООН з морського права визначає юридичний статус позначених у ній морських просторів (територіальне море, що прилягає, зона, від­крите море, континентальний шельф і т.д.) і їхні межі (межа) із метою встановлення їхнього юридичного ре­жиму, тобто сукупності прав і зобов'язань учасників Конвенції стосовно до простору, що має даний статус.

Слід звернути увагу і на деякі невідповідності окре­мих положень Конвенції, що стосуються насамперед су­б'єктного складу її учасників. Так, у частині І Конвенції, названій «Вступ», визначаються деякі базові терміни-поняття Конвенції, у тому числі і по цікавлячій нас проблемі. Це ж, звичайно, насамперед «держава-учас-ниця» — держава, що погодилася на обов'язковість для неї Конвенції і для якої вона знаходиться в силі (подп. 1 пункт 2 статті 1). Проте в другому підпункті цієї статті закріплено, що Конвенція застосовується до перерахова­ного в пункті 1 «Ь»—«f» статті 305 Конвенції суб'єк-

522

523

там права, що стають учасниками Конвенції відповідно до умов, характерними для кожного з них. Під такими суб'єктами Конвенція розуміє «самоврядні асоційовані держави», що мають компетенцію з питань, регульованих Конвенцією, у тому числі компетенцією укладати від­повідні договори. Слід зазначити, що на практиці учас­никами Конвенції поки стають тільки лише держави, що ж стосується правосуб'єктності асоційованих держав, то про неї що-небудь сказати поки неможливо.

У той же час, у відповідності зі статтею 305, учасни­ками Конвенції можуть стати і «міжнародні організа­ції відповідно до Додатка IX». Стаття 1 Додатку IX, названа «Вживання терміна «міжнародна організація», говорить: «Для цілей статті 305 і профільного додатка термін «міжнародна організація» означає засновану дер­жавами міжурядову організацію, котрій її держави-члени передали компетенцію в питаннях, регульованих дійсною Конвенцією, у тому числі компетенцію по ви­сновку договорів, що ставляться до таких питань». Проте , з інших статей цього Додатка випливає, що промова в ньому йде не про міжнародні організації як таких, а про об'єднання держав, іменованих конфедераціями або наднаціональними організаціями. Стосовно до морсь­кого права промова практично йде про Європейський союз (ЄС), колишній ЄЕС, якому держави-члени переда­ли повноваження укладати міжнародні договори про використання їх виняткових економічних зон. Інших подібних конфедерацій держав (наднаціональних орга­нізацій) поки немає. Практичним підтвердженням сказаного є те, що ЄЕС, підписавши документ, є учасни­ком Конвенції.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що у відношенні суб'єктного складу її учасників Конвен­ція ООН з морського права має суттєвий перспектив­ний потенціал, що враховує навіть зміни, що відбува­ються в майбутній державній організації світового спів­товариства.

У цілому, можна констатувати, що розроблення і при­йняття Конвенції ООН з морського права 1982 року

524

явилося важливим історичним етапом у кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права. її стра­тегічною метою є стабільний розвиток міжнародних від­носин у зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права у Світовому океані.

У зв'язку з цим вважається необхідним відрізня­ти міжнародне морське право від морського права. Перше — засновано винятково на нормах міжнародно­го права і належить до поводження держав за межами власної території. Друге — є правом конкретної держа­ви і містить норми внутрішньодержавного (національ­ного) права. Його основу складають внутрішньодержавні акти, що регламентують правове положення і порядок користування внутрішніми територіальними водами (те­риторіальним морем), а також приналежній державі морськими і річковими суднами.

3. Внутрішні морські води і їхній правовий режим

Внутрішні морські води є частиною території відпо­відної держави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція в повному обсязі.

Правовий режим внутрішніх морських вод регулю­ється Конституцією України, Кодексом торгового мо­реплавання України, Законом України «Про держав­ний кордон України» від 4 листопада 1991 року й ін­ших законодавчих актів, а також нормативно-правови­ми актами підзаконного характеру.

У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод.

Правовий режим морських портів в основному ре­гулюється нормами національного права. В Україні пра­вовий режим портів установлений розділом IV «Мор­ський порт» Кодексу торгового мореплавання України (КТМ). У відповідності зі статтею 73 КТМ морський

525

порт є державним транспортним підприємством, при­значеним для обслуговування суден, пасажирів і ван­тажів на відведених порту території й акваторії, а та­кож перевезення вантажів і пасажирів на приналеж-них порту суднах. В Україні порти бувають торгові, рибні і спеціалізовані.

Крім того, розрізняють порти відкриті і закриті. При­бережні держави відчиняють для заходу іноземних су­ден деякі торгові порти. Причому питання про те, які з портів повинні бути відкриті, належить до виняткової компетенції держави. Для відвідання відкритих портів, як правило, не потрібно запитувати дозвіл прибережної держави або повідомляти про це. У відкриті порти по­винний бути забезпечений вільний доступ усіх суден незалежно від прапора і без будь-якої дискримінації.

У закриті порти захід іноземних суден піддається особливому регулюванню і тут установлюється дозвільна система заходу. Судно, що терпить лихо, може здійсни­ти захід у будь-який порт прибережної держави.

Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є обкреслені лінією, що проходить через найбільш від­далені убік моря, точки портових споруд. Конвенція ООН з морського права 1982 року наголошує на тому, що це повинні бути постійні портові споруди (стаття 11 Конвенції). До території порту належать відведені пор­ту землі, а також намиті, насипані або створені іншими технологічними засобами за рахунок території порту площі. Акваторією порту є відведені порту водяні про­стори. Територія й акваторія морського порту є держав­ною власністю і даються порту в користування (стаття 74 КТМ).

Іноземні невійськові судна можуть заходити у внут­рішні води тільки з дозволу прибережної держави і повинні додержуватися її законів.

Прибережна держава може встановлювати стосовно іноземних суден такі види правового режиму: а) націо­нальний режим (такий же, який дається своїм суднам); б) режим найбільшого сприяння (надання умов не гір-

526

ших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої тре­тьої держави); в) спеціальний режим (наприклад, для суден із ядерними силовими установками, що перево­зять отрутні, хімічні й інші матеріали).

Іноземні судна повинні у внутрішніх морських во­дах дотримуватися законів та інших правил, установ­лених прибережною державою, у відношенні іммігра­ційного, митного, санітарного контролю, безпеки плаван­ня, охорони навколишнього середовища. Наприклад, в іноземному порту судна підлягають санітарному конт­ролю на основі Міжнародних санітарних правил 1951 року (уточнені в 1969 році). Судно, що не виконало са­нітарних правил, не підлягає затримці в порту. Воно може вийти в море, але протягом усього рейса не може заходити в інші порти цієї ж держави.

На іноземні торгові судна, до яких звичайно відно­сять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибереж­ної держави, поширюється карна, цивільна й адміністра­тивна юрисдикція прибережної держави.

В основі карної юрисдикції лежить загальне прави­ло про те, що оскільки внутрішні морські води є части­ною державної території, то злочини, скоєні на борту іноземних торгових суден, що знаходяться в межах цих вод, підлягають юрисдикції прибережної держави. Але на практиці, частіше всього в силу двосторонніх угод, влади прибережної держави переважно утримуються від здійснення карної юрисдикції стосовно моряків іно­земного судна, якщо вчинені ними злочини не порушу­ють мир і добрий порядок у ньому, якщо втручання не є міжнародним зобов'язанням прибережної держави або якщо про інше не просять дипломатичні або кон­сульські посадові особи держави прапора судна. Іноземні торгові судна не повинні даватися як захисток для осіб, переслідуваних владою прибережної держави за вчи­нений злочин.

Цивільна юрисдикція над іноземними торговими суд­нами полягає в тому, що судовою владою прибережної

527

держави можуть розглядатися цивільні позови у від­ношенні іноземного торгового судна і майна, що знахо­диться на його борту, під час стоянки судна в порту. Такі позови можуть бути заявлені до судна в зв'язку з невиконанням контракту, заподіянням шкоди, рятуван­ням і т.п. Реалізація цивільної юрисдикції стосовно іноземного торгового судна може включати в себе за­тримання або арешт такого судна для забезпечення позовних вимог або виконання судових або арбітраж­них рішень. Рішення про затримання або арешт повинно виноситися компетентним судовим органом прибере­жної держави. Водночас приналежні державі судна зберігають імунітет від затримання й арештів, що ви­пливають із виконання судових рішень у цивільних спра­вах, або для забезпечення заявленого позову. Проте, незважаючи на це, в останні роки ряд українських тор­гових суден, в основному приналежних Чорноморсько­му морському пароплавству, були заарештовані в інозем­них портах із метою забезпечення позовних вимог іно­земних кредиторів до пароплавства.

Слід зазначити, що у відповідності зі сформованою міжнародною практикою прибережна держава не здійс­нює юрисдикції у справах, що належать до внутрішнього розпорядку на іноземному судні, включаючи цивільні спори між членами команди, що виникають у зв'язку з їхньою службою на суднах. Що стосується трудових пра­вовідносин між членами екіпажа іноземного торгового судна, то, у принципі, вони підпадають під юрисдикцію прибережної держави. Проте на практиці прибережні держави звичайно не втручаються в трудові спори між членами такого екіпажа, крім випадків, коли спір стосу­ється заробітної плати або виконання обов'язків на бор­ту судна, якщо інше не установлено відповідним догово­ром. Слід також пам'ятати, що цілий ряд соціальних аспектів праці моряків регулюється конвенціями Між­народної організації праці і їхнє порушення в будь-якій країні, у будь-якому іноземному порту може спричини­ти втручання іноземних громадських організацій, насам­перед національних профспілкових організацій. Подіб-

528

ні випадки мали місце у відношенні моряків українсь­ких і російських суден, заарештованих в іноземних по­ртах. До найбільш важливих з цих конвенцій належать: № 163 Про соціально-побутове обслуговування моряків, 1987 року; № 164 Про здоров'я і медичне обслуговуван­ня моряків, 1987 року; № 165 Про соціальне забезпечен­ня моряків, 1987 року; № 145 Про безперевну зайня­тість моряків, 1976 року; № 133 Про помешкання для екіпажу на борту судна, 1970 року та ін.

Адміністративна юрисдикція в основному базуєть­ся на нормах адміністративного права, що встановлю­ють режим перебування іноземних суден у внутрішніх морських водах прибережної держави. Відповідно до цих норм іноземні судна як державні, так і приватно­власницькі, підлягають адміністративній юрисдикції прибережної держави в повному обсязі. Насамперед це стосується виконання митних і санітарних правил, а також заходів контролю, що належать до безпеки су­ден, охорони людського життя, допуску іноземців.

Інші правила встановлені для іноземних військових суден. Слід зазначити, що прибережні держави завжди приділяли особливу увагу регламентації заходження іноземних військових кораблів у внутрішні морські води і порти. У законодавстві більшості держав установле­ний дозвільний порядок заходження іноземних війсь­кових кораблів у внутрішні води і порти. Відповідно до цього порядку заінтересована держава дипломатич­ними каналами не пізніше визначеного терміну повин­на направити запит державі, у чиї торгові порти перед­бачається заходження її кораблів, і одержати на це відповідний дозвіл. Причому в запиті повинні бути за­значені цілі заходження, чисельність екіпажу і час пе-pe^BawKa ь тюрту. \іі,о стосується ттлсъг^сгаих нортув, то вони, як правило, закриті для відвідин іноземних вій­ськових суден. Особливий порядок перебування інозем­них військових суден у територіальному морі і внутрі­шніх водах, у тому числі в портах України, випливає зі змісту статей 13, 14, 15 і 34 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року.

529

Особовий склад військового корабля в іноземному пор­ту звільняється командиром корабля за узгодженням із місцевою владою, а у випадку порушення встановле­ного порядку, судну може бути запропоновано покину­ти порт і прибережні води держави, що приймає.

Слід зазначити, що в зв'язку з інтенсивним розвит­ком міжнародного судноплавства в даний час наміти­лася тенденція з обмеження юрисдикції прибережної держави у відношенні іноземних суден, що знаходять­ся в її внутрішніх водах. Рядом держав і міжнародних морських організацій була висунута пропозиція про необхідність укладання міжнародної конвенції про внутрішні морські води, що кодифікувала б базисні по­ложення, вироблені міжнародною практикою, а націо­нальне право конкретизувало б і деталізувало їх.

До внутрішніх вод держави належать морські бух­ти, затоки, лимани, береги яких належать одній держа­ві і ширина входу в які не перевищує 24 морських милі. У випадку якщо ширина входу в затоку перевищує 24 милі, то усередині затоки від берега до берега прово­диться пряма лінія в 24 милі довжиною таким чином, щоб нею обмежувався можливо більший простір. Вод­на територія, розташована усередині цієї лінії, є внутріш­німи водами.

Крім того, внутрішніми вважаються так звані «іс­торичні води», перелік яких встановлюється урядом відповідної держави. До історичних вод звичайно на­лежать води деяких заток (незалежно від ширини вхо­ду), що у силу історичної традиції або міжнародного порядку вважаються внутрішніми водами прибережної держави. Історичними, наприклад, є: затока Петра Ве­ликого на Далекому Сході Російської Федерації (ши­рина входу більше 100 миль по лінії від гирла ріки Тюмень-Ула до мису Поворотний); Гудзонова затока в Канаді (50 миль), Габесська затока в Тунісі (50 миль), затока Делавер у СІЛА та ін.

До складу внутрішніх вод входять озера і внутріш­ні моря. Якщо озера цілком оточені берегами однієї держави, то вони належать до державної території. Якщо

530

ж вони оточені територією декількох держав, між цими державами практикується укладання угод про режим вод, що належать кожній із них. До таких озер нале­жать: Боденське озеро, оточене територією ФРН і Швей­царії, Женевське озеро між Францією і Швейцарією, Великі озера, які граничать із Канадою і США. При відсутності таких угод передбачається, що кордон ви­значається серединною лінією.

Практично такі ж правила належать до так званих внутрішніх (замкнутих) морів, оточених з усіх боків те­риторією однієї держави. Якщо ж таке море має в ото­ченні береги двох або більше країн, то суверенні права кожної з них поширюються тільки на його територіаль­ні води, а в центральній частині встановлюється режим відкритого моря. Таке має місце в Чорному морі. У Кас­пійському морі в період існування СРСР в основному зберігався правовий режим, установлений ще Гюлістан-ським і Туркманчайським мирними договорами, укла­деними ще в 1813 і 1828 роках між Росією і Персією (нині Іраном). У цих договорах Персія уступила Росії виключне право на утримання в Каспійському морі військових кораблів. Після розпаду СРСР і утворення навколо Каспійського моря ряду незалежних держав постало питання про його поділ між Азербайджаном, Казахстаном, Росією і Туркменістаном, ускладнене наявністю значних родовищ нафти в надрах каспійсь­кого шельфу. Принципи такого поділу повинні стати предметом переговорів між заінтересованими держа­вами. Законодавство Російської Федерації (Закон РФ «Про державний кордон» 1993 року), у якому знайшла своє втілення радянська доктрина міжнародного права, відносить до внутрішніх вод РФ за аналогією з «істо­ричними» затоками сибірські моря: Карське, Лаптєвих, Східно-Сибірське, Чукотське.

Представляє інтерес точка зору канадського вченого Д. Фарана, який вважає, що головними критеріями для віднесення морських вод до історичних є такі:

а) виняткова влада і контроль над таким морсь­ким районом, включаючи вигнання іноземних суден із нього в разі потреби;

531

б) довге користування ним або витікання трива­
лого часу, хоча тривалість конкретного періоду зале­
жить від обставин;

в) мовчазна згода інших держав, особливо тих, чиї
інтереси можуть бути зачеплені даним статусом.
Прибережна держава, здійснює у внутрішніх водах

права, що випливають із суверенітету. Вона регулює су­дноплавство і рибальство, на цій території заборонено займатися яким-небудь промислом або науковими до­слідженнями без дозволу компетентних органів прибе­режної держави. Слід звернути увагу на те, що Конвен­ція ООН з морського права 1982 року містить спеціальну статтю, 225, що регламентує надання допомоги дослід­ницьким суднам. Всі держави повинні приймати розум­ні норми, правила та процедури для сприяння і полег­шення морських наукових досліджень і в необхідних випадках для полегшення доступу у свої гавані мор­ським дослідницьким суднам.

4. Територіальне море (територіальні води) і його правовий режим

Територіальне море (територіальні води) — це мор­ський пояс, розташований уздовж берега або безпосеред­ньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межами територіального моря, мають своє власне територіальне море. Проте при­бережні установки і штучні острови територіальних вод не мають.

Кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль. Зі 134 прибережних держав 78 держав установили 12-мильну зону (у тому числі Росія, Польща, Україна, Болгарія, Румунія, Куба, Франція, Іспанія, Португалія та ін.), 5 держав — у 6 миль ( у тому числі Греція, Туреччина та ін.), 2 держави — у 4

532

милі (Норвегія і Фінляндія), 20 держав — 3 милі (у тому числі Великобританія, ФРН, Нідерланд, Данія, Австралія та ін.). Водночас є держави, що встановили в односторон­ньому порядку ширину територіальних вод, що пе­ревищують ліміт, установлений Конвенцією ООН по морському праву 1982 року. Так, наприклад, Ангола встановила ширину територіальних вод у 20 миль, Нігерія і Того — ЗО миль, Гамбія, Танзанія, Камерун, Ма­дагаскар — 50 миль, Мавританія — 70 миль. Є і більш великі претензій, які міжнародне право засуджує.

Існують три основних способи відліку територіаль­них вод:

1. від лінії найбільшого відливу уздовж берега
   прибережної держави;

2. якщо берегова лінія звивиста або порізана чи
   поблизу берега є ланцюг островів, може застосовувати­
   ся метод прямих вихідних ліній, що з'єднують най­
   більш виступаючі в море точки берега й островів;

3. від внутрішніх морських вод.

Зовнішнім кордоном територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на відстані, рівній ширині тери­торіального моря (12 миль).

Бічний кордон територіальних вод суміжних держав, а також кордони територіального моря держав, що про-тилежать, береги яких відстоять один від одного менше ніж на 24 (12+12) милі, визначається міжнародними договорами.

Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний прос­тір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні (стаття 1 Конвенції про територіальне море та прилег­лу зону 1958 року). Територіальне море є частиною те­риторії відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочно-стей держави установлюється виняток — право мирно­го проходу. Невійськові судна всіх держав користують­ся правом мирного проходу через територіальне море.

533

При цьому під проходом розуміється плавання через територіальне море з метою:

а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води
або не становлячись на рейді або біля портової спо­
руди за межами внутрішніх вод;

або

б) пройти у внутрішні води або вийти з них або
стати на рейді або біля портової споруди (стаття 18
Конвенції 1982 року).

У відповідності зі статтею 19 Конвенції з морського права «прохід є мирним, якщо тільки ним не порушу­ється мир, добрий порядок або безпека прибережної дер­жави».

Прохід признається таким, що порушує «світ, добрий порядок і безпеку» прибережної держави, якщо судно здійснює:

а) погрозу силою або її застосування проти суве­
ренітету, територіальної цілісності або політичної не­
залежності прибережної держави або яким-небудь
іншим чином з порушенням принципів міжнарод­
ного права, втілених у Статуті ООН;

б) будь-які маневри або навчання зі зброєю будь-
якого виду;

в) будь-який акт, спрямований на збір інформації
на шкоду обороні або безпеці прибережної держави;

г) будь-який акт пропаганди, що має за мету зазі­
хання на оборону або безпеку прибережної держави;

г) підйом у повітря, посадку або прийняття на
борт будь-якого літального апарату;

д) підйом у повітря, посадку або прийняття на
борт будь-якого військового устрою;

є) навантаження або розвантаження будь-якого то­вару або валюти, саджання або висадження будь-якої особи всупереч митним, фіскальним, імміграційним або санітарним законам і правилам прибережної держави;

є) будь-який акт навмисного і серйозного забруд­нення всупереч діючій Конвенції;

ж) будь-яку рибальську діяльність;

534

з) проведення дослідницької або гідрографічної діяльності;

и) будь-який акт, спрямований на створення пере­шкод функціонуванню будь-яких систем зв'язку або будь-яких інших споруд або установок прибережної держави;

і) будь-яку іншу діяльність,' що не має прямого відношення до проходу.

У відповідності зі статтею 13 Закону України «Про державний кордон України» мирний прохід через те­риторіальне море України здійснюється з метою його перетинання без заходу у внутрішні води України, або з метою заходу у внутрішні води і порти України, або виходу з них у відкрите море. Прохід вважається мир­ним, якщо при цьому не порушується мир, а також пра­вопорядок і безпека України. Іноземні невійськові суд­на при здійсненні мирного проходу повинні випливати звичайним навігаційним курсом або курсом, рекомен­дованим компетентними органами України, а також морськими коридорами або схемами поділу прямуван­ня. Конвенція ООН з морського права 1982 року при­пускає можливість проходження морськими коридора­ми танкерам, суднам із ядерними двигунами або таким, що перевозять ядерні й інші небезпечні або отрутні за своєю природою матеріали. При цьому такі судна по­винні мати на борту документи і додержуватися особ­ливих запобіжних заходів. Морські коридори і схеми поділу прямування повинні бути ясно визначені прибе­режною державою і публікуватися на відповідних мор­ських картах.

При порушенні правил мирного проходу в територі­альному морі України капітан іноземного невійськово­го судна може бути притягнутий до відповідальності згідно до законодавства України.

Іноземні кораблі в територіальному морі України і її внутрішніх вод зобов'язані додержуватися правила радіозв'язку, навігаційних, портових, митних, санітарних й інших правил. У випадку вимушеного їх порушення варто негайно повідомляти адміністрацію найближчого порту України.

535

Компетентні органи України вправі встановлювати райони в межах територіального моря і внутрішніх вод України, плавання в який іноземним суднам забороне­но. Про це повинне бути зроблене належне повідомлен­ня. Хоча Закон України від 4 листопада 1991 року не згадує про це, при проході через територіальне море зви­чайна практика потребує проходження без зупинок. Проте Конвенція про територіальне море, прийнята на Женевській конференції 1958 p., визнавала право при проході на зупинку і стоянку на якорі, оскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або виявилися не­обхідними внаслідок непереборної сили або лиха. Кон­венція ООН з морського права 1982 року в п. 2 статті 18 визнала це право в якості винятку, закріпивши, що прохід повинний бути безупинним і швидким.

Особливий порядок проходу через територіальні води встановлений для військових кораблів. Визначення вій­ськового корабля дано в статті 29 Конвенції 1982 року. Під ним розуміється «судно, що належить до збройних сил якої-небудь держави, що має зовнішні знаки, які відрізняють такі судна його національності, що знахо­диться під командуванням офіцера, що перебуває на службі уряду даної держави і прізвище якого занесене у відповідний список військовий або еквівалентний йому документ, і яке має екіпаж, підпорядкований регуляр­ній військовій дисципліні».

У період існування СРСР, що наполягав на дозвільно­му порядку проходу іноземних військових кораблів че­рез свої територіальні води, про що зробив відповідне застереження до статті 23 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, кораблі військово-мор­ського флоту США, що не розділяли позицію СРСР у цьому питанні і тлумачили її як таку, що порушує між­народне право, двічі, у 1986 і 1988 роках, зробили спробу здійснити право мирного проходу пройшовши через ра­дянські територіальні води в Чорне море. Це призвело до інцидентів, що у результаті дали імпульс переговор­ному процесу зі зближення позицій двох держав, що сто­суються права мирного проходу. 23 вересня 1989 року

536

міністр закордонних справ СРСР Е.А. Шеварнадзе і дер-жсекретар США Дж. Бейкер підписали угоду «Про однакове тлумачення правил міжнародного права стосов­но мирного проходу». У ньому сторони визнали, що право мирного проходу поширюється на всі судна, включаючи військові кораблі, і не потребує дозвільних процедур. Обидві держави взяли зобов'язання привести в повну відповідність із Конвенцією ООН з морського права 1982 року своє законодавство, правила і практику, що належать до мирного проходу.

В Україні військові кораблі іноземних держав, а та­кож підводні човни здійснюють мирний прохід у тери­торіальному морі України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів. При цьому підводні човни повинні плавати тільки на поверхні і під своїм прапором. Не­виконання перерахованих правил надає право компете­нтним органам України вимагати від порушника негай­но покинути територіальне море України. Це відпові­дає положенням статті ЗО Конвенції 1982 року.

Слід також мати на увазі, що держава прапора від­повідає за будь-яку шкоду або збитки, завдані прибереж­ній державі в результаті недотримання військовим або іншим некомерційним судном правил прибережної держави щодо плавання в територіальному морі або по­ложень Конвенції 1982 року.

Проте зазначена Конвенція (стаття 24) встановлює й обов'язок прибережної держави з організації судноплав­ства в її територіальному морі. Так, прибережна дер­жава не повинна перешкоджати мирному проходові іноземних суден, воно повинна належним чином по­відомляти про всі відомі їй небезпеки для судноплавс­тва в її територіальних водах.

Слід зазначити, що конкретні питання, пов'язані з юрисдикцією прибережної держави у відношенні іно­земних суден, що здійснюють право мирного проходу, вирішуються в залежності від приналежності цих су­ден до класу військових кораблів, а також державних суден, експлуатованих у некомерційних цілях, або до

537

класу торгових суден (підрозділи А, В, С розділу 3 час­тини II Конвенції ООН з морського права 1982 року). Стосовно військових кораблів діє принцип імунітету державної власності, відповідно до яких вони вилуча­ються з-під юрисдикції прибережної держави. У випад­ку недотримання ними законів і правил прибережної держави під час мирного проходу через її територіаль­ні води, влади прибережної держави можуть вимагати, щоб цей корабель негайно покинув її територіальне море. При цьому шкода і збитки, заподіяні кораблем-порушником, покриваються державою його прапора.

На борту іноземного торгового судна, що здійснює право мирного проходу, діють карна і цивільна юрис­дикція держави прапора судна, за винятком вилучень, встановлених у конвенційному порядку. У відповідності зі статтею 27 Конвенції ООН з морського права, карна юрисдикція здійснюється прибережною державою сто­совно злочину, вчиненого на борту іноземного торгово­го судна під час проходу через територіальне море, якщо:

1. наслідки злочину поширюються на прибереж­
   ну державу;

2. злочин порушує спокій у країні або добрий по­
   рядок у територіальному морі;

3. капітан судна, дипломатичний агент або кон­
   сульська посадова особа держави прапора судна зве­
   ртаються до місцевої влади з проханням про надан­
   ня допомоги;

4. прийняті заходи необхідні для припинення не­
   законної торгівлі наркотиками або психотропними
   речовинами.

Але не підлягає обмеженню право прибережної дер­жави приймати будь-які заходи для арешту або розслі­дування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море, після його виходу з внутрішніх морських вод. Це право спрямоване на забезпечення можливості прибережної держави заарештовувати і від­давати суду осіб, що несуть кримінальну відповідаль­ність за злочини, вчинені під час перебування судна у внутрішніх водах такої держави. При вчиненні злочина

538

на борту іноземного судна до входу в територіальне море і при проходженні цього судна без заходу у внутрішні морські води прибережна держава здійснювати втручан­ня не повинна (п. 5 статті 27 Конвенції ООН з морського права).

Проте у виняткових випадках, пов'язаних із нанесен­ням шкоди морському середовищу або порушенням ре­жиму виняткової економічної зони, Конвенція 1982 року передбачає умови втручання прибережної держави. У відповідності зі статтею 28 зазначеної конвенції:

а) прибережна держава не повинна зупиняти іно­земне судно, що проходить через територіальне море або змінювати його курс із метою здійснення цивіль­ної юрисдикції у відношенні особи, що знаходиться на борту судна;

б) прибережна держава може застосовувати у від­ношенні такого судна заходи стягнення або арешт у будь-якій цивільній справі тільки по зобов'язаннях або в силу відповідальності, прийнятої або наклика­ної на себе цим судном під час або для проходу його через води прибережної держави. При цьому ці об­меження не торкаються права прибережної держа­ви застосовувати заходи стягнення або арешт у ци­вільній справі у відношенні іноземного судна, що зна­ходиться на стоянці в територіальному морі або про­ходить через територіальне море після виходу з внут­рішніх вод.

5. Прилегла зона та її правовий режим

Прилегла зона — це пояс морських вод, що прилягає до територіального моря, у межах якого прибережна дер­жава має право здійснювати контроль із метою недопу­щення порушень визначених правил (митних, фіскаль­них (податкових), імміграційних- або санітарних). При­легла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах терито­рії або територіальних вод прибережної держави.

539

Історія виникнення таких зон починається ще з XVIII сторіччя, коли ширина територіального моря у переважного числа держав не перевищувала 3 миль. Саме тоді деякі держави в односторонньому порядку стали встановлювати спеціальні зони за межами територіаль­ного моря, у яких вони претендували на здійснення юрисдикції у відношенні іноземних суден, головним чи­ном із метою боротьби з контрабандою. Вперше 5-миль-ну митну зону оголосила Великобританія в 1736 році. У 1799 році 12-мильна митна зона була встановлена США, пізніше прилеглі зони були встановлені Францією, Бель­гією й іншими країнами. В основному вони були спря­мовані на припинення контрабанди, але в деяких випад­ках вже об'являлися фіскальні, санітарні й інші види прилеглих зон. З розвитком і інтенсифікацією торгово­го мореплавання багато держав почали укладати дво­сторонні і багатосторонні договори про прилеглу зону. Так, наприклад, Мексика в період із 1882 по 1899 роки уклала 10 угод із різними державами. Багатосторон­нім договором такого роду стала конвенція, укладена в 1925 році прибалтійськими країнами для боротьби з контрабандною торгівлею алкогольними напоями, у якій держави-учасниці взаємно визнавали здійснення мит­ного контролю над приватновласницькими суднами в 12-мильній зоні.

Перша спроба кодификації звичайних міжнарод­них норм, що стосуються прилеглої зони, була почата в 1930 році на Гаазькій конференції, що закінчилася невдачею.

Кодифіковані норми про прилеглу зону вперше були встановлені в статті 24 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, а потім у статті 33 Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Слід особливо зазначити те, що за своєю юридичною природою прилегла зона — це частина відкритого моря, але зі спеціальним режимом. Тому обидві зазначені конвенції містять положення про суто цільовий харак­тер прилеглої зони. Вона встановлюється тільки для запобігання прибережною державою порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і

правил, тобто, у точно визначених цілях, і розширення цих цілей, виходячи зі змісту положень конвенцій, не­припустимо. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна; фіскальна; імміграційна; сані­тарна.

За Конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 року ширина прилеглої зони не може пере­вищувати 12 морських миль від тих же вихідних ліній, від яких відміряється і територіальне море. Іншими словами, право на прилеглу зону мають ті держави, те­риторіальне море яких менше 12 миль (розмежування між суміжними державами проводиться по серединній лінії при відсутності угоди про інше). Конвенція з мор­ського права 1982 року містить два положення, відмін­них від профільної Конвенції 1958 року: по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відраховуються від вихідних ліній; по-друге, у пункті 1 статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря. Незважаючи на таке фактич­не її положення, остання зміна була пов'язана з розбіж­ностями на III Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки у випадку встанов­лення такої зони, прилегла зона буде перекрита нею.

Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Ве­несуела, Індія; митну — Сирія, фіскальну — Індія, Юго­славія, Сирія; імміграційну — Індія, Португалія.

Українське законодавство не передбачає створення прилеглої зони.

Слід зазначити, що, незважаючи на обмеження видів прилеглих зон у Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, деякі прибережні держави на практиці почали встановлювати інші види таких зон (наприклад, зони безпеки, карної і цивільної юрисдик­ції, нейтралітету, запобігання забруднення, фортечні зони та ін.). У тих випадках, коли їхня ширина не переви­щувала разом із територіальним морем 12 морських миль, їхнє встановлення не викликало яких-небудь за­перечень, тому що мова фактично йшла про максимальне використання своїх прав прибережною державою. Піс-

540

541

ля ж прийняття Конвенції з морського права 1982 року це, безумовно, є неправомірним.

6. Відкрите море і його правовий режим

За зовнішньою межею територіального моря знахо­дяться простори морів і океанів, що не входять до скла­ду територіальних вод якої-небудь держави й утворю­ють відкрите море.

У статті 1 Конвенції про відкрите море 1958 року поняття «відкрите море» визначається як «усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внут­рішні води якої-небудь держави». Конвенція ООН з морського права 1982 р. установила, що положення Частини VII («Відкрите море») застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якої-небудь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпе-лагу (ст. 86).

Для характеристики відкритого моря необхідно ви­ділити два критерії, що визначають його статус:

• географічний — який характеризує відкрите море
  як частину просторів Світового океану, що не утворю­
  ють територію прибережної держави;

• політичний — полягає в тому, що відкрите море
  не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, усі
  держави мають право користуватися на засадах рівнос­
  ті відкритим морем у мирних цілях (свобода морепла­
  вання, польотів наукових досліджень і т.д.).

У відповідності зі статтею 87 Конвенції ООН з мор­ського права 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що включають ряд свобод на певну діяльність у відкритому морі — право на: а) свободу судноплавства; б) свободу польотів; в) свободу прокладати підводні ка­белі і трубопроводи; г) свободу рибальства; д) свободу будувати штучні острови й інші установки, що допус-

каються міжнародним правом; є) свободу наукових до­сліджень.

Слід вказати, що зазначений перелік не є обмеже­ним.

Відкрите море резервується для мирних цілей. Ні­яка держава, у відповідності зі статтею 89 Конвенції 1982 року, не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету. У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Між дер­жавою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Цього не можна сказати про практику використання так званих «зручних» прапорів (Панами, Ліберії, Кіпру, Швейцарії й ін.). На жаль, після проголошення незалеж­ності України багато з її суден перейшли під «зруч­ний» прапор, що призводить до поганих наслідків як для самої України, так і для українських моряків і членів їхніх сімей. Слід зазначити, що Конвенція ООН про умови реєстрації морських суден 1986 року обме­жує подібну практику.

Судно, що плаває під прапорами двох і більше дер­жав, дорівнюється до судна, що не має національності. Судно не може перемінити свій прапор під час плаван­ня або стоянки при заходженні в порт, крім випадків зміни права власності на нього. Проте це не стосується суден, що плавають під прапором ООН і деяких інших міжнародних організацій.

Звичайно судно розглядається як частина території держави, у якій воно зареєстровано.

Винятки з цього правила, а отже, і зі свободи судно­плавства, установлюються міжнародними договорами. Так, наприклад, стаття 110 Конвенції з морського права 1982 року встановлює певні права у відкритому морі військових кораблів із припинення незаконної діяль­ності плаваючих там суден. Вони здійснюються шля­хом реалізації права на огляд. Ці дії допустимі за умо­ви, що в командира військового судна виникли підозри в тому, що зустрінуте судно займається піратством, ра­боторгівлею, несанкціонованим віщанням, не має націо-

542

543

нальності, або якщо на ньому піднятий іноземний пра­пор, або воно відмовляється підняти прапор, але в дійс­ності має ту ж національність, що і даний військовий корабель. У цих випадках військовий корабель робить «перевірку права судна на його прапор». З цією метою його командир може послати шлюпку під командою офіцера до підозрюваного судна. Якщо після перевірки підозри залишаються, він може здійснити подальший огляд на борту цього судна з усією можливою обачніс­тю. Але, якщо ці підозри виявилися необгрунтованими й оглянуте судно не вчинило ніяких дій, які б виправ­дували цю підозрілість, йому повинні бути відшкодова­ні всі заподіяні збитки або шкода.

Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї національності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна плавати під її прапором (стаття 91 Конвенції 1982 року). При цьому кожна дер­жава:

а) веде регістр суден;

б) приймає юрисдикцію над кожним судном, що
плаває під її прапором, і його екіпажем;

в) забезпечує контроль здатності суден до пла­
вання;

г) забезпечує безпеку мореплавання, запобігає ава­
рії.

Ні арешт, ні затримка суден не можуть бути зробле­ні у відкритому морі навіть у якості заходу розсліду­вання по розпорядженню якої-небудь іншої влади, крім влади держави прапора судна.

Водночас у влади прибережної держави існує право переслідування по «гарячих слідах». Ця правомочність передбачена статтею 23 Конвенції про відкрите море 1958 року. Переслідування іноземного судна по «гаря­чих слідах» може бути вжито:

а) якщо компетентні влади прибережної держави
мають достатні підстави вважати, що це судно пору­
шило закони і правила цієї держави;

б) переслідування повинне початися тоді, коли іно­
земне судно або одна з його шлюпок знаходяться у

внутрішніх водах, у територіальному морі або в при­леглій зоні держави, що переслідує, і може продов­жуватися за межами територіального моря або при­леглої зони тільки за умови, якщо воно не перерива­ється;

в) право переслідування припиняється, як тільки
переслідуване судно входить у територіальне море
своєї країни або третьої держави;

г) переслідування повинно бути почате після по­
дачі зорового або світлового сигналу;

д) переслідування може здійснюватися тільки вій­
ськовими кораблями або військовими літальними
апаратами, або суднами й апаратами, що знаходяться
на урядовій службі (наприклад, поліцейскими) і спе­
ціально на це уповноваженими.

Право переслідування не може здійснюватися стосов­но військових кораблів, деяких інших суден, що пере­бувають на державній службі (поліцейських, митних).

Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкри­тому морі полягає в їхній прокладці по дну відкритого моря за межами континентального шельфу. При про­кладці підводних кабелів і трубопроводів держави по­винні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршува­тися можливості їхнього ремонту. Одночасно передба­чається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазначені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, мережею або іншою ри­бальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути ушкодження кабеля або трубопроводу, їм повинно бути надане необхідне відшкодування.

При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів до збереження жи­вих ресурсів моря і дотримувати інтереси прибереж­них держав.

544

545

7. Континентальний шельф

Континентальний шельф — це затоплена морем ча­стина материкової території.

Необхідність міжнародно-правового регулювання ре­жиму континентального шельфу є природним наслід­ком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. Досягнення техніки дозволили почати ефективну експлуатацію надр і багатств континентального шельфу.

У 1942 році Великобританія від імені Трінідаду укла­ла з Венесуелою договір стосовно підводних районів за­токи Парі. За цим договором сторони поділили морсь­ке дно затоки на два сектори, що примикають до їхніх узбереж, і визнали права одна одної на відповідний се­ктор. При цьому на сектори не поширювався суверені­тет ні прибережних держав, ні яких-небудь інших. Та­ким чином, вже в 1942 році, ще до створення самого інституту континентального шельфу, з'явився договір про його делімітацію.

Проте на самому початку правове регулювання кон­тинентального шельфу носило внутрішньодержавний ха­рактер. Одним із перших національних актів стосовно континентального шельфу була прокламація президен­та Трумена від 28 вересня 1945 року. У ній підкреслю­валося, що з геологічної точки зору континентальний шельф можна розглядати як продовження материкової території прибережної держави під водою, оскільки ви­явлені на континенті мінеральні ресурси містяться й у надрах шельфу. У прокламації говорилося, що ефектив­не розроблення шельфу можливе лише за умови тісного контакту з прибережною державою. Характерно, що в прокламації нічого не говорилося про межі континен­тального шельфу. Тільки в прес-релізі, що супроводжував прокламацію Білого дома вказувалося, що континенталь­ним шельфом вважається, як правило, затоплена земля, що прилягає до берега і покрита водою не більше, ніж на сто морських сажнів (біля 200 метрів).

Опублікування Прокламації США було сприйнято значним числом держав як сигнал до поділу не тільки природних морських ресурсів шельфу, але і самого ше­льфу і його вод, що покривають. Прокламація викли­кала ланцюгову реакцію з прийняття законодавчих актів і поширення юрисдикції прибережних держав на континентальний шельф. Вже протягом якихось деся­ти років після її опублікування аналогічні законодавчі акти були прийняті Аргентиною, Домініканською Рес­публікою, Саудівською Аравією, Індією, Іраном, Пакис­таном, Гондурасом, Чилі, Португалією і деякими інши­ми державами, а до початку роботи І Конференції ООН з морського права 1958 року односторонні акти про континентальний шельф були прийняті двадцятьма державами.

Тому питання про регламентацію даної проблеми на­було термінового характеру. Виникла необхідність при­йняття міжнародно-правових заходів для регулювання діяльності держав у цій галузі. Цим зайнялася Комісія міжнародного права ООН, що розглядала питання про континентальний шельф на своїх 2-й (1950 рік), 3-й (1951 рік), 5-й (1953 рік) і 8-й (1956 рік) сесіях.

Перед Комісією постала задача — виробити юридич­не визначення континентального шельфу з урахуві і-ням певних геологічних і геоморфологічних чинник. ,. При цьому важливо було забезпечити юридичну рів­ність прибережних держав стосовно як їхніх прав на континентальний шельф, так і обов'язків.

Комісія міжнародного права підготувала проект Кон­венції про континентальний шельф, що потім був роз­глянутий на Конференції ООН з морського права, що відбулася в 1958 році. Конференція схвалила проект Конвенції про континентальний шельф і відкрила його для підписання.

Відповідно до Конвенції континентальний шельф — це морське дно (включаючи його надра), що простира­ється від зовнішньої межі територіального моря до вста­новлених міжнародним правом меж, над яким прибе-

546

547

режна держава здійснює суверенні права з метою розві­дки і розроблення його природних багатств.

Слід зазначити, що договірні норми, сформульовані в Женевській конвенції 1958 року, не є нормами, в основі яких лежать відповідні звичаєві норми з питань, що стосуються континентального шельфу. Сформульовані з урахуванням практики держав, норми цієї конвенції не повторюють, не розвивають і не конкретизують які-небудь звичаєві норми. Це сталося тому, що практика держав в галузі використання ресурсів континенталь­ного шельфу, що передувала прийняттю конвенції, була занадто обмежена і не носила загального характеру, щоб можна було говорити про вже сформовану міжнарод­но-правову норму в даному питанні.

У Конвенції 1958 року сформульовані в основному нові норми права, тим самим здійснений внесок у про­гресивний розвиток міжнародного права. Вона вперше в міжнародно-узгодженому порядку дала юридичне поняття терміна континентальний шельф, визначила його правовий статус, визнавши і закріпивши за всіма прибережними державами суверенні права над конти­нентальним шельфом із метою розвідки і розробки його природних багатств.

Проте незабаром після вступу Конвенції в силу (10 червня 1963 року) стала очевидною нечіткість у визначенні поняття континентального шельфу. Так, у Конвенції вказувалося: «У даних статтях термін «кон­тинентальний шельф» уживається стосовно: а) до поверхні і надр морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 метрів або за цією межею до такого місця, до якого глибина вод, що покривають, дозволяє розроблення природних багатств цих районів; б) до поверхні і надр подібних підводних районів, що примикають до берегів островів».

Головний недолік полягав у тому, що критерій гли­бини «експлуатабельності», безсумнівно, допускав мож­ливість необмеженого розширення меж континенталь­ного шельфу. Якщо врахувати, що розвиток технічних

засобів, незабаром після 1958 року, дозволив добувати конкреції з глибин у 5-6 тисяч метрів, то на основі Женевської Конвенції 1958 року окремі промислово розвинені держави могли вже претендувати на шельф шириною в тисячі миль. Таким чином, Конвенція формально зрівнювала прибережні держави в правах на шельф, але фактично створювала переваги для технічно розвинених країн.

Побоюючись, що, відповідно до Женевської Конвен­ції про континентальний шельф 1958 року, прибереж­ні держави почнуть розширювати свій шельф до необ­межених меж, деякі держави при приєднанні до Конвен­ції робили спеціальні заяви з цього питання. Напри­клад, французький уряд заявив, що «вираз «прилеглі» райони включає поняття геофізичної, геологічної і гео­графічної залежності, що і pso facto виключає необме­жене розширення континентального шельфу».

У зв'язку з тим, що можливості експлуатації ресурсів шельфу значно переступили за 200-метрові глибини, його зовнішні межі виявилися як би відкритими, тому що термін «приєднувані до берега» ніким не приймався до уваги або, у всякому разі, на думку Міжнародного суду ООН, припускав різноманітне тлумачення. У рішенні Міжнародного суду, прийнятому в 1969 році з питань розмежування континентального шельфу в Північному морі між Данією, Нідерландами і ФРН, підкреслювалося, що «відповідно до міжнародного права правопідстава на континентальний шельф виникає в прибережної держа­ви в силу тієї обставини, що підводні райони дна можуть розглядатися фактично як частина території, стосовно котрої прибережна держава вже здійснює свою владу, тобто в тому значенні, що вони, хоча і покриті водою, ці райони є продовженням цієї території, її розширенням убік моря». Таким чином, Суд висунув доктрину «при­родного продовження суші» під водою й загалом відки­нув критерій «приєднуваності».

Рішення Суду істотно вплинуло на розвиток нових доктрин і поглядів на користь включення в межі кон­тинентального шельфу всієї підводної окраїни матери­ка, аж до абісальних глибин.

548

549

Вже на другій сесії Конференції ООН з морського права (1974 рік, Каракас) постало питання про нове ви­значення поняття континентального шельфу і вироб­лення чітких критеріїв.

У результаті тривалих зусиль багатьох держав уда­лося виробити цілком нові положення у визначенні поняття континентального шельфу, що істотно відріз­няються від положень Женевської Конвенції 1958 року. Відповідно до п.1 статті 76 Конвенції ООН з морського права 1982 року «континентальний шельф прибереж­ної держави містить у собі морське дно і надра підвод­них районів, що простираються за межі її територіаль­ного моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина тери­торіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простирається на таку відстань».

Відповідно до пункту 3 цієї статті підводна окраїна материка включає продовження континентального ма­сиву, що знаходиться під водою, прибережної держави і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, у тому числі його океанічні хребти або його надра. Вираз «не включають дна океану на великих глибинах» вва­жається недостатньо визначеним. Відповідно до при­йнятої на конференції термінології «глибоководними» вважаються абісальні райони морського дна, глибина над якими звичайно складає більше 3000 метрів. З цієї причини в шельф не включаються океанічні хребти, геологічна характеристика і структура яких відрізня­ється від характеристики континентального шельфу, оскільки такі хребти утворені океанічною корою. До цієї категорії належать серединно-океанічні хребти, що тягнуться на десятки тисяч миль в Атлантичному, Ти­хому й Індійському океанах.

З питань континентального шельфу на III Конферен­ції ООН з морського права була досягнута політико-

правова домовленість на основі волевиявлення всіх учас­ників Конференції про те, що «підводна окраїна мате­рика» буде включати континентальний масив, що зна­ходиться під водою, який складається з трьох частин: а) поверхні і надр самого шельфу; б) континентального схилу; в) підйому.

При виробленні цього визначення компроміс між дер­жавами, що мають широкий шельф, і тими, шельф яких не виходить за межі 200-мильних економічних зон, був досягнутий на основі того, що всі прибережні держави зможуть поширювати суверенні права на ресурси мор­ського дна в межах економічної зони незалежно від того, чи є в цих межах шельф або немає.

Разом із тим враховувалося, що біля сорока держав будуть мати шельф, що виходить за межі 200-мильних економічних зон. Це обумовило необхідність установ­лення чітких дистанційних критеріїв і критеріїв гли­бини для визначення зовнішніх меж континентально­го шельфу. Тому в статті 76 Конвенції з морського пра­ва 1982 року було встановлено, що якщо межа матери­ка простирається далі 200 миль, то зовнішня межа ше­льфу не повинна знаходитися далі 350 миль від вихід­них ліній, від яких відміряється ширина територіаль­ного моря, або не далі 100 миль від 2500-метрової ізоба­ти (лінії, що з'єднує глибини в 2 500 метрів).

Нове визначення веде до встановлення подвійного правового режиму континентального шельфу: режиму в межах 200-мильної економічної зони і за цими ме­жами. Найбільш чітко вираженим показником такого розходження слугують передбачені статтею 82 Конвен­ції з морського права 1982 року відрахування і внески в зв'язку з розробленням континентального шельфу за межами 200 миль.

Природні ресурси континентального шельфу вклю­чають мінеральні й інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до «сидячих видів», тобто організми, що у період, коли можливий їхній промисел, або знаходяться в нерухомо-

550

551

му стані на морському дні або під ним, або не здатні пересуватися, інакше як знаходячись у постійному фі­зичному контакті з морським дном або його надрами.

Слід враховувати, що права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового ста­тусу вод, які покривають, і повітряного простору над ним. Оскільки морський простір над континентальним ше­льфом продовжує залишатися відкритим морем, усі дер­жави мають право здійснювати судноплавство, польоти, рибальство, прокладати підводні кабелі і трубопроводи.

Водночас встановлений особливий режим розвіду­вання і розроблення природних ресурсів. Прибережна держава має право в цих цілях будувати відповідні спо­руди й установки, створювати навколо них зони безпе­ки (до 500 м). Здійснення прав прибережної держави не повинно обмежувати прав судноплавства й інших прав інших держав.

Прибережна держава також управі визначати траси для прокладки кабелів і трубопроводів, дозволяти бу­дувати установки і проводити бурильні роботи, споруд­жувати штучні острови.

Україна має суверенні права стосовно розвідування, розроблення і зберігання природних ресурсів, як живих, так і неживих, на морському дні, що утворює континен­тальний шельф України й у його надрах. Ці права реа­лізуються відповідно до законодавства України про кон­тинентальний шельф і Кодексом України про надра.

Відповідно до Кодексу України про надра 1994 року надра є виключною власністю народу України і дають­ся тільки в користування. Угоди або дії, що порушують право власності народу України на надра, є недійсними.

Ділянки континентального шельфу, як використо­вувані, так і не використовувані, входять у державний фонд надр.

Внутрішньодержавна регламентація правового режи­му континентального шельфу має ряд особливостей.

По-перше, відсутній національний закон профільно­го характеру, що повинен безпосередньо регулювати за­значені питання.

По-друге, Конвенція ООН з морського права 1982 ро­ку ратифікована Україною тільки 3 червня 1999 року і тому національне законодавство ще не приведене у відповідність із положеннями цієї конвенції. Тому правовий режим континентального шельфу визначається, поряд із національним законодавством, відповідно до но­рмативних актів СРСР, прийнятих на основі Женевсь­кої конвенції про континентальний шельф 1958 року. Такими актами є: Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф Союзу РСР» від 6 лю­того 1968 року; Положення про охорону континен­тального шельфу СРСР, затверджене Постановою Ради Міністрів СРСР № 24 від 11 січня 1974 року; Постано­ва Ради Міністрів СРСР «Про порядок проведення робіт на континентальному шельфі СРСР і охорону його при­родних багатств» № 554 від 18 липня 1969 року.

По-третє, питання правового режиму континенталь­ного шельфу торкаються в ряді законодавчих актів незалежної України, зокрема в Кодексі України про надра 1994 року, у Законі України «Про виняткову (морську) економічну зону України» 1995 року та ін­ших, що не тільки істотно доповнюють законодавство колишнього Союзу РСР, але і багато в чому йому не відповідають.

Застосування положень вищевказаних нормативних актів СРСР стосовно континентального шельфу Украї­ни здійснюється на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимча­сової дії на території України окремих актів законо­давства Союзу РСР», відповідно до яких, до прийняття відповідних актів законодавства України, на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР із питань, що не урегульовані законодавством Укра­їни, за умови, що вони не суперечать Конституції і за­конам України.

Слід зазначити, що в Законі України «Про винятко­ву (морську) економічну зону України» хоча і йде мова про континентальний шельф як про ділянку морсько-

552

553

го дна, що знаходиться під юрисдикцією України, сам правовий режим континентального шельфу згадуєть­ся лише мимохідь. Це пов'язано з тим, що правовий режим виняткової (морської) економічної зони в ме­жах 200 миль дублює режим континентального шель­фу (що у свій час ледве не послужило приводом до скасування інституту континентального шельфу) із тією лише різницею, що природні ресурси континентально­го шельфу знаходяться на морському дні й у його над­рах, а природні ресурси економічної зони — у товщі води над морським дном.

Необхідною умовою, що передує освоєнню природних багатств континентального шельфу, є його розмежуван­ня (делімітація) між прибережними державами. Пов'я­зані з цим питання дуже актуальні для багатьох дер­жав, у тому числі і для України, що протягом декіль­кох років намагається вирішити їх разом із Російсь­кою Федерацією і Румунією (проблема делімітації кон­тинентального шельфу Чорного моря в районі острову Зміїний).

Виходячи з принципів, закладених у статті 6 Женев­ської Конвенції про континентальний шельф 1958 року і статті 83 Конвенції ООН з морського права 1982 року, вирішення таких питань бачиться в наступному:

1. При обгрунтуванні позиції України потрібно
   виходити з того, що спірні райони необхідно розгля­
   дати як частину території, що вже знаходиться під
   владою України, у тому смислі, що, хоча ці райони
   покриті водою, вони є продовженням сухопутної те­
   риторії України.

2. Переговори про розмежування континенталь­
   ного шельфу між Україною і Румунією доцільно
   проводити по етапах, із врахуванням основних прин­
   ципів розмежування цього шельфу, угод між заінте­
   ресованими державами, статті 33 Статуту ООН, стат­
   ті 6 Женевської конвенції про континентальний
   шельф 1958 року, статті 83 Конвенції ООН з мор­
   ського права 1982 року та ін. Кожний етап таких

переговорів повинний закінчуватися укладанням «малої угоди».

На першому етапі доцільно визначити принципи, кот­рими необхідно користуватися при розмежуванні кон­тинентального шельфу. Вважається, що повинен мати місце комплексний підхід до трьох основних принци­пів: розмежування на основі угоди між Україною і Румунією; розмежування на основі особливих обставин; розмежування на основі серединної лінії і лінії одна­кового віддалення.

Другий етап переговорів повинен бути спрямований на опрацювання пропозицій зі встановлення особливих обставин, що повинні бути прийняті за основу при роз­межуванні континентального шельфу. Вважається, що до них потрібно віднести: незвичну конфігурацію бере­гової лінії; історичні підстави (попередні угоди, факт розвідки і підготувки глибинного буравлення шпар, фактичне визнання Румунією приналежності даного району до континентального шельфу колишнього СРСР); протяжність берегової лінії; наявність острова (саме так слід розглядати острів Зміїний) і визнаного права ост­рова на територіальне море і континентальний шельф. Третій етап переговорів повинен визначити вихідні точки відліку, що будуть враховуватися при побудові серединної лінії і лінії однакового віддалення.

Четвертий етап повинен завершитися підписанням широкомасштабної угоди про розмежування континен­тального шельфу між Україною і Румунією.

3. Якщо сторони не досягнуть взаємоприйнятної угоди, вони мають право звернутися в Міжнародний Суд ООН або в іншу міжнародну організацію, до компетен­ції якої входить розгляд таких питань. Проте при цьо­му необхідно враховувати, що рішення міжнародного органу є не підставою для автоматичного розмежуван­ня континентального шельфу, а лише приводом для про­довження переговорів.

554

555

8. Міжнародний район морського дна (Район)

Морське дно за межами континентального шельфу й економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі — «Ра­йон»). У відповідності зі статтею 1 Конвенції ООН з морського права 1982 року термін «Район» означає дно морів і океанів і його надра за межами національної юрисдикції. Виділення в просторах відкритого моря зони, що має юридичний статус міжнародного району морського дна стало найважливішою новелою в міжна­родному морському праві.

Питання про встановлення режиму Району виник із досягненням технічних можливостей розробки глибо­ководних покладів природних ресурсів.

Оскільки національна юрисдикція прибережних дер­жав у Світовому океані в юридичному смислі поширю­ється на морське дно і його надра в межах континенталь­ного шельфу, межами Району є зовнішні межі контине­нтальних шельфів прибережних держав, іншими сло­вами, це продовження дна і надр глибоководних райо­нів морів і океанів за межами континентальних шель­фів прибережних держав.

Правовий режим, а також порядок дослідження і ви­добутку ресурсів Району урегульований статтями 136-191 Конвенції ООН з морського права 1982 року, що включають такі розділи: «Принципи, що регулюють район», «Освоєння ресурсів Району» і «Орган» (означа­ючий Міжнародний орган з морського дна).

Стаття 137 Конвенції ООН з морського права 1982 року встановлює, що жодна держава не може претенду­вати на суверенітет або здійснювати суверенні права стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів. Ра­йон оголошений Конвенцією «загальною спадщиною людства» (стаття 136). Це означає, що права на ресур­си Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна.

У відповідності зі статтею 140 Конвенції діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства і з особли­вим врахуванням інтересів і потреб держав, що розви­ваються, і народів, що не досягли повної незалежності або іншого статусу самоврядування. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економіч­них вигод, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі.

Район відкритий для використання винятково в мир­них цілях усіма державами без будь-якої дискриміна­ції.

Морські наукові дослідження в Районі здійснюють­ся в мирних цілях і на благо всього людства.

Відповідно до Конвенції стосовно діяльності в Райо­ні приймаються заходи, необхідні для забезпечення ефе­ктивного захисту морського середовища від шкідливих для неї наслідків, що можуть виникнути в результаті такої діяльності.

Розділ про освоєння ресурсів Району встановлює, що діяльність у Районі, що конкретно передбачається Кон­венцією, повинна здійснюватися таким чином, щоб спри­яти здоровому розвитку світової економіки і збалансо­ваного росту міжнародної торгівлі, а також сприяти між­народному співробітництву для всебічного розвитку всіх країн, особливо держав, що розвиваються.

У цьому аспекті «ресурси» Району означають усі твер­ді, рідкі і газоподібні мінеральні ресурси, включаючи поліметалічні конкреції, що знаходяться на морському дні Району або в його надрах. Будучи витягнуті з Райо­ну, вони розглядаються як «корисні копалини».

Такі ресурси можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, установлюваних Міжнародним органом з морського права, створюва­ним на підставі Конвенції 1982 року.

У розділі Конвенції, присвяченому функціям і повно­важенням Органу, передбачається, що всі держави-учас-ниці Конвенції і pso facto є членами Органу, що може створювати такі регіональні центри і відділення, які він вважає необхідними для здійснення своїх функцій.

556

557

Передбачено, зокрема, можливість розвідки і розроб­лення ресурсів Району як спеціальним підрозділом Органу — Підприємством, так і окремими державами за договором з Органом. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність у Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган має не тільки функції і повно­важення, надані Конвенцією, але і повноваження, що розуміються, необхідні для його здійснення.

У рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секре­таріат. Асамблея, що складається з усіх членів Органу, розглядається в якості вищого такого органу, перед якими звітують всі інші головні органи. Вона також обирає членів Ради, членів правління і генерального директора Підприємства.

Рада є виконавчою інституцією Органу. Вона, зокрема, контролює і координує виконання положень Конвенції з усіх питань і проблем у рамках компетенції Органу і звертає увагу Асамблеї на випадки недотримання та­ких положень.

Слід мати на увазі, що ні положення Конвенції, що стосуються Району, ні будь-які права, надані або здійс­нювані відповідно до неї, не торкаються правового ста­тусу вод, що покривають Район, або правового статусу повітряного простору над цими водами.

9. Виняткова економічна зона

Інститут виняткової економічної зони є нововведен­ням у міжнародному морському праві. Його поява без­посередньо пов'язана з роботою 6-ї сесії III Конферен­ції ООН з морського права.

Однією з причин виникнення концепції економіч­ної зони, а потім і її правової регламентації, крім нау­ково-технічної революції, що відкрила реальні можли­вості видобування різноманітних живих і мінеральних ресурсів вдалині від берега і на великих глибинах, по­служило бажання знайти компроміс між більшістю держав, що притримуються 12-мильної межі територі-

558

альних вод, і порівняно невеличким числом держав, що наполягали на 200-мильній їхній межі.

У зв'язку з тим що в Женевських конвенціях з мор­ського права 1958 року не були вирішені такі питання, як ширина територіальних вод, закріплення в договір­ному порядку виняткової рибальської зони, визнання переважних прав прибережних держав на експлуата­цію живих ресурсів районів відкритого моря, що при­микають до їхніх територіальних вод, деякі держави в односторонньому порядку почали заявляти вимоги на територіальні води шириною до 200 морських миль. Початі спроби вирішити зазначені питання на перших двох конференціях з морського права не увінчалися успіхом і тому міжнародне співтовариство пішло назус­тріч багатьом державам, що розвиваються, які висуну­ли вимогу про встановлення 200-мильних економічних зон. Найбільші вигоди в результаті цього одержали держави Африки і Латинської Америки, що мають ве­ликі морські узбережжя, котрі дають географічну мож­ливість встановити такі зони. Безсумнівну вигоду від цього одержали СІЛА, Канада й інші промислово роз­винені держави.

Термін «виняткова економічна зона» стала викорис­товуватися в міжнародних документах і внутрішньодер­жавних актах наприкінці 60-х — початку 70-х років. Його зміст, на думку багатьох учених, означає, що в цій зоні винятково прибережна держава переслідує і задо­вольняє свої економічні інтереси, тобто здійснює суве­ренні права в сфері реалізації своїх економічних інте­ресів.

Відповідно до статті 55 Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна пере­вищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина терито­ріального моря. Таким чином, економічна зона містить у собі також простір територіального моря прибереж­ної держави (200 миль = 12миль + 188 миль). У цьому

559

відношенні представляє інтерес, правовий режим цих просторів: у межах 12 миль територіального моря прибережна держава здійснює повний суверенітет, а ча­стина економічної зони (188 миль), що залишилася, яка є відкритим морем, являє собою зону договірної юрис­дикції прибережної держави, що має суто цільовий ха­рактер.

Правовий режим виняткової економічної зони пе­редбачає права, юрисдикцію й обов'язки прибережної держави, яким кореспондують (відповідають) права й обов'язки, здійснювані в такій зоні іншими державами.

Стаття 56 Конвенції з морського права 1982 року пе­редбачає, що прибережна держава здійснює в ній:

а) суверенні права з метою розвідування, розроб­
лення і зберігання природних ресурсів як живих, так
і неживих, що знаходяться на дні, у його надрах і в
його водах, що покривають, а також із метою керу­
вання цими ресурсами, й стосовно інших видів діяль­
ності з економічного розвідування і розроблення
ресурсів зони (виробництво енергії шляхом викори­
стання води, течій, вітру);

б) вправі споруджувати, а також дозволяти і ре­
гулювати створення й експлуатацію штучних ост­
ровів і установок, установлювати навколо них зони
безпеки;

в) вправі визначати час і місця лову, установлюва­
ти припустимий вилов живих ресурсів, встановлю­
вати умови одержання ліцензій, стягувати збори;

г) здійснювати юрисдикцію стосовно створення
штучних островів, установок і споруд;

г) дозволяти морські наукові дослідження;

д) вживати заходів із захисту морського середо­
вища. Слід пам'ятати, що суверенні права прибереж­
ної держави на виняткову економічну зону не відмі­
няють свобод відкритого моря, встановлених для всіх
держав. Тому в економічній зоні всі держави ко­
ристуються свободою судноплавства і польотів, про­
кладки підводних кабелів і трубопроводів та ін.
Держави при здійсненні своїх прав повинні врахо-

вувати суверенні права прибережної держави. Дер­жави, що не мають виходу до моря, із дозволу прибе­режної держави вправі брати участь на справедли­вій основі в експлуатації ресурсів зони. Як і континентальний шельф, виняткова економічна зона, у відповідності зі статтею 74 Конвенції з морсько­го права, може бути піддана делімітації між держава­ми з протилежними або суміжними узбережжями на основі угоди відповідно до норм міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду, і з дотриманням принципів справедливості.

10. Міжнародні протоки і міжнародні канали

Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шля­хів. Протока — це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою.

Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжна­родних. Якщо виходити з критерію їх використання лише для судноплавства однієї держави, то таких про­ток, очевидно, не існує. Але навіть тоді, коли протока використовується для проходження суден декількома або багатьма державами, це також не надає ій статусу міжнародного.

Визначальним моментом для віднесення тієї або ін­шої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є:

а) розташування протоки на світових морських
шляхах;

б) її інтенсивне використання протягом досить
тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма
державами;

в) така протока повинна з'єднувати морські просто­
ри, що користуються статусом відкритого моря, і бути

або єдиним, або найбільше коротким шляхом між та­кими просторами.

Доктрина міжнародного права давно визнає, що між­народні протоки, на відміну від інших морських про­ток, являють собою окрему категорію.

Причому з різноманітних ознак міжнародних про­ток на перше місце висувався критерій важливості для міжнародного судноплавства. У цьому відношенні дат­ський юрист Е. Брюель особливо підкреслював, що ін­терес до використання таких проток повинний бути загальним.

Конвенція ООН з морського права 1982 року встано­вила такі види проток, використовуваних для міжнаро­дного судноплавства:

а) протоки між одною частиною відкритого моря або
економічної зони, у котрих будь-які судна користуються
правом безперешкодного транзитного проходу з метою
безперервного і швидкого проходу або прольоту через
протоку (Баб-ель-Мандебська, Гібралтарська, Дрейка, Ла-
Манш, Магелланова, Па-де-Кале, Сингапурська і ін.);

б) протоки між островом і континентальною части­
ною прибережної держави, у котрих застосовується
право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу
в територіальні і внутрішні води;

в) протоки між одним районом відкритого моря і
територіальним морем держави, у котрих також засто­
совується право мирного проходу;

г) протоки, правовий режим яких регулюється спе­
ціальними міжнародними угодами (Чорноморські прото­
ки, Балтійські протоки і т.д.).

Незалежно від правового статусу вод протоки, а вони можуть належати як до внутрішніх морських вод, так і до територіального моря прибережної держави, відпо­відно до загальних принципів міжнародного права, що випливають із положень статей 34 — 36 Конвенції з морського права 1982 року, у протоках забезпечується свобода судноплавства, що не зачіпає, проте, суверенітет прибережної держави. З іншого боку, держави, що гра-ничать із протокою, не повинні перешкоджати транзит­ному проходженню або прольоту над протоками мор-

562

ських і повітряних суден інших держав і повинні від­повідним чином оповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства або прольоту. У протоках установлюється режим мирного проходу.

Водночас держави, що межують з міжнародною про­токою, вправі в межах, передбачених міжнародними уго­дами, регулювати транзитний і мирний проходи суден і літальних апаратів через протоку, зокрема, установлю­вати правила щодо:

• безпеки судноплавства;

• запобігання забруднення із суден;

• недопущення рибальства;

• навантаження і розвантаження товарів, посадки і
  висадки осіб у порушення митних, фіскальних, санітар­
  них або імміграційних правил і т.п.

Розглянемо коротко правовий режим найбільш ва­жливих міжнародних проток.

Географічно Чорноморські протоки не існують. Під Чорноморськими протоками розуміють Босфор, Дарда­нелли і з'єднуюче їхнє Мармурове море. Через ці про­токи здійснюється вихід із Чорного моря в Середземне, і тому вони є важливими морськими шляхами для дер­жав, розташованих у басейні Чорного моря. Найважли­віше значення мають Чорноморські протоки і для Укра­їни, що має міцний торговий флот, яка веде інтенсивну торгівлю через свої морські порти і що надає їх для торгівлі іншим країнам. Крім того, Україна має і вій­ськово-морський флот, а також ряд військово-морських баз, що здатні у своїй сукупності впливати на політич­ну і військову обстановку в Чорному і Середземному морях.

Береги проток належать одній державі — Туреччи­ні, тому в минулому від її рішень залежав їхній право­вий статус. Спочатку, після захоплення в 1453 році Туреччина закрила протоки, і Чорне море стало внут­рішнім морем однієї цієї держави. Але в результаті історичних змін у військово-політичному становищі Туреччини в наступні сторіччя статус проток зміню­вався, хоча й у цьому сторіччі, наприклад, під час Бал-

563

канської війни 1912-1913 років протоки об'являлися закритими.

Конвенція про протоки, що була укладена 20 липня 1936 року у швейцарському місті Монтре, діє дотепер, «признаючи і підтверджуючи принцип свободи прохо­ду і мореплавання в Протоках».

Конвенція встановлює два режими: режим плаван­ня для торгових суден і режим для воєнних суден.

У мирний час торгові судна користуються правом повної свободи проходу вдень і вночі, незалежно від прапора і вантажу. При цьому виключається виконан­ня яких-небудь формальностей, за винятком санітар­ного огляду під час входження в протоку, що прово­диться відповідно до міжнародних санітарних правил, як удень, так і вночі з максимально можливою швидкі­стю. Лоцманська проводка через протоку і користуван­ня буксирними суднами є необов'язковими. При прохо­дженні протоками здійснюється уплата зборів за про­ходження. Крім того, за проходження із кожної нетто-тонни Туреччиною стягаються санітарний і маяковий збори. Ці положення зберігають силу і під час війни, якщо Туреччина не є в ній воюючою стороною. Деякі обмеження можуть бути введені у випадку війни, коли Туреччина є воюючою стороною. Але і тоді торгові суд­на, що належать країні, яка не знаходиться в стані вій­ни з Туреччиною, будуть як і раніше користуватися правом вільного проходу, за умови, що вони сприяють противникові. Проте ці судна повинні будуть проходи­ти через протоки вдень і тільки за вказаним владою маршрутом. Це ж стосується випадків, коли Туреччина опинилася б під загрозою війни.

Правовий режим, установлений конвенцією 1936 року для військових кораблів, у свою чергу, підрозділяється на режим для кораблів чорноморських і нечорномор-ських держав. Для останніх установлюються визначе­ні обмеження.

Невеликі військові і допоміжні судна незалежно від прапора проходять протоки вдень, при цьому про майбу­тнє проходження уряд Туреччини за дипломатичнимии

564

каналами повинен бути попереджений: нечорноморсь-кими державами за 15 днів, чорноморськими — за 8 днів. Лінійні лінкори чорноморських держав і кораблі, прирі­вняні до них, тоннажем понад 15 тис. тонн проходять через протоки по одному, у супроводі не більше двох міноносців.

Тільки підводні човни чорноморських держав про­ходять через протоки поодинці, вдень і в надводному стані, із метою повернення на свої бази після ремонту на верфях, розташованих поза Чорним морем, або у разі їх купівлі за межами Чорного моря. Туреччина спові­щається про це заздалегідь.

Військові судна нечорноморських держав, до яких можуть бути віднесені тільки легкі надводні кораблі тоннажністю до 10 тис. тонн або які мають калібр снаря­дів до 203 мм, проходять загонами не більш як 9 ко­раблів.

По духу конвенції нечорноморські держави не мо­жуть проводити через протоки кораблі з ядерною збро­єю, тому що вона за міцністю незрівнянна зі снарядами калібру 203 мм. Загальний тоннаж усього загону при транзиті протоками не може перевищувати 15 тис. тонн. Загальний тоннаж суден нечорноморських держав, що перебувають у Чорному морі, не може перевищувати 30 тис. тонн, а час їхнього перебування — 21 день. За­значений тоннаж у виняткових випадках може бути доведений до 45 тис. тонн. У випадку, якщо Туреччина опиниться в стані війни або під загрозою військових дій, вона може призупинити або обмежити проходження через протоки військових кораблів.

Конвенція встановила порядок польотів над прото­ками: нерегулярні польоти вимагають попередження за три дні, регулярні — загальне повідомлення про дати польотів.

Гібралтарська протока є природним водним шля­хом, що з'єднує Середземне море й Атлантичний океан. Вона розташована між південним краєм Піренейсько­го півострова Європи і північно-західної частини Аф­рики. Особлива важливість цього морського шляху обу­мовлена тим, що на акваторію Середземного моря вихо-

565

дять береги 20 європейських і африканських країн, що мають потужні торговий і військовий флоти. Гібрал­тарська протока має довжину 59 км, ширину — від 14 до 44 км. Територія протоки контролюється трьома значними портами: Гібралтаром (належить Великобри­танії), Альхесірасом (Іспанія) і Танжером (Марокко). Гібралтарська протока омиває береги двох континен­тів: Європейського й Африканського. З африканської сторони на береги Гібралтару виходить Марокко, із єв­ропейської — Іспанія. Сам же Гібралтарський півост­рів як і раніше є колонією Великобританії. Це було встановлено статтею 10 Утрехтського договору від 13 липня 1713 року між Великобританією й Іспанією, відповідно до якої Іспанія уступила «короні Велико­британії в повну і нероздільну власність місто і замок Гібралтар разом із портом, укріпленнями і фортами, до них належними». У березні 1980 року Іспанія ввела в дію ордонанс про нейтральне судноплавство по прото­ці. Він не містив яких-небудь обмежень для плавання з метою транзиту між Середземним морем і Атлантич­ним океаном, передбачаючи, що для нейтральних суден протока залишається вільною за умови, що їхні до­кументи і вантаж будуть «перебувати у доброму поряд­ку». У підписаній в квітні 1904 року спільній англо-французькій декларації цими державами, які суперни­чають у протоці, була підтверджена свобода судноплав­ства по протоці. У жовтні 1904 року до цієї декларації приєдналася й Іспанія. Згодом Франція, Іспанія і Ве­ликобританія в єдиному документі, прийнятому в ли­стопаді 1912 року, підтвердили свободу судноплавства в Гібралтарі. Після набуття незалежності, 26 травня 1956 року Марокко підписало Договір із Францією, яким визнало себе правонаступником договорів Фран­ції, у тому числі і щодо Гібралтару. Тим самим усі прибережні й інші заінтересовані держави підтверди­ли право безперешкодного плавання в протоці.

Під Балтійськими протоками мають на увазі три протоки, що забезпечують вихід із Балтійського в Півні­чне море й Атлантичний океан. Це Великий Бельт — 115 км (найглибший і найширший, і тому названий

566

«великим»); Малий Вельт, що має найбільшу протяж­ність (125 км); і Зунд — найкоротший за своєю протяж­ністю (102 км).

Води Великого і Малого Бельтів перекриваються те­риторіальними водами Данії, а води Зунда — територі­альними водами Данії і Швеції.

Відповідно до Актів про збройний нейтралітет 1780 і 1800 років Балтійське море було оголошено закритим морем, у тому смислі, що прибалтійські держави вправі приймати стосовно нього необхідні міри для недопу­щення на морі і його берегах воєнних дій або насиль­ства. Тому протоки були закриті для військових суден неприбережних держав. За Копенгагенським трактатом від 14 березня 1857 року, укладеним між Данією, Росією й іншими 14 заінтересованими державами й таким, що не втратив сили дотепер, Данія відмовилася від усіх мит і зборів за проходження через протоки, отримавши від учасників угоди замість того компенсацію розміром ЗО 476 325 риксдалерів. Майже третину цієї суми виплатила Росія. Трактат відміняв стягування мит і зборів і містив формули, що проголошували свободу судноплавства по протоках.

Згодом, правда, Данія неодноразово в односторонньо­му порядку вводила різноманітні обмежувальні прави­ла і вимоги, що дотепер не признаються законними сві­товим співтовариством. До них належать, наприклад, правила про запит, обмеження кількості військових кораблів, введені в 1951 році, нормативний акт, що на­дає право міністру оборони Данії змінювати умови про­ходу через протоки і прольоту над ними, прийнятий у 1976 році.

Протоки Ла-Манш і Па-де Кале, як називають їх французи, відокремлюють берега Франції від берегів Ве­ликобританії. Англійці, незважаючи на те, що це протоки, називають їх Англійським і Дуврським каналами. До прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року судноплавство в протоках регламентувалося загальни­ми принципами міжнародного права щодо свободи суд­ноплавства. Правом транзитного проходу в протоках

567

користувалися торгові судна і військові кораблі будь-якої держави. В даний час аналогічний порядок регла­ментований нормами Конвенції.

Магелланова протока є однією з найбільш протяж­них міжнародних проток. Вона розташовується між пів­денним краєм Південної Америки й архіпелагом Вог­няна Земля і з'єднує, Атлантичний і Тихий океани. її довжина складає 575 км, найменша ширина — 2,2 км. Правовий статус протоки визначався взаємовідноси­нами Чилі й Аргентини, що ще в 1873 році у відповідь на запит Великобританії визнали свободу судноплавс­тва по протоці, а 23 липня 1881 року в Буенос-Айресі (Аргентина) уклали двосторонній договір, у статті 5 якого проголошена свобода судноплавства по протоці і її нейтралізації «на вічні часи». Договір між Арген­тиною і Чилі від 10 грудня 1941 року скасував нейт­ралізацію каналу і передбачив тільки свободу судно­плавства по ньому для плавання торгових і воєнних суден усіх держав.

Свобода судноплавства і транзитного проходження в Малаккській, і Сингапурській протоках проголошена в заяві урядів Індонезії і Малайзії від 16 листопада 1971 року, хоча до цього робилися спроби заперечити міжнародний характер цих проток. Таку ж позицію займав Сінгапур. Водночас ці держави особливо занепокоєнні в зв'язку зі зростаючими потоками сирої нафти, перевезеної через протоки, і вживають заходів зі зберігання екологічної безпеки в них.

Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтен­сивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах ін­тенсивного торгового судноплавства і якщо їхній пра­вовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму між­народних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію

568

відповідних міжнародних договорів, що істотно обме­жують правомочності даної держави.

Принципи правового режиму міжнародних каналів:

— повага суверенних прав власника каналу і невтру­
чання в його внутрішні справи;

• свобода судноплавства каналом для суден усіх
  держав без будь-якої дискримінації;

• обов'язок користувача додержуватися норм між­
  народного права і національного законодавства держа­
  ви-власниці каналу.

Режим судноплавства більшостю каналів характе­ризується такими основними рисами:

• канали в мирний час відкриті для всіх невійсько­
  вих суден і військових кораблів усіх держав;

• адміністрації каналу попередньо повідомляється
  назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на
  судно (у більшості каналів обмежується проходження
  суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена
  сплата зборів;

• установлюються правила проходження каналу.

У воєнний час воюючим державам у каналі заборо­няється висаджувати і приймати на борт війська, ван­тажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; сто­совно території каналу забороняється блокада.

Детально правовий режим каналів регулюється на­ціональним правом відповідної держави і міжнарод­них договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечен­ня вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року.

Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Кільський канал і деякі інші.

Суецький канал відкриває шлях з Індійського океа­ну в Середземне море через Баб-ель-Мандебську прото­ку і Червоне море, прокладений по території Єгипту.

Археологічні розкопки, проведені в Єгипті в середи­ні XX сторіччя, дозволили дізнатися, що перше поєд­нання Червоного моря з Нілом і Середземним морем за допомогою прориття каналу належить ще до XIV сторіччя до нашої ери до епохи фараона Рамзеса II.

569

Канал, що проривається час від часу і постійно зано­ситься пісками, за всіх часів мав величезне значення як в економіці, так і в політиці регіону.

Фірман правителя Єгипту Саїда-паши 1855 року на­дав Загальній компанії морського Суецького каналу, за­снованій французом Ф. Лесепсом, право на прориття каналу і його наступну експлуатацію протягом 99 ро­ків, після чого територія каналу й усі його споруди по­винні були перейти під суверенітет і у власність Єгипту.

Будівництво каналу почалося в квітні 1859 року і завершилося його відкриттям 17 листопада 1869 року. Протяжність каналу — 161 км, ширина — від 120 до 318 м. На каналі відсутні шлюзи.

Канал створювався в колоніальні часи і його статус із 1880 року визначався режимом міжнародної конце­сії. Він довгий час належав Загальній компанії морсь­кого Суецького каналу, що фактично була англо-фран-цузьким підприємством із Правлінням в Олександрії і юридичним місцезнаходженням в Парижі.

Всіма справами концесії відала вища рада Компанії Суецького каналу, що складається з 33 директорів, хоча фактичним хазяїном каналу і прилягаючої до нього з обох берегів території була Великобританія, що у 1875 році, скупивши акції єгипетського хедива (правителя Єгипту), стала володаркою пакета 44% акцій. Основні прибутки компанії складалися з достатньо високого мита, стягнутого із кожної тонни вантажу, що провозиться, і плати за проїзд із пасажирів.

У 1888 році в Константинополі представниками 9 держав (Австро-Угорщиною, Великобританією, Німе­ччиною, Голландією, Італією, Іспанією, Росією, Туреччи­ною і Францією) була підписана конвенція, що передба­чала вільне плавання по каналі комерційних суден і військових кораблів усіх держав у будь-який час, у тому числі й у воєнний. Відповідно до Конвенції до каналу ніколи не повинно застосовуватися право блокади. У во­єнний час не допускається ніяких ворожих дій ні в ме­жах власне каналу, ні в межах трьох морських миль від його вхідних портів. Військові кораблі воюючих дер-

жав повинні проходити через канал без зволікання і не затримуватися в портах Суец і Порт-Саїд більше 24 го­дин. Між виходом із цих портів військових суден вою­ючих держав повинно пройти не менше 24 годин. У липні 1956 року президент Єгипту Гамаль Абдель Насер видав указ про націоналізацію Компанії Суецького каналу з передачею всього майна, усіх прав і обов'язків Єгипту. Після цього відбувся ряд драматичних подій — рішення Єгипту, спровокувало проти нього збройну агресію Великобританії, Франції й Ізраїлю, що була успішно відбита лише завдяки ефективній допомозі і підтримці з боку СРСР. У цей період канал продовжував функціонувати. Проте, зробивши для себе певні висновки з цих подій, 24 квітня 1957 року Єгипет проголосив обов'язковість для себе букви і духу Константинополь-скої конвенції, рішучість забезпечувати і підтримувати вільне і безперервне судноплавство.

Тільки в 1967-1976 роках Суецький канал був за­критий у зв'язку з окупацією його території й ушкод­женнями, отриманими в ході єгипетсько-ізраїльського конфлікту. У повному обсязі він початків функціону­вати після укладання єгипетсько-ізраїльського мирно­го договору 1979 року.

Панамський канал розташований у найбільш вузь­кій частині Центральної Америки, що з'єднує Північну і Південну Америку. Канал з'єднує порти Атлантично­го узбережжя (Кристобаль, Колон) і Тихого океану (Па­нама, Бальбоа). Панамський канал має довжину 81,6 км (штучне озеро Гатун і 65, 2 км власне каналу). Ширина каналу від 150 до 300 м, він має на своєму про­тязі 12 шлюзів. Будувався канал із 1881 по 1914 роки, перший океанський корабель пройшов по ньому 3 серп­ня 1914 року, хоча офіційно він був відкритий тільки в 1920 році.

У будівництві такого каналу були насамперед зацікав­лені Сполучені Штати, що за Хей-Паунсефотському до­говором 1901 року, скориставшись скрутним станови­щем Великобританії в період англо-бурської війни, одер­жали територію Панамського каналу у своє повне засту-

570

571

пництво. Територія каналу, що одержала міжнародно-правовий статус, об'являлася нейтральною, гарантувався вільний прохід через канал військових і торгових суден усіх держав, як у мирний, так і у воєнний час.

У 1902 році СІЛА, погрожуючи будівництвом альтер­нативного каналу на території Нікарагуа, за 40 млн. доларів викупили у французів концесію на будівницт­во Панамського каналу. В результаті пошуку різнома­нітних варіантів прокладки водного шляху в 1903 році США одержали від Колумбії смугу землі шириною 10 миль за одноразову плату в 10 млн. доларів і щорічні платежі по 250 тис. доларів протягом 100 років. Але через якийсь час, у тому ж 1903 року, 12 серпня, провін­ція, по території якої проходив канал, не без втручання США, оголосила себе незалежною державою Панамою, котру 13 листопада відразу ж визнали США. Через три дні США уклали з Панамою договір, відповідно до якого Сполученим Штатам давалося право необмеженого контролю над зоною каналу на вічні часи. Канал був оголошений недоторканним і вільним для доступу в будь-який час суднам усіх країн.

Суверенітет Панами над каналом був відновлений за Договором про Панамський канал від 7 вересня 1977 року, яким скасовувалися всі старі угоди щодо ка­налу, хоча до 1979 року територія всієї зони Панамського каналу знаходилася під юрисдикцією США, а потім відповідно до договору стала управлятися спеціальною змішаною американо-панамською комісією. Водночас СІНА зберігали на термін до 31 грудня 1999 року право регулювання транзиту через канал, як і ряд інших прав. Другим Договором про постійний нейтралітет і експлу­атацію Панамського каналу і Протоколом до нього, від того ж числа, проголошувалося, що канал буде відкри­тим для мирного транзиту суден усіх країн на умовах повної рівності і недискримінації.

З 1 січня 2000 року над Панамським каналом ціл­ком відновлений суверенітет Панами.

Кільський(Північно-Германський) канал з'єднує Бал­тійське і Північне море, прорізаючи по території ФРН

півострів Ютландію, і має своєю основною задачею за­безпечення більш спокійного, ніж у Північному морі, плавання між гирлом Ельби в Північному морі і Кіль-скою бухтою на Балтиці. Протяжність каналу, відкри­того в 1895 році, складає 98,7 км. На каналі діє система шлюзів. В даний час канал знаходиться під повною юрисдикцією ФРН.

До кінця Першої світової війни канал був внутріш­нім водним шляхом Німеччини, оскільки цілком роз­ташований на її території. На Версальскій мирній кон­ференції був установлений режим каналу на принци­пах, що застосовувалися до режиму Суецького каналу. Хоча під час Другої світової війни Німеччина, по суті, скасувала свободу плавання каналом, після закінчення війни цей режим був відновлений, але яких-небудь нормативних розпоряджень з цього приводу немає.

Це ж стосується одного із найбільш коротких євро­пейських каналів — Коринфського (довжина 6,3 км), що з'єднує Іонічне й Егейське моря, цілком проходячи по території Греції, і одного із самих значних штучних водних шляхів — Берегового каналу в США (біля 900 км), що з'єднує Бостон і Бофорт. Сайменсъкий канал з'єднує озеро Сайма і Фінську затоку (довжина 55 мор­ських миль). Канал був зданий в оренду Фінляндії Ра­дянським Союзом у 1962 році терміном на 50 років.

Всі ці канали є невід'ємною частиною державної те­риторії відповідного суб'єкта міжнародного права. Пла­вання по цих каналах, як і по Кільському каналу, ви­значається загальними нормами міжнародного права, що проголошують свободу судноплавства.

11. Води держав-архіпелагів (води архіпелагу)

Питання про правовий статус вод архіпелагу — мор­ських вод, що з'єднують сухопутні території держав, розташованих винятково на островах, виникло й актуа­лізувалося в 60-і роки XX сторіччя в зв'язку з тенден-

572

573

цією, що намітилася, ряду держав-архіпелагів в одно­сторонньому порядку підпорядкувати ці води своєму контролю на шкоду традиційній практиці використан­ня таких вод для цілей іноземного судноплавства, ри­бальства, прольоту літаків, прокладки кабелів і т.д. Оскільки ці води історично мали статус відкритого моря, у наявності була неправомірна спроба підриву загаль­новизнаних свобод відкритого моря.

Нормативне регулювання вод, що оточують держа-ви-архіпелаги, відбулося на III Конференції з морсько­го права. До цього при визначенні меж територіально­го суверенітету розрізнення між континентальною й острівною державою не провадилося. У статті 46 Кон­венції ООН з морського права 1982 року дане визна­чення держави-архіпелагу, тобто держави, розташованої на архіпелазі: ця держава, що складається з одного або більше архіпелагів і може включати також інші остро­ви. Архіпелаг же означає групу островів, включаючи частини островів, що з'єднують їхні води й інші природні утворення, що настільки тісно взаємозалежні, що такі острови, води й інші природні утворення складають єдине географічне, економічне і політичне ціле або історично вважаються такими.

Термін «архіпелаг» має свою давню історію. У пері­од панування Венеції в східному Середземномор'ї ар­хіпелагом іменували простір між Балканським півос­тровом і Малою Азією, що усіяний дрібними і середніми островами. Згодом так стали іменувати море, усіяне островами, а потім — групи островів, що лежать неда­леко один від одного й утворюють деяку цілісність.

Слід зазначити, що ще до 111-й Конференції з мор­ського права ряд держав, здійснюючи радикальні захо­ди до захисту своєї самобутності, оголосили себе держа-вами-архіпелагами. Так вчинили в 1957 році Індоне­зія, у 1961 році — Філіппіни, у 1970 році — Маврикій та ін.

Це призвело до того, що свою територію держави-архіпелаги обмежували методом прямих вихідних лі­ній, замикаючи їх навколо всього архіпелагу. Таке стано-

вище, як відзначалося, призвело до загрози інтересам інших країн, оскільки створювало в міжострівних во­дах архіпелагу режим внутрішніх морських вод, — як правило, там, де проходили шляхи інтенсивного торго­вого судноплавства.

Конвенція 1982 року створила умови для усунення протиріч між острівними державами і всіма іншими користувачами моря, уточнивши і наново визначивши цілий ряд понять.

Так, об'єктом міжнародно-правової регламентації явилися води архипелагуе — морські простори держав-архіпелагів, обмежені прямими вихідними лініями, що з'єднують найбільш видатні точки найбільш віддале­них островів і рифів архіпелагу, що осихає. У межі та­ких вихідних ліній включаються головні острови; і ра­йон, у якому співвідношення між площею водної повер­хні і площею суші, включаючи атоли, складає від 1:1 до 9:1. Довжина таких вихідних ліній не повинна переви­щувати 100 морських миль, проте припускається, що до 3% від загального числа вихідних ліній, що замикають будь-який архіпелаг, можуть перевищувати цю довжину до максимальної довжини в 5 морських миль. При проведенні таких вихідних ліній не припускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу.

Таким чином, для створення нормальних умов мор­ського судноплавства в статті 47 Конвенції не було за­боронене проведення прямих вихідних ліній (їх імену­ють прямими вихідними лініями архіпелагу), хоча цей документ і встановив деякі особливості їх проведення. Крім того, держава-архіпелаг належним чином публі­кує карти з зображенням вихідних ліній архіпелагу такого масштабу, що є прийнятним для точного встанов­лення їхнього стану, або переліки їхніх географічних координат і здає на зберігання копію кожної такої кар­ти або переліку Генеральному секретарю ООН.

Результатом такого підходу явилося таке: води ар­хіпелагів набули статусу не внутрішніх морських вод,

574

575

а, по суті, територіального моря, із правом мирного про­ходу через них, як і правом прольоту над ними.

У відповідності зі статтею 53 Конвенції держава-ар-хіпелаг управі встановлювати морські і повітряні ко­ридори з метою «безперервного і швидкого проходу іно­земних суден... і прольоту іноземних літальних апара­тів над ними». Якщо держава-архіпелаг не встановила таких коридорів, то для забезпечення безперешкодного проходження (прольоту) через води архіпелагу (або над ними) можуть бути обрані шляхи, звичайно використо­вувані для міжнародного судноплавства (польотів).

Встановлений конвенцією статус вод архіпелагу од­ночасно не відміняє існуючі угоди і традиційні права на рибальство й існуючі підводні кабелі.

Література:

1. Анцелевич Г.А., Высоцкий А.Ф., Демиденко В.В.,
   Щипцов А.А. Современное морское право и практика
   его применения Украиной. — К., 1995.

2. Высоцкий А.Ф. Морской регионализм.— К., 1986.

3. Коломбос Д. Международное морское право. — М.,

1975.

4. Курс международного морского права. В 7 т.

Т.5. — М., 1992.

5. Лазарев М.И. Теоретические вопросы современ­
   ного международного права. — М., 1983.

6. Международное морское право /Отв. ред. И.П.
   Блищенко. —М., 1988.

7. Молодцов СВ. Международное морское право. —

М., 1987.

8. Мировой океан и международное право /Отв. ред.
   А.П. Мовчан, А. Янков. — М., 1986.

9. Очерки международного морского права /Отв. ред.
   В.М. Корецкий, Г.И. Тункин. — М., 1962.

Розділ 15

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

1. Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародно­го права, що регулює відносини держав у період зброй­них конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію. її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.

Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обме­ження на право воюючих завдавати шкоди противни­кові. Закони, що забезпечують захист певним категорі­ям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древ­ньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні вої­ни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і не­рідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі

577

об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.

У своєму сучасному вигляді право війни почало скла­датися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися пра­вила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односто­ронньої заяви або двосторонньої угоди з цього приво­ду. Значний внесок у становлення звичаєвого права вій­ни внесли також праці різних вчених в галузі міжна­родного публічного та державного права, зокрема та­ких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завж­ди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний договір», опубліко­ваній в 1762 році, відзначав, що: «Війна — це не відноси­ни між людьми, але між державами, і люди стають воро­гами випадково, не як людські істоти і навіть не як гро­мадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути ворогами або ін­струментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».

Процес укладання договорів про норми ведення вій­ни почався в 60-і роки XIX сторіччя, коли з інтерва­лом у чотири роки відбулися дві міжнародні конфе­ренції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конф­ліктів.

Проте, незважаючи на таку довгу історію становлен­ня і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного пра­ва, у доктрині дотепер не вироблене єдине поняття да­ної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, пред­мета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її наймену­вання, але найбільш поширеними в науковій літерату­рі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право зброй­них конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право».

Серед учених, які віддають перевагу «праву війни», Ф.Ф. Мартене, котрий дійшов висновку, що: «Право вій­ни в об'єктивному значенні є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М.Таубе під правом війни ро­зуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючи­ми...». Ф.Бербер вважає, що під правом війни у вузь­кому або власному значенні слова потрібно розуміти такі обмеження, що міжнародне право покладає на учас­ників війни щодо засобів подолання, перемоги, приду­шення, перетворення в беззахисного противника, і о утворює справжню мету війни. Перазич визначає да-у систему норм як «сукупність правових правил, що регу­люють відносини між воюючими країнами, з одного боку, і відносини між нейтральними — з іншого». Е.А. Ко-ровін писав, що право війни є обмеження і регламента­ція воєнного насильства. Дуже об'ємне визначення пропонує Кожевников Ф.1., який думає, що право війни являє собою «міжнародні правила, якими повинні керуватися держави у своїх взаємовідносинах під час війни». Виходячи з цього визначення, до даної системи норм можна віднести і, наприклад, правила про поря­док дипломатичного захисту інтересів воюючих на те­риторії противника, що, як думається, усе ж є неправиль­ним. Оригінальна думка була висловлена В. Лахтіним,

578

579

який вважає, що право війни створює частина науки про ведення війни (на стику політики і стратегії).

Але деякі автори, наприклад М. Одема, вважають, що «право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, тому що війна припускає застосу­вання сили, а право її заперечує. Крім того, термін «пра­во війни» традиційно застосовувався до війн між суве­ренними державами, а зараз, коли право регламентує різні види збройних конфліктів, цей термін не відбиває да­них змін. Вживати замість «право війни» поняття «між­народне воєнне право» пропонує Е. Варт. На його дум­ку, зміст цього терміну полягає в «зведенні до мінімуму страждань військовополонених, поранених і цивільно­го населення».

У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни — це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». Сучасний дослід­ник Д. Биндшедлер-Робер думає, що продовжувати ви­користовувати даний термін визначення цієї системи норм цілком обгрунтовано. У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах котрих можливо засто­сування сили для поразки супротивника.

Для захисту застосування цього терміна можна ска­зати, що він може бути збережений у визначенні даної галузі права, якщо розуміти «закон» як загальне прави­ло, якого повинні дотримуватися в подібних ситуаціях. Що ж стосується особливої юридичної чинності, котрою дійсно володіють закони, то цілком логічно, що дана сфера має особливу потребу в тому, щоб діючі в ній настанови відрізнялися категоричністю і непорушністю.

Найбільш уживаним останнім часом став термін «міжнародне гуманітарне право». У той же час існує ряд учених, які дотримуються точки зору, що термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати для ви­значення галузі міжнародного права, що регулює спів­робітництво у гуманітарних питаннях, у коло яких вхо­дять наука, культура, освіта, обмін інформацією, а в центрі

даного співробітництва знаходяться права людини. Навряд чи дана думка може претендувати на бездоган­ність.

Авторів, що не розділяють даної точки зору, можна умовно розділити на три групи. Одна з них досліджує міжнародне гуманітарне право в широкому значенні цього поняття. Так, наприклад, В.Мбатна вважає, що між­народне гуманітарне право містить у собі право зброй­них конфліктів, права людини та міжнародно-правові норми про обмеження застосування деяких видів зброї і роззброювання. Ж.Пикте під міжнародним гуманітар­ним правом у широкому значенні (або, як він його інак­ше називає правом гуманності) розуміє «сукупність чинних звичаєвих і конвенційних норм, що забезпечу­ють повагу людської особистості та її розвиток». М.Курсье визначає його як «сукупність норм і принци­пів, покликаних у будь-який час і при будь-яких обста­винах гарантувати основні права і riflHqcTi окремої людини». І.П. Блищенко й О.Н. Хлестов, даючи ком­плексну характеристику цієї галузі, розуміють під між­народним гуманітарним правом сукупність міжнарод­но-правових норм, що визначають співробітництво дер­жав в галузі прав і свобод людини, режим дотримання прав і свобод людини в мирний час, і сукупність міжна­родно-правових норм, що визначають режим дотриман­ня елементарних прав і свобод людини під час збройно­го конфлікту.

Друга група авторів, як вважається, визначає міжна­родне гуманітарне право досить вузько. Так, А. Роберт-сон думає, що воно є лише частиною, галуззю «прав лю­дини», а самі права людини складають основу гумані­тарного права. X. Фрик розуміє під міжнародним гу­манітарним правом сукупність юридичних норм, спря­мованих на «забезпечення мінімуму прав захисту по­раненим і хворим, військовополоненим і цивільним особам, які вибули зі строю або таким, які не беруть участі у воєнних діях». Визначають його і як «сукуп­ність принципів і норм, що регулюють відносини між воюючими і нейтральними сторонами з метою макси-

580

581

мального зменшення жорстокості війни, забезпечення поваги прав людини та її природної гідності».

Третя група авторів думає, що міжнародне гуманітар­не право складається з двох частин — «права Гааги» (права війни) і «Права Женеви» (власне гуманітарного права) — і діє воно лише тільки в період збройних кон­фліктів, критикуючи тим самим авторів, які вважають, що воно діє й у мирний час. Так, А.Рандельцхофер вва­жає, що у власному значенні слова міжнародне гумані­тарне право — «це сукупність норм, закріплених у Га­азьких (1907 рік), Женевських (1949 рік) конвенціях і Гаазькій конвенції, 1954 року, без поділу їх на які-не-будь частини». О. Кимминіх вважає, що і «право Жене­ви» і «право Гааги» є складовими частинами міжнарод­ного гуманітарного права, тому що останнє теж випли­ває з ідеї гуманності. Ж. Вете під міжнародним гума­нітарним правом розуміє «загальновизнані міжнарод­но-правові положення, що забезпечують повагу прав особистості та діють відповідно до вимог підтримки су­спільного порядку або воєнної необхідністі». Він та­кож поділяє його на «право Гааги» і «право Женеви», розуміючи під першим «частину норм, що регламенту­ють ведення воєнних дій і засоби ведення війни», а під другим — «частину міжнародного права, що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і ци­вільного населення у випадку збройних конфліктів».

Представники цього напрямку в науці сходяться в думці, що «право Гааги» регулює:

а) права й обов'язки воюючих;

б) обмеження воюючих у виборі засобів і методів
нанесення шкоди противникові (засобів і методів
ведення війни);

в) обмеження насильства, не обумовленого воєн­
ною необхідністю.

«Право Женеви», у свою чергу, охороняє в період зброй­них конфліктів:

а) поранених і хворих, які вийшли із строю;

б) осіб, які потерпіли аварію корабля на морі;

в) військовополонених, цивільне населення;

¹

г) іноземців та інших осіб, котрі не беруть участь

у бойових діях.

Торкаючись офіційного закріплення терміна «між­народне гуманітарне право» і, відповідно, дефініції да­ної галузі права, слід зазначити, що в документах ООН вживаються поняття «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Так, наприклад, у доповіді Гене­рального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяль­ності Комісії ООН з прогресивного розвитку і кодифі­кації міжнародного права, наводиться система міжна­родного права, у якій в якості самостійної галузі виді­ляється «право збройних конфліктів». Водночас, кон­ференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іменувалася так: «Дипломатична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного міжнародного права, застосо­вуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Про­токолах І і II 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також уживається термін «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних кон­фліктів». Є також визначення, дане Міжнародним Ко­мітетом Червоного Хреста, відповідно до якого під між­народним гуманітарним правом розуміються такі між­народні правила, договірні або засновані на звичаях, що:

а) спеціально спрямовані на вирішення гуманітар­
них завдань, що виникають безпосередньо в резуль­
таті збройного конфлікту міжнародного і неміжна-
родного характеру; і

б) які з міркувань гуманного характеру обмежу­
ють права сторін, що знаходяться в конфлікті, виби­
рати методи і засоби ведення війни; або

в) захищають осіб і майно, яким нанесена або може
бути нанесена шкода конфліктом.

Відповідно до положень Статуту ООН і відповідно до основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засо­бами. Проте сучасне міжнародне право припускає мож­ливість правомірного застосування збройних сил (са-

582

583

I

мооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).

У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв зброй­них конфліктів, установлює взаємовідносини між вою­ючими і державами, що не воюють, і т.д.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традицій­но грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародно­го права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми між­народних договорів. Його формування фактично поча­лося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ве­дення морської війни, що скасовувала каперство (пі­ратство), вона встановлювала недоторканність нейтраль­них вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі по­ранених і хворих у діючих арміях, що згодом перегля­далася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вжи­вання розривних, вибухових і запалювальних куль.

З 1899 року починаються активні процеси кодифі­кації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і де­кларації:

1. про заборону бомбардувань із повітряних куль;

2. про заборону користуватися артилерійськими
   снарядами, єдиною метою яких є поширення задуш­
   ливих і шкідливих газів;

3. про заборону застосування куль, що розверта­
   ються або сплющуються в людському тілі.

У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

1. про відкриття воєнних дій;

2. про закони і звичаї сухопутної війни;

3. про права й обов'язки нейтральних держав і
   осіб у випадку сухопутної і морської війни;

4. про стан ворожих торгових суден на початку
   воєнних дій;

5. про перетворення торгових суден у судна воєнні;

6. про встановлення підводних автоматичних мін,
   що вибухають від зіткнення;

7. про бомбардування морськими силами під час
   війни;

8. про застосування до морської війни початків
   Женевської конвенції;

9. про деякі обмеження в користуванні правом
   захоплення в морській війні;

10. про заснування Міжнародної призової палати;

11. про права й обов'язки нейтральних держав у
    разі морської війни.

Зазначені вище конвенції замінили конвенцію і де­кларації 1899 року.

У 1909 році була підписана декларація про правила морської війни.

У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруй­них або інших таких газів і ряд інших документів.

У 1929 році була прийнята конвенція про режим військовополонених.

Після закінчення Другої світової війни і з ураху­ванням її трагічного досвіду були прийняті ряд конвен­цій, спрямованих на заборону особливо небезпечних між­народних злочинів. Так, у 1948 році була підписана кон­венція про попередження злочину геноциду і покаран­ня за нього.

1949 рік ознаменувався розробленням і підписан­ням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Черво­ного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єд­наних за назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Пра-

584

585

ва Женеви»: а) конвенції про поліпшення долі поране­них і хворих у діючих арміях; б) конвенції про поліп­шення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли ава­рію корабля, із складу збройних сил на морі; в) конвен­ції про поводження з військовополоненими; г) конвен­ції про захист цивільного населення під час війни.

До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конферен­ції.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв між­народних збройних конфліктів, 1977 року і Додатко­вий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серп­ня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режи­мів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про за­хист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального харак­теру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації по­ложень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулю­вання ведення збройних конфліктів і в даний час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

1. Конвенції підлягають дотриманню «при будь-
   яких обставинах», а, отже, дотримання їх повинно
   бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні
   порушення цього положення повинні бути криміна­
   льно карані.

2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки
   у разі оголошеної війни, але і при збройних конфлік­
   тах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а

також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.

Держави, що домовляються, залишаються пов'я­заними цими положеннями також стосовно тієї дер­жави, що не є учасником конвенції, якщо остання «приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосу­ванню також у громадянській війні.

3. Зазначеними конвенціями особам, які протегую-
   ються, присвоюються права, від яких вони не можуть
   відмовитися. Такі особи мають також право просити
   про допомогу державу-покровительку (нейтральна
   держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє
   і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних
   норм на території однієї зі сторін, представляючи
   інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна
   виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні
   цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного
   Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допо­
   могою укладання угоди з державою, що у результаті
   воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі
   дій, не допускаються.

4. Конвенції підлягають застосуванню в співробіт­
   ництві і під спостереженням держави-покровитель-
   ки або організації, що її заміняє, і яка переслідує
   гуманні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і за­
   стосування конвенції держава-покровителька або
   організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні
   цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони
   можуть запропонувати організувати зустріч пред­
   ставників сторін. За вимогою однієї зі сторін по­
   винно бути проведене розслідування будь-якого
   порушення конвенції, яке припускається. Якщо
   між сторонами не буде досягнуто згоди про поря­
   док виробництва такого розслідування, сторони
   повинні призначити третейського суддю, що вирі­
   шить процедурне питання.

586

587

Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок вирішення спо­рів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам пере­давати такі спори на розгляд Міжнародного Суду.

6. Всі неурегульовані конвенціями справи підля­
   гають вирішенню на підставі загальних принципів
   цих конвенцій.

7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'­
   єктів, що перебувають під заступництвом відповідно
   до конвенцій.

8. Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб,
   яким протегують, зобов'язані розумно застосовува­
   ти конвенції.

9. На честь Швейцарії встановлюється емблема у
   вигляді Червоного Хреста на білому тлі в якості від­
   мітного знака захисту жертв війни, що представляє
   собою зворотні кольори швейцарського прапора.
   Поряд із цим допускається також зображення за­
   мість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Чер­
   воного Лева на білому фоні. Зловживання цими ем­
   блемами є карним.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних на­прямках:

а) запобігання збройним конфліктам;

б) правове становище держав, що беруть участь і
не беруть участь у конфлікті;

в) обмеження засобів і методів ведення війни, за­
борона їхньої модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфлік­
тів;

д) забезпечення відповідальності за порушення
норм міжнародного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (між­народного гуманітарного права):

588

• гуманізація збройних конфліктів;

• обмеження воюючих у виборі методів і засобів
  ведення війни;

• міжнародно-правовий захист жертв війни;

• охорона цивільних об'єктів і культурних ціннос­
  тей;

• захист інтересів нейтральних держав;

• сполучення воєнної необхідності і підтримка сус­
  пільного порядку з повагою до людини;

• заборона заподіювати противнику шкоди, нероз­
  мірної із метою війни — знищення або ослаблення його
  воєнної мощі та ін.

Особливе значення має питання про застосування но­вих засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів люди­ни), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мар-тенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у 1899 році на Гаазькій конферен­ції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констату­вати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населен­ня і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».

Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких базуєть­ся і сучасне право збройних конфліктів, як-от:

589

а) вона лежить в основі всіх принципів права зброй­
них конфліктів і слугує фундаментом для вироблен­
ня нових норм цієї галузі міжнародного права;

б) закріплює основні ідеї, якими повинні керува­
тися воюючі держави і «командуючі військами» при
застосуванні законів і звичаїв ведення війни;

в) заповнює прогалини в правовому регулюванні
збройних конфліктів, слугує своєрідною «правовою
вуздечкою» у випадках відсутності правових наста­
нов у конкретних нормах міжнародного права.
Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове ре­
гулювання збройних конфліктів торкається питань по­
чатку війни, її ведення, методів і засобів, становища во­
юючого і мирного населення і закінчення війни.

2. Види збройних конфліктів

Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити ви­дову характеристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе значення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним скла­дом і за територією, на якій вони відбуваються. Вста­новлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не переслідує мету фізично­го знищення його збройних сил.

Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного населення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебу­вало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї дер­жави проти свого населення, у більшості своїй не є вій­ною в міжнародному значенні цього поняття.

Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 19^9 року міжнародними збройними конфліктами при­знаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнарод-

_І

ного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єк­та. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

а) держави;

б) нації і народності, що борються за свою неза­
лежність;

в) міжнародні організації, що здійснюють колек­
тивні збройні заходи для підтримання миру і між­
народного правопорядку.

Відповідно до статті 1 Додаткового протоколу І між­народними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іно­земної окупації і проти расистських режимів у здійс­нення свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це усі збройні конфлікти, що не підпадають під дію статті 1 Додаткового протоколу І, що відбуваються на терито­рії будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, що, зна­ходячись під відповідальним командуванням, здійсню­ють такий контроль над частиною її території, що до­зволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Протоколу II».

Збройні конфлікти неміжнародного характеру ма­ють такі ознаки:

а) застосування зброї й участь у конфлікті зброй­
них сил, включаючи поліцейські підрозділи;

б) колективний характер виступів. Дії, що зумов­
люють обстановку внутрішньої напруженості, внут­
рішні заворушення, не можуть вважатися конфлік­
тами, що розглядаються;

в) певний ступінь організованості повстанців і на­
явність органів, відповідальних за їхні дії;

г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі
спорадичні виступи погано організованих груп не
можуть розглядатися як збройні конфлікти неміж­
народного характеру;

ґ) здійснення повстанцями контролю над части­ною території держави.

590

591

Таким чином, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім кон­фліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюю­чою стороною», коли вони:

а) мають свою організацію;

б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку
органи;

в) установили свою владу на частиною території
держави;

г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв
війни».

Як раніше відзначалося, визнання повстанців «вою­ючою стороною» виключає застосування до них націо­нального кримінального законодавства про відповідаль­ність за масові заворушення і т.п. На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці мо­жуть вступати в правовідносини з третіми державами і міжнародними організаціями, одержувати від них до­помогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на контрольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною», як правило, свідчить про набуття конфліктом якості міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні кон­флікти, що виникають із спроб державних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в останніх оби­дві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною признається лише центральний уряд. Держави не по­винні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.

Проте в практиці міжнародного співтовариства здій­снюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтер­венції», їхньою метою є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній країні, яку роздирають зброй-

592

ні конфлікти міжнаціонального або релігійного харак­теру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення крово­пролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допо­мога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.), а також для припинення військового про­тиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду дер­жави, у яку здійснюється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією». Термін «гуманітар­на» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризова­ні збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою при­зупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.

3. Початок війни і його правові наслідки. Театр війни

У відповідності з Гаазькою конвенцією про початок воєнних дій 1907 року (Україна бере участь) держави визнають, що воєнні дії між ними не повинні почина­тися без попереднього і недвозначного попередження, що буде мати або форму мотивованого оголошення вій­ни, або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни.

Таким чином, міжнародне право вимагає оголошен­ня війни. Воно може здійснюватися в різноманітних формах:

• шляхом звернення до власного народу;

• шляхом звернення до народу або уряду держави-
  супротивника;

• шляхом звернення до світового співтовариства.

Особливий спосіб оголошення війни — ультима­тум — категорична вимога, яка не допускає ніяких по­дальших спорів і заперечень, уряду однієї держави, кот­рий пред'являє її уряду іншої держави під загрозою,

593

_{_ J}

що у разі невиконання цієї вимоги до певного терміну уряд, що пред'явив ультиматум, вживе певних заходів. Мова, таким чином, йде про загрозу війни.

Проте, хоча зазначені способи оголошення війни вва­жаються такими, що знаходяться в рамках міжнарод­ного права, відповідно до статті II Конвенції про визна­чення агресії від 3 липня 1933 року, сам факт оголо­шення державою війни першою розглядається як аг­ресія. Відповідно до указаної III Гаазької конвенції 1907 року оголошення війни не робить агресивну війну законною. Відповідно до статті 3 Визначення агресії, прийнятого на XXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1974 році, у якості актів агресії, незалежно від оголо­шення війни, розглядаються такі акти прямої агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на
територію інших держав, або будь-яка воєнна окупа­
ція, який би тимчасовий характер вона не носила,
що є результатом такого вторгнення або нападу, або
будь-яка з застосуванням сили анексія території
іншої держави або частини її;

б) бомбардування збройними силами держави те­
риторії іншої держави або застосування будь-якої
зброї державою проти території іншої держави;

в) блокада портів або берегів держави збройними
силами іншої держави;

г) напад збройними силами держави на сухопутні,
морські або повітряні сили або морські і повітряні
флоти іншої держави;

д) застосування збройних сил однієї держави, що
знаходяться на території іншої держави за згодою з
державою, що приймає, з порушенням умов, передба­
чених в угоді, або будь-яке продовження їхнього пе­
ребування на такій території після припинення дії
угоди та ін.

Не вважається відповідним міжнародному праву не тільки ведення війни неоголошеною, що буде розгляда­тися як кваліфікуюча обставина при визначенні відпо­відальності, але і так званий casus belli (привід для вій­ни) — безпосередній формальний привід, що веде до

594

виникнення між державами стану війни. У минулому такий привід був законною підставою для початку во­єнних дій і служив виправданням війни і цілям при­ховання її справжніх причин. Наприклад, багато дослі­дників вважають, що події навколо німецької радіостан­ції в Гляйвиці в серпні 1939 року, коли на неї нібито напав загін польських прикордонників (пізніше з'ясу­валося, що це було влаштовано самою Німеччиною), спро­вокували напад Німеччини на Польщу і послужили приводом для початку Другої світової війни.

Стан війни повинен бути без зволікання сповіще­ний нейтральним країнам і буде мати для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.

В Україні оголошення війни є прерогативою вищих органів держави. Конституція України містить меха­нізм такої процедури — відповідно до п. 19 статті 106 Конституції Президент України вносить у Верховну Раду України представлення про оголошення стану вій­ни, а Верховна Рада України відповідно до п. 9 статті 85 Конституції на підставі даного представлення ого­лошує стан війни.

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слі­дують власне воєнні дії, означає початок юридичного стану війни і настання для усіх воюючих сторін пев­них правових наслідків:

— між державами припиняються дипломатичні і кон­
сульські відносини (дипломатичному і консульському
персоналу забезпечуються захист і можливість безпе­
решкодно залишити територію противника). На час
збройного конфлікту інтереси однієї воюючої держави
на території іншої представляє зазвичай нейтральна дер­
жава, що має дипломатичні відносини з обома воюючи­
ми сторонами;

— перестають застосовуватися багато норм міжна­
родного права, несумісні з воєнним часом, зокрема, при­
пиняють дію двосторонні політичні, економічні, куль­
турні угоди між воюючими державами. Багатосторонні
договори (наприклад, із питань зв'язку, транспорту, тран­
зиту та ін.) припиняються;

595

• починають діяти міжнародні норми, прийняті спе­
  ціально для періоду збройного конфлікту (союзні дого­
  вори, договори про взаємну і воєнну допомогу, договори
  стосовно правил ведення війни, причому останні не мо­
  жуть бути денонсовані і т.п.);

• припиняються і забороняються економічні, торго­
  ві, фінансові угоди й інші відносини з юридичними і
  фізичними особами воюючої сторони;

— майно, що є власністю ворожої держави (крім
майна дипломатичних представництв і консульських
установ), підлягає конфіскації;

— торгові судна воюючих, що знаходяться до почат­
ку війни у ворожих портах, повинні залишити порт про­
тивника (для цього встановлюється розумний термін
для вільного виходу з територіальних вод держави-су-
противника — індульт, після закінчення котрого такі
судна підлягають реквізиції і затримці до закінчення
війни незалежно від їхньої приналежності (державі,
приватним компаніям або особам); військові кораблі
підлягають обов'язковій реквізиції;

• до громадян ворожої держави може бути засто­
  сований спеціальний режим (обмеження пересування,
  примусове поселення у відведених владою місцях, ін­
  тернування та ін.);

• власні громадяни діляться на мирне населення і
  збройні сили.

Війна завжди ведеться у визначених просторових ме­жах. Театр війни — це територія воюючих сторін, від­крите море і повітряний простір над ним, у межах яких ведуться воєнні дії.

Театр війни буває сухопутний, морський і повітря­ний.

Театром сухопутної війни є сухопутна територія дер­жави; театром морської війни — внутрішні морські води, територіальне море воюючих держав і відкрите море. Театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і морським театром війни.

Забороняється використовувати в якості театру вій­ни нейтралізованні території, територію нейтральних

596

держав, а також місцевості, в яких відповідно до Гаазь­кої конвенції — 1954 року зосереджені культурні цін­ності.

4. Учасники збройних конфліктів

Учасниками війни є не все населення воюючих дер­жав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається дер­жавний характер. Під час збройних конфліктів насе­лення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (ци­вільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві катего­рії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1. воюючі (комбатанти);

2. ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти).
   Комбатанти — це особи, які входять до складу

збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. По­трапивши в полон, комбатанти набувають статусу вій­ськовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюю­чої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний пер­сонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом во­єнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів за­боронено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для

597

самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набува­ють статусу комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:

• особовий склад регулярних збройних сил;

• ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не
  вхідні до складу регулярних збройних сил;

• особовий склад рухів опору і партизанських фор­
  мувань;

• особи, які надають допомогу збройним силам, але
  участі в бойових діях не приймають;

• члени екіпажів торгових суден і цивільних літа­
  ків, які надають допомогу воюючим;

• населення, що при наближенні противника взяло­
  ся за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотри­
  мується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти повинні відповідати таким умо­вам:

а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під­
порядкованих;

б) мати визначений і видимий здалеку знак від­
мінності;

в) відкрито носити зброю;

г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв
війни.

У міжнародному праві тривалий час продовжувала­ся дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насам­перед тією шкодою, що партизани завдавали регуляр­ним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандита­ми, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загаль­ними умовами визнання комбатантів):

а) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відпові­дальна особа (зазвичай цивільна особа);

598

б) носять знаки відмінності (на відміну від воєн­
них комбатантів, що носять воєнну форму, погони,
емблеми, партизани в основному носять цивільний
одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра­
дянські партизани в період Другої світової війни
носили червону стрічку на головному уборі);

в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового
протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій
1949 року конкретизує це положення: партизани
повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн­
ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо­
дитися на очах у противника в ході розгортання в
бойові порядки, що передує початку нападу, у якому
вони повинні взяти участь;

г) дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських за­гонів при потрапленні в полон признаються комбатан­тами.

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і прони­кають у розташування супротивника з метою збору ві­домостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військово­полонених. Розвідник не може нести кримінальну від­повідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.

Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигу­нів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фаль­шивими приводами, збирають відомості в районі воєн­них дій. На цих осіб режим воєнного полону не поши­рюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.

Головна відмінність воєнного розвідника від лазут­чика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свід­чить про його приналежність до збройних сил своєї держави.

Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповід­но до міжнародних угод знаходяться в іншій державі

599

для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і на­вчанні особового складу збройних сил. Радники й ін­структори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомага­ють в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак най-манства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цьо­го явища, що шириться, що викликає з боку міжнарод­ного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає на­йманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додат­кового протоколу І від 1977 року до Женевських кон­венцій 1949 року. Відповідно до цього документу най­манець не має статусу комбатанта або військовополоне­ного. Можна виділити такі ознаки найманця:

• він спеціально завербований на місці або за кор­
  доном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;

• він фактично приймає безпосередню участь у во­
  єнних діях;

• він бере участь у воєнних діях, керуючись голов­
  ним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому
  дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що
  знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що
  істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачува­
  ну комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять
  в особовий склад збройних сил даної сторони;

• він не є ні громадянином сторони, що знаходиться
  в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території,
  контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;

• не входить в особовий склад збройних сил сторо­
  ни, що знаходиться в конфлікті;

—і не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обо­в'язків у якості особи, яка входить до складу її зброй­них сил.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвав­ши всі держави прийняти закони, що карають найман­ців як кримінальних злочинців.

Відповідно до статті 63^і Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочи­ном і кваліфікується як «вербування, фінансування, ма­теріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення дер­жавної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одер­жання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волон­терів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил.

5. Обмеження засобів і методів ведення війни

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ве­дення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформу­льований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму по­чатковому виді — недопущення зайвих страждань —

600

601

_j

був уперше сформульований Петербурзькою деклара­цією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні за­соби і методи ведення війни.

Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для за­подіяння шкоди і поразки супротивника.

Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.

Відповідно до міжнародного права цілком забороне­ні такі засоби ведення війни:

• вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька де­
  кларація про скасування використання вибухових і за­
  пальних куль 1868 року);

• кулі, що розвертаються або сплющуються в люд­
  ському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати
  кулі, що легко розвертаються або сплющуються в люд­
  ському тілі, 1899 року);

• отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція
  1907 року);

• задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси
  (Женевський протокол про заборону застосування на
  війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бак­
  теріологічних засобів 1925 року);

• біологічна зброя (Конвенція про заборону розроб­
  лення, виробництва і накопичення запасів бактеріоло­
  гічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищен­
  ня 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);

• засоби впливу на природне середовище, що мають
  широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйна­
  ції, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій дер­
  жаві (Конвенція про заборону військового або будь-якого
  іншого ворожого використання засобів впливу на при­
  родне середовище 1977 року);

• будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесен­
  ні ушкоджень осколками, що не виявляються в людсь­
  кому тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.

Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості

_І

держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборо­ни використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населен­ня під час війни і т.д., положення яких непрямим чи­ном можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичай­ної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію (ра­тифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Прото­кол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження за­стосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Прото­кол про заборону або обмеження застосування запаль­ної зброї (Протокол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосову­вати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нане­сенні ушкоджень осколками, що не виявляються в люд­ському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обме­ження застосування мін, мін-пасток та інших пристро­їв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») сто­сується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному доку­менті, у тому числі мін, установлюваних із метою пере­шкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів

602

603

або рік, але не належить до застосування протикорабель-них мін на морі або на внутрішніх водних шляхах.

Під «мінами» розуміються будь-який боєприпас, уста­новлений під землею, на землі або поблизу землі або іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосереднього впливу людини або засобу, що рухається, і «дистанційно вста­новлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб ви­значену міну, встановлену за допомогою артилерії, ра­кет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарату.

«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що при­значений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або заподіювати ушкодження, і який спра­цьовує зненацька, коли людина доторкається або набли­жається до предмету, що здається нешкідливим, або чинить дію, що здається безпечною.

Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб.

Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямо­
ваною на нього;

б) способом або засобом доставления, що не до­
зволяє спрямовану дію по конкретному військовому
об'єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати
життя серед цивільного населення, поранення цивіль­
них осіб, шкоду цивільним об'єктам або те й інше
разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конк­
ретної і безпосередньої військової переваги.
Забороняється застосування мін, що не є дистанцій­
но встановлюваними мінами, мін-пасток у будь-якому
місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним
зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між сухо­
путними військами не ведуться або не вважаються не­
минучими, крім випадків, коли:

а) вони встановлені на військовому об'єкті або в
безпосередній близькості від військового об'єкта, що
належить супротивній стороні або знаходиться під
її контролем; або

б) прийняті заходи для захисту цивільних осіб
від їхнього впливу, наприклад установлені попере­
джуючі знаки, виставлена варта, опубліковані попе­
редження або виставлене огородження.

Про будь-яку установку або будь-яке скидання дис­танційно встановлюваних мін, що можуть мати наслід­ки для цивільного населення, провадиться ефективне завчасне оповіщення.

Забороняється при будь-яких обставинах застосову­вати:

а) міни-пастки у вигляді переносного предмета,
що здається нешкідливим, який призначений для по­
міщення в нього вибухової речовини і для вибуху
при доторку або наближенні до нього;

б) міни-пастки, що яким-небудь чином з'єднані
або асоціюються з міжнародно визнаними захисни­
ми сигналами; хворими, пораненими або мертвими;
місцями поховання; медичними об'єктами, устатку­
ванням або транспортом; дитячими іграшками; про­
дуктами харчування; кухонним посудом; предмета­
ми явно релігійного характеру; історичними пам'ят­
никами і т.п.

Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташу­вання всіх попередньо запланованих мінних полів, уста­новлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до попереднього плану викори­стовували міни-пастки.

Всі реєстраційні документи підлягають збереженню сторонами, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток.

Протокол III поширюється на «запальну зброю», тоб­то зброю або боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об'єктів або заподіяння людям опіків за

604

605

допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або ци­вільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуван­ням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єк­тами.

Використання авіації з погляду міжнародного пра­ва признається допустимим, проте її не можна викори­стовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного на­селення і т.п.

Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:

• зрадницьки вбивати або ранити мирне населення
  або супротивника;

• вбивати або ранити супротивника, що здався і
  склав зброю;

• повідомляти тому, хто обороняється, що у разі
  опору пощади нікому не буде;

• незаконно користуватися парламентерським пра­
  пором або прапором держави (нейтральної), що не бере
  участь у війні, прапором або знаками Червоного Хрес­
  та та ін.;

• примушувати громадян ворожої сторони брати
  участь у військових діях проти своєї держави;

• геноцид під час війни;

• убивство парламентера й осіб, які його супровод­
  жують (трубача, сурмача, барабанщика);

• атака, бомбардування або знищення санітарних
  установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, сані­
  тарного персоналу;

• винищування або захоплення ворожої власності,
  крім випадків військової необхідності;

606

• бомбардування незахищених міст, портів, селищ,
  жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не ви­
  користовуваних у воєнних цілях;

• знищення культурних цінностей, історичних та
  інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє
  використання для забезпечення успіху у воєнних діях;

— деякі інші дії.

Щодо заборонених методів ведення війни Додатко­вий протокол І 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року закріплює концептуальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ве­дення війни: «Забороняється вбивати, наносити пора­нення або брати в полон противника за допомогою ві­роломства». У п. 1 статті 37 даного протоколу віролом­ство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб ви­кликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, за­стосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство — це зобов'я­зання, що вселяють довіру противнику, але зумисне по­рушувані для одержання воєнної переваги.

Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії відвертаючого характеру, спрямовані на дезорієнта­цію противника. Прикладом таких хитрощів є: вико­ристання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дез­інформація (стаття 37 Додаткового протоколу). Воєн­на хитрість у період збройних конфліктів припустима і не суперечить міжнародному праву.

6. Ведення морської війни ,

Певну специфіку має війна на морі. її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але і всі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і на­дводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєн-

607

_і

ні літаки та інші літальні апарати, що входять до скла­ду морської авіації.

Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пора­неним, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літа­льні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню.

До морської війни зазвичай застосовуються загаль­ні правила сухопутної війни, у тому числі і правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєн­них дій. Але тут є і ряд суттєвих відмінностей: напри­клад, дозволене захоплення майна торгових суден ней­тральних держав, у випадках, якщо буде доведено, що вони перевозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами. Є особливості в правилах для підвод­них човнів, проведення бомбардувань, встановлення мін, морської блокади та ін.

З 1856 року міжнародним правом у Декларації про морську війну було заборонене каперство, тобто пере­творення торгових суден у військові, при якому влас­ник торгового судна одержував каперське свідоцтво і на свій страх і ризик, піднявши військовий прапор, на­падав у морі на військові судна противника. Слід за­значити, що каперство частіше усього носило характер піратства, тому що власник торгового судна використо­вував каперське свідоцтво для грабування торгових суден противника і нейтральних держав, що перевозять для нього вантажі.

За сучасним міжнародним правом озброєння тор­гових суден припустимо тільки у воєнний час, при цьо­му озброєне торгове судно не перетворюється у війсь­ковий корабель і не користується правом ведення во­єнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника.

На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються надводних війсь­кових кораблів. Воєнна діяльність підводних човнів спе­ціально регламентується Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936 року (Україна є учасником цієї угоди). Правила передбача­ють, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні човни повинні співвідноситися з нормами, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши без­пеку пасажирів і команди, захопити його в якості при­зу. Пасажири, команда і суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з урахуванням навколишнього оточення і бли­зькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки корабля, що атакується.

Застосування морської мінної зброї VIII Гаазька кон­венція 1907 року (Україна не бере участь у Конвенції) дозволяє при дотриманні таких правил. Забороняється ставити міни:

а) не закріплені на якорях (за винятком тих, що
стають безпечними через час після того, як той, хто
їх поставить, утратить над ними контроль);

б) якірні, що залишаються небезпечними і після
відриву їх від своїх мінрепів;

в) біля берегів противника, із єдиною метою —
зашкодити торговому судноплавству.
Конвенція 1907 року зобов'язує всіх держав-учас-

ниць вживати заходів для забезпечення безпеки торго­вого судноплавства, вказувати в «Сповіщеннях морепла­вцям» небезпечні від мін райони і повідомляти про них іншим державам дипломатичним шляхом. По закін­ченні будь-якої війни всі держави зобов'язуються об­мінюватися відомостями про виставлені міни, мінні поля, передавати карти мінних полів, проводити тралення і знищення мін.

Допустимою з погляду міжнародного права є мор­ська блокада.

608

609

Морська блокада — це система дій військово-морсь­ких сил і авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів противника і виходові з цих портів і берегів у море.

Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати ви­значеним вимогам, закріпленим у Декларації про зброй­ний нейтралітет 1780 року, Паризькій декларації про морську війну 1856 року і Лондонській декларації про право морської війни 1909 року (Декларація 1909 року в силу не вступила, але її положення воюючі сторони приймають до відома).

Насамперед блокада повинна бути публічно оголо­шена державою, що блокує, з указівкою дати початку блокади району, що блокується, терміну для виходу з портів, що блокуються, суден нейтральних держав.

Блокада повинна бути дійсною (ефективною). Пока­ранням за спробу прориву блокади можуть бути захоп­лення або конфіскація судна і/або вантажу або зни­щення судна-блокадопроривача.

Здійснення блокади не повинно перешкоджати та­ким гуманним діям, як доставляння в порт, що блоку­ється, посилок із ліками, одягом і продовольством для дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей, за умови, що цим правом не зловживають. Крім цього, блокада повинна бути безпристрасною, тобто рівною стосовно всіх суден. Блокада, здійснювана державою-агресором, завж­ди протиправна.

Блокада припиняється у випадку її зняття держа­вою, що блокує, знищення сил блокуюючих або немож­ливості забезпечити її ефективний характер.

У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо вона здійснюється в порядку самооборони по статті 51 Статуту ООН або за рішенням Ради Безпеки ООН на підставі статті 42 Статуту ООН.

У міжнародному праві існує інститут морської (во­єнної) контрабанди, пов'язаний із порушенням правил перевезення певних вантажів у період морської війни.

Воєнною контрабандою признаються вантажі нейт­ральних власників або противника на суднах нейтраль­них держав, котрі воююча сторона забороняє доставля-

610

ти своєму противникові. Згідно з Лондонською конвен­цією 1909 року воєнна контрабанда поділяється на:

а) абсолютну (предмети і матеріали, що слугують
винятково для воєнних цілей, наприклад зброя, боє­
припаси, військове обмундирування);

б) умовну (предмети і матеріали, що можуть слу­
гувати як для воєнних, так і для мирних цілей,
наприклад медикаменти і медичне устаткування, про­
дукти харчування).

Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і зни­щенню, якщо судно, що її перевозить, слідує у ворожий порт. Умовна контрабанда підлягає захопленню якщо вона призначена для збройних сил противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У противному випадку захоплюється і судно, що перевозить його.

У війні на морі існує інститут призів, пов'язаьий із морською (воєнною) контрабандою, та інститут тро­феїв.

Призом є будь-яке торгове судно противника поза за­лежністю від характеру того, що перевозиться, і ванта­жу. Таке судно може бути захоплено. Не підлягають захопленню невеликі рибальські судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові і філантропічні доручен я, а також судна, що вийшли в море до оголошення вій? л. Це ж стосується і вантажів, перевезених на цих кораблях. Якщо на його борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власник вправі вимагати компенсації. Право захоплювати приз належить тільки військовим кораблям і літальним апаратам.

Той, хто захопив приз, має доставити його у свій порт. Законність захоплення може бути оскаржена в при­зовому суді, який засновується воюючими сторонами. Існують два види таких судів: портовий і вищий при­зовий суд. У разі визнання захоплення неправомірним, судно і вантаж підлягають поверненню, а безпідставно знищені — компенсації.

Трофеї — це захоплені під час морської війні війсь­кові кораблі противника і цінності, що знаходяться на

611

них. Трофеї переходять у власність держави, що захо­пила їх.

Бомбардування з моря військових об'єктів є закон­ним методом ведення війни. Але бомбардування з моря незахищених об'єктів, портів, міст, селищ або будівель забороняється при всіх обставинах.

7. Режим воєнного полону

Режим воєнного полону регламентований IV Гаазь­кою конвенцією, III Женевською конвенцією 1949 року про поводження з військовополоненими і Додатковими протоколами до Женевських конвенцій 1977 року. Від­повідно до Женевської Конвенції військовополонени­ми вважаються такі особи, які потрапили під владу не­приятеля:

а) особовий склад збройних сил, ополчення і добро­
вольчих загонів, що входять до складу збройних сил;

б) особовий склад партизанських загонів;

в) особовий склад збройних сил, що підпорядко­
вується уряду, не визнаному державою, що тримає в
полоні;

г) воєнні кореспонденти, постачальники, інші осо­
би, які слідують за збройними силами;

ґ) члени екіпажу торгового флоту і цивільної авіа­ції;

є) населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотри­мується законів і звичаїв війни. Військовополонений знаходиться в полоні у держа­ви, а не армії, що полонила його. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконав свій обов'язок. Ці положення повинні виключити помсту солдатові за те, що він воював проти армії, що полонила його.

Кожний військовополонений при його допиті зобо­в'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер.

Держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими. Військовополонені не можуть

бути піддані фізичному каліченню, науковим і медич­ним дослідам. До них не можуть застосовуватися репре­салії. Військовополонені повинні бути захищені від на­сильства і залякування, їм забезпечується повага осо­бистості та честі.

Держава, що захопила в полон, може піддати вій­ськовополонених інтернуванню. Військовополонені роз­міщаються в спеціальних таборах, начальниками яких повинні бути офіцери держави, що тримає в полоні, а самі табори повинні забезпечити повну гарантію таким особам щодо гігієни, збереження здоров'я і попереджен­ня епідемій. Табори повинні розташовуватися вдалині від районів бойових дій і мати чітко розрізнювані з повітря позначення з латинських букв PW або PG. Вій­ськовополоненим може бути також заборонено вихо­дити за встановлену межу табору.

Військовополонені забезпечуються помешканням, ха­рчуванням, одягом, медичною допомогою. До них пови­нен допускатися медичний і духовний персонал. У по­лоні зберігається носіння знаків відмінності.

Військовополоненим повинна забезпечуватися мо­жливість працювати, з оплатою за цінами, що існують в місці розташування табору. Примушувати до праці за­бороняється. Офіцерський склад до робіт не залучаєть­ся. За унтер-офіцерами залишене право здійснювати нагляд за веденням робіт. Заборонено використовува­ти військовополонених на небезпечних (наприклад, ви­далення мін) або принизливих роботах. У процесі робо­ти повинні дотримуватися вимоги техніки безпеки. Вій­ськовополоненим повинні бути дозволені зносини з зовнішнім світом. їм забезпечується також право по­дачі скарги владі держави, що тримає їх у полоні.

Військовополонені зобов'язані підпорядковуватися законам держави, що тримає в полоні, що має право за­стосовувати судові і дисциплінарні стягнення за про­ступки. Проте стягнення може бути накладено тільки один раз за одну провину. Заброняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному покаранню.

612

613

Військовополоненим дозволено відправляти релігійні обряди.

Не пізніше тижня після прибуття в табір військово­полоненому повинно бути надане право послати лист родині й у Центральне довідкове агентство у справах військовополонених, що установлюється у нейтральній країні для збору і передачі на батьківщину відомостей про осіб, які утримуються в полоні. Військовополоне­ним слід надавати можливість одержувати листи і ли­стівки, індивідуальні і колективні посилки.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються і репатріюються (повертаються на бать­ківщину), їм повинні бути повернуті гроші і цінності, узяті на збереження при полоненні.

8. Режим воєнної окупації

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення тери­торії (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адмі­ністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до приношення присяги на вір­ність державі, що окупує, участі у воєнних діях, направ­лених проти їхньої країни, давати відомості про її ар­мію. Повинні шануватися честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов'язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними ма­теріалами.

Стосовно цивільних осіб забороняється:

а) чинити будь-які акти насильства, залякування
або образи;

б) застосовувати примусові заходи, фізичного або
морального порядку, зокрема, із метою одержання ві­
домостей;

в) застосовувати катування, тілесні покарання, ме­
дичні досліди і т.п.;

г) застосовувати колективні покарання;

д) захоплювати заручників;

є) депортувати цивільне населення з окупованої

території.

Іноземцям, які виявилися на території, що окупуєть­ся, забезпечується право її покинути можливо в корот­кий час.

Таким чином, воєнна окупація — це міжнародно-правовий режим, при якому:

а) збройні сили однієї держави тимчасово займа­
ють і удержують територію ворожої держави;

б) окупант здійснює функції воєнного контролю і
цивільного управління шляхом установлення нових
норм права;

в) продовжується стан війни між державою, що
окупується, й державою, що окупує;

г) суверенітет стосовно окупованої території не
переходить до окупанта і він не вправі цілком лік­
відувати стару систему права;

д) міждержавні відносини на окупованій терито­
рії регулюються нормами міжнародного гуманітар­
ного права;

є) після закінчення війни відносини з приводу оку­пації повинні бути ліквідовані в договірному порядку.

9. Захист цивільних об'єктів і культурних цінностей під час збройних конфліктів

У період збройного конфлікту на території воюючих сторін розрізняють цивільні і військові об'єкти.

614

615

Відповідно до положень міжнародних норм, військо­ві об'єкти — це ті об'єкти, що у силу свого розташу­вання, призначення або використання вносять ефектив­ний внесок у військові дії і руйнацію, захоплення або нейтралізація яких при існуючих обставинах дає явну військову перевагу.

Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільни­ми. До них належать:

а) житла, споруди, засоби транспорту, використо­
вувані цивільним населенням;

б) місця, використовувані винятково цивільним
населенням (притулки, лікарні та ін.);

в) джерела водопостачання, греблі, дамби, електро­
станції і т.п.

Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами війсь­кового нападу.

Гаазька конвенція про захист культурних ціннос­тей у разі збройного конфлікту 1954 року передбачає додаткові заходи із захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу). До них належать:

а) пам'ятники архітектури, мистецтва, історії, ру­
кописи, книги, картини та ін.;

б) музеї, бібліотеки, архіви і т.п.;

в) центри, у яких є значна кількість культурних
цінностей.

Стосовно культурних цінностей забороняється: під­давати їх нападу або знищенню; робити культурні об'єк­ти об'єктом репресалій; вивозити їх за кордон, приво­дити в непридатність і т.п.

10. Нейтралітет у війні

Нейтралітет у війні — це особливий правовий ста­тус держави, що не бере участь у війні і утримується від надання допомоги обом воюючим сторонам. Нейт­ралітет на практиці виявляється як принцип безприст­расності, за яким нейтральна держава не повинна від-

давати перевагу жодній з воюючих держав і надавати кожній з них ті права і переваги, що вона надає іншій. У міжнародному праві розрізняють:

• постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 року,
  Австрія з 1955 року та ін.);

• евентуальний нейтралітет (у даній війні);

• нейтралітет у силу договору між відповідними
  державами.

Права й обов'язки нейтральних держав закріплені в нормах V Гаазької конвенції про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної вій­ни 1907 року.

Нейтральні держави, зберігаючи право на самооборо­ну, повинні виконувати правила нейтралітету. Так, по­стійно нейтральні держави не повинні в мирний час входити у воєнні блоки; надавати свою територію для іноземних військових баз або формування військових загонів воюючих; допускати передачу воюючим техні­ки і боєприпасів. При порушенні цих правил воюючі держави можуть вважати територію нейтральної дер­жави театром воєнних дій.

Водночас нейтральні держави мають право: відбива­ти силою спроби порушити статус нейтралітету; нада­вати свою територію для утримання поранених; дозво­ляти заходження у свої порти санітарних суден воюю­чих держав і т.д.

Воюючі не вправі здійснювати на нейтральній тери­торії й у нейтральних водах які-небудь дії, що порушу­ють нейтралітет. Заборонено перетворювати нейтраль­ні порти і води в бази для морських операцій. Прохід через територіальні води нейтральних держав воєнних суден воюючих держав не вважається порушенням нейтралітету. Але не можна користуватися територіаль­ними водами, портами і рейдами для збільшення воєн­ного потенціалу збройних сил воюючих.

Воєнні судна воюючих можуть одержати доступ у порти нейтральної держави на термін не більш 24 го­дин для усунення наслідків аварії, для поповнення за­пасів продовольства, але не для збільшення бойової моці.

616

617

Число таких кораблів не повинно перевищувати трьох одиниць. Повторне постачання продовольством і пали­вом не може мати місця раніше, ніж через три місяця. При цьому встановлюється інтервал між заходження­ми кораблів різних воюючих держав у 24 години.

Повітряний простір над територією нейтральної дер­жави недоторканний для військових літаків воюючих держав.

11. Закінчення війни і його міжнародно-правові наслідки

Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них.

Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загаль­не перемир'я (по усьому фронті).

Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим.

Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із кон­кретними цілями або задачами місцевого значення — добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін.

Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжуєть­ся до укладання мирного договору або мирного врегу­лювання.

Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.

Капітуляція — це припинення воєнних дій на умо­вах, продиктованих переможцем.

Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окре­мого підрозділу, об'єкта, пункту, району, наприклад ка­пітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році).

Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів).

На відміну від загального перемир'я, при капітуля­ції переможена сторона втрачає навіть формальну рів­ність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції.

Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означа­ють автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або дво­стороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про при­пинення стану війни між СРСР і Німеччиною) або укла­дання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 року).

У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних догово­рів між воюючими сторонами і т.д.

Правові наслідки закінчення війни (стану війни) на­ступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють.

З припиненням стану війни для воюючих держав:

• перестають діяти багато договорів воєнного часу,
  у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили
  угоди, що нормалізують відносини між державами;

• установлюються нормальні мирні відносини, у тому
  числі і дипломатичні;

• відновляється дія раніше укладених міжнарод­
  них договорів і укладаються нові договори;

• повертаються усі військовополонені;

• провадиться репатріація цивільного населення;

• здійснюється виведення окупаційних військ;

• передаються карти мінних полів для їхнього тра­
  лення і знищення мін;

• наступає політична і матеріальна відповідальність
  винної держави і кримінальної відповідальності голов­
  них воєнних злочинців;

618

619

— приймаються гарантії для недопущення війни в майбутньому (денацифікація, розділ військових флотів переможених держав, повна або часткова демілітариза­ція переможених держав).

Для нейтральних держав — припиняється стан ней­тралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, — ліквідується необхідність дотримання режиму зон ведення війни, відновлюються безпека між­народної морської і повітряної навігації у Світовому океані, відбувається репатріація їхніх громадян, інтернованих у ході війни, і т.п.

Література:

1. Арцибасов И. Л., Егоров С.А. Вооруженный кон­
   фликт: право, политика, дипломатия. — М., 1989.

2. Баймуратов М. Гараджаев Д., Международное гумани­
   тарное право и его имплементация в законодательство
   Украины. //Юридический вестник.— 1998.— № 4.

3. Блищенко И.П. Обычное оружие и международ­
   ное право. — М., 1984.

4. Кукушкина А. В.. Действие норм международ­
   ного права в период вооруженных конфликтов // Го­
   сударство и право. — 1994.— № 1.

5. Курс международного права. В 7 т. Т. 6. — М.,
   1992.

6. Международное морское право: Справочник / Под
   ред. Г.С. Горшкова. — М., 1985.

7. Полторак А.И., Савинский Л.И. Вооруженные кон­
   фликты и международное право. — М., 1976.

8. Пустогаров В.В. Международное гуманитарное
   право. — М., 1997.

9. Тиунов О.И. Международное гуманитарное пра­
   во. — М., 1999.

10. Фуркало В.В. Международная защита граждан­
ского населения в условиях вооруженных конфлик­
тов. — Киев, 1986.

Розділ 16

МІЖНАРОДНЕ ПОВІТРЯНЕ І КОСМІЧНЕ ПРАВО

1. Поняття і джерела міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право — це галузь сучасно­го міжнародного права, що регулює міжнародні польо­ти повітряних апаратів (суден) тієї або іншої національ­ної (державної) приналежності.

Тим часом у вітчизняній доктрині міжнародного права запропоноване значне число визначень міжнарод­ного повітряного права, що суттєво відрізняються одне від одного. Наведемо для порівняння два таких визна­чення. Так, у двотомнику «Міжнародне повітряне пра­во» 1980 року видання говориться, що міжнародне по­вітряне право, яке є галуззю міжнародного права, «яв­ляє собою систему норм, що регулюють відносини між державами в зв'язку з використанням повітряного про­стору з метою здійснення міжнародних повітряних спо­лучень і забезпечення їхньої безпеки». У «Курсі між­народного права» у семи томах міститься наступне ви­значення: «Міжнародне повітряне право — це частина міжнародного права, що представляє собою систему норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародно­го права в зв'язку з використанням повітряного прос­тору цивільною авіацією». Водночас, підкреслюється далі, велика група норм міжнародного повітряного права

620

621

пов'язана з регулюванням міжнародних польотів як таких, незалежно від того, із якими цілями вони здійс­нюються. Це призвело до формування в міжнародному повітряному праві особливого інституту «міжнародних польотів», отже, вказівка у визначенні цієї галузі між­народного права на регламентацію відносин у зв'язку з використанням повітряного простору цивільною авіа­цією характеризує її предмет і сутність більш чітко.

Слід мати на увазі, що цивільна авіація держави ви­користовує повітряний простір цієї держави для пере­везення пасажирів і вантажів насамперед в межах її території, що, природно, не є і не може бути предметом міжнародно-правового регулювання. Лише міжнарод­ні польоти породжують потребу в такому регулюванні. Повернемося тепер до визначення міжнародного по­вітряного права, запропонованого на початку цієї гла­ви, і дамо йому етимологічну характеристику. Насам­перед саме найменування «міжнародне повітряне пра­во» визначає питання про просторову сферу його засто­сування. Мова йде про простір, що має юридичний ста­тус повітряного простору. Нагадаємо при цьому ще раз, що точної межі між повітряним і космічним просто­рами не встановлено. Трудність такого встановлення пояснюється, зокрема, тим, що апарати «Шаттл» або «Буран» здійснюють політ як у космічному просторі, так і (особливо при приземленні) у повітряному прос­торі. Інакше кажучи, при цьому вступають у дію як космічне, так і міжнародне повітряне право.

Далі, слід враховувати юридичну неоднорідність по­вітряного простору. Виходячи з правового статусу по­вітряного простору, можна стверджувати, що його ста­тус у міжнародному праві є двояким: з одного боку — це частина простору, є інтегральною частиною конкрет­ної держави, з іншого боку — це простори, що знахо­дяться за межами державної території.

Таким чином, частина його, розташована над сухо­путною і водною територією держави, включаючи її те­риторіальне море, є невід'ємною частиною території, що знаходиться під суверенітетом держави, де їй належить виняткова юрисдикція стосовно всіх фізичних і юри-

дичних осіб та інших об'єднань, що знаходяться в ме­жах її території, із належним урахуванням її відповід­них міжнародних зобов'язань.

Інша ж частина повітряного простору, розташована над відкритим морем і Антарктикою, є недержавною, міжнародною територією з усіма юридичними наслід­ками, що випливають звідси.

Отже, юридичний статус державного повітряного про­стору полягає в тому, що він знаходиться під суверені­тетом держави, тобто в його межах діє виняткова юрис­дикція певної держави. Держава самостійно і вільно встановлює його правовий режим з урахуванням своїх міжнародних зобов'язань, що випливають із підписа­них нею міжнародних договорів або інших джерел між­народних зобов'язань.

Юридичний же статус міжнародного повітряного про­стору полягає в його непідпорядкованості суверенітету певної держави, тобто у відсутності в його просторових межах виняткової юрисдикції будь-якої держави. Цей простір вільний для досліджень і використовується в мирних цілях усіма громадянами, будь-якими фізич­ними і юридичними особами, але з урахуванням між­народних зобов'язань держав.

Тому в основі регулювання міжнародних польотів ле­жать два основні принципи: а) принцип повного і винят­кового суверенітету держави над повітряним простором над його територією; б) принцип нерозповсюдження су­веренітету держави на повітряний простір, розташова­ний над недержавною, міжнародною територією.

Відповідно, правовий режим повітряного простору дер­жави встановлюється її внутрішнім правом з ураху­ванням міжнародних зобов'язань держави відповідно до загальних (універсальних), багатосторонніх або двосто­ронніх угод, учасницею яких вона є, а іноді відповідно до односторонніх юридичних актів держави, визнаних ін­шими державами, яких вони стосуються. Правовий ре­жим недержавного, міжнародного повітряного простору установлюється винятково міжнародним правом. У його основі свобода польотів над такими просторами, підтверд­жена, зокрема, Конвенцією ООН з морського права 1982

622

623

року і здійснювана відповідно до умов цієї Конвенції й інших норм міжнародного права.

Вищевикладені принципові початки мають на увазі міжнародно-правове регулювання міжнародних польо­тів відповідно до запропонованого визначення галузі міжнародного повітряного права. Тому наступним під­лягаючим характеристиці терміном є термін «міжна­родний політ». Основне джерело сучасного повітряного права — Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року (Чиказька конвенція) містить визначення терміна «міжнародне повітряне сполучення», як озна­чаюче повітряне сполучення, здійснюване через повіт­ряний простір над територією більш ніж однієї держа­ви (стаття 96).

Відповідно більш короткий і більш кращий термін «міжнародний політ» — це політ через повітряний про­стір над територією більш ніж однієї держави. Інакше кажучи, це політ з території однієї держави на терито­рію іншої або інших держав. Саме такі міжнародні польоти і потребують регулювання і регулюються між­народним повітряним правом.

Нарешті, оскільки міжнародне повітряне право регу­лює взаємовідносини між державами з приводу здійснен­ня їх національними повітряними апаратами (суднами) міжнародних польотів, істотного значення набуває визна­чення національності повітряних суден, чому присвяче­ний розділ III (статті 17-21) Чиказької конвенції. Відпо­відно до основних положень цього розділу повітряні суд­на мають національність тієї держави, у якій вони зареє­стровані. Кожне повітряне судно, зайняте в міжнародній аеронавігації, має відповідні національні і реєстраційні знаки. Така суть сучасного міжнародного повітряного права відповідно до запропонованого його визначення.

2. Міжнародні польоти та їхнє правове регулювання

Важливість міжнародного повітряного простору, а та­кож національного повітряного простору полягає в його

624

інтенсивному використанні в транспортних цілях, що об'єктивно потребує точної регламентації такої діяль­ності як на національному, так і міжнародному рівні й обумовлює розробку технічних вимог до неї.

На міжнародному рівні необхідно було регламенту­вати регулярні, транзитні польоти повітряних суден, спільні міжнародні польоти з території однієї на тери­торію іншої держави, із транзитом через територію третьої держави або без такого з використанням між­народного повітряного простору.

У цих цілях у 1944 році в Чикаго була укладена Конвенція про міжнародну цивільну авіацію і створе­на універсальна міжнародна міжурядова організація — Міжнародної цивільної авіації (ІКАО).

Мета і завдання цієї організації — регламентація міжнародних польотів цивільних повітряних суден у міжнародному і національному повітряному просторах із метою забезпечення їхньої ефективності і безпеки.

Чиказька конвенція поклала початок формуванню нової галузі міжнародного права — міжнародного по­вітряного права — сукупності і системи норм, що регу­люють діяльність міжнародної цивільної авіації. Але міжнародне повітряне право — це і система міжнарод­но-правових норм, що регулюють, зокрема, правове по­ложення національних фізичних і юридичних осіб, що займаються повітряними польотами, крім того, воно містить у собі визначені положення, що передбачають цивільно-правову відповідальність цих осіб.

У міжнародне повітряне право також входять різно­манітні і численні настанови технічного характеру, що стосуються польотів повітряних суден і маршрутів та­ких польотів. Вони розробляються відповідно до пе­редбаченої процедури, головним чином у рамках ІКАО, і стають обов'язковими для виконання в силу встанов­люючої такий обов'язок міжнародно-правової норми.

Назвемо основні договори в сфері міжнародного по­вітряного права, прийняті під егідою ІКАО:

(1) Договори чиказької системи:

— Конвенція про міжнародну цивільну авіацію (Чи­каго, 1944 рік);

625

— Статут міжнародної організації цивільної авіації
(Чикаго, 1944 рік);

— Угода про транзит міжнародними повітряними
лініями, «про дві свободи повітря» (Чикаго, 1944 рік);

— Про міжнародний повітряний транспорт, «про
п'ять свобод повітря» (1944 рік);

— Договір про відкрите небо 1992 року,

(2) Договори варшавської системи:

• Конвенція для уніфікації деяких правил, що сто­
  суються міжнародних повітряних перевезень (Варша­
  ва, 1929 рік і Гаазький протокол до цієї конвенції
  1955 року);

• Конвенція про відповідальність авіаперевізника
  на міжнародних лініях (Варшава, 1929 рік);

(3) Договори римської системи:

• Конвенція про збитки, завдані іноземному повіт­
  ряному судну і третім особам на поверхні (Рим, 1952
  рік);

• Додатковий протокол до конвенції 1952 року (Рим,
  1978 рік);

(4) Договори про незаконне втручання в діяльність
цивільної авіації:

• Конвенція про злочини і деякі інші дії на борту
  повітряного судна (Токіо, 1963 рік);

• Конвенція про боротьбу з незаконним захоплен­
  ням повітряних суден (Гаага, 1970 рік);

• Конвенція про боротьбу з незаконними актами,
  спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Мон­
  реаль, 1971 рік і Додатковий протокол до неї 1978 року).

Відповідно до цих документів розроблені і застосо­вуються принципи міжнародного повітряного права:

• свободи польотів у міжнародному повітряному
  просторі;

• поваги суверенітету держави над її повітряним
  простором;

• визнання національності судна на основі його ре­
  єстрації;

• забезпечення безпеки міжнародних повітряних
  сполучень;

626

• захисту повітряних суден від актів незаконного
  втручання;

• відшкодування збитків, завданих повітряним суд­
  нам.

Оскільки основним джерелом сучасного міжнарод­ного повітряного права є Чиказька конвенція 1944 року, необхідний її більш детальний аналіз.

Конвенція, відповідно до її заголовка, присвячується діяльності міжнародної цивільної авіації, але фактич­но її положення істотно ширше і стосуються здійснен­ня будь-яких міжнародних польотів, а також будь-якої діяльності держав за межами їхньої національної юрис­дикції, її учасниками є, за деякими винятками, усі дер­жави світу.

Конвенція, відповідно до її статті 3, «застосовується тільки до цивільних повітряних суден і не застосову­ється до державних повітряних суден», якими є повіт­ряні судна, використовувані на військовій, митній і по­ліцейській службах.

Але в той же час ніяке державне повітряне судно не здійснює польоту над територією іншої держави і не здій­снює на ній посадки, крім як із дозволу, наданого спеці­альною угодою або іншим чином, і відповідно до її умов.

Регулярні міжнародні повітряні сполучення (між­народні польоти), регульовані Чиказькою конвенцією, не можуть здійснюватися над територією або на тери­торію держави-учасниці інакше ніж зі спеціального дозволу або з іншої санкції цієї держави. Частіше усього такий дозвіл дається шляхом укладання відповідних міжнародних угод.

Проте держави-учасниці Конвенції погодилися, що повітряні судна інших держав, не зайняті в регулярних повітряних сполученнях, мають право при дотриманні положень Конвенції здійснювати польоти на їхню те­риторію або транзитні безпосадочні польоти через їхню територію без одержання попереднього дозволу.

Конвенція також заснувала Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО), докладно визначивши у стат­ті 44 її цілі і задачі. У їхньому числі:

627

• забезпечувати безпечний і упорядкований розви­
  ток міжнародної цивільної авіації в усьому світі;

• сприяти безпеці польотів у міжнародній аерона­
  вігації.

Забезпечення безпеки міжнародних польотів є одні­єю з найголовніших цілей міжнародного повітряного права. Ця мета досягається шляхом розробки заходів, що стосуються технічної надійності авіаційної техніки, аеропортів та інших засобів, використовуваних у між­народній аеронавігації, що входить до завдання ІКАО і складає зміст прийнятих нею регламентів, а також шля­хом установлення правил і регламентів, що стосуються польотів і маневрування повітряних суден. Вона також досягається шляхом укладання міжнародних конвен­цій з ініціативи ІКАО про незаконні акти, спрямовані проти безпеки повітряного судна і осіб або майна, які знаходяться на його борту.

Цьому слугують спеціальні конвенції профільного характеру: Конвенція про злочини і деякі інші акти, що чиняться на борту повітряних суден (Токійська кон­венція 1963 року); Конвенція про боротьбу з незакон­ним захопленням повітряних суден (Гаазька конвен­ція 1970 року) і Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Монреальська конвенція 1971 року).

Мета забезпечення безпеки міжнародної повітряної аеронавігації досягається також організацією руху по­вітряних суден і управління їхніми польотами шля­хом, зокрема, встановлення повітряних трас і коридорів, управління польотами за допомогою засобів повітряної аеронавігації. Над відкритим морем це завдання здій­снюється органами ІКАО, а в межах державної терито­рії — відповідними національними службами.

Все це є втіленням зобов'язань держав, закріплених у статті 37 Чиказької конвенції, щодо співробітництва в забезпеченні максимально досяжної однаковості пра­вил, стандартів, процедур у відношенні повітряних су­ден, персоналу, повітряних трас і допоміжних служб, з усіх питань, у котрих така однаковість буде сприяти аеронавігації й удосконалювати її.

_І

Чиказька конвенція, а також двосторонні і багато­сторонні угоди, що укладаються на її основі державами, регулюють, головним чином, регулярні міжнародні польоти цивільної авіації, здійснювані належним чи­ном правочинними на це державою її національними авіапідприємствами для перевезення пасажирів, бага­жу, вантажів і пошти за встановлену плату, тобто в ко­мерційних цілях. При цьому відповідно до чинних угод вони наділені наступними основними правами, імено­ваними також п'ятьма «свободами повітря»:

а) правом транзитного польоту без посадки на те­
риторії держави, що надала таке право;

б) правом перевезення в іншу державу пасажи­
рів, вантажу і пошти, узятих на борт у державі реєст­
рації повітряного судна;

в) правом перевезення пасажирів, вантажу і пош­
ти з території іншої держави в державу реєстрації
(національності) повітряного судна;

г) правом приймати на борт на території іншої
держави пасажирів, вантаж і пошту для перевезення
на територію третьої держави, а також правом висад­
жувати пасажирів і вивантажувати вантажі і пошту
на території цієї другої держави, що слідують на
територію третьої держави;

д) правом посадки в ході транзитного польоту над
територією іншої держави на її території в некоме-
рційних цілях (для заправки паливом, виправлення
виниклих ушкоджень і т.п.).

Все це докладно регламентується відповідними між­державними угодами.

Чиказька конвенція 1944 року містить спеціальну главу «Спори і невиконання зобов»язань». У ній пе­редбачається, зокрема, що розбіжності між державами-учасницями, що стосуються тлумачення або застосуван­ня Конвенції та її Додатків, неурегульовані шляхом переговорів, на прохання будь-якої держави в спорі, під­лягають вирішенню Радою ІКАО. Такі рішення Ради можуть бути оскаржені шляхом звернення до третей­ського суду (арбітражу), утвореного відповідно до поло­жень Конвенції.

628

629

У цій главі також передбачені санкції стосовно авіа-підприємства, що не виконує відповідні рішення, і санк­ції стосовно держави, що не виконує зобов'язань, перед­бачених у даній главі Конвенції.

Такими є деякі основні положення сучасного міжна­родного повітряного права відповідно до чинних між­народних угод, що регулюють здійснення міжнародної аеронавігації.

Центральна така угода, учасниками якої є практич­но всі заінтересовані держави (більше 160 держав), — Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, що заснувала ІКАО. Інтегральною частиною Конвенції є додатки до неї, що конкретизують і розвивають відпо­відні її положення. Нині число таких Додатків досяг-ло 17. Наведемо заголовки деяких із них:

Додаток 1. Вимога до особового складу цивільної авіації при видачі свідоцтв;

Додаток 2. Правила польотів;

Додаток 3. Метеорологія;

Додаток 6. Здійснення польотів;

Додаток 8. Льотна придатність повітряних суден;

Додаток 10. Радіонавігація і радіозв'язок;

Додаток 11. Служба управління повітряним ру­хом;

Додаток 14. Аеродроми.

Крім ІКАО, суттєву роль у справі становлення і розви­тку міжнародного повітряного права грають Міжнародні регіональні авіаційні організації й органи, яких налі­чується нині біля чотирьох десятків. До найбільш важ­ливих таких організацій належать, зокрема: Європейсь­ка конференція цивільної авіації, створена в 1954 році; Європейська організація із забезпечення безпеки на­вігації — Євроконтроль, утворена в 1960 році; Аф­риканська комісія цивільної авіації, що виникла в 1969 році; Агентство із забезпечення безпеки аеронаві­гації в Африці і Мадагаскарі, засноване в 1959 році; Цет-ральноамериканська організація із обслуговування аеро­навігації, заснована в 1960 році; Латиноамериканська ко­місія цивільної авіації, утворена в 1973 році; Рада цивільної авіації арабських держав, заснована у 1967 році.

630

Існує, крім того, значне число міжнародних неуря­дових організацій, покликаних сприяти співробітницт­ву держав у справі забезпечення ефективної і безпеч­ної міжнародної аеронавігації. У їхньому числі можна виділити такі наукові міжнародні організації, як Асо­ціація міжнародного права й Інститут міжнародного права, що неодноразово розглядали відповідні міжна­родно-правові проблеми на своїх регулярних сесіях.

3. Міжнародне космічне право та його джерела

Слід вказати на те, що космічний простір, розташо­ваний у юридичному і фізичному смислі за межами земного повітряного простору що простирається в без­країсть не маючи ніякої межі, не пристосований для життя і діяльності людини, а також ніяких інших живих істот, крім спеціальних апаратів і пристроїв, причому на обмежений час. Тому в даний час для держав немає сенсу оголошувати територіальні претензії на певні ді­лянки таких просторів.

У результаті такої обмеженої функціональності юри­дичний статус космічного простору з початку косміч­ної діяльності склався як статус міжнародного прос­тору, тобто простору, на який не поширюється сувере­нітет або юрисдикція будь-якої держави. Правовий режим космічного простору (практично в межах усієї сонячної системи) також типовий для міжнародного простору.

Міжнародне космічне право — галузь сучасного між­народного права, що регулює діяльність держав з дослід­ження і використання космічного простору, що встано­влює його правовий режим.

Потреба міжнародного правового регулювання кос­мічної діяльності була породжена науково-технічним прогресом, що призвів до запуску Радянським Союзом 4 жовтня 1957 року першого штучного супутника Зем­лі, що ознаменував початок освоєння людством космі­чного простору.

631

Космічною діяльністю займається нині дуже обме­жене число високорозвинених держав і держав, що во­лодіють відповідними можливостями. Саме вони і ви­ступають основними суб'єктами міжнародного косміч­ного права. Але в результаті такої діяльності й у її міжнародно-правовому регулюванні зацікавлені всі дер­жави світу, людство в цілому. Тому правове регулюван­ня космічної діяльності із самого початку стало здійс­нюватися шляхом укладання, головним чином, універ­сальних міжнародних угод, відкритих для участі всіх держав. Основна роль у справі розроблення таких дого­ворів належить Організації Об'єднаних Націй в особі Генеральної Асамблеї, її допоміжного органу — Комі­тету з використання космічного простору в мирних ці­лях і його підкомітету з правових питань.

Як відзначалося раніше, космічний простір — це недержавна (міжнародна) територія, юридичний статус і правовий режим якої визначаються міжнародним правом. В основі правового режиму космічного просто­ру лежать вироблені в рамках ООН або під її егідою міжнародні універсальні договори.' У їхньому числі: Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 року; Угода про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року. Такими договорами є також: Угода про врятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, 1968 року; Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, завдані космі­чними об'єктами, 1972 року.

Виходячи з положень цих універсальних міжнарод­них угод, багато держав уклали угоди про науково-технічне співробітництво в сфері космічної діяльності, їх кількість перевищує десятки, якщо не сотні, і продо­вжує безупинно рости.

До числа джерел міжнародного космічного права уні­версального характеру належать також договори, що

частково регулюють і космічну діяльність. Це, напри­клад, Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою, 1963 року; Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншо­го ворожого використання засобів впливу на природне середовище, 1977 року.

Крім того, до джерел міжнародного космічного пра­ва належать міжнародні договори двостороннього ха­рактеру. Так, у 1963 році між СРСР і США була укла­дена джентльменська угода про нерозміщення в космі­чному просторі будь-яких об'єктів із ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення. Загальне значен­ня цієї угоди було підтверджено в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1884 (XVIII). У 1998 році Російська Федерація, США, країни, що входять у Європейське кос­мічне агентство, Японія і Канада уклали угоду про ство­рення міжнародної космічної станції.

4. Основні принципи космічної діяльності

В основі міжнародного космічного права лежить принцип пов'язаної з дослідженням космосу діяльнос­ті і використання космічного простору, включаючи роз­ташовані в межах сонячної системи небесні тіла.

Цей принцип має системний характер, і з нього мож­на виділити ряд інших принципів:

• здійснення діяльності з дослідження і викорис­
  тання космосу і небесних тіл відповідно до принципів
  міжнародного права;

• свобода дослідження і використання космічного
  простору і небесних тіл;

• заборона національного присвоєння космічного
  простору і небесних тіл;

• часткова демілітаризація космічного простору і
  повна демілітаризація небесних тіл;

• збереження суверенних прав держав на космічні
  об'єкти, що запускаються ними;